Людина в снiгах

Холодне безмов'я. Жорстокiсть поблiдло§ синi.
Закована в холод, утома вже ноги звела,
А очi молилися сонцю, благали спасiння,
I, вже  пiдсвiдомо, людина ще все-таки йшла.

Спинилося серце. Та серця не слухались ноги
Й вели уперед, мов писали страшний епiлог
I мертвий iшов. Крiзь нiщо невiдомо до чого
Вело його Сонце - могутнiй оранжевий бог.

А потiм - упав вiн, неначе пiдрубаний стовбур,
Поник над ним вiтер, заплакав, схиливши чоло.
А сонце на заходi вже запiкалося кров'ю, -
Воно ще не вмерло. Та богом уже не було.