Дивер Джеффри : другие произведения.

Список спостереження

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Зміст
  Титульна сторінка
  вступ
  ЧАСТИНА I - Рукопис Шопена
  1 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  2 - ДЕВІД Х'ЮСОН
  3 - ДЖЕЙМС ГРЕДІ
  4 - СЖ РОЗАН
  5 - ЕРІКА ШПІНДЛЕР
  6 - ДЖОН РЕМЗІ МІЛЛЕР
  7 - ДЕВІД КОРБЕТТ
  8 - ДЖОН ГІЛСТРЕП
  9 - ДЖОЗЕФ ФАЙНДЕР
  10 - ДЖИМ ФУСІЛЛІ
  11 - ПІТЕР ШПІГЕЛЬМАН
  12 - РАЛЬФ ПЕЗЗУЛЛО
  13 - ЛІЗА СКОТОЛАЙН
  14 - Пі Джей Перріш
  15 - ЛІ ЧАЙЛД
  16 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  17 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  ЧАСТИНА II - Мідний браслет
  1 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  2 - ГЕЙЛ ЛІНДС
  3 - ДЕВІД ГЮСОН
  4 - ДЖИМ ФУСІЛЛІ
  5 - ДЖОН ГІЛСТРЕП
  6 - ДЖОЗЕФ ФАЙНДЕР
  7 - ЛІЗА СКОТОЛАЙН
  8 - ДЕВІД КОРБЕТТ
  9 - ЛІНДА БАРНС
  10 - ДЖЕННІ СІЛЕР
  11 - ДАВІД ЛІСС
  12 - Пі Джей Перріш
  13 - БРЕТ БИТЛС
  14 - ЛІ ЧАЙЛД
  15 - ДЖОН ЛЕНД
  16 - ДЖЕЙМС ФЕЛАН
  17 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  Сторінка авторського права
  
  
  
  Зміст
  
  Титульна сторінка
  вступ
  
  ЧАСТИНА I - Рукопис Шопена
  Розділ 1 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  Розділ 2 - ДЕВІД Х'ЮСОН
  Розділ 3 - ДЖЕЙМС ГРЕДІ
  Розділ 4 - SJ ROZAN
  Розділ 5 - ЕРІКА ШПІНДЛЕР
  Розділ 6 - ДЖОН РЕМЗІ МІЛЛЕР
  Розділ 7 - ДАВІД КОРБЕТТ
  Розділ 8 - ДЖОН ГІЛСТРЕП
  Розділ 9 - ДЖОЗЕФ ФІНДЕР
  Розділ 10 - ДЖИМ ФУСІЛЛІ
  Розділ 11 - ПІТЕР ШПІГЕЛЬМАН
  Розділ 12 - РАЛЬФ ПЕЗЗУЛЛО
  Розділ 13 - ЛІЗА СКОТЛАЙН
  Розділ 14 - Пі Джей Перріш
  Розділ 15 - ЛІ ЧАЙЛД
  Розділ 16 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  Розділ 17 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  
  ЧАСТИНА II - Мідний браслет
  Розділ 1 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  Розділ 2 - ГЕЙЛ ЛІНДС
  Розділ 3 - ДЕВІД Х'ЮСОН
  Розділ 4 - ДЖИМ ФУСІЛЛІ
  Розділ 5 - ДЖОН ГІЛСТРЕП
  Розділ 6 - ДЖОЗЕФ ФІНДЕР
  Розділ 7 - ЛІЗА СКОТОЛАЙН
  Розділ 8 - ДАВІД КОРБЕТТ
  Розділ 9 - ЛІНДА БАРНС
  Розділ 10 - ДЖЕННІ СІЛЕР
  Розділ 11 - ДАВІД ЛІСС
  Розділ 12 - Пі Джей Перріш
  Розділ 13 - БИТВИ БРЕТТА
  Розділ 14 - ЛІ ЧАЙЛД
  Розділ 15 - ДЖОН ЛЕНД
  Розділ 16 - ДЖЕЙМС ФЕЛАН
  Розділ 17 - ДЖЕФФІ ДІВЕР
  
  Сторінка авторського права
  
  
  
  
  
  вступ
  Ваша місія, якщо ви вирішите її прийняти, полягає в тому, щоб придумати інноваційну ідею, щоб допомогти створити нову письменницьку організацію, а потім переконати найкращих авторів трилерів пожертвувати своїми ідеями та своїм часом, щоб вона запрацювала.
  Це було моєю основною роботою, коли у жовтні 2004 року було створено International Thriller Writers (ITW), і я приєднався до ради директорів.
  Як автор трилерів і власник маркетингової компанії для авторів і видавців, частина місії ITW, яка була найближчою до мене, була: «Визнавати жанр трилера та просувати його на інноваційному та вищому рівні».
  Ми придумали списки ідей. Дехто згасав одразу. Іншим знадобився деякий час, щоб вийти з ладу та згоріти. Декілька мали певну гру, і здавалося, що вони справді можуть реалізуватися.
  З усіх можливих проектів ідея серіального роману, написаного одними з найкращих письменників цього жанру, — який буде випущений спочатку в аудіо — розділ за розділом протягом 8 тижнів — була однією з найнезвичайніших, і я найбільше брав участь у його розробці. з цим і в захваті.
  Стів Фельдберг, директор із контенту Audible.com , і я обговорили цю ідею спочатку по телефону, а потім за кавою особисто. Кілька місяців потому Audible дав цій ідеї зелене світло, і правління ITW оголосило про її підтримку.
  Ось тоді й почалася нездійсненна місія. Як я міг переконати десятки письменників пожертвувати свої ідеї та свій час спільному проекту, який відрізнявся від будь-якого раніше?
  Погляньте на обкладинку цієї книги. Ми говорили не лише про письменників. . . але чудові письменники, успішні письменники, письменники, які звикли отримувати гроші (багато грошей) за свої ідеї, чиї книги входять до національних і міжнародних списків бестселерів. Письменники, які є відомими іменами, які продали мільйони книг. Письменники, у яких закінчується термін написання власних книг і які мають зобов’язання перед своїми шанувальниками, видавцями та родинами.
  Як змусити Лі Чайлда кинути Джека Річера? Змусити Джеффа Дівера написати про когось іншого, а не про Лінкольна Райма? Змусити Лізу Скоттолайн покинути свого коханого Філлі? Щоб змусити Джима Фузіллі не лише написати розділ, але й узяти на себе важке завдання пасти цих великих котів і керувати шоу? І далі, і далі з кожним одним із одинадцяти інших авторів.
  Виявляється, ви берете трубку й просто запитуєте.
  Дивно, що кожен автор, якого я просив узяти участь у цьому новаторському проекті, відповів «так». Дивовижно. З нетерпінням. Насправді так багато сказали «так», я фактично втратив своє місце в книзі, тому що я не міг зайняти місце, яке хотів би зайняти один із цих світил.
  Рукопис Шопена — перша частина «Списку спостереження» — був першим аудіосеріальним трилером. Вона виграла звання «Аудіокнига року» та стала бестселером.
  Це була унікальна співпраця між п’ятнадцятьма видатними міжнародними авторами трилерів, які об’єдналися з єдиною метою. Щоб допомогти створити ITW як життєздатну, цінну, важливу організацію для її авторів.
  Джеффрі Дівер продумав персонажів і місце дії та запустив сюжет у першому розділі. Звідти розповідь передали чотирнадцяти авторам, кожен з яких написав окрему главу, яка рушила історію. По дорозі сюжет приймав перипетії, оскільки кожен автор залишав свій відбиток на казці. Персонажі додавались у міру того, як дія рухалася по всьому світу, і ставки ставали все вищими й вищими. Книга закінчилася тим, що Дівер написав останні два розділи, довівши «Рукопис Шопена» до свого вибухового завершення.
  А потім через два роки всі зробили це знову (з кількома новими авторами, які прийшли на борт, і кількома, які мали попередні зобов’язання, вийшли) з «Мідним браслетом».
  Знову Дівер почав це, безліч геніальних письменників продовжували крутити історію, крутити та крутити, а потім Дівер закінчив її.
  Те, що ви тримаєте в руках, є перш за все доказом того, наскільки щедрими й талановитими є письменники, які складають ITW. Усім, кому я хочу подякувати за те, що вони були частиною чудового проекту, який, я сподіваюся, ви, дорогий читачу, знайдете таким же розважальним, захоплюючим, захоплюючим і таким же, як і я.
  
  MJ Rose
  Липень 2009
  
  
  ЧАСТИНА І
  Рукопис Шопена
  
  
  1
  ДЖЕФФІ ДІВЕР
  Настроювач піаніно пробігав висхідні акорди, насолоджуючись опором важких клавіш кольору слонової кістки. Його лиса голова була нахилена вперед, очі заплющені, поки він слухав. Ноти піднялися до затемненої стелі концертного залу біля Старої Ринкової площі у Варшаві, а потім розвіялися, як дим.
  Задоволений своєю роботою, тюнер замінив темперовані смужки та свій зношений важіль подовжувального налаштування в їхній оксамитовий футляр і побалував себе, зігравши кілька хвилин Моцарта, «Маленької нічної музики», кипучого твору, який був одним із його улюблених.
  Коли він зробив висновок, різкий звук плескаючих долонь відлунав позаду нього, і він обернувся. За двадцять футів від нього стояв чоловік, який кивав і посміхався. Кремезний, з розпущеним каштановим волоссям, широке обличчя. «Південнослов’янська», — подумав настроювач. Багато років тому він подорожував Югославією.
  «Чудово. Ах, мій. Так гарно. Ви розмовляєте англійською?» — запитав чоловік із сильним акцентом.
  "Я згоден."
  «Ти тут виконавець? Ви повинні бути. Ти такий талановитий».
  «Я? Ні, я просто налаштовую піаніно. Але тюнер також повинен знати клавіатуру. . . Чи можу я вам допомогти, сер? Концертна зала закрита».
  «Все-таки така пристрасть до музики. Я міг це почути. Ви ніколи не хотіли виступати?»
  Настроювач фортепіано не дуже любив розповідати про себе, але він міг обговорювати музику цілу ніч. Окрім того, що він був, мабуть, найкращим настроювачем піаніно у Варшаві, якщо не в усій центральній Польщі, він був завзятим колекціонером записів та оригінальних музичних рукописів. Якби у нього були засоби, він би також колекціонував інструменти. Одного разу він грав полонез Шопена на тій самій клавіатурі, яку використовував композитор; він вважав це одним із найвищих моментів свого життя.
  «Я звик. Але тільки в молодості». Він розповів чоловікові про свій пробіг Східною Європою з Варшавським молодіжним оркестром, у якому він був другим головою віолончеліста.
  Він витріщився на чоловіка, який, у свою чергу, розглядав піаніно. «Як я вже сказав, зал закритий. Але, можливо, ти когось шукаєш?»
  «Я, так». Слов'янин підійшов ближче і подивився вниз. «Ах, Бозендорфер. Один із великих внесків Німеччини в культуру».
  «О, так», — сказав худорлявий чоловік, погладжуючи чорний лак і готичний шрифт назви компанії. «Це досконалість. Це справді так. Чи хотіли б ви спробувати? Ви граєте?"
  "Не такий як ти. Я б не наважився навіть торкнутися жодної клавіші, почувши ваше виконання».
  «Ви надто добрий. Ти кажеш, що когось шукаєш. Ви маєте на увазі Анну? Студент валторни? Вона була тут раніше, але я думаю, що вона пішла. Більше нікого, крім прибиральниці. Але я можу передати повідомлення будь-кому в оркестрі чи адміністрації, якщо хочете».
  Відвідувач підійшов ще ближче й обережно почистив клавішу — зі справжньої слонової кістки, піаніно було зроблено до заборони. «Ви, сер, — сказав він, — це той, до кого я прийшов».
  «Я? Я тебе знаю?»
  «Я бачив вас сьогодні раніше».
  "Ти зробив? де Я не пригадую».
  «Ви обідали в кафе з видом на ту величезну будівлю. Шикарний, найбільший у Варшаві. Що це?"
  Настроювач піаніно засміявся. «Найбільший в країні. Палац культури і науки. Подарунок від совєтів, який, жартують, дали нам замість свободи. Так, я обідав там. Але . . . Я тебе знаю?»
  Незнайомець перестав посміхатися. Він подивився з піаніно в очі вузького чоловіка.
  Подібно до нападу раптового палкого акорду в Симфонії-сюрпризі Гайдна, страх охопив настроювача фортепіано. Він узяв свій набір інструментів і швидко підвівся. Потім зупинився. «О, — видихнув він. Позаду незнайомця він побачив два тіла, що лежали на плитці біля вхідних дверей: Анна, валторниста; а за нею прибиральниця. Дві тіні на підлозі оточували їхні мляві постаті, одна від світла у вході, друга від їхньої крові.
  Слов'янин, не набагато вищий за настроювача фортепіано, але значно сильніший, узяв його за плечі. «Сідай», — тихо прошепотів він, штовхаючи чоловіка на лаву, а потім повертаючи його обличчям до піаніно.
  "Що ти хочеш?" Тремтячий голос, сльози в очах.
  «Тссс».
  Тремтячись від страху, настроювач піаніно божевільно думав: «Який я дурень!» Мені слід було втекти, коли чоловік сказав про німецьке походження Бозендорфера. Кожен, хто добре розуміється на клавіатурі, знав, що інструменти виготовляються в Австрії.
  
  Коли його зупинили в краківському аеропорту імені Івана Павла ІІ, він був упевнений, що його злочин пов’язаний з тим, що він ніс у своєму портфелі.
  Година була рання, і він прокинувся набагато раніше в Pod Roza, «Під трояндою», який був його улюбленим готелем у Польщі, завдяки як його дивовижному поєднанню давніх сувоїв із надзвичайно сучасним, так і завдяки тому факту, що Ференц Ліст залишився там. Ще напівсонний, без ранкової кави чи чаю, його вивели з ступору двоє чоловіків у формі, які з’явилися над ним.
  "Містер. Гарольд Міддлтон?»
  Він підняв очі. «Так, це я». І раптом зрозумів, що сталося. Коли охорона аеропорту переглянула його кейс аташе, вони побачили це й занепокоїлися. Але з обережності молоді гвардійці вирішили нічого не говорити. Вони пропустили його, потім викликали підкріплення: цих двох великих, неусміхнених чоловіків.
  З двадцяти чи близько того пасажирів у лаунжі, які чекали на автобус, щоб доставити їх на рейс Lufthansa до Парижа, деякі люди дивилися в його бік — молодші. Старші, загартовані радянською владою, не наважувалися. Чоловік, найближчий до Міддлтона, за два стільці від нього, мимоволі підвів погляд із спалахом двозначного занепокоєння на обличчі, ніби його могли прийняти за свого супутника. Потім, зрозумівши, що його не будуть допитувати, він повернувся до своєї газети, очевидно відчувши полегшення.
  «Будь ласка, пішли з нами. Сюди. Так. Будь ласка». Безмежно ввічливий, масивний охоронець кивнув у відповідь на лінію безпеки.
  «Слухай, я знаю, про що йдеться. Це просто непорозуміння». Він наповнив свій голос терпінням, повагою та добродушністю. Це був тон, яким ви повинні були спілкуватися з місцевою поліцією, яким ви розмовляли, проходячи через кордон. Міддлтон кивнув на портфель. «Я можу показати вам деякі документи, які...»
  Другий, мовчазний сторож взявся за футляр.
  Другий: «Будь ласка. Ти прийдеш." Ввічливий, але негнучкий. Цей молодий чоловік із квадратною щелепою, який, здавалося, не міг усміхнутися, міцно тримав очі, і не було жодних суперечок. Поляки, як знав Міддлтон, були найбільш свідомим опором нацистам.
  Разом вони йшли назад крихітним, здебільшого безлюдним аеропортом, з вищими охоронцями з боків нижчого, непоказного американця. У 56 років Гарольд Міддлтон мав на кілька кілограмів більше, ніж минулого року, і сам він мав збільшення ваги на кілька фунтів у порівнянні з попереднім роком. Але дивно, що його вага — у змові з густим чорним волоссям — змушувала його виглядати молодшим, ніж був. Лише п'ять років тому, коли його донька випускала коледж, дівчина представила його кільком своїм однокласникам як свого брата. Усі в групі купилися на обман. Відтоді батько й дочка багато разів сміялися з цього приводу.
  Він думав про неї зараз і палко сподівався, що не пропустить свій рейс і рейс до Вашингтона, округ Колумбія. Того вечора він збирався повечеряти з Шарлоттою та її чоловіком у Тайсонс Корнер. Це був перший раз, коли він побачив її після того, як вона оголосила про свою вагітність.
  Але коли він дивився повз охорону на групу чоловіків, що чекали — теж без усмішки, — у нього виникло розпачливе відчуття, що вечерю можуть відкласти. Йому стало цікаво, як довго.
  Вони пройшли через лінію виходу й приєдналися до групи: ще двоє офіцерів у формі та чоловік середніх років у пом’ятому коричневому костюмі під пом’ятим коричневим плащем.
  "Містер. Міддлтон, я заступник інспектора Станєскі з Національної поліції Польщі, Краківський регіон». Посвідчення особи не надходило.
  Охоронці затиснули його, наче 5-футовий 10-дюймовий американець збирався ударом ногою каратиста пройти до свободи.
  «Я побачу ваш паспорт, будь ласка».
  Він подав потерту, роздуту синю книжечку. Станєскі подивився на нього й глянув на фотографію, потім двічі на чоловіка перед собою. Люди часто не бачили Гарольда Міддлтона, не могли згадати, як він виглядає. Друг його дочки сказав, що з нього вийде хороший шпигун; найкращі, пояснив юнак, невидимі. Міддлтон знав, що це правда; він дивувався, як почувається подруга Шарлотти.
  «У мене не так багато часу до того рейсу».
  «Ви не полетите, містере Міддлтон. Ні, ми повернемося до Варшави».
  Варшава? Дві години їзди.
  "Це божевільно. чому?»
  Без відповіді.
  Він спробував ще раз. «Це про рукопис, чи не так?» Він кивнув на кейс аташе. «Я можу пояснити. Так, на ньому є ім’я Шопена, але я переконаний, що це підробка. Це не цінно. Це не національне надбання. Мене попросили відвезти його до Сполучених Штатів, щоб завершити аналіз. Ви можете викликати лікаря…
  Інспектор похитав головою. «Рукопис? Ні, містере Міддлтон. Це не про рукопис. Йдеться про вбивство».
  «Вбивство?»
  Чоловік вагався. «Я використовую це слово, щоб переконати вас у серйозності ситуації. Тепер краще, щоб я нічого більше не казав, і я б настійно пропоную тобі зробити те саме, чи не так?»
  «Мій багаж...»
  «Ваш багаж уже в машині. Зараз». Кивок голови в бік вхідних дверей. "Ми підемо."
  
  «Будь ласка, заходьте, містере Міддлтон. Сісти. Так, є добре. . . Я Йозеф Падло, перший заступник інспектора Національної поліції Польщі». Цього разу було пред’явлено посвідчення особи, але у Міддлтона склалося враження, що сухорлявий чоловік, приблизно його віку й набагато вищий, демонстрував картку лише тому, що Міддлтон очікував цього, і що ця формальність була чужою польським правоохоронним органам.
  «Про що це все, інспекторе? Твій чоловік говорить про вбивство і більше нічого мені не каже».
  «О, він згадав це?» Падло скривився. «Краків. Там нас не слухають. Трохи краще, ніж Posnan, але не набагато».
  Вони були в брудно-білому офісі, біля вікна, яке виходило на сіре весняне небо. Там було багато книжок, комп’ютерних роздруківок, кількох карт і жодних прикрас, окрім офіційних цитат, непоєднуваного керамічного кактуса в ковбойському капелюсі та фотографій дружини, дітей та онуків чоловіка. Багато картинок. Вони здавалися щасливою родиною. Міддлтон знову подумав про свою дочку.
  «Мене звинувачують у чомусь?»
  «Не зараз». Його англійська була чудовою, і Міддлтон не здивувався, помітивши, що на стіні висить сертифікат про проходження Падло курсів у Квантіко та Техаського інституту управління правоохоронними органами.
  Ну і кактус.
  «Тоді я можу піти».
  «Ви знаєте, у нас тут діють закони проти куріння. Я думаю, це ваша справа, ваша країна. Ви даєте нам Burger King і забираєте наші сигарети». Ревізор знизав плечима і запалив Собеського. «Ні, ти не можеш піти. Будь ласка, ви вчора обідали з Генриком Єдинаком, настроювачем піаніно.
  "Так. Генрі . . . О ні. Його вбили?»
  Падло уважно спостерігав за Міддлтоном. «Боюсь, так. Минулої ночі. У концертній залі біля площі Старий Ринок».
  "Ні ні . . . Міддлтон погано знав цього чоловіка — вони познайомилися лише під час цієї поїздки, — але вони одразу порозумілися й насолоджувалися товариством один одного. Він був шокований звісткою про смерть Єдинака.
  «І ще двоє людей також були вбиті. Музикант і прибиральниця. Зарізали до смерті. Мабуть, без будь-якої причини, окрім того, що вони мали нещастя опинитися там одночасно з убивцею».
  «Це жахливо. Але чому?"
  «Ви давно знаєте містера Єдинака?»
  "Немає. Вчора ми вперше зустрілися особисто. Ми надсилали листи кілька разів. Він був колекціонером рукописів».
  «Рукописи? Книги?»
  "Немає. Нотні рукописи — рукописні ноти. І він займався музеєм Шопена».
  «У замку Острозьких». Інспектор сказав це так, наче чув про це місце, але ніколи там не був.
  "Так. Учора вдень у мене була зустріч з директором Музею Чарторийських у Кракові, і я попросив Генрі поінформувати мене про нього та їхню колекцію. Йшлося про сумнівну партитуру Шопена».
  Падло не виявив до цього жодного інтересу. «Розкажіть, будь ласка, про вашу зустріч. У Варшаві».
  «Ну, я зустрівся з Генрі за кавою пізно вранці в музеї, він показав мені нові надбання в колекції. Потім ми повернулися в центр міста і пообідали в кафе. Я не можу згадати, де».
  «Ресторан Фредерік».
  Він припустив, що так його знайшов Падло — запис у КПК чи щоденнику Єдинака. «Так, це було все. А потім ми розійшлися. Я сів на поїзд до Кракова».
  «Чи бачили ви, щоб хтось слідкував за вами чи спостерігав за вами під час обіду?»
  «Навіщо комусь слідкувати за нами?»
  Падло довго затягувався сигаретою. Коли він не пихкав, він опускав руку під стіл. «Ви бачили когось?» — повторив він.
  "Немає."
  Він кивнув. "Містер. Міддлтон, я повинен тобі сказати. . . Мені шкода, що я повинен, але це важливо. Вашого друга катували перед смертю. Не буду вдаватися в подробиці, але вбивця використовував струни піаніно дуже неприємними способами. Йому заткнули рот, щоб не було чутно криків, але його права рука була неушкоджена, ймовірно, щоб він міг написати все, що від нього вимагав цей убивця. Він хотів отримати інформацію».
  "Боже . . . Міддлтон ненадовго заплющив очі, згадавши, як Генрі показував фотографії своєї дружини та двох синів.
  «Цікаво, що це може бути», — сказав Падло. «Цей настроювач піаніно був добре відомий і його любили. Він також був дуже прозорою людиною. Музикант, ремісник, чоловік і батько. Здавалося, в його житті не було нічого темного...» Уважний огляд обличчя Міддлтона. «Але, можливо, вбивця думав, що це не так. Можливо, вбивця думав, що у нього є друге життя, пов’язане з не тільки музикою...» Кивнувши, він додав: «Дещо схоже на вас».
  «Що ти маєш на меті?»
  «Розкажіть, будь ласка, про вашу іншу кар’єру».
  «У мене немає іншої кар’єри. Я викладаю музику та засвідчую нотні рукописи».
  «Але нещодавно у вас була інша кар’єра».
  "Так. Але яке це має відношення до будь-чого?»
  Падло на мить подумав над цим і сказав: «Тому що певні факти зійшлися».
  Холодний сміх. «І що саме це означає?» Це був найбільш емоційний Гарольд Міддлтон. Він вірив, що ти відмовився від своєї переваги, коли втратив контроль. Так він сказав собі, хоча й сумнівався, що взагалі здатен втратити контроль.
  — Розкажіть мені про цю кар’єру, полковнику. Вас дехто досі так називає, «полковник»?»
  «Більше ні. Але чому ти задаєш мені запитання, на які, здається, вже знаєш відповіді?»
  «Я знаю кілька речей. Мені цікаво знати більше. Наприклад, я знаю лише те, що ви були пов’язані з МТКЮ та МКСТ, але не так багато деталей».
  Санкціонований ООН Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії розслідував і судив осіб за військові злочини, скоєні під час складних і трагічних боїв між етнічними групами сербів, боснійців, хорватів і албанців у 1990-х роках. ICCt був Міжнародним кримінальним судом, створеним у 2002 році для суду над військовими злочинцями за злочини в будь-якій частині світу. Обидва були розташовані в Гаазі в Голландії, і були створені тому, що нації, як правило, швидко забували про звірства, скоєні на їхніх кордонах, і не бажали знаходити та судити тих, хто їх скоїв.
  «Як ти зрештою працював на них? Здається, це дивний стрибок від армії вашої країни до міжнародного трибуналу».
  «Я все одно планував піти на пенсію. Я був на службі більше двох десятиліть».
  "Але все ж. Будь ласка».
  Міддлтон вирішив, що співпраця — єдиний спосіб, який дозволить йому піти найближчим часом. З тією різницею в часі він ще мав шанс встигнути в округ Колумбія на пізню вечерю в «Рітц Карлтон» зі своєю дочкою та зятем.
  Він коротко пояснив інспектору, що був офіцером військової розвідки з 7000 американських військових, направлених до Косова влітку 1999 року як частину миротворчих сил, коли країна брала участь в останній війні в Югославії. Міддлтон базувався в Кемп-Бродстіл на південному сході країни, секторі, який контролювала Америка. Переважно сільська територія, де домінує гора Дьюк, що височіє, як Фудзі над скелястими пагорбами, була етнічно албанською територією, як і більшість Косово, і була місцем багатьох вторгнень сербів — як з інших частин Косово, так і з Мілошевича. Сербії, частиною якої було Косово. Бойові дії майже закінчилися — десятки тисяч бомбардувань, які за іронією долі назвали «гуманітарними» бомбардуваннями, мали бажаний ефект, але миротворці на місці все ще перебували у стані підвищеної готовності, щоб зупинити зіткнення між сумнозвісними сербськими партизанами та не менш безжальним албанським «Визволенням Косова». Сили армії.
  Падло сприйняв цю інформацію, кивнувши, запалюючи чергову сигарету.
  «Невдовзі після того, як мене туди відправили, командиру бази зателефонував генерал із британського сектору поблизу Приштини, столиці. Він знайшов щось цікаве і обдзвонив усіх міжнародних миротворців, щоб дізнатися, чи хтось має досвід колекціонування творів мистецтва».
  «А чому це було?» Падло витріщився на Собеського, прихованого нижче рівня очей.
  Запах був не таким жахливим, як очікувала Міддлтон, але офіс був наповнений димом. Очі пекли. «Дозвольте мені розповісти вам історію. Це сходить до Другої світової війни».
  "Будь-ласка скажи мені."
  «Ну, багато албанців із Косова воювали в підрозділі СС — у Двадцять першій гірській дивізії Ваффен. Їхньою головною метою було знищення партизанів, але це також дало їм можливість провести етнічну чистку сербів, які роками були їхніми ворогами».
  На густо зморщеному обличчі інспектора з'явилася гримаса. «Ах, це завжди та сама історія, куди б ти не подивилася. Поляки проти росіян. Араби проти євреїв. Американці проти» — усмішка — «всі».
  Міддлтон проігнорував його. «Двадцять перший, мовляв, мав іншу роботу . У зв’язку з падінням Італії та вторгненням союзників, Гіммлер, Герінг та інші нацисти, які грабували мистецтво зі Східної Європи, хотіли мати надійні місця, щоб їх сховати, щоб навіть у разі падіння Німеччини союзники не могли його знайти. Повідомляється, що «Двадцять перший» привіз вантажівки до Косова. Мав сенс. Маленька, малонаселена країна, що не входить до масової течії. Кому спало на думку шукати там зниклого Сезанна чи Мане?
  «Британський генерал знайшов стару православну церкву. Він був покинутий багато років тому і використовувався як гуртожиток для переміщених сербів організацією ООН. У підвалі його солдати відкопали 50 чи 60 ящиків із рідкісними книгами, картинами та музичними фоліантами».
  «Ой, так багато?»
  "О, так. Багато було пошкоджено, деякі не підлягають ремонту, але інші предмети залишилися практично недоторканими. Я не дуже знав про картини чи книги, але я вивчав історію музики в коледжі й роками збирав записи та рукописи. Мені дозволено підлетіти й подивитися».
  «І що ти знайшов?»
  «О, це було вражаюче. Оригінальні твори Баха та його синів, Моцарта, Генделя, ескізи Вагнера — деякі з них ніколи раніше не бачили. Я втратив дар мови».
  «Цінний?»
  «Ну, ви не можете оцінити таку знахідку в доларах. Це культурна користь, а не фінансова».
  «Але все-таки варто мільйони?»
  "Я вважаю."
  «Що сталося потім?»
  «Я доповів про те, що знайшов, британцям і своєму генералу, і він погодив це з Вашингтоном, щоб я залишився там на кілька днів і каталогізував те, що міг. Хороша преса, знаєте».
  «Так і в поліцейській роботі». Сигарета з силою роздавилася жовтим великим пальцем, наче Падло кинув палити назавжди.
  Міддлтон пояснив, що тієї ночі він забрав усі рукописи та фоліанти, які міг повернути до британських кварталів у Приштині, і годинами працював над каталогізацією та дослідженням того, що знайшов.
  «Наступного ранку я був дуже схвильований, думаючи, що ще я знайду. Я рано встав, щоб повернутися. . . »
  Американець витріщився на мляву жовту папку з файлами на робочому столі інспектора, ту, з трьома вицвілими галочками. Він підвів очі й почув, як Падло сказав: «Ця церква була Святою Софією».
  «Ти знаєш про це?» Міддлтон здивувався. Цей інцидент потрапив у новини, але на той час — коли світ зосередився на тисячолітті та кризі 2000 року, Балкани стали просто приміткою до минулої історії.
  "Так. Я не знав, що ти причетний».
  Міддлтон пригадав, як йшов до церкви і думав: я, мабуть, встав до біса рано, якщо ніхто з біженців ще не прокинувся, особливо з усією молоддю, яка там живе. Тоді він замовк, гадаючи, де британські охоронці. Двоє стояли біля церкви напередодні. Саме в цю мить він побачив, як на другому поверсі відчинилося вікно і звідти визирала дівчина-підліток, довге волосся якої закривало половину обличчя. Вона кликала: «Зелена сорочка, зелена сорочка. . . будь ласка . . Зелена сорочка».
  Він не зрозумів. Але потім до нього дійшло. Вона мала на увазі його втому і кликала його на допомогу.
  "На що це було схоже?" — тихо запитав Падло.
  Міддлтон лише похитав головою.
  Інспектор не став наполягати на подробицях. Він запитав: «І відповідальним був Ругова?»
  Ще більше його здивувало те, що інспектор знав про колишнього командира Армії визволення Косова Агіма Ругову. Про цей факт стало відомо лише пізніше, через довгий час після того, як Ругова та його люди втекли з Приштини, а історія Святої Софії охолола.
  «Ваша зміна в кар’єрі зараз має сенс, містере Міддлтон. Після війни ви стали слідчим, щоб вистежити його».
  «Ось і все в двох словах». Він усміхнувся, ніби це могло відкинути кешовані спогади, чисті, як комп’ютерні jpeg, про той ранок.
  Міддлтон повернувся до табору Бродстіл і відслужив свою чергування, витрачаючи більшу частину свого вільного часу на підготовку розвідувальних звітів про Ругову та багатьох інших військових злочинців, яких породив розірваний регіон. У Пентагоні він робив те саме. Але в роботу американських військових не входило ловити їх і притягувати до суду, і він не зробив жодного кроку.
  Тому, вийшовши на пенсію, він заснував підприємство в невеликому офісному парку в Північній Вірджинії. Він назвав це «War Criminal Watch» і проводив дні за телефоном і комп’ютером, відстежуючи Ругову та інших. Він налагоджував контакти з МТКЮ та регулярно з ними працював, але вони та тактична операція ООН були зайняті більшими рибами, такими як Ратко Младич, Насер Орич та інші, причетні до різанини в Сребрениці, найгіршого злочину в Європі після Другої світової війни, та Мілошевича. себе. Міддлтон придумав би лід, і він провалився. І все одно він не міг викинути з голови Святу Софію.
  Зелена сорочка, зелена сорочка. . . будь ласка . .
  Він вирішив, що не може бути ефективним, працюючи в Америці чи самотужки. Тож після кількох місяців пошуків він знайшов людей, які могли б допомогти: двох американських солдатів, які були в Косово та допомагали йому в розслідуванні у Святій Софії, та гуманітарну працівницю з Белграда, яку він зустрів у Пріштині.
  Перевантажений МТКЮ був радий прийняти їх як незалежних підрядників, які працюють з прокуратурою. Вони стали відомі в МТКЮ як «добровольці».
  Леспасс і Брокко, солдати, молодші, керовані своєю пристрастю до полювання;
  Леонора Тесла, завдяки своїй пристрасті позбавити світ від горя, пристрасті, яка зробила звичайну жінку красивою;
  А старший, Гарольд Міддлтон, чужий пристрасті й керований . . . ну навіть він не міг сказати що. Офіцер розвідки, який, здавалося, ніколи не міг обробити HUMINT на собі.
  Без зброї — принаймні, наскільки було відомо МТКЮ та місцевим правоохоронним органам — їм вдалося вистежити кількох поплічників Ругови і через них, нарешті, самого чоловіка, який жив у неймовірно розкішному таунхаусі в Ніцці, Франція, під фальшивою охороною. ідентичність. Домовленість полягала в тому, що з етичних міркувань робота волонтерів полягала виключно в забезпеченні трибуналу розвідданими та контактами; SFOR, Стабілізаційні сили ООН — військова операція, відповідальна за затримання колишніх югославських військових злочинців — і місцева поліція, якщо вони будуть співпрацювати, будуть агентами арешту.
  У 2002 році, працюючи на незайманих даних, наданих Міддлтоном і його командою, війська ООН і Франції здійснили рейд на таунхаус і заарештували Ругову.
  Трибунальні процеси тривають нескінченно, але через три роки він був засуджений за злочини, які сталися у Святій Софії. Він оскаржував свій вирок, живучи в тому, що, на думку Міддлтона, було надто приємним ізолятором ув'язнення в Гаазі.
  Міддлтон все ще міг уявити смаглявого чоловіка на суді, суворого красивого, впевненого й обуреного, який клянеться, що ніколи не вчиняв геноциду чи етнічної чистки. Він визнав, що був солдатом, але сказав, що те, що трапилось у Святій Софії, було лише «окремим випадком» нещасливої війни. Міддлтон сказав про це інспектору.
  — Окремий випадок, — прошепотів Падло.
  «Це робить жах ще гіршим, вам не здається? Висловлюючись так антисептично».
  «Я знаю, так». Ще одна розіграш сигарети.
  Міддлтон хотів мати батончик, його таємну пристрасть.
  Тоді Падло запитав: «Мене цікавить одна річ — як ви думаєте, Ругова діяв за чиїмось наказом? Чи був хтось, кому він звітував?»
  Увага Міддлтона миттєво зосередилася на цьому питанні. «Чому ви це питаєте?» — різко запитав він.
  "Був він?"
  Американець посперечався і вирішив продовжити співпрацю. В дану хвилину. «Коли ми полювали на нього, до нас дійшли чутки, що за ним хтось стоїть. Це мало сенс. Його підрозділ АОК мав найкращу зброю серед усіх підрозділів країни, навіть краще, ніж деякі з регулярних сербських військ. Вони були найкраще навчені, і вони могли найняти пілотів для гелікоптерного вилучення. Це було нечувано в Косово. Ходили чутки про великі суми готівки. І він, здається, не виконував наказів від жодного з відомих старших командирів ОАК. Але ми мали лише одну підказку, що за ним хтось стоїть. Йому було залишено повідомлення про банківський вклад. Він був захований у копії «Фауста» Гете, яку ми знайшли в квартирі в Езе».
  «Є підказки?»
  «Ми думали, що, можливо, британський чи американський. Можливо канадський. Деякі фрази в замітці натякають на це».
  «Не знаю, як його звати?»
  "Немає. Ми дали йому прізвисько за книгою — Фауст».
  «Угода з дияволом. Ви все ще шукаєте цього чоловіка?»
  «Я? Ні, моя група розпалася. Трибунал все ще діє, і прокурори та EUFOR можуть шукати його, але я сумніваюся. Ругова у в'язниці, деякі його спільники теж. Є більша риба для смаження. Ви знаєте цей вислів?»
  «Ні, але я розумію». Падло загасив ще одну цигарку. «Ти молодий. Чому ви залишили цю роботу? Робота здається важливою».
  «Молодий?» Міддлтон посміхнувся. Потім зблідло. Він сказав лише: «Втрутилися події».
  «Ще одна безпристрасна фраза. «Втрутилися події».
  Міддлтон подивився вниз.
  «Непотрібний коментар з мого боку. Пробач мені. Я повинен відповісти вам, і тепер ви зрозумієте, чому я запитав, що я зробив». Він натиснув кнопку на телефоні і заговорив польською. Міддлтон знав достатньо, щоб зрозуміти, що він просить фотографії.
  Падло відключився й сказав: «Під час розслідування вбивства настроювача фортепіано я дізнався, що ви, ймовірно, остання людина — ну, передостання — яка бачила його живим. Ваше ім'я та номер телефону готелю були в його адресній книзі на той день. Я перевірив ваше ім’я в Інтерполі та інших наших базах даних і дізнався про вашу участь у трибуналах. Було коротке посилання на Агіма Ругову, але також перехресне посилання в Інтерполі, яке було додано лише вчора пізно».
  "Вчора?"
  "Так. Ругова помер вчора. Ймовірною причиною смерті стало отруєння».
  Міддлтон відчув, як калатає його серце. Чому ніхто не подзвонив? Тоді він зрозумів, що він більше не пов’язаний з МТКЮ і що минули роки, відколи Свята Софія не була ні на чиєму екрані.
  Поодинокий випадок. . .
  «Сьогодні вранці я зателефонував у в'язницю і дізнався, що Ругова звернувся до охоронця кілька тижнів тому з проханням підкупити його вихід із в'язниці. Він запропонував величезну суму грошей. «Звідки йому, збіднілому військовому злочинцю, взяти такі кошти?» — запитав охоронець. Він сказав, що його дружина може отримати ту суму, яку він назвав — сто тисяч євро. Вартовий доповів про справу, і справа закінчилася. Але потім, чотири дні тому, Ругова мав відвідувача — як виявилося, людину з фальшивим іменем і фальшивим посвідченням особи. Після відходу Ругова захворює і вчора помирає від отрути. Поліція йде в будинок дружини, щоб повідомити їй, і виявляє, що вона мертва вже кілька днів. Її поранили».
  Мертвий . . . Міддлтон відчув шалене бажання подзвонити Леонорі й розповісти їй.
  «Коли я дізнався про ваш зв’язок із настроювачем фортепіано та про смерть того самого дня військового злочинця, якого ви заарештували, я надіслав мені фото ймовірного вбивці, зроблене камерою безпеки в’язниці. Я показав фотографію свідку, якого ми знайшли, і який бачив, як ймовірний підозрюваний виходив із концертної зали на площі Старий Ринок минулої ночі».
  «Це той самий чоловік?»
  «Вона з упевненістю сказала, що так». Падло знову побалувався і запалив Собеського. «Ви, здається, центр цього дивного колеса, містере Міддлтон. Чоловік убиває Ругову та його дружину, а потім катує та вбиває людину, з якою ви щойно зустрілися. Отже, тепер ми з вами переплетені в цій справі».
  Саме тоді прийшов молодий офіцер у формі з конвертом. Він поклав його на стіл інспектора.
  «Дзенкує», — сказав Падло.
  Помічник кивнув і, глянувши на американця, зник.
  Інспектор передав фотографії Міддлтону, який подивився на них згори. "Боже мій." Він глибоко втягнув повітря, забруднене сигаретним димом, у легені.
  "Що?" — запитав Падло, побачивши його реакцію. «Це був хтось, кого ви знаєте з вашого розслідування Ругови?»
  Американець підвів очі. "Цей чоловік . . . Він сидів поруч зі мною в аеропорту Кракова. Він летів моїм літаком до Парижа». Чоловік у потворному картатому піджаку.
  "Немає! Ви впевнені?»
  "Так. Мабуть, він убив Генріка, щоб дізнатися, куди я збираюся».
  І в приголомшливу мить це стало ясно. Хтось — ця людина чи Фауст, чи, можливо, він був Фаустом — переслідував Міддлтона та інших добровольців.
  чому Для помсти? Він чогось боявся? Чи була якась інша причина? І навіщо йому вбивати Ругову?
  Американець тицьнув пальцем по телефону. «Він потрапив на рейс до Парижа? Він приземлився? Дізнайся зараз».
  Язик Падло торкнувся куточка його рота. Він підняв слухавку й заговорив такою швидкою польською, що Міддлтон не змогла встежити за розмовою.
  Нарешті інспектор поклав трубку. «Так, він приземлився, і всі висадилися. Крім вас, усі, хто мав посадковий талон, були на рейсі. Але після цього? Вони не знають. Вони перевірять рейсовий маніфест на паспортний контроль у де Голля — якщо він залишив аеропорт. І вихідний рейс маніфестує, якщо він продовжить транзит».
  Міддлтон похитав головою. «Він уже змінив особу. Він бачив, як мене затримали, і він користується новим паспортом».
  Інспектор сказав: «Він може бути на шляху до будь-якої точки світу».
  Але він не був, Міддлтон знав. Єдине запитання полягало в наступному: чи прямував він до Африки, щоб знайти Теслу в її агентстві допомоги? Або до Штатів, де Леспас керував дуже успішною комп’ютерною компанією, а Брокко редагував інформаційний бюлетень Human Rights Observer?
  Або він летів іншим рейсом до округу Колумбія, де жив сам Міддлтон?
  Потім у нього ослабли ноги.
  Коли він згадував, що, демонструючи горді фотографії, він сказав настроювачу піаніно, що його дочка живе в районі округу Колумбія.
  Яка гарна молода жінка, а її чоловік такий гарний. . . . Вони здаються такими щасливими.
  Міддлтон скочив на ноги. «Мені потрібно повернутися додому. І якщо ви спробуєте мене зупинити, я подзвоню в посольство». Він попрямував до дверей.
  — Почекай, — різко сказав Падло.
  Міддлтон обернувся. «Я вас попереджаю. Не намагайся мене зупинити. Якщо ти зробиш-"
  «Ні, ні, я лише маю на увазі. . . . Тут». Він ступив уперед і простягнув американцеві свій паспорт. Тоді він торкнувся руки Міддлтон. «Будь ласка. Я теж хочу цього чоловіка. Він убив трьох моїх громадян. Я дуже хочу його. Пам'ятайте, що."
  Він повірив, що інспектор сказав щось інше, але тим часом Міддлтон важко бігав нескінченним коридором, сірим, як офіси, сірим, як небо, копаючись у кишені за мобільним телефоном.
  
  
  2
  ДЕВІД ГЮСОН
  Еліція Камінські вперше помітила бродягу біля Пантеону, коли та грала циганські народні мелодії, старі римські улюблені твори, будь-що, за що можна було покласти кілька монет у потертий сірий футляр для скрипки, який вона успадкувала від матері, разом із столітньою солодкою музикою. -тонований італійський інструмент, який жив усередині. Чоловік слухав більше 10 хвилин, весь час спостерігаючи за нею. Тоді він підійшов ближче, так близько, що вона відчула запах поту й людськості, що нависав навколо людей на вулиці, хоча вони, здавалося, навіть не помічали цього.
  «Я хочу почути «Volarè», — пробурчав він англійською, його голос був грубим і з акцентом, який вона не могла розпізнати. Він тримав зім’яту і забруднену банкноту в 10 євро. Йому було, мабуть, 35, хоча це було важко сказати точно. Він був щонайменше шести футів на зріст, м’язистий, майже атлетичний, хоча ця думка здавалася смішною.
  «Воларе» — це пісня, сер, а не скрипковий твір», — відповіла вона з більшою підлітковою неприязністю, ніж, мабуть, мудро.
  Його обличчя, наскільки вона могла бачити за чорною скуйовдженою бородою, здавалося гострим і спостережливим. Це більше, як їй спало на думку, ніж більшість вуличних людей, які були або літніми італійцями, яких тяжкі часи вигнали зі своїх домівок, або іноземними підпільниками, іракцями, африканцями та всілякими національностями з Балкан, кожен з яких дотримувався власної ради, кожен намагався йти власним курсом через темну, напівтаємну приховану економіку для тих, хто намагається вижити без документів.
  Були й інші важливіші причини, які спонукали її до сміливої та нерозумної відповіді. Гроші, які дав їй дядько, спочатку були невеликими, хоча й щедрішими, ніж належало йому мізерне життя варшавського настроювача піаніно. За два місяці до цього, в день, коли їй виповнилося 19 років, він раптово оголосив, що його роль опікуна закінчилася, і що настав час шукати нового життя на заході. Вона обрала Італію, тому що хотіла теплої погоди та краси, і відмовилася йти за потоком поляків, які мігрували до Англії. Грязний повільний автобус до Риму коштував 50 євро, а кімната в убогому студентському будинку в Сан-Джованні поглинала ще 200 євро щотижня, як і уроки італійської в мовній школі. Її хороша англійська означала, що вона могла працювати в барі, але лише під час туристичних занурень за те, що власники називали «польським тарифом» — чотири євро на годину, менше за офіційно встановлену мінімальну зарплату. Вона їла, як горобець, піцу рустіку, заздалегідь приготовлену, часто огидну, але менше двох євро за шматок. Вона ніколи не виходила на вулицю і ще не знайшла друзів. І все ж щотижня гроші від дядька Генрика ставали дещо меншими. Вона не могла з усією свідомістю дзвонити й просити більше.
  — Я знаю, що це пісня, — відповів волоцюга з неприємною насмішкою на напівприхованому обличчі. Потім він проспівав рядок голосом давно померлої американської співачки, яку вона чула, коли її мати й батько вмикали музику на своєму дешевому пристрої hi-fi, щоб нагадати собі про дні, проведені в Штатах, перш ніж вони повернулися до нова вільна Польща в пошуках іншого життя. До неї повернулося ім'я співака: Дін Мартін. І мелодію також, тож вона зіграла її, бездоганно, напам’ять, трохи імпровізуючи на зразок Стефана Граппеллі, неквапливо накладаючи джаз на кожну змінну ноту, доки оригінал ледве впізнавався.
  Вона добре грала на скрипці. Іноді, якщо їй було нудно або серед її аудиторії здавалося, що хтось музичний, вона діставала ноти, запхані у футляр, просила глядача потримати їх, а потім грала мазурку Венявського «Оберташ» із стрибаючим феєрверком подвійної зупинки, гармоніки та піцикато лівої руки. Обоє її батьків були музикантами, мати — скрипалкою, батько — піаністом. Разом вони давали їй музичну освіту ще до того, як вона пам’ятала, у родині, де музика була такою ж природною й легкою, як сміх, аж до того чорного дня, коли вони зникли, і вона опинилася під опікою дядька Генріка.
  Волоцюга витріщився на неї, наче вона вчинила гріх.
  «Ти з цим облажався», — сплюнув він. "Погана дівчина. Ти повинен знати своє місце». Він дивився на власний одяг: брудне пальто, що смерділо потом і сечею, з поясом, зробленим, можливо, трохи театрально, з мотузки. «Один маленький крок від мене. Більше нічого."
  Тоді він кинув єдиний євро в її футляр для скрипки й потоптав у бік Ларго Аргентіна, відкритого простору, де вона сідала на автобус додому, завжди зачарована колекцією зруйнованих стародавніх храмів — обшарпаним, безформним скупченням колон і каміння. Населений галасливою спільнотою диких котів, частина історії, яку, здавалося, більше не помічали лише вона та проїжджі туристи. Вона не любила котів. Вони були сміливі, агресивні, наполегливі, залазили в її скрипковий футляр, коли він був відкритий для збору грошей. Тож вона тримала маленький водяний пістолет, виготовлений за зразком чогось військового, поруч із музикою та каніфоллю, і використовувала його, щоб відганяти їх, коли істоти ставали надто наполегливими.
  Після цього бомж чотири рази наздоганяв її. Двічі біля фонтану Треві. Одного разу на Кампо дей Фіорі. Одного разу біля нового музею Ара Паціс, пам’ятника миру, спорудженого Августом, який тепер жив у сучасному кубістичному будинку біля бурхливої дороги, що пролягала вздовж Тибру. Вона була здивована, побачивши його там. Це не здавалося звичайним місцем для вуличних людей, і вона зловила, як він дивиться крізь вікна, заглиблений у чудово висічений пам’ятник усередині, який вона також лише помітила з вулиці, оскільки сплатити вхідне було їй не під силу. Безхатченки рідко дивилися на статуї римської імперії, подумала вона. Більшість із них взагалі ніколи ні на що не дивилися.
  І тепер він знову опинився біля неї — цього спекотного, сонячного літнього ранку на Віа делле Боттеге Оскуре на щотижневому базарі, про який їй розповідав дядько. Це відбувалося біля підніжжя Via dei Polacchi — вулиці поляків — і викликало у неї тугу за домом кожного разу, коли вона йшла. Це було місце, де бідна польська громада мігрантів збиралася на імпровізованому базарі, що частково було економічною необхідністю, частково підтвердженням їхнього далекого коріння. Були машини та мікроавтобуси, всі іржаві, всі відригали дизелем, коли вони прибули з номерними знаками з Варшави та Гданська. Швидко, не бажаючи привертати увагу поліції, вони відчинили двері та багажники й почали продавати все те, чого польські емігранти не могли знайти або, що, швидше за все, дозволити собі в новому домі: спиртні напої та ковбаси, шинку та тістечка; деякі явно домашні, деякі, можливо, незаконні.
  Феліція не знала нікого з цих людей. Але інколи бідні виявлялися найщедрішими, особливо коли знали, що вона теж полька, самотня в місті, все ще трохи загублена. Берлінська стіна впала на землю, коли їй було 12 місяців, вона була немовлям у маленькій квартирі в передмісті Чикаго. Вона це знала, тому що батьки так часто розповідали їй про радість, яка настала після цього. Про власне очікуване повернення до країни, з якої вони втекли, щоб скинути кайдани комунізму.
  Коли вони говорили про це рішення, в їхніх очах завжди була тінь. Подорослішавши, вона зрозуміла чому. Коли вони залишили Польщу, це був чорно-білий світ, і вони повернулися до мінливого сірого. Погані дні до її народження були часом таємної поліції та жорстокого, свавільного покарання інакодумців, але нікому не доводилося їхати за тисячі миль у далеку країну, щоб заробити на життя. Вони казали, що щось хороше було втрачено разом із видимим, легше визнати поганим. Розмовляючи зі старими чоловіками та жінками, які зібралися біля підніжжя Via dei Polacchi, вона зрозуміла, що між ними та нею була прірва, яку неможливо подолати, дивне почуття провини втрати, яке вона ніколи не могла розділити. Але зв'язок теж був. Вона була полькою, була бідною. Коли вона грала правильні ноти — мазурку, полонез, — навкруги туманні очі й постійний дощ дрібних монет сипав у футляр скрипки.
  А в цей день був і волоцюга, з ненависним поглядом в очах, який казав: «Вона повірила». . . соромно, соромно.
  Виконуючи повільний сільський танець, вона сказала собі, що, якщо він продовжуватиме таку увагу, вона голосно, публічно, без страху буде його докоряти. Хто був волоцюгою, щоб говорити комусь про сором? Що йому дало право? . . .
  Потім, відчувши руку на своєму плечі, вона припинила грати й обернулася й побачила, що втупилася в привітні яскраво-блакитні очі чоловіка середнього віку в сірому костюмі. У нього було бліде, м’ясисте обличчя з щетиною, червоними щоками, світле волосся, яке відступило назад, і легка, впевнена поведінка офіційної особи, як у державного службовця чи директора школи.
  «Ти чудово граєш, Феліція», — сказав він польською.
  «Я тебе знаю?»
  Він дістав зі свого піджака посвідчення особи й показав їй перед її обличчям, надто швидко, щоб вона змогла зрозуміти ці слова.
  "Немає. Я польський поліцейський на посаді тут, у Римі. Вам не потрібно знати мене».
  Мабуть, вона виглядала зляканою. Він поклав руку на її плече і сказав голосом, сповненим заспокоєння: «Не лякайтеся. Вам нема про що хвилюватися». Його доброзичливе обличчя спохмурніло. «Я просто виконую неприємне завдання, яке час від часу випадає на цю професію. Приходь, я куплю кави. За рогом є маленьке місце».
  У цього чоловіка було таке приємне владне обличчя, що вона автоматично пішла за ним на вулицю Віа дей Полачкі, хоча й не могла пригадати жодного кафе в цьому напрямку.
  Вони були на півдорозі, коли він зупинив її в тіні навислої будівлі. В його очах був такий смуток, почуття жалю теж.
  «Вибачте», — сказав він своїм низьким спокійним голосом. «Немає легкого способу сказати це. Твого дядька Генріка вбили».
  Її живіт стиснуло. Її очі почали різати. «Убитий?»
  «Убитий, як працював. Ще з двома людьми. У такому світі ми живемо».
  «У Варшаві?»
  Він знизав плечима. «Цього ніколи б не сталося раніше. Не в старі часи. Люди тоді надто поважали. Забагато страху».
  Було стільки запитань, і жодне з них не могло сформуватися в розумне речення у Феліції. — Я мушу йти додому, — нарешті сказала вона.
  Чоловік на мить замовк, задумавшись, у його очах змінився вираз, який вона не могла розгадати.
  «Ти не можеш дозволити собі повернутися додому», — зауважив він, нахмурившись. «Що тобі взагалі? Це ніколи не була твоя країна. Не зовсім."
  Вузька вулиця була порожня. Хмара проскочила над яскравим літнім сонцем, кинувши всю територію в раптову темряву.
  «Я можу дозволити собі поїздку на автобусі», — відповіла вона, раптом роздратована.
  «Ні, ти не можеш», — відповів він і взяв її за обидві руки. Він був сильний. Його блакитні очі тепер горіли, наполегливо, вимогливо. «Що тобі дав дядько? Прийти сюди?»
  Вона спробувала звільнитися. Це було неможливо. Його хватка була надто міцною.
  "Якісь гроші . . . Дві тисячі євро. Це було все, що він мав».
  «Не гроші», — гаркнув на неї чоловік, підвищуючи голос. «Я не говорю про гроші».
  Він повернув лікоть так, що його передпліччя впало їй під горло, і притиснув її до стіни, вихопивши вільною рукою її футляр для скрипки. Тоді він швидко нахилився, підняв зубами єдиний засув і відчинив кришку.
  «Це жабрацький інструмент», — пробурчав він і кинув скрипку на землю. Слідом йшли зім’яті аркуші з нотами, розвіваючись на бруківку, як осіннє листя. «Що він тобі дав?»
  «Нічого. Нічого. . . »
  Вона зупинилася. Він викинув смичок і її останній шматок каніфолі, і тепер у його пальцях була її одна запасна струна, Thomastik-Infeld Dominant A. Він відвів лікоть. Перш ніж вона встигла втекти, він смикнув її назад і сильно вдарив кулаком у живіт. Дихання зникло з її легенів. На її очах виступили сльози болю, люті й страху.
  Коли вона почала одужувати, то побачила, що він перетворив струну скрипки на петлю, і відчула, як вона ковзає через її голову, штовхаючи її вниз, поки вона не лягла на її шию. Він потягнув його, не так сильно, лише настільки, щоб вона відчула, як знайомий рановий метал став холодною в’язкою навколо її горла.
  «Бідна маленька загублена дівчинка», — прошепотів він, і його дихання стало гарячим у її вуха. «Немає дому. Друзів немає. Нема майбутнього. Останній раз . . . Що він тобі дав?»
  «Нічого. . . Нічого. . . »
  Томастик-Інфельд Домінант А почав напружуватися. Вона усвідомлювала своє власне дихання, короткий, повторюваний м’язовий рух, який завжди сприймався як належне. Його обличчя стало величезним у її очах. Він усміхався. Тепер вона зрозуміла, що це був результат, якого він весь час бажав.
  Потім усмішка зникла. З його рота вилетіло тихе тваринне рохкання. Його тіло впало вперед, розчавивши її об стіну, і з-поміж його стиснутих зубів почала хлинути багряна бризка крові. Вона повернула голову, щоб уникнути червоної цівки, яка тепер текла йому по підборіддю, і вчепилася кігтями в петлю на горлі, послабила її, накинувши смертоносну петлю на своє волосся, доки воно не звільнилося, і їй вдалося перетягнути його через голову.
  Щось штовхнуло чоловіка в сірому костюмі вбік. Волоцюга був там. У його правій кулаці сидів довгий ніж на шпильці, по всій довжині червоний від крові.
  Він кинув зброю і простяг руку.
  «Ходімо зі мною зараз», — сказав він. «Їх троє в машині за рогом. Вони не будуть довго чекати».
  "Хто ти?" — пробурмотіла вона, її голова хиталася, дихання все ще було коротким.
  На вузьку вулицю починала повертати машина, якій було надто важко подолати поворот за один раз. Хмара працювала вільною від сонця. Яскраве, сліпуче світло заповнило територію навколо них, достатньо, щоб дати зрозуміти їх присутність. Вона чула польські голоси та інші акценти, які вона не впізнавала. Вони звучали сердито.
  «Якщо ти залишишся тут, ти помреш», — наполягав волоцюга. «Як твій дядько. Як твоя мама і твій батько. Пішли зі мною . . . »
  Вона нахилилась і взяла свою скрипку та смичок, грубо запхаючи їх у футляр разом із обривками нот.
  А потім побігли.
  
  За рогом у нього був скутер. Новенька фіолетова Vespa з наклейкою прокату на задньому крилі. Вона автоматично залізла на спину, міцно звисаючи, тримаючи чохол для скрипки, а він ревів вузькими смугами, намагаючись втратити машину позаду.
  Це було нелегко. Вона повернула голову й побачила, як машина відскакує від старовинних кам’яних стін кварталу, слідуючи за ними вузькими провулками не туди. Вона знала цю місцевість. Це було одне з її улюблених місць через його несподівані пам’ятки та те, як будівлі розташовувалися протягом століть, іноді аж до епохи Цезаря.
  Він йшов неправильним шляхом, і вона знала це, але вони були там, перш ніж вона встигла йому сказати. Vespa з криком зупинилася в глухому провулку, закритому свіжо пофарбованими чорними залізними поручнями, оглядовою точкою на заплутані руїни навколо Пескарії, імперського рибного ринку, що вів до величезного круглого пня Театру Марцелла, наче якийсь менший Колізей, розрізаний велетенським ножем. Дороги не було, лише вузька стежка вниз у безлад колон і розбитих стін.
  Вони бігли й натикалися на подерту траву крізь низький скам’янілий ліс із запорошеного граніту й мармуру. Позаду вона чула крики та надривні крики польською. Потім вона почула постріл. Сильна рука волоцюги схопила її, коли вона спіткнулася об рифлену частину розбитої колони. Задихаючись, вона опинилася серед розлюченої маси транспорту під навислим театром. Він затягнув її в натовп машин. На півдорозі стояв молодий чоловік на скутері, довге чорне волосся випадало з-під шолома.
  Волоцюга вигнав його з сидіння, а потім закричав їй, щоб вона сіла на заднє колесо.
  Їй більше не потрібно було думати. Вона не хотіла. Вони пройшли звивистою дорогою крізь заричалі транспортні засоби, знайшли тротуар з боку річки, з гуркотом промчали бруківкою до Лунготевере. Рух там був таким же поганим.
  Вона наважилася обернутися. Над дорогою, пробиваючись крізь машини, стояли троє чоловіків зі зброєю в руках.
  Вона лаялася. Вона молилася. А потім вони пройшли, на Тибровому боці дороги, грюкаючи сходами, що вели вниз до води та довгого широкого бетону протипаводкових захисних споруд.
  За два дні до цього вона ходила сюди, дивуючись, розмірковуючи, намагаючись зрозуміти, куди вона належить. Ще немає 20, народилася в країні, яка її забула, без батьків. А тепер, подумала вона, без дядька, який прийшов їй на допомогу, коли вона залишилася сиротою. Вона трималася зі сльозами на очах, вирішуючи, що вони будуть витрачені, перш ніж цей чоловік, який і врятував, і викрав її, знову подивиться їй в обличчя.
  Пройшовши півмилі, вони промчали довгою доріжкою й повернулися на дорогу, плавно їхаючи через Сан-Джованні, повз вулицю, де вона жила. В голові вона попрощалася з тими нечисленними речами, які в неї були: трохи прочитаною Біблією; деякі фотографії; кілька дешевого одягу; музичний футляр із улюбленими творами.
  Вони знайшли автомобіль, і вона побачила знак аеропорту. За кілька миль до Ф’юмічіно він перетворив Vespa на під’їзд низького сучасного готелю, знайшов приховане місце на автостоянці позаду, зупинився й вимкнув двигун.
  Вона зійшла зі скутера без жодного запитання.
  «Ти добре зробив», — просто сказав чоловік, дивлячись на неї.
  «Чи був у мене вибір?»
  «Якщо ви хочете жити, ні, ви не хочете. Ти вже забув, що тобі загрожує серйозна небезпека?»
  Вона глянула на скутер. «Це ти? Грабіжник?"
  Він кивнув, і вона поцікавилася, чи не було хоч найменшої посмішки за спутаною, брудною бородою. "Грабіжник. Це правильно, Феліція. Ми повинні зараз зайти всередину».
  Коли вони пробігли повз стійку реєстрації, він помахав ключем і пішов на перший поверх, відчинив двері й запровадив її до своєї кімнати. Це був номер, елегантний і дорогий, такий, який вона бачила лише в кіно. На підлозі лежали вже спаковані дві великі валізи. Подушки ліжка були вкриті розсипаними шоколадними цукерками. Він узяв пару і дав їй. Вона жадібно їла. Це був хороший шоколад, найкращий. Кімната, як вона зрозуміла, чекала тут, порожня, з рахунками, можливо, тижнями.
  «У вас із собою паспорт?» запитав він.
  "Звичайно. Це закон».
  Вона показала йому.
  «Я мав на увазі інше. У вас подвійне громадянство. Це важливо».
  "Немає." Вона рішуче похитала головою. «Я тільки поляк. Це була випадковість народження».
  «Щасливий випадок», — пробурчав він і взяв портфель біля ліжка. Чоловік — вона вже не могла вважати його бродягою — витяг блакитний документ — американський паспорт.
  «Тепер тебе звати Джоанна Фелпс. Ваша мати була полькою, що пояснює ваш акцент. Ви студент коледжу в Балтіморі. Пам’ятайте все це».
  Вона не взяла паспорт, хоча не могла стриматися, дивлячись на золотого орла на обкладинці.
  «Чому?» вона запитала.
  «Ти знаєш чому, Фелісіє», — відповів він.
  «Насправді ні. . . »
  Його сильні руки раптом схопили її за плечі, похитуючи її струнку статуру. Його очі були люті й неминучі.
  "Як вас звати? Як вас звати?"
  «Мене звати Феліція Камінські. Мені дев'ятнадцять років. Громадянин Польської Республіки. Я народився . . . »
  «Феліція Камінські мертва, — перервав він. — Будьте обережні, щоб не приєднатися до неї».
  Відступаючи назад, він сказав: «Не відкривай нікому двері. Їжте та пийте з міні-бару, якщо вам щось потрібно. Я повинен, — він дивився на брудний одяг, ненавидячи його, — щось зробити.
  З одного з ящиків він дістав новий одяг і зник у ванній. Вона подивилася на друге місце багажу. Здавалося, дорого. Лейбл носив назву Джоанна Фелпс і адресу в Балтіморі. Феліція відкрила його й виявила, що він повний нових джинсів, спідниць, сорочок і нижньої білизни. Усі вони були відповідного розміру і, мабуть, коштували дорожче, ніж вона заробила за весь місяць.
  Коли він вийшов, він був одягнений у темний діловий костюм з білою сорочкою та елегантною шовковою червоною краваткою. Йому було не більше 40 років, красивий, італієць, з блідою шкірою, гладко поголений, грубий і місцями червоний від бритви. У нього були темні блискавичні очі та мокре від душу довге волосся, зачесане на голові, переважно чорне, з сивиною. Його обличчя здавалося більш зморщеним, ніж вона відчувала, що це повинно бути, наче десь був біль чи хвороба.
  В руках у нього був телефон.
  — За годину, Джоанно, ми поїдемо до Ф’юмічіно, — сказав він. «Квиток чекатиме на вас біля стійки Alitalia першого класу. Ви показуєте їм свій паспорт, проходите реєстрацію та йдете прямо в кімнату відпочинку. Я зустріну вас там. Я буду за тобою всю дорогу. Не зупиняйтеся після імміграції. Не дивись на мене. Не визнавайте мене, поки ми не приземлимося і я не підійду до вас».
  "Куди ми йдемо?"
  Він замислився над запитанням, думаючи, чи відповідати.
  «Спочатку в Нью-Йорк. Потім до Вашингтона. Ви повинні знати це напевно. Як інакше можна було б повернутися з Італії туди, де ти живеш?»
  Вона нічого не сказала.
  «Де ти живеш, Джоанно?»
  Вона смикнула етикетку футляра, який він їй надав. «Я живу за адресою 121 South Fremont Avenue, Baltimore. І ти?"
  Він щиро посміхнувся. За інших обставин вона могла подумати, що цей чоловік їй подобається.
  «Це не ваша справа».
  "Ваше ім'я?"
  Він нічого не сказав, але продовжував посміхатися.
  Феліція швидко підійшла до другої коробки, перш ніж він встиг її зупинити, і схопила етикетку.
  Було порожньо. Він сміявся з неї, і вона не була впевнена, приємний це був звук чи жорстокий.
  «То як я тебе називаю?» вона запитала.
  Театральний жест: він поклав вказівний палець на своє почервоніле підборіддя, подивився на стелю готельної спальні та сказав: «Поки що ви можете називати мене Фаустом».
  
  
  3
  ДЖЕЙМС ГРЕДІ
  Реактивний лайнер вилетів з ночі, щоб приземлитися в аеропорту імені Даллеса у Вашингтоні за 29 хвилин раніше і за 47 хвилин до того, як Гарольд Міддлтон убив поліцейського.
  Як тільки колеса літака зачепили злітно-посадкову смугу, Міддлтон надіслав смс своїй доньці.
  Вона не відповідала на його дзвінки з Європи, а державна, окружна та міська поліція розпливчасто говорила про захист молодої пари лише тому, що з Польщі дзвонив несамовитий батько. Копи передмістя округу Колумбія, здавалося, скептично поставилися до обіцянок Міддлтона, що польські значки та американські дипломати повторять його тривогу, щойно їхні командні ланки сперечатимуться, хто з ким має зв’язуватися.
  У текстовому повідомленні Міддлтона було написано: ЗЕЛЕНИЙ ЛІХАРНИК ЕВАК ШОТЛАНДІЯ.
  ЗЕЛЕНИЙ ЛІХТАР: його тодішня дружина Сільвія висміювала його сімейну систему кодових слів, щоб запобігти обману двоногими хижаками їхнього малюка, але маленька Шарлотта визнала цей план крутим, особливо коли тато дозволив їй зробити їхній секретний код своїм (і тому її) улюблений герой коміксів.
  EVAC: Шарлотті було дев’ять років, коли підрозділ військової розвідки Пентагону, де Міддлтон провів більшу частину своєї кар’єри, провів навчання з евакуації. Вона взяла слово EVAC як мантру, зі значними змінами в іронії, коли вона ревіла у підлітковому віці.
  ШОТЛАНДІЯ: Коли Шарлотта вийшла заміж, Міддлтон дозволив їй використовувати свій будинок у передмісті для весільного майданчика, а він орендував іншу самотню кімнату в готелі біля саду Кепітал Хілл для шлюбної церемонії. За дві ночі до весілля батько з дочкою напилися в барі готелю, коли вона пригостила його модним односолодовим скотчем. Відтоді цей готель стали називати «Шотландією».
  Сказав їй, що робити, — подумав Міддлтон. Куди йти. Що це справді я.
  Якщо вона отримала повідомлення.
  Ремінь безпеки «Дінь!» запустив Міддлтона в проход літака. Наплічник м’якого чорного портфеля через спортивну куртку звільнив його руки. Він не знав, де решта його багажу; не хвилювало. Його портфель містив його роботу, його ноутбук, iPod і туалетні приналежності в аеропорту дозволили йому взяти в літак, а також примірник « Незнайомця » Альбера Камю в м’якій обкладинці .
  Коли Міддлтон уже підійшов до дверей літака, пара з першого класу вдерлася перед ним. Жінка, яка, можливо, виглядала чудово 10 років і мільйон похмурих поглядів тому, притиснула пошарпаний футляр до підозріло твердих грудей, коли вона та її чоловік із сумними очима човгали по літаку попереду Міддлтон.
  Міддлтон почув, як дружина буркнула: «Я досі не можу повірити, що твоя сестра думала, що зможе приховати від мене коштовності твоєї матері, просто поїхавши до Європи!»
  Рівний голос чоловіка зрозумів свою власну недоречність. «Ми всі робимо помилки».
  Вони помчали на митницю, де охоронець у хірургічній рукавичці уважно оглянув блискучі намиста, браслети та сережки скриньки з коштовностями, порівнюючи їх із транзитним документом, по якому дружина стукала багряними нігтями. Коли він закінчив, попереду Міддлтона пройшла пара першого класу через термінал.
  Зазубрені нерви Міддлтона привели його до відстороненої гіперпильності, якої він не відчував відтоді, як повернувся на балканську бійню. Там він боявся тільки привидів незнайомців. Тепер він відчував, як його власне життя повзе по лезу бритви.
  Він відчув запах своїх попутників. Запах вологої вовни від пережитого одягу. Дезодоранти металеві духи. Несвіже пиво від англійця, який намагався втопити свій страх літати.
  Міддлтон почув скиглиння дитини та схлипування солдата Spec 4, якому було всього 20 років, коли він прямував до літака до Німеччини з пересадками в Ірак. Невидимий компакт-диск вибухав барабанами та грюкавими гітарами: Міддлтон упізнав Спрінгстіна, а потім згадав, що розширення спектру класичної рок-музики було єдиним боргом, яким він винен своїй колишній, окрім Шарлотти.
  Ніч заповнила вікна терміналу. Оголошення озеленили його стіни. Музикант у Міддлтоні знаходив мелодію в рухах натовпу, синхронізованих з його ритмічним маршем до автобуса, що прямував до головного терміналу. Звідти він знаходив свою машину на довгостроковій стоянці, мчав до Шотландії, всю дорогу працюючи на мобільному телефоні. Він бачив усе це з абсолютною ясністю того, що є і що буде.
  Висунувшись за пару першокласників, що шарудять, Міддлтон побачив поліцейського, що поспішав до нього. Побачив синю форму поліцейського. Побачив його чорний автомат із кобурою на плечі. Побачив другий пістолет на чорному шкіряному поясі поліцейського разом із наручниками, підсумками для патронів, порожньою петлею для радіо.
  Вони були на відстані 10 кроків один від одного, коли Міддлтон зіставив обличчя поліцейського з фотографіями вбивці, які він бачив у Польщі.
  Фальшивий поліцейський розтягнув кобуру на стегнах.
  Міддлтон штовхнув першокласницю в поліцейського з пістолетом.
  Крихкий ящик для коштовностей вискочив з її рук і полетів до поліцейського, який відкинув його. Корпус розірвався. Блискучі предмети посипалися на натовп аеропорту.
  Першокласниця вчепилася в копа: «Мій! Шахта!"
  Її чоловік, який зіткнувся, впав на порожнє крісло.
  Фальшивий поліцейський направив свій пістолет в обличчя Міддлтон, а жінка продовжувала бити його.
  
  Постріл пролунав крізь термінал до виходу 67 приблизно на 40 футів ліворуч від Міддлтона, де агент ФБР М. Т. Конноллі одягала наручники на власне зап’ястя. Інший затискач наручників уже охоплював зап’ястя Дена Кормана, який носив другий комплект наручників, що сковували його зап’ястя перед ним. Коротко підстрижене мідне волосся Конноллі доходило до плеча хриплого Кормана, якого затримали в Чикаго за федеральним звинуваченням у польоті, щоб уникнути судового переслідування та екстрадували до округу Колумбія. Чиказькі поліцейські видали його.
  Коннолі не потрібно було накладати подвійні манжети на Кормана. Правда, він був злочинцем, який втікав, але він розкрадав кошти, будучи адвокатом. Це не той поганий хлопець, який створив би «14-річної дівчини» будь-які проблеми. Ні, вона причепила свою ліву руку до його правої руки, бо їй не хотілося розмовляти з покидьком. Легше штовхнути його туди, куди вона хотіла.
  Він протестував проти своєї невинуватості, коли поліцейські з Вінді-Сіті вивели його з літака до Конноллі та поліцейського штату Вірджинія в уніформі, якому було призначено супроводжувати ФБР під час переміщення під варту через юрисдикцію штату до федерального ізолятора. Після того . . .
  Що ж, після цього державний поліцейський мав легку посмішку негідника Діксі. Він здавався можливим відволіканням від бурі порожнього виття в Коннолі. Його очі блищали, поки вони чекали на чиказький літак, показуючи їй, що він плекав подібні думки. Він представився Джорджем, і вона знала, що він не пробуде достатньо довго, щоб їй знадобилося згадати його прізвище.
  «Дивіться, — сказав Корман, накидаючи наручники на його зап’ястя. «Ви запитували себе, чому я був таким дурним, щоб вкрасти ці гроші?»
  Коли вона міцніше затягнула наручники на лівому зап’ясті, Конноллі відповіла: «Ніби мене хвилює, чому».
  Тоді вона почула, як позаду неї тріснув постріл із висококаліберного пістолета. Реакція натовпу. Солдат Джордж обличчям до джерела звуку. Крики, і вона обернулася, її .40 Glock наповнив її праву руку.
  Вона побачила тупіт подорожніх.
  Відчув, що вищий Джордж у військовій формі дістав рушницю.
  Побачив, як товстий чорноволосий американець врізається в поліцейського.
  
  Гуркіт рушниці в обличчя Міддлтона оглушив його. Дульний спалах засвітив його очі. Але коли куля розрізала, Міддлтон упав на свого потенційного вбивцю та божевільну жінку з першого класу, і вони впали на підлогу. Пістолет вилетів з руки вбивці, коли натовпи авіамандрівників запанікували в кошмарі тероризму 21 століття.
  До Міддлтона повернувся зір. Але чому я не чую? Чому немає шуму?
  Він піднявся за 9-міліметровою Береттою, що безшумно ковзала по всипаній коштовностями підлозі.
  Фальшивий поліцейський перерізав першокласниці горло. Схопився на ноги. Потягнувся до другого пістолета в кобурі на плечі.
  Міддлтон чув лише стук власного серця. Він схопив «Беретту» і вистрілив у чоловіка, який діставав другий пістолет.
  Сяюча зелена неонова вивіска Starbucks вибухнула на стіні позаду, коли фальшивий поліцейський зайняв позицію стрільця та влучив у ціль. Його чорні туфлі хрускотіли білими перлинами, розсипаними по підлозі.
  Фальшивий поліцейський і Міддлтон вистрілили одночасно.
  Його рука хитається, куля Міддлтона не влучила.
  Куля фальшивого поліцейського теж не влучила, тому що він послизнувся на перлах і впав назад у повітрі.
  Ліворуч від Міддлтона поліцейський Джордж побачив поліцейського у формі, який потрапив у біду. Побачив, як поліцейський упав. Між солдатом Джорджем і перестрілкою кинулися в паніці цивільні. Джордж мигцем побачив свою ціль — зробив два знімки.
  Пропустив!
  Міддлтон побачив, що чорний пластиковий стілець розлетівся неподалік.
  Миттєво зрозумів чому, закрутився. Його погляд зупинився на чоловікові, одягненому в синю форму, як у ворога. Міддлтон випустив чотири кулі в цю другу форму.
  Конноллі почув свист куль, гуркіт рушниці.
  Коли втікач Корман закричав, Конноллі побачив солдата Джорджа. Плазма на спині, дірка на комірі синьої уніформеної сорочки поверх бронежилета. З шиї Георгія текла червона цівка. Його очі дивилися в стелю
  Конноллі кинулася до вбитого солдата, але Корман смикнув її ліву руку в наручниках, і вона нахилилася до нього.
  «Я хотів зробити це великим!» — закричав Корман. «Гарно? Я визнаю це! Тільки не стріляй...
  "Замовкни!" — закричала Конноллі, розбиваючи йому носа прикладом свого пістолета.
  Корман зіщулилася, мертвою вагою вона потягла до солдата Джорджа, який стікав кров’ю на підлозі. Впустила рушницю, вільною правою рукою натиснула на хлинув дірку на шиї солдата.
  «У вас це вийде!» — крикнула вона на поваленого офіцера.
  Але вона знала, що це брехня.
  
  Не чути!
  Міддлтон побачив, як другий чоловік у формі, який намагався застрелити його, впав на підлогу. Міддлтон звернув свою глуху увагу на фальшивого поліцейського, що стояв неподалік, і той підхопився на блискучі уламки підлоги й утік через двері запасного виходу.
  Здобудь його, перш ніж він здобуде мене! Або моя дочка!
  Борючись у світі тиші, Міддлтон побачив, як чоловіки та жінки кинулися шукати укриття за стільцями в кімнаті очікування. Він бачив їхні приглушені кричущі обличчя.
  Першокласний чоловік опустився на чорне пластикове крісло, його обличчя було скривлене, як у клоуна, що сміється, і дивився на кахельну підлогу, де лежала його повна дружина, хапаючи ротом повітря.
  Очі Міддлтон стежили за поглядом чоловіка.
  Побачив плями золотої фарби на плитці.
  Побачив уламки червоного, зелено-білого каміння.
  Побачив блискуче скло, розтерте в пил.
  Побачив упав мобільний телефон, який зупинився серед райдужних уламків.
  Міддлтон забрав мобільний телефон, коли він кинувся до аварійного виходу, вирвався до ночі з приміщення, спроектованого Національною Безпекою, щоб запобігти штурму людей у нього та його літаки, а не для того, щоб люди втекли.
  Поглинутий прохолодним повітрям, Міддлтон стояв на вершині металевих сходів, що вели до величезних полів злітно-посадкових смуг, де вирулювали, сідали, злітали реактивні літаки — і все це було в жахливій тиші.
  По темному асфальту тихо котився багажний караван. Ніяких слідів фальшивого поліцейського. Міддлтон раптом зрозумів, що стоїть, освітлений білим світлом дверей — ідеальна ціль.
  Він побіг сходами вниз. Побіг до сяючого хвилі головного терміналу.
  Гігантський реактивний літак впав з неба, пролетів над його головою, коли він, хитаючись, перетинав злітно-посадкову смугу. Він потрапив під другий авіалайнер, коли той піднімався вночі. Кільватерні хвилі реактивних двигунів, що змінюють тиск, лопали його оглушені від пострілів вуха.
  Раптом, на щастя, він почув рев реактивних двигунів.
  Потрапити до Шотландії, — подумав він. Треба дістатися до Шотландії.
  Ремінець його портфеля стиснув йому груди, коли він хапав кисень. Піт прилип до сорочки. М’язи його ніг горіли, і він почувався так, наче хтось вдарив бейсбольною битою об праву колінну чашечку.
  Він знав, що краще не намагатися забрати свою машину. Вони — ким би вони не були — могли чекати на нього в гаражі.
  Засунувши пістолет за пояс штанів, Міддлтон стрибнув до головного терміналу. Ніхто не звертав особливої уваги — люди весь час бігають через аеропорти. Довга черга людей стояла в очікуванні черги на таксі.
  Ліворуч від себе він побачив молоду пару, яка виходила з автомобіля Town Car. Він увірвався між ними, стрибнув на заднє сидіння, перш ніж водій встиг заперечити.
  «Іди!»
  Чоловік за кермом дивився в дзеркало заднього виду.
  «Два п’ятдесят», — сказав Міддлтон, копаючись у кишені в пошуках американської валюти.
  Він опустився на подушку заднього сидіння таксі, коли воно відлетіло від терміналу. «Капітолійський пагорб».
  Водій випустив його перед Верховним судом, який сяяв, як сірий кам’яний храм, навпроти білого замку Конгресу Капітолію. Міддлтон йшов парком і нікого не побачив, окрім нічного контуру патрулюючого поліцейського Капітолійського пагорба та його німецької вівчарки на повідку.
  Шотландія була готелем, побудованим ще тоді, коли відвідування Вашингтона не було великим бізнесом. Міддлтон пройшов крізь скляні двері готелю й підійшов просто до стійки реєстрації.
  «Ні, сер, жодна молода жінка з таким іменем не зареєстрована. Також немає Містера та Міссу. Ні сер, ні повідомлень. Так, сер, я подзвоню вам у бар, якщо щось зміниться. Почекай, як тебе звали? Перепрошую сер? сер?"
  У темній вітальні Міддлтон сказав бармену: «Гленфіддіч, скелі».
  Після того як лід у його напої розтанув, Міддлтон дійшов висновку, що його дочка не прийде. Не був тут. Була не там, де мала бути.
  Він поклав мобільний телефон, який схопив з підлоги, біля свого келиха на барі. Передоплата. Не його. Він видобув телефон із портфеля. Боліло подзвонити комусь, будь-кому. Але він не міг ризикнути, щоб монстр зламав і відстежував його дзвінки. Крім того, з ким він міг говорити? Кому він міг довіряти тепер? Можливо, вбивці також проникли на значки дядька Сема.
  Дихайте. Дихайте.
  Ви музикант. Будь як Бетховен. Почуйте повну справжню симфонію.
  Робіть те, що вмієте найкраще.
  Інтерпретувати. Автентифікувати.
  Що б це не було розпочато в Європі. Може все ще розвиватися там з іншими вбивцями, іншими терорами. Почав ще з Косова, військового злочинця та фантомного натхненника. Варто було вбити. За що варто померти.
  З Польщі фальшивий поліцейський їхав літаком, на якому мала бути Міддлтон. Він міг помітити поліцейського в аеропорту, який виходив зі зміни, пішов за ним до місця паркування, зламав йому шию, запхнув мертвого поліцейського в багажник власної машини, позбавив труп одягу, зброї та документів. Як поліцейський у формі, вбивця заходив в аеропорт, щоб зустріти кожен літак з Парижа.
  Але хто були його партнери?
  Зосередьтеся на тому, що має сенс.
  Я дещо знаю. Або хтось. Тому мене хотіли вбити. У мене є те, що хтось хоче. Або я щось. Я щось зробив.
  Але правда в тому, що я не такий важливий.
  не було. Я зараз.
  Ця нова істина вивірена в крові.
  У своїй свідомості Міддлтон чув випадкові ноти, а не симфонію. Він спалахнув на джазі. Коли його запитали, як музикант міг потрапити у джем у вільній формі, який він не почав і не хотів закінчити, легендарний піаніст Night Train Jones сказав: «Ви повинні грати обома руками».
  Міддлтон поклав мобільний телефон у кишеню сорочки.
  Витріщився на мобільний телефон, який він знайшов, що крутився на підлозі в зоні бойових дій.
  Телефон був увімкнений, коли Міддлтон схопила його. Якщо хтось міг знайти мобільний телефон лише тому, що він був увімкнений, вони вже летіли до нього. Міддлтон знайшов екран «Останні дзвінки». На внутрішній стороні обкладинки роману Камю в м’якій обкладинці Міддлтон написав номер телефону, до якого цей мобільний телефон підключався протягом 3 хвилин і 19 секунд. Цей самий номер надіслав на цей телефон одне текстове повідомлення:
  122 S FREENT A BALMORE
  «Балтімор», — подумав Міддлтон. 40 хвилин їзди від цього барного стільця. Поїздка на поїзді від Юніон Стейшн Кітті Корнер до готелю. За кілька кварталів на північ від залізничного вокзалу була автобусна станція, з якої срібні ящики з гуркотом вивозилися міжштатною автомагістраллю 95 до Чарм-Сіті, де Міддлтон проводив багато часу в музичній консерваторії Пібоді.
  Міддлтон написав адресу на обкладинці роману.
  Він пішов до чоловічої вбиральні й у липкому зачиненому ларьку перерахував залишки готівки: 515 американських доларів, 122 долари в євро. Кредитні картки, але щойно він скористався однією з них, щоб купити квиток, їжу чи мотель, він з’являвся на сітці. Він перевірив магазин боєприпасів у своїй понівеченій Беретті: вісім куль.
  «Можна піти далеко й зовсім ні до чого на основі того, що я маю», — подумав Гарольд Міддлтон.
  Повернувшись до барного стільця, він зрозумів, що від нього тхне божевіллям. Барне дзеркало змусило його здригнутися. Він виглядав жахливо. Вигорів і майже не похований. Гірше того, він виглядав незабутнім.
  Міддлтон залишив достатньо готівки в барі й пішов назустріч ночі.
  Він відвернувся від добре освітлених вулиць, все ще не готовий ризикнути телефонним дзвінком, або потягом, або автобусом, або сховатися на ніч. Пройшов повз порожні офісні будівлі.
  З темряви вимальовувався чоловік, який розмахував м’ясним ножем. Міддлтон завмер за два кроки від леза, яке могло проткнути йому горло.
  Чоловік-м'ясник прогарчав: «Віддай! Готівка. Гаманець. Поспішайте!»
  Тож Міддлтон засунув руку під свою сіру спортивну куртку й вийшов із сталі Beretta.
  «Іди, крихітко!» — крикнув грабіжник машині, що чекала. Він випустив ніж.
  «Стій, дитинко, — крикнув Міддлтон, — або я відірву йому голову, а потім уб’ю й тебе!»
  Міддлтон тримав грабіжника в полі зору, повернувшись до іржавої машини, що простоювала біля узбіччя, її передні пасажирські двері були відкриті, як паща акули.
  Ніколи не чув, щоб він котився за мною. Ніколи не бачив, щоб це прийшло. Прокидайся!
  Грабіжник сказав: «Нам потрібен адвокат!»
  Міддлтон кивнув головою в бік відчинених дверей автомобіля, але тримав пістолет на грабіжнику. «Заходь, і ти можеш вибратися звідси живим».
  Недбалий чоловік зростом у долоні легко сів на сидіння автомобіля, що стояв на холостому ходу. Міддлтон сів на заднє сидіння позаду нього і сказав молодій жінці з палаючими очима за кермом: «Роби те, що я скажу, або я виб'ю тобі кулю в хребет».
  «Дитино!» крикнув її партнер. «Ти мав вибити це з неприємностей!»
  «Не гнів, — подумав Міддлтон, — це не музика. Більше благання. І печаль.
  «Дурень! Він би вас запалив! Слово, Маркус: я ніколи тебе не покину».
  «Я знав, що тобі не призначено бути бандитським життям». Нотки гордості. печаль.
  "Де?" — запитала жінка темний силует у дзеркалі заднього виду.
  «Ми їдемо до Балтімора», — сказав Міддлтон. «Драйв».
  
  
  4
  С. Й. РОЗАН
  Швидка й тиха, як гепард за антилопою, хмара пилу переслідувала джип, що наближався. Майже можна уявити, як він набирає швидкість, ловить джип і поглинає його. Примружившись над напеченим сонцем ґрунтом, Леонора Тесла піддалася іронічній посмішці, коли виявила, що береться корінням у пил.
  Відтоді, як вона приїхала до Намібії, вона часто бачила це змагання, коли хижак біжить за здобиччю. По совісті вона сказала собі не ставати на чийсь бік — усі вони були створіннями Божими, і всі мали їсти, — але її серце завжди було зі здобиччю. І серце їй зазвичай розбивалося, бо хижак зазвичай перемагав. Тепер вона була по інший бік, але — як завжди, Леонора! — у безнадійній справі. Пил програв цю гонку, зазнавши поразки, коли джип зупинився перед її хатиною.
  Принаймні цього разу їй не доведеться турбуватися про розбите серце: це не буде боротьба не на життя, а на смерть, лише роздратування в її часи.
  «Він спонсор», — сказав її керівник програми по одному сільському телефону з тріском, дзвонячи з Віндгука, і в його голосі було однаково співчуття та наказ. «Тобі доведеться його побачити».
  Леонора Тесла прийшла в буш, щоб їй не довелося бачити нікого, окрім ВІЛ-інфікованих жінок, з якими вона працювала. Після Гааги, після полювання — після шоку від того, що Гарольд її скликав і сказав, що волонтери мають розпуститися — навіть менші африканські міста були для неї надто важкими. Тож вона пішла до куща, подорожуючи від села до села, недовго затримуючись в одному місці. Її мандат полягав у створенні ремісничих кооперативів, мікрофінансуванні шляхів жінок до незалежності. Робота її влаштовувала. Тепер її дні були наповнені відволікаючими дрібницями — пошуком петель в одному селі, щоб можна було відремонтувати дверцята печі іншого; позичаючи еквівалент чотирьох американських доларів, щоб група могла купити папір, на якому вести облік проданих кошиків. І з красою: ковдри кольорових блоків, горщики Oombiga, традиція яких була майже втрачена. Краса теж пасувала Теслі. Візуальна краса: те, як жінки ткали, відбиває витонченість африканського пейзажу. І музична краса: єдиним артефактом технологій 21-го століття, який вона принесла в кущі, був iPod, завантажений, серед іншого, прелюдіями Баха, симфоніями Шостаковича та сонатами Бетховена. Неохоче вона зняла його, перервавши Шопена, коли джип наблизився. Вона сподівалася, що це не займе багато часу. Вона перевезла б його, цього спонсора з . . . Вона забула спитати. Вона показала б йому піч, ткацькі верстати, майстерню. Вона б висловила свою статистику щодо збільшення тривалості життя та самозабезпечення, виголосила б йому свою невеличку промову про надію на наступне покоління. Жінки дарували йому ковдру чи горщик, які йому не знадобилися, і він був би ними заступницьки задоволений і надзвичайно пишався собою за те, що все це стало можливим. Тоді, можливо, він піде геть і залишить їх у спокої.
  Ой, Леонора, хоча б спробуй посміхнутися.
  Інші волонтери говорили це регулярно, і саме тому, що їхня робота не викликала у них усмішок, вона спробувала. Вона зробила це зараз, ввічливо посміхнувшись незграбному блондинові, який вийшов з джипа. Він усміхнувся у відповідь і ляснув капелюхом по стегну, щоб струсити пил. Він зняв сонцезахисні окуляри: принаймні добре навчений мистецтву ввічливості.
  «Леонора Тесла? Я Гюнтер Шмідт».
  Він говорив англійською з м’яким акцентом, який вона не могла розібрати. Не німець, але жоден закон не вказував, що його німецьке ім’я означає, що він виховувався в цій країні. Ось у чому була проникність європейських кордонів. Це мало бути добре.
  Вони потисли один одному руки. Шмідт був м’яким і м’ясистим, як і личить тому, хто роздає гроші з-за столу. «Ти довго їхав, — сказала вона. "Сідай. Я принесу тобі чогось випити». Вона вказала на табурет на твердій глині під навісом, але він пішов за нею в будинок. Він навчиться, подумала вона. В Африці всередині, хоч і затінене й привабливе, ніколи не було прохолодніше, ніж надворі.
  Все ще посміхаючись, Шмідт впав на один із грубо оброблених стільців біля її дощатого столу. Вона простягла йому пляшку апельсинової газованої води BB. У хатині без електрики у неї, звісно, не було холодильника, але вона навчилася африканському трюку ховати пляшки в ящики в глиняній підлозі хатини, тому напій був відносно прохолодним. «Нам буде зручніше надворі», — запропонувала вона, змирившись, намагаючись бути приємною до цього зловмисника.
  «Ні, — сказав він, — я краще залишусь тут. Леонора».
  Вона щетинилася від дивного способу, яким він вимовив її ім’я, але вираз його обличчя був м’яким, коли він дивився на її хатину. Тож вона знизала плечима, витерла лоб хустиною й сіла біля нього.
  «Ви давно тут живете?» — спитав Шмідт, відтягуючи пляшку газованої води.
  "Немає. Я довго ніде не живу. Моя робота заводить мене у багато місць».
  «Це враховує . . . простота».
  «І все ж моє майно, хоч і небагато, є більшим, ніж майно жінок у наших програмах. Коли ти відпочинеш, я відведу тебе на піч. Ми сьогодні охопимо багато питань, якщо ви хочете побачити весь обсяг нашої роботи». Вона встала, щоб дістати ключі від свого джипа на гачку біля дверей.
  «Ні, я думаю, ми залишимося тут. Леонора».
  Вона різко обернулася. Його усмішка і лагідний вираз очей були на місці, але в його руці був націлений на неї пістолет.
  Спокійно, Леонора. Залишайся спокійним. "Що ти хочеш?"
  «Де Гарольд Міддлтон?»
  Серце Тесли, яке вже калатало, забилося. Але вона говорила спокійно. «Гарольд? Звідки я можу знати?»
  Шмідт їй нічого не відповів. Пістолет злегка ворухнувся, ніби шукаючи кращого кута.
  «Хіба він не в Америці, у Вашингтоні? Ось де він живе».
  «Якби він був у Вашингтоні, — резонно запитав Шмідт, — чи був би я тут?»
  «Ну, я не чув від нього майже рік».
  «Я не знаю, чи це правда, хоча з часом я впевнений, що дізнаюся. Але це неважливо. Незалежно від того, чули ви про нього чи ні, ви знаєте, куди він піде. Якби, скажімо, він був у біді».
  В біді? «Ні, не знаю».
  «Коли ви працювали разом...»
  «Коли ми це зробили, я міг би вам сказати. Але зараз я нічого не знаю про його життя. Викладає музику; Я навіть не знаю, де».
  Жоден із них не поворухнувся відтоді, як Тесла побачив пістолет. Жоден із них не ворухнувся зараз у розтягуючій тиші. Вітерець шелестів листям в акації за хатою. Піт стікав по хребту Тесли.
  "Хто ти? Чого ти хочеш від Гарольда?»
  Він засміявся. — Мабуть, ти мав це запитати, але ти знаєш, що я тобі не скажу. Але це стосується вашої роботи, Леонора.
  «Волонтери?»
  Його посмішка була гіркою. "Ваша робота. Так. Ти справді не знаєш, де Міддлтон? Навіть якщо я вас застрелю?»
  Гуркіт пострілу відскочив від жерстяного даху й глинобитних стін; Тесла спіткнувся, схопився за дощатий стіл, щоб підтримати його, а осколки глини полетіли всюди. Вона помітила, що дивиться в лагідні очі Шмідта. Зробивши кілька вдихів, заспокоївши серце актом волі, вона відповіла йому.
  «Навіть якщо ти застрелиш мене. Не знаю."
  Шмідт кивнув. «Гаразд. Ви не знаєте, куди б він пішов, якби потрапив у біду. Гадаю, тоді нам доведеться покладатися на те, що він зробив би, якби ти потрапив у біду». Він стояв. «Приходь».
  "Що?"
  «Як ви сказали: ми охопимо багато місця».
  Вона вийшла попереду рушниці на нерівну пропечену землю. Яскраве сонячне світло було невблаганним; вона не оберталася, а чекала. Там: заїкання кроком, шепіт пластику по тканині. Позаду неї Шмідт поліз у кишеню, щоб знайти сонцезахисні окуляри, вона впала й вкотилася до нього. Він спіткнувся; вона смикнула його щиколотку вперед, перекинула свою вагу вбік на інше коліно. Коли він з гуркотом впав на землю, закипів пил. Пролунав ще один постріл, але тут, у нескінченному кущі, він не гримів, і вона була готова це почути. Рушниця шалено махала, шукаючи її, але на другий постріл вона була в хатині, а на третій вона жбурнула глиняний горщик із силою й точністю списа Яа Асантьєви.
  Серед пилюки, що вирувала, Шмідт — і, що важливіше, рушниця — були нерухомі.
  Змусивши дихати рівно, Тесла присіла біля дверей і чекала. Коли всі були нерухомі цілу хвилину, вона підкралася до столу, потягнулася до однієї з пляшок газованої води й жбурнула нею в голову Шмідта. Від удару він розлетівся на блискучі осколки, але Шмідт не поворухнувся.
  Вона повільно піднялася. Вона пройшла туди, де Шмідт лежав у пилу, що осів. Його кров витекла в сухий ґрунт серед осколків колись прекрасного горщика. Ось, бачиш, Леонора? Цього разу ви були на стороні пилу. І завжди перемагає хижак.
  Її перші кроки назад усередину привели її до пластикового відра з водою в її імпровізованій раковині. Вона зачерпувала руками, бризкала водою на обличчя й голову, наче тут, на краю Намібу, вода належала їй марнувати.
  Тоді вона швидко пройшла по кімнаті, збираючи кілька речей, які хотіла взяти. Коли її полотняну сумку було спаковано, вона ножем розрізала шов на тонкому матраці, який вона робила на кожному матраці в кожній хатині, де вона зупинялася. Вона витягла конверт з американськими доларами та маленький пошарпаний портфель. вона мала з собою з Гааги. Вона поклала їх обох у бічну кишеню з iPod, застібнула блискавку й закінчила.
  Посадити Шмідта в джип було важче. Вона була сильною, але він був високим, і перевага була проблемою. Зрештою, замотавши його голову в рушник, щоб на сидінні не було плям крові, вона посадила його назад, видобула з кишені ключі й завела двигун. Проїжджаючи пильною доріжкою тим шляхом, яким прийшов Шмідт, вона побачила попереду місце, про яке думала, де край дороги круто обривався до ваді. Вона проминула його й розвернулася, щоб джип попрямував до її хатини. Тоді на повороті вона різко смикнула кермо, відчинила двері й стрибнула.
  У будь-якому місці ваді все спрацювало б, але їй пощастило більше, ніж вона мала нахабність сподіватися, і джип лоб у лоб врізався в акацію. Коли вона дійшла до нього — злегка накульгуючи, вона вдарилася коліном — лобове скло тріснуло павутиною. Чудово. Потім було ще більше поту, напруги та маневрування, і нарешті Шмідт був наполовину в, наполовину з водійського місця. Хоча тріщина в його черепі була явно не від цього удару, його навряд чи вдасться знайти деякий час — хіба що гієни, які ховалися вздовж цього сухого русла. Коли вони закінчаться, ніхто не сумніватиметься, що вбило Ґюнтера Шмідта.
  Або хто б він не був. І звідки б він не прийшов.
  Вона пішла назад до хатинки, сподіваючись, що зможе вгамувати біль у коліні. Опинившись там, вона роздяглася і вмилася водою, яку залишила собі. Вона переодягнулася, взяла те, у чому була одягнена, і закривавлений рушник у наволочці. Закинувши його разом із сумкою у свій джип, Тесла замовкла. Хоча вона жила в багатьох місцях і залишила їх, щоб мати звичку прощатися, вона на мить поглянула на хатину, а потім повернулася, щоб привітати широку коричневу землю. Вона думала, що це може бути дім, але тепер сумнівалася, що повернеться.
  Поїздка до аеропорту Віндгук зайняла трохи більше трьох годин. Опинившись там, вона використала всі чотири свої кредитні картки, щоб зняти якомога більше готівки. З тим, що вона взяла з матраца, з нею на деякий час усе гаразд. За допомогою однієї з карток вона купила квиток на стикувальний рейс через Мюнхен до Вашингтона, округ Колумбія. Потім вона вийшла з терміналу та сіла на міжміський автобус до Кейптауна.
  Вона не знала, чи контролювали її кредитні картки, але мусила взяти до уваги цю можливість. У Кейптауні вона купила б квиток готівкою.
  До Нью-Йорка.
  Гарольд казав їй, де можна сісти на поїзд до Вашингтона, десяток разів на день.
  Пригортаючи сумку до себе, відчуваючи крізь полотно жорсткість портфоліо, Леонора дивилася у вікно на сушу, самотні дерева.
  Десяток поїздів на день.
  Цього має бути достатньо.
  
  
  5
  ЕРІКА ШПІНДЛЕР
  Шарлотта Міддлтон-Перез розплющила очі, дезорієнтована. Не вдома. Не їдальня в Ritz.
  Яскравий, антисептичний білий. Блискучі поверхні, жорсткі листи. Їй боляче. Боліло всюди, особливо поперек.
  Тишу порушили скрип і брязкіт воза. Слідом почулися приглушені голоси. Вона перевела погляд. Її чоловік Джек біля ліжка, голова на руках. Картина скорботи.
  З нищівним відчуттям втрати вона згадала: встаючи. Побачивши кров. Крикнула, а потім задихалася, коли біль пронизав її живіт.
  Вона піднесла руку до живота, її очі затуманилися від сліз. Всередині неї росло життя. Хлопчик. Вони з Джеком почали вибирати імена.
  мав. Минулий час. Тепер у ній немає життя. Ні маленького хлопчика з блакитними очима Джека та темним волоссям.
  Її сльози текли, котилися по щоках, гарячі й гіркі.
  Він підняв голову. Його очі були червоні від плачу.
  — Чарлі, — сказав він.
  Одне слово передало світ емоцій — відчай і жаль, любов і потребу. Для комфорту. Щоб зрозуміти — як це могло статися?
  Вони досягли другого триместру. Безпечно, вони думали. З лісу. Загальна мудрість підтвердила їхню віру.
  Її вина? Працюєте занадто багато? Не вистачає відпочинку?
  Наче прочитавши її думки, Перес простяг руку. Вона взяла його, і він обійняв її пальцями, захищаючи. — Не твоя вина, Чарлі. Лікар сказав такі речі. . . статися».
  Вона похитала головою. «Це недостатньо добре. Мені потрібно знати, чому».
  Він прочистив горло. «Вони проведуть кілька тестів. На нас. На нашому. . . Викидень. Він запропонував вам зробити УЗД матки, рентген теж».
  Вона заплющила очі, коли він міцніше стиснув її пальці. «Це відкат. Це справді боляче, але ми матимемо...
  "Немає."
  «—інші діти—»
  «Не треба. Будь ласка». Її голос надломився. «Я хотів цю дитину. . . Я—я вже любила його».
  — Я розумію, — сказав він із явним співчуттям.
  І він завжди здавався. Вона не знала, що зробила, щоб заслужити його любов. Вони познайомилися в університеті Тулейн у Новому Орлеані. Вона була приголомшена, коли він запросив її на побачення, коли він переслідував її. Вона не була надзвичайною красунею. Просто приємний вигляд — середнє обличчя, середня фігура. А Джек був неперевершеним красенем. Розумний. Освічений. З впливової родини Луїзіани. Його закоханість у неї була такою ж загадкою, як і дивом.
  «Ти чув про Гаррі?» вона запитала. На свій тринадцятий день народження вона перестала називати свого батька татом. Вона була Чарлі, він був Гаррі, і її мати постійно жахалася ними обома.
  "Ще ні."
  «Ви залишили повідомлення…»
  "В ресторані. А нещодавно на мобільному телефоні. Він автоматично перейшов на голосову пошту».
  Він затримався, ще в дорозі. «Ти не сказав йому...»
  Він знову стиснув її пальці. «Просто ми були тут. Щоб подзвонити на мобільний. Я залишив свій номер».
  Вона проковтнула слину, уникнувши раптового напливу сліз. «Мати?» вона встигла.
  «Немає відповіді ні вдома, ні в мобільному».
  "РС. Міддлтон?»
  Вони обернулися. Двоє чоловіків стояли на порозі з урочистими виразами обличчя. Обидва чоловіки, одягнені в темні костюми, були охайні й випрашені, незважаючи на годину. Вона не здивувалася, коли вони представилися федеральними офіцерами. «Нам потрібно поставити вам кілька запитань».
  «Зараз?» — запитав Перес, підводячись. "Тут?"
  — Йдеться про твого батька, — сказав вищий із них, показуючи своє посвідчення Міністерства юстиції.
  «Про Гаррі?»
  «Гарольд Міддлтон, так. Коли ти востаннє з ним розмовляв?»
  Волосся на потилиці в неї ворушилося. «Перед від’їздом до Європи. За тиждень або близько того».
  «Він здався собою?»
  "Так. Але чому-"
  «Чи висловлював він якесь занепокоєння щодо поїздки? Будь-яка тривога? Неочікуване хвилювання?»
  — Мій батько був досвідченим мандрівником, агенте...
  — Сміт, — запропонував він. «Ти відчував, що ця поїздка відрізняється від інших, які він здійснив?»
  «Зовсім жодного».
  «Ви планували зустрітися минулого вечора? В їдальні Ritz?»
  "Так . . . Але як… — Вона не закінчила думку. Федерали могли дізнатися будь-що. Гаррі навчив її цього. «На пізню вечерю. Я не встиг».
  Її горло стиснулося від цих слів. Агентів, здавалося, не зворушив її біль. «Ми шкодуємо про вашу втрату, пані Міддлтон, але...»
  "Місіс. Перес, — напруженим голосом виправив її чоловік. «Як я вже сказав, зараз не вдалий час. Або скажи нам, чому ти тут, або йди».
  Агент Сміт подивився Пересу в очі. «Перез — добре відоме ім’я в Луїзіані».
  Перес спохмурнів. «Що це означає?»
  «Це ім’я нам знайоме, от і все».
  Джек Август Перес. Його родина, нащадки корінних іспанців, які оселилися в районі Нового Орлеана, володіла як політичним, так і економічним впливом. В епоху Г’юї П. Лонга вони застосовували цю владу залізною рукою, а сьогодні вони мали бізнес-підкованість і блискучі зв’язки.
  На щоках Переса забарвився гнівний колір. «Що ти маєш на меті?»
  «Не дай йому дістатися до тебе», — подумала вона. Емоції призводять до помилок. Такі, які можуть виявитися смертельними. Ще одна перлина Гаррі.
  Що в біса відбувається?
  Вона торкнулася стиснутої руки чоловіка. «Все гаразд, серденько. Це лише пара запитань».
  «Дякую, місіс Перес. Ваш батько зв’язувався з вами за останні двадцять чотири години?»
  "Немає. Я сподіваюся, що його рейс затримали. Я звик до такого з Гаррі».
  На її відповідь вона відчула здивований погляд чоловіка. Вона не визнавала цього. «Як ви дізналися, що я тут, агенте Сміт?»
  Він проігнорував запитання. — Боюся, у твого батька проблеми.
  Вона помітила, що поки агент Сміт говорив, його напарник вивчав її реакцію. Вона також помітила, що час від часу він тильною стороною долоні терся об ногу, наче дряпав укус чи витирав пляму.
  Більшість негодованих люблять. Федералів навчили бути максимально робототехнічними. Нервові посмикування були не варіантом.
  «Проблема? Я не розумію».
  «Його допитували у Варшаві щодо трьох вбивств у Європі».
  «Гаррі?» Ця недовірлива відповідь надійшла від Переса. «У вас неправильний Гарольд Міддлтон».
  Погляд агента перевів на Перес, а потім знову зупинився на ній. «Ваш батько зміг встигнути на рейс Air France з Парижа через кілька годин. Він прибув до Даллеса, а потім застрелив поліцейського».
  Вона, яка не могла втриматися. «Неможливо!»
  «Мені шкода».
  «Це не мій батько».
  «Я розумію, що ти відчуваєш. Це шок, але у нас є свідки...»
  «Мій батько не міг нікого застрелити. По-перше, Гарольд Міддлтон провів своє життя, борючись за те, що є правильним. Полювання та притягнення до відповідальності різного роду монстрів, які тероризують і вбивають. Тим не менш, де він взяв пістолет? Він щойно зійшов з міжнародного рейсу. Хто був цей коп? Чому мій батько хотів би його вбити?»
  Вона витримала його погляд; між ними затріщала напружена тиша. Через мить агент перервав контакт, схилив голову. — На всі ці запитання може відповісти лише твій батько. Нам потрібно з ним поговорити».
  Останнє, що вона збиралася зробити, це допомогти їм знайти Гаррі.
  Федерали були схожі на канюків на дорозі — як тільки вони вирішували, що хтось винний, вони рухали небом і землею, щоб «довести» це.
  "Що я можу зробити?" — запитала вона, звучачи надокучливо серйозно для власних вух.
  «Дайте нам знати, щойно ви отримаєте від нього відповідь». Агент Сміт простягнув їй свою картку. Вона подивилася на нього, прикрашене знайомою червоною, білою, синьою та золотою печаткою Бюро.
  Він простягнув одну Пересу. «Це номер мого мобільного. Дзвоніть у будь-який час дня чи ночі».
  "Я буду." Вона провела великим пальцем по візитівці, її серце калатало. «І якщо ви знайдете його...»
  «Ти дізнаєшся першим».
  «Це все помилка. Ви шукаєте не того чоловіка».
  «Заради вас, я сподіваюся, що так». Коли двоє підійшли до дверей, Сміт повернувся, знову зустрівши її погляд. Щось у його виразі обличчя змусило її мурашити по шкірі. "Дякую за співпрацю."
  Коли за ними зачинилися двері, вона перекинула ноги через край ліжка. «Ми йдемо звідси. Зараз».
  «Чарлі, що...»
  «Вся ця справа смердить. І я збираюся дізнатися, що... Вона встала, і її охопила хвиля запаморочення.
  Перес схопив її за руку, підтримуючи. — Безсумнівно, у Гаррі проблеми. Але ви нічого не можете зробити з цим прямо зараз — і, звичайно, не у вашому стані. Я попрошу медсестру зателефонувати доктору Левіну та дізнатися, коли вас відпустять, і ми будемо планувати далі».
  Вона струснула його руку. «Ти не розумієш. Я не збираюся лежати тут і нічого не робити, коли знаю, що Гаррі в небезпеці».
  — Заради Бога, Чарлі. Ти в більшій небезпеці, ніж він. У вас щойно був викидень. Лікар Левін сказав очікувати дискомфорту та кровотечі. Щоб ти був слабким. Він порадив заспокоїтися на пару днів. Я не дозволю тобі піти звідси без його дозволу».
  «Спробуй мене зупинити». Вона глибоко вдихнула і подивилася чоловікові прямо в очі. «Ці хлопці не були з ФБР».
  Не чекаючи відповіді, вона підійшла до кімнатної версії шафи, прес-комфорта. Її трусики та штани були в плямах крові. Трусики зіпсовані, вирішила вона, тому їй доведеться обійтися прокладками, які надала лікарня. Якщо вона зав’яже свій піджак навколо талії, їй підійдуть темні штани, поки вона не зможе їх замінити.
  Вона глянула на свого чоловіка, коли він спостерігав за нею. «Ті картки, які нам передав агент Сміт, були фальшивими», — сказала вона. «Погляньте добре. Дешевий запас. Лазерний струменевий друк. Проведіть по ньому пальцем. Карти Бюро гравіровані. Цей можна було роздрукувати з будь-якого домашнього комп’ютера».
  Вона влізла в заплямовані штани, з клубком у горлі. Вона проковтнула повз нього. Було б все життя, щоб оплакувати їхню втрату. Саме зараз вона була потрібна Гаррі.
  «Єдиний номер на картці Сміта, — продовжила вона, — це номер мобільного телефону».
  Перес насупився, намагаючись зрозуміти, що вона пропонувала. «То де ж номер Бюро?»
  «Точно».
  Він потер перенісся. «Чарлі, ти думав про те, що ти зараз трохи емоційно нестабільний? Ви зазнали втрати. . . Це був шок. Я думаю, що варто зробити крок назад і глибоко вдихнути. Я вас перевірю, ми поїдемо додому. Подивіться, чи Гаррі там чи залишив нам повідомлення. Потрібно переодягнутися, щось поїсти. Ми все розберемо».
  "Ви довіряєте мені?"
  "Звичайно."
  «Тоді допоможи мені. Будь ласка».
  Зрештою, вона виснажила його. Стурбована тим, що один із фіктивних агентів спостерігає перед лікарнею, вона відмовилася дозволити йому офіційно оглянути її. Лікарня наполягатиме на інвалідному візку — стандартній політиці — і парадному виході. Замість цього вони піднялися сходами й вислизнули з входу для доставки.
  Вона чекала, поки він привіз машину. Коли вони обидва пристебнулися, він подивився на неї. «Який план?»
  «Ми знаходимо Гаррі».
  Він посміхнувся їй. «Хороший план. Як ти..."
  Слабкий звук оцифрованої версії пісні «Кароока дівчина» перебив його.
  Мелодія її мобільного телефону.
  — Він у твоїй сумочці, — сказав він. «Я замкнув його в…»
  "Стовбур."
  Він пересів у парку, відчинив двері машини й виліз. За мить він повернувся з її сумочкою, мобільний телефон був прикріплений до нього, а лампочка повідомлення шалено блимала.
  Номер, який вона не впізнала — можливо, її батько купив передоплату для безпеки. Вона швидко прокрутила півдюжини пропущених дзвінків і одне текстове повідомлення. Все від Гаррі.
  Вона відповіла на останній дзвінок першою, і на нього відповіли після першого дзвінка. «Тату, це я. Дякувати Богу! Я так хвилювався».
  «Шарлотта! Де ти?"
  «Ми з Джеком…»
  Вона закусила слова, усвідомлюючи, що вона врізалася в голову. Не її батько. Батько не називав її Шарлоттою з другого класу».
  «Шарлотта? Коханий, ти...
  З жахом вона поклала слухавку. «Їдь, Джек. Зараз».
  Він зробив, як вона наказала. "Що сталося?"
  «Хтось прикинувся Гаррі. Вони хотіли знати, де я».
  «Перевірте свої повідомлення».
  Вона зробила. Почувши батьковий голос, її охопило полегшення.
  «Чарлі, мене затримали. Сподіваюся, все-таки приготую пізню вечерю. Люблю тебе».
  Вона спохмурніла, дивлячись на друге повідомлення. «Чарлі, тут така ситуація. Я все поясню, коли приїду. подивіться . . Будь обережний. Залишайся з Джеком. Не довіряйте нікому, кого не знаєте. Мій рейс має вилетіти в Даллес о 19:10.
  До третього й останнього повідомлення не можна було заперечувати паніку в його голосі. "Де ти? Я сідаю на рейс до Парижа. Коли ви отримаєте це, передзвоніть, щоб я знав, що з вами все гаразд».
  Потім вона перевірила текстове повідомлення.
  ЗЕЛЕНИЙ ЛІХТАР EVAC ШОТЛАНДІЯ
  Вона дивилася на ці чотири маленькі слова, відчуваючи, ніби все повітря раптово висмокталося з салону автомобіля.
  "Що не так?"
  «Зміна планів. Ми їдемо на Капітолійський пагорб. Шотландія — Сент-Регіс».
  Поки він їхав, вона пояснила код. Коли вона закінчила, він глянув на неї. «Це прикол?»
  «Навряд чи. Гаррі ніколи б не надіслав це текстове повідомлення, якби воно не було справжнім».
  «Може, він не посилав?»
  Від цієї думки її захололо, але лише на мить. «Ні, ніхто інший не дізнається наш код. Навіть мати знала лише частину. Гаррі надіслав це».
  «У цьому немає сенсу. Це схоже на якусь салонну гру в плащ і кинджал. Тільки ти кажеш мені, що це правда». Перес зупинився перед готелем. «Твій тато що, шпигун якийсь?»
  Вона відчинила двері машини. "Чекай тут. Я зараз повернуся».
  Через кілька хвилин вона привітала агента з обслуговування гостей. Вона видобула з гаманця фотографію Гаррі; хлопець за партою примружився на це, а потім кивнув.
  «Він був тут. Шукаю якусь жінку. Ви, я припускаю. Пішов до бару чекати».
  Вона подякувала і поспішила до вітальні. Вона одразу побачила, що його немає.
  Вона підійшла до бару. Бармен був зайнятий іншим клієнтом, приголомшливою рудою. Поки вона чекала, поки він закінчить, її увагу привернув телевізор за барною стійкою, де транслювали новини. Стрілянина по Даллесу. Збитий офіцер поліції. Зернисте зображення підозрюваного.
  Гаррі Це не могло бути правдою.
  "Що я можу вам запропонувати?"
  Вона подивилася на бармена. Вона дістала фотографію свого батька, готова запитати, чи бачив цей чоловік його, чи знав він, куди він подівся. Натомість вона похитала головою й поклала фотографію назад у кишеню. Вона не могла дозволити йому впізнати Гаррі й забити на сполох.
  «Нічого. Я щойно згадав. . . Вибач.”
  Вона розвернулася й швидко пішла, усвідомлюючи, що бармен дивиться на себе. Знову проходячи повз стіл, вона глянула в бік прислуги. Він телефонував; коли він побачив, що вона дивиться в його бік, він швидко відвів очі.
  Якби ті головоломки мали те, що хотіли, вони б не відвідали її в лікарні. Це була хороша новина.
  Погані новини. Гаррі був оголошений у розшук у справі про вбивство поліцейського. Ця частина історії «агента» була законною.
  Наразі правоохоронцям відомо, хто він, де працює та живе. Де вона жила. Вони збирали імена друзів і колег. Він не міг би користуватися своїми кредитними картками чи мобільним телефоном. Його машина була б заборонена, як і його дім.
  За ним було дві групи — фальшива поліція і справжня.
  Біля входу в готель її чекав чоловік із напруженим виразом обличчя. «Пощастило?»
  «Він був тут. Зараз його немає».
  «Слухай, я слухав новини і...»
  «Я знаю», — сказала вона, перервавши його. «Я бачив це по телевізору. У барі».
  Вони поспішили вгору кварталом до свого БМВ і прослизнули всередину. «Може, ті хлопці були справжніми агентами?»
  «Ні в якому разі», — відповіла вона. «Мама живе поруч. Можливо, вона чула про нього».
  «Сільвія і твій батько ненавидять одне одного».
  Ненависть було сильним словом, але вона точно не назвала б їх друзями. Більш невідповідного союзу вона не могла уявити. Крім того, її мати ніколи не пробачала Гаррі того, що Шарлотта любила його більше, ніж вона. І за те, що вона перетворила свою єдину дитину на те, що вона назвала «доброчинцем, шпигуном».
  Останньою краплею, яка перелила краплю, став його короткий роман з однією зі своїх колег-добровольців — Леонорою Тесла.
  «Давайте все одно спробуємо там. Принаймні, я можу позичити змінний одяг».
  Її мати запитувала про дитину. Вони мали б пояснити. Вона піднесла руку до свого порожнього живота. Вона не хотіла про це говорити. Вона не могла.
  Розпад — це розкіш, яку вона зараз не могла собі дозволити.
  Менш ніж за 20 хвилин вони зробили елітний район Джорджтауна її матері. Повільно зупинившись перед двоповерховим колоніалом, вони вилізли з машини й поспішно пішли далі.
  Седан «Мерседес» її матері був припаркований на під’їзді. На ґанку було темно, хоча в кількох вікнах світилося світло.
  Чарлі подзвонив. Зсередини долинуло шалене тявкання Белли, померанського шпіца її матері.
  «Мати!» — покликала вона, дзвонячи знову. "Це я!"
  Можливо, вона пішла з другом, який підібрав її. Або вона була на побаченні.
  Ні, це було неправильно. Вона відчувала це нутром.
  Біля неї Перес набрав номер своєї тещі. Продзвеніло двічі, чотири, шість разів.
  З шаленим серцем вона порилася в сумочці в пошуках кільця для ключів. Вона зберегла одну із запасних матері на випадок надзвичайної ситуації. Вона знайшла його, вставила ключ у замок і легко відчинила двері.
  «Мамо!» — покликала вона. Белла вибігла з кухні через яскраво-білий килим своєї матері. Залишаючи ідеальні маленькі відбитки лапок.
  Червоні відбитки.
  З її вуст зірвався крик. З наказом їй «залишатися на місці» Перес рушив на кухню. Вона слідувала.
  Вони зупинилися біля входу в кухню. Її мати лежала на кахельній підлозі. Обличчям догори, очі відкриті. Вакантний. Кров, що просочується, утворила форми крил з обох боків її тулуба. Белла бігала навколо своєї господині, крізь кров, створюючи химерний, майже квітковий візерунок на білій плитці.
  Її мати була одягнена спати. На ній був шовковий халат блакитного кольору. Клапан халата розкрився, оголивши її ноги та край мереживної білизни. Одна рука лежала їй на грудях, ніби вона схопила її за серце, друга — на боці.
  «О, мамо». Скигнувши, вона зробила крок уперед, а потім зупинилася, запаморочена, і схопилася за стійку, щоб підпертися.
  Її чоловік повільно підійшов до тіла своєї свекрухи, обережно, щоб уникнути крові. Він присів і перевірив її пульс.
  Намагаючись усвідомити те, що сталося, вона перевела погляд. Він впав на предмет, що визирав з-під шафи. Вона кліпнула, зосереджуючись. Фантик від моноблока. Носком черевика вона штовхнула його. Milka, європейський бренд, який важко придбати в Штатах. Вона схилила голову. Цей був із Польщі.
  Вона дивилася на це, кров гриміла в її голові. Улюблений шоколад її батька. Його таємна пристрасть. Той, яким вони поділилися.
  — Вона мертва, Чарлі.
  «Ми повинні вибратися звідси. Зараз». Вона схопила обгортку від цукерки й запхала до кишені.
  "Що ви робите? Чарлі, це може бути доказом. Треба викликати поліцію».
  «Вони спробують приписати це Гаррі».
  «Ви думали, що, можливо, він…»
  «Ніколи, не тато. Він надіслав мені те смс, бо я теж у небезпеці. Мати теж була. Я не знаю, чому це відбувається, але я йому довіряю».
  «Зі своїм життям? І з моїм також?»
  "Так." Вона стиснула губи, коли все зрозуміло, що відбувається. «Ми повинні знайти його».
  «Як?» Перес провів тремтячою рукою по волоссю. «Нас не розшукує поліція, але я впевнений, що вони нас шукають».
  Вона озирнулася на матір, стримуючи відчай — і бажання заповзти в обійми чоловіка й ридати. Вона була донькою Гарольда Міддлтона. Вона вислідила б того, хто це зробив. І змусити його — або її — заплатити.
  Здалеку почувся звук сирен. «Будинок біля озера», — сказала вона, йдучи до спальні матері та переодягаючись. «Згодом Гаррі шукатиме нас там».
  
  
  6
  ДЖОН РЕМЗІ МІЛЛЕР
  На автостоянці імені Даллеса відповідальний агент ФБР М. Т. Конноллі спостерігав, як детективи відділу вбивств обробляли труп поліцейського. Глибока лігатура на шиї вбитого поліцейського та червоні плями на білках його очей зробили причину смерті очевидною, так само, як відеозаписи служби безпеки зробили так само очевидною особу людини, яка вбила його, вкрала його форму та набила його у задню частину джипа, де він зараз лежав.
  Детективи прибули у відповідь на стрілянину по військовому в коридорі. Незважаючи на перші повідомлення про протилежне, солдат Джордж був ще живий, але у важкому стані. Три кулі деформувалися на його бронежилеті, а одна підлетіла високо, відхилилася від коміра й перерізала артерію. Не сподівалися, що він виживе. Якби він це зробив, він міг отримати серйозні пошкодження мозку через крововтрату.
  У супроводі детективів з відділу вбивств Конноллі пройшов від стоянки до офісів служби безпеки, щоб переглянути відеоспостереження. Вона добре роздивилася фальшивого поліцейського, який стріляв у пасажира, якого митники ідентифікували як Гарольда Міддлтона. Міддлтон відібрав у нападника пістолет і згодом вистрілив у порядку самозахисту. Поліцейський Джордж припустив, що поліцейський був правий, а його ціль злочинець — зрозуміла помилка. Спочатку вона дійшла такого ж висновку в рукопашній сутичці, але її прикували до свого ідіота-в’язня і вона не могла переслідувати її, поки не стало надто пізно. Вона припускала, що фальшивий поліцейський переслідував Міддлтона, щоб схопити його, але тепер стало зрозуміло, що він утік від неї та інших офіцерів служби безпеки, які кинулися на звуки стрілянини в залі. Також було очевидно, що фальшивий поліцейський настав свій пістолет на Міддлтона відразу після того, як Міддлтон, здавалося, впізнав його.
  Після того, як Міддлтон захопив Beretta і використав його, щоб захиститися від вогню солдата, він втік через запасні двері. Фальшивий поліцейський, одягнений у викрадену та дещо погано сидячу форму, зник, як і Міддлтон.
  Її наступною реакцією було використання ресурсів Бюро, щоб дізнатися все, що вона могла про Міддлтона та вбивцю поліцейського. Вона та детективи домовилися, що Міддлтон буде ідентифікований лише як істотний свідок, якого необхідно негайно забрати для його власного захисту. Хіба що поліцейський-убивця в формі не дістався до нього першим. Його опис було негайно передано місцевим правоохоронним органам (зображення з’явиться, як тільки його вдасться роздрукувати з відео з камер спостереження), і його ідентифікували як розшукуваного поліцейського-вбивцю, що означало, що він переживе своє затримання, лише якщо його знайдуть голий і лежачи обличчям вниз на тротуарі перед телевізійними знімальними групами.
  Термінал аеропорту та майданчик для паркування рясніли розлюченими поліцейськими, працівниками слідчої служби на місці злочину та свідками-пасажирами. Поліцейські з собаками почали обшук аеропорту, сподіваючись знайти вбивцю та Міддлтона, але Конноллі сумнівався, що вони все ще в цьому районі. У той час як поліцейські реагували, як збентежені вогняні мурахи, Конноллі спокійно робила сходинки — це було їй природно.
  Вона знайшла візитну картку, що лежала на підлозі залу, яку детективи взяли як доказ. Вони не знали, звідки взялася картка, і чи мала вона значення для справи, аж поки під час сповільненого перегляду відео бійки між Міддлтоном і фальшивим поліцейським не побачили, як картка впала на підлогу після сорочки Міддлтона. кишеню розірвано. Там було написано «Йозеф Падло, заступник інспектора Національної поліції Польщі».
  Це зачепило її, як удар молотом, і, якщо раніше вона не вірила у випадковості, тепер вона була відданою. Буквально через кілька хвилин, тобто за кілька годин до того, як детективи встигнуть це зробити, Конноллі зателефонував за номером і, оскільки в Польщі минуло шість годин, залишив інспектору повідомлення на голосовій пошті свого офісу, щоб вона зателефонувала їй якнайшвидше. Далі вона спробувала ввести номер, якого не було на картці, але був у її мобільному телефоні, але Падло знову не відповів. Коли спрацювала голосова пошта інспектора, вона залишила те саме повідомлення. Цього разу вона назвала ім’я Гарольда Міддлтона, припускаючи, що якщо почути її голос недостатньо, щоб змусити його негайно відповісти, ім’я Міддлтона буде.
  Коли Падло зателефонував через 25 хвилин, Конноллі вже дізналася про полковника у відставці Гарольда Міддлтона з групи Intel ФБР і вирішила, що збирається працювати над справою, якщо повінь чи хлопок. Міддлтон знайшов різника, полковника АОК Агіма Ругову, і притягнув його до суду в Гаазі. Ругова була вбита, тому можливість того, що ці дві події були пов’язані, її схвилювала. Окрім тероризму, не було нічого сексуальнішого чи кращого для кар’єри, ніж міжнародна справа. І вона знала, що Падло повністю з нею співпрацюватиме.
  Конноллі познайомився з Падло в Quantico трьома роками раніше, коли той був гостем на заняттях Бюро з правоохоронних органів, які проводилися для провідних європейських слідчих. На щастя, Конноллі був одним із інструкторів, і вони з Падло зблизилися — дуже зблизилися. Зображення оголеного Падло, який сидить, схрестивши ноги, на її ліжку — келих вина в одній руці та цигарка в іншій — коли він детально розповідає їй про незавершену справу, яку він не міг вирішити, викликало теплу посмішку на її губах .
  Йозеф Падло не був особливо вродливим, але було щось у довготелесому поляку, що підкреслювало його зовнішність і заперечувало його поношений одяг. Конноллі знав, що вона теж не красуня, але Падло вважав її такою. Він був кмітливим, чесним, розумним, відданим своїй справі, вільно говорив англійською, мав великі сумні очі, ніжні руки і був уважним коханцем. Уперше в житті вона не зважала на хмари сигаретного диму. У наступні роки вони проводили кілька днів у відпустці разом і розмовляли по телефону два-три рази на тиждень. Оскільки обидва були присвячені своїй кар'єрі, бути разом повний робочий день було неможливо.
  Конноллі знала, що збирається вести цю справу — генератор ковпаків-пір’я, ймовірно, міжнародний, — і якщо детективи стануть на її шляху, вона їх відкине. Зрештою, вона була свідком перестрілки, зв’язала Міддлтона з ICCY і не дала копам неправильно витлумачити дії Міддлтона та, можливо, вбити його. І вона мала робочі відносини з іноземною владою. Крім того, не завадило те, що вона була південною красунею в оці свого боса — вони обоє були з Міссісіпі, і, що важливіше, вона мала неперевершений відсоток закриття справ на високому рівні. Допомогло й те, що вона завжди віддавала своєму начальству якомога більше кредиту.
  Конноллі подивилася через кімнату охорони на свого дратівливого в’язня, чиє зап’ястя тепер було прикуте до труби. Швидка допомога перев'язала йому ніс і вичистила кров з обличчя. Щоб передати його на обробку, вона дзвонила до Служби маршалів США кожні 10 хвилин протягом години. Нарешті, подумала вона, коли задзвонив телефон. Зворотний дзвінок.
  — Це Конноллі, — сказала вона. «Де, в біса, мої маршали?»
  «Коли і де ви востаннє їх бачили?» — запитав польський інспектор.
  «Ну, привіт, інспекторе Падло», — відповіла вона, пом’якшивши голос, коли вийшла на вулицю.
  «Привіт, спеціальний агент ФБР Лютик», — сказав Падло. «Ви знайшли Міддлтона?»
  «Ось угода», — сказала вона і розповіла йому все, що знала. Падло слухав, не перебиваючи.
  Коли вона закінчила, він сказав: «Гарольд Міддлтон був останньою людиною, яка зустрічалася з Генріком Єдинаком, колекціонером старих нотних рукописів, якого разом із двома свідками тут убили. Я наказав підібрати полковника Міддлтона й допитав його. З вашого опису нападника він міг бути Драганом Стефановичем. Я зв’язав Ругову з Міддлтоном і показав йому низку фотографій людей, які, як відомо, були пов’язані з Руговою в минулі часи, переміщених найманців, які зараз є бандитами за наймом. Серед них була фотографія Стефановича, як і людина, яку ми знаємо лише як Слов’янин. Міддлтон сказав, що бачив «Славянина» в аеропорту — очевидно, він чекав на той самий рейс до Парижа, яким їхав він. Слов'янин встиг виїхати з Парижа раніше, ніж ми змогли отримати туди французьку владу. Як відомо, французька влада породжує більше тяганини, ніж червоне вино».
  «Ви ж не думаєте, що Міддлтон якось причетний до смерті Єдинака?»
  "Немає. Гарольд Міддлтон — один із хороших хлопців, відданий сім’янин із твердою моральною основою та людина, яка пішла на жертви, щоб виправити жахливі помилки. Тепер ми маємо смерть Єдинака, публічний замах на Міддлтон і зникнення племінниці Єдинака».
  «Його племінниця. Це пов’язано з його вбивством?»
  «Вона талановита скрипалька, тому я підозрюю, що все це може бути пов’язане з чимось спільним у всіх трьох — музикою. Для Міддлтона та Єдинака зв’язок пролягає через рідкісні музичні рукописи, які також можуть пов’язувати їх із Руговою».
  «Рідкісні музичні рукописи. . . »
  «Як відомо, Ругова провів частину війни в Боснії, охороняючи награбовані скарби Другої світової війни. У Святій Софії він викрав сорок з чимось ящиків, які нацисти сховали в запечатаній камері: картини, малюнки, золоті фігури, кілька маленьких, але цінних бронзових предметів, ювелірні вироби — і музичні ноти. Смерть майже двох сотень цивільних привернула тоді увагу, і це було справедливо, але Ругова переніс ці ящики. Згодом він захотів обмінятися інформацією про те, хто отримав награбоване мистецтво — в обмін на поблажливість».
  «Міддлтон знав це», — сказав Конноллі.
  «У Міддлтона був рукопис Шопена, який, за його словами, міг бути шахрайством, але, можливо, він є частиною цієї зниклої колекції, і він про це не знає. А може, він і робить. Я повірив йому, коли брав у нього інтерв’ю, і можу сказати вам, що він раптом дуже злякався за добробут своєї родини. Я вважаю, що це справедливий страх».
  Конноллі сказав: «Сподіваюся, поліцейський-вбивця не знайшов його».
  «Ви можете бути впевнені, що якщо це Стефанович, він працює не один», — сказав Падло. «Я можу надіслати вам фотографії чоловіків, які служили з Руговою. Якщо хтось із них убив Міддлтона, то для того, щоб зберегти в таємниці місцезнаходження захованого скарбу. Ми говоримо про мільйони, можливо, навіть мільярди євро».
  «Надішліть фотографії на мою електронну адресу в Бюро, і я надішлю вам поліцейських-вбивць».
  «Звичайно, Лютик».
  Вона посміхнулася. «Знаєш, Йозефе, можливо, я зможу отримати дозвіл і купити квиток для тебе в аеропорту. Я маю на увазі, що ви знаєте цих людей краще за нас, і ваша допомога може бути неоціненною».
  «Дивно, але я вже сказав своєму комісару, що, допомагаючи вам, ми цілком можливо допоможемо розкрити вбивство Єдинака і повернути вбивцю сюди до відповідальності. Може, ви домовитесь, щоб хтось зустрів мене в Даллесі?»
  — Гадаю, я зможу це влаштувати, інспекторе Падло.
  
  Слов'янина звали Вукашин, що означало Вовк, і він не був задоволений тим, як погано йшло. Чекаючи в машині біля Сент-Реджиса на двох своїх людей, він напружився, побачивши елегантну жінку, яка вилізла з таксі на протилежному боці вулиці. Вона підійшла до його автомобіля, відчинила двері та прослизнула всередину.
  «Елеана, — сказав він їхньою рідною мовою, — ти вибрала ідеальний час».
  «Як я міг упустити можливість працювати з дорогими старими друзями? І це Джессіка, будь ласка.
  «Джесіка. Дуже по-американськи. Добре.
  Жінка, яка сиділа поруч з Вукашином, була громадянкою Сербії на ім'я Елеана Соберскі, яка тепер, завдяки підробленим документам, була громадянкою США. Соберскі працював дитячим психологом до того, як служив збирачем інформації, призначеним у війська Ругови. Справжня Джессіка Гарріс була медсестрою-волонтером у центральній лікарні в Белграді, жінкою, яка не мала близьких родичів у Штатах. Вона стала їжею для вугрів у Дунаї, компліменти жінки, яка прагне викрасти її особистість.
  Основним обов’язком Соберського в ОАК під час очисної акції був допит полонених ворожих солдатів і цивільних осіб, зібраних підрозділом Ругови. Вукашин, один із лейтенантів Ругови, бачив її роботу і захоплювався її методами допиту та ентузіазмом. Красуня без гена симпатії, вона відкидала солдатські спроби, і Вукашин прийшов до переконання, що вона отримувала сексуальне задоволення лише тоді, коли її вкрай налякані люди били до столу, стільця або висіли на кроквах від нестерпного болю.
  «Ваша мета тут, у цьому готелі?» вона запитала.
  Вукашин дістав із кишені фото двох чоловіків за столиком у ресторані й простягнув її. «Ціль — це Гарольд Міддлтон, який керував волонтерами, які вистежили Агіма й знайшли його».
  Вираз її обличчя став твердішим. «Це Гарольд Міддлтон? Я думав, що він буде більш вражаючим. Де він?"
  «Ми ще не впевнені».
  «І ти віриш, що він прийде сюди. До бару. Публічно."
  Вукашин кивнув. Люди переконали його колишню дружину скласти список місць, звідки Міддлтон може втекти. St. Regis був одним.
  «У вас там всередині є чоловіки?» — запитав Гарріс.
  «Вони вже в дорозі». Вукашин посміхнувся. «Вони замасковані під агентів ФБР. Це буде ефективно: Міддлтон розшукується за стрілянину в поліцейського в аеропорту».
  «Поліцейський?»
  – пояснив Вукашин.
  «Фіаско», — сказав Гарріс. «Де зараз Драган?»
  «Померлий. Який у мене був вибір? Він поставив усе під загрозу».
  «А чому ми дбаємо про Міддлтона?»
  Вукашин забрав у неї фото. «Цей інший чоловік — Генрік Єдинак, колекціонер і експерт із рідкісних музичних документів. Нема вже з нами і Єдинак. Ви можете запитати Міддлтона, чому».
  «Я з радістю це зроблю», — відповів Гарріс. «Але, безперечно, це щось більше, ніж смерть колекціонера музики. . . »
  Вукашин була втомлена, але це була правда, що їй потрібно було знати, яка місія. Зараз був вдалий час сказати їй.
  «Міддлтон був у Святій Софії з мироохоронцями, і він був серед тих, хто отримав завдання каталогізувати нотні рукописи — ті, що залишилися в церкві, перш ніж ми змогли їх вилучити. Три роки тому Джединака попросили підтвердити автентичність кількох рукописів, які залишив Міддлтон. Коли їх мали продати приватному колекціонеру, виявилося, що Єдинак підмінив рукописи підробками.
  «Продавцем був Ругова», — додав Вукашин.
  «І він розраховував на ціну, достатню для того, щоб покрити витрати на покупку своєї свободи», — сказав Гарріс.
  «Коли я допитував Єдинака, він зізнався у своєму злочині, але я не зміг переконати його сказати мені, де знаходяться оригінальні рукописи».
  Гарріс криво посміхнувся. Вукашин знав лише насильство, а не більш витончені та витончені методи, які були потрібні під час допиту істинно віруючих.
  «Він сказав мені, що Міддлтон володіє чимось, про що він навіть не підозрює, але незабаром це виявить».
  «Ви змарнували цінний ресурс».
  «Мені навряд чи потрібно, щоб ти розповідав мені, що я зробив або не зробив».
  Але це було так. Єдинак забрав знання в могилу, і тепер його племінниці теж не стало — вкрали з-під носа його людей у Римі. Те, що вона знає, залишилося таємницею.
  Вукашин сказав: «Я вважаю, що ключ якимось чином знаходиться в рукописі Шопена, який Єдинак подарував Міддлтону».
  «Справжня чи підробка?» — запитав Гарріс.
  Вукашин подивився на неї і звів брову. Не було жодних підстав вважати, що Єдинак міг знати, що справжній рукопис потрібно перенести зараз. Вукашин чекав три роки, щоб домогтися його повернення.
  Гарріс побачив, як Вукашин щетинився. «Це ви потрапили до Ругови та його дружини, чи не так?» — спитала вона, її голос був насичений лестощами.
  Вукашин кивнув. Він був радий розповісти їй про те, як він здійснив те, що здавалося неможливим.
  «Полковник Ругова був у відчаї, — сказав він. «Перед моїм візитом підкупили охоронців, і я зайшов під виглядом адвоката Трибуналу, якому потрібен був підпис Ругови на деяких документах. Моя авторучка потекла, а отруєне чорнило на пальцях полковника зробило свою справу за сім-вісім годин».
  Вукашин посміхнувся. «Знаєте, полковник був радий мене бачити. Його потішило моє маскування, і він був дуже задоволений, коли я сказав йому, що ми маємо план, як доставити його в безпечне місце. Звичайно, він не знав, що його дружина здала його щоденники — у нас було все, що він збирався використати як важіль впливу. Він навіть назвав імена людей, які заплатили йому за скарби — своїх благодійників. Зрештою, великий полковник Ругова був простим боягузом без вірності та честі».
  «Я б хотів бути там».
  Вукашин запалив маленьку сигару й дивився, як під’їхала машина. Двоє його чоловіків вийшли і увійшли в готель пліч-о-пліч.
  «Тепер ми побачимо, чи Міддлтон всередині», — сказав він.
  «А якщо він не . . . ?»
  «Його дочка», — відповів він. «Шарлотта. Вагітна, до речі».
  «Якось Шарлотта була в одній кімнаті з ним. . . Вона посміхнулася при цій думці й енергійно потерла свої довгі ніжні руки. «Він любить ще когось?»
  «Жінку, з якою він працював, звали Тесла. Леонора Тесла».
  «Якби у нас була жінка Tesla, це могло б бути майже таким же ефективним, якщо він все ще піклується про неї. Але краще вагітна дочка».
  
  
  7
  ДАВІД КОРБЕТТ
  
  
  
  
  В салоні автомобіля тхнуло майже археологічним виродком, старими жирними харчовими обгортками, що заклеювали підлогу, банки з солодовими алкогольними напоями захаращували колісні колодки, попільнички, наповнені несвіжими недопалками. Кондиціонер заїкався й кашляв, видихаючи плісняву прохолоду, тоді як три тіла додавали додатковий смак грайливого поту — не лише Міддлтон, а й Маркус і Трейсі, його потенційні грабіжники. Він дізнався їхні імена з безперервної бійки туди-сюди, невпинних взаємних звинувачень, приправлених миттєвими деталями з їхніх зруйнованих біографій — їхніх невтішних потреб, їхніх болісних бажань, їхніх безжальних хитрих звичок, обіцянок виправитися, прокльонів у відповідь, заповітів у відповідь і на лютому вульгарному сленгу, який Міддлтон ледве міг розібрати. Тим часом машина штовхнулася й помчала на північ у напрямку до Балтімора, єдина фара вказувала шлях уздовж мокрого від дощу асфальту I-495. Короткий літній шторм прийшов і зник, зробивши нічне повітря густим і гарячим, на тлі якого помираючий кондиціонер лише стукотів. Спортивна куртка Міддлтона прилипла до його плечей і рук, як друга шкіра, і він витер обличчя вільною рукою, другою вологою рукою стискаючи Беретту.
  Нарешті, хоча б лише для того, щоб запобігти нудоті, він урвався в суперечку на передньому сидінні, сказавши: «Увімкни радіо», штовхнувши Маркуса пістолетом у плече.
  Юнак трохи обернувся. Його щока була поцяткована маленькими білими виразками. «Гей, у нас із Трейсі є про що обговорити».
  Міддлтон встромив кінчик ствола пістолета в шию Маркуса. «Я сказав увімкнути радіо. Я не можу думати».
  «Не перестрибуйте тут, містере Грей». Це була Трейсі за кермом, дивлячись на нього через плече. «Ви викрадаєте нас, погрожуєте нам, ми робимо все, що ви просите. Будь здоровим зараз. Не грайся. Не з тим пістолетом».
  Вони називали його так відтоді, як він сів у машину: Містер Грей. Спочатку він подумав, що це стосується його пом’ятого вигляду, який лише погіршувався через напругу, потребу спати. Але він також вловив у ньому крапку расової насмішки. Чи не Кеб Каллоуей у своєму «Словнику Гепката» називав білих людей сірими? Але це було так давно, ще до того, як ці двоє народилися. Господи, ще до того, як народився сам Міддлтон. . .
  «Я не граю», — сказав він.
  «Все, що я маю на увазі...»
  «Увімкни кляте радіо!»
  Рука Маркуса кинулася до приладової панелі й натиснула кнопку «Увімкнути». Міддлтон відсахнувся від миттєвого вибуху загрози, пронизливого гарчання хвастощів, що воювало з відбійним молотковим бас-треком і гулкою синтезованою кашею, і все це викликало гучність, що розколює вуха.
  «Змінити станцію».
  «Вау, Мак, у тебе серйозна настирлива смуга».
  «Змініть станцію. Зараз!»
  Маркус захрипів, але був зобов’язаний, перебираючи тріск білого шуму, який переривався раптовими дзвінкими криками, спотвореними п’яними від Біблії голосами. . .
  Трейсі сказала: «Вам потрібно заспокоїтися, містере Ґрей. Зламай це назад, нехай маленьке лайно ковзає».
  Раптом прорвався очеретяний крик дерев’яних духових. Сопрано звучить у знайомому барі нав’язливого Sprechstimme. Міддлтон кинувся вперед.
  «Там! СТІЙ!"
  Маркус виглядав так, ніби йому сказали проковтнути жабу. «Це?»
  «Налаштуйтеся. Позбудьтеся статики».
  "Ні ні. Взяти нас у полон, це вже безглуздо. Не можна мучити і нас».
  «Налаштуйтеся!»
  Цей твір був «Pierrot Lunaire» Шенберга, 21 пісня, написана для п’яти музикантів на восьми інструментах, плюс голос, з напівспіваним, напівпромовленим текстом, перший дванадцятитональний шедевр 20-го століття. Незрозумілий шум для більшості людей, але не для Міддлтона, не для всіх, хто розумів, хто міг почути в ньому останні муки романтизму з відгомонами не просто Малера і Штрауса, а й Баха.
  «Можливо, вам варто заспокоїтися», — сказав Міддлтон, трохи відкидаючись на спинку сидіння. «Ви думаєте, що ваше покоління винайшло реп чи хіп-хоп? Розмовне слово з музичним фоном налічує понад чотириста років. Це називається речитативом. Тут, правда, ноти Шенберга озвучені, але в мові ми ніколи не зупиняємось на одній висоті, наші голоси ковзають то на одному тоні. Ось що робить сопрано. Це повністю залежить від неї, як вона це зробить. А тим часом інструменти створюють краєвид: місячне світло, божевілля, кров. . . »
  Трейсі трохи нахилилася до мовця, тепер заінтригована.
  Поглянувши на Беретту з новим скептицизмом, Маркус сказав: «Ви професор?»
  «Тссшшш». Це була Трейсі. Сухла молода жінка з кавовою шкірою з сяючими очима та розгубленим афро була захоплена. «Поводься так, ніби маєш хоч якийсь розум».
  Насупившись, Маркус плюхнувся спиною на двері, похмуро чухаючи свою вкриту струпами руку.
  Нарешті вони замовкли; У Міддлтона була можливість подумати. Але моторошна музика з розповіддю про одержимого місяцем клоуна та його кошмари за Фрейдом лише посилювала його страх. Де була Чарлі, вона була в безпеці? Хто намагався вбити його в Даллесі, чого прагнув цей чоловік? А що його чекало на Фремонт авеню, 122, у місті Балтімор?
  Можлива небезпека для Чарлі лише підсилила потребу розшифрувати загрозу. Його розум так обертався навколо і навколо, доданий втомою, його страхом, думками, які безглуздо натикалися одна на одну. Тим часом:
  З білою цяточкою яскравого місяця
  На плечі свого чорного сюртука
  П’єро мандрує цього томного вечора
  Шукати щастя й шукати пригод. . .
  Кивнувши в бік радіо, Маркус сказав: «Звучить як одне й те саме верескливе лайно, знову і знову».
  «Ні, якщо ви розумієте німецьку». Міддлтон протер палаючі очі. «А ти не слухаєш акомпанемент».
  «Це різко», — сказала Трейсі, намагаючись отримати комплімент, хоча вона вже явно втратила інтерес.
  Маркус понюхав носом. «Звучить як якийсь секретний код, запитаєте ви мене».
  «Смішно, що ти так кажеш». Міддлтон дивився в брудне вікно на розмиті дерева. «Під час Другої світової війни ходили чутки, що нацисти використовували дванадцятитонову музику, щоб посилати повідомлення своїм співчувачам серед американської культурної еліти. Немає стандартної мелодії, люди не можуть вибрати неправильну ноту...
  «Звучить нічого, крім неправильних нот».
  «Точно так. Тим легше заховати в ньому повідомлення. Хто дізнається, коли вимкнеться музика?»
  Він блиснув на рукопис Шопена у своєму портфелі, той, який, на його думку, потребувала польська влада, коли зупинила його в аеропорту Кракова. Його переконання, що це не було справжнім, полягало саме в кількох уривках дивно неузгоджених каденцій, на відміну від ретельно мелодійного Шопена. А що, якщо це код, подумав він. Що, якщо вони шукають не рукопис чи іншу музику, а щось набагато цінніше, щось, що можна знайти, лише розшифрувавши підроблені фоліанти?
  Раптово натхненний, він потягнувся до свого портфеля, щоб перевірити рукопис, і зрозумів, що портфеля там немає.
  Ні, будь ласка, подумав він. Боже милий. Він подумки повернувся до St. Regis, пригадав, як поклав свій мобільний телефон у кишеню біля раковини, а потім поплентався до бару, перевіряючи своє зруйноване, безнадійно пам’ятне відображення в дзеркалі, а потім кинув мобільний телефон у портфель і клацнув його. закрити. Чи він тоді просто поблукав без нього? Як божевільно розсіяний. Це було ще одним свідченням того, яким заплутаним, розсіяним — приголомшеним, як божевільний П’єро — він став.
  «Розверни машину».
  Трейсі зиркнула через плече. "Завітайте знову?"
  «Розверни машину! Ми повертаємось до готелю.”
  Двоє нещасних злодіїв озирнулися туди-сюди. Маркус сказав: «Поглянь на свої очі, Мак».
  Трейсі втрутилася: «Ви починаєте мене лякати, містере Грей».
  Міддлтон підняв «Беретту», приклав кінчик ствола до заднього пасажирського вікна й натиснув на курок. Гримовий звук у маленькому автомобілі, увінчаний пронизливим шипінням розбитого скла, знову оглушив його. Трейсі розкрила рота в тихому крику, згорбившись уперед від жаху, намагаючись утримати кермо. Маркус схопився за голову, зі страхом дивлячись на пістолет. Запах паленої сірки кордиту, розвіяний раптовим поривом чорної вологої літньої спеки, нарешті замаскував сморід тлініючого салону автомобіля.
  Міддлтон висунувся вперед, вільною рукою схопив Маркуса за нашийник, тицяючи пістолетом вперед. Як і раніше в аеропорту, кожен звук був залитий невидимою брудом, і все ж десь із глибини його тремтячого черепа він почув підводний гуркіт своїх власних слів, крикнув Трейсі: «Я сказав, розверни машину, інакше, клянусь Богом, я Уб’ю його — я його вб’ю, розумієш? Саме тут. Я теж тебе вб’ю».
  Слабо борючись у хватці Міддлтона, Маркус почав нестримно тремтіти. Простягнувши руку через машину, Трейсі спробувала його заспокоїти, ніжні слова її нарешті почали чути, коли, кинувши ненависний погляд через плече, вона злилася прямо, щоб вийти.
  Поступово повернулося навіть тріск радіо, як абстрактно наполягав П’єро Місячник. Міддлтон задумався: ким я став?
  
  Бармен Конрад тримав рукопис, обережно гортаючи його. Він здавався дуже старим — папір вицвілий і крихкий, нотатки були написані від руки, не надруковані, як ті, що він купив Дженніфер раніше. «Їй це сподобається», — подумав він, відчуваючи прилив внутрішнього жару. Шопен. Вона обніме його за шию, притисне свою щоку до його.
  Він жив, щоб захоплюватися своєю племінницею, купувати їй речі — іграшки, коли вона була молодшою, шматочки скромного одягу, ноти тепер, коли вона почала вчитися гри на фортепіано. Талановита дівчина, старша його сестра, щойно виповнилося дев'ять. Тепер їй стало трохи незграбно, коли вона злетіла у висоту, залишивши дитину товстою, але все ще з мерехтливим чорним волоссям, що спускалося до половини спини, неясно втраченими блакитними очима, порцеляновою шкірою. Чорний ірландець, як її нещасний батько, де б він не був. В'язниця. Могила. Назад у Керікфергус. Хтось повинен був доглядати за дівчиною, їй потрібен був чоловік у її житті. І дядько любив її. Він її дуже любив.
  Її музичний поворот за останні два роки виявився бажаною зміною. Йому не довелося просто сидіти на дивані й спостерігати, як вона бавиться по підлозі в шкільному джемпері та шкарпетках. Тепер він міг сидіти біля неї, гортаючи сторінки, поки вона грала Шумана, якого він їй купив. Сцени з дитинства. Альбом для молоді. З густим ванільним запахом її шампуню поміж ними, її руки болісно хиталися по клавішах, він обережно підштовхувався ближче, поки їхні стегна не торкалися, шелест її рукава об його. Цього достатньо, нагадав він собі. Більше ні, ще ні. Задовольнися цим. Але колись. Можливо. Якщо вона хоче.
  Такі думки, такі образи, такі жахливі, такі бажані, ніби диявол шепоче йому на вухо: Ти завжди хотів цього. Він теж жив для цього.
  Він дозволив теплу зійти зі свого обличчя, згорнувши рукопис і поклавши його в кишеню спортивної куртки, причепленої до стіни комори. Коли він повернувся до бару, з вестибюля готелю увійшло двоє чоловіків, одягнених у сині спортивні куртки та сірі брюки, один із них високий з різкою плавною ходою. Другий був широкий і мускулистий, з бичачою шиєю та маленькими мертвими очима. Високий кинув порожню посмішку й посунув візитну картку по бару. На ньому була печатка ФБР. За його спиною здоровенний залишався безвиразним.
  У барі більше нікого не було. Усю ніч це було смертельно повільно.
  Високий, нахилившись вперед, щоб прочитати табличку бармена, сказав: «Добрий вечір, Конраде. Раніше зайшов чоловік середніх років, мабуть, трохи не по собі, затріщав. Він застрелив офіцера миру в аеропорту імені Даллеса, а потім втік з місця події. У нас є певні ознаки того, що стрілянина може бути пов’язана з тероризмом. Нещодавно його сюди застав його мобільний телефон. Нам дуже важливо відстежити його місцезнаходження. Ви пам'ятаєте його, так?»
  Конрад точно знав людину, про яку вони говорили, але поки що не міг переконати себе, що зізнатися в цьому було розумно. «Опис, який ви щойно дали, — сказав він, — підходить майже кожному хлопцю, який був тут останні кілька годин. Я маю на увазі, я хотів би допомогти, але...
  Високий не слухав. Він помітив портфель за баром. Воно належало незнайомцю з минулого, тому, хто виглядав так, ніби прийшов із розбитої машини. Вбивця поліцейських, казали. Мабуть, музичний. Конрад знайшов свій портфель, розправляючи барні стільці, і зазирнув усередину, сподіваючись знайти якесь посвідчення, але натомість виявив Шопена.
  Високий освіжив свою порожню посмішку. «Ви не проти передати це мені?» Він кивнув на портфель і простяг руку. «Я хотів би зазирнути всередину».
  Конрад вагався, піддавшись зародженому страху бути розкритим.
  — Щоб було ясно, Конраде. Задіяна національна безпека. У нас широкі повноваження. Так." Він ворушив пальцями. «Будь ласка».
  Конрад взяв портфель і простягнув його через стійку, вважаючи, що вибору у нього мало. Високий жадібно взяв його і відразу ж відкрив, жваво перебираючи вміст. Його партнер просто стояв, трохи позаду, склавши величезні руки на грудях.
  — Не тут, — нарешті сказав високий. Він подивився через плече на партнера, потім знову на Конрада. Порожня усмішка тепер була безжальною. «Чогось не вистачає. Але ти вже це знаєш, чи не так, Конраде?»
  Конрад відчув, як підлога під ним хитається, його нутрощі згорнулися. Внутрішній голос сказав: «Вони дізнаються твою маленьку брудну таємницю». Перш ніж він встиг обміркувати наслідки, він почув, як сказав: «Я не розумію, що ви маєте на увазі», — його голос затримкувався. Він уявив собі Дженніфер, яка сидить із сумними очима на своїй блискучій чорній піанінній лаві й чекає, поки її єдиний дядько, що пахне м’ятою та лосьйоном після гоління, влаштується поряд.
  «Ноти, Конраде. Воно повинно бути всередині. Це не. Принеси це для нас зараз. Перш ніж я втрачу самовладання».
  Лише тоді Конрад зрозумів, що його непокоїло в голосі цього чоловіка. Акцент. Канадець, подумав він. Чи можуть канадці приєднатися до ФБР?
  «Слухай, я не намагаюся бути складним, але я, чесно кажучи, не розумію, про що ти говориш».
  Високий глянув повз бармена до дверей комори; вони бачили, як він закривав його за собою, коли вони входили з вестибюлю. Агент кивнув своєму м’язистому партнеру, щоб той подивився.
  «Ти не можеш повернутися туди». Конрад відчув, як цівка поту стікає по його спині.
  «А чому це?»
  “Це власність готелю.”
  Високий чоловік посміхнувся. «І?»
  Здоровенний зараз був за барною стійкою. Він єхидно поплескав Конрада по щоці, а потім відчинив двері комори.
  Його партнер сказав: «У ваших інтересах запропонувати повну співпрацю. Я трохи розчарований тим, що маю це пояснити».
  
  «Ти вийди першим».
  Міддлтон помахав Маркусу «Береттою» на тротуар. Відчинивши власні двері, він послав востаннє зливу розбитого скла, колючі осколки посипалися йому на рукав. Зачинивши за собою двері, він сказав Трейсі через зубчасту пащу, де було вікно: «Зачекай тут. Є щось, що я залишив позаду. Ми будемо лише на хвилину».
  Молода жінка нічого не сказала, просто сиділа, стискаючи кермо, киплячи.
  Міддлтон засунув пістолет у кишеню свого спортивного куртки, взявши Маркуса за лікоть і міцно стиснувши його. "Давай. Ми зробимо це швидко».
  Вони були на півдорозі між вулицею та поворотними дверима готелю, коли позаду них виїхала машина. Обоє обернулися, спостерігаючи, як Трейсі втікає, Міддлтон відчув, як у нього відвисла щелепа. Машина доїхала до повороту одним довгим сплеском швидкості, потім скрип гальм, поворот. Пішов.
  Перш ніж Міддлтон встиг зібратися з розумом, юнак вирвався з рук і тріснув лівою щелепою Міддлтона, а потім кинувся геть, бігаючи так швидко, як могли нести його тонкі, як палиця, ноги. Похитнувшись на підборах, Міддлтон утримався, але потім просто витріщився, потираючи щетину підборіддя, як худорлявий хлопець зник мокрою вулицею.
  Минула година, подумав Міддлтон, відколи я востаннє стояв тут, саме на цьому місці. Нічого не змінилося. Окрім, мабуть, усього.
  Він увійшов у вестибюль, витираючи обличчя хусткою, сподіваючись, що не виглядає таким симпатичним і розкутим, як почувався. Портійщик, упізнавши його раніше, невиразно всміхнувся. Біля ліфта чекала гарно одягнена жінка з тонким саквояжем, можливо, дівчина за викликом.
  Знайшовши дорогу до маленького темного бару, Міддлтон переступив поріг і зупинився. Бармен боровся з людиною, набагато більшою за нього, а інший, вищий чоловік дивився на нього. Двоє незнайомців були одягнені майже однаково: сині блейзери та сірі брюки, оксфордські ґудзики та незабутні краватки, жоден із яких не відповідав їхній поведінці. Високий дивився з холодною цікавістю; садизм скрыв його усмішку. Він тримав у руці портфель Міддлтона, розглядаючи мобільний телефон, який Міддлтон швидко впізнав як свій. Тим часом інший, який виглядав набагато сильнішим, вдарив бармена по голові, жорстоко вдаривши його вільною рукою. Рука бармена була витягнута, фоліант Шопена міцно стискав у кулаці.
  Коли Міддлтон усе це зафіксував, той із портфелем повернувся до нього. «Ти не маєш часу», — зрозумів Міддлтон, коли на обличчі іншого чоловіка з’явилася скрива впізнання. Витягнувши Beretta з кишені, Міддлтон кинувся вперед, коли чоловік упустив мобільний телефон і засунув руку в спортивну куртку. Міддлтон прицілився та зробив два швидких постріли в м’ясистий центр обличчя високого чоловіка, сподіваючись, що кулі проб’ють хрящ навколо носа й застрянуть глибоко в мозку.
  Чоловік хитався, його голова хиталася, але його потворний вираз на диво не змінився. Потім він прогнувся і впав.
  Приголомшений пострілами, товстий чоловік відштовхнув бармена вбік і присів, потягнувшись за власною зброєю. Міддлтон розвернувся, зробив швидкий крок уперед, прицілився й зробив ще два постріли, зблизька, знову м’який центр обличчя. Чоловік похитнувся, обличчя було закривавлене, перш ніж упасти на одне коліно, схопитися за край бару, а потім сповзти вниз у поривчастих судомах.
  Бармен відсахнувся, жахнувшись. Міддлтон почув кроки з вестибюлю, зітхання невидимих глядачів, коли він простягнув руку.
  «Дай це мені». Він жестом показав рукопис. Коли бармен просто витріщився, Міддлтон повернув пістолет до нього. «У мене немає часу».
  Бармен вагався, а тоді впустив понівечений фоліант на барну стійку, його обличчя було напівжахом, наполовину спустошеним. Міддлтон схопив з підлоги свій портфель, запхав усередину мобільний телефон, а потім рукопис, а потім попрямував до розбігаючогося натовпу у вестибюлі, все ще тримаючи Беретту.
  Добре одягнена жінка, яка раніше була біля ліфтів, підскочила позаду, засунула руку йому в плече й схопила його вологий рукав. Вона провела його через вестибюль. — Не зупиняйся, Гаррі, — прошепотіла вона. — Ні, якщо ти хочеш побачити Шарлотту.
  
  
  8
  ДЖОН ГІЛСТРЕП
  
  
  
  
  Елісія Камінські завжди любила ідею аеропортів. Будучи дитиною в родині, яка ніколи нікуди не їздила, вона заздрила друзям, які проводили свої канікули в місцях, які були досить віддалені, куди їх можна було полетіти. Потяги самі по собі викликали хвилювання, але лише в аеропортах можна зустріти людей, які їдуть досить далеко, щоб по-справжньому змінити своє життя. Так довго мріяла про цей момент, і нарешті зібралася сісти на свій перший літак — полетіти до Сполучених Штатів. У першому класі не менше.
  Міжнародний аеропорт Ф'юмічіно переповнений мандрівниками, які змішалися у своїй спільній місії, щоб зареєструватися та прокласти шлях до вильоту. Феліція Камінські — ні, Джоанна Фелпс; їй, мабуть, доведеться про це пам’ятати — вона відволікалася на одну сім’ю, коли мати й батько робили все можливе, щоб зігнати шістьох дітей до лінії безпеки. Це дуже нагадувало штовхання води на пагорб. Вона помітила, що посміхається.
  Тоді вона змусила себе зосередитися. Після сьогоднішніх ранкових подій їй потрібно було бути пильною. Зрозуміло, що вона була мішенню, і якби інший нападник захотів завдати їй шкоди, вона точно постраждала б. Допомогло те, що кожен 10-й в аеропорту був карабінером з автоматом на плечі. Їй це здалося дуже поганим місцем для спроби вбивства.
  Події дня розгорталися саме так, як передбачив Фауст. Щойно вичищену й переодягнену, він повів її вниз через вестибюль готелю, де чекали два седани «Мерседес» із запущеними двигунами. Він провів її до першого транспортного засобу, а сам сів на заднє сидіння іншого. Вони разом від’їхали від узбіччя, але потім роз’їхалися в різні боки, її машина поїхала праворуч, а його – ліворуч, і відтоді вона не бачила його жодних ознак.
  «Я розумію, що ви мало подорожували», — сказав її водій пристойною польською. Вона не могла точно розставити акцент. «Ви знаєте, як працює процес реєстрації?»
  Камінські ненавиділа заступницький тон, але мусила зізнатися у своєму невігластві. Водій — Пітер, якби він сказав їй правду — крок за кроком провів її через процес, від реєстрації біля каси до проходу через службу безпеки й до самого процесу посадки. Єдиним справжнім подивом стала вимога зняти взуття, щоб пройти крізь металошукачі. Вона, звісно, добре знала про самі детектори, але їй просто не спало на думку, що їй доведеться скинути одяг.
  «Ти збираєшся пройти через цей процес зі мною?» — запитала вона, коли Пітер закінчив.
  «Ні, міс Фелпс, я боюся, що це буде неможливо. Зараз в аеропорту дуже посилена охорона. Я повинен залишитися з машиною і поїхати, як тільки висаджу вас. Ви будете самі».
  «Де Фауст?»
  Очі Пітера знайшли її в дзеркалі заднього виду. Довгу мить він мовчав. «Він буде там, де йому потрібно бути в потрібний час. Найважливіше – пам’ятати, що не впізнаєте його, якщо побачите його знову. Нехай він зробить цей крок».
  "Я пам'ятаю", - сказала вона. Я все одно не поспішаю його знати.
  Прибувши в аеропорт, маючи в запасі майже три години, Феліція швидко пройшла процедуру реєстрації в квитковій касі, але потім не поспішала попрямувати до служби безпеки. Відповідно до її статусу першокласниці, Фауст дав їй 300 доларів США, щоб поповнити гаманець, і вона вирішила витратити частину несподіваного прибутку з користю в кафе в аеропорту. Вона знайшла стіл на краю залу, звідки відкривався широкий огляд на лінії безпеки. Це було море людей, плече до плеча в людському загоні.
  На дальньому боці натовпу вона бачила першокласну зону безпеки, де натовп був набагато меншим і краще організованим, і саме там вона зосередила свою увагу. Саме там вона передбачила, що все стане цікавим.
  Минуло досить багато часу, щоб їй довелося замовити другий еспресо — віддавшись неминучості бути з широко розплющеними очима всю ніч, — але через 45 хвилин вона побачила те, на що чекала. Фауст нарешті вийшов на стрій. У своєму діловому вбранні він виглядав як вдома серед інших заможних мандрівників.
  З відстані 15 метрів вона спостерігала, як чоловік, який врятував їй життя, знімає піджак і взувається. Він поклав свій портфель на ремінь рентгенівського апарату, а потім ступив крізь вузьку арку металошукача.
  Серце Камінські калатало об її ребра, коли вона почала думати, чи щось пішло не так. Зараз має бути реакція. Треба —
  Раптом пролунав сигнал тривоги, і над контрольно-пропускним пунктом засвітилося червоне світло. Це був такий шум і світло, які гарантували увагу і викликали у людей інстинктивне бажання втекти. Усі, окрім карабінерів, тобто тих, які з усіх кінців збіглися, щоб відповісти на загрозу.
  Прикусивши внутрішню частину щоки, щоб приховати будь-які ознаки задоволеної усмішки, яка могла б привернути до неї увагу, Камінські відштовхнулася від столу й пішла до стоянок таксі перед аеропортом. Перед цим їй потрібно було знайти камбіо, де вона могла б конвертувати свої несподівані долари США в більш охоче витрачені євро. Вона знала, що в неї є час — вона гадала, що Фауст буде зайнятий із карабінерами принаймні пару годин — і сподівалася, що навіть коротка затримка дасть їй достатньо часу, щоб зробити те, що їй потрібно, а потім зникнути.
  Тим часом чиновники в аеропорту вивертали багаж Фауста навиворіт, шукаючи пістолет, який так чітко видно на рентгенівському знімку. Зрештою, мабуть, у досить короткий термін вони знайдуть джерело своєї тривоги.
  Їй було цікаво, чи хтось із них хоч усміхнеться, коли зрозуміє, що вони мобілізували десятки поліцейських через те, що бізнесмен накрив водяний пістолет фольгою та запхав його в одну з кишень для папок свого портфеля.
  
  Феліція Камінські вийшла з аеропорту без нового одягу — лише з тим, що вона одягла. Її шикарна нова валіза була десь у надрах аеропорту, уже перевірена та прямувала до літака, який мав відвезти її до Нью-Йорка. Вона також зберігала гроші, але крім того, вона носила лише те, що належало їй по праву, — рюкзак і скрипку.
  Вона попросила таксі висадити її біля підніжжя Віа дей Полачі, і вона додала до вартості проїзду щедрі чайові. Який був сенс несподіваного прибутку, якщо ним не можна було поділитися з іншими? Водій палко подякував їй і тричі запропонував почекати її, поки вона виконає будь-яке доручення, але після того, як вона рішуче відмовилася, він нарешті зрозумів, що її наполегливе «ні» означає саме це, і поїхав далі.
  Вона дочекалася, доки таксі зникло з поля зору за рогом, а потім почала йти в гору. Вона ніколи не була в магазині, який шукала — La Musica, — але вона кілька разів пила каву з Ейбом Новаковським, власником, відколи приїхала до Риму. Виявилося, що синьйор Ейб і її дядько прожили в дитинстві лише за кілька будинків один від одного в старій країні. Дядько Генрік попросив свого друга час від часу оглядати її. Під час їхньої останньої зустрічі в кафе біля Пантеону, лише за кілька десятків метрів від того місця, де вона вперше зустріла чоловіка, який називав себе Фаустом, Ейб поводився інакше, ніж раніше. Його легкий гумор був затьмарений чимось темним.
  Під час одного зі своїх візитів вона запитала: «Ти почуваєшся добре?»
  Він усміхався, але це було непереконливо. «Я просто старію, от і все», — сказав він. Він зробив паузу, перш ніж додати: «Я хвилююся за вас, Феліція».
  Так це було. «Я насолоджуюся своїм життям, синьйоре Ейб. Я розумію, що ти хвилюєшся за мене, але, як я вже казав тобі раніше...
  Він перервав її зневажливим помахом руки. «Я знаю, що ти маєш сказати, тож давай удамо, що ти вже це сказав, і підемо далі. Я хочу, щоб ти мені щось пообіцяв».
  Вона похитала головою, чекаючи. Маючи справу з поколінням її дядька, ніколи не варто було давати обіцянки до того, як усі умови були розкриті.
  «Якщо з тобою щось трапиться, якщо у тебе будуть проблеми, я хочу, щоб ти прийшов до мене».
  Озираючись на розмову, вона подумала, чи синьйор Ейб чогось не знав. Навіть у той час вона відчула, що її пульс прискорився від його відчуття невідкладної таємниці.
  Він точно прочитав її вираз і поспішив її заспокоїти. «Я не хочу вас лякати», — сказав він. «З віком я іноді хвилююся про те, чого, можливо, не варто. Але якщо колись настане момент, коли ти відчуєш, ніби тобі загрожує небезпека — або навіть якщо настане момент, коли ти просто почуваєшся самотнім або зголоднієш за трохи мого феттучіні, — я хочу, щоб ти пообіцяв, що завітаєш до магазину. Я хвилююся, що не виявляю до вас гостинності, яку мав би. Я не хочу розчаровувати свого дорогого друга Генріка».
  Ця розмова відбулася лише два тижні тому. Тепер, коли вона цілеспрямовано йшла на пагорб, вона змусила свій розум думати про музику. Якби вона змогла поєднати синапси свого мозку триплетами та хроматичними гамами, можливо, не залишилося б місця для її страху. Не залишилося місця для навислого горя, яке чекало на неї, коли вона нарешті зіткнулася з фактом смерті свого дядька.
  Вона пішла швидше. Підвищення темпу викликало в її уяві звучання американської музики мятлика — музику на скрипці замість скрипки — музичну форму, яку вона ніколи не сприймала всерйоз, доки не послухала компакт-диск, на якому Йо Йо Ма виводить звуки своєї віолончелі. що вона ніколи раніше не чула. Вона почула почергові звуки радості й меланхолії. Вона намагалася відтворити звуки власної скрипки, але так і не змогла їх розпізнати. Здавалося, ніби ці ланки музичної ДНК не можна було знайти в інструменті, на якому грала польська дівчина, чиє дитинство було просякнуте класичним навчанням.
  Камінські побачив вказівник La Musica за квартал і миттєво побажав, щоб прогулянка була довшою. Зробивши ще кілька кроків, можливо, вона знайшла б емоційну силу, якої так жадала, силу, необхідну їй перед тим, як повідомити жахливу новину такому милому чоловікові. Але цьому не судилося. Вона приїхала й не могла придумати жодної причини не зайти до магазину.
  Переступити поріг було як крокувати на сто років назад. Вузька, темна й глибока крамниця нагадувала їй печеру; там, де були б кажани, десятки скрипок, альтів і віолончелей звисали зі стелі, кожна з них мерехтіла, наче була щойно притерта пилом. Уздовж лівої стіни стояли контрабаси, а вздовж правої з-під дерев’яних стійок визирали незліченні сторінки нот. У самій задній частині магазину. . .
  Насправді вона не могла розгледіти задню частину крамниці крізь тіні, які її закривали.
  «Феліція?»
  Голос пролунав позаду неї — з каси, яку вона не бачила, прихованої, оскільки вона була за рогом біля самого переду магазину. Вона миттєво впізнала голос синьйора Ейба з сильним акцентом, але все одно підскочила, коли повернулася, щоб подивитися на нього.
  «Фелісія, що не так?» Поки він говорив, він прямував до передньої частини крихітної стійки, рухаючись настільки швидко, наскільки дозволяли йому хворі на артрит стегна. "Що відбулося?"
  Потік емоцій вдарив нізвідки, раптово. «Дядько Генрік помер», — спромоглася вона сказати, але наступні слова загубилися в її риданнях.
  
  Опівдні Ейб Новаковскі замкнув двері до своєї крамниці, чого він ніколи раніше не робив, і допоміг своєму прекрасному молодому другові піднятися по задніх сходах до його квартири на другому поверсі. Там він приготував їй чаю і вислухав її розповідь.
  Камінські ненавиділа себе за те, що таким чином втратила контроль над своїми емоціями, але були моменти наступної години, коли вона боялася, що її сльози ніколи не зупиняться. Звичайно, зрештою вони це зробили, але вона відчувала, що синьйор Ейб сидів би з нею стільки, скільки йому потрібно.
  "Ці речі вимагають часу", - сказав він. Це був маленький чоловічок, кругленький чоловічок, зі шкірястою шкірою та густим білим волоссям, яке неможливо було приборкати гребінцем. Коли він говорив так тихо, його зазвичай сильний голос ставав хрипким. «Я втратив свою Марію шість років тому, і хоча інколи здається, ніби дірка в моєму серці зажила, бувають дні, коли біль такий же сильний, як у день її смерті. Я почав думати про біль як про доказ того, що я любив її так сильно, як я їй казав, що любив».
  Чай був жахливий, надто міцний і надто солодкий. «Чи знаєте ви, що це може статися з моїм дядьком, синьйором Ейбом?» вона запитала.
  Здавалося, це питання вразило старого.
  «Днями, коли ми зустрілися за кавою, ти попросив мене дати обіцянку. Я зробив це, і ось я тут. Але мені було цікаво. . . »
  Вона замовкла, коли синьйор Ейб опустив погляд на коліна. Мова тіла відповіла на її запитання; тепер вона сподівалася, що він не зганьбить пам'ять її дядька прозорою брехнею, щоб захистити її почуття.
  «Я мав припущення, так», — сказав він. «Твій дядько подзвонив мені незадовго до того, як ми з тобою зустрілися. Він здавався. . . схвильований. Він говорив поспішно, ніби намагався донести своє повідомлення до того, як його зможуть перервати. Або, можливо, до того, як він змінить свою думку». Новаковський глибоко вдихнув і повільно вдихнув. Коли він продовжив говорити, його хрип став ще глибшим. «Він сказав мені, що пришле мені посилку на зберігання. Він сказав, що для нього було б надто небезпечно мати пакунок із собою, і що, надсилаючи його мені, це справді буде безпечно».
  «Чи прийшла посилка?»
  Він проігнорував переривання. «Я, звичайно, погодилася, але він подзвонив вже наступного дня. Цього разу він явно злякався. Він сказав, що не дуже чітко все обдумав, перш ніж надіслати його поштою, і боявся, що люди можуть подумати, що він надіслав це вам. Це те, що люди природно подумали б про все, що він надіслав до Риму. Він попросив мене частіше з’являтися у вас і намагатися дізнатися, чи не загрожувала вам якась небезпека. Звичайно, він хотів, щоб я зробив це, не налякаючи вас».
  «Що за небезпека?»
  Старий підвівся з-за столу, щоб повернутися до печі. «До сьогоднішнього дня я б не зміг тобі сказати. Думаю, тепер ми знаємо. Ще чаю, Фелісія?»
  Вона відскочила від цієї думки і спробувала прикрити реакцію словами: «Я пила каву цілий день. Мені не потрібно, щоб мої руки тремтіли більше, ніж вони вже тремтять».
  Новаковський багатозначно посміхнувся і пошкутильгав назад до столу. «Так, мені сказали, що я роблю його надто сильним. Я вважаю, що це одна з небезпек, коли не буде багато гостей».
  — Щодо пакунку, — натиснула вона. «Ви коли-небудь отримували його?»
  "Я зробив." Він вимовив ці слова так, ніби його пояснення було завершено.
  "Що це було?"
  Погляд синьйора Ейба знову опустився. Камінські зрозумів, що це його звичка, коли йому було соромно. «Любий Генрик спеціально попросив мене не відкривати посилку, коли вона прийде. Він сказав мені, що він прийде в подвійній упаковці, і якщо з ним щось трапиться, я повинен відкрити лише зовнішню упаковку, а потім зв’язатися з ім’ям, яке я знайшов на листівці, приклеєній до внутрішньої упаковки».
  «Але ти все одно відкрив», — сказала вона, з’єднуючи крапки.
  «Самотність породжує слабкість і цікавість», — сумно відповів він. «І я боюся, що я був особливо самотнім».
  «То що в ньому було?» Вона знайшла збентеження старого чарівним, але вона б розпорола його за секунду, якби була на його місці. Причин для сорому немає.
  Він на мить подумав, а потім знову підвівся зі стільця. Він зник у тому, що, мабуть, було в спальні, а потім повернувся менше ніж через хвилину з товстим понівеченим конвертом. «Я намагався загорнути його заново, — зізнався він, — але боюся, що зробив якийсь безлад».
  Конверт був великий, більше придатний для будівельних креслень, ніж для листа. Він обережно, майже з благоговінням взявся за пакунок, поклавши його на стіл між ними. Коли Феліція потягнулася до нього, він відштовхнув її руки.
  — Будь ласка, — коротко сказав він. «Дозволь мені це зробити».
  Вона склала руки на колінах.
  Старий агресивно витер руки серветкою, а потім обережно виніс вміст на денне світло.
  Камінські нахилився ближче. Вона побачила стос паперів. Її перше враження було, що воно було дуже старе — жовте з такими слідами, які можна зробити лише старовинною чорнильною ручкою. Коли відкрилося більше вмісту, вона примружилася й нахилилася ще ближче. «Це музична партитура», — сказала вона, впізнавши ряди нот.
  Новаковський дозволив собі змовницьку посмішку. «Набагато більше, — сказав він. Він акуратно поклав його на конверт і повернув, щоб вона могла краще прочитати його скарб.
  Боже мій. Чи могло це бути те, що вона думала? Не можна було помилитися з довгими рядами шістнадцятих нот та інших нотних записів, але хоч би екзотичними вони виглядали, написані від руки, її погляд привернув письмовий підпис угорі. У її колах не було більш відомого підпису.
  «Моцарт?» — ахнула вона.
  «Оригінал», — сяяв він. «Або, принаймні, я так думаю».
  Вона не знала, що сказати. «Це, мабуть, коштує цілого статку».
  «Три долі», — виправив він. «Безцінний, я б вважав. Очевидно, що це фортепіанний концерт, але я шукав у каталозі Koechel, і його там немає. Я думаю, що це невідкрита робота».
  Вона визнала каталог Koechel міжнародно визнаним покажчиком безлічі творів Моцарта. Якщо синьйор Ейб мав рацію, тоді справді не було можливості оцінити цінність рукопису. «Це неймовірно», — сказала вона. — Але я не розумію, чому це налякало дядька Генріка. Це могло стати відповіддю на всі його найсміливіші мрії. Чесно кажучи, це те відкриття, на яке він віддав би все. Навіщо йому тримати це в таємниці? Навіщо йому це відправляти?»
  «Це дуже хороші запитання», — погодився Новаковський. «Але в мене є ще більший».
  Вона чекала, поки старий висунув внутрішній конверт з-під рукопису. Вона побачила ім’я, але не було адреси.
  Він запитав: «Хто такий Гарольд Міддлтон і як ми маємо його знайти?»
  
  
  9
  ДЖОЗЕФ ФАЙНДЕР
  У той момент, коли її телефон Nextel зацвірчав, у спеціального агента М. Т. Конноллі виникло погане передчуття.
  Вона щойно піднялася до ліфта в новій будівлі, де розміщувалося Резидентне агентство ФБР у Північній Вірджинії, повертаючись до свого офісу. Насправді це була кабінка, а не офіс, але вона завжди могла мріяти.
  Глянувши на ідентифікатор абонента, вона одразу впізнала код міста та префікс телефонної станції: дзвінок надійшов із будівлі Гувера — штаб-квартири ФБР у Вашингтоні. Недобре. Вона дізналася, що з будинку Гувера надходять лише погані новини. Вона вийшла з ліфта й повернулася на блискучу мозаїчну підлогу у вестибюлі.
  — Конноллі, — сказала вона.
  Чоловічий голос, різкий і надто точний: «Це Еммет Калмбах».
  Він фактично не мав ідентифікувати себе; вона б де завгодно впізнала це цупке висловлювання. Калмбах був помічником директора ФБР, який наглядав за сотнями агентів у округу Колумбія та Вірджинії, які працювали з офісу у Вашингтоні, а також її офісу-супутника в Манассасі, штат Вірджинія. Вона зустрічалася з Кальмбахом кілька разів, достатньо, щоб упізнати його тип: найгірший тип бюрократичного борця, який кидається в поцілунки. Гримуча змія, що штовхає папір.
  У Калмбаха не було причин телефонувати їй безпосередньо. Принаймні, без вагомих причин. І чому він дзвонив із національної штаб-квартири ФБР, а не зі свого офісу на Четвертій вулиці?
  «Так, сер», — сказала вона. Вона звучала нахабно, але відчула, як її живіт стиснуло. Вона дивилася, як двері ліфта з матової сталі зачинялися перед нею. Дві половинки гігантського відбитка пальця, викарбуваного на дверях ліфта, зійшлися разом. Відбиток пальця був ідеєю якогось урядового комітету щодо мистецтва, і воно виглядало саме так: мистецтво урядового комітету.
  «Агенте Конноллі, хто такий Йозеф Падло?»
  Ага «Він інспектор Національної поліції Польщі, і він працює над потрійним вбивством у Варшаві, яке...
  «Агент… Меріон, якщо можна…»
  «MT, сер».
  Але він спокійно продовжив, не звертаючи на неї уваги: «— Наш законодавець у Варшаві щойно надіслав мені електронною поштою доручення від Міністерства юстиції Польщі з проханням надати цьому негайно в’їзд до США. . . Йозеф Падло. Він каже, що ви особисто гарантували йому дозвіл. Наш закон, зрозуміло, поставлений галочкою».
  Отже, він дзвонив саме про це. Вона не пройшла через канали, тож якийсь молодший розповсюджувач паперів ФБР, який вибрав коротку соломинку й у підсумку потрапив до Бюро американського посольства у Варшаві, втратив форму.
  «Очевидно, була якась проблема з перекладом», — сказала вона. «Я нічого не гарантував інспектору Падло. Він надав нам неоціненну допомогу у справі Даллеса про вбивство одного, можливо, двох копів. Оскільки це, здається, пов’язано з його потрійним вбивством, він…
  «Здається, це пов’язано», — перебив Кальмбах. "Що це має означати?"
  Намагаючись приховати своє роздратування, вона пояснила якомога чіткіше. «Падло зміг ідентифікувати стрілка в Даллеса як громадянина Серба та військового злочинця, який…»
  «Вибачте, агент Конноллі. На основі чого він ідентифікував стрільця?»
  «Відео з камер спостереження, зняте в Даллесі».
  «Ах. Отже, інспектор Падло переглянув відео?»
  Вона захиталася. "Немає. Я зробив. Але Падло зробив позитивну ідентифікацію на основі мого словесного опису».
  «Ваш . . . словесний опис, — тихо повторив Кальмбах. Поблажливість капала з кожного слова.
  «Насправді…» — почала вона, але Калмбах перервав її.
  «Ви розумієте, наскільки складним і трудомістким є процес, за допомогою якого іноземному співробітнику правоохоронних органів надається дозвіл на в’їзд до Сполучених Штатів? Це передбачає тижні юридичних висновків і свідчення під присягою кримінального відділу Міністерства юстиції, Управління міжнародних справ. Це громіздка та надзвичайно делікатна юридична справа, до якої не можна ставитися легковажно. По-перше, повинні бути абсолютно незаперечні докази подвійного визнання злочином».
  «О, заради Бога, — подумала вона. Хлопець жив і дихав паперовою тяганиною. Було дивно, що він ще не помер від білих легень. «Пане, якщо Падло має рацію, ці три вбивства у Варшаві пов’язані з поліцейськими стріляниною в аеропорту імені Даллеса, і ми маємо явний випадок подвійної злочинності».
  — Справа, побудована на словесному описі по телефону, агенте Конноллі? Навряд чи це є висновком про подвійне визнання злочину. Це страшенно тонкий очерет. Боюся, що ми не зможемо надати візу інспектору Падло».
  Так, подумала вона. Якби Йозеф хотів потрапити в країну швидко й легко, без запитань, він мав би просто приєднатися до «Аль-Каїди» та вступити до льотної школи. Ми впустили б його, не дивлячись.
  Але вона сказала: «Тож ти хочеш сказати, що якби ми мали чітку особу стрільця, яка б пов’язувала вбивства у Варшаві з вбивствами Даллеса, ти б без проблем впустив Падло?»
  «У нас цього немає, чи не так?» — їдко сказав Кальмбах.
  — Ні, сер, — сказала вона. "Ще ні."
  «Дякую, агенте. . . Маріон».
  — МТ, — сказала вона.
  Але він поклав трубку.
  
  Вона була МТ з тринадцяти років.
  Вона завжди ненавиділа своє ім’я «Маріон». Її батько також був Меріон; але, як він завжди з гордістю зазначав, це справжнє ім’я Джона Вейна. У Галфпорті, штат Міссісіпі, де тато за сумісництвом працював заступником у департаменті шерифа округу Гаррісон, Герцог був нагорі з Ісусом Христом. Більший, для деяких людей.
  Але для неї «Маріон» була або бібліотекаркою, або домогосподаркою в телесеріалі, і ні те, ні інше не відповідало її уявленню про себе. Вона була карапузом і пишалася цим. Жорстка, як будь-який хлопець, вона навіть побила хулігана з сьомого класу за те, що він наважився назвати її обожнюваного молодшого брата Уейна «сестричкою».
  Тож вона наполягала на тому, щоб її називали її ініціалами, які для її вух звучали жорстко, безглуздими словами і були прямою протилежністю дівчаткам. Можливо, навіть трохи загадковий.
  З роками вона навчилася макіяжу, і вона розвинула до біса гарну фігуру, і щоранку о п’ятій вона займалася щонайменше годиною. Коли вона хотіла виглядати гарячою, вона могла. І вона знала, що коли вона вдягала ту облягаючу червону трикотажну сукню від Banana Republic, вона завжди привертала вдячні погляди чоловіків.
  Але на роботі вона максимально применшила свою жіночність. ФБР усе ще було клубом для хлопчиків, і вона була переконана, що хлопці сприймають тебе набагато серйозніше, якщо ти не пробуджуєш їх лібідо.
  Як той хлопець, який зараз сидів навпроти неї. Його звали Брюс Ардслі, і він працював криміналістичним відеоаналітиком відділу аналізу аудіо, відео та зображень Бюро. Головна лабораторія ФБР була в округу Колумбія, у будівлі Гувера, але нещодавно тут встановили форпост через усі вимоги до Бюро після 11 вересня.
  Ардслі носив товсті окуляри в авіаційній оправі, мав жирне волосся та довгі густі бакенбарди, які, можливо, були модними в 70-х роках, і він був сумно відомий тим, що намагався вразити всіх жінок-агентів і адміністративних помічників. Але він давно відмовився від неї. Тепер вони добре порозумілися.
  Його офіс у підвалі нової будівлі агентства-резидента був не більший за комірчину, заставлену сталевими полицями, набитими відеомоніторами, цифровими монтажними деками та процесорами. До однієї стіни був прикріплений понівечений плакат із зображенням чоловіка, що біжить сходами стадіону. Над його розмитою фігурою було написано слово НАПОЛІДНІСТЬ. Біля його ніг було написано: «Немає жодного ГІГАНТСЬКОГО кроку, який би це зробив. Це багато МАЛЕНЬКИХ кроків».
  Вона простягла Ардслі два диски. «Той, позначений Даллесом, з аеропорту Даллеса», — сказав Конноллі.
  «Розумний».
  Вона посміхнулася. «На іншому є фотографії з Варшави». Як він і обіцяв, Падло надіслав їй електронною поштою фотографії поплічників Агіма Ругови. Одним із них був Драган Стефанович, чоловік, якого Падло вважав стрілком Даллеса, який намагався вбити Гарольда Міддлтона. Стефанович служив під керівництвом Агіма Ругови, що робило його щонайменше військовим злочинцем. Після війни, сказав Падло, він став найманцем і переховувався.
  «Сподіваюся, висока роздільна здатність».
  «Сумніваюся», — відповіла вона.
  «Ну, все, що я можу, — це все, що можу», — сказав Ардслі. «Принаймні одна річ на нашу користь — це нова мережева система цифрового відеоспостереження в Dulles. Керівництво аеропортів викинуло на це купу грошей пару років тому. Купив купу недорогих IP-камер Nextiva S2600e із широким динамічним діапазоном і вбудованим аналітичним програмним забезпеченням».
  «Перекладіть, будь ласка», — сказав Коннолі.
  «Це означає, що програмне забезпечення для розпізнавання обличчя все ще лайно, а зображення все ще нечіткі, але тепер ми всі можемо відчувати себе добре, скільки грошей ми викидаємо на терористів».
  «І це на нашу користь. . . як саме?» вона запитала.
  Він показав на сталеві полиці, заставлені відеомоніторами. «Коли в Бюро зрозуміли, наскільки поганою є система розпізнавання облич, вони були змушені вкладати більше грошей в іграшки, якими могли б гратися такі хлопчики, як я. Пам’ятаєте Суперкубок?»
  Вона застогнала. У 2001 році на Суперкубку в Тампі ФБР запровадило розширену систему спостереження, щоб сканувати обличчя кожного, хто проходить крізь турнікети, і порівнювати їх із зображеннями відомих терористів. ACLU влаштував напад — це було до 11 вересня, коли люди слухали ACLU, — але вся схема все одно провалилася. Бюро затримало пару скальперів, і все. «Ви хочете сказати мені, що зараз технологія не краща?»
  «О, це вже краще», — сказав Ардслі. «Ну, трохи краще».
  Її телефон зацвірчав, і вона, вибачившись, вийшла в коридор.
  «Коноллі».
  «Привіт, MT, це Таня Джексон із технічної служби».
  "Це було швидко", - сказала вона. «У вас щось є?»
  Вона зателефонувала до відділу технічної служби ФБР і попросила їх запустити локатор мобільного телефону Міддлтона, щоб дізнатися, де він був у ту саму мить. Більшість мобільних телефонів у наші дні, як вона знала, містили чіпи GPS, які дозволяли визначити його місцезнаходження з точністю до ста метрів, якщо він увімкнений і передає сигнал.
  «Ну, не зовсім», — сказав Джексон. «Є якась процедурна проблема».
  «Процедурний? . . .”
  «Слухай, MT, — вибачливо сказав Джексон, — ти знаєш, що нам більше не дозволено відстежувати користувачів мобільних телефонів без ухвали суду».
  "О, це правильно?" — невинно сказав Конноллі. Звичайно, вона знала все про останні рішення. Тепер вам потрібно було отримати ухвалу суду, щоб змусити оператора бездротового зв’язку розкрити місцезнаходження одного з їхніх мобільних телефонів. І щоб отримати судовий наказ, ви повинні були продемонструвати, що злочин відбувався або мав місце.
  Але Джексон робив їй послуги раніше. Вона знайшла мобільні телефони для Конноллі без необхідних документів. Чому вона раптом зайнялася юридичними тонкощами?
  «Таню, — сказала вона, — що відбувається?»
  На іншому кінці дроту панувала тиша.
  «Тебе це дратує, чи не так?» Конноллі сказав.
  Ще одна мить мовчання, а потім Джексон сказав: «Через п’ять хвилин після того, як ви мені зателефонували, я почув когось із досить високого керівництва в Бюро. Він нагадав мені, що виявлення мобільного телефону без ухвали суду є злочином. Я можу потрапити до в'язниці».
  «Вибачте, що поставив вас у таке становище», — сказав Конноллі.
  «Я просто хотів, щоб ви зрозуміли».
  — Таня, — сказав Конноллі. — Випадково це був Еммет Калмбах?
  «Я… я не можу на це відповісти», — сказав Джексон.
  Але їй не довелося.
  
  «Вам пощастило», - сказав Брюс Ардслі. Він сяяв.
  «Драган Стефанович стріляє?»
  Він кивнув.
  «Наскільки ви можете бути впевнені?»
  «Дев’яносто сім відсотків вірогідності справжньої перевірки».
  «Брюсе, це фантастично». Візьми це, Кальмбах, — подумала вона.
  «Проте ймовірність іншого менша».
  "Інший?"
  «Можливо, сімдесят вісім відсотків вірогідності».
  «Про якого іншого ти говориш?»
  Ардслі розвернувся в кріслі, постукав по клавіатурі, і на плоскому моніторі, встановленому на стіні перед нею, з’явилося велике фотографічне зображення. Це був крупний план темноволосого чоловіка років 40 у темному дорогому діловому костюмі. У нього були плоскі, слов'янські риси обличчя.
  «Де це було зроблено?»
  «Камера спостереження біля чоловічого туалету в залі D у Даллесі».
  "Хто там?" вона сказала.
  «Найджел Седжвік».
  "ВООЗ?"
  Ардслі натиснув ще одну клавішу, і на екрані поряд із першою з’явилася друга фотографія.
  «Британський бізнесмен. З Бромсгроув, Вустершир. Це Англія. Принаймні так було в його паспорті. Тут, у округу Колумбія, у поїздці з купівлею для свого бізнесу з джакузі».
  "Схоже, це було зроблено на паспортному контролі", - сказала вона.
  Ардслі обернувся, скромно знизав плечима, посміхнувся. «Правильно».
  «Як ти це отримав?»
  «Я зламав систему внутрішньої безпеки. Ну, правда, не зламаний. Просто використав бекдор до бази даних митної та прикордонної служби».
  «То хто насправді цей хлопець?»
  На екрані поряд з двома іншими з’явилося третє зображення. Вона одразу впізнала фото як одне зі знімків людей Агіма Ругови, які Падло надіслав їй електронною поштою.
  — Вукасин, — сказала вона.
  «Він прибув до країни минулої ночі рейсом British Airways з Парижа. Використовуючи британський паспорт».
  Конноллі кивнув. «Мені здається, у Національної Безпеки немає програмного забезпечення для розпізнавання облич, га? Інакше вони б його зупинили».
  «О, у них є програмне забезпечення, повірте мені», — сказав він. «Крім того, цей хлопець Вукашин є в одному з їхніх списків спостереження».
  «Можливо, їхнє програмне забезпечення не таке хороше, як наше».
  — А може, хтось знав, хто він, і все одно впустив його.
  «Це не має сенсу», — сказала вона.
  «Багато з того, що робить Національна безпека, не має сенсу», — сказав Ардслі.
  «Що ти кажеш — ти думаєш, що його позначили як поганого хлопця, але все одно пропустили?»
  — Так, — сказав Ардслі. «Ось що я думаю. Але я лише відеотехнік, тож що я знаю?»
  «Ісусе, — видихнула вона.
  «Тож дозвольте мені вас дещо запитати», — сказав він.
  Вона відвернулася від плоского екрану. «Продовжуйте».
  «Ти коли-небудь був вільний для випивки?»
  «Ти не здаєшся, чи не так?» Конноллі сказав.
  Він показав на розірваний мотиваційний плакат на стіні. «Наполегливість», — сказав він із збентеженою посмішкою.
  
  Коли Конноллі підійшла до своєї кабінки, вона здалеку побачила, що в її кріслі сидить чоловік. Біля нього стояв інший чоловік.
  Чоловіком у кріслі був Еммет Калмбах. Чоловік, що стояв біля нього, був високий і сухорлявий, в окулярах у роговій оправі та з опущеним волоссям. Вона поняття не мала, хто він.
  Тоді чоловік, що стояв, помітив її, щось пробурмотів, і Кальмбах повільно обернувся.
  — Агент Конноллі, — сказав Калмбах, підводячись. «Дозвольте мені представити Річарда Чемберса з DHS».
  Вона потиснула руку чоловікові в рогових окулярах. Його рукостискання було холодним і млявим.
  — Дік Чемберс, — сказав чоловік. Він не посміхнувся.
  «MT Конноллі».
  «Дік — регіональний директор внутрішньої безпеки», — сказав Калмбах.
  «Приємно познайомитися з вами». Коннолі зберігала нейтральний тон і обличчя, наче ніколи про нього не чула. Але насправді мала. Його минуле було майже шаблонним дипломатичним шляхом: Єль, OCS, а потім Державний департамент. Його відправляли в деякі з найгірших гарячих точок світу. Після 11 вересня він пішов у відділ внутрішньої безпеки, вирішивши, що жоден терорист ніколи не покаже свого обличчя в Середньоатлантичному регіоні країни. Чемберс не був популярним серед федералів — абразивний фасад над его, яке не здавалося, — але він був людиною, яка бралася за пожежі, до яких ніхто інший не хотів наближатися. І, не вагаючись ризикувати власною хованкою, він домігся їх гасіння. Те, що він брав участь, викликало у неї занепокоєння. Справді непросто. «Тепер хтось пояснить мені, що відбувається?» вона запитала.
  «Ми можемо поговорити в конференц-залі», — сказав Калмбах.
  
  «Агенте Конноллі, — сказав чоловік із внутрішньої безпеки, — здається, у нас проблеми зі зв’язком, які, я сподіваюся, ми всі зможемо вирішити особисто». Він сів на чолі конференц-столу з червоного дерева, безмовно показуючи своє місце в ієрархії.
  «Що за «проблема спілкування»?» вона запитала.
  «Агент Конноллі, — сказав Калмбах, — те, що сталося в аеропорту імені Даллеса, цілком підпадає під юрисдикцію поліції Вірджинії. Мені здавалося, я дав зрозуміти, що ситуація там не стосується Бюро».
  Звісно, він сказав не це. Здавалося, він виступає для людини з DHS. Але вона знала, що краще не сперечатися з Емметом Калмбахом про те, що він їй сказав або не сказав.
  «Насправді, — сказала Конноллі, підносячи компакт-диск, який зробив для неї Брюс Ардслі, — я думаю, що це дуже хвилює Бюро. Наше власне програмне забезпечення для розпізнавання облич ідентифікувало двох сербських військових злочинців, які в’їхали в країну нелегально, один із них використовуючи фальшивий британський паспорт на ім’я…
  «Чому ви намагаєтеся знайти Гарольда Міддлтона?» — перебив Чемберс, забираючи диск з її рук.
  «Тому що він важливий свідок», — сказав Конноллі. «У міжнародній справі, яка стосується потрійного вбивства у Варшаві та ще одного, або, можливо, вже двох…»
  «Хіба я не був абсолютно зрозумілим?» — сказав Кальмбах, його обличчя почервоніло, але співробітник DHS поклав руку на рукав Калмбаха, очевидно, щоб змусити його замовкнути.
  «Агенте Конноллі, — м’яко сказав Чемберс, — у файлі Гарольда Міддлтона сині смужки».
  Вона подивилася на нього, потім кивнула. Синя смуга означала, що файл закрито з міркувань національної безпеки. Частина військового досьє Міддлтона була позначена як засекречена. Це означало рівень вище навіть надсекретно.
  «Чому?» — запитала вона нарешті.
  Калмбах спохмурнів і нічого не сказав. Чоловік з Homeland відповів: «Як мені це висловити мовою, яку ви зрозумієте? Це вище вашої зарплати, агенте Конноллі.
  «Я маю на увазі, що я виключений із справи?» — випалила вона.
  — Ні, агенте Конноллі, — сказав Чемберс. «Це означає, що справи немає».
  
  
  10
  ДЖИМ ФУСІЛЛІ
  Леонора Тесла вийшла з жовтого таксі на жвавому північно-західному розі Шостої авеню та 35-ї вулиці й поштовхнула до Macy's. Вона з’явилася з коротко підстриженим волоссям, одягнена в чорну блузку на ґудзиках із закрученим коміром, чорні брюки та чорні балетки — багато в чому протилежне тому, що вона носила 24 години тому, коли вбила Гюнтера Шмідта. У новій чорній шкіряній сумці через плече, щільно затиснутій під її пахвою, містилася змінна нижня білизна та те, що залишилося з того моменту, як вона направила тіло Шмідта до спустошливих гієн у ваді: її сонцезахисні окуляри, готівка, кредитні картки та паспорт, її портфоліо. і її найдорожче майно, її повністю завантажений iPod, подарунок від Гарольда Міддлтона.
  Вона зателефонувала «Правозахиснику» з таксофону на Herald Square. Стажер відповів і сказав їй, що Вел Брокко не приходив. Грип, вона повідомила; у його повідомленні говорилося, що він має намір провести другий день у ліжку. Тесла вирішила не називати своє ім’я та вимагати свого останнього номера мобільного, втішаючи себе думкою, що нав’язливе почуття обережності Брокко могло б йому добре послужити. Це було б краще: щоб знайти Міддлтон, вони спробували вбити її, відправивши для цього агента до Намібії. Безсумнівно, вони вже мали принаймні одного агента в метро округу Колумбія, де базувалися Міддлтон і Брокко.
  Далі, з фойє Медісон Сквер Гарден, вона спробувала Жан-Марка Леспасса в Парквуді, Північна Кароліна. Пан Леспасс, як їй сказали, більше не працює в TDD — Technologie de Demain, компанії, яку він заснував. І ні, — лаконічно додала портьє, — інформації про пересилання немає. Звичайно, останній номер мобільного телефону, який Тесла мав для Леспасса, більше не був активним.
  Унизу на станції Penn Station Тесла заплатила готівкою за квиток в один кінець на Acela Express до станції Union у Вашингтоні, хоча вона планувала вийти в Делавері. Перевіривши табло відправлення, вона побачила, що має достатньо часу, щоб збігти до газетного кіоску за передплаченим мобільним телефоном і набором вітчизняних і міжнародних газет для двогодинної поїздки потягом до Вілмінгтона.
  Зібравши здачу, вона підвела очі. Там, на телевізорі над полицею з батарейками та одноразовими камерами, було зернисте відео перестрілки в аеропорту імені Даллеса. «Двох поліцейських убито», — повідомили на блискавці.
  «Гарольд», — сказала вона, і це слово вирвалося ще до того, як вона зрозуміла.
  Вона дивилася на беззвучний випуск новин. Застібка-блискавка під відео тепер сказала їй, що нападника ще не знайшли.
  Вона чомусь сприйняла це як перевірку того, що він ще живий.
  Вона подумала, чи можна те саме сказати про Леспасса і, можливо, про Брокко.
  
  Дванадцять годин тому Гарольд Міддлтон покинув готель St. Regis з садисткою Елеаною Соберскі на руці та Zastava P25 у ребрах. Коли вони з Соберським йшли на захід вздовж Кей-стрит, вони здавалися парою, яку не знають у цьому районі: розпатланий чоловік середнього віку в діловому костюмі з портфелем, що розмахував на кінці його кулака, і висококласна повія, яка випромінювала холодну непроникність. . За винятком того, що вони переїжджали з чотиризіркового готелю, а не до такого, щоб отримати «побачення» за 500 доларів за годину.
  Міддлтон прислухався до сирен поліцейських крейсерів — безсумнівно, зіщулений бармен викликав поліцію округу Колумбія, яка, у свою чергу, сповістить ФБР. Похиляючись, він думав, чи врятують його люди, яких він намагався уникати.
  Він сказав: «Де...»
  Насадка пістолета загрібала йому ребра.
  «Площа Фаррагут, — відповів Соберський, — статуя. Шарлотта там».
  Міддлтон спіткнувся, але Соберський утримав його.
  — Портфель, — сказав він.
  «Так, портфель», — відповів Соберський. «Звичайно, портфель. Але портфеля недостатньо».
  Міддлтон озирнувся. Вулиця Кей була порожня, тротуари згорнуті, коли закінчилася година обіду. У Нью-Йорку, Чикаго, Сан-Франциско, Кракові, Варшаві десятки людей насолоджуються нічним повітрям, прямуючи до нової гарячої точки, їхні балаканини та сміх є запаморочливою прелюдією до того, що буде далі. У Вашингтоні можна було почути безрадісне скрегіт черевиків охоронців біля парку Лафайєт і Білого дому за два квартали звідси.
  «Що ви маєте на увазі «недостатньо»?» — запитав Міддлтон, коли вони повернули на 16-ту вулицю на північ.
  «Для мене — папірець».
  "Моя донька-"
  «Звичайно, ти б проміняв свого Шопена на свою дочку. Але що ще?»
  Вони зупинилися на розі Коннектикут-авеню, коли кілька таксі рушили на схід. Коли Міддлтон перевів подих, він нарешті почув виття сирен, далі, ніж він сподівався, але наближаючись.
  «Більше нічого немає», — сказав він. Втома затуманила думки. Чоловіки, яких він застрелив у барі, шукали рукопис Шопена, чи не так?
  «Полковник Міддлтон», — відповіла вона з кривим сміхом. «Давайте не будемо дурними».
  «Але я не знаю, чого ти хочеш».
  Вона глибше встромила пістолет йому в грудну клітку. — Тоді залишимо, що я знаю, чого ти хочеш — Шарлотти та твого онука.
  Попереду світлофор змінився, і Соберскі повів Міддлтона з узбіччя на вулицю.
  «Будь-що», — сказав він, коли вони дійшли до жовтої лінії.
  «Де Фауст?»
  У кінець короткої черги автомобілів, що стояли в очікуванні, проїхав седан Mercedes, перегородивши їм шлях.
  «Фауст?»
  «Ми знаємо про ваші стосунки з Фаустом», — сказав Соберський.
  «Ми»? Хто..."
  Перш ніж Соберскі встиг відреагувати, водій «Мерседеса» висунув ліву руку у відкрите вікно та зробив удар.
  Одинокий снаряд увійшов їй в обличчя під кутом вгору, проникаючи в носову кістку та розірвавши маківку. Червоний туман наповнив повітря над Міддлтоном, коли Соберскі впала в купу, а «Застава» випала з її рук.
  «Залиш це, Гаррі».
  Коли завили сирени, Міддлтон побачив, як його зять дивиться на нього з-за керма седана його колишньої дружини.
  «Залиш це і заходь. Тепер Гаррі».
  Через кілька секунд Джек Перес повернув кермо й об’їхав чергу, прорвавшись через перехрестя. Він промчав на жовте світло біля Університетської лікарні Джорджа Вашингтона, маючи намір дістатися до шосе 66 до того, як поліцейські відреагували на ще одну стрілянину, на цей раз на Коннектикут-авеню.
  «Чарлі?» — спитав Міддлтон. Портфель пласко лежав у нього на колінах.
  «В безпеці», — сказав Перес, коли він повернув ліворуч, шини заревіли.
  «Сільвія?»
  «Ні, Гаррі. Вони взяли Сільвію».
  "Де-"
  «Будинок біля озера, Гаррі. Чарлі в будинку біля озера.
  Міддлтон витер обличчя, а потім подивився на свою закривавлену долоню.
  «Перш ніж ми туди приїдемо, Гаррі, ти краще скажи мені, що відбувається».
  «Вони намагаються вбити мене», — вимовив Міддлтон.
  «Намагаюся, але ти не мертвий», — сказав Перес. «Сільвія, двоє хлопців у барі, двоє копів у Даллеса…»
  «Троє людей у Варшаві», — почув сам Міддлтон.
  «А тепер повія».
  «Вона не була...»
  «Це дев’ять, і жоден із них не ти».
  Попереду пандус, і той невеликий рух транспорту був вільний.
  «Джек, послухай».
  Перес підняв праву руку з керма й мовчки наказав своєму тестю не рухатися. «Я щойно скасував роботу всього життя, щоб змінити репутацію моєї родини заради тебе, Гаррі».
  Міддлтон мовчав. Він знав, що сім'я Перес була пов'язана в 60-х роках із злочинною сім'єю Дженовезе через Карло Марчелло, але армійська розвідка сказала, що молодий Джек пройшов перевірку чистим. Він ніколи не згадував Чарлі про непублічну перевірку біографії.
  «У свою чергу, — продовжив Перес, — ти скажи мені, що тобі до душі».
  — Тут є рукопис Шопена, — сказав Міддлтон, постукуючи по кришці портфеля. «Вважається, що це частина тайника, який нацисти викрали в церкві в Косово».
  «Вірив»?»
  «Це підробка. Це не в руці Шопена. Його згорнули, погано поводилися...
  «І все ж хтось вважає, що це варте дев’яти життів?»
  Міддлтон згадав тіла, розкидані всередині Святої Софії, і відчайдушний крик вмираючої дівчинки-підлітка. «Зелена сорочка, зелена сорочка. . . будь ласка».
  — Набагато більше, ніж дев’ять, Джеку.
  Зараз вони були на шосе, і Перес ковзав «Мерседес» у швидкісну смугу, розганяючи його до 70, седан їхав на хмарі.
  — Тож я кажу тобі, Джеку, що ти з Чарлі маєш продовжувати думати, що я був у Кракові, щоб підтвердити…
  «Рукопис, про який дізнається якийсь інший експерт, також є фальшивою. Раптом ти, який каталогізує партитури Баха, Генделя, Вагнера...
  «Моцарт», — додав Міддлтон.
  «—обдурені явною підробкою».
  «Джек, те, що я намагаюся сказати...»
  «І коли Чарлі готовий піти, ти їдеш до Польщі. Це не ти, Гаррі».
  Міддлтон дивився, як клени й тополі мчали повз узбіччя. «Ти збираєшся кинути цей Python?»
  Перес їхав з .357, притиснутим до керма. "Ніяк ні. Принаймні, поки ти не будеш зі мною відвертий».
  Міддлтон зітхнув. — Краще б тобі не знати, Джеку.
  «Чому?» — сказав Перес, вдивляючись у камеру заднього виду. «Ви думаєте, що зараз стане гірше?»
  
  Хоча 19-річна Феліція Камінські була загартована природним цинізмом і важким життям вуличного музиканта, вона була надто молодою, щоб зрозуміти, що почуття справедливості та оптимізм, викликаний несподіваним успіхом, були ілюзіями, не надійнішими, ніж обіцянку чи поцілунок. Все ще наповнена енергією від кофеїну та бачення Фауста, коли його вивозила охорона аеропорту, вона попрямувала від магазину La Musica синьйора Абе до інтернет-кафе біля Колізею — ще одна ознака її кмітливості: вона втекла з Via delle Botteghe Oscure і не мала не ходив до Пантеону чи на північ до фонтану Треві, районів, які досліджував Фауст; вона також не повернулася додому в Сан-Джованні. Вона почала відчувати, що живе таємним життям, цілеспрямованим життям, пам’ятаючи про свого дядька Генріка.
  Уже в першу хвилину за комп’ютером вона дізналася, що Гарольд Міддлтон викладає «Шедеври музики» в Американському університеті у Вашингтоні, округ Колумбія.
  Це було 40 миль — 40,23 милі, якщо бути точним — від адреси в Балтіморі, за словами Фауста, її нового дому.
  Був рейс о 6:45 із Фьюмічіно через Франкфурт, який мав прибути до Вашингтона о 12:45. Вона могла б обміняти свій квиток першого класу на місце в автобусі, і все одно мати б достатньо євро — ні, доларів — щоб взяти таксі до коледжу. Навіть якби професор Міддлтон був поза університетським містечком, вона могла б організувати його повернення — слів «Я племінниця Генріка Єдинака» було б достатньо, щоб завоювати його увагу.
  Вона провела ніч у дешевій купальнику на Лідо, рішуча, але почуваючись оголеною без своєї скрипки.
  Не забувши використати паспорт Джоанні Фелпс, який їй дав Фауст, вона обміняла квиток у касі Alitalia в терміналі B, змовницьки посміхнувшись молодій жінці за стійкою, коли та пояснила, що не хоче летіти з Веккіо. sporcaccione — брудний старий — який купив це на її ім’я. Неймовірно, але жінка наказала їй забрати свій багаж, вилучений із вчорашнього рейсу.
  Її виправдання також пов’язане з безпекою в отриманні багажу, і вона повернулася нагору до стійки Lufthansa, щоб повернути майже 1400 євро за новий квиток. Решту євро вона конвертувала в долари, заплативши за курсом, гідним лихваря.
  Через три години потужний реактивний літак ширяв над Доломітами на шляху до зупинки в Німеччині. І диво з чудес, коли вона вирушила з Франкфурта, два місця поруч із нею в 41-му ряду залишилися порожніми. Вона скинула черевики, схопила ковдру з урни над головою й потягнулася, її останні думки були молитвою, щоб Міддлтон все пояснила, і відчуттям, що вона ось-ось дізнається, що її дядько загинув, захищаючи мистецтво й культуру у формі невідомого твору Моцарта.
  Вона спала глибоким сном, мріяла про музику, про скрипку з ртутними струнами, про повернення до Штатів — мигцем свого батька, який не з’являвся їй багато років, і широких плечих будинків на чиказькій Стейт-стріт. — коли вона відчула, як її смикають за палець на нозі. Вона повільно прокидалася, її розум не міг пригадати, де вона була. Відкривши очі, вона поривалася, щоб розгорнути своє тіло.
  "Шукаєте це?"
  Фауст підняв величезний конверт, який вона бачила в крамниці синьйора Ейба. Без сумніву, там був рукопис Моцарта.
  Вона підвелася на ліктях і, на свій подив, заговорила італійською. «Che cosa avete fatto con l'anziano?»
  Він підштовхнув себе на сидіння біля проходу й поклав вказівний палець на підборіддя. «Старий Новаковський у порядку», — відповів він англійською. «Він може й надалі бути добре».
  Вона витріщилася на нього. У діловому костюмі в блакитну смужку, білій сорочці та блакитній краватці, яка пасувала до неба над Атлантикою, він був абсолютно спокійним, коли погладив своє довге чорне волосся.
  «Тобі дуже пощастило, що тебе не вбили минулої ночі», — сказав він їй.
  «Це не пощастило». До неї почали повертатися почуття.
  — Гадаю, ти ховався від мене, що так само добре, як ховатися від них.
  «Розкажи мені, що відбувається».
  Фауст оглянув задню частину літака. Стюардеси були в задній каюті, готували подачу напоїв.
  — Подумай, Джоанно, — сказав він. «Ваш синьйор Абе живий, і ви теж. У мене є Моцарт, якого хотів захистити ваш дядько. Знаючи це, скажи мені, як ти можеш повірити, що я ворог».
  «Ти нічого не кажи», — сказала вона, сідаючи, схрестивши під собою ноги. «Niente. Нік. Нічого».
  «З Моцартом у руках я піду з тобою на зустріч з Гарольдом Міддлтоном», — відповів він. — Останній, хто бачив твого дядька живим, крім убивці, тобто.
  «Ви знаєте, хто вбив мого дядька?»
  Фауст підвівся й простяг руку, покликавши її покинути вузький ряд. «Звичайно», — сказав він польською мовою. «Зрадник Вукашин. Найнижчий із мінімумів. Шкода, що твоєму дядькові довелося померти в його присутності».
  "Де він?"
  «Вукасин? Без сумніву, він знаходиться в межах кілометра чи близько того від полковника Міддлтона.
  Фауст обернувся, почувши гуркіт візка з напоями в проході.
  «Іди, Джоанно», — сказав він, простягаючи до неї руку. «Вони подають шампанське першого класу. І баварський блю з хлібом з гарбузовим насінням — до обіду. Я впевнений, що наслідки панцанели та кантуччі, які ви вживали вчора ввечері, давно минули.
  Камінські — ні, Фелпс — підвелася й засунула ноги назад у зношені черевики.
  
  Артеріальні бризки з перерізаного горла Брокко вже висохли на його жахливо мізерному кухонному столі, і недуга почала вщухати. Цікаво, що тільки його ліва рука була зв'язана за спиною; його права мляво звисала, кінчики пальців стояли над заляпаною кров’ю та сечею підлогою. Тесла побачив на столі контур репортерського блокнота стандартного розміру. Це означало, що вбивця змусив Брокко написати щось перед смертю. І змусити Брокко написати щось означало, що його катували перед тим, як його вбили.
  Вбивця також записав голос Брокко — як інакше мертва людина могла захворіти після смерті? Розумний; спосіб виграти час.
  Але що він хотів, щоб Брокко написав? Шмідт поставив Теслі одне доречне запитання: де Гарольд Міддлтон? Брокко міг дати чотири відповіді: справжнє місцезнаходження Міддлтон; фальшивий; поступка, що він не знав, де він був, як Тесла, або відмова щось сказати. Усе, крім першого, призвело б до ескалації болю, і, якби Брокко не знав, де був його колишній бос, він міг би бути змушений до спекуляцій.
  Тесла подивився на свого колишнього колегу, і, хоча його голова була закинута назад, а очі широко розплющені й порожні, вона ніжно згадала його серйозність, його незграбність у стосунках з жінками, його пристрасть до класичної музики 18 століття, його незламну віру в силу вільного життя. преса.
  Вона зазирнула йому в рот і побачила, що язик у нього вирізаний. Це пояснювало засохлу кров на його губах і підборідді, а також те, що він писав на сторінці блокнота.
  Тесла підійшов до раковини, щоб дістати пошарпаний кухонний рушник, і підніс його до старого, заплямованого газетним папером жовтого настінного телефону. Вона набрала 911, дала їм адресу Брокко, а потім дозволила слухавці впасти, рушник розплутався й приземлився на потертий лінолеум.
  Повернувшись, щоб піти, вона побачила, що на дверях у Брокко п’ять замків на засув. Його пошарпана сідельна сумка кольору хакі, що звисала з ручки, була порожня.
  Украй обережний Брокко впустив вбивцю. Вбивця вкрав ноутбук Брокко.
  Брокко знав убивцю, а адреси електронної пошти, збереженої в ноутбуці, було недостатньо.
  Тесла спустився вниз трьома сходами й ступив на пообідне сонце. Приголомшена, її думки були зайняті жорстоким убивством Брокко, а також припущеннями про те, де міг бути Гарольд, вона на мить відмовилася від пильності, яку проявила, коли вийшла з Acela у Вілмінгтоні, лише щоб таксі доїхати до BWI, мчати через аеропорт, ніби вона була запізнився на рейс, а потім повернувся на Amtrak до Union Station, купивши квиток за допомогою кредитної картки, виданої на жінку, яка працювала статистом у Il Teatro Constanzi у Римі. Тепер, коли вона поспішала встигнути на автобус на Джорджіа-авеню, який хрипів від зупинки, вона раптом із надзвичайною яскравістю згадала несподівано насичений післяобідній день, який провела з Гарольдом у будинку на озері Анна. Якби вона почервоніла, вона б червоніла.
  «Озеро Анна», — сказала вона собі, не підозрюючи, що не бачила чоловіка в старому розпеченому сонцем «Сітреені», який сидів прямо навпроти обшарпаної будівлі Брокко. Поверх поголеної голови він носив чорну шапку-панчоху; шапка прикривала чорно-зелене татуювання пікового валета.
  Коли Tesla заскочив до автобуса, чоловік повернув ключ запалювання, склав лезо вимикача, яким чистив нігті, і потягнув машину з місця.
  Він чекав, коли через 33 хвилини жінка в чорному виїхала з парку Budget на Union Station на темно-синьому орендованому автомобілі з темними окулярами на носі.
  
  Більше вони нічого не могли зробити. У них не було вибору.
  «Мерседес» підкинув камінці, коли Перес припаркував його біля будинку. Коли Міддлтон підняв своє стомлене тіло з машини, Перес сказав: «Гаррі, без світла».
  «Вона спить?»
  «Гаррі. . . »
  Ні, звичайно, ні. Чарлі відправила чоловіка в «Шотландію», щоб врятувати її батька. Якби вона не була вагітна, то була б там сама.
  Перес витягнув пітона.
  Навпомацки крізь темряву вони зайшли в будинок, і коли Перес піднімався сходами до спалень, Міддлтон поклав свій портфель і попрямував через кухню до вітальні.
  Крізь вікно він побачив силует доньки на ґанку. Вона впала в плетене крісло.
  «Чарлі», — прошепотів він. Тоді він знову вимовив її ім’я, цього разу голосніше.
  Коли вона не відповіла, Міддлтон покликав свого зятя та вибіг назовні.
  Чарлі тримав свій браунінг A-Bolt на колінах.
  Під плетеним стільцем була крихітна калюжка крові, яка капала з-поміж її ніг.
  Міддлтон відсахнувся.
  «О Господи, — сказав Перес, коли він зупинився. «Чарлі. Чарлі, прокинься». У цей момент Міддлтон зрозумів, що його дочка втратила дитину. Він відчув приглушене полегшення: на мить, побачивши кров, він подумав, що вони дісталися до неї, як до Генріка Єдинака, Сільвії та інших, і намагалися вбити його в Даллесі.
  Ставши на коліна, Перес сказав: «Їй потрібно...»
  «Так, вона знає».
  А зараз Шарлотта Перес відновлювалася в лікарні Марти Джефферсон. Окрема кімната, крапельниця на місці, а її чоловік поруч із нею, ледве прокинувшись у кріслі для відпочинку з .357 Magnum у бічній кишені куртки.
  Крізь вікна лилося медове сонячне світло. Верхівки дерев гойдалися під легким вітерцем.
  Відчував, ніби сховався на виду у Гарольда Міддлтона.
  Джеку Перезу також.
  
  
  11
  ПІТЕР ШПІГЕЛЬМАН
  Елісія Камінські впала на величезний диван, що стояв перед вікном, яке заповнювало стіну номера-люкс на даху готелю Harbour Court. Товсті, обтягнуті шовком подушки ледь не поглинули її всю. Далеко внизу вогні внутрішньої гавані Балтімора блимали на неї жовтим і білим, а великі човни гойдали, наче яйця, на чорній воді. Чи було щось у блимаючих вогнях — якийсь візерунок, сигнал, повідомлення, призначене для неї? Якщо й був, вона надто втомилася, щоб його розшифрувати.
  Поза межами втоми, дійсно. Вона була виснажена — виснажена страхом і втечею, надто багато часових поясів і шампанське, яке вільно текло в салоні першого класу. Фауст майже нав’язав їй це, і він не відставав від її склянки за склянкою, весь час усміхаючись, як Чеширський кіт. Одна пляшка привела до іншої — так багато бульбашок, — але усміхнений містер Фауст, здавалося, був абсолютно несприйнятливий.
  Камінські заплющила очі, але вона все ще бачила його білі зуби та ці темні, кам’яні очі, все ще чула той глибокий мелодійний голос, який говорив італійською, потім французькою, польською, німецькою, а тепер і англійською, коли він звертався до готелю. людина. У його словах була сумна посмішка. Не дивлячись, вона зрозуміла, що співробітник готелю — не дзвоник, а бездоганний хлопець у синьому костюмі з-за стійки — посміхається у відповідь і киває. Це були лише посмішки, кивки та стримані поклони для містера Фауста, протягом усього шляху: у літаку; у представницькому лаунжі у Франкфурті, коли вони чекали вильоту до Штатів; і від чоловіка в Dulles, який зустрів їх, забрав їхній багаж і відвіз їх на блискучому чорному BMW аж до Балтімора. Здавалося, що всі вони знали його, свого найстаршого друга, дорогого містера Фауста, який усміхався, пив шампанське і говорив багатьма мовами, але жодною не відповідав на запитання.
  Камінські зітхнув і глибше опустився на подушки. Її голова закружляла, і гавані блимали на ній, навіть крізь закриті повіки. Одного разу вона курила опіум, маслянисту чорну кульку з тим туніським хлопцем — як його звали? — який грав на гітарі біля замку Святого Ангела, і це змусило її так дрейфувати. Плаваюча, її хвилює не більше, ніж далекі вогні.
  Пролунав різкий стукіт, і вона прийшла до тями з ударом. Вона протерла очі й сіла, побачивши, що Фауст відчиняє двері кімнати. Увійшов чоловік, присадкуватий і мускулистий, у джинсах і чорній шкіряній куртці. Його волосся було сиве й коротко підстрижене, він привітався з Фаустом італійською, потім глянув на гостя й перемкнувся на щось інше. Що б це не було, для вух Камінські прозвучало швидко й різко — по-слов’янськи, подумала вона, але в іншому нічого не знало. Фауст слухав, кивнув і дивився на годинник. Він щось сказав тому чоловікові — наказ, звільнення, — а той кивнув і пішов.
  Фауст глянув на неї. «Ще одна подорож», — сказав він.
  Феліція ледь могла знайти свій голос. "Що? Зараз? О цій годині?»
  Знову посмішка. «Немає відпочинку для злих, Феліція, але ми не надовго. Якщо ти хочеш спочатку помитися, я почекаю».
  Вона потерла обличчя руками, повертаючи йому життя. — Ні, — сказала вона. «Мені набридло, що мене тягають, і тепер я з цим покінчив. Sono rifinito. Non sto andando.
  Навіть для неї самої вона звучала як дитина, але вона була поза турботою. Вона подивилася на Фауста, який так недбало сперся на дверну раму, його костюм був без жодної зморшки, і кожна волосинка була на місці, наче він зійшов зі сторінки модного журналу.
  Він похитав головою. «Ти не залишишся тут сама, Феліція».
  У ній забринів гнів. "Немає? А чому б і ні?»
  «Це не безпечно».
  «Я дбаю про себе».
  «Так, я бачив, як добре в Римі».
  Вона сказала: «До біса! Мені не потрібна до біса няня».
  «Ти тепер міцний маленький їжак, еге ж?»
  — Досить міцно, — сказала Камінські, скриплячи зубами. «Я не виріс у таких місцях, де мене чекали по руках і ногах».
  Посмішка Фауста розширилася. «Ви думаєте, що я?»
  «Скажімо, ви не виглядаєте недоречно».
  Він засміявся. «Ви не пізнали справжню романтику вуличного життя, доки не відчули її в Буенос-Айресі, затиснутому між Монтонерос і хлопцями з батальйону 601. Тепер це були чарівні хлопці та набагато більш віддані, ніж звичайний римський теппіст».
  Камінські масажувала їй скроні, намагаючись змусити мозок працювати. Буенос-Айрес? Монтонерос? Що за біса? Колись вона щось читала про Брудну війну, але не могла пригадати що. «Тож вам було важко, і тепер ви піднялися з канави — справжня історія успіху».
  "Щось схоже."
  «Добре для вас. Ви все це заслужили! І неважливо, що ти злодій, або шпигун, або якийсь терорист — хтось, хто знущається над старими і викрадає дівчат з вулиць Риму».
  «Я вже казав тобі, Феліція, твій друг Ейб в порядку, і я не шпигун. Я взагалі не маю смаку до політики. Якби мені довелося описати свою професію, я б сказав, що я брокер. Я підбираю покупців і продавців і беру винагороду. Скромна плата, зважаючи на все».
  «Покупці та продавці чого?»
  Фауст знизав плечима. "Це і те. Обривки."
  — Як викрадені музичні рукописи?
  — Рукопис у шафі, Фелісіє, під замком. Мої власні музичні нахили більше тягнуться до Сінатри, ніж до Моцарта».
  «Не музика, тоді що — наркотики, зброя? Що б це не було, я впевнений, що ваша родина цим дуже пишається».
  Камінські відчула, як повітря змінилося, стало тихим і густим навколо неї. Усміхнений містер Фауст більше не посміхався, і ці темні очі, здавалося, дивилися просто крізь неї. Зухвалість і гнів вичерпалися з неї, замінені задушливим страхом. Цього разу стукіт у двері приніс полегшення.
  Це знову був присадкуватий чоловік, і він нервово глянув на Фауста. Фауст щось сказав чоловікові — вона не знала, що — і вийшов за двері. Присадкуватий чоловік обернувся до неї.
  «Приходь», — сказав він гіркою англійською.
  Вона не була схильна сперечатися.
  
  Фауст не брехав про подорож. Він був коротким у задньому сидінні великого BMW, освітленими натрієм нічними вулицями. Камінські шукав знаки й орієнтири: Лайт-стріт, Східний Ломбард, великий стадіон ліворуч, залитий світлом і вкритий неймовірною зеленню, потім клубок вузьких вулиць і старих цегляних будинків. За 10 хвилин вони зупинилися перед одним із них.
  Чотириповерхова широка будівля здавалася їй складом чи старою фабрикою. І так було колись, коли вона прочитала на блискучій латунній табличці біля сучасного скляного входу: Фабрика вітрильного сукна — 1888 рік. Прямо над цією табличкою ще одна з адресою: South Fremont Avenue, 121.
  «Додому», — подумала вона, і її гнів повернувся, коли вона пішла за Фаустом усередину.
  Відкрита цегла та декоративне коване залізо навіювали про промислове минуле будівлі; в іншому випадку решта вестибюлю — сяюча латунь, гравіроване скло та мармур — проголошувала своє нинішнє втілення як розкішний житловий будинок. Фауст підійшов до ліфта, і Феліція увійшла за ним, а потім знову вийшла на четвертий поверх. За ріг блідо-сірим коридором і до чорних дверей у його кінці; Фауст постукав двічі. Тоді він дістав із кишені піджака ключ, відкрив замок і зайшов досередини. І коротко зупинився.
  Камінські не побачила, як жилавий бородатий чоловік націлив на груди Фауста Glock 30, поки вона не наштовхнулася на спину Фауста. Тоді вона ахнула й схопила Фауста за біцепс.
  «Ісусе, — прошепотіла вона.
  Бородань посміхнувся Фаусту, той усміхнувся у відповідь. « Qué tal , Начо», - сказав Фауст.
  « Нада , Джефе», — сказав чоловік і посунув «Глок» у кобуру за спиною. «На західному фронті все тихо. Подивіться самі».
  Фауст обережно зняв руку Камінські зі свого біцепса й пішов слідом за Начо до вікна. Вона глибоко вдихнула й озирнулася. Велика квартира на мансарді — цегляні стіни, високі стелі, відкриті балки та повітропроводи, блискуча дощата підлога та небагато меблів: столик для карток, кілька складних стільців, тьмяний торшер і важкі білі портьєри на вікнах. Технічного обладнання було вдосталь: три ноутбуки; кілька фотоапаратів з довгооб'єктивами; і два масивні біноклі на штативі. Вони були спрямовані у вузьку щілину в шторах, і тепер Начо возився з одним із них.
  «Є підсилювач зображення на цьому, Джефе», — сказав він, коли Фауст нахилився до окулярів.
  «Коли була остання доставка?» — запитав Фауст, дивлячись.
  "Цього вечора. Можливо, о п’ятій».
  «Ви знаєте, що це було?»
  Начо подивився на Камінскі й перейшов на іспанську. Вона намагалася вслід за цим, але це надто швидко, і акценти були дивними, і все одно це звучало для неї науково, можливо, хімічні терміни. Вона повільно підійшла до бінокля, поки Фауст і Начо говорили. Чоловіки бачили її, але, здавалося, не звертали уваги. Вона зазирнула в окуляр.
  Надворі світ був пофарбований у зелений колір, як і цегляна будівля, низька й довга, що здавалася зовсім близько. У ньому було багато вікон, усі закриті віконницями, і їй здалося, що він виглядає покинутим. У центрі зображення була вантажна платформа, і єдине, що ворушилося, це поліетиленовий пакет, який дував теплим нічним вітерцем.
  Начо потягнув штори, і зовнішні зображення почорніли. Він подивився на Камінські й кивнув головою на стілець у кутку. Вона сиділа, все ще намагаючись вловити розмову. Тепер це було менш технічно, Фауст питав щось про когось — чи знає він . . . Він знає що? Хораріо. Це було як orario, що означає розклад, розклад? А хто це був він?
  Здавалося, що Начо теж був невпевнений. Він знизав плечима на Фауста й підійшов до подвійних дверцят великої шафи. Він поклав руки на ручки. «Можливо, тобі пощастить більше, ніж мені, Джефе», — сказав він англійською й широко розчинив двері.
  Камінські закричав.
  Чоловік на підлозі шафи витріщився на неї, хоч він був зв’язаний дротом і заткнутий клейкою стрічкою, а також кровоточив із рани на голеній голові, на якій, як вона помітила, було витатуйовано зображення пікового валета. Начо притиснув вказівний палець до губ і прошумів їй.
  Вона не уявляла, скільки часу минуло, перш ніж її голова прояснилася, але коли це сталося, вона побачила Фауста, який став на коліна біля татуйованого чоловіка. Його рука ніжно лягла на плече чоловіка, і він тихо промовив йому на вухо. Клейка стрічка була знята з рота татуйованого чоловіка, і Камінські бачив, що губи чоловіка були розщеплені, і що він плакав. І розмовляти теж нагальною, жахливою англійською.
  «Ні, ні, не тижні! Це дні, питання днів. Може, менше!»
  Фауст знову розтягнув клейку стрічку на рот чоловіка й майже ніжно поплескав його по спині. Тоді він відійшов і зачинив двері шафи. Начо подивився на Фауста й усміхнувся.
  «Я все ще відчуваю, Джефе», — сказав він.
  Фауст щохвилини посміхнувся. «Ти дзвони, якщо буде ще якась діяльність», — сказав він. Камінські він додав: «Ми повертаємось до готелю».
  Вона стояла й оніміла слідом. Коли вони вже збиралися вийти в коридор, вона торкнулася Фаустової руки й заговорила пошепки. «Що буде з ним — людиною в шафі?»
  — Начо подбає про нього, — сказав Фауст. «А тепер давай, у нас є плани на вечерю».
  
  У лікарняній палаті було майже темно, коли Джек Перес прокинувся з 357-м калібром у руці. Єдине світло виходило від помаранчевого світіння кнопок виклику на стіні, зелених цифр на тонометрі та рожевого вуличного світла через затінене вікно. Також було майже тихо — до його вух долинали лише звуки рівного дихання його дружини, тихе дзижчання повітря у вентиляційних отворах і електричний дзвінок якогось попереджувального дзвінка. Приблизно на другу годину ночі
  Але щось пробудило Переса від його крихкого сну. Його тесть гуляє? Хтось у коридорі?
  Перес витер рукою очі, підвівся з крісла й без звуку перетнув кімнату. Він сперся на дверну раму, однією рукою тримаючись за ручку, а .357 опустив уздовж ноги. Він глибоко вдихнув і розчинив двері.
  Міддлтон йшов у коридорі, спиною до Переса, і тихо розмовляв з чоловіком і жінкою. Чоловік був худорлявий і блідий, а його щелепу потемніла триденна борода. Його очі були затьмарені й стріляли. Жінка була високою, засмаглою та широкоплечою, її темне волосся було коротко підстрижене. Перес не видав жодного звуку, але якимось чином Міддлтон знав, що він там.
  — Приходь зустрітися зі старими друзями, Джеку, — сказав він, не обертаючись. Перес поклав пітона в кишеню і зачинив за собою двері до кімнати своєї дружини.
  «Це Жан-Марк Леспасс і Леонора Тесла, мої колишні колеги. Нора, Дж.М., це мій зять Джек Перес».
  Леспасс кивнув Пересу, і Тесла простягнув йому теплу руку. «Гаррі розповів нам усе, що сталося, містере Перес. Мені дуже шкода через те, що ви і ваша дружина пережили. З нею все буде добре?»
  «Вона втратила багато крові, але лікарі кажуть, що вона видужає. Гаразд, це інша історія. Я не знаю, чи в когось із нас після цього все буде добре».
  Коли Тесла співчутливо кивнув, Міддлтон сказав: «Нора і Дж. М. самі пройшли через віджим протягом останніх кількох днів. Чоловік ледь не вбив Нору в Намібії, а JM ледве уникнув викрадення в Чапел-Хілл».
  «Ісус, Гаррі, це все про…?»
  «Ми так думаємо», — сказав Міддлтон. «Чоловік, який напав на Нору, шукав мене».
  «Я не вештався, щоб дізнатися, чого прагнуть ці клоуни на парковці, — додав Леспасс хрипким шепотом, — але я чув, як вони говорять сербською мовою, і вони везли ті дешеві лайни Zastava».
  «І це все про . . . що? Цей довбаний рукопис?» — запитав Перес.
  Тесла й Леспасс нервово ворушилися. Міддлтон нічого не сказав.
  — Заради Бога, Гаррі... . . – сказав Перес, хитаючи головою. Він подивився на Теслу. «Як вам двом вдалося нас знайти?»
  «Ми обоє бачили новини про труднощі Гаррі з Даллесом і знали, що він . . . в польоті. Ми обидва здогадувалися, що він може з’явитися в будинку біля озера».
  «Я зіткнувся там з Норою, — сказав Леспасс.
  “ . . . і ледь не розніс мені голову».
  «Ми побачили кров і подумали про найгірше», — додав Леспасс. «Ми почали перевіряти лікарні, спочатку найближчі, і ось ви».
  Перес повернувся до свого тестя. «Не надто складно. А ті хлопці, які за тобою женуться, ким би вони не були, здаються біса невблаганними. Скільки ще залишиться, перш ніж вони з’являться тут?»
  Будь-яку відповідь, яку міг би дати Міддлтон, перервала нічна чергова медсестра. «Вам і вашому тестю доведеться заспокоїтися, містере Перес, а вашим друзям доведеться повернутися під час звичайних годин для відвідин».
  Міддлтон скористався нагодою. «Так, пані, і нам дуже шкода. Я просто проведу цих людей, щоб Джек міг посидіти з Чарлі».
  Він узяв Теслу під руку й повів її та Жан-Марка до ліфта, залишивши Джека Переса, скриплячи зубами в темному коридорі.
  
  Надворі було тепле й тісне повітря. Стоянка лікарні була майже порожня. Жан-Марк Леспасс запалив цигарку, глибоко затягнувся й випустив стовп диму в нічне небо.
  Гаррі Міддлтон згадав, як востаннє бачив Леспасса та Вела Брокко. Неймовірно спекотний день у хаотичному аеропорту Кеніятта. Згадав він і своє прощання з Норою Теслою. Це було дещо після його останньої зустрічі з двома чоловіками, і місце було набагато приємнішим — готель на Лазурному березі в стилі Алжиру, — але момент був не менш важким.
  Втрутились події. . .
  Вона глянула на нього один раз, а потім її очі розбіглися. Слова здавалися легшими.
  «Ваша сім’я не знає?» — запитала у Міддлтона Леонора Тесла.
  "Немає. Я ніколи не казав їм — ніколи не думав, що мені доведеться. Я думав, що можу захистити їх від. . . все це."
  Вона схопила його руку, інстинктивний жест, і швидко відпустила. — Це не твоя провина, Гаррі, але твій зять має рацію. Нам було неважко знайти вас, і не важко буде тим, хто шукає. Це небезпечно».
  «Це досить безпечно на деякий час — достатньо довго, щоб я все добре обдумав. Жінка Соберських запитала про Фауста. Вона подумала, що я з ним щось закохалася».
  «Тож ти сказав, Гаррі, і я сказав тобі, що Елеана Соберскі була соціопатом і вродженою брехухою», — сказав Тесла. «Ви повинні припустити, що все, що вона сказала, мало на меті ввести в оману та маніпулювати. Фауст був нашим бугіменом — нашим білим китом — і вона це знала. Який кращий спосіб привернути вашу увагу, ніж вивішувати його ім’я?»
  «Їй не довелося нічого бовтати, Норо. Вона прицілила мені пістолет у ребра».
  Випустивши ще більше диму, Леспасс сказав: «Вона думала, що буде допитувати тебе, Гаррі. Вона закладала основу, виводячи вас з рівноваги. Вона..."
  Перш ніж Леспасс встиг закінчити, мобільний телефон Міддлтона загорівся. Він знайшов його в кишені, відкрив і почув лише шум. А потім далекий голос, старий і насилу англійською.
  «Полковник Міддлтон? Мене звати Абрахам Новаковський. Я дзвоню з Риму і маю повідомлення від Феліції Камінські — племінниці Генріка Єдинака. Термінове повідомлення».
  Гарольд Міддлтон уважно слухав кілька хвилин. Тоді він сказав: «Ciao, Signor Abe, mille grazie». Закривши телефон, він глибоко вдихнув. Тесла й Леспасс очікувально дивилися на нього.
  «Якщо говорити про диявола, то диявол з’являється», — сказав Міддлтон. «Фауст. Він у селі, і зблизька — у Балтіморі. У нього є щось, що тримав для мене Генрік Єдинак, а також у нього є племінниця Єдинака».
  «Балтімор? Що, в біса, він робить у Балтіморі?» — запитав Леспасс.
  "Не знаю. Племінниці Єдинака вдалося зателефонувати другу сім’ї в Римі — ось хто був на лінії. З того, що він сказав, схоже, що у Фауста там якась операція, але через хвилину дівчину відрізали».
  «Вона сказала, де в Балтіморі Фауст?» — запитав Тесла.
  — Ні, але вона сказала своїй подрузі, де вони з Фаустом будуть завтра — перевір це — сьогодні ввечері. Місце під назвою «Двір Калі» на вулиці Темзи. Мабуть, вони вдвох збираються туди вечеряти. Тільки вдвох. Я думаю, що, можливо, нам варто приєднатися до них».
  Тесла й Леспасс поглянули на Міддлтона. Тесла похитала головою. «Приєднатися до них? Ти не можеш бути серйозним, Гаррі, коли нас лише троє.
  — Нам потрібна підтримка для чогось подібного, полковнику, — сказав Леспасс. «Якщо те, що ти хочеш, не входить і не виходить, бац, бац, бац».
  Міддлтон похитав головою. «Це привабливо, але не розумно. Ні, нам потрібно поговорити з цим хлопцем, і довго. Отже, резервне копіювання». Гаррі знову відкрив телефон і перебрав список контактів. Він зупинився на записі з позначкою EK і натиснув диск.
  Один раз задзвонив телефон.
  Голос у вусі Міддлтона сказав: «Настав час тобі подзвонити, Гаррі. Але я думаю, останнім часом у вас були повні руки».
  «Мені потрібна команда, Еммет», — сказав Міддлтон. «У Балтиморі».
  «Звичайно, Гаррі. А як щодо того, що мені потрібно?»
  — Ми також зможемо поговорити про це, коли заселимо Балтімор.
  «Ми можемо поговорити про це зараз».
  — Останнім часом люди натрапляли на тебе, справді нещастя, Гаррі. У нас є тіла в Даллесі, у центрі міста на Шістнадцятій вулиці, і два мудаки з фальшивими посвідченнями Бюро в барі неподалік. Гаразд, звичайно, самооборона. Але ви все одно повинні відповісти на запитання. І ми не можемо заборонити місцевим хлопцям привести вас, якщо вони дізнаються. Ісусе, тобі слід було сказати нам з самого початку, що відбувається.
  «Здогадайся, Еммет. Хтось забув надіслати мені порядок денний. Я не знав, що відбувається. І я все ще ні».
  «Як би там не було, нам потрібно поговорити».
  «Немає часу, Еммет. Мій акумулятор розряджається».
  «Не хвилюйся, Гаррі, ми можемо поговорити про це за кавою. Скажімо, через п’ять хвилин у лікарняній їдальні». Міддлтон подивився ліворуч, праворуч, зверху. По телефону Кальмбах злісно розсміявся. — Ліворуч від вас, — сказав він. "Через вулицю."
  Міддлтон вдивився в темряву, і пара фар автомобіля, випущеного Бюро, підморгнула йому раз, два. Еммет Калмбах все ще сміявся. «Вершки і два цукру для мене, Гаррі».
  
  У своєму номері в готелі Harbour Court чоловік, відомий як Фауст, відповів на приглушений гудок мобільного телефону. Голос на іншому кінці був далеким і старим. Фауст уважно слухав, і на його губах грала легка задоволена посмішка. «Молодець, синьйоре Ейб», — сказав він.
  Фауст поклав телефон і подивився на вітальню, на меншу з двох спалень номеру. Сплеск світла впав на королівське ліжко, і в ньому він побачив бліде обличчя Камінські на подушці та бризки світлого волосся.
  «Чарівно», — сказав він знову, ні до кого конкретно.
  
  
  12
  РАЛЬФ ПЕЗЗУЛЛО
  У Феллз-Пойнт було щось, що викликало у Гарольда Міддлтона поганий настрій. Можливо, це було пов’язано з бійкою в The Horse You Came In Saloon, через яку його вигнали з Вест-Пойнта. Можливо, це пов’язано зі шрамом на його лівій скроні, залишеним від барного стільця — того самого, який досі пульсував, коли стовпчик термометра опускався нижче 40.
  «Це вогке місце змінило моє життя», — подумав він, увійшовши в туман, який, наче нещастя, обліпив вулицю Темзи в Балтіморі.
  викидень Чарлі; насильницька смерть його колишньої дружини Сільвії; хаос і руйнування, які переслідували його після зустрічі в Кракові: тепер він був сповнений рішучості виправити все це, прийшовши, як святий Георгій, щоб убити дракона, як у насиченому кольорами зображенні Рафаеля Санціо, яким він захоплювався, навіть якщо Фауст вибрав Калі Суд у якомусь хворому космічному жарті. Він усміхнувся собі. Хіба Калі не була індуїстською богинею знищення?
  Вдивляючись крізь туман, Міддлтон нагадав собі зосередитися. Сили, які виступили проти нього, були мерзенними й темними. Рівняння, якого він дотримувався, було простим. Він прийшов, щоб убити зло, яке виявилося в приголомшливій складності.
  У його навушнику пролунав голос Нори Тесла. «Ціль усередині. Сам».
  «Це дивно», — подумав він, маршируючи тією самою бруківкою, на яку його викинули, як сміття, стільки років тому. «Камінські не з ним?»
  «Я сказав: «Сам».
  Так ви зробили. Міддлтон відкинув плечі, поправив комір пальта й увійшов до ресторану. Господиня з матовою посмішкою зупинила його твердими блакитними очима. «У вас є бронювання?»
  «Я зустрічаюся з кимось. Чоловік. Близько тридцяти, довге темне волосся, зачесане назад, високий. Тільки що прибув . . . »
  "Я знаю його. Так." Раптом збентежена, вона встигла посміхнутися й насупитися водночас. «Він сказав, що обідає сам».
  «Не сьогодні ввечері, мій любий».
  Чоботи для верхової їзди Міддлтона Dover Saddlery впевнено пронеслися по горіховій підлозі повз Теслу та Леспасса в сусідній кабінці, а також агента ФБР та ще одного чоловіка з неоднозначною назвою, але той, чия робота стала зрозумілішою, якщо ви знали, що його номер телефону — це обмінник біля Кристал-Сіті. , Вірджинія, будинок Пентагону.
  Зовні, у контрольному мікроавтобусі, були інші поважні відвідувачі: Емметт Калмбах і Річард Чемберс з внутрішньої безпеки.
  Такий стаж на розшуковій операції був незвичайним. Але «Фауст» був настільки дивною карткою, а нещодавня стрілянина настільки тривожною, що обидві головні агенції, відповідальні за відстеження зовнішніх загроз у США, хотіли прямого залучення. Міддлтон знав Калмбаха. Чоловік міг бути безхребетним, але Міддлтона це не хвилювало; тим легше отримати те, що він хотів, від платників на Дев’ятій вулиці. Що стосується Діка Чемберса, регіональний директор не мав би особистого інтересу до Фауста. Політика на Балканах його не зацікавила. Він здійснив одну поїздку до регіону під час конфліктів, мабуть, підлеглі вважали це вирішальним, і вирушив на Близький Схід, де він бачив більшу загрозу для США, і, звичайно, мав рацію.
  Але присутність Чемберса тут можна пояснити простішою причиною: DHS, організація, яка принесла нам кольорові коди рівнів загрози та була доручена захищати наші кордони, сильно облажалась і зосередилася на людях, прізвища яких починалися з ал. -, пропустив Вукашина, відомого військового злочинця, і невідому кількість його головорізів, які пробиралися в країну на фальшивих паперах.
  Що не обов’язково було поганою новиною для Міддлтон. Це означало, що Чемберсу потрібно було захистити свій імідж і він міг значною мірою використати ресурси. Міддлтон був упевнений, що всі фігури на місці для мату.
  Помітивши густі чорні брови, що стирчали над гоночною формою, Міддлтон зупинився й опустив підборіддя. — Добрий вечір, Фаусте, — глибоко сказав він, кладучи край свого портфеля на стіл. Його серце билося швидко, долоні вологі. Чоловік, за яким він стежив роками, тепер був перед ним. Він здавався зменшеним, набагато меншим, ніж очікував Міддлтон, хоча він знав фізичні деталі військового злочинця краще, ніж свої власні.
  «Мені дуже сподобався Patty's Special у восьмому серії десять до одного», — була відповідь. Фауст поклав папір і ретельно його розгладив. «Полковник Гарольд Міддлтон».
  Смуглявий чоловік із кривобокою посмішкою мимохіть підвів очі, а потім клацнув пальцями на нервового офіціанта з пучком білявого волосся. «Принеси склянку для мого друга». Тоді він сказав Міддлтону: «Сподіваюся, ви не заперечуєте проти Божоле».
  Американець сяяв на спробу його кар'єра виграти. «Ти в мене є, Фаусте», — сказав він, висунувши стілець і сів. «Ми можемо зробити це як завгодно».
  Фауст склав папір і втупився в нього яскравими чорними очима. «Нещасний господар, за яким немилосердне лихо слідувало швидше й швидше, доки його пісні не винесли тягар; до плачів його надії, меланхолійного тягаря Nevermore, Nevermore».
  «Я шкодую про людей, які граються з життями інших людей».
  "Я теж."
  "Це кінець."
  «Будемо сподіватися, що ні, полковнику». Чоловік відкусив їжу, яка, здавалося, йому смакувала. Потім він сказав: «За одну річ я ніколи тобі не дякував. Моє ім'я."
  "Твоє ім'я?"
  «Це було твоє творіння. Гадаю, ви знайшли деякі документи в томі шедевру Ґете і назвали мене героєм».
  — Ви вважаєте, що Фауст був героєм?
  «Тоді головний герой». Він підняв келих. «Тож продаємо наші душі дияволу».
  Міддлтон залишив свій келих для вина, не торкаючись.
  Вони дивилися один на одного поглядом. Міддлтон нічого не хотів, як простягнути руку й скрутити молодому чоловікові шию.
  Фауст сказав: «Великий Едгар Аллен По помер у церковній лікарні, дуже близько. Мало хто сумував. Бідного божевільного генія поклали в безіменну могилу. Його останні слова: «Господи, допоможи моїй душі».
  «Здається, ти ототожнюєш себе з ним».
  Фауст похитав головою. «Я думав, що він більше схожий на тебе. Приречений ходити по землі як відзначена людина. Йдучи алеєю життя, яку переслідують демони. Використовуючи свою волю, щоб перетворити свої муки на мистецтво».
  Міддлтон випив вина, а потім вдарив кулаком по столу. «Ти злочинець! Нечисть! Мені досі сняться вбиті діти Косова та Рачака».
  Фауст розсміявся в кулак, додавши вогню гніву Міддлтона. Тоді він підняв руку. «Полегше, друже. Чому ви, американці, завжди вважаєте, що все чорно-біле?»
  «У цьому випадку так».
  «Тож якщо він має рожеву стрічку, це подарунок на день народження?»
  «Можливо, ти не натиснув на курок сам, але ти підтримав людину, яка це зробила».
  «Ругова був свинею. Нехай він спочиває в...
  «Сподіваюся, він гниє в пеклі».
  «Він був корисним».
  Міддлтон ткнув пальцем у підборіддя суперника. «Ти смердиш почуттям провини».
  «Ви мені подобаєтеся, полковнику. Ти мені потрібен. Ось чому я повинен зупинити вас, щоб ви не принижували свій власний інтелект».
  Перш ніж Міддлтон встиг відповісти, Фауст клацнув пальцями на офіціанта, який помчав через їдальню. «Мій гість тут матиме лакованого восьминога для початку; для мене салат з груші та карамелізованих горіхів. Нам обом хотілося б цілий Бронзіні. Без солі».
  Фауст підняв келих. «Ось і почалося наше партнерство. Успіхів!»
  «Про що ти, в біса, говориш?»
  "Десятки тисяч; можливо, сотні тисяч людей розраховують на нас, але не знають про це».
  «Меломани?» — похмуро запитав він.
  «Я багато знаю про вас, полковнику. Я тебе уважно вивчив. Ви людина, яка невпинно прагне досягти мети, яку вважаєте гідною. Сподіваюся, ви вибачте мене, якщо я скажу, що ваші цілі поки що були неправильними».
  Салат і восьминоги прибули, і незабаром їх пригостили свіжим чорним перцем.
  — Б’юся об заклад, що ми будемо працювати разом до кінця вечора, — запропонував Фауст.
  Міддлтон кивнув у знак схвалення.
  
  У маленькому кабінеті бухгалтера в кутку пропахлої лимоном і розсолом кухні Каліс Корту М. Т. Конноллі сиділа і з розпачливою увагою слухала двох чоловіків за столом менш ніж за 50 ярдів від неї, їхні голоси лунали крізь навушник.
  Кальмбах. У його розпорядженні були сотні агентів Бюро, і все ж, демонструючи типову непотрібну браваду, він сам поїхав до лікарні Марти Джефферсон, не підозрюючи, що Конноллі позаду нього. Тепер, через кілька годин, Калмбах з Діком Чемберсом привів її до Міддлтона. І Фауст, який починав наступний етап своєї дисертації з анекдоту про свого батька.
  Коннолі уважно прислухався. Жучок був у Фауста під хлібною тарілкою.
  “ . . . Запрошення до танцю зроблені простими кивками, — сказав Фауст. «Інтенсивне залицяння. . . »
  Вона підстрибнула, коли задзвонив її мобільний телефон. Вона витягнула ногу й швидко вихопила її з пояса. «Це Конноллі».
  «Привіт, Лютик».
  Вона пішла в куток, подалі від цікавих очей кухонного персоналу. «Падло», — сказала вона голосом, ледве вищим від шепоту. "Де ти?"
  «Sono a Roma», — відповів він, його італійський акцент був таким же, як американська англійська, як і його рідна польська. «Хтось хоче привітатися».
  «Йозефе, зачекай...»
  «О, і, до речі, його англійська . . . Насправді його не існує».
  Конноллі зітхнула, коли Фауст і Міддлтон продовжили їй у інше вухо.
  «Buona sera, синьйоро Конноллі», — нервово сказав старий чоловік. «Il mio nome è Abe Nowakowski. Posso aiutarlo con il vostro commercio.»
  «Вибачте, «Commercio»? Я не-"
  «Бізнес», — сказав Падло, беручи важку чорну слухавку в магазині старого. «Я припускаю, що все ще шукає Міддлтон».
  «У мене Міддлтон», — почув Падло її слова. «І Фауст».
  Коли Падло повторив імена, старий відсахнувся.
  «Вони разом?» — запитав Падло.
  «Разом і домовляємось».
  Новаковський, який жив у жаху з того моменту, як уперше побачив партитуру Моцарта, сказав: «Dove è il Felicia?»
  Падло побачив, що старий тремтить. — Молода дівчина, — сказав заступник Коннолі. «Феліція Камінські. Племінниця Єдинака». Згадавши її фото, він почав її описувати.
  — Її тут немає, — сказав Конноллі.
  «Харбор-суд», — сказав старий Падло.
  Падло повторив назву готелю.
  «Не зараз», — подумала Коннолі, закриваючи мобільний телефон.
  У їдальні Фауст грав свою п’єсу.
  
  Фауст сказав: «Мій батько був відносно старим, коли одружився з моєю матір’ю. Вони познайомилися в одному з типів танго-барів, які ми називаємо milangas, у Буенос-Айресі. Пошарпана платівка Карлоса Гарделя, спокусливі погляди, сповнені прихованого бажання. Запрошення до танцю зроблені простими кивками. Інтенсивне залицяння починається з поворотів і ударів ногами під кришталевими люстрами. Перш ніж вони заговорять, моєму батькові здається, що вони кохаються».
  «Яке відношення до цього має твій батько?»
  «У юності мій батько був хіміком у Польщі. Він сказав, що моя мати нагадала йому його першу дружину, циганку Зумеллу. Вона загинула в Європі під час війни».
  «Разом з мільйоном і мільйонами інших. Якби ми не зупинили цього божевільного, ми б усі говорили німецькою».
  «Він назвав мою матір Йолантою — квітка фіалки. Він був сентиментальною людиною. Він зустрів свою першу дружину, продаючи квіти фіалок на Замковій площі у Варшаві».
  «Я не бачу, що це…»
  «Полковнику Міддлтон, під час усіх ваших подорожей чи розслідувань для уряду ви коли-небудь чули назву Projekt 93?»
  «Я не вірю, що маю».
  «Чи знайомі ви з творчістю Герхарда Шредера?»
  Міддлтон похитав головою.
  «Німецький хімік, який досліджував хімічні речовини. Він винайшов Табун, який спочатку використовувався для знищення комах, а потім був адаптований як смертельна зброя проти людства. Нацисти виготовили дванадцять тисяч тонн цього матеріалу на секретному заводі в Польщі під кодовою назвою Hockwerk».
  Фауст занурився в портфель біля своїх ніг і дістав фотокопію документа з Нюрнберзького трибуналу. «Мій батько працював у Hockwerk. Його ім'я в цьому списку четверте».
  «Казімєж Римут?»
  «Ви звернете увагу на зірочку, яка вказує на виноску внизу. Це може бути важко прочитати, тому я процитую це для вас: «Ця особа була виправдана через співпрацю, яку вона надала щодо експериментів, проведених на людях».
  «Я не впевнений, що знаю, що це означає».
  «Це означає, що мій батько чув, що деякі хімічні агенти, над якими він працював, — агенти, які, як він припускав, використовуватимуться для знищення щурів та інших гризунів, — використовувалися проти людей. 14 жовтня 1944 року лікар Йозеф Менгеле вивіз приблизно п’ять тисяч циган із концентраційного табору Заксенхаузен поблизу Ораніенберга та наказав їх перевезти вантажівками в лісистий район біля Рудни, Польща. Там на них розпилили газ зарин. За кілька годин усі чоловіки, жінки та діти померли».
  «Хіба це не той самий матеріал, який використовувався під час нападу на метро в Токіо?»
  «Через культ Аум Сінрікьо. Так."
  Фаустова рука потяглася до свого портфеля. «Я маю в своєму розпорядженні офіційним звітом, але позбавлю вас деталей. Досить сказати, що результати були жахливими. Коли чутки про цю подію дійшли до мого батька, я впевнений, що він спочатку відмовився їм повірити. Він був людиною, як і багато інших, яка намагалася відгородитися від потворності навколишнього світу. Він слухав Вівальді, возився з годинниками-ку-ку, пекав тістечка, плакав над обличчями маленьких дітей. Він був не такий, як ми, полковнику. І все ж, зіткнувшись з жахом того, що відбувалося навколо нього, він діяв».
  Міддлтон сказав: «Звучить так, ніби твій батько був героєм».
  «Він став героєм і чудовим прикладом для мене. Я не буду вдаватися в усі подробиці того, що він зробив, за винятком того, що він знайшов спосіб передати деталі програми хімічної зброї в Hockwerk, відомої як Projekt 93, союзникам , що допомогло їм націлитися на завод, перш ніж це могло спричинити будь-які більше шкоди».
  "Дякувати Богу."
  Офіціант прибув із «Бронзіні», від якого під ніжною коричневою скоринкою відчувався ледь помітний запах апельсинового цвіту.
  «Так, слава Богу», — сказав Фауст, пробуючи рибу, вважаючи її чудовою. «Маніяків зупинили. Але злі люди мають спосіб заново відкривати найжахливіші речі».
  Міддлтон кивнув. «Я вірю, що зло є активною силою у світі».
  Фауст нахилився ближче й майже прошепотів: «І ми з тобою зупинимо це».
  «Як?» Міддлтон розгубився. Частина його хотіла вірити Фаусту; інша частина була налаштована дуже скептично. «Я все ще не розумію, як це стосується нас, сьогоднішнього вечора».
  «Тому що, полковнику, деякі рукописи, які ви знайшли, заховані в Святій Софії, в колекції Чарторийських, не стосувалися музики. Це те, що твій друг Генрік Єдинак був на межі сказати тобі. Тому його вбили».
  «Чому?»
  «Тому що в музичних нотах зашифровано формули ряду V-агентів — високостабільних нервово-паралітичних речовин, розроблених у Хокверку, у багато разів смертоносніших за зарин чи табун. Найпотужніший з них відомий як VX. Вчені називають його найтоксичнішою синтезованою сполукою, відомою людині».
  «Якщо це правда...»
  «Це, безсумнівно, правда! Я надам підтверджуючі документи, — сказав Фауст. «Я припускаю, що ви самі ретельно перевірите історію».
  "Звичайно."
  «Годинник цокає, полковнику. У нас небагато часу».
  «Чому?»
  «Я не думаю, що мені потрібно розповідати вам, яка формула зашифрована в рукописі Шопена».
  «VX».
  «Правильно».
  Розум Міддлтона гарячково працював, відстежуючи все, що сталося відтоді, як він уперше побачив рукописи в Приштині.
  Фауст відірвав шматок хліба. «Вукасина треба зупинити!»
  «За всім цим стоїть Вовк? Він думав про Сільвію, свою колишню; і Чарлі, який все ще був у групі ризику.
  «Абсолютно. Його план жахливий. Неймовірно жорстоко».
  «Але Ругова. . . Куди він вписався?»
  «Іноді не можна дозволити собі розкоші вибирати найвигідніших союзників. Коли я дізнався про існування рукописів, я найняв Ругову допомогти мені. Він не був особливо надійним чи співчутливим. Я був, на жаль, у відчаї. Тепер я в ще більшому відчаї».
  
  Вукашин знав, що тепер він сам — один серед, можливо, п’яти поліцейських, дев’ятьох поліцейських у формі та, можливо, вдвічі більше людей у цивільному, які прибули до лікарні Марти Джефферсон. Хтось був розумним: вони повідомили місцевим правоохоронним органам, що Міддлтон, чоловік, який, на їхню думку, убив двох поліцейських у Даллесі, був помічений у лікарні та незабаром повернеться. Тож зараз Шарлотта Міддлтон-Перез була захищена так само, як і будь-хто всередині Белтвею. Вона не могла бути наступною жертвою Вукашина. Шкода, подумав він. Йому довелося б залучити Міддлтон іншим способом.
  І він мав би це зробити. Анджей, його останній надійний агент у Штатах, не зміг зв’язатися з ним після того, як переслідував Теслу-добровольця з дому біля озера Анна невідомо куди; Вукашин уявив убивцю, а його голену голову з безглуздим татуюванням пікового валета подавали свиням у сільській місцевості. Соберскі теж зазнала невдачі — їй відірвало голову посеред вулиці за декілька хвилин ходьби від Білого дому. Коротко він поцікавився, що було останнім висловлюванням садиста.
  Ну що ж, думав Вукашин, відступаючи в лісі за лікарнею. З усією роботою йде вся честь. Десятки тисяч загиблих американців, і заслуга буде належати тільки мені.
  Але остання робота.
  Готель «Харбор-Корт» біля наступного «Граунд-Зіро» був лише приблизно за 150 миль на північ. Їдучи обережно, він був би там за чотири години.
  Він посміхнувся при думці про те, що станеться після його прибуття.
  
  
  13
  ЛІЗА СКОТОЛАЙН
  Харлі Міддлтон-Перез пливла в цьому підземному світі між неспанням і сном, тривога смикала край її свідомості, наче малеча за поділ материної спідниці. Вона певною мірою знала, що перебуває в лікарняній палаті, що її чоловік Джек спить у кріслі поруч із нею, і що лікарі дали їй ліки, щоб допомогти їй відпочити. Ззовні до холу долинув слабкий брязкіт візка, що ковзав по начищеній підлозі, і тихі розмови людей. Вона не настільки дбала, щоб підслуховувати. Вона залишалася в наркотичному коконі, фармацевтично ізольована від своїх страхів.
  На жаль, він зношувався. І жоден препарат не міг вгамувати ці страхи, не назавжди. Так багато сталося, майже все одразу. Подумки вона бачила сцени, що миготіли назад у часі, жахлива перемотка назад. Хтось намагався її вбити. Вони вбили її матір, і вона бачила її мертвою на підлозі, її чарівні риси спотворилися, а під головою — чорніша калюжа крові, яка просочувалася в крупинки дубової підлоги, заповнюючи її лінії, наче жахливий гравюр.
  Стурбована, ворушившись у ліжку, вона спалахнула на свого батька, який рятував своє життя. А її чоловік Джек ризикнув усім, щоб врятувати їх обох.
  Але було одне життя, яке він не зміг врятувати.
  Вона почула легкий стогін і зрозуміла, що це від неї. Вона прокидалася, хоча не була впевнена, що хоче. Ближче до неспання, ніж до сну, вона відчувала порожнечу, яка, як вона зрозуміла, була буквально правдою. Зараз вона була порожня.
  Дитина зникла. Дитину, яку вона носила останні п’ять місяців у самому тілі.
  Їй подобалося бути вагітною, кожну хвилину. Вони так довго намагалися народити дитину, і вона не могла повірити, коли вони нарешті завагітніли. Вона вчила напам’ять дитячі книжки, і з першого дня своєї вагітності пам’ятала, що кожну ложку, яку вона кладе в рот, і кожен ковток кожного напою вона приймає для них обох. Вона їла звичайний йогурт, відмовилася від свого улюбленого шоколаду, втекла від пасивного куріння та відмовилася від ліків проти нудоти, коли її ранкова нудота була найсильнішою. Кожна її думка була спрямована на те, щоб виховати дитину, яку вони обоє так хотіли.
  Джек молодший
  Вона вирішила назвати його Джеком-молодшим, і Джеку сподобалася б ця ідея. Тепер вона ніколи не розповість йому свій план. Він не хотів знати, чи дитина хлопчик, чи дівчинка, тож вона теж приховувала це від нього, хоча й була схвильована новиною.
  «Здивуй мене», — сказав він тієї ночі, коли вона про це дізналася, і посмішка грала на його губах. І вона відчула таку любов до його нехарактерної спонтанності, що обійняла його й справді неймовірно обійняла, принаймні за стандартами вагітності, це було на відстані трьох футів.
  Вона ворухнулася на ліжку, і її повіки розплющилися. Вона вловила проблиск світла з вікон, за інституційно-бежевими шторами. Яскравість підказувала їй, що зараз ранок, хоча вона не знала, який саме день. Перш ніж її очі знову заплющилися, вона помітила Джека, силует сплячого, що впав у крісло, його широкі плечі опущені. Його голова зі скуйовдженим піщаним волоссям впала набік; він мав би крик на шиї, коли він прокидався.
  Вона відчула біль любові до нього разом із болем через їхню втрату. Його син. Їхній син. Син міг продовжувати викуповувати прізвище, заплямоване тіньовими оборудками його діда. Він став одним із найповажніших юристів у Новому Орлеані, якщо не в Луїзіані, і його таємним мотивом було заглушити шепотливе хіхікання за руками, зловмисні розмови про зв’язки з креольською мафією тощо. Він працював у кількох комітетах із розподілу коштів на допомогу жертвам урагану, і його робота з надання допомоги жертвам урагану привернула до нього певну увагу в країні. Для нього маленький син означав нове, світліше майбутнє.
  Я візьму по одному, Чарлі, — сказав він одного вечора, коли вона лежала на його грудях після того, як вони займалися коханням. Він був ніжніший з нею в ліжку, навіть більше, ніж зазвичай, обережно рухаючись по її зростаючому животику. Жоден не хотів зробити нічого, щоб завдати шкоди дитині, вони двоє були налякані, як кошенята.
  Але тепер не було б ні дитини, ні сина, ні спокути. Тільки порожнеча.
  Вона кліпнула, потім заплющила очі, добре відчуваючи сльози. Вона не плакала, зупиняючись на межі почуттів, боячись впасти в прірву повного горя. Наркотики заважали почуттям досягти її, віддаляли її навіть від неї самої. Мабуть, у неї якась сповільнена реакція. Тієї ночі, коли у неї стався викидень, вона так злякалася, коли почула, що їй загрожує небезпека, і Гаррі теж, що не встигла відреагувати на втрату дитини, а тим більше оплакувати його.
  Її повіки знову здригнулися, а фоновий шум став голоснішим. Вона прокидалася; цього не можна було уникнути. Вона зрозуміла, що говорять не в залі, а голос її чоловіка. Він казав: «Не хвилюйся, вона спить і повинна встати приблизно через годину».
  Вона озирнулася, її зір прояснився, і зрозуміла, що він не спав, а слухав мобільний телефон, який тримав у нього на шиї.
  «Гаразд, удачі», — сказав він у трубку. "Я буду тримати вас у курсі."
  "Джек?" — запитала вона хрипким голосом.
  «Гей, соні». Він закрив трубку, підвівся і підійшов до ліжка з теплою посмішкою. «Як ти почуваєшся?»
  «Добре». Вона не відчувала бажання говорити правду, не зараз.
  «Це був твій тато, перевіряв тебе». Він сів на ліжко й погладив її волосся з чола. "Гарні новини. він в порядку Він об’єднав зусилля з деякими людьми, яким, здається, вірить. Я маю вірити, що він знає, що робить».
  "Він робить." Вона відчула полегшення. Професіонал, її батько знав, кому вірити і від кого втекти.
  Перес нахилився й ніжно поцілував її. «Тож усе, про що ми зараз маємо хвилюватися, це про вас».
  Раптом із відчинених дверей пролунав вибух сміху, і вони обоє вчасно підняли очі й побачили, як до кімнати вбігла кремезна медсестра в узорчастих сукнях, витягнувши руку долонею. «Давай сюди, друже!» — сказала вона Пересу. Її голос був голоснішим, ніж ввічливий, але вона сміялася.
  "У жодному разі." Він теж засміявся.
  «У нас була угода», — відповіла медсестра і, не зволікаючи, вихопила мобільний телефон у нього з руки. «Ваш чоловік занадто багато працює», — сказала вона. «Я сказав йому, що він не може користуватися телефоном у лікарні. Тепер я його конфіскую».
  Перес підвівся, удавано нахмурившись. «Ким ти маєш бути? Медсестра Ретчетт?»
  «Знаєте, ваш бідолашний чоловік нічого не їв із учорашнього обіду», — сказала медсестра. «Він не залишить вас».
  «Ого». Вона відчула муку провини. Медсестра не могла знати, що Джек охороняє її на випадок, якщо вбивця прийде їх шукати.
  «Усі інші дівчата закохані в нього, але я несприйнятлива до його чарівності».
  «Неможливо», — усміхнувся Перес.
  Тепер вона почувалася безпечніше, коли був ранок і її батько почувався добре. Крім того, лікарня прокидалася, у коридорі дедалі шумніше. «Джек, — сказала вона, — чому б тобі не піти поснідати? Відпочинь."
  «Ні, я в порядку». Він відпустив її рукою, але медсестра схопила його за руку.
  «Іди, виходь. Я маю перевірити деякі речі щодо вашої дружини, і все одно я б вас вигнав».
  Перес сказав: «Ти в порядку, Чарлі?»
  "Так. Будь ласка, йди. З'їж що-небудь."
  Перес кивнув, а потім здивовано поглянув на медсестру. «Дай мені мій телефон, Ретчетт».
  "Коли ви повернетеся."
  «Але мені потрібно дзвонити».
  «Іди і зроби перерву».
  «Сер, так, сер». Перес глузливо відсалютував, виходячи.
  "Ну як справи?" — спитала медсестра. У неї було приємне м’ясисте обличчя з жвавими блакитними очима та веснянкуватим носом, і вона збирала своє жорстке руде волосся назад у немодний довгий хвіст.
  «Гарно, мабуть». Вона не збиралася відкривати свої почуття малознайомій людині. Медсестра перетягнула візок, висунула цифровий термометр і поставила його пластиковий наконечник.
  "Відкритий широко."
  Вона послухалася, як пташеня, і медсестра засунула градусник їй у рот.
  «Ви добре спали, і ваш колір виглядає добре. Мені потрібно перевірити ваші життєві показники».
  Запищав термометр. Медсестра висунула його, швидко прочитала, а потім поклала назад у візок.
  «Ти повернувся до нормального життя», — сказала вона.
  «Чудово. Це те, що ти маєш мене перевірити?»
  «Ні, я просто сказав це, щоб дати нам час наодинці». Медсестра взяла манжету для вимірювання артеріального тиску зі стійки на стіні й почала намотувати її на плече пацієнта. «Я хотів побачити, як ти почуваєшся. Справді почуття, я маю на увазі. Це важко, емоційно, я знаю. Я сам один раз промахнувся».
  Пропущений. Мабуть, це жаргон.
  «Ти пройдеш через це, я обіцяю. Не поспішай." Медсестра стискала чорну гумову грушу, і манжета ставала все щільнішою.
  «Вибачте, жінки!» — покликав голос із дверей. Увійшов лікар, а за ним, як клин у білих халатах, летіли двоє інтернів.
  «Ви прийшли рано, докторе», — сказала медсестра, її посмішка зникла. Вона дозволила манжеті швидко спустити повітря.
  «Наша головна зброя — несподіванка», — сказав лікар, і молоді інтерни розсміялися.
  «Будь ласка, більше не Монті Пайтона». Медсестра закотила очі, склала манжету для вимірювання тиску й запхала її назад у решітку. «Я більше не можу».
  «Ха! А тепер щось зовсім інше». Лікар з лукавою посмішкою підійшов до ліжка, і інтерни знову засміялися.
  «Готуйтеся до вдаваного сміху, місіс Перес», — сказала медсестра, поплескавши її по руці. «Вони чоловіки, тому вони це куплять». Вона дала мобільний телефон. «Ой, мало не забув, ось телефон вашого чоловіка».
  «Дякую», — сказала вона, не впізнавши, що це Джек. Мабуть, він придбав новий.
  «Побачимось, я б не хотів бути тобою». Медсестра вибігла з кімнати.
  «Я доктор Леманн, а це мої стажери, але вам не обов’язково знати їхні імена. Подумайте про них як про Пейлін і Гілліама для мого Джона Кліза».
  Вона удавано засміялася, і медсестра мала рацію. Він її купив. У доктора Лемана була квадратна щелепа й довгий ніс, і від нього пахло свіжим одеколоном. Його обличчя було теплим, аж поки воно не змінилося.
  «Ну, мій любий, ти пройшов через пекло».
  "Так."
  «Ми отримали кілька звітів, про які нам потрібно з вами поговорити». Доктор Леман насупився майже суворо, вила склалися посеред його чола під сталевим сивим волоссям, як Брілло. «Аналіз крові показує незвичайні рівні гормонів, які відповідають певним лікам. Ви взяли щось, про що ми повинні знати?»
  Вона збентежено кліпала очима. "Ні, зовсім ні."
  "Нічого?"
  "Нічого взагалі. Я навіть не буду приймати дитячий аспірин».
  «Справді?»
  «Справді».
  "Добре." Доктор Леманн нахмурився на неї поверх сталевої верхньої частини окулярів. «Я не буду втрачати слів. Відверто кажучи, ваші рівні збігаються з тим, хто пройшов RU 486».
  Вона не розуміла.
  «Міфепрекс. Найкраще проводити під наглядом лікаря. Але, на жаль, жінки, які хочуть спровокувати викидень, часто вводять його самостійно на більш пізніх термінах вагітності. Це широко відоме як таблетка для аборту».
  Вона не бачила, куди він прямує. «Добре, але яке це має відношення до мене?»
  «Можливо, ви хотіли перервати свою вагітність».
  «Я? Ні, ні в якому разі». Вона відчула себе враженою. «Ніколи».
  Доктор Леман подивився на неї з явною сумнівою. «Багато людей, які самостійно приймають таблетки на пізніх триместрах, не усвідомлюють, що це дуже небезпечно та може призвести до надзвичайної втрати крові, що й сталося у вашому випадку. Ви могли стекти кров’ю до смерті».
  «Ви думаєте, я намагалася зробити собі аборт?»
  "Так. Ви можете говорити мені правду чи ні. На ваш розсуд». Доктор Леманн зробив паузу, ніби для зізнання.
  «Тому я викидень?»
  "Так."
  «Як ти можеш бути впевнений?»
  «Ваші рівні можна пояснити лише одним. Фактично, вони припускають, що ви прийняли дві таблетки. Ви також не були б першою жінкою, яка подумала про це. І все ж це дуже, дуже небезпечно».
  «Ні, цього не сталося! Я не приймала таблеток, ніяких. Я б ніколи. Я хотіла цю дитину».
  «Я просто кажу тобі, що показує аналіз крові».
  «Тоді це не мій аналіз крові. Сталася помилка». Вона подивилася на його зморщене обличчя, потім на такі ж серйозні обличчя інтернів. «Мабуть, сталася помилка».
  «Послухайте, місіс Перес, це ваша справа. Я хочу підкреслити вам, що було б нерозумно робити це знову». Вираз обличчя доктора Лемана пом’якшав. «Тут немає судження. Мене хвилює лише ваша безпека».
  Вона намагалася функціонувати. «Як ця таблетка викликає аборт?»
  «Суть у тому, що після прийому таблетки виникають сильні судоми і плід виходить. У разі відсутності медичного нагляду, як у вашому випадку, необхідно, щоб D&C був повним». Доктор Леман подивився на годинник. «Ми повинні йти. Великі раунди сьогодні вранці. Ми перевіримо вас пізніше».
  Вона мовчки дивилася, як вони йдуть. Після того, як вони пішли, її думки перекидалися одна за одну, швидко й люто. Вона не приймала ні таблетки для аборту, ні тим більше двох. Але тієї ночі у неї були судоми, такі сильні, що вона згорнулася від них. Судоми почалися десь після обіду.
  Вона згадала ту жахливу ніч. Вони з Джеком мали типову вечерю в п’ятницю, яку він регулярно готував для неї наприкінці тижня. Він приготував курку з розмарином і картопляним пюре, її улюблене. Він навіть вигнав її з кухні, коли вона спробувала допомогти, і подав її на своєму місці, роздавши зайве картопляне пюре, незважаючи на її протест.
  Спогад змусив її серце зупинитися.
  Немає.
  Вона похитала головою. Це не мало сенсу. Це не могло мати сенсу. Результати аналізу крові мали бути неправильними. Будь-яка інша можливість була немислима. Неможливо. Має бути помилка.
  Вона намагалася розгадати його, знову і знову повертаючи мобільний телефон у руці. Його гладка металева обробка вловлювала світло від різких люмінесцентних ламп над головою, і вона різко відкрила його. Крихітний різнокольоровий екран показав меню, і вона імпульсивно натиснула кнопку журналу викликів. На екрані з'явилося чітке підсвічування останнього отриманого дзвінка. Це повинно було показати, що це був її батько, але ім’я того, хто телефонував, не читало ні ТАТО, ні навіть ГАРРІ.
  Натомість було написано: МОЦАРТ.
  га?
  Чому Джек назвав її батька Моцартом? Збентежена, вона перегорнула меню до адресної книги та швидко переглянула список адрес. Імена були в алфавітному порядку, і вона їх швидко перебирала: БАХ, БЕТХОВЕН, БРАМС, ШОПЕН, ГЕНДЕЛЬ, ЛІСТ, МАЛЕР, МЕНДЕЛЬ-ЗОН, СКАРЛАТТІ, ШУБЕРТ, ШУМАН, ШОСТАКОВИЧ, СИБЕЛІУС, ЧАЙКОВСЬКИЙ, ВІВАЛЬДІ.
  Що?
  Усі вони були композиторами. Але Джек нічого не розумів на музиці; її батько був музичним експертом. Що відбувалося? Це виглядало так, ніби імена були якимось кодом на мобільному телефоні, про існування якого вона навіть не підозрювала.
  Що відбувається? Ким був Моцарт? Джек чув про Гаррі? Він збрехав про це? Чому б він? Чи справді з Гаррі все гаразд? Раптом вона нічого не зрозуміла. Викидень. Таблетки для аборту. Секретний телефон із закодованими адресами. Серце гриміло в грудях. У роті пересохло. Їй потрібні були відповіді.
  Вона натиснула кнопку MOZART, повернулася до журналу викликів і натиснула кнопку профілю MOZART. У ньому не було ні справжнього імені, ні електронної пошти, ні іншої інформації, окрім номера телефону, який містив занадто багато цифр. Що це означало? Потім вона зрозуміла, що перед номером стоїть код країни. Вона не знала, яка це країна, але знала, що це міжнародний номер.
  Вона натиснула кнопки ще двох профілів, Гендель і Ліст. Обидва профілі також були міжнародними дзвінками без іншої інформації, як-от справжнього імені, електронної пошти чи домашніх телефонів. Навіщо Джеку мобільний телефон виключно — і виключно — з міжнародних номерів? Він навіть ніколи не їздив за кордон; вона була світовою мандрівницею двох.
  Що з дитиною?
  Вона натиснула кнопку й згадала МОЦАРТА, ким би, чорт забери, це був. Тричі задзвонив телефон.
  «Вукасін», — відповів чоловік із сильним акцентом, який вона не могла визначити.
  Вона натиснула End, її серце калатало. Ким був Вукашин? Що відбувалося? Вона не могла розгадати це досить швидко. Щось було жахливо не так, і Джек повернеться щохвилини. Вона не знала, що робити. Протистояти йому? Потім вона зрозуміла, що цей хлопець Вукашин може передзвонити і розкрити її прикриття.
  Треба було зробити лише одне.
  Вона щосили жбурнула мобільний телефон на підлогу лікарні. Пластикова задня панель телефону різко розкрилася, і тонка помаранчева батарея вилетіла, відскочивши до стіни перед кріслом.
  Саме тоді в дверях з’явився усміхнений Перес. «Коханий, я вдома!»
  Вона накрила своє обличчя жіночою маскою й збентежено повернулася до дверей. «Будь ласка, не сердься», — сказала вона, змушуючи себе поводитися природно. «Медсестра дала мені ваш телефон, але я його впустив».
  «Блін, Чарлі». На його гарних рисах майнула досада. «Це був новий».
  "Я помітив. Вибач.” Вона знову лягла в ліжко, дивлячись на чоловіка з новою підозрою. «Ви купили для нього один із тих страхових контрактів?»
  "Немає." Він підійшов до стільця, нахилився й почав збирати уламки мобільного телефону. «Схоже, що всі королівські коні та всі царські люди...»
  “ . . . не можеш зібрати його знову?» Вона закінчила його речення з екстравагантним каяттям.
  «Ні, але це нормально». Він посунув пластикові уламки телефону в кишеню піджака і повернувся до дружини з усмішкою, яка їй так сподобалася, що розбило їй серце.
  Ти вбив нашу дитину?
  Ти намагався мене вбити?
  Але поки що вона ні про що його не питатиме. Вона мала прорахувати свій наступний крок. Поки вона не дізнається більше, найкраще було тримати рота за зубами й відкритими очима.
  Вона не дарма була донькою Гаррі Міддлтона.
  
  
  14
  Пі Джей Перріш
  Камінскі стояв біля вікна, дивлячись на внутрішню гавань. Накрився туман, і вогні будинків блимали на неї, як очі в темряві.
  Її голова стукала — від втоми до кісток і тривалого впливу шампанського Фауста. Але й від страху.
  Вона ніколи раніше не відчувала такого страху. Не тоді, коли її батьки зникли і вона залишилася сама. Ні тоді, коли вона відчула тиск скрипкової струни на свою шию, коли чоловік намагався вбити її в Римі. Навіть після того, як вона дізналася, що дядька Генріка вбили.
  Але годину тому, побачивши зв’язаного в шафі татуйованого чоловіка з лисою головою, що ллється кров’ю, почався холодний, стукаючий страх. Воно наростало, коли вона чула, як він скиглить, коли Фауст шепотів йому на вухо, коли вона бачила його нажахані сльози, відчувала запах його сечі.
  Тремтячи, вона відійшла від вікна, потираючи руки. Вона оглянула вітальню номеру, її східні килими та колоніальні меблі. В одному кутку панував бар із червоного дерева, а в іншому — сяючий дитячий рояль. Ліворуч, крізь відчинені французькі двері, вона побачила одну з двох спалень. На ліжку з балдахіном лежав дафль Фауста від Vuitton.
  Після подорожі до квартири Фауст залишив її в готелі, не сказавши більше жодного слова, замкнув за собою двері й пішов. Чоловікові, якого він назвав Начо, наказали стежити за нею. Коли він нарешті задрімав у кріслі біля дверей із пістолетом у руках, Камінські надумав тікати.
  Але куди б вона поділася? Фауст забрав її паспорт, на якому було ім’я Джоанни Фелпс, і гроші. Вона нікого не знала в цій країні.
  Ні, це була неправда. Вона знала одну людину: Гарольда Міддлтона, який викладав в Американському університеті у Вашингтоні, округ Колумбія, чиє ім’я було на пакунку з рукописом Моцарта, який дядько Генрік надіслав синьйору Ейбу за кілька днів до того, як його вбили.
  Камінські заплющила очі, пропозиція Ейба Новаковського про допомогу лунала в її голові. Вона знову спробувала додзвонитися йому в Рим, але оператор сказав їй, що її телефон заблокований. Ні вхідних, ні вихідних дзвінків. І тому вона була бранкою Фауста, і сама не знала чому.
  Начо заворушився, але повернувся до свого хропіння.
  Камінські повільно крокував вітальнею.
  Її очі знайшли піаніно в кутку й підійшли до нього.
  Вона провела рукою по гладкій чорній поверхні, а потім повільно підняла кришку клавіатури. Ключі сяяли в м’якому світлі.
  Раптом в її голові виник образ батька. Вона майже бачила, як його довгі пальці перебирають клавіші старого піаніно в їхньому домі. Її маленькі ручки так старалися на уроках, щоб догодити йому.
  Він був дуже розчарований, коли вона вибрала скрипку, інструмент своєї матері. Майже ніби вона вибрала свою матір замість нього. Але такого ніколи не було. Вона так любила свого батька, так сумувала за ним.
  І коли він помер, дядько Генрік був там, щоб її замінити.
  Тепер виступили сльози. Камінські не зупинив їх.
  Вона сіла за піаніно.
  Вона зіграла один акорд. Потім короткий фрагмент із напівзабутої пісні. Yamaha мала надто яскравий звук і надто легку дію. Але це не мало значення. Просто слухати ноти заспокоювало.
  Вона зіграла гімнопедію Саті, а потім почала Eine Kleine Nachtmusik, твір, який так любив дядько Генрік.
  Вона раптом зупинилася.
  Моцарт.
  Вона витерла обличчя рукою. Рукопис Моцарта, який дав їй синьйор Абе: чи це була причина, чому Фауст привіз її сюди?
  Вона глянула на Начо, який стежив за нею втомленими очима.
  Вона швидко пішла до спальні Фауста. Він сказав, що рукопис «у безпеці», замкнений у шафі. Вона відчинила двері жалюзі. У шафі було порожньо. Вона обернулася й помітила його тоненький чорний портфель, що лежав на ліжку біля речового одягу.
  У ньому не було нічого, крім автоматичного пістолета з порожньою обоймою поруч і копії «Іль Денаро». Вона витріщилася на дату: чотири дні тому. Вона підняла його й розгорнула папір.
  Кілька пожовклих аркушів рукописів полетіли на ліжко. Де краще для такої людини, як Фауст, сховати безцінний рукопис Моцарта, як не на виду в пакеті фінансових новин?
  Вона ретельно зібрала сторінки. Повернувшись у La Musica, коли вона вперше побачила рукопис, вона не встигла по-справжньому роздивитися його. Але зараз все зареєстровано. Чорні подряпини були безпомилковими. Тонкі штрихи вицвілого чорнила. Відмітний підпис. І, нарешті, в лівому кутку дуже маленький: ні. 28.
  Її серце почало швидко битися. Вона знала, що в каталозі було лише двадцять сім фортепіанних концертів Моцарта. Багато оригіналів, які відновилися після війни, тепер зберігаються в Ягеллонській бібліотеці в Кракові.
  Звідки взявся цей?
  І чи це була причина смерті її дядька?
  Вона віднесла рукопис назад до піаніно. Вона сіла, обережно поклавши перед собою крихкі папери. Вона почала грати.
  Перша частина відкривалася пульсуючими ре-мінорними акордами. Їй доводилося йти повільно, оскільки технічні вимоги перевищували її навички. Її серце калатало від хвилювання, коли вона усвідомила, що, можливо, стане першою за багато століть, хто зіграє це.
  Вона спітніла, коли дійшла до кінця першої частини. Вона раптом зупинилася.
  Боже мій. Каденція.
  Вона витріщилася на ноти. Батько навчив її, що сам Моцарт часто вводив у свою музику каденції — імпровізовані віртуозні соло. Але він ніколи їх не записував. Сучасні виконавці зазвичай заповнювали прогалини власними імпровізаціями, які намагалися імітувати задум майстра.
  Вона почала грати каденцію. Але її вуха почали вловлювати дивні суперечливі звуки. Маленькі дивні дисонанси та візерунки. Вона раптом почула голос свого батька, який говорив до неї ззаду, коли вона тренувалася.
  З Моцартом, мій любий, з такою чистою музикою, найменша помилка виділяється як безсумнівна пляма.
  Камінські зупинилася, тримаючи пальці над клавішами.
  У цій каденції було щось дуже дивне.
  
  Ресторан був майже порожній. Двоє офіціантів стояли непомітно за червоною завісою. Міддлтон бачив з їхніх облич, що вони хотіли додому.
  Та Фауст, здавалося, нікуди не поспішав.
  — Отже, ви ніколи нічого не підозрювали про Шопена? — запитав Фауст.
  Міддлтон не знав, що йому сказати. Він все ще не довіряв чоловікові.
  Він раптом подумав про свою перервану поїздку до Балтимора з двома наркоманами Трейсі та Маркусом. Як він змусив їх послухати речитатив Шенберга та крек Маркуса, що це звучало лише як неправильні ноти.
  Він сказав Маркусу, що тим легше сховати повідомлення.
  Наскільки важко тоді було зашифрувати код у математичній красі Шопена?
  «Як тільки я побачив це, я відчув, що з ним щось не так», — сказав Міддлтон. «Але я просто записав це як погану підробку».
  «Єдинак нічого не сказав?» — запитав Фауст.
  Міддлтон похитав головою. «Коли ми переглядали всі рукописи, здавалося, що він особливо зацікавився Шопеном. Він наполягав, щоб я повернув його до Штатів для перевірки. Хоча я сказав йому, що впевнений, що це фейк».
  «Можливо, він намагався безпечно вивезти його з країни. Можливо, він намагався вберегти його від чужих рук».
  «Єдинак знав, що в ньому зашифрована формула VX?»
  Фауст знизав плечима.
  Міддлтон сів на спинку крісла. «Тож я мав бути довбаним мулом?»
  Фауст нічого не сказав. Що ще більше розлютило Міддлтон.
  "Чи можу я побачити його?" — запитав Фауст.
  Коли Міддлтон не поворухнувся, Фауст сумно посміхнувся йому. "Я казав тобі. Я в розпачі. Мені потрібна твоя допомога."
  Міддлтон дотягнувся до портфеля біля його ніг і витяг рукопис. Він передав його Фаусту через стіл.
  Фауст якийсь час дивився на нього, а потім його темні очі знову звернулися до Міддлтона.
  «Я знаю хімію. Ви знаєте музику». Він штовхнув його через стіл. «Скажи мені, що ти бачиш».
  Міддлтон завагався, а потім повернув рукопис, щоб він міг його прочитати. Лише паперу та чорнила було достатньо, щоб він висловив Єдинаку свою початкову думку про те, що це, ймовірно, підробка. Хороший, так, але все одно підробка.
  Але тепер він зосередився на самих нотах. Він не поспішав. Тиха метушня офіціантів, що прибирали столові прилади та білизну, зникла. Він загубився в музиці.
  Він раптом підвів очі.
  «Чогось не вистачає», - сказав він.
  "Що ви маєте на увазі?" — запитав Фауст.
  Міддлтон похитав головою. «Мабуть, нічого. Зрештою, це просто підробка. Але кінець першої частини — його частини бракує».
  — Але ти не впевнений, — запитав Фауст.
  «Я б хотів мати . . . »
  «Ви хотіли б мати ще одне експертне око?»
  «Так», — сказав Міддлтон.
  «У мене є один для вас», — сказав Фауст. «Приходь. Ходімо . . . Але ми йдемо самі. Ні з відвідувачами».
  «Хто ще пішов би з нами?»
  Фауст усміхнувся й глянув у бік ресторану, де чекали Тесла й Леспасс. «На самоті. . . Це одна з незмінних умов угоди».
  «Я піду за вашим прикладом».
  Фауст потягнувся вперед і потягнув Міддлтон за крихітний дротяний мікрофон/навушники. Він впустив його на підлогу і розчавив. Потім він оплатив рахунок. "Чекай тут." Він подзвонив з телефону-автомату біля чоловічого туалету, а потім повернувся до столу. Не минуло й п’яти хвилин, коли здалеку завили сирени, що наближалися. Увага всіх у ресторані одразу ж звернулася до фасадних вітрин. Тоді під шквал світлових сигналів і звукових сигналів поліцейські машини та вантажівки швидкої допомоги забуксували й зупинилися на химерній вулиці від ресторану, перед баром. Вибуховий загін був центром операції.
  Міддлтон мав віддати належне Фаусту. Ніхто ні в ресторані, ні зовні не був спрямований ні на що, крім на дії поліції. Невдовзі вони зрозуміють, що це була помилкова тривога, але відволікання послужить своїй меті.
  Міддлтон поклав рукопис Шопена назад у портфель і підвівся. Фауст показав рукою на кухню.
  «Через спину. поспішайте Часу мало».
  
  Саме тут була Феліція Камінські, подумав М. Т. Конноллі, і саме там Міддлтон і Фауст продовжуватимуть своє побачення.
  Тепер Конноллі знав, що є у Міддлтона, що так багато людей вважали достатньо цінним, щоб заради нього вбивати: здавалося б, безцінний рукопис, створений для задоволення, але тепер зіпсований можливістю масового вбивства.
  Навіть сидячи на самоті біля готелю, у темряві власних думок, їй було трохи соромно визнати, що вона не знає дивної історії цієї партитури Шопена та людської цінності такої знахідки. Більше того, до цього вечора вона, як і більшість американців, не знала про трагедії в Святій Софії.
  Але вона розуміла потребу чудовиська у славі, хоч би якою викривленою та неймовірною це було для здорової людини. І це була цікава сторона подій останніх кількох днів. Її колеги з правоохоронних органів шукали Міддлтона, оскільки вважали, що він убив двох копів. Але завдяки Йозефу, її ангелу в Польщі, вона знала краще. У Міддлтона була в руках формула масового знищення, і хоча він уклав союз з Калмбахом і Чемберсом, вона вважала, що йому потрібна її допомога, щоб утримати її від Вукашина. Кальмбаху і Чемберсу вона не довіряла. У глибині душі вона вважала, що єдиний спосіб зупинити хімічну атаку в межах Сполучених Штатів — залишити Гарольда Міддлтона живим.
  Вона швидко глянула на вулицю й перевірила годинник. Не було сенсу заходити в готель, поки не приїдуть Міддлтон і Фауст — бо тільки тоді з’явиться Вукашин. Вона залишила свій попередній пост у ресторані лише за кілька секунд до Міддлтона та Фауста, впевнена, що вони прийдуть сюди, щоб поговорити з Камінським, який міг би допомогти їм вирішити їхню головоломку.
  
  Тепер вулиця спала й мовчала, мало вогників відбивало життя, хіба що у вікнах готелю «Гарбор-Корт». Білий BMW стояв під мерехтливим вуличним ліхтарем, припаркований там, де його було добре видно. Приблизно в 100 футах на південь, у тіні старого дуба, стояв темно-червоний седан, капот якого блищав краплями дощу, а бічні вікна запітніли: Конноллі.
  Вукашин ховався в щедрих сірих тінях сусідньої будівлі й спостерігав за нею. Він не ворухнеться, поки вона не зробить це.
  Через дев'ять хвилин він був винагороджений за своє терпіння. Майже непомітний зсув шасі сказав йому, що вона переналаштувалася на більш зручне положення. Він був упевнений, що вона надто довго сиділа в тиші й безпеці седана.
  Хоча він радше, щоб за кермом був Міддлтон чи Фауст, чи навіть Камінські, не мало значення, хто був у машині. Це може бути невинна душа, що чекає на коханця, або дурень, який спить, відпочивши останній смак дешевого віскі. У кращому випадку невелике відволікання. Але той, з яким треба було впоратися. Він не міг дозволити собі бути поміченим.
  Вукашин вислизнув зі своєї невидимості й попрямував до седана. Він додав хитання до своєї ходьби та опустив плечі, щоб імітувати останню подорож п’яної довгої ночі.
  Седан знову штовхнувся, коли Вукашин наблизився до нього, пасажир ожив. Проходячи повз, він не міг бачити всередині, але почув слабкий скрип мокрого скла, коли мешканець тріснув вікно, щоб побачити, хто йде повз.
  Він вирішив пограти.
  Він помчав назад до седана, розкинувши руки. «Доброго вечора, люб’язний сер, не могли б ви пошкодувати кілька доларів і направити мене до найближчої автобусної лінії?»
  «Іди геть», — сказала Конноллі, думаючи про Міддлтона та рукопис.
  Вукашин підійшов ближче. «Я нешкідливий, запевняю вас», — сказав він.
  «Іди до біса звідси. Іди».
  Вікно опустилося нижче, оголюючи бліде жіноче обличчя з кудлатим і коротко підстриженим волоссям. "Я поліцейський", - сказала вона. «А тепер рухайся».
  «То, може, ви хочете випити?» — спитав він, лізаючи до кишені. «У мене є пляшка «Руської»…»
  Він побачив, як щось кристалізується в її очах, коли він почав знімати автомат.
  Вона знає, подумав він з усмішкою. Вона знає, що я не американець і не п’яниця, що проходить повз.
  Її очі розширилися в знак повного розуміння.
  Вона знала, хто він.
  І коли вона побачила металевий блиск Глока, спрямованого їй у голову, вона зрозуміла, що ось-ось помре.
  Він вистрілив, приглушений постріл пролунав як невеликий, але потужний подих гарячого повітря на порожній вулиці.
  
  
  15
  ЛІ ЧАЙЛД
  Вони вийшли на головну вулицю Харбор-Корт. Фауст привів до нього, потягнув і дозволив Міддлтону пройти першим. Хороші манери, етикет і чіткий семафорний сигнал персоналу готелю: я гість, а цей хлопець зі мною. Буквально обійми, одна рука тримає двері, а інша вводить Міддлтона всередину. Буденна динаміка, повторювана біля входу в готель тисячу разів на день. Співробітники підняли очі, зрозуміли, відвели погляд.
  Вукашин не відводив погляду. З 40 ярдів його погляд стежив за обома чоловіками до ліфта.
  
  Ліфт працював плавно, але повільно, налаштований на малоповерховий будинок. Фауст вийшов першим, тому що Міддлтон не знав, куди повернути. Фауст тримав руки під прямим кутом, як гаїшник, блокуючи праворуч, показуючи ліворуч. Міддлтон йшов попереду. Товстий килим, тихе повітря. Приглушений звук піаніно. Яскравий тон і швидка легка дія. «Ямаха» чи «Кавай», — подумав Міддлтон. Грандіозний, але не європейський важковаговик. Японський малюк, перехресний. Легкий бас, дзвінкий звук у високих. Лівою рукою впевнено гралося ре-мінорне облігато, а правою — нерішуча мелодія в стилі Моцарта. Але не Моцарт, подумав Міддлтон. Звісно, жодного Моцарта він ніколи раніше не чув. Читання з очей, що може пояснити вагання. Можливо, пастиш. Або академічна ілюстрація, щоб продемонструвати стандартну музикознавчу теорію про те, що Моцарт подолав прірву між класичними композиторами та романтиками. Мелодія ніби говорила: Бачите? Ми починаємо з Баха, а через 200 років доходимо до Бетховена.
  Поки вони йшли, звук ставав голоснішим, але не чіткішим. Фауст пройшов попереду й повторив свою процедуру дорожнього поліцейського за дверима, заблокувавши коридор, загнавши Міддлтона до зупинки. Фауст дістав із кишені картку-ключ. Він врізався в отвір, червоне світло стало зеленим, і механізм клацнув.
  Фауст сказав: «Після тебе».
  Міддлтон повернув ручку, перш ніж світло знову засвітилося червоним. Яскравий звук фортепіано розмивався в ньому. Мелодія знову, розпочата спочатку, цього разу зіграна впевнено, її архітектура тепер повністю промальована, її структура зрозуміла.
  Але все ж не Моцарт.
  Міддлтон увійшов усередину й побачив люкс, розкішний, але не традиційний. Худий бородатий чоловік у кріслі біля дверей із рушницею в руці. Його прізвисько, як виявилося, Начо. Yamaha baby grand, з дівчинкою за клавіатурою. Сторінки рукопису розкладені зліва направо перед нею на кришці піаніно. Дівчина була худа. У неї було чорне волосся та стиснене східноєвропейське обличчя, сповнене тисячами страждань. Рукопис виглядав як рукописний оригінал. Старий липкий папір, неохайні записи, вицвіле чорнило.
  Дівчинка перестала грати. Розум Міддлтона автоматично заповнював те, що буде далі, до кінця фрази. Фауст зайшов позаду Міддлтона й зачинив двері. У кімнаті стало тихо. Фауст проігнорував чоловіка в кріслі. Він підійшов прямо до фортепіано, зібрав сторінки рукопису, стикнув їх і залишив охайною купою на креденсі. Потім він відступив і обережно закрив кришку клавіатури піаніно, даючи дівчині час прибрати пальці. Він сказав: «Час для бізнесу. У нас є рукопис Шопена».
  «Підроблені та підроблені», — сказав Міддлтон.
  — Справді, — сказав Фауст. «І, здається, бракує сторінки. Ви б погодилися?»
  Міддлтон кивнув. «Кінець першої частини. Можливо, не всю сторінку. Можливо, лише шістнадцять тактів чи менше».
  «Скільки нот?»
  «Це неможливе питання. Це концерт. Дюжина інструментів, шістнадцять тактів, можуть бути сотні нот».
  — Сольний інструмент, — сказав Фауст. "Тема. Ігноруйте решту. Скільки записок?»
  Міддлтон знизав плечима. «Сорок, може? Заява, повторне формулювання, постанова. Але це все одно неможливе питання. Це не Шопен. Це хтось прикидається Шопеном».
  Фауст сказав: «Я думаю, що це нам допомагає. Ми повинні вгадати другого. Йдеться про те, що правдоподібно».
  «Ми не можемо скласти кінець чогось, чого не існувало спочатку».
  Фауст розкрив піджак і дістав із внутрішньої кишені складений пергаміновий конверт. Розгорнув і розгладив. За молочним ацетатом був один аркуш паперу. Його вирвали з репортерського блокнота. Воно було поцятковане засохлими коричневими плямами крові. Маленькі крапельки. Не артеріальний спрей. Просто ті бризки, які виникають від невеликих ножових ран або сильних ударів по обличчю. Під плямами папір був розправлений вручну на нотні нотки. П'ять рядків, чотири інтервали, повторені чотири рази. Скрипковий ключ. EGBDF. Кожен хороший хлопець заслуговує на прихильність. Тактовий розмір 4/4. Шістнадцять тактів. Мелодія, накреслена спритними неохайними розчерками пера.
  Фауст поклав сторінку перед дівчиною, на кришку піаніно, де був Моцарт. Він сказав: «Припустімо, що когось, хто бачив відсутню сторінку, попросили відтворити те, що там було».
  Дівчина подивилася на бризки крові й сказала: «Просили?»
  Фауст сказав: «Тож потрібно».
  Дівчина сказала: «Це написав мій дядько».
  «Ви можете сказати?»
  «Це написано від руки. Почерк є почерк, будь то слова чи музичні ноти».
  Міддлтон сказав: «Ваш дядько?»
  Фауст сказав: «Це Феліція Камінські. Тимчасово грає роль Джоанни Фелпс, але вона племінниця Генріка Єдинака. Або вона була». Потім він вказав на Міддлтон і звернувся до дівчини зі словами: «А це полковник Гарольд Міддлтон. Він бачив вашого дядька у Варшаві. Ваш дядько був хоробрим чоловіком. Він вкрав сторінку. Він знав, що поставлено на карту. Але йому це не зникло».
  «Хто зробив це з ним?»
  «Ми дійдемо до цього. Спочатку нам потрібно знати, чи виклав він правду на папір».
  Фауст дістав решту першої частини рукопису й простягнув її дівчині. Вона розклала його по черзі. Вона стежила за мелодією пальцем, беззвучно наспівуючи. Вона знову підняла кришку піаніно й невпинно вибирала фрази з клавіш. Вона підскочила до закривавленої сторінки й продовжила. Міддлтон кивнув собі. Він почув спадкоємність, логіку, сенс.
  До останнього заходу.
  Останній такт був там, де рух повинен був повернутися додому, щоб відпочити, з цілою нотою, яка осіла назад до кореня рідного ключа, зі спокоєм і непримиренною неминучістю. Але не сталося. Натомість він завис у повітрі з абсурдною суперечливою треллю, шістнадцяті ноти, що пробивалися через увесь такт, густий чорний безлад на сторінці, різке биття пульсу в кімнаті.
  Дівчина сказала: «Останній такт не може бути правильним».
  Фауст сказав: «Мабуть».
  Дівчина знову заграла трель, швидше. Сказав: «Добре, тепер я бачу».
  "Подивимося, що?"
  «Дві ноти суперечать один одному. Грайте їх досить швидко, і інтермодуляція між ними означає третю ноту, якої насправді немає. Але ви можете це почути. І це правильна нота. Це було б дуже очевидно на скрипці».
  Міддлтон сказав: «Шопен такого не писав».
  Дівчина сказала: «Я знаю».
  Фауст запитав: «Що мається на увазі?»
  Дівчина грала на трелі півтакту, а потім натиснула на клавішу між ними, і пролунав чистий тон, солодкий, правильний і заспокійливий. Вона сказала: «Дві записки».
  Фауст сказав: «Мені це схоже».
  «Остання нота цього руху і перша наступного. Це Шопен. Хто зробив це з моїм дядьком?»
  Фауст не відповів, тому що тут же відчинилися двері й увійшов Вукашин. Він тримав за стегно «Ґлок» із глушником, і на відстані шести футів Міддлтон відчув, що його використовували нещодавно. Фауст сказав: «Ми всі тут». Він офіційно представив один одному Вукашина, Міддлтона, Начо, Камінські. Він зупинив свій погляд на Камінські та сказав: «Полковник Міддлтон убив вашого дядька. Він тортурами вирвав у нього цю сторінку, а потім перерізав йому горло. У Варшаві після обіду».
  «Неправда», — сказав Міддлтон.
  «Правда», — сказав Вукашин. «Я бачив, як він пішов. Я зайшов і знайшов тіло. Три тіла. Мабуть, двоє перехожих завадили».
  Фауст відійшов убік, коли Начо взяв Міддлтона за руки й притиснув його. Вукашин підняв глок із глушником і направив його на обличчя Міддлтона. Тоді Вукашин знову опустив рушницю, перевернув її в руці й запропонував прикладом дівчині. Сказав: «Твій дядько. Ваша робота, якщо ви цього хочете».
  Дівчина встала з фортепіанного стільця, обійшла кінець клавіатури й підійшла вперед. Взяв пістолет у Вукашина, який сказав: «Він готовий до роботи. Ніякої безпеки на Glock. Просто наведіть і зніміть, як дешева камера. Багато шуму не буде».
  Тоді він став ліворуч від неї. Вона підняла пістолет і націлила його туди, куди поцілив він, на перенісся Міддлтона. Морда злегка хиталася, невеликими різкими колами. З шумоподавлювачем це була довга і важка зброя.
  Міддлтон сказав: «Вони брешуть».
  Дівчина кивнула.
  — Я знаю, — сказала вона.
  Вона повернулася ліворуч, вивернувшись від талії, і вистрілила Вукашину в обличчя. Він мав рацію. Було не дуже шумно. Лише удар, схожий на те, що важкою книгою вдарили об стіл, і мокрий хрускіт, коли куля влучила всередину, і м’яке падіння тіла на товстий килим. Далі нічого, тільки сморід пороху та кров, що злилася.
  Дівчина повернулася назад і влаштувалася на Фауста.
  «Міддлтон розуміє музику», — сказала вона. «Я бачу це звідси. Йому не потрібно було б вимучувати цю мелодію ні в кого. Це було передбачувано. Як ніч за днем».
  Фауст сказав: «Я не знав».
  — Дві неузгоджені ноти, — сказала дівчина. «Створення фантомного третього. Мій дядько завжди називав це вовчим тоном. А Вукашин польською означає вовк. Це було зашифроване повідомлення. Він називав ім’я свого вбивці».
  — Я не знав, — знову сказав Фауст. «Клянусь».
  «Поговори».
  «Я найняв Вукашина. Напевно хтось інший дістався до нього. Найняв його з-під мене. Він мене обдурив».
  "ВООЗ?"
  "Не знаю. клянусь І ми не можемо витрачати на це час. Музика містить більше коду, ніж той, хто вбив твого дядька».
  «Він правий, Фелісія», — сказав Міддлтон. "Насамперед. Йдеться про нервово-паралітичний газ. 11 вересня може виглядати як день на пляжі».
  — І це скоро, — сказав Фауст.
  Камінські кивнув.
  «За кілька днів», — сказала вона.
  Вона опустила пістолет.
  — Сорок нот, — сказав Фауст. «Сорок літер між A і G. Цього недостатньо».
  «Додайте каденцію Моцарта», — сказав Камінські. «Це теж фігня».
  Міддлтон сказав: «Моцарт не писав каденцій».
  Камінські кивнув. «Точно так. Не написав він і двадцяти восьми фортепіанних концертів. Каденція є частиною повідомлення. Та сама дошка, та сама гра».
  Фауст запитав: «Який перший?»
  «Моцарт. Він був до Шопена».
  «Тоді скільки нот?»
  «Ці дві речі разом, загалом, можливо, пара сотень».
  «Все ще недостатньо. І ви не можете вимовляти речі, використовуючи лише A до G. Особливо не німецькою».
  «Є дієзи та бемолі. Моцарт ре-мінор».
  «Літери алфавіту не можна загострювати та згладжувати».
  «Цифри», — сказав Міддлтон. «Це не літери алфавіту. Це цифри».
  «Один за А, два за Б? Цього ще мало. Ця річ складна».
  "Не один для A", - сказав Міддлтон. «Концертний виступ. А над середнім C становить 440 циклів на секунду. Кожна нота має певну частоту. Дієзи та бемолі однаково. Кілька сотень банкнот дали б вісімдесят тисяч цифр. Як штрих-код. Вісімдесят тисяч цифр дадуть всю інформацію, яку ви хочете».
  Фауст запитав: «Як нам це вирішити?»
  «З калькулятором», — сказав Міддлтон. «На високих нотах другий проміжок — це ля над середнім до. Це 440 циклів. На октаву вище перший обертон, або друга гармоніка, 880 циклів. На октаву нижче 220 циклів. Ми можемо визначити інтервали між ними. Ймовірно, ми отримаємо купу десяткових знаків, що навіть краще. Чим більше цифр, тим більше інформації».
  Фауст кивнув. Нічого в його обличчі. Він дістав із креденції рукопис Моцарта й зіткнув його разом із заплямованою сторінкою в пергаміновому конверті. Затиснув стопку під пахвою і кивнув Начо. Потім він подивився на Камінські та Міддлтон і раптово стрибнув уперед, вирвавши з її руки глок із глушником.
  Він сказав: «Раніше я був не зовсім чесним. Я не брав на роботу Вукашина. Нас обох хтось найняв. З тією ж метою. Боюся, це не зовсім доброзичливо. У нас є рицин, і все, що нам потрібно. Але ми не змогли стабілізувати суміш. Тепер ми можемо, завдяки вашому проникливому розумінню. За що ми вам вдячні. Ми висловимо свою подяку практично — з милосердям. Рівно через десять хвилин, коли я піду в безпеці, Начо вистрелить вам обом у голову. Швидко і безболісно, я обіцяю».
  Рушниця в руці Начо піднялася й стала рівно, твердо, як камінь. Він знову сидів у своєму кріслі, міцно затиснувшись між Міддлтоном і дверима. Камінські ахнув і схопив Міддлтона за руку. Фауст усміхнувся, і його блакитні очі блиснули, і він вийшов.
  
  Десять хвилин. Довго або коротко, залежно від обставин. Десять хвилин у черзі на пошті здаються вічністю. Останні 10 хвилин твого життя здаються мить оком. Начо не поворухнув жодним м’язом. Він був схожий на статую, за винятком того, що дуло його пістолета рухалося, щоб відстежити кожен міліметр, який робили Міддлтон або Камінські, і за винятком того, що приблизно раз на 90 секунд він дивився на годинник.
  Він кинув останній погляд на той момент і підняв рушницю трохи вище. Висота голови, а не кишки. Його палець побілів на спусковому гачку.
  Потім відчинилися двері.
  До кімнати зайшов Джек Перес.
  Начо повернувся до нього. Сказав: "Що..."
  Перес підняв пістолет і вистрілив Начо в обличчя. Без глушника. Шум був катастрофічний. Вони пішли пожежними сходами, дуже поспішаючи.
  
  Десять хвилин потому вони були в закусочній Inner Harbor, і Перес сказав: «То ви, по суті, все йому сказали?»
  Камінські скрушно кивнула головою і сказала: «Так».
  Міддлтон рішуче похитав головою і сказав: «Ні».
  «То що це?» – сказав Перес. "Так або ні?"
  «Ні», — сказав Міддлтон. «Але тільки ненавмисно. Я зробив пару помилок. Мабуть, я не надто прямо думав».
  «Які помилки?»
  «Концертний виступ — це відносно нещодавня конвенція. Як міжнародні часові пояси. Ідея про те, що ля над середнім до має бути налаштована на 440 циклів, виникла ще після появи Моцарта та Шопена. У той час настройки в Європі дуже відрізнялися, і не лише від країни до країни чи час від часу. Висота може бути різною навіть у межах одного міста. Висота звуку органу англійського собору в 1600-х роках могла бути на п’ять півтонів нижчою, ніж звук клавесина в єпископському будинку по сусідству. Варіації можуть бути величезними. Є сопілка 1720 року, яка грає ля вище середнього до з 380 циклами, а органи Баха в Німеччині грали ля з 480 циклами. Літера A на трубі була б літерою F на органах. У нас також є пара камертонів Генделя. Один грає A на 422 циклах, а інший на 409».
  Перес сказав: «Ну що?»
  «Тож розрахунки Фауста, швидше за все, виявляться безглуздими».
  «Якщо?»
  «Якщо він не знайде дійсне базове число для А».
  «Що було б?»
  «Я припускаю, що 428. Правдоподібно для того періоду, і розгадка тут же, у Моцарта. 28-й фортепіанний концерт, на який він так і не потрапив. Повідомлення було приховано в каденції. Якби 28 не мав означати щось сам по собі, вони могли б вписати фальшиву каденцію до будь-якого з перших двадцяти семи справжніх концертів».
  «Фауст зрозуміє це. Коли все інше не допомагає. У нього рукопис Моцарта».
  «Навіть так», — сказав Міддлтон. Він звернувся до Камінскі. «Твій дядько соромився б мене. Загартування я не врахував. Він би. Він був чудовим настроювачем піаніно».
  Перес запитав: «Що, в біса, таке гартування?»
  Міддлтон сказав: «Музика — це не математика. Якщо ви починаєте з A з 440 циклів і рухаєтеся вгору з інтервалами, які підказує математика, ви будете розбиті на октаву. По дорозі вам доведеться штовхати та хитатися. На слух. Ви повинні робити те, що вам підказує ваше вухо, навіть якщо цифри говорять про те, що ви не праві. Бах зрозумів. Це те, про що добре темперований клавір. У нього була своя схема. На його оригінальній титульній сторінці був рукописний малюнок. Століттями вважалося, що це лише прикраса, насправді дудл, але тепер люди думають, що це була схема того, як загартувати клавіатуру, щоб вона звучала ідеально».
  Перес вийняв ручку й швидко порахував на серветці. «То що ти кажеш? Якщо A дорівнює 440, то B не 495?»
  «Не зовсім так, ні».
  «Так що це?»
  «493, можливо».
  «Хто б знав? Настроювач піаніно?»
  «Настроювач піаніно відчув би це. Він би цього не знав».
  «То як ці нацистські хіміки закодували це?»
  «З добре налаштованим піаніно, мікрофоном і осцилографом».
  «Це єдиний спосіб?»
  "Не зараз. Тепер це набагато простіше. Ви можете відправитися в Radio Shack і купити цифрову клавіатуру та MIDI-інтерфейс. Ви можете настроїти клавіатуру до A дорівнює 428, грати в гами та читати цифри прямо зі світлодіодного вікна».
  Перес кивнув.
  І сів назад.
  І посміхнувся.
  
  
  16
  ДЖЕФФІ ДІВЕР
  
  
  
  
  « Немає приводів». Еммет Калмбах і Дік Чемберс керували обшуком номеру в Харбор-Корт, який Фауст орендував під вигаданим іменем. Природно, Міддлтон кисло подумав, тримаючи мобільний телефон біля вуха; чоловік був майстром замести сліди.
  "Нічого?" — спитав він, хитаючи головою до Феліції Камінські та Джека Переса, які сиділи навпроти нього в їдальні.
  «Ні. Ми обстежили все, — сказав Калмбах. «І обшукали тіло Вукашина. І якась сволота з дивним татуюванням. Ім'я Стефан Анджей. Ох, і той мексиканець, який твій зять вивіз. Але жодної чортової підказки, куди міг подітися Фауст».
  «Бінокль, про який нам розповідала Феліція?» Камінські пояснив про гру Начо у шпигун у вікно та фрагменти розмови, пов’язані з доставкою та технічною інформацією. «Вони зосередилися на складі навпроти, але він був порожній».
  «Тож він узяв хімікати в іншому місці».
  «А ми й гадки не маємо, де», — пробурмотів агент ФБР. «Ми продовжимо шукати. Я повернуся до тебе, Гаррі».
  Лінія обірвалася.
  «Не пощастило», — пробурмотів Міддлтон. Він сьорбнув кави й допив цукерку. Він сказав собі, що це заради енергії; Насправді, він найбільше потребував комфорту від шоколаду. «Принаймні я дав Фаусту неправильну інформацію про код у музиці. Він може зайти так далеко лише з газом».
  «Але шляхом проб і помилок, — запитав Камінські, — він чи зможе він знайти правильну формулу?»
  «Так, він міг. І багато людей помре — і смерті будуть справді неприємними».
  Якусь мить вони сиділи мовчки, а потім він глянув на Переса. «Ви виглядали досить комфортно з цією Береттою». Як це було з Кольтом, коли він знищив Елеану Соберскі.
  Його зять засміявся. «Я тримався подалі від сімейного бізнесу в Лозеяні. «Але це не означає, що я не знав про сімейний бізнес». Стримана усмішка. «Але ви це знаєте, правда?»
  Міддлтон знизав плечима. «Я перевірив вас, звичайно. Ти одружувався з моєю дочкою. . . Якби у твоїй шафі була частка бруду, Чарлі зараз не мав би імені через дефіс».
  «Я поважаю турботу про родичів, Гаррі. Я буду так само зі своїм . . . Його голос згас, і він подивився вниз, думаючи, звісно, про дитину, яку вони майже народили. Міддлтон торкнулася його руки, стиснула.
  Камінські запитав: «Мій дядько знав вас як музикознавця, уно професора. Але ви набагато більше, ніж це, чи не так?»
  "Так. Ну, я був. Я працював на армію і уряд. Потім у мене була група, яка вистежувала військових злочинців».
  — Як чоловік, який убив мого дядька?
  "Так."
  «Ви сказали «мав». Що сталося?"
  «Група розпалася».
  «Чому?» — запитав Перес.
  Міддлтон вирішив поділитися з ними історією. «В Африці стався інцидент. Ми вчотирьох вистежили військового командира в Дарфурі. Він крав у місцевих ліки від СНІДу та продавав дітей у солдати. Ми зробили екстраординарну передачу — заманили його в міжнародні води і збиралися повернути до Гааги на суд. Тоді наші головні свідки проти нього випадково загинули під час пожежі. Вони були в безпечному будинку. Двері були зачинені і згоріло. З більшістю з них були сім’ї. Загинуло двадцять дітей. Без свідків не було суду. Нам довелося його відпустити. Я збирався повернутися в Дарфур і подати проти нього справу за пожежу, але Вел — Валентин Брокко — програв її. Він чув, як чоловік усміхався про те, як він нас побив. Вел витягнув його назад і вистрелив йому в голову.
  «Після цього я не міг продовжувати. Я розпустив групу. Ви повинні грати за правилами. Якщо ви цього не зробите, їхня сторона виграє. Ми нічим не кращі за них».
  «Схоже, це вас дуже турбувало», — сказав Камінські.
  «Вони були моїми друзями. Це було важко».
  І один із них був набагато більше, ніж просто друг. Але це була частина історії, якою Міддлтон не поділився.
  Його телефон пропищав. Він глянув на екран і прочитав довге SMS-повідомлення. «Говоріть про диявола. . . Це Леспас і Нора, — пояснив він. «Це цікаво. . . Вони розмовляли з одним із наших старих контактів. Він дізнався, що обладнання, яке можна використовувати для створення систем доставки біологічної зброї, було відправлено на фабрику в центрі Балтімора вчора». Він підняв очі. «У мене є адреса. Думаю, я піду перевірити це». Він сказав Пересу: «Ти відведи Феліцію в безпечне місце і...»
  Чоловік похитав головою. «Я йду з тобою».
  «Це не твоя боротьба, Джеку».
  «Це терористи. Це боротьба кожного. Я з тобою."
  «Ти впевнений у цьому?»
  «Ти нікуди без мене не підеш».
  Міддлтон ніжно кивнув йому. Потім він непомітно витягнув з-за пояса свій службовий Глок і, тримаючи рушницю під столом, перевірив набої. «Мені не вистачає кількох раундів. Дай мені побачити твою Беретту».
  Перес підсунув йому зброю, щоб не було видно.
  Міддлтон переглянув кліп. «У вас дванадцять і один в ямі. Я збираюся позичити три чи чотири».
  «Ах, ти не повинен мені повертати гроші», — сказав його зять із похмурим обличчям. Потім посміхнувся. «Натомість віддайте їх Фаусту».
  Міддлтон засміявся.
  Вони вийшли з забігайлівки й провели Камінські до готелю, що був вище по вулиці. Міддлтон дав їй трохи грошей і сказав їй зареєструватися та триматися подалі від очей, доки вони не подзвонять.
  — Я хочу піти, — запротестувала вона.
  «Ні, Феліція».
  «Мій дядько помер через цього чоловіка».
  Він посміхнувся їй. «Це не ваша робота. Залиште це експертам».
  Вона неохоче кивнула й повернулася до холу готелю.
  Міддлтон сів на водійське сидіння автомобіля Переса, і чоловіки разом помчали вулицями, які ставали дедалі грубішими, оскільки бруківка виднілася крізь зношений асфальт.
  Він сказав: «Доставка була на Вест-Еллікотт-стріт, 4,38. Це приблизно миля звідси». Потім Міддлтон глянув праворуч. Перес хитав головою, усміхаючись.
  Панотець з цікавістю примружився. "Що?"
  «Смішно. Ти і твої друзі».
  "ВООЗ? Леспас і Нора?»
  «Так».
  "Як щодо них?"
  Голос тепер був різким із сарказмом. «Маєш бути таким довбаним хорошим у своїй роботі. І ось ти тут, женешся за лідером бомжа».
  «Про що ти говориш?»
  Беретта з'явилася швидко. Міддлтон здригнувся, коли відчув дуло на своїй шиї. Його зять взяв Glock, кинув його в кузов разом із мобільним телефоном Міддлтона. Тоді він розстебнув тестя, але залишився причепленим.
  "Що відбувається?" Міддлтон ахнув.
  «Система подачі газу була відправлена у Вірджинію, а не в Балтімор. Ми під'їхали. Що б не було на Еллікотт-стріт, це не має до нас жодного стосунку».
  "Нас?" — прошепотів Міддлтон. — Ти з ними, Джеку?
  «Боюсь, тату. Тут поверніть праворуч. Прямуйте до набережної».
  «Але...»
  Чорний автомат штовхає вухо Міддлтона. «Зараз».
  Він зробив, як йому сказали, дотримуючись вказівок до безлюдного пірсу, заставленого старими складами. Перес наказав йому зупинитися. Пістолет не похитувався, він вивів Міддлтона з машини й штовхнув його через старі двері.
  Фауст підвів очі, наче вони були гостями саме вчасно на вечірку. У комбінезоні, у товстих рукавичках, він стояв біля захаращеного робочого столу, заваленого інструментами, трубками та електронними чи комп’ютерними деталями. Поруч знаходився піддон з бензобаками . Їх було близько 50-ти. На них шістьма мовами було надруковано «Небезпека — біологічна небезпека».
  Фауст швидко оцінив Міддлтона. «Обшукати його».
  "Я вже-"
  «Обшукати його».
  Перес погладив його. «Чисто».
  Міддлтон похитав головою. «Я не розумію. . . Джек застрелив Начо».
  Фауст скривився. «Нам довелося пожертвувати жирним маленьким уколом, щоб ви повірили містеру Пересу і дали нам справжній музичний код. Я сумнівався, що ти будеш зі мною чесним там».
  «Ні, — підтвердив Перес. «Він стверджував, що не мислив ясно. Але я впевнений, що він брехав. Він розповів мені, як це працює». Він пояснив, що сказав Міддлтон про регулювання висоти ля та використання простого електронного пристрою для декодування формули.
  Фауст кивав. «Не думав про це. Звичайно."
  Міддлтон сказав: «Тож частиною плану було те, що Джек прийшов нам на допомогу в Харбор-Корт».
  "Доволі багато."
  "Що, чорт візьми, відбувається?"
  «Я просто бізнесмен, полковнику. Світ тероризму зараз інший. Забагато списків спостереження, забагато стеження, забагато комп’ютерів. Ви повинні аутсорсувати. Мене взяли на роботу люди патріоти, ідеалісти, які захищають свою культуру».
  «Так ви описуєте етнічну чистку?»
  Фауст спохмурнів. «Захист їх від нечистоти – ось як вони це описують. Ви втручалися в їхню країну. Ти за це заплатиш. Сто тисяч людей будуть платити».
  — А ти, Джеку? — огризнувся Міддлтон.
  Юнак похмуро засміявся. «У мене є свої ідеали. Але вони мають коми та десяткову кому. Я заробляю десять мільйонів, щоб стежити за тобою і допомагати їм. Так, я навчався на юридичному факультеті й покинув сімейний бізнес. . . І це була найгірша помилка в моєму житті. Стає законним? Фігня». Він зневажливо глянув на тестя. «Погляньте на себе, містере Гаррі Міддлтон. . . Зірка військової розвідки, музичний геній. . . Фауст водив вас по всьому світу, наче тримав вас на повідку».
  — Джеку, у нас немає часу, — сказав Фауст. «Я спробую змінити формулу. Якщо це спрацює і він нам більше не потрібен, ви можете подбати про нього».
  Міддлтон сказав: «Джек, ти готовий убити стільки людей?»
  «Я пожертвую частину з десяти мільйонів у фонд допомоги. . . ” Посмішка. "Чи ні."
  Потім він перестав говорити. Кивнув головою.
  Фауст теж дивився вгору.
  — Гелікоптер, — пробурмотів молодий чоловік.
  Але Фауст виплюнув: «Ні, це два. Почекай, три».
  Фауст підбіг до вікна. "Це пастка. Поліція. Солдати». Він зиркнув на Джека. «Ти привів їх сюди!»
  «Ні, я зробив те, про що ми домовилися».
  Міддлтон чув здалеку дизелі джипів і транспортних засобів, які швидко наближалися. З висоти світилися прожектори.
  Фауст ляснув рукою по кнопці на стіні. Склад поринув у темряву. Міддлтон кинувся до Фауста, але побачив, як незрозуміла фігура чоловіка побігла до кутка складу, відчинила люк і зникла. Через кілька секунд запрацював двигун моторного човна.
  пекло! — подумав Міддлтон. Він увімкнув вимикач. Він побіг до люка. Спробував, але Фауст замкнув його знизу.
  Спітнілий, несамовитий, Перес направив свій пістолет на Міддлтона. «Гаррі, не рухайся. Ти мій квиток звідси».
  Міддлтон проігнорував його і рушив до вхідних дверей складу.
  «Гаррі!» Перес поцілив у голову Міддлтона. «Я не кажу тобі знову!»
  Їх погляди зустрілися. Перес натиснув на курок.
  Натисніть.
  Міддлтон витяг з кишені жменю куль. Він показав їх. Коли вдавав, що взяв лише три-чотири кулі з обойми в їдальні, він взяв їх усі — і ту, що була в патроннику, також.
  Його очі свердлили в очі молодшого. «Те текстове повідомлення, яке я отримав раніше? Це було не від Нори та Леспасса. Це було від Чарлі. 'Зелений Ліхтар.' Це наш код для надзвичайної ситуації. І вона написала мені смс, від кого мені загрожує небезпека. Ти, Джек. Я знав, що ти приведеш мене до Фауста. Тож я надіслав смс-повідомлення Леспассу й Норі й сказав їм слідувати за мною з кафе».
  Міддлтон стрибнув уперед і вдарив кулаком у щелепу Переса, а потім легко відкрутив автомат. Він кинув набій у патронник, замкнув затвор, поцілив у зятя.
  «Гаррі, ти не розумієш. Я просто прикидався. Підігруємо, щоб дізнатися, хто був залучений. Я патріот».
  "Немає. Ти зрадник, який хотів убити сто тисяч громадян. . . Його повіки опустилися. «Сто тисяч один».
  «Один?»
  «Мій онук. Чарлі сказав мені, що ти зробив. Як ти міг зробити щось подібне? як?»
  Плечі Переса опустилися. Він подивився вниз і відмовився від удавання брехні. «Дитина не відповідала моєму новому способу життя».
  — І Чарлі теж ні, чи не так? Тож після втрати дитини моя дочка була, що? Збирається вбити себе з відчаю?»
  Він не відповів. Йому не потрібно було. Міддлтон схопив його за комір, змусив тремтячого впасти на коліна, торкнувся його лоба дулом. Він відчув тиск на його вказівний палець.
  Цей чоловік убив вашого онука, збирався вбити вашу дочку. Ми знаходимося в розпалі, він напав на вас. . .
  Нікому не буде цікаво, якщо ви його виведете.
  Тепер зроби це! Перш ніж хтось зайде.
  Перес примружився, закриваючи свої жалюгідні очі. «Будь ласка, Гаррі. Будь ласка».
  Зелена сорочка, зелена сорочка, зелена сорочка. . .
  Міддлтон опустив пістолет. Він штовхнув Переса животом на підлогу. Двері розчахнулися. Дюжина солдатів і чоловіків у куртках ФБР увійшли до кімнати. Агенти одягли Переса в наручники, коли блок стримування біологічної зброї, схожий на астронавтів у захисному спорядженні, попрямував прямо до газових баків і обладнання на робочому столі, очищаючи їх датчиками. Через кілька хвилин один із них оголосив: «Ще нічого не змішано. Небезпеки немає».
  До кімнати зайшов посивілий чоловік у формі з майорськими нашивками. Обличчя майора Стенлі Дженкінса було похмурим.
  О ні . . . Міддлтон зробив висновок, про що щойно дізнався чоловік.
  «Полковник, вибачте. Він утік».
  Міддлтон зітхнув.
  Ну, принаймні, вони забезпечили нервово-паралітичний газ. Місто було безпечним.
  І Фауст став би об’єктом одного з наймасовіших розшуків в історії США. Вони б його знайшли. Міддлтон переконався б у цьому.
  
  Через півгодини Джек Перес був у затриманні, а Міддлтон був на вулиці з Теслою, Леспассом і Дженкінсом — його колишнім колегою по армії. Під'їхав автомобіль. Без маркування. Невже федерали думали, що люди так не розпізнають колеса? Напис «Ми служимо та захищаємо» міг бути виділений жирним шрифтом збоку.
  Двоє чоловіків вилізли. Одним був Дік Чемберс, співробітник внутрішньої безпеки, а іншим помічник директора ФБР Калмбах.
  «Еммет».
  — Полковнику, я...
  — перебив Чемберс. «Я не знаю, що сказати, Гаррі. Ваша країна має перед вами величезний борг. Ви врятували тисячі життів».
  Міддлтон сподівався, що Калмбах звик до того, що його зневажають. Спіткнувшись і впустивши Вукашина та його хлопців у країну, Чемберс збирався доїти перемогу за все, що міг.
  Він додав: «Ми маємо провести з вами дебрифінг. Ми б хотіли..."
  «Ні», — твердо сказав Міддлтон. «Тепер я маю піти побачити свою дочку».
  «Але, полковнику, я маю поговорити з директором і Білим домом».
  Але все, з ким Чемберс розмовляв у цей момент, це спина Гаррі Міддлтона.
  
  Їй було б добре.
  Принаймні фізично. Психічні страждання від втрати дитини та зради чоловіка брали своє, і Міддлтон відвіз її до будинку біля озера.
  Вони проводили багато часу перед телевізором, дивлячись новини. Як він і передбачав, Дік Чемберс та інші чиновники з внутрішньої безпеки взяли на себе найбільшу заслугу в тому, щоб зупинити атаку з використанням нервово-паралітичних газів і знайти терористів, які прослизнули в країну — «завдяки надзвичайно добре оформленим підробленим документам», він багатозначно додав. ФБР було вказано у виносці.
  Гаррі Міддлтон не згадувався взагалі.
  Саме так, звичайно, і працювала ця гра.
  Розслідування справи показало, що Фауст відповідав за змову з метою помститися Америці за миротворчу операцію. Ругова працював на нього, але втомився від тюрми і збирався підкупити його викраденим награбованим для підтримки терористів.
  Тому його усунув Вукашин. Стефан Анджей, татуйований чоловік, який убив Вела Брокко, був, ймовірно, зрадником і його вбили саме з цієї причини — і через свою некомпетентність.
  Полювання на Фауста продовжувалося шаленим темпом, і кілька слідів почали виявлятися. Він все ще мав деякі невраховані м’ячі в країні, і записи з передплаченого мобільного, на який Перес часто дзвонив, імовірно, Фауста, показали, що він робив неодноразові дзвінки до телефонів-автоматів у певному районі округу Колумбія, де, очевидно, жили його когорти. Негайно було встановлено спостереження та електронне спостереження.
  Але Міддлтон, принаймні на даний момент, не була частиною полювання. Його більше цікавило одужання дочки.
  А також у відновленні зв’язку з Норою Теслою та Жаном-Марком Леспассом.
  Він запросив їх на кілька днів до будинку біля озера. Він не був упевнений, що вони з’являться, але вони з’явилися. Здавалося, що його донька пробачила Теслу те, що, як вона вважала, розставання матері та батька, хоча вона також чітко зрозуміла, що розлучення було неминучим задовго до того, як Нора Тесла з’явилася на сцені.
  Але назрівали інші проблеми, і спочатку розмови між ними були поверхневими. Нарешті виникла тема минулого, як це часто буває, і вони порушили тему дарфурського воєначальника, убитого Брокко, і розпаду волонтерів через цей інцидент.
  Ні від кого не було поступок і вибачень, але не було й захисту, і завдяки чудесам плину часу — і дружбі, що випливає із спільної мети — інцидент нарешті був покладений на край.
  Тесла і Міддлтон провели деякий час разом, багато розмовляючи про малозначущі речі. Вони довго гуляли і опинилися на мисі з видом на сусіднє озеро. Сімейство оленів вискочило з кущів і помчало геть. Злякавшись, вона схопила його руку — і цього разу не прибрала.
  Невдовзі після того, як було знайдено нервово-паралітичний газ, Міддлтон зателефонував. Ейб Новаковський, який зараз перебуває під арештом у Римі, уклав угоду з прокурорами США, Польщі та Італії. В обмін на пом'якшення терміну він би від чогось відмовився.
  Щось надзвичайне, як виявилося.
  Вночі до будинку біля озера Міддлтона прибув пакет. Він відкрив її і наступні два дні провів у своєму кабінеті.
  «Чертове чорт», — було його офіційне оголошення, і першою людиною, про яку він сказав, була не його дочка, Нора Тесла чи Дж. М. Леспасс, а Феліція Камінські, яка особисто прийшла до нього додому, реагуючи на цю новину.
  Він показав те, що лежало на Steinway, у своєму кабінеті.
  «І це не фейк?»
  — Ні, — прошепотіла Міддлтон. "Це реально. Немає сумнівів».
  В оплату за свої послуги Фаусту Новаковський отримав те, що Міддлтон зараз засвідчив: справжній рукопис Шопена, про який раніше не чули, очевидно, частину скарбниці, розкопаної Руговою в церкві Святої Софії.
  Це була соната без назви для фортепіано з камерним оркестром.
  Дивовижна знахідка для любителів музики з усього світу.
  Крім того, Міддлтон була потішена, дізнавшись про це. Чиновники внутрішньої безпеки підхопили цю новину і, ще більше покращивши імідж федералів після перемоги над нервово-паралітичним газом, наполягали на гала-світовій прем’єрі твору в концертному залі Джеймса Медісона у Вашингтоні, округ Колумбія, Міддлтон особисто зателефонував Діку Чемберсу й наполіг щоб Феліція Камінські була головною солісткою. Він без вагань погодився, сказавши: «Я тобі у боргу, Гаррі». Скрипка, звичайно, була її основним інструментом, але, як вона пожартувала своєю англійською з легким акцентом, «Я теж знаю, як їздити по слоновій кістці».
  Міддлтон засміявся. Тоді вона стала серйозною і додала: «Це честь, про яку музикант тільки мріє». Вона обняла його. «І я присвятю свій виступ пам'яті свого дядька».
  На захід приїдуть Нора Тесла, Леспасс і Шарлотта, а також значна частина культурної та політичної еліти Вашингтона.
  
  За кілька днів до концерту Чарлі Міддлтон знайшла свого батька в кабінеті біля озера пізно ввечері.
  «Привіт, тату. Що ти задумав?»
  Тато? Минули роки, відколи вона вживала це слово. Це звучало дивно.
  «Просто дивлюсь на Шопена. Як справи, люба?»
  «Поправляюся. Крок за кроком."
  Вона сіла біля нього. Він поцілував її в голову. Вона відпила його вина. “Смачно.” Те, що він говорив їй після того, як покуштував її молока за сніданком, дуже давно, щоб змусити її випити напій.
  «Це дивовижно, чи не так?» — запитала вона, переглядаючи рукопис.
  «Якщо подумати, що Фредерік Шопен насправді тримав ці аркуші. А подивіться, ця каракулі. Він пробував ручку? Він на щось відволікся? Це був початок записки для нього самого?»
  Її очі дивилися у вікно на чорне простирадло, яке було тихим озером. Вона тихенько плакала. Вона прошепотіла: «Чи стає колись краще».
  «Звичайно, так. Ваше життя знову повернеться в нормальне русло».
  І Гарольд Міддлтон подумав: так, стає краще. Завжди так. Але смуток і жах ніколи не зникають повністю.
  Зелена сорочка. . . Зелена сорочка. . .
  І раптова думка прийшла до Гаррі Міддлтона. Він думав, чи використав він вбивство Брокко дарфурського полководця як привід — щоб відступити від боротьби, для якої, як він раніше вірив, був народжений. Він не міг врятувати всіх, тому припинив спроби врятувати когось і пішов у світ музики.
  "Я йду спати. Люблю тебе, тату».
  «Ніч, крихітко».
  Коли вона пішла, Міддлтон сьорбнув вина й знову розглянув Шопена, згадуючи дивну іронію. Це був твір мистецтва, написаний у той час, коли музика створювалася здебільшого для слави Бога, і все ж цей твір, на який він дивився, був частиною жахливої змови з метою вбивства тисяч виключно з мотивів релігійної помсти.
  Іноді світ був просто божевільним, підсумував Гаррі Міддлтон.
  
  
  17
  ДЖЕФФІ ДІВЕР
  Чоловіки закінчили роботу опівночі. "Я виснажений. Ми закінчили?» Мова була сербохорватська.
  Другий чоловік теж був втомлений, але нічого не сказав і неспокійно подивився на третього, його обличчя було темне, чорне волосся було довгим і зачесаним назад.
  Чоловік, який наглядав за їхньою роботою, — Фауст, — м’яким голосом сказав їм, що так, можна йти. Говорив англійською.
  Коли вони пішли, він пройшов підвалом, використовуючи ліхтарик, щоб перевірити, чим вони займалися останні чотири години: протягнув дводюймовий шланг — він був напрочуд важкий, хто б міг подумати? — через доступні тунелі з трьох будівлі подалі. Копітко, використовуючи безшумні ручні насоси, вони наповнили гумові міхури бензином, загалом близько 900 галонів рідини. Далі вони розмістили баки з пропаном і детонатори між камерами і, що найважче з усіх, підлаштували електроніку.
  Перебуваючи на самоті в підвалі концертної зали Джеймса Медісона, Фауст провів остаточну діагностичну перевірку системи. Все було в порядку. Він дозволив собі пофантазувати про те, що станеться сьогодні ввечері. Під час виконання адажіо під час світової прем’єри нещодавно відкритої сонати Шопена унікальна комбінація нот вислизнула з мікрофона над фортепіано соліста та була електронно переведена в числові значення. Комп’ютерний контролер розпізнає їх як команду маленьким двигунам, які відкривають баки з пропаном. Потім через кілька хвилин, коли партитура переходила в живий рух, інша комбінація нот запускала детонатори. Пропан спалахнув, розплавив сечові міхури й миттєво перетворив зал для концертів на крематорій.
  Ця складна система була необхідна, оскільки радіо, мікрохвильові печі та глушники для мобільних телефонів використовувалися в громадських місцях, які піклувалися про безпеку. Пристрої дистанційного керування були марними. А прилади синхронізації можуть бути підхоплені надчутливими мікрофонами.
  За іронією долі, детонатором стала сама Феліція Камінські.
  Тепер Фауст сховав міхури, резервуари та дроти за ящиками. Він був задоволений планом. Міддлтон і уряд схопилися на манускрипт, запропонований Новаковським. І було зрозуміло, що вони повірили всій шараді, всій неправдивій інформації, яку Фауст передав Джеку Пересу та Феліції Камінські — код на перших сторінках рукопису, атака нервово-паралітичним газом, бінокль у суді Харбор, спрямований на склад, таємничий розмова про поставки та хімічні формули, тортури татуйованого чоловіка в шафі. . .
  Оборона його ворога була зруйнована. Він придумав влучну метафору: вони вважали, що концерт закінчився; вони ніколи не підозрювали, що він влаштував вражаюче, несподіване крещендо.
  Тепер Фауст вислизнув із підвалу, стурбований уявленням, як Феліція Камінські вмирає у пожежі. Він, звісно, не хвилювався про самих молодих жінок. Він був стурбований тим, що, якщо вона використає для виконання оригінальну партитуру, рукопис буде знищено.
  Зрештою, це легко коштувало мільйони доларів.
  
  Натовп почав збиратися надворі рано, черга простягалася далеко за будівельний майданчик поруч із залом Джеймса Медісона. Багато було людей без квитків, сподіваючись на скальперів. Але це була світова прем’єра «Шопена», а не «Червоношкірі» перед сезоном, тому квитків не було.
  Гарольд Міддлтон коротко відвідав Камінські за лаштунками, побажав їй успіху, а потім приєднався до своїх гостей у фойє: Леонори Тесли, Дж. М. Леспасса та його доньки Чарлі.
  Він привітався з деякими професорами музики з Джорджтауна та Джорджем Мейсоном, а також кількома співробітниками Міністерства оборони та Міністерства юстиції зі свого минулого життя. Еммет Калмбах підійшов і потис йому руку. «Де Дік?» запитав він.
  Міддлтон розсміявся і вказав на главу внутрішньої безпеки. «Віддав свій квиток своєму босові».
  Співробітник ФБР сказав: «Принаймні я ціную культуру».
  — Ти коли-небудь чув Шопена, Еммет?
  «Звичайно».
  «Що він написав?»
  "Та річ."
  "Справа?"
  «Знаєте, знаменитий».
  Міддлтон усміхнувся, коли Калмбах змінив тему.
  Світло у вестибюлі пригасли, і вони увійшли до залу, знайшли свої місця.
  «Гаррі, розслабся», — почув Міддлтон слова дочки. «Ти виглядаєш так, наче ти виступаєш».
  Він усміхнувся, зауваживши, як вона до нього зверталася. Відсутність ласки його анітрохи не засмутила; це був знак, що вона одужує.
  Але щодо розслаблення: ну, цього не сталося. Це мав бути важливий вечір. Його аж розпирало від збудження.
  Під шалені оплески диригент вийшов на сцену. Потім він підняв руку вправо, і дев’ятнадцятирічна Феліція Камінські в чорній сукні вийшла на сцену, виглядаючи впевнено, як професіонал. Вона посміхнулася, вклонилася й крадькома глянула на Гарольда Міддлтона. Він повірив, що вона підморгнула. Вона сіла за клавіатуру.
  Диригент зайняв своє місце біля трибуни. Він підняв естафету.
  
  «Дік, тут щось цікаве».
  Чемберс був у своєму офісі в Департаменті внутрішньої безпеки, працюючи допізна. Він думав про концерт і цікавився, чи вдячний його бос за те, що він отримав квиток. Він підняв очі.
  «Можливо, захочеться поговорити з цим хлопцем», — сказав його прямий помічник.
  Телефонував працівник ресторану біля концертного залу Джеймса Медісона. Коли він рано вранці йшов з роботи, він пояснив, що побачив чоловіка, який вийшов через бічні двері коридору. Недалеко від місця події він сів у автомобіль. Подумавши, що це виглядає підозріло — зал був зачинений цілий день — він сфотографував машину та номерний знак мобільним телефоном. Раніше він хотів викликати поліцію, але забув про це. Він щойно зателефонував у поліцію округу Колумбія, і його направили до внутрішньої безпеки, оскільки на концерті мали бути присутні високопоставлені урядовці.
  «Нині, — сказав працівник ресторану, — мало що знаєш — терористи і все таке».
  Чемберс сказав: «Нам краще слідкувати за цим. Де ти?"
  Він щойно пішов з роботи, пояснив чоловік. Він дав адресу ресторану. Він був закритий, тому Чемберс сказав йому почекати в парку неподалік від цього місця. Незабаром у нього будуть агенти.
  «І дякую вам, сер. Такі громадяни, як ви, роблять цю країну такою, якою вона є».
  
  На сцені концертного залу Феліція Камінські грала так, як ніколи в житті не грала. Її спонукало не те, що це її перша поява в якості солістки на світовій прем’єрі, а сама музика. Це було п'янке.
  Музиканти знайомляться з творами зі свого репертуару так само, як чоловік і дружина з роками стають комфортно близькими. Але є щось у зустрічі, а потім у виконанні нової роботи, яка нагадує початок любовних стосунків.
  Пристрасний, хвилюючий, надзвичайно захоплюючий. Решта світу перестає існувати.
  Тепер вона повністю занурилася в музику, не помічаючи тисячі людей у залі, світла, поважних гостей та інших членів камерного оркестру навколо неї.
  Лише одне трохи втрутилося.
  Слабкий запах диму.
  Але потім вона натрапила на хитрий уривок у Шопенові і, сильно зосередившись, втратила будь-яке усвідомлення запаху.
  
  Темний седан швидко зупинився біля маленького парку на північному заході округу Колумбія, де на лавці в парку сидів чоловік середнього віку в забрудненому їжею комбінезоні, озираючись, як нервова пташка.
  Він здригнувся, коли машина зупинилася, і лише після того, як помітив табличку Офіційне державне використання та літери збоку, DHS, піднявся. Він підійшов до чоловіка, який вийшов з машини.
  «Я Джо. Із закусочної, — сказав він. "Я дзвонив."
  «Я Дік Чемберс». Вони потисли один одному руки.
  «Будь ласка, сер», — сказав робітник. Він підняв мобільний телефон. «У мене є фото номерного знака. Це важко читати, але я впевнений, що у вас є комп’ютери, які можуть зробити це, знаєте, зрозумілішим».
  «Так, наш технічний відділ може творити чудеса».
  З машини виліз чоловік. Він подзвонив: «Діку, щойно почув репортаж CNN по радіо! Пожежа в концертній залі. Виглядає великим. Справді великий!»
  Дік Чемберс усміхнувся, а потім повернувся до чоловіка, який щойно крикнув йому з машини.
  Це був Фауст. Його двоє бандитів вийшли з задньої частини автомобіля та приєдналися до нього.
  «Ось, це той чоловік, якого я бачив», — вигукнув схвильований працівник ресторану. «Ви його затримали!»
  Але потім похитав головою, побачивши, що руки Фауста не сковані в наручники. "Ні-ні-ні." Він впустив мобільний телефон, витріщившись на Чемберса. «Ви є його частиною! Я мертвий!"
  «Так, майже так, — подумав працівник Служби внутрішньої безпеки.
  Чемберс запитав Фауста: «Що відбувається в залі?»
  «Це лише попередні звіти. Ніхто нічого не бачить. Вулиці заповнені димом. Скрізь пожежні машини».
  «Сочний зал! Ви його підірвали?»
  Працівниці ресторану він розчавив під каблуком мобільний телефон. «Я боюся, що ти опинився не в тому місці в не той час». Потім він глянув на Фауста, який дістав пістолет із глушником і почав цілитися ним у робітника.
  «Будь ласка, сер. Немає!"
  Саме тоді спалахнули прожектори, зафіксувавши Чемберса, Фауста та інших у пекучому сяйві.
  Працівник ресторану впав на траву й помчав геть, коли гучномовець пролунав: «Це Еммет Калмбах, Чемберс. У нас є снайпери, і вони мають зелене світло, щоб стріляти. На землі. Всі ви."
  Працівник DHS вражено кліпав очима, але вагався лише мить. Він був у цьому бізнесі довгий час. До смерті йому залишалося чотири фунти спускового гачка, і він це знав. Він скривився, опустився на живіт і витягнув ноги й руки. Двоє бандитів зробили те саме.
  Фауст, однак, вагався, пістолет повільно хитався в його руці.
  «Ти зараз на землю!»
  Але, безсумнівно, Фауст знав, що на нього чекає — допит, засудження і або довічне ув’язнення, або смертельна голка, — і вибрав відчай над мудрістю. Він вистрілив у бік прожекторів, потім розвернувся й почав мчати.
  Худорлявий чоловік, який намагався втекти від наслідків своїх дій, отримав шість футів, перш ніж снайпери назавжди завершили його кар’єру.
  
  Гаррі Міддлтон підійшов до світла, встановленого командою ФБР у Вашингтоні.
  Він глянув на тіло Фауста, а потім потиснув руку чоловікові, який був їхньою таємною приманкою — тому, хто вдав, ніби бачив, як Фауст непомітно втік із залу для концертів.
  «Йозеф. ти в порядку?»
  «Ага, так», — сказав Падло. Подряпина на моїй долоні під прикриттям. Не гірше цього».
  Польський інспектор знімав уніформу працівника ресторану, яку він одягнув для демонтажу. Він прилетів того ранку. Це правда, що отримати повноваження для іноземного юриста, щоб приїхати в Америку, було важко, але для таких людей, як Гарольд Міддлтон і його анонімні керівники, бюрократії не існувало.
  Падло дізнався, що Фауст зіграв важливу роль у смерті його коханця М. Т. Конноллі, і зателефонував Гаррі Міддлтону, наполягаючи на тому, щоб той прийшов допомогти знайти Фауста та його співзмовників. Міддлтон сказав, що ніяких злочинців до Польщі не буде видано, але Падло був готовий надати американцям докази щодо вбивств у Єдинаках, які могли б допомогти в будь-якому судовому переслідуванні тут.
  Міддлтон приєднався до Калмбаха і в оточенні двох агентів ФБР начепив наручники Діка Чемберса, який пильно дивився на полковника.
  «Але . . . Вогонь. Ти був . . . Його голос згас.
  «Має померти? Разом з тисячею інших невинних людей? Що ж, команда знешкодила бомбу сьогодні вдень, викачала газ. Але нам потрібно було виграти трохи часу, поки ми налагодимо це завдання. Якщо вогню не було взагалі, я боявся, що ти можеш запанікувати й загородити. Тому ми розвели контрольоване багаття на будівництві поруч із залом. Без пошкоджень, але багато диму. Досить, щоб ми отримали кілька неоднозначних екстрених новин.
  «Ой, якщо вам цікаво, то концерт відбувся за планом. Твір Шопена, до речі, був непоганий. . . Я б поставив йому мінус. Я впевнений, що вашому босові це сподобалося. Цікаво, що ти віддав йому свій квиток, знаючи, що він загине у вогні. Треба було бачити його обличчя, коли я сказав йому, що ви відповідальні».
  Чемберс знав, що йому слід просто замовкнути. Але він не втримався. Він запитав: «Як ти знав?»
  «Ну, ця історія про те, що Фауст був натхненником? Фігня. Я не могла в це повірити. Він був занадто зарозумілим і імпульсивним. У мене було відчуття, що за цим стоїть хтось інший. Але хто? Я доручив деяким колегам провести комп’ютерну кореляцію подорожей до Польщі та Італії за останні кілька місяців, пов’язану з будь-якими зв’язками в тій частині округу Колумбія, де Фауст дзвонив на таксофони. З’явилися якісь дипломати, якісь бізнесмени. А ви, хто працював на агентство, яке цитує, випадково пустили Вукашина в країну. Я дізнався, що ви дзвонили Новаковському до в'язниці за день до того, як він запропонував відмовитися від рукопису Шопена.
  «Ви були підозрюваним номер один. Але нам потрібно було переконатися. І ми повинні були змити Фауста. Тож ми поставили вам фальшивого свідка як приманку. Йозефа Падло, якого ви ніколи не бачили».
  "Це смішно. Ви не знаєте, про що говорите».
  «Так, я знаю. Дік. Щойно мені зателефонували з Польщі щодо першого рукопису Шопена, я запідозрився і подзвонив. Розвіддані північноєвропейських країн свідчать про можливу терористичну діяльність з Польщі та Риму. Музика може мати до цього щось спільне. Тож я пішов, щоб подивитися, що відбувається. Слід привів до можливої атаки з використанням нервово-паралітичних газів у Балтіморі. Ми отримали хімікати, і це було схоже на кінець історії, за винятком пошуку Фауста.
  «Але минулої ночі мені довелося подумати про речі. Атака з помсти за наше втручання на Балканах? Ні, етнічні чистки стосувалися політики та землі, а не релігійного фундаменталізму. Це не відповідало профілю. Можливо, Вукашин підтримав ідеологію, але головні гравці, Фауст і Ругова? Ні, вони всі були про гроші.
  — А коди нервово-паралітичних газів у рукописі? Саме те, що сподобалося б гуру розвідки, і воно не дало б нам поглянути на загальну картину. Але в наші дні скремблерів і криптографії були кращі способи передавати формули з однієї країни в іншу. Ні, відбувалося щось інше. Але що? Я вирішив, що потрібно проаналізувати ситуацію інакше. Я розглядав це так само, як дивлюся на нотні рукописи, щоб вирішити, чи вони автентичні: у цілому. Це виглядало як справжня терористична змова? Ні. Наступне логічне запитання полягало в тому, чого досягла фальшива змова з нервово-паралітичним газом?
  «Тільки одне: це вивело мене та решту волонтерів з пенсії. Це була ваша думка, звичайно. Щоб нас усунути. Волонтери».
  Це Калмбах запитав: «А чому, Гаррі?»
  «Близько мільярда доларів у вигляді викрадених предметів мистецтва, скульптур і рукописів, викрадених нацистами з усієї Європи та схованих у дюжині церков і шкіл у Косово, Сербії та Албанії. Так само, як у Святій Софії. Ми знали, що Чемберс зробив короткий тур на Балканах, але швидко вийшов. Мабуть, він зустрівся з Руговою і дізнався про здобич. Потім він профінансував операцію та найняв Фауста для спостереження за нею.
  «Минуло кілька років, і вони хотіли заробити, продавши вироби приватним колекціонерам. Але Ругова випередив їх — і став необережним. Він не заметав слідів, і про скарби пішла чутка. Було лише питанням часу, коли волонтери почнуть збирати шматки. Тож Чемберс і Фауст мусили усунути Ругову — і нас теж. Але щоб відвернути від них підозру, їм довелося зробити так, щоб це здавалося частиною справжньої терористичної атаки. Вони привели сюди Вукашина та його головорізів.
  «Ну, коли я зрозумів його мотив, я просто шукав ідеальний спосіб убити всіх нас. І було очевидно: напад на концертний зал».
  Тепер Міддлтон звернувся до Чемберса. «Я не був здивований, дізнавшись, що це ти з Національної Безпеки запропонував концерт, Діку».
  «Це все фігня. І ви ще не чули останнього».
  «Помилка номер один. Правильно на другому: я буду свідком у вашому суді, тому я почую про це ще багато. І ти теж будеш».
  Кальмбах і двоє інших агентів відпровадили Чемберса та двох головорізів Фауста для запису.
  
  Міддлтон та інспектор Йозеф Падло опинилися самі на прохолодному розі вулиці. Почав падати легкий дощ
  «Джозефе, дякую тобі за це».
  «Я б не зробив інакше. Так . . . Це закінчено».
  "Не зовсім. Потрібно відповісти на кілька запитань. Є один інтригуючий аспект, який мене цікавить: Елеана Соберскі. Вона мала зв’язок із Вукашином. Але я думаю, що в ній було щось більше. Я думаю, що у неї була своя програма».
  Він нагадав, що вона сказала перед пострілом: «Ми знаємо про ваші стосунки з Фаустом».
  «А, — сказав Падло, — отже, хтось ще зацікавлений у здобичі. Або, можливо, у кого є щось власне і він хотів би збільшити свою частку ринку».
  "Я думаю так."
  «Один із людей Ругови?»
  Міддлтон знизав плечима. "Сумніваюся. Вони були панками. Я думаю вище. Хтось високопоставлений, як Дік Чемберс, але в Римі, Варшаві чи Москві».
  «І ти збираєшся дізнатися, хто?»
  «Справа моя кров. Ви знаєте цей вислів?»
  «Зараз знаю».
  «Я продовжуватиму це, доки не буду задоволений».
  «І ти збираєшся зробити це сам, — запитав польський поліцейський із розумним блиском в очах, — чи з допомогою друзів?»
  Міддлтон не міг стримати посмішки. «Так, ми говорили про возз’єднання волонтерів».
  Падло знайшов у кишені пачку сигарет Sobieski. Він витягнув одну. Потім нахмурився. «О, в Америці, це нормально?»
  Міддлтон засміявся. «На вулиці в парку? Це все ще законно».
  Падло загорівся, прикриваючи сірник від туману. Глибоко вдихнув. «Як ти думаєш, де вкрадене мистецтво, Гаррі?»
  «Фауст і Чемберс, мабуть, мають півдюжини безпечних будинків по всьому світу. Ми їх знайдемо».
  «І що, на вашу думку, ви там знайдете?»
  «Якщо Шопен є підказкою, дух захопить. Навіть уявити не можу».
  Міддлтон глянув на годинник. Було після півночі. Все-таки це був північний захід округу Колумбія, оазис яппі в місті, який часто спить. «Ви приєднаєтеся до мене випити? Я знаю бар, де є гарна польська горілка».
  Інспектор сумно посміхнувся. "Я думаю, НЕ. Я втомився. Моя робота тут зроблена. Я завтра їду. І я повинен рано вставати, щоб попрощатися з кимось. Може, ви знаєте, де це?»
  Він показав Міддлтон аркуш паперу з адресою кладовища в Александрії, штат Вірджинія.
  «Звичайно, я можу дати вам вказівки. Але скажу вам що. . . А якщо ми підемо разом? Я буду водити».
  «Ви б не проти?»
  «Йозефе, мій друже, це буде честю».
  
  
  ЧАСТИНА II
  Мідний браслет
  
  
  1
  ДЖЕФФІ ДІВЕР
  Нарешті родини залишилися самі.
  З початку своєї відпустки два дні тому вони постійно були на людях, оглядаючи пам’ятки цього туристичного району вздовж пляжів поблизу Ніцци, Франція. Вони бачили музеї в Антібі Жуан-ле-Пен, запашне парфумерне містечко Грасс, фіолетові поля середньовічного Туретт-сюр-Лу та сусідні Канни — нудне провінційне село, порожнє від режисерів, папараці та акторів.
  І куди б вони не пішли: занадто багато людей навколо, щоб він міг підійти для вбивства.
  Тепер, нарешті, американці залишилися самі, влаштовуючи пікнік на безлюдній ділянці білого піску та червоних скель поблизу le Plages de Ondes на Cap d'Antibes — листівка півдня Франції. На землі панувала похмура осінь і всі повернулися з відпустки. Сьогодні погода була похмурою та вітряною, але це не збентежило дві сім’ї — чоловіка та дружину немолодого віку та трохи молодшу пару з дитиною. Мабуть, вони вирішили взяти вихідний з огляду визначних пам’яток і прогулянок повз табак, кафе та сувенірних крамниць і провести день на самоті.
  «Дякую, — подумав Каві Балан. Йому потрібно було виконати роботу і піти. Треба було багато зробити.
  Смаглявий чоловік, який народився в Нью-Делі, а тепер, як йому хотілося думати, став жителем світу, спостерігав за сім’єю в дорогий бінокль із сотні ярдів, на пагорбах над пляжем. Він припаркувався в орендованому «Фіаті» й слухав якусь смачну французьку поп-музику. Він вдивлявся в сіру воду, сіре небо, шукаючи слідів жандармів чи всюдисущих державних функціонерів, які матеріалізувалися нізвідки у Франції, щоб запитати ваш паспорт чи посвідчення особи та зневажливо вимагати вашої справи.
  Але там нікого не було. Крім сімей.
  Вивчаючи їх, Балан теж думав про питання, яке часто хвилювало його в голові останніми днями: як би він ставився до вбивства цілої родини. Звичайно, дорослі не були проблемою, навіть жінки. Він убивав жінок без жодної частки каяття. Але дитина молодшої пари — так, це вбивство турбуватиме його.
  Минулої ночі він не спав, розмірковуючи над дилемою. Тепер, спостерігаючи, як молода мати розгойдує дитячу люльку, він прийняв рішення. Балану було наказано нікого не залишати в живих, але це було через необхідність усунути всіх, хто володіє певною інформацією. Дитину він не бачив, але їй не могло бути більше року. Він навряд чи міг його впізнати, і не зміг би зберегти розмову між дорослими. Він би пощадив дитину.
  Балан казав своєму наставнику, що він занепокоївся, що хтось наближається, коли він збирався вбити дитину, і швидко покинув пляж, щоб його не помітили. Це не було нерозумним і не повною брехнею. Тут стояли будинки, поруч проїжджали легкові та вантажівки. Незважаючи на те, що пляжі були безлюдні, люди все ще жили в цьому районі цілий рік.
  Там. Він вирішив. Балану стало легше.
  І він уважніше зосередився на поставленому перед ним завданні.
  Сім'ї веселилися, сміялися. Його кінцева мета — п’ятдесятилітній чоловік-американець — пожартував зі своєю дружиною, яка була трохи молодшою. Не класично красива, а екзотична, з довгим темним волоссям. Вона нагадала Балану старшу Каріну Капур, кінозірку Боллівуду. Подумавши про це, він відчув, як хвиля презирства прокотилася до цих людей. американці . . . вони не мали жодного уявлення про багатство індійського кіно (жоден американець, якого він коли-небудь зустрічав, навіть не знав, що той Бомбей дав «В» Боллівуду, який, вони також не знали, був лише частиною національної кіноіндустрії) . Вони також не розуміли індійської культури в цілому, глибини її історії та духовного життя. Американці вважали Індію кол-центрами обслуговування клієнтів, каррі та «мільйонером з нетрів».
  На пляжі двоє чоловіків скочили на ноги й витягли американський футбол. Поки він спостерігав, як вони кидають довгастий м’яч туди-сюди, його знову пронизали тремтіння презирства. Вони називали це грою, сетковим футболом. Абсурд. Великі чоловіки набігають один на одного. Не схожий на справжній футбол — те, що вони називали футболом. Або найвеличніша гра у світі: крикет.
  Він глянув на годинник. Скоро, подумав він. Лише один телефонний дзвінок. Він перевірив свою Nokia, щоб переконатися, що вона працює. Це було. Балан був відомий як фанатик деталей.
  Він знову навів бінокль на родини. Оскільки вони були на межі смерті, він не міг не запитувати, де вони знаходяться на сходах духовності. Індус, Балан дуже цінував концепцію реінкарнації — концепцію повернення на землю після смерті в тій чи іншій формі, яка відображає духовну справедливість у вашому минулому житті. Однак його філософія дещо суперечила традиційним індуїстським поглядам, оскільки він вірив, що хоча він присвятив своє життя смерті та тортурам, він виконував вищу роботу тут, на землі. Дивним чином, можливо, прискоривши смерть сімей — до того, як вони мали шанс вести ще більш нечисте життя, — він міг би прискорити їхнє духовне зростання.
  Йому, звичайно, не потрібна ця ідея, щоб виправдати те, що мало статися. Важливим було лише те, що його наставник, Деврас Сікарі, вибрав його для викрадення чоловіка — і вбивства будь-кого з ним — а потім катування чоловіка, щоб дізнатися, чого він навчився під час своєї нещодавньої поїздки до Парижа.
  В індуїстській релігії існує понад 300 000 божеств, але Сікарі, хоч і був плоттю від крові, на думку Балана, був вищим за них усіх. В Індії соціальна та економічна кастова система неймовірно складна, з тисячами сект і підсект. Але релігійний текст «Бгаґавад-Ґіта» визначає лише чотири касти: вищі — духовні лідери брахманів, нижчі — шудри робітничого класу.
  Деврас Сікарі належав до касти кшатріїв, духовних воїнів і лідерів. Це був другий за духовністю клас, поступаючись лише брахманам. У «Бгаґавад-Ґіті» сказано, що представники касти кшатріїв мають «героїчний розум, внутрішній вогонь, постійність, винахідливість, мужність у битві, щедрість і шляхетне лідерство». Це ідеально описало Сікарі. Його ім'я Деврас означало слуга Бога. Прізвище означало «мисливець».
  Чоловік взяв ці імена, коли «двічі народився», фраза, яка не має нічого спільного з реінкарнацією, а стосується церемонії повноліття для індуїстської молоді. Балан вважав, що ім'я має велике значення. Його власне ім’я, наприклад, означало поет, і він справді цінував красу та слова. Прізвище Махатми Ганді означало «торговець зеленню» — і було ідеальним описом лагідного простолюдина, який змінив історію своєї країни завдяки миру та пасивному опору.
  Деврас Сікарі, мисливець, обраний богом, також змінить світ, хоча й зовсім інакше, ніж Ганді. Він залишить слід у спосіб, який личить його імені.
  Тепер Балан згадав день, коли він вирушив на цю місію. Темний мініатюрний Сікарі — його вік неможливо вгадати — прийшов до безпечного будинку Балана в Північній Індії. Сікарі був одягнений у пом’яті білі штани та вільну сорочку. З нагрудної кишені розквітла червона хустка. (Червоний був кольором, який асоціювався з кастою кшатріїв, і Сікарі завжди носив щось червоне.) Лідер привітав його м’яким голосом і ніжною посмішкою — він ніколи не кричав і не виявляв гніву — а потім пояснив, наскільки важливо для нього знайти певний американець, геолог, який розпитував Сікарі в Парижі.
  «Мені потрібно знати, чого він навчився. І чому він хоче знати про мене».
  «Так, Деврасе. Звичайно." Сікарі наполягав, щоб його люди використовували його ім'я.
  «Він покинув Індію. Але знайдіть його. Убийте будь-кого разом з ним, а потім катуйте його», — сказав він так невимушено, ніби замовляв чашку кашмірського шир-чаю — рожевого солоного чаю.
  "Звичайно."
  Тоді його наставник усміхнувся, взяв Балана за руку й дав йому подарунок: товстий мідний браслет, здавалося, старовинний. Гарний твір із зеленим нальотом. Він був прикрашений старовинним письмом і офортом слона. Він надів браслет на зап’ястя Балана й відступив.
  «О, дякую, Деврасе».
  Ще одна посмішка, і чоловік, який приніс стільки смерті одним і надію іншим, прошепотів одне зі своїх улюблених висловів: «Іди і зроби мені добре».
  І з цими словами Деврас Сікарі вийшов за двері й зник назад у сільській місцевості Кашміру.
  Тепер, залишаючись прихованим від жертв, які скоро помруть, Балан глянув на браслет. Він знав, що це означає більше, ніж вдячність: подарунок означав, що йому призначено якесь високе місце в організації Сікарі.
  Це також було нагадуванням не зазнати невдачі.
  Зробіть мені добре. . .
  Телефон Балана затремтів.
  "Так?"
  Не вітаючись, Яна холодно запитала: «Ти на місці?»
  "Так."
  «Я вгорі по пляжній дорозі, сто ярдів». У Яни був низький і запальний голос. Йому сподобався звук. Він уявляв її хтиве тіло. За останні кілька днів, коли вони готувалися до нападу та вели спостереження, вона носила об’ємний одяг, який приховував її фігуру. Тільки вчора ввечері, коли вони зустрілися в кафе, щоб оглянути шлях втечі, вона одягла щось відверте: тонку футболку та вузьку спідницю. Вона глянула на наряд і зневажливо пояснила, що це просто ще один костюм. «Я просто граю в туриста».
  Це означає, що я не надсилаю вам повідомлення.
  Хоча, звісно, Яна знала, що він родом із країни, де найкрасивіші жінки часто носять закриті сарі, навіть на пляжі, і що Балан мав стежити за її тілом. Тож, можливо, було повідомлення.
  Але вбивця чинив опір навіть погляду на її фігуру. Він був професіоналом і навчився придушувати свою хіть. Сікарі завжди був першим.
  Тепер Яна сказала через свій невідстежуваний мобільний телефон: «У мене готова для нього підшкірна ін’єкція».
  План полягав у тому, що Балан оглушить американця електрошокером і вб’є інших. Потім Яна мчала на фургоні. Вони кинули чоловіка всередину і вкололи йому транквілізатор. Вона відвезе його на покинутий склад поблизу Ніцци на допит. Незабаром Балан зустріне її там.
  «Ти вб’єш сім’ю», — сказала вона, наче вони сперечалися про це, але не сперечалися.
  "Так."
  "Усі."
  "Звичайно." Він вирішив залишитися при своєму рішенні не шкодити дитині. Але він не міг не дивуватися їй: як жінка могла так легковажно ставитися до вбивства немовляти?
  — До роботи, — різко сказала Яна.
  Оскільки вона була красивою, він не відповів їй зневажливо, що було його першою реакцією. Натомість він просто відключився.
  Балан озирнувся в пошуках руху. На розмитій вітром пляжній дорозі нікого не було. Він виліз із машини з полотняною сумкою через плече. Всередині була автоматична зброя зі звукопоглиначем. Він міг стріляти 600 пострілів за хвилину, але він налаштував його на три постріли чергами кожного разу, коли натискали на курок. Це було набагато ефективніше, ніж повністю автоматичне, і смертоносніше, ніж одиночний постріл.
  Кулі були невеликі — .22 калібру, — але їм і не треба було бути. Сікарі наказав своїм людям дивитися на зброю як на продовження більш примітивної зброї, як-от списи чи ножі. «Твоя мета, — сказав Сікарі, — відкрити плоть і дати життю витекти. Нехай тіло знищить себе».
  «Який він геніальний», — подумав Балан, і його серце сильно стукало від любові й благоговіння, коли він потер мідний браслет і підійшов ближче до людей, чиє життя мало змінитися так різко.
  Він перетнув піщану дорогу й прослизнув за вицвілу вивіску з рекламою сигарет Gitane. Він визирнув. Сім'я розливала вино і пиво і розкладала їжу.
  Їх останній прийом їжі.
  Балан подивився на старшого чоловіка, який був досить підходящим для людини середнього віку. Звідси — за 50 ярдів — він був непоказним американським красивим; усі вони були йому схожі. А його дружина зблизька вражала ще більше. Балан вирішив, що молодший чоловік не їхній син. Він був недостатньо молодий. До того ж він не був схожий ні на кого зі старшої пари. Можливо, він був колегою по роботі, чи сусідом, чи молодшим братом американця. Його дружина, мати малюка, була білявою і спортивної статури. Згадавши свої думки про спорт, він вирішив, що вона схожа на вболівальницю.
  Балан поліз у сумку, дістав пістолет і ще раз перевірив, чи готовий він до стрільби. Потім він одягнув синю куртку з написом Inspecteur des Plages і фальшивим значком, перекинув ремінь зброї через плече та повісив зброю на спину, щоб її не було видно спереду.
  Він подумав про Сікарі.
  Він подумав про Яну, холодну красиву жінку, яка тепер чекала у фургоні.
  Чи чекала б вона його пізніше тієї ночі? В її ліжку? Можливо, це була лише фантазія. Але, як навчав Сікарі своїх послідовників, фантазії існують для того, щоб ми могли прагнути зробити їх реальністю.
  Потім підвівшись, він невимушено підійшов до родини.
  Сто ярдів.
  Потім 75.
  Повільно рухаючись по дрібному білому піску.
  Американець, усміхаючись від сказаного дружиною, глянув у його бік, але не звернув на Балана уваги. Він би подумав, пляжний інспектор? Ці божевільні французи. У гіршому випадку мені доведеться заплатити п'ять євро за дозвіл пообідати тут.
  П'ятдесят ярдів.
  Сорок.
  Він стріляв, коли був на відстані 15 метрів. Балан влучно влучив. Він навчився своїй майстерності, вбиваючи пакистанців, мусульман та інших зловмисників у своєму домі в Кашмірі. Він був влучним навіть стоячи на відкритій місцевості, коли ворог стріляв у відповідь.
  Молодша жінка, мати біля дитячої люльки, безцікаво глянула в його бік, а потім повернулася до музики, яка лунала у її вухах через iPod. Вона нахилилася вперед на своєму пляжному кріслі, зазирнула всередину вагона, посміхнулася й прошепотіла з дитиною.
  Це буде її останнє зображення, коли вона померла: обличчя її дитини.
  Тридцять ярдів.
  Двадцять п'ять.
  Балан не зводив стриманої посмішки. Проте ніхто з них не викликав підозр. Можливо, вони думали, що зі своєю коричневою шкірою він з Алжиру чи Марокко. Тут було багато французів, які мали коріння в Північній Африці.
  Двадцять ярдів.
  Витер долоні об синю куртку.
  П'ятнадцять.
  добре . . зараз!
  Але Балан завмер, дивлячись на родину. Зачекайте . . . що це було?
  Двоє чоловіків і старша жінка пірнали на пісок.
  Жінка з навушниками iPod зіскочила зі стільця й потяглася до люльки. Вона витягла з нього чорний автомат Heckler & Koch MP-5, який прицілила до грудей Балана.
  Здивований індієць озирнувся праворуч і ліворуч, а двоє чоловіків у сіро-оливковій формі НАТО та двоє французьких солдатів у темно-синьому одязі вибігли з того, що здавалося порожніми будиночками. Вони, мабуть, ховалися там увесь ранок; він ретельно перевірив пляж після прибуття американців.
  Пастка! Його підставили!
  Один з офіцерів НАТО, блондин із хлопчачим обличчям — на його значку було написано «Везербі» — прогарчав: « Атакана !» з ідеальним акцентом гінді. За цим послідувало « Arretez maintenant !» Потім «Замри!» Наче Балану потрібен був перекладач, щоб пояснити, що йому залишилося приблизно п’ять секунд від смерті, якщо він не виконає в точності вказівки.
  Розмахуючи великим пістолетом, Везербі підійшов ближче й повторив попередження.
  Балан залишився на місці, повернувши голову від офіцерів ліворуч до американців, потім до інших солдатів праворуч.
  Його погляд упав на старшого чоловіка, який піднімався на ноги, вивчаючи Балана — з інтересом, але без подиву. Отже, він був відповідальним за пастку.
  І в цю мить він також зрозумів, що такий розумний чоловік справді серйозно загрожує Деврасу Сікарі.
  Він сказав собі: ти розчарував його. Ви зазнали невдачі. Твоє життя безглуздо. Використовуйте свою смерть з доброю метою. Убити американця. Принаймні будь-який ризик для Сікарі та його планів помре разом із ним.
  Балан швидко присів і потягнувся до рушниці.
  Саме тоді його світ зійшов з розуму. В його очах танцювали жовті вогники. Його м’язи спазмувалися, а біль пронизував від зубів до паху.
  Він упав на коліна, його кінцівки не реагували. Він глянув униз і побачив у себе в боці зубці електрошокера. Це була та сама зброя, яку він приніс із собою, щоб використати проти американця.
  Очі Балана заплакані від болю.
  І від того, що він не зміг «піти і зробити добре» для свого улюбленого наставника.
  Він упав вперед на пісок і більше нічого не побачив.
  
  «Його звуть Каві Балан, сер», — сказав Піті Уетербі, молодший із двох солдатів НАТО, які допомагали тут в операції. Він говорив з акцентом північного Бостона. Нетерплячий чоловік із стриженим, перекладач за фахом, кивнув на в’язня, який сидів із скованими наручниками руками й ногами й повільно приходив до тями біля одного із зачинених на сезон кіосків. Він був під великою табличкою з написом «Crème glacée! Pommes Frites! Hot Dawgs!»
  «Балан. Ніколи про нього не чув, — кивнув Гарольд Міддлтон, чоловік, який видавався за старшого чоловіка в спецоперації.
  Уетербі продовжив: «Ми знайшли його машину. Оренда під фальшивим іменем та адресою, передплачена кредитна картка. Але у нас є його справжній паспорт і ми знайшли комп’ютер».
  «Комп’ютер? Чудово. Міддлтон обвів поглядом безлюдний пляж, а потім звернувся до одного з французьких солдатів. Французькою він запитав: «Якісь ознаки Сікарі?»
  «Ні, полковнику Міддлтон. Але периметр. . . Худий француз по-галльськи знизав плечима й скривив губу.
  Міддлтон зрозумів, що це означає, що в них не вистачає робочої сили, щоб шукати дуже далеко. Французи до певної міри співпрацювали, але не були готові долучитися до операції, в основному американської та натовської, і доставили підозрюваного не до Палацу правосуддя в Парижі, а до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. — трибунал з юрисдикцією судити військових злочинців та інших порушників прав людини.
  Міддлтон сумнівався, що сам Деврас Сікарі буде тут. Хоча джерела в розвідці повідомляли, що хтось із Кашміру вирушив на південь Франції, щоб убити чи викрасти «американського геолога», малоймовірно, що Сікарі ризикне вийти з укриття за такий мирський злочин.
  Найкраще, на що він сподівався, це схопити когось, хто міг би привести їх до Сікарі.
  Який, здавалося, був у них.
  Міддлтон продовжив французу: «Однак у нього буде спільник. Ви знайшли інші машини поблизу? Стежити за будь-якими радіопередачами?»
  — Ні, — сказав француз.
  "Ви?" — запитав Міддлтон Уезербі. Офіцери НАТО мали власну систему моніторингу.
  «Ні, полковнику». Він згадав звання Міддлтона, коли той звільнився з армії багато років тому.
  Міддлтон віддавав перевагу «Гаррі», але деякі прізвиська просто залишаються, а «Полковник» був кращим, ніж інші, які він міг придумати.
  Саме тоді до них приєдналася «дружина» Міддлтона. Насправді вона була Леонорою Тесла, колегою. Енергійна жінка з гривою темного середземноморського волосся підняла Nokia. «Передплачений мобільний телефон. Кілька місцевих дзвінків протягом останніх півгодини, але всі вони заблоковані ідентифікатором абонента».
  Білий спалах удалині привернув увагу Міддлтона. Це був просто фургон, який повільно мчав у пагорби.
  Тесла додав: «JM зараз переглядає комп’ютер. Він сказав, що він захищений паролем, але він намагається це обійти».
  Міддлтон глянув туди, куди вона кивала. У задньому сидінні фургона НАТО без розпізнавальних знаків Жан-Марк Леспасс, «чоловік» молодшої пари, стукав по клавішах ноутбука. Спортивний, із чорним волоссям із колючками, Джей Ем виконував свою роль у нападі, називаючи свого боса, який був лише на 15 років старшим, «татом» протягом останніх двох днів і запитував, чи повинен він порізати їжу для Міддлтон. його.
  «Що ми знаємо про нього?» Міддлтон кивнув у бік свого в’язня, який впав на землю й був лише напівпритомним.
  «Я щойно надіслав електронного листа Інтерполу», — сказав йому Тесла. «Вони незабаром дадуть нам знати».
  Підійшов четвертий член фальшивої родини: двадцятидев’ятирічна Констанс «Конні» Карсон, яка, як і Міддлтон і Леспасс, була колишньою військовою. Вона повернула «малюка» — автомат МП-5 — у натівський мікроавтобус. Хоча вони не могли законно носити зброю без дозволу — якого французи їм не дали, — Конні, з її м’язистим тілом коров’ячої дівчини та пронизливими блакитними очима, не була з тих людей, яким варто відмовити. Вона підійшла до офіцерів НАТО, зняла пістолет-кулемет із стійки для зброї, вистрілила в патрон і кинула рушницю в люльку. Не звертаючи уваги на їхні протести, вона сказала: «Просто візьму її трохи прогулятися» з акцентом, який вказував на її коріння в Західному Техасі.
  Вона від’єднала вкладиші рації, замасковані так, ніби вони належали iPod, і оглянула дороги. «Напевно, він не один».
  «Це те, що я думаю», - сказав Міддлтон. «Однак ми не можемо нікого знайти».
  Конні продовжувала шукати можливі образливі загрози. Міддлтон зрозумів, що така її природа.
  «Він приходить до тями, полковнику», — покликав інший офіцер НАТО, стоячи біля Балана, який сидів під знаком. Це було схоже на мультфільм зі словами «Pommes Frites!» у діалоговій кулі над головою.
  "Як довго?" — спитав Міддлтон.
  "П'ять хвилин."
  «Що ви хочете, щоб я зробив, полковнику?» — запитав Везербі.
  «Тримайся міцніше. Мені може знадобитися, щоб ви перекладали».
  "Так, сер."
  Гарольд Міддлтон потягнувся й подивився на море, усвідомлюючи, що він був далеко-дуже від свого дому в окрузі Ферфакс, штат Вірджинія, за межами Вашингтона, округ Колумбія, де він був лише минулого тижня.
  Він був трохи стрункішим, ніж кілька років тому, коли жив комфортно — «товстий і зухвалий», — казав він своїй доньці Чарлі, — виконуючи дві чудові роботи: перевіряючи справжність музичних рукописів і викладаючи історію музики. Він взяв їх після того, як пішов на пенсію з одного, який був значно більш вимогливим. Як офіцер військової розвідки Міддлтон був свідком результатів військових злочинів, етнічних чисток та інших жорстокостей у багатьох частинах світу. Сповнений рішучості допомогти притягнути винних у ці злочини до відповідальності, він залишив службу та заснував некомерційну групу під назвою War Criminal Watch, яка займалася пошуком порушників прав людини, яких розшукував Міжнародний кримінальний суд у Гаазі та інші трибунали по всьому світу. світ.
  Оскільки вони не були пов’язані з жодним правоохоронним органом чи неурядовою організацією і практично не отримували грошей за свою роботу, їх називали волонтерами. Вони здобули репутацію в усьому вільному світі завдяки своїй блискучій детективній роботі з вишукування невловимих злочинців.
  З різних причин група розпалася кілька років тому, і Міддлтон пішов займатися своєю улюбленою музикою, Леонора Тесла, щоб допомогти Африці, а інші волонтери - своїм життям.
  Але нещодавно злісний, розшукуваний військовий злочинець, який роками вислизав від них, висвітлив плани жахливої бійні. Добровольці були змушені піти у відставку. Їм вдалося затримати вбивцю — правда, лише після того, як колишню дружину Міддлтона вбили, а його доньку ледь не вбив власний чоловік, який, як виявилося, був пов'язаний зі злочинцем.
  Зрозумівши, що він більше не може залишатися в академічному середовищі, поки таке зло продовжує процвітати, Міддлтон вирішив знову створити волонтерів. До складу групи входило троє початкових учасників: він сам, Леонора Тесла та Жан-Марк Леспасс. Новими в групі були Конні Карсон і Джиммі Чанг, який тепер повернувся до штаб-квартири за межами Вашингтона, округ Колумбія. Злегка збудований американець тайваньського походження дивовижно володів мовами, отримав науковий ступінь у галузі комп’ютерів і наук, а також любив досліджувати — Леспасс називав його «Вікі» Чанг за он-лайн енциклопедією. Їм також допомагала дочка Міддлтон.
  Глянувши на Балана, який насилу сів прямо після поштовху електрошокера, Міддлтон сподівався, що допит пройшов успішно. Вони відчайдушно хотіли схопити начальника чоловіка. Деврас Сікарі був цікавим персонажем. Народившись у бідній родині в Кашмірі, спірній території на півночі Індії, Сікарі якимось чином вдалося неможливе: він навчався в елітній школі в Англії. Блискучий студент, його розум гостріший, ніж у багатьох його професорів, він вивчав інженерію та інформатику.
  Ходили чутки, що він фінансував всю свою освіту та витрати на життя, але ніхто не знав, хто це міг бути; джерело його андеррайтингу було анонімним. Щойно він залишив університет, він ухилився від десятків пропозицій від великих британських фірм і повернувся додому в Індію, де якимось чином — ніхто не знав, як — він накопичив значний стартовий капітал. Він почав засновувати інженерні та комп’ютерні компанії та заробляти мільйони в індійському світі високих технологій, що розвивався.
  Потім, розбагатівши, він зник з Мумбаї та Нью-Делі, де базувалися його компанії. «Невдовзі після цього він сплив у Кашмірі, — пояснив Джиммі Чанг, — і став воєначальником, повстанцем і культовою фігурою».
  Чанг поінформував Міддлтона та інших волонтерів про кашмірський конфлікт. Раніше відомий як «княжа держава», Кашмір більше півстоліття був об’єктом смертоносної гри в перетягування канату. Індія та Пакистан контролюють окремі частини регіону, тоді як Китай здійснює владу над меншою частиною північного сходу. Але поділ просто допускається; як Індія, так і Пакистан стверджують, що вся держава належить їм, і часто воюють за право власності. Масивна, родюча територія стала основою для, можливо, найтіснішого ядерного протистояння між націями з часів кубинської ракетної кризи в 1960-х роках.
  Деврас Сікарі оселився в Джамму, в контрольованій Індією та переважно індуїстській частині Кашміру, і тепер жив переважно підпільно, оточений сотнями послідовників, хоча, як відомо, він часто виїжджав за межі країни, використовуючи фальшиві документи, дипломатичні документи та маскуючись.
  Останні кілька років він провів, організовуючи бійню, викрадення та тортури мусульман, пакистанців, буддистів і християн у Кашмірі — будь-кого, хто не був індійцем чи індуїстом, і будь-кого, хто, на його думку, не мав права перебувати в регіоні його народження чи загроза незалежності Кашміру. Його підозрювали у вбивствах цілих таборів біженців і сіл, і він навіть здійснив вторгнення в контрольовану Пакистаном частину Кашміру.
  Прокурори Міжнародного кримінального суду протягом деякого часу хотіли притягнути його до відповідальності, але не змогли, оскільки Індія не є членом Суду, тому злочини Сікарі, хоч і були жахливими, не могли бути переслідовані в МКС. Але Міддлтону вдалося знайти лазівку: Волонтери виявили, що Сікарі відповідальний за скоєння вбивств у країнах, які підписали угоду, через що він потрапив під юрисдикцію МКС.
  Єдиною проблемою було знайти невловного чоловіка. Але нарешті вони знайшли підказку: джерело в Інтерполі повідомило, що Сікарі був помічений у Парижі, коли він запитував про купівлю складного обладнання та програмного забезпечення, яке використовується для пошуку джерел підземних вод. Однак це було дивно. Кашмір був одним із небагатьох місць у світі, де було багато води. Насправді назва штату походить від слів ka shimir , що означає акт «висихання води», що стосується осушення первісного озера, яке вкривало більшу частину землі. Багато великих річок в Індії та Пакистані беруть свій початок у Кашмірі та інших частинах регіону, як, наприклад, у Китаї, який постійно страждає від посухи, і живлять будь-яку воду з приток, що випливають звідти.
  Міддлтон скористався цим шансом, як він пожартував перед іншими волонтерами, щоб «змити» Сікарі. Він прилетів до Парижа, видаючи себе за американського геолога, і намагався домовитися про зустріч із Сікарі чи його представниками.
  Але на вудку ніхто не вхопився. Тож Міддлтон залишив чіткий слід на півдні Франції, вдаючи, що він відпочиває з дружиною та друзями, сподіваючись, що Сікарі чи його партнер спробує їх знайти. Вони були тут лише один день, коли підрозділи спостереження НАТО та французької армії повідомили, що за ними стежить — темношкірий чоловік, який міг бути індійцем.
  Ідеально, подумав Міддлтон. І він разом з Леонорою Тесла влаштував стинг.
  Тепер уже колишній полковник підійшов до Балана й присів. Він сказав: «Вода? Їжа?» Міддлтон вірив у шанобливий, розмірений допит.
  Не було сенсу психологічно, а тим паче фізично, знущатися над в’язнями. Він зрозумів, що це контрпродуктивно.
  «Я нічого не хочу від вас». Він ледь помітно посміхнувся.
  Міддлтон ще раз подивився на пагорби над пляжем. Він знову побачив білий фургон. Або, можливо, це був інший. Він був припаркований приблизно за півмилі звідси. На лобовому склі був відблиск. Він не знав, чи є хтось усередині чи ні. Можливо, це не мало стосунку до Балана. Але Міддлтон був підозрілий. Він покликав одного з французьких військ. «Будь ласка, не могли б ви піти перевірити цей фургон?»
  Чоловік примружився. «Це лише один фургон із багатьох, які я бачив. Вони тут дуже поширені».
  «Якщо ти не проти».
  «Це розумно розділити наші сили?»
  «Будь ласка», — терпляче сказав Міддлтон.
  Французький офіцер знизав плечима, сів на мотоцикл і з ревом помчав узбережжям.
  У Тесли задзвонив телефон. Вона відповіла, а потім оголосила: «Це Інтерпол. Вони збираються проінформувати мене про Балана».
  Вона відвернулася й, слухаючи, нотувала.
  — сказав Міддлтон своєму полоненому. «Каві, ми знаємо, що тебе прислали сюди, щоб викрасти або вбити мене. І ми знаємо, що це замовив Деврас Сікарі. Це факти, і вони не заперечуються. Тепер ти підеш у в'язницю надовго. Це нічого не змінить. Але я можу переконатися, що в’язниця, куди ти потрапиш, буде стерпною або пеклом на землі».
  «Ви можете робити зі мною, що хочете. Ви всі..."
  «Тсс», — привітно сказав Міддлтон. «Мене не цікавлять виступи. Це марна трата вашого часу, і це мене дратує. Тепер я хочу знати, як ми можемо його знайти? Сікарі?»
  «Я не знаю, де він». Чоловік засміявся. «І якби я це зробив, ви б ніколи не витягли з мене інформацію». Він глянув на свої руки, закуті в наручники перед ним і прикуті до талії кайданами, які Ветербі ретельно замкнув навколо нього. Міддлтон спочатку подумав, що скаржиться на наручники, але ні, він просто з ніжністю дивився на широкий мідний браслет на зап’ясті.
  Балан продовжував люто дивитися в очі. «Ви не уявляєте, з ким маєте справу. Ти не гідний навіть стояти в його тіні. Та ти побачиш. Ви побачите."
  Міддлтон задумався про це. Він мав на увазі щось конкретне? Або ці слова були просто пустою позерством?
  Він ставив ще кілька запитань, але в’язень більше не хотів співпрацювати.
  У Міддлтона зламалося радіо. Французький солдат дзвонив і повідомляв, що нікого не знайшов у фургоні. Він перевіряв реєстрацію. Він розписався.
  Можливо, це було нічого. Він згадав коментар офіцера про розподіл сил. Він озирнувся й не побачив нікого на березі.
  У Балана задзвонив телефон, який лежав у кишені Міддлтон. Він витягнув його. На екрані: Nombre Inconnu. Він сказав Балану: «Ти відповіси. Якщо це Сікарі, скажи йому, що ти в’язень і я хочу вести переговори». Він простягнув трубку Піті Уетербі: «Дайте йому говорити. Скажи мені, що саме він каже».
  «Звичайно, полковнику». Уезербі так і зробив.
  В’язень сказав щось на гінді.
  «Він вітається», — сказав Уетербі Міддлтону, відступаючи. «Це звичайний спосіб відповідати на телефонні дзвінки…»
  Тоді біля вуха Балана спалахнула величезна помаранчева вогняна куля. Оглушливий тріск вибуху.
  Повалений на коліна, Міддлтон, прищурившись, відвів їдкий пил і дим і зрозумів, що більша частина шиї та плеча в’язня зникла, а кров безладно бризкала на пісок. Рука Піті Уезербі також була відсутня, її розірвало на дрібні шматочки. Широко розплющивши очі, солдат схопив рану й упав на коліна, коли його кров, що бризнула разом із кров’ю Балана.
  «Ні», — вигукнув Тесла, побігши вперед і зриваючи свій пояс, щоб зробити джгут для Уетербі. Але бомба в телефоні була настільки потужною, що не вистачило руки, щоб зв’язати.
  Міддлтон крикнув іншому французькому офіцеру: «Викличте підкріплення. І медичний!»
  Конні Карсон не звернула уваги на розтерзані тіла. Вона знову схопила MP-5 і вчинила правильно, присівши в класичну оборонну позицію для стрільби, змахнувши рушницю в напрямку, звідки могли прийти нападники. Леспасс схопив пістолет і накрив південний бік пляжу. Інший солдат НАТО, тримаючи .45, прикривав північ.
  Тоді з пагорбів почувся звук пострілів.
  Міддлтон точно знав, що сталося. Спільник вислизнув з фургона, щоб шпигувати за ними, потім зробив телефонний дзвінок і, коли телефон був біля голови Балана, підірвав бомбу в телефоні, потім повернувся до фургона і вбив французького офіцера.
  Це був кошмар.
  Міддлтон шоковано дивився на бійню. Уезербі був без свідомості, його обличчя було білим. Дивом Балан залишився живий, хоча він так швидко втрачав кров, що не міг довго прожити.
  Полковник присів. "Скажи мені! Де Сікарі? Не дозволяйте більше гинути невинним».
  В’язень один раз глянув на нього згасаючими очима, потім зробив щось цікаве. Він підняв руки, наскільки дозволяли кайдани, і схилив голову. Він поцілував мідний браслет. Пробурмотів кілька слів. А потім обм’як. Він перестав дихати.
  Міддлтон на мить дивився, а потім глянув собі під ноги й побачив крихітний шматочок мобільного телефону.
  Щемнула думка. Він швидко повернувся до Леспасса, який стояв біля принтера біля комп’ютера Балана. Він вигукнув: «JM, комп’ютер! Бій колоду!»
  Колишній солдат був запрограмований виконувати накази миттєво. Він кинувся на землю.
  Друга міна-пастка — всередині комп’ютера — вибухнула ще більшою вогняною кулею, засипавши територію осколками пластику та металу.
  Конні Карсон підбігла до нього й допомогла йому підвестися, стежачи за іншими нападниками.
  «Ти в порядку?» — спитав Міддлтон.
  "Я вважаю." Леспасс здригнувся, масажуючи руку й шию. Він приєднався до інших.
  Голос захлинаючись, Тесла кивнула на Везербі. "Він зник."
  Міддлтон був розлючений сам на себе. Він мав передбачити, що пристрої будуть саботовані. Тепер веселий молодий офіцер був мертвий через свою необережність. . .
  Але він не встиг зупинитися на трагедії. Він дивився на схил пагорба. Білий фургон мчав геть. Він глянув на Карлсона, який націлив на нього МР-5. Але жінка похитала головою й опустила рушницю. "Надто далеко."
  Вони передадуть інформацію французам, але він знав, що фургон незабаром покинуть, а водія давно не буде.
  І хто був цей партнер?
  Кислий залишок диму хімічної вибухівки витав у повітрі й жалив їхні роти та носи.
  Потім Міддлтон помітив Теслу, який дивився на розтрощене тіло Балана. Він міг зрозуміти, що в неї щось було на думці.
  "Що це?"
  «Щось тут дивне». Вона підняла блокнот із записами розмови з офіцером Інтерполу. «Каві Балан був із Сікарі роками. Він був його головним ініціатором, виконував сотні робіт. Сікарі був його наставником, і він готував Балана до високих посад у своїй організації».
  Кивнувши, Міддлтон сказав: «Сікарі так хвилювався, що ми щось дізнаємося, що він убив свого улюбленого протеже, щоб змусити його мовчати?»
  «Точно».
  «Як ти думаєш, що це?»
  Леспасс сказав: «Можливо, є навід або два». Він зібрав кілька аркушів паперу, які щойно роздрукував і які полетіли на землю, коли комп’ютер вибухнув. «Мені вдалося вгадати пароль і роздрукувати три електронні листи, перш ніж він вибухнув. Дві з них є вуличними адресами. Один у Лондоні, а інший у Флориді. Тампа».
  Міддлтон оглянув їх. Це були резиденції? Офіси? «Який третій електронний лист?»
  Молодий чоловік прочитав: « Каві, я радий, що тобі подобається твій подарунок. Носіть його вічно на щастя. Коли ваш проект на півдні Франції буде завершено і ви надішлете мені інформацію про американця, ви повинні негайно виїхати. Часу дуже мало. Ви пам'ятаєте, що я планував для «Села». Це має статися найближчим часом, перш ніж ми зможемо рухатися далі. У нас є щонайбільше кілька тижнів. І постійно пам’ятайте про Скорпіона».
  Леспас підвів очі. «Це підписано, DS».
  Деврас Сікарі.
  «Знищення цілого села?» — прошепотіла Леонора Тесла. «Більше етнічних чисток?» Вона спохмурніла. «А де це? Кашмір?»
  Міддлтон знизав плечима. «Це може бути будь-де. І це в лапках. Майже ніби це кодове слово для чогось зовсім іншого».
  Леспасс запитав: «І що він має на увазі під «перш ніж ми зможемо рухатися далі»?»
  Карлсон сказав: «Дещо, про що нам, біса, краще дізнатися... . . А Скорпіон? Звучить як людина. Але хто?»
  Питань багато, відповідей немає.
  Тесла запитав: «Чи варто нам викликати сильних людей?»
  Добровольці не мали державної влади. Їхні зусилля повинні були координуватися через Міжнародний кримінальний суд, Сили Європейського Союзу, НАТО, ООН або місцеві органи влади. Іноді все вищезазначене займало багато часу та бюрократії.
  Міддлтон дивився на тіло молодого Піті Уезербі — молодого чоловіка, якого вони познайомилися за останні кілька днів. Він згадав часи, коли вони разом сміялися і пили вино, розмовляли про спорт і політику в Штатах.
  «Ми зателефонуємо їм після того, як одягнемо Сікарі в наручники в літак, який прямуватиме до Гааги», — пробурмотів Міддлтон. Він тицьнув пальцем по аркушах запорошеного паперу в руці Леспасса. «Хто хоче Флориду, а хто хоче Лондон?»
  Тиша на мить. Тоді своїм сексуальним техаським розтягуванням Карлсон сказала: «Не впевнена, чи добре я підійду до Пікаділлі, правда? Блін, схоже, я застряг у Тампі».
  «У вас є це. JM, ти йди з нею. Норо, здається, ми з тобою пакуємо валізи до Лондона».
  Хоча що або кого вони шукали в обох цих місцях, було цілковитою таємницею.
  Леспас знову переглянув третій електронний лист. «Цікаво, що Сікарі подарував йому».
  «Здається, я знаю». Міддлтон пригадав останній цікавий жест Балана — поцілував мідний браслет. Серветкою він обережно зняв прикрасу з зап'ястка чоловіка. Він уважно оглянув його, стежачи, щоб не вибити будь-які фізичні докази, які могли міститися на складних гравюрах. Навколо краю міді з зеленими смугами були делікатні літери, ймовірно, на санскриті чи гінді. А з одного боку, там, де браслет роздувався в овал, було вишукане різьблене зображення слона. Тварина піднімала свій хобот і бризкала водою в небо, на шматок молодого місяця.
  Карлсон протягнув: «Гадаю, все ж таки не пощастило».
  «Можливо, не для нього», — сказав Гаррі Міддлтон. «Але це може бути для нас».
  
  
  2
  ГЕЙЛ ЛІНДС
  П’єр Крейн витратив місяці, працюючи над цим моментом. Було дивно, що все закінчилося на околиці Парижа, але розслідування з самого початку було важким і дивним.
  Була 10 година ночі, чорне небо підморгувало яскравими зірками. Коли таксі мчало його по бульвару Барг у Монфермейлі, Крейн насторожено дивився на нього. Кажуть, що обидві Френсі зустрілися тут: ліворуч від нього розташувалися охайні довоєнні сімейні будинки з охайними садами та ретельно пофарбованими чорними сталевими парканами, тоді як праворуч був його пункт призначення — державний житловий проект із великими 10-поверховими багатоповерховими будинками, що містили тисячі людей. іммігрантів та їхніх дітей, онуків і правнуків, які народилися у Франції.
  Багатоквартирні будинки називалися Les Bosquets, «Гаї», викликаючи бачення пишної природної краси. Але те, що Крейн побачив у вікно свого таксі, — це асфальтно-бетонні джунглі, залиті графіті, розбитими тротуарами, спраглими бур’янами та глибокими тінями. Це була остання зупинка перед безпритульністю для тих, хто не міг дозволити собі іншого притулку, що допомогло пояснити рівень безробіття, який постійно коливався біля 50 відсотків.
  Похмура сцена лише посилила дивацтво присутності Крейна: чоловік, якого він мав зустріти, був багатим і впливовим і міг жити в Ле-Боскеті приблизно так само, як черниця в публічному домі Лас-Вегаса.
  « Nous sommes ici », — сказав Крейн водієві ідеальною французькою. Його мати була француженкою, і він провів багато щасливого дитинства влітку з її родиною в країні Шампань поблизу Реймса.
  Водій зреагував миттєво, з’їхав на узбіччя та оголосив вартість проїзду. Він простяг руку. “ S'il vous plaît .” Вираз його стурбованого обличчя говорив усе — він був готовий піти зараз .
  П'єр Крейн передав євро і виліз у ніч. Йому було тридцять вісім років, він був високим і незграбним, з каштановою шкірою, тьмяним волоссям, великим носом і довгою шиєю. Його дражнили в дитинстві через його зовнішність і називали «Журавель» за його спиною його колеги (йому подобалося, що він це знав), у нього швидко розвинулося почуття гумору та сприйняття того, що його недооцінюють. На службі обох він також мав чорний пояс з карате, про який мало хто знав — і мав він протягом 20 років.
  Невимушено одягнений у штани кольору хакі та нейлонову куртку, застібнуту на блискавку від прохолодного осіннього вітру, Крейн трохи розвернувся на тротуарі, коли таксі з вереском в’їхало в рух. Зберігаючи нейтральний погляд, він спостерігав, як півдюжини хлопчиків-підлітків змінили напрямок і попрямували до нього крізь сяйво світла ламп, клацаючи пальцями та сутенерською прогулянкою під алжирський хіп-хоп, що гримів із бумбокса, який звучав сильно. мускулисте плече.
  Коли вони підійшли ближче, Крейн злегка зігнув коліна, знайшов рівновагу й дозволив порожнім рукам опуститися в боки, розчепіривши пальці.
  Юнаки оцінювали його кам'яними поглядами, їхні тіла все ще оберталися й занурювалися.
  Він знизав плечима, усміхнувся й торкнувся криса свого кашкета.
  Кілька секунд здивування відбилося на їхніх темних обличчях. Потім їхнє напруження ніби спало. Але коли вони проходили повз нього, у відповідь долинуло попередження: «Іди додому, Français de souche! Фраза буквально означала «французька з корінням», сленг для етнічних французів.
  Він задумливо дивився їм услід, опуклості на стегонних кишенях їхніх низьких джинсів виявляли те, про що він підозрював — у них були ножі.
  Відчувши холод, Крейн нагадав собі, що потрапляв у більш ризиковані ситуації, ніж ця. Журналіст-розслідувач Reuters, він рідко розповідав про свої успіхи, але ще в 1990-х роках він відкрив важливу інформацію, яка допомогла висунути звинувачення у військових злочинах проти Радована Караджича, передбачуваного архітектора голокосту в Боснії. Пізніше він розкрив сповнену жорстокості історію Коза Ностра одного з головних кандидатів у президенти Італії, створивши заголовки по всій Європі та відправивши політика у в’язницю. А минулого року, працюючи над невеликою історією, він відкопав великий приз — один із таємних сховищ із золотом Саддама Хусейна, незважаючи на те, що у нього на хвості весь час були три найманці.
  Згадавши все це, журналіст рішуче рушив до Les Bosquets, його великі ноги з’їдали відстань серед височезного лабіринту напівзруйнованих цементних багатоквартирних будинків. Горіли лампи на стовпах, ті, що працювали. Він спостерігав, як жінки в хіджабах і блузах мляво входять і виходять з дверей, багато з них тримали немовлят. З відчиненого вікна лунали радіоновини арабською мовою. Високо вгорі барвисті шати пустелі були накинуті на балкони, готові висохнути під ранковим сонцем.
  Він не відчував небезпеки, але все ж сповільнився й уважно озирнувся. Він знав, що не помилився в напрямках, але жодна з будівель не мала нічого близького до потрібного йому номера.
  Він пішов далі, прямуючи до наступного рогу. Він повернув його вчасно, щоб побачити двох молодих людей з безрозсудними обличчями, які домовляються про угоду з наркотиками. За цим з передньої курці спостерігав чоловік із густою чорною бородою, який відкрито чистив 9-мм пістолет Beretta. Чоловік швидко перевів погляд на Крейна, його гострі карі очі оцінювали, як яструб, помічаючи потенційну здобич.
  Раптом порізані двері будівлі, що була навпроти, розчинилися, і звідти вибігло троє чоловіків у джинсах і сорочках з короткими рукавами, тримаючи в руках автомати. Це була зброя Ingram Model 10s, коротка, компактна та оснащена пригнічувачами MAC, які зменшували швидкість витікаючих газів до дозвукового рівня.
  П’єр Крейн завмер.
  Пара, причетна до торгівлі наркотиками, розбіглася в протилежних напрямках. Чоловік із Береттою зник у приміщенні. Залишилося лише озброєне тріо — і Крейн.
  Коли вони дивилися на нього з похмурими виразами обличчя, піт стікав по спині. Сподіваючись, що вони були тими , ким, на його думку, вони могли бути, він сказав арабські слова, які йому сказали: « aDetni a'rabba . ” Мене вкусив скорпіон.
  Чоловік праворуч кивнув. «Скорпіон зараз побачить вас». Слова були англійською, голос був низьким. Це була правильна відповідь, і це було єдине, що мало значення для Крейна.
  Охоронці безпечно підштовхнули його сходами всередину. Двері зачинилися з гучним стуком, за яким почулося клацання батареї вставлених замків. Зрозуміло, що це була не звичайна багатоквартирна будівля, і тепер наполягання Скорпіона на тому, щоб зустріч відбулася в Ле-Боскеті, мало сенс: Крейна попередили, щоб він прийшов сам, і, пройшовши через лабіринт будівель до адреси, якої не існувало, люди Скорпіона мав достатньо часу, щоб поспостерігати за ним і переконатися, що він не лише сам, але й за ним ніхто не стежив.
  Він вдихнув і озирнувся. Фойє було старе, але чисте, з низькою стелею. Посередині стояв четвертий чоловік, беззбройний і зовсім іншого роду.
  «Месьє Крейн, ви запізнилися. Я вірю, що у вас не було проблем». Чоловік був старший, десь років за 50, з кутастим обличчям, яхтовою засмагою та ореолом солоно-сивого волосся, кожне пасмо на місці. Крейн вивчав крій і тканину свого костюма — вугільно-сірий шовк із 24-каратною золотою смугою, орієнтовна вартість 10 000 доларів. А взуття — від Berlutti, з алігатора з натуральними швами — принаймні 1500 доларів. Краватка була Hermès і коштувала 5000 доларів. Але його увагу привернув годинник — Patek Phillippe, 200 000 доларів, ані на сантиметр менше.
  Крейн підняв погляд. «Тож я нарешті зустрів Скорпіона».
  Яскраві блакитні очі блиснули на нього у відповідь. «Ти розумний хлопець». Акцент був легким британським, а його манери були недбало благородними, коли він дивився повз Крейна на своїх людей. «Обшукати його».
  Крейн знав це. Він підняв руки і розставив ноги. Ніхто не промовив, коли охоронець погладив його, потім другий провів по ньому чарівною паличкою в аеропорту. Вони перевіряли його не тільки на наявність зброї, але й на наявність будь-яких записуючих пристроїв, що влаштовувало Крейна. З роками він розвинув надзвичайну пам'ять не лише на документи, а й на розмови. Мало хто знав, що він має ці таланти.
  «Він чистий», — повідомив чоловік із чарівною паличкою.
  Скорпіон дивився вбік. Тепер він знову зосередився на Крейні. «Ми підемо ліфтом».
  З двома охоронцями на чолі вони ступили в кабіну ліфта, а за ними останній чоловік, який натиснув кнопку, яка відправила їх не вгору в квартири, а вниз.
  Крейн запитав: «Коли ти став брати участь у...»
  Він підняв руку, змушуючи його замовкнути. «Ми будемо обговорювати серйозні питання, коли будемо в лімузині. Його налагоджено, а вікна оброблено таким чином, що жодні демодулюючі пристрої не можуть читати наші голоси. Ти дивуєшся, що я знаю про такі речі». Він знизав плечима. «Ми живемо в такому світі, хлопче. Шкода, чи не так?» Тоді він засяяв. «Але це робить хороший бізнес».
  «Звичайно, наскільки я розумію, це ваша справа». Крейн зберіг нейтральний тон.
  Старший чоловік схилив голову. "Як ви говорите."
  Двері ліфта відчинилися, показуючи традиційний підвал із цементною підлогою зі сміттєвими баками, пральню та котельню. Праворуч був широкий простір ятків, обгороджених дротяною огорожею, кожна була закрита, звисали кодові замки. Сховище якесь. Поки Крейн вивчав місцевість, намагаючись побачити більше, ніж картонні коробки, потужний автомобільний двигун ожив.
  З тіні вийшов довгий лімузин «Мерседес». Воно помчало до них, його полірована чорна поверхня блищала у флуоресцентному освітленні, наче щойно розлите чорнило.
  — Наша колісниця, — пояснив Скорпіон.
  Поки водій залишався за кермом, двоє охоронців відчинили задні двері, а потім відступили, стоячи на місці. Крейн обійшов інший бік і прослизнув усередину, приєднавшись до господаря.
  Машина пахла новою шкірою та лимонним воском. Водій був одягнений у традиційну муфтійсько-коричневу форму та пласку кашкет із жорстким краєм. З того, що Крейн бачив, він виглядав старим — у нього було рідке біле волосся, а шкіра на потилиці була бліда й зморшкувата. Його руки прикривали короткі водійські рукавички з телячої шкіри, які відкривали мідний браслет на правому зап’ясті.
  Браслет привернув увагу Крейна. Якісь слова обрізали його. Навіть на такій відстані він бачив, що літери виглядають екзотично, що, звичайно, завжди інтригувало. Браслет, мабуть, дуже старий, вирішив він, оскільки мідь була такого насиченого кольору. Справді, воно ніби мерехтіло від якогось глибокого внутрішнього вогню. Браслет був приголомшливою дрібницею — саме тому він привернув його увагу, і це все.
  Кран пристебнув ремінь безпеки. Двері зачинилися, і вони залишилися самі.
  «Продовжуйте».
  Водій подивився в дзеркало заднього виду й кивнув, підтверджуючи наказ. Потім він покотив лімузин до під’їзної алеї, що піднімалася до рівня вулиці та зірок.
  Крейн спостерігав, як його господар вмостився на спинці шкіри та сказав: «Перш ніж я відповім на твої запитання, ти повинен відповісти на мої. Розкажи мені, як ти зацікавився мною. Почніть спочатку».
  Це було дивне запитання, але, можливо, Скорпіон не знав усієї історії. «Я робив дослідження для статті, коли натрапив на щось, що не мало до цього нічого спільного, але мене це зацікавило. Це була аномалія».
  "Продовжувати."
  «Аномалією були троє блискучих молодих іноземних студентів Кембриджа — індієць, пакистанець і кашмірець, — які закінчили навчання з відзнакою в 1988 році. Вони були близькими друзями. Усі вони народилися бідними, але їхні витрати на освіту в Англії, які почалися, коли їм було десять років, були оплачені. Потім, покинувши Кембридж, вони започаткували різні бізнеси, знову повністю фінансовані. Кожен швидко досяг успіху. Але індієць помер у Нью-Делі протягом п'яти років, потонувши під час повені, а той, що жив у Пакистані, помер через десять років, отруївшись поганою колодязною водою. І третій, кашмірець — Деврас Сікарі — все ще живий, але він продав свою компанію і живе в буші як якийсь воєначальник і потенційний святий. Здавалося, що вся ситуація просила розглянути її. Ось що я зробив. Я виявив, що ці троє не знали один одного до Англії, усі були індуїстами, і ніхто ніколи не називав свого спонсора. Єдина підказка, яку я знайшов на цю тему, була в незрозумілому індуїстському журналі. У ньому цитується Сікарі, який сказав, що благодійник був «святим, але від світу цього».
  «Так, я чув частину цього. Продовжуйте».
  Крейн дозволив собі коротку посмішку. «Цитата Сікарі була спокусливою. Навіщо благодійнику приховувати свою щедрість? Зрештою, він дав освіту трьом бідним дітям, і його історія може надихнути інших бути такими ж щедрими». Якщо людина зовсім не альтруїст, подумав він собі. Хіба що він мав зовсім інший — і набагато менш гідний захоплення — мотив. «Мені нарешті вдалося знайти назву компанії, яка оплатила їхні витрати. Це була прикриття, що призвело до появи нових підставних компаній. Але одне було незмінним. Їхню безпеку забезпечила компанія BlueWatch Global Services».
  BlueWatch зі штаб-квартирою в Дубаї була справжньою угодою, приватним агентством безпеки та приватних розслідувань зі спеціальним підрозділом, який обслуговував дуже багатих клієнтів. «Природно, я попросив інтерв’ю з президентом і головою правління паном Френсісом Ксав’єром Кімболом».
  З усього, що він міг сказати, Кімбола не існувало. І все ж Крейн не був готовий вказати на це, принаймні поки що, тому що саме його розвідка про особу Кімбола викликала електронні листи Скорпіона, які закінчувалися запрошенням зустрітися. Він ніколи не чув про Скорпіона, але одне з його джерел, яке було добре пов’язане з підземним світом міжнародної злочинності, описало його як багатого, небезпечного, невідомого імені та походження, якого ніколи не бачили. Невдовзі після цього команда ІТ-безпеки Reuters повідомила Крейну, що електронні листи Scorpion пройшли через кілька країн, включаючи Китай і Росію, і їхні сигнали неможливо відстежити.
  Закінчивши говорити, П’єр Крейн визирнув, зрозумівши, що вони давно минули Les Bosquets. Здавалося, вони перебували в чудовому житловому кварталі околиць Парижа, де по обидва боки автомобіля виднілися гойдаючі дерева, осінні квіти та розкішні галявини, освітлені місяцем. З’явилися високі живоплоти та пофарбовані в пастельні фарби стіни, що облицьовували його. Час від часу під’їзна дорога була закрита ошатними воротами, які справді були барикадами високого рівня безпеки.
  "Де ми?" — запитав Журавель.
  «Ніде особливо. Це насправді не має значення, чи не так? Насправді я теж не знаю. Нас просто підганяють. Суть була в тому, щоб ми з вами вели тиху, безперервну розмову. І що ми справді маємо. Ви щойно розповіли цікаву історію, містере Крейн. Він витер уявну досаду з рукава свого чудового костюма. «І що ви плануєте з цим робити?»
  «Я хотів би написати історію про геніального молодого кашмірця, який відвернувся від Заходу і став борцем за незалежність. Благодійник, який фінансував його навчання, а потім був зраджений, коли Сікарі повернувся до Кашміру, є частиною цієї історії. Назва "Скорпіон" з'явилася в кількох розмовах. Отже, ви підтвердите, що ви є благодійником? Доброго самарянина, якого зрадили?»
  «Існують випадки, коли для всіх набагато краще залишатися анонімними», — відповів чоловік. — Крім того, як ви самі сказали, оскільки двоє чоловіків мертві, а третій, ймовірно, збожеволів, я думаю, навряд чи хтось захоче привласнити собі заслугу в експерименті.
  «Експеримент»? Це ще більше інтригує. Чого ви сподівалися досягти?»
  "Ні ні. Я не був тим. Якби я був, і я б не хотів, щоб ви знали, я б просто ухилився від ваших запитань. Я не мав нічого спільного з цим». Він підняв доглянуту руку. «Будь ласка, дайте мені закінчити. У той же час я також хотів би знати більше».
  «Чому?»
  «Людина не може мати забагато знань. Якщо я дам вам адресу місця, де ви, ймовірно, знайдете нову інформацію, чи пообіцяєте ви повідомити мені докладно те, що ви знайдете?»
  — здивувався Журавель. Він очікував, що Скорпіон спробує зупинити його, і будь-яка допомога, яку він отримає від таємничого багатія, повинна буде витягнути з нього — або обманом —.
  «Чому ти сам не йдеш?» — запитав Крейн.
  Сині очі літнього чоловіка знову спалахнули. «Через вас я це зроблю. Так, скажімо так, більш стримано. З усього, що мені говорять мої люди, ти людина слова. Яка твоя відповідь?»
  «Добре, я дам вам звіт. Після цього я нічого не обіцяю».
  «Будьте дуже обережні, коли йдете туди. Є людина, яка переслідує Сікарі. Він колишній армійець США, фактично колишній військовий розвідник. Добре навчений і безжальний». Він просунув руку під піджак і дістав кольорову фотографію. «Це він. Його ім'я Гарольд Міддлтон. Будьте обережні з ним завжди».
  Крейн глянув на фотографію, але, піднявши очі, перестав слухати. Він був прикутий сценою по той бік вікна автомобіля — з’явився ще один чорний лімузин і їхав без ліхтарів поруч із ними по тісній двосмуговій житловій дорозі. Він тримав ідеальний і дуже небезпечний темп, його передні крила були вирівняні з передніми крилами їхнього лімузина. Холодне місячне світло відбивалося від затемнених бічних вікон. Він нікого не бачив усередині. Його легені стиснулися.
  Говорив шофер. «Я дивився це». Крейну сподобалося його звучання — у голосі був авторитет, людина, яка знала, як довести справу до кінця.
  Шофер натиснув на педаль газу. Шини лімузина закрутилися й скрипнули, і прискорення відкинуло їх глибоко на сидіння.
  Коли вони вийшли з іншого лімузина, який висмоктував вихлоп, водій наказав: «Витягніть зброю».
  Крейн побачив, як господар тицьнув ґудзик на його плюшевому підлокітнику. За сидінням водія відчинилися двері. Він дістав автомат MP5 і швидко перекинув його через сидіння водієві. Тоді він схопив інший пістолет і обережно поклав його собі на коліна.
  «Це Яна», — сердито сказав водій. «Я бачив її через лобове скло. Як вона нас знайшла?»
  «Звідки мені знати?»
  «Це твоя робота, блін! Ти облажався!»
  Журавель був приголомшений. Шофер розпитував Скорпіона. Він віддавав накази Скорпіону. Він казав йому, що зазнав невдачі. І Скорпіон нічого не робив, щоб повернути контроль.
  Коли лімузин мчав далі, Крейн помітив, що вікно між передніми та задніми сидіннями було весь час відкрито. Шофер усе чув. Крейн швидко пригадав, згадавши, як побачив чоловіка у фойє багатоквартирного будинку й запитав, чи він Скорпіон. «Ти розумний хлопець», — сказав він, і це було все, що він сказав, що взагалі не було відповіддю. Він ухилився від запитання.
  Крейн відчув, як калатає його серце. Маскування шофера ідеально підходило для того, щоб приховати легендарну секретну особу Скорпіона під час ведення справ. Була лише одна відповідь, яка мала сенс — шофер був босом. Чи може шофер бути справжнім Скорпіоном?
  Другий лімузин знову під’їхав, і вікно з боку переднього пасажира опустилося. Журавель зазирнув усередину. Він упіймав розпливчасте зображення водія — красивої жінки з довгим блискучим темним волоссям, що танцювала на смузі. Її ліва рука була на кермі. Праворуч, поза полем зору.
  Вона глянула на Крейна, і він відчув тремтіння — від її краси та від того, що він побачив у її очах як фанатичний вогонь. Захоплюючий, жахливий. Потім вона втратила до нього будь-який інтерес і натомість зосередилася на двох інших чоловіках у автомобілі. Щось у її погляді, коли вона дивилася на водія, зафіксувало розчарування. Вона лише мить вагалася, а потім підняла автомат. Можливо, Uzi, можливо Mac-10. Коли Крейн задихався й зіщулився, з дула вилетіла вогняна буря, і, як посилений град, кулі врізалися у вікна, голосно, але неефективно відбиваючись від броньованого металу та куленепробивного скла. Обличчя Яни охопило жах, і вона повернула кермо вправо, зіштовхнувши їхній лімузин на трав’яне узбіччя, де він відскочив і зупинився.
  Автомобіль Яни зник у хмарі пилу.
  «Як вона нас знайшла?» — огризнувся водій.
  — Стежив за ним? Чоловік на задньому сидінні глянув на Крейна, який помітив, що він міцно тримає свій пістолет у спокійній руці. Він думав, чи не помре.
  Водій розвернувся й різко сказав: «Ніколи не можна нікого недооцінювати. Ніколи».
  Чоловік біля нього запитав: «Що нам з ним робити?»
  Водій задумався. "Містер. Крейн, в кінці тієї дороги є залізнична станція. Ти бачиш це?"
  "Так."
  «Ви можете сісти на поїзд, який доставить вас назад до Парижа. Боюся, у нас інші проблеми».
  "Так, звісно."
  «Слідуй прикладу Лондона. Але будьте обережні. Що б ви не робили, будьте обережні».
  Крейн виліз із лімузина, який вискочив із м’якого узбіччя й зробив розворот, протилежний тому напрямку, у якому прискорилася Яна.
  Репортер, який тремтів і задихався від інциденту, рушив до дороги. Його репортерський інстинкт підказав йому важливе повідомлення: жінка мала намір убити Скорпіона, але розчарована хмура, коли вона побачила чоловіків у лімузині, підказала йому, що жоден із чоловіків насправді не був таким відлюдником.
  Кожен із здоровим глуздом відійде від цієї історії. Це було надзвичайно небезпечно, але десь глибоко всередині нього він, Журавель, любив це. Він був потворним, але його розум і дух були прекрасними. Його цікавість розпалювалася, і, як коханий у першому вогняному хвилі відплати, він побачить, як з нього здируть шкіру та обезголовлять, перш ніж відпустити цю дивовижну історію.
  Витягнув камеру і побіг вулицею. Здалеку завили поліцейські сирени. Він їх проігнорував. Його думка була про Лондон і про те, що він там знайде.
  
  
  3
  ДЕВІД ГЮСОН
  Еліція Камінські грала Баха — другу партиту ре мінор, Чакону, одну з найскладніших сольних скрипкових музик, коли-небудь написаних, — коли чоловік із пістолетом увірвався у двері.
  За несамовитою, стурбованою фігурою стояла жінка, що з силою рухалася до передньої кімнати маленького котеджу з терасою на лондонській Лембс Кондуїт Стріт. Вона була високою й елегантною, з довгим темним волоссям і чимось схожим на пістолет-кулемет — Камінські хотілося, щоб зброя не була такою знайомою — у правій руці.
  Молода польська музикантка поставила свою скрипку та смичок Bela Szepessy на старовинний горіховий столик біля вікна й сказала: «Гарольд. Леонора. Так приємно бачити тебе знову. Як нині музичний бізнес? Повільно чи швидко? Дивлячись на вас у цю мить, мені важко судити. Ви тут на мій дебют у Wigmore Hall? Якщо так . . . Вона поклала на щоку тонкий палець із підрізаним нігтем. «Мушу сказати, у мене є проблеми з одягом».
  "Ось лайно." Міддлтон прибрав зброю, а Леонора Тесла наслідувала її приклад, хоча й трохи повільніше. Він театрально ляснув себе по лобі. «Вибач, Фелісія. Ми побачили, що всередині хтось є. Я забув, що у вас є ключі».
  «В Лондоні стріляють грабіжників, Гарольде? Такий гарний будиночок. Ти не пам’ятаєш, кому позичив?»
  Міддлтон глянув на жінку з ним. «Я сказав, що Феліція може скористатися цим місцем. Для неї . . . — Він спотикався про деталі.
  “ . . . для мого дебюту у Вігмор-Холі, — повторила Феліція, беручи скрипку й показуючи їм. «Я думав, ти хочеш побачити, як я зіграю це. Це коштувало вам багато грошей».
  Гарольд Міддлтон — вона відмовилася скорочувати його ім’я, оскільки, хотіла сказати Феліція, не була колегою — виявився свого роду хорошим другом. Він неодноразово рятував їй життя, коли вона була втягнута в смертоносну гру терору та злочинності, яка мала закінчитися різаниною в концертному залі Джеймса Медісона у Вашингтоні, округ Колумбія, у той час як вона виступала як головна солістка нещодавно розкопаного концерту. твір Шопена.
  За останні два роки було набагато більше послуг. За цей час вона перестала бути збіднілою молодою польською емігранткою, спочатку без друзів, без батьків, і почала поволі пристосовуватися до життя професійного музиканта, роблячи перші кроки на міжнародній оркестровій драбині, зрідка і лише тоді, коли зовсім необхідно, використовуючи численні зв’язки Гарольда Міддлтона. Вона була вдячна. Вона також чітко усвідомлювала, що частина його щедрості випливає з якоїсь приватної внутрішньої провини за те, що він познайомив її з похмурим і жорстоким світом, до якого він зараз повернувся, за мільйон миль від музики, яку він справді любив.
  «Я побачу, як ти граєш», — наполягав Міддлтон.
  «Ми обидва будемо, Фелісія», — додала Леонора Тесла.
  Міддлтон здригнувся, коли не зміг згадати дату концерту.
  «Сьогодні ввечері», — перебила вона, насупившись. "7:00. Я написав тобі. Я надіслав електронною поштою. . . »
  «Мені шкода. Дай мені час, будь ласка. Життя мало. . . ”— він переглянувся зі своїм колегою—“ . . . неспокійно зараз».
  Міддлтон підійшов до високої шафи у вітальні, величезного, потворного предмета меблів — єдиного недоречного предмета в кімнаті, прихованого в тіні, щоб його не було видно з довгого подвійного вікна, яке видав на вулицю. Котедж стояв у вузькому провулку Джорджіан у глухому куточку Блумсбері, неподалік від Вест-Енду та концертного залу, де вона мала того дня провести останню репетицію. Це була тиха, непомітно заможна частина центрального Лондона, далеко від натовпу та туристів, майже село.
  Коли він відчинив дверцята гардеробу, Феліція виявила, що дивиться на предмет, який вона знайшла там, коли нишпорила там два дні тому, після прибуття з Нью-Йорка, — чорну, міцну металеву шафу безпеки з кодовим замком, що обертається. , як у старомодному сейфі. Міддлтон набрав номери, а потім потягнув за ручку, щоб відкрити двері. У Феліції перехопило подих, хоча насправді вона знала, що не мала дивуватися. Невеликий склад зброї — пістолети, гвинтівки, ящики з набоями та інші предмети, яких вона не впізнала, — був акуратно викладений усередині.
  Леонора Тесла поклала на плече сумку, приєдналася до нього й почала колупатися у фурнітурі. Міддлтон приніс дві сірі сумки для своєї здобичі. Вони двоє були схожі на пару в шикарній шоколадній крамниці, намагаючись вирішити, які смаколики взяти з собою.
  «Тож волонтери повернулися до справи», — сказала Феліція.
  «Попит і пропозиція, хлопче», — відповів Тесла, знімаючи щось схоже на пачку маленьких металевих кульок. Можливо, якісь гранати. «Будьте вдячні, що ви займаєтесь кращим бізнесом».
  Міддлтон і Тесла були настільки захоплені цим.
  Через хвилину вона сказала: «Я вдячна. Проте на новій роботі ви знаходите час, щоб купити гарні прикраси. Норо, це для тебе?»
  Вони перестали складати зброю в м'які сірі футляри і обернулися подивитися. У своїх витончених блідих пальцях Феліція тримала блискучий предмет, який привернув її увагу, коли Леонора Тесла поклала свою сумку на стілець біля обіднього столу, верхній наполовину відкритий. Стаття була вкладена в прозорий пластиковий пакет для речових доказів і позначена етикеткою НАТО з датою попереднього дня та назвою, що звучала як французька. Феліції спало на думку, що вони, мабуть, справді поспішали, якщо шукали зброю, перш ніж доставити те, що, на її думку, мало бути чимось важливим.
  «Знаєш, коли ми вперше познайомилися, я не пригадую, щоб ти мала звичку переглядати чужі речі», — сказала їй Міддлтон.
  «Я подорослішав, Гарольде. швидко. Ти пам'ятаєш? З компанією, з якою ви мене познайомили, це здавалося доцільним. Що це?"
  Вона відкрила сумку з доказами й зняла блискучий яскравий браслет, уважно його розглядаючи. Коли вона закінчила, вона оглянула ще два предмети, які були поруч: клаптик паперу та нещодавно виданий індійський паспорт на ім’я Каві Балан. На фотографії всередині зображено необразливого на вигляд індійця приблизно 30 років із м’яким, можливо, наївним обличчям. Вона подумала, що в нього були дуже виразні й незвичайні очі, і вона гадала, чи вони це помітили. Напевно ні. Гарольд Міддлтон і Леонора Тесла були розумними, працьовитими офіцерами, потрапили в пастку, як зауважила Феліція, всередині організації, яку вони, здавалося, не могли покинути. Але дрібні деталі часто вислизали від них. У них не було ані часу, ані бажання дивитися далі за межі очевидного.
  «Наша справа, а не ваша», — оголосив Міддлтон.
  «Я думаю, він мертвий», — сказала вона, і вони не відповіли. «Хіба ви не помітили його очі? . . ?»
  Вона зволікала, і вони це знали. Говорячи, вона переглядала аркуш паперу. Напис був рукою Гарольда Міддлтона, який легко впізнати завдяки витонченим, але поспішним каракулям.
  Там було написано: Кашмір. Пошук води. Геологія. Мідь. Браслет. Скорпіон. Деврас Сікарі.
  «Звучить як головоломка», — сказала вона. «Я люблю загадки. Я ніколи не знав, що ти це робиш. . . »
  "Я ненавиджу їх."
  «Що означає Скорпіон?»
  «Це було посилання в електронному листі від Сікарі. Я думаю, що це людина, але я не знаю, чи є вона союзником Сікарі, чи становить для нього загрозу».
  «Браслет прекрасний».
  Він виглядав як мідь, хоча колір був світліший, більш золотистий, ніж більшість браслетів такого типу. У Польщі мідні браслети були популярні серед людей похилого віку, які вважали, що вони захищають від ревматизму та хвороб. Ювелірні вироби, які вона бачила, розкуповуючи на дешевих вуличних ринках у Варшаві, виглядали зовсім не так. Метал тут був м’якший, блідіший, ніби це був якийсь тонкий сплав, краї, вкриті зеленими плямами, більш тонко оброблені, з лініями письма плавним, незрозумілим індійським шрифтом, і, що найцікавіше, овальний елемент, як значок, можливо, знак гордості для його власника.
  "Що це значить?" вона запитала.
  «Хотів би я знати», — відповів він. «Ми думаємо, що це з Кашміру. Ідентифікаційний браслет, можливо, вказує на членство в банді, культі, якійсь організації. Імовірно, емблеми щось означають. Це може бути пов'язано з Індією. Або Пакистан. Вони воюють один з одним через Кашмір протягом півстоліття. Мені потрібно віднести його в лабораторію, щоб напис переклали».
  Феліція витріщилася на це й насупилася.
  «У вас є ідеї?» запитав він.
  "Що? Якийсь маленький польський музикант? Що б я знав?» Вона знову подивилася на мідний браслет. «Ти ніколи не розгадуєш кросворди?»
  "Я казав тобі. Я ненавиджу головоломки».
  «Це тому, що ви мислите логічно, тільки в одному напрямку. Кросворди схожі на Баха. Або джаз. Вони вимагають, щоб ви думали в кількох різних напрямках одночасно. Дзвінок і відповідь, запитання і відповідь — усе в одну мить».
  Вона знову оглянула браслет.
  "Справа в тому . . . Уся необхідна інформація є. Перед обличчям. Нічого не пропало. Вам просто потрібно зробити посилання».
  Міддлтон виглядав зацікавленим. Це зробила згадка про Баха.
  «Моя проблема полягає в тому, — додала вона, — що я все ще думаю польською, а не англійською. Я люблю кросворди, але вони надто важкі для мене вашою мовою. Раніше я хотів, щоб ти міг їх побачити, а не читати. Ти знаєш, що я маю на увазі? Подивіться на зображення хрестиків . Не слова. Таким чином, мова не така важлива».
  Вони мали ту зброю, яку хотіли. Вони були готові йти. Міддлтон простягнув руку, і вона передала йому записку та фотографію мертвого індіанця з цікавими очима. Він поклав їх назад у пакунок із речовими доказами та посунув у свою сумку. Вона вчепилася в мідний браслет, чекаючи запитання.
  «Якби малюнки на браслеті були кросвордом, — запитав Міддлтон, — що, на вашу думку, вони могли б означати?»
  Леонора Тесла похитала головою. — Гаррі, ми передаємо їх групі судово-медичних експертів. Не фахівець із кросвордів».
  "Це ганьба", - сказала Феліція.
  Вони дивилися на неї.
  "Оскільки? . . .” — спитав Міддлтон.
  Вона показала на місяць на браслеті
  «Це була б відповідь, я думаю. Частина, яка дзвонить. Подивіться, як він відокремлений, а інші два елементи допоміжні, ніби їх відповідь якимось чином відповідає на все. Слон. Те, як він комічно дме своїм стовбуром у небо, як фонтан, за винятком того, що рідина не йде дуже далеко, чи не так? Потік падає на землю так швидко, ніби важить більше, ніж повинен. Це здається мені очевидним».
  «Очевидно?» запитав він.
  «Дивіться! Це слон. Найбільша наземна тварина на планеті. Що він робить? Намагається розпорошити місяць, і невдало. Два слова. Може, це я божевільний, але пам'ятайте: я народився в рік Чорнобиля. Ми були недалеко. Може п'ятсот кілометрів. У школу кожні півроку приходили і брали кров, щоб перевірити, чи не зробив нам вибух чогось поганого».
  Та тупа голка, якою користувалися на всіх, боліла, тому вона так жадібно читала, щоб зрозуміти причину.
  Вона поклала палець на ретельно вирізаного звіра на браслеті й сказала: «Важкий».
  Потім вона вказала на фонтан рідини, що піднімався від звіра в небо і знову падав назад, занадто швидко. «Вода».
  Феліція Камінські не могла не помітити, що Гарольд Міддлтон трохи зблід, коли вона це сказала.
  «Чорнобиль стався тому, що не було важкої води», — швидко сказала вона. «Росіяни використовували власний дешевий і марний метод, щоб створити ядерний реактор, тому станція вибухнула. мені шкода Це, безперечно, тільки я. . . Щодо Місяця, я поняття не маю».
  Якусь мить вони нічого не сказали, поки Міддлтон дивився на неї, його доброзичливе м’яке обличчя зморщилося від занепокоєння.
  «Ти тренуєшся тут решту дня?» запитав він.
  «Практика, практика, практика. Згодом . . . »
  «Залишайтеся вдома. Сьогодні ввечері я організую для вас таксі до Вігмор-холу та готель. Пакуй свої речі. Залишайте тут свою сумку, коли йдете на концерт. Ми заберемо це для вас пізніше».
  «Але . . . »
  Вони не чекали нічого, крім кількох коротких приємностей. Феліція Камінські спостерігала за ними, шкодуючи, що вони могли залишитися ще трохи. Вона нікого не знала в Лондоні. Вона почувалася трохи самотньою та нудною.
  «Практика», — прошипіла вона. «Якщо я потренуюся ще раз, я збожеволію».
  Коли двері зачинилися, вона взяла аркуш паперу й нашкрябала слова, які запам’ятала із записки Гарольда Міддлтона.
  Деякі спеціалісти-криміналісти перевірили б усе до останнього, щоб спробувати встановити зв’язок. Можливо, — її трохи хвилював вираз обличчя Міддлтон, коли вона висловила свою ідею щодо браслета — вони будуть шукати, що означає термін «важка вода» стосовно Індії, Пакистану та кашмірського питання. Досить багато, можливо, не те щоб вона хотіла надто про це думати. Чорнобильська тінь, яку кинув на Східну Європу, так і не знялася з неї.
  Вона подивилася на дідусевий годинник біля каміна. До виходу їй залишалося дві години, трохи менше, якщо вона зібрала речі, як хотіла Міддлтон. Вона встигла. Було ще щось, що вона також могла використати, те, що, як вона була впевнена, Міддлтон і Тесла ніколи б не погодилися.
  Феліція Камінські підійшла до свого ноутбука й відкрила веб-сторінку Bicchu, нової пошукової системи, на яку вона випадково натрапила лише місяць тому. Це був фурор у соцмережах. Відповіді були чіткими та актуальними, наче хтось читав запитання, а потім думав про його контекст і перспективу, перш ніж відповісти. Це було розумним і людським, а не частиною якоїсь тупої машини. Найкраще те, що Bicchu пообіцяв заплатити вам за перебування в мережі, за введення запитів і виконання результатів. Лише кілька центів, але це було щось. Незважаючи на весь гламур появи у Вігмор-Холі, вона все ще відчувала себе студенткою музики, коли дивилася на свій банківський баланс. Пройдуть роки, перш ніж вона зможе навіть сподіватися на надійний дохід.
  Феліція глянула вниз і ввела слова на своїй записці.
  Кашмір. Пошук води. Геологія. Мідь. Браслет. Скорпіон. Деврас Сікарі.
  Потім вона додала власну фразу: важка вода .
  І ще: мідне кільце навколо очей.
  Відповіді з’явилися довше, ніж зазвичай. Гарних 10 секунд. Мабуть, це був широкосмуговий зв’язок Міддлтона, подумала вона.
  
  Він сидів у ресторані біля площі Пікаділлі, прикріплений до iPhone, який вони йому дали, і працював із приватним додатком, який через мобільну мережу безпечно, приватно з’єднувався з польовим штабом. Він поняття не мав, де це. У Кашмірі. У Парижі. За два двері в центрі Лондона. Це було неактуально. Дні стаціонарних баз, небезпечних безпечних будинків і фізичних мереж, здатних до проникнення. . . все це було в минулому. Минуло тринадцять місяців, відколи він востаннє особисто зустрічався з іншим товаришем. Наскільки він знав. Замовлення надходили через захищену зашифровану електронну пошту на низку адрес, що постійно змінювалися. Плани та проекти надходили як захищені паролем заархівовані файли PDF, прочитані, поглинені, а потім видалені назавжди. Це був шлях світу. Все було віртуально. Нічого не було справжнього. За винятком, нагадав він собі, крові та грошей.
  Відео на YouTube щойно почалося — трейлер якогось нового боллівудського фільму — коли телефон затремтів і спалахнув сповіщення. Знадобилася секунда або дві, щоб сигнал впорався з кількістю даних, що надійшли за ним. Потім, коли маленька трубка наздогнала його, він спостерігав, як серія запитів веб-пошуку віддзеркалюється на його маленький екран. Результати постійно звужувалися. Обсяг і масштаб запитів змусили його зрозуміти, чому вони зв’язалися. Маленьке віконце у верхньому правому куті показувало IP-адресу джерела. Це було в центрі Лондона, десь біля Британського музею. Він натиснув кілька кнопок. Була пауза, а потім він опинився в папці «Мої документи» віддаленого комп’ютера. Там зберігався довгий список листування. Це все було зашифровано. Він шукав віддалений жорсткий диск, доки не знайшов папку, де текстовий процесор зберігав свої шаблони, невидимі, часто забуті тими, хто ними користувався. Звичайно, коли він прийшов туди, він знайшов єдиний файл із позначкою «особистий лист». Він був відкритим, незахищеним шифруванням, лише текстом.
  Він клацнув значок, і документ намалювався на екрані телефону. Проводячи пальцем по літерах, він зумів скопіювати адресу в записку. Потім він натиснув кнопку в приватному додатку з позначкою «key-log all remote». Кожна літера та цифра, набрана на віддаленій машині, тепер відтворюватиметься безпосередньо у файлі десь у системі Бікчу, а потім непомітно передаватиметься, зашифрована від початку до кінця, на його телефон, де приватна програма автоматично розкодуватиме текст.
  Після цього він скопіював номер будинку та вулицю в заголовку та вставив їх у Google Maps. Знав загальну місцевість. Пішки було не більше десяти хвилин. Поклавши iPhone у кишеню, він повернувся на кухню. Він був сповнений знайомих запахів, кмину та куркуми, печі тандурі та спаленої курки зі спеціями.
  Су-шеф дивився, як він увійшов, ніби наполовину очікував того, що мало статися. Маленький чоловічок із Бангладешу збурено витріщався на офісний обід, замовлений на шістнадцять. Його було прикріплено до дошки замовлень лише тридцять хвилин тому.
  «Ти впораєшся», — сказав він, знімаючи фартух і заплямований ток. Тоді він вийшов із заднього боку, зупиняючись лише для того, щоб дорогою забрати свій маленький пістолет Walther.
  
  Бікчу почувався балакучим. Невдовзі відповіді почали приходити так швидко, що в неї почала обертом обертатися голова. Вона думала про страшні роки після Чорнобиля, біль, невизначеність. І шкільних друзів, яких вона втратила, двох, які вмирали повільно, майже на очах у всіх, день у день.
  Це був світ минулого, принаймні вона так думала. Світ суворої, жорстокої науки, у полоні людей, яким байдуже до наслідків їхніх дій. Спостерігаючи, як підказки, підказки та посилання починають збиратися, коли хвилини перетворилися на годину, вона відчула, як відштовхує та приваблює те, що відкриває. Це було важливо, вона знала. І заборонене, страшне знання.
  Після одного значного прориву вона відірвалася від комп’ютера, зробила собі чашку зеленого чаю, ненадовго відчула провину через те, що знехтувала своїм інструментом, і натомість вирішила послухати одне зі своїх улюблених виконань твору, який вона зіграє пізніше. Поляк, Генрік Шерінг, грає свою знамениту п’єсу Гварнері дель Джезу «Le Duc» для Deutsche Grammophon у 1968 році: чотирнадцять з половиною хвилин блаженства.
  Потім вона повернулася і подивилася на те, що знайшла. Багато. Забагато. Це змусило її розум звернутись на себе, жадати спокою та простої віри музики.
  Вона подзвонила на мобільний телефон Міддлтона. Відповіді не було. Навіть не було можливості залишити повідомлення.
  «Це не твій справжній номер, Гарольд?» — сказала вона собі, наполовину слухаючи, як Шерінг береться за музику з навченою впевненістю, якою вона сподівалася, що колись вона зможе володіти.
  
  Йому було цікаво, що станеться в ресторані, коли його не буде. Бангладеш був компетентним, але повільним. Це все ще був бізнес, усе ще місце, яке потребувало піклування про своїх клієнтів.
  Пізніше, думав він. Верхній кінець вулиці Лембс Кондуіт, після пабів і крамниць, був безлюдний. Всі пішли на роботу. Це було добре. Єдиним транспортним засобом навколо був великий чорний фургон із непрозорими вікнами на метр у парковому кінці вулиці. Діти стрибали й танцювали на маленькому майданчику з іншого боку дороги. Він глянув на фургон і похитав головою. Лондонські матері. Вони більше не дозволяли своїм дорогоцінним маленьким принцам ходити й півмилі.
  
  Вона ввела те, що знайшла, в електронний лист для Міддлтона й обов’язково позначила його для шифрування, додавши цифровий підпис, який він переконав її використовувати завжди в мережі. Ніхто не міг прочитати те, що вона написала, коли воно вийшло за межі її комп’ютера, і Міддлтон могла бути впевнена, що повідомлення справді надійшло від неї, а не від якогось самозванця, який знав, як підробити електронну адресу.
  «Факт перший», — написала вона, і здригнулася, оскільки не могла викинути з голови справжнє значення своїх слів. «Зображення мертвого чоловіка Каві Балана. Чого ви не помітили, так це дуже специфічного зелено-коричневого відтінку його очей. Це може бути нормальним. Але це може бути симптомом отруєння міддю внаслідок дуже сильного впливу металу. Для отримання додаткової інформації шукайте кільце Кайзера-Флейшера. Зміна кольору спричинена відкладенням міді в оці».
  Вона подивилася на свої записи, потім перевірила годинник. Шість хвилин до кінця Баха. Тоді вона справді займатиметься.
  «Факт другий. Індія є найбільшим у світі виробником важкої води. Це дуже ресурсомістка вправа. Залежно від процесу може знадобитися до 340 000 тонн звичайної води, H 2 O, щоб отримати одну тонну важкої води, D 2 O (це дейтерій, Гарольде, подивіться). Можливо, тому ваші люди шукають нові джерела».
  Чай ставав теплим.
  «Пам’ятаєте, що я вам розповідав про Чорнобиль і важку воду? Вам це не завжди потрібно. Але якщо ви хочете виробляти збройовий плутоній, це чудовий спосіб обійти процес збагачення урану, який включає велику кількість технологічної інфраструктури, яку неможливо приховати. Не те, щоб важку воду легко виготовити, але процес трохи схожий на дистиляцію коньяку з вина. Різниця полягає в тому, що звичайний процес використовує фосфорно-бронзову систему для обробки процесу дистиляції, тоді як лікер традиційно виготовляється за допомогою мідного дистиллятора».
  Вона подивилася на слова на сторінці й відчула гордість за себе. Або, точніше, про Бікчу, яка так швидко видала відповіді, що ледь могла повірити, з якою легкістю вони були зібрані.
  «Факт третій. Одинадцять років тому в США було подано патент на новий процес розробки важкої води. Наскільки я бачу, він ніколи не був запущений у промислове виробництво, оскільки деякі технології ще не розроблені для широкого масштабу. Патент був поданий американською дочірньою компанією індійської компанії, яка, здається, є підробкою. Принаймні я не бачу жодних фінансових декларацій щодо цього в США чи Індії». Вона безкоштовно отримала всю заявку з бази даних патентного відомства США та зберегла її як окремий документ.
  «Ім’я Сікарі також є в патенті разом із парою інших людей. Відповідно до заявки на патент, процес зменшить вдвічі кількість живильної води, яка зазвичай потрібна для дистиляції важкої води, значно скоротить процес і дозволить мінімізувати витрати на запуск. Ви могли б сприймати це як набір DIY для виготовлення сировини для плутонієвого заводу. І . . . »
  Завжди залишайте найкраще наостанок. Мертвий Генрік Шерінг, що вклонявся своєму Гварнері на задньому плані, так і зробив.
  «Конкретна кругла структура трубопроводу, яка використовується для процесу, лежить в основі патенту. Саме це робить його унікальним. У документі це називається «мідний браслет». За винятком цього, як виявилося, тридцять футів заввишки.
  Вона допила холодний чай і почула, як музика вступає в останню, завершальну фазу.
  
  У двері подзвонили, коли вона натиснула «Відправити». Феліція вилаяла переривання. Одним із менш привабливих аспектів Лембс Кондуїт Стріт була кількість людей, які приходили до приватних будинків, намагаючись продати все від підроблених DVD до китайських картин. У Міддлтона була маленька табличка біля фасаду будинку: лоточникам заборонено. Це було марно. Оскільки це була Англія, у нього не було відеокамери на дверях. Була довіра до такої тихої вулиці для вищого класу, як ця, разом із великими потужними замками та високотехнологічною системою сигналізації.
  Коли вона виходила з вітальні в коридор, знову пролунав дзвінок.
  «Я не хочу», — крикнула вона, і з подивом почула в своєму голосі американське дзвоніння. Два роки в Нью-Йорку зробили це з тобою, здогадалася вона.
  Вона відімкнула засув і наполовину відчинила двері. Там стояв кремезний чоловік близькосхідної зовнішності. Йому було не більше 30, він носив футбольну сорочку «Челсі» під піджаком, модну зачесану стрижку та ту дурну самовдоволену посмішку, якою люблять веселитися деякі молоді лондонські чоловіки, коли зустрічаються з протилежною статтю.
  «Я не хочу», — повторила вона, зітхнувши.
  Він виглядав задоволеним собою і тримав щось схоже на новенький iPhone. Там був її електронний лист Гарольду Міддлтону, а в останніх кількох абзацах великими чорними літерами було написано «за винятком того, що цей випадково тридцять футів на зріст». Збентежена Феліція Камінські кліпала очима.
  «Ти все одно отримав», — сказав чоловік.
  Вона відступила, щоб грюкнути дверима перед його обличчям. По дорозі деревина об щось вдарилася. Вона почула крик болю, але він пройшов, і не було жодного способу вивести його назовні. Яскравий удар вдарив її по щоці, і вона пошкандибала до вітальні й схопила дерев’яні внутрішні двері, відкинувши їх за собою.
  Він отримав другий сильний удар по обличчю і знову закричав. гнів. боляче. Їй сподобалися обидва.
  Вона сперлася на диван, намагаючись подумати, намагаючись знайти щось, що могло б видатися за зброю.
  — Гей, — сказав він.
  Він підняв руки й виглядав ображеним. Його праве око почервоніло від того місця, де його зачепили двері.
  «Ми просто хочемо поговорити», — сказав він. "Це все."
  «Хто хоче поговорити?» — запитала вона, усе ще дивлячись, правою рукою мацаючи за диваном.
  «Деякі великі хлопці. Вони не хочуть вам нічого поганого. Вони мені це сказали. Вони просто хочуть, щоб ви відвідали».
  «Є приємніші способи запитати».
  Вільною рукою він поліз у куртку й дістав пістолет.
  «Є й огидніші. Живий – не те саме, що неушкоджений. Ти вибирай, дівчинко. Так чи інакше ти підеш зі мною».
  Шерінг грала один із своїх найулюбленіших уривків. Феліція Камінські ненавиділа цього аноніма за те, що він його зіпсував.
  Вона подивилася йому в очі і сказала: «Вони не зашкодять мені? Це обіцянка?»
  "Обіцянка."
  У лівій руці він все ще тримав iPhone. Вона дивилася, як він її тримав. Його очевидна прихильність до цієї речі.
  Вона поклала руку на голову й розпустила своє довге каштанове волосся, яке закріпила для практики. Він дивився на неї, знову посміхаючись.
  «Хіба це не нова версія?» — запитала вона, показуючи на телефон. «Той, що має GPS, чи що?»
  Вони всі їх любили. Іноді здавалося, що на планеті немає нічого дорожчого.
  «Так. . . Він підняв його трохи вище і натиснув кнопку. На екрані почало відтворюватися відео МІА. "Я зрозумів, я отримав . . . »
  На ній були гострі шкіряні чоботи, які вона купила в аутлеті Gucci біля Сан-Джованні. Ці голчасті пальці вже виходили з моди, але вони їй подобалися. Вона зробила один сильний крок уперед, відпустила праву ногу трохи назад, щоб набрати обертів, а потім відпустила, ударивши ногою, якомога сильніше — саме там, де було найбільше боляче.
  Він скрикнув. Пістолет пішов убік. Вона взяла його зап’ясток і вдарила ним об гострий край шафи, у якій містилася зброя Гарольда Міддлтона. Зброя брязнула на підлогу. Айфон, за який він тримався, але не після другого удару. На той час він уже лежав на землі, звиваючись, і виглядав божевільнішим, ніж будь-коли.
  «Якщо він встане, я мертва», — подумала вона.
  Її рука потяглася до найближчого доступного предмета. Вона відчула це і хотіла плакати. Це була дорогоцінна Бела Шепесі, яку їй купив Гарольд Міддлтон. Найкращий музичний інструмент, яким коли-небудь володіла Феліція Камінські.
  Вона сильно вдарила його в обличчя твердим, як кістка, композитним підборіддям. Нижня частина скрипки відразу відірвалася від тіла. Воно зникло, і вона це знала. Тож вона взяла за шию обома руками, обертаючи столітнім інструментом, як молотком, вдаряючи зазубрене дерево йому в голову, доки він знову не впав на підлогу, його ніс був у кривавому місиві, а очі наповнені болем і страхом.
  Там стояла стара ваза, велика й важка під рукою. Вона відпустила зруйновану скрипку, підняла вазу й жбурнула йому в голову, влучивши прямо в скроню.
  Він замовк.
  Швидко та вправно вона вихопила набір запасних металевих струн зі свого футляра для скрипки, штовхнула його ногою на груди, поклала одне коліно йому на хребет і зв’язала ззаду руки, потім ноги.
  Коли вона закінчила, він знову приходив до тями. Він нікуди не рухався. Вона була ретельною. Про всяк випадок вона нахилилася, дістала його рушницю й міцно тримала зброю в правій руці, ненавидячи її на дотик.
  Зі сльозами на очах вона поглянула на зруйновані залишки своєї скрипки, а потім на розчавленого чоловіка на підлозі й сказала: «Я не маленька. А я не дівчина».
  Якийсь шум змусив її підняти очі. Вхідні двері були ще відчинені. Вона бачила це з вітальні і проклинала себе за те, що була такою дурною. Високий, незграбний чоловік із надзвичайно блідою шкірою та потворним обличчям увійшов у двері, виглядаючи водночас наляканим і рішучим.
  Феліція Камінські хотіла щось сказати, але в цю мить її розум заблокувався. Розкішне виконання Партити Баха Шерінгом досягало своєї останньої ноти, чудова ре зіграна на двох струнах, одна відкрита, друга з вібрато, а потім завмерла в тиші. Їй подобався цей дотик, і вона так довго бажала, щоб одного дня вона могла наслідувати його. Можливо, сьогодні ввечері у Вігмор-Холі. сьогодні ввечері . .
  
  П’єру Крейну знадобився один удар, щоб вибити зброю з пальців стрункої, вродливої молодої жінки, а другий — щоб вона втратила свідомість, коли вона стояла, оніміла над чоловіком, який лежав зв’язаний на підлозі, із ще набряклим обличчям. все ще помітно наляканий. Вона звалилася купою поруч із ним. Журавлині очі блукали по кімнаті. У хатинці більше нікого не було. Він міг це відчути.
  Крейн швидко обшукав квартиру, яка належала Гарольду Міддлтону, американцеві, про якого його попередив водій машини за межами Парижа. Він знайшов щось схоже на збройовий сейф і проглянув ряд документів і нотаток на столі.
  «Знайшов щось корисне, П’єр?» — сказав жіночий голос позаду нього, такий спокійний і незворушний, що в нього похолола кров, і він кинувся до пістолета в кобурі під курткою.
  Щось встромило його в плече, перш ніж його пальці досягли половини.
  «Не будь дурним», — сказала вона.
  Він обернувся й побачив жінку, яку тепер знав як Яну. Вона тримала довгий чорний пістолет із довгим глушником. Професійна зброя. Вона уважно подивилася на нього, її погляд нагадав те, що сталося між ними на пустельній двосмуговій дорозі за межами Парижа нещодавно тому. — Ми знову зустрінемося, П’єр.
  Крейн ледь помітно засміявся, хоча його здригнуло, згадавши про кулі, що тріщали по вікнах лімузина. "Ти мене знаєш?"
  «Ви виконуєте свою довідкову роботу як репортер», — знизала плечима Яна. «Я роблю те саме у своїй лінії».
  Котрий сказав Крейну, що вона дійсно слідувала за ним на зустріч за межами Парижа з чоловіком, який видавав себе за Скорпіона.
  «Де Міддлтон?» вона запитала.
  "Не знаю."
  «Жінка, з якою він працює? Тесла?»
  Крейн похитав головою. «Я її не знаю».
  Здалеку нагальний рев поліцейської сирени став ближчим. Хтось повідомив про порушення? Бачив зброю? Вона скривилася, дивлячись на квартиру і, мабуть, усвідомила, що не має часу на ретельний обшук.
  Яна наказала: «Виведіть дівчину надвір. Там фургон». Вона вагалася. «Іди з нею. Я приєднаюся до вас за мить».
  — Ти не думаєш, що я втечу?
  Посмішка. "Немає."
  «Чому?» — спитав він, намагаючись побачити якесь вікно атаки, усвідомлюючи, з її обережної позиції та стійкого погляду в її очах, що це неможливо. Він також не був упевнений, що хоче; щось — журналіст у ньому? Або чоловік?—сказав йому просто йти з тим, що відбувається.
  «Тому що ти шукаєш правду, чи не так, П’єре?»
  Яна простягла руку й дістала зброю з його куртки. Потім вона побачила, як він підняв непритомну молоду жінку на руки і вийшов на вулицю.
  Біля передніх дверей стояв мікроавтобус «Мерседес» із непрозорими вікнами та водій у чорній уніформі, рукавичках і кепці, який відчиняв задні двері.
  Коли Крейн підійшов до воріт з дівчиною на руках, він почув звук ззаду й одразу впізнав, що це було. Низьке, вибухове гарчання зброї з глушником, а потім різкий, болісний крик болю, який тривав секунду, не більше.
  
  
  4
  ДЖИМ ФУСІЛЛІ
  Сірий ранок у Парижі поступився місцем чудовому, спокійному полудню, і, перетнувши площу Згоди та вийшовши на галькову доріжку, що розрізала Єлисейські поля, вона згадала свій день: ранню пробіжку авеню Георга V через Сена в Пойнт д'Альма, назад через парк Марсового поля та під Ейфелевою баштею; душ у її номері в готелі Queen Elizabeth на Pierre 1er de Serbie; і в тонкому персиковому светрі з v-подібним вирізом, джинсах і короткій шкіряній куртці, яку вона купила за невеликі гроші в доларах США в магазині на бульварі Сен-Жермен, прогулявшись за ріг до готелю George V на чашу вівсяних пластівців, посипаних коричневим цукром, коли вона читала The Wall Street Journal Europe and USA Today . Потім вона повернулася до королеви Єлизавети, сіла на підлогу спиною до незастеленого ліжка й заридала.
  Це не працювало. «Приїжджай до Парижа», — сказав її батько. «Тобі потрібно трохи магії». «Дякую, ні, Гаррі. Забагато спогадів, — відповіла вона. «Чарлі, можливо, у тебе з’являться нові спогади», — м’яко сказав він, беручи її за руку. «Ти нам потрібен серед живих. Ми справді це робимо. . . »
  Але всюди в Парижі нагадували їй про те, що вона втратила: її дитину, викидень, викликаний, з усіх людей, її покійним чоловіком, який був частиною змови, яка також забрала життя її матері. Кожен день був безжальним повторенням того, що могло бути і чого ніколи не буде. Навіть зараз, коли вона прогулювалася крізь плямисте сонячне світло під листяними деревами, гілки яких увінчували стежину, вона бачила маленьких дітей, які смішно ковзали, ганяючись за голубами, а їхні задоволені матері усміхалися, дивлячись на це. У той момент для неї не існувало нічого іншого: ні шановних літніх чоловіків у коричневих костюмах, які багатозначно балакали, ні бізнесменів і жінок на Єлисейських полях, які поверталися до своїх офісів, ні туристів, що блукали до Обеліска та Саду Тюїльрі. . Усе, що вона бачила, — це здорові, сміючі діти та їхні сяючі матері, і вона відчула тягар безнадійності та глибоке, нестримне відчуття втрати. Вона знала, що ніколи більше не буде цілою і ніколи не буде довіряти жодному чоловікові настільки, щоб полюбити його. Що стосується власної дитини, вона боялася, що ніколи не зможе забезпечити відчуття безпеки та оптимізму, необхідні дитині для процвітання. Вона рахувала свої дні, гадаючи, коли її поглине порожнеча всередині неї.
  І все, що залишилося для Шарлотти Міддлтон — вона повернула своє дівоче прізвище, коли дізналася про масштаби участі свого чоловіка в змові з метою вбивства тисяч людей у Вашингтоні, округ Колумбія — це робота, яку вона виконувала для волонтерів. Її батько сказав їй, що вона йому потрібна. Цілком можливо, що він це зробив. Протестуючи, вона сказала: «Гаррі, я не можу. Враховуючи, наскільки безглуздим, порожнім. . . До біса, я б хотів пояснити, щоб ти знав». «Чарлі, — відповів він, — коли я думаю про те, яким було б моє життя без тебе, я знаю».
  У кіоску біля театру Маріньї вона купила бутерброд із тонкими скибочками шинки, шматочком грюйєра та солоним маслом на хрусткому хлібі та пляшкою Бадуа й сіла на лавку під сонячним світлом, Етуаль та Тріумфальна арка вдалині, вздовж бруківки невпинний рух. Намагаючись розгадати свої думки, вона згадала деякі дослідження, які вона проводила для волонтерів. Її думки перекинулися до Конні Карсон і бравади, яку втілювало в кожне завдання, яке виконує той маленький техаський фанатик, а потім до захоплення Вікі Ченга Second Life і того, як чарівний 19-річний комп’ютерник зробив собі чорний аватар із зображенням 70-х років. Афро та виточене тіло, за яке будь-який спортсмен убив би. «Спробуйте», — запропонувала Вікі. «Кожному потрібно десь бути кимось новим». Щойно ці слова злетіли з його губ, він збентежено відсахнувся. — Я не кажу, що твоє життя погане, Чарлі. Ні, я кажу — я кажу, Чарлі, гра — Можливо, ти знайдеш нових друзів — Якщо ти хочеш нових друзів, Чарлі . . . Ах, блін. . . »
  Приблизно в той самий час Леонора Тесла, якою вона захоплювалася ще більше тепер, коли зрозуміла, чого досягли волонтери, попросила її приєднатися до неї випити в неробочий час. Вони пішли до латиноамериканського лаунжу в Дюпон-Серкл, де їх оточували недбалі холостяки, що ширяли між молодістю та обов’язками, шість свіжих облич тіснилися за столиками на чотирьох. Запаморочливі розмови піднімалися під дзвінку музику. «Чарлі, — крикнув Тесла, — ось моя порада: не слухайся жодних порад. Слухайте власне серце у свій час».
  Зараз на Єлисейських полях, розмірковуючи про ті спогади за чотири тисячі миль, Чарлі спостерігав, як туристичний автобус, на якому написано хангиль, зупинився, заблокувавши рух. Вона скривилася, коли загули гудки таксі, а потім повернулася до своєї самотності.
  
  Приблизно в 30 ярдах позаду Шарлотти Міддлтон у парку йшов самовдоволений чоловік років 50 із засмаглим волоссям у формі солі й перцю. Його блакитний костюм, викроєний до досконалості, вражав навіть в окрузі , де були будинки Сен-Лорана, Діора, Шанель і Лакруа. Сидячи, він дістав із внутрішньої кишені шовкову носовичок і витер боки своїх черевиків Berlutti, видаляючи шар пилу. Його мобільний телефон завібрував, коли він повернув хустину на місце.
  «Я на дочці Міддлтон», — сказав він. "У Парижі. Я залишуся з нею». Він поклав трубку, не дочекавшись відповіді.
  Ян Баррет-Боун подолав шок від того, що його ледь не застрелили на дорозі за межами Парижа. Він і його роботодавець звикли орудувати грошима та погрожувати насильством — і самим насильством — щоб змусити людей робити найпідліші вчинки. Багато з них лаялись і обіцяли відплатити. Але мало хто зробив.
  Яна, звичайно, була іншою.
  Сам Баррет-Боун мотивувався грошима та гострими відчуттями. Він вважав письмову роботу найчистішою з мук.
  Але Яна? Що рухало нею?
  Ідеалізм, вважав він. Який дитячий мотив. Як втручання.
  Але її поява на тій дорозі за межами Парижа була гострим нагадуванням про небезпеку, з якою зіткнулися всі.
  Скільки інших смертей станеться через мідний браслет?
  Він дивився, як Чарлі піднявся з лави. Вона зробила останній довгий ковток газованої води й викинула її зелену пластикову пляшку на смітник разом із п’ятою хліба. Тоді вона подумала, дістала хліб, зім’яла його і дала крихти клювати голубам.
  «Вона не могла б бути більш американською, якби спробувала», — пробурмотів собі під ніс Баррет-Боун, дивлячись на привабливу жінку з деякою огидою.
  Він глянув на свій наручний годинник Patek Phillippe, продовжуючи стежити за донькою Міддлтона з певної відстані. Він уявив, що вона й надалі блукатиме безцільно, опущена, без захисту.
  
  Феліція Камінські, яка тепер уже при свідомості, і П’єр Крейн сиділи пліч-о-пліч у задньому ряду фургона «Мерседес», їхні зап’ястки були зв’язані пластиковими наручниками, а щиколотки були прив’язані одна до одної. Водію вдалося стиснути їх за лічені секунди, поки Яна націлила свій пістолет на двох полонених.
  Пролунав подвійний гудок мобільного телефону. – відповіла Яна. Вона говорила мовою, якою Крейн вважав гінді. Тоді вона повернулася обличчям до в’язнів. «Я щойно дізналася, — сказала вона англійською з сильним акцентом, — що ви не Шарлотта Міддлтон».
  Феліція нічого не сказала.
  — гавкнула Яна на Журавля. "Хто вона?"
  «Я поняття не маю. Я можу запитати її, але це має бути англійською. Але я не думаю, що вона говорить французькою».
  «Ти», — сказала Яна мовчки англійською. «Як тебе звуть?»
  «Феліція».
  Яна глянула на Крейна. «Французький», — сказала вона англійською.
  «Польська», — відповів він французькою. Він збирався згадати про її акцент, але знав, що Яна не могла його помітити, так само як він міг розрізнити алжирку чи марокканку, коли вони розмовляли французькою. «Вона може бути його покоївкою».
  «Служниця, яка вміє битися».
  «Я думаю, що вона захищалася. Щасливий удар інструментом. У вас неправильна дівчина».
  Крейн знав, що вони прямують на південний схід.
  «Я думаю, що вона трохи не в порядку», — додав він. «Некомпетентний. Ти знаєш . . . »
  Феліція, здавалося, намагалася не дивитися на нього, не тупнути його ногою.
  Яна тримала на колінах рушницю Крейна.
  «Відпустіть її», — сказав репортер.
  Водій глянув на Яну.
  «Відпусти її, і я тобі допоможу». Журавель шукав історію. Він шукав Яну. Він не сварився з молодою жінкою.
  «Як? Чим ви можете мені допомогти?»
  «Я шукаю Скорпіона. І ти також. Я знаю про нього дещо. Я побачив твоє обличчя, коли ти помітив чоловіків у лімузині. Ви були розчаровані, що жоден із них не був ним».
  «Дай мені факт. Щось, чим я можу скористатися».
  — І ти відпустиш її?
  Вона витріщилася на нього. «Можливо, я вб’ю вас і її», — відповіла Яна.
  «А може, я тобі допоможу, і ніхто не загине».
  «Оплата за одне життя. Ваш чи її. Дай мені факт».
  Журавель на мить замислився. Що було б для неї дорогим, але не віддавалося занадто багато? «Є сполучення з Дубаєм».
  «Дубай? Що?"
  «Це все, що я вам зараз скажу. Для власного захисту».
  — сперечалася Яна. Потім вона повернулася до водія і заговорила арабською. «Кинь її біля О2», — сказала вона. «Ми його тримаємо».
  
  Міддлтон стояв з боку водія своєї машини, розчаровано опустивши голову. Лондонська адреса, яку Жан-Марк Леспас знайшов на комп’ютері Каві Балана, була мечеттю на південь від Тафнелл-парку, процвітаючого району на півночі Лондона, населеного сотнями мусульман і набагато меншою кількістю індуїстів. Мечеть мала шкідливу репутацію, яку її нове, помірковане керівництво не змогло повністю стерти: до засудження за вбивство та расову ненависть її попередній імам виступав за джихад із терактами-смертниками як основною формою — здавалося, ніхто не сумнівався в його участі в 7/7. напади. Підтримуючи насильницьку діяльність Аль-Каїди, вона запропонувала навчання володінню штурмовою зброєю та слугувала інформаційним центром для невідстежуваного телекомунікаційного обладнання.
  — Хитрість, — сказав він. "Жарт."
  З протилежного боку автомобіля Тесла відповів: «Не обов’язково. Можливо, хтось тут, — вона кивнула в бік мечеті та присадкуватих цегляних будинків уздовж вулиці, — знає про напад на мечеть. Це може бути не глухий кут».
  «Але це слід, на розвиток якого знадобляться тижні проникнення. Ми не маємо часу. Не з тим, що відбувається».
  Tesla смикнула двері автомобіля, але вони були замкнені. "Ти маєш рацію. Нам потрібно виробити стратегію».
  Міддлтон покопався в кишені й кинув їй ключі. «Візьми машину», — сказав він. Він жестом показав у бік станції метро Tufnell Park. «Я йду до Вігмор-холу, щоб побачити Феліцію. З мого боку було бездумно забути її концерт. Втратьте зброю і наздоженіть мене, якщо хочете. Ми зможемо поговорити з Конні та Жан-Марком, коли вони оселяться в Тампі».
  
  Міддлтон вийшов із підземки в Оксфорд-серкус, потішившись тим, наскільки швидкою була поїздка, навіть з пересадкою в Юстоні. Він уявив, як Нора все ще їде по автомагістралі 503, якби рух крутився. Він інстинктивно спочатку перевірив свій загальний мобільний телефон. Одне повідомлення від Феліції, мабуть, докоряючи йому за те, що він не запам’ятав її розповідь, або за його відсутність інтересу до кросвордів, криптограм тощо. Коли він подивився на свій зашифрований телефон, то побачив, що не має жодних повідомлень — нічого від НАТО, Франції, Інтерполу чи МКС як розслідування операції на Кап д'Антіб; ані від Чарлі, Нори, Жан-Марка, Конні чи Вікі. Перетинаючи парк на Кавендіш-сквер, він на мить подумав про Везербі, яскравого офіцера НАТО, який віддав своє життя, щоб допомогти запобігти черговій безбожній страті невинних. Щоб запобігти горю, Міддлтон давно навчився швидко переводити свої думки на поставлену перед ним місію: її виконання означатиме честь для таких, як молодий Уезербі. Сікарі та прісна вода. Деврас Сікарі зацікавився прісною водою. Що б це могло означати?
  Міддлтон вийшов із парку і, чекаючи, поки проїдуть чорні таксі, побачив натовп, що юрмився під шатром із скла й філігранного заліза. Власники квитків, як він припустив, чекають входу. Не те, щоб він зволікав: йому подобалися алебастрово-мармурові стіни залу, розпис на куполі над сценою, де фігура, що представляла Душу Музики, з благоговінням дивилася на вогненну кулю, яка символізувала Генія Гармонії. Сцена Вігмора була вівтарем, а музика представляла жертву Небесам. Для Міддлтона музика була зв'язком людства з божественним. Це був його перепочинок, його полегшення від потворної, банальної правди світу страждань і ненависті, в якому він опинився, переслідуючи таких, як Деврас Сікарі. Лише спостереження за розквітом Чарлі дало йому відчуття задоволення та незрівнянності, як і музика, яку він любив.
  "Є проблема?" — сказав він першому відвідувачу, якого побачив, жінці середнього віку, одягненій проти загрози дощу.
  «Вони ще не відкриваються, — відповіла вона, — але вони не сказали точно, чому».
  Міддлтон подякувала їй і попрямувала до входу до артистів за рогом Вімпол-стріт. Він ніколи не знав, що Феліція була надто вимогливою художницею, тому він припустив, що проблема в будинку. Можливо, піаніст захворів.
  Його зашифрований телефон задзвонив, це був старомодний американський дзвінок, а не ідентифікаційний дзвінок, як у Шопена на іншій лінії.
  — Гаррі, — сказав Тесла.
  «Нора—»
  «Гаррі, тобі краще повернутися додому».
  
  Жан-Марк Леспас наздогнав Конні Карсон у залі міжнародного аеропорту Тампа. Він усміхнувся, побачивши, як вона з милою посмішкою обрушила увагу одного з чоловіків, які намагалися залицятися до неї під час рейсу з Ніцци через Париж. Зі свого місця в кількох рядах позаду неї Леспасс спостерігав, як пасажири один за одним знаходили причину підійти до неї. Конні була не єдиною привабливою жінкою в літаку, але вона сяяла тією наївною, люблячою веселощів самовпевненістю, яку приваблюють чоловіків, як бджоли до дзвіночків. Як це було в її звичаї, вона зуміла наказати кожному з такою чарівністю, що вони не зрозуміли, що їх побили.
  "Ось ти де!" — зраділа вона, коли Леспасс наблизився.
  Останній чоловік швидко відійшов, і Карсон підняла свій роздутий шкіряний ранець, піднявши ремінь на плече. Вона схопила свою руку за його руку, і вони пішли геть, зображення щасливої пари.
  «Перевірити свій КПК?» вона запитала.
  «Тож, мабуть, мені пощастило…»
  «Не починай, Жан-Марк. Деякі з тих хлопців змусили мене шукати парашут». Вона відпустила його руку.
  «Ви отримуєте те саме повідомлення від Wiki?»
  Вона кивнула. «Великі файли».
  «Я скористаюся комп’ютером у представницькому лаунжі», — сказав він.
  «А я візьму машину напрокат. Дай мені свою сумку».
  «Конні...»
  «Дай мені цю кляту сумку».
  Леспасс бачив, як Карсон вивихнув людині ніс таким швидким ударом, що він міг поклястися, що її рука ніколи не залишала її.
  «Так, пані», — відповів він.
  Вони зустрілися через 30 хвилин, коли Карсон прихилився до капота Prius у зоні заборони стояти. "Куди?" — запитала вона, відчиняючи двері пасажира.
  Коли Карсон сів за кермо, Леспасс прочитав його нотатки. «Їдьте на міжштатну автомагістраль двісті сімдесят п’ять на схід».
  Вона засміялася, з'їжджаючи з узбіччя. «Мені подобається, як ти це кажеш. "Міждержавна автомагістраль двісті сімдесят п'ять на схід". Все формально і тому подібне».
  «Я-двісті сімдесят п'ять на схід краще?»
  «Два сімдесят п’ять на схід підійдуть. Скільки ти живеш в Америці, Жан-Марк?»
  «Майже десять років», — сказав він. Він одягнув сонцезахисні окуляри, коли вони виїхали на яскраве сонячне світло за територію аеропорту. Тампа була такою ж яскравою, як і Ніцца.
  «Десять років, а це все ще «міждержавна» і все таке?»
  «Втомився, мабуть. Тривожний».
  «Те саме», — сказала вона. — Ви прийшли сюди працювати з полковником?
  «Ну, я працював з ним раніше. Але, так, Гарольд Міддлтон був причиною, чому я приїхав до Америки».
  «Ти міг би залишитися у Франції».
  «Моя дружина віддала перевагу Північній Кароліні».
  "Ваша дружина? Жан-Марк, я не знав, що ти одружений». Вона подивилася на третій палець на його лівій руці. Ні кільця.
  «Ми працювали разом у Technologie de Demain…»
  "Ваша компанія."
  «Вона починала як системний аналітик, я можу вам сказати, що це не було причиною, чому я її помітив. Але Йоганна була дуже розумною, дуже точною. Незабаром вона стала для мене безцінною. І, звичайно, я був закоханий».
  «Вона теж була, якщо я вас правильно чую».
  «Мені пощастило. . . »
  Карсон перевірив огляд з боку пасажира й повільно рушив до шосе.
  — Перший вихід, — сказав Леспасс. «Не сідайте на Інтер — не сідайте на четвертий маршрут».
  Prius з легкістю взяв рампу.
  «Жан-Марк, я бачу, ти не носиш каблучки. . . »
  Він розстібнув верхні ґудзики свого Оксфорда й зняв ланцюжок, який носив на шиї. Його обмотували навколо золотої обручки.
  «Жан-Марк. . . »
  «Її вбили. 11 вересня в Пентагоні. Презентація нового бізнесу запланована на 10 ранку. Вона, як завжди, була рання. Шансів на бізнес у нас, звичайно, не було. Але це була Йоганна. Боєць. Дуже по-американськи. Як і ти, Конні».
  Карсон побачив його гірку посмішку.
  «Жан-Марк, мені дуже шкода».
  «Як і я. Дякую». Леспасс визирнув крізь лобове скло. «Вихід є».
  Карсон торкнувся мигалкою.
  
  «Форма для печива», — сказала вона, коли вони підійшли до довгої одноповерхової будівлі в розі індустріального парку неподалік від Маккей-Бей. «Скло і сталь. Вони руйнують фундамент і скидають їх із неба».
  «Так, але тут є пальми», — сказав Леспасс.
  Попереду стояли коробки FedEx, DHL та UPS, а також жерстяна коробка з написом Doolittle Diagnostics із попередженням, що в ній містяться продукти крові. На першому поверсі засунуті жалюзі відкривали порожню їдальню з торговими автоматами та газетами, розкиданими на столах.
  Карсон і Леспасс увійшли в вестибюль, щоб подивитися на дошку, всіяну білими пластиковими літерами.
  «Sindhu Power & Electric», — сказав він. «Двадцять шість на південь. Отже, вони все ще тут».
  «Хіба що ніхто не хотів змінити вивіску».
  «Ми можемо уявити, що Сікарі був тут. Можливо, він повернувся».
  "В ПОРЯДКУ. Але я не думаю, що ми знайдемо його за столом».
  «Ні», — сказав Леспасс, продовжуючи вивчати дошку. «Але давайте подивимося, що ми можемо побачити».
  Вони підійшли до портьє, молодої смаглявої жінки, яка ховала підручник для коледжу під робочим столом у формі півмісяця. Вона зустріла їх теплою усмішкою та кубинським акцентом.
  Леспасс сказав: «Ми з дружиною записалися на прийом до доктора Фарадея».
  Карсон кивнув. «Ми знаємо дорогу».
  Адміністратор вагався. — Ти можеш йти, — нарешті сказала вона.
  Коли вони звернули в довгий коридор, встелений килимами, Карсон сказав: «Доктор. Фарадей?»
  — Його офіс — Вісімнадцять Півдня.
  «Ах».
  Дерев’яні двері до кожного кабінету були зачинені, заглушаючи галас активності. У кінці залу дві жінки використовували меншу приймальню, щоб переглянути презентацію на ноутбуці. Леспасс пішов за Карсоном уздовж повороту, і незабаром вони проминули кабінет доктора Фарадея.
  Двадцять шостий південь був у кінці коридору, і Карсон зрозумів, що його вікна виходили на автостоянку, яка кишила автомобілями, що виблискували на пообідньому сонці. «Що за вистава?» вона сказала.
  Леспасс покопався в гаманці й витяг візитну картку Technologie de Demain. «Холодний дзвінок», — сказав він. «Я попрошу керівника ІТ».
  «Думаєте, у них тут буде персонал? Я маю на увазі, що цей офіс, мабуть, найбільший з цього боку будівлі. Але це оболонка, якщо взагалі».
  «Я припускаю, що ви можете подати патент із поштової скриньки. Навіщо йти на відкриття офісу, якщо ви не збираєтеся ним користуватися?»
  Карсон потягнувся до дверей. «Готові?»
  Він підняв палець. «Вибачте, але я поставлю сильний акцент. Можливо, це пояснить, чому я такий. . . такий зморшкуватий».
  Вона посміхнулася. — Ти принаймні в слаксах. Я в джинсах і футболці».
  «Так, але твоя футболка такого ж кольору, як і твої чоботи, і ніхто не носить джинси, як ти, Конні. Можливо, 100 людей на наших рейсах поклянуться в цьому». Він не згадав ні про макіяж, який вона наробила в аеропорту, ні про помаду, яку вона оновила перед тим, як вони вийшли з машини.
  «Ну, щоб бути в безпеці, я називаю вас «бос».»
  « Très bien », — відповів Леспасс.
  
  Карсон відчинив двері, і Леспасс увійшов усередину.
  Офіс був порожній.
  Тонкі дроти звисали зі зміщених стельових панелей, а кілька телефонних трубок лежали на підлозі. Там було місце, можливо, для 10 столів, але їх не було видно. Кондиціонер був вимкнений.
  Коли Карсон пройшов повз нього, Леспас увімкнув верхнє світло. Вони мерехтіли, потім світилися. «Хтось оплатив рахунок», — сказав він.
  Карсон зайшов до приватного кабінету. Вона теж була порожня, килим затхлий і забруднений, шафа розчинена й оголена. «Стільки про Sindhu Power & Electric. . . »
  Навпроти офісу була ще одна шафа, де зберігалися паперові вироби, застарілі файли в картонних коробках, можливо місце для піджаків та особистих речей. Хтось почав його прибирати — мабуть, щоб знову підготувати приміщення до оренди.
  Разом Карсон і Леспасс переглянули це й не знайшли нічого просвітливого, окрім порожньої етикетки від міжнародної транспортної компанії, про яку вона ніколи не чула. Вона також знайшла викинуту листівку: « Дзвони в Москву». 14.00 годин . Карсон записав інформацію. «Ось і все», — зітхнула вона. «Коли хтось драпає, він зазвичай щось залишає ».
  Вона озирнулася. Жалюзі були щільно засунуті, але під верхнім освітленням вона бачила, що всюди був пил — на карнизі під вікнами, на телефонах на підлозі. Кожні двері в номері були розчинені. За винятком ще однієї дверцята шафи.
  «Можливо, вони, — сказав Леспасс, підходячи до нього, — подивимося, що ми...»
  Коли Леспасс відчинив двері, з шафи пролунав вибух, який затріщав будівлю. Сила кинула його через кімнату, вогняна куля йшла за ним, коли розбилися вікна, викинувши скло та сміття на паркувальний майданчик.
  Карсон прокинувся під потоком води, що лилася з розбризкувачів над головою. Крізь дзвінкі вуха вона почула сирени, що наближалися. Вона відчула смак крові в роті. Вона спробувала підвестися, щоб знайти Леспасса, але не змогла. Знепритомнівши, вона знову втратила свідомість і впала на вологий килим.
  
  
  5
  ДЖОН ГІЛСТРЕП
  Елісія намагалася контролювати своє серце, що б’ється, і, таким чином, контролювати свою голову, що б’ється. Вона не розуміла, що говорять її викрадачі, але легко сприймала мову тіла. Вони розгнівалися, але це вийшло за межі того, що спонукало їх забрати її. Двічі, поки жінка розмовляла по телефону, лепетаючи на арабському діалекті, слово «Шарлотта» виростало над балаканиною, і кожна повторна повторення викликала дедалі більше гніву.
  Фрагменти легко стали на свої місця. Вони думали, що вона Чарлі Міддлтон. А чому б і ні? Зрештою, вона була в домі Гарольда, і вони з Чарлі були настільки близькі за віком, що можна було легко зробити висновок, що вона його дочка.
  О, Боже, моя Бела Шепеші , мовчки скиглила вона. Чому з-поміж усієї потенційної зброї в її розпорядженні вона мала вибрати щось таке цінне — щось таке близьке її душі?
  Після того, як стерва з рушницею поклала трубку, гаряча дискусія з полоненим її збентежила. Здавалося, що між ними були ті стосунки, що знають, хоча й непросто, як у людей, які працювали разом раніше. Чому ж тоді Феліція була прив’язана до цього чоловіка і чому він продовжував розмовляти зі своїм викрадачем тоном, який був настільки ж сердечним, як і пронизаним страхом? Кожен по черзі дивився прямо на неї, коли вони говорили. Очевидно, вона була центром їхнього розчарування.
  Феліція зрозуміла, що в неї проблеми, коли жінка поговорила безпосередньо з водієм. Це було щось у тому, як вона хитала головою, водночас зневажливо й рішуче. За мить водій змінив смугу руху та виїхав на з’їзд. Вони збиралися її позбутися.
  Вони збиралися її вбити. У цей момент, враховуючи все, що сталося, який у них був вибір? Хіба вони вже не вбили одного зі своїх у квартирі Гарольда? В очах закону вбивство було вбивством, незалежно від того, вбив ти одного чи двадцятьох. Якби вони покінчили з нею — а вона була впевнена, що так, — вони б божевільні не вбили її. Це було лише питання коли і як.
  Її серце продовжувало битися об груди, поки вона зважувала свої варіанти. Ясність її думок шокувала її, навіть коли вона зрозуміла, що насправді не має варіантів.
  
  Карсон повільно повернувся до свого оточення. Було світло і біль, хоча першого значно більше, ніж другого. Коли вона вилазила з темного колодязя, який був її непритомністю, їй спала на думку дивна безглузда думка, що вона живе в мисці з червоним желе. Світло мало червоний відтінок, тож це було частиною ілюзії, але вона змогла змусити себе повірити, що її голова також була набита цим матеріалом. Слух був приглушений, а її пазухи ніби були набиті ватою.
  Ближче до гирла колодязя світло ставало ще яскравішим, і дзижчання, якого вона ледь усвідомлювала, налаштувалося на голоси.
  “ . . . будь-який час зараз. Звичайно, я не можу сказати напевно, але я не думаю...
  «Мені потрібно поговорити з нею якомога швидше».
  ВООЗ? З ким їм потрібно було говорити? У чому полягала терміновість і чому Людина А не дозволила Людині Б робити все, що їй заманеться?
  Як прояснилися голоси, так і прояснився біль. Воно було таким же яскравим, червоним і пронизливим, як світло, і тепер так само неминуче. Він випромінювався від основи її шиї вниз по правій руці до кінців нігтів і всередину до пупка. З таким болем можна подумати, що ти маєш уявлення, звідки він узявся. Можливо, саме про це вони хотіли поговорити з тією іншою людиною. Можливо, вона могла б розповісти їм усім, чому почувалася так, наче вкотилася в лезах для бритви й купалася в алкоголі.
  Це був жахливий образ, але дещо в ньому її смішило. Леза для гоління та алкоголь. Додайте трохи вогню для завантаження.
  вогонь.
  Була пожежа!
  Жан-Марк. Вона мусила його попередити. Він був у небезпеці. Вона відкрила рот, щоб закричати, але колодязь не дозволив їй. Ще ні. Кричати якомога голосніше, все, що вона могла видати, це стогін. Обережно! — скрикнула вона. Але звуку не було.
  «Вона ворушиться», — сказав голос. «Вона прокидається».
  Так! Розкажи їй про Жан-Марка. Попередьте його!
  «Конні?»
  Так! Я тут!
  «Конні, ти мене чуєш?»
  Світло стало яскравішим, і частина кольору зникла. Допоможи мені! Я тут! Підтягни мене! Жан-Марк - це...
  «Вона все ще поза цим, Док?» — запитав інший голос. Цей був не такий дружній. Насправді був зовсім не дружнім.
  «Вона приходить до тями», — сказав перший голос. «Привіт, Конні, мені потрібно, щоб ти прокинувся заради мене».
  Прокидайся. Прокинутися від чого?
  Від вибуху.
  Господи, Жан-Марка забрали...
  Вона повернулася до тями з гігантським видихом. Чисте зусилля змусило її підстрибнути, і стрибок додав ще більше алкоголю лезам бритви. Світло стало білим, і навколо білого стало ще більше білого.
  А потім обличчя, що дивиться на неї вниз, його силует милостиво кидає тінь на її очі. «Привіт, Конні», — сказало обличчя. Він говорив англійською, але з сильним акцентом, який вона знала, що впізнала, але не могла точно розібрати. Це був індіанець. Можливо пакистанський. Де, в біса, вона була?
  «Жан-Марк!» вона сказала. Для її власних вух її голос звучав нормально, хоча й віддалено, але кут голови чоловіка підказував їй, що вона помилялася. «Врятуйте Жан-Марка!» — наполягала вона. Вона спробувала сісти, але це виявилося неможливим, як тільки її рани знову спалахнули.
  «Конні, ти в порядку», — сказало обличчя. «Ти в лікарні. Я доктор Ахмед. Ви потрапили в аварію».
  Фрагменти тисяч нещасних випадків проносилися в її пам’яті. Як вона потрапила до Індії чи Пакистану? "Де я?"
  «Ви перебуваєте в загальній лікарні Тампи. Вас доставили сюди гелікоптером».
  «Тампа», — сказала вона, перевіряючи слово. «Тампа, Флорида». Це поверталося до неї. Покинутий офіс. Пил. Шафа.
  «Жан-Марк добре?» вона запитала. Але коли її голова ще більше прояснилася, справжній образ того моменту кристалізувався для неї. Він ніяк не міг пережити той вибух.
  "РС. Карсон, — сказав інший чоловік зліва від неї. Це був інший чоловік, який здавався недружнім, коли вона вилазила з колодязя для желе. «Мене звуть детектив Лангер із відділу поліції Тампи. Мені потрібно, щоб ти відповів мені на кілька запитань».
  Вона посунулася, щоб поглянути на нього, але ще один укол болю зупинив її. "Що сталося?"
  "Стався вибух", - сказав Лангер.
  Карсон різко сказав: «Я знаю, що стався вибух. Я був там. Я мав на увазі, що зі мною сталося? Чому мені так боляче?»
  «Ви зламали праву руку», — сказав лікар. «У трьох місцях. І є кілька опіків».
  Її живіт перевернувся. «Погані опіки?» вона запитала. Саме цієї травми вона боялася більше, ніж будь-якої іншої. Біль. Спотворення.
  «Тобі знадобиться операція».
  «Але спершу мені потрібно з тобою поговорити», — перебив Лангер. «Така бомба, нам потрібно якомога більше інформації, як тільки ми можемо її отримати».
  «Ви можете сказати «ні», якщо вам не до цього», — сказав лікар.
  «Насправді, ви не можете, — сказав Лангер. «Ні, якщо ви хочете уникнути звинувачень у перешкоджанні правосуддю. Будь-хто з вас».
  У всьому світі поліцейські сили формували свій персонал з однієї породи. «Тоді чому б вам не стати так, щоб я міг вас бачити?» - сказав Карсон.
  Лангер виявилася лялькою Кена. Шість один із густим світлим волоссям, на ньому були брюки кольору хакі та блакитна трикотажна сорочка, що змусило її задуматися, чи її нещастя не витягло його з поля для гольфу. «Розкажи мені, що сталося», — сказав він.
  Щоб викласти факти, знадобилося всього дві хвилини. Закінчивши, вона сказала: «Жан-Марк мертвий, чи не так?»
  Лангер кивнув. В його очах був жаль, але вона відчула, що це вигадано. «Так, я боюся, що він. Ти ніколи не казав, чому ти був там».
  — Я знаю, — сказав Карсон. «Це довша історія».
  «У мене є час».
  «Мабуть, я ні». Вона подивилася на лікаря, який усвідомив це як сигнал продовжити план лікування.
  Лангер підняв руку, щоб заморозити дію. «Не штовхайте мене, місіс Карсон. Зараз ви єдина жива людина, знайдена на місці вибуху. Це робить вас підозрюваним».
  «Я далеко не йду», — сказала вона.
  «Вона має рацію», — втрутився доктор Ахмед. «Поговоріть з нею зараз, поговоріть з нею через двадцять годин, після операції та одужання. Яка різниця?»
  "Це має велике значення", - сказав Лангер. «Це була не просто бомба, Док». Він перевів погляд на Карсона. «Це був термобаричний пристрій, набагато більше…»
  Карсон видихнув. Вона не мала цього наміру, і якби не ті ліки, які вона приймала, вона ніколи б так не показала руку.
  «Це щось означає для вас, місіс Карсон?» — запитав Лангер.
  До біса, так, це щось означало для неї. Термобарики були класом вибухових речовин, які дозволяли зарядам низької щільності створювати високу щільність. У той час як стандартні вибухові речовини містять хімічні окислювачі у високих концентраціях, щоб дозволити суміші споживати все своє пальне за одну мить, таким чином створюючи ефект вибуху, термобаричний пристрій має відносно низький рівень окислювача, але наповнений легкозаймистим, часто екзотичним паливом. . Коли заряд детонує, дрібно подрібнене паливо розсіюється на ширшій площі, а кисень у повітрі виконує роль, яку виконує хімічний окислювач у стандартних вибухових речовинах. По суті, випущена хмара палива продовжує детонувати, часто при вищих температурах, таким чином надзвичайно збільшуючи радіус ураження.
  «Нічого», — збрехав Карсон.
  «Я тобі не вірю».
  «Тоді заарештуйте мене».
  "Вважай це зробленим."
  «Чудово», — сказав Карсон. Вона звернулася до лікаря. «Чи можу я зараз піти на операцію?»
  Доктор Ахмед усміхнувся. «Абсолютно».
  «Вважайте, що вона перебуває під вартою, док», — сказав Лангер. Але він ніби раптом збентежився, ніби цей новий поворот був абсолютно несподіваним.
  «Це буде на моїй голові», — сказав лікар.
  Через три хвилини вони вже прямували до ліфта — усі троє, плюс пара медсестер і, здавалося, прибічники. Здавалося, що Лангер мав на меті завжди бути в полі зору Карсона. Ліфт підвіз їх до подвійних дверей, над якими було написано: ХІРУРГІЯ. ЛИШЕ АВТОРИЗОВАНИЙ ПЕРСОНАЛ. Під ним був менший знак зі стрілкою, яка спрямовувала всіх до зони очікування.
  «Ти не можеш увійти», — сказав Ахмед Лангеру.
  Коп ніби намагався знайти слова. — Тоді вона твоя відповідальність, — сказав він. Ймовірно, він хотів, щоб це було ще більшою загрозою, ніж виявилося.
  З іншого боку подвійних дверей Карсон і лікар обмінялися переможними посмішками. «Мені часто не подобаються поліцейські, — сказав Ахмед.
  «Він виконував свою роботу якнайкраще, як знав», — сказала Карсон, здивована власним материнським тоном. Якби Леспасс був там, він був би вражений, почувши таке прощення.
  Леспасс. Вона бачила, як за ці роки померло надто багато друзів, щоб оплакувати їх по одному, але вона бажала йому успіхів у наступному етапі його великої подорожі.
  «Лікарю, мені потрібен телефон», — сказала вона.
  Їхня спільна мить ще більше збентежила його обличчя. "Вибачте?"
  «Телефон. Це термінова справа».
  «На даний момент ваше здоров’я — це найважливіша справа», — сказав Ахмед.
  Карсон схопила здоровою рукою край його сорочки, викликавши блискавичний біль від її сильної. «Лікарю, зупиніться, будь ласка». Каталка зупинилася. «Це насправді не так», — сказала вона. «Я люблю своє власне здоров’я так само сильно, як і будь-яка інша людина — насправді, можливо, більше. Але в цьому випадку це далеко не так важливо, як телефонний дзвінок, який мені потрібно зробити».
  
  Гун Бітч і водій знову поговорили один з одним, і Феліція знала, що крещендо ось-ось почнеться. Це була їхня манера розмовляти, змовницький тон. Коли наприкінці їхньої розмови Стрілка поглянула на неї, Феліція зрозуміла, що для неї це буде погано.
  Водій увімкнув покажчик повороту й почав дрейфувати ліворуч — зміна в природному порядку праворукого світу, до якого вона не думала, що зможе коли-небудь по-справжньому пристосуватися, — і коли вони сповільнилися, Сука-Сука полізла до своєї сумочки. , щось шукає. Пульс Феліції збільшився в чотири рази. Що вона могла б витягнути?
  Виявилося, що це були ножиці, схожі на плоскогубці, і на мить їй здалося, що вона дивиться на знаряддя своїх майбутніх тортур. Однак коли її викрадач нахилився вперед і потягнувся до зав’язаних блискавкою щиколоток Феліції, вона відчула, що поганий кінець цієї пригоди вже близько.
  Феліція почула різкий удар , і миттєво до її ніг відновилося відчуття, яке вона навіть не усвідомлювала, що вони втратили. Вона думала вибити свого викрадача, але що потім? Коли її зап’ястки були прив’язані до чоловіка, який сидить поруч, яким би був її наступний крок? Навіть якби вона нокаутувала суку ударом ноги по голові, вона все одно не врятувалася б.
  «Не будь дурнем», — сказала Ганна Сука англійською. Вона спрямувала свій пістолет за дюйм від чола Феліції. «Рухайся, я стріляю».
  Вона грубо потягнула Феліцію за ліве плече, щоб повернути її праворуч. Коли вона стояла обличчям до дверей, її руки болісно витягнулися за межі своїх меж, вона спочатку відчула близькість плечей свого викрадача, а потім холод ножиць на своєму тілі, коли крихітні щелепи прослизнули між м’ясом її зап’ясть.
  Відрізок.
  Вона була абсолютно вільна і безсумнівно знала, що її за кілька секунд від смерті. У ту мить, коли її руки знову належали їй, Феліція зрозуміла, що настав час діяти; так само, як вона знала, що її вікно для цього можна виміряти секундами, а не хвилинами.
  Її перший удар ногою влучив у шлунок Ган-Бітч, викликавши крик, який був рівною мірою болем і здивуванням. Але удар, який припав прямо на ніс її викрадача, викликав крик, весь у якому був біль, і фонтан, який був весь у крові.
  Машина миттєво сповільнилася, наче водій сам став жертвою нападу Феліції. Ця мить неуважності відкрила ще одне вікно можливостей. Вона кинулася до ручки дверей і смикнула, викликаючи ураган вітру та шуму дороги.
  Явно все ще осліплена від удару по носі, Сука-Пістолет повернула свою зброю в напрямку шуму та віддала команду мовою, яку Феліція не розуміла, але значення якої було універсальним: «Зупинись, або я вистрелю!»
  Феліція вдарила жінку по зап’ястку, з’єднавшись прямо з сухожиллями на м’якій нижній стороні, і відправивши пістолет по спіралі на коліна її співполоненого, який рефлекторно буркнув від удару.
  Транспортний засіб уповільнився ще більше, коли водій розвернувся, щоб побачити, що відбувається, але коли Стрілка-Сука видав ще один наказ, він повернувся назад, щоб повернутись обличчям вперед, і сили прискорення почалися знову.
  Феліція кинулася на гоночний тротуар.
  
  Міддлтон знав, що нагальність у тоні Тесли була викликана присутністю трупа посеред його квартири. Його зруйнована квартира.
  Звичайно, тіло викликало занепокоєння, але Міддлтон бачила занадто багато з них за ці роки, щоб отримати надмірне захоплення ще одним. З мертвим тілом ви стаєте аналітичними. Ви можете не поспішати. Хтось, хто помер сьогодні, помер би й через тиждень, тож терміновість зникла. Розбризкана кров і мізки були в буквальному та переносному сенсі предметами опіки — тривожними неприємностями, які пізніше потрібно було прибрати, витративши трохи часу, терпіння та миючого засобу.
  Набагато більше його непокоїла розбита скрипка на підлозі. Відпочиваючи, розкиданий серед купи перевернутих меблів і зламаних дрібничок, Міддлтон миттєво зрозумів, чому концерт перенесли. Це не була відсутність піаніста чи технічна проблема. Це була зникла зірка шоу.
  «Хто забрав Феліцію?» — здивувався Тесла.
  Міддлтон пробурмотів: «Той, хто залишив мертвого чоловіка в моєму фойє».
  «Вони не просто залишили його тут. Вони застрелили його тут», — сказав Тесла. «Треба сповістити місцевих. Тепер, коли сталося вбивство, ми повинні залучити їх».
  «Добре». Міддлтона це не хвилювало. Де, в біса, була Феліція? Навіщо комусь так на неї нападати?
  «Ти так легко це кажеш», — сказав Тесла, намагаючись залучити його в сьогодення. «Але вони зададуть кілька біса складних запитань».
  Міддлтон похмуро поглянув на неї та схилив голову, ніби щойно почув чужу мову. "Що?" Потім стало на місце. "О, добре. добре. Що завгодно. Нехай задають свої запитання. Нора, нам потрібно її знайти».
  Вона похитала головою. «Ні, ми повинні їх знайти . Вони надходять як пакетна угода».
  Але з чого почати? З такою кількістю рухомих частин, як вони мали...
  У кишені задзвонив мобільний телефон. «Ісус, — сплюнув він і, дивлячись на дисплей ідентифікатора абонента, не впізнав ні номера, ні навіть телефонної станції, ледь не натиснув кнопку ігнорування. Але потім він передумав. Коли все так швидко йшло не так, ти ніколи не знав, куди приведе наступний поворот. Він підніс слухавку до вуха. «Міддлтон».
  «Карсон».
  Він упізнав різницю в її голосі, і його кишки стиснулися. "З вами все гаразд?"
  — Леспасс мертвий, — сказала вона. Простота висловлювання могла здатися суворою, але в цьому випадку він відчув, що, сказавши ці слова вголос, вона звільнила себе від тягаря.
  «Мертвий! як?» На вигук її колеги голова Тесли різко хитнулася.
  «Тампа була пасткою. Місце виглядало так, ніби воно було порожнім тижнями. Вони заклали нам бомбу».
  Задзвенів його стаціонарний телефон. Він проігнорував це. «Для вас ? Як вони могли підкласти вам бомбу? Вони не могли знати, що ти прийдеш».
  «Якщо не для нас, то для когось. Господи, Гаррі, дай мені перерву в граматиці, добре? Я їду до хірургії».
  Отже, Карсон теж постраждав. Він не думав про це. "Що з тобою трапилось?" На стаціонарному телефоні пролунав третій дзвінок, і Міддлтон кивнув, щоб Тесла відповів за нього.
  «Кілька опіків і зламаних кісток. Не так вже й погано, я не думаю».
  Незважаючи на її слова, він почув біль і страх у її голосі. «Це ви кажете чи це від лікаря?»
  Карсон сказав: «Я не закликав до співчуття, Гарольде. У мене є важливі новини, якими я мушу поділитися, перш ніж лягти під ніж».
  На іншому кінці кімнати Тесла прикрила мундштук рукою й помахала Міддлтону.
  Все ще приголомшений новиною про смерть свого товариша й друга, Міддлтон дивився на неї порожньо, намагаючись зосередитися на власному дзвінку. «Почекай, Конні».
  Тесла сказав: «Це про Феліцію».
  «Вона в порядку?»
  «Це поліція на лінії. Кажуть, вона забрела на станцію в синцях і крові і щось розповідала про те, що вистрибнула з машини, що рухалася. Вони відправили її до лікарні».
  «Хто її поцупив?»
  "Жінка. Молодий. Гарненька. Жорсткий. . . Можливо, Близький Схід. індійський, пакистанський. Шрі-Ланка. Гарольд, що мені сказати поліції?»
  «Що ти передзвониш їм».
  Він знову звернув увагу на Карсона. «Добре, Конні, давай».
  Техаська пояснювала свою невідкладну справу. Одна фраза вискочила й повністю зосередила його на мобільному телефоні.
  «Почекай хвилинку, — сказав він. «Ви сказали термобарична вибухівка?»
  «Я так», — сказав Карсон. Навіть по телефону він чув її задоволення від того, що він з’єднав власний набір точок. «Як і всі ті, з ким ми мали справу в Косово. Так само, як ті, яких афганці роззброювали протягом десятиліття».
  Термобарики були вдосконалені єдиною нацією, яку він знав, чиї війська регулярно їх розгортали. «То ви думаєте, що тут є російський зв’язок?»
  «Звичайно може бути. Знайшов записку про дзвінок в Москву. Без номера. І транспортна етикетка у смітник. Пусто, але вони можуть мати записи». Вона дала йому ім’я, її голос тремтів від болю.
  Він подякував їй. «Конні, вибач».
  Посилившись, вона сказала: «Пізніше, Гаррі. Я маю побачити людину з ножем».
  Телефон обвис у руці Міддлтон. Він повернувся до Тесли й глибоко вдихнув. Тоді він поділився жахливою новиною про Леспасса.
  "Немає! Господи, ні!»
  «І Конні постраждала». Але потім він стримав емоції й продовжив, розповідаючи їй те, що Карсон пояснив про термобарики».
  «Росія?»
  «Можливо». Потім кивнув на телефон Тесли. «А як щодо Феліції?»
  «Вона сказала поліції, що її викрадач був розлючений через те, що вони взяли не ту людину. Вона думає, що вони насправді шукали Чарлі».
  Міддлтон відчув, як з його щік стікає колір. «Звичайно, Феліція молода і була в моїй квартирі. Вони думали, що це моя дочка. Потім зрозуміли, що вона полька, а не американка. Ймовірно, вони збиралися її вбити. Слава Богу, вона втекла».
  «Вона все ще в приймальні невідкладної допомоги — їй не дозволяють подзвонити. Але вона надіслала повідомлення. Ви повинні прочитати свою електронну пошту».
  Він підняв мобільний телефон, розлючений на себе за те, що не відразу відкрив повідомлення Феліції. «Ісус, — сказав він, читаючи, — Сікарі запатентував технологію нової системи важкої води для виробництва ядерного матеріалу».
  «Те, що вона нам розповідала про важку воду. . . »
  «Правильно».
  Міддлтон дістав свій зашифрований мобільний телефон і зателефонував до офісу волонтерів біля округу Колумбія. Він глибоко вдихнув і, коли відповів чоловік, сказав: «Вікі... . . »
  «Бос? Що не так?"
  «Я маю дещо тобі сказати». Трохи повагавшись, він повідомив новину про Леспасса.
  «Ні, Гаррі. . . О ні."
  "Я так боюсь. З ним була Конні. Вона зараз на операції у Флориді. Мені потрібно, щоб ти був у курсі того, що там відбувається».
  "Будьте впевнені. Звичайно . . . Бос, вибач».
  Тоді Міддлтон відкинув спогади про свого загиблого колегу й переглянув його записи. Він сказав: «Мені потрібно, щоб ви зламали записи про доставку Continental-Europe Transport Ltd. Знайдіть усі поставки до та з Sindhu Power у Тампі. Конні знайшла їх транспортну етикетку».
  «І це те вбрання у Флориді, де були Конні та Джей Ем?»
  «Так. Адреса на комп’ютері Балана».
  Міддлтон закрив телефон і повернувся до Тесли. «Добре, Норо, якщо вони викрали Феліцію, думаючи, що вона Чарлі…»
  «Це означає, що Чарлі в біді. Ти хочеш поїхати до Парижа, Гарольде?»
  «Ні, я хочу, щоб ти. Електронна пошта на комп’ютері Балана повідомляла, що все, що мало статися в «селі», станеться незабаром. Наша операція у Флориді була зірвана. Враховуючи те, що Конні знайшла записку про дзвінок до Москви, наша єдина привід — це Росія — це єдина країна, яка продає термобарики на чорному ринку. Я повинен дістатися туди якнайшвидше».
  Переступивши через тіло, він схопив його валізу, яку не встиг розпакувати.
  Тесла подивився на тіло. "Поліція. Я повинен передзвонити їм. Що я маю їм сказати?»
  Міддлтон на мить замовк, щоб подумати. «Скажи їм що завгодно», — сказав він. «Все, якщо хочеш». Він почав йти до вхідних дверей. «Нас все одно не буде, коли вони сюди прийдуть». Кивок на корпус. «Він тепер їхня проблема».
  
  
  6
  ДЖОЗЕФ ФАЙНДЕР
  Одразу після третьої години похмурого дня Boeing 727 приземлився на злітно-посадковій смузі номер 3 московського міжнародного аеропорту Домодєдово.
  Зворотні підрулюючі двигуни увімкнулися з гучним скигленням, і невдовзі рев двигунів стих, коли літак вимкнули.
  Кілька хвилин пілот і його екіпаж із трьох чоловік просто сиділи, терпляче чекаючи, поки почнуться виснажливі ритуали — прикордонний і митний контроль, очищення спочатку екіпажу, а потім вантажу. Години форм і питань, але найбільше очікування. Радянського Союзу більше не було, але його бюрократія жила. Дощ стукав у плексигласове вікно кабіни, яке поволі почало запотівати.
  І вони чекали.
  Оскільки це був вантажний літак, пасажирів для висадки не було. Головна каюта була схожою на печеру вантажним відсіком, наповненим одинадцятьма контейнерами з вантажем — іглу, як їх називали в бізнесі, — які, у свою чергу, були забиті ящиками. Усе: від телевізорів із плоским екраном до iPhone, від костюмів Armani до Armagnac.
  Сидячи вздовж перегородки в маленькому відсіку в кормовій частині кабіни, другий офіцер тихо розмовляв з новим чоловіком, якого додали до екіпажу в останню хвилину, якраз перед зльотом у Франкфурті.
  «Ви мало говорите», — сказав другий офіцер. Він не переставав говорити відтоді, як вони від’їхали з Франкфурта.
  «Так, добре, — сказав інший чоловік.
  «Ви коли-небудь були в Москві?»
  "Один раз чи двічі. Багато років тому."
  «Ви не впізнаєте це місце».
  «Так я чую».
  «Ну, у вас є ціла ніч, щоб побачити Москву, перш ніж ми розвернемося і вилетимо звідси вранці. Я знаю пару класних нічних клубів. Курячі гарячі російські красуні».
  «Все одно дякую», — сказав новий чоловік. «Я подумав, що можу трохи оглянути визначні пам’ятки».
  «Давай , чоловіче. Що ти збираєшся робити, підеш подивитися на могилу Леніна чи що? Це місце, куди я збираюся, вас просто вразить, коли ви побачите, як ці російські красуні…»
  «Я в порядку», — сказав новий чоловік. «Я стертий. Я, напевно, просто пройдуся, подивлюся, яка Москва сьогодні».
  «Ну, будь обережний, друже», — сказав другий офіцер. «Знаєте, тепер у них вулична злочинність. Деякими частинами міста не хочеться гуляти вночі, будучи іноземцем і все таке».
  «Я буду мати це на увазі», — сказав новий член екіпажу.
  Другий офіцер підвівся і сказав: «Мені потрібно скористатися туалетом».
  Вийшовши з туалету, він почув різкий стукіт ззовні літака. На борт піднявся здоровенний агент прикордонної служби ФСБ.
  «Паспорт», — гаркнув росіянин.
  Другий офіцер передав свій паспорт і спостерігав, як агент сканує його портативним пристроєм.
  Тоді другий офіцер обернувся, щоб поглянути на свого колегу, але інше розкладне сидіння було порожнім.
  Там нікого не було.
  Коли росіянин увійшов до кабіни, щоб перевірити паспорти пілота та другого пілота, другий офіцер спантеличено озирнувся. Він підвівся, зазирнув у кабіну, але нового хлопця там теж не було. Він різко відчинив двері вантажного відсіку, але там ледве вистачило місця, щоб хтось протиснувся між рядами іглу.
  Хлопця не було.
  Дуже дивно.
  
  Полковник Гаррі Міддлтон прогулювався Старим Арбатом, брукованою вулицею, яка була перетворена на пішохідний центр, переповнений покупцями та розносниками, бородатими менестрелями, які грали на дивних гітарах, і підлітками, які просто гуляли. Були сувенірні крамниці, де продавали вишукані лаковані коробки- палехи та російські матрьошки, намальовані обличчями іноземних лідерів і зірок естради.
  Раніше він відвідував Москву в розпал холодної війни. Тепер усе виглядало й відчувалося інакше: кольорове замість сірого; бурхливий і бурхливий, а не тихий і зловісний. На зміну старим іржавим Волгам і Жигулям прийшли Феррарі та Бентлі. Але величезна сталінська вежа, в якій розміщувалося Міністерство закордонних справ, залишилася там, у кінці Арбата, як і півстоліття тому. Можливо, зміни насправді не були настільки глибокими.
  Останні двадцять чотири години були напруженими й виснажливими, але він підозрював, що наступні двадцять чотири години будуть ще гіршими.
  Просто потрапивши в Москву, потрібно було зателефонувати до купи чітів. Як старий друг із часів перебування в Косово, пілот гелікоптера Apache з 82-ї повітряно-десантної дивізії армії США, який пішов у відставку з армії та піднявся в міжнародній компанії авіаперевезень — і був готовий додати четверту член екіпажу до московського рейсу. І ще один старий друг, хитрий кар’єрист КДБ на ім’я Руслан Максимович Коровін, який у той же час перебував у Косово і став одним із найцінніших джерел Міддлтона в російській розвідці.
  Вони доставили його до Москви, але Міддлтон знав, що якщо щось піде не так, вони не зможуть його витягти.
  Тепер Міддлтон помітив, що дивиться на вітрину антикварної крамниці через дорогу від старого ресторану «Прага». Вітрина магазину була купою запорошених дивовижних речей — мідних калейдоскопів, поганих копій ікон, «Віктрола» російського виробництва та пошарпаних олійних картин.
  Він, звичайно, не оглядав антикваріат. Він спостерігав за відображенням у склі. Але поки що він не виявив жодного підписника. Було лише питанням часу, коли російська розвідка зверне увагу на іноземця, який ходив вулицями Москви. Іноземець, який якимось чином зумів пробратися до Росії, не залишивши відбитків пальців у базах даних. Якби його привезли на допит. . .
  Що ж, краще було б не думати про таку можливість.
  Міддлтон відчинив важкі вхідні двері. Приємно дзвонив дзвінок продавця. Тут немає електронного сповіщення про вхід. Місце виглядало, навіть пахло, столітнім, затхлим і зацвілим. Міддлтон майже очікував побачити Олександра Пушкіна, який колись жив на цій самій вулиці, переглядаючи товари.
  За переповненою запорошеною скляною стійкою стояв літній чоловік зі зморщеним суворим обличчям і великими круглими окулярами в чорній оправі.
  « Добрий день» , — сказав службовець.
  «Добрий день», — відповів Міддлтон. «Мене цікавлять ікони».
  Клерк звів брови, і разом з ними піднялися його великі круглі окуляри. «А? Щось особливе, сер?»
  «Мене особливо цікавить новгородська школа».
  Спалах впізнання на обличчі старого швидко зник. «Так, звичайно, сер», — сказав він. «Вони одні з наших найкращих. Але їх дуже мало, і вони досить дорогі».
  «Я розумію», — сказав Міддлтон.
  «Будь ласка», — сказав клерк, показуючи на темно-бордову оксамитову завісу, яка відділяла передню частину магазину від його офісу. «Будь ласка, йдіть за мною».
  Там було темно, навіть затхле, і порошинки плавали в косому снопі світла, що проникало з-поміж штор.
  Росіянин дістав із шухляди потертий шкіряний портфель і відчинив застібку. Всередині корпус був обшитий чорною піною з яєчної коробки. У вирізі в центрі щільно розміщувався абсолютно новий SIG Sauer P229, компактний напівавтоматичний пістолет з матово-чорним покриттям.
  Міддлтон швидко перевірив, відсунув слайд і був задоволений. «Під патрон 9 мм», — сказав він.
  Старий писар кивнув, стиснув губи.
  Міддлтон витягнув п’ять стодоларових купюр із згортка готівки в передній кишені й поклав їх на прилавок. Росіянин спохмурнів і похитав головою. Він підняв два пальці. — Дві тисячі, — сказав він.
  «Це не була угода», — запротестував Міддлтон.
  «Тоді мені дуже шкода, що ми не можемо вести справи сьогодні», — сказав росіянин.
  Міддлтон зітхнув і поклав ще п’ятнадцять купюр. Він ненавидів, коли його так тримають, але вибору в нього не було. «Я припускаю, що ви кинете коробку з патронами», — сказав він.
  З іншої шухляди росіянин дістав старовинну на вигляд коробку з затертими вушками від патронів Вінчестер. Приблизно двадцять-тридцять баксів додому. «Сьогодні ми укладаємо спеціальну угоду», — сказав клерк. — Лише п’ятсот доларів.
  
  Руслан Максимович Коровін був російським ведмедем чоловіка, невисокого росту, з акуратно підстриженою цапиною бородою, що прикрашала м'ясисте рум'яне обличчя. Він простягнув короткі руки й обійняв Міддлтон.
  «Гарролд!» — вигукнув Коровін. Це було максимально близько до «Гарольда», як міг сказати Коровін. Він провів Міддлтона у велику зручну кімнату, схожу на клуб англійських джентльменів. Підлогу вкривали східні килими; де-не-де стояли шкіряні крісла, в яких за наметовими примірниками «Правди» дрімали похмурі старики . За винятком вибору газети, це міг бути Boodle's у Лондоні.
  Власне, це був такий собі чоловічий клуб, тільки чоловіки були старими кагебістами. У цьому кам’яницькому будинку дев’ятнадцятого століття на вузькій вуличці від П’ятницької вулиці колишні та відставні офіцери російської розвідки збиралися за горілкою та щию з осетриною та капустою, щоб згадати про старі погані часи.
  «Руслан Максимович», — сказав Міддлтон, злегка спотикаючись об громіздке по батькові. «Дякую, що прийняли мене в такий короткий термін».
  Коровін тихіше сказав: «Я вірю, що мої друзі в аеропорту поставилися до вас з належною повагою».
  Коровін, який провів у КДБ більше трьох десятиліть, був легендарним оперативником, який знав, як тягнути за ниточки, про існування яких більшість людей навіть не підозрювали. Його мережа контактів поширилася навіть на операції з технічного обслуговування в аеропорту Домодєдово, де бригада заправників контрабандою вивезла Міддлтона з вантажного літака в центр Москви. Безперечно, ризиковане проникнення, але Міддлтон знав, що він може довірити Коровіну, щоб цей план здійснився бездоганно.
  Вказівки старого кагебіста були точними. І вони були передані Міддлтону за допомогою найпростішого, але найсучаснішого з усіх методів шпигунської торгівлі: Коровін написав електронний лист, але замість того, щоб надіслати його, він зберіг його як чернетку в обліковому записі Gmail для у обох чоловіків був пароль. Обліковий запис електронної пошти був одним із багатьох, створених Вікі Чангом у невеликому офісі волонтерів у Вірджинії. Агентам розвідки більше не потрібні такі речі, як мікроточки та пакетні передавачі, коли вони могли використовувати старий добрий Інтернет.
  «Все пройшло набагато легше, ніж я очікував, чесно кажучи», — сказав Міддлтон.
  «Від мене чекайте тільки найкращого», — сказав Коровін. «А я чув, ти робив покупку в магазині Володі на Арбаті, так? У нього найкращий вибір ікон у всій Москві».
  «Однак дорого», — сказав Міддлтон.
  «Ну, все-таки це ринок продавців, друже», — сказав Коровін.
  «Я не зраджував», — сказав Міддлтон.
  Коровін повів його в їдальню, темну, похмуру і майже порожню. Вони сиділи за маленьким столиком, на якому вже стояла мінеральна вода , запорошені на вигляд стакани та чарки.
  Офіціантка шаруділа з підносом. Стара старуха з рідким сивим волоссям і блідо-сірими очима, на вигляд їй було років за вісімдесят, вона носила довгу чорну сорочку та білу блузку з довгими рукавами. Напевно, подумав Міддлтон, пенсіонер з якогось бек-офісу на Луб’янці. Порушуючи руки, вона поклала різноманітні закуски , російські закуски, такі як салат із буряка та грибна «ікра», копчена риба та маринована цибуля. Потім невпевнено наповнила їм чарки вітчизняної горілки.
  Коровін витягнув сигарету з пачки Marlboro, запалив її старою червоноармійською запальничкою, а потім підніс тост за їхню роботу в Косово. Двоє оперативників розвідки зіграли роль за лаштунками в тому потворному конфлікті десять років тому, роль, про яку світ ніколи не дізнається.
  Десять років тому вони бачили, наскільки конфлікт у Косово привів дві супердержави до війни. Росіяни підтримували сербських партизанів, а НАТО та американці захищали етнічних албанців, хоча було багато «етнічних чисток» — цього гротескного евфемізму — з обох сторін. Коли Росія нарешті погодилася залишити сербів в обмін на окрему роль у миротворчому процесі, НАТО відмовилася від угоди. Російські війська виявили, що виконують накази від американського генерала. Вони почувалися приниженими та обдуреними. Напруженість цілком могла б перерости у війну між двома ядерними державами, якби не тихі зусилля кількох офіцерів розвідки, таких як Коровін і Міддлтон.
  Тепер двоє чоловіків випили, а потім Коровін знову налив. Але перш ніж він зміг вимовити ще один квітковий тост, він скоса поглянув на Міддлтон. — Я думав, що ти пішов на пенсію, Гарролде.
  «Я теж думав, — сказав Міддлтон.
  «Все ж вам потрібно було в’їхати в мою країну нелегально. Це говорить мені про те, що ви знову стали активними».
  «У певній манері». Він швидко розповів російському другу про роботу, яку виконували волонтери, а потім розповів йому про дивний інцидент на Лазурному березі, який знову активізував волонтерів. «Мені потрібна деяка інформація».
  «Ах». Що могло означати так, абсолютно. Або навпаки.
  «Відомості про термобарики».
  «Легше отримати вибухівку, ніж отримати інформацію про вибухівку. Все одно безпечніше».
  «Ну, у будь-якому випадку дозвольте запитати», — сказав Міддлтон. «Я попросив свого колегу переглянути записи транспортної компанії, яка доставляла деякі товари до підприємства у Флориді. Думаю, це була вибухівка. Він зв’язався зі мною під час рейсу та сказав, що низка вантажів із позначкою «будівельні товари» була відправлена з Албанії до Москви в Могадішо до Алжиру й нарешті до США. Компанія зрозуміла, що він увійшов у їхню систему, і заблокувала його, але не раніше він дав мені імена всіх залучених експедиторів».
  — Ти дивишся на мене досить усвідомлено, друже. Я думаю, що зараз нервую».
  Хоча Коровін не виглядав нервовим. Він виглядав потішним у тому поблажливо-змовницькому способі, як колишні офіцери радянської армії та оперативники КДБ сповзають на обличчя, як грабіжники банків роблять лижну маску.
  «І ви хочете почути кумедний збіг?» — спитав Міддлтон.
  "Ні я не."
  «Всі судноплавні компанії були зареєстровані однією юридичною фірмою в Москві. І вгадайте, кого вони також представляють? Ваш начальник Аркадій Чернаєв».
  Аркадій Чернаєв був найбагатшою людиною в Росії, мабуть, у світі. Він розділив свій час між своїм маєтком у Найтсбріджі, Лондон, і особняком на околиці Москви. Не кажучи вже про дюжину інших нерухомостей по всьому світу, кілька приватних літаків і три непристойно великі яхти. Чернаєв розбагатів на нафтовому бізнесі під час халяви в останні дні існування Радянського Союзу.
  «Ні, не бос». Насуплений погляд.
  «Руслане, ти робив для нього приватну охорону. Навіть не намагайтеся це заперечити. Мої джерела щодо цього бездоганні».
  Коровін відвів погляд, а потім зайнявся розрізанням оселедця з вишуканістю кардіохірурга, який робить коронарне шунтування. Він поклав кожну скибочку оселедця на квадрати чорного хліба, а потім подивився вгору. «Це було давно», — сказав він нарешті, його обличчя стало твердішим. «Чому це так важливо для вас?»
  «Тому що, якщо за цим стоїть Чернаєв, у що я починаю вірити, я вважаю, що він передає гроші чи вибухівку, чи те й інше небезпечному фанатику на ім’я Деврас Сікарі. Точкою дотику їхніх інтересів була Тампа, Флорида».
  «Тоді скажімо, заради суперечки, що ви маєте рацію. Ось чому ви хотіли мати зброю? Бо ти думаєш прострелити на Чернаєву дачу? Ви знаєте, скільки охоронців постійно оточують цього чоловіка? І лише один із вас?»
  Міддлтон знизав плечима, нічого не сказав.
  «І для чого? Плануєте вбити Чернаєва і сподіваєтеся вижити?»
  "Вбий його? Ні, звичайно, ні. Мені потрібно з ним поговорити. Чи можете ви сказати мені щось про нього?»
  «Він виріс відлюдником. У нього були деякі фінансові проблеми».
  «Найбагатша людина в країні?»
  «Більше ні. Багатство приходить і йде, як приплив, мій друже. . . але ми чуємо, що він зараз на поправці. Ніхто не знає, яка його доля. Я не можу дати вам знання з перших рук. . . Скажіть, про що це?»
  У Міддлтона виникла думка — Сила Сіндху. Понизивши голос, він пішов ловити рибу. «Через мідний браслет».
  На обличчі Коровіна промайнула нервова усмішка, а потім зникла. «Я поняття не маю, про що ви говорите».
  «Я думаю, що так».
  Коровін погасив сигарету, потім витягнув з пачки іншу й запалив. Коли він наступного разу заговорив, то крізь повний рот диму, його голос хрипів. — Мідний браслет, — сказав він. «Це не що інше, як те, що ми називаємо сказками. Народні казки. Те, що ви називаєте бабусиними казками. Історії, які розповідають налякані старі, щоб підвищити власну значимість».
  «Спробуй мене», — сказав Міддлтон.
  "Немає. Мідного браслета більше немає. Ту змію давно вбили. Десятиліття тому».
  «Розважте мене».
  «Спочатку він описував якийсь старий науковий процес. Але потім ця назва стала стосуватися культу. Культ божевільних — фанатиків, як ви кажете, — що повстав із попелу Другої світової війни. Ви знаєте про завод Norsk Hydro?»
  Міддлтон похитав головою.
  «Це був завод у Норвегії, який спільно належав Norsk Hydro та IG Farben».
  «Гігантська нацистська корпорація».
  "Так. Він був зруйнований союзними військами та норвезьким рухом опору. Одна з найвидатніших диверсій війни».
  «Що виготовляла фабрика — зброю?»
  «У певному сенсі, так. Система мідний браслет виробляла важку воду. Це був революційний спосіб виробництва ядерного матеріалу».
  Міддлтон одразу подумав про ідеї Феліції та її зашифроване повідомлення до нього. Важка вода. Патенти Сікарі.
  «Вона була потрібна нацистам для створення атомної зброї. Але як тільки фабрика була зруйнована, нацистська програма створення атомної бомби була припинена. Історія, Ґарролд — сказка — полягає в тому, що завод міг бути знищений, але деякі записи про технологію збереглися. Група росіян і німців — можна сказати, спадкоємців нацистів — сподівалася, що хтось відновить науку, що стоїть за цим».
  «Зв'язок з Чернаєвим?»
  «Нічого, про що я ніколи не чув».
  «Ну, мені потрібно з’ясувати. Як я можу до нього дістатися?»
  — Я... — Коровін замовк, коли підійшла старенька офіціантка. Вона щось сказала йому тихим голосом.
  — Вибачте, будь ласка, — сказав Коровін, підводячись із-за столу, і коліна в нього тріщали. «Мені дзвонять на домашній телефон».
  
  Руслан Коровін пішов слідом за офіціанткою через їдальню й у маленьку передпокій біля кухні. Там, у старовинній дерев’яній будці, на стіні був закріплений старий чорний телефон. Коровін підняв слухавку, нічого не чув. Він кілька разів натиснув на поршень, а потім повернувся до офіціантки й сказав: «Черги немає».
  «Так», — сказала офіціантка. Її голос прозвучав на диво глибше, сильніше. «Воно мертве». Вона посунула засув на кухонні двері, зачинивши їх.
  Раптом вона кинулася на нього, помітивши його шию на м’язистому згині свого ліктя. Коровін борсався, задихався, але ця жінка — вона вже точно не була старою, як він тепер знав — здолала його. Вона повернула йому голову в один бік, тулуб — в інший.
  Пролунав жахливий гучний тріск, і Коровін опустився на підлогу, і останнє, що він побачив, — мідний браслет на лівому зап’ясті нападника, ледве помітний під вишуканим воланом її рукава.
  
  
  7
  ЛІЗА СКОТОЛАЙН
  Деврасу Сікарі потрібен був час, щоб подумати, і коли, як зараз, він не був у своєму улюбленому Кашмірі, він приїжджав сюди, до свого другого улюбленого місця у світі — свого колоніального фермерського будинку в сільській частині Пенсільванії.
  Точніше в курник.
  Сікарі сидів у своєму директорському кріслі на пасовищі, спостерігаючи, як його кури радіють сонцю. Йому подобалася його маленька ферма, площею приблизно дев’яносто акрів, з її дворовими кіньми та крихітною зграєю молодят, і хоч він був індіанцем у Белгравії, він почувався найбільш спокійним у цьому дивовижному місці. Тут він міг скинути смокинги та краватки Hermés, зняти одяг, наче костюм, і нарешті стати собою. Це мало сенсу навіть для нього. Сікарі не виріс на селі, але для нього ця ферма була домом далеко від дому.
  У повітрі був сирий жовтневий запах, але його мішкуваті джинси та стара фланелева сорочка зігрівали його, а навощений піджак усе ще був запорошений після ранкової поїздки. Коли він схрестив одну ногу на іншій, червона кашемірова шкарпетка визирала з-під верху його потертих Бландстоунів. У руці він тримав кухоль Phillies із поганою кавою, яку він сам зварив. Його домробітниця могла приготувати каву так, як він любив, але це був її вихідний, тож Сікарі застряг у власному помиї. Він зробив ковток, і він був гірким, а тепер холодним. Він похитав головою від іронії. Він запатентував формулу, яка збентежила б більшість фізиків-ядерників, але зазнав поразки від Dunkin' Donuts.
  КРІК! — вигукнула одна з курей, відштовхнувши Сікарі від його думок. Його увага знову переключилася на виводок.
  «Розрахуйся, Юм-Ям», — тихо сказав він, хоча дитинча лише кліпнуло у відповідь, спалахом ідеально круглого золотого ока. Юм-Ям був арауканою, погано вихованим птахом із блискучим рум’яним, насичено-коричневим оперенням і чорними плямами. Сікарі тримав трьох араукан через їхні незвичайні зеленувато-блакитні яйця, а також у нього була пара коричневих Сассексів, які нагадували йому Англію, а також кілька слухняних Бард Плімутрокс, зіпсована американська порода, і драматичний чорно-і- білий Віандотт на ім'я Принцеса Іда. Усі його кури були названі на честь його приватної пристрасті, оперети Гілберта та Саллівана, хоча Бард Рокс були настільки схожі, що він просто назвав їх Жіночим хором. Керівник його ферми терпів, як він назвав курей, вважаючи Сікарі ексцентричним мультимільйонером, що відповідало його цілям. Його співробітники вважали, що він був керівником міжнародного перестрахування, і він платив їм достатньо добре, щоб не ставити питань.
  Сікарі подивився на курчат, і це видовище його підбадьорило. Деякі з них скупчилися на м’якому ґрунті навколо свого курятника, лежачи разом крила до крил, підібгавши ноги під себе, а пухкі груди з пір’ям утворили зубчастий край. Інші лежали на боці, поклавши голови в землю, наче це була земляна подушка, а жовті ноги розкинули прямо. Сікарі ніколи не знав, що кури роблять таке. Коли він уперше побачив їх так лежачи, він подумав, що вони всі мертві. Це змусило його знову подумати про Каві Балана, і якусь мить він дивився на курчат, не бачучи їх насправді, глибоко замислений, забувши про каву.
  Сікарі довелося зіткнутися з тим, що справи у нього йшли не дуже добре. Усе було на місці — геологія, персонал, навіть «Скорпіон», — але Міддлтон був ще живий, а Каві Балан — мертвий. Лише це було серйозним зривом. Сікарі готував Балана, щоб стати його номером один, але тепер його плани зіпсувалися, минулі дев’ять років були витрачені даремно. Ситуація була нестабільною, що загрожувало його майбутньому та його статкам і вкрало його душевний спокій. Він обмірковував рішення, але так і не прийшов до остаточного рішення. Минув час, і він не діяв, але він вірив, що його шлях з часом стане ясним. Сікарі був цілеспрямованою людиною, і це була одна з причин його успіху. Простіше кажучи, він планував там, де інші не планували. Його способом дії була цілеспрямована поведінка, незалежно від того, чи була його мета схуднення чи створення зброї масового знищення.
  Він завжди досягав своєї мети.
  Він зробив ковток холодної кави, коли принцеса Іда прокинулась і підвелася на ноги, витягнувши за собою одну жовту ногу, потім другу. Сікарі посміхнувся, побачивши свою птахівницю, витягнувши свою вкриту пір’ям шию, щоб також її витягнути, роблячи себе вищою та могутнішою. Принцеса Іда була домінуючою куркою, і він спостерігав, як вона ворушила пір’я на крилах, а потім повертала їх на місце, цей простий рух підводив Ням-Ням, Піп-Бо та Жіночий хор на ноги, де вони всі почали чесати та клювати. на коричневій траві, слідуючи принцесі Іді. Це нагадало Сікарі, що вся природа має порядок, який забезпечує стабільність.
  Він подумав про себе: « Стабільність буде відновлено, коли відновиться мій порядок дій». Це все. Це так просто.
  Це прийняло рішення за нього, і не було часу зволікати. Він поставив кухоль для кави на землю, поліз у кишеню молескуна, дістав мобільний телефон і натиснув одну літеру. Коли на дзвінок відповіли, він сказав у слухавку: «Приходь до курника. І приведи свого брата». Він з клацанням закрив телефон і знову поклав його в кишеню, його погляд упав на принцесу Іду.
  Курка схвально глянула на нього.
  Через десять хвилин його сини-близнюки стояли перед ним з однаковими напівусмішками, і, як завжди, це видовище йому сподобалося. Вони також були частиною плану. Він не міг точно сказати, що любив їх, бо надто багато мандрував, щоб знати їх, але йому подобалося уявлення про двох таких розумних, активних, гарних синів. Вони були шість футів на зріст і з кучерявим темно-русявим волоссям, круглими блакитними очима та впевненими посмішками, Арчера та Гарріса було майже неможливо відрізнити. Вони не могли зовні відрізнятися від Сікарі, але, звичайно, він не був їхнім біологічним батьком. Він купив їх немовлятами на вулицях Праги; він поняття не мав, звідки вони взялися, і це не мало значення. Він сказав їм, своїм працівникам ферми та вихователям, які їх навчали вдома, що він їхній хрещений батько, дорогий друг їхніх померлих батьків-французів, бо знав, що тут, у глухому домі, це видавалося за екзотику.
  «Вам двом не холодно?» — спитав Сікарі, тому що ніхто не носив пальто. Вони були одягнені у спосіб, який люди звикли називати преппі: водолазки, штани кольору хакі та темно-сині светри з круглим вирізом.
  Хлопці похитали головами. «Ні, тату», — відповіли вони майже в один голос. Вони були більше, ніж найкращі друзі одне одного; вони були настільки близькі, що були майже однією людиною. Це було так, як того хотів Сікарі, це було важливо для того, чого від них колись очікують. Вони були навчені бойовим мистецтвам і обидва були надзвичайно обдарованими, навчені особливо геології та природничим наукам; їхній IQ навіть вищий, ніж його. Вони обидва мали вступити до Гарварду наступного року, але зараз це зміниться. Коледж не міг навчити їх того, чого міг він; він міг запропонувати їм світ, буквально. Вони були б занадто молоді, щоб стати його наступниками, навіть через десять років, але смерть Балана не залишила йому вибору. Сікарі буде поруч, щоб керувати ними протягом наступних тридцяти років або близько того, і якщо він почне їх доглядати зараз, вони будуть готові остаточно взяти кермо.
  Проблема полягала в тому, що йому потрібен був лише один із них.
  Він знав, що цей день настане, тому й купив близнюків, тож у нього завжди буде дублер, спадкоємець і запасний. Але тепер йому потрібно було вибрати один, і він не знав, як. Наскільки міг зрозуміти Сікарі, вони були двійниками, і їхні темпераменти були однаковими.
  «Коли ти повернувся додому, отче?» — запитав Арчер невимушеним тоном, і дві пари блакитних очей поглянули на нього.
  "Цього ранку. Хлопці, ви були в спортзалі. Слухай, у нас проблема».
  "Що?" — запитав Арчер.
  Гарріс звів брову. «Арч зробив це», — сказав він, і близнюки засміялися, повторюючи один одного.
  Сікарі посміхнувся, для демонстрації. "Послухай мене. Це серйозно. До цього дня ви готувалися все життя. Ви просто цього не знали».
  Двоє хлопчиків замовкли й одночасно кліпали, що Сікарі здалося моторошним. У дитинстві у них була своя мова, і він завжди думав, чи вони говорять про нього.
  Принцеса Іда почала довбати мокасини Арчера, але хлопець не помітив.
  Сікарі сказав: «Мені потрібен один із вас, щоб замінити мене в сімейному бізнесі, коли прийде час. Але мені потрібен лише один із вас. Я припускаю, що ви обидва хочете піднятися».
  «Звичайно», — відповіли вони обоє, і раптом жоден не дивився на іншого, їх погляди були сфокусовані на Сікарі.
  «То як мені вибрати між вами?»
  Арчер криво посміхнувся. «Той, хто зможе зловити принцесу Іду, отримає роботу».
  "Чудова ідея!" Гарріс сплеснув у долоні, як знак пунктуації в кінці речення. «Як щодо цього, отче?»
  "Ха!" Сікарі розсміявся, і цього разу це було щиро. Вони не уявляли грандіозності позиції, за яку змагалися. Це було як тягнути соломинку, щоб стати президентом Сполучених Штатів. Чомусь йому сподобалася абсурдність цієї думки. Він усміхнувся собі. «Але ніхто не зможе зловити принцесу Іду».
  — Я можу, — сказав Арчер.
  Гарріс грайливо штовхнув його. «Я теж можу, невдаха».
  Рот Арчера розкрився. «Я їх ловлю вночі».
  — Не без моєї допомоги, — відповів Гарріс.
  «Тоді хто перший її зловить», — сказав Сікарі, підводячись. У нього не було кращого способу вибору між ними, і він також міг бути довільним. Якби близнюки були настільки схожі, підійшло б і те, і інше. Він підняв праву руку. «Коли я кажу «Йди».»
  Арчер і Гарріс поставили ноги в землю і злегка зігнули коліна, ідеальна позиція футболіста. Кури миттєво відреагували, відчувши щось. Принцеса Іда змахнула крилами, даючи знак Жіночому хору, а Піп-Бо та Пітті-Сінг голосно закудакали, прокидаючись із своїх ґрунтових ванн і бігаючи навколо.
  «Готовий, готовий, вперед!» — сказав Сікарі, опускаючи руку.
  "На ньому!" — вигукнув Арчер, злітаючи, але принцеса Іда побігла до курника, а Гарріс помчав за ними обома. Розумна курка повернула ліворуч, не добігши маленьких дверцят курятника, через що Арчер врізався в стіну, а Гарріс кинувся в погоню, кинувшись за принцесою Ідою, його ноги підкосилися, а руки смішно хиталися. Швидка курка ухилялася туди-сюди, напівтікаючи, напівлетячи від хлопців, голосно крякаючи на сполох і протест, відмовляючись бути спійманою.
  «Іди, Іда, іди!» Сікарі почув свій крик, на мить втрачений духом змагання. Його зачарувало, побачивши цих двох молодих чоловіків, які сміються та бігають, першокласних зразків у повноті своєї молодості та обіцянок, їхнє золоте волосся палає на сонці, і Сікарі помітив, що пошкодував, що він був для них справжнім батьком.
  «БАВККК! БАВВКК!» Принцеса Іда закричала, коли двоє хлопців погналися за нею до Сікарі, і він відступив, щоб вони не врізалися в нього. Близнюки бігали один біля одного, їхні обличчя сяяли хвилюванням битви, і саме тоді, коли Сікарі збирався крикнути знову, він помітив, як вираз Арчера потемнів, ніби грозова хмара промайнула над його обличчям. Одним несподіваним рухом Арчер підняв праву руку й ударив нею назад по шиї Гарріса.
  "Немає!" Сікарі почув свій плач, і цей звук заглушив нудотний гортанний звук, який виходив із горла Гарріса. Очі хлопця широко розширилися від шоку, його руки рефлекторно злетіли до розчавленого Адамового яблука, а яскраво-червона кров бризнула дугою з роззявленого рота.
  Сікарі не повірив своїм очам. Він звик до насилля, але не тут, не вдома, не зараз. Він не міг зрозуміти, що відбувається. Він з жахом спостерігав, як Гарріс впав на землю, його ноги страшенно підігнулися під ним, а обличчя впало в землю. Інстинкт підштовхнув Сікарі до враженого хлопчика, і він кинувся на землю, кричачи: «Гарріс, Гарріс, Гарріс». Він перевернув хлопця за плечі, але Гарріс був уже мертвий, його очі були спрямовані в небо, а з рота текла кров життя. Сікарі, обіймаючи Гарріса, підняв очі вражено й здивовано. Над ним стояв Арчер із принцесою Ідою, стисненою під руку.
  «Я виграв», — просто сказав Арчер, і Сікарі знайшов його голос.
  «Чому?» — спитав він, затихши.
  «Тому що я сильніший, розумніший і кращий за нього. І тому, що мій час настав».
  «Але . . . Він був твоїм братом».
  "Так? Не хвилюйся, отче. Я можу впоратися з відповідальністю. Я знаю, що від мене вимагається. Я знаю все."
  "Що? як?» — здивовано запитав Сікарі.
  «Я переглянув ваші документи. Я зламав твій комп'ютер. Я навіть зламав код ваших паролів. Я знаю все, що мені потрібно знати. Ви розумієте, що це означає?»
  Сікарі це зрозумів, але на частку секунди запізнився за своєю Берреттою в кобурі. Останнє, що він бачив, — це кінчик леденця Арчера, який пнувся вперед, щоб встромити йому ніс у мозок.
  Деврас Сікарі зрозумів, що його наступник тепер на місці і що новий король розумніший, сильніший, молодший і навіть безжальніший за старого.
  І, помираючи, він думав: що я пустив у світ?
  
  
  8
  ДАВІД КОРБЕТТ
  Гарольд Міддлтон подивився на зім’ятий недопалок «Мальборо» Коровіна, розтертий на його тарілці із закускі , і чомусь це пригадало докір Феліції, що йому надто часто не вистачає часу чи бажання заглянути за межі очевидного. Йому дуже хотілося б подивитися поза очевидне в ту мить: шматочки тютюну вкраплені маринованою цибулею; обвуглений аромат холодного попелу тримався з оцтовим відтінком тушкованого буряка та копченого оселедця.
  Погляд на годинник — який телефонний дзвінок потребував би стільки часу? Можливо, тривожно подумав Міддлтон, його таємний в’їзд до Росії в Домодєдово перестав бути секретом. Можливо, Коровіна тягнув по вугіллю молодший, більш офіційний і менш поблажливий чоловік, його заміна в новому розвідувальному мегаліті Росії, ФСБ.
  Знову ж таки, можливо, бідний Руслан просто посварився з дружиною. Або його кохана — і, можливо, азербайджанка, або спекотний узбек.
  Дивіться далі очевидного, нагадав він собі.
  Він поринув у винуватий гумор. Феліція ледь уникла смерті в Лондоні, ціною того, що вона залишилася в його квартирі. «Скільки нещасть можна спіткати друга», — подумав він, перш ніж дружба обернеться прокляттям? А як щодо Чарлі — хіба він не завдав їй такої ж небезпеки, наполягаючи, щоб вона приєдналася до нього в цьому донкіхотському хрестовому поході? Що це за батько, який так робить зі своєю дочкою?
  Запитання підняли його з м’якого крісла й поштовхнули до вікна. Далекі кінці Москви розкинулися під шарами міського серпанку, що забруднювало попелясте, освітлене місяцем небо. Його враження від перетвореної Росії зникло. Сміттєві пожежі всіяли менш центральні частини міста, що є найвірнішим свідченням тривалого статусу країни Третього світу. Гнильний сморід згірклого диму просочувався крізь віконне скло: погане скло, ще одна реліквія робітничого раю.
  Блиск процвітання, який він побачив дорогою до Москви, був не більш суттєвим, ніж фарба на іржі шпону радянської епохи, головною претензією на багатство було різке зростання доходів від нафти за останні кілька років. Навіть це раптово опинилося під загрозою через різке падіння цін на нафту — настільки, що навіть такі олігархи, як Аркадій Чернаєв, змушені були шукати допомоги від уряду. Буквально минулого тижня він був буквально за кілька хвилин від того, щоб втратити свою головну дочірню компанію європейським банкам.
  «Нафта», — подумав Міддлтон. Мефітична воронка сучасної політики. Виправлення, сказав він собі: нафта та наркотики. Це були два ненажерливі бажання, які тримали США підвладними таким деспотам, як Путін, Чавес і Ахмадінежад, тримали їх прив’язаними до сумнівних друзів, таких як Саудівська Аравія та Колумбія, або постійних держав, таких як Нігерія та Мексика. Десь протягом мого життя, міркував він, країна, в якій я виріс, країна самозабезпечення та ініціативи, перетворилася на денне ток-шоу, населене огрядними, плаксивими, залежними. Цього було достатньо, щоб патріот заплакав.
  Це привело його до Феліції — польки за походженням, вона насправді була циганкою. Він раптом відчув шок неможливої й гострої заздрості, в якій відчув, що те, що обіцяє майбутнє, належить Феліціям світу — тим, хто має талант до паспорта, поки вони рухаються, зберігаючи постійну дистанцію від люди з патріотичною одержимістю та ідеалістичними примхами — такі люди, як Деврас Сікарі. Такі чоловіки, як Гарольд Міддлтон.
  Двері в задню кімнату розчинилися, і Міддлтон повернувся, щоб привітати Коровіна, який нарешті повернувся після нескінченної телефонної розмови — тільки підійшов не його ведмежий друг. Це була старовинна офіціантка. Можливо, це сталося тому, що він щойно думав про Феліцію — або, точніше, про її докір його неуважності, — але зараз він помітив те, що мав би помітити раніше: щось штучне в її хиткій ході, тонку енергію в її рухах що спростувало вік жінки. І сніжно-біле волосся, злегка підстрижене: перука.
  Міддлтон миттєво відчув, що його друг, Руслан Коровін, мертвий, і в ту ж мить його погляд зустрівся з блідо-сірими очима самозванця.
  Він засунув руку під куртку, витягнув з пояса SIG Sauer P229, коли офіціантка втратила будь-який вигляд маскування й кинулася вперед. Міддлтон опустив запобіжник, натиснув на курок, упор: нічого. Пістолет не вистрілив. У мить спогадів, стиснутих адреналіном, він подумав, чи зарядив він його, згадав, що зарядив — ні, обойма була повна, він навіть кулю вставив. Тоді фальшива офіціантка вже налетіла на нього, ударивши ногою в груди, від чого він відкинувся назад у кімнату, вдарившись об низький столик із підносом із закускі . Перука зловмисниці звільнилася, її справжнє волосся було коротко підстрижене, чоловіча задирка. Вона витягла ножа з пошарпаної білої блузки. Міддлтон насилу звівся на ноги, послизнувшись у солоній місиві, змінивши руку на пістолеті, щоб використати його як палицю, невиразно відчувши, що колишні офіцери КДБ у кімнаті заворушилися, готові підвестися.
  Зловмисник не торгувався проникливістю Міддлтона. Вона сподівалася на швидке вбивство, стрімку втечу. Вона кинулася, не ріжучи ножем, а штурнувши ним, без вагань, без гидливості — різати було для боягузів. Міддлтон відбив удар пістолетом, парируючи його, але жінка відповіла гримом лівим ударом, який зачепив його біля скроні — його очі поблідли, коліна підкосилися. Його розум вигадав єдине слово: Чарлі.
  Неперевершений звук макаровського ПМ пролунав у нього, здається, у вусі — звідкись неподалік за його спиною один із старих апаратчиків підбурив до дії, вибравши принаймні поки що сторону американця, з яким подружився один із його старих соратників.
  Крізь водянисту плівку, в яку перетворилося поле його зору, Міддлтон побачив, як офіціантка схопила її за плече, відступила на крок назад і впала на одне коліно.
  Старий кагебіст виступив уперед і пробурмотів щось коротко й різко російською. З руки обстриженої випав ніж. Чоловік штовхнув його ногою через кімнату, де один із інших поспішно поштовхнув, щоб забрати його.
  Жінка важко дихала, схопившись блідою рукою за плече, закриваючи кров’яну пляму.
  Старий кагебіст подивився на Міддлтона, дивлячись на нікчемного SIG Sauer у своїй хватці. Його губи скривилися в виснаженій посмішці, коли він промовив солодкою англійською з сильним акцентом: «Чудова ікона. Новгородська школа, так?»
  
  «Ніщо так не говорить про стару добру англо-американську тугу за домом, як миска вівсяної каші».
  Чарлі підняв погляд зі свого Wall Street Journal Europe . Чоловік, який звертався до неї, був тим самим витонченим незнайомцем, який стежив за нею вчора, коли вона гуляла Єлисейськими полями, обідаючи при світлі сонця з Етуалем і Тріумфальною аркою вдалині. Він був по-старому красивим, грубуватим, із засмаглим, підтягнутим волоссям у формі солі й перцю. Він одягався дорого, помітно, як соціальний альпініст, який сподівається уникнути неминучого, свого класу. Такий британець, подумала вона. Надто британський.
  Чому, дивувалася вона, він хоче мене вбити?
  Він сказав: «Чи можу я приєднатися до вас?»
  У його акценті звучала м’яка прив’язка Мерсі, яку вона впізнала зі спеціальних фільмів про «Бітлз». Вона тоді ще не розуміла, що акцент Джона Леннона не був ідеально високим — або, як вони казали, жирним. Якщо Бітлз не були дворянством, то хто був?
  — Будь ласка, — сказала вона, не дивлячись на Леонору Тесла, яка сиділа навпроти елегантної їдальні готелю. Вона прилетіла з Лондона, щоб попередити її, що її життя в небезпеці, і стежити за нею. Феліцію Камінські викрали з квартири Міддлтона в Блумсбері, помилково вважаючи її Чарлі.
  Елегантний британець відсунув протилежний стілець, сів. — Яне, — сказав він чарівно, простягаючи руку.
  «Шарлотта».
  "Я знаю."
  З’явився темношкірий автобусник — можливо, алжирець, можливо, турок — із кавником. Баррет-Боун відмовився.
  Чарлі, вражаючи невинність інженю: «Ви знаєте моє ім’я?»
  «Ви в значній небезпеці, пані Міддлтон. Я хотів би допомогти..."
  Леонора матеріалізувалась позаду нього, підштовхнувши спинку його стільця. Одна рука лежала в її кишені, інша м’яко лягла на його плече. Рука в її кишені тримала пістолет, яким вона ніжно тицьнула його потилицею.
  Він розплився в безпорадній посмішці. «Ви, янки. . . »
  «Схоже, — відповів Чарлі, жестом показуючи чек, — що навколо панує значна небезпека».
  
  «Знаєте, це не було особливо необхідно».
  Вони сиділи на задньому сидінні таксі й безцільно їхали восьмим округом , таксі вимкнули музику, щоб вони могли поговорити. Нанизані на дзеркало заднього виду черенки брязкали щоразу. Ян Баррет-Боун сидів між волонтерами; У Леонори Тесла все ще був націлений на нього пістолет із кишені пальта. Глянувши в заднє вікно, Шарлотта Міддлтон спостерігала за автомобілями.
  Тесла запитав: «Що тобі потрібна від Шарлотти?»
  Вона була стурбована, але не надто. Вона дізналася його ім’я з його британського паспорта — звичайно, він був одним із кількох — і зателефонувала комусь в іншій країні; він міг зрозуміти це з того, скільки разів вона натискала на клавіатурі. Він знав, що Ієн Баррет-Боун був бізнес-консультантом без судимостей і не значився в жодному списку спостереження в усьому світі.
  «У цій справі на кону великі гроші».
  «Що за справа?»
  «О, старання Сікарі, його компанії. . . Я хотів би трохи в цьому взяти участь. Для цього я хотів би передати повідомлення Гарольду Міддлтону». Він був цілком спокійний, трохи веселий. «Можливо, я зможу знайти в нього кілька деталей про Сікарі».
  "Як от?"
  «Ви розумієте, чому я можу поділитися цим виключно з полковником Міддлтоном».
  «І ви можете зрозуміти, чому цього не станеться».
  Баррет-Боун удавано похмурився. «Шкода».
  «Ти поговориш з нами».
  «А якщо я ні? Будь ласка, не кидайте пустих погроз. Ваша репутація перед вами. Знаєте, це проблема честі. До біса важко налякати людей».
  Тесла взяв його обличчя своєю рукою, стиснувши його, аж губи стиснулися. «Ви намагалися вбити невинну жінку».
  Він струснув її руки, але на мить його необережність похитнулася. «Ах, ось тут ти помиляєшся. Люди, яких я представляю, і я не мали до цього ніякого відношення. Це була вигадка Сікарі. Жінка з його зарплати на ім'я Яна. Південноазіатська дівчина, мила на вигляд, неприємна вдача. Також ніхто не заслуговує довіри».
  «А якого народу ви представляєте?»
  «Мені здається, ви пропустили тонкий натяк у тому, що я щойно сказав. Ця Яна не надто заслуговує довіри. Вона трохи розкута пташка. З нею можна грати, якщо цього вимагають умови. І ціна правильна».
  «Чому ми повинні тобі вірити?»
  «Ну, на біса, коханий, чому хтось має комусь вірити?»
  Тесла нахилився до нього. Прошепотивши йому на вухо, вона сказала: «Якщо ти знову назвеш мене любов’ю, я застрелю тебе заради чистого задоволення».
  Він дивився на неї з удаваним жахом. «Що це з американськими жінками?»
  «Якого народу ви представляєте?»
  «Слухай, я вже поклав тут кілька карток на стіл».
  «Хто такий Скорпіон?»
  Він ховався за маскою сором’язливого здивування. «Я не впевнений, що знаю, кого ви маєте на увазі. Для мене це звучить як герой коміксів».
  «Б'юся об заклад, лиходій».
  Він знизав плечима. «Нарцисизм незначних відмінностей».
  Водій посигналив норовливому велосипедисту, який у відповідь махнув рукою по підборіддю. Тесла сказав: «Ви працюєте на нього. Скорпіон».
  «Я тут, розмовляю з вами, з власної волі. І просто щоб підтвердити свою чесність, я збираюся розповісти вам про невеликі деталі, які повинні дати зрозуміти, що я знаю, що говорю».
  Він звів брову. Дві жінки чекали.
  — Ви, безперечно, бачили браслет. Ти зняв це з тіла бідолахи на ім'я Каві Балан. Яна була тією, хто підірвала його — старий трюк із вибухом мобільного телефону. Зрозумійте, вона ледь не дістала вас з ноутбуком».
  «Тож вона була на Кап Д'Антіб».
  "Це вірно. Браслет має певне значення, значення, якщо хочете. Слон, бризки води...
  «Місяць», — сказав Тесла.
  «Цілком».
  «Скажи мені, що означає місяць».
  Баррет-Боун звів брову. «І ви будете . . . ?»
  «Я більш уважно розгляну ваше прохання поговорити з полковником Міддлтоном».
  Він зітхнув. «Ви жорстка людина, міс».
  "Місяць. Скажи мені."
  «Я впевнений, що ви зрозуміли, що це не має нічого спільного з ісламом. Сікарі був індуїстом і все таке».
  "Продовжувати."
  «Півмісяць як символ насправді виник ще до ісламу. Візантія вибрала його задовго до того, як Мухаммед взагалі вийшов на сцену, так би мовити. Він представляв богиню Діану. Вона була мисливицею — зупиніть мене, якщо ви знаєте історію, — але вона також була захисницею слабких і вразливих. Небесне світло в темряві, о боже». Він змахнув рукою, як мюзик-хол. «Іноді ви бачите її як факелоносця, який освітлює шлях іншим. Вона була царственою, гордою, величною, керувала своєю колісницею пустелею».
  «Яке це має відношення до Сікарі?»
  Він похитав головою. «Питання, яке ви повинні задати: яке це має відношення до Яни?»
  "Добре?"
  «Вона шукає Скорпіона. Усі шукають Скорпіона».
  — Гадаю, Сікарі теж.
  «А що, якби я сказав тобі, що Сікарі мертвий?»
  Тесла з усіх сил намагалася приховати свій шок. Чоловік, який був центром місії волонтерів — мертвий!
  Баррет-Боун продовжив: «Здається, його вбив власний син. Але Яна все ще вільна гармата».
  «У пошуках скорпіона».
  «І, можливо, це ще не все».
  «Продовжуйте», — різко сказав Тесла. "Скажи нам."
  «Слухай, ще одна підказка, тоді я закінчив. Ви чули про дамбу гідроелектростанції Багліхар?»
  Незважаючи на себе, Чарлі Міддлтон напружилася. Протягом останніх кількох днів Wiki майже цілодобово зламувала та зламувала коди, намагаючись зламати коди шифрування та відбиваючись від контрзаходів — троянських коней, руткитів , бекдорів, реєстраторів ключів, ботів, атак зомбі — у спробі визначити, що Наступним кроком Сікарі буде. Ця спроба виявила існування Скорпіона, хоча жодних подробиць про нього, а також знайшла згадки про дамбу Багліхар.
  Тесла знизав плечима. «В Індії будують дамбу».
  «Кашмір», — виправив Баррет-Боун. «Точніше регіон Джамму в Кашмірі, що знаходиться під управлінням Індії».
  «Місце, звідки родом Сікарі».
  «Цілком».
  «Що з цим?»
  «Ви знаєте, що навколо цього точиться серйозна суперечка».
  Пакистан висловив протест в ООН через те, що гребля загрожує зрошенню з річки Ченаб, від якої залежить сільське господарство країни. Він навіть дійшов до того, що звинуватив Індію в тому, що вона навмисно реалізує проект, щоб просто позбавити Пакистан води, необхідної для виживання. Переговори між двома країнами були зірвані через проблему ісламського тероризму в регіоні, і тому Світовий банк, який був посередником у укладенні договору про воду Інду 1960 року для Кашміру, призначив арбітра для розгляду суперечки. Нещодавно арбітр оприлюднив своє рішення: Індія, яка стверджувала, що дамба була потрібна для забезпечення вкрай необхідної електроенергії, мала повне право завершити проект, зробивши незначну поступку, знизивши водозлив на п’ять футів.
  Тесла сказав: «Яке відношення ця суперечка має до Сікарі? Його сторона виграла».
  «Зробив це зараз?» Баррет-Боун опустився на спинку сидіння, схрестивши руки, підморгуючи. «Боюсь, це все, що я готовий сказати. Зараз. Поки я не зустрінуся віч-на-віч із легендарним Гарольдом Міддлтоном».
  
  У тюремних камерах було непогано — одна з тих величезних протягнутих кімнат у якомусь провінційному маєтку на околиці Москви чи, можливо, в сусідній місцевості, реліквія епохи Романових, яка дуже добре демонструє неминучу зношеність. і принципове нехтування соціалістичної ст.
  Дошки підлоги були тьмяні й порізані, стіни брудні та в плямах від води. Вікна були заклеєні, залишаючи затхлий запах плісняви та гнилі, наповнений запахом деревного диму, що просочувався звідкись. Не тут — ні дров у каміні, ні зігріваючого полум’я, лише смішний обігрівач, що нагадує шолом із розпеченим обличчям за решіткою. Він виділяв приблизно стільки ж тепла, скільки нічник. За винятком трьох хитких стільців, це був єдиний предмет меблів у кімнаті.
  Міддлтон щільно натягнув пальто навколо тіла, повітряним пером виривало дихання з його ніздрів. Його губи заціпеніли.
  Скільки годин вони тримали його тут? Скільки ще залишилося — і що тоді?
  Принаймні тортур не було, не для нього. Він чув крики з іншого місця у великому будинку — жінка з підстриженим волоссям, як він гадав, його нападниця. Вбивця Руслана. Вони б не пошкодували її. Розпитування було б майже другорядним.
  Він подивився на стелю, плями жовтого гіпсу, покритого пухирями й тріщинами, що стало схоже на контурну карту. Він сидів там, дивлячись на нього годинами безперервно, створюючи уявний пейзаж, простежуючи річки, потоки та притоки, заплави, дренажні басейни, терасові схили пагорбів, болотисті угіддя та величезні привабливі степи. Де будуть міста, думав він, а де околиці села? З якого боку вторгнуться монгольські вершники — чи хвалена Шоста армія нацистів?
  Коли такий спосіб плину часу заважав, він заплющував очі й намагався подумки реконструювати пізні сонати Бетховена, зокрема Hammerklavier , із відлунням Баха у фузі четвертої частини — що, звичайно, нагадало йому лише Феліцію.
  І це був його третій спосіб провести час: він цікавився, де вона, чи з нею все гаразд. Якби вона була жива. Його почуття провини переросло в лють, яка розчинилася в батьківській турботі, яка розчинилася в безнадійному смутку. З часом відчай переповз на Чарлі, потім на Леонору — названу на честь Леонори, героїні єдиної опери Бетховена « Фіделіо» — що повернуло його до його ментальної реконструкції сонат, аж поки нарешті стеля знову не поманила.
  Він намагався не думати про Руслана. Ведмежі росіяни знали ризики, вони всі знали. Навіть так . . .
  Єдині двері кімнати відчинилися. Він припустив, що час їжі. сніданок? обід? Вечеря? Він повністю втратив відчуття часу. Але замість згорбленого й тхірого старика — цього разу справжнього, — який раніше приносив свою тацю з борщем і чорним хлібом, поданим із сирою нарізаною на четвертинки цибулею та склянкою горілки, з’явився високий і добре вдягнений чоловік. : енергійний, невиразно військовий, з точеною будовою слов'янської кістки, неповторно проникливі очі. На ньому був простий чорний костюм під важким вовняним пальтом; його блючери були каламутні. Увійшовши сам, він зачинив за собою двері під брязкіт засувів із коридору.
  "Містер. Міддлтон, — сказав чоловік, його англійська натякала на опіку Британії, а не Америки. «Я вірю, що ви не зазнали великих незручностей?»
  Його усмішка здавалася щирою, а тон — речовим. Міддлтон подумав про крики, які він чув крізь стіни лише кілька годин тому — чи незручно? «Аж ніяк». Він щільніше закутався в пальто й глянув на стелю. «Я милувався видом».
  Незнайомець послужливо стежив за його очима. «Прошу вибачення за затримку. Ми хотіли переконатися, що маємо факти, перш ніж турбувати вас».
  Факти. Звичайно. Ось що дають тортури, тривожні факти.
  «Я вважаю, що було б зухвалим з мого боку запитувати, кого саме ви маєте на увазі під «ми», — сказала Міддлтон. Він припустив, що старі люди з КДБ, які його врятували, виловили його на якомусь тіньовому елементі в апараті безпеки. Гангстери, можливо. Можливо, обидва.
  Незнайомець усміхнувся, підсунув один із двох інших скелетних стільців, почистив його запорошену поверхню й сів. «Я вільний сказати вам ось що: є кілька груп, які дуже зацікавлені — як це сказати? — придбати вас, скажімо так. Були запропоновані чималі суми. Спокусливі суми. Але ми — і ні, я більше не розповідатиму вам про те, хто такі «ми» — не стільки піклуємося про фінансову винагороду, скільки про особливе задоволення, яке приносить одна річ і лише одна річ: інформація. Нам подобається знати, що відбувається. Це причина нашого існування».
  «Бінго», — подумав Міддлтон. Залишаючись кочерговим обличчям, він сказав: «Чи було б занадто багато мати ваше ім’я?»
  "Так. Мені шкода». Посмішка залишалася на місці. «Жодних імен. Ми готові захистити вас, містере Міддлтон, від тих, хто з радістю заплатить за привілей вашої компанії. Людей, які, я боюся, безумовно ускладнять вам справи. Але в обмін на цей захист, який ми пропонуємо, ми очікуємо щось натомість».
  Голос Людини без імені замовк у порожнечу. Він простягнув руки в будь-якому напрямку, щоб натякнути на величезний запас знань — інформацію, — яку він очікував отримати.
  — Кілька груп, — сказав Міддлтон. «Я можу згадати лише двох, хто може бути зацікавлений».
  «Ви недооцінюєте свою цінність».
  «Цей інтерес актуальний?»
  "Немає. Деякі з них, здається, сягають минулих шляхів. У вас є багато ворогів, містере Міддлтон. Я вважаю це чудовим, до речі. Але так, спочатку дві групи знайшли шлях до зворотного каналу, зв’язалися з нами, запитали. Потім виступив третій — скажімо, та сама сфера інтересів. Інші, здається, мають старі образи, але коли вони дізналися, що точиться війна торгів, вони були вражаюче поблажливими».
  «Три, — подумав Міддлтон. Сікарі, Скорпіон і хто ще? Чернаєв? Але чому б він став проти Сікарі? І як він міг знати, що Міддлтон ним цікавиться? «Здається, у мене невеликий вибір».
  Негідна посмішка затрималася, навіть коли чоловік знизав плечима. «Як каже Сартр, у людини завжди є вибір, хоча б у тому, як померти».
  Міддлтон задумався. Він міг здатися ворогам, але навіщо? Вони б не терпіли жодних вагань. Вони напевно ускладнять ситуацію . Вони завдадуть йому незручностей . Він здригнувся, уявляючи це. Він знав, що має свої чесноти, знав, що він самовідданий і помірковано хоробрий, але йому бракувало впевненості в питанні протистояти тортурам годину за годиною, день за днем, тиждень за тижнем. Можливо, він матиме хребет, щоб збрехати, виграти час. Але коли вже не було часу купувати, що тоді?
  І це були не лише його власні тортури. Старі апаратники КДБ забрали обидва його мобільні телефони, шифрований і звичайний. Для цього знадобиться лише один дзвінок до Вікі, Леонори, Фелісії, Чарлі — сигнал точно вкаже їх місцезнаходження.
  Міддлтон потер руки, щоб зігріти їх. «Як ми це зробимо?»
  Можна було подумати, що він щойно похвалив смак цього чоловіка до коханок: усмішка стала милостивою, його сумні очі засяяли. «Ну, не смійтеся, але я віддаю перевагу діалектичному підходу».
  Хто цей персонаж, запитала Міддлтон. «Вогонь».
  «Почнемо просто. Вас цікавить Деврас Сікарі. Правильно?»
  Міддлтон не вагався. "Так."
  "Дуже добре. І чому ти прийшов сюди в тому квесті? До Росії?»
  Це не було питання. Це було випробування. «Один із моїх людей загинув, ще один отримав важкі поранення в результаті вибуху у Флориді в місці, пов’язаному з Сікарі. Використаний пристрій був термобаричним, що свідчить про російське джерело, враховуючи використання армією такої зброї в Чечні та...
  Чоловік підняв руку. «Будь ласка, містере Міддлтон, не ображайте мене». Посмішка зникла. «Морські піхотинці США застосували термобаричну зброю в Іраку. Їх активно використовували у другій битві за Фаллуджу. Пристрій називається SMAW, плечева багатоцільова штурмова зброя. Використовувався проти укріплених позицій — будинків, мечетей. Ви думаєте, ми цього не знаємо? Господи, шестирічна дитина, яка вміє працювати з Google, може сказати мені стільки ж».
  Міддлтон відповів: «А ви думали, що в мене не буде інших слідів?»
  «Я серйозно, містере Міддлтон. Якщо ви не будете зі мною відверті, ваша цінність різко впаде. Особливо щодо пропонованих сум готівки».
  Міддлтон міцно затягнув комір свого пальта, щоб уникнути холоду. «Якщо ви дозволите мені закінчити? Цим російським зв’язком був Аркадій Чернаєв. Я сподіваюся поговорити з ним. Я хочу знати про цю вибухівку».
  Усмішка чоловіка зовсім зникла. «Ви збиралися поговорити з Аркадієм Чернаєвим».
  «Мені довелося спробувати».
  «Для чого? Ви чуєте, як ви звучите?»
  «Група, яку я представляю, має в своєму арсеналі лише переконання».
  — Ти сподівався його переконати .
  "Так."
  «Ти або дурень, або брехун».
  На мить Міддлтон задумався, чи не помилився він. Можливо, цей чоловік і не був агентом розвідки-шахрая, а одним із оперативників Чернаєва — хоча його протести мали невиразно театральне звучання. Він вампірував, намагаючись викликати відповідь. І що скаже йому Міддлтон — правду? Що він вірив, що Чернаєв і багато інших росіян бачили гонку озброєнь на субконтиненті як неминучу. Гірше того, що Китай, перш ніж ця гонка озброєнь просунулася набагато далі, вторгнеться в Кашмір зі своїх власних контрольованих територій в Аксай Чіні та Транс-Каракорумському тракті, роблячи це заради води, вигадуючи якийсь привід для наступу, як-от захист етнічних, які в іншому випадку були б витратними. меншість. Росія може або бути втягнутою в наземну війну з Китаєм, або дозволити ставленикам вести боротьбу за неї, — вказує Чернаєв. Причиною, чому його компанію виручили під час нещодавньої фінансової кризи, була його обіцянка використати свою приватну армію для сприяння розвитку дружніх сил у Кашмірі — можливо, націоналістів, безсумнівно, шалених ідеалістів, але все ще сприйнятливих до простого підкупу. Чи залишаться вони такими з таємним джерелом важкої води, сховищем ядерної зброї? Чи знав Чернаєв про мідний браслет? Чи були його російські посередники?
  Усе це промайнуло в голові Міддлтона, коли він розмірковував над питанням цього чоловіка: навіщо Чернаєву вплутуватися в таку дивовижну схему?
  Але в будь-якому випадку Міддлтон потрібна була інформація. Він вирішив зіграти захисника. Він ризикнув. «У мене не було іншого вибору, як приїхати сюди. Мої підводи до Скорпіона висохли. У мене залишився тільки Чернаєв», – блефував він.
  Реакція була непомітною, але показовою. Намагаючись не видати захоплення, чоловік запитав: «Що ви знаєте про Скорпіона?»
  «Тож він не торгується за мене?»
  Без відповіді.
  Міддлтон спалахнула. І спробував ще одну азартну гру. «Я багато чого не знаю», — сказав він. «Але я скажу вам, що це збентежило. Ми не могли зрозуміти, як одна людина може заплатити за всю освіту Сікарі, а потім покласти на нього стартовий капітал для його корпорації після закінчення навчання? Це мали бути залучені компанії чи фонди».
  Чоловік відповів так, ніби підтримка Скорпіоном Сікарі була загальновідомою. «Ви ніколи не думали, що компанії, якими він або вона володіє, зрештою були створені як підступ. Шари за шарами компаній. Як BlueWatch».
  «BlueWatch?» Міддлтон нахмурився. «Спорядження служби безпеки в Дубаї?» BlueWatch був об’єктом низки розслідувань після стрілянини надто захоплених співробітників у всьому світі. Більшість розслідувань завершилися без судового переслідування — деякі стверджували, що компанія залякувала прокурорів і суддів, змусивши їх зняти звинувачення.
  Чоловік сказав: «Але зрештою готівка надійшла від однієї особи, яка контролювала всі компанії. Скорпіон».
  Тож він не лише підтвердив, що Скорпіон заплатив за освіту Сікарі та фінансував його компанії, але й те, що з певних причин No Name та його організація, якою б вона не була, дуже уважно стежили за історією кашмірця. І, безсумнівно, вони теж прагнули знайти Скорпіона.
  Що підказало Міддлтону, що він—або вона—це відповідь на все.
  «Ну, — сказав він своєму викрадачеві, — як я вже казав, нам не вдалося знайти Скорпіона».
  No Name продовжував: «Чи знаєте ви, як Сікарі описав свого благодійника? Він сказав, що він «святий, але від цього світу».
  «Так, але я думаю, що це був спотворений переклад. Слова, які використовував Сікарі, були джнана і віджняна. Префікс vi , доданий до іменника, має тенденцію зменшувати або інвертувати значення цього іменника. Джнана — духовне знання. Таким чином, віджняна — це практичне або мирське знання. Іноді виджняна та джняна , використані разом, означають знання та мудрість. Все, що він мав на увазі, це те, що людина мала не просто світські, а й філософські нахили».
  No Name знизав плечима. «Що ви ще знаєте про цього Скорпіона? Скажи мені, і я зроблю твоє життя тут легшим».
  "Не багато . . . Ще одна азартна гра. Він подумав про електронний лист Феліції. — Крім мідного браслета, звичайно.
  Спроба No Name приховати своє здивування була марною. Його реакція була навіть більш вираженою, ніж на згадку про Скорпіона. Ніби не в змозі стриматися, він запитав: «А який зв’язок між Скорпіоном і мідним браслетом?» Як ви маєте на увазі, полковнику?»
  Міддлтон хотів довше розігрувати цю людину, але він знав, що якщо він розповість занадто багато, він витратить будь-яку цінність, яку мав. «Я думаю, що я сказав усе, що збирався на даний момент».
  Чоловік нахилився вперед, наполягаючи. «Чи знаєте ви про задіяні технології? Чого ви навчилися?»
  Міддлтон посміхнувся і похитав головою.
  Без імені якусь мить дивився на нього, потім підвівся й повернувся до дверей.
  Дивлячись на спинку свого важкого вовняного пальта, Міддлтон відчув дивне передчуття, ніби саме життя мало залишити його там самого. Він визначив свою цінність і дізнався деякі факти, але чи він ненавмисно піддав себе тривалим тортурам, щоб дізнатися, що ще він знав?
  "Що тепер?" Він намагався не здаватися переляканим. «Я співпрацював. Скільки ще ти збираєшся тримати мене тут?»
  Чоловік тихо постукав у двері. Засуви з брязкотом відчинилися. Не озираючись через плече, він сказав: «На жаль, це не мені вирішувати».
  
  Ян Баррет-Боун стояв біля L'église de la Madeleine, нахилившись, щоб його обличчя було на одному рівні з обличчями Чарлі Міддлтона та Леонори Тесла. Він сказав: «Знаєш, ти робиш помилку».
  «Ви завжди можете поговорити зі мною», — сказав Тесла.
  Він важко зітхнув. "Не прийнятний. Скільки разів-"
  — Тоді я передам слово полковнику Міддлтону. Якщо він захоче зв’язатися з вами, у нас є номер, який ви надали».
  Він нахилився ближче, поклавши руку на дах кабіни. «Пропозиція діє до півночі, ні галочки більше. Після цього, боюся, гонка почнеться. І ти в значній невигідній ситуації, ти знаєш. Весь час був на крок позаду. Я можу це змінити. Воістину. Але я чекаю певної винагороди, розумієте. Тільки справедливо».
  «Як я вже сказав, я передам це». Вона дала знак таксі їхати далі. "Дякуємо Вам за . . . »
  Вони були поза межами чутності, перш ніж вона зрозуміла, як закінчити. Дві жінки спостерігали через заднє вікно, як ошатний, бандитський, загадковий англієць зменшувався, дивлячись прямо на них крізь примарне смугу чорного вихлопу.
  Тесла ще раз спробувала телефонувати, але не змогла зв’язатися з Міддлтоном. Дзвінок Вікі Чангу показав, що він надіслав їхньому керівнику інформацію про деякі судноплавні компанії, підозрювані в надсиланні вибухівки до Флориди з Росії, і що Міддлтон розслідує цю інформацію в Москві. Але технічний експерт також не зміг зв’язатися з ним.
  Таксі повернуло на площу Згоди та злилося з транспортом, що прямував до Єлисейських полів. Чарлі повернулася вперед, її голос був порожнім шепотом. «Знаєш, чим я найбільше захоплююсь у тобі, Норо?» Зчепивши пальці разом, вона дивилася на свої складені руки на колінах, ніби не зовсім впевнена, кому вони належали. — Ви переконали цього чоловіка, а, цілком можливо, і себе, що мій батько ще живий.
  
  
  9
  ЛІНДА БАРНС
  Пладахін панував у кімнаті, як трон на помості. На стінах кольору слонової кістки майоріли портьєри королівського синього кольору. Бірюзове атласне покривало перетворило ліжко на мерехтливий басейн. Товсті херувими ганялися один за одним навколо вигадливої різьби. На відкритому повітрі закохані, які поцілувалися, спостерігаючи за яскраво розфарбованими доу, що пропливають річкою Крік, можуть бути ув'язнені. Тут, в одному з найкращих готелів Дубая, дзеркало було прикріплено до стелі над ліжком, достатньо великим для чотирьох.
  Яна вважала декаданс водночас тривожним і провокаційним. Її темно-синій футляр із довгими рукавами був консервативного крою, як і личить жінці, яка подорожує Близькою Сходою, — таку сукню могла б обрати авіакомпанія чи черниця, хоча жодна з них не підтягнула б її широким шкіряним поясом.
  Вона без труднощів знайшла «Блекберрі», засунутого в кутку середньої шухляди комода ліворуч від ліжка, як було домовлено. Рівно о восьмій вона натиснула на клавіші. Підключення зайняло деякий час, але голос, коли він відповів, був чітким. Правильний голос.
  Арчер вивчив гінді від чоловіка, якого він називав батьком, Девраса Сікарі. Вони спілкувалися цією мовою, Яна пишалася своїм вільним володінням рідною мовою матері. Вона рідко говорила це вголос, дозволяючи іншим бачити в ній неосвічену південноазіатку, яка майже однаково говорить англійською та французькою. Припущення інших втомлювали її, особливо припущення чоловіків.
  «Так, — сказала вона, — він зі мною. Він запевнив мене, що є слід, і я йому вірю». Вона деякий час слухала, киваючи головою, весь час борючись із новиною, яку Арчер щойно передав досить невимушено — смерть його батька Девраса Сікарі. Звісно, це було неминучим, хоча особливі обставини перетворили справу на шекспірівську трагедію. Її серце сильно калатало, коли вона розмірковувала про наслідки смерті чоловіка. Їх було багато.
  «Є новини про Міддлтон?» вона запитала.
  «Затриманий росіянами. Я сумніваюся, що нам потрібно більше турбуватися про аматорів».
  «Вони побили нас Баланом, — відповіла вона, — але ми зробили це на нашу користь, чи не так?»
  Саме верхнє дзеркало видало П'єра Крейна. Яна могла б не помітити журналіста, якби дивилася кімнату на рівні очей, але у дзеркалі на стелі легкий рух дверей у вітальню номеру було чітко видно, як і його причина.
  Вона не знизила голос і не змінила тону. «Тоді коли ми перевеземо обладнання?»
  Арчер сказав: «Скоро. Це встановлено. Це буде зроблено. Мудрі керують світом».
  «Мудрий керує собою», — швидко сказала вона, натискаючи кнопку, яка завершила розмову.
  Яна повернула BlackBerry до шухляди і, розпаковуючи свою маленьку сумку, подумала про Крейна, який ховався в сусідній кімнаті. У неї були змішані почуття щодо репортера. Її джерела дали їй багато інформації про нього. Він був не про гроші чи владу. Він був про журналістику та історію — з великою буквою «с». Це означало, що вона могла йому до певної міри довіряти. Однак Яна ніколи не вірила в довіру; доньки, чиїх батьків убили, рідко. Але Крейн мав доступ до важливих фактів.
  І в цій туманній справі їй потрібні були факти.
  Крім того, незграбний репортер жадав її, і тому було б легко доторкнутися до крана того, що він знав про Скорпіона, Міддлтона та інших.
  Після того, як дівчина, яку вона вважала Шарлоттою Міддлтон, утекла в Лондоні, Яна звільнила Крейна, і він поводився саме так, як вона розуміла: як цуценя, яке не хоче відійти від своєї господині, на повідку чи без нього. Вона намагалася зачарувати його, якою інформацією він володіє, але він продовжував приховувати деталі, окрім того, що головна інформація була зосереджена в Дубаї. Яна відразу зрозуміла, що відбувається, і запропонувала їм піти туди разом. Вона знайшла б зв’язок зі Скорпіоном з перших вуст, поки він продовжував пошуки історії.
  Це те, на що він сподівався весь час. Він відразу погодився.
  Зараз навмисне шумними кроками підійшов Журавель і постукав.
  "Увійдіть."
  «Ви, люди, добре себе почуваєте, Яна», — сказав він французькою. «Спальня на дальній стороні вітальні вражаюча. Багато місця. Чудовий вид теж. Ви можете побачити всі ці дивні човни». Він швидко перемикав передачі. «Розкажи мені про себе».
  «Питання, — сказала Яна, — завжди запитання».
  «Я подарував тобі Дубай. Ти обіцяв мені правду в моїй історії. Так?"
  «Справді, П’єр, ще запитання? Чи можемо ми зосередитися на чомусь іншому, крім розмов? Ми були в літаках годинами». Яна стишила голос, але не зводила очей. Вона знала, як грати в цю гру — справа тону й руху тіла, а не слів.
  Журавель схопив наживку. «Ви дуже приваблива жінка, Яна».
  «Комплімент від людини, яка заробляє на життя неправдою — чого це варте?» І знову її слова мало що значили.
  «Я журналіст. Я не брешу . . . Ну, не дуже часто. Крім того, красивим жінкам не потрібні компліменти від домашніх чоловіків».
  «Тож тепер я красива?»
  «Ви чудово знаєте, що ви є».
  «Ах, але ти називаєш себе домашнім? Це абсурд. Для жінки бути красивою означає змусити жінку почуватися жінкою. Думаю, ви розумієте, що я маю на увазі». Усміхаючись, Яна склала руки під грудьми, даючи їм непотрібний поштовх.
  «Ну, ми, як правило, стараємося більше, — сказав Крейн.
  «Але як ми з тобою могли досягти взаємної довіри?»
  Крейн помітив, що очі Яни мали карамельні, майже золоті плями в райдужній оболонці. Її вії були довгі й густі, як і волосся. «Можливо, нам доведеться почати з обшуку один одного», — сказав він.
  Яна підняла підборіддя й опустила вії. «Справді?»
  «Якщо ви не заперечуєте».
  На мить вона витримала його очі, а потім повільно повернулася, піднявши лівою рукою важке волосся на потилиці, оголивши тонку блискавку, що змійкою пролягала по довжині її темно-синього піхви. «Жінок, як відомо, треба ретельно і ретельно обшукувати».
  
  Коли Конні Карсон прокинулася втретє, вона не відчула нудоти. Вона усвідомлювала, що одужує в лікарняній палаті, і холодне біле світло більше не лякало її. Як і відсутність відчуття в її правій руці, відсутність настільки сильна, що вона боялася глянути вниз, впевнена, що не побачить нічого, крім кукси.
  Але її злякало обличчя, що дивилося на неї. Ланґер, подумала вона, поліцейський Кен-Долл.
  «Ти думаєш, що зможеш витримати? Переїхати?» — поспішно запитав він.
  Тиха сила його голосу наповнила її організм адреналіном.
  «Ви справді розбурхали осине гніздо». Він озирнувся навколо, наче чекав дії. "Давай. Ми повинні йти».
  Якби їй не знадобилася вся її сила, щоб сісти й перекинути ноги через узбіччя вузького ліжка, сказав би Карсон, це саме те, що я збирався зробити. Її телефонний дзвінок і відповідь Міддлтон, мабуть, привернули чиюсь увагу.
  «Дозволь мені допомогти». Лангер потягнувся до її лівого ліктя.
  «Можу, дякую. Чи знає доктор Ахмед, що ви...
  «Ахмед уже занадто зацікавлений вами. Він не наш друг». Тепер, коли вона стояла сама, Ланґер кинув їй халат, потім швидко схопив її карту з краю ліжка й засунув її в сумку. «Він телефонував друзям у Пакистані».
  Кімната не крутилася точно. Він зробив ледачий напівобхід, перерваний пірует.
  «Ого, давай, Конні, залишайся зі мною». Ланґер підскочив до неї, обійнявши її за талію, допомагаючи їй одягнути синю мантію з синелі, удвічі більшу за її струнку фігуру. «Ми на третьому поверсі. Ми повертаємо праворуч за двері, двадцять кроків до других дверей ліворуч, три прольоти вниз, поручень до кінця. Ви мене чуєте? Двері з нижньою ручкою відкриваються прямо назовні. У кінці шляху стоїть чорний фургон. Задні двері відкриються, коли ви підійдете. Всередині є одяг для вас».
  «Чому?» — прошепотіла Карсон, опускаючись назад на ліжко, вирішивши на мить не натискати кнопку, яка б викликала медсестру. Їй було цікаво, чи можна довіряти Лангеру — чи не галюцинувала вона весь цей епізод. Раптом двері відчинилися, і він повернувся, цього разу штовхаючи каталку.
  «Залазь».
  «Ви мені не відповіли».
  «Яке було запитання?»
  «Чому я повинен тобі довіряти?»
  Лангер підняв її, як трирічну, і міцно посадив на каталку. Вона вже розкрила губи, щоб закричати, коли його відповідь дійшла до її вуха.
  «Вікі Чанг».
  «Вікі—»
  «Ми намагаємося врятувати тобі життя, Конні».
  
  У ліжку Яна вважала себе не дівчиною з фільму, шльондрою, яка розставляє стегна перед будь-яким героєм, будь-яким лиходієм, а великим режисером. Вона була дівчиною, так, але вона повністю контролювала ситуацію. Іноді дівчина була схожа на власне відображення Яни, спекотну близнючку з блискучим темним волоссям. Іноді вона була молодшою Яною, такою ж Яною, якою вона була колись, наївною молодшою сестрою братів, які надто рано навчили її, що такі дівчата, як вона, хороші. Іноді вона була віддаленою блондинкою кольору слонової кістки. Директор у Яні рідко користувався тими можливостями, які надавав дубайський номер: келихи для шампанського на тумбочці біля ліжка; атласні простирадла, що виблискують у м’якому розсіяному світлі. Це була не дешева порноролик, а трилер, як у Джеймса Бонда, висококласна фантазія.
  Журавель, зізналася вона сама собі, навряд чи виглядав на роль. Його довгі кінцівки були блідими, як риб'яче черево. Волосся в нього було тьмяне, ніс довгий, але він був напрочуд м’язистим, дуже міцним. Яна спостерігала за відображенням у дзеркалі на стелі, дивилася на розкид кінцівок Крейна, коли він лежав на її темній шкірі.
  У своєму тілі Яна мало що змінила. Вона була задоволена набуханням грудей і стегон. Їй хотілося, щоб її ніс був коротшим, хоч трохи вигнутішим . Більше того, їй хотілося, щоб вона не пітніла. Дівчина з кіно завжди виглядала блискучою та холодною в ліжку, під час і після найпристрасніших навантажень . Дівчина Бонда мерехтіла й сяяла. Яна спітніла; це заважало її крупним планам, роблячи їх незручно реальними.
  Журавель пирхнув. Яна міцніше стиснула руку біля основи його хребта, бурмочучи йому на вухо, повільно обертаючи стегнами, заохочуючи його залишитися довше. Вона виявила, що кінорежисери зосереджені на задоволенні чоловіка. Режисер Яна зосередилася на своєму. Чому ні? вона думала. Вона встигла вбити.
  Крейн вважав себе таким розумним, таким тонким із своїми завуальованими запитаннями про Скорпіона, про Яна Баррет-Боуна. Ніби вони були важливими, ніби вони були рушійними силами, планувальниками та виконавцями місії. Це було так, як сказав Будда в стародавньому санскритському девізі, вигравіруваному на мідному браслеті: іригатори направляють воду, флетчери формують стрижень, теслі гнуть дерево. Мудрі керують собою.
  Можливо, Арчер мав рацію, змінивши останню фразу: « Мудрі контролюють себе» , зробивши так, що мудрі керують світом . Він уже змінив другу фразу: більше не древко виготовляють стрілки , а стрілець пускає стрілу .
  Яна посміхнулася цій зарозумілості. Потім її думки про Арчера зникли, і незабаром з’явився образ Девраса Сікарі.
  Її настрій миттєво змінився. Вона імітувала другий, більш театральний, оргазм. Коли вона згорнулася від дискомфорту, він зліз з коня й ліг біля неї, поклавши одну незграбну руку на її живіт.
  Він виглядав цілком задоволеним собою, школярем, який склав випускний іспит на відмінно. Перевівши подих, він сказав: «Ти не думаєш, що я заслуговую відповіді на одне чи два запитання?»
  — Звичайно, П’єр. Це те, що відповіла б будь-яка поступлива дівчина Бонда. «Але я мушу скористатись туалетом, любий».
  Якщо він сумнівався, що він її завоював, це була небезпечна точка, коли чоловік протестував, намагався схопити її або втікати. Режисер Яна спостерігала за дійством на верхньому екрані.
  «Поспішай назад», — це все, що сказав Крейн.
  
  Дзвони оголосили про ліфт. Повернувши голову набік, Карсон прочитала табличку, яка застерігала персонал лікарні від обговорення догляду за пацієнтами в громадських місцях. Лангер мав свій SIG Sauer P226 під верхнім листом, звідки він міг швидко його дістати. Карсон думала, чи зможе вона дістатися до нього — Лангер переконав її, що їй це може знадобитися.
  Вона дивилася на біле світло, коли ліфт спускався. Кожного разу, коли вони безперервно проходили повз майданчик, Ланґер казав: «Спокійно, Конні. Ми ближче. Ближче».
  На рівні підвалу Ланґер висунув каталку з ліфта, шукаючи очима ліворуч і праворуч. «Цей коридор веде до вантажної доки», — сказав він.
  Карсон безсило дивився на стелю.
  «Готові?» — запитав Лангер.
  У неї пересохло в горлі, Карсон кивнула.
  Раптом Лангер почав бігти, мчачи каталку нескінченним коридором. Свист автоматичних дверей передував теплішому повітрю, запаху океану, сонячному світлу.
  Коли вони скотилися по пандусу, Карсон побачив чорний Chevrolet Express, який чекав у кінці шляху.
  Здалеку вона почула вереск шин.
  Лангер мчав з нею до фургона, де Джиммі Чанг, чоловік, якого Жан-Марк Леспасс охрестив «Вікі», чекав біля відкритого люка. Він покликав її, несамовито махаючи рукою, широко розплющивши очі.
  Чорний міський автомобіль мчав до вантажної доки.
  Вона знала, що це хтось, пов’язаний із Sindhu Power. Компанія могла припинити існування, але люди, які хотіли зберегти її секрети, були живі та здорові.
  Детектив сказав: «Ось тут ми попрощаємось, Конні».
  "Що?"
  «Не думайте, що моя юрисдикція включає в себе те, де ви і ваші люди збираєтеся розслідувати сліди в цій справі. Найкраще, що я можу зробити, це грати тут у захисті. А тепер рухайся!»
  Він дістав свій SIG і повернувся до зустрічного Лінкольна.
  Машина пригальмувала.
  «Лангер. . . »
  «Іди!»
  "Дякую тобі."
  Чанг вискочив і підняв Карсон з каталки, її поранене тіло напружилося в його руках. Він запхав її всередину, і фургон з гуркотом помчав до виходу.
  «Гей, ти чудово виглядаєш», — сказав Чанг, сідаючи на сидіння.
  Карсон міг тільки уявити, як вона виглядала, стоячи без макіяжу, у величезному халаті, босоніж. Вона відчула поколювання в правій руці.
  «Я маю на увазі, що ти такий, як на своїй картині. Я маю на увазі, ти блідий, але в іншому. . .”
  Відсік фургона був перетворений на щось середнє між машиною швидкої допомоги та комп’ютерною лабораторією, робочим простором для Wiki, який постачався в комплекті з дитячим ліжечком. Уздовж одного боку три яскраві широкоформатні РК-монітори та пара робочих ламп на гусячій шиї розташовані на довгій полиці, обмотаній кабелями. Маленькі зелені вогники пульсували.
  Чанг сказав: «Хочеш лягти в ліжко? До біса, це точно вийшло не так. Що я маю на увазі . . . Я маю на увазі, що є дитяче ліжечко. . . Через вашу операцію. Твоя рука, напевно, болить як біс».
  «Я радий тебе бачити, Вікі». Він також був схожий на свою фотографію, зовсім не схожий на його гламурний м’язистий аватар із Другого життя. Особисто Чанг був схожий на подовженого дванадцятирічного хлопчика з круглим обличчям, великими окулярами та поганою зачіскою. «Що б ви не зробили з цим копом, ви перетворили його на кицьку. Я думав, що він мене заарештує, щойно я одужаю».
  «Лангер непоганий. Його люди стежили за індустріальним парком, той...
  Це вибухнуло. Ту, де помер Жан-Марк.
  Здавалося, Чанг почув її думку. «Так, поліція Тампи мала інформацію, що один із підрозділів у парку був прикриттям для групи мексиканських наркоторговців із картелю Хуарес. Вони тримали це під наглядом. Департамент навіть посадив когось на рецепцію».
  Перед очима Карсона танцював образ Жан-Марка. «Шкода, що чоловік не…»
  «Операцію було закрито кілька місяців тому, до того, як Sindhu Power і Electric вийшли з ладу. Копи Тампи кажуть, що Сіндху здавався звичайною справою».
  «Але якщо у них був хтось на стійці реєстрації, вони, мабуть, щось помітили».
  «Краще, ніж це; вони зберігали копії всього, маніфести доставки тощо. Знаєте, вони обшукували сміттєві контейнери, шукали інформацію про розповсюджувачів наркотиків, але майже все сміття. Лангер сказав мені, що люди в Sindhu були завзятими шредерами, але одного разу команда спостереження знайшла диск. Муста впав під стіл чи щось подібне, і прибиральники викинули його».
  «І ви його отримали?»
  Фургон помчав у напрямку 275. «Ленгер спробував прочитати цю штуку, сказав, що вона зашифрована до біса й назад, придумав назву на кшталт «Сіндху», і вони прибралися, хтось повинен це перевірити. Тому він повідомив свого друга з внутрішньої безпеки. Хлопець міг би повернутися до нього через чотири-п’ять років».
  «Але у вас є диск?»
  «Звичайно. Так, впевнений».
  Її рука пульсувала; вона відчувала спрагу й виснажилася, але Карсон мусив посміхнутися його захопленню. Тоді вона згадала Жан-Марка, і клубок піднявся в її горлі. Чанг був такий молодий. Хоча вона була лише на кілька років старша, порівняно з нею вона почувалася старою.
  Вона сказала: «Повідомте мене. Який наш наступний крок?» Хто керує цією установкою?» "Друг. Він крутий. Він теж був військовим медиком, якщо ви...
  «Ти все продумав».
  Його усмішка була заразливою. «Якщо ви на це згодні, ми прямуємо на військову авіабазу».
  «МакДіл? Накази Міддлтона?»
  Обличчя юнака похмуріло. "Не зовсім . . . Конні, полковник Міддлтон зник.
  "Що?"
  «Немає телефону для відстеження, нічого. Поїхав до Росії, а потім зник».
  — Ви нічого від нього не чули?
  «Ні слова. Tesla заповнить вас».
  — Ти не підеш зі мною?
  «Я повинен утримувати форт тут».
  «Правильно. Ти не повинен залишати лабораторію, чи не так?»
  «Гей», — сказав він, широко посміхаючись і махаючи руками в напрямку салону фургона. «Я приніс це з собою».
  
  Загалом, П’єр Крейн вважав, що він зробив не погано. Він був живий. Він був — якщо не ближче до таємниці того, хто фінансував освіту Сікарі чи загадку Скорпіона — то принаймні ближче до жінки, яка певним чином була вплетена в життя Скорпіона. Хто хотів його смерті чи хотів використати його. Жінка, яка, цілком можливо, була йому рівною. Він добре себе виправдав у ліжку. Казанова, як він чув, був якщо не потворним чоловіком, то людиною без особливих фізичних ознак.
  Він оцінив небезпеку на даний момент і визнав її мінімальною. Їхнє кохання довело це. Крім того, він знав, що фізично більше ніж дорівнює Яні. Зрештою, він був експертом у кількох видах рукопашного бою, і був упевнений, що справа не зведеться до вогнепальної зброї. Хіба він не був із нею, коли вона позбулася свого пістолета перед входом у термінал Хітроу? Хіба він не сидів поруч із нею під час довгого рейсу і не супроводжував її в таксі прямо до готелю? І тепер вона була гола. . .
  Йому було цікаво, що вона може пролити на історію про трьох молодих вихідців з Південної Азії, поставлених на освіту та стартовий капітал, те, що він вважав своєю «історією аномалії». Історія про Скорпіона. Як журналіст він дотримувався принципу «слідкуй за грошима». Скорпіон збирав гроші, мав гроші, але Крейна засмучувало те, що після всіх цих місяців він так і не наблизився до того, щоб дізнатися, хто саме ця людина. Те, що він був людиною без особливої відданості, було само собою зрозумілим; такі люди діяли через національні кордони. Гроші та економіка були глобальними, тому злочинність також була глобальною. Можливо, йому варто менше звертати увагу на діячів політичних інтриг, а більше на осіб організованої злочинності. Організована злочинність мала мережі, необхідні міжнародному тероризму, контрабандні шляхи, постачальників підроблених документів, зброю та зв’язки з відмиванням грошей. Гроші рухалися зі швидкістю блискавки, і гроші породжували ще більше грошей, таких багатств, які могли б будувати палаци в пустелі, цілі міста, як Дубай. Чиї гроші стояли за таким стрімким розвитком? Нафтові гроші, так, але він чув казки про багатство могутніх російських олігархів.
  Журавель почув, як у ванній біжить вода.
  Він знову подумав про Янине тіло.
  І думки про Скорпіона вилетіли з його голови.
  
  Вікі Чанг увімкнув верхнє світло. Карсон кліпала очима, тріпочучи повіками, поки її райдужка не звикла до яскравого флуоресценції. Внутрішня частина чорного фургона, ось де вона була — фургон, що мчав до військової авіабази, — і вона лежала на ліжечку, мало схожому на каталку, на якій вона втекла з лікарні, за винятком того, що ця була прикручена до стіни. навпроти екранів комп’ютерів.
  «Я...?»
  «Ти намагався подрімати стоячи. Я зловив тебе перед тим, як ти впав, і приніс сюди. Я сильніший, ніж здається». Обличчя Чанга спалахнуло червоним кольором. «Не те, що ти важкий, я не це мав на увазі, сподіваюся, ти не заперечуєш».
  Справді, подумав Карсон, він був неймовірно чарівний.
  «Ні, ні, не вставай», — наполягав він, коли вона спробувала сісти. «Ти мав би лежати. Я досліджував ваш післяопераційний догляд, але ваша карта справді допомагає. Приблизно через двадцять хвилин вам знадобляться знеболюючі. У мене вони готові. Ваші антибіотики будуть...
  «Я впевнений, що ви тримаєте це під контролем», — сказав Карсон. «Будь ласка, повертайся до роботи. Ви сказали, що диск зашифрований…
  «Справжній ведмідь».
  «Ви не змогли його розшифрувати?» Карсон не знала, як довго вона була без свідомості, тому намагалася приховати розчарування в голосі. Усі казали, що Wiki Chang був найкращим, але якби Лангер, любитель, і поліція Тампи не змогли зламати його, а його друг із Національної Безпеки, професіонал, уже взявся за це... . .
  «Ні, я розшифрував диск. Побачити?" Наче інші три монітори були лише для показу, Чанг підняла тонкий ноутбук, нахиляючи екран, доки вона схвально кивнула.
  «Я навіть не знаю, на що я дивлюся».
  «Це ZIP-файл, архів, що містить купу інших файлів. Я відкрив його за допомогою 'fcrackzip', цієї чудової програми грубого злому ZIP для Linux. Я маю на увазі, що він справді не мав надто складного пароля, і навіть якби він був набагато складнішим, я міг би використати безліч інструментів криптоаналізу. Шифрування ZIP-файлів не дуже добре».
  «Я повірю вам на слово», — сказав Карсон.
  Чанг поспішив далі, показуючи на екран вказівним пальцем, щоб акцентувати увагу. «Тепер усі закодовані файли — це файли зображень, розумієте? Їх знімав Нікон. За винятком цього. Цей дуже милий. Це не фото — це схема, бачите, проект дамби гідроелектростанції. Я зіставив це з архітектурними кресленнями та схемами для проекту греблі Багліхар».
  «У Джамму і Кашмірі».
  «Правильно. Старий добрий J&K, але бачите це? Чертежі були змінені».
  «Змінено?»
  «Додано до. Це схоже на плани встановити важководний реактор у центрі греблі. У такій собі підземній камері».
  Карсон не могла стримати хвилювання в голосі. «Але це могло бути те, що ми шукали, те, що Sindhu Power and Electric відправляла за кордон, деталі для важководного реактора. Там написано, коли реактор запрацює? Це дає дату? Ми повинні зв’язатися з Міддлтоном».
  «Почекай, Конні. Плани — зміни — для розміщення важководного реактора. . . Я дивився на них, і вибачте, але вони або фігня, або вони неповні. У такому вигляді, як вони є зараз, вони схожі на шахрайство високого класу, спосіб виправдати якісь неймовірні витрати, але насправді вони не підійдуть. Є причина, чому патент на цей матеріал було подано, але так і не було надано. Вся ця технологія «мідного браслета», здається, побудована на хибних припущеннях».
  «Мідний браслет?»
  «Так, через форму мідних труб», — сказав він.
  «Гаразд, тобто реактор насправді не підключатиметься?» Великі лінзи Чанга відблискували світлом, і Карсон пересунула голову, щоб чіткіше дивитися на екран.
  «Здається, не буде», — сказав молодий чоловік. «Це може бути якось виправити, але на даний момент, здається, ні в кого немає технології для цього. У всякому разі, на дамбі немає генератора важкої води. . . Конні, все це погано пахне».
  «Ви думаєте, що файли — це якась пастка, як та, що встановлена в офісі?»
  «Я думаю, що цей диск більше , ніж здається».
  "Що ви маєте на увазі?"
  «Файли зображень, погляньте на них». Чанг висвітлив на екрані ноутбука низку зображень.
  Карсон знизав би плечима, якби її рука й плече працювали. «Схоже на офіс, офіс у Сіндху». Зображення цього місця випалило на її сітківці ока разом із зображенням Жана-Марка, який лежав там, очима тупо дивлячись у простір.
  Чанг сказав: «Вони схожі на те, що ви хотіли б зашифрувати? Зображення парти, стільця, столу?»
  «Можливо, вони просто зберігали їх на одному диску».
  "Може бути. Або вони можуть бути чимось іншим. Я маю на увазі, навіщо поміщати ці невинні на вигляд фотографії в такий складний файл? Я вирішив, що під зображеннями має бути ще один шар».
  «Але як би ти дізнався, якщо…»
  «Стеганографія», — сказав Чанг. «Він може вставляти інформацію у файл, але отримати її назад — це не просто запустити звичайну програму для злому — ви повинні з’ясувати, як це було зроблено, тому що існує так багато різних способів. Я спробував кілька підходів, поки ви не розбиралися, і нарешті впорався з цим за допомогою Digital Invisible Ink Toolkit, і на цьому зображенні точно є вбудована інформація. Тож я маю його, але він теж зашифрований».
  «І у вас немає ключа шифрування». «Колеса в колесах», — подумав Карсон. Скільки шарів вони мали б пробити?
  «Ще ні», — сказав Чанг. «Це старий шифр із олівцем і папером — ви можете сказати, бо це лише літери, — але зачекайте, подивіться на частоти літер! Я не бачив такого багато років, але думаю, що це може бути шифр Playfair».
  "Playfair?" - сказав Карсон. «Шпигуни використовували це дуже давно — під час Другої світової війни, чи не так? Як знайти ключ шифрування?»
  «Якщо це буде Playfair, це буде група з 10-15 унікальних літер. Це може бути одне слово, але іноді це, скажімо, довга фраза в книзі, текст пісні…
  «Фраза, яку повинні знати всі учасники групи».
  Чанг кивнув. «Усі, кому потрібно розшифрувати повідомлення».
  «Вікі, ви назвали технологію для важководного реактора «мідним браслетом». правильно?»
  «Так».
  «Коли ми були у Франції, «мідний браслет» був справжнім фізичним мідним браслетом. Ювелірні вироби». Говорячи, Карсон намагалася обвести правою рукою ліве зап’ястя. Зусилля змусило її задихатися. «На ньому були вигравірувані слова гінді, або…»
  «Санскрит. Ви хочете отримати знеболюючі зараз? Ще трохи рано, але. . . »
  "Я зачекаю. Ви це бачили? Браслет?»
  «Зі слоном і місяцем? звичайно Міддлтон надіслав його мені в лабораторію. Я маю це з собою».
  «Знаєте, що там написано?»
  "Так, звичайно. Це цитата з Будди. «Іригатори направляють воду; Флетчери виготовляють древко, Теслі гнуть дерево. Мудрі керують собою».
  «Звідки ця цитата?»
  «Текст під назвою Дхаммапада . Це компіляція слів Будди».
  «Може це ключове слово? Дхамма-що завгодно?»
  Чанг похитав головою. «Занадто багато повторюваних букв».
  «Ну, чи може сама цитата бути ключем шифрування?»
  «Це досить довга фраза», — сказав Вікі. «Давайте покрутимося».
  «Здається, я пам’ятаю, як це зробити», — сказав Карсон. «Ви робите сітку п’ять на п’ять, так?»
  «Так. Найпоширеніший спосіб зробити це - взяти першу літеру кожного слова у фразі. Тож ми починаємо з «I», «D», «W», «F», потім «A» з другої літери слова «fashion», оскільки ми вже використали «F», потім «H» ', 'S' і так далі. Ви розташовуєте літери на початку сітки, одну до квадрата, за якими йдуть інші літери в алфавіті, за порядком, пропускаючи Q або іноді J. І якщо перша літера в кожному слові не працює, ви спробуйте останню літеру, або...
  «Тож є багато можливостей. Це може зайняти деякий час».
  «Візьміть у мене кілька хвилин, щоб написати маленьку програму на Perl. Дійсно, це набагато швидше, ніж заповнення сітки влучень або промахів».
  "Perl?"
  «Вибачте. Це справді легка комп’ютерна мова — я вас до біса набридла, чи не так?»
  «Ні, Вікі, я люблю головоломки». Вона зупинилася. Біль прокидався серйозно; Вогонь спалахнув по довжині її руки. «Може, краще дати мені таблетку чи дві?»
  «Гей, вибачте. Я забув."
  Чанг з гуркотом зник з поля зору Карсона, використовуючи крісло на коліщатках, щоб пошмигнути по салону фургона. Він дістав флакон з таблетками з сумки, паперовий стаканчик і пляшку води з полиці монітора, а потім повернувся до ліжка. «Ти лягай і розслабся, гаразд? Ти блідієш щомиті».
  "Але я-"
  «Гей. Приписи лікаря».
  Карсон слухняно проковтнув таблетки. Чанг відсунув стілець до полиці, повернув лампу на гусячій шиї, щоб зосередитися на клавіатурі свого ноутбука, зігнув пальці й узявся до роботи.
  «Не перша літера кожного слова», — сказав він. «Не останній. До біса».
  Карсон закрила очі. Це здавалося правильним, заснувавши ключ шифрування на цитаті з браслета. «Стільки про передчуття. Що нам тепер робити?»
  «Гей, давай. Якщо вони зможуть це закодувати, я зможу його зламати. Гей, зачекай секундочку. Я отримав його! Справа в тому, що вона ідеальна, маленька перлина програми, яку я колись написав для конкурсу головоломок».
  «Конкурс головоломок?»
  «Так, це трохи соромно, правда? Для Американської асоціації криптограм. Купка пенсіонерів-наркоманів кросвордів і кілька комп’ютерних фанатів. Я ніколи не думав, що ця штука стане в нагоді, але давайте подивимось. . . Так, це займе не більше хвилини-двох. На цій дитині він працюватиме набагато швидше, ніж на комп’ютері, яким я користувався, коли це писав».
  Пальці Чанга полетіли по клавішах ноутбука.
  «Як справи, Конні? Таблетки діють?»
  «Так. Я думаю так." Вогонь стихав; Карсон привітав пульсацію замість нього.
  «Гей, гей, ми впоралися. Ой, подивіться на цього лоха, четверта літера в кожному слові».
  «Що там написано?»
  «О, чорт, — пробурмотів собі під ніс Чанг. «До біса!»
  «Це не спрацювало. . . Карсон почувався повністю розчарованим. Вона почула, як коліщатка стільця перебігають підлогу.
  Темні очі Чанга дивилися на неї з-за окулярів. "Немає. Це спрацювало, гаразд, — сказав він, — але ось у чому річ: вони не планують підключати електростанцію важкої води до мережі. Немає важководного реактора, ніколи не було важководного реактора. Сіндху не надсилав «мідного браслета». «Мідний браслет» — це організація, а не короткий шлях до ядерного реактора».
  «А як щодо цих транспортних маніфестів? Сіндху щось надіслав».
  «Ви знаєте, де завод, так?»
  «На річці Ченаб».
  «Це проект фінансується Індією, але місце розташування знаходиться на спірній території між Пакистаном та Індією».
  — Я знаю, — нетерпляче сказала Конні. «Традиційні вороги».
  «З ядерною зброєю», — додав Чанг.
  «Так. Так?"
  «Тож вони не надсилали мідні труби та котушки. Вони відправили термобаричну вибухівку. Вони збираються підірвати дамбу Багліхар до неба».
  
  Подібно до того, як BlackBerry був попередньо покладений у шухляду, Browning Buck Mark .22 був приклеєний скотчем у бачку унітазу. Яна оцінила комплімент. .22 був стрілецьким пістолетом. Більша зброя була б перебором.
  Ванна кімната була такою ж великою, як кімната, яку вона поділяла зі своїми братами під час дитинства. Білий мармур із прожилками оточував ванну й душову кабіну, на стінах і підлозі сяяла плитка кольору аква.
  Вона швидко скористалася зручностями, змила туалет і включила гарячу воду в джакузі, використовуючи шум, щоб приховати звук, коли вона прикручувала глушник Gemtech до різьбового кінця стовбура Trail-Lite.
  Вона просунула голову в спальню. Крейн лежав голий на ліжку, переглядаючи меню обслуговування номерів.
  — П’єре, — сказала вона. "Ходи сюди."
  Крейн переглянув меню. «Я збирався наказати нам...»
  «Це вже краще», — сказала вона над бурхливою водою.
  «За мить», — відповів він, потягнувшись до телефону.
  Він щось наказав.
  Вона тимчасово поклала пістолет на край джакузі, відкрила баночку з сіллю для ванн, джерелом жасминового аромату, і глибоко вдихнула. На краю діжки товстим стосом були складені білі рушники.
  Перевірила свій зовнішній вигляд у дзеркалі над двома раковинами, поправила зачіску. — Будь ласка, П’єр.
  Журавель скотився з ліжка і відчинив двері. Він стояв голий у кадрі. «Я замовив нам трохи ікри…»
  Яна зупинила його на порозі, приціливши пістолет із глушником йому в коліно. Не так близько, щоб він міг підійти та схопити його одним зі своїх рухів карате.
  В очах Крейна відобразився шок.
  «Ти здивований, П’єр? Ось до чого все звелося. Якщо хочеш жити, відповідай мені. По-перше, що ви знаєте про Гарольда Міддлтона?»
  Спалах впізнання в його очах. Чоловік не намагався блефувати. «Він колишній військовий розвідник США. Можливо, вбивця. Я не впевнений. Мається на увазі , що він має певний зв’язок зі Скорпіоном. Ось чому я опинився в Лондоні. Слухай, я на твоєму боці».
  "Де він?"
  "Не знаю. Клянусь».
  «Що ти ще про нього знаєш? Скажи мені."
  «У мене не було багато часу, щоб щось дізнатися, якщо ви пам’ятаєте. Ви зупинили мене біля його квартири».
  "Ти брешеш."
  «Я—»
  "Скажи мені." Вона сказала це спокійно, і те, що вона не виставила театрально вперед зброю, здавалося, налякало його ще більше.
  «Я щось бачив у його квартирі. Нотатка. Про його доньку».
  «Що з нею?»
  «Там, де вона живе в Парижі. Готель Queen Elizabeth. Записана під дівочим прізвищем матері».
  Яна знала, що дочка інколи працювала на волонтерів. Вона зберегла цю нову інформацію.
  "Ім'я?"
  «Роузвальд. Я думаю."
  «Гаразд. А тепер розкажи мені все, що ти знаєш про Скорпіона. Ніяких ігор. Без розмови подушками. Факти».
  Його очі шукали його гру. Але він був голий і надто далеко, щоб спробувати подружнє мистецтво. Його вигляд зради був удаваним; він не довіряв їй з самого початку. І в будь-якому випадку він глибоко в душі знав, що вона не з тих, кого зворушують образливі погляди чи благання про співчуття.
  «Він фінансував Сікарі та кількох інших. Анонімно. Але я не знаю, чого він від них хотів. Він у цьому — що б це не було — заради грошей. Якщо він він. Я навіть не впевнений, що він. Він може бути навіть групою. Подумайте про це».
  «Який зв’язок між Дубаєм? Чому ми тут?»
  Він подивився на її очі, і його повністю втратили грайливість.
  — Скорпіон пов’язаний із BlueWatch, — сказав Крейн якомога спокійніше. «Щоб знаходиться тут».
  Від цієї інформації її очі засяяли. «Охоронна компанія. Так . . . Розкажи мені більше."
  «Їхні — і, мабуть, інтереси Scorpion — наразі стосуються Індії та Пакистану».
  «А що це за інтереси?»
  «Я цього не знаю. Я не."
  Репортер тепер виявляв страх. Вона гадала, чи не почне він плакати.
  «Я знову запитую вас: ви знаєте щось більше про його особу?»
  «Ні, клянусь. Будь ласка, Яна. . . »
  Вона повірила йому. «Ще одне запитання: хто були ті люди в лімузині тієї ночі під Парижем?»
  «Я думав, ти знаєш. Ви намагалися їх убити».
  «Я намагався їх убити, бо не впізнав. Скажи мені."
  «Мене змусили повірити, що один із них був Скорпіоном. Я був неправий. Вони ніколи не ідентифікували себе, крім цього. Я припускаю, що вони намагалися отримати від мене інформацію. Вони відправили мене до квартири Міддлтон у Лондоні. Але я не знаю чому».
  Його тон і слова переконали її, що він був правдивим.
  Крейн слабко посміхнувся. «Тепер я зробив свою частину. Ваша черга відповісти на деякі з моїх запитань». Він потягнувся до рушника, щоб прикрити свою наготу.
  Вона миттєво зрозуміла, що це обман — його покірна поза видавала його. Тож вона була повністю готова, коли він кинув рушник у її бік і стрибнув уперед, мабуть, у класичному вправі карате, замахнувшись своєю довгою рукою та плоскою, як ніж, долонею прямо їй у горло.
  Їй довелося лише відступити на два фути й кілька разів натиснути на курок.
  Віддача була незначною.
  
  
  10
  ДЖЕННІ СІЛЕР
  « Щось відбувається», — подумав Гарольд Міддлтон, прислухаючись до приглушених звуків, що линули зі світу за потрісканими гіпсовими стінами його камери. Після стількох незліченних часів у одиночній камері Міддлтон був схожий на сліпого, його чуття були налаштовані так само тонко, як струни на улюбленому Феліції Szepessy. Він навчився розрізняти різні кроки в передпокої за його дверима і що вони означають: чи подадуть його страву з прогірклим супом із сердитою посмішкою чи просто з апатичною усмішкою; якщо питання, які йому мали бути поставлені, мали певну мету або якщо майбутній допит був лише способом згаяти час.
  Але це було інше. У підвищених голосах і поспішних рухах була якась нагальність, якої він раніше не чув. Звідкись із-за забитих дошками вікон долинуло слабке, але рівне дзижчання двигуна й безпомилковий натяк дизельних парів.
  Вони готувалися перенести його: Міддлтон був майже впевнений, що це так, хоча чому було менш ясно. Чи одна з зацікавлених ним фракцій нарешті зробила виграшну ставку? Або росіянам увірвався терпець і вони вирішили вимити з нього руки — назавжди? Зважаючи на обставини, жодна з цих можливостей не віщувала нічого доброго для його виживання. Міддлтон вирішив, що якщо він збирається вибратися звідси живим, йому доведеться діяти зараз.
  Він швидко оглянув кімнату, шукаючи щось, що могло б служити зброєю. Його очі спалахнули на старовинному обігрівачі, і він кинувся до нього, штовхнувши кришку підошвою черевика, відчуваючи, як іржаві гвинти, що кріпили її до стіни, послабилися. Ще один удар ногою, і кришка відчинилася, показуючи сяючий нагрівальний елемент — хрестовину з голого металу. «Гострий і гарячий», — сказав собі Міддлтон, завдаючи третього удару ногою, викидаючи стихію на волю під дощем іскор. Він міг лише сподіватися, що в його руках воно буде ефективнішим, ніж за призначенням.
  У коридорі за дверима почулися шквал кроків, і Міддлтон упізнав голос сумноокого росіянина, який відвідував його раніше. Натягнувши рукав піджака на руки, він підняв розжарений елемент, посунув його до кишені й поспіхом закрив обігрівач, молячись, щоб чоловік надто поспішав і помітив понівечену кришку.
  Майже миттєво двері розчинилися, і його інквізитор у супроводі нижчого, міцнішого й явно злішого на вигляд співвітчизника в чорній шкіряній куртці та жорстких джинсах зайшов до кімнати.
  «Гут!» — наказав брутальний чоловік, дістаючи з-за пояса штанів пістолет, показуючи на двері.
  "Що відбувається?" — запитав Міддлтон, звернувши увагу на вибір зброї — російського військового Яригіна ПЯ.
  Чоловік із сумними очима дістав із кишені чорну тканинну сумку й простяг її Міддлтону. «Якщо б ви були такі люб’язні надіти це», — проспівав він зі своїм культурним акцентом.
  Міддлтон вагався, відчуваючи вагу й жар металу в кишені, обмірковуючи свої варіанти. Якби вони справді збиралися перенести його в інше місце, йому було б краще дочекатися, поки вони вийдуть надворі, щоб використати свою саморобну зброю.
  «У мене є інші способи просити, але не дуже добре», — нагадав йому росіянин.
  Міддлтон неохоче взяв сумку й накинув її на голову.
  Хтось грубо схопив його за плече, і він відчув, як його штовхнуло вперед, вийшов за двері й униз по коридору, а потім униз вузькими звивистими сходами. У сліпому стані він спіткнувся об підніжку й кинувся вперед, боляче вдарившись плечем об стіну.
  «Вгору! Вгору! Вгору!» — кричав чоловік із Яригіним, лаявся Міддлтона російською, тицяючи його пістолетом. Від нього пахло смаженою цибулею, дешевим тютюном і цукровим запахом напівпереробленої горілки. У межах сходової клітки нестерпний сморід.
  Намагаючись утриматися від блювоти, Міддлтон, хитаючись, звівся на ноги й продовжив свій поспішний спуск. Тепер він чув більше голосів, наполегливі крики російською. Поспішайте! Поспішайте! і знову той двигун, голосніше й ближче. Потім раптом почувся порив холодного повітря, і вони опинилися надворі.
  Міддлтон глибоко вдихнув, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається навколо нього. Крізь маску проникало тьмяне ранкове світло. Повітря було важке від запахів фастфуду та промислового забруднення. З рухів навколо нього він здогадався, що там було принаймні четверо чоловіків, можливо, більше, безсумнівно, всі озброєні. І все-таки, якби він зміг вивести Яригіна з рук його викрадача, у нього був би шанс. Це було зараз або ніколи.
  Засунувши одну руку в кишеню й схопивши нагрівальний елемент, Міддлтон простягнув руку й стягнув мішок із голови.
  Перш ніж росіянин встиг відреагувати, Міддлтон розвернувся, встромивши зазубрений кінець металевого елемента в око чоловіка. Саморобна зброя з нудотним ударом знайшла свій слід, міцно вп’явшись у верхню щоку охоронця.
  Чоловік застогнав від болю. Міддлтон схопив свою руку з пістолетом і відкинув його назад. Завдавши різкий удар вільним ліктем по ребрах росіянина, він вирвав Яригіна, а потім повернувся обличчям до інших.
  Частка секунди — це весь час, який Міддлтон мав, щоб оглянути ситуацію, але цього було достатньо, щоб він усвідомив, що його значно переважають. Він мав рацію щодо п’ятьох озброєних чоловіків, які вільно зібралися навколо пошарпаної «Ниви», недорогої російської версії Range Rover. Чого він не очікував, так це чотирьох інших охоронців, які стояли біля високих залізних воріт, що блокували вхід до внутрішнього двору вілли. У всіх були ручні кулемети, з вигляду ізраїльські Негеви.
  Один із чоловіків біля «Ниви» вистрілив першим, почавшись градом стрілянини. Охоплений викидом адреналіну, Міддлтон кинувся шукати єдине доступне прикриття: двері, з яких він щойно вийшов. Краєм ока він побачив, як міцний охоронець впав на землю, його груди були пронизані кулями.
  Зігнувшись у темряві, Міддлтон ненадовго обміркував свої можливості, що зменшувалися. Він знав, що вирватися з подвір’я буде рівнозначно самогубству. Чоловіки щойно застрелили одного зі своїх; вони вбили б його, щойно він вийшов би за двері. Єдиною альтернативою було повернутися на віллу, хоча це не здавалося більш перспективним. Він уже чув над собою кроки. У відчаї він піднявся на ноги, бажаючи діяти.
  Але не встиг він це зробити, як оглушливий гуркіт наповнив повітря. Це був звук, який Міддлтон дуже добре знав, безпомилкове гарчання вхідної рольової гри. Почувся спалах розпеченого світла й єдиний громовий хлопок. Сила вибуху збила Міддлтона з ніг, вдаривши його об стіну позаду, обсипавши його штукатуркою. Вілла здригнулася, хитаючись і хитаючись, як човен на хвилі. Почувся нудотний тріск, коли одна з балок, що тримали стелю, піддалася. Тоді в одну мить усе потемніло.
  
  «Не можеш спати?»
  Леонора Тесла відвернулася від сяючого екрана свого ноутбука й побачила Чарлі Міддлтона в рамці в дверях спальні готельного люкса. «Здається, я не один. Ви повинні спробувати, знаєте».
  Чарлі слабко посміхнувся. «Ти теж маєш», — відповіла вона, перетинувши кімнату та вмостившись на дивані. — Крім того, зараз ранок.
  Тесла глянула на годинник у нижньому кутку екрана й з подивом побачила, що вже майже п’ять. — Ледве, — сказала вона.
  "Що ви робите?"
  «Просто дотримуючись передчуття».
  «Хочеш розповісти мені? Я нікуди не збираюсь."
  Готель «Королева Єлизавета» з його доброзичливою, затишною атмосферою та поступливим персоналом був чарівною кліткою, якщо така взагалі була, але, принаймні на час, це була клітка. Після протистояння з добре одягненим британцем вони не хотіли виходити за стіни готелю. Тесла знав, що якщо цей чоловік зможе їх знайти, то й інші зможуть.
  «Я дізнався більше про те, що ваш батько розповідав нам про молодість Сікарі», — сказав Тесла. «Коли він був підлітком, його разом із двома іншими хлопцями вибрали до школи в Англії. Все фінансувалося анонімним джерелом. Шість років у школі-інтернаті, потім у Кембриджі. А після закінчення навчання кожен отримав стартовий капітал. Нам не вдалося зрозуміти чому, але ми думаємо, що це був якийсь соціальний експеримент. Усі троє хлопчиків були індуїстами, але один був пакистанцем, другий був індійцем, а один — Сікарі — був кашмірцем».
  «Соціальний експеримент звучить дещо зловісно», — зауважив Чарлі. «Чому ви думаєте, що це була не проста стара філантропія?»
  «Це те, про що ми думали, перш ніж дізнатись, що Сікарі був єдиним із трьох, хто ще живий. Індієць, чоловік на ім'я Санджів Дас, потонув у Нью-Делі двадцять років тому, а пакистанець Санташ Гровер помер, випивши поганої колодязної води через кілька років. Ви починаєте бачити закономірність?»
  Чарлі виглядав скептично.
  «Це не єдине, — продовжив Тесла. «Вгадайте, що всі троє вивчали в Кембриджі?»
  «Не кажи мені».
  «Ви здогадалися: інженерія, енергетика та гідрологія».
  «То хто джерело?» — запитав Чарлі.
  «Здається, його немає. Наразі все, що Wiki вдалося знайти, це вражаюча колекція підставних компаній. Але це не те, що мене цікавить».
  "Немає?"
  «Сікарі було так багато уваги, що ніхто не потурбувався дізнатися про двох мертвих», — пояснив Тесла. «Я подумав, що не завадить трохи поколупатися».
  Чарлі Міддлтон сіла вперед на дивані, підперши підборіддя долонями. «І? Що ти знайшов?»
  Тесла насупився. «Поки що небагато. Але тоді мені не так багато працювати».
  Чарлі вказав на чорно-білу фотографію групи людей на екрані. "Що це?"
  «Це церемонія закладення каменю. Якийсь проект, над яким працювала інженерна фірма Санташа Гровера. Я щойно взяв це з архіву Daily Dawn ». Вона вказала на худорлявого чоловіка в костюмі вестерну з лопатою. «Це Гровер».
  «Хто маленька дівчинка?» — запитав Чарлі, нахиляючись ближче, щоб краще роздивитися гнучкого підлітка, який стояв трохи осторонь від групи. Інтенсивність її виразу обеззброювала.
  Тесла примружився, щоб прочитати підпис. "Це дивно . . . »
  "Що?"
  — Тут сказано, що вона — дочка Гровера, Яна. Але нічого іншого, що я знайшов, нічого не згадувало про те, що він має дитину. У його некролозі в Dawn не було переліку тих, хто вижив».
  «Можливо, це помилка».
  Тесла переводив погляд з Гровера на дитину й назад. Кучеряве волосся дівчини та здебільшого середземноморські риси обличчя були явно недоречними в натовпі переважно жителів Південної Азії. Але в той же час її схожість з Гровером була неймовірною. У них обох було однакове високе чоло, однакові повні губи.
  «А може, вона доклала чимало зусиль, щоб приховати свою особу».
  
  "На що ти дивишся?" — кинула Яна, пірнувши в кузов лімузина біля аеропорту Ле Бурже в Парижі. Її молодий марокканський водій не міг відірвати від неї очей, відколи вони зустрілися біля митниці, але тепер він швидко відвів погляд, дивлячись на кінчики своїх дешевих туфель.
  Як правило, Яна могла б радіти лестощам, навіть від такого дворняги, як він, але сьогодні вранці вона не була в настрої для цього. Вона була розлючена, що була змушена вбити Крейна і не змогла допитати його далі.
  Вона годинами намагалася дізнатися все, що могла про зв’язок між «Скорпіоном» і охоронною компанією BlueWatch. Цікаво, що, незважаючи на свої значні таланти, вона змогла дізнатися дуже мало; компанія була оповита шарами корпоративного маскування, як російська матрьошка . Однак, на щастя, однією з причин, чому вона не досягла значного прогресу, було те, що багато співробітників BlueWatch покинули ОАЕ для великої місії. Це саме по собі було важливою знахідкою — тим більше, коли вона дізналася, що за планами польоту вони вели до Мумбаї та Нью-Делі.
  Вона ще не знала, що з цим робити. Але в неї були деякі ідеї.
  Вона боролася з виснаженням. Але всього за два дні, нагадала собі Яна, вона матиме весь час на світі для сну. Але наразі їй необхідно було зосередитися на поставленому завданні. Вони з Арчером погодилися слідувати одній підказці, наданій Крейном: Яна полетить до Парижа і забере Шарлотту Міддлтон, бажано живою, щоб нейтралізувати будь-яку небезпеку з боку її батька та дізнатися, якою інформацією володіє цей чоловік. Вона переконала Арчера, що Міддлтон справді становить загрозу. Принаймні, вона могла вбити жінку; її смерть відверне Міддлтона і, можливо, змусить його взагалі відмовитися від своєї місії.
  «Avenue Pierre 1er de Serbie», — гаркнула Яна, коли водій сів за кермо, назвавши йому вуличну адресу готелю Queen Elizabeth. Чоловік кивнув, а потім від’їхав від узбіччя, зливаючись із блискучим чорним потоком корпоративних лімузинів, що залишали Ле-Бурже й прямували до Парижа. Яна натиснула кнопку на своєму шкіряному підлокітнику й підняла перегородку між ними.
  Французький сніданок був розкладений на невеликій барній стійці: вибір тістечок на фарфоровій тарілці, термос з café au lait , масло у формі троянди, крихітні баночки з лавандовим медом і консервами з абрикосами, оточених ніжними срібними ложками. «Достатньо, щоб прогодувати маленьку націю», — подумала Яна, і від надлишку їй раптом стало некомфортно.
  Не звертаючи уваги на їжу, вона просунула руку під сидіння й натиснула маленький непомітно розташований важіль. Відразу підлокітник відчинився, показуючи 9-мм Hawlen з відповідним глушником і півдюжиною запасних затискачів. Яна дістала зі схованки пістолет і з любов’ю помацала його. Ось, нарешті, розкіш, яку вона могла оцінити.
  
  Гарольд Міддлтон розплющив очі, побачивши клубок густого чорного диму. Він не міг вийти на вулицю довше хвилини-двох, але за цей короткий проміжок часу вілла з протягами перетворилася на пекло на землі. По стелі, де він усе ще був, палало полум’я, стіни палали на дотик. У повітрі відчувався легкий запах горілого м’яса.
  Міддлтон насилу підвівся, намагаючись зорієнтуватися. Він втратив Яригін під час вибуху, але це була найменша його проблема. Сходи, якими він спустився кілька хвилин тому, зникли, замість них зяяла діра. Палаючий промінь лежав упоперек дверей, його єдиного виходу. Швидко рухаючись, Міддлтон скинув куртку й перекинув її через балку, сподіваючись тимчасово загасити полум’я та створити для себе вузький прохід. Тактика спрацювала, хоча й ледве. Скориставшись короткою нагодою, він перестрибнув через балку й вилетів у двері.
  Ззовні ситуація була лише трохи менш жахливою. Озирнувшись навколо, Міддлтон згадав головоломки, які любила Чарлі, коли була маленькою дівчинкою: малюнки, де все було трохи не так, де можна дивитися і дивитися, але все одно не побачити чоловіка з черевиком на вусі чи колесо велосипеда, яке була справді кнопка. Тіла лежали розкиданими по подвір’ю, кілька з них горіли, в одного без голови, в іншого без руки. Нива була охоплена вогнем. Уламки скла та інше сміття від вілли валялися на землі. Високі чавунні ворота при вході у двір були знесені з петель.
  Звичайний вибуховий пристрій не міг спричинити стільки руйнувань, знав Міддлтон, його мозок повільно почав знову функціонувати тепер, коли він був поза безпосередньою небезпекою. Ні, така велика шкода мала бути результатом термобаричної бомби.
  Пробираючись крізь уламки, прямуючи до воріт, Міддлтон прислухався до звуків машин екстреної допомоги, що наближалися. Прибуття пожежної частини було лише питанням часу, і він не хотів бути там, щоб зустріти їх. Але, як не дивно, він не почув жодної сирени.
  Насправді, як він раптом зрозумів, він нічого не чує. Не гуркіт пекла. Не виття болю від охоронця біля воріт із металевим прутом, що застряг у стегні. Від вибуху в нього заніміли барабанні перетинки.
  Стримуючи хвилю паніки, намагаючись зосередитися на чомусь, окрім того факту, що він абсолютно глухий, Міддлтон змусив себе поставити одну ногу на іншу й продовжувати рухатися.
  
  «Зачекай тут», — сказала Яна водієві, коли вони зупинилися біля вхідних дверей готелю.
  Чоловік потягнувся до ключа, але Яна зупинила його. «Продовжуйте працювати», — сказала вона, відчиняючи перед собою двері, викидаючи свої чорні шкіряні черевики на бордюр. «Я не буду довго».
  Не було й шостої години, коли вона зайшла до готелю «Країна Єлизавета». Її час, якщо не ідеальний, був сприятливим. Через півгодини їй довелося б поборотися зі швейцаром і посильним, але в цю ранню годину за стійкою реєстрації був лише один портьє.
  "Чи можу я допомогти?" — спитав чоловік, відводячи погляд від екрана свого комп’ютера, коли Яна пробиралася через маленький, але елегантний вестибюль. Він використав формальний vous , щоб звернутися до неї, але тон його голосу був чистим презирством.
  Яна точно знала, про що він думає: що ця арабська повія робить у моєму готелі? Він збирався дізнатися.
  «Дайте мені ключ від кімнати Шарлотти Роузвальд», — попросила Яна, підходячи до стійки реєстрації.
  Адміністратор підняв одну чорну брову. — Мадам теж хоче отримати код сейфа? — запитав він із їдким сарказмом.
  "Ключ!" — кинула Джана, витягаючи «Хоулен» з-під куртки, піднімаючи ствол із глушником до рівня серця чоловіка. «Зараз!»
  Спокійно глянув на пістолет. «Ми не користуємося ключами», — сказав він, підносячи пластикову картку, щоб Яна побачила. Його нігті були ідеально доглянуті, вкриті тонким шаром прозорого блиску. «Мені доведеться запрограмувати це для вас».
  «Зроби це», — сказала йому Яна, тримаючи 9-міліметровий патрон на його грудях.
  
  Чарлі приклала вухо до дверей ванної й із задоволенням прислухалася до шуму душу. Вона розуміла небажання Леонори залишати готель, але почала божеволіти. Якщо вона швидше не вийде і не подихає свіжим повітрям, вона відчує, що може заподіяти комусь біль.
  Вона не просила багато, лише швидко пробігти та зупинитися в кондитерській навпроти авеню Георга V, щоб купити щось інше, крім розчаровуючих круасанів, які подавала королева Єлизавета. Як тільки Tesla скуштує справжнього болю в шоколаді , все буде прощено.
  До того ж, це було не те, що вона втекла. Вона залишила Леонорі записку, в якій пояснювала, куди вона пішла, і що повернеться приблизно через годину зі сніданком. І все ж вона відчула укол провини, коли вдягалася в спортивний одяг і виходила в коридор.
  Ліфт стояв біля дверей їхньої кімнати, але він був, як відомо, повільним і скрипучим. Найчастіше вона вирішувала йти сходами замість того, щоб чекати, поки вони повзуть угору. Але з якоїсь невідомої причини — можливо, недосип вплинув на її мозок — вона натиснула кнопку виклику. Десь далеко внизу, у надрах будівлі, оживав старий механізм.
  
  Адміністратор кілька разів постукав по клавіатурі, потім провів картку через пристрій шифрування поруч з комп’ютером, перш ніж віддати її Яні.
  «Номер кімнати?» вона запитала.
  «Два дев’ятнадцять», — посміхнувся він.
  «Скільки гостей?»
  «Дві жінки. Один старший і мадам Розвальд.
  Він усе ще глузував, коли Яна натиснула на курок.
  Відштовхнувши тіло портьє за стійку, Яна попрямувала до сходів, кидаючись на сходинку другого поверху. Вийшовши в коридор, вона почула, як двері ліфта зачинилися. «Рано встає», — роздратовано подумала вона. Безсумнівно, були б і інші. Їй довелося працювати швидко.
  Методично вона пройшла коридором, перевіряючи номери кімнат: 215, 217. Зупинившись перед 219, вона зупинилася, щоб прислухатися. Вона чула, як ліфт шумно спускався вниз. А в кімнаті ледь чутно скиглення води.
  Лівою рукою Яна вставила перепустку в електронний замок і спостерігала, як світло змінюється з червоного на зелене. Тримаючи 9 мм напоготові, вона повернула латунну ручку й увійшла всередину. Отже, двоє мешканців: Шарлотта Міддлтон і, ймовірно, якась няня, яку привів її батько.
  Яна тихо зачинила за собою двері й попрямувала через маленьку вітальню, рухаючись назустріч шуму душу. Її зап’ястки були стиснуті на місці, палець легкий на спусковому гачку Хоулена, розум гострий. Вона штовхнула напівзачинені двері спальні й зупинилася, оглядаючи кімнату, два незаправлені ліжка.
  Якщо вони не взялися разом приймати душ, зараз тут був лише один.
  Раптом душ припинився. Яна почула, як завіса відсунулася, і хтось вилазив із ванни.
  «Чарлі?» — обізвався жіночий голос.
  «Няня», — подумала Яна, орієнтуючись на двері ванної, націлюючись на висоту голови середньої жінки.
  «Чарлі?» Тон був трохи наполегливішим.
  Двері відчинилися, і перед ними постала темноволоса жінка, старша, але далеко не стара, у білому банному рушнику. Побачивши Яну, що стоїть там із рушницею, вона трохи відступила.
  «Де Шарлотта Міддлтон?» — запитала Яна.
  Жінка не відповіла. Її очі пильно дивилися на Яну, щось шукаючи. Потім раптом на її обличчі промайнуло впізнання. «Ти донька Санташа Гровера», — переможно сказала вона.
  Яна здригнулася. Неможливо, щоб ця жінка знала про свого батька, але вона знала. «Де Шарлотта Міддлтон?!» — запитала вона ще раз, нагадуючи собі, що будь-яке знання, яке мала ця жінка, незабаром стане неактуальним.
  Жінка посміхнулася. "Йди до біса."
  «Спочатку ти», — сказала їй Яна, натискаючи на курок.
  
  
  11
  ДАВІД ЛІСС
  Дим , жар від вогню, падаючі уламки, попіл, що заліпив його рот і душив легені, — усе це було майже нестерпним, як і пальці смерті, що стискали його за п’ятами, але найбільше боліло йому, коли він через цю сцену руйнування пронизувала віра в те, що до кінця свого життя — незалежно від того, чи залишок його життя триватиме десятиліттями чи хвилинами — він більше ніколи не почує музики, яку так любив. Його слух пропав. Без дзвінка. Без гуду. нічого Гарольд Міддлтон почувався так, наче потрапив у жахливу, жорстоку снігову кулю, здатний лише безпорадно вдивлятися у зовнішній світ. Він біг крізь зруйноване приміщення, перестрибуючи через зруйновані стіни, розкидані меблі, мертві тіла, намагаючись знайти вихід із руйнувань, тримаючись за дивну та дитячу думку, що якщо він зможе втекти досить швидко, можливо, його слух відновиться. як його приз. Він почувався побитим, у синцях і гарячим, але, крім слуху, жодні травми не здавалися серйозними чи постійними, і він був вдячний за це.
  У правій руці він стискав пошарпаний АК-47, який знайшов серед руїн, зі шрамами, але його метал не перегрівався. Він випустив експериментальний снаряд — дивно дезорієнтувавши через тишу — перед тим, як піти знову, і тепер Міддлтон був радий, що взяв його, бо, повернувши за ріг за зруйновану, повалену стіну, він побачив двох запанікованих росіян, які прямували вперед. прямо до нього. Позаду них розбита стіна випльовувала гарячі язики вогню, наче розлючений демон. Один з них зупинився на місці, ніби приголомшений присутністю іншої живої істоти, інший краще зберіг самовладання. Він підняв зброю і почав тихо стріляти чергами.
  Міддлтон впав на землю, покотився і сховався за скрученою масою металу та каменю. Він відчув, як шматок розбитого скла врізався йому в долоню, і в його мовчазному світі біль був якимось яскравішим, реальнішим, ніж був раніше. Він швидше відчув, ніж почув удар снарядів об його укриття, і присів низько, оцінюючи свою ситуацію. Тут його захищали. Наступні кілька секунд він був у безпеці. Він міг скласти план.
  Це все було так абсурдно. Так, він раніше виконував ризиковану роботу з волонтерами, але не так давно він був професором музики, людиною, яка досліджувала та перевіряла музичні рукописи. Тепер він був тут, у зруйнованому, палаючому будинку десь під Москвою, по якому обстріляли люди, чия приналежність і відданість були для нього таємницею. Усе це було для нього таємницею. Так багато сталося з того дня на пляжі на півдні Франції, і все це не мало жодного сенсу.
  У сонному стані, який супроводжує втрату одного з почуттів, Міддлтон зазирнув над своїм притулком. Один із росіян стояв, широко розставивши ноги, згорбивши плечі, рухаючи зброєю вперед-назад. В його очах був божевільний, відчайдушний погляд, і відразу стало ясно, що росіянин вірить, що якщо він зможе вбити Міддлтона, це якимось чином забезпечить його безпеку, так само як Міддлтон вірив, що якщо він зможе втекти достатньо швидко, до нього повернеться слух. .
  Міддлтон видавив короткий сплеск, і росіянин впав. Тепер другий росіянин, який стояв нерухомо й незворушно, підняв власну штурмову гвинтівку. Міддлтон почав нахилятися, але його сорочка зачепилася за стирчачий шматок металу. Знадобилася лише секунда, щоб розплутатися, але ця секунда мала стати його кінцем, якщо б росіянин не впав у бризках попелу та крові.
  Міддлтон відчув це ще до того, як побачив, слабкий стукіт стукіт гелікоптера. Коли він подивився вгору, воно зависло, мабуть, у п’ятдесяти футах над уламками комплексу, можливо, у двохстах ярдах від його поточного положення. Один чоловік у гелікоптері присів зі зброєю, оглядаючи хаос, а інший перекинув мотузкову драбину й помахав Міддлтону далі. Він щось крикнув, але Міддлтон не міг почути через шум вертольота.
  Але він чув цей шум. До нього повертався слух разом із дзвоном, але слух повертався.
  У Міддлтона було небагато вибору. Він міг спробувати знайти вихід із цього палаючого безладу, відбиваючись від нових росіян, щойно їх знаходив, або він міг втекти, запропонований гелікоптером. Це здавалося найкращим із двох варіантів. Пізніше він хвилюватиметься про логотип вертольота BlueWatch.
  
  У своєму паризькому номері Леонора Тесла впала на коліна. Правою рукою вона притиснула рану на лівому плечі. Воно жахливо кровоточило, але це не була небезпечна для життя рана — звісно, якщо вона незабаром отримає медичну допомогу. Це було пекло боляче, і вона намагалася чітко мислити крізь біль, чітко бачити крізь сльози агонії, які затьмарювали її зір. На ній все ще було нічого, крім великого банного рушника, замотаного навколо неї, і, як не дивно, вона відчувала себе ніяково. Їй слід було одягнути щось більш відповідне для її власної зйомки.
  Над нею ширяла дочка Санташа Гровера, чоловіка, який навчався з Сікарі. Яна була високою для жителя Південної Азії, красивою, смаглявою, і рухалася з легкістю й грацією, якими Тесла не міг не захоплюватися. Також вона була дуже жорстокою. Тесла бачив це в її очах.
  «Це, — сказала жінка французькою з акцентом, вказуючи зброєю на рану, — щоб ви знали, що я серйозно. Більше нічого. Ви можете думати, що вам боляче, але це ніщо в порівнянні з тим, що ви відчуєте, якщо я вистрелю вам у коліно. Крім того, ви будете знати, що більше ніколи не ходитимете без сторонньої допомоги. Подумай, що буде тоді, якщо я прострелю тобі обидва коліна. Знайдіть хвилинку, щоб поміркувати над цими речами, а потім я запитаю вас знову».
  «Я не вірю, що колись знову ходитиму», — відповів Тесла французькою, намагаючись придумати щось, будь-що, щоб дати їй більше часу, щоб вивести цю жінку з рівноваги. «Ти не залишиш мене живим. Я підозрюю, що це так, як ти працюєш, але навіть якби це було не так, я знаю, що ти дочка Гровера. Ви думаєте, що можете вбити мене, щоб зберегти таємницю, але таємниця вже розкрита. Я вже надіслав десяток електронних листів».
  Щось темне промайнуло на обличчі жінки, але за ним послідувала жорстока усмішка. «Тоді у мене буде більше запитань до вас. Я тільки сподіваюся, що ви легко відповісте. Як тільки я поцілю кулі вам у коліна та лікті, будь-яке інше місце, куди я стріляю, не матиме ефекту. Я бачив, як це відбувалося таким чином».
  «Я впевнений, що маєте», — буркнувши, сказав Тесла. Її очі оглядали кімнату навколо, шукаючи щось, що вона могла б використати як зброю: лампу, телефон, телефонний шнур, стілець. По правді кажучи, Тесла не знала, скільки тортур вона могла витримати, перш ніж зрадити те, що знала. Вона вважала, що добре, що вона так мало знає. Очевидно, Чарлі більше не було в номері; вона імпульсивно вислизнула. Ну добре їй. Але вона повернеться. Це те, що Тесла знав або, можливо, припускав. Чарлі рано чи пізно повернеться, і що вона знайде, повернувшись? Мертве тіло Тесли, а цей убивця чекає?
  Яна підняла пістолет із глушником. «Ти не маєш права ігнорувати моє запитання, не зруйнувавши тобі колінну чашечку, тому я сподіваюся, що ти готовий мені відповісти. Де Шарлотта Міддлтон?»
  Тесла змусила себе широко посміхнутися. «Ну вона прямо за тобою».
  Ця хитрість не мала б спрацювати, справді, вона б не спрацювала, якби Тесла не виглядала такою надзвичайно задоволеною, коли вимовляла слова. Уся підготовка та інстинкти цієї жінки — і Тесла не сумнівався, що вони були значними — зазнали поразки перед присутністю того, що здавалося справжніми людськими емоціями. Вона обернулася й подивилася.
  Хоча це завдало їй найбільшої агонії, яку вона коли-небудь відчувала, сподівалася, що вона коли-небудь дізнається, Тесла скочила на ноги і врізалася в жінку своїм здоровим плечем, врізаючись у неї, як гравець у американський футбол. Вона вдарила вбивцю трохи нижче ребер, і біль сам по собі був сильним, але він лунав по всьому її тілу і відчував, ніби хтось встромив розпечену кочергу в її кульову рану. Тесла закричав, але вбивця теж.
  Темна жінка відскочила назад і зіткнулася зі стільцем, об який спіткнулася, впала й сильно вдарилася головою об килимове покриття. Килим не був товстим, а бетон під ним був важким. Тесла почув, як у жінки клацнули зуби, і з її рота потекла цівка крові; Донька Гровера, безперечно, прикусила їй язика. Однак вона все ще тримала пістолет, і Тесла не міг дозволити собі чекати, щоб дізнатися, наскільки приголомшений убивця. Розмашистим жестом, витонченим і нестерпним, вона підняла дерев’яний стілець настільки, наскільки їй дозволяла рана, і розбила його об спину вбивці. Вона хотіла оглушити її, вивести з ладу, але, сподіваюся, не вбити. Вона хотіла, щоб жінка була жива і могла відповідати на запитання, але Тесла вбив би її, якби їй знадобилося.
  Біль пронизав її, і вона думала, що може знепритомніти, але вона змусила себе бути напоготові, змусила себе ігнорувати агонію. Вона майже не помітила, що її рушник впав. Вона знову підняла стілець, цього разу не вище пояса. Це було неймовірно важко, і вона відчула, як спотикається від занепаду сил і від запаморочення. Її очі потемніли, коли вона підняла стілець, готуючись вдарити знову. Саме тоді відчинилися двері.
  Чарлі Міддлтон із сяючим від поту обличчям увійшла до кімнати з пакетами з паризької пекарні. Вона завмерла, і Тесла міг тільки уявити, якими приголомшливими мають виглядати речі — ця дивна жінка, нерухома на підлозі, з рота якої сочиться слизова кров, і сама Тесла, гола й закривавлена, тримає стілець, як палицю.
  Тесла впустив стілець, упав на підлогу і враз розплакався та несамовито розреготався.
  
  За всіма правдами Арчер мав боятися. Будь-яка здорова людина злякалася б. Ну, поправив він, будь-яка здорова нормальна людина, але він ніколи не був нормальним чоловіком, не може зрозуміти, як це бути нормальною людиною. Його брат Гарріс був нормальною людиною, а Гарріс був мертвий. З цього простого факту можна було дізнатися багато правди.
  Він сидів за низьким столиком у маленькому селі за межами Джелума в Пакистані, поблизу кордону Джамму та Кашміру. Він сидів із трьома чоловіками, усі темношкірі вихідці з Південної Азії, і розумів, що його власний світлий колір обличчя є його найбільшою перешкодою. Він завжди знав, що так буде, і розрахував рішення. Арчеру здавалося навряд чи можливим, щоб ці люди з їхньою підозрілістю до чужинців — насправді підозрілістю щодо всіх — змогли перехитрити його розрахунки. Незважаючи на це, на мить Арчер позаздрив Сікарі та легкому переходу, який принесла йому його поява. Він, відданий індус, обдурив цих мусульман — дурнів, але розумних дурнів. Це не могло бути для нього легким, і тепер завдання Арчера стало набагато важчим.
  Ну що з того? Він зробив справою свого життя обман. Він обманював свого брата майже щодня, все більше й більше, лише щоб побачити, що йому з рук. Ні, Харрісе, я не знаю, що сталося з твоїми книгами. Ні, Гаррісе, я не знаю, як вкрадена пляшка віскі опинилася у твоїй кімнаті. Ні, Гаррісе, я не передплачував ці порнографічні журнали від вашого імені. Звичайно, це були дрібнички, дитячі витівки, але тоді вони були дітьми. Але він навчився брехати, як пояснювати неможливе, змусити інших повірити йому, коли його брехня була такою очевидною.
  Тепер він сидів із трьома чоловіками в темній халупі. Над ними горів єдиний вогник — гола лампочка, що живилася від генератора, що гудів надворі. Усі троє дивилися на нього з гарячою підозрою й тупою цікавістю, але здебільшого говорив лише один — їхній лідер, чоловік на ім’я Санам. Він був дуже високий і болісно худий, з довгою бородою і дуже яскравими очима. Він носив ті самі білі мантії та такію, що й Арчер.
  Санам сьорбнув чаю. «Це все дуже раптово», — сказав він мовою урду. Цілу ніч він перемикався з англійської на урду, кашмірі на арабську, наче тримав Арчера на ногах, щоб той помилився, але Арчер чудово розмовляв усіма мовами, як Сакарі переконався, що він міг.
  «Смерть часто настає дуже раптово», — сказав Арчер. «Смерть мого батька — це страшний удар для мене особисто і, звичайно, для нашої справи, але це також воля Аллаха. Мій батько помер, і я буду оплакувати його, але я також буду шанувати його, продовжуючи його роботу. Прикро, що він помер саме тоді, коли події наближаються до вершини, але ми не повинні дозволити нашим випробуванням стати на шляху до наших цілей».
  «Мені не подобається слухати, як цей світловолосий американець говорить про Аллаха, чи про Пророка, чи про священний Коран», — сказав Умер, один із інших чоловіків. З усіх трьох чоловіків він був найбільш незручним через зникнення Сікарі зі сцени. «Цілу ніч ви розмовляли такими речами, ніби м’ясо солите, а хіба ж нас, дітей, так легко обдурити? Ви не схожі на мусульманина. Ви схожі на американську модель у трусах».
  Арчер відчув, що Умер буде його найбільшою перешкодою. «Я не розумію, як мої європейські предки повинні заважати мені піти шляхом ісламу», — сказав він, говорячи тепер арабською. «Мій батько виховував мене так, як повинен виховувати сина мусульманин. Те, що мене усиновили, не має значення».
  Санам кивнув. «Було б гріхом сумніватися в його вірі через його зовнішність. Тим не менш, ви повинні зрозуміти наші підозри. Це небезпечні часи. На нас полює уряд Пакистану, ваш уряд, уряд Індії. Ми повинні бути обережними. Ми повинні бути переконані, що ти той, за кого себе видаєш».
  Арчер засміявся. «Ким би ще я міг бути? Я знаю, що мій батько розповідав вам про своїх синів, тому моє існування не може вас здивувати. Можливо, я агент ЦРУ, організації, найвищі чини якої дійшли висновку, що найкращий спосіб проникнути у вашу організацію — це надіслати світлошкірого блакитноокого чоловіка. І, звичайно, ЦРУ не має вищого пріоритету, ніж проникнення груп, які в першу чергу зацікавлені в майбутньому Кашміру». Продовжуючи свій сарказм, він додав: «Добре відомо, що в ЦРУ є багато агентів, які говорять арабською, і, звичайно, урду та кашмірі».
  Санам пирхнув. «Ви піднімаєте хороші моменти. Вашого знання мов має бути достатньо, щоб переконати нас, що ви не американський агент. Ваші знання про наші способи та звичаї вражають і здаються природними, а інформація, яку ви нам запропонували, не лише життєво важлива, вона відповідає тому, що ми змогли почерпнути. Моє єдине запитання: чому це вас має хвилювати? Твій батько піклувався, тому що він досяг повноліття в Кашмірі і добре розумів, що означає мати нашу землю в руках невірних. Хоч би як мусульманин, ти все одно американець. Що для вас має значення Кашмір?»
  «Це важливо для мене, — сказав Арчер, — тому що це мало значення для мого батька. Це був джихад мого батька, а тепер він мій. Чи є серед вас хтось, хто вважає, що це недостатня причина?»
  Почулися схвальні хрипи. Навіть Умер виглядав задоволеним, а Арчер намагався зберегти порожній вираз обличчя, щоб не виявляти задоволення. І він мав повне право бути задоволеним. Щось змінилося в кімнаті, бо Санам тепер говорив набагато впевненіше. «Дозвольте мені почути, як ви думаєте, що нам слід діяти, і я сподіваюся, що ви повідомите мені про свою терміновість. Цей напад ми планували давно. Чому ми повинні діяти протягом п’яти днів?»
  Санам, на думку Арчера, був природженим лідером. Його люди шанували його так само, як люди Сікарі шанували його. Це була група з приблизно п’ятдесяти чоловік, відгалуження групи Харакат-уль-Муджахедів. Саме Сікарі переконав Санама залишити Харакат-уль-Муджахедін і сформувати власну групу, віддану реальним, остаточним, навіть остаточним діям у Кашмірі. Вони роками планували цю подію, керуючи Сікарі на кожному кроці. Звичайно, Сікарі використав інше ім’я, переконавши їх, що він ісламський екстреміст, і тому мав намір розіграти цих людей, як фігури на шахівниці. Він встановив їх, і тепер Арчер перемістить їх.
  «Американський держсекретар здійснить неоголошений візит на дамбу Багліхар через п’ять днів», — сказав Арчер. «Я не можу придумати кращого часу для атаки. Ви зруйнуєте не тільки цю прокляту дамбу, яка загрожує ослабити річку Ченаб, але й завдасте удару по американському режиму, який відчує весь світ. Державний секретар добре відомий — вона відома в усіх країнах. Її смерть переконає, що весь світ розуміє ризики стати на бік Індії, коли вона намагається вкрасти мусульманську землю».
  Санам кивнув. «Кращого часу бути не може. Я погоджуюся з цим».
  «Навіть якби державного секретаря там не було, — сказав Арчер, — час би настав. Незабаром секретні потужності Baglihar з виробництва важкої води будуть доступні в мережі. Ми не можемо цього допустити. Ми повинні вдарити найближчим часом, і якщо ми можемо вдарити і принизити американський режим, я думаю, що було б невибаченням не скористатися цією можливістю».
  Санам знову кивнув. «Ви можете отримати те, що нам потрібно? Що твій батько обіцяв?»
  «Вибухівка, так».
  «Я врахую все, що ви сказали», — оголосив Санам, підводячись із-за столу. «Я обговорю це зі своїми людьми, і ми повідомимо вам».
  — Не зволікайте, — сказав Арчер, підводячись. «У нас багато роботи і мало часу на підготовку».
  «Ви отримаєте нашу відповідь протягом 12 годин».
  У машині, коли він їхав до свого кордону, Арчер слухав, як чоловіки обговорюють свої варіанти. Вони захопили будинок навмання, і як тільки закінчать, то вже ніколи туди не повернуться. Вони вірили, що це робить його безпечним. Це, безперечно, зробило Арчера безпечним для підсвічування будинку. Підслуховуючий пристрій, який Арчер залишив під столом, ніколи не знайдуть, бо тепер у них не було причин підмітати кімнату.
  «Ми повинні це зробити», — сказав Умер. «Нарешті позбутися дамби і водночас убити ту мерзенну жінку. Це прославить ім’я Аллаха».
  «То ти тепер більш довірливий?» запитав Санам.
  Арчер почув, як Умер пирхнув. «Я нікому не довіряю, ти це знаєш. Але в американця є аргументи, які важко спростувати. Хто послав би його діяти проти нас? А що нам втрачати? Давайте погодимося з його планом, і якщо вибухівка з’явиться там, де він каже, ми її використаємо. Якщо ні, ми не будемо, і ми нічим не пожертвували. На нас не можуть полювати більше, ніж зараз. Ми не можемо вживати більше запобіжних заходів, ніж ми вже робимо. Ми існуємо, щоб діяти, і зараз у нас є можливість це зробити».
  — Я теж так думаю, — сказав Санам. «І, якщо чесно, мені подобається цей американець. Можливо, він білий зі світлим волоссям, але він один із нас. Я відчуваю, що."
  Керуючи автомобілем, Арчер сміявся. Один із них, справді. Він щойно обманом спонукав цих дурнів до їхнього власного знищення, до втрати Кашміру і, цілком можливо, до знищення Пакистану.
  Група Санама вбила американського держсекретаря. Уряд Пакистану, який на той час мав би отримати фальсифіковані креслення греблі Багліхар, природно відмовився б засудити атаку, натомість звинувативши Індію в отруєнні вод Ченабу. Американці, обурені смертю держсекретаря, стануть на бік Індії, тим паче, що вони вважатимуть претензії Пакистану на завод з виробництва важкої води нісенітницею, якою вони так явно є. Обидві сторони будуть обмануті, і обидві сторони будуть абсолютно впевнені в своїй правоті. Індія, впевнена, що претензії Пакистану є брехнею, призначеною для мусульманської вулиці, буде шалена від бажання помститися. Пакистан, вважаючи себе скривдженим, ніколи не пробачить Індії та її західних союзників. Неминучим результатом буде повна війна, коли американці допоможуть Індії. Арчер підштовхне Санама до нових атак на американські цілі, і незабаром боротьба з Пакистаном буде сприйматися як центр абсурдної війни з терором.
  Було непросто непоміченим пройти з Пакистану в Кашмір, і перед Арчером була важка ніч, але він відчував мир і задоволення. Основні глобальні події тепер були в його руках. Незабаром загинуть сотні, потім тисячі, і вони будуть схожі на іграшкових солдатиків, що стукають по дитячому столику. Ось-ось почалася боротьба за остаточне розпорядження Кашміром. Єдиною проблемою, що залишилася, був Міддлтон і його смішні волонтери. Переглядаючи нотатки Сікарі, Арчер був переконаний, що його батько зробив жахливу помилку, націлившись на Міддлтона. Дійсно, частково з цієї причини він вирішив убити Сікарі, а не просто вбити свого брата. Якби його батько залишив усе в спокої, Міддлтон ніколи б не дізнався про цінність інформації, яку він зібрав під час своєї подорожі до Індії. Можливо, він зібрав усе це вже після факту, але не встиг вчасно зупинити події. Тепер, коли за ним полювали, Міддлтон і його команда намагатимуться розібратися в цьому, і існувала небезпека, що він знайде те, про що не здогадувався, що він має, що він зможе з часом зібрати пазл.
  Така небезпека була, поки був жив Сікарі, але ця небезпека минула. До цього часу донька Міддлтона була б із Яною, а волонтери витрачали б час на її пошуки. Можливо, Яна час від часу посилала б їм палець чи вухо, щоб підтримувати їхній інтерес. Коли вони зрозуміють, що викрадення Шарлотти Міддлтон було лише відволіканням, буде надто пізно.
  При думці про Яну Арчер відчув, як випростується. Як він любив її. Як він бажав її. Сікарі завжди наказувала Арчеру та Гаррісу ставитися до неї як до сестри. Арчеру це сподобалося. Це робило речі цікавішими. Йому хотілося, щоб його сестра зараз була поруч, але незабаром вони будуть разом.
  
  Подорож на гелікоптері тривала недовго, але до моменту приземлення слух Міддлтона значною мірою відновився. «Як чудово, — іронічно подумав він, — що повернення звуку має бути зустрінуте жахливим гуркотом чопа». Росіяни, які притягли його, були мовчазними, і Міддлтон підозрював, що їм наказали нічого йому говорити, але це було добре. Він знав, що відповіді будуть незабаром.
  Міддлтон глянув униз, де вони приземлилися: прекрасний особняк, який патрулювали «підрядники» в уніформі BlueWatch — тієї самої компанії, чия філія фінансувала освіту Девраса Сікарі, — і що він зрадив, забравши свої кульки та пішов додому.
  Він зрозумів, що про нього дізнався Скорпіон і приніс його сюди.
  Коли вони спускалися на вертолітний майданчик на вершині однієї з веж особняка, Міддлтон змушений був сміятися над цією іронією. Чому BlueWatch врятувала його? І чого вони тепер хотіли зі своїм трофеєм?
  Росіяни на борту вертольота BlueWatch рішуче, хоча й не сильно, супроводжували Міддлтона з вертольота, а потім через вертолітний майданчик і всередину вежі. Лише опинившись усередині, подалі від невпинного шуму, Міддлтон зрозумів, як сильно його вуха ще дзвенять. І все ж він чув звуки своїх кроків, шурхіт одягу, звук, який він видавав, коли вдихав повітря через ніс.
  Один із росіян, чоловік із блідим і блідим обличчям і тривожно опущеним підборіддям, але з формою бодібілдера, повів Міддлтона до ліфта.
  «Полковнику Міддлтон, — сказав він англійською з російським відмінком, — я розумію, якщо ви бажаєте прибрати, перш ніж привітати свого господаря, але справи дуже термінові. Ти, звичайно, можеш прибрати потім».
  «Ну, це означає, що я все ще буду живий», — сказав Міддлтон, насолоджуючись звуком власного голосу. «Це гарна новина. Я не пам’ятаю, коли востаннє добре харчувався. Чи є шанс, що мій господар зможе терміново поговорити зі мною, поки я щось попоїстиму?»
  Росіянин усміхнувся, ніби потураючи примхам дитини. "Містер. Чернаєв може організувати все, що завгодно».
  «Це, мабуть, приємно», — сказав Міддлтон.
  Ліфт привіз їх у величезну кімнату, яка, здавалося, дуже нагадувала вестибюль, хоча йому було незрозуміло, навіщо людині вестибюль у власному домі. Темою було бароко, і всюди були позолочені статуї та картини 18 століття в позолочених рамах і барокові дивани вздовж стін. Бодібілдер повів Міддлтона до коридору в тому ж стилі рококо, а потім у вітальню, яка була надзвичайно сучасною, зі стільцями та столами з жорсткими лініями та гострими кутами. На стінах були відносно сучасні портрети, але Міддлтон не впізнав, хто вони.
  Бодібілдер вибачився, і Міддлтон виявив, що стоїть сам у просторій кімнаті. Йому не було особливо холодно, але він підійшов до каміна й потер руки перед вогнем, здебільшого тому, що це було чимось зайнятися, і щось робити відволікало його від власного смороду, голоду, втоми й дискомфорту. Крім того, його руки були брудні й закривавлені, і він не вагався торкатися чогось.
  Не минуло й хвилини, як одні з дверей відчинилися, і вродлива дівчина-сервірантка поставила піднос на один зі столів. У ній, на велику потіху Міддлтона, були гамбургер, картопля фрі та склянка коли. Можливо, бодібілдер думав, що американці не здатні їсти нічого іншого. Це не було б першим вибором Міддлтон, але наразі це підійде. Він витер руки теплим рушником з одного боку таці, а потім з’їв їжу за кілька хвилин.
  Незабаром після того, як він закінчив, двері знову відчинилися. Міддлтон сподівався на вродливу дівчину-сервірантку, так само як сподівався отримати доливку газованої води, але це була не вона.
  Чоловіка, який стояв перед ним, було легко впізнати за звітами розвідки та фотографіями в пресі.
  Аркадій Чернаєв.
  І шматки стали на свої місця. Чернаєв був Скорпіоном.
  
  Чоловік був високим і елегантно вродливим, чоловіком, який з’являвся в невизначеному нестаріючому царстві чоловіків за п’ятдесят чи шістдесят, які мали чудову фізичну форму та одягалися в бездоганний одяг. Чернаєв був у темному костюмі з ідеально зав’язаною червоною краваткою та білій сорочці з високим коміром. Він виглядав дуже схожим на політика, який збирається виступати по телебаченню.
  «Полковнику Міддлтон, я радий, що у вас все добре. Наїлися і випили, сподіваюся», – сказав Аркадій Чернаєв.
  Міддлтон підняв свою склянку. «Я міг би ще трохи коли».
  «Так, – сказав Чернаєв, – рятуватися з палаючого комплексу – це спрагла справа».
  Відразу з'явилася прислуга зі свіжим келихом. Вона взяла старий Міддлтон і пішла. Тепер Чернаєв жестом запросив Міддлтон сісти на один зі стільців біля каміна. Він так і зробив. Росіянин приєднався до нього.
  «Отже, — сказав Чернаєв, — як я розумію, ви хочете задати мені кілька запитань».
  "Я згоден. І в мене є такі, які щойно спали мені на думку».
  Чернаєв дуже тонко посміхнувся. "Я можу собі уявити. Можливо, ви хочете знати, чому я напав на комплекс».
  «Я збирався почати з того, якщо , — сказав Міддлтон, — але я радий перейти до того, чому ».
  «Чому досить просто. У вас є дуже важлива інформація, і вона потрібна мені, щоб вийти у світ. Чоловіки, які вас тримали, не зважали на такі речі».
  «Хто вони були?»
  «Вони називають себе Групою. Ім’я, на мій погляд, дуже абсурдне у своїй простоті, але його розпливчастість їм підходить. Їхні попередники були сформовані наприкінці Другої світової війни, зібрання вчених, академіків і політиків, які зібрали разом залишки нацистської ядерної програми. Переважно німці та росіяни. Але вони не торговці зброєю, не виключно. Вони сподіваються чинити тиск на події у світі».
  Культ, про який йому розповідав його друг Руслан, одяг, який хотів відродити технологію мідного браслета.
  «Ви говорите це з таким презирством», — сказав Міддлтон. «Ви не схвалюєте».
  «Я не схвалюю те, як вони це роблять, а не те, що вони взагалі так роблять. Я був би лицеміром, якщо б сперечався з ними, бо я сам винен у таких речах. Я довіряю вам, полковнику Міддлтон, і сподіваюся, ви розумієте, що я б цього не зробив, якби події не були такими страшними. Розумієте, я теж намагаюся впливати на світові події, але, сподіваюся, з благородніших причин. У цій якості я використовую кодове ім’я…
  «Скорпіон».
  "Ти це знаєш?" — запитав він здивовано.
  Міддлтон кивнув.
  Чернаєв підняв руку, ніби відлякуючи щось. "Я знаю, я знаю. Це абсурд. Мені абсолютно потрібна моя анонімність, ти це розумієш. Ім'я «Скорпіон» мені дали проти моєї волі, але це вже інша історія. Є так багато інших історій, і на них буде час, але зараз я знаю, що ти, мабуть, втомився і потребуєш душу, тому ця зустріч буде короткою. Є лише одна річ, яку я вимагаю від вас, полковнику Міддлтон.
  «А що це?»
  «Американський державний секретар відвідає неоголошений візит на відкриття дамби Багліхар через кілька днів. Для вас важливо бути присутнім під час цього візиту».
  "Де це?" запитав він.
  «На річці Ченаб у північному Кашмірі. Найближче місто – місце переселення людей, переселених під час будівництва дамби. Я не пам’ятаю індіанської назви, але всі знають її як «Село».
  
  У своєму готельному номері в Парижі Леонора Тесла була повністю одягнена, хоча її готельний рушник, який перетворився на імпровізовану пов’язку, промокла наскрізь і забруднювала її темну блузку. Чарлі Міддлтон стояв над Яною, донькою Гровера. Вона сиділа на підлозі, її руки були зв’язані за спиною телефонним шнуром, а ноги – електричним шнуром, вирваним з лампи. Її рот був заткнутий рваною сорочкою.
  Чарлі Міддлтон тримав пістолет, а Тесла — нож для відкривання листів, який вона знайшла в письмовому столі.
  «Нора, ми справді повинні доставити тебе до лікарні», — сказав Міддлтон.
  «Здебільшого кровотеча зупинилася. Скоро ми поїдемо до лікарні, але спочатку треба придумати, що з нею робити».
  Тесла поставив нож для листів, зняв кляп із рота вбивці й швидко відійшов. Вона знову взяла нож для листів.
  «Тож, — сказав Тесла, — можливо, ви скажете нам, кому потрібна міс Міддлтон і чому?»
  Жінка підняла очі на них обох, її очі були темні від ненависті й презирства. Французькою вона сказала: «Немає такого болю, який я не можу витримати».
  Тесла зустрів її погляд. «Давайте дізнаємося, чи це правда».
  
  
  12
  Пі Джей Перріш
  Скигливий звук привернув очі Тесли до кутка. Чарлі припав до стіни. 9-мм «Хоулен» усе ще тримала в її руці, але ствол із довгим глушником був спрямований у підлогу.
  «Чарлі!» — різко сказав Тесла. «Тримай рушницю на ній».
  Її очі піднялися, наповнившись слізьми. Коли вона підняла рушницю, їй довелося тримати її двома тремтячими руками.
  Тесла повернувся до Яни, яка сиділа на підлозі перед нею. Її темна шкіра блищала від поту, а дихання було настільки швидким і поверхневим, що Тесла справді міг почути свист повітря крізь її губи, коли вона намагалася зберегти спокій.
  Втретє Тесла вимкнув полум’я із запальнички й поставив на нього почорнілий кінчик срібного ножа для листів. Смужка диму звивалась із леза — не від обвугленого срібла, а від обгорання крихітних шматочків плоті, що прилипли до нього.
  Коли вона потягнулася до обличчя Яни, в її голові промайнув спогад. Пляж на мисі Антіб. Гарольд допитує Балана так само, як він допитував усіх підозрюваних, незалежно від того, наскільки мерзенними були їхні злочини.
  Шанобливий, розмірений допит. За його словами, не було сенсу знущатися над в'язнями. Це було контрпродуктивно.
  Тесла витіснив із пам’яті Гарольдове обличчя та слова. Це був він, а не вона.
  Тесла тримав нож для листів перед обличчям Яни. Очі жінки наповнилися зухвалими слізьми. Її темне волосся було закривавлене від рани, яку Тесла вдарив її стільцем. А її губа розпухла від кулаків Тесли. Ніщо не змусило її навіть здригнутися. Поки Тесла не торкнувся розпеченого металу відкривача листів гладенькою оливковою шкірою Яниної вилиці.
  Марнославство. Це був ключ, щоб розблокувати язик цієї жінки.
  «Чому ти намагаєшся вбити Чарлі Міддлтона?» — запитав Тесла.
  Яна закрила очі.
  «З ким ти працюєш?»
  Яна притиснулася до стіни, намагаючись відійти від ножика для листів.
  Тесла знову нагрів його кінчик, підносячи його до вогню, доки він не засвітився червоним. Тоді вона притиснула його до Яниної щоки.
  Яна рвонулася вбік і скрикнула.
  Коли Яна сповзла на килим, з кишені її плаща випав мобільний телефон. Тесла побачив, як жінка скочила на це очима. Вона схопила його й викинула за межі досяжності.
  «На кого ти працюєш?» — запитав Тесла.
  «Я ніколи не кажу тобі», — прошепотіла Яна англійською крізь скрегочучі зуби. «Я ніколи його не зраджу».
  «Зрадити кого? Скорпіон? Твій батько? Він мертвий».
  «Мертвий», — прошепотіла Яна. «Ти скоро помреш». Вона подивилася на Чарлі. «Її теж».
  Тесла знову притиснув ножик до Яниної щоки. Вона знову закричала, коли кімнату наповнив запах горілої плоті.
  "СТІЙ!" Чарлі Міддлтон закричав.
  У Тесли закрутилися очі.
  "Зупини це! Зупини це!"
  Чарлі затиснулася в куток, прикриваючи рота рукою. Пістолет звисав з іншого.
  — Чарлі, — спокійно сказав Тесла.
  Але вона не слухала. Тепер вона ридала. Тесла витріщився на неї, розмірковуючи, підійти до неї чи змусити її покинути кімнату. Але кульове поранення в її власному плечі пульсувало, і навіть незважаючи на зв’язану та ослаблену Яну, вона не довіряла собі, що зараз впорається з цим сама.
  І вона пообіцяла Гарольду, що буде берегти Чарлі. Це було останнє, про що він просив її, коли вони розлучалися в Лондоні. Він розповів їй про свій план потрапити в Росію, і коли вона наполягла на тому, щоб поїхати з ним, він попросив її зустрітися з Чарлі в Парижі.
  Нора, я не можу її втратити.
  Пізно ввечері, коли Тесла лежав, згорнувшись калачиком на своїх спітнілих грудях, простирадла були вологими від їхніх занять любов’ю, вона відчула в Гарольді Міддлтоні гостроту, смуток, якого ніколи раніше не відчувала. Його провина була відчутною за те, що він поставив свою улюблену доньку під загрозу через те, що він назвав «цим донкіхотським хрестовим походом». У темряві вона тримала його й обіцяла захистити.
  «Бідна маленька Шарлотта».
  Почувши голос Яни, очі Тесли повернулися на темнооку жінку, притиснуту до стіни.
  "Замовкни!" — прошипів Тесла.
  Яна встигла роздуто посміхнутися. По-французьки вона сказала: «Дочка не має сміливості батька».
  «Я сказав заткнись!» Тесла розмахнувся й сильно вдарив Яну тильною стороною долоні. Поріз на губі Яни розпоровся, забризкавши кров на стіну.
  "Зупини це!" Чарлі заплакав. «Не більше, Норо, будь ласка!»
  Тесла витріщився на неї. Що це було? Звідки це? Протягом останніх п’ятнадцяти хвилин, поки Тесла допитував Яну, Чарлі мовчав. Навіть коли Янині стогони болю ставали глибшими, Чарлі не поворухнувся, не видав жодного звуку. Тепер раптом вона розходилася.
  «Більше нічого, Норо», — прошепотіла вона. «Будь ласка. Будь ласка Я не можу прийняти це. Я більше не можу цього робити».
  Раптом Тесла дізнався. Попри всю свою браваду, Чарлі ніколи не була свідком нічого подібного — допитів і тортур іншої людини. Жінка, не менше. Незважаючи на готовність Гарольда дозволити Чарлі грати на периферії Волонтерів, він ніколи не втягував її в насильство цього світу. Чарлі Міддлтон зламував комп’ютери, проводив дослідження. Її реальність була віртуальною. Її руки були чисті.
  Але її власне минуле було затьмарене насильством. Звіряче вбивство матері ворогами батька. Зрада і смерть чоловіка. Втрата дитини.
  Ще одна думка промайнула в голові Тесли. Учора в кафе Чарлі розслабила свою пильність, щоб поговорити про смерть матері та те, що вона сказала після цього. Я знаю, що ти з Гаррі були коханцями, і колись я ненавидів тебе за це, але зараз ні. Я захоплююся тобою, Нора.
  І друга спалах пам'яті. Погроза, яку вона висловила Ієну Баррет-Боуну вчора в таксі, коли Чарлі слухав: « Я вб’ю тебе лише заради задоволення».
  Ридання Чарлі наповнило вуха Тесли. Вона озирнулася на Яну, чиї темні очі блищали ненавистю.
  — Бідна маленька Шарлотта, — сказала Яна майже материнським голосом. «Смерть навколо вас. Мати, чоловік. Ваша дитина відрізана від вашого...
  Тесла розвернувся й сильно вдарив Яну, від чого жінка охопила спазм кашлю та харкання кров’ю.
  Тихий удар. Краєм ока Тесла побачила, як Чарлі впав на килим.
  Одна секунда диверсії, але цього вистачило. Яна швидким ривком підняла зв’язані зап’ястя, зачепивши Теслу під щелепу й відкинувши її назад. Злетів ножик для листів.
  Другий удар потрапив Теслі в її поранене плече. Білі ножі болю прорізали її тіло. На секунду в кімнаті закрутилося сіре-чорне, і вона відчула, що впала на коліна.
  Яна була лише розмитою плямою, яка розмахувала та тягнула за електричний шнур на щиколотках.
  Тесла стримувала хвилі болю й нудоти, одна думка в голові. пістолет . . отримати пістолет.
  Тесла кинулася до тіла Чарлі. Темний ствол рушниці було видно під синім костюмом Чарлі. Тесла схопив «Гоулен», різко став навколішки й вирівняв його, стиснувши палець на спусковому гачку.
  Вона повернула кімнату до фокусу.
  нічого Лише спалах чорних черевиків і білого тренча, що зникають за відчиненими дверима готельного номера.
  
  Яна спіткнулась сходами вниз, але коли потрапила у вестибюль готелю, завмерла. Біля парти стояв великий чоловік у зеленій вітровці та кепці. Його обличчя було червоне, і він стукав у дзвінок по парті.
  "Привіт? Гей, тут є хтось?»
  Зі своєї точки огляду Яна бачила черевики мертвого клерка за столом, але американець ні. Біля дверей зчинився галас, коли товста жінка намагалася протягнути туди величезну валізу. За вікном Яна бачила відкритий багажник таксі та водія, який випускав потік хрусткого френчу, коли витягав ще один багаж.
  Таксі було подвійно припарковане, заблокувавши її лімузин. А за кермом нікого не було.
  Де в біса був її водій?
  Тоді вона помітила марокканця навпроти, який купував сигарети в табак. Яна вилаялася, ніжно торкнувшись пальцем своєї обпаленої щоки.
  Звук позаду неї на сходах. Сука гналася за нею. Часу не було.
  Вона кинулася вузьким коридором у задню частину. Маленька кухня була розмитою, коли вона відчинила двері й, спотикаючись, вийшла на холодне ранкове повітря. Швидкий погляд сказав їй, що вона опинилася в глухому куті з одним виходом.
  Немає вибору. Їй доведеться ризикнути на вулиці. Яна почала тікати.
  
  У фойє Тесла швидко оцінив ситуацію. Тіло за столом, двоє розгублених і обдертих американців. Але ні Яна.
  Тримаючи «Хоулен» біля себе, Тесла піднялася на гору багажу, що блокувала двері, не звертаючи уваги на крики американця. Вона сповзла до зупинки на вулиці.
  Тесла подумки перебирав варіанти зі швидкістю комп’ютера.
  Таксі? На жодній паризькій вулиці не можна було зустріти таксі, а на найближчих стоянках не було таксі.
  Метро? Найближчий був Георг V, добрих п'ять хвилин походу.
  Ні, Яна спробує зв’язатися з тим, хто її прислав.
  Тесла швидко оглянула вулицю. Навіть у найжвавіший час дня вулиця П’єра Першого Сербі була спокійною вулицею з багатоквартирними будинками з кам’яними фасадами. Тепер, о сьомій годині цього холодного жовтневого ранку, на вулиці був лише один власник кав’ярні, який порушував тишу кривошипом його віконниць.
  Крім . . .
  Самотня постать у білому просто зникає за дальнім рогом. Tesla кинулася в погоню.
  Але коли вона дійшла до рогу, вона різко зупинилася.
  Вир руху, звуків, запахів і людей.
  проклятий Субота. Базарний день.
  Тесла пішов вузьким проходом, очима бігаючи між переповненими лавками овочів, фруктів, риби та сирів. Натовп тиснувся — молоді жінки, що штовхали коляски, старенькі, що тягали кошики з соломою, хлопці на мопедах. Тесла обережно тримав рушницю, сподіваючись, що її вільні брюки забезпечать прикриття. Останнє, що їй було потрібно, — це панічний натовп.
  Вона рушила далі, поглядом дивлячись у натовп у пошуках Яни. Жінка не могла довго залишатися непоміченою. Її обличчя було пухким, а білий плащ був у крові.
  Де, в біса, вона була?
  Тесла скривився від болю. Вона побачила себе у вікні кафе. Дике волосся та свіжа пляма крові на її блузці від рани на плечі, що просочувалась.
  Її відображення було обрамлене помаранчевим і чорним крепованим папером, що звисав з вікна кафе. Паперові скелети і чорні коти. Хеллоуїн. Сьогодні був Геловін, свято, яке парижани нещодавно привласнили американцям. Сьогодні ввечері Єлисейські поля кишать п’яними дітьми в зубах вампірів і театральною кров’ю.
  Двох жінок, які спотикаються вулицею, просочені справжньою річчю, навряд чи глянуть сьогодні.
  За двадцять ярдів — спалах білого серед буйства кольорів на дальній лавці. Тесла дійшов до квіткового кіоску саме тоді, коли Яна знову зникла. Ліворуч був вузький провулок, схожий на глухий кут біля готелю. Тесла швидко зробив вибір і помчав до відчинених дверей приблизно на півдорозі.
  кухня. Безлюдний.
  Кисть важкої драпірування — і вона опинилася в маленькій їдальні бістро. Худий чоловік у білому халаті складав серветки, а тепер просто дивився.
  "Куди вона пішла?" — запитав Тесла.
  Побачивши її пістолет, молодий чоловік розширив очі.
  “ La femme dans blanc! Où est-elle allée ?»
  « La bas ». Він показав на гвинтові сходи.
  Знявши глушник, Тесла, здригнувшись, зітхнув і почав спускатися вузькими сходами.
  Вона швидко обшукала два маленькі туалети. нічого Були треті двері. Він відкривав маленьку темну комору. Тесла вдарила по холодній стіні, і її рука знайшла вимикач. Маленька кімната ожила під єдиною висячою голою лампочкою. Грубі кам'яні стіни, потріскана кахельна підлога. Купи старих столів, зламаних стільців бістро, ящиків і ящиків. Він був заповнений мотлохом, за винятком стежки, що вела до винного стелажа, що простягався вздовж однієї кам’яної стіни.
  Тесла повільно провів пістолетом по тіні. Вона знала, що у Яни немає зброї, але не ризикувала. Вона проповзла крізь уламки, міцно стиснувши Гоулена двома руками.
  Вона зупинилася й стояла абсолютно нерухомо, прислухаючись до будь-якого звуку.
  нічого
  Але потім вона це відчула. Жорсткий потік холодного повітря на її шиї.
  Вона повернулася й спрямувала рушницю на стільці бістро. Вона обережно підійшла, її очі були насторожені до будь-якого руху за десятифутовим переплетенням ніжок і пошматованих ротангових сидінь. Струмінь повітря посилився.
  Тесла схопив ногу на вершині купи й різко смикнув. Верхні стільці з гуркотом вдарилися по кахлю, один відрізав лампочку, що висіла, і вона шалено розгойдалась.
  Ісус.
  Маленькі відкриті двері в кам'яній стіні. З кожним похитанням лампочки Тесла бачив те, що було за ним.
  Тунелі. Не камінь, а якийсь грубий сіро-білий матеріал. Низька вигнута стеля не вище шести або восьми футів над ґрунтовою підлогою.
  Линув курний сморід.
  Що це було?
  Але потім з’явився дивний запах. Крейда?
  І з цим прийшов спалах пам’яті. Гарольд . . . того вечора п’ять років тому, коли в розпал їхнього роману він привіз її сюди, до Парижа, на вихідні. Вечеря в Taillevent, Haut Brion за триста євро. А щоб вразити її ще більше, похід у винний льох ресторану. Там сомельє розповів їм, що гладке склепіння раніше було вологою печерою, частиною мережі тунелів під Парижем, які колись були процвітаючими крейдовими кар’єрами міста. Тунелі простягалися на сотні миль під квартирами, кафе та магазинами. Усі, крім кількох, були покинуті та забиті дошками.
  Тесла вдихнув і ступив у темряву.
  Колба, що коливається, пропонувала рухомі шматочки чорного та білого. Але за тридцять футів усе світло зникло.
  Тесла стояв абсолютно нерухомо, відчуваючи потрясіння від найменшого звуку руху. Викид адреналіну притупив біль у її плечі.
  Вона просувалася повільно. Згасаючи, коливаючись світло, вона бачила, що тунель попереду розгалужується на два інших.
  Скіттер. Щури.
  Крапля чогось на її шию. вода
  Запах чогось мертвого і близького.
  Удар прийшов зліва в її хворе плече. Але вона досить швидко відштовхнулася, тож пляшка вина потрапила їй у плече.
  Тесла зціпила зуби від болю й міцніше стиснула рушницю.
  Аварія над її головою, і її забризкали склом і облили чимось холодним. Ще одна пляшка вибухнула, і вона заплющила очі, щоб не порізати обличчя.
  Поруч пролунав удар деревом об дерево, і Тесла побачив, як Яна втікає через службові двері. Насилу стримуючи біль, насилу дихаючи, поранена жінка пішла за своїм нападником так швидко, як могла.
  Піша гонитва, на південь тихими вулицями з елітними таунхаусами та приватними готелями, здавалося, тривала вічно і закінчилася лише тоді, коли Яна промчала через L'Avenue de New York, прямуючи до Пон д'Альма. Але, незважаючи на її біль і виснаження, Тесла наблизилася. І щойно Яна підійшла до мосту, вона впала. Не маючи можливості бачити далі, ховаючи пістолет, Тесла поспішала крізь пробки, прямуючи прямо на свого нападника.
  Яні вдалося підвестися на ноги. Вона підвела очі й побачила, що Тесла перетнув дорогу й наближався.
  Покірність і розпач заповнили темне обличчя Яни.
  Якби Тесла не відчувала такого болю, якби вона не бачила в яскравих пам’ятах руку молодого солдата НАТО, розтерзану вибухом, який наказала Яна, якби вона не знала, на яку бійню була здатна ця жінка, вона могла б пожаліти її.
  Але обличчя Яни чітко пояснювало, що вона знала, що настав кінець і більше не дозволяла себе катувати. Вона глянула через берег Пон д'Альма в бік Сени й помітила наближення одного зі знаменитих бато-мушів — «ліхтарів», які возять туристів угору та вниз по річці. Очі Яни зустрілися з очима Тесли, і вони насилу піднялися на поручні мосту.
  "Немає!" — скрикнула Тесла, простягаючи руку.
  Яна лише мить вагалася, а потім впала в каламутну воду прямо на шлях човна. Тесла побачив, як вона зникла під носом.
  Корабель пройшов, капітан не підозрював про трагедію. Голос екскурсовода безперервно лунав над водою. Тесла почекав лише мить, поки не побачив у кільватері контур жіночого тулуба, що плив на животі, розкинувши руки, повністю схиливши голову під коричневою водою.
  
  Якраз прибула поліцейська машина, коли Tesla повернувся до готелю Queen Elizabeth. Вона обійшла тупиковий вхід і піднялася нагору. Двері в їхню кімнату не були замкнені.
  «Вона пішла», — прошепотів Тесла. «Мертвий».
  Чарлі лежав калачиком на дивані, обіймаючи її коліна. Вона подивилася на Теслу з попелястим обличчям.
  "Це не зупиниться", - сказала вона.
  Тесла поставив пістолет на стіл. Чарлі був у шоці. Вона підійшла і сіла поруч.
  «Все гаразд, Чарлі», — сказав Тесла.
  «Це не зупиниться».
  "Я знаю. Але..."
  — Телефон, — сказав Чарлі. «Це не зупиниться».
  У Тесли боліло все тіло, крутилася голова. Але вона зрозуміла, що Чарлі дивиться на щось на килимі. Це був мобільний телефон Яни.
  Тесла взяв це. На екрані було п'ять дзвінків і три повідомлення. «Ти відповів?» вона запитала.
  Чарлі лише похитала головою.
  Тесла швидко прокрутив дзвінки. Всі з одного номера, але вона його не впізнала. Вона натиснула на пошук повідомлення. Перший був на індуїстській мові, нерозбірливий для неї. Але друга була французькою: ÒU ÊTES-TU?
  Саме третій змусив її зупинитися. Це перекладено як ПОВІДОМЛЮВАТИ СТАТУС МІСІЇ КМ.
  СМ? Шарлотта Міддлтон? Але яка була місія?
  Тесла вагався, а потім натиснув текстову відповідь французькою: МІСІЯ ВИКОНАНА.
  Відразу стільниковий гудів, потім з'явилося повідомлення: ЖИВИЙ ЧИ МЕРТВИЙ?
  Тож була її відповідь. Вони хотіли отримати доньку Гарольда. Але чому? Тоді вона зрозуміла, що нічого не чула про Гарольда відтоді, як він пішов — ні зі звичайної, ні з зашифрованої камери. Це означало, що його або затримали, або вбили. Один дзвінок Чарлі чи їй точно визначив би їх місцезнаходження. Гарольд не хотів, щоб місцезнаходження його доньки було виявлено.
  Тесла подивився на Чарлі, який повільно погойдувався вперед-назад.
  Приманка, відволікання. Саме таким був Чарлі. Її хотіли якось використати проти батька. Вона була його єдиною слабкістю, і якщо Гарольд думав, що вона в небезпеці, вони знали, що він зробить усе, щоб дістатися до неї.
  Раптом Тесла зрозумів, що їй робити.
  Вона набрала текстову відповідь. CM МЕРТВИЙ.
  Тесла заплющила очі, чекаючи відповіді. Коли воно прийшло, її кров холонула.
  НАДІСЛАТИ ДОКАЗ.
  Вона знову подивилася на Чарлі. Чи могла вона це зробити? Чи зможе вона допомогти цій розбитій молодій жінці?
  Тесла підійшла до дивана й взяла Чарлі за руки. «Чарлі, мені потрібно, щоб ти мене вислухав», — ніжно сказала вона.
  Чарлі просто подивився на неї.
  «Чарлі, мені потрібно тебе сфотографувати».
  "Картина?"
  Тесла сканував уламки кімнати. Вона помітила закривавлену блузку, яку використовувала як кляп на Яні. «Допоможіть мені, швидко», — сказала вона.
  Взявши Чарлі за руку, вона взяла блузку й відвела Чарлі туди, де сиділа Яна. «Одягніть це», — сказав Тесла.
  Чарлі відсахнувся. "Що?"
  — Будь ласка, Чарлі, у нас обмаль часу.
  «Чому? Що-"
  «Чарлі, це допоможе твоєму батькові. Це допоможе Гаррі».
  «Гаррі?»
  «Одягніть блузку».
  Чарлі похитала головою. «Ні, якщо ви не скажете мені, чому. Де Гаррі? Що з ним сталося?»
  Тесла стримувала своє нетерпіння. Вона швидко сказала Чарлі, що її батько в Росії і що він не може робити те, що йому потрібно, якщо не вірить, що вона в безпеці.
  «Тоді чому ти хочеш, щоб він думав, що я мертвий?»
  «Не твій батько. Я хочу, щоб той, хто послав Яну за тобою, думав, що ти мертвий. Твій батько повинен вміти. . . робити те, що йому потрібно. Чи можете ви це зрозуміти?»
  Чарлі відвів погляд.
  «Чарлі, ти мені довіряєш?»
  Вона повільно кивнула, але не дивилася на неї.
  «Тоді, будь ласка, зроби те, про що я прошу. Будь ласка».
  Чарлі взяв закривавлену блузку й одягнув її поверх футболки. Але потім вона зупинилася й підійшла до парти.
  «Чарлі?»
  Вона щось нашкрябала сміливими почерками фломастера й повернула папір Теслі. «Поклади це на фото», — сказала вона.
  Тесла взяв його. Чарлі написав три слова: ЗЕЛЕНИЙ ЛІХТАР. EVAC.
  "Що це?"
  «Коли я був маленьким, ми з Гаррі склали код на випадок, якщо я потраплю в біду. Мама думала, що це дурість, але ми. . . Її очі наповнилися слізьми. «Зелений ліхтар — наш улюблений герой коміксів. «Евакуація» означає, що я пішов у безпечне місце чекати, поки він прийде за мною».
  Тесла завагався, а потім обійняв Чарлі.
  Знадобилося всього кілька хвилин, щоб поставити Чарлі для фотографії. Вона позувала, притулившись до стіни, на фоні крові Яни на стіні та килимі. Тесла розташував записку так, щоб вона виглядала як нешкідливий папірець, висипаний зі сміттєвого кошика.
  Тесла надсилав фотографію, коли Чарлі вийшла з валізою. Спустившись сходами, вони поспішно вийшли з кухні, уникаючи натовпу, який швидко зростав навколо мертвого клерка у вестибюлі.
  В голові Тесли вже формувався план. Вона відправить Чарлі першим літаком до Штатів. Коли Чарлі буде в безпеці, вона знайде спосіб дістатися до Гарольда.
  У Яни дзижчав стільниковий. Коли вони вийшли з готелю й рушили вулицею П’єра Першого Сербі, Тесла глянув на екран камери.
  Одне слово англійською:
  ГАРНИЙ.
  
  
  13
  БРЕТ БИТЛЗ
  « Ви повинні знати, що Сікарі має на увазі», — сказав Гарольд Міддлтон Чернаєву. У нього похолола кров, коли росіянин сказав йому, що державний секретар США відвідає дамбу Багліхар. Він розповів чоловікові про електронний лист від Сікарі до Каві Балана — план Села. Підірвати дамбу термобаричною вибухівкою з Флориди. Тепер Міддлтон зрозумів.
  Чернаєв на мить ніби розглядав Міддлтон. «Сікарі мертвий», — сказав він.
  «Мертвий?» Американець ахнув.
  «З його власної зарозумілості, наскільки я розумію. Чоловік, якого він називав своїм прийомним сином, взяв під контроль інтереси Сікарі. Інтереси Сікарі полягали в самій дамбі. Саме син, Арчер, побачив можливість, яку створить візит держсекретаря».
  Міддлтон дивився в нікуди, приголомшений новиною. Суть місії волонтерів полягала в тому, щоб знайти Сікарі та притягнути військового злочинця до відповідальності. І все ж навіть коли чоловік пішов, здавалося, що тепер відбуваються жахливіші події.
  — Але ви відповідальні, Чернаєв. Ви продали йому вибухівку».
  "Немає! Мої компанії продають вибухівку, так. І я відправив деякі на місце дамби разом із багатьма іншими матеріалами. Я партнер у проекті будівництва».
  «Термобарики є військовими».
  Чернаєв ледь помітно посміхнувся. «Ось чому мені довелося відправляти їх, скажімо так, окружним маршрутом. Мої інженери не хотіли використовувати тротил. Роботи з фундаменту тривають вічно. Вони хотіли справжнього».
  «Ну, ця справжня річ буде використана, щоб рознести село в пух і прах».
  Чернаєв скривився. «Ви відстежили мене через нашу компанію в Тампі, так? Сила Сіндху».
  "Це вірно."
  «Перед тим, як ми його закрили, нас пограбували. Вибухівку викрали».
  Це пояснювало, чому Сікарі зацікавився цим місцем. І чому злодії залишили бомбу, яка вбила Жан-Марка Леспасса.
  «І все-таки ви фінансували освіту Сікарі».
  «Ах, минуле. . . минуле. Як би я хотів, щоб ми могли це змінити. Так, я визнав його геніальним, одним із найспритніших молодих людей, яких я коли-небудь знав. Я хотів, щоб він працював на мене, створюючи дешевшу ядерну енергію для країн, що розвиваються. Ми посварилися. Мені не подобалося, куди він йшов. Його не цікавило мирне використання хеві-металу. Його цікавила зброя. Але чи послухав би він? Ні. Як багато молодих ідеалістів, він хотів повернутися на батьківщину і боротися за незалежність».
  «А технологія, яку прагне Група?»
  «Те, що розробив Сікарі, ґрунтувалося на старій нацистській теорії мідних браслетів. Але те, що він створив, мало успіх лише частково. Він не працював би як супергенератор так, як він хотів. . . Слухайте, я бізнесмен, полковнику Міддлтон. Я заробляю більше грошей на живих, ніж на мертвих. Якщо щось трапиться з американським держсекретарем, нам потрібно буде хвилюватися не лише про війну на індійському субконтиненті».
  Гарольд Міддлтон не був упевнений, що повірив усьому, що сказав росіянин, але це була правда, що якби міністра було вбито, увесь світ би здригнувся від наслідків.
  Якби цей Арчер Сікарі справді рухався вперед у реалізації плану свого батька, тоді приїзд держсекретаря був би надто непереборним, щоб пропустити його. Одна з цілей, яку міністр поставив незабаром після присяги, полягала в тому, щоб послабити напруженість між Індією та Пакистаном з акцентом на проблемному регіоні Кашмір. Це, безсумнівно, було причиною, чому вона їздила туди.
  Міддлтон сказав: «Ми повинні негайно зв’язатися з Держдепартаментом».
  «Звичайно, їх повідомили. Але вони згодні, що візит має тривати. Безпека буде дуже високою — і Державний департамент, і моя компанія BlueWatch. У будь-якому випадку, ми не знаємо, що Арчер взагалі знає про візит».
  «Чому ти хочеш, щоб я пішов туди?»
  «Це не тільки я». Росіянин передав Міддлтон розшифроване комюніке Держдепу. Він упізнав ім'я одного із заступників директора. Він дозволив Міддлтону та волонтерам знайти Арчера Сікарі та узгодити з місцевою владою його арешт. В останньому абзаці додано, що Тесла, Карсон і Чанг були повідомлені та підтвердили отримання. Це означало, що з ними все добре.
  Міддлтон помітив, що в документі нічого не говориться про Чарлі.
  «Я маю зв’язатися зі своєю донькою».
  «Лише зашифровані електронні листи», — сказав Чернаєв. «Моє з'єднання постійно сканується на наявність клітинкових і текстових сигналів».
  Він написав повідомлення для Чарлі. Чернаєв віддав його молодому чоловікові в формі BlueWatch. Він поспішив відправити.
  «Ти поїдеш до Кашміру?»
  «Звичайно», — сказав Міддлтон.
  «Один із моїх людей відведе вас до кімнати, де ви зможете відпочити. Зараз опрацьовуються домовленості, і як тільки все буде готово, ви вирушаєте в дорогу». Він простяг руку до Міддлтона. «Бажаю вам безпечної та успішної подорожі».
  Міддлтон подивився на руку Скорпіона, потім неохоче простягнув руку й потиснув її.
  
  Як і знав Арчер, Санам подзвонив йому, щоб сказати, що вони готові виконати план. Арчер уже розпочав доставку вибухівки через своїх американських субпідрядників. Протягом 36 годин люди Санама почали розміщувати заряди у заздалегідь визначених місцях у межах греблі.
  Арчер почувався надзвичайно задоволеним. Єдине, що залишилося визначити, це те, де він збирався бути під час великої події. Дамба була розташована в гірській сільській місцевості, але він міг вибрати багато місць, де він міг би побачити дамбу, коли вона розсипалася на марну купу цементу, несучи держсекретаря на смерть.
  До більшості місць можна було дістатися лише на вертольоті, але для нього це не було проблемою. Маючи в своєму розпорядженні статки свого батька, він міг би придбати парк гелікоптерів, якщо знадобилося б.
  Він відчував силу, яка бриніла прямо під його шкірою. Це була електрична сила, про яку він раніше міг лише мріяти. У всі ті ночі, коли вони з Гаррісом жили в одній кімнаті, і після того, як його брат заснув, Арчер дозволяв своєму розуму уявити цю саму мить — цей час, коли він буде головувати. Коли він буде владою.
  Якщо щось його непокоїло, так це Яна. Вона була його мечем і коханкою, але він не чув її голосу понад два дні, аж до того, як вона надіслала йому фотографічний доказ того, що Шарлотта Міддлтон мертва.
  Дуже погано для цього. Він сподівався, що їм вдасться взяти дочку Гарольда Міддлтона живою. Але краще померти, ніж бігти на волі.
  Яна надіслала смс, у якому сказала, що прийде до нього, як тільки зможе, але член волонтери Гарольда Міддлтона стежить за нею, тому їй доведеться спочатку вирішити цю проблему.
  Він так хотів їй подзвонити, але стримався. Їхня процедура полягала в уникненні голосового контакту. Це була ідея Арчера. Він хотів, щоб ніхто не знав, як звучить його голос. Навіть з абсолютно найкращим шифруванням завжди був шанс, що хтось десь зможе його зламати.
  Сила Арчера полягатиме в його здатності залишатися привидом, якого лякають і не знають.
  Тож поки вона не приїде, йому доведеться задовольнятися очікуванням, що вона буде поруч.
  Щось, у чому він уже вправлявся.
  
  «У нас проблема», — прошепотів Умер Санам.
  Вони сиділи в ресторанчику в селі за 20 кілометрів від дамби Багліхар. Ресторан насправді був передньою кімнатою напівзруйнованої халупи. Решта халупи служила будинком для родини, яка керувала цим місцем.
  На даний момент Санам і Умер були єдиними клієнтами. Хлопець, який прислуговував їм, пішов у зал, щоб залишити їх у спокої, поки вони їдять.
  "Що це?" — запитав Санам.
  «Дистанційне керування детонаторами».
  "Як щодо них?"
  «Вони не працюють».
  Санам на мить завмер, вражений словами старого друга. «Вони несправні?»
  "Не зовсім. Коли ми ставимо їх усередину дамби, там занадто багато бетону. Сигнал не повинен пройти».
  «Але вони працюють інакше?»
  «Я попросив одного з чоловіків контрабандою вивезти пульт, і я спробував його. Зовні це працювало нормально».
  Ідея поїсти більше не приваблювала Санам. Усе, над чим вони працювали, роки проникнення та фізичної праці, увесь тиск, якому він піддавав своїх людей протягом останніх двох днів, усе було даремно. І можливість, яку вони збиралися змарнувати, скасувавши щось таке просте, як заблокований радіосигнал. Як це взагалі могло статися?
  «Американець, — сказав Умер, — ми не повинні були йому довіряти. Він дав нам обладнання, про яке мав знати, що воно не працюватиме».
  Санам бачив вбивство в очах свого друга. «Заспокойся, Умере. Ще є час. Я поговорю з ним і візьму пульти, які будуть працювати».
  «А якщо вони теж несправні?»
  «Ми розберемося з цим, якщо це станеться».
  «Мені це не подобається», — сказав Умер, його нещастя все ще було написане на його обличчі.
  Звук човгання ніг із задньої частини ресторану сповістив про повернення хлопця-сервірувальника. Він підійшов до їхнього столика, щоб запитати, чи не хочуть вони ще чогось.
  «Більше нічого, дякую», — сказав Санам.
  Щойно хлопець прибрав посуд і повернувся назад, Умер сказав: «Я кажу тобі, що мені це не подобається».
  «І я кажу тобі, що я розумію», — сказав Санам. «Я теж не в захваті від цього. Я поговорю з американцем і подивлюся, що можна зробити».
  
  Міддлтон розплющила очі.
  Що це було в біса?
  Він спав мертвим сном, а потім щось витягнуло його з цього стану так швидко, що серце забилося. Мрія? Якби так, це було б найнапруженішим за останні роки. Що потім?
  Він підійшов до тумбочки й подивився на годинник.
  Була 4:09 ранку
  Міддлтон знав, що йому слід спробувати знову заснути. Лежати там без сну тільки зведе його з розуму. Коли він почав заплющувати очі, то почув глухий тріск. Потім ще один, і ще один.
  Постріли. Воно доносилося з передньої частини маєтку.
  Він миттєво підвівся, усвідомлюючи, що мав бути постріл раніше, постріл, який вирвав би його зі сну.
  Він відкинув ковдру, але не встиг навіть піднятися з ліжка, як почув брязкіт ключа. Його двері відчинилися.
  «Швидко! Одягатися. Ви повинні поспішати!»
  Це охоронець приніс йому вечерю напередодні ввечері, але, на відміну від минулого вечора, тепер у нього був автомат. Позаду нього стояв інший охоронець, подібно споряджений.
  Міддлтон зіскочив із ліжка й у напівтемряві обмацав свій одяг.
  Надворі стрілянина посилилася. Важко сказати, наскільки це було близько, але той факт, що двоє охоронців напружено чекали, поки він одягнеться, сказав Міддлтону все, що йому потрібно було знати.
  Коли він натягнув свій останній черевик, перший охоронець сказав: «Іди. Приходь».
  Він схопив Міддлтона за руку і штовхнув його в коридор.
  "Цей шлях!"
  Охоронець потягнув його вперед і почав тікати. Міддлтон нічого не залишало, як зробити те саме. З іншого боку будинку він чув, як люди викрикують накази та ноги мчать іншими коридорами.
  Охоронець загнав його за ріг, а потім спрямував до широких кам’яних сходів. Інстинктивно Міддлтон повернувся до борту, що веде вниз, але охоронець смикнув його ліворуч.
  "Немає. вгору Вгору».
  Вони піднялися сходами по дві, мчачи вгору, не зупиняючись, поки не дійшли до відкритих металевих дверей. За нею Міддлтон бачив нічне небо та пласку поверхню даху особняка.
  Коли вони пройшли через двері, інтенсивність стрілянини зросла.
  «Це глухий кут», — сказав Міддлтон. "Що ми робимо-"
  Раптом звук куль заглушив інший звук. Це було голосно, ритмічно і знайомо. Міддлтон вчасно обернувся, щоб побачити, як гелікоптер піднявся над задньою частиною особняка настільки високо, щоб очистити край даху. Він зрозумів, що він, мабуть, пролетів низько над задньою частиною маєтку Чернаєвих, не потрапляючи в поле зору нападників попереду.
  Щойно він торкнувся, бокові двері відчинилися.
  Міддлтон не став чекати вказівок. Він негайно почав прямувати до гелікоптера. Коли він піднявся на борт, пілот жестом попросив його сісти на крайнє сидіння від дверей і пристебнутися.
  Щойно його ремінь безпеки був пристебнутий, Міддлтон підвів очі та помахав пілотові рукою, щоб дати зрозуміти, що він готовий.
  Але гелікоптер не рухався.
  Полози міцно трималися на даху.
  Тоді рух за відчиненими дверима привернув увагу Міддлтона. На дах заліз ще хтось. Але Міддлтон ледве помітив це, як небо яскраво спалахнуло від потужного вибуху. Шум був оглушливим, навіть на мить перекривав звук роторів.
  Коли шум стих, він нахилився до пілота й крикнув: «Ми повинні йти!»
  «Так, Кириле. Настав час."
  Міддлтон повернувся на звук голосу. У двері вирвався Чернаєв.
  Як тільки Скорпіон сів, гелікоптер злетів. Він пішов, як і прилетів, летячи низько від перестрілки.
  Коли він відчув достатню впевненість, що їх не зіб’ють, Міддлтон подивився на Чернаєва. "Що це було?"
  «Мої вибачення», - сказав Чернаєв. «Здається, ми не отримали їх усіх днями».
  "Група?"
  Чернаєв знизав плечима. "Звичайно."
  Міддлтон кілька хвилин сидів мовчки. «То куди ми йдемо?» «Те саме місце призначення, про яке я вам казав. Індія. Єдина різниця в тому, що я вирішив піти з тобою».
  
  Лікар не задавав жодних питань. Він звик до пацієнтів, які з’являлися перед його заднім входом із безліччю травм — від зламаних ребер до опіків третього ступеня й ножових поранень. Тому, коли Тесла з’явився з вогнепальним пораненням в одне плече, а Чарлі Міддлтон підтримував її за інше, він навіть не здригнувся. Він просто вказав ціну, а потім зробив усе можливе, щоб відновити пошкодження.
  Після цього дві жінки взяли номер у невеликому готелі поблизу Латинського кварталу, де вони ховалися, виходячи на вулицю лише тоді, коли це було необхідно. Більшість поїздок були за їжею, але одного разу привласнили ноутбук. Власник, ймовірно студент, залишив його без нагляду в кафе біля Сорбонни, поки він пішов у туалет. Чарлі погодився допомогти лише в тому випадку, якщо Тесла пообіцяв, що вони пізніше знайдуть учня та повернуть його, коли закінчать. Потім вона спостерігала, поки Тесла поклав його у велику сумку та недбало вийшов на вулицю.
  Повернувшись у готель, вони відновили контакт із Вікі Чангом.
  «Хтось слово?» вона запитала.
  «Нічого. Обидва телефони начальника вийшли з ладу».
  Тесла зітхнув. Потім вони вдвох працювали над розробкою плану відстеження особи, яка надіслала повідомлення на телефон Яни, бажаючи дізнатися, що сталося з Чарлі.
  Тесла мав досить хороше уявлення про те, хто це може бути. Ян Баррет-Боун сказав, що Сікарі вбив його син і що в цьому була замішана Яна. Тесла припустив, що ця людина була або сином, або кимось, хто на нього працював.
  Відправник хотів знати, коли прибуде Яна. Куди, не сказав. Але з тону повідомлень Тесла зрозумів, що між Яною та відправником були не тільки ділові стосунки. Це змусило її здогадатися, що це мав бути син. І якщо так, то було ще важливіше, щоб вони з’ясували його місцезнаходження.
  «Гей, це не зовсім легко», — сказав Чанг. Він займався цим кілька годин.
  Його зображення було в коробці, яка заповнювала правий верхній кут ноутбука.
  «Ви говорите це кожного разу, а потім розумієте», — сказав Тесла.
  «Так, добре. . . »
  «Ти не збираєшся говорити мені, що на телефоні відправника немає GPS?» Тесла сказав.
  «Я впевнений, що так, але щоразу, коли я його блокую, він переміщається з Белізу в Японію, в Малі, в Данію, куди завгодно. Він використовує програмне забезпечення, яке всюди передає дані про його місцезнаходження, що робить його неможливим. Відстеження його сигналу передачі не дає мені кращих результатів. Наскільки я можу зрозуміти, він надсилає лише текстові повідомлення. Зазвичай це не повинно бути проблемою, але походження повідомлень миттєво приховується в момент їх надсилання».
  «Тож ми не зможемо зафіксувати його місцезнаходження?» — запитав Тесла.
  «Я цього не казав», — сказав Вікі.
  Тесла не міг сказати, але здавалося, що Вікі посміхається.
  "Що ти отримав?"
  «Ну, якщо ми не можемо прослідкувати за повідомленням, тоді я подумав, що нам потрібно просто простежити за повідомленням. Я сфальсифікував це, щоб я міг надіслати Арчеру текст прямо зі свого комп’ютера, який він вважатиме з вашого телефону. За ним буде слідувати пакет трасування, який повідомить мені про місцезнаходження, щойно прибуде».
  Тесла вирячив очі. «То чому ти ще не надіслав йому повідомлення?»
  «Ти дійсно хочеш, щоб я написав йому текст? Я маю на увазі, що б я сказав?»
  Тесла почала сміятися, але раптово припинилася, коли її плече почало гавкати від болю. Натомість вона посміхнулася Чангу, а потім сказала йому, що надіслати.
  
  Арчер чекав повідомлення від Санам майже 24 години. Це було майже розчаруванням, що пакистанцю знадобилося так багато часу, щоб зрозуміти, що є проблема. Але неважливо, контакт відбувся, зустріч призначена.
  Арчер вибрав віддалене місце за півтора кілометра на північ від старої індуїстської святині, яка занедбана.
  У той час як Санам їхав машиною, Арчер прибував гелікоптером. Це дасть йому можливість просканувати територію навколо місця зустрічі на наявність теплових сигнатур, які можуть вказувати на можливу пастку.
  Він не думав, що Санам спробує щось витягнути. Пакистанець був засліплений впевненістю, що вони працюють над тією самою метою, але бути обережним було просто хорошою практикою. Як учив його батько, в їхньому світі не було параної.
  Як він і очікував, єдиним тепловим сигнатурою в радіусі кілометра від місцезнаходження був Санам. Він стояв біля своєї машини, саме там, де Арчер сказав йому бути.
  Задоволений, Арчер дав пілоту дозвіл посадити їх.
  Щойно бігуни торкнулися землі, бічні двері відчинилися, і з них вискочило четверо людей Арчера — людей, які лише нещодавно служили його батькові. Кожен був озброєний Mini Uzi, отриманим із перенаправленої партії, призначеної для армії Шрі-Ланки. Усі вони були хінді, але мали багато практики під керівництвом Сікарі, як прикидатися мусульманами.
  Арчер почекав ще 30 секунд, потім увійшов до дверей і зійшов на траву.
  За інструкцією двоє його людей підійшли, щоб йти позаду нього, а двоє інших залишилися біля вертольота, вдаючи, що прикривають його фланг.
  Звичайно, це було шоу, спрямоване лише на Санам. Тепер, більше ніж будь-коли, Арчер хотів підкріпити пакистанцем, наскільки він могутній.
  — Ас-Сал му 'Алайкум , — сказав Арчер, зупинившись у двох футах від Санама.
  « Ва 'Алайкум Ас-Салам », - сказав Санам. Його очі збилися на стрільців, що стояли позаду Арчера. «З мого боку тобі не загрожує».
  "Звичайно, ні. Мене хвилює не ти. Але ми на території, контрольованій нашим ворогом. І якби вони знали, що я тут, то зробили б усе можливе, щоб мене зупинити».
  Санам схилив голову на знак поступки.
  "Ви самотні?" — запитав Арчер.
  «Це були ваші вказівки».
  — Добре, — сказав Арчер і широко посміхнувся. «Погуляємо?»
  Вони попрямували через поле в незрозумілому напрямку. Арчер відчув, що Санам неохоче починає розмову, тому взяв на себе ініціативу.
  «У вашому повідомленні згадується проблема, — сказав Арчер.
  «Так», — сказав Санам.
  "Добре?"
  «Пульти дистанційного керування детонаторами. Ми перевірили їх, але товщина дамби заважає їм працювати».
  Звичайно, вони не спрацювали. Але зараз він обурено підвищив голос. «Ви хочете сказати, що я дав вам несправне обладнання?»
  «Ні, я цього не кажу. Пульти дистанційного керування в нормальних умовах працюють нормально. Але радіосигнал не може пробити бетон».
  «Можливо, у вас їх неправильно смонтовано», — сказав Арчер. Йому було приємно гратися з цим чоловіком, який вважав його союзником.
  «Вони сфальсифіковані точно відповідно до інструкцій».
  Арчер замовк, ніби був у глибокій задумі. «Служби безпеки якимось чином додали спеціальний маскувальний матеріал у дамбу», — сказав він. «Але ми не можемо упустити цю можливість».
  "Я згоден. Ми сподіваємося, що ви зможете отримати заміну, яка запрацює вчасно?»
  "Я спробую. Але вікно коротке, і я боюся, що вони можуть не встигнути».
  «Але якщо вони цього не зроблять, ми будемо змушені перервати».
  Арчер зробив паузу для ефекту, потім нахилився до пакистанця.
  «Насправді це не зовсім так».
  
  По дорозі назад до хатини, де він мав провести ніч, Санам повторював у своїй пам’яті слова Арчера знову й знову. Арчер пообіцяв зробити все можливе, щоб отримати нові пульти, але Санам знав, що ймовірність цього дуже мала.
  Саме запропонований Арчером альтернативний план найбільше непокоїв Санама. Це вирішило б проблему, але Санам хотів би придумати щось краще. На жаль, поки він приїхав, до нього нічого не прийшло.
  Умер і двоє інших його людей чекали на нього всередині.
  "Так?" — запитав Умер.
  «Він намагається знайти нам заміну».
  "Намагається?" – сказав Умер. «Якщо він не отримає заміну, уся наша робота нічого не означатиме».
  Двоє інших чоловіків висловили свою згоду.
  «Що ви очікуєте?» — сказав Санам із більшою злістю в голосі, ніж мав на увазі. «Що вони з’являються з повітря?»
  Кілька хвилин ніхто нічого не сказав. Потім Умер запитав: «Він принаймні сказав, коли дізнається, чи зможе їх отримати?»
  «Він сказав мені, що зв’яжеться з нами до ранку».
  Умер кивнув. «Тоді ми принаймні знатимемо, чи зможемо здійснити план. Якщо він не зможе отримати їх вчасно, ми можемо використати вибухівку в іншому місці. Є багато інших гідних цілей».
  «Але жоден такий великий, як цей», — сказав Санам.
  У кімнаті запала тиша, всі знали, що він правий.
  Глибоко зітхнувши, він подивився на своїх людей. «План реалізовуватиметься з пультами або без них».
  "Про що ти говориш?" – сказав Умер. «Як ми встановимо вибухівку без пультів?»
  «Є спосіб», — сказав Санам.
  «Яким шляхом?» — запитав Умер.
  Санам зробив паузу, все ще сподіваючись, що до нього прийде альтернативна відповідь, але так і не було. «Ми будемо їх зараховувати вручну. Їх можна сфальсифікувати, щоб це могла зробити лише одна людина».
  Умер витріщився на нього.
  «Це єдиний спосіб», — сказав Санам.
  «Це не може бути хтось», — сказав Умер. «Це повинен бути хтось, кому ми довіряємо, і він не відмовиться. У нас немає нікого, кому я б так довіряв».
  «У нас є один», — сказав Санам.
  Санам поглянув на свого друга, і в ту мить він зрозумів, що Умер усвідомив єдину можливість.
  — Я, — сказав Умер. Не питання.
  Санам нічого не сказав.
  
  
  14
  ЛІ ЧАЙЛД
  Проблема портативних комп’ютерів полягала в тривалості роботи батареї. Проблема з викраденими ноутбуками полягала в тому, що вони рідко постачалися із зарядними пристроями. Хіба що вам пощастило націлитися на такого придурка, який всюди носив потворний нейлоновий футляр, повний дротів і аксесуарів. Але студент Сорбонни не був таким дурнем. Усе, що було у Нори та Чарлі, — це MacBook Air цього хлопця, тонкий, гладкий, голий, який їдав енергію, наче голодував. Піктограма у формі чорної розрядженої батареї раптово змінилася на червону розряджену батарею. Потім він почав блимати. Він підморгував сам собі, у верхньому правому краї екрана. Прямо над обличчям Вікі Чанга.
  Тесла сказав йому: «Ця штука вимкнеться будь-якої хвилини. Нам доведеться знайти інтернет-кафе».
  Чанг сказав: «Ні, не роби цього. Ви в Парижі. Наскільки ми знаємо, інтернет-кафе підключені до служб безпеки».
  «То що ж нам робити?»
  «Так? Іди купи зарядний пристрій».
  "Де?"
  «Буде».
  «Це яблуко. У ньому є дивний маленький духік».
  Чанг відвів очі від Тесли й перевів на інший екран. Потім вони повернулися. «Вони планували побудувати магазин Apple під скляною пірамідою в Луврі. Можливо, зараз відкрито».
  "В ПОРЯДКУ. Ми знайдемо».
  "Ще ні. Залишайся зі мною. У мене є новина. Принаймні я так думаю. Слід у клітинці призначення? Воно все ще підстрибує. Я отримав Кашмір, Аргентину, Швецію, Нову Зеландію та Канаду».
  «Це не новина. Це означає, що їх програмне забезпечення все ще працює, от і все».
  «Я не дуже впевнений. Перемикається кожні дві секунди. Як годинник. Ось як я б очікував, що це буде написано. Але спочатку на три секунди показував Кашмір. Не дві. Мені цікаво, чи не вдалося заблокувати перший раз. Можливо, це виявило його справжнє місцезнаходження».
  «Це стрибок».
  "Не зовсім. Подумайте про це з іншого боку. Хто написав цю програму? Такий хлопець, як я, ось хто. А що я знаю про країни світу? Не багато. Я не можу сидіти тут і називати їх усіх. Я точно не знаю їх усіх. Для мене Kashmir — це пісня Led Zeppelin».
  "Так?"
  «Тож мені потрібен якийсь список».
  «Їх називають атласами».
  «Друкована книга? Я так не думаю. Не для програміста. Він би звідкись зламав список. ООН, можливо, але це, мабуть, надто безпечно. Я припускаю, що він спробував внутрішній жарт і зламав Nokia або когось із продажів мобільних телефонів у різних країнах. І знаєте що? Виявляється, Кашмір - це не країна. Не офіційно».
  Немає відповіді від Tesla.
  «І навіть якби це було, я впевнений, що Nokia не продає багато там».
  Червона іконка все ще блимала.
  Чанг сказав: «Добре, я знаю, це лише передчуття, але я думаю, що я правий. Я думаю, програмне забезпечення вийшло з ладу, тільки ненадовго. Я думаю, що Кашмір – це справжнє місце розташування».
  «Ми повинні сказати Гарольду».
  «Про мене досі немає жодної інформації. Ви?"
  "Немає."
  «Ну, є ще щось».
  "Поспішати."
  «У мене запущені інші програми. Переважно для розваги, але всі вони пов’язані. Я отримав позначку з бази даних Федерального управління авіації. Є план польоту з повітряного простору округу Колумбія до Лахора, який є найближчою довгою злітно-посадковою смугою до регіону Кашмір. Номер хвоста повертається до пиловника в Канзасі».
  «Вікі, вислови свою чортову думку, чи не так? У нас немає часу».
  «Добре, пиловнику з Канзасу не потрібно складати план польоту, і він точно не може літати між континентами. Отже, це фальшивка. Це те, що я бачив раніше. Це те, що вони роблять, коли один із Air Force One готується до польоту».
  «Що ти маєш на увазі, один із? Є тільки один Air Force One».
  «Ні, їх три. Будь-який, якщо президент на борту, це називається Air Force One. Інакше це просто урядовий літак».
  «То що ти кажеш?»
  «Або президент, або якийсь великий член кабінету їде до Кашміру. скоро. І ось тут поганий хлопець».
  Помер екран ноутбука.
  
  Вертоліт прилетів низько над околицею Москви, нахилився й повернув до аеродрому за милю на схід. Не Домодєдово. Приватне поле. Можливо колись військовий, а тепер цивільний. Або спільний. Але це було велике місце. Злітно-посадкові смуги та руліжні доріжки були викладені величезним трикутником. Там були величезні ангари і довгі невисокі будівлі. Там були припарковані літаки різного розміру. Маленькі «Гольфстрім», «Лірз» і «Грумманс», великі «Аеробуси» та «Боїнги». Не менше двадцяти мільйонів доларів. Найбільшим був широкофюзеляжний Боїнг 777. Двісті футів завдовжки, двісті футів від кінця до кінця крила, мабуть, двісті мільйонів, щоб купити. «Чернаєва», — подумав Міддлтон. Це була остаточна заява російського багатого хлопця, і гелікоптер прямував до неї.
  Трансфер пройшов швидко. Чернаєв і Міддлтон низько пригнулися під б'ючий ротор і побігли, зігнувшись, до ряду сходів, встановлених на платформі пікапу. Вони поспішили, увійшли в передні двері «Боїнга» і ступили в простір, який нагадав Міддлтону будинок на П’ятницькій вулиці, де він познайомився з Коровіним, а той, у свою чергу, нагадав йому клуб «Будл» у Лондоні. Повсюди були дубові панелі, килими з темним візерунком, олійні картини, важкі шкіряні меблі та запах кубинських сигар.
  «Бізнес має бути хорошим», — сказав він.
  Чернаєв сказав: «Я не можу скаржитися».
  Двері за ними зачинилися, і світ затих, за винятком шипіння повітря та дзижчання та цокання двигунів, що обертаються. ПА в кабіні передавав балаканину в кабіні, кожна заява спочатку російською , а потім знову англійською мовою, мовою світової авіації за замовчуванням. Дозвіл на зліт було негайно. Міддлтон здогадався, що Чернаєва ніхто ніколи не чекав. Шум двигуна став голоснішим, і літак почав руліти. Жодної затримки. Він звернув на злітну смугу і навіть не зупинився. Він просто різко прискорився, піднявся й напружився, а потім злетів, несучи двох чоловіків у просторі, який містив три сотні.
  Чернаєв сказав: «Приємного польоту, Гаррі».
  Що Міддлтон був готовий зробити, за винятком того, що відчуття гармонії його музикознавця було порушено двома речами. По-перше, олійні картини були неправильними. Це були Ренуари. Красиві полотна, без сумніву, багаті, сяючі, інтимні, і вартують, мабуть, тридцять мільйонів кожне. Але недоречно. Декор лондонського клубу завмер у часі до того, як Ренуар узяв пензля. Гейнсборо, чи Стаббс, чи Констебль були б більш автентичними.
  Друге, про що думав Міддлтон, було саме те, чим салон літака нагадував клуб у будинку на П'ятницькій вулиці. Він не міг подолати те, як він натиснув на курок SIG, і нічого не сталося. Його обікрали. Це не був кінець світу, хоча міг бути. Але це може бути кінець світу для Чернаєва і таких, як він.
  Міддлтон сказав: «У вас є хлопець на ім’я Володя?»
  "Власний?" – сказав Чернаєв. «Я не володію людьми».
  «Він торговець зброєю в антикварному магазині на Старому Арбаті. Прямо навпроти того місця, де був ресторан «Прага». Такий хлопець в новій Москві, комусь належить. Це міг бути ти.
  "Я знаю його. Це все, що я визнаю. Він вам чимось не сподобався?»
  «Він продав мені SIG P229 за дві тисячі. Плюс п'ятсот на боєприпаси. Пістолет не спрацював».
  "Це не добре."
  «Черт воля, це не так. Бізнес вимагає довіри. Зрештою ти постраждаєш. Ви повернетесь у старий звичайний «Гольфстрім», перш ніж ви це усвідомите».
  "Прошу пробачення. Я тобі це компенсую. Коли ми закінчимо, я дам вам SIG, який працює».
  «Я не хочу SIG. Я віддаю перевагу Береттам».
  «Американська армія завжди так робила. Але ви повинні дозволити мені дати вам щось».
  Міддлтон посміхнувся. «Був кіоск, де продавали російські матрьошки з обличчями іноземних лідерів. Моїй доньці вони сподобаються».
  «Ці речі? Це лише грубі спроби гумору. Ви знаєте, які росіяни параноїки. Припущення полягає в тому, що за нашими лідерами стоять інші лідери. А за ними ще інші. Як ви думаєте, кого вони малюють у самому центрі?»
  «Я не знаю», — сказав Міддлтон.
  
  Інша проблема з викраденими ноутбуками полягала в тому, що люди зазвичай хотіли їх повернути. Студент із Сорбонни точно зробив. Не зовсім через вартість обладнання в євро. Але через цінність файлів, які він зберігає. Там були його вірші. Його гра. Початок його роману. Те, що одного дня принесе йому Гонкурівську премію. Плюс кілька курсових робіт. Як і в усіх інших людей у світі, його резервна рутина була випадковою.
  Він пішов до копів. Взяв свідків. Фактичного викрадання ніхто не бачив. Але троє друзів згадали двох американок. Копів це не дуже цікавило. Париж був сповнений більших речей — мусульманських заворушень, тероризму, пограбувань, наркотиків. Але потім один із трьох друзів сказав, що одна з двох американок була бліда й незграбно рухалася, наче їй було боляче, а на її сорочці була темна пляма, схожа на кров.
  Можливе вогнепальне поранення в місті, де зброя все ще була рідкістю, і в місті, де двоє жертв щойно виявились застреленими.
  Копи не були тупими. Вони знали, що ймовірність того, що ноутбук буде викинутий, коли розрядиться акумулятор. З іншого боку, MacBook Air був привабливою штукою. Дуже бажано. Тому, можливо, злодії спробують купити зарядний пристрій. Це дало їм обмежену кількість напрямків у Парижі. Досить легко зафіксувати їх усіх. Немає браку в молодих офіцерах, які охоче бовтаються в таких місцях. Коли їм набридли блискучі іграшки, вони могли подивитися на дівчат-туристок.
  
  Арчер знову подивився на фотографію мертвого Чарлі Міддлтона. Він його шанував, бо любив мертвих і тому, що воно походило від Яни. Це було як любовний лист. На ньому була зображена дівчина опущена й зім’ята, у закривавленій сорочці. Роздільна здатність не була чудовою. Але це було досить добре, щоб бути цікавим.
  І досить добре, щоб трохи тривожити.
  Існували дві речі, у яких Арчер був не дуже впевнений. Першою була поза мертвої дівчини. Арчер бачив багато мертвих людей, деяких зовсім недавно. Не було нічого схожого на млявість і порожнечу трупа. І він не був упевнений, що ці характеристики були там, у тілі Чарлі Міддлтона. І закривавлена сорочка не виглядала . . . органічні. Не було схоже, що вона носила його під час смерті. Це виглядало. . . накинутий, можливо, пізніше.
  Що не мало сенсу.
  І там був клаптик паперу, який, очевидно, висипався зі сміттєвого відра. Накреслений зеленим почерком, який, здавалося, також не мав сенсу. Код, можливо, або іноземний алфавіт. Можливо кирилиця. Або поєднання іноземних букв і цифр. Він довго дивився на нього.
  Потім перевернув телефон догори дном.
  ЗЕЛЕНИЙ ЛІХТАР. EVAC.
  Він одразу подумав про Гарріса. На мить він побажав, що не потрібно було його ліквідувати. Гарріс любив комікси. Що було частиною того, що зробило його непотрібним марнотратом. Але він, можливо, зрозумів би посилання.
  Арчер надіслав Яні повідомлення: «ТЕЛЕФОНУЙ МЕНІ ЗАРАЗ».
  
  Телефон Яни зашумів у кишені Нори саме тоді, коли вони з Чарлі зайшли до торгового посередника Apple на бульварі Сен-Жермен. Під пірамідою Лувру не було магазину Apple. Заплановано, але ще не збудовано. Погрязли в бюрократії. Стара Європа. Місце в Сен-Жермені порадив продавець магазину мобільних телефонів Orange. Orange був старим France Telecom і був ексклюзивним оператором для нового iPhone у Франції. Зарядний пристрій iPhone підходив для iPod, але він не підходив до MacBook Air doohickey. Звідси поїздка на таксі та короткий пошук вздовж ряду шикарних бутиків.
  У кутку магазину тинялися двоє хлопців. Тесла їх відразу помітив. Вона подумала: копи . Тоді Янин телефон видав звук, і вона затрималася на вирішальну секунду. Вона бачила, як копи витріщилися на неї, на її обличчя, на її сорочку, на її незграбну поставу.
  Вона сказала: «Чарлі?»
  "Так?"
  «Біжи».
  "Що?"
  «Зараз».
  
  Великий Боїнг летів далі, прямо і рівно, тридцять вісім тисяч футів. Міддлтон допив газовану воду і сказав: «Дамби — це велика річ».
  Чернаєв сказав: «Розкажіть мені про це. Я заплатив за більшу частину бетону».
  «Занадто великий, щоб знищити його вибухівкою. Проблему вивчали багато разів, як в обороні, так і в нападі».
  "Я знаю. Тож будь-яка уайлд-карта тут не тільки дика, але й цілком можливо дурна».
  «То чому хвилюватися?»
  «Гребля виживе. Без сумніву. Але ми не можемо видати таку саму гарантію щодо вашого державного секретаря».
  «Вона помре, буде світова війна».
  Чернаєв сказав: «Я цього не хочу».
  «Просто регіональна війна?»
  «Найперше, Гаррі».
  
  Теслі заважав шалений біль у плечі, тож Чарлі першим вийшов на вулицю. Нора обернулася біля дверей і викинула з кишені перше, що потрапило під руку, а саме Янин мобільний телефон. Це сильно зачепило провідного поліцейського під оком, і він відвернувся, врізався у скляну вітрину, і дрібні технічні предмети розлетілися по підлозі. Другий поліцейський спіткнувся і пішов убік, і Tesla мала перевагу в два ярди до того моменту, як вона врізалася в тротуар.
  Чарлі мчав прямо крізь затори. Паніка, мабуть, але й розумна. Tesla кинулася за нею крізь вереск шин і гудіння гудків. Разом вони перетнули.
  Вони побігли.
  Вони поняття не мали, куди йдуть. Вони безладно повертали ліворуч і праворуч у провулках і під’їздах і продиралися крізь купи людей. Кожен крок пронизував тіло Нори агонією, а кожен випадковий контакт з перехожими ледь не вбивав її. Але адреналін підтримував її рух.
  Рухається, але недостатньо швидко.
  Копи були у своєму місті і мали радіостанції. Для Тесли та Чарлі вулиці були лабіринтом. Для копів вулиці були картою, яку вони знали напам’ять. Провулки мали виходи, а виходи можна було перекрити. Повсюди вили сирени, стукотіли ноги, лунали свистки, в повітрі лунало дзвінке радіо. Двічі Тесла та Чарлі змушені були зупинятися, розвертатися й знову злітати в тому напрямку, куди вони прийшли. Двічі вулиці позаду них були перекриті, тож вони пірнали в магазини, продиралися та виходили через задні входи, щоб почати все спочатку. Одного разу поліцейський схопив руку Чарлі за рукав, і вона закрутилася, нахилилася, вирвалась і втекла.
  Зрештою, біль Тесли врятував їх. Вони перестали бігти. Контрінтуїтивний, але правильний хід у мобільній грі. Бігають втікачі. Переслідувачі шукають швидкого руху. Люди, що сидять нерухомо, проходять непоміченими.
  Вони пролізли через двері сорочниці і задихані впали на диван. Через дві секунди наряд міліції пробіг повз вхід до магазину, не озираючись. Підійшов сорочник із рулеткою на шиї.
  Чарлі сказав: «Ми чекаємо на мого батька».
  Майстер сорочок відійшов.
  Чарлі прошепотів: «Що тепер?»
  Тесла сказав: «Аеропорт».
  «Але наші речі в готелі».
  "Паспорт?"
  «Тут».
  «Ми залишимо решту наших речей. Нам потрібно йти."
  "Де?"
  «Не можу поговорити з Вікі, не можу поговорити з Гарольдом. Тепер це залежить від нас».
  "То де?"
  «Кашмір».
  
  Тридцять вісім тисяч футів, але Міддлтон побачив гори попереду праворуч, які виглядали майже рівно рівно площині. Сотні миль звідси, мабуть, хитрість перспективи з точки зору відстані, але не було жодних сумнівів щодо їх висоти. Гігантський масив, білий, крижаний, зубчастий, величний, оповитий низькими хмарами по коліна.
  Безпомилково.
  Знаменитий.
  Гімалаї.
  Але: праворуч?
  Міддлтон спитав: «Куди ми, в біса, йдемо?»
  Чернаєв сказав: «Як ви думаєте, хто намальований на найпотаємнішій ляльці? Як ви думаєте, кому, зрештою, ми всі служимо?»
  І в цю мить два реактивні винищувачі піднялися поруч, один ліворуч, другий праворуч, обидва повільні, шанобливі та лагідні. Незагрозливий. Ескорт. Для безпеки та ввічливості. Винищувачі були пофарбовані в приглушені камуфляжні візерунки, а в задній частині тонких фюзеляжів мали яскраво-червоні смуги, розділені червоними п’ятикутними зірками.
  Міддлтон сказав: "Китай?"
  
  
  15
  ДЖОН ЛЕНД
  Міддлтон намагався використовувати гори, щоб орієнтуватися, тримати орієнтир. Але незабаром небо вкрало їх у нього, літак зник у хмарах. У хвилини мовчання, що послідували, він відчув його крутий спуск під животом. Хмари розвіялися, щоб побачити гори, що зникли з поля зору, і якусь злітну смугу внизу.
  «Ми приземляємось».
  Його слова викликали лише посмішку Чернаєва, і Міддлтон зрозумів, що висота грає з його пошкодженим слухом. Його голос звучав як чийсь інший, і незграбність його заяви змусила його пошкодувати, що це було насправді. Міддлтон приземлився на достатньо секретних аеродромах, щоб знати, що це щось зовсім інше, ніж будь-який з них. Надто безплідна, щоб бути військовою, і надто ізольована, щоб коли-небудь бути цивільною. Посадкових вогнів ніде не було, поки він не помітив знебарвлені плями на землі з обох боків смуги. Як показав його досвід, ці плями, ймовірно, приховували потужні галогени, які можна було активувати за належним сигналом від літака, що наближався під покровом темряви, на якому фальшивий газон відступав, щоб вогні могли спливати.
  Хтось вжив величезних заходів, щоб приховати будь-яку правду.
  На смузі не було жодної будівлі. Не ангар, вежа, сховище чи заправка — нічого. «Ну, не зовсім», — подумав Міддлтон, відчувши, як опускається шасі літака. Тому що в дальньому кінці злітно-посадкової смуги, де асфальт розширювався на плиту розміром з футбольне поле, був припаркований ще один літак.
  Він почув стрімке шипіння їхніх винищувачів супроводу, що летіли геть, коли реактивний літак Чернаєва торкнувся землі й рулив до другого, 767-го.
  «Підходьте», — жестом показав Чернаєв після того, як їхній літак зупинився.
  Міддлтон почав підніматися, зрозумівши, що забув відстебнути ремінь безпеки. Він приєднався до Чернаєва в проході.
  "Де ми?" — запитав його Міддлтон.
  «Там, де ми маємо бути. Там, де ми потрібні світові». Чернаєв зупинився й майже сумно всміхнувся йому. «Ви хотіли відповіді, товаришу, і тепер ви їх отримаєте. Хоча я підозрюю, що ви можете пошкодувати, що коли-небудь ставили запитання».
  Холод охопив їх, щойно вони вийшли з літака. Здавалося, він висувається з гір, які тепер знову видно на заході, їхні засніжені вершини пробиваються крізь хмари й простягаються до неба. Міддлтон знав набагато більш холодні застуди, ніж ця, але та, яку він відчував зараз, була іншою, глибшою, яку він передавав тривозі й очікуванню, що пронизували ним.
  Коли вони підійшли до посадочних сходів, розташованих перед перегородкою 767-го, двері відчинилися, і за ними побачили пару озброєних китайських солдатів. Чернаєв повів сходами в літак. Солдати напружилися й відсалютували, ніби впізнавши його, але взагалі не звернули уваги на Міддлтона. Чернаєв відповів їм на привітання, а потім провів їх крізь завісу до величної бібліотеки, обшитої дерев’яними панелями та шкіряними меблями, з насиченим запахом у повітрі. Видовище ще більше дезорієнтувало Міддлтона, кидаючи на його зір непрозору, схожу на сон прозорість. Він намагався нагадати собі, що він у літаку, але ця думка не витримала.
  Потім він побачив, як постать китайця в генеральській формі піднялася зі шкіряного крісла з високою спинкою й пройшла повз вишукані полиці, заставлені акуратними книжками в шкіряних палітурках. Він був високий і худорлявий, його волосся було чорним, за винятком відповідної білої плями на обох скронях. Чоловік усміхнувся, підходячи до Чернаєва з розведеними руками. Вони ненадовго обнялися, потім розлучилися і вклонилися один одному, перш ніж погляд китайця впав на Міддлтон.
  «І це має бути американець». Він простягнув руку назовні. «Я багато чув про вас, містере Міддлтон, більшість із них задовго до сьогоднішнього дня».
  "ВООЗ-"
  «— я? У мене багато імен. Сьогодні я генерал Занг».
  «Мій суперник у китайському уряді», — сказав Чернаєв.
  — Ви маєте на увазі військові.
  — Те саме, — сказав Занг. «Також на пенсії».
  «У будь-якому разі дещо», — додав росіянин.
  Занг знову повернувся до Міддлтона. «Ми захисники».
  «Захисники чого?»
  Занг знизав плечима. «Заповніть порожнечу тим, що ви виберете. Наші країни стали набагато менш замкнутими та взаємозалежними. Ви, звичайно, знаєте, що таке ефект метелика?»
  «Метелик махає крилами в Бостоні…»
  «А в Китаї проростає мусон», — перебив Занг, знову завершуючи свою думку. «Особливо доречно в цьому випадку, звичайно. Я і мій російський друг любимо вважати себе захисниками цієї взаємної залежності. Був час, коли ми дивилися на західний світ, вболіваючи за неминуче падіння, яке призведе до хаосу, здатного його поглинути. Тепер ми понад усе боїмося цього хаосу і працюємо над тим, щоб йому запобігти».
  «Через цю взаємну залежність».
  Чернаєв сказав: «Полковник, так, я маю фінансовий інтерес до дамби. Але це набагато більше, ніж гроші». Він дістав з кишені піджака пару сигар і простягнув одну Зангу. «Кубинець», — проголосив він. «Принаймні наші товариші-комуністи там ще на щось хороші».
  "Містер. Міддлтоне, — сказав Занг, усе ще милуючись своєю сигарою, — ти провів свою кар’єру, особливо в добровольцях, борючись із тими самими ворогами й битвами, у яких ми боремося зараз.
  «Ви просто цього не зрозуміли», – додав Чернаєв.
  «Ви боролися за збереження порядку; можливо, не цими словами, але це був кінцевий ефект. І ви спостерігали, як світ перетворюється на набагато небезпечніше місце».
  «Через метелика», — втрутився Міддлтон.
  «Точно так. Ми всі виросли в епоху ясності, коли ворог виявляв себе уніформою, яку він носив. Тепер ми носимо однакову уніформу, діловий костюм, що ще важче помітити ворогів серед нас і тим легше їм порушити крихкий баланс, за збереження якого ми боремося».
  «Яке це має відношення до...»
  «—ви, ваші пошуки, ваша донька. . . »
  "Моя донька ?"
  «Наші нові вороги не грають за тими правилами, як ми звикли. Насправді вони грають взагалі без правил. Зараз члени сім'ї вважаються чесною грою. Тактика жорстока, огидна. Вони перевертають мій живіт, — сказав Занг, запалюючи сигару й смакуючи перші затяжки. «Ви стоїте в моєму домі, містере Міддлтон. Для таких людей, як я і товариш Чернаєв, надто небезпечно залишатися десь надовго, щоб вони могли нас знайти. У Китаї є п’ятдесят подібних аеродромів, і я ніколи не проводжу більше однієї ночі в жодному з них».
  Міддлтон уважніше вивчив Занга, зіставляючи обличчя з іншою епохою, іншою людиною. Та сама блискуча, впевнена усмішка, що ховається в тіні волосся, якого ще не торкнулося біле. Нижчий, тонший, виразніший, але з такими ж очима.
  «Здається, я знаю вас, — почав він, — з...»
  «—Китайський секрет по—»
  «Те-Ву», — сказав Міддлтон, перш ніж Занг встиг закінчити.
  Занг тримав сигару на відстані витягнутої руки, завмер. "Я вражений. Можливо, наші шляхи якось перетнулися».
  — Не ваш, а вашого батька. Він був одним із Те-Ву, якого звинуватили в проникненні в Сполучені Штати після Корейської війни».
  «Не просто один із. Це була його операція!»
  «Ви звучите гордо».
  «З його зусиль, з нашої спадщини, так. Те-Ву датується 550 роком до нашої ери"
  «Я чув, що ця група навіть має власний таємний діалект, який унеможливлює проникнення в неї».
  Занг виплюнув деякі слова китайською мовою, які не мали сенсу ні для Чернаєва, ні для Міддлтона. «Але тепер, — продовжив він, повертаючись до англійської, — ми опинилися з іншим ворогом, іншою місією».
  «Сікарі?»
  «Хаос загалом, Сікарі представляє лише невелику частину, невеликий, але дуже небезпечний через його здатність завдати незліченної шкоди нашому хиткому взаємозалежному світу».
  «Метелик. . . »
  Занг кивнув, випустивши величезні клуби сигарного диму. «І в цьому випадку цей метелик приземлиться на дамбу Багліхар лише за кілька годин. І якщо ми не змусимо його знову полетіти, ціною буде кінець нового світу, зшитого хиткими нитками євро та доларів».
  «Війна між Індією та Пакистаном».
  «Точно».
  «Ні», — не погодився Міддлтон. «Ми знаємо, що вибухівка, яку мають люди Сікарі, не зможе зруйнувати дамбу, навіть якщо їм вдасться вбити держсекретаря... . . »
  Голос Міддлтона стих, щось у раптово невпевненому виразі обличчя Занга підказувало йому, що він зробив усе не так, що він упустив важливу частину головоломки.
  «Це не держсекретар, який прийде», — сказав йому голова Те-Ву.
  
  Тесла сидів поруч із Чарлі Міддлтоном на останньому етапі серії виснажливих польотів, які врешті-решт завершилися в Кашмірі. Салон був переповнений, що додало щедрого камуфляжу до спритної хитрості, яку вони застосували в аеропорту Орлі. Знаючи, що французька влада шукатиме їх, а також людей Арчера Сікарі, попереджених підозрілими повідомленнями через врятований мобільний телефон Яни, Тесла видав Чарлі за стару жінку. Хитрість була виконана за допомогою поєднання макіяжу, засобів для зачіски та одягу, усе це було вибрано з магазинів усередині терміналу, а трансформація була виконана в туалеті для інвалідів. Отримати інвалідне крісло в авіакомпанії виявилося простою справою, і Tesla забронювала квитки по телефону, щоб не викликати підозр, викликаних розпродажем.
  Насторожена влада, яка попереджає про те, що дві жінки зустрічаються з описами Чарлі та Тесли, не матиме жодних причин звертати увагу на стару жінку, що впала в інвалідному візку, підборіддя притулившись до її слабких грудей і дрімаючи, поки її донька проводила її через термінал. Люди Сікарі були б більш спритними та проникливими, але Тесла сумнівався навіть у їхній здатності сформувати значні сили за такий короткий проміжок часу. Щоб відштовхнути їх від колії, вона поклала телефон Яни в ручну поклажу пасажира, який прямував до Нью-Йорка, залишивши їх ганятися за своїми GPS-хвостиками по всьому світу.
  Тесла зустрів погляд Чарлі на сидінні автобуса поруч із нею і зумів заспокійливо посміхнутися. — Невдовзі ти будеш із батьком.
  «Це не означає, що ми будемо в безпеці».
  — Можливо, ти не знаєш свого батька.
  «Можливо, ви маєте рацію. Я більше нічого не знаю».
  Косметика, яку Тесла використовувала для старіння Чарлі, почала згоряти, і вона помітила сльози на обох щоках, що свідчило про те, що вона плакала в ті моменти, коли Тесла зумів трохи поспати на цій останній ділянці їхньої виснажливої подорожі.
  Вона не стала заперечувати твердження молодшої жінки. «Ти правий, Чарлі. Коли ви йдете дорогою, на якій ми йдемо, дороги назад не буде».
  «Як ти з цим живеш, що ти робиш?»
  «Легко, тому що не робити цього набагато гірше».
  — За рахунок усього іншого, — пробурмотіла Чарлі, хитаючи головою.
  «Якщо ми зазнаємо невдачі, всього іншого не буде. Ставки такі високі. Люди загинули, і буде ще більше, якщо ми не зможемо зупинити людей Сікарі в Кашмірі».
  Чарлі шмигнув носом. «Я просто хочу додому».
  — Це небезпечно, Чарлі.
  «Чи буде це колись знову?»
  «Напевно, ні».
  Чарлі вмостилася на спинці сидіння, глибоко вдихнувши. «Дякую, що сказали мені правду».
  Тесла заспокоююче поклав руку Чарлі на підлокітник. «Зрештою, це все, що ми маємо».
  
  «Це єдиний спосіб».
  «Це не може бути хтось. Це має бути хтось, кому ми довіряємо, і він не відступить. У нас немає нікого, кому я б так довіряв».
  «У нас є один».
  «Я».
  Стоячи в полі зору вже завершеної дамби, Арчер відтворив у пам’яті розмову між Умером і Санамом. Обидва були дурнями, ними легко маніпулювати, щоб служити своїм цілям. І, відповідно, справа з детонаторами та розміщенням вибухівки була дурною справою. Але вони надали Арчеру потрібну йому армію у вигляді відгалуження Харакат-уль-Муджахедінів, 50 вірних солдатів, готових померти за справу.
  Арчер і його партнери отримали повноваження для преси, щоб прийняти всіх 50 осіб. Арчеру було залишено завершити процес отримання відео- та камерного обладнання, яке було сконструйовано таким чином, щоб пройти будь-яку перевірку безпеки, навіть ту, яку проводили американці. Секретна служба.
  Арчер утримував погляд на дамбу, дещо підозріло дивлячись на той факт, що охоронний пристрій будівлі було значно вище, ніж він очікував. Він відчув, як у животі затягнувся вузол, тривога через те, що його місію було скомпрометовано, позбавивши його долі та мрії.
  Ти був дурнем, батьку. Ви повинні були залишити весь цей проект мені.
  Він знав, що Сікарі помер, захоплюючись, навіть шануючи сина, який мав стати його наступником; фактично перевищує його. Але якби його план щодо дамби провалився, все було б марним. Його мрії та мрії його батька помруть тут, вир, який послідує, ніколи не переросте у вогняне пекло, яке неодмінно поглине світ. І коли цей світ буде перероблено, він буде відповідати образу, обраному Арчером та іншими, подібними до нього, зображенню, передбаченому його батьком.
  Починаючи тут. За лічені години.
  
  «Швидкість кроків не приведе нас туди швидше, мій друже», — сказав Чернаєв Міддлтону, коли їхній «Боїнг» мчав у небі на шляху до Кашміру, аеродром генерала Занга був позаду них.
  Міддлтон зупинився. «Ми не можемо допустити цього».
  «І не будемо. Там нас зустрінуть мої люди. Разом із силами безпеки США та індійською безпекою. Людей Сікарі буде зупинено».
  Міддлтон підсунув ближче до сидіння Чернаєва й зиркнув на нього. «Це недостатньо добре. Це президент Сполучених Штатів, про якого ми говоримо. Державний секретар був одним, але це . . . »
  «Я визнаю, що це несподіване ускладнення».
  «Несподіване ускладнення? Це найкраще, що ти можеш?»
  «Ви не дали мені закінчити, товаришу. Це несподіване ускладнення, яке ми не повинні відволікати від знищення Сікарі раз і назавжди».
  «Сікарі мертвий».
  «Але не його справа, його місія. Ми знайдемо цього його спадкоємця і зможемо покінчити з цим назавжди».
  «Не варто ризикувати».
  «Ви говорите так, ніби у нас є вибір. Президент приїжджає сюди під прикриттям. Навіть його найдовіреніші радники вважають, що він хворий на грип у Білому домі. Він приходить на відкриття дамби, щоб зробити заяву, і ми нічого не можемо зробити, щоб його зупинити. Йому повідомили про небезпеку, і він все одно прийде».
  Міддлтон відчував, як у грудях б’ється серце. «Перед обличчям загрози його життю. Ті вибухові речовини. . . »
  «Неможливо зруйнувати дамбу. Ми знаємо це зараз. Пам’ятайте, ми навіть не впевнені, що Арчер там».
  «Тоді нам чогось не вистачає. Нам цього весь час бракувало». Міддлтон на мить замислився. «Син Сікарі теж не міг передбачити його присутності тут».
  «Тепер яка ваша думка?»
  «Усі плани Сікарі базувалися на держсекретарі. Менше безпеки. Інший результат їхніх планів».
  — Не слідкую, товаришу.
  «Занг сказав це за вас обох: хаос. Ось про що йдеться з точки зору Арчера. Налаштувати світ на шлях ядерного протистояння між Індією та Пакистаном. Ви знаєте, що це означатиме».
  «Я читав ті самі дослідження, що й ви», — сказав Чернаєв, приєднуючись до Міддлтона. «Повний крах світової економіки. Десятиліття чи більше глибокої депресії. І це лише для початку».
  «Раніше можливий, але малоймовірний сценарій. Тепер з президентом. . . »
  «Ймовірно, якщо не неминуче».
  «Точно так», — сказав Міддлтон. «У нападі будуть звинувачені пакистанські бойовики. Відповіддю Сполучених Штатів буде . . . Господи, я навіть не можу знайти це слово».
  «Бачення достатньо. Відплата Пакистану спрямована на Індію, тому що це все, що вони мають. Знищити наш проксі».
  «Ядерна війна», — сказав Міддлтон. «Світ хаосу».
  «Ні, якщо ми зможемо це зупинити», — сказав йому Чернаєв.
  Дотримуючись хитрості, Тесла провіз Чарлі через аеропорт Срінагар. Аеропорт і місто, відоме як літня столиця Джамму і Кашміру, було розташоване в самому центрі Кашмірської долини за милю над рівнем моря. Тесла знав, що внутрішні та низинні водні шляхи зробили це ідеальним місцем для греблі Багліхар.
  Будучи меншим аеропортом, цей об’єкт забезпечував легку безпеку, навіть символічну. Але територія як всередині терміналу, так і на самому асфальті кишила індійськими солдатами та окружною поліцією.
  "Що відбувається?" — спитала Чарлі, усе ще опускаючись на стілець, щоб не помітити.
  «Подивіться». Тесла вказав на великий знак, який вітав відвідувачів церемонії відкриття греблі. Потім вона видихнула: «Чарлі». Вона схопила молодшу жінку за руку.
  У нижній частині вивіски була деяка інформація про дамбу — розмір, потужність електроенергії та факти, одна з яких полягала в тому, що людей, переселених через будівництво та повінь, переселили до гарного нового міста неподалік. Її ласкаво називали «Село».
  «Попередження в електронному листі Балана! Зараз тут щось станеться». Вона підійшла до кіоску і купила передплачений мобільний. Коли він був активований, вона дзвонила на всі номери Міддлтона — навіть на стаціонарні — і надсилала текстові повідомлення та електронні листи.
  Закінчивши, вона вислизнула телефон і вивела Чарлі за двері. «Якщо ваш батько зможе дістатися до будь-якого телефону чи комп’ютера, він дізнається, де ми і чому».
  — Якщо він живий, — пробурмотів Чарлі.
  «Припиніть», — сказав Тесла, хоч і не привітно. «З ним все добре. Я знаю, що він є. Він навіть може бути тут. Якщо він знає про село».
  «Ви двоє дурні».
  "Що?"
  Чарлі підвела погляд угору настільки, щоб на мить зустрітися з поглядом Тесли. «Навіщо рятувати світ, якщо ти не можеш цим насолоджуватися?»
  «Чарлі, будь ласка. . . »
  «Ні, що б у вас не було спільного, я хочу, щоб ви знали, що у мене все добре. Я, чесно кажучи, не впевнений, що ви маєте краще уявлення, як це визначити, ніж я. Але ви повинні зрозуміти це, заради себе».
  "Дякую тобі."
  Двері механічно відчинилися, і Тесла погнав Чарлі в димляче повітря. Воно вдарило по її шкірі, як доменна піч, ніби миттєво розтопило макіяж, який уже перетворив її обличчя на маску на Хелловін. Тесла поставив крісло до бордюру й підняв руку, щоб викликати таксі.
  Майже миттєво вкритий брудом білий седан з вереском помчав вперед, зрізавши інше таксі в черзі. Запеклий обмін вибуховою хінді пострілами туди-сюди, і таксі-переможець, седан, зупинився перед жінками. Тесла взялася за те, щоб допомогти костюмованій Чарлі піднятися зі стільця та сісти на заднє сидіння. Залишивши інвалідний візок, виданий авіакомпанією, біля узбіччя, вона обійшла й залізла на бік водія таксі.
  «Яке ваше призначення?» — спитав незграбною англійською старовинний водій у тюрбані. Його зморшкувате обличчя дивилося на них у брудне дзеркало заднього виду.
  «Відвезіть нас до греблі Багліхар», — сказав Тесла.
  
  Арчер досі нічого не чув про Джану й боявся найгіршого ще до того, як до нього дійшла звістка, що вона, очевидно, прямує до Сполучених Штатів — принаймні її мобільний телефон був таким. Він замислювався, чи це була якась форма космічного покарання, що позбавлення життя його батька засудило його до життя в ізоляції без відволікань любові та романтики. Неважливо. Він був достатньо молодий, щоб насолоджуватися плодами своєї праці та можливою владою, яка прийде, коли його робота на дамбі буде виконана.
  Тим не менш, він вважав те, що Яна не змогла зв’язатися з ним, тривожним, як і аномалії на зображенні очевидно мертвої доньки полковника Гарольда Міддлтона. І якщо Шарлотта Міддлтон була ще жива, то й жінка-добровольець Тесла, що міцно трималася сліду Арчера. Добре, що він вжив заходів обережності, ще одна спадщина, заповідана йому самим Сікарі.
  Неначе за сигналом, зашифрований мобільний телефон Арчера запищав, і він підняв його, щоб перевірити вхідне текстове повідомлення від чоловіка, якого він відправив до Кашміру.
  МІСІЮ ВИКОНАНО
  
  Міддлтон стояла в огородженій зоні безпеки, дивлячись у небо в очікуванні прибуття президента. Конструкція дамби Багліхар створила чудове видовище. Єдине, що хоч трохи наближалося до нього за розміром і розмахом, це величезна дамба Гувера в Неваді. Тоді, як і зараз, будівництво йшло по суті в пустелі; пустеля для Гувера, сільська незаселена земля для Багліхара. Якби бетон, який тут використовувався, був хоча б вдвічі меншим, ніж був там, Міддлтон не бачив, як будь-яка вибухівка, окрім ядерного різновиду, включно з термобаричними, могла б знищити об’єкт. Це також не могло призвести до такого роду побічної шкоди, яка могла б досягнути місця, де виступатиме президент: по суті, розлогий природний амфітеатр, побудований з приголомшливими, зручними для туристів краєвидами на річку Ченаб, її величезна сила, яку зараз використовує мільйон тонн бетону та сталі.
  Що саме мав на увазі Деврас Сікарі в своєму електронному листі Балану?
  Ви пам'ятаєте, що я планував для «Села». Це має статися найближчим часом, перш ніж ми зможемо рухатися далі.
  Дивлячись на це, він подумав: «Не дивно, що Пакистан висловив такий рішучий протест Іригаційній службі ООН, оскільки велика частина сільського господарства країни опинилася під загрозою, особливо якщо сезон виявиться посушливішим, ніж зазвичай». З одного боку Пакистану до іншого люди можуть голодувати, що є ідеальним приводом для удару у відповідь. Міддлтон не міг не запитувати, чи це був план із самого початку.
  «Мені потрібно дещо побачити, товаришу», — сказав Чернаєв раптово біля Міддлтона, простягаючи свій BlackBerry. «Чоловіка на фото звуть Умер, відомий соратник Сікарі та Арчера, який допоміг їм отримати вибухівку. Розвіддані генерала Занга вказують на те, що він спровокує вибух».
  «Це не має сенсу».
  "Що?"
  «Навіщо проходити через усі ці труднощі, щоб підірвати вибухівку всередині дамби, яку вони не можуть ефективно зруйнувати?»
  Чернаєв знизав плечима. «Демонстрація сили, можливо, влади як передвісник чогось набагато гіршого».
  «Ні, мова йшла про вбивство держсекретаря з самого початку. Тепер це президент. Ось з чим ми стикаємося».
  «Коли мої люди знайдуть людей Арчера, мине деякий час, перш ніж нам знову доведеться з ним зіткнутися. І якщо нам пощастить знайти самого хлопчика. . . »
  Міддлтон обернувся, дивлячись на величезний натовп, що розтягнувся на тисячі людей і пульсував у природному амфітеатрі, з якого президент Сполучених Штатів охрестить відкриття дамби з безпрецедентною пишністю та обставинами.
  «Чому пощастило?»
  Чернаєв знову знизав плечима. «Дуже великий натовп, товаришу. Але мої люди хороші і знають, на що звернути увагу».
  «Люди BlueWatch?»
  « Так . І, повірте мені, полковнику, їх навчили такій роботі».
  «Що це за робота?»
  «Припинення зблизька».
  «Як стріляти радіоактивною дробиною в ногу перебіжчика?»
  Чернаєв посміхнувся, підморгнув. — Звідки вам, товаришу, така думка в голову?
  Їхні очі перемістилися в небо, одночасно насторожені віддаленим гукаючим звуком вертольота. Міддлтон відчув напругу росіян, навіть коли його власний хребет випростався.
  Президент приїжджав.
  
  «Я не зможу наблизити вас набагато ближче, ніж це».
  «Це нормально», — сказав Тесла водієві. «Ми впораємося».
  Водій поглянув на шкутильгаючого Чарлі в дзеркало заднього виду і продовжив: «Але є VIP -секція, набагато, набагато ближче до офіційної церемонії. Можливо, у вас є якісь пресові чи політичні повноваження. . . »
  «Насправді так, — збрехав Тесла. І передав йому 50 доларів.
  Він сяяв. «Тоді я докладу всіх зусиль, щоб доставити вас туди».
  Водій повернув праворуч, поїхав ізольованою ділянкою поспішно вирівняної дороги до паркану безпеки, який обслуговував тріо індійських спецназівців. Вони дали кабіні сигнал зупинитися, один об’їхав з боку водія, а двоє інших трималися на своїх місцях перед капотом автомобіля.
  Тесла повернулася до Чарлі, готова сказати кілька заспокійливих слів, коли раптовий спалах руху повернув її увагу на переднє сидіння. Руки водія раптово знялися з керма, обидва стискали пістолети з глушниками. Перш ніж вона встигла відреагувати, він виштовхнув їх у вікно та відкрив вогонь по охоронцю, що наближався, і двом, що стояли в передній частині автомобіля.
  Ракурс пострілів мав бути неможливим. Якщо це не практикувалося. Поруч нікого не було, щоб побачити їхні вбивства.
  Тесла задихнувся. Її першим інстинктом було захистити Чарлі. Без зброї, вона мало що могла зробити.
  Потім краєм ока вона побачила іншого чоловіка, який вислизнув із кущів, де, очевидно, чекав. Одягнений у місцевий одяг, з довгою бородою, він швидко підійшов до вікна водія. Він заговорив на хінді з водієм, потім звернувся до жінок.
  «Прошу вас піти зі мною. Зараз». Він сказав ще щось, але його слова зникли, коли президентський гелікоптер, оточений парою артилерійських кораблів, злетів над головою.
  
  Стільниковий телефон Арчера подав звуковий сигнал, сигналізуючи про вхідне повідомлення, і він підняв його вгору, захищаючи від сонця, щоб прочитати повідомлення Умера:
  НА МІСЦІ. ВСЕ ГОТОВО.
  Арчер знову клацнув темним екраном телефону, не відповідаючи; не було потреби. Він спостерігав, як гелікоптер президента сідає на надійну, імпровізовану посадкову площадку, яку було споруджено для його розміщення під час церемонії відкриття. Гарматні кораблі захисно ширяли над головою, їхній гвинт збивав бруд і сміття у вируючу хмару.
  Якби день був надто вітряним, щоб вертоліт міг приземлитися, міркував він, усі його плани могли б бути марними. Навіть долі посміхалися йому. Він відчував поруч присутність батька, також схвальний, розуміючи необхідність власної смерті для досягнення великої долі.
  
  Міддлтон слухав, як індійський міністр кабінету міністрів сказав після свого вступного слова: «Пані та панове, мені дуже приємно в цей радісний і знаменний день представити президента Сполучених Штатів!»
  Міддлтон не спостерігав, як президент піднявся на сцену під бурхливі вигуки та аплодисменти зібраних людей. Натомість він стояв поруч із Чернаєвим, очима перебираючи натовп, шукаючи Умера чи будь-кого з людей Арчера, якщо на те пішло. Величезне море людства нічого не здавало. Коли президент почав зачитувати свої підготовлені зауваження щодо відкриття дамби, Міддлтон продовжив свій поступовий рух крізь натовп, нахиляючись до забитої мотузками зони, призначеної для прес-корпусу. Камери спалахували та дзижчали, деякі розміром не менше долоні, записуючи кожне слово та жест президента.
  Як би я це зробив?
  Міддлтон спробував поставити себе на місце Арчера. Термобарична вибухівка, яку йому вдалося роздобути, ніколи не мала на меті підірвати саму дамбу — це було очевидно. Що не було очевидним, що це залишило? Саму сцену та майданчик амфітеатру ретельно перевіряли на всі види вибухівки, але безрезультатно. Що означало. . . Що означало. . .
  Вибухівки тут ніколи не було. І це могло лише означати, що Арчер склав план залучити їх іншими способами після початку промов.
  «Цього дня я стою перед вами як представник найвірнішого та головного союзника Індії, готового вітати нову епоху енергетичної незалежності, яка настала на вашому порозі. . . »
  Міддлтон подивився на вертольоти, які зайняли позиції надто високо в небі, щоб у разі вибуху зробити їх небезпечними для президента. Так що це залишило?
  П’ятдесят чоловік, подумав він, якби я мав п’ятдесят чоловік, як би я їх використав? Вставити термобаричну вибухівку в жилети терористів-смертників було б можливо, якби кожен, хто ввійшов, не мав проходити через портативні детектори. Так що це залишило?
  П'ятдесят чоловіків. . .
  «Нічого», — доповів Чернаєв, отримавши черговий звіт через свій майже непомітний навушник.
  «Десятки тисяч жителів Індії тепер отримають світло та енергію без шкоди для навколишнього середовища та подальшого витрачання ресурсів. Відкриття цієї дамби є прикладом того, чого можуть досягти новітні вітрові, водні та сонячні технології. . . »
  «Ми ніколи не повинні були допустити, щоб це продовжувалося», — різко сказав Міддлтон Чернаєву, коли їх раптово штовхали, коли натовп відреагував на ще одну потужну репліку президента.
  «Який у нас був вибір?» Чернаєв кинув йому виклик. «Хто б нас слухав? Ми знайдемо цього Умера. Ми зупинимо це».
  «Краще нам», — сказав Міддлтон.
  
  Умер пробрався до натовпу, повільно ковзаючи, не збираючись робити нічого, що могло б його помітити. Йому не потрібно підходити так близько, щоб викликати вибух, але він пообіцяв своїм людям, що приєднається до них у їхній славетній місії та першим привітає їх, коли вони досягнуть небес. Це не було важкою жертвою; після сьогоднішнього дня ніщо, що він коли-небудь робив, не могло зрівнятися з тим служінням, яке він виконував. Йому потрібно було розділити цю славу, бути прославленим як героєм, навіть якщо це було обмежено крихітними колами, які знали його роль.
  Його люди поділяли його амбіції та мужність, і кожен з них знав, що народжений для цього дня. Кожен увійшов у це з широко відкритими очима, готовими віддатися служінню Всевишньому. Умер почувався напрочуд спокійно, усвідомлюючи в божественну мить, що він господар долі, якою керує крихітний детонатор у його кишені. Поверніть перемикач, натисніть кнопку, і світ зміниться назавжди за одну наносекунду.
  Умер молився, щоб він міг побачити наслідки зі свого місця на небесах.
  
  « Давайте не дозволимо залишитися в полоні пережитків минулого. Давайте приймемо майбутнє, не боячись ускладнень, які приходять із сміливістю та яскравим простором, який надає новий напрямок. Час страху та сумнівів минув. . . »
  «Тобі це ніколи не зійде з рук», — слабко сказав Арчеру Тесла.
  З приватної кабінки у VIP-зоні Арчер, здавалося, почувався досить упевненим, що може піти з рук, що завгодно.
  «Мій батько хотів би, щоб Міддлтон помер тут», — сказав він. «Але я віддаю перевагу, щоб він дивився, як я вбиваю його дочку. Краще, щоб він жив у злиднях».
  «Він буде полювати на тебе аж до краю землі».
  Губи Арчера заграли в посмішці, явно незнайомій із цим жестом. «Якщо він виживе, це малоймовірно. А якщо так, то нехай прийде за мною. Нехай його особиста ненависть поглине його невдалу місію. І незабаром після сьогоднішнього дня ця земля стане зовсім іншим місцем».
  Тесла коротко подумав. — Це правда, що ти вбив свого батька?
  Арчер напружився, не відповівши.
  «Я сприйму це як «так». Дехто назвав би це остаточною зрадою».
  «Вік його зрадив», — вистрілив у неї Арчер. «Слабкість зрадила його. Він надто довго грав у гру».
  «Це для вас таке?»
  «Як це було з моїм батьком. Але він більше не піклувався про перемогу».
  «Ви щойно відповіли на моє запитання», — сказав Тесла. «Це весь час був ваш план. Це був твій план, і він відмовився його виконувати. Він передумав, тому ви його вбили».
  Арчер не став заперечувати це. «Ми почали дивитися на світ по-іншому».
  
  Міддлтон, звисаючи на шиї, наближався до величезної маси людей, коли побачив чоловіка, що стояв осторонь. На перший погляд, він взагалі не звернув би на нього уваги, хіба що його очі були закриті, наче він спав. Або молитися. Другий погляд викликав спалах впізнання на картині, яку показав йому Чернаєв:
  Умер!
  Міддлтон ледве сформував цю думку, як один із репортерів, що втиснувся в ряди для преси, прорвався до проходу, його обличчя було вкрите потом. Міддлтон спостерігав, як він зриває ремінь камери зі своєї шиї та відкидає його вбік, а співробітники служби безпеки підійшли до нього.
  Міддлтон повернувся до Умера. Його очі різко розплющилися, а рука копалася в кишені.
  Тієї миті все стало зрозуміло. Півсотні солдатів, термобарична вибухівка, викинута камера. . .
  Люди Арчера були переодягнені журналістами , вибухівка була закладена в їхні Nikon, Canon і відеокамери.
  Обладнання було перероблено, щоб включити свинцевий екран, що зробило вибухівку майже невидимою для пристроїв виявлення. Додайте до цього той факт, що термобарики були настільки новими, що їх підпис, можливо, ще не ідентифіковано та не закодовано.
  Міддлтон попрямував до Умера, шкодуючи, що вони з Чернаєвим не розлучилися.
  «У мене він», — тихо сказав він у крихітний портативний мікрофон, який йому надав росіянин. «Натовп спереду, на південний схід».
  Міддлтон побачив, як Умер обхопив руками крихітний довгастий детонатор і підняв їх у позу для молитви. Він знову заплющив очі. Він почав йти до Беретти, яку поставив Чернаєв, але не наважився ризикнути стріляти. Навіть убивчий постріл у мозок може спричинити спазм, більш ніж достатній для активації детонатора. Міддлтон мав би виграти цю битву впритул.
  
  Переполох у прес-службі відвернув погляд Арчера від двох його полонених. Гарольд Міддлтон пробивався до проходу.
  — Ні, — прохрипів Арчер. А потім його голос розчинився в гортанному вереску розпещеної дитини. "Немає!"
  З цими словами він завдав Теслі сліпучого удару по горлу, який розтрощив би їй трахею, якби вона не обернулася в останню мить. Удар припав натомість у бік, все ще розминаючи хрящ і кинувши її на мить, задихаючись, на коліна.
  Задихаючись, Тесла побачив, як Арчер штовхнув Чарлі вперед і потягнув її вниз, до натовпу.
  
  Скориставшись рішучою зосередженістю Умера, Міддлтон врізався в нього збоку, витягнувши руку вперед, щоб відкинути всі пальці, які міг знайти. Умер ринув від болю, розлючені очі побачили Міддлтона, ніби раптово прокинувшись від прекрасного сну. Метушня розлила тих, хто зіткнувся ближче до фронту, у падіння, схоже на доміно, що призвело до того, що співробітники Секретної служби увірвалися на сцену та замкнули президента в захисний, рухомий міхур.
  Хаос.
  Це слово запам’яталося Міддлтону, коли воно вирувало навколо нього. Він ударив ліктем по обличчю Умера, розтрощивши йому ніс і розчавивши передні зуби. Він почув, як щось стукає по бетону, і зрозумів, що це міг бути лише детонатор, коли Умер упав, щоб намацати його. Міддлтон приєднався до нього серед стукаючих ніг, що рухалися в усіх напрямках одночасно. Якби хтось із них натиснув на кнопку детонатора. . .
  На сцені він побачив Секретну службу, яка саме зараз починала везти президента в безпечне місце, ще скільки-небудь довгих-довгих секунд, перш ніж він опинився поза зоною дії вибуху, який могли б спричинити 50 окремих термобаричних вибухів. Міддлтон відчув, як коліно вдарило його по черепу, нога вдарила його по ребрах завдяки натовпу, що втік. Він продовжував навпомацки шукати втрачений детонатор, боячись пошкодувати руку, яка знадобилася б, щоб натягнути пістолет на Умера. Він побачив, як він лапає по землі крізь море хвилястих ніг і відчайдушних тікачів.
  Міддлтон помітив детонатор, його чорний кожух тепер тріснув, простягнув до нього руку, але його пальці наступили на нього, коли інша нога відштовхнула пристрій від нього. Воно підскочило один раз і помчало прямо до Умера, який шмагав його рукою.
  Пальці на правій руці пульсували й марні, Міддлтон вихопив пістолет лівою й вистрілив одним рухом. Куля потрапила Умеру в щоку, відірвавши йому здоровенну частину обличчя. Він упав на детонатор, захищаючи його від наступаючих ніг настільки довго, що Міддлтон міг відчайдушно зімкнутися на четвереньках і смикнути його з-під свого тіла.
  Піднятися на ноги виявилося важким, майже неможливим завданням, оскільки він обома руками тримався за детонатор, щоб захистити його. Його погляд упав на неможливе видовище, викликане, безумовно, різкими ударами по голові: видіння його дочки Чарлі.
  Але потім туман розвіявся, показавши Арчера, який приставив пістолет до голови Чарлі.
  "Дай це мені!" — заревів Арчер, виглядаючи напрочуд молодим і відчайдушним. «Віддай це мені, або вона помре!»
  
  
  16
  ДЖЕЙМС ФЕЛАН
  стріля вибухнула й покрила обличчя Чарлі кров’ю. Снаряд великого калібру вихопив його пістолет.
  Він потягнув Чарлі з собою на землю і зник з поля зору Міддлтона. Навколо них кинувся натовп, тисячі людей у тисняві намагалися вийти з амфітеатру.
  Міддлтон згорбився й зігнув коліна, щоб опустити центр ваги, його штовхали, коли він йшов проти течії, долаючи туди, де вони впали — нічого. Кров на землі, пістолет Арчера в шматках, жодного сліду.
  Міддлтон зробив кар'єру, допомагаючи іншим. Він ніколи нічого не просив натомість. Зараз, коли наляканий натовп обтікав його, він бажав іншого.
  
  Конні Карсон і Вікі Чанг сиділи у вантажному відділенні літака MV-22B Osprey з похилим гвинтом, американські морські піхотинці довкола них, дивлячись обличчям, штурмові гвинтівки M4 напоготові. Вони злетіли вертикально, як гелікоптер, стиль польоту змінився на стиль літака, коли два масивні двигуни рушили вперед для горизонтального польоту, і вони сильно й швидко летіли на північ.
  Затиснутий між морським піхотинцем, утричі більшим за нього, і Карсоном, Чанг так міцно обняв свій рюкзак, що здавалося, він хотів заповзти туди, щоб уникнути неймовірного шуму в салоні, коли два інших Osprey летіли в щільному строю.
  Він тримався, але не більше — Чанг вирвав у сумку, яку йому дав начальник екіпажу. Карсон поплескав його по спині.
  «Ти . . . посміхається?»
  «Минув деякий час з тих пір, як я робила infil з морськими піхотинцями», - сказала вона, зовнішність вболівальника маскувала колишнього дверцята з армією США. Вона не стільки сприймала ситуацію, як качка до води, скільки відчувала щастя, як свиня, яка валялася в бруді. Вона почухала скловолоконний гіпс на руці. «Це не зовсім схоже на комп’ютерну гру, чи не так?»
  Здавалося, що його зуби вискакують із гнізд. Коли морський піхотинець, який сидів поруч, вставив коробку з патронами в його M249 SAW і вставив патрон у патронник, Чанг похитав головою.
  
  Чернаєв назвав його ім'я по рації.
  Міддлтон озирнувся навколо, піднявся й спробував зазирнути поверх голови, і його ледь не повалили — там, за пулом для преси, зібрання все ще трималося в огородженій зоні внизу та поза полем зору президента, поки POTUS евакуювали а цивільне населення масово виселялося. Навіть не вся кількість присутніх співробітників служби безпеки змогла контролювати цей натовп, який рухався як одне ціле.
  "Там!"
  Міддлтон прослідкував за витягнутою рукою Чернаєва і показав пальцем:
  Арчер тягне Чарлі назад до підвищеної VIP-зони, позаду нього шумить вертоліт.
  
  «Дві хвилини!» — закричав командир морської піхоти. «Маски!»
  Усі морські піхотинці одягли протигази.
  Карсон подивився на Чанга, на його обличчі була суміш побоювань і чистого страху. Буквально двадцять хвилин тому їх зупинили на головному контрольно-пропускному пункті за десять кілометрів на південь від дамби, і їй вдалося вмовити індійських військових вартових дозволити їй поговорити з полковником морської піхоти США, чоловіком, який тепер стояв і дивився вперед. плечі пілотів.
  «Вікі, ми вже в зоні дії?» — запитав Карсон.
  Чанг похитав головою, набув нового відтінку нудоти, проковтнув блювоту, яка піднялася до горла. Вона обняла його за плечі. Рятуючи не лише свого президента, а й цей регіон від потенційної ядерної війни. . . Так, тобі це підійде.
  Секретна служба мала президента за високою стіною з куленепробивного скла, яка розгорталася щоразу, коли головнокомандувач виголошував публічну промову. Охорона, усі з табельною зброєю на руках, оглядали натовп, деякі дивилися вгору на звук Marine One, великого Sikorsky VH-3D Sea King, який швидко наближався до зони посадки.
  
  Міддлтон щосили біг, прокладаючи шлях через усіх, хто траплявся йому на шляху. Якби не спалах у колінах, він міг би повернутися на 35 років назад і стати гравцем у Вест-Пойнті. Розрив у натовпі, ще один постріл позаду, він не здригнувся, шукаючи очима, втягуючи повітря.
  Там. Мертво попереду.
  Біля того місця, де основа дамби стикалася зі сходами, що вели до підвищеної платформи VIP, Арчер повернувся до нього обличчям. Рука міцно обіймає Чарлі за талію, закривавлений обрубок долоні спереду, а його друга рука не видно за її спиною. Може бути пістолет, може бути ніж.
  Міддлтон подивився на дочку. Усі думки про біжучий натовп покинули його голову. Бомби теж. Він був ніби в оці шторму, навіть звук гелікоптера в цю мить замовк. Люди з криками бігли навколо них, коли він стояв на місці й дивився на неї. Очі Чарлі благали його. Це була не її боротьба. Його робота знову поставила її під загрозу. У жодному разі.
  Хлопець, один із операторів BlueWatch Чернаєва, витягнув пістолет і йшов на нього — голова відкинулася назад, і він упав на землю. Секретна служба або морський стрілець. Міддлтон майже пошкодував, що кинув Беретту, але він інстинктивно засунув її за пояс, коли стояв. Сподіваємось, це не буде зафіксовано та сприйнято як загроза.
  «Контролер, Міддлтон, або вона помре».
  Чарлі закричав, коли Арчер штовхнув їй щось у спину.
  Вони були за десять ярдів. Міддлтон скоротив розрив до п'яти. Зупинився. Тримає контролер у правій руці, видимий для Арчера.
  "Ти хочеш це?"
  «Це закінчується тут, ти це знаєш».
  «Можливо, для мене і вас», — відповів Міддлтон. «Для неї це не закінчиться».
  — Можливо, ні — для неї. Арчер кивнув головою через плече. «А як щодо твоєї іншої суки?»
  Міддлтон слідував за тим, куди показав Арчер. На вершині сходів, що вели до VIP-зони, Тесла важко дихала, яскраво-червоний потік витікав з куточка її рота, її обличчя було зануреним і втомленим. Її розтоптав натовп.
  «Відпусти їх обох, Арчере», — сказав Міддлтон, повертаючись назад. «Єдина угода, яку ви отримаєте. Ти думаєш, що зможеш наблизитися до мене і не потрапити під удар снайпера, дерзай».
  
  Шістдесят морських піхотинців у повній бойовій формі бігли двома рядами, прокладаючи шлях крізь середину масового відтоку.
  Чанг тримав руку за пояс Карсона, як було наказано, і він не став сперечатися чи запитувати, коли вона відійшла від потоку морських піхотинців і побігла сходами до VIP-зони ліворуч від них.
  
  — Це єдиний спосіб закінчитися, Арчер. Ви відпустили мою дочку і мого колегу. Ви даєте їм час піти».
  Арчер майже посміхнувся. Чарлі здригнувся, змінивши хватку, і його тепла кров затекла їй по шиї.
  «Детонатор на землі, і я дозволив їм працювати протягом тридцяти секунд», — сказав Арчер. «Позаду мене є вільний шлях до зони обслуговування дамби. Вони будуть врятовані від вибуху».
  Міддлтон знав, що в нього не було іншого вибору, як піти, хоча очі Чарлі казали «ні».
  «Двадцять п'ять секунд».
  Він сканував праворуч — один морський піхотинець заходив на берег. Він подумав про Леспасса та Везербі, двох полеглих товаришів. Він подумав про матір Чарлі. Він думав про всіх тих, хто пішов занадто рано, кого забрали жадібні люди. Саме цьому він створив волонтерів, щоб запобігти цьому.
  «Двадцять. Залиште довше, і вони не встигнуть».
  Міддлтон знову озирнувся — помітив знайоме обличчя: за ним йшов Чернаєв.
  «Добре», — сказав Міддлтон. Він простяг руку й поклав дистанційний детонатор на землю, за кілька кроків від Арчера. Він відпустив Чарлі, підштовхнувши її до Тесли, яка щосили намагалася поспішити вниз сходами.
  «Біжи!» — крикнув на них Міддлтон. «Біжи!»
  Тесла схопив Чарлі за руку. З усієї сили, що залишилася, вона відтягнула її, потягла бігом до безпечного залізобетону дамби.
  
  Натовп прорвав шлагбаум і лінію безпеки біля місця посадки Marine One. Кілька тисяч людей все ще штовхалися, щоб втекти з амфітеатру, сотні з них йшли цим новим маршрутом.
  Секретні служби були змушені тримати президента за екраном із куленепробивного скла, приблизно за двісті ярдів від місця їхньої зараз зайнятої евакуації. Marine One залишився на станції, зависаючи прямо над LZ. Всі вони одягнули протигази, навіть президент і його охорона.
  
  Арчер присів на землю, показав, що має маленький пістолет, і взяв у ту ж руку пульт, весь час проводячи понівеченою рукою груди. Подивилася на маленьку пластикову коробку. посміхнувся. Зміст. Відкинув кришку вимикача. Він згадав те місце, про яке розповідав йому батько, невелике містечко породистих пастухів кіз у Кашмірі, звідки родом Пашміна. Кажуть, що караван Олександра пройшов тут майже дві з половиною тисячі років тому, і люди, які там живуть, досі мають докази цього, вони мають коричневе волосся, рум’яні щоки та блакитні очі. З дитинства він прагнув це побачити — можливо, смерть приведе його туди. Страждання має свою радісну сторону, відчай має свою лагідність, а смерть має сенс. Кожна смерть.
  
  Зависаючи над натовпом, бічні двері Marine One відчинилися, агент висунувся, випустив три снаряди CS прямо внизу в LZ. 40-міліметровим гранатам із пускової установки M32 знадобилося менше півсекунди, щоб влучити в землю на п’ятдесят ярдів нижче. Сльозогінний газ подіяв миттєво.
  
  "Немає!" — крикнув Чернаєв крізь ширму людей, що бігли.
  Арчер натиснув на детонатор.
  Міддлтон заплющив очі. Він подумав про Чарлі.
  Нічого не сталося.
  Міддлтон відкрив очі. Арчер недовірливо подивився на пульт. Він засунув пістолет за пояс, знову натиснув кнопку. нічого Знову.
  Знову.
  — Гарна спроба, Арчере, — сказав Карсон.
  Вона спустилася сходами разом із Чангом, який підняв трубку POLENA, під’єднану до його рюкзака.
  «Він заглушив сигнал», — сказав Міддлтон. Він побачив Конні Карсон і Чанга в кущах поблизу, які сигналили йому, що можна віддати пульт дистанційного керування. Рятуючи його від дуже складного рішення: дочка чи президент.
  Чанг кивнув, виглядав виснаженим і відчув полегшення, наче він міг знепритомніти від закінчення адреналіну. Незважаючи на всі його наукові ступені та знання мови, які допомагали волонтерам, не виходячи за робочим столом у округу Колумбія, він ніколи не був таким бажаним у цій галузі, як цей стрункий статурний американець тайваньського походження до нього.
  «Спочатку я подумав, що вони, можливо, використовують пристрій для відкривання дверей гаража, але потім я зрозумів, що Секретна служба повинна бути мудрою щодо таких речей, враховуючи всі саморобні вибухові пристрої та таке інше в Іраку», — сказав він, піднімаючи слухавку. Він втішався технічною мовою. «Тож я загородив усі частоти, щойно морські піхотинці висадили нас».
  Міддлтон усміхнувся, подивився на Арчера, який зараз підводився, тримаючи пістолет за поясом і радіодетонатор у руці. Його очі бігали навколо, потім він ніби розслабився.
  «Гарна робота, Вікі».
  «Без проблем, шефе», — відповів Чанг. Він подивився на метушню морського піхотинця Один, що ширив над землею, міхур охорони, який захищав президента. «Чорт, — сказав він, — це справді президент... . .
  «І для протоколу, — додав Чанг, — важкої води не було. Мідний браслет стосувався організації».
  «Так», — сказав Міддлтон. «Я теж це зрозумів».
  Він побачив, що наближається Чернаєв, а з ним пара його охоронців. Здавалося, все-таки це було перемогою.
  «Зламав Bicchu, цю пошукову систему?» Чанг сказав. «І ви ніколи не здогадаєтеся, кому він належить… Гей!»
  Міддлтон обернувся. Він побачив Вікі Чанга на землі, який потирав щелепу.
  Чернаєв забрав у нього глушилку рюкзака. Підійшов до Арчера, клацаючи перемикачами на трубці.
  «Належить одній із моїх корпорацій», — сказав Чернаєв. Він кинув глушник біля ніг Арчера й забрав у нього детонатор. Коли дюжина озброєних до зубів співробітників служби безпеки BlueWatch вийшли на територію, він подивився на молодшого чоловіка. «Це має працювати зараз. Майже час...”
  «І я побачу ваші руки, будь ласка, полковнику Міддлтон».
  
  ПОТУСА проводили до його гелікоптера. Біг на сто п'ятдесят ярдів. Зараз морські піхотинці були на LZ, це була стіна з 100-відсотково чистої американської мускулатури, яка тримала натовп подалі від приземленої зони. Бойові кораблі теж були близько, їхній потужний звук додавав повідомлення тим, хто внизу: це не вихід. Прес-корпус тримав свої камери на LZ, чекаючи, коли знімок президента в протигазі стане головним заголовком інформаційних служб.
  
  Світ Міддлтон закрутився.
  Чернаєв.
  Він би це влаштував. Він побудував цю дамбу, щоб залучити американського чиновника. Він все влаштував. . .
  Він збрехав про комюніке Державного департаменту — і, звичайно, ніколи не надсилав листа Чарлі. І посилання на Тампу на комп’ютері Балана — це була не одна з компаній Девраса Сікарі, а Чернаєва. Сікарі, ймовірно, хвилювався, що це означає, і збирався послати Балана чи когось туди, щоб перевірити це.
  І Чернаєв винен у смерті свого дорогого друга і колеги Леспасса.
  «Спочатку я збирався задушити Пакистан, щоб він став більш покірним тому, що я міг їм надати», — сказав він, переводячи очі з Міддлтона на сцену, де деталі президента рухаються крізь густий дим CS. «Боюсь, я не такий терплячий».
  «Ми знали, що деякі з ваших волонтерів доберуться сюди», — сказав Арчер. «Насправді ми завжди збиралися мати тебе тут, Гарольде, живим чи мертвим».
  "Ой?" Міддлтон відчув, як Конні притиснулася до нього. Він переконався, що тримав руки вперед, щоб побачити Чернаєва, який мав на них спрямований пістолет із глушником, схований під курткою.
  «Було зрозуміло, що ти прийдеш до мене». – сказав Чернаєв. Він показав Арчеру, щоб він побачив, що президент майже в зоні вбивства. Сльозогінний газ розсіювався, дув на південь, переслідуючи натовп, що евакуювався.
  «Навіть мертвий, яким ви незабаром станете, ви служите меті. Сьогоднішні події перекроять не тільки цю сферу, вони стануть останнім цвяхом у труну для вашої маленької групи. Пакистан, як його знає світ, закінчиться. Афганістан також, Кашмір, деякі Індії. Карти, складені старими колоніальними майстрами, будуть знову перемальовані. Це початок кінця — і для ваших волонтерів, це виграє нам час, потрібний для нарощування».
  «МКС і ООН займатимуться цим».
  «Я так не думаю», - сказав Чернаєв з усмішкою на обличчі. «Ми вбиваємо вас, добровольці, і прийде більше — краще організовані, з більшими ресурсами. Я розумію це. Але ми причетні вас до цього, і ваша організація буде так само мертва, як і ви».
  
  Міддлтон подивився на президента, на сотню ярдів від Marine One, яка мала потрапити в поле зору зібраної преси, єдиної групи тут, хто, здавалося, насолоджувався тим, що відбувається навколо.
  «Мої люди, — сказав Арчер, — усі п’ятдесят із них зараз скеровують свої камери на вашого президента. За їхніми лінзами мідні диски».
  Вони були б увігнутими, товщиною до дюйма. Кумулятивні заряди, призначені для пробиття бронетехніки, як в Іраку та Афганістані. Міддлтон знав про них усе, він бачив, на що вони здатні. Це буде як п’ятдесят диверсійних танкових снарядів: нічого не залишиться. нічого Кумулятивні заряди вбивають за допомогою кінетичної енергії, такої неймовірної сили, яка перетворюється на тепло, вибухаючи та розплавляючи все і вся. Гра завершена.
  Чернаєв підняв рукав, відкривши над годинником тонкий мідний браслет, трохи інший, ніж той, який Міддлтон бачив на зап’ясті Балана. «Цей браслет? Ніщо інше, як фрагменти процесу, зроблені в складні подарунки, які з гордістю носять ті, хто бере участь».
  «Чернаєв, подумай про це», — сказав Міддлтон. «Це почне війну. . . .”
  Він рішуче похитав головою. Взяв дистанційний детонатор у Арчера. Великий палець над кнопкою.
  «Цьому регіону знадобиться багато миротворців — зараз я маю пропозицію до ООН щодо переїзду ста тисяч моїх підрядників BlueWatch, щоб заповнити прогалину в безпеці. Звідки б вони ще взялися? США? Я так не думаю».
  Сто тисяч — це була велика армія в книгах будь-якої нації. Міддлтон не міг собі уявити, що росіянин має стільки бутс. Але він мав гроші.
  Тоді він зрозумів. «Китай», — сказала Міддлтон. «Зрештою, це все про Китай, правда?» Його тактика зволікання була відтінкована щирим інтересом. Таємне політичне керівництво Китаю, Те-Ву, мабуть, стояло за навчанням цих трьох чоловіків. «Це для того, щоб Китай міг увійти в Кашмір?»
  «Вони вже керують частиною цього, і, безсумнівно, їм потрібна житлова площа. І вода. Велика панда помирає від спраги».
  Китай робив тут те саме, що й із ситуацією в Тибеті, намагаючись обрати наступного Далай-ламу: ще в середині 90-х вони взяли дитину, Г’яінкайна Норбу. Зараз молодий чоловік, Китай вважає його наступним втіленням Панчен-лами, другою після Далай-лами посадою в ієрархії тибетського буддизму. Він допоможе вибрати реінкарнацію Далай-лами, і, враховуючи, що його виховали підкорятися Комуністичній партії Китаю, це, безсумнівно, призведе до створення пропекінської влади в Тибеті. Назвіть це страхуванням.
  Деврас Сікарі, батько Арчера, був частиною їхньої страховки для здобуття Кашміру і, можливо, навіть більшою мірою слідкував за тим, що тут мало статися.
  «А ці хлопці, які у вас там, ці бомбардувальники? А Умер? Санам?» — спитав Міддлтон.
  «Вони всі мали мету, як і ви».
  Довкола вешталися люди Чернаєва з BlueWatch. У Міддлтона не було жодного шансу завадити йому натиснути на детонатор — він не пройшов би більше двох кроків, а це було щонайменше дюжина.
  Арчер видихнув, похитнувшись від вогнепального поранення, і скрикнув: «Мій батько хотів, щоб ваше розслідування було з’ясовано. І він мав рацію. Для цього і для майбутнього ми не можемо мати нікого на нашому шляху. Нам було байдуже, прийдеш ти сюди мертвим чи живим, якщо ти будеш тут на крещендо».
  "Що?"
  «Смерть президента, який зараз наближається до зони вбивства».
  Вони перезирнулися — перший морський піхотинець заходив на посадку, ПОТУС був у своєму захисному міхурі з людей Секретної служби, на відстані шістдесяти секунд.
  Арчер сказав: «Чому б не дискредитувати волонтерів, поки ми досягнемо нашої мети?»
  Міддлтон розумів — він сам візьме на себе провину.
  Чернаєв сказав: «Прямо зараз ФБР проводить обшук у вашому будинку в окрузі Ферфакс. Вони знаходять там усілякі матеріали для виготовлення СВУ. Включаючи токарний верстат, який виготовляв увігнуті мідні диски, з яких вони є побічним продуктом».
  Мідний браслет на зап’ясті Чернаєва виблискував на сонці.
  «Чому складне різьблення? Хитрість, щоб отримати нас сюди? Змусити нас повірити в те, чого цього місця не було?»
  «Це більше як моє хобі», — сказав Чернаєв. Він підійшов до Міддлтона й передав йому маленьку російську матрьошку, яка містилася на його долоні. Це була міцна, найпотаємніша лялька.
  Він був пофарбований у відтінки білого та сірого, гладкий на дотик від прозорого лаку.
  
  Marine One приземлився, масивні ротори Sea King створили нову хвилю диму CS, який залишився в околицях. Люди президента вдаряються по гребінь LZ, сотні спалахів камер спрацьовують і освітлюють дим. Прес-корпорація кричала запитання, але захисна бульбашка не припиняла рухатися.
  
  Обличчя ляльки було порожнім.
  «Ким хочеш», — сказав Чернаєв, стоячи вище, тримаючи великий палець на вимикачі. «Там намальовані ваші найгірші страхи».
  Міддлтон чув саме про такий тип ляльки, навіть бачив фотографії у файлах МКС від слідчих російсько-афганської війни. Вони з'явилися на кількох місцях військових злочинів. Команда знищення ОСНАЗ КДБ видавала їх цінним цілям як маркер смерті. Місцеві жителі і навіть регулярна російська армія почали поширювати чутки, що це була група міфічних жінок-снайперів «Білі колготки». Нестримний. Безсовісний. Вони б гаротували вас уві сні, вони б стріляли в вас з відстані двох кілометрів, вони вивезли б всю вашу родину за допомогою саморобних вибухових пристроїв, що зробило б сучасний Ірак схожим на місце кам’яного віку. Файли ICC містили іншу назву для цього вбивці — і вони були переконані, що це була лише одна людина, призначена до Альфа-групи OSNAZ. Вони називали його «Творцем ляльок».
  Ім’я мені дали проти моєї волі, але це вже інша історія. Є ще стільки інших історій, і на всі їх буде час пізніше. . .
  «Я знаю, хто ти», — сказав Міддлтон.
  «Шкода. Ми могли б поговорити про це ще. Несвоєчасно."
  Краєм ока Міддлтон побачив постать, яка бігла крізь натовп, наближаючись до них. Хоч би хто, але було пізно. Рука Чернаєва піднімала дистанційний детонатор.
  «Аркадій, навіщо так?» — сказав йому Міддлтон, його голос здувся від неминучого. Під яким би ім’ям не був відомий цей чоловік — Лялькар, Скорпіон — одне було незмінним: його мистецтво було смертю, і він збирався намалювати свій шедевр.
  «Вибач, Гарольд. Це складно."
  
  
  17
  ДЖЕФФІ ДІВЕР
  Президент був ярдів за тридцять від LZ, пил, листя, гілки бігли від турбулентного сліду гелікоптера. Ротори також розганяли сльозогінний газ.
  Головнокомандувач мчав, як біг-бек, оточений фалангою товаришів по команді, до лінії воріт: безпека вертольота.
  Фальшиві репортери, піднявши зброю, підійшли ближче.
  Чернаєв був готовий до детонатора. За тридцять секунд він вистрілить.
  «Готуйся», — видихнув Арчер, його обличчя зблідло. Він важко піднявся на пагорб і мав хороший огляд зони посадки. Він помирав, але дожив би до кінця.
  Міддлтон пішов у бік росіянина, але двоє охоронців BlueWatch намалювали його своїми складними чорними автоматами. Він зупинився.
  «Двадцять секунд».
  Сцена там — вертоліт, президент, натовп, репортери, законні й фальшиві — була повним хаосом. Але ця територія, біля трибуни, була майже безлюдна. Свідків жахливої драми не було.
  — крикнув Міддлтон Чернаєву. — Не треба, Аркадію. Є тисяча причин, чому ви не можете цього зробити».
  Росіянин проігнорував його й глянув на Арчера.
  — Десять секунд, — видихнув поранений.
  Саме тоді втрутився інший голос. «Насправді не тисяча, але є кілька дуже хороших». З хмизу зірвався спітнілий, запорошений, але добре одягнений чоловік. Акцент був британський. Незадовго до того це був чоловік, який плив крізь натовп. «Я маю на увазі причини не натиснути цю кнопку».
  Чернаєв відступив, стрільці BlueWatch замахнулися рушницями на британця.
  «А-а-а, не поспішайте», — сказав чоловік. Він подивився в бік Чернаєва. — Ієн Баррет-Боун, — сказав він, ніби представляючись на коктейльній вечірці.
  "Хто ви, чорт забирай?" — запитав росіянин.
  Чоловік проігнорував запитання. «По-перше, моя команда останні півгодини все записувала. Ваші фотографії зберігаються на жорстких дисках у кількох дуже безпечних місцях. Ти натиснеш цей детонатор, і за тобою прийдуть одні з найкращих правоохоронних органів у світі. І вони вас знайдуть. Звичайно , якщо ви втечете. Чого ви, ймовірно, не зробите. Оскільки троє моїх снайперів зараз прицільно ведуть у вас приціл».
  Росіянин неспокійно озирнувся.
  «Ви їх не помітите. Вони набагато кращі ніж. . . — Його голос замовк, коли він презирливо поглянув на смугляву людину служби безпеки BlueWatch. Британець продовжив: «О, друга причина, чому ви не хочете натиснути кнопку і вбити президента? Це було б марною тратою часу. Через те, що він насправді не президент».
  « Що ?» Чоловік ахнув.
  «Ой, будь ласка, Аркадій. Подумай над цим. На американську зовнішню політику можна розраховувати на деякі монументальні помилки, але адміністрація навряд чи настільки дурна, щоб відправити свого виконавчого директора у відому зону загрози, як ця. Справжній президент у Вашингтоні. До речі, стежу за всім, що тут відбувається».
  «Двійник?» — прошепотіла Конні Карсон.
  «Саме так. Ми не були точно впевнені, що тут станеться, але я знав, що це стосується Скорпіона та якогось його партнера з Народної Республіки. Ми зібрали цю шараду, щоб вивести основні операції на відкрите місце».
  Арчер дивився на LZ. Зляканий, він лютував: «Щось не так. Морська піхота і секретна служба. . . Вони не йдуть. Вони націлені на людей Санама».
  Міддлтон поставив логічне запитання. «А хто такі «ми»?»
  Баррет-Боун сказав: «MI5, Відділ закордонних операцій. Ми працюємо з ЦРУ, американськими та британськими військовими». Він сказав собі в ошийник, і одразу з кущів вийшли два десятки чоловіків у серйозному бойовому спорядженні, націлених на Чернаєва та співробітників служби безпеки BlueWatch неподалік.
  Міддлтон упізнав уніформу та знаки розрізнення з крилатим кинджалом знаменитої британської спеціальної авіаційної служби, піхотного підрозділу, подібного до американських «Дельта» чи «Морських котиків». Серйозність їхньої місії свідчила про те, що двоє були озброєні кулеметами FN Minimi, а решта мали штурмові гвинтівки SA80 з «Uglies» — підвісними гранатометами.
  Готовий — ні, нетерплячий — серйозно запалити ворогів, якщо до цього дійде.
  «Тут є ще двісті інших, які оточують територію, і, чесно кажучи, я сумніваюся, що ваші хлопці з BlueWatch вважають, що їх зарплата варта того, щоб заплатити за наш SAS, чи не згодні?» Баррет-Боун насупився. «О, і для протоколу, я зобов’язаний повідомити вам, що ми тут з повного відома та дозволу генерал-лейтенанта Північного командування індійської армії в Удхумпарі та Індійського спеціального відділу. . . Це дипломатичний спосіб сказати: ваші люди випустять одну кулю з однієї зброї, ви всі зникнете, і це дуже неприємно».
  Чернаєв завагався. З червоним від злості обличчям він озирнувся. Тоді він нахилився вперед, поставив детонатор на землю і дав задній хід.
  За дві секунди солдати SAS одягли на нього наручники та вилучили зброю, телефон та особисті речі. Лише трохи довше Вікі Чанг дезактивував дистанційний детонатор.
  Тоді британські солдати роззброїли та одягли наручники на охоронців BlueWatch.
  Не надто ніжно, із задоволенням зауважив Міддлтон.
  Баррет-Боун знову заговорив йому в комір. «Капітане, детонатор під нашим контролем. Рухайтесь і арештовуйте моджахедів. Термобарики не можуть бути підірвані ними, але деякі можуть мати іншу зброю, і вони, безсумнівно, всі стріляють». Він зітхнув. «Фундаменталісти дуже втомливі».
  Прибув медик із команди Барретта-Боуна, і Міддлтон одразу вказав на Арчера. «Я хочу, щоб він був живим», — сказав він. «Зробіть усе можливе, щоб врятувати його».
  "Так, сер."
  Але перш ніж медик підійшов до нього, Арчер раптово сів, дивився невидючими очима на Міддлтона, а потім упав на спину. Він здригнувся один раз, а потім затих.
  Медик побіг уперед і схилився над чоловіком. Він торкнувся своєї шиї, а потім підвів очі, скривившись. «Втратив занадто багато крові, сер. Я боюся, що він пішов».
  
  Волонтери сиділи у великому робочому трейлері біля дамби. Чарлі був в окремому; її батько хотів мінімізувати травму, яку вона пережила. Усі витирали очі від залишків сльозогінного газу КС.
  Міддлтон розмовляла по телефону з Вашингтоном, Гаагою, Нью-Делі та Лондоном. Усе, що сказав їм Баррет-Боун, перевірилося. Заміщення президента, моніторинг, який проводили МІ-5, МІ-6, Ленглі та індійський спеціальний відділ.
  Чернаєва помістили в імпровізовану в’язницю — ще один трейлер, який охороняли війська індійського Північного командування. А Баррет-Боун щойно повідомив, що таємна оперативна група завершила надзвичайне перетворення генерала Занга. Можливо, Пекін був союзником з ним і Чернаєвим, але вони миттєво дистанціювалися від нього і направили дві третини своїх солдатів на кашмірський кордон якомога швидше.
  Незважаючи на порятунок, Тесла був роздратований на Баррет-Боун: «Ти заховав на нас трекер, чи не так? У Парижі."
  «Звичайно, знав. На тобі, власне. Я не був упевнений, що пані Міддлтон піде на поїздку — якою б вона не була».
  «Але ви намагалися нас убити!»
  «Подумай, люба».
  «Я попереджав вас про «люв».»
  «Вибачте. Але, очевидно, я не збирався тебе вбивати. Я стежив за тобою. Було б незручно, якби вас схопили або вбили».
  — Незручно, — пробурмотіла вона.
  «І мені потрібно було зв’язатися з Гарольдом тут. Ми спробували все, але він пропав».
  «Ти міг сказати щось про те, ким ти був».
  «Як я міг це зробити? Якби вас схопили, я не знав, скільки б ви розповіли. Я знаю, що волонтери не йдуть на інтенсивні допити, але багато людей це роблять, знаєте».
  На це чомусь Нора Тесла замовкла, уникаючи погляду Міддлтона.
  Тоді Міддлтон криво сказав британському агенту: «І вам також потрібно було використовувати нас для отримання інформації».
  Знаюча усмішка. «Очевидно, полковнику. Це спосіб гри, чи не так? Тут багато чого поставлено на карту. Я переслідую Скорпіона вже кілька років під прикриттям. Представляючи себе людиною, яка цікавиться Сікарі, бізнесменом, рушієм. Але свинці висохли. . . Це дивно, враховуючи всю цю галас про воду. Ми чули балачки про дивного репортера Крейна, що він мав якісь сліди. Ми включили його в гру і доставили в передмістя Парижа. Ми намагалися змусити його подумати, що хтось із нас був Скорпіоном — той, хто їхав, був начальником станції в Парижі. Він навіть носив мідний браслет, який я купив у Селфрідж. Мені здається, Крейн на це не потрапив. Але він прислухався до нашої пропозиції піти до вашої квартири, Міддлтон.
  «Ви використали його як приманку», — різко сказав Тесла.
  Британський агент подивився на неї так, наче вона вигукнула: «Земля ж кругла!» «Це спрацювало, чи не так? Так ми потрапили на Яну. Але вона обминула нас — завдяки самому Крейну. Він кудись полетів з нею. Здається, в Дубай. «Ніч у раю», мабуть, думав він. Звичайно, це виявилося буквально правдою, оскільки вона його вбила».
  Тесла різко сказав: «Ось як Яна потрапила до нас у Парижі. Цього б не сталося, якби ви не втрутилися».
  «Я пам’ятаю , що вибачався», — роздратовано сказав вередливий чоловік. « Пам’ятаєте, я там доглядав за вами».
  «Але не дуже добре, оскільки мене застрелили, а Чарлі мало не вбили».
  «Що тепер станеться?» — запитав Вікі Чанг.
  «Ми відправимо їх обох назад до Лондона — Чернаєва і Занга. Подивіться, що ми можемо організувати для суду. Зрештою Занг повернеться додому — і, швидше за все, його застрелять. Що стосується вашого російського друга, якщо його зажадає Кримінальний суд, «боюся, що вам доведеться стояти в черзі».
  «Поки що вони обидва ваші», — сказав Міддлтон. «Єдиний ордер, який ми мали, був на Девраса Сікарі». Тоді він подумав і засміявся.
  "Що?" — запитала Конні.
  «Скорпіон — благодійник Сікарі». Міддлтон похитав головою. «Ми знали про нього лише те, що він «святий, але від світу цього». Але мені цікаво, чи це була помилка. Можливо, фраза почалася англійською мовою до того, як її переклали на гінді. Оригінальна фраза могла бути «цілком із цього світу».
  Британський агент сказав: «Не можу з цим не погодитися: це точно описує Чернаєва. . . Розмова про жадібність. Розпродати цілу країну».
  Міддлтон похитав головою. «Це викликає запитання. Мотивом Чернаєва були гроші, а Занга – анексія території з хорошим джерелом води для Китаю. Але мотивом Сікарі був незалежний Кашмір. Тож яка його справжня причетність до всього цього?» Він махнув рукою, вказуючи на дамбу. «Схоже, він був пішаком, використаний Чернаєвим. Але він явно планував щось для Села — це було в його електронному листі Каві Балану».
  Питань без відповіді було багато, подумав він.
  «Мені краще зараз домовитися про транспорт», — Баррет-Боун перевірив надзвичайно дорогий годинник. Він бачив Міддлтона щодо цього. Він засміявся. «Я його не крав. Я родом з грошей, друже. Вірте чи ні, але я державний службовець, тому що мені подобається робота. Неможливо бути благодійником світу мистецтва та музики весь час і не нудьгувати. Крім того, я ще й трохи патріот, як би це не модно. Зараз ура». Він пішов у запорошену спеку.
  Міддлтон дістав свій новий телефон і отримав оновлення статусу. П'ятдесят моджахедів та їхні лідери були взяті під варту, як і люди BlueWatch. Територія та вибухівка були безпечними.
  Зараз він піднявся. «Я піду перевірити Чарлі». Його душа була важкою від усвідомлення того, що вона опинилася в центрі цієї жахливої події — у той час, коли їй найбільше потрібен був шанс зцілитися.
  «Я піду з тобою», — сказав Тесла.
  Він був майже підійшов до дверей, коли його телефон задзвонив. "Так?"
  — Полковник Міддлтон? — запитав британський голос.
  "Це вірно."
  «Командир Ітанс тут. SAS».
  «Продовжуйте».
  «Наткнувся на трохи дивну ситуацію. Вважав за краще повідомити вас. У нас є тіло того Арчера Сікарі. Але, ну, найдивніше. Здається, він помер не від втрати крові. Можливо, він би так і зробив, але не це його добило. Його застрелили. У потилицю».
  "Що?"
  «Без питань».
  Міддлтон згадав, як бачив, як чоловік раптово сів, а потім впав. Але пострілів він не чув. Він сказав це офіцеру SAS і запитав: «А як щодо ваших людей?»
  "Ні, сер. Ні нашим, ні вашим глушники не видавали».
  «Ви можете дозволити мені побалакати з Чернаєвим?»
  «Я перевірю це у містера Баррет-Боуна, сер, але з точки зору SAS, усе гаразд».
  Він подякував офіцеру і поклав трубку. Він розповів іншим волонтерам, що сталося.
  «Але ніхто з людей BlueWatch не застрелив би його — вони працювали разом».
  Міддлтон сказав: «У мене залишилося забагато питань. Мені потрібні відповіді».
  Він вийшов за двері на яскраве сонце, Нора Тесла поряд з ним.
  
  Вони підійшли до вагончика, де тримали полоненого. Міддлтон представився шістьом індійським охоронцям, які перевірили посвідчення, а потім кивнули ними через тимчасовий периметр колючого дроту, переконавшись, що Баррет-Боун і SAS схвалили їх інтерв’ю.
  Трейлер був великий — подвійний американський зразок, з кондиціонером. У парадній двоє охоронців сиділи в металевих стільцях, тримаючи в руках автомати H&K. Один перевірив їхні посвідчення та зателефонував ще одному старшому офіцеру та, здавалося, Баррет-Боуну. Міддлтон не заперечував; з цими в’язнями не може бути надто багато безпеки.
  Потім він поклав трубку і сказав: «Ви можете зайти, за мить. Як тільки медсестра закінчить».
  «Медсестра?»
  «Британська армійська медсестра».
  Міддлтон нахмурився. «Чернаєв поранений?»
  "Ні ні. Вона сказала, що це була звичайна перевірка, щоб дозволити йому в Лондон». Він усміхнувся. «Можливо, йому потрібне щеплення від коров’ячого сказу».
  «Впустити його в Лондон? З Індії не йде карантин. У будь-якому випадку він не летить комерційним рейсом. Хто це схвалив?»
  «Офіцер у нашому командуванні».
  «Тепер же всередину! Тримайте зброю напоготові».
  «Вона була просто медсестрою».
  «Я подзвоню в Північне командування, якщо доведеться».
  Охоронці дивилися один на одного. Вони встали, приготували кулемети.
  Один закрив двері, а інший відімкнув і відчинив їх. Він зазирнув усередину, на його обличчі була маска шоку. «Є проблема. Ні ні!"
  Інший індійський солдат вбіг у кімнату, Міддлтон і Тесла одразу позаду.
  Вони швидко зупинилися, побачивши тіло Чернаєва. Це було посеред маленького кабінету, вікна якого були затягнуті товстою сталевою сіткою. Його вистрелили в потилицю, коли він відчайдушно намагався вибратися кігтями.
  «Медсестра», — прошепотів охоронець, показуючи на єдині двері в кімнаті, що вели до третього кабінету.
  «Є задні двері?»
  «Ні, тільки один, передній».
  Медсестра потрапила в пастку. Вони тримали б її на місці та викликали тактичну команду морської піхоти. «Я отримаю...»
  «Ні, ми її зупинимо».
  «Почекай!» — прошепотів Міддлтон. «Вона не може...»
  Вони відчинили двері й блимнули, коли клацнуло яскраве світло, яке використовують для роботи на будівництві вночі. Засліплені, вони похитнулися назад, коли чотири правильно розташовані снаряди з глушником знайшли свої цілі — лоби чоловіків.
  Жінка як розмитість вибігла. Вона була одягнена у форму солдата британської армії, але погана посадка та маленька червона пляма на грудях підказали Міддлтон, як вона знайшла це вбрання. Він її не впізнав.
  Вона вагалася в шоці, не очікуючи, що двоє інших будуть у кімнаті. Але перш ніж вона знову встигла підняти .22, Міддлтон витяг Беретту, яку йому подарував Чернаєв. Коли він доторкнувся дулом до її голови, вона задумалася лише мить і впустила свою зброю.
  Потім Тесла зробив крок уперед, схопив жінку і, здригнувшись від рани в її власному плечі, сильно повалив нападника на підлогу. Потім вона люто вдарила її по голові та обличчю.
  «Нора, зупинись!» — сказав Міддлтон, відриваючи її й закріплюючи стрілка одним із наручників мертвого охоронця. «Тобі не потрібно було цього робити».
  «О, так».
  Міддлтон нахмурився.
  Тесла сказав: «Ти не знаєш, хто вона?»
  "Немає."
  «Це Яна Гровер».
  
  «У Парижі ви перевіряли моє тіло?» — зневажливо кинула Яна на Теслу. «Ви телефонували les gendarmes , чи ви телефонували Le Deuxieme Bureau ? Ні, звичайно, ні. Те, що ти бачив у Сені, це моя куртка. І ви прийняли це за чисту монету. Вибачте, що я втік і позбавив вас ще одного шансу катувати мене».
  Міддлтон глянув на Теслу, мовчаючи. Тепер він зрозумів попередню реакцію на те, що сказав Ян Баррет-Боун. Він відпустив це.
  Вони сиділи в тому ж вагончику, де була камера Чернаєва. І його труна. Тіло було вилучено. І на місці працювала група судмедекспертів.
  Крім Конні Карсон і Вікі Чанг, тут був Ієн Баррет-Боун. Він був розлючений на індіанців за те, що вони впустили вбивцю в трейлер. Офіцер, якого Яна підкупила за доступ, був під вартою, але це була слабка втіха.
  «Чому?» — запитав британський агент.
  «Вона так поводиться з усіма колегами, — з гіркотою сказав Тесла, — якщо є шанс, вони можуть бути свідками проти неї. Так само, як вона вбила Каві Балана на півдні Франції».
  «Я не дуже впевнений», — сказав Міддлтон, знову розмірковуючи про запитання без відповіді. «Я думаю, що тут відбувається щось інше».
  «Ах, ви такий кмітливий, як я думав, полковнику. Як би я хотів, щоб Балан досяг успіху того дня на пляжі на мисі Антиб».
  «Я не розумію, — сказав Баррет-Боун.
  «Ні, точно не», — сказала красива пакистанка. «Ви нічого не зрозуміли — ніхто з вас, від самого початку. . . Я не був ні з Чернаєвим, ні з китайцями. Вони були моїми ворогами . Я місяцями намагався знайти їх і вбити».
  «Що ти маєш на увазі?»
  Ніби звертаючись до школярів, Джана сказала: «Якийсь час тому Деврас Сікарі вів переговори з моджахедами тут, у Джамму, про розподіл влади, якщо він зможе забезпечити незалежний Кашмір. Але він дізнався, що ця особа, відома як Скорпіон, і китайський партнер хотіли сфабрикувати якийсь теракт як привід для вторгнення китайців і окупації Кашміру. У жахливому інциденті вони планували звинуватити Девраса. Він дізнався про їхній план і придумав план їх викриття: він прикинувся, ніби залучив моджахедів, щоб вони допомогли йому підірвати дамбу. Так, він організував крадіжку вибухівки та відправлення туди, але він знав, що дамба надто міцна, щоб її зруйнувати. Пам’ятаєте, він був інженером».
  Тесла сказав: «Але в електронному листі, який ми знайшли на комп’ютері Каві Балана, говориться, що він планував знищити Село».
  «Почекай. Ні, не було», – заперечила Міддлтон. «Просто було сказано, що він щось «запланував» щодо цього».
  «І він це зробив», — продовжила Яна. «Він планував докопатися до правди про змову Скорпіона. Він не збирався знищувати село. Він збирався врятувати це — і викрити Скорпіона та його товариша всьому світу, якщо ми не зможемо їх зупинити першими».
  Міддлтон розсміявся. Він зрозумів, що він і Волонтери досягли мети Сікарі: захистили Село та викрили план Скорпіона та Занга.
  Яна продовжила: « Моєю роботою було знайти Скорпіона та усунути загрози. Ось чому мені потрібна була твоя дочка. . . використовувати її, щоб дізнатися, що ти знав. Після того, як Балан не зміг тебе вбити, я дізнався, хто ти. Не якийсь шпигун для Скорпіона. Або для цих божевільних чоловіків із Групою. Але волонтери». Її обличчя спохмурніло. «Я був близький до того, щоб зупинити вас і дізнатися, хто такий Скорпіон. . . А потім трагедія. Арчер убив свого батька».
  Баррет-Боун сказав: «Трагедія? Ти допоміг йому це зробити!»
  «Ти злий?» — лютувала вона. «Деврас був моїм наставником, колегою мого батька. Він був генієм. Арчер був вуличним бандитом, дурнем». Жінка здригнулася від огиди. «Він ніколи не розумів політики, культури, глибини нашого регіону. І, як більшість дурних чоловіків, Скорпіон легко спокусив його. Він ніколи не здогадувався, що останнє, чого Деврас хотів, — це справжня подія тут, особливо смерть іноземців. Це назавжди знищило б його надії на вільний Кашмір».
  Міддлтон сказав: «Значить, це ти застрелив Арчера».
  Вона зітхнула. «Я жалкую лише про те, що не зміг підійти достатньо близько, щоб сказати йому, як я його зневажав, перш ніж натиснути на курок».
  «А Крейн?» — спитав Баррет-Боун. «Репортер».
  «Я думав, що він буде цінним у пошуку Скорпіона. Він привів мене до твоєї доньки та до неї». Презирливий кивок у бік Тесли. «Але він дав мені мало іншого».
  «Ви хотіли, щоб Чернаєв і Занг зупинилися, так?» – сказала Конні Карсон.
  «Так, звичайно, я знав».
  «Ну, їх зупинили. У нас вони були під вартою. Чому ви вбили Чернаєва?»
  «Чому ти не зробив ?» — з презирством відповіла Яна. «Надзвичайно впливова людина? Це було лише питанням часу, поки він втече або викупиться з в’язниці».
  «Однак є ще одна причина, чи не так?» — запитав Тесла.
  Яна холодно всміхнулася їй. "Так. Чернаєв винен у смерті мого батька. Він і Занг убили його та індійського студента, якого вони також спонсорували. Вони лише залишили Девраса живим, щоб використати його у своїй змові. Багато років тому я вирішив, що хто б не був Скорпіон, у чому б він не був винен, він помре за вбивство мого батька. Отруївся колодязною водою. Він помер у муках».
  Міддлтон сказав: «Чернаєв використав моджахедів тут сьогодні, це був запасний план, так? Спочатку він і Занг збиралися стверджувати, що гребля має технологію мідного браслета — це було б виправданням китайців для окупації Кашміру».
  «Точно так. Зброя масового ураження. І до того моменту, коли стало відомо, що їх немає, уся країна була б під замком. Вибачте, ми не знайшли зброї, але ми не підемо». Вона похмуро посміхнулася американцям. «Це добре працювало для вас нещодавно, правда?»
  «А як щодо технології мідного браслета?» — нетерпляче запитав Вікі Чанг.
  «Деврас був одержимий цим. Проект поглинув його в університеті та після нього. Але він ніколи не вдосконалював практичну систему. Він ніколи не міг відтворити те, що зробили нацисти. Він запатентував частину технології, але вона ніколи не могла працювати так, як він мріяв. І все ж він ставився до проекту з любов’ю. Якщо хтось ставав йому дорогим, він дарував йому свій найбільший символ прихильності та вдячності — справжній мідний браслет».
  Міддлтон визирнув надвір і побачив скупчення індійських військ, що проходили повз. Більше безпеки, припустив він, хоча у них більше не було ключового в’язня, якого потрібно охороняти. Їм довелося б задовольнитися простою вбивцею.
  Потім він відчув свербіж. Щось пішло не так.
  Що це було?
  Він глянув на телефон Арчера, який лежав неподалік у сумці з доказами. Він знову згадав останнє повідомлення: «Місія виконана».
  І він зрозумів інше. Яну не найменше хвилювало її захоплення. І вона говорила досить вільно. За останні десять хвилин вона зізналася у кількох вбивствах.
  До біса, єдиний спосіб, яким вона могла б поділитися подібною інформацією, був якби . . .
  Її смагляве красиве обличчя повернулося до нього й усміхнулося.
  Міддлтон зрозумів текстове повідомлення: Арчер розробив план вилучення, щоб вивести його з території після вибухів на дамбі. Один із його соратників написав йому повідомлення, що план готовий до реалізації. Яна, безсумнівно, вийшла на зв’язок і пояснила, що Арчер мертвий, але вона бере на себе операцію, і її потрібно витягти з місця дамби.
  Міддлтон вигукнув: «Всі, лізьте! Отримати..."
  Надворі прогриміла автоматна стрілянина, і з пронизливим тріском рамний заряд пробив велику діру в крихкому боці причепа. Балончики зі сльозогінним газом закотилися всередину і наповнили кімнату нестерпним димом.
  Незважаючи на майже сліпоту та вогонь у легенях, Міддлтон кинувся на Яну. Її руки були в наручниках, але на ногах не було кайданів, і, хоча вона була так само ушкоджена газом CS, як і решта, вона точно помітила, де була стіна трейлера, перш ніж хмара заповнила кімнату. Вона натрапила на нього й викинулася звідти — в обійми рятувальників, які чекали.
  Загін повстанців, вірних Арчеру, не знаючи про зраду Яни, прикривав вогонь під час відступу.
  Міддлтон і Баррет-Боун виривалися надвір, переповзаючи з кришки на кришку. Хмари сльозогінного газу здіймалися, і жоден з індійських військ або SAS не знав, що відбувається.
  Нарешті Міддлтон помітив групу з десятка людей, які зникли на галявині, де чекав гелікоптер. Він не бачив Яни, але знав, що це мав бути рейдовий загін; коли один чоловік пройшов крізь смугу сонця, Міддлтон побачив золотий спалах на його зап’ясті.
  Його джерелом, як він знав, був мідний браслет.
  Те, що мало статися, чекало дуже-довго.
  Про це думала струнка жінка, що йшла жвавою вулицею захмарного Лондона. Осінній вітер кружляв навколо неї пісок, папір і хрустке листя.
  На розі вулиці вона зупинилася й щільніше натягнула пальто. Вона зорієнтувалася й побачила пункт призначення: мечеть Тафнелл Парк.
  Хтось штовхнув портфель, який вона тримала, але Яна Гровер міцно його тримала. Жоден ворог не знав, що вона тут — це була просто дівчина-підліток, яка не помічала по мобільному, — але якби грабіжник спробував забрати в неї кейс, вона миттєво вбила б його.
  Так, портфель був таким важливим.
  Дійсно, його вміст був центральною частиною кінцевого плану Девраса Сікарі.
  Вона глянула на вулицю й побачила вицвіле біле повідомлення «Дивись правильно». Попередження для пішоходів про те, що транспорт може рухатися з неочікуваного напрямку.
  Це її дуже потішило. Світло змінилося, і вона попрямувала через вулицю до мечеті.
  Намагаючись уявити наслідки того, що мало статися.
  Монументальний.
  Ухиляючись від потоку пішоходів. Деякі були англійцями: дівчата й хлопці в шкільній формі чи худі, кур’єри, жорстко одягнені бізнесмени, солідні жінки, що їздять у пошарпаних колясках. Але переважно араби, іранці, пакистанці. . . Також кілька сикхів та індійців.
  Лондон, який плавильний котел.
  Яна була одягнена в західний одяг, але в штани. Також, звичайно ж, хустку. Їй довелося злитися.
  І знову подумала: надовго.
  Стискаючи свій дорогоцінний портфель, вона прибула до мечеті й обійшла непоказну будівлю, яка була однією з небагатьох тут без графіті. Він був одним із найбільших у Лондоні. Майже двадцять п'ять сотень чоловіків молилися тут щодня; жінки також, хоча й ганебно відсторонені за брудними шторами.
  Яна шукала безпеки. Нічого незвичайного. Їй не потрібно хвилюватися.
  Все йшло за планом.
  Біля входу вона зупинилася. Здригнулася, коли її проніс порив вітру.
  І вона повернулася, зайшла в кафе «Неро» навпроти, замовила лате.
  У цьому районі, навіть у мережі кав’ярень, схожих на Starbucks, було трохи незвично бачити жінку саму без чоловіка чи брата чи групи подруг. Традиційні цінності тут сильно влилися. Насправді, лише за два квартали від нього сталося вбивство пакистанським братом своєї сестри, яка втекла, на честь.
  Коли Яна випила кави, сіла й знизала плечима пальто, увійшов бородатий чоловік у тюрбані та зневажливо глянув на неї, незважаючи на консервативне вбрання та шарф.
  Вона вирішила, що якщо він щось прокоментує, вона в якийсь момент завдасть йому дуже, дуже болю.
  Він взяв чай, бурмочучи собі під ніс. Безперечно про невірних, жінок і повагу.
  Ще один погляд на мечеть.
  І вона відчула натхнення від майже виконаної місії.
  Місія, яка була життєвим планом Девраса Сікарі.
  Деврас був одним із найяскравіших революціонерів свого часу. У той час як Чернаєв, Занг, Арчер і моджахеди вірили, що їхніх цілей можна досягти вибухівкою та стріляниною, Деврас знав, що це недалекоглядний підхід простодушного. По-дитячому.
  Подивіться на Палестину та Ізраїль, на Шрі-Ланку та тамальських тигрів, Англію та ІРА. Подивіться на Африку.
  О, не було нічого поганого в насильстві як хірургічному інструменті; необхідно було усунути ризики. Але як засіб досягнення політичної мети?
  Це було неефективно.
  Деврас розумів, що найкращий спосіб досягти своєї мети — незалежності Кашміру — це інша, набагато потужніша зброя, ніж термобарична вибухівка, снайпери чи терористи-смертники.
  Ця зброя?
  Бажання, бажання, прагнення.
  У Кембриджі та пізніше Деврас Сікарі — разом зі своїм батьком і їхнім індійським однокласником — справді вдалося відтворити технологію виготовлення мідних браслетів, вдосконалену німцями під час Другої світової війни. Вона збрехала Міддлтону та іншим про це.
  Насправді троє людей вийшли далеко за рамки оригінального проекту та створили напрочуд просту та продуктивну систему для створення важкої води.
  Але, усвідомлюючи її потенціал і те, як він може ним скористатися, Деврас наполіг на патентуванні лише частини технології, залишивши поза увагою ключові частини науки, без яких було б неможливо вивести систему в режим онлайн.
  У портфелі, який вона зараз носила, були зашифровані діаграми, формули та специфікації цих основних елементів, пропущених у патентах.
  Це був план Девраса: продати технологію мідного браслета основним країнам ОПЕК в обмін на їхню згоду змусити Індію, Китай і Пакистан розділити Кашмір і врешті-решт надати незалежність. Якби три країни-«окупанти» не зробили цього, виробники нафти почали б закривати нафтові крани, а заводи, комунальні підприємства та такі важливі дешеві автомобілі, що заповнюють субконтинент, померли б від спраги.
  Країни Близького Сходу жадали ядерної зброї; Китай та індійський субконтинент жадали нафти.
  Наступні кілька годин вона проведе тут, зустрічаючись по черзі з представниками цих країн, чоловіками, які зараз молилися в мечеті. Їхні душі прагнули духовного екстазу, їхні серця — матеріалу, що розщеплюється.
  Ймовірно, Аллах задовольняв перше, а Джана виконувала друге.
  Вона поклала портфель на стіл. Усередині було шість 8-гігабайтних флеш-накопичувачів із зашифрованою технологією на них. Вона знала, що чоловіки будуть у захваті від того, що вона принесе до столу. І що було особливо привабливим, так це те, що технологія була компактною та ефективною, а об’єкти були в основному поза мережею, і їх було б важко помітити навіть найгострішим оком у небі.
  Поглянувши на годинник. Перший із представників — із Сирії — був би тут за три хвилини.
  Який це був екстатичний момент!
  Якби Деврас був тут, щоб пережити це разом з нею. . .
  Вона сьорбнула латте й знову глянула на чоловіка в тюрбані, який усе ще бурмотів і мав темне обличчя.
  Двері кав’ярні з брязкотом розчинилися, і ввійшов араб у західному одязі. Вона визнала його помічником аташе Сирії з питань економічного розвитку та підтримки інфраструктури.
  Читайте: шпигун.
  Вона звернула увагу на його сорочку, кокетливо розстебнуті два ґудзики, непокриту голову, марно підстрижену бороду. Такий лицемір, подумала вона. У їхніх країнах: ні алкоголю, ні свинини, ні наркотиків, ні жінок, крім дружини або дружин. Тут, у Лондоні, все пішло.
  І все ж вона посміхнулася йому: Яна Гровер була такою ж ефективною бізнес-леді, як і вбивцею.
  Він глянув на неї й усміхнувся маслянистою кокеткою. Він рушив вперед.
  Нарешті, Деврас. Кашмір буде вільним. . .
  Тоді чоловік завмер, дивлячись у вікно. Поліцейські машини з вереском зупинялися, з них вискакували чоловіки.
  Немає! Що відбувалося?
  Він повернувся, щоб втекти, але його зупинив ошатний чоловік у діловому костюмі, який вийшов у двері. Він штовхнув сирійця на землю.
  Яна зрозуміла, що її розкрили, розкрили всю змову!
  Вона відштовхнулася від столу й підвелася, взявши під блузку High Standard .22.
  Але сильна рука схопила її зап’ясток і боляче зігнула позаду. Рушниця впала на підлогу.
  Вона озирнулася. Це був араб у тюрбані, який встромив їй у шию пістолет. Вона люто боролася.
  «До біса, любов. Спеціальне відділення. Дайте відпочити, а чому б і ні нам?»
  Звучить так само, як Алі Дж.
  
  «Вона твоя», — сказав Гарольд Міддлтон Ієну Баррет-Боуну, чиї штани були сильно заплямовані під час знищення сирійця. Він трохи роздратовано почистив пляму.
  Вони були на тротуарі перед кафе «Неро». Яну Гровер взяли під варту під час поїздки до Нью-Скотланд-Ярду, де її допитуватиме антитерористичний підрозділ столичної поліції, один із найкращих у світі.
  Міддлтон був єдиним волонтером, присутнім на той момент, хоча Вікі Чанг був у технічній лабораторії MI5 на Юстон-роуд і готувався зламати шифрування флеш-накопичувачів.
  Який, згідно з документами, знайденими в портфелі Яни, включав деталі про технологію мідного браслета — секретні елементи, які зробили систему працездатною.
  «Ти був на місці, Гаррі. Треба запитати, як ти це зрозумів?»
  Міддлтон обдумав свою відповідь. «Можна сказати, дивлячись на те, чого не було перед нами».
  "Як це?"
  «Питання. Я постійно повертався до запитань без відповіді. Перш за все, електронна пошта».
  «Яка це?»
  «Від Сікарі до Балана. Ми знайшли його на комп’ютері Балана, який Сікарі та Яна страшенно хотіли знищити». Він процитував це для Barrett-Bone. Там було написано: «Ви пам’ятаєте, що я запланував для «Села». Це має статися найближчим часом, перш ніж ми зможемо рухатися далі. У нас є щонайбільше кілька тижнів».
  «Ах, перш ніж ми зможемо продовжити».
  «Точно так. Це підказувало мені, що він щось запланував після інциденту на дамбі».
  «Але як ти це тут пов’язав?»
  «Це було ще одне неприємне питання: ми мали підказку до мечеті на самому початку, але це не вийшло. Ми знали, що це не помилка, тому що це теж було на комп’ютері, який вони підірвали. Але ми не змогли знайти жодного зв’язку під час першого дослідження. Це підказувало мені, що це могло мати щось спільне з тим, що Сікарі планував після дамби».
  — І чому ви думали, що це пов’язано з системою важкої води?
  «Це були припущення, я визнаю. Але ця ідея прийшла мені в голову завдяки тому, що кілька днів тому мій люб’язний господар: містер No Name — із групи».
  «О, ці божевільні нацистські виродки?»
  «Правильно. Вони були настільки непохитними у пошуках технології, що здавалося, що вони знали, що Сікарі просунувся далі в розробці системи важкої води, ніж здавалося. Вони бачили патенти і знали, що його мідний браслет не підійде. Тоді чому вони так прагнули викрасти мене й вистежити Скорпіона? Вони підозрювали, що Сікарі приховав частину своїх досліджень».
  Потім Міддлтон зв’язався з Барретт-Боун, який організував посилене спостереження навколо мечеті, що досить легко в місті, яке може похвалитися однією камерою відеоспостереження на кожні три мешканці.
  Прискіплива команда столичної поліції одразу впізнала кількох представників культурних чи економічних питань з основних країн ОПЕК, які прибули на молитву. Для них не було жодних причин перебувати в Лондоні, не кажучи вже про околиці, якщо тільки не відбувалася якась операція.
  У Міддлтона було відчуття, що Яна Гровер з’явиться. І сьогодні нарешті вона це зробила. Обігаючи мечеть, а потім пірнувши в Café Nero. Агент спеціального відділу пакистанського походження прослизнув досередини за чашкою, щоб переконатися, що це вона, і накрити її.
  Коли всередину увійшов співробітник сирійського консульства, пастка закрилася.
  Раптом пролунав жіночий голос: «Ви нас ніколи не переможете!»
  Яна Ґровер витріщилася на нього, коли її садили в патрульну машину.
  «Ти ніколи не виграєш!»
  Здається, ми щойно зробили, подумав Міддлтон, але не відповів.
  Баррет-Боун запитав: «Я припускаю, що ви захочете її допитати. Я можу це організувати».
  Американець глянув на годинник. Баррет-Боун, шпигун зі смаком Patek Philippe, не зміг стримати ледь помітної жалості, коли помітив Timex.
  Міддлтон розсміявся над його реакцією. «Пізніше. На даний момент у мене є плани». Потім насупився. «Але, можливо, ти можеш щось зробити для мене, Ієне».
  «Що б це не було, мій друже, назви це».
  
  Погасли ліхтарі.
  Публіка концертного залу повільно замовкла.
  Але завіса не піднімалася. А через мить увімкнулися вогні, і голос пролунав із звукової системи. «Пані та панове, прошу вашої уваги. Адміністрація з жалем повідомляє, що буде невелика затримка. Через п'ятнадцять хвилин розпочнеться концерт».
  Феліція Камінські, стоячи на крилах, зітхнула. Вона ще не повністю оговталася від викрадення, поранень, психологічного жаху. Ані через втрату її улюбленої скрипки Бели Шепеші (тепер вона стискала в руках функціональний, але ненадихаючий інструмент, позичений у музиканта з Лондонського симфонічного оркестру).
  До того ж вона була самотня. Вона не бачила Гарольда Міддлтона відтоді, як він повернувся до Лондона, щоб заарештувати жінку, яка викрала Феліцію. Вона також не бачила Нору Теслу чи Чарлі.
  Феліція знала, що їй потрібна стоп’ятдесятивідсоткова концентрація, щоб дати такий концерт. Проте за цих обставин вона не була близькою. А тепер ця нісенітниця з відкладеним стартом ще більше погіршила ситуацію.
  Вона знала, що концерт стане катастрофою.
  Яка була затримка? — зневірившись, дивувалася вона.
  Відповідь пролунала у вигляді тихого американського голосу позаду неї.
  "Привіт."
  Феліція обернулася. Вона ахнула, побачивши Гарольда Міддлтона. Вона поклала інструмент і побігла його обіймати.
  «Я чув, що з тобою все гаразд. Але я дуже хвилювався».
  Зі сльозячими очима вона розглядала порізи та синці.
  «Я в порядку», — сказав він, сміючись. Він теж оглянув її. «Здається, з тобою все гаразд».
  Вона знизала плечима.
  «Знаєте, — продовжив Міддлтон, — тепер у нас є ще одна спільна риса».
  «Що це таке, Гарольде?»
  «Нас обох викрали. І втік».
  Тоді вона відійшла й витерла очі. — Ви, мабуть, відповідальні за затримку старту?
  Він усміхнувся. «Це ви зробили висновок».
  Вона кивнула.
  «Ну, є проблема безпеки».
  "Немає! Що?" Вона подивилася на переповнений зал.
  «Не для них», — сказав він. «Ризик для вашого серця».
  "Що ви маєте на увазі?"
  «Ти загубив свою Белу Шепеші в моїй квартирі. Я відповідальний».
  «Гарольде, будь ласка. . . »
  «Можна погратися дитячою іграшкою і змусити ангелів плакати. Але я вважав, що у вас повинен бути інструмент, гідний вашого таланту. Я позичив один, щоб ти користувався ним, поки не відремонтують твою Белу. Я попросив керівництво про відстрочку, щоб ви звикли».
  Він простягнув їй пакунок. Вона відкрила його. І ахнув.
  "Це не . . . Боже мій!" Вона тримала скрипку, зроблену Джузеппе Гварнері дель Джезу — той самий інструмент, який вона слухала в квартирі Гарольда, коли її викрали. Лише близько трьох сотень все ще існує в усьому світі, вдвічі менше, ніж зроблено знаменитим Страдіварі. Ви не можете знайти Гварнері менше ніж за мільйон доларів.
  Зіграти на такому інструменті хоча б раз — мрія всіх скрипалів.
  «Як, Гарольде? Їх неможливо навіть знайти».
  «У ході справи я знайшов нового друга. Державний службовець, вірте чи ні, але він веде досить шикарне життя, якщо вжити його слова. Він зробив кілька телефонних дзвінків. . . Єдине моє прохання — не морочити цим викрадачів».
  «Що таке «мозок»? О, ти маєш на увазі, вдарити ним когось?»
  "Так."
  «Відтепер я використовуватиму для цього лише біти для крикету, Гарольде».
  «Тож іди налаштовуйся або роби все, що маєш зробити. Публіка починає неспокійно».
  Феліція тримала в руках запашну деревину, легку, як пташка. «О, Гарольд». Вона вийняла з футляра смичок, натягнула пасма кінського волоса й пощипувала клавіші, які, як виявилося, були ідеально налаштованими та були на концертній ноті.
  Вона повернулася, щоб подякувати йому ще раз.
  Але він пішов.
  Після десяти хвилин практики вона відчула, що світло будинку знову тьмяніє. На сцену вийшов оркестр, а потім диригент. Нарешті під ще гучніші оплески увійшла солістка Феліція.
  Вона вклонилася глядачам, а потім диригенту та іншим гравцям і зайняла своє місце ліворуч від сцени.
  Диригент постукав паличкою, нахилився вперед і почався концерт. Поки вона рахувала міри, чекаючи на свою вказівку, Феліція оглядала зал.
  Нарешті вона побачила їх, два десятки рядів позаду. Чарлі, Гарольд і Нора Тесла, яку він тримав за руку. Вона злегка посміхнулася Гарольду, і, незважаючи на світло в її очах, вона повірила, що він усміхнувся у відповідь.
  Потім партія оркестру стала тихішою, сигналізуючи про наближення її. Вона піднесла безцінний інструмент до підборіддя.
  Від одного погляду диригента Феліція заплющила очі й почала грати, повністю віддавшись музиці, яка плавно проливалася над публікою.
  
  
  Авторське право No 2009 International Thriller Writers, Inc.
  
  Опубліковано Vanguard Press,
  членом Perseus Books Group
  
  Всі права захищені. Жодна частина цієї публікації не може бути відтворена, збережена в пошуковій системі або передана в будь-якій формі чи будь-яким способом, електронним, механічним, фотокопіюванням, записом чи іншим способом, без попереднього письмового дозволу видавця. Для отримання інформації та запитів звертайтеся до Vanguard Press, 387 Park Avenue South, 12th Floor, New York, NY 10016, або телефонуйте (800) 343-4499.
  
  
  
  Дані Бібліотеки Конгресу, каталогізовані в публікаціях
  
  Watchlist : багатосерійний трилер / за ідеєю Джеффрі Дівера.
  стор. см.
  «Лінда Барнс, Бретт Беттлз, Лі Чайлд, Девід Корбетт, Джеффрі Дівер, Джозеф Файндер, Джим Фузіллі, Джон Гілстреп, Джеймс Грейді, Девід Гьюсон, Джон Ленд, Девід Лісс, Гейл Ліндс, Джон Ремсі Міллер, Пі Джей Перріш, Ральф Пецзулло, Джеймс Фелан, С. Джей Розан, Ліза Скоттолайн, Дженні Сайлер, Пітер Шпігельман, Еріка Спіндлер».
  eISBN: 978-1-593-15619-0
  І. Дівер, Джеффрі.
  PS3600.A1W37 2010
  813'.6—dc22
  2009038746
  
  Книги Vanguard Press доступні зі спеціальними знижками для оптових закупівель у США корпораціями, установами та іншими організаціями. Щоб отримати додаткову інформацію, зверніться до відділу спеціальних ринків у Perseus Books Group, 2300 Chestnut Street, Suite 200, Philadelphia, PA 19103, або зателефонуйте (800) 810-4145, дод. 5000 або електронною поштою [email protected].
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"