То як вони, все ж, починаються, цi казки? Ах, згадала!..
В одному королiвствi, мало хто вже й пам'ятає, в якому, жив-був хлопчина по iменi Марк. Йому виповнилося вiсiмнадцять рокiв, i всiм цей вродливий, лагiдний на вдачу юнак подобався.
У Марка був маленький друг - гарненьке бiляве мишеня з чорними ґудзиками-очима. Звалося воно Дейром, i в цих нерозлучних друзiв була таємниця: мишенятко вправно розмовляло людською мовою. Це вмiння не раз допомагало їм вибиратися з пригод, в якi обоє частенько потрапляли.
Якось друзi пiшли в лiс на прогулянку. Там, серед могутнiх дубiв i сосен, до них виходили рiзнi звiрi. Але нiхто нiкого не боявся. Кожний займався своїм клопотом. Але цього разу Марк i Дейр зайшли так далеко, що нiхто вже не зустрiчавсь у лiсовiй хащi. Глядь - перед ними широкий струмок, а через струмок - небачений райдужний мiст. По цей бiк струмка - тi ж дерева, кущi i квiти, що й скрiзь. А по той бiк усе якесь невиразне, мовби огорнулося димом.
Марк не хотiв ризикувати. Вiн уже збирався повернути назад, але Дейр взявся просити його перейти мiсток. Звiсно, вiн розраховував на цiкавiсть хлопця. I той, нiчого не пiдозрюючи, пiддався вмовлянням.
Ось уже й другий берег.
Крокуючи в'юнкою стежкою, що петляла мiж деревами, Дейр, здавалося, когось виглядав, а Марк з цiкавiстю та великим подивом роздивлявся надокола, i йому здавалося, що колись тут уже був. Їм зустрiчалися дивнi, зовсiм не схожi на звичайних, звiрi. Вони мовби помiнялись один з одним головами, лапами, вухами. I таке ж враження справляли дерева. Дивишся - верба, а помiж листя червонiють кетяги горобини!
I тут наших мандрiвцiв перестрiв дивний звiр з головою гуски, лапами курки i тулубом качки. Заступивши дорогу, вiн зашипiв, як кiт, i почав сваритися:
- Дейр, невже ти не знаєш, що приводити сюди чужинцiв заборонено? Навiщо тут цей хлопчак? Хiба тебе нiчому не навчив випадок iз драконами, що стався не так давно i завдав стiльки лиха?
- Заспокойся, Гансе, - обiзвався Дейр. - З драконами ми розберемось, а цей хлопець - мiй друг, вiн допоможе зарадити нашому горю.
- Не вiрю я цiй людинi, - похитав головою Ганс. - Та й мовчазний вiн якийсь. Не нiмий часом? Нi?
- Не нiмий! Заспокойся! - вiдповiв Марк, ледве стримуючи обурення вiд такої "гостинностi".
- Тодi чому мовчиш, наче води у рот набрав?
- Досить вам, досить, - примирливо заговорив Дейр. - Перекинулися словом - i берiмося за дiло. Веди нас, Гансе, до iмператора Алекса!
- Ти що, не знаєш? - здивувався Ганс. - Уже майже рiк, як Алекс нами не править. Вiн зовсiм злiг зi своєю хворобою, i тепер нами править Дотi.
- Ну, веди до Дотi, - почувши новину, зiтхнув Дейр.
Крокуючи слiдом за Дейром до незнайомого Дотi, Марк продовжував розглядати кожну рiч у цьому смiшному, незвичному та чудесному свiтi. Вiн iз подивом помiтив, що майже всi намети на землi вщент зруйнованi, а тi, що, як шпакiвнi, височiють на деревах, - цiлi та неушкодженi. Справжнє наметове мiсто на деревах!
В одному з тих уцiлiлих наметiв радили раду тимчасовий iмператор та сiм князiв Аранелли - могутньої iмперiї, не схожої на iншi країни, у якiй свiт людей мирно спiвiснував зi свiтом тварин, бо по-дружньому пiдтримували один одного.
Зайшовши та привiтавшись, Дейр звернувся до поважного зiбрання:
- Сподiваюся, я виконав завдання його величностi iмператора Алекса.
- Яке ще завдання? - спитав Дотi, який, як виконавець iмператорських обов'язкiв, сидiв у кiнцi стола.
- Я повинен був знайти того, хто зможе зарадити нашiй бiдi, - пояснив Дейр.
- Та ти що? - iронiчно посмiхнувся один iз князiв, дивовижний звiр на ймення Крiстан. - Повернувшись через стiльки рокiв, ти заявляєш, що виконав таємне завдання колишнього iмператора?
- Пояснiть менi, що тут вiдбувається? I що ви хочете вiд мене? - не стримався Марк.
- Спокiйно, юначе! Май терпiння! - владно озвався ще один iз князiв.
- Дозвольте, я все поясню, - попросив Дейр i, отримавши згоду, почав розповiдати. - Наш свiт - це велика iмперiя, яка вiдгородилася вiд решти свiту магiчними кристалами. Нашим свiтом правлять семеро князiв, а князями -iмператор, який, користуючись магiєю кристалiв, забезпечує порядок. Саме магiя дає йому силу правити країною, i криється вона в особливих, схожих на кришталь, кристалах. Немає кристалiв у визначених для них мiсцях - немає i магiчної сили в iмператора. Був час, у нашiй країнi жилося вiльно i гарно. Кожний почувався, як i повинен почуватися на землi. I було так тому, що нас захищали чудодiйнi кристали - дарунок предкiв, якi заповiли нам берегти мир i надiлили магiчними кристалами. На жаль, кристали зникли. Їх у нас викрали разом iз донькою iмператора Алекса, хранителькою кристалiв Анаiс. I вчинив цей злочин рiдний брат iмператора, якому забажалося влади. Магiя добрих кристалiв не пiддалася йому, i тодi, зайнявшись темною магiєю, вiн наслав на нас навалу безжальних iстот, якi почали все нищити. Цi монстри чимось схожi на драконiв iз древнiх розповiдей, i боротьба з ними дуже небезпечна. Рiч у тiм, що бар'єр мiж нашими свiтами дуже тонкий, тому, знищивши все тут, цi iстоти зможуть потрапити i до вашого, Марк, свiту. На щастя, так сталося, що Алекс...
- Дейр! - на пiвсловi обiрвав оповiдача Дотi. - Я повинен сказати, що Алекс залишив указ, згiдно з яким, якщо вiн не зможе або не захоче правити, влада переходить до тебе. Отже, ти маєш право робити все, що вважатимеш за потрiбне, бо той указ не можна знищити: вiн захищений рештками уже втраченої Алексом магiї.
- Будь ласка, не перебивайте, - попросив Дейр. - Усе, що стосується влади, обговоримо потiм. А зараз я продовжу. Якось Алекс побачив видiння, що серед людей є хлопчина, який може нам допомогти. Так сталося, i про це дiзналися нашi мудрецi, що у древньому рукописi описано юнака, дуже схожого на тебе. У нього твоя зовнiшнiсть, твої звички i навiть твоє iм'я. Цей рукопис потрапив до нашого iмператора. Але в ньому вказується одна умова: нiчого не злякавшись, ти мав здолати рiзнi перешкоди. Пригадуєш, як я прийшов до тебе? Я сказав, що заблудився, i це був перший крок до того, що ставилося перед тобою: прийняти мене, як друга, пiзнати деякi таємницi свiту i не злякатися їх. Потiм почалися численнi твої пригоди, i все для того, щоб допомогти не тiльки нам, а й вашому королiвству, яке роздирають мiжусобнi чвари.
- От i добре, - задоволено мовив Дотi. - Тодi, Дейр, розкажи своєму друговi все, що нам вiдомо, та допоможи йому зiбратися в дорогу.
- Звичайно... - почав було Дейр, але його перебили.
- А чого це саме йому щоразу випадає така честь? - закричав Крiстiан. - За хлопцем пiшов Дейр! У випадку змiни влади королем стає Дейр! Спорядити новоспеченого героя - знову Дейр! Може, i всiм iншим хочеться проявити себе? - закiнчив вiн обурено.
- Ти натякаєш, що з усiм впораєшся краще? Але ж, Крiстiане, ти тiльки-но побачив Марка, а Дейр провiв iз ним багато рокiв! То що, довiрити Марка тобi?
- Нi, ваша величносте. Я погарячкував i прошу вибачення. I ви, Дейр та Марк, вибачте менi, - поклав руку на серце Крiстiан.
- Тодi годi сваритись, а саме час перейти до дiла. Я не просто споряджу Марка в дорогу, а й сам пiду з ним. Ми вирушимо завтра ж на свiтанку, - мовив Дейр, а коли хтось iз князiв знову насупився, додав: - Це моє рiшення, як можливого майбутнього правителя.
- Не можливого, Дейр, а справжнього! - поправив Дейра Дотi. - Трон перейде до тебе у будь-якому випадку. А те, станеться це за рiшенням Алекса чи внаслiдок його смертi, не важливо...
Увесь вечiр Дейр i Марк збиралися в дорогу. Складали у заплiчники все, що вважали необхiдним, i водночас перекидалися словом про те, що дiється у свiтi та про свiй обов'язок перед свiтом. А в тому свiтi все було якось шкереберть. На кущах росли гарбузи, дерева здавалися гiгантськими всипаними пишним цвiтом трояндами чи гiацинтами. Усе листя на рослинах палахкотiло оксамитом, i на свiтаннi та перед заходом сонця на ньому збиралася роса, яку нiхто не тривожив. Чiпляючись за шипи, якими ряснiли дерева, тварини вправно карабкалися по стовбуру, щоб знайти поживу та безпеку на висотi. А були й такi, що майже не злiзали на землю, вважаючи, що вгорi надiйнiше...
Зiбравши все необхiдне, Дейр повiв свого друга на дерев'яний широкий помiст, що простягався мiж найвищими i наймiцнiшими деревами. Опинившись на такiй висотi, Марк роззирнувся i завмер з подиву. Сонце майже ховалося за обрiєм, i в його прощальних променях верхiв'я лiсу вигравали золотими, свiтло-помаранчевими та вогнистими барвами. Роса, що з'явилася на широкому листi, з заходом сонця перетворилась у самоцвiти, i тваринки, що сидiли або розгойдувалися на мiцних лiанах, якими обснувався весь лiс, переповзали з гiлки на гiлку i визбирували коштовностi, з яких виливалися новi магiчнi кристали на замiну пошкоджених.
Враз десь у хащi почулося дике завивання - i звiрi заметушилися та кинулись у будинки на деревах. Лiс сповнився трiском кущiв та несамовитим ревом - i з чагарiв випiрнули жахливi, схожi на драконiв iстоти. Зайнявши частину лiсу, вони трощили все, що траплялося на шляху. Лише зi сходом сонця ця дика навала зникла, i Марк пересвiдчився, з якою небезпекою зiткнулися новi його друзi.
На свiтанку разом iз Дейром вiн вирушив темним незатишним лiсом, що стiною тягнувся до захмареного обрiю i вже одним своїм похмурим виглядом наганяв страх. Враз ця понура, у кiлька ярусiв, глухомань огорнула Марка непроглядною гнiтючою пiтьмою. Вiн не чув нi свого друга, нi шелесту листя на деревах. Навiть моторошне завивання, ще протяжнiше, нiж вовче, не долiтало до нього. Було таке вiдчуття, що провалюєшся у схоже на сон забуття, i тодi з цiєї мертвотної тишi, з в'язкої гнiтючої пiтьми пролунав жiночий голос:
- Здрастуй, Марк. Що ти робиш у цьому лiсi i для чого сюди прийшов?
- I вам доброго дня. А звiдки ви мене знаєте?
- Як не знати! - розсмiялася жiнка. - Я - хранителька вашої сiм'ї у цьому свiтi!
- Як?!. Нашої сiм'ї - у цьому свiтi?!. - розгублено перепитав Марк.
- Ти що, не знаєш, що народився у цьому свiтi?
- А чом же я живу там, у свiтi, з якого прийшов?
- Справдi, ти вирiс за магiчним контуром, бо мої друзi, твої батьки Анабель i Вальтер, правителi королiвства Андервурт, вирiшили, що тобi, маленькому, час повернутися на батькiвщину, - пояснила жiнка i враз, не приховуючи подиву, спитала: - Стривай, ти що, нiчого не знаєш про цей свiт? А як тодi ти сюди потрапив?
- Видно, менi про нього не розповiдали. А привiв мене сюди мiй друг Дейр, - вказав на мишеня Марк.
- Зрозумiло, - спiвчутливо мовила жiнка. - Знай же, що твоїм батькам, правителям сусiднього королiвства, довелося переховувати тебе, свого спадкоємця, у цьому свiтi. Пiдступнi змовники i заздрiсники виступили проти них. Ця боротьба не припинилася й досi. Подолавши суперникiв на бiльшостi земель, вони забрали тебе. Але хоч би що сталося, я залишаюся твоєю хранителькою. При потребi поклич: "Айра! Айра!" - i в ту ж мить я прийду. До зустрiчi, мiй юний друже!
- Прощавайте! - вiдповiв Марк. Але Айра поправила:
- Не "прощавайте", а "до зустрiчi", мiй хлопчику!..
Прокинувшись вiд цього дивного, навiяного бозна-ким сну, Марк наткнувся на збентежений погляд Дейра.
- Що сталося? - розгублено спитав Дейр. - Я кiлька разiв кликав тебе, а ти не вiдповiдав.
- Ти знав, що моя сiм'я жила у цьому свiтi? - накинувся на друга Марк. - Що їх змусило прийти сюди?
- Я... Я тiльки здогадувався, а тепер бачу, що мої здогади вiрнi! - радiсно скрикнув Дейр. - Я все гадав, чом ти так схожий на Вальтера й Анабель, кякi правили королiвством Андервурт. Коли вони йшли вiд нас, то сказали, що повернуться до влади, щойно минеться небезпека для їхнього сина. Думаю, тодi йшлося про тебе i нинiшнє твоє становище.
--
I де вони тепер?
--
Цього не скажу, бо знаю не бiльше, нiж ти. Вони поїхали на якусь зустрiч - i мов крiзь землю провалились.
--
Вiдтодi ми проста селянська родина в якiй батьки насправдi правителi королiвства в магiчному свiтi. Як же тодi я стану королем?
- Кажуть, станеш... Тiльки... вже пiсля них... - вiдповiв Дейр i спитав: - Менi здалося, ти розмовляв iз хранителькою вашої сiм'ї?
- Розмовляв. Але скажи менi, хто вона i що б це значило - "хранителька сiм'ї"?
- Кожна родина, що живе у нашому свiтi, має хранителiв. Це духи у такому ж, як у всiх нас, тiлi i якi появляються не тiльки у снi, а й коли їх покличеш. Вони дуже мудрi, пильно оберiгають своїх пiдзахисних i при потребi дають добрi поради. Я так розумiю, тобi пообiцяли допомогу?
- Так, Айра допоможе, якщо її покличемо.
- То добре, - зрадiв Дейр. - А тепер... пiшли далi?..
- Ходiмо, - понуро вiдповiв Марк, i вони рушили, звiряючи напрям за одержаною у князiв картою. То була особлива карта. Творцi огорнули її такими чарами, що з її допомогою до кристалiв мiг дiстатися лише той, хто справдi бажає добра iмперiї.
День хилився до вечора, коли стомленi подорожнi пiдiйшли до глибокого провалля, через яке пролягли два вузесеньких мiсточки.
- Чому їх аж два? I що з ними робити? - забiдкався Марк.
- Як що? Пiдемо будь-яким! Вибирай, який кращий! - смiхотливо запропонував Дейр.
- А ти не поспiшай iз жартами, - заперечив, придивляючись до карти, Марк. - Поглянь, на картi лиш один мiсток, i вiн мовби посерединi мiж цими двома, що над проваллям. Я нiчого не розумiю i не знаю, як бути...
- I я не знаю, - скривився Дейр. - Може, покличемо хранительку?
- Стривай! Здається, я розгадав загадку!
Узявши камiнь, Марк кинув його перед собою - i той не впав, а мовби зависнув над проваллям мiж двома мостами.
- Так i є! - вигукнув Марк. - Мiж цими мостами, якраз посерединi, маємо третiй, прихований чиїмось закляттям. Цi видимi мiстки не iснують. Вони -iлюзiя зору. I так пороблено, щоб кожний, хто йтиме, неждано для себе провалився у прiрву.
Марк i Дейр вiдламаною вiд дерева гiллякою нащупали мiсток посерединi й, обережно ступаючи, перейшли прiрву, хоч i бачили її пiд ногами. А що нiхто не знав, якi ще несподiванки попереду, то на всяк випадок покликали Айру.
- Айра! Айра! - двiчi вигукнув Марк - i хранителька тут же постала перед ним.
- Не хвилюйтеся. Я невiдступно буду з вами, - пообiцяла вона.
Пройшовши стежкою, що вела над обривистим берегом, усi троє опинилися перед зарослою хмелем та плющем печерою. З неї до них долинув дiвочий спiв. Вражений красою дивного голосу, Марк, нi про що не думаючи, направився до входу у печеру, i Дейр та Айра даремно зупиняли його.
Печера була просторою. Звiдкiлясь до неї проникало свiтло, i пiд невисоким її склепiнням Марк розгледiв дiвчину, яка заслiпила його вродою.
Зачувши кроки, красуня звела очi - i Марк вражено помiтив, що у них немає кольору. Вони були бiлi, мов цвiт конвалiї. I тодi дiвчина, вiдчуваючи, що збентежила пришельця, попросила:
- Я не знаю, хто ти, але допоможи менi. Я дочка Алекса, хранителька кристалiв. Коли ти переможеш мого дядька, який мене тут тримає, то я знову розставлю кристали по належних їм мiсцях. Але не повернувши колишнього заленавого кольору своїм очам, я зробити цього не зможу.
- Чому? - перепитав Марк.
- Моя магiя пiсля викрадення не впiзнає мене. Вона криється у кожнiй клiтинцi мого тiла i приймає лиш природнi змiни якi вiдбуваються в кожної людини разом з дорослiшанням, а при iнших змiнах, навiть коли ненароком вколю палець, то кристали перестають мене впiзнавати.
- Он як! - здивувався Марк. - Звичайно, я допоможу тобi. Але як?
- Тодi слухай, - сказала дiвчина. - На захiд вiд печери росте яблуня з несхожими один на одного плодами. Маєш вибрати той, що потрiбний, i передати менi. Тiльки пам'ятай: щоб не сталося лиха, двiчi в цю печеру нiхто не повинен заходити. Мусиш сам здогадатися, як виконати моє прохання.
Марк погодився. Йому здалося, що ця вродлива дiвчина - то його доля.
Знайшовши яблуню, вiн вибрав яблуко, в якому, як i в колишнiх очах красунi, зеленкувата барва переливалася в iншу, схожу на непочатий перший снiг. Марк попросив Айру вiднести яблуко в печеру, а сам з нетерпiнням став виглядати свою Анаiс, до якої так прикипiв серцем.
I ось двоє дiвчат з'явилися при входi. Пiдiйшовши до Марка, Анаiс мовила:
- Дякую за допомогу, Марк. Тепер я зможу виконати свiй обов'язок хранительки кристалiв i допоможу не тiльки своєму батьковi, а й усьому свiтовi...
Перечекавши нiч бiля дубової криницi зi скрипучим журавлем, на свiтанку нашi мандрiвцi рушили далi. А ще через день перед ними вiдкрилася заснована павутиною кам'яниста землянка. Коли всi гуртом зайшли в цю сиру приземкувату оселю, за ними з гуркотом опустилася важка брила, щоб нiхто звiдси не змiг вийти.
- I чого ви вiд мене хочете? - скрипучим голосом спитав старезний зморщений чоловiк, що сидiв на оберемку соломи.
- Поверни те, що вкрав. Зробиш так, як кажемо, - i ми пiдемо звiдси, i ти вже нiколи нас не побачиш.
- I хто ж iз вас зголосився допомогти Алексу i Дотi?
- Я, - виступив наперед Марк.
- Молодець! Молодець! - скривився у посмiшцi дiдуган. - Пройшов стiльки випробувань i не злякався? Аж не вiриться!
- Що ти хочеш цим сказати?
- Усе, що вiдбувається з тобою, - моїх рук справа. I зникнення твоїх батькiв - теж.
- I до чого все це?
- А хiба можна по-iншому? Ти мав вiдчувати, нiби щось втратив. Кожна з пережитих тобою iсторiй могла б закiнчитися досить сумно. Але при тобi надiйна хранителька - i з усiх пригод ти вибирався без наслiдкiв для себе. Словом, ти майже виграв, але це ще не все. Пройдеш останнє випробування - i лиш тодi я вже навiть не доторкнуся до вкрадених мною магiчних кристалiв. Ти зможеш їх забрати.
- Але навiщо все це тобi?
- Навiщо я все це влаштував? - перепитав чаклун, а коли Марк кивнув, продовжив: - Та тому, що хотiв зруйнувати геть усе, що вибудував наш iз Алексом великий предок. Вiн колись наворожив, що хтось iз нашого роду буде лихим, i це, на жаль, справдилося на менi. Коли я тут поселився, мене потягнуло до темної магiї, особливо коли з'явилося попередження, що у королiвствi Андервурт народиться хлопчина, який не просто переможе мене, а й, до всього, стане хранителем свого свiту й житиме доти, поки з хранителькою кристалiв не оберуть спадкоємця та не передадуть свою магiю. Але коли я прийняв рiшення знищити тебе ще маленьким твої батьки вже зникли з вiдси. Навiть те, що я пiдстроїв стiльки пригод тобi, i викрав свою племiнницю, а колiр її очей помiстив у яблуко, не допомогло. Ти надзвичайно добрий. Своєю добротою ти врятував її i не тiльки домiгся, щоб вона стала твоєю нареченою. Але досить розмовляти. Пройдеш випробування - i роби зi мною, що схочеш. А не пройдеш - помреш лютою смертю.
Хлопець ще не отямився вiд почутого, а чаклун уже виголосив закляття - i Марк, провалюючись у темряву, тiльки й почув, що Анаiс кличе його...
У тiй густiй темрявi спалахнуло яскраве свiтло, i в його розливах з'явився маленький дворик бiля батькiвського дому. Йому привiтно махали руками друзi далекого дитинства, а з iншого боку стояли Айра, Анаiс i Дейр. Марк зрозумiв, що йому пропонують вибiр: повернутись у минуле чи залишитися в сьогоденнi. У напливi дорогих серцю спогадiв вiн мов забув про нових своїх друзiв. Одним-єдиний крок мiг повернути його у найдорожчий на свiтi дворик, але ворухнулися губи в Анаiс, i Марк, нiчого не розчувши, зрозумiв шепiт коханої: "Не покидай мене!". Йому стало ясно: ступивши у дворик i зайшовши у дiм, вiн забуде, що повинен зробити щось дуже важливе, i назавжди втратить Айру, Анаiс i Дейра. I тодi Марк рiшуче пiшов до них.
Враз друзiв не стало, а натомiсть Марк опинився у гарно прикрашенiй кiмнатi. Йому посмiхалися батьки. Вони тримали позолоченi корони в руках, а поруч стояла дiвчина, яку вiн кохав i з якою вже було домовлено про весiлля. Хлопця як магнiтом тягнуло до батькiв. Але в останню мить якась незнана сила змусила його повернутись, i вiн знову побачив Анаiс, Айру i Дейра - всi троє стояли прикутими до стiни. Насилу ворухнувши губами, Анаiс шепнула: "Марк, якщо вибереш владу, - втратиш нас!"
Вiдскочивши вiд корони, як од змiї, Марк кинувся до своїх друзiв. Але вони знову зникли. П'ятеро дверей вiдчинилися перед юнаком, i в кожному проходi стояв хтось iз них - найдорожчих йому людей, якi мить тому зникли, але знову з'явилися. Глухо, мов iз глибокого пiдземелля, долинули в'їдливi слова:
- То кого вибереш, Марк?.. Кохану?.. Тих, що народили й виховали?.. Друга, що нiколи не зрадить, чи свою хранительку, яка захищала тебе вiд народження?.. Тiльки врахуй: це останнє завдання. Вибереш не того, кого слiд, - i тяжко загинеш...
Кожна мить здавалася вiчнiстю. Та несподiвано для себе за завiсою павутиння Марк помiтив ще однi дверцята i майже побiг до них. Вiн рвонув їх до себе - i з-за дверцят вибiгли батько i мати, Анаiс, Айра i Дейр. Марк ступив їм назустрiч - i знов провалився в темряву. Вiн аж охолов зi страху, але тут же зрозумiв, що... просто отямився вiд забуття.
- Молодець! - почулося вже зовсiм глухо. - Я не буду вiднинi тобi заважати, бо всi магiчнi сили вiд мене перейшли до тебе. Роби тепер, що хочеш, i з цим свiтом, i зi мною. Вiднинi магiєю у цьому свiтi володiють лиш трьох: ти, iмператор та хранителька кристалiв.
Анаiс позбирала викраденi чарiвником кристали, а Марку схотiлося разом iз батьками, коханою та друзями чимшвидше опинитись у королiвському наметi. Через кiлька хвилин вони туди й потрапили, а кристали таємниче заiскрилися на своїх мiсцях.
Невдовзi всi дiзналися, що Марк - хранитель цього чудесного свiту i королiвський наслiдник; що вiн повернувся, виконавши своє завдання, й обручений iз принцесою Анаiс - хранителькою кристалiв та дочкою iмператора Алекса.
Наступного дня Алекс знову приступив до влади, i Марк та Анаiс одержали його згоду на свiй шлюб. Недовго гаючись, вони вiдгуляли весiлля. А ще через три роки мiсце Алекса посiв Дейр, а замiсть своїх батькiв стали правити Марк та Анаiс. Старенькi батьки, звiсно, теж не сидiли без дiла: з радiстю няньчили своїх улюбленцiв-онукiв.
От i скiнчилася наша iсторiя. Що було далi, здогадайтеся самi. Я тiльки скажу, що всi її герої були щасливими. Вони нiколи не розлучалися надовго i пiдтримували один одного, хоча немало пригод траплялося з ними. А ще вони нi разу не пошкодували, що все склалося саме так.