|
|
||
ПОДДЕРЖКА И ОБОДРЕНИЕ Смерть, де твоє жало? Справка. Алексанр Беличенко является инвалидом 1-й группы с диагнозом ДЦП. Он не заканчивал ВУЗОВ и люди с таким диагнозом имеют проблемы с умственным развитием. Но не Александр. Он мой брат во Христе и Бог дал ему мыслить как человеку с высшим образованием. Дал талант писать Новеллы. Пусть Господь Бог поможет Александру. ________________________________________ (Новела.) Свiтлiй пам'ятi своїй бабусi, М. П. Папушi, присвячую. Блаженнi чистi серцем, бо вони Бога побачать Матвiя 5:6 Не до тихого спокiйного меланхолiйного Днiпра - до бурхливо, агресивного повноводного Рейну пiдбiгла низенька, чорнява Агнеса Вивезена. Холоднючий, пронизливий вiтрюган, крутячи в повiтрi першi снiжинки, продував її в тонюсiньке стареньке шовкове платтячко. Та не про теплий кожух, не про те, як вберегти своє тiло вiд застуди, турбувалася дiвчина. Вона нiби не помiчала лютої стужi. Їй було абсолютно байдуже, що вiдбувається довкола неї. Юнка давно все обдумала, хтозна-коли все вирiшила. Спинившись край крутого берега, востаннє згадала матусю й сестричку, що зостались десь там, далеко-далеко, в окупованiй нiмцями Українi. Востаннє напiвсвiдомо, напiвмеханiчно розгорнула замацане ще прадiдом ЈЄвангелiє вiд Йоана" - єдину рiч, яку дозволялося їй тримати при собi. Востаннє хотiла була прочитати п'ятидесятий Јпокаяний" псалом, але сльози, гiркi, полиновi сльози, туманом застели її розпачливi голубi очi. - O , mein God ! Авве Отче!-плачучи, почала щиро, мов зi своїм найближчим другом, почала розмовляти з Господом згорьована.- Батюшки (православнi й їхнi лютерансьскi), нiби, зговорившись, в один голос вчать: "Самогубцi, прямуючи в пекло, Царства Божого не наслiдують!" Але я знаю, всiм своїм єством чомусь твердо переконана: Боже, Ти - Суддя Праведний. Ти, той, хто звiдує найпотаємнiшi глибини людських сердець. Чи не простиш, чи ти не зрозумiєш мене, малесеньку беззахисну комашку, в цiй чужiй країнi, в цьому величезному свiтi? Хiба Ти, Господи, не бачиш: дати драпака-безглуздо? Спiймавши-мене запроторять у трудовий концтабiр. А там, звiсно, ще гiрше нiж тут, на собачо-ланцюжковiй волi. У мене ж сили i так-мов у Дюймовочки. Гос-по-ди, Ти видиш: iде вiйна. I кiнця краю їй поки що, на жаль, не видно. Совiти в кровавих боях-десь там на сходi... (Власне, хiба ж воно дивно? Чи ми, волелюбнi слов'яни,-- францюзи, щоб не вчинити гiдного опору?) А я тут в тут, в дорфi, з голоду пампушкую. Худесенька-тонесенька стала, мов трiсочка. Красти-їсти потайки потрiшечки, так, щоб моя hausfrau (хаусфрау) не помiтила-Совiсть не дозволяє. Та й то! Невже мене врятують тi такi жаданi поцупленi крихти, через якi можна, "ох, як ще й можна" загримiти в Освенцiн? Тим паче, моя панi, неначе зовсiм сказилася, точно, скрупульозно аж до одурiння, виконуючи "священний циркуляр" свого шефа-коханця. Особливо стало нестерпно тепер, коли вона отримала з фронту похоронку на сина - мого ровесника. Дивиться на мене своїми чорними ненависними очима. Здається, ось зараз кинеться на тебе, i, мов тигриця, розiрве на шматки, неначе це я його.... Хо-ча! Як жiнка жiнцi, я їй спiвчуваю. Розумiю. Хiба [в її нещасних очах] то є справедливо: годувати мене, щоб я мала майбутнє? Чи не спокусилася б я помстися за свою дитину, коли була б на її мiсцi? Хiба можливо теє передбачити? Ой, горечко тай годi! Б'ються два заслiпленi своїми високими химерними самолюбствами--головнокомандуючi шайтана Ба, як вмiло, як справно, мов на кораблi галерниками, чортяка скеровує ними! Вiн бо прагне всiх "вбити, знищити, погубити." Ось i зараз вiн, нахабно зазираючи менi в вiчi, злорадно хiхiкає паскуда: "Ну, що? Моя взяла?" Е, нi, люцифере! Ти не здолав мене: просто я сама не хочу повiльно згасати в муках. Навiщо терпiти те, вiд чого можна так легко позбутися? Декiлька хвилин - i все... Ales . Нiяких мук, жодних страждань. Все одно тут, на чужинi, в Нiмеччинi, швидше за все, менi каюк". Агнуся була в безпросвiтному вiдчаї. Не жити -вмерти, вийти з цього зачарованого кола кортiло їй. Наважившись, юнка стрибнула в воду - "у свiй такий жаданий порятунок". Пiрнула в водi раз, другий, третiй.... Однак бурхлива повноводна рiка, вiдносячи все далi-далi її вiд берега, нiби пiдкоряючись якiйсь всемогутнiй волi, немовби сама жалiючи бажаючу навiки спочити на днi, здавалося, навiдрiз вiдмовилась прийняти легесеньке дiвоче тiло... -Ви-лазь! Ви-лазь! Ти по-ба-чиш ще ону-кiв своїх. Я ви-ве-ду тебе звi-д-си. Не зав-ж-ди так бу-де, як є за-раз бу-де,-- раптом нетонучiй їй чiтко вчувся тихий, нiжний, владний голос-голос, у якому скiльки батькiвської любовi, що нi з чим iншим повелiнням його не переплутаєш, навiть якщо ти нiколи нiде його не чув. "Ага! Я ще необхiдна Господу на цiй землi. Я потрiбна своїм ще не народженим дiткам,"-ледве-ледве, мов щойно спросоння, зметикувала та, що ще мить тому хотiла втопитися, розпрощатися з бiлим свiтом, а тепер схотiла жити, нiби раптом серед темряви загорiлось свiтло. ЈБоже, Јволя твоя є блага та досконала". Але ж... Як менi вибратися з цiєї рiчки, яка всмоктала на своє дно, либонь, не одну таку, як я? Го-спо-ди, я ж плавати | ||
|
Смерть, де твоє жало?
"Ага! Я ще необхiдна Господу на цiй землi. Я потрiбна своїм ще не народженим дiткам,"--ледве-ледве, мов щойно спросоння, зметикувала та, що ще мить тому хотiла втопитися, розпрощатися з бiлим свiтом, а тепер схотiла жити, нiби раптом серед темряви загорiлось свiтло.
06 01. м. Київ. Али-лу-й-я! О.Белiченко |
|||
|
|
|