Здавалося, що синьооке всмiхнулося щастя,
твоїми очима вдивляючись в очi мої.
Здавалось, воно вже нiколи, нiколи не згасне,
нiколи мене не залишить в холоднiй пiтьмi.
Здавалось... Але розумiю, що то була казка,
що то була мрiя, загублена мрiя моя...
Чомусь мене знову спiткала жорстока поразка,
чомусь найдорожче своє знову втратила я...
Але не сумую, а з вiрою (звiдки й береться?)
кидаюся знов у бурхливi потоки життя,
бо, доки не спиниться в людство закохане серце,
воно буде щирi народжувати почуття.
травень, 1996
|