Аннотация: И город перестал быть серым. В одну ночь на улицах выросли деревья, на площадях - цветы, а птицы со всего мира слетелись петь для нас; а может, мне просто привиделось.
ЧАС ВТРАЧЕНО
...Жило-поживало веселое горное эхо,
Оно отзывалось на крик, человеческий крик.
В. Высоцкий
Це мiсто в"їлось в мене так, що на моїх долонях скоро проступить малюнок його вулиць. Я ходжу ними щодня, i я не знаю нiчого, крiм них. Пил вкриває їх товстим шаром, i я дивлюсь, як вiн злiтає в повiтря вiд моїх крокiв, як сонячнi променi танцюють в ньому, i тодi стає видно, що пил зовсiм не сiрий - вiн барвистий, яснiший за це мiсто. Пил осiдає - i знову все сiре; i здається, що в цiй сiрятинi неможливий рух, неможливе сонце.
"Мiсто втраченого часу" - так звуть його непокорцi, й умирають на його площах. Нашi закони суворi.
Звертаю у вузеньку вуличку - є тут мiсце, яке я дуже люблю. Невеличка кав"ярня, в якiй зупиняється час. I всi годинники. Може, вона збудована з якогось особливого каменю. Втiм, все наше мiсто збудоване з якогось особливого каменю.
Я сиджу в цiй кав"ярнi довго; я знаю, що врештi той, хто менi потрiбен, прийде сюди. Я вдивляюсь в обличчя людей крiзь дно своєї склянки. Вони не бачать моїх очей. Нашi закони суворi. Iнколи менi здається, що я впiзнала його, але я не поспiшаю. Помилитись менi дозволять лише один раз. Та й куди поспiшати в Мiстi втраченого часу?
Сьогоднi - нiкого. Прощаюсь i виходжу. Я навiть не знаю, як я впiзнаю того, хто менi потрiбен. Тут люди не люблять бути iнакшими. Нашi закони...
А нашi закони такi, як i всi закони. Iнакшi мусять бути знищенi. От i все.
Я йду по вулицi Щасливого випадку до Годинникової Вежi - мiй особистий щоденний ритуал ненавистi. Я стою пiд нею рiвно п"ять хвилин - за моїм годинником. Сiм - за Годинником Вежi. Сьогоднi.
Вчора моїх п"ять хвилин вклались в три Вежевих, позавчора - розтягнулись до десяти. Я не втрачаю надiї знайти закономiрнiсть, за якою йде цей Годинник. Але закономiрностi нема. Його хвилинна стрiлка то повзе, як здихаючий верблюд, то скаче, як скажена блоха. Iнколи, коли небо сiре, коли все дише безнадiєю, коли лице Костя стоїть в моїх очах, цi стрiлки доводять мене до шаленства, i я йду в ту кав"ярню, i п"ю, п"ю, п"ю, поки перестаю бачити будь-який рух.
Але не сьогоднi. Вже кiлька днiв я прокидаюсь iз вiдчуттям свята, тим бiльш неймовiрним, що зримих причин для цього нема. Лиш тiнь. I луна. I тiнь тiнi. Але в цьому мiстi нема двох годинникiв, що показували б один час. I може бути, що ми ходимо поруч, розминаючись на пiвкроку.
Я навiть не знаю, як я впiзнаю того, хто менi потрiбен. Адже тепер шукаю я, а не мене.
Пам"ятаю, як це було.
Я стояла на терасi, бiд буками. Годувала птахiв.
Вiн пiдiйшов, став поруч i стояв, поки я не повернулась до нього обличчям. Вiн був спокiйний. Дивився прямо. Стояв i мовчав. Я вiдвернулася, але вiн не пiшов. Я вiдчувала його присутнiсть плечем, i боком, i навiть вухом - тепло, яке йшло вiд нього. Я витягла з кишенi, тої, що з теплого боку, жменю проса i сипонула птахам. Птахи крутились навколо проса, похапливо, неуважно визбируючи, ковтаючи з пiском. Вiн дивився. Потiм простягнув руку - там лежали крихти хлiба, сухi, злежанi - простягнув руку... Птахи злетiли, забувши про просо. Закружляли над нами. А тодi на долоню йому сiв один птах, другий... Птахи закружляли навколо нього, як метелики коло вогню, намагаючись торкнутися його бодай крилом. Я дивилася, i вiд жару, що йшов вiд нього, запашiли щоки, i вухо стало червоне, я прикрила його долонею. Захотiлося стати птахом i злетiти.
I я пiшла за ним. Не питаючи, просто пiшла. Бо поруч було так тепло.
Ми зустрiлись i назавтра. I потiм. I ще.
I мiсто перестало бути сiрим. За одну нiч на вулицях виросли дерева, на майданах - квiти, а птахи з усього свiту злетiлися спiвати нам; а може, менi просто здалося.
Нашi годинники розходились на одну хвилину - дивовижна, неймовiрна точнiсть для Мiста втраченого часу.
Нашi шляхи перетнулись; а може, перетинались завжди.
Птахи сiдали нам на долонi; i не було нi зими, нi осенi. А може, я їх не помiтила.
Я повiрила, що є такi мiста, кольоровi мiста, де можна спiвати на вулицях, де люди стрiчаються усмiхаючись, i просто - стрiчаються, де нiякий Годинник не вказує сонцю, коли зiйти...
Я хотiла жити в такому мiстi.
Кость казав: "Так i буде". Що вiн шукав у менi? Не знаю. Може, вiн просто любив мiй смiх...
Кость казав, що смiх, як пiсня, як музика, робить усе кольоровим. Вiн казав, що смiх - священний; вiн красить iстину i розкриває лжу. Вiн казав, що нема закону, нема бога над тих, що в тобi. Кость вiрив у це; як i я. Вiрив у тепло долонь. У те, що все можна змiнити.
А потiм вони прийшли по нього - Вiрнi пси закону.
Я знаю: так не буде бiльше. Але менi й не треба - так. Я чекаю на тебе, мiй невiдомий друже! Я ще можу смiятись, i коли знайду тебе, подарую - мiй смiх. I ти взнаєш, що є мiста, де живуть люди, подiбнi до Костя. Я не схочу вiд тебе багато. Менi лише треба, щоб хтось потримав драбину, адже я - жiнка, я не можу зробити все сама...
Менi сказали, що я зовсiм юна, i вчора я цiлий вечiр розглядалась у дзеркало. Так i є. А самiй менi здавалось, що я живу вже тисячу рокiв, i кожен рiк поставив зарубку на моєму обличчi. I якби все те, що я ношу в собi, стало видимим, лягло поверх маски моєї плотi, люди тiкали б вiд мене - з жахом, з криком. Але моє обличчя криє мене; люди на вулицях всмiхаються менi, i птахи сiдають на мої долонi. Тим краще. Значить, ти не злякаєшся мене, друже. I я ходжу цими вулицями - мертва серед живих - i чекаю. Я знаю, як це буде; я вже бачила. Чуєш, Косте, я бачила, як ти стояв на помостi, а навколо - юрма, що прийшла подивитись, як твоя кров упаде в цю пилюку; їх було стiльки, що я не могла пробитись ближче, а ти шукав мене очима i не мiг знайти...
Нiхто не йтиме до мого помосту. Тим краще.
Мiй простiр замкнувся, а мiй час нiколи не був моїм.
Я знаю - скоро. О, як я мрiю про це! Мої пальцi тремтять, коли я бачу, як ми вдвох iдемо вулицями мiста, нiч ховає нас, а столiтня пилюка глушить кроки. Я так i бачу, як пiдiймаюсь драбиною - вище i вище - i її щаблi прогинаються пiд моїми ногами - вище i вище! I моє серце солодко млiє, коли я думаю про те, як я вперше пiдiйму руку, примiрюсь... О! Як летiтимуть врiзнобiч скалки скла, з трiском, хрускотом, схожим на трiск кiсток - чуєш, Косте, на трiск твоїх кiсток! - а я битиму, битиму, битиму, аж поки скло не впаде вниз, засипаючи площу каскадом карнавальних блискiток, а я залiзу всередину i трощитиму пружини, блоки, колiщатка, всю цю священну машинерiю, допоки вiд неї нiчого не залишиться, або допоки по мене прийдуть Вiрнi пси закону, щоб допомогти менi зустрiтися з тобою, Косте...
Але в днi, коли над шпилями проклятого мiста свiтить сонце, коли якась нерозумна пташка сiдає на мою долоню, або менi всмiхається незнайомий перехожий, в менi спливає надiя на неможливе. I я бачу, як западається той аспидський Годинник, а я - чуєш, Косте? - швирголяю молоток далеко-предалеко; я спускаюсь вниз, i щаблi прогинаються пiд моїми ногами, i - чуєш, друже? - ми з тобою бiжимо мiстом, i нiч криє нас... А потiм зiйде сонце, вiльне вiд всяких чарiв, i я побачу це, чуєш, Косте?..