"У мене проблема. У мене бiда. Неприємностi. Надзвичайна ситуацiя. Ексцес. Прецедент. Е-мер-джен-сi", - вона перевела подих i покосилася на прозорi дверцята. За ними в економно освiтленiй казеннiй порожнечi висiла голова, нiби один iз тих гарбузiв, якi виставляють у вiкна в День усiх святих. Голова зустрiлася з нею поглядом, повним нерозтраченого осуду.
"...i попри те ти продовжуєш дозволяти собi подiбнi витiвки", - шепоче голос, потоншений до дiаметру мiдної волосини у дротах електропередачi, - "Нi, в тебе нема проблеми"
"Це може бути рак. Ти не слухаєш"
"Ти нiколи не вмiла дiлитися тим, що в тебе всерединi. Твоя закритiсть, твоє нехтування найближчими людьми рано чи пiзно..."
"Так, мамо", - вона з пiдозрiливiстю прислухається до власного голосу, як юний тенор, що помiтив першi ознаки мутацiй, - "Буває такий вид раку, вiд якого тебе не бiльшає, а навпаки? Вiд'ємний прирiст клiтин..."
"...i Мальвiна мають зайти через годину, ми вже замовили столик. Я не можу вiдмiняти свої плани через твою примху", - хрипiла слухавка, - "Сорок хвилин займе дорога, i ще чотири хвилини - розв'язання твоєї "проблеми". Якщо ти не навчишся цiнувати справи iнших людей, у тебе з'являться неприємностi"
"Я їду"
"Ти нiколи мене не провiдуєш"
"Так. Так. Так", - вона кулиться пiд недобрим поглядом голови, пiдвiшеної в просторi за спиною, - "Мамо, послухай, щось негаразд, щось неправильно"
"Покинь його", - каже голос. Уздовж кiлометрового дроту передається цокання зубiв об склянку i передзвiн кубикiв льоду. Порцеляна до порцеляни.
"Що? Коли я випила зранку води, в мене з'явилося неприємне вiдчуття, нiби вона падає крiзь дренажну трубу. Таке буває, коли в тебе рак?"
"Це завжди чоловiки. Як не старайся себе змiнити, все-одно програєш. Бо ти неправильно робиш: треба тiльки вда-ва-ти змiни. Рiвно настiльки, щоб йому здавалося, нiби кожної ночi вiн з новою жiнкою"
"Я точно знаю, що в мене пропали всi нутрощi. Я зараз нiби пограбована квартира"
"Це все вiк. Ти вже перейшла на косметику з сонцезахисним фiльтром?"
Палець з обкусаним нiгтем заклював по склу з тамтого боку. Голова вiдростила двi руки, звела їх "бiноклем" i приставила до шибки, щоб свердлити її спину крупнiшим калiбром. Вона опустила у прорiз ще одну монету.
***
"Алло. Алло...", - обiзвалася чорна мушля.
"Привiт. Слухай мене уважно. Будь на зв'язку, не зникай"
"Тепер, значить, передумала", - голос за видом i фактурою майже не вiдрiзняється вiд попереднього. Перегнаний крiзь змiйовики шнурiв i процiджений в дiрочки мембрани вербальний дистилят.
"Я думала, ти допоможеш менi"
"Чи значить це..."
"Нi", - вона намагається дивитися собi пiд ноги, щоб не зустрiтися очима з власним вiдображенням на чорних полiрованих поверхнях.
"Ти знаєш, що в людському тiлi - сiмдесят п'ять кiлометрiв нервiв?", - зiтхає голос.
"I ти ще питав, чому я не хочу бiльше з тобою бути. Їх важко звити з iншими сiмдесяти п'ятьма, щоб налагодився хоча б якийсь зв'язок"
"Пiсля останньої нашої розмови в мене лишилося не бiльше тридцяти", - у трубцi почулося черкання сiрника i тихенький трiск розкуреної цигарки, - "Тепер тобi буде легше?"
"Послухай, зi мною щось дiється. Ти можеш приїхати?"
"Людина - мiнi-АТС. Нам здається, що нерви дозволяють нам вiдчувати, думати. Вони ж тiльки передають сигнали. А хто їх передає, кому? Якщо забрати їх, то вiд нас не лишиться нiчого. Ти думала про це коли-небудь?"
"Я робила флюорографiю зранку. Вона нiчого не показала, розумiєш? Чорнота, як до великого вибуху. Слiпа пляма. Я зараз як порожня рамка без фото. Менi не можна пити воду, бо потiм горло зсередини вкривається колючими лусочками iржi. Коли вони вiдриваються i виходять з кашлем, таке враження, нiби випльовую леза"
"Де ти? Менi важко розiбрати, що ти говориш. Така луна... Ти хочеш, щоб я приїхав? Я думаю, це погана iдея"
"Це - луна з мого горла. А потiм щось сталося зi шкiрою. Я накладаю потрiйний шар тонального крему, але крiзь нього все-одно просвiчує теплий лакований пластик"
"...якщо хочеш дати нашим стосункам ще один шанс. Менi здавалося, ти робила успiхи. Я почав отримувати щось взамiн на свої почуття"
Ти отримував рiвно те, що давав. Посилка робить петлю довкола Землi i повертається адресантовi - прозвучало в її головi вiдлуння думки. На дерев'янiй полицi для довiдника з кодами мiст видряпане серце з парою iнiцiалiв. I кому спаде на думку залишити цей знак у громадському мiсцi, для очей тисяч кур'єрiв, якi заходять у кабiну випорожнитися вiд чергової порцiї повiдомлень? Хiба тому, хто так i не змiг доставити його своєму одержувачевi. Викарбуване канцелярською скрiпкою проголошення почуттiв, як залишений напризволяще лист, якого сюди пiдкинув недбайливий листоноша, що не знайшов правильної квартири.
"Менi дуже шкода", - каже вона, - "Я нiчим не можу допомогти"
"Ти казала, допомога потрiбна тобi"
"Я помилилася"
***
"Ви додзвонилися на безкоштовну гарячу лiнiю для тих, хто потрапив у безвихiдь. З вами буде розмовляти квалiфiкований спецiалiст-доброволець. Просто не вбивайте себе ще кiлька хвилин, поки вас не з'єднають"
Крiзь голос машини просвiчують напiвстертi уривки чужих розмов, ритмiчнi сейсми гудкiв, летючий вiзерунок електронiв - вiденський вальс, трансльований у радiоефiрi.
"Алло, Вас слухає Галина Iгорiвна. Розкажiть, що з Вами трапилося"
"Я у пастцi"
"Повiрте, безлiч людей стикаються з цiєю проблемою. Ви не самотнi у своїй бiдi"
"Так. Так", - киває вона, i шия вкривається тонким мереживом трiщин. З-пiд прозорої шкiри зап'ястя виповзає сталевим пагоном вена, другим кiнцем уплетена в глазуровану кольоровою iзоляцiєю в'язь дротiв, що зникають у стiнi.
"Будь-яка ситуацiя має вихiд. Але коли людина повертається обличчям до своїх проблем, вона може опинитися до нього спиною, й їй здається, нiби перед нею - глуха стiна"
"Довкола мене - скляна кабiна. Я бачу дверi, але не можу вийти"
"Кожен часом вiдчуває вiдчуженiсть, бар'єр мiж собою та iншими. Якби його не було, вас би зiм'яло i знищило їхнiми впливами. Але iнколи ця загорода стає занадто товстою i замiсть того, щоб захищати, починає шкодити", - мурмоче голос, що ранiше вдавав iз себе машину.
"В мене нiчого немає всерединi. Знаєте, серця. Печiнки. Нирок"
"Те, що Ви сприймаєте як спустошенiсть, варто розглянути як потенцiйну повноту. Простiр для Ваших нових, кращих якостей"
"...Шлунка. Селезiнки. Дванадцятипалої кишки. Навiть апендикса. Куди менi звернутися? Може, написати заяву про зникнення в райвiддiл? Що Ви порадите?"
"Це готове мiсце для бога. Просто розкрийтеся йому назустрiч, i вiн проникне туди за принципом рiзницi тискiв"
Вона опускає в автомат останню монету. Напевне ж, кожен, хто приходить сюди, робить цей ритуал для того, щоб повернутися. Вони бояться, що не зможуть зiткнутися зi спiврозмовником голосами, як святковими келихами, ще хоча б раз. Бояться тишi бiльше за мовчання.
"Сприймайте це як шанс для повного оновлення. Конструктивного перевтiлення. Нова Ви зможете робити те, чого не могли ранiше. Зустрiчати людей, яких досi не знали. Дiзнатися нове. Налагоджувати зв'язки"
Проводити сигнали. Наводити мости. Зводити чужi руки, що жадiбно тягнуться назустрiч одна однiй.
"...ви мене чуєте? Будьте зi мною. Залишайтеся на зв'язку. Алло..."
Жiнка прочинила дверцята кабiни мiського поштового вiддiлення i протиснулася боком, втягуючи живiт. Вона згодувала автомату пригорщу монет, встромила пальцi в мережаний диск набору номера. Диск рухався з тугим дзижчанням, опираючись незграбним рухам силою нових, нерозкатаних шарнiрiв.
Жiнка пiднесла до рота ще теплий завиток слухавки, втиснула плечем у вухо iнший кiнець, лишаючи на бiлому пластику слiди шкiрного жиру, першою з сотень наступних абонентiв.
У хрусткому, як свiже простирадло, ефiрi зазвучала одинока струна сигналу, вриваючи останнi акорди вiденського вальсу.