Аннотация: Чому найсильнiшi i найболючiшi слова нам кажуть найближчi? Чий авторитет - такий чи iнакший - безперечний. На чужi слова - сука, сволота, йоб на всю голову i таке iнше - реагуємо пофiгiстично i байдуже
Чому найсильнiшi i найболючiшi слова нам кажуть найближчi? Чий авторитет - такий чи iнакший - безперечний. На чужi слова - сука, сволота, йоб на всю голову i таке iнше - реагуємо пофiгiстично i байдуже ... а на типу: фомицька, вiд"їбися, чи : фомицька, ти менi нi до чого, ти перестала мене розумiти - хочеться вмерти. i розумiєш наперед, що це все зопалу - завтра все буде добже. Але ранить - i якi б не були у мене рожевi окуляри щодо людей i ЇЇ зокрема - я все ж таки вiрю, що не можуть нас люди ранити так глибоко i влучно. ВЛУЧНО, бо знають нас наскрiзь. Тому слова сприймаються апрiорi достеменними. I тому щоразу, проймаючись КИМОСЬ я думаю про те, на скiльки ця людина може мене вбити i що можу я вчинити у вiдповiдь. Думати наперед про наслiдки - чи не цьому вчили нас з дитинства. Але думати на початку про кiнець - це, по сутi, iнверсiя. Все, по сутi, навпаки. Як у "Троицы" Рубльова - зворотна перспектива. Та, втiм, не про те мова. Лаконiчнiсть... лаконiчнiсть .. лаконiчнiсть... Все так вiдносно. Спостерiгаю, як навколо мене нарощуються люди, наче обростаю новими знайомствами. Але щоразу проводжу генеральну чистку - мовляв - не бачу сенсу, пак, звичайний мороз. Тому концентруюся лише навколо кiлькох людей, але я iстинно мене цiкавлять i вiд яких я щось беру, а щось вiддаю. Майже, як бартер. Але на глибшому, емоцiйному рiвнi i всiх зв'язках, якi випливають iз цього. А потiм таке спустошення. I я зовсiм не намагаюся брати все пiд свiй контроль - навпаки. В головi просто не вкладається - чому? Першочергово треба покопатися у собi - вiдповiдь саме тут. Нiхто не планує стосункiв - тут узагальнено - наперед "прикидаючи", що то все з великим скандалом закiнчиться. Що ж трапляється на шляху А до В? Вiд добре до погано. Значить, заноза всотується десь на промiжних станцiях. Вiдповiдь завжди на поверхнi - то рити глибоко не потрiбно геть. I вiд змiни зачiски чи мiсця проживання - особливо нiчого не змiнюється.
Втiм, менi важко лежати на лiжку i слухати, як вона сопе. I тому я тут ваяю оце послання. А сопiння теж буває рiзне - я милуюся щоразу, коли вона втомлена засинає. Я картаю себе за те, що дозволила собi заснути, коли нiч така коротка, а менi зранку доведеться вiд ВАС пiти чи вiдпустити у якийсь Бориспiль. Отак на пальцях раз, два - i це все найближчi люди. Чи можу я вас назвали близьким - не варто вдаватися у пустi базiкання i якiсь аргументи. Все вiдчувається iз ставлення людини i її ДIЙ, вiд умiння бодай на вiдсоток вникнути у думки людини i зрозумiти, що ж це за iпостасiя така. Одна рiч - захоплення, iнша рiч - вiдповiдальнiсть i вiдвертiсть у вiдчуттях i справах. I нiхто не знає, чи писатимемо ми i що говоритимемо через деякий час - кому, як, з якою iнтонацiєю i НАВIЩО. Тому ми хапаємося за щирiсть, мов за соломинку у водоворотi, i настiльки гостро i чуттєво реагуємо на всi подiї "из вне".
Оцих ран боюся - вiд щирих людей, бо по сутi, їхнi слова i є найщирiшими...нехай навiть з опалу. А сама? Найтяжчий полiт не через Атлантичний океан. Найтяжчий полiт - полiт над собою. I тому можна безупинно марати бездонний файл рiзноманiтними символами, проте суть наша навiть для нас самих нiколи не стане зрозумiлою. I для iнших не стане. Парадоксально - боюсь найближчих людей, бо нiхто так не обеззброює. Пафосно? Смiшно... Але менi i у свої 50 i бiльше хочеться вiрити у те саме. От вам i прiоритети - першочергово - приземленi i звичайнi на рiвнi - житло, родина, успiх, здоров'я. Але в статичних прiоритетах залишається глибока вiра у те, що цi найближчi люди - справдi близькi. То чому найсильнiшi i найболючiшi слова нам кажуть найближчi???