Аннотация: Любов не обирає жертву. А розплачуватись iнколи доводиться все своє життя... А може вiчнiсть?...(Укр. мовою)
"Любов... усе терпить..." (I Коринтян 13:4-7)
Вона стояла над прiрвою. Поряд був тiльки туман. Позаду хтось стояв. Обертатись було не можна i тому вона просто дивилась вперед. А там, внизу, була темрява i вона манила її. Просила, благала, заставляла i сковувала волю. Якась часточка її ще боролась... Та все вже вже вирiшили за неї... - Стрибай. Тобi туди. Це твоя дорога... - i смiх... - Нi, не хочу! Це ж вiрна смерть! Поштовх i полiт... Це свобода! Це воля! Нiчого подiбного не було i вже не буде. Та воно того варте! Полiт... Свобода... Камiння внизу... Все ближче... Ближче... Та очi не можна зажмурювати. Руки розкинулись в польотi i замiсть них уже крила! Плавно, за кiлька сантиметрiв вiд сiрого, схожого на закам'янiлу невiдому iстоту, каменя вони плавно понесли її вгору, крiзь молочний туман. Туди, вгору, до неба... Та на вершинi все ще стоїть той, хто її штовхнув. Вiн вже не смiється. Вiн з закам'янiлим красивим обличчям дивиться на неї. Хоч лице амiмiчне, пусте, але очi живi. В них свiтиться розум, лукавство, цинiзм i навiть... кохання. Її тягне до нього, як магнiтом: - Як ти мене знайшов? - Ти думала, що сховаєшся вiд мене у цьому свiтi? Думала, що якщо зiтреш свою вiкову пам'ять, то я тебе не знайду? Вона мовчала. Вона пригадувала. Картини минулого повставали в її пам'ятi... Ось вона молода дiвчина йде крiзь селище. На нiй дорогий одяг: шовкова сукня, обшита золотими нитками i черевички. Вона знала, що вони коштують дорожче, нiж всi люди у селищi. Вона йде гордовитою ходою. Люди, що йдуть на зустрiч, вклоняються i чемно вiтаються. Вже недалеко батькiвський замок i вона навiть може розрiзнити вартового на баштi. Його звати Соерс. Для неї ж вiн просто Сорсi. Вона пiднiмає руку i весело махає йому. Вiн махає їй у вiдповiдь. Та раптом його рухи стають тривожними. Вiн щось їй кричить i показує на щось у неї за спиною. Та вона не вiрить цим його жартам. Вiн жестикулює, викрикує щось. Уривки фраз долiтають до неї разом з поривами вiтру, що розвiвають її чорне, як воронове крило, волосся. -... ззаду! ...не жартую... ...атуйся! Габрiель! Вона оглядається. В двохстах кроках позаду неї кiнний загiн. Вiн невiдворотно наближається. Щось в ньому незвичне... Але що? Всi вершники одягненi в чорне. Боже, це ж вони! ЧОРНI АНГЕЛИ! Оцiпенiння пройшло i ось вона вже з усiєї сили бiжить до замку. Довга сукня заважає i плутається. Ще кiлькасот крокiв. Ну ж бо! Слова молитви проносяться в головi i... Стукiт копит вже просто за спиною. Не тямлячи що робить, вона обертається i протягує обидвi руки прямо перед собою. Думок в головi нема. Лише запаморочливе вiдчуття... Чого? Власної сили. Конi стають на диби i зпиняються. Чоловiки шпорять їх, але тi не рушають з мiсця. Щось заважає їм. Щось невидиме. Вони пробують руками повiтря перед собою. Там невидимий щит, перешкода. Дiвчина стоїть. Її обличчя стає блiдим, немов з нього висмоктують барви. А очi навпаки темнiшають. У них наче вiдображається полум'я. Чи це просто гра свiтла? Вперед виходить один iз воїнiв. Його обличчя прикриває каптур. Вiн пiдходить до невидимої перешкоди. Стоїть, наче вагаючись i враз переступає її. Повiльним кроком вiн наближається до дiвчини i бере її за зап'ястя i рiзко опускає її руки вниз. Каптур з його голови спадає i дiвчина не може вiдвести очей. Перед нею стоїть справжнiй красень: трохи рiзкi риси обличчя, чорне волосся та очi... В очах дiвчини страх. Нi, це не може бути з нею. Вона рiзким рухом витягує кинджал i цiлить йому в серце. До останньої секунди вiн просто спостерiгає. Та ось зброя вже лежить на землi. Все довкола затоплює його смiх... Так вiн знайшов її вперше... Вiн розповiв, що вони - двi половинки одного цiлого. Однiєї СИЛИ. Схожi зустрiчi повторювались ще не раз, аж поки вони не створили собi вiкову пам'ять. Так вони могли пам'ятати всi свої попереднi втiлення. Вiн навчив її всьому. Вони панували столiттями i тисячолiттями. Лилася кров... Було багато вiйн... А тодi вона зрозумiла, що вони обоє - зло. Їй хотiлось знищити їх обох, але це було неможливо. Нiхто не може знищити безсмертну душу, навiть якщо вона грiшна. Тому вона знищила свою часточку пам'ятi i покаялась. Пiшла у СВIТЛО. Вона перероджувалась в нових свiтах, епохах i расах. Та вiн знайшов її... Вона стояла i просто дивилася на нього. Це вiн... Її кохання, її бiль, її темна друга половинка... Та хiба цими словами виразиш все? Хiба? Серце розривалось. Рана, яку вона рубцювала вiками розiйшлась i хлинула кров... Червона... Тепла... Жива... Просто на беззахисну душу. Вiн дивився їй у вiчi i просто... обiйняв її. Вона пiдвела очi, повнi болю, слiз i муки... Вiн поцiлував її у вiдповiдь... Цей поцiлунок вмiщав все: темряву i свiтло, любов i ненависть, радiсть i тугу... Вона тонула в його очах... Як тодi, вперше... ВПЕРШЕ! В її руцi зблиснув кинджал... Цьго разу вона не промахнулась. Це був пiдлий удар... Удар в спину... Вiн все ще здивовано дивився на неї. I почав осiдати... Вона поклала його голову собi на колiна. Щоки її були мокрi вiд слiз. Солонi краплi падали на його обличчя. Вiн злизнув одну i промовив: - Все правильно... "Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тiльки свого..." Вiн закашлявся. З кiнчика уст потекла цiвочка кровi i вiн усмiхнувся. А вона стиха продовжила: - ... не рветься до гнiву, не думає лихого, не радiє з неправди, але тiшиться правдою... - вона заридала, - ...усе зносить, вiрить у все, сподiвається всього, усе терпить!" Вiн витягнув щось замотане у червоний оксамит i вклав їй у руку. - Це тобi. Мiй останнiй подарунок... - Пробач... Я не могла iнакше. I вiн помер. Його нестало. Його вже нiколи не буде. Вона пiдняла голову вгору. Туди, де всiяне сузiр'ями, висiло, мов шмат тканини, байдуже небо i закричала. Її крик, сповнений нелюдської туги, рознiсся над всiм. Вiн понiсся i в Космос i в глибини Тартару i навiть у людський свiт, де мiльйони людей, пiдкоряючись раптовiй тривозi кидалися дзвонити коханим людям...
Габрiель прокинулась рано. Обличчя її було все в сльозах. Вона пробувала згадати свiй сон i не могла. Пам'ятала лише вiдчуття втрати... Поряд на подушцi лежав якись згорточок. Вона вiдкрила його i побачила готичний срiбний хрестик... Пiдкоряючись душевному пориву, вона пригорнула його до грудей i її захлиснуло до болю знайоме вiдчуття... Цього ранку в iнститут вона збиралась дуже довго, їй все просто валилось з рук. На дворi йшов дощ. Вона заблукала i опинилася в незнайомому куточку мiста. Як це сталося? Вона сама не розумiла. Вона побачила церкву. Аскетичний готичний стиль, маленька, без надмiрної пишноти. Мабуть тут колись таємно одружувались закоханi. Звела очi вгору i побачила хрест, який височiв над церквою. Вiн був таким же, як i той, що вона так i не випускала з рук з самого ранку. Можливо це Провидiння привело її сюди? Вирiшила зайти i пожертвувати хрестик храму. В церквi проходила реставрацiя. Та атмосфера була спокiйна... Бiля вiвтаря стояв навколiшки чоловiк. Його голова була схилена в молитвi, обличчя було в тiнi. Габрiель пiдiйшла ближче до вiвтаря. Незнайомець пiдвiвся. У нього були трохи рiзкi риси обличчя, чорне волосся неймовiрно чорнi очi... - Доброго дня , - промовив вiн i усмiхнувся, - мiй брат - священик в цьому храмi. Якщо ви на рахунок пожертв, то вiн буде за кiлька хвилин. Давайте присядемо i почекаємо... Ви не проти? Вона була не проти i просто кивнула. А високо вгорi, прямо над їхнiми головами, пiд куполом реставрували фреску Архангела Гавриїла. Цiєї ночi на очах у ангела виступили сльози. Йшли дощi i це мабуть протiкав дах...