П"єса Карло Гольдонi "Слуга двох вельмож" - яскравий приклад iталiйської комедiї доби Просвiтництва. Вона була написана у 1745 роцi в Тосканi, де Гольдонi перебував деякий час у пошуках роботи. Неймовiрна бiографiя даного митця: ще змалечку вiн був пов"язаний з юриспруденцiєю, батьки покладали на нього великi надiї як успiшного адвоката, але доля склалася по-iншому. У 1729 роцi вiн починає свiй плiдний творчий шлях драматурга: пiд впливом творiв Плавта, Теренцiя, Арiстофана та Менандра активно вiдвiдує театри, перебуває виключно у акторському бомондi. Ще у студентськi роки Гольдонi вислали iї Павiї за драматичну сатиру "Колос".
У 1731 роцi вiн починає адвокатську практику у Венецiї, паралельно забезпечуючи одну iз венецiанських театральних труп текстами. В цей перiод створюються його першi значнi п"єси - трагедiї "Велiзарiй" та "Розамунда", комедiя "Венецiанський гондольєр". Вони не були успiшними, тому вiн вiдправився до Тоскани у пошуках адвокатської роботи. Там i народжується його лебедина пiсня - п"єса "Слуга двох вельмож". Уклавши договiр з Джироламо Медебахом, чия трупа грала у театрi Сан-Анджело, Гольдонi не лише повертається до Венецiї, але й назавжди лишає юриспруденцiю, повнiстю заглибившись у лiтературну працю.
Реформа iталiйської комедiї, проведена драматургом, була необхiдною естетичною новацiєю. На iталiйських пiдмостках домiнувала народна iмпровiзована комедiя масок, комедiя дель-арте, з її одноманiтною комедiйною iнтригою, змiцненими театральними амплуа, "масками", зовнiшнiм комiзмом. Гольдонi розумiв, що комедiя масок пережила себе, але народ дуже любить її, тому драматург виробляв свою реформу поступово i обережно, залишаючись терпимим до традицiйних персонажiв комедiї масок. Вiн iшов за традицiєю ренесансної комедiї i прийняв художнi вiдкриття Мольєра, якого називав своїм учителем, але взагалi Гольдонi був самостiйним, створюючи свою комедiю характерiв у протилежнiсть комедiї iнтриги. По сутi, вiн створив реалiстичну соцiально-психологiчну комедiю, з'єднавши сценiчний реалiзм з умовними прийомами комедiйного театру. Гольдонi був близький фiлософський матерiалiзм просвiтителiв, у людському характерi вiн бачив витвiр природи i виховання. На вiдмiну вiд Мольєра, iталiйський драматург епохи Просвiтництва зробив головним в комедiї НЕ сатиричного, а позитивного героя, який уособлював моральний iдеал розумного i доброго. Цей герой за звичаєм вступає в конфлiкт з персонажами другого плану, якi вiдрiзняються рiзноманiтнiстю характерiв - це улюблена комедiйна структура митця, вона має свої жанровi модифiкацiї.
Iснує два рiзних трактування структури п"єси: перше - з подiлом на пролог та картини (редакцiя Гальперина 1930 року) та друге - з подiлом на дiї та яви, що є досить незвичним явищем: Гальперiн, можливо, намагався спростити "гальдонiвську" структуру для кращого сприйняття як читачами, так i драматургами. Перелiк дiйових осiб класичний - чiткий та лаконiчний.
Перше враження вiд даної п"єси - яскравий карнавал! Комедiя поставлена як об'ємне полотно за участю практично всiєї трупи. Склад дiйових осiб за рахунок масовки - городян Венецiї. За напруженням пристрастей, вiдважностi i темпераменту цих персонажiв, а також, розташованi посерединi конструкцiї-будинки, якi iронiчно й вiддалено нагадують Вавилонську вежу, можна припустити, що сцени цi вписанi в композицiю вистави для вираження думки про вiчну роз'єднанiсть людей, їх агресивної взаємної гординi. Але масовка вiдводить нас вiд цього теоретичного i умоглядного припущення i дiє зовсiм iнакше: її запал, колорит, вiльнi танцi надають виставi колоритний i чудовий дух карнавальностi, а чудово виконанi костюми i бутафорiя - атмосферу i аромат епохи.
Символом цього масового вуличного феєрверку стає яскравий дует бродячих акторiв, якi по праву займають мiсце акторiв-протагонiстiв. Мальовнича парочка милої Артистки i невисокого Артиста виглядає абсолютно гармонiйно i викликає у глядацькiй залi теплу хвилю вiдгуку - то наївною експресiєю свого маленького вуличного театру, то тонким ефектом вiдображення сюжетних подiй (таку знаковiсть зазначав Лоцман у "Семiотицi сцени"). Своєю природною заглибленiстю в матерiал i ненав'язливою стихiєю гри вони не гасять, не обмежують, а тонiзують нашу уяву. До речi, i приводячи його до традицiйної стилiстики комедiї дель-арте. Спроби використати цю естетику у виставi заявленi, але не опрацьованi, саме акторськи не опрацьованi. Самi-то актори намагаються iснувати в грi легко, але мимоволi зiсковзують в блазнювання i кривляння. Карнавальна стихiя i драйв масових сцен стали центром вистави i привнесли дисбаланс в його композицiю: основна фабула i головнi дiйовi особи набагато менше захоплюють увагу глядача.
"Слуга двох вельмож" - це одна з найпопулярнiших iсторiй знаменитого iталiйського комедiографа. Хвацько закручений сюжет долає всi перешкоди на шляху до щастя головними героями - спритним простаком Труффальдiно iз Бергамо i двома парами закоханих, якi об'єдналися до фiналу, пiсля всiх випадковостей i примх долi.
У пошуках свого коханого, пiд iм'ям покiйного брата Федерiко, в чоловiчому вбраннi, брава дiвиця Беатрiче заявляється в будинок венецiанського купця Панталоне , де засмучує заручини Сiльвiо i Клариче. Труффальдiно, слуга цього новоявленого Федерiко-Беатрiче, попередньо пiднiмається в будинок, щоб оголосити про прибуття господаря. Пiсля вiзиту, поки господар був зайнятий, голодний Труффальдiно прислужився iншому пановi, яким виявився коханий Беатрiче - Флориндо i найнявся також до нього.
Комiзм подальших хитросплетiнь мимовiльною брехнею, спритнiстю i збiгами випадковостей пiдкреслюється своєрiднiсть манер, пластики рухiв i всього вигляду позитивного хлопчини Труффальдiно. Вiн i одягнений якось зовсiм iнакше, нiж все його "куртуазне" оточення - отакий Адрiано Челентано (менi, принаймнi, так здалося) з неабияким запасом хамської простоти. Треба сказати, що Дмитро Шарабурiн (актор театру оперети) створює незвичний i живий образ свого героя. Його Труффальдiно НЕ авантюрист, а саме простак, обставинами спровокований на спритнiсть i брехнею в порятунок. Раз у раз йому доводиться iмпровiзувати i стрiмко опановувати ситуацiєю, що вiн i проробляє з вiдчайдушною природною винахiдливiстю. До фiналу, не втративши своєї розбещеностi, вiн привносить у неї елементи якоїсь артистичностi - як у людському, так i в театральному сенсi, i навiть знаходить собi дружину - Смеральдину.
Крiм рельєфно збудованих масових сцен, у виставi чимало цiкавих складових. Одна з них - ясно (аж надто ясно!) читається думка про сильних, навiть брутальних жiнок i слабких, iнфантильних чоловiкiв. Не думаю, що варто було так педалювати цю iдею в сценi жiночої бiйки - глядачi, право ж, i без того вловили її актуальнiсть (особливо двi жiночки позаду мене, якi не втримували свiй смiх). Хоча дiя вiдбувається у Венецiї XVIII столiття, особливостi проявiв людської природи i рiзних характерiв в екстремальних ситуацiях завжди сучаснi. Творцям спектаклю не вистачило лише цiлiсного погляду i любовi до подробиць акторського наповнення, щоб зробити це театральне полотно чарiвним. Пiдготувати фiлософську концепцiю i здiйснити постановочний каркас поза точної партитури акторського виконавської майстерностi - це ще не означає поставити виставу.
Знак - важлива частина будь-якого драматичного твору, адже кожна деталь, яку не помiчає актор, сприймається глядачем, сприймається як щось нове, незвичне... Лоцман це трактує так: "Специфика игрового поведения заключается в его неоднозначности: игра подразумевает одновременную реализацию (а не последовательную смену во времени!) практического и условного (знакового) поведения. Играющий помнит, что он находится не в действиќтельном, а в условно-игровом мире, - он не охотится, а как бы охотится, не плывет по морю среди враждебных бурь и туземцев, а как бы путешествует. Но одновременно он испытывает эмоции, соответствующие подлинности воображаемых обстоятельств". Ця "подорож" - синтез почуттiв та акторської майстерностi.
Отже, вистава "Труффальдiно iз Бергамо" - це вир емоцiй, веселощiв з повчальними нотками епохи Просвiтництва, єднiстю думки та душi митця.
Я визначив основнi складовi (структурнi) частини драматичного твору: 1) символiзм; 2) глядачi та трупа - єдине цiле вiд початку до кiнця; 3) абстрагованiсть вiд художнього тексту; 4) прийом "театральної прагматики" (вплив на глядача).
Комедiї Гольдонi - не тiльки комедiї характерiв , а i комедiї звичаїв, з соковитими побутовими деталями . Є в них i гротеск, i карнавальна стихiя, при цьому в п'єсах венецiанського драматурга карнавальна стихiя є i прикметою мiсцевого колориту, що доповнює загальне враження про час та мiсце, де вiдбувається дiя вистави. Вiдображення актуальних проблем сучасностi - ось ця причина, через яку цей твiр продовжує iснувати.
Iснуватиме й надалi... Та буде посiбником життя ще надовго...