Село Кадлубиська (з листопада 1946 року - Лучкiвцi) розташоване на пiвнiч вiд схилiв Вороняцьких гiр, на рiвнинi, недалеко шосе Львiв - Київ, за 15 кiлометрiв на пiвденний захiд вiд мiста Броди.
Знайденi знаряддя працi найдавнiших людей свiдчать, що на територiї села i його околиць слiди перебування людини вiдносяться до кам"яного вiку. Деякi пам"ятки давнини, народнi перекази i документи говорять, що ця територiя значно потерпiла в часи монголо-татарської навали. На пiвнiчно-захiднiй околицi села є вiдновґлена висока могила з залiзним хрестом на кам"янiм постаментi, в якiй були похованi люди з часiв татарського лихолiття. Татарського походження є й прiзвища окремих людей у селi (Чехути, Баймаки) та вуличнi назви (Татаринова вулиця, Татаринова Мариня i iншi.).
Народнi перекази та iсторичнi джерела повiдомляють, що на пiвнiчний захiд вiд села Кадлубиська, на територiї мiж селами Заболотцi та Лугове (колись Чехи) було велике село Стогинь. Але тут, у давнину, поширилась хвороба чума, внаслiдок якої половина жителiв вимерла, а тi, що залишились, покинули це нещасне мiсце. Частина жителiв поселилась на пiвденний схiд над Кадлубом (джерело, з якого брали воду першi поселенцi) i назвали село вiд цього Кадлубище - це перша назва села. Дерев"яна криниця, де було це джерело, зберiгається i до сьогоднi в садибi Мартинюка Федора. За переказами старожилiв, першим поселенцем бiля Кадлуба був Дуда. Такi прiзвища i вуличнi назви зберiгаються i до сьогоднi.
Першi писемнi згадки про село вiдносяться до першої половини XV столiття. Зокрема, в 1432 роцi згадується один з жителiв села на прiзвисько Кадубицький (Кадлубиський) разом з Олеським старостою Iваном Рогатинським та iншими сусiднiми старостами (в т. ч. Пiдгорецьким).
Назва села "Кадлубищi" вперше зустрiчається в документi за 1441 рiк, коли "... селяни Мизмець, Лебедь, Петро з Кадлубищ свiдчили на судi, що князь Гошанський наїхав на село з дев"ятьма шляхтичами i шiстьма пiдлеглими". В документi за 1443 рiк повiдомляється, що Ян Желновський вимагав вiд Миколи Клюса, щоб вiн передав привiлеї на право володiння селом Кадлубищами та iншими селаґми. В документi з 1474 року сказано, що Ян Олеський зi згоди своєї матерi Варвари заставив село Кадлубище за борг у 80 гривень.
З вищевказаних документiв вiдомо, що село Кадлубище входило до складу Львiвської землi Олеського повiту. Його жителi майже до кiнця XVIII ст. були пiд владою польських панiв. Так, за люсперацiсю (ревiзiєю) 1513 p. в селi Кадлубищi 4 лани (один лан - 20-25 га) найкращої землi разом з кметами (селянами) належали панам Олеським. Польськi магнати, захопивши землi у селян, влаштовували на них свої господства - двори або фiльварки. Таке фiльваркове господарство було розташоване на захiд вiд села, недалеко вiд школи. З розширенням фiльваркового господарства земельнi надiли зменшувалися i дробилися, зростала кiлькiсть малоземельних i безземельних селян (загородники, халупники, комiрники). Зi зменшенням селянських надiлiв збiльшувалася панщина. Вже в першiй половинi XVI ст. панщина доходила до 1-2 днiв на тиждень з лану.
Тяжке становище селян погiршувалось у зв"язку зi спустошливими набiгами татарських полчищ. Особливо село було зруйноване пiд час нападу татар у 1626 роцi.
У XVII ст. вiдбувалося дальше зростання магнатського i шляхетського землеволодiння. В 1629 роцi село перейшло вiд панiв Олеських до великого магната Станiслава Конєцпольського, який передавав його в оренду дрiбним шляхтичам i купцям. Особливо тяжким було становище в роки визвольної вiйни 1648-1654 рокiв. Внаслiдок переходу польських вiйськ, татарських орд село було спустошене, багато мешканцiв потрапили в неволю або вимерли пiд час епiдемiй. Тому збирачi податкiв заявили в 1649 роцi, що з причин спустошення змогли зiбрати з села лише 2 золотих i 10 гривень.
Але з часом Кадлубищi вiдроджувались i в серединi XVIII ст., за iнвентарем 1745 року, в селi вже було 86 селянських господарств, з них 71 - з повним надiлом (бiля 6 га), 1-2 - з половиною надiлу i 3 кустарi, що мали лише город (ткач, бондар, коваль).
На початку XVIII ст. (1704 p.) Кадлубищi перейшли у володiння графа Потоцького, а в серединi XVIII ст. - у володiння польського гетьмана Вацлава Жевуського. В цей час у селi дальше зростала панщина i iншi феодальнi повинностi. Так, селянин, що мав повний надiл, вiдробляв на рiк 124 днi тяглої панщини, платив 1 золотий чиншу i здавав 3 коробки вiвса брiдської мiрки, 2 каплуни, 1 курку, пряв 3 мiтки пряжi з панського волокна та вiдробляв багато iнших додаткових повинностей. Тяжке економiчне закабалення посилювалось нацiональним гнiтом, всесиллям польських магнатiв.
У 1772 роцi, в результатi першого подiлу Польщi, Галичину захопила Австро-Угорщина. Майже 150 рокiв жителi села були пiд гнiтом австрiйських баронiв, якi передавали свої маєтки польським панам, щоб за їх допомогою тримати в покорi українцiв.
Аграрнi реформи 70 - 80 рокiв XVIII ст. не покращили життя кадлубищан. На змiну помiщика Вацлава Жевуського, який помер в 1779 роцi, село перейшло у власнiсть дрiбної польської шляхти. Так, помiщик Юзеф Лiстовський лише в нашому селi мав 2177 моргiв (один морґ - 0,58 га) найкращої землi.
Найтяжчою формою крiпосного гнiту була панщина. Жителi села (69 дворiв на 1406 морґах) вiдробляли панщини 5642 двоспряжних днi, крiм цього давали 69 курей, 204 яєць. Малоземельнi i безземельнi селяни (загородники, халупники) вiдробляли панщину пiшими днями. Так, в селi 6 загородникiв вiдробляли по 26 пiших днiв, а один по 13 (разом 169 днiв).
Щоб збiльшити свої доходи, помiщик Юзеф Лiстовський збудував на околицi села ґуральню, при якiй вiдгодовував на продаж 50 волiв, вiдкривав корчми, де продавали панську горiлку. Ще до сьогоднi поле, де була ґуральня, називається Гуральнисько. Таку ж назву має i джерело. Лише раз на тиждень у визначений день селяни могли одержати з панського лiсу бiля села Ражнева трохи гiлля або хмизу i то за спецiальним дозволом.
В селi не було нiякої школи, тому процвiтала суцiльна неписьменнiсть. Не змiнилося становище кадлубищан i пiсля скасування в 1848 роцi крiпацтва, на честь чого бiля церкви була поставлена i освячена фiгура. На цьому мiсцi вона збереглася i до сьогоднi. Пiсля реформи значнi земельнi володiння залишилися в руках помiщика Юзефа Лiстовського, а селяни мали мало землi i ще втратили право користування панським лiсом, були позбавленi пасовиськ. Щоб прожити, малоземельнi селяни змушенi йти на заробiтки у панський фiльварок, ґуральню, хмiлярню, лiсорозробки, а багато знедолених виїхало шукати щастя за океан: у Бразилiю, Аргентину, США. Деякi мешканцi села займалися ткацтвом, шевством, кравецтвом (шили опанчi, кожухи, кофти з сукна).
Останнiм помiщиком села був Владислав Ґневош, якому належало у 1907 роцi до фiльваркового господарства лише в селi Кадлубиська 286 гектарiв землi, тодi як 254 селянськi двори (1404 чол.) мали 1106 гектарiв.
Парохiя в селi була заснована в 1763 роцi. Її фундатором був Вацлав Жевуський, видiливши для неї 60 моргiв землi. Першим парохом в селi був Кiндрат Влахевич, а з 1763 року - Iван Влахевич. Трьохкупольна церква святого Великомученика Микити, побудоґвана в 1852 роцi на камiннiм фундаментi з соснового дерева, мала 13 лiктiв довжини i 16 ширини (лiкоть - 60 см). Ця церква згорiла в 1917 роцi.
Перша школа була вiдкрита в 1853 роцi. Вона була дерев"яна, з солом"яною стрiхою, i однiєю кiмнатою для учнiв. Одна велика i друга менша кiмнати належали вчителю. За офiцiйною статистикою, в селi з 128 дiтей навчались лише 85, тому значна частина була неписьменною. Середню або вищу освiту могли одержати лише одиницi: сини священикiв i найзаможнiших селян. Наприклад, за часiв Австро-Угорщини лише один Баймак Iван здобув спецiальну освiту i вчителював, а такi як Чехут, Гаврилюк, Патерига навчались на священикiв.
Велике нещастя для села принесла Перша свiтова вiйна 1914 - 1918 рокiв. Поблизу Кадлубиськ проходила лiнiя фронту, а саме село було зруйноване, жителi евакуйованi на територiю Кам"янко-Бузькою району. Багато селян, мобiлiзованих в австрiйську армiю, загинули на фронтах вiйни, потрапили в полон. Напередоднi i на початку вiйни при спортивно-пожежних товариствах "Сокiл" i "Сiч" були створенi воєнiзованi секцiї "Українськi Сiчовi стрiльцi". Активним сiчовим стрiльцем став вiдомий поет Роман Купчинський.
Народився Р.Купчинський 24 вересня 1894 року в с.Розгадовi Бережанського повiту (тепер Зборiвський район) на Тернопiльщинi, в сiм"ї священика. Невдовзi, в 1895 роцi сiм"я Купчинських переїхала до села Кадлубиська, де батько Романа - Григорiй Купчинський у 1895 - 1911 роках був священиком. Отже, дитячi i юнацькi роки Р.Купчинського пов"язанi з Кадлубиськами.
Сiм"я Купчинських була багатодiтною: чотири сини i двi доньки. Роман навчався у Кадлубиськiй початковiй школi, вчився добре, люґбив спiвати, декламувати вiршi, рiс допитливим i жвавим хлопцем. Не цурався товаришувати з сiльськими дiтьми, заслужив повагу серед учнiв школи.
В сiм"ї Купчинських любили музику. Часто вечорами тут збиґралися сiльськi юнаки i дiвчата, щоб послухати грамофоннi записи музичних творiв. Все це залишало глибокий слiд у чутливiй душi майбутнього поета i композитора.
У 1905 роцi Роман вступив до Перемишлянської гiмназiї. Закiнчив й у 1913 роцi, поступив у Львiвську духовну семiнарiю. Пiд час навґчання у гiмназiї i духовнiй семiнарiї не поривав зв"язкiв з селом свого дитинства i сiм"єю. Зимовi i лiтнi вакацiї вiн проводив у селi серед звабливої природи.
В свої юнацькi роки Роман захоплювався спортом, брав участь у спортивних змаганнях i 28 червня 1914 року здобув першiсть Галичини у метаннi диска i ядра.
Коли почалася Перша свiтова вiйна, будучи студентом Львiвської семiнарiї, син священика Роман Купчинський став сiчовим стрiльцем i в званнi "пiдхорунжого" був активним учасником стрiлецької епопеї вiд початку до сумного кiнця.
В цей час, як поет i композитор, вiн написав ряд стрiлецьких пiсень, зокрема "Зажурились галичанки", "Накрила нiчка", "Iрчик" i iн. Сiчовим стрiльцем був також односельчанин Чехут Василь, який загинув у бою бiля Сянок у вереснi 1914 року.
Пiд час Першої свiтової вiйни в селi стояв 13-й полк уланiв австрiйської армiї, де були українськi воїни. В колишнiй стодолi Ганни Кологiн i в саду сусiдки Євгенiї Кацяруби вiдбувалися богослужiння для українських жовнiрiв перед вiдправленням їх на
лiнiю фронту. I от в сiчнi 1918 року, пiсля повернення з заслання з Росiї, в селi Кадлубиська перебував Галицький Митрополит Андрей Шептицький. Вiн вiдправив для українських жовнiрiв молебен, виголосив проповiдь, сповiдав воякiв.
Про це свiдчать старожили села Патерига Марiя, Василь Мазовiта, Євген Пуцан, i збереглась давня фотографiя зi зображенґням тодiшнього сiльського священика Кiналя з жителями села пiд час торжеств в 1936 роцi на честь перебування в селi Андрея Шептицького. На фотографiї видно таблицю з написом i хрестом, що була встановлена на стодолi Ганни Кологiн. Напис на таблицi писав житель села Петро Яремовський.
Тепер у саду Євгенiї Кацяруби на пам"ять про цi подiї її син Богдан поставив дерев"яний хрест, який там був i ранiше.
Коли в кiнцi вiйни восени 1918 року Австро-Угорська iмперiя розпалась, на територiї Галичини була створена Захiдно-Українська Народна Республiка. В цей час для ведення вiйни з Польщею на базi легiону УСС формувалась Українська Галицька Армiя. В її рядах були й жителi села Кадлубиськ: Бугай Петро, Кiсь Костянтин, Мелих Василь, Пуцан Iван, Петрiв Василь, Мазовiта Iван, Челяда Степан, Юхимiв Микола, Мелих Iван, Шваб Роман та iн. В боях за Бережани загинув Кiсь Костянтин (в Бережанах є його могила), з фронтiв не повернувся Шваб Роман, а Петрiв Василь був поранений. Сiчовий стрiлець Мазовiта Iван згодом перейшов до червоної армiї. В українсько-польськiй вiйнi також загинув єдиний син у одинокої матерi Iць Iван. Оплакуючи сина, мати ослiпла. Повернувшись з евакуацiї, кадлубищани жили в землянках, голодували, бо село було зруйноване, а землi не засiянi.
В травнi 1919 року село знову захопили поляки, якi вiдновили помiщицьке землеволодiння. Однак вiйна продовжувалася. В серпнi 1920 року Кадлубиська були зайнятi частинами червоної армiї. В селi вiдбувся багатолюдний мiтинг, на якому офiцери агiтували за радянську владу. Деякi жителi села, такi, як Берестковий Iван, Пуцан Михайло, Банцур Iван, Мисак Iван, Саган Iван, Кашуба Iван, Iллящук Iван стали добровольцями червоної армiї. В селi було створено ревком, який почав пiдготовку до розподiлу панської землi. Але в цей час жителi села ще дуже вiдчували наслiдки вiйни: жили в землянках, не вистачало солi, цукру, хлiба, поширювався тиф.
В результатi наступу польської армiї фронт знову наблизився до Кадлубиськ. Пiд час боїв село переходило то до полякiв, то знову захоплювалось червоноармiйцями. В цих боях загинуло близько 18 червоноармiйцiв, в тому числi начальник полкової школи Базаров i улюбленець полку, 14-рiчний кулеметник Альоша. На старому цвинтарi є братська могила, де вони похованi.
Панська Польща зберiгала економiчну i культурну вiдсталiсть села, полiтичне безправ"я i нацiональне пригнiчення. Щоб полонiзувати мiсцеве населення, в селi було поселено польських колонiстiв, якi стали власниками найкращих колишнiх помiщицьких земель. Заможних селян було небагато, переважали дрiбнi господарства. Земля оброблялась примiтивними знаряддями працi, один плуг припадав на 2-3 двори. Тому врожайнiсть була низькою, малопродуктивним було i тваринництво. Селянськi господарства були обтяженi рiзними державними податками. Частина селян, шукаючи кращої долi i заробiтку, виїхала за кордон. Серед них Кавич Iван, Ольховий Iван, Борецький Петро, Гаврилкiв Василь та iншi.
Село за панської Польщi мало убогий вигляд. Переважали низенькi глинобитнi хати, вкритi соломою, не було жодного лiкувального закладу i лише дiяла невелика читальня. Зате село "прикрасили" декiлька приватних корчм i шинкiв, невеликих крамниць.
В селi спорядилася кооперативна молочарня, а також мали приватнi молочарнi Тимошик Федiр i Шклярський Григорiй. Деякi заможнi селяни мали власнi молотарки. Це такi як Пуцан Василь, Банцур Дмитро, Юхимiв Василь, Мартинюк Iван, Бугай Василь, Мазовiта Андрiй.
Поляки посилювали нацiональний гнiт, забороняли вживати слово "українець", "український". Згiдно з законом 1924 року українськi школи перетворювались на утраквiстичнi з навчанням польською i українською мовами. В 1925 роцi в селi на громадськi кошти була збудована початкова школа. Але не всi мали можливiсть вчитись i закiнчити її. Близько 70 процентiв жителiв села були неграмотними i малограмотними. В гiмназiї вчилися лише одиницi. Це Долинюк Iван, Ґоґоша Василь, Петрiв Петро, Чехут Василь, Мазовiта Iван. Польський уряд сприяв створенню в селi рiзних реакцiйних товариств i спiлок, з допомогою яких тримав українське населення в колонiальнiй залежностi. Поряд з цими товариствами селяни створювали свої кооперативи. В селi почав дiяти кооператив "Спiльна праця". Але польська полiцiя пiд час пацифiкацiї в 1930 роцi, проводячи ревiзiю в кооперативi, знищила портрети Тараса Шевченка, Iвана Франка, побила продавця i деяких жителiв села, особливо Чехута Миколу. В безправ"ї, темнотi i неуцтвi поляки бачили запоруку свого подальшого панування. Але кадлубищани не втрачали вiри у визволення вiд iноземного ярма.
Цьому сприяла дiяльнiсть товариства "Просвiта", яке мало свою читальню, драматичний i хоровий гуртки, духовий оркестр. Також було створено спортивно-пожежне товариство "Сокiл", до якого була залучена краща молодь села. "Соколи" брали активну участь у вшануваннi пам"ятi М. Шашкевича на Пiдлиськiй горi, а також у спортивних змаганнях у м. Львовi. З дiяльнiстю "Просвiти" були пов"язанi громадськi органiзацiї "Сiльський господар", "Союз українок", "Рiдна школа" та iншi.
Особливо пожвавилась нацiонально-визвольна боротьба пiсля 1929 року, коли була створена Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв (ОУН). Засновником i органiзатором осередку ОУН в селi був член УВО Тимошик Iван. Активними членами осередку ОУН стали односельчани Демкiв Евген, Дуда Евген, Курило Iван, Ґогоша Андрiй, Петрiв Андрiй, Члени ОУН таємно проводили активну роботу по пробудженню нацiональної свiдомостi i прагнення до незалежностi. Але у вереснi 1939 p. село потрапило пiд владу бiльшовицьких окупантiв.
Почалися новi порядки. В селi створився ревком, який очолив член КПЗУ Ґогоша Iван. Пiзнiше було обрано селянський комiтет, до якого входили, крiм Ґогошi, активiсти Яремовський Петро, Ольховий Iван, Пуцан Михайло, Борецький Петро.
В 1940 р. вiдбулися вибори до мiсцевих рад i почала свою дiяльнiсть сiльська рада. Першим головою сiльської ради обрали Ольхового Iвана. Працiвниками партiйних i радянських органiв проводилась активна робота серед селян по створенню колгоспу. З великими труднощами лише в сiчнi 1941 року його було засновано i названо iменем Ленiна.
Мирне життя було перерване вибухами авiабомб на залiзничнiй станцiї Заболотцi 22 червня 1941 року. Почалася вiйна. На початок липня 1941 року новi окупанти зайняли село i запровадили свої порядки. Фашисти забирали у селян худобу, птицю, значну частину врожаю, вивезли на примусовi роботи до Нiмеччини понад 50 юнакiв i дiвчат, звiдки не всi повернулись. Нiмцi також брали примусово жителiв села для будiвництва земляних укрiплень на лiнiї фронту. Там загинув житель села Крутяк Михайло i був поранений Тимошик Михайло.
В ходi Другої свiтової вiйни в 1943 роцi з нацiонально-свiдомої частини юнакiв була створена Українська дивiзiя "Галичина". Дивiзiйниками стали кадлубищани: Мартинюк Юлiан, Кашуба Богдан, Чехут Степан, Берестковий Iван, Коць Михайло, Коць Iван, Патерига Михайло, Берестковий Степан, Мазовiта Микола, Кирик Степан, Мартинюк Василь, Мелих Степан, Костюк Петро, Патерига Iван та iншi. Активним учасником боїв пiд Бродами, описаних у книгах I.Багряного "Огненне коло" та Р. Колiсника "Останнiй пострiл", став житель села Бенько Михайло, який чудом лишився живий i втiк з полону.
Пiсля вигнання нiмцiв понад 60 жителiв села було мобiлiзовано в радянську армiю. З них понад 35 загинули на фронтах Другої свiтової вiйни.
У 1942 роцi була створена Українська Повстанська Армiя (УПА), яка вела боротьбу як проти нiмцiв, так i проти червоної армiї. Добровольцями УПА стали жителi: Тимошик Iван, Дуда Євген, Оль-ховий Василь, Ґоґоша Андрiй, Кацяруба Iван, Яремко Мирон, Соломко Iван, Мелих Степан, Петґрiв Андрiй, Курило Богдан, Ольґховий Iван, Дуда Юлiан, Шпиндура Василь, Кашуба Василь. Бiльшiсть з них загинула в боротьбi за волю України.
У вiдповiдь на сталiнськi репґресiї вояки УПА вели боротьбу зi спецвiддiлами МВС-МДБ, зниґщували ворожi комунiкацiйнi споґруди i засоби зв"язку, нападали на енкаведистськi з"єднання.
Бiльшовики силою запроґваджували свої порядки. Партiйнi i радянськi працiвники з допомогою мiсцевих "активiстiв", застосовуючи рiзнi методи, домоглись, що весною 1949 року в селi вiдновився колгосп. До кiнця 1950 року колективiзацiя в селi завершилась. Колгосп тодi об"єднував 376 дворiв (99%) i мав 970 гектарiв землi.
За пiслявоєннi роки, завдяки працьовитостi i старанностi труґдiвникiв, село змiнило свiй колишґнiй вбогий вигляд. Побудовано i реґконструйовано, зокрема, народний дiм "Просвiта", школу, промисґловий i продовольчий магазини, старе примiщення школи переґобладнано пiд дитячий садок, вiдґкрито сiльський iсторико-краєзнавчий музей, працює лазня, через село прокладена асфальтована дорога.
Пiсля звiльнення села вiд фаґшистiв в Калдубищах працювала початкова школа. Не вистачало шкiльних парт, не було пiдручникiв, зошитiв, чорнила. Але поступово налагоджувалось навчання. Згодом початкова школа стала семирiчною. Першим її директором став
П. Бондаренко, який багато зробив для розвитку освiти на селi. Перший випуск учнiв семирiчної школи вiдбувся в 1947 роцi. В 1970 роцi завершено будiвництво нової сучасної школи. За пiслявоєннi роки семирiчну, восьмирiчну i дев"ятирiчну освiту в селi одержали понад 800 дiтей. Вищу освiту одержало бiльш як 260 калдубищан. З села вийшли понад 50 вчителiв, 36 iнженерiв, 8 лiкарiв, 6 офiцерiв, 2 юристи, 18 спецiалiстiв сiльського господарства.
За останнi роки школа, директором якої стала колишня її випускниця М. Долинюк, а тепер Кашуба Б., добилась певних успiхiв вихованнi учнiв на основi нацiональних традицiй.
В 1988 роцi здiйснено реконструкцiю i оновлення сiльського клубу, який тепер став народним домом "Просвiта". Вiдбулося урочисте посвячення Народного дому, яке здiйснив декан УАПЦ о. Мартин.
Народний дiм "Просвiта" став вогнищем культури на селi. В ньому є зал на 260 мiсць, сiльська бiблiотека, стацiонарна кiноустановка, кiмната для занять гурткiв. При Народному домi "Просвiта" працюють гуртки художньої самодiяльностi, в ньому вiдбуваються всi важливi подiї в культурному життi села. Значну роль вiдiграє сiльська бiблiотека, книжковий фонд якої налiчує 8870 книг. Бiблiотека обслуговує понад 500 читачiв, видаючи їм понад 10000 книг на рiк.
Значного поширення серед жителiв села набула за останнi роки преса. В кожний селянський дiм листоноша систематичґно приносить газети i журнали. Незважаючи на економiчнi труднощi, в середньому на кожну сiм"ю припадає по 2-3 примiрники газет i журналiв.
Село Кадлубиська має давню i славну iсторiю розвитку музично-хорового мистецтва. Органiзатором i засновником музики в селi був Шатковський Юлiан iз села Грабового Золочiвського району. Вiн органiзував любителiв музики, допомiг закупити в м. Золочевi у вiйськового диригента Солодкого духовi iнструменти. В 1926 роцi Юлiан Шатковський почав вчити молодих хлопцiв гри на духових iнструментах. Спочатку вiн приїжджав 3 рази в тиждень на репетицiї, а в 1928 роцi одружився з жителькою села Емiлiєю i проживав в ньому до 1934 року. Духовий оркестр складався з 24 музикантiв. Активними учасниками оркестру були: Петро Борецький, Iван Гаврилюк, Семен Ольховий, Антiн Луцiв, Василь Мелих, Степан Антонiв, Степан Вовчук, Iван Мазовiта, Григорiй Тимошик, Андрiй Петрiв, Андрiй Ґоґоша, Iван Кавич, Василь Челяда, Iван Чехут, Михайло Патерига, Михайло Чехут, Iван Кiсь i iншi. Пiсля виїзду з села Ю. Шатковського його справу продовжували найкращi його учнi. В 1934 роцi в селi органiзував симфонiчно-духовий оркестр Iван Гаврилюк. Вiн ще змалку змайстрував сам скрипку i самотужки вчився грати. Пiзнiше дiстав нiмецьке видання скрипкової школи 1897 року i досконало оволодiв грою на iнструментi. Зiбрав собi любителiв-музикантiв i створив прекрасний симфонiчно-духовий оркестр, який славився в Брiдському i Золочiвському повiтах. Членами оркестру були: Михайло Берестковий, Степан Вовчук, Пилип Боб"як, Василь Борецький, Стах Шауда, Василь Берестковий. Бiльшiсть музикантiв володiли грою на двох iнструментах.
У 1936 роцi пiсля повернення з Аргентини органiзував в селi духовий оркестр колишнiй учень Ю. Шатковського Петро Борецький. До цього оркестру входили музиканти: Василь Борецький, Павло Челяда, Петро Мелих, Степан Ольховий, Микола Кологiн, Василь Ольховий, Михайло Юхимiв, Iван Мазовiта, Iван Кацяруба, Василь Масло, Василь Мелих, Федiр Цап, Михайло Васильцiв та iншi.
В роки вiйни i в першi пiслявоєннi роки музичне життя в селi затихло. Лише згодом, коли налагоджувалось мирне життя, почав створювати духовий оркестр Василь Борецький. Вiн зiбрав тих музикантiв, що залишилися живими i навчав молодих. Цей оркестр в основному грав на похоронах i пiд час урочистих свят. Згодом бiльшої популярностi набули симфонiчно-духовi оркестри, якi в селi називали "Київський" i "Львiвський". До "Київського" оркестру входили музиканти: Петро Борецький, Василь Борецький (батько i син). Петро Мелих, Iван Кiсь, Федiр Цап. До "Львiвського" оркестру входили: Василь Гаврилкiв, Василь Мелих, Степан Труш, Михайло Василькiв. Цi оркестри грали в основному на весiллях. Тепер у Калдубишах створено вокально-iнструментальний ансамбль пiд керiвництвом вчителя музики, жителя села Романа Шелеста.
Засновником хору в селi був диригент з Лугового (тодi Чехи) Дем"ян Матвiїшин, який в 1928 роцi створив хор при церквi. Першими хористами були: Панько Патерика, Iван Iллящук, Микола Шваб, Василь Челяда, Софiя Каняруба. Ксеня Тимошик i iн. Пiзнiше, з 1932 року, церковним хором керував учень Д. Матвiїшина Панько Патерига. Вiн також керував хором товариства "Сокiл" при читальнi "Просвiта". Цей хор кожного року виступав з концертною програґмою до Шевченкiвського свята. Значний вклад в розвиток хорового мистецтва в селi внiс вчитель Володимир Свистунович родом з с. Наквашi, який вчителював у селi з 1928 року. Вiн грав на скрипцi i органiзував учнiвський хор, який виконував не тiльки пiснi, а й дитячi опери, наприклад, оперу "Серед ангелiв". Хор також виступав по Львiвському радiо. В цей час у селi було побудовано другу читальню iм. Качковського, при якiй був органiзований хор пiд керiвництвом В.Свистуновича. Активними учасниками хору були: Чехут Ганна, Кiсь Софiя, Мартишок Ганна, Чехут Iван, Кiсь Iван, Юхимiв Богдан, Бiда Iван, Берестковий Федiр, Пуцан Михайло i iн.
У 1937-1938 роках при читальнi "Просвiта" керував хором вiдомий диригент з м. Бродiв Володимир Дутчак. В 1939 роцi в селi дiяв хор, органiзований учнем В. Свистуновича Iваном Кiсем, який ще ранiше закiнчив курси диригентiв у м. Львовi. Хор мав назву "Гомiн" i слава про нього линула у Брiдському i Золочiвському повiтах. В 1942 роцi на повiтовому конкурсi на честь 100-рiччя вiд дня народження М. Лисенка хор "Гомiн" зайняв перше мiсце i брав участь у зведеному хорi в м. Золочевi. Пiсля вiйни зi спiвакiв, якi залишились в "Гомонi", було створено хор, яким керував здiбний диригент i музикант Василь Борецький. Вiн керував також i церковним хором.
Тепер розвитком музично-хорового мистецтва на селi, вiдновлюґючи його давнi традицiї, займається молодий диригент i музикант Роман Шелест.
9 березня 1990 року в сiльському клубi вперше за багато десятилiть, наснаженi музикою Т.Шевченка i духом вiдродженню нацiї, юнi i посивiлi лучкiвчани зi сльозами на очах урочисто спiвали "Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни". В цi ж днi у центрi села замайорiв синьо-жовтий прапор. Школярi вперше на Брiдщинi почали вивчати релiгiю, а в останнiй день навчання отець-декан Iван Мартин вiдслужив урочистий молебен за здоров"я i щастя учнiв.
Старожили села свято шанують народнi традицiї, особливо давнi народнi пiснi, i передають їх своїм дiтям i внукам. Це було показано в телевiзiйнiй передачi "Пiснi одного села", яка вiдбулася в липнi 1990 року. Нашi земляки також виступали по телебаченню, де демонстрували народнi звичаї на Святий вечiр.
Важливою подiєю iсторiї села стало урочисте вiдкриття сiльського iсторико-краєзнавчого музею, яке вiдбулося в недiлю 2 вересня 1990 року. Ця подiя стала святом не тiльки для мешканцiв села, а й жителiв навколишнiх сiл. У вiдкриттi i посвяченнi музею брав участь виходець iз села Микола Шпиндура з дружиною Ганною з Англiї. Про цю подiю в районнiй газетi (6 вересня була надрукована стаття "Джерело роду Кадлубиського". А по Львiвсьґкому телебаченню про вiдґкриття музею йшла пеґредача.
24 серпня 1991 року на честь прийняття Українським парламентом Акту про державну незалежнiсть України вiдбулося урочисте посвячення вiдновленої могили на околицi села, зруйнованої в часи бiльшовицького режиму. Панахиду i освячення могили здiйснили отець-декан УАПЦ Iван Мартин, уродженець села, настоятель церкви с. Верхобужжя Золочiвського району отець Василь i настоятель церкви с. Пiдгiрцiв. Того ж дня вiдбувся святковий концерт i народнi гуляння. За традицiєю, кожного року 24 серпня на цьому мiсцi проходять урочистостi.
Особливою подiєю для лучкiвчан була недiля 4 жовтня 1992 року. В цей день вiдзначалося свято - храмовий празник св. Великомучеґника Микити. Вiдбулося Архiєрейське освячення добудованого храму, спорудження якого було розпочато ще до вiйни. В урочистостях брали участь архиєпископ Львiвський i Галицький УАПЦ Петро та 12 священикiв УАПЦ Бродського деканату, на святi були представники парафiй з навґколишнiх сiл.
Освячення новозбудованого храму спiвпало з 550-рiччям першої письмової згадки про село Кадлубище.
Лучкiвчани також брали участь у вiдкриттi i провеґденнi III Всесвiтнього з"їзду брiдщан. На з"їзд прибули колишнi кадлубищани Шпиндура Василь, Шпиндура Миґкола, Коць Микола, Якимець Михайло.
У недiлю, 15 серпня, жиґтелi села взяли участь в торжествах по освяченню моґгили-кургану на легендарнiй горi Жбир у с. Ясеновi, приґсвяченому 50-рiччю створенґня 1 Української Дивiзiї "Галичина". Тут зустрiли своїх побратимiв колишнi дивiзiйники-лучкiвчани Михайло Бенько i Iван Патерига.
Древнє село Кадлубиська (Лучкiвцi) продовжує писати свою iсторiю. Прагнення до волi, до самостiйностi своєї Вiтчизни стало реальнiстю. I цю реальнiсть мають утверджувати i нести у вiки майбутнi поколiння села.
Богдан БЕРЕСТКОВИЙ.
1988.
У цьому селi народився Степан Мелих, мiй чоловiк, тут охрещений старший син Владислав.