Др. Микола Марк (Михайловский) : другие произведения.

Научная философия (укр.)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 7.00*3  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    первый в мире учебник с научной философии (украинский язык).


   НАУКОВА ФIЛОСОФIЯ З КУРСОМ КОСМIЧНОЇ ФIЛОСОФIЇ.
   SCIENTIFIC  PHILOSOPHY WITH COURSE SPACE PHILOSOPHY.
  
   Д-р МИКОЛА МАРК (МИХАЙЛОВСЬКИЙ).
  
   ФУНДАМЕНТАЛЬНI ПОЛОЖЕННЯ НОВОЇ НАУКИ, ВИКЛАДЕНI НА СТОРIНКАХ ПЕРШОГО В СВIТI НАВЧАЛЬНОГО ПОСIБНИКА З НАУКОВОЇ ФIЛОСОФIЇ.
  
   Видавничi права: No видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) "МАРКО".
   13983911.
   Мiжнародний науковий i мистецький Центр iнтелектуального
   розвитку при Центрах ООН. UN 2159024737.
  
   Авторськi права: No д-р Михайловський Микола Михайлович.
   ISBN 966-624-047-5 2159024737.
  
   "МАРКО". м.КИЇВ - 2002.
   Друге видання (перше опублiковане 10.12.2000 р.), доповнене (новi роздiли 13 - 16) внаслiдок написання автором праць " Плагiат з чужо§ iстини" (2001 р.), "Критика фiлософi§" (2002 р.) та "Курс космiчно§ фiлософi§" (2002 р.).
  
   Увага!
   Специфiка запропонованих книг д-ра Миколи Марка (Михайловського) в тiм, що вiн, вiдповiдно до особистого заповiту вiд 22.06.2001 року, заборонив друкувати всi сво§ працi (а також §хнi переклади) пiсля своє§ фiзично§ смертi. Заборона поширюється i на все iнше пов"язане з iменем та авторством. Заборона не пiдлягає якому б то не було скасуванню.
   Iндивiдуальнi авторськi права поширюються на всю запропоновану наукову фiлософiю та на оприлюднену тут i в пiдручнику "Курс космiчно§ фiлософi§" (2002рiк) iнтерпретацiю космiчно§ фiлософi§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Авторськi права застережено мiжнародним законодавством та чинним законодавством Укра§ни ("Закон про авторське право та сумiжнi права"), а тому кожне видання, переклад або фрагментарне посилання (цитування), здiйснене без письмово§ згоди автора - д-ра Михайловського М.М., тягне за собою вiдповiдальнiсть. Окрiм того, друкарськi та комп'ютернi вiдтворення i переклади, на якi не дано письмово§ згоди автора, є недостовiрними, тобто видуманими, безпiдставними ... тощо, а тi особи, якi ними користуються - порушниками чинного законодавства.
   Автор ще ранiше задекларував права на наукову фiлософiю як науку i на саму назву "наукова фiлософiя".
   Автор також диспонує правами на iнтелектуалiзм як основну iдеологiю класу iнтелiгенцi§ i на науковий пiдхiд у висвiтленi класових проблем iнтелектуально§ елiти.
   Письмове використання без посилання на автора назв, законiв i формул, логiчно доведених у данiй працi, також не допускається i тягне за собою вiдповiдальнiсть перед Законом.
  
   Змiст:
   1.Аргументацiя.
   2.Суб"єктивнi похiднi поняття "iстина".
   3.Теорiя субстанцi§ (сутностi):
   а) проблема субстанцi§ в фiлософi§;
   б) iнтерпретацiя субстанцi§ теологами;
   в) мiсце субстанцi§ в формулi iстини.
   4.Теорiя iстини.
   5.Парадигми осягнення Абсолютного Розуму.
   6.Матерiальна конгломерацiя Всесвiту.
   7.Закон гармонi§.
   8.Аспект "iнобуття" в буттi.
   9.Фактор руйнацi§.
   10. Дефiнiцiя колишнього по вiдношенню до прийдешнього.
   11.Замкнутий цикл мислення конкретно§ свiдомостi.
   12.Iсторичний прогрес.
   13.Космiчна iдея космiчно§ фiлософi§.
   14.Наукова база науково§ фiлософi§.
   15.Критика класично§ фiлософi§ i самокритика науково§ фiлософi§.
   16.Релiгiйний змiст iстотного.
   17.Суспiльна концепцiя науково§ фiлософi§.
   18.Науковi гiпотези фiлософi§.
  
  
   "ЗАРАДИ IСТИНИ ТРЕБА МУЖНЬО ПЕРЕСТУПИТИ МЕЖУ, ЯКУ МИ САМI СОБI СТВОРИЛИ, ЩОБ ЗАХОВАТИСЯ ВIД ПРОБЛЕМ, I ВСТУПИТИ В НОВУ ДЛЯ НАС ДIЙСНIСТЬ".
   (М. ХАЙДЕГГЕР).
  
   1.АРГУМЕНТАЦIЯ.
  
   Фiлософiя - це мислення, i ось сьогоднi людина домислилась до того, що пора вже данiй премудростi стати наукою. Чим вона гiрша вiд iнших?
   Мислення заради мислення, як такого, є процес в одному керунку - для часткового самоствердження i розвитку мислення (але не бiльше). Конкретизоване мислення має вирiшувати якусь певну задачу i породжується конкретним iнтелектом задля цiє§ задачi. Конкретика пiслi конкретики iнколи втрачає сенс - конкретне "вирiшення-невирiшення" не завжди конкретизується в нове (буває, що нагальнiсть цього не вимагає). Наявне мислення без мети (без "конкретики") застопорюється i безрезультатно функцiонує на мiсцi - фiлософствує, насолоджується "собою-в-собi" та "собою-для-себе".
   Iнша справа мислення заради iстини i мислення з позицi§ iстини.
   Наукова фiлософiя дає такий шанс.
   Людське буття ставить задачi й очiкує на вiдповiдi.
   Iстина класично§ фiлософi§, з конкретно§, об"єктивно§, вiдносно§ ... та iн., постала для науково§ фiлософi§ в усiй сво§й величi, повною силою об"єктивно узагальнилась та беззаперечно абсолютизувалась. Метафiзика? Догматизм? Нi! Адже навiть дискусi§ можливi, проте бiльшою мiрою не посередництвом чисто суб"єктивного дискурсу, а в рамках узгоджено§ логiки науково§ фiлософi§.
   Наука регламентована по факту. Вона є системою понять про явища i закони дiйсностi. Це особлива сфера цiлеспрямовано§ людсько§ дiяльностi.
   Як фiлософiя дана наука слугує для передбачення i перетворення дiйсностi в iнтересах суспiльства, але як наука, фiлософiя має не лише пiзнавати закони дiйсностi в iнтересах практики (вiдображати дiйснiсть в суспiльнiй свiдомостi), але й бiльше - по-науковому виважено, уяснивши iстину, скеровувати людство в гармонiю Всесвiту.
   Дана фiлософiя є наукою наук, адже, окрiм того, що вона дає можливiсть уяснити Iстину, вона ще й надiлена першою якiстю всесвiтньо§ свiдомостi - всеохватним творчим (i логiчним) пiзнанням.
   Знаючи, що наукове пiзнання свiту суттєво вiдрiзняється вiд iнших форм вiдображення дiйсностi, наукова фiлософiя, базуючись на дiалектицi, також використовує особливi методи - спостереження, iндукцiю та дедукцiю, аналогiю, формалiзацiю, математизацiю ... тощо. Над усiм цим постає логiчне мислення i окрему нiшу займає творча iнту§цiя. Часто використовуються частковi методи, пов"язанi з конкретними узагальненнями науково§ фiлософi§ - теорi§ субстанцi§, теорi§ iстини, закону гармонi§ ... i т.д., i що не менш важливо, а швидше навпаки - теологiчного пiдходу в осягненнi Абсолютного Розуму.
   Сучасна наукова фiлософiя виступає важливим компонентом науково-технологiчного прогресу, деякою мiрою його рушiйною силою, адже саме для цiє§ науки характернi випереджаючi темпи розвитку порiвняно з розвитком технiки i виробництва. У зв"язку з цим важливого значення набувають проблеми §§ органiзацi§ й управлiння розвитком. Поза суспiльством наукова фiлософiя не може iснувати. Пов'язуючи дiйснiсть з аспектом гармонi§, виводячи абсолют Iстини саме з "абсолюту гармонi§" та з само§ себе, ставлячи Iстину над суєтою, не слiд забувати найголовнiше - достовiрнiсть науки постає з §§ наближення до iстини. Взаємодiя "суб"єкт-об"єкт" для науково§ фiлософi§ апостерiорно якоюсь мiрою в полемiцi, а якоюсь - в уясненi. Це вимога не об"єкту пiзнання, це стабiльна позицiя абсолютного, вiчного, всюдисущого i всеохватного. По-iншому не можливо. Iнше iснує для фiлософi§ як простого розумовиведення мислення, iнше породжене людською суєтою, iнше ставить сво§ хапливi вимоги й вимагає тако§ ж вiдповiдi, натомiсть уяснена в абсолютi Iстина змiцнює позицiю людського iнтелекту.
   Вiковiчна взаємодiя науки й релiгi§ визначається науковою фiлософiєю за факт. Трансцендентне розширює можливостi суб'єкта. Цiле уяснюється цiлком та аргументовано i iстина ставить саме такi вимоги. В пiзнаннi по деталях, конкретно й частково, губиться суть одкровення, бiльше того, адже змiзернюється значущiсть великого й досконалого.
   Завдяки своєму буттi Всесвiт i Бог пiзнаваємi. Iстину не можливо пiзнати повнiстю, вона не об'єкт (як, наприклад, Всесвiт у сво§й абсолютнiй цiлiсностi), вона - поєднання, вона - iстина де-факто, й умови поставила вона. Через певну спорiдненiсть з об"єктом пiзнання, посередництвом достовiрного, вiрогiдного та ймовiрного, Iстина дозволяє наблизитись до себе, але межа мiж "суб"єкт-об"єкт" не зiтреться нiколи. Шлях пiзнання нескiнченний i зовсiм не парадокс, а дiйснiсть, що самозаспокоєна суспiльна свiдомiсть починає старiти належно не задiюючи суттєвого з цiє§ аксiоми.
   Наукова фiлософiя постала на здобутках усiх без винятку суспiльних наук. Вона поєднала досягнення людсько§ думки. Iсторiя становлення науково§ фiлософi§ є ходом боротьби iдей за утвердження найголовнiшого - остаточно§ перемоги розуму над спричиненою вадами людського спiвiснування побiчною недосконалiстю.
   Мораль визначається генетично закрiпленим категоричним iмперативом. Без не§ неможливе вкорiнення вiри, без яко§, в свою чергу, не постало б повноцiнне людське суспiльство.
   Коли призначення класично§ фiлософi§ - "бути в "опозицi§" до емпiрично§ соцiально§ дiйсностi, бачити недосконалiсть свiту повсякденно§ реальностi, суспiльних вiдносин, руйнувати усталенi стереотипи, шукати шляхи гармонiзацi§ людини i навколишнього свiту" ( Надольний I.Ф., Андрушенко В.П., Бойченко I.В., Розумний В.П. та iн., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар"), то суттєвiша позицiя науково§ фiлософi§, яка базується виключно не на цьому, нi в кого не викликала i, мабуть, не викличе заперечень. Iнша справа альтернативнi точки зору - в рамках науки вони допустимi. Вони просто необхiднi. В своєму поступi наукова фiлософiя вiд цього тiльки виграє. Наприклад, роль провiденцiалiзму може суб'єктивно збiльшуватись або зменшуватись, але наукова фiлософiя зробила б помилку, якби допустила його повне нiвелювання та забуття. Це ж стосовно чистого матерiалiзму. Такий пiдхiд має бути i в майбутньому до всього нового, необхiдного та породженого бурхливим людським спiвiснуванням. Наукова фiлософiя - це немов iнтелектуальна губка, яка вбирає в себе все породжене розумом, фiльтрує, розставляє на вiдповiднi нiшi та визначає внесок того чи iншого у наближенi до iстини. Догматики помиляться - ця фiлософiя не є тiєю iнстанцiєю, до яко§ слiд звертатися за ярликом на достовiрнiсть (iнтелектуальну iндульгенцiю вона також не має права давати), проте безпiдставнiсть в мисленнi вiд наукового пiдходу вона здатна вiдрiзнити. Нове вiд старого тим бiльше (про необхiдне й мови немає).
   Толерантнiсть не виключає правду. Ця ж таки терпимiсть не пiдмiнює мужнiсть. Окультизм, демагогiя, брехня, антинаука та антирелiгiя повиннi викриватись. Як, ким i коли - це вимоги часу.
   Наука для науки не iснує. Жодна з наук не постає лише для примiтивного "обслуговування" iстини. Наука є для задоволення свiдомостi i коли iстина в тому, що iстина є, то суть будь-яко§ науки в свiдомому розумiннi об"єктивного.
   Фiлософi§, як сферi духовно§ свободи, притаманне розма§ття пiдходiв, методологiй, теоретичних побудов, але плюралiзм не може знищити основу науково§ фiлософi§ - Абсолютну Iстину.
   "... всяка система фiлософi§ є фiлософiєю своє§ епохи, вона може задовольнити тi iнтереси, якi вiдповiдають цiй епосi" ( Г.Гегель), тому в данiй працi чиста фiлософiя є iндивiдуальною надбудовою до бази у виглядi науки - науково§ фiлософi§. Що означає - за незмiнностi основи може бути дещо вiдмiнне наповнення. Наразi отримали авторську iнтерпретацiю фiлософських iнтелектуалiзмiв та концепцiй.
   За суб'єктивiзму "хибне" й "iстинне" виключається, адже iснує й iнше - ймовiрне, вiрогiдне, достовiрне ..., навiть допустиме. Окрiм того - парадигми, маргiнес, ремарки, альтернативне "вiд i до" ... (все тяжко пригадати). Раз мислення, то в повному обсязi, i той (та), хто стверджує: "Не вiрно!", смiється з себе, адже абсурд також аргументується свiдомiстю.
   Наукова фiлософiя не може базуватись на якiйсь конкретнiй iдеологi§. Вона не служить для задоволення амбiцiй того чи iншого класу i не придатна для використання однiєю нацiєю.
   Принцип демократичного централiзму є саме тим принципом, який поклався в основу побудови дано§ науки.
   Справжня систематизована наука повинна мати сво§ витоки, iсторiю, сво§х вчених i виняткiв з цього правила немає. Частково предтечею для виокремлення науково§ фiлософi§ стали працi "Теорiя iстини" та "Головоломка мислення", а частково працi та висловлювання провiдних фiлософiв свiту. Аргументацiя досить поважна i перед тим як сказати: "Нi!" слiд не тiльки добре подумати, а й справедливо оцiнити свiй авторитет та особистий внесок.
   Наукова фiлософiя - це осягнене людським iнтелектом iстинне Всезагальне Буття всього сущого.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "А йдемо куди - знаємо: по землi на гори i в луку моря ... Правда така, що ми Дожбожi внуки по уму, а ум великий божий є єдиний з нами, i тому творимо i говоримо з богами воєдино...
   Маємо iстинну вiру, що не потребує людсько§ жертви" ("Велесова книга", 4 - 9 ст.,К.,- 1994, стор. 26, 14, 39).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   МММ Мораль Знаючи
   2. СУБ"ЄКТИВНI ПОХIДНI ПОНЯТТЯ IСТИНИ.
  
   Для класично§ фiлософi§ критерiєм iстини є мiрило достовiрностi людських знань, §хньо§ вiдповiдностi об'єктивнiй дiйсностi. Тому в наукову фiлософiю введенi оперативнi поняття "ймовiрнiсть, вiрогiднiсть, достовiрнiсть". Першi два вiдносяться до припущень i не вимагають всебiчного наукового обґрунтування, тодi як достовiрнiсть має обов'язково виходити з глибокого логiчного мислення та пройти апробацiю вiдповiдними науковими методами й ствердитись у часi.
   Пiсля того, як людина набула вiдповiдних знань у певнiй науцi, вона може творчо розробляти дану тематику й володiє правом висунути припущення. Ймовiрнiсть переходить у вiрогiднiсть пiсля повного опрацювання (альтернативнi варiанти, алогiзми, патологiя, ненормативнiсть, дисфункцiя, випадковiсть ... i т.д.).
   Альтернатива постає з антитези або з рецензiй фахiвцiв. Завжди викликає сумнiв компетентнiсть за упередженого чи догiдливо-схвального пiдходу. Вiрогiднiсть набуває характерних рис при синтезi посталого з ймовiрного припущення.
   Вiрогiдним є навiть те, яке не пiддається експериментуванню i не має пiдтвердження на практицi. Iнша справа достовiрне. Для науково§ фiлософi§ таким є, наприклад, суспiльний лад соцiалiзму. Вiн вiдбувся, не витримав життєвого вiдбору, i те, що ми називаємо соцiалiзмом (за фактично§ диктатури "псевдопролетарiв" (бюрократично§ номенклатури), достатньо§ соцiально§ захищеностi громадян держави, специфiчних законiв, командного врегулювання економiки, вiдсутностi свободи слова, творчо§ безiнiцiативностi в суспiльних науках ... тощо) повинне називатись достовiрним. Тобто - соцiалiзм у теорi§ Маркса-Енгельса є припущенням, а пережитий нами на практицi став достовiрнiстю, що означає - назване теоретиками не спiвпало з практикою (однак воно категорично не є хибним) i тому теоретичний соцiалiзм залишився вiрогiднiстю, а практичний - достовiрнiстю.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Що ясне i виразне, те iстинне. (Р.Декарт).
   Практичний розум бiльш успiшно вирiшує проблеми, нiж теоретичний.
   (Й.Г.Фiхте).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Iстина тут вiдсутня, так як справа лише в назвi, в суб"єктивному
   трактуваннi, а iстина є iншою i вона володiє сво§м критерiєм. Чи може в даному випадку вiрогiдне стати достовiрним? Може! Але, якщо не за умови змiни назви та викриття привласненого, то вже точно пройшовши випробування часом i ствердження на практицi. Це, звичайно, словоблудство, а суть все-таки в тому, що назвi має вiдповiдати практичне досягнення i коли практик В.Ульянов-Ленiн, розвиваючи по-своєму марксизм, створив свiй соцiалiзм, Й.Сталiн його "доопрацював", а Л.Брежнєв "збагатив", то чому нащадки постсоцiалiстичного ладу мають називати такий соцiалiзм саме соцiалiзмом, а не чимось iншим? Iснує авторське право i воно наполягає, що соцiалiзм у розумiннi Маркса-Енгельса має бути "таким-то й таким", а все спорiднено-вiдмiнне є збоченням, дрiбнономенклатурним пристосуванням, отже, соцiалiзм "вiд решти" не є ним у трактуваннi засновникiв теорi§ (аналогiя - дана наукова фiлософiя може саме такою для когось нею не бути), проте втрутилось iнше i завдяки практицi одне стало достовiрним, друге - вiрогiдним. Час може зробити друге також достовiрним, але сьогоднi наукова фiлософiя аналiзує вiрогiдний соцiалiзм Маркса-Енгельса та достовiрний Ленiна-Сталiна-Брежнєва. Перебудова М.Горбачова, як i "культурна революцiя" прихильникiв Мао Цзедуна, суспiльний "кубiзм" Фiделя Кастро та привнесене в Пiвнiчнiй Коре§, також є достовiрним суспiльним експериментаторством.
   Слiд зауважити, що практика не є єдиносправедливим критерiєм у суб"єктивному формуваннi достовiрного i там, де цього не потрiбно, достовiрне стверджується у свiдомостi хоча й своєрiдно, але керуючись характерними принципами.
   Достовiрнiсть є конкретною.
   Проблема достовiрного - це проблема вiдповiдностi змiсту людських знань змiстовi об"єкта пiзнання. Якщо змiст об"єкта пiзнання адекватно вiдображається суб"єктом пiзнання, то ми маємо ситуацiю пiзнання достовiрного. Якщо такого вiдображення немає, то ми маємо ситуацiю омани. У фiлософi§ такий пiдхiд характерний для класично§ концепцi§ iстини, основнi положення яко§ були сформованi ще Платоном та Арiстотелем. Важливим поняттям цiє§ концепцi§ є поняття дiйсностi або реальностi.
   В сучаснiй теорi§ пiзнання є ще когерентна (можливiсть адекватного вiдображення в знаннях зовнiшнього свiту) та практична (iстина - це тiльки те, що корисно для дiй людей) концепцi§.
   Для науково§ фiлософi§ сучасна матерiалiстична теорiя пiзнання конкретизує традицiйну концепцiю iстини через дiалектичний взаємозв"язок понять: "абсолютна достовiрнiсть", "об"єктивна достовiрнiсть", "конкретна достовiрнiсть", "вiрогiднiсть", "ймовiрнiсть", "заблудження".
   Об"єктивна достовiрнiсть визначається як такий змiст людських знань про дiйснiсть, який не залежить анi вiд суб"єкта, нi вiд людини, нi вiд людства.
   Достовiрнiсть - це теоретична форма розв"язання суперечностi мiж суб"єктом та об"єктом у процесi пiзнання. Будучи результатом суб"єктивно§ дiяльностi людини, достовiрнiсть у той же час у своєму змiстi вiдтворює дiйснiсть i тим самим не залежить вiд суб"єкта.
   Вiдносна достовiрнiсть у фiлософi§ - це таке знання, яке в принципi правильно, але не повно вiдображає дiйснiсть, не дає §й всебiчно вичерпного образу, а тому для науково§ фiлософi§ доцiльнiше застосовувати термiн "вiрогiднiсть". Вiрогiднiсть включає такi моменти, якi в процесi подальшого розвитку пiзнання i практики будуть змiнюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замiнюючись новими. У тiй мiрi, в якiй картина свiту визначається не волею i бажанням суб"єкта, а реальним становищем речей, вона переходить в об"єктивну достовiрнiсть.
   В контекстi науково§ фiлософi§, для дiалектико-матерiалiстично§ гносеологi§ не iснує неперехiдно§ межi мiж вiрогiднiстю та абсолютною достовiрнiстю.
   Абсолютна достовiрнiсть - це такий змiст людських знань, який тотожний своєму предмету i який не буде спростований подальшим розвитком пiзнання та практики.
   Об"єктивна достовiрнiсть неминуче не лише абсолютна, але одночасно i вiдносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по вiдношенню до них. Самi ж цi межi визначаються рiвнем iсторичного розвитку пiзнавально§ та практично§ дiяльностi суб"єкта.
   Для класично§ фiлософi§ абсолютне та вiдносне - це два необхiдних моменти об"єктивно§ достовiрностi i абсолютна достовiрнiсть дається людинi лише через вiдноснi достовiрностi, якi перебувають у безкiнечному процесi постiйного розвитку, натомiсть наукова фiлософiя має сенс наполягати, що так званi "вiдноснi достовiрностi" формуються з вiрогiдностей та ймовiрностей, тобто, перш за все, з припущень.
   На кожному етапi пiзнання ми маємо справу спочатку з вiрогiдним, обмеженим знанням. Але сама здатнiсть людини долати цю обмеженiсть, одержувати досконалiшi знання, свiдчить про принципову можливiсть, рухаючись до об"єктивно§ достовiрностi, досягати одночасно i абсолютно§ достовiрностi, а вiдтак - свiдомо наближатись до уяснено§ iстини.
   Людське пiзнання нiколи не зможе дати вичерпно-адекватну характеристику сутностi безкiнечного за своєю природою матерiального i духовного свiту, тому наукова фiлософiя, щоб стовiдсотково презентувати закони науки, активно використовує суб"єктивнi похiднi iстини.
   Кожна об"єктивна достовiрнiсть є абсолютною лише в певних межах, по вiдношенню до конкретних умов, перехiд яких часто перетворює достовiрнiсть в §§ протилежнiсть - у оману (заблудження). Об"єктивна достовiрнiсть, таким чином, є дiалектичною єднiстю абсолютного i вiдносно вiрогiдного, а абсолютизацiя одного з цих моментiв перетворює достовiрнiсть в заблудження. Тому необхiдною, суттєвою ознакою об"єктивно§ достовiрностi є §§ конкретнiсть.
   Одним iз основних принципiв гносеологi§ є принцип конкретностi достовiрного, який передбачає максимально повне i точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об"єктивною достовiрнiстю. Вимога конкретностi достовiрного означає, що об"єкт слiд розглядати в тих умовах мiсця i часу, в тих зв"язках i вiдношеннях, у яких вiн виник, iснує та розвивається. Незнання цих меж або iгнорування §х перетворює нашi знання з достовiрного в заблудження, яке, слiд пiдкреслити, є таким лише в певних межах.
   Заблудження - це такий змiст людського знання, в якому дiйснiсть вiдтворюється неадекватно i який зумовлений iсторичним рiвнем розвитку суб"єкта та його мiсцем у суспiльствi. Заблудження - це ненавмисне спотворення дiйсностi в уявленнях суб"єкта. Воно має певнi закономiрнi пiдстави для свого iснування, будучи необхiдним моментом i результатом пiзнання та практики.
   У реальному процесi пiзнання заблудження, як i достовiрнiсть, є його закономiрним результатом. Пiзнання здiйснюється через єднiсть та боротьбу полярних протилежностей - достовiрнiсть та заблудження. Звiдси стає зрозумiлим чому наукова фiлософiя рiзко вiдмежувала уяснену iстину вiд ходу пiзнання. Абсолютну Iстину не можливо пiзнавати (вивчати, порiвнювати ... абощо), в Абсолютнiй Iстинi не можливо блудити, §§, як таку, можна лише уяснити в цiлостi. Це положення категорично суперечить положенню матерiалiстично§ гносеологi§ про практику як критерiй iстини, навiть в тiй його частинi, де в сво§й критерiальнiй функцi§ вона є дiалектичною єднiстю абсолютного та вiдносного. Заразом з тим дане положення наближає наукову фiлософiю до теологi§, тому що на думку релiгiйних фiлософiв вiдмiннiсть фiлософi§ вiд теологi§ полягає в тому, що фiлософiя не в змозi осягнути iстини одкровення, недосяжнi для людського розуму.
   Наукова фiлософiя взяла за основу єдину iстину i критерiєм §§ пiзнання є сама iстина. I якщо: "Iстина - це Всесвiт, - це Бог", то лише Всесвiт i Бог у своєму буттi є пiзнаваємi, проте пiзнаваємi не через "iстина - заблудження", а суто посередництвом "достовiрнiсть (вiрогiднiсть - ймовiрнiсть) - заблудження".
   Коли достовiрнiсть є абсолютною, об"єктивною, вiдносною i конкретною, то вiрогiднiсть не може бути абсолютною та об"єктивною, так точнiсiнько як ймовiрнiсть, яка є завжди конкретною та вiдносною (тому вони i належать до припущень).
   Суб"єктивне мислення об"єкту Всесвiту (людини) не може пiзнавати iстину з критерiя само§ iстини. В своєму "iнобуттi" воно не володiє повною об"єктивнiстю. Навiть як достовiрне воно не втискується в поняття сталого, всюдисущого, всесвiтнього. Гiпотетично узагальнене до величi свiдомостi з формули iстини (компонент субстанцi§) воно немає тако§ можливостi. Являти собою iстину в останнiй iнстанцi§ жодна людина немає права. Це прерогатива Бога (як Абсолютного Розуму, як Абсолютно§ Iстини) та Всесвiту (як Абсолютно§ Iстини).
   Поставити себе на мiсце Бога (або на мiсце абсолютизованого в гармонi§ Всесвiту) людина навiть пiд час найсмiливiших фантазiй не здатна (хiба що психiчнохвора), але оцiнювати суть за критерiями "iстинне - хибне" для не§ пiдвладно. Доказом цього (i не лише) є наукова фiлософiя.
   Те, що для людини в дану миттєвiсть є достовiрним, може в дiйсностi таким не бути, а тому категорично наполягати на iстинностi того чи iншого (в суб"єктивному пiдходi), було б для науково§ фiлософi§ не те що помилковим, а просто згубним i привело б науку до фiлософствуючо§ мiстики.
   Абсолютна Iстина немов надала людинi для користування суб"єктивнi похiднi - достовiрнiсть, вiрогiднiсть, ймовiрнiсть; а право на iстиннiсть залишила за собою навiчно.
   Якими б факторами та засобами iнтелектуально§ пiзнавально§ дiяльностi не володiла людина, вона нiколи не явить повну iстину з притаманними §й характеристиками.
  
   3. ТЕОРIЯ СУБСТАНЦIЇ (СУТНОСТI).
  
   а) проблема субстанцi§ в фiлософi§.
  
   Буття пiддається до осмислення в загальнофiлософських (метафiзичних) засадах i доказом цього є поняття субстанцi§ як сутностi буття.
   "Субстанцiя - це iстинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманiтнiсть свiту." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар", стор.75). "Субстанцiя (лат. substantia - сутнiсть) - фiлософська категорiя, для позначення кiнцево§ основи всiє§ рiзноманiтностi явищ природи та iсторi§ ... В iсторi§ фiлософi§ категорiя субстанцi§ посiла одне з центральних мiсць, набуваючи iдеалiстичного або метафiзичного тлумачення." ("Фiлософський словник", К.,- 1986, стор. 672).
   З певною часткою ймовiрного можна вважати, що перехiд вiд мiфологiчного мислення до фiлософського здiйснили Анахарсiс (638-559 р.р. до н.е.) та Фалес (624-547 р.р. до н.е.). За першооснову всього живого вони ставили воду. Без води органiзми висихають i гинуть i тiльки вода має всi умови для розвитку природнiх складникiв, а тому цi основоположники фiлософi§ вiдводять хiмiчнiй сполуцi водню й кисню главенствуючу роль. Все походить iз води, наголошує Фалес, все i складається з не§. Анаксiмандр (610-546 р.р. до н.е.) з ними не погоджується i вводить поняття апейрона - невидимого, невизначеного, але реально iснуючого явища. Вiд нього, мовляв, походять всi форми матерi§. Природа, пише вiн ("Про природу"), виникає в процесi безконечного руху, зiткнення суперечностей. Анаксiмен (585-525 р.р. до н.е.) трактує фiлософськi узагальнення свого вчителя Анаксiмандра дещо по-своєму i вбачає першоречовину всього сущого в чомусь вагомому, вiдчутному, конкретному. Таким виявилось повiтря, яке, то згущаючись, то розрiджуючись, породжує змiни у всьому.
   Пiзнiшi мислителi (Ксенофан, Перменiд, Зенон) або розглядають єднiсть буття як щось таке, що не може бути змiнним нi в реальному чуттєвому свiтi, нi в мисленнi, або, проголосивши першоречовину основою всього сущого (представники iонiйського осередку фiлософi§), зводять єднiсть буття до води, апейрону, повiтря, вогню i наполягають на русi як атрибутi буття. Незначно пiзнiше Емпедокл (490-430 р.р. до н.е.) прийшов до висновку, що якщо брати за першоречовину якийсь один елемент (воду, вогонь i т.д.), то дiйсно буття є чимось одним сталим з певними модифiкацiями i вiдiйшовши вiд абсолютизацi§ монiчного тлумачення свiту через призму однiє§ першоречовини, пропонує виходити з сукупностi чотирьох елементiв: води, повiтря, вогню i землi. Емпедокл вважає, що органiчний свiт, вiд самозародження найпростiших форм i до людини, пройшов шлях еволюцi§ i що пiсля цього процесу збереглися найбiльш витривалi види. Доказом цього, на думку мислителя, є доцiльнiсть будови §хнього тiла.
   Фiлософи Левкiпп, Демокрiт, Епiкур по праву вважаються зачинателями атомiстичного вчення i §хнiй внесок у зародження матерiалiзму беззаперечний. Основними положеннями §хнього вчення є слiдуюче:
  -- вся природа складається з атомiв;
  -- атоми мають кiлькiснi властивостi за вiдсутностi якiсних;
  -- атоми вiдрiзняються один вiд одного формою, порядком, розташуванням;
  -- рух є необхiдною властивiстю атомiв;
  -- i атоми, i порожнеча в якiй вони рухаються, є матерiальною.
   Епiкур проголошував людину вiльною i вiдводив мiсце богам в належних §м позасвiтах, з яких неможливо втручатись в життя людей.
   Протагора (481-411 р.р. до н.е.) та його учнiв Ксенядеса й Евтидема ще за iхнього життя вiдносили до софiстiв, а §хнi погляди називали софiстикою, що ототожнювалось з свiдомим перекрученням iстини.
   Софiсти справдi ставлять проблему iстини на чiльне мiсце, намагаються §§ вiднайти, i iстиними знаннями для них є постале шляхом вiдчуттiв та отримане шляхом узгодження. Вони наполягають на твердженнi, що немає однiє§ загально§ iстини (кожен має щось своє) i що iстина однiє§ людини суттєвiша iстини iншо§ людини, але при умовi §§ вагомiших результатiв у пiзнавальному процесi та практичнiй дiяльностi.
   Проти тако§ явно релятивiстсько§ позицi§ в царинi пiзнавальних можливостей людини i навiть фактичного заперечення софiстами цих можливостей, виступав один iз найвидатнiших мислителiв Стародавньо§ Грецi§ Сократ (469-399 р.р. до н.е.), який був переконаний, що кожна людина може мати свою думку, але це не означає вiдсутнiсть загально§ iстини, яка виражає змiст думок широкого загалу. Сократизм у тi часи розглядався як крайнiй моралiзм, поєднаний з крайнiм iнтелектуалiзмом, тодi як вчення послiдовникiв Сократа Платона (427-347 р.р. до н.е.) та Арiстотеля (384-322 р.р. до н.е.) вишуканiше задовiльняли вимоги мешканцiв Стародавньо§ Грецi§ i вражали §х своєю пiзнавальною всеохопленiстю. В дiалозi "Держава" Платон доводить, що наше життя - це вiдображення iде§ i виходячи з цього iснує два буття: буття, пiзнаване вiдчуттями, i буття, пiзнаване через поняття, - змiнне i незмiнне, реальне i iдеальне, речi i iде§; iснуюче iдеальне буття є первинним по вiдношенню до матерiального буття, а iснуюча душа незалежна вiд тiла (тiло вiд душi залежить повнiстю). Арiстотель першим визначив суспiльну сутнiсть людини, зазначивши, що §§ творить не природа, а суспiльство, хоч останнє - це i є люди.
   Уже за нашо§ ери християнства Аврелiй Августин, прозваний Блаженним (354-450 р.р. н.е.), в руслi неоплатонiзму наполягає на необхiдностi самозаглиблення i як аргумент висуває доказ, що воно приводить до тiє§ iстини, яка є в душi, а вже душа безпосередньо приводить людину до Бога. Абсолютно досконалим, на його думку, є Бог i вiн не тiльки створив свiт, але творить його безперервно (згiдно з пiзнiшим християнським вченням Бог є буття абсолютне i аж нiяк не вiдносне).
   Якщо спочатку субстанцiю розумiли як речовину, з яко§ складаються всi предмети, то пiзнiше - як особливе найменування Бога, що призводило до дуалiзму душi й тiла.
   Яскравий представник фiлософi§ рацiоналiзму Нового часу Р. Декарт (1596-1650), виходячи з традицiйного розумiння субстанцi§, визначає §§ як "рiч, яка iснує так, що не потребує для свого iснування нiчого, крiм само§ себе" i переконує у наявностi двох незалежних субстанцiй - духовно§ i тiлесно§. Тим самим вiн роз"єднує єдину субстанцiю на складники: природу (матерiю), способом буття яко§ є механiчний рух, а атрибутом - протяжнiсть та мислення, i особливу (духовну) - мислення (в цьому суть дуалiзму Р. Декарта). Матерiя мислити не може, проте мислення iснує без сумнiву i з самоочевиднiстю, отже,- вважає Р.Декарт - є необхiднi пiдстави для iснування вiдповiдно§ субстанцi§. Тварину вiн рiзко вiдмежовує вiд людини i надає §й лише одну субстанцiю - тiлесну. Це пояснювалось Волею Божою, але як в однiй людинi можуть iснувати двi незалежнi субстанцi§ Р.Декарт не обгрунтовує. Вiн сумнiвається в iстинностi буття зовнiшнього свiту i не має нiякого сумнiву в тому, що мислить про нього. Цим самим доводить нiби основу знання слiд шукати не в зовнiшньому свiтi, а в людинi, не в об"єктi, а в суб"єктi, не в матерi§, а в свiдомостi.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "В пiдходi до проблеми субстанцi§ фiлософiя Декарта має дуалiстичний характер, складається з матерiалiстично§ фiзики як вчення про матерiальну протяжну субстанцiю та iдеалiстично§ психологi§ як вчення про духовну мислячу субстанцiю. Зв"язуючою ланкою мiж цими двома незалежними самостiйними субстанцiями є Бог, який вносить у природу рух i забезпечує iнварiантнiсть усiх §§ законiв" (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Виходячи з тогочасно§ схильностi вчених до математики i механiки,
   Р.Декарт був переконаний, що в основi пiзнання має бути математика (саме вона розкриває кiлькiсну характеристику речей i явищ, тому стає зрозумiлим рух, а також простiр, форма i т.д.), а довколишня природа є гармонiйним механiзмом, вся якiсна багатоманiтнiсть якого зводиться до кiлькiсно визначених механiчних вiдношень; звiдси всi закономiрностi - до законiв механiки.
   Погляди Р. Декарта вiдносяться до рацiоналiзму тому, що вiн розум (лат. - ratio) ставить на перше мiсце i вважає його основою пiзнання й дiяльностi людини. Виключно завдяки розумовi людина здатна з"ясовувати сутнiсть речей i феноменiв оточуючого свiту, тiльки через нього вона може аналiзувати й робити узагальнення. Натомiсть вiдчуття мають значення в безпосередньому, буденному життi людини i мало придатнi в теоретичному пiзнаннi. Їх роль обмежується функцiєю сигналiзатора, придатного або шкiдливого для життя. В розумi, вважає Р. Декарт, не може бути нiчого темного i неясного, воно може бути тiльки у вiдчуттях.
   Як рацiоналiстичну тенденцiю, так i дослiдження субстанцi§ у фiлософi§ пiсля Р. Декарта продовжив нiдерландський мислитель Барух Спiноза (1632-1677). Завдяки розуму, пише вiн, ми осягаємо дiйснiсть, вдосконалюємо себе, визначаємо рiвень сво§х можливостей, встановлюємо межi людсько§ свободи. Iнтелектуальне знання, очищене вiд емоцiй, сто§ть незрiвнянно вище чуттєвого, яке взагалi недосконале, про що свiдчить його аморфна фiксацiя в результатах пiзнавального процесу.
   Б.Спiноза подолав дуалiстичнi уявлення про протяжну й мислячу субстанцiю i оголосив протяжнiсть i мислення атрибутами єдино§ субстанцi§, яку вiн розглядає як причину само§ себе. В своєму визначенi природи як єдино§ основи або субстанцi§, вiчне буття яко§ витiкає з §§ сутностi, Б.Спiноза повнiстю вiдкидає питання про виникнення природи i тим самим питання про Бога як §§ творця. Природу вiн називає Богом, а Бога - природою. Розумiти рiч, вiдповiдно до поглядiв Б.Спiнози, - значить бачити за §§ iндивiдуальнiстю унiверсальний елемент, йти вiд модуса до субстанцi§. Розум намагається осягнути в природi внутрiшню гармонiю причин i наслiдкiв. Ця гармонiя осягаєма коли розум, не заспоко§вшись на безпосередньому спогляданнi, виходить з усiє§ сукупностi вражень. Необхiднiсть причин i наслiдкiв - ось єдиний принцип свiтового порядку. "Iстинна iдея має бути погоджена з сво§м об"єктом" (Б.Спiноза).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Субстанцiя, на думку Б.Спiнози, єдина, вона є Богом, що спiвпадає
   з Природою,а атрибутами §§ є протяжнiсть та мислення. Субстанцiя - це єднiсть Бога i Природи, єднiсть природи, що творить, i природи створено§. Бог - це унiверсальна причина свiту, завдяки його нерозривнiй єдностi з Природою. Природа є причиною само§ себе (causa sui). Визначивши як основну властивiсть субстанцi§-природи самопричиннiсть (causa sui), Б.Спiноза на цiй основi виводить усi iншi §§ властивостi: вiчнiсть, безкiнечнiсть, недiлимiсть, єднiсть i т.д. Субстанцiя єдина, проте вона виявляє свою єднiсть через атрибути, тобто необхiднi прояви, яких безкiнечна кiлькiсть, але ми самоочевидно знаємо два - протяжнiсть i мислення. Крiм атрибутiв субстанцiя має також модуси, якi, на вiдмiну вiд атрибутiв, характеризуються не необхiднiстю, а тiльки можливiстю iснування ... Основними модусами субстанцi§ є рух i спокiй, якi визначають багатоманiтнiсть свiту". (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   В пiдходi Б.Спiнози i субстанцiя, i §§ атрибути є природою творчою, продуктивною, а модуси - природою створеною. Перша є причиною окремих речей, джерелом безкiнечно§ дi§ i творчостi, виражає єднiсть речей; друга - джерелом багатоманiтностi. Що характерно - єднiсть i багатоманiтнiсть постають постiйними характеристиками єдино§ природи - субстанцi§, тотожно§ Боговi. Людина - це частина творчо§ природи. У природi все розставлено по вiдповiдних мiсцях, все взаємозалежно та пiдпорядковано необхiдностi внаслiдок того, що єдина природа є причиною само§ себе. Б.Спiноза переконаний у повнiй вiдсутностi випадковостей, свiдомо схиляється до фаталiзму i намагається хоча б трiшки пом"якшити свiй фаталiзм об"ємним вченням про свободу.
   Свобода - це пiзнана необхiднiсть. Пiзнiше це положення нiдерландського мислителя було розвинене i конкретизоване Г.Гегелем, далi - у марксизмi, i по-своєму доповнене в нашi днi екзистенцiалiзмом. Свободу Б.Спiноза розумiє як дiю лише за необхiднiстю власно§ природи, без будь-якого зовнiшнього примусу. Свобода протиставляється не необхiдностi, а примусу. Сама ж необхiднiсть може бути як примусовою, так i вiльною.
   Доволi таки суттєво, що у Б.Спiнози вiдмiчається своєрiдна взаємозалежнiсть мiж природою (Богом) i людиною на пiдставi свободи. Це проявляється в тому, що природа в цiлому як субстанцiя спiврiвна Богу, як причина само§ себе (causa sui) є свободою, а людина лише в тому випадку має свободу, коли дiє за необхiднiстю своє§ власно§ природи, без примусу, коли навчається пiдкоряти сво§ пристрастi розуму, i якщо свобода збiгається з пiзнанням необхiдного в сво§й природi, то для цього необхiдно пiзнати свою природу, в наслiдку - тiльки вiльна природа (Бог) може зробити вiльною ту людину, яка усвiдомлює свою свободу i свободу природи (Бога) i це ще не все, так як по-iншому це означає, що тiльки через пiзнання само§ себе i природи людина по-справжньому стає вiльною.
   Якщо за об"єкт iстинно§ iде§ вважати природу (Бога), то згiдно з вченням Б.Спiнози, iстиною є саме природа (Бог) i задача людини, посередництвом пiзнання необхiдностi, найближче наблизитись до об"єкта пiзнання. Розумiючи субстанцiю як єднiсть, Б.Спiноза фактично вийшов на абсолют гармонiйного Всесвiту i, поєднавши цей абсолют з абсолютом Бога, був близький до поняття iстини всього сущого. Далась взнаки вiдсутнiсть вчення про дiалектику, невизначеннiсть тодiшнiх матерiалiстичних уявлень, теологiчна творча малокомпетентнiсть ... тощо. При наявностi цього всього i за умови вiрного теоретичного пiдходу, ще тодi - у 17 столiттi, Б.Спiноза змiг би вивести основи теорi§ iстини i впритул пiдiйти до побудови науково§ фiлософi§. Шкода, що в питаннi дослiдження субстанцi§ послiдовники Б.Спiнози пiшли дещо iншим шляхом.
   Наукова фiлософiя запiзнилась у прогресивному аспектi своє§ появи десь так рокiв на триста, адже передбачаючи закон єдностi та боротьби протилежностей, Б.Спiноза гiпотетично володiв можливiстю (поєднавши в буттi матерiю i свiдомiсть) вивести формулу iстини i плюралiстична концепцiя субстанцi§, розкрита в працях "Мiркування про метафiзику" (1686), "Новi дослiди про людське розумiння" (1710), "Монадологiя" (1714), вiдомим нiмецьким вченим-енциклопедистом Готфрiдом Лейбнiцем, нiколи б суттєво до уваги не взялась.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Лейбнiцiанство, заперечуючи картезiанське (Р. Декарта. Авт.) та спiнозистське розумiння субстанцi§, намагалося максимально поєднати поняття субстанцiональностi з свiтом одиничного i конкретного. Це поняття включає в себе нескiнченне багатство вiдношень до iнших речей, що тлумачилися в лейбнiцiанствi як iндивiдуальнi субстанцi§ i дiстали назву монад. Число монад нескiнченне, всi вони активнi. В цьому виявилась дiалектика Л., яку В.I.Ленiн характеризував як дуже глибоку, "незважаючи на iдеалiзм i попiвщину" (Повне зiбр. тв., т.29, с.66). Iдеалiстичним є положення про те, що монади, хоч i не взаємодiють фiзично, все ж утворюють єдиний свiт, розвиток i рух якого регулюються верховною монадою (богом)." ("Фiлософський словник", К., - 1986, стор. 325).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Продовжуючи рацiоналiстичну лiнiю, Г. Лейбнiц заперечує значення
   чуттєвого пiзнання i дiйшов до висновку, що людина є поєднанням монад з матерiєю, де провiдна роль належить монадам-духам, аперцепцiям, рефлексi§. Поєднання монад з матерiєю не є випадковим, це результат передбачено§ Богом гармонi§. "Нищим" монадам притаманнi лише смутнi уявлення (в такому станi знаходиться неорганiчний свiт i рослинне царство); у тварин уявлення досягають ступення вiдчутiв, а в людини - ясного усвiдомлення, тобто розуму. Г. Лейбнiц, виходячи з слiв В.I.Ленiна, "через теологiю пiдходив до принципа нерозривного (i унiверсального, абсолютного) зв"язку матерi§ i руху" (Соч., т. 38, стор. 377), тобто не вiдхиляв, а навпаки, - обгрунтовував зв"язок духу, матерi§ i руху. Вiн першим у фiлософi§ спробував подолати механiцизм, застосовував принцип унiверсальностi розвитку та саморозвитку, дiяльностi й внутрiшньо§ активностi, унiверсального взаємозв"язку, поєднав живу та неживу природу, тiлесне й духовне, минуле й майбутнє. Через розрiзнення iстин факту (результат чуттєвого досвiду) та iстин розуму (справедливi до всiх без виключення монад, незалежнi вiд обставин чуттєвого життя та, маючи iнту§тивно-дедуктивний характер, розкривають необхiдне й суттєве), Г. Лейбнiц вийшов на обгрунтування наперед задано§ Богом гармонi§, яка з"явилась з поєднано§, завдяки iстинам факту та iстинам розуму (посередництвом рацiонально-iнту§тивного й емпiрiчно-чуттєвого пiзнання), органiчно§ цiлосностi. На вiдмiну вiд Р. Декарта i Б.Спiнози, якi взагалi мало уваги звертали на чуттєве пiзнання, Г. Лейбнiц прийшов до висновку, що воно малопридатне у пiзнаннi в автономному його значенi, але саме вiдчуття є стимулятором розвитку здiбностей.
   Роздрiбнивши спiнозову субстанцiю на ефемерний монадизм, Г. Лейбнiц вiдiйшов вiд Iстини в §§ абсолютi й заглибився у конкретне, яке все-таки спробував об"єднати у суцiльне завдяки гармонi§, що фактично унеможливилось розумiнням матерi§ як "всерединi себе дiючо§ сили" та виключним концептуалiзмом монадологi§. Iмману§л Кант (1724-1804) пiшов ще далi сво§м вiдокремленим шляхом i почав вважати субстанцiю найважливiшою логiчною категорiєю, апрiорною формою мислення, яка здiйснює синтез явищ, даних у досвiдi.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "I. Кант визначає фiлософiю як науку про вiдношення будь-якого знання до
   суттєвих цiлей людського розуму. Фiлософiя, з його точки зору, має вiдповiсти на такi запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю зробити?", "Чого я можу сподiватись?" ... Таку мiсiю може виконати лише трансцендентна фiлософiя, яка є системою усiх принципiв чистого розуму." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар", стор. 93).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Пiд час найбiльш продуктивного "критичного перiоду" своє§ творчостi
   I.Кант пише фiлософськi працi, якi стали подiєю в iсторi§ людсько§ культури: "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатностi суджень" (1790). У цих працях доводиться, що в науках, якi мають достовiрнi знання (математика i природознавство), джерелом §х всезагальностi не може бути досвiд чи розум, а виключно незалежнi вiд досвiду апрiорнi чуттєвi i розсудковi форми мислення. I.Кант критично розглядає межi рацiонального пiзнання, його можливостi i заключає, що цi можливостi обмеженi. Пiдстави заключень суттєвi - iснують "речi в собi", тобто те, що нам належить пiзнати, i "речi для нас" - те, що ми вже пiзнали. Ми пiзнаємо свiт не так, як вiн є в дiйсностi, а тiльки так, як вiн нам здається. Те, що ми вважаємо законами природи, в дiйсностi лише зв"язок, привнесений розумом у свiт явищ, тобто наш розум приписує закони природi. Пiзнання "речей в собi" для нас недосяжно - ми наближаємось до сутi в той час, коли вона вiддаляється вiд нас. Скiльки б ми не пiзнавали об"єкт, в ньому завжди залишається щось непiзнаним, що не може бути визначене нi досвiдно-чуттєво, нi рацiонально. Таким чином, у I.Канта виникає два свiти: перший - свiт явищ, який iснує в нашому досвiдi, у просторi та часi; i другий - свiт речей у собi, який не дослiджений для пiзнання i перебуває поза простором i часом, за межами людсько§ свiдомостi. Цей останнiй I.Кант визначає як трансцендентний свiт, а простору i часу, зрозумiло, вiдводить мiсце в iдеальному, а не реальному. Безпосереднi враження зв"язуються мiж собою шляхом суджень, в основi яких знаходяться категорi§, поняття. Категорi§ данi людинi до всякого досвiду, тобто апрiорi. В цьому основа апрiоризма I.Канта.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Скiльки ми б не пiзнавали об"єкт, вважав I.Кант, завжди залишається щось непiзнаним, що не може бути визначене нi досвiдно-чуттєво, нi рацiонально ... Щоб отримати автентичнi знання, необхiдно синтезувати чуттєве споглядання з категорiями розсудку, тому що чуттєве споглядання, взяте окремо вiд поняття, - слiпе, а поняття без вiдчуттiв - пустi." (А.Герасимчук, З.Тимошенко, "Курс лекцiй з фiлософi§", К., - 1998, стор. 81).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Особливо§ уваги заслуговує внесок I.Канта в природознавство, адже саме вiн розробив основи природного походження сонячно§ системи з гiгантсько§ газово§ туманостi та висунув смiливу iдею розпредiлення тварин згiдно з порядком §х можливого походження, а також започаткував думку про природне походження людських рас.
  
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Основна риса фiлософi§ I.Канта - компромiс, примирення матерiалiзма з iдеалiзмом, намагання об"єднати в однiй системi рiзнорiднi, протилежнi напрямки. Ця двоякiсть виразилась у всiй свiтобудовi Канта. Так вiн прагнув примирити науку i релiгiю i в кiнцевому результатi опустився до суб"єктивного iдеалiзму." (Спiркiн А., "Курс марксистсько§ фiлософi§", М., - 1963, стор. 46).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   I.Кант проводив аналiз метафiзики (онтологi§) в усiх §§ роздiлах i вважає, що таких роздiлiв, вiдповiдно до трьох основних iдей - душi, Всесвiту, Бога, є три: рацiональна психологiя, рацiональна космологiя, рацiональна теологiя. Душа, на його думку, є мислячою субстанцiєю, вона проста i незнищенна, не пiдлягає розкладовi, як це має мiсце в тiлесному. Пiддаючи все критицi, I.Кант засумнiвався в iснуванi Бога i зауважує, що кожен з доказiв буття Господа має сво§ вразливi мiсця, тому не можна довести, що Бог iснує, але в однаковiй мiрi не можна довести i протилежного.
   В полемiцi з I.Кантом народились фiлософськi концепцi§ Й.-Г. Фiхте, Ф.В.Шеллiнга, Г.Гегеля.
   Трактування основних принципiв теорi§ субстанцi§, як i логiчний аналiз таких проблем, як душа, дух, Бог, у Г. Гегеля (1771-1831) i бiльш об"єктивне, i бiльш логiчне нiж у I.Канта. Для цього iснували вiдповiднi об"єктивнi та суб"єктивнi причини, основною з яких була iсторично-наукова специфiка суспiльного прогресу.
   Георг Гегель тлумачить категорiю субстанцi§ як iстотний ступiнь у розвитку iде§, як основу всякого справжнього розвитку, як начало наукового мислення, що повинне виявляти дифференцiацiю єдиного у багатоманiтне. Вiн розкриває внутрiшню суперечливiсть субстанцi§ як причину необхiдного саморуху. Якби не те, що гегелiвська субстанцiя категорично вiдрiзняється вiд спiнозино§, фактично виходить за §§ понятiйнi рамки, то б значення дiалектики Г. Гегеля i його пiдхiд до абсолютного Духу, ще бiльше б виросло. Проте вийти за межу об"єктивних причин суб"єктивного пiдходу нiкому з людей, навiть найгенiальнiшим, не дано i перманентно виходячи з цього - цiлком справедливо Г. Гегель вважає, що предмети та явища навколишнього середовища незалежнi вiд нас i що поняття є складником буття i складником мислення. Буття вiн розглядає як цiлiсне, перервно-безперервне. Тiльки в цiлiсностi буття є абсолютним i тiльки розглядаючи його в цiлiсностi можна сказати, що воно є рацiональне, логiчне. Окремi факти, процеси, явища Г. Гегель не вважає буттям. Поза системою, особливо зазначає Г. Гегель, окремий елемент втрачає ознаку рацiонального.
   З даними основами науково§ фiлософi§ особливо зближує всi теорi§ Георга Гегеля той факт, що повна фiлософська система цього нiмецького мислителя побудована на твердженнi, вiдповiдно до якого все дiйсне (для науково§ фiлософi§ - достовiрне) є результатом розвитку абсолютного начала (для науково§ фiлософi§ - абсолютного Всесвiту як Iстини), яке набирає рiзних форм свого iснування шляхом послiдовно прогресуючих рiвнiв.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Як вiдбувається перехiд вiд чисто§ логiчно§ iде§ до природи, Г. Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна iдея зважується вiльно вiдпустити себе iз само§ себе в якостi природи. Природа, з його точки зору, найбiльшою мiрою перебуває пiд владою розсудку i є найбiльш зрозумiлою йому, вона є царством розсудку." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Г. Гегель всебiчно сформував основнi закони дiалектики. Вiн показав,
   що розвиток iдей вiдбувається не по замкнутому колу, а поступально, вiд нищих форм до вищих, що в цьому процесi здiйснюється перехiд кiлькiсних змiн в якiснi, що джерелом розвитку є протирiччя. Заакцентувавши увагу на протирiччях, якi рухають свiтом, Г. Гегель узагальнює дiйснiсть пiд виглядом своєрiдного ланцюга дiалектичних переходiв, а самого себе починає вважати за бiографа свiтового Духу. Всю свою фiлософiю вiн направив у минуле, бо на його думку, вона не претендувала на передбачення того, що розпочне в майбутньому абсолютний Дух (про дi§ Духу можна взнати лише по факту); i логiчно далi - свiт є мислячим розумом, розум - душа свiту; вiн розвиває з себе поняття. Свiдомiсть поставлена Г. Гегелем в ряд iндивiдуального, природного утворення i виведена до масштабiв Абсолютного Розуму, до Бога. Предметна реальнiсть розвивається ним лише постiльки, поскiльки вона стає зовнiшньою оболонкою розвитку Духа.
   Г. Гегель вважає мислення первинним стосовно предметiв, явищ, процесiв i думає, що первинну природу буття слiд шукати саме в мисленнi. Мислення в його фiлософськiй системi постає над буденною суб"єктивною людською дiяльнiстю i стає незалежною вiд людини об"єктивною сутнiстю, першоосновою всього сущого. Змiстовний пiдхiд до логiки дав йому змогу розглянути логiчнi форми в процесi §хнього розвитку вiд абстрактного до конкретного. Якщо логiка у Г. Гегеля - це наука про iдею в собi та для себе, то фiлософiя природи є наукою про iдею в §§ "iнобуттi", в §§ вiдчуженому станi.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Класики марксизму-ленiнiзму пiддали гострiй та всебiчнiй критицi iдеалiзм
   i реакцiйнi моменти в полiтичних поглядах Гегеля, але разом з тим вони дали виключно високу оцiнку багатьом його працям ... Гегель - це вершина буржуазно§ iдеалiстично§ думки в областi розумiння всезагальних законiв дiйсностi i людського мислення. Пiсля Гегеля буржуазна iдеалiстична думка вступила в фазу дегредацi§."(Спiркiн А.,"Курс марксистсько§ фiлософi§",М.,-1963."Соцекгiз", стор. 48).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   В рамках класично§ фiлософi§ наукова фiлософiя розвивалась найперш в
   узагальненому пiдходi до субстанцi§ i якщо основа суб"єктивного трактування субстанцi§ була встановлена Б.Спiнозою, то заключний момент "субстанцiйно§ прив"язки" - Iстина як Абсолютний Розум i як Всесвiт, був масштабно оприлюднений саме Г. Гегелем. В подальшому поступi суспiльства дiалектико-матерiалiстична фiлософiя вiдкинула незрозумiле нею i тому так зване "метафiзичне тлумачення" субстанцi§ як чогось незмiнного, абсолютного i перетворила субстанцiю суто на матерiю, яка постала суб"єктом усiх сво§х змiн. Невигiдний для К.Маркса, Ф.Енгельса, В.I.Ленiна один абсолют (позапросторове та позачасове Всезагальне Буття, як сутнiсть Iстини, з взаємодiєю матерi§ та свiдомостi) догiдливо метаморфозував в уявi на iнший абсолют (матерiю) i на сто п"ятдесят рокiв пiдпорядкував своєму молоху майже всю суспiльну свiдомiсть людства.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Взiрець дiалектико-матерiалiстичного вживання категорi§ субстанцi§ дав К. Маркс у "Капiталi". Аналiзуючи поняття вартостi, вiн показав, що субстанцiя вартостi, яка не залежить вiд усiх форм §§ вияву, є людська праця. Матерiалiстична дiалектика не визнає незмiнно§ єдино§ першооснови всiх явищ свiту. В кожному конкретному випадку теоретичне мислення повинно виявити загальну для дослiджуваного кола явищ основу, внутрiшня суперечливiсть яко§ є джерелом розвитку в цiй галузi." ("Фiлософський словник", К., - 1986, стор. 673).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   До появи науково§ фiлософi§, теорi§ iстини, актуалiзму та iдеологi§
   "iнтелiгентного iнтелектуалiзму", марксизм фактично був єдиною спробою в iсторi§ людства дати цiлiсне розумiння об"єктивного свiту та мiсця i ролi людини в ньому, показати взаємозв"язок матерiального i духовного свiтiв, об"єктивного i суб"єктивного, природи i суспiльства, розкрити найзагальнiшi закони розвитку природи, суспiльства та людського мислення. Причому, - це була спроба пояснити i змiнити свiт на практицi, вiдповiдно до сформованих цiлей та iдеалiв водночас.
   Iдеологiя "iнтелiгентного iнтелектуалiзму" разом з науковою фiлософiєю зробили необхiднi висновки з урокiв минулого i пiд оновленим кутом зору, в §хньому ракурсi, марксизм окреслився своєрiдним збоченням з шляху традицiйного просвiтництва (мається на увазi повний марксизм з його доважком у виглядi ленiнiзму та iншими доповненнями). Якщо вiн i був необхiдний для розвитку людства, то не в такiй мiрi i не з такими кривавими наслiдками. З цього всього колишнього для практичного застосування науково§ фiлософi§ все-таки беззаперечно виграшна позицiя в одному - людство на досвiдi переконалось в тому, що суспiльна теорiя при §§ базуваннi на знаннях (достовiрних-недостовiрних - це визначальна, але дещо iнша справа) може пiдпорядкувати своєму впливовi значну частину соцiуму. З часiв фiлософа Платона людство вiдновило кредит довiри теоретичним суспiльним суб"єктивiзмам, а наукова фiлософiя, в свою чергу, зробила необхiднi висновки i не претендує на форму насильного (позагармонiйного) впровадження. Пiдстави об"єктивiзуватись на достовiрнiсть у науково§ фiлософi§ доволi таки аргументованi.
   Матерiалiзм та дiалектика дозволили К.Марксу (1818-1883) i Ф.Енгельсу (1820-1895) вiдкрити феномен повторюваностi у суспiльних процесах i тим самим довести, що й суспiльство, а не тiльки природа, розвивається за певними законами, видiлити окремi етапи в його розвитку, якi були названi суспiльно-економiчними формацiями, по-новому оцiнити роль народних мас та окремих особистостей в iсторi§, дати своє розумiння причин виникнення i функцiонування держави, соцiальних класiв, §хньо§ боротьби мiж собою, показати еволюцiю сiм"§ та iн.
   Iдея знищення приватно§ власностi та подолання вiдчуження проходить
   червоною ниткою через увесь марксизм. Суспiльством вiльно§ працi, соцiально§ рiвностi, справедливостi та гуманiзму проголошується комунiзм. Вказується i соцiальна сила, здатна кардинально змiнити суспiльнi вiдносини, забезпечити перехiд вiд приватно§ до суспiльно§ власностi. Такою силою у вченнi марксизму виступає робiтничий клас, пролетарiат.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   " Сьогоднi можна сказати, що комунiстичний суспiльний iдеал так i не знайшов адекватно§ реакцi§ на практицi нi за життя фундаторiв марксизму, нi пiсля §хньо§ смертi, хоча спроб було немало. Теорiя виявилась безсилою матерiалiзуватись у реальних суспiльних вiдносинах, а тi форми, в яких вона втiлювалась, наприклад у СРСР, Болгарi§, НДР, Угорщинi та iнших кра§нах, не вiдповiдали §§ основним положенням. Причини цього потребують спецiального i неупередженого аналiзу." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар", стор. 144).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Виникнення марксизму є закономiрним результатом всiє§ попередньо§ iсторi§. Вiйни, голодомори, геноциди, безправнiсть, не могли аж нiяк сприяти поступу людства. Багатi не могли безкiнця багатiти за рахунок пiдневiльно§ працi бiдних. Експлуатацiя однiє§ людини iншою дiйшла апогею пiд час Першо§ свiтово§ вiйни. Майстернiсть, з якою В.I.Ленiн (1870-1924) направив перебiг суспiльних вiдносин у вигiдне для себе i сво§х однодумцiв русло, варта особливо§ уваги. Практично iнтерпретований В.I.Ленiним марксизм заставив пiсля своє§ нiвеляцi§ людське суспiльство задуматись i позитив цього в тому, що вагомо утвердилась демократiя й набирає чiтких обрисiв вiдкрите суспiльство. Людина багата зауважила в iнших також людей i забезпечила експлуатованим прийнятливiше iснування. Ця багата людина не лише задумалась в наслiдку небезпеки, - вона почала боятись, i якщо не §§ страх, то вже точно §§ розсудок уможливив нормальний хiд iсторичного процесу.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "З самого початку свого iснування марксизм змушений був захищатись вiд офiцiйно§ та неофiцiйно§ критики, перекручень та фальсифiкацiй, заборон та гонiння. Його постiйна полемiчна спрямованiсть зумовлювала, з одного боку, кристалiзацiю концептуальних засад, з iншого - рiшучу боротьбу зi всiма, навiть з його прихильниками, але якi трохи iнакше, з урахуванням умов сучасностi, пiдходили до вирiшення проблем, порушених тим же марксизмом. Перша тенденцiя сприяла його трiумфу, друга - призводила до самоiзоляцi§ i, врештi-решт, до трагедi§ однозначностi." (Андрушенко В.П., Михальченко М.I., "Сучасна соцiальна фiлософiя", К., - 1996, стор. 59).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   К.Маркс i Ф.Енгельс повною мiрою не зумiли врахувати всiх реалiй, однiєю з яких була психiчна варiабельнiсть детермiнацi§ конкретно§ людсько§ свiдомостi, iншою - наявнiсть об"єктивно§ iстини з супутнiм §й "провiденцiоналiзмом гармонi§", ще iншою - закони Всесвiту в абсолютi, а не в вузькокласовому пiдходi ... тощо. Iснування Абсолютного Розуму ними вiдкидається навiть з позицiй визнаного iснування позаземних цивiлiзацiй, ате§зм оголошується панацеєю багатьох суспiльних негараздiв i релiгiя пiддається нищiвнiй критицi з використанням досягнень науки та надбань попередньо§ фiлософi§, насамперед французьких просвiтителiв 18 ст. та вчення Л.Фейєрбаха. Про якусь там узагальнену субстанцiю, через яку могла постати Iстина у всеохватi Бога, не може бути й мови. Людина має поєднуватись не з Господом, а з конкретними земними вождями. Iдеологiя марксизму дотепер втiлюється нищiвно i вимагає вiд усiх i кожного непомiрно§ вiддачi, без врахування забаганок та творчого самопiдходу. Комунiзм, за марксистами, наближається не завдяки iнiцiативi, а виходячи з обов"язкового примусу. Людська тожсамiсть втоплюється в багно, про необхiднiсть альтернативи позамарксистсько§ творчостi нiхто з марксистiв до нашого часу не згадував.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Маркс для своє§ теорi§ шукав прихильникiв серед мас i не шукав §х серед фiлософiв. Тут вiн був самотнiй. Боровся не тiльки з iдеалiстичними системами, але також iз тими, якi наближались до його позицiй, зневажливо ставився до позитивiзму i зовсiм не визнавав компромiсiв." (Dr.Tatarkewicz W., "Historia filozofii", Warszawa - 1981, t. 3 - s. 51).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   В.I.Ленiн вважає за необхiдне поглибити пiзнання матерi§ до пiзнання (поняття) субстанцi§, вказуючи, що дiйсне пiзнання причини є поглиблення пiзнання вiд зовнiшностi явищ до субстанцi§ (Повне зiбр. тв., т. 29, стор.133) i тим самим за межi дозволеного марксизмом тут не виходить. Субстанцiя не узагальнювалася до буття, вона звужувалась до чогось конкретного. Зовнiшнi явища сприймались за саморух матерi§. Єднiсть, а тим бiльше протистояння матерi§ та свiдомостi виключалось. В.I.Ленiн намагався максимально використати фiлософiю марксизму для створення теорi§ боротьби робiтничого класу. Про все людство i необхiднiсть його гармонiйного спiвiснування вiн фактично призабував.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Змiстом дiалектики для В.I.Ленiна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв"язки, взаємодiю, взаємопереходи явищ i процесiв дiйсностi. Згiдно з його вченням, дiалектика виявляється у двох формах: об"єктивнiй i суб"єктивнiй. Пiд об"єктивною дiалектикою розумiється розвиток дiйсностi, навколишнього свiту в тому виглядi, як вiн вiдбувається сам по собi, незалежно вiд впливу людей, тобто об"єктивно. Суб"єктивна дiалектика - це вiдображення, вiдтворення реального процесу розвитку (об"єктивно§ дiалектики) i в свiдомостi людей, це, по сутi, знання про цей розвиток. Фiксуються вони i функцiонують у людському мисленнi у виглядi системи принципiв, законiв i категорiй. Розвиток виступає предметом суб"єктивно§ дiалектики. В.I.Ленiн називає дiалектику теорiєю розвитку, найповнiшим i всестороннiм знанням про нього." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У роботi "Великий почин" (1919) В.I.Ленiн дає визначення класiв, пiдкреслює, що вiдношення великих груп людей до засобiв виробництва є визначальною ознакою класiв. Шлях практичного подолання експлуатацi§ пролетарiату - соцiалiстична революцiя i диктатура пролетарiату. Здiйснює §§ передусiм робiтничий клас при пiдтримцi широких трудящих мас. Держава розглядається В.I.Ленiним як спецiальний орган, машина, за допомогою яко§ здiйснюється управлiння суспiльством в iнтересах пануючого класу ("Держава i революцiя", 1917 р.).
   Вся пагубнiсть ленiнiзму (похiдне вiд марксизму) виявилась у позанауковому втручаннi у закономiрно простуючий суспiльний прогрес i жодна аргументацiя не може бути цьому виправданням. Возвеличування пролетарiату в непритаманних йому якостях обернулось на практицi узурпуванням влади купкою партiйних бюрократiв-номенклатурщикiв ("псевдопролетарiв"). Є певнi пiдстави вважати В.I.Ленiна нездалим науковцем (теоретиком-фiлософом), а людству слiд в черговий раз нагадати про необхiднiсть дiйсно наукового, а не iлюзорного пiдходу у виборi глобальних суспiльних концепцiй майбутнього.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Соцiалiзм i капiталiзм по сво§й сутi є модифiкацiєю iндустрiального суспiльства, в якому технiчний прогрес сприяв утворенню тотально§ системи державного регулювання. Ця система породжує особливий тип людини, яка не здатна мислити i тому стає об"єктом манiпуляцi§ влади. Пролетарiат зник з iсторично§ арени; є робiтничий клас, але вiн порiвняно малочисельний, до того ж цiлком втратив свiй революцiйний потенцiал. Вже не вiн є головною прогресивною силою, а iнтелiгенцiя, студенти, представники нацiональних меншин." (Г.Маркузе, "Одномiрна людина").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Iгнорування дiйсностi та гвалтування свого суб"єктивного "iнобуття" фiкцiєю бажаного, як i нехтування iстини шляхом сили, обернулось для марксизму-ленiнiзму все-таки плачевними наслiдками i це не дивлячись на те, що самi по собi iде§ цiє§ фiлософi§ справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток фiлософсько§ думки, так i на життя суспiльства в цiлому. З одного боку iснує необхiднiсть подiбно§ iдеологi§ "в ролi" альтернативи, з другого - дана суспiльна побудова з апостерiорною обструкцiєю є явним анахронiзмом, не оглядаючись на всю пагубнiсть якого, трансфертне у лозiцi суспiльство (iсторiя, як фарс) пiзнiше все-таки може використати його видозмiнену модифiкацiю.
   Доказом на користь всiх описаних вище категоричностей науково§ фiлософi§ стосовно марксизму та марксизму-ленiнiзму є той факт, що в нашi днi марксистська фiлософiя звiльнила мiсце для екзистенцiалiзму i поступово програє ще бiльш прогресивним теорiям людства, а вiдтак - "Нiхто сьогоднi з робiтникiв не пiде на барикади" (д-р А.Шафф), i в безпричиннiсть таких дiй хочеться щиро вiрити.
   Суб"єктивно-iдеалiстична течiя пiд назвою екзистенцiалiзм робить спроби подолати традицiйний подiл на суб"єкт i об"єкт посередництвом проголошення суб"єктивних переживань людини первинними щодо буття, що сприймається як зневажання буття суспiльства i проявом себе по вiдношенню до нього як небуття. Людська екзистенцiя розглядається як абсолютна активнiсть, яка постiйно перебуває в процесi творення. Людина - це чудово. Людина - це все. Бог є придатком для людини, а Всезагальне Буття пiдпорядковується людському "его", або по-iншому - Бог, якщо i є (релiгiйний екзистенцiалiзм), то чисто як людська необхiднiсть.
   Як на фундаментальну науку, то занадто швидко фiлософська думка вирвалась з тенет приземленого до гегемонi§ пролетарiату марксизму i пiднялась до его§стичних небес ате§стичного екзистенцiалiзму. Проте закономiрно, що диктатура одного породила у постдиктатурнiй ейфорi§ хаотичну вседозволенiсть iншого, тим паче, що демократичне вiдкрите суспiльство базується на вiльному летi фантазi§.
   Екзистенцiальний свiт набуває значущостi i структурностi лише завдяки екзистенцi§. "Вкинута" в коловерть iррацiонального, чужого §й буття, людина нiбито шукає в ньому свою "сутнiсть". Вiдiрвавшись вiд сво§х традицiйних основ у часи Лейбнiца-Гегеля, субстанцiя вiд чисто§ iде§ пройшла шлях до чисто§ матерi§ i, користуючись з екзистенцiалiзму, зупинилась на людських вiдчуттях. Вона блукає, вона шукає сама себе i що характерно - знайти себе в хаосi людсько§ пiдсвiдомостi аж нiяк не може. Можливо, що не хоче. Адже вирваний з диктатури вiльний полiт завжди намагається насолоджуватись безроздiльним пануванням вiдчуття необмеженостi. Про суворi, але справедливi закони дiйсностi говорити небажано. Екзистенцiалiзм протиставляє людинi суспiльство як щось чуже, вороже, що руйнує свiт iндивiда, його свободу.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Причиною популярностi екзистенцiалiзму стало те, що ця течiя звертається до тих питань, якi хвилюють кожну людину, а саме: про сутнiсть буття, його справжнiсть i несправжнiсть, сенсу життя, долi людини, свободи, вибору та особисто§ вiдповiдальностi." (Волинка Г.I., Гусєв В.I., Огородник I.В., Федiв Ю.О., "Вступ до фiлософi§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 458).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Досi екзистенцiалiзм критикувався, в основному, з трьох бокiв: неопозитивiзму, теологi§ та марксизму (Mackievicz W.,"Filozofia wspolczesna w zarysie", Warszawa - 1990, s. 276).
   Неопозитивiсти критикують його за те, що вiн вiдкидав можливiсть людини чiтко окреслити своє майбутнє, сво§ цiннiснi характеристики. Теологи не погоджуються iз твердженням про те, що людина сама визначає свою дiяльнiсть на шляху до свободи. Дiяльнiсть тодi може мати сенс, стверджують теологи, коли вона заплiднена релiгiйною вiрою. Марксисти критикують екзистенцiалiзм в зв"язку з iнтерпретацiєю людини як iстоти, яка розвивається i дiє поза рамками iсторi§, абстрактно.
   Субстанцiю, як таку, екзистенцiалiсти розглядають пiдпорядковано до екзистенцi§, яка, як вважають М.Хайдеггер i Ж.-П.Сартр, є буттям, яке спрямоване до "нiщо" i яке усвiдомлює свою кiнцевiсть.
   Екзистенцiалiзм немає фундаментально окреслено§ фiлософсько§ позицi§ i сприймати його за логiчно впорядковане мислення, а тим бiльше в рамках чiтко§ науки, було б недоречно. Вимагаючи невмотивовано§ волi, неспiзнаного хаосу, ця течiя, в свою чергу, надає кожному з §§ учасникiв безмежну свободу в трактуваннi своє§ сутностi, проте за однiє§ умови - камнем доткнення має бути людина. З цього й зринає заслуга екзистенцiалiзму.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Людство єднається на основi внутрiшнього вiдчуття кожною людиною космiчного прогресу. Вiра в цей прогрес наповнює людину впевненiстю. Вона розглядає його як невiддiльне вiд себе. Вiра тiсно пов"язана з "джерелом буття" - космосом i тим, що визначає його, - Богом. Поширення вiри в прогрес космiчного масштабу є поширенням вiри в людину, яка є творiнням Божим. (К.Ясперс).
   "Технiка постiйно вдосконалюється, а людина - збiднює свiй свiт у фiзичному, моральному, естетичному i т.д. аспектах." (Jaspers K., "Vom Ursprung und ziel der Geschichte", - s. 161).
   На релiгiйних засадах слiд сформувати новi етнiчнi iдеали, новi соцiальнi структури, пiдходи, якi максимально були б узгодженi з науково-технiчним прогресом. Якщо людство не зможе досягти цього, воно зiйде до тваринного стану, до стадно§ iсторi§ людства. (К.Ясперс).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Хоча екзистенцiалiзму i властивi деякi суперечностi, труднощi в сприйманнi його положень, проте вiн мав i має значний вплив як на європейську, так i на свiтову культуру, що надає йому перспективи розвитку i випливає з його входженностi в русло розвитку свiтово§ думки. Сам комунiкабельний, оригiнально-мистецький характер цiє§ течi§ залучає до не§ все новi й новi самобутнi таланти. Приклад - фiлософська система релiгiйного екзистенцiалiста Н.Бердяєва (1874-1948), яка з часiв нiмецького фiлософа Й.Г.Фiхте (1762-1814) була однiєю з нечисленних спроб у фiлософi§ розкрити сутнiсть, дiяльнi сили людини. I не тiльки в цьому заслуга Н.Бердяєва, бо хто як не вiн стверджує, що змiстом духовного життя особи є його необмеженiсть, що створює умови для такого ж необмеженого §§ розвитку. Духовне життя вимагає постiйного спрямування всiх практичних сил людини до творчостi, а творчiсть, в свою чергу, меж не має. Людина, яка не прагне до творчого життя, перестає бути собою. Таким чином для Н.Бердяєва, як i для кожно§ статистично§ людини, важливим є не лише свобода творчого вибору мiж добром i злом, а ще й цiленаправлена боротьба за цей вибiр.
   Особа є субстанцiєю, "викинутою за межi штучно створеного буття" (Н.Бердяєв), тому що вона сама є акумульованим буттям у всьому його розма§ттi. Нiчого нового в цьому твердженнi немає, адже фiлософiя вже вiддавна оперувала поняттями "буття - iнобуття", проте якщо для основоположника екзистенцiалiзму С.К"єркегора та росiйського фiлософа Л.Шестова людина є iстотою самотньою, нещасливою, загубленою, то з точки зору Н.Бердяєва завжди iснує якийсь вихiд для самотнiх i розгублених. Вiн пропонує входження в колектив, ствердження себе в життi суспiльства або участь в духовнiй єдностi людини з людиною, пошуки добра в конкретно взятiй людинi i поширення всього доброго, яке є в кожному з нас. Перший шлях легкий, але пагубний для iндивiдуального "я", другий - менш маргiнальний i пов"язаний лише з частковою втратою свободи задля iншого. Н.Бердяєв переконаний, що кожна людина ще за життя потенцiйно здатна досягти контакту з Богом i для цього слiд вiдкинути рiзного роду меркантильнi забаганки.
   Iнше бачення людини притаманне екзистенцiалiстовi Г.Марселю (1889-1973) i його бачення спiвпадає з католицькою концепцiєю Бога з людиною. Знову ж таки - буття конкретно§ особи є низкою пристрастей i злочинiв, якi не є суттю людини i з яких вона не може вирватись через рiзнi обставини. Особа прагне обiйти цi перешкоди, мовляв, ще раз i буду доброчесною, проте в подальшому новi перепони i новi проблеми. Тож єдина дорога до доброчесностi, запевняє Г.Марсель, - це беззастережна вiра в Бога i його досконалiсть. Цей висновок вiдмежовує його вiд екзистенцiальних заключень Ж.- П. Сартра, хоча хiд дослiджень i §х побiчне осмислення приводять до тiє§ розгубленостi, що постає з кредо: "Абсурдом є те, що ми народились, абсурдом є i те, що ми помремо" (Ж.-П. Сартр). Такому безкомпромiсному пiдходу наукова фiлософiя може надати своє: "Абсурд i той аргументується свiдомiстю", при цьому легенько пiдморгнути (зрозумiла iронiя?) та сподiватись вiд сучасних прихильникiв екзистенцiалiзму нового пiдходу до буття, а звiдси i до проблеми субстанцi§.
  
   б) iнтерпретацiя субстанцi§ теологами.
  
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Релiгiя закладена в природi людини, а людська природа має сво§ коренi у всезагальнiй природi. Релiгiя виступає в життi людини як свiтовий порядок. Вона є складовою частиною суспiльного порядку, сама по собi найвищим досягненням." (Dr.Toynbee А., "Religion ohne Zukunft?" - Gutersloh - Wien, 1968 - s. 11).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо брати за субстанцiю iдею або матерiю, то в такому пiдходi теологiя §§ майже не вивчала, але коли вважати субстанцiєю буття з поєднанням матерiального й духовного (звiдси постає єдиний, божественний свiт), то можна зауважити певний внесок теологi§. Цей внесок тим мiнiмальнiший, чим ми бiльше будемо наближатись до матерi§ i тим вагомiший, чим ми значнiше будемо вiддалятись вiд не§ i наближатись до Бога. Це закономiрно, адже без Бога теологiя втрачає сенс, так точнiсiнько як i зневiрена в ньому людина. Фiлософська субстанцiя для теологi§ не є фундаментальним поняттям, але це не означає, що вона в розумiннi теологiв зовсiм вiдсутня. Як сутнiсть субстанцiя тут завжди є Божим промислом i теологи першими додумались до iснування вiчного гармонiйного буття. Воно з"явилось з Волi Божо§. Субстанцiя також має ту ж таки причину i це додає лишнiй аргумент на §§ користь - через абсолют одного постає беззаперечний абсолют iншого (цiле повною мiрою спiввiдноситься лише з цiлим). Нiколи не будучи буттям, субстанцiя, тим не менше, володiє якимось шансом до абсолютизацi§ пiд егiдою Всесвiту, бiльше того - субстанцiя претензiйно тягнеться саме до абсолюту у виглядi Всесвiту. Але створивши свiт i вклавши себе в його сутнiсть, Бог, хоча i не самоусунувся, однак надав можливiсть людинi сповна суб"єктивiзувати субстанцiю. У своєму буттi Бог сприймається сутнiстю всього, його буття - це буття всього, проте людиною Бог уяснюється через §§ буття. Конфузу в цьому немає, навпаки - "iнобуття" кожного має своє мiсце у Всезагальному Буттi i субстанцiя, саме як сутнiсть сущого, формує Iстину завдяки буттi всього iснуючого.
   Пiсля перших спроб фiлософського обгрунтування християнства (Августин Блаженний, Iоанн Дамаскiн, Фома Аквiнський та iн.), такi теологи як Е.Жiльсон (1884-1978), Ж.Марiтен (1882-1973), Е.Корет, К.Фабро, М.Мюллер, Й. де Фрiз, Ю.М.Бохенський, К.Войтила та iн. обгрунтували офiцiйну фiлософську доктрину Ватiкану пiд назвою неотомiзм, центральним принципом якого є принцип гармонi§ вiри та розуму.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Мати вiру - це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер, - що означає наука. Це значить приймати дещо, що сприймається як iстинне в свiтлi природного розуму. Всiм, хто займається вiдносинами Розуму та одкровення, нi в якому разi не слiд випускати з уваги iстотну рiзницю мiж цими двома типами прийняття iстини. Я знаю завдяки розуму, що дещо iстинне, тому що Бог сказав, що воно iстинне. В цих двох випадках причини мого прийняття iстини рiзнi i, отже, науку та вiру слiд розглядати як два зовсiм рiзних типи прийняття iстини." (Жiльсон Е., "Разум и одкровение в средние века // Богословие в культуре Средневековья", - К., 1992, стор. 35).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Передумовою всiє§ фiлософi§ неотомiзму є визнання Бога як вихiдно§ субстанцi§ i вже звiдси усвiдомлення "аналогi§ буття": Бог створив свiт i свiт є проявом його сил i можливостей; людина створена "за образом i подобою Бога" (§й притаманнi розум i свободна воля); Бог постiйно керує створеним свiтом. Важливими щаблями iєрархi§ творення є : першоматерiя, неорганiчна природа, свiт рослин i тварин, людина, царство "чистих духiв", янголiв. Вiра i знання не взаємовиключаються, а доповнюються мiж собою як два даних Богом джерела iстини. Вiра потрiбна людинi там, де вiдчувається прогалина в знаннях, але вiра повинна спиратися на розумну основу. З цiєю метою неотомiзм повною мiрою використовує концепцiю подвiйно§ iстини.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... визнання iснування Бога є не лише вiра, а й знання, логiчне ж доведення є переходом до вiри. Iстини вiри надприроднi, надрозумнi, оскiльки виходячи вiд Бога, вони вище iстин розуму." (Волинка Г.I., Гусєв В.I., Огородник I.В., Федiв Ю.О., "Вступ до фiлософi§", К.,-1999, "Вища школа", стор. 479).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Для сучасних неотомiстiв iсторiя розгортається в просторi i в часi двох iсторiй - свiтсько§ i священно§, де священна iсторiя звершується в свiтськiй. Гуманiстичний смисл iсторi§ народжується завдяки пришестю Iсуса Христоса як Боголюдини, що дається iндивiду в досвiдi скiнченого його земного iснування. Свiт, створений Богом, але не спiвпадаючий з ним, має власну природу i розвивається за сво§ми власними законами.
   Базуючись на вченнях рiзноманiтних фiлософських дисциплiн: гносеологi§, натурфiлософi§, онтологi§, метафiзики ... та iн., фiлософське вчення неотомiзму особливо видiляє метафiзику. Вона (загальна й прикладна) детально розглядає спiввiдношення Бога i створеного ним буття.
   Iсторичний прогрес зачiпив сво§м поступом i релiгiю, доказом цьому є факт, що сам термiн "прогрес" сьогоднi включено в теологiчний словник в позитивному значеннi. На практицi поступ спостерiгається ще вiдчутнiше, адже багатьох вчених, до того ж декiлькох лауреатiв Нобелiвсько§ премi§, включено до Ватикансько§ академi§ наук. З ними радяться, до них прислухаються. Бог сприймається не як диктатор чи суперник людини, а добрий наставник, який по-батькiвськи турбується про благополуччя людини. Взаємини мiж Богом i людиною - це згода i спiвробiтництво.
   Для сучасного неотомiзму актуальним є твердження: "Дiалектика поширюється на всi речi i повинна бути прийнята методом описання рухiв життя та iсторi§ в §х внутрiшнiй напрузi, контрастах, суперечностях, в §х тенденцiях до всеохоплюючо§ єдностi." (П.Тiллiх, "Систематична теологiя").
   Неотомiзм у iстинi i, синтезуючи досягнення наук, вiн дуже наблизився до того трактування Всезагального Буття i субстанцi§, яке по-своєму доводить до вiдома широкого загалу наукова фiлософiя, а саме: сутнiсть всього iснуючого становить тотальнiсть чистого божественного буття, яке породжує багатоманiтнiсть творення; людину слiд розумiти як складне духовно-матерiальне створiння (єднiсть душi та тiла); через безпосереднє споглядання божественного блага (унiверсальна мета особи i смисл §§ iснування) та прагнучи саме до блага, людина набуває iнтелектуальнi, моральнi та теологiчнi чесноти i на становлення цих чеснот має бути орiєнтоване суспiльне буття.
   Суб"єктивнi вiдмiнностi у поглядах на буття i на субстанцiю мiж науковою фiлософiєю i неотомiзмом якщо й iснують, то вони незначнi i за подальшого розвитку людства цi вiдмiнностi мають логiчно врегулюватися самою iстиною.
   Уявленням неотомiстiв про людину i свiт доповнюючи протисто§ть вчення П.Тейяра де Шардена (1881-1955). Вiн пiшов сво§м шляхом у пошуку достовiрного i категорично наполягає, що принцип еволюцi§ є кругом - вiд людини до Всесвiту. Рушiєм еволюцi§ суспiльства є християнська любов. Вона дає змогу людинi об"єднатись з людиною, а через ноосферу - з "точкою Омега" (центр Всесвiту, який символiзує собою Христа) без втрати особисто§ iндивiдуальностi.
   Суспiльний еволюцiонiзм Тейяра де Шардена передбачає унiфiковане об"єднання (космополiтизм), означає знищення полiтичних, нацiональних, мовних та iн. бар"єрiв. Виникла єдина загальнолюдська культура (наука, релiгiя, мораль) має стати певним засобом захисту вiд усiх бiд сучасностi.
   Логiчно вийшовши на усвiдомлення Абсолютного Розуму в точцi Омега, Тейяр де Шарден не лише претендував на створення ново§ об"єднавчо§ науки, але й слiдом за неотомiстами постiйно наголошував, що релiгiя i наука є нерозривно пов"язаними i §м необхiдно спiльно йти до мети, кiнцевiсть яко§ полягає в досягненнi стану ново§ духовностi й входження в найбiльш свiдомий центр Всесвiту.
   У працях "Феномен людини" (1930-1938), "Люди як зоологiчна група" (1950) та iн., Тейяр де Шарден пробує дати своє бачення свiтового розвитку, яке спирається на досягнення природничих наук та християнське розумiння розвитку свiту, i тому цiлком справедливо, що дане вчення називають теорiєю космiчно§ (християнсько§) еволюцi§.
   Першопоштовх мертво§ матерi§, вважає П.Тейяр де Шарден, яка iснувала в формi велетенсько§ крапки, привiв §§ в стан мутацiй. Результатом кожно§ групи мутацiй були елiтарнi вузли-коронки, якi, навзаєм поєднуючись , продовжували бiльш складнi компоненти, i так до тих пiр, поки не з"явились складнi органiзми. Подальший §х розвиток привiв до появи ссавцiв, а потiм i людини. Розвиток останньо§ детермiнував появу суспiльства, яке сьогоднi ввiйшло в стадiю ноосфери. Ноосфера, пише П.Тейяр де Шарден, редукується як матерiальне в об"ємi, але як духовне зростає в якостi. Пройде деякий час, i вона сконцентрується в крапцi, яку Шарден називає Омега-Бог. Отже, свiт розпочався з крапки i закiнчиться крапкою Омега-Богом, але це вже буде iнша якiсть, iнший свiт.
   На його думку в унiверсумi присутнє духовне начало, яке спрямовує розвиток завдяки енергi§, що трактується як невiд"ємна властивiсть матерi§, а космiчна еволюцiя пройшла ряд етапiв, а саме: комплектацiя, вiталiзацiя (поява органiзмiв), психiзм (поява психiки), гомiнiзацiя (поява людини), соцiалiзацiя, ноосфера i пiд кiнець - трiумф добра над злом (зло iнгiбувало еволюцiю, але разом з тим, як протилежнiсть, активiзувало боротьбу добра зi злом), що виявиться в точцi Омега (злиття з Богом).
   Для усiє§ сучасно§ фiлософi§ католицизму характерним є те, що вона зробила антропологiчну переорiєнтацiю i доводить буття Бога на основi екзистенцiального досвiду особи, тим самим зближує трансцендентного Бога зi свiтом, намагається подолати розрив мiж Богом та людиною, i що найголовнiше - обгрунтовує iде§ безконфлiктного суспiльства (тейярдизм та "теологiя визволення").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Трансцендування людини здiйснюється через взаємодiю протилежностей, що перетинаються у нiй. Це - конечнiсть i безконечнiсть, постiйнiсть та змiни, зв"язок з реальнiстю та потяг до iдеалу, вiдображення iснуючого стану речей та рефлексiя щодо вiдповiдного стану ... тощо." (Волинка Г.I., Гусєв В.I., Огородник I.В., Федiв Ю.О.,"Вступ до фiлософi§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 9).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   На вiдмiну вiд фiлософських систем католицизму, православнi фiлософи вважають, що поняття не виражають нi сутностi Бога, нi православно§ вiри. Розум вторинний по вiдношенню до вiри, отже чим повнiше людина уяснює через вiру Бога, тим бiльше втрачає сенс рацiональне пiзнання. Чим вища релiгiйнiсть людини, тим повноцiннiшою i менш пiддатливiшою до зла вона є, i навпаки - вченi-ате§сти, наприклад, вiдносяться до категорi§ бездуховних людей. Для православ"я є каноном, що перед лицем Абсолюту немає нiчого гiдного нашо§ уваги. Постiйна праця над собою, прагнення до аскетизму, уникання мирських справ, споглядальнiсть, зосередження, пошуки вищо§ релiгiйно§ iстини є найбiльш характеризуючим православне духовенство.
   Католицька церква заохочує поширення вiри серед iнших, сприяє духовному вдосконаленю не тiльки самого себе, а й тих, хто хитається в питаннях вiри, тодi як православна активно пiдтримує звернення до Бога i лише обережне ставлення до оточуючого середовища. Свободу вибору, поза прагненням служити Боговi, православ"я визнає як недосконалiсть, обмеження справжньо§ свободи, тому логiчно, що свобода волi в свiтському життi є причиною грiха, i закономiрно, що саму свободу слiд розглядати передусiм як духовну свободу.
   Не дивлячись на деяку розбiжнiсть у ставленнi до людського буття, все-таки представники як католицько§, так i православно§ церков вважають, що хоч i не слiд слiпо активiзовувати свою дiяльнiсть "в миру", однак церква не може стояти цiлком осторонь вiд процесiв, якi вiдбуваються в суспiльствi i починаючи з кiнця 20 столiття все рiшучiше намагаються розширити свою "нiшу" в повсякденному буттi. Навiть на рiвнi теологiй тут вiдмiчається одностайнiсть, адже вони разом стверджують, що на розумi лежить печатка першородного грiха i до людського пiзнання слiд ставитись дуже обережно (вiдповiдно до католицько§ догматики, рацiональне пiзнання хоч i недосконале, але має певну цiннiсть, тодi як православна теологiя повнiстю вiдкидає цiннiсть людського розуму в пiзнавальному процесi). Обидвi теологi§ визнають наявнiсть божественного буття i вiрять у те, що Бог створив людину пiсля творення свiту. Звiдси, вiдповiдно, i певне трактування субстанцi§, i певний пiдхiд до мирсько§ суєти.
   Дмитро Мережковський (1865-1941) вважає, що iстинне те, яке викликає душевний бiль, спiвпереживання, неспокiй. Чим бiльше людина щось переживає, тим вона ближча до iстини. Знання - це порiвняння чогось iз чимось, а iстину не можливо порiвнювати нi з чим, тому що §§ не можна описати. Те, що для "дiтей є зрозумiлим, - незрозумiле для мудрецiв."(Merezkowski D. "Jezus objawiony", - Warszawa, 1937 - s. 14).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Нiколи ще люди так не вiдчували серцем необхiдностi вiрити i так не усвiдомлювали розумом неможливiсть вiрити. В цьому хворобливому нерозривному диссонансi, цьому трагiчному протирiччi також, як у небувалiй розумовiй свободi, в смiливостi заперечення, заключається найбiльш характерна риса мiстично§ потреби 19 столiття." (Д.С. Мережковський. Полн.собр.соч., т. 18, М. - 1914, стор. 212).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Д.Мережковський, як правило, в сво§х працях йде вiд метафiзично§ побудови: Христос i Антихрист (назва першо§ iсторично§ трилогi§), Боголюдина i Людинобог, Дух i Плоть (так, в дослiдженнi про Л.Толстого та Ф.Достоєвського перший виступає в якостi "ясновидця плотi", втiлення православно§, земно§ правди, в той час як другий - це "ясновидець духа", втiлення правди Христово§, небесно§), християнство i поганство (стаття про О.Пушкiна), "влада неба" i "влада землi" (стаття "Иванныч и Глеб") i т.д.
   Звертаючись до iнтелiгенцi§, Д.Мережковський з притаманним йому пафосом закликає всiма силами боротись з рабством, яким пронизане все єство мiщанина. Розкриваючи змiст поняття свобода, вiн приходить до висновку, що свобода i любов є нерозривними поняттями i можуть бути реалiзованi тiльки в умовах справжньо§ релiгiйностi, в "iстинному", а не в "iсторичному" християнствi. Саме сьогоднi, стверджує цей росiйський письменник-фiлософ, коли свiт прямує до занепаду, але ще не переступив тiє§ межi, яка замикає шлях до вороття, прийшов час, щоб прийняти Iстину, Свободу, Любов. Тiльки у справжньому християнствi може бути реалiзована свобода, всяка iнша - за межами християнства чи проти нього - є фальшивою свободою. В Росi§, зазначає Д.Мережковський, рiдко хто усвiдомлює той факт, що церква, яка об"єднана з державою, не може виконати умов Євангелiя. Вiн рiшуче критикує православне чернецтво, яке iнтерпретує християнство як втечу вiд свiту, заявляючи, що чим далi ми вiд свiту, тим ближче до Бога. Така iнтерпретацiя, наголошує Д.Мережковський, є абсурдною, тому що веде до протиставлення Бога i свiту. (За Герасимчук А.А., Тимошенко З.I., "Курс лекцiй з фiлософi§", К.,- 1999, стор. 136 - 138).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... вiрний собi Д.Мережковський знаходить теологiчну основу сво§х поглядiв. В результатi довгих роздумiв, пошукiв вiн знаходить категоричну формулу: "Так - самодержавство вiд Антихриста" ... симпатi§ автора все бiльше схиляються до ... "патрiархально§ Росi§", а також до гнаних розкольникiв, якi несли, на його думку, народу правду." (О.Михайлов, "Пленник культуры", передмова до "Д.С.Мережковский. Собр.соч. в 4-х т.", М., - 1990, "Правда", с. 17).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Для Д. Мережковського однаково важливими є правда небесна i правда земна, дух i плоть, ареною боротьби яких стає людська душа. Разом з теологом В.В.Розановим (1856-1919) вiн не сприймає догматизму офiцiйно§ церкви i змiг би повторити розанiвськi слова про православ"я, якi успадкували старечi заповiти падаючо§ Вiзантi§: "Дитя-Россия приняла вид сморщенного старичка ... и совершила все усилия, гигантские, героические, до мученичества и самораспятий, чтобы отроческое существо свое вдавить в формы старообразной мумии, завещавшей ей свои вздохи ... Вся религия русская - по ту сторону гроба." (В.Розанов. Русская церковь, СПб., 1909, стор. 3 - 5).
   Василь Розанов лише частково вiдноситься до православних теологiв, а повнiше належить до фiлософiв-мiстикiв i вся його творчiсть є пошуком релiгiйного мислителя, духовна еволюцiя якого здiйснювалась в царинi релiгiйно§ свiдомостi. Культура всього свiту ним подiляється на двi частини: "дух земний" i "дух арiйський". Найдосконалiшим виразом суб"єктивного обличчя релiгi§ вiн вважає iуда§зм; католицизм же, переконує В.Розанов, є вираженням об"єктивних цiнностей.
   Критикуючи церкву, В.Розанов "не мiг вiдiрватись вiд не§, та й умирати по§хав до церковних стiн, але внутрiшня дiалектика його думок призвела до гостро§ i безкомпромiсно§ боротьби з церквою, а пiзнiше i з Христом." (Зеньковський В.В. "История русской филосифии", - т.1, ч.2. - стор. 271).
   Придiляючи в сво§х працях значну увагу визначенню мiсця й ролi iнтелiгенцi§ в суспiльствi, В.Розанов зазначає, що iнтелiгенцiя в Росi§ завжди була у важкому становищi, в соцiальнiй пустотi: з одного боку, §§ тероризувала влада, полiцiя i бюрократiя, а з другого - стояла темна, вiдстала маса селянства. Вiдiрвана вiд реалiй i замкнута в собi, вона створювала "зайвих людей", формувала психiку "вiдчайдушного пiдземелля" й поступово втрачала вiру в свою здатнiсть зробити щось корисне.
   У сприйнятi буття вiд поглядiв Д.Мережковського i В.Розанова незначно вiдiйшли й такi росiйськi православнi фiлософи як Л.Шестов, Н.Лосський, П.Флоренський, М.Булгаков та iншi, а також §хнi послiдовники, як наприклад, отець О.Мень.
   Вони бiльше заакцентовували свою увагу на критицi православ"я, на творчому осмисленнi взаємовiдносин людина - Бог, нiж на опредiленi iстинного й достовiрного i тим бiльше не заглиблювались у визначення мiсця субстанцi§ в теологiчному буттi, хоча, правди нiде дiти, i П.Флоренський, i отець М.Булгаков, та й Л.Шестов, все-таки вiдокремлювали Божi Iстини вiд людських достовiрностей.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "На думку М.Булгакова створений свiт не є замкнутим, iснуючим в собi. В ньому все взаємозв"язане через причетнiсть до Бога як джерела будь-яко§ цiнностi i будь-якого смислу. Весь свiт пронизаний енергiєю, кожна рiч в ньому i риси земного буття не є просто "тiлесним смiттям", а мають свiй першообраз, iдейний замисел в Боговi." (Волинка Г.I., Гусєв В.I., Огородник I.В., Федiв Ю.О., "Вступ до фiлософi§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 490).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   П.Флоренський (1882-1943) вбачає у iстинi предметну суперечнiсть, яка поєднувалась у цю iстину, як таку, завдяки гранично сильному твердженю та гранично сильному запереченю. Предмет, що вiдповiдає останнiй антиномi§, i є iстинна реальнiсть i реальна iстина, джерело буття i смислу, якi сприймаються досвiдом. П.Флоренський розрiзняє двi iстини - з велико§ й мало§ лiтери i був дуже близький до усвiдомлення iстинного й достовiрного. Фактично його "Iстина" та "iстина" таким i є; i не лише тому, що "Iстина" - є жива божественна Монада Одиниця, а "iстина" - належнiсть тварно§ людини.
   Поверхнева дiяльнiсть в пошуках людських "iстин" для П.Флоренського є розумова дiяльнiсть, пiдпорядкована законам логiки, i це ще не все, адже на думку цього фiлософа, "справа православного розуму полягає в тому, щоб зiбрати всi осколки свiту, а це досягається приборкуванням розуму i розумово§ дiяльностi, входженням в благодатне мислення, вiдновленням, очищенням i воз"єднанням людського єства".
   Уся фiлософська творчiсть Л.Шестова (Шварцмана), (1866-1938) - це заперечення пiзнавально§ могутностi розуму, заперечення його безмежних претензiй на iстину, авторитет i очевиднiсть. На перший план вiн висуває випадковiсть i виняток, диво i таємничий характер дiй людини. Можна навести, пише Л.Шестов, безлiч прикладiв, коли бiда рятує людину на порозi буття i небуття. Тому, прийнявши в серце Бога, ми визнаємо понад усе Абсолют, навiть якщо вiн для нас сьогоднi ще є невиразним i незрозумiлим. Звертаючись до Бога, людина наче розливається в ньому i цим самим розширює можливостi отримання Божо§ ласки.
   "Л.Шестов проти "розуму", тому що вiн обмежує нас i вiдтiсняє осявання вiрою, але вiн i розраховує на фiлософiю, яка виходить з того, що Бог є ... Л.Шестову було дано з величезною силою стверджувати надрацiональну природу буття i, бiльше того, Бога." (Krzemien W. "Filizofia w cieniu prawoslawia", - s. 133).
   Твердження православних теологiв можна зрозумiти, навiть бiльше того - з ними частково можна погодитись, якщо вникнути в те, що "свiдомiсть iдеалiв, таких, як iстина, добро, краса, благо, дається людинi. I у цiй свiдомостi - та сила, що окрилює §§ думку, пiднiмає §§ над емпiричною повсякденнiстю; проте ця сама свiдомiсть вказує людинi й на вiдмiннiсть iдеалу вiд того, чим вона насправдi володiє." (Волинка Г.I., Гусєв В.I., Огородник I.В., Федiв Ю.О., "Вступ до фiлософi§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 9).
   I всi пiдстави має Н.Лоський (1870-1965), коли слiдом за А.Бергсоном ("Матерiя i пам"ять") вважає, що пам"ять - це безпосереднє споглядання суб"єктом минулого. Вiн вживає термiн "iдеальне буття" у тому значеннi, яке йому надавав Платон, а iлюзi§ i галюцинацi§ витлумачує як суб"єктивний синтез в транссуб"єктивних даних минулого досвiду. Iдеальне буття - це об"єкт iнтелектуально§ iнту§цi§ (споглядання). Воно споглядається безпосередньо, тому що воно є в самому суб"єктi. Отже висновок - дискурсивне мислення не є запереченням iнту§цi§, а §§ рiзновидом. Методологiчне буття є об"єктом мiстично§ iнту§цi§. Якщо А. Бергсон доказує, що реальне буття є iррацiональним, то Н.Лосський йому протирiчить, наполягаючи на його рацiональнiй структурi, яку можна спостерiгати посередництвом iнтелектуально§ iнту§цi§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Релiгiйна (християнська) фiлософiя рiшуче заперечує песимiзм i катастрофiзм в iсторичному розвитку. Це заперечення йде в двох напрямках: аргументовано висуваються перспективи подальшого розвитку на основi активно§ дiяльностi людини, якiй притаманне самозбереження, та вказується на iманентне почуття єдностi людства, яке не може анулювати навiть висока рiзниця в розвитку окремiшних цивiлiзацiй. Катастрофiзму релiгiйна думка протиставляє вплив людсько§ свободи i активностi на перебiг iсторичних подiй." (Герасимчук А.А., Тимошенко З.I., "Курс лекцiй з фiлософi§", стор. 282).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Теологiчно трактуючи iнтерпретовану субстанцiю ("людина - Бог", "Бог - Всесвiт", "буття - мислення - iстина"), протестантська фiлософська теологiя майже не вiдходить у сво§х концептуальних поняттях вiд фiлософi§ католицизму. Для не§ також є характерною iдея єдностi божественного та людського.
   В релiгi§, на думку А.Гарнака (1851-1930), суттєвим i важливим є лише одне - особисте ставлення душi людини до Бога. Вищим проявом iстинно§ релiгiйностi є любов до Бога, яка реалiзується в реальному людському життi як любов до ближнього. Гординя вiддаляє людину вiд Бога, знецiнює §§ як людину i особу. Творчi сили его§ста поступово згасають, якщо вiн виступає проти Бога, якщо його цiлi гармонiйно не спiвпадають з Божою волею та основами iстини, якi вираженi в моральних приписах Бiблi§. А.Гарнак проголошує всi досягнення людсько§ культури та науки результатом мирського втiлення християнських принципiв.
   Однодумець А.Гарнака, протестантський теолог, представник дiалектично§ теологi§ Пауль Тiллiх (1886-1965), на вiдмiну вiд К.Барта (один з засновникiв дiалектично§ теологi§, манiфестом яко§ є його твiр про послання апостола Павла до римлян), доклав всi зусилля для створення унiверсально§ "теологi§ культури" i по-своєму намагається примирити розум i одкровення. Виходячи з "екзистенцiально§ теологi§", вiн позначає релiгiю термiном "вищий iнтерес", тобто - через трансцендентнiсть та iманентнiсть Бога людинi, максимально пов"язує релiгiю з людиною. Це уможливило трактування християнсько§ релiгi§ не лише як необхiдно§, а й тако§, що надає людинi мужнiсть i таким чином безпосередньо сприяє здоланню екзистенцiонального страху. Поняття Бога у П.Тiллiха - теологiчний синонiм категорi§ Буття. Релiгiйнiсть - це i є стан гранично§ турботи про безумовний смисл Буття, тому вона i визначається П.Тiллiхом фундаментальною характеристикою людини.
   У якостi представника дiалектично§ теологi§ П.Тiллiх рiзко протиставив релiгiю як засади предметних дiй та уявлень до вiри, як особисту зустрiч з Богом, i виступав не лише проти розчинення релiгi§ в культурi лiберального протистантизма та повернення до первинних iдей Реформацi§, але й постiйно пiдкреслював абсолютну "неспiвмiрнiсть" Бога та всього людського. Погляди П.Тiллiха в цих питаннях повнiстю спiвпадали з поглядами iншого нiмецького богослова, яким є Р.Бультман (1884-1976), вчення якого оформилось в концепцiю "демiфологiзованого християнства" i не лише наблизило Бога до людини за схемою П.Тiллiха, а й визнало, що Бог iснує для людини виключно у сферi "я" (в iндивiдуальнiй свiдомостi, в почуттях безпосередньо§ спiвпричетностi до нього). Бог уявляється не потойбiчною iстотою, а деякою субстанцiєю, нерозривно пов"язаною з людиною. Бог є трансцендентним до свiту, але хто як не вiн має визначати людське iснування, екзистенцiю.
   Вiдiрвавшись вiд П.Тiллiха, Р.Бультмана та iн. у своєму вiльному летi творчостi, теолог Д.Бонхьоффер (1906-1945) базує свiє смiливий i незаангажований традицiйнiстю пiдхiд на тому, що люди з кожнем днем все бiльше звiльняються вiд релiгi§, що вiра в Бога як потойбiчну вищу iстоту стає для них неприйнятною i непотрiбною, чужою. Для свого вчення пiд назвою "безрелiгiйне християнство" Д.Бонхьоффер вводить поняття "повнолiття" свiту. Це такий стан, коли людина у вирiшеннi всiх найважливiших проблем навчилась обходитись власними силами i бiльше не має потреби в iде§ Бога. Перш за все, Бог для людини не є найвищою трансцендентною iстотою, а постає у самiй дiйсностi. Християнство, для Д.Бонхьоффера, - це вчення не про потойбiчного, далекого вiд свiту Бога, а вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей i яке реалiзується в поведiнцi людини, у §§ вiдносинах з iншими людьми. Аргументи вагомi - Христос закликав не до ново§ релiгi§, а до нового життя. Бути християнином, за Д.Бонхьоффером, означає бути людиною, а не релiгiйним.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   " ... основнi орiєнтацi§ сучасно§ релiгiйно§ фiлософi§: 1) поворот вiд теоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютно§ цiнностi людини; 2) спроба скоригувати релiгiйну фiлософiю i науку; 3) опора теорi§ пiзнання на такi течi§, як герменевтика, структуралiзм та iн.; 4) визнання важливостi збереження гуманiстично§ орiєнтацi§ культури; 5) увага до проблем суспiльного розвитку; 6) екуменiстичне зближення релiгiй як засiб пом"якшення трагiчних суперечностей сучасностi." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар", стор. 162).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Особливо слiд зауважити, що там де християнство могло розвиватись в умовах вiльнодумства та демократi§ (католицизм у європейських державах та протестантська теологiя) воно найповнiше наблизилось до потреб людини. Можна стверджувати, що повнiстю сприяло практичному поєднанню духа людини з духом Бога, створило передумови для бiльшого суб"єктивного втiлення уяснених Божих Iстин в прагматичне довкiлля. Натомiсть у середовищi держав з сильною владою християнство краще зберегло вiру людей в абсолютну досконалiсть i непогрiшимiсть Бога. Серед ситостi, забезпечення i гарантованого в Конституцi§, Господь уяснявся i дотепер уясняється Iдеалом, який майже сповна наблизився до особи, допомiг §й, посприяв, тодi як у недостатньо забезпечених державах люди уясняли i ще сьогоднi уяснюють Господа в усiй його абсолютнiй величi i через посильну працю, аскетизм (як обмеження) та щиру щохвилинну релiгiйнiсть намагаються наблизитись до нього.
   Не вина православ"я, що воно таке як є, i не його безпосередня заслуга в цьому; не вина i не заслуга католицизму, iудейства, протистантства та iнших релiгiй у подiбному. Це необхiднiсть. I через цю необхiднiсть найповнiше обгрунтовується логiка гармонi§ Iстини. Це факт, який легко можна доказати (що й зроблено), хоча вiн i не вимагає доказiв.
  
   3. МIСЦЕ СУБСТАНЦIЇ В ФОРМУЛI IСТИНИ.
  
   Наукова фiлософiя не оперує традицiйним для класично§ фiлософi§ поняттям "субстанцiя" в його узагальнено-поєднавчому значенi, замiсть нього введено бiльш виважене i розширене за сво§м змiстом конгреативне виведення, яке дiстало авторське визначення "система Кондратюка-Шергея". При написаннi це означає:
  
   буття < матерiя / свiдомiсть.
  
   Деяке вiдмежування вiд колишнього зумовлене як специфiчним, а вiдтак - вiдмiнним трактуванням субстанцi§ рiзними фiлософськими школами, так i випливаючою звiдси фактичною невизначеннiстю цього поняття. Але субстанцiя, як суб"єктивно-фiлософське найменування iснує i на правах компонента "матерiя / свiдомiсть" входить у буття.
   Перш за все тому, що матерiя поєднується i взаємодiє з свiдомiстю. По-друге, через еволюцiю у свiтi, яка зумовлюється поєднанням матерi§ та свiдомостi, §х взаємодiєю та протистоянням, §хнiм весохватним рухом. По-третє, в зв"язку з тим, що назване "духом" iснує в наявностi. Це спадкоємна iдея. Це квiнтесенцiя сутi свiдомостi. Адже коли основою всього сущого є матерiя, суттю - свiдомiсть, то цiлком закономiрно трактувати дух за суть свiдомостi. Зiгнорувати цей факт не можливо i душевна людина є людиною з повноцiнною душою, з божественним духом.
   Cвiдомiсть для свiдомостi - це неможливо. Матерiя для матерi§ є позасвiдомим обмеженням. Матерiя рухається, групується з iншою матерiєю, збiльшує або зменшує свою масу, видiляє або приєднує енергiю. Матерiя несе iнформацiю. Матерiя iснує за сво§ми, чисто "матерiальними" законами. Найхарактернiшими з них є - закони Архiмеда, I.Ньютона, теорiя вiдносностi А.Ейнштейна, закони збереження та перетворення енергi§ та iн. Матерiю вивчають такi науки як фiзика, хiмiя, бiологiя, медицина, астрономiя, генетика та iн. з ряду природознавчих або iнформацiйно-точних наук (тобто тих, що §х створила людина для вивчення сво§х творiнь). Свiдомiсть iснує за сво§ми законами. Вона розвивається, стверджується у перiодi становлення, старiє i за неможливостi осягнути вiчнiсть породжує нову свiдомiсть. У цьому матерiя служить зв"язуючим компонентом. Матерiя використовується свiдомiстю i свiдомiсть використовується матерiєю. Це поєднання, у якому вони оберiгають та культивують не лише сво§ структури, а й взаємопов"язанi. Приклад - людина як цiлiснiсть. Ї§ органiзм (тiло) - це матерiя, §§ суб"єктивiзм (мислення i ширше в релiгiйному контекстi та поза рамками цього суб"єктивiзму - дух, душа) - це свiдомiсть. Матерiально людина пов"язується з iншими матерiями, свiдомо (духовно) - з iншими свiдомостями. Для перших взаємозв"язкiв слугують закони матерi§, для других - закони свiдомостi ( сучаснi методи спiлкування). Вже на рiвнi людини можна константувати єднiсть та певне протистояння матерi§ й свiдомостi.
   Написання "матерiя / свiдомiсть" має бути двоєдинорiвним, адже i матерiя, i свiдомiсть є однаковими по значущостi складниками субстанцi§ буття i коли матерiя записується першою, то це не означає, що вона первинна - i навпаки.
   Матерiя є вiчною i свiдомiсть є вiчною.
   Вони iснують у вiчно гармонiйному буттi Всезагального Буття, тому можна записати слiдуюче (з точки зору суб"єктивiзму людського мислення):
  
   достовiрнiсть = буття < свiдомiсть / матерiя.
  
   Для iстини Всесвiту така формула набуває вигляду:
  
   закони гарм. входження
   в буття закони матерi§
   / / закони взаємодi§
   iстина = буття < матерiя / свiдомiсть
   /
   закони свiдомостi
  
   З цiє§ формули постає велич iстини Всесвiту. Ї§ абсолютнiсть, вiчнiсть, всепроникнiсть.
   Людина не є iстинною. Людина є достовiрнiстю. Адже у поєднаннi матерi§ та свiдомостi для не§ iснує тiльки §§ достовiрне буття. Ї§ свiт. Ї§ iлюзi§ (переживання, страхи, колiзi§ фiкцiй ... i т.п.). Посередництвом своє§ достовiрностi людина поєднується з достовiрнiстю iншого i входить у гармонiю Всесвiту. Iстина iснує для людини. Людина iснує для iстини.
   Система Кондратюка-Шергея - це вся права частина у данiй формулi iстини, тодi як в остаточно-узагальненiй формулi iстини (формулi абсолютiв) права частина даною системою не називається.
   Остаточна i загальна формула iстини в науковiй фiлософi§ записується слiдуючим чином:
  
   Iстина = Всезагальне Буття < Бог / Всесвiт
  
   Всесвiт є божественною iстиною буття.
   Бог є всесвiтнiм буття iстини.
   Буття є iстиною божественного Всесвiту.
  
   Всезагальне Буття = Iстина < Бог / Всесвiт.
  
   Знак " < " в усiх формулах означає поєднане входження i постає в зв"язку з усвiдомленим виокремленням людиною таких понять як "матерiя", "свiдомiсть", "Всесвiт" i т.д.
   Щоб там не стверджували фiлософи про позачасовiсть, вiчнiсть та абсолютнiсть Бога, однак слiд справедливо визнати, що наш Творець знаходиться все-таки у Всезагальному Буттi i дiйсно є вiчним, безмежним та абсолютним. Вiн поєднується, доповнює та взаємодiє з нашим Всесвiтом. Бог вiчний. Бог абсолютний. Бог досконалий.
   Всесвiт також вiчний, абсолютний та досконалий.
   Через таке i маємо вiчну, абсолютну та досконалу Iстину.
   Саме такою §§ зробида гармонiя божественного Всесвiту та всесвiтнiй Бог.
   Свiдомiсть створює свiт. Свiдомiсть живе у своєму свiтi. Свiдомiсть здатна уяснити iстину i своє мiсце у Всесвiтi. Свiдомiсть спроможна змiнювати свiй свiт.
   Де є матерiя, там обов"язково має бути свiдомiсть. Ї§ слiд лише зауважити. Вiднайшовши свiдомiсть не можливо не побачити матерiю.
   Ми нiколи не пiзнаємо абсолютну величину iстини хоча б через те, що ми нiколи повнiстю не дослiдимо Всесвiт. Його не можливо пiзнати. Вiн нескiнченний. Вiн неохватний.
   Свiдомiсть не можливо критично обдурити (ввести в оману). Свiдомiсть не може довго простувати хибним шляхом. Свiдомiсть аналiзує, прогнозує, спiвставляє, допускає i кiнець-кiнцем робить вiрнi висновки. Свiдомiсть не була б вiчною, якби саме такою не була.
   Законiв розвитку свiдомостi iснує багато. За §х недосконалостi свiдомiсть не могла б впевнено й настирно йти шляхом еволюцi§. Факт еволюцi§ не наважиться заперечити жодна тверезомисляча людина.
   Не дивлячись на неосяжнiсть, Всесвiт повнiстю уяснений для конкретно§ свiдомостi. Наскiльки б неозорою й рiзнобарвною не була б матерiя, проте через конкретну аутентичнiсть з мiсцевими формами вона пiддається пiзнанню у широкому масштабi. Вивчивши достовiрне "на мiсцi", конкретна свiдомiсть може претендувати на бiльш ширше пiзнання. Це §§ право. Зрозумiвши основи i не загрожуючи сво§м вторгненням гармонi§, конкретна свiдомiсть розширює масштаб пiдконтрольно§ матерi§.
   У рiзних частинах Всесвiту матерiя i свiдомiсть поєднуються та протистоять по-рiзному. Там, де iснують газовi консистенцi§ i в певному середовищi понадшвидкiсно летять протони, - є один стан буття, десь iнший, ще десь бiльш впорядкований i всi вони формують Всезагальне Буття. Воно є абсолютним за нескiнченною величиною i мiнливим у безлiччi поєднаних станiв. Велич Всесвiту в "рiзноманiтностi на мiсцях", переходу кiлькостi в якiсть, у багаточисельностi варiантiв буття й поєднаного протистояння "свiдомiсть/матерiя". Цих поєднань i варiантiв є багаточисельний ряд.
   Загальна формула iстини формується з вiдповiдних формул часткового мiжгалактичного регiонального буття i нижче.
   В конкретних випадках (при умовному роздiленi Всесвiту на квадрати або сектори) постає конкретна достовiрнiсть, а iстина є лише тодi iстиною, коли вона абсолютна, всеохватна, вiчна, всюдисуща i первинна.
   Вiрогiдно допустити iснування абсолютностi буття Всесвiту у виглядi буття своєрiдного фiлософського iнтегралу, який залежить вiд аргументу та функцi§, i який здатний до iнтегрування з iншими iнтегралами - як конкретно§ свiдомостi, так i Бога. Ця абсолютнiсть випливає з гармонi§ Всесвiту та незлiченних мiнливих достовiрностей i у виглядi цiлiсностi (через свою цiлiснiсть) поєднано iснує у Всезагальному Буттi.
   Ми займаємо у Всесвiтi дуже мало мiсця. Наша галактика є краплею в нескiнченному океанi. Свiт повний таємниць i загадок.
   Ми живемо за законами Всесвiту. Ми є його дiтьми. Всесвiт опiкується нами i не дає нам пропасти.
   Взаємодiя свiдомостi й матерi§ та §хня входженнiсть у буття переноситься у зменшеному розмiрi на нашу частину Всесвiту.
   Субстанцiя, як приналежне до буття протиставлене поєднання "свiдомiсть/матерiя", є фiлософськи достовiрною, не дивлячись на свою суб"єктивнiсть i суб"єктивнiсть назв складових. Вiрно усвiдомлена ще Барухом Спiнозою, вона доказала свою необхiднiсть у формулi iстини. Скомпонована у систему субстанцiя - це невгамовний внутрiшнiй рух. Вона абсолютна до розумiння у своєму русi - русi матерi§, свiдомостi i цей рух призводить до мiнливостi буття. Вона не є iстиною, тому що §§ назва суб"єктивна в абсолютi. Це лише назва. Класифiкацiя. Хоча через дiйсну сутнiсть вона розширилась у науковiй фiлософi§ до рамок системи Кондратюка-Шергея.
   Стверджувати, що буття змiнюється тому, що рухається матерiя або свiдомiсть чи, скажiмо, рухається субстанцiя, було б невiрно. Буття є мiнливим через рух усiх сво§х складникiв. Наша конкретна свiдомiсть сприймає цю мiнливiсть i примушує нас стереотипно-iндивiдуально реагувати. Ми є в гармонi§. Ми є об"єктом. Наша матерiя нас матерiалiзувала, а свiдомiсть - суб"єктивiзувала.
   Дух людини матерiально прив"язаний посередництвом тiла до простору i часу. Буття людини - це "iнобуття" конкретного регiонального буття, що має свiй суб"єктивний початок та кiнець i уяснюється невiд"ємною складовою Всезагального Буття. По вiдношенню до нескiнченностi i вiчностi в цьому проявляється фаталiзм кожно§ конкретно§ свiдомостi. Сила й незборимiсть є в iншому i все разом узалежнюється вiд вiковiчно§ гармонi§.
   Наполягання, що Всезагальне Буття, як iнтегрований абсолют у сво§й нескiнченностi, є Всезагальною Субстанцiєю, яка складається з незлiченно§ кiлькостi незмiних менших субстанцiй-монад, є характерним для метафiзики, натомiсть наукова фiлософiя аргументує свiй пiдхiд на умовностi назви "субстанцiя", на вiдсутностi §§, як категоричного цiлiсного компонента, в наявностi i по-своєму називає поєднання матерi§ та свiдомостi у §хнiй приналежностi до буття. В цьому суттєва вiдмiннiсть дано§ науки вiд метафiзики. Стосовно iстини тут по-iншому, так точнiсiнько як i на рахунок уясненого Бога.
   У випадку пiдходу до субстанцi§ як сутностi того чи iншого, можна стверджувати, що дiйсно поєднана взаємодiя "Бог / Всесвiт" є сутнiстю Всезагального Буття. В цьому iстина. Кожна конкретна достовiрнiсть (як i вiдносна, об"єктивна, абсолютна) постає з регiонального буття, яке є фрагментом всезегельного i сутнiстю якого є поєднання "свiдомiсть / матерiя". Ця достовiрнiсть сприймається нами суб"єктивно, однак у сво§й об"єктивностi вона компонує абсолют Iстини. Свiтосприйняття кожно§ конкретно§ свiдомостi - це хоча здебiльшого i §§ приналежний суб"єктивiзм, проте здобуток не лише суто особистий, адже сприйняття Всесвiту Богом є не його виключна прерогатива. Трансакцiя через акцiю посередництвом розумового модуля, як творення людини, передбачала взаємозалежнiсть, тим бiльше, що якщо гармонiя i надає комусь переваги, то лише за умови погодженого взаємозв"язку.
   Виходячи з дiйсних соцiально-економiчних умов, з об"єктивно§ фiлософсько§ думки людства та реалiй сьогодення, для фiлософi§, в першу чергу як науки, було б непробачальною помилкою знехтувати присутнiсть високоорганiзовано§ свiдомостi у буттi та §§ поєднано-протиставленого зв"язку з Всесвiтом. Бог iснує i це слiд остаточно визнати. Вiн вдихнув у нас дух, придав iдею нашому iснуванню. Вiн нам необхiдний i ми йому також. Наш Бог є для нас i ми в свою чергу для нього.
   Заповiдi Божi є логiчно продуманим складником кожного цивiлiзованого суспiльства, а яка наука вiдкине вiковiчну логiку необхiдного?
   У формулi iстини там, де написано Бог не може бути нiчого iншого, там де Всесвiт - також, а про Iстину й мови немає.
   Субстанцiя умовно детермiнувалась у систему. Детермiнантою стала причина конкретизацi§, необхiднiсть логiчно-точного пiдходу для вирiшення проблем науки, або по-iншому (ще точнiше) - система Кондратюка-Шергея надала можливiсть для математичного пiдходу в науковiй фiлософi§ й започаткувала iнше - теорiю iстини в усiй сво§й достовiрностi.
  
   4. ТЕОРIЯ IСТИНИ.
  
   Достовiрнiсть є категорiєю дiалектично§ логiки i протисто§ть заблудженню.
   На протилежнiсть до решти наук та iдеологiй, наукова фiлософiя найменше зацiкавлена в спотворенi дiйсностi i розглядає iстину як свiй принцип.
  
      -- Є iстина, а решта все - суєта. Iстину не можливо змiнити. Вона стала i §§ абсолютнiсть включає буття. Iстина в тому, що iстина є.
      -- Достовiрнiсть постає через пiзнання. Шлях пiзнання нескiнченний. Абсолютна iстина є вiчною, вона "стара як свiт". Ї§ не можливо спаскудити. Вона незборима. Всесвiт має одну iстину, а iстина має один Всесвiт.
      -- Матерiя достовiрна i свiдомiсть достовiрна. Вони взаємозалежать, антагонiзують й взаємодiють мiж собою. Вiковiчна суперечка про первиннiсть одного чи другого мусить iснувати. Вона штовхає, примушує вникати, заставляє дослiджувати. Абсолютнiсть iстини включає в себе єднiсть та протистояння матерi§ i свiдомостi.
      -- Єдиний об"єктивний критерiй в усвiдомленнi iстини - сама iстина. Коли iстина змiнюється, то це означає, що вона - не вона, це появляється омана. Практика є основою пiзнання i критерiєм вiрностi дослiджуваного (достовiрностi).
      -- Якщо вже iстина, то вона обов"язково має бути абсолютною, а коли iстина не абсолютна, то вона не iстина. Пiд повною достовiрнiстю розумiється загальне i вичерпане пiзнання свiту в цiлому. Достовiрнiсть постає у всебiчностi.
      -- Достовiрна вiра та достовiрна фiлософiя завжди наближають до уяснення iстини. Натомiсть абсурд i той аргументується свiдомiстю.
      -- Немає нiякого права у людини на зусилля вта§ти уяснену iстину вiд себе або вiд iнших.
      -- Щоб стати вiльним слiд уяснити iстину. Iстина веде до Бога. Бог веде до iстини. Всесвiт пiзнається через уяснення iстини i Бога. Пiзнаючи Всесвiт ми наближаємось до Бога i до iстини.
      -- Iстина постає навiть у хаосi, в тому станi буття, де, здавалось, немає нiчого i який, здавалось, появився нiзвiдки. Абсолютною iстиною не володiє нiхто, теорiя iстини є обгрунтованим доказом абсолютностi iстини.
      -- Iстина не постає з нiчого i не кане в небуття, вона безпiдставно не виринає з минулого i не пропадає назавжди в майбутнє, iстина iснує для тих, хто §§ уяснює.
      -- Iстину не можливо зiгнорувати. Ї§ не можливо обминути або применшити §§ значення. Iстина сама нагадує про себе.
      -- Iстина первинна. Iстина всюдисуща. Iстина всеохватна. Iстина божественна i всесвiтня.
  
   Для iснуючого й достовiрного не так вже й важливо як його хтось з землян
   суб"єктивно назве, для нього не суттєво чи буде той землянин сумнiватись в його наявностi чи нi, суть, або iстина в тому, що воно є i суть ще в тому, що ця iстина рано чи пiзно, але все-таки уясниться суспiльною свiдомiстю Землi.
   Еволюцiя має сво§ закони, однак Iстина над еволюцiєю. Ї§ абсолют незмiнний i лише через залежнi вiд простору i часу достовiрностi (або iстини з маленько§ лiтери) Iстина впливає на перебiг iснуючого. Iстина в гармонiйному зв"язуванi всiх процесiв та явищ. Iстина вбирає в себе все i всiх, з §хнiм суб"єктивiзмом i об"єктивiзмом, i через Всезагальне Буття уможливлює себе у вiчностi.
   Розглядаючись навколо себе, дивлячись на зорi, сонце, мiсяць, люди хочуть-нехочуть, проте змушенi визнати iснування Всесвiту. А, отже, iстину того, яке iснує i є постiйно в наявностi. Люди думають, значить, є розум i є свiдомiсть. Вони радяться мiж собою, спiлкуються-розмовляють, виходить, що є й колективна або суспiльна свiдомiсть. Бога вони не бачать i iнколи скептично й самовпевнено вважають, що його немає. Проте вони його вiдчувають. Люди вагаються - є вiн чи, можливо, його немає. Громадська думка, як оприлюднення результату суспiльно§ свiдомостi, часто переконує в iснуванi Бога. Ще й релiгiя наполягає. Люди сприймають Бога завдяки стабiльнiй впорядкованостi довкiлля i розмiреному плину свого життя. Люди усвiдомлюють необхiднiсть Бога i всiєю душою його уяснюють. Пiзнаючи оточення, вони дивуються Всевишнiй мудростi. Люди прагнуть морально дотягнутись до Бога. Бог є iдеалом. Бог є метою. Єдиним, хто людьми по-батькiвськи заопiкується й лагiдно направить на путь iстинний. Бог потрiбний людям. Вiн надає смисл §хньому життю. Люди його хочуть. Для бiльшо§ тотожностi з собою, для узалежнення, люди суб"єктивно надають Богу сво§х обрисiв. Вони нерозривно поєднуються з Богом i Боголюдина стає дiйснiстю. Це реальнiсть, яка пройшла шлях еволюцi§ вiд людини до Людинобога i завершилась Боголюдиною. Завдяки високiй духовнiй культурi таке стало можливом. Комунiкативнiсть всесвiтнього рiвня надала бажанням грунт реальностi. Людина здатна втiлювати сво§ мрi§ в дiйснiсть i тому Бог остаточно прийде до людини в дiйсностi.
   Є iстиннiсть божественного Всесвiту, вона ж - Божа всесвiтнiсть Iстини, або - всесвiтня iстиннiсть Бога i через Всесвiт, поняття iстини, визначення Абсолютного Розуму логiчно випливає, що цим Абсолютним Розумом є Бог. Чому вiн не може ним бути?
   Поняття Всесвiту, Iстини, Бога, хоча й рiзнi у своєму трактуючому значенi i не є повнiстю тотожними (не мають всiх випливаючих з тотожностi законiв), проте нами уяснюються (одкровення) як посталi одне з одного (з усiма описаними i ще не описаними наслiдками).
   Дане твердження є достатнiм для науково§ фiлософi§. Його можна вiднести до теоретичних розробок i, пройшовши етапи ймовiрного та вiрогiдного, визначити за достовiрне.
   Дивлячись на формулу iстини, ми почасово усвiдомлюємо стан буття. Для нас ним є найперш суспiльна формацiя разом з нами i все нас оточуюче. В бiльш ширшому розумiннi - це буття Всесвiту. За суб"єктивного пiдходу воно є достовiрним. Матерiю також ми бачимо. Вона також є достовiрною. Ми думаємо. Ми маємо мислення. Це наше розумiння об"єктивного. Отже, свiдомiсть також є достовiрною. З матерi§ i свiдомостi постало життя на Землi. I все це є достовiрним, воно по-справжньому iснує. А раз так, то воно взаємодiє, суперечиться, формує поняття Абсолютно§ Iстини i цiлком логiчно видiлити в його iснуванi форми або стани - хаос i порядок. Найхаотичнiший хаос та найвпорядкованiший порядок. Простуючи вiд одного стану до iншого i навпаки, вiдбувається рух буття, змiнювальнiсть.
   Визначене буття - це свiт, унiверсальна предметнiсть, в якiй людина самовизначається як суб"єкт дiяльностi, котрий створює власний свiт - свiт людського буття. Категорична визначенiсть свiту полягає насамперед у його фундаментальних властивостях: цiлiсностi, саморозвитку, конкретнiй всезагальностi.
   Буття вбирає в себе спiввiдносний рух матерi§ i свiдомостi й у такому сумованому загалi постає Абсолютна Iстина. Це фiлософська формула. Узагальнення, яке пiдтверджує, що простуючи вiд хаосу до порядку i навпаки, буття має немов незлiченну кiлькiсть (i якiсть) станiв. У нашому сприйманi вони можуть нам здаватись вiчно-рiзними. Надокучливими. Наше буття в тому, що ми є, що ми усвiдомлюємо довкiлля, живемо в конкретному матерiальному просторi, маємо свою суспiльну формацiю, пiдпорядковуємось законам бiльшостi та чiтко визначеним моральним, а звiдси й релiгiйним нормам. Ми простуємо. Ми розвиваємось. Наша свiдомiсть змiнюється i заразом з тим матерiя також сама по собi, або конкретно-залежно вiд нашо§ свiдомостi, змiнюється.
   Iнтелiгентнiсть свiдомостi, прiоритетнiсть освiчено-розумного пiдходу - це для нас є необхiдним, найбiльш жаданим.
   У всеохватно§ свiдомостi Всесвiту є перiоди найбiльшого розвитку та занепаду. Ї§ всеохватнiсть включає в себе й розвиток нашо§ свiдомостi. Самоусвiдомлюючись ми робимо крок вперед. Усвiдомлюючи Всесвiт з його матерiальними проблемами, кожен з нас не лише пiзнає велич людського життя, силу iндивiдуального "я", але й навiть пiдсвiдомо втягує в себе достовiрнiсть та невичерпаннiсть джерела природно§ узгодженостi, i в наслiдку постає свiдоме визнання значення розуму. Знову ж - вiра додає нам сил, спонукає до розвитку.
   Пiзнання людиною об"єктивного свiту - вiд дослiдження зiрок i найдрiбнiших частинок матерi§; вивчення законiв розвитку суспiльства; створення нових комп"ютерних програм; проникнення до таємниць походження життя рослин, тварин, людини; вирiшення складних математичних задач - це захоплююча справа, яка дає дослiднику велике моральне задоволення. В цьому аспектi екзистенцiальний пiдхiд у вивченнi людсько§ екзистенцi§, тобто - психiчно§ рiзнобарвностi через заглиблення в iнту§тивне "те, що на сподi", заслуговує не лише на увагу, а й ставить його на чiльне мiсце. Без вияснення своє§ справжньо§ тожсамостi, без дослiдження всiх загашникiв свiдомостi, "iнобуття" особи, людство буде приречене на поразку у двобо§ з таємничими силами об"єктивного свiту. Наша iндивiдуальна екзистенцiя може бути нам товаришем (за §§ вiрного усвiдомлення) або ворогом (у випадку оманливого пiдходу до не§). Головна бiда людини - в нiй самiй. В невiрному використаннi або навiть у незнаннi своє§ приховано§ "потойбiчностi", всього того, яке медики трактують як психiку, а теологи - як душу.
   Свiт, який є, був i буде - набагато ширший, глибший, нiж знання про його сутнiсть. Для нас наш внутрiшнiй свiт - це всього-навсього знання про нього. А що вже говорити, коли цi знання є неповними або невiрними?
   Категорiя "буття" здiйснює iнтеграцiю основних iдей, що сприймаються конкретною свiдомiстю в процесi осягнення свiту в його абсолютнiй цiлiсностi: свiт iснує за умови безмежностi й вiчностi; матерiальне i духовне поєднуються в рiзних формах; логiчна об"єктивнiсть гармонiйного iснування та еволюцi§ породжує ту сукупну дiйснiсть, яка вимагає пiзнання для свiдомого вдосконалення.
   Конкретне розумiння свiдомостi полягає у визначенностi iснування високоорганiзовано§ структури, яка цiлеспрямовано вiдображає буття свiту, перетворює його в образи i поняття, опосередковує ставлення до оточуючого середовища i здатна впливати як на матерiальну дiйснiсть, так i на своє функцiонування. Основними функцiями конкретно§ свiдомостi є пiзнавальна, комунiкативна, орiєнтацiйна, цiлепокладальна та функцiя управлiння.
   Твердження, що життя, як нова, бiльш складна форма руху матерi§ та свiдомостi, було необхiдним результатом розвитку всiє§ сукупностi хiмiчних i геологiчних процесiв на поверхнi Землi, лишнiй раз пiдтверджує i достовiрнiсть теорi§ iстини, i необхiднiсть свiдомостi для збереження впорядкованого iснування матерi§. Це не суперечить тому, що наша галактика постала за певно§ форми буття (скажiмо, - первинно§ або першо§) i в цю ж форму повернеться, так як всесвiтня узгодженiсть не закiнчується на нашiй галактицi. Окрiм цього, таке є доказом необхiдностi довiльного вибору свiдомiстю свого мiсця проживання та фактом можливостi продовження iснування конкретно§ матерi§ посередництвом дiяльностi вiдповiдно§ форми - свiдомостi.
   Все обгрунтовується завдяки процесу вiдображення (неорганiчне, органiчне, соцiальне), результатом якого є iнформацiйне вiдтворення взаємодiючих об"єктiв. Сама iнформацiя - це об"єктивна сторона процесу вiдображення як властивостi всiє§ матерi§. Вона всезагальна. Будь-яка взаємодiя включає в себе iнформацiйний процес i є iнформацiйною взаємодiєю у тому розумiннi, що залишає про себе пам"ять в iншому.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   " ... нi речовини, нi енергi§, не пов"язаних з iнформацiйними процесами, не iснує." (А.I.Берг, В.В.Бiрюков).
   "Та матерiальна система, яка не розгортає в серединi себе i в сво§х наступних взаємодiях набуту iнформацiю, приречена на деградацiю." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Нiкуди ми вiд того не подiнемось, що наша галактика постала за певно§ форми буття i туди ж повернеться. Ми не виникли з нiчого. Газова консистенцiя появилась з хмари дифузно§, нероздiльно§ матерi§, яка складалась з найпростiших атомiв та функцiональних частин. Розвиток йшов вiд тяжких фундаментальних частин - протонiв i нейтронiв до ядер. Iз ядер i електронiв утворились атоми, а вже з них - молекули. З молекул формувались агрегати - газоподiбнi, рiдкi, твердi тiла. Сформованi тiла охвачують зiрки з §хнiми сателiтами, планети з §хнiми сателiтами, системи зiрок, включаючи §х мегагалактики, i так до нескiнченностi.
   Окрiм сконцентровано§ речовини у виглядi небесних тiл у Всесвiтi є дифузна матерiя. Вона iснує у виглядi вiдокремлених атомiв та молекул, а також у виглядi гiгантських хмар газу й пилюки рiзно§ плотностi. Все це, разом з опромiненням та мало дослiдженою i поки що зовсiм не дослiдженою рештою, складає той нескiнченний свiтовий океан розрiджених речовин в якому немов плавають небеснi тiла.
   Упорядкованiсть, складнiсть та органiзацiя в неживих динамiчних системах виникають у результатi iнформацiйно§ взаємодi§ §х iз навколишнiм середовищем та iншими системами, яка залишає слiди в структурi системи вiдображення. У ланцюгових хiмiчних процесах, пов"язаних iз дiєю каталiзатора, виникає здатнiсть молекул реагувати за типом сигналiзацi§, де поряд з енергетичними процесами присутнi iнформацiйнi, регулятивнi та управлiнськi, що неминуче впливають на еволюцiонiзуючу органiзацiю хiмiчного об"єкта.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Здатнiсть до планомiрних дiй у зародку iснує всюди, навiть там, де ще немає жодно§ клiтини, а є тiльки первинна протоплазма." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Залучаючи у своєму твореннi матерiю, iнформацiйна iнтродукцiя бере на себе обов"язки свiдомостi (у спрощеному виглядi) i спонукає виникнення складних за органiзацiєю матерiальних систем - нервово§ матерi§, центрально§ нервово§ системи, органiв чуття, умовно-рефлекторно§ структури, органiв психiчного вiдображення ... тощо. Так продовжується до моменту створення повноцiнно§ конкретно§ свiдомостi i §§ можливостей самозабезпечення необхiдного iснування. Такi хiмiчнi речовини, як ацетохолiн, холiнестераза, цирозiн ... та iн. вiдiграють значну роль у перекодуваннi отримано§ iнформацi§, а також у подальшiй передачi збуджень нервовим iмпульсам.
   Вiрогiдна мета еволюцi§ мозку - ускладнення до такого рiвня, на якому вiн мiг би стати досконалим провiдником духу (духовного життя) людини. Мозок є одночасно i першоджерелом, i провiдником. Вiн є вмiстилищем духу в людинi. Вiд iменi власника, тобто людини, мозок виступає як першоджерело, а вiд iменi всезагально§ свiдомостi Всесвiту та Абсолютного Розуму - провiдником. Вiдповiдно дух можна умовно класифiкувати на усвiдомлено-особистий, суспiльний, позаземний, божественний, проте сам по собi, як дух людини, вiн є поєднанням цього всього i вiдокремлювати одне вiд iншого недоцiльно. Мозок є лише органом мислення, а суб"єктом мислення виступає людина в нерозривному зв"язку з природою, суспiльством, Богом.
   Психологiчнi i фiзiологiчнi методи дослiдження, доповненi цитологiчними, гiстологiчними, бiофiзичними, уможливлюють пiзнання матерiального субстрату свiдомостi i особливостей його функцiонування.
   Людство не дослiджують. Людство не використовують. Ми є спiвучасниками єдиного процесу iснування i на даному етапi свого життя забезпечуємо еволюцiю. Наш куточок Всесвiту має сво§ проблеми i ми задiянi для §хнього вирiшення. В цьому мiсiя людства. Його неповторнiсть. Його екзистенцiональна самобутнiсть. Ми - є ми i нас нiхто нiколи не замiнить у нашiй дiйснiй сутностi.
   Вплив середовища, що повторювався iз поколiння в поколiння, має цiлеспрямовану форму, яку в загальному виглядi називають навчанням. Навчання розглядають як фактор становлення поведiнки живих органiзмiв у онтогенезi i як фактор еволюцi§ нервово§ системи. Узалежнившись вiд притоку iнформацi§, навчання таким чином виступає складником єдино§ iнформацiйно§ системи Всезагального Буття i займає у розвитку конкретно§ свiдомостi головне мiсце. Феномен навчання є найважливiшим елементом всiє§ iсторi§ життя, це генетично обумовлена його ознака. Стрибок, який перетворив досвiдому поведiнку тварин на свiдому дiяльнiсть людини, полягав у якiсно новому характерi навчання, котре спиралось на новi особливостi мозку як функцiонально-автономно§ системи. Цiлеспрямована дiяльнiсть забезпечила якiсно новий рiвень адаптацi§ до середовища - соцiальну адаптацiю.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У формуваннi поведiнки людей вiдiграють рiшаючу роль шiсть загальних характеристик оточення: екологiя, оточення поведiнки, органiзацiйна структура, характеристики людей у ситуацi§, усвiдомлений соцiальний клiмат, функцiональнi та пiдтримуючi якостi. ( Dr. Moos A., 1973, 1976).
   Соцiоаналiтична теорiя д-ра Роберта Хогана (R.Hogan, 1982) пiсля того, як узагальнила соцiобiологiю, психоаналiтичну теорiю та символiчний iнтеракцiонiзм, стверджує, що iснують двi вражаючi риси еволюцi§ людства. Перша - люди завжди жили в соцiальних групах. Друга - цi групи завжди були органiзованi згiдно з iєрархiєю. Д-р Р.Хоган пiдтримується гiпотези, що люди генетично закодованi для того, щоб жити разом i вiдповiдно до iєрархi§.
   Предметне перетворення дiйсностi властиве тiльки високоорганiзованiй свiдомостi, якою для нас є перш за все ми - люди. Дiйснiсть дана практицi у предметнiй формi i це наслiдок соцiально-суб"єктивного способу §§ освоєння. (Горак Г.I., "Фiлософiя", К.,- 1998, "Вiлбор", стор. 74).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Людське iснування - це творення буття з нiчого, його поява i ствердження з"являються тодi, коли людина дiє проективно, конструюючи дiйснiсть. Це чисто суб"єктивне "iнобуття". Воно прив"язане до простору, часу, свiдомостi. Воно не iснує завжди, воно конечне у сво§й конкретностi.
   На вiдмiну вiд людського буття Всезагальне Буття iснує завжди. Воно не може бути нульовим. Навiть проявляючись за матерiально§ форми газових консистенцiй, енергi§ чи частинок атомiв. Всезагальне Буття вiчне завдяки вiчнiй матерi§ та вiчнiй свiдомостi. Якщо вiчнiсть матерi§ не викликає жодного сумнiву, то свiдомiсть вимагає постiйних доказiв своє§ вiчностi. Найвагомiшим є той, що навiть на найнищому рiвнi органiзацi§, коли матерi§ повно i вона своєю енергiєю "давить" на буття, коли сумнiв викликає можливiсть iснування мiзерних носi§в яко§ б то не було iнформацi§, коли, здавалось, що немає зовсiм нiяко§ свiдомостi, вона, свiдомiсть все-таки iснує. В ширшому масштабi це всесвiтня свiдомiсть на рiвнi або без рiвня Абсолютного Розуму, а в вузькому пiдходi - це здатнi до самоорганiзацi§ частинки, якi можуть iснувати в фiзичних iнформацiйних середовищах. У формулi iстини свiдомiсть в таких випадках набуде значення "нуль цiлих i мiльярдна одиничка" (або трильярдна i навiть менше, але все-таки, - одиничка). Стан буття вiдповiдатиме хаосу. Через вiдповiдний аргумент (категорiя ймовiрного) воно функцiонально iнтегрувало з найвпорядкованiшого порядку, де мало своє найбiльше значення, у хаос. Неймовiрне прискорення могло спонукати вибух, швидко перетворило масу в енергiю i наслiдком цього мiсцевого армагеддону явився страшний хаос.
   Нульове значення не може бути на мiсцi позначення матерi§, свiдомостi чи буття. Буття не буває нульовим. I матерiя. I свiдомiсть. З нiчого не може появитись щось. Щось не може перейти в нiщо. Як мiнiмум у цих значеннях має бути "мiнiмальне щось", тобто те, яке ми привикли позначати одиничкою. У той же час максимально можливе значення - двiйка. Це чисто умовнi величини, якi в даному випадку вiдображають наш розвиток i наше розумiння сутi процесiв на пiдставi понять алгебри множин, "алгебри мислення" та алгоритмiчно§ культури.
   Вiчна матерiя i вiчна свiдомiсть у рiзнi перiоди набирали рiзного - вiд максимального (двiйка) до мiнiмального (одиничка) - значення i на рiвнi Всезагального Буття суб"єктивно нiколи не будуть тотожними - двi двiйки (два максимуми) або двi одинички (два мiнiмуми), так як у такому випадку не було б боротьби протилежностей (це не вiдповiдало б iстинi) й рух би завмер. Це - Всесвiтнiй Армагеддон з знищенням Всесвiту i Бога. При цьому знищиться абсолютнiсть iстини, а таке не можливо. Абсолютний Всесвiт й Абсолютний Бог взаємопов"язанi у Абсолютному Буттi. Позачасове й позапросторове не може пропасти. Формула iстини з сво§ми числовими значеннями справджується лише для iснуючого у Всесвiтi на рiвнi буття Всесвiту, а тому:
  
   iстина = 1 (стан буття) + 1 (свiдомiсть) / 2 (матерiя);
   Або:
   iстина = 2 (стан буття) + 2 (свiдомiсть) / 1 (матерiя).
   Що означає:
      -- при мiнiмальному значеннi стану буття (хаос) матерiя набуває максимального значення, а свiдомiсть - мiнiмального;
      -- при максимальному значеннi стану буття (порядок) матерiя набуває мiнiмального значення, а свiдомiсть - максимального.
  
   При хаосi свiдомiсть не може бути максимальною i навпаки - при порядку матерiя не може набирати максимально§ сили. Таке в дiйсностi не iснує. Воно не можливо. Дане положення обгрунтовується дiйсним станом речей i доказує, що свiдомiсть (iнформацiйна iнтродукцiя, генетичний код ... i т.д.) слугує для впорядкування матерi§.
   Iстина в тому, що iстина є i iстина в тому, що iстина абсолютна.
   Щоб вiрно усвiдомити закони теорi§ iстини треба пiднятись над суєтою, натомiсть теорiя iстини справджується серед суєти. I в наслiдку - справжня iстина (абсолютна, вiчна, всюдисуща) є лише на рiвнi iнших абсолютiв (Всезагального Буття, Всесвiту, Бога), тодi як серед числових значень достовiрного можливе тiльки суб"єктивне узагальнення i в даному випадку формула iстини нас лише умовно наближує до само§ iстини. Все пояснюється тим, що наша свiдомiсть конкретно прив"язана до буття Всесвiту i окрiм не§ у Всесвiтi є ще iншi конкретнi свiдомостi. Вони формують всесвiтню свiдомiсть з усiма усвiдомленими для нас наслiдками. В цьому iстина. Саме для не§ можливi цифровi значення i випливаючi з математики фiлософськi iде§. Наприклад, ось такi:
  
   iстина = 1 - 2 / 1;
   iстина = стан буття - матерiя / свiдомiсть;
   Матерiя буде зменшуватись i переходити в свiдомiсть, а це в свою чергу приведе до збiльшення стану буття до 2 i формула набуде вигляду:
  
   iстина = 2 + 1 / 2;
   Якщо: iстина = 2 - 1 / 2, то свiдомiсть буде зменшуватись i переходити в матерiю, а це, в свою чергу, приведе до зменшення уявного значення стану буття i формула набуде вигляду:
  
   iстина = 1 + 2 / 1.
  
   Знаки " - " та " + " означають також енергiю.
   Математичнi символи множення та дiлення дають пiдставу показати швидку змiну енергетичного поля. Рiзкий перехiд i рiзке наростання або втрату маси.
   Це рiвень Всесвiту з його нескiнченнiстю, вiчнiстю i уясненим абсолютом. Це абсолютна iстина його абсолюту. Його буття i його матерiально-свiдоме поєднане протистояння. Його мiнливiсть з вiдповiдними засадами. Всесвiт є саме таким i ми (наша земна свiдомiсть) саме такими є в ньому.
   Через таку взаємодiю постає чергова достовiрнiсть теорi§ iстини, доказується можливiсть пiзнання у Всесвiтi i необхiднiсть уяснення абсолютного серед всього абсолютного i це ще не все, адже створене нами "поза дiйсною матерiєю" (вiртуальний свiт) буде володiти сво§м "iнобуттям", претендуватиме на окремiшнiсть i завдяки притаманним йому вiртуальним мiражам та голографiчним побудовам дасть нам можливiсть, доганяючи швидкiсть свiтла, сказати своє вагоме слово у середовищi всесвiтнiх свiдомостей.
   Всесвiт дається людинi до пiзнання на рiвнi сво§х "iстинних достовiрностей", в своєму буттi. Бога також можна пiзнати завдяки можливому, посередництвом його буття. Однак у остаточно-заключнiй формулi iстини (серед абсолютiв) i Всесвiт, i Бог лише уяснюються в сво§й величi.
   Все прогнозується. Все взаємозалежить. Тому, мiняючи числений ряд значень вiд 2 до 1 i навпаки, можна сформувати вiдповiдну шкалу (гратку), вивести пропорцi§ та отримати вiдповiднi значення.
   У вiдповiдний час, коли вже матерi§ було багато, Бог вдихнув у людину дух (придав логiчну iдею §§ iснуванню) i вона, грiшна, почала логiчно думати та боротись за своє iснування. Стан буття (немов кумулюючий, нейтралiзуючий центр) змiнюючись i надалi змiнювався. Вiдбулось людське трактування Бог > Всесвiт > Iстина. (Бог - це Всесвiт,- це Iстина). Тому ми й живемо. Тому думаємо i по-своєму впливаємо на матерiю. Наша свiдомiсть має нашу матерiю. Iнша свiдомiсть має iншу матерiю. Нескiнченна матерiя має нескiнченну свiдомiсть. Iстина як була, так i є. I Бог. I Всесвiт.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   " ... Зiрки зростають та викидаються ядром галактики i рухаються навколо його центру. Поступово збiльшується вiдстань мiж ними та зiрками, збiльшується також перiод §хнього обертання за рахунок зниження лiнiйно§ швидкостi. Молодi зiрки з температурою плюс 35 тис. градусiв починають вирощувати та викидати повторну зiрку, майбутню планету, та §§ супутникiв.Чим бiльше у зiрки планет, тим повiльнiше §§ обертання навколо своє§ осi i нижча температура §§ поверхнi. Аналогiчнi процеси вiдбуваються в ядрах атомiв, якi також вирощують та викидають електрони. Термоядернi вибухи та спалахи на поверхнi ядер галактик, нових зiрок та ядер атомiв свiдчать, що вони зростили та викинули черговi зiрки, планети, §хнi супутники чи електрони атомiв. Тiльки в нашiй галактицi десятки мiльярдiв зiрок мають планети, на двох-трьох iз яких, ймовiрно, iснує органiчне життя з людиною, яка в умовах постiйного народження нових та загибелi старих планет, зiрок i навiть галактик служить переносником життя. Людина, тваринний та рослинний свiт, як i Всесвiт, iснують безмежно, а тому збереження та примноження всього органiчного - смисл життя людини." (Васильєв П.Г., "Закони планетарних систем Всесвiту" / Iдея. - 1993, - N1 - с.14).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Формула iстини доказує не лише те, що свiдомiсть iснує вiчно, а й дає пiдстави для твердження про незнищувальнiсть свiдомостi. На практицi це означає вiру в майбутнє людства - випереджаючи невiдворотню загибель Землi, наш iнтелект зумiє перенести нашу матерiальнiсть на iншi планети.
   I випливаюче з цього шокуюче запитання: "Невже до нас таке нiким не практикувалось?". Вiдповiдь очевидна.
   Фактор руйнацi§ закладений в буття разом з механiзмом iнформацiйно§ iнтродукцi§ i старiння нашо§ суспiльно§ свiдомостi є дещо вiдмiнним у часi вiд старiння оточуючо§ нас матерi§. Старiти наша свiдомiсть почне пройшовши шлях вiдносно§ вiчностi. Ми можемо передати своє поступово оновленiй свiдомостi, новому життю, i паралельно здатнi вдосконалювати свою сутнiсть. Про це ще рано говорити, адже людство ще не усвiдомило всю повноту вiдповiдальностi. Воно все ще є iнтелектуально бiдним. Малокомунiкабельним. Ще й iнше - iснує проблема подолання мiжпланетно-галактичних вiдстаней для швидко старiючо§ конкретно§ матерiально-свiдомо§ iстоти, а тому доречнiше твердити про мiжгалактичну подорож чогось вiртуального, здатного в певному середовищi здолати швидкiсть свiтла, нiж про приземлено-матерiальне, чим є кожна конкретна людина. Iнтелектуальна елiта людства повинна першою уяснити покладену на не§ iсторичним розвитком мiсiю. В протилежному випадку наслiдки катастрофiчнi для людства (ми не єдинi i з нашим знищенням свiдомiсть не пропаде).
   Старiння суспiльно§ свiдомостi ймовiрно спостерiгатиметься у самозаспокоєннi на створеному достатку, ледь помiтному процесi розлiнення пiсля вирiшення найбiльш нагальних проблем всебiчно§ гармонi§ з Всесвiтом, в наслiдку суцiльно§ роботизацi§, комп"ютеризацi§, вiртуального вiдчуження ... i т.п., результат - можливе деградування (маразм старостi). Вихiд у варiантi оновлення i спiвзлиття з новим, або, що можливо лише для найбiльш потужно§ (пройшовшо§ повний шлях еволюцi§ й зборовшо§ усi негаразди) свiдомостi - це осягнення Всезагального Буття у вiчностi та iдеал Боголюдини.
   Виходячи з нашо§ примiтивно§ форми демократi§ (наших численних суспiльних казусiв), про таке не те що рано, але просто смiшно говорити. На мiсцi iнопланетян для нас є цiлком зрозумiлою §хня нехiть налагодити з нами стабiльний контакт. Їхнi досягнення нам незрозумiлi, ми не пройшли необхiдний шлях пiзнання i щось перейнявши, ми можемо бiльше втратити, нiж придбати. Самозбереження є основною й справедливою догмою закону всесвiтньо§ гармонi§ i кому, як не бiльш органiзованiй свiдомостi належить про таке постiйно пам"ятати. Окрiм того - чи все ми бачимо i все чуємо сво§ми органами сприйняття? Чи все усвiдомлюємо? Тим бiльше, що поряд з свiдомим у конкретно§ свiдомостi iснує рiвень "внутрiшнього свiту". Ним є сукупнiсть психiчних явищ, станiв i дiй, якi вiдмежовуються вiд сфери розуму. Це сновидiння, гiпнотичнi стани, явища сомнамбулiзму, стани неосудностi, певною мiрою iнстинкти та запороговi почуття.
   Завдяки включенню механiзмiв самозахисту, автоматизмiв, iнту§цi§ та решти до психiчно§ дiяльностi, навантаженiсть на свiдомiсть зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини.
   Емоцiйна сфера свiдомостi - складне, поки що мало дослiджене явище. Емоцi§ - це вiдображення об"єкта у формi психiчного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ i ситуацiй та оцiнювального ставлення до того, з чим людина має справу.
   Свiдомiсть безпосередньо не зводиться до психiки людини. До духу i душi тим паче. При поверхневому розглядi медичне визначення "психiка" є тотожним поняттю "душа", але при бiльш пiзнавальному заглибленнi воно є вiдмiнним. Це не дух. Для медикiв психiка складається iз таких духовних утворень як свiдоме i несвiдоме, що є багатомiрними i перебувають у постiйнiй взаємодi§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Свiдомiсть - це насамперед знання. Без знань свiдомостi не iснує. Логiчна структура когнiтивно§ дiяльностi людини складається iз чуттєво-сентивного, абстрактно-мисленного та iнту§тивного рiвнiв. На цих рiвнях виникають чуттєвi й понятiйнi образи, якi становлять предметно-змiстовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змiстом i логiчними формами, що має на метi синтез чуттєвого i рацiонального надбання ново§ пiзнавально§ iнформацi§. До пiзнавальних здатностей людини належить також увага i пам"ять. Але у когнiтивнiй сферi свiдомостi провiдна роль, безперечно, належить понятiйному мисленню. Саме воно забезпечує всiй пiзнавальнiй дiяльностi предметний, усвiдомлений характер." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Вiдстежуючи еволюцiю самого поняття "iстина" слiд зауважити, що для середньовiчно§ думки iстина поставала як суще в його цiлiсностi i лише пiзнiше єдиним "володарем" iстини являлась протиставлена гармонiйному свiтовi недосконала людина. Тому й спостерiгаються заклики про повернення до природи, тому й дещо iнше. Але "людинi нi на що покластися в природi поза собою ... людина - штучна iстота, яка народжується не природою, а самонароджується через культурнi винаходи ... " (Р.Гвардiнi, "Конец нового времени", Вопросы философии, N4, 1990). Оточуюча земна природа iснує в просторi i часi, а людська духовна культура, як надприродне, таких залежностей не потребує. Щоб здiйснитись в обрi§ людськостi повноцiнна людина повинна спiввiднестись iз вiчнiстю, iнакше - з Богом. I що найголовнiше - цей духовний зв"язок повинен мати смисложиттєве значення, iншими словами - вiн потребує реальностi. З цього випливає: якщо Бог наповнює сутнiстю своє буття через людину, то людина повниться людськiстю через Бога. Людськiсть духу сприймається посередництвом спiввiднесення кiнечностi людського буття з вiчнiстю Бога. Це спiвзлиття свiдомостей, поєднання й певна взаємозалежнiсть.
   Воля i дух людини не зустрiчає iншу волю, iнший дух. Одкровення знаходить своє у своєму. Це одна активнiсть, хоча i на рiзних етапах iснування. Духовне поєднання вiдбувається тим щирiше, чим вiдвертiшим є дух все ще грiшно§ людини.
   Оскiльки Бог не є об"єктом у гносеологiчному розумiннi, а постає в сво§й цiлiсностi, то i осягнений вiн може бути лише цiлiсно. "Ти цiлий, i нiщо не може вмiстити Тебе цiлого!" (Бл.Августин, "Исповедь", кн. 1, 3). Духовно спiввiдносячись з Богом, людина сповна уяснює потенцiю своє§ цiлiсностi i ця потенцiя перiодично збiльшується у процесi вдосконалення людини. Їз трансцендентного в сво§й сутi дiалогу людина виходить "уже не такою, якою вона вступила в нього. Момент зустрiчi - це "переживання", яке виникає i блаженно завершується в сприймаючiй душi i тут щось вiдбувається з людиною. Людина, яка виходить з сутнiсного акту чистого вiдношення, має в своєму єствi щось бiльше, щось таке, що виросло в нiй." (М.Бубер, "Я и ты", 1992). Це не суб"єктивно-об"єктивне вiдношення, а вiдношення цiлих у сво§й повноцiнностi свiдомостей, що зiйшлись на межi природно§ даностi Всесвiту, це духовне вiдношення в чистiй особистiй значущостi.
   Зупинитись i замислитись можна лише перед вiчним. Саме в цiй зупинцi, в цьому осягненнi i полягає перший крок до органiчно§ єдностi з Богом, а оскiльки така єднiсть є єднiстю цiлiсностей, то це водночас i шлях людини до себе. Ця єднiсть гранична у сво§й рухомостi, §§ не можна набути раз i назавжди. Ї§ дiйснiсть - це постiйне творче вiдношення "Людина - Бог".
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Замислитись над реальнiстю Бога - значить промислити i реальнiсть власного буття в планi сповнення його смислом." (М.Зайцев, м. Рiвне, iз збiрки Острозько§ Академi§ "Виховання молодого поколiння на принципах християнсько§ моралi в процесi духовного вiдродження Укра§ни", м.Острог, 1994 - 2000 р.р.).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Цiлiснiсть iстини витримала суб"єктивну "еволюцiю" в людськiй свiдомостi i як суще явила абсолют. Такою є закономiрнiсть. Пiзнаючи, сумнiваючись i аналiзуючи осягнене, свiдомiсть все-таки рано чи пiзно вiрно трактує достовiрне. В цьому §§ прерогатива. Саме тому стає зрозумiлою суть узагальнено-остаточно§ формули iстини. Бог iснує для нас в наших душах, Всесвiт ми пiзнаємо та повнiстю уяснюємо в його цiлiсностi i через таке Всезегельне Буття перед нами вiдкривається Iстина. Кожен з абсолютiв можна пiзнавати в його буттi i пiсля цього кожен слiд уяснити.
   Свiдомiсть є сильною, до кiнця незбагненною i дуже небезпечною. Матерiя має iншi, вiдмiннi вiд свiдомостi якостi. Вона по-своєму сильна, до кiнця незбагненна i дуже небезпечна.
   Знищити людське життя просто i з кожним наступним роком ця простота ставатиме ще простiшою.
   Активно покращуючи своє iснування, людство повинне не слiпо вiрити в день Маргарити (день нашого свiдомого контакту з позаземною свiдомiстю, можливий до трактування як об"явлення посланцiв Господа) i чекати спасiння вiд позаземних сил, а має через iндивiдуальне моральне вдосконалення самостiйно брати iнiцiативу в сво§ руки i наближатись таким чином до цього дня. Якщо не позаземна свiдомiсть з людиною, то вже точно людина має шанси зустрiтись з цiєю свiдомiстю.
   Перспективи залежать вiд людства. Вiд його здатностi до самоорганiзацi§ та вирiшення ним глобальних проблем. Гiднi дня Маргарити люди будуть жити довго й процвiтати. Будуть активно насолоджуватись життям.
   Навiть якщо забути про принципи у взаємозалежностi "матерiя / свiдомiсть" (вiдомi пiд назвою "фактор Сковороди"), як такi, що спонукають матерiю знищувати недосконалу свiдомiсть, пiдiйти до основ теорi§ iстини найбiльш песимiстично i ствердити, що ми є єдиними розумними iстотами у Всесвiтi, а Земля - єдиною планетою на якiй можливе життя, то й тодi дана теорiя докаже свою вiрнiсть i зумiє переконати достовiрнiстю, адже, перш за все, активнi елементи свiдомостi присутнi в носiях iнформацi§; вони в тому, що зараз є ще не дослiдженим i яке володiє потенцiйною здатнiстю нести якiсь певнi кант-байти iнформацiйно§ енергi§. Воно має закладений потенцiал для розвитку необхiдного - так званий потенцiал Гегеля. Без нього не можлива еволюцiя.
   Задача свiдомостi - збереження й розвиток матерi§. Задача матерi§ - збереження й розвиток свiдомостi (постулати Гегеля).
   В цьому основа §хньо§ єдностi. У масштабi Всесвiту вони не можуть iснувати одне без одного.
   В певний перiод буття, здавалось що ще недавно вiдновлена свiдомiсть починає створювати матерiю. Вона глобалiзується, вiдкидає вже непотрiбнi умовностi й намагається повнiстю контролювати матерiю. В час найбiльшого розвитку свiдомостi буття переходить у стан порядку. Природа майже кругом опановується свiдомiстю. Матерiя змiзернюється за своєю суттю. Свiдомiсть створює все нове й нове. Найпотаємнiшi закономiрностi матерi§ вiдкривається перед свiдомiстю. Залишилось опанувати одне - вiчнiсть i свiдомiсть задумується над вирiшенням цього питання. Для потужно§ свiдомостi нiчого нездiйсненного немає.
   Наш день Маргарити прийде. Ми до нього постiйно наближаємось. Залишилось лише уяснити iстину. Кожному з нас необхiдно працювати й розвивати цiвiлiзацiю.
   Фактор Сковороди поширюється не лише на матерiю. Вiн не тiльки в тому, що матерiя здатна знищити недосконалу свiдомiсть. Вiн суттєвiший. I тому свiдомiсть може знищити матерiю. Та ж сама недосконала свiдомiсть, окрiм здатностi на самознищення, може ще й знищити матерiю.
   Фактор Сковороди задiюється не механiзмом закономiрно§ i врегульовано текучо§ руйнацi§ - нi; вiн нагальний, викликаний необхiднiстю i до катастрофiзму згубний у епоге§ нищiвностi. Не руйнацiя спричинює його, а недосконалiсть свiдомостi. Цей фактор несе згубу матерi§ i свiдомостi з боку неврегульовано§ дiяльностi свiдомостi. При цьому свiдомiсть нищить сама себе, оточуючу матерiю i через явний причинний характер цього фактору матерiя нищить свiдомiсть.
   Досконалiсть в абсолютi. Ця найвища досконалiсть в iстинi. Логiчно, що потужна свiдомiсть ставить собi за мету досягнення найвищого для не§ iдеалу, яким є Абсолютний Розум. Посередництвом одкровення вона його осязає й уяснює, завдяки пiзнанню взнає можливе до поетапного пiзнання з його буття. Абсолютний Розум надається до духовного iдеалу, до дискурсу, але в межах розумного. Здоровий глузд не включає в себе психiчнi аномалi§.
   Ми здатнi уникати помилок. Ми здатнi враховувати випадки й передбачати катастрофи. Ми здатнi прогнозувати та контролювати свiй розвиток.
   Окрiм нас самих цього нiхто не зробить.
   Шкала матерi§ в системi Кондратюка-Шергея формується як з вiдомих даних, так iз прогнозованих та ймовiрних. Шкала свiдомостi найперш базується на еволюцi§ свiдомостi. Слiд врахувати геометричний рiст (прогресiю) прогресу. Першочергове значення мають багаточисельнi стани буття.
   Проаналiзувавши лише частину, стає зрозумiлим масштаб усього. Конкретнi закони природи бiльш широко узагальнюються з законами Всесвiту. Вони не такi-то вже й незрозумiлi. Кiнцеве пiзнання - це мета, а мета завжди повинна iснувати. Вона має манити й спонукати до дiй. Гiпотетично, у випадку нашого самостiйного iснування, ще бiльшою постає наша вiдповiдальнiсть за свiтовий розум.
   Сьогоднi Всесвiт ще затяжкий нам для глобального й повного розумiння. Ми не можемо дати собi остаточно§ ради з Чорнобилем або з усiма тими ймовiрностями, що якось та й випливають з теорi§ А.Ейнштейна. Гiпноз i паранормальнi явища нам ще не вiдкрили сво§х таємниць. Екзистенцiалiзм лише починає стукати в душу людини. Сто§ть на порозi, розглядається навсiбоки й питає дозволу. Думка, як все ще небачена "позавiзуальна" матерiя, не спiймана нами "за кiнець". Кант-байти iнформацi§ давлять на нас, але ми сумнiваємось якщо не в постулатах Гегеля чи, наприклад, енергi§ Гегеля, то вже точно в днi Маргарити. Але з часом - десь так пiд кiнець столiття (хочеться у це вiрити), людство систематизує й впорядкує наявнi знання, зробить висновки, задумається й почне всеохватнi дi§.
   Математично-фiлософське розв"язання системи Кондратюка-Шергея вселяє надiю, адже, враховуючи данi з перiодично§ системи хiмiчних елементiв Д.Мендєлєєва та оперуючи здобутками iнших сучасних теорiй, можна отримати наукову перспективу розвитку. Кiнечнiсть, отримана з боку iстини, не знищує тягу до пiзнання, а навпаки - придає необхiдну аргументацiю, консолiдує сили, назавжди поєднує справжню науку з iстинною релiгiєю. Мета шляхетна - розвиток свiдомостi i саме тут стає зрозумiлим значення iстинного й хибного, бо найголовнiше в тому, що абсолютнiсть iстини в абсолютнiй гармонi§ Всесвiту i Всезагального Буття, а це важливо не тiльки для людини.
   Необхiдно зрозумiти закiльцованi ланцюжки: "iндивiдуальна свiдомiсть - суспiльна свiдомiсть - всесвiтня свiдомiсть - iндивiдуальна свiдомiсть" та "людина - Бог - людина". Мiж ними є рiзниця.
   Теорiєю iстини започаткована поправка Корольова, згiдно з якою багаточисельнiсть конкретного мiжгалактичного (регiонального) буття, знаходячись у багаточисельному рядi мiж умовними величинами 1 та 2 у формулi iстини, є у сво§й багаточисельностi все-таки "менш багаточисельним", нiж незрозумiло безмежне i всеохватне буття Всесвiту. Ця поправка також стверджує, що всесвiтнє буття залежить вiд мiнливостей мiжгалактичного регiонального буття i нижче, тобто - вiд взаємодi§ матерi§ та свiдомостi на регiональних рiвнях i вiд §хнього як окремiшного, так i сумованого потенцiалу.
   Всесвiту був, є i буде завжди. Врегульована визначенiсть його буття не повинна викликати сумнiв. Вiн був, є i буде цiлим (виходячи навiть з теорi§ П.Тейяра де Шардена та iн.) i саме таким вiн завжди поєднувався, поєднується i буде поєднуватись у взаємодi§ з цiлою та найвищою формою свiдомостi - Абсолютним Богом.
   Буття абсолюту є лише абсолютним.
   Факт поєднання i взаємодi§ нi абсолют Бога, нi абсолют Всесвiту не обмежує. Випливаючий з цього закон гармонi§, на рiвнi Всезагального Буття, надає аргумент функцiям §хнього абсолюту. Вони настiльки поєднаннi, що iснують взаємно i для iстини є сутнiстю Всезагального Буття. Чогось iншого нi спереду, нi позаду немає. Є те, що є. Ми в ньому i воно довкола нас разом з нами.
   Система Кондратюка-Шергея уможливлює нескiнченнiсть пiзнання i фактом абсолютностi iстини придає йому окреслену мету, адже, якщо ми пiдставимо у формулу певнi багаточисельнi значення, вирахуємо величини енергi§, то ми переконаємось, що пiзнання у сво§й iстиннiй метi є дiйсно нескiнченним, а iстина є абсолютною i вона виражається певною, для нас поки що незрозумiлою, але нами уясненою нескiнченною величиною. Ця система дає змогу оперувати цифровими значеннями на межi достовiрного й iстинного, бiльше того, бо вона придає логiчно-математичний змiст самiй iстинi, аргументує §§, вводить першопричиною у формулу абсолютiв.
   Ймовiрно припустити, що потенцiал Гегеля формує iнформацiйна енергiя Гегеля, яка видiляється в процесi вiдповiдно§ життєдiяльностi свiдомостi i носить орозумнений та цiленаправлений характер.
  
   закон збереження i перетворення енергi§
   закони буття е н е р г i я закони взаємодi§
   / / / \ \ /
   Iстина = Всезагальне Буття < матерiя / свiдомiсть
   закони матерi§ / \
   iнформ. енергiя закони свiдомостi
   Гегеля, яка формує
   потенцiал Гегеля.
  
   Духовний потенцiал всесвiтньо§ свiдомостi формується з потенцiалiв сумованих свiдомостей регiональних рiвнiв i при багаточисельностi його величини, тобто - усвiдомленнi Абсолютного Розуму, й постає у Всезагальному Буттi достовiрнiсть Бога з його неповторними якостями.
   Енергiя утворюється в наслiдку i пiд час найрiзноманiтнiших процесiв, як то: в серединi матерiальних середовищ, при взаємодi§ матерi§ та свiдомостi, при входженнi енергi§ до матерi§ ... i т.д. Вся енергiя консолiдується за галактичного та мiжгалактичного буття i тому сумовано-нейтралiзованою є у Всезагальному Буттi. Перехiд матерi§ в енергетичну форму i навпаки вiдбувається постiйно. Вiдповiднi галактичнi й мiжгалактичнi вмiстилища служать для тимчасового схрону енергетичних потенцiалiв.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Докази сучасно§ науки дають можливiсть зробити висновок, що релiгiя стала зрозумiлою для мислячого наукового розуму." (А.Еддiнгтон).
   Незабаром стане очевидно, що наука в широкому розумiннi цього слова змогла б збагатити основи релiгi§ i що релiгiйне вiдношення змогло б посилити цiннiсть пiзнання." (Х.Шеплi).
   "Тiльки релiгiя може дати пояснення найглибшiй структурi Всесвiту."
   (Ф.Франк).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Досягнувши в перiод хаосу свого найбiльшого окремiшного потенцiалу (умовна величина), фактично заволодiвши буттям, матерiя змушена розвивати свiдомiсть i це для не§ не лише позасвiдома мета, це зрозумiла необхiднiсть, бо без втручання свiдомостi матерiя дальше вдосконалюватись не може. Свiдомiсть створює новi якiснi та кiлькiснi форми матерi§. Свiдомiсть безпосередньо не придає иатерi§ логiку - нi; логiка в нiй iснує завдяки гармонi§ Всесвiту, а свiдомiсть (за єдностi та протистояння) є гарантом розвитку матерi§ на певному етапуваннi вiд хаосу до порядку.
   Цей етап є логiчно обумовленим для втручання Бога. Хаос iснує у темрявi, у невизначенностi, i лише Господь, свiдомо впорядкувавши свiт, придає матерi§ сенс iснування й розвитку. Роль людини у цьому далеко не скромна, §§ мiсiя - мiсiя окультурнення довкiлля, є доволi таки суттєвою
   Всесвiт настiльки розумно створений, що тiльки для невiгласа незрозумiлою є роль Творця.
   Кожна цивiлiзацiя, як категорiя суспiльно§ свiдомостi, несе моральну вiдповiдальнiсть перед Богом та перед Всесвiтом за свою дiлянку. Для нас поки що нею є Земля, потiм - сусiднi планети, далi - галактика i, хто знає, можливо - певний мiжгалактичний простiр. Для цього у нас є генетично закладений категоричний iмператив моралi й почуття обов"язку.
   Перший соцiум - це Адам i Єва в раю. Перша мораль - це мораль по вiдношенню до себе, до ближнього, до Бога, до Всесвiту. Мораль - це перше пiдсвiдоме уяснення iстинного i вже в подальшому - форми моралi суспiльства.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Палеолiнгвiстика свiдчить, що вже в давньому кам"яному вiцi (палеолiтi) люди мали уявлення про добро, обов"язок, совiсть та деякi iншi фундаментальнi моральнi категорi§." (Малахов В., "Етика", К., - 2000, "Либiдь", стор. 46).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У формулi: "достовiрнiсть = буття < матерiя / свiдомiсть" все є достовiрним, натомiсть у формулi абсолютiв: " Iстина = Всезагальне Буття < Бог / Всесвiт " все є iстинним.
   Чому матерiя або свiдомiсть не є iстинними, адже вони iснують вiчно i нескiнченно? Вiдповiдь проста - через конкретнiсть вони є достовiрними у часi, тодi як у сво§й найвищiй формi - Всесвiт та Бог, вони є iстинними. Так точнiсiнько i наше буття. Воно є достовiрним для нас, натомiсть Всезагальне Буття є iстинним.
   Всезагальне Буття не є метафiзично незмiнною категорiєю, воно є iстинним для науково§ фiлософi§, тобто - посередництвом нескiнченно мiнливого у просторi i часi конкретного буття постає в абсолютi серед Абсолютiв, що означає - конкретнiсть, вiдноснiсть, об"єктивнiсть достовiрного буття формують вищу умовну категорiю, якою i є Всезагальне Буття.
   Конкретне буття, яке має конкретну взаємодiю свiдомостi та матерi§, є абсолютом у якусь конкретну миттєвiсть. Це немов модус, нiби фiлософська субстанцiя в метафiзичному пiдходi. Випередивши швидкiсть свiтла, його можна наздогнати. Воно мало матерiальне пiдтвердження. Воно вiдбулось. В ньому можна жити i його можна змiнити (тобто повернути хiд iсторi§). Однак притаманне розчарування - це в наш час безперспективна ймовiрнiсть. Природа настiльки гармонiйно влаштована, що нiколи не надасть можливiсть недосконалiй свiдомостi, якою поки що є людина, змiнювати своє минуле i вигiдно для себе корегувати буття. На минулому треба вчитись, щоб уникати помилок у майбутньому. Лише з часом, пiдпорядкувавши повнiстю своєму iнтелектовi все оте назване медиками пiдсвiдомим, позасвiдомим, несвiдомим (неосудним) ... тощо, можна буде творити дiйснiсть без потреби виправлення вчорашнього дня. Мозок здатний настiльки еволюцiонувати, що перспективи цього навiть приблизно не вкладаються в теперiшнє усвiдомлення. Є пiдстави стверджувати, що психiка є необхiдною формою i що саме вона породжена свiдомiстю для сво§х потреб. Не в психiку входить свiдомiсть, а навпаки - психiка є складовою свiдомостi. I iнтелект, i дух, i душа. Це рiзнi поняття. Їхнє трактування i в фiлософi§, i в теологi§ є неоднаковим. Бiльше того - сама теологiя не може з цим категорично визначитись i в рiзний час пiдходить по-рiзному ( i це при §§ певному догматизмi). Дух вважається речовиною, ефiром чи ще чимось iншим (навiть потенцiйним суб"єктом). Дух iснує незалежно вiд матерi§ i передається вiд Бога до людини. Дух є абсолютний, є вiдносний i є конкретний. Дух - це свiтова iдея, субстанцiя (за Г.Гегелем), що рухає всiм i вся.
   Наукова фiлософiя (як така у даний час i в даному трактуваннi), виходячи з понять "софiя" i "дух", вивела бiльш наукове узагальнення пiд назвою "iнформацiйна енергiя Гегеля". При цьому фiлософсько-релiгiйнi поняття "дух" i "софiя" вона не вiдкинула, а з вдячнiстю зоставила у своєму вжитку. Спорiдненнiсть цих понять свiдчить про §хню достовiрнiсть i надає кожному з них специфiчний вiдтiнок.
   Для медикiв психiка є майже тим, чим для теологiв є душа, але для науково§ фiлософi§ дух не є суто енергiєю Гегеля або софiєю. Це iнше. Приходиться константувати - там, де написано "дух", не слiд розумiти "iнформацiйна енергiя Гегеля" i навпаки. Душа є вмiстилищем духу людини в органiзмi конкретно§ особи. Свiдомiсть возвеличується завдяки духу, потайки полемiзує з ним та вряди-годи сприяє розвитку душi. Дух залишиться пiсля нас. Наша свiдомiсть пiсля нашо§ смертi пропаде (черговий доказ конкретно§ узалежнено§ взаємодi§ "матерiя / свiдомiсть"). Виходить так, нiби дух є позаматерiєю, iснує сам по собi та передає духовнiсть вiд Бога. Певною мiрою так i є в дiйсностi (категорiя достовiрного). Дух є в кожно§ людини. Це iскра Божа. Це iдея. Потенцiя. Дух не можливо знищити i вiн немає вiзуального матерiального пiдтвердження. Дух є своєрiдним провiдником духовностi вiд Абсолюту, яким є Бог, до конкретного, якою є людина. Це взаємодiя "Абсолютний Розум - конкретна свiдомiсть" i в зворотньому напрямку.
   Iнформацiйна енергiя Гегеля постала з iнших засад, є бiльш матерiальною i слугує для взаємодi§ мiж високорозвинутими свiдомостями у Всесвiтi на основi зафiксованих в iнформацiйному полi кант-байтiв енергi§. Енергiя Гегеля конкретно знаходиться не в душi, а в iншому понятiйному утвореннi матерiально органiзовано§ свiдомостi, окрiм цього вона ще й вимiрюється певними величинами
   Ця енергiя є лише у Всесвiтi i вiд нього попадає у Всезагальне Буття, а дух - вiд Бога i його позачасовiсть свiдчить про це.
   В конкретному буттi, з точки зору конкретно§ свiдомостi, все сприймається по-iншому. Тому й плутанина. Невизначеннiсть. Блукання. Свiтосприймання людини, §§ "iнобуття", витворює сво§ претензiйнi концепцi§, суб"єктивно вкладає змiст iстини конкретно баченому ( що цiлком справедливо i логiчно) i придає iстиннiсть дiйсно осягаємому. "Iнобуття" входить у буття. "Iнобуття" має вiдповiдний смисл i значущiсть. Однак "iнобуття" людини - це §§ особисте. Буття Бога йому не спiвмiрне. Тут iншi закономiрностi (вiчнiсть, позапросторовiсть, досконалiсть, повна iнтелектуальнiсть, пiдпорядкованiсть "того, що на сподi" логiцi мислення). Буття Бога притаманне йому як абсолюту. Iснування Всесвiту (матерiальне не має суб"єктивного буття, воно iснує як присутнiсть) є буттям Всесвiту за його пов"язуваностi з свiдомостями. Це буття також абсолютне. Також вiчне i позапросторове. Все, що є позапросторовим, вiчним i незалежним, є iстинним, а вiдтак - iстинне має право на iстину. Буття Всесвiту i буття Бога володiє iстиннiстю, посягання людини в прив"язаному "iнобуттi" на iстиннiсть, смiшне не по факту, а по претензi§ на факт. Сьогоднi наукова фiлософiя не збирається категорично змiнювати традицi§ ( це тяжкувато самотужки для однiє§ науки), вона лише вказує на невiдповiднiсть, наголошує "на суб"єктивiзм", який з часу виникнення науково§ фiлософi§ зробився своєрiдною обузою суспiльного розвитку.
   I Всесвiт, i Бог є настiльки абсолютними, що могли б повнiстю iснувати самостiйно. Однак в дiйсностi такого немає. Через незалежнiсть постає §хнє поєднання, §хня гармонiя. Навiть Всезагальне Буття - це не буття окреме, а єдине. Буття Бога - це осягнення Абсолютним Розумом всього i всiх. Воно об"єктивне. Воно досконале. Людина про таке може лише мрiяти. Вона має до цього тягнутись. Цiлком до зрозумiння, що iдеалiсти бачать лише буття Бога i не зауважують буття iснуючого Всесвiту, а матерiалiсти навпаки - за конкретними, вiзуальними формами свiту нiчого бiльше не хочуть розгледiти. Буття Бога i буття Всесвiту пригортають своєю величчю. Порiвняно з цим всезагальне i гармонiйне є тяжчим для усвiдомлення.
   Дух людини не проявляє себе якоюсь певною, чисто матерiальною мiрою. Про душевнiсть людини можна говорити тiльки по вiдношенню до iнших людей. Духовна культура не є культурою "духiв", нею є свiдома культура душевних людей i вона твориться для свiдомого сприйняття нащадками. Вона залишається у спадок. Вона передається вiд однiє§ конкретно§ суспiльно§ свiдомостi iншiй (вiд цивiлiзацi§ до цивiлiзацi§). Оцiнюючи розвиток суспiльства, можна говорити про стан його духовно§ культури.
   Поняття "дух", "душа", "свiдомiсть" тiсно переплiтаються у життi. По-iншому не може бути. Це вiковiчнi поняття. Вони є достовiрними i якщо §хнi назви у науковiй фiлософi§ мають суб"єктивне забарвлення, то для Всесвiту i Бога (з позицi§ iстини) вони не є суб"єктивними (для Всесвiту iснує Всезагальне Буття з матерiєю та свiдомiстю, i для Бога є таке ж буття, з тiєю ж матерiєю та свiдомiстю). В цьому iстина. Нiчого незрозумiлого немає в тому, що так є, адже Бог у Всесвiтi, а Всесвiт у Бозi. Знак рiвностi мiж Богом i Всесвiтом не можна ставити. Це не одне й те ж саме. У Всесвiтi все пiдпорядковано законам всесвiтньо§ гармонi§. Для Бога також iснує той самий Всесвiт. Вiн у Всезагальному Буттi. Однак Бог, як i Всесвiт, має своє, вiдмiнне. Одне з таких - дух, друге - наша душа. Є й iнше i теологiя займається його дослiдженням
   Для науково§ фiлософi§ очевидно, що:
  
   Всесвiт = Всезагальне Буття < свiдомiсть / матерiя;
  
   Бог = Всезагальне Буття < свiдомiсть / матерiя.
  
   Закон тотожностi науки логiки дає пiдстави записати:
  
   Iстина -> Бог -> Всесвiт.
  
   Це гармонiйна залежнiсть, а не чиста тотожнiсть.
   Теологiя стверджує, що Бог спостерiгає за нами. Допомагає нам. Направляє на путь iстинний. Кохає всiх i кожного зокрема. Приведена вище формула таке пiдтверджує.
   Кожна миттєвiсть буття, кожен рух матерi§ або кожна думка свiдомостi є споглядальними Богом.
   Кожна миттєвiсть буття, кожен рух матерi§ або кожна думка свiдомостi вимагають гармонiйного влагодження у Всесвiтi.
   У всесвiтню компетентнiсть Бога тяжко повiрити. Пересiчнiй, а тим бiльше не пiдготовленiй людинi таке непiдвладно до розумiння. Для цього є релiгiя. Iснують Заповiдi Божi та вчення його послiдовникiв.
   Iсус нам сказав своє слово. Слухаючi його чують, глухi й слiпi все ще iгнорують. На все свiй час. Факт у тому, що теорiя iстини й постала з не§ наукова фiлософiя, найповнiше наближають до Iстини (Бога, Всесвiту). В цьому §§ значущiсть. В цьому Воля Божа.
   Мозок стає повноцiнним органом людсько§ свiдомостi тодi, коли людина залучається до суспiльного життя (Адам i Єва в раю). На певному етапi становлення людини i §§ свiдомостi бiологiчна еволюцiя iз домiнуючого фактора перетворилась на другорядний, i визначальну роль стала вiдiгравати суспiльно-iсторична дiяльнiсть людини.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Iснує чимало гiпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але всi вони визнають, що нашi предки потрапили в ситуацiю вибору - або загинути, або навчитися нового, небiологiчного способу iснування." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Розум людини розвивався вiдповiдно до того, наскiльки вона навчилась змiнювати довколишнє середовище. З допомогою засобiв працi, якi одночасно виступали й засобами пiзнання, вона осягала властивостi об"єктивного свiту. Виготовляючи засоби працi, у яких закрiплювались виявленi властивостi предметiв, людина вчилась в думках §х видiляти, узагальнювати та абстрагувати. Логiка чуттєво-предметно§ дiяльностi фiксувалась у головi i перетворювалась на логiку мислення. Людина думала.
   Праця є основною умовою людського життя. Без працi життя людини неможливе i немислиме.
   Свiдомiсть також слiд розглядати як соцiально необхiдне, практичне явище всерединi самого соцiального буття, а також як "об"єктивне" практичне вiдношення у самiй соцiальнiй дiйсностi.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Особливiсть свiдомостi зумовлена характером §§ iснування в суспiльствi у виглядi "розумового поля", яке перебуває у мiжсуб"єктивних взаєминах, неявно розташовується мiж суб"єктом i об"єктом пiзнавально§ дiяльностi. (М.Мамардашвiлi).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Формула: "достовiрнiсть = буття < людина / природа " може iснувати з обумовленнями, адже людина в комплексi не є повнiстю пiдпадаючою пiд визначення "свiдомiсть" i природа у розумiннi "всесвiт" не є лише матерiєю. В принципi ця формула є невiрною. Слiд писати:
  
   достовiрнiсть = буття < свiдомiсть людського суспiльства / матерiальна
   природа.
  
   Суспiльством називається конкретна сукупнiсть соцiальних органiзмiв, все людство в цiлому, у той чи iнший перiод буття. Соцiум є система суспiльного спiвжиття людей. Держава постає у виглядi однiє§ iз складових соцiуму як бiльш широкого i фундаментального утворення (Н.Макiавеллi). Держава вiдповiдальна у сво§й дiяльностi перед людиною i ця вiдповiдальнiсть законодавчо має закрiплюватись пiдзвiтнiстю влади. Суспiльне життя - це реальний життєвий процес людини (особи, соцiально§ групи, класу, суспiльства), що вiдбувається в конкретно-iсторичних умовах i характеризується певною системою видiв i форм дiяльностi як способу свiдомого перетворення дiйсностi.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Здатнiсть розмiрковувати, здатнiсть заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з собою й зрозумiти, у що ж вона дiйсно вiрить, що вона справдi цiнує i що ненавидить" (Х.Ортега-i-Гассет, "Дегуманизация искусства", стор. 233) i вiдрiзняє людину як особливу iстоту вiд iншого живого свiту.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Соцiум - це дiяльне спiлкування людей. У науковому осягненнi соцiум розглядається як iсторiя людсько§ життєдiяльностi. Суспiльством є реальний процес життєдiяльностi людей, що має iсторичний характер, iснує об"єктивно, тобто незалежно вiд свiдомостi та волi людей, хоч вони як носi§ свiдомостi й волi є головними дiйовими особами суспiльно-iсторичного процесу.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Суспiльство - це реальний процес життєдiяльностi людей, що вiдбувається завдяки втiленню в життя абсолютно§ iде§ (Г.Гегель).
   I.Бентам визначає суспiльство як "фiктивне тiло, що складається з iндивiдуальних осiб, якi розглядаються як його складовi члени".
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Людина - суб"єкт i головна дiйова особа суспiльства.
   Суб"єкт власною дiяльнiстю вiдтворює суспiльство через самого себе i його дiяльнiсть завжди мiстить в собi безпосередньо перетворююче (практичне) i духовне начало, шляхом якого здiйснюється трансляцiя всезагальностi людського буття.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Якщо визначити дiяльнiсть через §§ суб"єктоносiя, то весь §§ змiст якраз i полягає в тому, що вона виступає як суб"єкт-об"єктне вiдношення, в якому покладання об"єкту можливе лише суб"єктом - не одиночним природним агентом, а носiєм родового, всезагального, що володiє свiдомiстю, яка є iдеальним вiдображенням цього всезагального. " (Горак Г.I., "Фiлософiя", К., - 1998, "Вiлбор", стор. 71).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Дiючий засобами дiяльностi суб"єкт - це завжди i усвiдомлюючий суб"єкт. Дiяльнiсть як функцiонування суспiльно§ системи неможлива без §§ духовного забезпечення. Чим вище рiвень дiяльностi, тим сильнiша потреба в §§ духовностi.
   У пiдходi до суспiльства як соцiально-культурного явища не можливо не зауважити значення людсько§ мови. Свiдомiсть пов"язана iз зародженням мови i саме завдяки мовi формувались першi свiдомi уявлення людей. Будучи засобом взаємного спiлкування, обмiну досвiдом, вона об"єднує людей не тiльки одного часу, а й рiзних поколiнь. Мова вдосконалювалась в процесi працi та суспiльних вiдносин. Як специфiчний засiб зберiгання iнформацi§, мова перейняла на себе певнi функцi§ iнформацiйно§ iнтродукцi§ i надала свiдомостi ново§ специфiки - духовного продукту життя суспiльства. Слово увiбрало в себе iнформацiйний потенцiал, сформувало понятiйнi уявлення, витончило думку, охарактеризувало знання, поставило людину на вiдповiдний щабель розвитку. Здатнiсть розмовляти функцiонiльно й генетично закрiплена в органiзмi людини (специфiчна будова гортанi таке пiдтверджує). Посередництвом мовного спiлкування вiдбулась iсторична спадкоємнiсть епох, адже новi поколiння людей соцiально успадковують здатностi до спiлкування тiєю чи iншою мовою. Людина думає на певнiй мовi, творить, дiє на §§ пiдставi i тим самим формує свiй нацiональний менталiтет виходячи з лiнгвiстично§ структуризацi§. Без мови сучасна людська самобутнiсть втрачає будь-який сенс. Пов"язавши мову з iнтелектом, можна з усiєю категоричнiстю наполягати, що подальший розвиток нашо§ планети або буде спрямовуватись iнтелектом людини (при мовному входженнi), або цивiлiзацiя зникне з §§ поверхнi.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Ми багато чого ще не знаємо про механiзми, функцi§, стан, структуру i властивостi свiдомостi. Нез"ясованими залишаються й питання взаємозв"язку свiдомостi з дiяльнiстю та iндивiдом, буттям ...
   Подiбно до гегелiвського мислячого духу, який продовжує природу, завершуючи цикл розвитку вiдображення i таким чином виступаючи його найвищим етапом, сучасна iнформацiйна технологiя може бути початком нового циклу розвитку природного i соцiального...
   Можливо, з розвитком багатозначного, iмовiрного детермiнiзму i проясненням багатьох нових характеристик буття (неметричного, вiртуального iснування природи, вiдношень) вдасться сформулювати бiльш фундаментальну теорiю вiдображення, яка збагатить нашi знання про свiдомiсть." (Надольний I.Ф., Андрушенко В.П., Бойченко I.В., Розумний В.П. та iн., "Фiлософiя", м.Ки§в - 1999р., "Вiкар").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Через конкретнi достовiрностi людська iстина сприймається у цiлостi i через конкретику кожно§ людини (внесок §§ свiдомостi) постає свiдомiсть суспiльства. Абсолют iстини неперевершено сильний у єдностi, абсолют Всесвiту та Бога також неперевершений у цiй якостi i людське суспiльство, людський соцiум, у свою чергу, являють органiчну цiлiсть завдяки єдностi конкретного.
   Про суспiльство як своєрiдне i вiдносно самостiйне системне утворення можна говорити тодi, коли пiдкреслюється його своєрiднiсть щодо матерiально§ природи.
   У суспiльному життi люди постають не як бiологiчнi, а як соцiальнi iстоти, i мiсце людини в суспiльствi визначається не природнiми даними, а належнiстю до певно§ соцiально§ групи, верстви, класу або стану.
   Беззаперечною достовiрнiстю є те, що людина гармонiйно поєднана з усiма формами життя на Землi, але §§ iсторiя - це iсторiя людини, i що характерно - розумна людина нiколи не видiляла себе з природи й усвiдомлювала навколишнiй свiт як такий, що злитий з нею.
   Суспiльство дискурсивне. Iмпульсивне. Сформоване на основi суб"єктивного "iнобуття" в об"єктивному буттi. Чiтко визначити чого в ньому бiльше - суб"єктивiзму чи об"єктивiзму - доволi таки тяжко. Якщо матерiя вклала всю себе у становлення суспiльства, то закономiрно, що й свiдомiсть при цьому не стояла осторонь. Говорячи про об"єктивнi закони розвитку суспiльства, не вартує забувати не лише про суб"єктивний пiдхiд пiд час цiє§ розмови, а й про суб"єктивний пiдхiд взагалi. Iстина не торжествує в суспiльствi, тут бере своє свiдомiсть. Достовiрнiсть суспiльства доказана i колективно узалежнений соцiум володiє пiдставами для гармонiйного поєднання з Всесвiтом. Дух апелює до Бога, органiзувавши соцiум творить духовну культуру, вкладаючи сутнiсть людини в матерiальну дiйснiсть, забезпечує врегулювання очевидно§ еклампсi§ матерi§.
   У всьому своєму багатоступеневому розвитку суспiльство є багатостороннiм утворенням, складним переплетенням безлiччi рiзноманiтних зв"язкiв та вiдношень людей i в жодному разi життя суспiльства не вичерпується життям входячих у нього людей. Такi матерiальнi та духовнi цiнностi як технiка, наука, мистецтво, мораль, право, полiтика i т.д., суспiльство творить виходячи з своє§ функцiонально§ придатностi, а не вiдокремлених, непов"язаних здiбностей конкретних людей. Як цiле, суспiльство складає весь складний та протирiчний клубок людських вiдношень, дiй i §хнiх результатiв. Це взаємозалежна структура. Навiть сьогоднi вона вже має бiльше позитивного, нiж негативного. Вiдбиток кожного, його вiдлуння (залежно вiд внеску) входить у суспiльство. Виводячи недосконалiсть суспiльства, слiд зауважувати й особисту спорiдненнiсть, бо загальнi закономiрностi цього системного утворення визначають характер будь-якого елемента, який входить у систему, направляють його розвиток i навпаки - кожен елемент формує загальну систему , тим бiльше, що конкретний елемент цiє§ системи може бути зрозумiлий не в сво§й одиничностi, а лише в тому зв"язку, який веде до цiлого. Так, людина є цiлою, функцiонально свiдомодовершеною по сутi, але перш за все для себе i для Бога, тодi як розмiри матерiального Всесвiту вимагають суспiльного пiдходу.
   Морально вдосконалюватись слiд самому, але й морально вдосконалювати потрiбно суспiльство. Це настiльки необхiдно, що навiть при повному зрозумiннi дано§ проблеми ми усвiдомимо лише частину.
   Рушiйнi сили розвитку суспiльства (об"єктивнi суспiльнi суперечностi, продуктивнi сили, розподiл, дi§ великих мас людей, народiв, потреби та iнтереси, соцiальнi революцi§, iдейнi мотиви, iндивiдуальний детермiнiзм ... тощо) є компонентом об"єктивних та суб"єктивних чинникiв iсторi§ i лише при деталiзацi§ того чи iншого явища чiтко пов"язуються з суперечностями соцiального розвитку та §х вирiшенням, з дiяльнiстю людей або, наприклад, черговим соцiальним фактором (в майбутньому - з екологiчним врегулюванням).
   Вiдколи життя суспiльства прив"язалось до дiяльностi особистостей, соцiальних груп, партiй, народiв i т.д., вiдтодi й рушiйнi сили розвитку цього суспiльства узалежнились вiд дiяльностi людей, що означає - здатнiсть бути рушiйною силою є найсуттєвiша властивiсть людсько§ дiяльностi взагалi.
   "Для дiяльностi як способу буттєвостi людини в свiтi, властивi такi визначальнi ознаки як суб"єкт-об"єктна опозицiя, духовно-матерiальна єднiсть, а також здатнiсть до диференцiацi§, що збагачує §§ змiст." (Горак Г.I., "Фiлософiя", К., - 1998, "Вiлбор", стор. 73).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У науковiй фiлософi§ рушiйнi сили суспiльства пов"язуються з певною спрямованiстю, з прогресивними перетвореннями суспiльства. Ця спрямованiсть деякою мiрою пов"язується з iнтересом, узалежнюється вiд споконвiчного прагнення людини добиватись досконалостi (створена по образу та подобi Бога, людина прагне досягти гуманно§ сутностi Господа) та, що слiд визнати, фактично надає меркантильним iнтересам суттєвого значення. Вiд мудрецiв древностi (Анахарсiс, Конфуцiй, Арiстоталь, Марк Аврелiй та iн.), вiд сподвижникiв мудростi Середньовiччя, апологетiв Вiдродження, вчених-гуманiстiв (Дiдро, Декарт, Вольтер, Руссо та iн.), до просвiтителiв не такого вже й далекого минулого та сучасностi, спостерiгається одна суцiльна лiнiя розвитку свiдомостi людства - подвижництво iнтелекту в осягненнi щасливого життя. Як безiдеологiчна, позакласова та непартiйна, наукова фiлософiя все-таки з усiєю категоричнiстю змушена заакцентувати той факт, що в iсторi§ суспiльного життя були i є рiзнi негативнi явища - такi, що давали i дають переваги одним станам над iншими (наприклад, партiйнiй номенклатурi-бюрократi§ над рештою пiдневiльного народу в Радянському Союзi) та такi, що узалежнювали i дотепер узалежнюють декiлька нацiй вiд однiє§ (або багато держав вiд однiє§) або , скажiмо, роздiляючi не лише суспiльство, а й значну частину органiзованого у держави свiту згiдно з фiнансовою класифiкацiєю.
   На сьогоднiшнiй день людський соцiум влаштований правлячою верствою недосконало. Демократiя не задiюється належним чином та повною мiрою. Свобода особистостi фактично не дотримується. Тому висновок - наукова фiлософiя оцiнює за позитивний внесок той, що сприяє загальнолюдському прогресу, дає щастя всiм i кожному, задовiльняє найелементарнiшi потреби членiв суспiльства, здiйснює контроль за суворим дотриманнiм прав та обов"язкiв.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Виступаючи формою органiзацi§ експлуатацi§ трудящих та набуваючи самодостатностi i тим самим перетворюючись у бюрократизм, управлiнська дiяльнiсть протиставляється працi, §§ включення у склад працi можливе лише тодi, коли вона стає сукупною частиною дiяльностi виробничо§, сприяє §§ органiзацi§ i ефективностi." (Горак Г.I., "Фiлософiя", К., - 1998, "Вiлбор", стор. 79).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Є аргументованi пiдстави вважати, що суспiльний лад демократi§ найповнiше сприяє забезпеченому розвитку нашо§ земно§ спiльноти, а внесок кожно§ партi§ та iдеологi§ в скарбницю демократизацi§ всебiчно оцiнюється ходом iсторi§. Цiлком очевидно, що iсторична особистiсть, §§ роль, є своєрiдним результатом двох складових: соцiальних умов, суспiльних потреб, з одного боку, i якостей конкретно§ особистостi - з iншого.
   Серед великих соцiальних груп найважливiша роль як суб"єктiв розвитку суспiльства, належить класам. Вони характеризуються чотирма соцiально-економiчними ознаками: мiсцем у певнiй iсторичнiй системi суспiльного виробництва, вiдношенням до засобiв виробництва, роллю у суспiльнiй органiзацi§ працi, способом одержання i часткою прибутку.
   Оскiльки суспiльство є надзвичайно складною системою взаємодi§ людей та §хнiх спiльностей ( а вони завжди мають сво§ iнтереси), то мiж ними виникають на цiй основi суперечностi та конфлiкти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцiй та воєн. За свiдченням iсторi§, всi цi конфлiкти були результатами загострення суперечностей мiж класами, нацiями, релiгiями в економiчнiй, соцiально-полiтичнiй та духовнiй сферах життєдiяльностi суспiльства.
   На сьогоднiшньому етапi розвитку людства особливого значення набуває роль iнтелiгенцi§ як "посередника мiж загальнолюдськими знаннями та сво§м суспiльством". Фактично iнтелектуальна елiта (iнтелiгенцiя) формує свiдомiсть соцiуму i применшувати роль тако§ §§ частини як науково-технiчна iнтелiгенцiя, яка з початком науково-технiчно§ революцi§ стала рушiйною силою розвитку суспiльства, було б невиправдально, тим бiльше у той час, коли культурно-творча iнтелiгенцiя вiдiграє провiдну роль у розвитку чи вiдродженнi духовного життя суспiльства. Однак є обмеженiстю вважати, що у формулi iстини, там де фiгурує свiдомiсть, має писатись виключно "класова свiдомiсть iнтелiгенцi§", бо такий пiдхiд ставив би пiд сумнiв iснування гармонiйного врегулювання всесвiтнiх процесiв, адже ще Г.Гегель вiдзначав, що "поступальний рух свiту вiдбувається лише завдяки дiяльностi величезних мас i стає помiтним лише за досить значно§ суми створеного".
   Розумiння народу як суб"єкта iсторi§ бере початок з iде§ фiлософа Гердера про державний органiзм як "живу особу" iсторi§ та з думки Г.Гегеля про те, що "певний дух народу сам є лише окремим iндивiдом у ходi свiтово§ iсторi§". Народ - вирiшальна сила всiх соцiально-полiтичних дiянь, що здiйснює всi глибокi соцiальнi перетворення. Переважна маса духовних цiнностей, скарбниця кожно§ нацiонально§ i свiтово§ культури створюється iнтелектуалами, народ же у кiнцевому результатi вiдiграє роль своєрiдного "фiльтра", сприймаючи чи не сприймаючи певнi творчi з"явища.
   Жодна свiдома регулятивно-саморегулятивна дiяльнiсть не може бути ефективною, якщо вона протистоятиме розвитку внутрiшнiх тенденцiй, процесiв об"єктивно§ саморегуляцi§ ентосуспiльного буття (соцiально-етнiснi спiльноти - рiд, плем"я, народнiсть, нацiя) як саморегульовано§ системи, нав"язуватиме §м шлях розвитку.Ефективний процес розвитку етносуспiльного буття можливий шляхом утвердження свободи як неодмiнно§ умови самоорганiзацi§ життя народiв, §хньо§ спiвтворчостi, а також таких форм нацiональних i мiжнацiональних вiдносин, якi постiйно самовiдновлюються, самонастроюються i взаємозбагачуються. За сучасних якiсних змiн у суспiльствi, визначається надзвичайно важлива роль етносоцiального фактору культури у гармонiзацi§ нацiональних та мiжнацiональних вiдносин, у духовному життi всього суспiльства. Ця роль справляє суттєвий вплив на всi сфери суспiльно§ свiдомостi (збагачується сама i збагачує §хнiй змiст).
   Одним з каналiв впливу соцiуму на формування та розвиток особистостi, регуляцi§ §§ поведiнки, є розроблена на основi вiдповiдних цiнностей та цiннiсних орiєнтацiй, система соцiальних норм поведiнки, яка застосовується суспiльством, державою, нацiєю, класом чи iншою соцiальною групою. Це вимоги, якi ставляться до особистостi i якi вона має виконувати. Вони узалежнюють iндивiдуальнiсть в ланцюжку суспiльних регуляторiв. Iнколи применшують роль iндивiдуума (досить часте явище сьогоднi), а iнколи дають можливiсть усвiдомлювати пiзнану необхiднiсть (свободу) в повнiй мiрi.
   Суспiльство, з одного боку, за допомогою сво§х норм може прагнути до жорстоко§, детально§ регламентацi§ дiй особистостi, примушувати §§ уникати таких вчинкiв, якi б суперечили його iнтересам, а з iншого боку, воно може стимулювати самостiйнi iнiцiативи, дi§ iндивiда, якi б певним чином допомагали змiцнювати iснуючу соцiальну систему.
   Держава використовується суспiльством для впливу на особу та пiдпорядкування особи iнтересам суспiльства, проте, як свiдчить практика, держава постає над суспiльством, часто нехтує його iнтересами i служить для забезпечення вузькокласових (часто лише меркантильних) потреб. Здебiльшого усвiдомлюється протистояння не "суспiльство - держава", а "народ - держава" i при загостренi до крайнощiв таких антагонiзмiв вiдчиняється клапан суспiльного буття - революцi§ ( в даному випадку справжнi "локомотиви iсторi§").
   Закономiрностi утвердження iстини спроможнi дати порiвняльну характеристику всьому i це все пiдлягає доволi таки об"єктивнiй оцiнцi. Ще нiхто не уникнув слiв: "винен - невинен". Ще жодне явище не пройшло непомiтним. Кожне суспiльство, цивiлiзацiя, держава, нацiя, народ, як i кожна конкретна людина, вiдповiдають та будуть вiдповiдати за себе, i в цьому значущiсть складникiв суспiльства та факторiв формування його рушiйних сил для всесвiтньо§ свiтобудови. Легковажити цього не слiд.
   Узагальнюючись "вiд i до" в рамках теорi§ iстини науково§ фiлософi§, можна вивести найсуттєвiше, яке полягатиме в тому, що за сухою концептуальною формулою iстини криється безмежжя - процеси та явища, вiчний рух, розвиток-занепад, пiдняття-спад ... i т.п. Основа цього всього знаходиться в Iстинi (вона немов чисельник-знаменник всього) i якщо не безпосередньо Богом, то вже точно законами Всесвiту регулюється чiтко та якiсно. Безглуздям було б протистояти цiй всесвiтнiй гармонi§ i далеко не свiдомою людиною буде той з нас, хто вiдважиться пiддати сумнiву iстину буття всього сущого. Помiнявши iєрархiю цiнностей з побутово§ на загальнолюдську, iз загальнолюдсько§ на найбiльш достовiрну (iстинну), ми одночасно вирiшуємо проблеми грiха, самозвинувачення та iншi §м подiбнi.
   Вiрна вiдповiдь на питання: "Що є iстина?", допускає визнання того, що поза нашо§ свiдомостi iснує безконечний свiт, який розвивається за об"єктивними вiдповiдностями.
  
   5. ПАРАДИГМИ ОСЯГНЕННЯ АБСОЛЮТНОГО РОЗУМУ.
  
   В образi Боголюдини християнство втiлило абсолютне моральне начало, оперте на подвиг врятування людства вiд тягаря грiховностi. У спiвпереживаннi моральному подвигу носiя абсолютно§ духовностi чи не вперше в людствi народжується наснага на самовдосконалення згiдно з iдеальним моральним взiрцем. У такий спосiб моральнiсть з категоричного iмператива була немов заново вiдкрита в аспектi §§ творчо§ сутностi: як наслiдок духовного самостановлення особистостi та як засiб упокорення суб"єктом потреб тiла (джерела грiховностi людини) в iм"я сходження по щаблях досконалостi до духовних висот.
   В рiзнi часи Бог нiби наближався до людини або вiддалявся вiд не§. Це суб"єктивний фактор, що поставав не в особистому одкровеннi, а в практичнiй потребi, як наслiдку явностi духовно§ культури та релiгiйно§ моральностi. Звiдси нестабiльнiсть суспiльного руху, його мiнливий, "загадковий" характер. Рушiйнi сили штовхали суспiльство не в прогресивному керунку, а повертали назад, людство шарахалось i потрiбен був певний час для вiдокремлення вiрного вiд iлюзорного. Загинула антична цивiлiзацiя, скiфська культура, майже занехаялись надбання римлян i лише духовне Вiдродження пiдтвердило факт потужностi людського духу. Направляюча роль християнства в цьому беззаперечна. Воно вистояло в сво§й консолiдуючiй сутностi i в часи Богдана Хмельницького, i за А.Гiтлера, i пiд час правлiння соцiалiстично§ номенклатури. Iдеалiзувати суспiльство з його суб"єктивними рушiйними силами як єдиним фактором розвитку було б заангажованою помилкою, а тому вся об"єктивнiсть даного iсторичного процесу постає не сама по собi чи прив"язаною до усуспiльнених продуктивних сил, а певною мiрою зринає як провидiння, вищий промисел, що випливає з всесвiтнього поєднання свiдомого й матерiального на рiвнi Абсолютiв та усвiдомлюється логiчно i безальтернативно. Iстина - це природнiй консенсус, а не тривала полемiка матерiалiзму з iдеалiзмом. Провидiння не слiпе, глухе й тупе, воно всебiчно постале з закону гармонi§ Всезагального Буття i його вказуючий перст кожна людина iнту§тивно вiдчуває на собi.
   Культурний приклад розгортання людсько§ життєвостi у напрямку на моральне вдосконалення був заданий образом абсолютного носiя морально§ досконалостi - образом Боголюдини. Функцiю творення образу iдеального носiя морально§ довершеностi виконали моноте§стичнi релiгi§, в центрi яких сто§ть фiгура Учителя (Будда, Христос, Мухамед). Процес здiйснювався у такий спосiб, що притаманнi i здобутi людством моральнi чесноти свiдомо (добровiльно, самоiнiцiативно) винеслись за його межi i вiддались iдеальному носiєвi рис абсолютно§ досконалостi. Iсторичний процес набув ново§ значущостi, Бог чiтко окреслився у свiдомостi людини, його буття стало можливим для пiзнання i людське iснування набуло ознак духовно§ сутностi. Бог вдихнув дух у людину ранiше, а дух всьому суспiльству надав саме в час появи Учителя.
   Виходячи з даних тверджень, для науково§ фiлософi§ постає суттєве запитання: "Чи дiйсно мораль є категоричним iмперативом?" i ще бiльш важливе: "Невже образ Боголюдини створений людською уявою?", тим бiльше, що "уявлення Божества є лише можливiстю нескiнченного наближення до нього, але образ назавжди залишиться невiдтворимим та незбагненним".
   Згiдно з християнським вченням про походження людини та §§ сутнiсть, людина є передусiм явищем духовного порядку. На цьому сходяться всi напрямки та вiдтiнки богословсько§ думки. Не прагнучи заперечувати це майже канонiзоване положення, спробуємо подивитись на дану проблему поглядом безсторонньо§ зацiкавленостi.
   Як вiдомо, творення Богом першолюдини включає два взаємопов"язаних моменти: перший, творення тiла i другий, його одухотворення. Якщо тiло твориться з пороху земного, то душа вдихається безпосередньо Творцем (Буття, 2:7). Поєднує §х акт творчо§ волi Бога, котрий створив людину за образом сво§м i подобою (Буття, 1: 26). Виходячи зi змiсту термiнiв, висловимо припущення, що творення за образом фiксує "зовнiшнiй" бiк вiдповiдностi людини Богу, в той час, як творення за подобою акцентує на "внутрiшнiй", сутнiснiй вiдповiдностi. Глибинною сутнiстю Бога є творчiсть, вiн Найвище Творче Начало, а оскiльки людина створена богоподiбною, то творчiсть потенцiйно задана й людинi. Але що ж може творити людина? Свiт створений Богом i створений досконало, про що свiдчать слова Святого Письма, якими закiнчується опис кожного акту творення свiтобудови: "I Бог побачив, що добре воно." (Буття, 1 : 10,12,18,21,25). Проте, що цiкаво, пiсля опису акту творення людини цих слiв не зустрiчаємо. Що це, усвiдомлення недосконалостi результату найвищого акту творення, чи не явне свiдчення заданостi майбутньо§ реалiзацi§ людиною своє§ богоподiбностi як здатностi щось творити? Мабуть, i одне, i друге. В такому разi, де ж може реалiзуватись творча потенцiя людини? В принципi, з усього створеного Богом творча потенцiя людини може найповнiше проявитись лише стосовно само§ людини.
   Можливiсть реалiзувати свою подiбнiсть Найвищому Творчому Началу вiдкривається в результатi акту грiхопадiння.
   До акту грiхопадiння Адама i Єви, цiє§ повчально§ iсторi§ та космiчно§ катастрофи в системi божественно§ свiтобудови, душа, як божественне начало в людинi, залишається в тiнi. Вчитуючись у рядки Старого Заповiту, де живописується свiт i людина до грiхопадiння, не зустрiчаємо жодного вияву людиною своє§ свободи волi, своє§ духовностi. Перед нами урочисте Слово про творчу мудрiсть Бога. Головне, в чому полягало iснування людини на цьому етапi, - це життя в гармонiйно влаштованому Богом свiтi та оберiгання створеного (Буття, 1,8,15,16). Такий стан акцентується деревом життя, що росте посеред раю (Буття, 1,9).
   Проте, як у людини потенцiйно присутнє божественне начало (духовнiсть та свобода волi), так i в системi божественно§ свiтобудови присутня можливiсть §§ вияву. Це дерево пiзнання добра i зла. Добро i зло - це те роздорiжжя, на якому вивiряється свобода волi та духовнiсть людини. Акт грiхопадiння вiдкрив нову сторiнку людсько§ iсторi§ - сторiнку свободи, свободи як стану вибору. Саме в горизонтi вибору мiж добром i злом людина має реалiзувати задану §й подобу Божу.
   Життя в раю, акт грiхопадiння й подальше життя - це достовiрнiсть в аспектi сутностi. Це аргументацiя необхiдностi. Протиставити щось iнше цьому неможливо. З одного боку - досконалiсть, з iншого - факт з життя, тодi як цiль - утвердження через боротьбу в досконалостi.
   У буддизмi iснують погляди, якi на перше мiсце ставлять мораль, а вiра зводиться до звiльнення людей i тварин вiд страждань через перехiд у нiрвану, шляхом самозаглиблення i вiдкидання всiляких бажань. Тому i "правильна поведiнка полягає в тому, щоб подолати в собi волю до життя, зруйнувати своє особисте буття " (Н.О.Лосський,"Условия абсолютного добра", М.,- 1991). Буддизм є найбiльш песимiстичним свiтоглядом iз всiх релiгiйних систем, а звiдси i випливає вiдповiдна мораль - всi люди рiвнi, оскiльки нещаснi i страждають пiд тягарем однiє§ долi.
   Що саме призводило до шарахання в духовному простуваннi i якi причини появи в соцiокультурному розвитку ситуацi§ "Бог вмер"?
   Витоки сягають 12-13 ст., коли захiдноєвропейська теологiя виявила досить стiйку тенденцiю до рацiоналiзацi§. Одкровення та бездоказова вiра, котрi складали безпосередню основу здiйснення людини буттям, поступово поставали перед необхiднiстю доводити свою iстиннiсть. Мiсце споглядального та мiстичного пiзнання посiдає дiяльнiсть розуму - схоластика, котра спрямовує сво§ зусилля на доведення тих чи iнших iстин Апокалiпсису (Одкровення). Розум iз засобу беззастережного сприйняття стає iнструментом пiзнання. Рацiоналiзацiя пiзнавального процесу зумовила секуляризацiю духовного життя. Особливо помiтним це стає в другiй половинi 14-15 ст., коли людина звертається до безпосередньо§ даностi речей, прагнучи мати про все власне мiркування. Пробудження iнтересу до навколишнього свiту дає поштовх до розвитку науки, яка вивiльняється як автономна сфера культури з визначеного досi релiгiєю єдностi життя та дiяльностi i утверджується самостiйно. Релiгiйнi iдеали, у видноколi яких людина здiйснювалась буттям, тьмянiють, i §х смислова значимiсть вiдходить на другий план. Вiра в трансцендентне божественне начало втрачає свою самодостатнiсть, а тому змушена шукати пiдтримки в розумi. Думка П.Абеляра про те, що бездоказова вiра - не гiдна людини, i прагнення Фоми Аквiнського побудувати рацiональну систему теологi§ стають визначальними в духовному життi. Далi - бiльше i релiгiйна вiра втрачає власний, пiдпорядкований свiт та опиняється в чужому, навiть ворожому §й свiтi. Вченими-енциклопедистами шукається рацiональне зерно у матерiальному оточеннi, здебiльшого суб"єктивно-достовiрне претендує на iстинне i своєрiдною вiхою у пiзнiшому виявленi принципово ново§ свiтоглядно§ позицi§ стає фiлософiя А.Шопенгауера. Людська "воля" торжествує. Вона у сво§х конкретних об"єктивiзацiях прагне до необмеженого володарювання. Залишилось ступити останнiй крок, щоб остаточно утвердити "волю" понад усiм.
   Технологiчне буття людини не прагне мудростi, а вимагає практичного знання, тобто вiдомостей про певнi властивостi об"єкта. Такi поняття як "грiх", "вина", "смерть" втрачають своє екзистенцiйне значення i зникають навiть з проповiдей (П.Тiллiх, "Избраное: Технология культуры", М., - 1995, стор. 267). Об"єкт деталiзується i вже не на цiле, а на конкретнi частини спрямовується пiзнавальна дiяльнiсть людини. Заслiплюючи себе потребами технологi§, людина прагне знати все про нiщо. Частина, як носiй предметно-практично§ дiяльностi, починає спiввiдноситись з iншою частиною. Свiт в його цiлiсностi втрачає свою екзистенцiйну значимiсть. Бог усувається. Власне обгрунтування людина знаходить у самiй собi. Полишивши витоки своє§ буттєвостi, втрачає здатнiсть бути собою. Буття людини, як власне людське буття, стає проблемою. Щоб бути собою, §й потрiбна мужнiсть (П.Тiллiх), мужнiсть, щоб спiввiднести себе з цiлiснiстю свiту. "Новi часи прагнуть витягти людину з центру буття. Для цiє§ епохи людина не ходить бiльше пiд наглядом Бога ... людина тепер автономна ... Новi часи, з одного боку, пiдносять людину - за рахунок Бога, проти Бога; з другого боку,... вони роблять людину частиною природи ... Обидва боки взаємопов"язанi i невiд"ємнi вiд загально§ картини свiту." (Р.Гвардiнi, "Конец нового времени", "Вопросы философии", N4, 1991, стор. 141).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Якщо в iндивiдуальному буттi Людина кiнечна i проблемою для не§ постає вiчнiсть, то у сво§х колективних формах, спiввiдносних з нескiнченнiстю буття в часi, проблемою для не§ стає здiйснення буттям "тут-i-зараз". Як не дивно, але в наш час людина переважно дiє нiби час §§ iснування не обмежений, тобто з позицi§ нескiнченностi колективного буття. У своєму здiйсненнi буттям вона нагромиаджує одну недовершенiсть на iншу, нiби має запас часу, щоб довершити зроблене ...
   Людина вже не зупиняється i не думає про себе, З трьох основних цiнностей - Людина, Влада, Багатство (Л.А.Зеленов,"Принципы самоорганизации социума", Н.Новгород, стор. 7-11), - вона вибрала двi останнi, та й то не в сутiсному §х призначеннi, а лише у зовнiшнiх проявах. Людинi немає перед ким зупинятись, немає про кого думати (влада, багатство - це не "хто", а "що"). Ї§ орiєнтири здiйснення буттям обмеженi i плиннi в часi." (Зайцев М., Нац. Пед. Унiверситет iм.Драгоманова, 1998р., "Людина i Бог: взаємнiсть реальностi").
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Людина намагається динамiзувати суспiльний поступ, адже пiдстави для цього iснують - вона образ i подоба Бога, а тому, хай i несвiдомо, та прагне до довершеностi. В динамiзацi§ людина вбачає засiб досягнення бажаного. Проте, здавалось що парадокс, - чим бiльше зростає динамiка соцiального поступу, тим далi людина опиняється вiд витокiв своє§ людськостi, вiд пiдвалин власне людського здiйснення буттям. "В сво§х глибинних тенденцiях 19 i 20 ст. - це епохи, що спробували жити без трансценденцi§" (А.Камю).
   Час, що його Ф.Нiцше охарактеризував вражаючою формулою "Бог вмер!", породив суспiльний фаталiзм - нацiонал-соцiалiзм А.Гiтлера, фашизм Б.Муссолiнi, тиранiчний соцiалiзм Й.Сталiна та все iнше, до цього спорiднене. Цей час поширює своє й тепер i для нього творчiсть постає переважно в зовнiшнiх виявах - в доланнi меж та перетвореннi свiту, а вiдтак i своє§ душi (психологiчнi технологi§) та тiла (генна iнженерiя). Позбавлена цiлiсностi людина - це людина "одномiрна" (Г.Маркузе) i компенсує вона свою одномiрнiсть через iдентифiкацiю з рiзними формами колективного буття (нацiя, держава).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Бог без людини значить не бiльше, нiж людина без Бога." (Г.Гегель).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Там, де примiтивна меркантильнiсть заслiпляє святе й iстинне, зароджується лише крах, а сама ситуацiя "Бог вмер!" передбачала випробування людства та науковопоглиблений пошук доказiв iстини. Технологiчне буття не пiдмiнить собою Всезагальне Буття. Як чисто суб"єктивне "iнобуття" воно є однiєю iз складових буття Всесвiту. Воно необхiдне в дану миттєвiсть, але подальша мiнливiсть буття утвердить iнше. Що це iнше буде вiдмiнним, в науково§ фiлософi§ немає жодного сумнiву.
   Фiлософ Є.Н.Трубецькой наводить порiвняльний аналiз Царства Божого як буття Бога i земно§ мирсько§ держави (Є.Н.Трубецькой, "Смысл жизни", М., - 1996). У порядку мирському, - пише вiн, - зло обмежується iззовнi, "заглушується зовнiшньою силою держави. Звiдси, мирський порядок знаходиться за межами царства благодатi, але вiн цiнний як iсторична стадiя розвитку, необхiдна, поки ще не звершився, але звершується iсторичний перехiд вiд звiролюдства до Боголюдства" (стор. 220).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Iдея Царства Божого мусить бути провiдною в життi християнина. Вiн має прикладати максимум зусиль, щоб пiдготувати себе до Царства Божого на небi. Вiдповiдно до цього вiн має виховувати у себе i сво§х дiтей риси, необхiднi для реалiзацi§ Царства Божого. Найвищим взiрцем для наслiдування має бути Христос. Разом з тим, наслiдування Христа не можна розумiти як копiювання Його земного життя. Це наслiдування духу Його життя i вчення, що вiдображенi в св.Євангелi§.
   Наслiдуючи Христа, кожен повинен виконати своє призначення вiдповiдно до сво§х сил, здiбностей та умов життя. Головне полягає в тому, що християнин повинен проводити своє життя у живому спiлкуванi з Христом. "Прибувайте в менi i я в вас" (Iв. 14:4)." (Жуковський В., iз збiрки Острозько§ Академi§ "Виховання молодого поколiння на принципах християнсько§ моралi в процесi духовного вiдродження Укра§ни", м.Острог, 1994-2000 роки).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Який же обсяг має Царство Боже? Спочатку воно сягає розмiру душi окремо§ людини або декiлькох людей, що сприйняли слово Боже i живуть згiдно з ним. Такими були на зорi християнства Апостоли. Але поступово воно розширюється, включаючи цiлi народи, далi увесь свiт, а також природу, аж до моменту, коли Бог "буде у всьому i все" (Кор. 15:28). На Землi матерiально втiлене Царство Боже фiлософи розумiють дещо по-рiзному. Для одних ним є комунiзм, для iнших - вiдкрите суспiльство, i в той же час прихильники нiцшеансько§ релiгi§ Абсолюту усвiдомлюють його у виглядi мiфiчно§ Аркадi§. Суть в одному - всi прагнуть кращого життя, але шляхи його досягнення рiзнi. Тому й блукаючий поступ, того й невизначеннiсть та розчарування. Хоча ще давно укра§нський фiлософ Г.Сковорода вчив, що найважливiший дар - життя по волi Бога; жити праведно i цим вчити багатьох. "Одна справа пастуша сопiлка, iнша - пастирський жезл", - сказав собi одного разу Г.Сковорода й останнiх двадцять п"ять рокiв свого життя присвятив мандруванню рiдним краєм з метою вiдкриття Божих Iстин темному народовi.
   Живою iстотою всiх творiв цього легендарного фiлософа є Бог - не як щось надвеличне i недоступне людськiй свiдомостi, а як початок всiх початкiв, сутнiсть всього живого на Землi. Вiн - та натура, котра завжди є, була й буде, котра проникає скрiзь й утримує все створiння. Це вiльна натура, вона вiчно породжує натуру видиму, тобто матерiальну. Бог - це неосяжна iстота, велика, праведна i свята Трiйця. Виходячи з цього, Г.Сковорода розрiзняє двi натури i вчить бачити в усьому не одне, а два. "И так, двое - старое и новое, явное и тайное. Есть тело земляное и есть тело духовное, тайное, сокровенное, вечное".
   "Ты любил сам себя, то есть прах твой, а не сокровенную Божию истину в тебе", то ж зроби перший крок до мудростi - "пiзнай в собi людину" i зрозумiй, що "любовь Божия - вот единственная дверь к райскому вкусу".
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Iдея Бога повинна бути панiвною у людськiй свiдомостi. Усе, чим живе людина як людина, якою вона може i повинна бути, викладено повно у Божественному вченнi, вихованню залишається тiльки вкоренити вiчнi iстини християнства в юних душах ... У трактуваннi проблеми духовного вiдродження особистостi вагоме мiсце має вiра в Бога, як Вищий авторитет, Вiчнi Iдеали - iдеали Любовi, Совiстi, Справедливостi, Правди, Гiдностi, Сумлiння ... тощо. Тяжiння людини до Вiчних Iдеалiв є вже виявом §§ зв"язку з Богом, початком §§ Вiри, хоча воно не завжди усвiдомлене, часом iнту§тивне, але завжди присутнє." (Чепiль М., м.Дрогобич, iз збiрки Острозько§ Академi§ "Виховання молодого поколiння на принципах християнсько§ моралi в процесi духовного вiдродження Укра§ни", м.Острог, 1994-2000 роки).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Дух, вчить Г.Сковорода, завжди повний iдеєю, сам шукає способи свого проявлення у матерiальнiй оболонцi. Зберiгаючи свою незалежнiсть вiд свiдомостi, психiки, будучи iдеально вiльним, дух проявляє себе лише тодi, коли дi§ людини спiвпадають з його волею.
   Справжнiм вiдкриттям Г.Сковороди, яке не знало собi цiни, був його особистий досвiд морального самовдосконалення через богопiзнання. На власному досвiдi вiн переконався, що моральнi сили людини випробовуються не в матерiальному добробутi, накопичуваннi, достатках, гонитвi за посадами, славою ... тощо, а в розумному самообмежуваннi власних потреб, терпимостi, жалiсливостi, стiйкостi проти спокус. Але щоб переконати людей в особистiй користi розумного самообмеження власних потреб, потрiбний особистий приклад, котрий змiг би довести перевагу такого способу життя, що потрiбне робить не важким, а важке непотрiбним, створює умови, щоб людина рано чи пiзно не опинилась у тенетах примарного щастя. Люди, котрi особисто знали Г.Сковороду, вказували на дивну спорiдненнiсть його думок та способу життя, легкiсть, з якою вiн переносив тягар бiдностi та невлаштованiсть побуту, моральну зневагу до "риз" (всього штучного, напускного, що тiльки зовнi надає людинi вигляду чинностi та благочестя, ховаючи в той же час §§ тривку обмежену натуру).
   Г.Сковорода звертається до Бiблi§: "I сказав Бог: створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою ... I Бог на Свiй образ людину створив, на образ Божий §§ Вiн створив, як чоловiка та жiнку створив §х". Значить, робить висновок фiлософ, творiння людини почалось з духу, й iстина самопiзнання в тому, щоб знайти в собi богоподiбне начало. Життя - це промiжок часу, котрий заповнює собою дух у знайденiй ним плотi. Заперечуючи дух, людина втрачає зв"язок з вiчнiстю, а разом з тим - страх перед Творцем за скоєнi грiхи, а тому - цiкавиться Г.Сковорода, - чи не звiдси виростають паростки загального грiхопадiння та масово§ бiсовщини?
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Протягом столiть людство переживає свою моральну недосконалiсть та боговiдступництво i, здається, нарештi починає серйозно турбуватись, що коли з його боку не буде рiшучих спроб загальмувати страшну стихiю морально§ розбещеностi, то нас чекає загальне духовне зубожiння та здичавiння, тобто знищення людства як космiчно§ духовно§ цивiлiзацi§." (Глускiн В., Економiко-гуманiт.Унiверситет, м.Рiвне, iз збiрки Острозько§ Академi§ "Виховання молодого поколiння на принципах християнсько§ моралi в процесi духовного вiдродження Укра§ни", м.Острог, 1994-2000 роки).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Навiщо бажати все перезнати? Ненаситна забава гуляти по соломонових садах i домах, а не все видивлятися. Шукати й дивуватися означає те ж саме. Цей рух веселить i оживляє душу, як швидкiсть воду, що тече по камiнню. Та при повному вiдкриттi всього-навсього зникає подив. Тодi слабне апетит i настає насичення, потiм нудьга i сум" (Г.Сковорода, Твори: у 2-х томах, т.2, стор. 31). "Яка користь у читаннi багатьох книг, коли ти беззаконик? Єдину книгу читай, i доволi. Поглянь на цей свiт, поглянь на рiд людський. Вiн-бо є книга, чорна книга, що тримає в собi рiзноякi бiди, як хвилi, що постiйно здiймаються в морi. Читай §§ завжди й навчайся, наче з високо§ гаванi на буряний океан поглядай i тiшся. Чи всi читають цю книгу? Всi. Всi читають, але безтямно. П"ятку його бережуть, як написано, на ноги дивляться, не на самий свiт, тобто не на голову й серце його бачать. Тому нiколи не можуть пiзнати" (стор. 130-131). " тому стовпотворiннi знайшовся муж не вчений, а який проглянув себе ... О, яка смiхотворна премудрiсть, що не пiзнала себе!" (стор.119).
   Г.Сковорода пророкує, що iдея Добра передбачає зустрiч iз Царством Божим як кiнцеву мету людсько§ iсторi§, повного ототожнювання моральних та суспiльних законiв, синтезу душi i матерi§, iдеалу та його предметного втiлення. Осягаючи iде§ Iдеалу та Добра, душа готується до зустрiчi з Iстиною. Велика помилка, - каже Г.Сковорода, - що люди думають нiби людина живе стiльки, скiльки iснує §§ плоть, не можуть, не хочуть люди розумiти, що "плоть нiчтоже, дух животворить".
   У 20 столiттi священик Сергiй Булгаков приходить до виновку, що Бог, як творець, не може бути байдужим до всього, що створено його волею та що пiдтверджує владу над власним творiнням. Не втручаючись у природнi процеси створено§ природи, не обмежуючи §§ свободу у виборi оптимальних варiантiв власно-продуктивного самопрояву своє§ природно§ сутностi, Господь залишає за собою абсолютне право Вседержителя та Спасителя свiту. Його присутнiсть невидима, але ми §§ завжди вiдчуваємо, особливо гостро тодi, коли остаточно зневiрившись у сво§х можливостях знайти дорогу до свiтла, змушенi звертатись до нього за допомогою. С.Булгаков погоджується з тим, що все створене є кiнечним, а тому не може шукати смисл свого iснування в собi i самостiйно визначати своє призначення у свiтi та мiсце у нескiнченному ланцюжку космiчних перетворень. Iншими словами, в усiх уречевлених формах природи всевладно працює дух софi§, яка зберiгає у тваринному свiтi свою незмiну основу. Необхiднiсть участi софi§ у божественному промислi зумовлена тим, що все багатство створено§ роздрiбнено§ та кiнечно§ природи не може вмiстити в себе премудрiсть §§ творця. Завдяки софiйностi iсторi§ розум починає критично оцiнювати можливостi людини встановити свою безмежну владу над тим, що нiколи §й не належало i не буде належати. "Софiя править iсторiєю як Провидiння, як об"єктивна §§ закономiрнiсть, як закон прогресу". I тiльки через осягнення §§ вищого смислу, котрий увiнчує всю господарську дiяльнiсть iсторi§, людина не втрачає надi§, що з часом вона зможе отримати "якийсь там загальний результат, що можливий iнтеграл цих нескiнченно диференцiйованих рядiв" тваринного свiту. I що тiльки тодi вона зможе виправдати своє космiчне призначення. I якщо до певного часу органiзуюча iдея софiйностi залишається надзавданням, то тiльки тому, що софiйнiсть господарства "не є предмет дискурсивного, теоретичного значення, яке засноване на роздвоєностi суб"єкта та об"єкта i на розпадi буття" (С.Булгаков).
   Французький зоолог А.Сабатьє так обгрунтував взаємодiю мозку людини та духу: "Можно думать, что мозг представляет собой механическое орудие, деятельность которого необходима для обнаружения мысли и воли, чтобы они действительно осознавали эти проявления. Ведь тот механизм, который приводится в движение паром, не есть источник и опора силы пара, которая должна приводить его в движение, но этот механизм необходим для того, чтобы вызвать известное проявление этой паровой силы ... Если мозг не способен производить дух посредством того, что не имеет ничего общего с духом, тоесть если мозг не может создавать духа, то он может произвести дух от духа, накопить его как силу, развить его, организовать, обработать мысль, чувствование и волю, образовать ту прочную связку, которая становится чувствованием, мыслью и волею, организовать, усилить сознание и наконец мало-помалу создать психическую индивидуальность и личность, являющуюся его наивысшим достижением. Действуя таким образом, мозг работает нисколько не иначе, чем механизм, который, утилизируя и накопляя какую-нибудь силу, приводит в порядок ее проявление."
   З даною точкою зору збiгається думка дослiдницi мозку Н.Бехтєрево§. Ще й д-р Екклс, видатний учень д-ра А.Шеррiнгтона, користуючись своєю унiкальною, дуже тонкою методикою вивчення роботи нервових клiтин, довiв високу мозкову чутливiсть та здатнiсть сприймати вплив духу (свiдомостi), який може iснувати незалежно вiд мозку. Доплюсувавши сюди висновки О.Меня, отримаємо зрозумiлий результат, а тому: "... Вершиною духовностi людини є, безумовно, психiчний стан вiри, про який пишеться в Бiблi§: "Вiра ж є здiйсненням очiкуваного i впевненiсть у невидимому" (Євр. 11:1). Щодо шляху досягнення людиною цього найактивнiшого духовного стану, в якому здiйснюється найефективнiше вдосконалення §§ особистостi, то вiн також накреслений в Бiблi§: "То ж вiра вiд слухання, а слухання вiд Слова Божого" (Рим. 10:17). Тобто, чим ранiше в своєму життi людина зустрiчається з Бiблiєю, тим вiрогiднiшим стає розквiт §§ духовностi.
   Справжнiй Бог, принаймнi Бог християнський - це не володар, не суддя, не господар долi, а спокутник. Це Бог стражденний i близький до людини у стражданнi i спiвстражданнi. Це Бог, що волiє не примусового служiння собi, а, навпаки, очiкує вiд людини вiльного, у свободi i дусi, прилуження до нього. "Є туга людини за Богом, але є § туга Бога за людиною, нужда Бога в людинi ... " (Н.Бердяєв, "Философия свободы", стор. 440).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Нова духовнiсть сто§ть перед завданням подолати нестерпний дуалiзм, що роздiляє i розтрощує людську природу. Стара духовнiсть прагнула зняти боротьбу зi злом, iз владою стихiйно§ природи над людиною через аскезу. Нова свiдомiсть, що вiдiрвала себе вiд духовностi, хоче боротись зi злом i владою стихiйно§ природи над людиною лише через технiку i технiчну органiзацiю життя. Протиставлення аскези i технiки розриває цiлiсну людську природу, робить духовнiсть абстрактною i безсилою у боротьбi, а технiку i органiзацiю перетворює на бездушне царство ... Заперечення духовностi є заперечення образу Божого в людинi. Але заперечення технiки, соцiально§ боротьби i органiзацi§ веде до заперечення i приниження людини, до рабства i покори злу. З цим пов"язана проблема ново§ духовностi, котра поєднує споглядання i активнiсть, духовну зосередженiсть i боротьбу. Зовсiм хибно вибудовувати нову духовнiсть на старому протиставленнi духу i плотi. Необхiдне нове ставлення до працi, вiд яко§ не може бути вiддiлена духовнiсть. Праця не є тiльки аскеза. Праця є також технiка i розбудова, є жертва i боротьба, увiходження людини до космiчного життя. I цей трудовий процес має найглибший зв"язок з духовнiстю. Вiн змiнює характер духовностi, робить §§ бiльш цiлiсною. У цьому зв"язок духовностi i соцiальностi" (Н.Бердяєв, "Философия свободы", стор. 451).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   За уяснено§ нескiнченностi Всесвiту усвiдомлюється безлiч позаземних цивiлiзацiй. У своєму "iнобуттi" жодна з них немає права самостiйно претендувати на Абсолютний Розум. Цi цивiлiзацi§ є нашою близькою родиною i лише вiн - Батько, є Абсолютним Розумом.
   Де вiн? Хто вiн? Для чого iснує?
   Господь в наших душах. Його дух дає нам життєву наснагу. Об"єктивних аналогiв Богу у Всесвiтi немає.
   Ми можемо пiзнавати його дiяння, заглиблюватись у його вчення, але повнiстю, як Абсолют, ми його лише уяснюємо.
   Вiн є. Вiн iснує.
   Iстина всезагального Буття доказує факт його iснування.
  
   Всезагальне Буття = Iстина < Бог / Всесвiт.
  
   Якщо ми заберемо у буття Бога i Всесвiт ("мiнус" у формулi), то через всесвiтню катастрофу знищиться абсолютнiсть Iстини. Це неможливо.
   Буття унеможливиться за вiдсутностi в Iстини Бога i Всесвiту.
   Бог втрачає сенс iснування без Iстини, Буття та Всесвiту.
   Iстина нiколи повнiстю не уясниться за вiдсутностi якогось одного з вiдмiчених у формулi складникiв.
   Якщо чисто символiчно уявити всю сукупнiсть всесвiтнiх цивiлiзацiй за родину, матiр"ю назвати Всесвiт, то беззаперечно, що претендувати на батькiвство може тiльки Бог.
   Витягнута з нескiнченностi якась конкретна позаземна свiдомiсть може бути або бiльш розвинутiшою за нашу, або менш. Вона може знати про наше iснування, а може навiть i не пiдозрювати. I ще - вона здатна спiлкуватись з нами або немає тако§ можливостi. Ця позаземна свiдомiсть є тiльки цивiлiзацiєю. Возвеличення §§ в абсолютi було б безпiдставним. Абсолютний Розум - це щось iнше. Як Бог вiн для нас є постiйно. Вiн знає про нас. Допомагає нам. Iснуюча у Всесвiтi матерiально органiзована позаземна свiдомiсть не є Абсолютним Розумом.
   Натомiсть Дух потужних всесвiтнiх свiдомостей, якi об"єднанi мiж собою в матерiальному Всесвiтi завдяки цьому духу та iнформацiйнiй енергi§ у своєрiдний конгломерат свiдомостей (при повнотi своє§ духовно§ єдностi), постає у Всезагальному Буттi (у вiчностi, поза простором та часом, повнiстю абсолютно) у категорiю Абсолютного Розуму.
   Дух є наповненням свiдомостей. Твердження, що Дух - це лише Бог, є по-бiблiйному справедливим. З одного боку думка людини зливається з пiдсвiдомiстю, яка є i в тварин у виглядi iнстинктiв, а з другого - з глибинами буття Духу. Через витоки найвищо§ iнту§цi§, таємничих мiстичних здiбностей людського духу, якi проявляються найкраще в психiчних станах трансу, гiпнозу, екстазу, i постає трансцендентний суб"єкт ("я") людини, недоступний §§ самосвiдомостi.
   Абсолютна iдея - це Бог, тобто "iстина в собi i для себе"; творець iде§ - Дух ("iстина душi i свiдомостi"), отже Дух - праматiр абсолюту, "абсолютно§ єдностi дiйсностi i поняття". Згiдно з генiальною, нi з чим не зрiвняною теорiєю Георга Гегеля, Дух градується на три стадi§ у своєму розвитку вiд зачатково§ до завершально§, зокрема, на суб"єктивний ("iдеальна тотальнiсть iде§"), об"єктивний, основою якого є наявна необхiднiсть свободи, та абсолютний Дух - унiкальна сфера побутування Абсолютно§ Iстини. Абсолютний Дух - безконечний. Завдяки метаморфозi бути самим собою, бути самим для себе i водночас - самим собою для iнших, Абсолютний Дух є немов бумерангом свого творення. Можливостi Духу - безконечна дiйснiсть. Абсолютна iдея, Абсолютний Дух здатнi самооновлюватись, §м притаманнi такi якостi, як всезагальнiсть, єдина сфера побутування для всiх i вся, самоодкровення i страждання. Основа основ Духу будь-якого ступення - свобода, в першу чергу - внутрiшня.
   Людина не полишена на саму себе. Людина тотально спiвєдина з Богом. Людина живе у Всесвiтi. Своєю свiдомiстю (позитивнi результати вiд творення як фактору) людина змiцнює Дух Божий.
   У Всесвiтi не можливо вiднайти який би то не було концентрат свiдомостi ("точка Омега" за П.Тейяром де Шарденом), адже деякi з матерiально розвинутих свiдомостей, з тiє§ чи iншо§ причини, могли б знищити цей концентрат. Таку недосконалiсть Абсолютний Розум i гармонiйний Всесвiт собi не можуть дозволити. Абсолютний Розум недосяжний навiть для найрозвинутiшо§ конкретно§ свiдомостi. Побачити, пощупати, дослiдити, проаналiзувати (складовi пiзнання) - це виключено у пiдходi "суб"єкт - об"єкт " стосовно Господа. Межа мiж Абсолютним Розумом i конкретною свiдомiстю випливає з розмежування достовiрного та iстини. Це зовсiм не означає, що iстина має своє, повнiстю незалежне побутування, а достовiрнiсть - своє. Нi. Всезагальне Буття є єдиним i спiльним, однак рубiж достовiрностi для "iнобуття" конкретно§ матерiально§ свiдомостi шляхом пiзнання неможливо здолати.
   У спрощеному виглядi (наше теперiшнє розумiння) конкретнi свiдомостi не формують Абсолютний Розум. Механiзм формування складний i повнiстю для усвiдомлення непiддатливий. Те, що сьогоднi зрозумiла людина завдяки науковiй фiлософi§ при трактуваннi "Дух - свiдомiсть - буття", є необхiдним для не§ на даному етапi §§ розвитку, далi - слiдуючий етап i осягнути його людина зможе пройшовши рубiж свого, здебiльшого самостiйно створеного суспiльного буття. Природна еволюцiя - це одне, суспiльна еволюцiя - iнше. Поєднуючись, все це ставить вiдповiднi вимоги. Людина постiйно складає екзамен на свою зрiлiсть.
   Ми вiдстаємо в розумiннi екзистенцi§, ми зациклились на накопиченнi матерiальних благ, ми заглибились у побутову технiку i частково забули про своє призначення.
   Бог питає з нас усiх i з кожного зокрема.
   Прискiпливо придивившись до себе, проаналiзувавши особистий ресурс дiєздатностi, кожен з нас має логiчно зрозумiти найпростiшу iстину - ми живемо не просто так i не лише для задоволення особистих потреб.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... i спитав у новоявленого сивобородий старець з цiпком, ключами й нiмбом над головою:
   - Що ти зробив? ... Погано, якщо нiчого, гiрше, коли не починав робити i ще гiрше, якщо не зрозумiв нiчого." ("Хохляцький апокалiпсис", Ки§в - 1998, "Марко", стор. 5).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Нас нiхто й нiколи немає права запитати: "Чому ти не став (стала) академiком або мiнiстром?", - кожен з нас вiдразу й назавжди поставить собi одне запитання: "Чому я не став (стала) Миколою, Василем (Iриною)?", тобто - "Чому я не став (стала) собою?". I це запитання буде запитанням вiд Бога. Чи iснуватиме аргументацiя для вiдповiдi?
   Божi iстини виважено поширюються в теологi§, лiтературi, релiгi§, мистецтвi i зрозумiло, що наукова фiлософiя не намагається (вона просто не зумiє) пiдмiнити собою вiру або мистецтво. Сумно визнати, проте в даному контекстi це факт, - люди володiють рiзними знаннями, по-рiзному сприймають об"єктивну дiйснiсть, тому те, що бiльшiсть може зрозумiти завдяки вiрi, наукова фiлософiя фундаментальнiше передає для прагнучих логiчного доведення. У кожного свiй контингент (своя iнтелектуальна аудиторiя), але, що характерно i яке цiлком справедливе до визнання - при поєднаннi релiгi§ та науки найкраще уяснюється необхiдне для життя.
   Iстина в останнiй iнстанцi§ явилась по Волi Божiй у всесвiтнiй гармонi§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Абсолютнi iстини належать до числа тих, якi, бувши раз вираженi з повною яснiстю та доказовiстю, не зустрiчають бiльше доказових заперечень. В цьому розумiннi абсолютна iстина є таке вiдображення речей, яке залишається вiрним при всiх умовах §х iснування ...
   Помилковiсть суб"єктивного пiдходу до критерiя iстини полягає в тому, що вiн iстину ставить в залежнiсть вiд суб"єктивних iнтересiв та устремлiнь людей" (А.Спiркiн, "Курс марксистсько§ фiлософi§", М., - 1963).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Наукова фiлософiя не може опустивши руки примиритись з тим фактом, що "... маси, як такi, не можуть засво§ти фiлософiю iнакше як вiру ... " (А.Грамшi), однак визнати цей iсторично пiдтверджений факт вона змушена, а тому право на поширення Божих Iстин сьогоднi залишається за релiгiєю.
  
   6. МАТЕРIАЛЬНА КОНГЛОМЕРАЦIЯ ВСЕСВIТУ.
  
   Всесвiт складається з матерi§, якiй нiзвiдки взятись i нiкуди подiтись: вона є § джерело, i причина, i пов"язаний з свiдомiстю налiдок само§ себе. Поняття початку має смисл стосовно не до свiту в цiлому, а лише до окремих конкретних речей i процесiв, тобто до кiнцевого. Кожна рiч або фаза розвитку виникла вiд iншо§ кiнцево§ речi, появилась з попередньо§ ступенi розвитку. До Всезагального Буття в цiлому - нескiнченному в просторi та часi - неможливi приставки "вiд" i "до". Навiть Всесвiт в цiлому кладе на них сувору заборону.
   Наша Землi лише крапля в океанi тiл свiтобудови. Наше Сонце - це тiльки одна iз сотень мiльярдiв зiрок, якi складають Галактику. Проникаючи в глибини Всесвiту, ми в будь-якому напрямку зустрiчаємо все новi галактики. Ми не можемо точно визначити вiдстань до багатьох радiогалактик, але, безперечно, серед них є такi, свiтло вiд яких доходить до нас за десять мiльярдiв свiтлових рокiв i бiльше. Самi по собi ми знаходимось немов посерединi вiд нескiнченно§ далини вiдомих та невiдомих свiтiв до тако§ ж нескiнченно§ глибини в свiт найдрiбнiших частинок матерi§, де молекула вже є гiгантом.
   Розроблена А.Ейнштейном загальна теорiя вiдносностi пов"язана з новою iнтерпретацiєю природи тяжiння. А.Ейнштейн розглядав гравiтацiйнi поля рiзноманiтних тiл як викривлення простору в областях, якi оточують цi тiла. Тiла, що знаходяться на поверхнi Землi, визивають непомiтнi викривлення, але свiтовi лiнi§ сильнiше викривляються поблизу центрiв тяготiння. Планета викликає невелике викривлення свiтово§ лiнi§, зiрка - бiльше. Подорожуючи подумки в свiтовому просторi, ми попадаємо в мiжгалактичну дiлянку, де тяготiння незначне. Потiм наш шлях знову проходить через ряд пiдвищень - нову галактику. Кривизна простору-часу визначає викривлення свiтлових променiв, якi проходять поряд масивних тiл ( є гiпотетична можливiсть наздогнати свiтло минулого). "Коли слiпий жук повзає по поверхнi шара, вiн не помiчає, що пройдений ним шлях є вигнутим, менi ж пощасливилось це пiдмiтити" (А.Ейнштейн). Будучи викривленим, простiр все-таки залишається нескiнченним.
   Сучасна космологiя виходить з визнання анiзотропно§ неоднорiдностi Всесвiту - неоднакових властивостей речовини у рiзних напрямках. Теорiя анiзотропностi вiдповiдає сучасним спостережувальним даним i доказує можливiсть одночасного розширення одних дiлянок мегагалактики i стискування iнших, розширення в одних напрямках i стиснення в iнших, перемiни стиснення розширенням i навпаки. Дiалектичний пiдхiд є в тому, що нескiнченний у просторi i часi, i в зв"язку з нескiнченнiстю властивостей всезахватуючий Всесвiт, є єднiстю та взаємопроникненням взаємовиключних протилежностей: однорiдностi та неоднорiдностi, кiнцевого та нескiнченного, симетричного та асиметричного, зворотнього та незворотнього i т.д. Простiр i час, як i матерiя, пiдпорядкованi закону розвитку. Вищим, якiсно новим щеблем розвитку в рядi нескiнченних властивостей єдиного матерiального свiту є наш розум.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Наше познание так же бесконечно по своим возможностям (при условии бессмертия рода и бесконечности развития практики), как бесконечен познаваемый нами мир, и так же конечно на каждой данной ступени развития, как конечны предметы, события." (А.Спiркiн, "Курс марксистсько§ фiлософi§", М.- 1963, "Соцекгiз", стор. 101).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Космiчнi тiла i системи не iснують вiд тисячолiть у даному §м виглядi. Вони формуються в результатi згущення туманостей, якi заповнюють великi простори. Космiчнi тiла виникають з матерiального середовища, в результатi внутрiшнiх закономiрностей руху само§ матерi§.
   Пiсля того, як матерiальнi утворення з атомного рiвня пiднiмаються на бiльш високий, молекулярний рiвень, на протязi декiлькох мiльярдiв рокiв йде ускладнення хiмiчних речовин. Поступове ускладнення молекул вуглеводневих сполук приводить до утворення органiчних сполук. Утворюються бiльш складнi органiчнi сполуки. Виникає життя.
   Було б невiрно зображувати космiчну матерiю прямуючою до §§ вищого цвiту - людини. Неможливо уявити собi людину, як те вище досягнення, до якого тягнеться неорганiчна матерiя. У природи, як тако§, немає нi плана, нi мети. Ї§ рух - стихiйний процес i лише за направлено§ еволюцi§ утворюється життя.
   Всесвiт не виник з нiчого i не кане в нiкуди. Еволюцiйно прямуючи поза простором i часом у вiчнiсть, вiн поражає своєю нескiнченною могутнiстю. Стани буття вiд хаосу до порядку - це лише достовiрнiсть на мiсцях, тодi як в черговий раз є всi докази стверджувати, що Всезагальне Буття є абсолютним серед Абсолютiв, iстинним, незалежним.
   Теорiй виникнення Всесвiту є доволi таки багато i в процесi розвитку людства вони так i залишаться недоказаними теорiями. Факт в одному - є порядок, хаос, рух i узалежнюючи цi поняття з матерiєю, свiдомiстю, буттям, можна уяснити iстину. Факт також i в iншому - свiдомiсть коапулює всi матерiальнi процеси завдяки своєму сутiсному значеннi у Всесвiтi.
   В природi матерi§ заключена можливiсть §§ перетворення з неживо§ в живу та мислячу при сукупностi певних фiзико-хiмiчних умов. Життя не може нi виникнути, нi iснувати на зiрках, на кометах, на метеоритах, в мiжзоряному газi та пилюцi. Життя може виникати i розвиватися лише на планетах, якi не дуже наближенi до своє§ центрально§ зiрки, але й не занадто далекi вiд не§ для пiдтримання необхiдно§ теиператури. Вони повиннi бути достатньо великi, щоб утримати кисневу атмосферу, повиннi мати воду в рiдкому станi та належну рiдку поверхню. Такi планети мають рухатись по орбiтах з малим ексцентриситетом, щоб коливання температури не були занадто рiзкими. Щоб планети могли бути в певнiй степенi комфортними для життя, вони мають задовiльняти велику кiлькiсть вимог, до того ж в §хнiй незаперечнiй сукупностi. Враховуючи, що число всiх зiрок у нашiй зорянiй системi бiля 150 млрд., можна прийти до логiчного висновку: певною мiрою в мiльярда зiрок нашо§ галактики можуть бути планетарнi системи, на яких, в принципi, можливе життя. Астрономiчнi розрахунки, основанi на теорi§ ймовiрностей, кажуть про те, що якщо таких планет iснує навiть в нашiй галактицi велика кiлькiсть, то в нескiнченному Всесвiтi - §х нескiнченно багато.
   Живi органiзми, в тому числi й людина, складаються, як i планети, зiрки, галактики i космiчна пилюка, з одних i тих самих хiмiчних елементiв. Тi ж самi основнi фiзичнi закони справедливi кругом: i в ядрi Чумацького шляху, i в далеких галактиках, i в зiрках, що знаходяться по сусiдству з Сонцем. Життя на Землi вiдоме в формi бiлкових тiл. Однак це не виключає можливостi, що десь у Всесвiтi в умовах, якi дуже вiдрiзняються вiд наших, життя виникло й iснує в якому-небудь iншому хiмiчному складi.
   Єднiсть законiв розвитку матерiального свiту на iнших планетах передбачає єднiсть i форм вiдображення. В силу єдностi свiту, єдностi законiв розвитку матерi§ на стадi§ зоряних систем, ймовiрно, що на багатьох планетах можуть мати мiсце фiзична, хiмiчна, бiологiчна та соцiальна форми руху матерi§. Сповна логiчно припустити, що вища форма вiдображення - свiдомiсть, може виникнути лише на рiвнi соцiально§ органiзацi§ матерi§. Подiбно до того, як в земних умовах механiчна, фiзична, хiмiчна i навiть бiологiчна форми руху матерi§ не володiють властивiстю розумного вiдображення дiйсностi, аналогiчнi форми руху матерi§ на iнших планетах не можуть володiти властивiстю свiдомого вiдображення. Свiдомiсть i там, в iнших свiтах єдиного Всесвiту, мабуть, може виникнути та розвиватись лише як властивiсть соцiально§ форми руху матерi§.
   Ноосфера ( ширше з не§ - географiчне середовище), як сфера активного розуму, iснує у Всесвiтi на всiх придатних до розвитку конкретно§ свiдомостi планетах. На Землi вона вiдрiзняється вiд бiосфери i доповнює §§. Людство зв"язане з географiчним середовищем (ноосферою та бiосферою) тiсними зв"язками, i поза ним наше життя неможливе: космонавти, покидаючи на певний час Землю, забирають з собою "кусочок" земного життя. Помiж природнiми та суспiльними початками немає безоднi, що, зрозумiло, не означає вiдсутнiсть якiсно§ специфiки. Не дивлячись на всi сво§ якiснi вiдмiнностi, суспiльство залишається частиною бiльш широко§ цiлостi - природи. Вiд часу появи суспiльства на Землi проходять три види процесiв: власне природнi, специфiчно суспiльнi i тi, що поєднують в собi однi й другi.
   Дiалектика взаємодi§ Всесвiту i суспiльства така, що по мiрi розвитку суспiльства його безпосередня залежнiсть вiд природи зменшується, а опосередкована - збiльшується. Це й зрозумiло: пiзнаючи все в бiльшiй степенi закони Всесвiту i на §хнiй основi перетворюючи природу, людина збiльшує свою владу над нею; разом з тим суспiльство в ходi свого розвитку вступає у все бiльш широкий та глибокий контакт з природою, затягуючи у сферу своє§ дiяльностi все бiльше число §§ предметiв та процесiв.
   Включаючи в орбiту своє§ дiяльностi всю планету, людство тепер вже здiйснює вихiд у космос. Разом з тим воно вiдтворює немало космiчних по сво§й сутi процесiв на Землi: понаднизькi та понадвисокi температури, вакуум (розрiджений стан газiв, властивий мiжзоряному середовищу), виготовлення трансуранових та iнших штучних хiмiчних елементiв (технецiй, плутонiй), якi є на зорях, штучнi супутники Землi, експедицi§ на Марс, мiжпланетнi станцi§, космiчнi кораблi. Наука i технiка готують базу для подальшого проникнення людини в космос i, що незворотньо має вiдбутись, мiжпланетного розселення людства.
   Iсторiя природи та iсторiя суспiльства, як достатньо органiзованi iсторi§ матерi§ та свiдомiстi, взаємодiють одне з одним, залежать одне вiд одного, взаємно проникають одне в одне i складають динамiчну єднiсть.
   Природа нiде i нiколи не дiє на людство одинаково. Ї§ дi§ вiдбуваються по-рiзному: людству в залежностi вiд його розмiщення на планетi вона дає неодинакову кiлькiсть свiтла, теплоти, води, опадiв, рослиностi та тварин.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Людська iсторiя являє собою довгий ряд прикладiв того, як умови середовища i обриси поверхнi нашо§ планети сприяли або затримували розвиток людства" (Е.Реклю).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Iгнорування ролi мiсцевих природнiх умов може служити причиною серйозних негативних наслiдкiв: споживацьке вирублення лiсу без його вiдновлення, поширення землеробних культур в сiльське господарство тих зон, де вони себе економiчно та екологiчно не виправдовують, - всi цi та §м подiбнi факти можуть нанести серйознi збитки народному господарству.
   Вся дотеперiшня iсторiя людства - це титанiчна боротьба за життєвий простiр (теорi§ географiчного детермiнiзму як основи геополiтики). Геополiтика часто-густо служить iдеологiчним виправданням при агресiях та грабунках чужих територiй.
   Науковими дослiдженнями та досвiдом доказано, що Земля (ширше - Всесвiт) володiє майже нескiнченною здатнiстю пiдвищувати свою продуктивнiсть при вiдповiдних технiчних та суспiльних умовах. Земля завжди вiддає людинi стiльки, скiльки вона вкладає в не§ засобiв та працi. Розумне використання хiмiчних добрив, покращення методiв обробки грунту приводять до постiйного зростання врожайностi сiльськогосподарських культур.
   Всесвiт - це немов накритий стiл, за яким є досить мiсця для всiх його завсiдникiв. Людству не загрожує змiзернення природнiх ресурсiв, нестача продуктiв та сировини для виготовлення предметiв споживання. Величезнi резерви розкриває в цьому вiдношеннi пiдйом сiльського господарства. Як показують успiхи геологi§ та деяких iнших наук, запасiв корисних копалин, якi зата§ла земля, також набагато бiльше, нiж це розраховували. А до безлiччi джерел корисно§ сировини людство ледве доторкнулось. Це вiдноситься, до речi, до тих багатств, якi таять в собi моря та океани. Допускається, що за найближчi столiття населення земно§ кулi виросте до двадцяти-тридцяти мiльярдiв чоловiк. I все-таки це не дає пiдстави для песимiстичних висновкiв в стилi священика Мальтуса (1766-1834), який сформував "великий закон природи", вiдповiдно до якого населення росте в геометричнiй прогресi§, в той час, як засоби iснування в кращому випадку можуть рости лише в арифметичнiй прогресi§ (в результатi цього наступає "абсолютне перенаселення"). Голод - наслiдок iснування перекосiв у суспiльствi. Природа в цьому не вина. Проте лiквiдацiя постiйного голоду та недо§дання, поряд з швидким приростом населення, викличе рiзке збiльшення iнтенсивностi взаємодi§ суспiльства та природи.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Зараз свiт немов би приготувався до стрибка. Напрацьовано велику кiлькiсть зовсiм нових технологiй, якi чекають свого часу" (д-р Й.Накамацу, "Аргументы и факты в Украине", N18, 2000р.).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Вiдтворення населення планети пов"язується з iнтелектуальним розвитком суспiльства. Не кiлькiсть населення, а його якiсний стан (здоров"я, освiта, квалiфiкацiя ... тощо), впливають на розвиток духовно§ культури людського соцiума.
   Рiст народонаселення в єдностi з географiчним середовищем складає iснуючий фактор суспiльного розвитку. Обидва вони грають важливу, але не основну роль в розвитку суспiльства (вони не складають причину, визначаючу хiд i напрямок цього розвитку). Вирiшальну роль в розвитку суспiльства грає в кiнцевому рахунку все-таки процес виробництва матерiальних благ i саме матерiальне виробництво поглинає основну долю активного часу суспiльства.
   Людина i в соцiальному (особа), i в бiологiчному планi (органiзм) не входить у склад природнiх екосистем. Однак, якщо це в бiльшостi випадкiв вiрно у вiдношеннi до особи, то у вiдношеннi людини, яка дихає атмосферним повiтрям, п"є воду та споживає харчi, тобто живе як бiологiчний органiзм, це вимагає обгрунтування, хоча i в соцiальному, i в бiологiчному планi людина є компонентом особливо§ системи (людське суспiльство), яка володiє iсторично змiнювальними економiчними законами розпредiлення продуктiв харчування та iнших умов iснування людини як особи i як бiологiчно§ iстоти (такi елементи, як повiтря та вода, необхiднi людинi для життя, вона отримує iззовнi, так як суспiльство в цьому планi є вiдкритою системою i отримує енергiю та речовини iз зовнiшнього середовища).
   Людина, таким чином, в бiологiчному вiдношеннi є зовнiшнiм елементом i не може вступати в постiйнi бiологiчнi зв"язки з елементами природнiх екосистем, а вiдтак i тут є сенс наполягати на взаємодi§ "свiдомiсть/матерiя" i тому, перш за все, говорити про матерiальну конгломерацiю Всесвiту.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Сообщество - явление биологическое; что же касается человеческого общества, то оно управляется социальными законами. Никакие биоценотические закономерности не имеют здесь места, и попытки провести аналогии между сообществами животных и растений и человеческим обществом, равно как и между науками, их изучающими, несостоятельны." (А.Г.Воронов,"О проблемах экологии человека", с. 109).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Кругом людина прагне до багатства, росту та економiчного розвитку. Вона закабалена i замучена технiкою та валовим нацiональним продуктом. Непомiрний розвиток технiки i безпiдставний рiст населення обкрадають оточуюче середовище i знищують здатнiсть Землi пiдтримувати життя. Не сьогоднi, так завтра людина вирветься на простори Всесвiту, почне його фундаментальнiше пiзнавати та пiдпорядковувати "пiд себе".
   Чи готова людина? Чи готовий Всесвiт? I який вiн - Всесвiт, є насправдi, поза всiм нашим суб"єктивiзмом?
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... человек возник на Земле, развился под ее влиянием, сформирован ею и биологически навсегда с ней связан. Он может мечтать о звездах и даже вступить в контакт с другими мирами, но душевно он останется предан Земле." (Рене Дюбо).
   "Земля - це колиска людства, але ж не вiчно воно житиме в колисцi." (К.Е.Цiолковський).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Iстинне поєднання свiдомостi й матерi§, §хнє входження у буття i формування його, можливе тiльки за однiє§ умови - гармонi§.
  
   7. ЗАКОН ГАРМОНIЇ.
  
   З взаємодi§ матерiально§ природи i суспiльства випливає бiльш ширша взаємодiя, яка узагальнено усвiдомлюється як єднiсть та протистояння матерi§ i свiдомостi. Гармонiя в усьому: домашнi тварини - об"єкти природи, в яких до яко§сь мiри реалiзованi цiлi людини шляхом штучного вiдбору; будинки побудованi людиною, а матерiали - дар природи; людина є, звичайно, породженням природи, вона - вiнець природи, вищий бiологiчний вид, але вона найперш є соцiальною iстотою. Тому не так-то просто вiднести однi предмети до природи, iншi - до суспiльства. Навiть душа, дух людини, не є унiфiкованим до унiтарностi атрибутом категорi§ свiдомостi, адже за протилежного пiдходу iснує можливiсть наполягання на наявностi абсолютно незалежно§ вiд свiдомостi матерi§.
   Кожна свiдомiсть залежна вiд матерi§.
   Кожна матерiя залежна вiд свiдомостi.
   Ця залежнiсть у гармонi§, в процесi розвитку, поєднаннi та iснуваннi. Матерiя, як i свiдомiсть, може розвиватись i постiйно розвивається за сво§ми, конкретними законами, але узагальнюючись у сво§й концептуальнiй формi, вона узалежнюється вiд свiдомостi. На найнищому рiвнi розвитку взаємозалежнiсть майже не спостерiгається i лише через гармонiю даний факт не викликає опротестування. Сама гармонiя є струнким узгодженням частин єдиного цiлого. Гармонiя має логiчний сенс. Вона висуває сво§ вимоги й вимагає §хнього беззастережного дотримання.
   Гармонiйне входження - це поєднання з метою найбiльш вигiдного iснування й перспективою подальшого розвитку. Гармонiя забезпечує ефект найкращо§ якостi. Гармонiя гарантує iснування й розвиток.
   Недосконалий витвiр свiдомостi не може тривало iснувати в гармонiйному матерiальному середовищi i шляхом трансформування в iнше (або iншi) постане в новiй, вже приємливiй якостi.
   Недосконала конкретна свiдомiсть може нахабно втручатись у вже iснуючу гармонiю з метою задоволення сво§х вимог, проте гармонiя, як необхiднiсть впорядкованого iснування, має достатнi механiзми як для саморегуляцi§, так i для врегулювання складових частин ( у разi §хнього внутрiшнього розбалансування).
   Iснуюче на основi гармонi§ Всезагальне Буття фактом свого iснування сприяє гармонiйному перебiгу всiх процесiв i явищ, а так як це буття є єдиним i лише суб"єктивно роздiляється на достовiрне при конкретному вiдтвореннi конкретними свiдомостями, то, зрозумiло, що гармонiя iснує для усiх матерiальних i свiдомих об"єктiв, i виходячи з цього - для Всесвiту та Бога.
   Абсолют iстини є зрозумiлим з гармонi§ Всезагального Буття.
   Конкретна свiдомiсть, в зв"язку з своєю специфiчно адаптованою суб"єктивнiстю, може помилятись у суб"єктивному трактуваннi процесiв дiйсностi. На рiвнi колективно§ свiдомостi, якою є суспiльна, ймовiрнiсть прийняття руйнiвних для гармонi§ рiшень зменшується i тому досконалiсть Абсолютного Розуму можна зрозумiти в контекстi найоптимальнiшого врегулювання всiх без винятку процесiв та явищ.
   У впорядкованiй дiйсностi ( нею є теперiшнiй Всесвiт) Господь не займається "питаннями конкретно§ гармонi§", а полишає це на такi врегульованi процеси як еволюцiя, природнiй добiр та iн., з ряду звиклих для нас i зрозумiлих нам як iсторична необхiднiсть.
   Матерiя й свiдомiсть настiльки тiсно взаємодiють мiж собою та настiльки гармонiйно узагальнюються в буттi, що необхiднiсть якогось "всевишнього контролю" за гармонiєю на мiсцях вiдпадає сама собою.
   У гармонiйно iснуючому буттi кожна конкретна матерiя гармонiйно узалежнюється з своєю конкретною свiдомiстю. Там, де для матерi§ не iснує високоорганiзовано§ свiдомостi (наприклад, на планетах або зоряних системах де немає життя), вона все-таки гармонiйно спiвiснує з свiдомiстю на бiльш ширшому рiвнi. Скажiмо, на Марсi немає життя, а тому й суспiльства, але матерiально iснуюча планета пiд назвою "Марс" входить з Землею у єдину сонячну систему, тому є навiть спрощена взаємодiя "матерiя/свiдомiсть", що для конкретного Марса постає у виглядi конкретного втручання з боку людей (що вже вiдбулось).
   У розумiннi скептикiв наукова фiлософiя немає вагомих наукових доказiв для однозначно§ аргументацi§ того, що Бог створив Всесвiт (для них такi докази просто не iснують), проте, виходячи з взаємодi§ "матерiя/свiдомiсть", є пiдстави стверджувати, що iстина є первинною i що в перiод хаосу (який є тимчасовим i свiдчить про процес гармонiйного врегулювання явищ) все-таки була необхiднiсть у свiдомому облаштуваннi свiту. Доказом цьому є гармонiя. Дана необхiднiсть вимагала логiки, а будь-який прояв логiки можливий за вiдповiдного пiдходу.
   Гармонiя не використовує енергiю Гегеля. Вона не живиться вiд духу чи, скажiмо, софi§. Гармонiя - це необхiднiсть для впорядкування, яке, в свою чергу, маючи логiчний сенс, передає логiку iснування гармонi§.
   Природнiй добiр i пов"язане з ним природне врегулювання є основними факторами та основними доказами iснування гармонi§.
   Фактор Сковороди - це саморегульованi процеси, якi необхiднi гармонi§ i використовуються або для свiдомостi, або для матерi§.
   Кожна конкретна свiдомiсть завжди прогнозує наслiдки перед тим як щось зробити i цi наслiдки, виходячи з аспекту гармонi§, будуть позитивними для свiдомостi та довкiлля у випадку подальшого iснування гармонi§ або стануть негативними та згубними у випадку знищення iснуючо§ гармонi§.
   Людство часто робило помилки через своє нерозумiння закону гармонi§. Воно творило i iнколи не здатне було осягнути наслiдки сво§х творiнь для природи. За сво§ помилки людство отримувало фатальнi уроки - гинули люди, нищились здобутки i людство опинялось "обличчям-в-обличчя " перед суворою дiйснiстю. Людство загартувалось, воно робило й робить висновки (тому й маємо прогрес).
   Для людини закон гармонi§ є найосновнiшим. Ми гармонiйно спiвiснуємо з природою i маємо гармонiйно розширити сфери своє§ дiяльностi у Всесвiтi. Чим далi, тим суворiше з нас питатиме гармонiя. Ми пiзнаватимемо глибини, а там вiрно зрозумiти гармонiйну регуляцiю досить тяжко.
   Через невходження в гармонiю Всесвiту людство може загинути. Достатнє iснування та розвиток можливi тiльки за всебiчно§ гармонi§ мiж собою, мiж собою та свiтом.
  
   8. АСПЕКТ "IНОБУТТЯ" В БУТТI.
  
   Буття - це все те, що нас оточує. Воно включає в себе: буття природи, буття речей, буття людини (суспiльства), буття свiдомого та неусвiдомленого.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Iснує iдеальне буття, яке первинне по вiдношенню до матерiального буття. (Платон).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Г.Гегель вважає буття змiним. Якби було iнакше, наголошує вiн, воно не змогло б сфомувати iз себе тако§ рiзноманiтностi явищ та процесiв. Якщо буття є логiчною системою, розмiрковує далi Г.Гегель, то i розвиток його виражається законами логiки. Кожний наступний процес сам, в свою чергу, є результатом попереднього, переходом конечного в безкiнечне, де "конечне є вихiдним пунктом для безконечного ..." (Г.Гегель, "Философия религии", т.2., М.- 1997, стор. 419). З точки зору Г.Гегеля свiт є мислячий розум. Розум - душа свiту; вiн розвиває з себе поняття. Людська свiдомiсть, вiдiрвана вiд мозгу, трактується Г.Гегелем досить широко i об"єднуючись з iншими свiдомостями стає свiтовим розумом. Предметна реальнiсть розвивається ним лише постiльки, поскiльки вона стає зовнiшньою оболонкою розвитку Духа.
   Абсолютний розум, як духовно об"єднанi у вiчностi, поза простором i часом, найпотужнiшi свiдомостi, що постають завдяки Духу єдиним цiлим, беззаперечно iснує у Всезагальному Буттi. Чогось аналогiчного у Всесвiтi немає. Дух є наповненням Абсолютного Розуму. Вiн його формує i надає йому абсолютну iдею Бога. Бог - це унiверсальна суть свiту, завдяки сво§й нерозривнiй єдностi з Всесвiтом.
   Всезагальне Буття є цiлiсним, перервно-безперервним. Воно є абсолютним лише в цiлiсностi i лише виходячи з його цiлiсностi слiд наполягати, що воно є рацiональне, логiчне.
   Все дiйсне є результатом розвитку складових iстинного, яке набирає рiзних форм свого iснування шляхом послiдовно прогресуючих достовiрностей.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Мислення вiдчужує своє буття у формi матерi§, природи, яка є "iнобуттям" цього об"єктивно iснуючого мислення або абсолютно§ iде§. (Г.Гегель).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   У Всесвiтi присутнi духовна суть, яка спрямовує розвиток шляхом еволюцi§ i потенцiал розвитку є невiд"ємною властивiстю само§ матерi§, яка, стосовно не§, одночасно є немов рушiйною силою, що задає iмпульс еволюцi§ космосу.
   Згiдно з теорiєю еволюцi§ П.Тейяра де Шардена основними критичними точками процесу розвитку свiту, космогенезу виступають такi етапи: "переджиття"(неорганiчна природа), "життя" (органiчна матерiя), "мислення", "ноосфера" i "наджиття". Раз є мислення, - стверджує П.Тейяр де Шарден, - то має бути людина i вона концентрує в собi психiчну енергiю, творить ноосферу, персоналiзує свiт. Людина є ланкою в бiологiчнiй еволюцi§. Без не§ - вiдокремлення, роз"єднання. Вона ж своєю дiяльнiстю постiйно здiйснює вищий синтез всього iснуючого, створює нову сферу - сферу духу. На цьому рiвнi виникає вища форма в розвитку свiту - думка, свiдомiсть, духовнiсть.
   Принцип еволюцi§, як пише П.Тейяр де Шарден, вкорiнений у самiй дiйсностi i притаманний усiм явищам природи.
   Виходячи з термiну "iдеальне буття", фiлософ Н.Лосський твердить, що це буття не має нi просторового, нi часового характеру. Воно включає в свiй змiст загальнi поняття таких вiдношень як, наприклад, зв"язок мiж якiстю i §§ носiєм, кiлькiснi форми i вiдношення (число, єднiсть). Явища i форми, якi iснують у просторi i часi, Н.Лосський називає реальним буттям. Реальне буття, вважає вiн, може виникнути i мати систематизований характер на основi iдеального буття. Окрiм iдеального i реального буття iснує ще металогiчне буття, тобто буття, яке виходить за межi законiв логiки. Основою свiту, наголошує Н.Лосський, є принцип, який знаходиться поза свiтом, по той його бiк. Цей принцип непорiвнянний зi свiтом. Це не розум, тому що вiн - поза розумом, це не особисте, тому що є поза особистiстю. Навiть термiн "абсолют" не виражає сутi цього принципу, тому що Абсолют спiввiдноситься з вiдносним, космiчним буттям. Iншими словами, принцип, про який йде мова, є цiлком вiльним вiд свiту. Свiт не може iснувати без даного принципу, але цей принцип iснує поза свiтом. Завдяки iнтелектуальнiй iнту§цi§ ми знаємо про даний принцип i наша iнту§цiя, що спрямована на свiт, веде до мiстично§ iнту§цi§, а та, в свою чергу, спрямована далi, до металогiчного принципу. Ця схема, вважає Н.Лосський, виражена в бiблiйському вченнi. Не слiд розумiти, пише вiн, що Бог взяв нiщо i з нього створив свiт. Цi слова, говорить Н.Лосський, слiд розумiти простiше: для створення свiту Богу не потрiбне було щось як якийсь матерiал, взятий ним iззовнi чи iз самого себе, вiн створив свiт як цiлком нове буття, зовсiм iнше, нiж вiн сам. (Лосський Н.О., "История русской философии", М.,-1991 - стор. 328). Бог у сво§й триєдиностi - це абсолютна повнота буття, всеосяжна цiннiсть. Всяка створена ним особа має якостi, якi при розумному §х використаннi дають можливiсть досягти абсолютно§ повноти життя. Бог розкриває себе не тiльки як абсолютна повнота буття, але i як вища, абсолютно досконала цiннiсть, як благо або, точнiше, вище благо, а саме: краса, любов, доброчеснiсть, iстина. Життя згiдно з Богом не може бути творчiстю, яка вiдособлена вiд творчостi iнших iстот; досконала любов до Бога, який створив свiт з любов"ю, неминуче включає любов до всiх iстот. Звiдси висновок, що творчiсть всiх iстот, якi живуть на Землi, повинна бути одноманiтною, соборною. Кожен член Царства Божого повинен зробити свiй iндивiдуальний внесок у загальну творчiсть, - тiльки в такому випадку дiяльнiсть членiв буде взаємодоповнюватись, створюючи єдине, виключно прекрасне цiле замiсть повторення одних i тих же дiй. Це означає, за Н.Лосським, що всяке творiння Боже вiдповiдає сво§й iдеальнiй сутностi - Божiй волi. Це творiння є окремою особою, яка єдина в своєму родi i не може бути замiнена нiякою iншою сутнiстю. Бог є найвища сутнiсть, i тому його необхiдно любити понад усе на свiтi. Далi в iєрархi§ цiнностей, наголошує Н.Лосський, iде людина як творiння Боже. Вона теж неповторна i незамiнна. Пiсля людини слiдують такi цiнностi, як iстина, моральне доброчестя, свобода, краса, якi складають абсолютнi блага повноти життя. ( За Герасимчук А., Тимошенко З., "Курс лекцiй з фiлософi§", К., - 1999, стор. 169).
   Виходячи з усiх iснуючих даних, наукова фiлософiя має пiдстави стверджувати, що iснує буття - "iнобуття". Буття Абсолютного Розуму широке й безмiрне. Воно вбирає в себе все. Буття Всесвiту спiвмiрне йому i є буттям всього. Людина має своє буття. Воно залежне i кiнечне. Воно конкретне там, де є вiдхiд вiд суспiльного до iндивiдуального. Воно вiчне через поєднання з Абсолютним Розумом. Примiтивно замкнувшись у своєму "iнобуттi" навколо штучних засад суб"єктивно-"iстинного" (лише дiйсного в дану миттєвiсть, достовiрного у формi його бачення, можливого до сприйняття i разом з тим - тимчасово узалежнено триваючого), людство тим самим вже поставило себе за межi iстинного i лише вирвавшись з омани "iнобуття"(усвiдомивши його приреченiсть) воно зумiє переступити рубiж за суб"єктивнiстю. Це нагально. Адже вже завтра суб"єктивiзм всього в людському "iнобуттi" фатально придавить безлiччю умовностей. Далi - прострацiя i як наслiдок - небуття.
   Свiт "iнобуття" появився не лише в наслiдку розбiжностi мiж нашим суб"єктивним сприйняттям дiйсностi i самою дiйснiстю, тобто - один свiт є свiтом людсько§ суб"єктивностi, iнший є реальним. Один - буттям, iнший - iнобуттям. Цим свiтом є не лише свiт наших марень i мрiй або, скажiмо, органiзований для нашого сприйняття, завдяки технiчним досягненням, вiртуальний свiт з його законами i вимогами, - нi; адже це тiльки спрощений пiдхiд. Все набагато складнiше. Матерiалiстично вникнувши в ланцюжок "iндивiдуальна свiдомiсть - суспiльна свiдомiсть - всесвiтня свiдомiсть - Абсолютний Розум - iндивiдуальна свiдомiсть" зауважується, що Абсолютного Розуму аж нiяк немає у нашому мiсцевому "iнобуттi" (все є, навiть факт iснування всесвiтньо§ свiдомостi можна погодити, але розгледiти на небi Бога неможливо). Бога немає в нашому достовiрному буттi. Ми нiколи не зможемо його побачити у Всесвiтi i не зможемо поспiлкуватись з ним. Вiдтак Бог є деiнде i тому iснують пiдстави для введення поняття "iнобуття". Конкретно вiдтворене буття, яке має конкретну взаємодiю свiдомостi i матерi§, i яке є фiксованим завдяки свiдомостi у якусь конкретну миттєвiсть, не має перед собою Бога у його абсолютнiй величинi. Воно - достовiрне. Воно - iнше. Коли для Всесвiту iснує Всезагальне Буття, то i для Бога є таке ж буття. I Всесвiт, i Бог знаходяться в ньому. Кожна конкретна свiдомiсть з сво§м "iнобуттям" також. Абсолютний Розум є у Всезагальному Буттi, але його не можливо вiднайти у конкретному буттi. Це випливає з позачасовостi та iснування поза простором одного буття i приналежнiстю до простору i часу - iншого. У приведеному виже ланцюжку таке зафiксовано на етапi "... всесвiтня свiдомiсть - Абсолютний Розум...", тобто є сукупнiсть свiдомостей у Всесвiтi, якi iснують у конкретному буттi Всесвiту, i є Абсолютний Розум, який є у Всезагальному Буттi. На цьому етапi й немов вiдбувається формування Всезагального Буття. Це не є формуванням. Це - дiйснiсть. Одне є достовiрним, iнше - iстинним. Воно уяснюється в абсолютi, поза часом i простором, у вiчностi. Тим бiльше, що не лише Всезагальне Буття, але й Всесвiт (Бог також) кладуть табу на "вiд" i "до". Поза простором i часом Всесвiт прямує у вiчнiсть (А.Спiркiн, "Курс марксистсько§ фiлософi§", М.,- 1963, "Соцекгiз") i буття Всесвiту та Бога - це Всезагальне Буття. Воно є сталим у категорi§ абсолюту i мiнливим у сво§х достовiрностях. Для нього немає "iнобуття", воно єдине у поєднаннi. Якогось зафiксованого переходу конкретного буття у Всезагальне Буття нема i не було. Буття - єдине i лише, скажiмо, для нашого суб"єктивного iндивiдуального бачення все iснуюче є своєрiдним (для чийогось бачення також), але це не дає пiдстави роздiляти iстинне буття на складовi типа "iнобуття", так як цих складових iснує безлiч.
   У формулi iстини все виражається слiдуючим чином:
   iстина = буття < свiдомiсть / матерiя;
   буття = iстина < свiдомiсть / матерiя;
  
   буття = iстина < свiдомiсть / матерiя
   //
   буття < свiдомiсть / матерiя;
   Що означає: в свiдомiсть входить лише свiдомiсть, в матерiю - матерiя, тодi як iстина складається з буття, матерi§ та свiдомостi, тобто - для яко§сь конкретно§ суспiльно§ свiдомостi, яка вказана в першiй формулi, завдяки iстинi iснує ще матерiя i ще свiдомiсть. Вони мають своє буття. Дана свiдомiсть це буття не має, але воно iснує.
  
   буття = iстина < свiдомiсть / матерiя
   //
   Всезагальне Буття < Бог / Всесвiт ;
   З цiє§ формули повнiстю зрозумiлий взаємозв"язок "буття - "iнобуття".
   Кожен з нас, поставивши себе на мiсце свiдомостi, посередництвом iстини отримає своє буття (у нашому сприйманнi воно - "iнобуття" ) i кожен з нас, через уяснену iстину, уясняє своє входження у Всезагальне Буття з Богом i Всесвiтом.
   По вiдношенню до конкретно§ свiдомостi всi iншi свiдомостi (як i матерi§) мають своє "iнобуття". На рiвнi буття мiж ними може вiдбутись взаємодiя. На рiвнi буття Всесвiту мiж ними обов"язкова iснуюча взаємодiя. У Всезагальному Буття все iснуючи взаємодiє мiж собою.
   Говорячи про своє i чиєсь iнше "iнобуття", крiм буття iстинних Абсолютiв, нам слiд легко примружувати око (пiдморгувати), адже "iнобуття" - це така умовнiсть, яка є бiльше умовнiстю за фiлософського трактування, нiж у постаючих у процесi "iнобуття" реальних результатах. Пояснення просте - нашi практичнi життєвi хиби є наслiдком невiрного реагування на сприйняте в "iнобуттi" довкiлля. Ми - вряди-годи жертви неадекватно§ поведiнки. Ми - заручники "iнобуття". Наше "iстинне" й "хибне" є таким найперш для нас i ми вiд цього буває що потерпаємо. По-справжньому iстинне має бути тiєю основою, що постає у сво§й iстинностi з вiчного, абсолютного, безальтернативного, досконалого i т.д. Вiдштовхуючись вiд iстинного ми зумiємо логiчнiше впорядкувати нашу супутню решту. Не розумiючи iстинного, ми не зрозумiємо нiчого.
   Пiзнане нами за iстинне (достовiрне) в нашому "iнобуттi" може таким не виявитись для iнших. В бiльшостi випадкiв посталi з цього факти слугують нам у користь, у меншостi - навпаки. Iстинне є таким для всiх. Повнiстю уяснене воно навiть не вимагає усвiдомлення посередництвом практики.
   Саме з вiдмiнностi мiж суб"єктивно "iстинним" в нашому "iнобуттi" та дiйсно iстинним i постала фiлософiя як наука.
   "Iнобуття" є настiльки пiдтягнутим до справжнього буття у сво§й класифiкацiйнiй характеристицi, що є сенс його видiляти особливим написанням.
   Буття неживо§ матерi§ є швидше простим iснуванням, нiж буттям у його визначеностi. Тому й класифiкацiя - буттєве iснування та втручання (сублiмацiя) у буття. "Iнобуття" сприймається за сублiмацiйне буття. Людина є сублiматом буття.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Деякi люди на шляху до досконалостi прагнуть до абсолютно§ повноти буття, бiльше того, до благ всього свiту, намагаються досягти своє§ мети i пiднестися над iншими iстотами i навiть Господом Богом, вважаючи, що вони можуть упорядкувати свiт краще, нiж це зробив Творець. Переслiдуючи недосяжну цiль, вони на кожному кроцi зазнають поразки, що викликає в них лють, ненависть до Бога. Его§зм, гординя вiддаляють нас вiд Бога, знецiнюють як людину i особу. Творчi сили людини-его§ста поступово згасають, якщо вона виступає проти Бога, якщо §§ цiлi гармонiйно не спiвпадають з Божою волею та засадами, якi вираженi в моральних приписах Бiблi§. (Н.Лосський).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Вже писалось, що Абсолютний Розум немає потреби безпосередньо корегувати на мiсцях найрiзноманiтнiшi процеси та явища. Вiн вiдсутнiй у буттi кожного з нас. Його присутнiсть ми уяснюємо своєю душою. Його дух придає iдею нашому iснуванню. Бог з нами. Вiн кругом. Вiн у Всесвiтi. Для корегування найрiзноманiтнiших процесiв та явищ iснує досконалий механiзм регулювання. Ним є гармонiя i еволюцiя. Проте якась певна, конкретна частина Всесвiту не може розвиватись нескiнченно (та й взагалi - що означає нескiнченний розвиток?); пiсля порядку немає чогось вищого, а є лише хаос, тому спад, який неминуче наступає пiсля розвитку, примушує вiдповiдно розвинутi свiдомостi шукати iншi мiсця для культивацi§ своє§ матерiальностi. Такою є умова Всезагального Буття. Воно не терпить аналога Абсолютного Розуму i тому не дає конкретнiй суспiльнiй свiдомостi можливiсть на вiчне вдосконалення. Конкретне не може зрiвнятись з абсолютним. Конкретне лише вiчно наближається до абсолютного. Конкретна матерiя, наприклад, - сегмент Всесвiту, не може бути абсолютним Всесвiтом, адже цей сегмент є залежним вiд часу i простору, звiдси - розвивається, старiє i його узалежнене буття переходить з порядку в хаос, потiм - знову розвиток.
   Потрапляючи в нове матерiальне середовище, на нову планету, конкретна суспiльна свiдомiсть має вибiр - або самiй, старiючи, розвиватись далi i вимушено адаптуватись на новому мiсцi побуту, або, почавши з нуля, створити нове життя, нову свiдомiсть i нову ноосферу. Нове проходить еволюцiю, морально узалежнюється вiд своє§ планети, самостiйно розвивається i гармонiйно входить у Всесвiт. Нове має переваги над адаптованим старим, проте конкретнi умови вимагають свого рiшення. Однозначно стверджувати неможливо. Адам i Єва були в раю i опiсля попали на землю. Для цього була причина. I якщо так вирiшив Бог, то жодна конкретна свiдомiсть не може сумнiватись у вiрностi даного вчинку. Конкретна свiдомiсть не може самостiйно i гармонiйно творити у всесвiтньому масштабi. Для цього в не§ немає вiдповiдного морального iмператива. Генетично вiн не може зафiксуватись, адже немає фактору належно§ еволюцi§. Гармонiя настiльки все узалежнює, що брати на себе смiливiсть у досягненнi неможливого можуть лише психiчнонедосконалi особи. Гармонiя ставить вимоги i найперш потрiбно зважувати особисту вiдповiднiсть цим вимогам. Конкретна свiдомiсть приймає конкретне рiшення i є залежною вiд достовiрного у достовiрному буттi.
   Абсолютний Розум також не несе безпосередню вiдповiдальнiсть за те чи iнше в конкретно-достовiрному буттi i питати з нього було б не логiчно. Є iсторичний прогрес, є еволюцiя i iншi фактори гармонiйного буття. Кiнець-кiнцем є людська свiдомiсть, яка має певнi знання, досвiд i формує разом з iншими суспiльство. В першу чергу питати слiд з себе, свого суспiльства, своє§ держави. Якщо в чомусь i є недосконалiсть, то вона тимчасова, у §§ виникненнi задiянi фактори, що суперечать гармонi§ i рано чи пiзно ця недосконалiсть знищиться. Суть також i в iншому - як ця недосконалiсть впливає на особу i чи знищуючись вона не потягне за собою, у вир небуття, дану особу.
   Аналогiчнi процеси вiдбуваються кругом.
   Iснують досить вагомi пiдстави для твердження, що життя на нашiй планетi зародилось свiдомо i пройшовши гармонiйно-еволюцiйний розвиток, постало у вищiй формi - людському соцiумi. У якийсь перiод еволюцi§ (наукою вiн визначений досить точно) по Волi Божiй i появилась людина. Вона розвивалась, утверджувалась, i у всiй сво§й красi ("досконалостi-недосконалостi") зробилась саме такою, якою є на сьогоднiшнiй день. Буття цiє§ людини - це §§ "iнобуття". Буття Всесвiту i Бога - це Всезагальне Буття i у своєму абсолютi воно для теперiшньо§ людини є недосяжним.
  
   9. ФАКТОР РУЙНАЦIЇ.
  
   Руйнацiя притаманна тому всьому, що не є iстинним.
   Фактор руйнацi§ iснує i для матерi§, i для свiдомостi.
   Щоб уникнути руйнацiю, абсолют постає з багатоманiтно§ безлiччi мiнливого достовiрного.
   Для iстинного необхiдна нескiнченнiсть i вiчнiсть.
   Лише за нескiнченно§ безлiччi складникiв можна уникнути руйнацiю.
   I Всесвiт, i Абсолютний Розум, i Всезагальне Буття, i Iстина таким володiють.
   Для Всесвiту ним є нескiнченнiсть i рiзноманiття. Для Всезагального Буття - нескiнченна мiнливiсть достовiрного буття. Для Iстини - нескiнченнiсть достовiрностей i для Абсолютного Розуму - нескiнченнiсть свiдомостей.
   Не будь цього i Всесвiт, i Абсолютний Розум, i Всезагальне Буття, i Iстина пiддались би руйнацi§ i щезли б вiдразу i назавжди.
   Руйнацiя має доволi таки об"єктивнi причини i вони випливають з взаємозалежностi чогось з чимось, наприклад, метал пiддається корозi§ в зв"язку з дiєю на нього вологи, людський органiзм старiє через неможливiсть його бiлкових структур iснувати довгий час ... i т.д.
   Немає тако§ конкретно§ речi, яка б володiла потенцiалом вiчного iснування.
   Фактор руйнацi§ всюдисущий.
   Вiн всезагальний.
   Руйнацiя закладена в хiмiчних властивостях елементiв.
   Iснує визначення "духовне живлення" i воно є характеризуючим не лише людський iнтелект або людське суспiльство, а бiльш ширше i постає в сво§й актуальностi стосовно Абсолютного Розуму. Тому й оновлення свiдомостей, тому й пов"язування душi, духу з Богом. Ми є необхiдними Господу, так точнiсiнько як i вiн нам. Це взаємозв"язок, всесвiтня гармонiя. Унеможлививши один iз складникiв настане руйнацiя. Абсолютний Розум застрахувався вiд руйнацi§ нескiнченнiстю "духовного живлення".
   Людство є застрахованим вiд руйнацi§ духовною необхiднiстю.
   Старiння є незворотнiм процесом. Нiкому й нiчому не вдається його уникнути. Це фатум. Доля. Змирившись з особистим старiнням (невже ми можемо суттєво протидiяти?), ми змушенi змиритись з старiнням людських цивiлiзацiй i з пiзнiшим старiнням людського суспiльства в цiлому. Наш потенцiал розвитку в цьому, адже усвiдомивши мету й намiтивши засоби §§ досягнення, уяснивши iстину, ми стаємо незламними у сво§й цiлiсностi й посередництвом особистого вдосконалення зумiємо здолати будь-якi перешкоди.
   Фактор руйнацi§ не страшний для потужно§ свiдомостi.
   Вивчивши механiзм руйнацi§, така свiдомiсть може задiяти самозбереження i забезпечити свiй побут якщо не вiчно, то в усякому разi на достатнiй для себе час. Придатних для життя планет у Всесвiтi є багато, необхiдно лише розвинутись до вимог потужно§ свiдомостi.
   Людство може зруйнуватись на Землi чи на якiйсь iншiй освоєнiй ним планетi, проте свiй внесок у незнищувальнiсть Абсолютного Розуму воно все-таки виконає. Воно його вже виконує. Достатньо-недостатньо - це iнша справа i повною мiрою вiдповiсти на це можна буде тiльки в майбутньому.
   Руйнацiя не пiддається знищенню, однак §§ можна вiдстрочити. Протиставивши руйнацi§ гармонiйний рiст i самозбереження, Всесвiт постав у вiчному абсолютi. I Бог. I Iстина.
   Всезагальне Буття незалежне вiд руйнацi§, але тi складовi, якi входять в нього - Бог i Всесвiт, за умови своє§ руйнацi§, можуть призвести до його знищення. Пiсля зруйнування Бога зруйнується Всесвiт (не буде необхiдно§ взаємодi§ "матерiя/свiдомiсть"), а через те - Всезагальне Буття i Iстина. Не буде нiчого. Це неможливо i закон гармонi§ сто§ть цьому назавадi. Щось нiколи не перетвориться в нiщо. Щось гармонiйно поєднується з чимось. Щось iснує. Воно розвивається й утворює конгломерати. Для цього є закон самозбереження, який постiйно протидiє руйнацi§.
   Пройде якийсь час i людство повною мiрою зрозумiє достовiрнiсть науково§ фiлософi§. Людство порине у свiдоме спiвiснування з iншими свiдомостями. Людство безпосередньо живитиметься та активно використовуватиме духовну енергiю Всесвiту. Бог неймовiрно близько наблизиться до людини i людина вiдкриє собi i Бога, i саму себе в новiй iпостасi. День Маргарити видаватиметься минувщиною, принципи всесвiтньо§ толерантностi будуть зрозумiлi кругом i кожному, людина остаточно переконається в сво§х глобальних можливостях i надовго вiдстрочить руйнацiю. Протиставить §й iдею. Ця iдея, цiлком можливо, буде iдеєю повного поєднання з Богом.
   Фактично руйнацiя знищує те, яке стало вiджившим, недосконалим i втратило сенс iснування.
   Фактор руйнацi§ логiчно обгрунтовується.
   Якщо взяти до уваги всi об"єктивнi закони Всесвiту, в тому числi й фактор руйнацi§, то стає зрозумiлим, що Бог у виглядi яко§сь конкретно§ особи не може iснувати. Це суперечить не лише логiцi чи законам природи, але й здоровому глузду. Бог iснує. Бог є в наявностi. Бог - це Абсолютний Розум. Вiн не пiддається жоднiй руйнацi§ i час та простiр йому не страшнi. Завдяки опанованiй руйнацi§ Господь зробився вiчним. Сила його розуму вражає, досконалiсть вселяє благоговiння. В усi часи i за будь-яких обставин людину тiшив той факт, що дух Божий живе в нiй i допомагає §й крокувати життям. Зневiритись у цьому людина може в одному випадку - за власно§ недосконалостi.
  
   10. ДЕФIНIЦIЯ КОЛИШНЬОГО ПО ВIДНОШЕННЮ ДО ПРИЙДЕШНЬОГО.
  
   Майбутнє завжди i кругом узалежнене вiд минулого.
   Дiйснiсть - це мить, яка вiдразу ж переходить в минуле. За тi миттєвостi, поки нашi органи вiдчуттiв сприймають дiйснiсть, вона фактично стає минувщиною. Ми живемо в дiйсностi, але сприймаємо §§ як минуле. Наше реагування проходить з запiзненням. Поки що це нам не шкодить, але ми повиннi про це знати. Наше "iнобуття" є поєднанням об"єктивно§ дiйсностi з адекватним, проте запiзнiлим §§ вiдображенням, тобто "iнобуття" є дiйснiсть плюс суб"єктивне вiдображення вже минулого. Створений нами об"ємний образ є образом минулого, а не дiйсного. Реально наше буття є поєднанням об"єктивного перебiгу подiй (об"єктивного буття) та накладеним на нього суб"єктивним вiдображенням. Реальнiсть вiд нас втiкає, а ми постiйно намагаємось §§ догнати. Ми §§ не стримуємо (це для нас неможливо), ми лише втискуємо своє в майбутнє, у те, яке ще не отримало в нас вiдображення й тим бiльше - реагування. Це миттєвостi, але цi долi секунди можуть бути часом фатальними. Гармонiйнiй взаємозалежностi такий запiзнiлий процес вiдображення i реагування не шкодить, швидше навпаки, адже вiн узалежнює вiд гармонi§, вiд об"єктивно§ дiйсностi, вiд матерi§, суб"єктивнi вiдчуття i ставить свiдомiсть пiсля матерi§. Спочатку вiдбувається явище, потiм слiдує його вiдображення i лише опiсля проходить реагування. "Вiд" i "до" - це вже секунди, а не долi секунди, тому реагування свiдомостi може вiдбуватись у дiйсностi, яка може не вимагати цiє§ реакцi§, бiльше того - вона може вороже поставитись до неадекватного реагування. В цьому небезпека.
   Рiвновага в iншому - свiдомiсть випереджає матерiю в можливостi передбачити майбутнє, навiть точнiше - свiдомiсть уявляє майбутнє, комунiкативно готується до нього, тодi як матерiя є лише пасивним складником майбутнього. Вона - матерiал, а свiдомiсть - активний компонент, який часто узалежнює майбутнє, пiзнiше отримане як дiйснiсть, вiд своє§ волi.
   Єднiсть i протистояння матерi§ й свiдомостi вiдбувається не тiльки таким чином i не лише на такому рiвнi. Дана взаємодiя є суттєвою i саме вона визначає буття. Катастрофи, катаклiзми, глобальнi руйнацi§ ... тощо, є свiдченням неможливостi матерi§ передбачити майбутнє i пiдтверджують факт пасивного входження матерi§ в дiйснiсть. Знищення цивiлiзацiй, революцi§, вiйни ... тощо, окрiм того глобальнi руйнацi§ матерiального (наприклад, Чорнобильська катастрофа), є доказом невiдповiдного реагування недосконало§ свiдомостi на дiйснiсть i свiдчить про невiрне передбачення майбутнього. Неповноцiнна свiдомiсть знищує сама себе. Вона унеможливлює своє входження у гармонiйний Всесвiт. В даному випадку смiшними (i недосконалими) видались би намагання Абсолютного Розуму втрутитись i уберегти свiдомiсть вiд знищення, адже захистивши §§ раз, Господь змушений був би захищати §§ вдруге, втретє ... i т.д., i як наслiдок - рознiжена й самовпевнена в сво§й непогрiшимостi недосконала свiдомiсть все-таки б загинула або, що гiрше - створила б проблему для Абсолютного Розуму. Велич еволюцi§, природного добору i гармонi§, необхiднiсть §хнього iснування, постають з цього факту. I не лише.
   Велич досконалостi Абсолютного Розуму викликає захоплення.
   Ми маємо достатньо природнiх механiзмiв для самозбереження i якщо вiдбувається наше знищення, то в цьому слiд винити свою суб"єктивну недосконалiсть. Нiколи не треба забувати, що матерiя є основою, а свiдомiсть - суттю, i виключно при толерантностi, при гармонi§, можливе подальше спiвiснування. Дiйснiсть нам постiйно ставить у приклад гармонiю у взаємодi§ "Всесвiт / Бог". Це нашi вчителi i ми для них є учнями.
   Поставивши в один ряд колишнє-дiйсне-прийдешнє тяжко визначити бiльш вартiсне. В дiйсностi проходить життя, з минулого черпається досвiд та знання, майбутнє манить перспективою. Логiчний висновок один - творячи в дiйсностi, треба пам"ятати про минуле i бачити майбутнє.
   Якщо у Всезагальному Буттi постiйно чергуються процеси "порядок - хаос" i навпаки, ще й "старiння - оновлення", тобто є циклiчнiсть, замкнутiсть, коловерть, то чому не може вiдбуватись повторюваннiсть на бiльш низькому рiвнi, яким є, наприклад, "колишнє-дiйсне-прийдешнє" взаємовiдношення матерi§ та свiдомостi?
   Психiчний стан дежа-ву має сво§ пiдстави у логiчному мисленнi. Те, що є з нами, вже було з кимось ранiше. Правда, не у той час, не на тiй планетi i не у тому конкретному спiввiдношеннi. Кожна матерiя i кожна свiдомiсть є породженням одного Всесвiту i одного Бога. Факт циклiчностi волає сам про себе. Наше майбутнє є колишнiм для когось. Наше колишнє є майбутнiм для iнших (реiнкарнацiя?). У безмежному Всесвiтi iснує безлiч вiдповiдностей-законiв, але ця безлiч є розумною. Певна кiлькiсть хiмiчних елементiв утворює певну кiлькiсть зв"язкiв i спричинює появу певних вiдповiдностей. Все це вiдбувається у певному просторi i регулюється певною гармонiєю. Звiдси факт - певний простiр є пiзнаваємим у певний час. I ще - пiзнавши у дiйсностi своє минуле можна логiчно передбачити майбутнє. Є перспектива продуманого розвитку. Ця перспектива є такою лише для потужно§ свiдомостi.
   Вiрно пiзнати певну дiлянку Всесвiту не так-то просто. Надiю вселяє спiвпраця суспiльних свiдомостей. Така можливiсть є в наявностi. Ця спiвпраця логiчно випливає з iснування зв"язку "колишнє-дiйсне-прийдешнє" у тому ракурсi, що якщо наше колишнє є майбутнє для когось, то закономiрно, що наше майбутнє є також колишнiм. Всi нашi уявлення (вiдкинувши вiд них особистий доважок) вже вiдбувалися. Наш досвiд, беззаперечно, є нашим досвiдом, але вiн є залежним i, уявно виставивши його поза простором i часом, можна вiднайти дежа-ву - таким досвiдом вже володiли. Абсолютна Iдея, Вiчний Дух Всезагального Буття - це не iдеалiстична видумка нiмецького генiя Г.Гегеля, це факт, i з часом доказiв на його користь ставатиме все бiльше i бiльше. Цей Дух є абсолютним i саме цей Дух є для нас Господом.
   Гармонiя Всесвiту вражає. Через конкретне буття вона є у Всезагальному Буттi, стосується як Всесвiту, так i Бога, i в даному конкретному випадку зупиняється на кожному з нас.
   Ми вчимось i робимо це виходячи з досвiду iнших. Дух Господа ставить нас на путь iстинний. Нашi помилки не через наш розум, вони через незнання. Бiда навiть не в меркантильностi наших iнтересiв, бiда в ненаситностi, непомiрностi та в усьому супутньому. Суспiльство ставить вимоги, але в самому суспiльствi моральнiсть i дiйснiсть не спiвпадають, вони немов "iнобуття" й буття, якi нiколи не можуть з"єднатись у Всезагальному Буттi з Господом i Всесвiтом.
   Недосконалих майбутнє провчить. Колишнє iнших свiдчить про таке. Нерозумно переконувати себе в сво§й винятковостi, слiд лише усвiдомлювати свою тожсамiсть. Цього вистачить.
   Ставити себе над суспiльством не потрiбно, треба домагатись, щоб суспiльство рахувалось з тобою i твоєю точкою зору.
   Дежа-ву сидить в нас вiд природи, воно сигналiзує нам про залежнiсть всiх i кожного вiд вiдповiдностей-законiв позапросторового i позачасового буття Всесвiту.
  
  
   11. ЗАМКНУТИЙ ЦИКЛ МИСЛЕННЯ КОНКРЕТНОЇ СВIДОМОСТI.
  
   Мислення завжди конкретне, навiть широкомасштабне воно є конкретним, бо йде вiд конкретно§ свiдомостi до конкретного об"єкта i має конкретну причину. У масштабi Всезагального Буття мислення має замкнутий цикл, вiн виражається ланцюжком "конкретна свiдомiсть - конкретна суспiльна свiдомiсть - всесвiтня свiдомiсть - Абсолютний Розум - конкретна свiдомiсть" i фактично поєднує кожне джерело (конкретну свiдомiсть) з центром (Абсолютний Розум). Це свiдчить про те, що наше мислення є джерелом, натомiсть хiд мислення вiд центру до джерела говорить за те, що наше мислення є провiдником i в даному випадку назви "джерело" i "центр" не мiняються мiсцями, а бiльше - поєднуються для Абсолютного Розуму i перестають ними бути для конкретно§ свiдомостi.
   Мислення притаманне свiдомостi. Однак повноцiнно мислити здатна лише свiдомiсть у вичерпаному розумiннi цього слова. Неповноцiнна свiдомiсть, яка не є дiйсно мислячою (прохання зрозумiти вiрно), не передає нiчого суспiльнiй свiдомостi. Вона є прострацiйною. Але де критерi§ i хто володiє правом оцiнювати логiку мислення iншого? Тому для Абсолютного Розуму й логiчно постає функцiонування духу i душi. Це своєрiднi паралелi думки (дух) та конгломерацiя сутностi свiдомостi (душа). Вони бiльш повно й вичерпано передають достовiрну iнформацiю про конкретну особу. У природi людину створює генетична iнформацiя, а перед господом людину являє §§ душа. Дух - це зв"язуючий компонент, який є i в конкретно§ свiдомостi, i в суспiльно§ свiдомостi, i в Абсолютного Розуму. Тiльки Дух є повнотою Абсолютного Розуму (зауважуючи його унезалежнену залежнiсть вiд матерi§ (Всесвiту), тодi як вiн не є характеризуючою повнотою як суспiльно§ свiдомостi, так i конкретно§ свiдомостi. Дух незалежний вiд процесу мислення. Дух незалежний вiд конкретно§ думки. Проте i дух, i душа впливають на конкретну свiдомiсть. Вони §§ наповнюють своєю сутнiстю. Пiднiмають §§ над матерiальною дiйснiстю. Надають §й високу iдею iснування.
   Всесвiт питає нас за наше мислення. Господь справляється про нас у нашо§ душi. Для першого слугує думка, для другого - дух. Матерiальний Всесвiт вимагає матерiального результату, Високий Дух (Господь) хоче щоб ми були самi собою, тобто - його дiтьми з притаманними §м якостями.
   Мислення iде вiд нас, є нашою суб"єктивнiстю, передає наше особисте ставлення i iндивiдуальне свiтосприйняття. Мислення, завдяки думцi, є суб"єктивним "я" особи i воно тим повнiше, чим логiчнiше. Логiка є суттю будь-яко§ думки. В мисленнi ми повнiшою мiрою є незалежними (тому свiдомiсть є джерелом) i мислення є основним в нашому впорядкуваннi довкiлля. Проте думка щiльно пов"язана з матерiальною дiйснiстю (вона перш за все в конкретному буттi) i щоб пiдняти людину над суєтою у не§ вдихнувся Господом дух.
   Як матерiя володiє незалежними вiд свiдомостi законами, що є уречевленим доказом §§ своєрiдностi, так i свiдомiсть має своє, що є характеристикою тожсамостi. Доказом першого є вiдкритi людиною закони матерi§, доказом другого - трансцендентальнiсть.
   Мислення апелює до Абсолютного Розуму, дух - диспонує. Мислення очiкує вiд Абсолютного Розуму "сприйняття-несприйняття", натомiсть дух володiє правом диспозицi§. Дух зливається з духом, дух доповнює дух, дух живить дух. Абсолютний Розум є досконалим завдяки поєднанню необхiдних форм творення i дух, разом з мисленням, є основним i чи не єдиним з них. Вони формують Абсолютний Розум. Через мислення Абсолютний Розум взаємодiє з Всесвiтом, а через дух - з свiдомостями.
   Завдяки думцi ми не можемо мисленно (подумки) сприйняти (через пiзнання) Абсолютний Розум у якостi Господа, тодi як наша душа, через трансцендентне поняття "дух", дає нам можливiсть уясняти весь сталий абсолют Господа.
   Одкровення (тут уяснення) - це одне. Розумiння (тут усвiдомлення) - дещо iнше.
   Мислення є функцiєю, що, виходячи з свого непрямого призначення, або вiддаляє, або наближає нас до Бога.
   Мислення опирається на логiку i логiчний синтез проходить фазу антитези. Цiєю фазою є дiйснiсть, тобто Всесвiт з законом гармонi§ та своєю логiчно обгрунтованою будовою. Мислення i тут чекає на "сприйняття-несприйняття". Мислення є недосконалим по вiдношенню до духу через свою достовiрнiсть i конкретнiсть (суб"єктивнiсть), крiм того мислення контроверзiйне у зв"язку з погрiшимiстю. Дух - iнше. Дух - досконалiсть у своєму призначеннi.
   Думка не може суперечити духу.
   Вони є незалежними як по сутi, так i по факту.
   Дух "над", а думка "в".
   Наукова фiлософiя зовсiм не буде заскочена тим фактом, що iнформацiйна енергiя Гегеля виявиться iнформацiйною енергiєю духу в його призначеностi всесвiтнiм свiдомостям. Факт не в назвi, вiн у дiйсному iснуванi, i якщо комусь в майбутньому буде бiльше довподоби назвати кант-байти iнформацi§, що §х поширює вiд себе кожна конкретна свiдомiсть, iнформацiйним духом цiє§ свiдомостi або якось iнакше, то наукова фiлософiя не буде мати нiчого проти.
   Про здатнiсть свiдомостi мати дух i душу не може бути й мови, цим диспонує людина як iстота, як особистiсть, i це лише в трактуваннi науково§ фiлософi§ - через узагальнення в поняттi "конкретна свiдомiсть" людсько§ особистостi - стає очевидним, що кожна конкретна свiдомiсть має дух i душу. Наукова фiлософiя пiдняла значення свiдомостi до належного §й рiвня i протиставивши матерi§, заакцентувалась на формулi iстини. По-iншому й немогло бути, адже з позицi§ iстини все саме таким i є в дiйсностi.
   Мислення притаманне людинi в §§ цiлiсностi, але у всесвiтньому масштабi людина є конкретною свiдомiстю, через те для науково§ фiлософi§ мислення є ознакою конкретно§ свiдомостi.
   Мислення немає аналогiв. Мислення - це постiйний процес, що формується думкою i вимагає очевидних наслiдкiв.
   Завдяки мисленню людина сумнiвається.
   Завдяки душi людина уяснює iстину.
   Логiка мислення є показником iнтелекту, а душа є явнiстю всiє§ людини i в цьому вiдношеннi вона є вищою за вузькофiлософське поняття "свiдомiсть" (навiть за трактування цього поняття науковою фiлософiєю).
   Мозок, як структура, є джерелом i провiдником. Вiн генерує поняття i проводить суть.
   Гармонiя Всезагального Буття вимагає замкнутостi i посередництвом взаємозалежностi така замкнутiсть отримується. Без гармонi§ iстина неможлива, а без мислення неможливе функцiонування свiдомостi. Прострацiйна свiдомiсть є функцiонуючою свiдомiстю з задатками мислення, вона отримує команди й завчено на них реагує. Це не свiдомiсть, це - профанацiя з послiдуючою деградацiєю, як наслiдком. Прострацiйна свiдомiсть iснує на рiзних рiвнях суспiльного життя. Це нища форма людського життя. Ї§ пагубнiсть очевидна i для духовного життя суспiльства цiнностi вона не являє. Це аномалiя, не дивлячись на §§ кiлькiснi показники.В зв"язку з необхiднiстю суспiльство культивує прострацiйнi свiдомостi, покладає на них певнi обов"язки, i дуже добре, коли ця недосконала свiдомiсть не завдає шкоди повноцiнному суспiльству. Вибираючи мiж ворожою свiдомiстю та прострацiйною, суспiльство вiрно чинить коли зупиняє свiй вибiр на прострацiйнiй свiдомостi. Перетворення ворожнечi в прострацiйне функцiонування є доказом вмотивованостi того чи iншого суспiльства. Мислення при цьому вiдiграє далеко не останню роль, особливо зважуючи на його закiльцьований характер.
  
   12. IСТОРИЧНИЙ ПРОГРЕС.
  
   "Всесвiтня iсторiя є прогрес в усвiдомленнi свободи, прогрес, який мають пiзнати в його необхiдностi." (Г.Гегель).
  
  
   Якщо є розвиток, становлення i старiння свiдомостi, то вiдповiдно, що є iсторичний прогрес. Зародження капiталiзму й пов"язане з ним прискорення темпiв суспiльного розвитку породили надiю на те, що царство розуму не позаду, а попереду людства, що наукове пiзнання свiту йде вперед.
  
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Вся масса человеческого рода, переживая попеременно спокойствие и волнения, счастливые времена и годины бедствия, всегда шествует, хотя медленным шагом, ко все большему совершенству." (А.Тюрго).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   За своє майбутнє вартує боротись, необхiдно тягнутись до повноцiнного, щасливого життя, слiд постiйно пiклуватись про долю нащадкiв, адже швидше всього, що люди, якi заселяють Землю, не загинуть вiд зiткнення космiчних тiл чи вичерпання сонячно§ енергi§ i малоймовiрно, що вони самi себе лiквiдують зброєю масового знищення.
   Основний смисл iсторi§ в розвитку людини. Вона i автор, i актор, i глядач, i кiнцева мета iсторично§ драми, а вся решта лише засоби.
   Процес виникнення i розвитку людства - тяжкий i доволi таки болiсний процес. Подумки повертаючись вiд ланки до ланки в глибину iсторi§, ми спостерiгаємо непреривний ланцюг змiнюючих одне одного поколiнь людей. Кожне з них родилось, жило, боролось i вiдходило з свiту. Лише деякi обезсмертили сво§ iмена i залишитися жити в пам"ятi людства. Сутнiсть всесвiтньо§ iсторi§ складається з вiчно обриваючогось життя iндивiдiв i з непреривного ланцюгв того, що створено §хнiми зусиллями.
   Наближаючи до своє§ зовнiшньо§ схожостi iсторiю в образi богинi Клiо, людська фантазiя нагородила цей образ кривавими рисами. I це не випадково. За кулiсами iсторi§ вiдiграно безлiч великих i малих, геро§чних i безпрецедентних сцен. В iсторi§ виникали потужнi держави, багатiли колосальнi iмперi§, а потiм гинули. З великих вони ставали маленькими, з багатих - жебраками. У вогнищi соцiальних революцiй спопелялась влада одних класiв i зароджувалась влада iнших. В боротьбi протилежних соцiальних сил, старого i нового, народженого i вiдживаючого своє, людство настирно рухалось i рухається вперед. I з кожним роком все бiльш прискореними стають темпи суспiльного прогресу, все бiльш повнiшим та iнтенсивним - iсторичний час. Iсторичний прогрес - це беззаперечний i виключно багатогранний факт, повний внутрiшнiх протирiч. Iсторiя знає не тiльки перериви поступовостi, але й трагiчнi катастрофи, що приводили до загибелi цiлi земнi цивiлiзацi§. Шекспiрiвське "або - або" (бути чи не бути) неодноразово поставало перед людством.
   Прогрес неможливо розглядати якось абстрактно. Вiн не є якась самонав"язувана сутнiсть чи потойбiчна сила, що беззастережно рухає вперед розвиток. Iсторичний прогрес здiйснюється по об"єктивних причинах i в зв"язку з необхiднiстю нового. Вiдповiдностi гармонi§ виступають як ледь вiдчутне провидiння, а не як фатум. Найбiльш досконалi мають найбiльше шансiв на виживання й подальший розвиток. Життєздатнiсть суспiльних формацiй обумовлюється довершенiстю економiчного ладу. Продуктивнi сили мають нестримну тенденцiю до розвитку. Людськi потреби настирно примушують людей до вдосконалення засобiв виробництва. Людину характеризують дiловi якостi i тi самi "меркантильнi iнтереси", щоб там не було, вiдiграють далеко не останню роль в задiянi оновлення виробництва. Проте розвиток продуктивних сил i найперш технiчний прогрес, який здiйснюється в рамках тих чи iнших виробничих вiдносин, з часом приводить до того, що цi здавалось що зовсiм недавно складенi виробничi вiдносини стають тiсними, гальмують подальший розвиток продуктивних сил суспiльства. Соцiальна революцiя лiквiдовує старi й стверджує новi виробничi вiдносини, якi вiдкривають перспективи для соцiального прогресу продуктивних сил. В цьому ховається основна причина iсторичного розвитку.
   Сутнiсть в iншому - в тому, що меркантильнi iнтереси людини, такi §§ дiловi якостi як намагання забезпечити себе i свою родину всiм необхiдним для комфортного життя, не слiд пагубно знищувати. Зробивши таке марксизм-ленiнiзм отримав бездуховне суспiльство номенклатурно-бюрократичних пристосованцiв з псевдопролетарським квитком партiйного членства в кишенi. Iдеологiя ленiнiзму §х не врятувала. Знищивши приватну власнiсть, забравши в особи частинку §§ матерiального "я", вони самi себе знищили. Профанацiйно себе лiквiдували через командно-адмiнiстративну систему управлiння економiкою i загребущий розподiл матерiальних благ.
   Сьогоднiшня демократiя вселяє надiю в серця й душi людей i дає можливiсть для перспективи. Найповнiше реалiзуючи iндивiдуальну тожсамiсть саме за цих обставин (демократiя не є ладом, вона - суспiльна форма), людина має можливiсть отримати все необхiдне для життя i розвитку якщо не завдяки сво§м здiбностям та знанням, то вже точно завдячуючи справедливо влаштованим нормам суспiльного розподiлу матерiальних благ (через розумне оподаткування). Небезпека iснує й тут, проте демократiя, як справжня демократiя, не пригнiчується капiталiстичним олiгархiзмом i має досить важелiв для внутрiшнього врегулювання. Розмрiяне "тисячолiття спокою та миру" людство пов"язує саме з демократiєю та вiдкритим суспiльством, яке є необхiдним для забезпечення вiльного волевиявлення, а також з окультурненням i якiсним вдосконаленням само§ людини. Пiсля достатнього розвитку продуктивних сил свiдома людина зумiє рiвномiрно забезпечити (виходячи з iндивiдуальних потреб) всiм необхiдним кожного члена суспiльства. Потреба в соцiальних революцiях вiдпаде сама по собi. Антагонiзми мiж коасами знищаться. Постане людина в новiй сво§й якостi i людський соцiум гармонiйно утвердиться у Всесвiтi.
   Iснує й iнше - регрес, занепад, спад. Це iнше характеризує недосконалу свiдомiсть. Змiзернивши моральнiсть, знехтувавши релiгiю i суспiльнi науки, людство може продовжувати вiйни, голодомори, геноциди. Багатство одних придавить голодом iнших. Меркантильнiсть проклинатиметься. Его§зм перейде через край. Суспiльний армагеддон скаже своє вагоме слово й первiснообщиний лад пануватиме на Землi.
   Отже - "бути чи не бути" ("або - або") i зрозумiло, що за такого стану справ всi надi§ покладаються на тверезий розсудок людини. На §§ логiку мислення.
   Завдяки моралi Господь нам у цьому допомагав i в черговий раз допоможе.
   Для iсторичного прогресу важливо, щоб технiчний прогрес не дуже випереджав прогрес суспiльний. Необхiдним є вiдповiдний рiвень розвитку продуктивних сил в єдностi з виробничими вiдносинами.
   Бiльш прогресивною є та суспiльна формацiя, яка вiдкриває новi можливостi для розвитку продуктивних сил, пiднiмає §х на бiльш високий рiвень, забезпечує найшвидшi темпи §хнього росту.
   При розглядi критерiя iсторичного прогресу треба виходити не тiльки з рiвня розвитку виробництва чи темпiв його розвитку, але й з рiвня життя населення i темпiв росту народного добробуту. У визначенi переваг того чи iншого суспiльного ладу велике значення має його вiдношення до корiнних соцiальних проблем людства. Рiвень розвитку продуктивних сил показує ступiнь панування людини над природою, а характер виробничих вiдносин свiдчить про ступiнь зрiлостi самого суспiльного ладу.
   З того факту, що в основi гармонiйного суспiльного прогресу лежить розвиток способiв виробництва i забезпечення членiв суспiльства матерiальними благами, слiдує важливий соцiологiчний висновок про те, що висхiдний рух суспiльства, напрямок цього руху, є iсторичною необхiднiстю: нi окремi особи, нi партiя, нi навiть класи не можуть зупинити цей рух (такого роду спроби, як вiдомо, розпочиналися неодноразово, проте вони закiнчувались кожен раз крахом).
   Людина виступає в iсторi§ i як головна продуктивна сила, i як учасник тих чи iнших виробничих вiдносин, а тому об"єктивно-необхiдний прогрес в сферi продуктивних сил i соцiально-економiчних вiдносин неможливий без вiдповiдного духовного розвитку людсько§ особистостi.
   Вийти на ефективний i результативний рiвень дослiдження зв"язку "душа - дух - Абсолютний Розум" та хоча б поверхневого вияснення структурних основ духу, людина зумiє пiсля морфологiчно§ класифiкацi§ мислення i тим бiльше пiсля вияснення загальних принципiв перебiгу думки ( кант-байт синтез, орфографiя, аналiз iмпульсних пучкiв, точний механiзм перебiгу "зародження - функцiонування - наслiдок"). До цiє§ пори будуть сумнiви в iснуваннi Бога. Термiни цих дослiджень тiсно пов"язанi з прогресом i узалежненнi вiд ходу розвитку людсько§ свiдомостi. Значно доступнiше, а тому швидше, можна буде дослiдити iнформацiйну енергiю Гегеля й встановити точний механiзм функцiонування потенцiалу Гегеля (навiть якщо пiзнiше дана iнформацiйна енергiя класифiкується у рiзновид духу). Кант-байти цiє§ енергi§ вже фактично уможливленнi до фiксування вiдповiдними точними приладами.
   Кожен попереднiй етап iсторичного прогресу слугує не просто щаблем, на який може стати майбутнє : вiн необхiдний, має своє самостiйне значення i виправдання для того часу i тих умов, яким вiн зобов"язаний сво§м виникненням. Однак кожен етап iсторi§ позбувається цього виправдання перед обличчям нових, бiльш високих умов i вимог. I так до нескiнченностi, зрозумiло, за умови можливостi самого життя. При сприятливих умовах космiчного розселення людства рiд людський може вiднайти майже вiчне безсмертя, прокладе шлях у глибини Всесвiту й завдяки своєму мисленню наблизиться неймовiрно близько до Бога, поєднається з ним духовно-свiдомо, всiєю повнотою вже не лише уяснить, а й усвiдомить Господа i пiсля злиття з Богом постане в новiй якостi Боголюдини.
  
      -- КОСМIЧНА IДЕЯ КОСМIЧНОЇ ФIЛОСОФIЇ.
  
   Вiдрадно, що майже кожна фiлософська концепцiя не могла не звертатись до осмислення Всесвiту - макрокосма та свiту людини - мiкрокосма. Ще починаючи з Платона i закiнчуючи найрiзноманiтнiшими фiлософськими побудовами аж до 20 столiття вся класична фiлософiя знаходилась у тяжкому пошуку ново§ онтологi§, ново§ iнтерпретацi§ буття, природи, свiту. Iде§ "космоса", "макрокосма" i "мiкрокосма" на донауковому рiвнi, завдяки найрiзноманiтнiшiм фiлософствуванням (Х.Гюйгенс "Космотеорос", 1695; Б.Фонтель "Бесiда про безлiч свiтiв", 1685; А.Гумбольдт "Космос", 1845-1859 та iн.),приросли осмисленнями "фiлософi§ космiзму" (термiн запроваджено Дж.Фiске) i вийшовши на природничонауковий рiвень (Н.Г.Умов, М.Г.Холодний, В.I.Вернадський, К.Е.Цiолковський, А.Л.Чижевський) не без участi науково§ фiлософi§ постали у сучасну наукову космiчну фiлософiю.
   Наука додала сил. Наука систематизувала i перетворила знання у безпосередню продуктивну силу.
   Вiдмiтився взаємозв"язок, адже всi без виключення iде§ космiзму органiчно включились в розроблення науково§ фiлософi§, яка завдяки цьому стала фiлософською основою пост класичного етапу розвитку науки, забезпечила подальший розвиток загальнонауково§ картини свiту в руслi iдеологi§ глобального еволюцiонiзму-iнтелектуалiзму, а також уявлення про "людиновимiрнi", iсторично прогресуючi системи в аспектi iдеалiв "антропокосмiзму" i яка навзамiн, немов би з вдячностi, по-науковому чiтко структуризувала космiчну фiлософiю.
   Без iдей космiзму наукова фiлософiя була б неповною, без науково§ фiлософi§ космiчна iдея космiчно§ фiлософi§ не постала б на достатньому рiвнi.
   Обгрунтований академiком В.Вернадським третiй синтез космосу, ця нова єднiсть, в якiй життя та жива iстота займають не пiдпорядковану, а рiвноцiнну позицiю з iншими природнiми сутностями, в космiчнiй фiлософi§ знайшов своє мiсце поряд сучасних розробок космологi§ та космiчно§ бiологi§.
   Космiчна фiлософiя, - вважав наш засновник та основоположник К.Е.Цiолковський, - це "суворо математичний висновок з точного знання", добавляючи при цьому, що §§ наслiдки "бiльш втiшнi, нiж обiцянки найбiльш життєрадiсних релiгiй" (К.Е.Цiолковський,"Монизм Вселенной (Конспект)" / "Очерки о Вселенной", М., 1992).
   Взявши за наукову основу працю "Завоювання мiжпланетних просторiв" (1929) вiдомого вченого-винахiдника Ю.В.Кондратюка-Шергея (американцi США авторитетно вказують, що §хнiй перший полiт на Мiсяць здiйснився згiдно з розрахунками цього вченого) та досягнення академiка С.Корольова i поставивши це вже на певнi науково-фiлософськi розробки академiкiв В.Вернадського, М.Холодного та батька космонавники К.Цiолковського, отримаємо чiткi обриси ВОЛИНСЬКОЇ або укра§нсько§ НАУКОВОЇ ШКОЛИ КОСМIЧНОЇ ФIЛОСОФIЇ ( всi тiльки що вiдмiченi вченi, як i автор дано§ науково§ фiлософi§, так чи iнакше тiсно пов"язаннi з волинською землею або ширше - з Укра§ною).
   Нова етика космiчно§ фiлософi§ визначає взаємовiдносини людини з Землею i через цю етику (завдяки §й) людина сприймається рiвнозначущо i як по-своєму домiнуюча над навколишньою матерiєю свiдомiсть, i як звичайний (але рiвноправний) член свiтобудови. Перед людством все ще сто§ть завдання сформувати етичне вiдношення до Землi та Всесвiту, яке, цiлком зрозумiло, не може iснувати без розумiння §хньо§ цiнностi. Охвачується свiдомiсть i матерiя. Охвачується §хня взаємодiя. Охвачується §хня значущiсть. Всезагальне Буття уяснюється у вiчному та безконечному абсолютi. Тут якраз своєчасна i доречна систематизована в космiчну фiлософiю галузь знань.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Опис природи - живий дiалог, комунiкацiя, i вона пiдпорядкована обмеженням, якi свiдчать про те, що ми - макрокосмiчнi iстоти, зануренi в реальний фiзичний свiт." (I. Пригожин, I. Стенгарс "Порядок из хаоса", М., 1986, стор. 371).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо весь релiгiйний або утопiчний чи донауковий космiзм вiдрiзнявся швидше фантастично-фiлософствуючим характером сво§х роздумiв, то у взятому за основу науковою фiлософiєю природничонауковому напрямку при вирiшеннi проблеми взаємозв"язку людини i космоса особливу увагу придiлялось осмисленню пiдтверджуючих цей взаємозв"язок наукових досягнень. Вiсю побудови є слова В.Вернадського про те, що "антропоцентристське уявлення не спiвпадає з тим реальним проявом Космоса, який охоплюється науковою працею i науковою думкою дослiдника Природи." (В.И.Вернадский "Живое вещество", М., 1978, стр.40).
   По-перше в розвитку Всесвiту життя виступає не випадковим, а закономiрним наслiдком. По-друге характер космiчного розвитку життєвих процесiв обумовлений всiм космiчним цiлим.
   Життя не еволюцiонує з iнертно§ матерi§, що заборонено принципом Х.Гюйгенса. Воно може передаватись вiд тiла до тiла (вiд органiзма до органiзма) тiльки бiогенезом (принцип Ф.Редi пiзнiше доведений дослiдним шляхом Лу§ Пастером). З iншого боку, - життя може iснувати лише у виглядi бiосфери - великого космiчного тiла. Питання про те, яка ступiнь §§ розвитку необхiдна та достатня для бiльш або менш тривалого iснування у космосi буде реально вирiшене пiд час вiдкриття iнших бiосфер (або розселення штучно). Поки що воно вирiшується теоретично. I найперш всього тим, що жива речовина або володар принципа збереження життя - органiзми та бiосфери - є єдиний пласт свiтово§ реальностi, де формується, проявляється або iнiцiюється час та простiр ( за В.Вернадським ).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Радiацiя, матерiя i енергiя, i ... прояви життя ... - заповнюють все доступне нам оточуюче Реальне - космiчний простiр та пов"язаний з ним час." (В.Вернадський, "Живое вещество", М., "Наука", 1978, стор.38).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Наука згрупувалась з наукою. Наука доповнила науку. Назва цiє§ науки -
   космiчна фiлософiя. В час повсюдного поширення науки космiчна фiлософiя не може залишатись неякiсною донауковiстю.
   Iдея космiчно§ фiлософi§ зринала на теренах Радянського Союзу, у США, Францi§, Нiмеччинi та деiнде. Хтось додумався першим, котрийсь - останнiм; суть в iншому - до започаткування науково§ фiлософi§ дана космiчна фiлософiя носила дещо малосерйозний характер. Були гiпотези ("якщо не так, тодi - отак"), iде§, певнi розробки стосункових проблем i нiчого бiльш-менш фундаментально систематизованого. До цiє§ пори нiхто й нiколи не досягнув необхiдного людству наукового, а тим бiльше науково-фiлософського рiвня.
   Все узагальнене К.Е.Цiолковським носить на собi яскравий вiдблиск особистостi його автора i являє собою своєрiдний, багато в чому парадоксальний феномен i це при тому, що воно вiдчутно вплинуло на сучасну цивiлiзацiю, хоча й вплинуло опосередковано, через космонавтику, яка стала одним iз магiстральних напрямiв розгортання науково-технiчно§ революцi§. Не применшуючи i не перебiльшуючи особистий внесок К.Е.Цiолковського, з усiєю об"єктивнiстю можна стверджувати, що дана фiлософська система (все-таки гетерогена, концептуальна система) включає в бiльшостi випадкiв знання рiвня науково§ картини свiту, а також роздуми, якi являють собою синтез фiлософських нетрадицiйних та езотеричних iдей. Наполягаючи на "суворiй науковостi" своє§ фiлософi§, батько космонавтики, в той же час, апелював до вiри. Iстинну мораль необхiдно, згiдно з К.Е.Цiолковським, "добути з природнiх початкiв Всесвiту, з його загальних законiв i зробити §§, таким чином, переконливою й прийнятною всiма людьми." ("Этика или естественные основы нравственности" / Архiв РАН,ф.555,оп. 5, д. 372, л. 9). "Я" є вiдчуттями "атома-духа", який знаходиться в живiй речовинi. Саме "атоми-духи" - справжнi "громадяни Всесвiту", тодi як людина, подiбно, до речi, всьому живому - "союз" таких атомiв i вони живуть в "шануваннi" один з одним. Єдине "я" або єдиний дух знаходиться тiльки в невiдомому примiтивному атомi. В якостi етичного iмператива має бути прийнятне "iстинне себелюбство" посередництвом загального шанування.
   На рiвнi фiлософсько§ метафiзики космос, Всесвiт виступає у К.Е.Цiолковського як єдиний живий органiзм. Вiн "подiбний до найдобрiшо§ i найрозумнiшо§ тварини". Таке розумiння свiту спiвпадає з платонiвською традицiєю. К.Е.Цiолковський авторитетно протиставляв сво§ погляди образу Всесвiту класичного природознавства, де космос виявляється вiдiрваним вiд живо§ природи.
   Основнi принципи космiчно§ фiлософi§ К.Е.Цiолковського - це монiзм, безконечнiсть, самоорганiзацiя, еволюцiя (поряд з принципами атомiстичного панпсихiзма).
   На сучаснiй ступенi розвитку людства "воля космоса проявляється як воля нерозумно§ iстоти", але в майбутньому "воля космоса i на Землi проявиться у всьому блиску величного розуму ..." (К.Е.Цiолковський, "Воля Вселенной. Неизвестные разумные силы" / "Очерки о Вселенной". М., 1992, стор. 41-42).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "I ось, коли розум (або матерiя) взнає все, саме iснування iндивидiв i матерiального або корпускулярного свiту вiн вважатиме непотрiбним i перейде в променевий стан, який буде все знати й нiчого не бажати, тобто в стан свiдомостi, який розум людини вважає прерогативою Богiв. Космос перетвориться у велику досконалiсть." (К.Е.Цiолковський. За А.Л.Чижевським. "Теории космических эр". ("Химия и жизнь", 1977, N1).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Для К.Е Цiолковського Всесвiт завжди був незмiний, являв собою одну й ту ж саму картину i ця картина поставала з визнаного iснування абсолютно§ iстини (найперш виражено§ в релiгi§). Антропокосмiчна концепцiя К.Е.Цiолковського, якщо розглядати §§ без урiзок, дiйсно виявляється дуже незвиклим iнтелектуальним феноменом. Вона вмiщає явнi риси соцiально-фiлософсько§ утопi§. Однак, не слiд забувати, що саме космiчна фiлософiя в такiй ось фактично малонауковiй формi послужила визначальною основою для розробки К.Е.Цiолковським конкретних науково-технiчних прогнозiв освоєння космосу. Першi кроки космiчно§ ери блискуче пiдтвердили суттєву частину цих прогнозiв.
   К.Е.Цiолковський на дивину вiрно сформулював причини, якi роблять вихiд людства в космос невiдворотнiми: вивчення Всесвiту з метою розвитку пiзнання; вирiшення проблем, якi ми зараз називаємо глобальними; рятування вiд можливих природнiх катастроф. Таким чином, освоєння космоса є життєво важливим саме для вирiшення чисто земних проблем. Бiльшiсть глобальних проблем (проблема росту населення планети, вичерпання природнiх ресурсiв та iн.) без виходу в космос будуть лише загострюватись.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Багато хто думає, що я пiклуюсь про ракету i переживаю за §§ долю через саму ракету. Це було б великою помилкою. Ракети для мене лише засiб, тiльки метод проникнення в глибину космосу, але не самоцiль. Люди, якi не доросли до такого розумiння речей, кажуть про те, яке не iснує, що робить мене якимось однобоким технiком, а не мислителем ..." (А.Л.Чижевський, "Теории космических эр" / "Циолковский К.Э."Грезы о земле и небе", Тула, 1986, стор. 420).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Великий дух, - згiдно з висловами К.Е.Цiолковського, - не поселиться в якiй-небудь мусi i не зробить §§ Ньютоном".
   "Майбутнє знання не стане легковажити, як легковажимо ми - ще злiснi невiгласи - даними релiгi§, творiннями фiлософiв, письменникiв чи вчених древностi. Навiть вiра в Перуна - i та згодиться. I вона буде потрiбна для створення iстинно§ картини свiту." (К.Е.Цiолковський "Грезы о земле и небе", Тула, 1986, стор. 425).
   Безперечно, що iснує якась певна межа свiдомого життя, за якою розсипається космiчний порядок i починається хаос. В свiтi, в якому губиться власна тотожнiсть речей, не можливо побудувати осмислену дiю. Фундаментальною є саме конструкцiя поєднання та цiлостi свiту. Вся рiзноманiтнiсть свiту зведена до чогось єдиного та узгоджена. Закони, якi ним керують, дiють однаково в усiх керунках. Достовiрнiсть, яка встановлена в одному мiсцi, повинна бути справедливою i для iнших мiсць. Незмiна повторюванiсть достовiрностей стала найсильнiшим стимулом для новонароджено§ науки нового часу. Ця наука - наукова фiлософiя. Ця наука - космiчна фiлософiя. Iснують й iншi науки i §м усiм притаманне характерне. Модель космiчно§ фiлософi§, як, наприклад, i досить досконала з дотепер вiдомих моделей, якою є модель В.Вернадського, включає життя як реальне явище в свiтобудову i не вiдкидає попереднiх моделей. Вона просто показує §х частковiсть i об"єднує §х. Вони залишаються точними в межах сво§х обмежених повноважень.
   Природа, виходячи з оприлюдненого К.Е.Цiолковським, не утворювалась з розрахунком на те, що вона буде дослiджуватись i розумiтись iстотою невiдомо звiдкiля з"явленою. Якщо думка є дiяльнiстю, то в якостi думаючо§ людина дiє на природу "не ззовнi, а з середини". Наша думка iснує як реальна подiя свiту, а не тiльки в якостi змiсту свiдомостi, картини свiту. Розвиваючи iдею про "всюднiсть" життя, В.Вернадський робить заяву, яка шокувала ортодоксальних вчених. "Науковий свiтогляд, - каже вiн, - не дає нам картини свiту в дiйсному його станi. Чому? Тому, що правовiрний вчений "протиставляє себе ... свiту" (В.Вернадський "Избранные труды по истории науки", М., 1981, стор.38).
   Люди нiколи не будуть володiти всiєю повнотою знання про свiт. Вони повиннi утворювати цiлiсне знання, тобто щось таке, яке не розкладається в послiдовностi змiнюючих один одного поколiнь i вiдтворюється всякий раз знову актуальним об"єднанням людей. Цiлiсне знання легше всього уяснюється в аспектi повноти абсолютно§ Iстини.
   Радикальний демарш в осмисленнi проблем цивiлiзацi§ (зроблений свого часу В.Вернадським) полягає у тому, що в якостi §§ принципа пропонується не штучне, а природнє. Люди задумають що небудь виконати, але "завжди, - як писав К.Е.Цiолковський, - може втрутитись громада Всесвiту, спотворити, порушити i не виконати волю одного розуму." (К.Е.Цiолковський " Грезы о земле и небе", Тула, 1986, стор.308).
   Становлення ноосфери - природнiй процес, а не штучний. Його неможливо ефективно анi прискорити, анi вiдмiнити. Розвиток ноосфери - найважливiша задача науки i §§ технiчного i соцiального додатку.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "З появою на нашiй планетi обдаровано§ розумом живо§ iстоти планета переходить у нову стадiю своє§ iсторi§. Бiосфера переходить в ноосферу." (В.Вернадський "Проблемы биогеохимии" / "Труды биогеохимической лаборатории", М., 1980, вип. 16, стор.260).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо К.Е.Цiолковський i, наприклад, В.Муравйов ("Из глубины", 1918), частково визнаючи цiннiсть еволюцiйного вчення, все-таки базували свiй свiтогляд на еволюцiонiзмi, то для укра§нського академiка М.Г.Холодного ("Мысли дарвиниста о природе и человеке", 1944) еволюцiонiзм складав першоджерело "фiлософi§ космiзма". На противагу антропоцентризму, який перетворював людину в центр всiє§ свiтобудови, М.Холодний розгортає вчення антропокосмiзму, яке пiдкреслює велике значення людсько§ дiяльностi в процесах еволюцi§ природи, у взаємовiдносинах людини й природи. "Людина, не дивлячись на суттєвi особливостi утвореного нею життєвого середовища, продовжує залишатись невiд"ємною частиною космоса, повнiстю пiдпорядкованою дiючим в ньому законам. Людина знаходиться не над природою, а в серединi природи." (М.Холодний,"Вибранi працi", Ки§в,"Наукова думка", 1982, стор.142). Для М.Холодного вихiдною являється думка про те, що iснує "прогресуюче пристосування психофiзiологiчно§ органiзацi§ людини, i в особливостi §§ iнтелекту, до рiзноманiтних явищ зовнiшнього свiту". Вiн веде мову про вроджену вiдповiднiсть мiж iнтелектуальними здiбностями людини i §§ космiчним оточенням. Антропокосмiзм передбачає кардинальне переосмислення мiсця людини в космосi: людина вже стає (завдяки успiхам науки й технiки) космiчним фактором, перетворюючим природу в тiй дiлянцi Всесвiту, де вона мешкає.
   В.I.Вернадський далi розвинув вчення М.Г.Холодного, особливо тi неяснi епiзоди, де не визначалось, що є рухаючим фактором пiзнання взагалi i наукового знання, в частковостi. В структурi наукового знання вiн видiляє рiзнi рiвнi, володiючi рiзним часовим iснуванням: емпiричнi факти, емпiричнi угроповання, гiпотези i теорi§, дисциплiнарне знання.
   Наукова фiлософiя не придала сенс iснування космiчнiй фiлософi§ - нi; сенс був закладений в нiй вiд дня зародження, а наукова фiлософiя лише надала свою базу, структуризувала й заакцентувала значущiсть космiчно§ фiлософi§. Наукова фiлософiя виправила помилки та наповнила бiльш логiчними осмисленнями все ще досi сприйняте за упущення.
   К.Е.Цiолковський в чомусь помилявся ( зазвичай не без цього), М.Холодний повною мiрою недоопрацював висунуту ним же теорiю, навiть найбiльший фундаменталiст академiк В.Вернадський i той не вийшов на рiвень осмислення всесвiтньо§ взаємодi§ матерi§ та свiдомостi. Вони визнавали необхiднiсть уяснення (означає "понимания" з рос. мови) цiлiсного сприйняття свiту, але заблукали в розробцi вiдповiдно§ термiнологi§; гарно зачiпились за поняття "душа", однак §хнiй тогочасний (вимушуваний радянською владою) матерiалiстичний ате§зм не дав ходу посталим у них потугам; не вiдмiтили чи iснує взагалi еволюцiя, описана Ч.Дарвiним, в межах людства як виду; вiдмiчаючи ноосферу як реальнiсть, не зумiли пояснити чому вона тiснить та придавлює ареал бiологiчного буття ... тощо. Помилок вiдмiчається достатньо, але жоднi, якi б то не було помилки, не дають пiдстав для iгнорування того суттєвого, яке робить §хнi теорi§ неповторними та значущими не лише для космiчно§ фiлософi§ або науково§ фiлософi§, а й для людства в цiлому. В процесi свого розвитку наукова фiлософiя доопрацює упущене. Наукова фiлософiя виправить. Наукова фiлософiя зумiє.
   Космiчна фiлософiя має бути науковообгрунтованою перш за все тому, що подальше пiзнання людиною космосу не потерпить "або - або". Необхiдна яснiсть. Чiтке знання забезпечить виживання серед лякаючого й одночасно приваблюючого безмежжя Всесвiту. Безсистемне шарахання сприятиме знищенню.
   Науково систематизоване космiчною фiлософiєю є складовою частиною науково§ фiлософi§. Iстина науково§ фiлософi§ є Iстиною космiчно§ фiлософi§ (i не лише). Всебiчне, розковане осмислення космосу - це з космiчно§ фiлософi§, науковий пiдхiд до Всезагального Буття - це з науково§ фiлософi§. Космiчна фiлософiя бiльш матерiалiзована, значно прагматичнiша за притаманно§ конкретики, i зовсiм не парадокс, а необхiднiсть, що осмислена тут космiчна фiлософiя введена складовою в осмислену тут таки наукову фiлософiю. Там, де вiдмiтиться нетрадицiйний для науково§ фiлософi§ пiдхiд до проблем космогенезу, то це попередня апробацiя iдей космiчно§ фiлософi§ (або "фiлософi§ космiзму"), там, де опiсля фундаментальна науковiсть всiм сво§м авторитетом накладеться на "космiчне вiльнодумство" - це вже наукова фiлософiя.
   Безпека - ось що найперш потрiбне людинi в космосi i космiчна фiлософiя §§ по-своєму (незамiнимо) забезпечуватиме.
   Нам не вистачає екзистенцiалiзму, ми недостатньо знаємо самi про себе (про страхи, вiдчуття, передчуття, критичнi стани), але нашi устремлiння до Всесвiту нам не видаються смiшними. Це - перспектива (та, яка буде; та, яка зачекалась нас). Людству потрiбна космiчна фiлософiя так точнiсiнько, як йому потрiбен екзистенцiалiзм. Не бiльше i не менше. Заслуга науково§ фiлософi§ в тiм, що вона це чудово розумiє. В цьому §§ концентруюча мiць.
  
      -- НАУКОВА БАЗА НАУКОВОЇ ФIЛОСОФIЇ.
  
   В розумiнi видатного укра§нського академiка В. Вернадського наука
   розглядається як планетарне явище, тобто як планетарне згiдно з масштабом своє§ дi§ на Землю та бiосферу i як сила, направлена на досягнення та оволодiння космосом. Фiлософiя науки має базуватись на досягненнi процесiв еволюцi§ живо§ речовини в бiосферу та еволюцi§ бiосфери в ноосферу. Поряд видiлення рiзних рiвнiв В.Вернадський зауважував велику роль методiв науково§ роботи та загальнометодологiчних принципiв (принцип Ф.Редi, принцип Геттона - "в геологi§ ми не бачимо нi початку, нi кiнця") в структурi наукового знання. Функцiонуючи в науцi як регулятиви, вони входять в склад наукового свiтобачення, яке включає в себе поряд з ними i певнi елементи, запозиченi з фiлософi§, релiгi§, соцiального життя, мистецтва. Головне в науковому свiтобаченнi - метод науково§ роботи, науково-рацiональне вiдношення до свiту, тип рацiональностi, притаманний науцi певного часу. Всi позанауковi елементи наукового свiтогляду проходять через точку зору наукового вiдношення до предмету, пiдпадають пiд оцiнку та критику з позицi§ науково§ рацiональностi (тому й критикується фiлософiя з позицi§ науки - науково§ фiлософi§). В основi проблемно§ органiзацi§ наукового знання лежить та наукова проблема, яка через соцiокультурну детермiнацiю ставиться й вирiшується наукою певного часу. В.Вернадський поряд з дисциплiнарною структурою наукового знання зупиняє свою увагу ще й на проблемному пiдходi органiзацi§ науки.
   В побудовi свого знання й доведення його до широкого людського загалу наукова фiлософiя виходить з понятiйно§ сутi абсолюту, тобто завдяки уясненю, а не розумiню або усвiдомленю цiлiсного сприйняття свiту. Це не новина в науцi. Цiлiсне сприйняття свiту складається за межею залежностi вiд повноти знання його об"єктивних зв"язкiв та взаємодiй. Для повного опису кiнцево§ речi потрiбно використовувати безкiнечне число свiтових зв"язкiв. Не знаючи §х об"єктивно, ми можемо знати §х цiлiсно. Так як люди нiколи не будуть володiти всiєю повнотою знань про Всесвiт, то й цiлком логiчно постає в науковiй фiлософi§ поняття "уяснення", адже для космоса "характерна не тiльки послiдовнiсть, але й ... одночаснiсть" (В.Вернадський, Архiв АН СРСР, ф. 518, оп. 1, д. 161, л. 16).
   Уяснення - це не продукт роботи рефлексивно§ свiдомостi. Воно вже завжди уяснення, тобто подiя, всерединi яко§ i завдяки якiй розгортається рефлексивна свiдомiсть. В склад визначеного буття входить деякий необхiдний мiнiмум уяснення. I в цьому сенсi тримається не фактом самосвiдомостi, а визначеним буттям; свiт як цiле - це вже визначений свiт i тому вiн не предмет типового знання, а результат уяснення. Тобто, приходиться визнавати, що iснує такий бiк в будовi Всесвiту, який ми не дослiджуємо, а уяснюємо в абсолютi.
   Ми можемо знати все те, що само себе не знає.
   Ми можемо уяснювати все те, що само себе не уяснює.
   Облишенi уясненням, ми не змогли б вiдтворити себе в якостi вiльно дiючо§ частки того свiту, в якому це уяснення є онтологiчною умовою iснування. Розвертаючи себе через розширення типового знання й звуження можливостей уяснення, люди перестають уясняти самi себе, пiдмiняючи це неуяснення рефлексивними системами знання.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Наука з одного боку викрила людину, а з iншого - дала §й силу для
   перетворення природи." (М.Г.Холодний,"Вибранi працi", Ки§в, 1982, стор.140).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Включаючи в свiй вжиток поняття "уяснення", наукова фiлософiя ще й виходила з того, що звична для нас традицiйна (класична) наука пiдчиняється загальним законам органiчно§ та соцiально§ еволюцi§ (наука зв"язана з дiяльнiстю та виробництвом), а тому та наука, нехай навiть i фiлософського плану, яка уяснює позачасову й позапросторову Iстину повинна використовувати щось вiдповiдне до цього.
   Далi все крокує в загальноприйнятостях i в руслi традицiйно§ науки. Виключення складають хiба що найрiзноманiтнiшi фiлософськi осмислення, якi є саме тим демократизмом, який нашаровується на централiзовану в консерватизмi основу у виглядi уяснено§ Iстини. Це i є вроджена вiдповiднiсть мiж iнтелектуальними здiбностями людини та §х космiчним оточенням (за М.Г.Холодним).
   Перед формуванням будь-якого "iнобуття" iснувало й iснує буття, тобто стан дiйсностi, тобто Iстина, як причиннiсть, як наслiдок, як необхiднiсть. "Iнобуття" завжди вмiщує в собi часточку сприйнятого ним Всезагального Буття.
   При буттi у системi Всесвiту, при поєднаннi з цiєю системою, зрозумiло, що людина, §§ соцiум, §§ ноосфера, пiдпадають пiд закони системи.
   Структура кожно§ системи, §§ органiзацiя з плином часу змiнюється, еволюцiонує, i цi змiни впливають на функцiонування системи. При вивченi складних систем поряд з дослiдженнями §х дiяльностi, §х функцiй, ще аналiзується §х органiзацiя, будова, структури. Обидва боки системи - структурна та функцiональна - iснують в єдностi. Розвиток форми (структури) та розвиток змiстовного (функцiонального) аспекта системи нiколи не проходить одночасно.
   Було б невiрно, навiть слiпо, "затуляти очi" на факт функцiонування вiдкритих систем, якi весь час взаємодiють з довкiллям i не можуть iснувати без вiдповiдного обмiну. Такою системою є людина, ширше - людське суспiльство, ширше - свiдомiсть. Такою системою є матерiя або ширше - матерiальна конгломерацiя Всесвiту.
   Можуть виникати ( i доволi-таки часто виникають) замкнутi системи, але вони, як правило, пiдлягають деградацi§.
   Структура системи не є чимось застиглим, чимось вiдразу й назавжди закостенiлим. Вона є результатом постiйно§ боротьби протирiч, непреривно§ змiни станiв внутрiшньо§ рiвноваги. Iснує як позитивний, так i негативний вiдбiр, в наслiдку - прогрес i регрес.
   Необхiдно навчитись вiрно аналiзувати бiжучий процес у системi та передбачити розвиток або занепад.
   Перша бiда сьогоднiшнього людського "iнобуття" - суб"єктивне i его§стичне домагання лише своє§ "iстинностi" при фактичнiй достовiрностi цього людського "iнобуття". Хоча, слiд вiдмiтити, сама Iстина йому й надала презумпцiю невиностi. Друга бiда - моделювання вiд себе, пiд себе, для себе, а не для все ще незрозумiлого (в сьогодення нашою суспiльною бiльшiстю ледь-ледь вiдверто уяснюваного) бiльшого.
   Якiсть регулювання тако§ невимовно найскладнiшо§ системи, якою є система Кондратюка-Шергея, за §§ входженностi у Всезагальне Буття, постає з цiлого ряду вiдповiдностей i для теперiшнього людства видається дуже прикрим те, що основна (керуюча) вiдповiднiсть йому не належить. Людство все ще (поки що?) не здатне оптимiзувати навiть примiтивне управлiння з метою задовiльного iснування хоча б певних (для нього глобальних) компонентiв системи.
   Людськiй "невизначеностi" або випадковостi сповна протисто§ть (компенсаторне регулювання) механiзм гармонi§ Всесвiту, який, в свою чергу, нами сьогоднi розумiється як певна мiра, "золота середина" взаємодi§ двох атрибутивних начал буття - хаосу i порядку.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Iстинне знання виявляє iєрархiю буття, в яку "вбудована" i сама людина" (Платон).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Управлiння має смисл тодi i лише тодi, коли ясно окресленi цiлi, в iм"я яких виконуються тi чи iншi дi§, коли цi цiлi не суперечать iснуючому оточенню. Проблема цiлей - саме цiлей, якi стоять перед соцiумом, що все-таки невгамовно прогресує, - перетворюється в одну з основних задач сучасно§ фiлософсько§ науки.
   Сьогоднi у Всесвiтi вiдмiчається загальна вже бiльш-менш впорядкована (процес "вiд хаосу до порядку") система, яка в цiлому не пiддається руйнуванню i яка через логiку гармонi§ стверджує для кожного з нас вищий сенс своє§ необхiдностi. Альтернативи §й немає. Альтернатива - це неiснування, це нiщо, те саме нiщо, яке й залишилось нiчим, а якщо було "щось", то воно було i є системою.
   Заакцентовуючись на розробцi науково-фiлософського пiдходу не можна обминути й того iсторичного факту, що ще перед К.Е.Цiолковським укра§нський фiлософ П.Юркевич ( прихильник теорi§ "фiлософi§ серця") у 19 столiттi висловив думку про можливiсть проникнення людини в найглибшу таємницю буття i про перетворення §§ в потужний Дух, щоб самiй стати бiля витокiв творення свiту. Це не поодинокi думки (К.Цiолковського та П.Юркевича) в iсторi§ класично§ фiлософi§ i сягають вони глибин мудростi "батька логiки" Арiстотеля, який неодноразово пiдкреслює, що для застосування й розвитку науки логiки необхiдно спиратись на непроходяще буття. Лише тодi можливе використання законiв логiки.
   Iстина у Арiстотеля розглядається як вища форма буття.
   Людина, яка осягає Iстину, наближається до досконалого буття.
   "... Вiрне також i те, що фiлософiя називається знанням про iстину. Дiйсно, цiль розмисленого знання - iстина, а цiль знання, яке торкається дiяльностi - справа ..." (Арiстотель, "Сочинения", М., "Мысль" - 1975, т.1, стор.94).
   Iстина для людства можлива тiльки в тому випадку, якщо ми будемо визнавати всю дiйснiсть, константуючи §§ в цiлому, тобто максимально узагальнено та максимально конкретно. Це означає, що iстина є сутнiсне, взяте i в сво§й абсолютнiй єдностi, i в сво§й абсолютнiй множинi. Iншими словами iстина є сутне всеєдине. Повне визначення iстини виражається в трьох предикатах: сутнє, єдине, все (за В.С.Соловйовим, "Сочинения в 2-х томах", М., "Мысль", 1988).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Якщо кожна людина не бере iстотно§ участi в Абсолютi, значить, все втрачено" (С.К"єркегор).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Розв"язавши науково-фiлософську формулу Iстини (§§ фiзично-математичний аспект), встановивши величину абсолюту Iстини, ми все ще уяснятимемо Iстину i тому говорити про §§ пiзнане усвiдомлення буде ще рано.
   Дещо нижчий рiвень - виведений в науковiй фiлософi§ як формула достовiрного - цiлком можливий до конкретного пiзнання.
   Iстина = 1 < 1(свiдомiсть) / 2 (матерiя).
   Iстина = 1,2 < 1,2 / 1,8.
   Iстина = 1,4 < 1,4 / 1,6.
   Iстина = 1,8 < 1,8 / 1,2.
   Iстина = 2,0 < 2,0 / 1,0.
   В останнiй етап впорядкованостi буття свiдомiсть повнiстю поєднується з Абсолютним Розумом i змушена (через втягнутiсть у систему) в подальшому творити впорядковану матерiю.
   У перiод оточуючого нас хаосу найбiльш розвинена свiдомiсть - Господь, створив для нас свiт i вдихнув у нас Дух. Духовно пiднявшись у своєму розвитку на рiвень Абсолютного Розуму ми маємо впорядкувати з хаосу матерiю i передати свiй Дух (Дух Господа) новiй людинi.
   Згiдно з досягненнями сучасно§ пост класично§ науки, §§ ядра - синергетики вiдмiчається, що в усiх складних вiдкритих системах буття iснує два атрибутивних для них начала: того, що створює упорядкованi структури з хаосу i того, що розсiює, розмиває цi структури.
   Iдея неупереджено§ iстини для науки та фiлософi§ мала i має статус однiє§ з головних аксiологiчних пресупозицiй.
   Абсолют найперш необхiдний для розумiння максимуму.
   При дослiдженнi ноосфери не можна обiйтись без категорi§ чи принципу "загальний стан свiту" (Всезагальне Буття).
   Людина згiдно з своєю природою є буттям для iнших i лише завдяки цьому вiдбувається як особистiсть.
   Бог як особистiсть у своєму буттi є буттям для iнших.
   Людина може пiзнавати зовнiшнiй свiт лише за умови, що водночас у самiй собi, у власнiй свiдомостi схоплює ту пiзнавальну операцiю, завдяки якiй цей свiт осягається.
   Наявнiсть свiдомостi означає, що всерединi одного конечного сущого мiститься все суще, котре перебуває поза ним.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "... Лад пiдтримують через флуктуацiю: вiдкритi системи еволюцiонують шляхом розвитку нових режимiв складностi, в результатi чого цi системи стають "перенасиченими" ентропiйними продуктами розпаду й змушенi саморуйнуватись, зазнавати мутацiй у напрямку нових режимiв складностi" (I.Пригожин).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо якийсь процес вже розпочався, то iснували певнi причини для його початку, iснують причини для його розвитку i для завершення у новiй формi. Щось завжди завершиться чимось. Насильне (неграмотне) втручання ззовнi у природно або суспiльно виникле є небажаним. Таке втручання приведе до "зависання" процесу i наслiдки можуть бути ще бiльш шокуючими.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Патологiя, яка стає масовою, починає сприйматись як норма ..." (Е.Фром).
   "Як матерiя може сама по собi бути злом, якщо вона сама по собi нiде i нiяк не iснує?" (Ареопагiт).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Пiд час глобальних свiтових вiйн значнiше черпаються матерiальнi ресурси, однак свiдомiсть вiдповiдно не розвивається (немає iстотного суспiльного прогресу). Матерiальний потенцiал використовується, але вiн сповна не отримується свiдомiстю для розвитку. Буття не впорядковується, навпаки - воно переходить у бiк хаосу на значну частину використаних матерiальних ресурсiв. Пiсля свiтових вiйн слiдує суспiльний поштовх (принаймнi в тiй чи iншiй мiрi досi таке вiдбувалось на Землi) i взаємодiя "матерiя/свiдомiсть" у §§ входженостi у буття врiвноважується й набирає вiдповiдних величин. Чим бiльше буде вичерпуватись потенцiя матерi§ (людськi й матерiальнi ресурси) пiд час вiйни, тим вiдчутнiшим буде подальший суспiльний вибух.
   У випадку розвитку суспiльства (суспiльно§ свiдомостi) випереджаючи (неадекватно) до матерiально§ потенцi§ ( до продуктивних сил) або до технiчного прогресу також вiдбувається подальший перехiд буття у бiк хаосу на величину цього безпiдставного, випереджаючого стрибка. Прикладом цього може слугувати широка iнтелектуальна концепцiя комунiзму у Радянському Союзi (поширювалось гасло: "Вiд кожного - по здiбностях, кожному - по потребi"), яка виявилась не вiдповiдною як до тогочасного командно-бюрократичного устрою економiки, так i до номенклатурно-бюрократичного (псевдопролетарського) суспiльного експериментаторства дано§ супердержави i в наслiдку привела не до розвитку, а до фактичного занепаду буття. Подальший суспiльний вибух у "точцi бiфуркацi§" все поступово врiвноважив.
   Стрибки з одного (матерiя) та iншого (свiдомiсть) боку недопустимi. Наслiдки таких суспiльних дослiдiв можуть виявитись для людства катастрофiчними. Перманентно з цього - пiдсумком всього вчення В.Вернадського є уява про єднiсть людини та бiосфери, про те, що нормативним етапом розвитку бiосфери є §§ поступове перетворення в єдину сукупнiсть, про яку доцiльно говорити як про систему, в якiй переважають загальнi цiлi розвитку. Сучаснiй науковiй фiлософi§ залишається не протирiчити, а пiдтримувати цю констатацiю.
   Повертаючись до наболiло§ теми про те, чи є фiлософiя наукою, чи це є нiчим не сковане мислення у своєму "вiльному летi" або вiд протилежного - чи є лише наукова фiлософiя наукою, слiд пригадати висловлювання авторитетних фiлософiв 19-20 столiть, того часу, коли утверджувались практичнi iде§ та ломались стереотипи. (М.Хайдеггер - "мислення par excellence" (Heidegger M. `'What Calls for Thinking?" - In: Heidegger M. Basic Writing / Transl. By F.D.Wieck and Y.G.Grey.- Harper & Row, 1977 - Р. 346), Г.Файхiнгер - "Philosophie als ob" ("Фiлософiя нiбито знання") та, наприклад, укра§нська письменниця-фiлософ О.Забужко - "... авторцi ... щоразу доводиться здригатись, чуючи, як §§, ймовiрно завдяки наявностi вченого ступення, величають "науковцем". (О.Забужко "Хронiки вiд Фортiнбраса",К. 1999, "Факт", стор.132) або укра§нський фiлософ Д.Чижевський - "... фундаментальнi для кожно§ науки оперативнi поняття "iстинного" й "хибного" у фiлософi§ не спрацьовують, i про "хибнiсть" §§ випадає говорити єдино там i тодi, де й коли часткова iстина береться претендувати на абсолютнiсть". (Д.Чижевський,"Нариси з iсторi§ фiлософi§ в Укра§нi" - Прага, 1931.- с.10).
   Наукова фiлософiя є академiчною наукою i як всяка iнша наука (на не§ поширюються тi ж таки принципи) вона має повне право пiддати ревiзi§ (рацiональному переосмисленню) все з можливого до цiє§ ревiзi§, в тому числi й класичну фiлософiю.
  
   15. КРИТИКА КЛАСИЧНОЇ ФIЛОСОФIЇ I САМОКРИТИКА НАУКОВОЇ ФIЛОСОФIЇ.
  
   Велична Iстина у буденнiй суєтнi. Ми суєтимось заради Iстини. Завдяки i здобуткам, i прорахункам, i блуканням Iстина сприймається такою, якою була, є i буде довiчно. Вона завжди саме така, вона - Iстина.
   Життя пiсне i малоцiкаве у сво§й буденностi, життя цiкаве у сво§й iстинностi.
   У сучасно§ науково§ фiлософi§ є аргументи i §§ логiка - це логiка вже сформовано§ сильно§ науки. Часи Адама Смiта, коли в унiверситетах Англi§ майже всi науки (в тому числi i математика) притягнуто входили у роздiл знань фiлософi§, вже давним-давно залишились позаду. Все не стало фiлософiєю. Все стає наукою.
   Теперiшнє мiсце науково§ фiлософi§ серед наук.
   Вiдтак - фiлософствування, фiлософiя i наукова фiлософiя. З одного боку наукова фiлософiя з §§ незламною iстиною, з iншого - решта.
   Iстина по сво§й сутi все-таки накладає певне табу i дає певнi iндульгенцi§ (сатисфакцi§ також). Iстина - нормативна за повноти фактичностi. Iстина - у науцi, а наука категорична - "є iстина, а решта - суєта". Наука, як стовiдсоткова достовiрнiсть, породила сьогоднi свою достовiрну частину - наукову фiлософiю. Достовiрнiсть у науцi. Iстина у науцi. Апрiорне - одне, апостерiорне - iнше. Наука, як суб"єктивнiсть, є достовiрною за притаманно§ §й об"єктивностi. Iстина не давить через своє уяснення, Iстина постiйно нагадує про себе. Достовiрнiсть того чи iншого не є такою категоричною як iстиннiсть.
   Наукова фiлософiя iстинна у своєму пiдходi до Iстини i сповна суб"єктивна як галузь наукових знань у рештi потрактувань.
   На вiдмiну вiд iнших наук наукова фiлософiя разом з релiгiєю (заодно з нею) заакцентовано (постiйно, нагально, повсюдно) ставить Iстину на визначальне мiсце. Релiгi§ - релiгiйне, науковiй фiлософi§ - науково-фiлософське. Це й зрозумiло. Iстини Господа - це Iстини. Iстини Всесвiту - це Iстини. У цьому Iстина.
   Класична фiлософiя вже зробила спробу вiдвести науковiй фiлософi§ благопристойно вiднайдене (кимось загодя заготовлене) мiсце. Чомусь ототожнила §§ з осучасненою метафiзикою. Зауважила ключовi моменти i нахабно придавила всю потугу ярликом традицiйного для метафiзики догматизму. Iстина - це догма?
   Невже погано, що щось та й є догма?
   Невже кепсько, що на чомусь та й базуються моральнi засади?
   Вiд чогось - для чогось. I те "щось" - Iстина. Не "Бог вмер!" Ф.Нiцше, не "жахання" А.Шопенгауера, не приземлений у простотi матерiалiзм К.Маркса. I зовсiм не традицiйний, "вiковiчний", концепцiйний вiдбiр класично§ ( в цьому випадку донауково§) фiлософi§.
   З певного часу i до ствердження власне науково§ фiлософi§ фiлософiя, як така з часiв Платона, змiзернилась до невластивого §й у свiтобудовi мiсця. Чому? Вiдповiдь досить очевидна - ще вчора притягнувся для масового вжитку матерiалiзм, позавчора - iдеалiзм, перед ним панував рацiоналiзм, ранiше - схоластика, сьогоднi - екзистенцiалiзм. Альтернативне виголошується, але воно чомусь завжди придавлене тягарем модного мислення.
   За вiдсутностi централiзацi§ на засадах науки вiдмiчається централiзацiя на засадах притягнуто§ забаганки.
   Своєю появою наукова фiлософiя не знищить класичну фiлософiю. Вона явилась в меншiй степенi альтернативою, а в бiльшiй - доповненням до класично§ фiлософi§. Дана критика - це данiсть. Данина тому, що є, тому, яке вже ствердилось i яке для свого оновлення вимагає критики.
   Де i з ким знаходиться сучасна полiтологiя, сучасна психологiя та все iнше з загального гамузу суспiльного суб"єктивiзму - це мають вирiшувати чисто вiдокремлено не вони, а це одне з завдань саме науково§ фiлософi§.
   Iстиннiсть науки не вiдмежовується вiд §§ достовiрностi, хоча - якщо для нас сьогоднiшнiх та чи iнша наука достовiрна, то це ще не означає, що вона беззаперечно iстинна.
   Основна специфiка концепцiйного пiдходу класично§ фiлософi§ у тiм, що вона найменш догматична з усiх донауковостей i найбiльш своєкорислива (можливо, що прагматична) за специфiки добору. Коли зовсiм немає догми, то здається, що все має добiрне мiсце ... Все, окрiм чогось догматичного. Вiдтак - є фiлософiя i є наукова фiлософiя.
   Фiлософiя здебiльшого давала i дає невиразнi (рос. мова "невнятные") вiдповiдi на незрозумiлi питання.
   Наукова фiлософiя скористалась усiм найкращим з концепцiйностi класично§ фiлософi§.
   Iснує мислення его§стичне в сво§й безiстинностi (вiдверто не уяснює Iстину) i iснує мислення за Iстини.
   Однак у той же час, щоб там хто не казав, донаукова фiлософiя певною мiрою була i є науковою фiлософiєю. На вiдмiну вiд останньо§ вона не вважала за потрiбне так заакцентовуватись на Iстинi i з усiєю науковiстю не наполягала на розмежуваннi "iстинне - хибне". ЇЇ концепцiйна заслуга в тiм, що вона змушена була вiдокремити i вiдокремила вiд себе окультизм, мiстику, демагогiю, полiтиканство; що вона впродовж вiкiв сформувала поняття i таким чином пiдготувала найсуттєвiшу базу для науково§ фiлософi§.
   Класична фiлософiя - це фiлософiя прийнятностей. Це фiлософiя добору. На все про все у не§ заготовлена нехай i не чiтка, але все-таки вiдповiдь.
   Концепцiйний пiдхiд класично§ фiлософi§ вiдрiзнiється вiд такого у науковiй фiлософi§ i це дає пiдставу вiдокремити наукову фiлософiю в окрему галузь знань.
   Завдячуючи своєму теперiшньому розвитку, людство має всi пiдстави чекати вiд фiлософi§ конкретнiших вiдповiдей. Матерiально-свiдомий Всесвiт розгортає обiйми для людства, проте саме комплексний пiдхiд (науковiсть фiлософi§) дасть жаданий результат. Лише централiзовано за демократизму, лише наука за фiлософствування.
   Про який-такий результат може йти мова, коли досi самi жадання для фiлософi§ незбагненнi?
   Класична фiлософiя давала i даватиме вiдповiдi на нагальнi запитання. Класична фiлософiя вiдповiдатиме з позицi§ матерiалiзму ... Або iдеалiзму ... Або позитивiзму ... Або рацiоналiзму ... Класична фiлософiя завжди вдосконалювалась i розвивалась. Для не§ працi Г.Гегеля i К.Маркса були перехiдними етапами. Це - становлення. Класична фiлософiя вiднаходила "щось з потрiбного" в даний момент для даного моменту. Вона рилась в закамарках давним-давно оприлюдненого i, прошу, - зринав добряче призабутий екзистенцiалiзм С.К"єркегора або, знову прошу, - "до столу" суспiльного потребництва подавався iдеалiзм ("фiлософiя серця") ранiше розкритикованого "в пух i прах" П.Юркевича. Так i мало бути, адже новий час вимагає нового, адже довкiлля поступово (поетапно) пiзнаваєме, адже й наукова фiлософiя наполягає, що розвиток вiдбувається у тiснiй взаємодi§ свiдомостi i матерi§. Проте - невже новим назветься зiгнороване ранiше?
   Продуктивнi сили, суспiльно-економiчнi формацi§ ... Таке з класично§ фiлософi§.
   Взаємодiя свiдомостi i матерi§ ... Таке з науково§ фiлософi§.
   Посередництвом значущостi сформоване в цiле спiввiдноситься лише з таким самим вже сформованим i вже цiлим. Спiввiдноситься вiдверто.
   Суб"єктивнi iде§ класично§ фiлософi§ часто-густо не знаходили очiкуваного мiсця в дiйсностi. Потерпав не один лише суб"єктивiзм (що порiвняно малосуттєво), потерпала дiйснiсть. Потерпало людство. Наукова фiлософiя таких прорахункiв не може допустити, адже §§ "догма Iстини" теоретично узагальнена для уникнення в майбутньому характерних для концепцiйностей класично§ фiлософi§ помилок.
   Класична фiлософiя шарахається. Класична фiлософiя розгублена. Класична фiлософiя знецiнюється. Класична фiлософiя нищиться.
   Ї§ полегшення - наукова фiлософiя.
   Це дасть §й сили. Пiднiме в очах суспiльства. Стимулює навiть "саму для себе". Аргументує та введе у вже iснуючий, але поки що недосяжний для не§ стан. Людство зачекалось. Суспiльству остогидло отримувати фактичнi пiгулки абсурду в розчиних капсулах благопристойного ширпотребу (коли не гiрше).
   Якщо фiлософи кимось вважаються науковцями, то з них спитають як з науковцiв (суворо, безкомпромiсно, категорично), якщо вони мислителi, то нехай мислять без шкоди для оточення, навiть якщо вони "якiсь iншi", то §хня новоявлена "iншiсть" обов"язково має бути хоча б в контекстi влагодження.
   Централiзм науково§ фiлософi§, §§ основа, - це суть, яка є в природi кожно§ свiдомостi i яка завжди уяснювалась (бiльш-менш, iндивiдуально, посередництвом вiдвертостi) кожною свiдомiстю.
   Закинуть - але ж класична фiлософiя пережила тисячолiття розвитку людства. При цьому обов"язково рано чи пiзно вiдмiтять - проте лише з виходом людини у космос (поява космiчно§ фiлософi§ як складника науково§ фiлософi§) та з вiдповiдним розвитком свiдомостi стало доречно говорити про вiдлiк часу для науково§ фiлософi§.
   Наукова фiлософiя не є метафiзикою, однак у випадку, коли метафiзика є "природною схильнiстю" (I.Кант) людини, то приємно вiдмiтити, що ця схильнiсть i явила людству наукову фiлософiю. Не всупереч класичнiй фiлософi§ явила, а завдяки §й; не всупереч iснуючiй метафiзицi явила, а саме завдячуючи §й. Саме з метафiзики стало зрозумiло, що абсолютнiсть буття є найперша єднiсть та безкiнечна повнота всiє§ дiйсностi буття.
   Наукова фiлософiя приєднується до констатацi§ того багатьом вiдомого факту, що типова метафiзика (традицiйна або донаукова) повнiстю втратила свою значущiсть i сьогоднi сповна осмислюється постметафiзичний перiод у виглядi науково§ фiлософi§.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Освiчений народ без метафiзики виглядає подiбно храму, в загальному-то розкiшно оздобленому, але без святинi" (Г.Гегель).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   I.Кант у чомусь помилявся, ставлячи питання про можливiсть метафiзики як науки, i разом з тим багато в чому був правим. На сьогоднi вже факт - вiдповiдно до певних роздумiв I.Канта ("Критика чистого розуму") наукою постала наукова фiлософiя. Картезiанство (Рене Декарт "Метафiзичнi роздуми") вiд тако§ iнтерпретацi§ не розгнiвається. I неогегельянство, i терярдизм, i бiльшiсть з решти. Виняток - марксизм, бо для нього "як бальзам на рану", що наукова фiлософiя вимушено ототожнилась з прицiльно розкритикованою тим метафiзикою (навiть не дивлячись на наявнiсть "матерiалiстично§ метафiзики").
   Наукова фiлософiя не є метафiзикою, так точнiсiнько як i не є класичною фiлософiєю або чимось iншим. Вона - поєднання. До того ж - своє, доповнююче, незамiниме.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Всi люди вiд природи тягнуться до знання" (Арiстотель,"Метафiзика").
   "Метафiзика є основне поняття в традицi§ фiлософського мислення".
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Перейнявши з метафiзики принцип "першо§ фiлософi§" (Арiстотель), тобто дещо прийнятливе з вчення про найвищi, недоступнi органам чуття, лише умоглядно пiзнаванi начала всього iснуючого, наукова фiлософiя систематизувалась на дiалектицi, синергетицi, логiцi, теологi§ (особливо на неотомiзмi) та iнших найсучаснiших науках (напротивагу метафiзицi).
   Хибна та думка, котра стверджує, що наукова фiлософiя розглядає виключно загальнi принципи i не помiчає простих потреб пересiчно§ людини, хибна в сво§й основi тому, що саме ця галузь знань зауважила спектр "людськiсть - божественнiсть" i всебiчно висвiтлює взаємозв"язки "людина - Всесвiт - людина" та "людина - Бог - людина".
   Iстина робить людину вiльною.
   Iстина визначається як свобода, свобода бути самим собою.
   Наповнення свободою усвiдомлюється лише з ходом iнтелектуального розвитку.
   Iстинне буття - це iснування, яке вiдповiдає власнiй сутi.
   З взаємодi§ "матерiя /свiдомiсть" випливає, що для людства основною iдеологiєю постає iнтелектуалiзм, i саме в iнтелiгентнiй (гармонiйнiй, толерантнiй) формi запровадження, тому наукова фiлософiя апелює до iнтелектуалiв (майбутнiх Homo intellectualis) , до iнтелiгенцi§ як класу, i рекомендує саме §м активно (але гармонiйно, толерантно) впливати на найрiзноманiтнiшi суспiльнi процеси. I це ще не все, так як наукова фiлософiя (за "суєтного наповнення" iдеологiєю iнтелектуалiзму) навiть пiшла далi марксизму-матерiалiзму та вiдмiтила актуальний засiб впливу на мистецтво (метода мистецького актуалiзму як складник мистецького задiлу процесiв iнтелектуалiзацi§). Таке не означає заслiпленiсть заiдеологiзованою модою або щось спорiднене i даний пiдхiд зовсiм не примушує вiдразу ж запроваджувати диктатуру iнтелiгенцi§. На все свiй час. Тобто - в епоху бензинових двигунiв, початкiв ядерно§ фiзики i всього подiбного з ряду широкого комп"ютерного вжитку iнтелiгенцiя має не стрiмголов рватися до влади (освiченi люди i так майже повсюдно керують державами), вона має ще бiльш поступово iнтелектуально розвиватись i через свiй розвиток забезпечувати поступовий розвиток решти.
   Необхiдна йому влада сама знайде Homo intellectualis, примусить його взяти весь тягар вiдповiдальностi на себе, бiльш органiзує, структуризує й закрiпить у новiй формi належним чинником Всезагального Буття.
   Сьогоднiшня полемiка про те чи слiд органiзовуватись iнтелiгенцi§ у свою нову партiю класового типу i чи вартує задiювати полiтичну (класову) боротьбу є дуже доречною. Вона своєчасна.
   Наукова фiлософiя як позакласова, позанацiональна, позаконфесiйна, позаiдеологiчна наука, тобто, як академiчна наука всього людства без виняткiв, не може не вiдмiтити найсуттєвiшого з суспiльного життя i в той же час не може не задекларувати свою нейтральнiсть (непричаснiсть) до того чи iншого за випливаючого звiдти змiзернення протилежного або навiть спорiдненого.
   Є iнтелектуалiзм i є все те, що йому сприяє. Повноцiнний iнтелектуальний розвиток (поступовий розвиток свiдомостi узалежнено до використано§ матерiально§ потенцi§) можливий лише за усвiдомлення необхiдно§ свободи та належного забезпечення необхiдним для життєвого функцiонування. Значення демократi§, достатнього життєвого рiвня, iнформацiйно§ доступностi, можливостi самовираження (тожсамiсть) цiлком до розумiння не тiльки з вищевказано§ всесвiтньо§ значущостi iнтелектуалiзацi§, а й з усього рацiонально осмисленого в процесi тисячолiтньо§ iсторi§ людства.
   По мiрi можливостей наукова фiлософiя забезпечує розвиток всiх необхiдних складникiв дiйсного буття.
   Наукова фiлософiя довиться в глибину явищ, вiдмiчає всеосяжнiсть i з цього зауважує деталi. Вона взяла вiд метафiзики не заiнтелектуалiзовану випещенiсть, недосяжнiсть чогось незрозумiло високого, вона взяла вiд метафiзики величне поняття Iстини i навколо цього, ще вчора перебiльшено суто метафiзичного поняття, структуризувала фiлософську надбудову.
   Що нас чекає в майбутньому на Землi i за §§ межами? На це вiдповiдає наукова фантастика. I часто-густо помиляється.
   Що нас чекає в майбутньому на Землi i за §§ межами? На це вiдповiдає наукова фiлософiя. I не помиляється. В цьому рiзниця.
   Iснуюче позитивне в тому, що наукова фантастика iнтерпретує (варiює) з широким спектром уявного i через такий всеохват щось та й стає актуальним до втiлення.( Тут не слiд робити спорiднення науково§ фантастики та класично§ фiлософi§).
   Iснуюче негативне - наукова фiлософiя вже тепер цiлком дiєздатна розробити обгрунтовану шкалу iстинностi, вона спроможна ствердити: "те - iстинне, те - хибне" й керувати дiями людства, але справжня наукова фiлософiя нiколи цього не зробить. Вона не може вказувати. Вона не може примушувати. Всесильний Господь i той дав кожнiй людинi певне (для не§ необхiдне) поле дiяльностi.
   Наукова фiлософiя носить здебiльшого рекомендацiйний характер. Вона немов суспiльний контрацептив. Вона iснує, а як, коли i кому поступити з §§ застосовуванням - це пiдкажуть обставини. Для суспiльства головне не помилитись у своєчасностi контрацепцi§.
   Як саме чинити у певний час i в певному мiсцi стосовно себе та довкiлля залежить вiд людини.
   Вирiшує конкретна людина.
   Самостiйно класична фiлософiя не може переконливо пояснити в чому сенс життя. Лище спiльно з науковою фiлософiєю таке для них посильно.
   Можна сумнiватись скiльки кому завгодно. Можна все пiддати ревiзi§ й ставити перед собою численнi "чому?", але жоднi сумнiви нiколи не знищать Iстину. Справа навiть не в цифрових позначеннях формули Iстини або певних математичних розрахунках (це перш за все наочнiсть), справа в тiм, що саме так, а не iнакше є в дiйсностi i даний математичний пiдхiд у данiй формулi таке пiдтвердив.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Математичнi iстини, якi ви називаєте вiчними, установленi Богом i залежать вiд нього, як i iншi творiння" (Р.Декарт).
   "Спроби фiлософiв включати математику в теорiю пiзнання мають давню традицiю. Ще давно було помiчено, що математичнi формули володiють тотожно-iстинним змiстом, який вiдповiдає загальним закономiрностям реального свiту ... Математика дає змогу суттєво розширити можливостi вiдображення смислово§ структури мислення, здатнiсть поставити логiчнi дослiдження на науковий грунт ... Кожне §§ положення спирається на доказ, а доказ дозволяє безпомилково пiзнати iстину, ось чому лише однiй математицi властива достовiрнiсть" (Р.Бекон).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Не мала людина у Великiй Iстинi, не мала людина в малiй iстинi i не Велика Людина (Людинобог, Боголюдина) у малiй iстинi, а саме Велика Людина має своє мiсце у Великiй Iстинi. Великою є людина для себе, для природи i для Велико§ Iстини.
   Наука в науковiй фiлософi§ пояснює все з математичною точнiстю - вiзьмеш 1,213 потенцi§ матерi§ i станеш на 1,787 свiдомiшим, що конкретно для нашого теперiшнього розвитку означає - з розвитком ядерно§ енергетики людина стала iнтелектуальнiшою i задумалась (чим раз, тим бiльше) над наслiдками ядерно§ катастрофи, тодi як фiлософiя в науковiй фiлософi§ зобов"язана прискiпливо все розтовкмачити й перевести у придатну для любителiв премудростей площину. Анi чиста наука, анi чиста фiлософiя при цьому не применшуються, бо через поєднання уяснюють Iстину. Проблеми просто§ пересiчно§ людини - це проблеми i науки, i фiлософi§; вiдтак - це суттєва проблема науково§ фiлософi§.
   Наукова фiлософiя мiцна завдяки науцi, наукова фiлософiя мiцна завдяки фiлософi§.
   Є Iстина i є людина. Чим величнiша людина, тим величнiша уяснювана нею Iстина.
   Людина вiльна. Людина самостiйна. Людина велика. Однак сама по собi (усамiтнено) людина чогось та й варта лише для свого короткого життя. Людина може керувати тiльки тими обставинами, якими вона здатна керувати у певний час.
   В буденнiй суєтнi людина показує своє справжнє обличчя заради Iстини. Це є основним для людини в аспектi Iстини.
   Наукова фiлософiя настiльки чисто матерiалiстична у сво§х положеннях, наскiльки чисто iдеалiстична. В цьому заслуга. Все можна пояснити з позицi§ крайнього матерiалiзму i в той же час все пояснюється iдеалiстично.
   Фiзика конкретна як наука, але фiзика Землi вiдрiзняється вiд фiзики iнших планет. Певне поєднання поєднає, а окремiшне необхiдно розмежує за обв"язкового входження в єдину фiзичну науку вже пiзнано§ на той момент частки Всесвiту. Аналогiчно i з фiлософiєю.
   Мало хто в наш час сумнiвається в необхiдностi християнства або iсламу, так чому iнтелектуально прогресуюче людство має сумнiватись в нагальностi науково§ фiлософi§? Звичайно, це не одне й те ж саме, але, все ж таки, - чому?
   З одного боку класична фiлософiя пiдтримувала вiльнодумство, вона клала кожну варту §§ уваги думку на полицю мудростi, проте з часом спостерiгався другий бiк, - щось мiнялось у пiдходi (видно §й набридала одноманiтнiсть) i вчорашнє вiльнодумство вже з плином часу стогнало пiд тягарем непомiрно§ придавленостi "почерговими авторитетами". "Так сказав корифей" не означало "так рекомендовано" або "виходячи з прийнятностей". Не модне iнакодумство цiлих поколiнь iгнорувалось у забуттi i клались лише пiдiбранi пласти пiд заавторитетозованiсть. Таке ще куди не йшло в перiод розумових блукань примiтивно§ схоластики, але вже гнiтило за пiзнього марксизму.
   Вiддавшись на 1,24507218 матерiя забезпечила себе розвитком свiдомостi на 1,75492782. Це §§ угарантувало. Свiдомiсть стала гарантом матерi§ на цю певну величину. Свiдомiсть саме себе убезпечила на цю ж величину розвитку. Ще й стан буття змiнився.
   Де мiж цих довгих цифр затесався складник суспiльно§ свiдомостi, який навiть у безмежжi всезагального постає пiд iндивiдуальною назвою Homo sapiens?
   Якщо нас - людей, є на нашiй планетi (поки що доступна для нас матерiя) 7 млрд. чоловiк i наш суспiльний розвиток у якийсь певний час гiпотетично становить 1,75492782 , то, вiдповiдно, спiвставивши цю умовну величину до 7 млрд. чоловiк, ми отримаємо дещицю iндивiдуально§ свiдомостi. Це стандартизацiя. Однак анi вiчнiсть, анi безмежжя не мають притаманного лише завдяки суто науковому стандарту, тому за потенцi§ суспiльно§ свiдомостi в 1,75492782, як i за будь-яко§ iншо§ потенцi§, кожен з нас має свiй окремiшний розвиток. Свiй iнтелект. Своє мислення. Ми - рiзнi, але ми у даний час i в даному просторi прив"язанi до 1,75492782 загально§ потенцi§ свiдомостi та 1,24507218 загально§ потенцi§ матерi§. По-iншому не можливо. Наша душа не спроможна самостiйно пiдiбрати собi тiло i народившись вiдразу й назавжди (тодi-то й тодi) ми не обираємо собi буття. Наша iндивiдуальнiсть, з §§ страхами, вiдчуттями, передчуттями, з §§ мисленням, значущiстю та волею до життя (наша тожсамiсть) суворо узалежнена вiд всезагального. Крок вправо можливий i це генiальнiсть. Крок влiво допустимий i це невiгластво. Або навпаки. А є ще тупцювання на мiсцi та крокування назад. Нашi можливостi нам пiдказують нашi гороскопи, нам надокучають вiщуни, провiдцi, новоявленi "нострадамуси". Наука категоричнiша за будь що i за будь кого, тому наукова фiлософiя спроможна категорично вiдмежувати iстину вiд омани i стверджує, що у кожного свiй життєвий путiвець, своя доля.
   Формула Iстини - це не фатум, це доля, а долю, як вiдомо, "возом не об"§деш".
   Конкретно вникнувши в особисте, отримавши необхiдну iнформацiю, можна давати конкретнi поради iндивiду. Iнше - заблудження.
   Наше "я" - це з категорi§ екзистенцiалiзму.
   Наше "ми" - це з азiв науково§ фiлософi§.
   Екзистенцiалiзм у науковiй фiлософi§, а наукова фiлософiя, в свою чергу, в екзистенцiалiзмi.
   Без "я" не мислиме "ми" i навпаки.
   Матерiя всю себе вкладає у наш розвиток i вона має право очiкувати на нашу вiддачу.
   Розвиток свiдомостi є дуже складним процесом i наукова фiлософiя була б примiтивною, коли б зводила це широкомасштабне явище лише до сухо§ прив"язки "матерiя / свiдомiсть". Ця взаємозалежнiсть - це консервативна основа (фактор Iстини), тодi як сама Iстина завжди передбачає рiзноманiтностi на мiсцях. Iстина мiцна у своєму непохитному абсолютi завдяки структуризацi§ нового й нового у все нових i нових достовiрних системах.
   Фiлософiя логiчно обгрунтовує i наука логiчно обгрунтовує. Як наука наукова фiлософiя схиляється на бiк науки, як фiлософiя наукова фiлософiя схиляється на бiк фiлософi§. Iстина допомагає розставити все по мiсцях. На все свiй час. У спiрних ситуацiях наукова фiлософiя апелює до Iстини. Через диспонуючий дух вона задовiльняється результатами апелюючого мислення.
   Ми сьогоднiшнi маємо завдячувати не своєкористi класично§ фiлософi§, а сутi концепцi§, завдяки якiй класична фiлософiя вбереглась вiд занехаяння, майже знищила конкурентiв (наприклад, метафiзику) i в наш порiвняно iнтелектуальний час все ще отримує частку похвали.
   I все ж таки (без похвали) - коли класична фiлософiя така бездоганно премудра, то чому вона допустила повне змiзернення метафiзики при непомiрному ростi рiзних фiлософських крайностей?
   Без iснування бази у виглядi науково§ фiлософi§ Iстина всесильного Всезагального Буття "не моргнувши оком" проковтне засуб"єктизовану фiлософську премудрiсть з §§ спостережуваною навiть нами непостiйнiстю за прив"язки до явищ та ситуацiй.
   У випадку визнання класично§ фiлософi§ "наукою наук", таке означатиме ставлення людини, §§ перiодично занадто вже суб"єктивного мислення в центр свiтобудови; стосовно визнання науково§ фiлософi§ "наукою наук" - означатиме погодження з Iстиною як основою i охарактеризування мислення людини як вартiсного, але не всепритягаючого, так як над мисленням є ще закономiрностi (тi ж таки обставини або гармонiя), якi фактично пiдпорядковують собi це мислення.
   Завдяки суворому науковому пiдходу науковiй фiлософi§ вдалось уникнути характерного для бiльшостi фiлософських теорiй (в §х числi i теорiя Г.Гегеля) "словоблудства та епiтетоспотикання", наблизити фiлософську думку до зрозумiлого наукового знання i звiдтiля ввести побутовою нормою в просту емпiричну дiйснiсть. Проблеми з сприйняттям фiлософських осмислень (словоблудство, заангажованiсть, переобтяження малозрозумiлими (вихолощеними) i фактично нiчого не пояснюючими термiнами ... тощо) залишились позаду.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Людинi потрiбнi не просто кориснi, а вiрнi, точнi, iстиннi знання, спираючись на якi вона може рацiонально будувати своє життя, бiльш-менш точно передбачати майбутнє та за допомогою наукових засобiв наблизити його. Iстина стає важливою духовною цiннiстю" (М.I.Горлач, В.Г.Кремень, В.К.Рибалко "Фiлософiя", Харкiв - 2000, "Консум", стор. 516).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Класична фiлософiя все ще безрезультатно шукає iстину. Чи коли-небуть знайде? Виходячи з бiльш нiж тисячолiтньо§ практики, можна наполягати на твердженнi що нi. Суворе судження? Проте справедливе. Тим бiльше, що саме класична фiлософiя нас i вчила справедливостi фiлософських теорiй.
   В пiдсумку всього оприлюдненого i поки що неоприлюдненого в аспектi критики й самокритики, випливають не лише недолiки класично§ фiлософi§, але й недолiки науково§ фiлософi§. Основний з них для останньо§ - вiдкинувши у людини усвiдомлення смертностi, потягiв та страждання, почуття кохання й краси здiйснюється заповiтна мрiя примiтивних апологетiв науки ( так званих "сцiєнтистiв", куди критиками, можливо, й вiднесуться прихильники науково§ фiлософi§) i постає i не людина, i не душа, а самоусвiдомлена (автоматично "в собi - для себе - для iнших" ) "безсмертна iнформацiя", своєрiдний генетично виведений апарат стандартизовано§ iнтелектуалiзацi§ для пiдтримання взаємодi§ "матерiя / свiдомiсть". Примiтивно? А ще - вмирає навiть iнформацiя, тому що при змiнi умов вона перетворюється в дезинформацiю i повинна вiдновлюватись. Все вiдiйде вiд людей, навiть iнтелектуальнi здiбностi в процесi коеволюцi§ перейдуть до генетично й технiчно клонованих продуктiв. Сцiєнтизм немов пiдчищає все новi й новi сфери нашо§ свiдомостi, в мiру того як технiка придавлює життя.
   Наукова фiлософiя має пiдстави ствердити, що якщо людина не справиться з поставленою на не§ всесвiтньою задачею, то через столiття-друге §§ замiнить штучно клонований генотип i саме вiн тодi назветься Homo intellectualis. Природа має вибiр. Природа занадто розумна у своєму доборi. Вона суворо прагматична.
   Сьогоднi головна потреба людини - дiяти i бути зайнятою - повинна знаходити своє задоволення з значно меншою шкодою для природи. Не все, що науково й технiчно можливо, треба здiйснювати. Принцип "можеш - значить, роби", не спiвнесений з мiрою людини, веде нас до загибелi. Забезпечення коеволюцi§ штучного (вiд свiдомостi) й природнього (вiд матерi§), бiосфери й ноосфери, стає основною умовою нашого виживання.
   Людство не може бути виключно м"якодухим i не повинне перебiльшено вихваляти свою авторитезовану культуру (сьогоднi ми знаємо бiльше про спiвакiв, спортсменiв, акторiв кiно , нiж про вартих всесвiтньо§ (у часi i просторi) шани вчених та пов"язанi з ними проблеми науки), людство має жорстко вiдповiдати постаючим вимогам i там де потрiбно в жодному разi не слiд соромитись наукового входження й науково§ специфiки (у нашому побутi здебiльшого насмiхаються з вчених-iнтелектуалiв i нашi посередностi залюбки (за нашого мовчазного одобрення) смакують анекдоти про них).
   Людство агресивне. Людство его§стичне. Людство атакуюче. Людство iмпульсивне. Воно виживає тому, що поки що всього має в мiру.
   Такому людству, яким воно є i яким воно бачиться в майбутньому, вiдповiдає дана наукова фiлософiя.
   Людство частково творить достовiрностi абсолюту Iстини i повнiстю творить свою фiлософiю.
   Недолiки класично§ фiлософi§ - це недолiки людства. В цьому планi недолiки науково§ фiлософi§ не такi-то й постаючi. ЇЇ Iстина стабiльна в своєму абсолютi. Наукова фiлософiя декларує вимоги i до непохитних науковцiв (запишених "сцiєнтистiв"), i до вiльних ( аж занадто "вiльних") митцiв, i до кого б то не було. Бажано пiзнiше не посилатись на своє незнання.
   Ми переживаємо зараз цiкаву миттєвiсть в розвитку нашо§ суспiльно§ свiдомостi. На наших очах нищиться старе i виникає нове вiдношення до свiту. Спостерiгаються спроби переоцiнки цiнностей. Цi процеси проходять досить темпераментно. В одних випадках вони приводять до озлоблення, нiгiлiзму, занурення в суто матерiальнi блага. В iнших - вони каталiзують потяг до вищих iдеалiв, до вiдвертостi в духовних цiнностях. Звiдси й необхiднiсть науково§ фiлософi§ (i не лише §§).
   Духовнi ознаки часу, в якому житимуть всi наступнi поколiння, будуть спiввiдноситись та поставати з наявнiстю i розвитком науково§ фiлософi§.
   Так, наукова фiлософiя поки що комусь видається недосконалою, так, для одних вона занадто наукова, для iнших - фiлософська, ще для когось невигiдна тим, що нiбито поставила науку вище релiгiй, але як наука i як фiлософiя, а тим бiльше як концентрацiя думки в площинi науковостi фiлософi§, або як коагуляцiя класично§ фiлософi§ та науково§ фiлософi§, вона прийнятна, бiльше того - архинеобхiдна. Людство зачекалось на подiбну галузь знань.
   Весь перспективний спектр дi§ науково§ фiлософi§ навiть тепер, у час §§ перших крокiв, неможливий у повнотi його людського осмислення.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   "Пройдуть мiлiарди рокiв, i знову з промiння виникне матерiя вищого класу i з"явиться, кiнець-кiнцем, найновiша людина, яка буде розумом настiльки вище нас, наскiльки ми вище одноклiткового органiзму. Вона вже не буде запитувати: для чого, чому? Вона це буде знати i, виходячи з свого знання, буде будувати собi свiт по тому взiрцю, який вважатиме досконалим ... Такою буде змiна космiчних ер i великий рiст розуму! I так буде тривати до тих пiр, поки цей розум не взнає всього, тобто довгi мiлiарди рокiв, довгi космiчнi народження та смертi. I ось, коли розум взнає все, саме iснування окремих iндивидiв i матерiального, i корпускулярного свiту вiн вважатиме непотрiбним i перейде в променевий стан вищого порядку, який буде все знати й нiчого не бажати. Тобто в стан свiдомостi, який розум людини вважає прерогативою богiв. Космос перетвориться в велику досконалiсть." (К.Е.Цiолковський).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
  
      -- РЕЛIГIЙНИЙ ЗМIСТ IСТОТНОГО.
  
   Крайнiй матерiалiзм науково§ фiлософi§ проявляється у тому, що майже всi логiчнi конструкцi§ виводяться з матерi§, §§ потреб, §§ призначення; з того реального (видимого), iстотного, яке є довкола нас i яке ми спроможнi чiтко пiзнати. Духовна культура, дух цiє§ культури є за певних проявiв спiзнане в середовищi матерi§, вiдтак духовна культура сукупностi суспiльних свiдомостей Всесвiту, §§ Дух, у абсолютi Всезагального Буття цiлком до зрозумiння в параметрах Абсолютного Розуму. Навiть загадкова людська душа з позицi§ матерiалiзму - це нездiйснене, невисловлене зовнi буття.
   Душа - свiт думок - свiт iлюзiй - свiт переживань - рефлексi§ вiдображення - "iнобуття" - "я" (тожсамiсть).
   Реалiзована душа є органiчною душею не в хiмiчному або бiологiчному смислi цього термiну, а в властивостях "растiтєльной душi" (Арiстотель), там, де воля, добро, совiсть органiзованi та сконцентрованi. Коли ми не вiльнi у виборi розуму i дурошiв, добра i зла, коли нас заселяють "духи давно минулих часiв" (К.Цiолковський) i ми чуємо "голос Всесвiту", то спрацьовує безумовна воля. Тобто якийсь перiод проходить, а почуття й думки минулих часiв залишаються. I якщо ми живемо цими почуттями й думками, то в нас, як писав В.Вернадський, "спонтанно дiє розум i воля". Лише люди, згiдно з вченням К.Цiолковського, чекають правди i хочуть почути голос Всесвiту. В цих словах постає спiвмiрнiсть людини з Всесвiтом, в них спрацьовує iнту§цiя цiлiсного сприйняття свiту.
   Матерiалiзм науково§ фiлософi§ проявляється в користуваннi з праць вчених, тобто тих людей, якi присв"ятили свою творчiсть (i життя) виключно матерiальнiй науцi. В цьому також i науковiсть дано§ науково§ фiлософi§ як науки.
   Фiлософський iдеалiзм не втягнув наукову фiлософiю у релiгiю, - все iнакше: наука накiнець-то замiтила те, що сутнє, що iснуюче, що наявне i константувала його як варте уваги глобальне явище. В цьому актуальний пiдхiд i науки, i фiлософi§.
   Хочемо ми того чи нi, але Бог був, є i буде ключовою проблемою не тiльки богопiзнання, а й свiтово§ фiлософi§, бо у ньому зосереджена та§на походження космосу як цiлого та сущого, яку людська думка, обмежена iсторiєю людства, нiколи не зможе збагнути у розпорошеному на частки матерiальному свiтi (за Арiстотелем).
   Вiрити - це ще не означає знати Iстину. Вiра потребує допомоги з боку розуму, який визначає §§ мету та смисл, свiдомо використовує §§ духовне призначення як дороговказ мудростi. Вiра звертається до розуму як до свого союзника.
   Iстинна релiгiя, та релiгiя, яка є божественно найнеобхiднiшою для людства, вiднайшла в законах науково§ фiлософi§ свого вiрного помiчника. Кожна вiруюча людина володiє правом на домагання авторитетного наукового пiдтвердження iстинностi сво§х вiрувань. Наукова фiлософiя дає такий шанс. Знання цiє§ галузi знань доповнюють картину свiту, аргументують §§, дають логiчнi i в дусi часу вiдповiдi на поставленi запитання i що найголовнiше для будь-яко§ релiгi§ - пiдтверджують вiру у гармонiйно-справедливу всемогутнiсть розумного Бога. В той же час наукова фiлософiя, як наука, тут не безпрограшна i задовiльняється стимуляцiєю потягу людини (найперш вiруючо§ людини) до знань; вона спостерiгає та в майбутньому спостерiгатиме результати вiд таких устремлiнь i з часом отримає вiд цього найвищу моральну сатисфакцiю.
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Якщо Бого не можна порiвняти з речами, то як абсолютний максимум вiн тотожний нескiнченностi, тобто множинi в єдиному, бо сходження до максимуму неможливе, якщо немає переходу в нескiнченнiсть. (За М.Кузанським).
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
   Вважаючи, що вона цiлком обiйдеться без Бога, людина насмiхається над собою й породжує вiдчуття порожнечi. Без релiгi§ дане вiдчуття посилюється. Релiгiя потрiбна не тiльки через те, що майже все прийнятливе людина сприймає на вiру, а й з iнших, вже цiлком зрозумiлих причин, основна з яких - прагнення опiкуватись i бути опiкаємою, тобто - жадання логiки iснування.
   Матерiя Всесвiту - це лише матерiя. Дух Абсолютного Розуму без взаємодi§ з Всесвiтом - це хоча й найвищий Дух, але Дух в собi та Дух для себе i його покликання - творення. Гармонiя Всезагального Буття не применшує незалежнiсть абсолютiв, а надає незалежностям бiльш вищий сенс i як гармонiя утримує та розвиває незалежнi поєднання.
   В зв"язку з тим, що ми безпосередньо бачимо лише частину матерi§ Всесвiту, то, зрозумiло, що ми бачимо (i сприймаємо) лише частину буття свiдомостi. Ми нiколи не побачимо абсолюта. Ми здатнi його уяснити. Ми його вiдчуваємо. Вiн нам необхiдний.
   Господь щиро кохає всiх нас i кожного зокрема, але його щирiсть в щиростi наших почуттiв до нього.
   В своєму пiдходi до релiгiй наукова фiлософiя виходить з того, що вона є наука i що вона є фiлософiя. Як наука i як фiлософiя вона поєднана по Волi Божiй. У §§ пiдходi до наявного сьогоднi широкого добору релiгiй також проявляється Воля Божа. Наукова фiлософiя не є наукою чи фiлософiєю лише християнства або iуда§зму, вкотре зауважується, що вона згрупована як система знань пiд назвою "наукова фiлософiя", тому вона i для християнства, i для iуда§зму, i для решти релiгiйних систем. Вона для людства в цiлому.
   Наукова фiлософiя не ставить собi за мету перечити християнству або пiдправляти його. Це ж стотовно iуда§зма та всього iншого. Наукова фiлософiя бачить рацiональне зерно в кожнiй прийнятливiй релiгi§ i перш за все пiдтримує ту релiгiйну побудову, яка виходить з засад толерантностi i не нищить надбань вiротерпимостi. Коли проявляється екстремiзм, крайнiй фундаменталiзм та iнше логiчно вимагаюче повсюдно§ обструкцi§, то наукова фiлософiя слушно показує свою узгоджену з гуманiзмом конфронтацiйнiсть.
   Навiть вже сьогоднi, в час своє§ первинно§ побудови, наукова фiлософiя володiє всiма задатками бездоганного злиття науки та фiлософi§.
  
  
   17. СУСПIЛЬНА КОНЦЕПЦIЯ НАУКОВОЇ ФIЛОСОФIЇ.
  
   Для того, щоб неймовiрно близько наблизитись сво§м мисленням до Абсолютного Розуму Всезагального Буття, людинi слiд вкотре почати з особистого вдосконалення i лише пiсля цього переходити до вдосконалення свого суспiльства. Всi бiди людства пов"язанi з недосконалiстю людини. Недосконалiсть не є генетично закрiпленим фатумом, але вона може привести не тiльки до iсторичного регресу, а й до знищення людини як тако§. Нова якiсть Боголюдини - це мета, якiй має слiдувати людство на протязi всiє§ своє§ життєдiяльностi i така якiсть наступить пiсля опанування людиною основно§ специфiки Всесвiту. Те, що не можливо пiзнати повнiстю i яке лише уяснюється, вимагає поєднання i певного протистояння. З взаємовiдношення "матерiя/свiдомiсть" постає бiльш ширше "Всесвiт / Бог" i пiсля неймовiрного наближення до Бога людина утвердиться в якостi поєднаного протистояння до цiлого Всесвiту. В це тяжко повiрити. Таке видається майже нереальним. Особливо тепер - у час первинних форм демократi§, безграничного панування держави над особистiстю, всевладдям олiгархiв, голодомором у багатьох державах, вiйнами та iншими суспiльними лихами. Людство має вирiшити цiлу купу проблем (вирiшити найближчим часом i найбiльш ефективно) i лише пiзнiше, добившись у своєму буттi стабiльного стану порядку, перенести свою свiдомiсть у вiчне й позапросторове Всезагальне Буття та, поєднавшись з усiєю щирiстю з Богом, возвиситись до вiчного у поєднаннi з Всесвiтом.
   Таке майбутнє не здається абсурдом i повнiстю вкладається в наукову фiлософiю, адже доказом служить факт споконвiчного iснування вiри i саме сучасним моноте§стичним релiгiям людство повинне завдячувати своєю перспективою. Вiра вiчна i ця вiра, логiчно сформована (i осучаснена) в нашi релiгi§, вселяє повагу до себе та до релiгiй. Таке враження, що релiгi§ (християнство в §хньому числi) не носять земний характер, що це не лише Воля Божа або провидiння, що це самий Абсолютний Дух в сво§й словеснiй та орозумнено-зрозумiлiй формi. Воно так i є насправдi. В процесi розвитку людства релiгi§ доказують свою прийнятливiсть i в цьому §х заслуга. Задача пересiчно§ людини полягає в уясненнi цiє§ iстини.
   Найбiльш можливе наближення до Бога є метою не лише людства. Кожна свiдомiсть Всесвiту, органiзована у соцiум, сто§ть перед дилемою - або розвиток суто в поєднаному протистояннi "свiдомiсть/матерiя", згiдно з вiдповiдною циклiчнiстю, або опанування цього i перехiд у вiчнiсть. Закон гармонi§ дає такий шанс. Всесвiт цього прагне. Бог чекає на досконалу людину.
   Процес вдосконалення людина має пройти самостiйно. Вона має доказати собi й усiм, що вона є гiдною. I Всесвiт, i Бог ставлять вiдповiднi вимоги. Абсолютна Iстина вимагає непогрiшимостi.
   З Людини як Розумно§ (Homo sapiens) має постати Людина Iнтелектуальна (Homo intellectualis). Це майже одне i те ж саме. Це всього-навсього суб"єктивiзм (класифiкацiя в рамках одного виду, але з утворенням нового пiдвиду) . Однак, якщо теперiшнє окультурнене середовище ми отримали завдяки дiям Людини Розумно§, то майбутнє має постати посередництвом Людини Iнтелектуально§. Iнтелект i вiра в Iстину мають пiдняти людину до небачених досi висот.
   Задача науково§ фiлософi§ викристалiзовується з активно§ спiвпрацi з iстинною релiгiєю та iншими науками для найблагороднiшо§ мети - подальшого оновлення де-факто недосконало§ людини й гуманiзацi§ суспiльства.
   Наукова фiлософiя йде в ногу з часом. Вона бачить невiдповiднiсть мiж технiчним прогресом та суспiльним розвитком i тому намагається посильно й гармонiйно поєднати одне i друге в єдиний комплекс пiд назвою "iсторичний прогрес". Засобiв для цього iснує достатньо. Наукова фiлософiя запрошує до тiсно§ спiвпрацi тi партi§ й полiтичнi сили, якi ставлять за мету покращення рiвня життя людей, забезпечення всiх i кожного необхiдними матерiальними благами, протистоять вiйнам, агресiям, геноцидам, домагаються повного нацiонального самоствердження, надають допомогу нацiональним меншинам i сприяють демократизацi§ суспiльства. Наукова фiлософiя вiдкидає такi прояви як диктатури, расизм, нацизм i саме сьогоднi - в доленосний для людства час, просить керiвникiв держав, лiдерiв нацiй та народностей, а також кожного члена людського суспiльства, вникнути в аспект тих проблем, без логiчного вирiшення яких подальший поступ просто неможливий.
   Пропонуючи науковообгрунтований варiант вирiшення даних проблем, наукова фiлософiя розраховує на адекватне реагування з боку кожно§ Iнтелектуально§ Людини.
  
      -- НАУКОВI ГIПОТЕЗИ ФIЛОСОФIЇ.
  
   Всi сучаснi науки в основному направляють свiй розвиток у слiдуючих керунках: пiзнання закономiрностей (вiдповiдностей) Всесвiту i придання §м характеру законiв; пiзнання людини; вивчення людського суспiльства з метою отримання вiдповiдних знань та для розумного прогнозування його розвитку; спостереження, обгрунтування i корегування взаємовiдносин людини i матерiально§ природи; дослiдження технологiчних структур та iнтелектуальних продуктiв само§ людини.
   Теологiя здебiльшого займається проблемами людини у §хнiй взаємозалежностi з буттям Бога.
   Наукова фiлософiя виходить з цього всього i базуючись на цьому, заакцентовується на Iстинi, на вiдповiдностi до iстинного всього достовiрного, вiрогiдного, ймовiрного та на наближеннi до дiйсностi дещо вiддаленого вiд цiє§ дiйсностi людського "iнобуття".
   Висуваючи певнi науковi гiпотези, наукова фiлософiя, як правило, бере за основу iстину i може зауважувати необхiднiсть правки певних суб"єктивних законiв до вимог iстини. При цьому використовується логiка мислення, практичний досвiд, об"єктивнiсть результатiв та всi надбання наукових методiв пiзнання, i що характерно - науковi гiпотези фiлософi§ не намагаються суперечити фундаментальним положенням всiх без винятку наук, так як виходять з цих наук i є посталими на §хнiх здобутках.
   Суть наукових гiпотез фiлософi§ в тому, що вони прагнуть суб"єкт найближче наблизити до об"єкту, ставлять за мету допомогти суб"єкту спорiднитись з iншими суб"єктами в §хнiй об"єктивнiй визначеностi i виводять суб"єкт у дiйснiсть Всесвiту. Данi науковi гiпотези служать для людини i разом з тим для iстини, бо iстина не залежна вiд суб"єктивiзму людини, не пiдлаштована пiд суєтнi вимоги людського суспiльства i, сама по собi, є вiчною у буттєвому iснуваннi. Вiдразу й назавжди ставши на позицiю iстини, наукова фiлософiя, завдяки належним науковим гiпотезам, не узалежнила себе вiд людсько§ суєти - вона серед не§ i вона над нею, - а тому §§ концептуальнi положення справджуються i будуть справджуватись в i без людського суспiльства. Даний принцип є фундаментальним. Вiн безальтернативний.
   Деякi сучаснi iде§ наукових гiпотез фiлософi§ слiдуючi:
      -- Розвиток унеможливлюється недосконалiстю;
      -- Суб"єктивiзм не є домiнуючим;
      -- Природнi закономiрностi Всесвiту постають в усвiдомлених законах i цi закони, отримавши апостерiорнiсть, через подальше витлумачення в майбутньому отримують свою iстиннiсть в трансцендентацi§;
      -- Є iдея, яка над усiма iснуючими i поки що не iснуючими iдеями;
      -- Мiсце конкретно§ свiдомостi в §§ матерiально прив"язаному "iнобуттi", перспектива - у вiчностi, факт - у все ще спостережуванiй недосконалостi, тодi як сутнiсть в своєрiднiй неповторностi;
      -- Деструктизацiя суспiльства лiквiдовується завдяки логiчно осмисленiй структуризацi§ найдемократичнiших проявiв;
      -- Обмеженiсть особи в §§ звуженому мисленням "iнобуттi", натомiсть широта особистостi - в достовiрному сприйняттi всiє§ повноти дiйсностi;
      -- Все, що було, є i буде закономiрно пов"язане Iстиною в тугий вузол буттєвостi i гармонiя, з §§ провидiнням, унеможливлює вихiд за межi.
   Щоб ще бiльше наблизити наукову фiлософiю до буденних потреб людства, необхiдно вже сьогоднi видiлити спецiальний роздiл для практичних наукових гiпотез фiлософi§. Через конкретнi рекомендацi§, §хню спiвзалежнiсть мiж собою та з вiдповiдними рекомендацiями iнших наук i релiгiй, наукова фiлософiя зможе дiєздатнiше утверджувати свою необхiднiсть для людини. На результати не прийдеться довго очiкувати, адже дана фiлософiя володiє специфiчним, §й притаманним пiдходом i лише вона зможе вiрно висловити, хоча суб"єктивну, але все-таки достовiрну з Iстиною логiчну iдею.
   Наукова фiлософiя залежна i разом з тим настiльки незалежна в даний час i в даному просторi вiд конкретного людського мислення, що §§ практично нiчим не можна знiвечити. Це отрималось завдяки перевазi iстини над "достовiрними припущеннями". Iстина - це або чисельник, або знаменник (нехай вже так буде); залежно вiд того, що щось знаходиться "пiд iстиною" чи "над iстиною" i має спiввiднестись з нею.
   З певною часткою логiки все можна аргументувати в такiй науцi як фiлософiя, навiть Злий Дух, Сатана, вiн же мiфiчний Диявол, логiчно обгрунтовується намаганням Духу недосконалих всесвiтнiх свiдомостей, - якi безперечно (чому б i нi?) є у Всесвiтi, - вiдхватити своє з середовища Духу свiдомостей i , зайнявши мiсце Бога, утвердитись в пануванi.
  
   Вiд автора:
   Пiднявшись у своєму розвитку над Всесвiтом i неймовiрно близько наблизившись до уяснюваного Бога, всiєю душею вiдверто поєднавшись з ним, людина претензiйно возвеличиться до Боголюдини i незаспоко§вшись зрозумiє, що §й для порiвняння з собою й уникнення фаталiзму самозаспокоєння, потрiбне зародження ново§, молодо§ свiдомостi i тому постане нова блакитна планета з новим життям ...
   Dr. Mikola Mark /Michajlovski/.
   03.11.2000 р.
   Введено автором новi роздiли з 13 по 16 включно та вмiщенi там основи курсу космiчно§ фiлософi§ в 2002 роцi.
  
   Всi додрукарськi роботи, в тому числi комп"ютерна верстка, здiйсненi автором. Редагування, корекцiя, друк також авторськi.
   Здано до друку доповнене друге видання 13.04.2002 року. Надруковано 29.04.2002р. Папiр офсетний. Гарнiтура "Таймс". Весь тираж заплановано як подарунковий. Кiлькiсть примiрникiв узалежнена вiд багатомовного попиту в iнтернетi. Перекладено на найбiльш вживанi мови планети завдяки системi "Промт-2002" (фiлософський варiант). Видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) "МАРКО". Канада, Едмонтон-Ванкувер. Укра§на, Ки§в-Рiвне-Львiв. Даний навчальний посiбник є укра§нським варiантом.
   Зауваження приймаються за вказаною спочатку книги iнтернет-адресою.
   "МАРКО". м.КИЇВ.
  
  
   ДОПУЩЕНО МIЖНАРОДНИМ НАУКОВИМ I МИСТЕЦЬКИМ ЦЕНТРОМ IНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ПРИ ЦЕНТРАХ ООН В ЯКОСТI НАВЧАЛЬНОГО ПОСIБНИКА З НАУКОВОЇ ФIЛОСОФIЇ.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   3
  
  
  
  

Оценка: 7.00*3  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"