Нiч. Йду. Куди? Хто-зна? Несуть ноги i слава Богу, якщо вiн є.
Я поволi просуваю свої кiнцiвки, шморгаючи шкарами по смердючiй брукiвцi незнайомого менi брудного кварталу, невiдомо якого мiста. Не знаю де я знаходжусь, але однозначно це найгiрше мiсце з тих, де менi доводилось побувати, це клоака суспiльства, чорна сторона цивiлiзацiї, дiра. Але я не думаю - не можу - ноги важкi пiсля вчорашнього перебору, череп нiби залитий свинцем, та менi байдуже. Я поволi чвалаю, перегортаючи неслухняними кiнцiвками брудну, напiвстерту обгортку, на якiй ледь помiтний напис "Mars" - згадалось дитинство: чекання нiчного приїзду матерi iз закордонної поїздки. Я чекаю свого омрiяного "бубл гума" та шоколаду в яскровiй обгорцi, якi вона купила, продавши братам-слов'янам радiоприймач "Волна" та кiпу радянського "рахат-лукуму", здається, ще везла хатнi капцi та iншi дрiбницi. Цей "непотрiб" вона придбала через знайому, нам вiн нi до чого, а от польськi жуйки - це радiсть для дiток... Мимоволi напружились мої 17 м'язiв обличча... та я одразу повертаюсь вiд сяйва спогадiв у темну реальнiсть.
Поволi пруся далi. Де я - менi байдуже, куди йду - всеодно, я дихаю - це тимчасово, живу - усе вiдносно! Зараз для мене iснує лише темрява. Я думаю, О, невже я здатна думати?, стiльки випила i ще думаю! - Складна i дивна рiч Свiдомiсть!
Поволi оглядаюсь, бачу лише темряву, обриси старих розмальованих будiвель, в яких колись буяло життя. В моїй уявi вимальовується картинка спекотного дня, коли в тiнi цих будiвель сидять лiтнi чоловiки потягують пиво iз кухлiв та обговорюють проблеми полiтики. На них соломянi брилi, час вiд часу один iз чоловiкiв взадумi поправляє дивного кольору пiдтяжки. Це люди минулого, а може й позаминулого столiття, таких уже не роблять... Я розглядаю їх, та вiдкривши знову очi, бачу лише темний квартал старого мiста.
Просуваюсь далi без конкретної мети, ще бачачи вже блiдi обриси творiв моєї уяви. Остаточно з глибин своєї фантазiї я виходжу, нi - вистрибую, зачепившись за якийсь предмет, що почав бухикати туберкульозним кашлем, та булькотiв, благав, вимагав, аби не вiдкривали його скриню, адже це може бути небезпечним. Яка небезпека може чатувати на людину, яка вiдкриє дряхлу, трухляву, смердючу скриню старого "бомжа" ? - Хiба що небезпека забруднитись!
Дiдуган, вкритий полiцейською курткою з масною червоною плюмою через увесь лiвий бiк, де була велика дiрка 45-го калiбру прямо на нагруднiй кишенi, не змовкав, був бридкий, жалюгiдний. Зненацька навколо згусла темрява, з'явилась якась незбагнена, невiдана до того загальна активнiсть. Темрява стає всепоглинаючою, вона мене затягує, я не розумiю, що дiється. I тут перед очима вогняно - червоним кирсивом якась невидима рука вивела напис... менi стало все зрозумiло -
Я НЕНАВИДЖУ ЙОГО!
Одразу з'явилось прагнення вдарити старого, почути його зойки, безпорадне страждання. Потiм бити його ногами, поки вiн не замовкне, наступити на його голову i насолоджуватись звуками крихких старечих кiсток, що хрустять пiд ногами, як снiг морозного ранку. Я було почала вигиняти цi думки iз свого розуму, але темрява ще бiльше затягувала мене в свої похмурi тенета i ось я здалась...
З садастичною посмiшкою вiдриваю голову ненависному дiдугану. Ще тепла кров заливає долонi, вiдчуваю задоволення вiд густоватої рiдини на своїх руках. Мою увагу привертають широко вiдкритi очi з червоними прожилками, я виймаю з кишенi гострозаточений олiвець i з ненавистю в це незрозумiле, незбагненне явище природи. Плiвка проривається i дає волю незбагненнiй субстанцiї, що колись могла бачити дорогих серцю людей, оплакувала їх втрату... Моє єство захоплене цим видовищем! Для повного задоволення своїх хижацьких потреб, я приймаюсь за друге око. Обережно, аби завчасно не пошкодити, виймаю глазне яблуко з його звичного мiсця, вдивляюсь в мертвий синiй колiр i, здається, бачу усе, що спостерiгало це око за перiод свого iснування: передi мною постає спiтнiле обличча лiкаря, потiм ця картинка блискавично змiнюється безкiнечними зображеннями, останнiм з яких бул обличчя подiбне до мого, але з сатанинським вогником замiсть очей... Невже це диявольське "вiдроддя" - Я??? Невже "дiдусь" Фрейд був правий?! А Я - не вийняток iз людської маси?!! В одну мить з хижака я перетворююсь на жертву, жертву власного природнього єства. Я пручаюсь в тенетах темряви i, здається, вириваюсь, переборовши цю невидиму силу, яка намагалась приборкати мою свiдомiсть.
Все ж, вiдкриваючи очi, я ледь ледь встигаю ухилитись вiд стовпа , що нiби з-пiд землi вирiс передi мною. Я нiби з'являюсь в iншому мiсцi, навколо мене все та ж сiра темрява, брудна брукiвка, але оточують зовсiм iншi будинки... Здається, усе, що я бачила хвилину тому, лише примара, це був момент забуття, сон, пiд час якого я продовжувала свою безглузду подорож, i ледь "не познайомилась ближче iз лiхтарним стовпом, забрисканим собачою та певне i людською сечею (ще один доказ єдностi людина та тварини). Я щойно вигнала з себе чорну постаь хижака! Проте менi байдуже, i я знову плентаюсь в невiдомому напрямку темним бiдняцьким кварталом невiдомого мiста.
Я прагну усе забути i не думати про своє ведiння. Не хочу нiчого аналiзувати, та певно i не можу нормально мислити пiсля вчорашнiх iн'єкцiй.
Скiльки я бреду старенною кривою брукiвкою, помiж високих, розмальованих вицвiлим графiтi, стiн?.. менi байдуже... Я перестала звертати увагу на величезнi кiпи смiття - наслiдок людського iснування. Тут усе непотрiб, а я його складова частина - подiбно до гвинтика великого зеленого смiттєвого контейнера, який покликаний зробити якесь iнше мiсце чистим, концентруючи в собi увесь бруд. I коли вiн бачить чистий газон, то радiє, що змiг вмiстити в собi собаче лейно та декiлька бляшанок "Taller".
Я не хочу нiчого бачити чи розумiти, менi навiть всеодно, що шкiра на моїх руках та обличчi неприємно стягнулась. Навколо запала мертва тиша, яку раптово порушила пронизлива полiцейська серена. Я, нiби нiчого не помiчаючи, далi просуваюсь вперед без мети. Я залишаюсь байдужою навiть тодi, коли копи, щось пояснюючи, садять мене в автомобiль i кудись везуть, менi лише краще - легше ногам, бiльше нiяких емоцiй не виникає. Я вириваюсь iз своїх думок лише коли передi мною постає вже знайомий старий будинок, бiля якого моя свiдомiсть зануриласть в густу темряву. Побачене не могло залишити мене повнiстю байдужою...
В червонiй маснiй калюжi лежало понiвечене тiло людини, руки якої смертельною судомою звело на невеликiй скринцi обрамленiй старовинною рiзьбою. Люди в полiцейськiй формi нишпорили всюди, вони шукали голову цього бiдолахи.
Коп, що взявся вiдкривати єдиний скарб старезного "бомжа", брутально вилаявся, а молодий коп - сосунок тихо блював на i без того брудну брукiвку. Скриню пiдняли i увазi оточуючих вiдкрилась огидна картина: в залитому кров'ю ящику виднiлась вiддiлена вiд тiла голова, одне око якої було проколоте , а iншого не було взагалi...
Я не розумiла як моє видiння перейшло межi пiдсвiдомого i стало реальнiстю. Мiй погляд впав на власнi руки - вони по лiктi були залитi кров'ю цього нiкчеми. Я пiдвелась, жiнка - полiцейський, зверхньо дивлячись в моє обличча, почала мене обшукувати. Перевiряючи мої кишенi, вона змiнила вириз обличча, її очi почали наливатись ненавистю. Так, там вона знайшла око стариганя, завернуте в обгортку вiд арахiсу...
Тодi менi зачитали права i надiли наручники.
Але я не розумiла чому мене заарештували. Невже тiльки тому, що я зробила те , про що мрiє i їхнє єство? Дурна людська звичка ненавидiти того, хто зробив те, що про що вони мрiють, але не наважуються зробити! Люди, кого ви хочете обдурити?! Собi не збрешиш! Та ви просто менi заздрите, адже я самореалiзувалась, пiдкорившись хижацькiй людськiй натурi, тобто такiй же яка живе i у вас.
Досить прикидатись - давайте вб'ємо один одного!!!