Аннотация: "Записи 2004 року" Михайла Георгiйовича Мурашкiна розкривають свiт людини, розширюють i поглиблюють проблематику людського духу.
Михайло МУРАШКIН
ЗАПИСИ 2004 РОКУ
Днiпропетровськ
"СIЧ"
2009
УДК 081/082
ББК 94;я44
М 91
"Записи 2004 року" Михайла Георгiйовича Мурашкiна розкривають свiт людини, розширюють i поглиблюють проблематику людського духу.
ISBN 978-966-511-354-2 No Мурашкiн М.Г., 2009
No Сура Д., худож. оформ., 2009
ПЕРЕДМОВА
"Записи 2004 року" Михайла Георгiйовича Мурашкiна - це фактично його есеї, нариси, статтi про свiт людини. Цi лiтературнi роботи наповненi власною фiлософiєю, особистiсними поглядами. Причому необхiдно вiдмiтити, що iстини, якi вiдображують загальноприйнятi положення i входять в життєвий досвiд кожної людини, представленi спочатку пiсля трьох крапок, з найпершого абзацу, а сама фiлософiя автора, його особистi погляди з приводу цих прописних iстин викладаються далi, що в цiлому взято в квадратнi дужки. Тобто фiлософiя розгортається поступово.
Визначення, якi представленi з самого початку першим абзацем утримують в собi загальноприйнятi iдеї, iдеї основних положень життєвого досвiду. Розташування з самого початку абзацу iдей, якi входять в людське життя, як прописнi iстини, зроблено цiлком iмовiрно навмисно, щоб полегшити життя людям, якi освоюють читання цих есеїв, щоб людина швидко знаходила необхiдний матерiал для читання, вiддiляючи особистiсну фiлософiю автора, фiлософiю, яку можна пiсля орiєнтацiї в термiнах, почитати пiзнiше.
Розташування особистої фiлософiї автора в кiнцi тем, якi взятi в квадратнi дужки, вказує на додатковiсть освоєння цих знань у випадку необхiдностi їхнього практичного втiлення. Це фiлософiя самого автора.
Текст "Записiв 2004 року" подiляється на двi частини. В змiстi це представлено як:
"ПИСЬМО. 2004." i "[ПИСЬМО. 2004.]"
Такий подiл тексту говорить про те, що автор не змiнює традицiї, котру започаткував у своїй першiй книзi "Записи 2000 року". Тобто зберiгається подiл усього тексту на художнiй (.... "ПИСЬМО.2004." ...) i нехудожнiй (... "[ПИСЬМО. 2004.]" ...). Нехудожнi тексти представленi "вставками", взятими в квадратнi дужки, що в цiлому має вигляд краплин на загальному полотнi тексту, тексту художнього.
"Записи 2004 року" Михайла Георгiйовича Мурашкiна - це текст, витриманий в традицiях лiтературних жанрiв. Це конгломерат рiзних лiтературних жанрiв. В цих записах також представленi лiтературнi напрямки художньої лiтератури, якi орiєнтуються на передачу почуттiв, вигадку (лiрика, монолог). Але жанри художньої лiтератури представленi лише спочатку, i чiтко вiдокремленi вiд iншого тексту. В останньому текстi, взятому в квадратнi дужки, нема лiтературних напрямкiв, в яких присутня вигадка. В "Записах 2004 року" iдеї автора представленi в основному есеїстикою. Есеїстику тут необхiдно розумiти, як узагальнюючий символ лiтератури, в якiй вiдсутня вигадка. Тому пiд есеїстикою тут розумiється лiтература з елементом документалiстики, документальностi, а також нарис, есей, як фiлософський есей, i в цiлому публiцистика. Тобто, мовлення. I в першу чергу - пряме мовлення. Одним словом, риторика. Та й оформленi "Записи 2004 року" у вже прийнятiй автором традицiї, де сам текст подається як вигадково-художня лiтература, а вся невигадана есеїстика взята в квадратнi дужки.
Автор вмiстив у книзi все, що вiн писав у 2004 роцi. Тексти не тiльки українською, але й росiйською мовами. Зокрема "[ПИСЬМО.2004. АВГУСТ]".
ПИСЬМО. 2004.
...
...
Вирiй поглинув мене. Я крiзь темряву до неба. Вислав мене Дажбог. Хто я, i де я, i як?
Все те є тиша єдина. Все те є свiт i свiти. Ми неподiльнi; святi. Ми безiменнi у Вирiй знов поринаєм як в казку, де орiєнтовнiсть зникає. Мовби в пухнастому лiжку.
Вирiй єдиний все ж з нами!
...
...
Менi минає. Все пройде, пройде. I остається те, що свiтло свiтить. I те все ти, коли пробуджуєш своє, коли у простiр поринаєш знову, i нi про що не мрiєш на землi, на небi, у свiтах свiтiв.
I тiльки свiт, як всесвiт-дивосвiт навколо свiтиться i розкриває зорi, свiти свiтiв. То диво, дивний свiт. То Див. I з ним живеш. Iснуєш, мов птахи по небу.
...
...
I де нам бути пiсля свiту, коли його не буде зовсiм?
I де нам бути пiсля свiту, коли вiн розiйдеться в тьмах?
Коли своє не зможем свiтло розбудувати мiж простору, то лише в чорнiй дiрцi будем частинкою кружлять навколо...
Навколо чорних дiрок нових, навколо знову неживого.
...
...
Може, в нас Диво воскресне, ми полетимо, полетимо?
Може, ми не такi як треба, а як треба - нiхто не знає?
Може бути, так i станеться, що нiщо не завадить нам.
Але марно втрачаєм час. Про те думи нашi. I все?
...
...
I де-не-де тремтить зоря на сходi,
I поринає вiчнiсть в небуття.
I я iду дорогою прямою.
Куди веде дорога та? Куди?
Пряма дорога.
То людина дiє.
Зробило все її бажання.
Вгадай бажання всесвiту навколо?
Вгадаєш все, коли захочеш жити!
...
...
Усе, усе!...
Все поглинає щось.
I я iду дорогою прямою.
Дорогою в безодню; i в нiкуди.
Дорогу люди ту зробили.
Не знаючи бажання всiх, бажання всiх, бажання тишi свiтла, свiту, свiтiв в душi, умовностi своєї.
...
...
Де ми? Серед простору подивимось на небо.
Де ми? Серед простору побачимо себе.
I очi, i обличчя свої, й iншi, iншi... Тi, що маячать проти того, що кажем ми, коли бажаєм слави, коли бажаєм мрiї, коли не ми, як наше, коли чуже берем.
...
...
Див не завжди має прояв у людинi. Див - це коли стає дивним свiт навколо, коли свiт навколо мовби свiтиться, коли вiн є дивосвiт. Див має прояв, коли свiт стає дивовижним. Стань же!
Але гори як гори, рiчка як рiчка.
I раптом все попливло...
Заяскрилося. То Див, диво, дивовижнiсть, дивнiсть.
...
...
Прийду. Скажу своє слово. Й вмру од вiку вiкiв.
Хай сяє як дивнiсть те слово. Хай рiже i рiже всiх нас.
Жертовнiсть - те слово, жертовнiсть; для всiх навiки, навiки.
Хай Див нам плекає, плекає свою дивовижнiсть свiтiв.
...
...
Менi нiхто не вiрить i нiяк, коли я бачу все, що дивом свiтить. То я, не я був свiтом з усiма безмежностями звiсностi рухомої. А потiм все пощезло... Нi! О, нi! Краплинкою в душi зосталось. Тодi усього жаль, що в нас живе, i що живе навколо.
...
...
Навiщо все це, все це?..
Навiщо життя, життя?..
Порину в безодню знов.
Порину в себе.
А як бо мiй дiд, бабуся?
Як їм на бiлому свiтi?
По воду сходити нiяк!
Який я нiкчема в свої роки!
Навчить бо життя колись?
Коли сам не зможу ходити?
Мабуть, таке i станеться, коли тiльки за себе дбаю.
Мабуть, таке i станеться, коли вiдродитись не зможу.
Не потрiбний нiкому стану.
Вiдродити нiхто не схоче.
...
...
Я знову буду жить в тобi
I пливти, пливти.
Мовчать!.. I iнодi собi
Все дивосвiти лити.
...
...
Див як дивний свiт
Дивовижний своїм початком,
Як немри... I мiльйони лiт
Називаєм тебе ми татком.
...
...
Ще не таке менi буде,
Ще не таке менi стане,
Серце моє забуде,
Тодi i бiда настане.
Серце моє пам'ята,
Нового ще не зна.
...
...
Милий, мiй милий друже,
Милий мiй, де тi сили?
Сивий я, сивий дуже,
Дуже я сивий.
Буду любити, любити -
Об скелю головоньку бити.
...
...
Що нам щастя принесе?
А нiщо, нiщо!
Все що буде, вiднесе...
Жити нам нащо?
Щоб була можливiсть все ж
Жити хоч кому.
Ворогам тим - трохи теж.
Ох! Чому? Чому?
...
...
[ПИСЬМО. 2004.]
...
...
[Читаю записи, якi я зробив у 2001 i 2002 роках, читаючи нову фiлософську енциклопедiю:
"1. Джерелами культурологiї є культурна антропологiя, соцiаль-на антропологiя й фiлософiя культури. Культурна й соцiальна ант-ропологiї вивчають множиннiсть культур. 2. Культурна й соцiаль-на антропологiї - це науки, що вивчають соцiуми, iзольованi вiд писемної традицiї у своїй iсторiї. 3. Фiлософiя культури займаєть-ся осмисленням культури як феномена. Культура є людською здат-нiстю ставити такi цiлi, якi не може поставити природа (I. Кант). Людина ставить вищi цiлi, нiж природа, тому людина й керує при-родою. Культура - це свiт специфiчно людський, який твориться людиною. Є ще свiт, що твориться природою. У самiй людинi є i свiт культури, i свiт природи. Культурний, духовний свiт людини пов'язаний з її свiдомiстю (цiлями на майбутнє) i з моральною волею (вiдповiдальнiсть за майбутнє), а природний свiт - з її iнстин-ктивно-несвiдомими потягами й задоволенням тiлесних потреб, а не з вiдповiдальнiстю за моральнi цiлi покладання. Темою фiло-софiї культури є тема опозицiї культури й цивiлiзацiї. Культура й цивiлiзацiя постають як двi культури. Тут, культура - це гуманi-тарне знання й гуманiстичнi цiнностi. Цивiлiзацiя ж - це знання точних наук i технiчний прогрес. 4. Категорiями вихiдних начал культури є виховання, дiяльнiсть, дiалектика, дiалог культур, iнтенцiональнiсть, культура, мiф, мораль i моральнiсть, мислення, но-осфера, твiр, розум, рефлексiя, соцiальне, трансцендентне, есте-тичне. 5. Культурно-iсторична школа - це школа, що вивчає куль-туру як визначальний феномен в iсторичних змiнах суспiльства. 6. Культуроцентризм - це трактування культури як найбiльш значу-щого феномена суспiльства. 7. Культурно-iсторичний тип - це са-мобутня цивiлiзацiя на основi народностей. 8. Цивiлiзацiя - це ста-дiя всесвiтньо-iсторичного процесу розвитку соцiуму, що має цiнностi громадянського суспiльства. 9. Тип цивiлiзацiйного розвитку - це риси iсторичної еволюцiї самобутнiх цивiлiзацiй. 10. Аритмологiя - це свiторозумiння, в основi якого лежить iдея переривчастостi; осмислення розривних функцiй. 11. Теорiя циклiчностi - це розумiння розвитку суспiльства як послiдовностi повторюваних циклiв. 12. Глобалiзм - це дослiдження еволюцiї життя на планетi в умо-вах сучасної цивiлiзацiї. 13. Глобалiстика - це дослiдження сут-ностi глобальних проблем. 14. Культура i її особливостi мiстять вихiдну субстанцiю культури i її сполучну ланку. Вихiдною субстанцiєю культури є комунiкацiя. Сполучною ланкою культури, ланкою, що об'єднує людей однiєї культури, є традицiя. Культура - це надбiологiчнi програми й передбачення людини. Культура - це продукт iсторичної життєдiяльностi людини. Культура служить унiфiкацiї (упорядкуванню) соцiального життя (вiдносно майбут-нього - теж). Культура - це програмнi установки на майбутню жит-тєдiяльнiсть (установки поведiнки, спiлкування). Культура як надбiологiчна програма, крiм знань припускає певнi норми в поведiнцi й спiлкуваннi людини. Культура припускає зразки культурної по-ведiнки (зразки-iдеали, iдеали людської життєдiяльностi). Куль-турнi установки обов'язково (завжди) припускають наявнiсть пев-них знань (всiляких знань). Культурнi установки припускають цiннiснi орiєнтацiї. Цi культурнi цiннiснi орiєнтацiї вимагають певних iдей, вiрувань, цiлей. Усi цiннiснi установки (iдеї, вiруван-ня, цiлi) у цiлому необхiдно розумiти як соцiальний досвiд. Соцi-альний досвiд нагромаджується в iсторичному процесi розвитку соцiуму. Нагромаджений соцiальний досвiд потребує передачi його вiд поколiння до поколiння. 15. Матерiальна й духовна культура - це форма класифiкацiї явищ культури. Матерiальна культура - це виробленi людиною предмети (машини, одяг, музичнi iнструмен-ти), змiненi людиною предмети i явища природи (обробленi кош-товнi каменi, змiненi ландшафти). Духовна культура - це продукти духовної й iнтелектуальної дiяльностi людей, якi не мають пред-метного характеру (мiф, фiлософський концепт, наукова теорiя, звичай). Iдея роздiлення матерiальної й духовної культури послу-жила пiдставою для розрiзнення культури й цивiлiзацiї. При цо-му про культуру говорять, коли мають на увазi переважну роль духовної культури. Про цивiлiзацiю - коли враховують роль мате-рiальної культури. Культура - це сукупнiсть духовних продуктiв, втiлених у мистецтвi, науцi, фiлософiї. Цивiлiзацiя - це сукупнiсть упредметнених продуктiв (машини, картини). Зараз поширився й затвердився подiл культури на матерiальну, духовну й соцiальну. 16. Контркультура - це поняття, що позначає свiтоглядно-iдеологiчну установку, яка радикально суперечить принципам панiвної культури. 17. Субкультура - це поняття, що означає специфiку куль-тури певної групи населення. 18. Генезис у структурi культури - це певний шар культури. У структурi культури є два шари: генезис i сфера функцiонування. 19. Пракультура - це передача досвiду од-ноплемiнникам, але вiдсутнiсть способу закрiпити цей досвiд для iнших поколiнь. Мавпу можна навчити використовувати знаряддя працi. Мавпу можна навчити мовi глухонiмих (примiтивнiй мовi глухонiмих). У свою чергу мавпа може навчити мови глухонiмих iнших мавп. Це елементарна культура тварин (пракультура). Тва-рина має здатнiсть безпосередньо передавати досвiд iншiй тва-ринi. Але тварина не має способу (позагенетичного способу) закрi-пити досвiд, щоб вiн передавався до iнших поколiнь. Людина у виробничiй дiяльностi виготовила знаряддя працi, якими фiксува-ла досвiд. Разом iз знаряддями працi передавався досвiд iншим поколiнням. Iншi поколiння набували матерiалiзованого досвiду (матерiально зафiксований досвiд) попереднiх поколiнь. Iндивiдовi передається духовний свiт як фiксований (фiксований за допомо-гою знарядь працi). Першi загальнi уявлення фiксуються в художнiй формi, коли осмислення йде вiдносно власного буття людини (влас-не буття людини вiдбиває загальне - це художньо). Але спочатку людина не фiксувала досвiд, а передавала його усно. Займаючись цим (вiдстороненим досвiдом i його передачею), вона стримувала своє iнстинктивне життя. Через свою недостатнiсть (недостатнiсть як позбавлення iнстинктiв) людина активна у дiяльностi зi ство-рення штучних пристроїв, творiв мистецтв, зi створення свiту куль-тури. Культура дає можливiсть вiдбирати подразники зовнiшнього середовища, пропускаючи їх певною мiрою углиб людської iстоти. Культура звiльняє людину вiд надлишку потягiв. Людина як суть культури має здатнiсть формувати потяги, не заданi iнстинктами. 20. Аполлонiчна й дiонiсiйська культура - це вираз ставлення лю-дини до свiту у формах, що мають аналоги зi станами сну (меди-тацiї) i екстазу. 21. Фаустiвська культура - це динамiчне, неспокiй-не музичне начало iз загостреним переживанням часу й тривогою. 22. Знак - це матерiальний об'єкт, який використовується для по-значення iншого об'єкта-знака, що називається значенням даного. Знак використовується для манiпуляцiй з iнформацiєю: для набут-тя, зберiгання, переробки, передачi iнформацiї. Знак є об'єктом вивчення такої науки, як семiотика. Прикладом "знака-значення" як двох матерiальних об'єктiв може бути "дим-вогонь". "Дим" - це матерiальний об'єкт, що означає "вогонь" як iнший матерiальний об'єкт, об'єкт, який називається значенням. Коли матерiальний об'єкт є знаком, то вiн є матерiально-iдеальним об'єктом. Але для цього повинен вiдбуватися процес, у якому: а) повинне бути те, що являє собою знак (знак); б) повинне бути те, на що вказує знак (значення); в) повинен бути вплив, у результатi якого певний пред-мет (рiч) буде для людини знаком (змiст). Є такi типи знакiв: iндекси, iконiчнi знаки, символи. Iндекс - це знак об'єкта, наслiдок. На-приклад, об'єкт "дим" є знаком об'єкта "вогню". Тут об'єкт "дим" як наслiдок. Iнший приклад: об'єкт "пiдвищена температура" є зна-ком (iндексом) чого? Знаком "хвороби". "Пiдвищена температура" - це наслiдок. А причина - "хвороба". Iконiчнi знаки - це знаки, подiбнi до позначуваних об'єктiв. Наприклад, фотографiя людини, як iконiчний знак подiбнi самiй людинi. Або креслення є знаком, подiбним до позначуваного об'єкта. Символи - це умовнi знаки. Символи набувають значення на основi угоди, угоди мiж людьми. 23. Символ - синонiм поняття знак. Символ - це такий знак, який набуває значення за всiляких iнтерпретацiй. Предмет, який позна-чається символом, не може бути зображений якось iнакше, нiж за допомогою цього конкретного символу (знака-символу). Символ (знак-символ) виражає певний предмет i не може позначати який-небудь iнший предмет. Символ (знак-символ) є джерелом змiсту. При iнтерпретацiї символ (знак-символ) не розшифровується од-нозначно, однак i не допускається довiльнiсть його тлумачення, тому що символ має конкретний змiст. Образ не стоїть на службi у свого предмета (предмета, який вiн позначає), а викликає до необ-хiдностi, вимагає переживання (вiльного переживання). Символ же служить предмету, вимагаючи проникнення в цей предмет i тлумачення вiдносно цього предмета. Образ у мистецтвi стає сим-волiчним тiльки тодi, коли набуває символiчного звучання. Сим-вол у своїй основi пов'язаний зi своїм предметом. Символ багатоз-начний, i у своєму русi переходить вiд одного змiсту до iншого. Поняття ж, на вiдмiну вiд символу, однозначне. Символ перебуває мiж поняттям i образом. За допомогою символу, коли використо-вується образнiсть, передається багатозначнiсть. Але за допомо-гою символу передається й однозначнiсть, коли використовуються понятiйнiсть, понятiйнi засоби. 24. Значення - об'єкт, що позначається iншим об'єктом-знаком. 25. Символ у культурi - це iнстру-мент культури. Культуру саму собою можна тлумачити як симво-лiчну реальнiсть, де символ свiдомо створюється людиною як по-вiдомлення культури. Передача повiдомлення в культурi вiдбуваєть-ся символами. Символiчне повiдомлення (як заданiсть межi iнтер-претацiї) має нескiнченну перспективу iнтерпретацiй. Є символи в культурi, якi не мають "прямої емблеми", позбавленi конкретної емблематичностi. До символiв, позбавлених прямої емблематичностi, належать: релiгiйна дiя, звичай i ритуал, а також мiфи й художнi образи, тi чи iншi дiї полiтикiв. 26. Символiзм - це напря-мок у культурi, що має певний свiтогляд. Символiсти стверджува-ли, що символ дає можливiсть сходити вiд свiту земного до свiту вищого у мiстичному переживаннi. Символи вiдчутно вiдбивають першоiдеї. Вiдчутнiсть (предмети, види природи) як символи, що осягаються почуттєво, виражають iдеї (Мореас). Для вираження необхiдний всеохватно-первозданний стиль. 27. Семiотика - це на-укова теорiя, що вивчає знаковi системи, де кожному знаку на-дається певне значення. Знаковими системами є розмовна (при-родна) мова, системи сигналiзацiї в природi, мова образотворчого мистецтва, музики, кiно, театру. У семiотицi складна система ро-зумiється як система знакiв. Ця система знакiв виражає певний змiст. Знаковi системи рiзних складних систем багато в чому ана-логiчнi. 28. Семiотика та семантика. Семiотика визначає три рiвнi дослiдження знакових систем. Перший рiвень - синктактика - вив-чає сполучення знакiв у їхнiх структурах, а так само - правила утво-рення й перетворення знакiв. Другий рiвень - семантика - вивчає знаковi системи, як засiб вираження змiсту при iнтерпретацiї знакiв i знакових сполучень. Третiй рiвень - прагматика - вивчає вiдно-шення мiж знаковими системами й тими об'єктами, якi сприйма-ють та iнтерпретують знаки з метою використання повiдомлення, що мiститься в цих знаках. 29. Семантика - це роздiл семiотики, що вивчає знаки й знаковi системи в їхньому значеннєвому змiстi, як змiсти. 30. Структурно-семiотичнi моделi створюються пiд час аналiзу тих чи iнших стiйких форм. Структурно-семiотичне моде-лювання показує, що мова породжує (створює) значеннєвi структу-ри. А модель мови, що породжує, породжує значеннєвi моделi куль-тури. Можна назвати деякi моделi культури: культура як традицiя; культура як iнновацiя; культура як формування смаку; культура як вiдчужений дух у мовних формах; культура як комунiкацiя; культу-ра як мистецтво вираження; культура як дiя, що виробляє змiст; культура як символiчна система. 31. Категорiями динамiки форм культури є гра, iнтерiоризацiя, комунiкативнi стратегiї, креативнiсть людини, ритм, самiсть, технiка, форма. 32. Способи оцiнки потен-цiалу динамiки культури обов'язково враховують домiнуючий i мiнорний шар культури. У шарi культури є домiнуюче й мiнорне. Для оцiнки потенцiалу динамiки культури необхiдно з'ясувати (ви-явити) домiнуючi й мiнорнi лiнiї культури. 33. Акультурацiя - це поняття, що розкриває взаємовплив культур, взаємодiї рiзних куль-тур, на противагу їх дифузiї й асимiляцiї. 34. Культурний синтез - це взаємопроникнення культур, унаслiдок чого з'являється новий феномен культурного синтезу. 35. Дiалог культур - це взаємовп-лив, взаємопроникнення й взаємодiя рiзних культур. Дiалог куль-тур - це форми спiвiснування культур (конфесiйне або полiтичне спiвiснування). Не все в культурi розумiється як розвиток. Наприк-лад, мистецтво. Мистецтво не можна розумiти як розвиток i ствер-джувати, що за законом заперечення заперечення лiрика Сапфо знята лiрикою Петрарки, а лiрика Петрарки знята лiрикою Верлена. У мистецтвi дiє не закон заперечення заперечення й принцип "сходження" вiд простого й примiтивного до складного, а закон "неповторностi драматичного". Нове столiття вiдкриває новий змiст i в Сапфо, i в Петрарки, i у Верлена. Не можна говорити, що один змiст багатший i змiстовнiший за iнший. Культура являє собою таку форму, що iсторичне iснування людини залишається пiсля її смертi, залишається невичерпний змiст досвiду людського iсну-вання в унiверсалiях, якi закладенi у творах, що людина пiсля себе залишила. В унiверсалiях твору закладене загальнозначуще. Сам собою твiр мистецтва унiкальний. Вiн передає унiкальну можливiсть iснувати i як людина, i як свiт одночасно. Унiкальнiсть - завжди граничнiсть, а значить, загальнозначущiсть, як загальнозначуща можливiсть. Загальнозначущiсть (тобто для всiх) - це можливiсть бути людиною й свiтом. 36. Культура як загальнозначуще в дiа-лозi культур, з'являється тодi, коли ця культура мiстить загально-людськi цiнностi. 37. Культура як питання про майбутнє в дiалозi культур з'являється тодi, коли ця культура мiстить проблему поря-тунку, проблему змiсту порятунку. У дiалозi культур культура (та чи iнша) iснує як граничне занепокоєння. У дiалозi культур куль-тура (та чи iнша) iснує як вiдчуття буття на гранi небуття. У дiа-лозi культур культура (та чи iнша) iснує як запит про майбутнє на гранi буття й небуття (як запит про майбутнє людини взагалi, а значить, запит про значущiсть). 38. Буття окремої культури в дiа-лозi культур з'являється тодi, коли ця культура мiстить толерантне (терпиме) начало й припускає iншу культуру. У дiалозi культур окрема культура стає собою. Окрема культура iснує за наявностi iншої культури. Проблема iснування культур одного рiвня - це про-блема толерантностi (терпимостi). Певний рiвень толерантностi не обертається синкретизмом, руйнуючи iдентичнiсть культур, а змiцнює загальну культуру за наявностi рiзних культур. 39. Осо-бистiсть i її сутнiсть. Особистiсть - це утворення, де людина вис-тупає у своїй цiлiсностi. Сутнiсть особистостi - це її багатомiрнiсть. Особистiсть - вiд слова личина, тобто маска, злiпок з особи пред-ка, ритуальна маска, театральна маска. Римська культура позначає особистiсть як персону, тобто як iндивiдуума, як людину з певним положенням у суспiльствi. Особистiсть так само розумiють як юри-дичну особу. У стоїкiв особистiсть не просто персона, що має личи-ну. У стоїкiв носiнню личини протиставляється шляхетне прагнен-ня людини до власної природи (Сенека). Людина повинна створи-ти свою власну особистiсть, свою власну персону (Марко Аврелiй). У середньовiччi розумiння особистостi ускладнюється при орiєнти-рах на християнство. Так, Христос ототожнює себе з Богом, але в той же час вiн звертається до Бога як до Батька (тобто Христос - i Бог, i людина). Тут особистiсть є iндивiдуальною субстанцiєю ро-зумної природи (Боецiй). Особистiсть розумiється як щось само-стiйне, що має розум, має достоїнство (Олександр iз Гельса). У середнi вiки людина розумiлася як особистiсть, створена за зраз-ком i подобою Божою (Бонавентура), тобто теоцентрично. В епоху Вiдродження особистiсть розумiлася антропоцентрично. У Новий Час особистiсть визначалася i як двi субстанцiї (Р. Декарт), i як єдина субстанцiя тiла й душi (Ф. Бекон), i як совiсть, що вiдчуває якiсть душi, вiдчуває, яка душа сама собою (Лейбнiц), i як само-свiдомiсть (Локк). 40. Iдентичнiсть iндивiда - це категорiя, що оз-начає iндивiда як стiйку цiлiснiсть, тотожну самiй собi. 41. Цивiлiзацiйна iдентичнiсть - це термiн, що розкриває приналежнiсть того чи iншого iндивiда або ж етносу в цiлому до тої чи iншої цивiлiзацiї. 42. Iдентичнiсть, як цiлiснiсть - це ставлення людини до самої себе, коли проявляється її тотожнiсть самiй собi. 43. Iндивiдуацiя - це термiн, що означає тi основи, якi визначають непов-торнiсть, тобто iндивiдуальнiсть. 44. Iндивiдуум - це термiн, що означає єднiсть як нерозкладнiсть на елементи. 45. Iндивiдуальнiсть - це термiн, що означає неповторну своєрiднiсть тої чи iншої iсто-ти або людини. 46. Особливостi й умови культуро-творчої дiяльностi особистостi пов'язанi з формуванням самої особистостi й з її во-лею. Особливiсть культуротворчої дiяльностi особистостi - це фор-мування в цiєї особистостi iндивiдуальностi, тобто це процес iнди-вiдуалiзацiї особистостi. Умовою культуротворчої дiяльностi осо-бистостi є воля творчої iндивiдуальностi. 47. Соцiокультурнi вiдно-сини й творча дiяльнiсть особистостi можуть бути рiзними стосов-но самого процесу творчостi. Соцiум може стимулювати творчiсть, а може ставити межi творчостi. 48. Творча особистiсть i особли-востi культури суспiльства можуть оцiнюватися вiдносно тради-цiйностi соцiуму. У традицiйному суспiльствi не приймають но-вацiї вiд творчої особистостi. 49. Плюралiзм цiнностей культури й iндивiдуалiзацiя особистостi взаємозалежнi. Плюралiзм цiннос-тей iндивiдуалiзує особистiсть. 50. Художня основа стосується будь-якого виду людської дiяльностi. Художня основа присутня в будь-якiй дiяльностi людини. 51. Художнiй образ - це спосiб, а також форма освоєння й перетворення дiйсностi. Художнiм образом так само називають елемент художнього твору (наприклад, персонаж). Але художнiм образом називають i спосiб iснування (буття) i вiдтво-рення особливої реальностi, або художньої реальностi, або "царства видимостi" (Ф. Шиллер). Вiдтворенням "царства видимостi" зай-мається мистецтво. Однак у мистецтвi це не просто царство види-мостi. Мистецтво зображує iдею. Ця iдея вiдтворюється мистецт-вом у формi почуттєвого образу, у формi почуттєвого iснування. Iдея вiдбиває iстинно загальне. Значить, i мистецтво вiдбиває iстин-но загальне, з огляду на те, що мистецтво саме собою вiдбиває iдею. Просто в мистецтвi це (ця iдея) подано в образах. Художник, музикант або поет мають здатнiсть створювати образи. Створюва-ти образи - це показувати, а не доводити. Показувати - це перетво-рювати iдеї в образи. Деякi концепцiї мистецтва говорять про образ як про "фiктивну" правду. А символiсти, iмажинiсти, футуристи висловлюються про мистецтво як про "безпристраснiсть". Однак так чи iнакше художнє освоєння дiйсностi пов'язане з уявою, зоб-раженням, перетворенням, пов'язане iз прообразом, образом. 52. Типове - це категорiя, ще означає реалiстично-художнє узагаль-нення. Це узагальнення подається через зображення iстотних рис явищ життя. 53. Смак - це категорiя, яка характеризує здатнiсть людини розрiзняти й оцiнювати прекрасне й пiднесене. 54. Куль-тура смаку - це тип культури, пов'язаний iз проблемами споживац-тва. 55. Мистецтво - це вид духовного освоєння дiйсностi. Мистецтво - це форма суспiльної свiдомостi. Мистецтво - це художня творчiсть. Художнє начало присутнє в будь-якiй людськiй дiяль-ностi, а значить, i в будь-якiй творчостi як дiяльностi. Мистецтво - це певна форма вiдбиття дiйсностi. Мистецтво - це певний спосiб виробництва (духовного виробництва). Мистецтво займає певне по-ложення в колективному досвiдi людства. Адже мистецтво фор-мує в людинi культуру почуттiв i культуру товариськостi. Мистец-тво надiляє людину здатнiстю жити "за законами краси", а так само надiляє художника здатнiстю творити "за законами краси". 56. Виразове й образотворче мистецтво - це мистецтво як манера людини i як сюжетнiсть вiдповiдно. 57. Вiдсторонення - це термiн, що означає руйнування в людинi стандартiв сприйняття виразнi-стю й манернiстю мистецтва (гротеском, парадоксом). 58. Особли-востi первiсного мистецтва полягають у його синкретизмi. Первiс-не мистецтво епохи пiзнього палеолiту (25 тис. рокiв до н.е.) не мало вираженого прояву саме естетичного начала як вiдособлено-го. Первiсне мистецтво було синкретичним. Первiсне мистецтво мало в основному ритуально-магiчний характер (медичний, психо-терапевтичний). Надалi антична естетика, пояснюючи мистецтво, говорить про мiметичний, тобто наслiдувальний, бiк мистецтва. Але антична естетика свiдчить так само й про катарсис як очищен-ня вiд афектiв, тобто говорить про психотерапевтичну спрямованiсть мистецтва. 59. Класичнi уявлення про мистецтво заклали - антич-на естетика, естетика середньовiччя, естетика епохи Вiдродження. Антична естетика розкривала мiметичний, "наслiдувальний" мо-мент мистецтва. Антична естетика вказувала на пiзнавальну й моральну цiннiсть мистецтва, що розкриває античнiсть як класич-не (класичнi погляди на мистецтво). Середньовiччя в мистецтвi - це вираження способу, як прилучитися до "божественного", "не-скiнченного". Епоха Вiдродження в розумiннi мистецтва - це багато в чому та сама античнiсть. В епоху Вiдродження були уявлення про мистецтво як про "наслiдування" ("мiмесис"), "наслiдування прекрасної природи", наслiдування як "дзеркало". Нiмецька кла-сична естетика розглядає мистецтво як "гру творчих сил". Притому ця гра позбавлена мети, це "доцiльна дiяльнiсть без мети". Така доцiльна дiяльнiсть без мети народжує "царство видимостi". От це царство видимостi i є мистецтво, як вираження "Абсолютного духу", вираження вищих станiв духу. Класичне уявлення про мистецтво - це тiлесний (органiчний) зв'язок (сутнiсний зв'язок) мистецтва з дiйснiстю. Мистецтво - це органiчний зв'язок з тим, що цiкаве для життя, цiкаве для людини в життi (М. Г. Чернишевський). Класичне уявлення про мистецтво орiєнтоване на гуманiстичну культуру. Класичне говорить про наслiдування того, що в життi, в "контекстi". За некласичним (постмодернiстським) розумiнням мистецтво - це те, що за межами "тексту" (але це вже нове, iнше розумiння наслiдування, "мiмесиса"). Мистецтво можна розгляда-ти в теоретико-пiзнавальному (епiстемiологiчному), цiннiсному (аксiологiчному), естетико-соцiологiчному (функцiональному) планi. Усi цi погляди на мистецтво взаємозалежнi. Розглядаючи мис-тецтво епiстемiологiчно, теоретично обов'язково визначається його цiннiсне значення, а встановлюючи цiннiсть i маючи цiннiсний пiдхiд, обов'язково виявляєш функцiонально-соцiологiчнi характе-ристики. Через теоретико-пiзнавальний i цiннiсний аспекти вияв-ляється специфiка мистецтва, а через естетико-соцiальний аспект виявляється роль мистецтва в життi суспiльства. Мистецтво у своїх проявах саме збирає навкруг себе й формує публiку, публiку, яка здатна розумiти це мистецтво й насолоджуватися красою цього мистецтва. Мистецтво задовольняє потребу у витонченому. Тому мистецтво виникає на такiй стадiї розвитку людини, коли в неї задоволенi безпосереднi фiзичнi потреби. Тобто мистецтво вини-кає, коли людина виходить iз кола фiзичної необхiдностi, виходить за межi своїх безпосереднiх фiзичних потреб. Безпосереднi фiзичнi потреби для свого задоволення вимагають утилiтарно-практичних дiй, iнтересiв, цiлей. Значить, мистецтво виникає, коли людина вже не проявляє утилiтарних iнтересiв. Коли немає утилiтарних iнтересiв, людина творить унiверсально й вiльно. Вона створює витонченi предмети й насолоджується самим процесом творчостi. Людина, що займається мистецтвом, задовольняє потребу робити свою власну життєдiяльнiсть i творити саму себе як iстоту загаль-ну й унiверсальну. Мистецтво проявляє свої значення у "видимостi", тобто iлюзорно. В iлюзорному з'являється те, що приховане в лю-динi, як її iнтимнi спонукання, образ дiяльностi, її мета; але тi спонукання, образи й цiлi, якi мають суспiльно-змiстовний момент, проявляючись у дiяльностi людини. Мистецтво своїм змiстом ви-переджає уявлення свого часу. Тому воно задає мету на майбутнє. Людина творча у своїх уявних змiстах ширяє над необхiдностями. Тому змiст, який уявляє художник, не вiдповiдає "сущому", "су-щим рiзних наук". Тому мистецтво творить можливе, можливе iсну-вання, що рухається (Аристотель). Тому мистецтво творить доцiль-ний свiт поза якою-небудь метою (I. Кант). Художник задає проек-цiю духовних намiрiв, мрiй про бажане, пошук справжнiх почуттiв. Адже художник творить i передає у своїх творах потребу людини перетворювати своє почуттєве ставлення до реальної дiйсностi. Художник не вимагає, щоб його твори визнавали за дiйснiсть, щоб уважали його здобутки реалiями. Художник у своїх вираженнях вiльний вiд фактологiчного матерiалу з реального життя (тобто вiд документалiстики). Вiн виражає тугу за iдеалом як потребу сус-пiльної людини, як потребу соцiальної частини людської iстоти (на противагу тiлесно-iнстинктивнiй частинi). Художник виражає свою потребу в iлюзорнiй формi. Художник говорить про iдеал, як на-лежну й можливу реальнiсть, виражаючи вищу потребу. Худож-ник розкриває у своїх вираженнях, у своїй виразностi, яким чином теперiшня дiйснiсть входить у майбутнє. Художник показує, що в теперiшнiй дiйсностi належить майбутньому, що в теперiшнiй дiйсностi є iдеалом, що живе для майбутнього. Художник розкри-ває внутрiшнiй змiст явищ, фактiв i подiй життя в їх iндивiдуаль-но-неповторнiй формi. Цим вiн вiдрiзняється вiд ученого. Уявне буття (iснування) художника, його "можлива реальнiсть" дiйснi як iдеальне, iдеальне художника, iдеальне, що мiстить в поданнях художника образ цiлого. Образ цiлого в мистецтвi - це узагальнен-ня. Художнє узагальнення будується за допомогою переходу вiд однiєї конкретностi до iншої. Змiна конкретностей як образотворчiсть одночасно є й змiстотворчiстю. Мистецтво задовольняє потребу сприймати й пiзнавати реальну дiйснiсть у формах людської чут-тєвостi, причому в розвинених формах, у формах, що послiдовно розвиваються. Мистецтво дiлиться за способом буття, вiдбиття й за способом сприйняття. За способом буття (як онтологiчний кри-терiй), способом iснування (буття) художнього образу мистецтво дiлиться на просторове й часове, а також просторово-часове. За спо-собом вiдбиття дiйсностi (як гносеологiчний критерiй), способом вiдбиття художнього образу мистецтво дiлиться на образотворче й виражальне. За способом сприйняття (як психологiчний критерiй) мистецтво дiлиться на слухове, зорове, зоро-слухове. Однак кож-ний вид мистецтва мiстить у собi (у рiзнiй пропорцiї) всi характе-ристики (i просторовi, i часовi, i виражальнi, й образотворчi). Обра-зотворче є одночасно й виражальним (наприклад, живописний пор-трет, акторське мистецтво). Виражальне мiстить момент образот-ворчого характеру (наприклад, танець, архiтектурний образ). Лiте-ратура синтетична за образними формами. З розвитком науки й технiки виникають новi види мистецтва (кiно, художня фотогра-фiя). У певну епоху превалював певний вид мистецтва. Античнiсть - це епос i трагедiя. Середньовiччя - це архiтектура й iконопис. XX столiття - це кiнематограф i телебачення. 60. Некласичнi (постмодернiстськi) уявлення про мистецтво заклала естетика другої поло-вини XX столiття. Постмодернiзм зводить наслiдування (мiмесис) до "облудного iлюзiонiзму" як мистецтва реалiзму. Постмодернiзм наголошує на чуттєвих об'єктах, а не на iлюзiонiстських. Чуттєвiсть художнього об'єкта виникає при взаємодiї досвiду повсякденного людського життя з художньою експресiєю людини. Чуттєвiсть художнього об'єкта зближає мистецтво й життя (мистецтво й жит-тя зливаються в "одноразове переживання"). "Одноразове пережи-вання" як момент не передає цiлiсну картину свiту, а передає дис-кретнiсть, незавершенiсть картини свiту. "Одноразове переживан-ня" властиве не тiльки постмодернiстському мистецтву. "Однора-зове переживання" властиве й модернiстськiй вiдмовi вiд цiлiсної картини свiту. 61. Сучаснiсть - це поняття, яке позначає проблемну ситуацiю, у якiй перебуває суспiльство внаслiдок розпаду ряду ви-щих цiнностей, цiнностей, якi ранiше забезпечували усвiдомлення загальної "картини свiту". Перебороти розпад ряду цiнностей не можна, ввiвши нову трансценденцiю (наприклад, замiнити язичеську "картину свiту" християнською, як це було в античностi або на Русi). Сучаснiсть - це проблема й вiдносно суб'єктивної волi людини, i вiдносно суспiльного порядку. Коли в сучасностi немає тих реалiй, якi задають напрямок людської дiяльностi, то людина стає абсолютно самостiйним iндивiдом. Однак "абсолютна самостiйнiсть" обертається егоїзмом i "вiйною всiх проти всiх". Погроза "вiйни всiх проти всiх" (Гоббс) нейтралiзується сучаснiстю. При цьому проблема порядку вирiшується iнституцiональними й духовними засобами. Сучаснiсть пiдтримує громадський порядок, знижуючи погрозу з боку "абсолютної самостiйностi" iндивiда. Проблема су-часностi в тому, що вона не має загальної "сутностi", не є "систе-мою" i "цiлiснiстю". Можна бачити, що iсторiя сучасностi не є iсторiєю прогресу. Хоча i є прогрес окремих елементiв (наприклад, прогрес технiчної iндустрiї). У сучасностi вiдсутнiй спрямований i детермiнований (визначальний) прогрес. 62. Полiтична культура - це полiтична традицiя практичної полiтичної поведiнки людини, що на основi наступностi забезпечує вiдтворення полiтичного жит-тя соцiуму. 63. Культурна революцiя - це корiннi перетворення в соцiумi, що розумiються як переворот, що приводить до змiни основних цiнностей у всiх сферах громадського життя. 64. Елiтарна культура - це культура "вибраних". 65. Масова культура - це куль-тура всiх, як освiченого так i неосвiченого народу. 66. Теорiя масо-вої культури - це теоретичне осмислення явищ масової культури (наприклад, розважальних ходiв, балаганiв, ярмаркових вистав, бе-летристики). 67. Модернiзацiя й постмодернiзацiя та їх особливостi пов'язанi з iндустрiалiзацiєю. Особливiсть модернiзацiї - це iнду-стрiалiзацiя. Особливостi постмодернiзацiї - це постiндустрiальнiсть, iнформацiйнiсть, глобальнiсть. 68. Iндустрiальне сус-пiльство - це поняття, що характеризує сутнiсть розвиненої держа-ви, пiдданої модернiзацiї. 69. Постiндустрiальне суспiльство - це термiн, що означає вищий щабель розвитку суспiльства. 70. Теорiї постiндустрiального суспiльства - це осмислення технологiчних ос-нов суспiльства у процесi розгляду закономiрностей його розвитку. 71. Iнформацiйне суспiльство - це поняття, що розкриває "iнфор-мацiйну революцiю" постiндустрiального суспiльства. 72. Теорiя iнформацiйного суспiльства - це осмислення iнформацiйних основ суспiльства у процесi розгляду закономiрностей його розвитку. 73. Моделi модернiзацiї культури. Є двi моделi модернiзацiї культу-ри. Перша - вестернiзацiя як колонiальне нав'язування. Друга - модернiзацiя, яка доганяє. 74. Соцiальна модернiзацiя - це перехiд у суспiльствi вiд традицiйних форм до сучасних. 75. Полiтична модернiзацiя - це рiзновид соцiальної модернiзацiї, коли трансформацiя традицiйного суспiльства у сучасне вiдбувається при ви-рiшальнiй ролi полiтики. 76. У змiнi модернiзацiї на постмодернiзацiю в сучаснiй культурi задiянi керiвнi структури соцiуму, iнду-стрiя, iнформацiя, зв'язок iз глобальними процесами. Особливостi змiн при переходi вiд модернiзацiї до постмодернiзацiї зводиться до унiфiкацiї соцiуму, постiндустрiалiзацiї, iнформацiйностi, гло-балiзацiї. 77. Футурологiя - це вчення про майбутнє, що враховує iсторичний i соцiальний час. 78. Теорiя меж росту - це прогноз майбутнього вiдносно природних ресурсiв з урахуванням впливу населення на навколишнє середовище. 79. Прогрес - це розвиток до досконалостi. 80. Кiнець iсторiї - це поняття, що означає со-цiальнi змiни в процесi вiдмови вiд певних домiнуючих принципiв того чи iншого суспiльства. 81. Культурна система - це поняття, що характеризує культуру, а також культурнi об'єкти, як стiйкi ут-ворення. Стiйкiсть культурних об'єктiв породжується й пiдтримується за рахунок виконання соцiально значущих функцiй. Культуру мож-на розумiти як систему функцiонально взаємозалежних елементiв. Культура розглядається як система, коли: виконується аналiз: А) функцiональних станiв культури; Б) форм адаптацiї культури до напружень внутрiшнього й зовнiшнього характеру; В) стiйкої органi-зацiї функцiональних одиниць культури; Г) стiйких форм вiдно-син. Є двi концепцiї про системоутворюючi фактори соцiокультурних систем. Перша полягає в тому, що соцiокультурнi системи виникають i функцiонують завдяки одному факторовi (це або раса, або клiмат, або господарська структура). Друга полягає в тому, що соцiокультурнi системи виникають i функцiонують завдяки ряду спiльно взаємодiючих факторiв. Однак виникає необхiднiсть вияв-лення фактора (одного або двох), необхiдного й достатнього для детермiнацiї (тобто визначальних) тих чи iнших подiй в культурi, щоб передбачати стiйкiсть культурних систем. Аналiз функцiй i структур культури розкриває культуру як гомеостатичну систему. Але виникає необхiднiсть знати, чи всi змiннi фактори культури як системи мають однаковий детермiнуючий вплив на стан системи. 82. Iнновацiї - це нововведення, що витiсняють традицiйнi форми людської дiяльностi своєю новою рацiональнiстю. 83. Традицiя - це спосiб iснування й вiдтворення культурної спадщини, що зберi-гає наступнiсть досвiду поколiнь людей. 84. Традицiоналiзм - це орiєнтацiя в минуле як цiннiсне в порiвняннi з сьогоденням. 85. Джерело, основи й базова умова української культури - у видатних людях. Джерело й основа української культури - це iмена видатних письменникiв, художникiв, мислителiв, iмена класикiв. Базова умова української культури - це iснування людини як розвинутої iндивiдуальностi, особистостi. 86. Здатнiсть бути цивiлiзованою людиною: це вести дiалог усерединi своєї культури й одночасно - з iншими культурами. 87. Українська культура вiдкрита система. Вiдкритiсть - це здатнiсть вбирати в себе досягнення iнших на-родiв (i свого не цурайся, i чужому навчайся). 88. Можливiсть ори-гiнальностi й самобутностi української культури в сучасних умовах - це результат прилучення до того, що створено в iншi часи й часто - iншими народами. 89. Етика - це практична фiлософiя, наука про мораль (моральнiсть). Поняття етика вперше застосовується Аристотелем. Етика (вiд слова етос) показує зрiз людської реальностi, той зрiз, де iндивiдуальнi якостi спiввiдносяться зi звичними фор-мами суспiльної поведiнки. Сучасне розумiння етики - це розумiн-ня певної галузi знань. Мораль (моральнiсть) же - це предмет цих знань. Ще софiсти помiтили, що звичаї людей i їх закони дуже мiнливi й рiзноманiтнi. Природа ж скрiзь одна й та ж. Звичаї лю-дей i їх закони випадковi (i довiльнi). Природа ж необхiдна (приро-да як необхiднiсть). Суспiльнi звичаї можуть бути прекрасними й справедливими. У такому випадку етичне й естетичне збiгаються. Мета етики - це вчинок, здiйсненне благо, а не благо саме собою як знання (Арiстотель). Це говорить про те, що етика є практичною фiлософiєю, а не теоретичною, не метафiзикою. Етика виходить iз досвiду громадського життя. Тому етика не має високого ступеня точностi, як, наприклад, математика. Стародавнi греки роздiляли фiлософiю на логiку, фiзику й етику (наприклад, Епiкур). Етика вiддiлялася вiд полiтики, а моральна досконалiсть людини не по-в'язувалася з досконалiстю громадського життя. За Епiкуром, щоб не було душевних тривог i тiлесних страждань, необхiдно правиль-но розумiти задоволення, а так само необхiдна освiта. I це звiльняє вiд страхiв. Етика - це не логiчнi побудови у своїй безособовiй стро-гостi. Етика - це зразки-приклади, це напутливi звертання до окремої людини, це втiшливi промови, побудованi за законами кра-си. Етичнi принципи вказують на те, що мудрiсть - це вмiння бути вищим за страждання, умiння бути вищим за обставини долi. Мудрiсть - це вмiння жити у згодi iз собою, а також - з навколишньою природою. Мудрець - космополiт. Космос у цiлому є рiдним домом мудреця (приклад, Марко Аврелiй). Середньовiчна фiлосо-фiя звинувачувала античнiсть (античну фiлософiю) у падiннi мо-ралi. Язичники осягали божественне, не розумiючи, що це боже-ственне. Язичники хотiли знайти у своїй сутностi й зрозумiти те, що дається Богом, тобто дається незалежно вiд них, i вiд їх зу-силь. Фiлософи Нового Часу намагаються з'ясувати, якi моральнi принципи, властивi конкретнiй людинi (тобто мораль як властивiсть особистостi), є обов'язковими правилами для всiх людей, як цi обо-в'язковi правила й принципи органiзують всiх людей соцiуму. У моралi людина пiдпорядкована як своєму власному, так i загально-му законодавству (I. Кант). Фiлософiя Гегеля нiвелює предмет етики, тому що залишає вiдкритим питання про межi iндивiдуаль-но вiдповiдальної поведiнки, а моральнiсть як абсолютна iдея, у тому числi й iдея держави, рухається до самої себе i збiгається з державою. Моральнiсть збiгається iз соцiальними дiями людини, якi сприяють зрiвноважуванню егоїзму й альтруїзму (Спенсер). Людська природа може пристосуватися до потреб громадського життя абсолютною мiрою (Спенсер). Можна нiвелювати розрив мiж обов'язком i схильностями, мiж чеснотою та щастям (Г. Коген, М. Венчер). Суспiльно корисна дiяльнiсть може викликати радiсть, а суспiльно шкiдлива дiяльнiсть - неприємнi почуття в людини, тому що iснує повне пристосування людської природи до потреб громадського життя. Суспiльство може досягти такого сту-пеня розвитку, коли дiї людини, яка служить суспiльнiй необхiд-ностi, будуть супроводжуватися почуттям блаженства. Етична сис-тема мiстить у собi запрограмовану поведiнку людини, через яку людина реалiзує й розвиває у своєму iснуваннi такий спосiб жит-тя, який нiвелює суперечностi її особистостi, суперечностi, якi роз'ї-дають цiлiснiсть iндивiда. Цей спосiб життя знiмає у надривного iндивiда суперечностi й має певний характер. За характером цього способу життя можна розрiзнити етику гедонiзму й евдемонiзму. Тобто етичнi програми, якi приводять до цього способу життя, можна класифiкувати. Тому й розрiзняють етику гедонiзму й евдемонiз-му. 90. Мораль - це вищi цiнностi людини та її повиннiсть. Мо-раль узагальнює такий людський досвiд, як добро й зло, чеснота й порок, обов'язок, совiсть. Моральне розумiється, коли, по-перше, осмислюється правильна поведiнка, тобто поведiнка належного характеру, поведiнка, що визначає моральний вигляд; по-друге, ос-мислюються умови й межi довiльностей (сваволi) людини, довiльностей, обмежуваних своєю власною (внутрiшньою) повиннiстю, межi волi (межi цiєї довiльностi) в умовах органiзацiї й норматив-ної впорядкованостi, упорядкованостi, яка задається людинi iззовнi. Мораль - це, по-перше, правила, або система кодексiв, яка вста-новлюється для виконання людиною ряду норм; по-друге, сфера iндивiдуального самопокладання особистостi, самопокладання, вiльного або визначеного зовнiшнiми факторами. Мораль - це спосiб регуляцiї поведiнки людини (у Дж. С. Милля). Людина може ста-витися до моралi по-рiзному: А. До моралi з боку людини може бути нiгiлiстичне ставлення. Тодi будь-яке правило життєвого рiвня, будь-яка соцiальна норма, будь-який культурний принцип сприй-мається людиною як якесь ярмо, як якась кабала, як придушення особистостi (Протагор, Сад, Нiцше). Б. До моралi може бути став-лення як до чогось, що примушує. Тодi в людини виникає протест проти зовнiшньої примусовостi моралi. При цьому протест може супроводжуватися особистим моральним пафосом. В особистому моральному пафосi людина виражає iндивiдуальне ставлення до iснуючих звичаїв. Звичайно, це ставлення подане запереченням службового лицемiрного пiдпорядкування суспiльним нормам. В. До моралi може бути ставлення як до доцiльної поведiнки. Тодi людина ставиться до моралi як до необхiдностi доцiльної взаємодiї в суспiльствi. При цьому людина розумiє мораль як сукупнiсть правил поведiнки (Спенсер, Дж. С. Милль, Дюркгейм). Тут мо-раль розумiється як механiзм взаємодiї мiж людьми, механiзм, вироблений самими людьми, механiзм, який закрiплюється у до-мовленостi мiж людьми (софiсти, Епiкур, Гоббс, Руссо, Ролз). У такому випадку мораль розумiється як правила взаємних зобов'я-зань, якi люди беруть на себе, тому що належать до одного спiвто-вариства. Г. Можна розумiти, що мораль бiльше спонукальна, нiж заборонна. Твердження морального характеру, зверненi до людини як до свiдомого суб'єкта, суб'єкта свiдомого й вiльного. Тому мо-ральнi твердження мають iдеальний характер (Кант, Гегель). Е. Можна враховувати, що мораль пропонує взаємообмеження й са-мообмеження для людини. Але, виконуючи вимоги моралi, люди-на нiби сама проголошує їх, цi вимоги. Наскiльки вчинок мораль-ний, можна визначити з огляду на те, що мала намiр зробити людина замiсть того, що вона зробила, результат зробленої дiї. Тобто моральнiсть визначається як змiстом i результатом зробленої дiї, так i намiром. Мораль виробляється i йде вiд особистостi як авто-номної, самовизначальної, творчої; вiд особистостi, включеної в iснуючi в товариствi норми. Особистiсть залежна; i її активнiсть зумовлена товариством, у яке вона входить. Людина - це й со-цiально-бiологiчна й соцiальна iстота, це як родова, так i духовна iстота. Людина своєю волею й своєю дiяльнiстю змiнює зовнiшнi обставини, а також змiнює себе саму. Але людина має цiннiсний змiст, трансцендентний стосовно соцiуму. Цей змiст людина вiдтво-рює й поширює в соцiумi. Вона поширює трансцендентне. У цьо-му зв'язку можна позначити два рiвнi моралi: мораль соцiальної взаємодiї (золоте правило моральностi) i мораль особистого вибору (милосердя). 91. Моралiзування - це поняття, що означає абстрактнi критерiї моральних виражень, далекi вiд реального стану речей. 92. Звичай i моральнiсть мають тiсний взаємозв'язок. 93. Автаркiя - це самодостатнiсть як новоєвропейський термiн i виконання, довiльнiсть, стриманiсть як античний термiн. 94. Атараксiя - це незворушнiсть, безтурботнiсть. 95. Апатiя - це безпристраснiсть. 96. Агапе - це любов, милосердя. 97. Калокагатiя - це прекрасне i добре. 98. Моральна досконалiсть - це моральний iдеал. 99. Авто-номiя й гетерономiя в моралi - це воля, яка сама дає закон своїй дiї (автономна воля), i воля, яка запозичить норму для своєї поведiнки (гетерономна воля). 100. Моральне судження - це судження, яке виражає моральну оцiнку або моральний припис. 101. Моральна оцiнка - це оцiнка моральної цiнностi вчинку. 102. Мова моралi - це природна мова, яка виражає моральнi оцiнки й судження. 103. Деонтологiя - це вчення про належне, етика обов'язку. Етика обо-в'язку вiдмiнна вiд етики добра (аксiологiї). Етика обов'язку вира-жає повиннiсть (або заборону) у виглядi iмперативiв. Етика добра (аксiологiя) виражає схвалення або осуд у виглядi оцiнок. Деонто-логiя визнає обов'язок. Аксiологiя визнає добро. Деонтологiя часто говорить про первиннiсть обов'язку перед добром, тим самим запе-речуючи аксiологiю. Добро похiдне вiд обов'язку, добром ми нази-ваємо те, чого вимагає обов'язок (I. Кант). Деонтологiя затверд-жує спонукальний iмпульс як змiстовнiсть морального вчинку, тобто затверджує "силу й енергiю" обов'язку, заради чого цей вчинок вiдбу-вається. Моральнiсть вчинку визначається спонуканням, "енергiєю обов'язку", а не тим, заради чого моральнiсть робиться, заради чого вчинок вiдбувається. Своїм спонукальним iмпульсом деонтологiя протиставляє себе утилiтаризму й гедонiзму. 104. Утилiтаризм - це етичне вчення про принцип користi. Почуттям у моралi, а так само моральним правилам належить виняткова роль, а моральнi судження не доводяться, а демонструються. Епiстемiологiчна ус-тановка на почуття, де моральне пiзнається почуттями, - це емпi-рична традицiя утилiтарної етики на вiдмiну вiд iнтуїтивiзму. Ути-лiтаризм розглядає моральнi почуття як багатовiковий моральний досвiд. Утилiтаризм вiдстоює принцип користi головний. 105. Ге-донiзм - це вчення, вiдповiдно до якого моральнi визначення виво-дяться iз задоволення й страждання. Гедонiзм указує на верховен-ство потреб iндивiда, особистостi стосовно соцiальних установок. У зв'язку iз цим соцiальнi установки постають як умовностi (Киренська школа), а вiдносно особистостi затверджується її самоцiннiсть. Твердження самоцiнностi особистостi вказує на гуманiстичнiсть гедонiзму. Але твердження про те, що задоволення є абсолютною цiннiстю, веде до аморалiзму й зла. Деякi школи ге-донiзму вважали цiннiстю не почуттєвi задоволення тiла, а пiдне-сенi насолоди душi (Епiкур, епiкурейство). Гедонiзм i евдемонiзм розрiзняються неiстотно. I гедонiзм, i евдемонiзм орiєнтують лю-дину на насолоду, на добро заради насолоди, а не на добро, вiдiрва-не вiд насолоди. Християнська етика не припускає гедонiзму. У середнi вiки етики гедонiзму не було. Етика гедонiзму з'являється в епоху Вiдродження. 106. Евдемонiзм - це етичне вчення, яке зат-верджує, що найвищим благом для людини є щастя. 107. Аске-тизм - це спосiб пiднесення людського духу за допомогою регу-ляцiї спонукань. 108. Етичний сентименталiзм - це етичне вчення, у якому мораль базується на моральних почуттях, емоцiях. Етич-ний сентименталiзм розглядає моральнi почуття як пiзнавальну, пiзнавально-оцiнну здатнiсть людини. Завдяки моральному почут-тю, або завдяки пiзнавально-оцiннiй здатностi, людина розрiзняє добро й зло. Завдяки моральному почуттю людина зазнає насолоди або страждання вiд своїх добрих вчинкiв. Тобто моральне почуття - це совiсть. Етичний сентименталiзм розумiє моральне пiзнання як iнтуїтивне. Етичний сентименталiзм у розумiннi морального пiзнан-ня як iнтуїтивного протилежний iнтелектуалiстськiй етицi. Iнтелектуалiстська етика прирiвнює моральне пiзнання й моральне почуття розуму, розум розумiє як розум. Етичний сентименталiзм говорить, що функцiєю розуму є пiзнання. Мораль же на протива-гу пiзнанню є дiєю й афектом людини, де розум неспроможний. 109. Iнтелектуалiстська етика - це вчення, що стверджує, що мо-раль базується на розумi. 110. Еволюцiйна етика говорить про те, що мораль корениться в природi людини. 111. Еволюцiйна етика стверджує, що моральна та поведiнка, яка спрямована до найбiль-шої тривалостi життя, до найбiльшої повноти життя. Еволюцiйна етика говорить про моральну як про доцiльну й адаптивну (присто-совану) поведiнку. Еволюцiйна етика вказує на популярнi цiлi, тоб-то цiлi сукупностi особин одного виду. Але еволюцiйна етика не вказує на особистiснi цiлi. Людина повинна контролювати свої потреби, приборкати свої пристрастi й одухотворити свою чуттєвiсть. Людина повинна свiдомо пiдпорядкувати свої iнтереси iнтересам людей. Пiдпорядкування своїх iнтересiв iнтересам iнших людей - це пiдпорядкування суспiльним установкам. Але людина повинна також виходити з вищих духовних цiнностей, до яких вона причет-на. 112. Аналiтична етика - це етичнi теорiї, якi використовують методи аналiтичної фiлософiї, де контекстуальний аналiз уживан-ня термiнiв проясняє iстини. 113. Метаетика - це дослiдження, яке з'ясовує питання, чи може знання бути нейтральним як цiннiсть. Мораль - це вищi цiнностi. Метаетика з'ясовує питання пiзнання моральних суджень. Метаетика з'ясовує, чи можна пiзнати мо-ральнi судження вiдносно їх iстинностi й хибностi. 114. Емотивiзм - це осмислення положення про те, що головна функцiя етичного вираження зводиться до вираження людських емоцiй для порушення почуттiв у слухачiв. 115. Етика науки - це галузь знань про мо-ральнi аспекти наукової дiяльностi, про взаємини науки iз суспiль-ством. Сучасна цивiлiзацiя показала мiць науково-технiчних до-сягнень. Ця мiць може бути небезпечною для людства. Наприк-лад, атомна бомба становить небезпеку. I тому постає питання моральної оцiнки розробок ядерної зброї. Пiсля Другої свiтової вiйни стає вiдомим факт жорстокостi наукових експериментiв, якi прово-дили нацисти над ув'язненими в концтаборах. Надалi жорстокi дослiдження проводилися в США. Тому постало питання про за-хист випробуваних учасникiв експериментiв, про захист вiд антигуманних експериментiв. Дослiдницький проект, який передбачає ек-сперименти на людинi, а також на тваринах, повинен пройти етичну експертизу. При дослiдженнях, проведених на людях, повинне враховуватися положення про те, що необхiдно захистити життя й здоров'я випробуваних, права й гiднiсть людини. В етичному регу-люваннi наукової дiяльностi повиннi брати участь органи влади. Пiсля успiшного клонування вiвцi (1997 рiк, ученi Шотландiї) ста-ло питання про клонування й вiдтворення людини. Але органи вла-ди заборонили застосування цих методiв стосовно людини. Iснує соцiальна вiдповiдальнiсть ученого, тому що: А. Соцiально вiдпо-вiдальна поведiнка вченого дозволяє певною мiрою уникнути нега-тивних наслiдкiв, наприклад, при вiдмовi вченого брати участь у небезпечних для людства експериментальних дослiдженнях. Б. Негативнi явища наукового прогресу породжуються не науковою дiяльнiстю, а соцiальними силами, якi контролюють впроваджен-ня наукових досягнень i їх використання. В. Iснує непередбачуванiсть результатiв фундаментальних дослiджень. Тому моральна й со-цiальна вiдповiдальнiсть повинна бути вiдносно прикладних дос-лiджень. При цьому необхiдно враховувати попереднiй гiркий досвiд i передбачати негативнi наслiдки. Наукове знання повинне бути загальним надбанням. Пошук iстини повинен бути безкорисливий i вiльний вiд мiркувань щодо власної вигоди. 116. Екологiчна ети-ка - це напрямок дослiджень, у якому розглядається вiдповi-дальнiсть за благо майбутнiх поколiнь людей, а так само вiдповiдальнiсть за свiйських тварин, за всiх живих iстот. Екологiчна ети-ка припускає любов до природи й вiдмову вiд споживчих устано-вок. Екологiчна етика - це бiоцентризм, а не антропоцентризм. Екологiчна етика показує, що причиною деградацiї бiосфери, а ра-зом з бiосферою й деградацiї людської природи, є фiлософiя ант-ропоцентризму. У фiлософiї антропоцентризму свiт iснує для лю-дини, людина є причиною iснування свiту, людина є мiрою цiнно-стей i тому експлуатує природу. Бiоцентризм - це розумiння того, що живi iстоти мають самоцiннiсть для самих себе, мають цiннiсть незалежно вiд людини й вiд її iнтересiв, де людина - вiдповiдаль-на iстота бiотичного товариства. Тобто добром є те, що сприяє збе-реженню цiлiсностi й стабiльностi бiотичного товариства. Еколог-iчна етика припускає моральне ставлення до iнших форм життя. Етика не може враховувати й людськi iнтереси, й вимоги iнших форм життя, вимоги тварин. Однак можна використовувати розумнi принципи. Розумнi принципи необхiднi для збереження бiосфери, тому що насувається екологiчна катастрофа. Екологiчна етика формує цiнностi, якi вирiшували б такi проблеми: А. Моральне ставлення може бути тiльки до iндивiдуальних тварин або ж моральне став-лення повинне поширюватися на всiх тварин? Б. На яку екосисте-му повинно бути спрямоване моральне почуття? (Необхiдно рятува-ти потопаючу тварину або ж дати можливiсть i не заважати вижи-ти водянiй тваринi, яка їсть тварин, що потонули?). Екологiчна етика вказує на тотальний взаємозв'язок всiх iстот. Цим екологiчна ети-ка нiвелює сепаратне (вiдсторонене) "Я", "Я", яке протиставляє себе природi. Екологiчна етика висуває такi концепцiї, як "повага до природи", "екологiчна вiдповiдальнiсть", "екологiчний обов'язок", "духовний досвiд особистого переживання тотожностi макро- i мiкро-космосу". Екологiчна етика - це екофемiнiзм. Екофемiнiзм спи-рається на жiночу свiдомiсть, що має iмператив "прагнення до збе-реження життя". 117. Благоговiння перед життям - це принцип рiвного благоговiння перед життям як стосовно своєї волi до жит-тя, так i стосовно будь-якої iншої. 118. Бiоетика - це дослiдження вирiшення моральних проблем бiомедицини й регуляцiя вiдносин бiомедичних технологiй, особистостi й суспiльства. Бiоетика ствер-джує, що вiдповiдальнiсть за прийняття моральних, життєвоважливих рiшень лежить i на лiкарi, i на пацiєнтi. Для прийняття рiшень можна створювати комiтети iз шанованих громадян. Коли з'явилися технологiї, що пiдтримують життя (штучнi серце, ле-генi), то виникли питання, скiльки можна пiдтримувати життя людини (пацiєнта), скiльки необхiдно пiдтримувати життя пацiєн-та, коли свiдомiсть його вже втрачена? Тут думки можуть бути рiзнi з боку лiкарiв, пацiєнта, родичiв пацiєнта. Родичi пацiєнта (хворого) можуть вимагати продовження лiкування, що пiдтримує життя, лiкарi можуть вважати подальше лiкування марним, сам пацiєнт може вимагати припинення свого життя. Моментом смертi вважалася необоротна зупинка подиху або зупинка кровообiгу (зу-пинка серця). У цей час подих i кровообiг можуть пiдтримуватися штучно. Тому застосовується додатковий критерiй припинення життя - смерть мозку. Трансплантологiя (пересадження серця, легенiв, печiнки) припускає вилучення органiв у донора, коли в нього зафiксована смерть мозку. Смерть донора можна прискорити або поспiшно констатувати, щоб взяти органи для трансплантацiї. Трансплантацiя буде успiшною, якщо орган у донора взятий вiдразу пiсля смертi, пiсля моменту смертi. Тому смерть мозку конста-тує бригада медикiв, незалежна вiд людей, що займаються пере-садженням органiв. З розвитком бiомедичних технологiй процес природної життєдiяльностi iндивiда стає контрольованим i керова-ним як з боку соцiуму, так i технологiчно. Причому контролювати й керувати життєвим процесом можна, починаючи вiд народження до самої смертi. Але оскiльки цей процес стає опосередкованим (вартiсть, витрати на пiдтримку здоров'я), необхiдний захист жит-тя, здоров'я, гiдностi пацiєнта, його прав. Пацiєнт навiть має пра-во сам приймати рiшення про вiдхiд з життя, якщо хвороба неви-лiковна й заподiює фiзичнi страждання. Будь-яке медичне втру-чання повинне здiйснюватися за згодою пацiєнта. Експерименти на людях без схвалення етичного комiтету не повиннi проводити-ся. Етичний комiтет повинен бути незалежним вiд адмiнiстрацiї лабораторiї, де повиннi проводитися експерименти. Принципи бiоетики: А. Принцип поваги автономiї пацiєнта; тобто iнформована згода пацiєнта. Б. Принцип "не нашкодь"; тобто мiнiмум збитку пацiєнтовi. В. Принцип "роби благо"; тобто лiкар повинен робити позитивнi кроки. Г. Принцип справедливостi; тобто справедливе ставлення до пацiєнта й справедливий розподiл ресурсiв при на-даннi медичної допомоги. Данi принципи можуть не узгоджувати-ся мiж собою й заважати один одному. Принцип поваги автономiї вимагає правдивого iнформування хворого про його дiагноз. Але правдива iнформацiя може викликати психологiчний стрес, пiдiрвати опiрнiсть органiзму, а значить, порушити принцип "не нашкодь". Якщо лiкар має особистi моральнi установки, то й принципи не потрiбнi. Етика принципiв для лiкарiв базується на моральних яко-стях, якi тi мають у високому ступенi. Глобалiзацiя бiоетики пору-шує акцентування уваги на автономiї й самовизначеннi iндивiда (розкривається взаємозалежнiсть iндивiда з багатьма факторами). Сучасна етика в традицiї iндивiдуалiзму не придiляє увагу цiннос-тям сучасного життя, не придiляє увагу солiдарностi людей. 119. Евтаназiя - це безболiсна смерть. У первiсному суспiльствi умерт-вляти хворих i старих людей було нормою. У Стародавнiй Грецiї самогубство людей, що досягли 60 рокiв, уважалося нормальним. Фiлософи Сократ i Платон, а також стоїки (Зенон, Сенека) вважа-ли за можливе умертвляти людей без їхньої згоди, якщо цi люди важко хворi або просто дуже слабкi. Бiльше того, якщо ти слабшав i був тягарем для навколишнiх, то твiй моральний обов'язок по-кiнчити iз собою. Пiфагорiйцi й Арiстотель були проти умертвiння важкохворих. Християнство проти самогубства (якщо навiть наявнi людськi страждання), тому що людина це - божий дарунок. Арiстотель i Августин вважали, що самогубство вiдбувається через людську слабкiсть i боягузтво. В епоху Просвiтництва (Ф. Бекон) починають вважати, що необхiдно полегшувати страждання вми-раючих, а наприкiнцi XIX столiття, з розвитком секуляризацiї, гро-мадськiстю приймається добровiльна евтаназiя. З розвитком бiомедичних технологiй, лiкування, що пiдтримує життя, у випадку, коли пiдтримувати життя штучно немає сенсу, застосовується ев-таназiя як прискорення смертi важко- й невилiковно хворих, здiйсню-вана за їх волею. Евтаназiя буває пасивна й активна. Пасивна евта-назiя - це вiдмова вiд лiкування, що пiдтримує життя (коли не приступають до лiкування або його припиняють), у випадку коли пацiєнт безнадiйно хворий. Активна евтаназiя - це навмисна, свiдо-ма, дiя, що припиняє життя хворому. Активна евтаназiя може бути без згоди пацiєнта, як його умертвiння з жалю, коли життя хворо-го дуже болiсне i лiкар iде на вбивство. Активна евтаназiя може бути за згодою пацiєнта, коли добровiльно проводиться умертвiння або коли проводиться самогубство за допомогою лiкаря. Прихиль-ники активної евтаназiї говорять, що людина має право на само-визначення стосовно того, щоб самiй розпоряджатися власним життям (щоб у станi хвороби припинити марнi страждання). Суп-ротивники активної евтаназiї вказують на небезпеку зловживань у випадку її дозволу, указують на можливiсть помилки лiкаря при постановцi безнадiйного дiагнозу. Супротивники евтаназiї побою-ються, що вона буде здiйснюватися не з жалю. 120. Прикладна етика - це галузь практичної фiлософiї, частина етичного знання як цiлiсної системи вiдносно професiйної моралi. Прикладна етика має специфiчний об'єкт, стосовно якого застосовуються етичнi знан-ня, має специфiчнi цiлi, стосовно яких застосовуються етичнi знання, адже є рiзнi професiї й професiйнi моралi (виховання, вiйськова справа, адмiнiстративна справа й т. iн.). З огляду на визначенiсть професiоналiзму (професiї), виникає звiд правил, необхiдних для специфiчної сфери людської дiяльностi. Професiйна етика змушує орiєнтуватися на своєрiднi, специфiчнi норми й цiнностi, засто-совнi до певного виду людської дiяльностi. При цьому обмежуються загальнi моральнi вимоги (наприклад, у вiйськових стосовно вбивства). Теорiя прикладної етики виправдує вiдступ вiд загаль-них моральних вимог. Теорiя прикладної етики мiнiмiзує й зво-дить до одиничних випадкiв вiдступи вiд загальних моральних ви-мог. У свою чергу окремi випадки розцiнюються як неминуче зло (наприклад, у катiв). Є певнi дозволи й заборони, якi застосовують-ся тiльки в певнiй сферi дiяльностi. Але цi дозволи й заборони конкретнi. Конкретнiсть у професiйнiй i суспiльнiй моральностi - це наслiдок тривалої культурної еволюцiї суспiльства. У цiй куль-турнiй еволюцiї суспiльства протягом довгого часу багато що ви-никає спонтанно. Прикладна етика має специфiчну мету, стосовно якої застосовуються етичнi знання через те, що iснує необхiднiсть пiдсилити вплив фундаментального етичного знання на реальнi моральнi вiдносини в суспiльствi. Є товариства людей (товариство вчених, художникiв, лiкарiв), де не можна досягти успiху, якщо не дотримуватись правил довiри, порядностi, чесностi. Але в широких ринкових вiдносинах iз представницькою демократiєю й бюрокра-тичним керуванням етичнi правила часто нiвелюються й людську дiяльнiсть використовують для реалiзацiї цiлей, якi не узгоджу-ються iз цiнностями конкретної людини. 121. Пiдприємницька етика - це вид суспiльної моральностi, дослiджуваний прикладною ети-кою й пов'язаний з пiдприємництвом. 122. Талiон - це рiвна вiдплата (покарання, рiвне за силою злочину). 123. Декалог - це десять за-повiдей Тори. 124. Належне й суще - це категорiї, що вiдбивають вчинок людини (вчинки людей) як реальний стан справ i морально дорогий стан справ. 125. Обов'язок - це аргументований примус до вчинку, необхiднiсть, що фiксується як принцип поведiнки. По-трiбний внутрiшнiй примус, що накладає обов'язок. Деонтологiя - це вчення про обов'язок. Людина (волiючи й уникаючи): А. Робить переважно все, що сприяє її фiзичному й соцiальному життю (сила, здоров`я, турбота про батькiв, краса). Тут задiяний етичний кри-терiй самодостатностi, що видiляє в поведiнцi морально належне. Б. Уникає всього, що не сприяє життю. Тут задiяний прагматич-ний критерiй природорозумної доцiльностi. Розумiння обов'язку в iсторiї змiнюється. На мiсце гордого своєю автаркiєю стоїка прий-шов гiдний громадянин. Людина виконує обiцянку (спонукається до виконання обiцянки), тому що в неї є почуття обов'язку (Юм). На волю людини впливають схильностi (почуття, iнтереси, потреби), i тому пiд моральним впливом людина примушує себе. Обо-в'язок - це примус до вчинку за моральним законом. Обов'язок протистоїть схильностям. Вчинок моральний, коли вiн вiдбуваєть-ся заради обов'язку (I. Кант). Виконуючи обов'язок, належне, лю-дина тим самим належить до людства, тобто їй притаманна лю-дянiсть. Обов'язок - це ставлення до людства в особi конкретного й кожного iндивiда. Причому, виконуючи обов'язок, ставишся до iнди-вiда як до мети, а не як до засобу (засобу для досягнення своїх цiлей). Механiзм боргу ґрунтується на повазi до морального зако-ну й гiдностi людини. Такий механiзм обов'язку iснує, тому що береться в розрахунок те положення, що людина має автономiю волi. Моральний закон є самим мотивом людини. Через iснування мотиву моральний закон i практикується людиною. К. Маркс вва-жав, що мораль вiдчужена вiд реальних iндивiдiв, а комунiстичне братерство знiмає абстрактну спiльнiсть людей. Братерство, со-лiдарнiсть людей задає надособистiснi норми. Ф. Нiцше стверд-жував, що коли людина дiє без задоволення, а просто виконуючи як частку "обов'язку", то тодi вона руйнується, руйнується її над-людське. Надлюдина не має обов'язку, крiм власної волi до влади. М. Шелер вважав, що обов'язок визначається цiнностями. М. Шелер стверджував, що основи моральних норм в iснуваннi цiннос-тей, виявлення цих цiнностей. Сутнiстю обов'язку є пiдпорядку-вання людини суспiльству, а значить, i усвiдомлення обов'язкiв. Обов'язок - це спосiб соцiалiзацiї людини, дисциплiнування iнди-вiда, iндивiдуальностi. Обов'язок - це спосiб iнтегрування людини в соцiум. 126. Провина - це стан людини, який виникає через пору-шення нею обов'язку. 127. Вiдповiдальнiсть - це вiдношення за-лежностi людини вiд "iншого" i спрямованiсть дiй людини на збе-реження цього "iншого". 128. Категоричний iмператив - це мо-ральна норма, незалежна вiд людської волi, але обов'язкова до ви-конання незалежно вiд мiнливих людських цiлей. 129. Енергетизм - це вчення про енергiю як про першооснову об'єктивного свiту. 130. "Енергетичний iмператив" - це положення, де "етичне" розу-мiється як "мiнiмальнi енергетичнi втрати", як економiя розумових дiй i вiд того мiнiмальна втрата ментальної енергiї. 131. Золоте правило моральностi - це вимога не вчиняти стосовно iнших так, як ти не хотiв би, щоб цi iншi вчиняли стосовно тебе. 132. Совiсть - це здатнiсть людини оцiнювати себе критично стосовно своєї невiдповiдностi належному. Совiсть - це переживання людини стосовно своєї невiдповiдностi належному, стосовно невиконання обов'язку. Ми бачимо прояв совiстi, коли в людини є почуття про-вини, каяття. Розумiння совiстi розкривається тодi, коли ми осмис-люємо механiзми самоконтролю. Совiсть сприймається нами як автономна. Вiдсутнiсть автономiї виражена, коли в людини є страх перед авторитетом або страх перед майбутнiм покаранням. Вiдсутнiсть автономiї виражена, коли в людини є сором. Сором виражає усвiдомлення людиною своєї невiдповiдностi певним прий-нятим нормам. 133. Свобода совiстi - це право людини самiй виз-начати свої переконання. 134. Добро - це цiннiсне уявлення, що виражає позитивну значущiсть чогось стосовно певного стандарту. Є поняття - моральне добро. Моральне добро - це цiннiсть, яка не стосується природних (стихiйних) явищ. Моральне добро - це вчин-ки, свiдомо спiввiднесенi людиною з її вищою цiннiстю, вищою цiннiстю, яку приймає соцiум. Але моральне добро - це в той же час вiльнi вчинки. Моральне добро - це вчинки, спiввiднесенi з iдеалом. Добро пов'язане з подоланням вiдособленостi людини. Добро пов'язане з подоланням роз'єднаностi й вiдчуження мiж людьми. Добро - це взаєморозумiння мiж людьми. Добро - це моральна рiвнiсть людей. Добро - це гуманнiсть у стосунках мiж людьми. Гуманнiсть у свою чергу - це врахування iншої людини, а не використання її як речi. 135. Зло - це цiннiсне уявлення, проти-лежне добру й благу. 136. Благо - це стан досконалостi як здiйсне-ного iснування. 137. Мета й засоби - це цiннiснi вiдношення мети й засобiв, коли оцiнюються засоби в доцiльнiй дiяльностi людини i визначається - "мета виправдує засоби" чи нi. 138. Вiдношення гуманiзму до мети й засобiв виражено в абстрактному гуманiзмi, де мета може не виправдувати засобу, тому що цiннiсть засобiв зумовлює цiннiсть результатiв, що досягаються. 139. Щастя - це благо як самодостатнiй стан життя. Щастя - це кiнцева суб'єктив-на мета дiяльностi людини. Щастя може бути подане як стан iнтен-сивної радостi. У щастi не все залежить вiд людини. Але те в щастi, що залежить вiд людини, - є чесноти. Щастя пов'язували з вiдсутнiстю страждань i безтурботнiстю душi (Епiкур), iз внутрiш-ньою стiйкiстю (стоїки), з доконаною дiяльнiстю, з дiяльним розу-мом (Аристотель). Є рiзне розумiння шляхiв досягнення щастя: А. Людина досягає щасливого стану безпосередньо. Причому досягнення щастя залежить вiд того, якою мiрою людина керується своїм бажанням щастя, якою мiрою намагається задовольнити своє ба-жання щастя (евдемонiчне вчення). Б. Шлях до щастя припускає вiдмову вiд нього, вiд щастя. Тобто в прагненнi до щастя не мож-на керуватися почуттям задоволення (антиевдемонiчне вчення кiнiкiв, стоїкiв, скептикiв, релiгiйних мислителiв). Якщо людина уявить собi стан щастя досягнутим, то однак життя як свiдома й доцiльна дiяльнiсть зi своїми тягарями залишається невичерпною. Тобто щастя неможливо уявляти як досяжну мету. Так само щастя неможливо уявити як досягнуту мету. Щастя буває двох рiвнiв (за Арiстотелем). Перший (вищий) пов'язаний зi споглядальною дiяль-нiстю, iз чеснотами розуму. Цей рiвень щастя являє собою щось божественне, рiдкiсне за виникненням. Другий рiвень щастя по-в'язаний з етичними чеснотами. За цими двома рiвнями закрiпи-лися два поняття: щастя й блаженство. Щастя являє собою синтез i гармонiйне сполучення задоволень, а не окреме задоволення. Щастя зумовлене певними уявленнями про нього, каноном, зраз-ком того, що таке щастя, що являє собою щаслива людина сама собою. Щастя одних людей залежить вiд щастя iнших. За I. Кан-том щастя з'являється як суб'єктивне почуття й тому не може бути основним у своїй загальнозначущостi, у своїй загальностi як озна-ка моральностi, тобто не може бути ознакою моральностi. Добро-чиннiсть людини не обов'язково доповнюється її життєвим благо-получчям, благополуччям як щастям. Проблема щастя взагалi не є центральною проблемою у вирiшеннi етичних питань. 140. Свобо-да - це iдея, яка вiдбиває вiдношення, за якого людина у своїх актах вiдчуває, що є їх визначальною причиною, що вони, цi акти, безпосередньо не зумовленi тими чи iншими факторами. 141. Сво-бода волi - це поняття, що розкриває здатнiсть iндивiда до мораль-ного самовизначення. 142. Зв'язок етичних категорiй можна вияви-ти, розглядаючи категорiю совiстi. Совiсть є формою моральної самосвiдомостi й самоконтролю. Тому через категорiю "совiсть" лежить зв'язок з iншими основними категорiями етики. Через совiсть людина усвiдомлює невиконання обов'язку. Через совiсть людина усвiдомлює не зроблене нею добро. Совiсть, обов'язок i добро - це основнi категорiї етики. Чеснота - це поняття, що харак-теризує свiдоме й тверде проходження людини до добра. 143. Мудрiсть - це знання, спрямоване на знаходження абсолютного сенсу iснування. 144. Справедливiсть - це розгляд спiльного жит-тя людей при зiткненнi їхнiх бажань i обов'язкiв. 145. Мужнiсть - це чеснота, що являє собою моральну мiру в подоланнi страху. 146. Помiрнiсть - це чеснота людини як її вмiння бути господарем своїх спонукань при досягненнi моральних цiлей. 147. Альтруїзм - це безкорисливi дiї людини на благо iнших людей. 148. Егоїзм - це задоволення людиною лише свого особистого iнтересу. 149. Ро-зумний егоїзм - це вчення про те, що всi вчинки людини мають егоїстичний мотив, а розум видiляє спонукання вiдповiдної розум-ностi стосовно суспiльного характеру життя людини. 150. Дружба - це вiдносини мiж людьми, якi мають довiрливiсть, взаємне виз-нання, доброзичливiсть, турботу. 151. Милосердя - це ставлення до людини, що виражає жаль, доброзичливiсть, любов, дбайливiсть. 152. Прощення - це вiдмова вiд вiдплати за нанесений збиток, за образи. 153. Любов - це ставлення до чогось або до когось як до дорогого, вiдчуття блага при возз'єднаннi з дорогим. 154. Заповiдь любовi - це заповiдь Iсуса Христа возлюбити Чесноти Бога й возлюбити ближнього свого як самого себе. 155. Ненасильство - це принцип, за яким кордони моралi збiгаються iз запереченням на-сильства, принцип як конкретизацiя золотого правила моральностi. 156. Непротивлення злу - це вимога не противитися злому як пе-рехiд вiд талiону до золотого правила моральностi. 157. Спiлкуван-ня - це взаємодiя мiж людьми. Це форма реалiзацiї соцiальних вiдносин. Спiлкування забезпечує вiдтворення й нагромадження людського досвiду. Забезпечує кооперацiю й подiл людської дiяль-ностi. Воно здiйснюється через контакти мiж iндивiдуумами. Спiлкування буває пряме й непряме, безпосереднє й опосередкова-не. У процесi прямого спiлкування люди взаємодiють один з од-ним прямо, тобто "вiч-на-вiч". Здiйснюється безпосередня колек-тивнiсть дiяльностi людини. Здiйснюється спiльнiсть дiяльностi людей. Але спiлкування не зводиться до "абсолютно" безпосереднiх контактiв. Люди, хоч i на якiйсь вiдстанi, спiлкуються мiж собою. Так само людська дiяльнiсть не "абсолютно" спiльна. Люди роб-лять справу кожний сам по собi, на вiдстанi. У процесах соцiальної еволюцiї виникають додатковi непрямi засоби, що забезпечують спiлкування мiж людьми, виникає додаткова розмаїтiсть зв'язкiв мiж їхньою дiяльнiстю. Для цього виникають додатковi знаковi й предметнi засоби. Як дiяльнiсть, так i спiлкування людей є формами руху з кооперування й трансляцiї людських енергiй у соцiальну спiльнiсть. 158. Суспiльнi вiдносини - це вiдносини суб'єктiв, змiст їхньої дiяльностi, оцiнка цих вiдносин самими суб'єктами, норми й структури, якi стимулюють стiйкiсть цих вiдносин. Суб'єктами суспiльних вiдносин є люди (iндивiди), групи людей, етноси, органiзацiї, народи. Суспiльнi вiдносини бувають мiжособистiснi, мiжгруповi, етнiчнi, органiзацiйнi, мiжнароднi. Суспiльнi вiдно-сини за своїм змiстом дiляться на економiчнi, соцiальнi, полiтичнi, iдеологiчнi, моральнi, естетичнi. Економiчнi вiдносини мiж людь-ми складаються вiдносно виробництва. Соцiальнi вiдносини мiж людьми складаються вiдносно статусiв рiзних суб'єктiв у соцiальнiй структурi. Полiтичнi вiдносини мiж людьми складаються вiднос-но публiчної влади. В iсторiї змiст суспiльних вiдносин змiнюєть-ся. Суспiльнi вiдносини в iсторiї змiнюються разом зi змiною всього суспiльства. 159. Вiдчуження - це результат дiяльностi людину, що протистоїть їй як переважаюча сила й перетворює людину в об'єкт впливу, об'єкт, на який впливає ця переважаюча сила. Вiдчу-ження - це стан вiдстороненостi, людини вiд людей, речей, а так само - вiд самої себе. 160. Етичний соцiалiзм - це вчення, вiдпо-вiдно до якого людина пiдпорядкована iдеї повинностi як регуля-тивнiй iдеї, а її дiяльнiсть є практичним втiленням цiєї регулятив-ної iдеї. 161. Засоби спiлкування людей i культура зближаються тим, що проблематика культури пов'язана зi зростаючою роллю в життi людини засобiв непрямого спiлкування мiж iндивiдами. Че-рез предметнi й знаковi засоби непрямого спiлкування можуть бути помилки й нерозумiння в культурi мiж iндивiдами. 162. Рiзнi види людської дiяльностi й культура зближаються тим, що проблемати-ка культури пов'язана зi зростаючою роллю в життi людини за-собiв непрямого спiлкування при втiленнi рiзних видiв людської дiяльностi. Через предметнi й знаковi засоби непрямого спiлку-вання можуть бути помилки й нерозумiння в культурi при рiзних видах людської дiяльностi. 163. Етикет - це правила поведiнки, що забезпечують у суспiльствi уявлення про належне. Функцiональне значення правил етикету полягає в тому, що вони, цi правила, є знаком групової iдентичностi. Етикет - це сукупнiсть правил, якi регулюють безособовi вiдносини мiж людьми, форми їхнього взає-много обходження (наприклад, у гостях, у громадських мiсцях, на прийомах). Корiння етикету сягає ритуалу. Але етикет вiдрiзняється вiд ритуалу тим, що його правила задають людинi формальнi рамки поведiнки. Виконання ж ритуалу прилучає людину до вищих сенсiв. Правила етикету стандартизують поведiнку людини й до-помагають уникнути взаємонерозумiння, а значить, уникнути на-пруги, незручностi. Етикет - це форма регуляцiї поведiнки, забез-печення обмеження природних (спонтанних) проявiв людини. Ети-кет забезпечує соцiалiзацiю, натхнення природних (спонтанних) проявiв iндивiдiв. Етикет - це певна культура поведiнки. Етикет - це певна форма культури. У сучасному суспiльствi етикет спро-щується й з'являються етикет повсякденного життя й етикет пiд час торжества. Знижується рiвень етикету галантної поведiнки. Це пов'язане з тенденцiєю вирiвняти чоловiка й жiнку. Сучасний ети-кет демократичний, тому що затверджуються принципи рiвностi, права людини, її гiднiсть. 164. Ритуал - це символiчна дiя як засiб закрiпити ставлення людини до священного об'єкта. 165. Iдеал в етицi й моралi - це уявлення про блага й належне, а також доско-налiсть у вiдносинах мiж людьми як втiлення цього блага й на-лежного. 166. Естетика - це наука про неутилiтарне споглядальне ставлення людини до дiйсностi. Утилiтарний - це корисний. У свою чергу, користь - це позитивне значення предмета в його вiдно-шеннi до iнтересу. Користь - це така характеристика засобiв люди-ни, яка достатня для досягнення тих чи iнших заданих цiлей. Есте-тика є мiркуванням про неутилiтарне споглядання. Це не значить, що естетика i її предмети дослiдження не мають нiякої користi. Це значить, що її користь не є безпосередньою. Наприклад, тарiл-ка як iнструмент для вживання їжi може бути зовсiм без естетич-ного оформлення, без прикрас, без орнаментiв. Вiд цього значущiсть тарiлки як зручного iнструмента за своїми функцiями не знижуєть-ся. Ми прекрасно можемо їсти з будь-якої тарiлки. Але естетично оформлена тарiлка створює iншу атмосферу. Тарiлка без прикрас теж естетична по-своєму, якщо людина докладала зусиль, щоб зробити цю безприкраснiсть, надати тарiлцi певної форми, просто-ти. Без прикрас - це вже iнший стиль, iнша атмосфера, iнший символ оформлення життя, iнший естетичний стиль. Естетика є наукою про неутилiтарну творчiсть. Естетика - це наука про неути-лiтарне творче ставлення людини до дiйсностi. Естетика - це досвiд освоєння дiйсностi, стосовно якої людина вiдчуває стану ейфорiї духу, захвату, вищої радостi, блаженства, катарсису, екстазу, невимовної духовної насолоди. Естетика вивчає досвiд освоєння дiйсностi, у процесi якого людиною переживається органiчна при-четнiсть до унiверсуму. Естетика вивчає досвiд освоєння дiйсностi, у процесi якого людина вiдчуває свою сутнiсну нероздiленiсть iз унiверсумом, свою сутнiсну нероздiленiсть iз першопричиною унiверсума. Естетичне начало присутнє в культурi. Коли в культурi виражене естетичне начало, то говорять про естетику поведiнки, естетику людської дiяльностi, естетику науки (вдале вирiшення завдання, наприклад), естетику спорту (гарний стрибок у воду, на-приклад), естетику церковного ритуалу. Естетичне начало у своєму життi мала ще давня людина. Вона прикрашала своє життя, при-крашала предмети утилiтарного споживання (тарiлки, ножi). У давньогрецькiй фiлософiї естетичне начало розкривалося як теоре-тичне осмислення буття. Так, при осмисленнi виникнення Космо-су з Хаосу описувалася краса гармонiї. Космос розумiвся i як свiто-будова, i як краса, прикраса, упорядкованiсть. При цьому встанов-лювалися основи естетичного начала й мистецтва як наслiдування (мiмесиса. Мiмесис - це наслiдування). Наслiдування розумiлося i як iлюзiонiстське копiювання форм реальностi, i як наслiдування iдей. Дiяльностi, що має естетичне начало у стародавнiх грекiв, притаманний принцип пластичностi, людської пластичностi. Прин-цип пластичностi є основою естетичної свiдомостi в стародавнiх грекiв. Пластичнi й античний Космос, i античний свiт iдей. Старо-давнi греки через пластичнiсть розкривали можливостi почуттєво-го вираження людини. 167. Естетичне - це категорiя, що вiдбиває незацiкавлене задоволення людини. Естетичне - це категорiя, що вiдбиває досвiд, у якому сприйняття об'єкта супроводжується незацiкавленим задоволенням. 168. Естетичний досвiд - це досвiд свiдо-мостi, досвiд переживання, мiстичний досвiд, релiгiйний досвiд, що є цiннiсно нейтральнi характеристики. 169. Естетика мислення - це почуттєвий рух свiдомостi, переживання радостi вiд рухiв мис-лення. 170. Естетичне переживання - це фундаментальний шар естетичної свiдомостi людини. Естетичне переживання є основою естетичної дiяльностi людини. Але естетичне переживання не то-тожне реальним життєвим почуттям людини. Естетичне пережи-вання не є тотожним елементарним естетичним почуттям людини (наприклад, таким елементарним естетичним почуттям, як задоволення-невдоволення або почуття приємного). Естетичне переживання - це почуття вищого рiвня (вищий рiвень це натхненнiсть). Естетичне переживання - це почуття натхненностi. Естетичне пе-реживання культивується соцiумом у процесi суспiльно-iсторично-го розвитку. Естетичне переживання спiввiднесене з певними об'єкта-ми. Визначенiсть об'єкта становить значеннєвий аспект естетично-го переживання. Уявлення людини, якi створюються творчою си-лою уяви, наповнюють змiстом естетичне переживання. Естетич-не переживання є формою культурного освоєння соцiального свiту. Естетичне переживання є формою культурного освоєння стихiї, яку викликає соцiальний свiт у життєвих почуттях людини. Способом естетичного оволодiння життєвими почуттями є неутилiтарне. Спо-собом естетичного оволодiння життєвими почуттями є "розумне" переживання цих життєвих почуттiв. "Розумнiсть" переживання життєвих почуттiв - це переживання й цiлiсностi, i внутрiшньої суперечливостi почуттiв одночасно. Естетичне переживання завж-ди перейняте дiалектикою єдностi й рiзноманiття. Естетичне пере-живання завжди перейняте дiалектикою контрастiв i спiвзвуч i їх єднiстю. Естетичне переживання синтезує й надає нової якостi пiзна-вальному й моральному почуттям людини. Естетичне переживан-ня мiстить оцiнне ставлення до об'єктiв. Цiннiсний аспект есте-тичного переживання - це естетичнi смаки, норми, iдеали. 171. Художня умовнiсть - це розбiжнiсть художнього уявлення про свiт з об'єктивною реальнiстю. 172. Прекрасне - це категорiя, яка вира-жає неутилiтарне суб'єктивне ставлення, що пов'язане з насоло-дою, досконалiстю, оптимальнiстю духовно-матерiального буття, iдеалами. Якщо прекрасне грунтується на почуттi задоволення, то пiднесене на почуттi свого роду невдоволення, а точнiше особливо-го роду задоволення, пов'язаного з незбагненнiстю. Цей рiд задо-волення можна характеризувати як негативне задоволення. У лю-дей, що жили до нашої ери, прекрасне (наприклад, нефер) розумi-лося як характеристика Бога, героя (наприклад, фараона). Давньог-рецький фiлософ Фалес говорив про красу Космосу як творiння Бога. Пiфагорiйцi говорили про красу числової впорядкованостi, про си-метрiю, гармонiю. Дiоген говорив про красу мiри. Демокрiт про красу духу як божественностi, яка надихає, дарує насолоду. Де-мокрiт убачав красу в рiвностi. Сократ пов'язував красу iз пробле-мами людської свiдомостi, з розумом людини, з її сприйнят-ливiстю. Платон розумiв прекрасне як калокагатiю. Калокагатiя - це здатнiсть обирати найкраще. Платон говорив, що краса - це iдея, яка об'єктивно iснує поза суб'єктом. Платон вказу-вав, що усвiдомлення прекрасного йде вiд почуттєвої краси, через духовну красу, а також через моральну красу до краси чистого знан-ня. Арiстотель пов'язував красу з калокагатiєю. Калокагатiя - це те, що прекрасне й доброчесне у всiх вiдношеннях. Арiстотель го-ворив, що гарна рiч повинна бути легко доступною для огляду, де гарне бажане саме заради себе. Арiстотель вважав, що гарне, бу-дучи благом, приємне, тому що воно благо. Для стоїкiв краса - це краса насамперед розуму, краса душi, у якiй гармонiюють рiзнi вчення, де спiвзвучнi рiзнi чесноти. Для Плотина краса - показник оптимального побутування. Плотин вказував, що чим вищий рiвень буття, тим вищий ступiнь краси. За Плотином краса приходить вiд Бога, як абсолютної єдностi блага й краси. У своїй традицiї Платон i Плотин говорили про те, що почуттєва краса стимулює тугу за божественною красою, стимулює в душi того, хто споглядає, цю почуттєву красу. Притому почуттєва краса показує, як знайти цю божественну красу. Середньовiчна естетика ґрунтується на креацi-онiзмi Бiблiї й указує на iснування споконвiчної iдеальної краси, яка присутня в навколишньому свiтi й у людинi. Середньовiчна естетика застерiгає людину пiддаватися почуттєвим прагненням, якi лише вiдволiкають вiд пошукiв духовного. А в духовному краса присутня як показник побутування душi й речi. За свiтоглядом се-редньовiчної естетики, споглядання краси може привести до бла-женства. Краса вища за користь i є предметом любовi. Виникнен-ня краси пов'язане з гармонiйною єднiстю протилежностей. Єднiсть - це головний принцип, що полягає у почуттєво сприйманiй красi. В I. Канта природна краса оцiнюється вище за художню. Гегель розумiв прекрасне як рiвновагу iдеї й образу. 3.Фрейд стверджу-вав, що краса є споконвiчною властивiстю сексуального об'єкта. А. Шопенгауер стверджував, що краса людини - це актуалiзована воля, воля, доступна пiзнанню. А.Шопенгауер стверджував, що людська краса - це iдея людини, виражена у споглядальних фор-мах. Ґете стверджував, що коли бачиш людську красу, то почу-ваєш себе в гармонiї iз самим собою, i нiщо дурне до тебе не липне (не пристає). М.Г. Чернишевський вважав, що прекрасне є життя, яке є саме таким, яким воно повинне бути в нашому ро-зумiннi. Вiн стверджував, що прекрасне є тим, у чому ми бачимо життя, яке приносить нам радiсть. В. С. Соловйов вважав красу показником втiлення iдеї, тобто розумiв красу як показник подо-лання хаосу шляхом втiлення iдеї; подолання хаосу через втiлення iдеї. В. С. Соловйов говорив про перетворення матерiї через втiлення в неї духовного, iдеального (надматерiального початку). Метою мистецтва є втiлення духовної повноти в дiйснiсть, у навколишню дiйснiсть. Краса в традицiї Платона, Плотина, неоплатонiзму й гегельянства - це оптимальне вираження iдеї, що суперечить фор-мальнiй естетицi. Формальна естетика стверджувала, що краса полягає у формальнiй закономiрностi. Формальна закономiрнiсть, як закон полягає в певнiй органiзацiї об'єкта, через яку вiн (об'єкт) має властивiсть краси. Для одержання краси об'єкт органiзується певним чином при використаннi ритму, пропорцiї, певних законiв композицiї, колiрних вiдношень, певних принципiв звукових i зо-рових форм. Психологiчна естетика (Г.Т. Фехнер, Т.Лiппс) пре-красне пояснює процесом вiдчування, коли вiдбувається перене-сення на споглядальний об'єкт переживань суб'єкта. Краса (за Т. Лiппсом) - це вiдповiднiсть об'єкта (наприклад, сумовитий об'єкт, або шизоїдно-демонстративно-меланхолiчнi властивостi об'єкта) природi естетично оцiнного суб'єкта (наприклад, шизоїдно-демонстративно-меланхолiчного суб'єкта). К.Маркс стверджував, що змiст естетичної дiяльностi - в перетвореннi дiйсностi "за законами кра-си". Тут краса розумiється як "досконале у своєму родi". "Доско-налiсть у своєму родi" спiввiдноситься iз суспiльними iдеалами, i тому це "досконалiсть у своєму родi" має цiннiсть, є цiннiстю. Марксизм показує вiдноснiсть краси, прекрасного (iсторична вiдноснiсть прекрасного, етнiчна вiдноснiсть прекрасного). Гадамер стверджував, що своїм прекрасним людина перекидає мiст через прiрву, яка роздiляє iдеальне й реальне. Адорно констатує факт "кризи прекрасного" у сучасному мистецтвi. Павло Флоренський вказує, що краса перетворює дух i плоть. 173. Потворне - це категорiя, що визначає неутилiтарне ставлення людини до об'єктив-ної реальностi як антицiннiсне ставлення, що супроводжується та-кими негативними емоцiями й почуттями, як вiдраза, невдоволен-ня. 174. Пiднесене - це категорiя, яка характеризує неутилiтарнi взаємовiдносини суб'єкта й об'єкта, вiд чого суб'єкт вiдчуває зами-лування, захоплення, благоговiння, а так само страх, жах, священ-ний трепет перед об'єктом, переважаючi можливостi його сприйняття й розумiння. Неутилiтарнi взаємини, як правило, мають спог-лядальний характер. Якщо прекрасне ґрунтується на почуттi задо-волення, то пiднесене - на почуттi негативного задоволення. Пiдне-сене є переживання людиною своєї причетностi до "найвищого" об'єкта. Пiднесеним є переживання людини, коли вона вiдчуває вiдсутнiсть загрози реальної небезпеки для себе, тобто вiдчуває свою внутрiшню волю й духовну натхненнiсть при контактi з неви-мiрно бiльшим об'єктом, у порiвняннi з яким людина постає не-скiнченно малою (наприклад, у порiвняннi з космосом, що рухаєть-ся). Пiднесене - це ентузiазм людини, її наснага. Пiднесене часто супроводжується ентузiазмом. Характеристика пiднесеного як ху-дожнього прийому притаманна мовленню, яке наголошує на по-засвiдомо-емоцiйному впливi на слухача, приводячи його в стан захоплення, ентузiазму. Пiднесене є присутнiм у храмовому бого-служiннi, у молитвах, у рецитацiї мантр, у рiзнiй мiстичнiй прак-тицi ченцiв. Пiднесене є присутнiм в естетицi аскетизму в цiлому. Переживання пiднесеного у виглядi трепетного захоплення, неви-мовної радостi, "екстазу недумання" i жаху викликає Бог як транс-цендентне, невимовне, неосяжне ("надсвiтла тьма" Псевдо-Ареопагита), але яке постає в спогляданнi антиномiєю, антиномiчним. Пiднесене є присутнiм у вiзантiйсько-православнiй релiгiї, у її iко-нах, образах, знаках, символах. Тут пiднесене виконує функцiю анагогiчного. Анагогiчна функцiя - будiвна, що духовно пiднiмає. Мистецтво має пiдвищувальний вплив. Наприклад, церковне мис-тецтво, на думку деяких вiруючих (Абат Сен-Денi Суггерий, ХIIст.),стимулює сходження до Бога, до стану божественностi, стимулює в людинi найвищий стан духу (святий дух), божественний стан. Пiднесене часто сполучене з вигадливим (наприклад, у бароко), що передає натхнення самого художника, самого творця, що пере-дає не просте натхнення, а вище натхнення, божественне натхнен-ня. Божественне натхнення - це i є пiднесене. У божественному натхненнi (вищому натхненнi) мiститься й алегорiя, i велич, i най-вищий ступiнь краси. Прекрасне супроводжується почуттям задо-волення. Пiднесене може не супроводжуватися почуттям задово-лення в людинi, як це спостерiгається при сприйняттi прекрасного. Пiднесене супроводжується так званим "негативним задоволенням" при запереченнi будь-чого несуттєвого для людини. Пiднесене вик-ликає в людинi захоплення й замилування; викликає в людинi "солодкий трепет". Пiднесене через замилування, захоплення, "солод-кий трепет", приводить людину до раптового збагнення доскона-лостi. Прекрасне вiдбиває якiсний бiк предмета, його форму, його впорядкованiсть, його обриси. Пiднесене вiдбиває кiлькiсну сторо-ну предмета через його безформнiсть, безмежнiсть, через його неспiвмiрнiсть iз людиною. Вiд прекрасного людина одержує за-доволення. Але й вiд пiднесеного людина одержує задоволення. Задоволення вiд пiднесеного - це "негативне задоволення", "анти-номiчне задоволення-невдоволення". Людинi подобається пiднесе-не через те, шо воно протидiє iнтересу зовнiшнiх людських по-чуттiв. Людинi подобається прекрасне без усякого на те iнтересу з боку людини. Пiднесене - це такий предмет природи, який стиму-лює людську душу до переживання недосяжностi природи як зоб-раженої у виглядi iдей. Пiдставою почуття пiднесеного є нега-тивнiсть, є принципова неадекватнiсть i неможливiсть. Почуття пiднесеного приводить людину до вiдчуття трансцендентальностi iдей, якi знаходяться за предметом сприйняття. Пiднесене з'яв-ляється в людини при моментальному схоплюваннi неадекватностi й неможливостi уявлень про сакральне. Пiднесене виникає спон-танно, як шок вiд прямого бачення неможливостi почуттєво пред-ставити (у поданнях) трансцендентнiсть iдей навiть у спробi iрра-цiонального охоплення їх, звертаючись безпосередньо до акту їхньо-го iррацiонального сприйняття. Пiднесене показує, що людська душа може перевищувати будь-який масштаб зовнiшнiх почуттiв, звертаючись до внутрiшнього, сакрального. Пiднесене орiєнтуєть-ся на свiт суб'єкта. Прекрасне орiєнтується на свiт об'єкта. Основу для прекрасного ми знаходимо в навколишнiй природi, в нас, у нашому образi почуттiв i думок. Цей образ почуттiв i думок при-вносить пiднесене в нашi уявлення про природу. Пiднесене вiднов-люється в людинi, коли вiдбувається конфронтацiя досвiду сприй-няття природи й досвiду стану свободи в людськiй душi. Пiднесе-не представлене в людинi суб'єктивно-загальним почуттям, а гар-не - емпiрично-iндивiдуальним почуттям. Людина вiдчуває пiдне-сене при спогляданнi загрозливої сили природи (розбурханий оке-ан, грiм i блискавка) i при одержаннi задоволення вiд усвiдомлен-ня в собi здатностi, а значить, i можливостi протистояти стихiї. Людський дух пiднесений через розумiння свого призначення в порiвняннi зi слiпою природою. Людський дух через переживання пiднесеного, шляхом раптового потрясiння, виходить iз почуттєвого свiту. Людський дух через переживання краси, шляхом раптового потрясiння, приковується до почуттєвого свiту. Визначаються види пiднесеного: споглядально-пiднесене й патетично-пiднесене. Людський дух через пiднесене втiлює нескiнченне в кiнченне. Пiднесене й прекрасне розрiзняються лише кiлькiсно. Хаос є основним предметом для споглядання почуття пiднесеного. Пiднесене вiдкривається в людськiй душi, коли почуттєве споглядання нескiнченного розгулу стихiї постає в людинi символом iстинно нескiнченного (символом абсолютної iдеальної нескiнченностi). Споглядаючи розгул стихiї, хаосу, людина пiзнає абсолютне. Розгул стихiї i хаосу - це основне споглядання пiднесеного. Пiднесеним людина намагається виразити нескiнченне i вiчне, не маючи навiть предмета, через який можна це виразити (через безпредметнiсть). Пiднесеним людина показує абсолютне, яке вище будь-якого безпосереднього iснування. Показ абсолютного робить дiалектичне зняття конкретної форми вираження, форми, що має субстанцiональний змiст. Пiднесене вкорiнене (за словами Гегеля) у єдинiй абсолютнiй субстанцiї (у Боговi, у почуттi божественного) i знiмає конкретну форму втiлення змiсту (у процесi втiлення цього змiсту). Пiднесене є вираженням божественної субстанцiї. Пiднесене перевершує якiсь форми зовнiшнього вираження. Прикладом пiднесеного є готика (в архiтектурi). Пiднесене - це природна сила й величина (за М. Г. Чернишевським). Пiднесене - це проекцiя пiднесених почуттiв людини на якийсь предмет, що сприймається як естетичний (Лiппс, Фолькельт). Пiднесене негативне (Кант, Адорно). Пiднесене - це торжествуючий людський дух, стiйкий до манiпуляцiй тих, хто прийшов зовнi. Пiднесене - це торжествуючий людський дух всупереч природi i її стихiї, стихiї, яка переважає можливостi людини. Пiднесене - емоцiйне вираження конфлiкту двох дискурсiв, несподiванi переходи, що мають, як "невиговорюванiсть", абсолютне мовчання. Пiднесене властиве авангарду, абстрактному експресiонiзму, абстрактному живопису взагалi. Пiднесене - це представленiсть нумiнозно-абсолютного в людинi. Пiднесене виражає суспiльну боротьбу (за запобiгання катастрофам екологiчним, ядерним). 175. Трагiчне - це категорiя, яка характеризує згубнi й нестерпнi сторони життя, нерозв'язнi суперечностi дiйсностi. Трагiчне розкриває нерозв'язнi конфлiкти. Трагiчне розкривається в мiфах про помираючих богiв (Митра, Осiрiс, Адонiс, Дiонiс). В античностi через секуляризацiю культу Дiонiса виникло мистецтво трагедiї. Арiстотель показує, що в трагедiї наявнi такi елементи, як виникнення складної ситуацiї (перипетiя), страждання (пафос), очищення (катарсис). В епоху Просвiтництва говорять про трагiчне, як про зiткнення обов'язку й почуття, говорять про трагiчне як про "школу моральностi" (Лессiнг). В епоху Просвiтництва показано, що трагiчне, як трансцендентне розкривається i як моральне. Мистецтво трагiчного розкриває конфлiкт, який iснує у конкретному свiтi людей. Трагiчне має героя, якого ототожнюють iз моральною iдеєю. Моральнi сили в особi героя - це й природна моральнiсть, i моральнiсть загальностi. 176. Комiчне - це категорiя, що вiдбиває в об'єктивнiй дiйсностi й у духовному життi людини смiшне, а також потворне, безглузде, незначне. 177. Смiх - це феномен людини, у якому виражається її здатнiсть виявляти комiчнiсть тiєї чи iншої життєвої ситуацiї. 178. Iронiя - це категорiя, яка фiксує змiст через щось протилежне цьому змiсту, через iнше. 179. Перiоди iсторичного буття естетики представленi iмплiцитною естетикою, експлiцитною естетикою, некласичною естетикою, естетикою XXI столiття. Iмплiцитна естетика починається iз глибокої стародавностi й триває дотепер. Iмплiцитна естетика - це вiльне (напiвтеоретичне) осмислення естетичного досвiду (тому вона подана як у наукових дисциплiнах, так i в риторицi, теологiї, богослов'ї). Експлiцитна естетика починається iз середини XVIII столiття й триває дотепер. Експлiцитна естетика - це наукове, теоретичне осмислення естетичного досвiду, це естетика як фiлософська дисциплiна. Некласична естетика починається з другої половини XX столiття й триває дотепер. Некласична естетика - це експериментально-пошукове осмислення естетичного досвiду, пов'яза-не iз ситуацiєю техногенної цивiлiзацiї. Естетика XXI столiття починається з початку XXI столiття. Це пошук сутнiсної основи естетичного й мистецтва. 180. Поняття античної естетики "мимесис"i "катарсис" означають вiдповiдно наслiдування й очищення. Мимесис - наслiдування, розумiється як правдоподiбне зображення дiйсностi (за Арiстотелем). Катарсис - очищення, розумiється як очищення вiд афектiв. Катарсична функцiя - це психотерапевтична функцiя в мистецтвi. Призначення трагiчного мистецтва Арiстотель вбачав у катарсисi (очищеннi вiд афектiв). Музика дає катарсис. Деякi музичнi лади спрямовано впливають на психiку людини, на психiку слухача. В античностi естетичне з його катарсичним ефектом представлене в iєрархiї рiвнiв. Наприклад, краса (за Плотином) має такi рiвнi: на вищому рiвнi краса - це трансцендентне (Єдине), нижчий рiвень - ноуменальне, ще нижчий - матерiальне. 181. Iмплiцитна естетика являє собою не строго наукове осмислення естетичного досвiду, що виявляється у фiлософiї, ри-торицi, теологiї, богослов'ї, тобто усерединi рiзних напрямкiв культури. Iмплiцитна естетика у своєму розвитку має три перiоди. Перший перiод має назву протонауковий i триває вiд глибокої стародавностi до середини XVIII столiття. Другий перiод називається класичним. Вiн починається iз середини XVIII столiття й триває в XIX столiттi, збiгаючись iз естетикою класичної фiлософiї. Третiй перiод називається посткласичним. Цей перiод починається з творiв Ф. Нiцше й триває дотепер. В iмплiцитнiй естетицi естетичне ро-зумiється як трансцендентне, як Бог, як божественне. Бог є трансцендентним. В античностi вища краса - це трансцендентне як Єдине (за Плотином). У середньовiччя Унiверсум має знамення, якi вказують на Бога, на духовне в буттi, вказують на прекрасне в Унiверсумi. Середньовiччя представлене естетикою аскетизму, де людина наслiдує Абсолют. Абсолют як вище знання, як пiднесене й краса передається людинi "свiтлодаянням", внаслiдок чого людина вiдчуває свiтловi осяяння. Мистецтво, зокрема, має що зводить (анагогiчний) вплив на людину (за Августiном). Середньовiчна естетика показує, що естетичне судження не можна логiчно обґрунтувати (Августин), вони мають божественне походження i є апрiорними (додосвiдними). Для вiзантiйського християнства iстиною є те, що енергiя Абсолюту мiститься в iконi, у прототипi як в iдеальному виглядi. Християнська естетика як естетика аскетизму розкриває внутрiшнiй духовний досвiд людини, його духовно-тiлесне перетворення, перетворення як прояв божественної краси в людинi. Принципи iмплiцитної естетики змiнювалися з космо-антропностi античностi на тео-антропнiсть середньовiччя, i з тео-антропностi середньовiччя на антропоцентричнiсть епохи Вiдродження. Естетична культура має двi тенденцiї: рацiоналiстичну й iррацiоналiстичну. Рацiоналiстична тенденцiя (класицизм, академiзм, освiта, реалiзм, техно) має схильнiсть до прагматизму, позитивiзму, утилiтаризму науково-технiчного характеру (наприклад, дизайн). Iррацiоналистична тенденцiя (бароко, романтизм, символiзм) має схильнiсть виразити Абсолют як духовну iнстанцiю. Ренесанс i класицизм вiдкривають навколишнiй свiт як iдеальний. Бароко, романтизм i символiзм описують навколишнiй свiт як символ особ-ливого духовного свiту людини. В естетицi класицизму краса - це iдеалiзована дiйснiсть, де на перше мiсце виступає рацiональне. В естетицi бароко краса - це особливий свiт людського духу, де на перше мiсце виходить iррацiонально-духовне, якому притаманнi драматизм, експресивнiсть, динамiзм, воля й легкiсть духу, а так само екзальтацiя, що порушує нормативнiсть, емоцiйна iнтенсивнiсть. Естетика бароко використовує ефект несподiванки, ефект контрасту для демонстрацiї художньо-емоцiйного вираження, для порушення релiгiйного благоговiння, подиву, пiднесеного. Романтизм у своєму розумiннi мистецтва орiєнтується на функцiю зняття покривiв з божественної таємницi й вираження основи буття людського духу через осяяння, одкровення, через iнтуїцiї духу. Романтизм з'являється як новий релiгiйний досвiд, через який здiйснюється єднання душi, духу (Шлейєрмахер). Художник-романтик є немов священик, що очищає людську душу мистецтвом (Новалiс), через переживання, а не через рацiональнiсть, через iнтуїцiю, не через розум. Художник-романтик очищає самим процесом творчостi (сприйняття людьми цього процесу творчостi). У своїй творчостi вiн використовує такi прийоми, як гротеск, iронiя, сарказм. Романтик розкриває трагiзм (тому що зло теж властиве людинi й свiту), пiднесену духовнiсть, загострений лiризм, схиляючись перед нескiнченним, розкриваючи чудесне. У романтикiв i екзистен-цiалiстiв естетичне розумiється як спосiб людського життя (С. К'єркегор). Завдяки естетичному людина є тим, чим вона є (С. К'єркегор). Людина стає тим, чим вона є, лише завдяки естетичному (С. К'єркегор). Естетика романтизму має своє продовження в символiзмi, де символiст, так само як i романтик, будує своє життя як твiр мистецтва. 182. Експлiцитна естетика - це наука про особливе чуттєве пiзнання, пiзнання, яке осягає прекрасне, пiднесене. Експлiцитна естетика зароджується в серединi XVIII столiття, коли був уведений термiн "естетика" (А. Баумгартеном в 1735 р.). Iз цього моменту естетика була подана як наука. Прекрасне й пiднесене виникають у душi людини (за Берком), яка спостерiгає за предметами з певними властивостями (прекрасний предмет має невеликий розмiр, є гладким, iз плавними контурами, свiтло розфарбований, є чистим, не брудним. Пiднесений предмет має величезнi розмiри, похмурий, кутастий, потужний, затемнений). Прекрасне й пiднесене виникає вiд неутилiтарного споглядання й супроводжується в людини задоволенням. Прекрасний i пiднесений предмет - це предмет незацiкавленого задоволення, задоволення, вiльного вiд усякого iнтересу (I. Кант). Естетичне є результатом вiльної гри духовних сил людини в процесi її неутилiтарного споглядання, споглядання того чи iншого об'єкта (I. Кант). Прекрасне - це форма доцiльного без уявлення про мету (I. Кант). Естетичнi об'єкти людинi подобаються через форму, тобто подобаються самi собою, необумовлено (I. Кант). Наприклад, подобаються самi собою квiти або подобається нетематична музика. Пiднесене пов'язане iз внутрiшнiм свiтом людини. Якщо об'єкти не спiврозмiрнi зi здатностями сприйняття, то вони (об'єкти) дають сильний емоцiйний поштовх людськiй душi (I. Кант). Явища природнi й соцiальнi, якi перевершують усе, що може уявити собi людина, дають переживання високостi свого призначення в порiвняннi з дикою природою. Мистецтво є способом проникнути у надчуттєвий свiт людини, у її сакральнi переживання. Естетичний досвiд є транс-цендентальним, трансцендентним (а не iманентним), i тому недоступним для логiчного тлумачення. Неприступнiсть для логiчного тлумачення естетичного досвiду доводить iснування (буття) трансцендентних iдей (I. Кант). Якщо людина має естетичне почуття, то вона має й моральне почуття, тому що в глибинi душi вона має вiдношення до трансцендентного, яке виникає вiд заборон, як компенсаторна реакцiя на заборони. Естетичний досвiд є людинi помiчником з набуття нею почуття щастя й свободи, якими володiла тiльки первiсна (природна) людина i якi вона втратила з розвитком цивiлiзацiї (i з появою заборон неiстотних, неголовних для людей. Давня ж людина мала мало заборон, але важливi й головнi). Мистецтво знiмає розрив мiж "природним" i "розумним" iснуванням людини в процесi її iгрової дiяльностi. Ця iгрова дiяльнiсть людини приводить почуттєвi й духовнi сили до оптимальної гармонiї. Естетичне за своєю сутнiстю є iнстинктом гри, тої гри, при якiй проявляється душевна сутнiсть людини, сутнiсть людини як вiльної духовної iстоти. Естетичне споглядання є вищою формою творчої активностi духу (Шеллiнг). У процесi гри людина проявляє свою душевну сутнiсть як вiльна iстота, яка творить вищу реальнiсть. Ця вища реальнiсть є естетичне, у якому з'єднуються соцiальнi й особистi iдеали воєдино (Шеллiнг). Прекрасне може розумiтися як почуттєве явище, як почуттєва видимiсть iдеї (Гегель). Прекрасне - це iдеал, а не мимесис, наслiдування (Гегель). В духовне можуть переростать конкретнi форми почуттєвого вираження. Тодi це духовне стає звiльненим духом як суб'єктивне, яке може поселятися в такiй формi самопiзнання, як мiстика й релiгiя, як заглиблено суб'єктивне мистецтво; або ж з огляду на закони, виведенi наукою, поселятися в такiй формi самопiзнання, як фiлософiя, що бере до уваги не тiльки суб'єктивнi переживання релiгiйно-естетичної свiдомостi, але й об'єктивнi закони науки. Краса - це суб'єктивна категорiя, що виражає перетворене життя, життя, перетворене людською свiдомiстю (Ф. Т. Фiшер). В об'єктивному життi й у природi краси не iснує. Краса - це життя й природа, перетворенi у свiдомостi людини (Ф. Т. Фiшер). Краса дiйсностi об'єктивна. Просте сприйняття й оцiнювання цiєї краси поставленi в залежнiсть вiд суб'єктивних психологiчних особливостей людини, вiд такого фактора, наприклад, як смак (М. Г. Чернишевський). Краса дiйсностi вища за красу мистецтва (М. Г. Чернишевський). Принцип вираження є за своєю суттю принципом явленостi (наскiльки одним виражене, настiльки iншому виявлене). Художня форма виявляє собою самодостатнiсть прототипу. Цей прототип перебуває в станi гри iз самим собою (А. Ф. Лосєв). Художню форму необхiдно розумiти як самодостатнiсть прототипу. Цей прототип iзольований i вiд змiсту, i вiд чуттєвостi (А. Ф. Лосєв). Художня форма - це самодостатнiсть прототипу космосу. Цей прототип перебуває в грi iз самим собою. Цей прототип своєю грою оформляє й змiст, i чуттєвiсть (А. Ф. Лосєв). Є теорiї, в яких стверджується суспiльна сутнiсть естетичного, соцiально-трудове походження естетичного почуття, мистецтва (коли змiна спрямованостi трудового процесу породжує його припинення. Iснує трудова спрямованiсть i припинення цiєї трудової спрямованостi для початку iнших праць). В основi естетичного лежить мимесис (наслiдування). Проводиться паралель миметичної (наслiдувальної) концепцiї й теорiї вiдбиття (на-слiдування є вiдбиття). В експлiцитнiй естетицi намiчається розумова канва некласичної естетики. Так, виявлено, що iстинне мистецтво є мистецтвом самознищення. Самознищення виникає при протиборствi мiметичного з рацiонально-технiчним (негативна дiалектика Адорно). Нiвелювання видимої форми в мистецтвi, нiвелювання "здавальностi" є рухом до "iстини в мистецтвi", до "абсолютного негацiї" (негативна дiалектика Адорно). Естетика - це наука про iнтуїтивне або виразне пiзнання (Б. Кроче). В естетичному виявляється двi реальностi: аполлонiвська реальнiсть як гармонiйне (гармонiя) i дiонiсiйська реальнiсть як хаотичне (хаос). Естетична свiточутливiсть у своїй сутностi спрямована на стабiлiзацiю пози-тивного тонусу в людини, на втримання екзистенцiального балансу в людинi. Феноменологiчна естетика - це опис естетичної свiдомостi як самодостатнього феномена iнтенцiонального споглядання й переживання поза якимись вiдносинами. Феноменологiчна естетика - це феноменологiя вираження й "тiлесного" сприйняття ( Мерло-Понтi). Психоаналiтична естетика розкриває несвiдоме в людинi як її почуттєвi потяги й бажання, якi витiсненi заборонами соцiально-культурного характеру, заборонами соцiально-культурного походження. Художник оминає i обходить заборони, якi мiстяться в його передсвiдомостi (можливо вiд того, що цi заборони стали не iстотними в життi); i свої спонукання (психiчнi комплекси) трансформує у вiльнiй грi при творчостi, у творчому процесi. Насолоду вiд мистецтва людина вiдчуває, тому що в нiй реалiзуються витiсненi iз свiдомостi людей забороннi потяги i помисли вираженi в символiчних формах. Психоаналiз говорить i про давнi архетипи, що зберiгаються в психiцi кожної людини в закодованому виглядi як символи. Цi давнi архетипи як "колективне несвiдоме" є основою художньої творчостi. Прикладом може служити софiйнiсть (премудрiсть Божа). Софiйнiсть мистецтва - це виразнiсть архетипу як iдеального вiзуального вигляду, в сутностi якого лежить сакрально-мiстичне зi своєю "енергiєю" архетипу. Краса й височина передають стан людської душi, стан, сутнiсть якого є образом умонепiзнаного Творця, божественний стан. Коли людина сприймає образ умонепiзнаного Творця, то в нiй вiдбувається внепонятiйне збагнення Бога, людина знаходить божественний стан (Г. Урс фон Бальтазар). Естетичний досвiд - це збагнення форми божественного, коли людина дивується й дивується неперевершенiстю цiєї форми (Г. Урс фон Бальтазар). 183. Некласична естетика - це естетика, породжена критичною ситуацiєю техногенної цивiлiзацiї, що загрожує знищити бiосферу Землi. Однiєю з важливих причин виникнення некласичної естетики є вiдмова науки вiд класичного рацiоналiзму. Людина - це частина об'єктивної реальностi, що саморозвивається, частина природи. Тому й знiмається традицiйна для класичної естетики опозицiйнiсть, тому й стираються кордони мiж об'єктом i суб'єктом, мiж реальнiстю й текстом i вiдбувається дифузiя реального й вiртуального. Некласична естетика виникла в другiй половинi XX столiття. Але вона вже мала початок на початку XX столiття, з модерну символiзму як витонченого естетизму, i тривала модернiзмом авангарду як вiдмова вiд фундаментальних постулатiв мистецтва, тобто вiд символiзацiї, iдеалiзацiї, мiметизму, вiдмова вiд якогось вираження й позначення. Авангардно-модернiстське мистецтво вiдмовляється вiд традицiйних принципiв (мiметизм, символiзацiя, iдеалiзацiя) i приймає механiстичнi принципи (колаж, монтаж, складання, деконструкцiя, цитатнiсть). Некласична естетика є "нелiнiйним середовищем", є потенцiйним полем нескiнченних можливостей. Аполлонiвське й дiонiсiйське в некласичнiй естетицi. Аполлонiвськi принципи художньої творчостi орiєнтують на зв'язок мистецтва з утилiтарнiстю (архiтектура, дизайн, художнє конструювання, органiзацiя середовища перебування) i опорою на досягнення технiки й технологiй. Аполлонiвськi принципи художньої творчостi спираються на принципи функцiональностi, рацiональностi, ясностi. Дiонiсiйськi принципи художньої творчостi орiєнтованi на неутилiтарне мистецтво авангарду, на модернiзм i постмодернiзм. Тут спостерiгається тенденцiя абсолютизацiї творчого жесту особистостi, сваволя цiєї особистостi, сваволя особистостi створеною художньою стихiєю. Але така особистiсть може втратити зв'язок з художнiстю стихiї й лише робити дегуманiзоване мистецтво. 184. Деконструкцiя - це художня представленiсть фiлософського знання, метафорична причина виникнення фiлософських категорiй. 185. Естетична думка XXI столiття вирiшує проблему естетичного й мистецтва, виявляє сутнiснi основи естетичного й мистецтва. Естетика, пояснюючи твори мис-тецтва, користується некласичними категорiями (абсурдне, заумне, шок, деструктивнiсть, ентропiя, хаос, тiлеснiсть) замiсть класичних (прекрасне, потворне, пiднесене, низьке, трагiчне). У сучаснiй естетицi присутнi принципи релятивностi, множинностi цiнностей та iдеалiв. Твори мистецтва, тексти часто з'являються як артефакти, як фрагменти вiртуальної "гри в бiсер". 186. Гра - це неутилiтарна дiяльнiсть, здiйснювана заради її самої. 187. Ритм - це сприйняття процесiв, що вiдбуваються в часi. Ритм присутнiй при формуваннi часових мистецтв. 188. Рiч - це продукт людської працi. 189. Тiло - це живий органiзм. 190. Технiка тiла - це технiка як iнструментальна навичка, що передається вiд людини до людини (вiд поколiння до поколiння). 191. Рецептивна естетика - це розумiння iснування художнього твору як результату комунiкацiї мiж автором i читачем. Рецептивна естетика розумiє буття художнього твору як зустрiч цього твору (наприклад, лiричного тексту) з реципiєнтом (читачем), який повинен мати творчу натуру й творчий характер сприйняття. I тодi у взаємодiї твору мистецтва (лiричного тексту) i людини, що сприймає мистецтво (читача лiричного тексту), може виникнути й реалiзуватися сам твiр мистецтва. Реципiєнт, що сприймає мистецтво (наприклад, читач лiричних текстiв), розумiючи, що говорить йому це мистецтво, зустрiчається iз самим собою, зустрiчається зi своєю власною iстотою. Рецептивна естетика показує рухливiсть i активний характер сприймаючого суб'єкта, творчий характер його сприйняття. Рецептивна естетика - це естетика сприйняття твору мистецтва, естетика читання. Фiксацiя вiдгуку читача в актi читання розкриває неповторнiсть процесу. Основою рецептивної естетики є той факт, що якщо сприйняття людини не має творчого характеру, то й художнiй твiр для неї не iснує. Iснування (буття) художнього твору - це результат комунiкацiї, тобто творчого сприйняття твору споживачем цього твору. 192. Авангард - це категорiя, що означає новаторське в мистецтвi XX столiття (перша половина XX столiття). Авангард i мистецтво XX столiття. Авангард показав високий ступiнь вiдносностi форм, якi представляла художньо-естетична свiдомiсть людини. Авангард показав високий ступiнь вiдносностi самої художньо-естетичної свiдомостi людини у своєму типажi, у своїй типовостi, у своїх способах i засобах демонструвати прекрасне й пiднесене. Статус мистецтва одержують способи вираження, якi не входили в традицiю художньої культури. Авангард i модернiзм. Пiсля авангарду виникає модернiзм. Модернiзм - це по сутi той же авангард, але який уже не виражає й не демонструє руйнiвнi тенденцiї, епатажнiсть i манiфестичний ейфоричний пафос, не такий творчий до нових форм, не евристичний, а тiльки обiгрує й догматизує новаторськi форми винайденi авангардом. Модернiзм засвоює й осмислює знахiдки й досягнення авангардних напрямкiв - таких як експ-ресiонiзм, футуризм, абстракцiонiзм, конструктивiзм, дадаїзм, сюрреалiзм, концептуалiзм. Усi цi напрямки авангарду, революцiйнi й новаторськi для мистецтва, у модернiзмi стають класичними; тобто з новаторсько-революцiйних стають прийнятими й прописаними в культурi. Однак постмодернiзм уже iронiчно ставиться й до цiєї класики, встановленої переробка старих форм настiльки, що вони перестають бути рiвними самим собi. Модернiзм - це новий змiст, у який проникає "низьке", що належить до сфери потворного. Пiк, розквiт новизни форми й змiсту модернiзму спостерiгається в авангардизмi. Якщо модернiзм вiдрiзняється новизною у формi, то постмодернiзм є зберiгачем модернiстських форм. Постмодернiзм зберiгає й компiлює наявнi форми, форми, створенi модернiзмом. Модернiзм орiєнтується на розум як на феномен, що пiзнає iстини. Модернiзм орiєнтується на пiзнання iстин у свiтi. Модернiзм переформульовує вихiднi положення й поняття, оновлює їх, але не порушує вже винайдену логiку. Тому модернiзм продовжує класичне мислення лише злегка стосуючись релятивiзму (вiдносностi). Постмодернiзм же визначає своя основна ознака - це релятивiзм (всепоглинаюча вiдноснiсть). Модернiзм рацiоналiзує ставлення до природи. Модернiзм заперечує традицiйнi, устоянi форми (авангард), переборює iлюзiю вiдособленостi предмета (iмпресiонiзм). Модернiзм - це вихiд до поточної цiлiсностi, знаходження справжнього цiлого в суб'єктивному свiтi людської душi як єдиному; єдиному, але яке постiйно змiнює свої обличчя. Модернiзм - це вiдхiд вiд дiленностi предметного свiту. Модернiзм на противагу колишнiй культурi - це текуче, хвильове, розмите. Колишня культура - це кристалiчне, корпускулярне, чiтке. Текуче, а не кристалiчне. Хвильове, а не корпускулярне. Розмите, а не чiтке. Модернiзм заперечує фаустiвську цивiлiзацiю Нового часу й замiсть практики утверджує споглядання. У модернiзмi реальнiсть, роздроблена на предмети й факти, перемiняється реальнiстю вигадливо-суб'єктивного характеру. 194. Постмодернiзм це вiдкритiсть. Для постмодернiзму характерна вiдсутнiсть твердих iєрархiй i асиметричних опозицiйних пар. Постмодернiзм має позицiю вiдкритостi й волi; має асистематичну й адогматичну позицiю; має релятивiстську позицiю. У постмодернiзмi всi характеристики естетичного є в наявностi у всьому (є в наявностi й прекрасне, i пiднесене, i трагiчне). I краса, i височина, i трагiчнiсть можуть бути сприйнятi й зробити приємнiсть залежно вiд установок реципiєнта-читача або глядача; залежно вiд технологiї спiлкування реципiєнта-читача або глядача з об'єктом. Тобто повинна бути певна деконструктивно-реконструктивна технологiя поведiнки з об'єктом. Постмодернiзм "передражнює" традицiйнi цiнностi, має iронiчну установку. Принципи постмодернiстського мистецтва й постмодернiстської естетики, пояснююче мистецтво зводяться до органiзацiї арт-просторiв, або значеннєвих ландшафтiв, культурних лабiринтiв, вiртуальних реальностей, аудiовiзуальних енергетичних полiв. 195. Естетичне виховання необхiдне у формуваннi потягiв. Людина як суть культури має здатнiсть формувати потяги, не заданi iнстинктами. Людина як iстота культурна пiдмiнює потяги до реальних об'єктiв, пiдмiнює потягами до гарних форм реальних об'єктiв. Вiд цього людина здобуває здатнiсть формувати свої потяги (тобто потяги, якi не заданi iнстинктами). Ставлення до самої себе в людини надiлене здатнiстю формувати в собi певнi потяги, причиною яких не є iнстинкти. 196. Iдеал - це найкраще. Iдеал в естетицi - це прекрасне й пiднесене".
Усi вибранi головнi категорiї, якi характеризують культуру, мо-ральнiсть, красу, пiднесене характеризують i передбачливiсть людини. Людина, дiючи за законами культурного життя, моральностi, за законами краси i пiднесеностi передбачає краще життя, розквiт життя. Iнша справа, що людина може не розумiти деяких речей в змiненому свiтi, i тому тi чи iншi традицiї можуть бути застарiлими. Але все культурне життя людини, вся її моральнiсть, краса i пiднесенiсть, про що можуть свiдчити всi вище перерахованi термiни, поняття i категорiї направленi не тiльки на збереження людиною свого особистого гомеостазу, але збереження гомеостазу i в людях, якi мешкають поруч. Традицiї забезпечують гомеостаз. Але неминучi й iнновацiї. Вони задля того, щоб забезпечити гомеостаз на бiльш високому рiвнi. Iнший випадок веде до патологiї тiла, патологiї стосункiв мiж людьми, патологiї вiдносин, тобто патологiї культури.]
...
...
[Читаю записи 2001 року.
Культура - це надбiологiчнi програми й передбачення людиною свого буття у свiтi, продукт її iсторичної життєдiяльностi, що служать унiфiкацiї соцiального життя вiдносно майбутнього. У такому розумiннi культура спрямована на органiзацiю соцiального життя з метою порятунку суспiльства вiд тих чи iнших непередбачуваних небезпек.
Програмнi установки на майбутню життєдiяльнiсть можуть бути найрiзноманiтнiшими. Вони можуть стосуватися поведiнки людини, характеру її спiлкування з оточуючими людьми, але обов'язково припускають наявнiсть певних, рiзних за своїм спрямуванням, знань. Крiм знань, культура, як сукупнiсть надбiологiчних програм передбачає певнi норми в поведiнцi й спiлкуваннi людини як зразки культурної поведiнки, зразки iдеалiв людської життєдiяльностi. Необхiднi також цiннiснi орiєнтацiї, якi потребують певних iдей, вiрувань, цiлей, що можна розумiти в цiлому як соцiальний досвiд. Соцiальний досвiд накопичується в iсторичному процесi розвитку соцiуму, потрiбна передача його вiд поколiння до поколiння. Одна з функцiй культури - це зберiгати знання й умiння в iсторичнiй змiнi поколiнь. Але збереження напрацьованого людством досвiду недостатнє для життєвостi культури як iнструмента порятунку соцiуму. Культура повинна мати здатнiсть продукувати все новi й новi програми життєдiяльностi людей - для нової поведiнки людей, поведiнки, що змiнюється вiдповiдно до мiнливого буття, змiнного соцiального оточення. Змiнене соцiальне оточення диктує людинi необхiднiсть нового в її поведiнцi, спiлкуваннi. Тому необхiднi новi напрацювання культури, тобто новi програми надбiологiчного характеру. Цi програми повинна реалiзовувати вже оновлена людина в напрямку глибшого розумiння можливостi порятунку. При чому здiйснення цих програм не повинно бути одноплановим, воно має вмiщувати максимальну розмаїтiсть своїх форм. Розмаїтiсть форм передбачається з огляду на те, що ставлення людини до дiйсностi вже iз найдавнiших часiв було неоднорiдним.
Первiсна людина породжувала змiни в життi свого суспiльства вже у двох напрямках: у напрямку реального перетворення дiйсностi своїми руками й у напрямку реального перетворення оточуючого її соцiального середовища своїм мовленням, впливаючи на цей соцiум при спiлкуваннi. Значить, уже в давньої людини як практичної iстоти були двi культури: дiяльнiсна культура й комунiкативна культура. Цi двi культури виходили вiд двох практичних здатностей людини: здатностi до ручної працi з перетворення дiйсностi (робити руками) i здатностi до мовного впливу на оточення, щоб спрямувати людей певним чином (робити мовленням). У сучасному суспiльствi цi практичнi здатностi вираженi в культурi технiчнiй i культурi суспiльнiй. Однак подiбний подiл можна зробити суто аналiтично, але не емпiрично. Емпiрично цi двi культури нерозривно пов'язанi (Ю. Хабермас). Тобто якої б форми не набула культура, вона все-таки одна. Повернувшись знову до стародавностi, зауважимо, що ще в тi архаїчнi часи крiм двох форм практичних культур (дiяльнiсно-технiчної, основою якої є робота людини iз предметом, i комунiкативно-суспiльної, де людина працює з iншою людиною) виникає культура непрактична, культура споглядальна (культура не практичної, а споглядальної людини), культура абстрактна i символiчна. На основi практичної культури виникли такi двi споглядальнi культури, як культура думки й культура почуття. В сучасних формах культури вони значаться як наука й мистецтво. Тобто ми бачимо розвиток цивiлiзацiї з багатьма видами вiдгалуження культур. Але звертаючись знову до минулого, бiльше того - до виникнення самого поняття "культура", зазначимо, що спочатку це поняття позначало обробiток людиною землi. Тобто iсторично ми знову повертаємося до практичної справи. Термiн "культура" споконвiчно означав практичну дiяльнiсть людини. I лише надалi дослiджуване нами поняття набуває усе бiльше й бiльше значень, обростаючи додатковим розумiнням. Ним позначають у дiяльнiсно-предметнiй сферi все бiльшу й бiльшу кiлькiсть ремесел. У комунiкативно-суспiльнiй сферi цей термiн означає все бiльшу кiлькiсть рiзноманiтних способiв i процесiв навчання й виховання. Розумiння термiна, що означає обробiток ґрунту, переосмислюють як обробiток людського розуму пiд час виховання людини. Тобто термiн вживають у переносному значеннi (у Цицерона). Однак мова йде знову-таки про двi культури: про культуру впливу на предмет природи й культуру впливу на iншу людину пiд час спiлкування в процесi виховання. При цьому в процесi виховання важливого значення надають фiлософiї як предмету, що надiляє людину ставленням до свiту, предмету, що окультурює її розум. Фiлософiя має свiтоглядне значення тому, що людина може завдяки її узагальненням адекватно реагувати на свiт, враховуючи взаємозалежнiсть усього у свiтi, пiдходячи до усього фiлософiчно, iнтегруючи всi напрямки культури як свiтоглядний принцип.
Поняття "культура" в iсторiї змiнювало своє значення. Так, пiд культурою розумiлося все, що створювалося й вироблялося людиною. Iншими словами, мова йде про все, що штучно створене людиною. У такому разi поняття культура протиставляється поняттю природи, природи, яка все вiдтворить природно. Штучно ж вiдтворить людина. Надалi термiн "культура" так i стосується всього, що вiдтворює людина. Вiдтворюване людиною торкається того процесу, у якому людина здiйснює свою дiяльнiсть. У цьому разi термiн "культура" вказує на людську життєдiяльнiсть на вiдмiну вiд тваринного iснування. Така узагальнена картина розумiння культури вказує на її загальне начало як надприродне начало, властиве людинi. Але це можна розумiти теж по-рiзному. Насамперед, культура розглядалася вiдносно людського розуму й пов'язувалася з процесом розвитку розумного життя на противагу дикунству. Така орiєнтацiя пов'язується з iсторiєю й розвитком людської форми життя. Мова йде про вiдмiннiсть варварського стану первiсного суспiльства й розумних життєвiдносин цивiлiзованої людини. Така орiєнтацiя є iсторичною спрямованiстю до людяностi як до основного критерiю всiх напрямкiв культури. Цю людянiсть культура змушує бачити в естетицi, хоча є факт дегуманiзацiї мистецтва. Але коли присутнє естетичне, то дегуманiзацiя виглядає несправжньою, дегуманiзацiя виглядає лише як форма передачi тих чи iнших образiв. Цю людянiсть можна побачити в сучаснiй моралi, незважаючи на факти, подiбнi евтаназiї. Цю людянiсть можна побачити навiть у науцi як позаморальному напрямку культури, коли спостерiгаються випадки знищення науковцями результатiв наукових вiдкриттiв, тому що цi вiдкриття можуть бути спрямованi проти людини. Цю людянiсть можна бачити в релiгiї, коли вiруючий не торгує iм'ям Бога й не б'є себе в груди, що вiн вiрить у нього, щоб привернути до себе увагу, а молиться так, що про це нiхто не знає й робить добрi справи так, що лiва рука не знає, що робить права. Цю людянiсть ми спостерiгаємо в правовiй i полiтичнiй культурах, де є випадки коли людина жертвує собою, своїми силами й часом, не шукаючи вигоди.
Розглядаючи цi особливостi й iнтегруючи їх за принципами свiтоглядностi як системностi i науковостi, можна зробити висновок про те, що культура має поступальний iсторичний розвиток (розвиток вiд варварства до цивiлiзованостi). Однак якщо поглянути на свiтову культуру як сукупну культуру рiзних народiв (схiдних, захiдних), можна помiтити особливiсть культур рiзних суспiльних форм. Цi суспiльнi форми мають рiзну соцiальну органiзацiю, знаходяться в рiзних природних умовах (наприклад, теплий клiмат пiвденних народiв або холодний пiвнiчних) i з огляду на свою неповторнiсть й особливiсть мають високий ступiнь автономiї. Це обумовлено в цiлому всiм укладом життя народу. За такого трактування розумiння культури має тенденцiю до розширення й включення в себе як особливостей матерiального життя, так i звичаїв тих чи iнших народiв. При цьому не можна не враховувати етнiчну своєрiднiсть мови й неповторнiсть символiчних форм аж до жестiв, якi застосовуються в культурах рiзних народiв i означають рiзнi поняття.
Узагальнюючи вищесказане, зауважимо, що спочатку розумiння культури вмiщувало все, що створене людиною. Однак потiм для цього став необхiдним розгляд особливостей проявiв самої людини. Тому почали вивчати особливостi людської дiяльностi, її розмаїтiсть аж до конкретних приватних здiбностей людини. Розглядали також конкретну поведiнку людини в рiзних соцiальних умовах, особливостi спiлкування людей у цих умовах. Завдяки аналiзу таких питань з'ясовується, яким чином виникає надприродне людське iснування як штучне утворення за назвою "культура". У такий спосiб можна виявити, чим у коренi вiдрiзняється штучнiсть культури вiд природностi природи, а якщо це стосується людини, її дiяльностi, поведiнки й спiлкування, то чим культура людини вiдрiзняється вiд її натури. Протиставляючи культуру й натуру в людинi, можна розкрити особливостi особистостi, якi з'являються в процесi взаємодiї з оточуючими людьми, iз соцiальним оточенням. I тут культура виявляється як спосiб регулювання людської дiяльностi в соцiумi для максимальної реалiзацiї людського потенцiалу. Хоча таке розумiння вимагає осмислення бiльш широкого спектру культурних вiдносин, тому що частковостi найчастiше не дають цiєї реалiзацiї в конкретних життєвих умовах. Тобто культурнi утворення можуть бути перешкодою для подальшого поступального руху самої культури. У той же час прогресивнi тенденцiї культури необхiднi для самої ж культури й у цiлому для суспiльства через те, що культура є просто особливiстю соцiального життя. У такому розумiннi вона постiйно повинна породжувати й передавати з поколiння в поколiння все новi й новi надбiологiчнi програми дiяльностi людини. Культура як особливий аспект соцiального життя постає перед нами як структура iнформацiйних кодiв, якi необхiдно передавати з поколiння в поколiння i в остаточному пiдсумку вони накопичуються як соцiальний досвiд. Цей досвiд як надбiологiчна програма, у свою чергу, може суперечити рiзним видам дiяльностi, спiлкування й поведiнки людини. Тим самим iнформацiйний код культури заглядає далi в майбутнє, далi, нiж це робить безпосередня дiяльнiсть людини, її поведiнка, її спiлкування як такi, що не мають часто зразка для цього заглядання. Заглядання в майбутнє як важливий момент культурного життя людини має велике свiтоглядне значення тому, що є направляючою основою певного вiдношення до свiту, вiдношення, яке робить другорядним тi чи iншi цiнностi вiдживших свiтоглядних iдей i ставить на перше мiсце науковий свiтогляд тому, що наука передбачає майбутнє.
Культура - це особлива iнформацiйна структура усерединi соцiуму, що регулює (саморегулює) i керує соцiальною системою в цiлому, орiєнтуючи на передбачення майбутнього й на можливiсть виживання й порятунку всiєї цiєї соцiальної системи. Культурнi зразки створювали конкретнi люди, генiї, якi далi iнших бачили й передбачали, що життєве, а що нi, через що людина (людство) може врятуватися, а що веде до загибелi. За зафiксованими кодами вiдтворюється органiзацiя всiєї соцiальної системи, її реагування на непередбачене природне зовнiшнє оточення. У суспiльствi як структурованому соцiальному органiзмi культура є кодом, за яким цей соцiальний органiзм до певної мiри (до певної мiри через розвиненiсть культури) передбачає майбутнє й реагує на природне середовище з метою уцiлiти, урятуватися, убезпечити себе.
Код культури, регулюючи дiяльнiсть людей, їхнє спiлкування й особисту поведiнку, дає можливiсть розвиватися виробництву й соцiальному життю людини в цiлому, соцiальному життю, яке являє собою iсторично конкретну соцiальну органiзацiю, що надалi, з iсторичним рухом часу, змiнюється й перетворюється в iншу соцiальну органiзацiю. Кожна соцiальна органiзацiя має своє штучно вiдтворене предметне оточення, iнституцiї людей з їхнiми особливостями, властивими даному iсторичному перiоду розвитку суспiльства. Iсторичнi перiоди розвитку суспiльства неоднорiднi. Є спокiйнi часи (Е. Трельч). Є неспокiйнi часи. Тому в певнi iсторичнi перiоди виникають соцiальнi органiзацiї зовсiм нового типу. Але є в iсторiї тривалi промiжки часу, коли особливо вiдмiтної соцiальної органiзацiї не виникає. Однак будь-коли все, що пов'язане з культурою, або у всякому разi, iз цiнностями культури, повинне бути передане не просто вiд людини до людини за допомогою спiлкування, а вiд поколiння до поколiння, при цьому поглиблюючи змiст соцiального досвiду людства. Тiльки за таких умов виникають в iсторiї соцiальнi органiзацiї бiльш досконалого характеру. Досконалiшого в тому розумiннi, що мають можливiсть далi заглянути в майбутнє й запобiгти несприятливим наслiдкам своєї життєдiяльностi.
Передача кодiв культури, або соцiального досвiду, вiд одного поколiння iншому здiйснюється через те, що iснують знаковi системи, придуманi людиною для фiксацiї знань. Семiотична складова цих систем дає можливiсть функцiонувати знакам i символам, угадуватися й розумiтися iншими культурами. В остаточному пiдсумку культура як фiксований феномен є системою знакiв i символiв. Значення цих знакiв i символiв у рiзних культурах може бути неоднаковим, i навiть протилежним. Вiдомо, що в рiзних культурах (культурах схiдних, захiдних), якщо група людей у випадку жалоби одягає бiлий одяг, а iнша у цьому ж випадку одягає чор-ний, то емоцiйне сприйняття як бiлого, так i чорного кольору одне й те ж. Воно пов'язане з певними негативними емоцiями. Для однiєї групи людей негативнi емоцiї пов'язанi з чорним кольором, а для iншої - з бiлим. Однак це одна й та ж емоцiя, емоцiя вболiвання. Ця емоцiя впливає на органiзм людини в цiлому. Пiд групами людей, про якi йдеться, можна розумiти цiлi народи (вiдомо, що в деяких народiв Сходу бiлий колiр жалобний, у захiдних народiв жалобним є чорний колiр), можна розумiти також прихильникiв певних культур (прихильникiв схiдної культури, що одягають iз нагоди жалоби бiлий одяг, i захiдної культури, що одягаються з того ж приводу в чорне). У таких випадках колiр - це символ, позначення. Це позначення може не бути прiоритетом певної народностi (схiдної чи захiдної), певної культури (схiдної чи захiдної). В однiй i тiй же народностi i в однiй i тiй же культурi з однакового приводу (у цьому випадку з приводу скорботи, з приводу похорону) можуть застосовуватися рiзнi кольори. Наприклад, вiдомо, що в австралiйських i родезiйських племенах на похоронi родичi по материнськiй лiнiї мажуть померлого в червоно-жовтий колiр, а родичi по батькiвськiй лiнiї - в бiлий (Р. Арнхейм).
Орiєнтуючись на свiтогляднi принципи як на iнтегруючi принципи, вiдмiтимо, що такi колiрнi трансформацiї можна розумiти як соцiально значущi, як спецiальний колiрний символiзм. Певнi колiрнi коди стандартного характеру вiдомi в релiгiйнiй ритуалiстицi, у мистецтвi. Певнi колiрнi гами вживаються за принципом угоди (соцiальної угоди), що змiнюється мiрою (мiрою, й до певної мiри) вiд однiєї культури до iншої (Р. Арнхейм). Це соцiальний аспект вживання кольору. Вiн лише певним чином вiддiлений вiд психофiзiологiчного аспекту, де спостерiгається реакцiя нервової системи людини на свiтловi хвилi певної довжини. Розглядаючи психо-фiзiологiчний аспект, можна сказати, що, наприклад, червоний колiр викликає в людини уявлення про насильство, кров, небезпеку. Зелений колiр говорить про спокiй, про незворушнi процеси росту. Подiбнi процеси людина несвiдомо вловлює, фiксуючи зростання рослин (К. Левi-Строс), якi зеленого кольору. Тобто реакцiя на колiр прищеплюється вiд ступеня небезпеки впливу тих чи iнших об'єктiв певного кольору. I якщо ми робимо перестанов-ки, змiнюючи на протилежнiсть значення кольорiв (наприклад, робимо у свiтлофора зелений колiр як насторожувальний, що застерiгає про небезпеку вiд руху автомобiля, а червоний - iнформативним про те, що можна спокiйно йти i машин немає (К. Левi-Строс), то ми змiст цих кольорiв для людини змiщуємо тiльки до певної мiри. Червоний колiр так i залишається стимулятором органiв чуттiв, а зелений пробуджує хвилю заспокiйливого характеру для нервової системи. Це пов'язано з тим, що навiть у соцiальному аспектi людина насамперед стикається з традицiйною символiкою, з дитинства вирощує в собi її основу. Ця традицiйна символiка дає людинi безпеку, оберiгає її, застерiгає про наявнiсть небезпеки. Повертаючись до бiлого й чорного кольорiв як жалобних у рiзних культурах (схiднiй, захiднiй), необхiдно з'ясувати, в обрамленнi яких кольорiв поданi нам вказанi кольори. Адже в оточеннi iнших кольорiв вони (самi кольори) змiнюють значеннєву значущiсть. Вони не можуть обiйтися без додаткових кольорiв. Вони змiнюються, коли змiнюються сусiднi кольори (Р. Арнхейм). Адже вiдомо, що колiрнi контрасти й додатковi кольори починають не вiдповiдати тим кольорам, якi володiють i керують нашим сприйняттям колiрних гам. Наприклад, при симультанному контрастi (або кiнцевому зображеннi) синiй колiр викликає в пам'ятi жовтизну (Р. Арнхейм). Так i бiлий колiр може викликати в пам'ятi чорноту, i навпаки. Це пов'язано з наявнiстю додаткових кольорiв. Але це положення має свiтоглядне значення, роблячи всi культури важливими для сучасної людини. Науковий свiтогляд, як головне в фiлософiї орiєнтує охопити весь всесвiт культур в одне спрямування.
Людина, створюючи додатковi кольори в культурних традицiях (мистецтвi, релiгiйних ритуалах), звiльняє себе вiд нав'язаних обмежень i може прийти до задовольняючої її повноти (Р. Арнхейм). Ця повнота може бути подiбна до феномену самодостатностi. Про феномен самодостатностi можна говорити як про стан повноти.
Феномен самодостатностi мiстико-естетичного досвiду в кон-цепцiї людини розглядається в колi явиш, що належать до структури особистостi, до феноменологiї особистiсного "Я". У це коло явищ входить тiлесне "Я", самоiдентичнiсть, самоповага, рацiоналiзацiя психiчного життя й поведiнки, iнтенцiональнiсть, особистiсна iнтерiоризацiя зовнiшнiх вiдносин, образ "Я" (концепцiя "Я"), почуття неповноцiнностi й почуття повноти (самодостатностi), совiсть. Передостаннє, тобто почуття неповноцiнностi й набуття почуття повноти (самодостатностi), подано в релiгiї прозрiння, а останнє, тобто совiсть, - у релiгiї моралi. У цьому випадку мова може йти про релiгiю прозрiння, де розглядається вiдсутнiсть успiху дiй як причина появи почуття неповноцiнностi й усунення цього почуття шляхом включення компенсаторних процесiв, що веде до суб'єктивного переживання почуття повноти, самодостатностi й просвiтлiння душi. Вiдносно мистецтва феномен самодостатностi пов'язаний з такою естетичною категорiєю, як "пiднесене", тобто вищий стан душi, "абсолютне". Абсолютне має свiтоглядне значення, орiєнтуючи людину на все охоплення свiту i об'єднання людства.
У пошуках паралелей мiстичного й естетичного зауважимо, що деякi предмети навколишнього свiту можуть пiдвищувати сприйнятливiсть (М. Бердслi). Це може бути, наприклад, природний ландшафт, що умиротворює людину, або вживання ЛСД (М. Бердслi). I тут необхiдне вирiшення такого питання: наскiльки самодостатнiми є стани, що набуваються за допомогою хiмiчного стимулювання, i наскiльки це має схожiсть iз психiчним стимулюванням, що проводить релiгiйно-мiстична практика. Естетичне переживання як самодостатнє може охопити людину раптово (А. Маслоу). I воно часто не вимагає видимого стимулу. У зв'язку iз цим, зауважимо, що немотивованiсть естетичного переживання (А. Маслоу), а також непiдготовленiсть до сприйняття змiн у душевному життi, раптовiсть набуття людиною нового стану, рiднить досвiд самодостатностi з невмотивованим естетичним, що можна порiвнювати з немотивованим мiстичним, яке не припускає мiстичної практики. У зв'язку iз цим крiм мiстичних переживань можна видiлити так званi невмотивованi мiстичнi переживання, близькi за своєю природою до самодостатнiх i естетичних. Це дає можливiсть детально розрiзняти культурнi традицiї в мiстицизмi (некласичний, постнекласичний мiстицизм). Постнетеїстичний мiстицизм перiоду постнекласицизму, або постмодернiзму, у мiстицизмi наголошує на невмотивованих мiстичних переживаннях.
Стосовно феномену самодостатностi виникає проблема з'ясування причин подiбних явищ - це або природнi сили, або надприроднi. Якщо останнє (тобто надприроднi), то мова йде про самодостатнiсть Бога. Бог самодостатнiй (Т. Iбрагiм). I всi вiдповiдi у Святому Письмi. Якщо ж самодостатнiсть як феномен психiчного життя людини виникає природним шляхом, то з'являється необхiднiсть у виявленнi причин виникнення подiбних явищ. Для цього висуваються критерiї характеру реальностi, про яку йде мова. Тобто можна розглядати природну реальнiсть i соцiальну реальнiсть. Феномен самодостатностi стосовно цих свiтоглядних позицiй можна розглядати i як природну реальнiсть, i як соцiальну. Як природна феномен самодостатностi iснує тому що в людинi реально iснує опiоїдна система й конкретнi речовини (ендорфiни, енкефалiни, "анандамедiатори"),так званi "речовини щастя", якi дають можливiсть ендогенним шляхом актуалiзувати феномен самодостатностi. Як соцiальна реальнiсть феномен самодостатностi iснує тому, що у процесi розвитку людини в соцiумi особистiсть проходити двi подiї: стадiю юнацької залежностi (тобто самонедостатностi й несамостiйностi) i стадiю формування незалежної особистостi. Формування незалежної особистостi ("друге народження" у мiстикiв) i вмiщує переживання феномена самодостатностi.
Соцiальний досвiд людського суспiльства постiйно оновлюється, але як певна сталiсть вiн закрiплюється й передається як надбiологiчна програма життєдiяльностi людей у стабiльних знакових i символiчних структурах. Цi знаки й символи є iдеальними зразками. На них рiвняються i їх наслiдують люди рiзних поколiнь. Багато в життєдiяльностi людей може бути вiдбите в знакових системах. Цi знаковi системи можуть передавати зразки людської поведiнки. Наприклад, вчинки дорослої людини як зразки може копiювати дитина через те, що вони життєвi, затребуванi реальним життям.
Застосовуючи знаковi системи, людина в процесi спiлкування навчає iншу людину певних манiпуляцiй. Наприклад, учитель навчає учня розв'язувати математичнi задачi. Цiлi групи людей у соцiумi можуть у своїй дiяльностi наслiдувати iнших людей, зберiгаючи зразки для наслiдування.
Людськi рухи певного роду, наприклад жести або мiмiка, можуть щось символiзувати, а значить, являти собою знакову систему, яка, впливаючи на оточуючих, вiдбивається в них як програма для подальшої дiяльностi. Однак цi знаковi системи у культурах рiзних народiв можуть мати дiаметрально протилежний змiст. Наприклад, дотик i рукостискання в культурi одних народiв символiзують повагу, а в культурi iнших народiв - нi.
Мова спiлкування мiстить культурнi коди, за допомогою яких людина регулює свою життєдiяльнiсть у соцiумi, тому що цi коди - злiпки людського досвiду як зразки. Мова в цiлому дає можливiсть породжувати новi зразки досвiду.
Люди користуються в соцiумi багатьма рiзними мовами - мовою музики, мовою танцю, мовою математики, мовою хiмiї. Але природна розмовна мова має основне значення для розвитку суспiльства в цiлому й для вiдтворення культури цього суспiльства в майбутньому.
Є матерiальна культура, наприклад знаряддя працi, технiка, i є духовна культура (це живопис (картини), науковi знання та iн.). За допомогою явищ культури обов'язково повинна вiдкриватися можливiсть передати той чи iнший змiст або значення для пiдтримки в суспiльствi дiяльностi регулятивного характеру. Напроти предмети, зробленi людиною, не є предметами культури. Культура, розвиваючись, виробляє все новi й новi змiсти регулятивного характеру, що впливають на поведiнку людей у процесi спiлкування. Цi новi змiсти структуруються в новi кодовi системи. Розростання кодових систем вимагає їх унiфiкацiї, їх системного субординацiйного упорядкування, а також створення додаткових систем кодування. Iсторичний розвиток суспiльства вказує на виникнення нових видiв людської дiяльностi, нових напрямкiв культури. Як було сказано вище, найдавнiша культура була практичною культурою ремесла й спiлкування. Але потiм з'явилися коди споглядальної дiяльностi, пiд якi пiдпадає наука й мистецтво. Додатково видiляються такi сфери культури, як релiгiя, мораль, полiтика, право, сфери, якi набувають самостiйний статусу. Усi вони впливають на конкретну людину й керують її дiями й вчинками.
Вищим рiвнем культурних феноменiв (рiвень, що заперечує нижчий рiвень, наприклад марновiрства) є рiвень, що орiєнтує на майбутнє весь соцiум як цiлiсну систему. Цей рiвень культури, оперуючи знаковими системами, програмує соцiальне життя на виживання й порятунок людства в цiлому. Теоретичнi науковi знання на основi зразкiв програм майбутньої дiяльностi людини своїми передбаченнями вказують, у якому напрямку необхiдно змiнювати форми соцiального життя, щоб убезпечитися, урятуватися. Науковi теорiї правильнi настiльки, наскiльки вони далi передбачають майбутнє (В. Ньютон-Смiт).
Передбачення майбутнiх соцiальних устроїв, нових моральних принципiв, зрештою передбачення, як буде розвиватися далi сонячна система й найближчий космос у цiлому - усе це спрямоване на те, щоб мати практичну можливiсть (шанс) врятуватися, врятувати людство. Культурна творчiсть спрямована на майбутнє - це сутнiсть самої культури як такої. Новизна, пошук виходу зi становища продукують культурнi цiнностi i є їхньою причиною. Людина створює проекти майбутнiх програм дiяльностi, якi повиннi породити змiни в життi суспiльства й дати йому можливiсть уцiлiти. У цьому немаловажну роль вiдiграє свiтогляд, який за своєю природою є системотвiрним фактором, що iнтегрує рiзнi напрямки культури (науку, мистецтво, мораль, полiтику, релiгiю, право). Через свiтоглядну цiлiснiсть проглядається образ людського свiту, що потребує й прагне все-таки бути, iснувати, розвиватися, зберiгати культурнi цiнностi генiїв минулого. Свiтогляд припускає максимальну iнтеграцiю всього iсторично накопиченого соцiального досвiду i зведення в єдине цiле всiх явищ дiйсностi, апробованих рiзними науками. Свiтогляд, навiть суто природничо-науковий (що базується на природничих науках), припускає iсторично накопичений досвiд, який орiєнтований на iндивiда в системi соцiальних вiдносин, що спрямованi не на можливiсть припинення життя, а на розвиток i орiєнтацiю на майбутнє людського життя i включають природний закон як стабiльнiсть i сталiсть. Це допомагає передбачати в майбутньому змiни цих природних законiв, що мiстять небезпеку. Тобто мова йде завжди про визначення мiсця людини у свiтi з метою оцiнити можливостi її з олюднення природи, можливостi її iз запобiгання можливим катастрофам.
Змiсти, якi надає культура, змiнюються в ходi iсторичного руху й розвитку суспiльства. Людина сортує й упорядковує iсторично мiнливий соцiальний досвiд. Структуруючи рiзноманiття цього досвiду, людина вводить його як базисну структуру людської свiдомостi в цiлому. Пiсля цього в людськiй свiдомостi з'являється узагальнена картина свiту. Але ця узагальнена картина є стереотипом суспiльної групової свiдомостi. У свiдомостi кожної людини цей узагальнений стереотип набирає певної своєрiдностi, яка виникає через те, що людина домислює культуру, вкладає в зразки культури, якi поданi через узагальненi стереотипи, свiй особистiсний змiст з огляду на iснування особистого життєвого досвiду. Тому у свiдомостi конкретної людини картина людського свiту як узагальнений культурний стереотип набуває особистiсного забарвлення, що змiнюється протягом життя у зв'язку iз набуттям нових знань i чуттєвого досвiду в зiткненнi з цiнностями мистецтва.
Якщо культурнi традицiї орiєнтуються на рацiональний спосiб пiзнання свiту, то в культурi починає набирати силу логiко-понятiйний аспект й iнтенсивно розвивається такий напрямок культури, як наука. Однак з культури не можливо виключити людське розумiння й переживання людиною свiту, якi втiлюються в символах. Це вiдбувається через те, що розумiння, переживання, сприйняття, подання й iншi компоненти почуттєвої сфери входять так чи iнакше в структуру людської свiдомостi.
Культура, що створює модель свiту в певний iсторичний перiод, пронизує цiєю моделлю всi культурнi напрямки - i науку, i мистецтво, i релiгiю, i моральну свiдомiсть людини, i правову свiдомiсть, i полiтику, i можливiсть функцiонування технiки, i в цiлому всю повсякденну мову соцiуму. Культура певного народу в певну iсторичну епоху цiлiсна й має свiй неповторний стиль (О. Шпенглер). Цей стиль проникає в усi напрямки культури - i полiтичний, i художнiй, i науковий, i релiгiйний. Цi напрямки рiзних сфер культури досить автономнi й самостiйнi, але вони резонують мiж собою. Це особливо чiтко проявляється при формуваннi нових iдей загальнозначущого масштабу. Резонанс може стосуватися зовсiм рiзних галузей знання (наприклад, резонанс мiж науковими теорiями й iдеями, що стосуються особливостей стилю в мистецтвi). Резонування може перетворюватися в полiфонiю, що вiдбиває загальний стан культури й виражається в якому-небудь конкретному напрямку мистецтва або лiтератури (М.М. Бахтiн).
Трансформацiї в суспiльствi можуть значно змiнювати цiнностi й смисл життя конкретної людини. Тодi людина може переглядати зразки культурних цiнностей, на яких базувалися її розумiння. Рiзкi суспiльнi трансформацiї й перебудови вiдкривають людинi додаткову iнформацiю про навколишнiй свiт. У зв'язку з цим можуть вiдбуватися революцiї в умах громадян. Тодi вони критикують колишнi цiнностi й створюють новi. Значнi змiни в суспiльному життi людей спричиняють змiни в культурi.
Соцiальний досвiд, який засвоює людина разом зi зразками культури, формує її як особистiсть. Iншими словами, культура (культурнi зразки) творять у людинi особистiсть, соцiалiзуючи її в процесi виховання. Вiдбувається стикування й проникнення бiологiчної природи людини в зразки культури, якi встановлюють заборону для деяких бiологiчних проявiв людини. Це торкається певних заборон по-перше у вiдношеннях чоловiкiв i жiнок. Заборони на деякi прояви бiологiчних програм, закодованих у генах людини, якi встановлює культура, необхiднi соцiуму, необхiднi людинi для життя в соцiумi, для життя серед людей. Культура, формуючи людину з раннього вiку, на деякi її бажання, пов'язанi iз проявом iнстинктiв, накладає заборону й указує на їхнiй вiльний прояв як на недостойне.
При стикуваннi бiологiчних i соцiальних програм в людинi у ходi її соцiалiзацiї можуть виникати комплекси, психiчнi вiдхилення, пов'язанi з впливом заборон культури. Цi комплекси й психiчнi вiдхилення не дають людинi адаптуватися до соцiального середовища, проявляючись у її вчинках i дiях. Бiльше того, вони не дають можливостi позбутися гнiтючих станiв душi й прийти в норму. Наприклад, несвiдоме почуття провини становить велику перешкоду для видужування (3. Фрейд).
Але без заборон, якi встановлює культура, людинi ще складнiше жити в суспiльствi, вона може мати ще бiльше складностей у життi серед людей.
Закодованi в культурi розумiння не повнiстю усвiдомлюються людиною. Частина їх сприймається на рiвнi несвiдомого. Значить, культура мiстить соцiально-несвiдоме. Соцiально-несвiдоме не є бiологiчним у людинi, тому що воно засвоюється в процесi спiлкування й впливу культурної спадщини у виглядi символiв, знакiв.
У культурi є наявнi регулятори поведiнки людини, якi, впливаючи на неї i не усвiдомлюються нею. Наприклад, людиною в процесi її соцiалiзацiї й виховання не усвiдомлюється норма дистанцiї при спiлкуваннi з iншою людиною. Норма цiєї дистанцiї в культурах рiзних народiв рiзна.
Не усвiдомлюються людиною не тiльки багато програм поведiнки, якi культура закладає при соцiалiзацiї, але й навiть свiтогляднi розумiння, наприклад такi, як розумiння волi, добра. Вiд впливу цих змiстiв неусвiдомленi реакцiї людей рiзних культур можуть рiзко вiдрiзнятися. Несвiдомi феномени культури, що мiстяться в цiнностях, регулюють поведiнку людини, її психiку, являючи собою надособистiснi стани духу (К Юнг).
Архаїчний ритуал давньої людини придушує її ж iндивiдуальну волю. Ритуалiзм i чiткi норми поведiнки як культурнi регулятори програмують психiку людини примусовим чином, що властиво суспiльствам архаїчних часiв. У сучасному ж суспiльствi iснує певна свобода в прийняттi рiшень. Однак все-таки людина вiльна в певних межах. Вона є творчою особистiстю в цих межах. I вона творить новi iдеї й зразки, якi потiм проникають в культуру й починають програмувати дiяльнiсть оточуючих людей. Це вiдбувається через те, що iдеї й зразки, про якi йдеться, необхiднi суспiльству. Людина творить культуру, привносячи все новi й новi розумiння свiтоглядно-системного характеру. Вiд того культура змiнюється. Особливо вона мiнлива в техногеннiй цивiлiзацiї, що iнтенсивно порушує традицiї своїми iнновацiйними проектами. У сучасному суспiльствi превалює iнновацiя над традицiєю, творчiсть над вiдтворенням. Однак культура не є тiльки творчим процесом, який змiнює людське життя. Культура - це також вiдтворення соцiального життя. Для вiдтворення необхiднi в певнiй мiрi попередня стiйкiсть, незмiннiсть i сталiсть.
Культуру можна розумiти як духовну творчiсть на противагу цивiлiзацiї тiльки як технологiям, спрямованим на продукування матерiальних благ. У такому випадку цивiлiзацiя iндустрiального суспiльства є такою, що порушує традицiйнi вiдносини мiж людьми як сiмейнi святинi, як спiвпереживально-душевнi нахили. Iз цивiлiзацiєю тодi пов'язується лише утилiтарна установка людини, лише голий розрахунок людини, лише речовизм i технологiя, матерiальна вигода й прагнення до комфорту. Культура є духовно-творчим початком, вiдсутнiстю у людини вiдчуження. Цивiлiзацiя ж - це вiдчуження, манiпуляцiя свiдомiстю, масова культура, одномiрнiсть людини (Г. Маркузе). Однак якщо цивiлiзацiю розумiти бiльше широко, то вона стає тiсно пов'язаної з культурою. Техногенна цивiлiзацiя має свої негативнi сторони. Але вона має й свою культуру, яка розкриває негативне й спрямовується на його подолання. Наприклад, спрямованiсть на подолання глобальної кризи, властивої цiй цивiлiзацiї.
Сучасна культура у своєму розвитку як умовi для прогресивних тенденцiй припускає взаємодiю рiзноманiтних культурних утворень. Нiвелювання цього рiзноманiття веде до загасання прогресу в культурi. До цього веде також повний вiдрив вiд традицiйних культур як основи для будь-якої нової сучасної культури.]
...
...
[Освiта й релiгiя. Освiта припускає в обов'язковому порядку передачу новому поколiнню знань, що мiстяться в науковiй картинi свiту. Передбачається передача знань, здобутих людством шляхом дослiдження iз застосуванням методiв рiзних наукових дисциплiн (астрофiзики, космологiї, бiологiї, антропологiї й т. д.). Структурована сума знань рiзних наук становить наукову картину свiту. Її повинна одержати молода людина в освiтньому процесi для подальшого використання при орiєнтацiї в навколишньому свiтi. Наукова картина свiту оперує виявленими об'єктивними закономiрностями й призначена для передбачення майбутнього, щоб убезпечити себе й суспiльство вiд несприятливих трансформацiй у природi. Це зовсiм не суперечить природi самої людини, тому що вона за своєю сутнiстю iстота завбачлива. Її поведiнка завбачлива. Вона передбачає свої майбутнi враження, планує подальшi дiї. Уже давня людина, обробляючи свої знаряддя, припускала вiддаленi цiлi для застосування цих знарядь (А. Гелен).
Наукова картина свiту не припускає чогось надприродного. Вона пояснює всi явища виходячи з самої природи. Навiть виникнення в людини уявлень про щось надприродне й надзвичайне пояснюється певними процесами в самiй природi, у природi соцiуму. Для цього iснує дисциплiна релiгiєзнавство, що встановлює об'єктивнi закономiрностi, закономiрностi, якi не повиннi суперечити закономiрностям, виявленим iншими науками, щоб одержати в остаточному пiдсумку системнi знання.
Крiм наукової картини свiту iснує й ненаукова, антинаукова картина свiту. Вона створена релiгiєю. Причому створена через неправильне трактування самих Священних писань (Бiблiї, Тори, Корану, Вед, Упанiшад, Бхагавадгiти, Трипитаки, Дао де цзин). Адже людинi властиво обманювати iншу людину. Навiть мавпи по-мистецьки обманюють одна одну (Дж. Гудолл). А що говорити про людину, озброєну iнтелектом? Причому, коли мова йде про експлуатацiю iсторичної традицiї, коли враховується той факт, що релiгiя - це жертовнiсть. Тому однi жертвують, а iншi збирають пожертвування, як це роблять священики. I тут виникає необхiднiсть певним чином трактувати Священнi писання. У свою чергу всi Священнi писання - i Бiблiя, i Тора, i Коран, i Веди, i Упанiшади, i Бхагавадгiта, i Трипитака, i Дао де цзин є символiчними текстами, а значить, багатозначними. Священнi писання - тексти алегоричнi, образнi, багато що припускають. Тому виникає спокуса розумiти священнi тексти не символiчно, а дослiвно, чим i займаєть-ся релiгiйний фундаменталiзм. Особливо цим вiдрiзняється iсламський i московсько-православний релiгiйний фундаменталiзм.
Далi ми зробимо деякий екскурс у природу Євангелiя, щоб продемонструвати символiстику священних текстiв. Але зараз нам необхiдно показати, як проникає церква у сферу громадського життя й до яких наслiдкiв це призводить свiтську державу, у якiй церква вiддiлена вiд державного утворення. Насамперед, впровадження церкви в державний орган по сутi вже є порушенням конституцiї країни.
У нашому столiттi комунiкацiї, iнтеграцiї культур, у тому числi й релiгiйних, ми маємо багатонацiональну й багатоконфесiйну країну. Тому виникає необхiднiсть толерантного, поважного ставлення громадян до рiзних культур i релiгiй, поважне ставлення до культури й релiгiї корiнних нацiй (у цьому випадку до всього українського). Однак у цих умовах ми спостерiгаємо презирливе ставлення православ'я, особливо московського православ'я, до iнших конфесiй. Це має назву православний фундаменталiзм i шовiнiзм. I це породжує мiжконфесiйну ворожнечу. Тому виникає необхiднiсть введення до шкiльного курсу не просто "християнської етики", а дисциплiн, що знайомлять молодих людей з iсторiєю й культурною спадщиною iнших конфесiй. Це полiпшить мiжнацiональне взаєморозумiння, розумiння рiзних релiгiйних переконань.
Усi досягнення сучасної свiтової науки виходять iз того, що у своєму походженнi об'єктивна реальнiсть первинна стосовно суб'єктивної реальностi. Тобто, це матерiалiстичне бачення свiту. Але iснує традицiя. Вона передає всi знання, у тому числi й помилковi. Цi знання пронизують сучасний соцiум. Паралельно з науковими знаннями функцiонують ненауковi й навiть антинауковi знання. Функцiонують знання, що трактують символiчнi й багатозначнi Священнi писання, акцентуючи тi бачення, якi суперечать не просто науковiй картинi свiту, а звичайному людському здоровому глузду. Наукова картина свiту говорить про те, що п'ять мiльярдiв рокiв тому ви-никло сонце, три мiльярди рокiв тому - живе, один мiльярд рокiв тому з'явилися бактерiї, сто сорок мiльйонiв рокiв тому - ссавцi, пiвтора мiльйона рокiв тому жили гомiнiди з кам'яними знаряддями, i так далi - до людини сучасного суспiльства. Мова йде про те, що свiт був створений не за сiм днiв, як у бiблiйних писаннях. А бiблiйне створення свiту - це символiчна картина, що розкриває технологiю знаходження людиною стану мiстичного характеру, стану Божественностi. Це певний спосiб життя, що веде до набуття людиною стану неможливостi смертi (У. Джеймс), стану НЕМРИ (або AMPI). Тому на сьомий день Бог, зробивши справи свої, спочив (Бут. 2: 2-3). Тобто ми явно бачимо певний спосiб життя, змiну трудової дiяльностi й вiдпочинку, спосiб життя, що веде до знаходження стану Божественностi, стану натхненностi. Тому бiблiйне створення свiту - це не те об'єктивне створення свiту, яке встановлено науками, а створення свiту людського духу, мiстична технологiя. Священики ж, навмисно неправильно тлумачачи Священнi писання, вводять людей в оману, щоб тi постiйно приходили для з'ясування iстини. Священнослужителiв не можна допускати до викладання предметiв, що стосуються релiгiї. Вони тенденцiйно трактують Священнi писання, не розкриваючи їх багатозначностi.
Як уже вказувалося, Євангелiє - це символiчнi тексти, а значить, багатозначнi. Яке ж значення правильне? Те, яке не суперечить нiякому свiтогляду й свiтоспогляданню, не суперечить свiтогляду iнших релiгiй, свiтогляду науковому, матерiалiстичному. Адже Бог є Бог живих! Деякi й не вмруть, не побачивши пришестя Божого Царства (Мк 9:1), пришестя усерединi себе, звичайно. Адже Царство Боже усерединi нас! Коли приходить Царство Боже до людини, то вона зовсiм змiнюється. Iсус Христос теж на очах своїх учнiв раптом зовсiм змiнився (Мк 9:2). Про це символiчно говорить Євангелiє, деформуючи реальний свiт, указуючи, що одяг Iсуса Христа при цьому став слiпучо бiлим (Мк 9:3). Деформуючи об'єктивну реальнiсть, Євангелiє передають особливий свiт Царства Небесного як процеси людського духу, у якому присутнє i Божественне як складова.
У Євангелiї символiчно описано, як Iсус Христос наказував вiтру й водi (Лк 8:25). Iсус Христос наказував нечистому духу, i той залишав людину (Лк 8:29). Тут уже не символiчно, тут уже реально переданi подiї зцiлень Iсуса Христа. Цi реальнi подiї пiдсилюються символiчними описами, коли Iсус Христос воскрешав мертвих. Такi деформацiї об'єктивної реальностi показують силу й мiць Iсуса Христа. Що ж стосується об'єктивної реальностi, то по сутi вiра самих людей зцiляла їх (Лк 8:48). Євангелiє, описуючи чудеса, зробленi Iсусом Христом, показували його мiць i силу. Це символи сили. Сили, коли Iсус Христос нагодував п'ятьома хлiбами й двома рибинами велику кiлькiсть людей (Лк 9: 16-17).
Стан Бога не допускає в людинi опосередкованих процесiв розрахунку й торгiвлi. Символом цього є те, що Iсус Христос виганяє торговцiв iз храму (Iн 2:15). Тобто подiї, що об'єктивно вiдбуваються й описанi в Євангелiї, є символами певних станiв людського духу. Серед цих станiв є й стан Бога, або Божественного, стан НЕМРИ (або AMPI), стан Царства Божого. Вiн виникає в людини не з самого її народження, а з моменту формування особистостi, самосвiдомостi й усвiдомлення смертi. Стан Царства Божого виникає при другому народженнi людини, коли формується особистiсть. Це вiдбувається починаючи з 15 рокiв, у кожного по-рiзному залежно вiд прискореного або сповiльненого розвитку. Кожна нормальна людина повинна бути заново народженою. Спочатку вона народжується як бiологiчна iстота. I лише потiм як соцiальна iстота, як особистiсть. I нiхто не побачить Божого Царства, якщо не буде заново народжений (Iн 3:3); тобто народжений як соцiальна особистiсть. Звичайно, деяких дивує, як це людина може бути народжена ще раз, коли вона уже стара (Iн 3:4)? Звичайно ж, людина не входить знову в утробу своєї матерi (Iн 3:4). Удруге вона народжується не фiзично, не тiлесно, духовно, як особистiсть. Друге народження - це умова входження в Царство Боже як певний стан Духу. Ми повиннi бути заново народженi (Iн 3:7). Тодi припиняються зайвi потреби.
Iсус Христос говорить в Євангелiї мовою символiв. Мова сим-волiв багатозначна. Той, хто не переживав стани Бога, може не зрозумiти того, про що говорив Iсус Христос. Тому й виникає неро-зумiння. Нерозумiння виникло мiж Iсусом Христом та iудеями, що його оточували. Iсус Христос говорив, що прийшов з небес. Небеса тут є символом небесної, тобто вищої сфери духу людсько-го, духу в станi НЕМРИ (або AMPI), тобто в станi життя вiчного. Цей Дух Божественний, тому що Бог є Дух (Iн 4:24). Iудеї ж розу-мiли слова Iсуса Христа про те, що вiн прийшов з неба, у букваль-ному значеннi, а не в переносному. Вони говорили, що знають Iсуса як сина Йосипа (Iн 6:42). У такому випадку, як може Iсус говори-ти, що вiн прийшов з небес (Iн 6:42)? Вони розумiли небеса безпо-середньо як те, що є над їхнiми головами. Iсус Христос же лише образно говорив, i розумiв пiд небесами вищу сферу Духу. Небеса тут символ. А iудеї були здивованi, як Iсус, син Йосипа, спустився з небес (Iн 6:42). Розумiючи дослiвно слова Iсуса, iудеї одержали оману, тому що Iсус Христос спустився з небес як з вищих сфер свого власного духу, що має стан НЕМРИ (або AMPI), Боже-ственного Духу, тому що Бог є Дух (Iн 4:24).
Iсус Христос постiйно говорить багатозначними символами. I його не розумiють оточуючi. Вони розумiють все дослiвно. В Iсуса Христа ж все мовлення образне. Iудеї сперечаються, як Iсус може дати їм своє тiло, щоб вони його їли (Iн 6:52)? У них пряме розу-мiння слiв Iсуса Христа. Але вiн продовжує їм говорити символiчними формами, тобто багатозначними формами, тим самим пiдси-люючи нерозумiння. Вiн говорить, щоб iудеї їли тiло Сина Людсь-кого й пили його кров, щоб знайти життя (Iн 6:53). Якщо їсти тiло Христа й пити його кров, то знайдеш життя вiчне й воскреснеш (Iн 6:54). Але мова йде про поїдання тiла як про духовну їжу i про пиття кровi як про духовний напiй (Iн 6:55). Тобто мова йде про духовне, а не про те, щоб їсти й пити реально iснуюче тiло й кров.
Iсус Христос проявляв себе алегорично, символiчно, а значить, багатозначно. Тi iудеї, якi не пережили в собi стану Божественного, розумiли Христа дослiвно, орiєнтуючись на тi розумiння й значення, якi вiдбивають закони об'єктивної реальностi. Вони не розумiли Христа, який деформував своїми словами об'єктивну реальнiсть, перебiльшуючи або применшуючи, вдаючись до символiстики й алегоричностi виразiв, щоб виразити той стан Божественностi, який був у ньому, щоб досягти виразностi, а значить, краси, краси справжньої, що мiстить в собi й добро. Краса Iсуса Христа вмiщувала не тiльки добро, але й iстину. Ця iстина була не наукова, що вiдбиває напевне закономiрностi об'єктивної реальностi, вона була вираженням усього життєвого, вираженням життєвої мудростi у всьому її рiзноманiттi й концентрацiї, як витонченого, що робить людину вiльною у її проявах. Iсус Христос стверджував, що iстина зробить людей вiльними (Iн 8:32) у всiх вiдношеннях. Така iстина є елементом краси й пiднесеностi, а не посереднiм викладом структурного й системного знання об'єктивної реальностi.
Стан НЕМРИ (або AMPI) виникає в хлопчикiв, починаючи з 15-лiтнього вiку, з того моменту, коли в людини виникає само-свiдомiсть, а з нею усвiдомлення смертi й страх смертi (Дiдьє Жюлiа). Тобто стан Божественностi, або НЕМРИ, як стан немож-ливостi смертi (У. Джеймс) є компенсацiєю страху смертi, що з'я-вився. Про це говорять всi Священнi писання - i Тора, i Бiблiя, i Коран, i Веди, i Упанiшади, i Трипитака, i Бхагавадгiта, i Дао де цзин. Вони описують це все в символiчнiй формi, що деформує об'єктивну реальнiсть, змiщає всi часовi конкретностi дiйсностi. Тодi всi герої типу Авраама, що осягли стан НЕМРИ, або стан Бога, i померли колись, присутнi цим своїм станом в iнших лю-дях. Наприклад, в Iсусовi Христi. Тобто хронологiчний, iсторич-ний, реальний час тут нi до чого. Мова йде про суб'єктивне пере-живання стану Бога. Цього символiзму не розумiють деякi iудеї, коли обвинувачують Iсуса Христа. Для Iсуса Христа Авраам, що жив задовго до нього, є символом, носiєм стану Бога, є людиною, що осягла стан Бога, стан, який присутнiй у самому Iсусовi Христi. Тому символiчна мова Iсуса Христа деформує реальнiсть, конкрет-ний хронологiчний час. Iудеї ж, що оточують Iсуса Христа, розу-мiють все реально. Iсус Христос говорить, що Авраам побачив Iсу-са Христа й був щасливий (Iн 8:56). Iудеї ж обурюються й вiдповi-дають Iсусу, що йому немає й п'ятдесятьох рокiв, а вiн стверджує, що бачив Авраама (Iн 8:57). Адже хронологiчно Авраам жив задов-го до народження Iсуса Христа. Але Iсус Христос, продовжуючи свою мову, стверджує, що вiн був ще ранiше, нiж Авраам народив-ся (Iн 8:57). Тут, звичайно ж, порушується часова хронологiя. Але чи в нiй справа? Iсус Христос своєю мовою передає стан свого духу, духу Божественного. При цьому вiн деформує будь-якi часовi рамки, порушуючи iсторичний час, i взагалi будь-яку наукову кар-тину свiту. Iсус Христос порушує наукову картину свiту, тому що передає стан свого духу шляхом побудови естетичної картини свiту, тобто образної картини свiту. Для бiльшої виразностi потрiбно спот-ворювати реалiї, деформувати, применшувати або перебiльшува-ти. Тобто потрiбно створювати багатозначнi символи, щоб людина не зациклювалася на своїх суб'єктивних значеннях, що найчастiше вiджили своє, застарiли, але все ж перебувають у людинi як упе-редженостi.
У Євангелiї ми постiйно зустрiчаємо перекручування й дефор-мацiю реальностi. Хоча б те, що Iсус дивиться на небо, звертаю-чись до Бога (Iн 11:41), хоча Бог у ньому. Але це може бути й символом. Дивлячись на небо, Iсус показує в собi прояв вищого, надсвiдомого, а не нижчого, пiдсвiдомо-тiлесного й iнстинктивно-го.
Символами ряснiють всi Священнi писання. Символи багатоз-начнi. Своєю багатозначнiстю вони закреслюють значення, якi вже утворилися в людинi як упередженостi, що заважають пробуджен-ню безпосередностi, безпосередностi духу людського. Символи зак-реслюють помилковi опосередкування своєю багатозначнiстю. Ця багатозначнiсть доводить людину до парадоксальностi характеру, що шокує, вбирає в себе й єднає такi протилежностi, як умирання й життя. За рахунок умирання продукується життя (Iн 12:24). I хто любить своє життя, той втратить його (Iн 12:25). Отже, необхiдно зненавидiти своє життя в цьому свiтi, щоб зберегти його для вiчного життя (Iн 12:25). Такi вислови Євангелiя символiчнi й бага-тозначнi. Пояснень Євангелiє на цей рахунок не дає, щоб цi слова були прийнятнi й у далекому майбутньому при розвитку наукової, об'єктивної картини свiту, щоб людина не бачила суперечностей iз картиною свiту, вироблюваною наукою.]
...
...
[Євангелiє. Народження Христа вiд Святого Духа (Мф 1:20) - символiчна вказiвка на не тiлесне, iдеальне. Йосип не вiрив, що Марiя народила вiд Святого Духа, але не хотiв її ганьбити (Мф 1:19). Вiн виконував те, що говорив йому ангел увi снi. Пiдкрес-люється, що подружньої близькостi мiж Марiєю i Йосипом не було, доки вона не народила. Тобто акцентується, що народжений Хрис-тос не тiлесного походження, не матерiального, а iдеального, плiд Духа. Народження вiд Святого Духа є символом важливостi в лю-динi iдеального, духовного.
Духовному належить особливе мiсце у Святому Письмi. Це, насамперед, порятунок вiд вiдплати, що насувається (Мф 3:7). I тому є потреба жити духовним, iдеальним. Адже не тiльки хлiбом живе людина, а й Божественним (Мф 4:4), щоправда, не слiд спо-кушати (Мф 4:7), якщо воно й вiдкрилося в людинi. Щоб не було спокуси, людинi необхiдно схилятися тiльки перед Божественним у собi (Мф 4:10). Але для цього людинi спочатку необхiдно вiдкри-ти в собi це Божественне.
Iсус Христос робив своїх учнiв ловцями людей (Мф 4:19) за до-помогою проповiдi радiсної звiстки про Царство (Мф 4:23). Сам же Iсус Христос як великий учитель зцiляв вiд усiх хвороб (Мф 4:23). Зцiленню подiбного роду легко пiддаються iстероїднi типи людей. У цьому випадку зникають слiпота, паралiч i багато недуг. Однак онкологiчнi захворювання, тобто рак, злоякiснi пухлини, навряд чи вилiковуються, хiба що на раннiх стадiях. Але на цих стадiях лю-дина звичайно ще не помiчає своєї хвороби.
Пiддаються зцiленню багато психiчних захворювань. Але Iсус Христос не тiльки зцiляв, але й своїми проповiдями нiс психологiчнi й профiлактичнi знання. Своїми промовами Христос закладав у людях запобiжнi заходи стосовно психiчних захворювань, фактич-но розкриваючи механiзми вирiвнювання психiчної неврiвноваженостi й вiдновлення духу. Примiром, вiдомi фрази про те, що щасливi убогi духом, тому що їм належить Небесне Царство (Мф 5:3), щасливi тi, що плачуть, тому що утiшаться (Мф 5:4), щасливi чистi серцем, тому що побачать Бога (Мф 5:8), фактично розкривають механiзм компенсаторного зрiвноважування психiки. На додаток до цього можна згадати народне прислiв'я: "Не смiйся багато, а то плакати будеш". В Iсуса Христа рекомендацiя щодо компенсатор-них механiзмiв протилежної спрямованостi така: горюй, плач, страж-дай сильнiше, i ти одержиш як компенсацiю психiчну рiвновагу, коли буде радiсний настрiй, розрада, Царство Небесне, бачення Бога. Тi, що плачуть, будуть утiшенi (Мф 5:4): плач змiниться своєю протилежнiстю у виглядi розради. Щасливi милосерднi, адже з ними теж обiйдуться милосердно (Мф 5:7). Така компенсацiя не спрацьовує, тому що вона виходить за межi суб'єктивного людсь-кого духу. Адже в життi не так. З милосердною людиною можуть вчинити зовсiм немилосердно. Але у Євангелiї вiд Матвiя гово-риться, що поставляться все-таки милосердно. Тому з об'єктив-ностi цей випадок можна повернути у свiт суб'єктивного. До свiту суб'єктивного можна вiднести й те, що щасливi чистi серцем, тому що вони побачать Бога (Мф 5:8). Тут Бог - це Божественний стан людини. Цей Божественний стан настає в людинi, коли вона чиста серцем, тобто на серцi нiчого немає: нi помислiв про помсту, нiчо-го задуманого стосовно своїх статкiв, нiяких думок i помислiв пiдступного характеру. Це компенсацiя за те, що вона всього цього не мала, а самовiддано жила для всiх.
Євангелiє говорить, що спокусi необхiдно протистояти. I тому якщо твоя права рука тягне тебе до грiха, то вiдсiчи її (Мф 5:30). Але спокуса є, коли є мета, вiд якої вiдхиляєшся. Вiдхилення i є спокусою. Вiдхилення i є грiхом. Питання в iншому. В тому, вiд чого вiдхилятися. Який змiст того, вiд чого ми будемо постiйно вiдхилятися, роблячи грiхи, спокушаючись? Метою є порятунок май-бутнього людства. Заради цього ми живемо. Вiдхилення вiд цього є грiхом, егоїзмом, спокусою. Спокуси будуть. Сьогоднi ви заприсяглися не робити щось, а завтра вже порушили свою клятву. Тому й говориться про те, щоб людина не клялася (Мф 5:34). Людина не повинна клястися, витрачаючи марно час, а повинна постiйно роби-ти зусилля й, постiйно порушуючи свої клятви, все-таки поверта-тися до колишньої мети - врятувати майбутнє людства. "Так" повинне бути дiйсно "так" (Мф 5:37). Щоб не було нiяких вилянь. Мета одна. Вiдхилень вiд неї безлiч. Фiлософiя Iсуса Христа - це фiлософiя в дусi японських коанiв, коли йдуть суцiльнi супереч-ностi здоровому глузду. Тебе вдарили по щоцi - пiдстав iншу (Мф 5:39). З тобою судяться за щось - вiддай усе, що є, i не пручайся (Мф 5:40). Якщо хтось примушує тебе, то пiдкоряйся, пiдкоряйся як раб, не маючи себе (Мф 5:41). Такий стан речей просто шокує, але вiн веде до просвiтлiння, тобто до Царства Божого. Дiйсно, сприймаючи такi парадоксальнi вирази, де передається дух пропа-щої людини, людина втрачає свою особистiсть, свiй дух, втрачає всi гарантiї i просвiтлюється, знаходить Царство Боже. Тому хри-стиянство у своїй основi не має нiяких особливих вiдмiнностей вiд дзен-буддизму. Та ж технологiя нiвелювання особистостi. Дзенськими парадоксами засiяне все Євангелiє. Любiть ваших ворогiв (Мф 5:44). Шокує? Шокує! Просвiтлює? Просвiтлює! Знайдете Царство Боже? Знайдете!
Правда, таке шокування перетворюється в певну позицiю. На-городи не буде, якщо ви любите тiльки тих, хто любить вас (Мф 5:46). Любити ворогiв своїх на сьогоднi - це зникнути як особистiсть. Це не мати вибору й вiдбору, як у дзен-буддизмi. Не май вибору й вiдбору, i ти знайдеш нiрвану. Яка тут рiзниця, яка вiдмiннiсть вiд дзен-буддизму? Нiякої! Усе це є втратою себе як шокуюча духовна практика перевороту душi.
Не виставляй свої праведнi справи (Мф 6:1), вказує Євангелiє. Адже роблячи щось спецiально, ти не даєш безпосередностi заво-лодiти тобою. Тим самим ти вiдсуваєш вiд себе Божественне, Царство Боже.
Молiться, щоб нiхто не бачив (Мф 6:5). Не слiд показувати своїм виглядом, що ви молитеся або поститеся (Мф 6:16). Нiчого не тре-ба показувати, станьте простiшими, i ви знайдете Божественне. Служiть чомусь одному. Якщо служити Божественному i прагну-ти розбагатiти (Мф 6:24), то нiчого не вийде. Служити двом панам не можна (Мф 6:25). Вiддайте себе чомусь одному. I тодi не пiклуй-теся про те, що вам їсти й що вам пити, у що одягатися (Мф 6:25). Турбота, праця. Невже це не потрiбне? Для осягнення Божествен-ного не потрiбне! Для життя потрiбне. Тому Бiблiя й пропонує не трудитися й нi про що не пiклуватися. Польовi лiлiї не трудяться й не прядуть (Мф 6:28), а як прекрасно одягненi (Мф 6:30)! Усе в точностi як у дзен-буддизмi, брахманiзмi, даосизмi. У дзен-буд-дизмi теж не май вибору й вiдбору, i ти осягнеш природу Будди. Тут же через Бiблiю ти осягаєш природу Христа. Тобто мова йде про одне, про осягнення стану Божественного. Божественного Хри-ста, Божественного Будди.
Нормальна людина трудиться й пiклується, має вибiр i вiдбiр. Людина ж, що осягає Божественне, повинна мати парадоксально-шокуючу ситуацiю у життi, ситуацiю, що суперечить самому жит-тю. Адже життя пiклується. Нормальна людина пiклується про їжу, про питво, про одяг, тому що їй треба пiдтримувати свiй гоме-остаз, сталiсть внутрiшнього середовища свого органiзму. Нормаль-на людина постiйно про це думає. Язичник, якого критикує Бiблiя, теж постiйно про це думає (Мф 6:32). Але це язичник у побутi. Якщо язичник звертається до свого сакрального, то вiн як Христос i як Будда. Те, що говорив Iсус Христос, i те, що говорив Будда, - одне. Це рекомендацiї зi знаходження того самого стану, стану Божественностi. Якщо ти знайшов його, то ти вже не розрiзняєш слова Христа й слова Будди. Для тебе все це одне. Для тебе слова матерiалiста й iдеалiста - одне i те ж. Якщо ж ти бачиш рiзницю, розрiзняєш, то ти ще в дорозi. Ти ще не знайшов стану Божественностi. Ти перебуваєш у станi пошуку, розрiзнення. На тебе поширюється не пiклуватися нi про що, а шукати Божественне, або Царство Боже (Мф 6:33).Тому не судiть, щоб i вас не судили (Мф 7:1). Точно як у дзен-буддизмi не судiть, тобто не майте вибору й вiдбору. Адже судити - це вибирати. Але це розмова про процеси суб'єктивного свiту. Тобто у життi часто не так. Насправдi якщо ви нiкого не будете судити, то iншi люди, однак, можуть вас засудити. Так є у життi. Але для осягнення Божественного потрiбна парадоксально-шокуюча ситуацiя. Тодi у людини припиня-ються розрiзнення. Якщо ви розрiзняєте буддизм i християнство, то ви ще не знайшли Божественного. Ви шукаєте. Ви в пошуку вищого. Ви зважуєте, вимiрюєте, щось вишукуєте. Хоча iудаїзм, християнство, магометанство, даосизм, буддизм, брахманiзм - одне i те ж. Коли ви за словами бачите розходження, то це теж нор-мально. Коли ж розходжень уже немає, то це Божественне.
Щоб вiдкрити в собi Божественне, необхiднi зусилля для його пошуку. Хто стукає, тому вiдкриють (Мф 7:8). Батько Небесний дає тим, хто в нього просить (Мф 7:11). Але якщо не будеш прагнути вiдкрити Божественне в собi, а будеш життя берегти, то втра-тиш його (Мф 10:39). Якщо втратиш життя своє через пошук Бо-жественного стану своєї душi, то знайдеш його знову (Мф 10:39). Чому знайдеш? А хоча б через те, що Божественне заспокоює. Знайшовши Божественне, знаходиш спокiй душi (Мф 11:29).
Людина знаходить Божественне. Однак воно вже їй i дане. Вона нiби вiдкриває його, розумiючи, що повернулася до самого почат-ку. Знання таємниць Царства вже дане (Мф 13:11). Люди цього просто ще нiяк не можуть зрозумiти (Мф 13:11). Зрозумiє лише той, у кого мудрiсть (Мф 13:12). Зрозумiє, кому дано зрозумiти (Мф 13:12). А в кого серце огрубiє, той нiчого не зрозумiє й не побачить. Необхiдно мати неогрубiле серце (Мф 13:15). Огрубiлий чує про Царство Небесне, але не розумiє. I диявол вiдразу ж краде те, що вже посiяно в серцi (Мф 13:19).
Так що огрубiлий у складному становищi. Йому важко зрозу-мiти. Неогрубiлий же зрозумiє, що є Царство Небесне. Вiдкривши Царство Небесне в собi, Iсус Христос намагається цей стан переда-ти iншим, розповiдаючи притчi.
З Євангелiя видно, що там, де люди не вiрили Христу, вiн чу-дес не творив (Мф 13:58). Значить, мова йде про те, що чудеса вiдбуваються вiд вiри, навiювання, самонавiювання, гiпнозу. Так, дiйсно iстероїднi особистостi, у яких слiпота вiд зробленого їм на-вiювання, а значить, i вiд їхньої вiри, могли прозрiвати. З вiрою людина може багато чого робити. У Євангелiї вiд Матвiя описано, як Петро йшов по водi з вiрою (Мф 14:29). Але як тiльки Петро став сумнiватися, то почав тонути (Мф 14:31).
Iсус Христос говорив, що те, що виходить у людини з вуст, робить її нечистою (Мф 15:18). Тим самим Iсус указував на мов-чання як джерело Божественного. Та й саме Божественне разом з людською вiрою Iсус Христос пов'язував насамперед iз жалiстю, з тим, наскiльки людина здатна жалiти не тiльки людей, але й со-бак (Мф 15:27). Якщо людинi шкода людей i звiрiв, якщо вона здатна жалiти iнших, то вона має певний рiвень чутливостi й здат-на переживати стан Божественностi.
За Євангелiєм видно - якщо в людини сильна вiра, то вона зцiлюється (Мф 15:28). Через вiру, навiюючи собi, людина може звiльнитися вiд багатьох хвороб, але не вiд усiх. Зцiлюються нiмi й слiпi, особливо якщо в них нiмота й слiпота iстероїдного походження. Таких Христос зцiлює з легкiстю (Мф 15:30). Але калiки й кульгавi (Мф 15:30) пiд сумнiвом. Тут необхiдно розглядати конк-ретний випадок. Адже якщо в людини немає ноги, то за тих часiв тим бiльше ногу не приставиш. Але коли нiмi говорять, а слiпi бачать (Мф 15:30), це теж постає як чудо.
Однак у Євангелiї все-таки чудеса наявнi. Сiмома коржами й декiлькома рибами Iсус Христос нагодував бiльше чотирьох тисяч чоловiк: чотири тисячi тiльки чоловiкiв, не враховуючи жiнок i дiтей (Мф 15:38). Але навiть у такому випадку у Священних писаннях чудеса поданi символiчно, просто показуючи вiруючому читачевi, що важливо дякувати Боговi, тобто показуючи iснуючий в людинi стан Божественностi, осягнувши який, людина зможе багато дечо-го здiйснити. Наголошується, що важлива вiра (Мф 16:8). У Свя-тому Письмi Iсус Христос так i говорить: невже ви ще не зрозумi-ли? Мова взагалi не про хлiб, а про фарисейське ставлення до жит-тя (Мф 16:11), про фарисейське навчання (Мф 16:12). Адже тут i скрiзь йдеться про живого Бога (Мф 16:16), про зречення людиною самої себе (Мф 16:24), втрату життя заради чогось святого (Мф 16:25). Прикладом цього є Iсус Христос. Вiд цього i його перетво-рення. У Євангелiї так i написано, що на горi вiн раптом перетво-рився i лице його засяяло (Мф 17:2). Тут так само важлива вiра. Образно говорячи, вiра може й гори переставляти (Мф 17:20). Од-нак необхiдно ще змiнитися й стати таким, як маленькi дiти (Мф 18:3). Багато негараздiв через жорстокiсть людського серця (Мф 19:8). Але все це необхiдно розумiти, щоб знайти Царство Боже. Не всi люди це розумiють. Розумiють лише тi, кому дано (Мф 19:11). Заради Небесного Царства люди вiдмовляються навiть вiд шлюбу. Слова Iсуса Христа сприймаються по-рiзному (Мф 19:11). Хоча в них є й визначенiсть. Наприклад, визначенiсть, що таким, як дiти, належить Небесне Царство (Мф 19:14). Значить, люди з такими якостями, як у дiтей, люди з характеристиками дитячостi, тобто з характеристикою безпосередностi, будуть урятованi. I ця дитячiсть i є Бог у людинi. Адже вiдомо, що людинi врятуватися неможливо (Мф 19:26). Але врятуватися можливо Боговi, Бог усе може (Мф 19:26). Тобто може все людина, яка вiдкрила в собi Бога, людина, у якiй вiдкрився Бог, вiдкрився стан Божественностi, стан неможливостi смертi (У. Джеймс). Це стан, коли людина не купує й не продає. Вiн (цей стан) позбавлений подiбних операцiй. Це символiчно вiдбито в Бiблiї, коли Iсус Христос вигнав iз храму (храму душi, хоча в Євангелiях це показано на життєвих iсторiях) торговцiв (Мф 21:12). Людинi необхiднi не тiльки торговельнi опе-рацiї, здiйсненi нею в головi. Людинi потрiбно, без сумнiву, вiри-ти (Мф 21:21). Своєю вiрою людина може одержати все, що їй потрiбно. Головне - повiрити (Мф 21:32). А вiра глибока внутрiшнiм свiтом людини, тому що людина вiрить, що є стан Божественно-го, стан НЕМРИ, вiрить, не вiдчувши цей стан у собi. Ця вiра людини - суть її внутрiшнiй свiт i до соцiального свiту влади й пiдпорядкувань не має нiякого вiдношення. Тому людина повинна вiддавати кесареве кесаревi, а Боже - Боговi (Мф 22:21). Тобто вона повинна крiм своїх суспiльних функцiй прагнути знайти стан досконалостi, у якому компенсуються страхи, привнесенi в неї вiд людей, вiд соцiуму, царiв, влади, вiд кесарiв. Це стан, що компен-сує будь-якi страхи, переживається як стан повної вiдсутностi стра-ху, як воскресiння вiд смертельних страхiв, як неможливiсть смертi. Його можна означити як стан НЕМРИ (або AMPI), або Божествен-ний стан, або Бог. Пiсля справжньої смертi людина воскресає в такiй формi, яка якимось чином стосується стану неможливостi смертi НЕМРИ (або AMPI), пережитого людиною за життя. У Бiблiї ця форма описується символiчно, коли людина як ангел на небi (Мф 22:30). Але в Бiблiї чiтко говориться, що воскресiння людей буде в такiй формi, яка зовсiм не вiдповiдає земному життю, жит-тю реальному. Тому в Бiблiї зазначено, що, воскреснувши, люди не будуть нi одружуватися, нi виходити замiж (Мф 22:30). Тобто люди воскреснуть не в тiлеснiй формi зi своїми дiтородними орга-нами. Про ту форму, у якiй воскреснуть люди, Бiблiя говорить ба-гатозначно, символiчно. Форма ангела в небi (Мф 22:30), яку опи-сує Бiблiя, - це символ, що має багато значень. Пiд це значення пiдходить i форма натхненностi, про яку говорять атеїсти як про людськi слiди на землi за життя й пiсля смертi. Що ж стосується воскресiння з мертвих (Мф 22:31), то мова йде про воскресiння людини за життя, воскресiння з мертовного стану. Посереднiсть i упередженiсть людину мертвить, руйнуючи сферу безпосередностi, якої багато в дiтей. Бог саме i є тим безпосереднiм станом люди-ни, станом, який був колись у Авраама, Iсаака. Iакова. Бог - це певного роду безпосереднiй стан, стан, який позначений як Бог Авраама, Бог Iсаака, Бог Iакова (Мф 22:32). Тобто, коли мова йде про Бога, то не йдеться про мертвих. Бог - це певний стан живих, живих людей, таких як Авраам, Iсаак, Iаков. Тобто Бог не мертвих, а живих (Мф 22:32). Людина вiдкриває Бога усерединi себе й для себе. Тому їй зовсiм не треба виставляти напоказ свої довгi молит-ви (Мф 23:14). Дiя напоказ вiдносно Бога говорить про лжепророцтво. З'явиться безлiч лжепророкiв i багато людей будуть обманутi (Мф 24:11). Вони будуть робити знамення й здiйснювати чудеса, щоб обдурити (Мф 24:24). Бiблiя пророкує, що буде час, коли сонце померкне, вiд того мiсяць не дасть свiтла i зiрки впадуть iз неба (Мф 24:29). Люди не думали про майбутнє (Мф 24:39). I катастро-фи почалися. У зв'язку в цим Бiблiя говорить, щоб людина пиль-нувала (Мф 24:42). Вона повинна пильнувати не тiльки вiдносно зовнiшнього свiту, чекаючи катастроф, але й стосовно свого внут-рiшнього свiту, очiкуючи приходу Сина Людського (Мф 24:44), Хри-ста як стану душi, стану Царства Божого. Адже людина не знає нi дня, нi години, коли прийде Син Людський (Мф 25:13), тобто на-стане стан НЕМРИ, стан Царства Божого, коли людина пережи-ває неможливiсть смертi. Христос як стан душi зникає в людинi. Повсякденнiсть залишається, повсякденнiсть, де убогi завжди з нами (Мф 26:11). А от Христа як стану душi незабаром уже не буде (Мф26:11).
Бог як стан душi може залишати людину. Бог залишив i Iсуса Христа. Тодi Iсус запитував, чому Бог його залишив (Мф 27:46). Христос є i Богом, i людиною. Як Бог вiн з'являється, коли має стан НЕМРИ, пережитий як неможливiсть смертi. Як людина Хри-стос з'являється, коли має звичайний, повсякденний стан пильну-вання. У цей час вiн молиться в безлюдних мiсцях (Мк 1:35). Мо-литвою очищається вiн i потiм очищає iнших (Мк 1:41). Iсус очи-щає й лiкує людей. Iсус бачить їхню вiру (Мк 2:5) i лiкує. Тобто мова йде про лiкування вiрою. Iншими словами, мова йде про лiку-вання навiюванням, самонавiюванням, гiпнозом. Iсус зцiлює й про-щає грiхи iм'ям Бога. Деякi зауважують, що це богохульство. Адже прощати грiхи має право тiльки Бог (Мк 2:7). Так само було по-мiчено, що учнi Христа не постяться (Мк 2:18). Адже з ними Хри-стос, Хрисгос в їхнiх душах як стан Божественностi. От коли вони будуть розлученi з цим станом Божественностi, отодi й виникне необхiднiсть поститися (Мк 2: 19-20). Адже практика релiгiйна й мiстична виникає тодi, коли людину залишає стан Божественного, стан НЕМРИ. У противному випадку немає необхiдностi в прак-тицi. Коли присутнє Божественне, не виникає потреби в яких-небудь надуманих правилах. Тодi можна їсти жертовний хлiб, який має право їсти тiльки священик (Мк 2:26), тодi можна порушувати правила вiдносно суботи (Мк 2:27, 28). Адже субота, як правило, для людини (Мк 2: 27-28), а не людина для суботи. Людина може порушувати правила, аби тiльки її серце не черствiло (Мк 3:5). Якщо буде так, то не буде подiлу царства усерединi людини, не буде суперечок усерединi людини: у людинi буде все разом, як у сiм'ї, у якiй немає суперечок (Мк 3:25).
Єднiсть у людинi творить Дух Святий. I тому огуда Духа Свято-го не прощається (Мк 3:29). У своїй єдностi людина вже стоїть на шляху вiдкриття таємниць Божественного Царства. Але цi таєм-ницi доступнi не всiм (Мк 4: 11-12). При цьому виникають ще й перешкоди. Наприклад, суєта, суєтнi бажання (Мк 4: 18-19). Але в людинi повинна споконвiчно перебувати таємниця Божественного Царства. I в кого є, тому ще буде дано (Мк 4:25). Царство Боже саме в людинi проростає. Вона i не знає, як це вiдбувається (Мк 4: 26-27). Царства Божого в людинi спочатку найменше. Але коли воно виростає, то затьмарює в людинi все (Мк 4: 30-32). Однак, крiм цього, потрiбна й вiра (Мк 4:40). Той, хто вiрив у своє виду-жання, одужував (Мк 5:28). Вiра рятувала його (Мк 5:34). Якщо люди не вiрили, то Iсус Христос чудеса свої й не творив (Мк 6:5). Значить, усi зцiлення вiд гiпнозу й навiювання, а точнiше, вiд са-монавiювання або вiри в себе. Не вiрили Iсусу Христу тi, хто знав, що вiн просто тесля (Мк 6:2). Тобто упереджене ставлення до Iсуса Христа й невiр'я не давали людям зцiлюватися. Але багато хто дивувався, звiдки в Христа така мудрiсть (Мк 6:2). Будучи теслею, Iсус робив чудеса (Мк 6:2). Вiн додержувався велiнь Божих, а не людських звичаїв (Мк 7:8). Люди ж велiння Божi пiдмiнювали власними правилами (Мк 7:9). Велiння Божi йдуть зсередини лю-дини несвiдомо, а правила насаджує соцiум, i людина свiдомо їх виконує. Людина часто замiнює слово Боже (Мк 7:13), що є новим i йде з несвiдомої сфери, своїми власними звичаями (Мк 7:13), якi є сталими соцiальними установками, що найчастiше вiджили своє. Тодi людина думає про людське, а не про Боже (Мк 8:33), не думає про смерть i воскресiння (Мк 8:31). Божественне ж припускає зре-чення себе (Мк 8: 34-35), наслiдування Божественного, Христа (Мк 8:34-35). Якщо хочеш зберегти своє життя (Мк 8: 34-35), то втра-чаєш Божественне. Необхiдно вiддати життя за Божественне, за Христа, за Євангелiє (Мк 8:35). Така повинне бути запопадливiсть. Але вiддати життя за правильне розумiння Євангелiя. Бо Єван-гелiє - символiчнi тексти, а значить, багатозначнi.
Яке ж значення правильне? Те, яке не суперечить нiякому свiтог-ляду й свiтоспогляданню, не суперечить свiтогляду iнших релiгiй, свiтогляду науковому, матерiалiстичному. Адже Бог є Бог живих! Деякi й не вмруть, не побачивши пришестя Божого Царства (Мк 9:1), пришестя усерединi себе, звичайно. Адже Царство Боже усе-рединi нас! Коли приходить Царство Боже до людини, то вона зовсiм змiнюється. Iсус Христос теж на очах своїх учнiв раптом повнiстю змiнився (Мк 9:2). Про це символiчно говорить Євангелiє, дефор-муючи реальний свiт, указуючи, що одяг Iсуса Христа при цьому став слiпуче бiлим (Мк 9:3). Коли до людини приходить Царство Боже, або iншими словами, стан НЕМРИ, то її це лякає. Петро, один з учнiв Iсуса Христа, також злякався, коли побачив Христа в станi Царства Небесного. Вiд переляку вiн не знав, що говорити (Мк 9:6).
Деформуючи об'єктивну реальнiсть, Євангелiї передають особ-ливий свiт Царства Небесного як процес людського духу, у якому присутнє i Божественне як складова. Тому з'являється хмара, iз хмари звучить голос (Мк 9:7). Це все процеси Духа Святого, а не об'єктивна реальнiсть. Лише на Духа Святого не повинно бути огу-ди. Дух Святий чистий. Вiн виганяє нечистий дух. I вiн вiрить. Хто вiрить, той усе може (Мк 9:23). Для вигнання є певнi способи. Це молитва й пiст (Мк 9:29). Вони перешкоджають, коли людину тяг-не до грiха. Але людина повинна дiяти й радикальнiше. Вiдрубува-ти руку собi, якщо вона вводить людину в грiх (Мк 9:43), вiдрубува-ти ногу, якщо вона тягне людину до грiха (Мк 9: 45-46), виколюва-ти око, якщо воно веде до грiха (Мк 9: 47-48). Адже головне - берегти в собi сiль (Мк 9:50). Сiль - це дитяча безпосереднiсть людини. Дитячiй безпосередностi належить Небесне Царство (Мк 10:14). Адже споконвiчно необхiдно прийняти Царство Боже як ди-тина (Мк 10:15). Тобто не мiркувати й не вибирати, а, ще не вiдчув-ши на собi Царства Божого, тобто стану неможливостi смертi, ста-ну НЕМРИ, прийняти його за достовiрне, що воно є. Повiрити, що є стан Царства Божого в людинi, стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi; повiрити й рухатися до його осягнення. Тодi з'явить-ся можливiсть урятуватися. Адже Бог сильний зробити все (Мк 10:27). Бог як надсвiдома сфера людини i є стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi, стан життя вiчного. Людина своїм надсвiдомим як безпосереднiм зливається з усiм свiтом, з буттям, буттям i небуттям. Але його, цей стан Божественностi, треба ще знайти. Заради цього стану людина повинна залишити все: i будинок свiй, i братiв, i сестер, i батька, i матiр, i дiтей, i поля свої (Мк 10:29). Людина повинна вiддати все заради цього. Тiльки тодi є надiя знайти стан НЕМРИ. Заради Євангелiя (Мк 10:29) повинно бути вiддане все. Але заради Євангелiя, яке розумiють правильно. Тiльки в такому випадку в майбутньому людина одержить життя вiчне (Мк 10:30). Життя заради Євангелiє - це служити iншим людям i вiддати за багатьох своє життя (Мк 10:45). Однак тут є небезпека, щоб тебе не використовували iншi люди для своїх корисливих цiлей. Тому служити й вiддавати своє життя не просто комусь, а всiм людям, заради всiх людей. Тому дiм iстинного Бога - це дiм мо-литви всiх народiв (Мк 11:16). У ньому немає мiсця гендлярству (Мк 11:16), вигодi. Людина повинна, не маючи у своєму досвiдi стану Царства Божого, стану НЕМРИ, ризикнути й повiрити, що такий стан є, що є стан iстинного Бога. Вiрити необхiдно без най-меншого сумнiву в серцi своєму (Мк 11:23). Вiрити й прощати, благати себе. Адже благаючи себе, зникаєш, i в тобi починає про-цвiтати надсвiдома сфера, сфера не вiд свiту цього, не вiд свiту свiдомого. Прощаючи, благаючи себе, вiдкриваєш шлях Небесно-го Батька НЕМРИ у своєму серцi. Небесний Батько прощає тобi й твiй опiр, твоє бажання вижити й затвердитися, перетворюючись у кесаря. Адже кесареве кесаревi, а Боже Боговi (Мк 12:17). Як кесар ти нiчого нiкому не прощаєш i спуску не даєш. Але у своєму прагненнi до стану Божественностi ти прощаєш. Тодi Небесний Батько у твоєму серцi простить всi твої грiхи (Мк 11:26). I ти воскреснеш iз мертвих. Адже ти мертвий, доки не знайшов у своїй душi стан Небесного Батька, стан НЕМРИ. Воскреслi з мертвих у цьому свiтi або в якомусь iншому, говорячи образно, як ангели на небесах (Мк 12:25), тобто не вiдповiдають цьому свiту з його потребами, i тому не одружуються й не виходять замiж (Мк 12:25). Однак коли мова йде про воскресiння з мертвих, то це воскресiння стосується цього свiту, воскресiння стосується трансформацiй у людськiй душi. Адже Бог не є Богом мертвих (Мк 12:27). Вiн Бог живих (Мк 12:27), жи-вого Авраама, живого Iсаака, живого Iакова (Мк 12:26) як їх транс-формований, перероджений i перетворений стан душi. Людина вiдкриває цей стан у собi як Бога. I людина повинна любити його всiм серцем i всiєю душею (Мк 12:30). Так само вона повинна любити ближнього свого (Мк 12:31), тому що без iншої людини вона нiщо. Можна, звичайно, напоказ довго молитися (Мк 12:40). Але тодi буде покарання (Мк 12:40); напевно, вiд втраченого часу. Адже все буде зруйновано (Мк 13:2). А ти не берiг. Гаяв час. Кла-дуть пожертвування на храм. Багатi жертвують бiльшi суми (Мк 12:41). Але все буде зруйноване (Мк 13:2). Необхiдно витримати всi розрухи. Хто витримає до кiнця, врятується (Мк 13:13). Адже сонце померкне (Мк 13:24), мiсяць перестане свiтити (Мк 13:24), зiрки впадуть iз неба (Мк 13:25). Це не тiльки поза, але й у душi люди-ни. Коли ми побачимо все, що збувається, то значить, кiнець (Мк 13:29). Таке передбачається. I тому все залишається в силi. Пiдне-бесся й землi може не бути (Мк 13:31). Трапитися це може завж-ди. Є можливiсть загибелi неба й землi як в об'єктивнiй реаль-ностi, так i в суб'єктивнiй. Реальна загибель неба й землi, тобто свiдомого й несвiдомого, у суб'єктивнiй реальностi людини. Страш-на картина можливої катастрофи вимагає вiд людини бути пиль-ною (Мк 13:33). Адже до людини повинен прийти стан НЕМРИ, стан Царства Небесного. Цей стан не повинен застати людину спля-чою (Мк 13:36). Тому необхiдно бути завжди на сторожi (Мк 13:37). Пильнувати необхiдно, щоб не пiддатися спокусi (Мк 14:38). Тодi Бог як стан НЕМРИ буде з нами. Правда, людину в сильних муках стан Бога може залишати. Розп'ятий Iсус кричав про те, що Бог його покинув (Мк 15: 33-34). Бог залишає Христа, коли вiн у силь-них муках. Священики засудили Iсуса через свою заздрiсть (Мк 15:10). I Iсуса Христа розiпнули. Вiн кричав, що Бог його покинув (Мк 15:34). Потiм, голосно крикнувши, Iсус умер (Мк 15:37). Бог покинув Iсуса Христа, тому що допускався надмiрний бiль i муки. I це вже як розлад тiла. Однак стiйкiсть i байдужiсть до болю свiдчать про силу духу. Таку силу духу ми спостерiгаємо в багать-ох видатних мiстикiв. Шрi Рамана Махарши байдуже переносив страждання (А. Осборн). Для цього в людинi повинен бути Дух Святий. Вiн може бути вiд народження (Лк 1:15). Коли говориться, що Дух Святий в людини вiд народження, то мова йде все ж про природну схильнiсть цiєї людини мати стан Царства Божого, або стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi. Насправдi ж людина за життя знаходить Святий Дух. У людину входить Дух Святий i її охоплює сила Всевишнього (Лк 1:35). Але Господь як схильнiсть людини переживати стан Царства Божого може бути вiд самого початку життя, як це було в Iоанна, породженого з Духом Святим (Лк 1:66). Тому Дух Святий i вiд народження як схильнiсть, i за життя сходить на людину. Так, на Iсуса зiйшов Дух Святий (Лк 3:22). Iсус був переповнений Духом Святим (Лк 4:1). Вiн iз владою й силою наказував нечистим духам виходить iз людей (Лк 4:36), забороняв проявлятися хворобам (Лк 4:39) i зцiляв людей. Однак Iсус робив це, коли бачив вiру людей (Лк 5:20). Значить, моменти навiювання й гiпнозу були присутнi в його зцiленнях. Iсус Христос iм'ям Бога прощав людям грiхи, чим обурював деяких. Адже нiхто, крiм Бога, не може прощати грiхи (Лк 5:21). Але Христос у собi вiдкрив Бога. I деяким це було незрозумiло. Христос займався хво-рими як лiкар (Лк 5:31). Вiн не займався праведниками, а займався грiшниками як хворими (Лк 5:32). Вiн закликав їх каятися (Лк 5:32), применшувати свою гординю, свою помилкову личину. Грiшни-кам необхiдно поститися. Але коли в грiшнику з'являється Боже-ственне, з'являється стан вiчного життя, стан НЕМРИ, то пiст нео-бов'язковий. Коли Iсус Христос як Божественне є присутнiм у лю-динi, коли вiн серед людей, учнiв, то пiст необов'язковий. Коли ж Божественне буде взято вiд людей, отодi вони й будуть поститися (Лк 5:35). Люди самi роблять собi закони постiв, молитов, субот, роблять собi закони, за якими тiльки священикам дозволено брати освячений хлiб у домi Божому (Лк 6:4).
Але люди самi й скасовують закони. Тодi можна брати в Домi Божому освячений хлiб, який законом дозволено їсти тiльки свя-щеникам (Лк 6:4). Людина сама установлює суботу, але й порушує її. Людина Божественна є владикою, що вiдкрив у собi суботу (Лк 6:5). Життя вище суботи й тому заради нього суботу можна пору-шити (Лк 6:9). I Iсус Христос порушував суботу. З нього виходила сила, яка зцiляла людей (Лк 6:19). I вiн зцiляв i в суботу. Iсус Христос проповiдував знаходження певного стану, стану життя вiчного, стану НЕМРИ, стану Царства Божого. Цей стан прихо-дить до людини, компенсуючи протилежний стан, стан, коли лю-дина "не у своїй тарiлцi". Тому Iсус Христос i говорив, що будуть щасливi убогi, голоднi, плачучi, гнанi, приниженi (Лк 6: 20-22), тому що знайдуть Царство Боже (Л к 6:20), тобто стан Духа, проти-лежний всьому цьому. Багатi, ситi, що веселяться (Лк 6: 24-26) не знайдуть Царства Божого, тому що компенсацiя їм не призначена. Вони не терпiли й не жертвували собою. Необхiдно применшити себе у своїй жертовностi до нiщо, аж до того, щоб любити всiх, що ненавидять (Лк 6:28), благословляти всiх, що проклинають (Лк 6:29), i всiх, що ображають (Лк 6:29), аби тiльки жертвувати собою. Якщо у вас забирають верхнiй одяг, то вiддайте й сорочку (Лк 6:29), аби тiльки жертвувати собою. Просять? Давайте (Лк 6:30). Забирають у вас, не вимагайте назад (Лк 6:30). Любiть ворогiв. Адже Бог Не-бесний добрий i до неблагородного, i до недоброго (Лк 6:35). Необ-хiдно бути милосердним, наслiдувати той стан, який iменується Бог, Божественне, Царство Боже, НЕМРИ, наслiдувати стан не-можливостi смертi. Будьте милосерднi, як Батько милосердний (Лк 6:36), як ви милосерднi, коли перебуваєте в станi Царства Божого. Правда, цим можуть користуватися егоїсти, що оточують вас. Але необхiдна пильнiсть. Адже ви милосерднi не тiльки до кожної кон-кретної людини, а до усiх у справах своїх.
Не судiть, прощайте, подавайте (Лк 6: 37-38), говорить Єван-гелiє, i тодi вас не засудять, простять, дадуть. Часто це дiйсно так. Але буває, що ти не судиш, але тебе судять, як у випадку з Iсусом Христом. Буває, що ти прощаєш, але тебе не прощають. Буває, що ти даєш, але тобi не дають. Усяке буває. Але чому ж тодi необхiдно обов'язково не судити, прощати, давати? Мова йде про те, щоб звернутися до себе, до бачення свого внутрiшнього свiту, як ти не судиш, прощаєш, подаєш милостиню. Мова йде про те, щоб не розглядати смiтинки в чужому оцi (Лк 6:41), а заг-лянути в себе, i у свої очах шукати колоди - як ти судив, як ти не прощав, як ти не давав. Не судити не можна. Ми судимо щохвили-ни. Судження - це наше свiдоме життя. Але, воно може бути теж застарiле, вiджиле; коли судити не варто, коли засудження зайве. Адже Божественне в людинi позбавлене судження. Лише людсь-ке в людинi судить. Несудження й сумнiви - там, де вiра. А вiра - необхiдний елемент цiлющої практики Iсуса Христа. Якщо є вiра, то людина видужує (Лк 7:10). Тут вiра рятує (Лк 7:50). Але до вiри людинi потрiбно чисте й добре серце (Лк 8:15). Адже просто вiрити й закликати мало. Необхiдна ще й спрямованiсть. У Євангелiї символiчно описано, як Iсус Христос наказував вiтру й водi (Лк 8:25). Iсус Христос наказував нечистому духу, i вiн залишав людину (Лк 8:29). Тут уже не символiчно, а реально переданi подiї зцiлень Iсуса Христа. Цi реальнi подiї пiдсилюються символiчними описами, коли Iсус Христос воскрешав мертвих. Такi деформацiї об'єктивної реальностi показують силу й мiць Iсуса Христа. Що стосується об'єктивної реальностi, то по сутi вiра самих людей зцiляла їх (Лк 8:48). Євангелiє, передаючи чудеса, зробленi Iсусом Христом, по-казувало його мiць i силу. Це символи сили. Сили, коли Iсус Хри-стос нагодував п'ятьома хлiбами й двома рибинами велику кiлькiсть людей (Лк 9: 16-17). Щоб знайти подiбнi сили, необхiдно нести свiй хрест (Лк 9:23), втрачати своє життя заради вищого, заради Бога (Лк 9:24). Тiльки тодi людина врятується. Тiльки тодi буде осяяння яскравим сяйвом (Лк 9:31), тiльки тодi буде хмара й голос Божественного у вас (Лк 9:34). Треба нести свiй хрест i бути ма-лим. Тому що хто зараз найменший, той буде найбiльшим (Лк 9:48). Адже мале, затримане в розвитку, потiм значно компенсує свою затримку й стає великим. Шляхи Господнi недовiдомi. Од-нак бездомнiсть - перша ознака Божественностi. Це символiчна бездомнiсть. Вона стосується не тiльки того, щоб не мати будинку. Хоча в Євангелiях символ бездомностi розкритий на життєвiй кон-кретицi. Лиси мають нори, а птахи - гнiзда. Але тiльки Боже-ственному нiде навiть голову прихилити (Лк 9:58). Божественне не мертве. Людина, що вiдкрила в собi стан Божественного, стан НЕМРИ, справдi жива. Вона несе це людям, проголошує Боже Цар-ство (Лк 9:60). У той же час мертвi, що не вiдкрили в собi за життя Божественного, займаються повсякденнiстю. Мертвi ховають своїх мерцiв (Лк 9:60). Але мертвi ще мають вiдкрити в собi життя вiчне, Божественне. Просто не настав час. Усе вiдкривається в процесi життя. I мертвi за життя знаходять життя вiчне. Хоча для цього не можна обертатися назад (Лк 9:62). Необхiдно увесь час iти вперед. Уперед до осягнення все бiльших глибин Божественного. Для цьо-го необхiдно увесь час дiяти милосердно, щоб спрацьовував ме-ханiзм компенсацiї в людинi й людина знаходила стан життя вiчно-го. I початок всьому - це звичайна людська жалiсть, коли людинi шкода (Лк 10:33) бiдного, бiдолаху (Лк 10:33). У людинi повинна бути жалiсть, милосердя. Це ознаки чутливостi. Але повинна бути й завзятiсть. Необхiдно домагатися, просити (Лк 11:9), шукати (Лк 11:10), стукати (Лк 11:9). Стукайте й вам вiдкриють (Лк 11:9), вiдкриється Божественне. Коли у вас вiдкриється Божественне, то Царство внутрiшнього свiту вашої душi перестане бути роздiле-ним саме в собi (Л к 11:17). Усерединi вас припиняться сварки (Лк 11:17). Дух Святий прийде. Дух Святий у нас - як основа Царства Божого, як Божественний стан НЕМРИ. Тому усе людинi прощаєть-ся, але огуда Духа Святого не проститься (Л к 12:10). Дух Святий - це надсвiдома сфера людини. Вiн говорить сам, не замислюючись (Лк 12:11). I людина говорить, не замислюючись, тому що дiючи, Дух Святий говорить замiсть неї. Дух Святий дiє замiсть людини. Тодi людина стає подiбною до ворони, що не сiє, не жне (Лк 12:24). Бог, або Дух Святий, налаштовує людину дiяти певним чином (Лк 12:24). Людина не клопочеться про це свiдомо (Лк 12:26). Все вiдбу-вається саме собою, не завбачливо з гарантiями на майбутнє. Тодi людина подiбно лiлiї, яка не трудиться, не пряде (Лк 12:27). Дух Святий, Божественне штовхає людину на працю. Тому їй не треба нi про що пiклуватися (Лк 12:29). Батько Небесний усерединi людсь-кого серця й так знає, у чому людина бiдує (Лк 12:30). Їй треба лише постiйно шукати Царства Божого (Лк 12:30), перебуваючи в станi пильнування (Лк 12:37). Необхiдно так само постiйно каятися (Лк 13:5) про вчинене, направляючи себе до необхiдного. Необхiд-не ж - це допомога iншим, зцiлення iнших. Для цього можна по-рушувати будь-якi правила й закони. Навiть найбiльш священнi, на зразок суботи (Лк 13:14). Закон не дозволяє що-небудь робити, у тому числi й зцiляти, у суботу (Лк 14: 3-6). Але заради того, щоб допомогти людинi, цей закон можна порушити. Допомогою iншим ми пiдсилюємо свою чутливiсть, за яку потрiбна компенсацiя у виглядi Царства Божого. Царство Боже, життя вiчне, стан немож-ливостi смертi, де немає страху смертi, - це компенсацiя за появу в людинi усвiдомлення своєї смертностi, що з'являється разом з виникненням самосвiдомостi при формуваннi особистостi. Але ком-пенсацiя можлива за певного рiвня чутливостi. Чутливiсть пород-жує страх смертi при її усвiдомленнi, але вона й компенсує її Цар-ством Божим.
Праведнi воскресають i за життя своїм духом, i, можливо, пiсля смертi. Воскресiння праведних (Лк 14:14) - це воскресiння тих, хто допомагав бiдним, калiкам, слiпим, кульгавим (Лк 14:13). Воскре-сiння - це знаходження стану НЕМРИ, стану Божественностi. Це повинне бути найважливiшою справою в життi людини, важливi-шою за життя (Лк 14:26). Людина повинна нести свiй хрест через життя, тобто нести й переносити всi тяготи, якi перешкоджають просуванню вперед (Лк 14:27), i наслiдувати тих, хто має стан НЕМРИ, наприклад, Христа (Лк 14:27). Необхiдно вiдректися вiд усього (Лк 14:33) у прагненнi до стану НЕМРИ. Каяття - це один зi способiв знаходження стану НЕМРИ, стану життя вiчного. Адже до цього людина мертва, а пiсля каяття знову жива (Лк 15:24). До цього людина пропаща, пропаща для самої себе, а пiсля знаходить себе (Лк 15:24). Все вiдбувається усерединi людини. Вона там зна-ходить i Царство Боже. Адже Царство Боже усерединi нас (Лк 17:21). Там ми його виявляємо як стан НЕМРИ, тобто життя вiчно-го. Бiблiйнi притчi на життєвих прикладах показують рух внутрiшнiх станiв людського духу, розкриваючи Царство Боже, котре усере-динi нас (Лк 17:21). Це Царство вiдкривається тому, хто цiлком i повнiстю служить йому. Людина може служити ще й вигодi, ба-гатству. Але людина не може служити одночасно Боговi й багат-ству (Лк 16:13). Практичнi люди, люди цього свiту кмiтливi в прак-тичних справах (Лк 16:8). Споглядальнi люди, дiти свiтла, менш кмiтливi в практичних справах (Лк 16:8) i вигодах. Але й тi, й iншi повиннi орiєнтуватися на вiчнi цiнностi, щоб бути прийнятими у вiчнiй обителi (Лк 16:9). Нехай ця орiєнтацiя супроводжується му-ками й стражданнями. Адже за законами компенсацiї муки й страж-дання змiняться на розраду, райську розраду (Лк 16:25). Але для того, щоб спрацювали компенсаторнi процеси, необхiдно бути пиль-ним (Лк 17:3) i не пiддаватися спокусi (Лк 17:1). Для цього, по-трiбна вiра, хоч маленька. Добре, якщо вона хоч iз гiрчичне зерно (Лк 17:6). Вiра допомагає виконати обов'язок (Лк 17:10). Вiра зцiляє (Лк 17:19). Але кiнцева мета - це друге народження людини, коли вона стає особистiстю, знаходить самосвiдомiсть i усвiдомлення своєї смертностi. Вона перероджується. Це вiдбувається десь у 15 рокiв. Хоча це може статися в будь-якому вiцi. 15 рокiв - це поча-ток. Пройшовши через багато страждань (Лк 17:25), усвiдомивши свою смертнiсть, людина як компенсацiю за страх смертi знахо-дить стан НЕМРИ, знаходить Царство Боже. Царство Боже є особ-ливим станом людини, тому що воно всерединi вас (Лк 17:21). Це стан особливий. У цьому станi людина безпосередня, вона зли-вається зi свiтом. Тому людина не може сказати про цей стан нiчого. Вiн тут, або вiн там (Лк 17:21). I це лише тому, що Царство Боже усерединi вас (Лк 17:21). Але в Бiблiї Царство Боже опи-сується на фонi природних катастроф, на фонi потопу. Потоп, за-ливнi дощi, вогонь i сiрка (Лк 17:29) символiчнi. Усе це знищує внутрiшнiй свiт колишньої людини. Але на мiсце цього свiту при-ходить Царство Боже. Це Царство Боже усерединi вас (Лк 17:21). I не треба зберiгати життя, зберiгати в собi колишню людину. Хто намагається зберегти своє життя, той втратить його (Лк 17:33). Але хто втратить своє життя, той збереже його (Лк 17:33). Царство Боже прийде як неминучiсть. I не слiд триматися за своє колишнє життя, за свiй колишнiй внутрiшнiй свiт. Але Царство Боже прий-де не до всiх у їхньому внутрiшньому свiтi. Одна людина буде взята у Царство Боже, а iнша залишена (Лк 17: 34-36). Коли лю-дина буде трупом для свого колишнього життя, то прийде Боже-ственне, стан НЕМРИ, стан Добродiї (Лк 17:37). Людина повинна стати трупом для свого опосередкованого життя, знайшовши без-посереднiсть, дитячу безпосереднiсть, не обтяжену упередженостями. Людинi необхiдна дитяча безпосереднiсть. Царство Боже належить таким, як вони (Лк 18:16) - людям з дитячою безпосе-реднiстю. Та й саме Царство Боже повинне бути прийняте люди-ною безпосередньо, як це приймають дiти (Лк 18:17). Навiть якщо людина не вiдчула це Царство Боже на собi. Хоча врятуватися людина може, лише вiдчувши стан Царства Божого, знайшовши стан НЕМРИ, стан життя вiчного. Вiдчувши стан Царства Божого, людина стає Богом. Адже ми по сутi створенi за подобою Божою, коли компенсується страх смертi. Людинi врятуватися неможли-во. Але можливо Боговi (Лк 18:27). Але для цього треба залишити все (Лк 18:29) у пошуках Божественного. Лише тодi з'явиться мож-ливiсть мати життя вiчне в майбутньому (Лк 18:30) тому що люди-на шукає її власну неповторнiсть. Ця неповторнiсть може служити життям вiчним у майбутньому. Але ця неповторнiсть може супере-чити можновладцям, суперечити нинiшнiй владi, суперечити кеса-ревi. Тому кесаревi кесареве, а Боговi - Боже (Лк 20:25). Необхiдно вiддати й продовжувати вiрити у воскресiння мертвих (Лк 20:27). Адже люди стануть безсмертнi як ангели (Лк 20:36). Ангел - це символ, що має багато значень i розумiнь безсмертя. Адже люди, ставши ангелами, не будуть людьми напевно. Вони не будуть нi одружуватися, нi виходити замiж (Лк 20:35). Вони будуть не люди, а як ангели (Лк 20:36). Вони будуть дiти Бога й дiти воскресiння (Лк 20:36). Дiти Бога й дiти воскресiння - це теж багатозначнi символи. Їх можна розумiти i як продукти людських дiй. Бог же у своїй сутностi пiзнається за життя людини як її особливий стан НЕМРИ. Тому Бог не є Богом мертвих (Лк 20:38). Вiн Бог живих (Лк 20:38). У Бiблiї описується безсмертя, яке знаходить людина усерединi самої себе, i руйнування в собi колишньої людини з па-ралельним описом руйнування свiту й великих знамень на небi (Лк 21:11). Усi руйнування людинi необхiдно витримати. Тодi вона вря-тує свою душу (Лк 21:19). Руйнування ж будуть великими, навiть небеснi тiла похитнуться (Лк 21:26). Але руйнування цi пов'язанi з наближенням Царства Божого (Лк 21:31) усерединi людини. Тут руйнування - це руйнування в людинi її колишнього свiту. Щоб вiдбулося це руйнування й виникло Царство Боже в людськiй душi, людина повинна бути завжди на сторожi (Лк 21:35), повинна бути пильною. Бiльше того, Царство дається в труднощах (Лк 22: 28-29). Життя за правилами - вже праця, уже подолання руйнiвних тенденцiй. Субота - одне iз правил. Її необхiдно проводити в спокої (Лк 23:56). Тобто спокiй i той регламентований. Усе являє собою правила - i праця, i труднощi. Вiд цього зневiра. Але до людини може спонтанно з небес прийти ангел i пiдбадьорити, як це трап-лялося з Iсусом Христом (Лк 22:43), пiдбадьорити й пожвавити. Тодi не треба шукати живого серед мертвих (Лк 24:5). Тодi воскре-саєш (Лк 24:6). Ангели повiдомляють, що людина жива (Лк 24:23), що Христос живий (Лк 24:23), живий у людинi. Ангели - це бага-тозначнi символи. Пiсля воскресiння й переродження людина стає iншою. Вона невидима для iнших. Христос став для них невиди-мим (Лк 24:31). Але Христос i реальний як символ, реальний i тiлом, i костями, як символ можливостi вiдродження в майбутньо-му. У духiв не буває нi тiла, нi костей, а в Христа є (Л к 24:39), тому що це символ можливого вiдродження з мертвих, справжнє вiдрод-ження в можливому майбутньому. Хто постраждав (Лк 24:46), у того з'являється можливiсть воскреснути з мертвих у майбутньо-му, воскреснути й пiднестися на небеса (Лк 24:51).
На початку було слово (Iн 1:1). I слово було Бог (Iн 1:1). Воно було на початку всяких проявiв особистостi, тому що перед тим як особистiсть проявляється, вона переживає стан Божественностi, стан НЕМРИ. Усе, що iснує, було створено через слово Бог (Iн 1:3). Мається на увазi все, що iснує у внутрiшньому свiтi людини. Адже внутрiшнiй свiт людської особистостi починається з другого на-родження пiсля переживання стану Божественностi, стану НЕМРИ. Без стану НЕМРИ нiчого не починало iснувати (Iн 1:3) у людськiй особистостi. Тут мова йде про внутрiшнiй свiт людської особис-тостi, тому що слово належить внутрiшньому свiту, свiту у якому є мiсце й Царству Божому, тому що Царство Боже усерединi нас (Лк 17:21).
Христос як Бог, як людина, що мала стан Божественностi, була у свiтi, що ним же самим i був створений (Iн 1:10). Це його внутрiшнiй свiт духу, душi. Але свiт не пiзнав його (Iн 1:10). На-вколишнiй свiт людей не побачив у Христi Божественне. Адже Бога нiхто нiколи не бачив (Iн 1:18). Щоб пiзнати, треба вже мати в собi Божественний стан духу. Бог - це певний стан духу. Але цей стан абсолютно безпосереднiй, а значить його не можна визначати опосередкованими способами. Людина в цьому станi - Бог. Хрис-тос був у цьому станi. Вiн сам Бог (Iн 1:18).