Було настiльки тихо, що стукiт власного серця здавався менi гучнiшим за найбiльший барабан. Темрява поглинала все довкола i я не мiг розгледiти навiть нiжок стола, пiд яким заховався. Ноги i руки шалено тремтiли, а я не мiг нiчого з цим подiяти; слабкiсть охопила все тiло. Страх липким павутинням обкле§в мiй мозок i той був готовий з хвилини на хвилину вiдключитись. Звуки... Нарештi з'явилися звуки! Голоси... Один з них належав §й. Iнший - хриплий чоловiчий голос, радше схожий на шум iз присвистом. "Вона теж намагається говорити так, як вiн. Той же шум, лиш нiжнiший. Тiльки про що вони говорять? Менi ця мова не те, що незнайома: я бiльш нiж впевнений, що нiколи не чув навiть нiчого схожого. Може це якийсь представник позаземних цивiлiзацiй? В кiно вони не завжди доброзичливi..." Раптом шум став рiзкiшим, чоловiк - якщо це чоловiк - щось скрикнув i обидва голоси пропали. Навколо моє§ свiдомостi знов почали згущатися хмари божевiлля, але запiзно. Хтось йшов. Йшов у моєму напрямку. Тук-тук-тук-тук. "Ця особа в черевичках?" Ця особа спинилася не далi нiж за метр вiд мене i зi свистом втягнула в себе повiтря - хоча хто зна, що то був за звук -, спустошивши кiмнату, а заодно й останнi молекули моє§ смiливостi. Наступно§ митi чиясь могутня рука вхопила мене за шию i потягнула на себе. Я лише встиг схрипнути, а тодi повис у повiтрi, безпомiчно тiпаючи ногами та безуспiшно намагаючись вiддерти чужi пальцi, що наче приросли до мене. На якомусь глибоко пiдсвiдомому рiвнi моє§ голови, де жив безпристрасний керiвник мозку (сорокарiчний чоловiк у бiлому костюмi, котрий нiколи не плакав i не всмiхався), я усвiдомив, що менi бiльше не страшно. Страх стiк iз мене, наче вода, коли я опинився над пiдлогою, i тепер скапував з кiнчикiв пальцiв рук та нiг.
Я бiльше не боявся смертi. Я боявся смертi Смертi...
А все ж було так добре! Всього лише годину тому нiщо не вiщувало проблем. Ми зi Смертю сидiли за столиком (з-пiд якого мене щойно витягнули) i грали в шахи. Останнi декiлька днiв ми це робили майже постiйно. Спершу §й доводилося вчити мене основ, тодi розжовувати всеможливi особливостi патових i матових ситуацiй... Годину тому менi майже вдалось поставити наставницi перший шах! Але за один хiд до пiднято§ самооцiнки сталось ЦЕ. Першi декiлька секунд я не ворушився, а лише моргав, будучи впевненим, що це в мене щось не так з очима. Але все було значно гiрше. Я почув не на жарт переляканий голос Смертi:
- О, нi... Тiльки не сьогоднi, це не мало статись так швидко!
- Що? Що трапилось? Що не мало статись?
- Вони його вимкнули, - так дивно, §§ голос наче йшов з пустоти.
- Кого вимкнули??
- Вони вимкнули сонце.
В менi все похололо. Запитання настрибували одне на одного i рвалися з язика:
- Хто вимкнув? Навiщо??
- Хто - не маю анi найменшого поняття. Навiщо - це така перевiрка. Всiх, кого не можна назвати звичайною людиною (таких небагато i кожен має певне призначення) перевiряють на дотримання правил, розпитують, передають рiзноманiтнi повiдомлення, суво§. Коротше кажучи, це - начальство.
Мало що розумiючи, я все ж пробував запам'ятати те, що казала Смерть.
- I наскiльки часто таке вiдбувається?
- Щороку.
Ця вiдповiдь мене шокувала бiльше, нiж все iнше.
- Але я такого нiколи не переживав! I нi вiд кого не чув про "вимкнення сонця"...
- Свiт навколо завмирає на цi пiвтори години перевiрки. Це... Послухай, давай я потiм вiдповiм на всi запитання, гаразд? - в §§ голосi з'явилася нотка нетерпiння. - Розумiєш, мене теж перевiряють. При чому не абихто, а сам Ангел Смертi. Думаю, що твоя присутнiсть нi до чого доброго не призведе. Я... я не впевнена: останнi п'ятдесят сторiнок правил були надто нудними для мене. Дiдько! - вона неголосно стукнула кулаком по столу. - Ти не можеш вийти з будинку. Я не можу тебе тут покинути. Доведеться викручуватись. Вставай!
Смерть схопила мене за руку i потягнула кудись. Щоб не наштовхнутись нi на що, я виставив уперед другу руку, але все одно, пройшовши пару крокiв, перечепився через порiг i впав. Дiвчина наче й не звернула на це уваги. Ї§ нажаханий голос прозвучав над моєю головою:
- Вони вже запечатали дверi! Пiднiмайся!!! Ну ж бо, швидше!!!
Вона допомогла менi встати, а тодi розвернулась i повела назад. Я вiдкрив рота, щоб поцiкавитись, звiдки вона знає, куди iти, але встиг лише сказати "Ти щось..." - Смерть перебила мене, нiби прочитавши мо§ думки:
- Так, я все чудово бачу, - вона силою заставила мене присiсти i залiзти пiд той самий стiл, де ми щойно грали шахи.
Я випадково зачепив нiжку, через що фiгури попадали зi столу, розвiявши мо§ надi§ на перший в життi шах.
- Сиди тихо, - сказала Смерть. - Я постараюсь все владнати. Але не вилазь, що б ти не почув! Хай тобi доведеться тут годинами сидiти - не вилазь!
- Добре, - а що менi ще лишалось?
Дiвчина вийшла з кiмнати, пройшлась три чи чотири кроки по коридору, а потiм настала тиша. Вона тягнулась i тягнулась, виснажуючи мiй переляканий органiзм. Тиша володiла всiм довкола. Хвилина за хвилиною. Вiчнiсть за вiчнiстю.
Я чекав. I здавалось, що чеканню цьому нема кiнця-краю.
А через годину я вже висiв у повiтрi, боячись навiть припустити, що буде далi.
Чоловiк з дивним голосом звернувся до мене:
- Намхтаґа мулух!
"Що? Що це має означати?"
- Я... хррр... не розумiю... - прохрипiв я.
- Намхтаґа мулух!!! Ти порушив правило, чоловiче!!!
Багато думок викликали його слова: ця особа здатна розмовляти зрозумiлою менi мовою, вона, найiмовiрнiше, i є Ангелом Смертi, менi все ж було заборонено знаходитись тут... Багато думок. Тiльки тон Ангела §х усi перекреслив, залишивши в головi лише два слова: "Менi кiнець".