Аннотация: Сборник стихов, написанных в 1997-2005 годах. На украинском и русском языках.
Бузок
Цвiте бузок. I аромат лiтає
Понад серцями наших вiчних мрiй.
Одну з казок розповiдає
Весна душi стривоженiй мо§й.
Якщо на небi сонце ясне,
То часом забуваю про думки.
Я забуваю про печаль прекрасну,
Яку дарують квiточки-бузки.
Як вiдлетить бузок колись весною?
Його чарiвний й нiжний аромат,
Наповнить серце радостi жагою
I оповиє нiмбом цiлий сад...
Коли прощалась я з дитинством,
То фiолетовий бузок зацвiв...
Дитячо§ пори та§нство
У цвiтi так нiхто й не зрозумiв...
Тепер я стала пiдростати.
Мов рiчка, плинуть молодi роки...
Буває, стану я ламати
Чудовi бiлi квiточки-бузки...
Коли закiнчу долю я дiвочу,
Життя незнаного прийму разки,
То гляну у глибокi рiднi очi -
Рожево всмiхнуться бузки.
травень 1997 р.
* * *
Зоре моя ясная,
Зiронько прекрасная,
Зiйди ти на небо!
Зоре моя красная,
Промовлю до тебе.
Розкажи, чи є де краще
Як сонце сiдає,
Як зiрки, мов сльози (нащо?)
Iз небес впадають.
Як туманиться росою,
Мов, смарагд, трава,
Як печаляться сльозою
У пiснях слова.
Як кришталь дзвенять пiдкови,
А на конях снiг,
Не опишеш просто словом
Їх зимовий бiг.
Як навесну в нас буяє
Вишень буйний цвiт...
Вiн у серцi зоставляє
Незабутнiй слiд...
Як по землi срiбло ллється...
"Iнiй" - називають,
Як вкра§ночка смiється,
Як в пiснях спiвають...
Та нема, мабуть, i краще!
Зiронько єдина!
Краснi краєвиди нашi,
Наша Укра§на!
Укра§на! Люба, мила...
Ой зоре єдина,
Скiльки ж, моя Батькiвщино,
Ти терпiть повинна?
лютий 1997 р.
Краса в життi природи
Присвячується мо§й сiм'§.
Ми долетiти хочемо до зiр,
I небеса з землею воз'єднати.
Ми хочемо дiстатися до гiр,
I завжди це бажання горде мати.
I в краплинцi роси, й в туманi сизiм,
Палiтра як саме життя,
Осяйне сяйво на зимовiй кризi,
Якi чудовi, неповторнi почуття!..
Це щастя нам дарує вся природа,
Цей свiт, вiн i далекий i близький,
I на землi, i в океанських водах,
Як музика, нас манить далечiнь.
жовтень 1997 р.
Мова вкра§нська
Яка ж ти чудова,
Вкра§нська мово!
Нiжная, пестлива,
Тихая, красива.
Барвiнком мережена,
Водою охрещена,
Купана Днiпром,
Голублена крилом
Голубки сизокрило§,
Орлицi волелюбиво§,
Цiлована квiтками,
Омитая дощами,
Iз грози i грому,
З матерi i дому
Наша мова колискова.
Яскрава, барвиста,
Свята, промениста,
Мова вкра§нська
Iз роси твориться,
Iз води i сонця,
Iз в серцi вiконця,
З теплого слова --
Рiдная мова.
лютий 1997 р.
Краса весни
Краса весни, квiток i днiв намисто,
I сонця лагiдного мить.
Цвiте жасмин, конвалi§, любисток,
Та лебiдь в вишинi летить...
Весни барвистi поєднання -
В веселцi, в квiтах, у пiснях.
На нас чекає весняне кохання,
А в небесах веселик - журавлиний птах...
Веселий смiх людину iз природою єднає,
Дзвенить струмок, роса кришталем грає...
Весна - скарбниця чарiвних казок.
Заходить сонце й соловей спiває...
Весняний легiт пестить нiжно трави,
Листочки тiнистих дерев...
Пiснi-веснянки - тихими словами,
А в пiднебессi мешкає орел...
Вночi на небi сяють зорi -
Сяйнистi очi мрiйно§ весни.
Вони - мов сльози в радостi i в горi.
Вже у блакитi розлетiлись голуби...
березень 1998 р.
Лес
Природа дает нам силы
Прекрасными, мудрыми быть.
Мы скажем: "Привет, лес наш милый!"
Его никогда не забыть...
И вдруг, если кто-то забудет,
То жизнью он вновь прошумит:
"Не стыдно ли вам? Вы же люди!
Меня вы должны все хранить".
Нам надо всем помнить начало
И жизни живого конец.
Не делайте лесу печали,
Источник он нежных сердец!
1998 г.
Лiс спогадiв (Бiлокоровицький лiс)
Лiс... Пiд величною крон дерев тишею
Ми ходили колись тут усi.
Мемуари у пам'ятi пишемо
Про прогулянки чуднi в красi.
Ось розлуки печальнi зустрiли ми,
Нам надiю дарує цей лiс...
Пам'ятаю, його полюбили ми,
Як вступили пiд тишу берiз.
Осiнь зустрiч осипує золотом,
Ї§ радiсть навкруг шелестить...
Сосни в лiсi, неначе та молодiсть,
Зустрiчають щасливу цю мить.
1998 р.
Наша школа й майбутнє
Серцю мила прекрасна кра§на...
Ти квiтуча, розумна, ясна,
В тво§х долах яскрава перлина --
Наша школа, для всiх нас одна!
Наша школа - всi учнi єдинi,
Вчителi, всi думки, всi слова.
Вони служать єдиному дiлу ?
Щоб освiта й культура жила!
Наша школа - це рiдна Вкра§на, -
Наша мова, наука, пiснi,
В школi вчать всiх любить Батькiвщину,
Бо настануть же кращi§ днi.
У культурi - все наше майбутнє,
Нам потрiбно творити добро.
I не вiрити в злиднiв присутнiсть,
А рiшуче вiдгонити зло.
I якщо оживе рiдна мова,
Як струмок гомiнкий задзвенить,
Буде правда, добро, влучне слово,
То розквiтне Вкра§на умить!
I палкi вчителiв побажання,
Тодi будуть не просто слова,
Бо у нас буде мiцна держава,
Наша школа й культура жива.
березень 1998 р.
Укра§на - це Божа дитина
Укра§на - лiси це i рiки,
Укра§на - квiтучий наш край,
Слава тiй Укра§нi, навiки,
Розцвiтає, мов квiтка, нехай!
Укра§на - це ясне промiння,
Це мереживо пишних лугiв,
Виростає козацьке насiння,
Поколiння достойних синiв!
Захистити свою Батькiвщину
У нас виростуть справжнi орли,
Не дадуть, щоби рiдну кра§ну
Чужоземцi якiсь зайняли.
Укра§на - геро§в колиска,
Мудрецiв i митцiв славний дiм,
Їй природа барвисте намисто
Дарувала з яскравих перлин.
Хай мiцнiє й радiє Вкра§на,
Ми до цього повиннi всi йти,
Укра§на - це Божа дитина
I нам треба §§ берегти.
23. 02. 1998 р.
Чотири пори року
Смарагдова весна! Смарагдова весна!
Ти з келиха без дна
Тепло з небес лила.
Сердолiкове лiто! Сердолiкове лiто!
Ти босе i роздiте
Збираєш в лiсi квiти.
Золотава осiнь! Золотава осiнь!
Ти сум до нас приносиш,
Ти вiтром листя носиш...
Дiамантова зима! Дiамантова зима!
Снiжно-бiла пора,
Ти кришталевi квiти принесла.
7. 10. 1998 р.
Поезiя
Поезiя, мов промiнь, невгасима,
Кометою менi вказала шлях.
В нiй черпаю я натхнення й сили,
Iз нею я пiрнаю у життя.
Бурхливе море i затишна пристань,
Мiнлива, неповторна, чарiвна,-
Поезiя, немов зiрок намисто,
Божественна, осяйна i ясна.
Дошкульна зброя, гостра й полум'яна,
I ранить серце, i зцiляє водночас...
З тобою, слово, я на борню стану,
Нiщо вiднинi не розлучить нас!
жовтень 2000 р.
Великий син великого народу
Вiн оспiвав славетних днiв минувшу славу,
I тогочасне сьогодення оспiвав.
Вiн закликав до справедливостi i кари
Того, хто почуття це не спiзнав,
Того, хто вiдiбрав життя i волю
У iнших.Хто п'ятою розтоптав
Культуру, мову, i свою сваволю
На пишний п'єдестал пiдняв.
Великий син великого народу,
Вiн в царствi духа став володарем,
I хоч мужицького Тарас Шевченко роду,
Та став у свiтi вiршiв вiн царем.
Великий батько мови та культури,
Мов дiаманти кожне слово обточив.
Його слова так переповненi зажури,
Такий палкий вогонь вiн запалив
У кожнiм звуцi, що повiки не погасне.
Бринять тi звуки i складаються в пiснi.
Душа його, широка i прекрасна
Сiя мов сонце, мов зiрки яснi.
Нехай зорiє слово променисте
Вогняного Вкра§ни Кобзаря!
До нього промовляє промовисто
Уся земля i ця поезiя моя.
9 березня 2001 р.
Вспоминания юности
Как юны были и беспечны
Как искренни, просты, наивны...
Мы верили в любовь навечно
И были в пору ту счастливы.
Я с замираньем сердца вспоминаю
Цветущий май, мой друг, и нашу встречу
Теперь я поняла, теперь я знаю
Была любовь недолгой, будто свечи.
Как молния, и словно озаренье
Была она, но жаль недолговечна.
Прекрасным и волшебнейшим мгновеньям,
Как каждое мгновение, не вечной.
Сознанье долга и приличия пустые,
И колкие, как иглы разговоры...
Неопытные души и простые
Так часто - жертвы дикой своры, -
Язвительной, жестокой, саркастичной,
Завидующей счастию чужому,
И бедной сердцем, ужасающе циничной
Способной уничтожить даже словом.
И снова отметая эту горечь,
Я вспоминаю сладкие мгновенья
И мне слова твои прошепчет море,
И в воздухе вновь запахи сирени.
Цветущий сад, благоуханный вечер...
Мы плыли по волнах своей весны...
Своей любовь нас увлекала речью,
И мы были не мы, а наши сны...
Сердца неизмеримо волновались,
И звезды зажигала ночь для нас.
Мы искренне тогда лишь улыбались,
Правдивым было счастье, без прикрас.
Когда навеет море ароматы,
Покинутой, загубленной любви, -
Я думаю, в чем были виноваты
Твои надежды и мечты мои.
Пред обществом наигранным и светским,
Что было чуждо чувствам двух сердец,
Которое столь оказалось мерзким,
Что не считало свадебный венец
Достойным для венчанья душ единых,
Что титулы лишь понимало, ордена,
Что хитрости исполнено лисиной
Навек их отдалили имена.
Твой взгляд, прикосновение, улыбку,
Я вспоминаю, согревая сердце вновь.
Оно разбито. Счастье было зыбким,
Но я познала вечную любовь.
август 2001 г.
* * *
Дiвочi мрi§, страждання i сни
Немов завмерли в чеканнi весни.
Та це омана заснiжених ранкiв,
ночей безсонних та хмурих свiтанкiв,
Що супроводжують осенi плачi,
Зимову тишу, зажури й невдачi.
Оплакує осiнь дрiбними слiзьми
I огортає недолю крильми.
Зима снiгами вогонь замiтає,
Слова палкi на припонi тримає.
Весна приплине й квiтковим диханням,
П'янким ароматом весняних садiв
Втамує, розвiє те довге чекання,
Сюжети пiдкаже для мрiй i для снiв.
Вiдкриє серце для сонця i свiтла,
Для почуттiв, що скувала зима.
Кохання знову, мов квiтка, розквiтне,
I пiсня юна в душi заспiва.
23. 02. 2001 р.
Заповiдаю укра§нцям
Заповiдаю вiкам поколiнь,
Тим, що вже є, що за мною
Не дайте, щоб впала на рiдний край тiнь,
Вкра§на не стала рабою.
Зробiть, щоб вишневi садки зацвiли
На землях i в вашому серцi,
Вкра§нцi усi щоб багатi були,
I вiльнi, i добрi, i щедрi.
Мов квiтка блакитна цвiте небокрай...
Хай буде Вкра§на найкраща
Чудовою й вiльною буде нехай,
Колишньою же - хай нiзащо!
осiнь 2001 р.
Недописана поема осенi
Сум недописаних поем,
Трагiчнiсть доль в старi часи -
Загадка осенi i те,
Про що шепочуть духи темних сил.
Вразливий, золотавий час...
Дарує ця пора казки...
Тужливо манить вона нас,
Перебираючи пiсень разки.
Вже прохолоднi стали днi,
Але позолотiли крони.
I осiнь надяга на голову менi
Вiнок iз листя - золоту корону.
Чому вологi очi i душа сумна?
Не можемо себе ми зрозумiти
Прекрасна осiнь, золота вона,
Але печальнi нам дарує квiти...
осiнь 2001 р.
Мелодiя дощу
За вiкном бачу вуличку тиху,
Сiрий дощ,, що танцює фокстрот...
Вже весна лине, та, як на лихо,
Не вщухає мелодiя вод.
Сiра-сiра мелодiя суму,
Сiра-сiра мелодiя снiв...
Все сто§ть у глибокiй задумi,
Все весняних очiкує днiв.
На пелюстках застигли краплини
Слiз весняного плачу-дощу.
В час єднання природи й людини
Вдалину знову подумки мчу.
Лише сонце гарячим промiнням
Покривало прорве сiрих хмар ?
Небо зблисне сапфiрно§ синi
I засяє нам сонце-янтар.
Прощай, зажура сiрих днiв,
Холодний дощ, прощай!
Прилине мрiя зимнiх снiв,
Квiток i трав розмай!
13. 04. 2001 р.
Ностальгiя мрiйливо§ душi
Мазурки, польки, вальси, менуети...
На вас здається, мода вже пройшла.
Оспiвували вас колись поети
I дамам не було числа,
Що на балах шляхетно танцювали.
(А як, лишень згадай, в той час спiвали!
А що вдягали на прийоми i бали!
Так, безумовно, тi часи пройшли...)
I трохи жаль корсетiв, пишних суконь,
Жiночнiсть що оберiгали наших дам.
(Подумай, щоб теперiшня madamе*
Вдягла подiбну сукню i в каретi
Вiдвiдала прийом!).
Себе як iнодi я уявляю у корсетi,
У сукнi a la Angеligue**...
Так, безумовно, що наш свiт не звик
До пишних i жiночних туалетiв.
Хоча сучасна мода, я признатись мушу,
Мрiйливу i примхливу нашу душу
Останнiм часом, певно, дума вдовольнить.
I шлейф вже не лише для королеви,
(Яка, вiдверто розкажу вам, never***
Не полюбляла особливо §х носить.).
Ах, мода, мода!.. Ти мiнлива,
для гаманцiв ти надто дратiвлива,
I владу маєш на серця й уми.
Пiдлеглими тво§ми є всi ми.
Дивують нас законодавцi моди,
Та вже ж завжди беруть своє
Закони циклу i природи.
I владу знов передає
Двадцятилiття новим, незначно
змiненим рокам!
О модо, всi жiнки тво§ уроки
Не забувають все своє життя.
Науки можуть кануть в небуття,
Та мода, цей perpetuum mobile,
Навiчно править нами й свiтом бiлим!
19. 04. 2001 р.
____________________________________________
*madame - панi (фр.)
**a la Angеlique - як у Анжелiки (фр.)
***never - нiколи (англ.)
Осiння чарiвнiсть
Осiннiй лiс... Величний й сумовитий,
Розкинув надi мною шати восени...
Це золотом тремтливим вкритi вiти,
Що бачать потаємнi нiжнi сни...
Чарiвний лiс... Багатий та печальний,
Весь зiтканий з дарункiв чарiвниць...
Це шепiт листя нiжний i прощальний,
I юна вiчнiсть нестарiючих ялиць;
Прозора синь небес, немов сапфiру,
I iскорки палаючих дерев;
Мелодiя прощальна кличу-спiву,
I вiтер, що в захопленнi завмер...
жовтень 2001 р.
Що таке Батькiвщина
Можливо, розум мiй i зрозумiє
Такi слова про Батькiвщину, рiдний край:
"Готовий я служить тiй Батькiвщинi,
що благ земних дала менi розмай.
Вiтчизна - там, де хороше людинi,
Не там, де народився, вирiс ти.
Якщо ти щастя вiднайшов в чужiй кра§нi,
То Батькiвщиною цей край для себе зви".
Але засуджує душа моя завжди
Пристосування той талант ганебний,
Що в пам'ятi змiтає геть слiди,
Що залишило в серцi рiдне небо,
Земля, де першi кроки ти зробив,
Де вирiс, де навiки полюбив ...
Вкра§нськi диво-вечори!
П'янкi§ аромати саду
I тихi шорохи вечiрньо§ пори
Становлять нерозгадану принаду.
Чарує вечiр спiвом солов'я,
I обвiває вiтерцем духмяним,
Якому аромат дала земля,
Тепло та нiжнiсть - сонечко рум'яне.
Вкра§нськi ночi! Синiй оксамит,
Перлин осяйних розсипи на ньому ...
Покрило покривало цiлий свiт
I потонула нiч у шепотi палкому...
Свiтанки на Вкра§нi. Яснi зорi
Згасають... Тихо блiдне неба край...
I сонця променi освiтлюють поволi
Ще в сон заглиблений, земний i тихий рай...
Гарячi променi пробiглися росою
I заiскрився кожен лист i пелюсток.
Земля немов вмивається красою
Й вбирається в барвистий день-вiнок.
Вкра§нськi днi! Тихенько мрiють
Сади, лани... На самотi,
В солодкiй полуденнiй дрiмотi
Криcлатi верби зеленiють...
Спустили вiти до води
I синь небес iз не§ п'ють мiнливу ...
Рука художника торкнулася сюди -
Красу намалювала незрадливу,
Що потiм Бог узяв i оживив,
Життя вдихнув у полотно пейзажне,
I людям-укра§нцям повелiв
Красу Вкра§ни доглядати недосяжну.
Не можна позабути рiдну землю,
Яко§ коренi у серцi проросли...
Лише таку я iстину приємлю.
Шануй ж бо рiдний край, де народився ти!
17. 04. 2001 р.
В стилi Пастернака
Цвiла, цвiла, мов вишнi цвiт
Чарiвна пiсня.
I мрiяв знов осiннiй свiт
Про квiтку пiзню.
Немов скарби Алi-баби
Листва горiла.
Цвiли у осенi-раби
Синявi крила.
Скидав iз сумом псевдо-Крiт
Свитину лiтню.
I мрiяв знов осiннiй свiт
Про квiтку пiзню.
На синь небес, немов печаль,
Лягали тiнi.
Тiней журливая вуаль --
Переплетiнням.
I плакала сльозами дрiбними природа.
Листок з сльозами поринав
В блакитну воду.
А лiто слало всiм привiт
З самого Вiдню.
I мрiяв знов осiннiй свiт
Про квiтку пiзню.
Троянда чорна зацвiла
Прощальним цвiтом.
Протяжно пiсня вдаль плила
За буйним вiтром.
Плила, плила на схилi лiт
Прекрасна пiсня.
I мрiяв знов осiннiй свiт
Про квiтку пiзню.
13. 12. 2002 р.
В'ячеславу Чорноволу
За Укра§ну, мов Iсуса,
Тебе розп'яли на хрестi.
Ти завше був, славетний русич,
Козацьким гетьманом в життi.
Горiв, мов пломiнь Прометея, -
Думок нескорених титан.
На собi рвав брехнi аркан,
Свiтивши ясною зорею.
Принiс в полiтику шляхетнiсть
I не жалiв себе у нiй.
В душi завжди палала певнiсть:
"Хоч плину в рiчцi навiснiй,
Та Укра§на - Ненька, Мати -
Поверне славу давнiх лiт".
Всмiхався щиро думi вслiд,
Палав вогнем, не мiг чекати.
I раптом - морок. Все. Кiнець.
Душа здивована над тiлом.
Жертовний на тобi вiнець,
Борець за правду, Чорновiле!
Тобi некрологи писали,
Несучи шану до кiнця,
Мов на чолi не помiчали
Твого тернового вiнця,
Немов тобi забракло сили,
Хоч ти - то вiчне джерело.
Повите думкою чоло
Спочинку в Бога не просило...
На небесах ти молиш Бога
За кращу долю для всiх нас.
Прийшов до райського порога
I там вогонь в очах не згас.
Не молиш, нi! О нi, герою!
За правду борешся в раю.
Несучи iстину твою,
Йдуть поколiння за тобою.
О, скiльки б мiг iще зробити,
Творити щастя без кiнця!
Тобi б iще сто рокiв жити
Життям достойного творця!
Тобi, о свiтлий будiвничий,
Вiд скверни б землю очищать.
Ти довiряти вмiв, прощать,
Тобi звання Людина личить.
Ти не загинув, ти iз нами.
В обiймах смертi тiло лиш.
Ти серцем вiдданим гориш,
Повiк змагаючись з роками.
Ти щирим був i непохитним.
Випереджав лiта, вiки.
Непримиренним був зi свiтом,
Вдалося котрому взнаки
Ганебне, вiковiчне iго.
I вся твоя життєва книга -
То правди гiрко§ рядки.
Спочинь iз миром, Чорноволе!
Простив ти кривдникам сво§м.
Та наше невимiрне горе
Нехай воздасться Богом §м.
Веди вперед , осяйний свiточ!
Герой народний навiки.
Тобi присвячую рядки,
Бо ти живий для мене вiчно!
23. 12. 2002 р.
Гiмн школi
Храм мистецтва i науки,
Неозорий сад рясний,
Де дзвенять слова i звуки,
Квiтнуть вмiння, мрi§, сни,
Безперечно - наша школа,
Де зростає цвiт наук,
Голоси бринять спiвочi -
I хлоп'ячi, i дiвочi,
Де стача умiлих рук,
Де зроста Вкра§ни слава -
Науковцi i держави
Будiвничi молодi.
У дозвiллi та трудi
Школярам рiвнi немає -
Обласнi мiсця займають,
Нашу школу прославляють
Помiж iншими щораз.
Золотий настане час
Для осяйних цих талантiв,
Що шанують вчителiв,
Що чимало знають слiв
Не чарiвних, не магiчних -
Ввiчливих, красою вiчних.
Нас наставники ведуть
У знання нелегку путь,
У сади мистецтв квiтучi,
У яри, долини, кручi
Навикiв, умiнь.
Наш директор - зоряний керманич.
Свiтло обирає, а не тiнь.
Осiняє, наче мiсяць-панич
Школярiв сучасних поколiнь
Та плеяду наших вчителiв
Променем, що у свiтах зорiв
I науки, i шкiльного будiвництва,
I умiння згуртувати всiх,
I майстерного шкiльного керiвництва.
Тож нехай звучить у школi смiх! -
Радiсний, щасливий, завжди щирий,
Хай поразкам мiсця не дає.
Побажаймо школi щастя, миру,
Дружби (не дiлить - "твоє", "моє"...).
Садом хай квiтучим нам зорiє,
Наче нива, хай дарує врожа§.
Хай же успiх у саду щоднини спiє
I талантiв закружляють хай ро§.
Слава, слава храму Аполлона,
Покровителю осяйному - вiват!
Iз шкiльного ми з'явилися всi лона,
Та, на жаль,не повертаємо назад.
Тож цiнуймо кожную хвилину,
Що дарує золота доба.
Школа ограняє з нас людину,
Наче ювелiр - ясний алмаз.
Школа розвитку дитини
Лiпить божества земнi iз нас.
Лiнь не господиня, а раба
наша навiки вiднинi.
Всi до Сонця, оминаймо тiнi!
травень 2002 року
Гiркота
На трояндових нiжних вустах
Гiркота, гiркота, гiркота...
Гiркота, чорнота шоколаду...
Маячать десь далекi принади
I шепочуть рожевi вуста:
"Гiркота, гiркота, гiркота..."
I у серцi не бiль, гiркота.
Вiн не той i, на жаль, я - не та...
Зимня нiч знов для мене гiрка...
Десь мелодiя в'яне палка...
Серце знов на своє поверта -
Гiркота, гiркота, гiркота...
Не солодить цукерка вуста -
Знов слiпа i нiма гiркота...
I за ненависть гiрше ота
Невсипуча гiрка гiркота...
Для солодощiв серце розкрила,
За плечима вже виросли крила...
Невблаганно спiвають вуста:
"Гiркота, гiркота, гiркота..."
20. 12. 2002 р.
Зустрiч з минулим
Мороз, i нiч, тепла чекання,
Раптовий шум далеких хвиль...
Мороз прибив трояндове кохання,
Зiрвав брутально iз голiвки вiтер бриль...
Одне лиш слово, сказане душевно,
I лише тiнь, невпiзнана вночi,
Украдуть сон (я знаю це напевно),
Запалять вогник вже погасло§ свiчi.
Сонет Шекспiра, (а чи Алiг'єрi)
Менi насниться, синяву явля.
I не опишеш, не змалюєш на паперi,
Як iз-пiд нiг пливе кудись земля.
П'ю аромат бузковий, неповторний,
Немов вино, медових вуст жагу.
I лад душi весняний i мiнорний,
Я - єралаш, весняних нот рагу.
Тривожно серцю. Я читаю Пастернака,
Я теж фiлософ i, на жаль, поет.
Чекаю я звiдкiльсь якогось знака.
I поки жду, пишу душi сонет.
11. 12. 2002 р.
Козацькому роду - нема переводу
Ой, летiв же сокiл, та над Укра§ною
В сиву та прадавню давнину.
Пролiтав соколик над ру§ною,
Що стогнала вiд неволi-сну.
Та уздрiв же ясний сокiл
Майдан людний та широкий,
Де бринiла кобзи дума,
Лився сум, журба, задума...
Кобзаря спитався сокiл,
Чим так вабить дума тая,
I про що у синь високу
Слово лiрника злiтає?
"Моє гостре, пильне слово
Стать до збро§ закликає.
Полети на вольнi землi -
Байда Сiч отам будує;
Туркiв города тюремнi
Палить i ущент руйнує.
Ти узрiєш пильним оком
Силу, що росте й мiцнiє,
Що в серцях пала глибоко,
Й поспiша туди, де днiє."
Козацькому роду - нема переводу!
Гей, покажем, браття, силу та завзяття!
Годi панувати козацькiй старшинi,
Годi бiдувати голотi-дружинi!
Час уже згадати мрi§ Хмельниченка,
Заповiт сповняти Кобзаря Шевченка!
Знов летiв той сокiл, та над Укра§ною,
Через сотню рокiв бив крилом.
Гострим оком споглядав за Батькiвщиною,
Пролiтав то мiстом, то селом.
I узрiв слiпця вiн посивiлого
З кобзою i сестри-музи крилами.
I дзвенiли струни клично у спiвця,
Все про подвиги оповiдала дума ця!
"Хмель, наш славний Хмельниченко,
Повернув минувшу славу,
Укра§ну, рiдну неньку,
Не дав ляхам на поталу".
Знов кружляє ясний сокiл -
Через двiстi вернув рокiв.
На курявiй шлях-дорозi
Дiд-кобзар, як перше, грає.
У смертельнiй птах тривозi
Враз до нього пiдлiтає.
"Зажурилась Укра§на, не кра§на, а ру§на.
Стогне у ярмi московськiм,
А ще гiрш - в австро-угорськiм.
Нiчка польська вже минула,
Та настала руська днина."
Ой, летiтиме соколик та на Укра§ну,
Через триста рокiв прилiта.
Чи весну застане, чи ру§ну?
Швидко проминуть отi лiта.
Що побачить ясний сокiл iз блакитi?
Iснуватиме Вкра§на ще на свiтi,
Чи старшина знов продасть за владу й крам?
Чи залишимо ми щось сво§м синам?
Не чекайте, доки сокiл, наче божий глас, спитає,
Чом повинностi високi,
Прав i вольностей немає.
Гей, ви, браття, досить спати,
I не дбати, дурно жить,
Без причини воювати,
В битвi голови зложить.
Лиш за рiдний край годиться,
Кулю випустить, мов птицю.
Ой, який дамо ми соколу одвiт?
Чи розквiтне Укра§на в плинi лiт?
Що побачить ясний сокiл iз блакитi?
Чи займе достойне мiсце ненька в свiтi?
Треба гiдними Шевченка бути нам,
Славний спадок залишить сво§м синам!
Ми звiльнили Укра§ну iз-пiд рабського ярма
I поставим Батькiвщину поряд з iншими всiма.
Гей, ви, браття, час вам дбати!
Козаки ви ще чи нi?
Землю-неньку доглядати,
А не лиш спiвать пiснi.
Гей, вернем минувшу славу,
Розбудуємо державу!
Наша слава не вмре, не поляже!
Укра§на, пане-браття, свого ще докаже!
Буде слава славна
Помiж козаками,
Мiж товаришами,
Помiж лицарями,
Помiж добрими молодцями!
сiчень 2002 р.
Майстер i Маргарита
Присвячую творчостi мессiра Миха§ла Булгакова.
Мiсяць уповнi... Шепоти ночi...
Срiблом залитi московськi сади.
Темiнь сховала всi мрi§ дiвочi.
Нiч чоловiчi закрила слiди.
Десь на Арбатi бузок зацвiтає,
Цвiтом тривожить духмяним сво§м.
Спогадiв крила у нiч вiдлiтають,
Хутко зникають i тануть, як дим.
Нi, не забути палкiй Маргаритi
Давню весну - незбагненну, хмiльну...
Раз покохала єдиного в свiтi,
Вiн полюбив §§ в свiтi одну.
Розкошi, слава - навiщо? Навiщо?
Що §й до цього в гiркiй самотi?
Де вiн? Загинув? Чи, може, живий ще?
Що §й вiщують зiрки золотi?
В пеклi горiти й злетiти до раю -
Все вона зможе, здолає усе.
Так, вона долю свою обирає,
I за для нього всi муки знесе.
Вже час.Болотним ароматом
Вiйнув на не§ дивний крем.
Вперед! Не личить вiдступати
Натхненнiй авторцi поем
Життєвих, королевi кровi,
Красунi просто i людинi слова.
Ще мить - i засвiтилось тiло,
Звiдкiльсь лiтать з'явилась сила,
Лице цвiло i паленiло...
Назустрiч щастю полетiла
У нiч, лишивши за собою
Печаль недавню iз журбою...
Смарагдами горiли очi,
Вуста алiли, мов рубiни,
Назустрiч щастю проти ночi
Вона, мов вiдьма, полетiла.
А вальс, вiд дива божевiльний,
Спiшив услiд: "Ти вiльна, вiльна!
Вiд лiт недолi, слiз, страждання!
Лети у нiч, стрiчай кохання."
8. 04. 2002 р.
Мелодiя вогню
Дивлюсь в вогонь, танок предивний,
Зимове вiчне божество.
Пiдступний вiн й разом на§вний,
Одвiчне зло й палке добро.
Дивлюся, й думки налiтають,
I опосiли, як птахи.
Десь буря рве мiцнi дахи, -
Вони того не помiчають.
Танцює снiг, хуга надворi,
I буря плаче, як дитя.
Радiє вiтер, що на волi,
А в мо§м серцi сум'яття.
Мо§ думки тепер далеко,
Де море, нiч та гордi скелi.
Моя душа тепер в пустелi,
Де бiле сонце й денна спека.
Мо§ вуста - нiчна троянда.
Роса не впала ще на них.
Я вiтерцем лечу по саду,
Шукаю квiтiв запашних.
Нектар у них вiзьму чарiвний,
Єгипту тайну осягну.
Збужу казки усi зi сну,
Порину в свiт мiфiчний дивний.
Я знаю - серце в неспоко§,
Когось кохає вже душа,
Єдина мрiя - буть з тобою
В життi, а не в пiснях, вiршах.
Тво§ слова шепоче море,
А очi - зорi в вишинi.
Дарують погляди яснi,
А хтось спiває десь "Аmore..."
Слiпучий блиск дарують гори...
А, може, ти в пухких снiгах?
Звертать тодi свiй погляд вгору
Матиму я, неначе птах.
Можливо, ти в лiсах тропiчних,
А чи в гаях, де я зросла.
Я руту-м'яту принесла,
Зi мною щоб лишився вiчно.
Коханий, може давнє мiсто
Тебе сховало вiд очей?
З дощем я плачу. Слiз намисто
Закрило Рим та Колiзей.
В завулках Львова чи Одеси,
Чи на Венецi§ мостi
Тебе знайду в життя портi
На карнавалi буйних весен.
Коханий, доля поєднала
вже нашi душi навiки.
Злiтала я свiтiв чимало.
Туди несли мене думки.
Вже нiжнiсть рине водоспадом,
Жага пожежею пала.
Мене любов в далi вела,
Була я пiснею i садом;
Була перлиною у морi
На диво злату кораблiв;
Була i вiтром на просторi,
I маяком, що там зорiв,
Де плавав ти, хоробрий витязь,
Серця i очi полоняв.
Усi ти труднощi здолав,
Та сам лишився знов на свiтi.
Дивлюсь в вогонь, танок предивний -
То глибина тво§х очей.
Ти теж весняно-непокiрний,
Полум'яний Мефiстофель.
Вогонь шепоче про кохання,
Що душу й тiло спопелить.
Ну, а для чого ж i любить,
Якщо не спопеля кохання?
Кохання - це пожежа серця.
Не в силi розум загасить
Ї§ сльозами нi на мить,
Вони немов приправа з перця.
Вогонь палає все сильнiше,
Жагучi очi - мов жарини.
Полум'янiєш яскравiше,
I все в тiм полум'§ загине.
Тобi на щастя чи бiду
Отой вогонь, нiхто не знає.
А попiл нiчка розвiває,
Якщо згориш у тiм чаду.
Якщо ж удвох ми запалаймо -
Розквiтне квiтка вогняна.
I то§ ж митi (так, негайно),
Назавше розцвiте весна.
2. 12. 2002 р.
Народе мiй
Народе мiй, ти завжди будеш жити,
Цвiсти в вiках та землю величать.
Народе мiй! Тво§ сини мов квiти.
Вони народженi, щоб свiтло проливать
На грiшну землю, кликать в вишину,
Нести краплинку божого нектару.
Вони сповiдують лиш iстину одну.
Вони - то iскри, божого пожару,
Народе мiй! Осяйная перлино
В коронi вiковiчних дум-лiсiв!
Ти будеш жить, допоки не загине
Свiт справедливостi, любовi та краси.
У тебе в серцi є вогонь безсмертний,
Котрий пала, мов iстина буття.
Ти - Прометей, хоробрiший вiд смертi.
Карати зло - мета твого життя.
Народе мiй! Мiфiчна пташко Фенiкс!
Ти з попелу возкреснеш знов i знов,
Собi захоплення, повагу всiх повернеш,
Бо вiчною є Матерi любов
До тебе, Матерi-Вкра§ни,
I та любов - взаємна та свята.
О мiй народе! Божая дитино!
Пiд сонцем сяєш, наче Матерi жита.
Ти завше мирно квiтнув на Вкра§нi,
Ї§ плодючi землi обробляв;
Тво§ сини - то гордiсть Батькiвщини,
Ї§ простори вiчно звеселяв.
Тебе топтали, хоч бажав ти миру,
Дарма нiколи не чинив ти зла.
Та запопалися чужинцi на Вкра§ну
У пошуках принадного добра.
Тодi ти встав на захист Батькiвщини,
В вогнi палав, та не здавався нi один!
I розцвiла нарештi Укра§на,
Звiльнившись та уставши iз колiн.
Народе мiй! Не загуби себе ти!
Не втрать душi за будь-яких умов!
Народе мiй! Якщо прийдеться вмерти,
То ти воскресни i розквiтни знов!
7. 02. 2002 р.
Настрiй
Плине спекотною хвилею...
Серце вийма iз грудей...
Ти називав мене милою,
Ти не зважав на людей...
Сонце осяйне, мiй владарю!
Я лише соняшник-цвiт.
Ти нездоланно, принадливо
Кликав до себе в полiт.
Неба слiпучеє марево
Враз ослiпило мене.
Я засинала i марила -
Небо навкруг голубе.
Арфами, сурмами, арфами...
Нi! То - органи небес...
Сльози-перлини покапали,
Свiт запалили чудес.
Мiст, що гроза перекинула,
Нам не пройти обидвом.
Мрiя-веселка прилинула,
Наче раптовий паром.
Нiжностi, вiрностi, вiчностi...
Нам не здолати той шлях.
Вiчностi? Чи швидкоплинностi?
Бачу я вiдчай в очах...
28. 05. 2002 р.
Ненависть
Ненависть ночi чорнiша,
Ненависть - згублива пристрасть.
В прозi засуджена, в вiршах,
Смертi та жаху сильнiша.
Ненависть гiрка, мов кава,
Збуджує, серце тривожить.
Ненависть - злостi проява,
Душу твою переможе.
Ненависть серцю не владна,
Розум ясний полоняє.
Ненависть - черв твого саду,
Той, що духовнiсть являє.
Ненависть - чорна перлина,
Випита з склянкою оцту.
Ненависть - демон-людина,
Прагне пекельного почту.
Ненависть - пекла пустунка,
Донька палка Люцифера.
Ненависть - вмiла чаклунка,
Владу над людством поверне,
Лише забуде воно
Те, що вiд Бога дано.
12. 04. 2002 р.
Нiч
Нiч... Загадкова, манлива...
Шепче спокуси, принади...
То вбрання вдягне наяди,
Спинить рiку гомiнливу,
То одягнеться, мов фея,
Кликне спокусника Лея,
Що пустотливе хлопчисько
Часом з себе удає.
Срiбло iз ним роздає
Нiч - чарiвниця, перлини,
Слiз дiаманти рослинам,
Вабне томлiння садам,
Спiлiсть солодку плодам,
Тишу невидну слiдам.
Рiзнi у ночi зiрки:
Очi й на шалi квiтки.
Пара слiпучих - то очi,
Дивне сузiр'я пророче,
Iншi - то шаль мерехтить,
Синiй нiчний оксамит.
Часом то шаль-покривало,
Нiч з головою ховає.
Голос у ночi - закличний,
Голос - усi солов'§.
Трелi в садах чарiвничих
Нiчка виводить сво§.
Губи пелюстки троянди,
Личко - бутони лiлей,
Нiчка - самi аромати,
Вкрай легковажнi, мов Лей.
Мiсячне свiтло розкриє
Нiжний лiле§ бутон,
Вiтер пiвнiчний розвiє
Нiчки замрiяний сон.
Нiч - королева вiднинi! -
Зустрiч дарує дiвчинi,
Сон безтурботний - дитинi,
Жданий спочинок - кра§нi.
2. 05. 2002 р.
Осiннiй нюктюрн
Сум... Сумовито - чарiвлива нiжнiсть...
Дум, дум хмарливих туманнiсть та свiжiсть...
Клич журавлиний по небу -- легкою хустинкою.
Клопiт невпинний летить дощовитою хмаринкою ...
Шум. Тихий шепiт осiннього золота.
Сум, сум за тим, що назвалося "молодо".
Нiчка беззоряна плаче-ридає, зажурена.
Осiнь вже зморена вiтром, дощами похмурими ...
Крик! Крик природи, що шати втрачає.
Смiх! Смiх осiннiй багрянця розмаю.
Синь незвичайна озер пiд ошатними кронами...
Все прикрашає тепер осiнь златом, коронами.
Ти. Вся у золотi; нiжностi осенi.
Ти. Тво§ очi - то небо iз просинню.
Чорнi троянди, мов пам'ять чарiвно-пронизлива.
Осiнь принадна, шляхетна й журлива невимовно...
06. 10. 2002 р.
Пам'ять
Присвячую усiм, хто цiною життя,
шляхом боротьби iз загарбниками чи
служiння Вiтчизнi на невидимому фронтi
наблизив перемогу Радянського Союзу
у Великiй Вiтчизнянiй Вiйнi.
Свiтанок, наче усмiшка дитини,
Попестив нiжно променем сво§м
Духмянi квiти на зорi ново§ днини,
Що на просторах загоралася кра§ни,
Зiгрiвши землю поглядом палким.
Та ось сполохано зашепотiли трави,
Зачувши несподiвану грозу.
Небесне око не утримало сльозу -
Нестримно iз землею заридали.
То був не грiм i не гроза являлась,
То був страшний i недвозначний знак,
Що горя прилетiв безкрилий птах,
Що кiлька хвиль нам до вiйни лишалось.
Злетiли голуби у небо мирно-синє,
Щоб впасти на опаленi поля,
Де стугонiла матiнка-земля
Вiд жаху, що тут ширився вiднинi.
Лiтами кровi писаний лiтопис -
Лiтопис горя, болю та вiйни.
Його писали i коханi, i сини
I доньки, цей скривавлений часопис.
Глибокi рани в матерi на лонi,
У матерi - скорботно§ землi.
На нiй страждають одинокi матерi,
Лице ховаючи в спрацьованi долонi;
Лице, що не ховалось перед катом,
I очi, що даремно не лили
Пекучих слiз пред пiдлим супостатом
В години горя i досвiтньо§ iмли,
А горду яснiсть через роки пронесли.
Степи, в собi несучи пам'ять,
Безмежну шану до полеглих навiки,
Розсипали мiж полину квiтки, -
Червонi маки, наче кров недавню.
Полин iз крапель поту, гiрких слiз,
Плачу берiз так буйно тут порiс.
Берези почорнила десь вiйна,
Лиш свiтла пам'ять залишилася одна.
Вона - мов мир, як голуба крило,
Що Батькiвщинi радiсть принесло.
Нехай святими будуть iмена,
Перед якими вiдступила тьма земна.
Вони собою врятували свiт,
Лишивши по собi незгасний слiд
Вiдваги, мужностi, самопожертви.
Змогли достойно за Вiтчизну вмерти.
Шана i пам'ять - на мiльйони лiт!
10-20. 04. 2002 р.
Письменнику
Мовчання - золото. А слово - криця,
Незламна криця гострого меча.
Не поспiшай рубать з плеча,
Не квап i те, що говорити не годиться.
Приборкай рими, мов коней,
Що рвуться в степ без ладу,
Вiдчуй i прози ти принаду,
Чаруй же словом ти людей.
Шукай шляхетностi у формах,
Художнi тропи не забудь.
Ти стиль знайди, щоб був упору,
Збагни риторики ти суть.
Та не захоплюйся ж бо надто
Ї§ пiдступнiстю без меж.
Як непотрiбного багато,
То суть нiяк не вiднайдеш.
Люби iдилiй пасторалi,
Бурлеску жар, трагедiй шал.
Ти будеш вартий "Золото§ пекторалi",
Коли вiдтвориш драм накал.
Не драм фальшивих, театральних,
А драм життя i смiх буття,
Геро§в пiднеси реальних,
Аби не впали в забуття.
Не визнавай нiколи iстин,
А будь у пошуцi завжди,
Фальшивим ти не будь "iдеалiстом",
Шукай божественнi слiди.
Зови до зiр, ламай в'язниць фундаменти старi,
I на уламках побудуй палаци,
Осяйнi храми iстини-зорi,
Добийся слiз, захвату i овацiй!
29. 06. 2002 р.
Попелюшка
На вiях, чорнiших ночi,
Алмазами сльози блищать.
Засмученi синi§ очi
I губи рожевi тремтять.
Ти юна, ще зовсiм дитина,
Шiстнадцять минуло лиш лiт.
Для тебе цей дiм - домовина,
Ти рвешся у вiльний полiт.
I мачуха люта з доньками
Щодень тобi крила втина.
Лишилася рано без мами
На цiлому свiтi одна.
Ти добра без меж, працьовита.
Розумна, вродлива, смiлива,
Весела, мов сонячне лiто,
Та чуйна, охайна, кмiтлива.
За серце велике i щире,
За вдачу хорошу твою,
Я долi для тебе просила
Як фея, у Бога в раю.
Я знаю, моя Попелюшко,
Що щастя на тебе чека.
Не плач, моя мила, в подушку,
Бо дiйснiсть кiнчиться гiрка.
Ти житимеш, наче у казцi, -
Щасливо, без зайвих турбот.
Ти мешкати будеш в палацi,
Тебе привiтає народ.
Зустрiнеш чарiвне кохання,
Миттєво й навiчно, палке,
Його заслужила чеканням
За сiре життя ти гiрке.
Спiваючи, ти працювала,
Любила ти юнiсть, життя.
Добро ти та честь цiнувала,
I вiрила ти в майбуття.
Вдягнеш ти кришталевi черевички,
Розкiшну сукню i помчиш на бал.
Та перш бiжи мерщiй ти до кринички
Та гарбуза зiрви там бiля лав.
Мишей негайно принеси ти пару
Та пацюкiв, жахи усi облиш.
Ось i карета, наче з пилу-жару,
У нiй на бал за хвильку полетиш.
Кiнь баский вже б'є копитом ...
Ну, мерщiй! Вже час, вже час!
Най удача лине слiдом.
Та розвiється все враз,
Тiльки-но проб'є годинник
Свiй дванадцятий удар.
Пам'ятай це! Будь щаслива!
Бережи ти фе§ дар!
3.07.2002 р.
* * *
- Пробач, що я тебе любила.
- Пробач i ти, що я кохав.
Так розпрощалися невмiло
веснянi дiти зiр i трав.
Печальнi дiти зорепаду,
повитi смутком, мов вуаллю...
Не обминути §м принади
Мадонни Свiтло§ Печалi.
Вона серпанком-смутком нiжним
серця закоханi покрила.
Вогонь палкий, весняну свiжiсть
запорошила, загасила.
Тепер здається §м принадним
спокiйне, сите майбуття.
Вони вчинили геть порядно -
стоптали цвiт свого життя.
Навiщо цвiсти тому цвiту?
Вiн будить щось у душах §х.
Це "щось" потрiбне як повiтря,
Хоч дiстає глузливий смiх.
Вогняна квiтка - цвiт любовi.
Терпiння - крижана вода.
Вона сплива кудись поволi,
А та згаса собi згорда.
I заблукати десь в туманi
без смолоскипа легко так...
Умiй захмарено§ ранi
iти на поклик, серця знак,
Збирати слiз яснi перлини
i цiлувати слiд журби...
Печаль зрадiлая прилине
пiд схвальнi вигуки юрби;
Вона украде смiху срiбло
i забере душi тепло.
Не зрозумiти, i не видно,
куди подiлося добро,
палка жагучiсть, серця чуйнiсть,
i пишнi очi, i слова...
Й не схаменешся, як почуєш
Як те прощально заспiва.
- Даруй, коханий, що любила
тебе, i досi я люблю...
- Моя кохана, люба, мила,
тобi я душу вiддаю !
- Майбутнє проти нас, коханий...
- Та Бог i Доля - лиш за нас!
- Я сумувати перестану i врештi-решт
прийде наш час!
27. 07. 2002 р.
Слово надається випускникам
Сьогоднi свято - радiсне й гiрке,
Омите щедро лiтньою грозою,
Меланхолiйне, по-юнацькому палке
Та зрошене учительки сльозою.
Ще мить - й полетимо у нове небо, -
Змiцнiли крила, вирiй кличе нас...
Востаннє школа нас прийма до себе,
I настає прощання невблаганний час.
Ти пам'ятаєш, друже, дiтлахами
Переступили ми незвiданий порiг.
В руках портфелi, поряд з нами мами...
Опам'ятатись навiть ти не встиг,
Як пролетiли безтурботнi роки...
Було усяк: i бiйки, i плачi,
Червонi двiйки, i прогулянi уроки,
I на уроках недоречнi калачi.
Були бали, веселi жарти,
I турпоходи, й перше "п'ять",
Сусiд закоханий по партi,
Питання вiчне: що сказать?
Нас прийняла в обiйми школа, -
I там ми юнiсть провели.
Не помiчаючи, ми поле
Азiв життєвих вже пройшли.
Збагнули та§нство писемне,
I зазирнули вглиб вiкiв.
Науку чисел потаємну
Розкрив нам бiг шкiльних рокiв.
Ми залишаєм юнiсть в школi,
Все те, що не забудеться повiк.
Пробач нам, мамо - рiдна школа -
Святий цiлуємо порiг.
Останнiй дзвоник вже позаду,
Позаду нас урокiв шум...
Свою прощальную баладу
Спiвають пам'ять, вдячнiсть, сум ...
Ми стали старше (чи молодше)
За днi урочистi й сумнi.
Нi що не стане нам дорожчим
За теплi погляди яснi,
Що проводжають нас в дорогу,
Що зичать нам лише добра,
За щем солодкий та тривогу
У серцi вже не школяра!
червень 2002 р.
Сонце
Що сонце? Чи то зверхнє лиш свiтило,
Що спопеляє поглядом сво§м,
Чи життєдайне божество Ярило,
Що зiгрiва нас поглядом сво§м,
I що хлiбiв лани позолотило,
Зiгрiвши чорне золото полiв?
А може, сонце - то єдиний i жаданий,
У цiлiм свiтi, навiть Всесвiтi коханий?
У кожного Господнього створiння -
Травинки, квiтки, пташечки, людини,
У жаби, рака, риби, у корiння,
Наземно§ чи водно§ рослини, велико§
чи дрiбно§ тварини
Є вiдповiдь, незмiнна в поколiннях
Iз плином часу, неповторна i єдина,
На це одвiчне, риторичне запитання:
Що то є сонце, то ненависть чи кохання?
Свiтило, ти даруєш нам життя,
Щоби його за хвильку одiбрати.
Ти милий пан i невблаганне майбуття.
З тобою, сонце, небезпечно грати!
Ти пестиш часом, часом страчуєш життя.
За непокору можеш покарати.
Невистачає слiв, щоб сонце описати!
Сховайся, сонце, нам обом уже час спати.
Тебе я, сонце, горщиком ловила,
Наповнивши горнятко те водою.
Коли дощi терпiть було несила,
Я посилала пiсню за тобою.
Тебе я, сонце, вiддано любила,
Помiж людьми побувши рiк тобою.
Та спопеливши кiлька сот сердець,
Я зрозумiла, що цьому - кiнець.
Тебе, я, сонце, бiльш за все любила,
Боготворила, наче бога, прославляла
Людину-сонце i негаснуче свiтило.
Тебе я вiрно, щиро-вiддано чекала
У сiрi днi, що свiт дощем покрили,
Й ночами, пiд зiрчастим покривалом,
Надiючись, що крила розгорнеш,
З полону мороку ти визволиш мене.
Людина-сонце не жалiло, спопелило.
Та не виню - не влада сонцю я.
Небес свiтило гiркi сльози осушило
I розцвiла втiшальниця-земля.
Для мене квiти сонечко зростило,
Духмянi трави - щедрi§ поля.
Я п'ю нектар i нiжусь на шовках,
А час бiжить по сонячних роках...
1. 05. 2002 р.
Сповiдь
Нiхто не зна, як болiсно мовчати,
Як дикий стогiн рветься iз грудей.
Нiхто не зна, чом подумки кричати
Жадаю я на котрогось з людей.
Усмiхнена, весела, жартiвлива, -
Чому ж блищить у поглядi сльоза?
Та все тому, що доленька зрадлива,
Що увiрвалася до серденька гроза.
Лише загою я сердечну рану -
Умить ножа вихоплює свого
Мiй любий кат. Вiд ночi аж до рану
У мареннi я бачу вид його.
Своє кохання я похоронила.
Нехай би швидше цвiтом поросло.
Менi терпiти муки цi несила!..
Най вiзьме почуття усi могила...
Колись, можливо, схилиш там чоло.
Люблю уперше, уперше ненавиджу,
Хоч почуттiв не гiдний нi один.
Журба менi смакує, мов полин,
А спокою нiяк давно не дiжду.
О, чом же я? Навiщо цi страждання?..
Чом стрiвся вiн? Чия, скажiть, вина?
Чому судилось нещасливеє кохання?
Чом обернулось мукою чекання?
Чом на шляху йому зустрiлася вона?
Чому не стала вiщою весна?
Чому ти спокiй мiй порушив
Необережним нiжним словом?
Чом схвилював i серце, й душу
Твiй погляд палкий випадковий?
О, зглянься, Боже, на безглуздi муки!
Пошли любов чи рятiвниче забуття.
Невже вмиратиму повiльно вiд розпуки,
I марнуватиму єдинеє життя?
Прошу, щоб швидше тi лiта минали...
Молю, щоб повiльнiше час летiв...
Чого жадаю, i сама не знаю...
Та я не хочу буть рабою почуттiв.
Рядки оцi пишу я серця кров'ю.
Немає слiз. Лише вогонь не згас.
Тебе люблю я дивною любов'ю,
Бо ненавиджу i кохаю водночас...
27. 03. 2002 р.
Таємниця пустелi
Присвячую всiм розумним iстотам Всесвiту.
Я пишу безумнi вiршi...
Час струмує, мов потiк...
Ти повiриш: чую тишу,
Шум космiчних дивних рiк.
Шепотить нiма пустеля,
Щось сказати хоче знов...
Знов пiски постелю стелють,
I спiва §§ любов...
Уночi шатром над мною -
Цiлий Всесвiт, всi свiти...
Я не знатиму спокою,
Як не зможу §х знайти...
Десь у просторi космiчнiм
Є незвiдане життя...
Iншi вимiри - незвичнi.
Їх пiзнати хочу я...
Надi мною лиш шматочок
Мапи зоряних свiтил.
Запевняю: знаю точно,
Що шляхiв зоряних пил -
То не вигадка фантастiв,
Тiльки душ передчуття.
Нам потворне i прекрасне
Свiт готує i буття...
Уночi цвiте пустеля
Буйним вибухом життя,
I пiски пiд ноги стелють
Тихий шепiт почуття.
На вустах мо§х гарячих -
Поцiлунки всiх вiтрiв.
Щось горить в душi,
Неначе спогад давнiх дивних снiв.
Бiле сонце - наче око.
Стежить пильно з висоти.
Щось далеко так, високо,
Те, що хочу вiднайти.
Чом в пустелi бiльш загадок,
Нiж у зеленi Землi?
Про культури раннi згадки,
Що потонули в iмлi...
Береже для нас пустеля
Вiд загадок всi ключi...
Та пiсок над ними стеле,
Задуває свiт свiчi...
22. 11. 2002 р.
Укра§на
Укра§на... В цьому словi нiжна радiсть й бiль гiркий,
Поколiнь велична гордiсть та днiпровий шум палкий,
Сумовитi верболози та небес весела синь,
Чумакiв воли, що возять аж iз Криму бiлу сiль...
Давнi пiснi та звича§ - Укра§на золота.
Ти вiдразу помiчаєш, що всмiхаються жита,
Що легендами говорить той старезний прадiд-лiс...
Вiн казки народнi мовить про часи, коли ще рiс.
Укра§на... Нiжна пiсня, - i душевна, i велична,
Мов солодка вишня пiзня, наче сурма гiр заклична,
Мов дзвiночок срiбнодзвiнка, чарiвна та лiкувальна,
Чиста, мов роси краплинка,
Та, мов вiчний сум, печальна.
Укра§на - вишиванка, полив'янеє горнятко,
Укра§на - то Мар'янка, пустотливеє дiвчатко,
То Iвась малий чорнявий, кароокая Марiя...
Укра§на - спiв весняний, нездiйснена вiчна мрiя.
Укра§на - то повiр'я, заговори та ворожки,
То вогонь i дивне зiлля, що вiд слабкостi поможе;
То пiдступнi вiдьми, чари, чаклуни, чорти та мавки,
То нiчнi жахи, примари, нехрещенi та русалки.
Укра§на - хлiб та сало, борщ, вареники в сметанi,
Киселi, пирiг iз маком, пирiжечки картоплянi,
Голубцi, рибальська юшка, потапцi, смачна печеня,
Квасу в спеку повна кружка, полуничнеє варення...
Укра§на - чорноброва, кароока, жартiвлива,
Роботяща, бистроока, молодая та кмiтлива;
Щира, нiжна та хоробра, вiрна, наче та лебiдка,
Не пихата, чесна, добра та вродлива, наче квiтка.
Укра§на ... В цьому словi шаблi блиск та клич дружини.
Козаки завжди готовi захистити Батькiвщину.
В цьому словi - найрiднiше, все святе i серцю миле,
Все найкраще й наймилiше, те, з чого черпаєм сили.
Укра§на - то криниця, джерело скарбiв душi...
Укра§на - то орлиця, нiжнi звуки та вiршi,
То рокiв багатство й велич, поколiнь живий вогонь...
Час назад, на жаль, не вернеш,
Тож не стiймо осторонь!
6 .07. 2002 р.
Учителю
Учителю, пораднику i друже!
Запалюєш ти зорi на землi.
Учителю, уважний, небайдужий!
Усi ми вiдпливем, мов кораблi
Iз гаванi, що школою зоветься,
Iз дому, де учитись почали.
Ти нам вiддав частинку свого серця,
З тво§м теплом у душах ми зросли.
Учителю, вимогливий i добрий!
Нас пильнував, неначе райський сад.
Тво§ слова, немов живильну воду,
Сприймали.Ти для нас був клад!
Учителю, о свiточе осяйний!
Пробач за пустощi, за витiвки веснянi,
I за турботи, зимнi та осiннi,
За все, у чому ми бували виннi.
Учителю! Наснаги та натхнення
Ми побажати хочем вiд душi.
Най легшим обернеться сьогодення,
Нехай слова складаються в вiршi.
Спiвочу пiсню, з цвiту, смiху, сонця,
Подарувати хочемо тобi.
Нехай удача заглядає до вiконця,
Не буде мiсця горю та журбi.
3. 09. 2002 р.
* * *
- Це просто смiшно! Чарiвниця!
Ну як ти можеш чаклувать!
Так жартувати не годиться!
- Ну так. Звiдкiль ти можеш знать,
Що силу маю надзвичайну,
Що бог §§ подарував?
- Печально, дiвчинко, печально,
Що бог i розуму не дав.
Хоча немає, кицю, Бога,
То гарна казка i дурман.
Моя тобi пересторога:
Не потрапляй у той капкан.
- Не вiриш в Бога? А даремно,
Бо саме вiн всiм управля.
Оберiга мене щоденно,
На шлях несхибний наставля.
Є Бог! Аллах у мусульманiв,
У єгиптян же - Озiрiс.
Вселенська сила не обмане,
Коли §й душу ти принiс
З довiрою, надiєю, любов'ю.
I шлях до Бога - рiзний шлях.
За рай хто платить потом, кров'ю,
А хто служiнням повсякчас.
Усi правi, усi народи,
Що вiру в серцi бережуть,
Добром шукають шлях до Бога,
Збагнувши те, що тре' було збагнуть.
Неправi тi, хто зводить пишнi храми,
А в серцi користь лиш трима.
До пекла потрапляють тi погани,
У котрих вiри i добра нема!
Я ж з ласки Бога -
Скромна чарiвниця,
Лiкую, захищаю та молюсь.
- Чужинка ти, залiтна птиця!
Тебе я тут не потерплю!
(Змахнула дiвчина рукою,
I вiн додолу враз упав).
- Поспи з годинку, бог з тобою!
У мене повно iнших справ.
(I в даль пiшла, красуня лiсу,
Спiваючи мелодiю чудну.
Прокинувшись, сказав собi: "Навiсна!
Що сталося, нiяк я не збагну!")
19. 11. 2002 р.
* * *
Цiлую вiтер у вуста зрадливi,
Кохаю море, вiддаючи всю себе.
Пiрнаючи у хвилi снiв бурхливi,
Чекаю i шукаю десь тебе.
Моя душа - мов чорнi тi троянди,
Що засушила я минуло§ весни.
Моя душа - стражденний привид саду,
Для котрого щасливi лише сни.
Солодкий трунок - чаша аромату,
Троянди кубок i бузку гроно.
Сьогоднi буду румбу танцювати
I пити, пити слiз гiрке вино.
11. 12. 2002 р.
* * *
Я печальна, мов верба плакуча.
Пiдi мною - ненадiйна круча.
I шумить, шумить рiка бiгуча,
А надiя невгамовано жагуча.
Нi, не прийдеш, не вiдвернеш горя,
Не осушиш слiз гiркого моря.
Видно безталанна моя доля.
Прощавай. На все божа воля.
6. 12. 2002 р.
ЧОРНОБИЛЬ
Здригнулася земля, щоб знов поринути
У морок непроглядний, що без сну.
Це горе непоправне нам не кинути
В колодязь забуття за будь-яку цiну...
I шепотiли трави страшним шепотом,
Що жахливiше мить рокiв вiйни,
А вiтер озивавсь смертельним трепотом,
Розносив смертоноснi чорнi сни.
Чорнобиль - це мiсцина чи прокляття?
I якщо так, тодi - за що, за що, за що?!
В очах вогонь, ну а в душi - сум'яття:
За що страждання цi, для чого i нащо?
Чорнобиль - вiчний бiль i каяття,
Бо не буває диму без вогню.
Хто страчував, хто рятував життя.
Я перших у трагедi§ виню.
Страждала мати, сина вiдпускаючи,
У вiрну смерть, у шлях без вороття.
На подвиг посилала, добре знаючи,
Скiльки життiв врятує страчене життя.
Сльозами наречено§ омитого,
Його чекала матiнка-Земля.
Iз чашi гiркоти, iще не спито§,
Краплин вiн кiлька випив ще здаля.
Чорнобиль - сад квiтучий чи провалля?
Був квiткою,а пусткою тепер.
Нестримна сила знищила безжально
Усю красу, а час немов завмер.
Чорнобиль - нiби пострiл бiля скронi,
На помiч кличе матiнка-Земля.
Ти дивишся востаннє в очi донi,
I йдеш у нiч, лишаючи маля.
Негойна рана людства безутiшного,
Що трунок зготувало для себе,
Пече вогнем i все блага Всевишнього,
Щоб повернув нам небо голубе.
Цiлющiсть обернулась небезпекою -
У водах, у повiтрi, у плодах...
Трагедiя не стала ще далекою,
Хоч час бiжить давно по тих слiдах.
Чорнобиль - непроглядний колiр ночi
З якого чорна птаха вилiта,
Чорнобиль - це страждання повнi очi
I мукою наповненi лiта.
Загибель все вiщує - трави, води,
I це - страшно§ помилки слiди.
Тож будьте пильнi на сторожi ви природи,
Недопустiмо ново§ бiди!
20. 04. 2002 р.
Impromtu phantasie*
Нехай живе поезiя у прозi,
Багатогранна досконалiсть фраз,
Фантазiя та правда без прикрас,
Три крапки на прозовiй пiвдорозi
Та думки нестям, радiсний полiт
I подорож безжальних дальних лiт.
Нехай живуть терцети та катрени,
Секстети, септiми, октети i т. д.
Мене октава в нетрi заведе,
Втiче, мов нявка, потайки вiд мене,
Щоб Байрону та Пушкiну служити.
А я iз ноною надалi мушу жити.
Най децима й онєгiнська строфа
Мене не ваблять, бо вiзьму терцину
I щоб розважити похмуру хмарну днину,
Почну свiй день, мов пiсню, з ноти фа,
Утну вiрша, немов брикливу польку,
Немов лимонну кисло-жовту дольку.
Нехай живе поезiя у вiршах,
Бо часто i не стрiнеш §§ там.
Сонетiв вже не пишуть i для дам,
Ну, а з верлiбром ситуацiя ще гiрше.
Письменнику, не стiй на пiвдорозi!
(У мене заклик знову, як завжди!)
Шукай натхнення, не чекай, не жди!
Нехай живе поезiя у прозi,
Нехай живе поезiя в життi.
Людино! Зупинись на пiвдорозi,
Якщо побачиш, що тво§ шляхи - не тi.
13. 05. 2004 р.
____________________________
*impromtu phantasie - фантазiя-експромт (фр.)
Вона - осiнь
Вона - осiнь. Вона - нiжнiсть.
Горобина i жага.
Вона - осiнь. Вона - зрiлiсть.
Про тепло очей блага.
Тихо-тихо листопадом.
По брукiвцi шурхотить.
Непiдкорена дрiада.
Вона - осiнь. Вона - мить.
Вуст калинових гарячих
Маячить, манить дикий мед.
Вона - осiнь. Час неначе.
Йде в минуле уперед...
жовтень 2004
* * *
Гiрке, мов полин, укра§нське письменство,
Просякле потоками кровi та слiз,
Занедбане, визнане, свято величне,
Тавроване болем i горде незвично,
В якому вiдстояне часом блаженство...
Болючi, мов рани, вкра§нськi сторiнки,
Немає безхмарностi, легкостi в них,
Немає пригод, детективних сюжетiв,
Немає закручених слiв i пустих,
Немає захопливо-прiсних сонетiв...
Перлини засiянi там i зiрки...
12. 06. 2004 р.
Iсторична пiсня сучасностi
Зажурилась Укра§на, бо нiчим прожити,
У нужденностi страждають i старi, i дiти,
Злиднi знову, як в минувшiм, народ опосiли...
Певно, Бога укра§нцi чимось прогнiвили.
Та й хiба не прогнiвили?! Завдали на шию
Ярмо кревне свого панства, та з того й радiєм.
Мов воли, тягнем сумирно все роками плуга,
Сподiваємось, що влада зробить з татя* друга.
Ставим памятки Шевченку, поминаєм Лесю...
Щоб згадали §хнє слово - цього не дiждешся.
Не сповняєм заповiту, терпимо кайдани,
Що на плач i нашi душi без жалю завдано.
Зажурилась Укра§на, бо ослiпли люде,
Бо оглохли й онiмiли... Що ж то з нами буде?!
Хмель наш славний не полине знов на Батькiвщину,
Не врятує вiд пиявок любую Вкра§ну.
Зажурилась Укра§на, породивши звiрiв,
Невситимих i бездушних, що й собi не вiрить...
Чи захистять свою Неню §§ справжнi дiти?..
Чи й надалi упирi цi кров так будуть пити?..
Зажурилась Укра§на, бо нiчим прожити,
Витоптала орда своя маленькi§ дiти,
Вирiзала, мов татари, усi старi люде,
У ясир народ погнала, де не йшла, усюди...
12. 06. 2004 р.
Балада про чоловiка
Чоловiк... Мiць i вразливiсть дуба,
Мужнiсть вдачi, дитячiсть душi...
Чоловiк - непокорливiсть чуба,
Гостра проза i бiлi вiршi.
Непокора i сила, й смiливiсть,
Часом пiдлiсть, i нищiсть, i злiсть...
Волi витримка й шпарка жагливiсть.
Чоловiк - то i во§н, i гiсть.
Чоловiк - то буремна палiтра,
Гордий сокiл i сильний орел.
Чоловiк - то веселощi вiтру,
Чистота й неповторнiсть джерел.
Груба сила й святенна духовнiсть
У Адамовiм синi сплелись.
Боягузцтво й вiдважна хоробрiсть
Все змагаються, як i колись.
Чоловiк - то i Бог, i диявол,
То Iсус i Iуда, й Петро.
Чоловiка й любили, й боялись
У життя швидкоплиннiм метро.
Чоловiк - i монарх, i єпископ,
I чаклун, i учений, i кат.
Чоловiк, наче блискавка, блиска,
Наче меч, що не верне назад.
Рiзнобарв'я i стрiмкiсть властивi
Чоловiку ще здавна були.
Аполлона довершеним тiлом
I Нарциса красою цвiли,
Квазiмодо обличчям жахали,
Дон Джуаном губили не раз.
Та жiнки на це все не зважали -
Вимагав ж бо мужiв таких час.
Чоловiк... Мовчазний й велемовний,
Повелитель i раб, чи васал.
Завжди влади й вразливостi повний.
Суперечлива, мужня краса.
Чоловiк за природою цiльний -
Прагне вiн досягнути мети.
Лише справi сво§й завжди вiрний,
Ну, а Євi - "пробач" i "прости".
Чоловiку усi привiле§
Надавалися в плинi столiть.
Чоловiк зводив храми, музе§,
Про котрих слава в свiтi гримить.
Чоловiк був пророком i зодчим,
I вождем, i героєм легенд.
Чоловiчi ж бо сяяли очi
В перемоги славетний момент.
А жiночi лиш плакали тихо,
Виглядаючи з бою бiйця.
Вiн пройшов крiзь вогонь i крiзь лихо,
Все ж дiждавшись для воєн кiнця.
Чоловiк - захисник i пiдмога,
Нiжне серце i сильна рука.
Чоловiк - боротьба i дорога,
I сльоза, що вiд горя гiрка.
Чоловiку вiдкритi простори,
Всi скарби i пригоди усi.
Чоловiку всмiхається море,
I земля розцвiла у красi.
Чоловiк - то i батько надiйний,
Та поштивий i люблячий син.
Лицемiрний, а чи гармонiйний?
Має скiльки душевних сторiн?
Чоловiк як всi люди грiховний.
Бо творився не з глини, з вина.
Таємниць, загадковостей повний
Аж до серця гарячого дна.
Чоловiк - то бандит i корсар,
I картяр, й сухопутний шулiка.
Чоловiк - то i франт, i гусар,
Мушкетер, доки вiку, повiки.
Говорити про нього даремно,
Бо мовчання правдивiше слiв.
Зрозумiти його лиш, напевно,
Зможе хтось з наймудрiших богiв.
2. 04. 2003 р.
Балада про жiнку
...Сердце пюбовных зелий.
Зелье - сильнее всех.
Женщина с колыбели -
Чей-нибудь смертный грех.
Марина Цветаева
Жiнка... Свята i грiховна,
Вiчна, немов весна,
Хмелю та чарiв повна,
З-помiж усiх - одна.
Жiнка - чаклунське зiлля,
Смертний з колиски грiх.
Вирок й саме привiлля,
Тиша й нестримний смiх.
Жiнка - праматiр Єва,
Зiткана з думок Адама.
Жiнка - спокуси древо,
Плiд заборонений, гама...
(Нi, не з ребра сотворилась.
З мрiй, сновидiнь тих жагливих.
Всесвiту гордо явилась
Нiжним, довершеним тiлом.)
Жiнка - загибель i сiтi,
Трунок, солодка омана.
Жiнка - єдина на свiтi,
Вивчена що i незнана.
Жiнка - то книга магiчна,
Плетиво тонке чуття...
Часом скiнчена i вiчна,
Гiдно вiнчає буття.
Жiнка - зоря небосхилу,
Ще не дослiджена Богом...
Жiнка - то слабкiсть i сила,
Впевненiсть, хиткiсть, тривога...
Жiнка - лоза виноградна,
Райдуги всi кольори.
Жiнка - пахуча троянда,
Саду багатi дари.
Жiнка - мелодiя томна,
Спрага палаючих губ.
Жiнка - наснага i втома,
Марш торжествуючих труб.
В жiнцi всi вади й чесноти.
Донька земна протирiч.
Вуст тих медовi§ соти
В чорну поринули нiч,
В ночi сховались вуалях,
Тихо розстали в вогнi...
Жiнка - Мадонна Печалi?
Радостi? Так, а чи нi?
Жiнка - повiк незборима.
В слабкостi силу хова.
Наче вiтри, невловима,
Завжди незмiнна й нова.
Жiнка - то зiрка падуча.
Мить - запала i згора.
Жiнка - то гавань i круча,
Злостi обличчя й добра.
Воля повiк нескорима,
Наче орлиця небес.
Пильними жiнки очима
Свiт - то майстерня чудес
Музою котрого жiнка
Завжди по праву була.
На свiт увесь отой дзвiнко
Жiнцi лунає хвала.
Жiнка... Диявол i янгол,
Осiнь, зима i весна...
Зло i найбiльшеє благо
Людству являла вона.
Жiнцi корилися радо
Гордi монархи завжди.
Жiнка ж бо - вiчна принада.
(Лише надiйся i жди).
Жiнка у Всесвiтi править,
Музою ставши митця.
Жiнцi - свiтанки, заграви,
Вiйни та оди спiвця.
У трагедi§ та драмi
Завжди євказiвка нам:
Без вини не бути дамi.
Ну, хутчiй, шерше ля фам.
Жiнка - кiшка на осоннi,
Легiт нiжний весняний.
Королевi, примадоннi,
Словом, жiнцi сняться сни
Про постелi iз пелюсток
I про лiжко золоте...
А без них - у серцi пустка,
Все не так, i все не те...
По-дитячому примхлива
I жiночно чарiвна,
Лише трiшки вередлива
Завше, повсякчас вона.
Жiнка - крапелька парфумiв
I шампанського ковток.
То похнюпилась взадумi,
То злiтає до зiрок...
Жiнка - роду берегиня.
Жiнка - матiнка-Земля.
Жiнка - злагоди богиня,
Що втiша i звеселя.
Жiнка - вiсь, оплот, основа.
(Хоч вогняна, як вулкан...)
У личинi кожнiй нова,
I шалена, мов канкан.
Жiнка мудра i провiсна -
Справжня пiфiя Землi.
Праматерiя первiсна,
Близька подруга зорi.
Неможливо розгадати
Таємницю фемiни.
Жiнку треба покохати
Навiть з крихтою вини,
Жiнку треба поважати,
Як начало всiх начал.
На §§ грiхи зважати
Бог Адаму не казав.
Наказав усе дiлити:
Щастя, долю i бiду,
Iз коханою терпiти
Горе, труднощi, нужду.
Вкрита тернами дорога
Жiнки на життя зорi.
I судить не можна Богу -
Вiн не мешкав на землi.
У подобi тiй жiночiй,
Що колись дала життя
Людям праведним пророчим,
Справжнiм генiям буття,
Що життя дала Iсусу,
Бувши дiвою тодi.
Боже, справедливим мусиш
Буть на жiнки тiм судi.
Вже вiки уклiн поштивий
Перед жiнкою звели.
Їй iм'я - Надiя, Вiра
Та Любов. Вона велить
Вознести на трон препишний
Iпостасi жiнки всi.
I тодi-то сам Всевишнiй
Їх побачить у красi.
Жiнка... Уцьому словi -
Сила уся земна,
Голос душi i кровi,
Вiчна життя весна.
Жiнка...На мовах свiту.
Жiнка...Зiбрання нот...
Спека одного лiта,
Румба, квiкстеп, форстрот.
Жiнка... Завжди неповторна.
Все у собi поєдна.
Пристрастей, шалу повна,
З-помiж усiх - одна.
3. 03. 2003 р.
'33-й
Постукав '33-й до дверей.
Молилася Оленка нишком богу.
Вже косу смерть гострила на людей,
Збираючись помалу у дорогу.
Не вправi Бог ламать сво§ закони,
Не вправi вiн творити чудеса.
Сама людина творить перепони,
I пiд ножем §§ кона краса.
Голодними очима глянув ранок,
Хоча зерно вже тлiло на складах...
I споглядав iз мукою свiтанок,
Як мати по дитячих йшла слiдах.
В скорботi чорний рiк минав похмуро.
Горбок маленький ледве зеленiв.
В газетах захлиналася цензура
Вiд повiдомлень щедрих врожа§в...
Бровко Оленчин вив один ночами,
Та якось пес заскочив до сусiд.
I десь пропав... А смерть iшла стежками,
Ламаючи зимовий перший лiд...
10. 04. 2003 р.
* * *
"Пiсня з золота зiткана -
О, це ти, моя кохана!" -
Лагiдно промовив вiтер.
Одбуяли пишнi квiти,
Вiти золото осiннє
Загубили в голосiннi.
Нiжним пухом землю криє
Снiг, i завiрюха виє.
Ь Iнiй срiбний на душi.
Крижанi лише вiршi.
А вогонь? Вогонь забутий.
Таємничий, i закутий
Ангелом зими в камiн.
"Мамо, мамо, чуєш дзвiн?"
"А, Рiздво Христа справляють,
Радостi в життi бажають.
Арi§ Христу спiвають".
1. 01. 2003 р.
* * *
Пiсля золота i синi,
Оксамиту та дощiв, -
Лише бiлий цвiт в долинi.
Очевидно, не садiв.
Виднокруг цвiте шляхетно,
Швидко тане, наче сон.
Навiть снiговим заметом
Свiт накрито пiд фасон.
А роса - морозний iнiй,
Кристалiчная вода.
И Сiрим стало небо синє
Й часу стишилась хода.
Видно, що зима - цариця,
I закони тут §§.
Ти затям, що не годиться,
А що треба. Ти сво§
Лише примхи не показуй
I зимi не вередуй.
Й особливо ти пильнуй,
Як прийде зима. Щоразу!
1. 01. 2003 р.
Аладдiн
Подорожнiй, зайди ти до мiста Багдад!
Не повiриш сво§м ти очам:
Там на тебе чекає пригод водоспад,
Лиш промов: "Вiдчинися, Сезам!"
Нагостри ти кинджал та iди уперед,
Де скарби вже чекають тебе.
На базарi скуштуй ти пастилу i мед,
I Аллаха возслав до небес.
Не дивуйся, коли стрiнеш ти чаклуна
Чи розбiйникiв сорок страшних.
Ти на Сходi, а вiн - лише казка одна,
Справжнє втiлення див чарiвних.
Тут iз силами зла бiй запеклий iде,
I проводить його Аладдiн.
У палацi завжди вiрно милая жде -
Це красуня-принцеса Жасмiн.
Тiльки щось негаразд з Аладдiном, не так, -
Мчать до нього враз друзi меткi:
Джин i Яго, Абу i ще килим-лiтак, -
Всi хоробрi та добрi, прудкi.
Нi пiдступний Джафар, нi Механiкус §х
Не здолають нiколи, повiр.
Хай тремтить Абесмал - Аладдiна лиш смiх
Таємницi розвiнчує гiр.
Подорожнiй, зайди ти до мiста Багдад -
Там геро§ зустрiнуть тебе.
Ти султана чарiвний вiдвiдаєш сад,
З Аладдiном злетиш до небес...
Ти арабсько§ ночi палку чорноту
У принцеси побачиш очах...
Не забудеш повiк казку схiдну оту,
Де хоробрiсть винищує страх.
Зло з добром саме тут не припинять двобiй,
Бо на чатах сто§ть Аладдiн.
Для героя життя - ароматний напiй,
Де пригоди й кохання Жасмiн.
Мандрiвник, не минай славне мiсто Багдад,
Вiд печалi зцiлить вiн тебе.
Тут на тебе чекає пригод водоспад
I дорога до щастя веде.
1. 07. 2002 р.
Борець пера
Вiршi писати на паперi,
вiршi писати на стiнi,
ламати стiни, врата, дверi
всякчас доводиться менi.
Iти вперед крiзь розпач, зливу
зневаг, плiток i заборон,
шукати музу незрадливу -
життєве кредо i закон.
Горiти полум'ям iде§,
життя на казку обернуть,
перевернуть оман музе§ -
ось мiй девiз i моя суть.
Терпiть усi удари долi
й кермо на власне повернуть,
спiзнати славу мимоволi -
моя мета, життєвий путь.
09. 04. 2003 р.
Варiацi§ на тему моралi
Шматує вiтер крила птаху,
Згина дерева вiковi...
Ти гiднiсть не клади на плаху,
Залиш хоч крапельку собi.
Улiтку сонце слiпить очi,
I хвилi ваблять голубi...
Не заслiпися серед ночi,
Поряднiсть залиши собi.
Горiшнi сходи так далеко...
А лiфт - рукою лиш подать...
Широкий шлях веде до пекла,
Вузенький в рай. Це треба знать.
Холодна сталь блищить похмуро.
Стражда в кайданах Прометей...
Чи навтьоки кидатись здуру,
Чи бути гiдним мiж людей...
Ледащо нiжиться в перинах,
Йогин на дошках засина.
Корисна праця для людини,
А не чарчина, що без дна.
Людина - янгол i диявол.
I волю має вибирать...
Бездумно вибрати - це мало.
В майбутнє треба зазирать.
7. 02. 2003 р.
Василевi Стусу
Тебе розп'яли, укра§нського Iсуса,
На Колими заснiженiм хрестi,
Анафемi iм'я предавши Стуса,
Котрого ви цькували у життi...
"Терпи, терпи... Терпець тебе шлiфує..."
I ти терпiв, пробачивши усiм.
Та ти - борець. I смерть тебе гартує,
Катам помстившись, кривдникам тво§м.
Твоя душа - безсмертна, нескорима,
До бога в рай полинула вона.
Вони стоять у нього пiд дверима,
Щоби поринуть в пекло дотемна.
Не поступився ти нiчим нiколи,
Себе не зрадив ти, рятуючи себе...
Тепер iдуть школярики до школи
Учить вiршi В.Стуса. Про тебе...
10. 04. 2003 р.
Весна прийшла
Весна прийшла, розбивши всi кайдани,
Мов в'язень, наче повiнь, мов любов.
Весна прийшла, непрохана й неждана,
Немов вином усiх сп'янила знов.
I знову Чура§вна потай плаче,
Чекає Грея Грiнова Ассоль...
Весна iде, й, жартуючи неначе,
На струнах вiртуозно грає доль.
Iмпровiзує, покликом туманить,
Тривожнiсть розливає навкруги,
I запахом землi усiх дурманить.
Веснi не опираються й боги...
Яскрава синь - немов чаклунськi очi.
Манливий омут кличе з висоти...
Мiльйонами очей все ваблять ночi...
Ну як же за весною не пiти?..
Вмивають мiсто волелюбнi грози,
I тихо плаче небо в вишинi.
А пiсля гроз тремтять на квiтах сльози,
Й веселкою за обрiєм - пiснi.
Весна прийшла разом з пташиним спiвом,
З ночами снiв, забутих взимку вже.
Весна прийшла - чарiвлива, красива.
I владу вродою своєю береже...
Весна бринить, мов жайвiр в пiднебессi,
Весна цвiте, мов фестиваль краси,
Весна горить, мов революцiй десять,
Весна спiва на рiзнi голоси.
Пала весна, немов вогонь любовi,
Мов пiсня, ллється та дзвенить...
Весна хвилює плин спокiйний кровi,
Щоб ми забули, що життя - це мить...
16. 04. 2003 р.
Весняний снiг
Ви бачили, як снiг iде
Весняного квiтневоранку -
Нiколи i нiхто нiде
Не бачив снiжного свiтанку.
Цвiте природа усмiшкою снiжно,
Снiжинками дивує навеснi.
I на душi тривожно дивовижно
Всiм нам i, в особливостi - менi.
08. 04. 2003 р.
Вечiр
Ти бургундське в бокал налила.
Запалила восковi§ свiчi.
I менi тихо розповiла
Все життя, i самотнiсть, мов вiчнiсть.
Синiй вечiр наплинув, пiдкрався.
Чорна нiч загляда у вiкно.
Вечiр цей романтичний не вдався,
I в бокалi сумує вино.
Я тебе розумiю, втiшаю.
Знову усмiшка губи торка.
Я за тебе хвилююсь, бо знаю -
Ти натура чутлива, тонка.
Мерехтливе вечiрнє сузiр'я -
Тво§ очi, зоряна моя.
Нi, не вiр у прикмети, повiр'я.
Зiрка щастя тобi засiя.
...Потемнiло в бокалi бургундське,
Й потонула у ньому зоря.
Ти волосся плетеш андалузьке.
Ним милуюсь захоплено я.
Свiчки, плачучи, згасли, оплили.
Рожевiє ранкова зоря...
До свiтання не спала ти, мила.
Як i я, кiшка вiрна твоя.
1. 04. 2003 р.
Етюд
Золотом дзвенiв врочистий захiд...
Сум i радiсть дивовижно так сплелися...
Сонце, наче золота мураха,
За горизонт повзло у синiй висi.
Зеленiли непокiрнi крони.
Вiтерець волосся пестив нiжно...
I несла невидиму корону
Радiсть, невимовно дивовижна...
25. 06. 2003 р.
* * *
I плаче Тарас, i ридає,
Й сльозам тим зупину нема...
На землю з небес споглядає
I бачить: не воля - тюрма.
I бачить, що пишуть: живемо,
Живемо на рiднiй землi,
Мов на чужинi, i гниємо,
А ши§ - в московськiм ярмi.
I пишуть, i пишуть, i пишуть...
I вiрять самi вже у те,
Що наша Укра§на не дише,
Що влади ярмо - золоте...
I правда, що маємо досить
Вже блазнiв у наших верхах,
Що ходим вже голi i босi,
Що гордiсть зiтлiла на прах.
Та гiрше ще сталося: горем
Торгують, гендлють усi.
"Талантiв скорботних" вже море,
Чому ж не цвiтемо в красi?
Ганьба торгувати Тарасом,
Що не вiршомазом, - борцем
Був справжнiм для тяжкого часу,
Заснув пiд терновим вiнцем...
Писать треба серцем, душею,
Писати, як дихать. Авжеж,
Якщо пiд поета зорею
Родивсь - то не бiйся пожеж.
Лиш глянеш - усе в нас погано,
Усi ми огиднi, гнилi...
Чекаєте, доки не встане
Шевченко з могили-землi?
Ой сором,ой сором, панове!
Слова вже й не вартi гроша?
Росiйська лунає скрiзь мова,
I "щирий вкра§нець" - ханжа?
I плаче Тарас, i ридає,
Бо скрiзь що не юнь - пустоцвiт...
На землю з небес споглядає,
Як ганять його "Заповiт"...
У нас похоронне "не вмерла",
Натомiсть сказать щоб: "Жива!"
I шепiт так дiє на нерви,
Як гiмну лунають слова.
Не личить Вкра§нi-державi
Журливе вiтання спiвать.
Минули часи тi кривавi.
I волю нам слiд прославлять.
Державу нам слiд будувати
Без блазнiв, "поборцiв", т. д.
Ми є! I ми маємо знати,
Що слави майбутнє гряде.
28. 05. 2003 р.
Iмпресiя
Розiрване небо синню трiпоче.
Вiтер пустує з волоссям дiвочим.
Пiдснiжники лист пробивають осiннiй.
Рiчки захлинулися у голосiннi.
Берези роздягненi плачуть, соромлячись.
Птахи вже весняно§ повнi свiдомостi.
Земля виглядає весняного плуга,
Оплакує снiг, мов померлого друга.
Веснянi дощi лопотять по дорозi.
Прокинувся лiс, щоб стояти в тривозi.
Зашито саван сiро-бiлого неба.
Приходить весна - турбуватись не треба.
1. 04. 2003 р.
Карлсон
Коли хворiла я, бувало,
То мама книжку в руки брала
I розвiвала смуток мiй.
I чоловiчок той смiшний,
Пухненький веселун кумедний,
Мене вгощав солодким медом,
Тягав цукерки iз буфету...
Вiн навiть трiшки був поетом:
Його "буссе" вночi звучало,
На нього цуценя гарчало,
Та подружилось швидко з ним.
Ми з Малюком отим малим
Тодi ровесники були.
Але роки невпинно йшли,
I я тепер уже не чую,
Його бадьору пiсню тую;
Стокгольм уплив за рубежi...
Маленькi читачi, скажiть:
Ви, певно, з Карлсоном дружили,
I ним безмежно дорожили?
Не розлучались нi на мить?
Його моторчика дзижчання
Луна для мене вже прощально;
Згущенку замiня дiєта,
"Буси, боссе" - палкi сонети...
Та коли книжку вiдкриваю,
То знов у казку поринаю,
На дах стокгольмський вiдлiтаю
В зелену хатку нагорi...
I як ранiше - димарi,
I як ранiше - всi малi,
I шоколад смачний п'ємо
I плюшки запашнi §мо
У Карлсона на ганочку.
(Хоча ми на свiтаночку
Всi працювать йдемо...)
25. 02. 2003 р.
Крик душi
На небi - зорянi§ квiти...
(Я поетична до банальностi.)
Боже, ну як менi жити
в жорстокiй до болю реальностi...
Його зрiкаючись, зрiкаюся себе.
(О нi, повiрте, не драматизую.)
Комусь яснiє небо голубе,
я ж на ножах з усмiшкою танцюю.
Я розумiю, що чиню дурницю,
I розум мiй засуджує мене.
Ну як на все розважливо дивиться,
коли у грудях серце вогняне?!..
Але душа - мов кам'яна пустеля,
вогнем дощенту спалена земля...
Менi журба вже постеля постелю
i гiркота до мене промовля...
Вуста нiмi. (Зi сторони - всiм смiшно.)
Я, кривлячись вiд болю, теж смiюсь.
Але смiятись над розп'ятим серцем грiшно,
тому нi з ким я цим не подiлюсь...
Я програю, хоча не можу програвати.
Без нього я не можу жити й з ним...
(I б'ється бездоганнiсть та об грати,
Сiяючи обличчям тим ясним...)
Несила серцю на дорозi болю
iти, iти у хмарну далину...
Сама собi обрала терпку долю,
а iншi мають солодко-ясну...
Живу хмiльна, хоч тверезiю часом,
але нiщо не вивiтрить той хмiль...
Моя любов, на жаль, таки незгасна...
("На жаль" - бо Вiн до прикростi не мiй...)
А що робити?.. Що робити далi?!
З усього вихiд є. А де ж вiн, де?!
Не хочу пити я вино печалi,
хай радiсть та омрiяна прийде!..
12. 06. 2003 р.
Лiнi Костенко
Життя iде, i все без коректур
В захопливому вiдчайдушшi лету.
Життя iде, i завдає тортур
Незламному мислителю-поету.
...Змiнився свiт. I посивiли скронi.
Забувся час вогню i боротьби.
Та все ж перо по-старому долонi
Лоскоче, щоб писать слова ганьби
На глави тих, хто зраджує здобутки.
"Страшнi слова, коли вони мовчать..."
Страшнi слова, коли говорять правду...
Ви знаєте, iз чого слiд почать,
Щоб засудить iз слiв страшнi прибутки,
Щоб розвiнчати згубливу принаду.
Життя iде, спiвоча Чура§вно,
Життя iде, та все без коректур...
Весна нова, о поетесо Лiно,
Воскресла пiсля зим страшних тортур.
10. 04. 03 р.
Лiтнiй вальс
Троянди в росянiм намистi,
Високiсть неба в синявi...
Виводять трелi голосистi
Солодкомовнi солов'§.
Синiють сутiнки пахучi -
Акацiй запах наплива...
Днiпровi зеленiють кручi,
Славутич думу §м спiва...
На тихiм плесi - бiлi зорi,
Лiлей танок на гладi вод...
Джерельнi струменi прозорi
Слова наспiвують iз од.
По мiсту плине шумна злива,
Потоки бурнi вдаль несе...
Мiст веселковий незрадливо
На небо враз перенесе.
Свiтанкiв знов фата моргана
В обiйми манить та п'янить.
Дарує усмiшку туманну
Ранково-свiтанкова мить.
Пiд ноги луки - килимами,
У руки - квiти польовi.
А сонце тане за горами,
Згасають "очi голубi".
25. 03. 2003 р.
Любов
Зiткана з сутiнкiв,
мрiй тво§х, сумнiвiв -
Вiчна й жадана любов.
Недоцiлована, недоголублена,
нiччю таврована -
Вернеться знов.
Зрошена ранками, вкрита
серпанками,
Вдаль поривається знов!
Словом ображена, дiлом
зневажена,
Смiхом розп'ята любов...
Спiвом повiнчана, чистая
дiвчина -
Перша й остання любов.
Юно-мрiйливая, нiжно-вродливая,
В серцi спалахує знов.
Втрачена, згублена, горем
голублена -
Пристрасна, гiрка любов.
Гостра, дурманяча, манiя
раняча -
зводить iз розуму знов.
Вiрна, цнотливая, з виду
вродливая -
Перша чарiвна любов.
Мрiя оманлива, долi
незнаная,
Що не з'являється знов.
Мужня i вiрная,
в горi провiрена -
Вiчна, незгасна любов.
Пристрасна й нiжная, мудрая
й свiжая.
Серце запалює знов.
20. 02. 2003 р.
* * *
Любов - зоряна мапа ночi.
Любов - то квiтка вогняна.
Любов - жаги бездоннi очi.
Любов - то пристрастна весна.
Любов вуста опалить зноєм -
Кохання трунком напува.
Любов - шаленство неспокою,
Слова, пестливi§ слова...
Любов гiрка, п'янка, шалена,
Спекотна, нiжна, навiсна...
Любов для тебе i для мене -
В буяннi пристрасна весна.
Зорiє небо бразолiйно -
На нiм сiя твоя зоря.
Пересiкаються лiнiйно
Дороги десь - твоя й моя...
В свiтань кадильницях - мов злато -
Куриться сосен аромат.
Вiн пахне ладаном на свято
Кохання нашого. Як сад,
Воно квiтує безупинно,
Зимових днiв не визнає.
Так буде завше, бо повинно.
I твоє серце - то моє.
Любов - як блискавка, мов спалах,
Немов вогонь на олтарi.
О нi! Венера ще й не знала,
До чого призведуть §§
Злотавi стрiли-блискавицi,
Що випуска малий Амур.
Украдуть спокiй у дiвицi,
Розiб'ють хлопця, наче мур...
Любов бува гiрка, безжальна,
Журлива, часом i дурна.
Вона iз радостi печальна,
Як нероздiлена вона...
Любов пiдносить в пiднебесся,
Кида в провалля з висоти.
Палка, мов революцiй десять...
Кохання, де тебе знайти?..
Як зберегти, як розпiзнати,
Не пiдмiнивши блиском фраз?
Боги, чи можете сказати
Ви щиру правду про всiх нас?
Повага, пристрасть i довiра,
Шаленство, нiжнiсть та жага...
Сприймаєш все тодi на вiру.
Прощаєш навiть ворога.
Не вiр речам медоточивим,
А слухай голос серця ти,
Порядним будучи, правдивим,
Любов зумiєш вiднайти.
Кохання радiснi кайдани,
Та не заплутайся ти в них.
Любити iнший перестане ?
Раптовий в серцi вдарить смiх.
Але умiй, умiй кохати!..
До болю, слiз i до нестями!
Себе до краплi вiддавати.
I не приходити до тями...
Дано коханню править свiтом.
I є на те усi пiдстави.
Цвiте весною, спiє лiтом...
Лама всi греблi i застави...
_______
"Любове, я перед тобою,
Повiр, навколiшки стою.
Приймаю радiсть iз журбою,
Хоч нескоримим був в бою.
Любове, до землi клонюся.
Хто не кохав, повiр, не жив.
На тебе, мов святу, молюся,
На твiй олтар усе зложив."
"Любове, я перед тобою -
Немов на сповiдi душi.
Приймаю щастя iз журбою,
Приймаю прозу i вiршi."
7. 03. 2003 р.
Матерi
Мамо, мамо, вашi вi§ чом срiбляться?
Вiд роси?
Роси звiють суховi§. Вашi
мокрi вiд краси.
Вiд краси дiтей дорослих,
Що так раптом пiдросли.
Ще чорнявi вашi коси,
А у вас дорослi ми...
Ви щоранку проводжали,
лаштували одяг нам...
Бутерброди готували
сво§м донькам i синам...
Вас до школи викликали,
ви сварились i мовчали...
До порядку нас привчали,
одяг прасувать навчали...
Сто§мо тепер - вродливi,
сильнi, юнi, мов квiтки.
Стримать сльози ви не в силi,
Бо летять вже дiточки...
Мамо, мамо, ви не плачте,
Ви ще й досi молодi.
Час летить, мов птах неначе,
У навчаннi та трудi...
Мамо, мила, вам спасибi,
За науку всю життя.
Ви для нас завжди красивi.
Ви дали нам майбуття.
Мамо, не сумуйте, мамо.
Кличе нас життя в полiт.
Ви за нас молiться, мамо,
Як робили стiльки лiт!..
30. 06. 2003 р.
Мерi Попiнс
Чарiвниця чорнява,
Ти гiрка, наче кава,
Хоч у всьому ти знаєш,
Бездоганна завжди.
Ти не ходиш - лiтаєш,
На землi не лишаєш
Сво§ ти слiди.
Ти англiйка зразкова,
Хоч життєвi основи
Не такi, як у всiх.
Iдеальна ти ледi.
В тебе все, навiть смiх,
Й чарiвницi той "грiх",
Нi,не вадять.В беседi
Ти пристойна i строга,
Ти нахабi дорогу
Показать можеш враз.
Та в тобi щось тривогу
Ще з будинку порогу
Зразу визвало в нас.
Ти вимоглива, Мерi,
I до серця ти дверi
Зачиняєш завжди.
I коли вiдлiтаєш,
То ти нас не питаєш,
Кричимо хоч: "Зажди!"
6. 03. 2003 р.
* * *
Мо§ вуста вiд болю запеклися,
Вiд спраги i вiд гiркоти вiйни.
Нi, мамо, нi, повiр - ми не здалися,
Не вiдступили - гинули вони.
В отiм бою, забувши про реальнiсть,
Штовхали смерть, що заважала бить
Жорстокiсть, зло, пiдступнiсть i брутальнiсть,
Котрi б тобi не дали вiльно жить.
О мамо, ти...(не зраджуйте ж бо, сили!)
Для мене ти - то сили джерело,
Бо скiльки в бога долi не просили,
Та серце лиш твоє допомогло.
Спливаю кров'ю. Все. Довкола - пустка.
Вони - i ми. Не §м й, на жаль, не нам.
Твоя на вiтрi трiпотiла хустка,
Як настанови мовила синам.
Я виграв бiй. Життя програв навiки.
I сплата боргу недалеко вже.
Згасають очi, важчають повiки.
Мiй сон глибокий поле береже.
10. 04. 2003 р.
Музей Тараса Шевченка
Ступаю я по дзеркалу паркетiв.
Крiзь мене пролiтає шум вiкiв.
Учасниця мистецького балету,
Потрапила до зали, де рокiв
Шалений бiг застигнув на картинах.
По них ковзає погляд безупинно...
Побожно я вдивляюся в полотна...
До них торкався сам митець рукою.
Думки все налiтають, непокоять,
Наздоганяють i тривожать одна одну...
...В степу Оренбурзьким в самотньому серцi
Палала любов до вишнево§ казки,
Бажання зi злом до запеклого герцю
Стати негайно! Трагiчна розв'язка -
Арешт, заборона творити i... жити! -
Зломить не змогли у Шевченку борця,
Дiждати для нього в неславi кiнця...
I книжечки тi "захалявнi" потаємнi,
I думи, i думи, i ночi без сну...
Тепер святинi цi писемнi
Я нiжно поглядом торкну...
Тут стiни дихають минувшим,
Зi сторiнок - Тараса глас...
З картин Шевченкiв погляд в душу
Проник до кожного iз нас.
...О нi ! Ти вiчний, Прометею!
Славетний Син, i Батько наш!
Для нас вночi гориш зорею,
Вогнем, не згасне що й не згас.
Ми "Заповiт" сповняєм щиро,
Здобули волю та права.
Бажав для нас ти щастя, миру...
I мрiя ця твоя жива!
Плекав ти слово мелодiйне,
Його красу оберiгав.
Тепер воно шановне, вiльне.
Йому загинути не дав!..
I ось - безсмертна Катерина.
По сутi - фарб лише мазки.
Та це шедевр! Така картина,
Котру минають i вiки.
З полону книг, полотен чарiв
Звiльнилась неохоче я.
Скiнчилась подорож моя
По дзеркалах паркетних залiв.
1 березня 2003 р.
НЕБЕСА
Небеса... Неземная краса...
Небеса - є то вiчностi книга.
Небеса - дзеркала, небеса -
Хмар оманливих дзига...
Небеса - око пильнеє боже...
Небеса - вiдзеркалля чудес...
Небеса... I питання тривожить:
Хто жиє у чертогах небес?
По небес гладi плинуть хмарини,
Мов шляхетнi якiсь кораблi...
В небесах пiсня янголiв лине,
Що не чути §§ на землi...
Небеса, наче вiчнiсть i диво,
Мов омана i правда буття...
Небеса - це блакить незрадлива,
Це чарiвлива нiжнiсть життя...
Небеса - шар криштальний пророчий,
Небеса - таємниця ясна...
Небеса - то звабливi§ очi,
То в буяннi прекрасна весна...
Небеса у вiках нескоримi
I незмiннi, - осяйний Олiмп.
Небеса завше неозоримi,
Невагомi чертоги для нiмф...
24. 08. 2003 р.
Останнiй дзвiнок
Залито класи сонцем i блакиттю.
Незвично тихо. I мовчить дзвiнок.
I навiть тужно-сумно верховiттю,
Що не прийдемо ми вже на урок.
Благословляє школа, наче мати,
В полiт життя, мов юних соколят.
Додому часто будемо вертати,
Лише дитинство не вернем назад...
Розквiтла юнiсть - i за партою нам тiсно.
Життя вже кличе в поєдинок, на двобiй.
На краще сподiваємося, звiсно,
Але сьогоднi - кожен сам не свiй...
У вчительки блищать на вiях сльози,
Хоч не завжди були спокiйнi днi.
Бувало всяке: i шторми, i навiть грози...
Та залишаються лиш спогади яснi.
Тепер учитель не пiдкаже теорему -
Життя лиш аксiоми визнає...
Не вирiшить матуся вже проблему -
Тво§ тривоги, болi, все - твоє.
Вже iспити життю здавати будемо,
Пiдказок забуватимем часи...
Та вашi настанови не забудемо
Про свiт добра, любовi та краси.
Спасибi, школо! I учителю - спасибi!
За теплоту, любов i за знання.
Щоб виростали ми розумнi i красивi,
Ти не жалiв сердечного огня.
Спасибi, школо, за веселощi i суми,
За всi веселки, за дитячi тi лiта...
Спасибi, школо, за усi жалi i думи,
За смiх, за радiсть, що сьогоднi вiдлiта.
У тво§х стiнах дружбу i кохання,
Життя уроки, першi почуття,
Печалi, туги, бiль, розчарування, -
Усе зустрiли. I найперше - то життя.
Тепер закрила ти за нами дверi, школо,
Як за десятками випускникiв до нас.
Повiр, що не забудемо нiколи,
Нi одинадцятий, нi навiть перший клас.
"Прощай, прощай", - спiває верховiття.
"Прощай, прощай", - востаннє нам - дзвiнок.
Залито класи сонцем i блакиттю,
Та не прийдемо ми вже на урок...
20. 04. 03 р.
Панно любовi
Люди страждають вiд болю,
Болю гiрко§ любовi...
Пересiкаються долi -
Пишуть поему любовi...
Оди й страшнi некрологи,
Радостi, болi, тривоги...
Перша любов i остання,
Шрам на якiй - розставання...
Зустрiчi, хмiльнi вiд щастя,
З присмаком горя, нещастя...
Зустрiчi, наче - востаннє...
Гiрке вiд болю прощання...
Буднi та свята кохання -
Все як назавжди, востаннє...
Долi - банальнi й трагiчнi,
Лише кохання - незвичне...
Щастя щоденне - й миттєве.
Доля, немов королева,
Дивно його роздає.
Щастя твоє - то моє...
Долi малюють узори -
Радiсть сплiтається з горем...
Милих розводить життя -
З нелюбом §х майбуття.
Нитка червона i чорна -
Журна любов неповторна.
Щастя - квиток в лотаре§.
Пада кохання зорею...
Доля любовi панно
Тче повсякчас i давно.
Люди розходяться марно -
Нитка бiжить незугарно...
Нiжно кохання плекають -
Нитка iз рук не втiкає,
Квiтку чудесну малює, -
Доля §м щастя дарує.
Люди не знатимуть болю,
Болю гiрко§ любовi!
Пересiкаються долi -
Стежки мiцно§ любовi.
10. 04. 2003 р.
Першiй вчительцi
Знов спiва весна i роса бринить...
Сумно "прощавай" третiй клас вам мовив...
Вчителько зi снiв, ну хоча б на мить
Поведiть в дитинство наше знову!..
Там панує смiх i новi слова,
Казка за вiкном з сивими очима...
Ваша там любов серце зiгрiва.
"Не носить знання, - каже - за плечима..."
Вiдкриття новi, здивування згук...
На столi буквар i стара указка...
Там, у тому снi, голосу ваш звук.
Злинула в минуле давня казка...
Мамонько шкiльна, образ в серцi ваш
Бережемо свято, незабутньо.
Наче матiр ви. Ми шануєм вас.
Ви вели нас стежкою в майбутнє.
Дякуєм за те, що любили ви.
Дякуєм, що душу вiддавали.
Збережем навiк у серцях вас ми,
Бо вiд вас добро та ласку знали.
30. 06. 2003 р.
Приморськi замальовки
* * *
Небо плаче. Море кольору перлини.
Шапка пiни - мов ранiшня кава.
Море лагiдне було, немов дитина,
А тепер наводить жах його поява.
* * *
Губи гарячi, шалено палаючi.
Очi блищать, мов кинджали сталевi.
Нiч настає i, заклично спiваючи,
Заходу гасить свiчi рожевi...
* * *
Смаглява шкiра пахне морем.
Солоний присмак на вустах.
А небо сiре пахне горем,
Бо чорнi хмари всi в сльозах.
* * *
Ранкове сонце залива вiтрила.
Банальний снiжно-бiлий колiр.
"Чому вони не пурпуровi?"
Ассоль про себе говорила.
* * *
Шляхетно, точно й дуже гордо
По курсу йде на пiвдень лайнер.
Нема пiратського тут сброду
Й не чуть нiде брудно§ лайки.
* * *
Точить нiжно море камiнь,
Наче вправний ювелiр.
Вiкову лишає пам'ять
Пiд мовчазну згоду гiр.
* * *
Почорнiло море. Хмарочосами - хвилi.
Море у гнiвi слiпе i жахливе.
Неба не видно i за милю.
Море, мов жiнка, страшенно ревниве...
* * *
Бiрюзою пестить погляд
Диво-моря вдалинi.
Обiцяє нiжний догляд
I чарiвливi пiснi...
5. 08. 2003 р.
РУБАЇ
* * *
Хiба в любовi є якiсь закони?
Закон один: усi - §§ раби.
Кривавлячись, долають перепони,
Шукають щастя, випивши журби.
* * *
Чому в очах тво§х тону,
Хоча життя долаю завжди хвилi?
Чому блукаю в розпачi без сну,
Журбу перемогти чому не в силi?
* * *
Не тримай почуття i бажання
В серця клiтцi залiзнiй свого.
З неприємним корисне прощання,
Зустрiч - з радiсним. Рану загой.
10. 04. 2003 р.
* * *
Коли тебе овiє холод зимнiй,
Його гарячим серцем вiдiгрiй;
Як променями спопеля палкими -
Охолодити розумом зумiй.
9. 08. 2002 р.
* * *
Як ладен ти упасти в глибочiнь,
Хто руку, не вагаючись, подасть?
Якщо пада на тебе горя тiнь,
Хто допомогу безкорисливу надасть?
* * *
Хороша книга - джерело живильне,
Шкiдлива - то майстерний тонкий трунок.
У першiй мудрiсть ти знайдеш i порятунок,
У другiй - смерть для розуму повiльну.
8. 08. 2002 р.
* * *
Обременительно для тела преступленье,
И душу также развращает это зло.
Поэтому прибегнем мы к смиренью
Той силы, что поток страстей несло.
март 2002 г.
* * *
Когда стрелою плоть поражена,
То смерть иль исцеленья ждет она.
Но рана сердца смертоносней и больней,
хотя никто не ведает о ней...
27. 03. 02 г.
Танка
Японська
В Японi§
зацвiтає сакура -
час "ханамi".
Квiтує, хмаринкою
рожевою згорнувшись.
20. 05. 2003 р.
Ранкова
Метелик сiв
на пахучу троянду.
Аромату пив
iз не§ вино.
Сонце усмiхалося.
20. 05. 2003 р.
Грозова
Гроза небеса
розiрвала гуркотом.
Блискавка вбила
дерево; i небеса
ридали, падали ниць.
20. 05. 2003 р.
Iнтимна
Кохання - ночi
зоряна iкебана.
Кохання - дотик
вуст мо§х гарячих до
порцеляни нiмо§.
20. 05. 2003 р.
Танцювальна
Я танцювала
вчора пiд дощем тихим
танок радостi,
обернувшись на краплю
живильно§ вологи.
20. 05. 2003 р.
Квiткова
О, рано-вранцi
просинається вона -
троянда-красуня.
Сльози на щоках тремтять -
пелюстках зашарiлих.
22. 05. 2003 р.
Подорожня
Ти ведеш мене
стежиною гiрською
до храму сонця.
О так, нелегкий мiй шлях.
Та терпiння - сталеве.
22. 05. 2003 р.
* * *
Тихi ночi дiвочi -
Духмянi, безсоннi...
Нiжнi очi дiвочi,
Задумою повнi...
I тремтливi повiки,
I рожевi вуста -
Ця картина довiку
Незбагненна й проста.
Сяють зорi сусальнi,
I сади зацвiли...
Юнi думи, вiнчальнi
I замрiянi сни...
Слiз перлини прозорi,
Мов квiткова роса...
Усмiхаються зорi
I смiється краса.
Паленiють лiле§
I троянди-вуста.
Коли тi Лореле§
Золотi, мов жита.
Погляд той волошковий
Серце крає зiркам.
Голосок барвiнковий
Непiдвладний рокам.
Солов'§ная мова наче
плавна рiка,
Хоч душа в неспоко§
Й мучить думка гiрка.
Мрiйнi зорянi ночi
I оманливi сни...
Хмiльнi думи дiвочi
Все тривожать вони.
4. 03. 2003 р.
Укра§нi
Ти знаєш, моя Укра§но,
Що я у постiйнiй борнi
За тебе? Бо ти - єдина,
За волю! Вона - єдина!
Ти знаєш про це чи нi?
Крокують вiки безупинно,
А ти - повсякчас у вогнi.
Коли ж усмiхнешся дитинно?
Так бути, так бути повинно!
В могилi вже тiсно менi.
Згори споглядаю подi§.
Їх бачу неначе ввi снi.
Вiтчизно кохана! Я мрiю,
Журюся з тобою, радiю,
Спiваю вкра§нськi пiснi!
I серце не знає спокою,
I лине iз раю душа...
Вкра§но! Я завжди з тобою,
У щастi та горi з тобою!
Все думка вперед поспiша...
Вкра§но, ти - Божа дитина,
Священнi тво§ пiснi.
Чому ж ти страждати повинна?
Босонiж, чарiвна кра§но,
Босонiж iти по стернi?
Ти знаєш, моя Укра§но,
Що був я i буду в борнi
За тебе? Бо ти - єдина!
За волю! Вона - єдина.
За долi! Вони - однi.
7. 02. 2003 р.
Учителям
Вiват, учителi! Ви гiднi похвали.
Кували душi i лiпили розум.
Вiват, учителi! Ви все пережили:
Шторми i штилi, бурi, сонце, грози...
Хоч друзi часом ви, наставники - завжди.
Поради вашi ми не признавали.
Багато утекло з тих пiр уже води,
I ось поради цi в пригодi стали.
Вiват, учителi! У воду i вогонь,
Крiзь стiни й нескоримi скелi
За учнем йдете ви на вiдстанi долонь,
Щоб той не заблукав в пiснях пустелi...
Не люблять часом вас
за твердостi броню,
I витiвок ударять часом шквалом...
I часом з учнiв хтось зiграє iнженю,
Та ви вiдповiсте контрударом...
Вiват, учителi! Ми любим дуже вас,
Хоча, буває, гостро критикуєм.
Але сьогоднi день, коли ми без прикрас
Все скажем щиро й мiцно поцiлуєм!..
2. 06. 2003 р.
Хоку
* * *
По небу розлито
рожеве молоко -
сонцю час спати.
* * *
Велетень-ясен засох.
Його коренi пiдрубанi.
Хiба ж вiн заважав?
* * *
Колiбрi п'є нектар.
Роса бринить.
Нiч утiкає геть.
* * *
Конвалiй аромат
наповнює мене,
мов чашу, вщерть.
* * *
Сталевi ножi тво§х очей -
в моєму серцi.
Одним ударом.
* * *
На землi - пекло.
Рай - теж на землi.
Лише душа - на небесах.
* * *
Життя - то шляхи.
Життя - вибiр.
Вмираючи, знову народжуєся.
* * *
Мистецтво - супутник краси.
Мистецтво - брат вiчностi.
Мистецтво - тiнь душi.
* * *
Спалах - наслiдок блискавки.
Кохання - наслiдок погляду.
Якщо глянув - не бiйся згорiти.
* * *
Краса - це вогонь,
що палає в посудинi,
чи посудина, що його ховає?
* * *
Краса - це гармонiя.
Краса - це iстина.
Потворнiсть - хибнiсть i дисонанс.
20. 05. 2003 р.
* * *
Я мовчала всi цi роки,
та мо§ очi лишались промовистими.
Лише вдивись в них пильно.
* * *
Не вiр мо§м словам.
Не слухай мого глузування.
Лиш серце правдиве.
21. 05. 2003 р.
* * *
Цвiте Укра§на , мережена квiтом-
вiршами.
Буяє Полiсся, намиста вдягає разки.
Весна прилiтає, пiсенними стрiта
словами,
Iз поля вертають, спiваючи пiсню,
жiнки.
Засiяно поле, земля убирається в роси,
Опали пелюстки, i зав'язь на сонцi блищить...
А там недалечко - спекотнi жнива i покоси,
Пора золотава i мiсяць, що плачем дощить.
Земля одпочине, застигнуть зорянi§ ночi.
Перина укриє спiвочий пташиний пралiс.
Рiздвяно§ ночi блищатимуть очi
дiвочi -
Веселi колядки i жарти, i Гоголя бiс.
26. 03. 2003
Я
Я рiжу тишу на шматки.
Я кров'ю вiршi вишиваю.
Недбалим порухом руки
На страту рими вiдправляю.
Я п'ю квiтковi аромати
З пелюсток чаш, котрi бездоннi.
Я дiамантовi карати
Очей сво§х явлю Мадоннi.
Я поринаю в мрiй тенета,
Я ельфiв рiй приймаю вдома.
Пишаюсь титулом поета,
Хоча я людству невiдома.
Я - зiрка, вченими незнана,
Алмаз з копалень Соломона.
Та в мене є самопошана,
Я - не покiрна Дездемона.
Я гнусь лозою у асанi,
Кидаю слово, мов стрiлу.
Творю я образи вогнянi
I розпинаю я хулу.
Купаюсь я в ранкових росах.
Танок творю пiд сонця схiд.
У мо§х золотавих косах
Уже заплутався весь свiт.
Я мапу ночi розумiю.
Я п'ю джерел криштальну пiсню.
Ночами лiтнiми зорiю
Пiд фугу солов'§ну пiзню.
Вальсую по небес блакитi
I п'ю берiз безбарвну кров.
Я вiчна в Всесвiтi i свiтi,
Бо я - поезi§ любов.
2. 04. 2003 р.
* * *
Як легко розбити серце,
Як легко поранити душу,
Наповнивши §х, мов цеберце,
I снiгом, i льодом. Я мушу
Зламати мовчання кригу,
Сказати усiм: "Обережно!..
Людину, мов порвану книгу,
Ви палите необережно."
Слова мо§, може, невмiлi,
Думки осiдлати не можуть...
Та я покажу вам на дiлi,
Як душу спаплюжили божу.
Та я покажу вам, як можна
Убити лиш словом людину...
Душа дуже нiжна, тривожна,
Страждати вона не повинна!
О люди! Плекайте уважнiсть,
Повагу, любов i добро.
Бо хтось колись слово лиш скаже -
Примножить диявольське зло.
10. 04. 2003 р.
* * *
Я так люблю життя! Жадаю жити!..
Спiзнати хочу слави за дiла,
Яка б до досконалостi вела,
А не була чванливiстю пустою.
Жадаю я палати i горiти,
Немов зоря, сiяти для людей.
Своєю творчiстю й заразом простотою
Життя свого, незламнiстю iдей.
Уздрiти свiтовi простори хочу,
Змiнити щось на краще в свiтi сiм,
Вказати iншим шлях життям сво§м,
Кохати i сiм"ю створить зразкову,
Вiршовим пензлем змалювати днi i ночi,
Пером прозовим начертать до казки путь,
Якiсь безмежно застарiлi вже основи
Одним лиш рухом, лиш за мить перевернуть.
12. 06. 2004 р.
* * *
Помни, жизнь прекрасна - в радости и боли.
Помни, жизнь прекрасна - создана любовью.
Помни на рассвете и уйдя в закат.
И не верь, когда иное люди говорят...
Помни: ночь рисует звездами судьбу.
Помни: с ней, рискуя, день ведет борьбу...
Резани запястье - кровь так горяча...
Жизни нити перережет острие меча...
Жимолость дурманит, все опять не так...
Но надежда помнит, что не вечен мрак.
Помни - грусть красива. Помни и пойми.
Вновь находишь силы... Не найдешь - займи.
Одолжи у ветра, света и огня.
Попроси совета. И найди меня...
Помни: жизнь прекрасна. Слушай тишину.
Обретая ясность, в дом впусти весну...
11. 04. 2004 г.
Археологическая баллада
Когда фотоальбом в тиши листаю
Иль струны прижимаю к грифу я,
То грустью сердце полнится, друзья,
Воспоминаний строки в памяти читаю.
И пламя вновь приковывает взор,
Цветет костер, не манит сном палатка...
И сердце бьется, замирает сладко
От твоего внимательного взгляда,
Когда звучит Высоцкого баллада...
Рассветы и туманы, и закаты,
И гладь озер, и запахи полей.
Жара, июль и свечи тополей,
И росчерк молний, и громов раскаты...
И манит вновь, как очи, синь озер,
Горит костер, таятся в кронах звезды...
Осталось в прежней жизни слово "поздно",
Хоть мраком ночи лагерь наш покрыт,
Но сон испуганно от пламени бежит.
Когда фотоальбом в тиши листаю,
Воспоминанья, словно листья, ворошу,
То я у времени замедлить бег прошу,
Вернуться в даль раскопочного края...
И пламя вновь приковывает взгляд,
Слова баллад, пылающие свечи...
Я буду помнить вечно этот вечер,
Когда от хмеля кругом голова
И посвященным лишь понятные слова...
август 2005 г.
* * *
В жарком пламени боли, обид и стыда,
В искрах глаз и отсветах страничной любви
Я спалю эти строки нелепые только тогда,
Когда горечь погасит огонь ненавистный в крови.
Разучилась писать я изысканный стих,
Не забыв о бессонницах скорбных ночей.
Сердца крик, в изумлении разум притих.
Приглашаю любимых на роль палачей.
Сердца боль - раскаленная взглядом игла.
А в душе - туча стрел из насмешливых слов.
Не хотела любить, не любить не смогла.
Не хотела страдать, но не вырвусь из страсти оков.
Я закрыла врата для страданий и чувств.
Я успела забыть: невзаимность - мой рок.
В лабиринтах теряюсь амурных искусств,
Забывая о жизни, пьянея от строк.
Не просила у неба любви я такой -
Шрам на сердце не виден, но слишком болит.
Ты на выход своей не укажешь рукой,
Но опять проиграла в главнейшей из битв.
Снова пламя, улыбка твоя и глаза,
Ночи холод, и вьется гадюкой тоска...
Пальцы жжет - не пойму, воск свечи иль слеза.
А любовь, как луна в небесах, далека...
18. 07. 2005 г.
* * *
Я знаю, это неразумно,
Но трепетно, по-девичьи любя,
Влюбясь впервые и поэтому безумно,
Я посвятила в рыцари тебя.
Я знаю - ты, наверное, смеешся
Над лирикой моих нелепых фраз.
Читая эти строки, улыбнешся,
И от тебя услышу я отказ.
Ты просто промолчи, оставь все прежним,
Коль в жилах не бурлит от страсти кровь.
Себе оставлю боль, а не надежду,
И сумасшедшую, до одури, любовь.
Меня прости за эти откровенья,
Поверь, что не хотела я
Любить, отбросив всякие сомненья,
И втягивать вот в это все тебя.
Мне просто больно так, что не поверишь...
Хотя бы раз в объятьях утонуть...
Руки моей дрожанию не веришь,
А мне уж все равно, и будь, что будь.
Я не скажу "люблю сильней на свете",
"Тебя никто не будет так любить"...
Мне просто в мире и на всей планете
Тоскливо без тебя и плохо жить...
19.07.2005 г.
* * *
Посвящается июлю 2005 года
По глади ночью призраком драккара
Скользила вдаль, в тумане исчезая.
И пламя билось свеч, то опадая,
То ввысь взлетая. Звездная Вальгалла
Искрилась у тебя над головой.
Кострище тлело. Встреча догорела,
Затихли песни. Небо тишиной
Грустило и печалилось со мной.
Плыли туманы от заката до рассвета,
А вечерами тени викингов и дев
За нашими плечами, замерев,
Стояли в бликах пламенного злата.
Ночами с нами ханы хохотали,
С рассветом прячась в глубины земли.
И сами были мы тогда в дали,
И сердце почему-то, замирая,
Стучало в такт и пело, как струна.
Подчас казалась заколдованной страна
Раскопочного, призрачного края...
28.09.2005 г.
* * *
В жарком пламени боли, обид и стыда,
В искрах глаз и отсветах страничной любви
Я сожгу эти строки нелепые только тогда,
Когда горечь погасит огонь ненавистный в крови.
Разучилась писать я изысканный стих,
Не забыв о бессонницах скорбных ночей.
Сердца крик, в изумлении разум притих.
Приглашаю любимых на роль палачей.
Сердца боль - раскаленная взглядом игла.
А в душе - туча стрел из насмешливых слов.
Не хотела любить, не любить не смогла.
Не хотела страдать, но не вырвусь из страсти оков.
Я закрыла врата для страданий и чувств.
Я успела забыть: невзаимность - мой рок.
В лабиринтах теряюсь амурных искусств,
Забывая о жизни, пьянея от строк.
Не просила у неба любви я такой -
Шрам на сердце не виден, но слишком болит.
Ты на выход своей не укажешь рукой,
Но опять проиграла в главнейшей из битв.
Снова пламя, улыбка твоя и глаза,
Ночи холод, и вьется гадюкой тоска...
Пальцы жжет - не пойму, воск свечи иль слеза.
А любовь, как луна в небесах, далека...
18. 07. 2005 г.