Рось Анна : другие произведения.

Звитяга, слава i любов

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Книга "Звитяга, слава i любов" вже вийшла в росiйськомовному варiантi. Звичайно, книга про козацтво, про часи Богдана Хмельницького, не могла не вийти українською мовою. Якщо ви захоплюєтеся хоробрiстю, доблестю запорiзьких козакiв, то ця книга саме для вас. Головна героїня - молода козачка, травиця Марiчка Лобода, яка пiсля боїв знайшла пораненого польського шляхтича та покохала його. Батько Марiчки хоче видати дочку замiж за славного козака Данилу Горицвiта. Як складуться долi головних героїв, чи знайдуть вони своє щастя - читайте.

   Ганна Рось
   Звитяга, слава i любов

Славним синам роду козацького присвячується

   Частина 1. Панночка моя
   1.Зустрiч у криницi
   Гликерiя, струнка, ще молода козачка поралася бiля печi. Вранцi її чоловiк, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, i ось вже запашний бульйон доходив на печi. У вiкно заглядало привiтне травневе сонце, освiтлюючи куточок, де зберiгалося кухонне начиння: глинянi глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник i дротове сито для просiювання борошна. Поруч, злiва на стiнi, висiв мисник для святкового посуду. В хатi у Гликерiї завжди було чисто, стiни вибiленi i розмальованi кольоровою глиною, утиканi квiтами i ароматними травами. У кутку над образами i на вiкнах висiли вишитi рушники. А у вiкна заглядали червонi маки i разом з ними фiолетовi та жовтi пiвники.
   - Марiчка, принеси води, - позвала Гликерiя дочку, - поквапся, менi треба тiсто на галушки замiшувати, бульйон майже готовий.
   - Зараз, мамо! - вiдповiла Марiчка i, залишивши сапку в городi, пiшла мити ноги, щоб взути свої улюбленi червонi черевички.
   - Ой, iще ноги миє, - сказала мати, - не можеш до криницi збiгати, не взуваючись?
   - Мама, а раптом там козаки, а я боса, - знiяковiла Марiчка.
   - Куди там, козаки, рано тобi ще про козакiв думати.
   - А вам же теж було шiстнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.
   - Згадала, то коли було! Твiй батько менi проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч i невисокий, - засмiялася Гликерiя, - але мiцний, що дуб. Давай, бiжи, бiжи, та не мели там з козаками, неси воду скорiше.
   Марiчка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрiчку, вставила пiд неї коло лiвого вуха нiжну бiлу дiбровну вiтряницю i пiшла, взявши коромисло i вiдра. Вона не йшла по вулицi, здавалося, пливла, як лебiдка. Струнка, немов берiзка, в бiлiй вишитiй блузцi, червонiй тонкого сукна спiдницi. А на шиї - до десяти ниток рiзних бус, а ще хрестик на суворої нитцi i образок Богородицi.
   - Здорова була, баба Ганя, - поздоровалася Марiчка зi старою сусiдкою, - i вам води принести?
   - Дякую тобi, Марiчка, менi Тарас принiс. Ти менi краще допоможи курку загнати, перелетiла через паркан окаянна.
   У палiсаднику топталася строката курка i клювала дощового черв'яка. Марiчка поставила вiдра, виламала лозину i загнала курку у двiр.
   - От спасибi тобi, Марiчка, - подякувала сусiдка, - компотом тебе пригостити?
   - Нi, дякую, баба Ганя, менi по воду поспiшати треба, мати чекає.
  
   Марiчка поквапилася до криницi. Неподалiк вiд колодязя пiд високим в'язом стояли молодi козаки, а поруч з ними на пеньку сидiв старий дiд Яким Чумак, притримуючи свою потерту тростину. Данило Горицвiт, козак неповних дев'ятнадцяти рокiв, спритно махав двома шаблями.
   - Козак молодий, а вправнiсть стара. Молодець! Перший козак здав iспит, другий, готовсь, - командував дiд.
   Данило передав шаблю Трохима Лисицi своєму друговi та ровеснику Пахому Гордiєнко.
   - Лях ошуюю, - кричав дiд, - куди розвернувся! Я казав злiва, а ти одесную повертаєшся. Все, вже лежиш, немов поранений бирюк. Передавай шаблi наступному.
   - Дiд, ти можеш просто виражатися? - розсердився Пахом. - Ошуюю, ошуюю.
   - Ти на рожен не лiзь, молодий ишо. Ти учись у старої гвардiї, - говорив дiд, набиваючи люльку тютюном.
  
   Пахом передав шаблi Трохиму Лисицi, дев'ятнадцяти рокiв, i той спритно почав обмахуватися ними.
   - Нi, нi, не годиться! - закричав дiд Яким. - Що ти, як дiвка на виданнi лозою вiд мух косно вiдбиваєшся. Треба темп дотримуватися. Спiвай зi мною. Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся. I швидше.
   - Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся, - пiдхопили козаки.
   Трохим вправно махав шаблями в такт пiснi.
  
   - О, зовсiм iнший кисiль, - сказав дiд. - Пахомка, бери шаблi, друга спроба, ти вже потщися, не пiдведи, козак.
  
   Тут козаки побачили Марiчку, яка несла коромисло.
   - Ти що, Данило, плямами зашарiвся весь? Дивись, долонi спiтнiють, шаблю урониш, - попередив дiд. - Так, не дiвка - вогонь, ладна, руката, лiпша на хуторi, вся в матiр, така ж травниця. I бабка їх була травниця. Ой, як я за нею, немов вуж увивався. Жаль, Уляна молодою загинула вiд руки османця.
   - Данило, дружище, ти що обiмлiв? Ляхiв в бою не боявся, а дiвки злякався? - шепнув Пахом.
   - Марiчка, здорова була! - крикнув Трохим, поправляючи золотi пасма волосся. - Куди йдеш?
   - Здоровенькi були козаки, - посмiхнулась Марiчка, - доброго здоров'я, дiд Яким.
   - I тобi не хворiти. Ти би менi, Марiчка, якесь розтирання дала для кiсток, - попросив дiд Яким.
   - Приходьте, дiдусь, сьогоднi на суп з галушками, мати варить, я вам i розтирання дам, - запрошувала Марiчка.
   - Ой, спасибi, тобi, молодиця, уважила дiда, прийду, обов'язково прийду.
   - Як там Остап Шмат себе почуває? - спросив Пахом.
   - Витримає, рана неглибока, вилiкуємо, - посмiхнулася Марiчка, - дайте часу.
   - А Кiндрат Тримбач як? - пригадав Пахом свого наставника та побратима.
   - У Кiндрата гiрше справи. Нога до кiстки розрубана. Кажу йому полежати, а вiн в бiй рветься, говорить, як там хлопцi без мене обiйдуться? - шкодувала Марiчка.
   - Так, Кiндратка такий, бойовий хлопець, зане норовистий, що скакун, - пiдмiтив дiд.
  
   Марiчка поглянула на Данилу та, пiймавши на собi його зосереджений погляд, посмiхнулась.
   - Марiчка, а дозволиш тобi вiдра до хати вiднести? - запитав Пахом. - А то ми тобi швидко проводжатого знайдемо, - засмiялися козаки.
   - Спасибi, нехай вас тут дiдусь трошки навчить уму-розуму, а я сама донесу як-небудь.
  
   Набравши в колодязi води, Марiчка пiшла. Дiйшовши до тину, вона обернулася, почувши, як заспiвали козаки: "Славно бились з ворогом козаки в походi, ходить слава по землi, чутка йде в народi". Данило Горицвiт, взявши шаблю у друга, спритно рубав двома шаблями. Марiчка посмiхнулась та пiшла по стежцi, тихенько наспiвуючи: "Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся".
  
   Данило повернув шаблю Пахому.
   - Данило, не переживай ти так, - сказав Пахом, беручи шаблю.
   - Ото таку дiвку ще заслужити треба, - зауважив дiд. - Козачка, вся в батька. Тихон Лобода лихий козак!
   - Ага, Марiчка минулого лiта з братом Павлом наввипередки скакала, трохи коней не загнали, а вона йому не поступилась, - захоплено розповiдав Трохим Лисиця.
   - Такiй дiвцi справжнiй козак потрiбен, сокiл сизокрилий, - подивився в небо дiд Яким.
   - Заради Марiчки я осавулом стану! - в запалi сказав Данило.
   - О, осавулом вiн стане! Та щоб осавулом стати треба попотiти добре, скiльки верст проскакати, скiльки ночей недоспати, скiльки пороху понюхати, скiльки ворогiв порубати! А ви що? Тiльки навчились шашкою розсiкати, вже - осавулом стане, - махнув рукою дiд Яким.
   - Не кажи дiд, ми вже пройшли iспит, - замiтив Трохим, махнувши шаблею. - Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висотi.
   - Що ви там пройшли, то ж пiд Жовтими Водами репетицiя була, якби реєстровi козаки, котрi були на службi у Речi Посполитої, не стали на бiк Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би кровi пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пiсню заспi-вуй! - командував дiд.
   - Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся, - затягнув Трохим.
   - Лях ошуюю, - кричав дiд, - iще ззаду пiдступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!
   2.Травниця
   Гликерiя помiшувала в казанку галушки та пробувала на сiль. Їй ще не було i сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям пiд яскравою квiтчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиї у неї було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру їй подарував на заручинах її наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.
   Гликерiя сполоснула руки пiсля муки та почала рiзати зелену цибульку, зiрвану з грядки.
   - Зараз вже суп буде готовий, поїж, Марiчка, а потiм пiдеш в балку, - умовляла Гликерiя дочку.
   - Вiн ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп дiда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його i дайте йому це розтирання, - попросила Марiчка.
   - Дам, дочка. Дiд Яким добрий козак! А як вiн твою бабусю любив. Стiльки битв пройшов дiд Яким, скiльки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вiк, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство їй небесне, - перехрестилась на iкони Гликерiя. - Марiчка, ти довго не ходи, скорiше повертайся.
   - Наберу збору i повернуся. Багато поранених козакiв, та ще й ляхiв полонених, багато трав треба, - зiтхнула дочка.
   - Ти усiх лiкуєш, i наших, i полонених, добра твоя душа.
   - Вони ж хворi, немiчнi, собаку й ту жаль, а то людина, - мiркувала Марiчка.
   - Якби вони так само вважали, то i не було би цiєї вiйни, - зiтхнула Гликерiя.
  
   Марiчка взяла корзину i вийшла на подвiр'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з бiлоснiжними, схожими на розкиданi пластiвцi хмарками. Марiчка пiшла за хутiр, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тiк струмок, тому в низинi приживалися вологолюбнi рослини, а тi, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дiвчина часто ходила сюди збирати лiкувальнi трави, котрими рясно обдаровувала земля. "Ось деревiй, овечий язичок, нарву, стане в нагодi вiд кровотеч й для загоєння ран", - Марiчка зiрвала оберемок зелених нiжних листочкiв i поклала в корзину. "Кропива, йди сюди, ух, пекуча, соком будемо рани лiкувати", - сказала дiвчина, акуратно обриваючи листочки з гiлки.
   Ступаючи по стежинцi, вона побачила попереду себе молоденьку голубку.
   - А ти що на стежцi сiла, вчишся лiтати? - вона присiла коло голубки i пiднесла до неї свою руку.
   Голубка налякалася, змахнула крилами i злетiла, вiдлетiвши метри на два.
   - Вчись, вчись, мамка твоя, мабуть, спостерiгає з гiлки, переживає. Лети голубка сизокрила.
  
   Голубка сидiла в травi й поглядала на дiвчину.
   - Сонечко сiдає, ти лети в гнiздечко, сиза голубиця, лагiдне сердечко. Де ж ти заблукала, зачекався милий, вiн тебе кохає, голуб сизокрилий, - заспiвала Марiчка.
   Голубка змахнула крилами i злетiла на гiлку квiтучої калини. Дiвчина засмiялась i продовжила:
   - Я не забарилась, дiток годувала, щоб вони заснули, їм пiснi спiвала. А як сонце встане, їх навчи лiтати, а iще гнiздечко собi будувати. I як сонце сiло, - продовжувала Марiчка, - вийшов мiсяць сивий, обiймав голубку голуб сизокрилий. Вiдпочинь в гнiздечку, прокидатись рано, ти моя голубка, ти моя кохана.
  
   Марiчка зупинилася, помiтивши неподалiк вiд струмка пагони польового хвоща.
   - Хвощик, незамiнний помiчник при лiкуваннi гнiйних ран, лiзь в корзину.
  
   Дiвчина направлялась в сторону гаю, за яким був невеликий ялинник. Тут Марiчка побачила бабу Одарку, теж травницю, яка лiкувала поранених бiйцiв.
   - Доброго здоров'я, баба Одарка, - привiтала дiвчина.
   - Здорова була, Марiчка, теж трави збираєш? - запитала бабуся.
   - Вирiшила поповнити запаси, багато поранених. Ви медуницi нарвали?
   - Так, медунка помiчниця, що загоює рани, йди, тут її цiла галявина, i подорожник там.
   - Дякую, баба Одарка, пiду, нарву. Я йду в ялинник за живицею.
   - А я не дiйшла до ялинника, та i банку я не взяла, - вiдповiла бабуся.
   - Так я наберу, подiлюся з вами, - запропонувала дiвчина.
   - Спасибi, я не вiдмовлюся, коли принесеш. Ну, бувай, - попрощалася бабуся.
   - Привiт Оксанi, - крикнула Марiчка.
   - Передам, передам, - вiдгукнулася бабуся.
   Оксана Гримчук була дочкою її старшого сина, який загинув в тридцятому роцi, коли дiвчинка ще не народилася.
   3.Дивний сон
   Вечорiло. Марiчка стелила постiль для сну. День видався важким - робила вiдвари, готувала присипки, вiджимала сiк, ходила до лазарету лiкувати поранених козакiв та полонених. Козаки, хто вже оклигався вiд ран, невпинно шуткували з нею, хвалили, а деякi, мовчки, захоплено поглядали в її бiк.
   Марiчка розчiсувала волосся i, згадуючи жарти козакiв, посмiхалась. Впоравшись з розчiсуванням, вона вiдкрила вiконце, вдихнула ароматне вечiрнє повiтря, повне запахiв квiтiв, скошеної трави, i почула спiв солов'я. Таке затяжне "фюиюи-юиюи", а потiм "пуль-пуль-пуль-пуль".
   Марiчка дивилась на зiрки, слухала солов'їну пiсню i згадувала зустрiч у колодязя з дiдом Якимом та козаками. Вона бачила, як Данило Горицвiт дивиться на неї, як нiяковiє, вiдводить погляд. Вiн, звичайно, смiливий козак, але серце її поки мовчить.
   Закривши вiкно, Марiчка лягла в лiжко i нiби провалилась. Глибокий сон поглинув її свiдомiсть.
   Снилося їй поле, луговi квiти, метелики, що перелiтають з квiтки на квiтку, аромат лiта, який зачаровував та п'янив. У неї вiночок на головi, вишита маками сорочка, а поруч з нею мужнiй красень в бiлiй сорочцi з тонкого льону. Вони тримаються за руки, бiжать по полю, смiються, кружаться, знову смiються. Сонце нiжно гладить її по волоссю, а потiм красень проводить долонею по її щоцi. Вона вiдчуває його нiжний, трепетний дотик i радiсть наповнює її душу. Несподiвано коло голови пролiтає чорний ворон i торкається крилом її волосся. Вiд несподiванки вона присiла, закрилася рукою.
   Марiчка металася на бiлих простирадлах, але сон не вiдпускав її зi своєї влади. Ворон, пролетiв над головою, зробив круг i знову наближався до неї.
   Нарештi, вона прокинулася i присiла на лiжку. Сон пам'ятала в деталях. Їй здавалося, що вона до сих пiр вiдчувала дотик крила ворона.
   Марiчка встала, пiшла в сiни, зачерпнула кiвшиком прохолодної води з вiдра i залпом випила. Встала мама, запитала:
   - Що ти, дочка?
   - Сон приснився, - шепнула Марiчка.
   - Куди нiч, туди i сон, - сказала Гликерiя, перехрестившись, - лягай, донечко, спи.
  
   Марiчка пiшла в кiмнату, лягла. Iще довго вона не могла заснути, згадуючи красеня в ллянiй сорочцi, тiльки нiяк не могла розгледiти його обличчя, заслiплена променями яркого сонця. Так вона лежала, доки сон не зморив її.
   4.Зустрiч за хутором
   Вранцi Марiчка проснулася вiд шуму. Вона встала, одяглася, заплела косу i запитала:
   - Куди це батько i Павло збираються?
  
   - Пiд Корсунь, йдемо по п'ятах за польським вiйськом, - сказав брат, збираючи амунiцiю.
   Дружина Павла, Оляна, кинулася йому на шию i заридала.
   - Чого ти його оплакуєш передчасно, перестань, повернеться вiн, - заспокоїла невiстку Гликерiя.
   Оляна витерла очi платком i стала збирати вузол з провiзiєю, поклала кусок сала, буханку хлiба, сiль, редиску, цибулю i мiшечок крупи.
   - Ну, бувайте, - сказав глава сiм'ї Тихон Лобода, - розiб'ємо Потоцького i повернемося.
   - Бережи вас Господь, - сказала Гликерiя, перехрестилася, обняла чоловiка, а потiм i сина.
   - Оляна, дивись за дiтьми, - наказав Павло, - прощавай сестра, побачимося, дасть Бог.
  
   - А ми з Марiчкою приїдемо слiдом за вами, - сказала Гликерiя.
   - Чого iще вам туди тягтися, - мимоволi вирвалося у Тихона.
   - А як же! Як козаки без знахарок? А хто вам рани залiковувати буде? - запитала Гликерiя. - Козацька справа воювати, а наше дiло - на ноги пiднiмати. Так що, ми з Марiчкою обоз зберемо з трьох-чотирьох пiдвiд i приїдемо.
   - Ось невгамовна баба, - вилаявся Тихон, - а, роби що хочеш, - вiн махнув рукою, знаючи характер своєї жiнки.
   Коли мова йшла про лiкування поранених, вона була непохитною, i Марiчку такою ж виховала.
  
   - Доню, ти йди в балку, збирай побiльше трав, суши, готуй зiлля, настоянки, - розпорядилася Гликерiя, - а я схожу до Василини, баби Одарки та Явдохи домовитися, коли рушимо.
   - Добре, мамо, - сказала Марiчка, беручи кошик.
  
   За хутором Марiчка зустрiла дiда Якима.
   - Здрастуйте, дiд Яким, - привiталась вона.
   - Здорова була, Марiчка, - вiдповiв дiд.
   - А що, допомагає вам розтирання, дiдусь?
   - Розтирання добре, але менi би такого, щоб рочкiв двадцять скинути, - сказав дiд, скручуючи тютюн, - я би на коня i гайда з хлопцями воювати. А то сиджу тут на пеньку, комах кормлю.
   - Чи ви, дiдусь, iще не навоювалися?
   - Ех, i на мiй вiк випало, i Хотинську пройшов, i пiд Переяславом. Так, були часи, як польське вiйсько пiд Цецорою програло у османiв, так поляки звернулися до козакiв за допомогою, обiцяючи нам права i привiлеї. Ми ж з поляками плiч-о-плiч стояли, не дали Осману завоювати Україну i Польщу. Так, ми тодi в третiй раз Петра Сагайдачного гетьманом обрали, але вiн був поранений в руку отруєною османською стрiлою i незабаром помер, залишивши нас у великiй печалi. Ось так, - дiд закурив люльку. - А ти куди?
   - В балку йду, за травами.
   - Мабуть, Гликерiя обоз збирає? Невгамовна твоя мати. Молодчина. Багато козакiв на ноги поставила. Я коли пiд Переяславом поранений був, мене теж одна козачка лiкувала, зеленоока, кров iз молоком, коса до поясу. А я так i не змiг твою бабусю забути, Уляну. Ось так-то. Ну йди, козачка, збирай трави, доки сонечко-ведришко Господь дає. Слава тобi, Господи, - перехрестився дiд Яким.
   5.Обоз
   Третiй день їхали пiдводи на Корсунь. Вечорiло. Вирiшили зупинитися на нiчлiг.
   - Он мiсце гарне, - сказала Василина, козацька вдова.
   Василина була мiцної статури, сама грузила поранених козакiв на пiдводи, збираючи їх пiсля кривавих боїв. Чоловiк її, козак Назар Писарчук загинув, коли їй було неповних двадцять п'ять. Дiтей завести не встигли. Вже вiсiмнадцять рокiв вдовувала вона. Сваталися до неї козаки, та не могла вона свого Назара забути.
   - Зараз, баби, кулiш зваримо, - сказала баба Одарка.
   Бабусi було вже шiстдесят три. Багато горя вона вхопила за своє життя, поховала спочатку чоловiка, а потiм старшого сина. Ось i молодший поїхав з козаками пiд Корсунь. Дома Одарка оставила на господарствi двох невiсток i чотирьох дiточок. Нiчого не могло утримати бабусю на мiсцi, коли її єдиний син десь-то в походi.
  
   А Явдоха була дiвка молода, висока, шумна i весела. Кiстки вправляла, лiкувала розтягнення зв'язок. Нiяк не могла Явдоха нареченого вибрати, а вже двадцять шiсть стукнуло. Любила вона одного гармонiста, але вiн одружений був, а iншi їй не сподобались.
   Супроводжували обоз двоє козакiв. Один з них, Микола, задивлявся на Явдоху, а вона всi його намiри зводила на жарти.
  
   Жiнки сiли бiля вогнища. Василина, нарiзаючи хлiб, запитала:
   - А що, Гликерiя, твоєї Марiчки не видно?
   - Спить на пiдводi, степне повiтря зморило, - вiдповiла Гликерiя.
   - Може, розбудиш, нехай поїсть?
   - Хай спить, вранцi поїсть.
   - Хлопцi, iдiть кулiш їсти, - позвала баба Одарка.
   - Ой, пахне як, - сказав Iван, сiдаючи, - спасибi, жiночки, за частування.
   - Спасибi, дядько Iван, будете говорити, коли поїсте, - сказала Явдоха. - Микола, а ти чого, сiдай, не соромся, не вкушу, - засмiялася вона.
   - Ти би, Явдоха, не глузувала, а подала хлопцю хлiбу, ось сало, їж, Микола, - пригощала Гликерiя.
   - I я кажу, все шуткуєш, Явдоха, так i в дiвках засидишся, - сказав Iван.
   - А ви мене, що, сватаєте, дядько Iван?
   - I сватаю, дивися, який козак! А як лозу на скоку рубає!
   - Знаю, знаю я. Ось повернемося з Корсуня, весiлля справимо, - пообiцяла Явдоха i пирснула.
   - Знову смiєшся, - не повiрив Микола, - комедiю ламаєш?
   - Нi, я серйозно, засилай сватiв, - посмiхалася Явдоха.
   - Дивись, дiвка, обiцялася, договiр дорожче грошей, як повернемося - прийду сватати за Миколу, - зрадiв дядько Iван.
   Микола сидiв, як iменинник. Чи жарт - Явдоха на людях обiцяла вийти за нього. Роки три вiн вже ходив за нею i тепер вiн не вiрив своїм вухам.
  
   А Марiчка, мiцно дрiмаючи на пiдводi, бачила сон. Дорогу, уздовж неї дерева, прикрашенi рiзнокольоровими стрiчками, якi розвивалися по вiтру. Вона - панночка на конi, на головi у неї багата сорока - головний убiр, прикрашений шиттям i дорогоцiнним камiнням, нитками бiсеру на чолi. На скронях довгi перлиннi нитки, а зверху над сорокою - бiла тонкого шовку хустка. Вона в платтi з довгими рукавами i манжетами. Поруч з нею на конi ставний панич. Скаче, посмiхається їй.
   Несподiвано пiднявся сильний вiтер, головний убiр зiрвався з голови, розметалося волосся. Кiнь понiсся. Гiлки б'ють по обличчю, по бiлiй шкiрi. Марiчка прокинулася вiд сну. Вiдкрила очi, спочатку не зрозумiла, де вона. Над головою - синє небо з розсипами зiрок. Полином пахне. Цвiркуни спiвають свої трелi. Неподалiк бiля вогнища баби снiдають з козаками.
   Марiчка потягнула кожух, укутавши ноги, i задрiмала. Перед очима стояв ставний панич на конi.
   6.Шляхтич
   Корсунська операцiя Хмельницького завершилася дуже швидко. Микола Потоцький, наляканий чутками про перевершення чисельностi противника, пiсля наради вирiшив вiдступати iз Корсуня на Богуслав пiд захистом табору з возiв, але на шляху вiдступу козаки на чолi з Максимом Кривоносом перекопали прохiд глибокими ровами i завалили деревами. Вiйсько Потоцького в широкiй балцi, затиснутої з одного боку болотом, а з iншого кручами, наштовхнулося на перекопи i завали, та змушене було зупинитися. На стрiмкому схилi вози переверталися, табiр втратив порядок, не мiг розгорнути артилерiю. Раптовий вогонь гармат, захованих в хащi Кривоносом, визвав панiку у ворожому вiйську. З тилу противника атакували козаки Хмельницького i татари Тугай-Бея. За чотири години армiя Речi Посполитої була розгромлена.
  
   Пiсля бою сотник Тихон Лобода пiд'їхав до обозу, органiзованому Гликерiєю.
   - Ну, що, жiночки, святкуйте перемогу славних синiв землi нашої, - сказав в запалi Тихон, стираючи слiди пороху зi свого обличчя. - Ех, переживав Хмельницький, що поляки не можуть пiдiйти для рукопашного бою, що його козаки використовують занадто багато пороху.
   - То вам свято, а нам робота - поранених шукати, - сказала баба Одарка.
   - Нашi втрати повиннi бути невеликi, - вiдiзвався Тихон, - хорошу засiдку придумав Хмельницький, славний гетьман!
   - Ти Павла не бачив? - запитала Гликерiя чоловiка.
   - Вiн увiрвався в середину польського стану, коли один з польських полковникiв зi своїм загоном у двi тисячi абияк пробився i пiшов. У польського вiйська стався страшний розлад, бiгли врозтiч. А звiдусiль iз засiдки вискакували нашi козаки, стрiляли, кололи, рубали. Я там i Павла бачив.
   - Та де ж вiн? - переживала Гликерiя. - Марiйка, баби, гайда, шукати поранених.
  
   Марiчка взяла коня за поводи i повела по балцi до мiсця битви. Балка була всiяна трупами. Повз проїхали козаки, супроводжуючи карети Потоцького i iнших панiв, захоплених в полон. Поруч застогнав козак. Дiвчина оглянула рану, змочила чисту тканину настоянкою листя чорницi, приклала до рани i наклала пов'язку.
   - Зараз, козаче, допоможу тобi, вставай, сiдай на пiдводу, - сказала Марiчка i стала тягнути козака.
   Посадивши його на пiдводу, вона пiшла далi. Стiльки трупiв Марiчка не бачила ранiше. Сонце грiло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марiчка посадила на пiдводу iще пораненого жовнiра, зовсiм молодого. Бiля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з їх хутору. Марiчка постiйно вдивлялася в обличчя убитих i поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрiв десять, дiвчина побачила обезголовленого польського офiцера. В головi її помутнiло, i вона втратила свiдомiсть. Лежачи на травi, прийшовши до тями i вiдкривши очi, Марiчка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнiсiнько, як у того, котрий їй приходив увi снi. Марiчка встала i пiдiйшла до нього. Вiн ледь дихав. На спинi у нього була глибока рана вiд шаблi, не рахуючи безлiчi ран на грудях. Дiвчина зупинила кров iз рани на спинi i побачила, що удар шаблею прийшовся iще i на шию. Голова шляхтича вцiлiла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.
   - Ух, важкий, - Марiчка нiяк не могла затягти його на вiзок.
   - Позвол мi помоч, панi, - звернувся до неї поранений поляк.
   - Допоможи, - сказала Марiчка, - i сам сiдай на пiдводу.
  
   Немолодий жовнiр допомiг пiдняти драгуна i сiв поруч з ним.
   7.Знахарки
   Вечорiло, Марiчка прийшла з пiдводою поранених до мiсця, де жiнки домовилися зiбратися, щоб рушити у зворотний шлях. Усi вже були в зборi, Микола вивiв коней на випас в низину, де була густа трава. Дядько Iван клопотав бiля вогнища, а баба Одарка вже кидала пшоно в похiдний кулiш.
   - Скiльки у тебе поранених, Марiйка? - запитала бабуся.
   - Восьмеро, один сильно важкий, - вiдповiла Марiчка.
   - Зараз рани почистимо, вiдпочинемо, конi попасуться, а завтра рано-раненько рушимо додому. Поранених усiх розiбрали, я бачила тут жiнки з пiдводами ходили з Яблунiвки, Кам'янки, Березнякiв, - сказала Гликерiя.
   - А Пашка знайшовся? - запитала Марiчка у матерi.
   - Вiн сам мене знайшов, - вiдповiла Гликерiя, - цiлий, неушкоджений, слава Богу. Пiшли, подивимось твоїх поранених.
   Гликерiя, Явдоха i Марiчка пiшли до пiдводи. Хтось з поранених стогнав. Сплячий поранений козак, котрого Марiчка знайшла першим, вiдкрив очi.
   - От дiвка, одних полякiв понаходила, - засмiялася Явдоха. - Двоє козакiв, шестеро полякiв.
   - Зараз усiх лiкувати будемо, потерпiть милi, - сказала Гликерiя, - хто може встати, йдiть до вогнища зараз i нагодуємо вас, а що ж ти, соколе, блiдий такий, ледь живий.
   - Вiн, мамо, багато кровi втратив, рана на спинi глибока, я кров зупинила, - Марiчка пiдклала сiна пiд голову драгуна.
   - Красунчик, але не видужає, марний клопiт, треба його залишити, не доїде, - зауважила Явдоха.
   - Не каркай, будемо виходжувати, - обiрвала її Гликерiя, - не таких на ноги пiдiймали.
   - Ну, ну, лiкуйте, - Явдоха обняла пораненого в ногу козака i допомогла йому дiйти до вогнища.
   - Микола тiльки на випас коней повiв, а вона вже козака обнiмає, непостiйна ти, Явдоха, дiвка, - пожартував дядько Iван.
   - А що менi, я молода, а хлопцiв - чимало, хочеш козака вибирай, хочеш жовнiра. Он Марiчка собi драгуна пригледiла, лежить на пiдводi весь бiлий, ледь живий.
   - Зараз вiн не ворог, Явдоха, вiн зараз повержений ворог, значить, будемо його лiкувати за законами вiйськового часу, як вiйськовополоненого, - заключив дядько Iван. - Сiдай, хлопець, сiдай зручно на кожух, зараз тобi жiнки рани намажуть. Лiкувати. Розумiєш?
   - Джьенкуе, - вiдповiв на запрошення жовнiр, сiдаючи, - ай! - закричав вiн вiд несподiванки.
  
   До нього пiдiйшла Василина:
   - А ну, покажи рану, - вона розiрвала штанину, - так, осколок в нозi, операцiю тобi будемо робити, терпи поки, як звуть тебе? - запитала вона молоденького жовнiра. - Твоє iм'я?
   - Мам на iм'є Радзимиш, - вiдповiв жовнiр.
   - Скiльки ж тобi рокiв? Лят скiльки? - запитав дядько Iван.
   - Мам дваджьешьчя лят, - поляк показав двiчi обидвi долонi.
   - Двадцять, який молодий, - сказала Одарка, - а моєму Олесю буде тридцять, а серце матерi болить.
   - Що ж з тобою робити? - запитала Василина хлопця. - Зараз самий раз операцiю робити, сонце сiдає, муха спати вiдлiтає.
   - Ось тобi й маєш, ось i поїли кулешу, - жалкував дядько Iван.
   - На ранок залишати - втрата часу, - продовжувала Василина, - i запалення може пiти, а там бiди не оберешся. Будемо доставати, терпи, хлопець. Iван, неси дошки, давай, лягай на дошки. Явдоха, потримаєш його. Гликерiя, дай йому пиття, баба Одарка, дайте йому щось в рот, щоб зцiпив зуби.
   Гликерiя налила жовнiру макового вiдвару, а баба Одарка пiднесла стакан горiлки.
   - На, випий, легше буде, пий залпом, не замислюйся, - сказала вона.
   Вiн слухняно ковтнув i обпiк горло:
   - Горжки.
   - Пий, пий, до дна, - пiдбадьорила баба Одарка.
   Хлопець випив i вiдкинувся на дошках.
   Василина кип'ятила iнструмент на багаттi в солонiй водi, а потiм пронесла нiж над вогнищем. Гликерiя в цей час перетягувала ногу жовнiра джгутом.
   - Ну, з Богом, Гликерiя, тримай його, щоб не втiк, - сказала Василина, вимивши руки горiлкою i розрiзаючи рану.
  
   Марiчка в цей час обробляла рани на грудях драгуна. Їй дуже хотiлося подивитися, як мати i Василина роблять операцiю, але драгун був у забуттi, перетягнути його до вогнища було клопiтно, потому вона обстежувала його рани, поки сiдало сонце.
   - Ти ба! Командир, мабуть, - пiдходячи, сказав дядько Iван, - бач, яке оздоблення, напевно оберст драгунського полку, бачив я таких. Плащ дорогий, рукавички i штани шкiрянi, бандолет загубив, видно, в битвi.
   - Дядько Iван, а чого їх драгунами називають?
   - У них прапорцi з драконом, звiдси i назва. Драгуни наближаються до противника вершки, потiм спiшуються i воюють, як пiхота.
   - Рана у нього на спинi глибока, - сказала дiвчина.
   - Що ж вiн кiрасу не надiв? Вберiгся би.
   - Мабуть, не встиг, дуже швидко нашi наступали, - вiдповiла Марiчка, протираючи рани i змащуючи їх мазями на лiкарських травах.
   - Так, нашi соколи молодцi! А Богдан Хмельницький - славний гетьман, так я скажу. Смiливу операцiю затiяв, розумну, козакiв полягло мало, а ворог повержений. Iще i всю лядську верхiвку в полон взяли. Їхнi жовнiри вiдбивалися, а Потоцький з панами сидiли в своїх каретах, так їх усiх тепленьких i привезли в козацький стан. Перев'язала? Ну, нехай спить, накрий його кожухом. Пiшли до вогнища, - позвав дядько Iван.
  
   Гликерiя i Василина вже закiнчували операцiю.
   - Глянь, ще й викотили кулi, - показала Гликерiя, - зашивай, Василина, кiнське волосся встав.
   - А до чого волосся? - запитав Iван.
   - То дренаж, щоб iз рани сукровиця вийшла, - вiдповiла Гликерiя.
  
   Жовнiр лежав блiдий на дошках, на чолi виступили краплi поту.
   - Ну, все, Радзимиш, жити будеш, тепер йому до ранку спати не давати, - сказала Василина, витираючи пiт з чола жовнiра, - дядько Iван, будете його байками розважати.
   - Спершу нагодуй, Василина, а потiм i байки пiдуть, - одiзвався Iван.
   - Зараз усiх перев'яжемо i будемо їсти, - сказала баба Одарка, - тяжких бiльше немає, крiм Марiччиного драгуна, зараз усiх полiкуємо, нагодуємо, он вже у казанку кулiш настоявся.
  
   Коли усi були перев'язанi та нагодованi, дядько Iван пiдтримував багаття. Хтось з поранених пiшов спати на пiдводи, хтось прилiг поруч з багаттям i задрiмав пiд потрiскування полiн, аромат степових трав i свiжий нiчний вiтерець.
   - Не спи, хлопець, тобi не дозволено, - сказав дядько Iван, штовхаючи жовнiра. - Явдоха, ти куди зiбралася?
   - Вiднесу Миколi поїсти, мабуть, зголоднiв, - вiдповiла вона.
   - Вiднеси, вiднеси. Можеш зiгрiти його там, замерз, либонь.
   - А ну вас, дядько Iван, шуткуйте тут, з Радзимишом, може вiн щось зрозумiє.
  
   Марiчка встала, пiдiйшла до пiдводи i прислухалася до дихання драгуна. Пiдiйшла Гликерiя.
   - Погодувати би його, - сказала донька.
   - Нехай спить, сон для нього зараз i лiки, i їжа. Лягай поруч, поспи трохи, рано вранцi рушимо додому.
   - А ви, мамо?
   - Я бiля багаття посиджу, за Радзимишом поспостерiгаю i лали Iвана послухаю, - вiдповiла Гликерiя. - Накривайся, вночi свiжо.
   8.Спогади козака
   Гликерiя сiла коло прооперованого жовнiра, укрила його тiлогрiйкою. Iван набив люльку тютюном i закурив.
  
   - Осман другий вiдчув силу, коли розбив ляхiв пiд Цецорою. Тим часом вiн склав карту завоювання i України, i Польщi, ось так, - Iван пiдкинув полiно у вогонь. - Зiбрав Осман до вересня наступного року вiйсько величезне - сiмдесят тисяч турецької i двадцять тисяч татарської армiї супроти тридцяти п'яти тисяч вiйська Речi Посполитої. Не могли ляхи поодинцi вистояти проти тьми-тьмущої i звернулися вони за допомогою до козакiв, залучаючи їх запевненнями i обiтницями. Погодилися козаки, - продовжував Iван, - повiрили. Беху довiрливi. Вислали в чорне море чайки, утопили вони двадцять турецьких судiв з гарматами i напали на Стамбул. I висунули ультиматум здати фортецю в руки православних. А сорок тисяч козацького вiйська рушило до фортецi Хотин для з'єднання з вiйськом Речi Посполитої. Менi тодi як раз двадцять рочкiв стукнуло.
   - Ти теж там воював, Iван? Ти ходив пiд Хотин? - запитала Гликерiя.
   - Воював, була справа, - зробив затяжку Iван. - Молодий султан Осман привiв пiд Хотин армiю, зiбрану вiд усiх країв своєї безмежної iмперiї. Були там i молдавани, i боснiйцi, i сирiйцi, кого там тiльки не було. Обклали вони нас пiд Хотином. Будував проти нас Осман бойовi ешелони в формi пiвмiсяця. Ми з декiлькома знаряддями стояли в полi i палили по ворогу. Так, жарко було. П'ять годин штурмували вони нас, а взяти не могли. Потiм знову, а в третю атаку ми їх вiдбили, увiрвалися в їх табiр i забрали їхню артилерiю, як нi штурмували козакiв i полякiв турки, нiчого зробити не могли.
   - А ти там отримав своє поранення, Iван? - запитала Гликерiя.
   - Там, пiсля потужного обстрiлу козацького табору пiд час третього великого штурму, одинадцятого вересня. Мене так само в полi козаки-знахарi оперували.
   - А я i не знала, чого ти кульгаєш. I що далi було?
   - А потiм Осман виїхав зустрiчати легендарного серед татар Каракаш-пашу, котрий обiцяв одним штурмом знести полякiв i козакiв. Та через час вiн вже був мертвий. Шiсть великих штурмiв здiйснив Осман, даремно бiльш тридцяти тисяч воїнiв поклав, а потiм погодився на мирнi переговори, а пiсля i мир пiдписав. Ще через рiк повсталi яничари вбили самого Османа другого.
   - А що Стамбул? - запитав один з поранених козакiв, якi слухали розповiдь Iвана.
   - Шiстнадцять човнiв з козаками досягли ворiт Помпея бiля входу в протоку в Чорне море. Страх мiсцевих був таким величезним, що в мiстi почалася панiка. Два дня запорожцi спустошували околицi Стамбула, але турецька ескадра, котру вони зiбрали для погонi, не зважилася вступити в бiй з козаками. Так i попливли вони зi скарбом. У перемоги багатий обоз.
  
   Свiтало.
   - Хлопцi, поспiть годинку, скоро рушати в дорогу, - сказала Гликерiя. - I ти поспи, Радзимиш.
   - Дженкуйе панi, добже, - сказав жовнiр.
   Вiн прикрився тiлогрiйкою i став дрiмати. Думки лiзли в голову. Вiн далеко не все зрозумiв з того, що розповiдав козак, котрого називали Iваном, але вiн бачив, як горiли його очi, як переживав вiн душею, згадуючи минулi часи. "Величезна сила в цьому народi i широка душа, - думав молодий жовнiр, - я нiби ворог їм, а як вони печуться про мене, дбають. Навряд чи хтось зможе перемогти цей народ, тому невдачi супроводжують нас".
   9.Сiнник
   Дорога додому здавалася не такою довгою. Деяких жовнiрiв, хто був легко поранений, забрали козаки в обоз полонених. Хтось з поранених козакiв по дорозi висадився i поїхав залiковувати рани додому. Марiчка везла безпам'ятного драгуна, котрий метався в мареннi. Вона те i дiло змащувала йому рани i прикладала компреси на чоло, збиваючи жар. Молодий жовнiр Радзимиш теж їхав на їх возi. Гликерiя спостерiгала за його раною сама. Iще з ними їхав козак Макар Вишняк, неповних тридцяти рокiв, з їх хутору. У нього була поранена голова i Гликерiя сама накладала йому мазь на рану.
   Баба Одарка везла на пiдводi обпаленого хуторського козака Василя Гуляйполе i одного поляка з гнiйною колотою раною на плечi. У Василини було два поляка, один з розсiченим п'ястям правої руки, iнший - утратив око. А у молодої Явдохи їхали пораненi поляки, один з вивихом плеча i другий з розтягуванням зв'язок в колiнi. Микола вершки на конi супроводжував вiзок Явдохи, раз у раз, поглядаючи на неї.
   Приїхавши на хутiр, Василина i Явдоха розiбрали по домiвках своїх поранених.
   Дядько Iван на прощання крикнув:
   - Не забудь, Явдоха, приїдемо з Миколою свататися.
   - Як поранених вилiкую, то приходьте, дядько Iван, як раз гарбузи дозрiють.
   - Ти не лякай хлопця, Явдоха, - посмiхався Iван, знаючи, що у них з Миколою все злагодилося. - Пiсля збору врожаю весiлля вiдгуляємо.
   - Ой, пiду рушники до весiлля вишивати, а то не встигну, - жартувала Явдоха. - Прощавайте, бабоньки!
   - Побачимось ще, - вiдповiла баба Одарка, - чай, не за горами живемо.
   - Бувай, Явдоха, що знадобиться, приходь, - вiдповiла Гликерiя.
  
   У баби Одарки i Гликерiї вiльного мiсця в хатi не було, вони повезли своїх поранених до лазарету. Макар Вишняк встав з пiдводи.
   - Спасибi вам, жiночки, дякую Гликерiя. Пiду до хати, - сказав вiн.
   - Приходь, Макар, рани перев'язувати, - запросила Гликерiя.
   - Спасибi, прийду, - подякував козак.
   Коло хати, що служила лазаретом, Гликерiя сказала дочцi:
   - Давай винесемо драгуна.
   - Нi, я його додому заберу, - вiдповiла Марiчка.
   - Безрозсудна дiвка, ти що, батько побачить, вб'є його, зараз вiн дуже злий на ляхiв.
   - Я його в сiнник положу, йому догляд потрiбен, буду сама його лiкувати. Ви краще допоможiть Радзимишу до лазарету дiйти.
   - Дивись, будеш отцю сама виправдовуватися, - попередила Гликерiя.
   - Буду, - вперто вiдповiла донька.
  
   Дома Гликерiя з невiсткою Оляной допомогли Марiчцi перетягнути драгуна в сiнник.
   - Ой, що буде, коли батько повернеться, - сказала Оляна.
   - Я говорила Марiчцi, не слухає, з глузду з'їхала дiвка, - нарiкала Гликерiя.
  
   Постеливши простирадло на сiнi i перекотивши на нього драгуна, Марiчка оглянула його рани.
   - Бач, яка рана на спинi зяє, зараз присиплемо рани порошком аїру болотного, заживе. Нiчого, неправда, вилiкую тебе, обов'язково вилiкую, - сказала дiвчина. - Треба тобi свiжу сорочку знайти, ця вся рвана i у кровi.
   10.Вiщий сон
   Марiчка стояла у печi i чаклувала над травами.
   - Як там шляхтич себе вiдчуває? - запитала Гликерiя.
   - Iще тяжкий, - вiдповiла донька.
   - Спориш заварила?
   - Так.
   - Спориш - це добре, вiн протигнильний. Ти прослiдкуй, якщо з рани на спинi почне рости дике м'ясо, то треба на це м'ясо положити примочку з квасцiв або дубової кори, чайну ложку на склянку води. Примочку мiняти чотири рази на добу, доки м'ясо не зникне, а потiм рану лiкувати, як зазвичай.
   - Спасибi, мамо, - Марiчка обняла мати.
   - Безрозсудне дiвчисько, - Гликерiя погладила доньку по головi. - А ти не закохалася в шляхтича?
   - Снився вiн менi, мамо, ще до того, як знайшла його ледь живого, - зiзналася дочка.
   - Приснився увi снi? - здивувалася Гликерiя. - I що то був за сон?
   - Снився панич, а потiм - ворон крилом зачепив мене по головi.
   - Ворон - птиця вiща, крило ворона означає неминучу небезпеку. Дурний то сон, дочка, стережися закохатися в шляхтича. Пiшли, дам тобi стару сорочку Павла i рушник.
  
   Марiчка принесла в сiнник теплої води i мильного кореня, щоб обмити шляхтича. Вона розрiзала його сорочку i зняла її. Взявши чисту бавовняну тканину, вона змочила її в водi та, захвативши небагато пiни, стала протирати його обличчя, шию, груди.
   - Що ж ти все в мареннi метаєшся, ляше? Як звуть тебе, звiдки ти? Навiщо менi увi снi приснився, чому не можу забути тебе?
   Марiчка повернула його на живiт i стала акуратно мити спину. Обмивши, вона стала змащувати рани на шиї, спинi, а потiм на грудях.
   - Гаразд, панич, менi ще до лазарету йти допомагати Василинi, провiдати Макара, Радзимиша, iнших поранених, вiднести настої i мазi. Ти тут видужуй, приходь до тями.
   Марiчка взяла миску i направилася до дверей. Драгун вiдкрив очi, побачив, як пiшла дiвчина, i впав у забуття.
   11.Гiсть на порозi
   Увечерi Тихон Лобода з сином повернулися додому. Радостi Оляни i дiтей, Параски i Богдана, не було кiнця. Дiти-погодки двох i трьох рокiв сидiли на руках у молодого батька i пригощалися гостинцями. Гликерiя накривала на стiл, Марiчка возилася у печi зi смаженою качкою, допомагаючи матерi з вечерею. Казанок з вареною картоплею, заправленою смаженою цибулею, вже парував на столi. Поруч лежала буханка запашного свiжоспеченого хлiбу.
  
   - Олянка, вирви цибулi, почисти на стiл, - попросила Гликерiя.
   - Зараз, мамо, - невiстка кинулася у двiр.
   - I редису вирви, Оляна! - слiдом крикнула Гликерiя.
   Тихон сидiв на чiльному мiсцi та посмiхався, глядячи на внукiв.
   - А що, мати, може, за перемогу нашу наллєш чарку горiлки? - поцiкавився Тихон.
   - За перемогу можна, i за те, що вберiг вас Господь, повернулися живi та здоровi, - Гликерiя поставила на стiл пiвлiтрову пляшку горiлки.
   - Мати, а дiвчатам вишнiвки налий, вони ж горiлку не будуть. Дочка, що там твоя качка? Готова? Iди, сiдай за стiл, не улетить, - позвав батько.
  
   Оляна, почистивши i вимивши цибулю i редис, теж присiла коло чоловiка.
   - Качка готова, - Марiчка занесла у великiй глинянiй мисцi ароматну качку, приправлену мелiсою, лимонною м'ятою, молодим часничком з городу та гiлочками кропу.
   - Може, сала порiзати? - запитала Гликерiя чоловiка.
   - Сала ми у походi наїлися, - вiдповiв Тихон, - сiдай, люба, будемо вечеряти.
  
   Коло ворiт загавкав дворовий пес.
   - Дозор на сторожi, хтось до столу завiтав, Марiчка глянь, - наказав Тихон.
  
   - Доброго вам вечора, - сказав, заходячи, дiд Яким.
   - Здоров будеш, дiд Яким, проходь, сiдай до столу, Марiчка, тарiлку подай i чарку. Випий, дiд Яким, за перемогу нашу.
   - За перемогу можна, але тiльки одну чарку, не бiльш, вiк не дозволяє, - сказав дiдусь.
   - Якi вашi роки, дiдусь, - пiдмiтила Гликерiя.
   - Як кажуть в народi, плуг блищить, поки оре.
  
   Тихон налив горiлки в чарки.
   - За славних воїнiв, за козакiв, за перемогу, за гетьмана Хмельницького! - сказав Тихон i випив чарку.
   Дiд Яким з Павлом теж випили по чарцi. А Гликерiя з невiсткою i дочкою випили торiшньої вишнiвки.
   Гликерiя стала рiзати качку.
   - Як я вчасно поспiв, - сказав Яким, витираючи вуса.
   - Пригощайтеся, дiдусь, - Гликерiя поклала кусок м'яса качки на тарiлку гостевi, - Марiчка, положи ще картоплi.
   - Тiльки трохи, одну, спасибi, онучка, - подякував дiд Яким.
   Гликерiя поклала качку чоловiку, а потiм сину:
   - Їжте, наголодувалися, мабуть.
   - Козаки живуть з трави та води, - вставив дiд Яким. 
   - Не, ми голодними не були, похiдний кулiш варили, - сказав Павло, обiймаючи за плечi Оляну, - так, на багаттi, смачно!
- А все одно схуд, - помiтила Гликерiя. - Богданчик, Парасковiя, нате вам по качиної нiжцi, їжте, - пригощала вона.
   - А ти чого не їж? - запитав Тихон дружину.
   - Та, встигну ще, дай менi на вас надивитися, - посмiхалася вона.
   - Ну, розкажи, Тихон, як ви там силу лядську перемогли? - запитав дiд Яким.
   - Якби не кмiтливiсть i хитрiсть нашого гетьмана, не була би такою швидкою наша перемога. Хмельницький їм пастку зробив. Пiдiслав до них нашого козака Микиту, схопили вони його i давай допитуватися, мовляв, яке ваше вiйсько. А вiн їм: "Нашим я не знаю рахунку, та як i дiзнаєшся, як з кожною годиною їх прибуває, а татар тисяч п'ятдесят, скоро i сам хан з ордою буде тут".
   - Перелякалися поляки, жах охопив їх, - смiявся Павло, - а Хмельницький хитрощi придумав. Коли йшли козаки i татари, їх було тисяч п'ятнадцять, то показалися вдалечинi хмари пилу. Його було так багато, що поляки думали, що ворогiв тисяч сто!
   - А козаки за собою на мотузках великi гiлки тягнули, щоб вони пил пiдiймали по дорозi! - додав батько. - Давай паки за козацьку кмiтливiсть!
   - За кмiтливiсть можна, - сказав повеселiлий дiд Яким, - ось Бог дав гетьмана! Знав я славного гетьмана Сагайдачного, а Хмельницький - славний воїн!
  
   Поки в хатi розповiдали козацькi байки, Марiчка взяла бульйону, трохи вина i пiшла в сiнник.
   Почувши звук, шляхтич прокинувся i вiдкрив очi.
   - Ось i добре, - сказала Марiчка, - зараз нагодую тебе, а потiм обробимо рани.
  
   Дiвчина пiдклала сiна пiд голову драгуна i, набравши в ложку бульйону, пiднесла до губ пораненого. Вiн вiдкрив рот i ковтнув бульйон.
   - Ось i молодець, на, випий вина, воно додасть сили, - сказала вона i пiднесла кружку з вином, - пий, пий, ось так.
   Марiчка годувала шляхтича, вiн дивився на неї, на її косу, стрiчку у волоссi, свiтло-карi очi, тонкi бiлi руки.
   - Дженкуйе, панi, - сказав шляхтич слабким голосом.
   - Зараз будемо лiкувати рани.
   Марiчка пiдняла сорочку на грудях i стала змащувати рани.
   - Повернись, панич, - вона надавила на плече, показуючи, що треба лягти на живiт.
   Вiн повернувся i дiвчина стала обробляти глибоку рану на спинi. Вiн вiдчував її нiжнi, легкi дотики. Хоч рана сильно болiла, та вiн не хотiв, щоб дiвчина пiшла. Наклавши мазь з кореня аїру, Марiчка опустила йому сорочку.
   - Спи, панич, доброї ночi. Я прийду вранцi.
   - Дженкуйе, панi, - сказав шляхтич, доторкнувшись до її долонi.
   Дiвчина вiдвела руку та пiшла.
   12.Несподiвана знахiдка
   Вранцi Тихон возився у дворi, треба було нарубати трохи дров. За зиму дровник помiтно спорожнiв.
   Вiн зняв сорочку, м'язи так i грали на його мiцному торсi. Вiн колов дрова, коли раптово почув стогiн звiдкись iз-за сiнника. Вiн обiйшов його навкруги i увiйшов всередину. Марiчка забiгла за ним.
   - Ах, ти, вражий ляше, до сотника у двiр пробрався? Зарубаю!
   - Убий краще мене, батько. Це поранений.
   - Якщо вiн поранений, чого вiн не з полоненими? - сердився Тихон.
   - Вiн тяжкий, батько, його треба виходжувати, не убивай, лежачих не б'ють, - говорила дочка.
   На шум прибiгла Гликерiя.
   - Тихон, остав його, пiшли, - вмовляла вона чоловiка.
   - Щоб сотник Тихон Лобода ховав у себе драгуна - нiколи в життi! - кричав Тихон.
   - Я без нього жити не буду! - зопалу сказала Марiчка.
   - Ось шалена дiвка, проти батька йти! - лаявся Тихон.
  
   Тут в сiнник увiйшов пiдосавул Карпо Майборода:
   - Чого воюєш з жiнками, Тихон, пiшли, козацька старшина збирається, я за тобою, чекають нас.
   - Та Марiчка лiкує цього шляхтича, шалена дiвка у двiр притягла! - нарiкав Тихон, потихеньку остигаючи.
   Пiдосавул придивився до пораненого шляхтича.
   - Через щетину цього вражого шляхтича дiзнатися трудно, - сказав вiн, - але, по-моєму, це той сучий драгун, смiливий собака, що вiдбивався один проти наших трьох козакiв. То ж я його по спинi шаблею рубанув, кров шляхетська так i пирснула. Упав без пам'ятi. Iнакше б, не дай, Боже, здолав наших козакiв. Смiливий i сильний, поганець, - вже шепотiв на вухо Карпо. - Живучий, гад, або сестра милосердя у нього добра.
  
   Тихон надiв сорочку, застебнув ремiнь, i вони з пiдосавулом пiшли до коня, який пасся за тином.
   - Слухай, Тихон, ти не гарячкуй, ти супроти дочки не йди. Любов, знаєш, дiло молоде, - умовляв пiдосавул.
   - Яка така любов? - обурювався Тихон.
   - Ти вигоду з цього май, раптом вiн твою Марiчку покохає, - продовжував Карпо.
   - Що за вигоду? З дочки менi вигоду мати? - почервонiв сотник.
   - Та, не гарячкуй ти, кажу тобi, а вигоду таку - переметнути його на нашу сторону. А вiн вiдважний хлопець, трьох вартий. Присягне нашому вiйську, нам такого вiдважного воїна придбати корисно.
   - Щоб Тихон Лобода дочку за шляхтича вiддав, - сотник взявся за ручку шаблi.
   - А що, мало ляхiв на нашу сторону переходило? Мало присягу козацькому вiйську давало? В нашому вiйську шляхтичi служать, з козаками порiднилися. Воїни вiдважнi, шибайголови.
   - То правда, - погодився сотник.
   - А що, Петро Сагайдачний наш шляхетського походження? Шляхетського. А Байда Дмитро Вишневецький - шляхетського. А гетьман наш не має коренiв шляхетського роду? А чи є люди, бiльш вiдданi нашiй землi, нашiй козацькiй справi? Ось, i ти би переманив вiдважного драгуна на нашу козацьку сторону.
   - Ти менi, сотнику, пропонуєш в сiнях шляхтича ховати?
   - Не тобi, дочцi. Дiло молоде, не йди проти дiвки. Вона он, кажуть, ще сiмох з поля бою вивезла. Дочку ти хорошу виростив, Тихон. Їй би козаком народитися. Думаю, супроти Павла вона би не поступилася в битвi.
   - А вона i в спiдницi не уступить, моя кров, гаряча,- посмiшка майнула на вустах Тихона.
   Сотник примовк.
   - Ну, проти дочки я не пiду, нехай вони рiшають, дiло молоде, - вiн почухав потилицю.
   - I я кажу, - пiдтримав пiдосавул.
   - Ну, а як не перейде пiд нашу присягу, не вiддам дочку, таку козачку виростив, драгуну не вiддам!
   - Так, козачка, - посмiхнувся Карпо Майборода. - Як кремiнь проти твого напору стояла. Я без нього жити не буду!
   Тихон засмiявся:
   - Вся в мене, вогонь-дiвка! Козацька кров!
   - Ну, поїхали на раду, - посмiхнувся пiдосавул.
   13.Лiкарка
   Батько поскакав. Марiчка пiшла в сiнник нагодувати шляхтича. Вiн був у свiдомостi, але дуже слабкий.
   - Дженкуйе, панi, - сказав шляхтич ослабленим голосом. - То ест ойчец?
   - Так, батько, - махнула Марiчка, - не бiйся, не чiпатиме. Буду годувати тебе, як тебе звуть? Iм'я?
   - Мам на iм'є Велислав, як маш на iм'є?
   - Моє iм'я Марiчка, - вiдповiла дiвчина, - їж, смачно, - вона пiднесла ложку.
   - Ма-рiч-ка, - сказав вiн по складах i посмiхнувся, - їж, смачно, - повторив вiн.
  
   Нагодувавши шляхтича, вона стала займатися ранами.
   - Почнемо зi спини, перевернися, - вона торкнула плече. - Рана на спинi загноїлася, терпи, буде боляче, треба прочистити.
   Велислав терпляче мовчав, поки Марiчка возилася з раною. Прочистивши рану, вона присипала її порошком аїру болотного.
   - Треба сходити на болото за мохом, вiн добре рани вiд гною очищає. Повертайся, Велислав, на грудях рани намажемо.
  
   Коли лiкування було закiнчено, Марiчка сказала:
   - Ось вода, будеш пити.
   - Дженкуйе, Ма-рiч-ка. Кеди панi враца?
  
   Марiчка знизала плечима, потому що не зрозумiла питання.
   - Бе дже чекачь.
   - Чекай, прийду. Увечерi.
   - До вечур, - махнув вiн головою.
  
   Гликерiя затiяла прання. Коли дочка вийшла з сiнника, мати запитала:
   - Як там панич?
   - Рана на спинi гноїться, хочу на болото сходити за мохом.
   - Мох - це добре, знезаражує рани, очищає вiд гною i швидко заживляє. Може, ще яких трав збереш, завтра з тобою пiдемо в шпиталь до поранених, треба допомогти Василинi i бабi Одарцi.
   - Добре, мамо. Може тобi допомогти попрати?
   - Ми з Оляною самi впораємося, як сходиш, прополи моркву на городi, може, ще i гарбузи.
  
   - Марiчка! - почули вони голос Соломiї.
   - Он до тебе Соломiя прийшла, - сказала Гликерiя.
   Марiчка пiшла до ворiт.
   - Здорова була, подруга.
   - Здрастуй, Соломiя.
   - Чогось, тебе давно не видно.
   - А ми з обозом їздили, поранених привезли, зараз лiкуємо, все нiколи. Хочеш, пiшли на болота, я за мохом йду.
   - Та я на хвилинку, мати тiсто поставила на пирiжки. Кажуть, у тебе драгун молодий оселився?
  
   ПОВНА ВЕРСIЯ НА АНДРОНУМI
  
   Росiйською мовою - безкоштовно "Отвага, слава и любовь"
  
  
  
   Мисник - полиця для посуду
   Бирюк - ведмiдь
   Косно - повiльно
   Потщися - постарайся
   Зане - тому що
   Лях - поляк (устар.)
   Самойло Величко. Летопись, Летопись Самовидца, Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе i о военных его делах. -- М., 1847. -- С. 1-39.
   Жовнiр - солдат польської армiї
   Дякую
   20 рокiв
   Гiрка
   Оберст - Полковник -- посада, чин, вiйськове звання офiцерського або командного складу 
   Бандолет - укорочений карабiн
   Кираса - лати, металевий панцир на спину й груди
   Лядська, ляська - польська
   Лали - балаканина
   Беху - вони були
   Дякую, добре
   Паки - ще, знову
   Мене звуть
   Як тебе звуть?
   Коли ви повернетеся?
   Я буду чекати.
   До вечора
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"