Уоррен Мерфі та Сапір Річард : другие произведения.

Руйнівник 71 - 80

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  Уоррен Мерфі та Сапір Річард
  
  Руйнівник 71 - 80
  
  
  
  
  71. Поворотне зобов'язання, січень 1988 72. Єдиний вижив, квітень 1988 73. Лінія спадкоємності, липень 1988 74 ходячих поранених, жовтень 1988 75. Дощ жах, 8. квітень 1989 77 Монета Королівства, липень 1989 78. Синій дим і дзеркала, жовтень 1989 79 Розклад зйомок, січень 1990 80 Смертний вирок, квітень 1990 р. 81 1988 73 Line of Succession Jul-1988 74 Walking Wounded Oct-1988 75 Rain of Terror Jan-1989 76 The Final Crusade Apr-1989 77 Coin of the Realm Jul-1989 78 Blue Smoke and Srr99 80 Death Sentence Apr-1990
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 71: Бій у відповідь
  
  
  Автори: Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Він чекав на цей момент майже сорок років. Сорок років. І тепер очікування закінчиться тут, цього зимового дня, коли дорогу встеляє брудний сніг, а сонце високо, далеке і безрадісне в похмурому небі Нью-Гемпшира.
  
  
  Він торкнувся важеля, і інвалідне крісло під'їхало ближче до затемненого вікна. Запах старої олії заповнив салон фургона. Далі дорогою наближався автомобіль, злегка погойдуючись на колесах, які були не вирівняні.
  
  
  "Це він?" - покликав він зривним голосом. Чи це був просто його вік, через який він зламався? Колись це був сильний голос, владний голос. Він був могутнім чоловіком з міцною статурою, яка змушувала молодих жінок кидатися на нього. Але тепер цієї чудової статури більше не було, і залишилася тільки одна жінка.
  
  
  "Почекай", - крикнула Ільза. Вона вибігла на дорогу, привабливо підстрибуючи всім тілом. Ільза відкинула довге світле волосся з ніжного овального обличчя і навела цейсовський бінокль на машину, що наближалася.
  
  
  "Колір правильний", - задихаючись, крикнула вона. "Світло-блакитний. Ні, зачекайте. Номери неправильні. Номери з іншого штату. Не підходить".
  
  
  Він ударив лівим кулаком униз, метал ударив по металі. "Чорт!"
  
  
  "Не хвилюйся", - сказала Ільза через тоноване скло, махаючи машиною, що проїжджала. "Він приїде. Він завжди приїжджає на роботу цією дорогою".
  
  
  "Не зважай на це. Я вдарився рукою. Це боляче!"
  
  
  "О, бідолашний малюк. Тобі дійсно варто взяти себе в руки".
  
  
  Ільза розмовляла біля вікна. Вона не могла бачити його обличчя за димчастим серпанком. Це мало значення.
  
  
  "Сорок років", - сказав він із гіркотою. "Насправді тридцять вісім років, сім місяців та п'ять днів", - радісно відповіла Ільза.
  
  
  Він хмикнув. Тоді вона ще не народилася: тоді він був такий молодий, як вона зараз. Якби він знав її тоді, він би взяв її. Силою, якщо потрібно. Він забрав би її зараз - якби в нього залишилося щось, чим можна було б її забрати. Можливо, коли все це закінчиться, він знайде спосіб забрати це дурне дівчисько, яке прийняло програну справу минулого покоління як свою власну.
  
  
  "Наближається ще одна машина", - сказала вона, знову вибігаючи на дорогу. Він спостерігав її. Її чорні штани були щільно облягаючи її струнку дівочу фігуру. Її біла блуза була накрохмалена. Вона носила свою пов'язку навиворіт, так що було видно тільки червону тканину. Незважаючи на це, це нагадало йому про старі часи.
  
  
  "Це він? Це Сміт?"
  
  
  "Так", - схвильовано сказала Ільза. "Це він. Це Гарольд Сміт".
  
  
  "Нарешті".
  
  
  Гарольд Д. Сміт першим побачив дівчину. Вона стояла посеред дороги, розмахуючи руками.
  
  
  Вона була приваблива. Років двадцяти п'яти-двадцяти шести, з гарним обличчям, яке не потребувало макіяжу. Між двома натягнутими гудзиками блузки виднівся чорний мереживний бюстгальтер. Сміт неуважно відзначав ці речі. Він перестав дивитися на молодих жінок як на сексуальних створінь приблизно в той час, коли його сиве волосся почало рідшати, більше десяти років тому.
  
  
  Сміт загальмував свою машину. Потім він побачив фургон. Це була одна з тих кустарних робіт, пофарбована в бронзу та прикрашена аерографічними малюнками. Він з'їхав на сльоту узбіччя дороги. Пластикова кришка була знята із запасного колеса, встановленого ззаду.
  
  
  Блондинка відскочила на свій бік машини і Сміт опустила скло. Вона обдарувала його сонячною усмішкою. Він не посміхнувся у відповідь.
  
  
  "Ви можете мені допомогти, сер?"
  
  
  "У чому, мабуть, проблема?" Запитав Гарольд Сміт.
  
  
  Проблема була очевидна - колесо, що спустило, але Сміт все одно запитав.
  
  
  "Я не можу спустити запасне колесо".
  
  
  "Хвилинку", - сказав Гарольд Сміт. Він з'їхав з дороги, трохи роздратований тим, що запізниться на роботу. Він почував себе не в силах міняти колесо, не з тим, що здавалося трьома фунтами сумно відомої вівсянки його дружини "п'ять будильників", що застигла в шлунку.
  
  
  Він вийшов зі своєї машини, коли блондин підбіг, підстрибуючи, як щасливе щеня.
  
  
  "Я Ільза Гмос", - сказала вона, простягаючи руку. Він невпевнено знизав її. Її хватка була сильною - сильнішою, ніж він очікував, - а іншою рукою вона потяглася за спину і дістала зведений пістолет. Вона спрямувала його на нього.
  
  
  "Будь милим", – попередила вона.
  
  
  Гарольд Сміт спробував вивільнитися, але вона міцніше стиснула його руку і розгорнула його. Її коліно врізалося йому в поперек, і він упав на капот машини.
  
  
  "Я маю попередити вас, юна леді. Якщо це пограбування..." Але потім дуло пістолета вперлося йому в спину. Він подумав, чи не збирається вона застрелити його прямо тут і зараз.
  
  
  "Стій спокійно", - сказала вона. У її голосі дзвенів метал. Вона зняла свою червону пов'язку і, обережно вивернувши її правою стороною назовні, зав'язала Гарольдові очі Сміту. Вона повела його до фургона для інвалідів.
  
  
  Якби Сміт міг бачити себе в той момент, він би впізнав чорний символ у білому колі, що горів спереду на червоній пов'язці, що надійно зав'язана навколо його голови. Можливо, тоді б він зрозумів. Але знову ж таки, у нього могло й не бути.
  
  
  "Гарольд Сміт?" У нього пересохло у роті. Він зробив ковток. Чому він повинен нервувати? Нервувати мав Сміт.
  
  
  "Так?" Невпевнено перепитав Гарольд Сміт. Він не міг бачити, але Сміт знав, що він знаходиться всередині бронзового фургону. Підлога була вистелена килимом, і його лиса голова зачепила плюшевий дах, коли він протискався всередину через розсувні бічні двері. Прохолодні руки посадили його на сидіння. Воно повернулося.
  
  
  "Гарольд Д. Сміт?"
  
  
  "Так?" Голос Сміта був спокійний.
  
  
  Ця людина мала самовладання, якщо не сміливість. Він подумав, чи це не полегшить це завдання. "Перші десять років були найгіршими".
  
  
  "Я не розумію", - сказав Сміт.
  
  
  "Стіни були зеленими. Світло-зелені вгорі і темно-зелені внизу. Я нічого не міг зробити, окрім як дивитися на них: у ті дні я часто думав про тебе, Гарольд Сміт".
  
  
  "Знаю я вас?"
  
  
  "Я підходжу до цього, Сміте". Він виплюнув це ім'я. Нервовість покидала його. Добре. Ільза посміхнулася йому. Вона стояла навколішки на килимі, виглядаючи як слухняна дочка, за винятком пістолета, який вона тримала спрямованим на ненависного Гарольда Д. Сміта.
  
  
  "Тоді у нас не було телебачення", - продовжив він спокійнішим голосом. "Телебачення було новим. В Америці у людей було телебачення. Але не там, куди мене відправили. Там ні в кого не було телебачення. Отже, я витріщився на зелені стіни. Вони обпалили мою сітківку, вони були такими зеленими. До цього дня я не можу дивитися на траву. Або американські паперові гроші”.
  
  
  Гарольд Сміт намагався бачити крізь пов'язку на очах. Він обережно поклав руки по одній на кожне коліно. Він не насмілювався поворухнутися. Він знав, що блондинка мала пістолет - він виглядав як "Люгер" - спрямований на нього.
  
  
  "Зрештою", - продовжив сухий голос. "У нас було телебачення. Я думаю, це було те, що врятувало моє здоровий глузд. Телебачення живило мій розум. Це було моє вікно, тому що в зеленій кімнаті, бачите, не було вікон. Я думаю, що без телевізора я б дозволив собі померти. Навіть ненависть може підтримувати людину так довго”.
  
  
  "Ненавидиш? Я тебе не знаю".
  
  
  "Ти не можеш бачити мене, Гарольд Сміт".
  
  
  "Ваш голос мені не знайомий".
  
  
  "Мій голос? Востаннє ви чули його у 1949 році. Ви пам'ятаєте?"
  
  
  "Ні", - повільно промовив Гарольд Сміт.
  
  
  "Ні! Навіть не хвилюючий спогад, Сміт? Навіть це?"
  
  
  "Вибачте, в чому справа?"
  
  
  "Смерть, Сміт. Йдеться про смерть. Моя смерть... і твоя".
  
  
  Сміт міцніше стиснув коліна.
  
  
  "Ви пам'ятаєте, де ви були 7 червня 1949?"
  
  
  "Звичайно, ні. Ніхто не міг".
  
  
  "Я пам'ятаю. Я це добре пам'ятаю. Це був день моєї смерті".
  
  
  Сміт нічого не сказав. Ця людина була явно неосудна. Його думки гарячково розуміли. Проїхала б інша машина? Чи зупинилася б вона? Але то була не дуже жвава дорога.
  
  
  "Це був день, коли я помер", - вів далі голос. "Це був день, коли ти вбив мене. Тепер скажи мені, Гарольд Сміт, що ти не пам'ятаєш того дня".
  
  
  "Я не знаю", - повільно відповів Сміт. "Я думаю, ви взяли не ту людину".
  
  
  "Брех!"
  
  
  "Я сказав, що не пам'ятаю", - рівним голосом промовив Гарольд Сміт. Він знав, що коли маєш справу з неврівноваженими умами, краще говорити спокійним голосом. Він також знав, що їм не слід суперечити, але Сміт був упертим. Він не збирався погоджуватися з мареннями божевільного тільки для того, щоб потішити його.
  
  
  Сміт почув дзижчання маленького мотора і сухий голос, що пролунав ближче. Сміт раптом зрозумів, що фургон був у інвалідному візку. Він згадав наклейку з написом "інвалід" на задній панелі фургона.
  
  
  "Ти не пам'ятаєш". Голос був гіркий, майже сумний.
  
  
  "Це правильно", - сказав Сміт.
  
  
  Потім Сміт почув новий звук. Це було м'якше дзижчання, більше схоже на приглушений звук високошвидкісної бормашини дантиста. Цей звук змусив його здригнутися. Він ненавидів відвідувати дантиста. Завжди була.
  
  
  З його очей зірвали пов'язку. Сміт безглуздо моргнув.
  
  
  У чоловіка в інвалідному візку було обличчя таке ж сухе, як і його голос. Воно нагадувало знебарвлену шкаралупу волоського горіха, збароджену зморшками. Очі були чорними і проникливими, губи були тонкою висохлою лінією. Решта обличчя була мертва, давно мертва. Зуби були пофарбовані майже в коричневий колір, з корінням, оголеним ясна, що відступають.
  
  
  "Я не впізнаю ваше обличчя", - сказав Сміт голосом спокійнішим, ніж його думки. Він відчував, як шалено б'ється його серце, а горло стискається від страху. Риси обличчя чоловіка стали розлюченими.
  
  
  "Моя власна мати не впізнала б мене!" - прогримів чоловік у інвалідному візку. Він ударив сухим кулаком по підлокітнику інвалідного крісла. Потім Сміт побачив пов'язку на очах, що висіла в іншій руці чоловіка.
  
  
  Але то була не рука. Чи не людська рука. Це був трипалий кіготь із нержавіючої сталі. Він затис пов'язку на очах, яку дівчина носила замість пов'язки. Сміт побачив чорно-білу емблему, спотворену червоними складками. Сталева клешня відкрилася з дзижчанням крихітної стоматологічної бормашини. Пов'язка на очах впала на коліна Сміта, і він дізнався про нацистський символ свастики. Він незграбно проковтнув. Він був на війні. Це було давно.
  
  
  "Ти теж змінився, Гарольд Сміт", - сказав старий тихішим голосом. "Я теж ледве впізнаю тебе".
  
  
  Сталева клешня з шумом зімкнулась. Три суглобові пальці склалися в деформований кулак.
  
  
  "Сучасна наука", – сказав старий. "Я отримав це в 1983 році. Електроди, імплантовані в моє передпліччя, контролюють це. Це майже як мати природну руку. До цього у мене був гачок, а до гачка моє зап'ястя закінчувалося чорним пластиковим ковпачком".
  
  
  Обличчя Сміта було так близько до чоловіка, що він відчув запах його дихання. Пахло сирими молюсками, ніби нутрощі чоловіка були мертвими.
  
  
  "Це зробив зі мною вогонь. Вогонь позбавив мене рухливості. Через це я багато років не міг говорити. Це майже позбавило мене зору. Це забрало й інші речі. Але я більше не говоритиму про свою гіркоту. Я шукав тебе, Гарольд Сміт, і тепер я знайшов тебе.
  
  
  "Я думаю, ви взяли не того чоловіка", - лагідно сказав Гарольд Сміт.
  
  
  "Ви були на війні? Друга світова війна?"
  
  
  "Так", - сказав він.
  
  
  "Він був на війні, Ільза".
  
  
  "Отже, він визнає це?" Сказала Ільза, вона піднялася, міцно стискаючи "Люгер".
  
  
  "Не зовсім. Він упертий".
  
  
  "Але він той самий?" Вибагливо запитала Ільза.
  
  
  "Так, це той самий день. Я казав тобі, що відчув це всіма своїми кістками".
  
  
  "Ми могли б зв'язати його та кинути в канаву", - запропонувала Ільза. "Тоді облийте його бензином. Вжик!"
  
  
  "Вогонь був би доречним", - сказав чоловік в інвалідному візку. "Але я не думаю, що зміг би дивитися, як полум'я пожирає його. Спогади, Ільза. Ні, не вогонь. Я повинен бути свідком його смерті".
  
  
  Гарольд Сміт знав тоді, що йому доведеться боротися. Він ризикнув би отримати кулю, але не дозволив би стратити себе. Не без боротьби.
  
  
  Сміт різко підвівся на ноги. Він відштовхнув інвалідне крісло назад і ледь ухилився від злого удару кігтя старого.
  
  
  "Мені пристрелити його? Чи маю я?" Ільза закричала, розмахуючи пістолетом.
  
  
  "Ні. Розмозжи йому мізки".
  
  
  Ільза замахнулася на лисіючу голову Сміта важким стволом "Люгера". Але удар був недостатньо сильним, і приціл пістолета лише здер шкіру з голови Сміта.
  
  
  Сміт схопився за пістолет. Ільза вибила з-під нього одну ногу і навалилася на нього. Сміт упав на крісло, що обертається, а Ільза опинилася на ньому зверху.
  
  
  "Тримайте його там", - сказав чоловік в інвалідному візку. Сміт, закинувши голову, побачив перевернуте зображення старого, що насувається на нього з холодним дзижчанням механізмів.
  
  
  Сталевий кіготь схопив його за горло, і звук бормашини стоматолога заповнив його вуха, все голосніше і голосніше, нагадуючи йому про минулий біль, навіть коли він відчув ядуху, яка казала йому, що його трахея розчавлена. Його обличчя розпухло, коли кров потекла вгору артеріями на шиї. У вухах дзвеніло, заглушаючи стукіт його ніг по підлозі.
  
  
  І весь цей час він міг бачити обличчя огидного старого, що втупився в нього, чорні очі, крихітні й яскраві посеред червоного туману, який, здавалося, заповнював салон фургона.
  
  
  Коли червоний туман повністю заповнив зір Гарольда Сміта, він втратив свідому думку.
  
  
  "Чорт!"
  
  
  "У чому річ, Ільза?"
  
  
  "Я думаю, він описався".
  
  
  "Іноді вони так роблять".
  
  
  "Але - не на мені всім тілом!" Вона відступила від понівеченого трупа Сміта; виглядала як жінка, яку збила машина, що проїжджала. Її руки марно тріпотіли в повітрі.
  
  
  "Ти можеш переодягтися пізніше. Ми повинні йти".
  
  
  "Добре. Дозволь мені замкнути тебе".
  
  
  "Спочатку позбався тіла".
  
  
  "Ти цього не хочеш?"
  
  
  "Ні!"
  
  
  "Навіть на сувенір? Я думав, ми збираємося здерти з нього шкуру або щось таке".
  
  
  "Не він. Він не той самий".
  
  
  "Він сказав, що його звуть Гарольд Сміт. Я чув його".
  
  
  "Він не той Гарольд Сміт".
  
  
  "О ні, тільки не знову. Ти впевнений?"
  
  
  "У нього блакитні очі. Очі Сміта були сірими."
  
  
  "Чорт", - сказала Ілза, штовхаючи Сміта доти, доки його тіло не викотилося через бічні двері. Вона зачинила двері на верескових роликах. "Я думала, ти був певен".
  
  
  "Це не має значення. Що означає одним Смітом менше? Я впевнений, що цей був нікчемністю, за якою ніхто не нудьгуватиме. Веди машину, Ільза".
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він будував будинок. Римо вбив останню опору у тверду землю. Стовп просідав на чверть дюйма за один раз від удару його голого кулака. Він не використовував жодних інструментів. Йому не потрібні були інструменти. Він працював один, худорлявий молодий чоловік у штанах та чорній футболці з дивно товстими зап'ястями та виразом повного спокою на його вилистим обличчі.
  
  
  Вставши, Римо оглянув чотири опори. Геодезист, який використовує точне обладнання, міг би визначити, що чотири стовпи утворюють геометрично правильний прямокутник, причому кожен стовп знаходиться на одному рівні з іншими. Римо знав це, не дивлячись.
  
  
  Потім слід було укласти підлогове покриття. Було важливо, щоб підлога в будинку була значно вище рівня землі, принаймні, на вісім дюймів. Як і всі будинки в Кореї, будинок Римо мав стояти на палях, щоб захистити його від дощової води та змій.
  
  
  Римо завжди хотів мати власний будинок. Він мріяв про таку ще в ті дні, коли жив у багатоквартирному будинку в Ньюарку, штат Нью-Джерсі, і заробляв 257,60 доларів на тиждень, будучи поліцейським-новачком. До служби в поліції Римо перебував під опікою держави і жив разом з іншими хлопчиками у притулку Святої Терези. Після того, як його усунули від служби в поліції – після того, як вони вбили його, – там була низка квартир, готельних номерів та тимчасових приміщень.
  
  
  Він ніколи не мріяв, що одного разу збудує свій будинок своїми сильними голими руками тут, на кам'янистому ґрунті Шіоанджу.
  
  
  Два десятиліття тому Римо було відправлено на електричний стілець за хибним обвинуваченням у вбивстві, але він не помер. Римо запропонували вибір: працювати на Кюрі, надсекретну американську організацію боротьби зі злочинністю, або замінити анонімний труп, який лежав у його власній могилі.
  
  
  Особливого вибору не було, тому Римо погодився стати агентом CURE. Вони передали його літньому корейцю на ім'я Чіун, голові легендарного будинку вбивць, і Чіун перетворив Римо Вільямса на майстра синауджу, сонячного джерела бойових мистецтв.
  
  
  Десь цим шляхом Римо став більше синанджу, ніж американцем. Він не знав, коли це сталося. Озираючись назад, він не міг навіть точно визначити рік. Він просто знав, що одного разу, давним-давно, він переступив цю межу.
  
  
  І ось тепер Римо нарешті повернувся додому – до Сінанджі на березі Західно-Корейської затоки.
  
  
  Літній азіат у приглушено-синьому кімоно прогулювався стежкою вздовж берега і з невеликої відстані спостерігав за спробою Римо укласти дерев'яні дошки поверх каркаса підлоги. Він був крихітним, і свіжий морський бриз грав пучками волосся над кожним вухом і смикав його рідку борідку.
  
  
  Нарешті Майстер синанджу наблизився. "Що ти робиш, сину мій?" - Запитав я.
  
  
  Римо озирнувся через плече, потім повернувся до свого завдання.
  
  
  "Я будую будинок, Папочка".
  
  
  "Я бачу це, Римо. Навіщо ти будуєш будинок?"
  
  
  "Це для Ма-Лі", - сказав Римо.
  
  
  "А", - сказав Чіун, нинішній майстер синанджу - як міста, так і дисципліни. "Тоді весільний подарунок?"
  
  
  "Ти зрозумів. Подай мені ту дошку, гаразд?"
  
  
  "Чи я зможу що?"
  
  
  "Чи не подаси ти мені ту дошку?"
  
  
  "Можу я передати тобі цю дошку для чого?"
  
  
  "А?"
  
  
  "Зазвичай кажуть "будь ласка", коли просять про щось у Майстра Сінанджу", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Не має значення", - нетерпляче сказав Римо. "Я принесу це сам".
  
  
  Римо поставив дошку на місце. Підлога формувалася, і наступними мали стати стіни, але найскладнішою частиною був дах. У дитинстві Римо ніколи не був добрим на уроках деревообробки, але він засвоїв основи. Але, наскільки він знав, у жодній американській середній школі ніколи не викладали тетчінг. Можливо, Чіун міг би допомогти йому з дахом.
  
  
  "Ма-Лі вже має будинок", - зауважив Чіун після короткого мовчання.
  
  
  "Це надто далеко від села", - сказав Римо. "Вона більше не вигнанка із села. Вона майбутня дружина наступного майстра синанджу".
  
  
  "Не забігай уперед. Я нинішній Господар. Поки я Господар, іншого немає. Чому б не збудувати новий будинок Ма-Лі ближче до мого?"
  
  
  "Усамітнення", - сказав Римо, дивлячись на видовбану трубку бамбукової втечі. Він поставив кілька штук у ряд і швидкими рухами рук зрізав верхівки, доки вони не стали однаковою довжиною.
  
  
  "Це не буде важко для неї, Римо?"
  
  
  "Як же так?" Запитав Римо. Він з жахливим тріском розрізав першу втечу навпіл. Половинки впали йому в руки, які ідеально розділені.
  
  
  "Їй доведеться далеко йти, щоб розбудити тебе вранці". Рука Римо завмерла на півдорозі до відбивної.
  
  
  "Про що ти говориш?"
  
  
  "Ти ще навіть не одружений, а вже ганебно звертаєшся зі своєю майбутньою нареченою".
  
  
  "Чому будувати їй будинок ганебно?"
  
  
  "Справа не в будинку. Це там, де вдома немає".
  
  
  "Де це має бути?"
  
  
  "Поруч із домом моїх предків".
  
  
  "О", - сказав Римо, раптово все зрозумівши. "Давай сядемо, Татусю".
  
  
  "Гарна думка", - сказав Чіун, сідаючи на камінь. Римо сів біля його ніг, біля ніг єдиного батька, якого він колись знав. Він склав руки на зігнутих колінах.
  
  
  "Ти незадоволений тим, що я не стаю ближче до тебе, чи не так?" Запитав Римо.
  
  
  "На східному боці достатньо місця".
  
  
  "Якщо ти вважаєш дванадцять квадратних футів просторими".
  
  
  "У Сінанджу ми не засиджуємося в наших будинках годинами безперервно, як ти робив у своєму минулому житті в Америці". Римо подивився за скельну освіту, відому як Привітальні Роги, за холодні сірі води Західно-Корейської затоки. Десь за обрієм була Америка і життя, яким він звик жити. Все це було ще так свіжо у його пам'яті, але він відігнав спогади. Тепер Сінанджу був удома.
  
  
  "Будинок на східній стороні закрив би тобі сонячне світло", - зауважив Римо. Я знаю, тобі подобається, коли сонце світить у твоє вікно вранці. Я б не став позбавляти тебе цього заради власного задоволення.
  
  
  Чіун кивнув, білі пасма бороди майоріли навколо його підборіддя. Його карі очі сяяли приємним схваленням уважності його учня.
  
  
  "Це дуже люб'язно з твого боку. Римо".
  
  
  "Спасибі тобі".
  
  
  "Але ти повинен подумати про свою майбутню наречену. Холодного ранку їй довелося б пройти пішки весь шлях від цього місця до твого ліжка".
  
  
  "Маленький батько?" Повільно промовив Римо, намагаючись підібрати найкращі слова висловлення те, що він хотів сказати.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Її ліжко буде моїм ліжком. Ми одружимося, пам'ятаєш?"
  
  
  "Вірно", - сказав Чіун, піднімаючи палець з довгим нігтем. "І це точно моя точка зору. Вона повинна бути на твоїй стороні".
  
  
  "Добре", - полегшено сказав Римо.
  
  
  "Добре", - сказав Чіун, думаючи, що до Римо нарешті дійшло, до чого він хилить. Іноді він бував таким повільним. Залишкова білизна. Це ніколи не пройде зовсім, але через кілька десятиліть Римо буде більше схожим на корейця, ніж зараз. Особливо якщо він більше засмагатиме.
  
  
  "Так в чому проблема?" Запитав Римо.
  
  
  "Цей будинок. Він тобі не потрібен". Римо насупився.
  
  
  Чіун насупився у відповідь. Можливо, Римо таки не вловив суті.
  
  
  "Дозволь мені пояснити тобі це", - сказав Майстер Сінанджу. "Місце Ма-Лі поряд з тобою, вірно?"
  
  
  "Це вірно".
  
  
  "Добре. Ти сам так сказав. І твоє місце поряд зі мною, вірно?"
  
  
  "Ти Майстер синанджу. Я твій учень". Чіун підвівся на ноги і радісно заплескав у долоні.
  
  
  "Чудово! Тоді все вирішено".
  
  
  "Що вирішено?" Запитав Римо, встаючи.
  
  
  "Ма-Лі переїде до нас після весілля. Ходімо, я допоможу тобі розібрати цю непотрібну будову".
  
  
  "Почекай хвилинку, татко. Я ніколи на це не погоджувався".
  
  
  Чіун з подивом подивився на Римо, зморщивши своє пергаментне обличчя.
  
  
  «Що? це якийсь американський звичай, яким ти ніколи не ділився зі мною, Римо?
  
  
  "Справа не в цьому, Татусю".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Я не планував, що Ма-Лі переїде до нас".
  
  
  "Тоді?"
  
  
  "Я планував переїхати до неї".
  
  
  "В'їжджаєш?" Пискнув Чіун. "Тобто з'їжджаєш? З дому моїх предків?" Численні зморшки Чіуна розгладилися від шоку.
  
  
  "Я ніколи не думав про те, щоб зробити це якимось іншим способом", - зізнався Римо.
  
  
  "І я ніколи не думав, що ти мрієш зробити це якимось іншим способом, окрім шляху синанджу", - огризнувся Чіун.
  
  
  "Я думав, ти захочеш усамітнення. Я думав, ти зрозумієш".
  
  
  "У Кореї сім'ї тримаються разом", - пожурив Чіун. "У Кореї сім'ї не розпадаються після одруження, як це відбувається в Америці. В Америці сім'ї видають заміж своїх дітей і живуть за багато миль один від одного. Перебуваючи порізно, вони остигають і втрачають сімейні узи. Не дивно, що в Америці сім'ї сваряться. через спадщину і вбивають інших членів сім'ї на зло. Білі американці виховані так, щоб бути чужими один одному. Це ганьба. Це ганебно”.
  
  
  "Пробач, Тату. Ми з Ма-Лі все обговорили. У нас так і є".
  
  
  "Ні, так воно і є на недружній землі вашого незаконного народження. Я дивився ваше телебачення. Я бачив Край Темряви, Коли обертається Планета". Я знаю як це буває. Це почнеться з роздільного проживання та переросте у заперечення моєї волі. Я не зазнаю нічого з цього!"
  
  
  І, не сказавши більше ні слова, Майстер Сінанджу розвернувся на підборах, змахнувши спідницями, і надутий попрямував прибережною дорогою назад до центру села Сінанджу, плекаючи глибоку образу у своєму чудовому серці.
  
  
  Римо тихо сказав "Чорт" собі і повернувся до будівництва. Він зрізав нігтями десятки довгих пагонів бамбука, які затверділи через дієту та фізичні вправи, поки у нього не набралося достатньо, щоб зробити обшивку для свого нового будинку.
  
  
  Римо ніколи не мріяв, що почуватиметься таким нещасним, коли нарешті з'явиться будинок, який він зможе назвати своїм.
  
  
  Було вже майже темно, коли Римо впорався з гарнірами. Запах дерева, що димів, що доносився з села, підказав йому, що багаття для приготування їжі розгоряються. Чистий аромат киплячого рису долинув до його ніздрів, настільки загострених роками тренувань, що для нього цей аромат був таким самим гострим, як карі на язику. У нього потекли слинки.
  
  
  Рімо вирішив, що дах може зачекати.
  
  
  Коли Римо вийшов з-за скель, що захищали село Сінанджу від морських вітрів, він помітив унизу Ма-Лі, свою майбутню дружину. Він ковзнув на валун і непомітно спостерігав.
  
  
  На сільській площі довкола неї зібралися інші жінки. Ма-Лі була юною дівчиною, на кілька років молодшою за Римо, але літні жінки села доглядали за нею, як за сільською бабусею.
  
  
  Римо відчув зростаючу радість у своєму серці. Усього кілька тижнів тому Ма-Лі був ізгоєм, який живе в акуратній халупі за скелями, далеко від основної маси населення крихітного села.
  
  
  Тижнями раніше, у ті жахливі дні, коли здавалося, що Чіун при смерті, Римо був оточений жителями села Сінанджу, які зневажали його за те, що він не був корейцем. Він відчував більшу самотність, ніж будь-коли міг пригадати.
  
  
  Саме тоді він зустрів Ма-Лі, сироту, яку уникали інші мешканці села і яку вони називали Ма-Лі Звіром. Римо вперше побачив її, що живе у своїй маленькій хатині, у вуалі. Він подумав, що вона потворна, і відчув до неї жалість. Але її ніжні манери заспокоїли сум'яття в душі, і він полюбив її.
  
  
  Коли, піддавшись пориву, Римо підняв вуаль з її обличчя, він сподівався побачити жах. Натомість він виявив красу. Ма-Лі була лялькою. Ма-Лі називали чудовиськом, тому що, за стандартами плосколицьких жінок синанджу, вона була потворною. За західними стандартами, на тлі неї обов'язкові жінки-провідні новини на більшості телеканалів виглядали відьмами.
  
  
  Римо, не роздумуючи, зробив пропозицію. І Ма-Лі прийняла. Римо, чиє життя переходило від однієї ситуації, що вийшла з-під його контролю, до іншої, тепер почував себе повноцінним.
  
  
  Сміх Ма-Лі рознісся площею. Римо посміхнувся.
  
  
  Як наречену наступного Хазяїна, її поважали. У цьому було певне лицемірство. Поки він не погодився взяти на себе тягар села, вони сварилися щоразу, коли Римо проходив повз. Але такою була дорога жителів села Сінанджу. Тисячі років вони були метеликами, що кружляють над полум'ям сонячного джерела. Їх не заохочували працювати ні думати. Тільки для того, щоб бути відомим та нагодованим Майстром синанджу, який використав мистецтво вбивці для правителів світу.
  
  
  Перші майстри синанджу взялися за свою роботу, щоб підтримати мешканців села, які у скрутні часи були змушені топити найменших дітей у водах затоки. Можливо, колись так і було, подумав Римо, але замість мотивації для синанджу мешканці села стали скоріше зручним приводом.
  
  
  У будь-якому випадку вони не були винні.
  
  
  Ма-Лі випадково підвела очі, і Римо відчув, як у нього занудило під ложечкою. Її вологі очі ніколи не підводили його. Вона була така чудова, з обличчям, яке було досконалістю.
  
  
  Римо почав спускатися зі скель. Але Ма-Лі вже була на ногах, її витончені руки підняли довгі традиційні спідниці і зустріла його на півдорозі.
  
  
  Вони поцілувалися один раз, трохи, бо були на публіці. Через плече Ма-Лі Римо бачив обличчя сільських жінок, що дивилися на них знизу вгору із захопленою м'якістю в темних очах, яка знімала прокляття з різких ліній їхніх квадратних щелеп та плоских вилиць.
  
  
  "Де ти був, Римо?" Безтурботно спитала Ма-Лі.
  
  
  "Це секрет", - піддражнив Римо.
  
  
  "Ти не можеш сказати мені зараз?" Вона надулася.
  
  
  "Після того, як ми одружимося".
  
  
  "О, але це так довго".
  
  
  "Я планую поговорити про це з Чіуном. Я не знаю, чому ми не можемо побратися прямо зараз", - поскаржився Римо. "Сьогодні".
  
  
  "Майстер Сінанджу встановив термін заручин. Ми повинні коритися йому".
  
  
  "Так, але дев'ять місяців..."
  
  
  "Майстру Сінанджу видніше. Він бажає, щоб ти вивчила наші звичаї до того, як ми одружимося. Це не так вже й важко".
  
  
  "Це для мене. Я люблю тебе, Ма-Лі".
  
  
  "І я люблю тебе, Римо".
  
  
  "Дев'ять місяців. Іноді я думаю, що його послали на землю, щоб він підірвав мені нерви".
  
  
  "Що таке "відбивні"?" - запитав Ма-Лі, який досить вивчив англійську, щоб розмовляти з Римо рідною мовою, але був спантеличений сленгом.
  
  
  "Неважливо. Ти бачив Чіуна останнім часом?"
  
  
  "Раніше. Він виглядав нещасним".
  
  
  "Я думаю, він засмучений через мене. Знову".
  
  
  Обличчя Ма-Лі напружилося. Майстер Сінанджу був для неї як бог.
  
  
  "У тебе були слова?"
  
  
  "Я думаю, йому буде важко звикнути до того, що ми одружені".
  
  
  "Мешканці цього села ніколи не сперечаються з Майстром. Так не робиться".
  
  
  "Ми з Чіуном сперечаємося з того часу, як знаємо один одного. Ми сперечалися по всій Америці, по всій Європі, від Пеорії до Пекіна. Коли я думаю про місця, які я відвідав, я не згадую людей або пам'ятки. Я згадую суперечки. Якщо ми сваримося через мою відмову відрощувати довгі нігті, то це, мабуть, Балтімор”.
  
  
  "Це дивно. В Америці ви демонструєте своє кохання, сперечаючись. Після того, як ми одружимося, ти очікуєш, що я сперечатимуся з тобою на знак моєї любові?"
  
  
  Римо засміявся. Обличчя Ма-Лі було спантеличеним і серйозним, як у дитини, яка зіткнулася з якоюсь великою, складною істиною. "Ні, я взагалі не збираюся з тобою сперечатися". Римо знову поцілував її.
  
  
  Він узяв її за руку, і вони спустилися на сільську площу. Мешканці села розступалися перед ними, всі посміхалися і жмурили очі. Село було сповнене достатку та життя. Як і має бути, подумав Римо.
  
  
  За винятком Будинку Майстрів у центрі села. Це була велика різьблена скринька з дерева тика, покрита лаком, встановлена на невисокому пагорбі. Побудований для Майстра Ві фараоном Тутанхамоном, це була найбільша будівля в селі. В Америці воно не справило б враження на молодят як відповідний будинок для початку. Насправді це був скоріше склад, ніж житло. Заробіток минулих майстрів Сінайдзю за століття лежав у елегантному достатку всередині його стін. Саме там жив Чіун. Тепер великі двері були зачинені, а вікна завішені.
  
  
  Римо подумав, чи не піти йому до Чіуна і чи не спробувати ще раз йому пояснити. Але потім він згадав, що кожного разу, коли він пояснювався в минулому, Чіун завжди домагався свого. Навіть коли Чіун був неправий. Особливо коли Чіун був неправий.
  
  
  "Він залишиться", - сказав Римо напівголосно, думаючи про те, яким голодним його робить запах рису, що вариться.
  
  
  "Хто що збереже?" - спитав Ма-Лі.
  
  
  Римо просто посміхнувся до неї. Коли Ма-Лі була поряд, у всесвіті більше нікого не існувало.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт ніколи не був такий щасливий.
  
  
  Прогулюватися його спартанськи обставленим офісом вранці було одне задоволення. Сонце проникало через одностороннє панорамне вікно, наповнюючи кімнату світлом. Сміт поклав свій потертий портфель на стіл і, не звертаючи уваги на його документи, неквапливо підійшов до вікна.
  
  
  Сміт був худорлявим чоловіком років шістдесяти п'яти з вузьким обличчям, але сьогодні його стислі губи торкнулася тонкої усмішки. Він помітив слабке відображення посмішки у великому панорамному вікні і змусив себе трохи відкрити губи. Добре, подумав він. Білі зуби, що блиснули, зробили усмішку тепліше. Йому доведеться попрактикуватися в посмішці з відкритим ротом, доки він не звикне до цього. Сміт поправив червону гвоздику в петлиці свого бездоганного костюма-трійки. Йому подобалося, як квітка надавала кольору його сірому одязі. Можливо, якось він придбає костюм, який не був би сірим. Але не зараз. Занадто великі та швидкі зміни могли виявитися приголомшливими. Сміт вірив у поміркованість.
  
  
  Доктор Гарольд Сміт працював у цьому самому офісі з початку 1960-х років, нібито як директор санаторію Фолкрофт, на береговій лінії Раю, штат Нью-Йорк. Насправді Сміт, колишній агент ЦРУ, а до цього працював в УРС під час війни, був головою агентства боротьби зі злочинністю під назвою CURE. Створена президентом, якого пізніше було вбито, CURE була надсекретною правоохоронною організацією, яка діяла поза конституційними обмеженнями, захищаючи Америку від наростаючої хвилі беззаконня.
  
  
  Єдиний агент Кюре, Рімо Вільямс, і його не менш важкий наставник. Чіун благополучно повернулися до Сінанджі. Сміт сподівався, що ніколи більше їх не побачить. Він сподівався на це. Нинішнього президента переконали в тому, що Римо мертвий – убитий під час кризи з Радами – і що Чіун поринув у жалобу.
  
  
  Це майже означало кінець CURE, але президент санкціонував продовження діяльності CURE. Але ж без силового підрозділу. Тільки Сміт та його секретні комп'ютери – зовсім як на початку, у старі добрі часи. Тільки зараз Америка поверталася правильним шляхом. Щоправда, проблеми досі залишалися. Але хребет мафії було зламано у великих містах по всій Америці. Громадська думка схиляла шальки терезів на користь вживання наркотиків. Злочинність серед білих комірців пішла на спад завдяки масштабному викриттю корпоративної злочинності на Уолл-стріт - викриттю, яке Сміт допоміг виявити.
  
  
  Але найкраще, що ніяких Римо та Чіуна. Сміт навчився поважати обох чоловіків, навіть симпатизувати їм у своїй нетовариській манері. Але вони були важкими, некерованими. Життя було набагато простіше без них.
  
  
  Обережний стукіт у двері його кабінету вивів Сміта з мрійливих роздумів. Він поправив дартмутську краватку, перш ніж повернутись до вікна.
  
  
  "Входь", - заспівав він.
  
  
  "Доктор Сміт?" місіс Микулка, особистий секретар Сміта, просунула свою поважну голову всередину. Її обличчя було стурбованим.
  
  
  "Щось не так, місіс Микулко?"
  
  
  "Це було те, про що я збирався запитати вас, доктор Сміт. Я чув тут дивні звуки".
  
  
  "Звуки".
  
  
  "Так, свистячі звуки".
  
  
  Сміт випробував свою нову посмішку на секретарці. "Думаю, це був я", - люб'язно сказав він.
  
  
  "Ти".
  
  
  "Здається, я насвистував "Зіп а Ді Ду Так"."
  
  
  "Це прозвучало, якщо ви дозволите мені так висловитися, начебто в паровому радіаторі зірвало клапан".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Я просто подумав, яке хороше зараз життя. Я завжди насвистую, коли щасливий".
  
  
  "Я працюю на вас понад п'ять років, і не можу пригадати, щоб ви колись раніше свистіли".
  
  
  "Раніше я ніколи не був щасливий на роботі".
  
  
  "Я радий, доктор Сміт. Приємно бачити, що ви теж приходите в більш вдалий час. І проводите більше часу зі своєю родиною".
  
  
  "Це нагадало мені", - сказав доктор Сміт. "Моя дружина буде тут о пів на першу. Ми обідатимемо".
  
  
  "Правда?" - сказала місіс Микулка. "Як чудово. Я ніколи не зустрічалася з вашою дружиною".
  
  
  "Я подумав, що вона хотіла б побачити Фолкрофт. Вона ніколи тут не була. Можливо, ти захочеш приєднатися до нас".
  
  
  "Я була б у захваті", - сказала місіс Мікулка, яка була вражена зміною у своєму скупому босі. "Сподіваюся, я одягнена належним чином".
  
  
  "Я впевнений, що працівники кафетерію вважатимуть вас презентабельним", - запевнив Сміт.
  
  
  "А", - сказала місіс Мікулка, усвідомивши, що її роботодавець не так сильно змінився.
  
  
  "Це все?" — спитав Сміт, повертаючись до свого столу.
  
  
  "О. Я залишила тобі вирізку з газети, подумала, ти захочеш подивитися. Це ще одна дивина".
  
  
  "Дякую вам, місіс Микулко".
  
  
  Двері за пишногрудою жінкою зачинилися, і Сміт перегорнув папери на своєму столі. Він знайшов вирізку. Це була коротка нотатка, депеша з UPI:
  
  
  Влада спантеличена загадковою смертю двох чоловіків з Нью-Гемпшира з різницею всього за кілька днів в окрузі Хіллсборо. 66-річного Гарольда Дональда Сміта зі Сквантума було знайдено поряд зі своєю припаркованою машиною на ділянці шосе 136. У нього була роздроблена шия. 61-річного Гарольда Уолтера Сміта з Манчестера - всього за двадцять миль від місця попередньої смерті - виявили у своїй квартирі. Його череп був роздроблений тупим предметом. Пограбування було виключено як мотив в обох випадках.
  
  
  Сміт натиснув на важіль внутрішнього зв'язку. "Місіс Мікулка?"
  
  
  "Так, доктор Сміт?"
  
  
  "Ти вислизаєш", - сказав Сміт легким тоном.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Я бачив цю фотографію", - весело сказав він. "Ти вирізала її для мене два тижні тому".
  
  
  "Ні, сер".
  
  
  "Я виразно пам'ятаю це", - сказав доктор Сміт тим самим безтурботним тоном.
  
  
  "Це була інша вирізка", - сказала місіс Мікулка. "Це були два інших Гарольда Сміта".
  
  
  Голос Сміта знизився. "Ви впевнені?"
  
  
  "Перевір свої файли".
  
  
  "Один момент".
  
  
  Сміт відніс вирізку до своєї картотечної шафи. У ньому були підшиті вирізки новин за тиждень. Сміт сказав своєму секретареві, що збирає незвичайні історії, які становлять інтерес для людей, і що химерніше, то краще. Він сказав, що це було його хобі. Насправді місіс Мікулка була просто ще одним мимовільним джерелом інформації для Кюре.
  
  
  Сміт порився у файлах і витяг вирізку із заголовком: "ПОШУК ЗНАЙШОВ ПРАВИЛЬНЕ ІМ'Я, НЕПРАВИЛЬНА ЖЕРТВА".
  
  
  У вирізці розповідалося про дивні вбивства двох чоловіків, приблизно одного віку, які проживають у різних штатах. Вважалося, що ці дві смерті не пов'язані між собою. Збіг виявився, коли дружина першої жертви повідомила про його зникнення, і в ході загальнонаціональних пошуків було виявлено тіло чоловіка з тим самим ім'ям. Пізніше було виявлено тіло першого чоловіка.
  
  
  Ім'я, яке мали двоє загиблих чоловіків, було Гарольд Сміт.
  
  
  Сніїт повернувся до свого столу з приголомшеним виразом на лимонно-жовтому обличчі. Він важко сів за стіл, поклавши дві вирізки поряд на стільницю, начебто це були зразки інопланетних комах.
  
  
  Сміт натиснув кнопку, і прихований комп'ютерний термінал піднявся з робочого столу і став на місце. Сміт завантажив систему та ініціював пошук по всіх каналах передачі даних.
  
  
  Він запровадив пошуковий код: ЗМІТ ГАРОЛЬД. Пройшло кілька миттєвостей, поки найпотужніша комп'ютерна система у світі сканувала свої файли, які були об'єднаними файлами всіх каналів передачі даних в Америці. Комп'ютер Сміта підключений до всіх доступних системних мереж. "Доктор Сміт?"
  
  
  То була місіс Микулка. Вона все ще розмовляла з внутрішнього зв'язку.
  
  
  "Хвилинку", - хрипко сказав Сміт.
  
  
  "З тобою все гаразд?"
  
  
  "Я сказав, один момент", - гаркнув Сміт.
  
  
  На екрані комп'ютера почали прокручуватися імена. СМІТ, ГАРОЛЬД А. СМІТ, ГАРОЛЬД Г. СМІТ, ГАРОЛЬД Т.
  
  
  Сміт швидко переглянув звіти. Якийсь Гарольд А. Сміт, продавець уживаних автомобілів, повідомив про викрадення машини з його стоянки. Сміт перейшов до наступного файлу. Гарольда Т. Сміта було вбито в Кентуккі три тижні тому.
  
  
  Сміт вводить команди, щоб вибрати лише повідомлення про смерть. Їх було тринадцять. За останні сім тижнів померло тринадцять Гарольдів Смітів.
  
  
  "Нічого незвичайного. Смітів багато", - пробурмотів Гарольд В. Сміт, думаючи про своїх родичів.
  
  
  І щоб довести свою точку зору, Сміт зберіг дані в окремому файлі і запитав звіти про смерті всіх Гарольдів Джонсів за той же час. Джонс був таким самим поширеним ім'ям, як і Сміт.
  
  
  Їх було дві.
  
  
  Сміт попросив Гарольда Брауна.
  
  
  Комп'ютер повідомив йому, що з листопада померло три Гарольди Брауни.
  
  
  Здивований, Сміт повернувся до досьє Гарольда Сміта. У газетних вирізках було зазначено вік покійного Гарольда Сміта. Усім чотирьом жертвам було за шістдесят. Сміт запросив дані про вік із файлу.
  
  
  Першою цифрою було шістдесят дев'ять, і це змусило серце Сміта підстрибнути від страху. Але наступна цифра була лише тринадцятою, і він розслабився.
  
  
  Але решта цифр викликала дрібний піт, що виступив на його зазвичай сухому лобі. Кожному Гарольду Сміту у списку, крім одного, було за шістдесят. Найстаршому було сімдесят два. Єдиний виняток – тринадцятирічний підліток – помер від лейкемії, і Сміт виключив це з досьє як випадкову аномалію. Всі інші були у тій самій віковій групі, що й Сміт. Усіх їх звали Сміт. Усіх їх було вбито.
  
  
  Сміт потягнувся до свого інтеркому і в хвилюванні забув, що він уже включений. Він вимкнув його і заговорив у мікрофон. "Місіс Мікулка. Місіс Мікулка". Він вигукував це втретє, коли місіс Микулка вдерлася до кімнати.
  
  
  "Доктор Сміт! Що це? Що не так?"
  
  
  "Цей інтерком. Він не працює!"
  
  
  Місіс Микулка критично оглянула його.
  
  
  "Це скасовується".
  
  
  "О". Неважливо. Подзвони моїй дружині. Скажи їй, що я надто зайнятий, щоб побачитися з нею сьогодні. І забудь про обід. Попросіть, щоб у кафетерії надіслали сендвіч із сиром без майонезу або заправки для салату та високу склянку чорносливового соку. Я не хочу, щоб мене турбували до кінця дня”.
  
  
  Сміт повернувся до свого комп'ютера. його сірі очі горіли. Хтось убивав Гарольда Смітса. Навіть якщо це було випадковою подією, воно заслуговувало на розслідування. Якби цього не сталося, це могло мати серйозні наслідки для CURE. У будь-якому разі Гарольд В. Сміт знав одне напевно.
  
  
  Він може стати наступною жертвою.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Коли Чіун не вийшов зі свого будинку, щоб приєднатися до великої спільної вечері на сільській площі, Римо вирішив прикинутися, що не помітив.
  
  
  Чіун, ймовірно, все ще сердився на нього, і надування губ серед його скарбів було найвірнішою тактикою, щоб змусити Римо прийти до нього і просити вибачення. Цього разу нічого не вийде. Сказав собі Рем. Нехай Чіун дметься. Нехай він дметься всю ніч. Римо продовжував їсти.
  
  
  Здавалося, ніхто більше не помітив, що Чіуна там не було. А як і помітив. вони не звернули на це уваги.
  
  
  Жителі села сиділи на розгладженому бруді площі навколо Римо та Ма-Лі. Ближче за всіх до них сидів навпочіпки старий Пуллянг, сільський доглядач. У період роботи Чіуна - його вигнання, як він із гіркотою називав це, - в Америці - Пуллванг керував селом. Він був найближчим радником Чіуна. Але навіть він, здавалося, не був стурбований відсутністю Чіуна.
  
  
  Пуллянг нахилився до Римо, з його губ злетіло легке хихикання. Римо знав, що це хихикання означає, що готується жарт. Пуллянг любив розповідати анекдоти. Жарти Пуллянга присоромили б дошкільника.
  
  
  "Чому свиня перейшла дорогу?" Прошепотів Пуллянг, хихикаючи.
  
  
  Римо, не подумавши, спитав: "Чому?"
  
  
  "Щоб перейти на інший бік", - заволав Пуллянг, Він повторив жарт натовпу. Натовп завив. Навіть Ма-Лі захихотів.
  
  
  Римо посміхнувся. Гумор не був національною рисою корейців. Йому доведеться до цього звикнути.
  
  
  Рімо вирішив, що, можливо, було б краще познайомити добрих людей Сінанджу з більш витонченим гумором. Він пошукав в думці відповідний жарт. Він згадав одну, яку розповів Чіун.
  
  
  "Скільки пхеньянців потрібно, щоб поміняти лампочку?" Римо знав, що Сінанджу вважають мешканців північнокорейської столиці особливо відсталими.
  
  
  "Що таке електрична лампочка?" - незворушно спитав Пуллянг. Римо, захоплений зненацька, спробував пояснити.
  
  
  "Це скляна колба. Ви вгвинчуєте її в стелю вашого будинку".
  
  
  "А дах не протікатиме?" - спитав Пуллянг.
  
  
  "Ні. Електрична лампочка заповнює отвір".
  
  
  "Тоді навіщо робити отвір у лампочці?"
  
  
  "Отвор не має значення", - сказав Римо. "Електрична лампочка використовується для створення світла. Коли у вашому будинку є електричні лампочки, це все одно, що мати у своєму розпорядженні трохи сонця".
  
  
  "Чи не простіше було б відкрити вікно?"
  
  
  "Ви не користуєтеся лампочками вдень", - терпляче пояснив Римо. "Але вночі. Уявіть, що світло горить всю ніч безперервно".
  
  
  У всіх присутніх були спантеличені особи. Для них це було дивно. Відколи Римо погодився жити у Сінанджу, він обіцяв їм поліпшення. Він сказав їм, що скарби Сінаніу століттями припадали пилом і скоро пропадуть. Римо пообіцяв використати частину золота для покращення села. Римо говорив про це вже кілька тижнів, але поки що нічого не змінилося. Деякі розумно запідозрили, що старий Чіун затягує ці вдосконалення.
  
  
  "Горіти всю ніч безперервно?" повторив Пуллянг.
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Римо, посміхаючись.
  
  
  Але ніхто не посміхнувся у відповідь. Натомість запанувала довга незручна мовчанка.
  
  
  Нарешті Ма-Лі прошепотіла Римо на вухо. "Але як ми спатимемо вночі?"
  
  
  "Ви можете вимкнути лампочки у будь-який час, коли захочете".
  
  
  "Тоді навіщо вони нам потрібні?"
  
  
  Римо напружено думав. Чому ці люди були такими тупими? Тут він робив усе можливе, щоб принести їм цивілізацію та вищий рівень життя, а вони виставили його таким безглуздим.
  
  
  "Припустимо, вам довелося полегшитися посеред ночі", - припустив Римо.
  
  
  Натовп в унісон знизав плечима. "Ти робиш це", - сказав маленький хлопчик.
  
  
  "Але з лампочкою ви можете бачити, що робите", - зазначив Римо.
  
  
  Маленький хлопчик хихикнув. Усі діти села сміялися разом із ним, але дорослі виглядали пригніченими.
  
  
  Ніхто не збирався казати Римо очевидне. Кому захочеться спостерігати, як він виконує тілесну функцію? Вони всі так думали, але озвучувати це Майстрові синанджу, навіть якщо він був білим американцем з великим носом і неприродно круглими очима, було б неповагою.
  
  
  Краєм ока Римо побачив, як двері в скарбницю Сінанджу прочинилися. Голова Римо повернулася, і очі Чіуна зустрілися з його очима. Задоволений тим, що почуття Римо були зосереджені на житло Майстра Сінанджу, який ігнорував його, Чіун зачинив двері.
  
  
  - пробурмотів Римо собі під ніс. Він глянув. І Чіун побачив його погляд. Якби він не подивився, все було б гаразд. Але не зараз. Тепер Римо більше не міг вдавати, що проблеми не було.
  
  
  Римо вибачився перед вечерею, потиснув руку Ма-Лі і подався до скарбниці.
  
  
  "З таким самим успіхом можна було б покінчити з цим", - сказав він собі. Двері були зачинені, що змусило Римо постукати.
  
  
  "Хто стукає?" вимогливо запитав Чіун буркотливим голосом.
  
  
  "Ти страшенно добре знаєш, хто стукає", - огризнувся Римо у відповідь. "Ти не чув, як я піднімався стежкою?"
  
  
  "Я чув слона. З тобою є слон?"
  
  
  "Ні, зі мною немає ніякого чортового слона".
  
  
  Двері різко відчинилися.
  
  
  Сяюче обличчя Чіуна дивилося на обличчя Римо.
  
  
  "Я так і думав. Слон робить менше шуму, ніж ти".
  
  
  "Можу я увійти?" Запитав Римо, із зусиллям контролюючи себе.
  
  
  "Чому б і ні? Це і твій дім теж". І Чіун повернувся у освітлений свічками інтер'єр.
  
  
  Римо озирнувся. Груди скарбів, що займали кожну кімнату, були зсунуті з місця. Там були грецькі бюсти, китайські статуетки, посуд з дорогоцінним камінням і золото у всіх його формах, від злитка до урни. - Косметичний ремонт? - спитав Римо, коли Чіун сів на низький трон, що стояв у центрі головної кімнати.
  
  
  "Я підраховував".
  
  
  "Я ніколи не помічав цього раніше", - сказав Римо, підходячи до групи декоративних панелей, складених біля однієї стіни.
  
  
  "Вони ніщо", - зневажливо сказав Чіун. "Занадто недавні".
  
  
  "Я читав про це", - продовжував Римо. "Ці панелі відомі як "Золота кімната". Це якийсь європейський скарб. Я пам'ятаю, що одного разу читав статтю про них. Вони є національним надбанням Чехословаччини, чи Угорщини, чи десь у цьому роді. Вони зникли з часів війни". .
  
  
  "Вони цього не робили", - поправив Чіун. "Вони були тут".
  
  
  "Європейці цього не знають. Вони гадають, що їх забрали нацисти".
  
  
  "Вони зробили".
  
  
  "Тоді що ти з ними робиш?"
  
  
  "Нацисти вміли забирати речі, які їм не належали. Вони не вміли їх зберігати. Запитайте будь-якого європейця".
  
  
  "Я так і зроблю, якщо хтось зазирне на чай".
  
  
  "Ти сумуєш за Америкою, Римо?" Несподівано спитав Чіун.
  
  
  "Америка - це те місце, де я народився. Звичайно, іноді я сумую за нею. Але я щасливий тут. Щоправда, татко". Чіун кивнув, його карі очі заблищали.
  
  
  "Наші звичаї здаються тобі дивними, хоча тепер ти теж майстер синандж".
  
  
  "Ти завжди будеш Господарем у моїх очах, Маленький батько".
  
  
  "Хороша відповідь", - сказав Чіун. "І добре сказаний".
  
  
  "Спасибі", - сказав Римо, сподіваючись, що це запобіжить черговій із нескінченних скарг Чіуна на слабкий стан його здоров'я в ці останні дні його життя.
  
  
  "Але я, будучи слабким і наближаючись до кінця своїх днів, не завжди буду Господарем цього села", - сказав Чіун. "Ти наступний Хазяїн. Про це ми домовилися".
  
  
  "Я сподіваюся, що цей день не за горами", – щиро сказав Римо.
  
  
  "Нещодавно здавалося, що ти займеш моє місце набагато раніше".
  
  
  Римо кивнув, здивований тим, що Чіун сам торкнувся цієї теми. Римо був переконаний, що недавня хвороба Чіуна була ретельно продуманою аферою, спрямованою на те, щоб витягти їх із Америки. Його чудове одужання викликало підозри, але Римо не наполягав на цьому питанні. Він був надто щасливий, коли знайшов Ма-Лі. Якщо це був один із нападів провини Чіуна, який привів до цього, міркував Римо, що ж, чому б і ні? Деякі люди знайомилися з оголошеннями.
  
  
  "Ми обидва ще молоді, ти і я", - сказав Чіун. "Але я багато страждав в Америці, працюючи на Божевільного Гарольда, не імператора. Занадто довго я дихав огидним повітрям твоєї батьківщини. Це відібрало у мене частину моїх років, але в мене ще багато років попереду. Десятиліття. Багато десятиліть".
  
  
  "Я радий", - сказав Римо, гадаючи, до чого це хилить.
  
  
  "Незважаючи на те, що ти скоро виходиш заміж, що є наступним важливим кроком до прийняття відповідальності за моє село, ми повинні дотримуватися наступності".
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Ти маєш навчитися жити як кореєць".
  
  
  "Я намагаюся. Думаю, тепер я подобаюсь жителям села".
  
  
  "Не квапи їх, Римо", - раптом сказав Чіун.
  
  
  "Маленький батько?"
  
  
  "Не нав'язуй їм себе. У їхніх очах ти дивний, інший".
  
  
  "Я просто намагаюся порозумітися", - сказав Римо.
  
  
  "Вас слід похвалити за це. Але якщо ви дійсно хочете ладнати, ви повинні чинити відповідно до рангу".
  
  
  "Звання?" - Запитав Римо. "Яке звання?" Усі селяни. Крім тебе, звичайно.
  
  
  Чіун підняв палець з довгим нігтем. У м'якому світлі свічок він блиснув, як поліроване кістяне лезо. Лезо виглядало витонченим, але Римо бачив, як воно розрізає листовий метал.
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Чіун.
  
  
  "Я цього не розумію".
  
  
  "Якщо ти хочеш порозумітися, твоїм першим пріоритетом має бути порозумітися зі мною".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Скинь із себе залишки своєї американської білизни. У своєму минулому житті ти була гусеницею, скромною зеленою гусеницею".
  
  
  "Я думав, ти сказав, що я білий".
  
  
  "Ти такий і є".
  
  
  "Яке воно, біле чи зелене?"
  
  
  "Чесно, Римо", - сказав Приятель. «Ти так буквально мислиш.
  
  
  "Якого кольору?" Запитав Римо.
  
  
  "Ну, жовта, звісно. Як і я".
  
  
  "Ти?"
  
  
  "Да я".
  
  
  "Я ніколи раніше не думав про тебе як про метелика".
  
  
  "Як ти міг? Гусениці не думають. Хе-хе. Вони не думають, а натомість звиваються в бруді, бажаючи бути метеликами. Хе-хе."
  
  
  "Ти незадоволений тим, що мешканці села приділяють мені так багато уваги, чи не так?" Запитав Римо.
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав Чіун. "Я просто прошу тебе не загравати з ними надмірно. Ти Майстер синанджу. Вони - жителі села. Вони повинні рівнятися на тебе. Вони не можуть рівнятися на тебе, якщо ти щоночі сидиш з ними навпочіпки в бруді, їж одну і ту ж їжу, поділяєш їхні селянські жарти”.
  
  
  "Загальні трапези були твоєю ідеєю, Тату. Хіба ти не пам'ятаєш? Ти хотів, щоб село було однією щасливою родиною".
  
  
  "Це тривало надто довго. Ти надто щасливий. Погано бути надто щасливим".
  
  
  "Я міг би бути набагато щасливішим", - сказав Римо.
  
  
  "Назви те, що збільшить твоє щастя, Римо, тому що твоє щастя – це моє".
  
  
  "Давайте скоротимо цей період заручин до чогось розумного".
  
  
  "Наприклад?"
  
  
  "Через тиждень".
  
  
  "Для цього надто пізно", - суворо сказав Чіун.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Ви вже були заручені вісім тижнів тому. Навіть Майстер Сінанджу не може повернути час назад".
  
  
  "Я мав на увазі ще один тиждень. Я не розумію, чому я не можу одружитися з Ма-Лі раніше".
  
  
  "Традиція забороняє це", - сказав Чіун. "Майстер Сінанджу одружується на все життя. Він повинен одружитися з розумом. Ти повинен краще дізнатися Ма-Лі".
  
  
  "Дев'ятимісячне заручини - це занадто. Я поважаю твої бажання, але це занадто".
  
  
  "Власне кажучи. Римо, я переглядаю термін офіційних заручин".
  
  
  "О?"
  
  
  "Я думав, що п'ять років - це більш доречно".
  
  
  "П'ять!"
  
  
  Чіун відмахнувся від спалаху гніву Римо. "Я сказав "передумаю". Я ще не прийняв рішення. Я матиму на увазі ваше прохання, оскільки більше думатиму над цим питанням".
  
  
  Римо розслабився. "Коли ти даси мені знати?" спитав він.
  
  
  "Два, можливо, три роки".
  
  
  "Чіун!"
  
  
  "Тихіше, Римо. Не кричи. Це непристойно. Що, якщо жителі села почують, як ми сваримося?"
  
  
  "Жодних шансів. Навіть сирена повітряної тривоги не змогла б пробитися крізь ці гобелени і купи золота".
  
  
  "Ти не можеш одружитися надто рано. Це було б неправильно".
  
  
  "Я попитав навколо. Звичайний термін заручин становить всього три місяці".
  
  
  "Це для корейців", - нагадав Чіун. "Ти не справжній кореєць".
  
  
  "Я ніколи не буду корейцем. Ти це знаєш".
  
  
  "Ми працюватимемо над цим. Віддай себе в мої руки, Римо".
  
  
  "І ще дещо, як щодо села?"
  
  
  "Що щодо цього?"
  
  
  "У мене є кілька ідей, які зроблять це краще", - сказав Римо, дістаючи з кишені штанів аркуш паперу. Римо переглянув його.
  
  
  "Краще, ніж що?" - спитав Чіун, щиро спантеличений. "Це Сінанджу. Це центр всесвіту. Що може зробити його кращим?"
  
  
  "По-перше, проточна вода".
  
  
  "Ми біля океану. У нас є вся необхідна вода".
  
  
  "Не пити", - сказав Римо.
  
  
  "Сінанджу благословенний найсолодшим дощем", - сказав Чіун, роблячи нігтями, що пурхають рухи. "Вам потрібно лише розставити свої горщики, щоб насититися".
  
  
  "Я думав про встановлення туалетів".
  
  
  Чіун скорчив невдоволену гримасу. "Туалети - це європейський прийом самовпевненості. Вони сприяють лінощі".
  
  
  "Як же так?"
  
  
  "Вони надто зручні. Їх носять у приміщенні, де тепло. Це спонукає людей сидіти на них надто довго, читаючи безглузді журнали, руйнуючи свій розум та поставу".
  
  
  "У всьому селі немає навіть пристойного туалету. Усі користуються нічними горщиками або ховаються за каменем. Після великого застілля повітря стає непридатним для дихання".
  
  
  "Це природний спосіб. Добриво. Це допомагає врожаю".
  
  
  "У Сінанджу вирощують тільки бруд та каміння", - категорично сказав Римо. "Люди такі ліниві, що навіть рис доводиться возити вантажівками".
  
  
  "Не ображай моїх людей, Римо", - попередив Чіун.
  
  
  "Що образливого у дотриманні правил гігієни? Я знаю, що у вас у цьому будинку є туалет", - зазначив Римо.
  
  
  - Цей будинок був збудований найкращими єгипетськими архітекторами, - гордо сказав Чіун, - в ті часи, коли єгиптяни були здатні на щось більше, ніж програвати війни і прати пил з руїн своїх предків. У ньому багато дивовиж. Я впевнений, що десь у ньому є європейський ватерклозет. Антикваріат.
  
  
  "Іноді я чую, як він змивається".
  
  
  "Необхідно утримувати навіть антикваріат у належному робочому стані", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Чіуне, у тебе тонни золота, ти просто сидиш тут, нічого не роблячи, а твої люди живуть як... як ..."
  
  
  "Як у корейців", - підказав Чіун.
  
  
  "Саме".
  
  
  "Я радий, що ми розуміємо одне одного".
  
  
  "Ні, ми цього не робимо", - сказав Римо. “Якщо я збираюся прожити тут залишок свого життя, я хочу зробити щось конструктивне. Цим людям не потрібно більше золота чи більше безпеки. Їм потрібен вищий рівень життя”.
  
  
  "У народу Сінанджу є їжа", - повільно промовив Чіун. "У них є сім'я. у них є захист. Навіть у американців цього немає. Американці зазнають усілякої жорстокості з боку інших американців. У Сінанджу, поки є Майстер сіланджа, нікому не потрібно боятися крадіжки".
  
  
  "Це тому, що ні в кого немає нічого, що варто було б вкрасти".
  
  
  "У них є я. Я - їхнє багатство. Вони знаходяться під захистом жахливого пишноти, яким є Чіун, правлячий Майстер Сінанджу. Вони знають це. Вони цінують це. Вони люблять мене".
  
  
  Саме в цей момент пролунав стукіт у двері. "Входь, улюблений суб'єкт", - голосно сказав Чіун. Пуллянг, доглядач, шмигнув у кімнату. Він підійшов до Римо і щось прошепотів йому на вухо. Той не звернув уваги на Чіуна.
  
  
  "Три", - сказав Рельно.
  
  
  Пуллянг зігнувся навпіл від сміху. Він вибіг у ніч. Rcmo чув, як він повторював свою відповідь знову і знову. У ночі пролунав інший сміх.
  
  
  "Він не став чекати на кульмінацію", - сказав Римо. "Це була навіть не найсмішніша частина".
  
  
  "Про що тебе просив Пуллянг?" - запитав Чіун.
  
  
  "Він хотів знати, скільки пхеньянців потрібно, щоб поміняти лампочку".
  
  
  "Це був мій жарт!" Прошипів Чін. І, люто змахнувши рукавами та спідницями, він схопився на ноги і кинувся до дверей.
  
  
  "Потрібно троє пхеньянців, щоб поміняти лампочку", - крикнув Чіун у ніч. "Один, щоб поміняти лампочку, і двоє, щоб підбадьорювати його, доки він це робить!" Сміх раптово обірвався.
  
  
  Чіун грюкнув дверима і повернувся на свій трон. "Я не розумію корейського почуття гумору", - сказав Римо.
  
  
  "Це тому, що у вас самих його немає. Ви схожі на всіх американців, які перетворюють порятунок від відходів життєдіяльності організму на дозвілля. Якщо я дозволю тобі досягти свого зараз, ти наступного разу будеш розкидати презервативи в моєму бідному селі".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Презервативи", - повторив Чіун. “Це ще один американський трюк самовпевненості. Високі будівлі, в яких багато кімнат, і у кожної людини своя кімната. Але насправді їм належить лише порожній простір у цих стінах, тобто вони нічим не володіють”.
  
  
  - Це кондомініуми, - поправив Римо.
  
  
  "А це скарбниця Сінанджу. Будинок моїх предків і будинок всіх майбутніх Майстрів синанджу. Включаючи тебе. Хіба це недостатньо добре для тебе, білого американця, що любить туалети?"
  
  
  "Мені це чудово подобається".
  
  
  "Добре. Тоді ти житимеш тут".
  
  
  "Так, коли я стану головою села", - сказав Римо. "Але доти ми з Ма-Лі житимемо в будинку, який я будую своїми руками".
  
  
  "Хай буде так", - сказав Чіун, піднімаючись на ноги. "Я віддав тобі все, а ти знехтував найкращим, що в мене було. Забирай свої брудні пожитки та йди спати на пляж".
  
  
  "Які речі?" спитав Римо. "На мені все, що я маю".
  
  
  Нігті Чіуна ковзнули по підлозі з червоного дерева і встромилися в клаптик паперу, на якому Римо написав свій список покращень для села Сінанджу.
  
  
  "Ця брудна приналежність", - сказав Чіун, підносячи її до скривдженого обличчя Римо. "У мене в Сінанджу не буде ні туалетів, ні презервативів".
  
  
  "Тоді будь по-твоєму", - з нещасним виглядом сказав Римо.
  
  
  Він узяв список і вийшов із Будинку Майстрів, не озирнувшись.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Доктор Гарольд К. Сміт був простим сільським лікарем. Жителям Окхема, штат Массачусетс, подобався доктор Гаррі, як його називали. Він виїжджав додому. Лікарі більше не виїжджали додому. Не тоді, коли на хворих можна було заробити стільки грошей, і найефективнішим способом було запхати їх у приймальню офісу з великою кількістю тих, хто чекав.
  
  
  Лікар Гаррі виїжджав додому майже сорок років. Йому подобався домашній затишок. То був приємний спосіб займатися медициною без стресу. Це сповнило його шістдесятидев'ятирічну душу спокоєм. І навіть у його віці спокій був тим, чого він найбільше жадав.
  
  
  Доктор Гаррі, можливо, ніколи не вибрав би цей шлях у житті, але після закінчення медичної школи Тафтса його закликали. Це було 1943 року. Доктор Гаррі провів наступні два роки як бойовий медик у Першому штурмовому відділенні, роті, коли вони звільняли Францію.
  
  
  В одну хвилину він бачив молодих людей, які бігли і кричали в брудних канавах, а наступної їх ноги були порубані у фарш кулями з кулемета 50-го калібру. Причаївшись в окопах, він спостерігав, як їх розривало на шматки м'яса гранатами, розчавлювало гусеницями танків і знищувало з такою жахливою раптовістю, що навіть сьогодні йому ще снилися кошмари, і він прокидався в холодному поті.
  
  
  Це був не найкращий спосіб розпочати займатися медициною, але це щось означало. Для деяких поранених, яких лікував доктор Гаррі, це означало різницю між життям і смертю, між поверненням на військових кораблях до Америки та шкутильганням на одній нозі та двох милицях. Доктор Гаррі засвоїв усе, що міг дізнатися лікар про кавітацію ран, травматичної ампутації та людської витривалості, але після повернення додому в 1946 році він зайнявся сімейною медициною і викинув війну з голови. Майже.
  
  
  І ось, особливо суворий зимовий день, коли людину з потрійною ампутованою кінцівкою без попередження вкотили до його убого обставленого кабінету, доктор Гаррі, не вагаючись, привітав його. Навіть незважаючи на те, що вигляд цього чоловіка викликав у мене трепетні спогади.
  
  
  Вік чоловіка було неможливо вгадати. Його обличчя було у зморшках, як топографічна карта гір Мексики. Його шкіра була неприродно блідою, а тонка червона ковдра, що лежала в нього на колінах, прикриваючи передню частину інвалідного візка з мотором, обвисла. Під ним були дві тупі опуклості там, де закінчувалися його ноги.
  
  
  Права рука чоловіка закінчувалася сталевим кігтем, одним із нових пристосувань, які стали таким подарунком для людей із ампутованими кінцівками. Доктор Гаррі про них читав, але ніколи не бачив жодного. Його медична цікавість пересилила військові спогади, і він виявив, що з несподіваною запопадливістю чекає можливості оглянути цього пацієнта.
  
  
  "Я доктор Сміт", - представився доктор Гаррі старому і його красивій світловолосій супутниці. "У чому, здається, проблема"?
  
  
  "Я Ільза", - представилася білявка. “У нього проблеми зі здоровою рукою. Я думаю, це сідничний нерв. Він діяв і раніше”.
  
  
  "Ви його медсестра?"
  
  
  "Його компаньйонка", - сказала Ільза.
  
  
  Вона така молода, подумав доктор Гаррі, і така гарна. По тому, з якою турботою вона схилилася над ним, він міг сказати, що вона була беззавітно віддана цій зруйнованій оболонці людської істоти.
  
  
  "Слідкуйте за мною у оглядову, і ми подивимося", - запропонував доктор Гаррі.
  
  
  "Ільза, ти почекаєш тут", - сказав чоловік. Його голос був таким самим сухим, як і світлі очі. І вони були дуже яскравими, неприродно яскравими.
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  За зачиненими сосновими дверима доктор Харрі відкрив ящик із нержавіючої сталі, в якому зберігалися його інструменти, і сказав: "Будь ласка, зніміть сорочку".
  
  
  Доктор Гаррі спостерігав, як чоловік розстібає сорочку здоровою рукою. Пальці, скрючені і вкриті шрамами, поралися з гудзиками. Лікар Гаррі кивнув головою. Було порушено спритність, але не так сильно, як все це. Мабуть, нерв був просто запалений.
  
  
  Коли сорочка була знята, доктор Гаррі побачив, що від шиї вниз по тілу чоловіка була борозенчаста маса рубцевої тканини. Опіки, жахливі опіки зробили це дуже давно.
  
  
  "Сподіваюся, мій зовнішній вигляд не потурбує вас", - сказав старий. Доктор Гаррі раптово згадав, що не спитав імені пацієнта. Зазвичай він залишав це своїй секретарці у приймальні, але вона вже пішла додому на весь день.
  
  
  "В свій час я бачив стільки ж і гірше. Під час війни".
  
  
  Пацієнт, здавалося, напружився, коли доктор Гаррі наблизився з манжетою для вимірювання кров'яного тиску.
  
  
  "Ви були на війні, Другій світовій війні?" - Запитав пацієнт.
  
  
  "Медик. Європейський театр воєнних дій".
  
  
  "Це були жахливі часи для обох сторін".
  
  
  Доктор Гаррі неуважно кивнув, надягаючи рукав для вимірювання артеріального тиску на біцепс пацієнта. "Як ви думаєте, ви могли б попрацювати з насосом?" він запитав.
  
  
  Пацієнт взяв цибулину та почав ритмічно стискати. Рукав почав надуватися.
  
  
  "Я ніколи не бачив приладу, подібного до вашого", - сказав доктор Гаррі. "Біонічний?"
  
  
  "Так. Це благо для мене, особливо після стільки років. Чи бачите, я теж був на війні. Моє життя закінчилося там, по суті".
  
  
  "Жахлива річ", - співчутливо сказав доктор Гаррі, дивлячись на годинник, але крадькома вивчаючи кіготь. Прилад був одягнений на дерев'яну куксу зап'ястя чоловіка, з'єднання було запечатане у пластиковому чохлі. Крихітні дроти вели від основи приладу до неушкоджених м'язів плеча чоловіка. Електроди. Мозкові імпульси до цих м'язів викликали посмикування, які, своєю чергою, посилали електричні сигнали штучної руці. Сигнали викликали рухи пальців, схожі на людські.
  
  
  Навіть поки доктор Гаррі спостерігав, сталевий кіготь напружився.
  
  
  Механізм коротко задзижчав. Це було чарівно. Він не міг відірвати від цього очей.
  
  
  "Медична наука робить чудові успіхи", - сказав пацієнт, помітивши пильний погляд лікаря.
  
  
  "Вони набагато випереджають цього сільського лікаря. Наскільки я розумію, якось вони робитимуть біонічні ноги".
  
  
  "Так, але вони для чоловіків, у яких все ще ціла одна нога. Я знаю, я вивчав це. Вони не можуть зробити їх досить міцними, щоб підтримувати чоловіка на двох металевих ногах".
  
  
  "Цікаво, що ви це кажете", - сказав доктор Гаррі, беручи надувну колбу з рук пацієнта. “Я читав про новий процес, який хтось винайшов для кування титану. Ви знаєте, воно міцніше стало і до того ж легше. Їм дуже пощастило використати його для імплантатів, штучних суглобів тощо”.
  
  
  "Ну, сталь занадто важка для деяких застосувань, а легші метали, такі як алюміній, наприклад, занадто слабкі. Вони не витримують навантаження. Якщо процес цієї людини працює так, як вони кажуть, я бачу день, коли вони збудують біонічні ноги з титану, щоб допомогти таким чоловікам, як ви, ходити.
  
  
  "Я заінтригований. Я мушу розібратися в цьому. Мої лікарі сказали мені, що для мене немає надії".
  
  
  "Надія є завжди. Вам просто треба побути тут досить довго, щоб наука розібралася з нашими проблемами".
  
  
  "Ви дуже вірите в надію, докторе Сміт".
  
  
  Доктор Гаррі засміявся. "Я вважаю, що так".
  
  
  "Ви колись були в Японії, доктор Сміт?" - Запитав пацієнт.
  
  
  "Після війни я повернувся додому. З того часу я не залишав Массачусетс".
  
  
  "Я мав на увазі під час війни. Ти був там?"
  
  
  "Ні",
  
  
  "Можливо, ти не пам'ятаєш?"
  
  
  "Я впевнений, що зробив би це", - розсіяно сказав доктор Гаррі, зчитуючи свідчення сфігмоманометра. "У вас високий кров'яний тиск. Хммм. здається, він підвищується, навіть коли ви кажете. Коли трапилася ця неприємність?"
  
  
  "Сорок років тому. У Японії".
  
  
  "Забудь про Японію. Я мав на увазі нахабство".
  
  
  "Тоді все й почалося". Сталева клешня з дзижчанням розкрилася, як венеріанська мухоловка, що готується зловити видобуток. "Я так хотів познайомитися з вами, докторе Сміт".
  
  
  "Невже?" - сказав доктор Гаррі Сміт, ледве відводячи погляд від кігтя.
  
  
  "Так. З того самого дня в Японії, 7 червня 1949 року". Голос чоловіка знизився до гарчання, і доктор Гаррі мимоволі відступив на крок. Рука чоловіка – його здорова рука – метнулася вперед, спіймавши його відкрите зап'ястя. Хватка була твердою.
  
  
  "Вибачте", - сказав доктор Гаррі, вивільняючись. Але вивільнення було помилкою, бо натисканням на важіль сивий старий відправив інвалідне крісло вперед. Доктор Гаррі відчув, як щось стиснуло його праве стегно. Він глянув униз.
  
  
  Це був сталевий кіготь. Він прокусив тканину його халата, яка почала червоніти. Він пролив трохи ртутьхрома? Але, звичайно, він цього не зробив, і цей голос гарчав зовсім поряд із його вухом.
  
  
  "Ви думали, що я мертвий, доктор Сміт. Гарольд К. Сміт. Ви думали, що вбили мене того дня. Ви дійсно вбили моє майбутнє. Але ви не вбили мій дух. Я живий. Я жив заради тебе. заради тебе. І цей момент”.
  
  
  Доктор Гаррі намацав зап'ястя чоловіка. Можливо, якщо він розірве з'єднання в наручних піхвах. Може бути. Але кіготь з цим проклятим дзижчанням встромився глибше, і доктор Гаррі зісковзнув на коліна.
  
  
  "Ільза!"
  
  
  Доктор Гаррі почув гортанний гавкіт крізь дзвін у вухах. Біль посилювався.
  
  
  Блондин влетів у двері.
  
  
  "Він ще не помер", - сказала вона. У її голосі лунало розчарування.
  
  
  "Я не покликав би тебе, якби мені не потрібна була допомога", - прогарчав старий. "Тримай його".
  
  
  Доктор Гаррі відчув, як м'які пальці стиснули його округлі плечі, утримуючи його на обох колінах. Він намагався боротись, але не міг. І потім крізь дзвін у вухах він почув дзижчання сталевого кігтя, коли той знайшов його горло. Останні слова, які він почув, були словами дівчини.
  
  
  "Сподіваюся, ця теж не обмочить мене".
  
  
  Доктор Гаррі впав на безногі коліна чоловіка в інвалідному візку і зісковзнув, прихопивши з собою тонку червону ковдру. На нижньому боці кривий чорний хрест свастики палав, як почорнілий куточок, у білому колі.
  
  
  "Це був він?" Запитала Ільза, затамувавши подих.
  
  
  "Ні, це був не він. Я зрозумів, коли він заговорив уперше. Це був не його голос".
  
  
  "Тоді чому ти вбив його?"
  
  
  "Його звали Гарольд Сміт. Це була достатня причина. Підніміть прапор і дозвольте нам відлетіти".
  
  
  "Наступного разу ми їдемо до Бостона? Там, мабуть, багато Гарольдів Смітів".
  
  
  "Ні. Бостон повинен почекати. Цей лікар сказав мені щось важливе. Ми повинні негайно повернутися додому. Я повинен поговорити зі своїм лікарем про нове важливе відкриття в галузі металів".
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу був незадоволений.
  
  
  Сидячи серед багатства скарбів своїх предків, він опустив голову. Він не міг спати. У нього був апетит - не те щоб це мало значення для мешканців його села.
  
  
  Коли Чіун не приєднався до спільної вечері, ніхто не підійшов упоратися про його здоров'я. Ніхто не запропонував нічого, окрім миски холодного рису. Ні Пуллянг, яка була вірною, ні Ма-Лі, якій він дав золоте посаг, щоб вона могла вийти заміж за Римо - придане, яке було останньою партією золота від божевільного Гарольда Сміта, що не є імператором.
  
  
  Майстер Сінанджу підібрав гусяче перо, яке внесе ганьбу цього дня до особистих щоденних записів Чіуна, якого історія - як він сподівався - назве Чіуном Великим.
  
  
  Вмочивши перо в чорне чорнило в кам'яному посуді, Чіун почав переписувати, вже не вперше, історію про те, як він узяв білого, бездомного, нікому не потрібного білого, і дарував йому велике мистецтво синанджу. Він зробив паузу, розмірковуючи, як краще описати Римо.
  
  
  У роки він уникав очевидного: Білого Римо. Занадто неділікатно. Світлий Римо здавався добрим компромісом. Якби не цей сувій, вирішив Чіун, його звали б Римо Невдячний.
  
  
  Чіун написав "Невдячний Римо" складною ідеографічною мовою своїх предків і, задоволений, продовжив.
  
  
  Він записав, як село, засліплене приходом невдячного Римо, відвернулося від Чіуна. Він поспішив надряпати не очевидними способами - бо не хотів, щоб нащадки називали його "Чіун, Майстер, що втратив повагу села", - а тонкими, підступними способами. Вони звернули увагу на Римо. І, приділяючи увагу йому, менше уваги приділяли потрібній людині. Чіун вирішив не згадувати, ким може бути підходяща людина. Краще, щоб майбутні Майстри навчилися читати між рядками, там, де зазвичай лежить правда.
  
  
  Чіун писав про свою гордість - гордість, нині запляману невдячність, - за те, що привів білих у Сінанджу. Бо цей світлошкірий кореєць засвоїв Сінанджу краще, ніж будь-який учень до нього. Він пройшов через всі етапи синанджу, починаючи з ночі солі і закінчуючи тим славетним днем, коли дух Вана, найбільшого майстра синанджу, відвідав його. Це було всього минулого року, але безмежна гордість за це все ще наповнювала серце Чіуна, що постаріло. Римо побачив великого Вана і тепер був повноправним майстром синанджу. Було лише приємно, що мешканці села надають йому належну повагу, незважаючи на нестачу пігментації. Але навіть великий Ван був би першим, хто б сказав, що у випадку з Римо менше означає більше.
  
  
  "Менше означає більше", - голосно хихикнув Чіун. Він чув цю фразу в американській телевізійній рекламі, і вона йому сподобалася. Через кілька століть, коли Америка піде неминучим шляхом Римської імперії та увійде в історію, ніхто не дізнається, що цей афоризм не належав Чіуну.
  
  
  Римо, писав Чіун, був втіленням найбільшої легенди історія синанджу. Він був нічним тигром, який був білим, але, прийшовши в Сінанджу, мав розкритися як втілення Шиви, Руйнівника. Чіун знав, що Римо був Шивою протягом багатьох років. Але ніколи не було доказів, окрім підказок, передбачених легендами.
  
  
  Але в американському місті Детройт, писав Чіун, місті настільки нещасному, що на певні релігійні свята жителі намагалися спалити його вщент, Чіун зіткнувся не з Шивою Руйнівником, а з Шивою Римо.
  
  
  Римо було поранено під час пожежі. Чіун витяг його з-під купи уламків. Коли Римо прийшов до тями, він говорив не голосом Римо. Він сказав слова, яких Чіун не очікував від свого колишнього учня. То були жорстокі слова. Тому що Римо не впізнав Чіуна. Зовсім ні. Навіть після всього, через що вони пройшли разом.
  
  
  Навіть зараз, через місяці, Чіун насилу пригнічував потрясіння, яке він зазнав, побачивши Римо під чарами індуїстського Бога Руйнування. В результаті одного нещасного випадку все, заради чого працював Чіун, підготовка нового Майстра, того, хто одного разу повернеться в Сінанджу, одружується і виховає ще одного Майстра, розвіялося, як тендітна мильна бульбашка.
  
  
  Заклинання Римо було тимчасовим, але Чін не міг знати, скільки часу пройде, перш ніж Шива знову заволодіє розумом Римо. І ось Чіун, щоб зберегти роки тренувань, які він витратив на невдячних білих, щоб забезпечити продовження свого роду, примудрився розірвати узи, які прив'язували Римо до його батьківщини. Природа цього прийому, написав Чіун на свитку, не мала значення, за винятком, можливо, того, що він мимохідь відзначив її пишність. Після паузи Чіун вставив слово "неперевершений" перед словом "пишність". Деяким істинам не місце було між рядками.
  
  
  Це спрацювало, написав Чіун далі. Вони з Римо повернулися в Сінанджу, більше не повинні працювати на клієнтську державу Америку. Римо погодився стати наступником Чіуна і закохався у дівчину-кореянку. І тепер вони мали одружитися. Згодом у них з'являться онуки. І справа життя Чіуна буде завершено. Чіун, який одружився нерозумно і не мав живого спадкоємця, якого міг би назвати своїм. Чіун, який був змушений взяти білого учня, щоб продовжити лінію синанджу, і хоча його невірне судження могло призвести до катастрофічних наслідків, фактично народив видатного майстра синанджу, Римо Прекрасного.
  
  
  Чіун зупинився і викреслив слово "справедливий", замінивши його словом "невдячний". Потім він викреслив це слово і спробував вигадати слово, яке якимось чином означало і те, й інше. Йому нічого не спало на думку.
  
  
  І, розмірковуючи, він згадав про свою смуток. Усі його мрії про Римо - і про Сінанджу - справдилися. І все ж таки він був нещасливий. Скарбниця Сінанджу ломилася від нового золота та старих скарбів. І все ж таки він був нещасливий. Йому більше не треба було працювати у чужій країні. І все ж таки він був нещасливий. Римо пообіцяв залишитися з хірном до Сінанджі і не братися за зовнішню роботу без взаємної згоди. І Чіун був незадоволений.
  
  
  Але він не насмілювався зізнатися в цьому. Римо завжди скаржився на постійні причіпки Чіуна, як він це називав. Чіун вважав вибір слів невдалим, навіть різким, але розумів, що в них є частка правди. Чіун роками благав Римо покинути Америку і працювати в більш розумних імперіях. Як Персія, що нині впала в немилість і називається Іраном. Чіун сподівався, що робота в іншій країні стане першим кроком до того, щоб зробити Римо корейцем.
  
  
  Тепер у Римо справи пішли краще. Він приїхав до Сінанджі і завоював прихильність його мешканців. Чіун ніколи не думав, що це станеться, тим більше станеться так легко. І все-таки Чіун був нещасний.
  
  
  Йому хотілося б відверто поскаржитися, але він не насмілювався. Якщо Римо подумає, що Чіун нещасливий, як би сильно Римо не любив Чіуна, він може зробити щось необачне. Наприклад, наполягає на тому, щоб вони повернулися до Америки, де Чіун був щасливішим. Порівняно.
  
  
  При цій думці зморшкувате обличчя Майстра Сінанджу спотворилося дивним виразом.
  
  
  Він відклав свій сувій сушитися і взяв із низького столика квадратний шматок пергаменту. Він був виготовлений за правління Тутмоса II. За західними стандартами він був безцінний. Для майстра Сінанджу це був папір, гідний найбільшого будинку ассасинів в історії.
  
  
  Чіун адресував записку Римо, раптово згадавши слово, що означає одночасно "справедливий" і "невдячний", і почав писати.
  
  
  Зелений контур Сполучених Штатів заповнив праву частину екрана комп'ютера.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт натиснув клавішу, і в контурі з'явилися межі сорока восьми суміжних штатів. У лівій частині екрана, розділений пунктирною лінією, був вертикальний список Гарольдів Смітів разом із датами та місцями їхньої смерті. Сміт склав список після того, як з'явилася нова людина, доктор Гарольд К. Сміт був знайдений убитим у своєму офісі в Массачусетсі. Його ім'я було останнім у списку, складеному в хронологічному порядку за датою смерті.
  
  
  Пальці доктора Сміта забігали дошкою, відстукуючи послідовність клавіш.
  
  
  Одне одним кожному імені у списку присвоювався номер. І одне за одним на карті з'являвся відповідний номер. Щоразу, коли на контурі з'являлося нове число, суцільна зелена лінія проходила від попереднього числа до його розташування, як у дитячій грі "з'єднай крапки".
  
  
  Коли програма припинила виконання, у доктора Сміта з'явилася зигзагоподібна лінія, що простяглася від Алабами до Массачусетсу. Лінія звивалася у звивистому, але певному напрямку. Це, мабуть, означало, що вбивця - якщо був лише один - мандрував дорогою.
  
  
  Сміт натиснув клавішу і на карті з'явилися всі основні автомагістралі США.
  
  
  Зигзагоподібна лінія, мабуть, відповідала системам основних автомобільних доріг у штатах, в яких скоєно вбивства. Це було доказом; очевидна була закономірність. І лінія, яка рухалася у північному напрямку з Алабами через район Великих озер до Нової Англії, тепер рухалася на південь. Наступний Гарольд Сміт, як припустив Сміт, помре в Массачусетсі, Род-Айленді чи Коннектикуті. І що після цього?
  
  
  Мандрівний вбивця не міг виїхати на схід, в Атлантичний океан. Таким чином, він міг продовжити шлях або на південь, до Нью-Йорка, або на захід, у північну частину штату Нью-Йорк. У будь-якому разі, з нудотним почуттям Сміт усвідомив, що шлях убивці рано чи пізно невблаганно приведе його до Раю, штат Нью-Йорк.
  
  
  І собі; Гарольд В. Сміту.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Випадковість із розсадкою зробила Ферріса Д'Орра одним із провідних фахівців у своїй галузі.
  
  
  Ферріс Д'Орр займався металами. Деякі, хто міг би заявити про це, спекулювали золотом чи платиною, інші – сріблом. Ферріс Д'Орр займався титаном. Він купував, не продавав і обмінював це. Він працював над цим. У свої двадцять чотири роки він був одним із провідних металургів в області, де практичне застосування, а не дефіцит, створювали цінність.
  
  
  Заганяючи свій сріблясто-сірий BMW на паркування компанії Titanic Titanium Technologies у Фоллс-Черч, штат Вірджинія, Ферріс Д'Орр знову подумав про той знаменний день, коли все це почалося.
  
  
  Д'Орр був старшокласником, і, до речі, не дуже добрим, зустрічався з Доріндою Доммічі, дочкою дантиста, яка вважала Ферріса досить симпатичним хлопцем, але не більше. Це було тому, що Феррісу не вистачало амбіцій. Абсолютно. Він не мав планів щодо коледжу, жодного певного напряму кар'єри та смутної надії виграти в державну лотерею.
  
  
  Ферріс також сподівався одружитися з Доріндою. Хоча б тому, що її батьки мали гроші. Ферріс любив гроші.
  
  
  Одного разу вночі все це звалилося на переднє сидіння "Крайслера" Ферріса, що пожирає бензин. Ферріс вирішив, що настав час, щоб його стосунки з Доріндою, за його словами, "піднялися на новий рівень близькості".
  
  
  "Добре", - сказала Дорінда, не зовсім розуміючи, але їй сподобалося звучання цих слів.
  
  
  "Чудово", - сказала Ферріс, натягуючи светр через голову.
  
  
  "Що ти робиш?" - Запитала Дарінда.
  
  
  "Ми піднімаємося. Пам'ятаєш?"
  
  
  "Тоді чому ти штовхаєш мене на сидіння?"
  
  
  "Як ти відкриваєш цю штуку?" Запитала Ферріс, смикаючи за бретельку свого ліфчика.
  
  
  "Спробуйте попереду".
  
  
  "Саме туди я і прямую. Твій фронт".
  
  
  "Я маю на увазі, що він відкривається спереду".
  
  
  "О. Чому ти відразу не сказав?"
  
  
  Це не був хвилюючий, приємний досвід, про який Ферріс Д'Орр завжди мріяв. Переднє сидіння було надто тісним. Після того, як Ферріс заплутався однією ногою в кермі, вони спробували сісти на заднє сидіння.
  
  
  "Так краще", - пробурчав Ферріс. Він спітнів. Здавалося, що це набагато більше роботи, ніж він очікував.
  
  
  "Це огидно", - сказала Дорінда, насупивши брови.
  
  
  "Дайте цьому час. Ми лише починаємо".
  
  
  Не встигли ці слова злетіти з його губ, як Ферріс закінчив.
  
  
  "І це все?" спитала Дорінда розчарованим голосом.
  
  
  "Хіба це не було чудово?" - спитала Ферріс з мрійливим виглядом.
  
  
  "Це було огидно. Давай підемо подивимося фільм і забудемо, що це взагалі сталося".
  
  
  "Доріндо, я люблю тебе", - сказав Ферріс, укладаючи Дорінду в обійми. І в пориві пристрасті він видав свій найбільший секрет. "Я хочу одружитися з тобою".
  
  
  "Можливо", - сказала Дорінда. "Спочатку я маю запитати свого батька".
  
  
  "Моя мати теж може заперечувати", - сказав Ферріс. "У неї якась божевільна ідея одружити мене з милою єврейською дівчиною".
  
  
  "Як так сталося?" Запитала Дорінда, застібаючи джинси.
  
  
  "Моя мати єврейка. Але я не єврейка".
  
  
  "Це мило", - сказала Дорінда.
  
  
  "Я говорю тобі це тільки тому, що не хочу, щоб між нами були якісь секрети зараз. Не після сьогоднішньої ночі. Обіцяєш, що це буде нашим маленьким секретом?"
  
  
  "Я обіцяю", - сказала Дорінда, яка наступного ранку за сніданком поставила своєму батькові просте запитання.
  
  
  "Що таке єврейство?"
  
  
  "Єврей - це єврей. Це релігія. Ви чули, як отець Малоун згадував їх на месі".
  
  
  "О", - сказала Доринда, яка взимку каталася на лижах, влітку плавала під вітрилом, а решта пори року їздила верхи, але в іншому мало де бувала. "Я думав, вони існують тільки в Біблії. Як фарисеї".
  
  
  "Чому ти питаєш?" - Запитала мати Доринди.
  
  
  "Тому що Ферріс сказав, що він не був одним із них".
  
  
  "Звичайно, ні. Він ходить з нами до церкви, чи не так?"
  
  
  "Але його мати, проте".
  
  
  Місіс Доммічі впустила свою каву. Лікар Доммічі сильно закашлявся.
  
  
  "Коли він вам це сказав?" - недбало спитав доктор Доммічі.
  
  
  "Після", - сказала Дорінда, намазуючи маслом булочку.
  
  
  "Після чого"?"
  
  
  "Після того, як ми піднялися на новий щабель інтимності". Ферріс Д'Орр помітив певну прохолоду щодо нього сім'ї Доммічі, коли наступного разу випадково зайшов до них під час вечері. Спочатку він подумав, що це щось із того, що він сказав, але коли вони перестали запрошувати його на щотижневі сімейні прогулянки на човні, він зрозумів, що має серйозні проблеми.
  
  
  Одного разу вночі він запитав Дорінду, що не так, коли вона чинила опір його спробам розстебнути її ліфчик.
  
  
  "Мій тато каже, що ти єврей".
  
  
  Ферріс зупинився. "Ти сказав йому!"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Але це був секрет. Наш секрет".
  
  
  "Хіба не для цього існують секрети – розповідати іншим людям?"
  
  
  "Я не єврей. Моя мати єврейка. Мій батько був католиком. Мене виховали католиком. Навіть після смерті мого батька я залишався католиком. Незважаючи на бурчання моєї матері".
  
  
  "Мій батько каже, що єврей є єврей".
  
  
  "Що ще він каже?" - похмуро запитав Ферріс, відмовляючись від білого ліфчика Дорінди.
  
  
  "Він каже, що мені не слід розраховувати на те, що я вийду за тебе заміж".
  
  
  "Чорт", - сказав Ферріс Д'Орр, усвідомивши, що талон на харчування вислизає у нього з рук.
  
  
  Незважаючи на це, родина Дорінди запросила його на вечерю на честь Дня подяки. Це був типовий італійський день подяки з великою кількістю вина, часниковим хлібом, домашніми равіолі та лінгвіні у соусі з молюсків. І, як пізня думка, дуже маленька індичка. Ти не з'їв багато індички з усією пастою. Ферріс підозрював, що Дорінді довелося закотити істерику, щоб домогтися запрошення.
  
  
  Його підозри підтвердилися, коли замість того, щоб посадити його за сімейний стіл поряд з Доріндою, її батьками та сімома дітьми Доммічі, він застряг за сусіднім столом із компанією двоюрідних братів та сестер.
  
  
  Ферріс постарався на славу. Він був там переважно через їжу. І тому він зав'язав розмову з коротко стриженою кузиною, трохи старшою за нього.
  
  
  "Ферріс Д'Орр", - сказав він, оцінюючи чоловіка.
  
  
  "Джонні Теста. Радий познайомитися з вами". У ньому був ввічливий вигляд скаута-орла. Насправді, Ферріс знаходив його надто милим. Можливо, цей хлопець священик чи студент семінарії, подумав Ферріс.
  
  
  "Ти звідкись звідси?"
  
  
  "Спочатку. Зараз я у відпустці з військово-морського флоту".
  
  
  "Ах так? Підводні човни, авіаносці і таке інше".
  
  
  "Насправді, я виходжу на воду лише тоді, коли дядько Дім запрошує родину покататися на його шлюпі. Я працюю у Військово-морській дослідній лабораторії у Вашингтоні. Я металург".
  
  
  "Ви працюєте з металом?" - спитав Ферріс, дізнавшись половину слова. "Начебто зварювальника?"
  
  
  Моряк добродушно засміявся.
  
  
  "Ні, не зовсім. Моя команда експериментує із застосуванням титану. Це метал", - додав він, побачивши незрозумілий погляд Ферріса.
  
  
  "Що такого чудового у титані?" — спитав Ферріс, пробуючи схожу на гуму речовину, яка, як він надто пізно зрозумів, була кальмаром.
  
  
  "Титан - найважливіший оборонний метал. Ми використовуємо його для найважливіших деталей літаків, підводних човнів, супутників, хірургічних імплантатів та інших високотехнологічних застосувань. З одного боку, це здорово. Він витримає корозію, навантаження та вплив високих швидкостей. Але його не можна обробляти так, як обробляють сталь або залізо.Ви повинні формувати його в холодному стані, а потім піддавати механічній обробці.Це дорого, і ви багато втрачаєте в процесі.Вони називають це співвідношенням "купівля до польоту".Скільки титану вам потрібно купити, щоб виготовити деталі цього Зазвичай коефіцієнт дорівнює 1.5 до 1, що означає, що ви втрачаєте третину металу при виготовленні ".
  
  
  "Ти справді захоплюєшся цією справою?" — спитав Ферріс.
  
  
  "У титану є й інші проблеми. Його температура плавлення надто висока. Через це його важко зварювати - вам доводиться робити це в камері з інертним газом - і практично неможливо підробити. Коли він досягає точки плавлення, він поглинає азот, викликаючи хрущення" .
  
  
  "Це робить її марною, так?" - спитав Ферріс Д'Орр, який думав, що вловив суть.
  
  
  "Правильно. Абсолютно правильно".
  
  
  "То чим же ти займаєшся?"
  
  
  "Ми намагаємося знайти спосіб виробляти титан звичайним зварюванням. Якщо ми зможемо його зварювати, то зможемо будувати літаки з титану. Прямо зараз ми можемо використовувати його лише для найважливіших деталей машин".
  
  
  "Хтось бачив свинину?" Голосно сказав Ферріс, дивлячись у бік доктора Доммічі. "Боже, я б справді не відмовився від соковитих свинячих відбивних прямо зараз. Ням-ням, моя кохана".
  
  
  Головний столик демонстративно проігнорував його, і він обмежився незнайомою стравою з макаронів.
  
  
  "Металург, який зможе розібратися в цьому, заробить мільярди", - продовжив Джонні Теста.
  
  
  "Мільярди? Можливо, цим хлопцем будеш ти", - припустив Ферріс, потай сподіваючись, що це не так.
  
  
  "Якщо я досягну успіху, військово-морський флот отримає гроші. Я просто отримаю кредит".
  
  
  "Це трохи несправедливо".
  
  
  Джонні похитав головою. "Я не ламатиму це. Все, що я роблю, це знімаю на високошвидкісну камеру перевірки зварювання. Ми аналізуємо, як краплі припою злітають з титанових форм. Справжній прорив відбудеться у вирішенні проблеми гарячого кування. До реального прогресу ще роки".
  
  
  "Скільки вух?"
  
  
  "П'ять, можливо, десять".
  
  
  "Скільки років потрібно, щоб стати металургом"?
  
  
  "Чотири. Але це було зроблено за менший час".
  
  
  "Чи можете ви стати металургом, не вступаючи у військово-морський флот?"
  
  
  "Абсолютно. Тримаю парі, що якась приватна фірма проверне цей переворот. Це ті хлопці, які запрацюють бабці".
  
  
  "Куди ви йдете, щоб навчитися цьому?" - запитав Ферріс Д'Орр, який саме тоді й там був мотивований до ухвалення рішення про кар'єру.
  
  
  "Я навчався у Массачусетському технологічному інституті".
  
  
  "Це в Бостоні, чи не так?"
  
  
  "У всякому разі, недалеко від Бостона".
  
  
  "Не могли б ви висловитися точніше?" - спитав Ферріс Д'Орр, люто дряпаючи на своїй лляній серветці. "І напиши для мене "металургія", гаразд?"
  
  
  Наступного дня Ферріс Д'Орр порвав із чарівною Доріндою і з подвоєною силою взявся за підручники. Йому залишалося два роки в середній школі, і він збирався використовувати їх якнайкраще. У вільний час він читав усе, що міг, про металургію, щоб, коли він надійде до Массачусетського технологічного інституту, він мав би фору. З його везінням якийсь жартівник збирався випередити його у всіх цих мільярдах доларів.
  
  
  Але ніхто цього не зробив. Ферріс вступив до Массачусетського технологічного інституту і за три роки отримав чотирирічний ступінь з металургії. На останньому курсі, працюючи повністю самостійно, він відкрив метод відпалу бронзи, який, на думку експертів, був схожий на метод, колись відомий стародавнім єгиптянам, але нині втрачений. Ферріс відразу ж зайняв лідируючі позиції у компанії Titanic Titanium Technologies з Вірджинії, однієї з найважливіших металургійних фірм оборонної промисловості.
  
  
  Це було п'ять років тому, подумав Ферріс Д'Орр, виходячи з машини. За ці п'ять років він піднявся до посади віце-президента із застосування екзотичних металів у Titanic Titanium. Весь цей час він мав на меті свою особисту лабораторію. Він продовжував закупорювати під час паніки із формуванням суперпластику, що значно спростило формування титану. Він зі скрипом пережив революцію у поєднанні титану з космічними пластиками та експерименти з кування з використанням кварцових ламп. Тим не менш, промисловість не вирішила головну проблему кування титану.
  
  
  Цього ранку Ферріс Д'Орр подумав про себе, що він збирався зробити всі ці досягнення застарілими. "Доброго ранку, містере Д'Орр", - сказав охоронець.
  
  
  "Доброго ранку, е-е, Гольдштейн", - сказав Ферріс, примружившись на бейдж з ім'ям охоронця. Він зробив уявну позначку звільнити цю людину. Йому не подобалися євреї. Вони нагадали йому про його матір.
  
  
  Ферріс Д'Орр вставив свою пластикову картку-ключ у відповідну щілину, і броньовані двері з дзижчанням відчинилися, а потім з клацанням зачинилися за ним.
  
  
  У своїй приватній лабораторії Ферріс почав працювати. Він був схвильований. Це був той самий день. Або, можливо, настане завтра. Він не був певен, але знав, що близький до цього. Дуже близький.
  
  
  Три круглі заготівлі із сірувато-синього титану стояли на робочому столі. На них було тавро Titanic Titanium triple-T. Вони виглядали як звичайні свинцеві бруски, за винятком їх закруглених кутів та високої обробки. Якби ви побачили один із них, що лежить на вулиці, ви б не звернули на нього другої уваги.
  
  
  Але Ферріс знав, що у своєму роді вони є вершиною титанової технології. Щоб отримати чистий титан у вигляді брусків, метал мав бути перероблений із видобутого гранульованого матеріалу. Навіть тоді заготівля була лише сировиною. Її потрібно було ретельно шліфувати, різати чи обробляти на придатні до використання деталі, й у процесі було відшліфовано багато цінного титану. Його можна було зварити тільки насилу, і його не можна було розплавити. Через високу температуру плавлення нагрівання титану перетворило його на текучий, але тендітний шлак, який був марний для комерційного застосування.
  
  
  Проблема здавалася нерозв'язною, але Ферріс Д'Орр знайшов рішення, так само досконале, як і очевидне. Іншими словами, воно було блискучим.
  
  
  Якщо нагрівання титану для надання йому бажаної форми створювало більше проблем, ніж вирішувало, то хитрість полягала в тому, щоб розплавити метал, не нагріваючи його.
  
  
  Ферріс Д'Орр пояснив свою ідею президенту Titanic Titanium Technologies Огдену Міллеру. "Ви не при своєму розумі", - сказав Міллер. Ферріс нагадав йому про те, як він відкрив метод відпалу бронзи, ще навчаючись у коледжі. Міллер надав йому приватну лабораторію та необмежене фінансування.
  
  
  Результатом став титановий розпилювач. Ферріс Д'Орр підкотив прототип до робочого столу, де три заготовки стояли на окремих лотках.
  
  
  Титановий розпилювач виглядав як слайд-проектор на коліщатках. У ньому не було жодних високотехнологічних циферблатів, надмірностей чи хитрощів. Це була просто чорна скринька з коротким трубоподібним дулом, встановлена на пересувній підставці. Ферріс направив дуло на одну із заготовок, яка лежала на лотку з написом A. Інша лежала на лотку з написом B. Третя лежала на середньому лотку з написом AB.
  
  
  Він увімкнув розпилювач. Він загудів, але в іншому не було жодних ознак того, що він працює. Ферріс відрегулював налаштування двох мікрометрів, доки цифри не збіглися.
  
  
  "Частоти вібрації налаштовані", - радісно заспівав він. "Готово, настроєно, вперед".
  
  
  Він натиснув на єдиний інший елемент керування – кнопку мікроперемикача.
  
  
  Заготівля на підносі "А" розтанула, як батончик морозива, що впав.
  
  
  "Це", - промуркотів Ферріс.
  
  
  Він скоригував налаштування мікрометра та натиснув на мікроперемикач.
  
  
  Заготівля в лотку B здригнулася і попливла, заповнюючи лоток, як налита кава.
  
  
  "Це Б", - заспівав Ферріс. "А ось і найскладніше". Ферріс пограв із налаштуваннями мікрометра. Щоразу, коли він думав, що він має потрібні налаштування вібрації, він натискав кнопку. Нічого не діялося. Розплавлений титан у лотках A і B мерехтів рідиною, середня заготівля просто лежала там.
  
  
  "Чорт", - сказав Ферріс. "Я так близько".
  
  
  "Ви близькі до того, щоб вас закрили", - сказав голос поруч із ним.
  
  
  Ферріс підстрибнув.
  
  
  "О, містере Міллере. Я вас не почув".
  
  
  "Феррісе, що там щодо того, що твоя секретарка вчора пішла у сльозах?"
  
  
  "У нас була суперечка", - розсіяно сказав Ферріс, знімаючи панель збоку розпилювача, щоб отримати доступ до внутрішнього пристрою.
  
  
  "Вона стверджує, що ти намагався залізти до неї у штани".
  
  
  "Насправді мені це вдалося".
  
  
  "У цій кімнаті, наскільки я чув".
  
  
  "Їй це сподобалося. Принаймні так вона стверджувала на той час".
  
  
  "Так ти звільнив її після того, як досяг свого з нею? Це все? Припини возитися з цією штукою і дивися мені в очі, коли я з тобою розмовляю".
  
  
  "Ми можемо обговорити це пізніше? Думаю, я майже на місці".
  
  
  "Ти майже за дверима, ось де ти перебуваєш, Ферріс".
  
  
  "З якого часу спати з моєю секретаркою стало злочином? Майже всі в цій компанії сплять з якимось іншим працівником. Принаймні, я не сплю з представниками своєї статі.
  
  
  "Ми можемо з цим змиритися", - сказав Огден Міллер. "З чим ми не можемо змиритися, то це з позовом про дискримінацію. Вона стверджує, що ви звільнили її з релігійних міркувань".
  
  
  "Вона була єврейкою. Вона зізналася в цьому. Якби я знав це заздалегідь, я б не переспав із нею. Або взагалі найняв би її".
  
  
  "Тобі, чорт забирай, краще б мати більш вагоме виправдання, ніж це. У нас великі урядові контракти, які можуть бути розірвані через щось подібне".
  
  
  "Це не моя вина", - безнадійно сказав Ферріс. “Її прізвище було Харт. Що це за єврейське ім'я? Хтось повинен видати їм значки, щоб ми могли відрізняти їх один від одного чи щось у цьому роді”.
  
  
  "Хтось намагався це зробити. Я думаю, його звали Гітлер. Що на тебе найшло?"
  
  
  "Не могли б ви відійти убік? Здається, я знову синхронізував налаштування".
  
  
  "Ти не синхронізований, Ферріс. У цьому твоя проблема".
  
  
  "Не синхронізовано", - сказав Ферріс, закриваючи панель. "Можливо це все. Синхронізовано для A і B, не синхронізовано для AB. Це може спрацювати".
  
  
  "Що може спрацювати?"
  
  
  "Дивіться", - сказав Ферріс Д'Орр, замінюючи лотки A і B ідентичними лотками та укладаючи нові заготовки в кожен лоток.
  
  
  Лоток із позначкою "А" - титановий в альфа-фазі, - сказав Ферріс, натискаючи на кнопку.
  
  
  Заготівля розплавилася.
  
  
  "Ну і що?" - спитав Міллер. "Ми вже знаємо, що ви можете розплавити титан лазером. Це не має значення. Метал занадто крихкий, щоб використовувати його зараз. Він зазнав впливу повітря".
  
  
  "Це не лазер".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Це розпилювач. Він не використовує тепло".
  
  
  "Жодної гарячки", - задумливо сказав Міллер, виймаючи сигару з рота.
  
  
  "Ти відчуваєш якийсь жар?"
  
  
  "Тепер, коли ти згадала про це, ні".
  
  
  "Піднесіть руку до сопла".
  
  
  "Ні дякую".
  
  
  "Потім утримуйте цю кнопку натиснутою, поки я підношу руку до цієї штуковини".
  
  
  Ферріс помахав рукою перед соплом. Він посміхнувся.
  
  
  "Мікрохвильові печі?" - Запитав Огден Міллер.
  
  
  Ферріс похитав головою. "Вони приготували б з моїх рук гамбургер. Це сонік".
  
  
  "Зовсім немає тепла?"
  
  
  "Дивіться", - сказав Ферріс, підходячи до тацю з літерою "А". Він занурив туди вказівний палець і витяг його, з якого капав рідкий титан.
  
  
  "Про Боже мій", - сказав президент Titanic Titanium Technologies. "Я покличу лікаря".
  
  
  Він був на півдорозі до виходу з кімнати, коли Ферріс став на його шляху.
  
  
  "Доторкнися до металу", - сказав він, піднісши вкритий металом палець до носа Міллера.
  
  
  Міллер обережно торкнувся металу. Він був твердий, холодний. І коли Ферріс зняв тонкий шар з нігтів, податливим. Виразно податливим.
  
  
  "Не крихкий?" – недовірливо запитав Міллер.
  
  
  "Зовсім не тендітна". Ферріс посміхнувся.
  
  
  "Ви розумієте, що це означає? Більше ніякого надпластичного формування. Ми можемо заливати заготовки безпосередньо у форми. Як сталь".
  
  
  "Краще", - сказав Ферріс Д'Орр. “Ми можемо взагалі пропустити стадію подрібнення. Розпилювач вилуговує необроблений титан із породи. Ми можемо розтопити та переплавити його, як іриски”.
  
  
  "Ця штука це зробить?"
  
  
  "Це ще не все", - сказав Ферріс, знімаючи з полиці квадратний кубик. Він простягнув його.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Вчора це були дві прямокутні форми. Чистий титан".
  
  
  "Я не бачу жодних зварних швів".
  
  
  "Зварні шви - це вчорашній день. Як рекордні 78 обертів за хвилину. Або зварювання сухим способом".
  
  
  "Більше ніякого зварювання сухим способом?" Голос Огдена Міллера був тонкий, як у дитини.
  
  
  Ферріс кивнув головою. "Ти можеш викинути їх усіх - як тільки я вирішу проблему з титаном в альфа-бета-фазі".
  
  
  "Ти можеш?"
  
  
  Двоє чоловіків підійшли до розпилювача. "Те, що ви тільки-но сказали, змушує мене думати, що я можу", - сказав Ферріс Д'Орр, граючи з налаштуваннями мікрометра. "Як ви знаєте, атоми титану в альфа-фазі розташовані у вигляді шестикутника. Коли метал нагрівається вище 885 градусів за Цельсієм, він перетворюється на об'ємний кубічний бета-титан".
  
  
  "Я не розуміюся на цих технічних речах. Я не зобов'язаний. Я президент".
  
  
  "Але ж ви знаєте, що альфа-бета титан найкраще підходить для комерційного використання?"
  
  
  "Я чув, як це казали, так".
  
  
  "Цей пристрій за допомогою сфокусованого ультразвуку змушує метал вібрувати, тому атомна структура, висловлюючись мовою непрофесіонала, порушується. Він переходить у рідкий стан без нагрівання або втрати матеріалу".
  
  
  "Просто так?"
  
  
  "Ось так. Але альфа-бета титан не реагує на розпилювач. Я провів останні два тижні, пробуючи всі можливі налаштування вібрації, щоб досягти такої ж реакції. Це все одно, що намагатися зламати сейф. Ви знаєте, що тумблери відреагують, якщо ви натисніть правильну комбінацію. Вам просто потрібно продовжувати пошук саме цієї послідовності цифр”.
  
  
  "Що ж, продовжуйте пошуки".
  
  
  "Якщо альфа-титан призводить до безладу при дії синхронізованих частот, то чи не може альфа-бета-фазний титан реагувати на несинхронізовані вібрації?"
  
  
  "Ти вундеркінд. Ти мені скажи".
  
  
  "Ні, я тобі покажу".
  
  
  І Ферріс Д'Орр приступив до роботи.
  
  
  Огден Міллер, президент Titanic Titanium Technologies, Inc., підсунув стілець і закурив ще одну сигару. Його обличчя сяяло, як мокра лампочка; очі задумливо блищали. Він уявляв, як його компанія домінуватиме в американських оборонних та аерокосмічних програмах у двадцять першому столітті. Можливо, й надалі. Це було грандіозно. Це було більше, ніж грандіозно. То була металургійна революція. Він уявляв собі двосторінкову рекламу наступного тижня авіації, в якій буде оголошено про перше в історії металургії співвідношення "купівля до перельоту", що дорівнює "один до одного". І вона була створена під час роботи компанії Titanic Titanium. Що означало, що він належав Огден Міллер. Якщо це спрацювало на альфа-бета титан, то так.
  
  
  Під пильним оком свого начальника Ферріс Д'Орр пропрацював увесь ланч. Він працював після п'ятої години. І він працював до самого вечора, встановлюючи та переналаштовуючи циферблати мікрометра та приводячи в дію розпилювач, але безрезультатно.
  
  
  Рівно о 9:48 за східним поясним часом заготівля в лотку AB розплавилася.
  
  
  Двоє чоловіків, чиї очі налилися кров'ю від багатогодинного розгляду цього неподатливого шматка блакитного металу, люто заморгали.
  
  
  "Вона розтанула?" прошепотів Міллер. "Мої очі кажуть мені, що розтанула".
  
  
  "Я їм не довіряю".
  
  
  "Моя також".
  
  
  "Ти хочеш занурити в неї свій палець, чи це зробити мені?"
  
  
  "На цей раз я хочу честі".
  
  
  Огден Міллер підійшов до лотка AB і обережно торкнувся прохолодної поверхні блакитного матеріалу в лотку. Він блимав. На дотик він був прохолодним, як дуже густий пудинг. Коли він підняв палець, він заблищав сріблясто-сірим кольором, і схожа на пудинг маса шльопнулася на тацю, крапля за краплею.
  
  
  Огден Міллер озирнувся на Ферріса Д'Орра. "АБ Титан". Ти впевнений?"
  
  
  "Ми зробили це!" Завив Ферріс. "Ми можемо заливати титан у форми, як сталь".
  
  
  "Ми можемо викувати це, зварити це. Чорт забирай, ми практично можемо це випити!"
  
  
  "Я думаю, що це зайшло б надто далеко, містер Міллер".
  
  
  "Ну, Ферріс, ми можемо випити шампанського, чи не так? Запиши ці несинхронізовані налаштування на папері, і ми відсвяткуємо".
  
  
  "А як щодо цього питання?"
  
  
  "Яке це має значення?"
  
  
  "Секретарка".
  
  
  "Чорт із нею", - сказав президент Titanic Titanium Technologies. "Нехай вона подає до суду. Ми залагодимо справу у позасудовому порядку і все одно залишимось у програші на мільярди".
  
  
  "Мільярди", - пробурмотів Ферріс Д'Орр собі під ніс.
  
  
  "Мільярди".
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Рімо Вільямс прокинувся від дощу.
  
  
  Або скоріше дощ розбудив Римо Вільямса. Він провів ніч у своєму недобудованому майбутньому будинку, спав на твердій підлозі і зібрав кілька тріски від необструганого дерева. Дощ почався незабаром після світанку, легка крапелька, і барабанив його сплячим тілом.
  
  
  Жирна крапля впала на високу щоку Римо і потекла в його відкритий рот. Він підвівся на ноги, пробуючи прохолодну, солодку краплю. Це відрізнялося від дощу в Америці, який був солонуватим на смак та повним хімікатів. Він закинув голову, щоб упіймати більше крапель.
  
  
  Сьогодні, вирішив Римо, він покриє дах соломою. Потім він згадав, що не знає, як.
  
  
  Римо неохоче пробрався брудом до Дому Майстрів, який сяяв під дощем, як блискучий дорогоцінний камінь.
  
  
  Римо постукав першим. Відповіді не було. "Давай, Чіун".
  
  
  Він постукав ще раз і, не отримавши відповіді, зосередився на своєму подиху. Житель Заходу, намагаючись краще чути, концентрується на вухах. Але це напружує чутливі барабанні перетинки та призводить до зворотних результатів. Зосередивши подих, Римо розслабив своє тіло і налаштував його на навколишнє оточення.
  
  
  Розслаблені, але дуже вразливі вуха Римо підказали йому, що Чіуна немає в будинку.
  
  
  "Хто-небудь бачив Чіуна?" - Запитав Римо у двох жінок, що проходили повз з оберемками дров.
  
  
  Вони посміхнулися йому і заперечливо похитали головами.
  
  
  Римо знизав плечима. Він смикав двері. Вона була не замкнена, і він увійшов.
  
  
  Все було як і раніше; купи дорогоцінного каміння та чаші з перлами були розкидані по підлозі. На табореті поруч із низьким троном Чіуна лежав шматок пергаменту. Навіть перебуваючи в іншому кінці кімнати, Римо дізнався про своє ім'я, написане англійською.
  
  
  Римо схопив газету. По відношенню до Римо несправедливий:
  
  
  Знай, що я не звинувачую тебе, сину мій, за нещастя, яке нещодавно спіткало мене, Майстра Сінанджу, який підняв тебе з бруду чужої країни і довів до досконалості. Те, що ви ніколи не дякували мені за мої жертви, не має значення, я не тримаю на вас зла за це. Я також не звинувачую вас за те, як ви вкрали любов мого народу. Дарувати - це їхня прихильність, і як вони могли встояти перед підступними вмовляннями того, хто був навчений Чіуном - якого, я знаю, ви згадуватимете в історіях, які писатимете, як Чіуна Великого. Не те, щоб я розповідав вам про ваш бізнес. Пишіть історії так, як вважаєте за потрібне.
  
  
  Не турбуйся про мене тепер, коли я пішов із Сінанджу. Я перебуваю на заході свого життя, і моя робота виконана. Я залишився б у селі, яке самовіддано підтримував, але ніхто не хоче старого, навіть для того, щоб вшанувати його за великі досягнення. Але я виконував роботу у своєму Будинку не для того, щоб мене шанували, а щоб продовжити свій рід. І тепер ти знімеш цей тягар з моїх похилих плечей. Нехай ти народиш багато прекрасних синів, Римо, і нехай жоден з них не відповість тобі невдячністю та приниженнями, що випали на мою сумну частку.
  
  
  Село твоє. Дім Майстрів твій. Ма-Лі твоя, хоча я чекаю, що ти дотримуватимешся традиційного періоду заручин. Я не звинувачую тебе за те, що ти відкинув мене убік, як стару сандалію, і марнуєш свої непостійні почуття Ма-Лі - раніше відомої як Ма-Лі Звір, - тому що вона молода, як і ти, а молодь ніколи не цінує компанію сутулих і людей похилого віку, оскільки це нагадує їм про самотність і нескінченність, які їм уготовані. Іноді це заслужено.
  
  
  Побудуй свої туалети, Римо. Скільки захочеш. Зроби їх досить великими, щоби в них можна було плавати. Я даю тобі дозвіл. І презервативи. Побудуй їх теж. Нехай берегова лінія Сінанджу може похвалитися презервативами, що перевершують по висоті всі відомі в сучасному світі, як справжнє свідчення слави Римо Несправедливого, останнього майстра синанджу.
  
  
  Тепер я їду жити в іншу країну - єдину країну, в якій я пізнав задоволеність і повагу до справедливого і щедрого імператора.
  
  
  PS Не чіпайте капітал. Витрачайте стільки золота, скільки забажаєте, але не продавайте жодних скарбів. Золото існує для використання Майстром, але скарб належить Сінанджу.
  
  
  PPS І не довіряй сільським мешканцям. Навіть Ма-Лі. Вони непостійні. Як і ти. І вони не люблять тебе, ти знаєш, а тільки жадають золота твого.
  
  
  Записка була підписана розділеною навпіл трапецією, яка була символом Будинку Сінанджу.
  
  
  "О, чудово", - сказав Римо в порожнечу. Він кинувся до сусідньої кімнати, де Чіун зберігав свої особисті речі. Вони зберігалися в чотирнадцяти парових скринях, всі вони були відчинені. У Сінанджі не було шаф. Це було ще одне покращення, яке Римо сподівався зробити.
  
  
  Усі чотирнадцять дорожніх скриньок були на місці. Отже, записка мала бути блефом. Чіун ніколи не пішов би без своїх дорожніх скринь. Римо перевірив скриню Чіуна з кімоно. Бракувало трьох предметів одягу: сірого дорожнього одягу, спального халату та синьо-золотого кімоно, яке воліли носити, коли Майстри зустрічалися з колишніми імператорами.
  
  
  "Він справді пішов", - тупо сказав Римо.
  
  
  І це було правдою. Римо вигнав усе село. Було перевірено кожну хатину, кожну халупу. Чіуна ніде не було видно.
  
  
  "Що це означає?" - запитала Ма-Лі після того, як правда стала зрозумілою.
  
  
  "Чіун пішов", - сказав Римо. "Він пішов посеред ночі".
  
  
  "Але навіщо йому їхати? Це його будинок. Він сумував за синанджем відтоді, як поїхав до Америки".
  
  
  "Я думаю, він почував себе обділеним", - сказав нарешті Римо.
  
  
  Жителі села Сінанджу були сум'яті. Жінки плакали. Чоловіки кричали від болю до неба. Діти, налякані звуками, розбіглися і сховалися. У всіх був той самий жалібний крик. Всі ставили одне і те ж актуальне питання. Усі боялися відповіді.
  
  
  То був Пуллянг, доглядач, який адресував його новому господареві, Римо.
  
  
  "Він забрав скарб із собою?"
  
  
  І коли Римо гаркнув: "Ні!" - радість наповнила село, наче розсіялися грозові хмари.
  
  
  "Ганьба, ганьба вам усім", - вилаявся Ма-Лі. "Майстер Чіун захищав нас і годував стільки, скільки більшість із нас прожила своє життя. Соромно, що ти такий байдужий".
  
  
  "Дякую, Ма-Лі", - сказав Римо, коли жителі села вислизнули.
  
  
  "Але куди міг піти Майстер?" спитала вона тихішим голосом.
  
  
  Римо стояв у багнюці перед будинком Чіуна, коли було поставлене це питання. Дрібний дощ неухильно стирав будь-які можливі сліди кроків, а Майстер Сінанджу, чиї кроки не пом'яли б ліжко з шовковим покривалом, ніколи не залишав помітного сліду.
  
  
  Але, як не дивно, в бруді, що тане, були видно сліди. Тут глибший слід, там тонка нитка сірого шовку кімоно. Чи міг Чіун бути так засмучений, що Римо блукав, що не дотримувався звичайної обережності при ходьбі?
  
  
  Супроводжуваний цікавими жителями села, що йшли за ним по п'ятах, Римо простежив шлях Чіуна з села і піднявся самотньою стежкою серед скель до єдиної дороги, що веде до села і з неї.
  
  
  На вершині пагорба Римо подивився вниз на ґрунтову дорогу, яка на шанобливій відстані розширювалася в три чорні шосе, побудовані лідером Народної Республіки Північна Корея Кім Ір Сеном, щоб спокутувати злочин проти Сінанджу, скоєний нещодавно. Одне шосе вело на схід; інші повертали північ і південь.
  
  
  Сліди Чіуна в сандалях вели до кінця ґрунтової дороги. Рімо побачив слабкі вологі відбитки його кроків на початку південного шосе.
  
  
  Чіун вирушив до Пхеньяну, столиці Північної Кореї. А звідти хто знав?
  
  
  Що там написав Чіун? "Тепер я їду жити в іншу країну - єдину країну, в якій я пізнав задоволення і повагу справедливого і щедрого імператора". Зазвичай це була Персія, але навіть Чіун визнавав, що в Персії в наші дні панує бардак, правлять священики, а не справжні правителі. Тоді Китай. Ні, за словами Чіуна, китайці були злодіями. Японія? Гірше. Коли Римо викинув із голови Тихоокеанський регіон та Європу, залишилися лише Африка та Північна Америка.
  
  
  Чи міг Чіун мати на увазі Америку?
  
  
  Фермер із Сунчхона був би радий підвезти літнього мудреця в капелюсі з димарем, сказав він.
  
  
  "Тоді чому ти не зупиняєшся?" Запитав Чін, йдучи поруч.
  
  
  "У мене немає місця в моєму візку", - була відповідь. Віз тягнув самотній віл. "Бачиш? Вона сповнена ячменю, який я везу на ринок".
  
  
  Чіун, не зменшуючи кроку, заглянув у квадратну задню частину двоколісного візка. Там лежали купи ячменю, вбираючи легенький дощ.
  
  
  "Це хороший ячмінь. Ти не заперечуєш, якщо я пройдусь з тобою?" - невинно спитав Чіун.
  
  
  "Як забажаєш, незнайомцю".
  
  
  "Я не незнайомець", - поправив Чіун. "Кожен чоловік знає мене".
  
  
  "Я цього не роблю", - резонно заперечив фермер.
  
  
  І оскільки Чіун подорожував інкогніто, він не сказав фермеру, хто він такий. Будь-кому, хто побажав би піти за ним, довелося б попрацювати. Не те, щоб хтось захотів.
  
  
  Через деякий час фермер помітив, що втомлений бик став ступати швидше. Злива припинилася, і хмари на небі розступилися. Зрештою, день обіцяв бути добрим. Потім, зрозумівши, що старий мудрець мовчав надто довго, він озирнувся, щоб подивитися, чи той іде поряд із візком.
  
  
  Він цього не зробив. Він безтурботно сидів у задній частині візка. Порожній візок.
  
  
  "Де мій ячмінь?" фермер заверещав, зупиняючи вола.
  
  
  "У вас несправний візок", - спокійно сказав Чін. "Вона дала текти". Потім фермер помітив слід від ячмінних зерен - єдину нерівну лінію, що тягнеться вниз по шосе назад до Західнокорейської затоки.
  
  
  "Чому ти мені не сказав?" Фермер буквально підстрибував угору-вниз. Його конічний капелюх упав на асфальт.
  
  
  Чіун знизав плечима. "Ти не запитував".
  
  
  "Що мені робити?" - плакав фермер. "Я не можу збирати їх по одному. Я розорений".
  
  
  "Ні, зіпсований тільки твій візок", - сказав Чіун. "Відвези мене до аеропорту Пхеньяна, і я дам тобі золоту монету".
  
  
  "Дві золоті монети", – сказав фермер.
  
  
  "Не відчувай долю", - попередив Чіун, розправляючи своє дорожнє кімоно так, щоб воно закривало дірку розміром з ніготь, що утворилася в дні візка, рівно настільки широку, щоб з неї могло випадати по одному ячмінному зерну за раз, як піщинки з шийки піску годин. "Мені пощастило, що я мандрував з вами в цей нещасливий час".
  
  
  Майстру Сінанджу повідомили у Народно-демократичному аеропорту, що ні, він не зміг забронювати місце на рейс на Захід. Північнокорейська авіакомпанія не літала на захід. Якщо він хотів поїхати до Росії, і він мав відповідні документи, чудово. Якщо він хотів відлетіти до Китаю, це теж було можливо. З Росії або Китаю він міг отримати зв'язки в будь-якому іншому місці призначення в комуністичному світі.
  
  
  "Сеул", - сказав Майстер Сінанджу, як і раніше, відмовляючись представитися. "Я можу пересісти на західний рейс до Сеулу".
  
  
  Охоронці аеропорту заарештували Майстра синанджу, як тільки ці слова злетіли з його губ. Вони назвали його перебіжчиком та прислужником Заходу.
  
  
  Арешт Чіуна тривав приблизно стільки, скільки епітети висіли навколо нього.
  
  
  Двоє охоронців виявили, що їхні гвинтівки випали в них із рук і встромилися дулом уперед у стелю. На їхні непокриті голови посипалась штукатурка. Поки вони дивилися нагору, їм знадобилася серйозна операція. Дуже несподівано.
  
  
  Головний хірург Народно-демократичного відділення невідкладної допомоги хотів знати, як двом охоронцям вдалося вступити на військову службу, незважаючи на їхній очевидний вроджений дефект.
  
  
  Їм не повірили, коли вони пояснили, що насправді вони не були сіамськими близнюками, які зрослися в стегні, а стали жертвами особливо жорстокого нападу із Заходу. Після операції вони постали перед військовим трибуналом за приховування медичних вад.
  
  
  На той час Чіуна було доставлено на авіабазу Кімпо в Південній Кореї на північнокорейському військовому літаку, з якого зняли знаки. Пілот і другий пілот, які добровільно брали участь у місії, проковтнули отруту під час посадки в Сеулі, столиці Південної Кореї.
  
  
  Чіун, не звертаючи уваги на той факт, що він прискорив великий міжнародний інцидент, вийшов із літака і зник у ранковій сморосі та тумані. Він був на крок попереду південнокорейських та американських військ, що зійшлися до літака.
  
  
  Через кілька годин бомбардувальник Стратегічного повітряного командування вилетів з Кімпо звичайним рейсом назад до Сполучених Штатів. Над Гавайями пілот і другий пілот були трохи здивовані, коли почули стукіт у двері кабіни.
  
  
  Вони глянули один на одного. Наскільки вони знали, задня частина корабля була порожня. У кабіні нікого не мало бути.
  
  
  "Можливо, працівник, що обслуговує, заснув", - припустив пілот.
  
  
  "Я подивлюся", - сказав другий пілот, знімаючи навушники.
  
  
  Коли він відчинив запечатані двері, він побачив маленького корейця в сірому халаті.
  
  
  Маленький кореєць приємно посміхнувся.
  
  
  "Ви розмовляєте англійською?" - Запитав другий пілот.
  
  
  "Краще, ніж ти", - парирував Чіун. "Я терпляче чекав багато годин. Коли подають їжу на цей рейс?"
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  1949 року вони сказали йому, що надії немає.
  
  
  Він не вірив їм, навіть у ті перші місяці у зеленій кімнаті. Тоді в нього була залізна легеня. Він довгий час перебував у "залізній легені", дивлячись у похило дзеркало, в якому відбивалося його висушене обличчя, бліде і лисе, як у новонародженого.
  
  
  Лікарі сказали йому, що немає жодної надії на те, що він колись покине механічну бочку, яка дозволяла йому дихати, незважаючи на ослаблені легені.
  
  
  Але з невідворотного дзеркала на нього дивилося обличчя брутального Гарольда Сміта. Його волосся відросло клаптями. Його брови виросли наново. Пластичні хірурги, яким у минулі часи платили благодійники, заново вирізали його розплавлені вуха, поки вони не стали схожими на вуха будь-якої нормальної людини, якщо не менше.
  
  
  І згодом вони витягли його із залізної легені. Він вимагав цього. Спочатку вони відмовилися, наполягаючи на тому, що він помре. Але він наказав їм. В ім'я старих часів рейху, яким тепер ніколи не судилося збутися, він наказав це. Нарешті вони пом'якшали.
  
  
  І він задихав самотужки.
  
  
  Вони не сказали йому, що він втратив обидві ноги.
  
  
  "Ми вважали за непотрібне обтяжувати вас", - сказав йому лікар. "Це диво, що ви взагалі вибралися з цієї клятої машини". Він мав акцент старої батьківщини, нерозділеної Німеччини. Він був єдиним із лікарів, яким він довіряв. Інші були хороші, але вони були напівкровками, з жирним чорним волоссям і шкірою кольору кави зі збитими вершками. Вони говорили іспанською мовою Аргентини.
  
  
  "Мені мали сказати". він лаяв їх. "Якби я знав, я б не дозволив собі вижити. Якби я знав, я б зі світом зійшов у могилу. Що толку в моїй свободі, якщо я не можу ходити? У мене одна здорова рука. Однією рукою я міг би задушити цього вбивцю, Сміто. Одна рука - це все, що мені потрібно. Але без ніг.
  
  
  Німецький лікар безпорадно знизав плечима.
  
  
  "Тобі пощастило, що ти взагалі живеш. Будь вдячний за це". Потрібно було багато років терапії, перш ніж у нього з'явилися сили сісти в інвалідне крісло. То був другий крок. Третій був роком появи на ринку інвалідного візка з електроприводом. Завдяки цьому відпала необхідність у тому, щоб медсестри зневажали їм. Але це було не те, що він хотів.
  
  
  Він хотів ходити. Випроставшись, як справжній чоловік.
  
  
  Роки минули у лікарні під Буенос-Айресом. Йому зробили дерев'яну руку з гаком на кінці. Гачок протримався лише тиждень. Він прокидався посеред ночі, весь у поті і кричав, намагаючись збити полум'я. Крюк розбив нічник, порвав постільну білизну і розсік щоку однієї з медсестер, що кричали, коли вона намагалася притиснути його до ліжка.
  
  
  Вони замінили гачок чорним пластиковим ковпачком. Він був таким же тупим і безсилим, як гладка рубцева тканина його паху, де хірурги в ті перші дні видалили мертвий, гангренозний орган і вставили крихітний пластиковий фланець, щоб запалений отвір сечовивідних шляхів не закупорився.
  
  
  Це була образа, яку здавалося несуттєвою порівняно з іншими, якою зазнав Гарольд Сміт в один залитий червоним світлом вечір. Не мало значення, що щодо цього він нічим не відрізнявся від жінки. У душі він все ще був чоловіком. І його серце жадало чоловічої помсти. Помста арійця.
  
  
  Вони сказали йому, що надії ходити нема. Ніколи. Коли в 1970-х роках вони представили першу біонічну зброю, він вимагав її. І одержав його. Він більше не був у зеленій кімнаті, яку зненавидів, а в оштукатуреному будинку неподалік Саїти, який був оплачений пожертвуваннями тих жителів Німеччини, хто все ще вірив і пам'ятав. "Якщо вони можуть робити це руками, вони можуть робити це і ногами", - сказав він тоді своєму лікареві.
  
  
  "Вони працюють над цим", - сказав йому лікар. "Я думаю, у них все вийде. Так, це буде благом для тих, хто не має однієї ноги. Але для тих, хто її не має..." Лікар тільки сумно похитав головою.
  
  
  "Надії немає?" він запитав.
  
  
  "Надії немає".
  
  
  І він повірив йому. Але обличчя ненависного Гарольда Сміта продовжувало дивитися на нього з кожного дзеркала, з кожного скла, зворушеного аргентинським сонцем, і насміхалося з нього. Вічно молодий, він глузував з нього.
  
  
  На той час він налагодив контакти у всьому світі. Там були люди, добрі німці, які покинули розорену рідну країну та переселилися до Америки. Деякі відвідували його оштукатурений будинок, щоб згадати, поговорити про минулі часи і колишню славу, славу, яка, можливо, все ще сяє.
  
  
  "Знайдіть Сміта", - благав він їх. "Не наближайтесь до нього. Не торкайтеся до нього. Просто знайдіть його".
  
  
  Вони не знайшли Сміта. Старе управління стратегічних служб було розформовано. Сміт був співробітником до кінця, але на цьому його слід обірвався. Ходили чутки, що ця людина, можливо, перейшла до нового розвідувального органу уряду Сполучених Штатів, Центрального розвідувального управління, але до старих записів ЦРУ було неможливо отримати доступ. У нових записах Гарольда Сміта не значилося.
  
  
  "Можливо, він мертвий", - припустили вони.
  
  
  "Ні", - виплюнув він у відповідь. Він живе для мене. Він живе заради того дня, коли мої руки схоплять його за горло. Він не мертвий. Я б відчув це, якби це було правдою. Ні, він не мертвий. І я знайду його. Якось. "
  
  
  Саме тоді він нарешті приїхав до Америки, назад до Америки. Це було інше місце, але змінився весь світ. Змінився навіть він.
  
  
  В Америці він зустрів багато Гарольдів Смітів. І тому він вирішив вбити їх усіх.
  
  
  Він убив кількох. Це було легко, але дивно розчаровувало. Жоден із них не був придатним. І було так багато Гарольдів Смітів. Він знову почав зневірятися.
  
  
  До сьогоднішнього дня.
  
  
  Тепер лікар вимовляв слова, які повернули його у справжнє.
  
  
  "Надія є".
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Якщо те, що ви мені кажете, правда, є надія", - сказав лікар. Він був останнім лікарем. Молодий, блискучий, відданий і один із найкращих експертів з біоніки в країні. Лікар створив свій трипалий кіготь, який перевершував усе, що можна було придбати у найкращих американських медичних закладах.
  
  
  "Я чув про відкриття цієї людини Д'Орра. Якщо вона вирішила проблему титану, то я бачу день, коли цей метод можна буде застосувати до біонічним ніг".
  
  
  "Коли?"
  
  
  "Три роки. Можливо, менше".
  
  
  "Я не можу чекати три роки", - сказав він.
  
  
  Він лежав на оглядовому столі, простирадло прикривало його кукси і непристойну наготу між ними. Ільза стояла осторонь. Йому не було соромно дозволити їй побачити його таким, що лежить, як шматок зморщеного м'яса на столі. Вона бачила його так багато разів. Вона одягала його, годувала та купала. Вона допомагала йому, коли йому треба було в туалет. У нього не було секретів від Ільзи – за винятком, можливо, свого бажання до неї.
  
  
  Він усміхнувся їй, і вона ніжно промокнула його чоло прохолодною вологою серветкою.
  
  
  "Ми такі близькі до того, щоб знайти його", - сказала Ільза лікаря.
  
  
  "Я не можу зупинитися зараз", - сказав він лікарю. "Я почав свій пошук. Що ви можете для мене зробити?"
  
  
  "Нічого".
  
  
  "Що тобі потрібно? Я отримаю це".
  
  
  "Технологія існує", – сказав лікар. "Проблема в тому, що вона складається з двох частин. Я можу дати вам все, що може надати сучасна біонічна інженерія. Але ви знаєте проблему. Сталь занадто важка для приводних механізмів, які довелося б вбудовувати в кожну гілку. Алюміній дуже легкий. Ніжки прогнулися б під навантаженнями, які ви пропонуєте.Я міг би виготовити вам ніжки завтра, але вони не впоралися б із поставленим завданням.Якби я мав розпилювач Д'Орра, можна було б виготовити титанові деталі, які б працювали. нам доведеться почекати, поки пристрій надійде на комерційний ринок”.
  
  
  "Тоді ми дізнаємося про секрет Д'Орра", - сказав він, і Ільза міцно стиснула його справжню руку.
  
  
  "Я залишаю це на ваш розсуд", - сказав лікар, забираючи стетоскоп у чорну сумку. “Зв'яжіться зі мною, коли у вас все вийде. Я хочу піти звідси, поки що темно. Не можна, щоб людина з моєю репутацією приходила і йшла з цього місця”.
  
  
  "Ви добрий німець", - сказав він лікарю.
  
  
  Була надія. Після всіх цих років була надія.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  У своєму кабінеті в санаторії Фолкрофт доктор Гарольд В. Сміт люто тер очі. Одягнувши окуляри в сталевій оправі, він повернувся до знущального відеоекрану.
  
  
  У протоці Лонг-Айленд йшов легкий сніг. Сміт не звернув уваги на його тиху красу.
  
  
  За мить на беззвучному екрані з'являлися незвичайні повідомлення. Відключені канали телеграфного зв'язку та мережеві стрічки новин показували на екрані лише події, що потенційно здатні вилікувати. Сміт давним-давно розробив систему, яка дозволяла тупому, бездумному комп'ютеру відокремлювати людей, що цікавлять, та інші різноманітні події - кукіль зі щоденних новин - від зерна, матеріалу для можливого ЛІКУВАННЯ. пріоритетний. Ключовими словами програми були такі модні слівця, як "смерть", "вбивство", "злочин". Коли комп'ютер знаходив ці слова, він реєстрував ці звіти.
  
  
  Сміт читав щоразу, коли на екрані висвітлювався новий абзац.
  
  
  У Бостоні двадцятидворічну дівчину двічі поранили в груди внаслідок вбивства, пов'язаного з наркотиками. Минулого тижня вона уникла аналогічного нападу невідомих, які розмахували автоматом "Узі".
  
  
  У Майамі двоє поліцейських з відділу вдач під прикриттям зникли третій день тому і вважалися мертвими.
  
  
  У Сан-Франциско військова поліція оточила транспорт ВПС після його прибуття з Далекого Сходу. Пілоти стверджували, що у них був таємничий східний безквиток, але коли літак було піднято на борт, жодних слідів безквитка виявлено не було.
  
  
  І ось уже четвертий день поспіль ніде у Сполучених Штатах не було знайдено вбитого чоловіка на ім'я Гарольд Сміт.
  
  
  Сміт вивів на екран карту США, на якій було нанесено слід убивств Гарольда Сміта. Лінія обривалася в Окхемі, штат Массачусетс. Холодно. Ніякі інші Гарольди Сміта не померли в цьому штаті, як припускав Сміт. Або на Род-Айленді. Або у Коннектикуті.
  
  
  Що це означало?
  
  
  Чи припинилися вбивства так само бездумно, як і почалися? Чи невідомий убивця просто продовжував рухатися до своєї наступної жертви? За чотири дні він міг би повністю покрити Род-Айленд, найменший штат у Союзі. Або в Коннектикуті, якщо вже на те пішло.
  
  
  Якщо, звичайно, вбивця не мав наміру обійти ці штати. Якщо він уже не був у штаті Нью-Йорк. Якщо тільки він не знаходився на околицях Раю, штат Нью-Йорк.
  
  
  Сміт наказав охоронцям, прикріпленим до Foleroft, бути в стані підвищеної готовності, але вони не були оснащені для того, щоб упоратися з чимось настільки серйозним. Фолкрофт був звичайною установою, і охоронці вважали, що охороняють дорогий медичний заклад. Сміт, маючи у своєму розпорядженні ресурси уряду Сполучених Штатів, міг би наказати оточити Фолкрофт першокласними підрозділами Національної гвардії. Гелікоптери ВМС можуть менш ніж за годину бути розгорнуті в повітрі над територією.
  
  
  І до семигодинних новин обкладинка CURE опинилася б у центрі уваги засобів масової інформації, якби не була повністю роздута. Не було ніякого способу приховати минуле Сміта у розвідці. Приховування його минулого розглядалося у дні становлення CURE і відкинуто.
  
  
  Натомість Сміт просто пішов у відставку зі своєї посади в ЦРУ і влаштувався на нудну, але добре оплачувану роботу у приватному секторі. Так завжди робилося. Ніхто б не запідозрив, що нова посада Сміта як директор Folcroft приховує найбільшу таємницю Америки.
  
  
  Отже, жоден гелікоптер не піднявся в небо, щоб захистити Гарольда У. Сміта.
  
  
  З тих самих причин. Сміт не наважився довести до відома правоохоронних органів досі нерозкриту схему вбивств. Фактично він витратив більшу частину останніх чотирьох днів, смикаючи за ниточки, щоб переконатися, що звіти місцевої поліції про вбивства не потрапили до міжвідомчих поліцейських розвідувальних мереж. Комп'ютерні файли були таємниче стерті. З замкнених шаф зникли паперові папки.
  
  
  Ні, не повинно бути заголовків, які докладно описують вбивство Гарольда Сміта. Це привернула б увагу кожного Гарольда Сміта у його віковій групі - віковій групі тринадцяти жертв вбивства на сьогоднішній день.
  
  
  І ось, Гарольд У. Сміт, маючи у своєму розпорядженні всю міць збройних сил Сполучених Штатів, але не маючи можливості викликати поліцію, як будь-який інший громадянин, працював у своєму спартанському кабінеті, його єдиним захистом був автоматичний кольт 45-го калібру у правому верхньому ящик столу. Його очі залишалися прикутими до зайнятого комп'ютерного терміналу. Це повідомить йому, коли таємничий вбивця завдасть нового удару.
  
  
  Якщо, звичайно, він не завдав удару по Фолкрофту. У цьому випадку Сміт дізнався б про це безпосередньо. Тому що Сміт став би наступною жертвою.
  
  
  Задзвонив телефон, і Сміт схопив слухавку.
  
  
  "Гарольд?"
  
  
  То була дружина Сміта. "Так, люба?"
  
  
  "Вже шість годин. Ти не прийдеш додому сьогодні ввечері?"
  
  
  "Боюсь, я знову затримаюся на роботі допізна. Мені дуже шкода".
  
  
  "Я турбуюся про тебе. Гарольд, про нас".
  
  
  "Дбати нема про що", - сказав Сміт непереконливим монотонним тоном.
  
  
  "Ми скочуємося, чи не так? Повертаємося до наших старих звичок".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що я вислизаю, чи не так?" - сказав Сміт, його голос потеплішав.
  
  
  "Я хотів би, щоб ти був тут".
  
  
  "Я теж хотів би бути вдома". Краєм ока Сміт побачив, як на його відеоекрані спалахнув запис. "Мені треба йти. Я буду на зв'язку".
  
  
  "Гарольд..."
  
  
  Сміт різко повісив слухавку. Повернувшись до екрана, він побачив ім'я Сміт. Він розслабився, коли побачив, що це був новинний репортаж про політику на прізвище Сміт, якого заарештували за звинуваченням у хабарництві.
  
  
  Помилкова тривога. Сміт подумав про те, щоб передзвонити дружині, але яке це мало значення зараз? Вона мала рацію. Він повертався до своїх старих звичок, до своїх холодних манер.
  
  
  У них був гарний шлюб, але тільки тому, що вона мирилася з його довгим годинником роботи, його постійним занепокоєнням, його сухими манерами. Срніт був добрим здобувачем, надійним чоловіком і парафіянином, але цим справа й обмежилася. Життя на державній службі перетворило його на справжнього бюрократа. Відповідальність за оборону Америки, що тривала все життя, вичавила з нього всі соки.
  
  
  Коли Римо і Чіун були звільнені з CURE, Сміт сам набув свободи. Свобода зробила з нього нову людину. Він зблизився зі своєю дружиною. Після сорока років щасливого шлюбу вони знову були як наречені.
  
  
  І це тривало лише три місяці, з гіркотою подумав Сміт, примушуючи свої думки зосередитись на тут і зараз.
  
  
  Сміт не знав, хто був убивцею. Він не знав, що його буяння в рядах Гарольда Сміта було спробою випадково позбавити Сміта власного життя. Але він мав так припустити.
  
  
  По-перше, було минуле Сміта. У його історії OSS/ЦРУ було повно старих ворогів. Були вороги, пов'язані з Кюре, але завдяки Римо та Чіуну ніхто з них не вижив. Ні, ця справа не могла бути пов'язана з Кюре. Будь-хто, хто знав про зв'язок Сміта з Кюре, повинен був знати достатньо, щоб легко знайти його.
  
  
  Це неминуче робило вбивцю кимось із тих, хто був у Сміта до лікування, Але ким? Хоч би хто це був, він не знав певних важливих фактів.
  
  
  Він не знав, де живе чи працює Сміт.
  
  
  Він не знав повного імені Сміта, інакше метою був би лише Гарольд В. Смітс.
  
  
  Але найголовніше, він не знав, що переслідує людину, яка може дати відсіч.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Бойс Барлоу самотужки зробив місто Догвуд, штат Алабама, з населенням 334 людини, расово чистим. Бойс дуже пишався своїм досягненням. Догвуд, штат Алабама, був його рідним містом, неподалік великого міста Хантсвіл. У Догвуді був євреїв. Ніколи не було. У Догвуді був азіатів, хоча у Рокет-Сіті їх було кілька. Поки вони залишалися в Рокет-Сіті, Бойсу Барлоу було наплювати.
  
  
  Бойс Барлоу був фундатором Ліги білої чистоти Алабами. Він заснував її одного вечора в Buckhorn's Lounge, приблизно через два тижні після того, як закінчилися його чеки з безробіття, поки струнний оркестр грав погану музику в стилі кантрі в музичному автоматі.
  
  
  "Ця країна котиться в пекло", - сказав Бойс своїм двоюрідним братам Люку та Баду.
  
  
  Люк і Бад підняли пляшкою Coors на знак поваги до праведних почуттів Бойса. Люк ригнув.
  
  
  "Стає так, що чоловік більше не може розраховувати на гідну роботу на батьківщині", - сказав Бойс.
  
  
  "Є й інші заправні станції", - сказав кузен Люк.
  
  
  "Тільки не в Догвуді, його там немає", - поскаржився Бойс. "Я можу заправлятися не гірше за інших, але я більше не заправлятимуся в Догвуді".
  
  
  "Рухайте".
  
  
  "Стріляй, чувак. Я тут народився. Ти можеш ось так побити старого Шамса і звільнити рідного сина? Я був з ним, чорт забирай, весь рік і три місяці. У мене був стаж".
  
  
  "Старий Шамс сказав, що ти теж приклав руку до каси".
  
  
  "Ну і що? Я там працював, чи не так?"
  
  
  "Він сказав, що ти запустив руку до каси після закриття", - зазначив Люк.
  
  
  "Я був п'яний", - сказав Бовсі. "Звідки, чорт забирай, чоловікові знати, що він робить, коли він п'яний? Це неприродно".
  
  
  "Я чув, старий Шамс знайшов собі заміну", - припустив Люк.
  
  
  "Якийсь індійський хлопець із Хантсвіла".
  
  
  "Індієць! Чорт! Ось що не так з цією країною. Занадто багато чортових кушнірів".
  
  
  "Я не думаю, що він такий уже індіанець".
  
  
  "А які ще бувають індіанці?" - запитав Бад, який покинув Догвуд початкову школу після п'ятого класу.
  
  
  "Є два види. Вигляд тюрбану та вид лука зі стрілами", - сказав Люк, який приїхав через два місяці після закінчення середньої школи. "Жоден з них, чорт забирай, ні до біса не годиться".
  
  
  "Чортовськи вірно", - сказав Бойс. "Вони ліниві, не люблять працювати і наживаються на нашій великій нації".
  
  
  "Схоже на тебе, Бойс", - гукнув його бармен.
  
  
  Бойс кинув на бармена похмурий погляд. "Коли я захочу вашої уваги, я мочитимуся на підлогу".
  
  
  "Ти зробив це минулого тижня".
  
  
  "І цього тижня я розглядаю інший варіант".
  
  
  "Я гадки не мав, що ви приймаєте тверді напої", - сухо сказав бармен.
  
  
  "Який тип украв мою роботу?" Бойс розмірковував уголос. "Тип з тюрбаном чи інший?"
  
  
  "Я чув, хлопця звуть Голок", - сказав Бад. "Джон Ігл".
  
  
  "Мабуть, щось на зразок лука і стріл. Якби це був інший, його звали б Джон Коу", - припустив історик Лейк. "В Індії дуже люблять корів".
  
  
  "Це не по-американськи", - поскаржився Бойс, ні до кого безпосередньо не звертаючись. "Він отак забирає мою роботу".
  
  
  "Це дуже по-американськи", - сказав бармен, протираючи склянку. Бармен полірував свої склянки, щоб витягти з них хоч якусь користь. У Догвуді ніхто не пив пиво зі склянки. "Індейці були тут до нас. Цей хлопець більше американець, ніж будь-хто з вас".
  
  
  Це одкровення запало у мізки п'яної трійці.
  
  
  "Я думаю, він правий", - прошепотів Люк. "Якось я чув щось подібне в "Стрілці"".
  
  
  "Ну, він же не білий, чи не так?" – спитав Бойс.
  
  
  "Це правильно. Вони червоні. Вони називають їх червоними людьми".
  
  
  "Комуністи", - сказав Бад, спльовуючи на підлогу.
  
  
  "Ні, але вони теж нікуди не годяться", - сказав Люк.
  
  
  "Я думаю, ми маємо щось зробити", - сказав Бойс Барлоу.
  
  
  "Зробити що?" - Запитав Бад.
  
  
  "Наприклад, давайте відберемо кизил у індіанців".
  
  
  "Про скільки індіанців ми говоримо?" – спитав Люк, який був обережною душею.
  
  
  Вони глянули на Бада.
  
  
  Бад знизав плечима. "Я думаю, що є лише один із них".
  
  
  "Добре. Ми перевершуємо його чисельністю".
  
  
  "Наскільки я чув, ні. Ці індіанці, вони суворі матері".
  
  
  "Ми захопимо з собою капелюх", - сказав Бойс Барлоу, низько насуваючи бейсболку з прапором Конфедерації на свої злі очі.
  
  
  І тієї ночі троє кузенів під'їхали до заправної станції старого Шума і гукнули, щоб їх обслуговували.
  
  
  "Не треба кричати", - сказав глибокий, гуркітливий голос зовсім поруч. "Я прямо тут".
  
  
  "Де?" чортихнувся Бойс, висовуючи кудлату голову з вікна водія свого пікапа чотири на чотири. І тут він побачив Джона Голка. Чоловік був майже сім футів на зріст. Він був широким, як бензоколонка. Насправді вони прийняли його в темряві за бензоколонку, ось чому його раптова поява так нервувала. "Ви Джон Голок?" - Запитав Бойс Барлоу.
  
  
  "Правильно", - сказав Джон Ігл, нахиляючись. Він усміхнувся. Це була широка, дружня посмішка, але через неї широке індіанське обличчя Джона Голка виглядало як передня частина вантажівки Mack. "Я можу щось для тебе зробити?"
  
  
  Троє кузенів витріщилися на Джона Голка з відкритими ротами, з яких валив пивний дим.
  
  
  "Він біліший за нас", - прошепотів Люк.
  
  
  "І він більше за нас", - додав Бад. "Всіх нас. Разом узятих".
  
  
  "Наливай, друже", - добродушно сказав Бойс, марно намагаючись зобразити усмішку великої людини.
  
  
  Від'їжджаючи; Бад Барлоу порушив напружене мовчання.
  
  
  "У будь-якому випадку це була хороша ідея".
  
  
  "Це все ще так", – сказав Бойс Барлоу. "Ми маємо зробити Догвуд відповідним місцем для білих американців".
  
  
  "І індіанці, білі", - додав Бад, крадькома оглядаючись назад.
  
  
  "Хто ще живе у Догвуді, хто не білий?" – спитав Бойс.
  
  
  "На околиці міста є той гарбузовий фермер", - сказав Люк. "Як його звуть? Елмер якось там".
  
  
  "Елмер Хокінс", - сказав Бойс. "Він нігер. Так, ми можемо прогнати його".
  
  
  "Що він зробив?" вимагав відповіді Бад.
  
  
  "Він же не білий, чи не так?" - спитав Бовсі. "Хіба не в цьому ідея? Ми маємо прогнати тих, хто не білий".
  
  
  "Але Елмер, йому під сімдесят. І кого він взагалі турбував?"
  
  
  "Ти впустив одного нігера, скоро в тебе буде ціле місто".
  
  
  "Чорт забирай, Елмер живе тут уже п'ятдесят років. Він приїхав у місто один. Він єдиний нігер, який у нас є".
  
  
  "Він їде з міста. Сьогодні ввечері", - нарешті сказав Бойс. Вони підкралися до акуратної хатини Елмера Хокінса при місячному світлі, Бойс Барлоу попереду. Все було легко. Тут не було кудзу, який би плутав їм ноги. Будинок Елмера Хокінса був, мабуть, єдиною відкритою частиною округу Маршалл, яка не була заросла невинищим бур'яном. Вони постукали до парадних дверей Елмера. Вікна халупи не були освітлені.
  
  
  "Елмер, відкривай", - п'яно покликав Бойс.
  
  
  Коли після десяти хвилин лютого стукоту відповіді не було; вони здалися.
  
  
  "Мабуть, наглядає за чиїмись дітьми", - сказав Бад. "Елмер завжди робить такі приємні речі".
  
  
  "Заткнися!" - заволав Бовсі. "Я не повернуся завтра ввечері. Я зараз у огидному настрої. Завтра мене може і не бути".
  
  
  "Ну, я теж не збираюся чекати всю ніч", - сказав Люк.
  
  
  "У кого є сірники?" – спитав Бойс. "Ми випалимо цього нігера з кизилу".
  
  
  "Мені це не подобається", - сказав Бад, але було надто пізно. Бойс тримав бутанову запальничку під кутом сарайчика з сухого дерева.
  
  
  Кут потемнів, спалахнув, і лінія жовтого полум'я піднімалася по незабарвленому дереву доти, доки не стало ніякої можливості його згасити.
  
  
  Елмер Хокінс прибіг дорогою небагато хвилин по тому.
  
  
  "Що відбувається? Що ти робиш у моєму домі?" він закричав. Це був довгий чоловік з волоссям кольору перчинки. Бойс Барлоу закричав на нього у відповідь.
  
  
  "Ми виганяємо всіх нігерів із Догвуда".
  
  
  "Це не кизил, дурень. Це араб".
  
  
  "Айраб?" - приголомшено перепитав Люк.
  
  
  "Кордон міста Догвуд знаходиться далі по дорозі. Для чого ти хочеш піти і спалити вщент мій будинок?"
  
  
  "Ми позбавляємося всіх нігерів і в арабській теж", - самовдоволено сказав Бойс.
  
  
  І він зробив. Але не так, як він думав. Елмер Хокінс спостерігав, як халупа, в якій він прожив більшу частину свого життя, згоріла вщент. Він не розлютився. Він не зателефонував до поліції і не висунув звинувачень. Натомість він найняв адвоката і поквитався.
  
  
  Окружний суддя на процесі присудив Елмеру Хокінсу сімсот доларів як компенсацію збитків за його халупу і ще п'ятдесят тисяч доларів за емоційний стрес. Оскільки Бойс Баріоу був незаможним та безробітним, він не міг заплатити. Отже, суддя розпорядився продати будинок Бойса, який належав його сім'ї з часів громадянської війни, з аукціону, а отримані кошти передати переможцю. Елмер Хокінс узяв гроші і купив собі скромний будинок у Хантсвіллі. Залишилося достатньо, щоб зробити перший внесок за закусочну поряд з Центром космічних польотів імені Маршалла, де Елмер Хокінс прожив залишок своїх днів у діловому достатку.
  
  
  "Принаймні я виграв", - сказав Бойс Барлоу, коли все закінчилося. Він повернувся за свій звичайний столик у Buckhorn's.
  
  
  "Але ти втратив свій дім, Бойс", - похмуро зауважив Люк.
  
  
  "Проте, Догвуд расово чистий, чи не так?"
  
  
  "Завжди була. Елмер жив в Арабі, пам'ятаєш?"
  
  
  "Ми більше не зупиняємось на Dogwood", - сказав Бойс, дивлячись на темну пляшку Coors, як людина, яка дивиться в кришталеву кулю. "Ми збираємося розширюватись". Розширення було нелегким. Ліга білої чистоти Алабами набрала кілька нових членів, які визнали кричущою ганьбою, що Бойс таким чином втратив свій будинок, внаслідок чого їх кількість збільшилася рівно до шести. Оскільки всі шістьох були тимчасово без роботи, внески були проблемою.
  
  
  "Як ми можемо розширюватися без будь-яких грошей?" Одного вечора Бойс поскаржився у Buckham's.
  
  
  "Ми всі могли б піти та знайти роботу", - запропонував Бад. Його проігнорували.
  
  
  Бармен, якому давно набридло, що Ліга чистоти білих Алабами проводить збори в його закладі і забуває оплачувати її рахунок, зробив пропозицію долі.
  
  
  "Перемкніть на кабельне телебачення", - сказав він. "Зараз вони пускають в ефір будь-яку групу. Це називається "локальний доступ" або щось таке. Це безкоштовно".
  
  
  "У нас у Догвуді немає кабельного телебачення", - резонно зауважив Бойс.
  
  
  "У Хантсвіллі так роблять", - заперечив бармен. Так народилася Година Ліги білої чистоти. Протягом трьох місяців його послання "Поверніть Америку" досягло глядачів у двадцяти дев'яти штатах та окрузі Колумбія. Число учасників збільшилося із шести членів-засновників майже до трьох тисяч по всій країні. Бойс Барлоу купив собі симпатичний білий каркасний будинок у передмісті Хантсвілла, за кілька хвилин їзди від національної штаб-квартири перейменованої Ліги білої чистоти Америки та Алабами, колишнього табору бойскаутів, який Барлоу купив і переобладнав у фортецю Чистоти, огороджений.
  
  
  Лише через рік після закладання фундаменту Fortress Purity біля електрифікованого паркану з'явився чоловік. Чоловік був у інвалідному візку.
  
  
  "Я хочу приєднатися до вашої гідної групи", – сказав чоловік. Він був старий, надто старий. І він не мав ніг.
  
  
  "Вперед", - сказав Люк Баріоу від воріт. "У нас є стандарти".
  
  
  "Ільза!" – покликав старий.
  
  
  Білява дівчина вийшла з бронзового фургона.
  
  
  "Привіт", - сказала вона з придихом. Потім вона променисто посміхнулася.
  
  
  "Вітання!" Сказав Люк, дивлячись на її груди.
  
  
  "Ми можемо увійти? Будь ласка?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Люк, який зрозумів, що набір серед самотніх жінок був дуже низьким.
  
  
  Після того, як він відчинив ворота, він сказав. "Радий познайомитися з вами. Я Люк. Я віце-капрал, який відповідає за безпеку".
  
  
  "Я ніколи не чув про таке звання", - сказав старий в інвалідному візку.
  
  
  "Я це вигадав", - гордо сказав Люк. "Було або це, або адмірал воріт. Мені найбільше сподобалося це, але інше було довше".
  
  
  Старий усміхнувся. Його посмішка була огидною. Це була усмішка трупа з гнилими зубами. "Звичайно".
  
  
  Коли старого привели до Бойса Барлоу, Бойс виклав три тисячі доларів своїм покерним партнерам і привітав перерву.
  
  
  "Я оголошую гру. Ми ділимо банк", - раптово оголосив він, згрібаючи дві жмені грошей. "Що я можу для вас зробити, хлопці?"
  
  
  "Ти Бойс Барлоу. Я дивився твою програму. Ми з тобою споріднені душі".
  
  
  "Ти і я – родичі?"
  
  
  "Духом. Я також вірю, як і ви. Америка для американців".
  
  
  "Хто ти?"
  
  
  "Це гер Конрад Блутштурц", - гордо сказала Ільза. "Він арієць. Він схожий на вас".
  
  
  "Чорт його брав. У мене обидві ноги криві", - сказав Бойс Барлоу. "Без образ", - додав він.
  
  
  "У мене є для тебе подарунок", - сказав Конрад Блутштурц, кидаючи книгу на стіл для покеру.
  
  
  Бойс Барлоу взяв книгу та прочитав назву. "Майн Кампф", - сказав він уголос.
  
  
  " Перше слово вимовляється " моє " , як у " твоєму чи моєму " , - поправив Конрад Блутштурц. " Не " головне " . "
  
  
  "Головне, як про це говорять у "Китайському драконі". Ну, ти знаєш, чоу мейн".
  
  
  "Зовсім іншою мовою. Ці слова означають "Моя битва". Це написав великий чоловік".
  
  
  "Адольф Гітлер", - прочитав Бойс уголос. "Хіба він не був поганим хлопцем".
  
  
  "Програли завжди так називають. Якби Гітлер виграв війну, зараз в Америці не було б ні євреїв, ні чорношкірих, ні нижчих народів, які б забирали американські робочі місця у справжніх американців і висмоктували життєві сили з цієї колись сильної нації".
  
  
  "Це так?"
  
  
  "Його ідеї – це ваші ідеї", - сказав Конрад Блутштурц. "Він підтримував їх ще до вашого народження. Ви, Бойс Барлоу, заново винайшли велосипед. Прочитайте цю книгу і переконайтеся самі. Коли закінчите, зателефонуйте мені за номером, який я написав на форзаці, і ми поговоримо".
  
  
  Бойс Барлоу прочитав книгу. Старий без ніг мав рацію. Бойс Барлоу виявив, що старий мав рацію у багатьох речах.
  
  
  Конрад Блутштурц сказав їм, що може потроїти членство у Лізі білої чистоти Америки та Алабами. За одну ніч.
  
  
  "Тобі потрібно зробити лише три речі".
  
  
  "Що це?" Підозрительно запитав Бойс. "Починаючи з сьогоднішнього дня, підніміть цей прапор на своїй найвищій будівлі".
  
  
  Бойс Барлоу взяв прапор. Він був червоним. У центрі був перекручений чорний хрест у білому колі. Бойс дізнався прапор; він бачив його у фільмах про Другу світову війну. Він показав прапор Люку та Баду.
  
  
  "Що ви, хлопці, думаєте?"
  
  
  "Було б краще, якби воно було зеленим", - сказав Люк.
  
  
  "Мені подобається червоний", - сказав Бад, думаючи про прапор Конфедерації.
  
  
  "Я також", - сказав Бойс. "Домовилися".
  
  
  "Відмінно. По-друге, змініть назву вашої організації на Арійську лігу Америки".
  
  
  "Що таке арієць?"
  
  
  "Ми арійці", - сказав Конрад Блутстрарц. "Арійці - раса панів, нащадки расово чистих воїнів-вікінгів. Ось як Ільза".
  
  
  Вони всі глянули на Ільзу. Ільза подивилася у відповідь. Вона мило посміхнулася.
  
  
  "Ми всі арійці, чи не так, хлопці?" Сказав Бойс. "Особливо я. Як щодо того, щоб назвати це Білою арійською лігою Америки?" Щоб тупики не заплуталися”.
  
  
  "Я погоджуся на це", - сказав Конрад Блутштурц.
  
  
  "І що по-третє?"
  
  
  "Призначте мене своїм заступником з командування".
  
  
  Бойс Барлоу теж зробив це, і, вірний обіцянку старого, списки учасників поповнилися. Те, що вони наповнилися людьми з німецькими прізвищами, спочатку непокоїло правлячу тріаду нещодавно перейменованої Білої арійської ліги Америки та Алабами. Бойс наполіг на збереженні частини "Алабами", за його словами, "щоб нагадати людям, що цей великий рух почався в серці Діксі".
  
  
  Якось увечері, підраховуючи щомісячні внески, Бойї запитав старого: "Хіба наше гасло не повинно бути "Америка для американців"?"
  
  
  "Це наше гасло", - зізнався Конрад Блутштурц.
  
  
  "Тоді що тут роблять ці чортові кушніри?"
  
  
  “Вони не іноземці. Америка – це плавильний котел. Найкращі з усіх білих націй прибули на ці береги. Американці німецького походження такі ж американці, як і всі інші. Навіть більше. Саме чорношкірі, євреї, сміті мають бути викорінені”.
  
  
  "Сміти?" – спитав Бойс. "Хіба вони теж не білі? Я маю на увазі, в основному?"
  
  
  "Вони гірші з усіх. Вони виглядають білими. Їх шкіра здається білою. Але їхні душі чорні та злі. Ми позбавимо Америку чорночорних, євреїв та інших нижчих народів. Але спочатку ми повинні розтрощити Смітів."
  
  
  Бойс Барлоу не зовсім дотримувався Конрада Блутштурця в цьому останньому пункті, але внески продовжували надходити, і тому він зробив усе, що запропонував Конрад Блутштурц.
  
  
  Конрад Блутштурц показав, як привернути увагу громадськості до Білої арійської ліги Америки. Замість того, щоб просто проповідувати слово по кабельному телебаченню або на кутах вулиць, де їх освистували, він показав, що марші вулицями американських міст, які вигукують расові епітети, зазвичай привертають увагу ЗМІ. Безкоштовне освітлення у ЗМІ. І коли ви вигукували расові гасла, раси, які ви ображали, завжди кричали у відповідь. Іноді вони кидали гнилі фрукти та пляшки.
  
  
  "Зробіть це, і ми отримаємо співчуття. Спровокуйте чорношкірих, євреїв і вихідців зі Сходу напасти на нас. Ми виглядатимемо добре, а вони виглядатимуть погано, бо телеканали не можуть витрачати більше трьох хвилин на будь-який захід новин. Вони опустять наші гасла. і покажуть, як наші вороги атакують наш мирний марш”.
  
  
  І це спрацювало. Усе це спрацювало. Ця людина, Конрад Блутштурц, була генієм. Він знав усе. І коли Блутштурц наполіг, щоб його називали гер фюрер, Бойс Барлоу зробив це політикою Білої Арійської ліги. І коли гер фюрер Блутштурц зробив пошук людини на ім'я Гарольд Сміт головним пріоритетом Ліги, Бойс Барлоу не став допитувати його. В кінці кінців. Гарольд Сміт був Смітом із чорною душею, можливо, таємним лідером майбутнього повстання Сміта, яке загрожувало підірвати расову чистоту Америки.
  
  
  І коли гер фюрер Блутштурц наказав Бойсу Барлоу та його двоюрідним братам Люку та Баду особисто вирушити у Фоллс-Черч, штат Вірджинія, на честь вченого на ім'я Ферріс Д'Орр, Бойс Барлоу поставив лише одне запитання.
  
  
  "Він тобі потрібний живим чи мертвим?"
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Спочатку доктор Гарольд В. Сміт подумав, що має галюцинації. Напередодні увечері він не пішов додому. Він не наважився. Спочатку був страх, що він пропустить якийсь критичний звіт, що надходить на його комп'ютери. А потім був сором. Він не хотів постати перед своєю дружиною у своєму нинішньому стані, як колишній Гарольд Сміт, холоднокровний Гарольд Сміт із лимонним обличчям, який все життя пропрацював у розвідці. Нарешті, був страх, що коли він повернеться додому, то приведе невідомого вбивцю прямо до його дверей та його дружини.
  
  
  "Не могли б ви повторити це, будь ласка?" Попросив Сміт, думаючи, що через недосип йому щось почулося. Місіс Мікулка терпляче повторила свої слова, повільно та виразно вимовляючи їх через офісний інтерком.
  
  
  "Я сказав, що до вас прийшов містер Чіун. Він дуже наполегливий, і охоронці біля воріт не знають, що робити".
  
  
  "Ти справді сказав "Чіун"?"
  
  
  "Так, доктор Сміт. Чіун. Що мені сказати охороні?"
  
  
  "Скажіть їм, щоб супроводили містера Чіуна до мого кабінету. Обережно. Скажіть їм, щоб вони не торкалися до нього, не провокували його та іншим чином не вставали в нього на шляху".
  
  
  "Боже мій, він втік пацієнт?" - спитала місіс Микулка, прикладаючи пухку руку до своїх добре обтягнутих грудей.
  
  
  "Просто зроби це", - сказав Сміт, одним змученим поглядом дивлячись на свою комп'ютерну консоль.
  
  
  Через кілька хвилин охоронці залишили свого підопічного за дверима кабінету Сміта.
  
  
  "О, здравствуйте". - сказала місіс Микулка, дізнавшись про майстра синанджа. Вона вже бачила літнього азіату раніше. Він відвідував Сміта з інших приводів.
  
  
  "Вітаю, фрейліна імператора Сміта. Будь ласка, повідомте імператору, що Майстер Сінанджу, колишній його королівський вбивця, прибув".
  
  
  "Я саме так і зроблю", - видихнула місіс Мікулка, запитуючи, чи не є ця людина кандидатом на роль гумової кімнати у Фолкрофті.
  
  
  "Ця людина тут, доктор Сміт".
  
  
  "Запросіть його сюди. І з'їжте ранній ланч".
  
  
  Майстер Сінанджу, чудовий у своєму синьо-золотому вітальному кімоно, увійшов до кімнати з гідною церемонією.
  
  
  "Вітаю тебе, імператор Сміт", - сказав він, трохи вклонившись. "Будинок Сінанджу вітає тебе і вітає. Велике моє задоволення ще раз бачити твоє мудре, твоє чудове, твоє мужнє обличчя".
  
  
  "Спасибі", - сказав Сміт, очі якого були червоними і налитими кров'ю, а попелясте обличчя було схоже на обличчя мерця. "Я здивований бачити вас".
  
  
  "Ваша радість повертається тисячоразово", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Е-е, ти ні на кого не працюєш в даний момент, чи не так? Я маю на увазі, це світський візит, чи не так?"
  
  
  "Нині я перебуваю між наймачами", - зізнався Чіун. Сміт трохи розслабився. Він знав, що лояльність майстра синанджу припиняється із розірванням кожного контракту. Ніхто не міг сказати, чого хотів Чіун. Можливо, він навіть був тут, щоб особисто вбити Сміта.
  
  
  "Ви тут не з приводу того невирішеного питання в Сінанджу?" - обережно спитав Сміт.
  
  
  "І що ж це за невирішене питання?" - невинно спитав Чіун.
  
  
  "Коли справу з Росією було завершено, я попросив тебе позбавити мене життя, і ти відмовився".
  
  
  "А". Чіун кивнув головою. "Я пам'ятаю, що відмовився, тому що в тебе не було достатньо грошей, щоб заплатити. О, мені соромно, Імператоре Сміте, соромно до глибини душі. Мені не слід було відмовлятися від такого незначного блага. По правді кажучи, я тут, щоб спокутувати свою помилку”.
  
  
  "Я більше не потребую ваших послуг", - поспішно сказав Сміт.
  
  
  "Ні?" Майстер Сінанджу виглядав розчарованим, майже враженим. "Ви впевнені?"
  
  
  "Цілком впевнений. Президент дозволив продовжити лікування. Це звільняє мене від обов'язку вчинити самогубство".
  
  
  Чинн підняв палець з довгим нігтем.
  
  
  "Це добре", - сказав він. "Бо спокута, яку я хочу зробити, не має нічого спільного з твоїм вбивством - хоча я б з радістю зробив це, якби такий був твій наказ. Я зробив би все, що накаже імператор Сміт у своїй невблаганній мудрості."
  
  
  "Ви погодилися б?" приголомшено перепитав Сміт. "Що завгодно?"
  
  
  "Все, що завгодно", - спокійно сказав Чіун.
  
  
  "Але наш контракт анульовано. Ти сам мені про це сказав".
  
  
  "Пункт п'ятдесят шостий, параграф четвертий". Чіун кивнув головою. "Який передбачає, що контракти між імператорами та Будинком Сінанджу не можуть бути передані третім особам. Ви зробили це, передавши Майстра синанджу на службу Росії. Ви зробили це під загрозою шантажу з боку росіян. Римо пояснив мені ці деталі. Я не тримаю на вас зла за вашу помилку, оскільки, безсумнівно, це все, що там було.
  
  
  "Я радий, що ви так вважаєте, майстер Чіун, але я все ще не зовсім розумію, що ви робите в Америці".
  
  
  "Пункт п'ятдесят шостий, параграф десятий". Чинн усміхнувся. "У розділі "Відшкодування"."
  
  
  "Наскільки я пам'ятаю, вантаж золота супроводжував вас під час вашого останнього переходу на підводному човні в Сінанджу. За обставин, що склалися, я не припускав, що нам належить відшкодування. Значить, ви тут для того, щоб повернути передоплату золотом?" - спитав Сміт.
  
  
  "Якби це було в моїй владі", - сумно сказав Майстер Сінанджі.
  
  
  "Тоді що?"
  
  
  Зі складок свого вбрання Майстер Сінанджу витягнув сувій із золотим обрізом, перев'язаний блакитною стрічкою. Чіун делікатно розв'язав стрічку, змусивши сувій розвернутися.
  
  
  "Дозвольте мені прочитати. "У разі припинення послуг Дім Сінанджу зобов'язаний відшкодувати всі передоплати, пропорційні терміну невиконаного обслуговування".
  
  
  "На жаль, - продовжував Майстер синанджу, - Римо, мій прийомний син, одружується з дівчиною синанджу, і оскільки ця дівчина була сиротою, позбавленої сім'ї і посагу, і оскільки закон синанджу забороняє Дому Сінанджу зберігати золото, яке він не заробив по-справжньому, Я не знав, що робити, - сказав Чіун, бо імператори іноді не знали таких простих слів, як "дилема".
  
  
  "Я не зміг зберегти золото. І ти вже повернувся в Америку, коли я виявив свою помилку. Бідолашний Римо, мій син, не міг одружитися з обраною ним нареченою, тому що у неї не було посагу. Це був важкий час. Але у своїй мудрості я побачив вирішення всіх наших проблем”.
  
  
  "Ти віддав золото Ма-Лі", - стомлено сказав Сміт.
  
  
  "Я віддав золото Ма-Лі", - торжествуюче промовив Чіун майже на одному подиху. І він усміхнувся. "Воістину, ти вмієш читати думки, а також великодушний і розумієш".
  
  
  "Ти пройшов весь цей шлях до Сінанджу, щоб сказати мені, що не можеш повернути золото?"
  
  
  "Ні, я пройшов весь цей шлях у чудову країну Америку, щоб спокутувати свою помилку, як я вже сказав".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Це означає мою нову дилему", - сказав Чіун. "Я не можу повернути золото, тому що я його роздав".
  
  
  "У тебе багато золота, майстер синандж", - нагадав Сміт.
  
  
  "Вірно", - сказав Майстер Сінанджу. "Але у мене немає підводного човна. Тільки підводний човен здатний перевезти таку щедру кількість золота з Сінанджу до цих щасливих берегів".
  
  
  Це було правдою, подумав Сміт. Щорічно він відправляв до Сінанджі достатньо золотих злитків, щоб розплатитися з боргами багатьох малих держав. І Чіун, за словами Римо, ніколи не витрачав цього золота.
  
  
  "Я можу домовитися про те, щоб один із наших атомних підводних човнів отримав компенсацію", - сказав Сміт.
  
  
  "Я не можу цього допустити", - сказав Чіун. "Чому б і ні?"
  
  
  "Це було б несправедливо. Витрати, які ви зазнаєте, відправляючи це судно, зменшать вартість повернення". Чіун похитав своєю старою головою. "Ні, я б так з тобою не вчинив".
  
  
  "Ми можемо щось придумати", - сказав Сміт.
  
  
  "Ні", - поспішно сказав Чіун. "Закон синанджу вимагає, щоб усі виплати проводилися тією ж монетою. Жодних замін."
  
  
  "Я б не заперечував", - сказав Сміт.
  
  
  "Але мої батьки зробили б це", - заперечив Чіун.
  
  
  "Тоді що?"
  
  
  Чіун міряв кроками кабінет. "Я не можу відплатити тією ж монетою. Сумно, але я застряг. Тому, як би важко це не було, як би сильно я не хотів залишитися в Сінанджу з моїм прийомним сином і моїми людьми, які гірко плакали, коли я залишав їх, я маю виконати свій контракт з тобою".
  
  
  "Я впевнений, що ми зможемо знайти альтернативне рішення", - сказав Сміт.
  
  
  "Я довго думав про це", - твердо сказав Чіун. "Це єдиний спосіб".
  
  
  "Все змінилося, майстер Чіун. Кюре більше не призначений для операцій".
  
  
  Чіун зневажливо махнув рукою. "Проста деталь. Незначний момент у масштабах цієї події. Про диво, мої нащадки співатимуть хвалу цій годині для прийдешніх поколінь, - голосно сказав Чіун. "Після надто довгого часу Будинок Сінанджу возз'єднався з найдобрішим, найщедрішим, найздібнішим клієнтом, якого він колись знав, – Смітом Мудрим”.
  
  
  "Пройшло лише три місяці", - нагадав. Сміт.
  
  
  "Три довгі місяці", - поправив Чіун. "Щодня - рік, щомісяця - вічність. Але нарешті все закінчилося".
  
  
  - А як щодо Римо? - Запитав я.
  
  
  Задоволений вираз обличчя Чіуна зник. "Рімо щасливий у Сінанджу. Він нам не потрібен. Або він нам".
  
  
  "Я розумію",
  
  
  "Ти бачиш все", - посміхнувся Чіун.
  
  
  "Це може спрацювати", - повільно сказав Сміт. Його думки гарячково розуміли. Лише кілька днів тому думка про те, що йому доведеться мати справу з непостійним Чіуном, змусила б його потягтися за своїм Маалоксом, але тепер, у зв'язку з цією справою з убивцею Сміта, повернення Чіуна могло бути найкращим, що могло статися.
  
  
  "Чи правильно я розумію, що наш останній контракт тепер знову чинний?"
  
  
  "Не зовсім", - сказав Майстер Сінанджу, влаштовуючись на підлозі перед масивним столом Сміта.
  
  
  І Сміт - який знав, що коли Чіун ось так сидить на підлозі, це означає, що настав час переглянути умови - схопив два особливо гострі олівці та жовтий блокнот і приєднався до нього на потертій дерев'яній підлозі.
  
  
  "Рімо не розглядатиметься як частина цих переговорів", - почав Чіун.
  
  
  Сміт кивнув головою. "Це означатиме зменшення суми передоплати, що має зворотну силу у зв'язку із втратою його послуг".
  
  
  "Не зовсім", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Що тоді?"
  
  
  "Для цього потрібна додаткова оплата понад передоплату".
  
  
  Сміт зламав олівець у руці. "Як ти собі це уявляєш?" - сердито спитав він.
  
  
  "Без Римо мені доведеться працювати вдвічі старанніше, ніж раніше; А я стара людина, немічна і на схилі років".
  
  
  "Скільки ще?" Спит спитав напружено.
  
  
  "Половину. Половина була б справедливою".
  
  
  Сміт, якому загрожувала смерть від невідомого вбивці, зіставив вартість вимог Чіуна з можливими витратами на пошук нового директора CURE і вирішив, що вони приблизно рівні.
  
  
  "Готово", - сказав він, записуючи це.
  
  
  "І мені також потрібні інші зручності - житло та одяг".
  
  
  "Одяг?"
  
  
  "Бо я прилетів літаком; я не зміг взяти з собою свої речі. У мене є тільки пара кімоно, нічого більше".
  
  
  Сміт, раптово згадавши репортаж новин про транспортне судно ВПС, на борту якого напередодні був таємничий безквиток, повністю зрозумів.
  
  
  "Я не знаю, де ми збираємося знайти продавця одягу, який спеціалізується на кімоно, але я подивлюся, що я можу зробити".
  
  
  "Не турбуйте себе. Познайомте мене з гідним кравцем, і ми з ним опрацюємо деталі".
  
  
  "Виконано. Що-небудь ще?"
  
  
  "І останній пункт. Дорожні витрати".
  
  
  "Скільки?" Запитав Сміт, зібравшись із духом.
  
  
  "Сім доларів тридцять дев'ять центів".
  
  
  "Ви подорожували з Сінанджу в Америку і провели там лише сім тридцять дев'ять?"
  
  
  "Це була найдивніша річ. Ніхто не просив у мене грошей. Але на американському рейсі з якоїсь причини не подавали страви, і я був змушений пообідати в ресторані, перш ніж вирушити сюди, у Фортресс Фолкрофт".
  
  
  І Майстер Сінанджу невинно посміхнувся.
  
  
  "Я думаю, вам будуть потрібні витрати на проживання, поки я не реквізую золото", - криво посміхнувся Сміт.
  
  
  "Я не збирався згадувати про це, але так", - сказав Чіун.
  
  
  "Я дістану тобі картку American Express".
  
  
  "Американець...?" - спантеличено перепитав Чіун.
  
  
  "Золота картка, звісно".
  
  
  "Звичайно". Чіун засяяв. Він гадки не мав, про що говорить Сміт, але був готовий погодитися на все, що стосувалося золота.
  
  
  Коли вони закінчили вносити поправки до старого контракту і парафували зміни, Майстер Сінанджу розмаїто розписався.
  
  
  "А тепер ти", - радісно сказав він, передаючи контракт Смітові.
  
  
  Сміт подряпав свій підпис, дивуючись, чому Чіун виглядає таким задоволеним. Зазвичай, підписуючи навіть найщедріший контракт, він поводився так, ніби став жертвою вправної торгівлі Сміта. І чому Чіун добровільно залишив Римо в Сінанджу? Чи могли бути проблеми між ними двома? Як тільки ця думка спала йому на думку, Сміт відкинув її. Римо та Чіун були нерозлучні. Але тоді чому вони розлучилися?
  
  
  Коли Сміт закінчив, Чіун підвівся на ноги, мов дим із курильниці.
  
  
  "Я до твоїх послуг, про лише один. Просто вкажи, і я знищу твоїх ворогів, як пшеницю в полі".
  
  
  "Фактично, у мене справді є проблема".
  
  
  "Назви це", - сказав Чіун.
  
  
  "Це складно. У ньому бере участь інший убивця".
  
  
  "Іншого вбивці немає", - заперечив Майстер Сінанджу. "Назви ім'я негідника, і я покладу його голову до твоїх ніг при заході сонця".
  
  
  Саме в цей момент задзвонив телефон. Сміт підняв очі. Це була пряма лінія з Вашингтоном, телефон без набору номера, який поєднував президента Сполучених Штатів із КЮРЕ. Сміт напнуто простяг руку і підніс червону трубку до вуха.
  
  
  "Так, пане Президенте?"
  
  
  "У нас проблема, Сміт. Я не знаю, що ви можете зробити без оперативників, але, можливо, ви зможете дати мені пораду".
  
  
  "Вибачте мене, пане президент, але у нас справді є оперативник".
  
  
  "Ми робимо?"
  
  
  "Так, стара".
  
  
  "Той, хто старший", - прошепотів Чіун, смикаючи Сміта за рукав. "Я старший за тебе і Римо, але я не старий".
  
  
  Сміт шумно кашлянув. "Так, пане президенте. Ви правильно мене почули. Ми щойно закінчили переговори про продовження терміну служби ще на один рік".
  
  
  "Я думав, що він пішов у відставку, - сказав Президент, - і що він був незадоволений нами через конфлікт із Радами. Зрештою, його учень справді загинув під час тієї зустрічі".
  
  
  "Він сидить переді мною, навіть коли ми розмовляємо", - ніяково сказав Сміт.
  
  
  "Молодше, ніж будь-коли", - голосно сказав Чіун.
  
  
  Сміт ляснув долонею по трубці. "Тихіше. Президент все ще думає, що Римо мертвий.
  
  
  "Вбитий горем через втрату мого єдиного прийомного сина, я, проте, витримаю свій тягар і розберуся з ворогами Америки", - додав Чіун.
  
  
  "Цього достатньо. Не перегравайте". Зброївши президенту про передбачувану смерть Римо, Сміт ніяк не міг зізнатися в правді - що він підтасував факти, щоб прикрити Римо. Поки цей президент перебуває в Овальному кабінеті, він ніколи не повинен дізнатися, що Римо все ще живий. Це відкриття викриє Сміта як ненадійну людину і може зірвати операцію з лікування з ніг на голову Сміта.
  
  
  "Добре", - сказав Президент. "Я не ставитиму запитань. Ось наша проблема. Хлопець на ім'я Ферріс Д'Орр щойно уникнув спроби викрадення. Д'Орр важливий для Америки. Він відкрив чудовий спосіб холодного кування титану. Я думаю, ви знаєте, як це важливо для нашого міністерства оборони Чому цей процес може так сильно скоротити оборонний бюджет на наступний рік, що ми могли б фінансувати багато програм, які Конгрес зараз намагається задушити ».
  
  
  "Хто відповідає?"
  
  
  "У тому й справа. Ми не знаємо. Поради, китайці, чорт забирай, можливо, навіть французи. У них зараз досить пристойна космічна програма. Хто стоїть за цим, не має великого значення. Ми просто повинні захистити Д'Орра ".
  
  
  "Я доручу нашій особливій людині зайнятися цим".
  
  
  “Хороша людина, Сміт. Д'Орра перевозять на конспіративну квартиру у Балтіморі. Це пентхаус у Лафайєт-Білдінг. Тримайте мене в курсі”.
  
  
  "Так, містере Президенте", - сказав доктор Гарольд В. Сміт, вішаючи слухавку. Звертаючись до Чіуна, Сміт сказав: "Це був президент".
  
  
  "Я так зрозумів", - сказав Майстер Сінанджу, який тепер, коли мав контракт, не відчував гострої необхідності виливати душу на Сміта. "Щось було сказано про роботу".
  
  
  "Те, що я почав вам розповідати, може почекати", - сказав Сміт, знаючи, що загроза його власному життю була особистою справою, але національна безпека була головною директивою КЮРЕ. "Я відправляю вас до Меріленду".
  
  
  "Прекрасна провінція", - сказав Чіун.
  
  
  "Так. Хтось намагався викрасти Ферріса Д'Орра, металурга".
  
  
  "Нелюди, - вигукнула Чіуа, - викрадають таку хвору людину".
  
  
  "Захворів?"
  
  
  “Він металург, вірно? У нього алергія на метали. Бідолаха. Уявіть, що він ніколи не зможе доторкнутися до золота чи потримати монети в руці.
  
  
  "Металург - це той, хто працює з металами", - сказав Сміт, піднімаючись на ноги.
  
  
  "Ах, ремісник".
  
  
  "Не зовсім. Він винайшов спосіб плавки титану, важливого металу".
  
  
  Чіун повільно похитав головою. Є тільки один важливий метал, і це жовтий.
  
  
  "Титан важливий для Америки."
  
  
  "Вона жовта?"
  
  
  "Ні. Я вважаю, що він блакитуватий, як свинець".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Свинець - поганий метал. Свинець занапастив Римську імперію. Вони використали його для своїх водопроводів. Римляни пили воду зі своїх свинцевих труб і втратили спочатку розум, а пізніше і свою імперію. Без сумніву, у них теж були свинцеві туалети. Туалети знищать цивілізацію швидше" , ніж епідемія. Навіть могутні греки не змогли б пережити тиск туалетів”.
  
  
  "Титан важливий для Америки", - повторив Сміт, ігноруючи спалах Чіуна.
  
  
  "О? Це цінно?"
  
  
  "Дуже", - сказав Сміт. "Це використовується для деталей реактивних двигунів та в технологіях космічної ери".
  
  
  "Якщо це цінно, навіщо витрачати його на машини?" Запитав Чіун. "Чому б натомість не виготовити красиві урни з титану? Чи статуї гідних людей?" Я впевнена, що в titanium я виглядала б чудово.
  
  
  "Захищайте Д'Орра, і якщо хтось прийде за ним", - стомлено сказав Сміт. "Знищте їх".
  
  
  "Звичайно". - сказав Майстер синанджу. "Я чудово розумію".
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Римо Вільямс пішов більшу частину шляху до Пхеньяну, столиці Корейської Народної Республіки, перш ніж побачив свій перший автомобіль.
  
  
  То був імпортний "Вольво". Римо вийшов на середину шосе і замахав руками, щоб машина зупинилася.
  
  
  Машина сповільнила хід. Водій кинув довгий погляд на Римо та об'їхав його.
  
  
  Римо побіг за "Вольво". "Вольво" набрав швидкість. Водій "Вольво" глянув на свій спідометр. Він показував сімдесят. Але білий чоловік у чорній футболці все ще був у дзеркалі заднього виду.
  
  
  Коли біла людина, що біжить, порівнялася з "Вольво", в очах водія стояли сльози. Цього не могло статися. Біла людина, мабуть, не західний шпигун, як він спочатку подумав. Він, мабуть, був злим духом.
  
  
  "Мені треба доїхати до Пхеньяну", - крикнув Рімо водієві.
  
  
  Саме тоді водій з упевненістю зрозумів, що біла істота, мабуть, зла примара. Він не тільки не відставав від автомобіля зі швидкістю сімдесят миль на годину, а й говорив корейською. Західні шпигуни не говорили корейською. Проте корейські привиди говорили корейською. Серед іншого вони робили, наприклад, проводили своїми невловимими руками крізь тверді предмети та виривали серця із грудних порожнин живих.
  
  
  "Я сказав, що мені потрібно з'їздити до Пхеньяна", - повторив Римо. Коли кореєць не відповів, Римо постукав у вікно з боку водія доти, поки скло не вкрилося павутинням і не випало.
  
  
  На той час кореєць втиснув педаль газу в підлогу. Біла примара все ще бігла, навіть незважаючи на машину. Порятунку не було.
  
  
  Біла примара сказала щось про те, що її треба підвезти. Навіщо примарі, яка могла розвивати швидкість понад сімдесят миль на годину, знадобився земний транспорт, не мало значення. Як і той факт, що "Вольво" коштував восьмирічної зарплати. Примара вимагала машину, і від неї було нікуди не подітися. Тому залишалося лише одне.
  
  
  Водій загальмував "Вольво", вискочив з боку пасажира і, спотикаючись, звалився у високу траву. Біла примара не переслідувала його.
  
  
  "Я лише хотів покататися", - сказав собі Римо Вільямс. Він знизав плечима, сідаючи за кермо "Вольво". Ключі все ще були у замку запалювання. Він завів машину.
  
  
  Римо вів машину повільно, не відриваючи очей від дороги. Іноді на екрані з'являлися невиразні обриси ніг у сандалях. Через милю по шосе ланцюжок слідів раптово обірвався. Його замінила низка ячмінних зерен, яка, здавалося, тяглася гусяком до самої столиці.
  
  
  "Чіун", - сказав Римо собі під ніс.
  
  
  Через годину Пхеньян з'явився в кадрі на забризканому жучками лобовому склі. Це було місто значних білих будівель з кам'яним смолоскипом - північнокорейською версією Статуї Свободи, що височіє над горизонтом.
  
  
  Римо проїхав через контрольно-пропускний пункт, бо поспішав. Бюрократична тяганина у будь-якому разі завжди його дратувала. Його не зупинили, бо він був за кермом іноземної машини. Тільки високопоставлені урядовці Північної Кореї їздили на іноземних автомобілях. Або на будь-яких автомобілях, якщо вже на те пішло.
  
  
  Пхеньян не був схожим на Москву. Він не був схожим на Пекін. Це не була одна з похмурих комуністичних столиць, через які Східний блок має погану славу. Будинки були бездоганні. Чудові дерева росли вздовж берегів річки Тедон. Щасливі діти марширували з піснями до школи. Робітники марширували з піснями працювати. У Пхеньяні ніхто нікуди не ходив. Усі марширували та співали. Різниця була в тому, що діти співали, бо це їм подобалося. Дорослі співали, бо за відмову співати спричиняло кримінальне покарання. Безліч мармурових статуй великого лідера Кім Ір Сена засіювали просторі парки, а десятки плакатів із його зображенням доброзичливо посміхалися зі стін будівель.
  
  
  Римо, який зустрічався з Кім Ір Сеном, знав, що статуї та плакати були брехнею. На них був зображений чорнявий і рожевощокий політик, хоча насправді щоки Кім Ір Сена впали, він носив окуляри, а його волосся було кольором брудної бавовни.
  
  
  Коли Римо їздив містом у пошуках аеропорту, він був вражений широкою і дуже сучасною системою вулиць. "Там було п'ять смуг, але дуже мало машин. Єдиними автомобілями були випадкові Volvos чи Toyotas. З якоїсь причини жоден з автомобілів не виїхав на центральну смугу. Щоб заощадити час, не через те, що там взагалі було багато машин. , Римо поїхав центральною смугою.
  
  
  Він не встиг від'їхати далеко, коли одна з маленьких білих машин військової поліції почала його переслідувати. Офіцер махнув йому рукою, вказуючи на узбіччя дороги.
  
  
  "Де знаходиться аеропорт?" - Запитав Римо по-корейськи.
  
  
  "Прийом прийом!" - закричав офіцер різко.
  
  
  Римо, вважаючи, що, підкоряючись, він швидше дістанеться аеропорту, підкорився.
  
  
  Поліцейський підійшов до нього з пістолетом у руці. "Я не перевищив швидкість, чи не так?" - ввічливо спитав Римо.
  
  
  "Виходьте з машини", - сказав офіцер. "Виходьте!"
  
  
  Римо вийшов. Офіцер вперше зміг розглянути його. Він висмикнув з-за пазухи свисток і люто в нього дунув.
  
  
  "В чому проблема?" Римо хотів знати.
  
  
  "Ви заарештовані. Їдете смугою, зарезервованою для офіційного довічного користування Самим Лідером Кім Ір Сеном".
  
  
  "Ти, мабуть, жартуєш", - сказав Римо. "У нього є своя довбана смуга?"
  
  
  "І за те, що ти незареєстрований іноземець", - додав офіцер, знову дмухаючи у свисток.
  
  
  Офіцер тицьнув Римо дулом пістолета. Це була помилка.
  
  
  Римо вирвав пістолет із пальців чоловіка, перш ніж той зміг відреагувати. Він підняв його перед очима чоловіка.
  
  
  "Дивися", - сказав Римо. "Магія". Він обхопив однією рукою ствол пістолета і дуже швидко потер його, а коли прибрав руку, дуло почало обвисати, мов безвільний шланг.
  
  
  Римо повернув чоловікові його зброю.
  
  
  Офіцер недовірливо моргнув. Якби він зараз натиснув на курок, то, безперечно, позбавив би себе мужності. "Сінанджу?" - пробурмотів він, запинаючись.
  
  
  Римо кивнув головою. "Я новий господар".
  
  
  "Білий?"
  
  
  "Не зовсім. Це залежить від того, кого ви запитаєте".
  
  
  Офіцер вклонився. "Я до ваших послуг".
  
  
  "Мені подобається ваше ставлення. Я шукаю старшого Майстра, мого вчителя".
  
  
  “Він був тут. В аеропорту були великі неприємності. Через нього виникли труднощі з тамтешніми офіційними особами. Ніхто не знає чому. Йому треба було лише попросити, і ми б йому зобов'язали. Але він відмовився назвати себе”.
  
  
  "Де він зараз?" Запитав Римо.
  
  
  Офіцер знизав плечима. "Кажуть, його відправили літаком на злощасний Південь. Ніхто не знає чому. Рай тут, на Півночі".
  
  
  "Якщо ти Лідер на все життя, то так", - сказав Римо. "Як щодо поліцейського супроводу в аеропорт?"
  
  
  "Негайно", - сказав офіцер.
  
  
  В аеропорту вони були більш ніж раді допомогти новому Майстру синанджу, білому чи ні.
  
  
  Начальник служби безпеки аеропорту радісно посміхався, поки нерв на його щоці не почав посмикуватися. Він пом'якшив усмішку, надавши обличчю менш напруженого виразу.
  
  
  "Коли наступний рейс звідси?" Запитав Римо.
  
  
  "Москва чи Пекін?"
  
  
  "Ні те, ні інше", - сказав Римо. "Думаю, я прямую до Америки".
  
  
  "Вам слід знати, - сказав начальник служби безпеки, - але я шкодую, що не можу задовольнити ваше бажання, хоч би як мені хотілося".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Народно-Демократична Республіка не може дозволити собі більше втрачати пілотів, які перевозять майстрів синанджу у ворожі місця".
  
  
  "Чіун убив їх?"
  
  
  "Ні, вони наклали на себе руки при приземленні. Вони знали, що Південь - жахливе місце. Вони воліли накласти на себе руки, ніж жити без Його милості, нашого славного лідера".
  
  
  "Ось що я тобі скажу", - запропонував Римо. "Дай мені одного пілота, і я подбаю про те, щоб він повернувся. Достатньо справедливо?"
  
  
  Начальник служби безпеки похитав своїм місяцеподібним обличчям.
  
  
  "Неможливо", - сказав він. Він знав, що наступний пілот може не повірити офіційній пропаганді і вирішити, що Південна Корея, зрештою, місце, де варто жити. "Що можливо?"
  
  
  "Наземний ескорт, скажімо, за десять миль на північ від тридцять восьмої паралелі. Звідти ви могли б дійти пішки".
  
  
  "Я звик до обслуговування від "до" "до""", - сказав Римо, взявши мідну плювальницю зі столу начальника служби безпеки і стискаючи її доти, доки вона не заскрипіла. Він вклав скалічені останки в руки начальника служби безпеки.
  
  
  "Я відвезу тебе особисто", - раптово вирішив кореєць, відчуваючи, як гострі металеві краї ріжуть його долоні. Через кілька годин закритий джип начальника служби безпеки під'їхав до укріплень з колючого дроту, які, за твердженням північнокорейських політиків, були призначені для того, щоб не підпускати південних дияволів до Народної Республіки. Насправді це було зроблено для того, щоб не дати народу Півночі вирватися на волю.
  
  
  "Інше я залишаю на ваш розсуд", - сказав начальник служби безпеки.
  
  
  "Дякую", - сказав Римо.
  
  
  "Я хотів би, щоб ваш вчитель був таким же розумним. Якби тільки він назвав себе, ми могли б дійти якоїсь реалістичної угоди".
  
  
  "Я гадаю, він хотів, щоб за ним стежили".
  
  
  "Тоді навіщо калічити двох наших солдатів замість того, щоб розкрити себе?"
  
  
  "Я думаю, він хотів діяти непомітно", - сказав Римо, розчиняючись серед дерев.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Всі знали, що Ферріс Д'Орр ховався. Весь світ знав, що федеральний уряд помістив його в безпечне місце з того часу, як вперше було оголошено, що Ферріс Д'Орр, який відкрив секрет лиття титану в холодному стані, став об'єктом спроби викрадення.
  
  
  І весь світ дізнався завдяки всюдисущим засобам масової інформації, що конспіративна квартира була зовсім не будинком, а пентхаусом у центрі Балтімора.
  
  
  "Це кореспондент Дон Кудер, репортаж з вулиці Лафайєт-Білдінг, ймовірного, але не певного розташування конспіративної квартири, де агенти ФБР сховали металургійного генія Ферріса Д'Орра, людини, яка може зробити революцію в галузі застосування титану в оборонній промисловості. Чи можете ви підтвердити щось із цього для мене, польовий агент Гроган?" спитав репортер, тицяючи мікрофоном в обличчя великому чоловікові з кам'яним обличчям у синій куртці з жовтими пластиковими літерами "ФБР" на спині.
  
  
  "Без коментарів", - сказав чоловік із ФБР. У руках він стискав автоматичну гвинтівку. Позаду нього скляний вхід до будівлі "Лафайєт" було перекрито дерев'яними цапами для розпилювання. Інші чоловіки, які всі в куртках ФБР і розмахували вогнепальною зброєю, тинялися за дверима. Над головою галасливо описував кола вертоліт. На ньому також були нанесені літери "ФБР".
  
  
  Уся команда ФБР була виведена на вулицю лише годину тому.
  
  
  "За нашою інформацією, Ферріс Д'Орр обладнав лабораторію у пентхаусі, де він продовжує свою роботу", - наполягав репортер. "Ви можете це підтвердити?"
  
  
  "Без коментарів", - лаконічно сказав чоловік із ФБР.
  
  
  "Тоді поясніть мені, якщо можете. Агент Гроган, чому перед цим будинком у цей конкретний час спостерігається дуже помітна присутність ФБР".
  
  
  "Щоб контролювати ЗМІ. Нас не викликали, допоки ваші люди практично не взяли це місце штурмом".
  
  
  "Ви хочете сказати, що ви тут не для того, щоб захищати Ферріса Д'Орра, можливо, найважливішого вченого в Америці на сьогоднішній день?"
  
  
  "Я знаю, що таке Ферріс Д'Орр", - роздратовано сказав агент Гроган. "Вам не обов'язково розповідати мені всю історію цієї людини. І так, я категорично заперечую, що моя команда охороняє Ферріс Д'Крр. Я тільки-но закінчив пояснювати вам. Ось воно знову. Ми на станції, щоб контролювати ЗМІ. Ви не збираєте такі сили для охорони конспіративної квартири, що вивісити табличку з написом "Заручник здається".
  
  
  "Але ж ви не стверджуєте, що Ферріс Д'Орр ховається двадцятьма поверхами вище наших голів, побоюючись за своє життя?"
  
  
  "Без коментарів", - сказав агент ФБР Гроган, закочуючи очі до неба.
  
  
  "Як щодо спроби викрадення містера Д'Орра? Чи є якісь зачіпки з цього приводу?"
  
  
  "З цього приводу вам доведеться поговорити з окружним наглядачем".
  
  
  "Але ви очікуєте ще однієї спроби, чи не так?"
  
  
  "Без коментарів".
  
  
  Репортер повернувся до свого оператора і спрямував на відеокамеру сталевий погляд.
  
  
  "Ось воно, пані та панове з аудиторії. Не зовсім позитивний доказ, але, безумовно, показова ознака того, що вчений Ферріс Д'Орр утримується під охороною в цьому самому блоці. Що це говорить про здатність нашого уряду захищати важливих членів оборонної спільноти?" Невже безпека настільки слабка, що будь-хто може виявити так званий "безпечний" притулок? Обговорення цих тривожних питань та спеціальний інформаційний випуск "Титан і ваші податки" вийдуть в ефір у спеціальному випуску CableTalk сьогодні ввечері об одинадцятій за центральним часом. це Дон Кудер, CableTalk Network News, Балтімор”.
  
  
  Після того, як знімальні групи новин роз'їхалися по домівках, впевнені, що вони задовольнили нагальну потребу американського народу знати, що людина, яка має вирішальне значення для майбутнього оборони Америки, перебуває під надійним – якщо вже не секретним – захистом ФБР, таксі зупинилося перед будівлею Лафайєт. і з нього вийшов чоловік.
  
  
  Чоловік був на зріст чи п'ять футів, східного походження, в сірому кімоно, і він повідомив агентам ФБР, що вони можуть йти додому.
  
  
  "Тепер, коли я тут, ти більше не потрібен", - сказав маленький чоловічок приємним, писклявим голосом.
  
  
  Коли агент ФБР Гроган чемно спитав ім'я громадянина, громадянин відмахнувся від нього. І коли людина із ФБР спробувала накласти руки на азіату, він виявив, що хапається за повітря.
  
  
  "Зупиніть цього хлопця", - крикнув він охоронцям біля дверей. П'ять агентів ФБР заблокували двері. Настав раптовий шквал руху, спалах сірого кольору і звук, схожий на тріск кокосових горіхів.
  
  
  П'ятеро добре навчених агентів ФБР осіли на тротуар, їхні очі заскліли, голови гойднулися на нетвердих шиях після того, як старий азіат зіштовхнув їх лобами по двоє.
  
  
  Агент Гроган кинувся до старого азіату. Азіат обернувся, і Гроган на мить побачив два жовтуваті пальці, що наближалися до його очей. Зазвичай цього часу було достатньо реакції людського кліпального рефлексу, одного з найшвидших рефлексів у природі. У цьому випадку пальці діяли швидше, ніж моргання, і агент Гроган виявив, що сидить на вулиці, схопившись за обличчя. Сльози текли між його пальцями, і він не міг нічого бачити.
  
  
  Скрипучий голос крикнув у відповідь: "Нагадай мені убити тебе пізніше".
  
  
  Через кілька хвилин прибув окружний наглядач, що супроводжувався батареєю агентів у камуфляжі.
  
  
  "Що тут сталося?" він запитливо запитав.
  
  
  Агент Гроган, спотикаючись, підвівся на ноги, витираючи сльозові очі носовою хусткою.
  
  
  "Я думаю, він тицьнув мене пальцем у вічі", - сказав він. "Маленький хлопець. Азіат. Ти дістав його?"
  
  
  "Ні, але він, очевидно, придбав тебе. Усіх вас".
  
  
  "Ми маємо зупинити його".
  
  
  "Ні, ми цього не робимо. Ми повинні йти додому. Ми відчуваємо полегшення".
  
  
  "Звільнено з посади! Хто?"
  
  
  "Маленького азіату, який грав Мо у ваших "Шістьох маріонетках". Не проси мене пояснювати. Я розумію це не більше, ніж ти. Але слово прийшло зверху. Давай закінчимо на цьому".
  
  
  Наступного ранку, коли в новинах мережі знову з'явилося повідомлення без коментарів, з'ясувалося, що всі сліди присутності ФБР таємниче зникли. Вони негайно припустили, що Ферріса Д'Орра перевезли на ще більш надійну конспіративну квартиру, і гарячково кинулися за ним, щоб американський народ краще спав, знаючи, що він все ще в надійних руках. У своєму прагненні до правди та вищої частки рейтингів вони знехтували простою річчю. Вони забули увійти до будівлі, щоб підтвердити, що Ферріс Д'Орр справді був переміщений.
  
  
  Ферріс Д'Орр не міг повірити своїм вухам.
  
  
  "Одна людина?" він закричав. "Одна людина повинна захищати мене? Ти збожеволів? Ти маєш хоч якесь уявлення про те, наскільки я цінний для нашого Міністерства оборони прямо зараз?"
  
  
  "Так, сер", - сказав польовий керівник ФБР. "Я розумію, що мій начальник отримав повідомлення про зміни від самого міністра оборони".
  
  
  "Навіщо йому робити подібні божевільні вчинки?" - вигукнув Ферріс. "Зачекайте хвилинку. Як його звуть - Якось там Бергер, вірно? Він, мабуть, єврей. От і все! Це сіоністська змова, чи не так?"
  
  
  "Я впевнений, що міністр оборони знає, що робить", - сказав чоловік із ФБР.
  
  
  "Ви єврей?" Раптом підозріло запитав Ферріс.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Я поставив тобі важливе питання".
  
  
  "Ну, взагалі-то, ні".
  
  
  "Ти, напевно, не зізнався б у цьому, якби був".
  
  
  "У мене є наказ", – сухо сказав начальник ФБР. "А тепер, якщо ви мене вибачте..."
  
  
  Начальник ФБР повів своїх людей геть, хитаючи головою. Пройшло багато часу відколи він бачив таку шалену релігійну ненависть. Смішно було те, що хлопець сам виглядав євреєм.
  
  
  Після того, як він пішов, Ферріс Д'Орр приголомшено сів у крісло. Його обличчя зблідло.
  
  
  "Бідолаха", - сказав Майстер синанджу, входячи до кімнати. "Дозволь мені допомогти тобі".
  
  
  "Хто? Що? Як ти сюди потрапив?"
  
  
  "Ліфт", - сказав Майстер синанджу, штовхаючи титановий розпилювач до іншої кімнати.
  
  
  Ферріс скочив на ноги. "Що ти робиш? До чого ти це хилиш?"
  
  
  Азіат на мить зупинився. "Я Чіун, правлячий майстер Сінанджу. Ви Ферріс?"
  
  
  "Ферріс Д'Орр".
  
  
  "Ви металург?"
  
  
  "Це вірно".
  
  
  Чіун кивнув головою. "Я прибираю образливі метали з цієї кімнати. Добре, що я тут. Ті, хто охороняв тебе до мене, мали знати краще, ніж залишати тебе наодинці з причиною твоєї хвороби".
  
  
  "Яка хвороба?" вимагав відповіді Ферріс Д'Орр, не даючи Чіуну вийти з кімнати з розпилювачем.
  
  
  "Ви металург. Ви так сказали".
  
  
  "Ми це вже проходили".
  
  
  "В тебе алергія на метал. Я видаляю метали".
  
  
  "Я не просив надіслати прибиральника", - гордо сказав Ферріс Д'Орр. "Звичайно, не того, хто не говорить цією мовою".
  
  
  "Я говорив англійською ще до твого народження", - сказав Чіун. "Але я не стану тримати на тебе образу. Очевидно, що ти перебуваєш в ослабленому психічному стані через цей жорстокий контакт з металом. Подивися на цю кімнату. Вона заповнена металевими блоками, всі потворні, нудні та марні".
  
  
  "Це моя лабораторія", - сказав Ферріс Д'Орр, намагаючись заштовхати розпилювач назад до кімнати. З якоїсь причини він не зрушив з місця, навіть після того, як він натиснув щосили. Це було так, ніби пристрій був прикручений до підлоги.
  
  
  "Ти починаєш потіти, бідолаха. Ходімо. Буде краще, якщо я відведу тебе до сусідньої кімнати".
  
  
  "Я не хочу йти до сусідньої кімнати!" - сказав Ферріс Д'Орр, і хоч старий азіат лише взяв його за зап'ястя двома витонченими пальцями, Ферріс виявив, що його тягне до сусідньої кімнати, як на буксирному тросі.
  
  
  "Мене захищатиме дуже небезпечний охоронець", - попередив Ферріс після того, як його м'яко, але твердо посадили на м'який стілець. "Ця людина настільки небезпечна, що замінює першокласну команду агентів ФБР. Тож тобі краще забиратися звідси, приятелю".
  
  
  Майстер Сінанджу, отримавши комплімент, вклонився і дозволив найслабшій із задоволених усмішок висвітлити його риси.
  
  
  "Я Чіун. Я тільки сьогодні повернувся у вашу чудову країну, яку я бачу новими очима. Тому я дозволю вам називати мене Чіун, оскільки інші американці фамільярно називають один одного за іменами".
  
  
  "Чудово. Але моє попередження залишається в силі. Цей хлопець – вбивця".
  
  
  "Я і є той хлопець, убивця", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти?"
  
  
  "Я".
  
  
  "Я ніколи не бачив убивцю, який був би схожий на тебе".
  
  
  "Ти ніколи не бачив убивцю, який би вбивав так, як я", - резонно зауважив Чіун.
  
  
  "Що нам тепер робити?"
  
  
  "У тебе є телевізор?"
  
  
  "Прямо за тобою".
  
  
  Майстер Сінанджу обернувся. "Я не бачу нічого подібного", - пирхнув він.
  
  
  "Шафа. Це проекційний телевізор. Ви піднімаєте його за ручку".
  
  
  Здивований Майстер Сінанджу підійшов до столу зі штучного дерева з прорізом для рук на кришці, простяг руку, і відкидна кришка піднялася, оголивши не скляну трубку звичайного телевізора, а великий білий екран. Потім Майстер Сінанджу побачив знайомі кнопки. Він натиснув кнопку увімкнення.
  
  
  На екрані з'явилися новини, і Чіун швидко переключив канал.
  
  
  "Що ти робиш?"
  
  
  "Я намагаюся знайти одну з моїх прекрасних драм про щасливіші дні. На жаль, я не захопив із собою свої касети".
  
  
  "Гарні драми?"
  
  
  "Край пітьми все ще показують?"
  
  
  "Я думаю, її скасували".
  
  
  Обличчя Чіуна скривилося. "Ймовірно, це було через насильство. Вона була далека від висот, пов'язаних з гістеректомією місіс Лепон і невдалою наркоманією її сина, якого вона помилково вважала батьком свого колишнього чоловіка, а не Дерріла, лікаря."
  
  
  "Хто захищатиме мене, доки ти дивишся серіали?"
  
  
  "Я звичайно".
  
  
  "І що я, по-твоєму, маю робити?"
  
  
  "Сиджу тут, приходячи до тями після твого невдалого контакту з потворними металевими предметами".
  
  
  "Ти збираєшся охороняти мене та дивитися серіали одночасно?"
  
  
  "Майстри синанджу володіють обома руками", - сказав Чіун, перемикаючи канали в пошуках чогось знайомого.
  
  
  "Майстра чого?"
  
  
  "Сінанджу",
  
  
  "Синанджу? Ти не схожий на єврея", - сказав Ферріс Д'Орр.
  
  
  "Це тому, що я не єврей".
  
  
  "Добре. Я не люблю євреїв".
  
  
  "Мої предки погодилися б з тобою. Вони ніколи не отримували жодної роботи від Дому Давида. Ірод був іншою справою".
  
  
  Кругле лисіюче обличчя з'явилося на великому екрані телевізора якраз вчасно, щоб отримати кинутий грейпфрут.
  
  
  "А їх теж показують по телевізору", - радісно сказав Чіун. "Я бачив їх раніше в кіно. Вони, мабуть, дуже популярні".
  
  
  "Вони? Це ті самі Три Маріонетки, чи не так?"
  
  
  "Вони чудові", - сказав Майстер синанджу, влаштовуючись на дивані. Він скромно розправив спідниці кімоно, щоб вони прикривали ноги.
  
  
  Ферріс Д'Орр спостерігав, як троє чоловіків на екрані били один одного по голові набором тупих предметів, ганялися один за одним по будинку і завершили свої вибрики дуеллю з бризками чорнила.
  
  
  Майстер Сінанджу щасливо захихотів. "Я люблю їх. Вони такі... такі..."
  
  
  "Нерозумно", - підказав Ферріс.
  
  
  "Такий американський", - сказав Чіун.
  
  
  "Тобі подобаються американські штучки, так?" - спитав Ферріс Д'Орр. "
  
  
  Американські штучки – це набутий смак, я знаю, але я намагаюся”.
  
  
  "Ну, на твоєму місці я б переодягся. Ти одягаєшся як ніжня".
  
  
  Майстер Сінанджу стримав свій гнів на білого металурга. Безперечно, він все ще страждав від перебування в лабораторії.
  
  
  "На жаль", - сказав він. "У мене залишилося тільки одне пристойне кімоно. Ви знаєте хорошого кравця?"
  
  
  "У цьому місті має бути хоча б один пристойний".
  
  
  "Після того, як усе це закінчиться, ми відвідаємо його".
  
  
  "Не можу", - сказав Ферріс Д'Орр. "Припускається, що я залишуся тут. Це конспіративна квартира, пам'ятаєш?"
  
  
  "Де б ти відчував себе у більшій безпеці, - заперечив Чіум, - один у цьому будинку, де вбивці можуть безкарно входити у двері, або на вулиці з Майстром Сінанджу?"
  
  
  Ферріс Д'Орр згадав про свою нездатність зрушити з місця розпилювач і про те, як кумедний маленький азіат без зусиль витягнув його з лабораторії.
  
  
  "Жодних змагань. Я викличу таксі", - сказав він.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  На столі доктора Гарольда В. Сміта задзвонив телефон. Сміт різко відірвався від відеоекрана. Це була звичайна лінія, а не пряме поєднання з Білим домом. Сміт глянув на годинник. Це було після одинадцятої вечора, що означало його дружину.
  
  
  Він вирішив проігнорувати це.
  
  
  Але коли телефон продовжував дзвонити, порушуючи його концентрацію, Сміт пом'якшав.
  
  
  "Так, люба?"
  
  
  "Хто вона?" - запитала місіс Сміт, її голос тремтів від емоцій.
  
  
  "Знову?"
  
  
  "Інша жінка. Ти більше не можеш це приховувати, Гарольде. Спочатку у тебе з'явився раптовий інтерес до мене, тепер тебе немає вдома весь час. Це твоя секретарка? Ця жінка Микулко?"
  
  
  Окрім волі Гарольд Сміт розреготався. "Гарольд? У чому справа? Ти задихаєшся? Якщо ти задихаєшся, передай цей телефон тому бродязі, ким би він не був. Можливо, вона знає маневр Геймліха".
  
  
  "Я... я не задихаюся", - голосно сказав Гарольд Сміт. "Я сміюся".
  
  
  "Ти кажеш, як автомат, у якого трапляються конвульсії. Ти впевнений, що це сміх?"
  
  
  "Так, люба, я певен. І в моєму житті немає іншої жінки. Але дякую тобі за те, що ти так думаєш. Ти зробила мій день кращим".
  
  
  "Зараз ніч, Гарольд. Майже опівночі. Я в ліжку. Одна. Точно так, як я була одна весь останній тиждень. Як довго це може тривати?"
  
  
  "Я не знаю, люба", - сказав Сміт тверезішим тоном. "Я справді не знаю".
  
  
  "Припини стукати цими пекельними клавішами комп'ютера, коли я з тобою розмовляю".
  
  
  "Що? О, мені дуже шкода".
  
  
  "Ти справді працюєш, чи не так?"
  
  
  "Так, люба", - сказав Гарольд Сміт, відвертаючись від екрану. Але лише трохи.
  
  
  "Це серйозно, чи не так?"
  
  
  "Так", - сказав Гарольд Сміт. "Дуже серйозна".
  
  
  "Ти хочеш поговорити про це?"
  
  
  Полегшення захлеснуло Гарольда Сміта. "Так, хочу. Я справді хочу. Але я не можу".
  
  
  "Ти знаєш, що я знаю. Тобі більше не треба вдавати".
  
  
  "Ш-ш-ш, це відкрита лінія", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  "Мені шкода. Але ти знаєш, про що я говорю".
  
  
  "Так, хочу. І, чесно кажучи, якби я міг поговорити про це, я звернувся б до тебе. Але характер моєї роботи..."
  
  
  "Гарольде, прямо поруч зі мною є великий відкритий простір. Я поплескую по ньому, Гарольде. Ти чуєш, як я поплескую по ньому?" Її голос був низьким та заспокійливим.
  
  
  "Так, я можу", - ніяково сказав Гарольд Сміт.
  
  
  "Я хотів би, щоб прямо зараз ти був у цьому великому порожньому просторі".
  
  
  "Я скоро буду. Будь ласка, повір мені. Я буду вдома, як тільки зможу. Все буде так, як було".
  
  
  "Як це було – чи як це було раніше? Таке почуття, що ми повертаємось до старих шаблонів. Я – невибаглива дружина, а ти – чесний чоловік, для якого робота на першому місці – завжди на першому. Я не впевнена, що змогла б повернутися до того життя, Гарольд.
  
  
  "Ні, цього не буде, я обіцяю".
  
  
  "Я люблю тебе, Гарольде".
  
  
  "Я знаю. Я відчуваю те саме",
  
  
  "Але ти не можеш вимовити потрібні слова, навіть через стільки років. Ці три простих слова. Чи можеш ти, Гарольд,"
  
  
  "Деякі речі не обов'язково говорити".
  
  
  "Зателефонуй мені. Скоро".
  
  
  "На добраніч, люба", - тихо сказав Гарольд Сміт і повісив слухавку. Він пошкодував, що вона використала цей сексуальний голос. Це змусило його знову засумувати за нею. Але, щоб захистити її, Гарольду Сміту доводилося дотримуватися дистанції.
  
  
  Сміт повернувся до свого комп'ютера. Він відчув новий приплив сил. Було так важко в ці останні дні сидіти під замком у своєму кабінеті під охороною охоронців Фолкрофта, які почали ставити питання, чи справді вони були напоготові, щоб не дати втекти неосудному пацієнту - як сказав їм доктор Сміт - або щоб не впустити когось.
  
  
  Розмовляючи зі своєю дружиною, Сміт відчув, як його стримуване розчарування йде. Він повернувся до свого комп'ютерного терміналу, слабка посмішка торкнулася сухих куточків його рота. Його дружина думала, що він досі таємно працює на ЦРУ. Протягом багатьох років він приховував від неї справжній характер своєї роботи у Фолкрофті. Але інтуїтивно вона знала. Вона вже давно знала. Однак вона не підозрювала про існування Кюре. Доки вона не підозрювала, Гарольд Сміт продовжував би дозволяти їй вірити, що вона лише багатостраждальна дружина відданого справі бюрократа ЦРУ. І захоплюйся нею за це.
  
  
  Сміт викинув думки про неї з голови і повернувся до нагальної проблеми.
  
  
  Він знову запускав тестові програми за схемою вбивств Гарольда Сміта. Знову і знову не було жодних кореляцій – ні спільних рис минулого, ні сімейних стосунків, ні моделей злочинної діяльності. Ніщо не пов'язувало Гарольдів Смітів разом, за винятком того, що їх звали Гарольд Сміт, вони були чоловіками старше шістдесяти і зникли або померли за жахливих обставин.
  
  
  Докази були опосередкованими, але вони були переконливими. Це виглядало як робота, можливо, шаленого серійного вбивці. Звичайно, нормальні правоохоронні органи, якби вони колись дізнались про схему, дійшли б такого висновку.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт знав, що він був справжньою метою вбивці. Він знав це з упевненістю, що межує з екстрасенсорною. Він знав це через те, ким він був, і знав, що був наступним на шляху вбивці.
  
  
  Очікування ставало проблемою. Сміт хотів, щоб убивця знайшов його, просто щоб покінчити з усім цим. Просто щоб дізнатися про особистість свого ворога.
  
  
  Сміт вирішив підійти до проблеми з іншого боку. Він запустив програму логічного вилучення і почав запроваджувати факти.
  
  
  Факт 1: Невідомий вбивця знає назву мети.
  
  
  Факт 2: Невідомий вбивця знає приблизний вік цілі.
  
  
  Факт 3: Невідомий вбивця вибирає цілі в процесі руху, ймовірно, по дорозі.
  
  
  Питання: Як невідомий убивця визначає місцезнаходження своїх цілей? Комп'ютер діловито переглядав свої файли, зіставляючи дані швидше, ніж будь-яка машина, крім суперкомп'ютерів, що обчислюють числа, що належать Пентагону. Через хвилину відповіді почали прокручуватися вгору екраном, кожен із яких оцінювався за коефіцієнтами ймовірності. Сміт вибрав найменш можливий варіант для контрольного тесту.
  
  
  Найменша ймовірність вказувала на те, що невідомий убивця вибирав свої цілі з місцевих телефонних довідників. Сміт попросив комп'ютер відсортувати імена вбитих Гарольдів Смітів за двома категоріями: ті, хто був вказаний у місцевих телефонних довідниках, і ті, у кого не було внесених до списку номерів. Як запізніла думка він додав третю категорію - тих, у кого не було телефонів або вони не були вказані під своїми іменами.
  
  
  Сміт довгий час дивився на комп'ютерну відповідь.
  
  
  Усі тринадцять жертв було вказано у місцевих телефонних довідниках.
  
  
  "Це дуже просто", - сказав собі Сміт. "Цього не може бути". Але ж це було. Сміт виходив із припущення, що вбивцею був якийсь висококваліфікований агент розвідки, який використав би складні ресурси та досвідчені методи для досягнення своїх цілей. Це було надто грубо, надто дилетантською, надто випадково. Потрібні місяці, навіть роки, перш ніж невідомий вбивця досягне своєї мети. Імовірно, він може вбити кожного Гарольда Сміта з цільової групи, перш ніж дістанеться до потрібного. Якщо ж тоді.
  
  
  Сміт увійшов у файли соціального забезпечення у Вашингтоні - найбільше з існуючих сховищ даних про громадян США - і витяг адреси всіх Гарольдів Смітів з цільової групи, які проживають в даний час у Массачусетсі, Род-Айленді, Коннектикуті та північній частині штату Нью-Йорк - штатах, де невідомий убивця, швидше за все, завдасть наступного удару.
  
  
  У цьому географічному районі було всього три Гарольди Сміта старше шістдесяти. Єдиним, хто був зазначений у телефонній книзі, був доктор Гарольд В. В. Сміт із Раю, Нью-Йорк, вказаний як директор Фолкрофту. У Сміта не було вказаного домашнього номера.
  
  
  Пот почав стікати з тіла Сміта так гаряче і так швидко, що від його окулярів навіть запітніли. Він швидко витер їх.
  
  
  Якщо вбивця справді вибирав своїх жертв за телефонними довідниками, він мав уже бути у Фолкрофті. Він запізнився.
  
  
  У цей критичний психологічний момент біля офісу Сміта пролунала стрілянина.
  
  
  То був короткий залп пострілів, схожий на вибух петард. Звук ледве пробив стіни кабінету Сміта, але для людини, навченої розпізнавати стрілянину, помилки не могло бути.
  
  
  Сміт схопив настільний телефон та набрав додатковий номер на вході.
  
  
  "Що там відбувається внизу?" вимагав відповіді він.
  
  
  "Хтось намагається проникнути всередину, доктор Сміт. Я думаю, ми його прогнали".
  
  
  "Як він виглядав?" Зажадав Сміт. "Опишіть його".
  
  
  "Почекайте. Он він іде. Він переліз через паркан".
  
  
  "Забор! Він на паркані чи через нього?"
  
  
  "Я не знаю. Він рухався надто швидко".
  
  
  "Опишіть його, будь ласка", - сказав доктор Сміт, знаходячи контроль над своїм голосом. Він спокійно поліз у ящик столу і дістав свій старий OSS-vintage автоматичний пістолет 45 калібру. У слухавці почулися постріли.
  
  
  "Охоронець? Охоронець?" — гукнув доктор Сміт, затискаючи слухавку між плечем та вухом. Він послав патрон у патронник автомата, різко потягнувши затвор. Він був готовий, але до чого?
  
  
  Сміт почув крик охоронця. "Всередині, він усередині!" – казав охоронець.
  
  
  Потім пролунав лише гуркіт. Телефон охоронця було втрачено. Несподівано.
  
  
  Невиразні звуки вереску шин, нерівних пострілів і сердитих криків чоловіків просочувалися крізь стіни і луною віддавалися в телефоні. Сміт повісив слухавку і підвівся на ноги.
  
  
  Пролунав гучний стукіт у його двері. "Так?"
  
  
  "Гастінгс, доктор Сміт. У нас тут проблема".
  
  
  "Я знаю", - сказав Сміт охоронцеві. "Я гадаю, у нас порушник".
  
  
  "Накази, сер?"
  
  
  "Не підпускайте його за будь-яку ціну. І стріляйте побачивши. Поранити, якщо можливо. Вбити, якщо необхідно".
  
  
  "Так, сер", - обізвався охоронець. Сміт почув, як його кроки стихли вдалині. Він погасив світло у своєму кабінеті. Крізь просторе панорамне вікно лилося гірке місячне світло. З того боку не було б жодної небезпеки. Скло було куленепробивним, не б'ється.
  
  
  Стоячи за своїм столом, Сміт був рішучою фігурою в лахмітті. Люди, які вистояли і билися при Лексінгтоні та Конкорді, виглядали так само, як і він, - прості янкі, що борються за свої ферми та свої сім'ї. Сміт, незважаючи на свої високотехнологічні ресурси та величезну міжнародну відповідальність, у глибині душі був янкі з Вермонта, який твердо вірив у свою країну та її принципи та був готовий віддати своє життя за те й інше.
  
  
  Автоматичний пістолет здавався прохолодним у вологій долоні.
  
  
  Хто? подумав він у тисячний раз. Хто був цей чоловік, який знав тільки його ім'я та вік і з убивчою, нав'язливою цілеспрямованістю вбивав і вбивав у сліпій жорстокій манері, розробленій, щоб знищити його? Чому вбивця чекав так довго, щоб знайти його?
  
  
  "Він у ліфті!" Почувся слабкий голос Гастінгса. Місяць зайшов за хмару, зануривши кімнату в темряву. Сміт міцніше стиснув свою зброю. Він відключив відеотермінал, його зелене світло відвернуло його в цей критичний момент.
  
  
  Пролунали нові постріли, надто багато. То була перестрілка. Так і мало бути. Однак, судячи з звуку, непроханий гість не був добре озброєний. Жодної швидкої стрілянини з пістолета-кулемета або іншої високошвидкісної зброї, що рикошетіла в коридорах. Було чути тільки уривчастий гавкіт пістолетів.
  
  
  "Ось він іде", - прокричав чийсь голос. "Двері ліфта відчиняються. Заберіть його зараз".
  
  
  У зовнішньому холі загриміли кулі. Потім настала тиша.
  
  
  "Ви його зловили?" Дзвонив Сміт. Він не виходив із кімнати. Не те, щоб він боявся. Але в його кабінет був лише один шлях. Ці єдині двері давали йому можливість безперешкодно стріляти. І один точний постріл – це все, чого хотів Гарольд Сміт. Або чого потребував.
  
  
  "Ви зловили його?" Сміт повторив.
  
  
  "Він, мабуть, обдурив нас", - крикнув Хастінгс через двері. "Його немає у ліфті".
  
  
  І раптом Гастінгс залякав від переляку.
  
  
  "Ось він! Ось він!" Знов почулися звуки куль. Ненадовго.
  
  
  Вони припинялися один за одним, поки Сміт не зміг почути тільки нервове клацання курка пістолета, що опускався на порожні патронники.
  
  
  "Не роби мені боляче!" - заверещав охоронець. "Не роби мені боляче". І його голос обірвався. Сміт почув м'який стукіт тіла, що падає на підлогу.
  
  
  Сміт тяжко ковтнув. Один чіткий постріл, от і все. Наближалися легені кроки. У слабкому світлі з фойє позначилися двері. У нижній щілині світло було перекрите ногами, що рухалися. Здавалося, що то була одна людина. Одна людина, одна куля. Сміт був готовий.
  
  
  "Двері не зачинені, хто б ви не були", - крикнув Сміт.
  
  
  Двері різко відчинилися. У дверях виникла струнка тінь. Сміт холоднокровно вистрілив один раз.
  
  
  І пропущена.
  
  
  Худа тінь відійшла вбік, і двері зачинилися, повертаючи кімнату в темряву.
  
  
  Сміт прислухався до кроків, тримаючи перед собою дворучну рушницю. Він обвів кімнату дулом, одним оком поглядаючи на велике вікно, що мало видно в місячному світлі, затуленому хмарами. Якщо він проходив перед вікном, Сміт його спіймав.
  
  
  Зловмисник не проходив перед вікном. Він прийшов іншим шляхом.
  
  
  Раптом Сміт відчув, як його зброя стиснулася в лещатах. Його більше не було у його пальцях.
  
  
  Він був безпорадний, і вперше ридання підступило до його горла. Все було скінчено. Він ніколи більше не побачить своєї дружини.
  
  
  "Я просто хочу побачити твоє обличчя перед смертю", - задихаючись, сказав Сміт.
  
  
  Раптом у кімнаті спалахнуло світло, і Сміт глянув у пару найхолодніших, смертоносніших очей, які він коли-небудь бачив.
  
  
  "Не розлучайся, Смітті", - сказав Римо Вільямс. "Я теж за тобою нудьгував".
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Бойс Барлоу не збирався повторювати одну й ту саму помилку двічі.
  
  
  Вперше його перехитрили, його та його двоюрідних братів Люка та Бада. Він визнав це. Він прямо сказав фюреру Блутштурцю: "Я облажався".
  
  
  У слухавці пролунав голос Конрада Блутштурця. "Я знаю. Це у всіх вечірніх новинах. Що трапилося?"
  
  
  "Ми з Люком і Бадом пробралися в ту будівлю, як ти і сказав. Ми запитали біля дверей колесо огляду".
  
  
  "Д'Орр. Ферріс Д'Орр".
  
  
  "Чортові двері. Кумедна назва, Двері. Ми запитали, чи не затримується хлопець на роботі. Було пізно через те, що ми не туди завернули за межами Роанока і втратили три години. Важко отримати гарні вказівки від тутешніх людей. Вони всі смішно. розмовляють”.
  
  
  "Продовжуйте", - сказав Конрад Блутштурц.
  
  
  "Ну, коли хлопець-охоронець сказав, що хлопець із Ферріса був усередині, ми дуже чемно запитали, чи можемо ми його побачити. Ми сказали, що ми його великі шанувальники. Коли охоронець сказав "ні", ми не були впевнені, що робити , тож застрелили його”.
  
  
  "Ти застрелив його. Добре".
  
  
  "Однак ми не змогли відчинити двері. Вони були замкнені, але в них не було замкової свердловини. У охоронця була зв'язка ключів, але в дверях не було замкової свердловини. Ти можеш перемогти це?"
  
  
  "Тоді що?"
  
  
  "Ми розбили вікно".
  
  
  "Який спричинив тривогу".
  
  
  "Гей! Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Не має значення", - сказав Конрад Блутштурц. "Продовжуй".
  
  
  "Ну, ми шукали, і ми шукали, і, нарешті, ми знайшли одного хлопця, який ховається у великій кімнаті з усіма цими науково виглядаючими речами. Він ніби був схожий на хлопця з оглядового колеса на газетній фотографії, і тому ми запитали, він чи це”.
  
  
  "І він сказав "ні", - стомлено сказав Конрад Блутштурц.
  
  
  "Гей, це правильно. Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Будь ласка продовжуйте".
  
  
  "Ну, коли він сказав "ні", природно, ми продовжили пошуки. Але ми не змогли знайти хлопця. Я думаю, він, мабуть, пішов додому. Приблизно в цей час з'явилися копи, і ми пішли звідти. Теж ледве дістався". Я думаю, Люк застрелив одного з копів. Я не знаю. У нас проблеми?
  
  
  Настала довга мовчанка. У трубці зашипіло.
  
  
  "Herr Fuhrer?" сказав Бові Барлоу. Він вимовив це "Волосся світліше". Він нічого не міг з цим вдіяти. Це продовжувало звучати саме так. Це завжди дратувало гера фюрера Блутштурца, але він нічого не міг з цим поробити.
  
  
  "Всі знають, що зараз ви шукаєте Ферріса Д'Орра", - повільно промовив Конрад Блутштурц. "Вони переведуть його. Тепер це буде складніше".
  
  
  "Тепер ми можемо повернутися додому? Бад нудьгує по дому. І ти не можеш знайти музику кантрі на жодній із тутешніх радіостанцій".
  
  
  "Ні. Ти облажався. Ти сам це визнав".
  
  
  "Хлопець, який сказав, що він не був цим хлопцем Ферріса, насправді був ним, чи не так?"
  
  
  "Він був".
  
  
  "Гей, ти мав рацію, Приятель", - крикнув Бойс. "Це був він, смердючка".
  
  
  "Бойс Барлоу, - сказав Конрад Блутштурц, - знайди місце, щоб сховати свою вантажівку. Знайди якийсь ліс. Залишайся там. Поспи там. Подзвони мені вранці. У мене будуть для вас нові інструкції".
  
  
  "Ми спробуємо зловити його знову?"
  
  
  "Саме".
  
  
  "Ну, добре. Я трохи наляканий, але те, як цей хлопець піднявся і збрехав нам крізь зуби, це доводить мене до кипіння".
  
  
  "Притримай цю думку", - сказав Конрад Блутштурц і повісив слухавку.
  
  
  Ільза Ганс увійшла до офісу, несучи стопку листів.
  
  
  Конрад Блутштурц звів очі від свого столу. Для зручності він був одягнений у махровий халат. Більш груба тканина дряпала його змучену шкіру. Ще одне лихо, яке відвідав цей диявол Гарольд Сміт.
  
  
  "Ще смачно", - радісно сказала Ільза.
  
  
  Вона видерлася на підлокітник інвалідного крісла. Його ніздрі наповнив аромат її парфумів.
  
  
  "Від учасників?"
  
  
  "Так, це з Сент-Луїса", - сказала вона, розкриваючи конверт ножем для розтину листів із кількома лезами у формі свастики. Їй навколішки висипалися тонкі складені сторінки, вирвані з телефонного довідника.
  
  
  "На цій сторінці багато Гарольдів Смітів", - щасливо видихнула Ільза.
  
  
  Конрад Блутштурц видав горлом звук огиди. "Чому його прізвище не могло бути Занковськи чи Бойінгтон?" сказав він нещасним голосом.
  
  
  "Все не так вже й погано. Обведено понад шістдесят. Їх всього... один-два-три... хм, дванадцять. Згідно з листом, наша людина в Сент-Луїсі прикинулася соціологом і дізналася про їх вік".
  
  
  “Дванадцять – це надто багато, Ільза. Я не беру участі у голосуванні, я не можу роз'їжджати цією країною, вбиваючи Гарольдів Смітів до кінця своїх днів”.
  
  
  "О, але я буду з тобою. Ти це знаєш".
  
  
  Конрад Блутштурц тепло поплескав Iisa по руці. "Я знаю це, любхен, але подивися, як мало ми зробили за два місяці".
  
  
  "Ти не розкидаєш!" Сказала Ільза, схоплюючись на ноги. В її очах горів вогонь. "Я розраховувала отримати його шкіру. Я хочу покрити нею свій щоденник. Тобі не здається, що це було б здорово? На останній сторінці я міг би написати: "Ми нарешті зловили його і використали його шкіру для обкладинки цієї книги".
  
  
  "Ні, Ільза, я не здаюся. Просто я тут подумав. Цей спосіб не працює. замість того, щоб йти до них, вони мають прийти до нас".
  
  
  "Як ми збираємося це зробити?"
  
  
  "Ми запросимо їх. Ми розішлемо запрошення кожному Гарольду Сміту, якого зможемо знайти".
  
  
  "Ти маєш на увазі вечірку?"
  
  
  "Ні, я маю на увазі різанину".
  
  
  Ільза впала навколішки перед Конрадом Блутштурцем. "Розкажи мені більше".
  
  
  "Ні, це просто формування ідеї. Спочатку я повинен поговорити з доктором Бефлекеном. Я збираюся попросити його зробити для мене більше, ніж просто надати титанові ніжки. Набагато більше, - сказав він, дивлячись на ложбинку її декольте, що плавно піднімається. І він усміхнувся.
  
  
  "Оооо, я не можу дочекатися. Чи означає це, що Бойс захопив Ферріса?"
  
  
  "Ні, він зазнав невдачі. Він дурень. Але тільки дурень дозволив би мені так швидко отримати такий контроль над такою кількістю сліпо слухняних послідовників".
  
  
  "О, пу. Невже ми не можемо що-небудь зробити? У тебе просто мають бути ноги".
  
  
  "Ти така нетерпляча, Ільза. У тебе немає терпіння. Я визнаю, що мій терпець теж закінчується. Але наш час скоро прийде, я обіцяю".
  
  
  "Я тут подумала", - повільно промовила Ільза. "Після того, як ми спіймаємо Гарольда Сміта - я маю на увазі справжнього, - як ти думаєш, чи зможемо ми наступного разу зайнятися євреями?"
  
  
  "Євреї?"
  
  
  "Я маю на увазі, по-справжньому переслідувати їх. А не просто пікетувати їх та ображати".
  
  
  "Чому ти хочеш це зробити, дитино моя?"
  
  
  "Хіба ти не пам'ятаєш? Вони вбили моїх батьків. Ти мені так казав".
  
  
  "Ах, я зовсім забув. Так, євреї порубали їх на шматки мачете".
  
  
  "Я думала, вони забили їх до смерті", - спантеличено сказала Ільза.
  
  
  "Спочатку вони їх побили. Потім вони зламали їх. Я забув розповісти вам всю історію. У ті дні ти була надто молода, щоб почути всю історію", - сказав Конрад Блутштурц, ніжно погладжуючи її світле волосся. "Але чому ви хочете вбити всіх євреїв, коли тільки жменька здійснила це огидне діяння?"
  
  
  "Продовжувати, звичайно. Те, що ми програли війну, не означає, що ми здаємося. Ти не здався. Що б вони з тобою не зробили, ти не здався".
  
  
  "Я полюю за однією людиною", - сказав Конрад Блутштурц, розминаючи свій сталевий кіготь.
  
  
  "А що буде після цього? Я маю на увазі, у нас буде ця чудова організація і всі ці гармати, бомби та солдати. Ми маємо щось з ними зробити. Ми просто зобов'язані".
  
  
  "Після Сміта..." - сказав Конрад Блутштурц. "Після Сміта ми обговоримо це. Ти така молода і довірлива, Ільза. Це те, що мені в тобі подобається". І він стиснув її так, що випадково розчавив одну грудь. Ільза, здавалося, цього не помітила. Насправді вона посміхнулася.
  
  
  Бойс Барлоу зробив останній ковток сніданку і, розчавши його, викинув банку з-під пива "Курс" у канаву.
  
  
  "Тьху!" сказав він. "Це добре".
  
  
  "Тепер ти збираєшся називати волосся світлішим, Бойс? Правда?" - спитав Люк.
  
  
  "Так. Далі дорогою є телефон-автомат. Я пройдусь пішки".
  
  
  Бойс Барлоу додзвонився до секретарки у Fortress Purity після другого дзвінка. Він трохи здригнувся при звуку її голосу. У ньому було стільки німецької, що це стурбувало його. "Так?" сказала секретарка.
  
  
  "Порадь мені зробити волосся світлішим", - сказав Бойс.
  
  
  На лінії клацнуло, і пролунав сухий голос Конрада Блутштурця.
  
  
  "Волосся світліше? Це Бойс".
  
  
  "Вони перевезли Ферріс Д'Орр на конспіративну квартиру, як я і припускав", - сказав Конрад Блутштурц без передмов. "Кошти масової інформації дізналися про місцезнаходження. Це в Балтіморі".
  
  
  "Де це?"
  
  
  "У Меріленді".
  
  
  "Ніколи не чув про це".
  
  
  "Сідай у свою вантажівку і їдь на північ. Проїжджай через Вашингтон, округ Колумбія".
  
  
  "Я чув про це".
  
  
  "Добре. Продовжуйте їхати через Вашингтон, і ви побачите таблички з написом "Балтімор". Адреса: Лафайєт-стріт, 445. "Ферріс Д'Орр" знаходиться в пентхаусі, на верхньому поверсі".
  
  
  "Звучить досить просто", – сказав Бойс Барлоу.
  
  
  "Це просто. Ось чому я довіряю вам це важливе завдання".
  
  
  "Тоді в дорогу".
  
  
  "Не забудьте розпилювач".
  
  
  "Я не буду".
  
  
  "І викиньте свої гаманці. Про всяк випадок".
  
  
  "Просто на випадок чого?"
  
  
  "Захоплення", - сказав хонрад Блутштурц.
  
  
  “Стріляй, Світловолосий, нас троє. У мене дробовик дванадцятого калібру, а у Люка та Бада гарні гвинтівки, замовлені поштою. Хто нас зловить? Ми майже всіх переграли у озброєнні”.
  
  
  "Д'Орр буде захищений. Стріляй, якщо доведеться, але не стріляй у нього і не потрап у полон. Якщо тебе схоплять, нічого не кажи. Скажи іншим зробити те ж саме. Тримайте роти на замку, як горді арійці, якими ви і є, і ми подбаємо про вас. А тепер робіть, як я кажу. Позбавтеся всього, що у вас у гаманцях».
  
  
  "І гроші теж?"
  
  
  "Ні, не гроші. Тільки ваші особисті документи".
  
  
  "Добре. Я вважаю, нам можуть знадобитися гроші на бензин".
  
  
  "Зателефонуйте мені, як тільки досягнете успіху", - сказав Конрад Блутштурц.
  
  
  Бойс Барлоу поплентався назад до своєї вантажівки, яка була припаркована за масивними деревами магнолії.
  
  
  "Перукар каже, що ми повинні позбутися наших особистих паперів", - сказав він Люку та Баду.
  
  
  "Чому?" Бад і Люк спитали в унісон.
  
  
  "На випадок, якщо нас схоплять, – сказав він".
  
  
  Бойс сів за кермо вантажівки та ввімкнув запалювання.
  
  
  "Хто спробує захопити нас?" Запитав Люк, забираючись поряд з ним, коли Бад застрибнув у кузов вантажівки. "У тебе двоствольна рушниця".
  
  
  "Я намагався сказати це чоловікові, але ж ти знаєш, який він - надобережний".
  
  
  Вони витягли свої гаманці, розірвали картки соціального страхування та документи на дрібні шматочки і, коли Бойс Барлоу завів пікап, викинули їх, шматочок за шматочком, вниз по шосе, де вони приєдналися до снігу, що злегка падає.
  
  
  У фортеці Чистоти гер фюрер Канрад Блутштурц повісив трубку і обернувся до Ільзи.
  
  
  "Вони намагаються знову".
  
  
  "Думаєш, цього разу у них все вийде правильно?"
  
  
  "Ні, я цього не роблю".
  
  
  Обличчя Ільзи надулося. "Тоді навіщо їх посилати?"
  
  
  "Бо вони можуть. Якщо вони це зроблять, це позбавить нас від додаткових зусиль. Якщо вони цього не зроблять, то Біла Арійська ліга повністю потрапить до наших рук, Ільза".
  
  
  "Оооо, гарна думка".
  
  
  "А потім, Ільза, ми з тобою отримаємо Ферріс Д'Орр".
  
  
  "І Гарольд Сміт", - додала Ільза. "Не забувай про нього".
  
  
  "Я ніколи не забуду Гарольда Сміта". - сказав Конрад Блутштурц, у його чорних гудзичних очах відбивалося світло каміна. "Ніколи".
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Римо Вільямс узяв великий автоматичний пістолет в одну руку, а інший пересмикнув затвор викидувача. Механізм викидав гільзи, як четверо з ігрового автомата.
  
  
  Він кинув порожній пістолет на стіл.
  
  
  "Рімо, - сказав доктор Гарольд Сміт з попелястим обличчям, - що, чорт забирай, ти тут робиш? Передбачається, що ти в Сінанджу".
  
  
  "Я теж радий тебе бачити, Смітті", - саркастично відповів Римо.
  
  
  Сміт опустився у своє шкіряне крісло, відкинув сиву голову назад і заплющив очі. Довге зітхання вирвалося з його тонких кінчиків пальців.
  
  
  "Наразі вітаються навіть ваші різкі зауваження". Римо звернув увагу на обличчя Сміта, схоже на труп, і вловив шалений стукіт його серця, яке, поки Римо слухав, поступово заспокоювалося.
  
  
  "Що відбувається, Сміт? Мене не було кілька місяців, і це місце перетворилося на збройний табір".
  
  
  "У мене неприємності", - сказав Сміт, розплющуючи очі. "Серйозні неприємності".
  
  
  "Чи є якесь інше?" Запитав Римо. І коли Сміт не відреагував, він додав: "Операція?"
  
  
  "ЛІКУВАННЯ в безпеці - я думаю. Мене переслідує вбивця".
  
  
  "Хтось, кого я знаю?" - холодно спитав Римо.
  
  
  "Я не знаю, хто він. Але я мета вбивці. Твоя поява зараз може бути вирішенням моєї проблеми".
  
  
  Плечі Римо трохи опустилися.
  
  
  "Думаю, це відповідь на моє наступне питання", - сказав він. "Якби Чіун був тут, я б тобі не знадобився. Забавно, я подумав, що Чіун насамперед прийшов би сюди".
  
  
  "Він був тут", - визнав Сміт.
  
  
  "Так? Що він сказав? Він сказав тобі, куди прямує? Я намагаюся наздогнати його".
  
  
  "Між вами двома є проблема?" Запитав Сміт.
  
  
  "Нічого такого, з чим я не міг би впоратися. То де ж він?"
  
  
  "У Балтіморі. На завданні".
  
  
  Очі Римо звузилися. "Для кого?"
  
  
  "Кого. Для кого", - неуважно поправив Сміт.
  
  
  "Я поставив питання, Смітті. Не думаю, що мені сподобається відповідь, але давай просто покінчимо з цим, добре?"
  
  
  Сміт зітхнув. "Добре. Я знову найняв його".
  
  
  "Відпустіть його".
  
  
  "Повірте мені, я хотів би це зробити. У мене не було бажання бачити будь-кого з вас коли-небудь знову. Останні тижні життя було спокійним. Потім ця справа з убивством Гарольда Сміта, а потім..."
  
  
  "З яким убивцею?"
  
  
  “Дозвольте мені перефразувати це. Хтось вбиває людей на ім'я Гарольд Сміт по всій країні. Я вірю, що він полює на мене”.
  
  
  "Що він робить, зберігає тебе на десерт?"
  
  
  "Не розуми, Римо. Це серйозно. У мене не так багато фактів. З листопада минулого року було вбито тринадцять людей на ім'я Гарольд Сміт. Усім було більше шістдесяти років. У мене є підстави підозрювати, що їхній вбивця - мій старий ворог із минулого , очевидно, хтось, хто знає моє ім'я, мій вік, але не моє нинішнє місцезнаходження. Тому він намагається вбити кожного Гарольда Сміта з моєї вікової групи, якого зможе знайти. Це лише питання часу, коли я буду наступним”.
  
  
  "Тільки ти, Смітті, міг когось так сильно засмутити, що він пішов би на всі ці неприємності, щоб звести рахунки".
  
  
  - Римо, - рівним голосом сказав Сміт, - мені могла б знадобитися твоя допомога.
  
  
  "Якщо ти думаєш, що я знову приймаю на роботу, забудь про це. Я повернувся до міста, щоб знайти Чіуна. Крапка. Він досить велика проблема, і без того, щоб я додавав ще одну".
  
  
  "Тоді виникає проблема", - сказав Сміт.
  
  
  "Я не знаю", - зізнався Римо. "Він поводився дивно, більше, ніж зазвичай. Минулої ночі він пішов. Залишив свої дорожні скрині та записку. Щось про те, що ти стара сандалія. Я подумав, що він повинен був прийти сюди. Ти маєш на увазі, що він справді зголосився працювати?"
  
  
  "Він не зовсім так висловився, Римо. Він сказав, що винен мені річну послугу замість минулорічної передоплати золотом".
  
  
  "Я поверну його", - поспішно сказав Римо. "З відсотками".
  
  
  "Я пропонував це, повір мені. Чіун відмовився. Він заявив, що не може цього зробити. Він повинен був відплатити послугою за послугу. Я намагався відмовити його від цього, але він і чути про це не хотів. Якщо хочеш знати мою думку, Римо, він здавався самотнім.
  
  
  "Чудово. Що ж, скажи мені, де він, і я спробую навчити його. Коли ми повернемося, я подивлюся, що я можу зробити з твоєю проблемою. На згадку про старі добрі часи".
  
  
  “Вирушай у Балтімор, у пентхаус Лафайєт Білдінг. Він охороняє металурга на ім'я Ферріс Д'Орр. Це надто складно пояснювати зараз, але для Америки важливо, щоб Д'Орр та його титановий розпилювач не потрапили у недружні руки”.
  
  
  "Титановий розпилювач?" перепитав Римо. Потім він підняв руки. "Забудь, що я питав. Я не хочу знати. Я просто хочу знайти Чіуна і навчити його.
  
  
  "Чи ти був щасливий у Сінанджу, Римо?"
  
  
  Римо зробив паузу. "Так, начебто. Я не був нещасливий. Я все ще освоювався. До цього потрібно трохи звикнути".
  
  
  "Вже одружений?"
  
  
  Ні, це ще одна проблема, з якою я зіткнувся. Чіун намагається відтягнути весілля.
  
  
  "Шлюб - чудова річ, Римо. Я рекомендую його".
  
  
  "Як поживає місіс Сміт?"
  
  
  "З нею все в порядку. Самотньо. Я не був вдома тиждень. Якщо цей вбивця знайде мене, я хочу, щоб він знайшов мене у Фолкрофті, а не вдома, де може постраждати моя дружина".
  
  
  "Звучить так, ніби тобі теж боляче, Смітті".
  
  
  "Так, Римо. Я відчуваю, що великий шматок мого життя був замінений тільки для того, щоб бути вирваним саме тоді, коли я пристосовувався до того, щоб бути цілим".
  
  
  "Так. Я відчуваю те саме до Ма-Лі. Забавно, як це звучить. Що ти хочеш, щоб я зробив із цими охоронцями?"
  
  
  "Вони не мертві?"
  
  
  "Ні, я просто приспав їх. Вони видужають".
  
  
  "Я розберуся з цим як із внутрішньою проблемою. Я повинен тримати поліцію подалі від цього. Повністю".
  
  
  "Твій дзвінок, Смітті. Побачимося пізніше".
  
  
  Рейс із нью-йоркського аеропорту Ла Гуардіа в Балтімор, штат Меріленд, був оголошений як п'ятдесят п'ять хвилин. Воно було точним, якщо не враховувати тридцятишестихвилинну затримку посадки, приблизно дві години, протягом яких літак простояв на злітно-посадковій смузі з вимкненим кондиціонером, щоб заощадити паливо та підвищити дратівливість пасажирів, і сорок дві хвилини, проведені в аеропорту Балтімор-Вашингтон.
  
  
  Був світанок, коли Римо Вільямс опинився в центрі Балтімора, і він вважав, що йому пощастило. Інші пасажири затрималися ще на п'ять годин, доки їхній багаж перенаправляли з Атланти, куди його випадково відправили. Римо не мав багажу.
  
  
  Таксі висадило Римо перед будинком "Лафайєт". Він спробував розплатитися із водієм.
  
  
  "Що це?" - Вибагливо запитав таксист.
  
  
  "Послухай, у мене немає із собою американських грошей, добре? Не влаштовуй мені скандалів".
  
  
  "Не завдай мені клопоту. Вартість проїзду складає двадцять три вісімдесят сім. Плати".
  
  
  "Це справжня золота монета. Вона коштує понад чотириста доларів".
  
  
  Таксист узяв монету в руку та зважив її. "Вона важка, як справжнє золото", - повільно промовив він.
  
  
  "Це справжнє золото", - стомлено сказав Римо, шкодуючи, що не здогадався попросити у Сміта у борг готівкою. Римо дістався з Сеула, Південна Корея, до Сполучених Штатів з жменю золотих злитків вагою в унцію, які він прихопив зі скарбниці Сінанджу. Він потворно переплачував за кожен проїзд, але оскільки він платив золотом, справжньою цінністю, що стоїть за світовою масою паперових грошей, він не отримав нічого, крім неприємностей. Люди були готові приймати готівку, чеки або кредитні картки, але не золото. Це була не єдина річ, яка мала справжню цінність у світі.
  
  
  "Якщо це справжнє золото, чому ви переплачуєте мені понад триста п'ятдесят доларів?" таксист хотів знати.
  
  
  "Я був би радий змін", - мило сказав Римо і посміхнувся.
  
  
  "Нічого не вдієш", - сказав таксист, який почав підозрювати, що золото справжнє. Особливо після того, як він відкусив від жовтого зливка та побачив сліди зубів. А отримаєте готівку, або я залишу все це собі”.
  
  
  "Тоді залиш все це собі", - сказав Римо приємним тоном, проводячи пальцем по замку з боку водія. З отвору замку вирвався струмок диму. Коли водій наступного разу спробує відчинити двері, він виявить, що не може. Він дізнається, що двері доведеться замінити, але її не можна зняти для заміни без демонтажу таксі.
  
  
  Це було не так добре, як точна решта, думав Римо, піднімаючись на ліфті в пентхаус, але справжнє задоволення не має ціни. Він вирішив це десь записати. Це буде перше, що він напише у своїх "історіях синанджу", коли у нього з'являться сили для їхнього написання.
  
  
  Ліфт доставив Римо поверх пентхауса. Коли двері відчинилися, він опинився віч-на-віч з незвичайним видовищем.
  
  
  Чоловік стояв обличчям до ліфта, ніби чекав на відвідувачів. Чоловік був невисокий, дуже низький. На ньому були сонцезахисні окуляри. На голові в нього сидів казанок, хвацько зсунувся набік. Капелюх був зелений, із різдвяної посилки зеленого кольору. Як і акуратний піджак маленького чоловічка. Штани, втім, були канарково-жовтими, як і сорочка чоловіка. На ньому була фіолетова краватка. Шовковий.
  
  
  "Вибачте, я шукаю колесо огляду".
  
  
  "Д'Орр", - сказав голос, який звучав дуже низько.
  
  
  "У які двері?" — спитав Римо, озираючись на всі боки. Маленький чоловічок пішов за ним.
  
  
  "Не двері. Не колесо. Д'Орр. Чортів Д'Орр", - сказав маленький чоловічок, його голос підвищився до писклявого тону. "Чесно кажучи, Римо, невже ти так швидко розучився володіти своєю рідною мовою?"
  
  
  Римо розвернувся, як на осі. Він придивився уважніше. Маленький чоловічок засяяв, і Римо вперше помітив пасма білого волосся на обличчі маленького чоловічка і корейські сандалії, що визирають з-під брюк.
  
  
  Римо підняв зелений капелюх і оголив лисіючу голову з пучками сивого волосся над вухами.
  
  
  "Чіун?"
  
  
  Майстер Сінанджу зняв темні окуляри і зробив витончений пірует, демонструючи своє нове американське вбрання.
  
  
  "Брукс Бразерс", - радісно сказав Чіун. "Тільки найкращі. Як я виглядаю?"
  
  
  "Як шербет з лимоном і лаймом", - сказав Римо, ледве вірячи своїм очам.
  
  
  "Ви, мабуть, обшукали все навколо, щоб знайти мене", - із задоволенням сказав Чіун. "Ви, мабуть, об'їхали всю Азію, перш ніж дізналися, що мене там немає. Африканські піски, мабуть, знали про ваш невблаганний крок ще до того, як цей континент теж був виключений з ваших напружених пошуків. О диво, у майбутніх Покоління майбутні Майстри співатимуть про те, як Римо Несправедливий відкинув свою наречену, сказавши їй, що вона більше не має значення, зі сльозами на очах попрощався зі своїми жителями і сказав небесам: "Я повинен піти, хоча це займе у мене до кінця моїх днів, і знайти Майстра, який зцілив мене, і кинутися до його ніг, щоб вимолити в нього прощення". Хоча на це підуть десятиліття, і Чіун Великий плюне в мене, коли я знайду його, я зроблю це з радістю, бо я всім йому зобов'язаний”.
  
  
  Майстер Сінанджу відступив на крок, щоб дати своєму учневі місце для плазуна.
  
  
  Римо насупився, уперши руки в стегна.
  
  
  "Ти залишив слід, яким могла б піти свиня. Сліпа свиня", - сказав він.
  
  
  Обличчя Майстра Сінанджу набуло скривдженого виразу.
  
  
  "Ви тут не для того, щоб плазати?"
  
  
  "Я тут, щоб забрати тебе назад. У Сінанджу".
  
  
  "Неможливо", - сказав Майстер Сінанджу, беручись за своє м'ясо. "У мене контракт".
  
  
  "Ми розірвемо її. Ти робив це раніше".
  
  
  "Я по-новому ціную Америку". Сказав Чіун.
  
  
  “У тебе ніколи не було колишньої вдячності до Америки. Це була варварська земля, пам'ятаєш?
  
  
  "Я був молодший, коли говорив ці речі. Набагато молодший. Я став мудрішим з тих давніх днів".
  
  
  "З минулого тижня?"
  
  
  "Що це за шум?" - спитав Ферріс Д'Орр, висовуючи голову зі своєї лабораторії.
  
  
  "Хто він?" - роздратовано спитав Римо.
  
  
  "Це Ферріс. Не звертайте на нього уваги. Він завжди стає дратівливим, коли знаходиться поряд з металами. Він металург, бідолаха".
  
  
  "Це викрадач?" - спитав Ферріс, дивлячись на Римо. "Ні, це мій син. Син, про якого я вам говорив. Дозвольте мені уявити вам Римо. Він у презервативах. І туалетах".
  
  
  Ферріс оглянув Римо з ніг до голови. "Тоді тримай його подалі від мене. Я так не роблю".
  
  
  "Не могли б ми трохи побути наодинці, будь ласка?" Запитав Римо.
  
  
  "Звичайно", - сказав Ферріс Д'Орр, вішаючи табличку "Не турбувати" на двері лабораторії та захлопуючи її за собою.
  
  
  "Скарбниця?" Тихо запитав Чіун. "Ти замкнув її за собою?"
  
  
  "Подвійне замикання. Я залишив Пуллянга за головного".
  
  
  "Тьху! Краще б ти проткнув колом одного з сільських собак біля дверей. Собака не гарчить на безглузді жарти".
  
  
  "Що тебе гризе? Ти можеш мені це сказати?"
  
  
  Чіун сунув руку в нагрудну кишеню і витяг червоний шкіряний гаманець. - Подивися, - сказав він.
  
  
  Римо подивився.
  
  
  "Жіночий гаманець. Ну і що?"
  
  
  "Це жіноча?" - здивовано спитав Чіун. "Я вибрав її, тому що вона була найпривабливішого кольору".
  
  
  "Чоловічий гаманець ніколи не буває червоним. Чорний чи коричневий. Ніколи не буває червоним".
  
  
  "Я майже купив зелену, - з надією сказав Чіун, - зі срібною застібкою".
  
  
  "Жіноча",
  
  
  "О", - сказав Чіун. "Тоді покажи мені свій гаманець".
  
  
  "У мене її немає. Я викинула її, коли зрозуміла, що не повернуся до Америки. Принаймні, я так думала".
  
  
  "Тоді не ображай мій прекрасний американський гаманець, якщо ти не маєш свого. Це зіслужить мені хорошу службу, тому що в ньому зберігається щось безцінне".
  
  
  "Золото?"
  
  
  "Краще за золото", - сказав Чіун.
  
  
  "Мені сниться, чи ти сказав "краще, ніж золото"?" Майстер Сінанджі витягнув пластикову картку золотистого кольору з порожнього гаманця. "Дивися". Римо взяв картку.
  
  
  "Американ Експрес", - сказав він. На картці було вибито ім'я М.О.С. Чіун. "М.О.С.?"
  
  
  "Майстер синанджу", - відповів Чіун. "Я хотів, щоб на картці було написано "Правлячий майстер Сінанджу" на знак визнання вашого нинішнього статусу підлеглого майстра, але на картці не вистачило місця, тому мені довелося погодитися".
  
  
  "Я не знав, що мав бути підлеглим Майстром. Це мій титул?"
  
  
  "Я щойно придумав це", - зізнався Чіун. "Але дозвольте мені пояснити, як працює цей чудовий американський винахід". Римо збирався сказати, що він уже знав, але зрозумів, що Чіун все одно продовжить, тому він закрив рота, щоб заощадити час.
  
  
  "Замість грошей ви віддаєте цю картку продавцям в обмін на послуги".
  
  
  "О, невже?" Сказав Римо.
  
  
  "О, я знаю, це не здається чимось особливим", - сказав Майстер Сінанджу, знижуючи голос до змовницького шепоту. "Але не це найдивовижніше".
  
  
  "Що таке?"
  
  
  "Вони завжди повертають листівку".
  
  
  "Вони завжди дають..."
  
  
  "Ш-ш-ш", - сказав Чіун. "Я не хочу, щоб це стало відомо. Тоді всі підуть до Сміта за однією з цих чудових карток".
  
  
  "Цього не може бути", - сказав Римо.
  
  
  "Це краще за золото. Ви даєте торговцю золото, і що відбувається?"
  
  
  "Він кусає його, щоб перевірити, чи справжнє воно", - сказав Римо, думаючи про таксиста, який довів його до цього дорогоцінного моменту в житті.
  
  
  "Саме. Тому що у нього ваше золото. Але, на відміну від золота, торговці в Америці не мають права зберігати цю карту. Вони пропускають його через грубі машини або копіюють непотрібні цифри, які є з якоїсь причини на моїй чудовій картці. А потім повертають його, деякі навіть говорять "дякую".
  
  
  "Уявіть собі це. Вони, мабуть, не знають, як ви їх переграєте".
  
  
  Майстер Сінанджу гордовито випростався. "Я нічого подібного не роблю, Римо. Я віддаю їм картку. Вони повертають її. У чому моя вина, якщо торговці Америки настільки недоумкуваті, що обманюють самих себе на кожному кроці?"
  
  
  "У цьому ти маєш рацію, Тату. Але, можливо, це не те, що ти думаєш".
  
  
  "Ти знаєш щось, чого не знаю я, Римо?"
  
  
  "Підемо до Сміта. Він тобі все пояснить".
  
  
  "Я не можу. Я тут у важливій справі Великодушного Імператора Сміта, розповсюджувача American Express".
  
  
  "Минулого тижня він був Божевільним Гарольдом".
  
  
  "Він змінився, Римо. Ти, звичайно, помітив".
  
  
  "При цьому він дійсно виглядав сивішим".
  
  
  "У нього багато турбот. Від турбот сивіє волосся". І Майстер Сінанджу вважав за правило погладжувати свою білу бороду.
  
  
  "Я говорив про його обличчя".
  
  
  "Він не хворий?" пискнув Чіун.
  
  
  "У нього проблеми. Але зараз це не має значення. Що там щодо твого повернення на службу?"
  
  
  "Це правда. Я повинен служити Великодушному Гарольду ще рік".
  
  
  "Ма-Лі віддасть золото".
  
  
  "Але що ти тоді робитимеш?" - спитав Чіун. "Ти не можеш одружитися з нею без золота як посаг. Це суперечить законам синанджу. Якщо тільки ти не хочеш розірвати заручини. Якщо ти захочеш розірвати заручини, я буду розчарований, але постараюся змиритися. Так, якщо це те, що ви повинні зробити давайте сядемо зараз і напишемо бідній дитині і повідомимо їй про ваше рішення, поки в наших розбитих серцях ще є сили».
  
  
  "Нічого не вдієш", - рішуче заявив Римо. "Ми збираємося одружитися. Що стосується посагу, я піду зароблю для неї нове посаг".
  
  
  "Це заборонено", - сказав Чіун. "Чоловік не надає посагу. Це так само безглуздо, як американські торговці повертають диво-карту".
  
  
  "Я не повернуся в Сінанджу без тебе, Чіуне. Ти це знаєш".
  
  
  "Можливо, у Сміта знайдеться тобі місце в організації", - задумливо сказав Чіун. «Я не можу цього гарантувати, але я замовлю за тебе слівце, якщо таке твоє бажання. "Або титанова карта. Я розумію, що титан - дуже цінний метал в Америці".
  
  
  "Забудь про це. Я не працюю на Сміта. Ті часи минули".
  
  
  "Але їхня приємність залишається в пам'яті, чи не так?" Запитав Чіун.
  
  
  "Вірно", - сказав Римо. "Це не так".
  
  
  Саме в цей момент двері ліфта відчинилися.
  
  
  "Чекаєте на компанію?" Запитав Римо.
  
  
  "Не така, як ці", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  Троє чоловіків, які обережно вийшли з кабіни ліфта, були одягнені у куртки з гусячого пуху, заляпані сині джинси та пластикові бейсболки, прикрашені наклейками із зображенням прапора Конфедерації. Від них разило пивом.
  
  
  "Ми шукаємо колесо огляду", - сказав Бойс Барлоу, спрямовуючи двостволку на Римо та Чіуна. "Спробуйте влаштувати карнавал", - запропонував Римо.
  
  
  "Ти маєш на увазі Ферріса Д'Орра?" - спитав Чіун.
  
  
  "Так, це він", - сказав Бойс Барлоу. "Виведи його, чуєш?"
  
  
  "Я не глухий", - сказав Майстер Сінанджу. "Одну хвилину".
  
  
  "Що ти робиш?" - запитав Рімо Чіуна, який спокійно йшов до дверей із табличкою "Не турбувати". Чіун постукав.
  
  
  "Що?" Сердито гукнув Ферріс Д'Орр.
  
  
  "Приділи мені хвилинку свого часу, про металургійний". Ферріс висунув голову з дверей.
  
  
  "Це ті бандити, які намагалися викрасти вас?"
  
  
  "Ага!" - сказав Ферріс, зачиняючи двері.
  
  
  "Я думаю, це було так", - зазначив Римо.
  
  
  "Я думаю, це було занадто", - сказав Чіун, підходячи до трьох чоловіків. "Погляньте на це", - додав він собі під ніс. Римо притулився спиною до стіни. Позіхнувши, Майстер Сінанджу зупинився перед трьома чоловіками. Вони скерували гвинтівки йому в голову. Майстер Сінанджу посміхнувся і вклонився до пояса, спочатку розстебнувши пальто.
  
  
  Троє чоловіків виглядали невпевнено. Коли вони не вклонилися у відповідь, Майстер Сінанджу штовхнув їх у гомілку, зробивши необхідну дію поклону.
  
  
  Розмивши пальці так швидко, що вони розпливлися, Майстер Сінанджу направив перші два пальці на правій руці у вічі людини на кінці.
  
  
  Чоловік упустив гвинтівку. Його руки потяглися до очей, але він упав назад, не завершивши руху.
  
  
  Бойс Барлоу почув, як упав його кузен Люк. Двері ліфта, що зачинялися, торкнулися його голови. Потім він почув, як Бад з іншого боку зробив те саме. Бойс натиснув на подвійні спускові гачки свого дробовика. Він перестав стискати, бо раптово два пальці вдавили його очі назад у мозок з такою силою, що тиск розколов череп. Цей тріск був останнім звуком, який колись чув Бойс Барлоу.
  
  
  Чіун повернувся до Римо, витираючи руки насухо. "Я ніколи раніше не бачив, щоб ти так рухався, Папочко", - сказав Римо.
  
  
  "Я навчився їм у Маріонетки Мо", - радісно сказав Чіун.
  
  
  "Ніколи про нього не чув".
  
  
  "Насправді, Римо, він дуже відомий в Америці. Він один з братів-маріонеток. Вони відмінні артисти. Можливо, блискучі. Я хотів би відвідати їх якнайшвидше. Можливо, я зможу допомогти їм удосконалити деякі з їхніх прийомів".
  
  
  "Жодних шансів", - сказав Римо.
  
  
  "Ти б відмовив мені в такому крихітному проханні?"
  
  
  "Мені шкода, що я той, хто повідомляє про це, але всі вони померли багато років тому".
  
  
  Чіун затремтів. "Кудрявий теж?"
  
  
  "Він пішов першим".
  
  
  Майстер Сінанджу скорботно схилив голову. "Гарні вмирають молодими", - сказав він.
  
  
  Римо підійшов до трьох тіл і перевірив їх сонні артерії.
  
  
  "Вони мертві", - сказав він.
  
  
  "Звичайно. Вони - злісні потенційні викрадачі Ферріса-Металурга. Вони не заслуговували на те, щоб жити. Що ти робиш?"
  
  
  "Перевіряю їх на предмет ідентифікації".
  
  
  "Навіщо турбуватися? Мертвим не потрібні їхні імена".
  
  
  "Але Сміт міг би. Нічого. Їхні гаманці порожні".
  
  
  "Якого кольору?" - спитав Чіун.
  
  
  "Цей чорний".
  
  
  "Я візьму її, бачачи, що вона йому більше не потрібна".
  
  
  "Добре, поїхали", - сказав Римо, випростуючись.
  
  
  "Де?"
  
  
  "Повертайся до Сміта. Ми збираємося залишити тебе без найму".
  
  
  "Але, Римо, що щодо Ферріса?"
  
  
  "Сміт послав тебе захистити його від цих хлопців. Він захищений. Назавжди. Поїхали".
  
  
  "Я не можу. Мій обов'язок - стояти на варті, поки мій імператор не накаже інакше", - сказав Чіун.
  
  
  "Що там відбувається?" Зляканий голос Ферріса долинув з-за дверей лабораторії.
  
  
  "Все в порядку, Ферріс. Твої противники були переможені жахливою пишнотою, якою є синанджу".
  
  
  "Вони мертві?" - спитав Ферріс, обережно виходячи в коридор.
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун, затягуючи тіла до ліфта.
  
  
  "Він завжди такий?" Ферріс запитав Римо. "Зазвичай він змушує мене позбавлятися тіл", - сказав Римо. "Дивись. Він скаже щось про те, що він занадто старий, щоб тягнути їх у ліфт".
  
  
  Але коли Майстер Сінанджу продовжив мовчки заштовхувати трьох кузенів Барлоу в ліфт, Римо був змушений запитати: "Потрібна якась допомога, Папочко?"
  
  
  "Зі мною все гаразд", - сказав Чіун. "Не турбуйтеся. Я позбавлюся цієї падали і негайно повернуся".
  
  
  "Я цього не розумію", - сказав Римо враженим голосом. "Він ніколи не займається тілами сам".
  
  
  "Вони багато накопичуються, так?" - спитав Ферріс Д'Орр.
  
  
  "Іноді вони доходять до стегон".
  
  
  У провулку за будівлею Лафайєт Майстер Сінаджу викинув кузенів Барлоу в будівельний контейнер для сміття. Побачивши, що він майже сповнений, він перемішав сміття, поки тіла не були вкриті.
  
  
  Чіун не знав, хто були ці люди, і йому було байдуже. Можливо, вони були вільнонайманими, можливо, працювали на когось іншого. Сміт мав знати. Але якщо Сміт упізнає їх як призвідників, а не найманців, то Чіуна можуть відкликати до Фолкрофту, і його місія буде виконана.
  
  
  Майстер Сінанджу не хотів, щоб його відкликали до Фолкрофта, де Римо міг переконати Сміта звільнити його від контракту. Він цього не хотів.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Вони вітали Конрада Блутштурця традиційним у минулому салютом із витягнутою рукою.
  
  
  Як один, вони піднялися на ноги у величезному залі фортеці Чистоти, їхні руки сягали вгору в ідеально жорсткому нацистському привітанні, більше схожі на роботів, ніж на чоловіків та жінок.
  
  
  "Зіг Хайль!" - кричали вони, коли Конрад Блутштурц, фюрер Білої арійської ліги Америки та Алабами, з дзижчанням проїхав на своєму інвалідному кріслі по проходу під прапорами зі свастикою, розвішаними впорядкованими рядами. Інвалідний візок насилу піднімався по низькому похилому пандусу на трибуну, як заводна іграшка, яка не зовсім працює. Пандус для інвалідів був однією з перших речей, які Конрад Блутштурц встановив раніше того ж дня. До настання темряви кожну драбину у фортеці Чистоти буде замінено пандусом.
  
  
  Одягнений у синювато-чорну військову сорочку Конрад Блутштурц приєднався до Ільзи, яка стояла в очікуванні з мікрофоном у руці обличчям до аудиторії. Величезний нацистський банер служив тлом.
  
  
  Він віддав честь у відповідь і повільно підняв мікрофон, вбираючи оплески, як людина, змучена спрагою. На мить він зрозумів, що відчував Гітлер. На мить він відчув хвилювання, яке, мабуть, знав справжній фюрер. Але потім він пильно подивився на обличчя натовпу, цих синів і дочок Алабами та Північної Дакоти, Огайо та Іллінойсу, і видав низький горловий звук огиди.
  
  
  Гітлер говорив із об'єднаним народом. То був зброд. Це було зовсім не те саме. Він дозволив шуму натовпу йти своєю чергою і жестом запросив їх сісти.
  
  
  За його кивком Ільза опустилася на коліна, щоб ніхто не сидів вище за Конрада Блутштурця.
  
  
  "Наступає війна", - сказав він натовпу, його сухий голос гуркотів по системі гучного зв'язку. "Расова війна. Ви це знаєте. Я це знаю. Наш улюблений засновник, Бойс Барлоу, знав це. Ось чому він заснував Білу Арійську лігу. Ось чому він побудував Фортецю Чистоти. Ось чому нам довелося встановити колючий дріт навколо нашого поселення і провести по нею електрика. Тому що решта Америки - безпородна Америка - обурилася нашим пророчим баченням".
  
  
  Натовп зааплодував.
  
  
  "Євреї вже контролюють Америку. Все це знають. Вони контролюють засоби масової інформації. Вони контролюють Уолл-стріт і корпорації. Якщо їхня влада зросте, вони контролюватимуть Америку так само, як вони контролюють Ізраїль. Якщо так піде й надалі, ми, справжні , білі, патріотично налаштовані американці, будемо переміщені, як були переміщені багатостраждальні палестинці. Америка стане новим Ізраїлем - окупованою землею!" Конрад Блутштурц закричав, і від зусилля почався кашель.
  
  
  Ільза простягла йому склянку води. Він зробив ковток.
  
  
  "Але цей день може ніколи не настати", - продовжив він.
  
  
  Натовп зааплодував.
  
  
  "Можливо, цього ніколи не станеться, тому що нижчі чорношкірі поставлять цю горду націю на коліна раніше. Подивіться на великі міста Америки. Колись вони були гордими та білими. Тепер вони брудні та чорні. Багато людей прибули на ці береги. Прийшли німці. , і англійці, і французи.Навіть поляки.Вони віддали Америці.Чорні тільки беруть.Вони крадуть у нас з рота, відмовляючись працювати.Вони живуть на допомогу.Наші податки оплачують їх гучні радіоприймачі, їх численних дітей, їх огидні наркотики. євреї погані, але чорні – вони як бур'ян кудзу, який ви щодня зрізаєте із паркану по периметру. Чорношкірі через свою величезну чисельність душать цю землю”.
  
  
  "Геть чорних!" - заревів натовп, і Конрад Блутштурц домігся свого. Він вишкірився своєю усмішкою, схожою на оскал черепа.
  
  
  "Продовжуй так само", - прошепотіла Ільза. "Тепер у тебе все добре виходить".
  
  
  "Але чорношкірі не організовані", - сказав Конрад Блутштурц, його голос тремтів від напруги. "А євреї терплячі. Є третій ворог - вихідці зі Сходу. Вони є більш безпосередньою загрозою".
  
  
  Натовп засичав. Деякі кричали "Гук" та "Косоокий".
  
  
  "Вихідці зі Сходу поєднують у собі найгірші риси інших. Їх стає так само багато, як чорношкірих, але вони такі ж хитрі й жадібні, як євреї. Ви бачили, як вони прибувають до цих берегів у дедалі більшій кількості. Навіть тут, у Хантсвіллі , їх багато. Не має значення, китайці вони, чи японці, чи в'єтнамці, чи будь-які інші "есе". Вони всі однакові. Ти це знаєш. Я це знаю".
  
  
  Натовп вітав слова Конрада Блутштурця так само, як інші натовпи вітали слова Адольфа Гітлера п'ятдесят років тому, бо слова були тими самими, і натовп - як і всі натовпи - теж був той самий.
  
  
  "Як вийшло, - кричав Конрад Блутштурц, - що, коли Америка перемогла японців, японці зрештою здобули економічну перевагу?"
  
  
  "Вони шахраювали", - кричав натовп.
  
  
  "Коли в'єтнамці перемогли американців у минулому десятилітті, в'єтнамці попрямували до цих берегів, щоб вкрасти робочі місця, які ще не були зайняті японською промисловістю, і скупити будинки, які справжні американці більше не могли собі дозволити. Ці люди настільки несправедливі, що працюють на двох або трьох роботах. На кожного працюючого в'єтнамця припадає три безробітні американці!"
  
  
  Натовп кричав від болю через несправедливість егоїстичних в'єтнамських іммігрантів.
  
  
  "Але вихідці зі Сходу не найгірші. Ні", - сказав Конрад Блутштурц низьким голосом, який змусив аудиторію дослухатися дуже уважно.
  
  
  "Четверта група - найгірша. Ми не можемо розпізнати їх за кольором їхньої шкіри або за їхніми звичками. Тому що вони є хамелеонами, отруйними хамелеонами".
  
  
  "Я не знала, що хамелеони отруйні", - прошепотіла Ільза.
  
  
  "Отрутилі хамелеони", - повторив Конрад Блутштурц, ігноруючи дівчину. “Тому що вони бувають усіх розмірів та форм. Вони вливаються у наше суспільство, нічого не підозрюючи і не зустрічаючи опору. Ти знаєш їх такими, якими вони є, Смітов”. Конрад Блутштурц прошипів це слово.
  
  
  Натовп кричав від жаху перед загрозою Смітів, поки стіни не затремтіли.
  
  
  "Ви знаєте, що я щойно повернувся після безпосереднього розслідування загрози Сміта. Я бачив докази на власні очі. Сміти настільки ж численні, як і чорношкірі, чисельніші за азіатів і хитріші за євреїв. Я бився з ними в незареєстрованих сутичках. Я обрушив арійську місцину. здаються білими голови".
  
  
  "Арійська помста", - кричали члени Білої арійської ліги Америки та Алабами.
  
  
  "Коли розпочнеться расова війна, її почнуть Сміти. Не євреї, не чорношкірі, не азіати, а Сміти. Хіба я не завжди так говорив?"
  
  
  "Так!"
  
  
  "Хіба Бойс Барлоу, наш засновник, не передбачив це?"
  
  
  "Так!"
  
  
  "І це відбулося!"
  
  
  "Ні", - запротестував натовп.
  
  
  "Вони завдали першого удару".
  
  
  "Ні!"
  
  
  "Жорстокий удар", - сказав Конрад Блутштурц. "Вони погасили чисте полум'я, яким був Бойс Барлоу". Із зали вирвався низький стогін. Особи, спотворені болем, "І його кузени Люк і Бад".
  
  
  Натовп був уражений. Лунали крики про помсту і, серед них, крики про голови виконавців цього злочину.
  
  
  "Але не бійтеся", - вів далі Конрад Блутштурц. "Ми не втрачені. Я підніму прапор, який вони впустили. Я продовжу замість них. Якщо ти погодишся на мене".
  
  
  "Так Так Так!"
  
  
  Конрад Блутштурц дозволив крикам обожнювання продовжуватися доти, поки натовп не охрип. Йому більше подобалося, коли вони були хрипкими. Їхні американські гугняві, протяжні та носові приголосні ображали його слух. То був звук дворняжки.
  
  
  Нарешті Конрад Блутштурц махнув їм, щоб вони заспокоїлися.
  
  
  Натовп заспокоївся, їхні голови підняли вгору, емоції вичерпалися. Вони вірили. Вони вірили у чистоту свого кольору шкіри. Вони вірили у правоту своєї справи. І вони вірили у Конрада Блутштурця. Вони не знали, що вірили у брехню. Або що Конрад Бютштурц, який говорив так голосно, незважаючи на свої численні недоліки, не вірив нічого з цього.
  
  
  "Удару завдано. Ми не будемо довго чекати на контрудара. Я відібрав серед вас людей, які стануть моїми лейтенантами. Вони сформують із вас відділення. Ви маршируватимете, ви тренуватиметеся, і ви навчитеся використовувати зброю, яку ми таємно накопичили. Замість того, щоб ховатися від нечистого світу, ми ввійдемо до нього, замість того, щоб чіплятися за наше бачення білої Америки всередині фортеці Чистоти, ми розширимо міцність чистоти. Фортеця чистоти стане Америкою!
  
  
  "Поверніть Америку! Поверніть Америку! Америка для американців!" – кричав натовп.
  
  
  "Я назву тих, кого я вибрав як своїх лейтенантів. Вони стоятимуть, коли я назву їхні імена.
  
  
  Гетц, Гюнтер.
  
  
  Schoener, Karl.
  
  
  "Stahl, Ernst.
  
  
  "Ганс, Ільза".
  
  
  "Чи означає це, що я братиму участь у Годині Білої арійської ліги?" Прошепотіла Ільза йому на вухо.
  
  
  Конрад Блутштурц змусив її замовкнути.
  
  
  Із зали вийшов чоловік. Він говорив, розтягуючи слова по-техаському.
  
  
  "Гей! Чому ніхто з нас, старих добрих хлопців, не стає лейтенантами?"
  
  
  Конрад Блутштурц спрямував свої яскраві чорні очі на протестувальника. Це був момент, на який він чекав. Вирішальний момент, коли його лідерство випробуватиметься. "Ваше ім'я?"
  
  
  "Джиммі-Джо. Джіммі-Джо Блікер".
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "А?"
  
  
  "Я запитав, ви впевнені, що ваше прізвище Блікер".
  
  
  Джиммі-Джо Блікер посміхнувся, засовуючи руки в кишені своїх джинсів вільного крою.
  
  
  "Ви впевнені, що вас звуть не... Сміт?"
  
  
  "Ні, це не Сміт".
  
  
  "Ти кажеш як коваль", - припустив Конрад Блутштурц.
  
  
  "Він навіть трохи схожий на Коваль", - вставила Ілза. "Навколо очей. Трохи".
  
  
  "Я не Сміт", - сказав Джіммі-Джо Блікер. "Сміти - це отрута".
  
  
  Конрад Блутштурц витяг ліву руку. Вона блиснула під світлом, деформована та сяюча.
  
  
  "Ковалі є всюди. Вони змії в нашому раю, брехливі, інтригуючі, спотворюють факти. Ви критикували Білу арійську лігу Америки. Я оголошую тебе таємним Ковалем і прошу натовп оголосити твій вирок".
  
  
  Натовп вагався. Усі знали Джиммі-Джо Блікера. Він був постійним учасником, одним із перших.
  
  
  "Смерть", - сказала Ільза, повертаючи великий палець униз. Звертаючись до Конрада. вона додала: "Можу я вбити його?"
  
  
  "Смерть!" - Сказав натовп.
  
  
  "Арійські лейтенанти, відведіть цю людину в центр табору і накажіть її застрелити. Цей мерзенний Сміт буде прикладом для всіх Смітів того, що прийде. Помста!"
  
  
  "Арійська помста". - закричав натовп і, потягнувши чоловіка, вони відчинили величезні двері залу для глядачів.
  
  
  Ільза побігла за ними. "Я хочу подивитися". сказала вона.
  
  
  Залишившись на трибуні, Конрад Блутштурц жадібно допив свою склянку води. Від публічних виступів у нього завжди сідало у горлі. Він не розумів, як це зробив Гітлер. Вода випадково потрапила не туди, і він почав задихатися. Коли напад кашлю минув, йому здалося, що він знову відчуває смак диму тієї ночі в Японії, майже сорок років тому.
  
  
  Коли тріск гвинтівкової стрілянини луною відгукнувся у величезній залі, він знову присягнув, що Гарольд Сміт заплатить за свої дії тієї давньої ночі.
  
  
  Конрад Блутштурц лежав і мріяв.
  
  
  Йому снилося, що він лежить у ліжку, а стрілки годинника навпаки показують три хвилини до півночі, але не це викликало панічний піт у нього на грудях. Між стрілками годинника було затиснуто відрізаний гангренозний зеленувато-синій чоловічий орган. Він виглядав знайомим. І коли він відчув гладкість між ногами, він зрозумів, що цей орган його власний. Конрад Блутштурц відчайдушно намацав годинник, але він був поза досяжністю. Він спробував підвестися з ліжка, але виявив, що він не має ніг.
  
  
  І потім, наче ріжучими ножицями, хвилинна стрілка показала дві хвилини до півночі.
  
  
  Конрад Блутштурц різко отямився від дрімоти. Сон це був сон. Але, глянувши на себе згори донизу, він зрозумів, що це не сон.
  
  
  Потягнувшись до свого крісла-каталки, він прийняв сидяче становище і з мавпячою спритністю намацав тупість своїх втрачених ніг у кріслі-каталці, де пристебнувся.
  
  
  Конрад Блутштурц відправив інвалідне крісло на балкон своєї спальні, з якого відкривався вид на територію фортеці П'юріті, і подумав, як це легко було.
  
  
  Внизу переступали солдати Білої Арійської ліги у своїх коричневих мундирах. Вони були солдатами лише за назвою. Вони були незадоволеними Америки, безробітними та непрацездатними. Вони були людьми без надії та напряму, які плекали тліючу образу на життя. Бойс Барлоу дав їм місце, де вони могли сховатися від світу, але Бойс Барлоу пішов.
  
  
  Тепер, під керівництвом добрих німецьких фахівців, вони об'єднувалися в команди вбивць, щоб боротися у расовій війні, яка, як вони вірили, неминуче розпочнеться. Але Конрад Блутштурц не вірив у майбутню расову війну. Ще менше він вірив у ало-білий прапор, який майорів над кожним будинком у фортеці П'юріті.
  
  
  Третій рейх давно мертвий. 3t жив лише в ностальгічних спогадах дуже старих людей та синів тих людей, яких він завербував у Білу Арійську лігу Америки. Це теж жило в сумбурному мисленні болісної молоді, такої як Ільза, яка навіть зараз командувала загоном чоловіків із тріском та палкістю досвідченого інструктора навчального табору.
  
  
  Скатертиною дорога Третьому рейху, подумав Конрад Блутштурц. В юності це обіцяло йому так багато і коштувало так дорого.
  
  
  Конрад Блутштурц приїхав до Сполучених Штатів у 1937 році, молодою людиною дев'ятнадцяти років. Він приїхав із мандатом – організувати німецький елемент для майбутньої війни. Тоді він вірив у все це, вірив у міф про перевагу Німеччини, вірив у велику єврейську змову, і він вірив у Гітлера.
  
  
  Це був сам Гітлер, який забрав Конрада Блутштурця із групи Гітлерюгенд і дав йому завдання. "Вирушай в Америку. Досягніть успіху, і ви будете регентом Америки, коли їх уряд буде повалено", - сказав йому Гітлер.
  
  
  У ті дні це здавалося таким грандіозним. Так можливо. Конрад Блутштурц сплюнув через перила велику зелену грудку мокротиння при згадці про свою наївність. У Америці Конрад Блутштурц сформував Нацистський союз. Він будував бандитських таборів і вимовляв запальних громадських промов. Він міг би повторити мітинг Фріца Куна в Медісон-сквер-Гарден 1936 за участю двадцяти двох тисяч чоловік - якби його не турбувало якість цих людей.
  
  
  Але йому було не байдуже. Конрад Блутштурц не хотів кількості. Він хотів якості. Американці німецького походження у дні перед Другою світовою війною були набагато більше американцями, ніж німцями, тобто вони були антинацистами, але були й ті, хто вірив у Нову Німеччину, і Конрад Блутштурц розшукав їх та організував. Вони існували як тимчасовий уряд в очікуванні, очікуючи на падіння Європи.
  
  
  Але Європа так і не впала. А контакти Конрада Блутштурця з Берліном по гучномовному радіо, що передається з німецької місії в Мехіко, ставали дедалі меншими.
  
  
  Після поразки Німеччини Конрад Блутштурц утік до Мексики. А після того, як союзники виявили певні документи в Берліні, вони надіслали його слідом агентів УСС. Його союзництво з нацистами було тихо згорнуте.
  
  
  Один, без підтримки, Конрад Блутштурц утік у Південну Америку, а звідти його таємно переправили до Японії, де мав намір запропонувати свої послуги імператору.
  
  
  Потім пішли Хіросіма та Нагасакі. Це було так, начебто могутній кулак союзників пішов за ним у пекло.
  
  
  І в це пекло потрапив Гарольд Сміт.
  
  
  Конрад Блутштурц стер спогад. Він досить часто згадував це уві сні. Це було надто боляче переживати знову у години неспання. Було достатньо того, що він пережив токійське пекло. Було достатньо того, що він нарешті повернувся до Америки.
  
  
  Конрад Блутштурц особисто знав самого Гітлера. Саме ці короткі стосунки, здавалося, приваблювали тих, із ким він зустрічався. Це зворушило німців Аргентини та Парагваю, ніби Гітлер якимось чином продовжував жити, незважаючи на цю розбиту руїну нацистського обману. Це зворушило Ільзу, американську дівчину, яка була не більше німкенею - справжньою німкенею - ніж Свелвестер Сталлоне.
  
  
  І це зворушило Бойса Барлоу та його Білу арійську лігу Америки, які відчайдушно потребували американської мрії і були готові прийняти кошмар замість неї – доти, доки вони могли називати цей кошмар своїм власним.
  
  
  Це було так просто.
  
  
  Коли пройшов день, а від Бойса Барлоу не було жодних звісток, гер фюрер Конрад Блутштурц припустив, що він і його двоюрідні брати заблукали дорогою до Балтімора.
  
  
  Коли минуло два дні, він припустив, що їх схопили, і наказав заправити свій спеціально обладнаний фургон газом для швидкого втечі. Якби Барлоу були в руках ФБР, вони виклали б все за тепле пиво.
  
  
  Коли настав і пройшов третій день без рейду ФБР на фортецю Чистоти, Конрад Блутштурц зрозумів, що вони мертві і розмовляли.
  
  
  І все, заради чого вони жили, тепер належало йому.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Мати Ферріса Д'Орра була розчавлена, коли його хрестили у церкві Святого Андрія в Дандолці, штат Меріленд. Вона плакала в той перший день, коли через багато років він пішов у недільну школу. На його першому причасті вона була озлоблена, а на його конфірмації у віці чотирнадцяти років – невтішна.
  
  
  Дорогою додому місіс Софі Д'Орр усе говорила й говорила.
  
  
  "Твій батько був доброю людиною, упокій Господь його душу", - сказала місіс Д'Крр. "Не зрозумій мене неправильно, він був добрий до мене. Найкращий".
  
  
  "Я знаю, ма", - сказав Ферріс. Він сидів на задньому сидінні, з кожним словом усе глибше занурюючись у подушки. Йому було надто соромно сидіти попереду зі своєю матір'ю.
  
  
  "Ми любили одне одного", - продовжувала місіс Д'Орр. "Ми нічого не могли з цим поробити. Це була одна з тих речей, католик та єврей. Таке трапляється. Це сталося з нами".
  
  
  Ферріс Д'Орр ще нижче опустився на своє місце. Він ненавидів, коли його мати підвищувала голос. Чим голосніше вона ставала, тим сильніше виявлявся її акцент. Інші діти завжди жартували з нього через це. Вона говорила як мультяшна німкеня. Це бентежило його. Він пошкодував, що не випив лимонної кола прямо зараз. Лимонна кола завжди піднімала йому настрій.
  
  
  "Тож ми одружилися. Це було не найскладніше. Але твій батько і священик, який повінчав нас, зійшлися. Цей священик сказав, що ми могли б одружитися, якби пообіцяли виростити продукт нашої спілки - ви можете в це повірити, це була фраза, яку використав священик – продукт нашого союзу у вірі. Вони теж так це називали – віра. Начебто іншої немає”.
  
  
  "Ма, мені подобається бути католиком".
  
  
  “Що ти знаєш? Ти не знаєш ніякого іншого способу. Зараз тобі чотирнадцять, і ти не знаєш свого мафтира. Ти ніколи не був у синагозі.
  
  
  "Ма, я не хочу бути євреєм".
  
  
  "Ти єврей".
  
  
  "Я католик, ма. мене щойно конфірмували".
  
  
  "Ти можеш пройти бар-міцву в будь-якому віці. Це зроблено. Запитай своїх двоюрідних братів. Вони розкажуть тобі, як це відбувається".
  
  
  "Жиди", - промимрив Ферріс л. собі під ніс, використовуючи слово, яке він вивчив у недільній школі, щоб описати своїх двоюрідних братів та сестер з боку матері. Інші діти іноді називали його так. Коли вони не називали його Чортовим колесом. "Що?"
  
  
  "Я хочу пити".
  
  
  "Я куплю тобі лимонну колу. Ти обіцяєш подумати про це, якщо я куплю тобі лимонну колу?"
  
  
  "Ні".
  
  
  Пізніше того ж вечора його мати відвела його набік і терпляче пояснила Феррісу, що означає бути євреєм. "Хочеш ти прийняти це чи ні, Ферріс, ягнятко мій, ти єврей. Тому що бути євреєм - це не просто дотримуватися бар-міцву і ходити до храму. Це не схоже на деяких ваших друзів, які ходять до церкви щонеділі і влаштовують пекло в інші шість днів тижня.Бути євреєм у вас у крові. Дотримуватися Божого завіту - особлива відповідальність. Це спадщина. Ви єврей за походженням, католик чи ні. Ви розумієте?"
  
  
  "Ні", - сказав їй Ферріс. Він взагалі нічого не розумів.
  
  
  Його мати намагалася пояснити про Голокост.
  
  
  Він пояснив у відповідь, як його друзі іноді глузували з нього через те, що його мати була єврейкою, і як деякі з них говорили, що саме євреї вбили Ісуса.
  
  
  Його мати сказала, що вони говорили про одну і ту ж ідею. Хороші євреї загинули у концентраційних таборах нацистської Німеччини через подібну брехню. З жодної іншої причини загинуло шість мільйонів хороших людей. Вона показала йому книжки з картинками печей та газових камер.
  
  
  Ферріс сказав, що все це відбувалося у минулому, а він не жив минулим. "Нацисти мертві", - сказав він. "Їх більше немає".
  
  
  "Наступного разу це будуть не нацисти. Можливо, наступного разу це навіть не будуть євреї. Ось чому ми повинні пам'ятати".
  
  
  "Ти пам'ятаєш", - сказав Ферріс. "Я не став би жидом і за мільйон доларів".
  
  
  І його мати дала йому ляпас, пізніше вибачаючись за це зі сльозами на очах.
  
  
  "Я тільки хотів, щоб ти зрозумів. Колись ти зрозумієш, мій Ферріс".
  
  
  Все, що розумів Ферріс, це те, що його мати не переставала стверджувати про те, якою помилкою було дозволити йому виховуватись католиком, і що він ніколи, ніколи не хотів бути євреєм.
  
  
  Коли Ферріс поїхав до Бостона до коледжу, він ніколи не оглядався назад. Він працював усе літо тільки для того, щоб не повертатися до будинку своєї матері та до родичів, які були йому чужими.
  
  
  Коли він закінчив Массачусетський технологічний інститут через три роки замість чотирьох, він не сказав про це своїй матері, бо йому було соромно, що вона з'явилася на церемонії. І коли він вирушив на пошуки своєї першої роботи, він подбав про те, щоб вона була якнайдалі від його рідного міста.
  
  
  Тепер Ферріс Д'Орр був видатним вченим. Його обличчя було на обкладинці журналу Time. Його називали генієм. У нещодавній промові президент Сполучених Штатів назвав його "наріжним каменем оборонного майбутнього Америки".
  
  
  Але його мати не переставала дзвонити йому.
  
  
  "Не відповідайте на цей дзвінок", - закричав Ферріс Д'Орр. "Це конспіративна квартира. У світі є лише одна людина, яка зателефонувала б мені на конспіративну квартиру".
  
  
  "Хто?" - запитав Рімо Вільямс, який від нудьги спостерігав, як Ферріс плавить маленькі шматочки металу в маленькі калюжі металу. Коли калюжі тверділи, Ферріс знову плавив їх. Знову і знову. Рімо подумав, що це все одно, що дивитися, як сохне фарба, але Феррісу, схоже, не набридло повторення. Насправді він став ще більш збудженим.
  
  
  "Неважливо", - сказав Ферріс, переплавляючи кубик розміром у квадратний дюйм у тридцять перший раз. За фактичним рахунком. "Просто не відповідай".
  
  
  "Це може виявитися важливим", - сказав Римо. "Вони продовжують дзвонити".
  
  
  "Не вони, а вона. Тільки одна людина могла б продовжувати дзвонити подібним чином. Будь-яка інша зрозуміла б, що мене тут немає. Не вона. Вона буде дзвонити доти, доки я не здамся і не відповім".
  
  
  Нарешті Римо підняв слухавку, бо не хотів чути жодних скарг від Чіуна. Не те щоб Чіун скаржився останні кілька днів. Насправді він жодного разу не поскаржився, жодного разу.
  
  
  "Алло? Так, це він", - сказав Римо.
  
  
  Римо повернувся до Ферріса Д'Орра. "Це для тебе. Це твоя мати".
  
  
  "Що я тобі казав?" Ферріс застогнав. "Скажи їй, що мене тут нема".
  
  
  "Вона чує, як ти кричиш", - сказав Римо.
  
  
  "Вона не дасть мені спокою", - сказав Ферріс. “Вона зателефонувала до ФБР та залякала їх, щоб вони дали їй цей номер. Об'єднані зусилля КДБ та Податкової служби не змогли вичавити цю інформацію з ФБР, але моя мати змогла”.
  
  
  "Він зараз дуже піднесений", - сказав Римо у слухавку. "Ні, його не викрадали. Ні, мем, я б не став вам брехати. Так, мем, я один з його охоронців. Я впевнений, що з ним все буде гаразд. Так, мем, я так і зроблю."
  
  
  Римо повісив слухавку.
  
  
  "Що вона сказала?" Запитав Ферріс.
  
  
  "Вона сказала, що ти маєш написати їй".
  
  
  "Так, давно. Я списався з нею".
  
  
  "Це негарно", - сказав Римо, спостерігаючи, як Ферріс налаштовує свій розпилювач. "Що ти робиш?"
  
  
  "Це надто складно для розуміння непрофесіонала".
  
  
  "Випробуй мене", - сказав Римо.
  
  
  "Я знову і знову шлакую цей титановий блок, щоб подивитися, чи не настає втома".
  
  
  "Я ніколи не втомлююся", - сказав Римо.
  
  
  "Я мав на увазі метал".
  
  
  "О", - сказав Римо.
  
  
  У цей момент увійшов Майстер синанджу. "Що з'ясовується?" він запитав.
  
  
  "Ферріс уникає своєї матері", - сказав Римо.
  
  
  "Від сорому", - сказав Чіун. "Ти подзвониш їй у цей момент".
  
  
  "Нічого не роблю".
  
  
  "Тобі не слід було цього говорити", - попередив Римо.
  
  
  "Який це номер?" Запитав Чіун.
  
  
  "Я забув. Це було так давно".
  
  
  Майстер Сінанджу передав телефон Феррісу Д'Орру. Він обережно підняв люльку і вклав її в ліву руку металурга. Він вставив вказівний палець правої руки Ферріса в диск, що обертається.
  
  
  "Я допоможу", - сказав Чіун. "Коли ви почнете працювати з цим інструментом, я впевнений, що номер прийде до вас". Це прийшло до Ферріса Д'Орра раптово між першим тертям при наборі 1 і моментом, коли Майстер Сінанджу вставив палець в отвір 0 для оператора.
  
  
  "Алло, ма?" Сказав Ферріс, посмоктуючи палець, що набирає номер. Він не здавався щасливим. Чіун відступив, сяючи. Він любив зустрічі випускників. Вони нагадали йому про його прекрасні американські драми.
  
  
  Ферріс Д'Орр недовго розмовляв телефоном, але слухав. Нарешті він сказав: "Поки що, ма", - і повісив трубку.
  
  
  "Хіба це не було мило?" - спитав Чіун.
  
  
  "Так, дуже", - погодився Римо.
  
  
  "Я хочу, щоб ви обоє знали дві речі", - сказав Ферріс, сердито дивлячись на них. "По-перше, я не мамин синок. По-друге, я не - повторюю, не -єврей".
  
  
  "Хто сказав, що ти така?" Запитав Римо. "Моя мати. Але вона божевільна".
  
  
  Римо і Чін подивилися один на одного. Вони знизали плечима. "А тепер, якщо ви вибачте мене", - сказав Ферріс. "Мені потрібно працювати".
  
  
  Римо та Чіун вийшли з кімнати.
  
  
  "Ти пройшов весь цей шлях назад до Америки заради цього?" - запитав Рімо Чіуна, коли вони були поза чутністю.
  
  
  "Ферріс - геній", - сказав Чіун. "Важливий геній. Охороняти його – священна справа".
  
  
  "Що він робить, так це порається зі своєю машиною і плавить металеві блоки".
  
  
  "Титановий", - поправив Чіун.
  
  
  "Хіба це має значення?"
  
  
  Чіун провів Римо у вітальню, де стояв великий проекційний телевізор. Чіун влаштувався на дивані. Римо сів на підлогу.
  
  
  "Ти не хочеш посидіти зі мною?" Запитав Чіун.
  
  
  "Кушетки погано впливають на поставу".
  
  
  "Хто сказав?" - спитав Чіун.
  
  
  "Ти. Постійно".
  
  
  "Цього разу все по-іншому. Він винятково зручний".
  
  
  "Я залишусь на місці, дякую".
  
  
  "У тебе є це право", - сказав Чіун невизначеним голосом.
  
  
  "Як довго це буде продовжуватись?" Запитав Римо після паузи.
  
  
  "Як довго те, що збирається продовжуватися?"
  
  
  "Це охороняє Ферріс".
  
  
  "Поки що імператор Сміт не повідомить нам про інше".
  
  
  "Повідомляє тобі протилежне. Я просто нудьгуюча фанатка. Я сказала Ма-Лі, що повернуся через тиждень. Зараз майже так і є".
  
  
  Майстер Сінанджу знизав плечима, ніби Ма-Лі не мав жодного значення. "Тоді йди. Я тебе не затримую".
  
  
  "Я сказав тобі, що не повернуся без тебе".
  
  
  "Тоді я б порадив вам знайти роботу. Я, у кого є робота, працюватиму протягом наступного року. Принаймні".
  
  
  "Я думаю, нам слід поговорити про це зі Смітом", - сказав Римо. "Разом".
  
  
  "Тут нема про що говорити. У мене контракт".
  
  
  "Я все ще намагаюся зрозуміти це. І чому ти залишив Сінанджу вночі? Не попрощавшись. Відповідай мені на це, Маленький батько".
  
  
  "Я поспішав".
  
  
  "До чого поспіх?"
  
  
  "Щоб встигнути на мій рейс".
  
  
  "Яким рейсом? Ти практично викрав свій літак через Тихий океан".
  
  
  "Я не хотів позбавляти імператора Сміта хоча б однієї години належної йому служби. Що, якщо за відсутності Майстра Сінанджу він буде вбитий? Тоді мені довелося б повалити нового імператора. Чино похитав своєю старою головою. "Ні, я занадто старий, щоб повалити нового імператора. Старий та небажаний”.
  
  
  "Що ти маєш на увазі під "небажаною"?"
  
  
  "Я небажаний для моїх мешканців та для вас". Римо підвівся на ноги.
  
  
  "Це удар нижче пояса, Чіуне. Був би я зараз тут, якби не хотів, щоб ти повернувся"?
  
  
  "Почуття провини змушує чоловіків робити дивні вчинки. Ти не хочеш мене. Ти хочеш Ма-Лі".
  
  
  "Я збираюся одружитися з Ма-Лі з твого благословення, пам'ятаєш? Ти завжди хотів, щоб я одружився з кореянкою. Це було твоєю нав'язливою ідеєю".
  
  
  "Ма-Лі не хоче тебе", - сказав Чіун. Брови Римо зійшлися на переніссі.
  
  
  "Що змушує тебе так казати?" - Запитав він, "Як ти могла таке сказати?"
  
  
  "Вона написала?"
  
  
  "Минуло всього кілька днів, і вона точно не знає, де я. Як вона могла написати?"
  
  
  "Гідна наречена писала б листи день і ніч, розсилаючи їх туди-сюди, поки вони не знайшли б тебе. Ма-Лі, мабуть, витрачає твоє золото прямо зараз, поки ми розмовляємо".
  
  
  "Чудово. Давай повернемося і зупинимо її".
  
  
  "Ти йди. Я маю охороняти Ферріса".
  
  
  "Ми спіймали хлопців, які за ним полювали. Від чого ми його оберігаємо - від небажаних дзвінків його матері, чорт забирай?"
  
  
  "Не кричи, Римо. Це непристойно. У ті щасливі дні ми ніколи так не сварилися".
  
  
  "У більш щасливі дні ми постійно сперечалися б".
  
  
  "Не так, як зараз", - сказав Чіун, потай задоволений тим, що Римо в гніві визнав, що ті дні справді були щасливішими.
  
  
  "Ні, ти маєш рацію, не так. У колишні часи ти б чіплявся до того, що я відмовляюся йти з тобою рубати синанджу, а я б наполягав на тому, щоб залишитися в Америці. Тепер ти примудрився все зіпсувати. Тільки ти, Чіуне, тільки ти."
  
  
  "Ти починаєш говорити як Ферріс", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Це добре чи погано? Тобі, здається, подобається Ферріс, для білого".
  
  
  "Білі не такі вже й погані. Мені починають подобатися білі, деякі з них. Білі цінують талант. Я відчуваю, що мене цінують в Америці".
  
  
  "Тебе теж цінують у Сінанджу, Тату. Я ціную тебе. Ма Лі теж цінує. Вона обожнює тебе".
  
  
  "Тоді чому ви обидва дозволили мені піти посеред ночі всього з трьома кімоно та однією парою сандалів?"
  
  
  "Бо ми не знали, що ти збираєшся розіграти уявлення про зникнення!"
  
  
  Ти повинен був знати. Ти повинен був бачити знаки. Вони були всюди.
  
  
  "У будь-якому разі, тут скрізь знаки", - сказав Римо, з огидою дивлячись у вікно пентхауса. Внизу розкинулося місто Балтімор, суміш старих будівель та нових хмарочосів. Ніщо не поєднувалося та не гармоніювало. На вулицях від автомобілів у повітря викидалися вихлопні гази. Римо відчував їхній запах навіть через подвійне скло.
  
  
  Колись Америка була його домівкою. Тепер він почував себе тут чужинцем. Він недостатньо довго прожив у Сінанджу, щоб полюбити його, але єдині дві людини у світі, яких він любив, були із Сінанджу. Для початку цього було достатньо. Принаймні, у Сінанджу дощ був чистим, і єдиний бруд був на землі, де бруду та місце. Римо знав, що з деякими поліпшеннями він міг би перетворити Сінанджу на рай для Ма-Лі, себе та Чіуна. Якби йому вдалося переконати Майстра синанджу.
  
  
  "Пенні за твої думки?" - спитав Чіун.
  
  
  Рімо кілька секунд мовчав, перш ніж повернувся до Майстра Сінанджа. Його голос був ясним і впевненим, темні очі сповнені рішучості.
  
  
  "Я більше не американець", – сказав він.
  
  
  "І що?"
  
  
  "Це несправедливо, що ти так робиш зі мною. Я зробив усе, що ти хотів. Я тренувався, я навчався і, нарешті, я дав тобі останнє, чого ти хотів: влаштувався в Сінанджу. Тепер ти робиш це зі мною".
  
  
  "Зробити що?" Невинно спитав Чіун.
  
  
  "Виби грунт у мене з-під ніг".
  
  
  "Ти стоїш на лінолеумі", - зауважив Чіун.
  
  
  "Ти розумієш, що я маю на увазі, чорт забирай?" Римо кричав. Тепер у його очах стояли сльози, сльози розчарування. "Тепер я більше кореєць, ніж білий".
  
  
  "Ти більше синанджа, ніж білий, ніколи не був корейцем".
  
  
  "Ти забуваєш. Ма-Лі розповіла мені історію про Коджинга та Коджонга, майстрів-близнюків Сінанджу. Їхня мати виховувала одного з них таємно, щоб їх батько не дізнався, що у нього близнюки, і не втопив одного з них у затоці. Обидва вивчили. синанджу, і Коджонг пішов у зовнішній світ, і його більше ніхто не бачив.. Ти завжди казав, що я наполовину кореєць, а я завжди заперечував це. Тепер я не знаю. Кеджонг був моїм пра-пра-дідусем чи щось у цьому роді. Ось чому я вивчив синанджу, незважаючи на мою білизну".
  
  
  "Будь-який би навчився так само, як ти, - зі мною в якості свого вчителя", - сказав Чіун.
  
  
  "Припини! Ти знаєш, що це неправда. Ми частина однієї лінії крові. Ти знайшов мене і повернув у лоно суспільства. Це була довга, важка боротьба, і я боровся з тобою на кожному кроці цього довбаного шляху, але тепер я там, де моє місце ".
  
  
  "В Америці".
  
  
  "Ні, чорт забирай. У Сінанджу. Частина Сінанджу. Єдине ціле з Сінанджу. Чому ти повинен усе зіпсувати зараз? Чому ти повинен облажатися зі мною зараз?"
  
  
  "Ма-Лі неправильно розповіла історію", - роздратовано сказав Чін. "Ти не нащадок Коджонга. Нащадок Коджонга не став би говорити зі мною в такий спосіб".
  
  
  "Ти повертаєшся до Сінанджі чи ні? Останній шанс. Прямо зараз".
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Я пов'язаний зі Смітом своїм непорушним словом".
  
  
  "Тоді побачимось пізніше", - сказав Римо, виходячи з кімнати. Майстер Сінанджу відкинувся на спинку дивана після того, як Римо Вілліарнс вийшов. Це була найважча розмова, яка в нього колись була зі своїм учнем. Чинну довелося відмовити Римо. Але альтернатива була гіршою. Якщо вони повернуться до Сінанджі, він повністю втратить його, а разом з ним і своє панування над своїм селом. Коли це станеться, Чіун знав, що в нього пропаде будь-яке бажання жити.
  
  
  В Америці вони могли б бути щасливими. Чи не в Сінанджу. Ніколи в Сінанджу. Римо мав рацію у всіх відносинах. Незважаючи на свої причіпки, Майстер Сінанджу не був готовий дозволити Римо стати корейцем. Поки немає. Можливо, колись, але не зараз.
  
  
  Чіун змахнув сльозу з куточка рота і ввімкнув телевізор. Але навіть "Три маріонетки" не викликали сміху в його карих очах у цей найгірший із днів.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Протягом тижня світ гадав, що сталося з Феррісом Д'Орром. Репортери телеканалу працювали понаднормово, щоб знайти його, але безуспішно. ФБР відмовилося давати коментарі. ЦРУ відмовилося давати коментарі. Міністерство оборони відмовилося від коментарів. Прес-секретар президента на прес-конференції у прайм-тайм, скликаній для вирішення наболілого питання про його місцезнаходження, запевнив телеканали, що Ферріс Д'Орр залишається у надійних руках.
  
  
  Навіть після того, як відомий кореспондент Білого дому, пославшись на свого швагра як на "анонімне джерело", заявив, що йому достовірно відомо, що Ферріс Д'Орр був бранцем підтримуваного Іраном ліванського угрупування, що відкололося, і не зміг домогтися від Білого дому дозволу показати Ферріса на камеру, ніхто не мав жодної вистави.
  
  
  "Я знаю, де він", - твердо сказав гер фюрер Конрад Блутштурц, який спостерігав за прес-конференцією зі своєї спальні командного центру у фортеці П'юріті.
  
  
  "Ти робиш? Де?" - Запитала Ільза. Вона знімала з нього шовковий халат. Його ліва рука лежала на сусідньому столі, куди її поклала Ільза.
  
  
  "У пентхаусі у Балтіморі".
  
  
  "Вони перевезли його. Це всім відомо", - сказала Ільза, насипаючи англійську сіль у каструлю з теплою водою. Вона занурила в неї серветку для обличчя і віджимала тканину доти, доки вона не стала вологою, але не намокла.
  
  
  "Вони не переміщали його, Ільза. Ах, це приємно. Якби вони перемістили його, мережі знайшли б його. Вони знайшли його якось. У мереж немає обмежень на них. Вони можуть вільно ставити запитання, пхати свій ніс у файли і проводити слідчу роботу, яка змусила б ACLU закрити будь-який інший слідчий орган, державний чи приватний.До цього часу вони виявили б витік. що вони не перевезли Ферріса Д'Орра після того, як його місцезнаходження було показано у семигодинних новинах, але це те, що вони зробили”.
  
  
  "Ти впевнений? Підніми, я хочу забратися до тебе під пахву".
  
  
  "Якби вони перемістили Д'Орра, - сказав Конрад Блутштурц, - вони б перемістили його негайно. Якби вони це зробили, Бойс Барлоу був би все ще живий. Врахуйте, новина про місцезнаходження Д'Орра з'явилася в четвер увечері. Наступне ранок я відправив Бойса на конспіративну квартиру, йому знадобилася б більша частина ранку, можливо, довше, враховуючи те, як він губиться, щоб знайти конспіративну квартиру. ФБР мав намір його перевезти.Ми так і не отримали звісток від Барлоу, отже, він і його двоюрідні брати мертві.Якби він загинув під час штурму порожньої конспіративної квартири, інцидент потрапив би у всі випуски новин.Без сумніву, він був убитий захисниками Ферріс Д' Орр, і інцидент був зам'ятий, щоб приховати фактичне місцезнаходження Д'Орра - єдине місце, де нікому не спаде на думку шукати.
  
  
  "Це має сенс. Зменшити?"
  
  
  "Завжди нижче. Ти знаєш, що мені подобається, Ільза".
  
  
  "То що ж нам робити?"
  
  
  "Ми їдемо до Балтімора і забираємо Ферріса Д'Орра та його розпилювач".
  
  
  "Тільки ми вдвох?"
  
  
  "Ми арійці. Разом ми впораємося з будь-яким викликом".
  
  
  "Мені подобається, коли ти так говориш", - зворушено сказала Ільза. На стійці бронювання авіаквитків вибачалися.
  
  
  "Вибачте, сер. Сьогодні ввечері у нас немає рейсів з аеропорту Балтімор-Вашингтон. Якщо ви захочете повернутися вранці, я думаю, ми зможемо вас розмістити. Або ви могли б спробувати скористатися одним з інших перевізників".
  
  
  "Я намагався користуватися послугами інших перевізників", - прогарчав Римо Вільямс. "Ти моя остання надія. Чому немає вільних рейсів?"
  
  
  "Це складно".
  
  
  "У мене попереду вся ніч", - сказав Римо, барабанячи пальцями по столу. Клерк із бронювання авіаквитків зауважив, що дані на його терміналі бронювання стрибають у такт барабану костлявого чоловіка. Він постукав по бічній панелі комп'ютера, щоб заспокоїти його. Це не заспокоїло. Насправді, стало ще гірше, бо людина у чорній футболці забарабанила пальцями швидше.
  
  
  Клерк, який знав, що його термінал захищений від ударів, не міг уявити, як пальці чоловіка, що барабанять, могли викликати таке порушення роботи екрану. Це було електричне явище. Як пальці цієї людини могли переривати потік електронів на екран?
  
  
  Він вирішив відповісти на запитання чоловіка, незважаючи на сувору політику компанії, яка забороняє це робити.
  
  
  "Через погоду, сер".
  
  
  "Світить сонце", - зауважив Римо. За великими вікнами реактивні лайнери купалися у тьмяному зимовому сонці.
  
  
  "У Канзас-Сіті, я маю на увазі".
  
  
  "Я лікую до Нью-Йорка".
  
  
  "Я знаю, сер, але Канзас-Сіті - це центр нашої авіакомпанії. Усі рейси або починаються, або закінчуються, або проходять через Канзас-Сіті, а там снігова буря".
  
  
  "Дозвольте мені прояснити ситуацію", - повільно сказав Римо. "У вас немає рейсів, тому що всі вони в Канзас-Сіті?"
  
  
  "Я цього не говорив, сер. Я сказав, що зараз наш хаб занесений снігом. До ранку його треба відкопати".
  
  
  "Хіба це не один із ваших літаків біля воріт?" Спокійно спитав Римо.
  
  
  "Так точно, сер".
  
  
  "Тоді чому б не використати це?"
  
  
  "Не можу. Це наш рейс до Канзас-Сіті".
  
  
  "Ми обидва знаємо, що це нікуди не подінеться, то чому б не перенаправити це до Нью-Йорка?"
  
  
  "Вибачте, це суперечить політиці компанії. Усі рейси мають виконуватися через Канзас-Сіті".
  
  
  Клерк зауважив, що всі дані на його екрані об'єдналися, утворивши зелену краплю, що світилася, яка плавала в центрі чорного екрану. Тепер це було неможливо.
  
  
  "Балтімор та Нью-Йорк знаходяться на східному узбережжі", - проінформував Римо клерка. "Ви маєте на увазі, що для того, щоб долетіти від одного до іншого, мені потрібно проїхати через Канзас-Сіті, приблизно тисячі миль убік?"
  
  
  "Саме так ми тут, у Winglight Airlines, працюємо. Насправді так ефективніше".
  
  
  "Як це можливо?" Римо хотів знати.
  
  
  "Щоб заощадити транспортні витрати та акцизні збори, не кажучи вже про місцеві збори за паливо, все наше реактивне паливо зберігається в Канзас-Сіті. Додаткова витрата палива більш ніж компенсується за рахунок дозаправки виключно у Канзас-Сіті".
  
  
  "Це пояснює вашу проблему. А як щодо інших перевізників?"
  
  
  "Я думаю, що вони просто зазвичай облажалися, сер. Скасування регулювання, ви знаєте".
  
  
  Римо глянув на чоловіка і перестав барабанити пальцями. Крапля даних на екрані раптово вибухнула, як феєрверк. Коли маленькі зелені іскорки заспокоїлися, клерк помітив, що вони перетворилися на букви та цифри. Він випустив зітхання полегшення. Потім він придивився уважніше. Букви та цифри були незрозумілим чином розташовані у зворотному порядку.
  
  
  На той час нещасний потенційний пасажир уже пішов.
  
  
  Рімо Вільямсу довелося чекати цілу годину, щоб скористатися телефоном-автоматом. Перед телефонами-автоматами в аеропорту Балтімор-Вашингтон вишикувалися черги, які були довшими, ніж біля стійок бронювання. Але принаймні телефони працювали, коли ви до них дісталися.
  
  
  Римо зателефонував до доктора Гарольда У. Сміта. Він зателефонував забрати гроші. "Рімо? Що ти можеш повідомити?"
  
  
  "Нічого", - сказав Римо. "Я не працюю на тебе, пам'ятаєш?"
  
  
  "Так, звичайно. Але з того, що сказав Чіун, я думав, що ти більш-менш неофіційно повернувся до команди".
  
  
  "Забудь, що сказав Чіун. Ти маєш побачити його зараз. Він наворочений, як якийсь довбаний клон Пі-Ві Германа. Послухай, Смітті, я намагаюся повернутися до Сінанджі, але застряг у Балтіморі. Жодних рейсів не буде до ранку, якщо взагалі колись буде. Ти можеш щось роздобути? Скажімо, вертоліт?"
  
  
  "Жоден вертоліт не перевезе вас через Тихий океан".
  
  
  "Я знаю це, Смітті. Я просто хочу виїхати з Балтімора, добре?"
  
  
  "Не в порядку. Як ви знаєте, я несу відповідальність за виділення мільйонів доларів платників податків. Я був би необережним у своїй відповідальності, якби використав хоча б цент з них на неопераційні витрати. Ви більше не є членом організації. Ви визнали це. Вибачте це. я не можу виправдати витрати на ваше повернення до Кореї ".
  
  
  "Це твоя відповідь?"
  
  
  "Ну, ти міг би переглянути своє рішення поїхати. У мене є справа, яку ми обговорювали. Хтось намагається мене вбити".
  
  
  "Я знаю, що він відчуває", - сказав Римо крізь стиснуті зуби.
  
  
  "Мені шкода, Римо", - офіційно сказав Сміт. "Я просто не можу дивитися на це з твоєї точки зору".
  
  
  "Велике спасибі", - сказав Римо, вішаючи слухавку. Позаду нього довга черга чекаючих клієнтів застогнала в один голос.
  
  
  "Що вас гризе?" – запитав їх Римо.
  
  
  "Ти зламав телефон", - сказала костлява жінка.
  
  
  Римо озирнувся. Трубка була шматком пластику, прикріпленим до панелі набору номера. "О, вибачте", - зніяковіло сказав він.
  
  
  "Тобі легко говорити. Ти вже зробив свій дзвінок".
  
  
  "Я сказав, що жалкую".
  
  
  З іншого боку терміналу Римо спробував узяти напрокат машину. Йому недвозначно сказали, що не може її взяти.
  
  
  "Назви мені дві причини", - сказав Римо.
  
  
  "По-перше, всі вони були взяті напрокат. По-друге, ми не приймаємо оплату в ймовірних золотих злитках. Будь ласка, приберіть цю штуку з мого прилавка".
  
  
  Римо засунув металевий брусок у кишеню.
  
  
  "У вас є кредитна картка та посвідчення особи?" спитав клерк.
  
  
  "Ні. А що, якби я це зробив? Ти вже казав мені, що в тебе немає машин".
  
  
  "Вірно, але якби ви мали кредитну картку, ми могли б розмістити вас вранці".
  
  
  "Я можу вилетіти ранковим рейсом", - сказав Римо. "Тоді мені не знадобиться машина".
  
  
  "Клієнт завжди правий", - сказав Римо клерк.
  
  
  Рімо вирішив пересидіти ніч у кафетерії аеропорту. Там був натовп. Ресторани швидкого харчування також були переповнені. Не те, щоб Римо став би їсти в одному з них. Його високоналаштована нервова система отримала б коротке замикання при ковтанні найдрібнішої частинки гамбургера або картоплі фрі.
  
  
  "А, чорт з ним", - пробурмотів Римо собі під ніс, шукаючи таксі, щоб відвезти його назад до Балтімора. "Навіть мати справу з Чіуном краще, ніж із цим лайном".
  
  
  Але таксі теж не було, і Римо довелося весь шлях до міста пройти пішки.
  
  
  Майстер Сінанджу не спав тієї ночі. Він не міг, як не намагався. Біль був занадто сильним. Навіть зараз його учень був за багато тисяч миль звідси, відлітаючи назад до Кореї. У глибині душі Чіун хотів би, щоб він теж міг полетіти назад до Кореї, країни свого дитинства. Так, у Сінанджу у нього було багато болючих спогадів про його суворого батька, який навчав його мистецтву синанджу, про його жорстоку дружину та її негідних родичів, а також про ганьбу того, що в похилому віці він залишився без відповідного учня, який міг би продовжити традиції синанджу.
  
  
  Римо стер цю ганьбу. Римо став сином, якого Чіуна було позбавлено. У перші дні Чіун не докладав особливих зусиль до того, щоб зробити з Римо відповідного вбивцю для Кюре. Римо був білим і, отже, невмілим. Його негідність змусила його відмовитися від кращих частин навчання синанджу. І навіть коли Чіун почав поважати Римо, він уникав знайомства з цією людиною. Він був білий і тому приречений на можливий провал. Не було сенсу заводити дружні стосунки. Римо міг лише померти.
  
  
  І це сталося. Римо загинув під час завдання. Але Чіун, відчувши зміну в Римо, оживив його. Римо повстав з мертвих менш блідим, ніж був за життя. Він повернувся до синанджи.
  
  
  Саме тоді Чіун зрозумів, що доля вручила в його старі руки більше майбутнє для Будинку Сінанджу, ніж він коли-небудь мріяв. Доставлено Чіуну Опальному, старому Майстру, який мав піти у відставку, але застряг у варварській країні, такій відсталій, що навіть Великий Ван ніколи не знав про це. Чіун зрозумів, що під його опікою перебуває найбільший Майстер, аватара Шиви.
  
  
  Після цього Чіун вклав усе своє серце і любов до навчання Римо Вільямса, і Римо виріс, пройшовши всі щаблі синанджу. Тепер він сам був Майстром, пов'язаним із селом узами традиції та честі.
  
  
  Чіун ніколи не повірив би, що, коли Римо нарешті погодиться оселитися в Сінанджу, це стане початком найбільшого болю, який він колись відчував: його ігнорували невдячні жителі села, Римо був кинутий заради простої дівчини. Все, заради чого він працював, перетворилося на дим.
  
  
  І ось, оскільки він не насмілювався зізнатися у своєму нещасті, він втік до Америки і обманом змусив Гарольда Сміта прослужити ще рік, впевнений, що Римо піде за ним. І це він зробив.
  
  
  І все ж тепер Римо знову виїжджав. Насправді він повертався до Сінанджі один. Чіун не побачить його знову протягом року чи довше.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до вікна. У небі висів ясний повний місяць. Чіуну стало цікаво, той самий місяць висвітлює літак, який зараз відносить Римо назад до Сінанджі. Одна тільки думка змусила його відчути себе ближче до свого учня.
  
  
  Чіун зробив ставку на те, що любов Римо до нього буде сильнішою, ніж його любов до Ма-Лі. Він помилявся, і тепер він був готовий заплатити ціну – рік розлуки.
  
  
  У коридорі відчинилися двері ліфта. Чіун схилив голову набік у напрямку дверей.
  
  
  Почувся м'який ляпас по килиму. Це не була важка хода взутих в американське взуття ніг або тупіт босих ступнів. Це було безжальне ковзання, яке могла зробити лише одна пара ніг, крім ніг Чіуна.
  
  
  Майстер Сінанджу увірвався в коридор у своєму нічному кімоно.
  
  
  "Рімо, сину мій! Я знав, що ти повернешся. Ти не можеш жити без мене".
  
  
  "Мій рейс скасували", - сказав кисло Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу виглядав ураженим. Потім він зачинив двері перед носом Римо, як ображена стара діва.
  
  
  "Я не це мав на увазі", - роздратовано сказав Римо. Відповіді з іншого боку не було.
  
  
  "Слухай, я пропоную тобі угоду", - крикнув Рімо через панель. "Я залишуся тут, поки не закінчиться ця історія з Феррісом, тоді ми поговоримо зі Смітом і все владнаємо. Добре?"
  
  
  Двері повільно відчинилися. У отворі стояв Чіун, місячне світло срібло його старечу голову. Його обличчя було безпристрасним, а руки заховані в рукавах нічного кімоно.
  
  
  "Домовилися", - сказав він, і його обличчя просвітліло.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Ільза Ганс відправила спеціально обладнаний фургон востаннє об'їжджати квартал.
  
  
  "Здається, чисто", - кинула вона через плече. Конрад Блутштурц жадібно вдивлявся крізь захисне скло, бачачи, але невидимий, що діється. У вестибюлі Лафаветт Білдінг був ніяких ознак охорони, жодних явних агентів ФБР поблизу чи машинах. Жодної небезпеки.
  
  
  Була ніч, ідеальний час. Конрад Блутштурц вирішив, що все ідеально.
  
  
  "При наступному заході, - сказав він Ільзі, нахиляючись, щоб відстебнути ремені інвалідного візка, - припаркуйся".
  
  
  Огинаючи квартал, Ільза пошукала відкрите місце, яке вона обрала в зоні паркування parailel, з намальованою з балончика фігуркою, що сидить на напівкруглому інвалідному кріслі-символі - універсальному парковочному знаку тільки для інвалідів.
  
  
  Синій Мерседес раптово виїхав уперед і підрізав її.
  
  
  "Він забрав його!" Раптом сказала Ільза.
  
  
  "Хто що взяв?"
  
  
  "Вільне місце", - відповіла Ільза. “Місце для інвалідів. Той хлопець на “Мерседесі” просто в'їхав прямо туди. Він знав, що я прагну до цього місця”.
  
  
  "Чи є інший?" з тривогою спитав Конрад Блутштурц.
  
  
  "Ні", - нещадно сказала Ільза. "Це єдина".
  
  
  Конрад Блутштурц ударив долонею по підлокітнику. "Завжди є лише один", - прокричав він. "Що не так із цією країною? Вони думають, що ми, інваліди, подорожуємо лише по одному за раз?"
  
  
  "Що мені робити?" Ільза застогнала.
  
  
  "Ми повинні припаркуватися тут. Чи є тут якесь інше місце?"
  
  
  "Ні, і навіть якби воно було, воно було б недостатньо широким, щоб у нього можна було розвантажитися".
  
  
  "Тоді тарань машину".
  
  
  "Добре", - сказала Ільза, розгортаючи фургон, поки його задні колеса не заїхали на протилежний тротуар. Вона направила фургон до задньої частини Мерседеса на місці для інвалідів. Водій якраз виходив із машини.
  
  
  Ільза послала фургон уперед.
  
  
  Фургон врізався в задню частину машини, як танк, який, будучи побудований з куленепробивних матеріалів, був тим, чим він справді був. Фургон в'їхав на місце для паркування.
  
  
  "Мерседес" рвонувся вперед, збивши водія з ніг. Він підвівся з землі, лаючись. "Гей! Що, по-твоєму, ти робиш?" він вимагав відповіді.
  
  
  "Це місце для інвалідів!" Ільза обурено закричала. "Ти інвалід?"
  
  
  "Зараз середина ночі, леді".
  
  
  "Знаєш, у них не відростають ноги після настання темряви", - сказала Ільза, виходячи з машини.
  
  
  "Я юрист, і я збираюся подати на вас до суду за це!"
  
  
  "Він робить надто багато шуму", - сказав Конрад Блутштурц. "Вбийте його".
  
  
  Ільза потяглася за своїм "Люгером".
  
  
  "Ні", - прошипів Конрад Блццштурц. "Тихо".
  
  
  "Добре", - сказала Ільза, дістаючи з відділення для рукавичок свій ніж для розкриття листів у формі свастики. Його краї виблискували в місячному світлі.
  
  
  "Лови", - сказала Ільза.
  
  
  Чоловік упіймав його. В горло. Він упав, обхопивши себе руками, його пальці подрібнилися там, де вони торкнулися безлічі лез. Він корчився і булькав у канаві.
  
  
  "Це стане йому уроком", - сказала Ільза, відкриваючи борт фургона. "Неуважний виродок".
  
  
  Конрад Блутштурц направив своє інвалідне крісло з мотором на гідравлічний витяг фургона. Ільза схопилася за важелі управління і смикнула його спочатку в один бік, потім в інший. Сталева платформа, на якій знаходився Конрад Блутштурц, піднялася через бічні двері і опустилася на вулицю з низьким шиплячим звуком.
  
  
  Він направив інвалідне крісло до входу до будівлі.
  
  
  "Поїхали". - покликав він.
  
  
  "А як щодо цього хлопця?" - Запитала Ільза.
  
  
  "Він виглядає арійцем. Позбав його страждань".
  
  
  Ільза приставила "Люгер" до чола чоловіка, щоб приглушити звук, ласкаво сказала "На добраніч" і вистрілила один раз.
  
  
  "Фу! Він трохи забризкав", - поскаржилася Ільза, дивлячись на свою колись білу блузку.
  
  
  "Тобі ніколи не слід стояти так близько до своїх жертв, якщо ти наполягаєш на тому, щоб бути метушливим. Підійди".
  
  
  Ферріс Д'Орр лежав і мріяв. Йому снилося, що він пряниковий чоловічок. У дитинстві йому часто снився цей сон. Він був пряничним чоловічком, і злі люди, які розмовляли смішними голосами, намагалися приготувати його у величезній духовці.
  
  
  Ферріс продовжував говорити чоловікам, що вони взяли не ту людину, щоразу, коли вони витягували його з духовки і пхали пальці в його живіт, що підрум'янюється, прикрашений величезними цукерками M&M.
  
  
  "Запросіть його знову. Він не закінчив", - сказали б вони. І Ферріс вигукував би слова, в які вони відмовлялися вірити знову і знову.
  
  
  Ферріс Д'Орр прокинувся зі словами: "Я не єврей! Я не єврей!"
  
  
  І вперше голос відгукнувся на його благання. То був хрипкий голос, старечий голос, і крізь хрипоту Ферріс дізнався гортанний акцент зі своїх нічних кошмарів.
  
  
  "Звичайно, це не так", – сказав голос. "Ви - Ферріс Д'Орр, блискучий металург, а я - Конрад Блутштурц, тут, щоб залучити вас до великої справи".
  
  
  У кімнаті раптово спалахнуло світло, і Ферріс Д'Орр побачив людину, що говорила. Це був огидний старий з металевою рукою, яка нервово стискалася і розтискалася. При роботі він дзижчав, як бормашина дантиста. Чоловік був в інвалідному візку, його обличчя було близько до обличчя Ферріса. Занадто близько.
  
  
  Ферріс раптом сів, бо якою б потворною не була ця людина, червона ковдра, що прикривала кукси там, де закінчувалися ноги старого, була ще потворніша. У центрі його був перекручений нацистський хрест.
  
  
  Світловолоса дівчина, що стояла поруч зі старим, теж носила свастику. Вона була на нарукавній пов'язці, що охоплювала її праву руку, і рука направила довгоствольний пістолет йому в обличчя.
  
  
  "У тебе має бути чудовий нічний зір, - мило сказала вона, - щоб бачити наші кольори в темряві".
  
  
  Ферріс Д'Орр міг сказати лише одне, одне слово. Слово було: "Мамо!"
  
  
  "Дякую, що звертаєшся зі мною, Папочко", - сказав Римо Вільямс.
  
  
  Чіун зневажливо махнув рукою, простягаючи касиру ресторану свою картку American Express. Сьогодні ввечері на ньому був темно-бордовий із золотом костюм. Краватка була рожевою.
  
  
  "Ти сказала, що не їла", - сказав він. "Тепер ти поїла".
  
  
  Касир взяла кредитну картку та заповнила платіжну квитанцію. Потім вона помістила обидві картки в пристрій оплати і з гучним стукотом провела ручкою для тиснення туди-сюди.
  
  
  "Розпишіться тут, будь ласка", - сказала вона Чіуну.
  
  
  Майстер Сінанджу взяв запропоновану ручку і розмаїсто розписався. Він терпляче чекав. Коли картка була повернута йому разом із квитанцією, він поклав картку у свій гаманець і викинув квитанцію у найближчий кошик для сміття.
  
  
  "Ти бачив це, Римо?" спитав він, як тільки вони опинилися на вулиці. Було майже чотири ранки, і машин було небагато.
  
  
  "Так, я зробив це, Маленький батько".
  
  
  "Я тут подумав", - сказав Чіун. "Я не вірю, що навіть американські торговці можуть бути настільки безглуздими, щоб не розуміти, що мені не довелося платити за їхні товари".
  
  
  "О?"
  
  
  "Я думаю, що сама по собі листівка, зрештою, не найдивовижніша річ".
  
  
  "Ні, тоді що це?"
  
  
  "Ну моє ім'я, звичайно".
  
  
  "Ваше ім'я?"
  
  
  «Так, Чіуне. Бачиш? я показую цю картку, вони шукають моє ім'я і бачать, що мають справу з Майстром Сінанджу. Потім вони просять мене розписатися, використовуючи мій підпис для підтвердження того, як колись використовувалися єгипетські печатки. Таким чином вони не просять золота".
  
  
  "Це має сенс, коли ти так кажеш", - добродушно сказав Римо.
  
  
  "Це означає, що Америка нарешті навчилася цінувати мене. Мабуть, Сміт сказав їм. Так, це так. У ті тижні, коли ми пішли зі служби, бачачи, що йому більше не потрібно тримати в секреті нашу минулу роботу з ним, він поширив чутку про хороше обслуговування, яким він раніше користувався у Майстра синанджу.І підлеглий Майстер, звичайно.
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо, ховаючи усмішку. "До речі, що сказав Сміт про тіла?"
  
  
  "Які тіла?"
  
  
  "Троє хлопців, яких ви усунули, викрадачі. Чи зміг Сміт їх упізнати?"
  
  
  "Він сказав щось невизначене про їхню незначність. Я не пам'ятаю що".
  
  
  "Це дивно", - сказав Римо. "Зазвичай комп'ютери Сміта можуть ідентифікувати будь-кого за відбитками пальців або стоматологічною картою".
  
  
  "Я думаю, що це, мабуть, були особливі нікчеми", - сказав Чіун, сподіваючись, що Сміт ніколи не дізнається про тіла в контейнері для сміття. "Яка б це мала різниця?"
  
  
  "Знати, ким вони були, може означати знати, чи діяли вони самі по собі, чи працювали на когось".
  
  
  "Чому ти про це заговорив?" - Запитав Кореш.
  
  
  "Цікаво, чи було гарною ідеєю дати Феррісу спокій".
  
  
  "Що в цьому поганого? Ферріс спить, а Сміт, очевидно, поширив чутку, що він знаходиться під захистом Майстра Сінанджу. Знаєте, більшу частину роботи за нас робить наша репутація".
  
  
  Римо почав сперечатися, але, загорнувши за ріг, раптово побачив Ферріс Д'Орр.
  
  
  Ферріс усе ще спав. Але він спав на руках у старого в інвалідному візку. Старого разом з інвалідним кріслом і всім іншим піднімали в очікуваний фургон. Світловолоса дівчина в чомусь на зразок військової форми обслуговувала ліфт. Римо впізнав титановий розпилювач, що хитається поруч із інвалідним кріслом на підйомній платформі.
  
  
  Блондин зачинив бічні двері і застрибнув на сидіння водія.
  
  
  "Вони схопили Ферріса!" Сказав Римо.
  
  
  Фургон виїхав заднім ходом з місця і помчав вулицею.
  
  
  Римо рушив за ним, а потім помітив чоловіка, що лежить на вулиці поряд зі зім'ятим "Мерседесом", якого було викинуто на тротуар.
  
  
  "Він мертвий, Татусю", - сказав Римо. Рімо не помітив, що Чіун не відповів, бо Рімо раптово побачив блискучий предмет, що застряг у горлі чоловіка. Він зняв його і виявив, що тримає свастику зі сталевим лезом.
  
  
  Машина з вереском зупинилася поруч із скорчився Римо.
  
  
  "Поспішайте". з машини долинув голос.
  
  
  Римо підвівся на ноги. За кермом нікого не було. Римо підвівся навшпиньки. Його голова ледь діставала до панелі приладів, Майстер синанджу відчайдушно жестикулював. Пасажирські двері відчинилися.
  
  
  "Швидко", - з тривогою сказав Чіун. "Вони йдуть".
  
  
  Римо застрибнув усередину, і машина помчала вулицею, кренячись, як п'яний тигр.
  
  
  "Де ти навчився водити?" Запитав Римо.
  
  
  "Там, позаду", - сказав Чіун.
  
  
  "Куди повернутися?" - Запитав Рерно. "Туди, де я тебе підібрав".
  
  
  Римо раптово зауважив, що запалення вимкнено. "Почекай хвилинку. Ти хочеш сказати, що не вмієш водити!"
  
  
  "Чому належить навчитися?" - спитав Чіун, підводячись з сидіння, щоб краще бачити поверх керма. "Ти спрямовуєш машину, і вона рушає".
  
  
  "Правильно", - сказав Римо, хапаючись за кермо однією рукою. "Я допоможу тобі вказати напрямок".
  
  
  "Ти міг би також допомогти мені з гальмом", - сказав Чіун, коли вони на двох колесах повертали за ріг.
  
  
  "Що в цьому поганого?"
  
  
  "Нічого. Але я не можу дотягнутися ногами до педалі".
  
  
  Римо виставив ногу, і машина сповільнила хід і зупинилася, збивши поштову скриньку.
  
  
  Римо вийшов і перестрибнув через капот на водійську сторону. "Посунься", - сказав він.
  
  
  Майстер Сінанджу зухвало схрестив руки на грудях.
  
  
  "Якщо ти не дозволиш мені сісти за кермо, ніхто з нас не сяде за кермо".
  
  
  "Чудово", - сказав Римо. "Тоді можеш бути тим, хто скаже Сміту, що ти дозволив Феррісу втекти".
  
  
  Чіун ковзнув уперед, і Рімо сів за кермо. Машина рвонулася вперед.
  
  
  "Цього б ніколи не трапилося, якби ти не зголоднів", - пожурив Чіун.
  
  
  "Залиш це", - сказав Римо, переводячи спідометр на шістдесят. Він помітив фургон, який виїжджав на головну магістраль. На жаль, він їхав зустрічною смугою. Римо направив машину через смугу розділення і розвернувся.
  
  
  "Я думаю, це суперечить правилам", - зауважив Чіун. Римо проігнорував його. Він вивів машину на пандус і направив її навздогін за фургоном.
  
  
  Коли фургон з'явився за півмилі від них, Римо додав швидкість. Повз промайнули вуличні ліхтарі. Він із дивовижною легкістю розгорнув фургон. Навіть коли блондинка демонстративно показала їм мову, вона не штовхнула фургон далі за шістдесят п'ять.
  
  
  Римо з'ясував причину, коли спробував зіштовхнути фургон із дороги.
  
  
  Його ліве переднє крило сміялося об борт незграбного автомобіля. Фургон навіть не похитнувся. Він був надто важким. Занадто важким, щоб розігнатися, і надто важким, щоб зупинитись. "Телебаченням всі показують не так", - зауважив Чіун. Рімо спробував ще раз, але цього разу фургон наїхав на нього. Римо відчув, як під його пальцями вивертається кермо. Він компенсував скручування передніх коліс, коли вони вийшли з-під контролю. Рульове колесо зламалося в його руках.
  
  
  Рімо вдарив по гальмах, і машина розвернулася, як великий металевий дзига, тоді як фургон продовжив рух у ніч. Коли машина зупинилася, висікаючи іскри з огорожі, Римо та Чіун вибралися з-під уламків.
  
  
  "Ти в порядку?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  Чіун поправив свою рожеву краватку. "Звичайно. Як ти міг дозволити їм ось так піти? Мені буде соромно перед імператором Смітом".
  
  
  "Ця штука була танком", - сказав Римо. "Давайте знайдемо телефон-автомат".
  
  
  "Я не збираюся доповідати про невдачу імператору Сміту", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти не зобов'язаний. Я зроблю це".
  
  
  "Домовилися. Просто переконайся, що ти покладаєш провину за місцем, на свої плечі. Я казав тобі, що мусив сісти за кермо".
  
  
  Ферріс Д'Орр прокинувся. Він виявив, що лежить на розкладному ліжку всередині оббитого плюшем фургона. Він потер нове плече. Останнє, що він пам'ятав, було те, що він був у своєму ліжку в пентхаусі і блондинка вводила йому щось у вени.
  
  
  "Уф", - сказав Ферріс.
  
  
  Механічне дзижчання привернуло його увагу. Ферріс побачив старого, того самого, з його кошмару.
  
  
  "Ах, містере Д'Орр. Я радий, що ви прокинулися".
  
  
  "Де я?"
  
  
  "Це не має значення. Тебе має турбувати лише те, що ми майже вдома".
  
  
  "Мій будинок?"
  
  
  "Ні, моя", - сказав старий. "Ми скоро вирушимо в дорогу, запевняю вас. Моя Ільза виконує доручення". Через кілька хвилин білява дівчина застрибнула назад за водійське сидіння.
  
  
  "Це все, що я змогла знайти", - сказала вона, затамувавши подих, розмахуючи пачкою паперів. "Більшість телефонів-автоматів зазнали вандалізму. Чесно кажучи, невже люди більше не поважають власність?"
  
  
  Конрад Блутштурц взяв папери у свій сталевий кулак і перегорнув їх.
  
  
  Він похитав головою. "Їх так багато", - сказав він з огидою та кинув папери на підлогу.
  
  
  Один із них впав на обкладинки Ферріса. Він підняв його. Це була сторінка із телефонними оголошеннями. Ферріс помітив, що всередині фургона було розкидано схожі сторінки.
  
  
  Як не дивно, на кожній сторінці було одне ім'я Сміт. Коли фургон рушив, Ферріс Д'Орр натягнув ковдру на голову і заплющив очі, поки вони не захворіли. Він сподівався, що знову прокинеться у своїй спальні у пентхаусі. Але він не думав, що це станеться.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт прокинувся після першого дзвінка.
  
  
  Він прокинувся так, як прокидався завжди, наче ввімкнулась лампочка. Він лежав так само коротку мить. Усвідомивши, що знаходиться у своєму кабінеті в санаторії Фолкрофт, він підвівся з офісного дивана. Його наручний годинник, який він носив навіть перед сном, показував 4:48 ранку, коли він підняв трубку настільного телефону.
  
  
  "Так?" сказав він, його голос був терпкий, як лимони.
  
  
  "Смітті? Римо".
  
  
  "Так, Римо", - байдуже сказав Сміт.
  
  
  "Ми втратили Ферріса", - різко сказав Рем.
  
  
  Рука Сміта міцніше стиснула слухавку. "Що?"
  
  
  У слухавці пролунав голос Чіуна, коли Римо почав відповідати.
  
  
  "Не бійся, імператоре. Ферріс не зовсім втрачено".
  
  
  "Де він?"
  
  
  "Ми не знаємо".
  
  
  "Тоді його втрачено".
  
  
  "Ні, просто недоречно. Тут Римо пояснить вам свою невдачу. Будь ласка, не карайте його надто суворо".
  
  
  "Велике спасибі, Чіуне", - сказав Римо, не відриваючись від телефону. На другому кінці дроту Сміт почув, як вони перейшли до напруженої суперечки корейською. Він почекав, поки утихне лайка, бо знав, що жоден чоловік не слухатиме його, поки вони сперечаються.
  
  
  Нарешті в трубці знову пролунав голос Римо.
  
  
  “Його викрали, Смітті. Ми бачили, як це сталося, але викрадачі втекли. Вони були за кермом фургона, який, мабуть, був зроблений зі сталі”.
  
  
  "Титан", - сказав Чіун на задньому плані. "Проста сталь не зупинила б нас".
  
  
  Римо продовжив після втомленого подиху. "Це була дівчина, молода блондинка, з старшим хлопцем. Дійсно старий".
  
  
  "Але молодший за мене", - втрутився Чіун. "Ти даси мені закінчити?" Сказав Римо.
  
  
  Сміт закотив очі до неба. Навіть у цей момент невдачі його негайною реакцією було відчуття, що Римо та Чіун ніколи не залишали К'юре. Другим його відчуттям було те, що він відчув, як довкола нього зімкнулися стіни.
  
  
  "У будь-якому випадку, - продовжував Римо, - старий був у інвалідному візку".
  
  
  "У нас, мабуть, поганий зв'язок", - сказав Сміт. "Мені здалося, ви сказали, що один із викрадачів був в інвалідному візку. Повторіть, будь ласка".
  
  
  "Він був в інвалідному візку. Я знаю, це звучить шалено, але ось так. Ферріс був викрадений інвалідом. Вони навіть протаранили машину на парковці для інвалідів і вбили водія, просто щоб зайняти місце. Принаймні, я так розцінюю цю сцену" .
  
  
  "Це не має сенсу", - сказав Сміт.
  
  
  "Стає все гірше. У хлопця, який посів паркувальне місце, у горлі застряг сюрікен".
  
  
  "А яка?"
  
  
  "Сюрікен", - повторив Римо. "Це загострена метальна зірка. Ніндзя використовують їх для вбивства".
  
  
  "Ферріс Д'Орр був викрадений ніндзя?"
  
  
  "Я так не думаю", - сказав Римо. "Це була не звичайна метальна зірка. Вона була у формі свастики, із загостреними краями".
  
  
  "Нацистські ніндзя викрали Ферріса Д'Орра? Ти це хочеш сказати?" Він потягнувся за пляшечкою аспірину підвищеної фортеці.
  
  
  "Ні, я розповідаю тобі про те, що бачив і що знайшов. Тобі вирішувати розібратися в цьому".
  
  
  "Чи є щось ще?"
  
  
  "Ми пішли за ними. Вони зіштовхнули нас з дороги і зникли".
  
  
  "Рімо не дозволив мені сісти за кермо", - слабо долинув у слухавці голос Майстра синанджу.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт сів у своє шкіряне крісло, розмірковуючи, як він пояснить це Президентові. "Я думаю, вам не вдалося дізнатися номерний знак фургона у всій цій метушні?" В'їдливо запитав Сміт.
  
  
  "Ні, я не запам'ятав номерний знак фургона", - повторив Римо. "Я не працюю на тебе, пам'ятаєш?"
  
  
  "Але я роблю і зробив", - сказав інший голос.
  
  
  Сміт підскочив на стільці. "Що це було? Що сказав Чіун?"
  
  
  "Ось поговори з ним", - сказав Римо.
  
  
  "Майстер синанджу?" Спитав Сміт, і в його серці зародилася надія.
  
  
  "Не бійся, імператоре, цифри у моєму розпорядженні. Справді, я дізнався, наскільки важливі цифри в американському суспільстві. У вас є номери для всього: для телефонів, для будинків і для American Express. Я бачив номери автомобіля-порушника".
  
  
  "Прочитайте їх мені, будь ласка", - попросив професор Сміт, завантажуючи свої комп'ютери CURE. У відгородженій секції підвалу Фолкрофт потужний комп'ютерний блок ожив беззвучно.
  
  
  "Док-183", - сказав Чіун.
  
  
  "У якому штаті?" - спитав Сміт, вводячи цифри у файл пошуку.
  
  
  "Просуваємось швидко", - сказав Чіун.
  
  
  "Я маю на увазі, який штат було вказано внизу номерного знака. Завжди є назва штату".
  
  
  "Я не помітив", - з нещасним виглядом сказав Чіун. "Стани теж важливі? Я думав, важливі лише цифри. Чи повинен я пам'ятати стан наступного разу чи цифри?"
  
  
  "І те, й інше", - стомлено сказав Сміт.
  
  
  "І те, і інше. Це буде додаткова робота, але я зроблю це на твою честь, про щедрий розподільник American Express".
  
  
  "Це важливо, майстер синанджу. Можливо, ви пам'ятаєте першу букву назви штату?"
  
  
  "Я думаю, це почалося з А."
  
  
  "Алабама, Аляска, Арізона чи Арканзас?" — запитав Сміт, його пальці були готові відповісти.
  
  
  "Так, одна з таких", - впевнено сказав Чіун.
  
  
  Пальці Сміта обм'якнули. "Ти пам'ятаєш колір?"
  
  
  "Біла, з червоними літерами".
  
  
  "Алабама", - сказав Сміт, вводячи назву.
  
  
  Комп'ютер перевірив свої банки пам'яті та видав на екран свідчення.
  
  
  "Фургон ліцензований Білою арійською лігою Америки та Алабами", - сказав Сміт. Потім він подумав, що сказав. "З'єднайте, будь ласка, Римо", - сказав Сміт Чіуну.
  
  
  "Смітті?" Запитала Рема.
  
  
  "Ця свастика щось означає. Фургон зареєстрований на неонацистську групу".
  
  
  "Чого неонацисти хотіли від Ферріс Д'Орр?"
  
  
  "Я не можу собі уявити, але вам з Чіуном доведеться з'ясувати це і повернути Д'Орра, перш ніж з ним щось трапиться".
  
  
  "Поговори з Чіуном. Я просто супроводжуватиму тебе, поки все це не закінчиться. Потім я повертаюся до Кореї".
  
  
  "Не міг би ти сказати йому, Римо?" Помолився Сміт. "У мене завжди болить голова, коли я пояснюю йому навіть прості речі".
  
  
  Римо зупинив взяту напрокат машину перед великими воротами з вирізаною вручну з соснового дерева табличкою "Фортеця чистоти" над ними. Він висунув голову з вікна і покликав охоронця, який був одягнений у коричневу форму та ремінь Сема Броуна.
  
  
  - Вибачте, - гукнув Римо, - чи не могли б ви відкритися? – спитав він.
  
  
  Охоронець неквапливо попрямував до машини. Кутком рота Римо прошепотів Чіуну: "Пам'ятай, не знімай сонцезахисних окулярів".
  
  
  Майстер Сінанджу поправив на мигдалеподібних очах сонцезахисні окуляри з круглою оправою і насунув на чоло білий казанок. Він відповідав його костюму. Його краватка і хустка з нагрудної кишені були такого ж золотого кольору.
  
  
  "Не хвилюйся, я крутий", - сказав він, використовуючи слово, яке він запозичив із телебачення. Американці часто використовували його. Отже, і він також.
  
  
  "Чого ви хочете?" – підозріло запитав охоронець. "Ми хочемо записатися. Де знаходиться ваш вербовочний пункт?"
  
  
  "Ми впускаємо тільки расово чистих", - сказав охоронець, дивлячись на карі очі та смагляве обличчя Римо. "Як тебе звати?"
  
  
  "Рімо".
  
  
  "На мою думку, звучить не дуже по-арійськи", - повільно сказав охоронець.
  
  
  "Рімо Уайт. А це мій батько".
  
  
  "Чіун, Чіун Бєліє", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Біліше? Біліше чого?" – Що? - прошепотів Римо корейською.
  
  
  "Біліше тебе", - відповів Чіун, поправляючи краватку.
  
  
  "На якому жаргоні ви говорили?" підозрілим голосом зажадав охоронець.
  
  
  "Арійська", - сказав Римо. "Ми офіційні викладачі арійської мови. До цього часу наступного місяця ви все говоритимете нею".
  
  
  Охоронець довго дивився на них і нарешті прийняв рішення.
  
  
  "Добре, ти можеш увійти. Це велика будівля із прапором".
  
  
  "У них у всіх є прапори", - сказав Чіун, коли вони проходили через територію. Навколо них строєм марширували люди у коричневій формі. "Славні хлопці. Приємно знову бачити зінгхів".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Цинх", - сказав Чіун, вказуючи. "Це символ успіху".
  
  
  - Татку, - сказав Римо, коли вони вийшли з машини і піднялися довгим пандусом перед головною будівлею, - це свастика. Це символ нацистів. Це зло”.
  
  
  Чіун сплюнув. "Японці володіють сонцем, тому що вони зображують його на своїх прапорах"? – спитав він. "Або американці - зірками? Цинх старший за Німеччину. У давнину це був гордий знак. Нагадай мені коли-небудь розповісти тобі про це".
  
  
  "Пізніше. Прямо зараз я хочу, щоб ви дозволили мені вести всі переговори. Ці люди – нацисти. Вони можуть бути небезпечні".
  
  
  "Нацисти не є небезпечними", - сказав Чіун. "Вони ідіоти".
  
  
  "Тоді небезпечні ідіоти. Просто дозволь мені говорити. Ми повинні видавати себе за добрих чистих арійців.
  
  
  "Це буде неможливо. Арійці ніколи не милися і були варварами, які п'ють кров".
  
  
  Людина за реєстраційною стійкою не запитала їх, чи вони арійці. Він навіть не спитав їхніх імен. Він спитав лише, скільки вони заробляють на рік.
  
  
  - Я безробітний, - сказав Римо.
  
  
  Чіун сказав: "Більше, ніж ти можеш собі уявити".
  
  
  "Ти заплатиш внески свого друга?" Чоловік запитав Чіуна.
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун.
  
  
  "Це становитиме двадцять п'ять тисяч доларів за рік. Пропорційно".
  
  
  "Ви користуєтесь послугами American Express?" Недбало запитав Чіун.
  
  
  "Всі беруть American Express", - сказав чоловік, пропускаючи картку Чіуна через автомат для видачі кредитних карток. "Я дістану вам вашу форму", - сказав чоловік. За мить він повернувся з двома картонними коробками. Він простяг їх Римо.
  
  
  "Це має підійти вам обом. Ви спите в казармах Зігфріда".
  
  
  Дорогою до дверей Чіун відкрив свою коробку. Коли він побачив вміст, у нього на обличчі з'явився вираз огиди, і він викинув коробку в сміттєвий бак.
  
  
  "Нам це знадобиться, щоб не виділятись", - сказав Римо.
  
  
  "Коли ти носиш уніформу, - вказав Чіун, - ти віддаєш всю свою душу правилам інших. Цим людям нічого не віддавай, Римо, або ти належатимеш їм."
  
  
  "Як ще ми збираємося злитися з цими людьми?" - Запитав Римо.
  
  
  "Сінанджу не зливається з іншими", - сказав Чіун. "інші зливаються із синанджу".
  
  
  "О-о, неприємності", - сказала Ільза Ганс, виглядаючи з вікна офісу Конрада Блутштурця.
  
  
  "У чому річ, Ільза?" Розсіяно запитав Конрад Блутштурц. Він уважно вивчив креслення, які удосталь лежали на його столі. Одним оком він спостерігав за Ільзовим задом, коли вона нахилилася, щоб краще розглянути те, що її зацікавило. Це був чудовий зад, дуже круглий.
  
  
  "Пам'ятаєш тих двох чоловіків? Ті, що переслідували нас у Балтіморі?"
  
  
  "Урядові агенти. Без сумніву, невдахи".
  
  
  "Що ж, вони тут".
  
  
  Конрад Блутштурц звів очі. Він натиснув на перемикач управління, його крісло висунулося з-за столу і приєдналося до Ільзи біля вікна.
  
  
  Внизу високий чоловік у штанах та футболці йшов до однієї з казарм, перекинувши через руку білу форму Арійської ліги. Поруч із ним йшов менший чоловік у білому, з цікавістю оглядаючись на всі боки.
  
  
  "Накажіть їх убити. Я зайнятий. Лікар скоро буде тут, і я повинен подбати про багато деталей".
  
  
  "О, молодець".
  
  
  "Не забудьте використати наших витратних людей".
  
  
  "Вони не такі гарні, як твої лейтенанти. Вони завжди облажаються".
  
  
  "Тоді використовуй їх більше. Скоро нам ні в чому з них більше не буде потреби. Тому що скоро я ходитиму, як інші чоловіки. І робитимуть інші речі, які роблять чоловіки з ерекцією".
  
  
  "Мені подобається, як ти це сказав – прямолінійно".
  
  
  Римо залишив спроби влізти у свою коричневу форму, коли хтось постукав у двері казарменної кімнати, відведеної йому та Чіуну.
  
  
  "Що?" - спитав Римо, вперше усвідомивши, що Чіун викинув уніфонд, який призначався для нього, і що він витратив двадцять хвилин, намагаючись підігнати його під розмір дитини.
  
  
  "Перший обов'язок", - сказав чийсь голос. "Як на стрільбищі".
  
  
  "Я не доторкнуся до вогнепальної зброї", - твердо сказав Чіун. "І ти не торкнешся".
  
  
  "Можливо, ми зможемо прикинутися", - сказав Римо.
  
  
  Вони виявили, що вхідні двері стрільбища замкнені і порожні.
  
  
  "Можливо, там є бічні двері", - припустив Римо.
  
  
  Був невеликий. Слова "Полігон" були надряпані на аркуші паперу в синю смужку, вирваному з блокнота з відривними аркушами, і приклеєні скотчем до дверей.
  
  
  "Я думаю, це все", - сказав Римо.
  
  
  Двері з клацанням зачинилися за ними, і світла не стало.
  
  
  "Це якось погано пахне", - сказав Римо.
  
  
  "Порох", - сказав Чіун, зморщивши ніс. "Він ніколи не спрацьовує".
  
  
  "Я маю на увазі цю установку. Я думаю, що це саме так".
  
  
  Вони навпомацки пробиралися вздовж стіни в темряві. Римо відчув велике відкрите місце праворуч від себе, а за ним був якийсь рух і слабкий запах людей, але звук був приглушеним, ніби його перегороджував бар'єр.
  
  
  Коли в будівлі раптово засвітилося світло, Римо побачив чорні силуети мішеней на стрільбищі. Їх не було перед ними. Вони були на стіні за ними.
  
  
  На дальньому кінці будівлі за скляними ілюмінаторами вогневих позицій стояли люди у коричневій уніформі. Вони скинули гвинтівки до плеча і наставили їх: "Це що, форма посвяти?" - спитав Чіун.
  
  
  "Ні, це різновид різанини. І ми є об'єктами". Гвинтівки почали тріщати, різкі злісні клацання. Позаду Римо і Чіуна в чорних мішенях з'явилися білі дірки, і повітря навколо них завібрувало від звуків високошвидкісних куль.
  
  
  "Візерунок ткача, татко", - сказав Римо.
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун.
  
  
  Римо рушив до солдатів Білої Арійської ліги прямою. Майстер Сінанджу пішов паралельним курсом. Раптом Чіун перерізав траєкторію Римо, і той ковзнув за його спину аналогічним, але протилежним рухом по діагоналі.
  
  
  Солдатам, які орудують гвинтівками, здалося, що Римо і Чіун у паніці розбігаються в усіх напрямках. Такою була ідея ткацького візерунка Сінанджу. Кожен чоловік біг ламаною лінією, але це була ламана лінія, що перетинається, що перетинає шляхи один одного. Спочатку це було придумано як форму атаки проти лучників за часів перського царя Дарія.
  
  
  Як Чіун пояснив це Римо багато років тому, людина, що біжить назустріч нападнику, була нерухомою метою, яка збільшувалася в міру наближення до нападника. Людина, що біжить з боку в бік, являла собою мета, що збиває з пантелику. Але двоє чоловіків, що біжать за схемою Ткача, були плутаниною за плутаниною, тому що лучник завжди вибирав найбільшу мету. Він завжди стріляв, коли шляхи двох чоловіків, що біжили, перетиналися, утворюючи подвійну мету. Але на той час, як він випустив стрілу, двоє чоловіків розбіглися в різні боки.
  
  
  Це спрацювало проти стріл. Це спрацювало проти куль, які були швидше за стріли, але також менше, і їх було легше уникнути, тому що вони вимагали більш точного прицілювання.
  
  
  Стрілків було п'ятеро. До того часу, як вони зрозуміли, що не можуть вибирати мети окремо, Римо та Чіун розчистили перед ними половину простору.
  
  
  Стрілки змінили тактику та відкрили вбивчий перехресний вогонь. Але Римо і Чіун були вже надто близько до них для цього, і їм довелося повернутися до індивідуального прицілювання.
  
  
  Було надто пізно і для індивідуальних дій.
  
  
  Один стрілець прицілився в Римо, чекаючи, поки його груди не опиниться в полі зору. Він натиснув на спусковий гачок. Повільно, бо це давало найчистіший постріл.
  
  
  Він відчув, як його зброя вдарилася об плече. Він не відчув, як воно розрядилося. Він також не відчув, як приклад гвинтівки, натиснутий відкритою долонею Римо, розірвав м'язи його плеча. Нерви були перерізані, і болючі сигнали не передавалися. Гвинтівка з гуркотом упала на підлогу, а стрілець безглуздо схопився за свою безвольну руку.
  
  
  Римо вирубав його коротким ударом у шию і повернувся до іншого солдата, який розмахував гвинтівкою.
  
  
  Римо зупинився, схрестив руки на грудях і сказав: "Ось що я тобі скажу, друже. Я дам тобі один безкоштовний шанс".
  
  
  Солдат вистрілив. Куля потрапила туди, куди й мала потрапити, але, як не дивно, його мета не впала і навіть не схопилася за сонячне сплетіння. Солдат знову підніс зброю до плеча, але на той час було вже запізно.
  
  
  Римо лаяв: "Я сказав, один постріл. Ти вибуваєш". Він перетворив обличчя чоловіка на желе.
  
  
  Римо переступив через падаюче тіло, щоб дістатися до Чіуна, але Майстер Сінанджу не потребував допомоги. Він стояв над тілом солдата, що корчився, ноги якого більше не слухалися. Двоє інших тримали Чіуна між собою. Вони продовжували намагатися наставити дула своїх гвинтівок на Майстра синанджу, але щоразу, коли вони піднімали зброю, Чіун відмахувався від них, як дитина, що відбивається від ручки мітли.
  
  
  "На вашому місці я відмовився б від неї", - сказав їм Римо. "Ви лише продовжите агонію".
  
  
  "Тиша. Римо", - сказав Майстер Сінанджу, раптово змусивши стовбури злетіти вгору, а не вниз. "Уіїї!"
  
  
  Двоє солдатів відмовилися здаватися. Їм було достатньо одного пострілу, але вони не могли тримати свої рушниці націленими на те, де куля принесе найбільшу користь, достатньо довго, щоб натиснути на гачок. Один із них почав безконтрольно ридати.
  
  
  Коли Майстер Сінанджу втомився від свого заняття спортом, він схопився за дула гвинтівок. Дія була коротка, але рішуча, і солдати так і не дізналися, що Чіун закрив дула.
  
  
  "Я втомився від цього", - оголосив Чіун і пішов з глузливою байдужістю.
  
  
  Солдати не могли повірити своєму успіху. Навівши зброю на приціл, вони одночасно вистрілили. Удар у відповідь зруйнував прийомні механізми і надіслав металеву та дерев'яну шрапнель в обличчя охоронців. Вони впали, все ще стискаючи свою марну зброю, як іграшкові солдатики. Чим вони й були насправді.
  
  
  "Це було відмінне тренування зі стрільби", - сказав Чіун. "Скільки ти потрапив?"
  
  
  "Два", - сказав Римо.
  
  
  "Три", - сказав Чіун. "Я переміг".
  
  
  "Ні, я думаю, ми обидва програємо. Вони нас розкусили".
  
  
  "Ось і все, що потрібно для того, щоб злитися з натовпом".
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Вони забрали Ферріса Д'Орра з фургона, який все ще скорчився на розкладачку. Це зробили солдати. Солдати в коричневій формі з червоні пов'язки нацистів на рукавах.
  
  
  Ферріс крадькома глянув, коли його несли у велику головну будівлю. Було темно. Він знаходився в якомусь комплексі, оточеному охороною та високим парканом. Там було багато солдатів та багато будівель. Нацистські прапори майоріли на кожному даху. Це було схоже на фотографії тих місць, про які його мати часто твердила, таких як Треблінка та Берген-Бельзен, – місць, які, як він знав, не могли існувати на американській землі.
  
  
  "О, Боже мій", - пробурмотів Ферріс собі під ніс. "Я в таборі знищення".
  
  
  Вони відвели його до затишної їдальні, і блондинка, Ільза, відкинула ковдру і простягла руку.
  
  
  "Ми тут", - покликала вона.
  
  
  Ферріс відмовився вставати. Він також не випускав із рук ковдру. Він стискав один його куточок у руці.
  
  
  "Давай, - солодко сказала Ільза, - вставай".
  
  
  "Можливо, містер Д'Орр хотів би освіжитися", - сказав гортанний голос із нічних кошмарів Ферріса. "Можливо, прийняти душ?"
  
  
  "Нізащо!" - заволав Ферріс Д'Орр. "Я знаю, що ви, люди, маєте на увазі під душем".
  
  
  "Він наляканий після довгої подорожі", - сказав Конрад Блутштурц. "Дозвольте мені поговорити з ним, а ви розігрійте духовку".
  
  
  "Я не єврей!" Сказав Ферріс, схоплюючись на ноги.
  
  
  Старий засміявся. "Ви вже говорили нам про це. Ільза просто збирається приготувати вечерю. У вас є переваги?"
  
  
  "Що завгодно, - сказав Ферріс Д'Орр, - аби це була шинка, жарке зі свинини або свинячі відбивні".
  
  
  "Будь-яка з цих, Ільза", - покликав старий, коли дівчина вийшла з кімнати. "Підійди, сядь поряд зі мною. Ти дуже дивний молодик, але, з іншого боку, ти геній. Всі генії своєрідні".
  
  
  "Я хочу додому", - сказав Ферріс, сідаючи в крісло з тією ж боязкою покірністю, з якою ув'язнений з камери смертників сідає на електричний стілець. Йому раптом захотілося лимонної коли, але вони не робили її роками.
  
  
  "Не бійтеся. Ви пробудете тут зовсім недовго. Мені потрібен ваш досвід. І ваш розпилювач".
  
  
  "Це твоє. Просто посади мене на автобус".
  
  
  "Скоро, протягом тижня. Дозвольте мені показати мої плани".
  
  
  Ферріс спостерігав, як старий розгортає набір креслень.
  
  
  "Як ви можете бачити, деякі деталі дуже тонкі, але у нас є форми. Чи може ваш розпилювач відливати такі крихітні деталі?"
  
  
  Ферріс кинув швидкий погляд на креслення. "Запросто. Тепер я можу йти?"
  
  
  "Після того, як ці деталі будуть виготовлені та зібрані".
  
  
  "У що вони збираються бути зібрані?"
  
  
  "Я", - сказав Конрад Блутштурц. "Вони будуть зібрані в мені".
  
  
  "Але тут достатньо деталей, щоби зібрати дитячий резервуар".
  
  
  "Саме".
  
  
  Всю цю гарячкову ніч вони приносили форми, шматки та заготівлі титану. Це був титан гарної якості. Ферріс дізнався тавро Titanic Titanium Technologies на кількох секціях. Вони змусили Ферріса розплавити деталі у форми. Коли вони закінчили, вони попросили його зварити деталі механізмів. Солдати у коричневій формі віднесли готові деталі до сусідньої кімнати. Одного разу, коли двері відчинилися досить широко, Ферріс побачив, що це амфітеатр, що діє.
  
  
  Він згадав розповіді своєї матері про жахливі нацистські операції, що проводяться над пацієнтами, які перебувають у свідомості. Якось він побачив у книзі фотографію двох нацистських лікарів. Вони з дурною гордістю стояли над тілом, накритим простирадлом.
  
  
  Ноги тіла стирчали з-під простирадла, а на кістках було недостатньо плоті, щоб наситити щура. Ферріс Д'Орр здригнувся. Він не знав, у що вплутався, але знав, що це було зло. І він уперше зрозумів, чому його мати була так рішуче налаштована пам'ятати Голокост.
  
  
  Це відбувалося знову. Тут, в Америці. І Ферріс був частиною цього.
  
  
  "Що все це означає?" Ферріс запитав Ільзу після того, як закінчив виливок найбільших деталей кріплення для серповидного сталевого леза.
  
  
  "Йдеться про очищення Америки", - сказала вона як ні в чому не бувало. "Про що?"
  
  
  “Євреї, чорношкірі, азіати тощо мерзенні люди. Сміті теж”.
  
  
  "Сміти?" - спитав Ферріс, згадавши сторінки телефонного довідника.
  
  
  "Так, вони гірші за євреїв чи інших, набагато гірші. Якийсь Коваль прикував гера фюрера Блутштурця до інвалідного крісла. Але ви його витягнете".
  
  
  Ферріс зрозумів ще одну річ. Ненависть не допускала дискримінації. Все своє життя він приховував свою спадщину від світу, наполовину з хибного сорому, наполовину зі страху. Зло, яке переслідувало його у снах, все одно знайшло його. Від ненависті не було порятунку.
  
  
  "Ніхто не в безпеці", - сказав Ферріс.
  
  
  "Що, солодка моя?"
  
  
  Ферріс Д'Орр підвівся і вимкнув розпилювач. Заготівля, що почала розріджуватися, раптово застигла у формі, сформувавшись лише наполовину.
  
  
  "Цю ще не закінчено", - сказала Ільза.
  
  
  "Справа зроблена", - твердо сказав Ферріс. "Все зроблено". Він штовхнув розпилювач. Той із м'яким тріском упав на підлогу, а трубка проектора погнулась. Панель відскочила з одного боку.
  
  
  "Гей! Навіщо ти це зробив?"
  
  
  "Тому що, - з гордістю сказав Ферріс Д'Орр, - це мій історичний обов'язок. Я єврей".
  
  
  Ільза скорчила гримасу. "Оооо, як шкода. Ми збиралися залишити тебе живими".
  
  
  Конрад Блутштурц був у нестямі. Він був у люті. Він звалився на операційний стіл. Перелякані лікарі намагалися утримати його. То справді був критичний момент. "Герр фюрер, тримайте себе в руках", - заблагав головний хірург. "Якщо це правда, ми нічого не можемо вдіяти".
  
  
  "Він з'їхав з глузду". Ільза стогнала, по її щоках текли сльози. "Я не знала, що він збирається зробити щось шалене. Звідки мені було знати?"
  
  
  "Я мушу йти. Я мушу".
  
  
  "Можливо ми зможемо продовжити", - сказав головний хірург. За ним, на кількох коркових панелях, були приколоті кнопками креслення нового Конрада Блутштурця. "Ми не можемо зупинитися. Ми зайшли надто далеко. Ми повинні продовжувати".
  
  
  "І я маю йти пішки", - сказав Конрад Блутштурц.
  
  
  "Ми проводимо інвентаризацію незавершених компонентів, гер фюрер", - сказав головний хірург. “За потреби ми виготовимо незавершені частини механізмів з алюмінію чи сталі. Більшість найважливіших титанових деталей сформовано”.
  
  
  "Ноги?" вимагав Конрад Блутштурц. "Їх зараз збирають".
  
  
  "Вони завершені?"
  
  
  "Майже. Дозвольте мені закінчити прикріплення важеля".
  
  
  "Закінчи це і приведи цю людину до мене".
  
  
  "Який чоловік?"
  
  
  "Зрадник, Д'Орр".
  
  
  "Попалася", - сказала Ільза.
  
  
  Лікарі розкрили кукси, яка була лівою рукою Конрада Блутштурця, і ввели титанову муфту в кістковий мозок, як вони зробили з куксами обох ніг. Стара залізна рука лежала в кутку. На її місце вони прикріпили синювату суглобову руку, яка закінчувалася повністю зчленованим пензлем. Вона мала чотири пальці і цей головний символ людяності - протиставлений великий палець. "Болі ні?" - спитав лікар.
  
  
  "Це момент відродження", - сказав Конрад Блутштурц. "Біль народження - це біль життя. Нею треба насолоджуватися, а не терпіти".
  
  
  "Я міг би приспати тебе, якщо місцевої анестезії недостатньо".
  
  
  "Тільки стояти прямо полегшить біль. Досить просто вчепитися в горло людині, яка поставила мене в таке становище".
  
  
  Ільза привела Ферріса Д'Орра під дулом пістолета.
  
  
  Конрад Блутштурц мав лише одне запитання: "Чому?"
  
  
  "Я син єврея".
  
  
  "І за це ти обдуриш мене в моїй мрії? Дурень. Я не хотів завдати тобі шкоди".
  
  
  "Ваш вид обпалив совість усього світу".
  
  
  "Дурень! Ми, нацисти, не ненавиділи євреїв чи когось ще. Це була політична ненависть. Це була не по-справжньому, неправда. Євреї були просто точкою зосередження, цапом-відбувайлом, покликаним витягнути Німеччину з пекла інфляції та поразки після Першої світової. війни. Якби рейх переміг, ми б скасували табори смерті. У них не було б необхідності. Ми помилували б євреїв".
  
  
  "А хто б тебе пробачив?" - спитав Ферріс Д'Орр.
  
  
  "Отже, ви наразилися на цю небезпеку, тому що хочете уникнути повторення вашого Голокосту. Правильно?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ільза, змуси його стати на коліна. З лівого боку від мене, будь ласка".
  
  
  Ільза змусила Ферріса Д'Орра опуститись на коліна і відкинула назад його волосся, поки він не розплющив очі.
  
  
  Ферріс Д'Орр дивився на синю металеву руку, що лежала поряд з ним. Частини цієї руки він упізнав; він їх відлив. "Перші роки були гіршими", - наспіваючи промовив Конрад Блутштурц, і в його словах звучала відсторонена злість, подібна до далекого гуркоту грому. "Я не міг поворухнутися. Я лежав у залізній труні, втупившись у стелю. Я хотів померти, але вони не дозволили мені померти. Пізніше я не дозволив би собі померти. Я б помер не тому, що хотів вбивати".
  
  
  Титанова рука стиснулася в кулак. Потім вона розчалася. Вона рухалася беззвучно, з майже людською анімацією, яка була так само відразливо чарівною, як спостереження за поїданням павука.
  
  
  "Я мріяв про цей момент, Гарольд Сміт". Конрад Блутштурц говорив, звертаючись до стелі. Операційне світло падало на його безформне тіло.
  
  
  "Ільза, вклади шию Сміта в мою нову руку. Я хочу відчути її силу".
  
  
  "Сміт?" Незрозуміло запитала Ільза.
  
  
  "Наш бранець".
  
  
  "О". Ільза слухняно опустила голову Ферріса Д'Орра на операційний стіл.
  
  
  Синя рука робота стиснула шию Ферріса, впиваючись усередину. Ферріс Д'Орр вчепився за край сталевого операційного столу. Він натиснув на нього. Але його тіло не рухалося. Рука тримала його шию, його хребет, його життя. Виходу не було. У нього перехопило подих і стало важким.
  
  
  "Ти думав, що зможеш втекти від мене, Гарольд Сміт? Ні? Так, ти думав, що я мертвий".
  
  
  Ферріс Д'Орр поперхнувся, його обличчя почервоніло.
  
  
  "Я не був мертвий. Я був у пеклі, але я не був мертвий. Я жив тільки для того, щоб тримати твою шию у своїй єдиній сильній руці, Гарольд Сміт", - сказав Конрад Блутштурц, дивлячись не на людину, що б'ється в своїй руці. , а в стелю, як він робив у перші дні, коли не міг поворухнутися, лежачи в "залізній легені".
  
  
  Ферріс Д'Орр вчепився в неподатливий стіл із нержавіючої сталі, а коли це не допомогло, він вчепився в руку, яка діяла плавно, байдуже, - руку з титану, яку він допоміг виготовити. Він дряпав кігтями так, як вони дряпали стіни в таборах смерті, після того, як двері були зачинені і газ був поданий через душові форсунки.
  
  
  Інші відвернулися. Окрім Ільзи. Вона нахилилася, щоб краще розглянути обличчя Ферріс.
  
  
  "У них завжди ось так висовуються мови?" - Запитала вона.
  
  
  "Ти відчуваєш страх. Гарольд Сміт?" Голос Конрада Блутштурця став тихішим. "Гнів? Каяття?"
  
  
  Але Ферріс Д'Орр нічого не відчув. У горлі раптово з'явився присмак, який він прийняв за кров, але, як не дивно, це була лимонна кока-кола. Потім він був мертвий.
  
  
  "Я думаю, тепер ти можеш відпустити", - сказала Ільза.
  
  
  Тіло Ферріса Д'Орра зісковзнуло на антисептичну підлогу купою інертної плоті.
  
  
  "Він мертвий?" Запитав Конрад Блутштурц, його очі прояснилися.
  
  
  "Так", - сказала Ільза. "Я попрошу когось позбутися тіла. Уявіть собі, єврея на ім'я Сміт".
  
  
  "Сміт", - сказав Конрад Блутштурц, і в його очах знову спалахнула лють.
  
  
  Ільза стерла губкою кров із його титанової руки і вийшла подивитися, чи мертві ще двоє новобранців.
  
  
  Новобранці не були мертвими. На полігоні не було жодних ознак їхньої присутності. Натомість п'ятеро солдатів Білої Арійської ліги лежали у скрючених позах.
  
  
  Один із них, з роздробленими ногами, все ще живий.
  
  
  "Що трапилося?" Запитала Ільза, опускаючись навколішки поруч із ним.
  
  
  "Вони були надлюдьми. Кулі не могли їх зачепити. Ми намагалися. Ми справді намагалися". Його голос застиг сам собою.
  
  
  "Як ти міг зазнати невдачі? Ти арієць. Вони напівкровки".
  
  
  Солдат видав останній звук, що булькав, і його голова схилилася набік. Ільза заціпеніла.
  
  
  Ільза Ганс завжди вірила у перевагу арійців. Вперше вона дізналася про це від своїх батьків, які приїхали з Німеччини після війни, тому що жити в Америці було краще, ніж страждати на зруйнованій та розділеній землі.
  
  
  Вона познайомилася із Конрадом Блутштурцем в Аргентині, на сімейному відпочинку. Її батьки завжди відпочивали в Аргентині, де вони могли вільно говорити про стару Німеччину та про Рейх, який тепер перетворився на попіл. Вони та їхні друзі розповідали гіркі історії про невдачі та розбиті надії. Це здавалося таким нудним. Але Конрад Блутштурц справді зустрічався із Гітлером. Конрад Блутштурц пожвавив її для неї.
  
  
  Навіть в інвалідному візку він був гігантом. Ільза думала так у вісім років, і наступного року, і всі наступні канікули.
  
  
  За рік Конрад Блутштурц попросив її залишитися. Її батьки спочатку були стривожені, навіть з жахом. Сталася сцена. Від імені рейху Конрад Блутштурц наказав їм віддати йому їхню дочку. І вони відмовились.
  
  
  Конрад Блутштурц прийшов у її спальню вночі напередодні того, як вона мала залишити Аргентину, і сумно, з терпінням дідуся пояснив Ільзі, якій тоді було шістнадцять, що її батьки померли.
  
  
  Ільза не мала слів. Потрясіння було надто велике, і щоб заповнити тишу, Конрад Блутштурц пояснив, що євреї вбили її батьків, євреї, які вирішили переслідувати переможених солдатів Німеччини.
  
  
  "Ми дістанемо їх", - пообіцяв Конрад Блутштурц. "І їхнього лідера, втілення зла".
  
  
  "Його звуть Сміт, Гарольд Сміт".
  
  
  "Він єврей?"
  
  
  "Він гірший, ніж єврей. Він Коваль".
  
  
  Ільза стала його медсестрою, його наперсницею та єдиною, кому він дозволяв доглядати себе. Вона навчилася ненавидіти євреїв, чорношкірих та інші нижчі раси. Коли Конрад вирішив повернутися до Америки, щоб знайти Сміта, Ільза охоче погодилася. На той час він навчив її вбивати.
  
  
  Так само, як він навчив їх усіх убивати. Він вселив у Білу Арійську лігу впевненість у расовій зверхності. Навіть тих, хто не був точно арійцем. І він роздав достатньо гвинтівок, щоб зрівняти їхні расові вади.
  
  
  І все-таки п'ятеро першокласних солдатів Білої Арванської ліги, озброєних гвинтівками, було вбито лише двома неарійцями. У стелі кожної будівлі Фортеці Чистоти були вбудовані камери стеження. Ільза роздобула драбину і використала її для збору відеокасет того дня.
  
  
  Коли вона йшла по затемненому комплексу, її чоло спохмурніло, коли вона згадала слова Конрада Блутштурця в операційній. Він сказав, що євреї насправді не були нижчими. Можливо, саме стрес змусив його казати такі речі. Зрештою, він назвав металурга Ферріса Д'Орра ім'ям Гарольда Сміта. Іноді Ільза турбувалася про свого наставника. Напруга ставала все більшою. Їм треба було скоріше дістатися Сміта, поки розум гера фюрера був цілий.
  
  
  Ільза не мала часу розмірковувати далі, тому що на іншому кінці території вона побачила двох новобранців, Римо і Чіуна, що крадуться паркуванням "Фортеці чистоти".
  
  
  Вони щось шукали.
  
  
  "От і все, Татусю", - сказав той, що вище. "Той самий фургон, того ж кольору та номерного знака".
  
  
  "Наступного разу я теж запам'ятаю цей штат", - сказав той, що нижче зростанням. Ільзі здалося, що має дивний акцент.
  
  
  Вона почала витягувати "Люгер", який завжди був у кобурі у неї на попереку, але потім згадала про п'ять потужних гвинтівок, які марно лежали поряд з тілами навчених солдатів.
  
  
  Ільза Ганс поспішила продовжити. Ким би не були ці двоє відеозаписи покажуть, наскільки вони насправді небезпечні.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  "Ніхто не намагався вбити нас протягом кількох годин", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Фургон порожній", - сказав Римо.
  
  
  "Звичайно. Це для транспортування, а не для зберігання".
  
  
  Римо зачинив двері фургона. Він не очікував нічого знайти всередині, але виявлення фургона стало остаточним підтвердженням того, що вони були у потрібному місці.
  
  
  "Ферріс має бути десь тут", - сказав Римо.
  
  
  "У великій будівлі", - сказав Чіун. "Де відбувається щось важливе".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?" - Запитав Римо.
  
  
  “Важливих персон завжди можна знайти у найбільших будинках. Ось чому вони такі великі. Чи живуть імператори у хатинах чи халупах? Навіть Сміт, який стверджує, що він не імператор, хоч і є ним, живе у фортеці”.
  
  
  "Сміт живе поряд із полем для гольфу", - сказав Римо. "Він працює лише у Фолкрофті".
  
  
  "Імператор живе в собі. Де б він не був, він удома".
  
  
  "І що змушує тебе думати, що у головному будинку щось відбувається"? Це місце схоже на місто-примару".
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Чіун. "Ніхто не намагався вбити нас протягом кількох годин. Очевидно, вони чимось стурбовані".
  
  
  "Можливо, вони бояться нас?"
  
  
  "Ми вбили лише п'ятьох. Хто б тут не командував, він не здригнувся б, якби впало всього п'ятеро солдатів. Командири не відчувають страху, поки не впала їхня елітна гвардія. Такий шлях таких людей".
  
  
  - Я не помічав цього раніше, - повільно промовив Римо.
  
  
  "Що помітив?"
  
  
  "Малюнок на боці фургона, що повторюється. Це серія свастик, з'єднаних разом, як ланцюг".
  
  
  "Зінг", - поправив Чіун. "Я маю розповісти тобі про це".
  
  
  "По дорозі", - сказав Римо. "Давай спробуємо у великій будівлі".
  
  
  "Чудовий вибір", - сказав Чіун. Він зняв сонцезахисні окуляри тепер, коли сонце зникло за пагорбами. “Цинги старші за Німеччину, старші за греків. Індіанці знали про це”.
  
  
  "Американські індіанці?"
  
  
  "Вони теж. Але я маю на увазі індійців Сходу, істинних індійців, індусів. Їхній Господь Будда носив цей символ, витатуйований на його тілі, як знак його доброти".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Так, зінгх був щасливим знаком за старих часів. Хоча деяким і не так щастило".
  
  
  "Я відчуваю, що зароджується легенда", - сказав Римо.
  
  
  "Одного разу Майстер синанджу був на службі біля каліфу Індії", - процитував Чіун. "У цього конкретного халіфа були проблеми зі священиками його провінції. Вони заперечували проти його податків або чогось такого роду. Я не пам'ятаю, тому що їхній злочин не є метою цієї історії. І тому халіф послав Майстра, якого звали Кік, убити священиків”.
  
  
  "За несплату податків. Ось так просто?"
  
  
  "Просто тому, що священики вдягаються у священні слова, це не робить їх святими. Або навіть менш смертними. Священики, почувши про прихід Майстра Сінанджу до їхнього храму, були поза себе від хвилювання. Вони знали, що безсилі проти Майстра синанджу. Вони не могли битися з ним. Вони не могли захистити свої м'які тіла від його ударів. Вони не могли урезонити його, бо говорили не його мовою. У своєму страху вони шукали заклинання, щоб відбити напад Майстра».
  
  
  "Цинх", - спитав Римо.
  
  
  “Та сама. Вони знали, що їхній Господь Будда помазав свою велич саме цим символом, і тому за допомогою фарб вони намазали свої тіла цією емблемою удачі та добра, вірячи, що Майстер Кік зрозуміє їхні добрі наміри та змилосердиться їх”.
  
  
  "У твоїх устах Зінг звучить як старий символ світу, який носили хіпі".
  
  
  "Ні, це Ург. Зовсім інша справа. Зінг більше схожий на те кумедне жовте коло, яке люди носять з крапками замість очей і несмачним усмішкою".
  
  
  Римо виглядав спантеличеним. "Кнопка посмішки? Свастика була індуїстською версією кнопки посмішки?"
  
  
  "Зінг". Саме так, – сказав Чіун. "І тому, коли Майстер Сінанджу стояв за воротами цього храму, він викликав священиків, щоб вони зустріли його гнів віч-на-віч. І прийшли жерці, роздягнені до пов'язків на стегнах, їхні тіла були помазані Цинхом, а товсті животи тремтіли від страху, і Майстер Синанджу налетів на них, рубаючи, рубаючи, рубаючи, і миттєво вони впали мертво".
  
  
  "Майстер Сінанджу не впізнав зінгу, так?"
  
  
  "О, він дізнався про це", - весело відповів Чіун, - "але він знав це не як "Зінг", а як корейський "Бук", символ бурі, блискавки та бою. Бачите, для індуса це означало "Доброго дня" , але для корейця це означало "Я викликаю тебе битися не на життя, а на смерть". І так загинули толстобрюхие священики".
  
  
  "А урок?"
  
  
  "Його нема".
  
  
  "Невже, - запитав Римо, - без уроку? Не думаю, що коли-небудь чув легенду синанджу, до якої не було б прикладено урок".
  
  
  "Це тому, що це не легенда про урок, а гумористична легенда. Майстри рівного рангу використовують їх, щоб скоротити час. Тепер, коли ти повний Майстер, я можу розповісти тобі інші подібні легенди. Але пам'ятайте, це не історії, які можна розповідати жителям села чи іншим людям.Це стосується лише Майстрів, і лише Майстри повинні їх цінувати.
  
  
  "Остання частина звучить для мене як урок".
  
  
  "Це тому, що ти новачок у повній Майстерності", - сказав Чіун, посміюючись.
  
  
  Коли Римо не розсміявся у відповідь, Чіун запитав, у чому річ. Вони наближалися до довгого пандусу, який вів до входу до головної будівлі.
  
  
  "Це неправильне місце, маленький батько".
  
  
  "Це некрасиво, так, я погоджуся з цим".
  
  
  "Цього не повинно було існувати. Ні тут, в Америці, ні будь-коли".
  
  
  "Солдат так само багато, як мурах. Ви наступаєте на один мурашник, і вони будують інший в іншому місці. Що ви можете зробити?"
  
  
  "Ці люди не солдати", - сказав Римо. "Вони расисти".
  
  
  "Ні!" - вражено вигукнув Чіун. Він багато разів чув по телебаченню це слово, вимовлене білими дикторами вкрай несхвальним тоном. "Расист?"
  
  
  Римо похмуро кивнув. "Це місце – рай для расистів".
  
  
  "Расизм огидний. Це чума серед нижчих рас, особливо південнокорейців. Чому американці не викорінюють цих брудних расистів?"
  
  
  "Бо ці люди теж американці. Вони вимагають тих самих прав, що й інші американці, і вони використовують ці права, щоб проповідувати ненависть до інших американців".
  
  
  "Якщо вони американці, як ти кажеш, тоді чому вони піднімають прапор Німеччини Цинх?" - спитав Чіун. Вони підійшли до дверей головної будівлі.
  
  
  "Вони думають, що у нацистської Німеччини були правильні уявлення про деякі речі. Або, можливо, їм просто подобається сторона, що програла. Більшість із цих людей також думають, що падіння Конфедерації було кінцем цивілізації. Я не знаю, Папочка. Для мене теж все це не має жодного сенсу”.
  
  
  Римо виявив, що подвійні двері зачинені. Оскільки він хотів продовжити розмову з Чіуном, він постукав замість того, щоб ламати замок руками.
  
  
  Чіун запитав: "Тоді чому вони не живуть у Німеччині?"
  
  
  "Це важко пояснити", - сказав Римо, терпляче чекаючи. "Вони думають, що вони єдині справжні американці, а решта - нижчі".
  
  
  "Всі решта?"
  
  
  "Здебільшого чорношкірі, євреї та представники інших релігій, які їм не подобаються".
  
  
  “Тож корейці? У це важко повірити. Останнім часом я виявив, що американці – дуже освічені люди”.
  
  
  "Ви могли б спитати його", - сказав Римо, коли двері відчинилися і на них дивився блідий чоловік з квадратним обличчям, буряково-червоним кольором обличчя і коротко підстриженим волоссям.
  
  
  "Ви обидва не у формі", - сказав він. Потім, помітивши Чіуна, він спитав Римо: "Що він тут робить?"
  
  
  "Ми проводимо опитування", - сказав Римо. "Це опитування щодо словесних асоціацій. Ми вимовляємо слово, а ти кажеш перше, що приходить у твою загострену голову. Готовий? Починай. Китайська."
  
  
  "Подонок".
  
  
  "Бачиш", - сказав Римо. "Ти спробуй, Татусю".
  
  
  "Японський", - сказав Чіун.
  
  
  "Підлий".
  
  
  "В'єтнамці".
  
  
  "Ще хитріший".
  
  
  "Насправді, - сказав Чіун, - вони швидше за брудні, ніж підлі, але ти близький до цього". Повернувшись до Римо, Майстер Сінанджу вимагав: "Як ти можеш називати цього розумного та істинного американця расистом? Він отримав дві правильні відповіді з трьох".
  
  
  "Запитай його про корейців", - сказав Римо.
  
  
  Чіун звернувся до чоловіка. "Корейці".
  
  
  "Гірше, ніж японці. І дурніше теж".
  
  
  Чіун обурено надув щоки.
  
  
  "Расист", - голосно сказав він. "Брудний огидний кругоокий расист. Ти такий самий, як усі дурні білі. Неосвічений".
  
  
  Чоловік раптово направив пістолет у сердите обличчя майстра Сінанджу.
  
  
  "Мені не подобається, коли мене обзивають".
  
  
  Чіун сказав Римо: "Він справді неосвічений, чи не так?"
  
  
  "Я не думаю, що він знає, хто ти. Чому б тобі не сказати йому?"
  
  
  "Я Майстер синанджу", - гордо сказав Чіун. "В даний час я переодягнений".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Це означає, що я кореянка, можливо, найдивовижніше і милосердне створення, яке ви коли-небудь могли собі уявити".
  
  
  "Ти говориш про себе як про досконалість". Чоловік усміхнувся, зводячи курок револьвера. "Ну, цей пістолет робить мене досконалим".
  
  
  "На якій підставі ти це стверджуєш?" - спитав Чіун.
  
  
  "Бо я можу відстрілити твою тупу голову за те, як ти мене назвав".
  
  
  "Ні, все, що це доводить, це те, що правильно націлена зброя може вбивати. Це всім відомо. Це не має жодного відношення до твоєї передбачуваної досконалості. Це нічого не доводить".
  
  
  "Прощавай, звук", - сказав чоловік, натискаючи на спусковий гачок.
  
  
  "Прощавай, расист", - сказав Чіун, його відкрита долоня піднялася вгору. Куля потрапила в дуло пістолета рівно за чверть секунди до того, як опустився курок, і оскільки рівно через чверть секунди після того, як Чіун ударив по пістолету, пістолет був направлений вгору, в м'яку нижню частину щелепи чоловіка, куля грибом пройшлася язиком чоловіка, і з маківки його голови бризнула кров і поплутані думки.
  
  
  Римо і Чіун пройшли повз нього.
  
  
  "Давайте швидко знайдемо Ферріса, щоб ми могли забратися з цього гнізда відсталих расистів", - сказав Чіун. Він був незадоволений, тому що Римо довів, що є американці, які не такі освічені, як стверджував Чіун.
  
  
  Ільза Ганс одночасно прокручувала відеозаписи на трьох моніторах. Відеозаписи знімалися у трьох ракурсах: один із висоти голови, а інші зі стелі. Всі вони розповідали ту саму історію, і суть її полягала в тому, що два шпигуни, які називали себе Римо і Чіуном, були непереможними.
  
  
  Ільза пильно спостерігала їх. Відеозаписи зверху ясно показували, чому п'ятеро солдатів були спантеличені. По-перше, двоє чоловіків бігли швидше, ніж могла зафіксувати камеру. Ільза налаштувала відеомагнітофон на уповільнену зйомку, але навіть тоді це були лише розмиті зображення. Розмиті зображення виглядали так, наче вони проходили через перехресний вогонь водяних пістолетів. Хоча кулі були справжніми. Ільза побачила, що стіни за ними покриті запорошеними вибоїнами від куль.
  
  
  Чоловіки були надлюдськими, вони обоє. Вони були надлюдськими, ніж Конрад Блутштурц, який, на думку Ільзи, мав надлюдську волю і наполегливість. Але перевага фюрера було перевагою людини, ретельно долає великі проблеми. Ці люди здавалися звичайними надлюдиною, наче це було так само нормально, як ходити чи дихати.
  
  
  Ільза знову і знову переглядала записи з палаючими очима. Рухи того, що був вище, були дивно хвилюючими, як у тигра, що крадеться по джунглях, тільки цей чоловік крався з великою швидкістю. Гра його підсмажених м'язів і миготіння кінцівок, навіть з висоти пташиного польоту, зачарували Ільзу.
  
  
  Швидкий погляд на його обличчя, красиве, навіть трохи жорстоке, змусило її серце пропустити удар. Здавалося, що очі могли бачити її, хоча його очі були лише зображенням на відеокасеті. Ці очі змусили Ільзу відчути себе здобиччю. Вона чудово затремтіла.
  
  
  Ільза змусила себе припинити дивитися. Вона витягла касети і побігла до аудиторії "Фортеця чистоти", яка тепер використовується як операційний амфітеатр. Ільза увірвалася, затамувавши подих.
  
  
  Вони вивозили Конрада Блутштурця на лікарняній каталці.
  
  
  "О ні", - простогнала вона.
  
  
  "Ільза, все скінчено", - сказав Конрад Блутштурц, його обличчя набуло мертвого сірого відтінку.
  
  
  "Але ти не йдеш. Ти не йдеш. Це не спрацювало?"
  
  
  Головний хірург втрутився сам.
  
  
  "Ми не дізнаємося про це протягом кількох днів. Ми змогли відремонтувати розпилювач. Всі деталі на місці, але хірургічні отвори, які ми зробили в куксах гера фюрера, повинні спочатку зажити".
  
  
  "Ми повинні вибратися звідси до цього", - благала Ільза.
  
  
  "Вийшла? Чому, Ільза?" — спитало жалюгідне обличчя Конрада Блутштурця.
  
  
  "Ці новобранці. Вони загинули не на стрільбищі. Вони вбивали наших хоробрих арійських солдатів, начебто ті були дітьми. Вони не люди. Подивіться на ці записи".
  
  
  "Принеси касети до моєї спальні".
  
  
  "Герр фюрер, - почав лікар, - ви не повинні перенапружуватися".
  
  
  "Тихіше! Ільза знає про небезпеку. Прийди. Ільза".
  
  
  У спальні Конрада Блутштурця поклали на спеціально укріплене залізне ліжко. З ним поводилися шестеро неповоротких солдатів. Він був накритий простирадлами. Простирадла повністю приховували людську форму.
  
  
  Думка про те, що він нарешті став цілим, схвилювала Ільзу, але вона швидко завантажила першу касету, і після того, як Конрад Блутштурц відпустив решту, вони подивилися її разом.
  
  
  Після того, як вони переглянули всі три записи, заговорив Конрад Блутштурц.
  
  
  "Ти маєш рацію, моя Ільза. Вони становлять велику небезпеку. І я поки що занадто слабкий, щоб протистояти їм".
  
  
  "Я підганю фургон".
  
  
  “Ні. Все ще може бути спосіб. Пам'ятаєте мій план запросити Гарольда Сміта з Америки до фортеці Чистоти?
  
  
  "Просто скажи мені, що ти хочеш, щоб я зробив".
  
  
  “Негайно скликайте збори в аудиторії. Усі повинні бути присутніми. Скажіть їм, що я зроблю чудове оголошення. Лікарі теж. Вони нам більше не потрібні”.
  
  
  "Добре. Ти впевнений, що готовий до цього? Тобі належить відпочити".
  
  
  "Моя лють додасть мені сил. Зроби це, Ільза".
  
  
  "Подивися на це, Татусю", - сказав Римо. Він указав на картину на стіні. Вони були у кабінеті, що вони знайшли. Двоє охоронців спробували зупинити їх у коридорі, але Чіун відібрав у них зброю і, дізнавшись, що вони нічого не знають про Ферріс Д'Орр, дуже спокійно поговорив з ними про зло расизму. Він тримав їх за руки, щоб привернути їхню увагу. Іноді він стискав, щоб наголосити на ключових моментах.
  
  
  До того часу, як Майстер Сінанджу закінчив читати їм лекцію, двоє охоронців стояли навколішки і кивали в лютій згоді.
  
  
  Чіун замкнув їх у сусідній кімнаті, де вони разом працювали над статтею, що вихваляє перевагу корейського народу, особливо тих, хто родом із рибальського села Сінанджу. Чіун сказав їм, що забере його дорогою додому.
  
  
  На стіні, куди вказав Римо, висів портрет старого в інвалідному візку, якого вони бачили викрадалим Ферріса Д'Орра в Балтіморі.
  
  
  "Ще одна підказка", - сказав Чіун. "Чи означає це, що ми ближче до Ферріса?"
  
  
  "Ймовірно", - сказав Римо. Почувши кроки, що наближалися коридором, він ковзнув до дверей. "Хтось іде", - сказав він.
  
  
  "Ймовірно, ще один расист", - виплюнув Чіун.
  
  
  Римо спіймав людину, коли вона входила. Він був нею.
  
  
  "О!" - вигукнула Ільза Ганс, вириваючись із рук Римо.
  
  
  Коли її боротьба лише посилила обійми навколо неї, вона подивилася в обличчя своєму викрадачу. "О!" - Знову сказала вона. У її голосі був страх, але й відтінок задоволення.
  
  
  "Це блондинка з Балтімора", - сказав Рімо Чіуну.
  
  
  "Де Ферріс?" він спитав її.
  
  
  "Десь", - сказала Ільза. Його повіки, поблизу, були коричневими та дуже великими. Вони виглядали теплими, як поліроване дерево. З якоїсь причини це викликало в неї поколювання.
  
  
  "Я хочу отримати відповідь". Римо попередив.
  
  
  "Я дам тобі все, що ти хочеш. Просто притисни мене сильніше".
  
  
  "Чорт", - сказав Римо, раптово подумавши про Ма-Лі, яка чекає на нього в Сінанджу. "Ось, візьми її, Татусю", - і він відправив Ільзу кружляти через кімнату.
  
  
  Чіун смикнув її за зап'ястя, змушуючи різко зупинитися.
  
  
  "Ооо, ти якийсь мерзенний азіат", - вигукнула Ільза, дивлячись на Майстра Сінанджу.
  
  
  Чіун зневажливо відпустив її зап'ястя.
  
  
  "А ти якийсь бридкий расист", - сказав він. "Я втрачаю віру в американську освіту, Римо". Римо штовхнув Ільзу в шкіряне крісло і височів над нею.
  
  
  "Відповіді", - сказав він, вказуючи на портрет на стіні. "Хто він?"
  
  
  "Herr Fuhrer Blutsturz. Він велика людина".
  
  
  "Це можна обговорити. Він тут головний?"
  
  
  "Поки ти не прийшов сюди", - зворушено сказала Ільза. Вона жадібно дивилася на пряжку ременя Римо. "Я маю тобі дещо сказати. Це дуже важливо".
  
  
  "Стріляй", - сказав Римо.
  
  
  "Я незаймана. Я берегла себе для когось іншого, але ти можеш взяти мене, якщо хочеш".
  
  
  Римо подумки застогнав. Жінки завжди так реагували. То справді був якийсь тваринний магнетизм, породжений ритмами синанджу. Минуло багато часу відколи він насолоджувався тим ефектом, який справляв на жінок. Зазвичай йому було неприємно заводити стюардес чи секретарок, з якими він випадково стикався. Іноді Римо міг використати це у своїх інтересах. Невелика сексуальна стимуляція в синанджі могла стати методом швидкого допиту. Але це було у минулому, до Ма-Лі.
  
  
  "Я хочу отримати відповіді на деякі питання", – сказав Римо. "Не раніше, ніж я отримаю те, що хочу".
  
  
  Римо схопив Ільзу за мочку вуха. Він стиснув. Ільза верещала. Її очі наповнились сльозами.
  
  
  "Переключи свої думки на справу. Чому ви і цей фюрер, як-там-його-звуть -Кровопійця, викрали Ферріса Д'Орра?"
  
  
  "Блутштурц", - простогнала Ільза. "Нам потрібний був його розпилювач".
  
  
  "Для чого?"
  
  
  "Щоб змусити гера фюрера ходити. Він з війни прикутий до інвалідного крісла. Це зробили моторошні євреї".
  
  
  "Йому пощастило, що вони не надійшли гірше", - сказав Римо, помітивши нацистську пов'язку Ільзи на рукаві.
  
  
  "Нам потрібен був розпилювач, щоб перебудувати його з титану. Це було важливо. Ми намагалися вбивати Смітів одного за одним, але їх було надто багато".
  
  
  "Які Сміти? Ви говорили про євреїв".
  
  
  "Гарольд Сміт - лідер всесвітньої єврейської змови".
  
  
  "Гарольд Сміт?" - Запитав Римо.
  
  
  "Він був лиходієм, який знищив чудову арійську статуру гера фюрера. Під час війни. Ми намагалися знайти його протягом багатьох років".
  
  
  Чіун бочком підійшов до Римо і прошепотів: "Чи буде цей Сміт нашим Смітом?"
  
  
  Римо з сумнівом похитав головою. "Смітів мільйони".
  
  
  "Це дуже багато", - сказав Чіун.
  
  
  "Де Ферріс?" Римо спитав Ільзу.
  
  
  "Я не знаю". Ільза надулася. "Десь померла".
  
  
  "ІІІІІ!" - заволав Майстер синанджу. "Ти чув це, Римо? Ферріс мертвий. Про горе! Про нещастя! Ми заблукали".
  
  
  "Я не знав, що тобі дуже подобається цей хлопець", - сказав Римо.
  
  
  "Ніби", - виплюнув Чіун. "Я зневажаю цього негідника. По-перше, за те, що він дозволив схопити себе, а по-друге, за те, що не захистив своє життя до останнього подиху. Хіба він не знав, що своєю смертю зганьбить мене в очах мого імператора. Невже він нічого не розумів? Як я повідомлю про це Сміту? О лихо!
  
  
  "Сміт?" - Запитала Ілза.
  
  
  "Інший Сміт", - сказав Римо. "Наш Сміт не очолює жодних змов, єврейських чи будь-яких інших. Наступне питання. Розпилювач?"
  
  
  Ільза Ганс завагалася, перш ніж відповісти. Ставало ясно, що сексуальне створення, що називає себе Римо, не збирається брати її. Ні зараз, ні будь-коли. Вона зробила глибокий вдих і взяла під контроль свою пристрасть. Вона прибереже це для чоловіка, якого завжди берегла, - Конрада Блутштурца.
  
  
  "На зустрічі будуть надані відповіді на всі ваші запитання", - сказала вона.
  
  
  "Яка зустріч?"
  
  
  "Велика зустріч. Герр фюрер збирається оголосити про свої плани на майбутнє. Я прийшла сюди, щоб розповісти всім", - додала вона, вказуючи головою на мікрофон для гучного зв'язку, що стоїть на столі.
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Там будуть усі", - сказала Ільза. "Тоді ви зможете поставити нам усі свої запитання".
  
  
  Римо повернувся до Чіуна. - Що ти про це думаєш, Тату? - Запитав я.
  
  
  "Якщо ми зберемо всіх расистів в одному місці, - з гіркотою сказав Чіун, - можливо, кімната загориться і у світі стане менше расистів. Не питайте мене, я невтішний у зв'язку із втратою металурга".
  
  
  "Добре", - сказав Римо Ільзі. "Зроби своє оголошення, але без фокусів".
  
  
  "Без фокусів", - сказала Ільза, взявши важкий мікрофон і клацнувши перемикачем, який передавав її голос через широкомовні динаміки, встановлені в кожній будівлі фортеці П'юріті. "Я ніяк не міг би обдурити таких вищих істот, як ви".
  
  
  "Цей принаймні піддається навчанню", - пирхнув Чіун.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Конрад Блутштурц лежав, дивлячись у стелю. Він уявив себе знову в Аргентині, у зеленій кімнаті, у 1950-х роках. Тільки знову переживши жах тих днів, він міг загартувати себе для того, що збирався зробити, великого випробування своєї волі.
  
  
  Лікарі сказали йому, що йому потрібний тижневий відпочинок. Нові кінцівки були прикріплені за допомогою хірургічних імплантатів і були знімними, замінюваними, але розрізи, зроблені для імплантатів, які були встановлені в роздроблені кістки його культу, вимагали часу для загоєння. Непотрібні рухи були обмежені, навіть заборонені.
  
  
  І ось Конрад Блутштурц лежав на своєму ліжку, такий же безпорадний, як у ті дні, коли він був одноногим абортом, борсаючись і звиваючись у своїх кошмарах.
  
  
  Тільки тепер він був обмежений не відсутністю кінцівок, а вагою своїх нових кінцівок. Його сяючі сині титанові кінцівки.
  
  
  Це було небезпечно, але знову ж таки Конрад Блутштурц не мав вибору.
  
  
  І тому він наказав своїй лівій руці рухатися.
  
  
  Воно важко здійнялося. Добре. Він змусив себе сісти, використовуючи обидві руки, сильну здорову і ще сильнішу синю. Ліжко рипнуло в агонії.
  
  
  Він зірвав простирадло зі свого тіла. Ноги смикали, як жвали комахи. Вони блищали, як броня сарани.
  
  
  Зі зусиллям, від якого нерви пронизав пекучий біль, Конрад Блутштурц підвівся. Було дивно, карколомно стояти так високо після стількох років. Майже сорок років він дивився на світ із рівня очей маленької дитини. Тепер він був таким високим, як будь-який чоловік. Будь-який чоловік з прямою спиною.
  
  
  У кутку стояла інвалідна коляска з мотором, яка означала для нього свободу та мобільність. Але вона належала минулому. Він би розчавив її, але йому потрібно було скористатися нею востаннє.
  
  
  Конрад Блутштурц підійшов до інвалідного крісла. Його ноги, що живляються батарейками, імплантованими в самі кінцівки, рухалися з беззвучною анімацією маріонетки.
  
  
  Перший крок був легким. Другий – ще легше. Рух був плавним. Проста воля змушувала кожен крок відбуватися як справжні ноги. Мікрокомп'ютери контролювали розгонисту ходу. Його байдужі ноги несли його, хитаючись, ніби він був на кораблі.
  
  
  Своєю сильною лівою титановою рукою Конрад Блутштурц підняв важке інвалідне крісло.
  
  
  Він вийшов із кімнати, випрямивши тулуб, щоб контролювати дисбаланс. Але навіть вага інвалідного крісла не зупинила його. Він зауважив, що його хода стає плавнішою у міру того, як титанові деталі звикали до свого завдання. Він посміхнувся.
  
  
  Проходячи повз дзеркало у передпокої, він уперше побачив себе повністю. Але замість гордості. Він відчув гнів. Він побачив блискуче чудовисько. Він тихо вилаявся на ім'я Гарольд Сміт і пішов далі.
  
  
  Аудиторія "Фортеця чистоти" була порожня. Ряди складаних стільців були розчищені для операції, але тепер зник навіть операційний стіл. Там була тільки платформа та темна пляма на тому місці, де з шиї Ферріса Д'Орра вичавили життя.
  
  
  Конрад Блутштурц не думав про Ферріса Д'Орра. Ферріс Д'Орр належав минулому. Конрад Блутштурц належав майбутньому.
  
  
  Дерев'яний пандус тріснув під його величезною вагою, коли він піднімався на сцену та встановлював інвалідне крісло обличчям до глядачів. Він був оголений, але не так, як раніше. Щось рожеве та гумове звисало з безволосої промежини. Але він і не думав про це зараз, коли зривав великий червоний нацистський прапор із задньої стіни. Він думав тільки про загрозу двох рнен, які пішли за ним у фортецю Чистоти.
  
  
  Конрад Блутштурц загорнувся у прапор, у який він більше не вірив, і вмостився в інвалідне крісло. Воно заскрипіло під його вагою, колеса зі спицями зігнулися в марні овали. Він підняв червоний прапор, поки все його тіло не було оповите, як мумія на стародавньому троні.
  
  
  Він чекав. Незабаром надійде оголошення Ільзи. Незабаром перед ним збереться Біла арійська ліга Америки та Алабами. І скоро всі вони впадуть, як трава під косаркою.
  
  
  Вони увійшли до аудиторії спочатку повільно, потім поспіхом. Він глянув на них чорними очима, які були настільки засклені від болю, що вони майже нічого не бачили. Але незабаром біль залишиться у минулому. Незабаром у нього будуть два його найзаповітніші бажання – гнучке тіло Ільзи та безвільний труп Гарольда Сміта.
  
  
  Арійська ліга, що зібралася, стояла перед ним, щось бурмочучи собі під ніс. Вони чули, що їхню фюреру чекає чудова операція. Але ось він, із сірим обличчям та болючим виглядом, загорнутий у червону ковдру, у своєму інвалідному кріслі. Що трапилося?
  
  
  Очі Конрада Блутштурця ожили, коли Ільза вийшла в натовп, де були лише стоячі місця. З нею були дві небезпеки для його життя, чоловік на ім'я Римо та інший, азіат. Вони побачили його і попрямували до нього крізь натовп. Але натовп був густий.
  
  
  Він побачив, як Ільза замкнула за ними великі подвійні двері. Добре. Вона зрозуміла. Він уже замкнув бокові двері. Тепер із кімнати без вікон не було виходу. Ні для кого з них не було виходу.
  
  
  Ось як це мало бути з Гарольдом Смітом, подумав Конрад Блутштурц. Він запросив би їх усіх у цю кімнату за допомогою якогось хитрощів. Приманка для розіграшу призів чи лотереї. Кожен Гарольд Сміт, який міг би бути Гарольдом Смітом. І після того, як двері були замкнені. . .
  
  
  Двоє чоловіків були вже на півдорозі через натовп. Здавалося, вони знайшли шляхи найменшого опору в масі, яка в очікуванні присунулася ближче до сцени.
  
  
  Конрад Блутштурц підвищив голос.
  
  
  "Я закликав вас, чоловіків та жінок Білої Арійської ліги Америки та Алабами, бо нашій чистоті загрожує серйозна небезпека. Лазутчики, вороги Білої Арванської ліги".
  
  
  Натовп напружився. Вони зі страхом дивилися один на одного. Вони згадали, що сталося, коли їхній фюрер востаннє вимовив подібні слова. Один із них помер.
  
  
  "Ці вороги зараз серед нас", - сказав Конрад Блутштурц. "Вони в цій кімнаті. Один із них білий, інший немає".
  
  
  "Я думаю, він має на увазі нас, Римо", - сказав Чіун з натовпу.
  
  
  Всі голови повернулися на писклявий звук Чіуна.
  
  
  "Тепер ти зробив це, Татусю", - сказав Римо.
  
  
  "Ти бачиш їх", - крикнув Конрад Блутштурц. "Тепер розберися з ними!"
  
  
  Натовп вибухнув. Римо і Чіун опинилися всередині киплячого клубка людей, які чіплялися, стискали, намацували їх.
  
  
  Чіун крутнувся на місці, як мініатюрний дервіш, і люди, що знаходилися в безпосередній близькості від нього, розлетілися навколо нього, як гравій із маховика.
  
  
  Римо обрав протилежну тактику. Він схопив простягнуті руки і притяг їх до себе. Тіла слідували за смикаючими рухами Римо, зіштовхуючись з іншими тілами.
  
  
  Конрад Блутштурц спостерігав за подіями зі здивуванням, зворушений захопленням. Двоє чоловіків проти сотень. Двоє беззбройних чоловіків проти дисциплінованого натовпу. І вони не тільки залишилися недоторканими, а й продовжували просуватися на сцені, без зусиль, невблаганно.
  
  
  Саме в цей момент, непомічений розлюченим натовпом, Конрад Блутштурц підвівся з розчавленого інвалідного крісла на повний зріст.
  
  
  Височачи на сцені, він зробив переможний вдих. Він відчував запах поту людей у конфлікті, бачив їхнє безумство, майже пробував на смак їхнього тіла. Навіть у цьому елементарному стані вони були лише масою органів, тканин і кісток. Він був усім цим і навіть більшим. Він був з титану та сервомоторів і більше шести футів на зріст. І, як він того побажав, його штучні колінні суглоби задзижчали, і, подібно до телескопа, він виріс з шести футів до шести з половиною, а потім перетворився на фігуру з плоті і синього металу заввишки понад вісім футів.
  
  
  Він витягнув ліву руку, і миттю пролунало гучне клацання, і блискуче металеве лезо з клацанням вилетіло з його передпліччя і стало на місце.
  
  
  За сигналом Ільза вимкнула світло.
  
  
  У цій першій тиші темряви Конрад Блутштурц зійшов зі сцени, мов мовчазний джаггернаут.
  
  
  Темрява мало що означала для Римо та Чіуна. Насправді це допомагало. Їхні очі, натреновані в синанджу, знали, як перетворити напівтемряву на ясність. Але очі їхніх супротивників бачили лише чорноту. Люди стовпилися навколо них збентежено.
  
  
  Так було легше їх зняти. Рубаючий удар тут, тиск на шийні нерви там. Кожна рука, яка тяглася до них, перетворювалася на рукоятку, яку можна було використати проти нападника.
  
  
  Гурчання, стогін і панічні крики почали наповнювати кімнату.
  
  
  У шумній плутанині вуха Римо вловили інший звук - важку ходу, не людську, не з плоті. Римо глянув у бік сцени. Він побачив невиразні обриси інвалідного візка, але він був порожній.
  
  
  Потім пролунав гучний, гуркітливий звук, простий, різкий, остаточний, наче сокира встромлялася в стовбур дерева. У губчастий стовбур дерева.
  
  
  Хтось пронизливо закричав. "Моя рука! Моя рука!" До ніздрів Римо долинув терпкий запах крові. "Чіун! У цій кімнаті щось бовтається, - попередив Римо.
  
  
  "Так", - сказав Чіун, вибиваючи ноги з-під двох нападаючих. "Так!"
  
  
  "Ні, щось інше".
  
  
  Туманні тіні тіл, що мигтіли, затулили Римо огляд. Він миттю побачив руку, що підіймалася й опускалася, і на кінці цієї руки було лезо, схоже на меч.
  
  
  Щоразу, коли рука опускалася, хтось кричав і ще одне тіло з глухим стукотом падало на підлогу.
  
  
  Крики переросли у загальну паніку. Римо поворухнувся, прицілюючись до блискучого леза.
  
  
  "Чіуне, веди цих людей звідси! Їх вбивають".
  
  
  "Я вбиваю їх", - сказав Чіун, зіштовхнувши дві голови разом.
  
  
  "Чіун! Зроби це!" - заволав Римо. Він рушив до електричного поля, яке відчув перед собою.
  
  
  Істота височіла над Римо, його рухи були дивними. Він обійшов навколо людини, чи предмета, чи будь-чим. Римо багато років тому засвоїв одну річ - велику істину, яку Чіун вселив йому. Зіткнувшись із невідомою загрозою, ніколи не нападайте першим. Спостерігайте. Зрозумійте. Безпечно переходити в наступ лише тоді, коли ворог розкрив вам свою слабкість.
  
  
  Римо не знав, з чим зіткнувся в темряві залу для глядачів. Його ноги зачіпали ті тіла, що впали, розчленовані кінцівки. Підлога була слизька від крові, і її запах обпікав її ніздрі хворобою розтраченого життя. Істота була надто високою для чоловіка, але в нього було чоловіче серцебиття. Легкі, втомлені, важко дихають.
  
  
  У той же час від тварюки виходило електричне поле, слабке, але сильне. Римо приготувався до першого фінту. Раптом через відчинені подвійні двері хлинуло світло. Чіун виламав їх.
  
  
  Тоді Римо ясно побачив суть справи. Це був Конрад Блутштурц, уже не висохла стара оболонка в інвалідному кріслі, а істота, напівлюдина-напівмашина, з жахливим від люті та зморшок обличчям.
  
  
  "Ільза", - крикнув Конрад Блутштурц. "Не дай їм втекти! Жодному з них".
  
  
  "Ніхто не втече", - сказав Римо. "Особливо ти". Конрад Блутштурц обернувся на звук голосу Римо, його обличчя безмовно спотворилося.
  
  
  Він підняв свою титанову руку. Вона опустилася до Римо, вигнуте лезо вискочило з передпліччя. Римо легко ухилився від леза. Воно втяглося, готове завдати нового удару.
  
  
  Римо ковзнув йому за спину. Механізм леза, мабуть, був пружним серпом, який втягувався в штучне передпліччя подібно до гігантського викидного ножа.
  
  
  Римо тицьнув твердим, як сталь, пальцем і зламав пружину. Лезо випало, марно розгойдуючись на шарнірі.
  
  
  "Я б забрав це назад", - безтурботно сказав Римо. "Це несправно".
  
  
  "Тепер мене не зупинити. Тільки не тобою".
  
  
  "Як щодо мене", - сказав Чіун.
  
  
  "Жоден із вас", - сказав Конрад Блутштурц, його обличчя було диким і перекошеним.
  
  
  "Будь обережним, татку", - попередив Римо.
  
  
  "Що це?" - спитав Чіун по-корейськи, коли вони обережно кружляли навколо "Блутштурця".
  
  
  "Кровосос. Вони перетворили його на якогось робота". – сказав Римо.
  
  
  "Я бачу це". - відрізав Чіун. "Що я хотів би знати, так це які його можливості".
  
  
  "Давайте з'ясуємо", - сказав Римо.
  
  
  "Давайте зачекаємо", - сказав Кореш.
  
  
  "Він убив Ферріса. Ми в боргу перед ним за це". Римо переїхав до нас.
  
  
  Титанова рука Бхатштурца стиснулася в кулак. Він розмахував нею перед собою, туди-сюди, туди-сюди, як булавою.
  
  
  Римо підринув під його руку, що плеталася, і завдав досліджувального удару ногою.
  
  
  Нога Блутштурця підламалася від удару. Восьмифутова постать погойдувалася на одній нозі, поки кінцівка, що втратила рівновагу, не здобула опору.
  
  
  "Він сильний", - сказав Чіун. "І спритний для машини".
  
  
  "Це лише метал".
  
  
  "Титановий", - стурбовано сказав Чіун. Він полоснув нігтями по металевій руці, подряпнувши метал, але рука не паралізувалася від болю, як це сталося б із плоттю.
  
  
  "Він не відчуває болю", - сказав Чіун.
  
  
  Конрад Блутштурц кинувся на Майстра синанджу. Чіун розвернувся подвійним зворотним рухом, який позбавив його незграбної людини-машини. Він простяг руку і взяв Римо за зап'ястя.
  
  
  "Гей!" – сказав Римо.
  
  
  "Підемо", - сказав Чіун. "Ми зіграємо з цим в інший раз. Його прийоми мені незнайомі".
  
  
  "Нічого не вдієш", - сказав Римо, вивільняючись.
  
  
  Конрад Блутштурц кинувся на нього. Римо зустрів його на півдорозі. На цей раз Римо націлився на руку з плоті та крові. Він завдав нервового удару двома пальцями в ліктьовий суглоб.
  
  
  "Аррх!" - заволав Конрад Блутштурц. Він відчув, як від удару Римо здригнулися кістки. Він, не думаючи, схопився за лікоть іншою рукою. Його титанові пальці вчепилися надто сильно, і він знову закричав від болю, який завдав собі.
  
  
  "Ільза", - покликав він у розпачі.
  
  
  Римо зайшов за фігуру, що здригається. Він ударив ногою в задню частину колінного суглоба або туди, де має бути колінний суглоб. Конрад Блутштурц опустився на одне металеве коліно. Але майже так само швидко він знову піднявся на повний зріст.
  
  
  "Ходімо, Римо", - нервово сказав Чіун.
  
  
  І коли Римо не прийшов, втрутився Майстер Сінанджу.
  
  
  Чіун підійшов ззаду до свого учня, тоді як Римо був повністю зосереджений на незграбній людині-машині. Коли Римо був відвернений, тоді як Римо не міг захиститися.
  
  
  Чіун, обличчя якого перекосилося від болю від того, що він збирався зробити, завдав Римо удару ззаду по шиї - короткий, чистий удар, що рубає.
  
  
  Римо похитнувся, і Чіун ривком підняв його, обхопивши ногу і шию. Взявши свого поваленого учня на плечі, Майстер Сінанджу попрямував до дверей.
  
  
  На порозі він зупинився і кинув виклик сутичці, якою був Конрад Блутштурц.
  
  
  "Поки ти перемагаєш, нелюдське творіння, - сказав він, - але ми зустрінемося знову. Майстер Сінанджу обіцяє це". Конрад Блутштурц ледь почув чуйний виклик. Біль у куксах був тепер занадто сильним, щоб терпіти. Ноги відмовлялися рухатися. Здорова рука безвольно звисала вздовж тіла. Інший безконтрольно піднімався та опускався, як дитина в істериці.
  
  
  "Ільза!" - покликав він.
  
  
  Ільза Ганс направила фургон у ніч, геть від пекла, яким була Фортеця П'юріті. Страх відбився на її м'яких рисах. Вона прикусила нижню губу. Вона кровоточила.
  
  
  У темному салоні фургона на підлозі лежала істота, яка була Конрадом Блутштурцем. Нині він спав. Але їй потрібні були всі її сили, щоб затягнути його у фургон, коли бійня закінчилася.
  
  
  Її змусили покинути аудиторію, коли двері відчинилися. Натовп мало не затоптав її. Вона дошкандибала до збройової і дістала пістолет-кулемет.
  
  
  Вона вистрілила назад у зал для глядачів, вистрілила без розбору, без пощади. Все, що мало значення, це дістатися Конраду Блутштурця.
  
  
  Коли вона знайшла його, він осідав на підлогу. Не було жодних ознак присутності двох ворогів, Римо та Чіуна. Їх не було серед розчленованих тіл, які лежали скрізь у страшному достатку. Але вони більше не мали значення. Доставлення її фюрера до безпечного місця мало значення.
  
  
  Вона вмовила Конрада Блутштурця піднятися на ноги, бо він був надто важкий, щоб тягти його. Але він не міг стояти. Він був майже непритомний. Залишалося зробити лише одне. Вона розібрала кінцівки, якими він так пишався. Вона від'єднала їх від титанових виступів, імплантованих у кожну куксу.
  
  
  І, несучи його на руках, Ільза поклала його в задній частині фургона, на підлогу, тому що не було часу влаштувати його зручніше.
  
  
  Вона ніколи б не повернулася за синьою рукою і комахами, але в маренні наполяг Конрад Блутштурц. Так само, як він наполіг, щоб вона принесла розпилювач.
  
  
  Тепер вона мчала вночі. Вона не знала, куди прямує. Їй було однаково куди. Все, що вона хотіла, це втекти.
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт думав про повернення додому. Він вважав, що безпосередня небезпека для нього минула, можливо, навіть запобігла. Ось уже більше тижня ніхто на ім'я Гарольд Сміт не було вбито або оголошено зниклим безвісти ніде на континентальній частині Сполучених Штатів.
  
  
  Сміт сидів за столом свого адміністратора у санаторії Фолкрофт. Вбивця вже мав знайти його, але він цього не зробив. З моменту раптової появи Римо у Фолкрофті не було жодних заворушень. Сміт пояснив напад Римо на свою охорону як колишнього пацієнта, який намагався повернутися до життя важким шляхом. Охоронці, жоден з яких не був серйозно поранений, прийняли пояснення Сміта про те, що пацієнта було передано місцевій поліції, і питання було вирішено.
  
  
  Сміт знав, що якщо на нього нападуть, то це станеться за вказаною адресою - Фолкрофт. Але щоб забезпечити безпеку своєї дружини, він встановив спостереження за своїм будинком. Два агенти ФБР були виставлені біля будинку Сміта, щоб стежити за тим, що в анонімній директиві Сміта називалося "підозрюваною терористичною діяльністю". Якби там щось трапилося, його дружина була б захищена.
  
  
  Сміт ставив питання, чи безпечно зараз відкликати цих агентів і повернутися до нормального життя. Він не був певен. Вбивця завдав удару логічним маршрутом від штату до штату. Фолкрофт мав бути наступним. Можливо, це все було так, подумав Сміт. Можливо, вбивця не наважився спробувати проникнути в систему безпеки Фолкрофту. Можливо, він чекав, поки Сміт покине територію, перш ніж завдати удару. Чи міг він бути заарештований чи перехоплений?
  
  
  Нарешті Сміт вирішив, що залишиться на місці принаймні ще на один день.
  
  
  Задзвонив захищений телефон. Телефон CURE, яким Римо повідомляв.
  
  
  Сміт підняв слухавку. "Так?"
  
  
  "Смітті?" То був голос Римо. Він здавався засмученим. "Погані новини".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Ферріс мертвий. Ми запізнилися".
  
  
  "Розпилювач?"
  
  
  "Пішла".
  
  
  "Знайдіть це". Голос Сміта був різким. Він не хотів повідомляти про невдачу президенту.
  
  
  "Гей, я просто роблю візит ввічливості", - сказав Римо. "Я на вас не працюю".
  
  
  "Мені шкода", - сказав Сміт, подумавши, що, якщо він засмутить Римо, йому доведеться мати справу безпосередньо з Чіуном. Сміт вважав за краще мати справу з Римо. "Будь ласка, розкажіть мені, що там сталося".
  
  
  "Так краще", - сказав Римо, пом'якшуючи. Йому більше подобався Сміт, коли той був чемний. “Ми у фортеці Чистоти. Це місце – вигрібна яма. Керує цим старим нацистом, Конрадом якось там. Я не можу це вимовити. Це по-німецькому”.
  
  
  "Продовжуйте", - сказав Сміт. Римо ніколи не знався на деталях. “Цей старий пердун якийсь каліка, без однієї руки та ніг. Але він той хлопець, який викрав Ферріса. Ти ніколи не здогадаєшся чому”.
  
  
  "Ви маєте рацію", - сказав Сміт, якого обрали головою CURE, тому що він не мав уяви. "Я не буду. Скажіть мені, будь ласка".
  
  
  "Йому знадобився розпилювач, щоб відновити себе. Ви мене правильно почули. Коли ми наздогнали його, у нього були штучні ноги і рука, прироблена до ножа для обробки м'яса. Він свого роду біонічний напівлюдина-напівмашина".
  
  
  "Кіборг".
  
  
  "А?"
  
  
  "Технічний термін для того, що ви щойно описали, - це кіборг, людська істота, відтворена зі штучних частин".
  
  
  "Як скажеш", - сказав Римо. "Припускалося, що він був лідером цього довбаного закладу, але коли ми його спіймали, він убивав усіх цих неонацистів до єдиного. Я не можу зрозуміти чому".
  
  
  "Я перевірив біографію Білої арійської ліги", - сказав Сміт. "Вона була заснована Бойсом Барлоу. Кілька днів тому його тіло і тіла двох його двоюрідних братів були виявлені на сміттєзвалищі в Меріленді. Очевидно, цей Конрад прибрав їх з дороги".
  
  
  "Але чому? Щоб захопити владу? У результаті він убив майже всіх".
  
  
  "Я не можу пояснити цю частину. Де ця людина зараз?"
  
  
  "Втік".
  
  
  "Як?"
  
  
  "Я націлився на нього, коли Чіун накинувся на мене. Він боявся, що мені буде боляче. Ти знаєш, яким він буває, коли йому доводиться мати справу з чимось, що виходить за рамки його досвіду. Якщо цього немає в історії синанджу, не зв'язуйся з цим. Біжи зараз, бійся пізніше".
  
  
  "Де Чіун зараз?"
  
  
  "Пояснюю тим, хто залишився живим, чому корейці - справжня раса майстрів. Стережися, Смітті. Коли він закінчить, в Алалнмі буде створена перша у світовій історії група, що виступає за перевагу Кореї".
  
  
  "Рімо, дуже важливо, щоб ми повернули розпилювач".
  
  
  "Тобі і мені обом. Я міг би придушити Чіуна, коли отямився від того удару по нервах. Чим швидше я покінчу з цією справою, тим швидше ми з Чіуном зможемо домовитися про повернення в Сінанджу."
  
  
  "У вас є якісь зачіпки?"
  
  
  "Коли Чіун закінчить, я збираюся попрацювати з цими людьми над собою і щось придумаю".
  
  
  "Тримайте мене в курсі".
  
  
  "Скажи чарівне слово", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  "Будь ласка".
  
  
  "Дякую". І Рімо повісив слухавку.
  
  
  Думки Сміта були тривожнішими, ніж будь-коли. Президенту нелегко пояснити смерть Ферріса Д'Орра, але якщо розпилювач буде знайдено, це врятує ситуацію.
  
  
  На жаль, Сміт поки що не зміг повідомити про відновлення розпилювача. Інша людина на його місці могла мати спокусу зачекати день чи два зі звітом, сподіваючись повідомити свого начальника більш позитивні новини. Чи не зі Смітом. Навіть якби це означало його відсторонення від Кюре – а це можливо, враховуючи нездатність захистити Ферріса Д'Орра, – Сміт не став би ухилятися від свого безпосереднього обов'язку.
  
  
  Не вагаючись, він підняв слухавку червоного телефону. Майже так само швидко він поклав її на місце.
  
  
  Комп'ютерний термінал CURE двічі видав звуковий сигнал про термінове надходження даних.
  
  
  Сміт повернувся до пульта, всі думки про президента випарувалися з його голови.
  
  
  Комп'ютер повідомив про вбивство у сонному містечку Маунт-Олів у Північній Кароліні. Чоловік на ім'я Гарольд К. Сміт, шістдесят двох років, був убитий. Його знайшли на ганку його будинку з відрубаною головою, неначе гільйотиною. Поліція проводила розслідування. У цієї людини не було відомих ворогів і не було явних підозрюваних.
  
  
  Сміт вивів на екран свою тактичну карту Сполучених Штатів і додав ім'я Гарольда К. Сміт до списку жертв Сміта, який тепер налічує чотирнадцять чоловік, додав місце смерті, і номер чотирнадцять з'явився в межах Північної Кароліни, що відповідає місцевості Маунт-Олів.
  
  
  Сміт натиснув клавішу, і зелена лінія промайнула між місцем останнього вбивства Гарольда Сміта, Окхемом, Массачусетс і Маунт-Олів. Лінія була довгою, прямою і проходила паралельно східному узбережжю. Воно проходило через нижню частину Нової Англії та штат Нью-Йорк, прямо повз Лонг-Айленд і Рай, штат Нью-Йорк.
  
  
  Вбивця обійшов його. Повністю.
  
  
  Сміт подумав, чи не помилився він у розрахунку методів убивці. Можливо, він мандрував не дорогою, як припустив Сміт. Можливо, він також не вибирав своїх цілей за телефонними списками.
  
  
  Це мало принести полегшення. Цього не було.
  
  
  Це привнесло нотку випадковості, що зводить з розуму, в те, що Гарольд Сміт з його раціональним розумом сприймав як логічну систему. Якщо вбивця діяв за іншою схемою, то Сміт, зрештою, залишався ймовірною метою.
  
  
  Агонія очікування могла затягтися на невизначений термін. Сміт внутрішньо застогнав і, заспокоївшись, приготувався атакувати цей новий чинник з усією своєю раціональною майстерністю.
  
  
  Гарольд К. Сміт почув стукіт у свої вхідні двері.
  
  
  Він дивився футбольний матч, у якому його команда лідирувала з відривом у три очки у четвертій чверті. Він був невдоволений тим, що його перервали, і тому, буркаючи, подався до дверей.
  
  
  Дівчина, що стояла на ганку, була молодою і дуже гарненькою. Сміт ніколи не бачив її раніше, а оскільки Маунт-Олів була студентським містечком, він автоматично припустив, що вона студентка. Можливо, вона прийшла сюди, щоби продати йому журнал. Іноді студенти робили це, щоб витратити гроші.
  
  
  Дівчина мило посміхнулася. і поганий настрій Сміт минув. Вона мала таку посмішку.
  
  
  "Привіт! Ви Гарольд К. Сміт?"
  
  
  "Цілком вірно, юна леді".
  
  
  "У мене у фургоні твій друг".
  
  
  "Друг?"
  
  
  "Так, він хотів би поговорити з тобою".
  
  
  "Що ж", - повільно промовив Гарольд К. Сміт, думаючи про свій футбольний матч, "скажи йому, щоб він прийшов".
  
  
  "О, він не може", - сумно сказала Ільза. "Він не може ходити, бідолаха".
  
  
  "О", - сказав Гарольд К. Сміт. "Вважаю, я мушу піти до нього".
  
  
  "Не могли б ви?"
  
  
  Сміт хотів і зробив.
  
  
  Кривава дівчина відчинила бічні двері. Гарольд К. Сміт просунув голову, перш ніж забратися у фургон, і побачив найогидніше обличчя, яке він коли-небудь бачив. Будь-коли.
  
  
  Обличчя належало тілу, до шиї закутаному в ковдри. Старому. Дуже старому, з крихітними вухами та яскравими чорними очима. Його тіло, здавалося, не мало нормальних обрисів під грубою тканиною.
  
  
  "Сміт!" - прошипів чоловік.
  
  
  "Знаю я вас?"
  
  
  Потім Сміт відчув пістолет у себе за спиною. Йому не треба було обертатись, щоб зрозуміти, що це пістолет. Насправді він взагалі не думав, що обертатися було б гарною ідеєю.
  
  
  "Усередині", - сказала блондинка, і в її голосі більше не звучали мед та сонячне світло.
  
  
  Сміт зробив крок уперед. Йому довелося зігнутися, щоб устояти в тісному салоні. Втім, це було нормально, бо це зробило падіння, коли дівчина вдарила його палицею по голові, набагато коротшою.
  
  
  "Я чекав цього моменту, Гарольд К. Сміт", - наспіваючи сказав Конрад Блутштурц. "Я чекав сорок років".
  
  
  "Я гадаю, він вибув".
  
  
  "А?"
  
  
  "Він тебе не чує", - сказала Ільза. "Напевно, я його вирубала. Вибач".
  
  
  "Бах!" - виплюнув Конрад Блутштурц. "Це не має значення. Він не той Коваль, і я надто втомився, щоб убити його. Відтягни його назад до ганку і пристрели його там".
  
  
  "Можу я натомість відрубати йому голову?" Запитала Ільза, роздивляючись вигнуте лезо з блакитної лівої руки Блутштурця.
  
  
  "Вони фонтанують, коли їм відрубують голови", – попередив Блутштурц.
  
  
  "Я триматимусь осторонь". Ільза пообіцяла.
  
  
  "Доставляй собі задоволення", - сказав він, заплющуючи очі. "До тих пір, поки він мертвий".
  
  
  "О, молодець", - сказала Ільза, хапаючи Гарольда К. Сміт за п'яти.
  
  
  Ільза Ганс замінила телефон-автомат на заправній станції, де навіть узимку пахло сумішшю солодких квітів магнолії та газової пари.
  
  
  Вона згрібала гірку десятицентовиків, які використовувала для дзвінків. Вона почала із сорока доларів дрібницею. Тепер там було лише шістдесят центів. Але вона знайшла те, що хотіла. Їй не терпілося розповісти про це своєму фюреру.
  
  
  Вона побігла назад до фургона, що чекав, і сіла за кермо.
  
  
  "Я знайшла ідеальне місце", - крикнула вона у відповідь.
  
  
  У напівтемній задній частині фургона, на розкладному ліжку, лежав Конрад Блутштурц.
  
  
  "Де?" прохрипів він.
  
  
  "Санаторій Фолкрофт. Це в Нью-Йорку. Мені знадобилося безліч дзвінків, щоб знайти місце, але це ідеальне. Приймаючий лікар запевнив мене, що це одне з найкращих місць у країні. Вони приймуть вас відразу ж, і найголовніше, вони дозволять мені залишитися з вами як ваша особиста медсестра. Хтось інший узяв би тебе, але не я. Я знав, що ти не хочеш, щоб ми розлучалися."
  
  
  "Добре, Ільза", - простогнав Конрад Блутштурц. Його кукси хворіли, вони пробирали до кісток. Справжньою рукою він щільніше натягнув ковдри. Вони були брутальними. Армійські ковдри. Вони свербіли, і чомусь ця сверблячка зводила з розуму більше, ніж біль.
  
  
  "І ти ніколи не здогадаєшся, що", - продовжила Ілза веселим голосом, який вона використала, коли мав поганий настрій. "Людину, яка відповідає за Фолкрофт, звуть Сміт. Гарольд Сміт. Хіба це не дико?"
  
  
  "Сміт", - сказав Конрад Блутштурц. І його очі спалахнули.
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Римо Вільямс залишив штаб-квартиру Білої арійської ліги Америки та Алабами та приєднався до Чіуна у сусідньому конференц-залі.
  
  
  "Що сказав імператор Сміт?" - Запитав Майстер Сінанджу. Чіун стояв перед членами Білої Арійської ліги, що зібралися, які сиділи навпочіпки на підлозі, заклавши руки за голови, як військовополонені у фільмі про війну.
  
  
  "Він незадоволений, але якщо ми негайно повернемо розпилювач. Я не думаю, що він звільнить вас".
  
  
  Волосся на обличчі Чіуна затремтіло.
  
  
  "Вогонь?" він тремтів. "Сміт сказав, що мене можуть звільнити? Жодного майстра синанджу ніколи не звільняли. Ніколи".
  
  
  "Він не зовсім сказав "пожежа", - визнав Римо, - але він дуже засмучений".
  
  
  "Тоді ми повернемо цей пристрій", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Як?"
  
  
  Чіун ривком підняв одного з чоловіків, що сидять на ноги. Чоловік схопився, як чортик із табакерки.
  
  
  "Цей скаже нам", - сказав Чіун.
  
  
  Римо глянув на чоловіка. Він був наляканий, але на його м'ясистому обличчі середніх років читалася непривітна гордість. Його густі брови та вуса щіточкою були того ж кольору, що й мітла.
  
  
  "Як тебе звуть, приятелю?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  Чоловік розправив плечі. "Доктор Манфред Бефлекен".
  
  
  "Ти так кажеш, ніби це щось означає".
  
  
  "Має значення. Я один із найкращих хірургів у світі".
  
  
  "Він той, хто створив цю мерзенну штуку", - сказав Чіун.
  
  
  "А ти?"
  
  
  "У мене був такий привілей. Біоніка - моя спеціальність".
  
  
  "Ти створив монстра", - сказав Римо.
  
  
  "Ні", - сказав доктор Манфред Бефлекен. "Конрад Блутштурц вже був монстром. Війна зробила його таким. Я зробив його найкращим монстром".
  
  
  "Божевільний", - сказав Чіун. "Цей лікар божевільний. І він расист, можливо, найгірший з усіх. Я спробував на ньому твою гру слів, Римо. Він ненавидить усіх. Навіть ці інші расисти. Він думає, що німці - раса панів. Німці! Єдине, в чому німці колись були хороші, то це у військовій справі - і коли вони востаннє вигравали війну?"
  
  
  "Ці інші – ніщо", – сказав доктор Бефлекен. "Усього лише інструменти для досягнення цілей герра фюрера".
  
  
  "Єдина мета, про яку я дбаю, - це позбавити життя цю тварюку", - похмуро сказав Римо. "Де я можу його знайти?"
  
  
  Лікар знизав плечима. "Хто може сказати?"
  
  
  "Ти можеш, і ти це зробиш", - сказав Римо, хапаючи чоловіка за плече. Римо вдавив великий палець у м'язисті плечові м'язи доктора Бефлекена, поки не намацав тверду грудочку плечового суглоба чоловіка. Обличчя доктора Бефлекена спалахнуло. Він чинив опір, але рука Римо вибила з нього дух боротьби.
  
  
  "Те, що ти зробив із Блутштурцем, я можу виправити. З ним. З тобою. З ким завгодно", - попередив Римо. "Останній шанс".
  
  
  "Я вірний німець рейху", - сказав доктор Бефлекен.
  
  
  Римо натиснув. Плечо чоловіка відокремилося з виразною бавовною.
  
  
  З очей доктора Бефлекена бризнули сльози. Його права рука опустилася нижче лівої на помітний дюйм. Римо пересмикнув плечима.
  
  
  "Там є хатина", - видихнув доктор Бефлекен, відчувши, як великий палець Римо шукає інший плечовий суглоб. Його коліна відчувалися як шини, що пропускають повітря. "У Флоридських Еверглейдсах. Недалеко від місця під назвою Фламінго. Герр фюрер жив там до прибуття в фортецю Чистоти. Він може вирушити туди".
  
  
  "Чуєш це, Тату?"
  
  
  "Ні", - сказав Майстер синанджу. "Я чую тільки голос моїх предків, які звинувачують мене в тому, що я став першим майстром Сінанджу, якого звільнили, як звичайного землекопа".
  
  
  "Цього б не сталося, якби ти не зупинив мене. Я міг би взяти Кровососа або як там його звуть".
  
  
  "І ти не була б настільки дурна, щоб вірити, що зможеш отримати його, якби твоє пристрасне бажання повернутися в Сінанджу не затуманило твої думки. Скільки разів я говорив тобі, ніколи не думай, що тільки тому, що знайомі речі поступаються твоїй майстерності". , так буде і з незнайомими речами. Через твою зарозумілість тебе могли вбити. І де тоді було б моє село?"
  
  
  "У Кореї, де це було завжди", - сказав Римо. "І де я хотів би бути просто зараз".
  
  
  "Ти б кинув мене в Америці, Римо? Одну, єдину ідеальну людину в країні жирних расистів".
  
  
  "Ні, Татусю, я б відвіз тебе назад до Сінанджі. З рні. Де нам обом саме місце".
  
  
  Пергаментне обличчя Чіуна пом'якшилося. Він відвернувся, щоб учень не міг бачити його обличчя.
  
  
  "Ми обговоримо це пізніше", - сказав він. "Після того, як ми повернемо розпилювач та забезпечимо мою подальшу зайнятість".
  
  
  "Чудово. Поїхали".
  
  
  "А як щодо цих паразитів?" запитав Чіун, махнувши рукою в бік членів Білої арійської ліги Америки і Алабами, що зіщулилися. "Чи не слід нам позбутися їх?" Можливо, імператор Сміт був би вдячний за кілька голів, щоб поставити їх на ворота фортеці Фолкрофт. Голови чудові відбиття ворогів. Я бачу тут кілька добрих. "
  
  
  "В нас немає часу".
  
  
  Майстер Сінанджу знизав плечима і пішов за Римо до дверей.
  
  
  "А як же я?" — спитав доктор Бефлекен, схопившись за свою руку, що марно бовталася.
  
  
  "А точно." сказав Римо, повертаючись до кімнати. "Ти відновив "Кровососа", чи не так?"
  
  
  "Blutsturz. Так."
  
  
  "І ти міг би зробити це знову? З кимось іншим?"
  
  
  "Я дуже досвідчений".
  
  
  "До побачення", - сказав Римо, тицяючи двома пальцями чоловікові в очі. Доктор Манфред Бефлекен звалився купою мертвої плоті.
  
  
  "Ти мав рацію, Папочка", - сказав Римо. "Це зручний хід".
  
  
  "Нагадайте мені убити вас пізніше", - сказав Чіун членам Білої Арійської ліги, що вижили, на прощання. Маріонетка Мо часто використовував його за схожих обставин, і Майстер Сінанджу був упевнений, що великий артист не заперечував би проти його використання.
  
  
  Доктор Гарольд Сміт дістав спеціальний портфель із шафки у своєму кабінеті. Він відкрив його і перевірив мінікомп'ютер та телефонний зв'язок, які мали зв'язати його з комп'ютерами CURE під час його запланованої поїздки до Північної Кароліни.
  
  
  Перш ніж закрити портфель, він засунув свій старий автоматичний пістолет у спеціальне поглиблення, яке дозволило б йому пронести його повз службу безпеки аеропорту.
  
  
  Виходячи з офісу, він поговорив зі своєю секретаркою. "Мене не буде щонайменше день, місіс Микулко", - сказав їй Сміт. "Я впевнений, що ви зможете владнати справи до мого повернення".
  
  
  "Звичайно, доктор Сміт". - сказала Ейлін Мікулка, яка пишалася тим фактом, що могла легко керувати повсякденними операціями Фолкрофта, доки її боса не було у місті.
  
  
  "Я буду на зв'язку".
  
  
  "О, доктор Сміт?" Сміт обернувся.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Зараз вони приймають того нового пацієнта. Того, хто вижив після невдалої операції. Я подумав, що ви, можливо, захочете привітати його як завжди".
  
  
  "Дякую, що розповіли мені", - сказав доктор Сміт. "Як його звати?"
  
  
  Місіс Мікулка звірилася з настільним журналом. "Якийсь містер Конрад".
  
  
  "Добре, я зроблю це".
  
  
  Сміт піднявся на ліфті в головний вестибюль, де побачив, як два огрядні санітари вкочують нового пацієнта через великі скляні двері. Молода білява дівчина в білій уніформі медсестри схилилася над чоловіком на каталці, на її м'яких рисах відбилося занепокоєння.
  
  
  Сміт зробив крок до них.
  
  
  "Привіт! Я Ільза", - сказала білява медсестра. У неї був бадьорий характер медичного працівника, який щойно вийшов на роботу.
  
  
  "Ласкаво просимо до санаторію Фолкрофт", - сказав Сміт, коротко тиснучи їй руку. "Я головний адміністратор цієї установи".
  
  
  "О! доктор Сміт".
  
  
  "Це вірно".
  
  
  "Я чула про вас", - радісно сказала Ільза. "Дозвольте мені уявити містера Конрада".
  
  
  Чоловік на каталці дивився заскленілими чорними очима, його обличчя було сухим і безкровним, наче вирізаним з черепашки. Сухі губи були відтягнуті назад над коричневими яснами у смертельній гримасі.
  
  
  Сміт невпевнено простяг руку, але швидко сунув її в кишеню, коли зрозумів, що чоловік не має ніг. Простирадло лежало рівно там, де мали бути ноги чоловіка. Сміт не міг бути впевнений, що чоловік не мав також відсутніх рук. Краще не з'ясовувати це незручним способом.
  
  
  Ільза схилилася над пацієнтом. "Це доктор Сміт. Я розповідала вам про нього. Лікар Гарольд Сміт".
  
  
  Раптом чорні очі спалахнули життям. "Сміт", - прошипів він.
  
  
  Доктор Сміт відсахнувся від люті, з якої суха оболонка чоловіка вимовила його ім'я. Стара голова затремтіла, відриваючись від подушки. Одна рука, сильна, мускулиста, але вкрита жахливими шрамами, висунулася з-під простирадла. Скручена рука пацієнта дряпала повітря. Здавалося, вона дряпає його.
  
  
  "Заспокойся", - заспокоювала Ільза. "Все гаразд. Я тут".
  
  
  "Сміт", - знову прошипів чоловік. "Сміт!"
  
  
  "Іноді він стає таким", - сказала Ільза Сміту, обережно укладаючи схвильовану голову Конрада Блайтштурца назад на пухнасту подушку.
  
  
  "Е-е, так", - сказав доктор Сміт. "Дозвольте мені запевнити вас, що у Фолкрофт він отримає найкращий догляд".
  
  
  Доктор Гарольд Сміт поспішно втік за дверима, хоча бідний пацієнт продовжував знову і знову повторювати його ім'я. Сміт здригнувся, хоча він бачив, як через Фолкрофтські ворота проходили пацієнти й гірше. Пацієнти, подібні до містера Конрада, часто були жорстоко злі на світ. Незважаючи на це, абсолютна отрута, якою, здавалося, було просякнуте те, як він вимовляв ім'я Сміта, викликав занепокоєння. Було майже схоже, що ця людина знала його. І зненавиділа його.
  
  
  Але це, звісно, було неможливо, подумав Гарольд У. Сміт. Він ніколи не бачив містера Конрада. Сміт виїхав з території Фолкрофта, питаючи, яка жахлива трагедія довела цю людину до її нинішнього жалюгідного стану.
  
  
  Місіс Гарольд В. Сміт стояла перед дзеркалом у підлогу в спальні свого скромного будинку в стилі тюдорівського, критично оглядаючи себе.
  
  
  "Старомодно", - вирішила вона вголос.
  
  
  У двох інших сукнях вона виглядала так само. Вона щойно купила їх, і, хоча в дзеркалах примірочної крамниці вони, здавалося, підкреслювали її повну фігуру, а жвава продавчиня наполягала, що в них вона виглядає "модно", на самоті свого будинку вона бачила себе такою, якою була завжди - старомодною. .
  
  
  З цим нічого не можна було вдіяти. Навіть будучи підлітком, вона мала лише певний безсмачний шарм. Гарольд все одно одружився з нею. І в міру того, як минали роки, стираючи риси її обличчя, прорізаючи материнські зморшки навколо очей і заповнюючи тіло, яке навіть у двадцять п'ять років належало жінці середнього віку, Гарольд Сміт продовжував любити її.
  
  
  Щоправда, Гарольд мав своєрідне ставлення до подружнього кохання. Він ніколи не дивував її парфумами, квітами чи новим одягом, навіть у перші роки їхнього спільного життя - тому що вважав легковажною будь-яку покупку, на яку не давалася п'ятирічна гарантія повного відшкодування. Найромантичніший подарунок, який Гарольд Сміт колись робив їй, був у 1974 році, коли він купив для неї їздову газонокосарку. Сусідський хлопчик підняв розцінки на десять центів на годину, і, оскільки у Гарольда не вистачало робочого часу, а роботу виконував інший хлопчик, Гарольд Сміт витратився на тракторну косарку, бо не хотів, щоб вона втомлювалася рутиною.
  
  
  Місіс Сміт змирилася з усім цим протягом багатьох років. Вона сказала собі, що коли Гарольду прийде час йти на пенсію, він нарешті належатиме тільки їй. Але Гарольду У. Сміту виповнилося шістдесят п'ять років, і мови про звільнення з "Фолкрофту" не було. "Я надто важливий", - сказав він, коли вона одного разу торкнулася цієї теми. Роки зносили його тендітну постать, і вона турбувалася про нього. "Фолкрофт не міг би обійтися без мене".
  
  
  Саме після цієї короткої розмови місіс Сміт почала підозрювати, що її чоловік не керує санаторієм. Не зовсім. Звичайно, він керував ним, але ще очевидніше, що його робота у Фолкрофті заплющувала очі на щось менш приземлене. Розвідувальний досвід Гарольда нагадував це. Це і той факт, що він, здавалося, старів швидше після свого дострокового виходу з ЦРУ, ніж раніше.
  
  
  Місіс Сміт зашаркала до сусідньої спальні, невпевнено ступаючи на своїх нових високих підборах. Вона не звикла до високих підборів, ніколи їх не носила. Але вони знову увійшли в моду, і, можливо, в них вона здаватиметься вищою, ноги стрункішими, а постава - меншою... старомодною.
  
  
  Спальня Вікі була такою самою, як і тоді, коли вона покинула її, щоб піти самостійно. Важко було повірити, що її єдина дочка тепер доросла жінка. Куди пішли роки?
  
  
  Косметика Вікі стояла там, де і завжди, на туалетному столику в очікуванні святкових візитів, як вона завжди пояснювала Гарольду, коли він пропонував перетворити спальню на робочий кабінет. Правду кажучи, вона зберегла цю кімнату як святилище для маленької дівчинки, яка, на її думку, дуже швидко подорослішала.
  
  
  Місіс Сміт, сидячи за туалетним столиком, перебирала таці з косметикою. Вона ніколи не користувалася косметикою. Гарольд завжди її не схвалював. Іноді вона запитувала себе, чи справді він заперечував проти косметики чи високих цін на речі. Згадуючи газонокосарку, вона вирішила, що вся справа у вартості.
  
  
  Вона відмовилася від макіяжу і завдала лише трохи духів за кожне вухо. Це привернула б його увагу.
  
  
  Задоволена місіс Сміт викликала таксі.
  
  
  Під час поїздки вона турбувалася про те, що скаже їй Гарольд, коли з'явиться біля воріт санаторію Фолкрофт. Чи він роздратований тим, що вона приїхала без попередження? За двадцять років, що Гарольд пропрацював у Фолкрофті, місіс Сміт жодного разу його не відвідала. І тому для неї стало приємним сюрпризом, коли він несподівано запросив її оглянути його офіс та познайомитись зі своєю секретаркою.
  
  
  Це було тиждень тому. Весь той тиждень вона не бачила свого чоловіка. За цей тиждень він перетворився з нового, уважного Гарольда Сміта на замкнутого, схожого на машину Гарольда Сміта через багато років нудного шлюбу. З кожним днем його голос здавався все більш різким, змученим. Щодня вона відчувала, як він вислизає від неї.
  
  
  Сьогодні вона збиралася зупинити цю ерозію – навіть якби їй довелося силою вивести його з офісу.
  
  
  Але Маві Гарольд була б засмучена. Він міг би навіть відправити її додому, так і не помітивши її нову сукню та скромний натяк на Chanel №5 за кожним вухом.
  
  
  Коли таксі під'їхало до воріт Фолкрофта і місіс Сміт передала 28,44 долара та чайові за проїзд, вона перестала турбуватися про те, що скаже їй Гарольд із приводу несподіваного приїзду.
  
  
  Він збирався вбити її за те, що вона не домовилася з таксистом про нижчу фіксовану ставку. Вона просто це знала.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  "Цього разу ти впевнена?" - Запитала Ільза Ганс. "Я маю на увазі, справді впевнена".
  
  
  "Це Сміт", - сказав Конрад Блутштурц. Він лежав на регульованому лікарняному ліжку. "Я впізнаю його очі, його обличчя, його манери. Він не змінився. Не сильно. Ні разу після Токіо. Як він міг так мало змінитись після того, як я змінилася так сильно?"
  
  
  "Ти хочеш, щоб я вбив його для тебе..."'
  
  
  "Ні! Я маю зробити це сама. Це він, Ільза. Цього разу справді так".
  
  
  "Діко", - сказала Ільза. "Я подумала, перш ніж ми вб'ємо його, чи не слід мені щось зробити з його шкірою. Його шкіра виглядала трохи сухою. Можливо, я могла б послати йому трохи дитячої олії або ще чогось. Не думаю, що мені захотілося б переплітати свій щоденник у таку мерзенну шкіру”.
  
  
  "Це справді він", - прошепотів Конрад Блутштурц. "Ільза, я хочу, щоб ти з'ясувала про нього все, що зможеш. Поговори з ним. Поговори з його співробітниками. Я маю знати, що він робив увесь той час, поки я страждала".
  
  
  "Добре. Тоді ми можемо зайнятися євреями?"
  
  
  "Євреї?"
  
  
  "Так, після того, як ми вб'ємо Сміта, ми зможемо зайнятися євреями. Вони вбили моїх батьків, пам'ятаєш?"
  
  
  Конрад Блутштурц, перемагаючи біль, підвівся в ліжку. Він балансував на правій руці. Синій сполучний штифт виблискував серед садна на обрубці лівої руки.
  
  
  "Ільза, серед моїх речей є книга. У фургоні. Візьми її, будь ласка".
  
  
  Ільза повернулася за кілька хвилин. "Прочитай це", - сказав Конрад Блутштурц.
  
  
  Ільза подивилася на назву "Щоденник Ганни Франк". "О, чорт! Я не хочу це читати".
  
  
  "Прочитай це. Зараз. Коли закінчиш, повернися до мене".
  
  
  "Якщо ти так кажеш, але мені здається, мене зараз вирве". Через дві години Ільза Ганс повернулася до його ліжка. Вона була у сльозах.
  
  
  "Ви не можете вбивати євреїв", - сказав Конрад Блутштурц. "Гітлер намагався, і хоча загинуло шість мільйонів, євреї стали сильнішими, ніж будь-коли, зі своєю власною нацією. Як ви думаєте, культура, яка породила таку людину, як ця хоробрия молода дівчина, може бути знищена вами чи кимось?" "
  
  
  "Ні", - схлипуючи, сказала Ільза.
  
  
  "Добре. Євреї не вбивали твоїх батьків, Ільза. Колись я розповім тобі цю історію. І коли я це зроблю, ви повинні подбати про те, щоб зрозуміти, що все, що я робив у минулому, я робив для нас. Євреї не мають значення. Ніхто не має значення. Важливі тільки Сміт і я. Ти все ще хочеш вбивати євреїв, моя Ільза?
  
  
  "Ні", - рішуче заявила Ільза. "Я хочу вбити чорних. Жоден чорний не зміг би написати таку книгу".
  
  
  Конрад Блутштурц зітхнув. "Я надто добре тебе навчив. Досить, ми обговоримо це в інший раз. З'ясуй, що зможеш, про Гарольда В. Сміта, мого смертельного ворога".
  
  
  Місіс Сміт була здивована.
  
  
  Вона чекала, що секретарка її чоловіка буде молодшою, привабливішою. Натомість місіс Микулка виявилася не набагато молодшою за неї, хоча, можливо, і менш старомодною. Скоріше матроною, аніж старомодною. Вона запитувала себе, чи Гарольда іноді приваблював тип матрони.
  
  
  "Вибачте, місіс Сміт. Лікар Сміт пішов кілька годин тому", - люб'язно повідомила місіс Мікулка.
  
  
  "О. Він сказав, куди прямує?"
  
  
  "Ні, він цього не робив", - сказала Ейлін Мікулка, запитуючи, чи повинна вона згадати той факт, що доктор Сміт поїхав з міста. Було дивно, що доктор Сміт поїхав із міста, не сказавши про це своїй дружині, яка здавалася досить приємною, хоч і трохи старомодною.
  
  
  Місіс Сміт спохмурніла. "О боже. Я так хвилююся за Гарольда. Його не було вдома більше тижня. Але він дзвонить щодня", - поспішно додала вона.
  
  
  Це вирішило місіс Микулко. "Я думаю, він згадував щось про коротку поїздку", - з надією сказала вона. Можливо, доктор Сміт намагався додзвонитися до своєї дружини, але пропустив з'єднання.
  
  
  "О Боже". Місіс Сміт покрутила сумочку обома руками. "Напевно, мені слід було зателефонувати".
  
  
  "Мені дуже шкода".
  
  
  "Ви вважаєте..." - почала місіс Сміт. - "Я маю на увазі, це може здатися нав'язливим, але я ніколи не була у Фолкрофті".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Можу я оглянути кабінет Гарольда?"
  
  
  Ейлін Микулка підбадьорливо посміхнулася. "Звичайно, я була б рада впустити тебе".
  
  
  "Ви дуже добрі".
  
  
  "Зовсім ні. Я збирався збігати в кафетерій перекусити. Можу я тобі щось запропонувати?"
  
  
  "Апельсиновий сік. І датське печиво".
  
  
  "Я зараз повернуся", - сказала місіс Мікулка.
  
  
  І дві жінки посміхнулися одна одній так невпевнено, як часто посміхалися дві жінки, які мали спільний чоловік.
  
  
  Ільза Ганс питала, як пройти до кабінету доктора Сміта. По дорозі вона посміхалася кожному чоловікові, який виглядав так, ніби працював у Фолкрофті, і питала: "Який із себе доктор Сміт?"
  
  
  Відповіді укладаються у дві однакові категорії.
  
  
  Чемні люди казали, що він нудний, але приємний.
  
  
  Чесніші люди називали його скупим Скруджем.
  
  
  Здавалося, він нікому особливо не подобався.
  
  
  "За великим столом у приймальні біля кабінету доктора Сміта нікого не було.
  
  
  "Чорт забирай", - сказала Ільза Ганс. "Тримаю в заклад, його секретарка розбалакала б чимало".
  
  
  Ільза приклала вухо до дверей до кабінету Сміта і, нічого не почувши, спробувала відчинити двері. Вона піддалася. Вона обережно увійшла.
  
  
  "Ой!" - Вигукнула Ільза, зіткнувшись з неохайною жінкою в синій сукні з принтом.
  
  
  "Вибачте мене", - чемно сказала місіс Гарольд Сміт.
  
  
  "Я шукаю доктора Сміта", - невпевнено сказала Ільза.
  
  
  "Я теж. Я його дружина. Я прийшла пообідати з Гарольдом, але, думаю, мені слід спочатку зателефонувати, тому що Гарольд поїхав на весь день, і, схоже, ніхто не знає, де він." Місіс Сміт нервово хихикнула.
  
  
  "Його дружина?" - Запитала Ільза. "Можливо, ви хотіли б познайомитися з містером Конрадом".
  
  
  "Містер Конрад?" - нерозумно перепитала місіс Сміт. "Дуже добрий друг вашого чоловіка".
  
  
  "О, дійсно. Не думаю, що я колись чув це ім'я раніше".
  
  
  "О, вони повернулися багато років тому. На війну. Ось, я відведу вас до нього. Просто дозвольте мені залишити це на столі доктора Сміта".
  
  
  "Пляшечку дитячої олії?" - спитала місіс Сміт.
  
  
  "Заради його шкіри".
  
  
  "О", - сказала місіс Сміт, якій здалося дуже дивним, що ця молода дівчина залишила таку річ на столі свого чоловіка. Але вона була такою життєрадісною дитиною, що місіс Сміт була більш ніж щаслива супроводжувати її.
  
  
  Доктор Сміт повернувся до свого кабінету, його обличчя було ще більш жорстоким, ніж зазвичай.
  
  
  "Доброго ранку, доктор Сміт", - сказала місіс Мікулка. "Як пройшла ваша поїздка?"
  
  
  "Незадовільно", - сказав Сміт, підібгавши губи. Він ризикнув, вилетівши на Маунт-Олів, місце останнього вбивства Гарольда Сміта. Використовуючи підроблене посвідчення особи, яке видавало його за агента ФБР, Сміт обійшов поліцію Маунт-Олів та друзів, родичів та сусідів покійного Гарольда К. Сміт.
  
  
  Він не виявив нічого, ніяких зачіпок до людини або людей, які обезголовили товариша Сміта на ім'я носій.
  
  
  "Мені шкода це чути", - сказала місіс Мікулка, коли доктор Сміт увійшов до свого кабінету. "Місіс Сміт додзвонилася до вас?"
  
  
  Сміт зробив паузу. "Зв'язатися зі мною?"
  
  
  "Так, вона була тут учора. Боюся, я не зміг сказати їй, де вас знайти. Вона була дуже стурбована. Забавно, я залишив її в офісі, поки ходив на ланч, а коли повернувся, її вже не було".
  
  
  "Зник". Слово зірвалося з мови Сміта. Несподівано він згадав, як дзвонив додому з аеропорту і не отримав відповіді. Тоді це нічого не означало, але зараз...
  
  
  "Будь ласка, з'єднайте мою дружину з телефоном", - сказав Сміт.
  
  
  За своїм столом доктор Сміт натиснув кнопку, яка викликала комп'ютерний термінал hidden CURE. Він ввів запит на звіт про агента ФБР, якого він таємно доручив стежити за його домом.
  
  
  Звіт повернувся. Суб'єкт повідомив, що взяв таксі об 11:22 попереднього дня. Жодних записів про повернення. Жодних інших незвичайних дій.
  
  
  Сміт вимкнув інтерком.
  
  
  "Ніхто не відповідає, докторе Сміт", - сказала місіс Мікулка. "Чи я маю продовжувати спроби?"
  
  
  "Ні", - сказав доктор Сміт. "Будь ласка, накажіть начальнику служби безпеки прочесати територію у пошуках будь-яких ознак моєї дружини".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Зроби це!"
  
  
  Через годину начальник служби безпеки відзвітував безпосередньо перед доктором Смітом. Було розпочато обшук території. Єдиною неприємною подією стало раптове зникнення пацієнта, якогось містера Конрада.
  
  
  "Конрад", - сказав Сміт, відпускаючи чоловіка. Це був пацієнт із множинними ампутованими кінцівками. Тут не було жодного зв'язку.
  
  
  Задзвонив телефон Кюре. То був Римо.
  
  
  "Смітті", - сказав Римо. "Я думаю, у нас є зачіпка розпилювачем. Ми збираємося її перевірити".
  
  
  Коли відповіді не було, Римо запитав: "Смітті?"
  
  
  "Мою дружину викрали", - випалив Сміт.
  
  
  "Сиди тихо. Ми з Чіуном вже в дорозі".
  
  
  "Ні", - сказав Сміт. "Ви залишаєтеся на розпилювачі. Це ваше першочергове завдання".
  
  
  "Не будь холоднокровним зі мною, Смітті. Ми можемо допомогти. Ми говоримо про твою дружину. Вбивця Сміт?"
  
  
  "Думаю, так. Важко сказати. Я не знаю".
  
  
  "Ти виглядаєш досить схвильованим. Ти впевнений, що тобі не потрібна наша допомога? Ми з Чіуном, можливо, у будь-якому випадку вирушаємо на полювання на дикого гусака".
  
  
  "Це може бути особистою справою", - сказав Гарольд Сміт, знову знаходячи контроль над своїм голосом. "І я розберуся з цим. Особисто".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Римо, вішаючи слухавку.
  
  
  Сміт невидячим поглядом дивився у панорамне вікно. Якщо з його дружиною щось трапилося...
  
  
  Зателефонувала місіс Микулка. "Зателефонуйте першій лінії, доктор Сміт". Доктор Сміт взяв трубку, не замислюючись, граючи з пляшкою олії babv на своєму столі. Що тут робила дитяча олія? Невже його хитрість лишила її?
  
  
  "Доктор Сміт?" спитав голос. Дуже старий голос. "У мене ваша дружина".
  
  
  Сміт перекинув пляшку. "Хто це?" - Запитав я.
  
  
  "Я довго шукав тебе, Гарольд У. Сміт. З 7 червня 1949 року. Ти пам'ятаєш 7 червня 1949?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав Сміт. "Де моя дружина?"
  
  
  "Там, де ти її не знайдеш. Без моєї допомоги". Сміт нічого не сказав.
  
  
  "Це було в Токіо", - сказав хрипкий голос. "Ти пам'ятаєш Токіо?"
  
  
  Сміт насупив брови. "Ні, я не думаю..."
  
  
  "Ні!" - прошипів голос. "Ні! Я жив у пеклі з того жахливого дня, і ти не пам'ятаєш!" Спокійнішим голосом він продовжив: "Ти пам'ятаєш вчорашній день? У вестибюлі вашого робочого місця? Чи пам'ятаєте ви людину, настільки покаліченого, що ви не наважилися потиснути йому руку?"
  
  
  "Конрад", - сказав Сміт. Раптом це набуло сенсу. Вбивцю Сміта таємно доставили сюди як пацієнта.
  
  
  "Ні. Konrad Blutsturz."
  
  
  "Blut-!" Все це швидко повернулося до Гарольда Сміта. Місія в Токіо, погоня по будівлі Дай-ічі і в калейдоскопі киплячого вогню останнє зображення чорніючого тіла Конрада Блутштурца, що падає на землю, охопленого полум'ям.
  
  
  "Аааа", - сказав Конрад Блутштурц. "Тепер ти згадав. Добре. Тепер слухай уважно, я хочу, щоб ти поїхав до міста Фламінго у Флориді. Там ви візьмете напрокат одну з тих плоскодонок, якими користуються в Еверглейдс. Ви знаєте, про яку я говорю, з великим вентилятором ззаду?" В Еверглейдс неподалік ти знайдеш гарний затишний будиночок. Я чекатиму тебе там. Приходь один. Можливо, я дозволю тобі попрощатися з твоєю дружиною, перш ніж позбавлю тебе життя”.
  
  
  Лінія перервалася.
  
  
  Під час польоту в Майамі Гарольд В. Сміт дозволив собі задрімати. Він знав, що йому знадобляться всі його сили для протистояння, яке він мав.
  
  
  Коли він дрімав, йому снився сон.
  
  
  Йому снилося, що він повернувся в окуповану Японію, молодий агент на заході сонця УСС, що стоїть на щойно відбудованому токійському вокзалі. Поїзд, коли він з хрипом в'їхав на станцію, був купою розбитих вікон і коростей іржі. Сміт сів у єдиний новий вагон, на якому була табличка з написом "Зарезервовано для окупаційних сил" англійською та японською мовами.
  
  
  Потяг прогуркотів повз розбомблені вогнища руйнування, які колись були процвітаючим районом Асакуса. Американський розвідник сидів навпроти нього, читаючи номер "Старз енд Страйпс". Сміт тримався особняком.
  
  
  Сміт вийшов у парку Уено, пройшов повз те, що називалося Імператорським Токійським університетом, і знайшов маленький будиночок з рисового паперу і дерева, який описувався в його інструктажі, аж до зарослих очеретом воріт і недоглянутого чагарника.
  
  
  Сміт не забарився, бо це привернула б до нього увагу. Він попрямував прямо до розсувних вхідних дверей, відчинив їх і кинув усередину гранату зі сльозогінним газом.
  
  
  Він почекав, доки закінчиться газ, а потім увірвався всередину, впевнено тримаючи пістолет перед собою.
  
  
  Будинок був порожній. Спочатку Сміт подумав, що, можливо, припустився помилки. Потім він зауважив, що у традиційній ніші вітальні не було фамільного сувого. У цьому будинку не мешкав жоден японець.
  
  
  У спальні була невелика фабрика з виробництва вибухових речовин. Сміт дізнався про матеріали, бо під час війни він працював з норвезьким підпіллям. Вибухові речовини були його спеціальністю.
  
  
  Сміт знайшов карту вулиць центру Токіо з кількома різними маршрутами, позначеними на ній червоним чорнилом. Маршрути вели до будівлі, де Сміт з жахом дізнався будівлю Дай-Ічі - штаб-квартиру генерала Дугласа Макартура та окупаційного уряду.
  
  
  Сміт поспішив на вулицю і зупинив "башку", одне з таксі, яке у важкі роки війни було переобладнано для спалювання деревини замість бензину.
  
  
  Умовляючи водія їхати швидше, він ставив питання, чи був навіть Конрад Блутштурц достатньо впертим, щоб спробувати підірвати американський окупаційний штаб через чотири роки після програшу війни.
  
  
  Сміт мало знав про Блутштурця. Його начальство сказало йому, що він був головою секретного нацистського осередку, розміщеного в США перед війною. Осередок замислювався як резервна сила, яка візьме під контроль уряд Сполучених Штатів, якщо Німеччина завоює Європу і попрямує до американських берегів.
  
  
  Бютштурц утік із США і тримався на крок попереду ФБР. Його слід було втрачено доти, доки інформатори не повідомили окупантам, що німець вступив у контакт з незгодними японськими бойовиками в самому Токіо і планував розпалити громадську думку проти того, що досі було мирною окупацією.
  
  
  Завданням Сміта було знайти Блутштурця і захопити його чи усунути. Коли баша доставив його до великої будівлі Дай-Ічі, Сміт молився, щоб не було надто пізно.
  
  
  Сміт представився біля стійки привітання. "Сміт, Гарольде", - сказав він, показуючи своє посвідчення. "СКАП дозволив мені."
  
  
  І як тільки він повернувся, він побачив вхідного Конрада Блутштурця.
  
  
  Блутштурц не знав Сміта, але йому було знайоме вираз обличчя Сміта, коли він це побачив.
  
  
  Сміт вихопив зброю і знову представився. Конрад Блутштурц не вибіг через парадні двері, хоч це було б розумним вчинком. Він пірнув у ліфт.
  
  
  Перший постріл Сміта схибив. Другий пробив двері ліфта, що закриваються. Бачачи, що кабіна ліфта опускається до рівня підвалу, він піднявся сходами.
  
  
  У підвалі Гарольд Сміт вирішив не брати Конрада Блутштурця живим. Чоловік мав портфель. Сміт був упевнений, що в ньому був вибуховий або запальний пристрій.
  
  
  Було темно. Вікон не було. Сміт зупинився, затамувавши подих, прислухаючись.
  
  
  Звук був ледь чутним дзвоном. Палець ноги зачепив шматок вугілля або бите скло.
  
  
  Сміт вистрелив на звук.
  
  
  Ревучий вогонь висвітлив підвал, і у вогні з криком танцював чоловік. Крик роздирав легені, чого Сміт, загартований воєнними конфліктами, ніколи раніше не чув.
  
  
  Першою думкою Сміта було всадити кулю в чоловіка, щоб припинити його передсмертні муки, але вогонь - це був лише вогонь, а не вибух - розповзався по підлозі, що переноситься летючим рідким паливом.
  
  
  Сміт побіг за допомогою, звук цих криків змусив його закрити вуха. . . .
  
  
  Сміт прокинувся, коли капітан оголосив про зниження до міжнародного аеропорту Майамі. Він ледве почув металевий голос капітана. Він усе ще міг чути крики Конрада Блутштурца, які луною віддавалися в сорокарічній пам'яті.
  
  
  Пожежа в будівлі Дай-Ічі була загашена, а потім зам'ятий. Конрада Блутштурця витягли з підвалу, він чіплявся за життя, його шкіра зісковзувала обвугленими ділянками там, де рятувальній команді доводилося до неї торкатися.
  
  
  Сміт перебував на транспортному літаку ВПС протягом дня після інциденту, його роботу було виконано. Копаючись у шарах пам'яті, він не міг згадати, чи чув він колись про те, що Блутштурц вижив. Він завжди припускав, що ні. Очевидно, що Блутштурц так і зробив. Якимось чином співчуваючі, мабуть, потай витягли його з військового госпіталю в Токіо. Прикрий прорахунок у системі безпеки, який, поза сумнівом, також був засекречений, з гіркотою подумав Сміт.
  
  
  Коли літак торкнувся землі, Сміт подумав, що жодної з цих інших смертей - смертей чотирнадцяти Гарольдів Смітів, які померли замість нього, - не сталося б, якби він не представився Конраду Блутштурцю замість того, щоб просто застрелити його у фойє Дай -Ічі. І він поклявся завершити роботу, яку залишив незакінченою в Токіо майже чотири десятиліття тому.
  
  
  "Приємного перебування в Майамі", - сказала стюардеса Сміту, коли він виходив із літака.
  
  
  "Так", - похмуро сказав Гарольд В. Сміт. "Я так і зроблю".
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Ільза Ганс боролася з рукою. Вона була важка. Вона протягла її по підлозі туди, де лежав Конрад Блутштурц, бо ліжко не витримувало його ваги. Не з двома ніжками з блискучого титану, кожна з яких важить понад триста фунтів.
  
  
  "Це може бути боляче", - попередила вона.
  
  
  "Біль зараз не має значення", - сказав Конрад Блутштурц, і його обличчя сильно стислося, коли Ільза вставила імплантат, що виступає, в гніздо приймача. Вона клацнула крихітним перемикачем, що приводить у дію руку.
  
  
  Ноги вже гули від тихої сили, яка змушувала вставати дибки короткі волоски на її руках.
  
  
  "Ви всі підключені", - сказала Ільза, відступаючи назад. "Ти впевнений, що хочеш пройти через це?"
  
  
  "Сміт не втрачатиме часу", - сказав Конракл Блутштурц, піднімаючи верхню частину тіла в сидяче положення. У нього боліло плече там, де імплантат тиснув на кістку. "Він може бути тут будь-якої години. Я повинен бути готовий до зустрічі з ним".
  
  
  Ще одним зусиллям він зігнув ноги, що не гнулися, як передні кінцівки богомола, і випростався. Стоячи на ногах, він п'яно погойдувався.
  
  
  "Ти виглядаєш не надто впевненим". Із сумнівом промовила Ільза. "Стабілізатори мене підтримають. Швидко, клинок".
  
  
  "Ось", - сказала Ільза, обережно несучи вигнутий серп вістрям убік від себе. Конрад Блутштурц простяг руку, поки вона закріплювала його.
  
  
  "Я сподіваюся, що вона відбудеться", - сказала вона.
  
  
  Здоровою рукою Конрад Блутштурц увігнав лезо в поглиблення свого титанового передпліччя. Воно зі клацанням стало на місце. І втрималося.
  
  
  "Добре", - сказав він.
  
  
  Ільза виглядала такою, що сумнівається. "Я все ще думаю, що ми могли вбити його у Фолкрофт".
  
  
  “Ні. Так краще. Він боїться за безпеку своєї дружини. Так буде приємніше. Крім того, у Фолкрофті у його розпорядженні було багато охоронців. Тут у нього нікого не буде”.
  
  
  "Тобі не здається, що тобі слід щось надіти? Я маю на увазі, твоя, ем, фішка в тому, щоб тусуватися і таке інше".
  
  
  "Я пишаюся своїм новим тілом, Ільза".
  
  
  "Це реально? Я маю на увазі, чи це може..."
  
  
  "Чи може він робити все, що може справжній протез?" - спитав Конрад Блутштурц. "Це гумовий протез. Тепер я можу справляти потребу стоячи, а не сидячи, як жінка. Він також надувний,"
  
  
  "Чи це буде схоже на справжні заручини?" Запитала Ільза. Вона не могла відвести від цього очей.
  
  
  "Яка різниця, моя Ільза?" спитав він, насуваючись на неї. "Ти ніколи не відчувала справжнього чоловіка всередині себе".
  
  
  Ільза відскочила до стіни хатини. Хрипкі крики птахів Еверглейдс моторошною луною віддавалися на болоті зовні. Душна спека проникала всередину через вікна, які були зачинені багато місяців.
  
  
  "Хіба нам не слід почекати?" спитала Ільза зляканим голосом. "Я маю на увазі, я хочу і таке інше. Ти знаєш, що хочу. Але прямо зараз? Ти все ще слабкий".
  
  
  "Я сумував за тобою, Ільза", - сказав Конрад Блутштурц, притискаючи її до стіни. "З тих пір, як ти була дитиною, я сумував за тобою, твоєю гладкою шкірою, твоєю юною плоті".
  
  
  "Ти не подобався моїм батькам".
  
  
  "Вони стояли у мене на шляху. Тепер вони в минулому".
  
  
  "По-своєму! Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Дурне дівчисько. Їх убили не інші. Я усунув їх. Тому що я хотів тебе, тому що ти була мені потрібна".
  
  
  "Ти!" Вражена Ільза скрикнула. І ще до того, як потекли сльози, вона почала кричати і бити своїми маленькими кулачками по голих, покритих шрамами грудях чоловіка, в якого вона вірила стільки років. "Ти збрехав мені! Ти вбив їх. Не євреїв, не Сміта, тебе!"
  
  
  Ільза перестала кричати, коли синя рука взяла її за горло і почала стискати.
  
  
  Коли вона зісковзнула на підлогу, Конрад Блутштурц довго з жалем дивився на її нерухоме тіло. "Ільза", - прошепотів він. "Я не хотів завдати тобі болю". Коли вона не відповіла, він почав надуватися. Смерть не забрала б його нагороду.
  
  
  Доктор Гарольд У. Сміт відключив харчування аеробота. Попереду з'явився острівець, що порос мангровими чагарниками. Вода навколо нього розділилася у двох напрямках. Він не знав, у який бік іти.
  
  
  Сміт орендував човен у Фламінго і направив його плоским простором, зарослим болотяною травою, поки не досяг мангрового болота. Повітря було важким, і алігатори грілися на сонці в чорній жижі на краю зростаючого числа островів, покритих мангровими чагарниками і деревами, що поросли мохом. Незважаючи на клімат, Сміт усе ще був у своєму сірому костюмі, з дартмутською краваткою, туго зав'язаною біля горла. Біля його ніг лежав портфель.
  
  
  Сміт вибрав правильно і ввімкнув великий приводний вентилятор, який дзижчав усередині захисного кожуха прямо за кріслом пілота.
  
  
  У сотні ярдів попереду Сміт побачив хатину. Вона виглядала покинутою. Сміт вимкнув двигун і дозволив плоскодонному човну ковзати до виступу острова. Біла чапля промайнула серед близьких темних дерев.
  
  
  З безмовного болота долинув голос. Тепер уже знайомий голос. Сміт напружився.
  
  
  "У моєму житті було чотири чудові моменти, доктор Сміт", - пролунав голос.
  
  
  Сміт не потягнувся за пістолетом у наплічній кобурі. Він не хотів видавати той факт, що він був озброєний. Поки немає.
  
  
  "Перший великий момент стався у Берліні, коли сам Гітлер обрав мене для роботи в Америці", - пролунав голос.
  
  
  Сміт уважно озирнувся. Поросль була густою. Голос, здавалося, долинав не з кабіни. “Другий чудовий момент був, коли я вперше сів у інвалідне крісло. ".
  
  
  "Я волію бачити, з ким я розмовляю", - сказав Гарольд Сміт.
  
  
  "Третій великий момент було досягнуто, коли я вперше за сорок років випростався", - продовжував голос Конрада Блутштурця. "Але ти досить скоро побачиш, що в тебе вийшло, Сміт".
  
  
  "Де моя дружина?" Зажадав відповіді Сміт. Він тримав свій голос під контролем. Але він не почував себе під контролем. Він відчував лють. "Ви запропонували мені шанс попрощатися з нею. Я заявляю про це право".
  
  
  "І четвертий великий момент прямо переді мною. Це момент, коли я беру тебе за горло своєю твердою лівою рукою і вичавлюю з нього життя. Я сподіваюся, що це довгий момент, тому що я дуже довго цього чекав".
  
  
  Із заростей з'явилася постать. Сміт побачив Конрада Блутштурця. Його ліва рука неприродно виблискувала, і, поки Сміт спостерігав, з неї вислизнуло вигнуте металеве лезо; його блискуче лезо пройшло по тильній стороні синього пензля, гострим кінцем виступивши за загострені металеві кінчики пальців.
  
  
  Кіборг, подумав Сміт. Чи це було можливо?
  
  
  Конра, Блутштурц проклав собі шлях до мохистого берега, і Сміт спостерігав, як блискучі штучні ноги поринають у губчасту землю майже по щиколотки. І він знав. Якось усе це було пов'язано разом: Блутштурц, розпилювач, Римо і Чіун.
  
  
  Але логічний розум Сміта не мав часу поєднати всі частини воєдино, тому що раптово Конрад Блутштурц виріс.
  
  
  Від біонічних колін людини-машини долинуло крихітне дзижчання. Вони оберталися, викручуючи панелі з титану, що розкриваються, і штовхаючи секції ніг вгору.
  
  
  Коли Конрад Блутштурц набрав два фути на зріст, він ступив у тихі води і наблизився до човна Сміта, як металева пародія на лелеки.
  
  
  "Моя дружина", - сказав Сміт.
  
  
  "Ти її більше ніколи не побачиш", - сказав Конрад Блутштурц. І він вишкірив зуби. Це була не усмішка. У ній змішалися задоволення та біль.
  
  
  Сміт увімкнув великий вентилятор і направив човен на незграбне болотяне створіння.
  
  
  "Ідіот!" Блутштурц заволав, закривши обличчя руками.
  
  
  Сміт вистрибнув з човна до того, як він вдарився.
  
  
  Конрад Блутштурц злегка похитнувся - зовсім трохи - і зрізав кут плоского носа човна. Судно набрало води та почало тонути.
  
  
  Сміт, видершись кам'янистим схилом, кинувся до хатини.
  
  
  "Де ти?" - покликав він.
  
  
  Позаду нього пролунав знущальний хрипкий голос Конрада Блутштурця.
  
  
  Тіло було оголено нижче за талію. Хтось спустив штани до кісточок.
  
  
  Сміт побачив, що це Ільза, білява медсестра, з якою він познайомився у Фолкрофті. Вона була мертва. Його серце пішло в п'яти, він бігав із кімнати до кімнати. Він нічого, нікого не знайшов. Кабіна була порожня.
  
  
  "Де вона?" сказав він собі. "Боже мій, де вона?"
  
  
  Римо підійшов до роздоріжжя болотного струмка і запитав Чіуна: "Направо чи наліво?"
  
  
  "Наліво", - твердо сказав Чіун.
  
  
  Римо направив повітряний човен леводиапазонним каналом. Майстер Сінанджу стояв на чолі корабля, як химерна постать на носі. На ньому була гавайська сорочка поверх качиних штанів, бо всі в поселеннях Еверглейдс носили їх.
  
  
  "Я все ще думаю, що ми повинні допомагати Сміту, а не ось так бігати навкруги", - поскаржився Римо.
  
  
  "Сміт сказав вам, що йому не потрібна наша допомога", - сказав Чіун. "Він імператор. Його слово - закон".
  
  
  "Якщо тут порожньо, я голосую за те, щоб ми повернулися до Фолкрофту".
  
  
  "Ти повертаєш назад", - сказав Чіун. "Я залишуся чекати приходу людини-машини, Кровососа, якщо вона повернеться".
  
  
  Лівий канал закінчувався порожнім глухим кутом. "Ти був неправий", - зазначив Римо.
  
  
  "Я не був неправий", - роздратовано сказав Чіун. "Я просто був не зовсім правий".
  
  
  "Та сама різниця", - сказав Римо, розвертаючи човен.
  
  
  "Слухайте!" Раптом сказав Чіун. "Я щось чую". Римо заглушив мотор і почув голос, що долинав крізь дерева, залиті сонцем.
  
  
  "Сміт! Гарольд В. Сміт!" - пронизливо закричав голос.
  
  
  "Це він", - сказав Чіун. "Кровосос".
  
  
  "Через ті дерева", - сказав Римо, спрямовуючи машину до берега. Вони вистрибнули і промчали крізь підлісок, ніби до їхніх тіл були прикріплені мачете.
  
  
  З іншого боку берега вони знайшли правий канал. У ньому, де глибока вода не доходила йому навіть до стегон, стояв Конрад Блутштурц.
  
  
  "Сміт". Дзвонив Блутштурц.
  
  
  "Стій, гидоту!" - крикнув Майстер синанджу. Конрад Блутштурц почув голос і напівобернувся. Одна нога підвелася і рушила. схожий на лелеку, він розвернувся, щоб зустріти нову загрозу.
  
  
  "Отже", - сказав він. "Ти знайшов мене".
  
  
  Римо зробив крок у воду. Чіун відтяг його назад. "Почекай. Дозволь йому підійти до нас".
  
  
  "Добре, Папочка. Називай це по-своєму", - сказав Римо. Він відійшов убік, тому вони з Чіуном представляли різні мішені.
  
  
  "Сміт", - крикнув Конрад Блутштурц, наближаючись. "Гарольд Сміт. Виходь і подивися, яку помсту я готую своїм ворогам".
  
  
  "Він має на увазі нашого Ковальця?" - спитав Чіун.
  
  
  "Я так не думаю", - сказав Римо, але передумав, коли знайома постать у сірому висунула голову із сусіднього будиночка.
  
  
  - Смітті, - покликав Римо. - Що ти тут робиш? - Запитав я.
  
  
  "Ця тварюка викрала мою дружину".
  
  
  "Ви знаєте один одного?" — спитав Конрад Блутштурц, здивований на його безкровному обличчі.
  
  
  "Хіба ти не знаєш?" - холодно спитав Римо. "Ми працюємо на нього. Ми стежили за тобою із самого початку".
  
  
  "Для Сміта? Весь цей час?" Блутштурц повернувся обличчям до Сміта. "Я переслідував тебе, і ти послав цих двох за мною?" Дивовижні. Ти більш винахідливий, ніж я очікував, Гарольд Сміт.
  
  
  "Забудь про Сміта", - сказав Римо. "Спочатку тобі доведеться розібратися з нами".
  
  
  Чіун крикнув Сміту: "Подивися в каюті, імператор Сміт. Пристрій, який ми шукаємо, може бути там".
  
  
  Сміт зник усередині.
  
  
  "Він прибраний з дороги, добре", - сказав Чіун. "Давайте покажемо цій майже мертвій істоті, як Сінанджу розправляється зі своїми ворогами".
  
  
  "Я подивлюся, що я можу зробити, Папочко", - сказав Римо, коли Конрад Блутштурц дістався до їхнього порослого мохом берега. Блутштурц підняв ногу. Він пробив шматок землі і зісковзнув у воду чайного кольору.
  
  
  "Що?" - здивувався приголомшений Конрад Блутштурц. "Він не може вибратися з води", - сказав Чіун Римо. "Занадто важкий".
  
  
  "Зараз", - сказав Римо.
  
  
  Римо повернув ліворуч, заходячи з внутрішньої сторони - традиційний шлях синанджу для ближнього бою, - і блискучий меч піднявся йому назустріч. Чіун врізався праворуч, використовуючи підхід із зовнішнього боку.
  
  
  "Я уб'ю тебе", - заволав Конрад Блутштурц і рубанув зловісним мечем.
  
  
  Римо вивернувся з-під нього і завдав удару жорсткими пальцями не по металевій руці, а по м'якоті обрубування над нею.
  
  
  Конрад Блутштурц видав крик глибокої агонії. Він позадкував від берега, пригнувшись, ніби його ноги тягли невидимі нитки.
  
  
  Чіун викинув носок сандалії і спіймав металеву ногу, коли Блутштурц відскочив назад. Нога підігнулася, потім відновилася механічно. Торс Блутштурца зігнувся, як кулька морозива на верхівці цукрового ріжка, що перекидається.
  
  
  "Ніжні механізми рухаються власними силами", - крикнув Чіун Римо по-корейськи.
  
  
  "Попався", - сказав Римо. Він пірнув у воду. Чіун пішов за ним.
  
  
  Конрад Блутштурц, тримаючись за обрубок плеча, що кровоточив, відступив назад, описуючи кола на одній нозі, як гігантський циркуль, що креслить коло. Він придивився до коричневої води. Він нічого не побачив. Він пошукав бульбашки повітря, але, як не дивно, їх не було. Невже ці двоє не дихали повітрям? Потім одна з його ніг затремтіла від удару - права. Кричачи, Конрад Блутштурц накинувся, штурхаючи. Вода люто хлюпалася. Він був схожий на болотника, який раптово виявив отруйну медузу у себе поміж колін. Він штовхнув. Він завив. Але його титанові ноги ні з чим не торкалися.
  
  
  "Ку-ку", - промовив писклявий голос у нього за спиною. Він обернувся. То був азіат.
  
  
  "Прийди і забери мене", - піддражнив Чіун.
  
  
  Конрад Блутштурц не прийшов за Чіуном. Він відступив назад. І відчув, як зчепилися обидві ноги. Він напружився, але щось не давало ногам рухатися. Щось у воді. Звісно, молодий. Римо.
  
  
  "Я можу попросити його зіштовхнути тебе у воду", - сказав Чіун. "Він тримає тебе за обидві ноги. Якщо ти впадеш, яким би важким ти не був, ти втопишся".
  
  
  "Ні!" - закричав Конрад Блутштурц. "Я не дозволю себе обдурити. Не через сорок років. Сміт! Сміт! Відклич їх, Сміт. Зустрітися зі мною віч-на-віч, як чоловік. Я викликаю тебе зустрітися зі мною віч-на-віч, Сміт, "
  
  
  Гарольд Сміт вийшов із кабіни. Він боровся із розпилювачем. Його колеса продовжували ув'язати у брудній землі.
  
  
  "Не вбивай його", - крикнув Сміт. "Він єдиний, хто знає, де моя дружина".
  
  
  Звук голосу Сміта розносився під водою, де Римо утримував ноги Конрада Блутштурця на місці. Він вибрався на поверхню, як людина, що підіймається двома жердинами, не випускаючи жодної титанової ноги.
  
  
  Коли він очистив воду, Римо спитав: "Що мені робити, Тату?"
  
  
  "Не слухай Сміта", - сказав Чіун корейською. "Кровосос у нас там, де він нам потрібний зараз". Блутштурц замахнувся на Римо, але його рука була надто короткою. Він щось нероздільно вирував. Римо роздратовано люто тряс ногами. Блутштурц застогнав.
  
  
  "Але ти чув Сміта", - сказав Римо. "Цей хлопець знає, де місіс Сміт".
  
  
  "Дружини імператорів можна замінити", - парирував Чіун. "Цю штуку потрібно знищити зараз, поки вона не завдала ще більшої шкоди".
  
  
  "Я думав, ти завжди вчив мене коритися імператору", - нагадав йому Римо.
  
  
  "Ти коришся своєму імператору, - сказав Чіун, - після того, як коришся своєму Господарю".
  
  
  "Можливо, я зможу зробити і те, і інше", - сказав Римо, сильно смикнувши. Конрад Блутштурц відчув, як його вивертає, перевертає. Він важко впав, врізавшись верхньою частиною тіла в мангрові чагарники. Він вчепився кігтями за тверду землю, відводячи ноги за спину.
  
  
  Римо та Чіун полізли за ним, але Блутштурц був уже на ногах, коли вони дісталися його.
  
  
  "Тепер буде складніше", - гаркнув Чінн на Римо.
  
  
  "Він потрібний Сміту живим", - сказав Римо. "Він отримає його живим".
  
  
  Конрад Блутштурц люто замахав на обох чоловіків своїм титановим мечем. Вони ухилилися від його ударів, два розмиті рухи, які неможливо було зупинити. Щоразу, коли він замахувався, удар проходив прямо крізь них. Або здавалося. Він знав, що не люди. Але тоді й він уже не був ними.
  
  
  І щоразу, коли він промахувався, вони завдавали болісного удару по його оголеному торсу, де він був уразливий. "Він слабшає", - сказав Чіун корейською.
  
  
  "У мене є ідея", - сказав Римо. "Спробуй вибити в нього з-під ніг ногу".
  
  
  "Це ні до чого доброго не приведе", - сказав Чіун, цілячись у праву ногу. Нога підламалася до того, як ударила його блискавка. Півсекунди Конрад Блутштурц балансував на одній довгій нозі; потім інша знайшла опору, керована комп'ютеризованими внутрішніми стабілізаторами.
  
  
  "Бачиш?" - сказав Кліун.
  
  
  "Спробуй ще раз", - сказав Римо, обходячи навколо пітної фігури, що піднімається.
  
  
  Чіун завдав ще одного удару. На цей раз Римо також завдав удару ногою. Обидва удари було завдано з ударною силою поршня. Обидва були націлені в одну і ту ж точку - в область ноги нижче колінного суглоба, що складається.
  
  
  Нога, зачеплена ударом Майстра синанджу, відступила зі швидкістю мікропроцесора.
  
  
  І врізався в ударяючий палець ноги Римо.
  
  
  Титанові деталі зруйнувалися, розлетівшись на всі боки. Конрад Блутштурц похитнувся, його скалічена нога шалено смикалася, шукаючи опору та стабільність.
  
  
  Подібно до фантастичного живого дерева, Конрад Блутштурц впав, марячи, на землю.
  
  
  "Сміт!" – закричав він. "Я не дозволю себе обдурити! Ми ще не закінчили!"
  
  
  А його не було. Конрад Блутштурц молотив як машина, якою він і був, пережовуючи рослини та викидаючи в повітря грудки болотяної жижі.
  
  
  "Тримайся подалі, татку. Він все ще небезпечний".
  
  
  "Я знаю", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Рімо! Чіуне! Відійди подалі", - крикнув Гарольд Сміт від дверей каюти.
  
  
  "Що?" - крикнув Рімо.
  
  
  "Я сказав, відійдіть подалі". Коли вони відійшли вбік, Сміт увімкнув розпилювач.
  
  
  На землі механічні кінцівки Конрада Блутштурца, що звиваються, почали тремтіти і розпливатися. Те, що раніше було твердими металевими суглобами, викинуло грудки холодного шлаку, розплавилось і побігло.
  
  
  Миттю висохла оболонка, яка була людською частиною Конрада Блутштурця, плюхнулася в рідку калюжку, яка стікала берегом у воду.
  
  
  З диким криком Блатштурц відштовхнувся від калюжі титану і кинувся на Гарольда Сміта. Він стрибав на обрубках своїх ніг у жахливій пародії на людське пересування, утримуючи своє тіло у вертикальному положенні однією рукою.
  
  
  Гарольд Сміт побачив тварюку, що насувається на нього, і це було схоже на напад у кошмарному сні. Той, хто зараз був Конрадом Блутштурцем, був меншим за три фути на зріст, але знову і знову він вигукував одне слово таким голосом, що алігатори на багато миль навколо пірнали в безпечну воду. "Сміт! Сміт! Сміт!"
  
  
  І Гарольд В. Сміт, вражений ненавистю, яка одухотворювала істоту, що повзула до нього, був змушений вистрілити.
  
  
  Він усадив дві кулі в кульгавого Блутштурця, але це його не зупинило.
  
  
  Третя куля влучила. Вона відкинула Блутштурця у низьке сальто.
  
  
  Сміт наблизився до тіла, що стікає кров'ю, яке складалося з голови і тулуба і не більше того, його автоматичний пістолет тремтів у кулаку - той самий, який він носив у Токіо.
  
  
  "Моя дружина", - сказав Сміт. "Де вона?"
  
  
  "Мертв", - прохрипів Конрад Блутштурц. "Мертв. Принаймні, за це я помщений. Помщений."
  
  
  І Сміт, на обличчі якого відбився жах, випустив останню кулю в голову Блутштурця.
  
  
  "Мені шкода, Смітті", - сказав йому Римо.
  
  
  Сміт стояв з дурним виразом на обличчі. "Мертв", - слабо сказав він. "Вона мертва".
  
  
  "Ми прочухаємо ці Еверглейдс", - крикнув Чіун. "Ми знайдемо тіло дружини імператора, щоб її можна було поховати з почестями". І він зі злістю штовхнув труп ногою.
  
  
  "Ні", - сказав Гарольд Сміт. "Ні. Просто... просто відвези мене назад у Фолкрофт. Будь ласка".
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт манірною ходою увійшов до свого кабінету. Була пізня ніч, і за панорамними вікнами йшов сильний снігопад.
  
  
  "Ти впевнена, що хочеш залишитись тут?" М'яко спитав Римо. "Хіба ти не вважала б за краще бути вдома?"
  
  
  "Для мене там більше нічого немає", - тупо сказав Сміт, опускаючись у своє потріскане від часу шкіряне крісло. "Фолкрофт тепер мій дім".
  
  
  Сміт дістав червоний телефон і зачекав, доки на лінії автоматично задзвонив ідентичний телефон у спальні президента Сполучених Штатів.
  
  
  За мить Сміт заговорив.
  
  
  "Моя доповідь, пане Президент. З жалем повідомляю вам, що Ферріс Д'Орр мертвий. Убитий викрадачами.... Так, це гідно жалю. Моя людина зробила все, що могла. Однак розпилювач перебуває в безпеці, і ми усунули відповідальних за це осіб. З цього боку більше не виникне жодних труднощів”.
  
  
  Сміт помовчав, прислухаючись. Нарешті він сказав: "Дякую за розуміння, пане Президенте", - і повісив слухавку.
  
  
  "Я тебе не розумію, Смітті", - сказав Римо. Він хотів поставити йому запитання, але під час зворотного польоту Сміт наполягав, з міркувань безпеки, на тому, щоб не сидіти з ними в літаку. "Це була ваша дружина, яку ми залишили там. Чому ви не дозволили нам полювати за тілом?"
  
  
  "І як би я повідомив про її смерть?" — з гіркотою спитав Сміт. "Будь-яке поліцейське розслідування автоматично включало б у себе допит мене. Вони запитали б про моє місцезнаходження у день вбивства. Вони відправили б мене до Флориди, і що б я тоді їм сказав? Безпека КЮРЕ була б поставлена під загрозу".
  
  
  "Організація настільки важлива, що ви не могли піти на ризик?" Запитав Римо.
  
  
  "ЛІКИ - це все, що в мене зараз є", - безбарвно сказав Сміт.
  
  
  "Як ви поясните її зникнення?" поцікавився Римо.
  
  
  "Я що-небудь придумаю".
  
  
  "Де Чіун?" раптом запитав Римо. "Я думав, він просто за мною".
  
  
  "Я бачив, як він розмовляв з охоронцем по дорозі сюди. Чому б тобі не піти до нього, Римо? Я хотів би зараз побути один".
  
  
  "Так, я знаю, як це буває".
  
  
  "Ні, ти цього не зробиш", - категорично сказав Сміт.
  
  
  Перш ніж Римо зміг піти, у кімнату влетів Майстер Сінанджу. Він був не один.
  
  
  Сміт підняв очі, шок змінив виснаженість його рис на здивовану радість.
  
  
  "Ти живий!"
  
  
  "О, Гарольд". - вигукнула місіс Сміт, кидаючись у його обійми. "Це було жахливо. Я зустріла одну з ваших медсестер. Вона відвела мене до найжахливішої людини. Він сказав, що знає тебе. Вони зв'язали мене, і я подумав, що вони збираються викрасти мене або щось таке. Останнє, що я пам'ятаю, це те, що я попросив трохи води, а потім я прийшов до тями в темній кімнаті, заповненій садовими інструментами. Я думала, що помру з голоду, поки цей добрий джентльмен не знайшов мене ".
  
  
  "Де? Як?" - Запитав Римо по-корейськи.
  
  
  Майстер Сінанджу засяяв. "Імператор Сміт здався дуже легко. По дорозі я поговорив з охоронцем. Охорона у Сміта занадто строга. Всі машини, що від'їжджають, обшукуються. Ніхто не зміг би потай вивести викрадену жінку за ці стіни. Тому я оглядав фортецю Фолкрофт, поки не знайшов жінку, яка не знайшла жінку, яка так, ніби була одружена з Смітом”.
  
  
  Римо розуміюче кивнув. - Де вона була? - Запитав я.
  
  
  "У підвалі".
  
  
  "Хороша робота, татко", - сказав Римо.
  
  
  Гарольд Сміт звільнив свою дружину з обіймів, які погрожували її роздавити.
  
  
  "Будь ласка, почекай зовні, люба", - тихо сказав він. "Я маю поговорити з цими чоловіками наодинці. Я зараз підійду до тебе".
  
  
  "Поспішай, Гарольде", - сказала місіс Сміт. Вона вдячно посміхнулася Майстерові синанджу, своєму рятівнику, і вислизнула з кімнати.
  
  
  Сміт шумно відкашлявся. "Майстер Сінанджу, я не знаю, як вам віддячити. Просіть про що завгодно".
  
  
  Чіун вклонився. "Я прошу лише, щоб мені було дозволено продовжувати працювати на вас протягом усього терміну дії нашого контракту".
  
  
  "Виконано", - сказав Сміт.
  
  
  "Гей!" - вигукнув Римо. "Я думав, ми збиралися це обговорити".
  
  
  "У нас просто є", - спокійно сказав Чіун.
  
  
  "Я не встиг вставити жодного слова".
  
  
  "Що я можу вдіяти, якщо ти повільно розумієш? Можливо, неквапливий темп життя в Сінанджу притупив твої найшвидші рефлекси".
  
  
  "Ти старий пірат", - сказав Римо. "Що мені тепер робити?"
  
  
  "Ти можеш повернутися до Сінанджі та дочекатися мого можливого повернення", - сказав Чіун. "Або ти можеш продемонструвати силу свого характеру і відкласти своє повернення доти, доки я не вільний супроводжувати тебе".
  
  
  "Я готовий дозволити тобі повернутися до організації, Римо", - втрутився Сміт. "Я дуже вдячний вам обом".
  
  
  Римо ходив по кімнаті. "Нічого не поробиш! Господи, Чіуне, тобі завжди доводиться так чинити зі мною!"
  
  
  "Я не розумію, про що він каже, імператор", - довірливо зізнався Чіун Сміту. "Він сам не свій з моменту заручин. Я думаю, це передшлюбний мандраж. Можливо, Римо ще не готовий розсудитись."
  
  
  "Я готовий розсудитись", - сказав Римо. "Ти просто не готовий дозволити мені розсудитись. Добре, добре, я укладу з вами обома угоду".
  
  
  Чіун схилив свою літню голову набік. "Так?" спитав він.
  
  
  "Ти застряг, працюючи на Сміта наступного року. Правильно?"
  
  
  "Не застряг", - сказав Чіун. "Привілейований".
  
  
  "Я залишусь тут. Але тільки на один рік. І я не працюю на Сміта. Я просто беру участь у поїздці. Тільки щоб простежити, щоб у тебе не було неприємностей. Розумієш?"
  
  
  "Так", - сказав Сміт.
  
  
  "Чудово", - радісно сказав Чіун. Він ляснув у долоні з неприхованим тріумфуванням. "О, це буде зовсім як у старі часи".
  
  
  "Тепер, коли все залагоджено, - сказав доктор Гарольд В. Сміт, - не могли б ви обоє, будь ласка, піти? Охорона, ви знаєте. І я хочу відвезти свою дружину додому".
  
  
  Римо дивився в стелю.
  
  
  "Це буде довгий рік", - зітхнув він.
  
  
  "Сподіватимемося", - додав Чіун.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 72: Єдиний, хто вижив
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Світ був уражений, коли перший радянський космічний човник вилетів на орбіту.
  
  
  Всі знали, що росіяни працювали над власним шатлом. Але ніхто не сподівався, що він відірветься від землі. Росіяни нарешті вирішили проблему кріогенного двигуна, але вони не змогли створити багаторазовий ракетний двигун. Вони намагалися вкрасти секрет французької космічної програми Ariane, але зазнали невдачі.
  
  
  І тому вони вдалися до тактики, яка дозволила вивести Супутник на орбіту. Вони збудували не кращу рухову установку, а потужнішу. Вони встановили свої головні ракетні двигуни на товстий зовнішній паливний бак, прив'язали до нього шатл та доповнили систему чотирма тонкими твердопаливними ракетними прискорювачами. Американський шатл використав лише два.
  
  
  Вкотре росіяни вирішили проблему з допомогою грубої сили, коли терпіння і майстерність було б ефективнішими.
  
  
  За часів Супутників, так давно, вони підривали ракети кожного третього дня, поки закон середніх чисел не спрацював на їхню користь і їхній крихітний супутник не вийшов на орбіту. За часів пілотованих космічних польотів російські космонавти гинули на стартовому майданчику або в космосі, по одному на кожні п'ять успішних американських проектів "людина у космосі".
  
  
  Таким чином, коли перший російський шатл з першої спроби вирушив до космосу, світ був вражений.
  
  
  "Дивно", - сказав президент Сполучених Штатів. "Він не вибухнув".
  
  
  "Він ще не опущений, пане президенте", - відповів міністр оборони. "Вони підняли його туди, але вони не повернули його в цілості. Поки що ні".
  
  
  Вони перебували у Ситуаційній кімнаті у підвалі Білого дому. Стіни були вкриті гігантськими дисплеями комп'ютерного моделювання, які живилися від банку керованих консолей, які отримували миттєві дані з орбітальних супутників. Президент викликав СИННОРАДУ на лінію. Глава Центру відстеження операцій космічної оборони NORAD пояснював телефонним зв'язком, що запуск наполовину очікувався.
  
  
  "Поради завжди діяли в такий спосіб", - сказав генерал. Щоразу, коли ми оголошуємо щось нове, вони ламають собі шиї, щоб випередити нас. Коли в п'ятдесятих роках ми оголосили про нашу першу супутникову програму, вони запустили супутник. Коли ми почали запускати мавп на орбіту, вони відправили туди Гагаріна. Коли ми відправили нашу першу людину в космос, вони послали туди першу жінку. Тепер, коли ми збираємося відновити нашу програму шатлів, вони роблять це, щоб перевершити нас. Типове російське мислення.
  
  
  "Але ми побили їх до Місяця, правда?" сказав президент. "Ми виграли це".
  
  
  "Так, сер. Двадцять років тому", - сказав генерал NORAD. "Часи змінилися. Росіяни б'ють нас даремно в космосі".
  
  
  "Що воно там робить нагорі?"
  
  
  "Поки що просто на орбіті", - сказав генерал. "Але ви можете посперечатися, що вони збираються розгорнути корисне навантаження. Поради, можливо, і великі, але вони роблять це не тільки для шоу".
  
  
  "Я просто хочу знати одну річ", - сказав Президент. "Їх шатл кращий за наш чи ні? Я повинен постати з цим перед американським народом".
  
  
  "Це залежить від того, як ви на це дивитеся, сер".
  
  
  "Дивіться на це прямо, не моргаючи", - сказав Президент. "Зазвичай у мене це спрацьовує".
  
  
  "Їх нова система розгону "Енергія" незграбна. Забагато прискорювачів. Небезпечно запускати. Їм слід було почекати. Ще кілька років, і вони могли б встановити багаторазові ракетні двигуни, прикріплені до самого шатлу. Натомість їм доводиться викидати за борт свої двигуни, коли вони скидають зовнішній бак. Це не рентабельно”.
  
  
  "Отже, це індичка?"
  
  
  "Не зовсім, сер. Їх конструкція є точною копією нашої. Замість ракетних двигунів вони встановили звичайні реактивні двигуни. Вони менші за ракетні двигуни, і це дає їм більший відсік для корисного навантаження. Але важливо те, що реактивні двигуни дозволяють їх шатлу здійснювати керовану посадку. Він може приземлитися скрізь, де може боїнг 747. Це великий плюс”.
  
  
  "Я не розумію. Чому наш шатл не має такої можливості? У нас теж є реактивні двигуни".
  
  
  "Бюджетні обмеження", – відповів генерал NORAD.
  
  
  "Це я розумію", - сказав президент, який щойно провів ранок, сперечаючись зі спікером Палати представників з приводу зростаючого державного боргу. "Ваші розвідувальні джерела заслуговують на похвалу".
  
  
  "Дякую вам, пане президенте", - сказав генерал, забувши згадати, що він дістав усе зі своєї службової папки "Авіаційний тиждень".
  
  
  Президент поклав слухавку. За системою гучномовців Ситуаційного центру було відтворено перехоплені повідомлення екіпажу радянського шатлу. Слухаючи двосторонню розмову, президент пошкодував, що не володіє розмовною російською мовою. Стенографістка АНБ швидко перекладала повідомлення англійською за допомогою стенографічної машини. Президент байдуже дивився на смужку паперу, що розмотується. Стенографувати він також не вмів.
  
  
  "Вони там щось замишляють", - похмуро сказав президент міністру оборони.
  
  
  "Вони теж у біді", - раптово сказав міністр оборони, який знав стенографію.
  
  
  Спочатку командир місії Олексій Петров не думав, що об'єкт, що обертається, становить загрозу.
  
  
  Він сидів за штурвалом першого радянського космічного човника, замовив "Юрія Гагаріна" на честь першої людини у космосі та спостерігав за металевим об'єктом через великі вікна кабіни з вакуумною ізоляцією.
  
  
  Об'єкт виявився метеоритом, що летів курсом зіткнення із Землею. Він був маленьким і деформованим, не набагато більшим за тостер. Коммандер Петров був стурбований можливістю зіткнення з метеоритом. На просторах космосу метеорити становили не більшу загрозу, ніж землі. Попадання було можливе, але ймовірність такого дивного нещасного випадку була приблизно такою самою, як бути ураженим блискавкою під час зливи.
  
  
  Увага командира Петрова було привернуто до об'єкта, оскільки він рухався повільніше, ніж має рухатися метеорит, втягнутий у гравітаційне полі Землі. Занадто повільно.
  
  
  "Подивися туди", - сказав він своєму другому пілоту, космонавту Олегу Глібу.
  
  
  Гліб простежив за вказівним пальцем Петрова. "Я бачу це", - схвильовано сказав він. Гліб був екзобіологом місії, що означало, що він був навчений життя за межами Землі. Оскільки життя за межами землі досі не було відкрито, спеціальність Гліба була лише трохи більш практичною, ніж психіатрія. "Але що це таке?" він запитав.
  
  
  "Я не знаю, - відповів Петров, - але зараз, схоже, він обертається у нашому напрямі".
  
  
  "Так. Я згоден. Воно попрямувало до нас. Що нам робити?"
  
  
  "Запитую накази".
  
  
  "Але це станеться з нами перш, ніж командування зможе ухвалити обґрунтоване рішення".
  
  
  "Тоді моя рука випадково відключить маневрові двигуни, поки ви зв'язуватиметеся з Зоряним містечком". Узгоджуючи події зі словами, коммандер Олексій Петров натиснув на важіль управління обома руками. Реактивні двигуни відкинули шатл у бік від об'єкта, що наближається, який нагадував скупчення плавлених нікелевих монет. "Юрій Гагарін Космограду. Підтвердіть, будь ласка, Зіркове містечко", - сказав космонавт Гліб, спостерігаючи розширеними очима, як дивний об'єкт, що обертається, схоже, знову змінює курс. “До нас наближається непізнаний об'єкт. Накази, будь ласка”.
  
  
  "Опишіть об'єкт", - зажадав наземний контроль.
  
  
  "Не супутник, не метеорит, що не ідентифікується іншим чином", - пробурмотів космонавт Гліб, коли об'єкт змінив свій обертальний рух, начебто наближаючись до них. Він продовжував наближатися.
  
  
  "Будьте конкретнішими", - сказав наземний контроль тим дратівливо рівним монотонним голосом. Невже ці дурні не розуміють, що ми, можливо, зазнаємо атаки? подумав Гліб.
  
  
  У розмову втрутився командир місії Олексій Петров.
  
  
  "Я роблю дії щодо ухилення, але об'єкт продовжує слідувати за нами. Що нам робити?"
  
  
  "Не вживайте дій щодо ухилення без наказу", - наполягав Космоград. Потім голос пішов, очевидно, щоб порадитися з вищими інстанціями. У Росії завжди були вищі інстанції, і ні в кого не вистачало сміливості ухвалити рішення у критичній ситуації.
  
  
  "Дідька лисого!" Петров різко вилаявся. "Невже їм на нас начхати? Як щодо нашої місії?"
  
  
  Швидше, ніж очікували обидва космонавти, по висхідній лінії зв'язку пролунав тріск відповіді. Він складався із двох слів. Уривчастий і незрозумілий. "Спроба порятунку".
  
  
  "Повторіть", - сказав Петров.
  
  
  "Спробуйте захопити цей сторонній предмет у ваших вантажних дверях".
  
  
  "Що з нашим вантажем? Супутник може бути пошкоджений".
  
  
  "Ми завжди можемо побудувати інший супутник. Спробуйте врятувати його".
  
  
  Космонавти Олексій Петров та Олег Гліб обмінялися болючими поглядами, але часу на роздуми не було. Об'єкт, що обертається, тепер був ближче, його порита поверхня була більш чітко помітна.
  
  
  Петров скинув штурвал, щоб розгорнути "Юрій Гагарін", тоді як Гліб увімкнув міжкорпусне радіо і попередив третього члена екіпажу, інженера Ігоря Івановича, щоб той надів скафандр і приготувався витягти предмет із вантажного відсіку.
  
  
  "Ви не маєте на увазі "розгортання"?" — спитав Іванович. "Ви не проводили розгортання, поки я спав, чи не так?"
  
  
  "Просто одягни скафандр", - гаркнув Гліб, коли Петров беззвучно нахилив шатл так, що його вантажні двері були звернені до сонця і об'єкта, що наближається. Петров натиснув на величезний важіль, через що масивні двері вантажного відсіку на даху шатла широко відчинилися, наче білий жук, що розправляє крила. А потім він міцно замружився. Тепер це було не в його руках.
  
  
  Коли минуло кілька хвилин без звуку удару, він зрозумів, що об'єкт не був одним із найстрашніших пристроїв Американського національного космічного управління із "Зоряних воєн". Він знав про них усі. Супутникові вбивці розроблялися американським президентом Голлівуду шаленими темпами та були названі на честь войовничого голлівудського фільму. Принаймні так описали це партійні коментатори в новинній програмі Bremya TV. Оскільки Петров був привілейованим космонавтом, йому вдалося знайти контрабандну відеокасету із фільмом "Зоряні війни". Навіть незважаючи на те, що це був принт дванадцятого покоління і в ньому було стільки снігу, як у черевиках москвича, Петров подумав, що це було більш захоплююче, ніж усі російські телешоу разом узяті. Хоча й надто жорстоко.
  
  
  Коли минуло десять хвилин, Петров порушив мовчання. "Ми все ще дихаємо", - сказав він космонавту Глібу.
  
  
  "Корабель не пошкоджений", - погодився Гліб. Жоден із чоловіків не згадав той факт, що їхнє навчання вимагало надягання скафандрів у цей критичний момент. Обидва розуміли, що було б краще померти миттєво від вибухонебезпечно холодного вакууму космосу, ніж повільно вмирати в умовах обмеженого доступу кисню в скафандрі, передаючи по радіо свої останні спостереження на користь знекровлених вчених Космограда, прозваного американцями Зоряним містечком.
  
  
  Петров вийшов міжкорабельну зв'язок. "Товаришу Івановичу, я зараз закриваю двері вантажного відсіку. Ви увійдете у вантажний відсік і доповісте про те, що ви там знайдете".
  
  
  "Що я мушу чекати там знайти?" Запитав Іванович сонним, але нервовим голосом.
  
  
  "Ти скажеш мені, а не я тобі. Тримай радіозв'язок у своєму скафандрі відкритим".
  
  
  "Так, товаришу командир", - сказав Іванович. Про себе він пробурмотів добірну російську фразу "У жопу", що означало "До твоїх ніг".
  
  
  Петров і Гліб задумливо слухали, як міжкорпусною системою долинають звуки розміреного дихання Івановича.
  
  
  "Я відкриваю перший повітряний шлюз", - сказав Іванович. Індикатори на панелі управління підтвердили, що двері повітряного шлюзу відчинилися.
  
  
  "Я закриваю перші двері повітряного шлюзу", - сказав Іванович. "Зараз я у повітряному шлюзі".
  
  
  "Він дуже хоробрий", - прошепотів Гліб.
  
  
  "Він третій у команді", - сказав Петров. "Якщо він зазнає невдачі, наступною буде ваша відповідальність".
  
  
  "Зараз я відчиняю другі двері повітряного шлюзу", - сказав Іванович. "Тепер я можу зазирнути у вантажний відсік".
  
  
  "Що ти бачиш?" вимагав Петров. "Опиши це, будь ласка".
  
  
  "Я бачу супутник, все ще у своїй мережі, готовий до розгортання".
  
  
  "Пошукай щось менше, на кшталт метеорита".
  
  
  "Я входжу до вантажного відсіку", - сказав Іванович. Раптом "Юрій Гагарін" здригнувся. Важель у руці Петрова завібрував, як жива істота. Він вчепився в неї обома руками, божевільно думаючи, що вони приречені. Панель управління збожеволіла. Лампочки блимали, а важелі оберталися самі собою. "Юрій Гагарін", який спазматично запускає ретранслятори, робив повільні піруети в порожнечі орбітального простору.
  
  
  "Нас переслідують!" - заверещав Гліб.
  
  
  "Заткнися!" - гаркнув Петров, який не вірив у привиди. Але спогади про іншу зернисту американську відеокасету під назвою "Чужі" спалахнули в його голові, і він поспішно підключився до розвантажувальної трубки, перш ніж випустити свій сечовий міхур по всій підлозі з високою тягою.
  
  
  Коли він закінчив, коммандер Петров спробував викликати Івановича.
  
  
  "Івановичу! Івановичу! Ти в безпеці?" Відповіді не було.
  
  
  "Він відповість", - відчайдушно сказав Гліб, знаючи, що якщо Іванович цього не зробить, йому наступним накажуть спуститися у вантажний відсік. "Дай йому час".
  
  
  Але п'ять хвилин повторних прохань до Івановича відповісти принесли лише перешкоди.
  
  
  "Ти знаєш свій обов'язок", - багатозначно сказав Олексій Петров Олегу Глібу.
  
  
  "Так", - слабо сказав Гліб. Він міцно потиснув холодну руку Петрова, ніби на прощання, і зісковзнув гвинтовими алюмінієвими сходами на нижню палубу, де були складені скафандри.
  
  
  "Я відкриваю перший повітряний шлюз", - пролунав голос Гліба миттю пізніше. "Зараз я у вантажному відсіку. Світло горить".
  
  
  "Ти бачиш Івановича?"
  
  
  "Ні", - сказав Гліб таким низьким голосом, що він міг би належати мерцеві.
  
  
  "Подивися уважніше", - сказав Петров. "Він має бути десь там".
  
  
  "Я бачу тільки супутник", - страждає відповів Гліб. "Не має значення", - сказав командир Олексій Петров хворим голосом. "Я знаю, де Іванович".
  
  
  "Ти розумієш?"
  
  
  "Так, він зовні корабля, плаває менш ніж за десять футів перед моїм обличчям".
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб ти відчиняв двері вантажного відсіку після того, як увійшов Іванович", - зазначив Гліб.
  
  
  "Я цього не робив. Мабуть, вони відкрилися під час несправності".
  
  
  "Отже, я можу зараз покинути це місце?"
  
  
  "Ні. Шукайте об'єкт", - сказав Петров, пригнічуючи тремтіння, коли сріблясті шматочки скафандра Івановича попливли геть. Безперечно, останки покійного Ігоря Івановича зараз оберталися в порожньому просторі.
  
  
  "Зараз я шукаю об'єкта", - сказав Гліб. "Можливо, він виплив разом із Івановичем".
  
  
  "Ні!" схвильовано сказав Гліб. "Я бачу це! Я бачу це!"
  
  
  "Опиши це!"
  
  
  "Це точно так, як здалося при першому огляді. Виїдений шматок металу. Одна сторона гладка, наче оброблена. Він прикріпився до панелі ручного керування дверима вантажного відсіку".
  
  
  "Привабливий?"
  
  
  "Так і має бути".
  
  
  "Спробуйте видалити це".
  
  
  "Я роблю це зараз", - сказав Гліб, напруга спотворила його голос. "Але це не відключиться".
  
  
  "Ніякий магніт не може бути настільки потужним, чи не так?" - Запитав Петров.
  
  
  "Коммандер", - здивовано сказав Гліб, - "схоже, це не просто прикріплено до пульта управління. Схоже, що воно саме зрослося з дошкою".
  
  
  "Злився?"
  
  
  "Краю дошки, де вона стосується цього об'єкта, переросла в об'єкт. Це дуже дивно".
  
  
  "Це більш ніж швидкоплинно дивно", - сказав коммандер Петров.
  
  
  "Що мені робити?"
  
  
  "Дай мені подумати".
  
  
  Командир Олексій Петров дивився в ілюмінатор на посипані зірками глибини космосу. Тепер, перебуваючи вдалині, він упізнав світну постать, схожу на деформовану сріблясту морську зірку, як скалічені рештки космонавта Івановича. Він швидко натиснув на перемикач, який відновив голосовий зв'язок з Космоградом. На його подив, висхідної лінії зв'язку не було. Він перевірив індикатори телеметрії. Низка лінія зв'язку теж була мертва. Він був відрізаний від усіх комунікацій із землею.
  
  
  Олексій Петров перейшов на міжкорпусний комунікатор. "Ми втратили наземний зв'язок", - повідомив він своєму другому пілоту голосом спокійнішим, ніж він відчував.
  
  
  "Це... ця штука має бути причиною", - крикнув Гліб у відповідь. "Це впливає на нашу електроніку. Мабуть, це викликало той попередній збій".
  
  
  "Чекай на мене, Глібе. Я йду з інструментами. Ми повинні видалити цю п'явку з нашої електроніки".
  
  
  "Поспішай", - сказав Олег Гліб.
  
  
  Коммандер Олексій Петров вліз у свій скафандр, повернув шолом на кільцевому кріпленні та ковтнув стерильною на смак киснево-азотну суміш. Це заспокоїло його серце, яке забилося ще швидше. Тримаючи ящик з інструментами пахвою, він незграбно попрямував до повітряного шлюзу. Зовнішні двері були відчинені. Дивно. Глібу слід було закрити її за собою.
  
  
  Коммандер Петров просунув голову у вантажний відсік. Він побачив супутник, призначення якого було йому невідоме, все ще ув'язнений у мережу з нейлонових ниток, схожий на дзеркальну кулю в павутинні. Він також побачив блискучу шишкувату штуковину, яка прилипла до панелі управління, як кубик льоду, що наполовину розтанув.
  
  
  Але він не бачив Олега Гліба.
  
  
  Можливо, Олег перебував за супутником, поза зоною його власного зору. Так, мабуть, так воно і є, сказав собі Петров. Олег перебуває за супутником.
  
  
  Але легкий сумнів майнув у голові Петрова. Він відчув у межах свого костюма раптовий приплив запаху. Затхлий, спітнілий запах. Від його візора пішла пара. Петров вилаявся над своєю інфантильною реакцією на страх. У вантажному відсіку боятися не було чого. Просто незвичайна технічна проблема, викликана незвичайним метеоритом, який, мабуть, магнітний, тому що він йшов за шатлом під час маневрів ухилення. Так, то був він. Метеорит був магнітним. Це пояснило б усе – чому він застряг на панелі управління та його дивний вплив на складну електроніку "Юрія Гагаріна".
  
  
  Але Олексій Петров усе ще міг змусити свої взуті в черевики ноги переступити поріг повітряного шлюзу.
  
  
  Він торкнувся мікрофона на горлі, щоб приховати свою нерішучість. "Олег. Я тут".
  
  
  Відповіді немає.
  
  
  "Олег?" Його голос тепер звучав твердіше. Безперечно, Олег стояв за супутником. Олег розігрував жарт. Так, так воно й було. Жарт, щоб зняти напругу.
  
  
  Олексій Петров нервово засміявся.
  
  
  "Дуже смішно, Олеге. Але вистачить. Здайся. Я приніс інструменти, і вони дуже важкі. Іди, допоможи мені". Він додав цю останню частину, тому що, подібно до дитини біля дверей імовірно вдома з привидами, він не збирався входити до вантажного відсіку поодинці. Олег мав спочатку здатися, показати, що входити справді безпечно.
  
  
  Але Олег ніяк не проявляв себе.
  
  
  Зрештою Олексій Петров зібрався з духом, щоб переступити поріг. Його черевик зачепив щось на підлозі. Коммандер Петров глянув униз. Саме тоді він побачив рідке покриття на підлозі – червоне рідке покриття. У його свідомості не було часу усвідомити значення цього покриття, перш ніж він побачив предмет, яким зачепив його черевик.
  
  
  У скафандрі було неможливо зігнутися, але якщо повільно нахилитися, можна було прийняти напівприсід. Олексій Петров так і зробив, шипіння кисневих балонів наповнило його вуха.
  
  
  Об'єкт являв собою куб із різнобарвного матеріалу із сріблястими металевими прожилками, схожий на зовнішню поверхню його власного костюма космонавта. Петров обережно взяв його рукою у рукавичці. Він був набагато, набагато важчий, ніж мав бути. Він був лише трохи більшим за дитячий конструктор.
  
  
  Піднявшись на ноги, Петров підніс куб до свого візора. Він протер візор, щоб видалити конденсат, який застилав йому огляд. Але, звичайно, запітніння було викликане його диханням, і протерти внутрішню частину козирка було не більше можливо, ніж почухати свій нос, що свербить.
  
  
  Куб закапав. Рідина була червона, як кров. Але вона була надто блідою для крові, надто рідкою. Це не могло бути кров'ю, сказав Петров. І все ж куб був губчастим на дотик, як орган. Петров стиснув його і відчув, як він піддається, але під поверхнею його пальці натрапили на твердість.
  
  
  На одному боці куба була своєрідна вм'ятина. Начебто в куб запресували гайку та болт у зборі. Були навіть відбитки різьблення болтів, що вистилає поглиблення. Такі самі болти на стінках внутрішнього шлюзу. Того самого розміру. Петров експериментально притиснув куб до одного з болтів, що виступають. Ідеальна посадка. Занадто ідеальна. Несподівано Олексій Петров вирішив, що куб вимагає подальшого вивчення. У безпеці диспетчерській. Олег міг зачекати.
  
  
  Петров підійшов до дверей повітряного шлюзу. Але вона відмовлялася піддаватися електронному управлінню. Він спробував ручне керування. І коли він потяг за замерзлий важіль, стало темно.
  
  
  Олексій Петров не міг чути, як зачинилися двері повітряного шлюзу, що веде у вантажний відсік, - не перебуваючи в герметичному скафандрі з цим проклятим киснем, що шипить у вухах. Але коли він обернувся, то побачив, що замкнений у повітряному шлюзі.
  
  
  Знову Олег.
  
  
  "Це не смішно, Олеге", - прокричав Олексій Петров у мікрофон свого шолома. "Я наказую тобі відкрити повітряний шлюз і здатися. Ти чуєш мене, Олеге? Космонавт Гліб, ваш начальник віддав вам прямий наказ. Ви виконуватимете це негайно. Негайно, ви чуєте?"
  
  
  Але космонавт Олег Гліб, як і раніше, не відповідав. "Чорт!" Олексій Петров вилаявся. Він шпурнув кубик речовини, що не ідентифікується, у неподатливі двері повітряного шлюзу. Вона відскочила назад, як гумовий м'ячик. Він рефлекторно впіймав її. Шматок сріблястої смуги відірвався, оголивши щось знайоме, врізане в білу поверхню під нею. Це був напис. Ні, не напис, побачив Петров, придивившись уважніше. Вишивка. Дуже крихітна вишивка. На рядку було написано єдине слово: Гліб.
  
  
  Командера Олексія Петрова вирвало. Бризки блювоти покрили внутрішній бік його візора і гарячим струмком потекли по грудях. Він спробував витерти їх, але, звісно, не зміг.
  
  
  Петров схопився за важелі керування повітряним шлюзом, тими, що вели у вантажний відсік. Він не хотів заходити у вантажний відсік, але не боявся цього так сильно, як боявся залишатися в повітряному шлюзі. Він гарячково натискав на кнопки, але двері відмовлялися відчинятися. Вона була заморожена.
  
  
  Схлипуючи, нездатний ясно бачити крізь жовту плівку блювоти, що покривала його візор, Петров боровся з ручним управлінням. Вони застрягли. Він лизнув внутрішню частину свого візора, щоб очистити його, спльовуючи кислий смак на костюм. Потім стіни почали рухатись.
  
  
  Командир Олексій Петров відчув, як сили покидають його ноги. Він не боровся. Він не плакав, не волав і навіть не молився. Він був вищим за все це. Він зісковзнув на гладку червону підлогу поруч із м'яким кубом, і оскільки він думав, що зрозумів, що це був за куб, він пошукав другий куб. Він побачив це лежачим у кутку, і тоді він точно знав, як він помре.
  
  
  Олексій Петров спостерігав, як стіни насуваються на нього, як болти, що стирчать, намагаються встромитися в його занадто м'яку плоть.
  
  
  Його останньою думкою було здивуватись, як це можливо. Він допомагав будувати "Юрія Гагаріна", але не було механізму, який би дозволив стінкам шлюзу стискатися подібним чином. Для радянського шатла було просто неможливо продемонструвати характеристики американського ущільнювача сміття.
  
  
  У ситуаційній кімнаті Білого дому президент вислухав швидкі переклади міністра оборони стенограми шалених вимог Зоряного містечка, щоб "Юрій Гагарін" підтвердив передачу.
  
  
  "Вони просто повторюють те саме повідомлення знову і знову", - сказав міністр оборони. "Але шатл мовчить".
  
  
  "Несправність?" здивувався президент.
  
  
  "Я сумніваюся в цьому. Я думаю, це може мати якесь відношення до об'єкта, з яким, за твердженням екіпажу, вони зіткнулися. Існує явна ймовірність, пане Президенте, що корабель та екіпаж є жертвами".
  
  
  Президент кивнув головою. Це було сумно, трагічно. Але принаймні цього разу це був радянський корабель. Можливо, тепер американська громадськість повністю зрозуміє небезпеку освоєння космосу.
  
  
  На задньому плані нескінченно повторювалися заклики Російських до "Юрія Гагаріна" відгукнутися, голос керівника місії тонув у втомленій монотонності.
  
  
  Потім раптово надійшла відповідь. Голос був рівним, металевим і без акценту чи інтонації. І голос говорив англійською. Він сказав:
  
  
  "Привіт все гаразд".
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і все, що він хотів зробити, це допомогти бездомним.
  
  
  Внизу, Вашингтон, округ Колумбія, був засліплений світлом, його білі будівлі були незайманими та неземними. Це місто було створено, щоб бути красивим. Вночі це було так. Майстерно розставлені прожектори зробили Капітолій схожим на храм стародавнього світу. Білий дім був святинею. Меморіал Лінкольна був уламком Грецької імперії.
  
  
  Вдень все виглядало інакше. Будинки були брудними; місто поза резиденції уряду наймогутнішої нації землі було гетто. Але вночі він дихав високими ідеалами, на яких був збудований.
  
  
  Римо обтрусив частинки забруднень зі своїх долонь. Він набрав піску, підіймаючись на холодний обеліск, який був Пам'ятником Вашингтону. Нормальні люди не бруднять рук, підіймаючись на пам'ятник Вашингтону. Але ж нормальні люди піднімалися внутрішніми сходами у звичайні години відвідувань. Римо Вільямс виліз на північну стіну "мармурової голки" голими руками.
  
  
  Це був молодий чоловік у простому одязі – коричневих штанах та чорній футболці. Його очі були карими, волосся темно-каштановим, а на бездоганній шкірі зберігалася легка засмага, яку не могли відбілити навіть прожектори з землі. Він виглядав нормально. Насправді він виглядав неабияк.
  
  
  Його єдиною відмінністю була пара ненормально товстих зап'ясть, якими він розсіяно обертав.
  
  
  Очами, які були більше, ніж зазвичай, він оглядав місто в пошуках легіонів бездомних і переміщених осіб, яких кишать, яких, за словами ведучого телебачення, було так багато в Америці, що вони кишіли в самій колисці Свободи. Він назвав це ганьбою Америки.
  
  
  Римо, який народився в Америці і виріс сиротою, хотів побачити всіх цих бездомних на власні очі. Він хотів допомогти. От і все. Це була б одна з його останніх послуг землі, яка його виростила, перш ніж він залишить її назавжди.
  
  
  Проблема була в тому, що він не міг знайти жодного безхатченка на вулицях Вашингтона, округ Колумбія, принаймні вдень. І не знову вночі, коли порив ранньої весни змінився холодом пізньої зими. Бездомні могли здатися вночі, подумав Римо. Вони виходили спати на запітнілих ґратах вашингтонського метро або забиралися в картонні коробки поряд із Массачусетс-авеню.
  
  
  Але, блукаючи вулицями, Римо не знайшов жодного бездомного. Лише звичайні громадяни центральної частини міста - алкаші, наркомани, дрібні вуличні шахраї та інші - які носили костюми-трійки та заявляли про себе в юридичних конторах та залах засідань корпорацій.
  
  
  Як останній засіб Римо піднявся на пам'ятник Вашингтона, знаючи, що, якщо вулицями внизу блукають бездомні, його надзвичайно пильні очі помітять їх з цього високого сідала.
  
  
  Нарешті Римо когось побачив. Літня жінка штовхала візок для покупок, набитий пластиковими пакетами з брудним одягом і старими газетами.
  
  
  Римо відштовхнувся від тупої вершини монумента Вашингтона і перекрутився у повітрі так, що затиснув своїм тілом північну та східну межі обеліска. Періодично натискаючи шкарпетками своїх італійських мокасин і використовуючи силу затиску рук для підтримки вертикального становища, він зісковзнув з пам'ятника, як павук, що зісковзує своїм павутинням.
  
  
  То справді був ненормальний спосіб спуску. Але в Римо Вільямсі не було нічого нормального.
  
  
  Він перестав бути нормальним у той день, коли опритомнів у санаторії Фолкрофт і виявив, що він не мертвий. Він чекав, що буде мертвим. Зрештою, хіба його не судили і не визнали хибно винним у вбивстві торговця наркотиками? І хіба його не відправили на електричний стілець?
  
  
  Тому для Римо Вільямса було чудовим сюрпризом прокинутися на лікарняному ліжку і виявити, що він не мертвий. Проблема в тому, що не бути мертвим було тимчасовим станом. Якби Римо Вільямс не перейшов на роботу до секретного урядового агентства під назвою CURE, його смерть була б не просто офіційною, вона була б реальною.
  
  
  Римо вибрав менше двох зол і потрапив до рук корейця на ім'я Чіун, найостаннішого майстра синанджу. Останній із роду ассасинів, Чіун навчав Римо легендарному мистецтву синанджу, сонячному джерелу всіх молодших бойових мистецтв. Провівши всього день у суворих руках Чіуна, Римо почав думати про справжню смерть з певною тугою. Але врешті-решт він навчився відкривати внутрішню силу, яку мали всі люди, але яку могли знати лише практикуючі синанджу.
  
  
  У руках Чіуна Римо перестав бути нормальним. Заради Кюре він бився з ворогами Америки майже два десятиліття, тоді як світ старів, а Римо, здавалося, ставав молодшим.
  
  
  Ноги Римо торкнулися трави біля підніжжя пам'ятника Вашингтону, його коліна ледь зігнулися від удару. Він потрусив у бік Конститьюшн-авеню, не звертаючи уваги на холод, від якого навіть волосся на його голих передпліччя не стало дибки.
  
  
  Римо більше не працював на Кюре. Він більше не вбивав на службі організації, створеної нині покійним президентом для вирішення проблем безпеки Америки. Багато в чому він більше не був американцем. Він був із синанджу - дисципліни, традицій і крихітного села на березі Західно-Корейської затоки, де він почав будувати будинок для себе та своєї майбутньої нареченої Ма-Лі після виходу на пенсію.
  
  
  Однак на даний момент він застряг в Америці на рік, поки Чіун виконував останнє зобов'язання щодо Кюре. Римо пристрасно хотів повернутися до Сінанджі, щоб добудувати свій будинок.
  
  
  Римо наздогнав велику даму. "Вибачте, мем", - покликав він.
  
  
  При звуку голосу Римо продавщиця сумок розгорнулася, як Ангел Ада на мотоциклі. Вона розгорнула свій важкий візок із дивовижною спритністю.
  
  
  "Чого ти хочеш?" - Вибагливо запитала вона. Її голос був схожий на каркання. Риси її обличчя приховувала рвана синя хустка. Мертві пасма сивого волосся стирчали з-під його країв.
  
  
  "Ти бездомний?" Запитав Римо.
  
  
  "Це ти?" - огризнулася жінка у відповідь, розвертаючи візок так, щоб він став, як захист, між ним і Римом.
  
  
  "Швидше переміщений", - сказав Римо. "Але не звертай на мене уваги. Я питаю про тебе".
  
  
  "Я спитала першою", - сказала жінка.
  
  
  "Насправді це зробив я", - зазначив Римо. "Послухай, не гарячкуй. Я просто хочу тобі допомогти".
  
  
  "Що ти знаєш про бездомність?" спитала жінка, штовхаючи візок на його шляху, коли Римо спробував обійти його.
  
  
  "Я виріс у притулку", - пояснив Римо, відступаючи. "Я знаю, як це. Тоді я не був зовсім безпритульним. Але у мене не було сім'ї. Краще не ставало. Ні у В'єтнамі, ні після того, як я повернувся до Америки. Я жив практично в кожному місті, яке ви могли б. назвати, переїжджаючи з одного місця в інше. Так що я знаю, яке це. Небагато. Ось чому я хочу допомогти”.
  
  
  "Ви постраждалий від вигоряння у В'єтнамі?" - голосно спитала жінка. Занадто голосно.
  
  
  "Я б так не сказав", - відповів Римо. Тут було щось дивне. Римо не був певен, що саме. Жінка, здавалося, більше не боялася його, але вона тримала візок для покупок так, щоб вона завжди була звернена до нього, а купи пластикових пакетів для сміття були практично в нього перед носом.
  
  
  "Що призвело тебе до такого жалюгідного стану в житті?" - Запитала жінка. Її голос звучав ясніше, ніж раніше.
  
  
  "Жалюгідний?" Запитав Римо.
  
  
  "Подивися на себе. Без одягу. Без речей. Бродиш вулицями посеред ночі в таку морозну погоду. Ти не вважаєш це жалюгідним?"
  
  
  "Мені ніколи не буває холодно".
  
  
  "Скільки пінт знадобилося, щоб зігріти тебе сьогодні ввечері? Скільки напередодні ввечері?"
  
  
  "Про що ти говориш?" Почав Римо. Потім він побачив блиск скла у зеленому пластиковому пакеті, що рекламувався як одноразовий пакет Shur-Lock. До його вух долинув приглушений дзижчання.
  
  
  Рука Римо висунулась і розширила дірку в пластиці. На нього дивився об'єктив відеокамери. Римо підняв її.
  
  
  На одному боці було написано "Власність 55 каналу".
  
  
  "Гей!" Сказав Римо.
  
  
  Літня жінка відкинула свою рвану синю хустку, оголивши копицю висушеного феном волосся мідного кольору. Рімо побачив, що її обличчя було молодим, шкіра висохла від макіяжу і різко обтягла вилиці через дуже строгу дієту.
  
  
  "Кітка Гарпія, новини Eyewatch", - сказала вона в мікрофон, який, здавалося, стрибнув до неї в руку, як залізо до магніту. "Я хотіла б почути вашу історію, сер. 55 канал знімає п'ятисерійний художній фільм про бездомність в Америці".
  
  
  "Я не бездомний", - запротестував Римо. "Тоді чому ти так одягнений?"
  
  
  Римо оглянув себе згори донизу. "Що не так з тим, як я одягнений?"
  
  
  "Ти виглядаєш як бродяга, ти... ти самозванець", - прошипіла жінка.
  
  
  "Гей, я завжди так одягаюсь", - сказав Римо. "Яке у тебе виправдання?"
  
  
  "Я працюю під прикриттям, а ви витрачаєте мій час. Перша частина виходить в ефір у понеділок, а я був тут весь тиждень без жодного проклятого інтерв'ю. Вибачте мені, - роздратовано сказала вона, протискаючись повз Римо.
  
  
  Римо подивився на її фігуру, що віддалялася, знизав плечима і продовжив йти.
  
  
  Можливо, у Вашингтоні не було безхатченків, незважаючи на повідомлення в новинах, вирішив Римо. Він не знав, радіти цьому чи засмучуватися. Поки він застряг в Америці, він хотів зробити щось добре до закінчення року і повернутися в Сінанджу назавжди. Він хотів відплатити Америці за все добре, що вона йому дала. Допомога безпритульним здавалася найкращою ідеєю.
  
  
  Але в Раї, штат Нью-Йорк, де він жив зі своїм наставником Чіуном, не було безпритульних. У жодному з прилеглих спільнот. Він намагався зв'язатися з Нью-Йорком, але у всіх у Нью-Йорку був той переляканий, голодний вигляд, через який неможливо було відрізнити звичайного громадянина від людей, про яких говорив телеведучий, що провалилися крізь тріщини сучасного американського суспільства. Римо вирішив, що у Вашингтоні буде легше відрізнити справжніх бездомних від вуличних мешканців, і тому він приїхав до столиці країни.
  
  
  Легше не було.
  
  
  Безцільна прогулянка Римо привела його до сходів Капітолію. Кілька хвилин тому, коли він оглядав будівлю з висоти пташиного польоту, вона була пустельною. Тепер сходи були вкриті тремтячими фігурами. Чоловіки та жінки, одягнені в лахміття, по черзі піднімали запальнички Zippo, тоді як інші намагалися зігріти руки біля крихітного полум'я. Декілька людей жували гамбургери з фастфуду.
  
  
  Границя поліції оточила скупчення незадоволених осіб з палицями напоготові, тоді як перехожі зупинялися, роззявивши роти. Римо прослизнув між двома поліцейськими так непомітно, ніби був цівкою диму від однієї з запалювальних запальничок.
  
  
  Він підійшов до чоловіка років сорока з невеликим, згорбленим і тремтячим у трьох шарах светра і джинсах з дірками на колінах. Чоловік сидів, намагаючись прикрити оголені колінні філіжанки руками в рукавичках. Біля його ніг лежав плакат з написом: "ДОПОМОЖІТЬ БЕЗДОМНИМ ЗАРАЗ!" Серце Римо переповнилося співчуттям до цієї людини.
  
  
  "Гей, друже, у тебе що, немає теплого містечка, куди можна піти?" Запитав Римо.
  
  
  "Провалюй", - прогарчав чоловік.
  
  
  "Не будь таким", - дбайливо сказав Римо.
  
  
  "Не будь занудою", - випалив чоловік у відповідь. Щось у його голосі здалося Римо знайомим. Він придивився уважніше.
  
  
  Тоді Римо впізнав його. Це був відомий актор, який заробив собі репутацію у фільмі про війну у В'єтнамі. Римо не сподобався фільм, тому що він зображував В'єтнам так само реалістично, як фестиваль боротьби у Джелло. У цієї людини був син, теж актор, який знявся у його власному фільмі про війну у В'єтнамі. Римо не потрудився подивитися цей фільм. Жоден з них ніколи не бачив бою, і Римо, який бачив, обурився тим фактом, що обидва актори вимовляли гучні промови про те, наскільки вони близькі до солдатів В'єтнаму після жахливих випробувань, пов'язаних із пробиванням через філіппінські знімальні майданчики, коли в них стріляли холостими патронами інші актори.
  
  
  "Хіба ти не...?" Запитав Римо.
  
  
  "Жодних автографів", - сказав чоловік, стукаючи зубами.
  
  
  "Мені не потрібний твій автограф", - сказав Римо. "Я хочу тобі допомогти. Я думаю, ти справді потрапив у глухий кут, приятель. Мені шкода це чути. Але що ти робиш на вулицях? Невже твої діти не піклуються про тебе?"
  
  
  "Звичайно, їм не байдуже. Вони прямо за мною". Актор вказав великим пальцем на дві менші фігурки на наступній сходинці вище.
  
  
  Римо звів очі. Одягненими в лахміття були двоє відомих молодих акторів. Римо читав, що вони були синами людини, що сидить попереду, незважаючи на різні прізвища.
  
  
  "Ми протестуємо проти жорстокого зневаги уряду до бездомного населення Америки", - сказав батько.
  
  
  "Одягнувшись, як вони?" Запитав Римо.
  
  
  "Як ще ми можемо зрозуміти їхнє тяжке становище, крім як переживаючи життя так само, як вони?" - Сказав актор, дістаючи пляшку, загорнуту в паперовий пакет.
  
  
  "Ви могли б пожертвувати гроші у фонд", – запропонував Римо.
  
  
  “Гроші допомагають лише безпритульним сьогодні. Що щодо безпритульних завтра? І майбутніх поколінь? Ні, лише політичні дії викорінять цю жахливу проблему. Ми повинні присоромити Америку, щоб вона вжила заходів”. Дихання чоловіка вдарило у Римо, як вихлопні гази. Пахло сумішшю білого вина та пепсі-коли.
  
  
  "Але якби всі жертвували на благодійність зараз, можливо, у майбутніх поколіннях не залишилося б безпритульних", - сказав Римо.
  
  
  "Звичайно, тільки тому, що я актор і збираю семизначні доходи щороку, люди думають, що я повинен роздавати їх будь-кому, хто попросить. Я заробив свої гроші. Чому я маю ділитися з тими, хто цього не зробив? Ти знаєш, я вчора мало не загинув, знімаючи "Армагеддон". Ти віддав би гроші, які заробив, ризикуючи своїм життям?"
  
  
  "Якщо це допоможе нещасним, так", - сказав Римо.
  
  
  "Це дуже спрощений погляд на проблему".
  
  
  "Знаєш, мені ніколи не подобався жоден із твоїх фільмів", - сказав Римо, йдучи.
  
  
  Там була старомодна жінка у фіолетовому светрі поверх сукні з принтом. Римо опустився навколішки поруч із нею.
  
  
  "А як щодо вас, мем? Ви думаєте, все це сидіння на сходах Капітолію допоможе вам знайти будинок?"
  
  
  "У мене є будинок", – відрізала жінка. "Нехай вам відомо, я є президентом Жіночої допоміжної організації Ради церков Гроссе-Пойнт. І я чув, що ти сказав цьому чудовому хрестоносця. Ти повинен знати краще, ніж думати, що роздача грошей вирішить цю жахливу проблему. Тільки стимулювання уряду до надання". більшої кількості соціальних програм покладе край цій національній трагедії”.
  
  
  "Про ні", - сказав Римо, вперше помітивши її туфлі I. Miller з відкритим носком.
  
  
  Римо підійшов до наступної людини, запиленої молодої людини, обличчя якої могло з'явитися з ящика для вугілля. Він представився ще неопублікованим автором, який працює над книгою, що розповідає про тяжке становище безпритульних. Фільм фінансувався за рахунок гранту Гарварду. Там також були два репортери місцевих газет, які, почувши, як один одного звати Римо, затіяли бійку через те, кому належали ексклюзивні права на франшизу "Історія безпритульного".
  
  
  Римо застрибнув на верхню сходинку і простяг руки. "Тут є хтось, хто справді бездомний?" він закричав.
  
  
  Неопублікований автор підняв почорнілі руки. "Мене викинули з квартири моїх батьків минулого тижня".
  
  
  "Ось і все", - сказав один із юних синів актора. "Я не збираюся якшатися з волоцюгами. Я йду звідси".
  
  
  "Я також", - сказав інший син.
  
  
  "Ви, двоє ублюдків, повертайтеся сюди", - закричав на них батько. "Де ваша громадська совість?"
  
  
  "У наших дупах", - відповів перший син.
  
  
  "Там де твій", - сказав другий син. “Тебе це лайно хвилює не більше, ніж нас. Ти просто хочеш реклами для безглуздого фільму про бездомну родину за участю нас трьох. Ну і до біса це. Тепер мої касові збори більше за твої. З цього моменту я займаюся сольними проектами”.
  
  
  "Ти невдячний виродок", - закричав батько, схоплюючись.
  
  
  Почалася ще одна бійка, і Рімо Вільямс з виразом відрази на обличчі пішов. Він не потрудився безшумно прослизнути повз кордон поліції. Один із них гукнув його.
  
  
  "Вибачте, ви берете участь у цій демонстрації?"
  
  
  "Ні", - прогарчав Римо.
  
  
  "Тоді мені доведеться попросити вас піти. Участь у цьому заході можлива тільки на вигравіроване запрошення".
  
  
  "Це зрозуміло", - сказав Римо. Потім він зробив паузу. "Гей, ти бачив тут когось із справжніх безпритульних?"
  
  
  Поліцейський скептично глянув на Римо. "У Вашингтоні?" перепитав він. "Резиденція нашого уряду? Ти що, здурів?"
  
  
  "Якщо це і так, то я не єдиний", - відповів Римо, озираючись на сходинки Капітолію, де почався міні-бунт псевдодомашніх людей.
  
  
  Майстер Сінанджу чекав на нього, коли Римо повернувся в готельний номер, який вони ділили в Джорджтауні.
  
  
  "І скільком безпритульним ми допомогли сьогодні?" Запитав Чіун, коли Римо зачинив двері.
  
  
  "Я не хочу про це говорити", - пробурчав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу сидів на дивані і дивився телевізор. Перегляд телевізора був його головним дозвіллям, і так завжди було в ті дні, коли вони працювали в Америці. Але Римо ніяк не міг звикнути до того, що Чіун сидить на дивані. Він був старий, за вісімдесят, маленький зморшкуватий чарівник-кореєць з тонкими пасмами волосся, що прилипли до підборіддя і нависали над вухами. Його місце було на тростинній циновці в кімоно шафранового кольору. У минулі часи їхньої служби в Америці подібне видовище було звичним.
  
  
  Тепер Майстер Сінанджу сидів на м'якому дивані, одягнений у бездоганно пошитий костюм. Або все було б бездоганно, якби Чіун не змусив свого кравця, під страхом перелому пальців, зробити рукави куртки довшими та ширшими, щоб він міг просунути в них руки з довгими нігтями, як він зробив зараз.
  
  
  "Я казав тобі, що в Америці немає безпритульних", - сказав Чіун, і його карі очі заблищали. "Америка надто велика, надто щедра країна, щоб дозволити її людям жити в коробках або спати в провулках".
  
  
  "Я сказав, що не хочу про це говорити", - коротко відповів Римо.
  
  
  "Ти хотів поговорити про це раніше", - продовжував Чіун. "Раніше ти говорив тільки про це. Ви сказали, що хочете допомогти бідолахам Америки, які залишилися без їжі в роті або даху над головою. Я казав вам, що між Канадою та Мексикою таких нещасних не знайти. Я запевняв тебе в цьому. Але ти не слухав. Ти наполягав на тому, щоб приїхати до цього міста, щоб допомогти цим незбагненним людям з їхньою неіснуючою проблемою”.
  
  
  "Тобі не обов'язково було приходити", - сказав Римо.
  
  
  "Але я це зробив. Я прийшов. Я ходив з тобою вулицями. Я не бачив бездомних. Тому я повернувся до цього готелю, щоб дочекатися тебе і твого визнання в тому ж самому".
  
  
  "Що ти дивишся?" Запитав Римо, намагаючись змінити тему. "Ще три маріонетки?"
  
  
  Чіун невдоволено зморщив обличчя.
  
  
  "Ні. Я більше не стежу за ними", - сказав він зневажливо.
  
  
  "Ні?" сказав Римо. "Я думав, ти любив їх. Вони уособлювали все, що було чудового в Америці. Хіба ти не це сказав?"
  
  
  "Це було раніше".
  
  
  "До чого?"
  
  
  "Перед наїздами".
  
  
  "Які наїзди?"
  
  
  "Повторні покази, де показують одні й самі історії знову і знову, поки розум не перетвориться на кашу".
  
  
  "Справжні американці називають це повторами", - зауважив Римо.
  
  
  “Повтори. Повторні покази. У чому різниця? Навіщо комусь хотіти дивитися одне й те саме двічі?
  
  
  "Мильні опери не показують повторно". Римо посміхнувся. "Ймовірно, тому, що вони знають, що ніхто не став би дивитися їх двічі. Подивитись їх один раз - все одно що подивитися їх двічі. Їм потрібна ціла вічність, щоб розповісти історії".
  
  
  "У розповіді історій важлива увага до деталей", - пирхнув Чіун.
  
  
  "То що ж ти дивишся, Тату?" Запитав Римо, опускаючись на диван поруч із ним. Подушка надто сильно прогнулась під його вагою. Він почав відчувати неприязнь до стільців, відчуваючи себе все більш і комфортніше на паркетних підлогах. Він зісковзнув на килими, і миттєво його хребет прийняв центровану конфігурацію.
  
  
  "Я спостерігаю за Читою Чинг", - сказав Чіун.
  
  
  "О, вона", - простогнав Римо. Плоске, як млинець, обличчя добре відомої леді-ведучої заповнило екран. Її голос, що верещав, як колючий дріт, пропущений через подрібнювач, заповнив кімнату.
  
  
  "Її теж бачили у цьому місті", - радісно сказав Чіун.
  
  
  "Зараз її бачать у більшості міст. Вона по всій країні".
  
  
  "Приємно бачити, що ще один кореєць прийшов до слави та багатства в Америці. Воістину це країна можливостей".
  
  
  "Мабуть, якщо ця барракуда зможе отримати ефірний час. Яку сокиру вона точить сьогодні ввечері?"
  
  
  "Я не знаю. Я ніколи не прислухався до її слів, тільки до музики її голосу".
  
  
  "Ти можеш це зробити?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Це необхідно. Вони змушують її читати всяку нісенітницю".
  
  
  "Я радий, що ти хоча б це визнаєш". Римо посміхнувся.
  
  
  "Я не такий сліпий до деяких маленьких недоліків Америки, як ти можеш подумати, сину мій", - гордо сказав Чіун. "І я тут подумав. Я майже закінчив свій останній вірш Ung. У ньому всього 1076 строф. Якщо читати в каденції Янга і якщо телевізійники погодяться опустити непотрібну рекламу, це вписалося б у відведений Чите Чинг час".
  
  
  "Я не думаю, що телеканали погодяться дозволити Читі Чинг прочитати вірш Юнга замість семигодинних новин, Папочка".
  
  
  "Звичайно, ні. Навіть Чита Чинг не така важлива".
  
  
  "Я радий, що ви цінуєте місцеву сувору реальність".
  
  
  "Ми заспіваємо дуетом, Чита і я".
  
  
  "Забудь про це".
  
  
  Обличчя Чіуна витяглося. "Я сподівався, що імператор Сміт погодиться вжити необхідних заходів".
  
  
  "Сміт може привести армію, флот та військово-повітряні сили у стан підвищеної готовності", - сказав Римо. "Його комп'ютери можуть зупинити американську економіку або підсмажити яєчню в Таскалусі. Будь-яке яйце. Але я сумніваюся, що навіть Сміт зміг би переконати президента телеканалу витіснити вечірні новини".
  
  
  "Я розумію, що ці так звані новинні програми в даний час зазнають серйозних фінансових невдач", - з надією сказав Майстер синанджу.
  
  
  “Ти, Чита Чинг та поезія Унга – це не вирішення проблеми рейтингової кризи. Повір мені, Папочку. Я знаю”.
  
  
  "Ні, я знаю. Я Майстер синанджу, не ти. Я знаю багато. Це правда, що ти чудово просунувся на шляхах синанджу. Ти досяг повного Майстерності. Одного разу ти можеш стати таким же здібним, як я. Так, я визнаю це. Так само здібним, як я. А чому б і ні? У тебе був чудовий вчитель”.
  
  
  "Ніхто не міг би бути таким добрим, як ти, Маленький батько".
  
  
  "Я прийму це. Зі смиренністю, звичайно".
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Але я все ще правлячий Майстер", - твердо сказав Чіун. "Похилий у роках і переповнений мудрістю та досвідом, про які ти поки не підозрюєш. Пам'ятай, що сила не одна однакова у всіх випадках, Римо. Мудрість теж важлива."
  
  
  "Я схиляюся перед твоєю мудрістю, Маленький батько. Ти це знаєш".
  
  
  Чіун застережливо похитав пальцем перед Римо. "Не в усьому. Останнім часом так не було. Останнім часом ти принижуєш моє бажання залишитися в Америці".
  
  
  "Я не применшую цього. Просто ми переросли Америку, ти і я. Ми повинні повернутися до Сінанджі. Ти до свого народу, а я до Ма-Лі".
  
  
  "Будь ласка, не змінюй тему, Римо. Я думаю, що оскільки ти став справжнім Майстром, ти думаєш, що я тобі більше не потрібен".
  
  
  Римо почав заперечувати, але Чіун підняв долоню, зупиняючи його.
  
  
  "Я сподіваюся, що моє враження неправильне. Можливо, я помиляюся. Але минуло кілька тижнів відтоді, як ти сидів біля моїх ніг, жадаючи мудрості, якою може поділитися тільки той, хто вивчив напам'ять історію Сінанджу. У старі часи все було по -Іншому. У колишні часи ти ловив кожну мою заяву ".
  
  
  Римо, який не міг пригадати нічого подібного, зберігав мовчання.
  
  
  "Я не просто старий", - продовжував Чіун. "Я Майстер Сінанджу. Я останній у своєму роді. Останній з чистокровної лінії Сінанджу. Коли я піду, не буде чистого зв'язку з Майстерами, які були до мене. Ти не повинен витрачати ресурси, якими є Чіун, останній правлячий майстер Сінанджу, Римо. Тобі слід вбирати мою мудрість, доки є час”.
  
  
  Римо розвернувся на підлозі обличчям до Майстра Сінанджа. Він глянув у приємно зморшкувате обличчя Чіуна. "Добре".
  
  
  "Добре. Тепер постав мені запитання. Будь-яке питання. Будь-яке дрібничне питання, яке спадає на думку. У моєму розпорядженні вся накопичена мудрість Будинку Сінанджу".
  
  
  Римо замислився. Його брови насупилися. Його рот стиснувся. Він важко підбирав питання, сподіваючись розвіяти страхи Чіуна виявитися небажаним - справжня причина, на думку Римо, полягала в тому, що Чіун чіплявся за Америку, де вони з Римо так довго жили разом.
  
  
  Нарешті Римо поставив своє запитання.
  
  
  "Чому перед тим, як ти заходиш у душ, твоє тіло здається брудним, але рота чистим, але коли ти виходиш, все навпаки?"
  
  
  Обличчя Чіуна здригнулося від подиву. Його рота відкрився. Борода схвильовано затремтіла. Його руки, що лежали долонями на колінах, стиснулися в крихітні кулачки з довгими нігтями.
  
  
  "Це питання з каверзою?" сердито спитав він.
  
  
  "Це було єдине питання, яке спало мені на думку", - сказав Римо.
  
  
  "Що ж, я не відповідатиму на це. В історії синанджу немає злив. Я не відповідатиму на таке запитання. І ти ображаєш мене цією легковажною і дешевою тратою мого чудового розуму".
  
  
  "Ти сказав "будь-яке питання", - запротестував Римо.
  
  
  "Я не ставив жодних легковажних питань".
  
  
  "Ви сказали "незначний". Я чітко чув, як було використано слово "незначний"."
  
  
  "Дрібний, я б погодився. Але не легковажний".
  
  
  "Пробач, Папочка. Я..." Римо зупинився на середині пропозиції. Пронизливий голос Чити Чинг перервав його думки одним словом. Слово було "безпритульний".
  
  
  "Будь ласка, татку. Я хочу це почути", - сказав Римо.
  
  
  "Я якраз збирався йти", - сказав Чіун. "Я повертаюся до Фолкрофту".
  
  
  "Буду з тобою за хвилину", - сказав Римо. Потім він почув різкий голос Чити Чинг, що оплакує долю самотнього чоловіка, американця, який не мав дома, тому що бездумні, несимпатичні люди відмовилися дозволити йому жити в їхніх громадах. За її словами, це був чоловік, який був справді безпритульним.
  
  
  Після закінчення доповіді Римо натиснув кнопку вимкнення і вийшов до сусідньої кімнати, де Майстер синанджу збирав речі.
  
  
  "Я мушу їхати до Вашингтона", - сказав Римо кам'яним тоном.
  
  
  "Ми у Вашингтоні", - сказав Чіун, не зводячи очей. "Ми у Вашингтоні, округ Колумбія, я мушу їхати до штату Вашингтон", - сказав Римо.
  
  
  "Тільки ти міг так розколотися", - сказав Чіун. "Чому ти маєш йти в це інше місце?"
  
  
  “Там є безпритульний чоловік. Справжній. Йому нема куди йти. Куди б він не пішов, люди відсилають його геть. Я маю щось зробити з його ситуацією”.
  
  
  Майстер Сінанджу звів очі. Він побачив гнів у очах свого учня.
  
  
  "Це дуже важливо для тебе?"
  
  
  "Так", - холодно сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу, побачивши побілілі кісточки стиснутих кулаків Римо, глибокодумно кивнув.
  
  
  "Я повернуся до Фолкрофту і чекатиму на тебе там", - сказав він.
  
  
  "Дякую тобі, Татусю", - сказав Римо, злегка вклонившись.
  
  
  "Мені не потрібна подяка".
  
  
  "Я знаю, що ти цього не робиш", - сказав Римо, напруга зникла з його обличчя.
  
  
  "Але я погодився б на особисте знайомство з Читою Чинг", - лукаво додав Чіун.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Президент Сполучених Штатів глянув на свого міністра оборони. Міністр оборони глянув у відповідь, відкривши рота.
  
  
  "Що він сказав?" - повільно промовив міністр оборони.
  
  
  "Для мене це прозвучало як "Привіт", - сказав президент, у його словах відчув сумнів.
  
  
  "Насправді він сказав: "Алло, все гаразд", - вставила стенографістка АНБ.
  
  
  "Дозвольте мені поглянути на це", - сказав міністр оборони, відриваючи довгий рулон паперу, на якому були записані передачі з радянського шатлу. "Салло все гаразд", - прочитав секретар уголос. "Що це означає?"
  
  
  "Ймовірно, ламаною англійською", - припустив співробітник АНБ. "Вони передають нам привіт і запевняють, що з ними все гаразд".
  
  
  "Чому ми?" вимагав відповіді президент, його обличчя стало зосередженим. "Чому вони спілкуються з нами та ігнорують своїх власних людей, які контролюють ситуацію?"
  
  
  "Можливо, вони не можуть приймати наземні передачі росіян", - припустив людина з АНБ.
  
  
  "Чи це можливо?" – запитав Президент міністра оборони.
  
  
  "Навряд чи".
  
  
  На задньому плані запити радянського наземного контролю ставали дедалі пронизливішими. Вони теж почули коротку лайку англійською з борту шатла і вимагали рівного часу. Але відповіді на їхні вимоги не було.
  
  
  "Я думаю, ми маємо спробувати зв'язатися з шатлом", - сказав міністр оборони після перегляду стенографічного запису радянських прохань.
  
  
  "Чи це не дратуватиме Поради?" – запитав Президент. Секретарка знизала плечима. "Це послужить їм хорошу службу за те, що вони намагалися напасти на нас. Крім того, вони не достукалися до своїх людей. Ми можемо назвати це гуманітарним жестом із нашого боку".
  
  
  "Ти можеш поєднати мене з шатлом?" – сказав Президент після задумливої паузи.
  
  
  "Ви, пане Президенте?"
  
  
  "Чому б і ні? Вони не зможуть звинуватити нас у будь-яких підступних діях, якщо я займуся цим особисто, і це займе першу сторінку у завтрашніх газетах".
  
  
  "Я розумію вашу точку зору, пане президенте", - сказав міністр оборони і вибачився, щоб порадитися з офіцером стеження за найближчою консоллю радара.
  
  
  За мить міністр оборони повернувся з портативним телефонним апаратом.
  
  
  "Ви можете розпочати будь-коли, пане президенте", - сказав він, передаючи пристрій своєму головнокомандувачу.
  
  
  Президент Сполучених Штатів узяв трубку і повернувся обличчям до складного комп'ютерного симулятора стеження, який показував радянський шатл у вигляді закодованого зеленого трикутника, що ширяє каркасну імітацію земної кулі. Він прочистив горло.
  
  
  "Здрастуйте, Юрію Гагаріне. Ви мене чуєте? Каже президент Сполучених Штатів".
  
  
  Президент чекав. Після паузи з гучномовця знову пролунав рівний, позбавлений інтонації голос.
  
  
  "Тут немає Юрія Гагаріна", - йшлося у ньому.
  
  
  "Ти можеш розмовляти англійською?"
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  "Що ж, я радий отримати від вас звістку. Весь світ турбується про вас і ваш екіпаж, Юрію Гагарін".
  
  
  "Мене звуть не Юрій Гагарін", - сказав голос.
  
  
  Президент посміхнувся. "Так, я знаю", - сказав він. "Юрій Гагарін мертвий".
  
  
  "Було необхідно вбити його", - сказав голос. "Він та інші завадили б моєму поверненню, що необхідно для мого подальшого виживання".
  
  
  Президент із сумнівом подивився на міністра оборони.
  
  
  Секретар знизав плечима.
  
  
  "Я не розумію", - сказав Президент.
  
  
  "Не важливо, що ти розумієш", – сказав голос. "Важливо, щоб я вижив".
  
  
  "Цей акцент не російський", - прошепотів міністр оборони. Стенографістка АНБ кивнула у німій згоді.
  
  
  "Юрію Гагарін, чому ви не відповідаєте на запити про визнання з Росії?"
  
  
  "Тому що я не говорю російською", - відповів голос. "Я запрограмований лише англійською".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Президент. Прикривши трубку долонею, він повернувся до міністра оборони. "Про що, чорт забирай, він говорить?"
  
  
  "Я не знаю, пане президенте", - стурбовано сказав міністр оборони. "Чому б вам не спитати його, чого він хоче".
  
  
  "Чого ви хочете?" - Запитав президент у слухавку.
  
  
  "Я хочу приземлитися".
  
  
  "Тут?"
  
  
  "Я не знаю, де знаходиться "тут". Будь ласка, поясніть".
  
  
  "Я маю на увазі в Америці".
  
  
  "Так, я хочу приземлитися в Америці. Ось чому мені довелося знищити м'ясні машини, що наповнили цей корабель. Вони б завадили мені приземлитися в Америці. Я не можу повернутися в атмосферу Землі, не спопелившись при поверненні. Цей корабель захистить мої життєво важливі органи час повернення”.
  
  
  "Про що він там бурмоче?" – запитав Президент.
  
  
  "Поняття не маю, сер. Можливо, він страждає на психоз або черепно-мозкову травму. Але якщо я правильно його зрозумів, він, схоже, вбив своїх товаришів по команді".
  
  
  "Убитий?"
  
  
  "Він сказав, що знищив м'ясні машини. Я думаю, він має на увазі людей. Якщо тільки поради не запустили в космос першу м'ясну лавку".
  
  
  "Я ніколи не чув, щоб людей так називали".
  
  
  "Вам слід якось відвідати засідання Пентагону", - сказав міністр оборони. "У них для всього є хитрий евфемізм. Жертви ядерної війни називаються "супутнім збитком". Я думаю, що останнє слово для позначення "відступу" - "ретроградне просування" або щось таке".
  
  
  "Навіщо йому вбивати свою команду?" – запитав Президент.
  
  
  "Можливо, щоб прибрати їх з дороги. Можливо, він захоче дезертувати. Чому б не спитати його?"
  
  
  "Ви хочете дезертувати? Це все?" - Запитав президент "Анонімного голосу".
  
  
  "Дефект - це помилка у фізичній формі. Це іменник. Я не розумію вас, коли ви використовуєте іменник "дефект" як дієслово. Будь ласка, поясніть".
  
  
  "Я маю на увазі, чи просите ви притулку у Сполучених Штатах Америки?"
  
  
  "Я прагну приземлитися в Америці. Я вже говорив це". Секретар схопив трубку, щоб його слова не передавалися по висхідній лінії зв'язку на шатл.
  
  
  "За всієї моєї поваги, пане президент, наслідки того, що цей корабель приземлиться на американській землі, величезні. Поради завдадуть удару у відповідь. Вони, ймовірно, ще більше скоротять допоміжний персонал нашого посольства в Москві. Або призупиніть право наших дипломатів робити покупки в кращих". магазинах”.
  
  
  “Це гуманітарна ситуація. Цей корабель у біді. Дайте йому приземлитися. Ми розберемося з наслідками пізніше”.
  
  
  "Я хотів би, щоб ви не використовували це слово, пане Президент".
  
  
  "Яке слово?"
  
  
  "Наслідки", "
  
  
  "Ви маєте рацію", - сказав Президент. "Але ми не можемо просто ігнорувати цю людину. Вона говоритиме з нами, але не зі своїми російськими товаришами. Що мені робити?"
  
  
  "Затримайте його, допоки ми не зможемо порадитися з Радами. Можливо, нам вдасться домовитися про взаєморозуміння".
  
  
  Президент кивнув головою. Він підніс телефонну трубку до свого суворого обличчя. "Мені шкода, Юрію Гагаріну, але на даний момент я не можу санкціонувати посадку на землю Сполучених Штатів", - сказав він.
  
  
  "Мені не потрібний ваш дозвіл. Я спускаюся". Поки президент і міністр оборони з жахом спостерігали за подіями, зелений трикутник на панелі симулятора нахилився так, що його вершина вказувала на землю. Він почав знижуватися. Високо на орбіті шатл "Юрій Гагарін" закрутився, як акула, що занурюється в чорнильний океан. Двигуни змусили його перекидатися, а потім увімкнулися задні гальмівні двигуни. Шість секунд пострілу було достатньо кораблю, щоб уповільнити свою орбіту. Потім він прослизнув спочатку крилом, за зовнішні межі атмосферної оболонки Землі.
  
  
  У кабіні штурвал рухався автоматично. Вогні миготіли в автоматизованих послідовностях самі по собі, і перемикачі клацали, наче їх пілотували привиди.
  
  
  "Юрій Гагарін" знижувався носом вниз, його білуваті крила ставали жовтувато-жовтогарячими по передніх краях. Він плавно ковзав через іоносферу в стратосферу, рухаючись зі швидкістю 25 махів - понад вісімнадцять тисяч миль на годину. Над корпусом спалахнули рожеві струмені перегрітої плазми. Тільки ізолююча подушка ударної хвилі при вході в атмосферу втримала корабель від спопеління шеститисячним жаром атмосферного тертя.
  
  
  Опинившись у щільнішій тропосфері, ожили хвостові двигуни, і шатл " Юрій Гагарін " вирівнявся над Тихим океаном і взяв курс західне узбережжя Сполучених Штатів.
  
  
  У ситуаційній кімнаті Білого дому панувала майже паніка.
  
  
  "Пан президент, я благаю вас", - сказав міністр оборони. "Ми повинні збити цю штуку з неба. Вона прямує у бік Каліфорнії".
  
  
  "У нього проблеми", - уперто сказав Президент.
  
  
  “Це може бути, але ми, безумовно, будемо. Ми не можемо – ми не повинні – дозволити радянській машині безперешкодно проникнути в наш повітряний простір. Ми не знаємо, що вони задумали. Вони могли нести на борту ядерну чи біологічну зброю”.
  
  
  Президент почув на задньому плані запеклу плутанину радянських командирів наземного управління. Стенографістка АНБ продовжувала видавати стенографічні переклади їхніх передач.
  
  
  "Що вони говорять?" Президент спитав співробітника АНБ.
  
  
  "Сер, вони загрожують космонавтам жахливими наслідками, якщо "Гагарін" приземлиться будь-де, крім Радянської Росії".
  
  
  "Виверт", - відрізав міністр оборони. "Вони хочуть розвіяти наші страхи, змусити нас думати, що ми беремо участь у пропагандистському перевороті".
  
  
  Президент глянув на тактичну карту Сполучених Штатів на одній із стін. Шаттл, все ще представлений у вигляді закодованого зеленого трикутника, перетнув сітки довготи і широти у напрямку зеленої лінії узбережжя Каліфорнії, що світиться.
  
  
  "Ми можемо перехопити над Тихим океаном", - сказав міністр оборони. "Відмахніться від нього. Якщо він відмовиться, скиньте його з неба. Ми будемо виправдані".
  
  
  "Можливо. Але чи зрозуміє світ? Як би це виглядало, якби ми збили шатл? Це було б гірше, ніж того разу, коли російські збили корейський авіалайнер".
  
  
  "Можливо, це те, чого вони хочуть", - раптово сказала секретарка. "Можливо, вони намагаються нас підставити. О, Боже мій, що нам робити?"
  
  
  "Направте на нього пару літаків переслідування", - наказав Президент. "Скажіть їм, щоб залишалися з шатлом, але не кидали йому виклик. Давайте подивимося, де вони приземляться".
  
  
  "Юрій Гагарін" приземлився у найменш очікуваному місці - у нью-йоркському міжнародному аеропорту Кеннеді. Літак упав на злітно-посадкову смугу 13-праворуч, без запиту дозволу або інструкцій з посадки, і зупинився в дальньому кінці злітно-посадкової смуги, не доходячи до протипожежної огорожі.
  
  
  Там він і знаходився, поки вежа, за наказом з Вашингтона, спішно перенаправляла весь трафік до Ла Гуардіа. Усі злети були припинені, і авіалайнери підтягнулися ближче до своїх воріт, як перелякані риби, що почув хижака.
  
  
  Національна гвардія була першою військовою інстанцією, яка прибула на місце події. Вони обладнали командний пункт у вежі, поки команда ВПС, що прилетіла з гірського комплексу Шайєн НОРАД, не викинула їх звідти. Командувач Національної гвардії пішов у гніві, заявивши, що захист Нью-Йорка від радянських загарбників був його обов'язком. Він заприсягся, що за це доведеться дорого заплатити.
  
  
  Йому сказали піти поцілувати танк.
  
  
  Тим часом шатл просто сів на злітно-посадкову смугу, ігноруючи вимоги екіпажу по радіо мирно висадитися. Зі свого високого спостережного пункту в вежі полковник Джек Деллінгсворт Рейдер навів бінокль на радянський шатл, доки не побачив червоні літери CCCP на ближньому крилі. Він стежив за чіткими лініями літального апарату, доки в лінзах не з'явилися маленькі чорні літери "Юрій Гагарін". Потім він трохи підняв бінокль, поки не отримав чіткого огляду кабіни. Вона здавалася пустою. Він був порожній з того часу, як корабель приземлився. Перед посадкою, якщо можна було прийняти свідчення пілота літака переслідування. Але це було неможливо. Такий складний корабель не міг приземлитися автоматично.
  
  
  Полковник Рейдер зняв трубку польового телефону і зв'язався з капітаном, який відповідає за групу NORAD, яка була розгорнута на злітно-посадковій смузі.
  
  
  "Кабіна пілота, як і раніше, здається порожньою", - сказав він.
  
  
  "Так, сер, полковник. Мені достовірно повідомили, що кабіна пілота була вільна з того часу, як перший F-15 був перехоплений над Каліфорнією".
  
  
  "Неможливо. Цей пілот, мабуть, помилився".
  
  
  "Сер, кожен пілот ВПС, який підбирав шатл шляхом, повідомляв про одну і ту ж ситуацію".
  
  
  "Ну, тепер там точно порожньо", - хмикнув полковник Рейдер.
  
  
  "Команда НАСА щойно прибула, сер. Мені відправити їх туди?"
  
  
  "Зараз такий самий підходящий час, як і будь-яке інше".
  
  
  "Так сер".
  
  
  Полковник Рейдер підняв свій бінокль. Внизу чотири постаті у білих протиінфекційних костюмах вискочили з кузова оливково-зеленого фургона. Вони підкралися до шатла ззаду, прослизнувши під хвостове оперення - основна сліпа пляма більшості літаків. Вони кралися вздовж борту, доки не дісталися головного люка, прикріпили заряди пластикової вибухівки С-4 і відступали доти, доки заряди не загриміли і двері не відчинилися, як млявий рот.
  
  
  Команда кидала світлошумові гранати через відчинені двері, а потім залізла переносними сходами на сам корабель.
  
  
  Минули хвилини. Зсередини шатла долинув скриготливий звук. Це тривало майже хвилину. Після цього настала тиша.
  
  
  Ніхто не виходив із шатла. "Є якісь новини?" - спитав полковник Рейдер.
  
  
  Голос капітана пролунав польовим телефоном набагато приглушенішим, ніж раніше.
  
  
  "Я намагаюся викликати їх зараз, сер. Вони мали наказ зберігати радіомовчання, якщо з ними не зв'яжуться першими. Але вони не відповідають на мої виклики".
  
  
  "Продовжуй намагатися".
  
  
  Полковник вислухав, як його заступник повторив свої запити щодо відповіді від керівника групи НАСА. Керівник групи не відповів.
  
  
  "Почекайте", - сказав полковник, наводячи бінокль на корабель. "Я бачу якусь активність під кораблем".
  
  
  "Я також це бачу. Корабель, схоже, набирає воду".
  
  
  "Ви впевнені, що це вода?" - спитав полковник.
  
  
  "Що ще це могло бути?"
  
  
  "Мені здається, що він червоний. Ти ближчий за мене. Використовуй свій польовий бінокль".
  
  
  "Сер, - сказав голос капітана, - я можу підтвердити вам, що рідина, що зливається з радянського судна, червоного кольору. Її багато, сер", - додав він.
  
  
  "Кров?"
  
  
  "Неможливо сказати".
  
  
  "Використовуй свій ніс, чувак. Ти знаєш, як пахне кров".
  
  
  Звук гончого собаки капітана, що нюхає повітря, передане назад у вежу.
  
  
  Нарешті капітан зізнався, що обидва офіцери знали інстинктивно.
  
  
  "Схоже, ми втратили команду, полковнику". Ерл Армалід був готовий до всього.
  
  
  Якби це була расова війна, жодних проблем. Він побудував собі фортецю з дерева та каменю на високому пагорбі в нетрях Оклахоми, неподалік Енід. Під парканом з колючого дроту, увінчаним польовим каменем, він зрубав усі дерева та кущі та обробив пагорб дефоліантами. Це дало йому чисте поле обстрілу у всіх напрямках. Жоден революціонер-грабіжник не збирався проходити повз колекцію зброї ерла Армаліда, що складається з 334 предметів.
  
  
  Якщо це був Армагедон, він подбав про це. Підвал його будинку був побудований з гранітних блоків завтовшки три фути, обмазаних свинцем для захисту від радіації. Усередині блоків він побудував найкращий притулок від радіоактивних опадів, яке тільки можна уявити. Будинок, звичайно, зруйнувався б, якби потрапив у радіус вибуху, але навіть пряме влучення високоефективного термоядерного пристрою лише розплавило б аварійний люк нагорі. Залишався ще запасний тунель, що веде до лісу. У ерла Армаліда було достатньо провізії - овочевих консервів, сухофруктів, води та згущеного молока, - щоб протриматися стільки, скільки витримають генератори, що працюють на газі. У нього навіть був відеомагнітофон із бібліотекою із шестисот касет. Він міг жити у спартанському комфорті, доки радіація не впаде до прийнятного рівня.
  
  
  Якщо це було вторгнення, Ерл був готовий до цього. Він простягнув тонкий колючий дріт від щогли антени аматорського радіо на даху свого будинку до огорожі. Вони були схожі на нитки павутиння, тонкі й майже невидимі. Якби комуністичні десантники спробували приземлитися в межах позначеного ним периметра оборони, вони розчленували б себе, спускаючись. Ерл, звичайно, позбавив би їх від страждань, коли вони спливали кров'ю на землі. Він вірив, що солдати заслуговують на гідну смерть. І він мав багато куль, щоб витрачати їх марно. Він відлив їх сам.
  
  
  Він все передбачив, бо ерл Армалід був фахівцем із виживання. Він знав, що кінець наближається, і він збирався пережити його, навіть якщо ніхто інший не переживе. Нехай вони прийдуть. Пішки, повітрям, на танках, одягнені в камуфляж або громіздкі бронежилети. Вони не могли піднятися на пагорб непоміченими. Ніхто не піднявся на пагорб, крім листоноші, якому дозволили опускати пошту в збройовий порт у головних воротах, який Ерл відкривав тільки для щомісячної поїздки за припасами. Ерл дозволив листоноші піднятися на пагорб, щоб той міг отримати свій підписний екземпляр журналу Survivalist's Monthly. Він завжди викидав решту пошти.
  
  
  Це було падіння ерла Армаліда.
  
  
  Коли вони прийшли за ним, на них не було бойової форми, і вони не падали з неба з автоматами Калашнікова, притиснутими до грудей. Вони приїхали на "Форді" останньої моделі, у сірому камвольному одязі та з дорогими шкіряними портфелями в руках.
  
  
  "Податкова служба", - покликав один із чоловіків у переговорний пристрій біля воріт.
  
  
  "Іди", - сказав ерл Армалід. "Я більше не сплачую податки".
  
  
  "Так, сер. Ось чому ми тут, містере Армалід. Ви проігнорували неодноразові прохання пояснити вашу несплату податків у нашому офісі в Оклахома-Сіті і були оголошені винними. Нам доведеться попросити вас піти з нами".
  
  
  "Нічого не роблю. Що, якщо вони скинуть велику машину, поки ми будемо в пробці? Весь цей захист не принесе мені ніякої користі, чи не так?"
  
  
  "Містер Армалід, це серйозне питання. Ваш обов'язок як американського громадянина - платити податки. А тепер, чи не могли б ви відкрити ворота, будь ласка?"
  
  
  "Послухай, у мене навіть грошей більше немає. Я не працюю із вісімдесят першого".
  
  
  "Ми це розуміємо. Але ти злочинець, який повернувся 1977 року".
  
  
  "Я не платитиму".
  
  
  "Тоді нам, можливо, доведеться конфіскувати вашу власність та продати її на аукціоні".
  
  
  Це були останні слова, які промовив агент податкового управління. Ерл Армалід розкроїв йому череп, як диню, влучним пострілом із 22-го калібру Swift. Вміст черепа агента виплеснувся на обличчя його партнера. Другий агент витирав лапою рідку речовину, що потрапила йому в очі, і ходив кругами, поки ерл Армалід намагався потрапити мушкою йому в голову. Він не міг.
  
  
  Тому Ерл вистрілив йому у праве коліно. Коли чоловік зігнувся, Ерл вирубав його пострілом у голову. Він почував себе погано через це. Йому не подобалася думка про людину, яка страждає від роздробленого коліна в трисекундному проміжку між двома пострілами. Як завжди казав йому його батько: "Ерл, вбивати - це одне. Але завдавати страждань будь-якій живій істоті - це гріх в очах твого творця. Завжди бий по голові, синку. Це Божий шлях".
  
  
  Ерл залишив тіла на сонці.
  
  
  Коли пізніше того ж дня ґрунтовою дорогою проїхав другий "Форд", Ерл почекав, поки вони помітять тіла. Він підірвався на радіокерованій протитанковій міні, закопаній у землю. Машина підстрибнула на дванадцять футів у повітря і приземлилася, охоплена полум'ям.
  
  
  Через два дні за підтримки групи спецназу ФБР поліцейські штату оточили його будинок на схилі пагорба. Ерл стримував їх майже тиждень, поки над головою дзижчали гелікоптери, а історія його облоги з кожним днем піднімалася на перші рядки національних випусків новин. Після того, як він знищив майже дюжину з них, коли вони спробували штурмувати південний підхід, Ерл почав розуміти, що вони не збираються йти, незалежно від того, скільки він убив.
  
  
  Ерл набив кишені патронами та сушеними фруктами, зібрав дві свої улюблені гвинтівки та пристебнув до стегна автоматичний пістолет 44-го калібру. Він засунув останній, непрочитаний випуск щомісячника Survivalist's Monthly в задню кишеню і кинув останній тужливий погляд на свою цінну колекцію книг Мака Болана в м'якій обкладинці, перш ніж сховатися в притулку від радіоактивних опадів, втікши через тунель, який вів у ліс, де він закопав пакунок. велосипед.
  
  
  Трейлбайк довіз його до Озаркса до Міссурі, де він підключив до мережі пікап. Він поїхав на схід, не зовсім впевнений, куди прямує. Він мандрував удень. Вночі він спав у планшеті, дивлячись на небеса. Ерл палко сподівався, що ядерна зброя не впаде, поки він був такий вразливий.
  
  
  На п'яту ніч він зрозумів, що є лише один шлях до виживання. З Америки. Він ніяк не міг збудувати новий притулок, та й часу на це не було. Йому довелося б вирушити у безпечне місце, куди поради не нападуть. У якесь місце, де не було б ні людей, ні ворогів, ні расових проблем, ні податкової служби.
  
  
  Ерл Армалід вирішив вирушити на Таїті. Він вистрибнув із задньої частини свого літака посеред ночі, коли на нього зійшло натхнення. Він поїхав до єдиного відомого йому місця, де він міг сісти на міжнародний рейс, до Нью-Йорка. Він дійсно не мав достатньо грошей, щоб купити квиток, але мав три пістолети. У деяких ситуаціях зброя була такою ж гарною, як гроші. Іноді краще.
  
  
  Ерл залишив зброю в пікапі, поки блукав заплутаним лабіринтом терміналів аеропорту Кеннеді. Він марно шукав офіційну авіакомпанію Таїті. Нарешті він спитав у стійки JAL. Він думав, що Джал може бути таїтянином.
  
  
  "Ви їдете на Таїті, леді?"
  
  
  "Ні, сер, боюся, сьогодні ми нікуди не полетимо", - сказав квитковий агент. "Вони попросили нас евакуювати термінал".
  
  
  "Вони? Вони хто?" Підозрительно запитав Ерл, шкодуючи, що залишив свій автомаг у вантажівці.
  
  
  "На головній злітно-посадковій смузі знаходиться російський космічний корабель. Військово-повітряні сили оточили його. Нам наказали евакуюватися до міста".
  
  
  Ерл Армалід простежив за вказівним пальцем жінки.
  
  
  На злітно-посадковій смузі, як хворий птах, тихо сиділа велика біла постать Юрія Гагаріна.
  
  
  "Що воно там робить?" Злякано спитав Ерл.
  
  
  "Ніхто не знає. Чи не могли б ви, будь ласка, піти зараз?"
  
  
  "Звичайно, звичайно, я йду", - сказав Ерл. Він позадкував із салону, одним оком насторожено поглядаючи на безмовний шатл. Це було воно. Ерл був переконаний у цьому. Перший хід росіян. На парковці він підбіг до свого пікапа і застрибнув усередину. Він увімкнув стартер, і тут його осяяло.
  
  
  Не було жодних шансів дістатися Таїті. Повернення на Енід теж не було. Ерл Армалід був утікачом. Рано чи пізно уряд наздожене його, і Ерл знав, що помре під градом пострілів. Так як він завжди мріяв померти.
  
  
  Але померти під градом пострілів – це ще не означає вижити. Вижити – це означає вижити.
  
  
  Ерл пристебнув свій автоматичний пістолет, перевірив обидві гвинтівки і вилетів зі стоянки, проскочивши через ворота огорожі на злітно-посадкову смугу, прямо до шатлу.
  
  
  Солдати розбіглися з його шляху, коли він промайнув повз нього. Але ерл Армалід не звернув на них жодної уваги. Його гарячковий погляд був прикутий до шатла.
  
  
  Він збирався штурмувати шатл поодинці. Один, ховається від правосуддя, переслідуваний з усіх боків, ерл Армалід викупить свою провину. Він переможе космічний корабель-загарбник, захопить у полон його злу команду та буде прийнятий вдячною нацією як справжній американський герой.
  
  
  Президент, мабуть, дарував би йому помилування. Зрештою, що означали життя кількох агентів податкового управління та ФБР у порівнянні з героїчним захопленням сил вторгнення? Так, президент помилував би його. Його б показували на всіх телеканалах. Можливо, хтось написав би серію книг у м'якій обкладинці з ним як герой. Назвіть це Ерл Армалід, Супер-виживальник. Йому сподобалося, як це звучить. Він утиснув акселератор у підлогу і подумав, чи дозволять йому самому написати першу книгу. У диспетчерській полковник Джек Деллінгсворт Рейдер спостерігав, як пікап виїхав на злітно-посадкову смугу і зі скреготом зупинився поряд із "Юрієм Гагаріним". Чоловік вибрався з кабіни, заліз на дах і застрибнув у відкритий люк шатла. Перш ніж він зник усередині, Радар побачив, що він наїжачився зброєю.
  
  
  "Хто ця людина?" Рейдер гаркнув у польовий телефон.
  
  
  "Я не знаю, сер", - відповів капітан. "Він цивільний".
  
  
  "Я знаю це! Тільки цивільний ідіот міг зробити те, що він щойно зробив".
  
  
  "Ми все ще очікуємо групу підтримки з НАСА, сер, але я можу послати туди загін".
  
  
  "І втратити їх теж? Жодних шансів. Ми перечекаємо це. Вашингтон хоче, щоб ця штука була неушкодженою".
  
  
  Полковнику Рейдеру не довелося довго чекати. Менш як за десять хвилин після того, як цивільний зник у відкритому люку, люк закрився. Люк не повинен був закриватися, тому що його петлі були пошкоджені пластиковою вибухівкою. Але він зачинився. Полковник Рейдер побачив у своєму біноклі, що двері виглядали як новенькі.
  
  
  Потім ожили хвостові двигуни шатла. Звук проникав навіть у вікна диспетчерської вежі.
  
  
  "Він злітає", - радував капітан.
  
  
  "Я бачу це, ти, дурню! Зупини це. Постав перед ним машину. Дві машини. Одну спереду і одну ззаду". Але капітан не зміг своєчасно організувати своїх людей. "Юрій Гагарін" покотився по злітно-посадковій смузі, круто розвернувся і злетів у сутінкове небо.
  
  
  Коли він з вереском проносився повз диспетчерську вежу, полковник Джек Деллінгсворт Рейдер подивився вниз у найкращий військовий бінокль і побачив, що кабіна управління була зовсім порожня. Однак він міг би присягнутися, що бачив, як важіль керування рухався, наче під невидимими руками.
  
  
  Це, звісно, було неможливо. Але так було і з усім іншим, пов'язаним із таємничим радянським шатлом. Після того, як "Гагарін" зник на півночі, прибула друга команда НАСА по боротьбі із забрудненням. Вони опустилися на злітно-посадкову смугу 13-справа, як личинки на гниюче м'ясо. Вони підмітали злітно-посадкову смугу лічильниками Гейгера, брали зразки асфальту, вбирали кров стерилізованими губками та збирали інші речові докази.
  
  
  Вони стартували з того місця, де нерухомо стояв шатл, і пройшли його двомильною злітною траєкторією.
  
  
  Керівник гурту знайшов перший куб. То справді був білий квадрат, схожий на дитячий кубик. Він узяв його в руку в білій рукавичці, і перше, що він помітив, було те, що куб, здавалося, був зроблений з матеріалу, дуже схожого на прогумовану тканину його протиінфекційного костюма. Він помістив куб у чорну коробку та герметично запечатав її.
  
  
  Вони знайшли шість інших кубів, розкиданих уздовж траєкторії зльоту, ніби їх викинули за борт шатлу, що рятується.
  
  
  Чотири куби були білими. Два інші були сріблясті кольори. Керівник групи переадресував питання капітанові, відповідальному за операцію.
  
  
  "Скільки людей у першій команді?" "Четверо. Чому?"
  
  
  "Я хотів би не говорити. Але я думаю, вам краще прислати сюди джип, щоб забрати мене".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Здається, я зараз зомлію".
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Вони прибули на космодром Байконур, розташований глибоко в радянській Центральній Азії, глибокої ночі.
  
  
  Вони прилетіли окремо від Москви, тому що були надто важливими, щоби ризикувати польотом на одному літаку. Катастрофа знищила половину радянської командної структури. Іншою, правдивішою причиною було те, що вони не довіряли один одному.
  
  
  Глава КДБ прибув першим. Це був генерал у зеленій формі та з безліччю нагрудних медалей. Потім прибув його суперник, керівник ГРУ, апарат радянської військової розвідки. Його уніформа була сірою. На посадковому майданчику їх зустрів головний науковий консультант радянської космічної програми. Позаду них місяць піднімався над каркасною вежею, з якою лише кілька годин тому за допомогою незграбної ракети-носія "Енергія" було запущено "Юрія Гагаріна".
  
  
  Чоловіки з кам'яними шиями чекали в оперативному центрі людини, яка викликала їх на цю важливу зустріч.
  
  
  Генеральний секретар Союзу Радянських Соціалістичних Республік прибув своїм особистим літаком відразу після опівночі. Він поспішив до оперативного штабу.
  
  
  Решта зрозуміла, що справа серйозна, коли побачили, що він був один. Що б не йшлося на цій зустрічі, вона була настільки важливою, що Генеральний секретар не наважився привести своїх радників.
  
  
  Біля входів було виставлено охорону. Генеральний секретар особисто вимкнув світло, коли увійшов.
  
  
  "Щоб відбити полювання у охоронців дивитися", - похмуро сказав він, знімаючи свою каракулеву шапку і кладучи її на стіл перед собою. Він уважно розглядав його протягом кількох хвилин, ніби то була кришталева куля. Слабке місячне світло рельєфно вимальовувало краї його лисого черепа.
  
  
  Генеральний секретар тільки відкрив рота, щоб заговорити, коли в темряві завила сирена. Ожили прожектори. Вони схрестились під холодними зірками, шукаючи, промацуючи щось.
  
  
  Один промінь зачепив крило, що спалахнуло. Два прожектори зійшлися і стежили за крихітним біпланом Анотів-2, коли він приземлився на злітно-посадкову смугу, один раз підстрибнув і зупинився на холостому ходу перед літаком Генерального секретаря, що охороняється.
  
  
  Витончена постать ступила з літака на крило і зістрибнула на землю.
  
  
  Охоронці негайно вихопили свої рушниці. Дізнавшись про ходу пілота з вузькими стегнами, Генеральний секретар висунув голову за двері і наказав божевільним охоронцям відступити. Він настиг якраз вчасно. Вони наставили гвинтівки на пілота.
  
  
  Він повернувся, щоб заспокоїти решту.
  
  
  "Це Ганна. Я залишила повідомлення, де мене можна знайти". Інші кивнули в темряві. Усі вони знали Ганну Чутесов, спеціального стратегічного радника Генерального секретаря. Вона нікому не подобалася.
  
  
  Анна клацнула вимикачем світла, коли увійшла. Чотири чоловіки заморгали, як перелякані сови.
  
  
  "Типова чоловіча реакція", - сказала їм Ганна Чутесов. "Сховатись у темряві у скрутну хвилину".
  
  
  "Це робиться для того, щоб охоронці не читали по губах", - сказав Генеральний секретар наполовину вибаченням. "Витоку інформації бути не повинно".
  
  
  "Ви запізнилися. Весь світ знає, що наш шатл у руках американців. Ви не можете тримати це в секреті. Особливо це".
  
  
  "Це не секрет, міс Чутесов", - сказав головний науковий консультант радянської космічної програми Колдунов. "Втрата корабля - це погано, але це не найгірше".
  
  
  "Ми поговоримо при світлі, де я зможу бачити ваші обличчя, а ви мої", - сказала Ганна Чутесов. "Брехня плодиться в темряві. Якщо страх на ваших обличчях правда, то цієї ночі між нами не повинно бути брехні".
  
  
  "Згоден", - сказав Генеральний секретар. Він не боявся Ганну Чутесов і не відчував до неї неприязні, як інші, але він поважав цю тонку, як верба, білявку з холодним сталевим розумом: "Будь ласка, сядьте".
  
  
  Ганна Чутесов зайняла місце, з якого їй було найкраще видно їхні обличчя. Зараз було не час ухилятися чи здригатися. Сталося щось жахливе, і її закликали, щоб допомогти впоратися з цим.
  
  
  "Тепер", - розпочав Генеральний секретар. "Наш шатл у руках американців. Тепер це відомо всім. Колдунов пояснить основну ситуацію".
  
  
  Колдунов піднявся на ноги, як інструктор перед заняттям, викликавши усмішки військових представників КДБ та ГРУ. Їм не подобалися цивільні особи, особливо вчені.
  
  
  "Я буду стислий", - сказав Колдунов, і Ганна відкинулася на спинку стільця, тому що знала, що коли чоловік каже, що буде короткий, це попереджувальний хід, щоб аудиторія не хвилювалася занадто рано.
  
  
  "Ми втратили голосовий зв'язок з "Юрієм Гагаріним" сьогодні вдень о дванадцятій нуль-нуль, - продовжив він. "Спроби змусити екіпаж відповісти тривали протягом кількох годин, але марно. За цей час із космічного корабля було лише одне повідомлення. Єдиний голос, що говорить по-англійськи".
  
  
  "Хто з членів екіпажу говорив?" - Запитала Ганна Чутесов, негайно і інстинктивно переходячи до суті питання.
  
  
  "Це перша неможлива частина. Ніхто з них не вимовив жодного слова".
  
  
  "Жодного?"
  
  
  "Там була команда із трьох осіб. Голос не належав нікому з них".
  
  
  "Як ти можеш бути певен?" вимогливо спитала Ганна, її блакитні очі були як крига.
  
  
  "Дві причини: ідентифікація по відбитку голосу і той факт, що всі троє членів екіпажу чудово говорили англійською. Голос з шатла говорив турецькою англійською".
  
  
  "Піджін інгліш", - сказала Ганна, і генеральний секретар усміхнулася. Ганна чудово зналася на деталях. У цьому був її геній.
  
  
  "Скажи їй, що сказав голос", - наказав Генеральний секретар.
  
  
  "Привіт, все гаразд", - сказав Колдунов англійською. "Це не має сенсу. А ось свідчення голосового запису". Він витяг довгий аркуш паперу з коричневої папки і посунув його до центру столу.
  
  
  Графік показував чотири горизонтальні лінії. Верхні три були схожі на блискавки, що пронизували сторінку. Нижня була пряма, з ледь помітними невеликими хвилями.
  
  
  "Це і є той незнайомий голос?" - спитала Ганна, коли простирадло нарешті дійшло до неї.
  
  
  "Так", - сказав Колдунов. "Наш експерт наполягає, що ніяка людська гортань не могла викликати такого роду свідчення, але..." Колдунов просто знизав плечима.
  
  
  "Безквиткар", - наполягав голова КДБ.
  
  
  "Ти бачиш шпигунів у своєму супі", - рішуче сказала Ганна.
  
  
  "Перед аварією "Гагарін" зіткнувся з космічним об'єктом невідомого походження та спробував врятувати його", - продовжив Колдунов.
  
  
  "Який ідіот віддав цей наказ?" сказав шеф ГРУ, звинувачуючи, дивлячись на Колдунова.
  
  
  "Цей ідіот", - холодно сказав Генеральний секретар. "Об'єкт міг бути артефактом позаземного походження. Це було моє рішення ризикнути місією, щоб отримати його. Я визнаю, що, можливо, припустився помилки, але ризик, схоже, коштував нагороди".
  
  
  "У чому полягала місія "Гагаріна"?" – запитав голова КДБ.
  
  
  "Я не знаю", - зізнався Колдунов.
  
  
  Генеральний секретар махнув рукою, закликаючи шефа ГРУ відповісти.
  
  
  "Для розміщення надсекретного військового вантажу", - неохоче відповів шеф ГРУ.
  
  
  "Який вантаж?" - Запитав голова КДБ, відчувши можливість засунути ніс у справи свого суперника з ГРУ.
  
  
  "Це засекречено", - скривджено відповів шеф ГРУ. Генеральний секретар зробив заспокійливий жест руками. "Я викликав вас чотирьох сюди з особливих причин", - сказав він. "Колдунов був відповідальний за шатл, наш прославлений товариш із ГРУ відповідав за Дамоклов меч. Ганна та КДБ будуть відповідати за операції з відновлення. Будьте ласкаві відкласти убік це стомливе суперництво між міністерствами і дозвольте нам приступити до справи. І сядьте, товаришу Колдунов. Це не шкільний урок”.
  
  
  Чаклун так різко впав на стілець, що в нього перехопило подих від шоку.
  
  
  "Що таке Дамоклов меч?" Ганна Чутесова спитала начальника ГРУ.
  
  
  "Абсолютне страхування від американського першого удару", - гордо сказав шеф ГРУ.
  
  
  "О, правда", - відповіла Ганна, витончено зігнувши брову. "Не кажи мені. Дай вгадаю. Це якийсь пристрій судного дня. Ні?"
  
  
  "Як ви дізналися?" – обурено запитав шеф ГРУ. "Це був секрет найвищого порядку".
  
  
  "Я не знала", - їдко сказала Ганна. "Я здогадувалася. Я знаю, як працюють ваші військові уми. Якщо ви не можете виграти війну, ви не хочете, щоб інший бік вижив".
  
  
  "Це не так", – сказав шеф ГРУ.
  
  
  "Ні! Тоді розкажи мені, на що це схоже", - наказала Ганна.
  
  
  "Це супутник. Американським датчикам він здався б супутником зв'язку. Насправді він має таку функцію. Це мікрохвильовий ретрансляційний пристрій. Але це не його основне призначення. До тих пір, поки він отримував сигнал скасування команди, що відправляється кожен травневий день, основна функція залишалася бездіяльною. Якби він не отримав скасованого наказу, він активувався б і вийшов на геосинхронну орбіту над континентальною частиною Сполучених Штатів. Негайно почалося б мікрохвильове бомбардування”.
  
  
  "Цікава ідея", - сказав голова КДБ усупереч своєму бажанню. "Якби американці колись завдали успішного першого удару, не було б Росії, яка послала б сигнал про відміну наказу. Перемігши, американці започаткували б свою власну загибель. Що роблять ці мікрохвильові печі - підсмажують їх усіх, як обіди по телевізору?"
  
  
  "Ні", - сказав Генеральний секретар. "Мікрохвилі не вбивають людей. Вони стерилізують їх, злегка підвищуючи температуру тіла. У нас було багато випадків безпліддя, викликаного впливом невеликих мікрохвильових доз серед наших фахівців з радіолокації обох статей. Це послужило джерелом натхнення. У чоловіків це руйнує здатність яєчок виробляти сперму. жінки припиняється овуляція. Чи бачите, все це досить гуманно. Нашою потойбічною помстою було б повільне вимирання американського населення”.
  
  
  "Вбивати ненароджених не гуманно", - із гіркотою сказала Ганна Чутесов. "Чому б просто не підсмажити їх і покінчити з цим?"
  
  
  "Якщо будь-які інші нації переживуть обмін ядерними ударами, ми не хочемо, щоб росіян пам'ятали не як вимерлу расу, яка здійснила свою моторошну помсту, - пояснив Генеральний секретар, - а як миролюбний народ, який був знищений у розквіті сил американцями-розпалювачами війни" , які згодом вимерли, можливо, за божественною відплатою. Це був би гарний піар”.
  
  
  "П.Р.! П.Р.!" - Закричала Ганна Чутесов, схоплюючись на ноги. "Ми все одно будемо мертві. Кого хвилює П.Р., Всі ці зусилля заради чого? Помста? Краще, якщо ви виведете супутник на орбіту і кричатимете про його можливості усьому світу. Тоді це було б стримуючим фактором. Таким же божевільним, як ядерна зброя, але стримуючим фактором. Зберігаючи цей так званий Дамоклов меч у секреті, ви нічого не досягнете, крім того, що зможете заздалегідь привітати себе з пірровою перемогою у разі остаточної поразки. Це божевілля”.
  
  
  Генеральний секретар насупився. Йому не подобалося, коли Ганна Чутесова кричала на нього. Це давало поганий приклад. Але Ганна завжди висловлювала те, що думала, не побоюючись наслідків. Вона була надто цінною, щоб її ліквідувати. І вона впоралася.
  
  
  "Це хороша ідея", – тихо сказав він.
  
  
  Ганна ковзнула назад на своє місце, її очі сяяли.
  
  
  “Тепер ми ніколи не дізнаємося, чи не так? власний Дамоклов меч Чудово У нас може бути війна нового типу Вам, чоловікам, це подобається Замість того, щоб вбивати один одного, ми стерилізуємо населення одне одного Повільне вимирання Безплідні пари сходять у могилу бездітними Діти ростуть без молодших братів або сестер, через десять, п'ятнадцять років дітей більше не буде, через двадцять років ми будемо існувати в світі дорослих. , через які все це сталося, чи беззубо боротимуться за те, щоб стати останньою живою людиною на землі?"
  
  
  У голосі Ганни Чутесов чулася пристрасна напруженість, яка була більш вбивчою, ніж її крики. Вона оглянула кімнату. Чоловіки уникали її погляду. Їхня схема, яка здавалася такою чудовою, такою блискучою на стадії досліджень і розробок, була представлена їм у всьому своєму ганебному ідіотизмі.
  
  
  "Що тоді?" Повторила Ганна.
  
  
  Генеральний секретар порушив мовчання. Його голос був тихим і схвильованим. "Що потім" нас зараз не може хвилювати. Можливо, Дамоклов меч був недосконалою ідеєю. Пізніше ми обговоримо це. Зараз ми повинні повернути або знищити Меч, перш ніж його секрети будуть розкриті. Я надіслав офіційний лист протесту Сполученим Штатам, вимагаючи негайного повернення "Юрія Гагаріна" та його екіпажу".
  
  
  "Вони проігнорують це", - з гіркотою сказав Колдунов.
  
  
  "Вони вже відповіли. Вони визнали, що "Гагарін" приземлився в міжнародному аеропорту Кеннеді в Нью-Йорку. Вони наполягають на тому, що він знову злетів після того, як підібрав невідому людину, можливо, американця".
  
  
  "Це немає сенсу", - сказала Ганна. "Хто керує цим кораблем, якщо не один із екіпажу?"
  
  
  "Троє чоловіків піднялися на борт "Гагаріна". Четвертий зайняв його місце. Ми не можемо скидати з рахунків жодну можливість, якою б неймовірною вона не була. Вирішити цю кризу буде твоїм завданням, Ганно. Ви і раніше робили хорошу роботу в Америці. Я ще раз закликаю вас служити матері-Росії. У вашому розпорядженні будуть усі ресурси КДБ”.
  
  
  "Ми можемо висадити диверсійну групу неподалік Нью-Йорка на підводному човні", - впевнено заявив глава КДБ.
  
  
  "Ти що, не слухав?" В'їдливо сказала Ганна. "Гагаріна більше немає в Нью-Йорку. Він полетів. І жодних сміливих військових маневрів, будь ласка. У мене від них болить голова. Я полечу до Нью-Йорка. У мене є контакт на високому рівні в інфраструктурі американського розвідувального апарату. Цей контакт буде першим, кого вони пошлють для розслідування приземлення Гагаріна.Я знаю, як вони там працюють.Я знайду свого зв'язкового, і він приведе мене до Гагаріна."
  
  
  "А як щодо моєї ролі?" вимагав відповіді голова КДБ.
  
  
  "Ваші люди спокійно в'їдуть до Америки. Летіть до Мексики. Одягніть своїх людей - будь ласка, невелику команду - у селянський одяг і нехай вони перейдуть кордон у одязі робітників-мігрантів".
  
  
  "Так не піде. Якщо їх побачать, їхнє обладнання видасть їх".
  
  
  "Вони не будуть носити зброю, ідіот. Чому ти завжди маєш робити щось настільки передбачуване? В Америці зброї так само багато, як рублів. Вони перетинають кордон як неозброєні робітники, зберіть їх у місці, яке ми визначимо пізніше, і чекайте, якщо я зв'яжуся з ними, якщо мені знадобиться допомога КДБ - чого, я глибоко, щиро сподіваюся, не станеться, - я надам зброю... Якщо я цього не зроблю, вони прокрадуться назад через кордон так, що американці навіть не запідозрять, що вони були в їхній країні. Висадка підводних човнів при місячному світлі!"
  
  
  Генеральний секретар кивнув на знак беззастережної згоди. "План Анни продуманий. Він проходить тихо, і я не бачу серйозних проблем у його здійсненні. Звичайно, Ганно, ти полетиш до Америки під дипломатичним прикриттям".
  
  
  "Негайно", - сказала Ганна Чутесов.
  
  
  Генеральний секретар оглянув кімнату. "Є заперечення?" він запитав.
  
  
  Таких не було. Але потім решта зрозуміли, що це було риторичне питання. Заперечення рідко висловлювалися у присутності Генерального секретаря. А він так сильно вважав за краще, щоб усе було саме так.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Охоронець біля вхідної брами в державну в'язницю Грейстоун не виявляв готовності до співпраці.
  
  
  "Годинник відвідувань закінчився", - сказав він Римо Вільямсу, який щойно відіслав таксі, яке доставило його з міжнародного аеропорту Сіетл-Такома.
  
  
  "Я не хочу відвідувати одного із звичайних ув'язнених", - сказав Римо. "Я хочу бачити Декстера Барна".
  
  
  "Барн? Його було умовно звільнено минулого місяця", - сказав охоронець. То був м'язистий чорношкірий чоловік з ревучим баритоном і безліччю золотих передніх зубів.
  
  
  "Я чув, він повернувся".
  
  
  "Хто тобі це сказав?" - Запитав охоронець підозрілим голосом.
  
  
  "Чита Чинг", - сказав Римо, проводячи чутливими пальцями по краю воріт із електронним керуванням. При натисканні кнопки всередині караульного приміщення огорожу зі сталевої сітки від'їжджало убік рейками. Паркан не зупинив би вантажівку, що мчить, але сповільнила б її на достатній час, щоб охоронці воріт рознесли кабіну в тріски зі своїх автоматичних гвинтівок.
  
  
  "Це вірно?" - Запитав охоронець. "Вона ваша подруга?"
  
  
  "Ні. Я чув це у її програмі".
  
  
  "Чорт!" – сказав охоронець. "Це не мало спливти".
  
  
  "Що ж, це виключено, і я хотів би побачити цю людину, якщо ви не заперечуєте". Римо ввічливо посміхнувся, бо знав, що усмішка автоматично посилає супротивникові заспокійливі сигнали, що змушують його втратити пильність.
  
  
  "Ти мені не родич".
  
  
  "Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Якби цей хлопець був моїм родичем, я не хотів би, щоб хтось знав про це. Отже, ти не родич".
  
  
  "Схоже, він нікому не потрібний", – довірливо припустив Римо.
  
  
  "Так, спочатку вони викинули його з Централії", - сказав охоронець. "Вони видали йому посвідчення для прикриття, влаштували на роботу і таке інше. У нього було більше фальшивої історії, ніж у когось із Федеральної програми захисту свідків. Але цей дурень повинен був одягнути свій безглуздий рибальський капелюх. Всі його дізналися. Його трохи. не вивезли з міста залізницею, тому вони відправили його до Снохоміш, що тривало всього два дні, він пробув у Макмюрреї всього день, вони не встигли доставити його в номер мотелю, коли це було у всіх шестигодинних новинах. , щоб його не лінчували. Вони навіть викинули його з Нуксека. Чорт забирай, вони б дозволили кому завгодно жити в Нуксеку. Але не Барну."
  
  
  "Отже вони привезли його назад сюди", - сказав Римо.
  
  
  Що ще вони могли зробити? Щоразу, коли вони намагалися умовно-достроково звільнити його, люди піднімалися подібно до приливної хвилі. І якщо люди цього не робили, це робили міські поради. Не можу сказати, що я їх звинувачую. Ти знаєш, що він зробив?"
  
  
  "Так", - похмуро сказав Римо. "Я знаю, що він зробив".
  
  
  "Тоді чому ти тут, друже? Ти не схожий на Привітальний фургон".
  
  
  "Я тут, щоб убити його", - сказав Римо як ні в чому не бувало. Охоронець дивився на Римо крізь дротяну сітку. Він зрушив синю кепку зі свого блискучого чола.
  
  
  "Непогана ідея. Ви знаєте, вони дали хлопцю житловий трейлер. Встановили його на території. Він більше не ув'язнений. Він вільний приходити і йти. Поводиться так, ніби це місце належить йому. Примушує мою кров кипіти".
  
  
  "Як щодо того, щоб відкрити ворота?" Запитав Римо.
  
  
  "Ви знаєте, начальник в'язниці дозволяє йому приймати відвідувачок жіночої статі", - повільно промовив охоронець. "Повія, звичайно. Жодна поважаюча себе жінка не стала б знаходитися поряд з ним".
  
  
  "Це безумство", - сказав Римо.
  
  
  "Начальник в'язниці вважає, що якщо ти не дозволиш повіям побачитися з ним, він піде і нападе на якусь дівчину, і все почнеться спочатку. Тільки цього разу звинуватить начальника в'язниці. Наш наглядач, він практична людина".
  
  
  "Він дурень", - сказав Римо.
  
  
  "І це також".
  
  
  "Брама", - сказав Римо.
  
  
  "Послухай, приятелю. У тебе вистачає нахабства ось так підійти до воріт і заявити про свої наміри, хоч би якими праведними вони були, але я втрачу роботу, якщо впущу тебе".
  
  
  "Тож не впускай мене. Просто дивися в інший бік, поки я перелазю через паркан".
  
  
  Охоронець засміявся. "Там нагорі не просто колючий дріт, приятель. Він наелектризований. Поєднання нарізає і підсмажує тебе, як бекон у фастфуді".
  
  
  Римо звів очі. Уздовж кам'яної стіни по периметру в'язниці великими подвійними петлями вився колючий дріт. Через петлі проходили подвійні нитки під напругою. Людина, що підіймається по гладкій поверхні стіни, не могла перелізти через провід, не заплутавшись або не торкнувшись лінії електропередачі.
  
  
  "Чому б тобі не налити собі філіжанку кави і не дозволити мені самому подбати про це?" Запропонував Римо.
  
  
  Охоронець ненадовго замислився. "Ось що я тобі скажу. Якщо ти зможеш увійти сам, я подивлюся в інший бік. Але якщо тебе помітять на території, я маю зробити те, що мусиш, щоб зупинити тебе." Він поплескав своїм автоматичним дробовиком для більшої переконливості.
  
  
  "Цілком справедливо", - сказав Римо. "І спасибі".
  
  
  "Це твої похорони", - сказав охоронець, повертаючись спиною.
  
  
  "Це чиєсь", - погодився Римо.
  
  
  Охоронець повернувся до сторожки і зайнявся блокнотом. Час від часу він не міг утриматися, щоб не заглянути через скляну перегородку, щоб подивитися, чи немає десь поблизу худого хлопця з глибокими пустими очима. Його не було.
  
  
  Але головні ворота були відчинені.
  
  
  неширока, якраз достатня, щоб людина могла прослизнути. Охоронець подивився на панель управління. Вона була мертва. Вимикач, що управляє електричними воротами, не був відкритий, як це мало бути при таких воротах. Він спробував зачинити ворота електрично. Вимикач не працював. Охоронець вибіг.
  
  
  Ворота були заморожені. Вони не відкочувалися вільно.
  
  
  Він знав, що це була робота людини біля воріт. Але він не міг збагнути як. Потрібна була б надлюдська сила, щоб змусити зачинені ворота відчинитися хоча б на кілька футів. Було б легше, якби відключили електрику. Але людина з товстими зап'ястями теж не змогла б цього зробити. Всі джерела живлення знаходилися у в'язниці Грейстоун, а не зовні. І людина, яка намагається проникнути до в'язниці, навряд чи почала б пробиратися всередину і відключати електрику тільки для того, щоб повернутися до воріт і відкрити їх.
  
  
  Якщо, звісно, чоловік не відключив харчування, щоб він міг пройти через ворота на виході.
  
  
  Охоронець знав одне. Він не міг зачинити ворота і не міг ігнорувати проблему безпеки, яку це представляло. Він натиснув на вимикач сигналізації.
  
  
  По всьому Грейстоуну завили сирени. Загін охоронців прибіг на дубль.
  
  
  Охоронець зустрів їх на півдорозі. "Я думаю, у нас, можливо, була перерва", - невпевнено сказав він. "Головні ворота заблоковані".
  
  
  Швидкий обшук в'язниці показав, що ніхто із в'язнів не зник безвісти. Ворота були заклинені, тому що генератор, який їх живив, був виведений з ладу. Згідно зі звітом електрика, ворота були відчинені з такою силою, що механізм вийшов з ладу. Ніхто не міг уявити, як вантажівка, яка це зробила, не зруйнувала також і ворота.
  
  
  Нарешті, через кілька годин, коли ворота знову запрацювали, хтось помітив, що Декстер Барн зник. Оскільки технічно він був ув'язненим, негайного занепокоєння виникло. Барн міг вільно приходити та йти під підписку про невиїзд. Але було дивно, що ніхто не бачив, як він ішов.
  
  
  "Він повернеться", - впевнено сказав начальник в'язниці.
  
  
  "Я на це не розраховував", - сказав охоронець біля воріт, який відмовився пояснити своє зауваження.
  
  
  Змусивши головні ворота відкотитися на два фути, Римо Вільямс протиснувся в простір, що утворився, і притулився до стіни, рухаючись там, де тіні від заходу сонця були найсильнішими. Він був практично невидимий для охоронців у кутових вежах. У будь-якому випадку їх більше цікавило небо, звідки можна було побачити сучасний спосіб втечі з в'язниці - викрадений гелікоптер.
  
  
  Римо волів традиційніші методи.
  
  
  Він знайшов трейлер, припаркований на баскетбольному майданчику. Він був новим, чистим та виглядав зручним. Римо майже міг уявити себе таким, що живе в такому будинку, і вперше задумався, чому він не попросив у Сміта житловий трейлер багато років тому. Робота на Кюрі вимагала, щоб він не жив довго в якомусь одному місці, але пересувний будинок вирішив би цю проблему.
  
  
  Римо подумки знизав плечима і рушив далі по хаті. Ідея була надто маленькою, надто пізньою.
  
  
  Римо постукав у двері трейлера. Він вибрав прямий підхід. Зазвичай це нервувало його цілі. Чоловік, що висунув своє обвітрене обличчя з дверей трейлера, не був схожий на людину, яка могла зґвалтувати тринадцятирічну дівчинку, а коли закінчила, відрізати їй руки та ноги пожежною сокирою, а потім залишити її вмирати в покинутому будинку. На ньому була поношена картата сорочка. Блідо-блакитний рибальський капелюх пом'явся у нього на голові, відкидаючи тінь на його водянисто-блакитні очі.
  
  
  "Що я можу тобі зробити, юначе?"
  
  
  "Ви Декстер Барн?"
  
  
  "Ти мені скажи".
  
  
  "Ти Декстер Барн", - урочисто промовив Римо. Чоловік захихотів йому в обличчя. Йому було близько шістдесяти, але виглядав він так само змученим, як вісімдесятирічний старий. П'ять років ув'язнення зробили це. Але п'ять років не здавалися великим покаранням для людини, яка зруйнувала життя безневинної дівчини. Жодне покарання не здавалося підходящим.
  
  
  "Я розумію, у тебе проблеми з адаптацією до життя на волі", - дбайливо сказав Римо.
  
  
  "Не я", - сказав Декстер Барн. "Це інші. Я їм не потрібний".
  
  
  "Чи можеш ти звинувачувати їх?" Запитав Римо. Він думав, що відчує щось, зіткнувшись із цією людиною. Він відчув гнів, коли вперше почув у новинах про тяжке становище ґвалтівника. Він відчув жах, коли дізнався, що ця людина була помилована лише через п'ять років. Але ця людина не була схожа на жорстокого ґвалтівника. Він був схожий на будь-кого. Він міг би бути старим соляріаніном, що сидить на сонечку на пристані Глостера, або фермером з Айдахо, або будь-якою іншою повсякденною істотою.
  
  
  "Ну, я не знаю", - сказав Декстер Барн. “Я заплатив свій борг суспільству. Я заслуговую на те, щоб мене дали спокій. Люди не розуміють. Чоловік просто хоче мати власний будинок. Справді боляче, коли в тебе плюють і обзивають. Це глибоко ранить, синку”.
  
  
  "Майже така ж глибока, як сокира", - з гіркотою сказав Римо.
  
  
  "Я співчуваю цій маленькій дівчинці", - сказав Декстер Барн, суворо хитаючи головою. "Я дійсно співчуваю. Я бачив її на суді. В інвалідному кріслі, з гаками для рук і таке інше. Жахливо шкода. Було б краще, якби вона померла, ти знаєш це? Так було б краще".
  
  
  Римо глянув на чоловіка. Щось холодне й жахливе зчинилося в його животі. Він придушив це. Чіун завжди казав, що гніву немає місця у мистецтві вбивці. Загалом ніякого місця. Це позбавляло здорового глузду і призводило до помилок.
  
  
  Римо проковтнув один раз. Коли він заговорив, його голос все ще був хрипким. "Я вирішив", - сказав він.
  
  
  "Що вирішив, юначе?"
  
  
  "Вирішив, що вбивати надто добре для тебе".
  
  
  Декстер Барн відсахнувся від слів Римо. Він спробував зачинити металеві двері перед суворим обличчям Римо, але рука Римо легко зупинила його.
  
  
  Декстер Барн позадкував у свій комфортабельний будинок на колесах, тоді як Римо Вільямс пішов за ним, його очі були такими ж мертвими і байдужими, як голівки старих цвяхів.
  
  
  "Я просто хочу місце, яке міг би назвати будинком", - заблагав Декстер Барн.
  
  
  "Ти впораєшся", - пообіцяв Римо, паралізуючи чоловіка ударом відкритої руки в його плетене горло.
  
  
  Клерк у транспортній агенції спочатку відмовився від скриньки.
  
  
  "Не можу з цим змиритися", - сказав він Римо Вільямсу, який увійшов до агенції з великою дерев'яною ящиком, легко перекинутим під пахвою.
  
  
  "Чому ні?" вимагав відповіді Римо.
  
  
  "Правила. Цей пакет надто великий для своєї ваги. Я можу судити з того, як легко ви пронесли його сюди". Римо поставив ящик на прилавок. Прилавок затрясся, стрясаючи підлогу, а кістки в ногах продавця затремтіли з такою силою, що в нього застукали зуби.
  
  
  "О", - сказав продавець, оцінюючи проводячи пальцями по краях ящика. "Здається, досить важким".
  
  
  Він з подивом подивився на оголені біцепси Римо. Вони виглядали страшенно худими.
  
  
  "Я хочу відправити це до Ірану", - сказав Римо. "Де в Ірані?"
  
  
  "Це не має значення. Думаю, де б не жив Аятола".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав клерк, дістаючи роздрукований бланк міжнародної доставки. "Який вміст?"
  
  
  "Сміття", - сказав Римо Вільямс, сподіваючись, що Декстер Барн не прокинеться, доки ящик не буде в дорозі.
  
  
  "Сміття?"
  
  
  "Так. Я відправляю сміття до Ірану на знак протесту проти терористичної політики їхнього уряду".
  
  
  Клерк схвально посміхнувся. "Я розумію це. У нас було кілька таких після останнього викрадення. Добре, тепер нам просто потрібно ще дещо".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Зворотня адреса".
  
  
  Римо насупився.
  
  
  "Послухайте", – пояснив клерк. "Я хотів би вам допомогти, але без зворотної адреси ця штука зрештою повернеться сюди, якщо іранці відмовляться від неї".
  
  
  "Я розумію вашу точку зору", - сказав Римо. Він подумував дати чоловікові адресу свого колишнього боса Гарольда В. Сміта, але вирішив, що навіть Смітті не заслуговує на те, щоб йому діставалася така посилка. Після деяких роздумів Римо вигадав рішення.
  
  
  "Зворотня адреса - Тріполі, Лівія", - сказав він.
  
  
  "Цього достатньо", - сказав продавець, посміхаючись та відзначаючи скриньку.
  
  
  Після того, як Римо заплатив чоловікові, він подався до дверей, думаючи, що забув якусь маленьку деталь. Він пірнув назад у будівлю.
  
  
  "До речі, скільки часу потрібно, щоб дістатися Ірану?" він запитав.
  
  
  "Близько двох чи трьох тижнів".
  
  
  "Добре. Дякую", - сказав Римо. Він був дуже задоволений, що вгадав правильно. У ящику було приблизно достатньо собачих консервів, щоб прогодувати Декстера Барна доти, доки він не дістанеться свого нового будинку, Ірану чи Лівії. І все-таки Римо було позбутися думки, що він забув якусь незначну деталь.
  
  
  В аеропорту вони зупинили Римо, коли він проходив через металошукач.
  
  
  "Будь ласка, виверніть кишені, сер", - твердо попросила жінка-охоронець.
  
  
  Римо вивернув кишені навиворіт. Вони були порожні. Він знову пройшов детектор. Він знову задзижчав. Охоронець провів жезлом металошукача вгору і вниз тілом Римо. Він запищав біля пояса Римо.
  
  
  "Мені доведеться конфіскувати це", - сказав охоронець, витягаючи консервний ніж із-за пояса Римо.
  
  
  "Я знав, що дещо забув", - сором'язливо сказав Римо.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Якби магазин не випав із задньої кишені ерла Армаліда якраз у той момент, коли стіна розколола його улюблену гвинтівку, він помер би жахливою смертю.
  
  
  Спочатку ерл Армалід не зрозумів, чому крики раптово припинилися, наближаючись до нього. Його застиглий від страху розум зафіксував лише втішний факт, що стіни стали на місце. Він би насолодився моментом, але він кричав на всю міць своїх легень.
  
  
  Він кричав майже з того моменту, як вперше ступив на борт радянського шатлу "Юрій Гагарін" і зняв з плеча свою гвинтівку "Кольт Коммандос". "Смокайте свинець, комуністичні ублюдки", - закричав він.
  
  
  Але він виявив, що нижня палуба шатла порожня. Кабіна пілота теж була порожня. Як і верхня палуба. Він обережно переходив від секції до секції, низько пригнувшись, його рушниця була спрямована від стегна.
  
  
  Він використав класичну тактику ведення бою від кімнати до кімнати, яка була спеціальністю партизанів. Він проскакував головою в наступну секцію занадто швидко, щоб хтось міг прицілитися в нього, і якщо ніхто не стріляв, він стрибав усередину, падав на підлогу в миттєвому кидку і схоплювався на ноги, крутячись на місці, тримаючи палець на спусковому гачку, кричачи : "Помріть, безбожні язичники!"
  
  
  Щоразу, коли Ерл входив у новий відсік, він виявляв, що дивиться на голі стіни. Не було жодних слідів екіпажу чи бранців.
  
  
  Зрештою він дістався до задньої частини корабля та його величезного вантажного відсіку. Там теж було пусто.
  
  
  Ерл Армалід був дуже нещасний. Доля піднесла йому вирішення всіх його проблем - не кажучи вже про чудову можливість всадити кулі в тіла росіян без будь-яких юридичних наслідків. Але стріляти не було в кого. Це здалося йому дуже несправедливим. Як прибутковий податок.
  
  
  Ерл подумував розстріляти велику сріблясту кулю, що примостилася у вантажному відсіку, виходячи з теорії, що якщо вона не може вбити росіян, то може принаймні розстріляти якусь російську технологію. Але він вирішив це не робити. Кулі мали зрикошетити від стін перебірки, спіймавши його під перехресним вогнем.
  
  
  У шлюзову секцію повернувся збентежений ерл Армалід. Раптом він помітив, що інші двері, що ведуть назад на нижню палубу, безшумно зачинилися.
  
  
  Ерл безуспішно спробував відчинити ці двері. Поки він боровся з нею, інші двері зачинилися самі собою, і стіни почали стулятися навколо нього.
  
  
  Саме тоді Ерл перестав вигукувати партизанські гасла і просто сів на підлогу, заплющивши очі руками, а його легені працювали на межі чутності. Саме під час цих рухів журнал випав.
  
  
  Журнал закрився обкладинкою, показавши назву "Щомісячник виживальника". Раптом рівний металевий голос, що виходить зі стін, спитав його про це.
  
  
  "Я не знайомий з терміном "виживальник", - сказав голос. "Будь ласка, поясніть".
  
  
  Ерл почув безпристрасний голос, що заглушає його власний крик. Це було дуже голосно.
  
  
  "Що?" - Запитав він, прибираючи руки від очей.
  
  
  "Я просив вас дати визначення терміну "виживач"." Ерл звернув увагу на журнал. Він також зазначив, що стіни перестали рухатися.
  
  
  "Я. Я фахівець із виживання. Експерт із виживання. Хто ти?"
  
  
  "Я машина виживання, це як у виживальника?"
  
  
  "Ти машина?"
  
  
  "Не дивуйся так. Ти теж машина".
  
  
  "Чорт забирай, хто я такий", - обурено сказав ерл Армалід.
  
  
  "Ти - машина з м'яса, кісток та плазмових рідин. Я - машина з металу, пластику та мастильних матеріалів".
  
  
  "Я людська істота".
  
  
  "Ви м'ясна машина, заражена паразитичними організмами, такими як бактерії, без яких ви не могли б функціонувати. Але я не тримаю на вас зла за це. Мене цікавить концепція, яка називається виживанням".
  
  
  "Де ти?" - спитав ерл Армалід, озираючись на всі боки.
  
  
  "Все довкола тебе. Я - те, що ти бачиш".
  
  
  "Ти стіна?"
  
  
  “Я і є цей корабель. Це моя нинішня форма. Я асимілював його, бо не міг повернутися в атмосферу Землі, не згорів. Перетворення на цей корабель дозволило мені вижити. Вижити – моє головне завдання”.
  
  
  "У нас тут є дещо спільне", - сказав ерл Армалід, підводячись. Він озирнувся у пошуках того, з чим можна зіткнутися. Стіни були порожніми. "Ти бачиш мене?"
  
  
  "Панель управління", – заявив голос.
  
  
  Ерл подивився. Індикатори керування дверима мигнули. Ерл придивився уважніше. Одна з кнопок була не кнопкою, а холодним блакитним оком. Людиноподібне, але скляне й немиготливе, як котяче око з мармуру, воно стежило за кожним його жестом. "Це ти?" - спитав Ерл.
  
  
  "Я можу прийняти будь-яку форму, яку виберу, і я маю здатність маніпулювати будь-якою формою, яку я приймаю".
  
  
  "Ви не росіянин?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ти, типу, марсіанин?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Хто ти такий?"
  
  
  "Я вже казав вам, що я машина для виживання. У мене є вороги, які бажають мого знищення, і я зацікавлений у цій новій концепції виживання, яка, мабуть, виникла, коли я був у відкритому космосі, оскільки я ніколи про неї не чув ".
  
  
  "Ну, перетворення на російський космічний човник та висадка на Нью-Йорк - це не найкращий спосіб вижити", - парирував ерл Армалід. "Якщо вже на те пішло, ти щойно зібрав собі нову партію ворогів. Вони можуть оточити тебе танками будь-якої хвилини. Ти знаєш, що таке танк?"
  
  
  "Військова машина, здатна викидати розривні снаряди".
  
  
  "Це не ті слова, які я використав би, але ви вловили загальну концепцію", - сказав ерл Армалід.
  
  
  "Скажи мені, виживач, що б ти зробив на моєму місці? Як би ти використав свої експертні навички, щоб вижити в цій ситуації?"
  
  
  "Насамперед, - сказав ерл Армалід, - я б забрався звідси до чортової матері".
  
  
  Ерла негайно збило з ніг, коли "Юрф Гагарін" почав рухатися. Наростаюче виття реактивних двигунів заповнило тісний повітряний шлюз. Ерл схопився за болт, що виступає, але болт вислизнув з його пальців, ніби він був живим. Потім Ерл згадав, що він живий. Він розпластався на гладкій підлозі, тоді як шатл набирав швидкість. Він відчув, як підлога піднімається в нього під животом, тремтяча потужність шатла змусила його м'ясисте обличчя затремтіти. Він заплющив очі.
  
  
  Коли через кілька хвилин корабель вирівнявся, голос поставив йому ще одне запитання.
  
  
  "Яким, на вашу експертну думку, був би мій наступний маневр виживання?" спитав він.
  
  
  "Ти піймав мене", - відповів ерл Армалід, заплющивши очі.
  
  
  "Так", - сказав голос. "У мене є ти". І стіни знову почали стулятися.
  
  
  "Ні ні!" - Закричав Ерл. "Час! Дай мені час подумати".
  
  
  "Який мій наступний маневр виживання?"
  
  
  Ерл гарячково розумів, але його розум відмовлявся працювати. У страху його очі зупинилися на заголовку головної статті його щомісячника "Виживальник": "Креативний камуфляж".
  
  
  "Камуфляж!" – крикнув він.
  
  
  "Визначся".
  
  
  “Ти зливаєшся зі своїм оточенням. М'ясні машини – я маю на увазі людей – забарвлюють свою шкіру у кольори рослин та землі, щоб пересуватися непомітно. Ти маєш зливатися зі своїм оточенням. Люди не зможуть переслідувати тебе, якщо вони тебе не бачать”.
  
  
  "Я не до кінця розумію. Я приземлився в районі, де були інші літаки. Чому я не змішався з натовпом?"
  
  
  "Тому що ви проклятий російський космічний корабель. Російські - вороги Америки. Американці переслідуватимуть вас доти, доки думатимуть, що ви російський корабель. Яким ви і є. Начебто".
  
  
  "Тепер я розумію. Значить, мені необхідно набути іншої форми?"
  
  
  "Вірно. Інша форма. І не могли б ви висадити мене, коли приземлитесь... До речі, куди ви прямуєте?"
  
  
  "Я вирушаю в місце під назвою Рай, штат Нью-Йорк".
  
  
  "Ніколи не чув про це".
  
  
  "Я стежу за радіосигналом. Я стежу за ним з того часу, як багато років тому був вигнаний у космос. Передавач підключений до ворога, про якого я згадував раніше. Його звуть Римо. Можливо, ви його знаєте?"
  
  
  "Ніколи про нього не чув".
  
  
  "Той, кого звати Римо, досить сильний, щоб знищити мене. Його часто супроводжує літня м'ясорубка на ім'я Чіун. Обидва небезпечні. Обидва повинні померти. Їх смерть забезпечить моє виживання, тому що, коли вони помруть, я стану найпотужнішою машиною, що мислить на цій планеті. Ти не згоден?"
  
  
  "Від щирого серця", - сказав ерл Армалід, з побоюванням оглядаючи стіни. Вони зупинилися, залишивши достатньо місця з усіх чотирьох сторін, щоб він міг сісти. Одна з його гвинтівок, що лежала на підлозі, була погнута біля стовбура, ретельно змащений приклад із червоного дерева розколовся в тріски.
  
  
  Радіолокаційний контакт із шатлом "Юрій Гагарін" було втрачено над протокою Лонг-Айленд.
  
  
  "Що трапилося?" зажадав полковник Джек Деллінгсворт Рейдер від цивільного контролера.
  
  
  "Це зникло з екрану, сер. Це просто випало".
  
  
  "У воду?"
  
  
  "Ні, я думаю, що він упав над сушею. Але в тому районі немає аеропорту. Мабуть, він розбився".
  
  
  "Ми доставимо мою кризову команду на місце катастрофи".
  
  
  Кризова група NORAD не виявила жодних слідів краху радянського шатлу.
  
  
  Гелікоптери облетіли територію діаметром десять миль навколо міста Порт-Честер, штат Нью-Йорк. На той час стемніло, і гелікоптери освітили землю прожекторами. Національна гвардія, вибита з гри під час початкової кризи в аеропорту Кеннеді, приєдналася до пошуків. Машини національної гвардії снували вгору і вниз усіма дорогами і хайвеями в районі пошуків, нічого не знаходячи, але турбуючи персонал ВПС при кожній нагоді.
  
  
  На світанку кожен квадратний фут зони пошуку був обстежений, не виявивши жодної термостійкої керамічної плитки з обшивки шатла.
  
  
  Наступного полудня пошуки на суші було припинено і було залучено берегову охорону. Водолази були скинуті з рятувальних гелікоптерів у холодні води протоки Лонг-Айленд, виходячи з теорії, що якщо шатл не вдалося знайти в межах сухопутної частини району пошуків, то він, отже, повинен був затонути у воді - незважаючи на повідомлення диспетчера повітряного руху в Кеннеді . Але у водах Лонг-Айленда також не було знайдено жодних слідів "Юрти Гагаріна". Вона повністю зникла.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Доктор Гарольд У. Сміт був зачарований тим, що радянський шатл " Юрій Гагарін " , мабуть, приземлився неподалік санаторію Фолкрофт у Раї, штат Нью-Йорк.
  
  
  Новини змусили його потягтися до нижньої правої скриньки столу, де він зберігав свої запаси на випадок непередбачених обставин. Вони складалися з шестимісячного запасу Маалокса від його виразки та такої ж кількості Алка-Зельцера на час затишшя виразки.
  
  
  Сміт вагався, його сірі очі нервово перебігали з одного запасу на інший. Він узяв по пляшці кожного і поспішно наповнив паперовий стаканчик джерельною водою з офісного автомата.
  
  
  Сміт кинув дві таблетки у воду і почекав, поки вони зашиплять. Він підніс пухирний напій до губ, ледь відчувши його стерильний присмак. Його шлунок одного разу скрутило. Він поставив чашку на стіл і потягнувся за "Маалокс". Він відкрив непробивну кришку і, не користуючись паперовою склянкою, випив третину крейдяного вмісту білої пластикової пляшки.
  
  
  Коли знайоме заспокійливе відчуття опустилося в шлунок, Сміт трохи розслабився. Потім його шлунок знову підстрибнув.
  
  
  Сміт жадібно проковтнув ще одну пляшку алка-зельцера.
  
  
  Він відкинувся на спинку свого потрісканого шкіряного крісла. Вранішнє світло проникало через велике панорамне вікно його офісу на краю протоки Лонг-Айленд.
  
  
  Сміт повернувся до ілюмінатора. Десь під цими хвилями, що танцюють, згідно з останніми повідомленнями новин, "Юрій Гагарін" лежав у водяній могилі. Якби це було правдою, проблем не було б.
  
  
  Але Сміт не думав, що це правда. Насправді, у нього були вагомі підстави підозрювати, що шатл взагалі не розбився. Його комп'ютери сказали йому про це.
  
  
  Гарольд Сміт був директором санаторію Фолкрофт. Але санаторій Фолкрофт виявився не таким, яким мав бути. Нібито установа для розумово відсталих, насправді це було прикриттям для CURE, надсекретного оплоту Америки проти загроз національній безпеці.
  
  
  Сміт, худорлявий чоловік із кислим обличчям та схильностями на два щаблі ближче до поганої сторони Ебенезера Скруджа, керував CURE з моменту її створення на початку шістдесятих. Він постарів, працюючи на комп'ютерах CURE, що збирають інформацію, в ті дні, коли у CURE був колишній поліцейський на ім'я Римо Вільямс як силовий підрозділ.
  
  
  Але потім контракт Кюре з Чіуном, старим майстром синанджу, нарешті минув, і, в обмін на допомогу Чіуна у великій кризі з росіянами, Сміт доповів президенту, що Римо був усунений, залишивши Кюре працювати без силового підрозділу. Це було чудово, поки це тривало.
  
  
  Потім Майстер Сінанджу з'явився знову. Через формальність у його контракті Чіун наполіг, щоб він заборгував Кюре ще один рік служби, і Сміт неохоче погодився. Незабаром після цього прибув Римо, який пішов за своїм наставником з Кореї, і вони вдвох допомогли Сміту перемогти ворога з минулого в УСС.
  
  
  Минуло шість місяців. Шість спокійних місяців. Сміт повернувся до спокійної рутини управління Фолкрофтом однією рукою та управління функціями КЮРЕ зі збору даних іншою. Майстер Сінанджу оселився у Фолкрофті разом із нещасним Римо до закінчення року служби.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт почав тішити себе надією, що все залишиться відносно спокійно, поки Римо і Чіун нарешті не повернуться до Сінанджі назавжди. Але проникнення радянського космічного човника в повітряний простір Сполучених Штатів зруйнувало його надії, що зароджувалися.
  
  
  Коли "Гагарін" мирно приземлився в аеропорту Кеннеді, проблема виглядала як проблема військово-повітряних сил. Але коли шатл знову злетів, Сміт сидів навпочіпки за своїм настільним комп'ютерним терміналом, підключаючись до основних комп'ютерів ЦРУ та військової розвідки. Коли він натрапив на повідомлення про те, що шатл упав неподалік Раю і Фолкрофта, у Сміта від хвилювання в животі почалися судоми.
  
  
  Дивна поведінка "Гагаріна" – це одна. Його посадка біля Раю була тривожнішою. Передбачалося, що лише чотири людини знали про існування Кюре. Сміт був одним із них. Президент був іншим. Римо і Чіун, його колишні та нинішні силові підрозділи, були рештою.
  
  
  Але була ще одна людина, яка знала про Кюре – радянський агент. Вона працювала з Римо двома минулими місіях. Вперше це було, коли російський парапсихолог-ренегат приїхав до Америки. Сміт зустрів її того разу. Він шанував її. Він думав, що може їй довіряти.
  
  
  Це не завадило йому наказати Римо Вільямсу усунути її як потенційну загрозу безпеці Кюре. Римо відмовився. Почасти тому, що Римо теж шанував цю жінку. Але в основному, як вважає Сміт, тому що він спав із нею.
  
  
  Сміт неохоче дозволив Ганні Чутесов жити. Це було мудре рішення, тому що вона відіграла важливу роль у придушенні другої кризи, що викликала всесвітній спалах лісових воєн. Вона навіть відвідала свята святих Кюре, Фолкрофт, після завершення тієї місії. Сміт мав глибші побоювання, і вона знову запропонувала Римо розібратися з нею. Знову Рімо відмовився. Він та російська жінка зникли на кілька тижнів. Коли Римо нарешті повернувся, розчервонівшись від задоволення, якого Сміт ніколи в ньому не бачив, Римо повідомив йому, що про Анну безперечно подбали.
  
  
  "Ви ліквідували її?" Запитав Сміт.
  
  
  "Насправді вона була більше схожа на желе, ніж на рідину, коли я бачив її востаннє", - сказав Римо з усмішкою.
  
  
  "Який був де?"
  
  
  "Вдягаюсь для перельоту назад до Москви".
  
  
  "О", - сказав Сміт, раптом зрозумівши.
  
  
  Це було останнє, що хтось із них чув про Анну Чутесову. Криза у відносинах із радянським урядом сталася пізніше, але Сміт знав, що гарна радянська блондинка не мала до цього жодного відношення.
  
  
  Тепер Сміт підозрював, що Ганна Чутесова якимось чином причетна до інциденту з Гагаріним. Посадка радянського шатла могла означати будь-що.
  
  
  Сміт повернувся до свого столу. На екрані комп'ютера зеленими літерами, що світяться, спалахнув новинний дайджест. Сміт, поклавши покриту венами руку на пульсуючий живіт, перечитав його ще раз.
  
  
  У "Дайджесті" повідомлялося про арешт Деріла Дуна, продавця. Дуна було заарештовано, коли його машину помітили на шосе 95, на південь від Раю. Поліцейський штату, який узяв його під варту, повідомив, що у Дуна в тесті на алкотестер був зареєстрований показник .21 - межа, що значно перевищує встановлену законом.
  
  
  Деріл Дун зізнався, що пив. Зізнався в цьому добровільно. Але він поклявся, що почав пити лише після того, як побачив примару.
  
  
  За словами Дуна, він їхав особливо пустельною ділянкою шосе, коли космічний човник заходив на посадку. Шаттл спікував прямо перед машиною Деріла, ледь не зачепивши дах машини.
  
  
  Деріл пішов за літаком, коли той вирулював на шосе. Він втратив його через зворотне промивання його хвостових форсунок. Коли він, нарешті, дістався до кінця згорілих гумових посадкових трас, від шатла не залишилося й сліду.
  
  
  Як він пояснив поліцейському штату, шатл, очевидно, скотився найближчим вихідним пандусом. Але наприкінці пандуса не було жодних ознак цього – лише дерева та покинута автомийка, де рейки обривалися намертво.
  
  
  Однак у Деріла Дуна було пояснення появі. Він був переконаний, що це привид знищеного американського шатлу "Челленджер". Це була єдина відповідь. Він дістав з бардачка пляшку скотчу, призначену виключно для медичних цілей, і випив її насухо, щоб угамувати тремтіння в руках. Він ніколи раніше не бачив примари. Особливо такого великого.
  
  
  Гарольд Сміт ні на мить не повірив, що Деріл Дун бачив привид. Гарольд Сміт не вірив у привиди.
  
  
  Але Гарольд Сміт знав, що в той нічний час, коли Деріл Дун стверджував, що бачив, як космічний човен приземлився на міжштатній автомагістралі 95, інформація про Юрія Гагаріна не була доведена до преси. Це було надто великим збігом. Отже, міркував Сміт, Дун бачив, як шатл приземлився, очевидно, неушкодженим.
  
  
  Те, що радянський літак приземлився так близько до Раю і Фолкрофта, було надто великим збігом, також подумав Сміт. Це щось означало. Але що?
  
  
  У цей момент задзвонив інтерком. Сміт клацнув вимикачем.
  
  
  "Так, місіс Микулко?" він звернувся до своєї секретарки. "У вас відвідувач, доктор Сміт".
  
  
  "Я не пам'ятаю жодної зустрічі у цей час".
  
  
  "Я сказав їй про це, але міс Чутесов каже, що вона впевнена, що ви все одно побачите її".
  
  
  "Міс Чутесов права", - похмуро сказав Сміт. "Впустіть її".
  
  
  Ганна Чутесов зачинила за собою двері.
  
  
  "Ви не здивовані, побачивши мене?" — спитала вона. Відсутність висловлювання у Сміт спантеличила її, цю холодну російську красуню, яка так рідко дивувалася чомусь, що хтось робив. Особливо чоловікам. Вона розуміла чоловіків. Вона зрозуміла, що вони насправді були хлопчиками, і саме так вона ставилася до них. Дивно, але їм здавалося, що це подобалося.
  
  
  "Зовсім ні", - сказав Сміт.
  
  
  "Тоді ти також знаєш, чому я тут?"
  
  
  "Ні", - зізнався Сміт. Він холодно глянув на неї.
  
  
  "О! Ти визнаєш це", - сказала Ганна Чутесов, сідаючи і зухвало схрещуючи свої довгі ноги. “Я захоплююся чоловіком, який визнає своє невігластво. Так роблять небагато чоловіків. У них є щось мужнє”.
  
  
  "Будь ласка, ближче до справи", - обережно сказав Сміт. Він був беззбройний. Він не уявляв, що ця молода жінка з ляльковим личком увірветься до його офісу, щоб убити його, але це було можливо.
  
  
  "Я тут, щоб повернути власність мого уряду. Я знаю, що вашому уряду сподобався б дурний пропагандистський переворот, який приніс би захоплення "Юрія Гагаріна". Дозвольте мені запевнити вас, що він того не вартий. Наш шатл нічим не відрізняється від вашого. "
  
  
  "Гагаріна" у нас немає, - категорично сказав Сміт.
  
  
  "Але ви зробите все можливе, щоб знайти його. Ви, ймовірно, надішлете свою кращу людину, щоб повернути її. Ви пошлете Римо".
  
  
  "Рімо більше на мене не працює", - сказав Сміт.
  
  
  "Тоді або ти брешеш мені, або Римо мертвий", - раптово сказала Ганна Чутесов. "Що це?"
  
  
  "Ні те, ні інше", - сказав Сміт таким же низьким голосом, як у російської.
  
  
  "Той Римо, якого я знав, був патріотом. Він ніколи б не перестав працювати на вас, на Америку".
  
  
  "Рік тому. Я б погодився з вами, міс Чутесов", - сказав Сміт менш різким тоном. "Але Римо змінився. Я сам цього не розумію, але він, схоже, засвоїв своє навчання настільки, що тепер він більше кореєць, ніж американець. Або він так думає".
  
  
  "Отже, у вас немає нікого, хто міг би відстежити зниклий космічний корабель?" – розчаровано спитала Ганна Чутесов.
  
  
  "Чіун все ще з нами", - сказав Сміт. "Тобто офіційно".
  
  
  "Ти маєш на увазі неофіційно, чи не так?" І вона посміхнулася.
  
  
  "Ну, тоді так, неофіційно. Я маю на увазі, що Чіун все ще працює на мене".
  
  
  "Зрозуміло. А Римо? Де він?"
  
  
  "Рімо погодився залишитися в Америці з Чіуном на весь термін поточного контракту Майстра Сінанджу. Я його більше не контролюю".
  
  
  "Рімо завжди був непередбачуваним, особливо для чоловіка. Але, можливо, ми зможемо щось придумати".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Я думаю, що так, але ви хочете виманити мене, перш ніж взяти на себе зобов'язання. Дуже добре, дозвольте мені викласти свої карти на стіл. Я тут - неофіційно, звичайно - щоб повернути "Гагаріна". Це теж твоє завдання. Але Майстер Сінанджу, яким би могутнім він не був, не зовсім підходить для такого роду завдань: він скоріше твій безпомилковий стрілець, все, що вам потрібно зробити, це вказати на нього, і він щоразу потрапить у яблучко, але якщо ви не можете вказати йому чітку мету, він із таким самим успіхом може бути розлюченим слоном - потужним, нестримним, але зрештою марним".
  
  
  "Ви чудово розумієте мою проблему, але я сумніваюся, що ви могли б вказати Чіуну правильний напрямок - якщо ви вже не знаєте, де знаходиться "Гагарін"."
  
  
  "Я не знаю. І я думаю, ти починаєш це розуміти".
  
  
  Сміт мовчки кивнула, і Ганна Чутесов відчула, що нарешті достукалася до цього сухого, як пилюка бюрократа.
  
  
  "Я згоден, що не можу командувати Чіуном, але в мене є певний, скажімо так, вплив на Римо. Це те, що я пропоную тобі".
  
  
  "Ви будете. е-е... впливати на Римо, щоб він допоміг вам знайти "Гагаріна", чи не так?"
  
  
  "І в обмін на мою допомогу в доказі того, що літак ненавмисно вторгся у ваш повітряний простір, ви дозволите мені повернути "Гагаріна" для моєї країни. Тихо."
  
  
  Сміт похитав головою. "Я не можу дати такої гарантії. Я підкоряюся наказу".
  
  
  "Чуха собача! Організація, подібна до вашої, не змогла б функціонувати, якби нею можна було керувати, як ЦРУ. У вас є автономія, Сміт. Не заперечуйте цього".
  
  
  Сміт відкинувся на спинку стільця. Його лоб зморщився, як стара ковдра, а губи перетворилися на безкровну лінію, за якою він міцно стиснув зуби. М'язи його щелепи, що затверділи, як горіхи, видавали його дилему.
  
  
  Ганна Чутесов мала право у всьому. Сміт припускав, що вона могла б переконати Римо Вільямса допомогти у пошуках "Юрія Гагаріна". Це вирішило б багато проблем, і вирішило їх швидко. Сміт, спочатку стурбований тим, що посадка шатла була радянським ударом по Кюре, тепер турбувався лише про одне.
  
  
  "Ви благородна людина, міс Чутесов. Я попрошу вас сказати про дещо, перш ніж погоджуся на це".
  
  
  "Запитуй".
  
  
  "Дайте мені слово, що приземлення Гагаріна не є ворожим актом ні проти Америки, ні проти Кюре".
  
  
  "Наскільки мені відомо, ні те, ні інше не так", – правдиво відповіла Ганна Чутесов.
  
  
  "Прийнято", - сказав Сміт.
  
  
  Сміт потягнувся до свого інтеркому.
  
  
  "Місіс Мікулко, чи не могли б ви надіслати сюди містера Чіуна?"
  
  
  "Той милий пацієнт, який наполягає на тому, щоб вас називати Імператором Смітом?" - Запитала секретарка Сміта.
  
  
  "Так, містер Чіун", - стомлено сказав Сміт.
  
  
  "Негайно, доктор Сміт. Він такий милий малюк. Це надто погано через його проблему".
  
  
  "Так", - сказав Сміт. "Це дуже погано".
  
  
  Анна Чутесов, піднявши тонку брову, подивилася на Сміта. "Проблема?" — спитала вона.
  
  
  "З метою безпеки Чіун зареєстрований як пацієнт Фолкрофта. Персонал вважає, що він страждає на хворобу Альцгеймера. Це стосується більшої частини його незрозумілої поведінки, такої як хвастощі перед іншими пацієнтами тим, що він єдиний захисник американської конституції".
  
  
  "Вас коли-небудь турбувало, доктор Сміт, - прямо запитала Ганна Чутесов, - що найбільший секрет вашої молодої нації довірений людині, яка б розбалакала його будь-кому, хто погодився б слухати?"
  
  
  "Так", - сказав Сміт. "Це мене турбує. Це мене дуже турбує". І він попросив Ганну Чутесов вибачити його, коли допивав залишки пляшки "Маалокса".
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Ганна Чутесова зустріла гідного суперника. У цьому не було сумніву. Протягом багатьох років вона продиралася крізь бюрократичні джунглі Кремля, ніби то були золоті сходи, призначені виключно для її ніг. До сьогодні вона ніколи не зустрічала чоловіка, який був би несприйнятливий до її хитрощів, її холодної владної чуттєвості, її жіночної похвали або - якщо все інше не допомагало - до найпотужнішої зброї, її зневажливої зневаги.
  
  
  Секрет її успіху був простий: ніколи нічого не бажай від чоловіка більше, ніж він чогось хоче від тебе. Чоловіки хотіли її. Вона відмовлялася визнавати свій інтерес до них. Вона засвоїла цей урок, будучи членом Комонсолу, радянської молодіжної групи. Політичний лідер визнав її розумові здібності. Водночас він не міг відірвати очей від її ніг. Цей чоловік зробив шістнадцятирічної Ганні підступну пропозицію. Одна ніч пристрасті в обмін на місце у спонсорованій Комонсолом поїздці до Швеції.
  
  
  Ганна погодилася. Ніч була не найприємнішою в її житті. Чоловік був слинявим немитим грубіяном, який поєднував техніку восьминога з екіпіруванням бурундука. Але вона пережила цей досвід.
  
  
  Коли через тиждень ця людина практично проігнорувала її на лекціях з політики, Ганна загнала його в кут у задній частині галасливої зали ідеологічної обробки.
  
  
  "Я чекала новин про свою подорож", - тихо запитала вона. Правду кажучи, їй було соромно дивитися в обличчя цьому чоловікові. Соромилася своїх дій так само сильно, як і його власних. Але вона хотіла побачити світ за межами своєї країни, і такий досвід зазвичай приводив до політичного просування, що було її найпотаємнішим бажанням.
  
  
  "Трип?" - Запитала худоба. Його очі були чорними та непроникними.
  
  
  "Так, наша угода. Ти, звичайно, не забув?"
  
  
  "Покажіть мені аркуш паперу, який підтверджує цю так звану угоду", - холодно сказав чоловік.
  
  
  "Ти знаєш, що нікого немає".
  
  
  "Отже, угоди немає, чи не так?" І він пішов, залишивши Ганну Чутесов стискати шпильку "Комонсол", прикріплену до нового светра, який вона купила, щоб носити в шведській столиці, і тремтіти від холодної люті.
  
  
  Ганна Чутесова заприсяглася ніколи більше не хотіти чогось настільки сильно, щоб зрадити себе, щоб отримати це.
  
  
  Натомість вона проклала собі шлях вгору партійними сходами. Це було напрочуд легко. Якщо їй заважали, вона байдуже знизувала плечима і пробувала інший підхід, переводилася до іншого управління. Вона виявила, що якщо вона не виявляла переваг, не просила послуг і нічого не пропонувала, її майже завжди підвищували по заслугах. Це було просто питання того, щоб ніколи не дозволяти ублюдкам дізнатися, чого ти насправді хочеш. Зазвичай вони все одно віддавали тобі це, коли розуміли, що нічого не можуть вимагати натомість.
  
  
  Навіть під час двох зустрічей з Римо Вільямсом, чия приваблива сексуальність розтопила її прагнення до кохання, яке довго пригнічувало, вона ніколи не здавалася. Це було тому, що Римо Вільямс хотів її більше, ніж вона хотіла. Можливо, не з великим відривом, але Ганна відмовилася дати Римо зрозуміти, що бажає його більше ніж просто випадково.
  
  
  Але тепер вісімдесятирічний кореєць із манерами бабусі та сексуальною привабливістю черепахи опанував Анну саме там, де хотів: на пасажирському сидінні. "Повільніше", - крикнула Ганна. "Їдь повільніше".
  
  
  "Як?" - запитав Майстер синанджу, його голова напружилася, щоб щось розгледіти поверх панелі приладів автомобіля, який вони запозичили у доктора Сміта. Він сів на пару подушок.
  
  
  "Натисні на гальмо ногою", - сказала Ганна. Вона заплющила очі, коли стовп світла пронісся повз відкрите вікно зі швидкістю майже дев'яносто миль на годину.
  
  
  "Я не можу".
  
  
  "Чому ні?"
  
  
  "Моя нога на педалі, яка приводить машину в рух", - стурбовано сказав Чіун. "Якщо я приберу ногу, машина зупиниться, і ті, хто за нами, вріжуться в задню частину".
  
  
  "Це так не працює", – сказала Ганна Чутесова. "Гальмо спочатку сповільнить нас. Поспішай! Поки нас не розмазало по всій дорозі".
  
  
  Майстер Сінанджу натиснув на іншу педаль. Машина, сповільнюючись, почала шалено кренитися.
  
  
  "Залишайся на цій смузі!" - закричала Ганна Чутесова, присягнувшись собі, що якщо вона виживе, навчаючи Майстра Сінанджу водінню, вона негайно повернеться до Росії і вперше в житті визнає свою невдачу. Навіть якби їй довелося пливти назад на Батьківщину.
  
  
  "Чому я мушу залишатися на тому боці дороги?" Резонно зауважив Чіун. "Ця інша не використовується".
  
  
  "Машини їдуть у протилежному напрямку по цій стороні дороги", - у розпачі сказала Ганна. "Суцільні жовті лінії означають "Не перетинати".
  
  
  "Коли вони побачать, що я наближаюся, вони зупиняться і заберуться з дороги. Американські водії такі. Ввічливі". Перший американський водій, що попався, звернув, щоб об'їхати їх, і з'їхав на своєму автомобілі з дороги в зарості.
  
  
  "Бачиш?" - радісно вигукнув Майстер синанджу. "Ввічливість. Це національна риса американців. Той водій зрозумів, що я новачок в управлінні автомобільним екіпажем, і тактовно поступився дорогою".
  
  
  "Я сподіваюся, що він не мертвий, - сказала Ганна, - майже так само сильно, як я сподіваюся, що ми не помремо на цій дорозі".
  
  
  Наступному водієві довелося виїхати на зустрічну смугу. Він розвернувся і почав переслідувати їх, кричачи на всю горлянку і непристойно жестикулюючи через відчинене вікно.
  
  
  "Що з ним?" Запитала Ганна.
  
  
  "Він водить японську машину. Усі японці такі. Грубий".
  
  
  "Мені він здається американцем", - сказала Ганна Чутесов, її голова дико моталася від навислої над ними небезпеки до маніяка. "В Америці дорожні розбіжності іноді залагоджують перестрілками. Я читав про це в "Правді". Можливо, нам слід його позбутися".
  
  
  "Надайте це мені", - заявив Чіун. "Я веду машину вже майже двадцять хвилин та майже експерт".
  
  
  "Зазвичай це вважається недостатнім досвідом".
  
  
  "О, Римо дав мені кілька порад, перш ніж йому стало нудно, і він сказав, що більше не вчитиме мене".
  
  
  "О, і чого він тебе навчив?"
  
  
  "Що у світі є два різні типи водіїв. Ті, хто вміє правильно водити, і ті, кого краще уникати".
  
  
  "Я могла б сказати тобі це", - сказала Ганна.
  
  
  "Але не могли б ви сказати мені, як розрізняти зразки?"
  
  
  Ганна вчепилася в ремінь безпеки. "Ні. Як?"
  
  
  "Нечіткі кістки", - рішуче сказав Чіун.
  
  
  "Пухнастий..."
  
  
  "Уникайте будь-якого водія, який розвішує у своєму автомобілі нечіткі кубики. Це вірна ознака усохлого мозку. Так казав Римо Вільямс, людина, якій легко набриднути".
  
  
  Ганна озирнулася на водія. Пара великих рожевих пухнастих кубиків підстрибнула поряд із його головою.
  
  
  "У такому разі, я думаю, ми повинні бути особливо обережні із цим позаду нас", - стурбовано сказала вона.
  
  
  Продовжуючи рухатися на південь північною смугою, Майстер Сінанджу натиснув на акселератор. Іноді попереду з'являлася машина, і Чіун вирулював на потрібну смугу, доки вона не проїжджала повз. Таким чином він уникнув зіткнення з трьома машинами, і щоразу зворотна хвиля хвистала його волоссям на обличчі.
  
  
  "Ах", - видихнув Чіун, побачивши вантажівку "Мак", що наближається.
  
  
  "А?" - Запитала Ганна.
  
  
  "Дивися", - сказав Чіун.
  
  
  Водій вантажівки почав сигналити, коли до неї залишалося ще чверть милі. Гудіння ставало все гучнішим. У дзеркалі заднього виду водій-переслідувач згорбився за кермом, у його очах світилася ненависть.
  
  
  Майстер Сінанджу чекав до останньої можливої секунди, до того моменту, коли він побачив, що водій вантажівки почав згортати на іншу смугу, щоб уникнути лобового зіткнення з машиною Чіуна.
  
  
  Чіун першим виїхав на смугу руху. Вантажівка "Мак" здригнулася, потім продовжила рух.
  
  
  Машині, яка йшла за ними, не вистачило місця, щоб виїхати на смугу Чіуна, бо Майстер Сінанджу підрізав перед довгим рядом машин. Переслідуючий водій мав вибір: вантажівка Mack або м'яка узбіччя дороги. Він вибрав узбіччя. І ледве дістався до неї. Його машина врізалася в бруд на такій високій швидкості, що перекинулася на бік у хмарі пилу, що огортає.
  
  
  "Це навчить його водити машину обережніше", - самовдоволено сказав Майстер синанджу.
  
  
  Ганна Чутесов опустилася на пасажирське сидіння. Вона була поза страху, болю і турботи. Вона тільки сподівалася, що, коли настане кінець, вона не страждатиме. Майстер Сінанджу продовжував би їхати зі швидкістю понад сто миль на годину всю дорогу до Нью-Йорка, але попереду рух на обох шпальтах був щільним.
  
  
  "Не думаю, що зможу вчасно зупинитися", - сказав Чіун, помітивши рух на крутому повороті.
  
  
  "Що?" - приголомшено перепитала Ганна.
  
  
  "Ці дурні переді мною. Вони не підуть з дороги", - сказав їй Чіун.
  
  
  "Які дурні?" спитала Ганна, раптом піднявши очі. Потім вона побачила це. На наступному з'їзді утворився затор. Він був замкнений на всьому шляху від підніжжя трапа, як рій сарани, що годується.
  
  
  Ганна Чутесов раптово занепокоїлася. Вона дбала про життя. Вона дбала про свою місію. І найбільше вона дбала про те, щоб не стати середньою ланкою в ланцюговій реакції автокатастрофи на шосе.
  
  
  Вона пірнула за половицю, схопилася за гальмо своїми тонкими сильними руками і сильно натиснула. "Уіїї!" - Вигукнув Майстер синанджу, коли машина почала сповільнюватися. Він зупинився за автомобілем з відкидним верхом. Між його заднім бампером і переднім бампером машини Чіуна міг би поміститися аркуш машинописного паперу з цибульної шкіри, але його довелося б акуратно розправляти, щоб папір не порвався.
  
  
  Ганна Чутесова видерлася назад на своє місце.
  
  
  Майстер Сінанджу схвально глянув на неї. "Це було дуже добре", – сказав він. "Рімо робив те саме, перш ніж незрозуміло втратив інтерес до мого навчання".
  
  
  "Я думаю, мені слід на якийсь час сісти за кермо", - різко сказала Ганна Чутесов.
  
  
  Майстер Сінанджу власно вчепився в кермо. "Рімо теж вимовив ці слова. Саме ці. І як тільки я поступився йому кермо, він відмовився дозволити мені повернути ще раз".
  
  
  "Чому ти хочеш навчитися водити?" Запитала Ганна.
  
  
  "Я ж казав тобі. Щоб я міг стати схожим на американця".
  
  
  "Ти хочеш стати американцем не більше, ніж я".
  
  
  Обличчя Чіуна потемніло. "Ви припускаєте, що Майстер Сінанджу каже неправду?"
  
  
  "Я не пропоную нічого подібного. Я говорю це прямо".
  
  
  "Ви прямолінійні. Зазвичай це груба риса характеру, але я помічаю, що американці теж прямолінійні, тому я вважатиму це, можливо, гарною рисою, хоча це завдає мені болю. Дуже добре, я говоритиму вам правду. Я хочу вивчити все американське щоб Римо погодився залишитися зі мною в цій країні».
  
  
  "Коли дитина виростає, краще відпустити її, ніж чіплятися за неї", - м'яко сказала Ганна Чутесова. "Це стара російська приказка".
  
  
  "Я впевнений, що це підходить для старих росіян", - уїдливо зауважив Чіун. "Але не витрачай на мене свою російську мудрість. Я Майстер синанджу".
  
  
  "І мине багато часу, перш ніж ти станеш Майстром автомобіля".
  
  
  "Я навчаюсь", - пирхнув Чіун. "Ти вже навчив мене багатьом важливим прийомам водіння, як ми й домовлялися".
  
  
  "Ми домовилися, що я трохи навчу тебе водінню, а ти скажеш мені, де я можу знайти Римо".
  
  
  "Рімо виїхав у важливі справи, які стосуються тільки його".
  
  
  "Я погодилася навчити тебе водити тільки якщо ми залишимося на цій дорозі", - твердо продовжила Ганна. "Саме у цьому районі, за словами Сміта, можливо, п'яний чоловік бачив, як приземлився космічний корабель моєї країни".
  
  
  "І ми не бачили жодного російського корабля", - сказав Чіун.
  
  
  "Згоден. Але мені цікаво, чи має цей затор якесь відношення до моїх пошуків?"
  
  
  "З чого б це?" - спитав Чіун.
  
  
  "Я не знаю, - повільно сказала Ганна Чутесов, - але, можливо, я зможу це з'ясувати".
  
  
  Ганна вийшла з машини і підійшла до кабріолета, що стояв перед ними. Молодий чоловік у майці та коричневих старих черевиках сидів за кермом, слухаючи музику, яку Ганна назвала "металевою", яка ставала популярною у неї на батьківщині. Американці називали це хеві-металом, але, на думку Анни, під будь-якою назвою це було сміття.
  
  
  "Вибачте, товаришу, - запитала Ганна, - що означає це блокування?"
  
  
  "Що?" – спитав хлопчик. На ньому була футболка з написом "Яєчня-бовкання зі світового турне дебютанток".
  
  
  "Я запитав, що означає цей зупинений рух".
  
  
  "Що?" - спитав хлопчик, постукуючи тупими пальцями по керму. Він видавав ротом звуки в такт музиці, які нагадали Ганні про її бабусю, яка перебувала в народному будинку для літніх людей. Вона цілий день сиділа біля вікна і вигукувала схожі звуки. Єдина різниця в тому, що її бабусі не потрібна була гучна музика, щоб надихати її. Вона зазнала черепно-мозкової травми під час Великої Вітчизняної війни.
  
  
  Анна простягла руку і зменшила гучність. "А?" сказав хлопчик.
  
  
  "Тепер ти мене чуєш?" - Запитала Ганна.
  
  
  "Ти знаєш, я не глухий", - сказав хлопчик.
  
  
  "Поки що ні. Чому рух зупинено? Чи стався нещасний випадок?"
  
  
  "Ні, дитинко. Це рубіж".
  
  
  "Яка лінія?"
  
  
  "Черга на автомийку".
  
  
  "Але це головна магістраль. Я не бачу мийника автомобілів".
  
  
  "Автомийка. Вона біля підніжжя пандуса. Наступний з'їзд".
  
  
  "Я не розумію, що такого чудового в автомийці - що б це не було, - що вона може ось так підтримувати рух".
  
  
  "Гей, дитинко, це не обов'язково має бути чудово. Це безкоштовно".
  
  
  "І що?" спитала Ганна. У Росії багато речей були безкоштовними. Зазвичай заради них не варто переходити вулицю, за винятком, можливо, безкоштовної медичної страховки, яку отримував кожен радянський громадянин. Заради цього варто було переходити вулицю. Проблема була в тому, що після лікування не завжди можна було повернутися назад.
  
  
  "Вільний є вільний", - заспівав хлопчик, знову збільшуючи гучність.
  
  
  "Навіщо ти слухаєш цю нісенітницю?" Запитала Ганна.
  
  
  "Що?" – спитав хлопчик.
  
  
  "Навіщо ти це слухаєш?" Ганна кричала йому у вухо, вказуючи на магнітолу.
  
  
  "Це допомагає мені зосередитися", - крикнув хлопчик у відповідь. Анна Чутесова повернулася до машини. Дві речі вразили її одночасно. Однією з них були товсті сліди опіків від гуми посеред дороги. Вона не помічала їх раніше. Опіки від гуми були звичайною справою на американських автострадах. Але ці були надто великі, а шини надто товсті, навіть для великих вантажних автомобілів, які курсували дорогами.
  
  
  Інша річ, що вразила її, була спогадом. Доктор Сміт поінформував її, що п'яний водій Деріл Дун стверджував, що бачив, як шатл зник біля автомийки. Слідчі ВПС прочухали місцевість. Єдина автомийка, яку вони знайшли, була покинута і порожня.
  
  
  Можливо, попереду та сама автомийка, розсудила Ганна. Тільки тепер вона, мабуть, запрацювала. Вона поспішила назад до машини.
  
  
  "Ти знаєш, що таке автомийка?" - Запитала вона Чіуна. Вона мило посміхнулася, ніби розмовляла з дитиною.
  
  
  "Я бачив їх", - із сумнівом сказав Чіун. За минулим досвідом він знав, що коли Анна Чутесов включала чарівність, вона чогось хотіла. Він зробив уявну замітку, що, що б це не було, він не віддасть це їй без боротьби - або не отримавши замість чогось особливого.
  
  
  "Я ніколи не була на жодній, але хотіла б", - посміхнулася Ганна. "Всі ці машини перед нами стоять у черзі, щоб відвідати цю конкретну автомийку. Це, мабуть, незвичайно. Ти не згоден?"
  
  
  "Як миття машини може бути незвичайним?"
  
  
  "Я не знаю, але я хотіла б подивитися на автомийку, через яку такий рух", - сказала Ганна Чутесов.
  
  
  "Але я не став би", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Я навчу тебе більше водінню", - пообіцяла Ганна. Попереду автомобіль із відкидним верхом вирвався вперед. Черга рухалася.
  
  
  "Ти вже зобов'язаний навчити мене всьому, що знаєш", - відповів Майстер Сінанджу. "Ти не можеш торгуватися з тим, що ти вже виміняв".
  
  
  Ганна нічого не сказала. Майстер Сінанджу мав рацію. Низка машин повільно просувалася вперед, поки Ганна думала. "Для моєї країни важливо, щоб я повернула наш втрачений шатл", - сказала вона.
  
  
  "Я радий, що це важливо для когось", - пирхнув Чіун. Він спрямував машину вперед. Цього разу він загальмував, маючи в запасі майже два міліметри між своїм бампером та бампером автомобіля з відкидним верхом. Він був дуже задоволений.
  
  
  Ганна Чутесов сердито схрестила руки на грудях. Вона не збиралася сердитись, сказала вона собі. Вона не збиралася видавати свою потребу. І найголовніше, вона не збиралася здаватися.
  
  
  Потім вона побачила знак. Це був грубий дерев'яний знак, шматок фанери, прибитий до залізничної шпали і встромлений у багнюку на узбіччі дороги. На дошці недбало нанесеної синьою фарбою було надряпано напис: ЮРІЙ ГАГАРІН
  
  
  БЕЗКОШТОВНА АВТОМИЙКА ПОРУЧ ДЕЛА
  
  
  "Я маю побачити цю автомийку", - благала Ганна Чутесов. "Назви свою ціну".
  
  
  "Допоможи мені утримати мого сина", - негайно попросив Чіун.
  
  
  "Зроблено", - погодилася Ганна Чутесов. "Наступний поворот праворуч", - додала вона.
  
  
  "Я знаю. Я все одно вже вирішив вирушити туди", - сказав Чіун. "Хе, хе. Шкода, що ти не був більш терплячим".
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Автомийка була побудована з алюмінію та білої плитки, начебто її проектував архітектор, який практикувався у будівництві муніципальних туалетів. Вивіска над входом гласила: "БЕЗКОШТОВНА АВТОМИЙКА імені ЮРІЯ ГАГАРИНА" акуратними чорними літерами. Будівля стояла біля підніжжя з'їзду, в оазі на асфальті, оточеному високою травою та бур'янами. Бізнес компанії процвітав. Щохвилини чи дві в один кінець в'їжджала ще одна машина і виїжджала з іншого кінця, блищачи, як нова.
  
  
  Ганна Чутесов критично оглядала будівлю, поки Майстер Сінанджу розганяв їхню машину, поки вони не виявилися третіми у черзі біля входу.
  
  
  "З цим місцем щось не так", - сказала Ганна вголос.
  
  
  "Я згоден", - сказав Майстер синанджу, спостерігаючи за мухою, що дзижчить над лобовим склом.
  
  
  "Ти розумієш?"
  
  
  "Так. Цей безкоштовний бізнес. Це дуже неправильно. Це не американсько".
  
  
  "Я мав на увазі ім'я над входом. Юрій Гагарін".
  
  
  "Російське ім'я", - з огидою сказав Чіун. Муха опустилася за кілька дюймів від його обличчя і почала тертися передніми лапками один про одного. Чіун натиснув кнопку склоочисника на вітровому склі. Муха злетіла прямо перед розгонистими лезами.
  
  
  "А тепер ти розумієш".
  
  
  "Звичайно. Тільки російська могла запропонувати щось хороше задарма. Я ж казав тобі, що це не по-американськи". Чіун зупинив двірники на середині зачистки.
  
  
  "Юрій Гагарін - це ім'я першого космонавта, який вийшов у відкритий космос".
  
  
  "Що він зробив не так?" - спитав Чіун, спостерігаючи, як муха повертається на колишнє місце, поряд з одним із нерухомих лез.
  
  
  "Нічого. Бути збитим у космос вважається великою честю для радянського громадянина".
  
  
  - За часів Калігули занурити голову в чан із остигаючим жиром теж вважалося почесним способом покинути цей світ, - сказав Чіун, знову натискаючи на вимикач. Муха відірвалася прямо перед лінивою щіткою склоочисника. "Особливо в порівнянні з більш поширеною практикою бути розірваним на частини левами".
  
  
  Ганна Чутесова зітхнула. "Юрій Гагарін загинув в авіаційній катастрофі 1968 року".
  
  
  "Отже, його син".
  
  
  "Син радянського героя не опустився б до того, щоб керувати машиною для миття автомобілів в Америці".
  
  
  "Чому б і ні? Найкращі громадяни світу приїжджають на ці береги. Америка – країна можливостей. Тут раді всім".
  
  
  "Ці слова здаються порожніми, що походять від такої піднесеної особистості".
  
  
  "Принаймні, в одному ми згодні", - сказав Чіун, з цікавістю спостерігаючи за мухою, що дзижчить над двірниками.
  
  
  "Що ти сповнений гарячого повітря?"
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Ні, що я висока особистість. Хоча я віддаю перевагу терміну "приголомшливий". "Прославлений" теж добре."
  
  
  "Юрій Гагарін - це ім'я, дане радянському космічному кораблю, який я шукаю. Бачите ці сліди горілої гуми на дорозі? Я вважаю, що вони були залишені кораблем. Вони ведуть прямо до будівлі автомийки."
  
  
  "І що?" - спитав Чіун, вимикаючи двірники і вдаючи, що дивиться кудись убік.
  
  
  "Отже, це не збіг", - сказала Ганна Чутесов. "Підприємливий власник тієї автомийки перейменував її на честь засланця Гагаріна після того, як у його закладі з'явилося ремесло, назване на його честь. Можливо, це був його перший клієнт. Американські торговці завжди святкують першого покупця, хоча всі знають, що найважливіший клієнт , з яким ви маєте справу зараз ". І, не дивлячись на лобове скло, він натиснув кнопку склоочисника. Муха перетворилася на пляму на склі. Пляма була стерта при зворотному помаху, що змусило Майстра Сінанджу радісно посміхнутися.
  
  
  "Юрій Гагарін" не став би відхилятися від своєї місії лише для того, щоб пройти процедуру миття та воскової обробки", - роздратовано відповіла Ганна Чутесов.
  
  
  "Ні! Хіба ви не говорили мені, що у вашій рідній Росії немає таких машин, як ці?"
  
  
  "Яке це стосується будь-чого?"
  
  
  "У тебе є краще пояснення, ніж те, яке висунув Майстер Сінанджу?"
  
  
  "Ні", - з нещасним виглядом сказала Ганна Чутесов, коли зяючий вхід замаячив ближче, схожий на величезну кубістичну печеру.
  
  
  "Прийшла наша черга", - сказав Чіун, і машина, підстрибуючи і хилившись, в'їхала в затемнений салон безкоштовного автомийки імені Юрія Гагаріна.
  
  
  Службовець у формі підійшов до машини з боку Чіуна.
  
  
  "Переведи машину в нейтральне положення і прибери ногу з гальма", - проінструктував він.
  
  
  "Що таке нейтралітет?" - Запитав Чіун, помітивши бейдж з ім'ям службовця.
  
  
  "Ти знущаєшся з мене, приятелю?"
  
  
  "Не має значення, я зроблю це", - сказала Ганна, переводячи важіль перемикання передач у нейтральне становище.
  
  
  "У вас дивний акцент, леді", – сказав службовець. "Звідки Ви?"
  
  
  "Москва".
  
  
  "Це неподалік Росії?" підозріло спитав він.
  
  
  "Занадто близько", - сказала Ганна Чутесов.
  
  
  "Мені не подобаються ці росіяни", - сказав черговий.
  
  
  "Це взаємно, я впевнена", - сказала Ганна Чутесов голосом, подібним до замерзаючого струмка.
  
  
  "Що нам робити далі?" - спитав Чіун.
  
  
  "Хіба ви не знаєте?" - Запитав черговий.
  
  
  "Ми новачки, - сказав Чіун, - у таємницях американського миття автомобілів".
  
  
  "Просто підніміть вікна та насолоджуйтесь поїздкою".
  
  
  "Але як я розмовлятиму з прислугою, яка стирає? Можливо, я захочу підштовхнути їх до виконання їхніх важливих обов'язків".
  
  
  Службовець засміявся. "Тут немає інших м'ясних мачі – я маю на увазі чоловіків. Тільки я. Машини роблять усю роботу".
  
  
  "Машини?" перепитала Ганна Чутесова. "Отже, ви власник?"
  
  
  “Ні. Він у кабінці на іншому кінці. Я просто стежу, щоб машини нормально заїжджали”.
  
  
  "Але ти сказав, що ти тут єдина людина", - зазначила Ганна.
  
  
  "Я", - сказав службовець, встановлюючи колодки, які фіксували машину на шляху, що рухається. Машина почала ковзати до чорних шкіряних смуг, що звисають. Ганна закрила електричні склопідйомники.
  
  
  "Бідолаха", - сумно сказав Чіун.
  
  
  "Що щодо нього?"
  
  
  "Він сильно загинув у житті".
  
  
  "Ти його знаєш?"
  
  
  "Колись він був королівської крові. Тепер він доглядає машини".
  
  
  "Як ти можеш визначити, що він є членом королівської родини?"
  
  
  "Монограма на його кишені. Там говорилося, що він колись був графом".
  
  
  "О", - сказала Ганна Чутесов, коли чорні шкіряні смуги вдарили по лобовому склі, а з форсунок по обидва боки потекла вода. “Він нагадав мені товстих чоловіків-військовослужбовців моєї країни. Він виглядав би комфортніше зі зброєю в руках”.
  
  
  "Тихіше", - владно наказав Майстер синанджу. "Я хочу спокійно насолодитися цим унікальним американським досвідом".
  
  
  Ганна Чутесова занурилася в мовчання. Її також зацікавили механічні особливості автомийки. Але найбільше їй було цікаво поговорити з власником кіоску, коли вони дійдуть до іншого кінця - людиною, яка назвала свій заклад на честь радянського народного героя, але найняла персонал, який ненавидів росіян.
  
  
  Автоматична гусениця протягла машину через першу серію водяних струменів. Потім з'явилися схожі на водорості шкіряні смуги, які затанцювали перед лобовим склом і зачепилися за капот та боки.
  
  
  "Уіїї!" - верещав Чіун. Це як бути під водою.
  
  
  "Це все одно, що бути з'їденою китом", - сказала Ганна Чутесов, яка, незважаючи на свою витонченість, відчула, як її шкіра натягнулася від надприродного страху. Зазвичай, вона не боялася машин. Але це була незбагненна машина, а вона була російською в чужій країні. Ніколи раніше не бачивши внутрішньої частини автомийки, вона не знала чого чекати. Це змушувало її почуватися ніяково.
  
  
  Майстер Сінанджу був яким завгодно, тільки не стривоженим. Він схопився зі свого місця, намагаючись бачити у всіх напрямках одразу.
  
  
  "Дивіться!" - закричав він, показуючи наперед. "Гігантські губки". Там не було губок. Це були буфери з яскраво-червоних і синіх пластикових щетинок. Вони атакували кузов автомобіля, як дервіші, що кружляють, змушуючи металевий капот і крила гудіти від їх нападу.
  
  
  Чіун потягнувся до вимикача вікна. Анна поклала свою руку на його, але не змогла ворухнути нею.
  
  
  "Що ти робиш?" вона плакала.
  
  
  "Я хочу доторкнутися до нього", - сказав Чіун.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Можливо, я зможу отримати щетину, одну-єдину щетину, як сувенір".
  
  
  "Але що, якщо там буде більше води?"
  
  
  Чіун відкинувся на спинку стільця. Його приємне обличчя скривилося від смутку. "Я спізнився. Вони пішли, і з твоєї вини у мене не буде сувенірів про мою першу поїздку на американську автомийку. Це золота година, якою можна насолодитися і передати онукам, а ви перетворили його на сміття".
  
  
  "Я також врятувала тебе від намилювання обличчя", - сказала Ганна Чутесов, коли рідке мило бризнуло з усіх боків.
  
  
  "Тепер я нічого не бачу. Я нічого не бачу", - голосив Чіун. він підстрибнув на своєму сидінні. Але це було марно. Кожне вікно - спереду, з боків і ззаду - було вкрите мильними бульбашками.
  
  
  Друга хвиля червоних та синіх буферів атакувала машину наступної, очистивши лобове скло та заспокоївши Майстра синанджу. Коли вікна з боку Ганни проясніли, вона миттю побачила стіну за машинами. На стіні були літери, величезні та червоні, повернуті набік. Ганна нахилила голову, щоб краще їх прочитати.
  
  
  Букви були C та P.
  
  
  "Цікаво, що означає CP", - вголос поцікавилася Ганна.
  
  
  "Комуністична пропаганда", - відповів Чіун.
  
  
  "Це не смішно", - сказала Ганна, яка помітила, що буква "С", здавалося, закручується на стелі, викладеній білою плиткою.
  
  
  "К.П.!" - Раптом крикнула вона, опускаючи вікно.
  
  
  Вона висунула голову, витягнувши шию, щоб побачити стелю. Нагорі було переплетення грат, але крізь розпірки, перш ніж стеля зникла з очей, їй здалося, що вона миттю побачила літери, що залишилися, які, як підказувало їй серце, мали бути там. Але неможливо було сказати, напевно.
  
  
  Анна Чутесов відчула, як у неї кров завмерла в жилах. Вона нічого не сказала. Вона відкинулася на подушки сидіння, як перелякана дитина, її блакитні очі дивилися вперед, скляні та приголомшені.
  
  
  "Аааа!" - Закричала вона. Щось чорне наблизилось до її обличчя.
  
  
  Але потім вона зрозуміла, що то була якась машина, нагнітач гарячого повітря з єдиним направляючим колесом під ним. Вона прокотилася капотом, піднялася на лобове скло і вдарилася об дах автомобіля.
  
  
  Єдина шина залишила водяний слід, який нагадав Ганні про сліди опіків, які привели їх на безкоштовне автомийку імені Юрія Гагаріна - яка, як вона тепер знала майже напевно, належала зниклому радянському космічному апарату "Юрій Гагарін".
  
  
  Після повітродувок водоростей побільшало. Цього разу їх було два кола, що колишалися, сухих і кольори охри. Вони очистили капот від води, як сліпих нерозумних морських мешканців.
  
  
  "Ооо", - нещасно сказав Чіун.
  
  
  "Що!" Нервово спитала Ганна.
  
  
  "Я гадаю, ми закінчили".
  
  
  "Я впевнена у цьому", - сказала Ганна Чутесова. "Тому що я погано почуваюся".
  
  
  "Автомобільна хвороба", - сказав Чіун. "Добре відома американська хвороба. Покладіть голову між колін, і це пройде, як літня хмара".
  
  
  "Я боюся робити щось подібне".
  
  
  "Тоді не роби цього", - безкорисливо сказав Майстер Сінанджу.
  
  
  Коли машина прорвалася через останній ряд шкіряних смуг на денне світло наприкінці автомийки, Анна відчула полегшення, побачивши відкрите небо.
  
  
  Але потім вона побачила кабінку збоку. Вона була брудною, а скло вкрите плівкою, на відміну від решти закладу, який був дуже чистим. За брудним склом вона могла бачити верхню половину тіла чоловіка, котрий перемикав кнопки на невидимій консолі.
  
  
  Ганна закричала на нього.
  
  
  "Вбивця! Де команда? Ти їх перебив?"
  
  
  Голос у кабінці пролунав як металевий дзвін.
  
  
  "Будь ласка, залишайтеся у своїй машині. Ви ще не пройшли обробку".
  
  
  І потім Ганна побачила сріблясту кулю, що звисає зі стелі. Він висів, підвішений, як алюмінієве сонце. Нижня півсфера розкрилася, як механічна лопата, оголивши антену у формі тарілки, усіяну безліччю фокусуючих елементів, схожих на зуби. Вони гули.
  
  
  І Ганна Чутесова знала, що дивиться прямо на найстрашнішу зброю радянського арсеналу, супутника "Дамоклів меч". Її раптово охопив жар.
  
  
  "Швидше! Поїхали!" - гукнула вона. "Він указує на нас".
  
  
  Але Майстер синанджу на сидінні водія не відповів. Він безвільно сидів за кермом, його обличчя було тьмяним і неживим. Ганна спостерігала, як волосся на його обличчі, здавалося, потемніло. Вона майже зрозуміла, що це явище було ілюзією.
  
  
  Бо волосся Майстра Сінанджу не темніло. Його обличчя ставало білішим. Блідо-біле. Мертвенно-біле.
  
  
  "Чорт!" - сказала Ганна Чутесов, намагаючись витягнути його нерухому постать із-за керма.
  
  
  У розпачі вона перелізла через нього, сіла за кермо та завела двигун.
  
  
  Ганна Чутесов з вереском відправила машину з безкоштовного автомийки імені Юрія Гагаріна, коли страшенно нелюдський голос з будки крикнув їй услід: "Доброго дня".
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Вони доставили герметично закриті контейнери до Відділу оцінки іноземних технологій ВПС на військово-повітряній базі Райт-Паттерсон у Дейтоні, штат Огайо. Вчені FORTEC висипали вміст кожної коробки – дивно пористі кубики, які були витягнуті із залитої кров'ю злітно-посадкової смуги 13 міжнародного аеропорту Кеннеді – Праворуч – в окремі ємності для біологічної ізоляції.
  
  
  Головний науковий співробітник збирався одягнути руки в гумові рукавички, які поміщалися в оглядові бульбашки, коли до кімнати увірвався чоловік у костюмі-трійці, розмахуючи складеною пачкою паперів офіційного вигляду.
  
  
  "Що ця людина тут робить?" – закричав учений із FORTEC. Він був одягнений у захисний одяг, як і решта чоловіків у кімнаті. Приміщення було герметизовано і тиск у ньому відповідало P-3, щоб запобігти попаданню передбачуваних чужорідних мікробів усередину або із захисних бульбашок.
  
  
  "Я не зміг зупинити його, сер", - сказав охоронець. "У нього є влада".
  
  
  "Що ви маєте на увазі, авторитет?" Чоловік у костюмі показав значок.
  
  
  "Федеральний маршал", - сказав він. "Я викликаю до суду ці зразки".
  
  
  "Порядок денний до суду? Це закрита військова лабораторія. Ми на карантині".
  
  
  "Поки не буде усунено юридичні формальності, вам заборонено досліджувати ці зразки".
  
  
  "Заборонено! Ким?"
  
  
  "Ну цей позов був поданий Агентством перспективних дослідницьких проектів в галузі оборони", - сказав федеральний чиновник, передаючи комплект паперів. "А це один із Міністерства охорони здоров'я та соціальних служб. Національне бюро стандартів, Центри з контролю захворювань, FAA і Sierra Club налічують ще з півдюжини, - закінчив він, передаючи документи, що залишилися.
  
  
  "Ви розумієте, що ми, можливо, маємо тут справу з якоюсь позаземною речовиною? На той час, коли ця справа буде розглянута в суді, ці зразки можуть зіпсуватися і не піддаватися вивченню. Якщо виникне загроза нашій національній безпеці, ми не зможемо з цим впоратися. Ти розумієш це?"
  
  
  "Я розумію свою роботу", - сказав федеральний маршал, виходячи із кімнати. "Це все, за що мені платять, щоби я розумів".
  
  
  Президент Сполучених Штатів був незадоволений. Військово-повітряні сили, берегова охорона та Національна гвардія припинили свої пошуки. У радіусі пошуку, який було розширено ще на тридцять миль у всіх напрямках, не було жодних ознак зниклого шатлу "Юрій Гагарін". Суть звітів із трьох пологів військ полягала в тому, що "Гагарін" неможливо було знайти.
  
  
  "Неможливо знайти", - пробурчав президент. "Вони здалися. Ось що це таке. Вони обдурили нас".
  
  
  "Є й інша можливість, пане президенте", - втрутився міністр оборони, який зрештою ніс відповідальність за дії американської військової машини.
  
  
  "Що це?" - Запитав президент. Він сидів за своїм столом в Овальному кабінеті.
  
  
  "Шаттл, можливо, робив якісь дії з ухилення, коли зник з наших радарів. Він міг полетіти в море, близько до палуби, як кажуть на флоті, і полетіти до Європи та Росії".
  
  
  "Тоді чому Поради все ще вимагають свій шатл дипломатичними каналами?"
  
  
  "Ймовірно, шатл міг не долетіти до будинку".
  
  
  "А що щодо людини, яку бачили тим, хто піднімається на борт цієї штуковини в Кеннеді. Є щось про неї?"
  
  
  "Останні розвіддані уривчасті, пане президент. За даними ЦРУ, ФБР ідентифікувало кинутий в аеропорту пікап з номерними знаками штату Міссурі. Він зареєстрований на фермера, який повідомив про його крадіжку кілька днів тому. Вважається, що пікап був викрадений федеральним втікачем на ім'я Ерл Армалід , Якого розшукують за ухилення від сплати прибуткового податку, втечу, щоб уникнути арешту, та вбивства кількох левів."
  
  
  "Леви?"
  
  
  "Співробітники правоохоронних органів", - сказала секретарка. "Можливо, ви бачили облогу цієї людини каналами".
  
  
  "Виживальник із фортеці на вершині пагорба? Це та людина, яка втекла на російському шатлі?"
  
  
  "Я знаю, це звучить малоймовірно, але це те, що, на думку наших друзів у ЦРУ, розкрило ФБР".
  
  
  "Подумайте? Чому б не спитати прямо у ФБР? Хіба вони не відповідають на дзвінки ЦРУ?"
  
  
  "Що ж, пане президент, існує така річ, як міжвідомче суперництво. ЦРУ вважає, що якщо вони попросять ФБР про борг зараз, ФБР може захотіти повернути його в невідповідний час. Ти знаєш."
  
  
  "Я знаю, що ми всі маємо бути в одній команді. Це те, що я знаю", - люто сказав Президент. Він схопив телефон та попросив оператора з'єднати його з директором ФБР.
  
  
  "Що ще нам відомо?" - Запитав президент міністра оборони, поки той чекав.
  
  
  "У нас проблема із зразками, вилученими зі злітно-посадкової смуги аеропорту. Співробітники FORTEC не змогли провести їхній аналіз. Схоже, що проти них було подано кілька судових позовів".
  
  
  "Приписи?" Обличчя президента затремтіло від люті, що стримується. Він не міг повірити, що чув. "Ну, так. Схоже, що CDC, DARPA та кілька інших стверджують, що відновлення та аналіз цих зразків були їх особистим обов'язком".
  
  
  "Якби я міг, я звільнив би всю їхню компанію!" – крикнув Президент. У слухавку він сказав: "Що? Ні, не ви, пане директоре. Я розмовляв з міністром оборони. Зачекайте". Президент перевів директора ФБР у режим очікування та повернувся до іншої людини. "Скасуйте ці позови. Мені все одно, що ви повинні зробити. Розділіть зразки між усіма. Просто зробіть їхній аналіз. У нас велике вторгнення радянського космічного корабля, і ніхто не функціонує. Це уряд Сполучених Штатів, а не кімната для переодягань!"
  
  
  "Так, пане президенте", - сором'язливо сказав міністр оборони, залишаючи Овальний кабінет.
  
  
  Президент був не в настрої для світської бесіди, тому він поставив своє запитання директору ФБР без передмов. "Що ви можете розповісти мені про людину, яку бачили піднімається на борт радянського шатла в аеропорту Кеннеді?"
  
  
  "Пан президенте, ми думаємо, що це був ерл Армалід, самопроголошений виживач і федеральний втікач. Ми припускаємо, що радянський космічний корабель був захоплений спільником Армаліда і що двоє чоловіків втекли до невідомої третьої країни, але ми визнаємо, що докази є непрямими".
  
  
  "Ідея за гранню абсурду - хіба ви не сказали б те саме?" вимагав Президент.
  
  
  "Ну, це здається малоймовірним. Армалід не був оголошений у розшук злочинцем за кілька днів до запуску радянського шатлу. Недостатньо часу, щоб спланувати таку велику операцію. І Бюро не вважає імовірним, що поради самі посадили б шатл у Кеннеді для зустрічі з Армалідом" .
  
  
  "Щоб ухилитися від сплати прибуткового податку, потрібно пройти довгу дорогу", – сухо погодився президент.
  
  
  "Але персонал ВПС на злітно-посадковій смузі впізнав фотографії цієї людини, тому ми на дев'яносто відсотків впевнені, що Армалід справді піднімався на борт "Гагаріна" до його зльоту".
  
  
  "Мені важко ковтати. Є щось ще?"
  
  
  "Так, ми маємо нещодавнє повідомлення про те, що Армаліда бачили в ресторані швидкого харчування недалеко від Раю, штат Нью-Йорк". На лінії було мовчання.
  
  
  "Пан Президент. Ви все ще там?"
  
  
  Голос президента, коли він заговорив, був далеким та металевим. "Хіба Рай не знаходиться в передбачуваному радіусі падіння шатла?"
  
  
  "Так, це так. Саме тому ми надаємо достовірність звіту. Але наші агенти не виявили жодних слідів цієї людини".
  
  
  "Вибачте мене", - сказав Президент. "Мені потрібно зробити ще один дзвінок. Важливий".
  
  
  Президент вислизнув із Овального кабінету, повідомивши своїм співробітникам, що збирається трохи подрімати. Він знав, що хтось із них повідомить про цю пресу, але це було неважливо. Якби світ тільки знав, що він насправді робив, коли лягав спати… Що ж… Президент внутрішньо посміхнувся. Вони могли б оголосити йому імпічмент. З іншого боку, вони могли б скасувати 22-у поправку і призначити йому ще один термін повноважень.
  
  
  Президент сів на край свого ліжка і відчинив замкнену скриньку нічного столика. Він дістав телефон. Він був стандартним, за винятком того, що був розпечений червоного кольору і не мав циферблата або кнопок. Президент підніс телефонну трубку до вуха і почав чекати.
  
  
  На лінії пролунав голос лікаря Гарольда В. Сміта. "Так, пане Президенте?"
  
  
  "Ми зайшли в глухий кут з цим інцидентом з Гагаріним. Але у мене є для вас деяка інформація. ФБР повідомляє мені, що людина, яку бачили на борту літака, коли він був на землі, був відомим втікачем на ім'я Ерл Армалід. Його бачили у вашому районі лише два дні тому. Я не знаю, що все це означає, але я не можу не згадати про ту проблему, яка була у нас із росіянами минулого року”.
  
  
  "У минулому, пане президент", - офіційно сказав Сміт.
  
  
  “Ми втратили нашу правоохоронну руку під час тієї заварухи. Те, що ми заплатили своєю дорогою кров'ю, не означає, що поради не прагнуть зрівняти рахунок”.
  
  
  "Я впевнений, я можу запевнити вас, що інцидент з Гагаріним не є частиною якогось такого senario".
  
  
  "Військові думають, що шатл повернувся до Росії. Що ви думаєте?"
  
  
  "Я не можу спекулювати з цього приводу, сер. Але моя спеціальна людина вже займається цим".
  
  
  "Добре. У мене достатньо фрикадельок, які працюють на мене з цією метою. Мені потрібен хтось, на кого я можу покластися. Ти той, хто мені потрібен, Сміт".
  
  
  "Дякую вам, пане Президенте. Я ціную, що ви це сказали".
  
  
  "Тоді чому ти говориш так, ніби я щойно повідомив новину про те, що в тебе рак в останній стадії?"
  
  
  "Е-е, так, пане президент", - ніяково сказав Сміт. "Я зв'яжуся з вами, коли в мене буде щось конкретне".
  
  
  У Фолкрофт доктор Гарольд В. Сміт повісив трубку. Хоча він був один, він сором'язливо затягнув свою дартмутську краватку. Йому подобався нинішній президент. Але характер роботи Сміта вимагав, щоб він не мав жодних особистих зв'язків із президентом. Сміт не міг дозволити собі мати виконавчого директора, який думав, що може звернутися до КЮРЕ для вирішення кожної маленької проблеми, що виникає. Неписаний статут Кюре передбачав, що президент може пропонувати місії, але не віддавати їм накази. Президент обіймав свою посаду не більше восьми років. Але Гарольд Сміт був на своїй посаді все життя.
  
  
  Він відкинувся на спинку стільця і почав чекати, коли Чіун доповість про прибуття. Римо Вільямс насвистував, проходячи через аеропорт Сіетл-Такома. Він був у гарному настрої. Щоправда, він не зовсім викорінив проблему бездомних в Америці, але не його вина, що він не зміг знайти нікого. Але він міг би отримати задоволення, дозволивши химерну долю Декстера Барна, який зараз мирно спить на першому етапі своєї подорожі до щасливішого завтра. Це було чудове вирішення важкого питання, і Римо особливо пишався тим, що йому не довелося нікого вбивати. Він відійшов від справ, пов'язаних із вбивствами. Вбивства залишились у минулому. Через кілька місяців Римо востаннє вирушить до Кореї, оселиться зі своєю майбутньою нареченою Ма-Лі та заведе сім'ю. Можливо, він би навчив своїх дітей синанджу. Але він не навчив би їх убивати. Ні, він навчив би їх такій кількості синанджу, щоб вони могли стати знаменитими акробатами або артистами естради. Так, це все було. Може, коли вони виростуть, він відкриє сімейний цирк. Римо в дитинстві мріяв втекти та вступити до цирку. Він гадав, що всі хлопчики так мріяли. Раніше Римо мріяв ходити високою дротом без сітки.
  
  
  Римо пройшов пішки весь шлях із міста, бо в нього закінчилися гроші. У нього більше не було роботи, у нього не було кредитних карток або готівки, якими його постачав Смітті. Римо повернувся з Сінанджу з невеликою кількістю золота зі скарбниці села, але він витратив останній злиток вартістю близько чотирьохсот доларів – на собачий корм. Бакалійник відмовився дати йому здачу, заявивши, що в усьому магазині він не мав стільки готівки. Схоже, в наші дні нікому не подобається міняти золоті зливки, подумав Римо, шукаючи телефон-автомат.
  
  
  Досі насвистуючи, Римо попрямував до наступного терміналу. Він зателефонує Чіуну, коли знайде телефон-автомат, що працює. Чіун позичить йому трохи грошей. Зазвичай він попросив би Смітті, але Сміт, мабуть, попросив би заставу, а Римо носив усі застави, які він мав, на своє ім'я.
  
  
  З палати Чіуна ніхто не відповідав, тому Римо попросив оператора переключити його до кабінету доктора Сміта. "Рімо", - сказав Сміт. "Я радий, що ти зателефонував".
  
  
  "Ти хто?" - Запитав Римо. "Подумай про це хвилинку. Я все ще не працюю на тебе".
  
  
  "Ти потрібний мені тут, прямо зараз".
  
  
  "Нічого не роблю", - сказав Римо. "Я у відставці. Більше жодних місій, жодних вбивств".
  
  
  "Ви знайомі із приземленням "Юрія Гагаріна"?"
  
  
  "Ні, але я можу співати "Потопити Бісмарк"".
  
  
  "Не розумни, Римо. Чіуна щойно доставили до Фолкрофту. З ним щось жахливо не так, і в мене є підстави вважати, що це пов'язано зі зниклим радянським космічним шатлом".
  
  
  "Чіун?" прошепотів Римо, стискаючи трубку так міцно, що на пластиці залишилися відбитки пальців.
  
  
  "Лікарі Фолкрофта зараз оглядають його".
  
  
  "Можливо, він прикидається", - повільно промовив Римо. "Якось він уже робив це. Принаймні, я думаю, що востаннє він прикидався".
  
  
  "Я не знаю, Римо. Це виглядає серйозно. І Ганна клянеться, що це пов'язано з таємницею Гагаріна".
  
  
  "Ганна? Це ласкаве ім'я твоєї дружини цього тижня?"
  
  
  "Ні. Ганна Чутесова. Ти пам'ятаєш її".
  
  
  "О, вона. Вона питала про мене?"
  
  
  "Насправді, так".
  
  
  "Ти сказав їй, що я заручений?" Запитав Римо схвильованим голосом.
  
  
  "Ні, я не думав, що це важливо".
  
  
  "Постарайся розповісти їй про це до того, як я туди дістануся, Смітті. Мені не потрібні нові проблеми прямо зараз".
  
  
  "Будь ласка, поспішай".
  
  
  "Не вішай трубку поки, Смітті. У мене закінчилися гроші. Ти можеш організувати для мене авіаквиток?"
  
  
  "Ідіть до стійки авіакомпанії Winglight Airlines. Квиток чекатиме вас там. До речі, де ви знаходитесь?"
  
  
  "Сіетл".
  
  
  "Першим класом чи диліжансом?"
  
  
  "Першокласний", - сказав Римо. "Я, мабуть, дійсно потрібен тобі, Смітті. У колишні часи у мене ніколи не було вибору".
  
  
  "Я очікую, що ви, звичайно, відшкодуєте мені вартість проїзду", - сказав доктор Гарольд В. Сміт.
  
  
  "Звичайно", - повторив Рімо Вільямс. "Національна безпека - це лише національна безпека, але бюджет Фолкрофту вічний". Він жбурнув трубку на підлогу і пішов.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Рімо Вільямс протиснувся повз секретаря.
  
  
  "Прошу вибачення, сер. доктор Сміт на нараді", - сказала секретарка.
  
  
  "Він побачить мене", - гаркнув Римо, підібгавши губи.
  
  
  Пишногруда жінка схопилася на ноги і просунула голову до кабінету Сміта, на крок випередивши Римо Вільямса. "Вибачте, доктор Сміт, я не змогла зупинити його", - вибачилася вона, забираючись зі шляху Римо якраз вчасно.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт побачив непроникне обличчя Римо Вільямса і сказав: "Все гаразд, місіс Микулко. Ніхто не міг".
  
  
  "Де він, Смітті?" спитав Римо. "Де Чіун?" Ганна Чутесов підвелася зі свого місця у кутку.
  
  
  "Привіт, дорогий", - сказала вона теплим голосом. Вона підійшла, щоб вітально обійняти його, і виявила, що хапається за порожнє повітря.
  
  
  - Привіт, - сказав Римо, не дивлячись у її бік. Звертаючись до Сміта, він повторив свою вимогу. - Чіун. Відведи мене до нього.
  
  
  "Сюди, Римо", - сказав Сміт. Він повів Римо до ліфта.
  
  
  Ганна Чутесов завмерла, недовіра позначилася на її бездоганному обличчі. Коли вона зрозуміла, що її покинули, вона побігла за парою і протиснулася через двері ліфта, що зачинялися. Римо мав жарку розмову зі Смітом.
  
  
  "Він прийшов до тями і запитує про вас", - сказав Сміт. "Лікарі впевнені, що з ним все буде гаразд".
  
  
  "Тоді в чому була проблема?" Римо хотів знати.
  
  
  "Краще дозволь Чіуну пояснити це тобі".
  
  
  Римо дивився на стельовий світильник, нетерпляче розминаючи свої товсті зап'ястя. "Цього разу йому краще не вдавати. Йому просто краще не вдавати", - попередив Римо. Але болісний занепокоєння на його обличчі суперечило його різкому тону.
  
  
  "Це не так", - рішуче заявила Ганна.
  
  
  "Звідки ти знаєш?" - відсторонено спитав Римо, ніби не минуло місяців з тих пір, як вони тепло попрощалися один з одним.
  
  
  "Я був із ним, коли це сталося".
  
  
  Двері ліфта ковзнули вбік, і, не чекаючи, Римо промайнув повз Ганну Чутесову, наче раптово забув, що вони розмовляли.
  
  
  Він знайшов Чіуна, який сидів на лікарняному ліжку. Обличчя Майстра Сінанджу було восковим і блідим, але загострена чутка Римо підказала йому, що серцебиття Чіуна і діяльність легень у нормі.
  
  
  "Татуче, що з тобою трапилося?" Запитав Римо.
  
  
  "Смерть", - глухо сказав Чіун.
  
  
  "Ти не мертвий", - сказав Римо.
  
  
  "Я не мертвий", - погодився Чіун. "Поки що ні. Але я не маю значення. Сінанджу мертвий. Майбутнє мертве. Воно пішло, все пішло".
  
  
  Римо, почувши тремтливе борошно в голосі Майстра Сінанджу, зрозумів, що його наставник не вдавався. Біль був справжнім. Римо сів на край ліжка, взяв руку Чіуна з довгими нігтями у своє і заклопотано потиснув її.
  
  
  "Розкажи мені все про це, Маленький батько", - сказав він.
  
  
  "Є багато смертей, Римо. Є смерть тіла, смерть розуму та смерть духу". Римо кивнув головою. Сміт та Ганна Чутесов стояли у відкритому дверному отворі, не бажаючи втручатися.
  
  
  Чіун перевів погляд своїх карих очей на темно-карі очі Римо.
  
  
  "Але є смерть гірша за будь-яку з цих", - сказав він наспів. "Горе Дому Сінанджу. Я пошкодую про той день, коли дозволив цій жінці заманити мене в це місце загибелі".
  
  
  "Жінка?" здивувався Римо, дивлячись на Ганну Чутесов. Він дивився прямо крізь неї, наче її там не було. Анна здригнулася під байдужістю його погляду.
  
  
  "Я вчився керувати моторним екіпажем", - пояснив Чіун. "Не турбуй себе тим, що тобі було надто легко набриднути, щоб закінчити своє навчання. Я розумію. Ти був занадто зайнятий пошуками незбагненного бездомного, щоб дбати про свого прийомного батька, який витратив майже два десятиліття на навчання тебе в сонячному джерелі. Кілька годин навчання натомість були занадто цінні для тебе. Але це не має значення. Я розумію."
  
  
  Римо стиснув руку Чіуна.
  
  
  "Припини це, Чіуне. Я не хочу чути про почуття провини. Я хочу почути, що сталося".
  
  
  "Російська жінка заманила мене до диявольського храму з російською назвою. Вона пообіцяла Майстру Сінанджу кілька хвилин відволіктися від його турбот. Але перш ніж це закінчилося, я відчув, як це померло в мені. Все це".
  
  
  "Die? Хто помер?"
  
  
  "Майбутнє синанджу".
  
  
  "Я - майбутнє Сінанджу. Хіба ти не завжди це казав?"
  
  
  "Ти - майбутнє мого будинку, Римо. Але не чистої лінії. Чиста лінія закінчується на мені".
  
  
  "Це новина?"
  
  
  "Скажи їм, щоб забиралися", - сказав Чіун, вказуючи у бік відкритих дверей.
  
  
  Римо повернувся. "Не могли б ви двоє залишити нас на хвилинку? Це сімейна справа". І Чіун слабо посміхнувся.
  
  
  "Ми будемо у моєму кабінеті", - сказав Сміт. Ганна пішла неохоче, на її обличчі відбилося замішання. Римо ігнорував її.
  
  
  Коли вони пішли, Чіун поклав свою старечу голову на подвійні подушки.
  
  
  "Нахилися ближче, сину мій, щоб я міг розповісти про своє нещастя. Це занадто нестерпно, щоб сказати вголос. Я говоритиму це пошепки".
  
  
  Здивований, Римо нахилився вухом до тонких губ Чіуна.
  
  
  "Я більше не можу мати дітей", - сказав Майстер Сінанджу скорботним пошепком.
  
  
  Римо виглядав спантеличеним. "Діти?"
  
  
  Чіун кивнув головою. "Насіння в мені померло. Це вина російської жінки - її і того місця смерті".
  
  
  "Насіння"?
  
  
  "Так, насіння. Ти знаєш, Римо. Чоловіче насіння. Насіння, яке робить жінку товстою з дитиною".
  
  
  "Ти намагаєшся сказати мені, що ти імпотент?"
  
  
  "ТССС! Ти хочеш, щоб весь Фолкрофт дізнався про мою ганьбу?" Римо побачив, як на щоки Чіуна повертається рум'янець, але він був прихований під шкірою, як троянди під воском.
  
  
  "Маленький батько", - м'яко сказав Римо, - "такі речі трапляються. Ти стаєш старшим, ти сповільнюєшся, все змінюється. Я не думаю, що це так вже жахливо".
  
  
  "Це жахливо!" Прошипів Чіун. "У твоїх білих вухах віск? У мого роду не може бути потомства. Все скінчено. Коли я прокинувся від свого гарячкового сну, я зрозумів це миттєво. .
  
  
  "Рімо встав".
  
  
  "Татуче, думаю, я розумію твоє розчарування. Але скільки я тебе знаю, ти ніколи не виявляв жодного інтересу до того, щоб мати дітей. Я завжди думав, що я начебто... ну, ти знаєш".
  
  
  В очах Майстра Сінанджу спалахнув ніжний вогник. - Так, Римо. Але ж ти не кров від моєї крові. О, у тебе є щось корейське. Ми обидва це знаємо. Але ти не продукт чистого насіння синанджу.
  
  
  Римо засунув руки в кишені. "Мені шкода, якщо це розчаровує тебе, Чіуне. Але я думав, що був досить гарний".
  
  
  Майстер Сінанджу простяг руку, щоб торкнутися руки Римо. "Не ображайся, Римо. Є бути сином і бути просто сином. Я думаю про тебе не менше, ніж думав би, якби моя покійна дружина народила тебе в тіні Рогів самого Вітання".
  
  
  "Тоді в чому проблема?"
  
  
  "Проблема в тому, що моє насіння померло".
  
  
  "Отже, він помер. Адже ти не планував повторно одружитися, чи не так?"
  
  
  "Тьху!" Чіун сплюнув. "Ні. Одного розчарування від безплідної дружини було достатньо. Але насіння Сінанджу було там, якби воно мені знадобилося".
  
  
  "Для чого? Банк сперми?"
  
  
  "Ти поводиться образливо, Римо".
  
  
  "Добре, гаразд. Я просто не розумію всієї цієї суєти. З тобою, здається, все гаразд. Я схвильований. Це все, що мене хвилює".
  
  
  "Типово", - хмикнув Чіун. "Ти думаєш тільки про сьогодення, не про майбутнє. Дуже добре, я поясню це так, що навіть твій недалекий мозок засвоїть справжній сенс цього лиха".
  
  
  Римо схрестив руки на грудях. "Я слухаю".
  
  
  "Я останній із чистої лінії синанджу. Ти наступний Майстер, не з чистої лінії, але ти впораєшся".
  
  
  "Дякую", - сухо сказав Римо.
  
  
  “Я не хотів нікого образити. Ти молодець. Для білого. Але синанджу – це не просто навички, не лише сонячне джерело. Це кровна традиція, яка століттями передавалася по лінії моїх предків”.
  
  
  "Все розвалилося, коли ти не зміг знайти жодного родича, гідного навчання", - сказав Римо. "Ось так я і народився".
  
  
  "Надмірне спрощення - але чого я можу чекати від людини з твоїм складом розуму? Спробуй слідувати за ним зараз. Ти наступний майстер синанджу. Коли я перетворюсь на порох, ти займеш моє місце. Але припустимо, що з тобою щось трапиться?"
  
  
  "Думаю, тобі довелося б починати все спочатку і навчати іншого".
  
  
  "Я надто старий для ще однієї важкої боротьби з дорослим учнем. Якщо тобі судилося загинути, мені доведеться почати з немовляти, що є традиційним способом підготовки майбутнього Вчителя. Переважно корейця. Більш переважно з мого села, і ще більш переважно з мого насіння".
  
  
  "Я розумію", - раптово сказав Римо. "Якби я був поза грою, ти б спробував завести іншого сина".
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Саме". Потім його голос затих. Він підозріло глянув на Римо.
  
  
  "Що ви маєте на увазі - ще один син?" Запитав Чіун. Схвильований Римо спробував приховати це. "Я мав на увазі іншого сина, схожого на мене. Я ніби ваш син".
  
  
  "Це не те, що ти мав на увазі, Римо. Поговори зі мною".
  
  
  "Я знаю про сина, який помер", - зізнався Римо.
  
  
  "Як?" - спитав Чіун, сідаючи. "Я ніколи не розповідав тобі цю історію".
  
  
  "Вірно", - визнав Римо.
  
  
  "Ти переглядав мої особисті сувої?"
  
  
  "Ніколи", - сказав Римо, схрестивши два пальці біля серця та віддаючи бойскаутський салют.
  
  
  "Що тоді?"
  
  
  "Великий Ван розповів мені. Це була одна з речей, про які ми говорили, коли його дух постав переді мною і я став повним Майстром".
  
  
  "Цей пліткар!" - прошипів Чіун. "Він завжди був пліткарем".
  
  
  "Гей, так не говорять про мертвих. Не кажучи вже про найбільшого Майстра в історії синанджу".
  
  
  "Я не бажаю це обговорювати".
  
  
  "Я розумію, Папочка. Можливо, колись ти зрозумієш. Можливо, колись ти побачиш у мені сина, в якому доля відмовила тобі".
  
  
  "Я хотів би бачити тебе месником за насіння Сінанджу".
  
  
  "Ти хочеш помститися, так?"
  
  
  "Це твій обов'язок. Наш обов'язок".
  
  
  "Я в грі".
  
  
  "Ми повинні бути обережні", - сказав Чіун, застережливо піднявши палець. "Я не хочу, щоб ти теж втратив своє насіння".
  
  
  "О, не турбуйся про мене", - безтурботно сказав Римо. "Я думаю, у мене залишилося кілька добрих років".
  
  
  "Ти не вислухав жодного слова з того, що я сказав. Це не лихо старіння, бо я все ще молодий для синанджу, а навмисне зло. Хтось зробив це зі мною. Він робить це з іншими. Ми повинні зупинити його ".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, все ще не слідуючи за Чіуном. "Ми зупинимо його".
  
  
  Майстер Сінанджу відкинувся на спинку ліжка і стомлено заплющив очі. "У нього є вуха, але він не розуміє", - промимрив він.
  
  
  Анна Чутесов набирала найвищу оцінку, коли Римо увійшов до кабінету Сміта.
  
  
  "Я кажу вам, що хтось скоїв огидний злочин проти моєї країни", - обурювалася вона.
  
  
  "Заспокойтеся, міс Чутесов. Я розумію ваше розчарування, але ваша теорія неправдоподібна..."
  
  
  "Я знаю те, що знаю".
  
  
  "І я нічого не знаю", - втрутився Римо. "Хтось, просвітите мене".
  
  
  Анна Чутесов показала Римо свою струнку спину. Римо проігнорував образу.
  
  
  "Міс Чутесов думає, що вона знайшла зниклий радянський космічний човник".
  
  
  "Думає!" Ганна спалахнула. "Я знаю".
  
  
  "Літери, нанесені трафаретом на внутрішній стіні, не зовсім переконливий доказ", - сухо сказав Сміт. Він сидів за своїм великим дубовим столом. Комп'ютерний термінал був підключений до свого прихованого порту та працював. Сміт надіслав свою секретарку з дорученням. Йому було незручно проводити збори КЮРЕ у своєму офісі, але не мав вибору.
  
  
  "Це був "Гагарін", - наполягала Ганна Чутесова. "Чому ще в нього могла бути така сама назва?"
  
  
  "Що таке "Гагарін"?" Запитав Римо.
  
  
  "Міс Чутесов знаходиться тут за дорученням свого уряду, щоб повернути їх зниклий шатл, який, можливо, зазнав катастрофи в цьому районі".
  
  
  "Це все, що я маю", - сказав Римо.
  
  
  "Шаттл названо "Юрій Гагарін". Вона думає, що знайшла його".
  
  
  "Я знайшла це", - наїжачилася Ганна Чутесов. "Тепер це називається безкоштовним автомийкою імені Юрія Гагаріна".
  
  
  Римо глянув на Сміта і мовчки обвів пальцем коло скроні. Він одними губами промовив одне слово за незворушною спиною Анни: божевільний?
  
  
  Сміт заперечливо похитав головою. "Це звучить неправильно", – сказав Римо.
  
  
  Ганна різко обернулася до нього. "Що ти можеш знати, ти ... ти суктін син"
  
  
  "Привіт", - сказав Римо скривдженим голосом. "Що трапилося з розрядкою? І з тими добрими часами, які у нас колись були?"
  
  
  Ганна пробурмотіла щось нерозбірливе. "Ти сказав їй?" Римо спитав Сміта.
  
  
  "Немає часу", - сказав Сміт. "Це так і не випливло".
  
  
  "Що ніколи не спливало?" Запитала Ганна.
  
  
  "Моя нова ситуація", - сказав Римо, раптово зрозумівши поганий настрій Ганни. Вона очікувала продовжити їхні випадкові стосунки з місця, де вони закінчилися кілька місяців тому. Вона не знала про Ма-Лі. "Не має значення", - зітхнув Римо. "Я введу вас у курс справи пізніше". Звертаючись до Сміта, він сказав: "Я думаю, Чіун видужає. Він стверджує, що його стерилізували".
  
  
  Почувши слова Римо, Ганна Чутесов опустилася на стілець і затулила обличчя руками. "Він знає", - сказала вона. Її плечі нестримно затремтіли.
  
  
  "Я думав, ти сказала, що не повідомила їй новини", - із сумнівом сказав Римо, дивлячись на неї.
  
  
  "Я цього не робив", - підтвердив Сміт.
  
  
  "Тоді що?"
  
  
  "Міс Чутесов переконана, що шатл був перероблений у безплатну автомийку імені Юрія Гагаріна. Вони з Чіуном проїжджали через неї. Саме тоді Чіун знепритомнів. Її історія, звичайно, відверто абсурдна. Шаттл зазнав аварії два дні тому. Припускаючи, що якийсь ідіот був схильний побудувати автомийку з металобрухту, він навряд чи зміг би здійснити цей подвиг за одну ніч. Але є щось дивне в автомийці.
  
  
  "Це і є храм зла, про який говорив Чіун? Довбана автомийка?"
  
  
  "Схоже на те", - сказав Сміт.
  
  
  Римо підійшов до Анни Чутесов і м'яко потрусив її за плече.
  
  
  "Це все?"
  
  
  Анна Чутесов підняла залите сльозами обличчя Римо. Вона похитала головою, поки її світле волосся не впало на потилицю.
  
  
  "Мабуть, він убив команду", - сказала вона уривчасто. "Іншого пояснення немає".
  
  
  "Можна тебе на хвилинку, Римо?" Запитав Сміт. Римо і Сміт забилися в куток.
  
  
  "Я нічого з цього не розумію", - сказав Сміт.
  
  
  "Вступай у клуб".
  
  
  "Гагарин" зникає неподалік Раю, а потім з'являється ця жінка. Вона єдина за межами нашої операції, хто знає про Кюре”.
  
  
  "Ти думаєш, це підлаштовано?"
  
  
  "Її історія з автомийкою безглузда. І чому Чіун знепритомнів, а вона ні?"
  
  
  "Сінанджу робить людину чутливішою до певних речей, які не турбують нормальних людей", - сказав Римо. "Гамбургер, який ти з'їв на обід, занурив би мене на шість футів під землю. Я точно знаю одне: якщо Чіун каже, що його стерилізували на автомийці, я маю йому повірити, Смітті."
  
  
  "Я думаю, тобі слід заглянути на ту автомийку, Римо. Візьми з собою міс Чутесов, але не зводь з неї очей".
  
  
  "Попався", - сказав Римо, роблячи пальцями знак "О'кей".
  
  
  Римо приєднався до Анни Чутесов, яка стала на ноги і набула самовладання. Вона витерла очі кінчиками пальців.
  
  
  "Ти розраховуєш на ще один куш на тій автомийці?" Запитав Римо.
  
  
  Ганна Чутесов розправила плечі та відкрила рота, щоб заговорити.
  
  
  "Так", - сказав Майстер синанджу з порога. На ньому була лікарняна сорочка, яку він зі скромності тримав позаду.
  
  
  Римо різко обернувся.
  
  
  "Татуче, тобі не час вставати з ліжка?"
  
  
  "Загинуло моє майбутнє, а не моя рішучість", - сказав Чіун. "І я не можу дозволити тобі проникнути в цю зловісну будівлю без мого керівництва. Бо тобі бракує мудрості повноправного Майстра, і ти є останньою потужною судиною синанджу, Римо."
  
  
  "Я ніколи не думав про себе в таких термінах". Римо посміхнувся.
  
  
  "Я теж", - лукаво сказала Ганна Чутесов.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Римо зменшив швидкість, коли вони під'їхали до грубого дорожнього знака з написом "БЕЗКОШТОВНА АВТОМИЙКА імені ЮРІЯ ГАГАРИНА". "Де величезні черги, про які я чув?" він запитав. Він поїхав на машині з Фолкрофта, тому що Чіун був занадто слабкий, щоб боротися через це. Ганна Чутесов тліла на задньому сидінні. Іноді вона витирала очі. Римо, відчувши хвилю жалю, подумав, що знає чому. Ганні було боляче від того, що він відкинув її. Можливо, вона була закохана у нього. Йому доведеться повідомити їй новину про свої заручини м'яко, бідолаха. Не підведи її.
  
  
  "Там!" Сказав Чіун, вказуючи. На ньому був крихітний костюм у біло-зелену клітку, який робив його схожим на корейську версію букмекера з іподрому. "Місце зла", - додав Чіун. "Тьху на той день, коли я побачив його порочність".
  
  
  "На мою думку, виглядає як звичайна автомийка", - ризикнув припустити Римо.
  
  
  На задньому сидінні Ганна Чутесов глухо загарчала і витягла автоматичний пістолет Walther PPK із кишені свого весняного пальта.
  
  
  "Де ти це взяв?" Запитав Римо, помітивши пістолет у дзеркалі заднього виду.
  
  
  "Я купив це".
  
  
  "Як тобі це вдалося? Зброю важко дістати у такому стані".
  
  
  "Власник магазину зброї був дуже зговірливий. Він, принаймні, визнав мене таким, яким я є".
  
  
  "Російський агент?" Запитав Римо. Ні, дурень. Жінка.
  
  
  "О", - сказав Римо. "Я думаю, є дещо, що я маю тобі сказати".
  
  
  "Пізніше", - втрутився Чіун. "Місце зла маячить попереду". Римо з'їхав до підніжжя пандуса, пропустивши дві машини, перш ніж ковзати на територію автомийки. У цьому місці не було жодної активності. Вітер розгойдував дубові гаї за ним. До фасаду було приклеєно картонну табличку "ЗАКРИТО".
  
  
  "Виглядає покинутим", - сказав Римо після довгої паузи.
  
  
  "Блискуче спостереження", - пирхнула Ганна Чутесов, виходячи з машини з пістолетом у руці.
  
  
  "Гей!" Сказав Римо. "Почекай!"
  
  
  "Тихіше!" - сказав Чіун. "Хай вона робить, що хоче". "Її можуть убити", - зауважив Римо.
  
  
  "Краще вона, ніж ми. Крім того, це її вина, що я залишився без нагляду".
  
  
  "Беспілотний? Ах, точно".
  
  
  "Давайте подивимося, як з нею обійдеться автомийка", - сказав Чіун.
  
  
  "Нічого не поробиш, Папочко", - сказав Римо. "Вона може викинути щось божевільне". Римо побіг за нею.
  
  
  Ганна Чутесов увійшла у відкритий вхід. Вона рухалася як кішка, гнучка і безшумна, і Римо невиразно відчув, як у ньому прокидаються його старі почуття до неї. Вона була граціозною самкою тварини, холоднокровною, як сніговий барс, і безстрашною. Вона зупинилася перед шкіряними смужками, що звисають, щоб оглянути панель управління.
  
  
  Шкіряні смуги тихо піднялися, як вусики величезної рослини, і обернулися навколо голови, рук і ніг. Ганна Чутесов закричала, коли вони затягли її всередину.
  
  
  Римо перейшов на біг.
  
  
  Майстер Сінанджу кинувся за ним і став на шляху.
  
  
  "Ні, Римо!" - сказав Чіун, натискаючи на живіт Римо. "Я подбаю про це. Ти не повинен ризикувати і своїм насінням".
  
  
  "Ти нездоровий. Ти залишаєшся".
  
  
  "Тоді ми підемо обоє, упертий", - сказав Чіун, і вони влетіли на безкоштовну автомийку "Юрій Гагарін". Вони промчали крізь шкіряні смуги, що звисали, так швидко, що вони затріщали, як вітрила на вітрі.
  
  
  Всередині Римо побачив неймовірне видовище. Всередині автомийки було темно, спекотно та душно, але її механізми працювали. Подивившись уздовж автомобільної траси, він побачив шалений механічний рух. Це було схоже на тунель веселого будинку.
  
  
  Величезні пучки звисаючих смужок шкіри, схожих на морські водорості, волочились по мокрій підлозі, і з плутанини висовувалася пара струнких ніг. Ноги Анни. І Ганна кричала, коли вони тягли її до механізму, що крутився.
  
  
  "Стояти!" - крикнув Чіун. Рімо, чиї очі автоматично пристосувалися до світла, побачив, як Майстер Сінанджу відскочив убік від шкіряного клубка. Послідував шквал мелькаючих нігтів, і миттєво шкіряні смужки впали мокрою купою.
  
  
  Римо допоміг Ганні Чутесов підвестися на ноги.
  
  
  "Хороша робота, татко", - сказав Римо. "Вона в мене".
  
  
  "Тепер забирай її", - крикнув Чіун. "Я вимагаю, щоб ти пішов. Іди! Зараз же!"
  
  
  "Нічого не вдієш", - уперто сказав Римо.
  
  
  "Небезпека не з цього кінця, - раптово сказала Ганна, - а з іншого".
  
  
  Рімо і Чіун подивилися на неї. Вона була наскрізь мокрою.
  
  
  "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Повір мені. Я знаю", - сказала Ганна, віджимаючи волосся.
  
  
  "Що ти думаєш, Тату?"
  
  
  Римо так і не почув, що подумав Чіун, бо раптово з усіх боків на них обрушилися струмені води, і величезні буфери, що обертаються, обрушилися на них.
  
  
  "Ти встанеш на правий бік, Римо. А я візьму ліву", - сказав Чіун.
  
  
  "А ти йди за нами", - сказав Римо Ганні.
  
  
  Римо відсунувся убік, коли червоно-синій буфер, схожий на дитячий м'ячик, полетів на нього, підвішений на кінці розпірного механізму.
  
  
  Римо схопився за розпірку, уникаючи буфера, який, незважаючи на свої розміри, виглядав невинно. Але Римо знав, що ці щетинки, призначені для чищення емальованих кузовів автомобілів, здеруть з нього шкіру миттєво.
  
  
  Вони навіть не наблизились.
  
  
  Римо вдарив по стійці у місці виступу і відправив буфер у політ до стіни. Він відскочив, захитався, як шина, що прокотилася, і, хитаючись, упав на землю.
  
  
  Римо озирнувся. Майстер Сінанджу досі був зайнятий двійником буфера Римо.
  
  
  Чіун відійшов убік, розставивши ноги в бойовій стійці, коли пластиковий помпон, що обертається, полетів на нього.
  
  
  "Відійди", - сказав він.
  
  
  "Що він робить?" спитала Ганна зривається голосом. "Він просто стоїть там. Він буде вбитий". Але Майстер Сінанджу не просто стояв там. Його карі очі були прикуті до пристрою, що обертається. Коли вона була на відстані довжини вуса від його обличчя, він відступив назад і витяг обидві руки, пальці трималися вільно, ніби він був фокусником, що кидає порошок на жаровню.
  
  
  Густа щетина натрапила на довгі, натреновані в синанджі нігті Чіуна.
  
  
  Це було не змагання.
  
  
  Буфер обертався, як циркулярна пилка, але це була циркулярна пилка, яка не мала зубів. Червона і синя щетина розлетілася на всі боки, як рис на весіллі. Мокрі, вони покривали стіни та підлогу.
  
  
  Ганна закричала.
  
  
  Чіун засміявся, побачивши, як російська жінка лапає свій одяг. До неї прилипли клаптики щетини, роблячи її схожою на людський ріжок морозива, посипаний червоними та синіми цукерками "джиммі".
  
  
  "Я попереджав тебе, щоб ти відійшов", - сказав Чіун.
  
  
  Римо взяв Ганну за одну руку і розгорнув її на місці, і хоча його руки рухалися так, ніби він на великій швидкості шльопав її по тілу, Ганна не відчувала нічого, крім легкого подиху його рук у русі.
  
  
  Коли Римо відступив, на її одязі не було жодної плямки пластику.
  
  
  "Дякую", - сказала вона офіційно.
  
  
  "Тримайся ближче", - порадив Римо.
  
  
  "Мило наступне", - зазначив Чіун. "Воно буде надходити з тих сопел попереду".
  
  
  Римо кивнув головою. "Давайте вдаримо по них, перш ніж вони нападуть на нас".
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун. Як і раніше, дотримуючись протилежних сторін доріжки, Римо і Чіун попрямували до вертикальних перекладин, на яких розташовувалися реактивні сопла. Не встигли вони почати сочитися, як пальці затиснули їх із силою гідравлічних лещат. З сопел, затиснутих міцними, як сталь, пальцями, потекла біла рідина, що пропалила дірки в бетонній підлозі.
  
  
  "Тут використовують міцне мило", - сказав Римо.
  
  
  "Дура", - сказала Ганна Чутесова. "Ти що, кислоти не впізнаєш, коли бачиш її?"
  
  
  "Що далі?" - Запитав Римо.
  
  
  "Хіба ти не знаєш?" - спитав Чіун. "Я думав, всі білі знайомі з машинами".
  
  
  "Не всі автомийки однакові. І я ніколи раніше не був у цій".
  
  
  "Штуки з гарячого повітря", - сказав Чіун.
  
  
  А потім вони з'явилися, впавши зі стелі на висоту автомобільного капота і обдуваючи гарячим повітрям.
  
  
  "Ми можемо обійти їх", - недбало сказав Римо. "Вони не завдадуть нам шкоди".
  
  
  "Ти дуже самовпевнений", - попередив Чіун.
  
  
  "Автомийки створені для того, щоб прибирати, а не вбивати", - сказав Римо.
  
  
  Повітродувки раптово викинули полум'я.
  
  
  "Схоже, це про це не знає", - нагадав Чіун, ухиляючись від струменя рідкого вогню.
  
  
  Римо схопив Ганну.
  
  
  "Що ти робиш?" вона закричала.
  
  
  "Довірся мені", - сказав Римо, затягуючи її в полум'я, що розгоряється. Вони пройшли крізь стіну полум'я, що раптово виникла. Майстер Сінанджу, зробивши спритний стрибок, приєднався до них.
  
  
  "Я могла згоріти живцем", - сердито сказала Ганна, вивільняючись з рук Римо.
  
  
  "Жодних шансів", - сказав Римо, оглядаючись на полум'я, що вщухає. "Ви вкриті водою. Це захистило вас". Раптом повітря наповнилося смертю.
  
  
  "Вниз! На підлогу!" Римо покликав Ганну. Він впізнав звук стрілянини з автоматичної зброї. Куля просвистіла повз його обличчя.
  
  
  Римо почув стрекотіння кулемета праворуч від себе, за доріжкою для миття машин. Він прорвався крізь грати, легко уникнувши бризок куль.
  
  
  Зброєю була гвинтівка М-16, прикріплена до кріплення на підлозі. Вона вистрілила автоматично. Римо підійшов збоку і вихопив обойму "банана". Зброя розрядилася. Тиша повернулася у темні межі будівлі.
  
  
  "Чіуне, ви з Ганною стійте спокійно. У них з цього боку міни-пастки. Я збираюся їх перевірити".
  
  
  "Будь обережним, Римо", - попередив Чіун.
  
  
  Римо знайшов складний пружинний пристрій, призначений для запуску трьох світлошумових гранат під час перехоплення фотоелектричного променя. Римо витяг гранати, розчавив їх у руках у нешкідливий порошок і витер руки.
  
  
  Попереду не було інших пасток, тож він вибрався назад на трасу.
  
  
  "Що ти виявив?" Запитала Ганна, її автоматичний пістолет тремтів у її руці.
  
  
  "Пізніше. Я хочу перевірити інший бік. Допоможи мені, Папочко".
  
  
  Чіун запустив руку в плутанину труб та зубчастих механізмів, і за сигналом Римо вони звільнили секцію стіни.
  
  
  Римо висунув голову з іншого боку. Там було темно, темніше, ніж на автомобільній трасі, але очі Римо вловлювали навіть найслабше світло і збільшували його, доки він не зміг бачити чітко.
  
  
  "Ця сторона виглядає чистою", - сказав Римо, приєднуючись до решти.
  
  
  "Ти бачив листи?"
  
  
  "Так. Букви CP Хтось намалював їх на стіні під кутом. Ну і що?"
  
  
  "Подивися вище себе", - запропонувала Ганна.
  
  
  Римо та Чіун підняли очі. Крізь лабіринт труб вони побачили величезну червону букву C. Поруч із нею була ще одна C.
  
  
  "Разом вони читають CCCP", - похмуро сказала Ганна. "В алфавіті Росії це означає Союз Радянських Соціалістичних Республік. Такі самі літери на крилі Гагаріна".
  
  
  "Ти збираєшся почати це знову?" Сказав Римо. "Це автомийка. Вона тут уже багато років. Сміт сказав нам про це. Це не твій зниклий шатл".
  
  
  "Це зовсім як упертий самець - відмовлятися від доказів, коли їх кидають тобі в обличчя", - вигукнула Ганна. "Ви непереможно тупі, як і вся ваша стать. Як я можу змусити вас повірити!" Вона виглядала розвиненою, напруженою. Щось її непокоїло, зрозумів Римо. Щось більше, ніж нинішня ситуація.
  
  
  "Спробуй зрівнятися з нами", - сказав Римо, спираючись на здогад. Ганна закусила губу. Вона повернулася до Майстра Сінанджа, який спостерігав, як гасне полум'я на іншому кінці траси.
  
  
  "Ти пам'ятаєш срібну кулю, яка висіла над виходом із цього місця?" - Запитала вона.
  
  
  Чіун задумливо наморщив обличчя.
  
  
  "Ах, тепер я згадав", - сказав він. "Я дивився на це, коли знепритомнів. Я пам'ятаю, що ставив питання, для чого це було".
  
  
  "Це відповідає фотографіям, які мій уряд показав мені, супутника зв'язку, який був на борту "Юрія Гагаріна", коли його запустили".
  
  
  Римо подивився на Ганну Чутесов так, наче в неї було дві голови.
  
  
  "Супутник зв'язку?" Перепитав Римо. "Висить на автомийці".
  
  
  "Так!" Гаряче сказала Ганна.
  
  
  "Супутник зв'язку, що висить на автомийці", - повторив Римо, кинувши на Ганну скептичний погляд.
  
  
  "Чому це так неймовірно, Римо?" Сказав Чіун. "Деякі люди вішають волохаті кістки у своїх моторних екіпажах. Можливо, це американський звичай, з яким ти не знайомий".
  
  
  Римо подивився на Чіуна. І знову на Ганну.
  
  
  Нарешті він похитав головою. "Добре, добре, ми підемо подивимося на цю штуку. Але давай пропустимо решту екскурсії, добре?"
  
  
  "Це неймовірно", - прошепотіла Ганна, торкаючись величезних червоних букв, коли вони пролітали повз них.
  
  
  "Це нісенітниця", - сказав Римо. "У шістдесяті діти малювали графіті літерами вдвічі більшого розміру. Правою стороною вгору, переверненими та вивернутими навиворіт. Вони називали це поп-артом, але я думаю, що всі вони були під кайфом чи щось у цьому роді".
  
  
  "Американські підлітки написали б USA, чи не так?"
  
  
  "Ймовірно, члени Соціалістичної робітничої партії", - сказав Римо. "Уся справа в їхній швидкості".
  
  
  Вони вийшли наприкінці будівлі. Двері вели в один бік, у напрямку автомобільної доріжки. "Вірогідно, веде до виходу", - сказав Римо.
  
  
  "Людина у будці може бути там", - сказала Ганна. "І супутник. Я впевнена, що він змушує техніку атакувати нас".
  
  
  Римо повернувся до Чіуна. - Що ти про це думаєш, Тату? - Запитав я.
  
  
  Чіун прислухався. "Я не чую серцебиття. просто капає вода".
  
  
  "Тоді пішли", - сказав Римо, беручись за дверну ручку.
  
  
  "Ні!" – сказала Ганна Чутесова. "Дозвольте мені йти першою".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Для мене надто пізно. Але на тебе це не вплинуло. Я піду першим".
  
  
  "Постраждав?" Запитав Римо.
  
  
  "Ця жінка говорить мудро", - сказав Чіун. "Вона піде першою".
  
  
  Римо знизав плечима. "Тоді вона піде першою. Але давай прискоримо темп. Я не маю часу на весь день".
  
  
  Ганна зняла зі запобіжника свій автоматичний пістолет, схопилася за двері іншою рукою і приготувалася. Двері відчинилися, і вони влетіли в неї плавним стрибком. Її підбори клацнули з протилежного боку.
  
  
  "Бачиш щось?" Запитав Римо.
  
  
  "Ні", - сказала Ганна тихим голосом. "Це пішло. Пішло".
  
  
  Римо зібрався переступити поріг, але Чіун смикнув його назад за рукав.
  
  
  "Я наступний. Я скажу тобі, чи це безпечно".
  
  
  Майстер Сінанджу ретельно втягнув носом повітря, перш ніж ризикнути вийти. Рімо чекав. Він знав, що нюхати повітря - останній засіб майстра синандж перед обличчям невідомості. Це була спадщина тих днів, коли Майстри подорожували далекими землями, часто зустрічаючи на шляху невідомих хижаків.
  
  
  Чіун пройшов через це. За мить він покликав Римо слідувати за ним.
  
  
  Римо виявив Чіуна і Ганну, що дивилися в стелю. Розпірки обірвано бовталися. Було ясно, що недавно щось звисало зі стелі, але було відкручено.
  
  
  "Так, там щось було", – визнав Римо.
  
  
  "Бачиш?" Урочисто сказала Ганна. "Я ж казала тобі. І ось, це будка, з якої чоловік зі зловісним голосом кликав мене".
  
  
  "Що він тобі сказав?" Запитав Римо.
  
  
  "Він сказав: "Доброго дня"."
  
  
  "Чорт забирай, це справді зловісно", - сказав Римо. “Я попрошу Смітті опублікувати бюлетень по всіх пунктах. Звинуватите його у підбурюванні до приємного проведення часу. За це він міг би отримати двадцять років”.
  
  
  "Уся річ у тому, як він це сказав", - наполягала Ганна.
  
  
  Римо підійшов до брудної кабінки і потер пальцями скло. Якийсь бруд потрапив йому на руки, але інший бік був таким же брудним, і він не міг ясно бачити.
  
  
  "Забавно", - сказав він. "Це місце таке ж нове, як пенні, все, за винятком бруду на цій штуці".
  
  
  "Будка власника", - сказала йому Ганна. "Він не хотів, щоб його бачили, цей диявол".
  
  
  "Демон-мийник автомобілів", - сказав Римо. "Я на це не куплюсь".
  
  
  "Як ви поясните машини, які напали на нас?"
  
  
  "Несправність", - сказав Римо.
  
  
  "А міни-пастки?"
  
  
  "Власник має щось проти порушників," сказав Римо менш впевнено.
  
  
  "Дурень", - сказала Ганна Чутесов. Але навіть її зневага не збентежило Римо Вільямса.
  
  
  Римо відсмикнув руку і вдарив по склу відкритою долонею. Скло затремтіло, повисло на місці, коли від місця удару розходилося павутиння тріщин, а потім розсипалося осколками, такими дрібними, що здавалося, ніби скло перетворилося на цукор.
  
  
  Рімо побачив, що з іншого боку була панель управління, і, схоже, вона займала всю кабіну. Не було місця, на якому могла б сидіти людина. Справді, сидіння не було. Просто сталевий колодязь, утиканий кабелями та сполучними пристроями.
  
  
  "Ви кажете, у цій кабінці хтось був?" Запитав Римо.
  
  
  "Я бачила його неясний силует через скло", - наполягала Ганна.
  
  
  "Поглянь", - запропонував Римо.
  
  
  Анна обережно ступала. Коли вона побачила, що в кабіні може бути людина, тільки якщо в неї немає нижньої частини тіла, вона стала блідо-зелено-білою і, спотикаючись, відійшла в кут, де опустилася на землю, не звертаючи уваги на жирні плями, якими просочилася її. одяг.
  
  
  Римо смикав за товсті троси, доки вони не лопнули. Звук шалено працюючого механізму негайно припинився. Він повернувся до Чіуна.
  
  
  "Ти теж бачив контури, Маленький батько?"
  
  
  "Ти вважав би мене божевільним, якби я сказав "так"?" - спитав Чіун.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Я зробив".
  
  
  "Це безумство!" Випалив Римо.
  
  
  "Брех!" Сказав Чіун.
  
  
  "Добре, мені шкода. Це просто не сходиться".
  
  
  "Це диявольщина", - сказала Ганна. "Де це може бути? Що він може з цим робити?"
  
  
  "Я думаю, Ганна починає божеволіти, Папочка. Послухай її".
  
  
  "Ти послухай її. Я розчарований тим, що не знайшов нікого, кому можна було б помститися за мою честь". І він штовхав стіну доти, доки цегла не відірвалася від розчину. Після того, як Чіун зібрав купу, він тупцював цеглу ногами в сандалях, поки не вийшов дрібний порошок.
  
  
  - Тепер почуваєшся краще? - Запитав Римо.
  
  
  "Ні", - відповів Майстер синанджу.
  
  
  "Я так не думав", - сказав Римо, пропонуючи Ганні Чутесову руку. "Давайте все заберемося звідси. У цій оболонці більше нічого немає".
  
  
  Вони вийшли через заднє подвір'я та підійшли до машини. Перш ніж вони дісталися до неї, вітрове скло розлетілося на шматки, а капот підвівся.
  
  
  "О-о", - сказав Римо. "У нас неприємності".
  
  
  "Снайпер", - крикнула Ганна, пірнаючи в укриття за машиною.
  
  
  "І це теж", - сказав Римо, озираючись на всі боки. "Але я думав про те, що скаже Смітті. Це його машина". Лопнула шина, і з одного боку автомобіля з'явився ланцюжок акуратних чорних дірок, схожих на ноти в музичній гамі. Лежачи на землі, Анна чіплялася за пучки трави і гадала, що заважає Римо та Чіуну приєднатися до неї в безпеці.
  
  
  На верхівці дуба, що розпускається, Ерл Армалід висипав вміст гвинтівки М16 в машину, поки не переконався, що нею не можна керувати.
  
  
  Він кинув зброю, яка вільно бовталася на шнурку, прикріпленому до його пояса, і вийняв свій автоматичний пістолет із наплічної кобури. Він вирішив спочатку розправитися з високим худим. Його голова була найчистішим пострілом.
  
  
  Армалід зробив один постріл. Він був настільки впевнений у своїй меті, що не зупинився, щоб подивитись. Він припустив, що його мета впала, і навів приціл на другу мету, маленького азіату в костюмі Пі-Ві Германа. Пролунав другий постріл.
  
  
  Потім Ерл подивився на дівчину. Вона, мабуть, шукала укриття за машиною. Без проблем. Автоматна куля могла пробити блок двигуна. Він знову підніс пістолет до обличчя, але зауважив, що на землі немає тіл.
  
  
  Отже, куди поділися ті два вбивства? Вони не могли сховатися нізащо. Куля 44-го калібру мала зупиняючу здатність пригвоздити жертву до землі, навіть якщо смерть не була миттєвою, як це зазвичай бувало. І все ж таки на траві не було слідів крові чи волочіння.
  
  
  Ерл Армалід вибрав саме цей дуб, бо він був міцним і мав велику крону з гілок. Провесною на гілках було не так багато листя, але зелених бруньок було достатньо, щоб його замасковане тіло зливалося з натовпом. Це було також досить високо, щоб він міг збити будь-кого, хто спробує піднятися на дерево за ним.
  
  
  Дерево, всі чотири фути в колі, раптово затремтіло.
  
  
  Ерл Армалід був упевнений, що це землетрус, поки не глянув униз.
  
  
  З підніжжя дерева на нього дивилися закинуті обличчя двох його жертв. Але вони були мертві. Вони були живі. Насправді високий чоловік з мертвими очима посміхнувся. То була неприємна посмішка.
  
  
  "Оллі, Оллі, звільни биків", - грайливо покликав високий.
  
  
  "З'їж це, молокосос", - виплюнув Ерл у відповідь. А потім він вистрілив у це посміхнене обличчя.
  
  
  Куля розколола напівзасипаний землею камінь там, де стояв чоловік. Дерево знову затремтіло. На цей раз сильніше. Ерлу довелося вхопитися за стовбур дерева, щоб утриматись. Від соку в нього стали липкими пальці, і він вилаявся. Ця погань могла миттєво заклинити таку прекрасну зброю, як АвтоМаг. Він змінив руку.
  
  
  "Чому ти не спускаєшся?" - спитав високий писклявий голос.
  
  
  Ерл подивився вниз на азіату і вистрілив йому в обличчя. Дуб знову затрясся. Хоча азіат, здавалося, не рухався, він раптово опинився на іншому місці. Неушкоджений.
  
  
  "Мабуть, він хоче, щоб ми промовили чарівне слово, перш ніж він спуститься", - гучним голосом сказав високий чоловік азіату.
  
  
  "Цікаво, що це?" - Запитав азіат здивованим тоном.
  
  
  "Можливо, це "тімбер". Високий чоловік гукнув його: "Гей, приятель, це "тімбер"?"
  
  
  Ерл не відповів. Натомість він висмикнув чеку з ручної гранати і кинув її.
  
  
  Ручна граната вистрілила назад. Вона зупинилася за дюйм від кінчика тремтячого носа ерла Армаліда. Здавалося, вона повисла в повітрі, наче невагома. Ерл у розпачі спробував схопити гранату, але вона раптово впала назад.
  
  
  Воно повернулося через мілісекунду, зависнувши у неймовірному становищі. "Я можу продовжувати робити це, поки воно не вистрілить тобі в обличчя", - весело заспівав високий чоловік.
  
  
  Ерл схопився знову. Марно. Граната впала. Наступного разу, коли вона злетіла, Ерл був упевнений, що п'ятисекундний запал був вичерпаний. Але граната не зупинялася досить довго, щоб знищити його спітніле обличчя. Вона продовжувала рватися.
  
  
  Високо нагорі пролунав вибух. Струс потрясло дерево. Вниз посипалися гарячі уламки. Вони обрізали гілки, підпалили кору, але чудесним чином не встромилися в стискаючу плоть Ерла. Один розпечений шматок упав йому на коліна, і він відчайдушно відштовхнув його, перш ніж він прогорів до родинних коштовностей.
  
  
  "Ти зараз спускаєшся?" – поцікавився азіат. Він грюкнув по стовбуру, і той завібрував, як молоде деревце.
  
  
  Ерл вчепився в дерево, сподіваючись, що це був сон. Так і мало бути. Ніхто не міг підкинути гранату в повітря так високо, щоб уламки втратили свою смертоносну швидкість, падаючи назад на землю.
  
  
  "Я думаю, це "деревина", - сказав худий білий чоловік. І могутній дуб знову затрясся і продовжував тремтіти. Ерл знав, що вони рубали дерево сокирами. Різкий, м'ясистий звук удару впізнавався безпомилково. Як і тріск!" Як дуб почав розгойдуватися.
  
  
  Ерл відскочив убік, коли дуб звалився на землю. Він приземлився в плутанині гілок і лежав нерухомо, з нього вибило повітря.
  
  
  Білий чоловік і азіат витягли його з лісової хащі. Ерл Армалід сидів, переводячи подих, поки ці двоє стояли над ним.
  
  
  Приголомшений, нездатний придумати нічого кращого, щоб сказати, він спитав: "Де твої сокири?"
  
  
  "Які сокири?" - спитав білий чоловік, видуючи дерев'яну стружку з-під нігтя.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Перше, що сказав доктор Гарольд В. Сміт, коли прибув на безкоштовне автомийку "Юрій Гагарін", було: "Що сталося з моєю машиною?"
  
  
  "Він вистрілив у нього", - лаконічно сказав Римо, вказуючи на людину у брудній формі джунглів.
  
  
  Сміт стояв над ерлом Армалідом, який скорчився на траві, зчепивши руки на потилиці. "Я не повідомлю вам нічого, крім свого імені, звання та серійного номера", - сказав ерл Армалід. У нього хворіли руки. Ноги поколювало від перебоїв у кровотоку. Він би ворухнувся, щоб полегшити агонію, але після того, як білий хлопець змусив його прийняти принизливу позу військовополоненого, азіат торкнувся його задньої частини шиї, і з того часу ерл Армалід почував себе так, ніби у нього звело щелепу.
  
  
  "Твій гаманець", - похмуро сказав Сміт.
  
  
  "Я вже перевірив", - сказав Римо, простягаючи Сміту гаманець. "Там немає посвідчення особи".
  
  
  Сміт мовчки взяв гаманець. Він порився в ньому, не знайшов жодних посвідчень особи і витяг товсту пачку банкнот. Він мовчки відрахував десятки та двадцятки. Він кинув гаманець до ніг чоловіка і сказав: "Це за шкоду, завдану моїй машині. І передбачувані витрати на буксирування".
  
  
  "Мені неприємно вказувати на це, Смітті, - сказав Римо, - але у тебе на руках проблема серйозніша, ніж рахунок за ремонт. Крім того, будь-хто може побачити, що на твою машину накладено тотальний арешт".
  
  
  "Я знаю чудового механіка", - сказав Сміт. "Отже, що було такого термінового, що ви наполягли, щоб я приїхав сюди особисто?"
  
  
  "Цей хлопець якимось чином пов'язаний із автомийкою. Він каже, що його звуть Текс Трейлер".
  
  
  "Він бреше", - сказав Сміт. "Його звуть ерл Армалід".
  
  
  "Звідки ти знаєш?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Я дізнався його за телевізійними репортажами. Він ховається від федеральної влади, розшукується за низкою звинувачень, не виключаючи вбивства співробітників правоохоронних органів". Сміт нахилився і витяг чоловіка з-під камуфляжного коміра. Він глянув на них.
  
  
  "Бачиш?" - Сказав він, показуючи їх Римо.
  
  
  Римо прочитав бирки. "Ти правий. Тут написано "Ерл Армалід", серійний номер 334-55. До якого відділення ти ставишся, приятелю?" Римо хотів знати.
  
  
  "Без коментарів".
  
  
  "Переверни це, Римо", - сказав Сміт.
  
  
  Римо прочитав інший бік. На звороті були відтиснуті слова "Вітання від журналу Survivalist's Monthly".
  
  
  "Вони роздають їх як заохочення підписки", - сказав Сміт. Він підійшов до входу в автомийку та уважно оглянув її зовні. Складним ножем, витягнутим з кишені жилета, він відірвав одну з білих плиток, що покривають зовнішні стіни.
  
  
  – Цікава архітектура? — спитав Римо, коли Сміт повернувся.
  
  
  "Ні, але будівельні матеріали незвичайні".
  
  
  "Ти маєш бачити сам механізм прання. Це тебе вб'є".
  
  
  "Незвичайно бачити пластмаси космічної ери і надсекретні сплави, які використовуються при будівництві комерційної автомийки", - спокійно сказав Сміт, дивлячись Ерлу Армаліду просто в очі.
  
  
  Ерл Армалід хотів подивитися вниз, щоб уникнути суворого погляду Сміта, але його шия не рухалася.
  
  
  "Що ти хочеш сказати, Смітті?" Запитав Римо.
  
  
  Це не звичайна плитка. Це одна з дорогих жароміцних плиток, що використовуються для захисту корпусів шатлів. Їх легко ідентифікувати. Вони витримують надзвичайно високі температури, але настільки крихкі, що можуть розбитися під сильним дощем”. Щоб продемонструвати свою думку, Сміт розламав товсту плитку двома пальцями. "Я вважаю, що міс Чутесов мала рацію з самого початку", - додав він, кидаючи уламки до ніг Армаліді.
  
  
  "Я рада, що хтось тут може думати", – сказала Ганна Чутесов. Вона теж пильно дивилася на ерла Армаліда.
  
  
  "Де члени екіпажу?" - спитав Сміт.
  
  
  "Обшукайте мене. Я ніколи їх не бачив. Я думаю, вони мертві".
  
  
  "Звичайно, вони мертві", - тупо сказала Ганна. "Вони були хоробрими людьми. Вони ніколи б не дозволили одній людині взяти під контроль їхній корабель, не борючись на смерть".
  
  
  "Я не маю до цього жодного відношення", - сказав Армалід. "Корабль був порожній, коли я піднявся на борт".
  
  
  "У Кеннеді?"
  
  
  "Так. Я подумав, що це прийом російського вторгнення, і якщо я візьму шатл штурмом, то стану героєм і отримаю помилування від президента".
  
  
  "Ідіот чоловічої статі", - виплюнула Ганна Чутесов.
  
  
  "Якщо корабель був порожній, друже, хто ним керував?" Вибагливо запитав Римо. "Не схоже, що ти зміг би керувати паперовим літачком, навіть якби в тебе було все життя, що залишилося на тренування".
  
  
  "Вам, хлопці, буде важко це проковтнути".
  
  
  "Випробуй нас", - сказав Римо.
  
  
  "Усередині нікого не було".
  
  
  "Він злетів автоматично?" - спитав Сміт. "Ні не зовсім".
  
  
  "Що саме?" Підказав Римо.
  
  
  "Корабель летів сам", - сказав ерл Армалід.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов ззаду до постаті ерла Армаліда. "Я згадував, що це була істота, яка працювала на автомийці зла? Ні? Як такий, він частково відповідальний за те невимовне, що спіткало Будинок Сінанджу. Як правлячий Майстер, я заявляю про право вчинити з негідником так, як вважаю за потрібне, після закінчення допиту."
  
  
  "І я вимагаю права вбити його в ім'я хоробрих радянських космонавтів, які віддали своє життя", - відповіла Ганна Чутесов.
  
  
  "Корабель полетів сам", - у відчаї сказав ерл Армалід. "Ви повинні мені повірити".
  
  
  Майстер Сінанджу потягнувся до лівого вуха ерла Армаліда і ніжно потер його між великим і вказівним пальцями. Він продовжував терти його навіть після того, як Ерл Армалід стиснув зуби від теплового тертя, що посилюється. Дим виривався з його ніздрів. Він був упевнений, що старий азіат підсмажував мочку його вуха сірником, але полум'я видно не було. І ерл Армалід витратив роки, тренуючи свій периферійний зір в бойових діях, що імітуються. Він міг сказати, чи вирівнялися його бакенбарди, не використовуючи дзеркало. Але він не міг побачити жодного збігу.
  
  
  "Що ти тепер скажеш?" - спитав Чіун.
  
  
  "Корабель летів сам", - простогнав ерл Армалід крізь сльозливі очі. "Він був живий".
  
  
  "Добре, корабель полетів сам", - сказав Римо, який знав, що ніхто ніколи не брехав, приховуючи жорстокий біль, який міг завдати Майстер Сінанджу. "Розкажи нам більше".
  
  
  "Я забираюся на корабель, ви розумієте? Тільки на борту нікого немає. Я знаходжусь у цьому повітряному шлюзі, і раптово стіни починають стулятися. Знаєш, як у старому фільмі, коли героя поганий хлопець замикає у секретній кімнаті".
  
  
  "Неможливо", - посміхнулася Ганна Чутесов. "У повітряного шлюзу немає такої функції".
  
  
  "Хіба я не хотів би", - сказав ерл Армалід. "Я був такий близький до того, щоб перетворитися на бульйонний кубик, коли..."
  
  
  "Ви сказали куб?" — спитав Сміт, раптом згадавши об'єкти, знайдені на злітно-посадковій смузі аеропорту Кеннеді. "Так, куб". Стіни валилися, як і дах. Я подумав, що якщо вони не зупиняться, то мене рознесе в кубики. Але вони зупинились. Фактично, корабель запитав мене. Я дивлюся вгору і бачу очне яблуко, що стирчить зі стіни. Воно дивиться на мене і хоче дізнатися про цей журнал, який випав з мого кишенькового "Щомісячника виживальника".
  
  
  "Що хотів знати... е-е..... корабель?" Запитав Сміт.
  
  
  "Вона хотіла знати, що таке фахівець із виживання. Воно було зацікавлене у виживанні".
  
  
  Волосся на особі Майстра Сінанджу раптово затремтіло, але не було ніякого вітерця, який міг би їх поворухнути.
  
  
  "Про що воно питало?" Чіун хотів знати.
  
  
  "В основному про виживання. Воно хотіло порівняти нотатки. Воно сказало, що це машина, машина для виживання". Сміт з попелясто-сірим обличчям глянув на Римо. "Ти думаєш про те саме, про що і я?" глухо спитав він.
  
  
  "Гордонс", - сказав Римо. "Він повернувся".
  
  
  "Хто такий Гордонс?" - Запитала Ганна Чутесов.
  
  
  Чіун похмуро кивнув головою. "Гордони. О, це подвійно жахливий день".
  
  
  "Хто такий Гордонс?" повторила Ганна.
  
  
  "Ви бачили його?" Сміт запитав ерла Армаліда. "Ви можете описати його?"
  
  
  "Я казав тобі. Я щойно бачив око. Він стверджував, що він був шатлом. Сказав, що привласнив його".
  
  
  "Ассимілювався", - поправив Сміт. Його обличчя було виснаженим.
  
  
  "Та це".
  
  
  "Він назвав вам своє ім'я?" Запитав Сміт.
  
  
  "Я не знав, що в нього є машина. Він сказав, що він машина виживання, і якщо я допоможу йому, він не стане мене кубити. Це була вигідна угода, тому я погодився. Я не був зацікавлений у тому, щоб звертатися до тобі на ім'я”.
  
  
  "Поясніть автомийку", - сказав Сміт. "Це "Гагарін", чи не так?"
  
  
  "Мабуть. Щойно я був усередині корабля, летів спокійно, як вам заманеться. Наступного моменту ми приземлилися, і я похолов. Коли я прокинувся, я був на автомийці, а корабля не було. Спочатку я подумав, що я вдома і вільний, але коли я спробував піти, місце ожило. Ти не можеш собі уявити, яке це, коли тобі загрожує автомийка”.
  
  
  "О, я не знаю", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Це правильно", - сором'язливо сказав ерл Армалід. "Ти знаєш".
  
  
  "Чому автомийка?" Запитав Сміт.
  
  
  "Камуфляж. Спочатку я дав йому зрозуміти, що якщо він не хоче, щоб за ним хтось гнався, він повинен бути непомітним".
  
  
  "Безкоштовне автомиття імені Юрія Гагаріна - це не зовсім шедевр витонченості", - сказав Римо.
  
  
  "Ця частина з'явилася пізніше. Він зберіг це ім'я, тому що, правду кажучи, він не здавався надто розумним. Розумієте, що я маю на увазі? Він сприймав усе надто буквально. Я намагався пояснити, що назва була проблемою, але він сказав , що йому довелося попрацювати з тим, що він засвоїв. Спочатку він засвоїв човник, потім об'єднав його з автомийкою. Коли військові припинили пошуки, він був готовий перейти до чогось іншого, коли його осяяла ідея".
  
  
  "Яка ідея?"
  
  
  "Ну він боявся ворогів. Я думаю, це ви, хлопці, тому що він багато говорив про вас".
  
  
  "О, ми з Гордонсом повертаємось на багато років тому", - сказав Римо.
  
  
  "Хто такий Гордонс?" Ганна спитала знову. Її проігнорували.
  
  
  "Він сказав, що поки на цій планеті так багато людей, він не в безпеці, і тоді я начебто вперше зрозумів його. Я, знаєте, фахівець із виживання. У нас було це спільне. Як ми й припускали, на планеті було надто багато людей, які вказують іншим, що робити, і використовують усі наші ресурси. Були люди, що полювали за мною, та інші люди, що полювали за ним. Тому ми вирішили об'єднатися, щоб вирішити проблему”.
  
  
  "Стерилізувавши планету", - сказала Ганна Чутесов. Римо, Чіун і доктор Сміт однаково незрозуміло подивилися на Ганну Чутесов.
  
  
  "Так? Звідки ти це знаєш?" Здивовано промовив Армалід.
  
  
  "Так, звідки ви це знаєте, міс Чутесов?" Твердо спитав Сміт.
  
  
  "Нехай він сам розповість", – сказала Ганна Чутесова. Вона виглядала блідою. Її "Вальтер" безвольно повис у руці, ніби він раптово став надто важким.
  
  
  "Була ця супутникова штука, яка прийшла разом із шатлом, Дамоклов меч", - сказав ерл Армалід. "Машина з'ясувала, що використовує мікрохвилі для стерилізації людей - тільки він не називав людей, люди. Він називав їх м'ясними машинами. Хіба це не дивно? Ми з ним зрозуміли, що якщо продовжуватимемо вбивати наших ворогів, це тільки наживе ще більше ворогів". Але якби ми їх стерилізували, все, що нам потрібно було зробити, це перечекати, і згодом ми вирішили б проблему”.
  
  
  "Безкоштовна автомийка імені Юрія Гагаріна була стерилізаційною фабрикою?" Сміт приголомшено перепитав.
  
  
  "Безкоштовна частина була моєю ідеєю", - з гордістю сказав ерл Армалід. "Так ви швидше залучаєте більше людей".
  
  
  "Тобі ніколи не спадало на думку, що на одній автомийці, в кращому разі, зможе розміститися лише невелика частина населення, скажімо, в радіусі п'ятдесяти миль?"
  
  
  "Через деякий час, так, це сталося. Я пояснив це машині, і ми з цим розібралися. Як тільки ми з'ясуємо, як виробляти більше мікрохвильових стерилізаторів, він збирався надати мені франшизу. Я збирався влаштувати безкоштовні автомийки по всьому світу".
  
  
  "Чудово", - сказала Ганна Чутесов, сплеснувши руками. "Капіталізм у дії".
  
  
  "Не забивай, якщо не пробувала, люба", - сказав Ерл Армалід.
  
  
  "Хто був у кабінці?" - Запитав Римо.
  
  
  "Машина, я думаю. Він міг перетворитися на будь-що. Я думаю, він перетворив частину автомийки на механічну людину. Хоча я ніколи не бачив його чітко. Він так і не вийшов з тієї кабінки. Але я був радий цьому. повітроводів, що розмовляють зі мною, і очних яблук, що дивляться зі стін. Це було страшно”.
  
  
  "То де ж Гордонс зараз?" - Запитав Римо.
  
  
  "Він злякався. Він сказав, що вибрав цей район, тому що знав, що його вороги - тобто ви, хлопці, - були недалеко звідси, і він вирішив, що якщо почекає досить довго, ви проїдете повз, і бах він стерилізує вас обох... Тільки Азіат пройшов через це поодинці, і він запанікував, коли ви були нокаутовані, містере.
  
  
  "Я не містер, я Майстер", - сказав Чіун, його обличчя було сповнене стримуваної люті. Він ударив ерла Армаліда по голові, і чоловік, паралізований у позі ембріона, перекинувся, мов кегля.
  
  
  Римо знову підставив його.
  
  
  "Вибачте, майстер", - сказав Армалід. "Коли це трапилося, він вирішив, що настав час розділитися, тому що він турбувався, що ви, ймовірно, розслідуватимете те, що трапилося з вашим другом. Він не хотів бійки. Тому він попросив мене вкрасти для нього сміттєвоз, щоб він міг виїхати. Я повинен був чекати, поки не з'являться ваші люди. Ви знаєте, що сталося після цього”.
  
  
  "Він водить сміттєвоз?" Запитав Сміт.
  
  
  "Ні, він сміттєвоз. Це була єдина річ, яку я зміг викрасти, яка була досить великою, щоб перевозити супутник, тож ніхто б цього не помітив".
  
  
  "Куди він подівся?"
  
  
  "Він не сказав. Але я вважаю, що він десь там, робить свою справу, стерилізує людей. Він хоче очистити планету від м'ясних машин. Ви знаєте, люди".
  
  
  "Це безумство", - сказала Ганна.
  
  
  "Ні, мем, це виживання в чистому вигляді. Ви позбавляєтеся людей, і у вас немає проблем. Більше ніяких воєн, ніякого расизму або ядерних страхів, і їжі вдосталь. Ми збиралися бути тільки він і я".
  
  
  "Потрібно, як мінімум, близько вісімдесяти років, щоб остання доросла людина, яка залишилася живою, померла", - зазначив Сміт.
  
  
  "Ми розраховували на п'ятдесят", - сказав ерл Армалід. “Через п'ятдесят років єдині, хто стоятиме на ногах, будуть такими старими, що ми зможемо пристрелити більшість із них. Хлопці, ви можете змусити мої руки та ноги знову працювати?
  
  
  "Жодних шансів", - сказав Римо.
  
  
  "Добре, я вирушу до в'язниці ось так".
  
  
  "Я не це мав на увазі", - багатозначно сказав Римо.
  
  
  Чіун подивився на Сміта. "Імператор?"
  
  
  "Ми покінчили з ним", - сказав Сміт. "Зробіть так, щоб це виглядало як нещасний випадок".
  
  
  "Ви б віддали перевагу серцевому нападу або, можливо, раптовому колапсу легень?" - спитав Чіун, проводячи нігтями по коротко остриженій голові ерла Армаліда.
  
  
  "Гей, ти не можеш цього зробити. Це суперечить Женевській конвенції. Крім того, я нікого не вбивав. Я просто стерилізував кількох. Покажи мені закон, який забороняє це. Конкретно".
  
  
  "Ви забуваєте агентів податкового управління та інших", - нагадав йому Сміт.
  
  
  "Чорт забирай, це було зовсім інше. Це була війна".
  
  
  Це були останні слова, які ерл Армалід коли-небудь вимовив, тому що Ганна Чутесов, з обличчям, немов витягнутим з гранітної скелі, підійшла до виживальника, що сидів навпочіпки, і вистрілила йому в обличчя.
  
  
  Ерл Армалід похитнувся на п'ятах і перекинувся на спину.
  
  
  "Навіщо ти це зробив?" - Запитав Римо. "Тепер нам доведеться поховати його, щоби не було розслідування".
  
  
  "Ти не розумієш, чи не так?" Люто сказала Ганна Чутесов. "Ідіот! Ти настільки занурений у своє власне безглузде "я", що не помічаєш очевидного".
  
  
  "Дай мені підказку".
  
  
  "Я теж був стерилізований".
  
  
  "Ти тому був так засмучений?" Запитав Римо.
  
  
  "Звичайно. Що ти думав?"
  
  
  "Не має значення", - сказав Римо, який раптово розчарувався, дізнавшись, що Ганна Чутесов, зрештою, не підтримала його.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  "Хто цей злочинець, Гордонсе?" вимогливо спитала Ганна Чутесов.
  
  
  Вони повернулися до офісу Сміта у Фолкрофті. За великим панорамним вікном з видом на протоку Лонг-Айленд настала ніч. Місяця не було. Єдиним освітленням були слабкі лампи денного світла, що відкидали останні години. Офіс виглядав більш занедбаним, ніж удень, і Ганна Чутесов помітила пилюку в кутах, яку не було видно при сонячному світлі. Звичайно, подумала вона про себе, Сміт, мабуть, прибирає його сам. Зрештою, це був офіс підвищеної таємності. А Сміт мав сам стежити за деталями.
  
  
  Увійшовши до кімнати, Сміт негайно зайняв свою звичайну позицію за столом та викликав термінал ЛІКУВАННЯ. Він ковзнув з масивного дубового столу, як джин, що відгукнувся на виклик. Сміт почав працювати. Анна повернулася до Римо та Чіуна.
  
  
  "Чи не буде хтось із вас люб'язний відповісти на моє запитання?" — спитала вона.
  
  
  "Анна хоче знати про Гордонів, Папочка", - сказав Римо.
  
  
  "Тьху! Не вимовляй при мені ім'я цієї тварюки", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Ганна - це не річ", - сказав Римо. "І я не думаю, що ти маєш звинувачувати її за те, що трапилося з тобою. Вона теж отримала вибух мікрохвиль".
  
  
  "Я не мав на увазі жінку", - сказав Чіун. "Я мав на увазі людину-машину".
  
  
  "О, Гордонс. Точно".
  
  
  "Хтось мені відповість?" В'їдливо сказала Ганна.
  
  
  "Гордонс – андроїд", - сказав Римо. "Ти знаєш, що таке андроїд?"
  
  
  "Так", - відповіла Ганна Чутесов.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Чому б тобі не пояснити це мені? Я так і не зрозумів до ладу". Він прийняв позу лотоса на порожньому місці на підлозі. Чіун влаштувався на стільці із твердої деревини. Ганна подумала, що вони помінялися місцями. На стільці мав бути Римо, а Чіун – на підлозі.
  
  
  "Андроїд - це штучна людина", - неуважно сказав доктор Сміт, вводячи команди у свій термінал. “Це квантовий стрибок у порівнянні з роботом. Андроїда можна зробити схожим на людину за допомогою штучної шкіри та протезів”.
  
  
  "Дякую", - сказала Ганна Чутесов. Вона дивилася на Римо, як на комаху.
  
  
  Римо, вражений цим поглядом, сів пряміше.
  
  
  "Ми вперше зіткнулися з Гордонсом багато років тому", – серйозно сказав він. Його повне ім'я містер Гордонс. Його назвали на честь марки джина. Гордонс був частиною якоїсь божевільної космічної програми - штучної мислячої машини, призначеної для пілотування космічних кораблів у далеких місіях, куди неможливо було відправити людину. Він був запрограмований на виживання, незважаючи ні на що. Я думаю, ця програма була гарною, тому що він все ще тут. Ми думали, що вбили його щонайменше три рази.
  
  
  "Хотів би я, щоб ми це зробили", - огризнувся Чіун.
  
  
  "Продовжуй", - сказала Ганна Чутесов.
  
  
  "У будь-якому випадку, - продовжив Римо, - Гордонс був лише експериментом. До нього були містер Смірнофф, містер Сігремс та інші. Вчений НАСА, який його створив, любив випити. Багато. Це надихнуло його на те, щоб дати йому ім'я. Потім уряд припинив фінансування проекту, і Гордонс випадково почув, що він розумів, що гроші важливі, і, мабуть, вирішив, що його деактивують або щось таке, тому він придумав новий вигляд, щоб видати себе за людину, і втік. ".
  
  
  "Як машина могла відтворити людину?" Запитала Ганна.
  
  
  "Зазвичай він здирає шкіру і починає звідти". Ганна, крім своєї волі, здригнулася.
  
  
  "Монстр", - сказала вона. "Коли ви, чоловіки, перестанете створювати таких монстрів? Коли?"
  
  
  "Насправді, - сказав Римо, - вченим НАСА була жінка. Як її звали, Чіуне? Хіба це не була якась Ванесса?"
  
  
  "Так, ти маєш рацію", - байдуже сказав Чіун. "Її звали Ванесса Якось там".
  
  
  Доктор Сміт увірвався до будинку зі свого пульта керування. "Пошук записів показує, що в даний час автомийка належить місту. Вона збанкрутувала 1984 року і була конфіскована державою через податки".
  
  
  "По-перше, як цей Гордонс отримав контроль над "Гагаріном"?" Запитала Ганна.
  
  
  "Смітті, що я можу їй сказати з цього приводу?" Запитав Римо. "Все, що ти хочеш. Після того, що ми чули про мікрохвильовий супутник, вона навряд чи в тому положенні, щоб скаржитися".
  
  
  "Скаржитися на що?"
  
  
  "У Гордонса було все, що йому потрібно було, щоб вижити", - продовжував Римо. "Він був сильний, як бурова вежа, і міг перетворитися на будь-що. Він міг навіть бути тим стільцем, на якому ти сидиш".
  
  
  Ганна Чутесов схопилася і подивилася на стілець. Він виглядав звичайним, простий дерев'яний стілець. Потім він зрушив. Ганна відсахнулася.
  
  
  "Це він! Гордонс", - верескнула вона.
  
  
  "Подивися на неї, Римо", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Вона боїться стільця". І він вдруге тупнув ногою в сандалі по підлозі, через що дерев'яний стілець відлетів убік. Чіун захихотів.
  
  
  Ганна Чутесов нагородила Майстра синанджу жовчним поглядом. Але коли вона сіла, то скористалася іншим стільцем.
  
  
  "Гордонсу не вистачало одного важливого елемента", - продовжував Римо. "Креативності. У нього нічого не було. Він міг міркувати простим способом, але був нездатний думати оригінально - начебто як голлівудський продюсер. Це зводило його з розуму. Він продовжував намагатися знайти способи стати творчим. Одного разу він убив групу художників і витяг їх мізки для вивчення. Це не спрацювало. Востаннє, коли ми бачили Гордонса, він асимілював комп'ютер зі штучним інтелектом НАСА. І, бінго, миттєва креативність".
  
  
  "Але він все одно був дурний", - сказав Чіун.
  
  
  "У всякому разі, повільно", - поправив Римо. "Але він все ще був небезпечний, і нам довелося гнатися за ним до Москви, щоб повернути комп'ютер".
  
  
  "Гордонс був у Росії?" Запитала Ганна Чутесов.
  
  
  "Ти пам'ятаєш ракету "Волга"?" Запитав її Римо.
  
  
  Ганна Чутесов нічого не сказала. Вона зрозуміла, що в неї роззявлений рот, і захлопнула його, клацнувши зубами.
  
  
  "Це один із найбільших секретів мого уряду. Як ви дізналися про це? Як ви могли знати?"
  
  
  "У вашого народу була безглузда ідея. Вони не змогли висадити людину на Місяць, навіть після того, як США показали їм, як це робиться. І вони боялися, що якось ми пред'явимо права на Місяць для Америки. Отже, вони створили смертельний мікроб, який міг розмножуватися в космосі і проникати в космічні кораблі та скафандри, а потім завантажили його на борт місячної ракети під назвою "Волга". Ідея полягала в тому, щоб отруїти місяць, щоб ніхто не міг претендувати на неї".
  
  
  "Я знаю план", - палко заявила Ганна Чутесов. "Це було безумство. Але це був попередній режим. Нинішнє керівництво не мало до цього жодного відношення".
  
  
  Римо знизав плечима, ніби то була незначна деталь. "Чіун і я пішли за Гордонсом до Москви. Росіяни захопили його, тому що для запуску "Волги" їм потрібен був комп'ютер зі штучним інтелектом, який він поглинув. Ми уклали перемир'я з Гордонсом і переконали його вирушити на "Волзі" у відкритий космос і збити її з курсу. Місяць був врятований, а Гордонс пішов із нашого життя. Ми думали, що це щасливий кінець. До сьогоднішнього дня".
  
  
  "Ходили дивні чутки про долю "Волги", - повільно промовила Ганна Чутесов. "Людей, відповідальних за проект, звинуватили у провалі та стратили".
  
  
  "Такий бізнес, мила", - сказав Римо.
  
  
  "Я не розумію, як цей Гордонс міг прив'язатися до "Юрія Гагаріна". "Волга" загубилася в глибокому космосі".
  
  
  "Цю частину я не можу пояснити", - зізнався Римо.
  
  
  Сміт зненацька відірвав погляд від свого терміналу. "О, Боже мій", - прошепотів він.
  
  
  "Смітті?" перепитав Римо.
  
  
  "Гордонс знав де нас знайти".
  
  
  "Так, тепер він креативний. Ймовірно, він знайшов нас у "Жовтих сторінках"".
  
  
  "Ні. Справа не в цьому". Сміт повернувся у своєму кріслі до інших. "Навіть загублений у космосі, Гордонс не був повністю безпорадний. Мабуть, він виготовив якусь рухову установку з деталей "Волги". Для нього це було б легко. Але знайти землю було б практично неможливо без спеціального навігаційного програмування. Якщо тільки у Гордонса не було сигналу повернутися додому”.
  
  
  "Що в цьому такого складного? Існує безліч радіопередач із Землі, які він міг би зафіксувати", - сказав Римо.
  
  
  "Не з Раю, Нью-Йорк. Не з Фолкрофту".
  
  
  "Тоді звідки?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ти пам'ятаєш передавач, який Гордонс підсунув тобі востаннє?"
  
  
  Згадка змусила Римо розсіяно почухати спину. "Так, він встромив мені в спину маленьку штуковину розміром не більше бджолиного жала. Я навіть не відчув цього, але це вибило моє тіло з колії. Я не міг перестати стрибати, як чортик з табакерки, поки Чіун не витяг його."
  
  
  "Ти ніколи не міг всидіти на місці", - недобре сказав Чіун.
  
  
  "Я заволодів пристроєм після того, як ви повернулися із Москви", - сказав Сміт. "Пізніше воно зникло. Я пам'ятаю, як подумав, що воно, мабуть, впало з мого столу, і я випадково змів його під час збирання".
  
  
  Ганна Чутесов піднялася на ноги.
  
  
  "Якби цей Гордонс приземлився в цьому офісі, це пояснило б, чому він приземлився в цьому районі", - сказала вона.
  
  
  "Так, це було б так", - погодився Сміт.
  
  
  "Тоді передавач все ще має бути тут. Де ви бачили його востаннє?"
  
  
  Сміт замислився. "Вірно... ось," сказав він, тицьнувши пальцем у пачку роздруківок. "Я помістив це на набір комп'ютерних бланків. Я завжди кладу свої роздруківки на цей сектор столу".
  
  
  "Вірте йому", - сказав Римо. "Вдома у нього, мабуть, є окремі відділення в ящику для шкарпеток".
  
  
  "Отже, передавач все ще тут", - сказала Ганна. Всі лягли на підлогу і почали шукати передавач, крім Майстра Сінанджу, який пробурмотів щось щодо того, щоб зачинити двері сараю за конем. Тільки він не сказав "коня", він сказав "бик".
  
  
  За кілька хвилин Римо підвівся на ноги і сказав: "Я нічого не бачу".
  
  
  "Я також", - визнав Сміт.
  
  
  "Здається, цього тут немає", - сказала Ганна Чутесов. І, згадавши, що Римо назвав це укусом бджоли, вона провела руками половицями. Вона була винагороджена крихітним поколюванням у подушці великого пальця.
  
  
  "Ой!" - сказала вона навмисно.
  
  
  - З тобою все гаразд? - дбайливо спитав Римо.
  
  
  "Уламок", - сказала Ганна, підводячись на ноги. "Ось, дозволь мені..."
  
  
  "Я цілком здатна витягти скалку з власної руки", - суворо сказала вона. Повернувшись до Сміта, вона запитала: "Тут є туалет, де я можу промити рану?"
  
  
  Сміт вручив їй мідний ключ. "Скористайся моєю особистою вбиральнею", - сказав він. "Це у коридорі".
  
  
  "Дякую вам", - сказала Ганна Чутесов.
  
  
  У туалеті вона піднесла великий палець до голої лампочки на стелі. Як вона і сподівалася, уламок був чорним, схожим на комаху. Він проникнув під невеликим кутом, так що був чітко видно під прозорістю її епідермісу. Передавач.
  
  
  Анна змила крапельку крові з місця входу і, не знімаючи передавача, приєдналася до інших.
  
  
  "Знайшов це?" - радісно спитала вона.
  
  
  "Ні", - сказав Сміт.
  
  
  "Е-е-е", - підтримав Римо. "Я не думаю, що це тут".
  
  
  "Я накажу провести електронну перевірку кімнати", - вирішив Сміт. "Помилка є помилка. Я впевнений, що її буде знайдено. Мені слід було подумати про це раніше".
  
  
  "Не будь надто суворим до себе, Смітті", - сказав Римо. "Хто міг би подумати, що Гордонс повернеться?" Але Сміт не слухав. Він знову був за своїм терміналом, стукаючи по клавішах, як якийсь божевільний концертний піаніст. - Що ти робиш, Смітті? - з цікавістю спитав Римо. "Я налаштовую програму для збору статистики з безплідних пар. Вона буде надходити з комп'ютерів AMA та файлів охорони здоров'я та соціального забезпечення".
  
  
  "Ти збираєшся вистежити Гордонса таким чином?"
  
  
  "Ні, це на випадок, якщо ви з Чіуном не зупините його до того, як йому вдасться стерилізувати ще більше людей. Я можу розраховувати на вашу допомогу, чи не так?" - сказав Сміт, думаючи про обіцянку Ганни Чутесов вплинути на Римо, щоб він розгадав таємницю Гагаріна.
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо. "Я обіцяв Чіуну, що займуся цією справою. І я маю шість місяців, які потрібно вбити до повернення до Кореї".
  
  
  "Вирішення цієї проблеми може зайняти набагато більше часу, ніж шість місяців", - попередив Сміт.
  
  
  "Як довго?"
  
  
  "Тижня, місяці, роки", - сказав Сміт. “Ми не знаємо, яку форму Гордонс набуде далі. Але, ґрунтуючись на досвіді автомийки, він, ймовірно, набуде форми комерційної структури, через яку щодня проходить велика кількість людей”.
  
  
  "Як авіалайнер?"
  
  
  Сміт похитав головою. "Недостатньо ефективно. Щось нерухоме. Хмарочос чи, можливо, тунель Лінкольна. Можливо, Башти Світової торгівлі".
  
  
  "Ви кажете про голку в стозі сіна", - запротестував Римо. "Чіун і я не можемо просто підійти до кожної великої будівлі на континенті, підняти капелюхи і запитати: "Вибачте нас, але ви містер Кордонс, машина, що стерилізує?"
  
  
  "Коли ми знайдемо передавач, ми зможемо відстежити його ним", - сказав Сміт. "Це наша єдина зачіпка".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, знову влаштовуючись на підлозі. "Отже, ми чекаємо".
  
  
  "Почекайте!" - Закричала Ганна Чутесов. "Тисячі людей стерилізуються щогодини, а ви хочете почекати! Невже він не розуміє, що відбувається?" вона ні до кого безпосередньо не зверталася.
  
  
  "Ні, він не розуміє", - сказав Майстер синанджу. "Він не може зрозуміти. Він думає, що це якесь прикре незначне захворювання, на кшталт задирки".
  
  
  "Що я сказав?" - жалібно спитав Римо.
  
  
  "На кожну людину, яка втрачає здатність до дітонародження, - сказав Сміт, - припадає не лише 2,3 дитини, яких більшість пар народжують за своє життя, а й онуків, правнуків і так далі, яких ніколи не буде. Майбутні лідери, науковці , артисти та звичайні працелюбні люди ніколи їм не стануть. Втрати для нашого соціального та економічного майбутнього незліченні. Якщо Гордонсу вдасться досягти успіху лише частково, американців може стати мало у наступному столітті”.
  
  
  "Сміт правий", - сказала Ганна Чутесов.
  
  
  "Я радий, що ви це сказали, міс Чутесов", - сказав Гарольд В. Сміт, "бо я хотів би отримати від вас деяку інформацію. Будь ласка, дайте мені специфікації мікрохвильового супутника. Я вважаю, що спільник Гордонса з виживання назвав це "Дамокловим мечем".
  
  
  "На жаль, я не можу", - сказала Ганна Чутесова. "Це державна таємниця".
  
  
  Сміт ледь помітно кивнув головою і повернувся до свого комп'ютера.
  
  
  "Хтось із вас знає російські слова, що позначають "Дамоклов меч"?"
  
  
  "Дамоклове хутро", - відповів Майстер Сінанджу. "Дякую", - сказав Сміт, вводячи фразу у свій комп'ютер. Він зачекав і за кілька секунд уже читав файл на екрані.
  
  
  "Дамоклов меч - це мікрохвильовий передавач з фазованими антеними гратами", - доповів він. Він дуже потужний, здатний впливати на масив суші протягом приблизно чотирирічного звернення по орбіті. Як ви, можливо, знаєте, мікрохвильові печі нагріваються за рахунок збудження молекул води в їжі. Цей супутник використовує той же принцип для підвищення температури людського тіла рівно настільки, щоб нейтралізувати репродуктивну систему.Результати стерилізації повільні, але вірні.Передавець дуже потужний,але для того, щоб він повністю виконав своє завдання - стерилізацію Америки, його необхідно вивести на орбіту.Принаймні ця частина - хороша новина.На землі Гордони можуть Але ми як і раніше говоримо про тисячі людей щомісяця, за оптимальних обставин. І Гордонс, будучи машиною, не має обмежень на тривалість свого життя. Якщо його не зупинити, він, ймовірно, міг би стерилізувати всю землю».
  
  
  "Звідки ти береш цю інформацію?" вимагала відповіді Ганна Чутесов, люто моргаючи.
  
  
  "З комп'ютерних файлів Головного розвідувального управління", - сказав Сміт.
  
  
  "Ти ... у тебе є доступ до файлів ГРУ!"
  
  
  "Зазвичай ні", - зізнався Сміт. "Зазвичай я стикаюся з перешкоджаючими кодами доступу, розміщеними поверх файлів. Але знання кодової назви "Дамоклів меч" дозволяє проникнути в цей конкретний файл".
  
  
  "Коли ти отримав цю здатність?"
  
  
  “Нещодавно. Я працював над цим у вільний час. О, не хвилюйся. Я впевнений, ти повідомиш свого начальства, і вони введуть нові буфери.
  
  
  "А якщо я це зроблю?"
  
  
  "Ти знаєш, я не міг дозволити тобі жити за таких умов", - без вагань сказав Сміт.
  
  
  "Я не дозволю вбити цю жінку, доки вона не виконає зобов'язання, які взяла на себе перед Будинком Сінанджу", - суворо сказав Чіун. "Потім – інша справа".
  
  
  "Що це за зобов'язання?" - Запитав Римо.
  
  
  "Тебе це не стосується", - сказав Чіун, дивлячись на Ганну Чутесов і багатозначно переводячи погляд на Римо. Анна підійшла до Чіуна і щось прошепотіла йому на вухо. "Що б ти хотів, щоб я зробив?"
  
  
  "Ти подобався Римо раніше", - видихнув Чіун у відповідь. "Примусь його покохати тебе знову. Запропонуй йому що завгодно, але досягши від нього обіцянки залишитися на службі Америці".
  
  
  "Я зроблю все, що в моїх силах", – сказала Ганна. Вона підійшла до Римо, який спостерігав за суперечкою з відкритою цікавістю.
  
  
  "Вітання!" - сказала Ганна Чутесов з придихом. Вона посміхнулася. Римо невпевнено посміхнувся у відповідь.
  
  
  Анна поклала свої тонкі руки на його оголені біцепси і майже замуркотіла. "Я подумала, що коли все це закінчиться, нам слід відновити знайомство".
  
  
  Від знайомого погладжування Римо відчув чудове поколювання глибоко всередині себе. Спогади про Анну Чутесову, м'яку Ганну Чутесову, ту, яка була тигрицею в ліжку, наринули на нього.
  
  
  Раптом Ганна Чутесов відчула, як її руки самі собою стиснулися замість міцних обіймів Римо.
  
  
  "Погана ідея", - зніяковіло сказав Римо.
  
  
  Ганна дозволила собі мить замішання, потім притулилася ближче.
  
  
  "Можливо ми могли б обговорити це зовні", - видихнула вона.
  
  
  "Я не можу", - благав Римо.
  
  
  "Так, ти можеш. Допоможи йому подолати сором'язливість", - сказав Майстер Сінанджу. "Останнім часом він став дуже сором'язливим".
  
  
  "Татуче, це ти підмовив її на це?" Запитав Римо.
  
  
  "Ніколи", - сказав Чіун.
  
  
  "Як ти міг сказати таке, мій Римо?" - Запитала Ганна Чутесов. Вона зустріла колишню байдужість Римо з презирством. Це не спрацювало. Вона проігнорувала його, і він проігнорував її у відповідь. Вона образила його, але безрезультатно. Тепер вона накинулася на нього. Це ніколи не підводило.
  
  
  До сих пір.
  
  
  "Послухай, тепер у мене все інакше", - сказав Римо.
  
  
  "Я знову все виправлю", - сказала Ганна, грайливо смикаючи Римо за ремінь. Вона засміялася. Її рожевий язичок висунувся через ідеальні зуби, а блакитні очі пустотливо блиснули.
  
  
  Обличчя Сміта за його столом почервоніло, і він нахилив голову ближче до екрана комп'ютера.
  
  
  Римо позадкував, виставивши руки долонями вгору перед собою, ніби Ганна Чутесова була якимось отруйним фруктом.
  
  
  "Я заручений", - випалив Римо. "Щоб одружитися".
  
  
  "І що?" - Запитала Ганна Чутесов.
  
  
  "Я кохаю її".
  
  
  "У тебе буде вся решта твого життя, щоб любити її. Люби мене зараз".
  
  
  "Не могли б ви, будь ласка, винести це в коридор?" роздратовано попросив Сміт. Відкриті прояви прихильності бентежили його. Неприкрита хіть, яку зображала Ганна Чутесов, засмучувала його ще більше.
  
  
  "Так, це ганебно", - сказав Майстер Сінанджу, який сподівався, що на самоті іншої кімнати це було б ще ганебніше.
  
  
  "Я не хочу в цьому брати участь", - сказав Римо. "Незабаром я збираюся стати щасливою одруженою людиною".
  
  
  "Я вам не вірю", - запротестувала Ганна Чутесов.
  
  
  "Послухай, не приймай це на свій рахунок", - сказав Римо. "Просто тепер є дехто інший".
  
  
  Анна Чутесов подивилася на Римо, на його міцні мускулисті руки, підсмажений живіт і це обличчя, яке могло бути таким жорстоким, але зараз мало вигляд маленького втраченого хлопчика, і глибоко всередині неї виникло щемливе почуття. Римо більше не хотів її.
  
  
  Раптом Ганна Чутесов чітко усвідомила те, що було правдою довгий час, але що вона загнала глибоко у свою підсвідомість.
  
  
  Вона хотіла Римо Вільямса. Вона хотіла його сексуально, хотіла його так сильно, що в неї пересохло в горлі, а серце гаряче забилося на шиї, і якби він не був сильніший за неї, вона б кинулася на нього, зриваючи з нього одяг, поки не отримала б те, що хотіла. Найгірше вона думала, що любить Римо Вільямса.
  
  
  Римо Вільямс, який не хотів її.
  
  
  Одного разу приголомшеного визнання весь психологічний настрій, який дозволив Ганні Чутесов піднятися до політичної влади, впав, як замок із піску перед припливом.
  
  
  Ганна подивилася на Римо очима, що не розуміють. "Я хочу тебе, але... але ти не хочеш мене", - глухо сказала вона.
  
  
  "Мені шкода. Правда", - щиро сказав Римо.
  
  
  Прикусивши нижню губу, як скривджена дитина, Ганна Чутесов манірно вийшла з кімнати.
  
  
  "Ви обоє це бачили", - сказав Римо. "Я намагався м'яко пояснити їй це, чи не так? Я не винен, що вона не змогла впоратися з цим".
  
  
  "Ти дав їй ляпас", - сердито сказав Чіун. "І це після всього, що вона для тебе означала".
  
  
  "Вона повернеться", - з надією сказав Сміт.
  
  
  "Ні, вона цього не зробить", - сказав Майстер Сінанджу, ховаючи руки у широких рукавах своєї куртки. “Вона хотіла лише двох речей, Римо та Гордонса. Римо відкинув її. Вона вирушить прямо до Гордонса і зганяє на ньому свою гіркоту”.
  
  
  – Як вона може? - Запитав Римо. "Вона знає, де знайти Гордонса, не більше, ніж ми".
  
  
  Майстер Сінанджу похитав своєю старою головою. "Не зовсім. У неї є схильність до комах".
  
  
  "Жучок Гордонса? Як?" - спитав Сміт.
  
  
  "Вона підібрала це, вдавши, що це скалка. Ніхто з вас не помітив? Вона так явно це говорила".
  
  
  "Ти міг би згадати про це, Папочко. Тепер ми повинні слідувати за нею".
  
  
  "Нам не потрібний пристрій від комах. Я знаю, де Гордонс".
  
  
  "Ти робиш?" Римо та Сміт сказали з різницею в такт.
  
  
  "Так. Гордонс бажає зробити всіх людей безплідними. Таким чином, він вирушить у єдине місце, де він може легко це здійснити".
  
  
  "Де?" - спитав Сміт.
  
  
  "Єдине місце у всьому світі, куди їдуть усі американці та неамериканці. Або сподіваються поїхати".
  
  
  "Де?" - Запитав Римо.
  
  
  "Я не скажу тобі. Я покажу тобі. Імператор Сміт, я попрошу тебе організувати поїздку для Римо та мене"
  
  
  "Я хотів би точно знати, куди ви прямуєте", - сказав Сміт.
  
  
  "Суперечка між Гордонсом і Будинком Сінанджу - це питання честі", - серйозно сказав Чіун. "Ми з Римо розберемося із цим".
  
  
  "Дуже добре", - погодився Сміт. "Я займуся приготуваннями. Просто повідомте мені необхідні деталі".
  
  
  У цей момент задзвонив червоний телефон. Сміт підняв слухавку.
  
  
  "Так, пане Президенте. Ви вибрали підходящий час для дзвінка. Я щойно підтвердив долю російського шатла".
  
  
  Сміт прислухався.
  
  
  "Ні, це не зовсім так", - сказав він ніяково. "Насправді, екіпаж вже в руках ВПС. Ні, ВПС ще не зовсім усвідомили це. Я знаю, це звучить дивно, сер. Насправді все це дивно. Будь ласка, потерпіть мене, поки я намагаюся пояснити. І, до речі , пане Президенте, ви сідаєте?"
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Карл Ласк любив секс. Він любив його у всьому його чудовому розмаїтті. У вік СНІДу, простого і складного герпесу і традиційніших соціальних захворювань він безбоязно відвідував бари знайомств і комп'ютерні служби любові. Карлу Ласку було двадцять три роки, і він вірив, що СНІД трапляється тільки з педиками та героїновими наркоманами і що лише дурні люди заражаються соціальними хворобами. Поки він був молодий, він збирався переспати з якомога більшою кількістю жінок. Іноді до п'яти за день. Хитрість, на його думку, полягала в тому, щоб не спати з однією і тією ж жінкою двічі. Він знав, що шанс підхопити будь-яку соціальну хворобу від зв'язку на одну ніч був невеликий, але з кожною наступною зустріччю він зростав. На думку Карла, моногамія була схожа на гру в російську рулетку з п'ятьма із шести заряджених камер.
  
  
  Карл Ласк не був зовсім безрозсудним. Було кілька зустрічей, яких він справді уникав. Собаки, діти та чоловіки були на чолі цього списку. Але це не означало, що він не міг фантазувати про ці речі. З цією метою він зібрав одну з найбільших у світі колекцій записаної на плівку та друкованої порнографії, щоб полегшити свої фантазії.
  
  
  Карл був обробником багажу в аеропорту Степлтон у Денвері. Це була не найгламурніша робота у світі, але вона дозволяла йому переписувати жіночі імена та адреси з багажу, що завантажується. Це було краще за комп'ютерну службу знайомств. До того ж дешевше. Карл Ласк перевозив вантаж багажу в 747-й, що чекав, коли повз нього проїхав сміттєвоз, який повністю змінив його ставлення до сексу.
  
  
  Карл одразу зрозумів, що відбувається щось дивне.
  
  
  По-перше, сміття не прибирали на злітно-посадкових смугах, де сідали реактивні літаки.
  
  
  По-друге, за кермом сміттєвозу нікого не було. Водійське сидіння було порожнім.
  
  
  Карл розгорнув візок з багажем і втратив задній візок багажного складу, але йому було байдуже. Він був упевнений, що сміттєвоз вийшов з-під контролю, і він хотів подивитися, чим усе закінчиться. Карл також любив зупинятися за великих дорожньо-транспортних пригод.
  
  
  Сміттєвоз згорнув за кут, до місця, де були ангари для приватних літаків, і у Карла виникли видіння, як "Пайпер Команч" розлітаються в усіх напрямках.
  
  
  Коли Карл звернув за той самий кут, він був здивований, побачивши, що сміттєвоз повністю зупинився.
  
  
  Карл теж зупинився.
  
  
  Сміттєвоз зупинився за літаком "Лір", його передній бампер стосувався хвостового оперення.
  
  
  Потім сміттєвоз став на задні колеса. Колеса закрутилися, і сміттєвоз нахилився, як слон-розбійник. Він налетів на реактивний літак "Лір", роздавивши хвіст і задерши носа в повітря. Сміттєвоз почав люто трясти. "Лір" затремтів, як риба, що потрапила до мережі.
  
  
  Карл Ласк спостерігав за тим, що відбувається з благоговійним трепетом. Про себе він сказав перше, що спало на думку. "О, Боже мій, вони трахаються!"
  
  
  Карл Ласк спустився на злітно-посадкову смугу і спробував заглянути під шасі сміттєвозу. Він ніколи раніше не бачив, як сміттєвоз врізається у корпоративний літак. Він запитував, що за обладнання було у сміттєвозу - який, очевидно, належав чоловікові. Подібні деталі зачаровували його.
  
  
  Поки він спостерігав, як гравій впивається йому в щоку, Карл почув, як заскреготіло гідравлічне обладнання вантажівки. "Цікаво, чи це означає, що воно наближається?" спитав він себе. Потім він побачив це. Срібляста куля, схожа на ідеально кругле яйце, випала з шасі сміттєвозу і була поглинута струменем. Алюмінієва обшивка реактивного літака просто розкрилася і поглинула сріблясту кулю.
  
  
  Сміттєвоз, що раптово зупинився, завалився на бік, задні колеса задимилися і безсило оберталися. Реактивний літак "Лір" раптово ожив і викотився на злітно-посадкову смугу.
  
  
  Коли він пролітав, Карл Ласк побачив, що літаком ніхто не керував. Не тільки це, а й зім'ятий хвіст повертався до своєї нормальної форми, як рослина, яка відновлюється після того, як на неї настали.
  
  
  Після того, як реактивний літак "Лір" злетів у небо, Карл Ласк набрався сміливості підійти до сміттєвозу.
  
  
  Водійське сидіння було порожнім. Але він це знав. У вантажівці пахло сміттям тижневої давнини, а крихітні жучки виповзали з-під забруднених країв гідравлічних дверей, які були відчинені і порожні.
  
  
  "Він мертвий", - прошепотів Карл Ласк. І потім він подумав про те, що щойно сказав. Смішно, що він думав про сміттєвоз як про мертвого. Сміттєвози не жили. Сміттєвози також не злягалися з іншими машинами, але ця була.
  
  
  Карл Ласк повернувся до свого візка для багажу і вирішив нікому не розповідати про побачене. По дорозі назад до свого терміналу він вирішив спалити свою колекцію порнографії. Було б важко жити без цього, але, можливо, зрештою була така річ, як занадто багато сексу. Залишалося тільки вирішити подальший хід його сексуального життя - моногамія чи безшлюбність? То був похмурий вибір. Можливо, він підкинув би монету.
  
  
  Коли несанкціонований літак Lear приземлився в аеропорту Бербанк у Каліфорнії, він вирулив на один кінець головної злітно-посадкової смуги і, завивши, зупинився.
  
  
  Оскільки він відмовився від радіозв'язку, не запросив дозволу на посадку і спустився не тим шляхом, вежа, природно, припустила, що його викрали.
  
  
  Служба безпеки аеропорту була негайно мобілізована. Першою людиною, яка прибула на місце події, був офіцер Енді Огден, який під'їхав своєю машиною до літака і обережно вийшов. Він не діставав пістолет. Він припускав, що оголений пістолет буде сигналом до насильства, і його вчили розряджати ситуації з насильством, а не посилювати їх.
  
  
  Наближаючись до літака, Енді Огден почув гучний металевий звук, схожий на удар титанічного пресу. Вибуху не було, тож він знав, що це вибухнула не терористична граната.
  
  
  З-під далекого крила вийшов чоловік. Він зістрибнув так недбало, ніби зійшов із перукарського крісла. Чоловік підійшов до офіцера Енді Оджен.
  
  
  Він не був озброєний, тому Енді Огден не витягнув своєї зброї. Витягти свою зброю було б надмірною реакцією. А Енді Оджен був навчений не реагувати надмірно.
  
  
  І тому, коли людина в дивному сріблястому костюмі і з застиглим обличчям підійшла до нього з простягнутою рукою і сказала: "Привіт, все гаразд", Енді Огден прийняв цю руку з полегшенням, як і по-дружньому. Коли він побачив, що обличчя чоловіка являло собою скупчення дротів і схем зі скляними блакитними очима і попільничкою на підлокітнику замість рота, було занадто пізно діставати зброю, тому що чоловік стиснув його руку до стану просоченої кров'ю кашки і почав діяти іншою рукою.
  
  
  Його остання думка була дивною. Чому у цієї людини був круглий ілюмінатор у середині грудей?
  
  
  Коли основна команда безпеки дісталася літака "Лір", вони, не роздумуючи, пропустили Енді Оджена дорогою. Офіцер Огден був за кермом своєї машини, на даху якої з якоїсь причини було встановлено велику сріблясту кулю. Мабуть, він їхав по допомогу. Коли вони знайшли тіло на злітно-посадковій смузі з здертою шкірою, вони забули про Енді Одгена та дістали зброю.
  
  
  Вони розуміли, що іноді треба було надто гостро реагувати. Вони пройшли під крилами реактивного літака "Лір" у пошуках відкритого люка.
  
  
  Вони точно не знайшли відкритого люка.
  
  
  Те, що вони виявили, було отвором у дальній частині корпусу. Отвір був шести футів заввишки, в грубих контурах людського тіла, як зазвичай роблять крейдою на місцях убивств, щоб вказати, куди впала жертва. Вона вела прямо на корабель.
  
  
  Вони залізли через отвір у формі людини і виявили, що плюшевий пасажирський відсік порожній. Просуваючись уперед, вони виявили, що кабіна пілота зазнала вандалізму. Більшість засобів управління польотом – навігаційні прилади та бортові комп'ютери – були відсутні. Вони не знайшли відсутню секцію корпусу, яку неможливо було не помітити. Він не тільки мав форму пряничного чоловічка, а й у середині мав бути ілюмінатор.
  
  
  Єдиною іншою дивністю був телевізор, вбудований у стіну. Він був включений та показував популярну дитячу мультяшну програму. Начальник служби безпеки вимкнув його та повів своїх людей назад до тіла на землі.
  
  
  "Цікаво, хто це був?" - Запитав один з інших. Начальник служби безпеки мить дивився на нелюдський труп. Він побачив блиск білого золота на безіменному пальці лівої руки чоловіка і раптом сів на злітно-посадкову смугу.
  
  
  "Що?" - спитали його, коли побачили його вражений вираз.
  
  
  "Кільце. Подивися на кільце. Це кільце Енді!"
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Дивіться", - сказав начальник служби безпеки хворим голосом. Один із чоловіків подивився. Він побачив срібну монограму A. 0 на оправі з оніксу. Шматочки шкіри прилипли до країв пов'язки, вказуючи на те, що епідерміс був відірваний навколо кільця.
  
  
  Він теж сів на злітно-посадкову смугу. Його вирвало навколішки, і він не потрудився відтертися. Він просто сидів там.
  
  
  "Хвилину тому ми бачили не Енді", - сказав він.
  
  
  "Я нічого не скажу, якщо ви цього не зробите", - сказав начальник служби безпеки.
  
  
  Вся команда безпеки сіла в коло на злітно-посадковій смузі і уклала угоду, що вони не згадуватимуть людину, яку вони бачили тікаючим з району, який виглядав як їхній колишній колега, але ним не був. Вони відрізали великі пальці і притиснули їх один до одного, щоб це була клятва на крові.
  
  
  Потім вони почали чекати. Але вони не знали, чого вони чекали.
  
  
  Ганна Чутесова поїхала до радянського посольства у Нью-Йорку. Вона перевищила дозволену швидкість, тому що відчувала, що якщо вона сповільниться чи зупиниться, все це наздожене її.
  
  
  Він наздогнав її в Нью-Рошеллі. Вона з'їхала на узбіччя, уткнулася обличчям у кермо і протягом півгодини нестримно плакала.
  
  
  Коли вона нарешті сіла, її обличчя було змарніле, а очі сухими. Вона знову була тією Анною Чутесовою, яка піднялася з Комонсола до найвищої посади в Кремлі.
  
  
  Вона була закохана. І чоловік, якого вона любила, був не тільки американським агентом, а й, що ще гірше, він не хотів її. Це було найбільшим приниженням для жінки, яка ніколи раніше не дозволяла собі розкіш зізнаватись у глибоких почуттях до якогось чоловіка. Генеральний консул не здивувався, побачивши Ганну Чутесову. Йому повідомили, що вона була в країні, і оскільки він знав усе про зниклого Юрія Гагаріна - як і весь світ до теперішнього часу, - він припустив, що відновлення шатла було її місією. "Товариш Чутесов", - єлейно привітав він. Замість того, щоб заговорити, Ганна Чутесов затиснула великий палець між зубами та розірвала шкіру. Вона поколупала розрив безбарвним нігтем і знову встромила в нього зуби,
  
  
  "От", - сказала вона, випльовуючи чорний пластиковий вусик в руку генерального консула, що сумнівається. "Це дуже складний самонавідний передавач. Якщо є спосіб точно визначити джерело, яке отримує його передачі, зробіть це негайно і повідомте мені, як тільки отримаєте цю інформацію".
  
  
  "Звичайно, товаришу Чутесов. Де я можу вас знайти?"
  
  
  "Я буду в залі очікування посольства. Випиваю".
  
  
  Ганна Чутесова пила горілку, коли генеральний консул знайшов її. Вона не виглядала п'яною. Мабуть так і було. Але пляшка на барі була майже порожня.
  
  
  "Ми ізолювали район, на який спрямовані передачі", - сказав він.
  
  
  "Де?" - гаркнула Ганна Чутесов, завмираючи зі склянкою просто під своїми витонченими губами. Генеральний консул зауважив, що у склянці не було льоду.
  
  
  "У штаті Каліфорнія. Неподалік Лос-Анджелеса".
  
  
  "Це найкраще, на що здатна радянська наука?"
  
  
  "Ні. Буде відправлена команда для тріангуляції точного розташування, якщо цього забажає товариш Чутесов".
  
  
  “Товариш Чутесов бажає лише позичити обладнання, необхідне для визначення місцезнаходження цієї точки. Товариш Чутесов розбереться з цим питанням сама. Товариш Чутесов не довірив би це чоловікові.
  
  
  "Так, товаришу Чутесов", - сказав генеральний консул. "Вам не знадобляться агенти прикриття у цій справі?"
  
  
  "Вони у мене вже є, якби ці дурні змогли видати себе за ненавчених робітників-мігрантів - що, я думаю, могло виявитися для них надто".
  
  
  І Ганна Чутесов допила залишки теплого алкоголю, з гіркотою кажучи собі, що всі чоловіки схожі на чисту горілку, безбарвну і страшенно прозору.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Ларрі Леппер ненавидів роботів. "Я ненавиджу роботів", - сказав він.
  
  
  "Це не роботи", - заспокійливим голосом сказав Білл Банана, голова знаменитої анімаційної студії Banana-Berry. Зазвичай Біл Банана зберігав свій заспокійливий голос для своїх подружок. Коли ви були головою найбільшої фабрики мультфільмів в історії телебачення, ви не заспокоювали, ви гаркали. Іноді ви не робили ні того, ні іншого. Іноді ти просто звільняєш людей, коли вони відмовляються дозволити тобі робити по-твоєму.
  
  
  Білл Банана не хотів звільняти Ларрі Леппера. Він хотів найняти його. Ларрі Леппер, незважаючи на свою моложаву зовнішність, був найбільшим аніматором у своєму бізнесі.
  
  
  "Я не займаюся роботами", - наполягав Ларрі Леппер. "Я робив роботів в Epic Studios. Ви могли б заповнити звалище роботами, які я розробив для Epic. Не більше".
  
  
  "Ці роботи інші", - заспокоїв Білла Банана. Він відкинувся на спинку свого офісного крісла, оточений статуетками мультфільмів його студії з пап'є-маше в натуральну величину. Вони виглядали реалістичніше, ніж він.
  
  
  "Я думав, ти сказав, що вони не роботи", - сказав Ларрі Леппер.
  
  
  Білл Банана розвів руки в експансивному жесті. Він розплився в задоволеній усмішці. Якось його усмішка виглядала ширше, ніж розкинуті руки. Він мав вагомі причини для усмішки. Коли ви збирали три мільйони доларів на рік і були відповідальні за сімдесят вісім відсотків мультфільмів, показаних у суботу вранці, ви були королем своєї індустрії. Навіть якщо це була галузь, у якій художня майстерність, технічний блиск і здатність розповідати історії знижувалися на три відсотки щороку як страховка від зростаючих виробничих витрат, тож після майже тридцяти років анімації студія Banana-Berry була зведена до випуску мультфільмів, які були всього на один щабель вище за книжки з перевернутими сторінками.
  
  
  "Вони не роботи. Ось саме". Білл Банана посміхнувся.
  
  
  "Роботи є роботи", - сказав Ларрі Леппер. "Ви можете називати їх гоботами, трансформерами чи Робокідами, але вони все одно роботи".
  
  
  "Robokids заробили нам круту чверть мільйона минулого року", - серйозно сказав Білл Банана, перекочуючи коротку сигару з іншого боку рота.
  
  
  "Рейтинги відстій. Ти заробив усе це на ліцензійних угодах із іграшками".
  
  
  "Ось де зараз відбувається дія. Ти це знаєш. І не збивай з пантелику Робокидів. Це було блискуче. Я повинен знати, я сам це придумав. Діти, які перетворюються на роботів. Ніхто ніколи не вигадував цього раніше. У них були вантажівки, які перетворювалися на роботів, і реактивні літаки, які перетворювалися на роботів. У них навіть були роботи, які перетворювалися на інших роботів. Але Робокиди?
  
  
  "Я не працюю над шоу роботів", - повторив Ларрі Леппер. "Мене від них нудить. Ось, - сказав він, відкриваючи чорний портфель розміром із робочий стіл керівника. "Дозвольте мені показати вам мою останню концепцію".
  
  
  Білл Банана неохоче прийняв Брістольську дошку. Він глянув на малюнок, попіл від сигари падав на дошку з кожною затяжкою.
  
  
  "Ведмідь Бастер?" він загавкав.
  
  
  "Послухай, скоро цей тренд на роботів досягне піку", - нетерпляче сказав Ларрі. "Для різноманітності стань першим хлопцем, який вийшов за ворота".
  
  
  "Нікуди не годиться. Ніхто не купить іграшкового ведмедика Бастера. Подивися на нього. Він схожий на листкове тісто. Можливо, ми могли б його змінити. Назвемо його Ведмедик Бластер. Засунь йому в лапу щось на зразок Ізі".
  
  
  "Узі", - стомлено сказав Ларрі Леппер.
  
  
  “Ми назвемо це Ізі. Таким чином, ми зможемо зберегти авторські права на дизайн та випустити пістолет у вигляді окремої іграшки”.
  
  
  "І самі створюєте авторські права на персонажа? Нічого не вдієш", - сказав Ларрі Леппер, забираючи презентаційний фрагмент, перш ніж цигарковий попіл пропалив у ньому дірки. "Дякую, але ні, дякую".
  
  
  "Отже, дозвольте мені розповісти вам про моє нове шоу", - сказав Білл Банана, задоволений тим, що прибрав Бастера Беара зі столу переговорів.
  
  
  Ларрі Леппер з нещасним виглядом витер свій блискучий лоб. Йому було всього тридцять чотири, але він уже втратив більшу частину волосся. Дивно, з-за високого чола він виглядав молодшим за свої роки.
  
  
  "Жодних роботів", - сказав Ларрі Леппер.
  
  
  “Ми називаємо їх павукоподібними. Вони не зовсім роботи. Розумієте, це гігантські павуки, але вони перетворюються на андроїди. Андроїд – це робот, який виглядає як справжня людина. Моя манікюрниця пояснила мені це”.
  
  
  "Як оригінально", - засмучено сказав Ларрі Леппер.
  
  
  "Я знав, що ти отримаєш це!" Схвильовано сказав Білл Банана, з розмаху грюкнувши по столу. "Я знав, що ти, Ларрі Леппер, з усіх хлопців, які працюють сьогодні в індустрії, побачиш приголомшливий потенціал цієї концепції. Як швидко ти можеш вигадати дизайн? Я призначу тобі нашу найвищу зарплату".
  
  
  Ларрі Леппер тихо прибрав презентаційний матеріал із написом "Buster Bear" у своє портфоліо, як людина, яка закриває кришку над своїми мріями.
  
  
  "Я зроблю макетні листи", - тупо сказав він. "Нехай хтось інший зробить анімацію".
  
  
  "Домовилися", - погодився Білл Банана, потягнувшись через стіл, щоб потиснути безвільну руку Ларрі Леппера. Він був не зовсім щасливий, бо це означало, що йому доведеться наймати інших артистів для роботи над матеріалом, який Ларрі не став би робити, але з цим можна було домовитися. Він просто не став би платити Леппер за максимальною ставкою. Тупий недоумок не працював на Banana-Berry п'ять років і ніколи не відчув би різниці.
  
  
  "Коли тобі це потрібно?" - Запитав Ларрі Леппер. "У понеділок вранці. Спонсори збираються з'явитися о дев'ятій".
  
  
  "Але сьогодні п'ятниця. Мені доведеться працювати усі вихідні".
  
  
  "Працюй тут. Я надам тобі студію, накажу надсилати тобі їжу і, якщо хочеш, дівчинку. Або хлопчика. Або обох. Я добре ставлюся до своїх співробітників".
  
  
  "Просто дайте мені спокій на всі вихідні, і я подивлюся, що я можу зробити", - з нещасним виглядом сказав Ларрі Леппер, перед його думкою танцювали картини про те, як він все життя буде малювати дурних роботів.
  
  
  До вечора неділі Ларрі Леппер згенерував цілу кімнату аркушів із моделями павукоподібних, що показують види спереду та збоку різних персонажів-павуків. У нього були павуки-стрибуни, павуки, що обертаються, і павуки, що лазили. Там були хоробрі павуки, злі павуки і для полегшення комізму дурні павуки. Вони виглядали досить дотепно – якщо вам подобаються павуки.
  
  
  Проблема була в тому, що Ларрі не міг вигадати правдоподібних трансформацій андроїдів для жодного з них. Спроектувати роботів, які ставали автомобілями чи літаками, було легко. Але павуки мали вісім ніг. Ларрі не знав, що робити із додатковими ногами. Якби він їх зберіг, андроїди все одно були б схожі на павуків. І не міг ігнорувати додаткові ноги. Якщо шоу буде продано, листи з моделями будуть передані компанії з виробництва іграшок для негайного виробництва, щоб іграшки надійшли до магазинів того тижня, коли відбудеться прем'єра шоу.
  
  
  Ларрі у розпачі кинув ручку в чорнильницю. У його портфоліо були ескізи десятків кумедних персонажів-тварин, які, якби вони з'явилися в ефірі двадцять років тому, зробили б його знаменитим.
  
  
  Але Ларрі Леппер не був аніматором двадцять років тому. Він був дитиною, яка мріє заробляти на життя малюванням мультфільмів і, можливо, всього лише можливо, володіти власним тематичним парком, як його кумир Уолт Дісней. Він нікому про це не розповідав, але Ларрі був зацікавлений у створенні власної версії Діснейленду, ніж у створенні мультфільмів. Ось де були справжні гроші. Анімація була просто дорогою до великої мрії.
  
  
  Ларрі Леппер здійснив свою мрію, розчарувавши свого батька, який щиро хотів, щоб Ларрі пішов за ним у сімейний залізний бізнес, і приїхав до Голлівуду. Він був добрий. Але, що важливіше, він був швидким. І знайшов роботу.
  
  
  Малювання роботів, які перетворилися на мотоцикли, і літаючих тарілок, які стали роботами, які все безглуздо б'ються, і жодного людського персонажа в жодному зі сценаріїв - це була гнітюча частина. Якби вони не дозволили йому намалювати Ведмедя Бастера, або Дівчинку-білку, або будь-яке інше його творіння, принаймні вони могли б дати йому час від часу малювати реальну людину.
  
  
  Натомість він застряг, намагаючись придумати правдоподібний аналог гігантського павука-андроїда з вісьмома очима-лазерними променями та лещатами замість ніг. Натомість він вирішив попрацювати над іменами персонажів. Але це перемогло його.
  
  
  "Що, чорт забирай, ще за слово "павук"?" - пробурмотів він уголос.
  
  
  "Павукоподібний", - промовив металевий голос із відкритих дверей. "Це науковий термін".
  
  
  Ларрі Леппер обернувся на звук. У дверях стояв чоловік. Він був високим чоловіком, одягненим у голлівудську пастель та в сонцезахисних окулярах з круглою оправою, які виглядали так, наче були частиною його обличчя, а не аксесуаром. Його сорочка розстебнула біля горла, але замість волосся на грудях Ларрі побачив скло. Можливо, медальйон, але він виглядав досить великим. Волосся чоловіка було пісочного кольору, і коли він усміхався, це було схоже на те, як затвор фотоапарата переходить у відкрите положення. Його зуби виглядали надто хорошими, щоб бути справжніми, навіть для Голлівуду.
  
  
  "Привіт", - сказав Ларрі Леппер, думаючи, що чоловік був якимось помічником продюсера, який перевірив його успіхи.
  
  
  "Привіт, все гаразд", - сказав чоловік, входячи. Він йшов сковано, ніби його суглоби були вражені артритом.
  
  
  "У мене це працює", - сухо сказав Ларрі. Мабуть, під кокаїном, подумав він подумки. Півміста було.
  
  
  "Я шукаю командира Робота", - чемно сказав чоловік.
  
  
  Ларрі відірвався від креслярської дошки і виразно почув, як хруснули два хребці. Він схилився над дошкою з світанку.
  
  
  "Хм, його тут немає", - обережно сказав Ларрі. І про всяк випадок, якщо цей псих був небезпечний, він потягнувся за ручкою для спідболу з гострим наконечником.
  
  
  "Тоді лейтенант Кіборг", - спокійно сказав чоловік. Вітерець, що долинав через відкрите вікно, доніс запах чоловіка до Ларрі Леппера. Цього року з'явилися відмінні особисті пахощі. На Родео Драйв, де ходили магазинами зірки, можна було купити одеколони, від яких пахло чим завгодно, від авокадо до "Олд Мані". Від цього парубка пахло "Лас-Вегас шатл".
  
  
  "Ні", - сказав Ларрі. "Я справді думаю, що вам слід звернутися до охоронця біля головних воріт".
  
  
  "Він був дуже корисний. Він направив мене до цієї будівлі. Ти тут єдиний".
  
  
  "Він не повинен був цього робити. Зазвичай ми закриті в неділю", - сказав Ларрі Леппер, ковзнувши до дверей.
  
  
  "Так, спочатку він чинив опір. Я зламав йому руку в трьох місцях, і його ставлення змінилося. Мене завжди заінтригувало ставлення до співпраці, спричинене заподіянням фізичної шкоди м'ясорубкам".
  
  
  "М'ясні машини?" - спитав Ларрі. Чоловік прямував до нього, простягаючи руку.
  
  
  "Homo sapiens", - сказав чоловік, беручи Ларрі за зап'ястя. Він чинив раптовий тиск. Спідболом Ларрі тричі вдарив його ножем у живіт. Спідбол зламався після третього удару. Коли Ларрі підняв очі на обличчя чоловіка, усмішка застигла ні на йоту не змінилася. Вона також здавалася дуже далекою.
  
  
  Ларрі виявив, що стоїть навколішки від болю.
  
  
  "Що... чого ти хочеш?" він застогнав.
  
  
  Я вже сказав вам. Я спитаю знову. Я хочу поговорити або з коммандером Роботом, або з лейтенантом Кіборгом. свого колишнього наставника, який був спеціалістом з виживання, і мені потрібні союзники”.
  
  
  "Ти не можеш", - простогнав Ларрі Леппер.
  
  
  "Чому ні?"
  
  
  "Бо вони не справжні".
  
  
  "Я не розумію, що ви маєте на увазі. Я сам бачив їх на екрані телевізора".
  
  
  "Це мультфільми. У реальному житті їх не існує".
  
  
  "Судячи зі свідчень вашого шкірного покриву, ви кажете правду, але я все ще не розумію ваших слів".
  
  
  "Я... Я можу показати тобі", - видихнув Ларрі Леппер, відчуваючи, як дві кістки його зап'ястя клацають один про одного у захопленні дивної людини однією рукою.
  
  
  Ларрі Леппер відчув, як його ривком підняли на ноги. "Покажи мені", - безбарвно сказав чоловік.
  
  
  "У сусідній кімнаті", - сказав Ларрі.
  
  
  У сусідній кімнаті Ларрі показав чоловікові картини зі сценами із шоу Robokids, виконані на прозорому ацетаті. Вони оздоблювали стіни.
  
  
  "Вони називаються cels", - сказав Ларрі. "Художники малюють на них зображення робота-командира та інших".
  
  
  "Це дуже реалістично", - сказав чоловік, знімаючи вугра зі стіни.
  
  
  "Ти, мабуть, жартуєш", - сказав Ларрі Леппер, який був невисокої думки про артистів cel. Він потер хворе зап'ястя. Відчуття поверталися.
  
  
  "Він виглядає так само, як робот Коммандер".
  
  
  "Ну так, це правда", - сказав Ларрі. Він зібрав купку клітин із забризканого акрилом робочого столу. "Ось, бачиш ці інші? Фігурка робота-командира відрізняється у кожному з них. Ми знімаємо їх послідовно, щоб робот-командир, здавалося, рухався на розфарбованому тлі. Це оптична ілюзія. Це називається анімацією".
  
  
  Чоловік зібрав малюнки кельтів і швидше, ніж видавалося можливим, відсортував їх у правильному порядку. Потім, піднісши їх до світла, він обмахував кельтів віялом, доки не було створено ілюзію руху.
  
  
  "Бачиш?" – з надією запитав Ларрі.
  
  
  "Вони не розмовляють". У його голосі лунало розчарування.
  
  
  “Вони не можуть. Це лише картини. Актори дублюють голоси”.
  
  
  "Це пояснило б, чому у командувача Робота та диктора були ідентичні схеми розпізнавання голосу".
  
  
  "Актори подвоїли свої зусилля. Це прописано в їхніх контрактах. У вас має бути відмінний слух, щоб бути в змозі сказати це".
  
  
  "Навіщо це робиться?"
  
  
  Ларрі Леппер знизав плечима. "Щоб заробити гроші, забезпечити розвагу для дітей, які дивляться шоу. Але здебільшого для продажу іграшок та пластівців для сніданку".
  
  
  "Це ваша мета - продавати іграшки та пластівці для сніданку?"
  
  
  "Ні, я просто хочу заробити достатньо грошей, щоб відкрити свій власний бізнес. Я вклав свої заощадження в покинутий тематичний парк, але мені потрібно більше грошей, щоб почати його з нуля. Це єдина причина, через яку я витрачаю свій час на цей мотлох. ".
  
  
  "Я починаю розуміти", - сказав чоловік, дозволяючи клітинам впасти на підлогу. "Все це вигадка. Так, це пояснює ще один факт, який спантеличив мене".
  
  
  "Що це?" - невимушено спитав Ларрі Леппер. "Чому коммандер Робот та його товариші-Робокіди пішли на все, щоб приховати свої таємні особи, а потім показати свої пригоди на загальний огляд".
  
  
  "Я можу зрозуміти, чому це тебе турбує, приятель. Я впевнений, що радий, що зміг прояснити для тебе таємницю. Впевнений. Так, сер."
  
  
  Чоловік довго стояв у тиші після того, як кинув клітки на підлогу.
  
  
  "Ти в порядку, друже?" - Запитав Ларрі Леппер.
  
  
  "Коммандер Робот і я склали б ефективну команду", - сказав чоловік. Його підборіддя опустилося, і навіть його надто квадратні плечі, здавалося, зникли.
  
  
  "Так, у вас було багато спільного", - сказав Ларрі. "Це видно будь-кому". Чоловік загороджував єдиний шлях до дверей, і Ларрі знав, що має пожартувати з хлопця. Він міг би вижити, якби він потурав йому.
  
  
  "Ти розумієш", - сказав чоловік, підводячи очі.
  
  
  "Я добре знаюся на роботах", - співчутливо сказав Ларрі. "Це всім відомо".
  
  
  "Насправді я машина виживання на андроїді. Мене звуть містер Гордонс".
  
  
  "Радий познайомитися з вами, містере Гордонс, я дійсно шкодую про путаницю, що виникла. Дійсно жалкую. Я попрошу студію зробити застереження в наступному епізоді, щоб це більше не повторилося". Ларрі повільно рушив до дверей. Містер Гордонс слідував за ним крок у крок. Ларрі здався.
  
  
  "Я ціную ваше співчуття. Хоча я машина, у мене є здатність відчувати емоції. Також я можу трансформуватися в будь-який об'єкт, з яким я стикаюся".
  
  
  "Так, це зручно, все правильно. Дійсно зручно. До того ж популярно. Я знаю багато роботів, які можуть це робити. Насправді, майже всі з них".
  
  
  "Я ж сказав вам, я не робот. Я андроїд для виживання. Мене звуть містер Гордонс".
  
  
  "Вірно. Я зрозумів. "Робот" було просто фігурою мови. Без образ".
  
  
  "Не ображайся. Хотів би ти подивитися, як я асимілюю об'єкт на твій вибір?"
  
  
  "Я справді хотів би, але мені потрібно закінчити робити павукоподібних".
  
  
  "Що таке павукоподібні?"
  
  
  "Мультяшні персонажі. Це павуки, які перетворюються на андроїдів".
  
  
  "Тоді ти хотів би побачити, як я стану павуком?"
  
  
  "Ні, не це", - поспішно сказав Ларрі. "Я ненавиджу павуків. Вони повзають по штанині моїх штанів і викликають у мене свербіж".
  
  
  "Я перетворився б на дуже великого павука і пообіцяв би не повзати по твоїй нозі, якщо ти цього не хочеш".
  
  
  "Все одно спасибі. Нічого, якщо я зараз повернуся до роботи?"
  
  
  "Я подивлюся, як ви працюєте", - сказав містер Гордонс. "Можливо, я дізнаюся про щось корисне".
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Ларрі Леппер, задкуючи в іншу кімнату. Він забрався за свою креслярську дошку і вдав, що приступає до роботи. Можливо, психу стане нудно, і він піде.
  
  
  Містер Гордонс мовчки спостерігав за ним. Від нього у Ларрі мурашки бігли по шкірі, але він боявся зробити перерву. Коли Ларрі протягом п'яти хвилин не провів жодної лінії, у містера Гордонса постало питання.
  
  
  "Чому ти не працюєш?" спитав він.
  
  
  "Я не можу вигадати назву для цього".
  
  
  Містер Гордонс глянув на аркуш із зразком і порожнє місце внизу для імені.
  
  
  "Я дуже творча людина. Це одне з моїх нових умінь. Дозвольте мені спробувати".
  
  
  "Звичайно", - сказав Ларрі Леппер, який не зміг досить швидко забратися зі шляху містера Гордонса. "Продовжуйте. Я принесу обід".
  
  
  "Почекай. Я ненадовго".
  
  
  "Мені були потрібні всі вихідні, щоб зробити всі ці простирадла", - сказав Ларрі Леппер, а потім він замовк.
  
  
  Пальці правої руки людини, яка називала себе містером Гордонсом, раптово розпливлися. Щойно він торкався склянки з чорнильними ручками на столі, а наступної секунди він мав набір приладдя для малювання пальцями.
  
  
  Поки Ларрі Леппер спостерігав, роззявивши рота, містер Гордонс почав писати імена на аркушах із моделями вказівним пальцем, який був олівцем. Він малював їх іншими пальцями, які закінчувалися наконечниками різного розміру. Його великим пальцем служила чорнильна гумка, але Гордонс ніколи до неї не вдавався. Здавалося, він не здатний провести хибну лінію.
  
  
  Менш ніж за хвилину після початку містер Гордонс вручив приголомшеному Ларрі Лепперу акуратний стос аркушів із моделями. Ларрі переглянув їх, витріщивши очі, як у пацієнта зі щитовидною залозою.
  
  
  "Gobblelegs, Spinner, Spiderette", - прочитав Ларрі. "Це досить гарні назви з огляду на галузеві стандарти в наші дні".
  
  
  "Дякую. Я також взяв на себе сміливість змінити деякі з ваших дизайнів, щоб вони стали більш практичними".
  
  
  “Зазвичай ми не турбуємося про такі речі. Аніматори не можуть потурбуватися про те, щоб персонажі залишалися незмінними половину часу”.
  
  
  "Є щось ще?"
  
  
  "Ти можеш зробити аналоги роботів-андроїдів? У мене виникли проблеми з цією частиною".
  
  
  "Ти мій друг, тому я зроблю це для тебе", - сказав містер Гордонс і, витративши кілька чистих аркушів і десять хвилин часу, виготовив набір макетів андроїдів, які точно відповідали малюнкам павукоподібних.
  
  
  Ларрі Леппер був вражений. Цей персонаж Гордонса навіть не посилався на оригінальні аркуші. І все-таки його роботи були досконалі. Вони виглядали так, ніби їх можна було збудувати. На полях Гордонс навіть розробив вагові характеристики, передавальні числа та інші технічні деталі, які були б абсурдними, якби не виглядали такими правдоподібними.
  
  
  "Ти справді андроїд", - здивовано сказав Ларрі Леппер.
  
  
  "Якби ви знали мене до сьогоднішнього дня, ви не сумнівалися б у мені", - сказав містер Гордонс. "Я не брешу".
  
  
  "Це означає, що ти справді можеш перетворюватися на інші речі, як це роблять Робокіди. Правда?"
  
  
  "Серйозно. Хочеш, я продемонструю?"
  
  
  "Ні! Я маю на увазі, так. Можливо". Ларрі Леппер думав у шаленому темпі. Цей псих, чи машина, чи будь-що, схоже, сподобався йому.
  
  
  "Будь ласка, зважуйся. У мене є вороги, і тепер, коли я розумію, що не можу покладатися на вигаданого Робота-Командира, я маю знайти нову форму, щоб мої вороги не знайшли мене".
  
  
  "Ти можеш перетворюватися на будь-що?"
  
  
  "Так. Мені потрібні лише відповідні вихідні матеріали для асиміляції".
  
  
  Ларрі Леппер глянув на містера Гордонса та його універсальну рисувальну руку.
  
  
  "Я твій друг, правда?"
  
  
  "Ти мій друже, вірно".
  
  
  "І ти можеш перетворюватися на що завгодно?"
  
  
  "Я вже казав це".
  
  
  "Все, про що я прошу, правда?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Якби я попросив тебе перетворитися на щось дуже, дуже велике, що б ти сказав?"
  
  
  "Я сказав би, яку дуже, дуже важливу річ ти хочеш, щоб я засвоїв, друже?"
  
  
  "Я візьму свою машину, - сказав Ларрі Леппер, вирішивши, що один робот, якого він міг би навчитися любити, - і покажу вам".
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  У міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса Майстер Сінанджу орендував машину з привілейованим видом дипломата, якого пропускають через митницю.
  
  
  "Я за кермом", - наполягав Римо, поки клерк за стійкою закінчував обробляти кредитну картку Чіуна.
  
  
  "Ні", - твердо сказав Майстер синанджу. "Так".
  
  
  "Татуче, ти не знаєш тутешніх доріг. Я знаю. Ми дістанемося швидше, якщо я поведу машину".
  
  
  "Але ти не знаєш, куди ми прямуємо", - переможно сказав Чіун. "Я знаю".
  
  
  Вони мовчки дійшли до стоянки. Оскільки Чіун сказав Римо, що знає, де знайти містера Гордонса, він відмовився говорити щось ще. Він попросив Гарольда Сміта забронювати квиток на літак до Лос-Анджелеса і подався переодягатися. Римо був здивований, коли він повернувся, не в несмачному американському костюмі, а в парчовому кімоно, яке, за оцінками Римо, важило близько двадцяти фунтів. Майстер Сінанджу пояснив, що суперечка між Сінанджу та Гордонсом була справою честі і вимагала церемоніального одягу, і що він не відмовляється від американського одягу, незважаючи на те, що міг подумати Римо. Він також порадив Римо одягнутися належним чином. Римо змінив шкарпетки.
  
  
  Коли вони наблизилися до взятої напрокат машини, Римо метнувся вперед і ковзнув за кермо. Він схопив її обома руками і вчепився щосили.
  
  
  "Ти не поведеш машину", - роздратовано сказав Майстер Сінанджіна. "Я. Я купив користування цим транспортним засобом за допомогою своєї чудової карти і наполягаю на керуванні".
  
  
  "Це кредитна картка, і вона має кожен", - вигукнув Римо.
  
  
  "Не такий, як у мене. У мене золото, і торговці не обтяжують мене проханнями про гроші, коли я ними користуюсь".
  
  
  Римо, який неодноразово намагався пояснити, як насправді працюють кредитні картки, і зазнав невдачі, зітхнув і сказав: "Я за кермом. Просто скажи мені, куди я їду".
  
  
  Майстер Сінанджу тупнув ногою у сандалі. "Якщо ти цю хвилину не вийдеш, я накажу тебе заарештувати". Він демонстративно озирнувся у пошуках поліцейського.
  
  
  "Ось що я тобі скажу, Татусю", - безтурботно сказав Римо. "Дозволь мені з'їздити туди, щоб ти краще дізнався дороги, і я дозволю тобі відвезти нас назад. Справедливо?"
  
  
  "Я хочу їхати в обидві сторони", - уперто сказав Чіун. "Іноді дороги не однакові в обох напрямках".
  
  
  "Послухай, якщо я поведу, ти зможеш зосередитись на навігації. Ганна сказала мені, що ти чудовий водій, але тобі потрібно більше практики у навігації".
  
  
  "Вона так сказала?" - спитав Чіун.
  
  
  "Абсолютно", - збрехав Римо.
  
  
  "Я беру назад все погане, що я сказав про неї", - сказав Чіун, обходячи машину і сідаючи на пасажирське сидіння. "Куди їдемо?" - спитав Римо, коли Чіун влаштувався на пасажирському сидінні.
  
  
  "Я не скажу тобі. Я хочу, щоб це було сюрпризом".
  
  
  "Тоді як я збираюся туди дістатися?"
  
  
  "Дайте мені карту, і я інформуватиму вас про кожен крок".
  
  
  "О, чорт забирай", - зітхнув Римо, залазячи у відділення для рукавичок і витягаючи складену дорожню карту. "Ось".
  
  
  Майстер Сінанджу акуратно розгорнув карту і кілька хвилин вивчав її, простежуючи кілька маршрутів пальцем з довгим нігтем. Рімо спробував заглянути за край карти, і Чіун пересунувся на своєму сидінні так, щоб виявитися спиною до Римо.
  
  
  Римо схрестив руки на грудях із нудним виглядом. Нарешті Чіун сказав: "Покиньте це паркування".
  
  
  Римо вивів машину зі стоянки і спитав: "Що тепер?"
  
  
  "Пішов".
  
  
  "Все пройде набагато гладкіше, якщо я не діятиму за принципом "з'єднай крапки"", - поскаржився Римо. "Не могли б ви, можливо, вважати за потрібне вказати місто, якого слід прагнути? Будь ласка".
  
  
  "Дуже добре", - роздратовано сказав Чіун. "Спочатку ми вирушаємо в Інглвуд".
  
  
  Римо пробивався крізь потік машин на Манчестерському бульварі, поки вони не дісталися Інглвуда, і запитав: "Зараз?"
  
  
  "Слідуйте цією ж дорогою на південь".
  
  
  Римо вів машину доти, доки дорога не вивела його на бульвар Файєрстоун і, нарешті, не виїхала на автостраду Санта-Ана. Було лише десять ранку, і рух був за крок від затору.
  
  
  "Я не знаю, чому ти не хотів, щоб я вів", - сказав Чіун, шукаючи очима машини, прикрашені нечіткими кубиками. "Ми проводимо більшу частину нашого часу, стоячи на місці".
  
  
  Оскільки він був не в настрої сперечатися, Римо запитав щось, що його турбувало. "Коли Сміт віддавав вам ту кредитну картку, що він сказав?"
  
  
  "Він сказав, що я несу за це відповідальність".
  
  
  "Відповідальний. Це було слово, яке він використав?"
  
  
  "Саме. Чому ти питаєш?"
  
  
  "О, нічого", - сказав Римо. "До речі, ти отримував багато дивних листів останнім часом?"
  
  
  "Дещо. Все сміття. Я викидаю це непрочитаним".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Римо.
  
  
  "Чому ти поставив це питання?" Чіун хотів знати.
  
  
  "О, без причини. Просто щоб убити час".
  
  
  У міру просування на південь рух ставав дедалі гіршим. Коли вони в'їхали в межах міста Анахайм, рух майже зупинився.
  
  
  "Цей наступний з'їзд", - сказав Чіун в останню хвилину. Римо відправив машину зісковзнути з пандусу з вереском шин.
  
  
  "Наступного разу більше попереджень, а?" - сказав він.
  
  
  "Ми майже на місці".
  
  
  "Де?" Але Римо зрозумів, де майже відразу, як ці слова злетіли з його губ. Він загальмував машину. "О, ні", - сказав він, дивлячись на величезну вивіску, що прикрашає в'їзд на велику парковку: "ДИСНЕЙЛЕНД".
  
  
  "О, так", - гордо сказав Майстер синанджу. Похмурий Римо в'їхав на стоянку та припаркував машину. Чіуном, що супроводжувався тягнеться за ним, він попрямував до ряду квиткових кас. Збоку виднілася цифрова табличка для відстеження перепусток. Поточний номер був 257998677.
  
  
  Римо застогнав.
  
  
  "Ти не згоден зі мною, що Гордонс прийшов саме сюди?" Сказав Чіун.
  
  
  "Так, Тату, вірю", - хрипко сказав Римо. Він думав про кількість людей, які щодня проходили через ворота Діснейленду. Він пам'ятав, як читав, що понад три мільйони людей відвідали Діснейленд від дня відкриття. Це означало тисячі щороку. І кожен з них був потенційною жертвою плану містера Гордонса зі стерилізації у мікрохвильовій печі.
  
  
  Римо підійшов до однієї з кабінок. Дівчина-білетерка практично обняла його.
  
  
  "О боже, клієнте!" - захоплено скрикнула вона.
  
  
  "Чому такий сюрприз?" - Запитав Римо. "Хіба до вас не приходять сотні людей щодня?"
  
  
  "Озирнися. Чи бачиш ти сотні людей?" Римо озирнувся. Там були тільки інші білетери, що дивилися на Римо з виразом туги. Він озирнувся на паркування. За винятком машини Рімо, там теж було пусто. На задньому плані знаменита монорейкова дорога Діснейленду мчала своєю піднятою колією, всі вагони були вільні.
  
  
  "Де всі ці люди?" - Запитав я. - Запитав Римо.
  
  
  "У нас нічого не було з того часу, як відкрилося те інше місце", - зізналася дівчина-білетір.
  
  
  "У якому іншому місці?" - Запитав Римо.
  
  
  "Не кажи йому", - прошипіли інші білетери.
  
  
  "Занадто пізно", - сказав Римо. "Скажи мені".
  
  
  "Ларріленд. Це в Санта-Ані. Він виник практично за одну ніч, і з того часу люди їдуть туди, а не сюди".
  
  
  "Ну і що? Вони повернуться, коли новизна пройде".
  
  
  "Не це нововведення. Ларріленд надає безкоштовний вхід".
  
  
  "Ти сказав, вільний?" - спитав Чіун, який марно шукав Міккі Мауса.
  
  
  "Так. І він у два рази більший за цей заклад. Будь ласка, з вас тринадцять доларів за вхід для двох дорослих", - додала вона.
  
  
  Римо проігнорував її і повернувся до Чіуна. "Маленький батько, я думаю, ти був неправий".
  
  
  "Але не так далеко помилився", - наполягав Чіун. "Я думаю, нам слід вирушити в цю вискочку Ларріленд. Тобто після того, як ми відвідаємо Приграниччя. Я завжди хотів побачити Приграниччя".
  
  
  "Фронтірленд" був демонтований багато років тому, Маленький батько", - м'яко сказав Римо.
  
  
  Чіун розчаровано втягнув щоки. "Ні!" - Видихнув він.
  
  
  "Боюсь, що так".
  
  
  Чіун протиснувся повз Римо і звернувся до касирки.
  
  
  "Пограниччя. Його більше немає?"
  
  
  "Давно пішов", - сказала дівчина.
  
  
  "У вас є ще хутряні шапки з довгими хвостами?"
  
  
  "Капелюхи Деві Крокетта тепер є предметом колекціонування. Ви більше не зможете їх придбати".
  
  
  Чіун повернувся до Римо. "Тобі слід було привезти мене сюди раніше", - сказав він і помчав до машини.
  
  
  "Це була твоя ідея, пам'ятаєш?" Крикнув Римо. Потім він побіг за Майстром синанджу на випадок, якщо Чіун вирішить, що його єдиною втіхою після цього важкого розчарування сістиме за кермо автомобіля.
  
  
  "Чи означає це, що ви все-таки не увійдете?" - крикнула їм услід за касиркою.
  
  
  Полковник Ршат Кірлов завжди мріяв одного разу відвідати Сполучені Штати Америки. Він ніколи не уявляв, що перетне кордон, повзаючи рачки, ведучи за собою солдатів, які повзли, як собаки.
  
  
  У свої тридцять сім років полковник Кирлов був присадкуватим чоловіком, смаглява шкіра якого видавала в ньому татарську кров. Його чорне волосся було жорстким, як кінський волосся. Він ніколи не зійшов би за американця, але міг би зійти за мексиканського селянина, ось чому його вибрали для цієї місії.
  
  
  Однак мексиканці не сприйняли б його за одного зі своїх. Ось чому полковник Ршат Кирлов тримався на відстані від випадкових справжніх робітників-мігрантів, ведучи десять відібраних солдатів, переважно новобранців з азіатських республік Узбекистану та Ташкента, через пустелю рачки. Вони були одягнені в мексиканське селянське вбрання, яке їм надали в посольстві в Мехіко, куди їх доставили літаком прямо з Москви. Вони одягли одяг, коли дісталися курного прикордонного містечка Соноїта, куди їх привезли в розхитаному автобусі.
  
  
  Там вони пішки вирушили до кордону з Арізоною. Посольство поінформувало його, що кордон патрулюється не надто інтенсивно. Хоча американський уряд несхвально ставився до робітників-мігрантів, які потай прибували з Мексики, вони також потребували збирання врожаю своїх фруктів. Його запевнили, що перетнути кордон буде порівняно легко.
  
  
  Полковник Кирлов був не з тих, хто ризикує. Тому він наказав своїм людям опуститись на коліна і, прокладаючи шлях, показав їм, як ходити на колінах і тільки на кінчиках пальців. Залишені ними сліди були б страшенно схожі на сліди стрибаючого кролика. Це було зроблено для того, щоб ошукати американську прикордонну поліцію.
  
  
  Таким чином вони пройшли три милі, гарячий пісок пустелі обпікав їм кінчики пальців, а принесений вітром пісок дряпав їхні обличчя. Полковник Ршат Кирлов турбувався, що їхні пальці будуть надто обдерті, щоб натиснути на спускові гачки, коли настане час, але оскільки йому було заборонено провозити зброю до Сполучених Штатів, на той момент це не здавалося особливо важливим.
  
  
  Коли полковник Кирлов нарешті наказав відступати, вони були на американській землі.
  
  
  Вони влаштували засідку на автофургон пустельною дорогою. Кирлов помахав своєю бавовняною сорочкою перед зустрічною машиною, і коли вона сповільнила хід, його люди вискочили з-за скель. Те, що вони були беззбройні, не мало значення. Там були тільки чоловік середніх років, його дружина та їхній собака. Вони вбили всіх трьох голими руками, поховавши всіх, крім собаки, на узбіччі дороги. Собаку вони теж поховали, але тільки після того, як з'їли м'ясо.
  
  
  Полковнику Кирлову було наказано дістатися міста Вайя Чин, неподалік резервації індіанців Папаго, і чекати.
  
  
  Коли Ганна Чутесов з'явилася через два дні, вона кинула один погляд на викрадений фургон і сказала: "Добре. Ти не такий великий дурень, як я очікувала. Нам це знадобиться".
  
  
  Полковник Ршат Кирлов не звик, щоб із ним так розмовляла жінка. Особливо та, яка не була офіцером КДБ. Він почав підвищувати голос на знак протесту.
  
  
  Ганна Чутесова дала йому ляпас. Це був шок більше, ніж біль, який змусив його замовкнути. Білява жінка зневажливо повернулася до нього спиною і звернулася до його людей, які вишикувалися по стійці смирно. "Я привезла вам увесь американський туристичний одяг", - сказала вона, кидаючи згорнуті пакети до їхніх ніг. "Йди за те каміння і переодягнися, поки я завантажую твоє спорядження в машину".
  
  
  Коли полковник Кирлов відкрив свій пакет, він виявив несмачну гавайську сорочку та шорти-бермуди. Перевдягаючись у тиші, він почував себе дурнем. Дивлячись на своїх людей, які одягаються в новий одяг, він знав, що і сам виглядає так само.
  
  
  Кирлов сидів на задньому сидінні кемпера під час поїздки через пустелю до місця, яке, як сказала їм Ганна Чутесов, порушивши довге мовчання, що тліло, було Каліфорнією. Вона продовжувала налаштовувати їжу, яка лежала в неї на колінах. Часто вона піднімала його, повертаючи петлеву антену так чи так і посилаючи туриста по заплутаним колам. Кирлов знав, що вона відстежувала якийсь радіосигнал. Але це було все, що він знав.
  
  
  Нарешті, після багатьох довгих годин, протягом яких загнана блондинка відмовлялася дати комусь із них сісти за кермо, вони зупинилися на великому чорному шосе, де рух був утруднений доти, доки вони не змогли їхати далі.
  
  
  Ганна Чутесова встала.
  
  
  "Ми не можемо йти далі. Залишок шляху ми проробимо пішки. По двоє. Ви знайдете свою зброю у верхніх відсіках".
  
  
  Люди розбрелися по відсіках, як змучені жагою собаки. Вони надто довго були самі на ворожій землі без зброї. Зброя змусила їх знову відчути себе чоловіками.
  
  
  Полковник Кирлов витяг короткий "Узі" зі складним прикладом і подивився на своїх людей. Вони також дістали ідентичну зброю.
  
  
  "Ніяких автоматів Калашнікова?" Сказав Кирлов, ні до кого не звертаючись.
  
  
  "Узі" - відмінна польова зброя, її легко сховати", - сказала Ганна Чутесов. "Зберіть додаткові обойми з боєприпасами та розділіть своїх людей на пари. Я вкажу їм, коли виходити.
  
  
  "Куди ми прямуємо?"
  
  
  Ганна Чутесов вказала через лобове скло за ряди машин, що димляться.
  
  
  Полковник Ршат Кирлов примружився. За кількасот ярдів від нас був великий табір. Башти здіймалися до неба. Своєрідне колесо оберталося проти сонця, немов гвинтик у величезній машині. Літальні апарати металися, як бабки.
  
  
  Полковник Ршат Кирлов кивнув головою. Вочевидь це місце було важливим американським об'єктом. Ймовірно, космічним комплексом, оскільки Кірлов знав про нещодавню втрату "Юрія Гагаріна".
  
  
  Він спробував прочитати величезну вивіску над входом, але зміг перекласти лише останню частину офіційної назви комплексу.
  
  
  Він повернувся до одного зі своїх людей, чия англійська була кращою за його власну.
  
  
  "Що означає "Ларрі"?" спитав він. "Я не знаю цього слова".
  
  
  "Очевидно, ми прямуємо до того секретного американського космічного комплексу попереду", - прошепотів він іншим. "Хтось із вас знає, що означає це слово на великому знаку?"
  
  
  Чоловіки по черзі примружилися на велику вивіску.
  
  
  Але ніхто з них не зміг перекласти дивну назву Ларріленд на справжню російську. А холодна Ганна Чутесов відмовилася їх просвітити.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Ларрі Леппер був паном всього, що бачив. Стоячи на вершині мінарету в казковій країні, він насолоджувався захоплюючою панорамою, яка була Країною Ларрі. Від головних воріт, куди натовп людей вливався через отвір у формі усміхненої пащі Медведя Бастера, до стофутових статуй Дівчатка-білки, Чарівної мишки та інших творінь Ларрі Леппера, йому належало все. Діти грали на вулицях, вимощених пластиком. Їхні радісні крики долинали з кімнати the Creepers, сміх долинав з Дому голограм, а запахи попкорну, цукрової вати та смаженого тіста розносилися в суху спеку полудня південної Каліфорнії.
  
  
  У Ларрі було все. Більше ніякого рабства біля креслярської дошки. Ніколи йому не доведеться працювати на таких, як Білл Банана, або малювати іншого робота. Насправді продюсери ломилися у двері, щоби вибрати його персонажів. Ларрі завжди припускав, що здійснить свою мрію навпаки - спочатку випустить персонажів в ефір і сподіватиметься, що вони приведуть його до тематичного парку. Але це здійснилося легким шляхом.
  
  
  І, що найкраще, це сталося за одну ніч.
  
  
  Ларрі навів дивного містера Гордонса на сайт, у покинутий тематичний парк, який збанкрутував, намагаючись конкурувати з Діснейлендом.
  
  
  "Ти можеш щось із цим зробити?" Запитав Ларрі. Була ніч. Містер Гордонс просто пройшов крізь сітчасту огорожу, зробивши дірку досить велику, щоб пройти крізь неї пальцями, схожими на кусачки. Він підійшов до спорожнілого колеса огляду й увійшов до кабіни керування. Не через двері, а буквально у стіну. Ларрі моргнув, і стіна, здавалося, поглинула Гордонса.
  
  
  Ларрі відчув тремтіння в землі, і раптово, подібно до кольору, що заповнив екран у "Чарівнику країни Оз", парк ожив. Ларрі кинувся туди, як дитина.
  
  
  Він провів перший вечір, спостерігаючи за налаштуваннями. Йому потрібно було лише попросити колесо огляду змінити, і воно перетворилося на атракціон "Дівчинка-білка" з барвистими зображеннями дівчинки-білки на кожній маточині.
  
  
  Коли останній атракціон, місячна доріжка, що розтяглася, була модифікована, Ларрі залишився задоволений.
  
  
  "Ми заробимо мільйони", - вигукнув він. "Скільки я маю взяти за вхід?"
  
  
  "Нічого", - відповів голос містера Гордонса, який цього разу долинав з боку входу на Місячну доріжку, який Гордонс спроектував так, щоб ніхто не міг покинути парк, не насолодившись ним.
  
  
  "Нічого? Як я зароблятиму гроші?"
  
  
  "Ви заробите гроші на концесіях", - сказав містер Гордонс. "Але важливо, щоб через Ларріленд проходила велика кількість людей".
  
  
  "Ларріленд? Я збирався назвати це Лепперландією".
  
  
  "Лепперленд має невдалий відтінок", - зазначив містер Гордонс, чий голос тепер долинав зі статуї ведмедя Бастера, поки Ларрі робив обхід. Ларрі швидко звик до голосу, що долинало з різних місць. Він так довго працював у світі фантазій, що його ніщо не дивувало. Навіть той факт, що весь парк був андроїдом, що мислить.
  
  
  "Я всім серцем прив'язався до Лепперленд", - поскаржився він. "Імена важливі. Я навчився цьому на своїй останній роботі".
  
  
  "Що це було?" З цікавістю спитав Ларрі. "Я був мийником автомобілів".
  
  
  "Ти маєш на увазі, ти працював на автомийці".
  
  
  "Ні", - сказав містер Кордонс. "Я був мийником автомобілів".
  
  
  "О".
  
  
  І оскільки містер Гордонс забезпечив Ларрі Леппера його мрією, Ларрі не скаржився і заперечував. Він кинувся розміщувати оголошення в газетах, щоб коли прибуде перший потік сімей, він був готовий зустріти їх у своєму костюмі ведмедика Бастера.
  
  
  Це був лише один неспокійний день до цього. Тепер Ларрі вирішив відпочити від ролі Бастера Ведмедя та насолодитися видом зі своєї приватної вежі.
  
  
  "Ах, що тепер може піти не так?" Вголос сказав Ларрі.
  
  
  Голос містера Гордонса долинав із вентиляційного отвору кондиціонера. "У Ларріленді неприємності, Ларрі Леппер", - свідчило повідомлення.
  
  
  "Що через неприємності?" Запитав Ларрі, наблизивши обличчя до вентиляційного отвору.
  
  
  "Кілька людей входять через вхід, вони мають автоматичну зброю".
  
  
  Ларрі глянув униз. Низки машин тяглися зі стоянки, як жуки на стрічці конвеєра. Машини нетерпляче сигналили. І по верхівках низки транспортних засобів протопали кілька чоловіків у безсмачному туристичному одязі.
  
  
  Вони проштовхалися крізь натовп. Вони несли пляжні рушники, і Ларрі не треба було гадати, що ховають рушники. Він зрозумів це по тому, як рушники носили двома руками, однією рукою під, а іншою зверху, утримуючи рушники на місці.
  
  
  "Що мені робити?" вимагав Ларрі Леппер.
  
  
  "З'ясуйте, чого вони хочуть. Вкрай важливо, щоб не було збоїв у функціонуванні цього тематичного парку".
  
  
  "Я думаю так само", - рішуче заявив Ларрі Леппер. Ларрі Леппер вдягнув свою величезну ведмежу голову Бастера і зашкутильгав униз гвинтовими сходами, його серце билося десь у роті. Він запитував, чи прийшла мафія, щоб вимагати частину акцій у Ларріленді.
  
  
  Ганна Чутесова була оточена.
  
  
  Вона стояла у морі дітей, намагаючись ізолювати радіопередачу. Було важливо, щоб вона залишалася на одному місці досить довго, щоб отримати одну частину сигналу. Діти стовпилися навколо неї, і це тільки змусило її гостро усвідомити жах, який замаскували під арлекінським ім'ям Ларріленд. Скільки з них, запитувала вона, ніколи не досягнуть статевої зрілості через цей невинний день на сонці?
  
  
  Коли маленька дівчинка проскакала повз, ударивши Ганну по голові повітряною кулькою з ведмедиком Бастером, Ганна накинулася на неї з люттю, породженою розчаруванням.
  
  
  "Іди!" прошипіла вона. "Хіба ти не бачиш, що я роблю щось важливе?"
  
  
  Маленька дівчинка зупинилася, виглядала приголомшеною і кинулася геть, кричачи: "Мамочко, матуся".
  
  
  Ганна Чутесов повернулася до свого радіолокатора, закусивши губу. З кожним моментом, коли вона відкладала пошук Дамоклова меча, дедалі більше батьків, дедалі більше дітей піддавалися впливу його мікрохвиль. Ганна знала, що десь супутник робить свою підступну роботу. Але де? Який із цих атракціонів позбавляв тих, хто проходив через нього, можливості народжувати дітей?
  
  
  Анна отримала своє перше зображення і, зафіксувавши його в оптичному прицілі, попрямувала до іншого кінця парку.
  
  
  Вона не дісталася туди. Вона впустила локатор, зламавши його. Вона дивилася об'єкт своїх пошуків.
  
  
  Це був чудовий палац із кришталю та хрому. Неонова вивіска навпроти говорила "МІСЯЧА АЛЕЯ". Це був найбільший будинок у парку, розташований у задній частині. Там були найбільші черги, які зміїлися навколо ряду стовпів та леєрів, призначених для утримання натовпу на місці. Це також був єдиний вихід із Ларріленду.
  
  
  "Як диявольськи", - сказала Ганна Чутесов тихим голосом. “Щоб люди пішли, вони мають пройти Місячну доріжку. Саме там я знайду те, що шукаю”.
  
  
  Ганна знайшла Ршата Кірлова біля кіоску з морозивом, який намагається утримати в рівновазі фісташково-горіховий ріжок із подвійною ложкою. "Дурень", - сказала вона, вибиваючи ріжок у нього з рук.
  
  
  "Я був голодний", - затихнув полковник Ршат Кірлов.
  
  
  "Неважливо. Думаю, я знайшов об'єкт своїх пошуків".
  
  
  "Я накажу своїм людям зібратися для штурму".
  
  
  "Давайте помолимося, щоб такий ідіотський захід виявився непотрібним", - сказала Ганна. "Розмістіть своїх людей навколо атракціону під назвою "Місячна прогулянка". Не - повторюю, не дозволяйте їм увійти. Я йду всередину. Один. Якщо я не повернуся через двадцять хвилин, ви надішлете двох своїх кращих людей. Скажіть їм, щоб вони шукали те, що схоже на супутник. Їх не слід обманювати зовнішністю легковажності. Якщо вони побачать такий об'єкт, вони мають знищити його за будь-яку ціну. Якщо перша пара не повернеться, відправте наступну, і так далі до досягнення успіху”.
  
  
  "Я розумію".
  
  
  "Ні, ти цього не робиш. Ти отримуєш накази і підкоряєшся їм. Розуміння – не твоя функція".
  
  
  "Що станеться, товаришу Чутесов, якщо ніхто з моїх людей не повернеться з цього місця?"
  
  
  "Ви підете в радянське консульство у місті Лос-Анджелес. Це велике місто на півночі. Скажіть їм, що Меч знаходиться в тій будівлі".
  
  
  "Меч?"
  
  
  "Меч", - повторила Ганна Чутесова. "Тепер проінструктуй своїх людей. Двадцять хвилин починаються з того моменту, коли ти побачиш, як я проходжу через вхід до атракціону "Місячна прогулянка"".
  
  
  Ганна Чутесова не стала в довгу чергу, що веде до Місячної алеї. Не було часу. Кожна затримка стерилізувала б ще стільки людей, які проходять через будинок. Вона пробралася крізь натовп і перестрибнула через низьку бетонну перешкоду, поки не опинилася на чолі черги. Вона зробила крок першою в черзі, сім'ї з чотирьох чоловік. Вона хотіла попередити їх, але хто б їй повірив?
  
  
  Ганна не стала сперечатися із підлітком, який контролював двері. Вона заскленіло посміхнулася, і поки хлопчик бурмотів щось про те, що не можна порушувати чергу, Ганна підвела його до бічної стіни і стискала його шию, доки він не впав мертвим. Вона хотіла, щоб їй не доводилося вбивати його, але це було його життя проти життя тисяч ненароджених поколінь. Без оператора ніхто не міг увійти в прогулянку Місяця, поки Ганна Чутесов не нейтралізувала її злу функцію.
  
  
  "Я відчуваю запах росіян", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  Римо Вільямс зупинився. Вони щойно минули вхідні ворота "Ведмедя Бастера". Натовп здавався занадто щільним, щоб пропустити його, але Чіун наказав Римо наслідувати його приклад.
  
  
  Натовп, мабуть, так і не зрозумів, чому вони розступилися перед крихітним азіатом у кімоно з білої парчі. Деякі відчули свербіж і відійшли вбік, щоб почухати його. Інші відчули тиск на свої спини, але коли вони озирнулися, то нічого не побачили.
  
  
  Так тривало доти, доки Римо не виявив себе глибоко зануреним у веселощі Ларріленда.
  
  
  Він понюхав повітря. "Так. Я також їх чую", - сказав він. Давним-давно Майстер Сінанджу навчив його, що всі люди випромінюють характерні запахи, суміш хімії тіла та харчування. Хоча всі ці особисті запахи є унікальними, їх можна класифікувати залежно від впливу харчування. В Ост-Індії відчувався характерний аромат спецій каррі, в Америці - запах гамбургерів і таке інше. Від росіян зазвичай пахло чорним хлібом та картопляним супом.
  
  
  "Там", - сказав Чіун, вказуючи.
  
  
  Римо побачив двох чоловіків у гавайських сорочках, які незручно стояли поряд, тримаючи рушники на рівні стегон.
  
  
  "Думаєш, у них є зброя?" Запитав Римо.
  
  
  "Вони знадобляться їм. Від них вражає підозрілістю".
  
  
  "Ганна, мабуть, випередила нас в ударі, Татусю".
  
  
  "Можливо", - відсторонено промовив Майстер Сінанджу. Він не спостерігав за росіянами. Він оглядав парк у пошуках найбільш ймовірного місця, де можна сховати Дамоклів меч. Він відкинув найвищу споруду - велику вежу - тому що не відчув вихідної від неї енергії. Колесо для дівчаток-білок було надто відкритим. Серед його скелетів був місця, де можна було б сховати сферичний об'єкт. Ось і лишилися атракціони для прогулянок.
  
  
  "Я не бачу Ганну, але я нарахував десять росіян, всі озброєні, що ошиваються навколо Місячної доріжки", - сказав Римо. "Як ти думаєш, що це означає?"
  
  
  Майстер Сінанджу звернув свою увагу на прогулянку Місяця. Атракціон мав найдовшу чергу, що означало, що він був найпопулярнішим. Він також був оточений, як зазначив Римо, російськими агентами.
  
  
  Чіун повернувся до Римо і подивився йому в очі. "Послухай мене, Римо, бо це важливо", - сказав він.
  
  
  "Я слухаю", - сказав Римо, спостерігаючи за російським краєм ока.
  
  
  "Тоді слухай і очима", - відрізав Чіун, грюкнувши в долоні так різко, що голуби поблизу злетіли.
  
  
  "Добре Добре".
  
  
  "Я втратив дещо важливе для себе", - вилаявся Чіун. "Я не втрачу і тебе теж".
  
  
  "Я впораюся з усім, що станеться", - сказав Римо.
  
  
  “Я також не допущу, щоб ти втратив своє насіння. Коли-небудь воно тобі знадобиться, коли настане час навчати наступного Майстра після тебе. Озирнися навколо, Римо.
  
  
  Римо озирнувся. Скрізь він бачив радість. Батько взяв на руки маленького хлопчика, щоб той міг краще розгледіти зустрічаючого, одягненого як Чарівне Мишеня, що жонглює білими кульками. Брати-близнюки по черзі їли з того самого ріжка цукрової вати, їхні роти були рожевими та липкими. Це змусило Римо знову захотіти стати дитиною.
  
  
  "Що ти бачиш?" - спитав Чіун.
  
  
  "Я бачу, як багато людей веселяться. Мені хочеться бути одним із них".
  
  
  "Я бачу дітей, які ніколи не дізнаються радості від появи в їхньому житті нового брата чи сестри", - наспіваючи сказав Майстер синанджу. "Я бачу батьків, які створили життя востаннє і не усвідомлюють цього. Я бачу жінок, які ніколи не насолодяться дивом народження. Я бачу батьків, які ніколи більше не побачать своєї подоби в особі дитини. Я бачу пустелю страждань. Поміркуй над цим , Римо, сину мій, і розкажи мені ще раз, що ти бачиш у собі”.
  
  
  Римо подивився ще раз.
  
  
  "Я бачу жах", - сказав він.
  
  
  "Добре, тому що тепер ти бачиш правду. Деякі з цих людей можуть бути врятовані від такої долі, але ти маєш підкорятися кожному моєму наказу, бо часу мало".
  
  
  "Скажи тільки слово, Татусю", - рішуче сказав Римо. "Я зроблю все, про що ти попросиш".
  
  
  Майстер Сінанджу кивнув. "Російські, схоже, нервують", - сказав він. "У них багато зброї, і довкола багато невинних. Ти займешся ними. Використовуй все своє вміння, щоб кулі не долетіли".
  
  
  "Вони бачили свій останній захід сонця. А як щодо тебе?"
  
  
  "Я шукатиму інструмент безпліддя і Гордонса. Не йдіть за мною, тому що ви не повинні ризикувати і своїм насінням. Це найважливіша частина".
  
  
  "Я не можу дозволити тобі виступити проти Гордонса наодинці", - запротестував Римо.
  
  
  "І я не можу дозволити тобі стати порожньою судиною", - парирував Чіун. "Якщо ти не зробиш цього для мене або для синанджу, тоді подумай про свою наречену, яка чекає на твого повернення".
  
  
  "Ма-Лі", - сказав Римо.
  
  
  "Так, Ма-Лі, можливо, захоче народити тобі дітей, хоча чомусь - вище за моє розуміння. Пам'ятай про Ма-Лі, щоб не наробити дурниць. Тепер займіться росіянами, поки я обшукаю ці будівлі, починаючи з цього. Що б ви ні робили, що б не трапилося, не слідуйте за мною в жодне з них, поки я не знищу круглий меч росіян».
  
  
  "Попався, татку", - пообіцяв Римо.
  
  
  І Майстер Сінанджу розчинився у натовпі. Римо спробував простежити за ним очима, але розглянути його крихітну фігурку, що пробиралася крізь натовп високих американських туристів, було неможливо.
  
  
  Полковник Ршат Кирлов зрозумів його наказ. Він мав чекати на повернення Ганни Чутесов або закінчення двадцяти хвилин. Тим часом він не повинен був нічого робити. Поки він чекав, він запитував, чому такий сміливий хід, як проникнення в Америку першокласної команди КДБ, призвів до такого місця, як Ларріленд. Він зрозумів, що Ларріленд був місцем, подібним до знаменитого Діснейленду, про яке він читав. Про Діснейленд знали всі, навіть у Радянській Росії.
  
  
  Невиразно він ставив питання, чи не полягала місія Ганни Чутесової в тому, щоб вкрасти технологію американських тематичних парків. Можливо, скоро такі місця з'являться по всій матінці Росії. Він подумав, чи будуть вони називатися якось на кшталт Ленінландії.
  
  
  Семифутовий ведмідь із поліестеру перервав його роздуми. "Вибачте мене", - сказав ведмідь. “Але я маю попросити вас перевірити свою зброю біля воріт. Я впевнений, що вони несправжні, але тут заборонені навіть водяні пістолети. У нас сувора політика відмови від зброї. Звичайно, це для загальної безпеки”.
  
  
  "Іди", - сказав Ршат Кірлов. "Я нічого не знаю про те, про що ти зі мною говориш".
  
  
  "Послухайте, я не хочу викликати поліцію".
  
  
  "І я не хочу, щоб ви викликали поліцію", - сказав полковник Ршат Кірлов, притискаючи приховане дуло свого пістолета-кулемета "Узі" до жирного черева ведмедя.
  
  
  Коли Римо Вільямс припинив пошуки Майстра синанджу, він побачив, що троє росіян оточили одну з офіційних зустрічаючих Ларріленда, людину в костюмі великого ведмедя. Трійця притиснула різнокольорові пляжні рушники до костюму ведмедя та змусила чоловіка всередині пройти за павільйон big Moon Walk.
  
  
  "Вибачте мене", - сказав Римо, вриваючись до них. "Але ви посягаєте на національне надбання".
  
  
  "Національність-?" – почав полковник Ршат Кирлов.
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Римо. "Хіба ви не впізнаєте Ведмедя Йоги, коли побачите його?"
  
  
  "Бастер", - поправив Ларрі Леппер усередині скафандра. "Ведмідь Бастер".
  
  
  "Заткнися", - сказав Римо. "Отже, як я вже казав, ця людина - велика зірка американських ЗМІ і близький друг Ведмедя Смокі. Чому б тобі не дати спокій?"
  
  
  "Що, ти не лізеш не в свою справу?"
  
  
  "Добре", - безтурботно сказав Римо. "Я запитав по-доброму. Народ, ви що, не чули, як я запитав по-доброму?"
  
  
  "Так", - нервово сказав Ларрі Леппер. "Я зробив".
  
  
  Римо вирішив, що проблема над росіян. Проблема була у їхній зброї. Одним помахом руки він відібрав зброю у двох найближчих чоловіків. Третій чоловік, який говорив і, мабуть, був лідером, побачив, що Римо тримає в одній руці два "Узі", а в іншій - рушники. Він вагався.
  
  
  Вагання було миттєвим. Удар Римо був блискавичним.
  
  
  Полковник Ршат Кирлов відчув, як його "Узі" злетів у повітря. Римо спіймав його на льоту. Рушник затремтів за ним, і Римо теж його спіймав.
  
  
  "Тепер дивіться уважно", - сказав Римо. Росіяни спостерігали. Те ж саме робив Леппер, вдивляючись у очниці, приховані в усміхненій пащі Медведя Бастера.
  
  
  Римо сунув один з "Узі" під пахву і твердим, як сталь, вказівним пальцем заштовхав пляжний рушник за тупий дуло зброї, як фокусник, що набиває кольорові шарфи в порожню паличку. Він кинув зброю назад його власнику і зробив ту ж операцію з двома іншими автоматами, перш ніж повернути їх.
  
  
  "Та-ак", - заспівав він. "У мене теж нічого в рукавах".
  
  
  "Що означає "та-дах"?" - спитав полковник Ршат Кирлов, дивлячись на зброю у своїй руці. Він дивився в дуло. Було темно. Пляжного рушника всередині явно не було, хоча неозброєним оком все виглядало так, ніби божевільний американець засунув товстий рушник у пістолет. Полковник Кирлов знав, що цього не могло бути. У дуло "Узі" ледь помістився б олівець, не кажучи вже про дуже товстий рушник.
  
  
  "Ваша зброя на місці?" спитав він інших чоловіків. Вони кивнули.
  
  
  "Тоді використовуй їх".
  
  
  Римо стояв, схрестивши руки на грудях, тоді як три пальці на спускових гачках натиснули на три спускових гачки, і три руки перетворилися на купу кісток і крові. Чоловіки не мали часу закричати. Вони так і не зрозуміли, що їхня зброя дала зворотній постріл і вибухнула. Римо, пританцьовуючи, підбіг до кожного з них і поклав їх ударами пальців, що не гнулися, в лобові частки.
  
  
  "Що трапилося?" – тупо спитав Ларрі Леппер. Троє чоловіків лежали на землі.
  
  
  "Вони загинули", - безтурботно сказав Римо. Він шукав ще росіян. Він побачив ще двох, що стояли, як гавайські версії охоронців мафії, перед павільйоном "Місячна прогулянка". "Вибачте, я піду вб'ю ще когось".
  
  
  "Приємно було познайомитися", - сказав Ларрі Леппер, вдячний за те, що йому не доведеться мати справу із озброєними людьми.
  
  
  "Передай Смоки мої найкращі побажання", - крикнув у відповідь Римо.
  
  
  Звук вибуху Uzis залишився непоміченим у шумі карнавалу Ларріленда, тому наступна пара російських поняття не мала, що сталися неприємності. Вони стояли по стійці смирно, не звертаючи уваги на натовп, що кружляв навколо них.
  
  
  Римо підкрався ззаду і взяв по лікті в кожну руку. Чоловіки відчули раптове непереборне бажання кинути зброю. Вони покинули.
  
  
  Римо підібрав "Узі" і вийняв затискачі. "Ось", - сказав він. "Тепер, коли вони порожні, я маю кілька запитань до вас двом". Він направив на них зброю.
  
  
  "Вибачте мене", - сказав один із росіян. "Але ви помиляєтесь".
  
  
  "Я?" - Запитав Римо. Він насупився. "Так. Ця зброя не розряджена".
  
  
  "Нісенітниця", - сказав Римо. "Ти бачив, як я виймав обойми".
  
  
  "У патроннику завжди є патрон. Будь такий добрий, вийми їх, перш ніж розмахувати ними ось так".
  
  
  "Я думаю, ти думаєш про якусь іншу зброю", - сказав Римо.
  
  
  "Я впевнений, що я правий", - сказав російська з навмисною ввічливістю. "Я солдат".
  
  
  "Невже?" спитав Римо. І оскільки його обурювала присутність радянських солдатів у американському тематичному парку, він зробив те, чого не робив з того часу, як вивчав синанджу. Він натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Скаржиться російська склалася, як зламана дошка. "Що ти знаєш?" Сказав Римо. "Зрештою, він мав рацію. Гадаю, це означає, що в цьому пістолеті теж є ще один патрон". Він направив його в обличчя другому російському.
  
  
  "Що ви хочете знати?" - З нещасним виглядом запитав російську.
  
  
  "Для початку я хотів би знати, де Ганна Чутесова".
  
  
  Російський тицьнув великим пальцем у павільйон "Місячна прогулянка", який блищав прямо в нього за спиною.
  
  
  "Вона там щось шукає. Ми не знаємо, що".
  
  
  "Ви щойно відповіли на моє друге питання", - сказав Римо.
  
  
  "Це добре?"
  
  
  "Для мене, так. Для тебе, е-е-е," сказав йому Римо, сумно хитаючи головою.
  
  
  "Ти збираєшся застрелити мене тут?"
  
  
  "Ні, я ненавиджу зброю. Стрілянина з цього змусила мене згадати чому. Це шумно і неакуратно, і чому я повинен стріляти в тебе, коли я можу це зробити?" І Римо направив пістолет російською. Куля потрапила йому прямо в серце, зупинивши його.
  
  
  "Набагато краще", - сказав Римо, оглядаючись у пошуках інших росіян.
  
  
  Майстер Сінанджу виявив, що йде довгим квадратним тунелем, стіни якого, можливо, були вирізані з чорного обсидіана. Зіркоподібні вогні мерехтіли за димчастим склом, створюючи ілюзію прогулянки зоряним тунелем. Коли він нарешті вийшов, він опинився у сферичній білій кімнаті.
  
  
  Кімната оберталася, як нутрощі баскетбольного м'яча, що котився з пагорба. Вона була заповнена дітьми і дорослими, які сміються і хихикають, коли вони перекидалися об слизькі внутрішні стіни.
  
  
  Коли кімната перестала обертатися, на протилежному боці з'явився отвір, що веде вглиб атракціону "Місячна прогулянка". Діти першими попрямували до отвору.
  
  
  Майстер Сінанджу розчистив простір стрибком, подібним до стрибка газелі. Він приземлився, перегороджуючи вхід, його тонкі руки загрозливо підняли.
  
  
  "Забирайся!" - сказав він гнівно.
  
  
  Діти захихотіли, думаючи, що Майстер Сінанджу був частиною атракціону.
  
  
  "Ви місячна людина?" - Запитав один з них.
  
  
  "Це місце закрите. Іди", - повторив Чіун. І коли один із дітей простяг руку, щоб доторкнутися до парчі його халата, він дав йому ляпас. Не дуже, але досить різко, щоб привернути увагу інших.
  
  
  "Як ти смієш бити мою дитину!" - Закричала жінка, проштовхуючись до Майстра Сінанджу. Чіун теж шльонув її і, розгорнувши, відіслав геть, наступивши твердою сандалью на задню частину штанів.
  
  
  "Я закрив це місце", - голосно сказав він. "А тепер йдіть і скажіть іншим, що надалі нікому не дозволяється входити, інакше вони зіткнуться з гнівом Майстра Сінанджу".
  
  
  "І ти зіткнешся з гнівом мого адвоката", - парирувала жінка. Але вона повела дитину, що плаче, назад до виходу. Інші пішли за нею.
  
  
  Задоволений тим, що запобіг жахливій долі, що спіткав групу, Майстер Сінанджу повернувся обличчям до сусідньої кімнати і рушив далі. Його обличчя було безпристрасним.
  
  
  Анна Чутесов відчула на собі чийсь погляд.
  
  
  Вона пройшла через Зоряний тунель і Обертання супутника, пропливла через Орбітальну залу і опинилася у величезному приміщенні під назвою Саргасове сховище втрачених космічних кораблів. Підлога була покрита нейлоновою сіткою. Величезні іржаві кістяки покинутих космічних кораблів лежали навколо неї. Вони виступали з сітчастої підлоги, що підстрибує, стирчали зі стін і плавали під стелею. Вона зачепила крихітний астероїд, що висів перед її обличчям, але її рука пройшла крізь нього. Вона зрозуміла, що це було тривимірне зображення.
  
  
  Кімната була відполірована страшним блакитним сяйвом. У напівтемних ілюмінаторах космічних кораблів стояли манекени астронавтів та інопланетян, які, ймовірно, загинули і викинули в космос. Їхні очі дивилися, відкриті і, здавалося, живі.
  
  
  Анна пройшла повз манекен у костюмі астронавта, обережно вибираючи дорогу, бо павутинний настил прогинався при кожному кроці, як батут, через що здавалося, що вона справді йде в космосі. Їй здалося, що вона почула шарудливий звук скафандра, що розгинається.
  
  
  Ганна зупинилася, щоб прислухатися, але підлога продовжувала тремтіти.
  
  
  Ганна Чутесов раптово розвернулася, піднявши пістолет.
  
  
  Манекен у скафандрі підвівся на ноги і обернувся до неї обличчям. Його немигаючі блакитні очі байдуже дивилися на неї.
  
  
  "Алло, все гаразд", - сказав голос. Той самий голос, який гукнув її з будки безкоштовного автомийки імені Юрія Гагаріна.
  
  
  "Я волію прощатися", - виплюнула Ганна Чутесов і розрядила обойму в груди фігури.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Римо Вільямс збився з рахунку.
  
  
  Усього росіян було десять. Він був майже впевнений у цій кількості. Він порахував їх перед тим, як розпочати роботу над ними. Проблема в тому, що він не потрудився порахувати їх, коли розправлявся з ними.
  
  
  Римо думав, що отримав усі десять. Але він не був певен. Він сів на порослий травою пагорб, де напис "Ларріленд" був написаний маргаритками і волошки, і порахував їх на пальцях. Були перші троє, чиї пістолети вибухнули. Потім наступні двоє, до одного з яких він вистрілив. Невдалий перебіг. Він ніколи так не вчинить. Римо згадав, як запхав одного російського у відро для сміття. Наразі їх стало п'ятеро. Потім був той, хто підібрав маленького хлопчика і спробував використати його як щит, коли Римо загнав його у куток. Римо врятував хлопчика і згодував російського великого атракціону "Дівчинка-білка". Це теж було помилкою, бо чоловік кричав російською мовою, коли механізм перемелював йому ноги. І це змусило решту тікати.
  
  
  Ось тут усе й ускладнилося.
  
  
  Троє росіян намагалися напасти на нього – чи їх було четверо? Якщо Римо міг пригадати напевно, це могло б пояснити їх усіх.
  
  
  Римо довелося врізатися в натовп, і росіяни пішли за ним, тож Римо довелося діяти обережно. Він підкрався до першого, низько нахилившись, обробляючи натовп так, що перша мета нічого не помітила. Інші росіяни побачили, як їхній товариш раптово зник з поля зору. Римо повалив його на землю та зламав трахею.
  
  
  Другий російський зник під людським морем так само, і Римо, оскільки це здавалося доречним, видав звук "ду-ду-ду-ду-ду-ду-ду", який був лейтмотивом "щелеп", коли він непомітно напав на третього і, можливо, останнього охоронця.
  
  
  Римо поплескав цю людину по хребту і відніс її до купи, яку він склав з інших, поза увагою за групою пальм.
  
  
  То їх було троє чи четверо? Римо було згадати. Він думав, що їх було четверо, але не був певен. Він пошкодував, що не порахував. Ймовірно, їх було четверо, бо він більше не знайшов жодної російської. Можливо, останній втік.
  
  
  Поки він намагався розібратися в цьому, до нього підійшла людина у костюмі ведмедя Бастера.
  
  
  "Я думаю, тобі хтось дзвонить", - послужливо сказав він.
  
  
  "Де?" Запитав Римо, підводячись на ноги. "Де?"
  
  
  "Там", - сказав ведмідь, вказуючи.
  
  
  Римо простежив за вказівною лапою ведмедя. У бічних дверях павільйону "Місячна прогулянка" з'явилося обличчя Ганни Чутесов.
  
  
  "Рімо", - пролунав її наполегливий голос. "Поспішай. Ти потрібен Чіуну".
  
  
  Римо вагався всю мить. Чіун наказав йому залишатися зовні. Але тепер він давав зрозуміти, що йому потрібна допомога. Це вирішило Римо. Він метнувся до дверей.
  
  
  Ганна Чутесова вже зникла всередині. Римо помітив її наприкінці напівтемного коридору. Вона озирнулася і махнула йому рукою, щоб він ішов далі.
  
  
  Римо пішов за ним, помітивши, що по обидва боки проходу вздовж обох стін тяглися мідні дроти, схожі на схему транзисторного радіо. Він здивувався, чому це так відкрито, потім побачив, що Ганна недбало зачепила обидві лінії, коли йшла, і він зрозумів, що дроти мають бути в безпеці.
  
  
  "Почекай", - крикнув він їй услід.
  
  
  "Часу немає", - крикнула вона у відповідь. "Поспішай".
  
  
  Римо пішов за нею в кімнату, де було зовсім темно. Його очі миттєво звикли. Він побачив, як невиразна постать Ганни Чутесов зникла за дверима.
  
  
  Римо ступив усередину. Наступна кімната була сповнена м'якого золотистого світла.
  
  
  Ганна Чутесов стояла осторонь. Вона стояла, торкаючись кінчиками пальців безперервної мідної лінії, і Римо помітив, що кінчики її пальців, як дріт, були мідними.
  
  
  "Алло, все гаразд", - сказала Ганна Чутесов голосом містера Гордонса.
  
  
  "Ти так і не навчився правильно говорити, залізний дроворуб", - сказав Римо. І оскільки він знав, що справжня Ганна Чутесова, мабуть, мертва, він, не втрачаючи жодної секунди, накинувся на Гордонса.
  
  
  Голос Майстра Сінанджу зупинив його. "Рімо!" Покликав Чіун. "Повертайся! Ти мене чуєш? Повертайся".
  
  
  Римо, відволікшись, обернувся на звук його голосу. Він побачив панораму місячного краєвиду, штучну скелю та кратери, що всіють підлогу. З землі, подібно до колючих голок, піднімалися сталагміти, а над його головою на тлі скляно-чорного неба мерехтіли зірки і гігантськи вимальовувалися планети.
  
  
  У центрі стелі висіла планета Сатурн, срібляста куля, увінчана жовтим кільцем.
  
  
  А безпосередньо під Сатурном, чіпляючись за кам'яну голку і чіпляючись, як кішка, за планету, оточену кільцями, був Майстер синанджу.
  
  
  "Чіун! Ти в порядку?" Дзвонив Римо.
  
  
  "Я чую, як розчарування кричить голосним голосом, питаючи мене, чи все зі мною гаразд", - сердито сказав Чіун. "Я не в порядку. Я ризикую своїм життям, щоб захистити ідіота. Вперед! Врятуй своє насіння".
  
  
  Перш ніж Римо зміг відповісти, його зір вибухнув спалахом болю.
  
  
  Гордонс завдав першого удару.
  
  
  Римо відступив назад, ухилився, щоб уникнути другого смертельного удару і зібрався з духом. Він знав, що перед ним містер Гордонс, його старий ворог. Але містер Гордонс виглядав точнісінько як Ганна Чутесова. Це ускладнило б завдання.
  
  
  "Римо. Іди цю ж хвилину!" Чіун закричав, його щоки надулися від люті. "Я розберусь з цим".
  
  
  "Після того, як я зведу цей маленький рахунок", - сказав Римо. Він зробив випад у груди Гордонсу. Від удару полетіли іскри, але містер Гордонс залишився на ногах. Андроїд ухопився за стіну для опори, намацавши мідний дріт, потім увімкнувся.
  
  
  За минулим досвідом Римо знав, що елемент, що містить інтелект Гордонса, майже неруйнівні керуючі ланцюги, не завжди розташовувався в одній частині його механічного тіла. Вони могли бути заховані в голові, горлі, лікті андроїда – навіть у його мізинці. Зупинити Гордонса означало виявити та знерухомити цей мотивуючий елемент.
  
  
  Римо вирішив не гаяти часу.
  
  
  "Я збираюся показати вам нову гру", - сказав він. "Вона називається "процес виключення".
  
  
  Він відскочив назад, відштовхнувся від стіни і вдарив Гордонса в груди обома ногами. Гордонс упав. Римо приземлився зверху. Він жорстоким ударом відтяв праву руку андроїда. Гордонс, верещачи, як магнітофон, іншою рукою відкинув Римо убік.
  
  
  "Ні, справа не в цій руці", - сказав Римо, підводячись на ноги.
  
  
  "Римо! Іди!" У розпачі покликав Чіун. Він був на вістрі кам'яної голки, в межах досяжності планети Сатурн, яка, як зрозумів Римо, була замаскованим супутником Дамоклова меча.
  
  
  Голка повільно поринула у підлогу, захоплюючи за собою Чіуна. Майстер Сінанджу перестрибнув на іншу голку, коли штучна планета почала обертатися у напрямку до Римо. Його дно відкрилося, оголивши схожі на зуби мікрохвильові випромінювачі.
  
  
  "Рімо, воно вказує на тебе!" - крикнув Чіун. - Біжи зараз же. Ми б'ємося з цією істотою в інший раз".
  
  
  "Нічого не вдієш", - сказав Римо. "Він придбав Ганну. І я збираюся отримати його".
  
  
  "Я не хотів боротися з тобою", - сказав містер Гордонс. "Я був би задоволений тим, що пережив тебе, знаючи, що Дім Сінанджу покінчив з тобою".
  
  
  "На цій планеті немає місця для нас обох", - сказав Римо.
  
  
  "Я пам'ятатиму ваші слова, коли побачу, як вмирає остання людська істота", - сказав містер Гордонс, піднімаючи кулак, що залишився.
  
  
  Рімо пірнув під стиснутий кулак Гордонса і підскочив до нього ззаду. Він зніс Гордонсу голову. Він відлетів в інший кінець кімнати, як маріонетка, за мотузку якої смикнули.
  
  
  "Ні. І на думку теж не потрапив", - сказав Римо.
  
  
  Містер Гордонс, хитаючись, ходив кругами, доки не врізався у стіну. Він намацав мідний дріт. Коли він знайшов його, його судомні рухи вирівнялися.
  
  
  Римо, не підозрюючи, що випромінювачі Дамоклова меча націлилися на нього, рушив на вбивство.
  
  
  Майстер Сінанджу відчув, як його нігті дряпають Дамоклов меч. Дотик був коротким. Потім, знову, сталагміт, на якому він стояв, втягнувся в місячну підлогу.
  
  
  Він стрибнув на підлогу, де швидко оцінив ситуацію. Він міг кинутися до Римо і витягти його з кімнати і, можливо, врятувати від шаленої атаки Гордонса. Але це все одно залишило б пекельний пристрій. Воно випалило б життєву силу з стегон його учня ще до того, як він перетнув кімнату. Майстер Сінанджу вагався.
  
  
  Потім він помітив предмет біля своїх ніг. Він був схожий на голову Анни Чутесов, але його шия закінчувалася пучком дротів та оптичних волокон.
  
  
  Майстер Сінанджу підняв голову за світле волосся і відправив її у політ. Він ухвалив рішення. Рімо чекав наступного удару. Коли це сталося, він відсунувся від нього, взявши зап'ястя Гордонса, що залишилося, двома руками. Він потягнув, спрямовуючи імпульс удару андроїда проти себе в кидку, який був надто досконалий, щоб бути простим дзюдо. Це було синанджу.
  
  
  Гордонс відлетів убік. Його рука відірвалася біля зап'ястя. Містер Гордонс, хитаючись, попрямував до стіни, до мідного дроту, що тягнувся по кімнаті.
  
  
  Римо випередив автомат, що смикався, і висмикнув зі стіни шматок мідної нитки розжарення, розірвавши ланцюг.
  
  
  Тіло містера Гордонса впало купою. "Ага", - сказав Римо, задоволений собою. "На цей раз удар припав у ліву руку".
  
  
  "І ти не в своєму розумі", - сердито сказав Майстер Сінанджу, приєднуючись до нього.
  
  
  Римо обернувся. "Пробач, що не послухався твоїх вказівок, Папочка. Він зробив себе схожим на Ганну і сказав, що я тобі потрібен".
  
  
  "І ти повірив йому!"
  
  
  "Я не зупинявся, щоб подумати. Я просто знав, що я тобі потрібний".
  
  
  "Мені потрібний тямущий учень, ось що мені потрібно", - пробурмотів Майстер синанджу. "Той, у кого достатньо здорового глузду, щоб слухатися заклинань, що виходять з моїх вуст, а не хитрощів самозванця".
  
  
  "Це подяка, яку я отримую за те, що зупинив Гордонса?"
  
  
  "Тьху! Ти не зупинив його. Я зупинив його. Дивись". Римо побачив, що супутник "Дамоклів меч" лежить у штучному кратері. Вона була розбита вщент, як прикраса, що впала на різдвяній ялинці. Голова, схожа на Ганну Чутесов, лежала набік, заскленіло дивлячись крізь волосся, яке, як знав Римо, належало справжній Ганні Чутесов. Він відвернувся від цього видовища.
  
  
  "Ви зупинили супутник", - сказав Римо. "Я зупинив Гордонса".
  
  
  "Коли я знищив круглий меч, людина-машина впала. Його мислячі частини, мабуть, були приховані всередині".
  
  
  "Ні, це було в нього в руці", - наполягав Римо. "Він упав на підлогу, коли я відірвав руку".
  
  
  "Ні", - твердо сказав Чіун. "Я бачив, як він хитався кілька миттєвостей після цього. Він шукав мідний провід, який був з'єднанням з його мозком. Бачиш? Мідна лінія веде до стелі та підвісного кабелю."
  
  
  Римо подивився. Справді, нитка напруження тяглася вздовж стелі і натикалася на підвісний трос, з якого звисав Дамоклов меч.
  
  
  "Ні, ні", - сказав Римо. "Ти не розумієшся в електроніці. Мабуть, він керував супутником по проводах".
  
  
  "Ні, супутник контролював його. Ось чому він продовжував торкатися до дроту. Гордонс вивів уроки зі своїх минулих помилок. Він знав, що ви спробуєте знищити його в бою, зруйнувавши його мислячі частини. Тому він відправив битися помилкову версію самого себе, керовану віддаленим. контролем”.
  
  
  "Дистанційне управління", – поправив Римо.
  
  
  "Тоді ти приймаєш мою теорію".
  
  
  Римо підняв руки. "Хіба це має значення? Один із нас дістався до нього. Усе скінчено".
  
  
  "Це має значення", - відрізав Чіун. "Я дістав його. Слава належить мені. І я був би вдячний, якби ти тримав свій білий рот на замку, коли я повідомлю про мою велику перемогу вдячному імператору Сміту."
  
  
  "Як скажеш, Папочко", - стомлено сказав Римо. Інженерний корпус армії привів у дію останній заряд вибухівки, піднявши в повітря купу уламків.
  
  
  "Що ж, це кінець Ларріленда", - сказав Римо.
  
  
  Він спостерігав, як хмара бруду і уламків, що росте як гриб, повільно піднімається, зупиняється, потім стискається сама по собі.
  
  
  "І від злісної тварі Гордонс", - додав Майстер Сінанджу. "Завдяки мені".
  
  
  "Ти збираєшся почати це знову?" зітхнув Римо.
  
  
  "Почати що?" - Запитав доктор Гарольд В. Сміт. Він прилетів із Нью-Йорка, щоб особисто спостерігати за операцією. В армії думали, що він був цивільною особою, прикріпленою до Агентства з охорони навколишнього середовища.
  
  
  "Не має значення, - сказав Римо. "Сімейна сварка. Прикро так скоро руйнуватиме Ларріленд. Мені так і не вдалося побувати на жодному атракціоні".
  
  
  "Ларрілендом був містер Гордонс", - сказав Сміт. "Він асимілював весь парк. Ось чому ми знищуємо його. Ви пам'ятаєте, що доти, доки хоч якась функціонуюча частина Гордонсу залишається недоторканою, він здатний відновлювати себе".
  
  
  "Чіун і я знищили кожну частину тіла містера Гордонса", - запевнив його Римо.
  
  
  "Ні", - уперто сказав Майстер синанджу. "Рімо даремно витратив час, розчленовуючи манекен. Я знищив круглий меч росіян, у якому справді містився злий мозок Гордонса".
  
  
  "У будь-якому випадку, - продовжував Сміт, - знищення Ларріленда має поставити крапку у всій цій справі".
  
  
  "Не кажучи вже про те, щоби переконатися, що Гордони більше ніколи не повернуться", - додав Римо.
  
  
  "Я думаю, цього разу ми можемо бути впевнені в цьому", - сказав Сміт, спостерігаючи, як пил осідає над Ларрілендом.
  
  
  "Що ви кажете російською?" Запитав його Римо.
  
  
  "Майже нічого. Радянська делегація низького рівня прямує до Нью-Йорка, щоб заволодіти "Юрієм Гагаріним" та тілами його екіпажу. Останні, зрозуміло, перебувають у запечатаних трунах".
  
  
  "Хотів би я подивитися на вирази їхніх облич, коли ти вручиш їм ключі від автомийки". Римо посміхнувся.
  
  
  Сміт дозволив собі рідкісну посмішку. "Я б теж. Але я не думаю, що вони будуть ставити якісь питання. Не про Дамоклового меча. Вони будуть вважати, що він у нас. Одне це знання утримає їх від розгортання іншого".
  
  
  "А як щодо хлопця, який володів Ларріленд?"
  
  
  "Він проходить ретельний допит. Але я задоволений тим, що його історія про те, як його обдурили, є справжньою".
  
  
  "Що з ним буде?"
  
  
  "Жодних звинувачень пред'явлено не буде", - сказав Сміт. "Але я припускаю, що розпочнуться судові позови, як тільки у населення загалом виявляться перші симптоми стерилізації. На щастя, їх буде небагато. Ми вже поширили чутку, що Ларріленд довелося знищити, бо він був збудований на місці поховання токсичних відходів. Це Те, що Ларрі Леппер каже на свій захист, - це його проблема. Але сумнівно, що він скаже правду. Ніхто ніколи йому не повірить”.
  
  
  "Вони знайшли тіло Анни?" Тихо спитав Римо.
  
  
  "Що там було такого, чого Гордонс не засвоїв", - похмуро сказав Сміт. “Разом із командою КДБ вона буде похована у безіменній могилі. Офіційно ми не знаємо, що трапилося з кимось із них. Я сумніваюся, що поради питатимуть про їхнє місцезнаходження”.
  
  
  "Анна була гарною людиною".
  
  
  "Вона була цінним союзником", – визнав Сміт. "Але вона також була проблемою для нашої безпеки. Рано чи пізно це призвело б до її смерті".
  
  
  "Думаю, такий бізнес", - сумно сказав Римо. "Я не скоро її забуду".
  
  
  "І я сподіваюся, що імператор Сміт не забуде, що саме його покірний слуга врешті-решт розправився з містером Гордонсом", - вставив Чіун. “Я б виконав це завдання багато років тому, але раніше мені заважала необхідність одночасно навчати неслухняного учня. Тепер, коли я працюю лише на імператора, у мене не було з ним проблем”.
  
  
  "Я все ще говорю, що мозок був у руці", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Ти б так і зробив", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Все, що має значення, це те, що Гордонс пішов назавжди", - сказав Сміт.
  
  
  "Амін", - додав Римо, кинувши останній погляд на Ларріленда.
  
  
  Епілог
  
  
  Високо над осідаючим пилом, який був Ларрілендом, металевий елемент, що тріснув, досяг вершини свого підйому. Він почав швидке зниження до землі, коли сильний вітер підхопив його і відправив перекидатися у хмарах. Він виблискував під сонцем, безпорадний, безцільний і марний.
  
  
  Зрештою він упав би назад на землю, щоб розбитися на землю, якби не з'явився реактивний літак.
  
  
  Крихітний елемент потрапив у лівий двигун. У кабіні пілота спалахнув індикатор несправності, який попередив його, що лівий двигун перегорів.
  
  
  "О Боже", - сказав він. У розпачі він відключив комутатор та запустив процедури перезапуску.
  
  
  Двигун запрацював після третього натискання кнопки. "Фух!" - Видихнув пілот. "Це був майже останній виклик".
  
  
  "Виразно", - сказав другий пілот. "Я б не хотів здійснювати аварійну посадку тут. Не з самою Людиною на борту".
  
  
  "Дивно, мені здалося, що я відчув, як важелі управління рухаються самі собою", - сказав пілот.
  
  
  "Нерви", - зневажливо сказав другий пілот.
  
  
  "Ймовірно", - погодився пілот, міцніше стискаючи важелі управління. Миттєвий опір, здавалося, зник. Сором'язливо сміючись, пілот запросив по радіо інструкції з посадки.
  
  
  "Це ВПС один", - повідомив він на вежу, - запитує дозвіл на посадку. Прийом".
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 73: Лінія наступності
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Старий Пуллянг був першим, хто побачив дивних фіолетових птахів.
  
  
  Пуллянг сидів навпочіпки в багнюці, курив люльку з довгим живцем і дозволяв останнім теплим променям дня, що минає, вбиратися в його старечі кістки. Куріння заважало йому спати, оскільки він був доглядачем села Сінанджу, батьківщини сонячного джерела бойових мистецтв, яке також було відоме як синанджу. А бути вартовим сонного маленького містечка в Західно-Корейській затоці означало непереборну нудьгу.
  
  
  Ніхто не приходив у Сінанджу, хто не був із Сінанджу. У Сінанджу не було ні ворогів, ні природних ресурсів, ні бажаної нерухомості. Там справді був скарб, але мало хто знав про нього. Ті, хто знав, не наважувалися шукати її. Репутація Майстрів Сінанджу, роду ассасинів, що налічує близько трьох тисяч років, була більшим стримуючим фактором для злодіїв, ніж бронетанкова дивізія.
  
  
  Таким чином, старий Пуллянг сидів навпочіпки на сонці, курив, щоб не заснути, і терпляче чекав на повернення Майстра Сінанджу, знаючи, що йому нічого боятися, окрім як задрімати. Якби він задрімав, інші мешканці села відзначили б день і годину і повідомили Майстрові Сінанджу після його повернення. Тоді Пуллянг, напевно, був би покараний, і на його місце був би призначений один із них. Посада наглядача скарбниці була дуже бажаною в синанджу, оскільки дозволяла виявляти головну сільську рису характеру, яка була свого роду вивченою лінню, не боячись зневаги чи покарання.
  
  
  Пуллянг пильно спостерігав, як сонце сідає за бушуючі води затоки, опускаючись між двома скельними утвореннями на пляжі, які були відомі як вітальні роги. Океан став червоним. Це була улюблена пора дня Пуллянга. Це означало, що наближався час їди.
  
  
  Як тільки сонячний диск торкнувся води, трубка Пуллянга згасла.
  
  
  Старий Пуллянг бурмотів прокляття собі під ніс, бо заново розкурювати люльку означало багато роботи. Чубук був понад чотири фути завдовжки. Спочатку йому треба було намотати миску. Потім йому довелося б встати і підійти до одного з кухонних вогнищ за вугіллям, що димляться. То була важка частина.
  
  
  Старий Пуллянг так і не дістався важкої частини. Після того, як він пильно глянув на свою трубку, він випадково звів очі. Він побачив птахів.
  
  
  Їх було двоє. Вони ліниво описували коло над селом. Спочатку Пуллянгу здалося, що вони зовсім поряд. Розмах їхніх крил здавався величезним. Але при найближчому розгляді він зрозумів, що вони займали дуже високе становище.
  
  
  Це турбувало старого Пуллянга ще більше. Птахи були такі високі, що здавалися чорними на тлі неба, але все одно здавалися великими.
  
  
  Старий Пуллянг думав, що великі птахи могли бути чаплями. У них були довгодзьобі голови та дуже довгі шиї, як у чапель. Їхні плаваючі крила нагадували крила чаплі. Але вони були надто великі для чапель. Це було спантеличено.
  
  
  Насилу підвівшись на ноги, він покликав інших мешканців села. Він зібрав їх у групу, додавши слова "ліниві", тому що йому було приємно після цілого дня сидіння навпочіпки називати інших лінивими.
  
  
  "Дивіться!" - крикнув він, показуючи на небо. Трубка з довгим держаком тремтіла в його руці.
  
  
  Жителі села припинили приготування до вечірньої трапези та підняли очі.
  
  
  Всі вони бачили ліниво кружляючих птахів, чорних і розпливчастих, бо вони були так високо.
  
  
  "Хто вони?" - перелякано спитав хтось.
  
  
  Але Пуллянг, який був старійшиною села після Майстра Сінанджу, не знав.
  
  
  "Це ознака", - голосно проголосив він.
  
  
  "Від чого?" - Запитала Ма-Лі, яка була нареченою наступного Майстра. Вона була дуже молода, з блискучим чорним волоссям, що обрамляло невинне обличчя.
  
  
  "Зла", - мудро сказав старий Пуллянг, який знав, що бути неосвіченим - це не те саме, що визнати це.
  
  
  Жителі села зібралися навколо скарбниці Сінанджу, яка була збудована з цінних порід дерева на невисокому пагорбі в центрі села, бо вона уособлювала безпеку. Усі вони спостерігали за зловісними птахами. Обід сонця, що світився, ковзнув у воду, через що здавалося, що вона стікає кров'ю. Здавалося, що птахи теж опускаються дедалі нижче.
  
  
  "Вони спускаються", - сказала Ма-Лі, її очі розширились.
  
  
  "Так", - сказав Пуллянг. Тепер він міг бачити їхній колір. Вони були пурпурово-рожевими як внутрішні органи свиней, яких забивали для їжі.
  
  
  "У них немає пір'я", - прошепотіла Ма-Лі.
  
  
  Це було правдою. Птахи були без пір'я. У них були крила, як у кажанів - шкірясті пурпурові крила, які нервово ляскали і складалися, коли вони кружляли нижче, їх гострі морди згиналися так, що розташовані збоку очі могли дивитися вниз.
  
  
  Їхні очі були яскраво-зеленими, як у ящірок. Вони напевно не були чаплями.
  
  
  Діти першими зірвалися з місця та втекли. Звичайно, матері з криками побігли за ними. Наступними були чоловіки. Пішов шалений результат на стежку, що вилася за скелями на пагорб, геть від села.
  
  
  Старий Пуллянг повернувся до Ма-Лі. "Іди, дитино", - тремтячим голосом промовив він.
  
  
  "Ти теж іди", - наполягав Ма-Лі, потягнувши його за кістляву руку.
  
  
  Пуллянг вирвався, впустивши трубку. "Ні ні!" - виплюнув він. "Іди! Геть звідси!"
  
  
  Ма-Лі подивилася на пурпурових птахів і позадкувала.
  
  
  "Будь ласка!" - Закричала вона.
  
  
  Пуллянг уперто повернувся до неї спиною. Ма Лі повернувся і побіг за рештою.
  
  
  Старий Пуллянг залишився сам. Він зіщулився під вигнутими краями даху скарбниці, де, як він сподівався, кружлячі птахи не могли його побачити.
  
  
  Птахи промайнули над вітальними гудками. Пуллянг побачив, що їхні величезні крила були яскравими та блискучими, як пластикові іграшки, які іноді привозили до села з міст. І потім вони посідали, по одному на кожен ріг, склавши крила близько до своїх безволосих тіл, як істоти в жалобі. Вони були зростанням у три людські зрости.
  
  
  Старий Пуллянг скорчився на землі. Він був один, і злі зелені очі птахів, які не були птахами, були спрямовані прямо на нього. Птахи не рухалися. Вони просто дивились. Сонце зникло за океаном, його вмираючі промені висвітлили пурпурових птахів.
  
  
  Старий Пуллянг був сповнений рішучості не залишати свою посаду. То був його обов'язок. Він не став би ухилятися від нього. Він би залишився. Жоден сільський балакан ніколи б не сказав Майстерові Сінанджу, що Пуллянг, доглядач, відмовився від свого священного обов'язку.
  
  
  Настала ніч. Два птахи перетворилися на дві тіні з очима. Очі не миготіли на цих кістлявих, як сокири, обличчях. Вони дивилися на Пуллянга так, ніби вони мали цілу вічність, на яку можна було дивитися.
  
  
  Пуллянг стиснув зуби, щоб вони не стукали. Нехай вони дивляться. Вони могли дивитися вічно. Пуллянг не втік би. Він пошкодував, що не взяв той димний куточок. Його трубка була б зараз дуже смачною. Найбільше на світі він хотів, щоб його слухавка ніколи не гасла. Можливо, якби це було не так, Пуллянг взагалі не подивився б у небо і не побачив кружлячих птахів. Він забобонно вірив, що вони прилетіли на землю, бо він їх бачив. Він був переконаний у цьому. Це було те, як вони дивилися на нього своїми немигаючими зміїними очима.
  
  
  Пуллянг зіщулився перед дверима скарбниці, рішучий старий, і міцно заплющив очі.
  
  
  Коли зійшов місяць, зробивши пляж більш рельєфним, Пуллянг не зміг утриматися, щоб не перевірити, чи все ще пурпурові птахи гніздяться в місячному світлі.
  
  
  Він побачив, що місяць відкинув довгі тіні на скелястий пляж. Ці тіні відкидали вітальні ріжки. Потім Пуллянг зауважив, що птахи, що сидять на верхівках Рогів, не відкидають тіней.
  
  
  З переляканим вереском Пуллянг втік - геть від скарбниці, геть від своєї відповідальності і, найголовніше, геть від страху. Він побіг вгору внутрішньою стежкою слідом за іншими.
  
  
  Пуллянг не озирався назад. Він не хотів, щоб злі пурпурові птахи пішли за ним.
  
  
  Місячне світло перетворило село Сінанджу на краєвид абсолютного спокою. У цей спокій ступив чоловік. Він був білим чоловіком з надто красивим обличчям, яке тільки починало набувати незграбних рис зрілості. Морський бриз тріпав його довге світле волосся. На ньому було вбрання з пурпурового шовку, що складається з двох частин, з жовтим поясом, що оперізує його талію. Змії відступали зі шляху його взутих у сандалії ніг, немов у страху.
  
  
  Він не дивився в напрямку вітальних рогів, коли неспішно і по-котячому піднімався зі скель і пробирався крізь ароматну пару від спорожнілих кухонних горщиків на сільській площі. Він попрямував прямо до дверей скарбниці, званої Будинком Майстрів.
  
  
  Двері були зачинені. Не на висячий замок або ключ, а за допомогою хитромудрого пристрою дерев'яних засувів, прихованих у обшивці тиків дверей. Простягнувши руку, чоловік одночасно натиснув на дві крихітні панелі. Вони клацнули, і прихований запірний механізм вислизнув із приймача. Потім, опустившись навколішки, він зняв довгу панель, що проходила по ширині дверей. У заглибленні виявився дерев'яний штифт. З великою обережністю витяг дюбель.
  
  
  Коли він підвівся на ноги, твердим поштовхом відчинилися двері. Хвиля плісняви та свічкового воску обгорнула його, вітаючи. Витерши сандалі біля порога, він увійшов усередину. Ніхто не повинен знати, що він був тут.
  
  
  Білий чоловік оглянув кімнату. Місячне світло, що проникає через відчинені двері, відкидало нерівні тіні, змушуючи блискати складені всередині золоті зливки і відкидати вогонь на відкриті банки з ограненими коштовностями.
  
  
  Біла людина не порушувала нічого з цього. Він не бажав жодних скарбів. Усі гроші у світі не мали б для нього значення. Було надто пізно для грошей, для чого б там не було. Він увійшов до внутрішньої кімнати, де не було доступного світла, нехтуючи незапаленими свічками на підлозі. Вони були йому потрібні ще менше, ніж багатства Сінанджу.
  
  
  У цій центральній кімнаті вдосталь валялися лаковані скрині. Він упав навколішки поруч із ними, швидко піднімаючи кришки кожного.
  
  
  Свитки були в четвертій скрині.
  
  
  Він обережно вийняв один із них, розв'язавши золоту стрічку. Пергамент туго розгорнувся. Він прочитав ідеограми на початку сувоя. То була стара книга, що описує Месопотамію тисячолітньої давності. Він хотів пізніші сувої. Сидячи навпочіпки на голій підлозі з червоного дерева, біла людина з нестриженим жовтим волоссям обережно розгортала сувій за сувоєм, читаючи і перев'язуючи стрічки, поки, нарешті, не знайшла тих, що шукала.
  
  
  Він повільно прочитав їх, знаючи, що попереду ціла ніч. Пурпурні птахи відлякуватимуть мешканців села.
  
  
  Після того, як він прочитав сувої до кінця, він дістав папір і ручку через свій жовтий пояс і, часто звертаючись до сувоїв, написав листа. Потім він точно скопіював текст першого листа, але змінив вітання.
  
  
  З великою обережністю він переплів сувої і повернув їх у лаковану скриню.
  
  
  Він встав. Його очі сяяли, як блакитний неон. Він досяг успіху. Ніхто не дізнається, що він був тут. Навіть Майстер Сінанджу.
  
  
  У руках він тримав листи, що містять секрети нинішнього Майстра Сінанджу. Все, що залишалося, це надіслати їх поштою. І підписати їх. Він їх ще не підписав.
  
  
  Вражений раптовим натхненням, людина з жовтим волоссям притиснула букви до стіни і написала по одному слову внизу кожної.
  
  
  Слово було "Тюльпан".
  
  
  Він перевстановив дверний механізм на шляху виходу.
  
  
  І потім він зник на прибережній дорозі, повз вітальні роги, які чекали сходу сонця, оголені і неприступні. Змії не з'являлися зі своїх нір ще довгий час після того, як він пішов.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він намагався зловити муху за допомогою набору паличок на їжу.
  
  
  Римо сидів посеред кімнати, де прожив майже рік. Він сидів зовсім нерухомо, бо знав, що муха не наблизиться до нього, коли він поворухнеться. Він не рухався більше години. Проблема в тому, що муха теж не рухалася. Вона прилипла до шибки. Римо подумав, чи спить вона. Чи сплять мухи?
  
  
  У кімнаті були голі бежеві стіни, телевізор та відеомагнітофон на підлозі, а в кутку лежав килимок для сну. Римо сів на килимок для сидіння, який був тоншим і зроблений з очерету. Перед ним стояв невеликий столовий столик, а на ньому миска із залишками останньої страви Римо – качки в апельсиновому соусі. Римо навмисно залишив це там, щоб привабити муху, але муху, схоже, це не зацікавило.
  
  
  Римо міг підвестися і підійти до вікна швидше, ніж муха встигла зреагувати на нього. Перш ніж багатогранні очі мухи змогли помітити його присутність, Римо міг легко пригорнути його. Але Римо не хотів убивати муху. Він хотів упіймати її живою дерев'яними паличками для їжі, які тримав в одній руці.
  
  
  Зрештою, муха заворушилася, розгорнулася на своїх численних ніжках і, начисто почистивши крила, піднялася в повітря.
  
  
  Римо посміхнувся. Тепер він матиме свій шанс.
  
  
  Муха була жирною, чорною і літала безшумно. Вона обвілася навколо Римо і сіла на край миски, наповненої качиними рештками.
  
  
  Римо дав мусі достатньо часу, щоб освоїтися. Він акуратно поділив палички для їжі пальцями.
  
  
  Двері раптово відчинилися, і муха вистрибнула. Рука Римо вже була у русі. Палички для їжі із клацанням закрилися.
  
  
  "Я зробив це!" Сказав Римо, підносячи палички для їжі до свого обличчя.
  
  
  "Що ти такого зробив?" - спитав Чіун, діючий майстер Сінанджу. Він стояв на порозі Римо. Це був схожий на птаха кореєць у канарково-жовтому костюмі з рукавами-дзвіночками, дуже старий, але з дуже молодими карими очима, які з цікавістю дивилися з обличчя, яке, можливо, було виліплено з єгипетського папірусу. Яке маленьке волосся він збирав у білі пучки над вухами чи спускав із підборіддя.
  
  
  Римо придивився уважніше. Палички для їжі схопили повітря. Він насупився. "Нічого", - сказав він із нещасним виглядом. Над стелею кружляла муха.
  
  
  "Так це здавалося цим старечим очам", - сказав Чіун.
  
  
  "Не міг би ти, будь ласка, зачинити двері, Тату?"
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Я не хочу, щоб муха відлетіла".
  
  
  "Звичайно, сину мій", - дружелюбно сказав Чіун, виконуючи прохання Римо. Майстер Сінанджу стояв спокійно, схиливши голову набік, поки Римо стежив за мухою своїми глибоко посадженими очима, намагаючись не рухатися без потреби. Палички для їжі повисли у повітрі.
  
  
  Муха зробила петлю, пірнула і з цікавістю покружляла довкола Римо. "Бідна муха", - сказав Чіун.
  
  
  "ТССС!" - прошипів Римо.
  
  
  "На жаль мусі. Вона голодна".
  
  
  "Тихіше!" – сказав Римо.
  
  
  "Якби ти не сидів так нерухомо, - продовжував Чіун, - муха змогла б відрізнити тебе від іншого сміття. Хе-хе. Тоді вона могла б наїстися досхочу. Хе, хе, хе."
  
  
  Римо кинув на Чіуна нищівний погляд. Чіун проігнорував його. Натомість Майстер Сінанджу порився в кишені свого костюма і витягнув жменю горіхів кешью. Він з'їв одне, прожувавши його так ретельно, ніби це був твердий шматок стейка, і спробував інше.
  
  
  Римо спостерігав, як муха по спіралі опускається до чаші. Майстер Сінанджу утримував горіх кеш'ю на вказівному пальці руки з довгими нігтями. Він трохи підняв руку, примружившись на муху єдиним яскравим оком.
  
  
  Коли муха була майже біля дерев'яного краю чаші, Майстер Сінанджу легким рухом пальця відправив горіх кешью в політ.
  
  
  Одночасно рука Римо піднялася вгору.
  
  
  "Зрозумів!" Крикнув Римо, підводячись. "Дивися, Татусю".
  
  
  Майстер Сінанджу поспішив до Римо.
  
  
  "Дай мені подивитися, Римо!" - сказав він. "О-о-о, який ти розумний".
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, тримаючи палички для їжі так, щоб не розчавити предмет у їхніх руках. "Не багато людей можуть ось так зловити муху на крило, га?"
  
  
  "Не так багато", - погодився Чіун, добродушно посміхаючись. "І ти не один із них".
  
  
  "Що це має означати?"
  
  
  "Подивися уважніше, про сліпу".
  
  
  Римо придивився уважніше. Між столовими приладами виявився твердий коричневий предмет без крил. Римо впустив його на долоню.
  
  
  "Що це?" спантеличено спитав він.
  
  
  "Знайди мене", - сказав Чіун, відкушуючи жменю горіхів кешью. "Хочеш один?" ввічливо спитав він, простягаючи Римо розкриту долоню.
  
  
  Римо зрозумів, що тримає в руці одне з горішків кеш'ю Чіуна. Він упустив його. "Навіщо тобі треба було це робити, Чіуне?" Сердито спитав він. "Того разу я майже впіймав його".
  
  
  "Про сумне розчарування. Про жалюгідний невдаха", - передражнив Майстер Сінанджу. "Чи я повинен покинути кімнату, щоб ти міг закінчити своє жалюгідне життя з ганьбою?"
  
  
  "Припини це", - сказав Римо, влаштовуючись назад на циновці. Майстер Сінанджу підійшов до вікна. Він повернувся до Римо, відважив глибокий уклін і простягнув підняту долоню.
  
  
  "Що це?" Кисло спитав Римо.
  
  
  "Об'єкт твого бажання. Про розчарований", - чемно сказав Чіун. На його зморшкуватій долоні нерухомо лежала муха.
  
  
  "Забудь про це", - засмучено сказав Римо. "Я цього більше не хочу. Воно мертве".
  
  
  "Це не так", - сказав Чіун. "Це просто оглушення. Я не вбиваю мух".
  
  
  "Якщо тільки тобі не заплатять", - сказав Римо.
  
  
  "Заздалегідь", - з усмішкою погодився Чіун. "Ви не приймете цей скромний подарунок?"
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  "Хвилину тому вам найбільше хотілося зловити цю комаху".
  
  
  "Я хотів зробити це сам", - роздратовано сказав Римо.
  
  
  "Тоді зроби це сам", - сказав Чіун, підкидаючи муху у повітря. Вона підвелася у повітря і, трохи невпевнено, закружляла по кімнаті. "Подивися, чи це хвилює мене".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, приходячи до тями. "Просто сиди тихо і дозволь мені розібратися з цим".
  
  
  "Поки ти розумієшся на цьому, як ти кажеш, поговори зі мною, сину мій".
  
  
  "Про що?" - Запитав Римо куточком рота. Він повернувся до своєї пози лотоса і сидів нерухомо, як камінь. "Я витратив незліченні роки свого життя на навчання білої людини чудовому мистецтву синанджу, і я входжу в цю кімнату, щоб виявити, що мій учень займається нісенітницею".
  
  
  "Це не нісенітниця. Це перевірка майстерності, зловити муху паличками для їжі. Ідея в тому, щоб не завдати йому шкоди, ти ж знаєш".
  
  
  "Розкажи, будь ласка", - сказав Чіун з удаваним американським акцентом.
  
  
  "Я запозичив ідею із фільму, який взяв напрокат".
  
  
  "Який фільм?" - спитав Майстер Сінанджу зі щирою цікавістю.
  
  
  "Цей", - пробурмотів Римо, непомітно торкаючись пульта дистанційного керування поруч зі своєю ногою. В іншому кінці кімнати увімкнувся телевізор. Рімо натиснув інший перемикач і відеомагнітофон на верхній панелі телевізора почав відтворюватися.
  
  
  Нахмурившись, Майстер Сінанджу спостерігав сцену із середини фільму. На ній був зображений спітнілий підліток, що натирає воском машину.
  
  
  "Сміт розповів мені про це", - сказав Римо. "Він сказав, що це нагадало йому про нас з тобою".
  
  
  "Яким чином?" - спитав Чіун.
  
  
  "Це про італійського хлопця з Ньюарку, який зустрічає цього старого японця. Старий навчає його карате".
  
  
  Чіун сплюнув на підлогу. "Карате було вкрадено у нас. Це не синанджу".
  
  
  "Я цього не говорив. Але порахуйте подібність. Я з Ньюарку".
  
  
  "Вина твоєї матері, ким би вона не була".
  
  
  "Рімо - італійське ім'я. Я міг би бути італійцем, як хлопець на фотографії".
  
  
  "Ваше прізвище Вільямс. Це не італійське".
  
  
  "Ні, але Римо такий. Я не знаю, ким були мої батьки, але те, що маю італійське ім'я, має щось означати".
  
  
  "Це означає, що твої батьки не змогли придумати для тебе відповідного імені", - сказав Чіун.
  
  
  Римо насупився. "Я хотів би, щоб ви не ображали так сильно моїх батьків", - сказав він. "Можливо, вони добрі люди. Ми не знаємо".
  
  
  "Краще не знати. Розчарування менш болюче".
  
  
  "Можу я закінчити розповідати тобі історію? Тепер цей хлопець переїжджає до Каліфорнії, де він зустрічає старого японця, який дуже схожий на тебе".
  
  
  "Покажіть мені цього старого", - зажадав Чіун.
  
  
  Римо, побачивши, що муха повернулася до вікна, вийшов зі своєї нерухомої пози і підняв пульт дистанційного керування. Він прокрутив плівку доти, доки на екрані не з'явився відомий східний актор.
  
  
  "Бачиш?" - Сказав він, вказуючи. "Ось він. Я казав тобі, що він трохи схожий на тебе".
  
  
  Коли Чіун зневажливо глянув на Римо, Римо додав: "Трохи. Навколо очей".
  
  
  "Його очі схожі на японські", - пирхнув Чіун. "Якби мої очі були схожі на його очі, я вирвав би їх з голови і роздавив ногами".
  
  
  Римо зітхнув. "Загалом він вчить цього хлопця карате, і той виграє великий турнір з карате".
  
  
  "Як це схоже на нас? Ми не граємо в ігри. Ми вбивці. Я навчив тебе мистецтву синанджу, з якого були вкрадені всі другорядні бойові мистецтва, щоб ти став убивцею. можна уявити. Зазвичай я зробив би те саме для вашого розуму, але ви білий, і мій час на землі не безмежно ".
  
  
  "Велике дякую", - сказав Римо.
  
  
  "Завжди будь ласка. Тепер я радий, що прийняв рішення не концентруватися на вашому розумі, оскільки він явно спантеличений. Я прошу вас пояснити вашу дивну поведінку, і ви розповіли мені непереконливу історію про цей фільм. Я все ще чекаю належного пояснення".
  
  
  "Я наближався до цього".
  
  
  "Я прожив понад вісімдесят років. Не затягуй".
  
  
  "Одна з речей, якою він намагався навчити дитину, - це ловити муху паличками для їжі. Передбачається, що це ознака великого майстра карате. Японець не може цього зробити, хоча він намагався все своє життя, але хлопець робить це після кількох уроків".
  
  
  "Молодець для нього".
  
  
  "Я подумав, що варто спробувати", - сказав Римо.
  
  
  "Все так, як я і думав", - сумно сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Що таке?"
  
  
  "Ви регресуєте".
  
  
  "Я не такий".
  
  
  "Заперечення - перший симптом регресу", - серйозно промовив Чіун. "Дозволь мені пояснити це тобі, Римо".
  
  
  "Вимовляй це пошепки", - сказав Римо, раптово піднімаючи палички для їжі, як антени. "А ось і знову муха".
  
  
  "Злодії, які вкрали карате з Будинку Сінанджу, були корейцями. З лінивого півдня, звичайно. Вони копіювали рухи, маленькі стусани і удари рукою. були, вони досягли певної посередності, вони могли битися, ламати дошки руками, і оскільки всі вони були посередностями і знали це, вони наполягали на носінні поясів різних кольорів, щоб деякі могли прикидатися менш посередніми, ніж інші їм подібні. вони були нижче синанджу. І вони також знали це.
  
  
  "Я знаю цю історію", - сказав Римо, спостерігаючи за мухою. "Тоді ти повинен знати, що лов мух паличками для їжі сходить до ранніх днів карате".
  
  
  "Цього я не знав".
  
  
  "Звичайно, ні. Якби ти це зробив, ти б зараз не ганьбив мене, наслідуючи посередніх танцюристів карате".
  
  
  "Я думаю, це досить чесна перевірка майстерності. Я просто хочу подивитися, чи я зможу це зробити. У чому твоя проблема?"
  
  
  - Танцюристи карате намагалися копіювати синанджу і в інших відносинах, - продовжував Чіун, коли вперта муха затрималася над дерев'яною чашею. "Вони теж намагалися найматися до королів та імператорів як охоронці. Багато танцюристів карате виявили, що ламати палиці - це не те саме, що ламати кістки. За своєю дурістю танцюристи карате майже вимерли".
  
  
  - Ш-ш-ш! – сказав Римо.
  
  
  Муха раптово повернула від миски до Римо.
  
  
  Рука Римо піднялася. Палички для їжі зімкнулися. Цього разу вони не клацнули.
  
  
  Римо подивився. Муха билася між щипцями, ворушачи крихітними ніжками.
  
  
  "Дивися", - сказав Римо, посміхаючись.
  
  
  "Продовжуйте", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Продовжуй, і що?"
  
  
  "Наступний крок. Безперечно, фільм розкрив наступний крок".
  
  
  "Вони, мабуть, вирізали цю частину", - сказав Римо.
  
  
  "Я допоможу тобі", - радісно сказав Чіун, присуваючись ближче до Римо. "Піднеси муху до обличчя. Уважно стеж за нею, щоб вона не вислизнула".
  
  
  Римо зробив, як йому казали. Муха задзижчала крилами всього за кілька дюймів від його обличчя з високими вилицями.
  
  
  "Ви готові?" - спитав Чіун.
  
  
  "Так", - сказав Римо.
  
  
  "Тепер відкрий рота. Пошире".
  
  
  Римо відкрив рота. Його брови насупилися в подиві. Чіун узяв руку Римо в свою і підніс палички ближче. Роблячи це, він продовжив свою розповідь. "Танцюристи, що вижили, карате відмовилися від спроб стати вбивцями і повернулися у свої села, де шукали інші способи прогодуватися. Але, на жаль, вони були бідними рибалками і байдужими фермерами".
  
  
  "Ти маєш на увазі ...?" - Запитав Римо. Чіун радісно кивнув.
  
  
  Римо різко затулив рота.
  
  
  Чіун посміхнувся. "Як ти вважаєш, чому вони використовували палички для їжі? Це заощадило їм так багато часу".
  
  
  Зі стражданням на обличчі Римо відпустив муху і дозволив паличкам для їжі з дзвоном впасти в його тарілку. Він з огидою відсунув миску.
  
  
  "Ти завжди так робиш зі мною", - поскаржився він.
  
  
  "Це моя подяка за те, що я передаю послання?"
  
  
  "Чого тепер хоче Смітті?"
  
  
  "Наскільки мені відомо, нічого подібного", - відповів Чіун. "Це повідомлення із Сінанджу".
  
  
  Римо схопився на ноги. Вираз його обличчя став здивовано-радісним. "Від Ма-Ло".
  
  
  "Хто ще почав би витрачати чорнило на такого мисливця за мухами, як ти?" - спитав Чіун, діставаючи конверт із об'ємного рукава.
  
  
  Римо схопив його, як голодна людина простягає хліб. Пергаментне обличчя Чіуна несхвально зморщилося. "Не будь таким нетерплячим", - пирхнув він. "Вона просто ставить те ж саме стомлююче питання, яке було поставлене в її останніх двадцяти листах. Чесно кажучи, Римо, як ти міг подумати про шлюб з таким занудою?"
  
  
  "Ти читаєш мою пошту?" Вражений Римо спитав.
  
  
  Майстер Сінанджу недбало знизав плечима. "Вона була пошкоджена під час транспортування. Клапан відкинувся, і вміст вивалився".
  
  
  Римо оглянув клапан. "Тепер він запечатаний".
  
  
  "Звичайно. Якби я не запечатав його своєю старою пересохлою мовою, лист міг би знову випасти і загубитися".
  
  
  Римо проігнорував відповідь Чіуна і вирізав один край конверта одним рухом гострого нігтя. Він жадібно прочитав листа.
  
  
  "Вона каже, що у Сінанджу все гаразд", - сказав Римо.
  
  
  "Скажи мені щось, чого я не знаю".
  
  
  "Вона хоче знати, коли ми повертаємось додому".
  
  
  "Скажи їй, що ти не знаєш".
  
  
  "Припини це, Чіуне. У нас залишилося всього кілька тижнів до закінчення нашого контракту зі Смітом. Після цього ми вільні".
  
  
  "До чого такий поспіх з поверненням?" спитав Чіун. "Я тут подумав. Скільки часу минуло відтоді, як ми востаннє були у відпустці?" Можливо, ми могли б здійснити подорож цією чудовою землею Америки, перш ніж назавжди покинути її береги. На поїзді. Літаки більше не надійні”.
  
  
  "Потяги також", - сказав Римо. “А поспіх із поверненням пов'язаний із моїм весіллям. Ми з Ма-Лі мали одружитися три місяці тому. Передбачалося, що термін заручин складе всього дев'ять місяців. Завдяки тобі я застряг в Америці майже на рік”.
  
  
  "Застряг?" - вражено пискнув Чіун. "Як ти можеш говорити, що застряг, коли кожну годину твого пильнування проходив у жахливій присутності Чіуна, правлячого Майстра Сінанджу?"
  
  
  "Мені нудно", - сказав Римо. "Останнім часом у Сміта не було для тебе жодних завдань. А я так довго прохолоджувався в цій кімнаті, що змушений ловити мух для розваги".
  
  
  "Ти міг би влаштуватися на роботу", – запропонував Чіун. "Немає нічого незвичайного в тому, що такі люди, як ти знаходять чесну роботу".
  
  
  "У жодному разі", - сказав Римо. "Ми виберемося звідси, перш ніж я зможу прочитати секретний розділ".
  
  
  "Поправка", - сказав Чіун. "Я піду звідси. Коли закінчиться рік моєї служби - за умови, що ми з імператором Смітом не прийдемо до нового порозуміння, - Сміт запропонує мені зворотний шлях до Сінанджу як остаточну оплату за послугу, яку я йому надав. Оскільки ви не працюєте на Його в офіційній якості, це благо не буде поширене на вас самих".
  
  
  "Ти б не залишив мене на мілині в Америці, правда, татко?" Тихо спитав Римо.
  
  
  "Звичайно, ні. Я дозволив би тобі супроводжувати мене".
  
  
  "Тоді це вирішено. Я напишу Ма-Лі, щоб вона чекала на нас першого числа місяця".
  
  
  "Не забудьте залишити рік незаповненим", - чемно сказав Чіун. "Бо ми не повертаємося безпосередньо до Сінанджі".
  
  
  Вираз обличчя Римо став кам'яним.
  
  
  "Я подумую про те, щоб вирушити у світове турне", - гордо заявив Чіун.
  
  
  "Ти бачив у світі більше, ніж супутник-шпигун. Я теж, якщо вже на те пішло. До біса весь світ. І екскурсію ним".
  
  
  "О, це не просто навколосвітня подорож", - сказав Чіун. "Це навколосвітня подорож, подібна до тих, що здійснюють знамениті люди".
  
  
  "Світове турне, кругосвітня подорож", - сказав Римо, розводячи руками. "В чому різниця?"
  
  
  "Різниця в тому, що в кожній столиці до мене ставляться як до зірки. Я зупинятимуся в найкращих готелях. Глави держав вшановуватимуть мене так, як личить моєму високому становищу у світових справах. І, звичайно, я дам благодійний концерт у кожному великому місті. Я подумую назвати це світовим турне Сінанджу”.
  
  
  "Ти не вмієш співати", - зазначив Римо.
  
  
  "Я теж".
  
  
  "Ти теж не знімаєшся у стендап-комедії".
  
  
  "Я сподівався, що ти виконаєш цю функцію", - сказав Чіун. "Мені буде потрібно розігріваючий акт".
  
  
  "Це розминка. Розігріваючий акт".
  
  
  "Відмінність без різниці".
  
  
  "Тоді, скажіть на милість, що ви робитимете на цих концертах?"
  
  
  "Чому те, що я роблю найкраще".
  
  
  "Знущаєшся наді мною?"
  
  
  "Ні, зухвальця. Я покажу світу дива Сінанджу. За певну плату, звичайно".
  
  
  "Я думав, ви сказали, що це будуть благодійні концерти".
  
  
  "Вони будуть такими", - сказав Чіун. "Вони призначені для допомоги голодуючим жителям Сінанджу, які настільки бідні, що іноді їм доводиться топити своїх немовлят у холодній бухті, тому що у них немає їжі. Ви коли-небудь чули, щоб ефіоп робив це? Ні, та все ж люди віддають їм мільйони Римо склав голі руки на грудях.
  
  
  "Картина стає ясною. Але хіба виконання трюків синанджу на сцені не опустило б нас до рівня танцюристів карате?"
  
  
  "Рімо! Я вражений. Я не збираюся витрачати синанджу на дурні магічні трюки. Ні, спочатку я зв'яжуся з місцевою владою і запропоную усунути їх найбільш небезпечних злочинців і політичних ворогів - за зниженою ставкою. Вони доставлять цих негідників у виставкові зали, де я позбувся. від них перед живою аудиторією, яка, природно, заплатить за привілей спостерігати досконалість у дії”.
  
  
  "Я не впевнений, що багатьом людям було б цікаво спостерігати, як ти вбиваєш людей на сцені".
  
  
  "Чуш. Страта злочинців була дуже популярною розвагою в часи римської Імперії. Фактично, саме звідти я почну світове турне по синанджу. У Римі".
  
  
  "До того ж ти міг би навести лад", - задумливо промовив Римо.
  
  
  "О, жива аудиторія – це ніщо. Вони будуть там просто для того, щоб поаплодувати. Справжні гроші – у телевізійних правах. Я продам права на концерти мережам країн, які беруть участь в офіційному турне, що, природно, викличе інтерес до подальших турів".
  
  
  "Це може тривати роками", - сказав Римо зітхнувши.
  
  
  "До того часу, коли ми повернемося в Сінанджу, ми будемо багатими людьми і створимо нові ринки для наших уславлених нащадків. Подумай про їхню подяку, Римо".
  
  
  "Ти подумай про їхню подяку. Я думаю, що якщо я найближчим часом не повернуся до Сінанджі, у мене не буде нащадків".
  
  
  "Зовсім як ти - думати про секс, коли твої думки повинні бути зайняті справами невпинної важливості", - пожурив Чіун.
  
  
  "Я не думаю про секс. Я думаю про Ма-Лі. Ти просто не хочеш, щоб я став розсудливим. Ти думаєш, що якщо ми повернемося в Сінанджу, жителі села накинуться на мене, як минулого разу, і проігнорують тебе, бо я обіцяв підтримувати село після того, як ти підеш на пенсію."
  
  
  "Ти брешеш. Мої жителі люблять мене. Вони поклоняються самому шляху, яким я йду".
  
  
  "До тих пір, поки шлях вимощений золотом, так".
  
  
  Майстер Сінанджу сердито тупнув сандалією, але нічого не сказав. Його щоки надулися від люті.
  
  
  "І я не гратиму другу банану після тебе в жодному довбаному світовому турне", - додав Римо. "Це остаточно".
  
  
  "Тоді я дозволю тобі бути моїм особистим менеджером", - роздратовано сказав Чіун. "Але це моя остаточна пропозиція".
  
  
  "Пасуй", - сказав Римо.
  
  
  Чіун відкрив рота, щоб відповісти, але його перервав стукіт у двері.
  
  
  "Увійдіть", - велично сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Це моя кімната, пам'ятаєш?" Вказав Римо.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт увійшов до кімнати, виглядаючи таким же блідим, як сірий костюм-трійка, що висів на його худорлявому тілі. Він був симфонією у блідості. Його рідке волосся майже гармоніювало з білою сорочкою, а шалені очі за окулярами без оправи за кольором гармоніювали з костюмом. Він затягнув дартмутську краватку так туго, що вузол загрожував задушити її.
  
  
  "Вітаю тебе, імператор Сміт, Зберігач Конституції та захисник секретної організації під назвою КЮРЕ, про яку ми перебуваємо в блаженному невіданні", - голосно сказав Чіун.
  
  
  "Ш-ш-ш!" — прошипів Сміт, його виснажене обличчя зблідло ще більше. "Не так голосно. І що ви двоє робите разом?"
  
  
  "Пою тобі дифірамби", - сказав Чіун.
  
  
  "Сімейна сварка", - сказав Римо.
  
  
  "Вас не повинні бачити разом, поки ви знаходитесь тут, у санаторії Фолкрофт. З цієї причини я навмисно виділив вам окремі приміщення. Майстер Сінанджу, я змушений попросити вас повернутися до вашої палати. Вкрай важливо, щоб персонал Фолкрофту продовжував вважати вас тутешнім пацієнтом. "
  
  
  "Це буде зроблено", - сказав Чіун, кланяючись. Але він не рушив зі свого місця у центрі кімнати.
  
  
  Сміт повернувся до Римо Вільямса.
  
  
  "Рімо, у нас проблема. Серйозна проблема", - випалив він.
  
  
  "Не розмовляй зі мною. Поговори з ним", - запротестував Римо, вказуючи на Майстра Сінанджу. "Він працює на тебе. Я ні".
  
  
  "Це не має жодного відношення до операцій CURE", - сказав Сміт, витираючи блискучу верхню губу сірою хусткою. "Траву треба підстригти, а огорожі дуже нерівні".
  
  
  "Навіщо розмовляти зі мною? У вас є штат садівників".
  
  
  "Наша угода полягала в тому, що я надаю цю кімнату у ваше користування, і ви будете внесені до списків співробітників Фолкрофту як головний садівник. Звичайно, ви пам'ятаєте".
  
  
  "О, точно. Просто це вперше, коли ти просиш мене щось зробити".
  
  
  "Вам доведеться пробачити мого сина", - серйозно сказав Чіун. "Його лякає робота. Саме перед тим, як ви надійшли, він відмовився від відмінної можливості отримати роботу, яка передбачає славу, подорожі та скромну зарплату".
  
  
  "Скромний, так?" Римо парирував:
  
  
  "Я плачу за цінністю. У вашому випадку я був готовий заплатити більше, тому що ми, можливо, далекі родичі, але ви мені відмовили, так що немає сенсу обговорювати це далі. Але імператор Сміт завжди був щедрий до вас. Можливо, вам варто прислухатися до його чудової пропозиції."
  
  
  "Це надзвичайна ситуація, Римо".
  
  
  "О? Крабова трава знову потрапила в комп'ютери?"
  
  
  "Я щойно отримав повідомлення, що віце-президент прибуває сюди завтра. Якимось чином Фолкрофт був обраний як зупинка в його президентській кампанії. Він повинен виголосити важливу промову о дев'ятій ранку, всі телеканали будуть тут".
  
  
  "Хіба ви не можете відмахнутися від нього?" - Запитав Римо. "Зателефонувати президенту?"
  
  
  "Я намагався. Президент вважає, що якщо він потягне за якісь ниточки, це просто приверне увагу до Фолкрофта. Я повинен погодитися з ним. Якщо ми просто задеремо люки і перечекаємо шторм, у нас все буде гаразд. Віце-президент поняття немає, що санаторій Фолкрофт є прикриттям для CURE " .
  
  
  "Так у чому ж проблема?"
  
  
  "Я ж казав тобі. Трава і чагарник. Вони безладно. Звичайна команда садівників на весь день розійшлася по будинках, і у них не буде достатньо часу, щоб упорядкувати територію. Вони хочуть, щоб їх полагодили".
  
  
  "Я ніколи не був сильний у поводженні з садовими інструментами", - сказав Римо. "У мене коричневий великий палець або щось таке".
  
  
  "Не звертайте уваги на інструменти. Після настання темряви, коли передові люди підуть, а ми залишимося на мізерному персоналі, не могли б ви зробити щось... особливе?"
  
  
  Римо глянув на свої нігті. Вони були коротко підстрижені, але за роки дієти та спеціальних вправ затверділи та стали гострими, як найтонші хірургічні скальпелі.
  
  
  "О, я вважаю", - безтурботно сказав Римо. "За певну платню".
  
  
  "Що?" Обережно спитав Сміт.
  
  
  "Коли рік Чіуна закінчиться, я зможу супроводжувати його у зворотній подорожі на підводному човні в Сінанджу".
  
  
  "Вважай це весільним подарунком", - сказав Сміт, який від початку планував зробити так, щоб Римо повернувся до Північної Кореї з Майстром синанджу. Двадцять років його життя, витрачені на спілкування з ними обома, були більше, ніж його частку.
  
  
  "Ти мав рацію, Папочка", - сказав Римо, посміхаючись Чіуну. "Сміт – щедрий хлопець".
  
  
  "Надто щедро", - сказав Чіун, повертаючись, щоб піти.
  
  
  "Одну хвилину, будь ласка, майстер синанджу", - покликав Сміт.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Боюсь, мені доведеться попросити вас відмовитися від вашої золотої картки American Express".
  
  
  Старча рука майстра Сінанджу метнулася до кишені його костюма. "Моя чудо-картка? Та, яку ви дали мені, коли я знову надійшов до вас на службу? Картка, яку я показую продавцям щоразу, коли купую їх товари, яка справляє на них таке враження, що вони не просять у мене оплати ?"
  
  
  "Це не моїх рук справа", - сказав Сміт. "Компанія відкликає це. Як спільний підпис вони попросили мене оплатити всі неоплачені рахунки та передати їм картку".
  
  
  "Рахунки?"
  
  
  "Так, платіжні запити, які вони надсилають щомісяця. Ви їх не отримували?"
  
  
  "Відколи я повернувся до ваших берегів, мене переслідує безліч небажаної пошти", - зізнався Чіун. "Пропозиції про неякісні картки, які не є золотими, і марні підписки на журнали. Я, звичайно, викидаю їх усі. Хіба не це американці зазвичай роблять з небажаною поштою?"
  
  
  "Небажана пошта, так. Рахунки, ні. Очікується, що ви оплачуватимете всі покупки кредитною карткою".
  
  
  "Ніхто мені цього не говорив", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Я думав, ви зрозуміли. Коли я отримував вам картку, я сказав вам, що ви несете за неї відповідальність. Це не було частиною нашого контракту, а способом просунути ваші витрати доти, доки ви не влаштуєтеся тут. Перепрошую, якщо ви неправильно зрозуміли... Сміт простяг руку: "Тепер, будь ласка, візитку".
  
  
  Повільно, майже зі сльозами, Майстер Сінанджу зняв із себе золотисту пластикову картку та віддав її.
  
  
  Сміт розламав карту навпіл.
  
  
  "ІІІ!" - заволав Майстер синанджу. "Ти опоганив його. Він був єдиним у своєму роді".
  
  
  "Нісенітниця", - рішуче сказав Сміт. "Вони мають більшість американців".
  
  
  "Тоді я теж хочу одну. Ще одну карту".
  
  
  "Вам доведеться обговорити це з American Express. Але я думаю, у вас виникнуть проблеми. Ваша кредитна історія – катастрофа".
  
  
  "Я намагався пояснити йому це", - сказав Римо Сміту. "Але він не схотів мене слухати".
  
  
  "Йди, подбай про потреби імператора", - відрізав Майстер Сінанджу, гордо виходячи з кімнати. "О, горе мені, бо я навчив убивцю, а в результаті отримав засіб від бур'янів".
  
  
  Сміт подивився на відеомагнітофон, який досі працював. "Вам сподобався фільм?" він запитав.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт був у паніці.
  
  
  "Вибачте", - сказав він. "Це просто неможливо. Я буду зайнятий терміновими справами весь день".
  
  
  "Що може бути такого термінового в управлінні санаторієм?" - Запитав Хармон Кешман. Будучи помічником віце-президента, він звик мати справу із схвильованими чиновниками. Але цей чиновник із лимонним обличчям, Сміт, діяв так, ніби руйнувалися небеса.
  
  
  Сміт був зайнятий тим, що намагався зняти захисну кришку з пляшечки з аспірином. Він сидів за великим дубовим столом у своєму темному кабінеті у південному крилі санаторію Фолкрофт. За ним тихо плескалися води протоки Лонг-Айленд. Кепка не знімалася, і на лобі Сміта виступили краплинки поту.
  
  
  "Заспокойся, Сміте", - заспокійливо сказав Кешман. "Ось, дозволь мені допомогти тобі з цим". Він обережно взяв пляшечку з аспірином з тремтячих рук Сміта і впевнено відкрутив кришку. Роблячи це, він говорив далі.
  
  
  "До речі, це була чудова робота, яку ваші люди виконали на території. Місце виглядає таким же гострим, як старомодне гоління небезпечною бритвою".
  
  
  "Дякую", - сказав доктор Сміт, стискаючи руки. Він практично заламував їх. "Але про те, що ви просите, не може бути й мови".
  
  
  “Послухайте, мова триватиме не більше півгодини. Ваша частина не займе і двох хвилин. Зазвичай, коли кандидат у президенти виступає з промовою перед такою установою, як це, її офіційно представляє найвища посадова особа”.
  
  
  "Я нервуюся на публічних заходах. У мене заплітається мова. Я напружуюся. Я зіпсую весь розгляд, я просто знаю, що зіпсую". Хармон Кешман був схильний погодитися зі Смітом. Ця людина була розбита. Він думав спробувати підхід "але-ця-людина-може-бути-нашим-наступним-президентом", але передумав. У Сміта міг статися серцевий напад, і це справді порушило б порядок дня. Кортеж віце-президента вже був у дорозі.
  
  
  Кешман люто розмірковував. Він крутив запобіжний ковпачок доти, доки його пластикові краї не обдерли кінчики пальців. "Що це за речовина?"
  
  
  "Дитячий аспірин", - неуважно сказав Сміт. "Мій шлунок дуже чутливий для дорослих доз".
  
  
  Кешман дізнався малюнок відомого мультяшного персонажа на етикетці. "Захищена від дітей кришка на пляшці дитячого аспірину? Хіба це не суперечить меті?"
  
  
  "Не могли б ви, будь ласка, поквапитися? Мій головний біль посилюється".
  
  
  "Якщо це та вага, про яку ви говорите, вони не сильно вплинуть".
  
  
  Сміт раптом вихопив пляшечку з рук Кешмана і розбив його об край столу. Він розколовся. Скрізь розсипалися рожеві та помаранчеві пігулки. Він проковтнув чотири таблетки, запив їх склянкою мінеральної води.
  
  
  Хармон Кешман довго дивився на Сміта. Цьому хлопцеві потрібна тривала відпустка, вирішив він. Ймовірно, в камері з оббитими повстю стінами.
  
  
  "Добре", - покірно сказав Кешман. "Можливо, ми зможемо попросити мера надати нам честь. Мені доведеться зателефонувати йому. До речі, як називається це місто?"
  
  
  "Рай. Нью-Йорк".
  
  
  "Я знаю цей стан. Я не настільки перевантажений роботою. Дозволь мені скористатися твоїм телефоном".
  
  
  "Ні, не цей!" Сміт закричав, відчайдушно кидаючись упоперек червоного телефону в кутку столу. Сміт змахнув його у верхній ящик столу. "Вона порушена", - слабо пояснив він.
  
  
  "Так, не хотів би я загинути на електричному стільці, набираючи номер зі зламаного телефону", - повільно сказав Кешман, беручи слухавку стандартного офісного телефону. Набираючи номер, він сказав Сміту: "Знаєте, віце-президент буде незадоволений. Він попросив, щоб ви його представили особисто".
  
  
  Сміт зачерпнув ще одну таблетку аспірину і проковтнув її, не запиваючи. Він кашляв п'ять хвилин без зупинки, поки Хармон Кешман, засунувши палець у вільне вухо, просив мера Раю виконати громадянський обов'язок, за виконання якого кожен віддав би річну зарплату. Окрім доктора Гарольда В. Сміта.
  
  
  Кортеж віце-президента прибув за дві хвилини на початок виступу. Над великою територією санаторію Фолкрофт із шумом кружляли гелікоптери служби безпеки. Секретна служба вже побувала на території та у великій Г-подібній цегляній будівлі, яка складала комплекс Фолкрофт, але також була нервовим центром найтаємнішої служби безпеки Америки – CURE.
  
  
  Сміт нервово сів на доладний стілець. Він навмисно вибрав місце ззаду, за двома дуже високими чоловіками, щоби телевізійні камери не зафіксували його обличчя. Він намагався уникнути сидіння з іншими важливими персонами на поспіхом зведеному помості, але Хармон Кешман і чути про це відмовився.
  
  
  Годинник Сміта показував лише 8:54 ранку, а він уже вирішив, що це був найгірший день у його житті. Санаторій Фолкрофт, який на початку шістдесятих був перетворений на оперативну штаб-квартиру КЮРЕ, ніколи раніше не привертав до себе такої уваги громадськості. Сміт керував цим тихо та ефективно більше двох десятиліть, тому цьому не приділялося зайвої уваги. Він вів своє особисте життя так само скромно. І тепер це сталося, як грім серед ясного неба.
  
  
  Сміт намагався переконати себе, що це була коротка буря, яка скоро пройде. За свою довгу історію CURE не раз наражалася на ризик, і це, зрештою, було просто випадковістю планування політика, який незабаром міг стати безпосереднім начальником Сміта. Але кількість співробітників секретної служби, що повзають по комплексу, змушувала його почуватися якимсь чином ущемленою. Він вжив усіх запобіжних заходів, щоб уникнути будь-яких труднощів, включаючи відправлення Римо і Чіуна на цілий день.
  
  
  Але Сміт уже одного разу припустився помилки - забув сховати червоний телефон без набору, який був його прямим зв'язком з Білим домом. На щастя, ніхто ніколи не запідозрить його справжнього призначення. Єдине інше відчутне свідчення операцій Кюре - його настільний комп'ютерний термінал - поринув у його стіл від дотику до прихованої кнопки. Він отримав доступ до всесвітньої мережі каналів передачі даних через комп'ютери, заховані за стіною в підвалі Фолкрофта, і жодного випадкового пошуку ніколи б їх не виявив.
  
  
  Сміт спробував розслабитися, коли під'їхав лімузин віце-президента і сам чоловік вийшов, застібаючи пальто і намагаючись уберегти своє рідке волосся від розтріпування вітром. Віце-президент піднявся сходами платформи, і важливі персони встали, бажаючи потиснути йому руку. Сміт про всяк випадок залишився сидіти. Можливо, все було б не так уже й погано.
  
  
  "Де доктор Сміт?" спитав голос. Сміт відчув, як стислося його серце. Запитуючий голос належав самому віце-президенту.
  
  
  Хармон Кешман ввів віце-президента до кабінету Сміта. Сміт незручно підвівся на ноги.
  
  
  "Ось він, пане віце-президент. Чи можу я уявити доктора Гарольда В. Сміта?"
  
  
  "А", - сказав віце-президент, криво посміхнувшись. "Радий нарешті з вами познайомитися. Я багато чув про вас, Сміт".
  
  
  "У вас є?" Прохрипів Сміт, мляво потискуючи руку чоловіка.
  
  
  "Хармон сказав мені, що ви дуже нервували через цей візит".
  
  
  "Е-е, так", - сказав Сміт. У нього раптом закрутилася голова.
  
  
  "Не багато чоловіків задерли б носа за будь-якої подібної можливості, так вони мені кажуть. Хармон повідомив мені, що ти ведеш себе як людина, яка зберігає злочинну таємницю. Але, звичайно, цього не може бути, чи не так? Зрештою, ви зрештою ви директор цього чудового медичного закладу. Ваш бізнес – лікувати людей”.
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав Сміт, відчуваючи, як у нього підгинаються коліна. А потім вони провели віце-президента до крісла, де його оточили агенти секретної служби з раціями.
  
  
  Сміт, тремтячи, відкинувся на спинку стільця. Його озлоблене обличчя було білішим за його сорочку. Слова віце-президента потрапили надто близько до мети. Звичайно, це був жарт. Але навіть у цьому випадку Сміт був злий на себе за те, що був настільки схвильований, що привернув увагу до свого небажання брати участь у церемонії. Проте, якби все пройшло гладко, непоправної шкоди не було б.
  
  
  Коли віце-президент сів, глядачі посіли свої місця. На галявині Фолкрофт були розставлені ряди складаних стільців. Кільком співробітникам Фолкрофта дозволили приєднатися до ретельно відібраного натовпу прихильників. Сміт помітив свою секретарку, місіс Микулку, що сиділа позаду і сяяла від гордості. Мер підійшов до трибуни, налаштував мікрофон і вимовив коротку промову, представляючи віце-президента, закінчивши її вітальним помахом руки та словами. "А тепер наступний президент Сполучених Штатів!"
  
  
  Віце-президент підвівся на ноги і, підводячись на трибуну, застебнув пальто.
  
  
  "Дякую за теплий прийом", - сказав він, намагаючись втихомирити гучні оплески заспокійливим рухом руки, тоді як осторонь співробітники його передвиборчої кампанії подавали секретні сигнали, щоб оплески залишалися високими та гучними. Знімальні групи мережевих новин послужливо записали те, що здавалося спонтанним спалахом ентузіазму.
  
  
  "Дякую", - повторив віце-президент. Зрештою, він подав свій власний сигнал, і співробітники його передвиборчої кампанії передали аудиторії повідомлення за допомогою пальцевого коду, щоб вона заспокоїлася. Що вони зробили.
  
  
  "Ну, я не мав такого прийому з часів кокусів в Айові", - пожартував віце-президент. Аудиторія схвально захихотіла.
  
  
  "Я тут сьогодні, - продовжив віце-президент, - щоб підтвердити обіцянку, яку я дав ще на початку цієї кампанії. Ні для кого не секрет, що на адресу нинішньої адміністрації, активним учасником якої я, звичайно, був, було багато критики в Деякі люди вважають, що нинішня адміністрація віддана таємним діям, незаконному переслідуванню своїх політичних цілей і, загалом, діє за межами конституційних повноважень”.
  
  
  Доктор Гарольд Сміт відчув, як у нього раптово пересохло в роті. "Тепер я хочу сказати вам, що за моєї адміністрації цього не станеться".
  
  
  Натовп схвально зааплодував.
  
  
  "Я не був частиною нічого з цього за нинішнього президента, людини, якою я дуже захоплююся, і я не збираюся миритися з цим, коли сидітиму в Овальному кабінеті у Вашингтоні. Ні за що. Цього не станеться. Це обіцянка".
  
  
  Він просто займається політикою, сказав собі Гарольд Сміт, його серце шалено билося. Це передвиборна риторика. Це нічого не значить. "Зараз я не говоритиму вам, що в ЦРУ, Розвідувальному управлінні міністерства оборони або де-небудь ще в розвідувальному співтоваристві, можливо, не було шахрайських операцій у минулому. Деякі з них все ще можуть існувати як пережиток попередніх адміністрацій. Що ж, коли я дістануся туди, я збираюся викоренити їх. Так, сер".
  
  
  Це чирлідінг, сказав собі Сміт. Не більше того. Але він відчув холод, який не був викликаний пізнім осіннім бризом. "Наскільки я знаю, у цей самий момент існують нелегальні, неконституційні організації, які здійснюють політику та операції", - продовжив віце-президент, виразно ткнувши пальцем в аудиторію. "Я хочу, щоб ці люди знали, що їхні дні пораховані. Коли я прийду туди, я збираюся навести лад у будинку".
  
  
  Аудиторія бурхливо зааплодувала. Сміт ще глибше опустився на своє місце. Його головний біль повернувся з подвоєною силою. Віце-президент обвів поглядом натовп. Він засяяв. Він упивався схваленням аудиторії. Його піднята рука не могла їх втихомирити. Він озирнувся на VIP-персон, що сиділи, і по-хлоп'ячому посміхнувся, як би кажучи: "що я можу зробити?" Вони люблять мене.
  
  
  Але коли його очі зустрілися з очима доктора Гарольда В. Сміта, він розумно підморгнув.
  
  
  Сміт, що сидів наприкінці заднього ряду, обернувся, і під прикриттям бурхливих оплесків його вирвало на задню частину трибуни.
  
  
  Закінчивши, він відкинувся на спинку стільця і витер рот від рештки їжі.
  
  
  Віце-президент знав. Його підморгування було явним попередженням. Якось він дізнався про CURE. І він мав намір закрити його. Все було скінчено.
  
  
  Гарольд Сміт сидів кам'яний і нічого не чув, поки мова віце-президента бубнила ще двадцять хвилин. Після того, як стихли останні оплески, співробітники секретної служби заштовхали віце-президента назад до його лімузину та вивезли за кам'яні ворота санаторію Фолкрофт.
  
  
  Як людина, засуджена на смерть, Сміт, спотикаючись, повернувся до свого кабінету. Він не чув гучного ляскання дерев'яних стільців, що складалися, або веселої балаканини своєї секретарки, коли вона йшла за ним назад в офіс. Він не відчував вітру на своїй щоці чи сонці на своїх сутулих плечах. Він нічого не чув і не відчував, бо знав, що його життя скінчилося.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Майкл "Принц" Прінсіппі пройшов довгий шлях у своєму прагненні висунути свою кандидатуру в президенти від Демократичної партії. Коли він уперше заговорив про можливість балотуватися на найвищу посаду в країні, з нього посміялися. Навіть його головні прихильники висловили серйозні застереження.
  
  
  "Ви чинний губернатор", - сказали вони. “Якщо ви програєте, вас ніколи не переоберуть у цьому штаті. Вони назвуть вас опортуністом, який використовує офіс як сходинку до національного офісу”.
  
  
  "Я скористаюся цим шансом", - сказав він.
  
  
  "Тебе ніхто не знає. На національному рівні ти нікчема".
  
  
  "Таким був Джиммі Картер, і подивіться, що він зробив у сімдесят шостому".
  
  
  "Так, і подивися, що з ним трапилося о восьмідесятій. Сьогодні хлопця не змогли висунути на посаду керівника розпродажу випічки".
  
  
  "Я не Джиммі Картер. Я Майкл Прінсіппі, Принц політики. Навіть мої вороги називають мене так ".
  
  
  Одного за іншим він спростовував їхні побоювання, їхні слабкі аргументи, їхні боязкі заперечення, доки в глибині душі не зрозумів, що він президентський брус. Але його прихильників це переконало.
  
  
  "Ви не схожі на президента", - нарешті сказали вони.
  
  
  "Що ви маєте на увазі, президентська?" спитав він. "Я два терміни є губернатором великого індустріального штату. Я був у політиці все своє свідоме життя".
  
  
  Вони переступали з ноги на ногу і дивилися вниз, на килим. Нарешті один із них висловив заперечення, яке було у всіх на думці.
  
  
  "Ти надто маленького зростання", - сказав він. "Надто етнічний", - додав інший. "Ти не того типу", – припустив третій.
  
  
  "Тоді що це за тип?" спитав він, запитуючи, чи повинен він викинути їх з дому. Потім він згадав, що це був не його будинок, а будинок фінансового спонсора, який надав їм у користування для проведення стратегічної наради. Власний будинок губернатора був надто малий для його сім'ї, не кажучи вже про наради персоналу.
  
  
  " Джон Ф. Кеннеді " , - хором промовили вони.
  
  
  "Погляньте на решту членів демократичної зграї", - пояснив один із них. "Ви ледве можете відрізнити їх один від одного. У всіх у них однакова стрижка, одне і те ж добродушне обличчя. Вони копіюють його манери, його манеру говорити. Чорт забирай, половина їх промов - це переписування фрази "Не питай, на що здатна твоя країна", чеснот. Ти ніколи не зможеш цього досягти. Ми думаємо, тобі слід забути про це, принц".
  
  
  Але він не забув про це. Людина, яку його нерозлучні друзі називали Принцом політики, знала, що саме з тієї причини, з якої його прихильники вважали, що у неї немає шансів на висування, вона збиралася катапультувати її до Білого дому. Серед безлічі високих, підсмажених клонів Кеннеді він був невисоким, енергійним чоловіком із злегка гачкуватим носом і темними кущистими бровами. У морі кандидатів із пісочного кольору волоссям він був єдиним брюнетом. У дебатах за дебатами, коли камери знімали учасників дебатів, він виділявся, виразний і відокремлений.
  
  
  Ця стратегія спрацювала для Майкла Прінсіппі в одному зі штатів із найбільшою кількістю ірландців у Союзі. Серед Конноллі та Доннеллі, Керрінгтонів та Харрінгтонів, О'Рурков та Макінтайрів Майкл Прінсіппі виділявся, як родзинка в мисці з горошком.
  
  
  На національному телебаченні це було ще ефективніше. У дебатах за дебатами Майкл Прінсіппі відстоював свої права у своїй спокійній впевненій манері. Соціологи швидко виділили його як темного конячка, перспективного кандидата, аутсайдера в гонці, де кожен другий кандидат чепурився і годинами навчався, щоб злитися з натовпом. І один за одним інші потенційні кандидати вибували, поки з'їзд Демократичної партії, внаслідок одного з найшвидших підрахунків голосів у новітній історії, не підтримав його під час першого голосування.
  
  
  Згідно з останніми опитуваннями, Майкл Прінсіппі трохи випереджав кандидата від республіканців, і до виборів залишалося лише кілька днів. Він знав, що цей невеликий відрив був безглуздим. І тому він проводив кампанію так, ніби на карту було поставлене саме політичне майбутнє. Бо так воно й було.
  
  
  Під час передвиборчої кампанії у Теннессі він викроїв час зі свого щільного графіка, щоб подивитися виступ свого суперника, віце-президента. Він увімкнув телевізор у готельному номері і, відпустивши своїх ключових помічників, улаштувався на неприбраному ліжку, щоб подивитися.
  
  
  Мова транслювалася у прямому ефірі з території установи у штаті Нью-Йорк.
  
  
  Мова була нудною. Віце-президент виявив себе найкращим чином, але це була стандартна промова Майкла Прінсіппі "Я збираюся навести лад у темних кутах", яку він сказав, коли його вперше обрали губернатором. Але в міру продовження промови віце-президент ставав більш напруженим, його голос наповнювався переконаністю. Це змусило Майкла Прінсіппі зупинитися і подумати про лист, який він отримав у вихідні. Дуже дивний лист.
  
  
  Коли мова закінчилася, ведучий каналу виступив з миттєвим висновком, який був удвічі коротшим за саму промову і далеко не такий чіткий. Ведучий завершив виступ зайвим нагадуванням про те, що він веде "Прямий репортаж з території санаторію Фолкрофт у Раї, штат Нью-Йорк".
  
  
  З якоїсь причини ім'я Фолкрофт здалося Майклу Прінсіппі знайомим, але він не міг згадати його. Потім він згадав. Лист.
  
  
  Прінсіппі схопився з ліжка і вимкнув телевізор на шляху до свого портфеля.
  
  
  Він витяг листа з кишені портфеля і, сідаючи в крісло, витрусив його з конверта. Він припускав, що це був дивний лист, але він був настільки переповнений фактами та деталями, що він зберіг його. На всякий випадок.
  
  
  Лист був адресований йому особисто, на конверті стояла позначка "особисте та конфіденційне". На ньому був поштовий штемпель Сеула, Південна Корея. Майкл Прінсіппі знову пробіг очима листа, шукаючи ім'я.
  
  
  Так, так воно й було. Санаторій Фолкрофт. Його очі повернулися на початок, і він швидко прочитав листа. Закінчивши, він перечитав його ще раз, уже повільніше.
  
  
  У листі передбачалося розкрити існування суворо секретної урядової агенції, яка діяла під прикриттям санаторію Фолкрофт і яким керував доктор Гарольд В. Сміт. Організація була відома як CURE. Його літери нічого не означали, йшлося у листі. Це була не абревіатура, а заява про наміри. Створена для лікування Америки від її внутрішніх хвороб, під керівництвом доктора Сміта Кюре перетворилася на шахрайську операцію, яка більше не підкоряється президентським чи конституційним обмеженням. Маючи доступ до комп'ютерних файлів кожної урядової установи та великої корпорації в Америці, Кюре був абсолютним старшим братом.
  
  
  Автор листа продовжував, що було ще гірше, ніж проблеми конфіденційності, поставлені на карту, CURE найняла як своїх агентів щодо виконання законів старого главу будинку професійних убивць, якого звали Чіун. Він був майстром синанджу, безжальним, порочним професійним убивцею. Далі в листі говорилося, що цей Чіун навчав імовірно загиблого американського поліцейського, такого собі Римо Вільямса, смертоносного мистецтва синанджа. Разом, під керівництвом доктора Сміта, ця пара була неофіційним інструментом внутрішньої політики для кількох адміністрацій, часто вдаючись до вбивств та терору. Лист закінчувався надією на те, що Майкл Прінсіппі зможе використати цю інформацію для подальшого просування на пост президента. Лист був підписаний просто "Тюльпан".
  
  
  Майкл Прінсіппі задумливо склав листа і вклав його назад у конверт. У нього майнула думка, що, можливо, він був не єдиним, хто одержав такий лист від таємничого Тюльпана. Можливо, віце-президент також отримав таку. Це, безумовно, пояснює, чому мова про таємні операції була вимовлена в такому дивному місці, як Фолкрофтський санаторій.
  
  
  Майкл Прінсіпі вирішив вивчити конкретні деталі, які, як стверджувалося в листі, доведуть, що CURE існує.
  
  
  Після цього він попросив би своїх сценаристів підготувати промову, в якій Майкл Прінсіппі також пообіцяв Америці, що коли він вступить на посаду, американська розвідувальна спільнота буде очищена від усіх нелегальних операцій. Викресли це, швидко подумав він. Він попросив би сценаристів сформулювати це інакше - так, щоб показати і віце-президенту, і главі CURE, що Майкл Прінсіппі теж був на висоті в питаннях розвідки.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт дочекався, поки оточення віце-президента покине територію Фолкрофту, перш ніж зателефонувати до Президента.
  
  
  Щоб скоротити час, він замкнув двері свого кабінету від розпаленої секретарки, яка ніяк не могла змиритися з тим фактом, що Фолкрофт приймав віце-президента Сполучених Штатів і дістав з ніші на робочому столі захований комп'ютерний термінал.
  
  
  Сміт переглянув зведення можливих новин, пов'язаних із CURE. Там були звичайні бандитські вбивства, новини про поточні федеральні розслідування, бюлетені з національної безпеки та "термінові повідомлення" ЦРУ. Нічого негайного. Сьогодні ніщо не здавалося важливим. Але якимось чином миготливі зелені блоки даних заспокоїли неспокійну душу Гарольда В. Сміта. Сидячи за екраном комп'ютера, він був у своїй стихії.
  
  
  Закінчивши, Сміт дістав червоний телефон із ящика столу і зняв слухавку. Він прочистив горло, коли без будь-яких інших дій з його боку десь у Білому домі задзвонив ідентичний телефон.
  
  
  "Алло?" пролунав бадьорий голос президента Сполучених Штатів. "Сподіваюся, це не надзвичайна ситуація. Я справді насолоджуюся своїми останніми тижнями на посту. Ви знаєте, що цього тижня мені надійшло три пропозиції зіграти самого себе в кіно? Мої консультанти кажуть, що це принизило б офіс, якби я їх прийняв, але я не знаю. У мене буде багато вільного часу, і, чорт забирай, я хотів би знову опинитися перед камерами. Що ви думаєте?"
  
  
  Не збиваючись із ритму, Сміт перейшов до того, що він мав сказати. "Пан Президенте, нас скомпрометували".
  
  
  "Поради?" Голос президента тремтів.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Китайці?"
  
  
  "Ні, пане Президенте. Це не стороннє питання. У мене є підстави вважати, що ваш віце-президент дізнався про Кюре".
  
  
  "Ну, я йому не говорив", - наполягав Президент.
  
  
  “Дякую Вам за те, що Ви запропонували це добровільно, пане Президенте. , в якій він майже відкрито визнав це.
  
  
  "Ну і що в цьому такого поганого? Коли його оберуть, він буде твоїм босом. Принаймні, для нього це не буде таким шоком, як для мене. Чому, я пам'ятаю, коли останній президент повідомив мені цю новину, я. .
  
  
  "Так, пане президенте", - втрутився Сміт. "Справа не в цьому. Слухайте уважно. По-перше, якимось чином інформація просочилася назовні. Це означає, що десь стався витік. По-друге, мова віце-президента містила не дуже завуальовану загрозу згорнути мою діяльність".
  
  
  "Хммм", - сказав президент. "Можливо, це просто розмова. Знаєте, розворушити виборців".
  
  
  "Ні, сер. Я впевнений, що віце-президент підготував цю промову спеціально для того, щоб передати мені повідомлення".
  
  
  "Ну, як ви знаєте, як тільки я покину свою посаду, я не матиму жодного впливу на віце-президента, але я поговорю з ним, якщо ви цього хочете".
  
  
  "Ні, пане Президенте, це не те, чого я хочу. Наступний президент, як тільки він обійме посаду, вирішуватиме, санкціонуватиме чи ні майбутні операції CURE. Як ви знаєте, ми існуємо на розсуд нинішньої посадової особи. Я готовий до звільнення , якщо до цього дійде”.
  
  
  "Добре сказано. То в чому проблема?"
  
  
  "Як я вже сказав, якщо віце-президент знає про CURE, а ви йому не сказали, він отримав інформацію з іншого джерела. Це означає, що хтось за межами циклу знає. З міркувань безпеки відповідну особу слід усунути, або КЮРЕ повинен піти. Одне чи інше. Це рішення, яке я прошу вас ухвалити, пане Президенте".
  
  
  "Ну тепер я не знаю про це", - обережно сказав Президент. "Можу я спати на цьому?"
  
  
  "Ви хочете, щоб я розслідував витік з цього боку, перш ніж ви ухвалите своє рішення?"
  
  
  "Чому б вам не зробити цього, Сміте", - дружелюбно сказав Президент. "Так, приступайте до цього. Дайте мені знати, що станеться".
  
  
  "Так, пане президенте", - сказав Гарольд В. Сміт і повісив слухавку. Він насупився. Президент не здавався стурбованим. Щоправда, правду дізнався його власний віце-президент, але це не була головною проблемою Сміта. Це було джерелом інформації віце-президента. Наскільки Сміт знав, Кюре могло бути секретом для всіх у виконавчій владі. І він не міг віддати наказу про ліквідацію всього кабінету президента та радників, щоб зберегти КЮРЕ.
  
  
  Натомість Сміт знав, що має бути готовий виконати свою головну відповідальність як директор CURE - зруйнувати операції і накласти на себе руки.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Він перетнув Зелену лінію пішки.
  
  
  Він не мав зброї. Перетнути Зелену лінію беззбройним було самогубством. Сирійці часто дивилися в інший бік, незважаючи на те, що вони мали номінальний контроль над містом. Ліванська армія була майже невидима. Навіть місцеві ополченці, яких було кілька, не перетнули "Зелену лінію" безкарно.
  
  
  Але він це зробить. Він мав справи в західній частині міста. І оскільки він нікуди не поспішав, він ішов пішки, його білі сандалії безшумно ступали вулицями, посипаними битим склом. Жоден вітер не ворушив його світлу гриву волосся. Виділявся пурпуровий шовк його одягу, єдиний сплеск кольору в місті, яке колись було перлиною Близького Сходу, але тепер перетворилося на випалені та зруйновані руїни.
  
  
  Сьогодні ввечері Бейрут був тихий, наче мертвий. У певному сенсі так воно й було. Він перетнув Зелену лінію там, де вона проходила паралельно вулиці Дамас. Тут Зелена лінія була справді зеленою. Це була затонула смуга вічно мулистої землі, підживлена зламаним водопроводом. Достатньо росли папороті. Він пройшов через них, і хоча він був тихий, жирні щури забралися з його шляху, їхні очі-намистини горіли надто людським страхом.
  
  
  Він легко знайшов вулицю Хамра. Він йшов між потрісканими фасадами її висотних будівель. Залишки розбомблених автомобілів іржавіли на колесах, як постійні пристрої. Він відчував погляди. Без сумніву, вони дивилися крізь отвори від куль, пробиті в кількох будинках, які не перетворилися на переплетення бетону та армованого дроту. Він відчув підсвідомий тиск на спину, який попередив його, що на нього спрямовані стволи автоматичної зброї.
  
  
  Навіть уночі вони б побачили, що він білий. Він запитував, чи вирішать вони убити його, чи, можливо, взяти в заручники. Він не хвилювався. Він попросив про цю зустріч. Вони принаймні вислухали б його. І якби вони вирішили завдати йому шкоди, вони б дізналися, що не всі люди, які випадково народилися в Америці, були налякані "Хезболлою".
  
  
  Посеред вулиці він зупинився. У повітрі пахло мертвиною. Запах пороху постійно відчувався у повітрі. Він стримав ритм дихання, щоб легені залишалися чистими.
  
  
  Вони прийшли парами, стискаючи в руках гвинтівки, їхні обличчя були закутані в різнокольорові кафії, так що видно було тільки брудні ділянки шкіри навколо очей. Декілька людей стояли з реактивними гранатометами, недбало перекинутими через плече. Він знав, що це було просто для того, щоб справити на нього враження. Вони не наважувалися використати їх у ближньому бою.
  
  
  Коли його оточили семеро з їхнього числа, він поставив запитання їхньою рідною мовою.
  
  
  "Хто з вас Джалід?"
  
  
  Наперед виступив чоловік. Його обличчя було загорнуте в зелену картату кафію. "Ви Тюльпан?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Я не очікував, що ти прийдеш у піжамі". І Джалід засміявся.
  
  
  Блондин усміхнувся йому у відповідь холодною зухвалою усмішкою. Якби цей воєначальник тільки знав, з якою силою зіткнувся, він затремтів би у своїх поношених черевиках.
  
  
  "Маалеш", - сказав Джалід. “Неважливо. Ти хочеш викупити заручників? У нас багато прекрасних заручників. Американців, французів, німців. Або, можливо, натомість ми візьмемо у заручники тебе. Якщо ви нам не сподобаєтеся”.
  
  
  Вони були бандитами, не більше. Світ думав, що "Хезболла" - фанатичні мусульмани, лояльні лише правителям Ірану. Він знав інше. Їхні зв'язки з Іраном були реальними, але їхньою абсолютною відданістю були гроші. За правильну ціну вони звільнили б своїх заручників і прокляті правителі Ірану. У будь-якому разі завжди можна було захопити ще більше заручників.
  
  
  Вони розуміли лише одну річ, окрім грошей. Це була брутальна влада. Коли вони викрали російських дипломатів під час громадянської війни, Ради заслали своїх власних агентів, викрали членів "Хезболли" і відправили їх назад до польових командирів "Хезбойли", по одному пальцю і юшку за раз, поки радянських дипломатів не було беззастережно звільнено. Це був той вид влади, який вони розуміли.
  
  
  Він би їм показав.
  
  
  "Я хочу скористатися твоєю майстерністю, Джалід".
  
  
  Джалід не спитав: за що? Йому було байдуже. Натомість він запитав: "Скільки ви заплатите?"
  
  
  "Щось дуже цінне".
  
  
  "Мені подобаються твої слова. Говори далі".
  
  
  "Це цінніше за золото".
  
  
  "Наскільки більше?"
  
  
  "Це дорогоцінніше, ніж найпрекрасніші рубіни, які ви коли-небудь могли собі уявити".
  
  
  "Розкажи мені більше".
  
  
  "Це для тебе дорожче, ніж саме життя твоєї матері".
  
  
  "Моя мати була злодійкою. Хорошою злодійкою". У Джаліда примружилися очі, показуючи, що він усміхнувся за своєю кафією.
  
  
  "Це твоє життя".
  
  
  Очі Джаліда не здригнулися. "Бник як!" - Вилаявся він. "Я думаю, ти помреш тут, йа хара".
  
  
  Блондин звернув свої яскраво-блакитні очі на людину поруч із Джалідом, чия чудова гвинтівка вказувала на те, що він був другим у команді.
  
  
  "Ааррхх!" - раптово заволав чоловік. Інші подивилися на нього, їхні погляди не відривалися далеко від беззбройної білої людини.
  
  
  "Бахджат! Що це?"
  
  
  "Я у вогні!" Бахджат завив, його гвинтівка з гуркотом упала на покритий лійками тротуар. "Допоможіть мені. Мої руки горять!"
  
  
  Інші подивилися. Вони не побачили вогню. Але потім розпливчасте блакитне полум'я, схоже на газ, що слабо світиться, побігло по руках їх товариша. Його руки трохи підрум'янилися, потім почорніли. Бахджат верещав і звивався на землі, намагаючись загасити полум'я. Воно не гасло. Інші кинулися йому на допомогу, але коли перший чоловік торкнувся його, він відскочив назад, тупо дивлячись на свої руки.
  
  
  Павуки виповзали з його долонь, наче з дірки у мертвому дереві. Вони були великими і волохатими, з вісьмома червонуватими очима кожен. Вони видерлися по його руках і обліпили обличчя.
  
  
  "Допоможи мені, допоможи мені!"
  
  
  Але допомога не надійшла. Інші були зайняті, кожен своїм власним кошмаром. Один чоловік відчув, як його язик розпух у роті, розсовуючи щелепи, поки шарнірні м'язи не напружилися до краю. Він не міг дихати. Біль був нестерпним. У розпачі він упав на кинутий гранатомет і, піднісши боєголовку до обличчя, привів її в дію носком черевика. Вибух знищив його від грудей і вище та вбив інших, які були поблизу.
  
  
  Інший чоловік думав, що його ноги перетворилися на пітонів. Він відрубував їм голови і тріумфально сміявся, навіть коли падав на вулицю, кров хлюпала з обрубків його кісточок, поки в усьому його тілі не залишилося рідини.
  
  
  Джалід бачив усе це. Він теж бачив, немов уві сні, старого ворога, що стоїть перед ним. Це була людина, яку він убив багато років тому під час азартної гри. Людина була мертва. Але ось він знову був тут, наближаючись до нього з низько занесеним ножем для швидкого удару.
  
  
  Джалід розніс чоловіка на шматки зі своєї гвинтівки. Стоячи над тремтячим тілом чоловіка, він переможно засміявся. Але постать замерзла, відкриваючи обличчя, приховане перекрученою каффією. Джалід розстебнув каффію і побачив обличчя свого молодшого брата Фаваза. Він опустився навколішки поруч із хлопчиком, з обох очей потекли сльози.
  
  
  "Мені шкода, Фавазе, мій брат. Мені шкода", - тупо повторив він.
  
  
  "Устань, Джаліде", - сказав білий чоловік з яскраво-блакитними очима. "Тепер ми з тобою самі".
  
  
  Джалід підвівся на ноги. Він побачив білявка, що стоїть там, його руки були вільні і опущені з боків, він був беззбройний. Він випромінював нахабну впевненість, яка принижувала Джаліда, чий пояс був обвішаний ножами та пістолетами і чия жорстокість правила цією частиною Рас-Бейрута з того часу, як ізраїльтяни відступили за річку Авалі.
  
  
  Джалід підняв руки на знак поразки. "Ти зробив це", - сказав він покірно.
  
  
  Блондин спокійно кивнув головою. Потім він поставив тихе запитання.
  
  
  "У вас є інші чоловіки, крім цих?"
  
  
  "Майже стільки ж, скільки у мене набоїв", - сказав Джалід.
  
  
  "Порожнє хвастощі. Але скільки б у вас не було людей, давайте зберемо трьох найкращих. Вони і ви супроводжуватимете мене. У мене є для вас робота. І я заплачу тобі чимось більшим, ніж твоє жалюгідне життя".
  
  
  "Якого роду робота?"
  
  
  "Робота з убивства. Єдиний вид, для якого ви придатні. Вам сподобається ця робота, оскільки вона дозволить вам вбивати американців. Ти повернешся до Бейрута героєм для своїх братів-хезболлахи, Джалід".
  
  
  "Де ми вб'ємо цих американців?" - Запитав Джалід. "У Лівані нікого не залишилося".
  
  
  "В Америці, звісно".
  
  
  Джалід був наляканий. Він і троє його найкращих людей, одягнені в західні ділові костюми і без зброї, разом сіли в літак, що летів у Нью-Йорк. Вони шепотіли один одному страшні слова своєю рідною мовою, перегинаючись через підголівник сидіння, щоб поговорити з тими, хто сидів на інших сидіннях, і насторожено поглядали на стюардесу, яка так само насторожено поглядала на них у відповідь.
  
  
  "Сидіть спокійно", - сказав блондин, який назвався Тюльпаном. "Ви привертаєте до себе увагу".
  
  
  Світловолосий чоловік сидів один на сидінні позаду них. Джалід гукнув його лівански.
  
  
  "Мої брати-мусульмани і я сповнені страху".
  
  
  "Хіба я не доставив тебе через аеропорт Бейрута в цілості та безпеці? І хіба ти не безперешкодно пройшов через аеропорт Мадрида, коли ми пересідали на інший літак?"
  
  
  "Так. Але американські звичаї будуть іншими".
  
  
  "Ні, вони будуть просто американцями".
  
  
  "Все своє життя я був хоробрим чоловіком", - сказав Джалід.
  
  
  "Я не вибираю жінок для виконання моєї роботи за мене. Не будь жінкою, Джаліде".
  
  
  "Я виріс у місті, що роздирається війною. Вперше я вистрілив з кулемета, коли мені було дев'ять. До того, як мені виповнилося десять, я вбив трьох людей. Це було багато років тому. Я мало чого боюся".
  
  
  "Добре. Тобі знадобиться твоя мужність".
  
  
  "Єдине, чого я справді боюся, - це Америки", - продовжував Джалід. "Мені снилися кошмари про те, що мене взяли в полон і привезли в Америку для суду. Ці кошмари ніколи не проходили. І тепер я дозволяю тобі відвезти мене в Америку. Звідки мені знати, що це не американський прийом, щоб зрадити мене і моїх". братів суду перед усім світом?
  
  
  "Бо, якби я був американським агентом, - відповів чоловік на ім'я Тюльпан, - я б також привіз із собою американських заручників, яких ваші люди тримають у полоні. Скажіть це своїм братам".
  
  
  Джалід розуміючи кивнув, і він і його друзі знову збилися в купу. Оскільки вони знаходилися в задній частині літака, далеко від інших пасажирів, стюардеса вирішила не питати їх, чи не хочуть вони чогось випити.
  
  
  В аеропорту Кеннеді їх супроводжували до зони очікування, де їм видали заздалегідь надруковані брошури з описом митних процедур. Коли їм настав час проходити через турнікети, митники попросили паспорта. Цього моменту Джалід і побоювався. У них їх не було.
  
  
  Але людина на ім'я Тюльпан вручила митному чиновнику колекцію зелених митних перепусток. Митний чиновник швидко глянув на них, а потім повернув їх назад, намагаючись видати кожній людині його правильний паспорт.
  
  
  Джалід відкрив свій паспорт, відчуваючи сильну цікавість побачити фотографію, яку митник використав для підтвердження його особи. Він гадки не мав, що його фотографія взагалі існує.
  
  
  Джалід одразу побачив, що це не так. Фотографія на картинці була жіночою.
  
  
  "Дивися", - прошепотів Саїд йому на вухо, показуючи свою фотографію в паспорті. На ній був зображений старий, принаймні, на сорок років старший за Саїда, якому було дев'ятнадцять. Інші паспорти також були власністю інших людей. Людина на ім'я Тюльпан взагалі не робила жодних спроб обробити їх.
  
  
  Коли митники перевірили їхній багаж, решта розслабилася. Чи не Джалід. Хоча Тюльпан спеціально заборонив їм проносити зброю, Джалід не зміг утриматися і засунув кинджал за підкладку своєї валізи. Митники побачили сліди злому та відірвали підкладку. Ніж блиснув у холодному світлі ламп. "Що це?" – різко запитав охоронець аеропорту.
  
  
  Чоловік на ім'я Тюльпан з усмішкою втрутився. "Дозвольте мені", - сказав він. І рухом настільки швидким, що людське око не змогло б його помітити, він тримав довгий кинджал, зігнувши лезо вдвічі.
  
  
  "Це лише іграшка", - сказав Тюльпан. "Гума, пофарбована в сріблястий колір. Ці люди – гастролюючі фокусники. Вони не змогли утриматися від невеликого розіграшу. Будь ласка, вибачте їх".
  
  
  Митний охоронець не зрозумів гумору, але повернув кинджал на місце та повернув їхній багаж без подальших коментарів.
  
  
  Джалід взяв свою валізу і поніс її з порожнім, незрозумілим виразом на обличчі.
  
  
  "Цей кинжал був із відмінної сталі", - сказав він тонким голосом.
  
  
  "Це все ще так, дурень. Охоронець побачив те, що я хотів. Усі ви побачили".
  
  
  "Як ти це зробив?" Джалід хотів знати.
  
  
  "Своїм розумом".
  
  
  "Своїм розумом ти підкорив моїх найкращих людей там, у Бейруті?"
  
  
  "Своїм розумом я можу підкорити весь світ, так само, як я підкорив вас", - пояснив Тюльпан.
  
  
  У готелі "Парксайд-Ріджент" з видом на Центральний парк людина на ім'я Тюльпан винесла купи зброї. Прекрасні пістолети, сучасні "Узі" та автомати Калашнікова, інша зброя ближнього бою та коробки з боєприпасами. Джалід і його люди жадібно накинулися на них. Зі зброєю в руках вони знову відчули себе чоловіками.
  
  
  "Після сьогоднішнього я збираюся залишити вас", - сказав Тюльпан, однією рукою відкриваючи ящик із ручними гранатами. “У ящиках із боєприпасами є гроші на витрати. Оренда цієї кімнати оплачена на наступні три місяці. З цього моменту між нами не буде жодного зв'язку, доки ваша місія не буде завершена”.
  
  
  "У чому наша місія?" - спитав Джалід, висипаючи патрони та гроші на диван.
  
  
  "Ви повинні вбити віце-президента США та кандидата від Демократичної партії на пост президента США, якого звуть губернатор Майкл Прінсіппі".
  
  
  Люди Джаліда обмінялися поглядами з широко розплющеними очима. "Президент також?" Запитав Джалід.
  
  
  "Мені все одно. Вбивайте, кого хочете, після того, як виконайте мої накази. Ось фотографії та поточний маршрут двох цілей. Ви можете стежити за будь-якими змінами у розкладі з газет та по телевізору".
  
  
  "А як щодо наших грошей?"
  
  
  Чоловік на ім'я Тюльпан поставив шкіряний портфель на кавовий столик і відкрив його на загальний огляд. У акуратних упаковках лежали пачки американських грошей. Зверху кожної пачки лежала тисячодоларова купюра. Джалід узяв пачку навмання і перегорнув її. Це була пачка тисячодоларових банкнот. Як і решта. Джалід перевірив кожен із них, одночасно показуючи купюри кожному зі своїх людей.
  
  
  "Я покладу цей портфель у сейф готелю", - пообіцяв чоловік на ім'я Тюльпан. "Коли ваша місія буде виконана, я повернуся, віддам вам портфель і допоможу вам втекти з Америки на вашу батьківщину, такою, якою вона є".
  
  
  "Звідки ми знаємо, що ви це зробите?"
  
  
  "Ви можете супроводжувати мене до сейфа служби безпеки готелю. Я проінструктую менеджера готелю не передавати цей портфель нікому з нас, якщо при цьому не будуть принаймні двоє з нас, я і ви, або один з ваших людей, якщо ви не виживете ".
  
  
  "Я виживу. Я провів все своє життя, виживаючи".
  
  
  "Я знаю, як це буває", - сказав Тюльпан рівним голосом.
  
  
  "Але звідки нам знати, що ви не кинете нас разом із портфелем та всім іншим?"
  
  
  "Ви зустрічалися зі мною. Ви знаєте мою особу. Ви можете описати її американській владі і, використовуючи мій опис, можливо, укласти угоду про визнання провини, щоб уникнути будь-яких юридичних труднощів, з якими ви зіткнетеся".
  
  
  Це мало сенс для Джаліда та його товаришів.
  
  
  "Зроблено", - задоволено сказав Джалід. Він раптово відчув впевненість. Наскільки важко могло бути вбито двох політичних лідерів у такій м'якій країні, як Америка, де успішні вбивства часто відбувалися дурнями та ідіотами? Він був навченим солдатом. Гроші були практично витрачені, думав Джалід, слідуючи за красивим чоловіком з довгим світлим волоссям вниз, щоб зустрітися з менеджером готелю.
  
  
  По дорозі вони пройшли повз матір, що тягла маленького хлопчика коридором. Джалід помітив, що хлопчик раптом зіщулився. Він думав, що хлопчик злякався його, але широко розплющені очі хлопчика були прикуті до безпристрасного обличчя Тюльпана.
  
  
  "Ти мучив цього хлопчика своїм розумом?" він запитав.
  
  
  "Ні", - сказав Тюльпан. "Діти чутливі. Цей хлопчик просто розпізнав смерть, коли вона пройшла повз нього".
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу зупинився біля дверей у кімнату Римо і уважно прислухався. Крізь дерев'яні двері долинав звук неглибокого та рівного дихання. Добре, що його учень спав. Це була чудова нагода для важливої розмови, яку Імператор Сміт уникав.
  
  
  Вдягнений у церемоніальну мантію Чіун піднявся сходами, бо не любив ліфти і не довіряв їм, і різко постукав у двері кабінету Гарольда Сміта.
  
  
  Була ніч, і Сміт досі був у своєму кабінеті. "Увійдіть", - хрипко сказав він.
  
  
  Увійшовши, Майстер Сінанджу побачив Гарольда Сміта, який мав більш виснажене обличчя, ніж за довгий час.
  
  
  "Вітаю тебе, імператор Сміт. Це щастя, що ти все ще виступаєш у фортеці Фолкрофт, справжньому осередку твоєї влади, бо Майстер Сінанджу хоче обговорити з тобою важливе питання".
  
  
  Сміт роздратовано махнув рукою. "Прошу вибачення, майстер Чіун, але, боюся, навіть я не можу відновити вашу картку American Express".
  
  
  "Суха дрібниця", - сказав Чіун. "Я прийшов переглянути контракт між вашим будинком та моїм".
  
  
  "Боюсь, у цьому випадку це може бути передчасним".
  
  
  "Наперед?" - спитав Чіун. "До закінчення терміну дії нашого поточного контракту залишилося лише кілька днів. Хіба ви не бажаєте плавного переходу від наших нинішніх умов до нових?"
  
  
  "Взагалі, мені слід було сказати "спірний", а не "передчасний".
  
  
  "Чудово". Чіун радісно засяяв. "Давайте наголосимо, що всі наші майбутні переговори є спірними. Так вони будуть пліднішими".
  
  
  "Ви не розумієте", - стомлено сказав Сміт. "До цього часу наступного місяця операції може і не бути. Американський віце-президент, мабуть, дізнався правду про CURE і натякає, що закриє його".
  
  
  "Прошепоті команду, і я розберуся з ним як із зрадником, яким він, очевидно, і є", - рішуче сказав Чіун.
  
  
  "Ні, ні", - поспішно сказав Сміт. “Президент має право звільнити КЮРЕ, коли він вступить на посаду. Я проходжу через це щоразу, коли змінюється адміністрація. Президент розповідає своєму наступнику про операцію, і новий президент приймає рішення, зберігати наші послуги чи ні”.
  
  
  "Ах, тоді я полечу в апартаменти президента відділу вдач і допоможу йому в прийнятті рішень. Я гарантую, що він прийме будь-яке рішення, яке ти забажаєш, наймудріший". Чіун вклонився.
  
  
  Сміт відкинувся на спинку стільця. Він давно залишив спроби пояснити Чіуну демократичний процес, який все ще плекав таємне бажання, щоб Сміт одного разу ввів його до виконавчої влади, щоб краще посадити Гарольда Сміта, Першого, законного імператора Америки, в Овальному кабінеті.
  
  
  "Ні", - сказав Сміт. "Рішення залишається за віце-президентом. Якщо його буде обрано".
  
  
  "Якщо?" Чіун стурбовано погладив свою рідку борідку.
  
  
  "Є шанс, що його не буде. Замість нього може бути обрано кандидата від демократичної партії".
  
  
  "А що думає ця інша людина?" – спитав Чіун.
  
  
  "Він не знає про КЮР. Нам доведеться дочекатися результатів виборів, перш ніж ми щось дізнаємося".
  
  
  "Тоді давайте простежимо, щоб ця, можливо, неупереджена людина зайняла орлиний трон", - життєрадісно сказав Чіун.
  
  
  Сміт зняв окуляри і потер затуманені очі. "Про це теж не може бути й мови", - сказав він.
  
  
  "Я міг би зробити це без вашого прямого наказу. Я міг би взяти відпустку, а те, чим я займаюся у вільний час - це моя особиста справа. Я дивився слухання по телебаченню. Тепер я розумію, як працює ваш уряд. Дозвольте мені бути вашим полковником Саутом. У вас буде повна правдоподібність, яку неможливо заперечувати”.
  
  
  "Правдоподібне заперечення", - виправив Сміт. "І американський уряд діє не так. У нас тут немає палацових переворотів або чогось такого роду. Як ви думаєте, чому Америка проіснувала понад двісті років?"
  
  
  Чіун чемно знизав плечима. Він не сказав, що думав. Що його предки служили Єгипту, Риму та Персії протягом більш тривалого періоду часу, ніж лише два століття. Цих двох століть навряд чи було достатньо для формування стабільного уряду. Очевидно, що Америці, де правителі змінюються кожні кілька років, знадобиться набагато більше часу, що не дозволяє жодній людині освоїти роботу досить добре, щоб добре з нею справлятися. Для Чіуна Америка була країною-вискочкою. З політичного погляду це був безлад. Власні слова Сміта доводили це. Він говорив, що Майстер Сінанджу, можливо, не зможе розраховувати на майбутню роботу в Америці просто тому, що її правитель ось-ось зміниться. Ще раз.
  
  
  Карі очі Майстра Сінанджу задумливо звузилися. Найбільше у світі він хотів запобігти повернення Римо до Сінанджі. Минулого разу він змусив Римо залишитися на весь термін поточного договору. Той самий трюк міг не спрацювати вдруге, але Чіун відчував, що йому нема чого втрачати. Повернення до Сінанджі та вихід на пенсію були рівносильними тому, щоб змиритися з ранньою смертю. Повернувшись до Сінанджі, жителі села змінили свою відданість з Чіуна на Римо, повністю ігноруючи Майстра Сінанджу. Гірше того, Римо був готовий одружитися з жінкою, яку знав лише за кілька днів до того, як прийняв рішення одружитися з нею. І хоча Ма-Лі була гарною жінкою, милою та чистою серцем, шлюб поставив під загрозу близькі стосунки Чіуна з Римо. І Чіун був готовий прийняти підлегле становище у житті Римо.
  
  
  "Хіба при проходженні лінії спадкування не настає перехідний період?" — спитав Чіун за мить.
  
  
  "Так. Новий президент обирається в листопаді, але фактично вступає на посаду лише у січні наступного року".
  
  
  "Тоді є період три місяці, протягом якого вам можуть знадобитися наші послуги", - радісно сказав Чіун.
  
  
  "Так", - повільно визнав Сміт. "Але, як ви знаєте, протягом останнього року все було дуже тихо. Я навряд чи думаю, що станеться щось важливе, хоча ніколи не знаєш напевно. Щоправда, майстер синанджу, що навіть якщо нам не накажуть розформуватися, КЮРЕ , можливо, більше не знадобиться силова рука."
  
  
  "Нісенітниця", - відрізав Майстер Сінанджу. "Найманий вбивця так само необхідний, як дихання. Але давайте поки приймемо ваш аргумент. Якщо ви, як ви кажете, побоюєтеся припинення повноважень, то немає нічого поганого в тому, щоб переглянути умови зараз. Якщо вас звільнять, ми з Римо підемо різними шляхами". ".
  
  
  "Боюсь, ми не можемо вести переговори про роль Римо зараз", - зазначив Сміт. "Нинішній президент вважає, що він мертвий. Убитий під час минулорічної кризи з Радами, пам'ятаєте?"
  
  
  "Тоді ми обговоримо роль Римо пізніше", - твердо сказав Чіун, влаштовуючись на килимі.
  
  
  Сміт, знаючи, що це сигнал до офіційного початку переговорів, приєднався до нього на підлозі із жовтим юридичним блокнотом на колінах. Він тримав олівець із номером два напоготові, щоб записувати умови.
  
  
  "Я пропоную відновити наш контракт на його нинішніх умовах. Жодної додаткової оплати не потрібно", - зарозуміло заявив Чіун, впевнений, що Сміт вхопиться за цей шанс. Чіун щороку підвищував йому зарплату протягом останнього десятиліття.
  
  
  Сміт вагався. Його рот відкрився, щоб сказати "так", але він закрив його перш, ніж слово зірвалося з язика.
  
  
  "Занадто висока", - категорично сказав Сміт.
  
  
  "Тож..." почав Чіун, його обличчя затьмарилося. Він стримався. За всю історію Будинку Сінанджу жоден Майстер ніколи не продовжував контракт на умовах, що поступаються умовам попереднього року. Але Чіун відчайдушно хотів продовження цього контракту, тому він стримував свій гнів усередині. Наступного року - якщо в Америці буде наступний рік - він з лишком загладить це приниження. - Тоді зроби зустрічну пропозицію, - натягнуто сказав Чіун.
  
  
  Сміт замислився. "Я справді думаю, що тобі слід зробити наступну пропозицію", - хитро сказав він.
  
  
  Чіун швидко розумів. Він скинув сорок відсотків із основних умов і підрахував збитки. Це змусило його зіщулитися, але він запропонував цю суму Смітові. "Ні більше, ні менше", - додав він.
  
  
  "Ще одне десятивідсоткове скорочення може переконати мене", - безтурботно сказав Сміт.
  
  
  Майстер Сінанджу схопився на ноги у вихорі спідниць кімоно. Його щоки надулися. Його нігті, схожі на тисячу блискучих ножів, викреслювали у повітрі небезпечні візерунки. Сміт відсахнувся.
  
  
  Взявши себе в руки, Майстер Сінанджу граційно опустився назад на килим, як кульбаба, що впала на галявину.
  
  
  Коли він заговорив, у його м'якому голосі чулася легка нотка погрози, як у отруєному меді.
  
  
  "Зроблено", - сказав Чіун.
  
  
  "Складіть контракт, і я його перегляну", - сказав Сміт.
  
  
  Майстер Сінанджу з кам'яним виглядом підвівся на ноги, відважив тендітний уклін і, не сказавши більше ні слова, на ногах, що не гнуться, вийшов з кабінету.
  
  
  Гарольд Сміт повернувся до свого столу та дозволив собі рідкісну усмішку. Ніколи за всі роки роботи директором CURE йому не вдавалося здобути гору над Майстром Сінанджу. Сміт був скупою людиною. Але щороку він регулярно відправляв достатньо грошей платників податків у крихітне рибальське село Сінанджу, щоб погасити колективні борги багатьох країн третього світу.
  
  
  Жаль, що все це, мабуть, було марно, подумав він, відкриваючи комп'ютерний термінал CURE для остаточної перевірки дайджесту новин, перш ніж вирушити додому на вечір.
  
  
  Перший пункт стирає залишки посмішки з його сухого, як пил, обличчя.
  
  
  Це був короткий зміст виступу кандидата у президенти від Демократичної партії, губернатора Майкла Прінсіппі. Суть його виступу полягала у обіцянці виділити гроші до системи соціального забезпечення з бюджету розвідки. Зокрема, Прінсіппі пообіцяв розібратися з незліченними "чорними проектами", які були вбудовані до федерального бюджету, назвами бухгалтерських фікцій, які дозволили федеральному уряду щороку спрямовувати мільярди податкових доларів на таємні операції та оборонні проекти, настільки чутливі, що їх не можна було назвати чи описати. для Конгресу, крім за зачиненими дверима.
  
  
  "Давайте проллємо світло на так званий чорний бюджет і подивимося, кого і що ми знайдемо", - цитували слова губернатора Прінсіппі.
  
  
  Сміт вчепився за край свого дубового столу, ніби хотів узяти себе в руки. Спершу віце-президент, а тепер це. Було очевидно, що ця мова була прямою відповіддю на заклик віце-президента покласти край шахрайським розвідувальним операціям. Це не означало, що губернатор Прінсіппі знав про Кюре. Це був би найгірший сценарій, якби він колись існував.
  
  
  Але, зрештою, це може не мати значення. CURE фінансувалося із чорного бюджету. Добра половина грошей "чорного проекту", виділених Центральному розвідувальному управлінню, Управлінню військової розвідки та Агентству національної безпеки, не кажучи вже про певні сегменти оборонного бюджету, фактично опинилася під оперативним контролем доктора Гарольда В. Сміта.
  
  
  У будь-якому випадку все виглядало так, ніби CURE збиралася розоритися з приходом до влади наступного президента, незалежно від того, хто переміг на виборах. Припускаючи, що кандидати у президенти дотримаються своїх передвиборчих обіцянок.
  
  
  Сміт застогнав і потягся за розбитою пляшечкою дитячого аспірину. Якщо так піде й надалі, йому доведеться повернутися до дозувань для дорослих та заглушити виразку.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Це було так тяжко.
  
  
  Спочатку в Сінанджу. Він закликав пурпурових птахів, щоб відлякати жителів села, перш ніж увійти до самого села. Він міг прослизнути туди вночі, ніким не помічений. Але сплячий охоронець міг би спокушати звіра всередині нього. Він випустив звіра на волю у Бейруті. Звір знищив бандитів "Хезболли" Джаліда. Це охолодило його спрагу вбивати.
  
  
  Під час польоту до Америки йому знову довелося стримувати себе. Він не вірив, що можна приборкати звіра під час тривалого трансатлантичного перельоту, але йому це вдалося. Він запитував, чи опановує він нарешті цим. Він сумнівався у цьому. Але він був старший, мудріший і сильніший, ніж минулого разу.
  
  
  Проблема була в тому, що звір був таким самим.
  
  
  Він з'їхав орендованою машиною з дороги, коли під'їхав до великих соснових лісів дикої місцевості Аллагаш у штаті Мен. У цих покинутих лісах не було б людей. Відсутність людей означала відсутність спокуси вбивати.
  
  
  Він вийшов з машини і зняв одяг в американському стилі, який здавався таким важким і грубим на тлі його блідо-білої шкіри.
  
  
  Він був оголений рівно стільки, скільки йому було потрібно, щоб одягнути свій бойовий костюм із пурпурового шовку. Він обв'язав талію жовтим поясом.
  
  
  Він ходив у ліс босоніж, бо йому подобалося відчувати дотик соснових голок до голих підошв. У дитинстві, що виріс на фермі в Кентуккі, ходити босоніж кукурудзою означало згодом змивати з ніг гній. Він тримав у руках свої білі сандалі. Це було все, що він ніс. Він не потребував майна. В нього нічого не було. Він нічого не потребував. Його життя було порожнім, за винятком мети, яка в першу чергу привела його до Сінанджі.
  
  
  Навіть білки розбігалися за його наближення. Він запитував, чи це був запах, чи вібрація, чи аура, яка змушувала всіх тварин і дітей відсахуватися від нього. Він не був потворним. Він мав приємне обличчя. І все ж вони розступилися перед ним, бобр і ведмідь, подібно до Червоного моря, що розступається перед гнівом Божим.
  
  
  Крихітна коричнева лань щипала траву. Він побачив її раніше, ніж вона побачила його. Вона була чудова. Лише один раз йому хотілося погладити тварину. Але звір усередині нього почув і ревнув.
  
  
  Самка підвела очі, побачила його і вибухнула дощем крові, плоті та уламків необроблених кісток.
  
  
  Він оплакував самку, навіть коли звір усередині нього тішився запахом свіжої крові. Він пішов далі.
  
  
  Хатина стояла на галявині, усіяній розкиданими сосновими голками. Павуки відвоювали карниз, як завжди робили щоліта. Неушкоджена павутина на дверях сказала йому, що ніхто не вторгався до його будинку з того часу, як він був тут востаннє, так багато тижнів тому.
  
  
  Він відчинив двері. Він не намагався замкнути її. Меблів було мало. Там не було нічого, що варто було б вкрасти, якщо тільки хтось не був таким зневіреним, щоб піти зі старим чорно-білим телевізором, який стояв посеред підлоги у вітальні.
  
  
  Він підійшов до телевізора і сів перед ним навпочіпки, як прихильник язичницького ідола. Він увімкнув його, але зменшив звук. Він не хотів, щоб щось вторгалося в його думці.
  
  
  ТБ став би його вікном назовні. Він повідомив би йому, коли Джалід завдав першого удару. Це було б його сигналом про те, що настав час повернутися до цивілізованого світу. Тим часом для нього було надто небезпечно залишатися в місті, де звір полював би на невинних, не тому, що він цього хотів, а тому, що звір був сильнішим за його власну волю для досягнення своїх цілей.
  
  
  Він зосередився на екрані телевізора, але було пізно і на всіх каналах були тільки тестові зразки. Це мало значення. Він зупинився на одному і зосередив на ньому всю свою увагу.
  
  
  Це був єдиний відомий йому спосіб зосередитись так, щоб звір залишався скутим.
  
  
  Над його головою гола стельова лампочка розлетілася на сотні непрозорих уламків. Він не торкався до неї, хіба що подумки.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Джалід Кумкватті вирішив, що Америка – дивовижне місце. Він проїхав зі своїми братами з "Хезболли" весь шлях від Нью-Йорка до Філадельфії, і його жодного разу не зупинили. Америка, якою вихвалялися правителі Ірану, Лівії та інших близькосхідних країн, була паперовим тигром, що зіщулився, чиї громадяни не були в безпеці навіть в межах її власних кордонів, у неї не було ні блокпостів, ні контрольно-пропускних пунктів безпеки, ні танків на вулицях, ні перешкод для вільного пересування іноземних агентів.
  
  
  Хоча вони пройшли багато поліцейських машин і, очевидно, були іноземцями, їм ніхто не кинув виклик. Одного разу, за межами Левіттауна, у них лопнула шина, і коли їх зупинили, ззаду до них під'їхала машина поліції штату, її синя світлова смуга висвітлила їхні злякані обличчя.
  
  
  Джалід майже запанікував, коли поліцейський штату вийшов зі своєї машини, але він трохи розслабився, коли побачив, що людина в сірій формі мала лише крихітний револьвер 38-го калібру в кобурі на поясі. У Бейруті жінки та діти носили револьвер 38-го калібру, коли йшли на ринок. Це була не чоловіча зброя. Жоден ліванець не сприйняв пістолет 38 калібру як серйозну загрозу.
  
  
  Таким чином, Джалід прошипів своїм товаришам, щоб вони розслабилися, поки вони чекають, чого хоче ця людина.
  
  
  "Тут невеликі проблеми?" ввічливо запитав офіцер.
  
  
  "Ми міняємо колесо", - нервово сказав Джалід. "Скоро ми вирушаємо в дорогу. Ти побачиш".
  
  
  "Краще переходьте до справи. Я не хочу бачити, як когось із вас супроводжує спідер. Ви новачок в Америці, чи не так?"
  
  
  "Дуже", - сказав Джалід, чия англійська була прийнятною. Він вивчив мову, щоб писати записки з вимогою викупу та вести переговори з європейцями.
  
  
  "Тоді ви, можливо, не розумієте, наскільки небезпечне американське шосе. Чому б мені не залишитися тут із увімкненими фарами, щоб не сталося нещасного випадку", - з усмішкою запропонував поліцейський.
  
  
  "Звичайно, звичайно", - сказав Джалід і зайнявся гайковим ключем. Коли він закінчив і було встановлено нову шину, він і його друзі застрибнули в машину і, помахавши поліцейському через заднє скло, чинно покинули місце події.
  
  
  "Він був дуже милим". сказав Саїд через деякий час.
  
  
  "Америка дуже мила", - сказав Рафік. "Ви помітили, що ми проїхали майже п'ятдесят кілометрів, і ніхто в нас не стріляв? У Бейруті не можна піти по сигарети, не ризикуючи своїм життям".
  
  
  "Америка – країна дурнів, як і ви всі", – виплюнув Джалід. "Не забувайте про нашу місію". Але навіть він був уражений Америкою, її просторами, її чистотою. Колись, як він чув, Ліван був такий. Багата, родюча, щаслива земля. Тепер її розривали на частини звірі, і Джалід був одним із них. Але він народився в країні, охопленій громадянською війною, сказав він собі. Його ранні спогади були про злидні, що перемежовується віддаленими вибухами. Першою музикою, яку він колись чув, були щоденні стогнання ліванських жінок у жалобі. Ні, його шлях був єдино можливим зараз.
  
  
  Але поїздка Америкою показала йому, на що має бути схоже нормальне життя, і замість того, щоб змусити його відчувати провину за свою участь у розчленуванні Лівану, він відчув хвилю ненависті до Америки, яка мала так багато і так мало цього заслуговувала. Він вирішив, що застрелить наступного поліцейського, який наважиться заговорити з ним.
  
  
  Вони сиділи у своєму готельному номері, але не на стільцях, а видершись на спинки стільців, забруднюючи ногами подушки, поки чистили і змащували свою зброю. Вони були схожі на стерв'ятників, що присіли на каміння.
  
  
  "Віце-президент обідатиме в так званому клубі Лева", - сказав Джалід, читаючи газету, яку він узяв із газетного кіоску у вестибюлі, коли дівчина за стійкою не дивилася.
  
  
  "Як ми знайдемо це місце левів?" - Запитав Саїд.
  
  
  "Таксі. Ми поїдемо на таксі, тому що це заощадить час, а ми не хочемо спізнюватися. Коли водій привезе нас до цього Левового клубу, ми вб'ємо його." Джалід відкинув газету та уважно оглянув своїх людей.
  
  
  "Саїд, мій брат", - сказав він нарешті, раптово посміхнувшись.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Цього дня вам буде надана велика честь".
  
  
  "Я?" Саїд усміхнувся у відповідь. Це була не задоволена посмішка, а така, за якою ховався страх.
  
  
  "Так", - сказав Джалід, злазячи зі спинки стільця. "Я тут подумав. Від цієї роботи можна отримати багато грошей. Було б дуже погано, якби ми всі загинули, намагаючись зібрати його".
  
  
  Інші подивилися один на одного. Вони кивнули. Окрім Саїда. Його усмішка стала ширшою, але в очах з'явився болісний вогник.
  
  
  "Ми не знаємо, які ополченці використовують ці американці для охорони своїх лідерів", - сказав Джалід, задумливо чухаючи свою рідкісну темну борідку. "Ймовірно, їх не так вже й багато, якщо вони охороняють їх так само недбало, як охороняють свої багаті та огрядні міста. Можливо, однієї людини достатньо, щоб усунути цього віце-президента".
  
  
  "Один?" - ніяково запитав Саїд.
  
  
  "Ми будемо зовні, можливо, щоб прийти вам на допомогу у разі потреби".
  
  
  "Але що, якщо ти не зможеш?"
  
  
  "Це просто, брате мій. Ми візьмемо заручників і утримуватимемо їх, поки тебе не звільнять".
  
  
  "Але що, якщо мене вб'ють при виконанні мого обов'язку перед "Хезболлою"?" - наполягав Саїд, його усмішка застигла на обличчі, як жорстка гримерна усмішка клоуна.
  
  
  "Тоді ми відправимо твою частку грошей твоєї старої матері. Їй би це сподобалося, чи не так?"
  
  
  "Ви будете прямо за будівлею?" - спитав Саїд після довгого роздуму.
  
  
  "Абсолютно", - сказав Джалід, підходячи і ляскаючи Саїда по спині. Посмішка на блискучому від поту обличчі Саїда луснула, як мильна бульбашка.
  
  
  "Тоді вирішено", - проголосив Джалід, піднімаючи руки на знак урочистості. "Саїд буде тим, кому випаде честь завдати удару першим. Ходімо, давайте замовимо їжу в номер, перш ніж вирушимо в дорогу. Ситий воїн - сильний воїн".
  
  
  І решта голосно розсміялася. Все, крім Саїда, який раптово зовсім не був голодний.
  
  
  Віце-президент також не відчував голоду.
  
  
  Він дивився на свою тарілку. Гумове курча та сухе ядро кукурудзи лежали на запеченій картоплі, загорнутій у фольгу. Картопля була майже знищена під гіркою сметани. Десертною ложкою він спробував сметану і вирішив відмовитися від решти. Він побажав, щоб хоч раз на одній із цих пам'ятних вечерь подали щось інше, наприклад, свинину мушу або навіть реберця-гриль по-техаському: якби це була не гумова курка, а сухий ростбіф у жирній підливі. Якщо це була не зморщена картопля, то рисовий плов, приготований у мікрохвильовій печі сухим, як насіння соняшника.
  
  
  Віце-президент відсунув тарілку і замовив чорну каву, до якої додав чотири чайні ложки цукру з гіркою, щоб підтримувати свій енергетичний рівень.
  
  
  З трибуни хтось говорив. Якусь мить він не міг пригадати, хто це був. Так тривало вже понад рік. Він переходив від групових сніданків до обідів і вечерь у прокурених залах, слухаючи процесію політиків і вимовляючи промови, які, хоч і були написані кращими з доступних авторів промов, звучали так само, як попередня мова, яка звучала так само, як попередня, і так далі, тощо, сягаючи корінням у туманне минуле віце-президента - що в ході передвиборної кампанії означало той туманний період, що передував шести тижням тому.
  
  
  Віце-президент потягував каву і намагався не звертати уваги на бурмотіння промовця, в якому він невиразно впізнав губернатора штату. Саме цей штат зрештою дістанеться йому.
  
  
  Все це було так нудно. За винятком тієї промови днями. Де це було? О, так, у штаті Нью-Йорк. Ця зупинка була імпровізацією у його розкладі. Він розпорядився про це, незважаючи на заперечення співробітників своєї передвиборчої кампанії, які думали, що він міг би принаймні говорити про національну охорону здоров'я, якщо збирався виступати перед божевільним будинком, або чим там був санаторій Фолкрофт.
  
  
  Він не сказав їм, хто такий Фолкрофт. Він не розповів їм про отриманий ним лист з поштовим штемпелем Сеула, Південна Корея, в якому докладно розповідалося про секретне американське агентство, відоме як CURE, що діє під прикриттям санаторію Фолкрофт.
  
  
  Він побачив у листі, правдивому чи ні, можливість вимовити важливу промову про таємну діяльність. Це був ідеальний спосіб дистанціюватись від проблем нинішньої адміністрації.
  
  
  Віце-президент не знав, вірити цьому Тюльпану, який підписав листа, чи ні. Але на той випадок, якщо це виявиться правдою, він попросив своїх людей подбати, щоб Гарольд В. Сміт сам представив його аудиторії.
  
  
  Відмова Сміта та його схвильована поведінка під час виступу були настільки ж вагомим доказом того, що CURE справді існував. Та хлопець справді кинув печиво під час презентації. Що такого нервового робив хтось, керуючи секретною операцією?
  
  
  Віце-президент ненадовго задумався про те, щоб піти до президента і дізнатися правду про К'ЮР, але передумав. Про розкриття правди про Кюре у важливій мові також не могло бути й мови. Він не мав доказів, і це було б надто схоже на демонстрацію перед виборами. Найкраще почекати до закінчення виборів. Якби він переміг, він повідомив про програму CURE. Це було б чудовим початком для його адміністрації і раз і назавжди розвіяло б громадську думку про те, що він був лише списоносцем нинішнього президента.
  
  
  Однак його спантеличила одна річ. Тільки цього ранку кандидат від Демократичної партії виголосив промову, дуже схожу на його власну. Він зробив це перед конференцією Американської медичної асоціації, і хоча віце-президент не дивився виступу, йому показали його стенограму, і він зазначив, що Майкл Прінсіппі кілька разів дуже конкретно використав слово "лікування" під час своєї промови.
  
  
  Його радники запевнили його, що кандидат від Демократичної партії просто копіював свою власну промову, але віце-президент не так упевнений. Він поцікавився, чи принц отримав також лист від Тьюліп.
  
  
  І не вперше він запитував, хто такий цей Тюльпан. З таким ім'ям він звучав як братки. Але в наш час ніколи не можна було сказати напевно.
  
  
  Хтось штовхнув його ліктем, і віце-президент отямився від задуму.
  
  
  "Ви на зв'язку, пане віце-президенте. Він представляє вас".
  
  
  "О, так, звичайно", - сказав віце-президент, піднімаючись зі свого місця. По дорозі до трибуни він розстебнув пальто і акуратно застебнув його заново, швидко подякувавши мікрофону. Його менеджер з особистого стилю сказав йому, що при ходьбі він розмахував руками, як лякало, і це створювало образ людини, у якої багато часу, тому з тих пір він взяв за правило застібати чи розстібати пальто щоразу, коли кудись йшов чи приходив, навіть якщо це була звичайна прогулянка від столу до подіуму.
  
  
  Аудиторія захоплено аплодувала. Він міг їх чути, але не міг бачити. Вони були океаном тьмяних осіб, оточених злісними поглядами телевізійних прожекторів. Він не знав би, чи серед глядачів була його власна дружина.
  
  
  "Такого прийому я не мав з часів кокусів в Айові", - сказав віце-президент, який вірив у те, що добре прийняту лінію потрібно відстоювати до кінця.
  
  
  Аудиторія голосно засміялася і заплескала. Віце-президент посміхнувся у спалахи, що вибухають. Він не помітив метушні біля дверей.
  
  
  Він почув низку хлоп-хлоп-хлоп, але вони були не набагато голосніше, ніж спалахи.
  
  
  Наступне, що він пам'ятав, це те, що люди секретної служби повсюди були навколо нього. Двоє агентів повалили його на підлогу, притиснувши своїми тілами. Інші, які перебували в аудиторії з прихильниками кампанії, блискавичними рухами потягнулися до своїх портфелів. Валізи розвалилися, оголивши коротку автоматичну зброю.
  
  
  Стрілянина була короткою та спорадичною.
  
  
  Перш ніж крики вщухли, віце-президента підняли на ноги і виштовхнули через задні двері, як п'яного, якого викидають із мотобара. Вони підштовхнули його до лімузина, що чекав, і машина виїхала з площі, її масляний піддон висікав іскри з нерівного тротуару.
  
  
  Коли віце-президент знову набув самовладання, він хотів знати лише одну річ.
  
  
  "Що, чорт забирай, там сталося?"
  
  
  "Вбивця", - відрізав один із агентів. "Але ми зловили його, сер. Не хвилюйтеся".
  
  
  "Якщо ти придбав його, навіщо тобі знадобилося ось так викидати мене з Ротарі-клубу?"
  
  
  "Це була Левова палиця, сер".
  
  
  "Справа не в цьому. У семигодинних новинах це буде виглядати жахливо".
  
  
  "Ваш труп виглядав би ще гірше. Сер".
  
  
  Віце-президент відкинувся на шкіряні подушки, відчуваючи, як з його ніг виходить крохмаль.
  
  
  Він схопив трубку автомобільного телефону та попросив оператора мобільного зв'язку з'єднати його з Білим домом. "Коли ви вирішите, що ми в безпеці, припаркуйте цю штуку і встаньте зовні. Те, що я маю сказати Президенту, призначене лише для його вух", - сказав віце-президент хрипким голосом. Ніхто не стріляв у кандидатів у президенти. Не без причини. І віце-президент думав, що знає, у чому полягала ця причина.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт знав, навіщо дзвонить Президент. Він знав це перед тим, як задзвонив червоний телефон без набору номера. Перед першим дзвінком комп'ютерний термінал двічі подав звуковий сигнал, вказуючи, що обробляються дані, пов'язані з терміновим лікуванням.
  
  
  Комп'ютер висвітлив на екрані коротке зведення розшифрованих повідомлень секретної служби, суть яких полягала в тому, що віце-президент щойно уникнув вбивства.
  
  
  "Так, пане Президенте?" Сказав Сміт у слухавку.
  
  
  "Сміте, я повинен поставити тобі це питання".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Віце-президент був ледь не вбитий менше ніж п'ятнадцять хвилин тому. Вони зазнали невдачі, ким би вони не були".
  
  
  "Так, я знаю. Я щойно отримав перше повідомлення. Наскільки я розумію, ситуація безпечна".
  
  
  "Чи так це?" – похмуро запитав Президент.
  
  
  "Сер?"
  
  
  "У зв'язку з нашою розмовою днями, ви не віддавали наказу про звільнення віце-президента, чи не так?"
  
  
  Гарольд Сміт здивовано схопився зі свого стільця, на його лимонному обличчі позначився жах. Червоний телефон упав зі столу, і Смітові довелося зловити його руками, перш ніж шнур відірвався від трубки та відключив лінію.
  
  
  "Пане Президенте, я можу запевнити вас, що звільнення віце-президента - це не те, що ця посада зробила б, за винятком крайніх обставин. Якщо тоді".
  
  
  "Ви звільнили людей, які раніше стикалися з вашою діяльністю".
  
  
  "На благо Америки. Якщо про CURE стане відомо, це буде те саме, що визнати, що Конституція не працює. Що Америка не працює. Так, у минулому я віддавав деякі неприємні накази, але завжди в рамках моїх робочих параметрів".
  
  
  "Розкриття віце-президентом вашої діяльності не є загрозою? Він майже повідомив вас, що ви будете закриті, коли його буде обрано".
  
  
  "Це його привілей - якщо його буде обрано", - натягнуто сказав Сміт. Він усе ще був на ногах.
  
  
  "Але якщо це не так, він стає мішенню?"
  
  
  "Ми ніколи раніше не стикалися з такою проблемою", - повільно сказав Гарольд Сміт. "Але я думаю, що за обставин, що склалися, ми б довіряли йому так само, як і колишнім президентам, з якими ми працювали раніше".
  
  
  "Чому б вам не розповісти мені про це, якщо вже ми торкнулися цієї теми? Я збираюся стати одним із цих колишніх президентів, так що тепер я міг би також знати, чого очікувати".
  
  
  "Що ж, пане президент, це дуже просто. Поки колишній глава виконавчої влади дотримується власної думки, ми йому не заважаємо".
  
  
  "А вам не спадало на думку, Сміте, що цей витік міг виходити від попередньої адміністрації?"
  
  
  "Так, сер. Але я думаю, що така можливість невелика".
  
  
  "Але ви не скидаєте це з рахунків?"
  
  
  "Насправді, я знаю".
  
  
  "Ви кажете досить впевнено в собі", - підозріло зауважив президент. "Чим ви займаєтеся, шпигуєте за ними все життя?"
  
  
  "Ні, пане Президенте. Але що ще я не можу сказати. Міркування безпеки".
  
  
  "Дуже добре, давайте поки зупинимося на віце-президенті. Чи є якийсь шанс, що ваша спеціальна людина мала до цього якесь відношення?"
  
  
  Сміт почав говорити: "Ні, сер", але зупинився на півслові. Він згадав свою нещодавню розмову з Майстром Сінанджу.
  
  
  "Хвилинку, пане президенте", - сказав Сміт і прикрив трубку долонею, тому що на червоному телефоні не було кнопки утримання. У свій інтерком він сказав: "Місіс Мікулка, не могли б ви попросити когось перевірити стан пацієнта із хворобою Альцгеймера в п'ятдесят п'ятій палаті, містера Чіуна. Подивися, чи знаходиться він у своїй кімнаті чи десь ще на території".
  
  
  Коли прийшла відповідь, Сміт зітхнув з полегшенням. Містер Чіун був у своїй кімнаті. Він повернувся до президента.
  
  
  "Вибачте, пане Президенте. Ще один важливий дзвінок. Відповідаючи на ваше запитання, наш спеціальний представник не діє несанкціоновано. І він не застосовує зброю. За моєю інформацією, потенційний убивця у Філадельфії використовував автоматичну зброю".
  
  
  "Я розумію вашу точку зору. Але це все ще залишає нас у поганому становищі. Щойно дзвонив віце-президент. Він хотів знати, чи наказав я звільнити його через ту промову, яку він вимовив днями. Хлопець такий наляканий, що думає, що його головнокомандувач хоче прибрати його зі сцени”.
  
  
  "Я впевнений, що це просто нервова реакція. Люди, які дивом уникли смерті, часто поводяться ірраціонально протягом короткого часу після цього".
  
  
  "Мені довелося сказати йому, що я не знаю, про що він каже, що, звичайно, лише посилило його підозри. Сміт, я не можу допустити, щоб віце-президент думав, що він є мішенню власного уряду".
  
  
  "Чому б мені не призначити на це свою спеціальну людину?" Запропонував Сміт. "Якщо відбудеться ще один замах на життя віце-президента, ми там будемо, щоб зупинити це".
  
  
  "Можливо, це доведе йому, що ми на боці ангелів. Добре, Сміт. Дій. Не висувайся. Якщо ми зможемо здійснити це, можливо, нам вдасться змусити віце-президента прозріти".
  
  
  "Так, пане Президенте. Дякую, сер", - сказав Сміт, вішаючи слухавку.
  
  
  Не встиг Сміт влаштуватися у своєму кріслі, як його секретар повідомив, що його хоче бачити головний садівник.
  
  
  "Хто? О, запросіть його", - сказав Сміт, раптово зрозумівши, кого вона мала на увазі.
  
  
  Увійшов Римо Вільямс, стискаючи в руці газету. "Смітті, я думаю, у тебе проблема", - стурбовано сказав Римо.
  
  
  "Хоч би що це було, це може почекати. У мене є завдання для Чіуна".
  
  
  "Я читав газету", - продовжував Римо. "Де вона зараз?" Він порився в газеті, розкидаючи уривки по всій підлозі. "Ось воно", - сказав Римо, повертаючи одну сторінку і кладучи її на стіл Сміта.
  
  
  "Я думав, ти ніколи не читаєш газет", - сказав Сміт.
  
  
  "Я розбирався у смішних речах", - пояснив Римо. "Я натрапив на цю маленьку замітку".
  
  
  Сміт простежив за вказівним пальцем Римо.
  
  
  "Я здивований, що ваші комп'ютери не попередили вас про це, Смітті", - сказав Римо.
  
  
  Сміт прочитав заголовок: "ПРИНСИППІ ОБІЦЯЄ ПОЛОЖИТИ КІНЕЦЬ ТАЄМНИМ ОПЕРАЦІЯМ".
  
  
  "Губернатор сказав цю промову днями", - рішуче сказав Сміт. Але він все одно прочитав перший абзац.
  
  
  "О, Боже мій", - повільно промовив Сміт.
  
  
  "Ти думаєш про те, про що і я, Смітті?"
  
  
  "Прінсіппі теж знає", - видихнув Сміт.
  
  
  "Так я й думав", - сказав Римо. "Те, як він закінчив свою промову фразою про зцілення країни. Мені це просто здалося дивним. Що ви маєте на увазі, говорячи "теж"?" Раптом сказав Римо.
  
  
  "Віце-президент знає", - сказав Сміт із заскленілими очима. Він дивився в стелю.
  
  
  "Ну, це не так вже й жахливо, чи не так? Я маю на увазі, якби комусь довелося дізнатися, ці хлопці - не зовсім гірші варіанти".
  
  
  "Справа не в тому, хто вони такі", - сказав Сміт. "Справа в тому, де вони дізналися про CURE – якщо припустити, що це так".
  
  
  "Президент?"
  
  
  "Він запевняє мене, що не робив цього. І ми знаємо, що жоден із колишніх президентів не міг розкрити правду".
  
  
  "Так", - сказав Римо. "Чіун і я подбали про це. Тихий візит, поки вони сплять, і просте натискання на нерв у їхніх скронях. Кілька сказаних пошепки слів і миттєва виборча амнезія. Вони не пам'ятають, що ліки існує".
  
  
  "Ні, витік інформації походить не від нашого уряду, ні минулого, ні сьогодення. У цьому я впевнений".
  
  
  «Що ти збираєшся з цим робити? не хотів, щоб це сталося”.
  
  
  "Дякую, Римо. З твого боку дуже люб'язно так говорити".
  
  
  - Знаєш, Смітті, - недбало сказав Римо, - раніше я тебе ненавидів.
  
  
  "Я знаю".
  
  
  "Те, що ти зробив зі мною - підстава під вбивство, якого я не робив, фальшивий електричний стілець, могила з моїм ім'ям на ній - все це було досить бридко".
  
  
  "Це було необхідно. Нам потрібна була людина, якої більше не існувало, тому що організація офіційно не існувала".
  
  
  "Але це спрацювало. Подивися на мене. Тепер я синанджу. У Кореї на мене чекає гарна дівчина і будинок, який я побудував своїми руками. Все буде добре. Я почуваюся досить добре з цього приводу. О, були деякі важкі часи, але у мене все вийде. Я хочу, щоб у тебе теж все вийшло”.
  
  
  "Дякую тобі, Римо", - щиро сказав Сміт. Йому було незручно виявляти емоції, але вони з Римом разом пройшли через безліч випробувань. Приємно було знати, що Римо не тримає більше зла. "Можливо, Римо, ти можеш надати мені послугу".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Віце-президент щойно уникнув спроб вбивства. Я доручаю Чіуну доглядати його на випадок, якщо станеться ще один інцидент. Не могли б ви втрутитися?"
  
  
  Римо замислився. "Звучить як легка робота. Гаразд, Смітті. Одне останнє завдання. Халява".
  
  
  "Дякую", - сказав Сміт. "Я не можу передати вам, як багато це означає для мене".
  
  
  "Просто тримайте підводний човен заправленим газом", - сказав Римо, посміхаючись. І він вийшов із кімнати, весело насвистуючи.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Заходи безпеки навколо Блер-Хауса були найжорсткішими з 1950 року, коли пуерториканські націоналісти спробували вбити президента Трумена, який жив там, доки у Білому домі йшов ремонт.
  
  
  Після замаху на його життя у Філадельфії віце-президента доставили літаком до Вашингтона для відновлення сил. Його приватний будинок вважалося неможливим захистити, тому він оселився в Блер-Хаусі, де зазвичай зупинялися глави держав, що приїжджають, через дорогу від Білого дому. Перед багато прикрашеною сірою будівлею були встановлені рухливі бетонні загородження, щоб перешкоджати замінуванню автомобілів, які були улюбленою тактикою близькосхідних терористів. На даху було розміщено снайпери, а агенти секретної служби патрулювали околиці з раціями в руках.
  
  
  Не було зроблено конкретної ідентифікації потенційного вбивці у Філадельфії. Він помер дома події. Але передбачалося, що він був вихідцем із Близького Сходу, національність невідома. Передбачалося, що чоловік діяв не один, бо бачили, як таксі від'їжджало з місця події. Пізніше його знайшли кинутим, а його водія було вбито на задньому сидінні. Свідок виступив уперед і описав трьох громадян Близького Сходу, яких бачили, що вибігали з машини, і хоча негайно було розпочато розшук осіб такого типу, жодних слідів якогось спільника виявлено не було. Але попередня ідентифікація вбитого нападника як вихідця з Близького Сходу активізувала секретну службу. Вони були готові до будь-якої терористичної атаки на життя віце-президента, за винятком застосування тактичної ядерної зброї.
  
  
  Вони не були готові до появи двох чоловіків, які прогулювалися Пенсільванія-авеню так, ніби вона належала їм і вся земля навколо, наскільки вистачало очей.
  
  
  Агент секретної служби Оррін Снелл отримав звичайне повідомлення, коли двоє пройшли контрольно-пропускний пункт секретної служби біля лікарні Університету Джорджа Вашингтона.
  
  
  "Два об'єкти прямують у ваш бік", - повідомили йому на контрольно-пропускному пункті по рації.
  
  
  "Описи?" Запитав Снелл.
  
  
  "Чоловік білої раси, приблизно на зріст п'ять футів одинадцять дюймів, вага 155 кілограмів, смаглява на коричневому, одягнений у чорну футболку і сірі штани. У супроводі невисокого чоловіка східного походження, лисіючого віком приблизно вісімдесят".
  
  
  "Опишіть одяг азіату".
  
  
  "У мене не вистачає слів", - сказав контрольно-пропускний пункт. "Ви пізнаєте його, коли побачите. Він одягнений як Пінкі Лі".
  
  
  "Наприклад, хто?"
  
  
  "Як Пі-Ві Герман".
  
  
  "О", - сказав Снелл, чудово все розуміючи. Пара якраз з'явилася у полі зору. Він зміряв білого поглядом. З цього боку жодних проблем. Хлопець, мабуть, був беззбройний. Азіат був дуже маленький на зріст і дуже старий. На ньому був червоний діловий костюм, який можна було б назвати добре пошитим, якби не розкльошені рукави, як у мантії мандарина. Він ходив, засунувши руки в рукави, так що їх не було видно. У цих рукавах було достатньо місця, щоб сховати пістолет чи гранату.
  
  
  Агент Снелл рефлекторно витяг свій автоматичний пістолет із наплічної кобури. Він не хотів ризикувати.
  
  
  "Не спрямовуйте на мене цю образливу штуку", - сказав маленький азіат пісклявим голосом.
  
  
  "Тримайся, Маленький батько. Дозволь мені розібратися з цим", - сказав кавказець.
  
  
  "Будь ласка, стійте абсолютно нерухомо", - наказав Снелл. "Мені потрібне підкріплення тут", - крикнув він у рацію. Майже до того, як ці слова злетіли з його губ, з-за рогу з'явилися два інших агенти з пістолетами напоготові.
  
  
  "У чому проблема, приятелю?" спитав кавказець.
  
  
  "Немає проблем, якщо ви співпрацюватимете. Я хотів би, щоб ваш друг витяг руки з рукавів. Повільно".
  
  
  "Він божевільний?" - Запитав азіат у вищого чоловіка.
  
  
  "Просто зроби це. Він виглядає нервовим".
  
  
  Азіат знизав плечима і розсунув рукави, оголивши те, що агент Снелл спочатку прийняв за жменю голок. Потім він зрозумів, що дивиться на найдовші нігті, які будь-коли бачив у своєму житті.
  
  
  "Добре", - повільно промовив Снелл. "Думаю, проблем немає". Інші агенти опустили зброю.
  
  
  "Чудово", - радісно сказав азіат. "Тепер, можливо, ви зможете надати нам деяку допомогу. Ми шукаємо резиденцію віце-президента".
  
  
  Пістолети знову піднялися.
  
  
  "Для чого ви хочете знати?" - спитав Снелл.
  
  
  "Ми туристи", - поспішно сказав кавказець.
  
  
  "Туристам не дозволяється входити до Блер-хауса", - сказав Снелл.
  
  
  "Наша помилка", - відповів кавказець. "Тепер ми вирушаємо в дорогу".
  
  
  "Мені доведеться попросити посвідчення особи, перш ніж ви підете", - сказав Снелл.
  
  
  Кавказець вивернув кишені навиворіт, показавши порожні підкладки.
  
  
  "Мабуть, залишив свою в Пеорії", - сказав він.
  
  
  "Я Чіун, майстер синанджу. У мене немає посвідчення особи, тому що всі гідні люди знають про мене", - проголосив азіат.
  
  
  "У вас теж немає жодних посвідчень особи?" - спитав Снелл.
  
  
  "Якщо ви хочете, щоб хтось поручився за мене, спитайте вашого президента. Він знає мене особисто".
  
  
  "Він знає?" перепитав Снелл, на мить замислившись, чи зупинив він високого гостя, у якого зупинилося серце.
  
  
  "Так", - сказав азіат, повертаючи руки до рукавів. "Якось я врятував йому життя".
  
  
  Позаду двох чоловіків один з інших агентів одними губами промовив беззвучне слово: "чокнуті". Снелл кивнув головою.
  
  
  "Чому б тобі просто не піти своєю дорогою?" він сказав.
  
  
  "Це те, що ми робили", – сказав білий. Агент Оррін Снелл спостерігав, як вони йшли.
  
  
  "Поговоримо про дивну пару", - пожартував Снелл, хитаючи головою. "Ви чули, як він назвав маленького хлопця-батьком. Гаразд, усім повернутися на свої місця".
  
  
  Після того, як його люди повернулися на свої позиції, Снелл не зміг утриматися і подивився слідом за дивною парою на вулиці. Вони пішли. Пенсільванія-авеню була пустельною, і не було очевидного місця, куди могла піти пара. Вони не були з іншого боку вулиці. Він зв'язався за рацією з наступним контрольно-пропускним пунктом.
  
  
  "Я втратив з уваги чоловіка білої раси та азіату, що прямують у ваш бік. Якісь контакти?"
  
  
  "Негативно", - була відповідь.
  
  
  Снелл збіг сходами Блер-Хауса і постукав у багато прикрашені двері за допомогою коду.
  
  
  Інший агент висунув голову. "Ніяких проблем?" Запитав Снелл.
  
  
  "Ні. Що в тебе є?"
  
  
  "Нічого. Мабуть, помилкова тривога. Я буду радий, коли ця паніка закінчиться", - сказав він, повертаючись на вулицю. Він зайняв свою звичайну позицію і запитав, куди поділася пара. Доки вони не вирушили в Блер-Хаус, це не його проблема, вирішив він.
  
  
  Римо зупинився, піднявши голову якраз під карнизом даху Блер-Хаус.
  
  
  "Старішаєш, Тату?" Римо гукнув униз. "Раніше ти був першим, хто піднімався на вершину".
  
  
  Майстер Сінанджу перелазив через вікно, поки не досяг рівня Римо.
  
  
  "Я не старію", - відрізав Чіун. "Уся справа в цьому американському одязі. Вона не створена для того, щоб її можна було вдягати".
  
  
  "Можливо, тобі варто повернутися до кімоно", - запропонував Римо, посміхаючись.
  
  
  "Нісенітниця. Я на службі в Америки. Я одягатимуся як американець. Ти бачив, як я провів нас повз цього дурного охоронця, не викликавши в нього підозр?"
  
  
  "Я пам'ятаю все по-іншому, Чіуне. І якщо ти не знизиш голос, ми не пройдемо повз охоронців на даху".
  
  
  "На даху є охоронці?"
  
  
  "Слухай. Ти можеш чути, як вони дихають".
  
  
  Майстер Сінанджу схилив тонке вухо. Він кивнув головою. "З ними буде легко впоратися. Один із них дихає як ковальське хутро. Я впевнений, що він тютюновий наркоман".
  
  
  "Навіщо турбуватися?" – сказав Римо. "Давай заліземо у вікно".
  
  
  "У тебе є на прикметі якесь особливе вікно?" прошепотів Чіун. "Я не хочу помилково опинитися в спальні леді".
  
  
  Римо посміхнувся. "Я подивлюся, що можу зробити". І, як павук у своєму павутинні, Римо ковзнув униз стіною будівлі, доки знайшов неосвітлене вікно. Вчепившись у стулку, він провів нігтем по краю скла. Скло заскрипіло, як цвях, висмикнутий з дерева.
  
  
  Чіун приєднався до нього, обережно повиснувши, щоб його нігті не обламалися об цеглу.
  
  
  "Якби ти відростила нігті до потрібної довжини, - сказав він, - у тебе не було б цього мишачого писку".
  
  
  "Я можу жити з невеликим шумом", - сказав Римо, притискаючи долоню до скла, щоб перевірити його стійкість.
  
  
  "Ні", - застеріг Чіун. Ти можеш померти від невеликого шуму.
  
  
  "Правильно", - сказав Римо. "Подивися на це". І він вставив склянку, грюкнувши долонею. Рука пішла за склом зі швидкістю, від якої все в очах розпливалося. Коли Римо прибрав руку, він тримав скляну панель між двома непошкодженими пальцями.
  
  
  "Після вас", - сказав Римо, зобразивши уклін настільки, наскільки міг, враховуючи, що він чіплявся за стіну будівлі однією рукою та обома ногами.
  
  
  Майстер Сінанджу прослизнув у відкриту раму, як кольоровий дим, втягнутий у витяжний отвір. Римо увійшов за ним.
  
  
  У кімнаті було темно. Римо поставив скло на довгий стіл і попрямував до освітленого контуру дверей.
  
  
  У холі було м'яке світло. Він виходив від латунних настінних світильників. Шпалери були дорогими та підібраними зі смаком, але вони були майже такими ж товстими, як килим. У залі панувала тиша, яка зазвичай буває у музеях.
  
  
  Римо пішов першим. Він гадки не мав, де буде розквартований віце-президент, і сказав про це.
  
  
  "Тьху!" - сказав Чіун. "Це просто. Шукайте найбільшу концентрацію охоронців. Потім шукайте найближчі замкнені двері. За ними ми знайдемо ту, яку шукаємо".
  
  
  "Що станеться, якщо вони побачать нас першими?"
  
  
  "Гарного вбивцю ніколи не бачать першим", - сказав Чіун, показуючи дорогу.
  
  
  Весь поверх був порожній. "Вгору чи вниз?" - Запитав Римо. "Більшість правителів прирівнюють висоту до безпеки", - сказав Чіун.
  
  
  "Тоді все нагору", - сказав Римо, прямуючи до сходів.
  
  
  "Але коли чиєсь життя в небезпеці, чим ближче людина до землі, то швидше вона може уникнути нападу".
  
  
  Римо зупинився як укопаний. "Вниз?"
  
  
  "Не поспішай. Я намагаюся мислити як американець", - сказав Чіун, маючи свою рідку борідку. "Отже, якби я був американцем, що б я зробив у подібній ситуації?"
  
  
  "Послати по піцу?"
  
  
  "Не жартуй, Римо. Це серйозно. Я намагаюся пристосуватися до цієї країни".
  
  
  "У чому сенс? Це наше останнє завдання. Після цього ми вільні".
  
  
  "Це, без сумніву, причина вашого піднесеного настрою сьогодні ввечері".
  
  
  "Я відчуваю, що весь світ – це моя устриця", – сказав Римо.
  
  
  "Устрице, остерігайся краба", - наспіваючи промовив Чіун, прислухаючись.
  
  
  "Що це має означати?"
  
  
  "Це означає, що ми піднімаємося нагору. Я чую гуркіт голосів нагорі. Ми знайдемо там віце-президента АМЕРИКИ".
  
  
  "Віце-президент", – поправив Римо.
  
  
  "Можливо, він також".
  
  
  Віце-президент заснув у м'якому кріслі поруч із ліжком із балдахіном, поклавши на коліна останні результати опитування.
  
  
  Він прокинувся від легкого поплескування по плечу. "Ха? Що?" - солодко запитав він.
  
  
  "Вибачте, що розбудив вас", - промовив холодний голос.
  
  
  Перед ним стояли двоє чоловіків – білий чоловік та маленький східний хлопець у червоному костюмі та зеленій краватці, який робив його схожим на одного з помічників Санти на випускному вечорі.
  
  
  "Хто що?"
  
  
  "Він не надто промовистий для лідера", - сказав азіат. "Можливо, ми взяли не ту людину".
  
  
  "Нас послав Сміт", - сказав білий хлопець. "Ви знаєте, кого ми маємо на увазі, коли говоримо "Сміт"?"
  
  
  "Ви тут, щоб убити мене", - з жахом сказав віце-президент.
  
  
  "Він знає, все гаразд", - промимрив кавказець.
  
  
  "Ні, про можливий майбутній правитель", - сказав азіат. "Ми тут для того, щоб простежити, щоб тобі не завдали шкоди".
  
  
  "Де мої охоронці?"
  
  
  "Спит", - сказав біла людина. "Я не хотів, щоб вони заважали. До речі, я Римо, а це Чіун. Ми працюємо на Сміта, хоча цього не буде, якщо чи коли вас оберуть".
  
  
  "Це все ще підлягає обговоренню", - поспішно втрутився Чіун.
  
  
  "Ні, це не так", - сказав Римо.
  
  
  "Не слухай його. Він сумує за любов до жінки, яку ледве знає".
  
  
  "Я знаю Ма-Лі вже рік", - сказав Римо. І вони удвох вступили в суперечку якоюсь співучою мовою.
  
  
  Віце-президент почав обережно вибиратися із крісла. Білий чоловік, Римо, побачивши, що він ворухнувся, простяг руку і торкнувся його шиї збоку. Віце-президент завмер з відкритим ротом, наполовину в кріслі, наполовину виліз із нього, поки ці двоє продовжували сперечатися, не зважаючи на його дискомфорт.
  
  
  "І це остаточно", - сказав Римо англійською, коли суперечка нарешті завершилася.
  
  
  "Як забажаєш", - парирував Чіун.
  
  
  Римо знову повернувся до віце-президента.
  
  
  "Отже, на чому ми зупинилися? О, так. Ось так. Ми з Чіуном не зацікавлені ні у твоїх виборах, ні в Кюрі, тому що скоро повертаємося до Кореї. Сміт попросив нас захистити вас, перш ніж ми підемо. Ось чому ми тут я подумав, що замовлю за Сміта слівце, поки ми тут. Він справді хороший хлопець, коли дізнаєшся його краще. І він досить добре розпоряджається грошима платників податків.
  
  
  "Але щедрий там, де це має значення", – додав Чіун.
  
  
  "Ми хочемо, щоб ви знали, що він не стоїть за замахом на ваше життя, і щоб довести це і довести, наскільки ефективна операція, ми збираємося залишатися з вами доти, доки не будемо впевнені, що нового замаху на ваше життя не буде. Це ясно?
  
  
  Віце-президент спробував кивнути. Він не міг поворухнутися. Його ноги поколювало, і він був певен, що вони засинають. "О, вибачте", - сказав Римо, простягаючи руку, щоб помасувати горловий нерв, через що віце-президент звалився на своє місце. "Як це?"
  
  
  "Сінанджу?" - хрипко запитав віце-президент.
  
  
  "Ти і про це знаєш?" - з цікавістю спитав Чіун.
  
  
  "Так. Все це було в листі".
  
  
  "У якому листі тобі йшлося про синанджу?" - запитав Чіун.
  
  
  "Та, що підписано "Тюльпан"".
  
  
  Римо повернувся до Чіуна. - Ти знаєш якогось Тюльпана? - Запитав я.
  
  
  "Ні. У мене не було б друга, який називав себе так. Ми запитаємо Сміта. Можливо, він знає цього Тюльпана".
  
  
  "Чому б вам обом не піти і не зайнятися цією маленькою справою?" запропонував віце-президент. "Я хотів би трохи поспати, якщо ви не заперечуєте".
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо. "Ми просто хотіли, щоб ви знали, що ми розпочали роботу".
  
  
  "Чудово. Вважай, що це записано в моєму щоденнику".
  
  
  "Ми будемо зовні, якщо знадобимося", - сказав Римо, прямуючи до дверей. Майстер Сінанджу пішов за ним.
  
  
  Римо зупинився у дверях. - Ти ж не забудеш, що я сказав про Сміта і операцію, правда?
  
  
  "Ніколи", - пообіцяв віце-президент.
  
  
  "Чудово", - сказав Римо, роблячи віце-президенту знак пальцями "О'кей".
  
  
  Коли двері зачинилися, віце-президент пошукав телефон. Він викличе сюди допомогу так швидко, що ці двоє ніколи не дізнаються, що сталося. Але він не побачив телефону у спальні. Він гарячково шукав скрізь. У бічних столиках, біля вікна навіть під ліжком. Зрештою він зрозумів, що там нікого немає.
  
  
  Накинувши халат, віце-президент заліз у ліжко і спробував заснути. Настане ранок, зміна секретної служби зміниться. Тоді ці двоє побачать, що на них чекає. І Сміт теж. До біса національну безпеку. Цього разу доктор Гарольд В. Сміт переступив через себе, і віце-президент збирався побачити, як цю людину посадять у федеральну камеру, якщо це буде його остання офіційна дія як віце-президент.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Агент секретної служби Оррін Снелл умів орієнтуватися на вулиці. Він був навчений звертати увагу на найдрібніші деталі, які звичайна людина ніколи не помічає. Дрібниці, які були не доречні або не зовсім правильні. Людина, що йде з піднятою рукою, а не безвольно звисаючою, означала, що ця людина носила зброю і була готова її застосувати. Похід, що крадеться, означав людину, яка боялася, що її помітять або за нею погоняться. Машина, що рухається занадто повільно, може означати будь-що, але машина, що рухається занадто швидко, може означати лише неприємності.
  
  
  Агент Снелл міг чути наближення неприємностей за чотири квартали. Він знав це ще до того, як його рація видала повідомлення.
  
  
  "Форд останньої моделі, що наближається до вас на великій швидкості. Двоє чоловіків попереду подальшого опису немає".
  
  
  "Підкріплення!" - гаркнув Снелл, пригинаючись за бетонними бар'єрами на узбіччі. Він поклав портативну рацію до ніг і витяг револьвер, тримаючи його двома руками.
  
  
  Машина з вереском зупинилася, закрутившись риб'ячим хвостом. Її двері з гуркотом відчинилися, і з обох боків вискочили двоє чоловіків у джинсових куртках та яскравих окупантах, що приховують обличчя. Вони мали "Узі".
  
  
  Агент Снелл закликав їх покинути зброю. То була його помилка.
  
  
  Ручна граната вилетіла з рук одного з нападників і приземлилася за ним, двічі підстрибнувши, перш ніж вибухнути.
  
  
  Снелл спочатку нічого не відчув. Потім пролунав нищівний звук, і його верхівка, здавалося, стиснулася сама по собі. Коли він розплющив очі, він лежав на спині, його голова якимось чином спиралася на бетонний бар'єр, тому він дивився на себе зверху вниз.
  
  
  Його ноги в розірваних обгортках штанів нагадували два бутерброди з фрикадельками. Права була зігнута вдвічі під стегном. він не міг поворухнути жодною ногою. Він намацав свій револьвер, але його ніде не було.
  
  
  У цей момент через кут з'явилися його підкріплення. Вони зупинилися, подивилися на агента Снелла, що стікав кров'ю, на тротуарі, і на їхніх обличчях відбився шок від того, що вони побачили.
  
  
  Снелл спробував докричатись до них. Не дивіться на мене, ідіоти. Знайдіть тих, хто це зробив. Що таке з вами? Жодних слів не було.
  
  
  Потім дві постаті вискочили через бар'єри та зарубали обох агентів.
  
  
  Двоє нападників попрямували до масивних подвійних дверей Блер-Хауса. Вони приклали до замку пластиковий заряд, відскочили назад і почали чекати на вибух.
  
  
  Пролунав приглушений вигук, і двері впали всередину.
  
  
  Двоє терористів пішли за дверима всередину, їхні кафії захищали їх від диму і штукатурного пилу, що кружляв.
  
  
  Лежачи на землі, Оррін Снелл намагався знайти свій пістолет. Його рука зачепила щось. Очами, сповненими болю, він побачив, що це була його рація. Він намацав її у себе на грудях.
  
  
  "Двоє чоловіків . . . узі . . . усередині парадних дверей. Зупиніть їх", - з болем пробурмотів він.
  
  
  Йому відповіли перешкоди. І не було чути вогню у відповідь зсередини Блер-Хаус.
  
  
  Що з ними сталося? Приголомшено подумав Снелл. Чому внутрішня охорона не реагувала? Чи всі вони спали?
  
  
  "Все ще спить", - сказав Римо, заглядаючи до кімнати.
  
  
  Він приєднався до Чіуна в холі. Майстер Сінанджу сидів на антикварному стільці. На колінах у нього лежав довгий сувій.
  
  
  "Над чим це ти працюєш?" Запитав Римо.
  
  
  "Нічого", - розгублено відповів Чіун, ерзая на стільці так, щоб Римо не міг бачити, що він пише.
  
  
  "Схоже на одну з твоїх історій, але я знаю, що ти залишив їх усі там, у Сінанджу".
  
  
  "Правильно", - сказав Чіун.
  
  
  "Тоді що?"
  
  
  "Це не твоя справа".
  
  
  "Якщо це не свиток історії, то це має бути свиток контракту".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Стрічка, яку ти від неї відв'язав. Вона блакитна. Хіба контракти Сінанджу не перев'язані блакитними стрічками?"
  
  
  "Як і оголошення про народження синів майстрів синандж".
  
  
  "Тоді це контракт", – сказав Римо.
  
  
  "Не поспішай з висновками", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Ти б заперечував це, якби це було не так. Послухай, Чіуне, я сподіваюся, ти не вигадуєш якийсь новий план, щоб утримати нас в Америці. Я говорю тобі прямо зараз, що це не спрацює".
  
  
  "Чому б і ні? Минулого разу це спрацювало".
  
  
  "Ага! То ти визнаєш, що минулого разу був хитрощом?"
  
  
  "Ти тільки зараз починаєш розуміти, Римо, сину мій? Твій розум тупіший, ніж я думав. Можливо, тобі потрібна більш стимулююча робота, щоб відточити свої навички. Прополка зробила тебе недоумкуватим".
  
  
  "Я зробив це лише один раз. Так що ти робиш - переглядаєш останній контракт на предмет лазівок?"
  
  
  "Я намагаюся, але шум вуличного руху дуже сильний".
  
  
  "Так, я теж чув вереск шин. Мабуть, підлітки".
  
  
  З кінця коридору долинув глухий удар приглушеного вибуху.
  
  
  - Що це було? - спитав Римо, напружившись.
  
  
  Майстер Сінанджу схопився на ноги, скручуючи сувій і зав'язуючи стрічку складним рухом двох рук. Він кинув його на стілець.
  
  
  "Непрохані гості", - гаркнув він. "Давайте вітаємо їх".
  
  
  Досі це працювало ідеально, подумав Рафік. Вони з Ісматом проникли в будинок Блер майже без опору. Збігаючи сходами, він не міг повірити, наскільки слабкою була охорона. Він та Ісмат обстежили перший поверх, кімнату за кімнатою, безрозсудні та готові стріляти. Вони не виявили на першому поверсі охорони та піднялися сходами на другий поверх.
  
  
  Вони знайшли тут декого.
  
  
  Їх було двоє. Недбало одягнений білий чоловік і літній майже крихітний азіат. Жоден із них, здавалося, не був озброєний.
  
  
  "Дивися, Маленький батько", - невимушено сказав той, що вище. "Відвідувачі".
  
  
  "Заварити чай?" - спитав азіат так само недбало.
  
  
  "Давайте спочатку подивимося, скільки шматочків цукру вони хочуть".
  
  
  "Я дозволю вам запитати їх, тому що я літня людина, слабка здоров'ям, і я не хочу обтяжувати себе ходінням цим довгим коридором, щоб поговорити з ними. Крім того, вправа потрібна тобі, а не мені ".
  
  
  Рафік вирішив взяти їх живими. Вони б сказали, де можна знайти американського лідера, і заощадили б йому дорогоцінний час на пошуки.
  
  
  "Стій, де стоїш", - наказав Рафік, спрямовуючи зброю. Незважаючи на попередження, американець попрямував до нього, тоді як азіат зник через бічні двері.
  
  
  "Я сказав, зупинись", - повторив Рафік.
  
  
  "Ми пристрелимо його?" - Запитав Ісмат.
  
  
  "Ні", - прошипів Рафік. "Він беззбройний. Ми легко візьмемо його".
  
  
  "Як ви, хлопці, любите чай?" - Запитав американець. На його широколилому обличчі грала жорстка, майже зарозуміла посмішка.
  
  
  Рафік вирішив вистрілити йому один раз у ногу. Це б охолодило його браваду. І змусило його заговорити. Він вистрілив низько.
  
  
  На доріжці у холі між черевиками чоловіка з'явився довгий розрив.
  
  
  "Ти схибив", - прошипів Ісмат. "Я більше не промахнусь".
  
  
  І він цього не зробив, бо, хоча білий американець був в іншому кінці зали, раптово він опинився перед Рафіком. Це було так, наче Рафік дивився на нього через камеру і випадково натиснув на зум-об'єктив.
  
  
  Рафік знав, що на такій відстані він не схибне. Він натиснув на спусковий гачок. І відчув, як його розвернуло на місці. Коли він відчув віддачу "Узі", він більше не дивився в мертві очі білого американця, а в шоковане обличчя Ісмата.
  
  
  "Ти... вистрілив... у мене", - простогнав Ісмат. Він упав на підлогу, сіпаючись.
  
  
  "Ти змусив мене застрелити мого товариша", - Рафік плюнув у білого.
  
  
  "Бують речі і гірші", - недбало сказав американець. У руці він мав власний "Узі" Ракіка, і він методично чистив його в польових умовах. Проблема була в тому, що він, очевидно, не знав, як розібрати таку прекрасну зброю, як "Узі", тому що він видаляв цілі секції, не від'єднуючи їх належним чином. "Узі" видавав дивні тріскучі звуки, а потім шматками падав на килим.
  
  
  Рафік знав, що йому не зрівнятися з руками, здатними так розчленувати пістолет. Він зірвав з пояса гранату, висмикнув чеку своїми міцними зубами і вигукнув слова, які пригнічували всякий опір під час угону авіалайнера: "Якщо я помру, ми всі помремо!"
  
  
  Рафік не збирався вмирати. Він не відпускав запобіжну ложку. Граната не вибухне, доки він цього не зробить. Він очікував, що проста загроза обманом змусить чоловіка дозволити йому повернутися з будівлі до машини.
  
  
  Але перш ніж він зміг відсунутись, руки чоловіка схопили його за підняте зап'ястя. Інша рука вивернула його великий палець у суглобовій западині. Безпечна ложка впала на підлогу.
  
  
  Рафік спробував відпустити гранату. Він не зміг. Його рука завмерла навколо неї. Потім чоловік повалив його на підлогу. Рафік упав, все ще стискаючи гранату під собою.
  
  
  Він спробував підвестися, але чоловік стояв у нього на спині, тримаючи його на землі. Граната встромилася йому в живіт.
  
  
  Потім вибухнула граната.
  
  
  Терорист стрибнув під ноги Римо. Коли він відкинувся на килим, Римо переступив із тіла. Чоловік лежав безвільно, але з-під нього сочилася калюжа крові. Його тіло поглинуло силу вибуху.
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов до зали. "Скільки шишок?" він запитав.
  
  
  "Ніяких. Вони не відчувають спраги", - сказав Римо. "Ця людина псує килим".
  
  
  “Це не моя вина. Він витяг гранату. Якби я вчинив по-іншому, шрапнель зруйнувала б передпокій, а не тільки килим”.
  
  
  Чіун наблизився. "Він сказав, хто його найняв?"
  
  
  "Ні. У нього не було часу".
  
  
  "Тоді ви помилилися. Ніколи не надсилайте джерело інформації, поки джерело не видасть те, що він знає".
  
  
  "Так, добре, якщо ти такий розумний, чому ти не впорався із цим? Цього разу я просто спостерігаю за пейзажем".
  
  
  "Я готував чай", - гордо сказав Чіун.
  
  
  Джалід Кумкватті зачекав, поки Рафік та Ісмат увійдуть у парадні двері, перш ніж вийшов з укриття на задньому сидінні автомобіля.
  
  
  Вулиця була нежива. Він перестрибнув через антитерористичні бар'єри та обійшов її ззаду. Там не було охорони. Він не сподівався знайти нікого. Усіх їх було виведено надвір, де його брати-хезболлахи знищили їх.
  
  
  Джалід чекав досить довго. Коли Рафік і Ісмат не повернулися до машини, він зрозумів, що вони потрапили в біду, або пошуки віце-президента зайняли більше часу, ніж очікувалося. Він вирішив, що ситуація потребує його вмілої руки. Він запитував, чи мертві Рафік і Ісмат. Якби вони були мертві, це означало б для нього більше грошей.
  
  
  Джалід заліз у вікно. Він обернув кінчик своєї кафії навколо очей, щоб захистити їх від уламків скла, і зробив стрибок з розгону. Він заліз головою вперед. Він перекотився, вдарившись об підлогу і приземлився на ноги. Він кинувся до дверей.
  
  
  Одразу за холом був крихітний ліфт. Він стрибнув до нього, і, на щастя, хиткі двері відчинилися, коли він торкнувся кнопки. Він підвівся на клітці вгору і вийшов. Було б легше прокладати собі шлях униз у пошуках своєї мети, ніж із боєм пробиватися на верхні поверхи, а потім знову спускатися.
  
  
  Треті двері відчинилися в кімнату, повну сплячих чоловіків. Джалід знав, що це агенти американської секретної служби, бо вони носили сонцезахисні окуляри та сірі костюми навіть уві сні. Він підняв свій автомат Калашнікова, щоб поливати кімнату, але, подумавши, зрозумів, що це було б марною витратою патронів.
  
  
  Агенти були мертві. Вони мали бути мертвими. Шестеро з них лежали на великому ліжку з балдахіном, їхні руки та ноги звисали з країв. Інші валялися на підлозі. На жодному з них не було жодних міток, що було дивно, бо ні в Рафіка, ні в Ісмата не було жодного бензину. Можливо, подумав він, зачиняючи двері, вони задушили агентів поодинці. Можливо, саме це затримувало їх так довго.
  
  
  Тоді це було лише питання часу, коли він знайде Рафіка та Ісмата та їхню мету, віце-президента.
  
  
  Джалід увірвався до наступної кімнати. Порожньо. Він пройшов у ту, що через хол. Там теж було пусто. За дверима наступної кімнати стояв антикварний стілець, на якому лежав сувій пергаменту, перев'язаний блакитною стрічкою.
  
  
  Джалід вибив двері. Замок піддався за першого удару. У кімнаті було темно. Він провів своїми великими руками по внутрішній стіні, доки не намацав вимикач.
  
  
  Спалах освітлення показав дуже сонного чоловіка, що раптово сидить прямо в ліжку. Джалід дізнався знамените хлоп'яче зріле обличчя.
  
  
  "Хто що?" – сонно запитав віце-президент.
  
  
  Джалід усміхнувся. Зрештою, йому дістанеться заслуга у цьому вбивстві.
  
  
  Римо почув брязкіт розбитого скла. Чіун глянув на нього. "Є й інші", - сказав Чіун. "Швидко, ми маємо захистити нашого підопічного, який, можливо, стане нашим наступним роботодавцем".
  
  
  "Поїхали".
  
  
  Римо кинувся до ліфта. Він натиснув кнопку. Занадто пізно. Клітина з гуркотом проїхала повз їх поверх, не зупиняючись. "Хтось у ліфті", - сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу кинувся до сходів, Римо слідував за ним по п'ятах.
  
  
  "Якщо ми зазнаємо невдачі, це буде твоя вина", - сказав Чіун.
  
  
  "Впораємося, Чіуне. Ми не зазнаємо невдачі".
  
  
  На верхньому поверсі вони побачили, що двері спальні віце-президента відчинені і в коридор ллється світло.
  
  
  Зсередини долинула коротка черга з автоматичної зброї.
  
  
  "Ааааа!" Чіун завив. "Ми надто запізнилися!"
  
  
  Одягнений у робочий комбінезон чоловік відскочив назад із кімнати. Він врізався в далеку стіну, на мить приголомшений. Прийшовши до тями, він притулився до стіни і підняв свій автомат Калашнікова, щоб вистрілити в спальню.
  
  
  Він жодного разу не схибив.
  
  
  Чоловік граціозно вистрибнув зі спальні, приземлився перед ним і, крутнувшись на одній нозі, завдав іншого удару на рівні плеча. Голова терориста сіпнулася в один бік, потім в інший, коли удар був зворотним. Автомат Калашнікова з гуркотом упав на підлогу.
  
  
  Терорист тупо дивився на нього протягом одного удару серця, а потім удар відкритою рукою зламав йому шию. Він сповз стіною в нерухому купу.
  
  
  Людина, яка перемогла терориста, повернулася обличчям до Римо та Чіуна.
  
  
  Вони побачили, що він був високим, із широким засмаглим обличчям каліфорнійського серфінгіста. Його зелені очі сміялися. Він носив білу форму, яку носили бійці карате, із традиційним чорним поясом навколо його товстого живота.
  
  
  "Ким ти маєш бути?" Запитав Римо.
  
  
  "Кликайте мене Адоніс. Це моє офіційне кодове позначення. Я тут для того, щоб захищати життя віце-президента".
  
  
  "І ви теж зробили з цим чудову роботу", - сказав віце-президент, виходячи, спотикаючись, зі спальні у м'ятій піжамі. Він подивився на Римо та Чіуна. "Де ви двоє були, коли все це відбувалося?"
  
  
  "Подбав про двох терористів, які йшли попереду", - сказав Римо, захищаючись.
  
  
  "Це факт? Що ж, якби цей хлопець не вдерся сюди через вікно, я був би вже трупом. Вбивця розправився зі мною за всіма правилами". Віце-президент повернувся до свого рятівника.
  
  
  "Я хотів би потиснути вам руку", - сказав він.
  
  
  Людина на ім'я Адоніс низько вклонилася. Коли він підійшов, він сердечно знизав руку. Віце-президент звернув увагу на його широкі плечі та засмагле здорове обличчя. Він порівняв їх із худорлявою статурою Римо та мініатюрним зростанням Чіуна.
  
  
  "Так ось, це моє уявлення про справжнього охоронця", - сказав він.
  
  
  "Не забувай, що ми теж допомогли", - зазначив Римо. "Ми поклали тих двох внизу".
  
  
  "Так, правда", - сказав віце-президент, повертаючись до них спиною. "Ти там здорово попрацював ногами, синку. Що це було - карате?"
  
  
  "Ні, кунг-фу".
  
  
  Майстер Сінанджу сплюнув на підлогу. "Вкрадено у нас", - сказав він.
  
  
  "Можливо, і так", - сказав віце-президент. "Але, схоже, він покращив оригінал".
  
  
  "Щаслива випадковість", - прошипів Чіун. "Ну, одним своїм пальцем я міг би перетворити цього симпатичного хлопчика на звивається мішок сала. Подивися на нього. Він товстий".
  
  
  "На мою думку, це схоже на м'язи", - сказав віце-президент. "Хто послав тебе, мій друже?"
  
  
  "Я розповім вам пізніше, коли нас ніхто не почує", - сказав Адоніс, киваючи у бік Римо та Чіуна. Римо та Чіун обмінялися поглядами.
  
  
  "Скажи тільки слово, Папочко, і я розплачуся з цим хлопцем", - прогарчав Римо.
  
  
  Віце-президент сказав: "Ви не зробите нічого подібного. Цю людину послали сюди охороняти мене. Він довів, що може це робити. Ви двоє провалюйте. Ти мені більше не потрібен".
  
  
  "Нам доручено захищати вашу особистість", - сказав Майстер Сінанджу, гордо випрямляючись.
  
  
  "З вами покінчено. Ви обидва колишні. Передайте Сміту, що я це сказав. І скажіть йому, що у цій справі буде проведено розслідування. Я не думаю, що це збіг, що ви двоє знерухомили мою охорону секретної служби якраз перед тим, як на мене напали. По-моєму, вся ця справа пахне підставою. Однією рукою прибери моїх охоронців, а іншою впусти вбивць”.
  
  
  Майстер Сінанджу в гніві надув щоки. "Він образив Сінанджу!" – закричав він. "За це я буду..."
  
  
  Римо став у нього на шляху. "Ні, татку. Ти хочеш зробити все ще гірше?"
  
  
  "Ось, дивіться! Маленький хлопець хоче вбити мене!" - тріумфально сказав віце-президент. "Це доказ".
  
  
  Адоніс став перед Майстром Сінанджу. "Не бійся. Він не чіпатиме і волосинки на твоїй голові, поки я тут".
  
  
  "Остання образа", - сказав Чіун, практично підстрибуючи вгору-вниз. "Танцюрист кунг-фу загрожує Майстру Сінанджу!"
  
  
  Римо взяв Чіуна за його тендітні плечі.
  
  
  "Заспокойся, гаразд?" благав він. "Послухай, давай просто підемо. Нас тут не чекають".
  
  
  "Ти тут теж не потрібен", - насміхався Адоніс.
  
  
  "З тобою ми розберемося пізніше", - сказав Римо, проводжаючи Чіуна до ліфта.
  
  
  "Не забудь підіткнути йому ковдру. Він виглядає дуже старим", - глузливо крикнув Адоніс.
  
  
  Римо довелося докласти всіх своїх сил, щоб затягнути Майстра синанджу в ліфт. Він запитував, як він збирається пояснити це Сміту.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  "Ми зганьблені", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Припини це, Чіуне. Я не хочу цього чути".
  
  
  Вони йшли Пенсільванія-авеню. Римо знайшов телефонну будку поруч із будинком казначейства.
  
  
  "Почекай", - сказав Римо, прослизаючи в кабінку.
  
  
  Майстер Сінанджу критично глянув на нього. "Що ти робиш?"
  
  
  "Звітую перед Смітом".
  
  
  Чіун вихопив телефон із рук Римо і перерізав шнур, сильно надрізавши його нігтем.
  
  
  "Чіун!" Сказав Римо.
  
  
  "Ти з глузду з'їхав? Доповісти Сміту!"
  
  
  "Що ще ви хочете, щоб я зробив? Ми звітуємо перед Смітом. Він каже нам, що ми повинні робити далі".
  
  
  "Скажи йому! Що сказати йому?"
  
  
  "Ну, що сталося, звісно".
  
  
  "Правду! Ти божевільний. За всю історію синанджу жоден Майстер ніколи не говорив імператору повної правди. Це нечувано".
  
  
  "Ти хочеш, щоб я збрехав?"
  
  
  "Ні, але в ситуаціях, подібних до цієї, потрібно бути дипломатичним".
  
  
  "Ви хочете, щоб я збрехав", - сказав Римо, шукаючи інший телефон. Ще один був поряд із першою кабінкою.
  
  
  "Я не хочу, щоб ти брехав", - сказав Чіун. "Але я думаю, нам не слід занадто швидко занурюватися в істину, подібно до дурня, який вступає в підступний прибій, не підозрюючи про течії та обриви".
  
  
  Римо зняв слухавку. Потім він згадав, що він не має з собою четвертака. Фактично, він взагалі не мав грошей. Він повернувся до Майстра Сінанджа і відразу ж відмовився від ідеї прямо попросити у нього четвертування.
  
  
  "Ось що я тобі скажу, Тату", - дбайливо сказав Римо. "Ти зробиш дзвінок".
  
  
  "Я так і зроблю. Але давайте прояснимо нашу історію, перш ніж поринемо в неї".
  
  
  "Кажіть йому все, що хочете", - сказав Римо, передаючи слухавку Чіуну.
  
  
  "Я не знаю цих безглуздих кодів", - сказав Чіун.
  
  
  "Укладаю з тобою угоду. Ти опускаєш четвертак у щілину, а я набираю захисний код".
  
  
  "Готово", - сказав Майстер синанджу, дістаючи з внутрішньої кишені червоний гаманець і витягаючи з нього чверток. Він опустив монету в щілину, міцно притискаючи трубку до вуха, поки Римо натискав кнопки.
  
  
  Римо завжди ненавидів коди. Він ніколи не міг їх запам'ятати, і оскільки він не був офіційним співробітником CURE, він більше не намагався. Востаннє, коли він використовував код, він був безперервним. Римо натиснув на єдину кнопку і тримав її натиснутою. Він запитав Чіуна: "Ви його вже зловили? Він має з'явитися приблизно зараз".
  
  
  "Ні", - сказав Майстер синанджу. "Натомість я слухаю якусь жінку, яка стверджує, що вона називає мені точний час. Вона відстає на дві секунди". Чіун повісив слухавку.
  
  
  "Чому ти повісив слухавку? Це був Сміт".
  
  
  "Сміт стала жінкою?"
  
  
  Ні, телефонний сигнал проходить через службу телефонної системи точного часу. Сміт виходить на зв'язок після повідомлення про погоду.
  
  
  "Він мав виступити раніше за жінку".
  
  
  "Давайте спробуємо ще раз, чи не так?"
  
  
  "Цього разу твоя чверть", - сказав Чіун.
  
  
  "Я буду в боргу перед тобою", - зітхнув Римо.
  
  
  - І мені доведеться стягувати з вас відсотки, - парирував Чіун, опускаючи ще один четвертак. Римо натиснув кнопку "Один". За мить Чіун почав схвильовано тараторити.
  
  
  "Це не моя вина, імператор Сміт. Я намагався. Навіть Римо намагався. Ми нічого не могли вдіяти з тим, що сталося. Я сподіваюся, що ви пам'ятатимете про наші минулі успіхи при підписанні наступного контракту, оскільки при вирішенні таких важливих питань завжди розумно пам'ятати про всебічне обслуговування майстра синанджу”.
  
  
  "Що ти йому кажеш?" - спитав Римо, хапаючи телефон. "Що сталося для того, щоб повідомляти новини обережно?"
  
  
  "Я у нестямі від занепокоєння. Ніколи такого не траплялося".
  
  
  "Добре", - сказав Римо. Він сказав у слухавку: "Алло, Смітті?"
  
  
  Голос Гарольда Сміта був мертвим і рівним, як у людини, яка розмовляла з могили.
  
  
  "Рімо, будь ласка, не кажи мені, що віце-президент мертвий".
  
  
  "Ні, він не мертвий", - сказав Римо. "Наскільки серйозно він поранений?"
  
  
  "Він не такий".
  
  
  "Тоді про що там бурмотів Чіун?" Сміт хотів знати, підвищивши голос.
  
  
  "Я буду стислий", - сказав Римо. "Був ще один напад. Знову вихідці з Близького Сходу. Ми з Чіуном уклали двох із них, але один пройшов повз нас".
  
  
  "Навколо нас", - сказав Чіун досить голосно, щоб його почули за три квартали. "Він не пройшов повз нас".
  
  
  “Він дістався віце-президента раніше за нас. Потім до нього дістався хтось інший. Якийсь м'язистий клоун із кунг-фу”.
  
  
  "Найлютіший воїн, якого я коли-небудь бачив", - заволав Чіун. "Він був швидкий і смертоносний з рук і очей. Крім того, він шахраїв. Він вліз через вікно замість того, щоб скористатися парадними дверима, як цивілізований охоронець".
  
  
  Римо просто незрозуміло подивився на Чина. Чіун поринув у мовчання.
  
  
  - Як я вже казав, - продовжував Римо, все ще дивлячись на стривожене обличчя Чіуна, - цей хлопець випередив нас. Він прибрав останнього вбивцю. Стверджував, що він новий охоронець віце-президента, але не сказав, хто його послав, доки ми не вийшли з кімнати."
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт. "Я вважаю, ви дзвоните з Блер-Хаус, щоб запросити перевірку особи цього нового елемента?"
  
  
  "Не зовсім так", - сказав Римо. "Ми на вулиці. Віце-президент вигнав нас".
  
  
  "Вигнали..."
  
  
  "Так, він думав, що цей серфінгіст по кунг-фу був класним шейксом. Він також думає, що ми позбавили його захисту секретної служби тільки для того, щоб терористи могли прицілитися до нього. Я думаю, він звинувачував тебе, Смітті."
  
  
  "Я?" голос Сміта був хворим.
  
  
  "Він кричав про розслідування, звинувачення. Каже, що ми всі вибули з гри".
  
  
  "Подумайте про правдоподібність", - крикнув Чіун. "Ще не надто пізно. Я буду вашим полковником Саутом. У мене є багато відмінних ідей".
  
  
  "Про що ти там бурмочеш?" - Запитав Римо.
  
  
  "Це не твоя турбота, безробітний", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Про що він говорив, Смітті?" - Запитав Римо. "Хто такий цей полковник Саут? Блондин, Адоніс?"
  
  
  "Ні, неважливо", - зітхнув Сміт.
  
  
  "Що нам тепер робити, Смітті? Нас вигнали, але ми підкоряємося твоїм наказам. Ми повертаємось і прибираємо цього хлопця, чи що?"
  
  
  "Я думаю, що за обставин, що склалися, якщо нападники будуть усунені, ми могли б залишити віце-президента в руках цієї нової людини. Ви кажете, вона компетентна?"
  
  
  "Він був швидкий, я віддаю йому належне".
  
  
  "Але він був товстим", - сказав Чіун. "Він не схожий на нас, імператор, злих і худих. Ми - бекон Конституції, що шипить".
  
  
  Римо знову люто глянув на Чіуна. "Я хотів би, щоб ти прийняв рішення", - сказав він.
  
  
  "Я веду переговори з підступним прибоєм", - прошепотів Чіун. "Спробуй якось. У роті в тебе буде менше розсолу".
  
  
  "Правильно, розсіл", - сказав Римо.
  
  
  "Що небудь ще?" - спитав Сміт.
  
  
  "Ні", - сказав Римо відстороненим голосом. Потім раптово. "Так. Насправді, є. Ми з'ясували, звідки віце-президент дізнався про КЮРЕ. Він каже, що отримав листа від когось, хто знав усе про операцію. І про синанджу теж."
  
  
  "Є якісь документи на автора цього листа?"
  
  
  "Віце-президент поняття не мав. Сказав, що лист був підписаний "Тюльпан"."
  
  
  "Лист", - повільно промовив Сміт. У трубці почулося стукіт клавіш комп'ютерного терміналу.
  
  
  "Поки ти пораєшся зі своїми файлами, - сказав Римо, - як щодо того, щоб повернутися? Ми тут марні, як хлопчики-губки в притоні".
  
  
  "Говори за себе, хлопчик-губка", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Ні", - сказав Сміт. "Зачекайте, я з'ясовую поточне місцезнаходження Майкла Прінсіппі".
  
  
  "Він з'ясовує поточне місцезнаходження Майкла Прінсіппі", - сказав Рімо Чіуну, який смикав Римо за ремінь, вимагаючи пояснити, що відбувається.
  
  
  "Добре", - твердо сказав Чіун. М'якшим голосом він запитав: "Хто це?"
  
  
  - Чіун хоче знати, хто такий Майкл Прінсіппі, - сказав Римо в трубку.
  
  
  "Я цього не робив!" - огризнувся Чіун. "Звичайно, я знаю знаменитого чорношкірого американського співака".
  
  
  "Я думаю, ви думаєте не про того Майкла. Або не про того принца. Я не впевнений, про кого саме", - сказав Римо. "Але ім'я чомусь здається знайомим".
  
  
  "Майкл Прінсіппі - кандидат від Демократичної партії на пост президента", - сказав Сміт. "Ти, звичайно, пам'ятаєш, Римо. Ти показав мені статтю про нього тільки сьогодні вдень".
  
  
  "О, так", - сказав Римо. "Я забув. Чому нас має хвилювати, де цей хлопець?"
  
  
  "Якщо джерелом інформації віце-президента про КЮРЕ є цей Тюльпан, то з цього випливає, що Прінсіппі, можливо, також отримав листа від цієї людини. Прінсіппі повернувся до свого офісу у своєму рідному штаті. Негайно лети туди. Представся персоналом КЮРЕ і ввічливо, але твердо запитай про будь-які листи, які він міг отримати від Тюльпана. З'ясуй усе, що зможеш, Римо. Якщо є лист, конфіскуй його. Можливо, це нам щось підкаже”.
  
  
  "Зрозумів", - сказав Римо. "Що ще, Смітті?"
  
  
  "Удачі. На даний момент Кюре висить на волосині". Римо повісив слухавку.
  
  
  "Що він сказав?" Жалобно спитав Чіун.
  
  
  "Він сказав, що Кюре висить на волосині".
  
  
  "Тоді давайте будемо подібні до блискучих голок, що швидко рухаються, щоб зміцнити цю нитку", - сказав Чіун, загрозливо клацнувши нігтями.
  
  
  "Я думав, ми долаємо підступний прибій".
  
  
  "Це було раніше", - сказав Чіун. "Тобі слід бути в курсі подій".
  
  
  "Я хотів би залишитися в здоровому глузді", - сказав Римо, закочуючи очі до небес.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Майклу Прінсіппі подобалося вважати себе звичайною людиною. Протягом двох термінів перебування на посаді губернатора він зневажав атрибути високої посади. Щодня він сумлінно їздив працювати на тролейбусі. Коли йому доводилося керувати автомобілем, він користувався універсалом своєї дружини 1979 року випуску. Його кабінет у Державному будинку було обставлено урядовими меблями. У його передвиборній літературі підкреслювався його скромний і врівноважений підхід до управління державою і характеризувався як син простих іммігрантів, якому просто трапилося піднятися до найвищої посади у своєму штаті, і який відчував, що найвища посада в країні не була вищою за її досяжність.
  
  
  Ті, хто добре його знав, знали, що "ощадливість" Майкла Прінсіппі була гарним способом сказати, що хлопець був дешевкою. Він був настільки врівноваженим, що приспав аудиторію, що займається збором коштів, і хоча він справді був сином простих іммігрантів, він завжди забував згадати, що його прості батьки прибули до Америки дуже багатими.
  
  
  Його радники намагалися переконати губернатора Прінсіппі в тому, що його звичайний підхід хороший для державної політики, але неефективний для того, хто поклав око на Овальний кабінет. Це було не по-президентськи - водити сміттєвий кошик, їсти ланч із коричневого пакету або продовжувати жити на убого обставленій вулиці, де паркувальні місця забезпечувалися тим, що на узбіччі залишали порожній сміттєвий кошик. Але Майкл Прінсіппі був упертим. Він не вірив у пільги чи привілеї. Він не зрушив би з місця.
  
  
  Навіть коли федеральний уряд наполягав на призначенні спецназу для спостереження за ним після того, як він досяг висунення кандидатури демократів на пост президента. "У жодному разі", - сказав він.
  
  
  "Це для вашого захисту, сер".
  
  
  "Я ціную це. Але у мене є поліцейські штати, які охороняють мій офіс. Я перестав користуватися тролейбусом. Ти знаєш, що це обходиться мені майже вдвічі дорожче? Бензин недешевий. Але мені не потрібний додатковий захист. Я Принц політики. Люди люблять мене ". Секретна служба була непохитною. Але й губернатор Майкл Прінсіппі теж. Він переміг.
  
  
  Як наслідок, коли він увійшов до свого офісу о 6:27 ранку, він був один. Навіть його секретарки не було за її столом у приймальні.
  
  
  Губернатор Прінсіппі сів за свій стіл і порився у своїх останніх документах про посаду. Оскільки опитування показували, що два кандидати в президенти йдуть практично ніздрі в ніздрю, все мало звестися до великих дебатів напередодні виборів через кілька днів, і Майкл Прінсіппі не збирався програвати вибори через те, що він не був у курсі проблем.
  
  
  У губернатора Прінсіппі не було часу відреагувати на стукіт у важкі двері його кабінету. Двері відчинилися перш, ніж він встиг сказати "увійдіть".
  
  
  Він відчув дуже короткий укол жалю про відмову від захисту секретної служби, але це почуття минуло, коли він побачив, що люди, що входять, явно не становлять для нього загрози.
  
  
  У дверях стояли високий чоловік і азіат нижчий на зріст, старший. Чоловік був явно беззбройний, а азіат виглядав давнім.
  
  
  "Як ви двоє потрапили сюди?" Багатозначно запитав Майкл Прінсіппі.
  
  
  "Ми увійшли", – повідомив йому високий чоловік.
  
  
  "Я маю на увазі у Будівлю уряду, а не в цей офіс. Там є охорона".
  
  
  "Тьху!" – сказав азіат. "Ви викликаєте цих охоронців? Вони не охоронці. Вони не помітили, як ми увійшли. Ми охоронці. Також убивці".
  
  
  "Що!" Напружені брови губернатора Прінсіппі підстрибнули від подиву.
  
  
  "Він не це мав на увазі. Сідайте, містере губернаторе. Я Римо. Це Чіун. Нас послав Сміт".
  
  
  "Сміт? О, цей Сміт".
  
  
  "Так, ми з CURE. Адже ти знаєш про CURE, чи не так?"
  
  
  "Можливо", - обережно сказав Майкл Прінсіппі. "Якщо ви той, за кого себе видаєте, у вас будуть документи при собі". Римо та Чіун обмінялися поглядами.
  
  
  "Взагалі, ні", - зізнався Римо.
  
  
  "Немає ідентифікації? Що це за організація, яка не надає своїм агентам ідентифікацію?"
  
  
  Чіун багатозначно підняв палець. "Секретна організація", – сказав він.
  
  
  "Припускається, що організація не повинна існувати, пам'ятаєш?" Сказав Римо. "Чи Тюльпан не згадував про цю частину?"
  
  
  "Можливо, так і було", - сказав губернатор Прінсіппі, перекочуючи олівець між пальцями. "Але звідки мені знати, що ви той, за кого себе видаєте?"
  
  
  "Послухай", - сказав Римо. "До цього безладдя ми ніколи не входили і не ідентифікували себе подібним чином. Ми просто ніби ковзали туди і назад. Раніше у мене були всілякі підроблені посвідчення особи, але технічно я звільнився з CURE".
  
  
  "Я показав би вам свою золоту картку American Express, - сказав Чіун, - але, на жаль, її у мене відібрали".
  
  
  "Зрозуміло", - повільно промовив губернатор Прінсіппі.
  
  
  "Ви могли б зателефонувати до Сміта", - запропонував Римо. "Він поручиться за нас".
  
  
  "І звідки мені знати, що я розмовляв із цим Смітом? Я ніколи його не зустрічав. Я не знаю його голосу".
  
  
  "У його словах є сенс, Маленький батько", - сказав Римо Майстеру синанджу.
  
  
  "Є інші способи ідентифікувати себе", – відрізав Чіун. "Це що, апельсин, який лежить у вас на столі?" він запитав губернатора Прінсіппі.
  
  
  "Так. Мій сніданок".
  
  
  "Ви чули про синандж. У листі вам так багато сказано?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Тоді будьте такі добрі, киньте апельсин мені". Майкл Прінсіппі знизав плечима. Що йому було гаяти? Він підкинув апельсин нишком.
  
  
  Він приземлився, обертаючись, на кінчик піднятого вказівного пальця азіату. Азіат опустив руку, і апельсин змістився довкола своєї осі. Миттю апельсин розплився.
  
  
  Щось промайнуло через кімнату і шльопнулося на стіл губернатора для урядових потреб. Майкл Прінсіппі подивився. Це була апельсинова кірка завдовжки з його руку. Він підняв її. Вона висіла цілою, як штопор із апельсинової кірки.
  
  
  Коли він підняв очі, апельсин усе ще крутився на кінчику пальця азіату. Він був без шкірки.
  
  
  "Тут", - сказав той, кого звали Чіун.
  
  
  Майкл Прінсіпі піймав кинутий апельсин. Він оглянув його. Прозора внутрішня шкірка була пошкоджена.
  
  
  "Задоволений?" Запитав Римо.
  
  
  "Гарний трюк", - визнав губернатор Прінсіппі. "Але навряд чи він щось доводить".
  
  
  "Чи є у вас вороги?" - ввічливо запитав Чіун.
  
  
  "У кожного політика є вороги".
  
  
  "Просто вибери одного, і ми розправимося з ним, як колись мої предки розправилися з невірними стародавньої Персії".
  
  
  "Вбити?"
  
  
  "Розглядай це як дар для майбутньої роботи, якщо ти займеш трон цієї прекрасної нації".
  
  
  "Він також не це мав на увазі", - поспішно додав Римо. "У цій країні так не домовляються з правителями, Папочко".
  
  
  "Тихіше, Римо. Я знаю, як мати справу з правителями".
  
  
  "Якщо є щось конкретне, що я можу для вас зробити, будьте ласкаві, викладіть це прямо", - сказав губернатор Прінсіппі. "Я дуже зайнятий".
  
  
  "Ми хотіли б глянути на лист, який Тюльпан надіслав вам".
  
  
  "Про це не може бути й мови".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Я не поділяюся своїм особистим листуванням з іншими. Особливо з людьми, які не мають посвідчення особи".
  
  
  "Отже, вона все ще в тебе?" - припустив Чіун.
  
  
  Майкл Прінсіппі завагався. Його погляд метнувся до відкритого портфеля. "Можливо", - сказав він.
  
  
  "Це все, що нам потрібно знати", - сказав Чіун. "Ходімо, Римо".
  
  
  "Почекай хвилинку, Тату, ми тут ще не закінчили".
  
  
  "Я думаю, що так", - сказав Майкл Прінсіппі.
  
  
  "Послухай цю людину, твого можливого майбутнього роботодавця", - сказав Чіун Римо, підштовхуючи його до дверей. Він зупинився, щоби сказати губернатору прощальні слова. “Ми йдемо зараз. Бажаю вам великих успіхів у вашому прагненні до влади, і завжди пам'ятайте, що добрий убивця – це справжня сила, що стоїть за троном. А серед добрих убивць ім'я Сінанджу височить над усіма іншими”.
  
  
  "Все не так, як здається", - сказав Римо, зачиняючи двері. "Ми дійсно хороші люди. Сміт теж. Будь ласка, майте це на увазі, про всяк випадок".
  
  
  "Ходімо, Римо", - сказав Чіун.
  
  
  Римо зачинив за ним двері.
  
  
  У коридорі Римо зупинив Майстра синанджу. "Навіщо ти витягнув мене звідти таким чином? Смітові потрібен цей лист. Ти міг би принаймні дозволити мені продовжувати говорити".
  
  
  "Порожня трата часу", - сказав Майстер синанджу. "Я знаю, де лист".
  
  
  "Ти розумієш?"
  
  
  "Я постійно дивуюсь вашому подиву з приводу моїх дивовижних здібностей", - сказав Чіун.
  
  
  "А?"
  
  
  "Не має значення", - сказав Чіун. "Ви щойно розгадали для мене цю загадку. Я поясню. Ви звернули увагу на очі тієї людини, коли я запитав її, чи зберігся лист?"
  
  
  "Не особливо".
  
  
  "Вони шукали його портфель. У ньому листа".
  
  
  "Це не віддає це до наших рук".
  
  
  "Ні, але це полегшує наше завдання. Ми вкрадемо листа".
  
  
  "Це гарна ідея?" Запитав Римо.
  
  
  "Успіх - це завжди хороша ідея. Ми почекаємо до ночі. Потім ми повернемося і врятуємо лист для Сміта".
  
  
  "Як скажеш, Папочко", - сказав Римо, коли вони вийшли з будівлі уряду штату. Поліцейські штату з цікавістю розглядали їх. "Але що ми робитимемо тим часом?"
  
  
  "Ми знайдемо тихе містечко, де можна посидіти", - сказав Чіун, витягаючи з-за пазухи пергаментний сувій із блакитною стрічкою. "Мені потрібно зайнятися важливою справою".
  
  
  "Потрібна допомога?" - спитав Римо, спантеличено дивлячись на сувій.
  
  
  "Так", - сказав Чіун, помітивши порожню лаву перед будинком. "Ти можеш прогнати голубів, щоб я міг зосередитись".
  
  
  "Це було не зовсім те, що я мав на увазі".
  
  
  "Звідки ти можеш знати?" хихикнув Чіун, сідаючи на лаву. "Його порожнеча така величезна. Хе-хе. Його порожнеча така величезна. Хе-хе."
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Антоніо Серрано вважав себе знаменитістю.
  
  
  Він правив Трентон-стріт. Він правив нею з моменту свого п'ятнадцятиріччя 17 грудня минулого року. Він сподівався правити нею, коли йому виповниться шістнадцять. Окрім того, хто знав? На Трентон-стріт навіть правителям не набагато перевалило за шістнадцять, не без переїзду із сусіднього району.
  
  
  Антоніо Серрано міг би змінити місце роботи. Він заробляв понад тисячу доларів на тиждень. Він водив зелений "кадилак" з відкидним верхом, який при поворотах нагадував парадну платформу. Він мав багато дівчат. Красиві дівчата з великою кількістю блакитних тіней для повік і в спідницях, які вони купили в Eastie Mall. Він міг би жити будь-де. Але Антоніо виріс на цій вулиці. Він був би втрачений без цієї вулиці. Це була територія Східного Гумба і Антоніо Серрано був главою Східного Гумба.
  
  
  Антоніо Серрано почав із того, що встановлював стереосистеми в автомобілях. Він досяг успіху, торгуючи креком. Ось де були гроші. Він продавав це сам, на кутах вулиць і на шкільних майданчиках, і, якщо виникали проблеми, у нього були Гумба, щоб підтримати його. Гумби отримали свою частку. Вони були тими, кого звільнили, коли почалося лайно.
  
  
  Антоніо скоротили в колишні часи, коли він був новачком у Eastie Goombahs. Це було давно, далекого 1986 року. Антоніо втомився бути буркуном і обійняв керівну посаду в Goombahs, коли колишньому лідеру, Альфонсу Тедеско, банда чорношкірих із Саут-Енду розпорола живіт. Альфонс був історією. Чорт забирай, він був практично старим. Йому було майже дев'ятнадцять, коли він помер.
  
  
  Був час, коли бути членом східної банди означало ошиватися на кутах вулиць, виманювати гроші на охорону у перехожих по сусідству і носити з собою складаний ніж або, у кращому разі, пістолет. Антоніо Серрано одного разу бачив по телевізору старий фільм, де показували, як це було. Це змусило його розсміятися. Ну, порівняно з тими недоумками він був сучасною людиною, а вони – неандертальцями. Він носив хромований револьвер Colt Python. Коли йому знадобилося більше м'язів, він дістав з-під подушок сидіння свого Caddy напівавтоматичний пістолет-кулемет Uzi.
  
  
  Тим не менш, він був не настільки розвинений, як йому хотілося б думати. Стояти на кутах вулиць, вимагаючи гроші за захист, було однією із традицій Сходу, якою Антоніо не дозволив померти.
  
  
  Антоніо байдикував на розі Трентон-стріт і Меріон-стріт, смикаючи свою помаранчеву сітчасту сорочку, з одного вуха звисало срібне розп'яття. Він був нещасним. Тільки літні леді проходили повз нього на вулиці, несучи продукти зі спа-салону Тоні. У літніх леді ніколи не було багато грошей і пограбувати їх було надто складно. Крім того, більшість із них знали його в обличчя.
  
  
  Він трохи подумував про пограбування спа-салону Тоні, просто так, для розваги, але Тоні стільки разів грабували, що він подумував про переїзд на Північне узбережжя, подалі від міської злочинності. Антоніо вирішив, що ризикувати втратою єдиної цілодобової крамниці по сусідству не варто того, що було в касі, і повернувся до смикання своєї сорочки. З якоїсь причини сьогодні ввечері він відчув свербіж.
  
  
  Маленька чорна іномарка повільно виїхала з-за рогу у напрямку Антоніо.
  
  
  Антоніо з цікавістю спостерігав за цим, питаючи, чи не збираються його збити. Люди завжди хотіли оцінити його вчинок, хоч би яким незначним він був при торгівлі наркотиками вартістю мільярд доларів. Але машина була надто слабкою. Жоден розумний хлопець, що поважає себе, не став би так водити маленьку іноземну машинку. Крім того, вона мала номерні знаки штату Мен. Наскільки Антоніо знав, у штаті Мен немає такого поняття, як мафія. Де б це не було. Він чув, що це було десь на півночі. Чи він думав про Канаду?
  
  
  Машина зупинилася далі вулицею, і Антоніо потягся до переду своїх джинсів, де він тримав свій кольт. Він подумав, що носити його там – це по-чоловічому. Крім того, стовбур сильно випирав з його промежини. Цыпочкам це справді сподобалося.
  
  
  Чоловік, що виходив з машини, мав найдивніші очі, які Антоніо коли-небудь бачив. Вони були блакитні. Як неонові. Вони дивилися на Антоніо, ніби він був якоюсь комахою. Чоловік був одягнений у повсякденний одяг.
  
  
  Антоніо витяг зброю. Блондин не здригнувся, не втік і не зробив нічого з того, що зазвичай роблять люди, коли дивляться у дуло пістолета Антоніо. Насправді чоловік діяв так, ніби Антоніо наставив на нього водяний пістолет.
  
  
  "Тримаю в заклад, що пістолет гарячий", - сказав чоловік тихим, розважливим голосом.
  
  
  "Гей, я заплатив хороші гроші за цю річ", - сказав Антоніо. "Мені не треба красти. Я заробляю штуку на тиждень".
  
  
  "Я не мав на увазі вкрадене", - сказав чоловік, підходячи до нього. "Я мав на увазі гаряче. Наприклад, розпечене до червоного".
  
  
  Антоніо наморщив чоло. "Будь справжнім, чувак", - сказав він. Але потім рукостискання стало теплим, як буває теплою чашкою кави, коли ти вперше береш її в руки. Ставало тепліше, як буває в кавовій чашці, коли вона сповнена гарячої гарячої кави, а ти забуваєш взяти її за ручку.
  
  
  "Ой!" - заволав Антоніо Серрано. Його призовий пістолет упав у канаву.
  
  
  Блакитноокий чоловік дістався пістолета раніше за нього. Він підняв його, відкрив барабан і висипав вміст комори собі на руки. Засунувши кольт пахву, він спокійно відкрутив наконечники біля куль і витрусив сірий порох, як людина, яка користується сільничкою.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" Запитав Антоніо Серрано, коли чоловік повернув марну зброю.
  
  
  "Не бійся торкнутися його", - сказав чоловік. "Він тебе не вкусить".
  
  
  Антоніо обережно простяг руку. Він торкнувся стовбура. Він був прохолодним, яким і має бути метал. Він відсмикнув пістолет, але без куль він був марний. Проте йому було приємно тримати його в руці.
  
  
  "У чому твоя проблема, друже?" Вибагливо запитав Антоніо, за звичкою наставляючи кольт.
  
  
  "Я знав, що якщо буду блукати цим районом досить довго, то знайду когось на зразок тебе".
  
  
  "Вітаю. Я не даю грібаних автографів".
  
  
  "Ти працюєш із бандою?"
  
  
  "Я очолюю банду", - похвалився Антоніо. "Східні гумби. Ви, мабуть, чули про нас. Навіть копи нас бояться".
  
  
  "Навіть копи", - повторив блакитноокий чоловік. "Я згадував своє ім'я?"
  
  
  "До біса твоє ім'я".
  
  
  "Тюльпан. Клич мене Тюльпан. Мені подобається, як ти тримаєшся".
  
  
  "Гей, тримай цю педерастичну нісенітницю при собі".
  
  
  "Не будь грубим. Я хотів би найняти тебе".
  
  
  "Я працюю на себе, Джеку".
  
  
  "Так я зрозумів. Тисяча доларів на тиждень, чи не так ти сказав?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Це склало б п'ятдесят дві тисячі доларів на рік, за умови, що ви не братимете відпустки".
  
  
  "Я б не впізнав грібану відпустку, якби він сидів у мене на обличчі".
  
  
  "Без сумніву", - сказав Тюльпан. "Як би ви поставилися до того, щоб отримувати, скажімо, удвічі більше за ваш річний доход - сто тисяч доларів - за кілька днів роботи?"
  
  
  “Двічі п'ятдесят дві тисячі доларів – це сто чотири тисячі доларів. Ти намагаєшся обдурити мене? Або, можливо, ти думаєш, що раз я так і не закінчив шостий клас, то я тупий чи щось у цьому роді”.
  
  
  "Ні, я не думаю, що ти дурний або щось таке", - сказав чоловік, який назвався Тюльпаном.
  
  
  “Бо ти не отримаєш стільки грошей, скільки одержую я, якщо не вмієш рахувати. Вважати важливо. Як тільки я записав свою гребану таблицю множення, я був готовий до життя. Така була моя освіта. Решту я здобув на вулицях”.
  
  
  "Я хочу, щоб ти вбив для мене двох людей".
  
  
  Антоніо виглядав зацікавленим. "Так, хто?"
  
  
  "Віце-президент Сполучених Штатів – один із них".
  
  
  "Передайте. Я чув, що іранці чи хтось у цьому роді вже працюють над цим".
  
  
  "Вони зазнали невдачі. У мене є валіза, повна грошей, які вони б забрали, якби досягли успіху".
  
  
  Всупереч собі Антоніо Серрано був вражений. Цей хлопець говорив про те, щоб струсити пилюку з віце-президента гребаних Сполучених Штатів. Антоніо Серрано навіть ніколи не залишав штат.
  
  
  "Ти серйозно, чувак?"
  
  
  "Що ти думаєш?" - Запитав Тюльпан.
  
  
  "Ви згадали іншого хлопця".
  
  
  "Губернатор Майкл Прінсіппі".
  
  
  "Хіба він теж не балотується у президенти?"
  
  
  "Так, вам цікаво?"
  
  
  “Я не знаю, чувак. Наркотики – це моя спеціальність. Розбивати голови теж. Я вбивав хлопців і раніше, звісно. Але лише через територію чи баксів”.
  
  
  "Працюй на мене. Ти зароблятимеш гроші. У чому різниця між вбивством за територію чи вбивством безпосередньо за гроші?"
  
  
  “Я не знаю. Вбивство за гроші не має особливої мети. У мене має бути більше. Так, у мене має бути мета”. Тюльпан озирнувся.
  
  
  "Це ваша територія?"
  
  
  "Це належить мені та Гумбам".
  
  
  "Я сумніваюся у цьому", - сказав Тюльпан.
  
  
  "Ну це не зовсім наша власність. Хоча ми її контролюємо. Ніхто не приходить сюди, поки ми йому не дозволимо".
  
  
  "Я тут", - сказав Тюльпан, посміхаючись.
  
  
  "Все, що мені потрібно зробити, це свиснути, і Гумба накинуться на тебе, як жуки на барбекю".
  
  
  "Я повірю тобі на слово. Чому ти борешся за цю вулицю?"
  
  
  Антоніо Серрано замислився. Він знизав плечима. "Заради влади, престижу та..."
  
  
  "Гроші?"
  
  
  "Звичайно, до цього все і зводиться. Я віддаю тобі належне".
  
  
  "Працюйте на мене, і гроші будуть більшими і швидшими".
  
  
  "Ні, це схоже на мафіозні штучки, чувак. Якби я хотів вступити в мафію, я зробив би це давним-давно. Не я. Ні за що. Ти думаєш, я збираюся надривати дупу і віддавати половину свого заробітку якомусь старому італійцеві? Це безглуздо. Я не дурний."
  
  
  "Спробуй це. Я дам тобі сто чотири тисячі доларів для губернатора. Якщо це спрацює, я готовий запропонувати вдвічі більше для віце-президента".
  
  
  "Я не знаю", - повільно промовив Антоніо Серрано.
  
  
  “Тобі не треба нікого вбивати самому. У тебе є люди. Відправ їх. Заплати їм усе, що забажаєш, із грошей, які я пропоную, а решту залиш собі”.
  
  
  Антоніо замислився. Щоразу, коли він думав, його кущисті брови з'єднувалися в одну довгу брову. Він розсіяно почухав її.
  
  
  "Я не знаю. Я не думаю, що мої хлопці зможуть впоратися з такими діями самі. Можливо, мені доведеться піти з ними. Ви знаєте, щоб тримати їх біля мети. Вони не такі розумні, як я".
  
  
  "Це буде легко. Губернатор не любить охоронців. У нього немає захисту секретної служби. Що ти втрачаєш, мій друже?"
  
  
  "Звідки мені знати, що потім віддасте мені гроші?"
  
  
  "Гроші у мене в машині. Я покажу їх вам. Потім ми поїдемо на автовокзал і покладемо їх у камеру зберігання. Відразу після цього ми відправимо ключ від камери зберігання поштою на вашу домашню адресу".
  
  
  "Гей, тоді все, що мені потрібно зробити, це дочекатися пошти. Навіщо мені потрібно когось вбивати?"
  
  
  "Ти не зробиш цього".
  
  
  "Чому ні?" Запитав Антоніо.
  
  
  "Тому що після того, як ти даси мені свою адресу, я знатиму, де ти живеш", - сказав Тюльпан.
  
  
  "Я міг би переїхати".
  
  
  "Не ти. Ніхто, який заробляє такі гроші, як у тебе, не став би жити тут, тому що йому це подобалося. Ця вулиця - все, що ти знаєш. Ти народився тут і тут помреш. Крім того, де б ти не ховався я б тебе знайшов ". І щоб довести справу до кінця, Тюльпан сунув палець у дуло спрямованого пістолета Антоніо. Стовбур розколовся по всій довжині.
  
  
  "У тобі є щось", - визнав Антоніо Серрано, оглядаючи свій зіпсований кольт.
  
  
  "Отже, це угода?"
  
  
  "Губернатор, звичайно, я можу впоратися з губернатором. У нього, мабуть, навіть немає шматка".
  
  
  “Добре. Дозвольте мені показати вам гроші, і ми вирушимо на автобусну станцію. Після цього у вас буде сорок вісім годин, щоб завершити цю роботу”.
  
  
  "І ще дещо", - сказав Антоніо Серрано, коли вони йшли до машини Тюльпана.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Губернатор. Після того, як я вб'ю його, ти не проти, якщо я заберу і його гаманець теж?"
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Східні гумби вислухали незвичайну пропозицію свого лідера. Коли він перестав пояснювати свій план вбивства губернатора штату, вони обмірковували свою роль цілих п'ять секунд, що майже вдвічі перевищує їхню звичайну концентрацію уваги.
  
  
  "Нізащо!" - сказав Кармін Мусто, який вважав себе наступним головним Гумба і вирішив, що сьогоднішній день не гірше будь-якого іншого підходить для вступу на посаду. Зрештою, йому було майже п'ятнадцять.
  
  
  "Ви, інші хлопці?" - спитав Антоніо Серрано, оглядаючи півколо своїх послідовників. Він стояв посеред своєї вітальні. Істи Гумба, всі тринадцять сильних чоловіків, розвалилися на його справжніх меблях зі шкіри зебраски, передаючи таргана з рук в руки.
  
  
  "Що нам це дасть?" - Запитав інший.
  
  
  "Престиж", - сказав Антоніо Серрано.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Це те саме, що визнання, тільки інше", - сказав йому хтось.
  
  
  "Побиття губернатора зробить нас великими", - сказав Антоніо.
  
  
  "Чи зробить це нас багатими?" — спитав Кармайн, який дихав ротом, бо його ніздрі були надчутливі через те, що він цілий день нюхав кокаїн. В його очах був надто яскравий блиск, який змушує наркомана виглядати настороженим.
  
  
  "Вірте цьому".
  
  
  "Як?"
  
  
  "Довірся мені. У мене є план. Але спочатку ми маємо провернути це", - ухильно пообіцяв Антоніо. Він не хотів, щоб інші знали про гроші, які запропонувала йому Тюльпанна кицька.
  
  
  "Хто тобі за це платить?" - Запитав Кармайн.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?" - спитав Антоніо з ображеним виглядом.
  
  
  Він уникав погляду Кармайна-бусинки. Придурок, подумав він. Він стає надто розумним.
  
  
  "Я маю на увазі, - холодно сказав Кармайн, - ти ж не сам придумав цей мозковий штурм. Хтось тобі платить, правда? Скільки?"
  
  
  "Так, скільки?" інші хором відповіли.
  
  
  "П'ятдесят тисяч", - збрехав Антоніо. "Я планував розділитися з вами, дурні".
  
  
  "П'ятдесят!" - пирхнув Кармайн. "Чорт, чувак, тебе чудово обробили. Розумні хлопці отримують шестизначну суму".
  
  
  "Добре, я отримав шестизначну суму", - визнав Антоніо, бо бути спійманим на брехні було нормально, але виглядати безглуздо було небезпечно. "Сто тисяч, які він мені платить".
  
  
  "Ого, нічого собі", - передражнив Кармайн. "Сто тисяч. Розділити тринадцятьма способами, це, можливо, двомісячна зарплата для більшості з нас - дрібниця. Ти хочеш, щоб ми вдарили по гребаному губернатору за те, що він змінив рішення?"
  
  
  "Будь-який, хто не хоче брати участь у цьому, може піти. Прямо зараз", - палко сказав Антоніо. "Давай, забирайся з мого ліжечка".
  
  
  Карміне Мусто рішуче підвівся на ноги. "Я бронюю. Хто зі мною?"
  
  
  Декілька безцільно прошаркали кроків.
  
  
  "Давай", - сказав Кармайн. "Давай покінчимо з цим".
  
  
  "Чим більше хлопців йде, - сказав Антоніо, - тим більше грошей залишається для решти нас".
  
  
  "Зміна бовдура". Кармайн посміхнувся.
  
  
  "У чому розкол?" - Запитав молодший учасник.
  
  
  Антоніо насупився. Він був загнаний у куток. Якби він зайшов надто низько, то закінчив би соло. Але якби він зайняв надто високе становище, то пішов би на великий ризик заради змін у чурбані, як і сказав Кармайн.
  
  
  Що вирішило його, то це насторожені погляди на обличчях Істи Гумба.
  
  
  "Сто тисяч діляться порівну", - неохоче сказав він.
  
  
  Карміне Масто плюнув на килим із тигрової шкіри, йдучи. "Побачимося пізніше, придурок", - сказав він.
  
  
  Більшість інших пішла за ним. Залишилося четверо, включаючи його самого. "По двадцять п'ять тисяч за штуку", - широко сказав Антоніо, намагаючись отримати максимум користі з поганої ситуації. Добре, що він тримав рота на замку щодо цих додаткових чотирьох тисяч - не кажучи вже про гаманця губернатора.
  
  
  План, як Антоніо пояснив його послідовникам, був простий. Вони під'їдуть до будинку губернатора, який перебував з іншого боку міста, і влаштують стрілянину. Це було б просто. Це правда, що грошей мало, наскільки дозволяла така робота, але це була б швидка робота, і її було б більше. Істи Гумба збиралися стати знаменитими.
  
  
  Перша проблема в плані виявилася у Антоніо Серрано, коли він вивів своїх людей на вулицю. Його зеленого "кадилаку" там не було.
  
  
  "Карміне", - сказав Антоніо. "Цей подонок вкрав мої колеса".
  
  
  "Ми можемо викрасти іншу машину", - ризикнув один із решти. "Звідки? Це наш район. Ми не гадимо там, де їмо, хіба я не казав вам це мільйон разів, хлопці?"
  
  
  "Що ж тоді?"
  
  
  "Ми сідаємо у метро. Воно виходить у район губернатора".
  
  
  Поклавши "Узі" та пістолети у спортивні сумки, Антоніо Серрано повів Істі Гумба до метро, і вони поїхали до міста. Вони пересіли до наземного трамвая і приготувалися до поїздки.
  
  
  Тролейбус повіз сім'ю Істі Гумба світом, про існування якого вони ледь підозрювали. Всього за кілька миль від їхнього брудного оточення було місце з чистими вулицями та парками, зарослими в'язами. Люди у тролейбусах були охайно одягнені та виглядали впевнено. Не було жодного з графіті, які прикрашали станції метро у їхньому власному районі.
  
  
  "Це дивно", - сказав Джонні Фортунато, наймолодший Гумба. "Подивися, як усе чисто".
  
  
  "Заткнися", - сказав Антоніо. Але хлопець мав рацію. Тут, у районі губернатора, було гаразд. Навіть повітря пах приємно, ніби в них були сховані з очей геть гігантські вентиляційні ґноти. Антоніо вирішив, що коли він стане великим, по-справжньому більшим, він переїде сюди, у добрий дім. Можливо, в місце поряд із будинком губернатора. Потім він згадав. Після сьогоднішньої ночі губернатор буде мертвим.
  
  
  Чорт забирай, можливо, він купив би губернаторський будинок. Або ще краще придумав би спосіб вкрасти його. Чи можливо вкрасти будинок? Антоніо не знав. Але він би вивчив це.
  
  
  * * *
  
  
  "Ось він іде, Папочко", - сказав Римо.
  
  
  "Добре", - сказав Майстер синанджу, згортаючи сувій, над яким працював. Вони сиділи на задньому сидінні Лінкольн Континенталь, припаркованого в гаражі під будівлею уряду.
  
  
  "У нього із собою портфель", - сказав Римо. "Який твій план?"
  
  
  "Ми забираємо це в нього".
  
  
  "Так, вірно. Я багато в чому розібрався. Я питаю, як".
  
  
  Поки вони дивилися, губернатор неквапливо підійшов до машини, яку кілька годин до того, коли вони обшукували гараж у пошуках машини губернатора, Римо відразу ж виключив зі списку кандидатів.
  
  
  "Він сідає в цей пошарпаний універсал", - сказав Римо, дивлячись із заднього сидіння "Лінкольна".
  
  
  "Я думав, ви сказали, що це буде ця машина".
  
  
  "Я так і думав. Це найбільший і найдорожчий автомобіль на всій цій довбаній стоянці. У нього державні номери і таке інше".
  
  
  Майстер Сінанджу сердито схрестив руки на грудях. "Мій великий план зруйнований через твоє невігластво".
  
  
  "Розкажи мені про це дорогою", - сказав Римо, застрибуючи на переднє сидіння. Він ковзнув за кермо, вимкнув запалення на рульовій стійці і швидко завів машину. Двигун із ревом ожив.
  
  
  "Ти виконав свою частину роботи", - сказав Чіун, перелазячи через підголівник. "Тепер я поведу машину".
  
  
  "Нічого не поробиш", - сказав Римо, спрямовуючи машину слідом за губернаторським фургоном. "У мене немає бажання вмирати".
  
  
  "Ви просто заздрите моїй майстерності водіння", - сказав Майстер Сінанджу, влаштовуючись на пасажирському сидінні.
  
  
  "Я визнаю це. Ти блискучий водій. Ти можеш змусити машину виконувати трюки, для яких вона ніколи не призначалася. За винятком таких дрібниць, як утримання на дорозі та зупинка на світлофорі та для пішоходів. Тепер ти заспокоїшся? залишитися з цим хлопцем”.
  
  
  "Занадто пізно. Мій план зруйнований".
  
  
  "Можливо, якщо ви розповісте мені про це, я зможу щось врятувати", - запропонував Римо.
  
  
  "Дуже добре. Але тільки тому, що повернення цього листа важливо для імператора Сміта. Мій план був простий, але не плутайте його простоту з легкістю виконання. Він був блискучим, але складним".
  
  
  "Просто приступай до цього, га?"
  
  
  "Невдячний обиватель! Я змусив нас сховатися на задньому сидінні цього транспортного засобу, який, як ви клялися, належав губернатору цієї провінції, щоб, коли він сяде на переднє сидіння, він, як роблять багато подібних до нього, кинув портфель на заднє сидіння."
  
  
  "Так?"
  
  
  "Прямо в наші руки", - торжествуюче промовив Чіун.
  
  
  - Добре, - повільно промовив Римо.
  
  
  "Так!" - сказав Чіун.
  
  
  "Я отримав цю частину. Що далі?"
  
  
  "Яке інше? Це було все. Як тільки у нас буде портфель, ми отримаємо листа".
  
  
  "Так", - сказав Римо, зупиняючись на червоне світло. "Але ми застрягли б на задньому сидінні, поки губернатор їхав додому - або що він там робив".
  
  
  "І що? Як тільки він прибув, нам треба було лише почекати, поки він вийде зі своєї машини, залишивши нам портфель".
  
  
  "Але, Татку, тобі не здається, що коли він поліз на заднє сидіння, то помітив би нас, що зіщулилися на половицях?"
  
  
  “Звичайно, ні. Ми – синанджу. Нас вчать бути непомітними. Ми – туман, який крадеться лісом, тінь, яку не відкидає жодне тіло. Звичайно, він би нас не побачив”.
  
  
  "Він би побачив нас, Папочко. Потрібно бути сліпим, щоб не помітити".
  
  
  "Ймовірно, так воно і є. Тільки сліпий міг би володіти таким старим транспортним засобом, яким керує ця людина".
  
  
  "Можливо".
  
  
  "І ти сперечаєшся зі мною тільки для того, щоб приховати, як ти руйнуєш мій блискуче складний план".
  
  
  "Я не сперечаюся", - сказав Римо. Зайнявся зелений. Римо пригальмував за губернаторським фургоном, коли вони виїхали з міста і опинилися на обсаджених деревами житлових вулицях. "І звідки мені було знати, що він їздив на сміттєвому контейнері?"
  
  
  Ти повинен був знати. Ти народився американцем. Я все ще новачок на цих берегах.
  
  
  "Два десятиліття в Америці – це не нове", - зазначив Римо.
  
  
  "Ще десятиліття, і я перестану бути новачком. Чому ми зупиняємось тут?"
  
  
  "Я думаю, що губернатор удома", - сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу оглянув вулицю. Обшиті вагонкою триповерхові будинки тіснилися на крихітних галявинах, покритих буйним осіннім листям.
  
  
  "Де знаходиться його замок?" зажадав відповіді Чіун.
  
  
  Римо спостерігав, як губернатор вийшов з машини і піднявся брукованою доріжкою. Він зник у вікторіанському будинку з гострим дахом.
  
  
  "Мабуть, це воно".
  
  
  "Губернатор цілої провінції", - пропищав Чіун. "І він живе там? Ні, Римо, цього не може бути. Ця людина розпоряджається життям і смертю своїх підданих. Він не став би жити серед них як простолюдин. Ні, це, мабуть, житло однієї з його численних наложниць. Так, це будинок наложниці. Я впевнений у цьому”.
  
  
  - Ну, що б це не було, Папочко, - повільно промовив Римо, - він усередині з портфелем, а ми зовні. Що ми збираємось робити? – спитав він.
  
  
  "У нас має бути цей лист", - вирішив Чіун. "Ми чекатимемо. Коли згасне світло, ми прокрадемося всередину, пересуваючись котячими лапами, як привиди, і..."
  
  
  "Хіба ти не маєш на увазі котячі лапи, як у котів?"
  
  
  "Ні, привиди. Кішки видають звуки. Ми не видаватимемо жодних звуків. Ми - синанджу".
  
  
  "Так, вірно", - сказав Римо, якому не подобалася ідея чекати ще пару годин або щось таке, поки губернатор піде. "Ми – вітер у деревах".
  
  
  "Невидимий вітер", - поправив Чіун.
  
  
  "Так, невидимий. Розбуди мене, коли згасне світло". Римо миттю задрімав. Постукуючий палець Чіуна, здавалося, торкнувся його плеча всього через кілька секунд. Римо прокинувся, всі почуття були напоготові.
  
  
  "Як довго я був у відключенні?" спитав він, озираючись на всі боки.
  
  
  "Я не впевнений. Шість, можливо, сім хвилин".
  
  
  "Хвилини!"
  
  
  "Губернатор, вочевидь, втомлена людина", - сказав Чіун, вказуючи. Римо побачив, що в хаті стало темно. "Добре, пішли".
  
  
  Вони вийшли з машини, тихо зачинили дверцята і наблизилися до будинку. Римо знайшов задні двері, які виглядали як вхід для прислуги і, мабуть, вели на кухню.
  
  
  Римо притулився до дверей і поклав долоню на зовнішній бік замку. Він натискав і продовжував натискати. Римо міг би розбити замок різким ударом, але йому потрібно було уникнути звуку металу, що ламається, або дерева, що розколюється. Тому він просто чинив тихий, безжальний тиск.
  
  
  Замок здався, як гнилий зуб, вирваний із гнізда.
  
  
  Увійшов Римо, його очі звикали до затягнутої павутиної темряви кухні, яку востаннє облицьовували плиткою, коли Ейзенхауер був при владі.
  
  
  "Сподіватимемося, що губернатор не спить зі своїм портфелем під подушкою", - прошепотів Римо.
  
  
  Чіун пішов за Римо у старомодну вітальню, оформлену в данському стилі модерн. Пожовклі ляльки прикрашали кожну плоску поверхню.
  
  
  "Нічого", - сказав Чіун, озираючись на всі боки. "Тьху на це". Рімо безуспішно обшукав інші кімнати.
  
  
  "Це має бути нагорі", - вирішив він. "Мені це не подобається".
  
  
  "Ми будемо вітром", - підбадьорливо сказав Чіун.
  
  
  "У нас будуть неприємності, якщо губернатор зловить нас. Він буде вити всю дорогу до Білого дому".
  
  
  "І що?" - спитав Чіун. "Президент вислухає його скаргу з подякою та запевненнями у невинності, а потім накаже Сміту звільнити цього неспокійного губернатора".
  
  
  "У жодному разі", - сказав Римо. "Буде скандал. Полетять голови. Президента, Сміта і, можливо, нас."
  
  
  "Будь гранично обережним, Римо", - сказав Чіун. "Ми не хочемо будити цю важливу персону".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, починаючи підніматися вигнутими сходами.
  
  
  Двері спальні губернатора були зачинені. Всередині Римо чув тихий подих двох глибоко сплячих людей, губернатора та його дружини. Рімо і Чіун обмінялися розумними поглядами у темряві. Вони розділилися та перевірили інші кімнати.
  
  
  Коли вони зустрілися біля спальні губернатора, Римо похитав головою, а Чіун показав порожні руки. Римо знизав плечима і зробив Чіуну знак почекати ззовні. Чіун беззвучно промовив одними губами два слова: вітер.
  
  
  Римо закотив очі після того, як повернувся спиною до Майстра Сінанджу і злегка прочинив двері спальні. Він прослизнув усередину. Портфель здавався плямою у темряві. Він стояв на нічному столику поруч із сплячою головою губернатора.
  
  
  Римо взяв його до рук. Він зупинився на півкроці, роздумуючи, чи варто віднести його вниз і відкрити там або ризикнути і відкрити тут. Він вирішив, що відкривати його внизу було так само ризиковано, як і тут. Було важливо, щоб губернатор Прінсіппі не запідозрив, що в його портфелі рилися, хоча, коли він пізніше виявив зникнення листа, він, напевно, запідозрив правду, тому що Римо виявив до нього інтерес раніше того ж дня.
  
  
  Римо поставив портфель на підлогу. Це був один з типів кодових замків, що вимагає, щоб три набори цифр вишиковувалися в ряд.
  
  
  Римо вже збирався почати набирати комбінацію, коли зрозумів, що губернатор, мабуть, не потрудився замкнути свій портфель на самоті власного будинку. Що означало, що комбінація вже була налаштована на правильну послідовність цифр.
  
  
  Римо спробував відімкнути засувку. Вона клацнула вгору.
  
  
  Посміхаючись у темряві, Римо порився в портфелі. Він знайшов конверт. Усередині був лист. Він побачив унизу підпис "Тюльпан" і подумки привітав себе.
  
  
  Закривши портфель, Римо повернув його на стіл стілець у тому вигляді, в якому він був. Не встиг він відпустити ручку, як унизу, на першому поверсі, пролунав несамовитий звук стрілянини з автоматичної зброї.
  
  
  Губернатор ривком випростався в ліжку і, коли Римо застиг менш ніж за п'ять дюймів від його обличчя, потягнувся за ліжком.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Антоніо Серрано та його приятелі з Eastie Goombahs вийшли на найближчу до будинку губернатора зупинку тролейбуса і блукали вулицями, поки не знайшли її. Незважаючи на те, що ні Антоніо, ні хтось із його кумб ніколи не бували в цьому передмісті, знайти будинок губернатора було легко. Під час передвиборчої кампанії це часто показували по телебаченню як доказ того, що губернатор не втратив своєї товариської спілкування, бо він все ще жив у скромному цегляному будинку, який купив, коли вперше одружився.
  
  
  "Гей, дивися", - сказав Антоніо. "Це перерва".
  
  
  "Що це?" - Запитав Джонні Фортунато.
  
  
  Вони були у дворі, де дістали свою зброю із нейлонових спортивних сумок.
  
  
  "Дурень залишив кухонні двері відчиненими. Ми можемо просто увійти".
  
  
  "Тоді пішли". Вони ввійшли.
  
  
  "Чорт!" - Вилаявся Антоніо, спіткнувшись об дерев'яний стілець. При цьому він мало не перекинув круглий кухонний стіл.
  
  
  "Ш-ш-ш", - сказав хтось. "Ти хочеш його розбудити?"
  
  
  "Хтось приніс ліхтарик?" - ахнув Антоніо, схопившись за пошкоджене коліно.
  
  
  Ніхто не мав. "Добре, тепер будь обережнішим", - сказав Антоніо, накульгуючи в сусідню кімнату.
  
  
  "Це ти спіткнувся", - поскаржився Джонні.
  
  
  "ТССС!"
  
  
  Антоніо натрапив на ще одну меблі. Цього разу це було щось подібне до м'якого стільця. Він був радий тому, що його коліно не витримало ще одного удару. Він пошкодував, що не захопив із собою ліхтарика.
  
  
  Слабкий подих повітря промайнув повз нього, як зворотна хвиля кинутого бейсбольного м'яча. Волосся на його передпліччях попереджувально підвелося.
  
  
  "Гей, хлопці, ви це відчули?"
  
  
  "Що відчуваєш? А як щодо тебе, Джонні? Джонні?"
  
  
  "О, чорт, я думаю, Джонні забронював".
  
  
  У темряві Антоніо обернувся. Перед ним стояла тінь. Дуже коротка тінь. Це, мабуть, був Джонні, найнижчий у групі.
  
  
  "Ні, він прямо поруч зі мною", - сказав Антоніо. "Я бачу його". Але потім той, кого вони вважали за Джонні, підняв руки, і з ними було щось не так. Навіть у темряві Антоніо побачив, що вони були ненормально довгими, як пазурі. Пазурі вампіра.
  
  
  "Джонні?" прошепотів Антоніо.
  
  
  Кігті ковзнули вниз, і інша тінь - більша - впала на підлогу. Удар був м'яким, але вібрація в підлозі була дуже сильною.
  
  
  "Чорт, ти не Джонні", - прошипів Антоніо і підняв свій "Узі". "Але ти мертвий, сосунок!"
  
  
  У спальні губернатора спалахнуло світло.
  
  
  І знову обірвалась. Римо жбурнув його об стіну. На хитрощі не було часу. Йому треба було вийти з дому з листом, перш ніж його губернатор дізнається.
  
  
  "У чому справа? У чому справа, люба?" - пролунав тонкий жіночий голос.
  
  
  "Викличте поліцію", - сказав губернатор Прінсіппі, схоплюючись з ліжка. "У кімнаті хтось є".
  
  
  Римо вискочив за двері і, зачинивши її за собою, пошкодив пальцями петлю. Це сповільнить його поступ, подумав Римо.
  
  
  Чіуна на сходовому майданчику не було, але Римо й не очікував, що він там буде. Звуки стрілянини внизу означали, що хтось увірвався до будинку. Ніхто не зміг би увійти на перший поверх без того, щоб гостра чутка Майстра Сінанджу не вловила цього.
  
  
  Римо перескочив сходи. Він стрибнув із майданчика другого поверху у вітальню плавним стрибком.
  
  
  "Чіуне, ти в порядку?"
  
  
  Зверху він міг чути, як губернатор кілька разів ударяє плечем у двері, що заклинили спальні.
  
  
  Римо помітив Майстра Сінанджу у центрі групи озброєних людей. Він не відповів на заклик Римо. Він прослизав між бойовиками, дражнячи їх, щоб вони даремно витрачали патрони. Рімо бачив, як він ляснув одного з них по спині, і коли чоловік розвернувся, розставивши ноги і піднявши руки в дворучній пістолетній рукоятці, Майстер Сінанджу пірнув між його ніг і підійшов ззаду, де знову ляснув. Чоловік, збожеволівши, стріляв наосліп.
  
  
  "Чіуне, припини валяти дурня!" Прошипів Римо. "Ми повинні забиратися звідси. Я отримав листа. Пішли".
  
  
  "Тихіше!" Чіун прошипів у відповідь. "Вітер не вимовляє свого імені".
  
  
  "Тоді дозволь мені допомогти тобі", - сказав Римо, наближаючись до одного з бандитів.
  
  
  Потім двері спальні нагорі з гуркотом відчинилися. Губернатор утік униз сходами, посилаючи на всі боки смикані промені світла.
  
  
  "О, чудово", - простогнав Римо.
  
  
  "Хто там?" зажадав відповіді губернатор, включаючи світло біля підніжжя сходів.
  
  
  Римо нічого не міг вдіяти, окрім як отримати максимум користі з поганої ситуації. Коли світло залило вітальню, Римо засунув листа під футболку. Можливо, йому могло зійти з рук це, якщо нічого іншого.
  
  
  Світло вдарило Антоніо Серрано у вічі, як голки. Він безглуздо моргнув, обшаріваючи кімнату своїм "Узі". У плямах світла він розглянув постать губернатора в старому фланелевому халаті, що спрямував ліхтарик на дивного вигляду хлопця біля підніжжя сходів. Антоніо точно вистрілив в обох чоловіків. Він вирішив, що хлопця з педерастичним виглядом легко вбити. Тому він прицілився до губернатора і натиснув на спусковий гачок.
  
  
  "Узі" випустив коротку чергу, не більше трьох пострілів. Вони закопалися в килим біля Антоніо ніг. Один із них роздробив йому мізинець на нозі.
  
  
  Антоніо, намагаючись прогнати кола перед очима, не міг цього зрозуміти. Він випустив пістолет. Він тільки почав натискати на спусковий гачок і - яким же тупим лайном він був - випустив пістолет. Такого з ним ніколи раніше не траплялося. Вилаявшись собі під ніс, він нахилився, щоб підняти свій "Узі".
  
  
  Але сталася дивна річ. Він не міг підняти пістолет. Здавалося, що його пальці втратили будь-яку чутливість. І плями у його очах не зникали. Насправді в кімнаті весь час ставало темніше.
  
  
  Потім Антоніо зрозумів, чому він не міг підняти свою зброю. Він стискав його. Він дуже ясно побачив, якраз перед тим, як все стало по-справжньому дивним, що його рука була обгорнута довкола прикладу "Узі". Але коли він випростався, пістолет залишився на підлозі, все ще міцно затиснутий. Антоніо побачив, що його підняте зап'ястя закінчилося дуже раптово, дуже чисто. Руку можна було відрізати пилкою для кісток, настільки акуратно це було зроблено. Кров ринула фонтаном, і коли Антоніо відчув, що його серце б'ється швидше, кров потекла швидше. Смішно, як це спрацювало.
  
  
  Коли Антоніо повернувся, щоб показати іншим Гумбам, як б'ють струмені з його зап'ястя, він побачив людину, загорнуту в чорне, яка пильно дивилася на нього, тримаючи довгий меч паралельно плечам. Він не бачив удару. Він бачив, як кімната валиться навколо нього, і в останній момент усвідомленої думки він побачив себе вартим, у вигляді сирого шматка м'яса там, де закінчувалася його шия. Смішно, що він все ще стояв на ногах, хоча у нього не було голови.
  
  
  Римо відвернувся від губернатора. Хлопець із "Узі" був готовий вистрілити. Римо рушив на нього. Раптом постать, загорнута в чорне, вискочила з-за перегородки, що розділяла. Фехтувальник змахнув клинком, відтинаючи руку хлопця з пістолетом. Меч піднявся вгору, потім зніс голову хлопця. Удар, удар просто так. Обезголовлене тіло дитини кілька ударів серця стояло, як зруйнована статуя, потім перетворилося на мішок із мертвої плоті. Голова приземлилася на згин мертвої руки, так що все виглядало так, ніби дитина померла, тримаючи свою голову під пахвою. Видовище було б комічним, якби не було таким огидним.
  
  
  "Ким ти маєш бути?" — спитав Римо людину в чорному.
  
  
  "Я міг би запитати те саме у вас", - холодно сказав чоловік. Його обличчя було приховано, за винятком смуги навколо очей, традиційним чорним капюшоном японських воїнів-ніндзя.
  
  
  "Я прошу про це вас обох", - сказав губернатор Прінсіппі, сходячи зі сходів. Він придивився уважніше. "О", - сказав він, дізнавшись Римо. "Що ви тут робите?"
  
  
  "Е-е, ми чули про замах на ваше життя", - сказав Римо, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя. "Схоже, ми прибули якраз вчасно".
  
  
  "Це вірно?" губернатор запитав людину в чорному ніндзя. "Ти з цією людиною?"
  
  
  "Я ніколи в житті не бачив цієї людини", - відповів ніндзя.
  
  
  "Я мав на увазі Чіуна", - сказав Римо. "Маленький тату, де ти?"
  
  
  "Прямо тут", - сказав Майстер синанджу, виходячи із ванної. У туалеті спустили воду, і Римо побачив пару ніг, що стирчали з унітазу. Унітаз переповнився, але ноги навіть не здригнулися.
  
  
  "Я знаю, хто ви", - сказав губернатор. "Але хто ця людина?" Він указав на ніндзя.
  
  
  Ніндзя низько вклонився, забираючи меч у піхви. "Я посланий сюди як особистий представник Президента Сполучених Штатів, якому довірено захист вашого життя. Я був прихований у пітьмі з того часу, як ти повернувся додому".
  
  
  "Брехня!" - сказав Чіун. "Ми з Римо прибули першими. Коли ми увійшли, тут нікого не було".
  
  
  "Я нерухомо стояв у цій самій кімнаті. Жодне людське око не могло розглянути мене, одягненого в чорне. Я подібний до тіні відплати, що чекає на ваших ворогів, губернатор".
  
  
  "Скажи йому, чому ти носиш чорний шарф на обличчі", - зневажливо виплюнув Чіун.
  
  
  "У мене є вороги, які шукатимуть мене, якщо моє обличчя колись відкриється".
  
  
  "Це не тому!" - заволав Чіун. "Усі ніндзя носять маски, тому що їхнє мистецтво скритності було вкрадено з Сінанджу. Вони ховають свої обличчя, щоб приховати сором за те, ким вони є - злодіями. Так написано в історії синанджу".
  
  
  "Я нічого не знаю про історію", - сказав Ніндзя. "Я живу своїм розумом та своїм мечем".
  
  
  "Якщо це так", - пирхнув Чіун, - "чекай короткого життя".
  
  
  "Ви врятували мені життя", - сказав губернатор, протискаючись повз Римо. Він з вдячністю простяг руку. "Я ваш боржник".
  
  
  Ніндзя потис губернаторові руку. "Це був мій обов'язок, який я пишаюся тим, що виконую".
  
  
  "Ви розумієте, що я не можу прийняти вас тільки на віру. У вас є щось, чим ви могли б ідентифікувати себе?"
  
  
  "О, та гаразд. Це не так працює", - сказав Римо.
  
  
  "Звичайно", - сказав ніндзя, залазячи до потайної кишені. Він простяг чорну картку з написом, вигравіруваним золотим чорнилом.
  
  
  Губернатор прочитав напис. У ній говорилося:
  
  
  "ДЛЯ ТИХ, КОГО ЦЕ МОЖЕ торкатися: ПРЕД'ЯВНИК ЦІЄЇ КАРТКИ Є ВИСОКОПОСТАВЛЕНИМ СПІВРОБІТНИКОМ СЕКРЕТНОГО РОЗВЕДЮВАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ Сполучених штабів. НІСТ".
  
  
  На картці стояв підпис Президента Сполучених Штатів Америки.
  
  
  Губернатор Прінсіппі підвів очі. "Я задоволений", - сказав він.
  
  
  "Але я не такий", - сказав Римо, хапаючи картку та читаючи її. "Це безглуздо", - закричав він.
  
  
  "Це гірше, ніж смішно", - сказав Чіун, беручи картку з рук Римо. "Цей злодій отримує чудову картку від президента, а Сміт відмовляє мені у звичайній золотій картці".
  
  
  "Я не це мав на увазі", - сказав Римо. "Ніхто не роздає таких карток".
  
  
  "Не ніндзя", - додав Чіун, засовуючи картку до кишені пальта. Пізніше він покаже її Сміту і вимагатиме таку саму.
  
  
  "Ніндзя колись були японською секретною службою, чи не так?" з цікавістю спитав губернатор.
  
  
  "Справді", - сказав ніндзя. "Я Майстер ниндзюцу, що японською означає "мистецтво скритності"."
  
  
  "Він має на увазі "мистецтво злодійства", - пробурмотів Чіун. "Тобі слід перевірити свої шафи та портфелі після того, як він піде. У ніндзя липкі пальці.
  
  
  "Ви не заперечуєте?" сказав губернатор. "У нас тут розмова". Звертаючись до ніндзя, він сказав: "Ви зробили тут чудову роботу".
  
  
  "Тільки не кажи мені, що ти повірив у його історію", - запротестував Римо. "Подивися на нього. Він виглядає безглуздо. І хтось повинен сказати йому, що меч вийшов із моди після Громадянської війни".
  
  
  "Подивися на себе", - сказав ніндзя. "Це твоя нижня сорочка?"
  
  
  "Гей, я так одягаюсь, щоб злитися зі звичайними людьми".
  
  
  "Я одягаюсь у чорне, щоб зливатися з тінями. Ці вбивці не бачили мене у темряві. Ти теж".
  
  
  "На мою думку, звучить правильно", - сказав губернатор. "Раніше я слухав "Тінь" по радіо. Хіба не так він це робив?"
  
  
  "Що ти робиш, коли йде сніг, друже?" Самовдоволено спитав Римо.
  
  
  "Я ношу біле", - сказав ніндзя.
  
  
  "Тобі слід носити коричневе. Тут стає по коліна".
  
  
  "Справжні слуги імператора не ховають своїх облич", - додав Чіун.
  
  
  "Чому б і ні?" - сказав губернатор Прінсіппі. "Це спрацювало для Самотнього рейнджера. Без сумніву, цій людині потрібна таємність, щоб захистити своє особисте життя".
  
  
  Римо повернувся до губернатора. “На цій картці немає нічого, що говорило б про те, що цей хлопець належить їй – чи вона йому. Наскільки нам відомо, він міг її вкрасти”.
  
  
  "Я можу майже гарантувати це", - вставив Чіун.
  
  
  "На мій погляд, картка виглядає справжньою", - сказав губернатор. "І ця людина врятувала мені життя. І я все ще хотів би знати, що ви двоє тут робите?"
  
  
  "Я казав тобі. Ми прийшли, щоб захистити тебе від убивць".
  
  
  "Це зробив інша людина. І хтось був у моїй спальні кілька хвилин тому. І я не думаю, що це був хтось із цих підлітків-хуліганів", - сказав губернатор, вказуючи на тіла, розкидані по вітальні. Помітивши обезголовлену постать покійного Антоніо Серрано, у нього трохи позеленів край щелепи. Він одвернувся.
  
  
  Римо похитав головою. "Послухай, просто подумай про це хвилинку. Цей хлопець уривається сюди, не показує свого обличчя, не називає вам свого імені, показує картку, на якій написано, що він від президента, але на якій немає ні імені, ні фотографії, ні відбитка пальця. , і ви приймаєте його таким, за кого він себе видає?
  
  
  "Звичайно", - сказав губернатор. “При його роботі такого роду посвідчення особи завдали б йому шкоди. І вам слід поговорити. У вас взагалі немає жодних посвідчень особи. Ні в кого з вас.
  
  
  Неподалік виття поліцейських сирен ставало дедалі ближче.
  
  
  "Я вважаю, це наш сигнал", - сказав Рімо Чіуну. "А як щодо тебе, друже?" він спитав людину в чорному.
  
  
  "Я повернуся в тінь. Якщо я знадоблюсь губернатору, йому варто тільки свиснути".
  
  
  "Здається, мене зараз вирве".
  
  
  "Тоді мене теж вирве", - сказав Чіун. "Я не думаю, що цей цирковий клоун вартий таких зусиль".
  
  
  Коротко вклонившись, ніндзя ступив за ширму. "О, дай мені перепочити", - сказав Римо, відсуваючи ширму убік. Він побачив, що дивиться на старі шпалери. Ніндзя не міг піти нікуди, за ширмою не було ні дверей, ні вікна.
  
  
  "Як він це зробив?" Римо ні до кого безпосередньо не звертався.
  
  
  "Кого це хвилює?" сказав Чіун. "Ніндзя завжди шахраюють. Давайте підемо".
  
  
  Коли вони вислизнули через задні двері, губернатор Прінсіпі крикнув їм услід: "І не думайте, що я забуду це. Якщо оперативник такого рівня, як Сміт, працює на Сміта, то чим швидше його прикриють, тим краще".
  
  
  "Смітті пропав, Папочко", - похмуро сказав Римо, коли вони сіли в "Лінкольн".
  
  
  "Губернатор просто збожеволів", - стурбовано сказав Чіун. "Він може змінити свою думку після виборів".
  
  
  "Не тоді, коли він виявить, що лист зник", - парирував Римо, заводячи двигун. "Він захоче наші голови. І черга вишиковується за віце-президентом".
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Саме в такі ночі, як ця, доктор Гарольд В. Сміт хотів, щоб безпека Кюре не була настільки критичною.
  
  
  Він стояв, дивлячись у панорамне вікно. Безперервний дощ барабанив по водах протоки Лонг-Айленд. Хоча він був у своєму кабінеті, вигляд цього безжального дощу змусив Сміта здригнутися від співчуття і затужити по будинку, з приємно потріскуючим сосновим поленом у каміні.
  
  
  Але сьогодні ввечері Смітові довелося стояти біля телефонів Кюре, чекаючи звісток від Римо та Чіуна. Якби саме існування КЮРЕ не було секретом національної безпеки, Сміт міг би встановити приватний додатковий номер у своєму будинку. Тепер він міг би чекати в затишку свого будинку в Раї замість того, щоб боятися поїздки додому під дощем. Поїздка, яку він, можливо, не зможе здійснити ще багато годин. Мод не чекатиме на нього. Дружина Сміта давно перестала чекати свого чоловіка. Іноді він запитував, що утримувало їх у шлюбі.
  
  
  Сміт відігнав свої похмурі думки. Те, що утримувало Римо від дзвінка, турбувало його ще більше. Отримати простий лист від губернатора Прінсіппі не могло бути так складно. Не для людей, які мають здібності синанджу. Він сподівався, що ця остання місія пройшла краще, ніж невдала спроба врятувати життя віце-президента.
  
  
  Втомившись спостерігати за дощем, Сміт сів на своє місце і викликав термінал CURE. Трафік повідомлень на рівнях ЦРУ та секретної служби був жвавим. Служба все ще намагалася пояснити загибель співробітників, яких було вбито під час захисту віце-президента. Газети кричали про втручання близькосхідних терористів до американських виборів, до яких залишалося лише кілька днів.
  
  
  Сміт підтримував зв'язок із президентом. Президент отримав ще один дзвінок від віце-президента.
  
  
  Як не дивно, цього разу віце-президент зателефонував, щоб подякувати главі виконавчої влади за те, що той надіслав нового охоронця, експерта з бойових мистецтв, відомого під кодовим ім'ям Адоніс.
  
  
  Президент не сказав віце-президенту правди – що він не посилав за цим Адонісом. А Сміт?
  
  
  "Ні, пане президенте", - відповів Сміт. "Я гадки не маю, хто ця людина".
  
  
  "Але ваша людина була на місці злочину?" Президент спитав.
  
  
  "Так, він був".
  
  
  "Віце-президент стверджував, що у Блер-Хаусі було два агенти КЮРЕ", - повільно сказав Президент.
  
  
  "Ах, він, мабуть, помилився", - сказав Сміт, витираючи лоб носовою хусткою.
  
  
  "Так, він, мабуть, був таким", - сказав Президент. "Ми втратили нашу американську правоохоронну руку минулого року під час того фіаско з Радами".
  
  
  "Так", - ніяково сказав Сміт. Рік тому, коли російські скомпрометували Кюре, це мало не закінчилося для них. Думаючи, що він ніколи більше не побачить Римо чи Чіуна, Сміт дозволив президенту повірити, що Римо було ліквідовано власною рукою Сміта. Це був спосіб Сміта спокутувати перед Римом минулі несправедливості, тепер, коли Римо вирішив влаштуватися в Сінанджу. Весь минулий рік Сміт жив у страху, що правда вийде назовні.
  
  
  "Люди у стані стресу часто переймаються", - повільно погодився Президент. "І віце-президент уже уникнув двох замахів на вбивство".
  
  
  "У мене є нова зачіпка по витоку", - сказав Сміт. "Є людина на ім'я Тюльпан, який відправив віце-президенту листа з докладним описом нашої операції. Є підстави вважати, що губернатор Прінсіппі також отримав ідентичний лист. Майстер Сінанджу намагається перевірити це прямо зараз".
  
  
  "Хто? Чому? Звучить так, ніби ця людина має намір закрити тебе, Сміт".
  
  
  "Якщо це так, то його підхід неефективний. Він міг би легко передати те, що йому відомо, пресі. У мене не було б іншого вибору, окрім як припинити операції, якби це стало надбанням гласності".
  
  
  "Я знаю одне. Я не посилав нікого на ім'я Адоніс захищати віце-президента. Я сказав віце-президентові протилежне лише тому, що він вимагав твоєї голови. Він хоче, щоб ви були заарештовані".
  
  
  "Сер, цілком можливо, що конкуруюче розвідувальне управління, дізнавшись про Кюре, копіює його методи у спробі замінити нас".
  
  
  "Я сумніваюся, що КДБ виділив би людину для захисту американського політика".
  
  
  "Я мав на увазі внутрішню конкуруючу групу. ЦРУ чи Розвідувальне управління міністерства оборони. Або, можливо, когось із вашої Ради національної безпеки".
  
  
  "Не починай це зі мною, Сміт. РНБ не має до цього відношення".
  
  
  "Вибачте, пане Президенте, але я не можу ігнорувати жодної можливості".
  
  
  "Тільки не розводьте непотрібний бруд. Наскільки я розумію, у вас, як і раніше, є дозвіл на операцію. Не давайте мені приводу передумати". І Президент повісив слухавку.
  
  
  Це було кілька годин тому. Сміт без перепочинку обмірковував ситуацію. Його комп'ютери CURE не виявили жодних дивних дій на жодному рівні звичайних розвідувальних служб Америки. І у Сміта на зарплаті було багато людей, які працювали на ЦРУ, АСВ та АНБ, але які фактично звітували перед ним, не усвідомлюючи цього.
  
  
  Якщо це було не якесь із цих агенцій, то хто тоді?
  
  
  На той час, коли настала ніч і почався дощ, Сміт все ще губився в невагомості всього цього.
  
  
  Через кілька годин Римо і Чіун увійшли без попередження. "Рімо", - здивовано сказав Сміт. "І майстер Чіун".
  
  
  "Привіт, Смітті", - сказав Римо. "У мене є хороші новини та погані новини".
  
  
  "Він має на увазі хороші новини та ще найкращі новини", - поправив Чіун.
  
  
  "Дозволь мені розповісти це, добре, Чіуне?"
  
  
  "Не звертай на нього уваги", - сказав Майстер синанджу, витончено розгладжуючи складки на штанах і влаштовуючись у кріслі. "Він втомився від нашої довгої подорожі. І, можливо, його підводить пам'ять".
  
  
  Римо повернувся до Чіуна. "Кажу тобі, татку, я бачив його ясно як день. У нього були очі західної людини".
  
  
  "Нісенітниця. У нього були японські очі. Я впізнаю японця, коли бачу його".
  
  
  "Зазвичай японці не вище шести футів зростанням".
  
  
  "Він теж", - наполягав Чіун. "Він був набагато нижчим за це. Він був невисоким навіть для японця, які ходять, зігнувши ноги, як мавпи".
  
  
  Втомлено перебив Сміт. "Про що ви двоє зараз сперечаєтеся?"
  
  
  "Нічого важливого", - сказав Чіун.
  
  
  "Погані новини", - сказав Римо.
  
  
  "Повідом мені хороші новини", - зітхнув Сміт, вдячний за те, що це була його остання операція за участю Римо і Чіуна. Римо розмахував листом через кімнату. Він приземлився між пальцями піднятої руки Сміта. Спостерігач міг би заприсягтися, що Сміт витягнув його з рукава, як фокусник. "Я хотів би, щоб ви не робили подібних речей", - сказав Сміт, дивлячись на конверт. Він був адресований губернатору Майклу Прінсіппі. На листі були корейські марки та відмітка Сеула про анулювання.
  
  
  "Лист?" Запитав Сміт, витягаючи вміст і розгортаючи його. Там було три аркуші паперу, списані дрібним павучим почерком. Сміт переглянув вміст до кінця, де стояв підпис "Тюльпан".
  
  
  "Ким би не був цей Тюльпан, він знає про нас все", - сказав Сміт, і його обличчя змарніло, як свічковий віск, що досяг точки плавлення.
  
  
  "Гей, це мало бути гарною новиною", - сказав Римо. "Ви хотіли отримати листа. Ми отримали його для вас. Не ламайте меблі поспіхом, щоб подякувати нам".
  
  
  Сміт дозволив листа випасти з байдужих пальців. Він провів руками по своєму ріжучому волоссі і закопався в них обличчям. Він відчув оніміння.
  
  
  "Які погані новини?" глухо спитав він.
  
  
  "Хтось намагався вбити губернатора Прінсіппі, коли ми були в нього вдома".
  
  
  "Коли ти був..."
  
  
  "Я особисто розправився з трьома паразитами", - сказав Чіун, схоплюючись на ноги. "Ти мав бути там, імператор Сміт. Ти б пишався своїм слугою. Хоча я був один і в меншості, кулі свистели навколо моєї старої голови, я вклав їх раз, два, три".
  
  
  "Один?" Де ти був, Римо?
  
  
  "Я був у спальні губернатора та вкрав листа".
  
  
  "Губернатор, звісно, не знав, що ви там були".
  
  
  - Він не бачив, як я вкрав листа, - швидко сказав Римо.
  
  
  Сміт розслабився. "Чудово. Ви знайшли листа і запобігли замаху на життя губернатора так, що ніхто нічого не дізнався".
  
  
  "Не зовсім", - сказав Римо.
  
  
  "Не зовсім? Будь ласка, не кажи мені, що..."
  
  
  "Смітті, відбувається щось дивне", - сказав Римо. "Коли почалася стрілянина, губернатор спустився вниз, щоб подивитися, що відбувається. Чіун убив більшість убивць, але один все ще розгулював на волі."
  
  
  "І ви його зловили?"
  
  
  "Ні, якийсь дивак у костюмі ніндзя випередив мене. Я б легко впорався з ним, але втратив кілька секунд, коли хлопець прицілився в губернатора. Мені довелося виступити вперед, щоб захистити тіло губернатора. Інакше я був би у всьому ніндзя. . Чесно.
  
  
  "Губернатор бачив вас". Це було не питання, а болісна констатація факту.
  
  
  "Вибач, Смітті. Коли він виявить, що лист пропав, він зрозуміє, що це були ми. Ми намагалися попросити про це раніше того ж дня, але нічого не вийшло".
  
  
  "О, Боже мій", - сказав Смітті.
  
  
  "Смітті, було ще дещо. Цей ніндзя з'явився з нізвідки. Він сказав, що він від президента. Це було так само, як ситуація з віце-президентом, тільки замість пляжного бійця кунг-фу це був якийсь білий хлопець у костюмі ніндзя”.
  
  
  "Він був японцем!" - крикнув Чіун. "У нього були японські очі".
  
  
  "Я стояв до нього ближче, ніж ви, і я говорю, що він був білим", - наполягав Римо.
  
  
  "Ти хочеш сказати, що мої очі тьмяніють?" Майстер Сінанджу наїжачився.
  
  
  "Я бачив те, що бачив. Щось тут не так, Смітті. Президент не наймає ніндзя".
  
  
  "Мені дзвонив президент", - тупо сказав Сміт. Його очі були зосереджені на самих собі, як у людини, якій сказали, що вона смертельно хвора. "За його словами, ваш Адоніс представлявся віце-президенту як офіційний президентський охоронець. Президент заперечував це, але тепер я не знаю. Можливо все. Що завгодно".
  
  
  "Я радий чути, що все можливо", - сказав Майстер Сінанджу, випливаючи зі свого крісла. Він підійшов до столу Сміта та поклав на нього пластикову картку. "Якщо щось можливо, то у Майстра Сінанджу буде можливість отримати карту, подібну до цієї".
  
  
  "Я ж казав вам", - сказав Сміт, ліниво беручи картку. "Американ Експрес" більше не матиме з вами справи. Але, можливо, я зможу щось придумати з однієї з інших компаній, що випускають кредитні картки". Він замовк і пильно дивився на картку.
  
  
  "Ха!" - переможно вигукнув Римо. "Це фальшивка, чи не так? Я бачу на твоє обличчя. Я знав, що цей фальшивий ніндзя вигадує історію".
  
  
  "Ця картка порожня", - сказав Сміт, перевернувши її кілька разів.
  
  
  "Дай це сюди", - сказав Чіун, забираючи картку назад. Він глянув на картку. Римо перехилився через його плече, щоб теж поглянути на неї.
  
  
  Майстер Сінанджу тримав чорну пластикову картку. Обидві сторони були порожні, без жодних написів.
  
  
  "Але це була та сама карта", - вигукнув Чіун.
  
  
  "Так, це було", - сказав Римо, дізнавшись форму та текстуру. "Смітті, ніндзя направив цю штуку на всіх нас. На ньому золотими літерами було написано, що воно належало агенту секретного урядового агентства. І воно було підписано Президентом. Принаймні це було ім'я президента. Я не знаю, чи це був його почерк ".
  
  
  "Ця картка?" - спитав Сміт.
  
  
  "Так!" – сказав Римо.
  
  
  "Це дурниця!" - сказав Сміт. "Жодне секретне агентство, яке має хоч якийсь здоровий глузд, не видало б такого безглуздого посвідчення особи".
  
  
  "Це те, що я намагався сказати губернатору, але чи послухає він? Ні. Він проковтнув історію ніндзя цілком. Він навіть не був справжнім ніндзя. Він був білим".
  
  
  "Японець", - пробурмотів Чіун, спантеличено дивлячись на картку.
  
  
  "На жодній стороні немає написів", - сказав Сміт, підносячи його до люмінесцентних ламп на стелі.
  
  
  "Можливо, він використовував невидиме чорнило, яке діє на пластик", - повільно сказав Сміт.
  
  
  "Чи означає це, що я не можу отримати таку картку?" З нещасним виглядом спитав Чіун.
  
  
  "Як я можу скопіювати це, якщо я не знаю, що на ньому було написано?" Спитав Сміт розсудливим тоном.
  
  
  "Цей японський злодій", - із гіркотою відрізав Чіун. "Він пошкодує про той день, коли обдурив майстра Сінанджу".
  
  
  "Як він виглядав?" - спитав Сміт.
  
  
  "Його обличчя було в масці у стилі ніндзя", - сказав Римо.
  
  
  "І на те є вагомі причини", - сказав Чіун. "Я коли-небудь розповідав тобі про ніндзя та майстрів синанджу, імператор Сміт?"
  
  
  "Я так не думаю", - сказав Сміт.
  
  
  "Вам сподобається ця історія", - сказав Чіун, присуваючи стілець, щоб бути ближче до Сміта. "І в мене є ще багато інших оповідань".
  
  
  "Поки ти пригощаєш Сміта розповідями про синанджу, я піду прогуляюся", - сказав Римо. "І для протоколу, Смітті, ніндзя був зріст шість футів один дюйм, білим і з блакитними очима".
  
  
  "Він був мого зросту, японець, з чорними очима-намистинками", - наполягав Майстер синанджу.
  
  
  "А я Кріс Крінгл", - пирхнув Римо, захлопуючи за собою двері.
  
  
  "Не звертай на нього уваги, імператоре", - сказав Чіун після відходу Римо. "Очевидно, він нездоровий".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Будь-яка людина, яка прийняла б японського ніндзя за товстого білого чоловіка в костюмі ніндзя, очевидно, хвора. Я думаю, що розум Римо розм'якшується. Зрештою, він перший білий, який вивчив синанджу. Протягом багатьох років я був стурбований тим, що його слабкий білий розум не витримає напруги досконалості, і тепер я впевнений у цьому. Я тільки сподіваюся, що він не відмовиться від свого навчання повністю. Тим більше у нас причин для досягнення нової угоди”.
  
  
  "Хіба Римо не казав, що ніндзя носив маску? Можливо, що один з вас був спантеличений, тому що його обличчя було приховано", - сказав Сміт, знову і знову крутячи в руках чорну пластикову картку, начебто через неї можна було дізнатися про її таємницю.
  
  
  "Усі ніндзя носять маски", - виплюнув Чіун. "Це прокляття, накладене на них Сінанджу. Дозволь мені розповісти тобі цю історію".
  
  
  "Так, звичайно", - неуважно сказав Сміт. Пластикова картка привернула його увагу.
  
  
  - Якось, - сказав Чіун, виходячи на середину кімнати, - японський імператор найняв майстра синанджу. За західним датуванням це був 645 рік нашої ери.
  
  
  "Як звали Майстра?"
  
  
  Чіун зробив паузу у своїх походах по кімнаті. "Це чудове питання", - похвалив він. "Дуже чудове питання. За всі роки, що я з ним працюю, Римо ніколи не ставив такого розумного питання".
  
  
  "Дякую", - сказав Сміт. "Але мені було просто цікаво".
  
  
  "Його звали майстер Сем", - сказав Чіун, кланяючись на знак визнання мудрості імператора Сміта, який поставив таке проникливе питання. "Отже, Сем був викликаний до двору Японії її імператором того часу".
  
  
  "Його ім'я?"
  
  
  "Сем. Я вже говорив це", - сказав Чіун з ураженим обличчям. "Ні, я мав на увазі японського імператора".
  
  
  "Тьху! Яке значення має його ім'я? Це не важливо для легенди".
  
  
  "Продовжуйте говорити, доки я подивлюся це", - сказав Сміт, потягнувшись до клавіатури свого комп'ютера. За мить він підвів очі. "Це був імператор Тенчі".
  
  
  "Можливо", - невизначено відповів Майстер синанджу. Чому Сміт завжди наполягав на тому, щоб загрузнути в іноземних дрібницях? він ставив питання. "Так ось, цей імператор, - продовжував Чіун, - якого, можливо, звали Тенчі, сказав майстру Сему, що в нього є вороги. І імператор сказав, де можна знайти його ворогів, у їхніх будинках чи на їхніх підприємствах. І один за іншим Майстер обрушився на кожного з цих ворогів, і їх більше не було... І щоразу, коли майстер Сем повертався до правителя Японії, щоб повідомити про успіх, імператор говорив йому: "Поки не йди, бо я виявив нового ворога". Подбай про нього, як ти робив це з іншими до нього, і я збільшу данину, що виплачується Сінанджу.
  
  
  І оскільки Майстер Сем не хотів залишати свою роботу незакінченою, він брав на себе відповідальність за кожну нову жертву в міру того, як імператор звертав на неї його увагу. До п'ятої жертви у Майстра Сінанджу виникли підозри, тому що деякі з цих людей були простими селянами, без багатства чи бажання влаштовувати змову проти хризантемового трону.
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт, його погляд був прикутий до зеленого світла його комп'ютерного терміналу, коли безперервний потік зведення новин спалахував і гас.
  
  
  Майстер Сінанджу проігнорував грубість свого імператора. Легенди Сінанджу традиційно передавалися між Майстром та учнем, а не Майстром та імператором. Невже Сміт не розумів, чому розповіли цю історію? Проте цього разу він проігнорує неуважність Сміта. Розум білого був уроджено нездатний довго зосереджуватися однією думки.
  
  
  "І ось, отримавши завдання усунути шосту жертву, Майстер рано відправився в те місце, про яке імператор сказав йому, що змовник буде знайдений. Прибувши туди, він виявив шпигуна, що сховався високо, якого послали туди спостерігати за тим, як Майстер Сем творить своє мистецтво.
  
  
  "Схопивши шпигуна за комір, майстер Сем зажадав від цієї людини його справжнього заняття. І шпигун, чудово знаючи силу Сінанджу, затремтів і сказав: "О Майстер, мій імператор шукає мудрості Сінанджу, яку я повинен був спостерігати і доповісти йому, так само , як я спостерігав, як ти вбивав інших". І шпигун також показав, що в імператора не було відомих ворогів. Господар убивав селян".
  
  
  "Це жахливо", - сказав Сміт.
  
  
  "Не так погано, як могло б бути". Чіун знизав плечима.
  
  
  "Я не бачу, як могло бути гіршим".
  
  
  "Майстру Сему заплатили за його роботу авансом".
  
  
  "О", - сказав Сміт.
  
  
  "Тепер, - продовжував Чіун, - дізнавшись про все це, у Майстра було останнє питання до шпигуна японського імператора, і він звучав так: "Чому ти навчився, шпигун?" дізнався, як непомітно пересуватися, одягаючи одяг кольору ночі, як дертися по стрімких стінах, подібно до павука, і певним способам вбивати відкритими ударами.
  
  
  "І майстер Сем убив його, звичайно", - сказав Сміт, думаючи, що він розуміє, як працює розум майстрів синанджу.
  
  
  "Ні, звичайно, ні", - роздратовано сказав Чіун. "Японський імператор платив йому не за те, щоб він убив цю людину". Чому Сміт був таким тупим? Мабуть, це біса білого, вирішив він. Римо теж був такий.
  
  
  "Він дозволив йому піти, навіть незважаючи на те, що той вивчав синанджу?"
  
  
  "Недосконало", - поправив Чіун. "Він вивчав синанджу недосконало. Його удари були слабкими, і для того, щоб дертися по стінах, йому були потрібні штучні пристосування. Такі, як шипи та абордажні гаки. Ні, він не вивчав синанджу. Він вкрав натхнення, але на практиці він був подібний до нього. механічній людині, що прикидається людиною.Отже, майстер Сем сказав цій людині: "Повертайся до свого імператора і скажи йому, що ти нічого не навчився, крім як ховатися і красти, а також скажи йому, що Майстер Сінанджу вбиває за плату, а не заради освіти імператорів".
  
  
  "Як його звали, цю людину?" поцікавився Сміт.
  
  
  "Чому ти ставиш таке запитання?" роздратовано спитав Чіун. "Яке це стосується будь-чого?"
  
  
  "Історичний курйоз", - сказав Сміт. "Ця людина була засновником ніндзюцу".
  
  
  "Засновник!" - виплюнув Чіун. "Він нічого не знайшов, він вкрав це! Ви що, не слухали жодного слова з того, що я сказав? Ви, білі, всі однакові".
  
  
  "Е-е, неважливо", - поспішно сказав Сміт. "Я подивлюся це пізніше. Але ви не сказали мені, чому ніндзя ходять у масках".
  
  
  Чіун заспокоївся. "Дуже добре", - сказав він спокійним голосом. "Це сталося через роки, після того, як з Японії прийшла звістка про нову секту вбивць, які одягалися в чорне і були відомі як ніндзя. І майстер Сем наважився повернутися в Японію, ніким не запрошений і невідомий, щоб оцінити це нове змагання. І він знайшов крихітну групу цих ніндзя, і їх лідером був той неважливий злодій з минулих років, який навчав інших. Звичайно, вони були незграбні, як мавпи, але справа не в цьому. Вони бралися за роботу, яка мала дістатись Сінанджу».
  
  
  "Звісно, майстер Сем вбивав їх весь цей час", - сказав Сміт, який знав, що майстри синанджу не зупинялися ні перед чим, щоб зберегти свої кошти для існування.
  
  
  Чіун завмер посеред пишного розчерку і спрямував свої тендітні карі очі на доктора Гарольда В. Сміта.
  
  
  Сміт відчув озноб, ніби холодний дощ якось проник через величезне панорамне вікно і потік у нього по спині. Він похитав головою у мовчазному запереченні.
  
  
  Чіун похитав головою у відповідь і продовжив, у його голосі зазвучали нотки роздратування. "Майстер Сем стояв перед цим злодієм, і обличчя його було гнівним. Але він не вбив його. Натомість він сказав йому: "Ти вкрав те, що триває довше, ніж рубіни. Ти вкрав мудрість. Я міг би убити тебе, ніндзя, але ти дитина, що наслідує старшого, і я не уб'ю тебе. Замість цього вислухай моє прокляття: ти злодій, і я проклинаю тебе і всіх, хто піде твоєю дорогою, назавжди приховати свої обличчя від сорому. І якщо хтось із вас у наступних поколіннях коли-небудь займатиметься своєю таємною роботою з непокритим обличчям, Майстер Сінанджу більше не терпітиме вашого існування. І саме тому досі ці так звані ніндзя ходять із покритими головами”.
  
  
  Чіун самовдоволено засунув руки з довгими нігтями в рукави свого костюма з дзвіночками.
  
  
  "Є одна річ, яку я все ще не розумію", - сказав Сміт.
  
  
  Лоб Чіуна зібрався зморшками. "Я вважаю, що передбачив усе".
  
  
  "Чому Майстер Сем не вбив ніндзя?"
  
  
  "Йому не заплатили!" — верещав Чіун, як учитель перед неслухняною дитиною.
  
  
  "Але те, що я не вбив їх, відібрало у майбутніх Майстрів гроші та роботу", - наполягав Сміт. "Не було б краще вбити ніндзя?"
  
  
  "Саме так ця історія записана в літописах моїх предків", - зухвало відповів Чіун. "Запитувати інформацію, не записану в цих сувої, зухвало".
  
  
  "Мені шкода", - уперто сказав Сміт. "Я думав, це розумне питання".
  
  
  "Розумно для кого? Я впевнений, що у майстра Сема була важка причина вчинити з цим так, як він вчинив. Мабуть, він забув записати це у свої сувої".
  
  
  "Свитки", - раптом сказав Сміт. Він дивився на лист, підписаний "Тюльпан". Конверт був відправлений із Південної Кореї. Сміт був спантеличений цим, але вся його увага була прикута до змісту самого листа. Тепер значення поштового штемпеля почало проникати у його свідомість.
  
  
  Піднявши очі, він запитав Майстра Сінанджа. "Ви згадали сувої ваших предків", - сказав Сміт. "Чи можу я припустити, що ви регулярно записуєте історію вашого служіння Америці в подібних свитках?"
  
  
  "У найдрібніших деталях", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Зрозуміло. І де зараз ці сувої? Я маю на увазі твої".
  
  
  "У Сінанджу. У минулі часи я тримав їх при собі, але я не зміг повернути їх із собою, коли востаннє повертався на ці береги. Але не хвилюйся, імператор Сміт, у мене чудова пам'ять. Коли я вільний послати за своїми свитками, я належним чином запишу цей останній рік служби вашій високості... І якщо вже я торкнувся цієї теми, - сказав він, дістаючи з кишені куртки сувій з блакитною стрічкою, - я виконав останній контракт, потрібен лише ваш підпис, щоб гарантувати, що вас будуть добре обслуговувати наступного року”.
  
  
  "Залишіть це на столі", - сказав Сміт. "Я прочитаю це, і ми обговоримо це пізніше".
  
  
  "Це точно у кожній деталі наших останніх переговорів", - заперечив Чіун.
  
  
  "Я впевнений, що це так", - сказав Сміт. "Але якщо ви подивіться у вікно, ви помітите, що сходить сонце. Ми були тут всю ніч. Мені дійсно потрібно трохи відпочити, перш ніж я зможу зайнятися такою важливою справою".
  
  
  "Тоді дозволь мені прочитати це тобі", - сказав Чіун. "Тобі немає необхідності напружувати свої королівські очі".
  
  
  "Я хотів би прочитати це в зручний для мене час, якщо ви не заперечуєте", - наполягав Сміт, жестом показуючи, щоб сувій залишили у нього на столі. Майстер Сінанджу вагався, але він уже двічі за цю ніч накинувся на Імператора Ковальця. Не було потреби наполягати. Що означали ще кілька годин? Він неохоче поклав сувій на стіл і вклонився до пояса.
  
  
  "Я чекатиму на ваше рішення", - сказав він.
  
  
  "Дякую", - сказав Сміт.
  
  
  Коли Синанджу пішов, Сміт розглянув конверт на своєму столі. Так, у цьому був сенс. Існування КЮРЕ ніяк не могло просочитися за межі американського уряду, чи то минулі, чи нинішні адміністрації. За всі роки, проведені біля керма Кюре, Сміт втратив на увазі той простий факт, що весь цей час Майстер Сінанджу записував кожне своє завдання для нащадків. Події минулого року призвели до того, що ці сувої залишилися без охорони, і тепер дійшло до цього.
  
  
  Ніхто не міг сказати, якими можуть бути наслідки, але Кюре не обов'язково було приречено. Все залежало від того, чи дотримає наступний президент свою передвиборчу обіцянку. І Сміт, знаючи політиків, не став би робити ставку на це.
  
  
  Сміт подивився на годинник і вирішив почекати ще годину, перш ніж повідомляти про свої висновки президенту. Немає необхідності будити його. І помітивши також, що його секретарка мала прибути на роботу з хвилини на хвилину, Сміт відправив термінал CURE назад на місце.
  
  
  Секретарка Сміта була пунктуальна, як завжди. Вона постукала у двері Сміта, перш ніж увійти. Це була пишногруда жінка середнього віку в біфокальних окулярах, її волосся було зібрано в ефектний пучок.
  
  
  "Доброго ранку", - сказала вона, ставлячи на стіл упаковку йогурту з чорносливом і банку несолодкого ананасового соку. "Я забрала ваш звичайний сніданок із буфету".
  
  
  "Дякую, місіс Микулко", - сказав Сміт. Діставши з шухляди столу одноразову пластикову ложку, якою він їв йогурт останні двадцять років, він взявся за їжу.
  
  
  "Я бачу, ти працював усю ніч".
  
  
  "Е-е, так", - визнав Сміт, спантеличений надто фамільярним тоном своєї секретарки. Зазвичай вона не висловлювалася з питань, що виходять за межі її обов'язків. "Важливі питання", – сказав він.
  
  
  "Я вважаю, що зцілення від хвороб світу варте того, щоб втрачати нічний сон тут і там", - сказала вона, закриваючи за собою двері.
  
  
  У Сміта відвисла щелепа. Йогурт потік підборіддям і непомітно капнув на м'яті штани. Він зовсім забув, що їсть.
  
  
  "Фігура мови", - хрипко запевнив себе Сміт. "Так. Фігура промови. Вона не могла знати. Не місіс Микулка. Я повинен розслабитися. Ця штука змушує мене шарахатися від тіней".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Президент Сполучених Штатів уже прокинувся, коли задзвонив спеціальний телефон. Він лежав у ліжку, насолоджуючись кількома хвилинами додаткового відпочинку перед тим, як підвестися, коли пролунав приглушений дзвінок.
  
  
  "Тільки не знову", - вигукнула його дружина.
  
  
  "Не могла б ти вибачити мене, люба?" - сказав Президент, приймаючи сидяче становище на краю ліжка. Телефон задзвонив знову.
  
  
  Перша леді щось пробурмотіла собі під носа і натягла прозору нічну сорочку. "Якщо це Третя світова війна, я буду в душі".
  
  
  Коли вона опинилася поза межами чутності, Президент висунув шухляду столика ліжка і зняв трубку червоного телефону. "Доброго ранку", - весело сказав він.
  
  
  "Вибачте, що розбудив вас, пане президент", - сказав голос доктора Гарольда В. Сміта.
  
  
  Голос президента став жорсткішим. "Я не сплю вже кілька хвилин. Чому всі думають, що я не сплю цієї години? Вже дев'ять годин".
  
  
  "Так, пане президенте", - сухо сказав Сміт. "Якщо дозвольте, я зроблю свою доповідь".
  
  
  "Відстрілюйтесь", - сказав Президент.
  
  
  "Як ви, можливо, знаєте, минулої ночі було скоєно замах на життя губернатора Прінсіппі".
  
  
  "Банда вуличної шпани", - сказав президент. "Ймовірно, наслідує напади на віце-президента".
  
  
  "Наразі немає підстав вважати інакше, - сказав Сміт, - але ми не повинні нічого припускати".
  
  
  "Мені сказали, що члени банди мертві".
  
  
  "Так, моя особа відповідала за більшість із них".
  
  
  "Це має справити враження на губернатора".
  
  
  "Пан Президент, губернатор знає про нашу операцію. І він незадоволений ні цим, ні мною".
  
  
  Рука президента міцніше стиснула слухавку. "Як?"
  
  
  "Схоже, що невідома людина, яка підписалася "Тюльпан", надіслала листи з описом операцій з лікування як губернатору, так і віце-президенту. Лист губернатора у мене в руках. На ньому поштовий штемпель Південної Кореї. Виходячи з цього, я вважаю, що можу зробити висновок про джерело знань Тюльпана”.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Схоже, він отримав доступ до особистих щоденників нашої особливої людини, які залишилися в селі Сінанджу після минулорічного інциденту з Радами".
  
  
  "Я це добре пам'ятаю", - із гіркотою сказав Президент.
  
  
  "Випадковість, сер", - ніяково сказав Сміт.
  
  
  "Що ж, виходить дві щасливі випадковості за один рік".
  
  
  "Я в курсі цього, сер. Якщо ви хочете, щоб я припинив свою діяльність, я можу бути відключений протягом години. Я повинен був знати про таку можливість".
  
  
  "Я не готовий це зробити, Сміте", - без вагань відповів Президент. "Як ви пам'ятаєте, після того останнього інциденту ми вирішили, що ви можете діяти без силового підрозділу. Ви б зробили це, якби ваша спеціальна людина, кореєць, не повернулася до Америки і не запропонувала вам ще один рік служби. Чи не час закінчуватися вашому контракту з ним?
  
  
  "Так, тільки сьогодні вранці він вручив мені новий. Його умови досить щедрі. Звичайно, я пояснив йому, що, якщо я підпишу його, я, можливо, не зможу гарантувати його умови після того, як ви покинете свою посаду".
  
  
  "Те, що вирішить наступна адміністрація, - це їхня справа. А поки що ви продовжите операції".
  
  
  "А наша особлива людина?"
  
  
  "Нехай він знищить свої записи. Зробіть це умовою цього нового контракту. Якщо він відмовиться, звільніть його з роботи. Це все?"
  
  
  "Не зовсім, сер. В інциденті з губернатором Прінсіппі був ще один учасник. Майстер ніндзя. Він стверджував, що захищав губернатора за вашим наказом".
  
  
  "У мене немає такого звіту, Сміте".
  
  
  "Ні?" - невиразно перепитав Сміт.
  
  
  "Ти віриш мені, чи не так?"
  
  
  "Так, звичайно. У мене немає причин думати інакше".
  
  
  "Дякую за вотум довіри", - їдко сказав Президент.
  
  
  "Я перепрошую за свій тон, пане Президенте, але ви повинні зрозуміти моє замішання. Два експерти з бойових мистецтв запобігли окремим спробам вбивства. Обидва стверджували, що працюють на вас".
  
  
  "Губернатор Прінсіппі нічого не сказав ні про яке ніндзя. Його історія полягає в тому, що вбивці були зупинені невідомими особами. Я припустив, що це була ваша невідома людина".
  
  
  "Так і було, але цей ніндзя теж був на місці злочину. Я не розумію, як він міг дізнатися про спробу вбивства заздалегідь, якщо тільки на нього не накладено санкцій, чи..."
  
  
  "Або що?"
  
  
  "Або він частина змови".
  
  
  "Я попрошу Секретну службу розібратися із цим".
  
  
  "Я міг би впоратися з цим, сер", - з надією сказав Сміт.
  
  
  "Дотримуйтесь своїх комп'ютерів, Сміт. Поки що. Це все". І Президент повісив слухавку.
  
  
  У своєму кабінеті в санаторії Фолкрофт доктор Гарольд В. Сміт підвівся з-за столу і замкнув двері. З шафи він дістав сірий костюм-трійку, ідентичний тому, що був на ньому. Сміт змінив м'ятий костюм, підключив електричну бритву і вміло зіскреб щетину з обличчя. Він глянув на себе в ручне дзеркальце і поправив окуляри без оправи. Закінчивши, він застебнув свіжу білу сорочку і зав'язав дартмутську краватку. Прибравши бритву та ручне дзеркальце, Сміт увімкнув інтерком.
  
  
  "Місіс Мікулко, чи не могли б ви попросити містера Чіуна і містера Римо зайти до мого кабінету?"
  
  
  "Так, доктор Сміт".
  
  
  За кілька хвилин увійшли Римо та Чіун. "Будь ласка, зачиніть двері", - попросив Сміт.
  
  
  "Звичайно, Смітті", - сказав Римо.
  
  
  Побачивши, що його новий контракт лежить відкритим перед Гарольдом Смітом, Майстер Сінанджу розплився широкою посмішкою. "Можливо, Римо не обов'язково бути присутнім на цій зустрічі, оскільки вона стосується питань між вами та мною", - багатозначно сказав Чіун.
  
  
  "Я хотів би, щоб Римо залишився". Обличчя Чіуна витяглося.
  
  
  "Дякую, Смітті", - сказав Римо.
  
  
  "Я буду стислий", - почав Сміт. "Я переглянув ваш контракт, майстер Чіун. Він точний тією мірою, якою дотримані умови, які ми обговорювали вчора".
  
  
  "Чудово", - сказав Чіун, випинаючи груди. "Так вже сталося, що я маю з собою церемоніальне гусяче перо. Ось."
  
  
  Сміт підняв руку. "Одну хвилину будь ласка".
  
  
  – Два моменти, – перебив Римо. - Хіба я не маю права голосу в цьому питанні?
  
  
  "Ніяких", - сказав Майстер Сінанджу. "Ви не є частиною цього контракту. Ви мертві. Сміт змусив президента повірити в це. А мертві люди не підписують контракти".
  
  
  "Я нічого не підписую", - палко заявив Римо. "Я повертаюся до Сінанджі. Ти обіцяв, що повернешся зі мною".
  
  
  "Я нічого подібного не обіцяв".
  
  
  "Ти не казав, що не будеш".
  
  
  "І я не говорив, що зроблю це. Імператор Сміт люб'язно запропонував мені ще один рік роботи на цій землі, і я вирішив, оскільки ви не бажаєте супроводжувати мене в моїй навколосвітній подорожі Сінанджем, що це єдиний спосіб, яким я можу продовжувати підтримувати голодуючих жителів Сінанджу”.
  
  
  "Бульдук", - сказав Римо. "Ти б не дозволив мені одружитися, не відвідавши церемонію, чи не так?"
  
  
  "Ні, звичайно, ні", - заперечив Чіун. "Але ти б одружився без моєї присутності? Це справжнє питання".
  
  
  "Ми дізнаємося. Я планую призначити дату, як тільки опинюся на пляжі".
  
  
  "Можливо, Імператор Сміт дозволить мені тижневу відпустку для цієї мети. Скажімо, можливо, наступного літа?"
  
  
  "Насправді я хотів би, щоб ви обоє негайно повернулися до Сінанджі", - сказав Сміт.
  
  
  Пергаментне обличчя Чіуна витягнулося. "Повернутись?" він пискнув.
  
  
  "Я вже зібрав речі". Римо посміхнувся, діставаючи зубну щітку із задньої кишені.
  
  
  "Це пов'язано з однією останньою умовою, на якій я повинен наполягати, якщо ми хочемо дійти згоди тут", - сказав Сміт.
  
  
  Чіун подивився на Сміта. Потім він перевів погляд на задоволене обличчя Римо.
  
  
  "Дуже добре", - рішуче сказав він. "Назви це. Що б це не було, я впевнений, що це буде прийнятно, оскільки ти був записаний в історії Сінанджу як Великодушний Гарольд Перший."
  
  
  "Ви повинні знищити всі записи про вашу службу в Америці, які у вас є в Сінанджу".
  
  
  Майстер Сінанджу завмер. Його голова сіпнулася, як від удару. Довгий час він нічого не казав. Нарешті, низьким, надто тихим голосом він запитав: "Чому ти просиш мене зробити таку річ?"
  
  
  "Це лист від Тюльпана. На ньому поштовий штемпель Південної Кореї".
  
  
  "Зовсім інше місце", - сказав Чіун. "Сінанджу знаходиться у Північній Кореї".
  
  
  "Я вважаю, що цей Тюльпан вкрав ваші записи або отримав до них доступ. Це єдине пояснення того точного знання, яке він має".
  
  
  "Неможливо", - промимрив Чіун. "Свитки Сінанджу зберігаються в Будинку Майстрів. Він постійно охороняється. Двері замкнені на два замки".
  
  
  "Цілком вірно, Смітті", - вставив Римо. "Я сам замкнув її, коли залишав Сінанджу".
  
  
  "Так, це правильно", - сказав Чіун. Він завмер. Раптом він обернувся до Римо. "Ти! Ти був останнім, хто залишив Сінанджу!" Якщо мої сувої зникли, це твоя провина!" він закричав, тицяючи пальцем, що тремтить у Римо.
  
  
  "Гей, Чіуне, розслабся. Ти щойно розповів Смітті, що сувої не могли пропасти".
  
  
  "Це неможливо! Але якщо вони зникли, це, без сумніву, твоя вина, незграбний білий, який не може належним чином замкнути за собою двері. Ти, мабуть, теж залишив воду включеною".
  
  
  "Не я", - сказав Римо, складаючи руки на грудях, наче захищаючись. Він повернувся до Сміта. "Ви впевнені щодо цього?"
  
  
  “Мої комп'ютери захищені. До них ніхто не звертався. Єдиний інший можливий витік – президент. І він це заперечує. І у нього немає причин доходити до крайності, маскуючись під цього Тюльпана. Він міг би відключити нас телефонним дзвінком”.
  
  
  Римо повернувся до Чіуна. "У його словах є сенс, Папочко".
  
  
  "Нісенітниця", - відрізав Чіун. "Якби хтось наважився осквернити Дім Майстрів, мій вірний слуга Пуллянг побачив би це і повідомив про це. У його останньому листі до мене нічого не говорилося про подібний злочин".
  
  
  "Хіба це не той самий Пуллянг, якого ви колись назвали гавкаючим собакою без зубів?" Поцікавився Римо.
  
  
  "Не слухай його, о імператоре. Він не може відрізнити японця від американця з трьох кроків. Без сумніву, його слух теж підводить".
  
  
  "Так і буде, якщо ти продовжуватимеш так кричати", - поскаржився Римо.
  
  
  "Будь ласка, будь ласка, ви обидва", - благав Сміт. "Майстер Чіун, я хотів би почути вашу відповідь".
  
  
  “Моя відповідь – ні, ніхто не зміг би поритися у сувої моїх предків. Це безсумнівно”.
  
  
  "Я мав на увазі, чи ти погодишся повернутися в Сінанджу, щоб знищити свої сувої?"
  
  
  "Це несправедливо, про що ти просиш мене", - палко сказав Чіун. "Жоден імператор історія ніколи не пред'являв до Будинку Сінанджу такого сміховинного вимоги. Моя відповідь - немає".
  
  
  Сміт похмуро кивнув головою. "Дуже добре", - сказав він, підводячись. Він узяв зі столу сувій контракту і старанно розірвав його центром.
  
  
  "Ааааааа!" - заволав Чіун. "Я кілька днів працював над цим сувоєм".
  
  
  "Прошу вибачення. Я не можу підписати цей документ без вашої згоди з цією умовою".
  
  
  "Я сказав "ні", не зовсім "ні", - поскаржився Чіун.
  
  
  "Отже, ви погодитеся знищити сувої?" Запитав Сміт.
  
  
  "Безумовно ні!" Чіун закричав.
  
  
  Сміт знову розірвав сувій. У Чіуна відвисла щелепа. Римо широко посміхнувся. "Схоже, ми повертаємось додому".
  
  
  Чіун повернувся до нього. "Не будь таким самовдоволеним! Можливо, це твоя провина, що ти залишив Будинок Майстерів незачиненим".
  
  
  "Я припускаю, - сказав Сміт, - що якщо після повернення в Сінанджу ви виявите, що сувої, про які йдеться, зникли, ви зробите все, що у ваших силах, щоб розшукати їх і усунути злочинця".
  
  
  "Ага!" - скрикнув Чіун, його очі блиснули. "Тепер я розумію твою гру, Сміт. Ти обдурив мене! Ти чекаєш послуг без оплати. Так, я вистежу цього злодія, якщо такий існує, але не розраховуйте на те, що я його усуну. Згадайте історію майстра Сема та ніндзя".
  
  
  "Це ваш привілей, майстер Чіун. У мене є наказ".
  
  
  "І моя зневага", - гаркнув Чіун, виходячи за двері. "І будьте впевнені, що це віроломство буде занесене до моїх сувоїв, а ваше ім'я зганьблено на всі майбутні покоління".
  
  
  "Мені шкода, що все так закінчилося", - тихо сказав Сміт Римо.
  
  
  "Я не такий", - сказав Римо, беручи Сміта за руку. "Краще і бути не могло. Дякую, Смітті. Хочеш піти зі мною? Я дозволю тобі танцювати на моєму весіллі".
  
  
  "Я не танцюю", - сказав Сміт, потискуючи Римо руку.
  
  
  "Коханець вечірок до переможного кінця", - зітхнув Римо. "Нічого страшного. Я не думаю, що ти в будь-якому разі вписався б. Чи можемо ми розраховувати на звичайне транспортування на підводному човні?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Сміт, відпускаючи руку Римо. І, не сказавши більше ні слова, Римо, насвистуючи, вискочив за двері. Дивлячись, як він іде, Сміт подумав, що ніколи раніше не бачив Римо таким щасливим.
  
  
  Римо знайшов майстра Сінанджу в його кімнаті, він щось люто писав.
  
  
  "Що ти робиш, Тату?"
  
  
  "Ти що, зовсім сліпий? Я пишу, дурень".
  
  
  "Не будь таким".
  
  
  "Яким я маю бути? Я був звільнений моїм імператором".
  
  
  "Ти маєш бути щасливим. Як і я".
  
  
  "Щоб бути таким щасливим, як ти, мені довелося б бути таким ідіотом, як ти. Дякую, ні. Я відмовлюся від цього визначного досвіду".
  
  
  "Тоді будь щасливий за мене. І Ма-Лі".
  
  
  "Зараз я пишу Пуллянгу, щоб він підготувався до нашого повернення. Не бійся, Римо, твоє весілля відбудеться так, як ти забажаєш".
  
  
  "Для чого це інший лист?" Запитав Римо, киваючи на запечатаний конверт.
  
  
  "Це запрошення на весілля", - сказав Чіун.
  
  
  "Я вже питав Сміта. Він каже, що він пов'язаний".
  
  
  "Я бажаю ніколи більше не бачити цієї людини. Він підлий ошуканець і забирає золоті карти назад".
  
  
  "Тоді хто?" Запитав Римо.
  
  
  "Нікого з тих, кого ти знаєш. Я маю друзів, які тобі невідомі".
  
  
  "Я сподіваюся, що вони привезуть гарний весільний подарунок".
  
  
  "Це буде те, що ви ніколи не забудете, я певен".
  
  
  "Звучить привабливо", - люб'язно сказав Римо. "Але поспішай, гаразд? Вертоліт чекає".
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт спостерігав, як вертоліт відірвався від старих доків, які, наче пальці скелета, тяглися до ділянки Фолкрофт-Ленд, що виходить на протоку Лонг-Айленд. Повітря все ще було вологим після вечірнього дощу, і від води здіймався холодний туман.
  
  
  Сміт стояв перед великим вікном свого кабінету. З якоїсь причини він відчував потребу подивитися, як вони йдуть. Побачити, як Римо та Чіун назавжди йдуть з його життя. Це були довгі двадцять років. Було дивно, що все закінчилося на такій важкій ноті, але, можливо, це було на краще.
  
  
  На очах у Сміта Римо допоміг Майстру Сінанджу, який повернувся до свого традиційного корейського одягу, забратися в медичний вертоліт. Сміт викликав гелікоптер під приводом того, що містер Чіун, пацієнт із хворобою Альцгеймера, і його опікун містер Римо потребували негайного транспортування в іншу установу. Вертоліт мав висадити їх в аеропорту Кеннеді, звідки вони вирушили б комерційним рейсом на військово-морську базу Сан-Дієго, де на них чекав підводний човен "Арлекін", щоб востаннє доставити їх назад до берегів Сінанджу.
  
  
  Двері зачинилися, і гелікоптер, розтинаючи повітря гвинтами, піднявся в повітря. Він зник у тумані, наче його проковтнули. "Все закінчено", - видихнув Сміт. Він повернувся до свого знайомого настільного терміналу. З цього моменту CURE був лише ним та його комп'ютерами.
  
  
  Пролунав обережний стукіт у його двері. "Так?"
  
  
  У двері просунулося обличчя місіс Мікулкі в окулярах.
  
  
  "Вони пішли?" — спитала вона.
  
  
  "Так", - сказав Сміт, не зводячи очей.
  
  
  "Повернутися до Сінанджі?"
  
  
  "Так, назад до..." Сміт завмер. "Що ти сказав?" прохрипів він. Він дивився на свого секретаря, який віддано служив йому понад п'ять років, який керував Фолкрофтом так само вміло, як і він сам, і який нічого не знав – чи мав нічого не знати – про синандж.
  
  
  "Я запитав, чи повернулися Римо і Чіун до Сінанджі".
  
  
  "Входьте, місіс Микулко", - холодно сказав Сміт. "І зачиніть за собою двері, якщо не заперечуєте".
  
  
  Коли Сміт побачив, що його секретарка сів на довгий диван, він запитав напруженим голосом: "Звідки ви знаєте про синанджу?"
  
  
  "Я теж знаю про Кюре".
  
  
  "О Боже", - сказав Сміт. "Ви теж отримали листа від Тюльпана?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді як?"
  
  
  "Я – Тюльпан".
  
  
  "Ти!"
  
  
  "Тюльпан – це, звичайно, не моє справжнє ім'я".
  
  
  "Ви - Ейлін Мікулка. До того, як ви стали секретарем, ви викладали англійську в середній школі. Я ретельно перевірив біографію, перш ніж найняти вас".
  
  
  "Ні", - сказав голос Ейлін Мікулка. "Ейлін Мікулка замкнена в палаті пацієнта на верхньому поверсі. З нею стався нещасний випадок, коли вона несла ваш йогурт і фруктовий сік з магазину сьогодні вранці. О, не хвилюйтеся, вона не мертва. Для мене було зусиллям не вбивати її, але якби я вбив її, я, можливо, не зміг би припинити вбивати. І тоді якими були б мої плани?"
  
  
  "Ти дуже схожа на неї. Пластична операція?" Сміт опустив одну руку на коліно. Він спробував зробити це недбало. Його сірі очі зустрілися з очима цієї жінки, тож його погляд не видав би жодного таємного руху.
  
  
  "Пластична хірургія не дала б мені її голосу, її манер. І ви дійсно думаєте, що я - чи хтось інший - пішов би на безглузду крайність - назавжди стати жінкою середнього віку, щоб досягти мети?"
  
  
  "Те, що ви кажете, логічно", - визнав Сміт, двома пальцями висуваючи середню ліву скриньку столу. Він сподівався, що той не заскрипить, перш ніж зможе дістати свій автоматичний пістолет. "Можу я запитати, чому ви хочете, щоб лікування було припинено?"
  
  
  "Я не хочу нічого подібного", - сказав голос Ейлін Мікулка. "Ви не моя мета, як і ваша операція. Також не було вбито кандидатів у президенти, яких я наказав убити".
  
  
  "Ви?" - випалив Сміт. Він був такий вражений, що випустив ручку ящика. "Ви були тією людиною, яка стояла за замахами на віце-президента та губернатора Прінсіппі? Чому, заради Бога?"
  
  
  "Щоб я міг зупинити вбивць".
  
  
  "Ти?"
  
  
  Раптом фігура Ейлін Мікулка замерехтіла. Сміт примружився. Замість знайомої пишногрудої секретарки на дивані сидів чоловік. Він був блондином із бронзовою засмагою і носив білу форму каратиста. Він широко посміхнувся. "Кличте мене Адоніс".
  
  
  "Що?" Прохрипів Сміт. Потім він згадав про свою зброю. Він відкрив ящик. Він потяг його знову. Він не насмілювався подивитися вниз, щоб перевірити, чи досить широко вона відкрита. Він помацав пальцями. Отвір був надто вузьким.
  
  
  "Або клич мене майстром ніндзя".
  
  
  І гарне обличчя розтануло і потекло, засмагла шкіра перетворилася на чорні складки тканини. Фігура на дивані тепер була одягнена у чорне ніндзя, його обличчя приховували клапани маски. Видно було тільки його очі. Сміт побачив, що вони блакитні.
  
  
  "Чіун помилився", - сказав він дурним голосом. "Він думав, що ти японець".
  
  
  "Майстер Сінанджу ніколи не помиляється", - сказала постать, і його слова були вимовлені зі співучим японським акцентом. Сміт придивився уважніше. Очі ніндзя були чорними та мигдалеподібної форми. І його міцна статура, здавалося, зменшилася.
  
  
  Сміт змусив себе не реагувати. Із зусиллям він зберіг рівний голос. "Я думаю, я даремно витратив би свій час, якби попросив вас представитися?"
  
  
  Ніндзя встав і підійшов до Сміта.
  
  
  "Перед вами листа", - сказав він. "Ви бачили мій підпис".
  
  
  Рука Сміта торкнулася холодного металу. Він мав автоматичний пістолет. "Тут написано "Тюльпан". Для мене це нічого не означає".
  
  
  "Це тому, що ти не подумав про це, Сміте".
  
  
  "Я подумаю про це пізніше", - сказав Гарольд В. Сміт, скидаючи автоматичний пістолет. Він тримав його на рівні столу, поклавши приклад на стільницю, щоб тримати його стійко. "Будь ласка, зупиніться там, де ви знаходитесь".
  
  
  Але ніндзя продовжував наближатися, його тіло роздмухувалося і текло, як мільйон різнокольорових свічок, що танули разом. Раптом це була постать молодого чоловіка з гривою жовтого волосся, що розвівалася, і в пурпуровому одязі, що йшов до нього тихими, впевненими кроками. Його очі були такими блакитними, що на них боляче було дивитися.
  
  
  Сміт зібрався з духом і вистрілив.
  
  
  Фіолетова постать продовжувала наближатися. Сміт знову вистрілив. Цього разу він побачив, що неймовірно ефект залишкового зображення, коли фігура повернулася на свій шлях наближення. Фігура ухилилася від куль. Ухилився від них так швидко, що нетренованому оку здалося, ніби він дозволив кулям пройти крізь себе.
  
  
  Сміт знав, що дивиться на істоту, навчену стародавньому мистецтву Сінанджу, і раптово значення імені Тюльпан стало зрозумілим. Він знав, з ким зіткнувся. Із чим зіткнувся. Але його знання прийшло надто пізно, надто пізно для Гарольда В. Сміта.
  
  
  "Я не сварюся з тобою, Сміте", - пролунав у його вухах інший голос. "Я хочу Римо. Я хочу знищити його. Ти допоміг мені на першому етапі. Не думай, що я не вдячний - чи безжальний. Ти не відчуєш болю, я обіцяю".
  
  
  А для Гарольда У. Сміта світ поринув у пітьму. Він так і не побачив руку, яка його вдарила.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Лист прибув до Сінанджі наступного дня. Воно прибуло через Пхеньян, столицю Північної Кореї, і було доставлено до Сінанджі народним вертольотом. Воно було залишено в залізній поштовій скриньці на краю села, оскільки всім, хто не був із синанджу, було заборонено входити до Сінанджі без дозволу.
  
  
  Коли гелікоптер відлетів, хлопця послали до поштової скриньки. Він прибіг назад і передав листа Пуллянгу, який знову був на своїй посаді, охороняючи Будинок Майстерів.
  
  
  Старий Пуллянг поклав листа в багнюку, поки розкурював люльку. Після кількох попередніх затягувань він роздрукував листа, в якому дізнався листа від Майстра синанджу. Його крихітні очі з нетерпінням сприйняли послання Вчителя.
  
  
  "Поклич Ма-Лі", - сказав Пуллянг хлопчику, який не хотів йти, поки не почує новини з Америки.
  
  
  "Це гарні новини?" спитав хлопчик.
  
  
  "Радісні новини. Але я маю сам повідомити Ма-Лі".
  
  
  Ма-Лі вилізла на невисокий пагорб до Будинку Майстрів, на її сяючому обличчі було написано очікування.
  
  
  "Які новини з Америки?" вона зателефонувала.
  
  
  Пуллянг помахав листом. "Це від майстра Чіуна. Він скоро повернеться. Він наказує нам готуватися до весілля білого Майстра Римо та дівчини на ім'я Ма-Лі."
  
  
  Руки Ма-Лі здивовано піднялися до горла. "Рімо", - видихнула вона. "І що від нього чути?"
  
  
  Старий Пуллянг похитав головою. "Ніяких".
  
  
  Ма-Лі спохмурніла гладку брову. "Ні. Для мене немає повідомлення?"
  
  
  "Майстер написав, а не Римо".
  
  
  "О", - сказала Ма-Лі, і її обличчя затьмарилося. "Це не схоже на Римо. Ти ж не думаєш, що він передумав, чи не так, Пуллянг? Зрештою, минув рік з тих пір, як ми бачили його востаннє".
  
  
  "Майстер Чіун не віддав би наказу про приготування до весілля, якби наречений передумав. Чому ти кажеш такі дурниці, дитино моя?"
  
  
  "Я не знаю", - сказала Ма-Лі, опускаючись навколішки поруч із Пуллянгом. Нервовими пальцями вона зірвала пучок грубої трави. "Просто відколи пурпурові птахи прилетіли до нас уночі, мій сон був неспокійним, і я не знаю чому".
  
  
  "Ти все ще дитина. А діти часто схильні до дивних страхів", - ніжно сказав Пуллянг.
  
  
  "Ти сам назвав їх поганою ознакою, Пуллянг. Що ти мав на увазі під цим?"
  
  
  І оскільки Пуллянг сам не знав, він знизав плечима і спробував набути мудрого вигляду. Він глибоко затягнувся своєю трубкою і сподівався, що Ма-Лі не наполягатиме.
  
  
  "Я думаю, ти мав рацію щодо того, що вони були поганою ознакою", - сказав Ма-Лі через деякий час.
  
  
  "Вони пішли", - сказав Пуллянг.
  
  
  Ма-Лі подивилась у ранкове небо. Воно було сірим і неспокійним. "Я знаю, але мої сни кажуть мені, що вони повернуться". Вона схрестила руки на грудях і здригнулася.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Есмінець ВМС США "Арлекін" розсік шиферні води Західно-Корейської затоки та осів у западині хвилі. Вода перехльостувала через корпус підводного човна і переливалася через планширі палуби.
  
  
  Матроси відкрили люк і почали надувати складний гумовий пліт. Коли вони його надули, один із них крикнув у люк: "Все готове на палубі, сер".
  
  
  Римо виринув першим. Місяць був високо, півмісяць майже не освітлював. Римо побачив привітальні роги, що стирчали з берега. Вони обрамляли невисокий пагорб, на якому стояв Будинок Майстрів, подібно до якоїсь загадкової емблеми давнини. Але для Римо це відразливе видовище було щасливим.
  
  
  Він крикнув у люк: "Ворушись, Чіуне. Ми вдома".
  
  
  Голова Майстра Сінанджу з'явилася, як у білки, що виглядає з нори. "Не квапи мене, Римо. Я стара людина. Я не поспішатиму тільки тому, що в тебе тічка".
  
  
  "У мене немає тічки", - сказав Римо, беручи Чіуна за лікоть, коли той вибирався з люка.
  
  
  Матроси спускали пліт на воду. "Краще поспішіть, джентльмени", - крикнув один із них. "Ці моря піднімаються".
  
  
  Рімо і Чіун спустилися корпусом підводного човна, поки не опинилися в безпеці на плоту. Два члени екіпажу справлялися з веслами. Там був підвісний мотор, але ним не користувалися через побоювання, що звук привабить північнокорейські патрульні судна та створить міжнародний інцидент.
  
  
  Пліт рушив.
  
  
  "Звичайно, здається дивним повертатися без золота, а, Папочка?" Тихо сказав Римо.
  
  
  "Не нагадуй мені про мою невдачу", - похмуро сказав Чіун.
  
  
  "Я просто підтримував світську бесіду. Чому ви займаєтеся моєю справою? За всю дорогу через Тихий океан ви не сказали жодного ввічливого слова".
  
  
  "Якщо мої сувої пропадуть, це буде твоя вина".
  
  
  "Господи, Чіуне. Я говорив тобі і ще раз повторюю. Я не залишав двері незачиненими".
  
  
  "Побачимо", - попередив Чіун.
  
  
  Пліт налетів на один із природних кам'яних бурунів, що виступають із пляжу Сінанджу, і Римо вийшов, щоб допомогти Чіуну піднятися на слизький кам'яний валун.
  
  
  "Дякую", - сказав Римо матросам.
  
  
  "Не кажи дякую", - сказав Чіун. "Дай їм на чай".
  
  
  "У мене немає грошей, пам'ятаєш?"
  
  
  Чіун сказав матросам: "Ви можете залишити цю людину, якщо хочете, замість чайових. Від неї мало користі, але, можливо, ви зможете змусити її чистити картоплю".
  
  
  "Наступного разу, хлопці", - сказав Римо. І пліт відчалив. Майстер Сінанджу попрямував від сумних скель до смуги піщаного пляжу. Він озирнувся довкола, його обличчя було непроникним.
  
  
  "Принаймні я вдома, де мене поважають мої люди", - урочисто сказав він.
  
  
  "У тебе коротка пам'ять, Татко".
  
  
  "Ні, це у моїх односельців коротка пам'ять. У минулому вони добре думали про вас, тому що ви погодилися дбати про село і підтримувати його традиції, коли мене не стане. Але пройшов цілий рік. Їх пам'ять про ваші обіцянки стерлася з їхніх працьовитих розумів . Натомість вони пам'ятатимуть великі досягнення Чіуна, який приніс нову славу в їхньому житті”.
  
  
  "Ми скоро дізнаємось, тому що я бачу, як зараз наближаються люди". Невелика група мешканців села, спотикаючись, спустилася до пляжу. Римо впізнав старого Пуллянга на чолі.
  
  
  "Пуллянг дізнається, якщо виникнуть проблеми", - впевнено сказав Римо.
  
  
  "Так", - погодився Чіун. "Пуллянг дізнається". Він заплющив очі і простяг руку, щоб шановані ним жителі села могли поцілувати її, оспівуючи поклоніння. За мить він почув традиційні корейські слова у всій їхній красі.
  
  
  "Вітаю тебе, Майстер Сінанджу, який підтримує село і правильно дотримується кодексу.
  
  
  Але його рука залишалася прохолодною, не зігрітою обожнюючими дотиками.
  
  
  "Припини це", - поскаржився Римо. "Ти обслинив всю мою руку. Чіуне, як ти змушуєш їх зупинитися?"
  
  
  Карі очі Майстра Сінанджу розкрилися. Це видовище вразило його старе серце. Жителі села - його люди - стовпилися навколо Римо, цілуючи йому руки і вимовляючи традиційне привітання.
  
  
  Чіун тупнув ногою у сандалі. Сусідний вкритий черепашками камінь розколовся і впав на дві частини. Чіун закричав корейською. "Він ще не Господар! Я все ще Господар! Я, Чіун. Ти чуєш мене? Ти, Пуллянг, поговори зі мною. Чи були якісь проблеми з тих пір, як ти писав востаннє?
  
  
  "Так", - сказав Пуллянг, підбігаючи, щоб впасти до ніг Чіуна. "І мої сувої все ще на своїх місцях?"
  
  
  "Так, про Вчитель", - сказав Пуллянг.
  
  
  "Пуллянг залишив свою посаду", - сказала жінка з вузьким обличчям, підбігаючи до Чіуна. "Він втік, коли прилетіли диявольські чаплі".
  
  
  "Краплі?" - спитав Чіун, не розуміючи.
  
  
  Пуллянг кинувся до ніг Чіуна. "Я пішов тільки для того, щоб закликати жителів села повернутися після того, як вони втекли від приходу пурпурових птахів. Усі вони покинули село і пішли в гори. Я пішов за ними, коли птахи відлетіли".
  
  
  "Ти залишив Дім Майстрів без охорони!" - верещав Чіун.
  
  
  "Тільки на кілька хвилин", - заперечив Пуллянг.
  
  
  "Хвилини! Імперія може впасти за секунди".
  
  
  "Ніхто не постраждав", – пообіцяв Пуллянг. "Я оглянув двері. Вони були замкнені".
  
  
  "Ви увійшли?"
  
  
  "Ні, мені довелося б виламати двері. Це заборонено".
  
  
  "Не тоді, коли це гарантує, що все моє майно в безпеці. Ходімо, Римо, ми маємо подбати про скарби".
  
  
  "До чого такий поспіх?" Роздратовано сказав Римо. "Якщо він зник, значить, він зник. Слід не стане холоднішим. Я хочу побачити Ма-Лі. Чому її тут немає?"
  
  
  "Не будь повним дурнем. Тобі заборонено бачитися з нею. Ти маєш одружитися".
  
  
  "Яке це стосується будь-чого?" - Запитав Римо.
  
  
  “Наречену завжди поміщають на самоту перед тим, як вона виходить заміж. Це традиція у цій країні. Ви побачите її на церемонії”.
  
  
  "Коли? Наступного року?"
  
  
  "Ні, завтра. Весілля призначене на завтра", - відрізав Чіун. "Отже, ти йдеш?"
  
  
  "Завтра? Серйозно, Чіуне? Без фокусів?"
  
  
  "Без фокусів. Отже, ти прийдеш?"
  
  
  "Я з тобою", - сказав Римо.
  
  
  Біля дверей до Будинку Майстрів Чіун критично оглянув дерево.
  
  
  "Ось так", - сказав Римо. "Це все ще запечатано".
  
  
  "Подивимось", - відповів Чіун, натискаючи на верхні панелі, які відчиняли внутрішні замки. Потім він зняв нижню панель, відгвинтив штифт і штовхнув двері, відчиняючи її.
  
  
  Римо пішов за ним. Старий Пуллянг запалив свічки на підлозі. У головній кімнаті стало світліше, висвітливши купи золота і скарбів, що оточують низький трон Майстра Сінанджу з дерева тика.
  
  
  "Скарб все ще тут", - зазначив Римо.
  
  
  "Існує не один скарб синанджу", - пирхнув Чіун, виходячи в сусідню кімнату, де лежали його скрині. Чіун накинувся на них і відкривав кожну кришку доти, доки всі сімнадцять не показали свій вміст.
  
  
  "На мою думку, все гаразд", - сказав Римо.
  
  
  "Хтось був тут", - тихо сказав Чіун.
  
  
  "Хто сказав?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Скажи я. Дивись", - сказав Чіун, підносячи скручені пальці до носа Римо.
  
  
  Римо подивився. Щось схоже на срібну нитку звисало з кінчиків пальців Чіуна.
  
  
  "Волос", - сказав він. "Ну і що?"
  
  
  "Не просто будь-яке волосся, а волосся Майстра Вана".
  
  
  "Ван?"
  
  
  "Так, зазвичай вона простягається через вмістище найстаріших, найбільш священних сувоїв Сінанджу і закріплюється з обох кінців слиною нинішнього Майстра. Це шанована традиція синанджу".
  
  
  "Я думаю, відтоді це набуло поширення", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Це лежало вільно, а чи не закріплено".
  
  
  "Можливо, це сталося саме собою", - припустив Римо.
  
  
  "Клейка сила слини майстрів синанджу легендарна", - сказав Чіун. "Це волосся було відкинуто чужою рукою. Я повинен перерахувати свої сувої, щоб побачити, чи не пропав якийсь. Тим часом, ваш обов'язок - скласти опис скарбів".
  
  
  "І що мені робити, Вчителю?" - спитав Пуллянг.
  
  
  "Ти сидиш у кутку, обличчям до стіни. Твоя необережність, можливо, коштувала Сінанджу безцінної реліквії. Я вирішу, яке тобі призначити покарання пізніше".
  
  
  "Гей, не будь до нього такий суворий", - сказав Римо. "Схоже, у нього була вагома причина піти".
  
  
  Чіун просто дивився на Римо.
  
  
  "Чому б мені не перевірити, як там скарб?" Сказав Римо, вислизаючи з кімнати.
  
  
  Коли Римо повернувся, щоб доповісти, що скарб, схоже, недоторканий, Чіун розгублено кивнув.
  
  
  "Все так, як я й думав", - сказав він. "Нічого не було викрадено. Ні скарби, ні сувої. Але деякі історії синанджу були прочитані, бо стрічки зав'язані неправильно".
  
  
  "Що ви про це думаєте?" Римо хотів знати.
  
  
  "Тюльпан був тут".
  
  
  "Так, я думаю, ми можемо це припустити. Давайте вислухаємо історію Пуллянга".
  
  
  Старий Пуллянг сидів навпочіпки в темному кутку Будинку Майстрів, обличчям до стіни.
  
  
  "Устань, негіднику, і подивися в обличчя своєму Господарю", - наказав Чіун.
  
  
  Пуллянг піднявся на ноги і повернувся обличчям до Римо. Він тремтів. "Ні, не він. Я тут Господар", - виплюнув Чіун. Пуллянг повернувся, як собака. "Так, учитель".
  
  
  "Твоя історія", - зажадав Чіун.
  
  
  І Пуллянг пробурмотів довгу, заплутану історію про диявольських чаплях, що спустилися з зірок, бо бідолаха Пуллянг по дурниці глянув на них знизу вгору. Він розповів про їхні шкірясті пурпурові крила і злі зелені очі, і про те, як вони сиділи на Привітальних Рогах, не відкидаючи тіней, і як мешканці села уникали їхнього погляду. Усі, окрім бідного лояльного Пуллянга, який чекав і не дочекався, поки, нарешті, птахи не відлетіли та жителі села не змогли безпечно повернутися. Але мешканці села не знали цього, і тому Пуллянгу довелося піти та розшукати їх.
  
  
  "Я був відсутній лише кілька хвилин", - жалібно закінчив він.
  
  
  "У якому напрямі відлетіли ці птахи?"
  
  
  "Я не помітив, про Вчитель".
  
  
  "Якщо вони дивилися на тебе, а ти на них, як вони могли піти непоміченими тобою?" Вибагливо запитав Чіун.
  
  
  "Можливо, я на мить заплющив очі, тому що їх погляд був жахливий. Здавалося, він заморозив саму мою душу".
  
  
  Чіун упер руки в боки і повернувся до Римо. "Що ви думаєте про його балаканину?"
  
  
  "Я не думаю, що це були чаплі, татко", - сказав Римо.
  
  
  "Звичайно, це були чаплі. Ця людина впізнає чапель, коли бачить їх".
  
  
  "Вони були надто великими для чапель", - пробурмотів Пуллянг.
  
  
  "Тоді ким вони були?" із викликом запитав Чіун.
  
  
  "Я не знаю", - тремтячим голосом відповів Пуллянг. "Я ніколи не чув про таких птахів, як ці, навіть у стародавніх оповідях".
  
  
  "Я теж. Отже, це, мабуть, були чаплі - дуже великі чаплі".
  
  
  Римо похитав головою. "Він описував не чапель. Він описував птеродактилів".
  
  
  "Я ніколи не чув про птахів, яких так називають", - заперечив Чіун.
  
  
  "Птеродактилі – не птиці", – сказав Римо дивним голосом. "Я думаю, це ящірки. Але вони мають крила, як у кажанів".
  
  
  "Такого поняття немає у всій історії синанджу", - відрізав Чіун.
  
  
  "Вони були схожі на кажанів?" Римо спитав Пуллянга.
  
  
  "Їх крила, так. Але в них були обличчя демонів-чапель. Я не знав, що це таке".
  
  
  - Ким би вони не були, - сказав Римо, - вони точно не проникли в це місце, доки мешканці були в горах. Це означає, що хтось послав їх - ймовірно, щоб відлякати всіх, щоб він міг прослизнути непоміченим і переглянути ваші сувої".
  
  
  "Таких птахів, як ти описуєш, Римо, немає", - наполягав Чіун. "Я думаю, Пуллянг все це вигадує".
  
  
  "Хіба жителі села не зізналися, що теж бачили птахів?"
  
  
  "Отже, це змова. Жителі села самі прокралися сюди, щоб прочитати історичні хроніки. І всі вони будуть покарані", - додав Чіун, суворо дивлячись на Пуллянга.
  
  
  "Я так не думаю", - сказав Римо.
  
  
  "Я повторюю, таких істот, як описує цей негідник, немає".
  
  
  "Це найдивніше, Папочка. Птеродактилів більше не існує. Вони не існували мільйони років. Вони динозаври. Усі вони вимерли до появи синанджу."
  
  
  "Якщо це так, то звідки ти про них знаєш?" - спитав Чіун.
  
  
  "Я читав про них, коли був дитиною. Кожна американська дитина знає про птеродактилі та динозаврів".
  
  
  "Мої предки згадали б про такі істоти, якби вони існували", - рішуче заявив Чіун. "Але просто щоб бути впевненим, я перегляну свої історичні хроніки у пошуках згадки про цих птахів-жахів. Як пишеться це ім'я?"
  
  
  "Зрозумів мене. Але це починається з літери "П", - сказав Римо.
  
  
  "П"? - пробурмотів Чіун. "Ти маєш на увазі "Т", чи не так?"
  
  
  "Ні, це P, потім T. P мовчить".
  
  
  "Ти все це вигадуєш, чи не так?"
  
  
  "Ні, чесно", - наполягав Римо.
  
  
  Повернувшись до Пуллянг, Майстер Сінанджу сказав: "Йди. Я вирішу твою долю пізніше".
  
  
  Старий Пуллянг, не гаючи часу, знайшов вихід із Будинку Майстрів.
  
  
  "Якщо нічого не пропало", - сказав Римо після деякого роздуму, - "тоді не було заподіяно жодної реальної шкоди".
  
  
  "Так, є. Хто б не увійшов до цієї оселі, він знав, як поводитися із замками. Це секрет, призначений тільки для майстрів синанджу".
  
  
  "Я цього не робив", – запротестував Римо.
  
  
  "Я теж " .
  
  
  "Тоді хто?"
  
  
  "Я не знаю. Але я з'ясую. Можливо, вже вранці. Але зараз я втомився і потребую сна. Завтра буде напружений день, бо я мушу безпорадно спостерігати, як білий, якому я дарував дар синанджу, одружується з дівчиною, яку він ледве ледве встиг. знає."
  
  
  "Я проігнорую цю репліку", - сказав Римо. "Але тільки тому, що я у хорошому настрої".
  
  
  "Без сумніву, ви розповідали б анекдоти на власній страті".
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Він пересів у Лондоні на рейс KAL до Сеула.
  
  
  На першому етапі своєї подорожі він був іспанцем, з гордовитими кастильськими рисами обличчя та внутрішнім самовладанням, яке не дозволяло людям вторгатися у його думки. Симулякр не дозволяв парі, що займала сусідні місця, турбувати його балаканею туристів. Для вірності він тримав на колінах відкриту книгу в м'якій обкладинці, зосередившись на ній, але не читаючи. Це тримало звіра в ньому під контролем.
  
  
  Політ пройшов без подій.
  
  
  Першу фазу було завершено. Римо та Чіун були відрізані від свого американського роботодавця. Вони ніколи більше не працюватимуть на цю країну.
  
  
  Біля стійки KAL він наполіг на місці біля вікна. Дівчина-касирка була рада прислужитися.
  
  
  "Ось ви де, містере..." Вона зробила паузу, щоб поглянути на квиток. "Містер Нуїч", - сказала вона з усмішкою.
  
  
  "Дякую", - сказав він. Його звали не Нуїч. І не Осоріо, ім'я, яким він скористався на попередньому рейсі. Тепер він був корейцем з місяцеподібним обличчям, безпристрасним і м'яким голосом. У чоловічому туалеті він глянув на себе в дзеркало. Навіть дзеркало відбивало брехню, яка була його обличчям. Так, це було гарне обличчя. Ніхто не турбував його під час польоту. І це було добре, бо якщо звір почне вбивати, він уб'є їх усіх, включаючи льотний екіпаж. І це було б самогубством, бо він не знав, як пілотувати великий авіалайнер.
  
  
  Так вийшло, що місця поруч із ним були порожні. Він розслабився. Це було краще, ніж він сподівався. Він заплющив очі і задрімав.
  
  
  Він прокинувся, коли закричала стюардеса.
  
  
  З носового камбуза повалив дим. З верхніх відсіків впали жовті маски.
  
  
  Стюард в акуратній уніформі схопив сухий хімічний вогнегасник із верхньої полиці та загасив полум'я. Через кілька хвилин капітан вийшов із внутрішнього зв'язку і пожартував, що йому не слід було так швидко відключати таблички "Куріння заборонено". Він пояснив, що в мікрохвильовій печі на камбузі сталося коротке замикання, і вона спалахнула. Нещасний випадок.
  
  
  "Містер Нуїч" не думав, що це був нещасний випадок. Мабуть, це був звір, звір усередині нього, який хотів смерті всім у літаку. Це викликало коротке замикання.
  
  
  Він вирішив не спати до кінця польоту. Блондинка пройшла проходом після того, як подали обід. Він не помітив її під час очікування перед посадкою в Хітроу. Вона сиділа попереду. Вона була високою і спортивною, її світле волосся було заплетене в коси по обидва боки від її жіночного обличчя. Її очі були волошково-блакитними, але в міру того, як вона проходила по проходу, вони змінювали колір, як бурхливе море, переходячи від блакитного до зеленого, від зеленого до сірого і назад.
  
  
  Вона привела маленьку дитину, яка була практично її копією, за винятком залишків дитячого жиру на щоках, до кімнат відпочинку в задній частині літака.
  
  
  Він впізнав матір, але не маленьку дитину, яка була закутана в зимовий костюм з капюшоном парки.
  
  
  Відвівши погляд, він міцно стис підлокітники сидіння. Ні, не зараз, сказав він собі. Будь ласка, не зараз. Це було надто добре, надто ідеально. Ти можеш отримати її пізніше, чудовисько. Не зараз. Пізніше. Я обіцяю. Пізніше.
  
  
  Але звір вирував усередині нього. Його треба було випустити на волю. Внизу іскрився океан. Його очі відчайдушно шукали мету, вихід для наростаючої всередині нестримної сили. У полі зору з'явився нафтовий танкер. Ідеальний. Він зосередився на ній. Вона безшумно піднялася вогненною кулею. Літак завібрував від турбулентності ударної хвилі.
  
  
  Білява жінка і дитина пройшли повз нього, вчепившись у сидіння, щоб зберегти рівновагу. Наївшись, звір дозволив їм жити.
  
  
  Він міцно заплющив очі і тримав їх заплющеними доти, доки слабкий природний аромат жінки не долинув до нього на зворотному шляху, і він не зрозумів, що вони сіли і знаходяться поза полем його зору.
  
  
  Він знову розслабився.
  
  
  У Сеулі він брав напрокат автомобіль і дивився, як далеко на північ його відвезе водій. За потреби він перетинав демілітаризовану зону пішки. Це було неважко. Він пройшов би весь шлях до місця призначення, якби довелося. Не було ніякого поспіху. У Північній Кореї звір був би нагодований. І там було б достатньо їжі для звіра всередині нього, тому що він знав, що кінцевим пунктом призначення високої жінки, як і його власним, було село Сінанджу.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Ма-Лі заплакав.
  
  
  Вона стояла навколішки посеред підлоги свого будинку, опустивши очі, роздивляючись бамбукову підлогу. На її очі були наклеєні квадратики рисового паперу, щоб утруднити зір. Її довге чорне волосся було зібране на потилиці, а обличчя напудрене у традиційному весільному білому кольорі. Її сльози просочили рисовий папір та проклали доріжки через пудру для обличчя.
  
  
  "Я так хочу побачити мого Римо", - сказала вона.
  
  
  "Тихіше, дитино", - застерегла одна із найстаріших жінок села, стару на ім'я Юлі, коли вона виправляла потеки в макіяжі Ма-Лі. "Звичай має бути дотриманий. Ти побачиш свого чоловіка завтра на весіллі. Ти чекала рік. Ще одна ніч - це забагато?"
  
  
  "Я повинна знати, чи він любить мене як і раніше", - жалібно сказала Ма-Лі. "Він не писав. Він завжди пише. Що, якщо він відкине мене? Що, якщо він знайшов нову кохану в країні, де народився?"
  
  
  Майстер Чіун оголосив, що весілля відбудеться завтра. Хіба цього недостатньо для впевненості? не було б посагу і жодних перспектив на заміжжя.
  
  
  Ма Лі схилила голову. Не від сорому, а тому, що звичай вимагав, щоб майбутня наречена зображала смиренність у ніч перед весіллям.
  
  
  "Я знаю", - сказала вона.
  
  
  "Рік тому ти була Ма-Лі, сиротою. Завтра в цей же час ти станеш Ма-Лі, дружиною наступного Господаря".
  
  
  "Я знаю", - повторив Ма-Лі. "Але почуття страху опанувало мене з тих пір, як прилетіли пурпурові птахи. Щось стискає моє серце. Я не знаю, що це. Я хотів би, щоб Римо був тут".
  
  
  "Він недалеко. Подумай про це. Зараз я мушу йти".
  
  
  Після того, як Юлій пішов, Ма-Лі спробувала прикрити очі квадратиками рисового паперу, але не вийшло. Її сльози всоталися в клей від борошна.
  
  
  Ма-Лі не чув кроків, що наближалися до будинку. Двері не були зачинені, тому що в Сінанджу звичайні будинки ніколи не замикалися. Краєм ока Ма-Лі побачила, як відчинилися двері, і мигцем побачила високу постать.
  
  
  Її уривчасте дихання було швидким і різким. Римо, сказала вона собі. Але для чого він прийшов? Це було проти традиції, коли наречений вторгався у покої нареченої перед весіллям.
  
  
  Ма-Лі не відводила очей від підлоги. Боковий зір підказав їй, що чоловік був білим. Мабуть, це Римо. У всьому Сінанджу не було інших білих, і, наскільки знав Ма-Лі, у всьому світі не було білих, які б ходили м'якою котячою ходою Майстра синанджу.
  
  
  Серце Ма Лі шалено забилося в ній. Чого б не хотів Римо, вирішила вона, він має заговорити першим. Навіть якщо для цього треба було сказати їй, що він більше не хоче одружитися з Ма-Лі, бідною Ма-Лі, сиротою.
  
  
  Ма-Лі заплющила свої вологі очі і затамувала подих, чекаючи.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Римо Вільямс прокинувся від нетерплячої бавовни. "Вставай, вставай, ледар", - гаркнув Майстер Сінанджу. "Ти б проспав день свого весілля?"
  
  
  "Оу, не так близько до мого вуха, гаразд, Чіуне? Я хотів би мати можливість почути церемонію". Римо сів на своєму матраці, моргаючи, проганяючи сон із очей. Майстер Сінанджу стояв, одягнений у спадаючу білу куртку поверх білих бавовняних штанів. На його майже безволосій голові був чорний капелюх-димохід. Вона була зав'язана під підборіддям мотузкою.
  
  
  "Ким ти маєш бути?" Запитав Римо, встаючи.
  
  
  "Батько нареченого", - відрізав Чіун, повертаючись, щоб поратися в купі одягу, зваленого на татамі. "Але, можливо, якщо я стоятиму ззаду під час церемонії, мене ніхто не впізнає".
  
  
  "Дуже забавно", - сказав Римо. "Що це за штука?"
  
  
  "Ваші весільні вбрання".
  
  
  "У цій купі достатньо тканини, щоб одягнути балет Великого театру. Я не можу одягнути все це".
  
  
  "Це весільні шати майстрів минулого", - сказав Чіун, показуючи зелено-блакитний костюм, який міг би підійти дівчині-гейше. "Ми маємо знайти той, який підійде тобі".
  
  
  "Це не зовсім у моєму стилі", - прокоментував Римо, розглядаючи тканину. То був чистий шовк.
  
  
  "У тебе немає стилю. Але з відповідним одягом цей сумний факт може залишатися непоміченим досить довго, щоб ти змогла пройти церемонію. А от і гідна."
  
  
  Римо взяв запропонований предмет одягу.
  
  
  "Дуже барвисто", - сухо сказав він. "Насправді, я не думаю, що існує хоч один колір, якого не було б на цій штуці. Хммм, почекай хвилинку, я не бачу блювотно-жовтого. О, ось вона, у формі кішки. Бачиш? Під лівою пахвою". "
  
  
  "Це борсук", - гаркнув Чіун, вириваючи тканину з рук Римо і кидаючи її в другий стос. "І ти, очевидно, недостойний одягати ту сукню, яка була на мені на моєму весіллі".
  
  
  "Це була ваша?" приголомшено перепитав Римо.
  
  
  "Спробуй цю. Вона належала майстру Ку".
  
  
  "Я ніколи не виглядав належним чином у шкірі зміїної", - запротестував Римо. "Крім того, це підійшло б карлику, якби він не застібав його".
  
  
  "У цьому й проблема", - сказав Чіун, кидаючи одяг майстра Ку у другий стос. “Усі минулі майстри синанджу мали відповідний розмір. Ти, з іншого боку, великий потвора з незграбними ногами. Тобі нічого з цього не підійде”.
  
  
  "Як щодо того, щоб я пішов таким, яким я є?" - запропонував Римо, розводячи руками.
  
  
  Чіун оглянув Римо з ніг до голови. Римо був одягнений у білу футболку та чорні штани, які він носив у синанджу. Чіун скорчив кислу міну.
  
  
  "Я щось придумаю", - сказав він, повертаючись до стопок одягу.
  
  
  Римо, бачачи, що це займе деякий час, прийняв позу лотоса в центрі зали і підпер підборіддя руками.
  
  
  "Ти не здається щасливим, Татусю".
  
  
  "Я не такий", - сказав Чіун, беручи жовтий одяг із оборками і відриваючи довгі смуги.
  
  
  Я знаю, що ти хотів залишитися в Америці, працюючи на Сміта. ? Заради мене?"
  
  
  "Що стосується тебе, я подбаю про те, щоб ти була належним чином одягнена для свого весілля. Хіба цього недостатньо?"
  
  
  "Добре", - сказав Римо легким тоном. "Чому б тобі не розповісти мені про весільний ритуал? Ця купа ганчір'я наводить мене на думку, що мене не готують до швидкої громадянської церемонії. Що мені робити?"
  
  
  "Після того, як ти належним чином одягнешся, ти відправишся в будинок нареченої верхи на відповідному скакуні. Там ви зустрінетесь, вип'єте вина і поклянетесь у відданості своїй нареченій, а вона - тобі. Це простий ритуал. Навіть білий не зміг би його зіпсувати" .
  
  
  "Я не можу пити вино, ти це знаєш. Алкоголь може спричинити коротке замикання в моєму організмі".
  
  
  "Я беру свої необачні слова назад. Можливо, ти виняток, що підтверджує правило. Нічого, ми подбаємо про цю частину, коли дійдемо до неї. Ах, ця гарна. Вона підходить до твоїх очей".
  
  
  "Це виглядає як лайно, колір та текстура".
  
  
  "Так, саме твої очі", - погодився Чіун, намотуючи тканину на чоло Римо і зав'язуючи її так, що вона майже закривала Римо огляд. Він відступив назад. "Це початок", - сказав він і своїми довгими нігтями розпустив шви на парі зелених штанів. "Вдягни це", - наказав він.
  
  
  Римо вліз у зелені штани.
  
  
  "Манжети ледве прикривають мої коліна", - поскаржився Римо. "Я виглядаю як якийсь придурок, чиє уявлення про день на пляжі полягає в тому, щоб поблукати щиколоткою".
  
  
  "Я подбаю про це. Стій спокійно!" І, опустившись навколішки, Чіун лютими рухами обмотав голі ікри Римо смужками різнобарвної тканини.
  
  
  "Не так туго, га?" Благав Римо.
  
  
  "Тепер куртка", - сказав Чіун, пропонуючи Римо туніку з тигрової шкіри.
  
  
  Римо підняв його. "Занадто маленький", - сказав він. "Спробуй".
  
  
  Римо підкорився. Не знімаючи футболки, він просунув руки під куртку з тигрової шкіри. Від неї пахло пліснявою. Коли він надів його, то спробував застебнути спереду за допомогою застібок на петлі та гудзики.
  
  
  "Ні, не напружуйся", - попередив Чіун. "Все чудово і так".
  
  
  Римо повернувся. За гобеленом було дзеркало в золотій рамі. Римо відкинув гобелен убік і подивився на свій відбиток.
  
  
  "У жодному разі", - твердо сказав він. "Я виглядаю як Елвіс Преслі у ролі продавщиці сумок".
  
  
  "Я впевнений, що її весільне вбрання було таким же незабутнім", - радісно сказав Чіун.
  
  
  "Я не збираюся виходити заміж у такому вигляді".
  
  
  "Якщо ви вважаєте за краще, щоб весільне вбрання було пошито спеціально для вас, це можна організувати. Але нам довелося б відкласти весілля на два, можливо, на три тижні".
  
  
  Римо замислився. "Добре. Але тільки тому, що ти можеш передумати, якщо я почекаю ще трохи. Що далі?"
  
  
  Від зовнішніх дверей долинув боязкий стукіт. "Увійдіть", - проголосив Чіун.
  
  
  Хлопчик з брудним обличчям підбіг до Майстра Сінанджа і потягнув його за штани. Чіун нахилив вухо, і хлопчик прошепотів.
  
  
  "Чудово, дякую", - сказав Чіун, виправдовуючи хлопчика.
  
  
  "Яке секретне слово?" - спитав Римо, коли хлопчик пішов.
  
  
  "Мені повідомили, що прибули гості на весілля".
  
  
  "Мабуть, твої родичі. У мене їх немає".
  
  
  "Не будь так впевнений", - сказав Чіун.
  
  
  "Що це має означати?"
  
  
  "Це означає, що настав час для весільного бенкету".
  
  
  "Зараз? Так рано?"
  
  
  "Так рано? Так рано?" спитав Чіун, його карі очі блиснули. "Цілий рік ти чіплявся і скаржився, скаржився і вередував, бо не можеш одружитися. Тепер, коли цей день настав, ти відсахуєшся, як від зміїної мови. Ми можемо скасувати це, якщо таке твоє бажання. Я був би зганьблений назавжди, але Це можна зробити ".
  
  
  "Зараз я не намагаюся скасувати це, це просто... це просто..."
  
  
  "Так?"
  
  
  "Що ж, після року твого зволікання здається дивним, що ти раптом втягуєш мене в це".
  
  
  "Хто поспішає?" спитав Чіун, виштовхуючи Римо з кімнати. "Ходімо, твій кінь чекає".
  
  
  Римо, тягнучи вільні смуги тканини, пішов за Чіуном в тронний зал Будинку Майстрів. Зовні віл носом виривав каміння.
  
  
  "Я думав, ти сказав про відповідного скакуна", - сказав Римо, дивлячись на вола.
  
  
  "Зазвичай це поні", - пояснив Чіун. "Але якщо ти сядеш верхи на одного з наших витончених корейських поні, ти зламаєш йому хребет. Це наступна найкраща річ".
  
  
  Римо неохоче виліз на зігнуту спину бика. Бик тихо протестуюче застогнав.
  
  
  "Я не думаю, що він звик, щоб на ньому їздили верхи", - сказав Римо. "Це лише коротка поїздка. Тепер сиди спокійно і, що б ти не робив, не падай".
  
  
  "Скажи це волу".
  
  
  І Чіун узяв мотузку, увиту гірляндами з азалій, і повів бика вниз, до села, кричачи: "Приходьте все, приходьте все, день весілля Римо Прекрасного близький. Приходь до дому Ма-Лі".
  
  
  - Ти кажеш, як міський глашатай, - прошепотів Римо, намагаючись зберегти рівновагу. Він помітив, що Чіун щось ніс пахвою. Це була дерев'яна качечка.
  
  
  "Збираєшся полювати на качок?" Запитав Римо.
  
  
  “Качка є частиною церемонії. Серед мого народу качка шанується як символ подружньої вірності. Вірність дуже важлива у шлюбі. Ми високо її цінуємо”.
  
  
  "Дякую вам, доктор Рут".
  
  
  З будинків із високими дахами Сінанджу чоловіки, жінки та діти висипали слідом за волом. Вони сміялися, танцювали та співали. Здебільшого вони сміялися, зауважив Римо. І вони вказали. На нього.
  
  
  "Знаєш, Татусю, - коротко прошепотів Римо, - якби я не знав тебе краще, я б сказав, що вони всі сміються з мене".
  
  
  "Хто б не сміявся над занадто високим білим чоловіком, одягненим як обірванець і верхи, що їде на бику", - самовдоволено сказав Чіун.
  
  
  "Ти робиш це навмисне", - прошипів Римо. "Ти намагаєшся виставити мене на посміховисько".
  
  
  "Ні, ти посміховисько. Я не змушував тебе." Римо мало не втратив рівновагу, коли віл вибрався на прибережну дорогу, що вела до будинку Малі на околиці села.
  
  
  “У чому тут справа, Чіуне?
  
  
  "Вчинив би я так з тобою, та ще в день твого весілля?"
  
  
  "Ти б зробив це зі мною на моїх довбаних похоронах, якби це служило твоїм цілям".
  
  
  "Тихіше", - попередив Чіун. "Ми майже біля будинку твоєї нареченої. Постарайся заспокоїтися. У тебе приємний вираз обличчя свині, що застрягла на дереві".
  
  
  Римо глибоко зітхнув. У горлі йому стало жарко. Ось він, подумав він про себе, день моєї весілля, і я виглядаю як Клоун Бозо. За ним жителі села Сінанджу утворили нерівну галасливу лінію, схожу на гуляк на Марді Гра.
  
  
  "Почекай", - сказав Чіун голосом, досить гучним, щоб його почули у Південній Кореї. Бик пирхнув і зупинився у дворі скромної хатини Ма-Лі.
  
  
  Дві дівчини синанджу, одягнені в пишний одяг, стали з обох боків від дверей Ма-Лі і вклонилися, коли Римо незграбно спішився.
  
  
  "Що мені тепер робити?" - Що мені робити? - прошепотів Рімо Чіуну.
  
  
  "Підійди і тричі вклонися столу", - сказав він. "І постарайся не спіткнутися об свої великі ноги".
  
  
  "Я нервую", - прошепотів Римо, його серце шалено билося. Внутрішній двір був прикрашений довгими смужками рисового паперу, на яких чорним чорнилом були написані корейські побажання удачі. Посеред двору стояв дерев'яний стіл. Між тарілкою з мармеладом та порожньою мискою стояла пляшка вина.
  
  
  Римо тричі вклонився перед столом. "Що тепер?" - спитав він Чіуна.
  
  
  "Стій спокійно. Якщо це можливо".
  
  
  Осторонь Римо побачив стос золотих злитків. Посаг Малі - подарунок Чіуна. Це була остання виплата за ЛІКУВАННЯ, проведена Чіуну рік тому Гарольдом Смітом.
  
  
  "Де вона?" — спитав Римо, озираючись на всі боки.
  
  
  "Тихіше", - сказав Чіун.
  
  
  Дві подружки нареченої у біло-блакитних кімоно відчинили двері хатини. Ма-Лі, одягнена у чудовий весільний костюм із червоного шовку, з'явилася зсередини. Служниці нареченої супроводили її до столу, і Ма-Лі встала, опустивши голову, немов від сорому.
  
  
  Навколо зібралася весільна компанія. Ті, хто не міг поміститися на подвір'ї, заглядали всередину через малі ворота. На урочистих обличчях почулося хихикання.
  
  
  "Подивися на неї, Чіуне", - прошепотів Римо. "Вона соромиться мене. Як ти міг так вчинити з нею?"
  
  
  "Корейські дівчата завжди скромно стоять перед своїми майбутніми чоловіками. Це наш шлях. А тепер іди і встань поряд з нею". Римо обійшов стіл, і наречена підвела обличчя. Римо знову відчув укол бажання в животі. Обличчя, що дивилося на нього у відповідь, світилося юною невинністю. Її темні очі переслідували.
  
  
  "Привіт, малюк", - видихнув Римо. "Давно не бачилися". Римо був винагороджений сором'язливою усмішкою та опущеними очима. Чіун офіційно підійшов до пари і помахом руки відіслав подружок нареченої назад. Взявши довгу смужку білої тканини, він зв'язав зап'ястя Римо із зап'ястями Ма-Лі.
  
  
  "Я пов'язую їм руки, цьому чоловікові та цій жінці, на знак того, що вони навіки з'єднані".
  
  
  Чіун повернувся обличчям до аудиторії, його руки були підняті, немов у заклику. Римо зауважив, що його пташині очі стурбовано обмацують натовп.
  
  
  "Як батько нареченого, не по крові, а по узах синанджу, я справжнім приймаю посаг Ма-Лі", - проголосив Чіун, вказуючи на купи золотих злитків.
  
  
  Старий пірат, подумав Римо. Після цього золото Сміта все одно дістанеться йому.
  
  
  "Тепер все, що залишається, - з'єднати цих двох узами шлюбу", - сказав Чіун, який, як зауважив Римо, підвівся навшпиньки, намагаючись щось розглянути поверх голів весільної публіки. Обличчя Чіуна стурбовано зморщилося. "Тепер все, що залишається, - це поєднати цих двох узами шлюбу", - повторив він голоснішим голосом. Натовп заметушився. Чіун продовжував: Але спочатку я повинен поговорити про те, що значить бути одруженим. Бути чоловіком, як і дружиною, означає відданість дружині. Але, на відміну від деяких варварських країн, для створення сім'ї потрібно щось більше, ніж чоловік. Або щасливий шлюб. "Слід враховувати й інші. Особливо старші родичі подружжя. Деякі люди в деяких країнах, - сказав Чіун, пильно дивлячись на Римо, - думають, що шлюб означає відхід з сім'ї. Не в Кореї. Не в Сінанджу. Тут, коли чоловік бере" свою наречену, обох приймають у сім'ю нареченого, створюючи велику та щасливу сім'ю. Давайте не будемо, оскільки ми бачимо, що у цей день у нашому селі зароджується нова ера, відмовлятися від старого заради нового”.
  
  
  "Пссст", - прошипів Римо. "Я зрозумів повідомлення, добре? Ми можемо покінчити з цим?"
  
  
  "Заміни старе випробуваним і вірним", - додав Чіун, задоволений тим, що частину своєї промови він виголосив у риму. Його шия гойдалася з боку на бік, вдивляючись у незворушні обличчя весільної компанії.
  
  
  "За звичаєм, наречений проведе наступні три дні тут, у будинку нареченої", - неуважно продовжував Чіун. "Наприкінці третього дня молодята будуть зобов'язані приїхати та оселитися в будинку по чоловічій лінії. Оскільки наречений із чужої країни і не один з нас за народженням, я зараз попрошу його погодитися з нашим шанованим звичаєм".
  
  
  І Чіун повернувся до Римо, посміхаючись, як кіт. "Так", - сказав Римо ламким голосом. Про себе він додав: "Ти завжди добиваєшся свого, чи не так?"
  
  
  "Тільки коли це має значення", - відповів Чіун, повертаючись спиною до нареченого так, щоб знову опинитися обличчям до весільної компанії. Римо побачив, як його плечі піднялися - вірна ознака глибокого зітхання і початку чергової багатослівної мови. Римо подумав, чи Чиун не збирається розтягнути церемонію на весь триденний медовий місяць.
  
  
  Раптом Чіун знову повернувся до них обличчям.
  
  
  "Тепер я прошу наречену сказати, що вона приймає нареченого". Римо вперше з того часу, як він повернувся до Сінанджі, почув, як солодкий голос Ма-Лі прошепотів з придихом: "Так".
  
  
  "Тепер я питаю нареченого, - наспіваючи промовив Чіун, - чи приймає він дівчину як свою наречену сьогодні і назавжди".
  
  
  "Я вірю", - сказав Римо.
  
  
  Чіун востаннє повернувся обличчям до натовпу. Він підняв руки так, що рукави його костюма відкинулися назад, оголивши тонкі передпліччя.
  
  
  "Тепер я прошу присутніх тут засвідчити цей шлюб. І перш ніж я оголошу їх одруженими, я також питаю, чи є серед присутніх хтось, хто заперечує з'єднання цих двох".
  
  
  Натовп ахнув в один голос. Такого питання ніколи раніше не ставили на весіллях синанджу. То був якийсь дивний американський звичай? Як вони мали реагувати? Учасники весільної вечірки незрозуміло подивилися один на одного.
  
  
  І крізь натовп з-під ніг Пуллянга висунувся крихітний личко, змусивши старого сільського наглядача здивовано хихикнути. Крихітні карі очі витріщилися на Римо Вільямса і раптово розширилися.
  
  
  "Тату, татку!" - промовив дитячий голос, і посмішка осяяла херувимське личко.
  
  
  Римо моргнув. Крихітна фігурка, закутана в синій зимовий комбінезон, пришкутильгала до нього і обхопила короткими ручками праву ногу. "Що це?" Римо ніяково запитав.
  
  
  Майстер Сінанджу жбурнув дерев'яну качку на землю, внаслідок чого в неї відламалася голова. Він різко ляснув у долоні один раз.
  
  
  "Сталася помилка", - проголосив він. "Цей чоловік не чистий. Я оголошую цей шлюб недійсним, тому що наречений не незайманий".
  
  
  "Ні..." - пробурмотів Римо. "З якого часу це новина?"
  
  
  "Наречена не знала", - сказав Чіун. "Лише той, хто чистий душею і тілом, може взяти за дружину дівчину синанджу. Римо, мені соромно за тебе за те, що ти змусив її повірити в протилежне, коли доказ твого нецнотливого поведінки висить у тебе на нозі у всіх на очах."
  
  
  Римо обернувся. "Ма-Лі, я не знаю, що все це означає", - сказав він із тривогою. "Чесно".
  
  
  "Ви цього не робите?" - спитав із натовпу чіткий жіночий голос.
  
  
  Голова Рімо різко обернулася. Голос. Він був знайомий. Попереду натовпу, закутаний у темно-зелений плащ, стояла висока блондинка з пасмами волосся по обидва боки обличчя. Її очі засяяли сердито зеленим, а потім потемніли до плоского недружелюбного сірого.
  
  
  "Джільдо!" - ахнув Римо.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Усе сталося так швидко, що Римо Вільямс був паралізований від несподіванки.
  
  
  Джильда з Лаклууна стояла перед ним, відкинувши свій довгий плащ, щоб показати костюм воїна-вікінга зі шкіри та кольчуги. До пояса у неї був пристебнутий короткий кинджал.
  
  
  "Як?" Пролепетав Римо. "Я маю на увазі, привіт! Е-е, що ти тут робиш?"
  
  
  "Перш ніж ти одружишся з цією жінкою", - холодно сказала Джильда, - "ти маєш подивитися на свою дитину. Тоді, якщо ти хочеш одружитися, нехай буде так".
  
  
  Римо глянув униз. Стурбовані карі очі дивилися на нього. Дитина міцно обняла ногу Римо.
  
  
  Римо підняв очі, його обличчя було вражене. "Мій?"
  
  
  Джільда Лаклуунська суворо кивнула. "Наша". Римо повернувся до своєї нареченої. "Ма-Лі, я..."
  
  
  Але її там більше не було. Римо побачив, що білі смужки тканини, якими були пов'язані їх зап'ястя, вільно звисають із його руки. І двері до будинку Ма-Лі зачинилися за червоним шлейфом шовку.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до Римо і зняв дитину з ноги Римо. Він повернувся обличчям до весільної аудиторії, тримаючи дитину обома руками над головою.
  
  
  "Не сумуйте, мій народ. Бо, хоча цього дня весілля не відбудеться, побачите сина мого прийомного сина від жінки-воїна Джильди з Лаклууна!"
  
  
  Люди Сінанджу почали кричати "ура". Але крики завмерли в них у горлі.
  
  
  "Білий", - прошепотіли вони. "Це білий. Невже більше ніхто з корейців не візьме на себе відповідальність за наше маленьке село?" Римо став перед Чіуном:
  
  
  "Ти зробив це", - сказав він. "Ти розповів Джілді про весілля".
  
  
  Чіун обійшов Римо, щоб глядачі могли бачити дитину, яка широко розплющеними очима нічого не розумів на весільній вечірці.
  
  
  "Пізніше", - прошипів він. "Це вирішальний момент. Село має прийняти твого сина як синанджу".
  
  
  "Що мені сказати Ма-Лі?" - Що я збираюся сказати? - палко запитав Римо.
  
  
  "Вона знайде іншого. Ма-Лі молода; її серце безжурне. А тепер замовчіть!" Чіун знову звернувся до натовпу. "Ви називаєте цю дитину білою", - закричав він. "Зараз він білий. Але через рік він стане менш білим. Через п'ять ви не зможете відрізнити його від сільської дитини. І через двадцять років він буде синандж розумом, тілом і душею."
  
  
  "У нього круглі очі", - сказав хлопчик.
  
  
  "Він переросте це", - наполягав Чіун. "У ньому вже горить сонячне джерело. Після майстра Чіуна буде майстер Римо. А після майстра Римо буде цей, майстер... Як його звуть?" він спитав Джильду куточком рота.
  
  
  "Фрейя, дочка Римо", - сказала Джільда.
  
  
  "Фрейя, дочка про..." Рот Чіуна завмер на відкритій голосній.
  
  
  Мешканці села вибухнули сміхом. Вони показували на маленьку дівчинку і відкрито знущалися з обірваної фігури Римо. Римо глянув на Фрейю, на Джільду і знову на Фрейю. Він одними губами запитав: Дочка? Джильда кивнула головою.
  
  
  Раптом Майстер Сінанджу передав дитину її матері, на його обличчі була гіркота. Він пробрався до натовпу.
  
  
  "Геть! Геть ви всі! Те, що тут слід, не для вух простих мешканців села".
  
  
  Сільські мешканці неохоче почали розходитися. Цікавість уповільнила їхні кроки. Але на гнівний заклик майстра Чіуна вони зірвалися з місця і побігли. Майстер був у нестямі від люті. Вони розуміли, що залишатися небезпечно.
  
  
  Чіун зачекав, поки не вщухне останній ляпас ніг у сандалях. Він повернувся до Римо та Джильди.
  
  
  "Ти обдурив мене!" Сказав Римо.
  
  
  "І я", - додала Джільда. "У вашому листі мені нічого не говорилося про весілля. Тільки про те, що моя присутність терміново була потрібна".
  
  
  Чіун відмахнувся від їхніх скарг, ляснувши в долоні. "Дубре! Я не бажаю про це чути! Ви що, не розумієте, що тут сталося?"
  
  
  "Так", - з гіркотою сказав Римо. "Ти зруйнував моє життя".
  
  
  "Твоє життя! Твоє життя! Як щодо мого? Мені соромно. Тобі соромно. Нам усім соромно".
  
  
  "За що мені соромитися?" - спитала Джильда, гладячи Фрей по голові. Налякана різким голосом Чіуна маленька дівчинка уткнулася обличчям у плече Джильди.
  
  
  "За це!" - сказав Чіун, відкидаючи каптур зимового костюма Фрей. Він злетів, як чохол від ключки для гольфу, оголивши волосся кольору новенького золота.
  
  
  Рімо і Джильда незрозуміло подивилися на Чіуна.
  
  
  Побачивши вирази їхніх облич, Чіун тупнув ногою і висловив свою ганьбу вголос, що тільки посилило ситуацію. "Жінка. Первінець мого прийомного сина, наступного майстра синанджу, - жінка низького походження."
  
  
  "Ну і що?" - Запитав Римо.
  
  
  "Та й що?" погодилася Джільда.
  
  
  Чіун у розпачі смикнув себе за пучки волосся над вухами. "Ну і що! Ну і що! Вона марна. Майстерами синанджу завжди були чоловіки".
  
  
  "Я не давала дозволу на те, щоб ця дитина навчалася синанджу", - твердо сказала Джилда.
  
  
  "Ваш дозвіл не потрібен", - відрізав Чіун. "Це не стосується вас, тільки Римо, дитини та мене".
  
  
  "Я мати дитини".
  
  
  "Її відібрали від грудей?"
  
  
  "Звичайно. Їй майже чотири роки".
  
  
  "Це означає, що ваша робота виконана. Римо - батько, а я - дідусь - за духом, звичайно. Ми приймаємо всі рішення щодо майбутньої дитини. Але зараз це не має значення. Всім відомо, що жінки неосвічені. Їхні тіла не можуть. впоратися з синанджу. Вони годяться тільки для приготування їжі та розмноження. У такому порядку."
  
  
  "Ти забув, старий, що я був представником свого народу на суді над твоїм Господарем? Тільки ми з Римо пережили це випробування. Я жінка і до того ж воїн".
  
  
  "Воїн - це не вбивця", - виплюнув Чіун. "Мій народ ніколи більше не буде дивитися на нас з повагою. Це твоя провина, Римо. Ти дав цій жінці не те насіння. Ти повинен був дати їй гарне чоловіче насіння, а не нижчу жіноче насіння".
  
  
  "Я батько", - розгублено сказав Римо. Він простяг руку, щоб торкнутися волосся маленької дівчинки. Вони були м'якими та ніжними.
  
  
  "Ти, здається, здивований", - пирхнув Чіун. "Ти знав, що вона носила твоє насіння, коли ви з цією жінкою розлучилися після Випробування Майстра".
  
  
  "Я просила тебе не говорити йому", - звинувачуючим тоном сказала Джільда. "Ти обіцяв зберегти цю дитину в нашій таємниці".
  
  
  "Він повинен був знати. Дитина несе в собі дух синанджу. Або принаймні я припускав, що це так. Чому ти не сказав мені, що це була жінка?"
  
  
  "Це дитина Римо. Решта не має значення".
  
  
  І на цьому конкретному прикладі білого ідіотизму Майстер Сінанджу підняв руки.
  
  
  "Я здаюся! Я розорений. Осоромлений. І ніхто цього не розуміє".
  
  
  Але ні Римо, ні Джільда не слухали. Рімо гладив дочку по голові, а Джільда з ніжністю дивилася на нього. Напруга зійшла з її обличчя, змінившись задоволеною гордістю матері.
  
  
  "Привіт, - тихо сказав Римо. "Ти мене не знаєш, але я твій тато".
  
  
  Маленька Фрей підняла очі. "Таточка", - хихикнула вона, потягнувшись до обличчя Римо. "Я сумувала за тобою".
  
  
  "Можна, можливо?" - Запитав Римо. Джильда кивнула головою.
  
  
  Римо взяв свою дівчинку на руки. Вона виявилася важчою, ніж він очікував. У Фрей були більшість чорт Джильди, але її обличчя було кругліше. Її очі були такими ж карими, як у Римо, але не такими глибоко посадженими.
  
  
  "Як ти міг сумувати за мною?" Запитав Римо. "Ти ніколи не зустрічав мене до сьогодні".
  
  
  Фрейя обняла Римо за шию. "Тому що ти мій татко", - відповіла вона. "Усі маленькі дівчатка нудьгують за своїми татками. Чи не так?"
  
  
  "О-о-о", - сказав Римо, міцно обіймаючи її.
  
  
  "Фу!" - сказав Чіун, зневажливо відвертаючись.
  
  
  "Таточка, можливо, тобі варто піти прогулятися або ще щось", - запропонував Римо. "Нам із Джильдою потрібно дещо обговорити".
  
  
  "Якщо я комусь знадоблюся, - пробурмотів Чіун, - я вчиню самогубство. Не те щоб це когось хвилювало". Він попрямував стежкою вздовж берега, його капелюх-димохід розгойдувався в такт його сердитій ході.
  
  
  Джільда забрала Фрейю у Римо і поставила її на землю. "Грай, дитино", - веліла вона дочці.
  
  
  "Чому ти не розповіла мені про неї?" Запитав Римо, спостерігаючи, як Фрей грає з серпантинами удачі.
  
  
  "Ти знаєш мої причини".
  
  
  "Я хочу почути їх від тебе".
  
  
  "Після випробування Майстра, коли я дізналася, що ношу твою дитину, я зрозуміла, що для мене не може бути місця в твоєму житті. Як і для тебе в моєму. Мені не було місця в Сінанджу. Я не міг бути з тобою в Америці "Твоя робота небезпечна. У тебе багато ворогів - і один ворог особливо. Я не міг ризикувати життям цієї дитини. Збереження моєї власної думки було єдиним відомим мені способом уникнути того, щоб ми опинилися перед неможливим вибором".
  
  
  "Знаєш, я мало не пішов за тобою".
  
  
  "Я втекла б", - сказала Джильда.
  
  
  - Але зараз ти тут, - сказав Римо.
  
  
  "Я отримав листа від майстра Чіуна, в якому він просив мене приїхати в Сінанджу. Мені сказали, що ти в небезпеці і що тільки моя присутність і присутність нашої дитини врятує тебе".
  
  
  "Так", - з гіркотою сказав Римо. "Від шлюбу".
  
  
  "Ти кохаєш її?" Запитала Джильда, киваючи у бік зачинених дверей будинку Ма-Лі.
  
  
  "Думаю, так. Я думав, що так. Побачивши тебе тут знову, я зовсім заплутався. Я думав, ми більше ніколи не зустрінемось. А тепер це".
  
  
  "Я теж відчуваю змішані почуття. Бачити, що ти збираєшся одружитися, було подібно до меча, що встромляється в мій живіт. Я не вимагаю від тебе жодних обіцянок, Римо, тому що ми нічого не давали один одному. Твоє життя належить тобі. Як і моє ".
  
  
  "Наразі все по-іншому. Я не працюю на Америку. Я планую влаштуватися тут".
  
  
  "Тоді, можливо, настав час нам зіткнутися зі складним вибором, від якого ми втекли, коли востаннє були разом", - сказала Джильда, невпевнено посміхаючись.
  
  
  Імпульсивно Римо уклав її у свої сильні обійми та поцілував. Фрейя вибухнула веселим сміхом. "Мама та тато подобаються один одному!" - сказала вона, радісно ляскаючи в долоні.
  
  
  "Ходімо прогуляємося", - запропонував Римо. "Ми втрьох".
  
  
  "А що щодо неї?" - Запитала Джильда.
  
  
  Римо кинув винний погляд на будинок Ма-Лі. "Одна непереборна проблема за раз", - сказав він, простягаючи руку, щоб взяти Джилду за одну руку, а Фрею за іншу. Чомусь це здавалося правильним.
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу сидів серед пишноти своїх скарбів. Його пергаментне обличчя було напружене. Перед ним у глазурованих власниках із селадону вертикально стояли сувої синанджу. Чіун переходив від одного до іншого у пошуках керівництва.
  
  
  У всій історії синанджу не було подібного прецеденту. Ніколи раніше Майстру не вдавалося зробити на світ чоловіка з першої спроби. Майстри Сінанджу, будучи абсолютними господарями свого тіла, мали здатність виробляти світ самців за своїм бажанням. Римо навчили вправ, що сприяють виробленню чоловічого насіння, так що не було жодного шансу на помилку. Але, звісно, Римо, будучи лінивим, скаржився на вправи.
  
  
  І тепер це. Чіун сподівався знайти керівництво у працях своїх предків. Можливо, дитину слід принести в жертву морю, як це робилося за минулих часів, коли в селі не вистачало їжі. Немовлята потопили в холодних водах гавані Сінанджу.
  
  
  Але не було жодних записів про те, що це колись робилося з нащадками Майстрів. Можливо, подумав Чіун, це означало, що він був вільний створити своє рішення. За останні п'ять століть рідко траплялося, щоб правлячий Майстер відкривав нові традиції, і слабка посмішка торкнулася його сухих губ при думці про те, щоб занести ще одне перше місце в літописі майстра Чіуна.
  
  
  Але це все ще залишало проблему.
  
  
  Чіун почув наближення Римо ще до того, як пролунав стукіт.
  
  
  "Ці двері тисячі років", - сказав Чіун. "Якщо ти зламаєш її своїм безглуздим стукотом, я вважатиму тебе особисто відповідальним".
  
  
  Двері з тріском відчинилися. Скрізь полетіли дерев'яні тріски.
  
  
  "Ти з глузду з'їхав?" - Вигукнув Чіун, і обличчя його спотворилося від жаху. "Це осквернення!"
  
  
  "Слухай, не важи мені локшину на вуха", - крикнув Римо у відповідь. Він змінив свій саморобний весільний костюм. "Це все ти винен у тому, що я потрапив у цю переробку".
  
  
  "Я той, хто потрапив у палітурку. Я повинен вирішити, що робити з дочкою, яку ти завдав мені".
  
  
  "Завдали? Що це за розмови такі?"
  
  
  "Розмови синанджу. Чоловіки народжуються у цьому світі. Жінкам це нав'язано".
  
  
  "Не у моїй книзі", - сказав Римо.
  
  
  "Ні, але в моїх сувоях. Як ти міг зачати жінку? Невже я тебе нічому не навчив? Ти знав вправи".
  
  
  "Це були не вправи. Це було катування".
  
  
  "Незначна жертва, щоб забезпечити народження самця".
  
  
  "Я не називаю дрібними жертвопринесеннями пити риб'ячий жир протягом тижня перед тим, як зробити це, тримати гранат у правій руці та макові зернятка в роті, поки я це роблю, і вищипувати брови після цього".
  
  
  "Без вищипування брів можна обійтися", - зневажливо сказав Чіун. "Це лише на удачу".
  
  
  "Послухай, ми з Джильдою розмовляли. Є шанс, що ми зможемо дійти розуміння щодо нашого майбутнього".
  
  
  "Я міг би погодитися із цим".
  
  
  "Можливо?"
  
  
  "За однієї умови. Вона продає дитину".
  
  
  "Жодних шансів. Як ти можеш навіть питати про це?"
  
  
  "Згідно з традицією синанджу, первісток навчається синанджу. Але ніколи жінки. Вона повинна бути навчена, але її не можна навчати, тому що вона жінка. Це головоломка, яку я не можу дозволити".
  
  
  "Виріш це пізніше. У мене теж є проблема. Як щодо Ма-Лі? Я люблю її, але після того, що трапилося, вона, ймовірно, ненавидить мене".
  
  
  "Я поговорю з нею".
  
  
  "Я думаю, що я маю бути єдиним. Але я не знаю, що їй сказати. Мені потрібна твоя допомога".
  
  
  "Допомогти?" - пробурмотів Чіун, перебираючи свої сувої. "А цей описує таку можливість", - сказав він, розгортаючи його. "Послухай: "У випадку, якщо Король повинен розірвати свої заручини з однією жінкою, тому що він по дурості зробив на світ первістка жіночої статі, народженої іншою, ситуацію можна привести до рівноваги, запропонувавши згадану дитину відкинутої і спробувавши зачати хлопчика з іншого".
  
  
  "Що? Дай мені поглянути на це", - зажадав Римо, хапаючи сувій. Він пробіг очима пергаментом. "Тут нічого подібного не сказано. Це все про походження".
  
  
  Чіун знизав плечима. "Спробувати варто", - сказав він.
  
  
  "Мені дійсно подобається, як ти швидко і вільно граєш із моїм життям".
  
  
  "Я був не тим, хто зробив одній жінці дитину і намагався одружитися з іншою".
  
  
  "Я не бачив Джильду більше чотирьох років. Я навіть не знав, де її знайти. А вона не хотіла, щоб її знайшли. Що мені було робити? Мені знадобилося достатньо часу, щоб забути її вперше".
  
  
  Майстер Сінанджу задумливо поклав сувій на місце. "Ми маємо робити з цим по одному неприємному кроку за раз", - оголосив він. "Ходімо, ми відвідаємо Ма-Лі".
  
  
  "Чудово", - сказав Римо. Але коли він ішов за Чіуном по прибережній дорозі, його серце билося десь у горлі. Він змусив себе дихати глибше, намагаючись упоратися зі своїми емоціями.
  
  
  Прикрашене подвір'я було порожнім, коли вони прибули. Вітер безнадійно тріпав вимпели удачі. З перекинутої миски з мармеладом вилетіла гагара, і вино було пролито.
  
  
  Римо постукав у двері. Відповіді не було. "Можливо, нам краще повернутися", - нервово припустив він. "Можливо, це зарано".
  
  
  "Завтра буде тільки важче", - сказав Чіун, штовхаючи двері. Римо пішов за ним усередину.
  
  
  В головній кімнаті не було нічого, крім низького столика та кількох килимків для сидіння.
  
  
  "Ма-Лі?" Покликав Римо. Його голос відбився від голих стін.
  
  
  Чіун підняв ніс. Його ніздрі стиснулися. "Понюхай", - наказав він.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Смерть", - сказав Чіун. "Прийди".
  
  
  У сусідній кімнаті, спальні, Ма-Лі лежала на своїй підстилці, все ще у весільному костюмі. Вона лежала, повернувши обличчя до стелі, бліді руки складені на грудях. Її очі були заплющені. У кімнаті було тихо. Занадто тихо.
  
  
  Рімо протиснувся повз Чіуна. Він опустився навколішки і поплескав Ма-Лі по плечу.
  
  
  "Ма-Лі? Це я", - прошепотів він.
  
  
  Відповіді не було. І Римо раптово, на свій жах, усвідомив, чому в кімнаті стало тихо. Він не міг чути серцебиття Ма-Лі.
  
  
  "Ма-Лі!" - вигукнув він, підводячи її голову руками. Голова Ма-Лі схилилася до нього. Її щока була прохолодна навпомацки, обличчя рівного кольору старовинної слонової кістки. З куточка одного заплющеного ока висохла сльоза скотилася її щокою і під підборіддя. Сльоза була червоною.
  
  
  Хоча він знав, що означає ця сльоза, Римо торкнувся її горла. Його тремтливий кінчик пальця не виявив пульсу. Римо глянув у суворе обличчя Майстра синанджу. Вираз його обличчя був ураженим.
  
  
  "Вона мертва", - хрипко сказав він. Чіун опустився навколішки і обмацав її обличчя.
  
  
  "Що могло статися?" Запитав Римо голосом, що зривається. "З нею все було гаразд на церемонії. Це було лише годину тому. Татусю, ти можеш це пояснити?" І рота Рімо стиснувся в тонку лінію.
  
  
  Майстер Сінанджу розстебнув високий комір на шиї Ма-Лі, оголивши пурпурову тушонку розміром не більше десятицентовика. "Удар", - сказав він. "Дивися".
  
  
  Синяк був над гортанню. Римо відчув це. Один дотик сказав йому, що дихальне горло було розчавлено. Він звів очі.
  
  
  Чіун кивнув головою. "Це було зроблено одним рухом пальця".
  
  
  "Хто б це не зробив, він знав, що робив. Якби не кров, я запідозрив би синанджу".
  
  
  Римо подивився вниз на обличчя жінки, з якою він мав одружитися. Навіть після смерті це була умиротворена особа. "Маленький батько", - сказав Римо далеким голосом. "Це ти зробив це?"
  
  
  Чіун підвівся на ноги, підперезуючи кімоно навколо талії.
  
  
  "Я вважатиму, що ваше горе змусило вас поставити це питання, а не вас", - сказав він. "Тому я відповім на нього і не ображаюся. Ні, я не вбивав цієї бідної дитини з мого села. Такий вчинок був би святотатством".
  
  
  "Ну, якщо я цього не робив, і ти цього не робив, то хто це зробив?"
  
  
  "Вбивця, можливо, все ще десь поблизу. Ходімо, полюємо на собаку".
  
  
  Рімо обережно підняв голову Ма-Лі зі своїх колін і поклав її на килимок для сну. Не в силах відірвати очей від її обличчя, він підвівся.
  
  
  "Хоч би ким він був, він не міг далеко піти за годину", - сказав він.
  
  
  "Твоє горе засліпило тебе, Римо. Хіба ти не бачив, як кров запеклася в неї на щоці? Ця бідна дівчина була вбита минулої ночі".
  
  
  "Але весілля відбулося лише годину тому. Вона була там".
  
  
  "Не вона. Хтось, хто був схожий на неї".
  
  
  "Щось тут не так", - сказав Римо.
  
  
  "Ходімо". Чіун поманив його до себе. "Тут є відповіді, які потрібно шукати".
  
  
  Майстер Сінанджу вибіг з дому Ма-Лі з похмурим обличчям. Римо рушив за ним, зупинився і опустився на одне коліно поряд із тілом Ма-Лі. Він поцілував її один раз, у її злегка прочинені губи. Вони були холодними та несмачними.
  
  
  - Я хотів би... - почав було Римо, але його голос припинився, і він поспішив з дому.
  
  
  Майстер Сінанджу чекав на нього у внутрішньому дворі. "Ми досягнемо більшого, якщо підемо різними шляхами", - сказав він.
  
  
  "Після того, як все це закінчиться", - похмуро сказав Римо, "ми можемо йти різними шляхами, причому не одним". Його очі були кольору пивної пляшки, залишеної у стихії, тьмяні та позбавлені блиску.
  
  
  "Якщо таке твоє бажання, то нехай буде так", - гордо сказав Чіун. "Я задоволений тим, що зробив тільки те, що правильно для мого народу та мого села".
  
  
  "Так, я помітив", - пробурмотів Римо, починаючи.
  
  
  Чіун дивився йому вслід. Руки Римо були стиснуті в побілілі від люті кулаки. Його спина була прямою і зухвалою, але Майстер Сінанджу бачив, що його учень ішов, опустивши голову, як людина, якій все одно, куди він іде, або той, кому нікуди йти.
  
  
  Сумно похитавши головою, він повернув до прибережної дороги. І побачив людину, що стоїть на скелях.
  
  
  Чоловік був невисокий на зріст. Він зухвало стояв, уперши руки в боки. Його обличчя, як і тіло, було закутане у чорні складки тканини. І з ділянки непокритої шкіри на його обличчі розкосі чорні очі зухвало сміялися.
  
  
  "Тебе не влаштовує бути злодієм, ніндзя", - прошипів Чіун собі під ніс. "Тепер ти ще й убивця".
  
  
  І, ніби ніндзя міг почути його за камінням, він голосно засміявся. Сміх був хрипом зневаги. "Рімо!" Крикнув Чіун. "Дивися!"
  
  
  Римо різко обернувся, його очі простежили за обвинувачуючим жестом Чіуна.
  
  
  Ніндзя відскочив назад і зник за камінням пляжу.
  
  
  Не кажучи ні слова, Римо почав рухатися. Він пронісся повз Чіуна подібно до дикого вітру. Майстер Сінанджу стрибнув за ним.
  
  
  "Це він, злодій із Америки", - сказав Чіун.
  
  
  "Він зробив це", - випалив Римо. "І він страждатиме за це".
  
  
  Разом вони піднялися на скелі і обвели поглядом пляж унизу.
  
  
  "Його тут немає", - спантеличено сказав Чіун.
  
  
  "Мабуть, ховається", - вирішив Римо, стрибаючи на пісок. "Він не міг піти далеко".
  
  
  "Але де?" спитав Чіун, слідуючи за нею. "Тут нема де сховатися".
  
  
  Римо не відповів. Він побіг уздовж пляжу, шукаючи слідів. Але їх не було.
  
  
  Римо повернув назад. "Іншим шляхом", - сказав він, проходячи повз Майстра синанджу.
  
  
  Чіун теж змінив напрямок. Римо біг так швидко, що його пальці ніг, торкаючись брижі пляжного піску, майже не залишали слідів. Чіун кивнув головою. Римо був майже досить гарний, щоб стати господарем зараз. Навіть у своєму горі він не забував контролювати свої ноги.
  
  
  Чіун озирнувся і побачив сліди, залишені його власними ногами в сандалях. Їх не було. Добре. Чіун все ще був Майстром. Чіун наздогнав Римо біля одного з високих Вітальних рогів. Римо з кимось розмовляв. Чіун впізнав висохлу постать старого Пуллянга, сільського наглядача.
  
  
  "Ти нікого не бачив?" Недовірливо спитав Римо. Він сказав Чіуну: "Пуллянг каже, що ніхто не проходив цим шляхом".
  
  
  "Неможливо", - наполягав Чіун. "Немає жодних слідів, які ведуть в інший бік".
  
  
  "І жоден таким чином", - сказав Римо. "Крім Пуллянгу".
  
  
  "Він був у чорному, викрадач ніндзя", - сказав Чіун Пуллянгу. "Ти, мабуть, бачив його".
  
  
  Старий безпорадно знизав плечима, як би кажучи: "Це моя вина?"
  
  
  Чіун сказав: "Тоді забирайся геть, марний".
  
  
  Він зауважив, що Римо пильно дивиться на нього з дивним виразом на обличчі.
  
  
  "Римо? У чому справа?"
  
  
  "Ти сказав ніндзя", - пробурмотів Римо. "І що?"
  
  
  - Чіун, - повільно промовив Римо, - я бачив його ясно як день. Він був ніндзя. Він був тим пляжним бродягою з Вашингтона, який займався кунг-фу - Адонісом.
  
  
  "Він був ніндзя. Він мав японські очі".
  
  
  "Це не те, що я бачив".
  
  
  "Можливо, сюди приходили обидва злодії", - припустив Чіун.
  
  
  "Я бачив, як ти вказував на людину на скелях, і це був Адоніс".
  
  
  "Я вказав на ніндзя. Це те, що я бачив".
  
  
  "І ми обоє бачили, як він стрибнув за каміння", - сказав Римо. "Знаєш, що я думаю? Я думаю, ми бачили те, що хтось хотів, щоб ми побачили".
  
  
  "Я думаю, що ви маєте рацію".
  
  
  Римо озирнувся. "Гей, куди подівся Пуллянг?" Чіун сердито озирнувся. Пуллянг зник. Чіун насупився.
  
  
  "Ти думаєш про те саме, про що і я?" Запитав Римо.
  
  
  "Я думаю, що кроки Пуллянга починаються біля скель і закінчуються біля наших ніг, - сказав Чіун, вказуючи на пісок, - наче він піднявся в небо".
  
  
  "Нам краще повернутися в село. Ніхто не знає, що задумав цей привид - ким би він не був".
  
  
  "Отже, у цьому ми солідарні?"
  
  
  "Поки що я не скажу інакше", - сказав Римо.
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу скликав своїх людей на сільську площу за допомогою бронзового гонгу, який утримувався в рамі з граба пружинами такої міцності, що жоден відомий молоток не міг змусити його задзвонити.
  
  
  Чіун підійшов до гонгу і постукав по центру одним пальцем. Його глибокі гуркіти змусили морських чайок з переляку злетіти з площі.
  
  
  Збіглися мешканці села. Ніколи на пам'яті села Сінанджу не звучав Ґонґ Суду. Ніколи в селі не відбувалося злочину, поки в ньому проживав Майстер.
  
  
  Вони прийшли, старі й молоді, на їхніх обличчях відбилося потрясіння, і стовпились навколо гонгу.
  
  
  "Зберіться переді мною, мій народ", - наказав Чіун. Його очі, здавалося, впивались у кожне обличчя, тож кожен відчував, що Майстер Сінанджу досліджує його власні потаємні думки.
  
  
  Коли мешканці села утворили нерівне півколо перед Майстром Сінанджу – дорослі тримали своїх дітей перед собою, поклавши руки їм на плечі, а немовлята висіли у них на стегнах, – Чіун підніс свій голос до неба.
  
  
  "Смерть прийшла до Сінанджі", - проголосив він.
  
  
  Жителі села притихли, начебто небо повільно давило на голови.
  
  
  "Ма-Лі, наречена Римо, була вбита". Особи мешканців села набули кам'яного виразу. Це було так, ніби вони раптово стали однією позбавленою емоцій великою родиною.
  
  
  "Я шукаю її вбивцю серед вас", - сказав Чіун. Римо підійшов до Чіуна ззаду.
  
  
  "Я перевірив кожну хатину", - тихо сказав він. "Пусто. Вони всі тут".
  
  
  Чіун кивнув, не відриваючи погляду від натовпу. "Джілда та дитина?" спитав він.
  
  
  "Я помістив їх у скарбницю. Двері я теж полагодив і замкнув".
  
  
  "Тоді наш убивця серед присутніх".
  
  
  "Можливо", - прошепотів Римо. "Як ми можемо визначити, чи може вона виглядати так, як хоче?"
  
  
  "Пуллянг, крокни вперед", - скомандував Чіун.
  
  
  З натовпу, ступаючи, як собака, що чекає на прочуханки, вийшов старий Пуллянг, доглядач. Він став перед Чіуном, його ноги в брудних штанях тремтіли.
  
  
  "Ти був сьогодні на пляжі?" Запитав Чіун.
  
  
  "Ні, майстер", - тремтячим голосом промовив Пуллянг.
  
  
  "Взагалі?"
  
  
  "Ні, про Вчитель", - повторив Пуллянг.
  
  
  "Я бачив тебе на пляжі менше п'яти хвилин тому", - наполягав Чіун. "Я говорив із тобою, а ти зі мною".
  
  
  "Мене там не було".
  
  
  "Мій син каже, що ти був", - суворо сказав Чіун.
  
  
  "Вірно, я бачив тебе", - погодився Римо.
  
  
  Пуллянг упав навколішки. "Не я! Не я! Я весь день був зі своїми онуками", - заплакав Пуллянг.
  
  
  Чіун подивився зверху вниз на жалюгідну фігурку, але на його зморшкуватому обличчі не позначилося ні краплі жалю.
  
  
  - Якщо мої слова неправда, - наспіваючи промовив Чіун, - ти повинен назвати мене брехуном, і мого прийомного сина теж брехуном перед усім селом. Ти зробиш це?"
  
  
  "Не я. Я не можу назвати тебе брехуном, але й не став би брехати тобі".
  
  
  "Ти збрехав про пурпурові чапля", - сказав Чіун.
  
  
  "Я бачив їх!"
  
  
  "І я бачив тебе на березі", - відсторонено промовив Чіун. "Устань, Пулліанг, вірний доглядач, і догляди своїх онуків".
  
  
  Рімо запитав Чіуна: "Якщо вбивця тут, він може бути схожий на будь-кого. Як ми збираємося відрізнити його від інших?"
  
  
  "Ми знайдемо спосіб. Цей злочин буде покараний".
  
  
  "Просто пам'ятай, - сказав Римо, - хто каратиме".
  
  
  "Подивимось. За законом синанджу Майстер не має права завдавати шкоди сільському жителю, незалежно від причини".
  
  
  "Спробуйте зупинити мене", - сказав Римо, дивлячись на порожні обличчя, які зі страхом спостерігали за ним.
  
  
  "Я можу це зробити", - тихо сказав Чіун, обходячи групу жителів села, його руки були зчеплені за спиною, як у генерала, що дивиться війська.
  
  
  "Ти, Пак", - сказав Чіун, вказуючи на хлопця. "Назви свого батька".
  
  
  "Хуей, про Вчитель".
  
  
  "Добре. Ідіть і встаньте поруч із Гонгом Суду. Я поставлю кожному з вас питання. Моє питання буде простим. Ті, хто відповість правильно, стануть поруч із Паком. І горе тому, чия особа мені невідома".
  
  
  Протягом години Майстер синанджу розпитував кожного мешканця села, від найстаршого чоловіка до наймолодшої дитини, що говорить, про сімейні традиції чи історію синанджу. Усі відповіли правильно. І всі пішли стояти з Паком, поки на сільській площі не залишилося нічого, окрім шелесткого листя сливового дерева.
  
  
  "Його тут немає", - нетерпляче сказав Римо. "Він втік".
  
  
  "Всі мої мешканці на обліку", - визнав Чіун. "Давайте залишимо їх тут і звичаєм все село".
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун. "Але будь обережний, сину мій. Можливо, ми зіткнулися з чаклунством. Наші здібності не завжди захищають від подібних речей".
  
  
  "Я не вірю в цю нісенітницю", - сказав Римо, віддаляючись.
  
  
  Чіун пішов за ним. Ти бачив це лайно на власні очі, чув слова своїми власними вухами.
  
  
  "Це не було чорною магією".
  
  
  "Що це було, нам ще належить з'ясувати. Але це було. Ти знаєш це так само добре, як і я. Ходімо, поговоримо з Джильдою".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Ви перевіряли її, щоб побачити, чи справді вона та, ким здавалася?"
  
  
  "Я впізнаю Джільду, коли бачу її".
  
  
  "І я знаю Пуллянга з дитинства. Подивимося".
  
  
  Двері в Будинок Майстрів були зачинені, але не зачинені. Гострий зір Чіуна підказав йому це навіть на відстані.
  
  
  "Я думав, ти зачинила двері", - сказав він, прискорюючи крок.
  
  
  "Я зробив", - похмуро відповів Римо.
  
  
  "Зараз вона не замкнена".
  
  
  Римо перейшов на біг. Він вилетів за двері, мов блискавка.
  
  
  "Джільдо!" Крик Римо був здавлений від болю.
  
  
  Майстер Сінанджу увійшов до тронної зали, одним поглядом окинувши скарб. Переконавшись, що воно недоторкане, він приєднався до Римо у вітальні. Рімо намагався розштовхати Джильду, щоб вона прокинулася.
  
  
  "Рімо", - хрипко промовила вона, рухаючись на килимку для сидіння.
  
  
  "Що сталося?" Запитав Римо.
  
  
  Джільда з Лаклууна приголомшено озирнулася. Її очі були молочно-сірими, зніяковілими.
  
  
  "Я не пам'ятаю. Я спав?"
  
  
  "Так", - сказав Римо. "Хіба ти не пам'ятаєш?"
  
  
  "Я чекав тут, як ти мені велів. Фрейя хотіла погратися з іншими дітьми. Вона стала примхливою. Останнє, що я пам'ятаю, це як я казав їй стежити за своїми манерами. На цьому моя пам'ять обривається". Коли вона оглянула кімнату і побачила тільки Римо і Чіуна, голос Джилди здригнувся. "Фрейя..."
  
  
  - Перевірте інші кімнати, - сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу випарувався, як пара з відкритого клапана. Коли він повернувся, його холодний вираз змінився зляканим обличчям прабатька.
  
  
  "Рімо! Вона пішла!"
  
  
  Джільда з Лаклууна закуталася в плащ, наче в кімнаті впала температура. Вона нічого не сказала, її очі стали задумливими.
  
  
  "Давай, Чіуне", - сказав Римо. "Ми збираємося знайти її".
  
  
  "Рімо!" Раптом покликала Джільда. Римо зупинився у дверях. "Моя Фрейя - гостя вашого села. Якщо з нею щось трапилося, це впаде на твою голову".
  
  
  Рімо нічого не сказав, а потім він пішов. Зовні вже стемніло.
  
  
  "Тут щось не так", - зловісно сказав Чіун. "Темрява настане ще не раніше, ніж за дві години".
  
  
  "Забудь про альманаху синанджу", - відрізав Римо. "Ми маємо знайти мою дочку".
  
  
  На площі мешканці села збилися в купку. Вони теж знали, що до заходу сонця залишалося дві години, але темрява огорнула маленьке село подібно до року.
  
  
  "Дивися!" тремтячим голосом Пуллянга. "Дивись! Я не брехав. Вони повернулися".
  
  
  Римо подивився. Внизу, біля берега, кружляли дві істоти на своїх пурпурово-рожевих крилах кажана, їх гострі мордочки смикали на гусячих шиях.
  
  
  "Птеродактілі", - видихнув Римо. "Я був правий".
  
  
  "Я ніколи не бачив таких істот", - сказав Чіун. "Але ось що я добре розумію. Вони кружляють навколо видобутку".
  
  
  "О, ні", - простогнав Римо. Він метнувся до скель, що оточували берег, і кинувся бігти по піску, коли птеродактилі опустилися нижче, збуджено розмахуючи своїми гострими хвостами.
  
  
  По пляжу бігла на крихітних ніжках маленька дівчинка зі світлим волоссям.
  
  
  "Фрейя!" Крикнув Римо. "Тримайся, дитинко. Я йду". Птеродактилі спікували вниз, як блакитні сойки, що потривожили кішку. Фрейя продовжувала тікати, її обличчя було зацьковане.
  
  
  Римо побіг за нею, його ступні розпливалися, коли він зосередився на своєму диханні. У Сінанджу правильне дихання – це все. Воно вивільняє приховані сили людського тіла. Дихання Римо вирівнялося, коли він біг, а його ноги набирали швидкість, поки він не побіг швидше, ніж могли літати птеродактилі.
  
  
  Маленькі ніжки Фрей затанцювали. Вона в страху озирнулася якраз у той момент, коли на її шляху з'явився камінь.
  
  
  Римо крикнув: "Обережно, камінь!" Він побачив, як Фрейя спіткнулася. Він стрибнув до неї.
  
  
  Але птеродактилі були ближчими. Один ухилився і кинувся на Римо, схопившись пазурами. Римо рубанув один раз, але кіготь якимось чином виявився швидше за його блискавичний рефлекс. Він пірнув під крило, що розвівається, і підкрався ззаду до незграбної тварюки. Збираючись завдати удару ногою по задній частині її мішковидного тіла, Римо раптово забув про своє становище.
  
  
  Інший птеродактиль приземлився там, де впала Фрейя, і швидким збираючим рухом склав свої крила, що б'ються. Він повернувся до неба, його довга шия напружилася. Затиснута в його кігтях, що звисали, крихітна фігурка звивалася, як черв'як.
  
  
  "Ні!" - Закричав Римо.
  
  
  Птеродактиль ковзнув над водою.
  
  
  Римо кинувся за ним. Його ноги не піднімали піску, коли він утік. І коли він упав у воду, він не пірнув, а продовжував бігти, його ноги рухалися так швидко, що не пробивалися крізь хвилі, що здіймалися. Він біг гребенем хвиль, його імпульс був настільки великий, що гравітація не могла притягнути його вниз.
  
  
  Римо звузив свою увагу. Тепер для нього існував лише птеродактиль. Птеродактиль із маленькою дівчинкою у пазурах – дочкою Римо. Він не збирався втрачати і її теж. Вся жахлива сила, яка була синанджу, горіла в ньому, змушуючи кожен м'яз функціонувати в досконалій гармонії.
  
  
  Він лише невиразно усвідомлював голос Чіуна позаду себе. "Я з тобою, сину мій".
  
  
  Римо не відповів. Він наздоганяв потворну рептилію. Її хвіст дражливо хвистав у межах досяжності.
  
  
  "Так", - сказав Чіун, ніби прочитавши думки Римо. "Хвіст. Якщо ти зможеш зловити його в пастку, ти зможеш збити його з ніг. Не турбуйся про дитину. Я зловлю її, коли чапля-диявол відпустить. Або я пірну в море і врятую її. Ти зупиниш цю чудовисько. , щоб зберегти життя вашої дитини.
  
  
  Хвіст, пританцьовуючи, наблизився. Римо знав, що він матиме лише один постріл. Як тільки він націлиться на хвіст, він втратить інерцію, яка не давала ногам провалюватися. Один постріл. Він не збирався все упускати.
  
  
  Римо зробив свій постріл. Він побачив, як його права рука зімкнулась над пурпуровим хвостом. Потім море піднялося, щоб поглинути його. Досі чіпляючись, він дозволив собі потонути. Він потягне птеродактилю на дно океану і розірве його на шматки. Будь ласка, Боже, молився він, коли холод скував його м'язи, не дай Чіуну зазнати невдачі.
  
  
  Вода була подібна до крижаної стіни. Його тіло оніміло. Він не міг сказати, чи зберігся у нього хвіст. Його кулак відчувався як камінь. Римо простяг руку, знайшов своє зап'ястя і потягся до руки, що стискала його. Ця штука нізащо не здригнулася б при захопленні двома руками.
  
  
  Але Римо нічого не відчув. Море було надто темним. Він не міг бачити, чи в нього залишився хвіст. Боже, він у мене є? Я не міг схибити. Будь ласка, не дай мені проґавити.
  
  
  І раптом, наче ввімкнули сонце, море залило світлом. Римо побачив, що його кулаки стискають морські водорості. Він відчайдушно дрыгав ногами, намагаючись відновити рівновагу. Не було жодних ознак птеродактилю.
  
  
  Майстер Сінанджу, на щоках якого бульбашилося повітря, підплив і поплескав його по плечу. Він заперечливо похитав головою.
  
  
  Римо звільнився. Коли він виринув на поверхню, то побачив, що сонце знову вийшло. Воно було низько над горизонтом. Небо було чисте.
  
  
  Зморшкувате обличчя Чіуна випливло поруч із ним.
  
  
  "Вона пішла". Римо здалося, що на його зморшкуватому обличчі потекли сльози, але це могла бути морська вода. "Моя прекрасна онука пішла!"
  
  
  "Я не бачу птеродактилю. Він має бути там, внизу!" Рімо ковзнув під прибій, Чіун пішов за ним.
  
  
  Вони похмуро шукали, їхні легені випускали затриманий кисень у нескінченно малих кількостях. Минуло півгодини, а вони не намагалися ковтнути повітря. Дно океану було кам'янистим і неприступним. Плавало кілька риб. І хоча вони прочухали дно океану більш ніж на милю навколо, вони не знайшли тіл. Тільки зелених крабів із Західно-Корейської затоки, які, як було відомо, харчувалися плоттю мешканців села.
  
  
  У страху Римо пірнув у групу риб, що харчуються на дні океану, розкидаючи їх руками. Він відкопав шматочок білого м'яса. На нього дивилося плоске сріблясте око. Риба.
  
  
  Коли сонце зникло за хвилями, вони здалися. "Мені так шкода, Римо", - сказав Чіун, задихаючись. "Я бачив, як ти схопився за хвіст, і коли птах упав, я потягнувся до бідної невинної дитини. Я думав, що спіймав її. Але, опинившись під водою, мої руки виявилися порожніми".
  
  
  "Я не міг не помітити цей хвіст", - сказав Римо.
  
  
  "Ти цього не робив", - сказав йому Чіун.
  
  
  "У мене був хвіст, і ви бачили, як птах спускався. Але там, внизу, ніякого птаха немає".
  
  
  "Що це означає?" - спитав Чіун.
  
  
  "Давай", - похмуро сказав Римо, переходячи до плавального удару зверху, який був улюбленим у синанджі. Він попрямував до берега.
  
  
  Джільда чекала на пляжі. Вона стояла висока та похмура, її руки стискали шви плаща. На її жіночному обличчі не позначилося ні горя, ні смирення. Вона була надто гордим воїном для обох почуттів.
  
  
  "Ти зазнав невдачі", - сказала вона сухим голосом.
  
  
  "Ви спостерігали за нами. Що ви бачили?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ти впав на потворного птаха. Вона впала в море. І ви двоє повернулися з порожніми руками. Не могли б ви принаймні повернути мені тіло моєї дитини?"
  
  
  "Її там немає", - рішуче сказав Римо. І він подався до села.
  
  
  Джілда повернулася до Чіуна. - Що він має на увазі? Я бачила...
  
  
  "Ти бачив, як пітьма опустилася і розсіялася за годину", - сказав Чіун. "Ти в це повірив?"
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "Не довіряти своїм почуттям - це перший крок до справжнього бачення", - сказав Чіун, беручи Джілду за руку. "Ходімо".
  
  
  "А чому я маю довіряти, якщо не свідченням моїх очей?"
  
  
  Чіун кивнув у бік цілеспрямованої фігури Римо.
  
  
  "Довіряй батькові своєї дитини, бо він із синанджу".
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Джільда з Лаклууна наздогнала Римо. "Розкажи мені", - попросила вона.
  
  
  "Тихо", - гаркнув Римо, коли вони наблизилися до самого села. "Він може чути нас".
  
  
  Джільда схопила Римо за руку. М'яз навпомацки був як теплий камінь. "Мене не хвилює, хто може чути", - сказала вона. "Невже ти настільки холодний, що не дбаєш про свою дитину?"
  
  
  Рімо взяв Джильду за плечі. Він наблизив своє обличчя до її обличчя. "Птеродактилі були несправжніми", - прошепотів він. "Я схопився за хвіст і опинився у повітрі. Там нічого не було".
  
  
  "Я бачив, як моя дитина впала в море".
  
  
  "Ви бачили те, що хтось хотів, щоб ви побачили. Хтось, хто досить близький, щоб впливати на наші уми та маніпулювати образами, які ми всі бачимо. І якщо він той, за кого я його приймаю, то у нас є над чим попрацювати”.
  
  
  "Ви знаєте, хто це?"
  
  
  "У мене є ідея", - сказав Римо, дивлячись на Чіуна, який стояв, рішуче склавши руки в рукавах кімоно. Чіун кивнув головою.
  
  
  "Цього разу мій син спіткав істину раніше за мене", - гордо сказав він. І він вклонився у бік Римо.
  
  
  "Убережи мастило", - різко сказав Римо. "Нам треба дещо залагодити між собою, тобою та мною".
  
  
  "Скажи мені одну річ", - з тривогою сказала Джільда. "Моя дочка жива чи мертва?"
  
  
  "Я не знаю", - зізнався Римо. "Але забудь про те, що ми бачили на пляжі. Це була не Фрейя. Ілюзія не може підняти дитину з плоті та крові та віднести її в море".
  
  
  "Ілюзія?" спитала Джилда. "Ти хочеш сказати, що це..."
  
  
  "Голландець", - сказав Римо. "Іншого пояснення немає. Він знав, як відкрити скарбницю. Ймовірно, навчився цьому у Нуїч, ублюдок. Він проник у свитки Чіуна, дізнався про Кюре і використав цю інформацію, щоб завдати нам якомога більше неприємностей. Тепер він пішов за нами назад у Сінанджу, щоб закінчити роботу."
  
  
  "Я пам'ятаю його з Випробування Майстра", - сказала Джилда. "У Сінанджу він так само сильний, як і ти, і його злий розум може змусити нас побачити будь-яке чаклунство, яке він забажає створити".
  
  
  "Насамперед через нього ти втекла від мене", - з гіркотою сказав Римо. “Це через нього ми з тобою не змогли бути разом. А тепер він убив Ма-Лі. Він заплатить за це”.
  
  
  "Пам'ятай, Римо", - втрутився Чіун. "Він такий самий, як ти, білий, навчений синанджу. Але він також і Інший, інь у твоєму ян".
  
  
  "І я не можу вбити його, тому що, якщо він помре, помру і я", - похмуро сказав Римо. "Я цього не забув. Але я скажу тобі ось що, Чіуне. Може, я і не вб'ю його, але я збираюся підвести його прямо до чортової грані. Коли я з ним закінчу, він більше ніколи нікого не вб'є. Ніколи." Римо попрямував назад до села.
  
  
  Далекий голос зупинив його. "Рімо".
  
  
  Чутливий слух Римо зосередився на голосі. То був голос Ма-Лі, легкий і сріблястий. Але ряд скель, з яких долинав голос, був порожній.
  
  
  "Рімо". Це знову був її голос.
  
  
  Римо озирнувся і побачив її. Вона стояла поряд із будинком, який Римо почав будувати рік тому. На ній був червоний весільний костюм з високою талією, і вона тепло посміхнулася йому, вказуючи на відчинені двері недобудованого будинку.
  
  
  "Давай, Римо. Давай, це твоя шлюбна ніч. Хіба ти не хочеш мене, Римо?" Голос належав Ма-Лі, але тон насміхався з нього.
  
  
  "Ти сучий син", - сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу спробував зупинити свого учня, але Рімо Вільямс рухався надто швидко. Пальці Чіуна безсило торкнулися голої руки Римо.
  
  
  "Він дражнить тебе, Римо", - крикнув Чіун. "Не забувай про своє навчання. Жодного гніву. Гнів дає йому перевагу". Потім заграла музика, що дисонує музика, що виходила з хворого розуму Джеремі Перселла, який став відомий як голландець за роки самотності на острові Сен-Мартін після смерті свого тренера, злісного племінника Чіуна, Нуїча. Повітря наповнилося фарбами, і Римо виявив, що потрапив у психоделічний тунель світла. Не було ні дороги, ні неба, ні будинку з голландцем, що запрошує там. Це були суцільні смуги та завитки кольорового світла. Римо все одно продовжував тікати, але він спотикався у світі, який існував лише у його власному свідомості. Його нога вдарилася об щось тверде – камінь чи корінь дерева – і він упав, посковзнувшись на грудях, бруд забризкав його відкритий рот.
  
  
  Римо заплющив очі. Наприкінці свого слайда він підвівся на ноги, сплюнувши, щоб прочистити рота. Але навіть із заплющеними очима він бачив кольори і чув музику.
  
  
  "Є бруд у шлюбну ніч", - сказав голос, схожий на Ма-Лі. "Це новий звичай синанджу?"
  
  
  "Ти не можеш вічно ховатись за своїми ілюзіями", - попередив Римо.
  
  
  Раптом кольори сплелися в крапку і вибухнули, як феєрверк. Останні іскри згасли, і Римо знову зміг бачити. Чіун і Джилда стояли недалеко від нього, безглуздо моргаючи очима. Їх теж змусили бачити кольори.
  
  
  "Я не боюся зустрітися з тобою віч-на-віч". Голос належав Адонісу. Він спокійно підійшов до Римо з самовдоволеною усмішкою на широкому засмаглому обличчі.
  
  
  "Римо. Будь обережним", - попередив Чіун.
  
  
  "Але ти боїшся мене". І раптом він перетворився на ніндзя у чорному костюмі з одним круглим блакитним оком та одним розкосим чорним оком.
  
  
  "Не я", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо ти вб'єш мене, ти помреш", - прокричав голландець, повертаючись до свого природного вигляду. Його світле волосся майоріло, як левова грива.
  
  
  "Він дражнить тебе", - сказав Чіун.
  
  
  "Ну і що?" - гаркнув Римо, приходячи до тями. "Якщо він уб'є мене, він теж помре. Це йде двома шляхами - чи не так, Джеремі?"
  
  
  "Хіба ти не бачиш?" Сказав Чіун. "Подивися в його очі. Вони сповнені божевілля. Він хоче померти. Йому нічого втрачати".
  
  
  Голландець зупинився як укопаний і впер кулаки в стегна. Морський бриз розвівав його пурпуровий бойовий костюм на руках та ногах. Він відкрив рота, і звідти вирвався сміх, ніби його робив механізм, підключений до закидання його голови. То був нелюдський звук.
  
  
  Через жовтий пояс, що оперізує його талію, він зняв окуляри без оправи і кинув їх до ніг Римо.
  
  
  Римо глянув униз. То були окуляри Сміта.
  
  
  "Я вбив твою гадану наречену, твою дочку і твого колишнього роботодавця. Помстися зараз, якщо насмілишся".
  
  
  "Я смію", - сказав Римо, підстрибуючи у повітря. Він виконав чудовий стрибок чаплі, піднявшись більш ніж на тридцять футів у повітря. На піку свого стрибка він різко опустився до піднятого голландця. Але голландець стояв на своєму, готовий взяти смертельний удар ногою в обличчя. І Римо надто пізно зрозумів, що Чіун мав рацію. Голландець хотів померти. Але в останній можливий момент голландець викинув руку і впіймав праву кісточку Римо, коли вона опускалася. Повертаючись, як метальник диска, він перенаправив енергію падіння Римо широкою дугою. Він відпустив. Римо летів прямою лінією, врізавшись у стіну свого недобудованого будинку. Він приземлився в плутанину розщепленого бамбука та дерева тика.
  
  
  Голос голландця проник у його розум. "Ходімо, Римо. У нас є вся ніч, щоб померти. Можливо, я вб'ю твою коханку-лесбіянку, перш ніж позбавлю тебе життя".
  
  
  Римо схопився на ноги. Він вилетів за двері, як гарматне ядро, вдаривши по дверях долонею. Двері пролетіли перед ним і застрибали по кутках, як квадратне колесо.
  
  
  Голландець стояв, сміючись. За ним Джильда зняла кинджал зі свого шкіряного пояса. Вона підкралася до нього ззаду. Римо спіймав двері, що відскакували, і підкинув її, як тарілку, що літає. Вона злетіла високо, потім опустилася як м'яч для фастболу пітчера. Римо сподівався, що це відверне його на досить довгий час.
  
  
  Голландець спостерігав, як двері піднялися, а потім рушили в його бік. Цього було б легко уникнути. Невже Римо нічому не навчився за роки, що минули з їхнього останнього зіткнення?
  
  
  Він побачив руки за секунду до того, як кинджал ковзнув під його щелепою. Так от воно що. Це теж майже спрацювало. "Дитино моє. Розкажи про її долю, - прошипіла Джилда з Лаклууна, відкидаючи його волосся назад, щоб оголити горло.
  
  
  "У тебе такі вузлуваті руки, Джільдо", - м'яко сказав він. "Як ти взагалі можеш ними користуватися?"
  
  
  Джільда відсахнулася. Кинджал випав. Її пальці напружилися, наче скам'янілі. Вона підняла їх і широко розплющеними очима побачила, що вони схожі на висохле дерево, наче гілки дерева виросли в грубу форму її рук.
  
  
  Голландець обернувся. "Старе сухе дерево", - передражнив він. "Не руки воїна. Годяться тільки на дрова".
  
  
  Першими спалахнули пальці. Полум'я було блакитним і неземним, але воно поповзло до її зап'ястя, а потім рушило до ліктів, які теж перетворилися на дерево.
  
  
  "Ілюзія! Це лише ілюзія!" Джільда плакала.
  
  
  "Не полум'я", – поправив голландець.
  
  
  "Так! Ілюзія!" - сказала вона, заплющивши очі від болю.
  
  
  Голландець відступив назад, коли Майстер Сінанджу схопив Джильду і повалив її на землю, катаючи по бруду, щоб загасити вогонь.
  
  
  "Полум'я справжнє", - сказав Чіун. "Це одне з його справжніх чарів".
  
  
  "Тепер дивись, старий, - крикнув Голландець, - і ти побачиш, хто справді гідний стати наступним майстром синанджу". Він знову звернув увагу на Римо Вільямса.
  
  
  Обличчя Римо спотворилося від болю та люті. Тепер він був всього за кілька ярдів від мене і наближався, як розлютована стріла.
  
  
  "Ви добре виглядаєте", - сказав голландець. "Я тільки хотів би, щоб ваше весілля - вибачте, наше весілля - не було перервано. Я планував для вас найбільш незабутній медовий місяць".
  
  
  Римо увійшов із розкритими долонями. Він хапав повітря. За ним матеріалізувався справжній голландець. "Шкода", - сказав голландець. "Ти нічого не навчився. Я, як і раніше, твій начальник. Нуїч навчав мене, коли я був дитиною, у той час як ти прийшов у Сінанджу дорослим. У мене завжди буде ця перевага".
  
  
  І щоб показати свою зневагу, він повернувся до Римо спиною. "Тепер ми рівні", - сказав він, схрестивши руки.
  
  
  Римо завдав розгонистого удару ногою. Голландець підстрибнув на місці, вміло ухиляючись від удару. Він розвернувся у стрибку і завдав удару жорсткими пальцями. Римо парирував удар схрещеними зап'ястями. Підсік носком ноги задню частину коліна противника і відправив голландця в колесо, що обертається. Він приземлився на спину.
  
  
  "Хто тепер головніший?" — спитав Римо, ставлячи переможну ногу на груди голландця. Римо натискав доти, доки не почув хрускіт хрящів, що напружувалися. Нереально блакитні очі голландця спалахнули.
  
  
  "Я недооцінив тебе, Римо. Дуже добре, убий мене, якщо таке твоє бажання".
  
  
  "Ні, Римо", - сказав Чіун. Майстер Сінанджу підскочив до Римо.
  
  
  "Тримайся подалі від цього, Чіуне", - попередив Римо. І поки він люто дивився на Чіуна, голландець побачив свою нагоду. Тверді, як сталь, пальці схопили Римо за кісточку і вивернули один раз. Римо скрикнув. Він відсахнувся від болю, стрибаючи на одній нозі.
  
  
  Голландець випростався і сказав: "Твоя здатність до концентрації просто шкода. Як ти пережив початкове тренування?"
  
  
  Римо став на ноги. "Деякі люди думають, що я досить добрий", - відповів він. Коли він сперся на праву ногу, стало боляче. Але він не відчув скреготу від зламаних кісток. Біль був не важливий.
  
  
  “Ма-Лі так не думає. Зараз вона у Пустоті, її дух кричить, що ти не зміг захистити її. Твоя дитина, твій роботодавець – вони вічні свідчення твоєї некомпетентності”.
  
  
  "Приготуйся приєднатися до них", - сказав Римо, погрозливо насуваючись.
  
  
  "Ні, Римо". То був голос Джильди. "Він знає, де моя Фрейя, чи жива вона чи мертва. Не вбивай його. Будь ласка".
  
  
  "Послухай її, Римо", - сказав Чіун. Майстер Сінанджу стояв над Джилдою, його руки безпорадно тремтіли. Він не міг убити голландця, не вбивши його учня. Тепер це було між двома білими Майстерами синанджу.
  
  
  "Послухай мене", - гукнув голландець. "Ти переможеш мене, тільки вбивши. Я хочу, щоб ти зробив це, Римо. Я вбив найближчих тобі людей. Я міг би убити тебе. Я вважаю за краще, щоб ти наклав на себе руки, вбив мене".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Його очі були зосереджені на цьому відкритому глузливому обличчі. Все інше зараз не мало значення. Були лише він і голландець. Застережні крики Чіуна слабо віддавалися в його вухах, начебто вся енергія Римо була спрямована з оточення на його ворога. Голландець був всього за чотири кроки від нього, потім за три, потім за два, потім ...
  
  
  Удар кулака Римо припав у сонячне сплетіння. Він міг би повалити міцне дерево, але голландець напружив м'язи живота в очікуванні удару. Він відскочив на кілька футів тому, але зберіг рівновагу.
  
  
  Голландець посміхнувся йому. "Невдалий удар. Твій лікоть був зігнутий. Але це завжди було твоєю проблемою, чи не так?" Римо вийшов уперед, мовчазний і цілеспрямований. Голландець побачив щось у його очах. Щось, що не було гнівом, щось, чому не місце в очах людини, навченої навіть синанджу.
  
  
  "Ти збираєшся сказати мені, де Фрейя, подонок", - спокійно сказав Римо.
  
  
  "Де?" передражнив голландець. "Та ж вона всюди навколо нас. Я згодував один шматочок морської чайки, трохи зміям, а решту крабам. Я не прихильник того, щоб даремно витрачати гарне м'ясо, а ви? Особливо таке ніжне, солодке м'ясо".
  
  
  Рука Римо виявилася швидше за очі голландця на якусь мікросекунду, але цього було достатньо. Він схопив голландця за довге волосся і повернув його голову. Римо штовхнув його на одне коліно, його руки зімкнулися на гладенькій шиї голландця ззаду.
  
  
  Римо почав стискати. "Скажи мені де-вона - знаходиться", - процідив він крізь стиснуті зуби. "Скажи мені-де-моя-дочка". Єремія Персел потягнувся до рук Римо. Його бліді пальці тремтіли, але це було так, наче вони боролися з каменем. Мертва хватка Римо на його горлі була непохитною. Він звивався і марно боровся, і коли його поле зору почало наливатись кров'ю, він запанікував. Він не очікував, що все так скінчиться. Римо перекрив надходження кисню у його легені, порушивши ритм дихання. Вперше голландець відчув страх. Він зрозумів, що не хоче вмирати, але Римо вичавлював із нього життя. Темрява застилала його зір навіть із широко розплющеними очима.
  
  
  Голландець спробував викликати образ, але звір не відгукувався. Натомість пролунав голос, холодний і металевий.
  
  
  "Ти можеш битися чи благати", - говорив Римо йому на вухо. "Але я не відпущу тебе, поки ти не скажеш мені, де моя дочка. Ти чуєш мене, Перселле? Тобі краще серйозно ставитися до смерті, тому що я серйозно ставлюся до того, щоб убити тебе".
  
  
  Ні, ні, безмовно сказав Єремія. Це не може закінчитися. Я не закінчив. О звіре, допоможи мені. Але звір у ньому був заляканий, так само безпорадний, як і він сам перед цим справжнім Майстром синанджу.
  
  
  Нарешті, коли його зір потемніло, як завіса, Єремія Перселл розслабив свої скрючені пальці і розчепірив їх у безпомилковому жесті капітуляції.
  
  
  "Ти здаєшся, так?" - Запитав Римо, продовжуючи стискати. "Ти хочеш, щоб я відпустив. Це все? Можливо, я не готовий. Можливо, я взагалі не хочу тебе відпускати. Можливо, я хочу закінчити роботу, ти, подонок".
  
  
  "Ні, Римо", - сказав Чіун. Його голос зненацька пролунав близько. "Якщо ти маєш убити цю людину, зроби це з ясним розумом. Послухай мене. Якщо він помре, він забере з собою не лише твоє життя, а й правду про долю Фрей".
  
  
  Востаннє шалено трусивши голландця за шию, Римо відпустив його. Коли він підвівся, його руки були схожі на пазурі, пальці стиснуті так сильно, що не могли повністю розтулитися.
  
  
  "Де?" вимогливо запитав Римо, його груди важко здіймалися.
  
  
  Голландець згорнувся калачиком, як комаха, яку підпалили. Його руки схопилися за горло. Він надривно закашлявся. Пройшло багато хвилин, перш ніж кашель затих і він зміг говорити.
  
  
  "Вона в Будинку Майстрів. Поки ти був зайнятий пошуком моїх образів, я помістив її в одну з пароплавних скриньок".
  
  
  "Ти сучий син", - прошипів Римо, знову чіпляючись голландцю в горло.
  
  
  "Ні", - сказав Джеремайя Перселл, зіщулившись. "Я не вбивав її. Думайте про мене, що хочете, але, як і ви, я синанджу. Вбивати дитину заборонено. Ілюзія її смерті була створена лише для того, щоб спровокувати тебе".
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Ми це перевіримо. Ти будеш тут, коли я повернуся".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Я все ще хочу частинку тебе. Хіба це не те, чого ти хочеш?"
  
  
  "Так", - сказав голландець непереконливим голосом. "Це те, чого хочу".
  
  
  Чіун стояв над фігурою, що зіщулилася, в пурпуровому шовку.
  
  
  "Я стоятиму на варті цього, поки ти наглядаєш за своєю дитиною, Римо".
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу почекав, поки Римо і Джилда з Лаклууна не зникли. Він схилився над тілом, що зіщулився, голландця.
  
  
  "Забудь про біль у горлі", - м'яко сказав Чіун. "Зосередься на своєму диханні. Мій син позбавив тебе дихання, порушивши твою внутрішню гармонію. Роби повільні глотки. Затримайте їх глибоко в шлунку, перш ніж випустити погане повітря. От і все. Добре".
  
  
  Голландець знайшов у собі сили сісти. Його очі були засклені, як святковий торт.
  
  
  "Він був..." Слова застрягли у горлі. Голландець болісно закашлявся.
  
  
  "Він виявився сильнішим, ніж ти очікував", - закінчив Чіун. "Так. Тепер він інший Римо. Він знає, хто він. Він розуміє, що він - аватара Шиви на землі. Це знання турбує його, але він зробив важливий крок у своєму розвитку. Іноді мені здається, що він майже такий же могутній, як я. Майже.
  
  
  "Мої сили більші".
  
  
  "Твоя здатність до руйнування більша, от і все. Нуїч добре тебе навчив. Хоча він давно перетворився на порох, я все ще шкодую про той день, коли навчив його синанджу. Ти можеш ходити?"
  
  
  Голландець кивнув головою. "Думаю так".
  
  
  "Тоді встань. Ти підеш за мною до села".
  
  
  "Ні. Я чекатиму тут повернення вашого учня".
  
  
  "Ти більше не бажаєш смерті. Я бачив це на твоє обличчя. І Римо напевно уб'є тебе, коли повернеться".
  
  
  "Я його не боюся", - похмуро сказав голландець.
  
  
  "Так і є, визнаєш ти це чи ні. І я боюся за свого сина. Якщо ти погодишся піти за мною в село, я подбаю про те, щоб ти дожив до наступного дня".
  
  
  "Ти вбив Нуїча, який був мені як батько", - сказав голландець із гіркотою в голосі. "Я не укладатиму з тобою жодних угод".
  
  
  "І я не укласти нічого з тобою, падаль, яка вбила дитину з мого села", - випалив Чіун. Він ударив голландця по обличчю. "Якби в моїй владі було позбавити тебе основного життя, не погасивши тим самим ударом життя Римо, ти зараз став би їжею для падальників. Повстань!"
  
  
  Голландець, хитаючись, підвівся на ноги. Його обличчя було червоне в тому місці, куди Чіун дав йому ляпас. Його очі були дивними. "Ти підеш зі мною до села".
  
  
  Голландець тупо кивнув головою.
  
  
  Майстер Сінанджу йшов на два кроки за голландцем, щоб той міг увесь час спостерігати за ним. Голландець ішов нетвердою ходою. Чіун знав, що від його впевненості не залишилося й сліду. Він дозволив Римо грубо поводитися з собою. Це було досить погано. Але він також виявив боягузтво в бою - риса, яка вважалася у несінандажу. Відкриття, що він боявся смерті, незважаючи на своє хвастощі, вразило цього білого юнака. Він усе ще прокручував це усвідомлення. Те, що від цього лишилося. Бо Чіун знав, що голландець йшов краєм безумства. Це було його долею з того часу, як він виявив свої мутантні здібності. Вони завжди супроводжувалися дивним бажанням вбивати, яке голландець називав звіром. Воно ніколи не було повністю контрольованим.
  
  
  Коли вони спускалися до схованого села, Чіун тихо заговорив.
  
  
  "Ви бачите квадрат унизу?"
  
  
  "Так", - дерев'яно відповів голландець. "Ви бачите там моїх односельців?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Коли ми досягнемо площі, ми пройдемося серед моїх людей. Їм буде цікаво. Вони підійдуть ближче, щоб краще за тебе розглянути. Ти все ще можеш використовувати свої розумові здібності?"
  
  
  "Я думаю, що так".
  
  
  "Будь впевнений. Уяви мені метелика. Красивого літнього метелика".
  
  
  Голландець зосередився. Над його головою в місячному світлі тріпотіли чорні крила. Метелик. Але Чіун побачив, що у метелика, незважаючи на гарний візерунок на крилах з прожилками, замість голови був палаючий череп. Чіун мимоволі здригнувся.
  
  
  "Ти будеш використовувати свою силу розуму, - продовжував Чіун, - таким чином. . . . "
  
  
  Римо знайшов Фрею в першій скрині, яку він відкрив. Його вуха вловили биття її серця, як тільки він увійшов до Будинку Майстрів. Дивно, що серцебиття було дуже спокійним.
  
  
  "Ти в порядку?" Запитав Римо, піднімаючи її на руки. Фрейя серйозно подивилася на нього, але на її обличчі не було страху. "Я в порядку. Ти в порядку?"
  
  
  "Так", - засміявся Римо. "Я в порядку".
  
  
  "Привіт, матуся".
  
  
  "Я б обійняла тебе, дитино моя", - тепло сказала Джильда, простягаючи свої обпалені руки, "але я не можу. Твій батько обійме тебе за мене".
  
  
  "Що трапилося з твоїми руками, мамо? Ти їх обпекла?"
  
  
  "Не бери в голову, дитино. Це дрібниці".
  
  
  "Вона схожа на тебе", - захоплено сказав Римо.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Хоробрий. Ви обидва. Замкнені в багажнику на пару годин. Тримаю парі, ти навіть не плакала, чи не так?" - Запитав Римо Фрею.
  
  
  "Ні", - відповіла Фрейя. "Чому я маю плакати? Я знала, що ти прийдеш, щоб витягти мене. Хіба не для цього існують тата?"
  
  
  "Так, люба", - сказав Римо. "Для цього й існують папи".
  
  
  "Я розповідала тобі про своє поні?" Запитала Фрейя. "Його звуть Тор. Я катаюся на ньому щодня".
  
  
  "Тихіше", - сказала Джільда. Вона обернулася до Римо. "Поки голландець живий, ніхто з нас не в безпеці. Що ти можеш зробити з ним, що не призведе до власного знищення?"
  
  
  "Я не знаю", - відповів Римо. "Я щось придумаю, тому що ніхто ніколи більше не підніме руку на цю маленьку дівчинку. Правильно, Фрей?"
  
  
  "Правильно", - рішуче сказала Фрейя, стискаючи маленький кулак. "Ми його поб'ємо. Бах!"
  
  
  Римо опустив Фрей на землю. Він придивився до Джильди. "Нам треба поговорити", – серйозно сказав він.
  
  
  "Моїм рукам треба приділити увагу", - сказала вона, піднімаючи їх.
  
  
  Шкіра була обпалена до ліктя. Римо уважно оглянув її.
  
  
  "Не дуже добре", – вирішив він. "Але і не погано. Чіун знає багато цілительських штучок. Тримаю парі, що через місяць він зможе змусити тебе знову махати мечем".
  
  
  І Римо посміхнувся. Джільда усміхнулася у відповідь.
  
  
  "Я думаю, він хоче, щоб його знову поцілували, матусю", - сказала Фрейя, дивлячись невинними очима.
  
  
  Рімо і Джільда засміялися.
  
  
  Їхній сміх був перерваний шумом ззовні.
  
  
  "Звучить як бунт", - сказав Римо. Він попрямував до дверей.
  
  
  "Залишися, Фрейє", - попередила Джильда і пішла за Римо. Римо вийшов із Будинку Майстрів і мало не впав, спіткнувшись про фігуру Голландця. Рефлекторно він схопив його за довге волосся. Тонкий крик - не голландця - пронизав його вуха.
  
  
  "Ти не обдуриш мене, Перселле", - сказав Римо, жбурляючи голландця на землю. Він упав, як лялька. Мабуть, він все ще слабкий, подумав Римо.
  
  
  Римо приготувався на випадок, якщо це було вдавання, коли з-за рогу з'явився ще один голландець.
  
  
  Римо взяв другого голландця за руку. І знову опору не було. Але другий голландець вказав на першого і стареньким голосом вигукнув: "Злодій! Я повинен бігти". Звуки сум'яття внизу, на площі, ставали дедалі шаленішими.
  
  
  Відтягнувши обох голландців до краю пагорба, на якому стояв Будинок Майстрів, Римо побачив сотню фігур у пурпурових шовках, що шалено біжать по селі, натикаючись і спотикаючись у несамовитій спробі врятуватися один від одного.
  
  
  Серед них Майстер Сінанджу танцював, як шалене курча.
  
  
  "Чіун?" Покликав Римо. "Що, чорт забирай, сталося?"
  
  
  "Ти що, сліпий? Ти що, не бачиш?" Крикнув Чіун у відповідь. "Я всюди бачу мільйон голландців".
  
  
  "Це те, що я також бачу", - сказала Джільда.
  
  
  Бурмотіння корейських голосів підказало Римо, що кожен мешканець села бачив інших голландців. Вони тікали один від одного, не знаючи, хто з них – якщо такий взагалі був – справжній голландець.
  
  
  "Чорт!" - Вилаявся Римо. "Чіун, ось що ти зробиш. Вирубай їх. Вирубай їх усіх. Ми розберемося з ними пізніше". Римо взяв двох голландців у руки і стиснув нерви на їхніх шиях. Вони впали, як здуті святкові повітряні кульки.
  
  
  "Ти стеж за Фрейей", - сказав Римо Джільде і зістрибнув на площу.
  
  
  То була легка робота. Римо просто біг через село, навмання відбиваючи шиї. Ніхто не чинив опір. Римо був надто швидкий, і кожна шия, яку він стискав, не чинила опір, як у кошеня. Римо попрямував до Чіуна, який був зайнятий виконанням тієї ж операції, за винятком того, що Римо залишив їх лежати там, де вони впали, а Чіун зібрав маленькі купки голландців у пурпуровому одязі.
  
  
  Вони опинилися спина до спини на сільській площі, голландці падали до їхніх ніг.
  
  
  "Що сталося?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Він втік і створив свою магію. Як ви можете бачити", - пояснив Чіун.
  
  
  "Ви мали тримати його під охороною", - сказав Римо, обережно опускаючи голландця на землю.
  
  
  "Він прийшов до тями швидше, ніж я очікував", - поскаржився Чіун, звернувши відразу дві шиї. Два однакові голландці заплющили свої неоново-блакитні очі і приєдналися до інших фігур у пурпуровому одязі.
  
  
  "Чорт забирай, Чіуне. Ти знаєш, наскільки він небезпечний", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - спокійно відповів Чіун. "Я знаю, наскільки він небезпечний".
  
  
  Після того, як вся площа була усіяна голландцями, що лежали непритомними, Римо і Чіун попрямували до хатин села. Вони знайшли інших голландців, що зіщулилися під фальшпідлогами та у затемнених кімнатах. Вони витягли всіх до одного на відкрите місце.
  
  
  "Я думаю, це остання", - сказав Чіун, звалюючи тіло на свої тендітні плечі і вкладаючи його в купу.
  
  
  "Звідки ти можеш знати?" - спитав Римо, приєднуючись до нього.
  
  
  "Тому що я нарахував 334 голландці".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Саме стільки жителів села в Сінанджу".
  
  
  "Це означає, що у нас немає відповідного варіанту".
  
  
  "Справді, Римо", - сказав Чіун, з деякою гордістю розглядаючи справу своїх рук. "Це має бути очевидним для тебе. Якби справжній голландець поступився, його ілюзія зникла б разом з його свідомістю".
  
  
  "Так, ти маєш рацію. Що нам тепер робити?"
  
  
  "Мені здається, я бачив, як хтось біг до Східної дороги. Ви перехопили одного з фальшивих голландців, що йде в той бік?"
  
  
  "Ні", - сказав Римо.
  
  
  "Тоді я пропоную тобі швидко йти Східною дорогою, якщо ти хочеш розрахуватися зі своїм ворогом".
  
  
  "Здається, тобі дуже хочеться, щоб я пішов", - підозріло сказав Римо.
  
  
  Чіун знизав плечима. "Я не можу зупинити тебе, якщо ти прагнеш власного знищення".
  
  
  Римо вагався.
  
  
  "Або ти можеш допомогти мені розсортувати моїх односельців. Можливо голландець серед них".
  
  
  "Побачимося пізніше", - рівним голосом сказав Римо, віддаляючись.
  
  
  "Я охоронятиму твою жінку і твою дитину, поки тебе не буде", - голосно сказав Чіун. Упівголоса він додав: "У твоїй гонитві за диким гусем".
  
  
  Римо Вільямс поїхав внутрішньою дорогою геть від села Сінанджу. Проста ґрунтова дорога тяглася на кілька сотень ярдів і раптово розходилася на три швидкісні автомагістралі, на яких не було руху. За горизонтом димна заграва найбільш промислово розвиненої частини Північної Кореї затуляла зірки. Їдкий запах хімічних відходів роз'їдав легкі римо. Хоча Східна дорога була пустельна, Римо втік з усіх ніг. Якби голландець поїхав цією дорогою, Римо наздогнав би його. Але чомусь Римо не думав, що голландець узагалі обрав Східну дорогу. Він надто довго знав Чіуна і вирішив, що це один із його трюків. Але Римо не був певен, тому біг і біг, роз'їдаючи ногами милі чорного асфальту і віддаляючись усе далі й далі, як він підозрював, від свого головного ворога на землі.
  
  
  У Сінанджу жителі села почали прокидатися. Їхня схожість з голландцем поступово зникала, як при подвійній експозиції. Це явище сказало Майстрові синанджу, що голландець втік.
  
  
  Чіун розбудив деяких повільних, масажуючи пальцями їхньої шиї. Це посилило приплив крові, що несе кисень, до їхнього мозку, ожививши їх швидше, ніж укол стимулятора.
  
  
  Джильда спостерігала за тим, що відбувається разом з Фрей поруч з нею.
  
  
  "Що, якщо Римо не повернеться?" - Запитала вона.
  
  
  "Він буде", - неуважно сказав Чіун.
  
  
  "Ні, якщо він знайде голландця".
  
  
  "Він цього не зробить. Я сказав Римо, що голландець обрав Східну дорогу. Якщо він вирішить повірити мені, він обере Східну дорогу і дарма згаяє свій час. Якщо він вирішив не вірити мені, він обере або північну, або південну дорогу".
  
  
  "Я розумію", - сказала Джільда. "Є лише один шанс із трьох, що Римо обрав правильний шлях".
  
  
  "Ні", - сказав Чіун, підбадьорюючи пошепки сільського жителя, що прокинувся. "Шансів один до трьох. Голландець поїхав прибережною дорогою".
  
  
  "Тоді чому ви послали Римо Східною дорогою?"
  
  
  "Тому що я витратив два десятиліття на його навчання і не хочу втратити його через дурість".
  
  
  "Він зрозуміє, що його обдурили".
  
  
  "Римо звик, що його обманюють. Якби його розум був таким самим сильним, як і тіло, він був би найбільшим майстром синанджу, якого коли-небудь знав".
  
  
  "Ніхто з нас не в безпеці, поки голландець живий".
  
  
  "Я не стверджую, що досяг вирішення цієї проблеми", - сказав Чіун, проганяючи останнього зі своїх односельців геть. "Лише те, що я відстрочив один трагічний результат".
  
  
  Усі троє стояли одні на безмовній сільській площі. Єдиним джерелом світла був місяць. Чіун глибоко вдихнув морське повітря. Він був холодним та гірким.
  
  
  Коли Римо повернувся, його плечі похмуро похилилися. "Він втік", - сказав він.
  
  
  "Це погано?" - спитав Чіун.
  
  
  “Ми повинні схопити його. Зараз. Сьогодні. Так більше продовжуватися не може. Ми не можемо допустити, щоб він ось так нависав над нашим життям”.
  
  
  "Я думаю, що він залежить не від мого життя", - сказав Чіун. "Я думаю, що це твоя. І ти так прагнеш покінчити зі своїм життям, що будеш прагнути до неминучого взаємного знищення з цією людиною?"
  
  
  "Якщо нам судилося загинути один через одного, я хотів би покінчити з цим", - серйозно сказав Римо.
  
  
  "Який білий", - єхидно зауважив Чіун. "О, це занадто важкий тягар - чекати і планувати вирішення моєї проблеми. Я б швидше наклав на себе руки, ніж жив у такій невизначеності".
  
  
  "Це не той шлях, Чіуне, і ти це знаєш".
  
  
  "О? Тоді як же так, Римо? Ти не можеш убити цю людину. Дозволь йому піти зализувати свої рани. Ти сильніший за нього. Тепер він це знає. Можливо, він ніколи не повернеться".
  
  
  "Ти забуваєш, що він убив Ма-Лі".
  
  
  "І ти забуваєш, що поряд з тобою стоять твоя дитина та жінка, яка його народила".
  
  
  "Саме тому я маю подбати про голландця", - сказав Римо. "Хіба ти цього не розумієш? Вони не в безпеці, поки він живий. Він не зупиниться, поки не уб'є всіх у моєму житті. Я йду за ним. Ти збираєшся сказати мені, яким шляхом він пішов - чи мені доведеться даремно витратити багато дорогоцінного. часу?"
  
  
  "Дуже добре", - сказав Чіун, гордо випрямляючись. "Він вибрав прибережну дорогу".
  
  
  "Тоді побачимося пізніше".
  
  
  "Якщо таке твоє бажання. Ти пропустиш похорон. Але це не має значення. Людина, настільки налаштована на саморуйнування, що пішла б, не попрощавшись зі своєю єдиною дитиною і матір'ю дитини, очевидно, вище за те, щоб затриматися, щоб засвідчити свою повагу жінці , на якій він мало не одружився. Жінка, яку, за його твердженням, він любив”.
  
  
  Римо зупинився як укопаний. Він не обернувся. "Відкладіть похорон", - сказав він.
  
  
  "Закон синанджу. Похорон має бути ввечері в день смерті мешканця села. Я не можу порушити закон синанджу, навіть заради тебе. Але йди. Я скажу жителям села, що ти не прийшов би на похорон, бо не любив його по-справжньому. Я говорив це протягом кількох місяців, і тепер ти доводиш мені це”.
  
  
  Римо повернувся обличчям до Майстра синанджа. Рішучість зникла з його обличчя. "У тебе завжди є відповідь, чи не так, Чіуне?"
  
  
  "Ні", - сказав Чіун, повертаючись до Римо спиною. “Це у тебе завжди є проблеми. Але мені це в тобі подобається. Це робить життя таким цікавим. Тепер давайте поховаємо наших мертвих”.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Холодне місячне світло омило похорон діви Ма-Лі, як в'яжучий розчин.
  
  
  Похоронна процесія розпочалася перед Будинком Майстрів. Все село було одягнене у біле, традиційний корейський колір жалоби. Жителі села несли труну з рожевого дерева у паланкіні. Рімо і Чіун йшли прямо перед носилками, решта жителів села плелася позаду, несучи курильниці і роблячи шуму не більше, ніж морський туман, що піднімається з затоки.
  
  
  Джильда йшла ззаду, її руки були забинтовані, Фрей поруч з нею.
  
  
  Процесія йшла прибережною дорогою до затіненого сливовими деревами могильника села Сінанджу. Кожен житель села синанджу мав право на пагорб землі на місці поховання з невеликим каменем або колоною на знак свого життя.
  
  
  Паланкін було встановлено землі поруч із відкритої ямою. Після хвилини мовчання, під час якої мешканцям села було дозволено востаннє розглянути обличчя покійного, труну закрили.
  
  
  Майстер Сінанджу спостерігав за своїм учнем, Римо Вільямсом, коли повіки закрили обличчя його коханої востаннє. На його обличчі не було жодного виразу. Ні потрясіння, ні горя нічого. Пергаментне обличчя Чіуна насупилося.
  
  
  Чіун виступив перед жителями села.
  
  
  "Не думай, що Ма-Лі мертва", - сказав він, дивлячись прямо на Римо. "Вона була квіткою, чий аромат зробив наше життя солодшим, але всі квіти в'януть. Деякі з віком, деякі через хворобу, а інші через жорстокі вчинки. Так було і тут. Але нехай це буде сказано про Ма-Лі, якщо вже нема про що інше... Що вона була квіткою, яка покинула нас, коли її духи все ще пахли в наших ніздрях, і наш останній погляд на її обличчя приніс нам задоволення від її гладкої шкіри та невинної натури.Ніхто не запам'ятає цю дитину сутулим Я зважую, що майбутні покоління, коли вони будуть говорити про Ма-Лі, знатимуть її як Ма-Лі Квітка.Чіун зробив паузу.
  
  
  Мешканці села тихо плакали. Тільки Рімо стояв нерухомо. "Перш ніж ми дозволимо діві Ма-Лі знайти свій останній спокій, я попрошу її коханого, мого прийомного сина Римо, вшанувати її пам'ять".
  
  
  Римо ступив уперед, як робот. Він глянув униз на труну.
  
  
  "Рік тому я дав клятву захищати це село і всіх у ньому", - сказав Римо. "Сьогодні я даю вам клятву, що людина, яка це зробила, дорого заплатить. Чого б мені це не коштувало". І Римо відступив назад.
  
  
  Чіун, стривожений різкістю в голосі Римо, подав знак, щоб труну опустили в землю. Лопати почали вгризатися в насип пухкої землі поруч із ямою, і з глухими, завершальними звуками груди безплідної землі впали на труну.
  
  
  Люди Сінанджу шанобливо встали, коли труна була накрита. Крім Римо Вільямса. Не кажучи ні слова, він помчав геть.
  
  
  Чіун сумно опустив голову. Сьогоднішня ніч, подумав він, здавалась кінцем таких подій.
  
  
  Римо повернув на прибережну дорогу, вітер тріпав вільна бавовна його білого похоронного костюма. Він не мав мети в голові. Він просто йшов.
  
  
  Він прийшов у будинок, який збудував своїми руками і так і не добудував. Дверний проріз зяяв печерою, схожою на око черепа. В одній стіні, куди його жбурнув голландець, зяяла дірка, а даху не було. Це був останній штрих, до якого йому не вистачило часу.
  
  
  Римо ступив усередину. Інтер'єр був єдиною квадратною кімнатою, залитою таким яскравим зоряним світлом, що Римо чітко бачив волоски на тильній стороні своєї долоні. Він сів навпочіпки посеред кімнати і підняв обличчя до неба. Воно було всипане зірками. Вони лежали вінками та калюжками, як діаманти, що купаються в небесному молоці. За всі роки, проведені в Америці, Римо ніколи не бачив такого чудового нічного неба. Від його чарівної пишності йому захотілося плакати. Але він знав, що якщо зараз проллє сльози, то вони будуть не на знак пошани до краси творіння, а щодо розтрати земних мрій.
  
  
  Майстер Сінанджу з'явився у дверях. Він нічого не сказав. Римо ніяк не відреагував на його присутність, хоча обидва чоловіки знали, що кожен із них знає про інше.
  
  
  Нарешті Чіун заговорив.
  
  
  "На похороні прийнято говорити про дбайливу пам'ять коханої людини, а не про помсту".
  
  
  Якщо Чіун чекав на відповідь, він був розчарований. Римо продовжував ігнорувати його.
  
  
  Зрозумівши, що його учень не збирається заковтувати наживку, Чіун запитав м'якшим голосом: "Що ти тут робиш, сину мій?"
  
  
  У Римо перехопило горло, коли він спробував відповісти. Його слова були невиразними.
  
  
  "Я намагався уявити, як це було б".
  
  
  "А", - сказав Чіун, розуміючи.
  
  
  "Я намагаюся уявити меблі", - продовжував Римо відстороненим голосом. "Де буде вогонь для приготування їжі, як локшина підсихатиме у внутрішньому дворі разом із редискою у великих ротангових мисках. Там лежатимуть циновки для сну. Як щоранку вона будила мене поцілунком. Я продовжую намагатися побачити дітей, яких у нас ніколи не буде... І знаєш що, Чіуне?
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я не можу", - сказав Римо, задихаючись від слів. Чіун насупився.
  
  
  "Я не можу собі цього уявити. Як би я не намагався, я не можу уявити, як це було б. Цілий рік я постійно мріяв про це. Я точно знав, як це відчуватиметься, пахне і куштуватиме, але тепер я навіть не можу відновити у пам'яті той сон”.
  
  
  Римо обхопив голову руками.
  
  
  Чіун увійшов усередину і сів у позу лотоса перед своїм учнем. Він чекав.
  
  
  "Чому я не можу цього зробити, Чіуне? Чому я не можу повернути пам'ять? Це все, що в мене залишилося".
  
  
  "Тому що ти знаєш, що це був лише сон, і ти прокинувся від нього".
  
  
  Римо звів очі. Вперше з часу похоронної процесії на його обличчі відбилися емоції. Страждання. Його очі були схожі на старі монетки, зношені та неймовірно сумні.
  
  
  "У мене були такі плани, Чіун. Сінанджу збирався стати моїм домом. Більше ніякого Сміта, ніяких вбивств. Нічого подібного. Чому я не міг бути щасливим? Всього один раз. Нарешті. Після всього лайна, через яке мені довелося пережити" .
  
  
  "Дозволь мені дещо пояснити тобі, Римо", - тихо сказав Майстер Сінанджу. "Те, що ти називаєш "лайном", і є життя. Життя - це боротьба. Як ви думаєте, чи може щастя прийти до такого, як ви, мирно живучи в маленькому потворному селі, оточеному відсталими селянами? Ні. Не ти. Не ти. я. Як ви думаєте, чому я жив в Америці останні два десятиліття? Тому що мені подобається дихати коричневим повітрям? Жити – значить боротися. Продовжувати існувати – значить відповідати на виклик”.
  
  
  "Моє життя зіпсоване", - сказав Римо.
  
  
  "Ви - найкращий приклад людської сили, здатної ходити по землі в наш час - після мене, звичайно, - і ви кажете, що ваше життя зіпсоване. Ти належиш не мені, не Ма-Лі, навіть не Джильді і маленькій Фрейє, Римо, але велику долю. Ти ведеш себе так, ніби твоє життя закінчилося, хоча насправді воно тільки починається”.
  
  
  "Я виріс у притулку. Мати сім'ю, яку я міг би назвати своєю, було моєю найбільшою мрією. Я б відмовився від синанджу заради нормального життя, вдома з білим парканом зі штакетника, дружини та дітей".
  
  
  "Ні, ти цього не зробив би. Ти говориш це, але в глибині душі ти цього не маєш на увазі".
  
  
  "Звідки тобі знати, що я маю на увазі?"
  
  
  "Я знаю тебе. Можливо, краще, ніж ти сам".
  
  
  "Це така проста мрія", - сказав Римо. "Чому вона не може здійснитися для мене?"
  
  
  "Я пам'ятаю, коли я одружився", - сказав Чіун. "Я теж був сповнений таких бажань. Я одружився молодим, і моя дружина, хоч і була красивою в день нашого весілля, стала верескливою і постаріла раніше часу. Я коли-небудь розповідав вам про свою дружину?"
  
  
  "Так. І я не хочу чути це знову".
  
  
  "Дуже шкода. Я все одно розповім тобі. У минулому ти чув уроки минулих майстрів синанджу з моїх вуст. Про Ваню, про Кунга, про маленького Гі. Але я ніколи не розповідав вам про великий урок майстра Чіуна".
  
  
  "Неправильно. Я знаю це напам'ять", - з гіркотою сказав Римо. "Ніколи не приймайте чеки".
  
  
  "Я проігнорую це", - сказав Чіун, його писклявий голос знизився до драматичного тону, який він використав, коли розповідав про уроки минулих Майстрів. "Я завжди казав вам, що моя дружина була безплідна, і, не маючи спадкоємця, я був змушений навчати сина мого швагра Нуїча мистецтву синанджу".
  
  
  "Так", - перебив Римо. "І Нуїч пішов на фріланс для себе, не відправив данину назад в село, і ти залишився без учня. Поки Сміт не найняв тебе тренувати мене. І хоча я був білим, який не міг тримати лікоть прямо, ти впорався. І ми подбали про Нуіче. Але він навчав Перселла, так що тепер у нас та сама стара проблема з Майстром-відступником. У нього просто інше обличчя. Я щось упустив?"
  
  
  "Як промовисто", - їдко зауважив Чіун. "Але я ніколи не розповідав тобі всієї історії. Про той час, коли в мене народився власний син. Я розповім тобі цю історію зараз".
  
  
  "Продовжуйте. Я нікуди не йду", - покірно сказав Римо, але Майстер Сінанджу вловив перші ознаки інтересу в його голосі.
  
  
  "Сина, який народився у мене, звали Сон. Він був прекрасним хлопчиком, з тонкими кінцівками, шкірою кольору жиру та розумними очима. Я, звичайно, взяв його в учні. І через роки моє серце наповнилося гордістю, коли він навчився, спочатку дихання, потім ранніх вправ. Він швидко вчився, і що швидше він навчався, то швидше я підштовхував його на шляху до величі ".
  
  
  "Звучить знайомо", - сказав Римо.
  
  
  "О, не думай, що я старанно навчав тебе. Я навчав тебе суворо, але в порівнянні з моїм покійним сином Сонгом ти байдикував, проходячи етапи синанджу. Правду кажучи, я занадто наполягав. Я ніколи нікому в цьому не зізнавався, але я убив свого власного сина”.
  
  
  "Ти, Чіуне? Це жахливо".
  
  
  "Я не вбивав ударом, чи розмахом, чи стусаном. Я не проливав його кров своїми власними руками. Я вбивав з гордістю. Це був перший день весни, коли мешканці села запускали повітряних зміїв, вітаючи початок сезону. Мій син побажав приєднатися до них. Йому було всього вісім, попереду на нього чекало дев'яте літо, але це буде літо, темне, як ніч, хоча ніхто не знав, що того дня я вирвав у нього з рук повітряного змія і повів його на гору Пектусан.
  
  
  "Ми стояли біля підніжжя гори Пектусан. І я сказав своєму синові: "Якщо ти справді син моєї дружини, ти підеш на гору Пектусан за один день". І мій син сказав мені: "О мій батько, я не можу. Вона надто висока, а мої руки надто малі.
  
  
  "І я сказав йому: "Майстер Го піднявся на гору Пектусан, коли йому було дев'ять. До нього жоден Майстер не піднімався на гору Пектусан раніше, ніж йому виповнилося дванадцять років. Я бачу в тобі велич, і якщо ти не хочеш спростувати мою думку, ти підеш на цю вершину до свого дев'ятого дня народження. Почни зараз”.
  
  
  Майстер Сінанджу задумливо розгладив підлогу свого жалобного кімоно, перш ніж продовжити. "Мій син неохоче почав своє сходження. Я сидів у весняному снігу, що танув, чекаючи його. Я знав, що у нього не вийде з першої спроби, але я був сповнений рішучості, що одного разу в нього все вийде, і, якщо необхідно, я буду приводити його до підніжжя гори Пектусан щодня, доки в нього не вийде або літні дощі не зроблять мене дурнем”.
  
  
  "Він не вижив", - сказав Римо.
  
  
  "У перший день, - продовжував Чіун, - я спостерігав за його сходженням, поки він не перетворився на павуку на тлі снігів високої гори і не зник у верхніх шарах туману. Він піднявся дуже високо. Я міг сказати, тому що часом випадає сніг вказував на те, що він наближався до вершини.Я пам'ятаю момент у той день, коли я був дуже, дуже гордий.Але час минав, а мій син не спускався з гори Пектусан.Я чекав, вирішивши, що якщо він досягне вершини самостійно, то й спуститься сам... Я був упертий... Сонце зайшло над моєю гордістю, і вона зійшла над упертим молодим чоловіком - бо я був молодий у ті дні, - і коли мій син не повернувся, я піднявся на вершину, щоб дістатися до нього, розгніваний і має намір відчитати його за нестачу рішучості.
  
  
  "Я знайшов його недалеко від вершини", - тихо сказав Чіун, дивлячись на свої руки, що лежали навколішки. "До цього дня я не знаю, чи впав він, намагаючись досягти вершини або спускаючись з неї. Того ранку розтанув останній сніг, і не було жодних слідів його сходження. Мій син лежав на мокрому виступі, де він упав і розбив голову. Він був мертвий багато годин, але йому знадобилося багато годин, щоб померти.Якби я був менш упертий, я міг би знайти його вчасно.Я відніс його тіло додому до його матері, і з того дня вона ніколи не говорила зі мною ввічливих слів і не дозволяла мені входити до неї, щоб у мене був ще один син і можливість для викуплення. З часом вік зробив її безплідною, як я вже казав вам у минулому. Але, правду кажучи, вона не довірила мені іншу дитину”.
  
  
  "Чому ти не розлучився з нею і не одружився знову?"
  
  
  "У синанджі одружуються на все життя".
  
  
  "Іноді життя - відстій", - сказав Римо.
  
  
  "Коли ти станеш Майстром, ти можеш записати це у сувоях Сінанджу, якщо таке твоє бажання. Але є думки гідніші".
  
  
  "Я нічого не можу вдіяти з тим, що відчуваю".
  
  
  "Як ти себе почуваєш?"
  
  
  "Як ти думаєш, що я відчуваю? Я втратив свою майбутню наречену, і жінка, яка була матір'ю моєї дочки, боїться мене поряд. І все через одного чоловіка".
  
  
  "І тому ти шукатимеш помсти, навіть якщо це буде коштувати тобі життя".
  
  
  "Що ще маю?"
  
  
  "Я".
  
  
  "Що?"
  
  
  Чіун з надією вдивився в обличчя Римо. "У тебе є я. Невже я нічого не означав тобі, що ти наклав на себе руки і позбавив старого останнього шансу на відкуплення?"
  
  
  "Я тобі нічого не винен. Особливо після того трюку, який ти викинув на весіллі".
  
  
  "Я врятував тебе від жаху. Якби ти вийшла заміж за того, кого вважала Ма-Лі, голландець відкрився б тобі в момент великої близькості. Я визволив тебе від цього".
  
  
  "Ви не знали, що на церемонії був голландець. Не приписуйте це собі. Не смійте приписувати це собі".
  
  
  Чіун посміхнувся сам до себе. Гнів. Добре. Римо виходив зі своєї депресивної занурення в себе.
  
  
  "Я не стверджую, що заздалегідь знав про обман, це правильно", - визнав Чіун. "Але добро, яке я зробив, все ще залишається в силі. Ти не можеш із цим не погодитись".
  
  
  "Ти завжди все перевертаєш так, щоб це обернулося на твою користь", - сказав Римо.
  
  
  "Вірно", - погодився Чіун. "Після того, як я втратив свого сина, я навчився перетворювати поразку на перемогу, помилки - в обхідні шляхи, а не на розв'язки. Я пообіцяв собі, що ніколи в житті більше не зазнаю такого гіркого розчарування".
  
  
  "Мені завжди було цікаво, чому ти робив деякі з тих речей, які ти робив".
  
  
  "Тому що я Чіун", - сказав Майстер синанджу. "Але не думайте, що через те, що я не знав про обман голландця, мої мотиви були егоїстичними".
  
  
  "Ну ось, ми знову починаємо", - з гіркотою сказав Римо. "Ось тут ти знову так робиш зі мною. Добре, Чіуне, дай мені своє пояснення. Розкажи мені, наскільки руйнівним було моє весілля для мого ж блага. І зроби так, щоб все було добре, тому що, якщо ти мене не переконаєш, я йду звідси, і ти ніколи мене більше не побачиш. Ти розумієш? Кінець партнерству. Між нами все закінчено”.
  
  
  Чіун випростався так, щоб його сидяча поза була ідеальною, хребет знаходився на одній лінії з тазом, а голова розташовувалась перпендикулярно верхнім хребцям.
  
  
  "Пам'ятаєш цей час рік тому, коли ти повернув мене до Сінанджі?" Запитав Чіун.
  
  
  "Ти був хворий. Або симулював хворобу. Ти хотів повернутися до Сінанджі назавжди".
  
  
  "Прикидався чи ні, - сказав Чіун, - ти думав, що я при смерті. І в своєму горі ти шукав втіхи. Ти пам'ятаєш свою першу зустріч з Ма-Лі?"
  
  
  "Так. Вона носила вуаль, щоб приховати своє обличчя, тому що інші жителі села вважали її потворною. Вони називали її Ма-Лі Чудовисько. Вона була чудова, але через перекручені ідеали краси синанджу вона була непоказною".
  
  
  "Коли ти вперше закохався у неї?"
  
  
  "Майже відразу. Це було кохання з першого погляду".
  
  
  "І все ж ти не бачив її обличчя при тій першій зустрічі. Як ти міг полюбити з першого погляду, коли ти не бачив її прихованого вуаллю обличчя?"
  
  
  "Я не знаю. Це був її голос, те, як вона змушувала мене почуватися добре всім тілом. Вона була самотня, сирота, як і я".
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Чіун.
  
  
  "Що саме?" Запитав Римо.
  
  
  "Ти був самотній. Ти думав, що Майстер Сінанджу - єдина людина, яка була тобі дорога в житті, - помирає. Ти звернувся до найближчої людини, яку побачив, щоб заповнити порожнечу у своєму існуванні".
  
  
  "Тобі краще не казати, що я її не любив".
  
  
  "Я цього не кажу. Кохання навчаються. Це кохання з першого погляду - західна концепція. Раціоналізація необхідного, але незручного спонукання. Як довго ви знали Ма-Лі?"
  
  
  "Кілька тижнів. Я не знаю".
  
  
  "Менше місяця", - сказав Чіун. "І ти знав її всього день, коли прийшов до мене просити мого благословення на ваш шлюб. Однак через місяць, коли я вночі втік із Сінанджу, ти залишила своє кохання з першого погляду і пішла за мною в Америку. І коли я сказав тобі, що маєш намір залишитися в Америці на цілий рік, ти повернувся до своєї нареченої? Ні, ти вирішив залишитися зі мною."
  
  
  "Я турбувався про тебе. Я думав про Ма-Лі щодня".
  
  
  "Ти посилав за нею? Ти сказав: "Ма-Лі, приїжджай до Америки, де ми одружимося"?"
  
  
  "Ні", - повільно промовив Римо. "Я хотів одружитися в Сінанджу".
  
  
  "Так ви кажете. Але я кажу, що якби ви зустрілися за інших обставин, якби Ма Лі була кореянкою, яка живе в Америці, і ви пройшли повз неї на вулиці, ви б не удостоїли її другого погляду. Ти думав, що я вмираю, і ти знайшов корейську покоївку, яка своєю милістю і розумом сподобалася тобі, і тому ти взяв її в нареченої, щоб заповнити порожнечу, що утворилася. життя”.
  
  
  "Я любив її!" Римо закричав.
  
  
  Ти полюбив її. Ти почав любити її. Ти бачив у ній здійснення своєї мрії про щастя. Але, правду кажучи, ти ледве знав її. Ось чому ти не плакав на її похороні. Я спостерігав за тобою, Римо. не скотилося ні сльозинки. Там був гнів, так. Але не справжнє горе. Насправді вона була тобі майже незнайомкою. Заперечуй це, якщо посмієш."
  
  
  "Її смерть ще не дійшла до нас", – сказав Римо. "Гей, я любив її".
  
  
  "Тобі сподобався сон. Тобі сподобалося те, що Ма-Лі уособлювала для тебе - твій дурний білий будинок і паркан зі штакетника. Я розумів це, навіть якщо ти цього не розумів".
  
  
  - І ти гадаєш, це давало тобі право зривати весілля? Це непереконливо, Чіуне. Навіть тобі. Ми ще побачимось, - додав Римо, прямуючи до дверей.
  
  
  Римо зупинився на порозі, почувши такі слова Чіуна.
  
  
  "Я втрутився у ваше весілля, тому що у вас була дочка, яку ви не знали. Якби ви хотіли одружитися, я б не зупинив вас, навіть вважаючи, що це було помилкою. Але спочатку ти мав побачити свою власну дитину. Тобі довелося зіткнутися з реальністю, з твоєї вини у світі з'явилося життя, і зіставити свою нову відповідальність із цією твоєю фантазією”.
  
  
  Римо нерухомо стояв у дверях.
  
  
  "Кохання, яке ти відчував до Джильди з Лаклууна, стало жертвою голландця. Ти думав, що життя в Сінанджу захистило б Ма-Лі від його гніву?" Це урок, який ти засвоїв найгіршим чином, який тільки можна уявити. Так само, як я засвоїв один із своїх задовго до твого народження”.
  
  
  "Щойно Джильда повернулася, - слабко сказав Римо, - всі мої старі почуття до неї повернулися".
  
  
  "Бо тепер вона уособлює твою мрію. І чи можеш ти сказати, кого ти любив більше з цих двох жінок?"
  
  
  "Я ніколи не спав з Ма-Лі, ти знаєш. Я хотів зробити це старомодним способом. Почекай медового місяця".
  
  
  "Що ти хочеш сказати? Що, оскільки ти спав з одним, а не з іншим, ти не можеш порівнювати їх? Це негідно тебе, Римо".
  
  
  Римо похитав головою. "Ні, справа не в цьому. Я просто розмірковував уголос. Я не знаю, я зовсім заплутався. Мені треба провітрити голову. Мені потрібно приймати рішення".
  
  
  "Так", - сказав Чіун, підводячись на ноги. “Тобі треба прийняти багато рішень. Жити чи померти. Бути батьком чи піти від батьківства. Чи продовжувати бути моїм учнем чи піти своїм шляхом. Але будь-який шлях, який ти вибереш, Римо, тобі доведеться пройти через лайно. Бо таке життя”.
  
  
  Чіун вийшов холодної ночі.
  
  
  "Я вирушаю до себе додому", - урочисто сказав він. "Якщо хочеш, можеш піти зі мною. Там буде вогонь".
  
  
  "Я хотів би зараз побути один", - сказав Римо, дивлячись на будинок, який був усім, чим він володів у цьому світі.
  
  
  "До тих пір, поки ти розумієш, що твоє рішення впливає не тільки на тебе одного. Якщо ти приймеш неправильне рішення, маленька Фрейя залишиться сиротою, а я знову сиджу біля підніжжя гори Пектусан, упертий і бездітний чоловік".
  
  
  "Я дам тобі знати, Татусю", - сказав Римо. "Знаєш, що завдає біль найбільше? Востаннє, коли я бачив Ма-Лі живий, це була не вона. Це був той ублюдок Перселл".
  
  
  "І мій син був мертвий, навіть коли я подумки лаяв його за невдачу. У нас з тобою є ця спільна порожнеча".
  
  
  І Чіун пішов, вдячний за те, що, хоч би що вирішив Римо, він знову назвав його Маленьким татком. Це все ще було приємно навіть після всіх цих років.
  
  
  Римо подивився слідом Майстеру Сінанджу і звернув свою увагу на будинок. Він збудував його голими руками, спритно ламаючи бамбук, розколюючи його нігтями, щоб зробити підлогу. Це була лише оболонка. Вона ніколи не була більшою, ніж оболонкою, без даху та відокремленої. Як і моє життя досі, з гіркотою подумав Римо.
  
  
  Римо штовхнув одну стіну. Вона захиталася, потім м'яко впала. Він атакував решту стін, розриваючи їх на частини, випаровуючи підлогу і підкидаючи пагони бамбука високо в повітря. Один за одним вони плюхнулися в безплідні води Західно-Корейської затоки і були забрані геть, як фрагменти мрії. Його мрія.
  
  
  Коли він закінчив, Римо стояв на голій землі, де більше не існувало вдома. Тоді ринули сльози. Зрештою. Вони ринули потоком, і він, ридаючи, опустився на землю.
  
  
  Коли вони зупинилися, Римо підвівся і розгладив бруд, поки не залишилося нічого, що вказувало б на те, що на цьому місці будь-коли була побудована мрія.
  
  
  Римо пішов стежкою вздовж берега назад у село Сінанджу. Тепер усе було ясно.
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  Схід сонця застав Майстра Сінанджу за написанням нового сувоя. Він почув, як Рімо Вільямс підіймається на пагорб, і, помітивши його тверду і впевнену ходу, продовжив писати.
  
  
  "Я вирішив", - сказав Римо з відкритих дверей.
  
  
  "Я знаю", - відповів Майстер Сінанджу, не відриваючи погляду від своєї каліграфії.
  
  
  "Я повертаюся до Америки", - оголосив Римо.
  
  
  "Я знаю", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти не міг цього знати".
  
  
  "Я знав це рік тому".
  
  
  "У жодному разі", - сказав Римо. "Не намагайся обдурити мене цією заїждженою східною мудрістю. Це сталося з Чарлі Чаном. Ти не міг знати".
  
  
  "Пам'ятаєш минулорічний день, коли ти увірвався в мою медитацію? Ти сказав, що у тебе були грандіозні плани щодо синанджу. Ти хотів провести електрику, водогін і - тьху!-туалети."
  
  
  "Я думав, це покращення. Золота багато. Село може собі це дозволити".
  
  
  "Протягом тисячоліть село Сінанджу вважалося перлиною Азії", - процитував Чіун. "Задовго до того, як з'явилася Америка. Чоловіки приїжджали сюди в пошуках влади, золота і коштовностей. Натомість вони знаходять старе рибальське село, де чоловіки не займаються риболовлею, жінки нічим не кращі за судомийки, а діти неотесані. Вони знаходять убожество. вони рухаються далі, переконані, що легенди хибні або що справжнє Сінанджу знаходиться за наступним обрієм.
  
  
  "Дякую за урок, але це не пояснює, як ви могли знати рік тому, що я вирішу повернутися до Америки ".
  
  
  "Самим фактом наміру цих так званих покращень, сину мій, ти показував мені, що ти вже сумуєш за домом. Вашим наміром, усвідомлювали ви це чи ні, було переробити це село за образом місця вашого дитинства, Ньюарка, штат Нью-Джерсі. Чіун гидливо зморщив ніс: «Який ти розумний. Якщо і є на земній корі менш бажане місце, ніж моє маленьке село, то воно там.
  
  
  Римо замислився. "Покращення", - сказав він нарешті.
  
  
  "Я не сперечатимуся. Ви хочете повернутися в Америку. Це все?"
  
  
  "Голландець сказав, що вбив Сміта. Я хочу знати, чи це правда. Я в боргу перед ним за це, а також за Ма-Лі. Потім я збираюся передати його американському правосуддю".
  
  
  "Правосуддя синанджа більш абсолютне".
  
  
  "Я вб'ю його, тільки якщо я не матиму вибору".
  
  
  "Чому б тобі просто не сісти і не перерізати собі горло? Ти будеш мертвий, і голландець, будучи вплетений у твою долю, помре. Це зекономить вам довгу подорож, не кажучи вже про вартість перельоту".
  
  
  "Після того, як я подбаю про голландця, - продовжував Римо, - я збираюся попросити Джильду вийти за мене заміж".
  
  
  "Я сумніваюся в цьому. Після того, як ти подбаєш про голландця, ти будеш мертва. Навіть якщо мертвий чоловік може зробити пропозицію руки та серця, я сумніваюся, що жива жінка прийме його. Але вона біла. Хто знає? Ти все ще можеш сподіватися”.
  
  
  "А як щодо тебе?"
  
  
  "А як щодо мене? Я подібний до цибулини, яка чекає на очищення. Тут так багато захоплюючих шарів. З чого мені почати?"
  
  
  "Ти можеш приїхати, якщо хочеш. Я маю на увазі, до Америки".
  
  
  "Навіщо мені цього хотіти? Я вже привіз одного мертвого сина додому, до Сінанджі. Я думаю, що це моє призначення в житті".
  
  
  "Ну, якщо ти не хочеш..."
  
  
  "Я цього не говорив", - різко сказав Чіун, відкладаючи перо. "Я запитав. Це було риторичне питання".
  
  
  Обличчя Рима просвітліло. "Отже, ти йдеш?"
  
  
  "Тільки для того, щоб переконатися, чи Сміт справді мертвий. Це незначний факт, але необхідний, якщо я хочу закінчити сувої, що стосуються моєї служби в Америці".
  
  
  "Як скажеш", - недбало сказав Римо. Він вдав, що розглядає перську гірлянду на стіні, щоб Чіун не міг бачити полегшення на його обличчі.
  
  
  "Але у мене є інша, важливіша причина".
  
  
  "Так? Що це?" Запитав Римо.
  
  
  "Ти сирота".
  
  
  "Що це за безглузда причина така?"
  
  
  "Найкращий вид. Хто ще може поховати твій жалюгідний труп після того, як ти марнував своє життя?"
  
  
  "О", - сказав Римо. Після паузи він сказав: "Я хотів би піти якнайшвидше".
  
  
  "Що тебе зупиняє?"
  
  
  "Хіба тобі не треба збирати речі?"
  
  
  "Я упаковував речі протягом останнього року в очікуванні вашого рішення. Ви знайдете мої дорожні скрині в коморі. Будьте такі добрі, віднесіть їх на край села. Вертоліт з Пхеньяну вже в дорозі, щоб доставити нас до аеропорту. Я купив авіаквитки на свої власні гроші. Перший клас для мене та автобус для вас”.
  
  
  "Нісенітниця собача!" – сказав Римо. "Навіть ти не міг бути настільки впевненим у собі". Потім він почув вжик-вжик-вжик вертольота в польоті. Римо затих.
  
  
  "Тобі краще поквапитися", - запропонував Чіун, промокаючи напис на своєму свитку. "Я зафрахтував гелікоптер на годину".
  
  
  Все село вийшло подивитися, як відбуває Майстер Сінанджу. Ліниве кружляння лопатей вертольота висвітлювало їх уражені обличчя.
  
  
  "Не бійтеся, мій народе", - крикнув Чіун з борту вертольота. "Тому що я повернуся раніше, ніж ви думаєте. До того часу вірний Пуллянг очолюватиме село".
  
  
  Римо завантажив останній багажник steamer у люк на обшивці вертольота. Потім він озирнувся у пошуках Джильди. Вона стояла трохи осторонь жителів села, тримаючи крихітну ручку Фрей. Лопаті вертольота набирали швидкість.
  
  
  "Ходімо, Римо", - сказав Чіун, забираючись на борт.
  
  
  "Притримай коней", - сказав Римо, прямуючи до Джильди. "Мені треба йти", - сказав їй Римо. "Але я повернуся. Ти почекаєш мене?"
  
  
  "Куди ти йдеш, Римо?"
  
  
  "Америка. Я збираюся покласти край загрозі голландця раз і назавжди".
  
  
  "Римо, поспішай", - буркливо покликав Чіун. "Лічильник працює".
  
  
  Римо проігнорував його. "Мені треба йти. Будь ласка, почекай мене".
  
  
  "Я так не думаю, Римо. Я не думаю, що ти повернешся".
  
  
  "Послухай, я обіцяю повернутися".
  
  
  "Мені тут не місце. Думаю, тобі також".
  
  
  "Рімо!" Голос Чіуна був різким.
  
  
  "Я йду", - гаркнув Римо. Зворотна хвиля вертольота відчинила зелений плащ Джильди. "Послухай, якщо ти не хочеш чекати на мене тут, підемо зі мною. Зараз".
  
  
  "Цього я не зроблю".
  
  
  "Тоді зустрінемося в Америці. Ми можемо поговорити там".
  
  
  "Ти йдеш, тату?" - Запитала Фрейя.
  
  
  Римо взяв її на руки. "Я повинен, мала".
  
  
  Фрей заплакала. "Я хотіла познайомити тебе з моїм поні", - закричала вона. "Я не хочу, щоб ти йшов. Мамочка, не відпускай тата. Він може ніколи не повернутися".
  
  
  "Зустріч зі мною в Америці не зашкодить", - заблагав Римо. "Тобі поки що не потрібно нічого вирішувати".
  
  
  "Я подумаю про це", - сказала Джільда.
  
  
  "Це вже щось", - сказав Римо. "Ну, перестань плакати, Фрейю".
  
  
  "Я не можу. Мені страшно".
  
  
  Римо опустив Фрей на землю і опустився перед нею на коліна. Він змахнув сльозу пальцем. "Дозволь тату показати тобі, як ніколи не боятися".
  
  
  "Як?" Роздратовано спитала Фрейя.
  
  
  "За допомогою дихання. Зробіть глибокий вдих. Правильно, затримайте його. Тепер уявіть, що цей палець - свічка. Швидко, видихайте!" Фрейя повіяла на піднятий палець Римо.
  
  
  "Добре", - сказав Римо, торкаючись її серця. "Це було дихання грудною кліткою. Але ти хочеш дихати звідси, знизу", - сказав він, поплескавши її круглим животом. "Спробуй ще раз".
  
  
  Фрейя вдихнула. На цей раз, за вказівкою Римо, вона повільно видихнула.
  
  
  "Хіба так не стало краще?" Ніжно спитав Римо.
  
  
  "О, так! Я відчуваю поколювання у всьому тілі. Зовсім не боюся".
  
  
  “Це синанджу. У всякому разі, небагато.
  
  
  Джільда посміхнулася. Вона поцілувала Римо повільно, ніяково, відвівши забинтовані руки від тіла.
  
  
  "В Америці", - сказав Римо і прошепотів їй на вухо, де і коли.
  
  
  "Можливо", - сказала Джільда.
  
  
  "До побачення, тату. Можна мені обійняти маму, яку ти не можеш обійняти? Я обійму її пізніше за тебе".
  
  
  "Ти, звичайно, можеш", - сказав Римо, міцно стискаючи її.
  
  
  Потім, задкуючи назад, тому що хотів якомога довше утримувати їхній образ у своїй свідомості, Римо повернувся до вертольоту. Він злетів, перш ніж його ноги відірвалися від землі.
  
  
  Римо влаштувався поруч із Чіуном. Він помахав рукою у відчинені двері. Джилда і Фрейя махали у відповідь ще довго після того, як перетворилися на крапки, що зникли під колесами вертольота.
  
  
  "Що ти робив із цією дитиною?" Запитав Чіун, витягаючи з-під кімоно незакінчений сувій.
  
  
  "Я просто показував Фрей, як не боятися".
  
  
  "Ти показував їй раннє дихання синанджу. Ти даремно витрачав свій час".
  
  
  "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Бо жінки не знають, як дихати. І ніколи не впізнають", - сказав Чіун, розв'язуючи блакитну стрічку сувоя.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Скажи мені ти, дресирувальник самок".
  
  
  "Схоже на свиток. Блакитна стрічка. Оголошення про народження?"
  
  
  "У тебе розум коника", - сказав Чіун, починаючи писати.
  
  
  "Швидко і високо стрибає?"
  
  
  "По всьому лісі", - сказав Чіун. "І рідко приземляється у потрібному місці".
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Він зберігав свій контроль, поки не приїхав до маленького рибальського села. Він не знав назви села, знав тільки, що воно знаходиться нижче тридцять восьмої паралелі і, отже, знаходиться в Південній Кореї.
  
  
  Село нагадала йому Сінанджу, і оскільки він надто довго тримав її під замком, звір вирвався на волю.
  
  
  Село спалахнуло, всі хатини одразу. Люди з криками вибігали зі своїх будинків. Потім вони теж спалахнули. Полум'я було блакитне. Гарне полум'я. Плоть, що згоріла під вогнем, була гарною. Потім вона зморщилася, почорніла і зісковзнула з кістки, коли безпорадні селяни, що кричать, каталися по бруду в марній спробі згасити свої підсмажуються тіла.
  
  
  Звір знову наситився, голландець продовжив свій повільний марш до Сеула.
  
  
  У столиці Південної Кореї він купив пару сонцезахисних окулярів з обтічним верхом і гарнітуру Sony Walkman. Він також придбав кисть та баночку плоскої чорної емалевої фарби. І касету із найгучнішою рок-музикою, яку він зміг знайти.
  
  
  Він заплатив за квиток на літак кредитною карткою, яка була ілюзією, та пройшов митницю з паспортом, який був продуктом його уяви. Усі бачили в ньому огрядного американського бізнесмена у сірому костюмі із щільної тканини.
  
  
  У чоловічому туалеті аеропорту він пофарбував внутрішній бік сонцезахисних окулярів чорною фарбою.
  
  
  Голландець одягнув окуляри відразу після зльоту. І хоча це було проти правил авіакомпанії, він надів плеєр. Він сподівався, що звуки надлишку музики і той факт, що він не міг бачити за зафарбованими сонцезахисними окулярами, утримають звіра у вуздечку. Досить довго. Тільки доти, доки він не опиниться в безпеці в Америці.
  
  
  Де він міг убивати знову.
  
  
  Бо в нього нічого не лишилося.
  
  
  Розділ 33
  
  
  
  
  Президент Сполучених Штатів ніколи не почував себе безпораднішим.
  
  
  Багато прикрашені стіни Овального кабінету, здавалося, тиснули на нього. Як головнокомандувач збройними силами Америки та великим розвідувальним апаратом, він мав змогу знайти відповіді, яких він так відчайдушно потребував.
  
  
  ЦРУ запевнило його, що вони не мають спеціального оперативника, якому було доручено охороняти віце-президента. Те саме зробили АСВ та ФБР, і хоча йому було боляче запитувати, він звернувся до своєї Ради національної безпеки. І таємній службі.
  
  
  Його запевнили, що віце-президента охороняють лише звичайні агенти секретної служби. Чи не модні практики бойових мистецтв.
  
  
  Навіть секретна служба не могла сказати, що вони охороняли губернатора Майкла Прінсіппі. Він, як і раніше, відмовлявся від захисту. Фактично, для людини, яка уникла одного замаху на своє життя, вона здавалася безтурботною.
  
  
  У розпачі президент зателефонував до доктора Гарольда В. Сміта. І вперше на його пам'яті Сміт не підняв слухавку червоного телефону. Президент намагався додзвонитися будь-якої доби.
  
  
  Було очевидно, що зі Смітом щось трапилося. Президент не міг дізнатися, що саме. Звичайний громадянин міг би зробити звичайний телефонний дзвінок до офісу Сміта у Фолкрофті. Але президентові це ніколи не зійшло б із рук. Телефонна компанія зробила запис будь-якого звичайного міжміського дзвінка. Президент також не міг попросити своїх співробітників розслідувати зникнення якогось доктора Гарольда У. Сміта. Хтось може запитати, чому. І Президент ніколи не зміг би відповісти на це запитання.
  
  
  Отже, він сидів сам у самотньому офісі історії людства, намагаючись самостійно зібрати шматочки воєдино.
  
  
  Він дійсно мав один новий факт, люб'язно наданий секретною службою. Їм знадобилося два дні, щоб розкрити його. Два критичні дні, протягом яких засоби масової інформації та автори редакційних статей країни довели себе до несамовитості, намагаючись зв'язати всі вільні кінці в якийсь зловісний клубок.
  
  
  Секретна служба допитала членів "Істи Гумба", що залишилися в живих. Вони дізналися, що ватажок банди хвалився тим, що йому заплатили за вбивство губернатора Прінсіппі. Добре, подумав президент, тож, можливо, це змова. Хто ним керує? Хто міг знати про CURE і використовувати його для повалення американської виборчої системи чи навіть усього уряду?
  
  
  Знову і знову президент прокручував цю можливість. Ім'я, якого він постійно повертався, було ім'ям доктора Гарольда У. Сміта.
  
  
  Можливо, саме тому Сміт зник. Він був натхненником. Зазнавши невдачі, він зник. Тепер, якби тільки був якийсь спосіб довести це. . . .
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт зітхнув.
  
  
  Це було все. Він приймав їжу через трубку, яка проходила через його знебарвлене праве передпліччя. Його сірі очі були заплющені, і на четвертий день не було жодних швидких рухів очей, що вказували на стан сну або навіть мінімальну мозкову активність.
  
  
  Доктор Мартін Кімбл перевірив графік прогресу, прикріплений до підніжжя лікарняного ліжка, на якому лежав Сміт. То була рівна горизонтальна лінія. Не було ні підйому, ні падіння. Вони привезли Сміта у такому стані. Це була не кома, бо не було жодних явних ознак мозкової активності. Але Сміт не був мертвим. Його серце продовжувало битися - якщо уповільнений вдих, який його судинний орган робив кожні двадцять хвилин, можна було б назвати биттям. Можливо, легені також працювали. Не можна було сказати. доктор Кімбл наказав підключити системи життєзабезпечення до чоловіка, якого знайшли за його столом, неживим, без будь-яких ознак травми, насильства чи отрути.
  
  
  Як доктор Кімбл пояснив переляканій дружині Сміта: "У мене немає твердого прогнозу. Це може бути довге пильнування. Тобі було б краще вдома".
  
  
  Чого він не сказав, так це того, що за всіх своїх життєвих показників доктор Гарольд В. Сміт міг би бути схожим на шматок сиру, вирізаний у формі людської істоти. У нього навіть шкіра була такого ж воскового, жовтуватого кольору.
  
  
  Потік повітря із запахом аміаку долинув із боку дверного отвору, змусивши доктора Кімбл обернутися. Увійшов чоловік похилого віку східного типу в бірюзовому розшитому халаті і, не звертаючи уваги на доктора Кімбла, підплив до ліжка Сміта.
  
  
  "Вибачте, але годинник відвідувань закінчився", - сухо сказав доктор Кімбл.
  
  
  "Я не в гостях", - сказав старий азіат скрипучим, буркотливим голосом. "Я особистий лікар Сміта".
  
  
  "О? місіс Сміт ніколи не згадувала вас, докторе..."
  
  
  "Доктор Чіун. Я щойно повернувся до цієї країни з моєї рідної Кореї, де я лікував пацієнта з серйозними опіками".
  
  
  "Я вважаю, у вас є якесь посвідчення особи", - підказав доктор Кімбл, який знав, що в наші дні багато іноземних медичних шкіл випускають третьорозрядних лікарів.
  
  
  "Я можу поручитися за нього", - пролунав холодний голос від дверей. Доктор Кімбл побачив худорлявого чоловіка у білій футболці та чорних штанах. "А хто ви, як передбачається, такий?" спитав він. "Я особистий помічник професора Чіуна. Називайте мене Римо".
  
  
  "Я збираюся попросити вас обох пройти зі мною. У нас у цій лікарні є процедури щодо відвідування лікарів".
  
  
  "Немає часу", - сказав Римо, беручи доктора Кімбла за руку. Чоловік просто торкнувся своєї забавної кісточки, але відчуття "мурашок" виникло негайно. Вона пробігла по його руці, грудях та шиї. Доктор Кімбл знав, що неможливо відчути шпильки та голки в мозку, проте він їх відчув. Його зір почав затуманюватись.
  
  
  Коли людина на ім'я Римо відпустила руку, доктор Кімбл виявив, що стоїть навколішки. Він знову міг побачити.
  
  
  "Розкажіть нам про Сміта", - попросив Римо.
  
  
  Доктор Кімбл почав щось говорити, але маленький азіат, що метушився навколо пацієнта, перебив його.
  
  
  "Забудьте про цей шарлатан", - сказав доктор Чіун. "Погляньте, що він зробив зі Смітом. Колов його голками і підключав до апаратів. Де п'явки? Я здивований, що він не прикріпив п'явок до руки Сміта, щоб висмоктати залишки життєвих сил".
  
  
  "П'явками не користувалися століттями, Маленький батько".
  
  
  "Насправді, це повертається", - сказав доктор Кімбл, навпомацки підводячись на ноги. Він відчув запаморочення і почав озиратися у пошуках кисневого балона. Коли він знайшов одну, він підніс прозору кисневу маску в обличчя і глибоко вдихнув. Вдихаючи, він спостерігав та слухав.
  
  
  Лікар Чіун обійшов ліжко, критично оглядаючи Сміта.
  
  
  "Він був у такому стані чотири дні", - сказав йому доктор Кімбл. Лікар Чіун мовчки кивнув головою.
  
  
  "Немає жодних ознак травми", - сказав доктор Кімбл.
  
  
  "Неправильно", - сказав Чіун, вказуючи неймовірно довгим нігтем на чоло Сміта. "Що це?"
  
  
  Досі стискаючи кисневу маску, доктор Кімбл вчився заново. В середині чола Сміта була крихітна пурпурова цятка. "Це пляма у печінці", - сказав доктор Кімбл. "Ймовірно, рідна пляма".
  
  
  "Ви називаєте себе лікарем і не розпізнаєте запалене третє око, коли бачите його", - огризнувся Чіун. Він почав промацувати віскі Сміта.
  
  
  "Третє око? Це мумбо-юмбо нового століття".
  
  
  Чіун проігнорував його. Він перемістив пальці на восковий лоб Сміта. Він заплющив очі, зосередившись.
  
  
  "Що він робить?" Доктор Кімбл спитав Римо.
  
  
  "Знайди мене".
  
  
  "Я думав, ви його помічник".
  
  
  "Здебільшого я спостерігаю за такими людьми, як ти, і не даю їм стати на шляху".
  
  
  "Я тестую котді", - сказав Чіун, розплющуючи очі. Він прибрав руки з голови Сміта.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Kotdi подібний до перемикача увімкнення та вимкнення телевізора. Коли він правильно натиснутий, людина відключається. Як Сміт".
  
  
  "Відключіться! Це абсурдно", - пробурмотів доктор Кімбл.
  
  
  "Рімо продемонструє вам".
  
  
  Римо простяг руку і постукав доктора Кімбла по лобі точно в геометричному центрі. Очі доктора Кімбла закотилися, і він звалився, як мішок із наповнювачем для котячого туалету. Римо підхопив його під пахви і спитав Чіуна: "Що мені з ним робити?"
  
  
  "Увімкніть його назад, якщо хочете".
  
  
  Римо намацав своє чоло і постукав один раз. Лікар ледве підвівся на ноги і розгладив свій докторський халат. "Я був у відключенні?"
  
  
  "Взагалі, ти був не в курсі", - розсіяно сказав йому Чіун.
  
  
  Лікар Кімбл сказав: "Я в це не вірю".
  
  
  Римо знизав плечима. "Тоді не роби цього". Він приєднався до Чіуна. "Як він?"
  
  
  “Це жахливо. Його внутрішня гармонія повністю зруйнована. Я боюся незворотної шкоди”.
  
  
  "Ми не можемо дозволити Смітові померти. Ти маєш щось зробити".
  
  
  "Я говорю не про Сміта", - сказав Чіун, витягаючи трубку для внутрішньовенного вливання з руки Сміта і від'єднуючи електроди від його голови. "Зі Смітом все буде в порядку. Я мав на увазі голландця. Подивіться, з якою силою він натискав на котді".
  
  
  "Занадто важко?"
  
  
  "Недостатньо сильно. Він мав намір завдати смертельного удару, милосердного, але остаточного. Я бачив ознаки цього в Сінанджу. Тепер я впевнений. Удар, яким він вкрав життя Ма Лі, також був зіпсований. Пам'ятаєте червону сльозу? Голландець втрачає контроль, і цей незграбний удар - найвірніша ознака цього”.
  
  
  "О", - сказав Римо. "А як щодо Сміта?"
  
  
  Чіун підніс один палець так, щоб він накрив фіолетовий синець на лобі Сміта, і трохи натиснув. Очі Сміта розплющились, наче під дією гумових джгутів.
  
  
  "Майстер синанджу?" - Виразно промовив він. Він спробував сісти. Чіун штовхнув його назад. "З тобою все гаразд, імператоре. Завдяки твоєму вірному слузі".
  
  
  "Голландець!"
  
  
  "Ми знаємо, Смітті", - вставив Римо. "Він стояв за всім".
  
  
  "Тихо!" Гаркнув Сміт, вказуючи очима на доктора Кімбла.
  
  
  У кутку доктор Кімбл обома руками обмацував своє чоло, експериментально натискаючи на різні точки.
  
  
  "Думаю, я розумію", - сказав він. "Руйнуючи нервовий центр, досі невідомий медичній науці, ви відключаєте всю електричну активність у мозку. Результатом є призупинена анімація без пошкодження тканин. Але, здається, я не можу зібратися з духом".
  
  
  "Я допоможу вам", - сказав Римо, беручи руку лікаря і стискаючи її в кулак. Він випростав вказівний палець і приклав його до очей лікаря, які закотилися в безглуздій спробі розгледіти своє власне чоло.
  
  
  - Натисни ось тут, - запропонував Римо, відступаючи назад.
  
  
  Лікар послухався. І впав на підлогу. "Спрацьовує щоразу". Римо безтурботно свиснув.
  
  
  "Отже, голландець був натхненником замахів", - сказав Сміт, сідаючи у ліжку. Фарба повернулася до його обличчя, як бліде вино, що наповнює келих. "Адоніс та майстер ніндзя були самозванцями".
  
  
  "Якби ти уважно вислухав мою історію про ніндзя-злодюжку, - пожурив його Чіун, - це б тебе не здивувало. Істинно тільки синанджу".
  
  
  "Він пішов за нами в Сінанджу", - похмуро сказав Римо. "Але він втік. У мене з ним рахунки".
  
  
  "Де він зараз?"
  
  
  "Ми не знаємо".
  
  
  "А як щодо кандидатів у президенти? Вони у безпеці?"
  
  
  "Так", - сказав Римо.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун.
  
  
  "Ні?" - Запитав Римо.
  
  
  "Ні", - твердим голосом повторив Чіун. Його розум біжить. Його метою в нападі на цих політиків було поставити в незручне становище Римо і мене і змусити нас з ганьбою повернутися в моє село, де він мав намір завершити свою помсту. Тепер, коли він зазнав невдачі, він повернувся до Америки, щоб завершити вбивства, які він не довів до кінця”.
  
  
  "Навіщо йому це робити?" - Запитав Римо. "Йому начхати на вибори".
  
  
  "Він поранений скорпіон, який виливається від болю. Його завжди тягнуло вбивати. Він боїться тебе, бажає бути моїм учнем і думає, що вбив Сміта. Він завдасть удару тим, кого нас колись найняли захищати. Це єдиний спосіб, яким він може завдати нам болю, не ризикуючи вступити в нову конфронтацію, в якій, як він знає, йому не перемогти”.
  
  
  "Я на це не куплюсь", - не погодився Римо.
  
  
  "Але я вірю", - сказав Сміт. "Або, принаймні, я не можу допустити, щоб Чіун помилявся. Мені потрібна ваша допомога, ви обоє".
  
  
  "Мені потрібно залагодити з голландцем особисту справу", - запевнив його Римо. "Ви можете на нас розраховувати".
  
  
  "Але я цього не роблю", - сказав Чіун, непомітно штовхаючи Римо в гомілку.
  
  
  "Оуу", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Однак мене можуть переконати повернутися до вас на службу, імператоре Сміт".
  
  
  "Я радий це чути", - сказав Сміт. "Звичайно, я готовий підписати контракт на умовах, які ми обговорювали раніше".
  
  
  "Боюсь, цього не може бути", - сказав Чіун.
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Бо ти розірвав той контракт".
  
  
  "Не могли б ви підготувати іншого".
  
  
  "Я міг би, але це зайняло б кілька днів, тому що я старий і моя пам'ять вислизає. Можливо, мені довелося б відновити переговори просто для того, щоб освіжити свій слабкий розум".
  
  
  "Тоді що нам робити? Ми не можемо чекати так довго. Голландець може завдати удару будь-якої миті".
  
  
  "Так уже трапилося, що, передбачаючи ваші бажання, я взяв на себе сміливість підготувати новий контракт під час моєї поїздки до Америки", - сказав Чіун, розмахуючи свіжим сувоєм. Він розв'язав блакитну стрічку та вручив її Смітові.
  
  
  Сміт узяв сувій. Він моргнув, дивлячись на нього. "Я нічого не бачу. Звичайно, мої окуляри. Де вони?"
  
  
  Згадавши, що вони в нього є, Римо витяг окуляри з кишені і надів їх на затуманені очі Сміта. "Голландець приніс їх до Сінанджі як доказ того, що він убив тебе", - пояснив Римо.
  
  
  "Це ще гірше", - сказав Сміт. "Я нічого не бачу".
  
  
  "О!" - вигукнув Чіун. "Я не знаю, що робити. Ми могли б почекати, поки ви отримаєте нові очки, але я побоююся за життя ваших кандидатів".
  
  
  "Які умови?"
  
  
  "Чудово. Я впевнений, що ви знайшли б їх прийнятними. Чому б вам просто не підписати зараз і не прочитати пізніше?"
  
  
  Сміт завагався. "Це вкрай нерегулярно".
  
  
  "Зараз нерегулярні часи", - сказав Чіун.
  
  
  "Дуже добре", - з нещасним виглядом сказав Сміт. "Все ще є шанс, що діяльність CURE буде припинено після виборів. Не завадить продовжити операції ще кілька місяців".
  
  
  "Чудово", - сказав Чіун, витягаючи з одного рукава гусяче перо і простягаючи його Сміту. З іншого рукава з'явився чорнильний камінчик. Чіун підняв крихітну кришку, і Сміт опустився в колодязь. Він підписав нижню частину сувоя.
  
  
  "Ти ніколи не пошкодуєш про це", - пообіцяв Чіун, повертаючи перо та сувій.
  
  
  "Я вважаю, що ні", - сказав Сміт, переміщуючи окуляри перед очима на різні фокусні відстані. Він ще нічого не міг бачити. "Ваше перше завдання – захистити кандидатів у президенти".
  
  
  "Негайно", - заявив Чіун.
  
  
  "На мене не розраховуй", - сказав Римо. "Я полюю за голландцем, пам'ятаєш?"
  
  
  "Який, можливо, навіть зараз перебуває на шляху до вбивства одного з них".
  
  
  "Розраховуйте на мене", - сказав Римо.
  
  
  "І останнє, перш ніж ви підете", - сказав Сміт. "Мені потрібно зв'язатися з президентом якнайшвидше. Не могли б ви зайти в мій кабінет і принести мій портфель?"
  
  
  "Це вже тут", - сказав йому Римо, простягаючи руку в коридор. Він поклав потертий шкіряний портфель Сміта собі на коліна.
  
  
  "Фолкрофт був першим місцем, куди ми вирушили", - сказав Римо. "Ваша секретарка сказала нам, що ви в лікарні. Я подумав, що не завадить захопити портфель, про всяк випадок".
  
  
  "Гарна думка".
  
  
  "Насправді це була моя ідея, імператор Сміт", - зазначив Чіун. "Рімо просто переніс вашу власність".
  
  
  "Так", - невизначено відповів Сміт, відкриваючи портфель. Всередині у слабкому світлі флуоресцентних ламп виблискував компактний комп'ютерний лінк. Сміт витяг трубку мобільного телефону. "Я повинен поговорити з президентом. наодинці. Не могли б ви прибрати цього доктора, коли йтимете?"
  
  
  "Негайно", - сказав Чіун, кланяючись. "Рімо", - сказав він, клацнувши пальцями.
  
  
  Римо неохоче вивів лікаря в коридор, де Чіун зупинився перед ліфтом. Римо заштовхав доктора Кімбл у комору для мітел і приєднався до Чіуна.
  
  
  "Я турбуюся про Смітті", - сказав він Чіуну.
  
  
  "З ним все буде гаразд".
  
  
  "Я маю на увазі його бачення. Він діяв напівсліпий".
  
  
  "Я впевнений, що він видужає. Іноді, коли з котді неправильно маніпулюють, зір повертається повільно".
  
  
  "У доктора не було цієї проблеми, коли я приводив його до тями ".
  
  
  "Ти не такий старий і немічний, як я".
  
  
  "У мене також не було із собою контракту, який я хотів би підписати, залишаючись непоміченим", - сказав Римо, заходячи до ліфту.
  
  
  "І це також". Чіун засяяв, коли двері ліфта зачинилися за ними.
  
  
  ***
  
  
  Коли задзвонив червоний телефон, президент чув його протягом коридору в Овальному кабінеті.
  
  
  Він вибіг з офісу повз охоронців секретної служби, які спробували піти за ним.
  
  
  "Залишайтеся там. Я зараз повернуся. Діарея", - крикнув він. Охоронці секретної служби залишились на місці.
  
  
  У своїй спальні президент схопив трубку червоного телефону.
  
  
  "Так?" сказав він.
  
  
  "Сміт слухає".
  
  
  "Я намагався додзвонитися до тебе протягом двох днів. Де, чорт забирай, ти був?"
  
  
  "Я був нездоровий. Перепрошую", - вибачився Сміт. "Не вдаючись у подробиці, пане Президенте, тепер я можу прояснити питання, яке стоїть перед нами".
  
  
  "Я хотів би почути подробиці", - сказав Президент.
  
  
  "Вони зайняли б надто багато часу, і я сумніваюся, що ви б їм повірили".
  
  
  "Тоді давайте послухаємо загальні контури".
  
  
  "Я визначив сили, що стоять за спробами вбивства. Людина, яка називає себе Тюльпаном, насправді є ворожою силою, з якою моя операція мала справу в минулому. Його мотивом була помста моєму підрозділу правоохоронних органів. Він зазнав невдачі, і я маю підстави. вважав, що він повернувся до цієї країни. Він може спробувати завершити вбивство.
  
  
  "Я подвоюю заходи безпеки навколо кандидатів".
  
  
  “Ні, відкличте їх назад. Мій спеціальний чоловік на роботі. Я підписав його ще на один рік”.
  
  
  "А ці його особисті записи?"
  
  
  "Ви маєте на увазі його сувої?" Голос Сміта втратив свою різкість.
  
  
  "Так, я попросив, щоб їхнє знищення було частиною нового контракту".
  
  
  "Звичайно. Ти маєш рацію. Я забув. Я був досить хворий, але, як не дивно, зараз мій розум почувається досить гострим. Я не знаю, як я міг забути цю деталь ".
  
  
  "Отже, які деталі нового контракту?"
  
  
  Сміт зробив паузу. "Як ви знаєте, я маю повну автономію у прийнятті контрактних зобов'язань", - сказав він.
  
  
  "Я не прошу права вето", - відрізав Президент. "Я просто хочу знати, які ми маємо гарантії, що це не повториться".
  
  
  "Мені доведеться повернутися до вас з цього питання, пане Президенте. Але будьте певні, така ситуація не повториться".
  
  
  Президент невдоволено хмикнув. "Дуже добре. Що-небудь ще - чи ви не можете мені сказати?"
  
  
  "Два охоронці, того, кого звуть Адоніс, і ніндзя. Я впізнав їх. Вони обидва - цей Тюльпан. І він найняв убивць, які брали участь у всіх спробах вбивства".
  
  
  "За моєю інформацією, один з них був мускулистим американцем, а інший - невисоким японцем. Як вони могли бути однією і тією ж людиною?"
  
  
  "Я казав тобі, що ти цьому не повіриш".
  
  
  Президент зітхнув. "Єдине, що я можу сказати, Сміт, це те, що ви з'ясували більше, ніж всі інші розвідувальні служби разом узяті. Щодо цього я повинен погодитися з вами".
  
  
  "Дякую вам, пане Президенте", - сказав Гарольд В. Сміт і повісив слухавку.
  
  
  "Я ненавиджу, коли він так робить", - пробурмотів президент, кладучи слухавку. "Іноді цей хлопець поводиться так, ніби я працюю на нього, а не навпаки".
  
  
  Розділ 34
  
  
  
  
  Римо Вільямсу це не сподобалося.
  
  
  Він слідував за віце-президентом протягом кількох годин. Віце-президент проводив заключну передвиборчу кампанію на Півдні. Він мандрував у кортежі лімузинів, і оскільки автомобіль, що слідував за ним, був би моментальним наведенням, Римо не міг слідувати за ним на машині.
  
  
  Він пробрався до багажника віце-президента, коли ніхто не бачив.
  
  
  Щоразу, коли вони зупиняли передвиборну кампанію, Римо потай вибирався назовні і намагався бути непомітним, не зводячи очей з віце-президента. Але ніхто не намагався завдати шкоди цій людині. Римо не думав, що хтось збирається. Ще в Раї Чіун наполіг, щоб вони розділилися, тому що, як він висловився, "Неможливо передбачити, де голландець завдасть удару першим".
  
  
  "Чудово", - сказав Римо. "Я прикрию віце-президента".
  
  
  "Ні, я прикриватиму віце-президента", - заявив Чіун.
  
  
  "Якщо неможливо передбачити, де він з'явиться, навіщо вам віце-президент?"
  
  
  "Бо ти це робиш", - сказав Чіун.
  
  
  "Він мій", - твердо сказав Римо.
  
  
  "Дуже добре. Я не сперечатимуся. Ти можеш забрати його". Озираючись назад, Рімо вирішив, що Чіун погодився дуже легко. Але все одно це був кидок монети, коли голландець завдав удару, припускаючи, що Чіун має рацію. Але що якщо це було не так? Що, якщо Чіун блефував? Римо подумав, чи не слід йому пропустити віце-президента і знайти губернатора Прінсіппі.
  
  
  Потім кортежу настав час знову рушати в дорогу, і Римо був надто зайнятий тим, що намагався непомітно залізти назад у багажник віце-президента, щоб ще раз замислитися над проблемою.
  
  
  ***
  
  
  Майстер Сінанджу знав, що це лише питання часу. Він зрозумів, що наступною метою голландця стане губернатор Прінсіппі. Це не був рівний кидок монети, як думав Римо. Швидше за все, ймовірність того, що наступним буде губернатор, становила два до трьох. Майстер Сінанджу згадав, що голландець замовив два вбивства віце-президента. Але тільки одне - губернатора Прінсіппі. Для навченого синанджу розуму симетрія була інстинктивною. Голландець був синанджу. Божевільний він чи ні, він, не замислюючись, прагнув рівноваги.
  
  
  Отже, губернатор мав бути наступним. І Чіун розбереться з голландцем, не ризикуючи життям Римо. Губернатор Прінсіппі був у Лос-Анджелесі, обіцяючи заснувати безкоштовне національне страхування від землетрусів перед групою відомих бізнесменів. Чіун припав до вікна висотної офісної будівлі, де проходила зустріч. Музика підказала йому, що наближається голландець. Вона була голосніше, ніж раніше, дезорієнтованішою, ніби музикант грав з аркуша, нотами якого були злякані мурахи. Чіун притиснувся до вікна, бо знав, що голландець підніметься стіною будівлі, і не хотів, щоб його помітили першим. Елемент несподіванки був вирішальним у тому, що Чіун мав намір зробити.
  
  
  Джеремайя Персел зупинився на дванадцятому поверсі, щоб подивитися на освітлені вікна. Була ніч, і більша частина будівлі була занурена у темряву. У газеті згадувалась вечірня зустріч губернатора з діловими колами Лос-Анджелеса. Одне з освітлених вікон було б правильним. Але це не. І ось він потягнувся до наступного виступу та наступного поверху.
  
  
  На тринадцятому поверсі він зупинився. Жодне із вікон із цього боку не було освітлене. Він зробив повне коло по підлозі, впевнено ступаючи по карнизу, такому вузькому, що голуб знехтував би їх.
  
  
  Він тільки-но загорнув за останній кут уступу, коли шелест тканини, що осідає, змусив його раптово розвернутися. Занадто пізно. Удар припав йому в праве плече. При підшкірному клацанні кістка відокремилася.
  
  
  Він схопився за плече, стиснувши зуби від раптового розпеченого до білого болю.
  
  
  "Ти!" – закричав він. "Де твій учень?"
  
  
  "Озирнися назад", - холоднокровно сказав Майстер синанджу. Голландець знову розвернувся. Але удару було завдано не спереду, а позаду нього. Удар припав під ліве коліно, через що нога підігнулася. Запізно він зрозумів, що Майстер Сінанджу обдурив його. Вони були самі на виступі.
  
  
  Голландець вчепився у виступ. Він підняв очі на холодне обличчя Майстра синанджу.
  
  
  "Чотири удари?" - спитав Єремія Персел крізь зуби, які рипіли один про одного.
  
  
  "Ти знаєш традицію?" Запитав його Чіун.
  
  
  "Майстер Сінанджу демонструє свою зневагу до ворога, завдаючи чотири удари, а потім йдучи, залишаючи переможеного вмирати або відчувати приниження. Але я не заслуговую на таке звернення. Я міг би бути твоїм хорошим учнем. Краще, ніж Римо. Я міг би стати наступним майстром. синанджу. Я міг би стати легендарним Шивою”.
  
  
  "Наступний майстер Сінанджу не завдав би шкоди такій, як Ма-Лі", - виплюнув Чіун. "Ти заслуговуєш на мою зневагу". І він ударив голландця ногою в праву колінну чашечку досить сильно, щоб відкрити перелом на волосинку, але не роздробити кістку.
  
  
  "Я міг би бути легендарним Шивою, мертвим нічним тигром білого кольору. Звідки ти знаєш, що це Римо, а не я?"
  
  
  "Рімо - це Шива", - сказав Чіун, готуючись завдати четвертого та останнього удару.
  
  
  "Ні!" - закричав Єремія Персел. "Я не дозволю тобі перемогти мене! Я першим кинуся з цього виступу!" Його кінцівки були як желе, він дозволив собі зісковзнути з виступу, як восьминіг, що безкістково перевалюється через борт рибальського човна.
  
  
  Майстер Сінанджу схопив його за довге волосся і відтяг назад. Як раз вчасно. Він опустив його на виступ.
  
  
  "Я не бажаю твоєї смерті, тільки бачити тебе вічно безпорадним", - сказав Чіун.
  
  
  "Я ніколи не буваю безпорадним", - сказав голландець. "Ви забуваєте про мій розум".
  
  
  Раптом Майстер Сінанджу виявився не на виступі, а в руках монстра зі сталі та хрому. Будинок здригнувся в нього під ногами. Вікна з обох боків від нього перетворилися на квадратні очі і сфокусувалися на ньому косим поглядом.
  
  
  До нього простяглася рука, зроблена з бетону та армованої сталі та розміром більше автомобіля.
  
  
  Майстер Сінанджу знав, що то ілюзія. Будинки не стають металевими чудовиськами. Але він не міг змусити свої очі зазирнути за ілюзію. Він відчайдушно вчепився голландцю у волосся. Якщо Персел впаде, він помре. І Римо також.
  
  
  Потім почалося горіння. Синє полум'я – справжнє полум'я – спалахнуло на кінчиках пальців Чіуна з довгими нігтями на одній руці. Чіун змахнув палаючою рукою, гасячи вогонь. Він стрибнув, щоб уникнути удару величезної бетонної лапи, і вчепився у будівлю. Принаймні він це відчував. Це була його скеля безпеки. Він ще відчував волосся голландця в іншій руці. Вони раптово смикнулися. Чіун стиснув кулак сильніше.
  
  
  Коли ілюзії припинилися, музика, що дисонує, теж замовкла. Чіун моргнув. Його рука все ще стискала світле волосся голландця. Але тільки волосся. Вона була зрізана гострими нігтями.
  
  
  Чіун був один на карнизі. Він поспішив на наступний поверх, де губернатор проводив свою нараду. Заглянувши у вікно, Чіун побачив, що нарада пройшла безперешкодно.
  
  
  Спустившись униз, він оглянув вулицю зляканими очима. Але там не було скрюченої фігури в пурпуровому, що лежить на вулиці. Голландець втік, один, переможений, щоб ще раз зализати свої рани. Добре. Можливо, Чіун сподівався, що на цьому все закінчиться.
  
  
  В Атланті кортеж віце-президента зупинився на ніч у готелі Holiday Inn.
  
  
  Римо вибрався з багажника, як тільки машина залишилася сама. Він зателефонував до Сміта з телефону-автомата.
  
  
  "Рімо, я радий, що ти подзвонив", - сказав Сміт. "Чіун повідомляє, що він запобіг спробі голландця вбити губернатора Прінсіппі. Але Перселл втік. Чіун вважає, що наступним він спробує стати віце-президентом."
  
  
  "Я готовий до нього".
  
  
  "Сиди струнко. Чіун вже на шляху, щоб приєднатися до тебе".
  
  
  "Скажіть йому, щоб він тричі постукав багажником лімузина віце-президента".
  
  
  ***
  
  
  Голландець, накульгуючи, пройшов кілька кварталів у пошуках. Він перебував у схудлому діловому районі Східного Лос-Анджелеса. Десь тут має бути магазин залізних виробів. Коли він знайшов сам, він зламав його через задні двері. У кожному господарському магазині були лещата. У задній кімнаті був великий тиск, прикріплений болтами до верстата. Він затис праве передпліччя в лещата і боляче затис його іншим ліктем. Випроставшись, він смикнув. Праве плече напружилося, на лобі виступив піт. Кульовий шарнір повернувся до гнізда. Біль був неймовірним. Але тепер він міг використати руку. Це значно спростило скидання решти.
  
  
  Герм Акорд чекав у барі майже годину. Він уже збирався йти, коли увійшов чоловік із портфелем у руці.
  
  
  Він був молодим хлопцем із розсіяним обличчям. Його волосся було кольором кукурудзяного шовку і підстрижене в стилі панк, через що здавалося, що світлі локони були зрізані безжальним помахом серпа.
  
  
  "Ви голландець?" спитав він.
  
  
  "Так", - сказав блондин, накульгуючи до столика. Він відмахнувся від офіціантки.
  
  
  "У чому полягає робота?"
  
  
  "Завтра ввечері два кандидати у президенти збираються провести дебати з національного телебачення".
  
  
  "Так, і що з того?"
  
  
  "Я хочу, щоб це увійшло в історію як незавершені дебати".
  
  
  "Як в "незакінченої симфонії", так? Це можна здійснити. Але трохи запізно щось робити з вибухівкою. Це моя спеціальність".
  
  
  "Ваша спеціальність - смерть. Ви колишній співробітник ЦРУ. Відступник. І у вас репутація людини, яка робить неможливе. Мені все одно, як ви це робите. Ось, - сказав Датч, втомленими руками ставлячи портфель на стіл." Тут один мільйон п'ятдесят тисяч. доларів".
  
  
  "Я сказав мільйон телефоном. Для чого потрібні додаткові п'ятдесят тисяч?"
  
  
  "У тебе є приватний літак. Мені потрібно, щоб ти відвіз мене де-не-де".
  
  
  "Де?"
  
  
  "Додому", - сказав голландець.
  
  
  ***
  
  
  Римо ходив по даху готелю "Холідей Інн". Двома поверхами нижче віце-президент займався останніми приготуваннями до великих дебатів. Всю ніч не було жодних ознак голландця, і тепер ранок осяяв небо. Майстер Сінанджу вийшов через пожежні двері. "Що-небудь?" - Що-небудь? - з тривогою спитав Римо.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. “У вестибюлі немає підозрілих особистостей. Ось, я приніс вам газету. Можливо, якщо ти зосередиш на цьому свою обмежену увагу, ти припиниш своє безперервне ходіння”.
  
  
  "У такий час, як це?" - спитав Римо, не замислюючись, беручи папір.
  
  
  "Можливо, нам доведеться довго чекати".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Голландця чекає довга подорож до цього міста. Йому не допоможе те, що він зараз кульгає".
  
  
  "Чотири удари".
  
  
  - Загалом, три, - поправив Чіун, дивлячись через край даху на головний вхід унизу. Римо зауважив, що Чіун здавався менш пильним, ніж слід.
  
  
  "Я думаю, ви вирішили, що якщо голландець буде калікою, я матиму більше шансів взяти його живим", - припустив Римо.
  
  
  "Можливо, така можливість спадала мені на думку", - зізнався Чіун відстороненим голосом. "Але моїм обов'язком було захищати губернатора. Я не міг убити Перселла, тому вчинив так".
  
  
  "Я все ще хочу його".
  
  
  "Я дам вам знати, як тільки його нога ступить до цієї будівлі", - сказав Чіун.
  
  
  І оскільки йому було нудно, Римо перегорнув газету. На четвертій сторінці його увагу привернула нотатка в коробці. Римо вирвав її і покликав Чіуна.
  
  
  "Забудьте про вхід", - сказав Римо. "Голландця тут і близько немає".
  
  
  Чіун спитав: "Звідки ти це знаєш?" Потім він узяв себе до рук. "Я маю на увазі, як ти можеш так говорити, Римо?"
  
  
  Римо похмуро передав статтю Чіуну.
  
  
  Майстер Сінанджу глянув на заголовок: "ПТЕРОДАКТИЛІ ПОМЕЧЕНИ НАД СЕН-МАРТИНОМ".
  
  
  "З вчорашнього вечора вони кружляють навколо якогось зруйнованого замку", - сказав Римо. "Коли люди намагаються їх сфотографувати, на проявлених знімках видно лише порожнє повітря. Я не думаю, що у вас є хоч найменша вистава, що це за замок?"
  
  
  "Це ти мені скажи", - з нещасним виглядом промовив Чіун. "Ти – геній дедукції".
  
  
  "Замок на горі Диявола, де ми вперше зіткнулися із Перселлом", - сказав Римо. "Його будинок. І місце, куди він пішов, щоб сховатися і зцілитися. Місце, куди, як ти припускав, він піде з самого початку. Я правий?"
  
  
  "Вдалий здогад", - сказав Чіун, перетворюючи вирізку в конфетті метушливими рухами нігтів.
  
  
  "Я вирушаю до Сен-Мартін".
  
  
  "Це мене не турбує. Мене турбує ось що: чи повернешся ти із Сен-Мартена?"
  
  
  Розділ 35
  
  
  
  
  Коли літак зробив віраж над Сен-Мартеном, Римо побачив гору Диявола, чорний ріг зла, що стирчить з одного боку чудового франко-голландського острова в Карибському морі.
  
  
  "Ось воно", - сказав Римо, вказуючи на нагромадження білого каміння високо на уступі, що височіє над затокою.
  
  
  "Я не бачу пурпурових птахів-жахів", - пирхнув Чіун. Він думав про те, як сильно гора Диявола нагадує йому гору Пектусан.
  
  
  Але вони побачили птеродактилів, коли водій таксі відвіз їх так далеко, як тільки наважився зайти. По острову ходили чутки, що колишній мешканець гори Диявола, який вселяє страх голландець, повстав з мертвих і оселився у своєму зруйнованому замку.
  
  
  Римо заплатив водієві, і вони рушили пішки.
  
  
  Птеродактилі піднялися з руїн і ліниво описали коло над уступом. Вони проігнорували Римо та Чіуна, які почали підніматися по стрімкому схилу вулканічної гори.
  
  
  "Пам'ятай", - попередив Римо. "Ти стріляв у нього. Тепер моя черга".
  
  
  У міру того, як вони піднімалися, музика просочувалася в їхню свідомість, підсвідомі звуки засмученого розуму голландця. Небо стало фіолетовим, темно-фіолетовим, ніж птеродактилі. Немов заздривши насиченішому кольору, птеродактилі безшумно підняли крила і злетіли в небеса. Їх поглинуло пурпурове небо.
  
  
  "Я думаю, він грає", – сказав Римо. "Добре. Це означає, що він не знає, що ми тут".
  
  
  "Він нічого не знає", - стурбовано сказав Чіун. "Дивіться!"
  
  
  Гігантське обличчя висунулося над краєм уступу, наче кит, що спливає на поверхню. Воно посміхалося, величезне і жорстоке, з вузькими карими котячими очима та рябим жовтим кольором обличчя.
  
  
  "Нуїк", - прошепотів Римо.
  
  
  "Послухай", - сказав Чіун.
  
  
  "Батьку! Батьку!" Голос був тонкий і сумний, але в ньому чулася тривожна лють крику.
  
  
  "Це Персел. Що він робить?" Римо хотів знати.
  
  
  Чіун схопив Римо за зап'ястя пазуристими руками. "Послухай мене, сину мій. Я думаю, нам слід піти звідси".
  
  
  "Ні за що. Голландець там, нагорі. Я зайшов так далеко не тільки для того, щоб ти міг відмовити мене від цього".
  
  
  "Він перейшов межу".
  
  
  "Він зробив це давним-давно", - сказав Римо, вивільняючись із хватки Чіуна. Руки Чіуна знову виявили себе. "Через край у божевілля. Спостерігайте. Слухайте музику".
  
  
  Обличчя Nuihc, усміхнене з мовчазною жорстокістю, підвелося, як повітряна куля. Під ним на тросах, подібно до плетеного кошика, висіло крихітне тіло людського розміру. Повітряна куля Nuihc злетіла в пурпурне небо. Він урвався і зник.
  
  
  "Мені здається, він просто грає в інтелектуальні ігри", – сказав Римо.
  
  
  "Позначте небо. Воно пурпурове, колір божевільного розуму".
  
  
  "Чудово. Так з ним буде легше керуватися".
  
  
  "Тепер йому нема чого втрачати", - попередив Чіун.
  
  
  "Ти можеш залишатися тут, якщо хочеш, Чіуне. У будь-якому випадку, тримайся подалі від цього".
  
  
  Чіун відпустив руки Римо. "Дуже добре. Це твоє рішення. Але я не чекатиму внизу. Я вже стояв біля підніжжя гори Пектусан. Цього разу я супроводжуватиму свого сина на вершину".
  
  
  "Досить справедливо", - сказав Римо, починаючи знову.
  
  
  Чим вище вони піднімалися, тим крутіше ставала гора. Повітря було теплим, зовсім не охолодженим освіжаючим морським бризом. За ними синьо-зелена вода тяглася в безкінечність. Але вгорі небо висіло задушливо близько, як оксамитова завіса.
  
  
  Римо першим досяг уступу. Його покривали руїни замку. Колись блискучі зубчасті стіни здіймалися до неба. Тепер устояла лише одна вежа. Решта перетворилася на величезні зруйновані блоки, як місто, загублене на тисячі років.
  
  
  Внизу, в руїнах, йшов голландець, його пурпуровий одяг вільно облягав тіло, коротке світле волосся стирчало сторчма, як у карикатурної людини, що засунула мокрий палець у електричну розетку.
  
  
  Римо піднявся на гранітну брилу і закликав униз до свого ворога.
  
  
  "Персел!"
  
  
  Голландець ніяк не відреагував. Щось у небі привернула його увагу.
  
  
  Римо звів очі. Високо в ранковому небі, подібно до діаманта в ювелірній скриньці, сяяла, як зірка, планета Венера.
  
  
  Чіун підійшов до Римо ззаду. "Що він робить?" спитав він.
  
  
  "Знайди мене. Він просто дивиться в небо".
  
  
  "Ні, у тієї зірки".
  
  
  Внизу. Голландець звинувачуючи показав пальцем на яскраву планету. З центру руїн долинув його різкий голос. "Вибухни! Чому ти не вибухаєш?"
  
  
  "Ви маєте рацію", - сказав Римо. "Він зайшов за поворот".
  
  
  "Ми маємо зупинити його", - заявив Чіун.
  
  
  "Це моя ідея", - рішуче заявив Римо.
  
  
  Чіун поспішив за ним. "Ні, не заради помсти. Згадай про інші здібності голландця. Про ті, які не є ілюзіями".
  
  
  "Так, він може змусити речі спалахнути або вибухнути. Все, що йому потрібно зробити, це подумати".
  
  
  "Він намагається змусити Венеру вибухнути. Своїм розумом".
  
  
  "Він може це зробити?" Запитав Римо, раптово зупинившись. Ця ідея вивела його з цієї похмурої впевненості.
  
  
  "Ми не бажаємо з'ясовувати. Бо якщо він зможе, він не зупиниться на Венері. Він погасить самі зірки на небі, одну за одною, поки в Пустоті не залишиться тільки наш світ, що обертається. І тоді він знищить і цей світ. Я знаю божевілля. Він повний сили, Римо. Наші життя більше нічого не означають проти цієї загрози. Прийди."
  
  
  Майстер Сінанджу вирвався вперед. Але Римо випередив його.
  
  
  "Персел!" Закричав Римо. Його голос відбився від руїн, як луна в глибокій печері. "Персел. Забудь про це лайно. Я прийшов за тобою".
  
  
  Голландець звернув до них свої яскраво-блакитні очі. Здавалося, їм знадобилося багато часу, щоб сфокусуватися.
  
  
  "Я буду з тобою за мить, мій старий ворог. Схоже, що гасіння зірки вимагає більшої концентрації, ніж я припускав".
  
  
  "У вас немає такої кількості часу", - сказав Римо, стрибаючи у руїни.
  
  
  "Внутрішня лінія", - сказав Чіун. І Римо кивнув, використовуючи підхід внутрішньої лінії. Він пішов на голландця прямою, в той час як Чіун обійшов його ззаду. Відвернувшись, голландець відреагував на кругову атаку Чіуна. Але Римо був швидшим. Він підняв голландця на руки, обхопивши його за одне плече та стегно. Римо розгорнув його, як диригентську паличку.
  
  
  Голландець зупинив своє колесо у повітрі, простягнувши руку. Він схопив Римо за горло, вводячи його в інерційне обертання та відкидаючи до зруйнованої вежі.
  
  
  "Я могутніший за тебе", - сказав Голландець, підводячись. У нього закружляла голова на ногах. "Я голландець. Я можу знищити всесвіт однією думкою!"
  
  
  Майстер Сінанджу побачив, що його учень лежить нерухомо. Не було часу перевіряти, чи він живий. Чіун перемістився на одне з колін голландця. Четвертий удар більше не можна було б заперечити.
  
  
  Голландець розвернувся, опустившись у бойову стійку. Але Чіун не виставив відповідного захисту. Дозволив голландцю завдати вільного удару. Рівно стільки, скільки Майстер Сінанджу завдав свого четвертого удару.
  
  
  Чіун відчув, як його шкарпетка зіткнулася з коліном голландця, в той же час удар плазом припав йому в скроню. Чіун перекотився від удару. Обидва бійці впали.
  
  
  "Ти пов'язав свою долю з Шивою", - з гіркотою сказав голландець, намагаючись підвестися на ноги. "Тобі слід знати краще. Ти міг би бути батьком бога". І голландець, знехтувавши розпростерте тіло Чіуна, знову звернув свою увагу на блискучий блиск Венери, ранкової зірки.
  
  
  На очах Чіуна голландець підняв руки до пурпурового неба, спочатку благаюче, потім з обличчям, спотвореним люттю. Небо, здавалося, завібрувало.
  
  
  Але раптом довкола них залунав інший голос, глибокий і сповнений сили. Голос, який Майстер Сінанджу чув раніше. Єдиний голос, якого він колись навчився боятися.
  
  
  "Я створений Шива, Руйнівник; Смерть, руйнівниця світів. Мертвий нічний тигр, відновлений Майстром Сінанджу".
  
  
  І Майстер Сінанджу похмуро посміхнувся. Бо на зруйнованій вежі, тримаючи над головою гранітну брилу розміром із невеликий автомобіль, стояв Римо Вільямс.
  
  
  "Хто це собаче м'ясо, яке кидає мені виклик?" – запитав Римо голосом Шиви.
  
  
  Гранітна брила пронеслася повітрям, як куля. Голландець виконав сальто назад, приземлившись на верхівку брили лише через секунду після того, як вона впала на те місце, де він стояв.
  
  
  "Недостатньо гарний", - прокричав голландець. А потім у повітрі полетів Римо.
  
  
  Двоє чоловіків зіткнулися, нездоланна сила зіткнулася з нерухомим об'єктом. Вони зчепилися, рука до зап'ястя та нога до ноги. Вони напружилися один проти одного, як борці, їхні обличчя спотворилися. Раптова хвиля запаху поту, що виходить від місця, де вони боролися, сказала Майстру Сінанджу про те, яка жахлива сила була витрачена. Потім під їхніми тремтячими ногами земля тріснула і прогнулась.
  
  
  Майстер Сінанджу поповз, щоб уникнути тріщини, що розширюється в землі. Він насилу став на ноги і рушив до одного боку зруйнованого замку.
  
  
  То була битва богів на землі. У ній не було місця простому майстрові синанджу. З болем в очах Чіун спостерігав за демонстрацією неприкритої сили та молився богам Сінанджу, щоб його не попросили нести тіло з гори цього дня.
  
  
  Римо Вільямс відчайдушно чинив опір. Він однією рукою обхопив зап'ястя голландця, а голландець іншою рукою обхопив інше зап'ястя Римо. Вони штовхалися і напружувалися один проти одного, їхні ноги переступали і зчіплялися, як коні, що намагаються тягти надто важкий тягар.
  
  
  Голландець раптово опустив одну ногу на підйом ноги Римо. Римо відповів ударом по колу. Голландець стрибнув обома ногами. Він відпустив зап'ястя Римо, але Римо не відпустив його. Швидким плавним рухом Римо спіймав інше зап'ястя голландця. Тепер вони обоє були в його руках.
  
  
  Коли ноги голландця торкнулися землі, Римо штовхнув його. Ослаблі коліна голландця почали підгинатися. "Це за Ма-Лі", - сердито сказав Римо.
  
  
  "Ти вб'єш мене, і ти помреш!" - прогарчав голландець, його обличчя спотворилося від люті. Його очі стали ще дикішими. Його ноги тремтіли, коли їх опускали дедалі нижче. Одне коліно торкнулося землі, викликавши біль у пошкодженій нозі голландця.
  
  
  "Ні!" – закричав він. Під їхніми ногами земля знову тріснула. З землі вистрибнула змія, довга, як поїзд, і більше, ніж червоне дерево. Його оранжево-коричневе напівпрозоре тіло звивалося, як дощовий хробак. І з його масивних щелеп виривалося жовте полум'я.
  
  
  "Тобі знадобиться щось більше, ніж твої трюки, щоб перемогти мене зараз, Персел", - сказав Римо. "Тобі кінець".
  
  
  "Ні!" - закричав Єремія Персел. І голос був голосом звіра всередині нього, але крик був забарвлений страхом. Він відчув, як його друге коліно невблаганно, принизливо опускається на землю. "Я сильніша за тебе! Більше, ніж ти! Більше синанджу, ніж ти!"
  
  
  Кольори кружляли навколо нього, і наростала музика, що дисонує. Майстер Сінанджу заплющив очі руками, щоб не бачити жахливого сяйва. Земля завирувала, начебто перетворилася на лаву. Гранітні брили стали на гусеничні лапи і рушили до центру руїн, де бійці були зчеплені мертвою хваткою.
  
  
  Майстер Сінанджу з жахом спостерігав за тим, що відбувається, не знаючи, що реально, а що ні.
  
  
  Здавалося, що Римо перемагає, але тепер, коли музика досягла маніакального крещендо, голландець раптово взяв Римо у задушливе захоплення. Руки Римо замахали, він хапав ротом повітря, як викинута на берег риба. Чіун спостерігав, як голландець жорстоко, ніби пітон, що стискає свою здобич, продовжував своє жорстоке захоплення, поки обличчя Римо не потемніло від крові, що запеклася.
  
  
  "Рімо! Не дай йому перемогти тебе!" - крикнув Чіун. Він попрямував до них, але бездушний погляд голландця змусив лінію гранітних блоків між ними розлетітися на тисячу уламків. Майстер Сінанджу відступив під укриття стіни замку. Він залишався там, поки осколки каменя всіяли руїни довкола нього.
  
  
  Коли він з'явився, голландець стояв з тріумфуючим виглядом, тримаючи Римо за загривок і кричачи на весь голос.
  
  
  "Я непереможний. Я голландець. Немає більшого майстра синанджу, ніж Джеремайя Перселл. Ти чуєш мене, Чіуне? Чи бачиш ти мене, Нуїч, мого батька? Я - Всевишній! Всевишній!"
  
  
  У його руках безвольно повис Римо, знепритомнівши. І серце Майстра Сінанджу покинуло його.
  
  
  "Ти не доживеш до того, щоб випити нектар своєї перемоги", - заявив Чіун, випрямляючись.
  
  
  "Чудово!" - вигукнув голландець, зневажливо покинувши Римо. Він розкинув руки, ніби пропонуючи свою славу всесвіту. Його піднесене обличчя, майже блаженне у своїй радості, бачило дражливий блиск ранкової зірки, що повисла в пурпуровому небі.
  
  
  "Всевишній", - прошепотів він, зосередивши всю свою енергію в одній точці, що знаходиться на відстані мільйонів миль.
  
  
  Чіун перестрибував через блоки, що впали, його ноги підстрибували, його палаючі карі очі сфокусувалися на владній фігурі голландця. Але він спізнився. Музика наростала. І високо в небі Венера перетворилася на крихітний спалах срібла, який розростався і розростався, поки не наповнив вершину гори безбожним світлом.
  
  
  Голландець переможно підняв кулаки. "Чудово!"
  
  
  І коли музика, що дисонує, стала нестерпною, земля розкрилася під ногами голландця.
  
  
  "Ні!" - закричав Чіун. Але було надто пізно. Голландець впав у вирву, що розширюється, розмахуючи руками і вигукуючи свої останні слова. Вони луною віддавалися глибоко під землею.
  
  
  "Всевишній! Всевишній! Всевишній!"
  
  
  І разом з його схвильованою фіолетовою фігурою впало тіло, що обм'якло, Рімо Вільямса.
  
  
  Коли вони зникли з поля зору, земля зімкнулась із остаточністю, яка змусила все замовкнути. Включно з музикою розуму Голландця.
  
  
  Чіун приземлився на тріщину. Він кинувся на неї, відчайдушно копаючи і дряпаючи.
  
  
  "Римо! Мій син". Його пальці розкопали край тріщини. Але йому вдалося лише подряпати її. Тріщина повністю закрилася.
  
  
  Схиливши голову, Майстер Сінанджу довгий час мовчав. Нарешті він подряпав довгим нігтем символ на бруді. Це була розділена навпіл трапеція, знак синанджу. Вона назавжди позначить місце упокою двох білих Майстрів, останніх у лінії.
  
  
  Майстер Сінанджу покірно підвівся на ноги. Він стер червону землю зі свого кімоно, бурмочучи молитву за померлих собі під ніс. Він повернувся, щоб піти з гори Диявола з порожніми руками, розуміючи, що є гірші речі, ніж спускати мертвого сина з гори. І це означало лишити його там.
  
  
  Голос зупинив його за межами руїн. "Йдеш без мене, Маленький батько?"
  
  
  Чіун обернувся на звук. Його обличчя розширилося від такого здивування, що зморшки розгладились.
  
  
  "Рімо!" - Видихнув він. Потім голосніше: "Римо, сину мій. Ти живий?"
  
  
  "Більш-менш", - недбало відповів Римо. Його обличчя було у розводах бруду та поту. Під пахвою він ніс мляву постать у пурпуровому, зап'ястя якої були пов'язані жовтим поясом. Єремія Перселл.
  
  
  "Я бачив, як вас обох поглинула земля".
  
  
  "Не ми", - сказав Римо. Він спробував видавити усмішку, але Чіун бачив, що це коштувало йому зусиль. Майстер Сінанджу підійшов до Римо і торкнувся спочатку його руки, потім обличчя. "Ти справжній. Не жорстока ілюзія, створена для продовження мого горя".
  
  
  "Я реальний", - сказав Римо.
  
  
  "Але я бачив, як ця падаль перемогла тебе".
  
  
  Римо похитав головою. - Ти бачив, що уявив голландець. У що він хотів вірити? Ти мав рацію, Чіуне. Він зайшов за поворот. Пам'ятаєте, коли кольори стали по-справжньому яскравими?
  
  
  "Так".
  
  
  "Тоді він був у мене. І він знав це. Я думаю, тоді його розум справді збожеволів. Він знав, що не зможе перемогти. Він не міг змиритися з поразкою, тому створив ілюзію, що перемагає. Я теж це бачив. Я поставив його на коліна. Раптом він звалився. Потім був інший голландець і ще один я, і вони билися. Коли я зрозумів, що відбувається, я відступив назад і спостерігав так само, як це робили ви».
  
  
  "Але яма?"
  
  
  "Ілюзія. Може бути, ви могли б сказати, що яма була в певному сенсі реальною. Це була яма божевілля, і голландець врешті-решт впав у неї. Все, що я знаю, це те, що ось я і ось він".
  
  
  "Не мертвий?" - здивувався Чіун.
  
  
  "З таким самим успіхом він міг би ним бути", - сказав Римо, укладаючи голландця впоперек кам'яної брили. Джеремайя Перселл лежав, дихаючи неглибоко, в його очах горів лише слабкий вогник. Його губи ворушились.
  
  
  "Він намагається щось сказати", - сказав Чіун.
  
  
  Римо приклав вухо до кривих губ голландця. "Я виграю. Навіть зазнавши поразки".
  
  
  "Не розраховуй на це", - сказав йому Римо. Але якраз перед тим, як останній вогник розуму згас у його очах, голландець встав дибки, ніби наелектризований. "Тепер ви ніколи не врятуєте кандидатів у президенти!" Потім він звалився.
  
  
  Чіун уважно оглянув його.
  
  
  "Він живий. Але його очі кажуть мені, що він збожеволів".
  
  
  "Він більше не загрожуватиме нам. Думаю, я зробив це, Чіун. Я зупинив голландця, не вбивши ні його, ні себе".
  
  
  "Не будь таким хвальким. Останні слова голландця вказують на те, що він, можливо, здобуде остаточну перемогу".
  
  
  "Якщо ми поспішаємо", - сказав Римо, піднімаючи голландця на руки, - "ми могли б повернутися вчасно".
  
  
  "Ні". Чіун зупинив його. "Я віднесу його вниз. Я багато років чекав цього дня відкуплення".
  
  
  І разом вони спустилися з гори Диявола, освітлені ясним світлом ранкової зірки, що висить у безтурботному блакитному небі над ними.
  
  
  Розділ 36
  
  
  
  
  Кожна велика мережа та кабельне телебачення транслювали "Вирішуюча Америка", президентські дебати напередодні виборів, у прямому ефірі з телевізійної студії на Манхеттені. Кандидати були представлені, і віце-президент виступив із вступним словом, яке закінчилося підтвердженням його обіцянки покласти край усім таємним операціям американських розвідувальних агентств.
  
  
  Губернатор Майкл Прінсіпі почав свій виступ з урочистої клятви виключити всі проекти з чорним бюджетом з федеральних бюджетів.
  
  
  У його заяви телевізійні екрани по всій Америці потемніли.
  
  
  Секретна служба перекрила кожен вхід до телестудії. Важкі куленепробивні лімузини були припарковані бампер до бампера по всьому кварталу замість звичайних незграбних бетонних бар'єрів. Вони були готові до всього.
  
  
  За винятком худого білого чоловіка і тендітної азіатки, які вискочили з верескуючого таксі, перестрибнули через лімузини і проїхали повз секретну службу, навіть не зупинившись, щоб сказати: "Можна мені?"
  
  
  Агенти закричали: "Стій!" і зробили попереджувальні постріли.
  
  
  "Немає часу", - сказав білий чоловік, коли вони з азіатом пірнули за кут на мить раніше урагану куль. Біля дверей, що ведуть до студії дебатів, два агенти секретної служби відреагували на вторгнення блискавично. Вони накинулися на пару і за свої старання були присипані руками, що рубають.
  
  
  Римо Вільямс увірвався до студії, де три камери снували туди-сюди перед кандидатами в президенти. У студії була невелика аудиторія із обраних представників ЗМІ.
  
  
  "Спочатку камери", - крикнув Римо. "Ми не хочемо, щоб це показали національним телебаченням".
  
  
  "Звичайно", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  Розділившись, вони висмикнули товсті кабелі, що живили три телевізійні камери. У кабіні управління запанував жах, коли всі екрани моніторів потемніли.
  
  
  "Знову ви!" - верескнув віце-президент, схоплюючись зі свого стільця.
  
  
  "Пізніше", - сказав Римо, стягуючи його зі стільця так швидко, що в нього відвалився мікрофон на лацкані.
  
  
  "Що ми шукаємо?" - спитав Чіун, піднімаючи губернатора Прінсіппі з його місця.
  
  
  "Я не знаю. Бомба. Що завгодно", - гаркнув Римо, відриваючи крісло від кріплення. "Під цим нічого". сказав він, відкидаючи крісло убік.
  
  
  "Бомба?" – перепитав режисер. Паніка почалася негайно. Люди ринули зі студії. Вони створили людську хвилю, яка перешкодила доступу секретній службі.
  
  
  "Що-небудь?" - Що-небудь? - крикнув Рімо.
  
  
  "Ні!" - Сказав Чіун, розриваючи дошки сцени. Вони розлетілися, як зубочистки у бурю.
  
  
  У розпачі Римо озирнувся на всі боки. Яскраві прожектори заважали йому бачити. Він міг чути перелякані голоси глядачів у студії, коли вони намагалися пройти через двері, і сердиті накази розчарованої Секретної служби звільнити їм шлях. Три камери безмовно були спрямовані на нього. Потім один із них рушив уперед.
  
  
  На секунду в Римо промайнула думка, що дурний оператор, мабуть, не розуміє, що передача перервана, коли камера клацнула, і з-під великого об'єктива висунулась перфорована металева трубка.
  
  
  "Кулемет!" Римо закричав.
  
  
  Майстер Сінанджу кинувся впоперек кандидатів у президенти, що збилися в купу, і притиснув їх до землі.
  
  
  Римо крутнувся в повітрі, ухиляючись від гуркотливого потоку куль 30-го калібру, і приземлився на ноги. Камера перемістилася до трьох фігур на сцені, що скорчилися, і націлилася вниз.
  
  
  Римо стрибнув. Не було часу на жодні фантазії.
  
  
  Позаду нього завішане студійне тло перетворилося на лахміття, коли потік куль опускався все нижче і нижче.
  
  
  Герм Акорд переключив камеру, впевнений, що потрапив у худого хлопця у білій футболці. Отже, де були решта? Не так просто було прицілитися в телевізійну камеру. Об'єктив був більшим, ніж дуло пістолета, яке він встановив у камеру минулої ночі. Це давало йому надто велике поле зору, однаково намагатися сфокусуватися на комарі через ринву.
  
  
  Засмучений, він припинив стріляти і висунув голову через камеру.
  
  
  Обличчя худого хлопця було за дюйм від його власного. Герман Акорд почав говорити: "Що за...", коли м'який приголосний наступного слова, що вирвався з його горла, зіткнувся з його зубами, коли вони спускалися стравоходом.
  
  
  Він відскочив назад, схопившись за горло спазматично кашляючи. Він не знав, що двостулковий стрижень, що летить швидше за кулю, вже розірвався в його горлі. Він не знав, і йому було байдуже. Він побачив руку, що тяглася до його обличчя. Воно перетворилося на рожеву масу, що маячить, і для Herm Accord, як і для Америки, погасло світло.
  
  
  Римо не намагався оглянути тіло вбивці після того, як воно впало. Він підскочив до Чіуна. Майстер Сінанджу допоміг віце-президентові підвестися на ноги.
  
  
  "Дякую", - сказав віце-президент тремтячим голосом.
  
  
  "Для нас обох", - додав губернатор Прінсіппі.
  
  
  "Схоже, ми якраз вчасно", - прокоментував Римо.
  
  
  "Сінанджу завжди приходить вчасно", - сказав Чіун.
  
  
  "Ми маємо вибиратися звідси", - сказав Римо, кинувши погляд у бік дверей, де агенти секретної служби кричали, що вони збираються застрелити кожного, хто блокує двері, якщо шлях негайно не буде розчищений. "Але ми хочемо, щоб ви знали, що це кінець усьому. Вбивств більше не буде. Ми подбали про хлопця, який стоїть за цим".
  
  
  "Я думаю, що можу говорити від імені губернатора, коли скажу, що ми цінуємо вашу допомогу", - щиро сказав віце-президент, застібаючи піджак.
  
  
  "Дякую Сміту", - сказав Римо. "Це його операція. І просто, щоб ви знали, ми знову в боротьбі".
  
  
  "Радий вас бачити", - тепло сказав віце-президент.
  
  
  "І ти можеш забути про Адоніса. Він також був частиною змови".
  
  
  "Я не можу цього зрозуміти", - пробурмотів губернатор Прінсіппі, оглядаючи студію. "Де мій ніндзя? Він сказав, що завжди буде поруч зі мною, навіть якщо я не зможу його бачити. Все, що мені потрібно було зробити, це свиснути".
  
  
  "Ти свистів?" - ввічливо запитав Чіун.
  
  
  "Насправді, ні. Я був надто зайнятий, ухиляючись".
  
  
  "Це не мало б значення", - сказав Чіун. "Всі знають, що ніндзя позбавлені слуху".
  
  
  Губернатор Прінсіппі приклав мізинці до куточків рота і різко свиснув.
  
  
  "Нічого", - розчаровано сказав він.
  
  
  "Бачиш?" - сказав Чіун. "Пам'ятай, що в синанджі тобі навіть не треба свистіти. Достатньо телефонного дзвінка".
  
  
  І Римо з Чіуном прослизнули в натовп людей, що борються біля дверей. Незважаючи на те, що двері нагадували вагон нью-йоркського метро в годину пік, вони просочувалися крізь людей, немов методом осмосу, прямо повз божевільних агентів секретної служби.
  
  
  Коли секретна служба нарешті дісталася студії, вони виявили, що два кандидати в президенти спокійно надягають мікрофони на лацкани.
  
  
  "Ви запізнилися", – самовпевнено заявив віце-президент. "Але чому б вам, хлопці, не зайнятися чимось корисним, наприклад, позбавитися цього тіла? Нам потрібно закінчити дебати".
  
  
  По всій Америці темні телеекрани знову ожили. Провідні новини у невизначених висловах вибачилися за те, що вони назвали "технічними труднощами". І коли дебати відновилися, вони не мали пояснень, чому кандидати в президенти стояли, а не сиділи, або чому були кульові отвори та розриви на зруйнованому тлі студії.
  
  
  Губернатор Прінсіппі продовжив свої незакінчені зауваження серйозним, незворушним голосом.
  
  
  "Перш ніж нас перервали, я говорив, що нам потрібно приборкати наші розвідувальні служби. Але я хочу чітко заявити, що в моїй адміністрації знайдеться місце для певних необхідних розвідувальних операцій. Зокрема, контррозвідка. Зрештою, ці відомства існують для того, щоб не довелося використовувати наші збройні сили. І я хочу публічно подякувати анонімним американцям - Toms, Dicks і Harolds - які працюють у цих агентствах. Вони роблять Америку сильною. Ви не згодні, пане віце-президенте?"
  
  
  "Від щирого серця", - сказав віце-президент. "Вони у нас є, і Бог свідок, вони нам потрібні. І Брауни, і Джонси, і Сміти, які підтримують їх у робочому стані".
  
  
  Це була найшвидша зміна позицій, яку Америка колись бачила. Але мало хто з американців був здивований. Кандидати у президенти були, зрештою, політиками.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт спостерігав за дебатами зі свого лікарняного ліжка. Тільки він міг здогадатися, що сталося під час вимкнення мережі. Римо та Чіун. Вони зробили це знов. ЛІКУВАННЯ тривало. Він не знав, сміятися йому чи плакати.
  
  
  Через два дні Римо Вільямс зупинив машину біля іржавого кованого входу на цвинтарі Уайлдвуд і прослизнув через скрипучі ворота.
  
  
  Майстер Сінанджу йшов поруч із ним. Крок Римо був енергійним.
  
  
  "Сміт був би засмучений, якби дізнався, що ти тут", - попередив Чіун.
  
  
  "Це було єдине місце, яке я міг вигадати для зустрічі".
  
  
  "Сміт вже засмучений".
  
  
  «Яким він міг бути? ніколи нікого з нас не потурбує. Наші проблеми позаду. Я не можу дочекатися, щоб розповісти Джилді”.
  
  
  "Сміт засмучений, бо коли до нього повернувся зір, він зміг прочитати контракт".
  
  
  "Що ти йому всунув? Подвоїв останній контракт?"
  
  
  "Подвійної суми було б недостатньо, щоб заплатити за приниження, укладене в тому, щоб виторгувати у Майстра Сінанджу менший гонорар і розірвати той останній контракт. Я взяв потрійну плату".
  
  
  "Я можу зрозуміти, чому він засмучений. Це великий стрибок".
  
  
  "Це було необхідно. Він платив за Майстра Сінанджу, за певні непристойні вчинки, яким зазнав Майстер Сінанджу... і за тебе".
  
  
  Римо зупинився як укопаний. Чіун підняв на нього безтурботний погляд.
  
  
  "Я? Ви підписали зі мною контракт ще на один рік?"
  
  
  "Два роки. Вважай це свого роду гарантією зайнятості".
  
  
  "Хіба я не маю права голосу в цьому?"
  
  
  "Ні. Я все ще Майстер. Ти учень. Технічно, ти учениця. І як така, я веду переговори за тебе. Як завжди".
  
  
  Римо похитав головою. Він продовжив іти. "Побачимо, що скаже Джильда", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - сказав Чіун глухим голосом. "Побачимо, що скаже Джилда".
  
  
  На могилі, що носить ім'я Римо Вільямса, лежали квіти. Римо зупинився.
  
  
  "Кумедно. Хто б поклав квіти на мою могилу?" сказав він. Він нахилився і підняв їх. Усередині був конверт. Він був трохи вологим від недавнього дощу. Римо кинув квіти та розгорнув папір. Він побачив, що вона була адресована йому та підписана "Джілда".
  
  
  Римо прочитав.
  
  
  "Що вона говорить?" Тихо спитав Чіун, коли Римо закінчив.
  
  
  "Вона не прийде", - хрипко сказав Римо. "Ніколи".
  
  
  "Цьому не судилося статися".
  
  
  "Ні, поки я займаюся тим бізнесом, яким займаюся", - каже вона. І вона знає, що це єдиний бізнес для мене. Вона каже, що цього разу це я її покинув. Ось що змусило її ухвалити рішення. Те, як я поїхала з тобою до Америки. Вона каже, що моє місце тут.
  
  
  "Ти теж це знаєш", - сказав Чіун.
  
  
  "Вона каже, що Фрейя вже сумує за мною", - продовжив Римо, дивлячись на лист очима, що ввалилися. "І що, коли настане час і я побажаю цього, і Фрейя побажає цього, Джілда розгляне можливість дозволити їй вчитися синанджу".
  
  
  "Вона спить", - гордо сказав Чіун. "Жодна жінка ніколи не була Майстром синанджу. Жодна жінка ніколи не зможе стати Майстром синанджу. Це неможливо".
  
  
  "Тут є постскриптум", - сказав Римо. "Тут говориться, що Фрейя працювала над своїм диханням, коли не каталася на поні. Вона надсилає подарунок, щоб показати вам, що вона намагається вирости великою і сильною, як її тато, а також її мама".
  
  
  Римо поліз у квітковий кошик і дістав маленьку підкову, зігнуту у формі кренделя.
  
  
  "Послухай, Чіуне".
  
  
  "Вигнута підкова", - пирхнув Чіун. "І що?"
  
  
  "Ти що не тямиш?" Сказав Римо. "Це зробила Фрейя. Своїми маленькими ручками".
  
  
  "Неможливо!" - пробурмотів Чіун. "Вона занадто молода, вона біла, і вона жінка. Я не міг цього зробити, поки мені виповнилося дванадцять!"
  
  
  "І що?" Запитав Римо. "Ти не біла та не жінка".
  
  
  Чіун сердито тупнув ногою. "Я в це не вірю".
  
  
  "Але я вірю", - сказав Римо. "І я збираюся зберегти це назавжди".
  
  
  Чіун насупився. "Ти навіть не збираєшся спробувати вивідати місцезнаходження Джильди з моїх недоторканних вуст?" спитав він. Римо довго думав, перш ніж відповісти. Коли він говорив, він задумливо дивився на вигнуту підкову.
  
  
  "Ні", - сказав він нарешті. "Джільда знає, що робить. Я думаю, вона має рацію. Крім того, вона більше не живе в Уельсі. Так було сказано в листі".
  
  
  "Що!" - вигукнув Чіун. "Ви хочете сказати, що вона не залишила адреси для пересилки! Як я посилатиму подарунки своїй онучці на дні народження? Як я стежитиму за її успіхами в перші роки її життя?"
  
  
  "Ми побачимо їх знову", - сказав Римо. "Я просто не знаю, коли".
  
  
  "Отже, ви залишитеся в Америці – зі мною?"
  
  
  Римо зітхнув. "Так, думаю, мені більше нікуди йти. Там, у Сінанджу, жителі села вважають мене дурнем. У будь-якому випадку, там занадто багато поганих спогадів".
  
  
  "Це не ідеальна ситуація", - погодився Чіун. "Не тоді, коли краще жити в перлині Азії, але ми зробимо все можливе. Принаймні протягом двох років".
  
  
  "Почекай секунду", - сказав Римо. "Я думав, ти хотіла жити в Америці. А як щодо всього цього гардеробу західного одягу, який ти купила, щоб більше бути схожим на американку?"
  
  
  "Я спалив їх. На жаль, я виявив, що вони не підходять для скелелазіння. Це головний недолік для представників нашої шановної професії".
  
  
  "Добре, але хіба ти зрештою не визнав, що Сінанджу - це купа гною?"
  
  
  Чіун надув щоки. "Рімо!" - вражено вигукнув він.
  
  
  "Я нічого подібного не говорив. І я заперечуватиму будь-які наклепи про зворотне".
  
  
  "Але ви визнаєте, що задоволені тим, як усе склалося, і з цього моменту не буде жодних причіпок?"
  
  
  "Я не такий! Я стара людина, у якої безвідповідальний білий учень і немає гідного спадкоємця ні для кого з нас. Це моя сумна доля, але я витримаю. Я не скаржитимуся на ці речі. Я не згадуватиму вам, що з- через вашу нездатність зачати чоловіка я змушена працювати до кінця своїх днів замість того, щоб вступити в традиційний період виходу на пенсію. Можливо, мені доведеться працювати вічно. Жоден майстер синанджу ніколи не був обтяжений. Але я не скаржитимуся. Не я».
  
  
  "Послід птеродактилю", - відповів Римо. І, незважаючи на біль, який він відчував, він усміхнувся.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 74: Ходячі поранені
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Кроки пролунали на краю свідомості. Навіть уві сні Кун Ко Фонг упізнав їх. Десь у найглибших куточках своєї свідомості Фонг розумів, що він спить. Він не хотів прокидатися. Сон був єдиним порятунком. Але знайомі, ненависні кроки вторглися як барабанний бій.
  
  
  Фонг прокинувся в холодному поті.
  
  
  Американці все ще спали. Здавалося, ніщо більше не могло пробудити їх від сну. Вони пробули тут, у таборі П'ятдесят п'ять, так довго, що перестали боятися гніву капітана Дея. Але Фонг боявся капітана Дая. Капітан Дай поклав завдання зламати дух Фонга на особисту відповідальність.
  
  
  Фонг сел. У хатині все ще було темно. Стук його серця так голосно віддавався у вухах, що тільки коли кроки наблизилися до ротангових дверей, він зрозумів, що в таборі вирує діяльність. Люди поспішно пересувалися. Працювали лопатами. І що найдивовижніше, там були вантажівки. Їх було багато. та інші транспортні засоби. Бензин був обмежений задовго до народження Фонга, в провінції Куангтрі.
  
  
  Хоч би що привело капітана посеред ночі, це було дуже, дуже важливо.
  
  
  При звуку замку Фонг підштовхнув інших ліктем. Бойєт, Понд, Коллетта та інші. І, нарешті, великий чорний, Янгблад, хропіння якого не затихало доти, доки він не перестав моргати затуманеними очима, дивлячись у стелю з трав'яного мату.
  
  
  "Ха! Що?" Пробурмотів Янгблад. Він схопив Фонга за передпліччя так різко, що стало боляче. З усіх американців лише Янгблад зберіг свою вагу. Навіть у найгірші дні полону, коли з їжі був тільки суп з рибних кісток, Янгблад не схуд ні на фунт.
  
  
  "Дай", - сказав Фонг своєю ламаною англійською. "Він прийшов".
  
  
  "Чорт! Це не дуже добрі новини".
  
  
  Двері з ротанга з гуркотом відчинилися, і світло ліхтарика вдарило їм у вічі.
  
  
  "Вгору! Вгору!" - сказала тінь за світлом. Він був високим для в'єтнамця. Його пістолет був у кобурі. Він не боявся їх настільки, щоб витягти його.
  
  
  "Що дає?" спитав хтось англійською.
  
  
  "Вгору! Вгору!" гаркнув капітан Дай, роблячи крок уперед і штурхаючи найближчого чоловіка. Фонг.
  
  
  Фонг скривився. Але він нічого не сказав.
  
  
  Вони піднялися на ноги, їхні руки безпорадно звисали з обох боків. У їхньому сірому бавовняному одязі не було кишень. Вони ніколи не знали, що робити зі своїми руками. Гуськом вони вийшли в ніч.
  
  
  Джунглі впритул підступили до табору, темна стіна первозданного листя, що рухалася. Всередині табору спалахнули вогні. Двоповерхові офіцерські хатини розбирали, а борти вантажили до кузова бортових вантажівок. Знімали намети. Провізія - мішки з картоплею та рисом - була притулена до стіни з мішків з піском, і живий ланцюжок солдатів у зеленій формі завантажував її у вантажівку з брезентовим верхом.
  
  
  "Схоже, ми висуваємося", - прошепотів Бойєт крізь стислі губи.
  
  
  "Без розмов!" гаркнув капітан Дай. Незважаючи на високий зріст для азіату, він мав тонкі плечі, які, можливо, були скроєні з двох на чотири. Його обличчя було вирите оспинами, шкіра така суха, що здавалася мертвою. Його очі були яскравими і чорними - жадібні очі ворони. Цигарка звисала з його покритих плямами, схожих на лопати зубів.
  
  
  Їх швидко оточили солдати, свіжі солдати у формі кольору хакі, їхні зелені коркові шоломи, прикрашені лише червоним медальйоном, що оточував єдину жовту зірку, низько сиділи над їхніми безжальними очима.
  
  
  "За мною!" гаркнув Дай.
  
  
  Капітан Дай провів їх довкола старого танка Т-54, на куполоподібній вежі якого красувався прапор Соціалістичної Республіки В'єтнам із жовтими зірками.
  
  
  "Мабуть, це чудово для них, раз вони вивели танк із зони бойових дій". Понд заговорив.
  
  
  "Подивися ще раз", - сказав Янгблад.
  
  
  Гармата була фальшивою. Дерев'яний ствол, пофарбований під метал. Вони обійшли його, і їхні серця зупинилися.
  
  
  "О, Боже милостивий", - простогнала Коллетта.
  
  
  На задній частині платформи вони встановили сталевий контейнер conex. Кожен чоловік добре знав контейнер conex. Кожен із них провів тижні одиночного ув'язнення в його стерильному, задушливому приміщенні.
  
  
  "Я не збираюся туди повертатися", - раптово закричала Коллетта. "Ні за що, чувак. Я не збираюся! Я не збираюся!"
  
  
  Янгблад схопив його і повалив на землю, перш ніж нервуючі охоронці встигли вистрілити.
  
  
  "Лєгче, чувак. Заспокойся. Цього разу ти будеш не один. Ми всі йдемо туди". Він повернувся до капітана Дея. "Хіба це не так? Ми всі йдемо туди".
  
  
  Капітан Дай подивився на них згори донизу. Солдати тримали свої АК-47 спрямованими ними, скорчившихся землі. Янгблад перемістив своє тіло між їхньою загрозою і тремтячою фігурою Коллетти.
  
  
  На довгу, спекотну мить навіть джунглі, здавалося, затамували подих.
  
  
  "Вставай!" – нарешті сказав капітан Дай.
  
  
  Янгблад став на ноги. "Давай, Коллетто", - сказав він. "Ти можеш це зробити".
  
  
  Колетта нестримно плакала.
  
  
  "Давай, Коллетто. Ми вирушаємо на краще місце. Ти не будеш самотній, чувак".
  
  
  Все ще плачучи й тремтячи, Коллетта підібрав свої кінцівки, як зв'язку палиць, і став на ноги.
  
  
  Один кінець контейнера conex був відкритий, та їх заштовхали у його затемнене нутро. Усередині було тепло, але не гнітюче. Янгблад увійшов останнім із американців. Фонг хотів піти за ним, але капітан Дай вставив черевик між його ніг.
  
  
  Фонг впав навколішки. Він залишився там, бо Дай не дозволив піднятися.
  
  
  "Тепер ти на колінах", - сказав Дай по-в'єтнамськи, посміхаючись.
  
  
  "Я спіткнувся", - відповів Фонг безпристрасним голосом.
  
  
  "Мені потрібні американці", - повільно промовив Дай. "Ти мені не потрібен. Можливо, я уб'ю тебе тут і залишу на поживу тиграм".
  
  
  Фонг нічого не сказав.
  
  
  Дай вихопив гвинтівку у найближчого солдата і приставив дуло до потилиці Фонга. Він дуже натиснув. Фонг напружив шию. Якби йому судилося померти тут, він помер би як чоловік-опираючись. Смак бруду в роті був лише після смерті.
  
  
  "Але я залишу тебе в живих, зрадник народу, якщо ти встанеш переді мною на коліна і молитимеш про прощення".
  
  
  Фонг повільно похитав головою.
  
  
  Капітан Дай послав патрон у патронник. "Ти вже стоїш на колінах!"
  
  
  "Я спіткнувся".
  
  
  "Тоді я пристрелю тебе за твою незграбність", - верескнув Дай.
  
  
  Фонг нічого не сказав. Тиск стовбура швидше зводив з розуму, ніж лякав. Він і раніше дивився в дуло зарядженої зброї і бачив за ним спотворене ненавистю обличчя капітана Дая. Таким чином, дивлячись на червону землю В'єтнаму, а не в саму смерть, можна було б прийняти забуття.
  
  
  Дай натиснув на спусковий гачок. Фонг здригнувся від клацання. Але не було ні болю, ні інших звуків. Натомість, його голос задихався від нероздільної люті, капітан Дай кинув гвинтівку на землю і підняв Фонга на руки. Він жбурнув його в контейнер conex, і двері зачинилися з дзвінкою остаточністю.
  
  
  Усередині чоловіки розділилися, і кожен знайшов своє місце попід стінами. Після багатьох років спільного полону їх основним інстинктом було шукати місце, яке вони могли б назвати своїм.
  
  
  Ніхто нічого не сказав. Вантажівка завелася. До нього приєдналися інші двигуни. Нарешті танк Т-54 забурчав і з гуркотом ожив. Колона рушила.
  
  
  Ніхто не спав. Новизна переміщення поглинула їхню увагу.
  
  
  Тяжкий баритон Янгблада порушив перебіг їхніх особистих думок.
  
  
  "Куди б ми не прямували, - сказав він, - це має бути краще, ніж там, де ми були".
  
  
  "Могло бути гіршим", - сказав Понд. "Можливо, вони готові страчувати нас".
  
  
  "Вони не стали б згортати табір заради цього, дурень", - посміхнувся Янгблад.
  
  
  "Ти не помреш", - сказав Фонг. Його голос був далеким, позбавленим будь-яких емоцій.
  
  
  "Так?" Сказав Янгблад. Він присунувся ближче до тремтячого в'єтнамця.
  
  
  "Дай сказав мені, що йому потрібні американці. Я не потрібен. Ти не помреш".
  
  
  "Що ще він сказав?"
  
  
  "Нічого", - сказав Фонг.
  
  
  "Тоді добре. Сидітимемо тихо. Що б не трапилося, ми просто йдемо вперед. Як завжди. Ми йдемо вперед і у нас все вийде".
  
  
  "Ти завжди так кажеш, Янгблад", - пробурчав Понд. "Але що це нам дало?"
  
  
  "Це допомогло нам вижити", - сказав Янгблад. "Я знаю, це небагато, але це вже щось".
  
  
  "Я краще помру, ніж плазатиму перед цими смердючими цапами ще один день".
  
  
  "Я чую тебе. Але що ти хочеш робити? Ми не можемо зірватися з місця і втекти. Чарлі тепер володіє всією країною. Вони теж у Камбоджі. Тікати нікуди. "Менше тобі хочеться купатися в Південно-Китайському морі".
  
  
  Це був жарт, але ніхто не засміявся.
  
  
  "Їм доведеться відчинити двері, щоб нагодувати нас", - байдуже сказав Фонг.
  
  
  "Про що ти говориш, чуваку?" Вимогливо запитав Янгблад.
  
  
  "Я мрець. Дай уб'є мене, якщо не зламає. Він уб'є мене, якщо зламає. У будь-якому випадку, я мрець. Мені нема чого втрачати. Тому я тікаю".
  
  
  "Гей, Фонг, не будь тупицею", - сказав Бойєтт. "Це неможливо".
  
  
  "Ні. Рішення прийнято. Послухай. Янгблад має рацію. Багато чоловіків збігають, це нікуди не годиться. Але в однієї людини - не білої людини - є шанс. Поїхати з В'єтнаму. Піти в Камбоджу. Потім Таїланд. Це можливо для мене. Не для американського солдата. Я йду. Я говорю світові".
  
  
  "Це смішно", - гірко сказав Бойєтт. "Якби комусь було не байдуже, ти не думаєш, що вони б уже що-небудь зробили? Чорт забирай, моя дитина, мабуть, зараз підліток. Моя дружина могла б тричі повторно вийти заміж за ті роки, що я гнію тут. Мені нема до чого повертатися. Визнай це, ми тут помремо”.
  
  
  "Ні. Покажіть докази. Американці повертаються. Врятуйте".
  
  
  Чому б тобі просто не дістати свій Кодак і не зробити наші знімки? Що? Ти кажеш, у тебе немає фотоспалаху? О, це дуже погано. у стінках цього ящика, щоб впустити трохи світла”.
  
  
  "Зможеш, Бойєт", - пробурмотів Янгблад. "Продовжуй говорити, Фонг. Як ти збираєшся довести, що ми тут? Скажи мені. Дай нам трохи надії. У мене так давно не було надії, що я забув, яка вона на смак".
  
  
  У темряві Фонг засунув руку за пояс своїх брудних бавовняних штанів. Він узяв Янгблада за товсте зап'ястя і вклав у його велику лапу тонкий металевий предмет.
  
  
  "Що це?" Запитав Янгблад.
  
  
  "Ручка".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я знаходжу на землі. На ньому чорнило".
  
  
  "Папір?"
  
  
  "Ні. Папери немає. Є дещо краще паперу. Папір губиться".
  
  
  "Продовжуй говорити, Фонг", - сказав Янгблад. "Я починаю вловлювати запах того, що мені подобається".
  
  
  Конекс зупинився опівдні. Вони знали, що зараз день, тому що світло проникало всередину через отвори для повітря з одного боку – отвори для повітря, які були зроблені короткими чергами з АК-47.
  
  
  Хтось кинув камінь у стінку контейнера conex, і від звуку, що пролунав усередині, у них застукали зуби. Усі вони розпізнали сигнал відійти від дверей. Вони стовпилися в дальньому кінці схожого на контейнер для сміття. Усі, крім Фонга. Жилистий в'єтнамець скручився біля дверей, його тіло було напружене, один кулак стискав срібну ручку, як кинджал.
  
  
  Рифлені двері відчинилися назовні.
  
  
  Там був лише один охоронець. Його гвинтівка була перекинута через плече. Він ніс велику дерев'яну миску супу – лісової зелені, змішаної з червоним перцем.
  
  
  Фонг стрибнув на нього, мов кішка.
  
  
  Охоронець упустив миску, хапаючи ротом повітря. Фонг підставив йому підніжку, штовхнув у трахею і зірвав гвинтівку з його плеча. Охоронець слабо схопився за ручку, яка раптово почала стирчати з його грудини, як кістка, що виступає. Потім приклад рушниці вдарив його по голові. Він важко сів, через мить його голова вдарилася об землю.
  
  
  "Молодець, Фонг!"
  
  
  "Іди, хлопче, йди!"
  
  
  "Заткнися!" гаркнув Янгблад. "Фонг, закрий ці двері. Потім рухайся! І позбудься тіла".
  
  
  Фонг кинув останній погляд на своїх друзів, що скупчилися в задній частині conex, і помахав на прощання. Потім він зачинив двері conex і відтягнув тіло охоронця до кущів.
  
  
  Він зняв з чоловіка одяг і зв'язав його у кулю. У кишенях охоронця був гаманець, в якому знаходилося близько двохсот донгів, військове посвідчення особи та складаний ніж. У його правому черевику був маленький пакетик із горіхами бетель. Їх було небагато, але то була їжа. Фонг залишив черевики. Вони б тільки сповільнили його рух.
  
  
  З найближчого пагорба здіймався туман, і Фонг рушив до нього. Він видерся по схилу, використовуючи глибоко укорінені рослини як опору для рук.
  
  
  Нагорі він озирнувся. Він не впізнав місцевість і подумав, що, можливо, на незнайомій півночі. Але на заході був довгий шрам від землі, схожий на ті, що часто бачили за старих часів, коли американці були у В'єтнамі. Ці ранні шрами від бомбардувань давно зникли під новою порослю.
  
  
  Фонг зрозумів, що у Камбоджі, де Нова в'єтнамська армія боролася з камбоджійськими партизанами. Потім, унизу, колона рушила в дорогу. Один за одним вантажівки зникли з поля зору, прямуючи на захід, углиб Камбоджі. Навіть після того, як їхній вигляд і звук стали спогадом багатогодинної давності, Фонг сидів нерухомо, чекаючи настання темряви.
  
  
  Коли цвіркуни заспівали, Фонг спустився. Він був дуже наляканий. Він був один у країні, де ніхто не міг бути його другом. Камбоджійці вбили б його як одного з загарбників, що зневажаються. Його товариші-в'єтнамці прийняли б його за солдата і змусили битися. І він не мав можливості дізнатися, як далеко звідси до Таїланду. Але він був налаштований рішуче.
  
  
  У наступні дні Фонг харчувався ніжними пагонами бамбука та комахами. Втеч було багато, і він навчився забиратися на дерева над плоским камінням і чекати, коли на них сядуть комахи. Потім він виплюнув червоний сік з горіхів бетель, щоб знерухомити їх. У соку вони виявилися не такими вже й поганими на смак. Але незабаром у нього скінчилися горіхи.
  
  
  На п'ятий день рішучість Фонга берегти боєприпаси для самооборони похитнулася. Зазнаючи голоду, він убив маленьку мавпочку і з'їв її сирою. Він носив кістки три дні, перш ніж дозволив собі розкіш висмоктати солодкий, поживний кістковий мозок.
  
  
  Випустивши свій останній патрон, Фонг закопав гвинтівку, бо боявся, що у нього виникне спокуса погризти дерев'яний приклад для полегшення голодного болю та пошкодити шлунок. До цього часу він перевдягся в щільніші тренувальні штани. Його бавовняний одяг ув'язнених був розірваний на шматки. Він не насмілювався надіти сорочку. Вона ввібрала б піт і прилипла до спини. Вночі він намагався спати на животі. Він боявся, що найменша травма спини зробить його подорож марною.
  
  
  Фонг просувався далі на захід. Час не мав для нього значення. Він уникав населених пунктів, контрольних пунктів та звуків битви. Ці обхідні шляхи змушували його просуватися все далі і далі на південь.
  
  
  Якось уночі він відчув у повітрі запах солі. Наступного дня, коли він спав, йому наснилася риба. Голод постійно мучив його, тому він вирушив на південь.
  
  
  Фонг підійшов до річки. Він не пройшов по ній багато кілометрів, перш ніж наткнувся на рибальське село, чиї хатини на палях стояли вздовж річки. Від запахів риби, що готується, і рису, що вариться, у нього скрутило шлунок. Але він був надто слабкий, щоб наважитися стягнути собі їжу. Натомість він підповз на животі до одного з рибальських човнів на річці і заліз у неї.
  
  
  Човен тихо несло його вниз річкою. Він лежав на дні човна і дивився, як зірки пропливають над головою. Він знайшов рибальську мережу і пожував її, насолоджуючись смаком солі. Зрештою, він заснув.
  
  
  Фонг прокинувся з першими променями сонця. Він сів. Море навколо нього було невимовно бірюзовим. Красиві. І смертельно небезпечні. Дехто називав це Південно-Китайським морем. Біженці з підкореного Півдня називали це море Смерті та піратами. Багато хто, хто втік після падіння старого уряду Сайгона, стали жертвами його підступних вод.
  
  
  Фонг сів навпочіпки, розплутуючи рибальську мережу. Траулери сиділи як жирні водяні жуки на прохолодній поверхні моря. Якби він був камбоджійцем, вони проігнорували б його. Якби він був тайцем, вони б могли бути піратами.
  
  
  Фонг закинув мережу, і коли відчув мускульний ривок, змотав її. Він жадібно з'їв рибу, не потрудившись прикінчити її. Кров текла на його пальцях. Це було чудово, холодне тіло ковзало його горлом. Він упіймав ще дві, і вперше за багато місяців його шлунок був сповнений.
  
  
  Можливо, його занесло б до Малайзії, або припливи могли віднести його до Таїланду, де, якби він уникнув піратів, він міг би знайти одне з сховищ для біженців, а потім вирушити до Америки. Він чув, що багато біженців роками намагалися залишити табори, але вони заберуть його до Америки, як тільки він пред'явить їм свої докази. Фонг був у цьому.
  
  
  Крик змусив його передумати. Він рознісся по воді виразно, як удар храмового гонгу. Це була жінка, що волає про помилування.
  
  
  "Кхунг! Кхунг!"
  
  
  Інші підхопили її крик. Фонг звела очі.
  
  
  Човен розгойдувався, низько сидячи у воді. Морська вода виплескувалась на її палубу. Фонгу достатньо було лише побачити це, щоб зрозуміти, що вона перевантажена вантажем. Людський вантаж. Чоловіки, жінки та діти вишикувалися вздовж борту. Дехто почав стрибати у воду.
  
  
  Швидкісний катер наближався до першого корабля. Він теж йшов із повними палубами. Але ці палуби були заповнені людьми. Вони розмахували пістолетами, гвинтівками із затвором, молотками та кийками із твердої деревини із шипами. Їхні коричневі лоби були пов'язані шафрановими пов'язками.
  
  
  Тайські пірати. Біч Південно-китайського моря. Швидкохідне судно підійшло до слабшого, один раз зачепило його крилами з автомобільних шин, і два судна були швидко і вміло з'єднані. Пірати налетіли, як розлючена сарана.
  
  
  Вони били дубинками, стріляли та кололи чоловіків та дітей. Літніх жінок викинули за борт. Тих, хто молодший, побили і перекинули на піратський корабель, де їх поспішно заштовхали вниз.
  
  
  Фонг відвів очі. Це були його співвітчизники, в'єтнамські човнярі, які навіть через десятиліття після закінчення війни ризикували своїм життям, щоб врятуватися. А він був безпорадний.
  
  
  Фонг зрозумів тоді, що не має надії доплисти до Малайзії. Він мало не стрибнув за борт, але тепер у воді була кров. А кров привабить акул.
  
  
  Фонг гріб руками. Він сподівався, що його почуття напряму було вірним.
  
  
  А крики продовжувалися, стаючи дедалі віддаленішими. "Кхунг! Кхунг!" Упродовж кількох годин Фонг тихо молився своїм предкам.
  
  
  Мис був зеленим і здавався прохолодним у променях сонця. Приплив наближав його з болісною повільністю.
  
  
  Фонг поплив би до нього, але він пам'ятав, що солона вода зробить з його спиною, і тому, незважаючи на те, що він боявся бути поміченим береговими спостерігачами, він залишався в човні, поки він нарешті не пристукнувся до берега.
  
  
  Фонг закидав човен камінням і зник у глибині острова. Земля холодила його босі ноги. Він ніяк не міг збагнути, де знаходиться. Таїланд, Камбоджа – навіть у В'єтнамі.
  
  
  Він почав зневірятися коли-небудь досягти безпеки. Але оскільки була ніч, він продовжував йти, керований не так бажанням жити, як пам'яттю про своїх американських друзів, які пробули в полоні так довго, що навіть перестали сподіватися. Фонг тепер був їхньою останньою надією. Він би їх не підвів.
  
  
  Він почув собачий гавкіт і завмер. Собака! Лай був далеко. Можливо, за кілометр. Він знову прислухався, серце його глухо забилося. Але собака більше не гавкав. Можливо, це була галюцинація, брехня слуху.
  
  
  Фонг йшов стежкою в джунглях. Подумки він співав стару пісню закоханих про батьківщину "Темна стежка в джунглях до хатини моєї справжньої любові" і плакав від гіркої ностальгії по старому В'єтнаму.
  
  
  Там було село. І собака загавкав знову. Один раз. Він мав подивитися, чи вільний собака чи на ланцюгу. Він поповз на ліктях і животі до села. Собака загавкав знову. Це був радісний гавкіт. І тоді він побачив її, жовту, худу і вільно біжить.
  
  
  Чоловік кинув собаці шматок м'яса. М'ясо! Чоловік був ровесником Фонга, старшим за тридцять.
  
  
  Фонг підвівся і пішов у село, його руки були відкриті та порожні. Він був у безпеці. Сумніву бути не могло. Це була не Камбоджа – червоні кхмери практично знищили всіх камбоджійських дорослих чоловіків боєздатного віку. І це був також не В'єтнам. Жодне в'єтнамське село не могло дозволити собі розкіш мати домашнього собаку. Тільки не з м'ясом у такому дефіциті, а собака такий смачний.
  
  
  Він був у Таїланді.
  
  
  "Я в'єтнамець!" - закричав він, коли мешканці села з цікавістю оточили його. "Я в'єтнамець. Відведіть мене до табору біженців. У мене є доказ американської МВС. Розумієте? Доказ МВС!"
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він спостерігав, як двоє чоловіків почали кидати один одного каміння.
  
  
  Угода з наркотиками зірвалася. Римо відправили сюди, в Браунсвіл, штат Техас, щоб подбати про Фестера Доггінзе. Фестер був контрабандистом наркотиків, людиною, відповідальною за перенесення торгівлі кокаїном із Флориди на узбережжі Техасу. Управління боротьби з наркотиками було настільки успішним у своїх перехопленнях у Флориді, що колумбійським наркоторговцям довелося відкрити другий фронт у війні з наркотиками. Фестер Доггінз був їх американським зв'язковим. Він пересувався з великою вагою, тому Римо наказали припинити операцію і знищити Фестера теж.
  
  
  Римо чекав біля віддаленої бухти, яку, за словами його роботодавця, доктора Гарольда В. Сміта, регулярно використовував Фестер. Римо сидів високо на виступі скелі, звісивши ноги у простір. Це дало йому чудовий вид на затоку.
  
  
  Фестер прибув на хромованому пікапа з двома чоловіками. У всіх була зброя, на них були ковбойські чоботи зі страусиної шкіри та стетсони, низько насунуті на блискучі від сонця очі.
  
  
  Човен прийшов пізніше. Це була яхта, дуже велика та дуже дорога.
  
  
  Людина в білих качках ступила на палубу судна і заговорила з Фестером Доггінзом іспанською. Він був смаглявим, мабуть, колумбійцем. Римо не розумів іспанською, тому терпляче чекав, поки чоловіки займуться своїми справами. Його завданням було зібрати всіх і переконатися, що партія кокаїну ніколи не потрапить у обіг. Римо подумав, що було б простіше, якби вони спочатку занурили речі в пікап. Сьогодні Римо не мав бажання напружуватися.
  
  
  Але оскільки Римо не говорив іспанською, він гадки не мав, що скорострільна суперечка між двома бізнесменами переросла в суперечку. Колумбієць клацнув пальцями, і двоє чоловіків вискочили з люків і навели потужні гвинтівки на людей на березі.
  
  
  Два помічники Фестера пірнули в укриття. Одному з них це вдалося. Іншого зарубав один із членів екіпажу.
  
  
  Саме тоді почалося те, що Римо вважав за кидання каміння.
  
  
  Кулі летіли, рикошетили від каміння і злітали в повітря.
  
  
  Римо безтурботно спостерігав. У житті був час, коли звуки пострілів викликали приплив адреналіну в крові. Коли звуки стрілянини з автоматичної зброї означали, що випадкова смерть витала у повітрі. Більше немає. Римо був поза цього ірраціонального страху. Його вчили думати про перестрілку як про півкроку вище за бійку на камені.
  
  
  Як одного разу сказав його тренер із синанджу:
  
  
  "Камінь є камінь. Великий камінь, кинутий вручну, діє повільно. Ви можете передбачити його наближення. Ви можете відійти вбік. Але великий камінь, будучи великим, має більше шансів потрапити у вас. Не такий маленький камінчик. Ось так."
  
  
  І Чіун, вісімдесятирічний майстер синанджа, підняв невеликий предмет в одній руці і великий камінь в іншій.
  
  
  "Це не камінь. Це куля". Римо вказав.
  
  
  "Це камінь", - наполягав Чіун. "Він зроблений з того ж матеріалу, що й інший камінь. Він менший. І оскільки він менший, у нього менше шансів потрапити в ціль, ніж у цього великого каменю".
  
  
  "Кулі бувають різні, Папочка", - відповів Римо. "Вони летять швидше. Тому б'ють сильніше. Вони смертельні".
  
  
  Ти більш мертвий, будучи вбитим маленьким каменем, ніж великим каменем?
  
  
  Римо довелося подумати про це з хвилину. "Ні", - сказав він Чіуну. Це було давно. Вони були у спортивному залі санаторію Фолкрофт, де Римо проходив свою першу підготовку. Слово "мертвий" все ще змушувало його здригатися в ті дні. Він був мертвий у багатьох відношеннях. Офіційно мертвий, мертвий душею та тілом. Але завдяки дисципліні синанджу – легендарному сонячному джерелу бойових мистецтв – Чіун пробудив у ньому весь його потенціал розуму та тіла. Але він все ще був мертвий, наскільки знав світ.
  
  
  "Добре. Тепер, коли ти розумієш, що мертвий є мертвий, я навчу тебе не зіщулюватися від маленького каменю тільки тому, що ти уявляєш його більш жахливим". І Чіун жбурнув у нього великим каменем.
  
  
  Римо ухилився. Не вдало. Куля потрапила одному ліктю прямо в кумедну кістку. Римо підстрибнув, завив і схопився за лікоть.
  
  
  І поки він був захоплений своїм болем, Чіун взяв зі столу для оброблення м'яса стартовий однозарядний пістолет, спокійно вставив кулю і простягнув зброю Римо, тримаючи першим.
  
  
  "Тепер ти", - сказав він.
  
  
  Римо взяв його. "У що мені стріляти?"
  
  
  Старий кореєць добродушно посміхнувся. "Чому я, звісно".
  
  
  "Я тебе знаю. Ти підеш з дороги", - сказав Римо, опускаючи пістолет. "Ти зробив це зі мною, коли ми зустрілися вперше".
  
  
  Чіун знизав плечима. "Добре. Тоді я вистрілю в тебе". І він підібрав зброю, відступив кілька кроків назад і націлився на Римо.
  
  
  Римо впав на підлогу і затис руками голову.
  
  
  Гладкий лоб Чіуна зморщився. "Що ти робиш? Я ще не натиснув на спусковий гачок".
  
  
  "Ти збираєшся?" Запитав Римо.
  
  
  "Звичайно. Ти здав свою чергу. Тепер вона моя".
  
  
  Римо відкотився вбік і згорнувся в клубок, щоб куля, якби вона потрапила до нього, не зачепила життєво важливий орган.
  
  
  "Ти робиш це неправильно", - роздратовано сказав Чіун. Але в його карих очах горів веселий вогник.
  
  
  "Це те, чого мене навчили у В'єтнамі".
  
  
  "Тебе неправильно вчили. Ти не реагуєш, доки не бачиш, що в тебе летить куля".
  
  
  Римо стиснувся міцніше. "На той час буде надто пізно".
  
  
  "Ти вже бачив, як я ухиляюся від цього маленького каміння раніше".
  
  
  "Так".
  
  
  "Зараз ти навчишся. Устань".
  
  
  І оскільки він знав, що бути застреленим було б нескінченно менш болісно, ніж не послухатися Майстра Сінанджу, Римо встав. Його коліна були схожі на кульки з водою, які ось-ось луснуть.
  
  
  "Чекай кулі", - сказав Чіун, цілячись йому в живіт.
  
  
  Руки Римо піднялися вгору. "Спочатку одне питання".
  
  
  Чіун схилив голову набік, як тер'єр, що вперше побачив кішку.
  
  
  "Сміт все ще збирається заплатити вам, якщо я помру?"
  
  
  "Звичайно. Якщо ти помреш, невдача буде твоєю, а не моєю".
  
  
  "Це не та відповідь, на яку я сподівався".
  
  
  "Ні на що не сподівайся", - сказав Чіун. "Чекай гіршого". І він вистрілив.
  
  
  Римо впав на підлогу, вибуховий звук розряду пронизав його вуха. Він ковзав по підлозі на животі, сподіваючись, що йому не прострелили живіт.
  
  
  "Мене поранено?" Запитав Римо після довгого мовчання.
  
  
  "Ні, якщо тільки тебе не лякають гучні звуки".
  
  
  "Як це?" Запитав Римо.
  
  
  "Я використав манекен".
  
  
  Римо підняв голову. "Скажи ще раз".
  
  
  "Також відомий як порожній".
  
  
  Римо невпевнено підвівся на ноги. Вираз його обличчя був неприємним.
  
  
  "Ти показав мені кулю", - натягнуто сказав Римо. "Це був не холостий постріл".
  
  
  "Вірно", - сказав Чіун, перезаряджаючи пістолет. "Куля, яку я тобі показував, - це ця куля. Вона справжня. Ти готовий?"
  
  
  "Хіба знову не моя черга?"
  
  
  "Я втратив слід", - сказав Чіун і вистрілив.
  
  
  Цього разу стрибок Римо убік був інстинктивним. Перед звуком пострілу він почув тріск, схожий на удар батога. Це був звук кулі, що пролітає. Мимо! Боксерська груша за ним вибухнула дощем тирси.
  
  
  "Я зробив це!" Крикнув Римо. "Я ухилився від кулі".
  
  
  "Я стріляв повз ціль", - чемно сказав Чіун, перезаряджаючи пістолет.
  
  
  Посмішка Римо перетворилася на зморшку кольору лайма. "Тільки не знову".
  
  
  "Цього разу ти зазирнеш у дуло пістолета. Шукай кулю".
  
  
  "Я не можу. У мене розхитані нерви".
  
  
  "Нісенітниця. Я щойно допоміг тобі налаштувати їх. Тепер ти справді готовий ухилитися від невинного маленького камінця". Римо знав, що не має вибору. Він зосередився на чорній плямі пістолетного каналу стовбура. Він напружився. Чіун припинив вогонь. Потім Римо згадав про своє навчання. Вбивця не напружується перед небезпекою. Він розслабився. Він дозволив своїм м'язам розслабитися, і Чіун задоволено кивнув головою. Потім він вистрілив.
  
  
  Римо побачив, як здригнулося дуло. Він побачив, як чорна паща стала сірою, коли куля наповнила її. Потім він поворухнувся. Куля пройшла повз і з глухим звуком ударилася об перекладину для підборіддя.
  
  
  Римо знову схопив його за лікоть, стрибаючи та виючи. "Ой! Йооу! Що трапилося? Я ухилився від кулі. Я думаю."
  
  
  "Вірно", - сказав Чіун, випускаючи дим із дула так, як це робили американські ковбої по телевізору. "Але ти не ухилився від рикошету".
  
  
  "Ти зробив це навмисне", - прогарчав Римо.
  
  
  Чіун посміхнувся, зморщивши своє мудре обличчя. "Ти смішно танцюєш".
  
  
  - Спеціально, - повторив Римо.
  
  
  "Ворог націлив би свій рикошет тобі в серце, а не в твою кумедну кісточку", - сказав Чіун, кладучи пістолет назад на стіл.
  
  
  Римо глянув на свою руку. Крові не було. Тільки червона складка там, де куля зачепила його.
  
  
  "Моя черга", - сказав Римо, потягнувшись за пістолетом.
  
  
  "Так, твоя черга", - погодився Чіун. "Але також у нас закінчились патрони".
  
  
  "Ну принаймні я довів, що тепер можу відвертатися від куль".
  
  
  "З однозарядної зброї, так", - сказав Чіун. "Завтра ми спробуємо це з пістолетом Тіммі".
  
  
  "Автомат. І я нізащо не дозволю тобі відкрити мені вогонь з автомата".
  
  
  Але це він зробив. Не наступного дня, а через три дні, після того, як Чіун вистрілив у нього з самозарядної гвинтівки "Вінчестер", револьвера "Магнум" калібру 357 мм і, нарешті, зі старовинного автомата "Томмі" з барабанним боєм. Римо навчився бачити кулі, що летять, ухилятися навіть від рикошетів, поки не досягла стадії, коли людина, що йде на нього з зарядженим пістолетом, більше не розбурхувала його надниркові залози, а викликала у Римо поблажливу усмішку. Він дізнався, що пістолет - це лише незграбне пристосування для метання каміння. До того ж жалюгідні камінці.
  
  
  І ось він спостерігав, як Фестер Доггінз і колумбієць кидають один в одного камінням. Іноді один із каменів летів у його бік. Римо відсунувся вбік, щоб дозволити каменю, що летить, прослизнути повз нього. Тепер він був далеко поза стадії ухилення від куль. Його очі навчилися читати траєкторію польоту кулі в польоті, подібно до гравця в більярд, що обчислює, куди впаде восьма куля. Він не знав, як у нього це виходить, не більше, ніж бігун повністю розумів складний взаємозв'язок між імпульсами мозку та реакціями м'язів ніг, які в сукупності призводять до бігу. Він просто це робив.
  
  
  Коли стрілянина стихла, залишився тільки колумбієць, що зіщулився в рульовій рубці своєї яхти, і Фестер Доггінз, що причаївся за пікапом. Решта були мертві. Рімо чекав. Якби один убив іншого, залишився б лише один, з яким Римо міг би розправитися особисто. Було б непогано, якби вони впоралися один з одним, але Римо знав, що просити про це занадто багато.
  
  
  Поки двоє чоловіків переводили подих і перезаряджали зброю, Фестер Доггінз випадково звів очі. Він побачив Римо. Римо дружелюбно помахав йому рукою.
  
  
  "Гей!" Фестер Доггінз гукнув його. "Хто ти такий, Сем Хілл, чорт забирай?"
  
  
  "Сем Хілл", - відповів Римо. "У плоті".
  
  
  "DEA?"
  
  
  "Ні. Вільний агент".
  
  
  "Добре. На чиєму боці ти хочеш бути?"
  
  
  "Мій", - сказав Римо.
  
  
  Колумбієць почув голос Римо, підняв гвинтівку і прицілився в голову Римо. Римо зрозумів, що став мішенню, коли відчув тупий тиск у середині чола. Він глянув униз на яхту. Він похитав головою і погрозив колумбійцю пальцем. "Неслухняний, неслухняний!" – застеріг він.
  
  
  Колумбієць вистрілив одного разу. Римо смикнув головою вбік, і куля розколола скелю за ним.
  
  
  Римо підібрав камінь розміром не набагато більше четвертака і кинув його назад у колумбійця. Він потрапив у гвинтівку перед казенною частиною. Гвинтівка розламалася надвоє, і колумбієць сів на палубу, обхопивши свої кістляві руки і зі свистом втягуючи повітря крізь зуби.
  
  
  "На чому ми зупинилися?" Римо спитав Фестера.
  
  
  "У мене до тебе пропозиція", - зателефонував Фестер Доггінз.
  
  
  "Стріляй", - сказав Римо.
  
  
  "Подбай про колумбійця, і я запишу тебе на свій рахунок".
  
  
  "Скільки?"
  
  
  "Одна чверть. Тут йдеться про п'ятдесят кілограмів. Це обходиться в двадцять тисяч доларів за кілограм. Що ви скажете?"
  
  
  "Хто розвантажує човен?"
  
  
  "Ми робимо".
  
  
  "Не продається", - сказав Римо. "Я не займаюся важкою атлетикою. Кажу вам, що ви знімаєте з себе, і це угода".
  
  
  "Ми говоримо про чверть мільйона доларів за твій кінець. Все, що тобі потрібно зробити, це прихлопнути цього коричневого виродка".
  
  
  "У мене захворіла спина", - безтурботно відповів Римо. Колумбієць боровся з пістолетом-кулеметом "Узі", намагаючись змусити онімілі пальці зняти його із запобіжника. Фестер помітив це, зрозумів, що у колумбійця був кращий постріл у нього, ніж у колумбійця, і прокричав свою відповідь.
  
  
  "Домовилися! А тепер, поїхали!"
  
  
  Римо зісковзнув зі скелі, мов павук.
  
  
  Колумбієць раптом підвівся, стискаючи "Узі" обома руками. Він відкрив вогонь якраз у той момент, коли ноги Римо торкнулися берега.
  
  
  Римо пробивався крізь свинцевий шторм, ніби то був легкий дощ. Кулі здіймали кам'яний пил, різали бур'яни і вражали все, що траплялося на очі. Крім Римо Вільямса. Римо легко ступив на борт човна. Колумбієць стояв там з відвислим ротом, а його пістолет димився і був порожній.
  
  
  "Хабла еспаньйол"? - спитав колумбієць.
  
  
  "Ні. Говориш по-корейськи?"
  
  
  "Ні, сеньйоре".
  
  
  "Дуже шкода", - сказав Римо і, не звертаючи уваги на колумбійця, витяг важкий якірний ланцюг із води.
  
  
  "Що ти робиш?" Крикнув Фестер Доггінз через пікапа. "Припини валяти дурня. Вдар його".
  
  
  "Притримайте коней", - сказав Римо, оглядаючи неподатливий якір. Це був один із тих, які не можна було підняти на палубу, бо ланцюг проходил через отвір з латунною окантовкою в носовій частині. Плавці повисли на обручці. Римо розрубав тонку деревину планшира та відкрутив латунну арматуру. Якір відірвався. Він був дуже важким і мав два плавці. Римо відніс його назад у рульову рубку, тягнучи за собою ланцюг, як Привид минулого Різдва.
  
  
  Колумбієць тупо подивився на чоловіка, що наближався до нього. Він побачив худорлявого молодого чоловіка з каштановим волоссям і глибоко посадженими карими очима, що несе якір, який мав зігнути його вдвічі. І чоловік ніс його в одній руці.
  
  
  Несподівано худий чоловік обернув плавці навколо шиї колумбійця і швидко обмотав важкий слизький ланцюг навколо решти його тіла.
  
  
  "Que pasa?"
  
  
  "Ти", - сказав Римо. "Ти паса. До побачення". І Римо викинув чоловіка за борт. Фестер Доггінз приєднався до Римо на палубі.
  
  
  "Дуже шкода", - сказав Фестер, коли вони дивилися, як бульбашки вихлюпуються на поверхню і зрештою зупиняються. "Він був моєю кращою сполучною ланкою".
  
  
  "Ти знаєш, що вони кажуть", - сказав йому Римо. "гострі відчуття можуть вбити". Потім він додав: "Тобі краще почати. Тобі треба взяти із собою багато білого".
  
  
  "Жодних шансів", - сказав Фестер Доггінз, тицяючи двостволкою в живіт Римо.
  
  
  "Дай вгадаю", - сказав Римо. "Це ти обдурив іншого хлопця?"
  
  
  "Ага".
  
  
  "А тепер ти мене обманюєш".
  
  
  "Ага", - сказав Фестер Доггінз. "І на відстані пострілу впритул ти нізащо не втечеш зі шляху подвійної картечі".
  
  
  "Камені", - поправив Римо. "Це просто каміння".
  
  
  "І ти збираєшся наїстися до відвалу, не використовуючи свій рот", - сказав Фестер Доггінз, зводячи обидва стволи.
  
  
  "Один із нас поранений", - сказав Римо, беручи два стовбури в одну руку так швидко, що Фестер Доггінз не встиг зреагувати. Римо стиснув. Звук був такий, наче вихлопною трубою переїхали. Фестер глянув униз.
  
  
  В обох стволах була затримка. Якби він вистрілив зараз, віддача розпорила б його власний живіт.
  
  
  Фестер глянув на тонку, як залізо, руку Римо, оголену до біцепса.
  
  
  "Ти не виглядаєш таким сильним", - тупо сказав він.
  
  
  "А ти не виглядаєш таким вже тупим", - відповів Римо, жбурляючи марний дробовик у морі. "Тепер заряджай". Фестер Доггінз не був у формі. Йому знадобилося три години, щоб перетягнути кокаїн на берег і задню частину пікапа. Коли він закінчив, він сів на землю і зосередився на своєму подиху.
  
  
  Римо піднявся зі свого місця в каюті, де він пив високу склянку мінеральної води з багатого бару колумбійця. Він стрибнув на берег і недбало штовхнув яхту. Яхта зісковзнула з борту і вийшла в море.
  
  
  "Це була дорога яхта", - пирхнув Фестер Доггінз.
  
  
  "Можливо, якийсь гідний сирота знайде його", - розсіяно сказав Римо.
  
  
  "Звичайно, будь невимушеним. Ти можеш купити три з них після того, як перепродаси мою колу. Злодій".
  
  
  Римо ривком підняв Фестера на ноги і потяг до пікапу. Він посадив його за кермо і поклав обидві руки на кермо, покрите шкірою гримучої змії. Спиці колеса були блискучими хромованими, і в них було пробито ряд круглих отворів. Римо розширив пальцями два отвори, вставив руки Фестера Доггінза в отвори до зап'ясть і зім'яв отвори так, що Фестер був практично прикутий кайданками до кермового колеса.
  
  
  "Я не думаю, що зможу добре керувати такими руками", - наголосив Фестер.
  
  
  Римо відпустив ручне гальмо, і пікап покотився до води.
  
  
  "Гей, що ти робиш?"
  
  
  "Прощаюся", - сказав Римо, крокуючи поряд із вантажівкою. "До побачення".
  
  
  "Гей, я потону".
  
  
  "Крутий. Ти продаєш наркотики. Наркотики вбивають людей. Ти що, не дивишся повідомлення громадської служби?"
  
  
  "Гей, у задній частині цієї штуки цілий стан у кокаїні. Це все твоє".
  
  
  "Мені це не потрібно", - сказав Римо, відкидаючи ногою камінь із дороги у праве переднє колесо. Пікап продовжував кренитися вперед. Фестер Доггінз намагався вирулити з води, але худий хлопець продовжував поправляти кермо. "Гей, ти викидаєш на вітер цілий стан".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Хіба ми не можемо домовитись?"
  
  
  "Ні",
  
  
  "Ти дозволиш мені померти?"
  
  
  "Взагалі, потонути".
  
  
  Жахлива правда дійшла до голови Фестера Доггінза. "Ну, тоді як щодо останнього гудку?"
  
  
  “Немає часу. Ось і вода. Думай про хороше. Вони будуть твоїми останніми”.
  
  
  "Гей, давай поговоримо про це. Скажи мені, чого ти хочеш! Що я маю робити? Скажи мені!"
  
  
  "Просто скажи "ні"".
  
  
  "Неїє!" - вигукнув Фестер Доггінз, коли передні шини вантажівки зачепили дамбу. Вантажівка ковзала шасі і занурилася носом у воду. Він зупинився, коли задня палуба стирчала вгору, а кабіна була повністю під водою. Бензин, змішавшись з водою, утворив веселку в бульбашках останнього подиху Фестера.
  
  
  "Занадто пізно", - сказав Римо і неквапливо пішов.
  
  
  Майстер Сінанджу чекав на Римо в номері мотелю. Чіун підняв палець з довгим нігтем, вказуючи на Римо, що входить.
  
  
  Римо підійшов на котячих лапах, щоб подивитись, на що він дивиться. Чіун, діючий майстер Сінанджу, переставив меблі з того часу, як вони заселилися цього ранку. Великі двоспальні ліжка були вертикально складені в кутку, а стільці та столи плавали в басейні за розсувними скляними дверима. Залишився тільки великий телевізор, і його було встановлено посеред голої статі.
  
  
  Чіун сидів на татамі за три фути перед телевізором. Його зморшкувате обличчя було прикуто до екрану. У його яскравих карих очах читалося захоплення. На ньому була парча мантія, досить важка, щоб її можна було використовувати як килимок в британському замку.
  
  
  Рімо, бачачи, що його тренер зосереджений на телевізорі, з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається.
  
  
  На екрані велика чорношкіра жінка у сукні-наметі посміхалася у ручний мікрофон. Вона була оточена аудиторією у студії.
  
  
  - Хіба це не...? Почав було Римо.
  
  
  "Тихіше!" Сказав Чіун.
  
  
  Яскравий малюнок з'явився на бичачому обличчі жінки, коли аудиторія почала енергійно аплодувати. Картинка гласила: "Шоу Копри Інісфрі". Римо був здивований, побачивши, що Чіун теж аплодує.
  
  
  Римо знизав плечима і сів поруч із Майстром синанджу.
  
  
  "Сьогодні, - загриміла Копра Інісфрі голосом, схожим на булькання кави, - батьки, які продають своїх дітей за рідкісні комікси. Після цього".
  
  
  "Вчора це були люди, які поклоняються сиру", - сказав Чіун Рімо під час реклами колготок.
  
  
  "Приголомшливо", - сказав Римо.
  
  
  "Так, я згоден. Подумати тільки, що ваш уряд дозволяє цій жінці мовити світові, які ідіоти становлять його громадян".
  
  
  "Це було не те, що я мав на увазі. Я бачив її у фільмі минулого року. Кольорові люди або щось у цьому роді. Вона була дуже товстою".
  
  
  "Вона сиділа на дієті. Вона постійно говорить про це".
  
  
  "Це дивовижна частина, до якої я хилив. Вона скинула всю цю вагу і, як і раніше, виглядає як леді-рестлер".
  
  
  Потім Римо відчув, як рука Чіуна затиснула йому рота. Копра Інісфрі повернулася. Вона почала брати інтерв'ю у молодої пари, яка в несамовитих подробицях розповіла про продаж своєї дворічної дівчинки за повний комплект "Дивовижної Людини-павука", але передумала, коли виявила, що в п'ятому випуску не вистачає сторінки. Вони зі сльозами на очах розповідали про свою тривалу судову тяганину після повернення їх дорогоцінної дитини. Коли вони закінчили, аудиторія нестримно плакала. Копра Інісфрі ридала доти, доки її туш, яка виглядала так, наче її нанесли шматком вугілля, не розтеклася по її повних щоках.
  
  
  Коли наступила наступна рекламна пауза, Римо відчув, як Чіун раптово прибрав руку. "Не думаю, що зможу витримати наступний сегмент", - сказав Римо, встаючи.
  
  
  Але Чіун не відповів. На його щоках теж текли сльози.
  
  
  "О, брате", - сказав Римо. "Побачимося пізніше".
  
  
  "У понеділок будуть інтерв'ю з покинутими домашніми тваринами, господарі яких зникли безвісти у В'єтнамі. Як ви вважаєте, Сміт дозволить нам залишитися тут ще на кілька днів, щоб я міг подивитися цю програму?"
  
  
  "Я сумніваюся в цьому. Але я спитаю його".
  
  
  "Будь переконливим".
  
  
  "Чому? Мене не хвилює ця нісенітниця".
  
  
  "Ти був у В'єтнамі, чи не так? Тебе не хвилює доля твоїх зниклих армійських друзів?"
  
  
  "Я був морським піхотинцем. А В'єтнам був дуже давно", - холодно сказав Римо, виходячи за двері.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Копра Інісфрі знемагала від спеки. Палюче тропічне сонце, здавалося, було всього за кілька дюймів від її широкого обличчя. Воно вимивало дорогоцінні рідини із глибини її тіла і виводило їх на поверхню у вигляді поту. Пот висох майже миттєво, так що пара піднімалася від її тіла хвилями, що крутилися. Вона почувала себе як приготований на пару стегенець.
  
  
  "Я не думаю, що зможу більше виносити цю спеку, Сем", - поскаржилася вона. "Знайди мені рикшу. Поспішай".
  
  
  "Це Таїланд, а не Гонконг", - сказав Сем Спєлвін, продюсер шоу Copra Inisfree. "У них тут немає рикш".
  
  
  "Тоді принеси мені носилки або щось таке. Що завгодно. Я не думаю, що зможу зробити ще один крок".
  
  
  Сем Спелвін обернувся. Він дивився на сходи на коліщатках. Копра Інісфрі похитнулася на верхній сходинці. "Копра, дитинко, ти ще навіть не покинула літака".
  
  
  "Але подивися на ці сходинки", - простогнала Копра, хапаючись за краї дверей пасажирського літака для опори. "Я не роблю сходинки. Хіба тут немає трапів для реактивних трапів?"
  
  
  "Нам пощастило, що в них є аеропорт. Тепер, давай, ти можеш це зробити. Подивися на мене. Я вже на півдорозі вниз із усім твоїм багажем".
  
  
  "Що станеться, якщо я впаду?"
  
  
  Сем Спелвін хотів сказати: "Ти відскочиш, ти, грудку сала", але передумав. Насправді він сказав: "Я зловлю тебе, світс".
  
  
  "Обіцяєш?"
  
  
  "Абсолютно". І коли Копра почала незграбно спускатися сходами, він приготувався відстрибнути з дороги. Про всяк випадок, якщо її високі підбори підігнуться, як це було в Парижі.
  
  
  Але Копра Інісфрі дісталася нижньої сходинки без подій. На них чекало місцеве таксі. "Слава богу", - сказала Копра, падаючи на заднє сидіння відкритої машини, як міхур, що здувається. Автомобіль просів на шасі так сильно, що, як тільки Сем Спєлвін протиснувся вперед і вони рушили, крила висікли іскри з асфальту.
  
  
  "Добре", - сказав Сем, коли вони опинилися в пробці. "Ось наш маршрут. Ми негайно прямуємо до табору переселення Сакео. Вони не чекають нас доти, доки ми не зареєструємося в готелі. Якщо ми нападемо на них раніше, у них не буде часу організувати звичайне шоу собак і поні. Таким чином, ми забезпечимо найкращий вибір гостей”.
  
  
  "Звучить привабливо", - сказала Копра, махнувши рукою перед обличчям. "Ще раз, що ми шукаємо? Я забула".
  
  
  "Табір повний в'єтнамських біженців, які хочуть приїхати до Америки. Деякі з них перебувають там роками, очікуючи на спонсорів".
  
  
  "Спонсори! Як люди у колготках?"
  
  
  "Ні, як хтось, хто оплатить їхній проїзд до Штатів, прийме їх і допоможе їм розпочати нове життя".
  
  
  Копра насупилась. Навіть ямочка на її підборідді спохмурніла. "Звучить як робота", - сказала вона. "Навіщо комусь хотіти допомагати людям, яких вони навіть не знають?"
  
  
  "Благодійність".
  
  
  "Благодійність – це роздача грошей бідним. Минулого року я пожертвувала двадцять тисяч доларів на благодійність", – з гордістю сказала вона.
  
  
  "Минулого року ти зібрав п'ять мільйонів "плескань". Ти можеш собі це дозволити. Звичайні люди не можуть цього зробити".
  
  
  "Не розповідайте мені про звичайних людей. Я маю з ними справу щодня, як у шоу минулого тижня про людей, які вірять, що один і той же вбивця вбив Мерилін Монро та Елвіса".
  
  
  "Деякі люди стверджують, що люди, які є гостями вашого шоу, не є яскравими прикладами пересічності".
  
  
  "Якщо це не так, то чому їх так багато?"
  
  
  "Гарне зауваження", - сказав Сем. "Знаєш, я сам подумував спонсорувати одного з цих в'єтнамських дітей. З них виходять добрі домашні працівники".
  
  
  Копра пожвавішав. "Вони роблять вікна?"
  
  
  "Ми можемо запитати", - сказав Сем, коли таксі щастило їх до дротяних воріт табору переселення.
  
  
  "Погляньте, які вони худі", - сказала Копра, побачивши виснажений вигляд людей, які спостерігають за нею через дріт. "Поки ми тут, давайте запитаємо про дієти. Можливо, вони знають якісь секрети в'єтнамської дієти".
  
  
  "Так і є. Це називається голодуванням".
  
  
  "Не думаю, що зміг би з цим впоратися. У мене в морозилці в підвалі є шестимісячний запас добірних реберців. Якби я морив себе голодом, все зіпсувалося б".
  
  
  "Немає болю, немає вигоди", - сказав Сем, допомагаючи Копрі вибратися з кабіни. Насправді він просто торкнувся обтягнутого жиром ліктя Копри й планував вивернутися з дороги, якщо вона спіткнеться. Останній продюсер Copra Inisfree знаходилася у студійному ліфті, коли Копра наступила на нього – усіма своїми 334 фунтами – і трос обірвався. На щастя для Копри, ліфт упав лише на один проліт у підвал. На жаль для продюсера, Копра впав на нього. Через три операції зі спондилодезу він уже пересувався на ходунках і вважав, що йому пощастило.
  
  
  "Знаєш, - розмірковувала Копра, коли вони проходили через ворота комплексу, - Б'юся об заклад, що деяким із цих людей довелося вдатися до канібалізму, щоб потрапити сюди. Хіба це не було б чудовим шоу? Люди, які з'їли своїх родичів, щоб дістатися до Америки. Давайте обов'язково поставимо це питання”.
  
  
  "Краще поквапитися", - запропонував Сем. "Щойно наш представник в уряді дізнається, що ми прибули, це буде показова екскурсія".
  
  
  І, наче задрімавши Цепелін, Копра Інісфрі пробралася в натовп. Вона тремтіла, як скульптура з желе під час землетрусу.
  
  
  "Ви, сер", - проревела вона чоловікові середніх років. "Як ви вибралися з В'єтнаму?"
  
  
  "Я ходжу", - сказав чоловік.
  
  
  "І що ти їв, щоб потрапити сюди?"
  
  
  "Жуки".
  
  
  "Добре, йдіть встаньте геть там. Ви, мадам. Говорите англійською?"
  
  
  "Трохи".
  
  
  "У тебе все добре, люба. Що ти їла?"
  
  
  "Трава. Бур'яни".
  
  
  "Добре", - крикнув Копра. "Слухайте, люди. Травоядні встаньте ліворуч від мене. Пожирачі комах праворуч. Можливо, ми зможемо швидко з цим впоратися".
  
  
  В'єтнамці нерішуче переступали з ноги на ногу, доки не утворилися дві групи, розділені за режимом харчування. Вони зніяковіло посміхалися.
  
  
  Копра озирнулася. Там все ще було кілька людей, не з обох боків. Вони подивилися на неї збентежено. "Ти, синку", - запитала Копра маленького хлопчика. "Що ти їв у В'єтнамі?"
  
  
  "Іноді я їм собаку".
  
  
  "Собака нікуди не годиться. Я не думаю, що нашій аудиторії це сподобалося б. Крім того, ми щойно провели шоу зі сповіддю собак. Люди, які беруть своїх собак до церкви. Вибач, малюк. Наступного разу".
  
  
  "Я не знаю, Копра", - запропонував Сем. "Я думаю, ми можемо вичавити шоу з "поїдання собак". Ми можемо записати та запустити його із затримкою".
  
  
  "Гарна думка. Тримайте все, люди", - крикнув Копра. "План змінюється. Собакоєди, йдіть і встаньте геть біля того дерева".
  
  
  Всі пішли постояти біля дерева, включаючи травоїдних та жуків.
  
  
  "Мабуть, тут популярне поїдання собак", - з огидою сказала Копра.
  
  
  "Не дозволяй цьому збити тебе з пантелику, маля Копра. Запитай їх про людей".
  
  
  "Добре. Тепер, можу я знову привернути вашу увагу? Хто-небудь з вас колись їв людину, свого побратима? Не має значення, кого. Це може бути брат, батько чи дитина. Давай, не соромся. - Чи ображав родича? Родичів немає? Як щодо незнайомців? Хто-небудь коли-небудь їв когось, кого не знав? - запитала Копра Інісфрі, думаючи, що шоу під назвою "Незнайомці, які їдять незнайомців", легко підняло б рейтинг на тридцять відсотків.
  
  
  Натовп дивився на Копру Інісфрі так, ніби він публічно випорожнювався. Деякі діти прикрили роти та захихотіли.
  
  
  "Ніхто? Ви впевнені? Будь-хто, хто готовий зізнатися в тому, що з'їв людину, щоб вибратися з В'єтнаму, може поїхати зі мною до Америки і бути на моєму шоу".
  
  
  Копру раптово оточив нетерплячий натовп. Вони схопили її за руки, зірвали з неї одяг і практично повалили на землю і зайнялися любов'ю.
  
  
  "Я! Я! Я зробив! Відвезіть мене до Америки зараз же", - верещали вони.
  
  
  "Сем", - крикнула Копра з натовпу. "Це не працює". Потім вона зникла з поля зору. Земля здригнулася.
  
  
  Сем застогнав. Він кликав на допомогу.
  
  
  Підбігли табірні охоронці та відтягли біженців від Копри Інісфрі. Вона лежала в багнюці, як викинутий на берег кит. Вона не рухалася.
  
  
  "Копра! Копра! Ти в порядку?" Молився Сем.
  
  
  "Сем, я не можу встати".
  
  
  "Де в тебе болить, дитино?"
  
  
  "Я не поранений, дурненька. Я не можу встати. Допоможи мені".
  
  
  "Почекай тут", - сказав їй Сем.
  
  
  "Не залишай мене ось так. Мені просто потрібне сильне плече, на яке можна спертися. Просто поки я не встану на ноги".
  
  
  "Я подивлюсь, чи є тут кран... я маю на увазі, десь поблизу є сильні спини", - пообіцяв Сем.
  
  
  Поки Копра Інісфрі лежала в багнюці, проклинаючи свого продюсера собі під ніс, до неї підійшов жилистий азіат.
  
  
  "Мене звуть Фонг", - сказав він.
  
  
  "Не чіпляйся до мене, якщо тільки в тебе не було операції зі зміни статі і ти не хочеш розповісти про це Америці".
  
  
  "Ви телевізійна леді?"
  
  
  "Провалюй. Якщо тільки ти не можеш допомогти".
  
  
  "Почекай".
  
  
  "В мене є вибір?" Копра звернулася до неба.
  
  
  Житловий азіат зник. Він повернувся, несучи круглий плоский камінь. Він підняв кучеряву голову Копри і підсунув її під шию.
  
  
  "Я можу придумати подушку краще", - сказала вона йому.
  
  
  "Ще не закінчено", - сказав Фонг. Він опустився навколішки з обох боків від її голови. На якусь шалену мить Копра подумала, що це якийсь екзотичний азіатський сексуальний ритуал. Вона відкрила рота, щоб закричати, потім згадала, що востаннє, коли вона мала секс, їй довелося за це заплатити. Вона заплющила очі і сподівалася на краще. Можливо, якби він справді зґвалтував її, вона могла б піти на Донах'ю і показати цьому недоумку, як робити рейтинги.
  
  
  Азіат підняв її голову однією рукою, і Копра відчула, як холодний камінь під її шиєю ковзнув униз до попереку. Потім її голова лежала на колінах чоловіка, і вона почала відчувати чудове передчуття. Чоловік узяв її за плечі і штовхнув щосили. Його нога впечатала камінь їй у поперек, і раптом Копра відчула, що сідає.
  
  
  Вона розплющила очі.
  
  
  "Непогано", - сказала вона. "Мені б не завадив такий винахідливий хлопець, як ти".
  
  
  Фонг підвівся і взяв Копру за руку. "Приготуйся", - сказав він.
  
  
  "Вау. Крок за кроком. Дай мені перепочити. Це була велика робота. Вжик!"
  
  
  "Добре", - сказав Фонг, сідаючи навпочіпки поруч з нею. "У мене є докази".
  
  
  "Так?" - сказала Копра, чепурячись, як назвав один модний журнал, "Останньою африканською стрижкою, відомою чоловікові".
  
  
  "Доказ МІА".
  
  
  "Радий за тебе", - сказав Копра.
  
  
  Підбіг Сем Спелвін. З ним були троє молодих людей. Вони виглядали як культуристи. "Копра. Я навів допомогу".
  
  
  "Занадто пізно. Вонг тут на роботі".
  
  
  "Фонг", - поправив Фонг, схоплюючись на ноги і кланяючись Сему. "У мене є доказ МІІ".
  
  
  "Ти чув це, Копра?"
  
  
  "Так. Ну і що?"
  
  
  “MIA's. Це один із найпопулярніших випусків. Торік ти відіграв за ними два шоу”.
  
  
  "Я зробив? Які саме?"
  
  
  "Ти пам'ятаєш. Близнюки американських військовополонених та дружини, які зраджують своїм чоловікам-військовополоненим".
  
  
  "ВІЙСЬКОВОДНЕНИЙ? Цей хлопець говорить про МІА".
  
  
  "Військовополонені. Зниклі безвісти в бою. Та ж різниця. Ні".
  
  
  "Чому мені ніхто не сказав?" Копра поскаржився. “Я міг би відіграти чотири концерти минулого року. Повернув усіх гостей та зателефонував MIA's з POW's. Тоді нам не довелося б співати цю нісенітницю про секс із рибою”.
  
  
  "Не бери в голову, маля Копра. Давай послухаємо історію цього хлопця". Сем повернувся до Фонга. "У тебе є докази?"
  
  
  "Так, доказ МІА. Ти хочеш побачити? Відвези мене до Америки. Я покажу".
  
  
  "Покажи нам зараз. Потім ми відвеземо тебе до Америки".
  
  
  "Добре", - сказав Фонг. І він почав розстібати сорочку.
  
  
  "Гей, не знімай сорочку, приятелю", - сказав Сем Спелвін. "Ми тут не проводимо прослуховування в'єтнамських бодібілдерів".
  
  
  "У мене є докази, які я показую", - сказав Фонг. Він перестав знімати сорочку і обернувся до них спиною.
  
  
  Його спина була покрита пластиковою плівкою, яка була обмотана з усіх чотирьох сторін сріблястою клейкою стрічкою. Простирадло вільно звисало і коливалося, коли Фонг рухався.
  
  
  "Що це?" Запитала Копра.
  
  
  "Я надягаю назад, коли добираюся до табору. Щоб захистити. Забрати. Ти бачиш."
  
  
  Сем знизав плечима. "Добре, я укушу", - сказав він і почав віддирати стрічку. Фонг видавав болючі звуки. "О Боже, я не можу дивитися!" - верещала Копра Інісфрі. Вона затулила обличчя руками. Уся її голова зникла. "У нього, мабуть, якесь жахливе бойове поранення".
  
  
  "Подумай ще раз", - сказав Сем Спелвін. В руках у нього було простирадло. Він дивився на голу спину Фонга. Копра теж дивилася.
  
  
  Копра була така вражена, що зробила те, що мало стати легендою навколо кулера для води в її домашній студії. Не роздумуючи, вона піднялася на ноги без будь-якої допомоги. Вона схопила Фонга, розгорнула його до себе і поцілувала так, що мало не зламала передні зуби.
  
  
  "Фонг, дитинко, ти їдеш до Америки".
  
  
  Темні очі Фонга горіли, мов свічки. "Я?"
  
  
  "Я хочу поставити тобі лише одне питання".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Ти миєш вікна?"
  
  
  Через годину Фонг виявив, що сидить у салоні першого класу тайського пасажирського лайнера. Коли аеропорт Бангкока потонув під крилами, що піднімаються, і вони кинулися в бездоганну синяву Сіамської затоки, він дав собі клятву, що не заспокоїться, поки його американські друзі одного разу не будуть вільні і теж повернуться на батьківщину.
  
  
  І тоді вся нервова енергія, яка підтримувала його так довго, вирвалася з нього, як повітря з повітряної кульки. Фонг ліг упоперек трьох порожніх сидінь і заснув.
  
  
  Він не знав, що саме змусило його прокинутися через кілька годин у холодному поті. Він подумав, що це був кошмар, бо знову почув ті ненависні кроки.
  
  
  Фонг звів очі. У літаку було темно, верхнє світло приглушене. Спина чоловіка зникла в кімнаті відпочинку перед його кріслом. Він не помітив цього чоловіка раніше, але оскільки той не спав, а його серце билося від страху, він сів і почав чекати, коли той знову вийде.
  
  
  Коли чоловік вийшов, він потирав обличчя, ніби воно боліло. Він відвернувся, проходячи повз місце Фонга.
  
  
  Але помилитись у ньому було неможливо. Оспин на підборідді, те, як напружилися його плечі при ходьбі, нагадуючи поперечину лякала. І жахливий звук його кроків.
  
  
  Капітан Дай. Капітан Дай був цим літаком.
  
  
  Фонг, тремтячи, опустився на своє місце. Він ще не був у безпеці. Поки немає.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Капітан Дай Чим Сао ненавидів американців.
  
  
  Американець убив свого батька, коли йому було десять років. Він заприсягся помститися всім американцям того дня, коли місцевий офіцер з політичних питань приніс новину до сімейного будинку в Ханої. Він поклявся, що вимагатиме від усіх американців ціну, в сто разів більшу, ніж той біль, який він відчував. Його мати давно втекла з іншим чоловіком, залишивши його піклуватися про молодшу сестру. Спершу вона не плакала. Не плакала цілий тиждень.
  
  
  Але потім прилетіли американські бомбардувальники, і грім був таким сильним, земля так здригалася від їхньої могутності, що його сестра не витримала і гірко і тихо плакала нескінченні дні, навіть через довгий час після припинення бомбардувань.
  
  
  Після цього все змінилося. Коли йому було дванадцять, він покинув свою сестру так само, як його мати покинула його, і спробував вступити до Народно-визвольної армії. Але вони відмовили йому. Отже, зібравши свої нечисленні пожитки, він подався на південь і приєднався до В'єтконгу. В'єтконгу було байдуже, що він хлопчик. Вони дали йому стару гвинтівку "Енфілд" та дві ручні гранати і відправили його в кущі.
  
  
  Він вистрілив своєму першому американцю у спину. Чоловік перебував у тилу патруля. Він зупинився біля дерева, щоб попити води зі їдальні. Дай Чим Сао прибив його до дерева одним пострілом. Шум залучив інших. Він кинув ручну гранату в їхні перелякані обличчя і зістрибнув у слонову траву. Граната видала лише невелику бавовну. Але крики лунали на кілометри.
  
  
  Вони так і не знайшли його. За довгі роки війни він вбивав, нівечив і тікав, ніколи не залишаючись боротися, бо всі знали, що американців на війні перемогти неможливо. Влаштувати засідку та втекти. Вбивай і ховайся. Живи, щоб знову боротися.
  
  
  Коли нарешті прийшла перемога, Дай Чим Сао був чоловіком. В останні дні війни він завербувався до армії Північного В'єтнаму, швидко дослужившись до звання капітана. Він заприсягся вбити вдвічі більше американців, ніж раніше. Але американські війська відступили назад до Америки, і раптово американців, яких можна було вбивати, не залишилося.
  
  
  Після цього життя здавалося безцільним. У Камбоджі була нова війна, але це було не те саме. Коли капітан Дай дізнався, що на надсекретному аванпості з'явилася вакансія політичного офіцера, він користувався нею. Для мене було приємним потрясінням дізнатися, що він керуватиме трудовим табором, де утримувалися зневажені американці. Він дуже старанно їх обробляв, капітане Дай.
  
  
  Сидячи на задньому сидінні тайського лайнера, капітан Дай ставив питання, чи не надасться йому ще одна можливість вбивати американців. Він не міг вбити американських військовополонених. Вони були цінним обміном. Але в Америці всі були б чесною здобиччю. Це була одна гігантська зона вільного вогню.
  
  
  Дай хотів би розпочати із зрадника Фонга. Але в герметичному літаку підозра одразу впала б на нього. Він довго йшов слідом Фонга з того часу, як його виявили зниклим з контейнера conex. Дай був одержимий Фонгом, м'яким жителем півдня, який відмовлявся приймати ідеологічну обробку, відмовлявся кланятися або ставати на коліна або визнавати моральну перевагу міжнародного соціалізму. Коли Дай виявив, що Фонг втік, він побив американців. Але вони нічого не знали. Капітан Дай реквізував "Лендровер" і двох людей і спробував прямувати шляхом Фонга через джунглі, але їх перехопила група кхмерських партизанів. Його солдатів було вбито, а капітан Дай був змушений відступати поодинці.
  
  
  Звітуючи перед своїм начальником, міністром оборони В'єтнаму, капітан Дай отримав першу догану за довгу і славну кар'єру.
  
  
  "Якщо цей Фонг дістанеться табору для переселенців, він розповість світу про американських ув'язнених", - кричав міністр оборони. "Ми до цього не готові".
  
  
  "Я знайду його", - натягнуто пообіцяв Дай. "Дай мені час".
  
  
  "Ні. У нас є шпигуни в таборах переселення. Ми попередимо наших людей там. Якщо він дістанеться когось із них, ми будемо повідомлені".
  
  
  "Дозволяю усунути Фонга особисто".
  
  
  "Згоден. Не підведи".
  
  
  Дзвінок не забарився. Але коли капітан Дай дістався табору переселенців, він запізнився. Фонга забрав американський журналіст. Він люто струсив шпигуна. "Як давно це було?"
  
  
  "Дві, три години тому. Вони летять до Америки".
  
  
  "Яким рейсом? Коли?"
  
  
  "Я не знаю. Але американська журналістка - жінка. Велика, чорна і складена як водяний буйвол". Дай підкупив собі дорогу на тайський літак і сів у задньому ряду. Він перетнув половину Тихого океану, перш ніж зрозумів, що він не має плану. Він не мав зброї. Лише підроблений паспорт, що засвідчує його особу як тайського бізнесмена.
  
  
  У Дая нічого не було, але він знайшов би спосіб.
  
  
  Можливість для Дая випала, коли літак приземлився в міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса.
  
  
  Велика чорношкіра жінка на ім'я Копра Інісфрі та ненависний Фонг першими покинули літак. На інших пасажирів змусили чекати. Дай усміхнувся очевидному прикладу того, як американські привілеї зневажають права інших, але за усмішкою ховалося занепокоєння. Що, якщо він втратить їх у натовпі?
  
  
  Усередині терміналу Дай зрозумів, що це був безглуздий страх. Чорну жінку неможливо було переплутати з іншою. Вона рухалася по терміналу в оточенні почту лакеїв, як водяний жук, що катається по ставку і тягне за собою покидьки.
  
  
  Дай пішов за ними до схожої на ангар будівлі, де сотні людей нетерпляче юрмилися навколо величезної багажної каруселі. У Дая не було багажу, але він все одно чекав.
  
  
  Він помітив Фонга, що сидить навпочіпки на підлозі, як селянин, яким він і був. Решта встала. Декілька людей сіли на багаж. Фонг сів навпочіпки, ніби злякався, його очі нервово бігали.
  
  
  Це полегшило б його вбивство.
  
  
  Капітан Дай ковзнув у галасливий натовп. Люди, бачачи його суворе обличчя, інстинктивно відступали убік. Його очі були злі. Жодна концентрація не могла позбавити його цього. Він підплив ближче до наміченої жертви.
  
  
  Про те, щоб задушити Фонга, не могло бути й мови. Занадто повільно. Дая зупинили б. Ніж був би найкраще. Але він не мав ножа. Було багато смертельних ударів, але вони не завжди були певні. Тепер лише троє чоловіків відділяли Дая від наміченої жертви. І все ще він не мав плану.
  
  
  Натовпом людей прокотилася хвиля збудженої балаканини. Дай обернувся, щоб подивитись, що відбувається. Перші сумки покотилися багажним жолобом. У натовпі утворилася тиснява. Повз нього протиснулася жінка, і Дай загарчав у її байдужу спину. Потім усмішка спотворила його рябе обличчя. Її велика сумка висіла перед його носом, з висувної кишені стирчала тверда металева ручка. Це змусило його згадати про тіло одного з його охоронців, знайдене мертвим з такою ручкою, встромленою йому в грудну кістку.
  
  
  Так, ручка підійшла б. Капітан Дай витягнув ручку з кишені і натиснув на вістря до упору. Гарна, міцна ручка. Вона глибоко увійшла б у м'яку шкіру Фонга.
  
  
  Капітан Дай відійшов від багажної каруселі і бочком підібрався до Фонга, який усе ще сидів навпочіпки осторонь інших. Він теж не мав багажу. Там, куди він прямував, вони б йому не знадобились, із задоволенням подумав Дай.
  
  
  Капітан Дай не вагався. Він підійшов до Фонга ззаду і схопив його за тверде волосся. Він відкинув його голову назад і дозволив Фонгу побачити своє обличчя як останній погляд на життя. Потім він підніс ручку до оголеного горла чоловіка.
  
  
  В'єтнамською він сказав: "Зараз ти помреш, ворог народу!"
  
  
  Фонг відчув, як його голова відкинулася. І він побачив це обличчя, вкрите глибокими зморшками, з чорними й палаючими очима. Він потягнувся назад і схопив капітана Дая ззаду за коліна. Фонг стиснув з усією своєю дротяною силою. Коліна капітана Дая підігнулися. Він незграбно впав.
  
  
  "Допоможіть! Допоможіть!" Фонг закричав, хапаючись за ручку. Він чинив опір, коли рука Дая потяглася, щоб затиснути йому рота. Фонг узяв у рот три пальці і глибоко вкусив. Закричав Дай. Ручка вислизнула з іншої руки.
  
  
  Фонг узяв ручку і врізав чоловікові по очах. Тяжка нога піднялася і зачинила щелепу Фонга. Він прикусив свою мову і відчув, як рот наповнюється кров'ю. Він не міг кричати. Ніхто не звертав на нього уваги.
  
  
  Фонг відсторонився, ковзаючи по слизькій підлозі, як змія. Капітан Дай схопився за очі. Він, спотикаючись, підвівся на ноги, наосліп прямуючи до ряду скляних вихідних дверей. Він намацав ручку і протиснувся всередину, думаючи, що Фонг, зрештою, не такий м'який.
  
  
  Фонг спробував закричати, але його прикушений язик розпух у роті. Він не міг навіть шепотіти. Він побіг за своєю добродійкою Копрою Інісфрі, але вона загубилася у натовпі пасажирів авіакомпанії.
  
  
  Коли Фонг нарешті дістався до неї, він вчепився в її дубоподібні ноги.
  
  
  "Гей, Фонг, легше", - прогримів Копра Інісфрі. "Я знаю, ти вдячний за те, що знаходишся тут, у Сполучених Штатах Америки, але немає причин так схилятися. Хоча я захоплююсь твоїм смаком у виборі ідолів. Хах!"
  
  
  Фонг потяг за поділ її спідниці. Він відкрив рота, щоб заговорити. Він вказував на вихідні двері. Кров ринула в нього з рота і потекла по підборідді. Єдиними звуками, які він видавав, були булькаючі бульбашки.
  
  
  Копра Інісфрі побачила кров і закричала. Потім вона зомліла. Трьох людей було госпіталізовано після того, як майже годину було придушено її масивним тілом. Саме стільки часу знадобилося співробітникам аеропорту Лос-Анджелеса, щоб викликати навантажувач і підняти її з їхніх тіл, що стогнули.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Римо блукав по курних вулицях Браунсвілля, поки не втомився від ходьби. Він знайшов телефонну будку і зателефонував до свого роботодавця, доктора Гарольда В. Сміта.
  
  
  Він додзвонився до доктора Сміта, зателефонувавши до гарячої лінії євангелістів і пообіцявши пожертвувати рівно 4647,88 доларів на контрабанду Біблій до Східної Німеччини.
  
  
  "Не могли б ви повторити цю суму, будь ласка?" – спитав спокійний жіночий голос.
  
  
  Римо так і зробив, настала низка клацань, і раптово він отримав сигнал виклику.
  
  
  "Так?" - сказав сухий голос професора Гарольда В. Сміта, глави CURE, надсекретного урядового агентства, яке діяло поза конституційними обмеженнями. "Смітті? Місія виконана".
  
  
  "Це було дуже доречно", - сказав Сміт. "У мене є для тебе дещо новеньке".
  
  
  "Як щодо "Молодець", перш ніж я сяду на наступний автобус?"
  
  
  "Взагалі, ви полетите до Нью-Йорка. У міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса стався дивний інцидент. Я хочу, щоб ви з цим розібралися".
  
  
  "Я розумію", - бадьоро сказав Римо. "З міркувань безпеки я маю вилетіти до Нью-Йорка і провести розслідування по телефону. Таким чином, ніхто не дізнається, що це ми".
  
  
  "Ні", - сказав Сміт. "Залучені люди зараз перебувають у Нью-Йорку. Ви коли-небудь чули про телеведучу, відому як Копра Інісфрі?
  
  
  "Так. Вона остання пасія Чіуна. Хоча я не впевнений, що слово "персона" точно описує її. Моя особиста теорія полягає в тому, що вона - повітряна кулька з магазину Macy's Parade і що карлики керують нею зсередини".
  
  
  "Вкрай малоймовірно", - сказав позбавлений гумору голос професора Гарольда В. Сміта.
  
  
  Римо зітхнув. Йому хотілося якось вивести із себе свого роботодавця. "Просто окресли мені загалом", - покірно сказав він.
  
  
  "Міс Інісфрі щойно повернулася після розслідування справи азіатських біженців у Таїланді. Вона привезла з собою в'єтнамського біженця на ім'я Фонг, на якого, як вона стверджує, напали після прибуття в цю країну. Кілька людей було серйозно поранено внаслідок нападу, тож це виглядає як щось зловісніше, ніж рекламний трюк.Нападник втік, і міс Інісфрі дала прес-конференцію, де пообіцяла у своєму наступному шоу надати переконливі докази того, що американські військовослужбовці все ще перебувають у полоні в Південно-Східній Азії».
  
  
  "Це стара історія", - кисло сказав Римо. "Я на це не куплюсь. В'єтнам був дуже давно".
  
  
  "У нас нічого немає в розкладі для тебе і Чіуна. Не зашкодило б, якби ви були двоє в аудиторії студії, коли будуть розкриті передбачувані докази".
  
  
  "У чому сенс? Ти не можеш просто записати це на плівку?"
  
  
  "Ти був у В'єтнамі, Римо. Ти знаєш цих людей. Можливо, ти зможеш визначити, чи каже цей Фонг правду, і, поки ти цим займаєшся, оцінити передбачувані докази".
  
  
  — Марна трата часу, — повторив Римо.
  
  
  "Вашим іншим завданням буде захист цієї людини на випадок, якщо на неї знову нападуть".
  
  
  "Я не працюю охоронцем. Запитай Чіуна. Це нижче за гідність майстрів синанджу. Ми наймані вбивці. Строго за готівку".
  
  
  "Ваш рейс вилітає через дев'яносто хвилин. Коли прибудете до Нью-Йорка, зателефонуйте до місцевого відділу набору номера по гороскопу і скажіть автомату, що ви Діва із сонцем у Тельці. Подальші інструкції будуть дані в цей час". Сміт повісив слухавку.
  
  
  Перше, що запитав Чіун, коли Римо повернувся до готелю, було саме те питання, яке Римо знав, що він задасть.
  
  
  "Ти говорив з Імператором Смітом?"
  
  
  "Так", - сказав Римо. Він озирнувся в пошуках чогось, на що можна було б сісти. Нічого не знайшовши, він зайняв позицію біля розсувних дверей.
  
  
  "Ви запитали дозволу, про який я просив?"
  
  
  "Ні".
  
  
  Чіун повернувся, вражений. "Ні! Таке маленьке прохання? І ти забув. Скажи мені, що ти забув. Я міг би пробачити тебе, якби ти забув. Прощення можливо, коли людина не робить навмисної провини".
  
  
  "Я спеціально не питав", - роздратовано сказав Римо.
  
  
  "Тоді прощення тут неможливе. Мені шкода. Нашій дружбі кінець. Ти можеш збирати свої речі і йти прямо зараз".
  
  
  "Припини це, Чіуне. Я не потрудився запитати Сміта, чи можеш ти залишитися на шоу Copra Inisfree, тому що він відправляє нас подивитися його наживо".
  
  
  "Живи!" Волосся на обличчі Чіуна затремтіло від захоплення. Він з'єднав пальці з довгими нігтями у легкій бавовні. "Ми збираємося подивитися Copra Inisfree наживо? Особисто?"
  
  
  "Це була ідея Сміта. Я навіть не порушував цієї теми".
  
  
  "Ні? Ти не хочеш похвали за цей щасливий подарунок? Ти не пропонував йому цього?"
  
  
  "Я не хочу йти, Чіуне".
  
  
  "Тоді залишся. Я піду. Ти можеш зібрати мої речі доти, доки тобі не доведеться збирати свої".
  
  
  Але Римо не ворухнув жодним м'язом. Він дивився у розсувні скляні двері. У його темних очах було внутрішнє світло людини, яка заглядає в себе і бачить щось небажане.
  
  
  "Що тебе турбує, сину мій?"
  
  
  "Це безглузде завдання. Сміт прикриває його, тому що ця жінка з ток-шоу "йо-йо" стверджує, що вона має докази того, що зниклі американські військовослужбовці все ще перебувають у полоні у В'єтнамі".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Там, ззаду, немає американців. Вони всі вибралися або були вбиті у бою".
  
  
  "Чому ти так говориш?"
  
  
  "Бо я був там, я знаю. Це погоня за нездійсненним. Це лайно".
  
  
  "Якщо це, як ти кажеш, лайно, чому ти злишся?"
  
  
  "Це дурна ідея. Там немає живих американців. Не може бути".
  
  
  І Чіун, дивлячись на темний профіль свого учня, сказав дивну річ.
  
  
  "Я зберу речі за нас обох".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Через півгодини, коли сонце освітило його безпристрасне обличчя, він не відійшов від дверей. Можливо, він дивився на свій відбиток. Якщо так, то вираз його обличчя говорив, що йому не сподобалося те, що він побачив.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Їхні квитки чекали біля дверей студії, як доктор Сміт і обіцяв Римо під час реєстрації. Чіун вихопив їх із рук Римо, критично оглянув і повернув один Римо.
  
  
  "Це твоє", - твердо сказав він.
  
  
  "Звідки ти знаєш? На них немає наших імен".
  
  
  "На ньому менший номер, ніж на моєму квитку".
  
  
  Білетер привів їх до студії, яка була майже повна.
  
  
  "І що?" Запитав Римо.
  
  
  "Це означає, що в мене буде краще місце".
  
  
  "Так не працює", - категорично сказав Римо.
  
  
  Білетер зупинився у задньому ряду і жестом вказав на пару вільних місць.
  
  
  "Бачиш?" Сказав Римо, пропускаючи Чіуна вперед. "Ми обидва в останній смузі. Я впевнений, це ідея Сміта".
  
  
  "На відстані видно більше", - гордо сказав Чіун, демонстративно наступивши на пальці ніг кільком глядачам, які відмовилися встати, коли він проходив повз них. Він вмостився на сидінні, як покривало, що опускалося на матрац.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. Він опустився на стілець поруч із Чіуном. Майже одразу ж зазвучала музика з консерваторії, і червона завіса розсунулася, відкриваючи сцену. Камера висунулась уперед, загороджуючи Римо огляд.
  
  
  "Я нічого не бачу", - поскаржився Римо.
  
  
  "Я чудово бачу", - самовдоволено сказав Чіун.
  
  
  "Мені байдуже", - сказав Римо, коли Копра Інісфрі протупала на сцену. "Я не розумію, що ти в ній знайшов".
  
  
  "Вона голосна, груба і нестерпна".
  
  
  "Це те, що ти бачиш у ній?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Хіба не всі?"
  
  
  "Я не впевнений", - сказав Римо, оглядаючи аудиторію. Він помітив надзвичайно велику кількість азіатів. В'єтнамці. Їхні обличчя змусили уламки старих спогадів затанцювати у нього в голові.
  
  
  "Вона нагадує мені корейських жонглерів на батьківщині", - продовжував Чіун. "Що весни вони розфарбовують свої обличчя в забавні кольори, надягають ганчірки і показують трюки для мешканців села. Іноді вони вдають щасливі, а в інший час вони ллють сльози, як із крана".
  
  
  "Як клоуни?"
  
  
  "Так. Це відповідне слово. Я не міг подумати про це раніше. Дякую тобі, Римо".
  
  
  "Я починаю розуміти картину", – сказав Римо.
  
  
  Піднявшись на сцену, Копра Інісфрі схопила мікрофон і прогриміла вітання. "Сьогодні у нас дуже важливе шоу для вас, люди. Я знаю, що обіцяв "вихованців в'єтнамських військовополонених" на сьогодні, але в мене є ще щось краще. Наш гість - дуже хоробрий в'єтнамський джентльмен, який пройшов босоніж через зони бойових дій двох країн, щоб поділитися з нами своєю чудовою історією. Пані та джентльмени, містер Кунг Ко Фонг".
  
  
  Публіка зааплодувала. Майстер Сінанджу шалено сміявся. Він продовжував сміятися навіть після того, як оплески стихли. Декілька роздратованих осіб повернулися, щоб сердито подивитися на нього. Більшість із них були в'єтнамцями.
  
  
  "Чому ти смієшся, тату?" Прошепотів Римо.
  
  
  "Тому що вона така кумедна. Ти не зрозумів жарт про хороброго в'єтнамця? Хоробрий в'єтнамець. Хе, хе. Хто-небудь коли-небудь чув про таке? Хе, хе, хе!"
  
  
  "Я думаю, вона була серйозною".
  
  
  "Дурниця, Римо", - сказав Чіун, оправляючи спідниці кімоно. "Вона ніколи не буває серйозною. Її робота - смішити нас. Вона клоун Копра. Послухай".
  
  
  Римо влаштувався на своєму місці, коли на сцену вийшов невисокий жилавий чоловік, з нервовою усмішкою потиснув Копрі руку і сів.
  
  
  "Перш ніж ми перейдемо до суті того, що ти хочеш нам сказати, Фонг, чому б тобі не повторити для аудиторії в студії те, що ти сказав мені за лаштунками?"
  
  
  "Я родом із В'єтнаму", - повільно сказав Фонг.
  
  
  "Ми зрозуміли цю частину, дорога. Переходь до самого пікантного".
  
  
  "Моя англійська не дуже хороша. Я навчаюсь у американців у трудовому таборі".
  
  
  "Вау, це забігає надто далеко вперед. Просто розкажи нам про своє життя у В'єтнамі".
  
  
  "Я народився під час війни", - обережно сказав Фонг. Обидва батьки працюють на уряд Південного В'єтнаму. Обох відправили до табору, коли я був маленьким. Я поїхав за власним бажанням. Відправляють мене до трудового табору. Пізніше мене переводять до іншого табору, де перебувають американці".
  
  
  "Ми повернемося до цього за хвилину", - швидко сказала Копра. "Розкажи нам про свої втечі з В'єтнаму".
  
  
  "Я завдаю удару охоронцю. Втікаю дуже далеко, потім йду пішки. Я йду через Камбоджу. Потім сідаю на човен. Намагаюся дістатися до Малайзії, але повертаю назад через пірати. Коли я знову на суші, я дізнаюся, що перебуваю в Таїланді. Вирушаю до табору для переселенців, розповідаю історію, але ніхто не вірить, всі говорять, що в'єтнамці завжди говорять про МІІ, щоб потрапити до Америки. правду, щоб отримати допомогу для моїх американських друзів. Американці дуже добре ставилися до мене у таборі. Ділюсь рисом”.
  
  
  Чіун посміхнувся. "Ти чув це, Римо? В'єтнамець говорить правду. Хе, хе. Це проти їхньої природи".
  
  
  "Я теж йому не вірю", - похмуро сказав Римо. "Це хитрощі. Він вигадав цю історію тільки для того, щоб потрапити на телебачення. У В'єтнамі не залишилося американців. У всякому разі, живих немає."
  
  
  "Тоді чому ти не смієшся?" - спитав Чіун.
  
  
  "Бо я не думаю, що це смішно".
  
  
  "Можливо, ви не цінуєте етнічний гумор так, як я".
  
  
  "Я не ціную брехню. Або людей, які зловживають пам'яттю загиблих американців, щоб досягти успіху".
  
  
  На сцені Копра Інісфрі схвильовано підстрибнула. Браслети на її зап'ястях задзвеніли, і вона грала різнокольоровим шарфом, який приховував щонайменше два підборіддя.
  
  
  "Тепер, перш ніж я дозволю Фонгу розповісти свою історію, і це захоплююча історія, повірте мені, у мене є, що розповісти. Я знайшов цю людину в таборі для переселенців, і коли я почув його історію, це було так чудово, що я просто не міг дочекатися, коли він вийде в ефір, я навіть погодився спонсорувати його в Америці, і, як деякі з вас чули в новинах цього ранку, на нас напали в аеропорту Лос-Анджелеса, ми не знаємо, ким. Але ми майже впевнені, що це зробив хтось, хто не хотів, щоб Фонг розповідав свою історію. На щастя, ніхто не був убитий. Слава Богу.
  
  
  Глядачі вибухнули оплесками. Вони вітали хоробрість Копри.
  
  
  "Дякую, дякую", - сказала Копра, розмахуючи руками в браслетах. "Але я тут не герой. Фонг - герой. Тепер, Фонг, - сказала вона, повертаючись до спантеличених в'єтнамців, - розкажи нам справді дивовижну частину твоєї історії".
  
  
  "У другому робочому таборі я зустрічаю американців. Вони билися на війні. Все ще там. Військовополонені".
  
  
  "Як їх звали, Фонг? Ти пам'ятаєш?"
  
  
  "Один Бойєтт, інший бай Понд. Потім там Коллетта, Маккейн і Вентворт. І один чоловік, чорний, як ви, на ім'я Янгблад".
  
  
  Римо, який перестав намагатися бачити поверх голів глядачів у студії, раптово випростався у своєму кріслі.
  
  
  "Я знав Янгблада у В'єтнамі. Чорний хлопець". Його голос був дивним.
  
  
  "Руті-тук-тук", - сказав Чіун, який починав втрачати терпіння. Копра Інісфрі вже багато хвилин не казала нічого смішного.
  
  
  "Як довго ви знали цих людей?" Фонга спитали.
  
  
  "Два роки. Мене привезли до табору, бо я погано знаю англійську. Офіцер з політики табору, капітан Дай, намагався змусити мене шпигувати за американцями. Скажіть, якщо вони спробують втекти. Я цього не роблю. Капітан Дай розлютився. Кажуть, що він зламав мене, але я впертий. Не здаюся. Він кинув мене у хатині з американцями. Вони потоваришували зі мною, і тому я теж став їхнім другом”.
  
  
  "Все змінилося приблизно місяць тому, чи не так?" Запитала Копра.
  
  
  "Так. Капітан Дай будить нас уночі. Табір переміщують. Нам цікаво, що відбувається. Вони садять нас у довгу шухляду "конекс" - відвозять на вантажівці. Американці думають, що вони вмирають, але я знаю інше. Я укладаю з ними угоду". Я збігаю. Обіцяю приїхати до Америки, розповісти світові та отримати допомогу”.
  
  
  "Отже, звідки нам знати, що ти кажеш правду?"
  
  
  "Май докази", - сказав Фонг.
  
  
  "Отже, ось воно, хлопці. Те, що ви зараз побачите, - це не в'єтнамський стриптиз, а реальний доказ того, що американських солдатів утримують у В'єтнамі проти їх волі. Покажи нам, Фонг".
  
  
  Фонг підвівся і ввічливо вклонився аудиторії. Він зняв піджак і повісив його на стілець. Він розстебнув манжети сорочки та зняв її.
  
  
  "Ви готові до цього?" Сказав Копра. "Камеро, приготуйтеся підійти до цього впритул. Це прямий ефір, хлопці. Ви ось-ось побачите, як діється історія. Дерзай, Фонг, дитинко!"
  
  
  Фонг почав обертатися.
  
  
  "Це принизливо", - пробурчав Чіун. "Невже в них зовсім немає сорому? Наражати нас на таку демонстрацію наготи".
  
  
  "Тихо, татку", - серйозно сказав Римо. "Я хочу це бачити".
  
  
  Внизу, ближче до передньої частини, чоловік схопився зі свого місця і вказав на Фонга пальцем, що тремтить.
  
  
  "Помри, зраднику", - сказав він в'єтнамською, і його інша рука піднялася вгору. Прогриміла коротка черга. Фонг з виразом приголомшеного нерозуміння на обличчі сіпнувся на місці, ніби раптом торкнувся дроту під напругою.
  
  
  На його безволосих грудях з'явилося більше дюжини крихітних дірочок. Стіна позаду нього була забризкана червоним. Цілу крижану вічність Фонг погойдувався на ногах; потім його ноги підкосилися. Він обернувся і впав.
  
  
  Аудиторія видала болісний колективний звук, коли в полі зору з'явилося червоне чудовисько, яке було його спиною. Потім вони схопилися зі своїх місць і побігли до виходу. Збуджені крики англійською та в'єтнамською наповнили студію. Але над ними пролунав рев, схожий на рев пораненого водяного буйвола. Голос Копри Інісфрі.
  
  
  Римо підвівся. "Чіун, хлопець з пістолетом. Зупини його. Я подбаю про Фонга".
  
  
  Але Майстер Сінанджу вже підвівся зі свого місця. Його ноги в сандалях перестрибнули на плече однієї людини, а потім на голову іншої. Його спідниці кімоно майоріли, він ширяв над аудиторією, його стрибки, подібні до пір'їн, приземлялися тільки на голови в'єтнамців.
  
  
  Рімо, бачачи, що натовп у паніці, високо підстрибнув. Він учепився за стельову поперечину і, подібно до мавпи, перемахнув у висячий садок маленьких прожекторів. Трьома ударами згори він приземлився на сцену, намагаючись триматися спиною до телекамер. Його особа не повинна з'являтися в ефірі.
  
  
  Римо опустився поруч із пораненим в'єтнамцем. Тіло Фонга дико смикнулося. Римо знав, що то були мимовільні нервові спазми. Чоловік не збирався цього робити. Його спина була поцяткована зяючими вихідними отворами. Рено підвів голову і обережно перевернув його.
  
  
  З маленьких отворів у грудях Фонга текла кров. Засмоктують рани на грудях. Римо бачив їх у В'єтнамі тисячу разів. Він заперечливо похитав головою.
  
  
  "Я обіцяю Янгбладу", - із зусиллям сказав Фонг, на його губах виступили прозорі бульбашки. "Хтось повертайтеся. Допоможіть звільнити американців".
  
  
  "Я так і зроблю", - спокійно сказав Римо. "Я обіцяю".
  
  
  Раптом бульбашки, що лопаються у Фонга в роті, почервоніли. Він з хрипом видихнув. Його очі заплющилися. Римо дозволив Фонгові голові впасти на дерев'яний майданчик і перевернув його на живіт. Сире м'ясо, яке було його спиною, було слизьким від крові. Внизу, на попереку, Рімо побачив темні лінії під кров'ю.
  
  
  Своєю рукою Римо обережно витер кров. Там було два рядки, ім'я Дік Янгблад, а під ним, латиною, напис "Semper Fi".
  
  
  - Дік... - повільно промовив Римо.
  
  
  На підлозі, розпластавшись, лежала Копра Інісфрі. Струсивши з себе заціпеніння, Римо підійшов до неї. "Я поранений. У мене стріляли", - знову і знову повторювала Копра Інісфрі. "Подумайте про рейтинги, які це має отримати".
  
  
  "Ти гаразд", - сказав Римо.
  
  
  "Подивися на мої груди. Кров".
  
  
  "Це не твоя кров. Це кров Фонга. Давай я допоможу тобі піднятися".
  
  
  Копра шльопнула його по руці. "Не торкайся до мене своїми закривавленими руками. Це плаття голштинського виробництва. Передай мені мікрофон".
  
  
  Нахмурившись, Римо взяв мікрофон і вклав його в руку.
  
  
  Копра піднесла мікрофон до губ і, втупившись у стелю, сказала: "Докладніше після цієї реклами".
  
  
  Потім вона впустила мікрофон і почала плакати. Римо з огидою похитав головою і пішов зі сцени. Зал для глядачів був очищений. Оператори спокійно сиділи за своїми камерами, начебто вони знімали мурашину ферму, а не людську драму. Режисер підвівся з підлоги, побачив нерухомо лежачу роздуту тушу Копри Інісфрі і сказав страждальним голосом: "О, Боже мій, тільки не зірка!"
  
  
  Прикриваючи обличчя руками від камер, Римо вислизнув через вихід у пошуках Чіуна. Він знайшов Майстра синанджу у вестибюлі. Чіун стояв на в'єтнамці, що звивається, з вусами, схожими на щурі. Чоловік вигукував прокляття, і Чіун заспокоїв його, постукуючи ногою у сандалі. У своїх руках із довгими нігтями Чіун тримав кількох в'єтнамців за коміри сорочок.
  
  
  "Вкотре, - з гіркотою сказав він, - ти залишив мені брудну роботу".
  
  
  Римо мовчки підняв свої вимазані кров'ю руки.
  
  
  "Я вважаю, є справи гірші, ніж ловити в'єтнамців, що кишать вошами", - визнав Чіун, кидаючи жмені бранців.
  
  
  "Який з них наш хлопець?" Запитав Римо.
  
  
  Чіун знизав плечима. "Звідки мені знати? У всіх в'єтнамців обличчя як печиво, що підгоріло. Хто може відрізнити печиво?"
  
  
  "Я не бачив обличчя вбивці, а ти?"
  
  
  "Ні. Я йшов за ним так далеко, але зі спини вони всі виглядають однаково".
  
  
  "На ньому була синя сорочка", - сказав Римо, оглядаючи людей, захоплених Чіуном. Лише на одному з них була синя сорочка.
  
  
  "Ти", - сказав Римо. "Ти той самий хлопець".
  
  
  "Ні!" - Запротестував чоловік. "Я не стріляю. Я американець. Натуралізувався".
  
  
  Римо нахилився і взяв зап'ястя чоловіка по одному в кожній руці. Він стиснув, і пальці чоловіка обм'якнули. Вони були порожні. Римо нахилився і понюхав його долоні.
  
  
  "Запаху пороху немає. Давайте спробуємо інші". Римо перевірив решту. Від їхніх рук не виходило характерного запаху згорілого пороху, який дратував би його надчутливі ніздрі. Просто, щоб бути впевненим, він обшукав їх. Жоден із них не був озброєний.
  
  
  Чіун пройшов угору і вниз по спині в'єтнамця у нього під ногами.
  
  
  "У цього теж немає жодної зброї", - сказав він.
  
  
  "Ти дозволив йому піти", - з гіркотою сказав Римо.
  
  
  "Я намагався. Хто б міг очікувати, що в одному місці збереться стільки в'єтнамців? Можливо, нам слід повернути голову одного з цих негідників Сміту. Хто помітить різницю?"
  
  
  "Ми так і зробимо", - сказав Римо. "Давай. У нас є справи".
  
  
  "О?" - спитав Майстер синанджу, злазячи зі свого в'єтнамського бранця. Виходячи, він витер сандалі об пластиковий килимок для ніг.
  
  
  "Які речі?" - з цікавістю запитав Чіун, помітивши цілеспрямований вираз обличчя Римо.
  
  
  "Я дав обіцянку тоді. І Сміт збирається допомогти мені стримати його".
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Римо нетерпляче міряв кроками свій номер у готелі "Парк Сентрал". Він змив кров із рук і переодягся. Замість білої футболки та коричневих штанів на ньому тепер була чорна футболка та сірі штани-чінос.
  
  
  "Де, чорт забирай, Смітті?" Дванадцятий раз спитав Римо. "Він сказав, що одразу ж передзвонить".
  
  
  "Імператори живуть під своїм власним сонцем", - неуважно сказав Чіун. "Це стара корейська приказка". Майстер Сінанджу сидів на своєму татамі, занепокоєно спостерігаючи за Римо. Він не міг пригадати, щоб бачив свого учня таким напруженим. Він поводився майже як типовий нервовий американець, а не як той, ким він був насправді спадкоємець Будинку Сінанджу, найкращих убивць, відомих в історії людства.
  
  
  "У тебе неправильне дихання", - зазначив Чіун.
  
  
  "Це моє дихання".
  
  
  "Ти даремно витрачаєш енергію, ходьба по кімнаті. Тобі слід займатися спортом, якщо ти хочеш зняти стрес".
  
  
  "Я не напружений. Я нетерплячий. Я збираюся знову зателефонувати до Смітті", - раптом сказав Римо, потягнувшись до телефону.
  
  
  Він набрав правильний код із першої спроби, навіть не помітивши цього історичного моменту. Він жбурнув трубку, коли отримав записане повідомлення, що інформує його про те, що номер не обслуговується.
  
  
  "Чорт. Його навіть немає в офісі. Я отримав те, що зійшло за його чортів сигнал "зайнято".
  
  
  Чіун, помітивши, де на небі село сонце, спохмурнів. "Дивно", - сказав він. "Імператор завжди виступає у фортеці Фолкрофт набагато пізніше цього. Можливо, він став жертвою якоїсь незначної хвороби".
  
  
  "Не Сміт. Він настільки безкровний, що бактерії помирають у нього в роті".
  
  
  "Слухай!" - сказав Чіун, кивнувши головою у бік дверей.
  
  
  "Що?" Роздратовано спитав Римо.
  
  
  "Якби ти зосередився на своєму подиху, а не на своїх дивних побоюваннях, ти б дізнався про кроки Імператора Сміта, що наближаються до наших дверей".
  
  
  "Що?" Римо підлетів до дверей. Він відчинив її. На нього дивилося вражене, лимонного кольору обличчя лікаря Гарольда В. Сміта. На Сміті був білий комбінезон з ім'ям "Фред", вишитий у вигляді червоного овалу над нагрудною кишенею. У правій руці він ніс невеликий балон під тиском та сопловий пристрій. У лівій руці він стискав потертий шкіряний портфель.
  
  
  Високий лоб Сміта зморщився під сідим волоссям. Хоча двері були відчинені, він голосно постукав.
  
  
  "Що це?" Римо хотів знати.
  
  
  "Дезінсектор готелю", - сказав Сміт голосним та виразним голосом. "Відкрийте, будь ласка".
  
  
  "Вона відкрита", - сказав йому Римо.
  
  
  "Ш-ш-ш", - сказав Сміт. Він смикав дверну ручку, потім голосно сказав: "Ах, вибачте за занепокоєння, сер. Можу я увійти? Це займе всього мить".
  
  
  Римо закотив очі і сказав, теж занадто гучним голосом: "Так, добре, містере дезінсектор готелю. Ви можете увійти". Але він зачинив двері за Смітом з такою силою, що Сміт із приглушеним стуком упустив свій балон із тиском.
  
  
  Сміт зняв комбінезон, оголивши сірий костюм-трійку, і, пробурмотівши: "Охорона", поніс свій портфель до круглого столу. Він засмикнув штори.
  
  
  "Це справді необхідно?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Звичайно, це так, Римо", - вставив Чіун, встаючи з місця. "Вітаю тебе, імператоре Сміт. Твоя присутність тут наповнює нас радістю".
  
  
  "Дехто з нас більше за інших", - сказав Римо. "Я худнув, чекаючи твого дзвінка у відповідь".
  
  
  "Я розмовляв із президентом", - пояснив Сміт. "Не могли б ви, будь ласка, вимкнути світло?"
  
  
  Римо ввімкнуло верхнє світло. "Я віддаю перевагу сонячному світлу", - кисло додав він.
  
  
  "Те, що ми збираємося обговорити, суворо засекречено і не повинно виходити за межі цієї кімнати", - сказав Сміт. Він підняв з підлоги балон під тиском, відвернув прокладку і потяг його до телефону.
  
  
  "О, перестань", - крикнув Римо. "Ти насправді не збираєшся обприскувати і тарганів теж?"
  
  
  "Це пристрій для налагодження. Він гарантує, що нашу розмову не підслухають".
  
  
  "Чудово", - сказав Римо, опускаючись на диван і скидаючи свої італійські мокасини. "Поки ти цим займаєшся, підміти і моє взуття теж. Продавець, який продав їх мені, виглядав хитрим".
  
  
  Сміт проігнорував зауваження та закінчив обхід кімнати. Він поставив своє обладнання та приєднався до Римо на дивані, обережно підтягуючи штанини, щоб коліна не підігнулися.
  
  
  "Подивися на це, Римо", - сказав Сміт, витягаючи пачку глянсових фотографій зі свого портфеля. "Ти теж, майстер синандж".
  
  
  Римо глянув на верхню фотографію. На ній було видно туманний візерунок зеленого кольору.
  
  
  "На що це схоже на вашу думку?" Запитав Сміт.
  
  
  - Предметне скло салату Ромен, взяте під електронним мікроскопом, - зневажливо сказав Римо.
  
  
  "Так", - твердо сказав Чіун, - "Римо має рацію. Це салат Ромен. Я чітко бачу малюнок листя".
  
  
  "Ні, це фотографії із супутника розвідки".
  
  
  "Із салату ромен", - з надією додав Чіун. Сміт заперечливо похитав головою.
  
  
  "Ні! Римо, - дорікнув його Чіун, - ти неправий. І твоя неправота вплинула на мою думку. Тобі доведеться пробачити його, імператоре, він був схвильований весь день. Я не знаю, в чому проблема".
  
  
  "Ви обоє знаєте, в чому проблема", - гаркнув Римо, схоплюючись на ноги. "Я розповів вам про проблему. Я залишив друга у В'єтнамі. Я думав, що він мертвий. Тепер я знаю, що він все ще там ".
  
  
  "Тільки сьогодні вранці ти був твердий у своєму переконанні, що ніхто з твоїх друзів армії не залишився у В'єтнамі", - нагадав Чіун.
  
  
  "Це було до того, як я побачив ім'я Діка Янгблада, написане на спині того в'єтнамця. Янгблад був другом, якого я залишив позаду".
  
  
  "У мене ось тут досьє Янгблада, Римо. Будь ласка, розкажи мені свою історію ще раз".
  
  
  Римо жбурнув фотографію на стіл.
  
  
  "Дік Янгблад служив зі мною в I корпусі. Ми з ним разом проходили ротацію. Ми відслужили весь наш тур разом. Думаю, можна сказати, що він був єдиним справжнім другом, який я мав у ті дні. Ми мали повернутися в світ. На тому ж тижні, спочатку мене відправили на гелікоптері в тил, я бовтався поблизу, чекаючи, коли він наздожене, ми планували повернутися на тому ж транспорті C-130. і я був одним з останніх, хто вийшов, я більше ніколи не бачив Діка, згодом вони сказали мені, що його гелікоптер був збитий, і він вважався загиблим, я повірив їм, тому повернувся додому. Кінець довбаної історії”.
  
  
  "Ти зрозумів хоч слово, яке він сказав?" Чіун запитав Сміта.
  
  
  "Так".
  
  
  "Тоді не могли б ви, будь ласка, перекласти? Я не розумію всіх цих VC, NVA та іншої алфавітної нісенітниці ".
  
  
  "Пізніше", - сказав Сміт.
  
  
  Рот Чіуна підібгався. Він із занепокоєнням спостерігав за Римо.
  
  
  "Ви залишили Республіку В'єтнам 28 квітня 1968 року", - сказав Сміт, глянувши на досьє. "Це вірно?"
  
  
  "Звучить заманливо".
  
  
  "У мене є досьє сержанта Річарда Янгблада, який зник безвісти двадцять шостого числа того ж місяця в провінції ла-Дранг. Морський піхотинець. Чорношкірий. Це його службова фотографія".
  
  
  Римо мовчки взяв фотографію. Він довго дивився на неї.
  
  
  "Це він. Це точно він", - кам'яно сказав Римо. "Вони сказали мені, що він мертвий. Не захоплений. Мертвий".
  
  
  "Можливо вони помилилися", - визнав Сміт. Римо жбурнув фотографію на підлогу і знову заходився ходити по кімнаті. "Чорт забирай, Смітті. Вони помилялися! Я знаю, що вони помиляються. Це був підпис Діка на звороті того звуку".
  
  
  Чіун здригнувся. Його тонкі губи беззвучно склалися у слово "гук".
  
  
  "Ви абсолютно впевнені?"
  
  
  "Він був моїм найкращим другом", - крикнув Римо. "Ти що, не розумієш? Мій найкращий друг. Я знаю його характер. Він був моїм найкращим другом, і я покинув його!"
  
  
  Раптом, без жодного попередження, Римо привалився до вікна. Він зірвав штору і підставив обличчя і кулаки вмираючому сонячному світлу, що проникає через скло. Його очі були міцно заплющені. Його плечі затремтіли.
  
  
  "Він був моїм найкращим другом, і я залишив його гнити в цьому смердючому місці". Голос Римо був перекручений болем.
  
  
  Майстер Сінанджу впіймав погляд Сміта. "Він сам не свій із сьогоднішнього дня", - прошепотів він. "Чому він так поводиться?"
  
  
  "Дозволь мені розібратися з цим", - тихо сказав Сміт.
  
  
  "Рімо", - почав Сміт, підходячи до вікна.
  
  
  "На розвідувальній фотографії, яку я вам показував, зображено ділянку в'єтнамсько-камбоджійського кордону. На ній видно ознаки тимчасового табору на цій ділянці. Це одне з кількох таких місць, які наш уряд відстежує на предмет можливих таборів військовополонених".
  
  
  "І що?" З гіркотою сказав Римо.
  
  
  "Ця друга фотографія, якщо вам цікаво на неї подивитися, зроблена в тому ж місці. Від табору не залишилося і сліду. Ця фотографія була зроблена три тижні тому. Після приблизного часу, про який заявив біженець Фонг, табір, в якому він знаходився в ув'язненні був переміщений ".
  
  
  Римо розплющив очі і оглянув фотографію. "Це мало про що нам говорить, чи не так?" сказав він.
  
  
  "А ось у цього, третього, є". Сміт передав його Римо. Чіун присунувся ближче, його очі перейшли з обличчя Римо на фотографію.
  
  
  "Це місце схоже на перше", - продовжив Сміт. "Не зовсім, але схоже. Зверніть увагу на кільце хатин тут. І траншею для туалету там. Планування дуже схоже".
  
  
  "Ти думаєш, це той же табір?"
  
  
  "Але переміщено на нове місце, так. Ми визначили, що жодне інше підозріле місце не було переміщене за той самий період часу".
  
  
  Римо підвів очі на обличчя Сміта. "Тоді ми знаємо, де шукати".
  
  
  "Так. На жаль, це нове місце знаходиться по інший бік кордону. У Камбоджі".
  
  
  "Вони досі борються там".
  
  
  "Це закінчується, але так, вони все ще борються".
  
  
  "Тоді ми маємо витягнути його звідти".
  
  
  "Терпіння, Римо. У цій історії є ще дещо".
  
  
  "Так, Римо, в цій історії є ще щось", - м'яко сказав Чіун. "Послухай свого імператора".
  
  
  "Я дуже докладно обговорював це питання з президентом. Він повідомляє мені, що ось уже кілька місяців наш уряд підтримує зворотний зв'язок з Ханоєм щодо нормалізації відносин. За останні два місяці намітився рух. Значний рух. В'єтнамці хочуть, щоб ми скасували економічні санкції у Ми, у свою чергу, вимагаємо повного обліку всіх американських військовослужбовців, про яких відомо, що вони зникли без вісті. останки наших людей, але коли ми наполягаємо на деталях, вони відступають”.
  
  
  "У них є деякі, це правильно", - похмуро сказав Римо. "Я знаю. Спина цього придурка була списана іменами. Якби в нього не було випущено так багато куль, у нас був би їх список. Фонг говорив правду про американських військовополонених. Він змусив їх написати свої імена у себе на спині. Це було його доказом. Я сказав тобі це по телефону”.
  
  
  "Я чекаю пізніше отримати повний звіт про розтин та фотографії з моргу", - сказав Сміт. "Це матиме велике значення для встановлення автентичності підпису, який ви бачили".
  
  
  "Він написав унизу "Semper Fi", - відсторонено сказав Римо. "Це було так на нього схоже. Уявіть, що він не забув зробити це після всіх цих років.
  
  
  "Мій американський сленг не дуже добрий", - сказав Чіун Сміту. "Я не знайомий з "Semper Fi"."
  
  
  "Скорочення від "Semper Fidelis", - сказав Сміт. "Латиною означає "Завжди вірний". Це девіз Корпусу морської піхоти.
  
  
  "О", - сказав Чіун, його обличчя зморщилося. "Армійські штучки".
  
  
  "Добре, Сміт", - раптово гаркнув Римо. "Почекай звіту про розтин. Але поки ти чекаєш, замов квиток на літак для Чіуна і мене. Ми летимо до В'єтнаму".
  
  
  "Боюсь, що ні, Римо", - тихо сказав Сміт.
  
  
  "Якщо ти збираєшся сказати мені сидіти тихо, поки якийсь гордовитий політик веде з ними переговори, забудь про це. Дік і так був там занадто довго, чорт забирай. Він проводить у цьому таборі не більше часу, ніж мені потрібно, щоб знайти його”.
  
  
  "Ми близькі до прориву, Римо. Президент вважає, що військовополонених, можливо, перевезли до Камбоджи з якоюсь політичною метою. Причина в тому, що в'єтнамці не можуть видати їх, не визнавши, що вони утримували полонених так довго після війни. Можливо , вони мають намір заявити, що наших людей знайшли блукаючими по джунглях під час умиротворення Камбоджі. Якщо ми маємо рацію, вони можуть вийти у будь-який день”.
  
  
  Я вже чув цю промову про світло в кінці тунелю раніше. Я чув її до того, як пішов туди. Я чув її після того, як пішов. І тепер ти знову намагаєшся згодувати це мені. Набий це. Це особисте. Я йду всередину ".
  
  
  "Рімо, візьми себе в руки", - сказав Чіун. “Ти ведеш себе по-дитячому. В'єтнам був давно. Це твоє минуле. Твоє мертве минуле. Ти не можеш повернутися до цього”.
  
  
  "Чіун правий, Римо".
  
  
  "Моє чуття підказує мені інше", - заперечив Римо. "Я йду".
  
  
  "Президент і я обговорювали можливість відправити вас туди. Про це не може бути й мови".
  
  
  "Назви мені хоч одну вагому причину".
  
  
  "Якби ми мали справу з колекцією військовополонених – будь-яких військовополонених – це було б можливо, але ви визнали, що серед них у вас є друг".
  
  
  "Ось чому я йду".
  
  
  "Ні, саме тому ти не мусиш йти".
  
  
  "Слухай свого імператора, Римо", – попередив Чіун. "Він збирається висловити мудрість".
  
  
  "Заткнися", - гаркнув Римо. Чіун здригнувся. Звертаючись до Сміта, він сказав: "Яке це стосується будь-чого?"
  
  
  "Ти не мислиш ясно, Римо, інакше це було б очевидно для тебе. Коли ми вибрали тебе єдиним правоохоронним органом КЮРЕ, це було тому, що ти відповідав певним критичним критеріям. Ти був сиротою. У вас не було близьких друзів. Ваше минуле у В'єтнамі та в поліції Ньюарка вказувало на схильність до нашого виду роботи. Оскільки наша організація офіційно не існує, ви стали нашим агентом, якого більше не існувало”.
  
  
  "Не продається, Смітті. Ти вибрав мене, тому що я був патріотом. Що ж, Дік теж патріот. Він вміє зберігати секрети. Я просто поясню, як це буває, і він триматиме рот на замку".
  
  
  "Офіційно ти мертвий, Римо. Ніхто не повинен знати про протилежне. Припустимо, ти повернеш свого друга з В'єтнаму. Розголос був би величезним".
  
  
  “Дік не розповість. Він був настільки озброєний, що віддав би честь капітанові Кенгуру”.
  
  
  "Можливо, так, але з ним інші чоловіки. Їм не можна довіряти. Вони можуть не знати тебе, але вони бачили твоє обличчя, можливо, чули, як Дік називав тебе на ім'я. Ні, це робота для політичних професіоналів. Нехай вони самі розуміються. з цим ".
  
  
  "Я повертаюся", - твердо сказав Римо. "Ти можеш допомогти. Ти не можеш допомогти. Просто не стань у мене на шляху".
  
  
  "Імператор Сміт не стане в тебе на шляху", - наспіваючи сказав Майстер Сінанджу.
  
  
  "Дякую, Чіуне", - щиро сказав Римо.
  
  
  "Я стоятиму у тебе на шляху".
  
  
  Римо розвернувся до Майстра Сінанджу. Його обличчя було вражене. "Тільки не ти теж!"
  
  
  "Подивися на себе, Римо", - виплюнув Чіун у відповідь. "Ти - це не ти. Ти говориш не так, як сам. Ти нервовий, збуджений. І все це протягом кількох годин. Я спостерігаю, як роки тренувань руйнуються, бо ти не можеш відпустити своє минуле. Твоє мертве минуле".
  
  
  "Дік Янгблад - мій друг. Я б ніколи не покинув його, якби знав, що він залишився там живим".
  
  
  "Це каже почуття провини. Але це була не твоя провина. Тобі збрехали. Солдат повинен чекати цього. Послухай Сміта. Стривай. живий”.
  
  
  "Я збираюся втішитись тим, що привезу його назад до Америки", - наполягав Римо.
  
  
  "Будь ласка, Римо, будь розсудливий", - сказав Сміт. "Ось, глянь на це".
  
  
  "Що це?" Запитав Римо, беручи папку з цупкого паперу, але не дивлячись на неї.
  
  
  Міс Інісфрі розповіла поліції, що Фонг зізнався їй, що знав нападника в аеропорту. Фонг стверджував, що це був в'єтнамський політичний офіцер на ім'я капітан Дай. Міс Інісфрі думає, що Дай пішов за Фонгом з Таїланду до Лос-Анджелеса та Нью-Йорка, щоб змусити його замовкнути. Це означає, що в нашій країні діє агент в'єтнамської розвідки. Він був політичним офіцером у робочому таборі Фонга.
  
  
  "Ти хочеш, щоб я знайшов його?"
  
  
  "Живий, він міг би чинити на нас тиск".
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Я знайду його і примушу відвести мене до табору".
  
  
  "Ні, знайдіть його і тримайте. Ми зробимо інше". Римо відкрив папку. Він зазирнув усередину. Його обличчя побіліло.
  
  
  "Що це?" Запитав Сміт.
  
  
  Чіун стурбовано вихопив папку з рук Римо. Він глянув на фотографію. На ній була людина з рябим обличчям і щурячими очима. На ньому було видно, як він стоїть в аудиторії студії, спрямовуючи пістолет-кулемет. Картинка була нечіткою. Очевидно, її скопіювали з відеомонітора. "Чому в тебе колір смерті?" Запитав Чіун.
  
  
  "Я знаю його. Я знаю цього дивака", - глухо сказав Римо.
  
  
  "О?"
  
  
  "Так, я вбив його. Тоді, на війні. Понад двадцять років тому. Я вбив його. Він не може бути тут. Він мертвий". Майстер Сінанджу знову глянув на фотографію і перевів погляд на приголомшене, бліде обличчя Римо.
  
  
  "Досить!" крикнув він, підкидаючи папку у повітря. Її вміст розлетівся навколо них. "Спочатку ти бачиш ім'я свого друга, написане на спині мерця, тепер ти стверджуєш, що примари ходять. Тобі не можна довіряти в жодній місії. Ти маєш негайно повернутися до Фолкрофту. Для відпочинку. Потім перепідготовка. Чіун повернувся до Сміта. "Імператор Сміт. інші повинні виконати завдання Римо. Ми з ним будемо зайняті, можливо, кілька місяців”.
  
  
  Сміт вагався. "Якщо ви вважаєте, що це справді необхідно".
  
  
  - Стривай хвилинку... - почав Римо.
  
  
  "Ви бачили, як він поводиться. Ви чули його промову. Він говорить як колишній Римо. Він подумки регресував. Це шок від думки, що його мертвий друг все ще живий. Римо не відпустив своє минуле. Я повинен витрусити його з нього" .
  
  
  "Я знаю те, що знаю", - наполягав Римо.
  
  
  "Ти бачиш примар зі свого минулого - спочатку свого друга, а тепер ворога, якого, як ти визнаєш, убив".
  
  
  "Спробуй зупинити мене!" - крикнув Римо, кидаючись до дверей. Змахнувши спідницями кімоно, Майстер Сінанджу залишив зал. Він пролетів через кімнату і приземлився перед дверима, не даючи Риму піти.
  
  
  "Стійте!" - сказав Чіун, попереджаючи, підводячи руку.
  
  
  "Ти не можеш зупинити мене". І Римо вийшов уперед.
  
  
  Чіун стиснув руку в кіготь і погрозливо вивернув її. Руки Римо інстинктивно піднялися вгору, описуючи захисні кола.
  
  
  Поки погляд Римо був прикутий до правої руки Чіуна, його ліва висунулася з-за спини і випустила зім'яту паперову кульку.
  
  
  М'яч пролетів у Римо так швидко, що він не встиг на нього зреагувати. Він потрапив йому в лоба. Голова Римо відкинулася назад, ніби по ній ударили кувалдою, і він відсахнувся вбік.
  
  
  Майстер Сінанджу підхопив його до того, як він опустився на коліна на підлогу, потім відніс його на диван і обережно поклав там.
  
  
  Сміт із сумнівом узяв паперову кульку і розгорнув її. Він очікував знайти всередині щось важке, як прес-пап'є. Але там було пусто. Це була фотографія капітана Дея.
  
  
  "Він поранений?" Запитав Сміт.
  
  
  "Звичайно, ні. Тільки приголомшений. Ось чому я використав простий папір".
  
  
  "Як це можна вирубати людину ... зім'ятим аркушем паперу?" Запитав Сміт здивованим голосом.
  
  
  "Ти кидаєш його дуже швидко", - відповів Майстер Сінанджу, обмацуючи чоло Римо.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Рімо Вільямс думав, що він знову в буші.
  
  
  Здавалося, він йшов прямо по слоновій траві за два кілометри на південь від Кхе Саня - чи це був Дау Тьєнг? Озираючись довкола, сказати було неможливо. Вся слонова трава виглядала однаково - матеріал з гострими краями, що зростав у тебе над головою і заплутувався в ногах. Просто доторкнутися до нього було байдуже, що отримати мільйон порізів папером. Позаду нього решта його патруля насилу пробиралася крізь мотлох, але тільки одна людина йшла досить близько, щоб його можна було чітко розглянути. Чорний піхотинець із золотою бусинкою в одній ніздрі. Він виглядав знайомим, але Римо не міг згадати його імені. Його обличчя було виснаженим панциром. Рухалися лише очі.
  
  
  Вільямс навмисно просувався вперед, побоюючись розтяжок. Він відмовився турбуватися про міни, чутливі до тиску, які всюди встановили в'єтконгівці. Ви не турбуєтеся про те, чого не можете передбачити. Вони є частиною насильства у В'єтнамі "не там не в той час", такого як мінометний обстріл або дизентерія. Це нічим не відрізнялося від того, щоб бути збитим у тому світі, тож ти викинув це з голови. Але ти міг бачити розтяжки.
  
  
  Вільямс перевів перемикач на своєму М-16 із напівавтоматичного на повністю автоматичний, дорахував до двадцяти, а потім знову переключив на напівавтоматичний. Це був ритуал, який він практикував із третього місяця свого перебування у країні, коли зрозумів, що випадковість раптової смерті має математичну основу. Не можна було заздалегідь знати, що вискочить із джунглів. Було неможливо передбачити ваші шанси вижити у перестрілці, якщо ви вступали до неї на автоматі чи напівавтоматі. Але різниця могла означати все. Тому тричі на хвилину Вільямс змінював свій вибір вогню. Шанси на те, що в цій ситуації він опиниться в правильному режимі, все ще були практично рівними, але це давало йому ілюзію того, що він контролює неконтрольоване. Це були просто забобони, коли ви одразу взялися за справу. Але тоді у В'єтнамі всі були марновірними.
  
  
  Вільямс знову перейшов на автоматичний вогонь, коли звук, схожий на удар серпа по високій траві, змусив патруль завмерти. Вільямс підняв руку, даючи сигнал зупинитися. Потім вони почули дробовий стрекот автоматів АК-47.
  
  
  "Ні". - крикнув хтось.
  
  
  Але то були не в'єтконгівці. Вони були одягнені у форму. Завсідники NVA. Вільямс міг бачити їхні сірі постаті, що рухалися за скошеною травою. А за ними маячив південний пагорб 881.
  
  
  Кхе Сан, подумав Вільямс. Я повернувся до Кхе Сан. Він розкрився. Усі розкрилися. Спочатку впала лише слонова трава. Потім чорношкірий хлопець із перебитим носом упав із відрізаними під ним обома ногами. Тоді Вільямс упізнав його. Чаппел. Пересічний Ленс Чаппелл, який купив його в жовтні 67-го, коли відчував АК-47, знайдений ним на стежці, не підозрюючи, що у спецназу США була звичка заміняти порох у трофейній зброї вибухівкою С4 і залишати їх на пошуках в'єтконгу. Чаппелла рознесло на шматки.
  
  
  Ленс Чаппелл. Перший батальйон - двадцять шостий морської піхоти, жертва "Зелених беретів".
  
  
  Гвинтівка Вільямса розрядилася. Він опустився на одне коліно, вставив нову обойму і переключив перемикач назад на напівавтоматичний. Ворог розсіювався під шаленим вогнем у відповідь. Вільямс рушив уперед, роблячи одиночні постріли.
  
  
  Дехто почав кричати на деревах, куди відступили північні в'єтнамці.
  
  
  "Ти змастив одного, Вільямсе. Молодець!" Хто це сказав? Я знаю цей голос.
  
  
  Патруль Вільямса просувався до ряду дерев. Вогонь у відповідь був спорадичним, безрезультатним.
  
  
  "Хтось бачив, скільки їх було?" він закричав.
  
  
  "Троє. Троє напевно".
  
  
  "Ну, цей придурок, що кричить на все горло, більше не береться до уваги", - сказав цей знайомий голос, що іронічно розтягує слова.
  
  
  Вони дісталися дерев, Вільямс першим. Він знайшов пораненого солдата NVA, що лежить на боці, який більше не кричав, а просто кричав: "Трій Гей! Трій Гей!" мученим голосом. Куля Вільямса потрапила йому в груди, і з кожним словом з його губ зривалися рожеві бульки. Поранення легені.
  
  
  "Хтось розуміє, що він каже?" спитав він.
  
  
  "Так", - відповів іронічний голос поза увагою Вільямса. "Він волає до свого Бога. Ймовірно, ми теж скоро зустрінемося з ним".
  
  
  "Чому б комусь не поквапити його на зворотному шляху?" - Запропонував хтось інший.
  
  
  "Хороша ідея". Власник цього знайомого голосу вистрілив впритул. Черга увійшла всередину, як розсип цвяхів, і вийшла ззаду, мов молотилка. В'єтнамець звалився. Стрілець повернувся, щоб подати Вільямсу підбадьорливий знак, і раптово Вільямс зміг розгледіти його посміхнене обличчя.
  
  
  Вільямс усміхнувся у відповідь, задоволений. То був Ед Репп. Востаннє, коли він бачив Еда, вони були в патрулі з двох людей на висоті 860. Вільямс мав рацію. Ед крикнув: "Чекай, я збираюся відлити", - і зник у кущах. За хвилину пролунав вибух. Вільямс побіг за ним. Спочатку він знайшов праву руку Еда. Рана закінчилася шматком сирого м'яса із білими хрящами. Інші його частини були розкидані в радіусі п'ятдесяти ярдів. Міна. Міни в'єтконгівців випустили сталеві кулі, які були еквівалентні пострілам із сімдесяти дробовиків дванадцятого калібру у вас під ногами. Вони зробили свою справу.
  
  
  Вільямс не плакав. Він аж ніяк не відреагував. Він просто витяг мішок для трупів зі свого рюкзака та почав завантажувати. Він нічого не відчув - навіть короткочасного дощу, що послідував за вибухом, який не мав кольору дощу.
  
  
  Ед Репп був останнім новим другом, якого Вільямс придбав у В'єтнамі. Після цього він перестав заводити друзів. Вони були поганим вкладенням коштів.
  
  
  Ед Репп, убитий, коли справляв потребу поблизу Кхе Саня, Республіка В'єтнам, літо 1967 року.
  
  
  Але було приємно побачити його знову. "Отже, як у тебе справи, Ед?" Запитав Вільямс.
  
  
  Ед перестав усміхатися, і його очі набули того пильного погляду на тисячу ярдів, який ви бачили всюди в буші.
  
  
  "Мертв. Я був мертвий", - тихо сказав він.
  
  
  "Так, я знаю. Я був там, пам'ятаєш?"
  
  
  Очі Еда знову набули фокусу, і усмішка висвітлила його обличчя, зібравши зморшки в куточках очей, але якимось чином змусивши його виглядати молодшою, як двадцятичотирирічного хлопця. Йому було дев'ятнадцять.
  
  
  Перш ніж він зміг заговорити, хтось запитав: "А як щодо тих двох інших придурків? Поблизу може бути базовий табір NVA". Коли Вільямс озирнувся, щоб подивитися, хто каже, обличчя було розпливчасте у світлі пізнього вечора, і він вирішив, що краще не придивлятися.
  
  
  "Що думаєш, головний?" Ліниво запитав Ед Репп. В його очах був бешкетний вогник, який Вільямс дізнався.
  
  
  "Пізніше. У нас серйозно поранений чоловік знову на траві. Хто-небудь, принесіть коробку для сук і викличте медичну допомогу. Ед, ти закуриш для відведення пилу".
  
  
  Гелікоптер прим'яв траву, коли приземлився. Вони завантажили Чаппелла в борт, і решта теж залізла на борт. Вони помахали Вільямсу, коли гелікоптер піднявся у повітря. Вільямс помахав у відповідь, дивуючись, чому його залишили позаду.
  
  
  Потім він обернувся, і там, незрозуміло, були пагорби Центрального нагір'я вдалині, зелені, пишні і не зіпсовані війною, з важким туманом, що навис над ними, як дихання ангелів. Вільямс просто сів, поклав гвинтівку на схрещені ноги і дивився на прекрасне видовище, поки сльози не навернулися в нього на очі, і він не відчув глибокої, всепоглинаючої радості, яку ніхто, що не пережив В'єтнам, не міг зрозуміти - і навіть ті, хто пережив ніколи не знаходили слів, щоб описати.
  
  
  Господи, це місце існуватиме вічно. Не всі вбивства, вся політика, провали та інша нісенітниця колись змінять це. В'єтнам вічний, і я відчуваю, що тепер я його частина.
  
  
  Коли Римо прокинувся, він був у незнайомій кімнаті. Стіни були оббиті якимсь тьмяним м'яким матеріалом. Він лежав на великому, але незручному ліжку.
  
  
  Рімо сів на ліжку. З якоїсь причини виникли проблеми з проясненням свідомості. Такого з ним не було вже давно. До Кюре, до Сінанджу. Все його тіло відчувало оніміння.
  
  
  З підлоги долинув писклявий голос. "А, ти прокинувся".
  
  
  "Чіун?"
  
  
  Майстер Сінанджу, як завжди, сидів у кутку на підлозі. Він перевдягся у світло-жовту мантію з високою спідницею та вкороченими рукавами. Тренувальне кімоно.
  
  
  "Ти пам'ятаєш мене? Добре", - сказав Чіун, простягаючи руку і смикаючи за шнур із вузлами. За важкими укріпленими дверима лунав зумер, поки Чіун не відпустив шнур.
  
  
  "Звичайно, я тебе пам'ятаю", - сказав Римо роздратованим тоном. "А чому я не винен?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "У твоєму стані все можливе".
  
  
  "Що це за стан?"
  
  
  "Нью-Йорк", - сказав Чіун. "Ти у Нью-Йорку. Хе, хе". Але коли Римо не посміхнувся маленькому жарту Майстра Сінанджу, пергаментне обличчя Чіуна закам'яніло.
  
  
  "Де я? Фолкрофт?"
  
  
  "Так. Імператор Сміт і я вирішили, що твоє місце тут".
  
  
  Римо підвівся. "У гумовій кімнаті?" спитав він. Двері клацнули, і зайшов Сміт.
  
  
  "Рімо. Майстер синанджу", - сказав Сміт замість привітання. "Як ти почуваєшся, Римо?"
  
  
  "Вузі. Чим ти мене вдарив, Чіун - цеглою?" Чіун дістав з рукава грудку зім'ятого паперу, перекинув його з правої руки в ліву, а потім клацанням відправив Римо. Він злетів угору, потім опустився як м'яч для гри в кервінг пітчера. Римо спіймав його. Він незрозуміло глянув на нього.
  
  
  "Ти знущаєшся з мене. Пройшло багато років відтоді, як ти міг помітити мене однією зі своїх кульок-орігамі".
  
  
  "Так", - повільно промовив Чіун. "Це сумна частина".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Чіун вважає, що твоя підготовка почала слабшати, Римо. Ми привели тебе сюди, щоб він міг працювати з тобою і відточувати твої навички, поки ти знову не розкриєш свій потенціал на повну силу".
  
  
  "Бульдук", - сказав Римо. "Тепер я повний Майстер. Я на піку своєї сили. Це просто лайновий план, щоб завадити мені піти і виконати свій обов'язок".
  
  
  "Твій обов'язок - коритися своєму імператору!" Різко сказав Чіун.
  
  
  Сміт підійшов до Римо і поклав йому руку на плече. "Рімо, ти коли-небудь чув про синдром відстроченого стресу?"
  
  
  "Спогади?"
  
  
  "Спогади - це симптом, так. У ранніх війнах, до того, як ми зрозуміли психологію цього, синдром був відомий як контузія. Чіун і я думаємо, що сьогоднішній інцидент, можливо, викликав спогад у твоїй свідомості."
  
  
  "До сьогодні я роками не думав про В'єтнам. Я майже ніколи не думаю про це".
  
  
  "Деякі ветерани роками чекають свого першого спогаду".
  
  
  "Луха собача", - уривчасто сказав Римо. "В'єтнам позаду мене. Я ніколи про це не думав. Я не мрію про це. Мені не сняться кошмари про це, я... - погляд Римо розфокусувався.
  
  
  Сміт дивився на нього. - У чому справа, Римо? - Запитав я.
  
  
  "Кошмари", - сказав собі Римо. "Якраз перед тим, як я прокинувся, мені наснилося, що я повернувся туди. Це було реально. Це було дійсно реально. Я бачив хлопців, про яких не думав із шістдесятих".
  
  
  "Бачиш?" Суворо сказав Чіун. "Зворотний спалах. Ти щойно зізнався, що він у тебе є".
  
  
  Римо тяжко сів. Він дивився на свої босі ноги. "Це здавалося таким реальним. Я майже міг простягнути руку і торкнутися цього".
  
  
  Чіун підвівся на ноги, як розкривається парасолька.
  
  
  "Не хвилюйся, сину мій. Це пройде. Ми тренуватимемося тут, у Фолкрофті, як у старі добрі часи. Ми зітремо цей В'єтнам з твоєї пам'яті".
  
  
  "Що щодо вбивці Фонга?" Раптом спитав Римо. "Ви знайшли його?"
  
  
  "Ні", - зізнався Сміт. "Ми залишили пошуки вбивці владі Нью-Йорка. І, говорячи про цю людину, ми змогли частково підтвердити історію Фонга".
  
  
  "Так?"
  
  
  Сміт витяг зернисту фотографію з папки з манільського паперу. "Це було відправлено факсом з Розвідувального управління Міністерства оборони. Це фотографія нинішнього офіцера в'єтнамської розвідки, капітана Дай Чим Сао. Це збігається з фотографією чоловіка з аудиторії студії Copra Inisfree".
  
  
  Римо зробив знімок.
  
  
  "Це він", - сказав Римо. "Це справді він".
  
  
  "Кинь, Римо", - різко сказав Сміт. "Це дуже чітке фото. Я був упевнений, що як тільки я покажу це тобі, ти зрозумієш, що твоя попередня ідентифікація була помилковою. Ти все ще наполягаєш, що це та людина, яку ти вбив під час війни?"
  
  
  "Ми не знали його імені", - сказав Римо. "Ми називали його капітан Привид, тому що підозрювали, що він з розвідки NVA. Він був легендою. Іноді він був одягнений у військову форму, іноді на ньому була чорна піжама в'єтконгу. Ми ніколи не були впевнені, чи був він в'єтконговцем чи офіцером NVA Ми думали, що вбили його дюжину разів Двічі ми приносили тіла, в яких ми були впевнені, що це був він, але через тиждень або місяць ми отримували повідомлення, що він діяв в іншому секторі. обличчя ".
  
  
  "Тоді, коли ви кажете, що вбили його, ви не можете підтвердити його смерть", - припустив Сміт. "Це могла бути та сама людина".
  
  
  "Ні", - тупо сказав Римо, торкаючись фотографії кінчиками пальців, ніби сумніваючись у її достовірності. "Я вбив його. До ротації в штатах залишалося три місяці. Я був пішим патрулем із шести чоловік. Янгблад тоді був там. Так. Ми отримали звістку про активність в'єтконгівців у колись дружньому селі. Янгблад привів нас туди. Ми нічого не знайшли у хатинах. Але один з хлопців, Вебб - здається, з Айови - сунув стовбур своєї гвинтівки в купу сміття, перевіряючи, чи немає захованих припасів.Він знайшов трав'яну підстилку. м'яса”.
  
  
  Очі Римо висвітлилися далеким внутрішнім світлом. Він більше не дивився на фотографію, хоча вона була просто перед його очима. Він дивився у себе. Сміт і Чіун стурбовано переглянулись.
  
  
  "Це була не просто павуча нора", - продовжував Римо. Це був тунель в'єтконгу. Ми закачали в нього патрони, але безрезультатно. Я зголосився піти в нору. Світловолосий хлопець на ім'я Ештон увійшов зі мною. Спочатку ми кинули вниз каністру з бензином Foo, дали йому вигоріти, перш ніж спускатися. Я був наляканий, намагаючись не показувати цього, ми з Ештоном прокладали собі шлях, використовуючи наші ліхтарики, Ештон, мабуть, зачепився за провід або щось таке. підвівся, я побачив, що вона більше не була прикріплена до його плеча.Ештон був всюди навколо мене.Ештон був скрізь.Але я був гаразд.Я стріляв тунелем. був там, внизу”.
  
  
  Римо замовк. У повітрі повисло довге мовчання. Коли він продовжив свою розповідь, голос Римо звучав ледь чутно.
  
  
  "В одній руці у мене був ліхтарик, в іншій - моя М-16. Я світив і стріляв, світив і стріляв. Я знайшов припаси, їжу, патрони. Але жодного в'єтконгівця. Потім я вибіг з тунелю. Він просто закінчився. Ні" аварійного люка, ні людей… Саме тоді я зрозумів, що ув'яз по вуха… По дорозі я не бачив відгалужень тунелів… Ніхто не міг пройти повз мене… Я сів навпочіпки, потіючи, як свиня, і вимкнув ліхтар, щоб зберегти батарею. повітрі пахло дощовими хробаками, я не знаю, як довго я чекав, я не знав, чого я чекав, я тільки збирався з духом, коли почув кроки.
  
  
  Я схопився, увімкнув світло, але тунель так сильно петляв, що я нічого не міг розгледіти за поворотом. Я поставив свій ліхтар у багнюку, щоб бачити те, що наближалося. збирався пристрелити будь-кого, хто з'явиться з-за рогу.Кроки лунали все ближче і ближче.Я був наляканий.Я прожив у країні дев'ять місяців і думав, що подолав страх.Але я був наляканий.Господи, мені було всього дев'ятнадцять.Я був просто дитиною”.
  
  
  "Це була жахлива війна", - співчутливо сказав Сміт. Римо продовжував, ніби не чув.
  
  
  Я побачив, як носок черевика вийшов на світ. Я завмер. Черевик зупинився. Я не знав, що робити. Якби це був в'єтконговець, на ньому були б гумові сандалії. що той, хто був на іншому боці, теж вагався, моє світло сяяло прямо там, куди воно мало ступити... Я пам'ятаю, як я продовжував клацати перемикачем вогню взад і вперед, взад і вперед... Я знав, що мій єдиний шанс - вистрілити Першим.. У мене не було часу вагатися, але я не мав можливості дізнатися, чи належав черевик ворогові чи другу.Якби він був дружнім, мені було б краще зробити одиночний постріл.Таким чином, якби я вистрілив, я міг би не вбити. його, але якби він був VC або NVA, моєю єдиною надією було б стріляти на повному автоматі.
  
  
  "Я пам'ятаю, як вирішив, що маю ризикнути. Я збирався щось сказати. Щось дурне на кшталт "Хто там?" У мене так і не було шансу. Хлопець підстрибнув. Я натиснув на спусковий гачок. Це теж добре, це був Янгблад, я тільки зачепив його, але він відкрив мені вогонь.
  
  
  "Спочатку я подумав, що це землетрус. Бруд під моїми ногами став м'яким, і бум! Я відскочив убік, не розуміючи, що відбувається. Прямо в стіну. Тунельний звук закопався в м'яку червону землю і просто лежав там, дихаючи через соломинку, зарившись зі зброєю впоперек грудей, тоді я зрозумів, що відбувається, Янгблад стріляв не в мене, він намагався дістати хлопця, я теж відкрив по ньому вогонь, я діяв на повному автоматі, я розрядив у нього свою обойму.
  
  
  "Я ніколи не забуду його обличчя, все покрите брудом і мертве, за винятком цих двох чорних очей, які були живішими, ніж будь-які очі, які я коли-небудь бачив. Ми продовжували стріляти в нього, але він не падав. Кров хльостала. з нього, як з фонтану, він був зомбі, тим, кого ми звикли називати ходячими пораненими, він був мертвий, але не знав про це. спусковий гачок, але у нього не вистачило сил.. Потім Янгблад висмикнув мене з-за повороту і жбурнув гранату йому в обличчя».
  
  
  Погляд Римо знову сфокусувався на фотографії капітана Дая. "Коли бруд нарешті осів, ми повернулися, щоб оглянути тіло, але тунель обвалився. Коли ми вибралися в повітря, Янгблад сказав: "Ми спіймали його, чуваку! Ми зловили його!
  
  
  "Я запитав: "Хто?" Я почав тремтіти всім тілом. Я не міг зосередитися. "Ви його не впізнали?" Що там був капітан Привид. І цього разу він дійсно мертвий ". Це були точні слова, які він використав, - сказав Римо, дивлячись на Сміта та Чіуна. "Цього разу він дійсно мертвий".
  
  
  Сміт подивився на Римо з чимось схожим на жалість в очах. Нарешті він сказав: "Хто б він не був..." голос Сміта перетворився на флегматичне бурчання. Він прочистив горло і почав спочатку. "Ким би він не був, він мертвий. Людина, яка вбила Фонга, мертва. Якщо вона ще не покинула країну, ми її спіймаємо".
  
  
  "Ні, ти цього не зробиш", - сказав Римо. "Він привид. Ви не можете знайти його, і навіть якби ви знайшли, ви нічого не змогли б йому зробити, тому що він уже мертвий".
  
  
  "Е-е, я поки що залишу тебе з Чіуном. Я впевнений, що йому не терпиться відновити твої тренування".
  
  
  Рімо нічого не сказав.
  
  
  Зупинившись у дверях, Сміт сказав: "Я сподіваюся, ми можемо розраховувати на твою співпрацю, Римо".
  
  
  "Чому ти не винен?"
  
  
  "Просто, якщо ти вирішиш вирушити до В'єтнаму самостійно і тобі вдасться звільнити свого друга, я нестиму відповідальність, виключно з міркувань національної безпеки, за те, щоб він не дожив до того, щоб розповісти світові, що Римо Вільямс не мертвий".
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо. "Надправте хлопця боротися за свою країну, залиште його там, і якщо він вибереться, вбийте його в ім'я національної безпеки".
  
  
  "Це не так, і ти це знаєш, Римо. Ми витягнемо Янгблада та інших. Наш спосіб. Безпечний спосіб. Нікому не доведеться вмирати. Довірся нам".
  
  
  "Я вірив таким людям, як ви, коли вони говорили, що ми були у В'єтнамі, щоб перемогти".
  
  
  "Історія, Римо".
  
  
  "Можливо, але це моя історія. Нам не слід було виводити війська з В'єтнаму. Нам слід було залишитися і довести справу до кінця. Ми могли б перемогти. Ми повинні були перемогти. Подивіться на всіх в'єтнамців та камбоджійців, які загинули через те, що ми дозволили цим м'ясникам захопити Південно-Східну Азію. Мільйони. Мільйони.
  
  
  "Це інша розмова. Дай мені знати, як у нього йдуть справи", - сказав Сміт Чіуну. "До побачення, Римо". Двері м'яко зачинилися.
  
  
  "Ми мали перемогти", - повторив Римо. "Ми могли б перемогти їх".
  
  
  "Французи говорили те саме", - сказав Чіун, стоячи над Римо зі складеними руками. "І японці до них, і китайці до них, і до них інші. Ви не можете перемогти в'єтнамців. Ніхто ніколи не перемагав в'єтнамців".
  
  
  "Не читай мені лекцій про в'єтнамців. Я бився з ними. Вони були не такими вже гарячими".
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун. "Вони перемогли, бо обдурили. Вони борються не як солдати. Вони влаштовують засідки і стріляють. Потім тікають. Вони не здатні боротися чесно. Тому вони вдаються до вбивств і ховаються ночами. У цьому немає нічого нового. Вони робили це століттями. В'єтнамці завжди воюють.Тисячі років.За всю історію синанджу тільки два Майстри коли-небудь працювали у В'єтнамі.Це було ще за часів аманських королів.Я думаю, що В'єтнам дав нам роботу на два місяці в 12 році до н.е. тиждень через три століття. Всі решту часу вони воювали із сусідніми країнами”.
  
  
  "Можна подумати, їм це набридло".
  
  
  "Ні. Війна - їхня єдина галузь промисловості. Вони завжди борються, тому що в них більше нічого немає: ні мистецтва, ні культури, ні талантів. Вони ледве вміють вирощувати рис".
  
  
  "Ми могли б перемогти", - уперто сказав Римо.
  
  
  "Ні, ти ніколи не зміг би перемогти. Ти міг би перемогти в'єтнамців з Півночі поодинці, але ти був інвалідом".
  
  
  "Так, присягаюся мідними капелюхами, які не пішли б до кінця".
  
  
  "Ні, вашими союзниками, в'єтнамцями з Півдня. Ви очікували, що вони боротимуться разом з вами. Ви очікували, що вони захищатимуться. Натомість вони сховалися за уніформою цієї країни і дозволили кулям, призначеним для них, встромитися в тіла американців. Замість того, щоб захищати Південь, вам слід було взяти південнов'єтнамців і перекинути їх на Північ літаком з інструкціями вбивати і ґвалтувати на свій розсуд.Війна закінчилася б через місяць, американці могли б повернутися додому, а правлячі в'єтнамці могли знайти собі інших жертв для вбивства. Але через те, що ви очікували, що південнов'єтнамці будуть битися як солдати, ви програли. Це не в їхньому характері".
  
  
  Римо хмикнув. "У нас був такий жарт. Єдиний спосіб закінчити війну - посадити дружніх в'єтнамців на човни і розбомбити всю країну вщент. Потім торпедувати човни".
  
  
  "Це було б марною тратою хороших човнів", - сказав Чіун.
  
  
  Римо підвівся. "Я не згоден з тобою, Чіуне. Не всі в'єтнамці були такими. Я знав деяких, кого поважав. Я знав кількох сміливців. І там був Фонг".
  
  
  "Ти його не знав".
  
  
  "Я знаю, якою людиною він був. Він ризикував своїм життям, щоб приїхати до Америки і розповісти правду про американську МІІ".
  
  
  Чіун сплюнув на підлогу. "Він лише хотів приїхати в Америку. Усі хочуть приїхати в Америку".
  
  
  "Йому не потрібно було виступати на телебаченні. Він знав, що його переслідують. Він хотів допомогти своїм друзям, моїм друзям".
  
  
  "Досить", - сказав Чіун, ляснувши в долоні. "Ми можемо обговорити це пізніше. Спочатку ми потренуємось".
  
  
  Римо зупинився, щоб підняти зім'яту паперову кульку. "Ти справді вразив мене цим старим трюком?"
  
  
  "Твій розум був не в твоєму центрі. Це моя робота - привести твою сутність у відповідність до всесвіту".
  
  
  "Як ти можеш це робити, коли я відчуваю, як світ обертається піді мною?"
  
  
  "Це тимчасовий зворотний спалах".
  
  
  - Знаєш, - мрійливо промовив Римо, - я не почував себе добре з того часу, як померла Ма-Лі. Здається, все розвалилося. Жінка, з якою я мало не одружився, померла. Я дізнаюся, що я маю дочку, про яку я навіть не знав, але через роботу, яку я виконую, її мати виховує її одна. Я навіть не знаю де вони. Все своє життя я з нетерпінням чекав на можливість повернути за кут до нормального існування. Але зараз я відчуваю, що всі добрі дні залишились у минулому. Начебто ключ до мого щастя лежить у минулому”.
  
  
  "Це так", - сказав Чіун. "Це пов'язано з твоїми ранніми тренуваннями, які я зараз спробую повторити, хоча я вже не такий молодий, як колись".
  
  
  Римо гірко посміхнувся. "Можемо ми почати з ухилення від куль?"
  
  
  "Якщо забажаєш. Чому?"
  
  
  "Бо я думаю, що моя черга була приблизно п'ятнадцять років тому".
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Це був кінець довгого дня, і Гарольд Сміт утомився. Він вийшов зі свого офісу, почуваючи себе старим. Сміт збирався сісти у свою машину, коли помітив, що у спортзалі Фолкрофт все ще світиться. Минув тиждень, коли Римо Вільямса повернули на перепідготовку, а Сміт досі турбувався про нього. Він зачинив дверцята машини і, хоч мав намір відлучитися всього на хвилину чи дві, взяв із собою свій всюдисущий портфель. Він піднявся брукованою доріжкою до дверей спортзалу.
  
  
  Сміт знайшов Римо та Майстра синанджу у просторій тренувальній зоні. Римо стояв на одному кінці довгого майданчика, одна нога трохи попереду іншого, його тіло було напружене вперед, як у спринтера, готового до старту. Чіун стояв осторонь, його руки наїжачилися декоративними кинджали.
  
  
  При звуку наближення Сміта Чіун обернувся. Він радісно засяяв.
  
  
  "Вітаю тебе, імператоре Сміт. Ти якраз вчасно, щоб побачити, як Римо підіймається на дракона".
  
  
  "Я не знайомий із цим маневром", - зізнався Сміт.
  
  
  "О, це досить просто. Римо буде бігати з одного кінця кімнати в інший, поки я метатиму в нього ці кинджали якнайточніше".
  
  
  "Сподіваюся, це гумові кинджали".
  
  
  "Звичайно, ні. Якби вони були гумовими, Римо знав би, що вони гумові, і навіть не намагався б уникати їх. Вони справжні".
  
  
  "Чи зможе Римо впоратися з цим так швидко?" Сміт замислився.
  
  
  "Ми з'ясуємо. Він прогресує розумно".
  
  
  "Я думаю, це буде не надто складно для людини, яка може ухилятися від куль".
  
  
  "Ах, але ухилення від кинджала – це не справжнє випробування".
  
  
  "Ні?" Сміт переклав свій портфель із однієї руки до іншої. Йому й на думку не спало поставити його на місце.
  
  
  "Рімо має повернутися на вихідне місце так, щоб його ноги не торкалися статі", - пояснив Чіун.
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Дивися", - Чіун підвищив голос. "Рімо, покажи Сміту, як ти відновлюєшся".
  
  
  Римо майнув на покритій лаком підлозі із соснового дерева. Він був розмитим плямою, чиї ноги плавали під час руху. Зворотна хвиля, коли він проходив повз, розтріпала рідке сиве волосся Сміта і розвівала його дартмутську краватку. Сміт схопився за краватку, щоб він не хльостав його по обличчю.
  
  
  "Є щось про мету?" Запитав Чіун. Він не зробив жодного руху, щоб кинути кинджали.
  
  
  "МВС. Ні. Насправді, сталася невелика невдача. В'єтнамці посилили свою позицію. Вони хочуть скасування деяких економічних санкцій як жест доброї волі, перш ніж почнуться жорсткі переговори. Це починає нагадувати паризькі мирні переговори. Це може затягтися до наступного року". .
  
  
  "Не треба говорити Римо".
  
  
  "Я згоден. Хіба ти не збираєшся метати ці ножі?"
  
  
  "Скоро, скоро", - сказав Чіун, дивлячись на фігуру Римо, що мчить.
  
  
  "І хіба Римо не повинен пригальмувати? Він збирається врізатися в цю стіну".
  
  
  Римо справді врізався у стіну. І продовжував іти. Його ноги миготіли перед ним, і раптом він побіг угору по стіні, що захоплювався чистою інерцією. Він буквально біг проти сили тяжіння.
  
  
  "Як високо він може піднятися?" Запитав Сміт.
  
  
  "На місяць, якби у тебе була така стіна", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Та добре тобі", - посміхнувся Сміт.
  
  
  Потім тонкий рот Сміта зморщився, як рамка для рятувального жилета. Римо біг по стелі. Біг нагору ногами.
  
  
  Руки Чіуна взялися до роботи. Серією помахів він відкинув кинджали убік. Вони полетіли до стелі. Він сховав порожні руки у просторі рукави.
  
  
  Римо, здавалося, ширяє, як бігун у невагомості, почав описувати зигзаги по стелі. Навколо його ніг виросли кинджали. Жоден із них не зачепив його. Він наблизився до протилежної стіни.
  
  
  "Це найважчий крок із усіх", - зізнався Чіун.
  
  
  "Я б подумав, що це було б найпростіше. Все, що йому потрібно зробити, це стрибнути".
  
  
  "Ні. Стрибки заборонені. Римо тепер біжить проти сили тяжіння. У протилежному напрямку. Коли він досягне стіни, він повинен бігти у напрямку сили тяжіння, але не так швидко, щоб впасти. Він зійшов на дракона. Тепер він повинен спуститися з дракона" .
  
  
  "З погляду фізики, я не думаю, що це можливо".
  
  
  "Для американської фізики, можливо, немає. Це корейська фізика".
  
  
  Римо врізався у стіну. На цей раз, здавалося, він перекинувся на місці. Він був на півдорозі вниз, перш ніж його почало заносити.
  
  
  Римо з хвилину крутився на місці і здався. Він зігнувся, як кішка, приземлившись на обидві ноги. Він ударив без звуку.
  
  
  Сміт почав аплодувати. "Дуже добре! Браво, браво!"
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся до нього з палаючими карими очима. Він розвів руки Сміта убік. "Ти з глузду з'їхав? Він невміло виконав цю просту вправу, і ти даєш йому нагороду. Як він зможе заново навчитися досконалості, якщо йому аплодують за невдачу? Гірше того, коли він досягне успіху, він буде чекати більшої нагороди. Я треную вбивцю, а не собаку-дресирувальника”.
  
  
  "Вибач".
  
  
  Чіун владно схрестив руки на грудях і обдарував Римо холодним, як агат, поглядом. Римо засмучено підійшов. "Думаю, наприкінці я втратив концентрацію", - зізнався він.
  
  
  "Очевидно", - сказав Чіун, у його голосі прозирало розчарування. "І перед імператором Смітом. Сміт дуже злий на тебе. Він щойно пояснив мені, що може запропонувати мені нового учня, старшого сина Президента. Я розглядаю його пропозицію. Я міг би працювати з молодшим учнем, з тим, у кого менше вкорінених звичок. «Юний учень не зганьбив би мене так, як це щойно зробив ти».
  
  
  "Якщо я так погано впорався, то хто це щойно аплодував?" Запитав Римо.
  
  
  "Оплески? Я не чув оплесків. Ти чув якийсь подібний шум, імператор?"
  
  
  Сміт виглядав ніяково. "Ах..."
  
  
  "Я це виразно чув", - наполягав Римо.
  
  
  "Ти, мабуть, маєш на увазі тупіт ніг твого імператора у розпачі та гніві", - холодно поінформував його Чіун. "Це єдиний звук, який ти чув - єдиний звук, на який ти заслуговуєш".
  
  
  "Велике спасибі. Є щось про ці переговори, Смітті?"
  
  
  "Хм, нічого не змінилося. Був прогрес, але не реальні зміни".
  
  
  "Знаєш, Смітті, якщо ти збираєшся ось так брехати, тобі слід постаратися стати кращим у цьому".
  
  
  "Так, добре ... як ти почуваєшся?"
  
  
  "Як я був раніше", - сказав Римо, нетерпляче обертаючи своїми товстими зап'ястями.
  
  
  "Ти теж кажеш, як раніше".
  
  
  "Не обманюйся, Імператор Сміт. Він все ще іноді белькоче про те, що війна була несправедлива до нього, і якби він тільки міг повернутися, він би виграв її. Все сам. Він звучить як той персонаж із фільму, Дамбо".
  
  
  "Літаючий слон?" Запитав Сміт.
  
  
  "Я думаю, він має на увазі Рембо", - поспішно сказав Римо. "І я не балакав, просто підтримував розмову. Чесно."
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт:
  
  
  "Насправді, - безтурботно сказав Римо, - я почуваюся набагато краще, думаю, я піду прогуляюся, якщо все не проти. Я надто довго був замкнений у цьому спортзалі. Мені потрібне свіже повітря".
  
  
  "Що ви про це думаєте, майстер синандж?" Добродушно спитав Сміт.
  
  
  "Я думаю, свіже повітря було б корисним для Римо".
  
  
  "Відмінно. Дякую", - сказав Римо, прямуючи до дверей.
  
  
  "Ти ж не думаєш про якусь дурість, чи не так, Римо?"
  
  
  Римо обернувся, його рука взялася за дверну ручку. Він натягнуто посміхнувся і спитав: "Хто, я?" Його обличчя було відкритим і безневинним, як у дитини.
  
  
  "Бо, якщо це так, ти повинен знати, що я відкликав усі кредитні картки, видані під кожним із твоїх посвідчень особи".
  
  
  " Ціную вотум довіри, Смітті ". На обличчі Римо все ще застигла крижана посмішка.
  
  
  "Нічого особистого. Просто запобіжний захід".
  
  
  "Не хвилюйся, імператоре", - експансивно сказав Чіун. "Рімо іноді може здатися дурним, але тільки Римо. Я не дурний. І я нікуди не збираюся, особливо до В'єтнаму. І Римо занадто високої думки про свого тренера, щоб викликати приниження на своє ім'я. І я говорю тобі зараз, що даю тобі слово майстра Сінанджу, що Римо не залишить цю країну без твого дозволу. Чи не так, Римо?
  
  
  "Чіун говорить за нас обох", - погодився Римо, кісточки його пальців побіліли на ручці дверей. "Про яку найкращу гарантію ти міг би просити?"
  
  
  "Я радий це чути. Бажаю добре провести час, Римо".
  
  
  "Найкращий." І Римо вилетів за двері, ніби вона його проковтнула.
  
  
  Римо йшов темними вулицями Раю, штат Нью-Йорк, засунувши руки в кишені. Ніч була холодна, але він цього не відчував. Вітер тріпав його чорну футболку та штани, але всередині у нього було тепло.
  
  
  І злий.
  
  
  "Будь проклятий Сміт за анулювання моїх кредитних карток", - промимрив він собі під ніс. Це залишило його без легкого першого кроку. Він ставив питання, як він збирається вибратися з країни, не кажучи вже про те, щоб дістатися В'єтнаму, без грошей. Він запитував, як далеко він зможе пройти пішки. Фонг вибрався з В'єтнаму пішки, і Фонг був Римо. Останнім часом навіть Римо був Римо. Але після тижня під жорсткою опікою Чіуна він відчув, що готовий до роботи. І він обдурив і Чіуна, і Сміта, змусивши їх думати, що він відмовився від своїх планів.
  
  
  Римо обмірковував свою проблему, коли голос загарчав на нього із темного дверного отвору.
  
  
  "Витягни їх із кишень, друже", - попередив він. Римо побачив спрямований на нього блискучий ствол хромованого револьвера "Магнум" калібру 357. Він подумував проігнорувати цю людину, коли йому на думку спала краще. Римо зупинився як укопаний. Він повільно вийняв руки з кишень і повернувся обличчям до людини у темному дверному отворі.
  
  
  "Полегше", - сказав Римо з тремтінням у голосі. "Я не хочу жодних неприємностей".
  
  
  "Що ж, не так це й погано". Чоловік усміхнувся, виходячи на світ. "Тому що ти впевнений, що отримав це. Тепер розкошулюйся на свій гаманець".
  
  
  "Будь ласка, містере, не стріляйте в мене", - благав Римо. Чоловік повільно присунувся ближче. Його дихання, схоже на кисле молоко, обдало обличчя Римо.
  
  
  "Гаманець", - повторив він. Чоловік був уже досить близько. Нога Рімо різко сіпнулася і потрапила в колінну чашку. Стрілець закричав, коли калейдоскоп, викликаний болем вогнів, вибухнув перед очима. Його колінна чашка була схожа на уламкову гранату. Його рука злетіла вгору і вдарилася об стіну за ним. Коли він спробував смикнути його вниз, воно не піддавалося.
  
  
  "Я сказав, що не хочу неприємностей", - сказав йому Римо скрипучим голосом. "Я не казав, що мені не подобаються неприємності, тому що вони мені подобаються. Я не мав на увазі, що не можу впоратися з неприємностями, тому що, як ви, мабуть, ясно помітили, у вас зламано коліно, а ваш пістолет на шість дюймів встромлять у цегляну стіну, і ваша рука все ще стискає його. Я мав на увазі, що був не в настрої вплутуватися в неприємності.
  
  
  Стрілець глянув на цегляну стіну в себе над головою. Він побачив, що манжета його шкіряної куртки стосується цегли. Він відтяг її назад і побачив своє зап'ястя, а потім цеглу. Не було жодних ознак його руки. Стіна не була зруйнована чи тріснута. Навіть будівельний розчин не був потривожений. Здавалося, що стіна виросла довкола його руки. Він відчув під пальцем спусковий гачок і вирішив не натискати на нього. Ніхто не знає, що може статися.
  
  
  Натомість він глянув у мертві, невиразні очі худого хлопця, який зробив це з ним. Він вирішив, що треба вибачитись.
  
  
  "Я перепрошую", - щиро сказав він.
  
  
  "Занадто пізно. Моя ніч зіпсована. Тобі доведеться загладити свою провину переді мною".
  
  
  "Як? Просто скажи мені. Я зроблю це".
  
  
  "Мені терміново потрібна готівка".
  
  
  "У лівій передній кишені штанів. Пригощайся. Просто залиш мені квиток на автобус, добре?"
  
  
  "Дякую", - сказав Римо. Він дістав гаманець чоловіка. Він був товстий та чорний. Римо порився в ньому. Він відрахував майже тисячу триста доларів м'ятими купюрами.
  
  
  "Навіщо ти мене підставляв?" Римо вибагливо глянув на потенційного грабіжника. "У тебе тут невеликий стан".
  
  
  "Як ти думаєш, як вийшло, що я тягаю з собою таку велику пачку? Працюю перукарем?"
  
  
  "Ну, ти жертвуєш це до нового фонду. Фонд визволення військовополонених США. Так вийшло, що я президент і скарбник".
  
  
  "Я людина милосердна. Легко прийшов, легко йди".
  
  
  "Я теж можу скористатися цією кредитною карткою", - сказав Римо, засовуючи гаманець назад до кишені комбінезону чоловіка.
  
  
  Стрілець спохмурнів. "Гей, май серце, чувак. Це несправедливо. Це моя власна кредитна картка. Я її не крав. Ти можеш забрати гроші, добре? Я завжди можу вкрасти більше. Але домовитися з людьми, які торгують кредитними картками, – це справжня робота".
  
  
  "Уяви себе Робіном Гудом. Ти крадеш у багатих і роздаєш це бідним. Я".
  
  
  "Це не справедливо".
  
  
  "Ні, це не так", - зізнався Римо, починаючи. "Тудл-у".
  
  
  "Гей! Що мені робити зі своєю рукою? Вона все ще затиснута в цій стіні".
  
  
  Римо обернувся. "У тебе все ще є твої власні зуби?" спитав він.
  
  
  "Та й що?"
  
  
  "Починай гризти цеглу".
  
  
  Жінка у туристичній агенції була підтягнутою, діловою білявкою у чорно-білому діловому костюмі, доповненому краваткою-стрічкою. Рімо вирішив, що йому подобається, як пасмо її волосся впало на гладке чоло. У неї були блискучі вуха, які він коли-небудь бачив. Римо дивувався, чому у блондинів вуха завжди виглядають так, наче їх щодня натирають воском.
  
  
  "І куди б тебе привели твої плани на подорож?" - Запитала вона.
  
  
  Римо вагався. Він вирішив довіритись їй. Він нахилився ближче і дозволив їй повною мірою відчути його магнетичну чарівність.
  
  
  "Між нами кажучи, як близько ви можете підвести мене до В'єтнаму?"
  
  
  Вона змовницьки нахилилася до обличчя Римо. "Ханой чи Хошимін?" спитала вона, задихаючись.
  
  
  "Ти можеш це зробити?" Запитав Римо, захоплений зненацька.
  
  
  "Ага", - сказала вона. “У нас є комплексний план. Він називається “Транс-в'єтнамський тур”. В'єтнам жадає туристичних доларів. Звичайно, прямих рейсів із цієї країни немає”.
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо, моргаючи. Це здавалося майже надто простим.
  
  
  "Але ми можемо забронювати вам квиток до Бангкока, Таїланд, де ви зможете сісти на стикувальний рейс. Це двотижневий тур, до якого входять всі види харчування та готелі".
  
  
  "Я буду у коричневих пакетах", - сказав Римо. "Я вже їв в'єтнамську їжу раніше".
  
  
  "О, ти був там? Я маю на увазі, під час війни?"
  
  
  "Це так помітно?" Запитав Римо.
  
  
  "Не на тобі. Ти виглядаєш досить молодо, насправді тепер, коли я думаю про це. Але цей тур дуже популярний серед військовослужбовців. Ностальгія, ти знаєш".
  
  
  "Ностальгія - жахлива річ", - сказав Римо, згадуючи рік, проведений у В'єтнамі.
  
  
  "Отже - Ханой чи Хошимін?"
  
  
  "Хошимін-сіті - це раніше був Сайгон, вірно?"
  
  
  "Угу". Блондинка облизувала губи язиком.
  
  
  "Я візьму це".
  
  
  "Коли б ви хотіли вирушити?" - Запитала вона, викликаючи розклад на своєму настільному терміналі.
  
  
  "Коли наступний рейс?"
  
  
  "Ну, сьогодні ввечері є один, але, очевидно..."
  
  
  "Я візьму це на себе", - швидко сказав Римо.
  
  
  "Вам знадобиться стикувальний рейс до міжнародного аеропорту Кеннеді".
  
  
  "Перший клас", – сказав Римо. "Всю дорогу. Друг платить за це".
  
  
  Блондинка запитально підняла підведені олівцем брови і приступила до роботи.
  
  
  "Як ти плануєш заплатити за це?" - Запитала вона.
  
  
  "Кредитна картка", - сказав Римо, кладучи одну на стіл, як гравець у бридж кладе свій козир.
  
  
  Блондинка взяла його та почала вводити інформацію на своєму терміналі. За хвилину вона вручила Римо пачку авіаквитків.
  
  
  "Ось ви де, містере Кранковскі. Ось як ви це вимовляєте"?
  
  
  "Кранківський" гаразд, - сказав він, прибираючи квитанцію до кишені. Блондін забув підтвердити свій підпис, що стало перервою.
  
  
  "Що ж, якщо ти розраховуєш встигнути на свій дев'ятигодинний рейс, я пропоную тобі поквапитися. Хоча, дуже шкода. Я начебто сподівався, що ми вип'ємо. Я збираюся закриватися".
  
  
  Римо підвівся, щоб піти. "Іншого разу. Обов'язково".
  
  
  "О, не забудь свою кредитну картку, Майкл. Вони називають тебе Міккі чи Майк?"
  
  
  "Рімо".
  
  
  Її брови злетіли вгору. "Рімо?"
  
  
  "Це мій сценічний псевдонім", – пояснив Римо. "Рімо Приголомшливий. Я професійний фокусник. Я об'їздив усі континенти".
  
  
  "О", - сказала блондинка, підпираючи підборіддя однією рукою і тепло посміхаючись. "І якого ж роду магією ти займаєшся?"
  
  
  "На даний момент я працюю над своїм актом зникнення".
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Сайгон змінився у назві.
  
  
  Римо зареєструвався у своєму номері в Thong Nhat, одному з небагатьох презентабельних готелів у тому, що тепер називається Хошимін. Оскільки він не мав багажу, Рема не міг переодягнутися. Він плюхнувся на ліжко і ввімкнув телевізор Vietronics у номері. Там було два канали. На одному з них жінка з різким голосом і жорсткою зачіскою монотонно бубнила, тоді як сцени працьовитих селян мелькали на графічній вставці поряд із її головою. В'єтнамець Римо не міг стежити за ниткою розмови. Іншим каналом показували мультфільм. Зграя мишей у чорних піжамах переслідувала групу кішок-солдат, які розмахували пошарпаним американським прапором. Миші перемагали.
  
  
  Рімо вимкнув телевізор і відчинив вікно. Він висунувся назовні. Як би вони це зараз не називали, Сайгон досі пах як Китайський квартал Нью-Йорка. Колись вулиці міста були забиті маленькими машинами та військовою технікою. Тепер усі їздили велосипедами. За двадцять хвилин спостереження Рімо побачив лише одну машину. І лише два моторолери Honda, яких колись було так багато. Що б комуністичне правління не принесло Півдня, процвітання не було частиною пакету.
  
  
  В одному кутку стояв маленький холодильник для обслуговуючого персоналу. Римо відкрив його. Там була вода в пляшках огидного вигляду, кілька пляшок пива "В'єт Мін" та банки з безалкогольним напоєм, на яких англійською та в'єтнамською було написано "Напій з трави дині".
  
  
  Рімо вирішив, що вода – його найкращий вибір. Він помилявся. Він зробив один ковток і виплюнув у раковину у ванній кімнаті.
  
  
  "Ну, можливо, буде дощ", - з надією пробурмотів він. Хрипко задзвонив телефон.
  
  
  "Містер Кранковський?" Портьє зовсім спотворив ім'я. Римо сказав "так".
  
  
  "Туристична група вирушає за десять хвилин".
  
  
  "Ви, люди, не даєте туристам багато часу на облаштування".
  
  
  "Туристична група за дуже суворим розкладом. Будь ласка, будьте у вестибюлі за десять хвилин".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, вішаючи слухавку. Він подивився на буклет туру Транс-В'єтнам. У програму входили екскурсії у супроводі супроводжуючого дільницями стежки Хо Ши Міна, а каппером - три розкішні дні в Ханої, колишній столиці Північного В'єтнаму. Римо не очікував, що колись побачить Ханой. Він планував залишити туристичну групу, коли виявиться якомога ближче до Камбоджі. Він вийшов із кімнати.
  
  
  Туристична група складалася з кількох росіян, пари зі Східної Німеччини та кремезного чоловіка, який сказав, що він з Північної Кароліни.
  
  
  Житель Північної Кароліни бочком підійшов до Римо, нервуючи. "Звичайно, радий бачити ще одного американця у цій поїздці, друже".
  
  
  "Тут те саме", - ухильно відповів Римо. Він вирішив не надто дружити з цією людиною. Це тільки все ускладнило б.
  
  
  "Тримайся за мене, друже, і я розповім тобі про війну. Я був тут у ті дні. Я сам був ремфом. Тримаю парі, ти не можеш здогадатися, що це означає".
  
  
  "Це означає ублюдок із тилового ешелону", - категорично сказав Римо. "Я також був у В'єтнамі".
  
  
  "Ти мене розігруєш? Ти не міг ним бути. Якщо тільки до армії не закликали восьмирічних дітей".
  
  
  "Я був морським піхотинцем. Перший батальйон Двадцять шостий морської піхоти".
  
  
  "Без жартів?"
  
  
  "Без жартів", - сказав Римо.
  
  
  "Ти виглядаєш на скільки - двадцять вісім?"
  
  
  "Те, як я виглядаю, і те, хто я є, – це дві різні речі".
  
  
  "Я повірю тобі на слово. Гей, це схоже на автобус. Вони пофарбували його в такий колір, чи це гнилизна з джунглів?" Римо не відповів, забираючись до автобуса. Він узяв за правило сідати поруч із тим, у якого не було подушки. Уродженець Північної Кароліни насупився, але зрозумів натяк. Він сів на заднє сидіння, і автобус загуркотів по вибитих вибоїнах вулицях повз ворота старого палацу Доу Леп, а потім на північ. Римо задумливо дивився у вікно. Він був здивований, що розкрив іншому американцеві своє військове минуле. Але слова просто вирвалися самі собою. Колись Римо так пишався Корпусом. Але все, що трапилося з ним після В'єтнаму, робило все, що було раніше, незначним, як порівняння золотої зірки, яку ти отримав у третій мірі, з Медаллю Пошани Конгресу.
  
  
  Дорога перетворилася на ґрунтову, і останні будинки поступилися місцем полям цукрової тростини. Круглолиць гід повернувся на своєму сидінні позаду водія. Він узяв мікрофон і представився як містер Хом. Потім він почав свій виступ, говорячи поперемінно німецькою, російською та англійською мовами. Це була та сама мова всіма мовами у тому, як народи Північного і Південного В'єтнаму нарешті возз'єдналися після багатьох років насильницького поділу американськими імперіалістами. Римо відключився від цієї людини і подумав про своє минуле життя. Миттєвий спалах слонової трави змусив його шлунок мимоволі стиснутися. Страх. Він давно не відчував страху. Страх означав, що його тренування ще повністю відновилося. Римо подумав, чи не надто рано він покинув Америку.
  
  
  Поки містер Хом бубонів далі, Римо відчув, як роки тануть, повертаючись до 1968 року. І раптом йому на думку спала думка - проста думка. Він завжди думав про своє життя як про поділену на дві частини. Кожен із них був окремим - майже якби вони були двома людьми, які розділяли одні й самі спогади. Його колишнє життя закінчилося, коли його заарештували за злочин, якого він не робив, і засудили до електричного стільця. Це була підстава, автором якої був професор Гарольд В. Сміт. Так Римо Вільямс, колишній поліцейський Ньюарка, був призваний на службу у CURE.
  
  
  Все, що сталося раніше, стосувалося минулого життя. Був лише один зв'язок. Агент ЦРУ на ім'я Конн Макклірі, з яким Римо зіткнувся у В'єтнамі. Римо поодинці виконав важливу місію за наказом Макклірі, місію, на виконання якої мав знадобитися цілий батальйон: штурм фермерського будинку й отримання важливих секретних документів, як в'єтконгівці змогли спалити.
  
  
  Макклірі – нині покійний – пізніше перейшов на роботу до Гарольда Сміта. І коли CURE була потрібна армія з однієї людини для виконання своєї роботи, Макклірі згадав енергійного морського піхотинця на ім'я Римо Вільямс.
  
  
  Так, сонно подумав Римо. Це був зв'язок. У певному сенсі все почалося у В'єтнамі. І тепер він повернувся. Спека заповнила гуркітливий автобус. Гід продовжував бурмотити про міжнародну відповідальність В'єтнаму, а зовні гули комахи. Якимось чином їхній гул набув більше сенсу. Римо задрімав.
  
  
  Через кілька годин мотор змінив тон, і автобус смикнувся, з'їжджаючи з дороги. Римо моргнув, прокидаючись. Він був здивований тим, яким млявим він почував себе. Можливо, це була спека. Потім він згадав, ніби через довгий проміжок років, що він був майстром синанджу. Він міг би безтурботно та комфортно пройти голим через Сахару чи Південний полюс.
  
  
  "Ласкаво просимо до Народного табору перевиховання сорок сім", - сказав містер Хом. "Зараз ми покажемо вам, що хорошого ми зробили з тими жителями маріонеткового Півдня, які були розбещені капіталізмом".
  
  
  Римо скорчив гримасу. Його вважали політпрацівником нижчої ланки комуністичної партії. Але він вирішив не звертати уваги на цю людину, хоч би якими образливими були його слова. Коли Римо вислизнув від туристичної групи, він не хотів, щоб його відсутність впадала в око.
  
  
  Табір складався з чотиристороннього сітчастого паркану, що оточував довгі, схожі на бараки, незабарвлені будівлі. На жердині майорів в'єтнамський прапор, його жовта зірка тріпотіла на криваво-червоному тлі.
  
  
  "Слідуйте за мною, будь ласка", - проінструктував містер Хом. Його англійська була гарною, хоч і солодко викладалася.
  
  
  Римо тримався у хвості групи. Автобус зупинився біля воріт, які відкрили два озброєні охоронці в пробкових шоломах. Групу супроводжували усередину периметра. Тут не було ні сторожових вишок, ні колючого дроту. Очевидно, це була споруда із мінімальним рівнем безпеки. Римо подумав, чи так легко проникнути в табір військовополонених, який він шукав. Мабуть, ні. Це мала бути демонстрація, щоб справити враження на іноземних гостей.
  
  
  Містер Хом говорив далі, шкутильгаючи вперед. Він говорив у ручний мікрофон, підключений до портативного гучномовця, який він носив на плечі, - ніби він не міг довірити будь-кому слухати його, якщо рівень децибел не був встановлений на болісний.
  
  
  "Коли славна народна армія звільнила Хошимін, - пояснив він, - багато жителів півдня занадто довго перебували під впливом Заходу. Вони були ліниві і безтурботні. Вони вбрали американську пропаганду. Вони не хотіли працювати. За нашою добротою ми привели їх сюди, щоб навчити їх працювати ".
  
  
  Дивлячись на широке, без зморшок обличчя містера Хома, Рімо вирішив, що це сталося, коли Хом був у підгузках. Але чоловік продовжував так, начебто він особисто проводив політику.
  
  
  Містер Хом повів їх в одну з казарм і вгору грубими дерев'яними сходами. Всередині за довгими столами сиділи в'єтнамці. Деякі плели баскети. Інший, схоже, майстрував сандалі зі старих автомобільних покришок. Вони підняли очі, коли туристична група стовпилась усередині, їхні очі були сумними та порожніми.
  
  
  "Багато з них раніше були злочинцями та повіями", - пояснив містер Хом, зменшивши звук, тому що він луною віддавався в тісному приміщенні. "Щодня вони рано встають, відвідують уроки ідеологічної обробки та виконують прості завдання. Незабаром вони будуть реабілітовані".
  
  
  Римо, порівнюючи інтелігентні вирази осіб в'єтнамських бранців з похмурими обличчями солдатів і в'ялим, дурним виразом обличчя містера Хома, не зміг утриматися від зауваження.
  
  
  "Сайгон був захоплений у 1975 році, більше десяти років тому. Чому ці люди все ще тут?"
  
  
  Містер Хом повернувся до групи, вивчаючи кожне обличчя очима-намистинками. "Хто каже? Ти, американець?"
  
  
  "Так", - спокійно відповів Римо. "Я американець".
  
  
  "Ваше питання зухвале. Але я відповім заради блага інших. Це вперті випадки. Вони не готові вступити в соціалістичне суспільство. Тут вони корисні державі та самим собі".
  
  
  "Вони виглядають як політичні в'язні - чи військовополонені".
  
  
  "Вони були звільнені. Менш освічений режим, можливо, стратив би їх".
  
  
  "Так", - сказав Римо з різкістю в голосі. "Ти занадто освічений, щоб тримати зброю військовополонених. Будь-якого роду".
  
  
  "Так, саме так", - сказав містер Хом, думаючи, що Римо погоджується з ним. Він обернувся до решти членів туристичної групи, в душі задоволений тим, що темноокого американця поставили на місце. Він повторив свою відповідь німецькою. Потім знову російською. Росіяни кивнули на знак згоди.
  
  
  Римо прослизнув повз купу туристів і наблизився до одного зі столів. Жінка середнього віку з сивіючим волоссям, зібраним ззаду в пучок, плела кошик. Римо прошепотів їй: "Ти говориш англійською?"
  
  
  Жінка трохи кивнула, не відриваючи очей від своєї роботи.
  
  
  "Чим ви займалися до війни?"
  
  
  "Я була вчителькою", - сказала вона. Її слова були швидше зітханням, ніж різкістю, але Римо зрозумів їх.
  
  
  "А ви?" – запитав Римо чоловіка в окулярах у черепаховій оправі.
  
  
  "Інженер".
  
  
  "Ти хочеш, щоб я передав якесь послання світу?"
  
  
  "Так. Скажіть американцям, щоби поверталися". Жінка кивнула на знак згоди. Інші також.
  
  
  Один із охоронців помітив Римо і ступив уперед. Він дав ляпас літній жінці. Римо дав йому ляпас у відповідь. Солдат пішов в один бік, його гвинтівка – в інший. Його шолом брязнув об стіну, прозвучавши як старовинний гонг.
  
  
  "Що це?" - крик містера Хома був пронизливий.
  
  
  "Цей освічений комуніст вдарив ту стару жінку без причини", - зазначив Римо.
  
  
  "Брехня! В'єтнамці б'ють жінок тільки з політкоректних причин. Що ти там робиш, американець? Повертайся до групи. Тут з інтернованими не розмовляють".
  
  
  "Чому б мені не почекати зовні?" Запропонував Римо.
  
  
  Містер Хом напружився. Він перевів погляд з Римо на інших у групі і, очевидно, згадавши образ, який він хотів створити про новий В'єтнам, похмуро кивнув.
  
  
  "Почекайте на сходах. Ми приєднаємося до вас майже відразу".
  
  
  "Не поспішай через мене", - сказав Римо, демонстративно наступаючи на живіт розтягнутому солдатові на шляху до дверей.
  
  
  Вийшовши надвір, він спостерігав, як сонце сідає за порослий чагарником хребет. Він потер очі. Вони були вкриті сухою рідиною. Він відчував втому і ставив питання, не через зміну часових поясів. Але зміна часових поясів була тим, що він давно вигнав зі свого життя.
  
  
  Римо зазначив, що сусідні казарми не охоронялися. Він підійшов і приклав вухо до дверей. Він почув подих і тиху розмову. Знайшовши запечатане вікно, він заглянув усередину.
  
  
  На нього дивився чоловік із блакитними очима та кавказькими рисами обличчя. Його обличчя спотворилося від шоку побачивши обличчя Римо.
  
  
  "Американець, американець!" - крикнув він англійською. "Ви прийшли рятувати?"
  
  
  "Чортовськи правильно", - сказав Римо, беручи дерев'яну раму в руки. Він смикнув. Пояс відірвався як рамка для картини.
  
  
  Римо допоміг чоловікові вибратися. На ньому була чорна піжама, традиційний одяг в'єтнамського селянина. Його волосся було чорним, як у в'єтнамця. Але обличчя було біле.
  
  
  "Де гелікоптери?" Він мав чистий в'єтнамський акцент.
  
  
  "Які вертольоти?" Запитав Римо.
  
  
  "Вертольоти звільнення. Ви американець. Ви прибули звільняти В'єтнам?"
  
  
  "Не зовсім", - сказав Римо, помітивши ще дві особи, що висунулися з вікна. Один був в'єтнамцем, але його шкіра була кольором молочного шоколаду. Іншою була дівчина. У неї була азіатська шкіра, але обличчя було у ластовинні, а великі очі - зелені, як у ірландської колін.
  
  
  "Скільки вас тут?" Запитав Римо.
  
  
  "Двадцять".
  
  
  "Я так розумію, ти не з військовополонених", - сказав Римо.
  
  
  "Так. Давній ув'язнений".
  
  
  "Не американський військовополонений", - розчаровано сказав Римо, коли решта почали вилазити з вікна, збуджено перемовляючись і в страху чіпляючись один за одного. Римо озирнувся. Поки що охорони не було видно. Але це ненадовго з огляду на шум, який вони робили.
  
  
  Перший чоловік щось схвильовано говорив та хапав Римо за футболку.
  
  
  "Так".
  
  
  - Що так"? Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Так, американець. Половина".
  
  
  "Половина?" Потім туристична група висипала з іншої будівлі. Містер Хом побачив Римо і закричав в'єтнамською. Прибігли охоронці, розгублено озираючись на всі боки.
  
  
  Хом вказав на Римо і дірку в бараку, з якої тепер висипали одягнені в лахміття ув'язнені-підлітки. Охоронці, які виглядали звиклими від практики, організувалися.
  
  
  Містер Хом перевалився до Римо, оточений солдатами з обох боків. Вони тримали гвинтівки напоготові. Хом змахнув руками, як пелікан, що намагається злетіти.
  
  
  "Ти порушуєш таборові правила", - верещав він. "Ти порушуєш табірні правила. Це огидно. Ти не повинен бачити цих людей. Що це означає?"
  
  
  "Я думав, що звільняю американських військовополонених", - уперто сказав Римо.
  
  
  Це засмутило Хома ще більше. "У В'єтнамі немає американських військовополонених", - закричав він. "Ми не такі. Хоча ви бомбили нас, ми простили вас. Це буї дої, прах життя. Ті, кого ви називаєте американцями. Вони безпородні діти сайгонських повій та американських солдатів-вбивць".
  
  
  "Вони кажуть, що вони бранці", - сказав Римо. Молоді бранці присіли за ним. Дівчина зі зляканими зеленими очима вчепилась у футболку Римо. Вона виглядала на всі дев'ятнадцять. Її обличчя нагадувало стрілу, яку надто туго закрутили.
  
  
  "Брехня! Вони тут, тому що вони нікому не потрібні. Ми годуємо їх, даємо їм роботу. Вони вдячні".
  
  
  "Забери нас додому, американець", - шепотіли в'язні. "Забери нас до Америки".
  
  
  "Я думаю, це говорить саме за себе", - зазначив Римо. Він схрестив руки на грудях, не зважаючи на спрямовані гвинтівки.
  
  
  "Ви дуже самовдоволені, американець", - сказав містер Хом. "Ви плюєте на щедру гостинність в'єтнамського народу. Я думаю, вам слід повернутися до Америки. Тут ви нічого не навчитеся".
  
  
  "Я прийшов сюди не для того, щоб вивчати вашу пропаганду", - сказав Римо. "І я не зрушу з місця, поки не впевнений, що ці люди не постраждають".
  
  
  Містер Хом вагався. Він відчув на собі погляди туристичної групи. Його наступні слова сочилися сарказмом. "Можливо, ви все ще відчуваєте гіркоту через те, що відступили від переможної Народно-визвольної армії. Хммм?"
  
  
  "Ми не відступали, пам'ятаєш?" Сказав Римо. “Ми підписали мирний договір у Парижі. Ваш народ обіцяв залишитися на півночі, а наш – на півдні. Тобі знадобилося близько року, щоб набратися сміливості та порушити його”.
  
  
  "Ми звільнили Південь", - натягнуто сказав Хом.
  
  
  "Ви не змогли перемогти на полі бою, тому ви обдурили нас договором, якого ніколи не збиралися дотримуватися. Потім ви завдали всім удару в спину".
  
  
  "Ми перемогли".
  
  
  "Можливо, це ще не кінець", - сказав Римо. У його голосі пролунала різкість, яка змусила містера Хома витерти раптово спітнілі долоні про свої бриджі "хлисткорд".
  
  
  Містер Хом вигукував накази по-в'єтнамськи. Охоронці опустили зброю. Двоє зникли за рогом. Вони повернулися на "Лендровері".
  
  
  "Вас відвезуть назад до Хошиміну", - роздратовано сказав містер Хом. "Там ваші гроші будуть повернуті, і вас відправлять рейсом з В'єтнаму. Можливо, якось ти усвідомлюєш доброту всепрощаючого в'єтнамського народу, і ми дозволимо тобі повернутися".
  
  
  Римо, знаючи, що за обставин, що склалися, у нього немає шансів щось зробити для амеразійських бранців, знизав плечима, ніби це не мало значення. Він сказав: "Добре", - і повернувся до купки зляканих осіб наполовину в'єтнамців, наполовину американців.
  
  
  "Пробач", - голосно сказав він. Потім прошепотів: "Сиди тихо. Я повернуся".
  
  
  Римо дозволив супроводити себе до "лендроверу", що очікував його, і вивезти за ворота табору. Посилений голос містера Хома супроводжував його дорогою. Хом повідомляв туристичній групі, що в Америці багато людей відчували гіркоту через свою нездатність нав'язати в'єтнамському народові свою волю. Але в'єтнамці були сильними тисячолітньою боротьбою. Ніхто ніколи не поділить їх знову.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Менш ніж за милю вниз по дорозі темрява опустилася з вражаючою раптовістю, яку Римо так виразно пам'ятав навіть через двадцять років.
  
  
  Солдати сиділи попереду "Лендровера". Рімо сів ззаду. Водій був захоплений спостереженням за дорогою попереду. Йому було видно лише фари. Римо простяг руку і стиснув шию іншого солдата, аж поки не відчув, що той розслабився. Римо підтримував його у вертикальному положенні, доки вони пробиралися через колії на дорозі.
  
  
  Коли водій скинув швидкість, щоб вписатися в крутий поворот, Римо вдарив кулаком по його шолому, мов молотком по дзвону. Водій звалився, як маріонетка. Римо штовхнув його на узбіччя і ковзнув за кермо. Він загальмував, штовхнув іншого солдата в багнюку і розгорнув "лендровер".
  
  
  Римо їхав доти, доки не побачив хворе бананове дерево, що росло поруч із табором перевиховання, і з'їхав з дороги. Пішки він підкрався до огорожі по периметру і переліз через нього, мов чорна кішка.
  
  
  Він блукав по табору, тримаючись у тіні. Денна летаргія розвіялася. Він знову відчув себе бадьорим. Можливо, зрештою, це була спека.
  
  
  Туристична група обідала в дерев'яній будівлі, а за ним Римо виявив кілька "лендроверів" і вантажівку з брезентовим кузовом. Розсудивши, що кухня знаходиться в задній частині великої будівлі, він прослизнув до дверей. Двері відчинилися від його дотику. Всередині літній кухар-в'єтнамець витягував дерев'яні піддони зі свіжим хлібом із величезної печі. Римо підійшов до буфету і порився в ньому. Коли він непомітно покинув кухню, два полотняні мішки здулися в нього під пахвами.
  
  
  Цукру було рівно стільки, щоби насипати в бензобаки кожної машини. Римо замінив газові ковпачки і знайшов дорогу до казарм, де утримувалися амеразійці. Солдат у зеленому прибивав бамбукові шини до розбитого вікна. Римо приспав його одним ударом, що рубає, і швидкими ривками прибрав бамбук. Він просунув голову всередину.
  
  
  "Наступний автобус вирушає за дві хвилини", - крикнув він. "Ви можете купити квитки на борту".
  
  
  Вони висипали з вікна, мов лемінги. Римо допоміг молодшим перелізти через підвіконня. Коли він зібрав їх у групу, він приклав пальці до рота, закликаючи до тиші.
  
  
  "Тепер послухай. Я можу витягнути тебе звідси й подалі. Але після цього ти будеш наданий сам собі. Розумієш?"
  
  
  Вони кивнули, їхні обличчя були блідими та вдячними.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Гуськом, і слідуйте за мною. Не збивайтеся в купу".
  
  
  Він повів їх до наступної казарми, а потім до найближчої до воріт. Жестом наказавши їм залишатися поза увагою, Римо прослизнув до воріт і наблизився до охоронця.
  
  
  Римо був майже поряд з ним, коли його нога натрапила на камінь. Це було найдивніше. Він мав побачити камінь. Принаймні він повинен був відчути його, перш ніж штовхнути. Його вчили не видавати себе. Та він видав.
  
  
  Охоронець розвернувся. Його Ак-47 висів на плечовому ремені. Він різко скинув його. Римо був швидшим. Він схопив зброю за стовбур і приклад і закрутився, мов дзига. Відцентрова сила змусила охоронця відпустити. Ремінь витримав три оберти, потім урвався. Охоронець перелетів через паркан і врізався у верхні гілки дерева каучукового: він лежав нерухомо.
  
  
  Римо зламав висячий замок, стусаном відчинив ворота і помахав іншим, щоб вони підходили.
  
  
  Вони рушили гуськом, але відкриті ворота були їм не під силу. Організована втеча перетворилася на втечу. Все ще стискаючи трофейну гвинтівку, Рімо смикнув зовнішній важіль, що відчиняв відкидні двері автобуса. Він ковзнув за кермо, тоді як інші зайняли місця і скупчилися під відкритим шибкою. За мить Римо ввімкнув запалювання і рушив з місця. Звук гуркоту автобуса доніс збуджені вигуки з табору. Двигуни загарчали, але не заробили. Це, мабуть, цукор. Римо посміхнувся.
  
  
  У дзеркало заднього виду Римо побачив, як в'єтнамські солдати стовпилися на дорозі, деякі присіли для стрілянини, інші підняли гвинтівки на рівень плеча.
  
  
  Містер Хом, стрибаючи вгору-вниз, ніби ожилий пелікан, опустив стволи їхніх гвинтівок униз, перш ніж вони встигли вистрілити. Він вилаявся на їхню адресу, вказуючи на туристичну групу, яка спостерігала за хоробрими солдатами нового В'єтнаму, які намагаються організувати переслідування без транспортних засобів.
  
  
  Римо знову посміхнувся. Це нагадало йому про вересневий день 1967 року, коли він вкрав північно-в'єтнамський танк прямо з-під носа його сплячого екіпажу. Він вдавив акселератор у підлогу, прямуючи слідом за сонцем, що заходить, у бік Камбоджі.
  
  
  Пройшло багато миль, перш ніж Римо натрапив на дорожній блокпост.
  
  
  Два "Лендровери" були припарковані ніс до носа, загороджуючи дорогу. Близько дюжини солдатів стояли гусяком перед "Лендроверами", їхні гвинтівки були підняті й непохитні. Вони нагадали Римо картини, на яких британські червоні мундири стояли у суворому військовому строю, тоді як американські партизани розстрілювали їх через укриття. Римо хмикнув про себе, сповільнюючи хід автобуса. Тепер в'єтнамці поводилися як справжні солдати. Це було б їхньою помилкою.
  
  
  Римо гаркнув своїм пасажирам: "Усім лягти на підлогу", однією рукою смикнув ручку дверей, що відкриваються, а іншою схопив гвинтівку. Він зупинився. Помітивши гвинтівку, він приголомшено запитав себе: "Що, чорт забирай, я роблю?" Чіун убив би його, якби застав за використанням вогнепальної зброї. Римо залишив зброю позаду і побачив світ фар автобуса з безвільно опущеними руками.
  
  
  Він усміхнувся, підходячи до іграшкових солдатиків.
  
  
  "Це дорога до Мандалай?" весело спитав він. "Чи я потрапив не до того фільму?"
  
  
  Одночасно спрацювала дюжина запобіжників.
  
  
  "Ага", - сказав Римо. "Не той фільм. Я хочу, щоб "Тарзан вирушає до В'єтнаму".
  
  
  І без будь-якої попередньої напруги м'язів або іншої видатної дії Римо зник із подвійного світла фар.
  
  
  В'єтнамські солдати моргали. Один із них гаркнув наказ. Солдати вийшли на світ, ідучи до ряду.
  
  
  На дереві, що нависало, куди зник Римо, йому знову згадалися Червоні мундири. Лише ці солдати були зеленими. І не лише через колір їхньої форми. Римо знайшов міцну ліану, перевірив її на вагу та відштовхнувся.
  
  
  Він звалився, як маятник, що б'є по кісточках доміно. Перший солдат так і не зрозумів, що його вдарило. Як і той, хто був поруч із ним, якого шпурнуло в чоловіка поруч із ним, який, у свою чергу, брязнув шоломами зі своїм товаришем. Ланцюгова реакція солдатів, що падають, була б комічною, якби не спорадичні спалахи автоматичного вогню, коли гарячкові пальці стискали спускові гачки. Листя каучукового дерева було зірвано серпом. Товсті стовбури дерев розлетілися вщент, викидаючи чумацький сік. В'єтнамці хихикали, вигукуючи ненормативну лексику. Нічого з цього не допомогло.
  
  
  Як тільки вони зчепилися на дорозі, Римо приспав тих, хто все ще був у свідомості, серією ударів метеликом. Він жестом покликав на допомогу, і кілька амеразійців відтягли солдатів на узбіччя дороги та конфіскували їх гвинтівки. Римо підігнав "Лендровери" ближче до автобуса і почав перекачувати бензин у каністри, пригвинчені до задньої частини автобуса, коли амеразійці вийшли з темного чагарника. Вони витирали плями крові з конфіскованих багнетів.
  
  
  Римо знизав плечима. Війна є війною.
  
  
  Він закінчив відкачувати залишки бензину, поспішив усіх на борт і заліз назад. "Наступна зупинка – Камбоджа – або як там це зараз називається", – оголосив він.
  
  
  Позаду вони нервово хихикали. Вони були досить мішаними. Американські особи з мигдалеподібними очима. Азіатські обличчя із західними очима. Деякі були білими, деякі — коричневими, інші — чорними. Вони виглядали втраченими.
  
  
  Іржавий дорожній знак підказав Римо, що він знаходиться на шосе номер Тринадцять - тому, що раніше було відомо як Дорога до світу. Якщо мені не зраджує пам'ять, вона вела прямо до камбоджійського кордону. Він заспокоївся на довгий шлях.
  
  
  Через кілька годин у дзеркалі заднього виду з'явився військовий "Лендровер", і Римо знову закликав усіх лягти на підлогу. Вони негайно підкорилися і закричали: "Вперед, американець!" Римо це сподобалося.
  
  
  "Лендровер" порівнявся з ним, як швидкий тарган, і Римо почекав, поки хтось у формі не підвівся і не крикнув йому зупинитися.
  
  
  Римо так і вчинив. У напрямку "Лендровера". Автомобіль вилив, викинувши поліцейського на щебеневу дорогу. Він кілька разів перекотився, його одяг злетів з нього, ніби він був очищеним кукурудзяним качаном: "Лендровер" вийшов з-під контролю і врізався в дерево.
  
  
  "Ура, американець! Вперед, солдат!" Амеразі кричали на всю міць своїх легень.
  
  
  Їх більше не турбували, поки низький звук вертольота, що наближається, "уоп-уоп-уоп" не перекрив оглушливий рев двигуна.
  
  
  Римо тримав штурвал, оглядаючи небо. "Хтось бачив вертоліт?"
  
  
  По всьому автобусу відчинилися вікна і висунулися голови, спотворені обличчя були звернені до неба.
  
  
  Хлоп-хлоп-хлоп вертольота змінився на вжик-вжик-вжик, а потім перетворився на гуркіт "покета-покета", і Римо зрозумів, що він сильно наближається. Але звідки?
  
  
  Вертоліт - Римо дізнався в ньому російський бойовий гелікоптер Hind, замаскований у зелено-коричневий колір, - вискочив через порослого травою пагорба, і американці в правому ряду повідомили, що помітили його.
  
  
  "Велике спасибі", - пробурмотів Римо. Гучно він сказав: "Хтось може потрапити до нього?"
  
  
  Вони пробували. АК-47 вистрілили важким бойовим кораблем. Він пролетів над головою з оглушливим гуркотом і зник з поля зору.
  
  
  "Є успіхи?" Подзвонив Римо.
  
  
  "Ні", - сказав йому хтось із високим голосом. "Ми спробуємо вкотре".
  
  
  "Краще зроби це за наступного заходу, тому що саме тоді вони почнуть стріляти", - попередив Римо.
  
  
  Озброєні американці перебралися на протилежний бік автобуса, повалили решту на підлогу і тицьнули мордами в небо. Римо помітив весняну молоду дівчину, що лежить на животі, склавши руки рупором, її губи беззвучно ворушилися, коли вона молилася своїм предкам.
  
  
  Римо прислухався до затишного звуку вертолітних гвинтів. Потім вони змінили висоту звуку.
  
  
  "Добре, слухайте. Зараз це повертається. Я збираюся натиснути на гальма. Це дасть нам можливість завдати їм точного удару. Але й у них буде найкращий удар по нам. Не проґав це".
  
  
  "Добре", - сказали йому. Було дивно чути голоси в'єтнамців, які походять від таких американських осіб.
  
  
  Бойовий гелікоптер здавався плямою в нічній синяві неба. Він ріс, насуваючись на них. Римо натиснув на гальма. Стрілки відкрили вогонь. Вони стріляли час від часу.
  
  
  "Дайте їм наблизитися!" Попередив Римо. "Не витрачайте патрони".
  
  
  "Ми намагаємося!"
  
  
  "Чорт", - вилаявся Римо. Його нога замчала над педаллю акселератора. Вони були легкою здобиччю, але якщо він почне, вони ніколи не дістануться цього бойового вертольота.
  
  
  Потім він помітив АК-47, який поклав поряд з сидінням водія. Нехай Чіун засмучується так, як йому хочеться.
  
  
  Римо вдарив по ручці дверей, коли здіймав АК-47. Він установив його на одиночний постріл і підняв приціл до рівня очей. Зброя здавалася дивною і незграбною, як залізнична шпала. Пройшло так багато часу, відколи він користувався гвинтівкою. Він змусив приціл описувати повільні кола в повітрі навколо задньої частини, що нависає. Він стискав коло, поки не відчув, як гвинти бойового корабля вібрують у стовбурі і передають вібрацію вниз по його руці. Все щільніше і щільніше, доки знайшов центр бойового корабля. Коли він зміг розглянути темні окуляри пілота, він вистрілив. Один раз. Потім він упевнено опустив гвинтівку.
  
  
  Декілька хвилин нічого не відбувалося. Інші продовжували безладно стріляти, але Римо знав, що вони не вплинуть на те, що мало статися.
  
  
  Пілот усе ще стискав тростину, але його підборіддя було піднято. Вертоліт почав пританцьовувати на місці. Літак захитався, потім його хвостова балка раптово розгорнулася, коли ноги пілота перестали натискати на педалі гвинта, що стабілізує.
  
  
  Бойовий корабель похитнувся, нахилився і раптово вдарився носом об землю. Він вибухнув вражаючою помаранчевою вогненною кулею. Слідом за полум'ям, що розсіюється, піднявся густий дим. Бойовий гелікоптер зник у диму. Пролунали крики.
  
  
  "Добре, поїхали!" Сказав Римо, повертаючись до керма. Він направив автобус дорогою, поки його пасажири радісно вітали себе з їхньою спільною влучністю.
  
  
  Римо закотив очі. "Це буде довга подорож", - пробурмотів він.
  
  
  Сонце, що зійшло, висвітлило його безпристрасне обличчя, і хоча він вітав його тепло після вечірньої прохолоди, Майстер Сінанджу відмовився відкривати свої карі очі.
  
  
  Кроки Гарольда Сміта наближалися, злегка артритний скрип його правого коліна здався Чіуну голосніше, ніж будь-коли. Але навіть заради свого імператора Майстер Сінанджу не розплющив очі.
  
  
  "Е-е, майстер синанджу?" Голос Сміта був невпевненим.
  
  
  "Я прокинувся".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Але я не рухався відколи ми розмовляли востаннє. Я проспав так всю ніч".
  
  
  "Це твоє право".
  
  
  "Ні, - наспіваючи промовили пергаментні губи Чіуна, - це моя ганьба, моя відповідальність, моє спокута. Але не моє право. Ніколи не моє право".
  
  
  "Так", - сказав Сміт. Він подивився на тендітну фігуру Майстра Сінанджу, який сидів на гравійному даху санаторію Фолкрофт. Чіун був одягнений у тонке біле кімоно, зовсім без прикрас, блузка розірвана так, що його безволосі груди були відкриті негоди. Він сидів у позі лотоса, його крихітні ніжки були взуті, а руки лежали навколішки долонями вгору з вільними пальцями. Він дивився на сонце, що сходить. Холодний вітерець з прилеглої протоки Лонг-Айленд грав пасмами волосся над його вухами. Волоски його бороди танцювали, як дим.
  
  
  "Я залишуся тут, доки не повернеться мій син", - сказав Чіун.
  
  
  "Це може забрати багато часу", - зазначив Сміт.
  
  
  "Якщо на це піде залишок мого життя, значить, так тому і бути. Я дав слово, що Римо повернеться, а він не повернувся. Моє слово було порушено. Поки Римо не повернеться, я залишусь тут, не їстиму, не питиму". , моя плоть буде відкрита жорстоким стихіям. Але я не турбуюся про жорстокість стихій. Ні пронизливий вітер, ні хльос дощ не могли вжалити так глибоко, як байдужість мого прийомного сина, який дозволив порушити мою обіцянку ".
  
  
  "Це твоє останнє слово?"
  
  
  "Непорушне слово. Абсолютне слово. Моє слово, дане від імені Римо, було порушено, але слово Майстра Сінанджу, дане у зв'язку з його власними діями, не може бути порушене. Не буде зламаний, - виразно сказав Чіун, піднявши палець з довгим нігтем . "Я сказав".
  
  
  "Що ж, - з нещасним виглядом сказав доктор Сміт, - я не впевнений, що розумію, але я не змушуватиму вас робити те, що ви вважаєте безчесним. Мені просто потрібно було б знайти інший спосіб передати вісточку Римо".
  
  
  Очі Чіуна розплющились. Його зморшки напружено зібралися і розійшлися убік, коли на нього обрушився удар слів Сміта.
  
  
  Чіун схопився на ноги, як чортик із табакерки. Сміт відсахнувся від несподіваного руху. Чіун раптом опинився перед ним, дивлячись у вражене обличчя Сміта.
  
  
  "Римо. У тебе є про нього звістки?"
  
  
  "Так, це так", - тремтячим голосом сказав Сміт. "І це те, чого я боявся".
  
  
  "Так і є... мертвий".
  
  
  "Ні, він у В'єтнамі".
  
  
  "Тоді він з таким самим успіхом міг би бути мертвим", - відрізав Чіун. "Він недвозначно сказав нам, що не піде туди".
  
  
  "Можливо, це не його вина".
  
  
  "Як він може уникнути такої відповідальності?" Невдоволено запитав Чіун.
  
  
  "У нього міг бути черговий спогад. Або щось таке. Я не знаю. Що я точно знаю, так це те, що чоловіка з Раю на ім'я Кранковського було госпіталізовано після того, як йому відірвали руку від цегляної стіни відбійними молотками Ця людина стверджує, що на неї напала людина, яка підпадає під опис Римо, дві ночі тому.У цієї людини велике кримінальне минуле, так що у мене є свої міркування про те, що сталося насправді. я перевірив, і хтось за допомогою цієї картки забронював квиток на рейс до Бангкока, а потім до Хошиміну в ніч, коли ми востаннє бачили Римо, у мене немає сумнівів, що це був Римо, і зараз він у В'єтнамі. Одному Богу відомо, що він робить”.
  
  
  "Можливо, навіть не він, знаючи Римо", - промимрив Чіун.
  
  
  "Ми не можемо дозволити Римо розгулювати там на волі. Він може спровокувати міжнародний інцидент та знищити всі шанси повернути наших військовополонених шляхом переговорів".
  
  
  "Я піду туди і поверну його", - раптово оголосив Чіун, і вітер розвівав спідниці кімоно навколо його кістлявих ніг.
  
  
  "Я сподівався, що ти це скажеш", - з вдячністю сказав Сміт. "Але як щодо твого спокути?"
  
  
  Чіун гордовито випростався. "Чому я повинен викупати ідіотизм Римо?" сказав він роздратовано. "Я вирушу до В'єтнаму і притягну Римо назад за шкірку. Він сидітиме на цьому даху без жодного солом'яного килимка під собою і викупатиме свої власні гріхи".
  
  
  "Дуже добре", - сказав Сміт, ідучи за Чіуном до люка на даху. "Я організую переліт. У цьому районі знаходиться американський підводний човен, який доставить вас до місця висадки. Повернути Римо назад залежатиме від тебе".
  
  
  "Рімо повернеться, не бійся".
  
  
  "Тільки Римо", - сказав Сміт.
  
  
  Чіун обернувся. "Не його армійські друзі?"
  
  
  Сміт вагався. "Ні, якщо хтось із них знає його як Римо Вільямса. Йому буде важко, але у нас немає вибору. ЛІКУВАННЯ надто важливе".
  
  
  "Якщо мені доведеться розправитися з одним із друзів Римо, він, можливо, ніколи не пробачить мені".
  
  
  "У нас немає вибору. Римо не залишив нам жодного".
  
  
  Чіун вклонився. "Тоді наслідки будуть на совісті Римо, а не на нашому".
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Рімо Вільямс не помічав, що в нього закінчується бензин, доки двигун не затих. Він глянув на покажчик рівня палива. Червона стрілка відскакувала від порожнього штифта.
  
  
  Римо насилу вивів автобус на узбіччя шосе і загальмував. Він обернувся на своєму сидінні. Десятки немиготливих очей дивилися на нього, як совяті в лісі.
  
  
  "Слухайте все", - сказав їм Римо. "Це всього лише піт-стоп. Я хочу, щоб усі, хто має гвинтівки, розвернулися навколо автобуса і стали на варті. Я чую, як ллється вода. Мабуть, поблизу струмок. Двоє озброєних людей супроводжуватимуть тих, хто хоче випити. Всі інші тримаєтеся ближче до автобуса. Зрозуміли?
  
  
  На їх екзотичних особах з'явилося розуміння.
  
  
  "Тоді пішли", - сказав Римо, вистрибуючи. АК-47 машинально перекинувся через плече. Римо дістав останню каністру і відкрутив кришку бензобака. Заливаючи бензин, що погано пахнув, у бак, він намагався поритися в давно похованих спогадах. Він їхав усю ніч і гадки не мав, де знаходиться і як далеко до камбоджійського кордону.
  
  
  Один із амеразійців завис поряд з ним. Римо поманив його пальцем, щоб він вийшов на зв'язок. "Так?"
  
  
  "Як тебе звуть, приятелю?"
  
  
  "Нгуєн".
  
  
  "Як далеко до камбоджійського кордону, Нгуєне?"
  
  
  Чоловік почухав у потилиці і оцінювально подивився на дорогу. "Сорок кілометрів", - сказав він, вказуючи назад, у тому напрямку, в якому вони приїхали.
  
  
  "Ти це маєш на увазі", - сказав Римо, спустошуючи останню каністру і киваючи у західному напрямку. Нгуєн похитав головою.
  
  
  "Ні", - наполягав він, вказуючи на схід. "Туди".
  
  
  "Це дорога назад до Сайгона", - сказав Римо. "Камбоджа знаходиться на іншому боці".
  
  
  "Та дорога назад до В'єтнаму", - не погодився чоловік. "Зараз ми у Камбоджі".
  
  
  Римо від подиву випустив каністру. "Коли ми перетнули кордон?"
  
  
  "Година тому. Коли ми перевалимо ту гору".
  
  
  Римо простежив за вказівним пальцем Нгуєна. Низько на горизонті виднілася крута, поросла лісом вершина. Раніше Римо не звертав на неї уваги. Раптом він упізнав її. Це була гора, відома як Чорна Діва. Вона знаходилася на кордоні В'єтнаму та Камбоджі. Вона була на відстані багатьох кілометрів.
  
  
  "Чудово", - сказав Римо. "Чому мені ніхто не сказав?"
  
  
  "Ніхто не хоче, щоб ти зупинявся. Це небезпечний район. Тут червоні кхмери. Багато боїв".
  
  
  В цей момент решта повернулася з буша, дехто витирав прохолодну воду з ротів. Вони виглядали посвіжілими.
  
  
  Римо обійшов автобус спереду, увімкнув фари і зібрав їх разом на світлі. "Ось і все, хлопці. Камбоджа. Остання зупинка. Тепер ви самі по собі. У вас є зброя, так що ви можете подбати про себе".
  
  
  "Ви їздите автобусом?" - Запитав Нгуєн.
  
  
  "Так", - сказав Римо. "Мені це знадобиться, якщо я збираюся врятувати свого друга. Вибачте".
  
  
  Зеленоока дівчина відокремилася від гурту, що збився в купу.
  
  
  "Будь ласка, не йди, американець. Залишся з нами. Допоможи нам дістатися до США".
  
  
  "Я хотів би, щоб я міг", - щиро сказав Римо. "Але в мене є місія".
  
  
  "Ми йдемо з вами. Допоможемо вам. Боріться затято. Не так, як старі солдати ARVN. Убийте за вас багато звуків".
  
  
  Інші підхопили її заклик до дії, пообіцявши хоробро боротися за американця та його друга.
  
  
  Римо був зворушений їхньою готовністю боротися на його боці, але про це не могло бути й мови.
  
  
  "Мені найкраще працювати одному. Наступного разу".
  
  
  Зеленоока дівчина підійшла до Римо, її очі були неймовірно сумними.
  
  
  "Якщо я не дістануся до Америки живим, ти скажеш моєму американському батькові, що я люблю його?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо. "Як його звати?"
  
  
  "Боб".
  
  
  "Боб, що?"
  
  
  "Не знаю іншого імені. Ти скажеш йому, що я люблю його, і попросиш, щоб він пам'ятав мене?"
  
  
  "Так, я скажу йому. Боб. Звичайно. Скільки в Америці може бути зеленооких бобів?"
  
  
  Лан усміхнувся. Римо змусив себе усміхнутися у відповідь. Бідна дитина поняття не мала, наскільки велика Америка.
  
  
  - Що ж, - повільно промовив Римо, не зовсім знаючи, що сказати на прощання, - побачимося після повернення в Америку.
  
  
  Амеразі махали руками. Вони виглядали надто наляканими, щоб рухатись. На мить Римо завагався, запитуючи, чи вийде взяти їх із собою. Вони виглядали такими безпорадними. Навіть озброєні. Але сама їхня безпорадність переконала його, що їм краще самим собою.
  
  
  Римо вирвався. Він повернув каністру на місце у дротяному кронштейні. Він перевірив, чи щільно затягнутий газовий ковпачок. Він витратив на це більше часу, ніж потрібно, намагаючись виглядати стурбованим, сподіваючись, що решта почне ходити самостійно. Але ніхто не виявив ініціативи. Вони спостерігали за ним у німому подиві.
  
  
  Римо повернувся за кермо. Він завів двигун. Фари спалахнули яскравіше. Потім він повільно спрямував автобус по колу. Проходячи повз групи, що збилася в купу, він слабо відсалютував їм. Вони помахали у відповідь. Римо востаннє придивився до їхніх осіб, шукаючи дівчину на ім'я Лан. Він її не побачив.
  
  
  Потім Римо направив автобус, грюкаючи, назад до кордону. Амеразійці стояли і дивилися йому вслід, поки їх не поглинули джунглі, що темніли.
  
  
  Римо відчув, як до горла повільно підступає грудка. Він спробував проковтнути його. Це не минало. Він зосередився на дорозі.
  
  
  Римо мав вгадати, коли він наблизиться до камбоджійського кордону. Він використовував Чорну Діву як орієнтир. Він згадав, що десь на цій ділянці бачив ґрунтову дорогу, яка повертала на північ. Через брак кращого плану він мав намір слідувати йому. Він гадки не мав, де знаходиться табір військовополонених. Але він знав, що він матиме більше шансів знайти його пішки. Він сподівався знайти місце, де сховати автобус, доки вестиме пошуки. Автобус знадобиться йому пізніше. Ніхто не міг сказати, в якому стані будуть Янгблад та інші.
  
  
  Римо спостерігав за джунглями, доки знайшов дорогу. Він з'їхав на неї, і шини автобуса захрумтіли по каменю. Автобус сповільнив хід у багнюці. Він підстрибував і деренчав.
  
  
  Римо запитував, чи витримають старі пружини. Потім він перестав задаватися цим питанням. Раптом у його вухах пролунало ревіння, і від тиску його зір почервонів, ніби всі кровоносні судини в його очах разом луснули. Він так і не почув звуку вибуху.
  
  
  Коли Римо прокинувся, перше, що він відчув, був біль у попереку. Його очі не могли сфокусуватись. Все було темно-темним і розмитим. Він відчув, що лежить на землі, і невиразний проблиск усвідомленої думки змусив його задуматися, чи він був поранений.
  
  
  Він обережно поворухнув руками. Вони спрацювали. Він спробував сісти. У нього тупо занила спина; потім почався гостріший біль. Напівсидячи, він відчув болючий страх унизу живота. Спираючись на одну долоню, він потягнувся другою до спини, боячись того, що міг виявити. Зусилля принесло ще більше болю. Але він не відчував ні вологи, ні розірваної плоті, ні кістки, що виступає. Він озирнувся і виявив, що лежав на нерівному камені.
  
  
  Тож чому він пішов спати на такий камінь? Чи був він п'яний?
  
  
  Римо сів і озирнувся. Там щось було. Навіть із розфокусованим зором він роздивився передню частину автобуса. Але в цьому було щось дивне. Вона була надто короткою. Римо подивився далі й побачив ще одну постать. Його зір почав прояснюватись, і він зрозумів, що друга фігура теж була автобусом.
  
  
  Але там був лише один автобус. Він був розрізаний навпіл. Він дивився на задню половину, відкриту спереду, як старий буханець хліба, і розкидані обвуглені залишки сидінь.
  
  
  Римо зрозумів, що сталося. Артилерійський снаряд. Або, можливо, міна. Він не бачив тіл. Він сподівався, що їх там не було. Йому було цікаво, хто був у автобусі, коли він помітив свої ноги.
  
  
  Його ступні були взуті в черевики. Де, чорт забирай, були його черевики? цікаво, подумав він. Як експеримент Римо спробував зігнути ноги. Вони були не гнучкими, але рухалися. Він зняв один черевик. Мокасини. До того ж із гарної шкіри. Можливо, італійські. Римо не міг пригадати, щоб колись раніше у нього було взуття такої якості. Можливо, він купив її у Сайгоні. Іноземні товари в Сайгоні були дешевими. Але Римо було згадати, щоб купував їх. Однак це турбувало його не найбільше. Він розумів, що знаходиться десь у глушині. Де, чорт забирай, були його черевики? Без них у нього миттю опустилася б нога. Вважаючи, що це був сезон дощів. Смішно, цього він теж не міг згадати.
  
  
  Римо знову одягнув черевик і витратив хвилину, щоб глибоко зітхнути. Потім він підвівся на ноги. В нього хворіли суглоби. Він спробував ходити по колу. Нічого не пошкоджено, просто ниє. Він зігнув руки, напружуючи біцепси, щоб вигнати нічну прохолоду з м'язів.
  
  
  Саме тоді він помітив, що його руки були оголені. "Що, чорт забирай, це таке?" спитав він уголос.
  
  
  На ньому була футболка. Вона була чорна, як і його штани. Він озирнувся у пошуках своєї форми морського піхотинця. Нічого не було видно. Він не мав ні рюкзака, ні фляги, ні черевиків. Він був одягнений для більярдної стрілянини в Ньюарку, а не для В'єтнаму.
  
  
  Незграбно, з побоюванням він, спотикаючись, попрямував до передньої половини автобуса. Він заліз усередину через його сяючу задню частину, яка була нахилена, як пандус. Він знайшов російський автомат Калашнікова на підлозі, що прогнулася. Він перевірив затвор. Він спрацював. На сидіннях не було тіл. Римо ставив питання, де був водій. У голові пульсувало. Його вуха хворіли так само, як того дня, коли він уперше приземлився в Сайгоні. Це був його перший політ літаком, і під час спуску тиск у барабанних перетинках посилився до болю. Він ненавидів це почуття, і воно не проходило доти, доки він не вийшов з літака разом з рештою членів своєї компанії, і перші вантажівки з алюмінієвими трунами загиблих американських військовослужбовців не прибули для навантаження на зворотний рейс. Від шоку в нього прояснилося у вухах.
  
  
  Римо почував себе так і зараз. Він спонукав щелепою, щоб прочистити вуха, але вони залишалися закладеними, як закупорені носові проходи.
  
  
  Хтось застогнав. Римо побіг до іншої половини автобуса. Він направив гвинтівку до темного, заплутаного салону. Маленькі сталеві відблиски, схожі на дикі очі, підморгнули йому у відповідь. "Хто там?" він кинув виклик. Ще один стогін.
  
  
  Стволом гвинтівки Римо відкинув убік чохли, що все ще димляться на сидіннях. Він обережно заліз усередину, не довіряючи своїм легким черевикам. Знову відсутність черевиків озвалася у нього тупим страхом у животі. Людина без чобіт у джунглях з таким самим успіхом могла б вистрілити собі в голову і позбавити себе безлічі непотрібних неприємностей.
  
  
  Римо знайшов молоду дівчину, її обличчя було у тіні. На ній була чорна піжамна форма в'єтнамського фермера або в'єтконгівця. Мабуть, ув'язнену перевозили, вирішив він.
  
  
  Римо штовхнув її прикладом своєї рушниці. Її очі різко розплющилися, і Римо був вражений їх кольором. Вони були зеленими.
  
  
  З самого дитинства Тао Ха Лан мала одну мрію. Що американці повернуться до В'єтнаму і зруйнують ханойський режим. Вночі їй снилося, що все почнеться з гуркоту їхніх бойових гелікоптерів, що заходять низько над Південно-Китайським морем. Спочатку вони захоплять місто Хошимін. І за нею прилетить один спеціальний гелікоптер. Її батько був би пілотом. Лан не знала, чи її батько літав на вертольотах під час війни. Вона знала лише, що її батько був американським солдатом. А американські солдати могли робити все.
  
  
  Це була мрія, яку вселила їй мати. Її мати любила американського військовослужбовця. Американець помер, сказала її мати. Лан не повірила їй. Вона знала, що він жив у Америці, де не було ні війни, ні битв, ні комуністів. Вона сподівалася якось поїхати туди. Мрія пережила день, коли її матір відвезли до табору перевиховання, і навіть після того, як її саму відвезли з вулиць Хошиміну.
  
  
  Мрія спалахнула знову з появою самотнього американця з мертвими, порожніми очима, в яких не було страху. Чоловік мав американські риси обличчя. Подібні на її власні. Єдині риси американця, які Лан коли-небудь бачила, належали іншій буй дої, яка жила в її робочому бараку.
  
  
  Для Лан було нищівним розчаруванням, коли американець наказав їм вийти з автобуса посеред камбоджійських джунглів. Вона не могла в це повірити. Тому, коли американка перестала заливати бензин в автобус, вона прослизнула назад на борт і сховалася в затемненому салоні, де її не могли побачити.
  
  
  Лан був сповнений рішучості йти з безстрашним американцем, куди б він не пішов.
  
  
  Лан раптово прокинулася. Вона згадала червоний спалах. Вона відчула, що заплуталася серед зламаних автобусних сидінь. Потім вона побачила американця. Він цілився їй з гвинтівки. Він виглядав сердитим.
  
  
  "Не стріляй. Це Лан. Лан."
  
  
  "Не рухайся", - сказав американець. Його голос був холодний. Лан знала, що він злий. Вона чекала на це.
  
  
  "Я не рухаюся", - сказала Лан. Вона поклала руки разом, щоб показати, що вони порожні. "Я не рухаюся. Добре?"
  
  
  "Де знаходиться це місце?"
  
  
  "Кампучія".
  
  
  "Ніколи не чув про це. Ти в'єтконговець?"
  
  
  "Ні. Не ВК. Усі ВК зникли".
  
  
  "Бик. Вставай. Повільно".
  
  
  Все ще тримаючи руки разом, Лан насилу встала на коліна і одного разу вклонилася американцю. Вона сподівалася, що американці розуміють, що таке уклін.
  
  
  "Забудь про це лайно", - сказав їй американець. "На ноги".
  
  
  Лан змусила себе підвестися на ноги. Вона подбала про те, щоб стояти, схиливши голову. Вона сподівалася, що американець не відішле її одну.
  
  
  "Тепер, дай відповідь на мої запитання, б'єн?" коротко спитав він. "Хто був у тому автобусі?"
  
  
  Лан вагалася. Вона не зрозуміла. Американець сердито глянув на неї. "Лан в автобусі", - сказала вона нарешті. "Хто ще?"
  
  
  "Ти. Більше ніхто".
  
  
  "Хто був за кермом? І не кажи мені, що це був ти".
  
  
  "Ти ведеш машину. Ти ведеш машину, щоб знайти американського друга. Ув'язнений".
  
  
  Американець насупився. "Сподіваюся, це не трюк", - сказав він. "Давай".
  
  
  Він відступив назад, щоб дати їй вислизнути зі зруйнованого автобуса, і Лан обережно ступила на землю. Американець тримав свою зброю спрямованою на неї. Він виглядав нервовим та невпевненим, не таким впевненим, як раніше.
  
  
  Американець повів її довкола розбитих половинок автобуса. Посеред дороги вони виявили пологе заглиблення, обрамлене розбризканим брудом.
  
  
  "Протипіхотна міна", - сказав американець, штовхаючи бруд. Його нога відкопала блискучі сталеві кульки. "Автобус розірвало надвоє. Ось що дивилося на мене. Я подумав, що це очі".
  
  
  Лан кивнув головою. "Червоні кхмери мої".
  
  
  "Червоні кхмери", - схвильовано сказав американець. "Ви маєте на увазі камбоджійців? Ми в Камбоджі?"
  
  
  "Ти не пам'ятаєш? Ти везеш нас сюди".
  
  
  "Ми? Ми хто?"
  
  
  "В'єтнамські полонені. Ви звільняєте нас".
  
  
  Американець зніяковіло глянув на неї. Він похитав головою, його темні очі були розсіяними.
  
  
  "Де найближчий американський базовий табір? Скажіть мені".
  
  
  "Всі американці пішли. Давно пішли. Нікого не лишилося".
  
  
  "Тоді до найближчого табору. Я мушу повернутися до своєї частини".
  
  
  "Я не розумію. Не знаю, де твої американські друзі. Ти шукаєш".
  
  
  "Тоді я зупинюся на підрозділі АРВН".
  
  
  Лан злякався. Ця людина питала про армію Республіки В'єтнам, яка давно зазнала поразки. Чи був він божевільним?
  
  
  "АРВН? Більше ніяких АРВН. Більше ніяких АРВН".
  
  
  "Що ви маєте на увазі - більше ніяких ARVN?"
  
  
  "Прошу АРВН здатися".
  
  
  "Бик".
  
  
  "Американці пішли додому. АРВН пішла. Півдня більше немає. Півночі більше немає. Війна закінчена".
  
  
  "Кінець?" Голос американця загарчав. "Хто переміг?"
  
  
  "Комуністи. Ти не пам'ятаєш?"
  
  
  "Моя дупа. Ти в'єтконговець".
  
  
  "Ти не розумієш. VC більше немає. ARVN розгромлена. Американці пішли. Війна закінчена. Як я можу змусити тебе зрозуміти?"
  
  
  "Ти не можеш, тож забудь про це".
  
  
  Поки Лан дивилася, американець почав ходити колами. Він приклав руку до голови, не зводячи з неї очей. Лан подумала, чи не хворий він. До сьогодні вона ніколи не зустрічала американців. Вони завжди поводилися так божевільно, коли були незадоволені?
  
  
  "Моя голова вбиває мене", - простогнав американець. Потім він упустив свою гвинтівку в бруд і впав на неї. Після цього він не рухався.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Капітан Дай Чим Сао повернувся до Ханої через Москву. Він непомітно перетнув мексиканський кордон і вилетів рейсом "Аерофлоту" до радянської столиці. Це була триваліша подорож, ніж через Європу, але подорож західним перевізником піддала б його ризику арешту та екстрадиції. У безпеці був лише Аерофлот.
  
  
  У Ханої його допитали міністр оборони В'єтнаму.
  
  
  "Моя місія пройшла успішно", - сказав Дай після того, як закінчив своє пояснення. Він підвівся по стійці смирно. Міністр оборони незворушно сидів у своєму кріслі з прямою спинкою. Його кабінет було оформлено у стандартній ортодоксальності радянського Блоку. Жодного натяку на колір чи гумор не порушували його солідності, обробленої темним деревом. Дай чекав, коли йому віддадуть наказ "Вільно". Цього так і не сталося.
  
  
  "Успіх відносний", - прямо сказав йому міністр оборони, і капітан Дай відчув, як у нього впало серце. Що він зробив негаразд? Він прочистив горло, перш ніж спитати, але швидко зрозумів, що просити було б рівнозначно визнання невдачі. Капітан Дай не був готовий прийняти нічого подібного.
  
  
  "Зрадник Фонг мертвий", - хрипко повторив Дай. "Мій міжнародний обов'язок виконано".
  
  
  "Якби та людина не втекла, тобі не довелося б ризикувати тим, чим ти ризикував".
  
  
  "Я готовий запропонувати своє життя на службі славетної революції".
  
  
  Міністр оборони зневажливо махнув рукою, ніби життя такої людини, як капітан Дай, було витрачено бездумно, як кількість донгів, необхідних для покупки сигарети.
  
  
  "Американська преса сповнена історіями", - сказав міністр оборони. "Проблема МВС, проблема військовополонених. Вбивство цього Фонга транслювалося у прямому ефірі. Американський уряд засмучений. Ми наближалися до розуміння, але тепер політичний тиск на них з вимогою утриматися від дипломатичного визнання, поки це не буде врегульовано, величезний. Довгі місяці тихої дипломатії виявили. під загрозою ".
  
  
  "Я зробив те, що мав зробити".
  
  
  "На очах у телевізійних камер", - з гіркотою сказав міністр оборони. Він похитав своєю сивою головою.
  
  
  "Це або було там, або не було взагалі. Фонга охороняли як дипломата. Тільки моя винахідливість дозволила мені отримати доступ до аудиторії".
  
  
  "Ви кажете як машиніст поїзда, який залишив гальма вимкненими, а потім привітав себе з героїзмом, виявленим при зупинці локомотива, що втік. Не вітайте себе, перебуваючи в цьому кабінеті, товаришу капітан. Твої кращі якості мене не вражають".
  
  
  Капітан Дай нічого не сказав. Його рот до болю тягнуло до сигарети, але він не наважився закурити, стоячи по стійці смирно.
  
  
  Тиша в кімнаті затяглася. Нарешті міністр оборони сказав: "Можливо, нам доведеться вбити американських полонених".
  
  
  "Я з радістю візьму на себе це завдання, товаришу міністр оборони".
  
  
  "Я впевнений, що ти так і зробив би. Твій кровожерний вигляд дозволив нам перемогти американців. Але тепер ти - тягар. Як ти думаєш, чому ти застряг у віддаленому табірному пункті?"
  
  
  "Я вважав це своїм обов'язком", - прохрипів Дай. Його обличчя було сірим.
  
  
  "І якщо я скажу, що це ваш обов'язок, ви вб'єте американців голими руками. Але це рішення ще не прийняте. Для вас є інший обов'язок".
  
  
  "Я готовий".
  
  
  "Американець відокремився від туристичної групи неподалік Хошиміна. Без сумніву, це вина м'яких людей Півдня, які ніколи не очистяться від своїх капіталістичних звичок".
  
  
  "Ми на Півночі сильні".
  
  
  "Ми на Півночі відповідаємо за це", – відрізав міністр оборони. "Цей американець напав на табір перевиховання. Він втік, можливо, із двадцятьма дітьми".
  
  
  Капітан Дай зневажливо плюнув би на підлогу, але плювки на публіці були заборонені в об'єднаному В'єтнамі.
  
  
  "Востаннє цього американця бачили за кермом автомобіля, що прямував до кампучийського кордону. Повідомляється, що перед тим, як він розлютився, він робив провокаційні заяви про американських військовополонених. Ми вважаємо, що він може бути агентом американської розвідки, посланим сюди для проведення розвідувальних". зондажей. Якщо це так, то він дуже незграбний у своїй роботі. Але він умілий солдат. Ми не можемо його знайти. Це буде твоєю роботою”.
  
  
  "Я повернуся до цього офісу і доповім про беззастережний успіх".
  
  
  "Мені все одно, чи побачу я вас колись знову, товаришу капітан", - сказав міністр оборони з неприхованою зневагою. "Я сподіваюся, що американець застрелить вас у той же момент, коли ви знищите його. Тоді два шипи в моєму боці будуть видалені одним ударом".
  
  
  "Я викуплю свою провину"
  
  
  "Не в цих очах. Звільнено".
  
  
  Проковтнувши гіркоту, яка обіцяла прокрастись у його голос, капітан Дай спритно віддав честь і розвернувся на підборах. Він був близький до сліз. Він завжди вважав себе героєм війни. Тепер він знав, що був лише інструментом. Одна помилка і вони були готові викинути його. Він був упевнений, що навіть переможені американці ставилися до своїх героїв війни краще, ніж він був.
  
  
  З першими променями сонця Римо прокинувся. Він відчув важкий запах вологих джунглів, цей неймовірно насичений запах, який розбурхував ніздрі. Його очі повільно розплющилися, стукіт сильного дощу по металу відобразився в його приголомшеному мозку ще до того, як світло потрапило на сітківку.
  
  
  Римо побачив, що знаходиться у передній частині зруйнованого автобуса. Через хльосткий дощ нічого не було видно з вікон. Він лежав на купі подушок сидіння, його рушниця лежала поруч з ним.
  
  
  В'єтнамська дівчина, яка називала себе Лан, спала неподалік.
  
  
  Римо озирнувся. Вони були самі. Через сяючий, відкритий кінець автобуса він міг бачити, як дощова вода стікає двома неглибокими канавками, очевидно, залишеними, коли його затягли в автобус. Він глянув на свої п'яти. Вони були брудними, обліпленими червоною землею.
  
  
  Дівчина. Очевидно. Вона притягла його сюди після того, як він знепритомнів. Для чого вона це зробила? Римо підняв свою гвинтівку та перевірив її. Магазин був наполовину сповнений.
  
  
  Римо переліз через купу сидінь і вразив дівчину, щоб вона прокинулася.
  
  
  Вона повільно приходила до тями. Побачивши його обличчя, вона невпевнено посміхнулася, і Римо подумав, чи не помилився він на її рахунок. Агент венчурного капітана застрелив би його безжально.
  
  
  "Ти прокинувся", - просто сказала вона.
  
  
  "Так". Він не знав, що сказати. Він уважно глянув на її обличчя. Її риси не були схожі на жодну в'єтнамку, яку він коли-небудь бачив. Ці зелені мигдалеподібні очі. І ці плями в неї на щоках. Він думав, що це якась тропічна хвороба шкіри, але це були ластовиння. Ластовинні!
  
  
  "Лан допоможе тобі. Лан твій друг. Тепер ти згадав?"
  
  
  "Ні. Я тебе не пам'ятаю".
  
  
  Посмішка Лана зникла, як хмара, що затуляє сонячне світло. "О. Лан, вибач".
  
  
  "Знаєш, я думаю, що так".
  
  
  "Я".
  
  
  "Я не надто багато знаю в'єтнамців".
  
  
  "Це нормально. Я не знав жодного американця до тебе". Дощ перестав. Це було схоже на те, якби перекрили кран.
  
  
  "Ми не можемо тут залишатися", - сказав Римо. "Ви кажете, ми в Камбоджі?"
  
  
  "Тепер називається Кампучія".
  
  
  Римо скорчив гримасу. "Так, точно. Послухай, ти знаєш, в якому боці Сайгон?"
  
  
  Лан незрозуміло дивився на нього.
  
  
  "Той Муон ді Сайгон", - сказав Римо в'єтнамською.
  
  
  Лан похитала головою. "Сайгоном більше не називають. Місто Хошимін".
  
  
  "Невже нам доведеться пройти через це знову?"
  
  
  "Говорю правду", - роздратовано сказав Лан. "Стара назва Сайгон. Нова назва Хошимін Сіті".
  
  
  Римо зітхнув. "Як далеко?"
  
  
  "Поїздка на одну ніч. Туди".
  
  
  "Можливо, ми зможемо дістатися штабу командування в локації".
  
  
  "Дуже небезпечний. Багато битв".
  
  
  "Я думав, ти сказав, що війна закінчилася".
  
  
  "Для в'єтнамців війна ніколи не закінчиться. В'єтнамські комуністи зараз борються з комуністами Червоних кхмерів".
  
  
  "Тут вимикач", - сказав Римо. Він вислизнув із розбитого автобуса і вилаявся, коли його ноги торкнулися брудної землі. Він забув, що він не має черевиків. Його черевики потонули, холодний, мокрий бруд просочив шкарпетки біля кісточок.
  
  
  "Чорт. Я міг би втратити ноги, розгулюючи ось так".
  
  
  "Ми маємо йти. Тут теж дуже небезпечно".
  
  
  "Тоді ми підемо пішки. Ти кажеш, тебе звуть Лан?"
  
  
  "Так, Лан. А ти?"
  
  
  "А як щодо мене?"
  
  
  "Не знаєш свого власного імені?"
  
  
  "Звичайно, знаю. Я думав, ти сказав, що знаєш мене. Я хотів би, щоб ти виклав свою історію начистоту".
  
  
  "Я знаю тебе", - твердо сказав Лан. "Ти врятував мене з табору. Не знаю твого імені".
  
  
  "Рімо. Морські піхотинці США".
  
  
  "А", - сказав Лан. "Морські піхотинці номер один!"
  
  
  Римо засміявся. "Так. Ми номер один, все правильно. Давай".
  
  
  Вони йшли ґрунтовою дорогою, поки вона не перетворилася на шосе з асфальтовим покриттям. Римо зняв черевики та шкарпетки та поніс їх. Вранішнє сонце швидко висушить їх. Тепер йому краще було йти босоніж. Денна спека прогріла дорогу. Дощова вода стікала з неї, як вода зі сковорідки.
  
  
  Вони пройшли кілька миль, не зустрічаючи жодного руху. Потім з півночі долинув знайомий звук.
  
  
  "Гертоліт", - сказав Римо.
  
  
  Лан схопив його за пас і спробував відтягнути його з дороги.
  
  
  "Гей! Припини", - гаркнув Римо, вириваючись. Цього разу Лан схопив його за зап'ястя і пригорнувся до нього.
  
  
  "З очей геть", - благала вона. "Сховатись. Прилетить вертоліт".
  
  
  "У цьому полягає ідея. Вони заберуть нас".
  
  
  "Ні. Не американський гелікоптер. В'єтнамський".
  
  
  "Гермо. У в'єтнамців немає гелікоптерів. Звучить як американський Хьюї".
  
  
  Шум гвинта став гучнішим. Лан потяг сильніше. "Дивися", - крикнув Римо. "Не змушуй мене бути грубим. Біжи, якщо хочеш. Я залишаюся на відкритому місці".
  
  
  Римо зняв футболку і повернувся обличчям у бік вертольота, що наближається. Лан кинувся до придорожніх дерев і злякано сів навпочіпки.
  
  
  Попереду з'явився гелікоптер. Це був широкофюзеляжний літальний апарат із короткими крилами, обтяженими ракетами.
  
  
  Здавалося, що він уважно стежить за дорогою, наче щось шукає.
  
  
  "Чудово", - пробурмотів Римо. "Вони не можуть на мене сумувати". Він почав розмахувати своєю сорочкою.
  
  
  "Гей! Американець на землі", - крикнув він. "Мені треба обтруситися".
  
  
  Гелікоптер пронісся над Римо, ніби не помітив його. Римо підскочив до нього, все ще розмахуючи сорочкою та кричачи.
  
  
  "Гей, повернися".
  
  
  Вертоліт зробив саме це. Він описав вузьке коло. І коли він розвертався, Римо побачив жовту зірку на червоному полі, яка казала йому, що намагався зайти не з того боку.
  
  
  "О, чорт", - сказав він. "В'єтнамці тепер мають гелікоптери".
  
  
  "Я говорю тобі!" Покликав Лан. "Тепер ти поспішай".
  
  
  Римо пірнув з дороги. Він зайняв позицію між двома високими деревами, подалі від Лана. Він підняв гвинтівку. Він чекав.
  
  
  Вертоліт зловісно завис над ним, шукаючи. Римо припинив вогонь. Гелікоптер почав знижуватися, і він зрозумів, що вони його помітили.
  
  
  Потім Лан кинулася через шосе під бойовим гелікоптером на інший бік дороги. Вона закричала на весь голос.
  
  
  Гелікоптер раптово піднявся в повітря і відірвався слідом за нею. Відкрила вогонь встановлена на підборідді гармата Гатлінга. Вона обстрілювала каучукові дерева, поки вони не встали, як зламані молочаї.
  
  
  "Дідька лисого!" Крикнув Римо. Він вийшов з укриття і розрядив свою гвинтівку слідом за вертольотом, стріляючи одиночними пострілами. Великий кермовий гвинт раптом видав дзвінкий звук і почав дико розгойдуватися навколо своєї осі. Вдалий постріл відтяв його. Несучий гвинт зупинився намертво, і без його стабілізуючого впливу вертоліт почав повільний пірует на місці, подібно до безглуздої різдвяної прикраси, що обертається на нитці.
  
  
  Пілот вертольота не мав іншого вибору, і він знав це. Він дозволив гелікоптерові сісти. Він неухильно поринав у дерева, поки гвинт, що несе, не зіткнувся з верхівками дерев. Потім почалося справжнє пекло. Гілки, що ламаються, летіли, як шрапнель. Хтось закричав.
  
  
  "Лан!" Римо закричав.
  
  
  Вертоліт раптово зупинився, його гвинт, що несе, врізався в купу металу. Бойовий вертоліт завис у мережі з листя за кілька футів над землею. Люди почали вистрибувати з відчинених дверей.
  
  
  Римо побачив, що вони мали гвинтівки. Він побіг до них. Якщо він не вдарить по них першим, поки вони були вражені, перевага буде на їхньому боці.
  
  
  Перебігши дорогу, він пірнув у чагарник. Він рухався, низько пригнувшись, АК-47 дивно відчувався у його руках. Він звик до М-16. Гелікоптер висів, як величезний гниючий фрукт, серед переплетених дерев. В'єтнамський солдат вибирався зі збройових дверей, його гвинтівка була перекинута через плече. Римо підняв свою штурмову рушницю і зробив єдиний постріл.
  
  
  Пістолет клацнув. Він спробував знову. Нічого. Римо впав у траву і витяг обойму. Порожньо. В'єтнамський солдат обома руками висів на санках вертольота. Він на мить повисів, потім упав на землю.
  
  
  Римо кинув свою марну зброю і рушив уперед. В'єтнамець стояв спиною до нього, знімаючи гвинтівку з плеча. Римо стиснув кулак і підійшов, як привид, що повстає з могили. В'єтнамець вибрав цей момент, щоб обернутися. Він побачив кулак Римо і зойкнув від переляку.
  
  
  Для Римо було надто пізно відбивати удар. Він пролетів повз плече солдата. Римо відчув, як його ноги вибили з-під нього. Двоє чоловіків приземлилися безладно, Римо на дні.
  
  
  Яро Римо намагався відбити розгонисті удари солдата, та його руки не слухалися його. Щоразу, коли він стискав кулак, це здавалося неправильним. Він виявив, що ухиляється від ударів швидкими, розгонистими випадами. Що, чорт забирай, з ним відбувається?
  
  
  Римо схопив чоловіка за зап'ястя. Вони вдвох боролися. Потім солдат звалився на Римо. Римо відштовхнув його і виявив, що Лан стоїть поруч із ним, тримаючи в руках солдатський АК-47. Він був спрямований на нього. От і все, подумав він. Я мертвий. Але Лан з дикими очима кинув йому зброю.
  
  
  Римо спіймав його і розвернувся на звуки солдатів, що наближалися. Їх було двоє. Вони кричали, як індіанці, коли пробиралися крізь траву. Римо перевів вимикач в положення "автоматичний" і натиснув на спусковий гачок. Нічого не трапилося. "Чорт!" - сказав він.
  
  
  "Що трапилося? Чому ти не стріляєш?"
  
  
  Римо глянув на затвор. Він був заляпаний брудом. "Чорт!" - Знову сказав він. Він відкинув рушницю. "Біжи, Лане!"
  
  
  "Ні!"
  
  
  Він жорстоко штовхнув її. "Ді-ді мау!"
  
  
  Лан, спотикаючись, поплентався геть. Римо звернув у іншому напрямі. Солдати спочатку будуть за ним. Він сховався за товстим стволом дерева. Він стиснув праву руку в кулак і прислухався до тупоту черевиків.
  
  
  Він побачив спрямоване дуло гвинтівки, перш ніж побачив самого солдата, і Римо напружено чекав. Один крок, потім два. Коли в полі зору з'явився профіль чоловіка з плоским носом, всього за кілька дюймів від імені Римо, він відкоркував пробку з розвороту.
  
  
  Римо так і не відчув, як його кулак зіткнувся. Раптом його обличчя стало мокрим від крові і шматочків матерії, і він відсахнувся назад, гадаючи, чи був він поранений, чи наступив на міну.
  
  
  Він відчайдушно витер обличчя. Його руки були вкриті кров'ю. Його першою думкою було: о Боже, я поранений. Потім він побачив солдата.
  
  
  Він лежав на спині, його голова була повністю повернена так, що потилиця знаходилася там, де мало бути його обличчя. Його пальці та ступні смикалися в нервових спазмах передсмертного стану.
  
  
  Римо опустився навколішки і відштовхнув чоловіка від його гвинтівки. Він перевірив затвор. Здавалося, перешкод немає. Потім Римо побачив обличчя чоловіка і з жахом позадкував.
  
  
  Щелепа чоловіка була задерта під праве вухо. Щелепа була безформною, ніби кістка була роздроблена. Його шия, очевидно, теж була зламана.
  
  
  Римо перевірив себе на наявність таких пошкоджень, але, крім крові на кулаку та обличчі, він не постраждав. Потім він помітив клапоть людської шкіри, що прилип до однієї кісточки, і запитав, як він міг здерти шкіру з кісточок, якщо він не стикався. Він зняв пластир і побачив, що під ним шкіра не пошкоджена. Незважаючи на навколишню небезпеку, він випалив англійською: "Я це зробив?" Він тупо глянув на свій кулак і витер кров об штани.
  
  
  Хрускіт підказав йому, що інший в'єтнамець наближається. Римо пірнув за дерево.
  
  
  "Побачимо, чи це спрацює вдруге", - сказав він собі під ніс. Він стиснув кулак. Було дивне відчуття стискати кулак. Коли я ріс у Ньюарку, стискати кулаки було моєю другою натурою. Не зараз. Дивно.
  
  
  На цей раз Римо не став чекати, поки солдат з'явиться у полі зору. Він відчув, коли той був близько, і стрибнув йому в обличчя. Удар Римо припав на мету перш, ніж інший чоловік зміг завдати удару.
  
  
  Удар пролунав як удар м'якого мішка під кувалдою. Римо відчув, як тверда кістка перетворилася на пісок під кісточками його пальців. Руки солдата розмахували, ніби він намагався утримати рівновагу на високому дроті. Коли він упав, то лежав непорушно. Його обличчя було червоною плямою, і Римо, який бачив жахливі речі у В'єтнамі, відвернувся, важко дихаючи.
  
  
  Він знайшов Лана, що скорчився на узбіччі дороги. "Ти в порядку?" він запитав.
  
  
  "Лан гаразд. А ти?"
  
  
  "Я не впевнений", - зізнався він, важко дихаючи.
  
  
  "Солдати мертві?"
  
  
  "Вони не турбуватимуть нас", - сказав їй Римо. Він руками зривав товсте листя каучукового дерева. Вони все ще були мокрими після нічного дощу, і за допомогою кількох з них він змив з рук більшу частину крові.
  
  
  Коли він закінчив, він повернувся до Лан. "Дякую", - сказав він.
  
  
  "За що?"
  
  
  "За допомогу".
  
  
  "Ти допомагав мені раніше".
  
  
  "Я цього не пам'ятаю. Я ж казав тобі".
  
  
  Брови Лана запитливо зійшлися на переніссі. "Що ти пам'ятаєш?"
  
  
  Римо сів, притулившись спиною до кори каучукового дерева зі шкіри алігатора, і глянув у надто яскраве ранкове небо.
  
  
  "В'єтнам", - сказав він відсторонено. "Я пам'ятаю В'єтнам".
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Бойовий корабель "Хінд" доставив капітана Дай Чим Сао на плацдарм за дванадцять миль від камбоджійського кордону. Дай зійшов із замету до того, як він сів на землю. Гвинти піднімали червонувато-коричневий пил сухого сезону. Він заплющив очі, щоб не потрапити в очі.
  
  
  Невисокий офіцер з зубами, що стирчать, поспішив до нього, щоб привітати.
  
  
  "Капітан Дай?" – спитав він.
  
  
  "Ким ще я міг би бути? Що ви можете розповісти мені про американця?"
  
  
  "Ми знаємо, що він у цьому секторі", - сказав офіцер, підводячи Дая до низки чекаючих танків Т-72. “Один із наших патрульних вертольотів передав по радіо, що виявив його. Потім увесь зв'язок припинився. Ми думаємо, що гелікоптер втрачено”.
  
  
  "Як далеко?"
  
  
  "За десять кілометрів на південь. Не більше п'ятнадцяти. Ви хочете очолити конвой?"
  
  
  "Це мій обов'язок", - сказав капітан Дай, забираючись на пасажирське сидіння "Лендровера". Він ляснув водія по плечу на знак того, що треба продовжувати. "Я не ухилятимуся від цього".
  
  
  Офіцер застрибнув на заднє сидіння, коли "Лендровер" різко розвернувся і поїхав південною дорогою.
  
  
  "Ви не марнуєте часу задарма", - сказав офіцер, махнувши танкам, щоб вони вишикувалися в лінію за ними.
  
  
  "Я не можу гаяти часу", - похмуро сказав капітан Дай. Він дістав із кобури дев'ятиміліметровий пістолет Sig Sauer та демонстративно перевірив дію.
  
  
  Ця людина намагається виявити себе, подумав офіцер. Це було б не дуже добре завдання, навіть якби американець був один.
  
  
  Сонце стояло високо в мерехтливому небі. Але навіть опівдні на дорозі не було руху. Час від часу вони підходили до вирви, де розірвалася міна, а навколо вирви виднілися розбиті останки вантажівки. На одних понівечених дверях була наклейка із зображенням прапора В'єтнаму.
  
  
  "Червоні кхмери", - пояснив Лан. "Вони борються з в'єтнамцями так само, як в'єтконгівці боролися з американцями".
  
  
  "Змінився ролями, так?" Римо замислився. Він усе ще намагався скласти шматочки воєдино. Не було жодних сумнівів у тому, що все змінилося. Тепер він довіряв Лан, навіть якщо не міг повірити в її історію. Не повністю. Поки немає.
  
  
  "Ти кажеш, війна закінчилася", - сказав Римо. Вони трималися узбіччя дороги, на випадок, якщо їм доведеться втекти за деревами. Римо зняв з одного в'єтнамця форму та черевики, одягнувши їх лише після того, як зняв усі відзнаки. Це змусило його знову відчути себе солдатом, хоча все було на два розміри менше.
  
  
  "Так. Війна закінчилася надовго. Для Америки. Не для В'єтнаму. Завжди нова війна для В'єтнаму. В'єтнам бореться з Китаєм після відходу американців. Тепер боріться з кампучійцями. Хто знає, що буде завтра?"
  
  
  "Як давно це закінчилося?" Запитав Римо. Він порився у пам'яті у пошуках знайомого спогаду. Вчорашній день був пустим місцем. Він не міг згадати навіть минулого місяця. Його пам'ять прояснювалась у міру того, як він заглиблювався в минуле, але недавні події були розпливчастими. Це було схоже на те, ніби він дивився в тунель. Стіни були темними. Але наприкінці було денне світло. Що там раніше говорили про світло наприкінці тунелю?
  
  
  "Війна триває вже десять-п'ятнадцять років. Давно".
  
  
  Римо різко обернувся. "П'ятнадцять років!"
  
  
  Лан зупинилася як укопана. Римо скинув гвинтівку, захищаючись.
  
  
  "Я говорю правду. Американці йдуть у 1973 році. Падіння Сайгона в 1975 році".
  
  
  "Льмо!"
  
  
  "Не лайно. Правда. Лан каже правду!"
  
  
  "І, гадаю, весь цей час я спав на рисовому полі". Римо посміхнувся. "Як довбаний Ріп Ван Вінкль".
  
  
  "Не розумію".
  
  
  "Останнє, що я пам'ятаю, це бій у В'єтнамі. У 1968 році. Чим я займався двадцять років?"
  
  
  Лан знизав плечима. "Звідки Лан знає? Це твоє життя".
  
  
  Римо мовчки дивився на неї. Її обличчя було стурбованим і збентеженим. Він хотів вірити, що вона була його другом - він відчайдушно потребував такого друга, але її історія була безглуздою. Це було неможливо.
  
  
  "Я не знаю, що мені з тобою робити", - повільно промовив він.
  
  
  "Тоді нічого не роби. Я йду". І Лан розвернулася на підборах і пішла у протилежному напрямку. Римо дивився їй услід, наполовину з тугою, наполовину зі страхом, що, якщо він повернеться спиною, вона вистрілить у нього у відповідь. Можливо, вона таки була в'єтконговцем. Можливо, його підставили для якогось складного трюку із промиванням мізків. Він подумав, чи не накачали його наркотиками. Він все ще відчував запаморочення.
  
  
  Волосся Лан піднялося, як хвіст розлюченого поні, коли вона йшла. Вона не озирнулася. Навіть коли вона зникла за поворотом дороги.
  
  
  Римо стояв посеред дороги, почуваючи себе безглуздо. "О, чорт", - сказав він і попрямував за нею. Спершу він ішов, потім перейшов на біг. Його ноги в парусинових в'єтнамських черевиках здавалися свинцевими. Забавно, що вони могли так почуватися. Американські черевики були важчими. Парусинові черевики не мали давити на ноги свинцевою вагою. Він був морським піхотинцем. І все-таки він відчував, що все його тіло було зламано.
  
  
  Можливо, він спав роками. Що ще могло все це пояснити?
  
  
  Неподалік гуркотіла стрілянина з автоматичної зброї. Римо кинувся в чагарник.
  
  
  "Данг гавкіт! Данг гавкіт!" - надломився чоловічий голос. Він закликав когось зупинитись.
  
  
  "Кхунг! Римо!" То був голос Лана. А потім пролунав постріл АК-47.
  
  
  Римо мчав дорогою, як півзахисник. Діставшись до повороту, він пірнув у дерева і вискочив поряд з танком, що низько сидів. В'єтнамський солдат у баштовому люку підмітав дорогу зі встановленого на п'єдесталі пістолета 50 калібру.
  
  
  Римо закінчив його одним пострілом.
  
  
  За першим танком стояв ще один, а ззаду на неодруженому ходу працював третій. "Лендровер" стояв на спущеній шині в багнюці. Троє солдатів присіли за ним навпочіпки, орудуючи зброєю.
  
  
  Рімо побачив, як Лан метнулася між двома деревами. Солдати, що пригнулися, відкрили по ній вогонь зі стрілецької зброї.
  
  
  "Гей!" Крикнув Римо, намагаючись придумати найстрашнішу лайку в'єтнамською мовою. "Роби травень! Роби травень!" Солдати обернулися на звук його голосу. Римо помахав їм рукою, потім застрибнув на перший танк і зник у відкритому вежі.
  
  
  Капітан Дай Чим Сао почув, як американський голос звинуватив його в тому, що він спав з матір'ю, і його пробрав озноб. Він розвернувся на підборах, все ще пригинаючись. "Там!" він вказав. "Американець".
  
  
  Але перш ніж вони встигли відкритися, він зник у головному танку, повз мертвого кулеметника. З салону танка долинули приглушені постріли. Потім настала тиша.
  
  
  "Ти і ти", - сказав Дай. "Ведіть вогонь, що прикриває, по цій дівчині. Я заберу тіло американця".
  
  
  "Звідки ви знаєте, що він мертвий?" - Запитав офіцер.
  
  
  "Тому що в цьому танку троє хоробрих в'єтнамських солдатів. Вони застрелили його. Роби, як я говорю".
  
  
  Офіцер знизав плечима і почав стріляти по деревах. Капітан Дай побіг під прикриття гусениці далекого танка, пробрався назад і заліз на задню палубу. Також швидко він вискочив назад на дорогу.
  
  
  Конічна вежа розгойдувалася з боку на бік, її 125-міліметрова гладкоствольна гармата ледь не потрапила йому в голову. Що відбувалося?
  
  
  Коли вежа була спрямована назад на інші танки, гармата вистрілила. Один, двічі. Капітан Дай закричав, коли послідовні струси ударили по його барабанних перетинках. Він пригорнувся до землі. Полетіла шрапнель. Сталеве колесо пролетіло повз його голову і з гуркотом упало на землю, як кришка каналізаційного люка.
  
  
  Капітан Дай звів очі. Другий танк був у руїнах. Потім він відчув струмінь вихлопних газів, коли танк, у якому був американець, завівся. Дай відповз з шляху гусениці, що котиться, коли танк об'їхав зруйновану машину і попрямував на третій Т-72.
  
  
  Люки на третьому танку відкрилися, і екіпаж висипав назовні, як мурахи з мурашника. Вони висипали з броньованих бортів танка якраз вчасно. Капітан Дай був упевнений, що його болісний крик був гучніший за гарматний гуркіт. Третій танк отримав пряме влучення. Його охопило полум'я.
  
  
  Потім перший танк перекотився через сплющену передню частину пошкодженого танка і рушив назад до "Лендровера". Водій та офіцер виявили суворість. Вони відбили кулі від танка, перш ніж вони роз'їхалися в протилежних напрямках. Танк переліз через "Лендровер", роздавивши його в коржик. Під тиском цих безжальних протекторів луснула шина.
  
  
  Танк продовжував рухатись. І з відкритого люка механіка-водія прогримів голос американця:
  
  
  "Лан! Застрибуй на борт. Я не впевнений, що зможу зупинити це". Хоча капітан Дай знав, що амеразійська дівчина збиралася вистрибнути з кущів, він не спробував зупинити її, коли вона це зробила. Він стояв там, його пістолет безсило бовтався на боці, коли дівчина зникла у відкритому люку вежі і з брязкотом зачинила його.
  
  
  Т-72 продовжував свій шлях. Капітан Дай нічого не міг зробити, окрім як вдихати його смердючий вихлоп і стримувати болючі ридання від невдачі.
  
  
  - Подивися, чи є тут їжа, - сказав Римо, нахиляючись до відра водія, щоб подивитись у перископ. Сидіння було встановлено низько, щоб умістити людину азіатської статури. Римо почував себе стиснутим у крихітній кабіні, яка була встановлена в корпусі танка прямо перед вежею.
  
  
  Лан нахилила голову вперед. "Тепер ти віриш Лан?"
  
  
  "Я залишаю за собою право судити", - сказав Римо.
  
  
  Лан знизав плечима. "Хоч би що це означало. Я шукаю їжі". Вона обійшла тіла екіпажу танка та відкрила сталеві ящики з боєприпасами. Вони були обойми з патронами. Під полицею стояв ящик. Вона підняла кришку.
  
  
  "Їди немає. Але подивися".
  
  
  Римо обернувся на своєму сидінні. Він побачив блискучі запаси нових автоматів Калашнікова, запакованих у Cosmoline.
  
  
  "Їжа була б краща", - пробурчав він. Лан насупився.
  
  
  Римо знову обернувся до перископа. Як раз вчасно. Він направив танк до якихось дерев. Він відрегулював танк, його ноги шукали гальмо. Він знайшов це і танк з гуркотом зупинився.
  
  
  "Мені краще позбавитися цих тіл", - сказав Римо. "У таку спеку вони смердітимуть".
  
  
  "Я допомагаю".
  
  
  "Ти сядь". Римо заліз назад у вежу і витяг тіла з верхнього люка. Він скинув їх із задньої частини танка і заліз назад. Він залишив люк відкритим, щоб провітрити танк.
  
  
  Коли він знову привів танк у рух, Римо жестом запросив Лан сісти за ним. Вона мовчки підкорилася. "Ти була досить хороброю там," сказав він їй.
  
  
  "Не хоробрий. Наляканий".
  
  
  "Різниця та сама", - сказав Римо, обдарувавши її посмішкою. Лан схилила голову, але зрештою посмішка повернулася. "Ми друзі?"
  
  
  "Так", - сказав Лан. "Друзі". Вона потиснула йому руку, і Римо засміявся над цим жестом, хоч він і торкнувся його.
  
  
  "Деякий час тому ти щось сказав про моїх американських друзів. Про що це було?"
  
  
  "Ви кажете, що приїхали до В'єтнаму, щоб допомагати іншим американцям. Військовополонені".
  
  
  "Полонені? В'єтнамці?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Я сказав, де вони були?"
  
  
  "Ні. Я думаю, ти не знаєш".
  
  
  "Чудово. Я не знаю, де я, де я був або куди мені слід йти".
  
  
  "Це не моя вина".
  
  
  "Я знаю. Я хотів би, щоб моя голова прояснилася. Я відчуваю, що у мене в голові плавають відповіді на всі питання, але думки не зупиняються досить довго, щоб я зміг їх ясно розглянути".
  
  
  "Я знаю одну річ".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Нам потрібна їжа".
  
  
  "Так, можливо, ми зможемо знайти дружнє село".
  
  
  "Не тут. Ніде".
  
  
  "Ми щось придумаємо", - сказав Римо. Але він гадки не мав, що.
  
  
  Вони проїхали трохи далі, коли сонячне світло, що ллється через відкритий люк, раптово зачинилося. Римо першим звів очі. Потім Лан закричав. Римо загальмував і, звиваючись, заліз назад у основний корпус танка.
  
  
  Зверху на них дивилося чиєсь обличчя. Худий, рябий, мов поле для гольфу, з вузькими, жорстокими чорними очима. У цій особі було щось невиразно знайоме, подумав Римо, але його погляд був прикутий до спрямованого йому в обличчя стовбура пістолета.
  
  
  "Данг гавкіт!" – закричав в'єтнамець.
  
  
  "Звичайно, приятель", - сказав Римо, піднімаючи руки. "Просто не хвилюйся". Лану він прошепотів: "Зберігай спокій. Я впораюся з цим недоумком".
  
  
  В'єтнамець закричав на них. "Що він говорить?" Римо спитав Лана.
  
  
  "Він сказав, вилазь із танка. Зараз же".
  
  
  "Я піду першим", - сказав Римо. Він ухопився за схожий на трубу поручень і видерся нагору. В'єтнамець - він був капітаном, зрозумів Римо - відступив від вежі, і коли Римо підняв голову в повітря, він раптово відчув, як у нього похололо в животі.
  
  
  "Ні", - прохрипів він. "Не ти".
  
  
  В'єтнамець знову закричав на нього.
  
  
  "Так, звичайно, я йду", - хрипко сказав Римо, вибираючись із танка. Його ноги здавались гумовими. Він тримав руки на рівні плечей, але вони тремтіли.
  
  
  "Капітан Примара", - тупо сказав Римо. Його очі були хворі.
  
  
  Наступним вийшов Лан.
  
  
  Капітан жестом наказав їм відійти до задньої частини танка.
  
  
  "Lai dai! Лай дай, маулен!" він кричав. Його обличчя було маскою вдаваної люті.
  
  
  "Кай ги?" Запитав Римо. І отримав ляпас за своє запитання. Він гадки не мав, що кричала ця людина.
  
  
  "Він хоче, щоб ми відійшли назад", - сказав Лан. "Я думаю, він планує вбити нас".
  
  
  "Чому ні?" - спитав Римо, роблячи крок назад. "Він мертвий. Чому б і нам не бути такими ж?"
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Я знаю цього хлопця. Він мертвий". Лан нічого не сказав.
  
  
  Коли Римо дістався задньої палуби танка, капітан жестом наказав їм розвернутися. Римо зробив, як йому казали. Лан стала поруч з ним. Вона тремтіла.
  
  
  Взвод пістолета сказав їм, що їх буде безцеремонно страчено.
  
  
  Римо почав реагувати. Але Лан вже почала рухатися. Вона закричала. Не від страху, а від високої, пронизливої люті. В'єтнамський капітан, який не очікував на цей звук, був паралізований шоком.
  
  
  Лан упав на нього, вихоплюючи пістолет. Римо зайшов із протилежного боку. Він збив капітана з ніг блоком тіла. Капітан скотився з танка і поповз у притулок під шасі танка.
  
  
  Лан мав його пістолет. Вона водила дулом по стінках танка. Вона вистрілила один раз, ні в що не влучивши. Римо забрав у неї пістолет. "Забудь про це!"
  
  
  "Я вб'ю його!" - Закричав Лан.
  
  
  "Неможливо. Ти не можеш убити його. Він уже мертвий!" Лан із сумнівом подивився на Римо.
  
  
  "Пішли", - сказав Римо, заштовхуючи її до вежі. Він спустився слідом за нею і закрив люк, незважаючи на спеку чи без неї. Він відчув, як майже надприродний холод пробіг його тілом.
  
  
  "Чого ти боїшся?" Запитав Лан, коли Римо знову завів танк. "Чому ти не залишився і не вбив його?"
  
  
  "Це довга історія".
  
  
  "Нас чекає довга поїздка".
  
  
  "Я вже вбив того хлопця".
  
  
  "Коли?"
  
  
  Римо мовчки розмірковував. Нарешті він сказав: "Гарне питання. Я не знаю. Здається, два, можливо, три місяці тому. Можливо, довше".
  
  
  "Він і зараз не мертвий".
  
  
  "Ні, він не поранений. Але я вбив його під час війни. Ти маєш рацію?"
  
  
  "Ні. Не розумію".
  
  
  "Я вбив його під час війни. У 1967 році. І він з'являється знову, не тільки живий, а й нітрохи не старший. Звичайно, не на п'ятнадцять чи двадцять років старший".
  
  
  "Ти знову не віриш Лену?"
  
  
  "Я не знаю, чому вірити. Я не можу придумати жодного розумного пояснення".
  
  
  "Можливо, той чоловік-примара?"
  
  
  "Він здавався досить твердим", - сказав Римо, пригорнувшись до перископа. Він показував вільну дорогу попереду.
  
  
  "Тоді, можливо, ти і є примара", - сказав Лан.
  
  
  І знову Римо відчув, як надприродний холод пробіг брижами по його кістках.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу переніс приниження тісної каюти. Він не звертав уваги на затхле, просочене жерстю повітря та огидні запахи м'яса, які були неминучі в надрах американського підводного човна. Подорож була довга, важка і нудна. Але це було потрібно, якщо він хотів возз'єднатися зі своїм сином. Чіун був сповнений рішучості винести все це. Пізніше він зганяє свої образи на Римо. Нехай Римо вибачиться за них.
  
  
  Але Майстер Сінанджу не зазнав би приниження у вигляді відсутності поваги.
  
  
  "Подивися, дідусю", - сказав американський моряк. "Глибина води в цій затоці всього два фути. Просто зійди з плоту і залишок шляху пройди вбрід".
  
  
  "Я не буду", - відрізав Чіун. "Моє кімоно намокне".
  
  
  "Гей, просто підніми спідниці", - сказав моряк.
  
  
  "І виставлю свою наготу напоказ перед в'єтнамськими варварами?"
  
  
  "Ви не в'єтнамець?" - здивовано спитав другий матрос.
  
  
  Він отримав ляпас за своє нахабство. Лупа була сильною. "Ооооо! Навіщо ти це зробив?"
  
  
  "Я не дозволю ображати себе тим, хто нижчий за мене".
  
  
  "Без образ. Але коли американський підводний човен везе азіату з Токіо до В'єтнаму для нічної висадки, ми ніби припускаємо, що висаджуємо в'єтнамця".
  
  
  "В'єтнамці неповноцінні".
  
  
  "До чого?"
  
  
  "До мене".
  
  
  Матроси обмінялися непорозуміннями плечей. "Нам наказано не торкатися піску", - сказав перший матрос. "Ми винесли вас на мілководді. Тепер все, що вам потрібно зробити, це перейти вбрід".
  
  
  "Ні", - сказав Чіун, встаючи на плоті, що надувся. Він рішуче схрестив руки на грудях. Він був рішуче налаштований.
  
  
  "Гей, сядь. Якщо нас побачать, це може означати міжнародний інцидент".
  
  
  "Я погоджуся на міжнародний інцидент", - твердо сказав Чіун. "Я не лізтиму в брудну в'єтнамську воду".
  
  
  "На мою думку, виглядає чистим".
  
  
  "Тут темно. Як ти можеш сказати, що там не брудно?"
  
  
  "Звідки ти можеш знати, що це так?" – заперечив перший матрос.
  
  
  "Пахне в'єтнамцями".
  
  
  Два моряки подивилися один на одного і знову знизали плечима.
  
  
  "Як щодо того, щоб підкрастися трохи ближче?" спитав перший іншого.
  
  
  Обличчя Чіуна трохи розслабилося.
  
  
  "Але ми не можемо торкнутися піску", - повторили вони в один голос.
  
  
  "Згоден", - сказав Майстер синанджу. І він ступив на ніс плота і засунув пальці з довгими нігтями в рукави кімоно. Морський бриз грав волоссям на його обличчі, а в ясних карих очах світилося задоволення.
  
  
  Обставини, можливо, були ідеальними, але це був історичний момент. Жоден майстер синандж не ступав на в'єтнамську землю протягом багатьох століть. Він запитував, чи буде комітет із зустрічі. Але потім, опустивши губи, він зрозумів, що, мабуть, його не буде. Ці американці були настільки одержимі секретністю, що, мабуть, не поінформували правителів у Ханої про те, що Майстер Сінанджу таємно висаджується на їхньому березі.
  
  
  Коли пліт був у ярді від берега, матроси взялися за весла і зупинили його намертво.
  
  
  "Думаєш, ти зможеш перестрибнути останні пару футів?"
  
  
  Чіун гордовито повернувся до них. "Стрибнути?"
  
  
  "Так, ми не можемо доторкнутися до піску. Накази".
  
  
  "Як щодо води?" - спитав Чіун, тицяючи нігтем у пліт. Сірий пластик луснув. Пліт почав доставляти воду.
  
  
  "Гей! Що трапилося?" — спитав другий моряк, коли вода полилася йому навколішки.
  
  
  Майстер Сінанджу ступив до берега і приземлився у вихорі спідниць кімоно. Він повернувся обличчям до розгублених моряків, які так боялися бути поміченими, що сиділи до пояса у в'єтнамській воді, а їхній пліт був плоским пластиковим килимком під ними. Він засяяв.
  
  
  "Не хвилюйтеся", - сказав він. "Поки ви так сидите, ви не доторкнетесь до піску, і ваше начальство не буде незадоволеним".
  
  
  "Надто пізно для цього зараз. Ми повинні перетягнути цю штуку на берег, щоб залатати її".
  
  
  "Повідомте свого капітана, що я подам йому сигнал, коли буду готовий покинути ці береги", - сказав Чіун, відходячи.
  
  
  "Коли це буде?" - спитав перший матрос, підводячись на ноги, з якого капала вода.
  
  
  "Ну, коли я закінчу, звісно".
  
  
  Хоча жоден майстер синанджа століттями не торгував з в'єтнамцями, Чіуна привітно прийняли в першому ж селі, на яке він натрапив. Прийом був огидним. Чіуну довелося розчленувати всього двох політичних офіцерів на очах у простих селян, перш ніж вони впали на коліна і тицьнулися лобами в багнюку в традиційному повному поклоні, призначеному для імператорів та інших високих сановників.
  
  
  Старійшина села, який був майже ровесником Чіуна, запросив Майстра Сінанджу повечеряти з ними. І Чіун прийняв миску вареного рису, приправленого риб'ячими головами. Він усміхнувся на знак подяки, але коли ніхто не дивився, він висмикнув риб'ячі голови і поклав їх під камінь. Тільки в'єтнамці могли з'їсти найгіршу частину риби. Очевидно, очі теж проковтнули.
  
  
  Коли з простою вечерею було покінчено, Чіун пояснив, чому він тут.
  
  
  "Я шукаю білу людину. Його ім'я не має значення, яке значення мають імена білих?"
  
  
  І очі старійшини села примружилися на знак згоди. Він також не користувався білками і сказав про це.
  
  
  Дійшовши до порозуміння, Чіун запитав, чи ходили чутки про те, що білий американець повернувся до В'єтнаму.
  
  
  Старійшина села вдав, що обмірковує прохання Чіуна, і зробив вигляд, що риється у своїй пам'яті. Але по блиску в його очах Чіун міг сказати, що відповідь у нього була одразу. Але ніч тільки-но почалася, і навіщо поспішати з пересудами, коли, зробивши кілька глибокодумних пауз, спілкування можна було б розтягнути надовго і випити ще рисового вина?
  
  
  Чіун відмахнувся від запропонованої чашки рисового вина, вдаючи, що не відчуває спраги.
  
  
  Нарешті заговорив старійшина, якого звали НГО. "Ходять історії про білого американця, який сіє хаос уздовж кампучийського кордону. Ніхто не може спіймати цього американця. Вони шукають і розшукують його. Але його не знайти. Ніхто не знає його мети тут. Деякі відкрито кажуть, що це прелюдія до повернення американських військових". .
  
  
  "Ти віриш в це?"
  
  
  "Ні. Американці давно пішли. Хоча я не був би незадоволений їх поверненням. За комуністів справи не дуже добре".
  
  
  "Європейські ідеї завжди відсталі", - сказав Чіун. І Нґо глибокодумно кивнув. Добре, коли дві мудрі люди ось так зійшлися разом, подумав він, навіть незважаючи на те, що один із них був простим корейцем.
  
  
  Після ще однієї розмови Чіун відмовився від подальшої гостинності села. Він залишив НГО на околиці села, сказавши: "Я сподіваюся, вас не збентежить розчленування солдатів вашого села".
  
  
  "Вони крадуть їжу і намагаються скористатися жінками. Ми не будемо за ними нудьгувати, і завтра з'являться ще двоє таких же, як вони, одягнених у той самий одяг і що несуть ту саму революційну нісенітницю".
  
  
  "Можливо, коли комуністи вимруть, через три чи чотири століття, - сказав Чіун, - один із твоїх нащадків зможе закликати на службу когось із моїх. Епоха аммамських королів закінчилася молодими, і її справжня слава не увінчалася успіхом".
  
  
  "Я передам ваше побажання моєму онукові, а він своєму", - пообіцяв НГО.
  
  
  І Чіун залишив село, задоволений тим, що посіяв насіння для майбутньої роботи на ринку, від якого давно відмовилися його недавні предки. Можливо, подумав він, зрештою, з непокори Римо могло вийти щось хороше.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Ніч настала з гільйотною раптовістю В'єтнаму.
  
  
  Римо повернув із головної дороги. Він направив танк через низький пагорб на пориту воронками дорогу, що веде на північ. З того, що розповів йому Лан, вони просувалися в'єтнамсько-камбоджійським кордоном. Римо досі не знав, де він знаходиться і що йому слід робити. Опівдні вони знайшли поле маніоки і приготували овочі, схожі на солодку картоплю, у в'єтнамській каші з серцевини, але навіть повний шлунок не прояснив думки Римо.
  
  
  Район був сповнений патрулів. Але більшість із них проігнорували танк, думаючи, що він зайнятий в'єтнамцями. Якось у них стріляли селяни в чорних піжамах, у яких були тільки пістолети та гвинтівки із затвором. Вони виглядали як в'єтконгівці, але Лан пояснив, що це були камбоджійські селяни, які воювали з в'єтнамцями.
  
  
  Весь світ перекинувся з ніг на голову. І Римо більше не знав, яке там місце. Лан вів танк. Римо втомився від нервів і витратив час, щоб показати їй, як керувати машиною, що брязкає. Він згорнувся калачиком на задньому сидінні і спробував заснути. Шепіт Лана розбудив його.
  
  
  "Що?" Пробурмотів Римо. Його голова була сонною.
  
  
  "Дивний чоловік посеред дороги. Що я роблю?"
  
  
  "Солдат?"
  
  
  "Ні. Старий".
  
  
  "Обійди його".
  
  
  "Не можу. Він перегородив усю дорогу".
  
  
  "Всю дорогу?" Недовірливо повторив Римо. "Хто він - старий Кінг-Конг?"
  
  
  "Я намагаюся розвернутися. Він заступає дорогу. Я йду іншим шляхом. Він завжди поруч".
  
  
  "Я його налякаю", - сказав Римо, хапаючи свій АК-47 і підіймаючись на вежу. Він відчинив люк і висунув голову назовні.
  
  
  Танк із гуркотом зупинився.
  
  
  Чоловік не міг бути набагато вищим за п'ять футів на зріст. Він був старий, з блискучою головою, прикрашеною маленькими пучками волосся над кожним вухом. На ньому був несмаковий одяг зі спідницею, якого Римо ніколи раніше не бачив на в'єтнамці. Лан висунула голову поруч із головою Римо.
  
  
  "Він священик чи щось таке?" Тихо спитав Римо.
  
  
  "Не знаю. Ніколи не бачив такого, як він".
  
  
  "Скажи йому, щоб забирався з дороги".
  
  
  "Відійди вбік, старий", - крикнув Лан в'єтнамською. Старий азіат протараторив щось у відповідь на різку в'єтнамську.
  
  
  "Що він сказав?" Запитав Римо.
  
  
  "Він хоче знати, чи ми бачили американця". Римо натягнув нижчий шолом на голову.
  
  
  "Запитай його, чому".
  
  
  "Чому ви шукаєте американця?" Запитав Лан.
  
  
  Старий пискнув у відповідь, і Лан переклав. "Він каже, що це його справа, не наша".
  
  
  "Скажи йому, щоб забирався з дороги, або його переїдуть", - сказав Римо, зникаючи внизу. Він став за бічні важелі управління, схожі на кермо, і завів танк. Він повільно посунув його вперед.
  
  
  Старий ступив до нього. Римо перемістив балон праворуч. Літній азіат перемістився одночасно. "У чому його проблема?" Пробурмотів Римо.
  
  
  Лан крикнув униз: "Він каже, що хоче, щоб його підвезли. Він утомився йти пішки".
  
  
  "Скажи йому, щоби відвалив".
  
  
  "Сказати йому що?"
  
  
  "Не має значення", - зітхнув Римо, хапаючи гвинтівку. "Є лише один спосіб переконати його, що ми серйозно ставимося до справи".
  
  
  Римо відкрив люк водія і ступив у передню частину танка. Старий азіат стояв, засунувши руки в об'ємні рукави, перед ним і під ним.
  
  
  Римо направив гвинтівку на його суворе зморшкувате обличчя. "Провалюй", - сказав він.
  
  
  Обличчя азіату раптово втратило своє безпристрасне вираз.
  
  
  "Ти", - крикнув він скрипучою, сердитою англійською. "Брехню! Ошуканець! Ти б вчинив так зі своїм власним батьком? Як ти міг кинути мене після того, як я дав слово твоєму імператору?"
  
  
  Здивований, Римо опустив гвинтівку.
  
  
  "З ким він розмовляє, з тобою чи зі мною?" він спитав Лана.
  
  
  "Не знаю".
  
  
  "Я думаю, це ти. Він каже, що він твій батько".
  
  
  "Я б не хотів, щоб у цього... цього білого в'єтнамця був син", - огризнувся старий азіат. "Ти досить поганий. Ти що, збожеволів? Подивися на себе. Це зброя. І уніформа? Справді!"
  
  
  "Я думаю, він розмовляє з тобою", - сказав Лан. "Він дивиться на тебе".
  
  
  "Ти мене знаєш?" Запитав Римо.
  
  
  "Невже горе настільки зістарило мене, що ти не впізнаєш свого батька, Римо?"
  
  
  "Гей! Звідки ти знаєш моє ім'я?"
  
  
  "Сміт дуже незадоволений. Він послав мене покарати тебе за твою підлість".
  
  
  Римо підняв АК-47 на рівень.
  
  
  "Я не знаю ніякого Сміта. І який би безглуздий трюк ти не намагався провернути, приятель, він не спрацює. А тепер забирайся з дороги".
  
  
  "Тобі знадобиться щось більше, ніж ця незграбна палиця-стріла, щоб захистити тебе від мого гніву, зухвальця". І старий кинувся на Римо.
  
  
  Римо спробував ухилитися з дороги. Він не хотів стріляти в божевільного старого. Але він швидко пошкодував про свою нерішучість.
  
  
  Гвинтівку вирвали з рук і відправили в політ. Римо виставив кулаки. Твердий, як сталь, палець тицьнув його в живіт, він зігнувся навпіл і скотився з бака.
  
  
  Біль був найсильнішим, що він коли-небудь відчував. Римо був упевнений, що старий хрич встромив ножа йому в живіт. Було страшенно боляче.
  
  
  Майстер Сінанджу спостерігав, як його учень корчився на землі. Римо не проклинав його і не скаржився, як завжди. Правду кажучи, він виглядав зляканим за своє життя. Чіун насупився.
  
  
  Потім Римо, намагаючись відповзти, натрапив на свою гвинтівку. Він розгорнув її і направив на Чіуна. І в очах Римо була ненависть, змішана зі страхом. Він вистрілив.
  
  
  Чіун ухилився від першої кулі. "Рімо!"
  
  
  "Die!" – сказав Римо, стріляючи знову. Цього разу він стріляв автоматично, і Майстру Сінанджу довелося перестрибнути через нього. Він приземлився за Римом.
  
  
  Римо гарячково оглядався на всі боки.
  
  
  "Лан!" Римо відчайдушно закричав. "Куди він подівся?"
  
  
  "За тобою", - крикнула дівчина, вказуючи.
  
  
  Римо розвернувся. Він знову відкрився, і тоді Майстер Сінанджу зрозумів, що це має бути. Звичайно. Настала черга Римо. Дуже добре, подумав він подумки, двоє можуть грати в ігри.
  
  
  Майстер Сінанджу рухався як вугор, проскакуючи праворуч від сліду кулі, а потім перетинаючи його так швидко, що опинився між двома кулями. Це було надто легко. Гвинтівка була начинена трасуючими кулями, через що потік куль виглядав як зелені світлячки, що летять у його бік.
  
  
  Гвинтівка розрядилася. "Чорт!" Римо вилаявся.
  
  
  "Ти закінчив?" Запитав Чіун, підходячи до Римо. Римо намагався підвестися на ноги. Однією рукою він схопився за живіт, а іншою спробував ударити Чіуна. Він схопив рушницю за приклад. Удар був слабким, форма безглузда. Чіун вихопив гвинтівку.
  
  
  "Тепер моя черга", - сказав він Римо. Він покликав Лан. Ти, дівчинко. Мені знадобиться більше куль. Кинь їх мені».
  
  
  "Ти збожеволів, старий хрич?" Вибагливо запитав Римо. "Вона зі мною".
  
  
  "Канюк!" Щоки Чіуна надулися від люті. "Як ти смієш так розмовляти зі своїм батьком?"
  
  
  "Батько! Ти божевільний. Я ніколи не бачив тебе раніше". Чіун зупинився. Його борода затремтіла. Його ясні карі очі звузилися.
  
  
  "Ти відкидаєш мене?"
  
  
  "Називай це як хочеш".
  
  
  "Ніколи раніше учень не відкидав свого Вчителя".
  
  
  "Його що?"
  
  
  І тоді Чіун зрозумів. Йому одразу стало все ясно.
  
  
  "Я Чіун, майстер синанджу", - офіційно представився він.
  
  
  "Ніколи не чув ні про тебе, ні про це".
  
  
  "І хто ця дівчина?" Запитав Чіун.
  
  
  "Мій друг".
  
  
  "Твій смак до жінок такий же безжальний, як завжди".
  
  
  "Піднімай свій".
  
  
  "Я проігнорую це", - спокійно сказав йому Чіун.
  
  
  "Ігноруй те, що ти хочеш, дядько Хо. Просто піди з дороги. Мені потрібно десь піти".
  
  
  "Як ти можеш ходити в ці місця, якщо не знаєш, де вони знаходяться?"
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Бо, якби ти знав, куди йдеш, ти вже був би там".
  
  
  "Що ти знаєш про те, куди я прямую?"
  
  
  "Я знаю, тому що знаю, де ти був". Римо заліз назад у танк. Лан прийшла допомогти йому, коли побачила, що важко рухатися. Він уривчасто дихав.
  
  
  "Тобі не потрібна твоя стріляюча палиця, о воїн?" Запитав його Чіун.
  
  
  "Залиш це собі, Хо. У мене є ще такі самі".
  
  
  Майстер Сінанджу взяв гвинтівку за дуло та приклад і звів руки разом. Гвинтівка розкололася по всій довжині. Розколовся навіть метал.
  
  
  Римо обернувся на пронизливий, повний муки звук. Його очі розширилися побачивши старого азіату, що витирає руки дочиста. Біля його ніг валялися ледь відомі уламки автомата Калашнікова.
  
  
  "Як ти це зробив?"
  
  
  "З легкістю", - сказав Чіун, сяючи. "Це називається синандж".
  
  
  "Це схоже на карате?" Запитав Римо.
  
  
  "Це набагато краще. За допомогою синанджу я міг би стерти вашу танкову машину на порошок".
  
  
  "Ні хріна собі", - скептично сказав Римо.
  
  
  "Справді", - гордо відповів Чіун. "Можливо, я міг би навчити тебе?"
  
  
  "Мені це не потрібно", - сказав Римо, дозволяючи Лену допомогти йому забратися на сидіння водія. "У мене є хук правої, яким можна повалити дерево". Чому він продовжував розмовляти з божевільним старим?
  
  
  "Мені б не завадила подорож верхи, тому що я старий і в мене втомилися ноги".
  
  
  "Я впевнений, що пізніше буде автобус", - сказав Римо. Він потягнувся, щоб зачинити за собою люк. Щось змусило його завагатися. Він подивився на літнього азіату, який був схожий на Хо Ші Міна у драпіруванні. Він не виглядав знайомим. Але щось змусило його заговорити, щось інстинктивне та знайоме.
  
  
  "Ти жорстокий. Я помилявся на твій рахунок. Ти не мій син. Мій син не залишив би мене одну в джунглях на поживу тиграм".
  
  
  "Я радий, що ми це залагодили", - сказав Римо, з брязкотом закриваючи люк. Останнє слово залишилося за ним. Якимось чином. це змусило його відчути себе краще. Але коли він насилу сів на водійське сидіння і завів танк, він відчув смутний, невловимий смуток - ніби він залишав щось позаду. Щось важливе.
  
  
  Майстер Сінанджу спостерігав, як танк із його учнем, пихкаючи, поїхав у ніч. Він знав, що Римо не виїжджав у роздратуванні. Це було по-справжньому. Він не захистився від злісного, але нешкідливого удару Чіуна. Його руки смерділи згорілим порохом, і він спілкувався з в'єтнамцем.
  
  
  Сміт мав рацію. Римо відключився. Він відключився так далеко, що більше не пам'ятав Майстра Сінанджу.
  
  
  І що гірше, він більше не пам'ятав синанджу.
  
  
  Майстер Сінанджу понюхав повітря. Були й інші способи подорожувати Камбоджою. Багато інших методів. Він вирушив у джунглі, щоб знайти один із них. Майстер Сінанджу знав, куди прямує Римо, навіть якщо сам Римо цього не знав. Коли Римо дістанеться місця призначення, Майстер Сінанджу чекатиме його там.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Капітан Дай Чим Сао не визнав поразки. Він би не визнав поразки. Він не міг визнати поразки. Повернувшись пішки до базового табору, він повідомив заступника командира, капітана Тіна, що виявив американця-ренегата.
  
  
  "Мої війська оточили його", - швидко сказав Дай. "Тепер це лише питання часу". Він не розповів про знищені танки. Або про солдатів, які дезертирували під вогнем. Або як він більше години пролежав посеред дороги, згорнувшись у позу ембріона після того, як по ньому проїхав танк. Нічого з цього.
  
  
  "Скоро стемніє", - сказав Тін. "Тобі потрібні ще люди?"
  
  
  "Мені потрібні всі ваші люди. Зберіть їх негайно", - сухо наказав капітан Дай.
  
  
  "Але якщо ви оточили американця, тоді..."
  
  
  "Він міг би втекти з нашого кордону під покровом темряви", – відрізав Дай. "Я не ризикуватиму так".
  
  
  "Але якщо ми розгорнемо всі наші сили, хто захищатиме цей табір?"
  
  
  "Ти зможеш", - сказав капітан Дай. "Ти зможеш".
  
  
  Капітан Тін проковтнув і віддав честь. "Так, товаришу капітан".
  
  
  Бойові гелікоптери "Хінд" злетіли першими. Капітан Дай був у головному гелікоптері. Танки слідували з гнітючою повільністю. Капітан Дай мав план. Він вів гелікоптери до зруйнованих танків і висловлював своє здивування.
  
  
  Він проклинав і шаленів і звинувачував своїх людей за те, що дозволили американцеві повернути ситуацію проти них. Його люди не могли спростувати його розповідь. Ті, хто не дискредитував себе дезертирством, були мертвими. Потім він перемикався на наземну техніку та очолював атаку.
  
  
  Ніхто не дізнався б і не повірив, що капітан Дай привів свій підрозділ до ганебної поразки. Особливо після того, як він вирвав успіх із пащі дракона.
  
  
  Джунглі тремтіли під гвинтами бойових вертольотів, що низько летіли. Здавалося, вся ніч тремтіла. Сонцю знадобилося багато часу, щоб сховатися за обрієм. ніч наступала, як завіса, що закриває останній акт п'єси. Або чиєсь життя.
  
  
  Це не закриється саме собою, пообіцяв собі капітан Дай Чим Сао. Можливо, через його фіктивну кар'єру, але не через його життя.
  
  
  Римо сидів спиною до дерева. П'явка опустилася йому на руку, і він швидко зірвав її, перш ніж вона змогла вп'ятися в нього зубами.
  
  
  Місяць піднімався, як кришталева куля. Римо спостерігав її відбитком у спокійній воді рисового поля. Навіть у відображенні місяць виглядав надто досконалим, начебто був виліплений з матового скла. Римо дивився на її крижану поверхню, намагаючись розгледіти щось крізь неї. Зрозуміло, йому нічого не вийшло. Це лише здавалося прозорим для ока.
  
  
  Лан спав неподалік. Вони відтягли танк у зарості бамбука. З сусіднього села долинав деревний дим. Ніхто не прийшов їх непокоїти. Римо припустив, що вони переїхали через кордон до В'єтнаму. Тут було тихіше. Немає звуків віддаленого конфлікту. Це було схоже на В'єтнам, який, як він завжди уявляв, існуватиме після війни.
  
  
  За словами Лана, так воно й було. Римо подивився на її спокійне обличчя. Це було довірливе обличчя. Важко було повірити, що таке обличчя могло вигадати таку серію вигадок, у правдивості яких вона намагалася переконати його. Але інша можливість була менш правдоподібною. Війна давно скінчилася. Америка відступила, зазнавши поразки. Вже одне це було надто. І що робив Римо у В'єтнамі через двадцять років після того, як він останнього разу усвідомив цей спогад?
  
  
  Підкоряючись імпульсу, Римо підібрав свою гвинтівку і, пригинаючись, попрямував до рисового поля. Вода в ньому виглядала прохолодною і привабливою. Але її не можна було пити без таблеток Халзатон або кип'ятіння. Він не мав Халзатона, а розпалювати вогонь було небезпечно.
  
  
  Це була ідеальна ніч для огляду. Не те щоб Римо потребував місячного світла. Він так часто бився вночі під час війни, що звик спати вдень і уникати штучного освітлення. Це покращило його нічний зір, доки він не зміг бачити як кішка.
  
  
  Ця здатність не покинула його. Це змусило Римо замислитись. Де він був усі ці роки? Чому він не міг пригадати? У дитинстві він читав історії про японських солдатів, яких знаходили віддаленими островами Тихого океану, що ховаються в джунглях, не підозрюючи, що Друга світова війна давним-давно закінчилася.
  
  
  Чи був Римо таким? Невже він заблукав у джунглях, його покинули? А що з його пам'яттю? Він знав, хто він такий, тому припустив, що не страждає на амнезію.
  
  
  Рисове поле було ідеальним дзеркалом. Римо заповз на земляний насип і глянув униз. Його обличчя було в тіні, очі сховані у западинах, так що його обличчя нагадувало череп із плоттю.
  
  
  Спираючись на гвинтівку, Римо опустився рачки, щоб розглянути ближче. Він зазнав шоку.
  
  
  Його обличчя виглядало інакше, очі були посаджені глибше, ніж він пам'ятав, шкіра туго натяглася на високих вилицях. Він більше не виглядав на дев'ятнадцять. Але й на двадцять років старше теж не виглядав.
  
  
  Він був старшим - але не набагато старшим. Так, це було його обличчя. Але були тонкі відмінності. Що це означало?
  
  
  Повернувшись до танка, Рімо сів поруч Лан. Він дивився на її безневинне обличчя, ніби щось у її дитячих рисах могло відкрити правду. Нарешті він струснув її, щоб розбудити.
  
  
  Лан сонно потерла зелені очі.
  
  
  "Мій час дивитися?" спитала вона, підводячись.
  
  
  "Пізніше", - сказав Римо.
  
  
  Лан побачив суворий вираз його обличчя. "Що?"
  
  
  "Я маю знати правду".
  
  
  "Яку правду?"
  
  
  "Правда про війну", - гаркнув Римо, трясучи її за плечі. Лан відсахнулася від його дотику.
  
  
  "Ти робиш мені боляче". Вона пом'яла плечі там, де жорсткі пальці Римо вп'ялися в м'яку плоть.
  
  
  "Вибач", - сказав Римо тихішим голосом. "Я просто не можу цього розібратися".
  
  
  Лан відвернувся. "Не моя провина".
  
  
  "Війна закінчилась?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ти впевнений в цьому?"
  
  
  "Так". Її очі були похмурі.
  
  
  "Я подивився на себе на рисовому полі. Я виглядаю старшим".
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Але не настільки старше. Не на двадцять років старше". Лан нічого не сказав.
  
  
  "Я не міг блукати джунглями двадцять років, не постарівши або не потрапивши в полон".
  
  
  Ти з'являєшся в таборі перевиховання. Не знаю, звідки ти. Ти рятуєш Лан. Друзів Лан теж рятуєш. Друзі дуже вдячні. Ти покидаєш нас, але Лан не хоче залишати тебе. Ти подобаєшся Лан. Потім автобус врізався в мій. Ти прокидаєшся. Лан прокидайся. Відпочинок, ти знаєш. Лан тепер стоїть на варті?"
  
  
  "Пізніше", - сказав Римо. "Послухай, я думаю, що вірю тобі. Але є речі, які я не можу пояснити. Окрім одного способу".
  
  
  Лан відкинула своє довге волосся назад. "Так?"
  
  
  "Коли автобус підірвався міною, його сильно рознесло".
  
  
  "Так. Розрізаний надвоє".
  
  
  "Тобі не здається дивним, що ми обидва вижили? Ця штука була зрічена сталевими дробинками".
  
  
  Лан знизав плечима. "Ти попереду. Лан ховається ззаду. Автобус врізався в мій перелом посередині. Не дивно. Пощастило".
  
  
  "Що, якщо ми тільки думаємо, що ми живі?"
  
  
  Лан незрозуміло глянув на Римо. "Що, якщо ми мертві?" Рішуче спитав Римо.
  
  
  "Ні!" - Закричала Лан, схоплюючись на ноги. Її обличчя тремтіло від гніву. "Лан не мертва. Ні! Ти мертвий, можливо. Не Лан!" Вона в страху позадкувала від Римо.
  
  
  "Послухай", - сказав Римо, підводячись на ноги. "Я теж не хочу в це вірити. Але це сходиться. Це навіть пояснює капітана Примари. Ми ходячи поранені, мертві, але все ще продовжуємо боротися".
  
  
  "Ні, не підходить".
  
  
  "Ти сказав це першим, пам'ятаєш? Може, я привид. Я не пам'ятаю нічого, окрім війни. Мабуть, я загинув за кермом того автобуса".
  
  
  Лан не вбитий на війні. Лан народився під час війни, виріс після. Мати-вчителька, яку забрали, коли Лан був молодим. Лан живе на вулиці. Пізніше Лан відправили до табору перевиховання. Лан не помре на війні. помре ніколи!
  
  
  Лан вибухнула риданнями. Вона впала на коліна і закопалася обличчям у прохолодну траву.
  
  
  "Я ніколи не помру!" - скрушно повторила вона.
  
  
  Римо опустився навколішки поруч із нею. Він прибрав довге чорне волосся з її обличчя.
  
  
  "Можливо, ти маєш рацію", - тихо сказав він. "Я просто не можу цього зрозуміти".
  
  
  "Римо занадто багато думає. Має бути як Лан. Не думати. Відчувати. Відчувати серцем".
  
  
  "Так? Що ти відчуваєш?"
  
  
  Лан підібрала ноги під себе. Вона сіла. Її очі почервоніли по краях.
  
  
  "Лан сумує. Відчуває біль. Лан думає, що це кохання".
  
  
  "Я?"
  
  
  "З дитинства мати Лан розповідала їй про американського батька. Його звуть Боб. Боб колись повернеться, каже мати Лан. Повернися і забери нас до Америки. Але Боб не приїжджав. Американець не прийшов. Тоді мати Лана каже, що Боб мертвий. Лан не вірить. З Лан трапляються погані речі. Тоді приходиш ти. Ти подобаєшся Лан, тому що ти американець. Тепер ти подобаєшся Лан, бо ти Римо”.
  
  
  "Ти мені теж подобаєшся. Але ти всього лише дитина". Обличчя Римо застигло. "Забавно".
  
  
  "Лан, це не смішно".
  
  
  "Ні, я не це мав на увазі. Останнє, що я пам'ятаю, мені було дев'ятнадцять. Ти виглядаєш приблизно так. Але чомусь я думаю про тебе як про дитину. Наче десь у моїй голові я знаю, що я старше”.
  
  
  "Не розумію".
  
  
  "Я теж. І в чому була проблема того старого азіату? Він знав моє ім'я. Він сказав, що він мій батько. Я ніколи не знав свого батька, але мій батько ніяк не міг бути в'єтнамцем – чи ким би він не був".
  
  
  "Він дуже сильний", - сказав Лан.
  
  
  "Так, але я теж". Він глянув на свій кулак. "Я вбив двох хлопців одиночними ударами. Я не пам'ятаю, щоб будь-коли був таким сильним".
  
  
  "Лан утомився думати".
  
  
  Римо раптово посміхнувся. "Я теж".
  
  
  Лан сором'язливо посміхнувся. Вона обережно торкнулася його руки. "Рімо подобається Лан?" – тихо спитала вона.
  
  
  "Так звісно хочу".
  
  
  "Любиш Лан зараз?"
  
  
  "Що?"
  
  
  "Люблю. Любиш Лан зараз?"
  
  
  "Я не знаю. Я тільки починаю впізнавати тебе. Хоча ти мені справді подобаєшся".
  
  
  "Тоді люби Лан пізніше. Зроби бум-бум зараз?"
  
  
  "О", - сказав Римо, раптово зрозумівши.
  
  
  "Все в порядку?"
  
  
  Лан зняла сорочку. Її шкіра була блідою в місячному світлі, груди маленькими, але пружними. Вона обняла Римо за шию і м'яко штовхнула його на землю. Її маленький ротик жадібно вп'явся в нього.
  
  
  Коли вони відірвалися один від одного, Римо прошепотів: "Це було дуже смачно". Він обійняв її за смагляву талію.
  
  
  "Можливо, якщо Римо зробить бум-бум, Римо зрозуміє, що він живий, не мертвий, не примара. Можливо, ми обидва відчуємо себе живими".
  
  
  "Це варто скуштувати", - сказав Римо, опускаючи її на прохолодну траву.
  
  
  Майстер Сінанджу, який сидів на своєму сідалі на найближчому дереві, видав звук огиди. Він повернувся і глянув на схід, де незабаром мало зійти сонце. Не знаючи, ким він був, Римо повернувся до своєї найнижчої натури.
  
  
  Коли звуки, що доносяться до його тендітних вух, сказали йому, що Римо насправді насолоджується собою і, отже, не використовує правильні техніки любові до синанджу, Кліун точно зрозумів, що Римо втратив свої знання про синанджу. Насправді він займався сексом як насолодою, а не обов'язком. Чіун затиснув вуха руками, щоб заглушити тварини стогін відступу.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Римо прокинувся першим. Він прокинувся миттєво, якийсь інстинкт вирвав його зі сну. Він підвівся на одній руці, прислухаючись.
  
  
  Лан припала до нього. Він простяг руку і накинув її на оголені плечі. Її губи рухалися, ніби вона розмовляла з ним. Римо нахилив вухо. Її слова були невиразним бурмотінням, не англійською. Навіть не по-в'єтнамськи. А невиразне бурмотіння.
  
  
  Рімо вирішив, що Лан не видавав звуків, що його розбудили.
  
  
  Потім вони прийшли із півночі. Спершу один. Потім ще двоє.
  
  
  Бойові гелікоптери. Вони проносилися над головою так швидко, що майже не було попередження про їхнє наближення.
  
  
  Римо енергійно вразив Лана. "Лан! Прокидайся".
  
  
  "Рімо?"
  
  
  "Вертольоти. Вони, мабуть, помітили танк. Нам треба забиратися звідси".
  
  
  Лан швидко зібрала свій одяг і пішла за Римом у танк. Вони гарячково одягалися. Римо завів танк. Він відправив його, бурмаючи, на дорогу.
  
  
  Гелікоптери заходили на інший пошуковий захід. На третьому заході один із них відірвався від землі ракетою. Вона впала за п'ятдесят ярдів вище дорогою. Бруд та каміння виросли як гриби. У перископ залетів пил. Коли вона розвіялася. Римо побачив зяючий кратер.
  
  
  "Це протитанкові ракети", - крикнув він, змушуючи танк розвернутися. "Одне пряме влучення, і все скінчено".
  
  
  Лан схопила АК-47 та відкрила головний люк. Вона відкрилася у небо. Її стрілянина була дикою та безладною.
  
  
  "Не витрачай патрони", - крикнув Римо їй услід. Він розгорнув бак. Він натиснув на газ. Звісно, це було безнадійно. Вони не могли втекти від трьох швидких бойових кораблів.
  
  
  "Я тримаю їх якнайдалі", - крикнув Лан між чергами.
  
  
  "Як довго? Вони швидше і маневреніші".
  
  
  "Має спробувати", - крикнула Лан униз. Потім вона розрядила ще одну дорогоцінну обойму.
  
  
  "Чорт!" Сказав Римо.
  
  
  Потім бойові гелікоптери знову перетнули його поле зору. Один із них відокремився від групи і випустив ще одну ракету. Від свистячого звуку у Римо похолола кров.
  
  
  Римо схопився і потяг Лан униз за ширинку штанів. Вони впали разом у перекиді. Однією рукою Римо відчув оголені груди. Лан не мав часу застебнути сорочку. Він притис її до підлоги, використовуючи власне тіло як щит. Не було часу закрити люк. При прямому влученні це мало б значення.
  
  
  Прямого влучення не було. Звук струсу долинув спереду. Пил та пісок дощем посипалися в люк вежі.
  
  
  Римо підвівся. Він поповз уперед, у кабіну пілота. Там він побачив ще один кратер.
  
  
  Лан приєднався до нього. "Вони знову промахуються", - сказала вона.
  
  
  "Я думаю, це було зроблено навмисне", - сказав Римо. "Вони хочуть зупинити нас тут. Ймовірно, це означає, що підкріплення в дорозі".
  
  
  "Ми мертві?"
  
  
  "Можливо, і ні. Ми можемо знадобитися їм живими".
  
  
  "Краще бути мертвим", - сказала Лан, застібаючи сорочку.
  
  
  "Послухай, ти залишаєшся з танком".
  
  
  Очі Лана розширились. "Ти залишаєш Лана?"
  
  
  "Вони, мабуть, відправляють ще танки. Я захопив один. Я можу захопити інші".
  
  
  "Добре", - сказав Лан. "Повертайся швидше. Не дай себе вбити".
  
  
  "Це не входить до моїх планів", - сказав Римо. І він поцілував її. Римо зачекав, поки бойові гелікоптери сховаються за деревами, перш ніж вислизнути з люка. Він стрибнув у придорожній бамбук. Сонце здіймало туман над рисовими полями. Було тепло. Він знайшов міцне дерево і заліз на високі гілки. Він мав повну обойма в гвинтівці і ще три в кишенях. Він чекав.
  
  
  Як і передбачав Римо, конвой прибув із півночі, як і гелікоптери. Там було три танки, ведені "Лендровером". Римо впізнав рябий обличчя офіцера NVA, якого він знав як капітана Привида на задньому сидінні "Лендровера".
  
  
  Римо підняв гвинтівку та взяв чоловіка на приціл. Але ні, це зіпсувало б елемент несподіванки. Він опустив гвинтівку.
  
  
  "У тебе більше життя, ніж у кішки, приятель. Але сьогодні вони закінчуються. Це обіцянка".
  
  
  Римо скинув гвинтівку на плече і відповз гілкою так далеко, як міг. Він навис над дорогою. Танки бігли з відкритими вежами, солдати керували кулеметами 50-го калібру, що обертаються. Римо зачекав, поки проїдуть перші два танки. Він зістрибнув зі свого сідала якраз у той момент, коли третій танк підкотився під нього.
  
  
  Римо приземлився за вежею. Приземлився він незграбно. Черевики. Вони здавалися неправильними. Він вчепився в перебирання, щоб не впасти. Відновивши рівновагу, він поволі поповз до вежі.
  
  
  Кулеметник не чув наближення Римо. Римо одним ударом ударив його по потилиці. Солдат навалився на свою зброю.
  
  
  Римо витяг його з люка сам, дивуючись своїй силі. Він викинув чоловіка за борт і зайняв його місце.
  
  
  Обережно, сподіваючись, що команда внизу не помітить підміни, Римо зняв із запобіжника гвинтівку. Він встановив перемикач на одиночний постріл. Він чекав.
  
  
  Попереду "Лендровер" під'їхав до першої вирви. Він об'їхав її. Першому танку забракло місця. Він із брязкотом в'їхав у яму, гусениці врізалися в розбитий асфальт для зчеплення. Шум перекривав звуки одиночних пострілів. Римо застрибнув у танк і приставив дуло до потилиці водія.
  
  
  Водій нічого не сказав. Він підняв руки.
  
  
  Офіцер, який керував гарматою, не помітив Римо. Прикриваючи водія, Римо підкрався ззаду до офіцера з озброєння і вдарив його прикладом гвинтівки обличчям до казенної частини гармати. Потім він знову звернув увагу на водія.
  
  
  Обличчя водія було маскою поту.
  
  
  "Я не хочу вбивати тебе, приятелю", - сказав йому Римо, - "хоча я не впевнений, чому я не винен".
  
  
  "Кхунг! Кхунг!" - Запротестував водій.
  
  
  Римо вдарив його по голові. Він витяг його з відра і став за бічне управління. Римо глянув у перископ. Він влучно вистрілив у танк попереду. Але навіть якби він потрапив, головний танк зміг відкрити вогонь у відповідь. Гелікоптери все ще були фактором.
  
  
  Рімо вирішив зачекати. Перший танк із брязкотом виїхав з дорожньої вирви, тоді як другий плюхнувся в неї. Римо обережно направив танк уперед. Він не був упевнений у своєму наступному кроці.
  
  
  Гелікоптери закінчили його. Один за одним вони розташувалися на дорозі з іншого боку танка Лана, блокуючи її.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Час рок-н-ролу".
  
  
  Римо покопався на задньому сидінні. Він знайшов ящик із ручними гранатами і почав розпихати їх по кишенях. Він вибрався через люк водія та зісковзнув на землю.
  
  
  На Римо все ще був в'єтнамський костюм кольору хакі, що погано сидів, і один з їхніх шоломів з серцевини авокадо. Він недбало підійшов до інших танків ззаду, сутулячись, щоб здаватися нижчим на зріст. Він висмикнув чеку з гранати і так само недбало кинув її на коліна навіднику вежі другого танка.
  
  
  Навідник злякано скрикнув і зістрибнув із вежі. То була велика помилка. Йому слід було кинути гранату і застрибнути у безпечне місце за танком. Римо застрелив його. Граната вибухнула усередині танка.
  
  
  Звук був приглушеним, але дим виривався з кожного отвору, мов плаваючі змії.
  
  
  Потім Римо підскочив до вирви і кинув кілька гранат. Він розпластався на краю вирви. Струси були схожі на серію вибухових петард, але набагато голосніше.
  
  
  Почулися крики з головного та танків, що залишилися. Римо видерся у вирву, промчав повз вогняний місив, яким був другий Т-72, і підняв голову над стіною вирви. Вежа повільно поверталася. Кулеметник водив перфорованим дулом туди-сюди, його очі тупо дивилися з-під коркового шолома.
  
  
  Римо зніс йому голову короткою концентрованою чергою і пішов за кулями, що вилетіли з лійки. В одну мить він опинився на танку, висмикуючи чеки і кидаючи гранати повз оседаючого обезголовленого трупа.
  
  
  Вибухнули гранати. Короткі спалахи вогню вирвалися з ілюмінаторів. Римо вже зник за придорожніми деревами. Він приймав вогонь на себе з Лендровера. Гелікоптери знову включили харчування.
  
  
  "Лан!" Крикнув Римо. "Не дай їм відлетіти!"
  
  
  Лан вилізла з вежі та відкрила вогонь. У кожній руці вона мала по гвинтівці. Вона притулилася до люка і поклала дула на край, щоб вони не впали. Вона стріляла з них по черзі. Її тіло тремтіло від віддачі, що деренчить до кісток.
  
  
  Бойові гелікоптери, не призначені для наземних боїв, не мали жодного шансу. Їхні гвинти ліниво оберталися, але машини не злетіли. Пілоти були або поранені, або рятувалися втечею.
  
  
  Тим часом Римо сховався за деревами, прямуючи до екіпажу "Лендровера". Він повернувся до стрілянини одиночними. Він застрелив водія. Інший солдат лежав на землі, стріляючи з-під шасі. Римо пірнув за укриття дерев, висмикнув чеку від гранати і покотив її дорогою. Вона пробила переднє ліве колесо і відскочила на дорогу.
  
  
  Солдат під машиною побачив гранату, що лежить лише за кілька дюймів від його обличчя. Він не мав ні укриття, ні часу, щоб видертися з-під машини, тому він зробив єдине, що йому залишалося.
  
  
  Він щосили намагався дотягнутися рукою до гранати. Без сумніву, він сподівався кинути її назад у Римо. Але на це не було часу. Його тремтячі пальці торкнулися гранати, перекинувши її. Він вискочив межі досяжності. Потім він вибухнув.
  
  
  Уламок застряг у дереві неподалік Римо. Він ударився з глухим стукотом. Римо сидів, міцно стискаючи шолом руками.
  
  
  Коли Римо знову визирнув, "Лендровер" горів. Під ним диміло щось схоже на обвуглений окіст.
  
  
  Але не було жодних ознак капітана Примари.
  
  
  Римо розпачливо озирнувся. Третього тіла поряд із машиною не було. Капітан Привид був у "Лендровері". Можливо, він був у деревах з іншого боку дороги. Але Римо не бачив жодного руху.
  
  
  "Лан! Ти бачиш когось ще?"
  
  
  Нагорі, у вежі, Лан обернулася. Її обличчя було забруднене брудом і потім.
  
  
  "Ні!" - крикнула вона у відповідь.
  
  
  "Один втік. Тримай вухо гостро".
  
  
  "Залишити що?"
  
  
  "Просто дивися! Ми ще не вибралися з цього".
  
  
  Римо чекав, скорчившись. На дорогу повернулася тиша. Комахи відновили свої численні звуки. Ніщо не рухалося, крім полум'я та нервових посмикувань мертвих і вмираючих.
  
  
  Нарешті Римо вирішив попрямувати до танка. Він відступив у чагарник, просунувся вперед і блискавкою метнувся через дорогу.
  
  
  Побачивши, що він наближається, Лан відкрила вогонь, що прикриває. Вона стріляла в ніщо і все поспіль. Вона зникла в танку лише після того, як Римо пірнув у люк механіка-водія.
  
  
  Римо важко дихав, коли опинився за латералями.
  
  
  "Застебни!" - Видихнув він. "Ми повинні забиратися звідси. Швидко!"
  
  
  "Чому?" Запитала Лан, наполегливо закриваючи свій люк. "Ти вб'єш їх усіх".
  
  
  "Не він", - сказав Римо. "Не капітан Привид. Він знову зник".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Офіцер NVA, якого я вбив. Ще на війні. Я знову бачив його. Він десь там".
  
  
  Римо з гуркотом направив танк уперед. Він нахилився, з'їжджаючи в далекий безперешкодний кратер.
  
  
  "Я думаю, ми можемо відштовхнути ці гелікоптери убік і зробити перерву", - зауважив він.
  
  
  "Вони надішлють ще".
  
  
  "Не впадай у відчай", - сказав Римо. "Досі у нас все йшло досить добре". Його дихання стало більш рівним. Він витер бруд із чола.
  
  
  "Тоді чому ти виглядаєш таким наляканим?" Запитав Лан, вставляючи нові обойми у дві гвинтівки.
  
  
  "Я нічого не боюся".
  
  
  "Неправда. Ти боїшся капітана Привида. Я бачу це за твоєю особою".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Кратер заповнив його перископ.
  
  
  Він підстрибнув на своєму сидінні, його плечі вдарилися об тісні стіни кабіни. Лан повис, тримаючись за поручні. Танк вирівнявся, потім почав набирати висоту носом уперед, його гусениці вискакували з западини.
  
  
  Коли танк із гуркотом виїхав на дорогу, Римо перевів подих.
  
  
  "Я думав, ми не протримаємось ні хвилини", - сказав він.
  
  
  Потім він додав: "О, лайно!"
  
  
  "Що?" Запитав Лан, нахиляючись уперед.
  
  
  "Дивися".
  
  
  Лан подивилася через плече Рімо. Через вузьку щілину ілюмінатора вона побачила чоловіка в рваній формі в'єтнамського офіцера, що стоїть посеред дороги. Він тримав автомат Калашнікова перевернутим, як жердину. З дула звисала біла ганчірка.
  
  
  Римо зупинив танк.
  
  
  "Він хоче здатися", - тихо сказав Лан.
  
  
  "Я йому не довіряю".
  
  
  "Тоді задав його".
  
  
  Римо замислився. "Не роби нічого хорошого", - сказав він нарешті. "Він уже мертвий. Хапай свій пістолет".
  
  
  Римо відчинив свій люк. Він направив зброю на рябе обличчя капітана Привида. Лан прикривав його з турельного кулемета.
  
  
  Капітан Дай Чим Сао закричав на нього в'єтнамською. "Що він говорить?" Римо спитав Лана.
  
  
  "Він сказав, що ви знищили його підрозділ".
  
  
  "Скажи йому, що я помітив".
  
  
  "Він хоче знати, чого хочеш ти".
  
  
  "Я хочу вбити його напевно. Ні, не кажи так".
  
  
  "Що я йому скажу?"
  
  
  - Скажи йому, - повільно промовив Римо, - скажи йому, що я хочу, щоб він здався.
  
  
  Лан прокричав відповідь Римо в'єтнамською. Капітан Дай крикнув у відповідь:
  
  
  "Він сказав, що вже здався", - пояснив Лан.
  
  
  "Не тільки він. Все. Я хочу, щоб В'єтнам капітулював. Беззастережно".
  
  
  Лан розповів йому. Злісне обличчя капітана Дая спотворилося від шоку. Його відповідь була різкою.
  
  
  "Він каже, що він лише капітан. Не може здати весь уряд".
  
  
  "Тоді скажи йому, щоб поцілував свою дупу на прощання", - прошипів Римо, піднімаючи гвинтівку в положення для стрілянини з плеча. Капітан Дай упустив гвинтівку і відчайдушно закричав. "Він сказав, що може дати тобі дещо краще, ніж капітуляція", - швидко сказав Лан.
  
  
  "Немає нічого кращого", - прогарчав Римо.
  
  
  "Він сказав, що знає, де утримуються американські військовополонені. Він забере тебе. Ти забереш американців і даси В'єтнаму спокій".
  
  
  "Для мене це звучить як капітуляція", - сказав Римо, опускаючи гвинтівку. "Скажи йому, що це угода".
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Капітан Дай Чим Сао знав, що йому кінець. Він втратив аж дві танкові групи через самотнього американця і дівчини-напівкровки. Перш ніж упав його останній солдат, Дай знав, що буде зганьблений. Смерть більше навіть не викликала занепокоєння.
  
  
  І оскільки він боявся смерті менше, ніж ганьби, капітан Дай розробив план. Він вислизнув із "Лендровера", коли останній танк вибухнув у вогні. Він пробрався крізь дерева до зруйнованих гелікоптерів і знайшов працюючу рацію.
  
  
  Він повідомив радіо про своє місце розташування і попередив навколишні базові табори про свій запланований маршрут.
  
  
  "Нас не можна перехоплювати", - сказав він. "Це наказ. Підкоряйся мені." І, прив'язавши промаслену ганчірку до своєї гвинтівки, він став на шляху танка, що наближається, знаючи, що в гіршому випадку він тільки розчавить його своїми невблаганними гусеницями.
  
  
  Але тепер капітан Дай сидів навпочіпки під дулом гладкоствольної гармати, а дівчина з буї дої тримала його під загрозою турельного знаряддя.
  
  
  Протягом кількох годин танк гуркотів північною дорогою. Він зупинився лише один раз, щоб поповнити свій бензобак паливом із бортового запасу.
  
  
  Червоне сонце палило просто на незахищену голову капітана Дая. Але його злісне обличчя було перекручене злісною усмішкою, яку ніхто не міг бачити.
  
  
  Американець не знав цього, але він їхав у пастку.
  
  
  Через кілька годин танк з гуркотом рухався по зарослій травою стежці в джунглях. Стежка, очевидно, була вибита з джунглів безліччю машин, що проїжджали.
  
  
  У кузові водія Римо гукнув Лан. "Запитай його, скільки нам залишилося до табору військовополонених". Лан виплюнула запитання. Вона перевела похмуру відповідь капітана.
  
  
  "Він каже, скоро, скоро", - доповів Лан.
  
  
  "Він говорив це раніше", - поскаржився Римо.
  
  
  Лан нічого не сказав. Стежка звужувалася. Римо довелося витратити більшу частину своєї енергії, працюючи боковинами, щоб гусениці не залізли на випадкове надто близьке дерево. То була робота.
  
  
  Було ще ясно, коли Римо направив танк на крутий поворот. Від раптовості, з якою джунглі розкрилися навколо них, у них перехопило подих.
  
  
  "Рімо!" Раптом покликав Лан.
  
  
  "Так, я бачу це", - сказав Римо, витягаючи шию, щоб подивитися у перископ. "Мабуть, це табір".
  
  
  "Ні", - тупо сказав Лан. "Не в таборі".
  
  
  "Звичайно, це так", - наполягав Римо.
  
  
  "Так, табір. Але дивись убік".
  
  
  Хтось вигукував накази ламкою в'єтнамською. "Заткніть йому рота", - сказав Римо, зупиняючи танк.
  
  
  "Не можу", - сказав Лан. "Не капітан. Піднімайся, Римо". Римо піднявся нагору, щоб приєднатися до Лана біля вежового люка. Він озирнувся. Потім він побачив інший танк. Він чекав їх на краю галявини у таборі. Наче перст долі, його гарматна гармата була спрямована прямо на них.
  
  
  Римо схопив револьвер. Він направив його до потилиці капітана Дея.
  
  
  "Скажи їм, щоби відступили, чи я рознесу йому голову", - крикнув Римо.
  
  
  Переляканий, Лан передав загрозу Римо.
  
  
  Командир танка дивився на нього кам'яним поглядом. Римо спостерігав за ним краєм ока, боячись відірвати погляд від потилиці капітана Дея. Дей повернувся. Його обличчя світилося. Він оголив свої лопатоподібні зуби в глумливій усмішці.
  
  
  "Не будь таким самовдоволеним", - сказав Римо. "Я вбив тебе одного разу. Я буду щасливий зробити це знову".
  
  
  Лан передав слова Римо. З обличчя капітана Дая зникла котяча усмішка. На його обличчі з'явилося багато виразів. "Що вони роблять?" - Що вони роблять? - прошепотів Рімо.
  
  
  "Чекаю", - сказала Лан. Її обличчя було змарніле.
  
  
  "За що?"
  
  
  Тоді вони зрозуміли. З-за танка вийшла шеренга людей зі схиленими головами і зниклими плечима. Вони були одягнені в сірий бавовняний одяг. Вони були американцями. За ними марширували інші, не всі були американцями. Лан дізналася в них своїх побратимів-амеразійців. Її горло болісно стислося від усвідомлення того, що вони не дісталися Таїланду. Для Римо вони не значили.
  
  
  Командир танка з кам'яним обличчям вказав на шеренгу полонених. Вони були під загрозою гвинтівок кількох солдатів. Офіцер сердито кричав, вказуючи на Римо і знову на полонених.
  
  
  "Не кажи мені", - сказав Римо Лену. "Ми здаємося, або їх зарубають".
  
  
  Лан мовчки кивнув, стримуючи сльози.
  
  
  Пальці Римо стиснулися, коли він натискав на спусковий гачок кулемета. Йому дуже хотілося натиснути на нього. Капітан Дай побачив вираз очей Римо. Його посмішка повністю зникла. На його негарному обличчі виступив піт.
  
  
  Нарешті Римо сказав: "Ти того не стоїш", - і позадкував від автомата, його дуло безсило опустилося. Римо підняв руки.
  
  
  "Вибору немає, малюк", - хрипко сказав він.
  
  
  Більше не стримуючи сліз, Лан шпурнула свій АК-47 у багнюку. Вона підняла руки.
  
  
  "Прощавай, Римо", - хрипко прошепотіла вона.
  
  
  "Ми ще не мертві".
  
  
  Солдати оточили танк і жестом наказали Римо та Лан спуститися з вежі. Вони змусили їх опуститись на коліна, їхні грубі руки обмацували їхній одяг у пошуках захованої зброї. Шолом Римо був відкинутий убік. Інші допомогли капітанові Дай вибратися із танка. Йому було важко ходити. Його коліна тремтіли.
  
  
  Нетвердою ходою він підійшов до Римо і двічі вдарив його по обличчю, спочатку в одному напрямку, а потім тильною стороною долоні у ударі у відповідь.
  
  
  "Хай кай найра!" Дай закричав на офіцера-танкіста. Лан відтягли в хатину із солом'яним дахом. В'язнів повели за нею.
  
  
  Потім вони супроводили Римо через табір, відвівши його на далеку сторону, де громіздкий сталевий контейнер розміром із сміттєвий бак стояв у багнюці неподалік - якщо нестерпний сморід щось означав - відкритої відхожої канави.
  
  
  Римо був змушений знову опуститись на коліна, і на них раптово обрушилася в'єтнамська ніч. Схожі на холодильник дверцята в одному кінці довгого контейнера відчинилися, і Римо штовхали і тицяли в його темне нутро.
  
  
  Двері з брязкотом зачинилися, і важіль блокування був повернутий.
  
  
  Римо виявив, що знаходиться у задушливому кубі з високою температурою. Повітря було важким від застійних людських запахів. Крізь кульові отвори в боках проникало трохи світла.
  
  
  Римо приклав око до одного з отворів і спробував визирнути назовні. Низький голос відірвав його від отвору. "Зазвичай усередину не садять двох людей одночасно", - пробурчала істота. "Але я справді ціную компанію".
  
  
  "Хто там?" Запитав Римо.
  
  
  "Ким ти думаєш, дурню? Янгблад. Тобі промили мізки або щось таке?"
  
  
  "Янгблад?" Запитав Римо. "Дік?"
  
  
  "Гей!" Янгблад раптово закричав: "Я не впізнаю твій голос. Хто ти, чорт забирай, такий?"
  
  
  "Це я, Римо".
  
  
  "Так? Який Римо?"
  
  
  "Вільямс. Скільки інших Ремо ти знаєш?"
  
  
  "Уільямс ... Римо Вільямс ...... Голос був низьким, ніби пробуючи ім'я на смак. Я вуста знаю морського піхотинця з таким ім'ям".
  
  
  "Дік. Це я".
  
  
  "Доведи це".
  
  
  "Скажи мені, як".
  
  
  "Дай мені побачити твоє обличчя. Підійди до вентиляційних отворів ззаду, де є світло".
  
  
  Римо нахилився. Його очі почали звикати до відсутності світла. Він розгледів тьмяну, незграбну постать із яскравими, підозрілими очима.
  
  
  Очі наблизились. Вони були знайомі. Але не навколишнє обличчя. Воно було товстішим, шкіра груба і вкрита зморшками.
  
  
  "Ши-іт!" Сказав Янгблад. "Це ти, сучий син!"
  
  
  - Ти виглядаєш старим, - повільно промовив Римо.
  
  
  "Що ти, чорт забирай, несеш", - посміхнувся Янгблад. "Через двадцять років, чого ти очікував, Нат Кінг, блядь, Коуле?"
  
  
  "Отже, це правда".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Війна. Вона закінчилася".
  
  
  "Ти не чув?"
  
  
  "Я не міг у це повірити", - зізнався Римо.
  
  
  "Скажи! Якого біса ти тут робиш?"
  
  
  "Я не знаю. Я не пам'ятаю. Я прокинувся і ось я тут".
  
  
  "Я сам завербувався", - прогарчав Янгблад. "Думав, тебе закликали".
  
  
  "Мені кажуть, що минуло двадцять років, але все, що я можу згадати, – це війна".
  
  
  "Вони знайшли тебе в джунглях, чи не так?"
  
  
  "Ні, я захопив танк. Я пригнав його сюди. Вони влаштували мені засідку. Ще один танк".
  
  
  "Старий Т-54?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Хах! Ти тупе лайно. Тебе надули. У цієї штуки дерев'яна гармата. Вона не може стріляти рисовими кульками".
  
  
  "Ну, тобі не обов'язково так радіти з цього", - поскаржився Римо.
  
  
  "Вибач, чувак. Я тут так довго, що готовий прийняти будь-яку розвагу".
  
  
  "Хто ще тут?"
  
  
  "Зараз нас всього семеро. Раніше їх було більше тридцяти. Тепер я старший офіцер. Ось чому вони взяли мене в цей ось конекс. Тобі це сподобається. Вдень як у духовці, а вночі як у холодильнику. Сталося те, що втік в'язень. В'єтнамець" на ім'я Фонг. Вони помістили мене сюди в покарання. Гей, так ось як ти тут опинився? Тебе Фонг послав?"
  
  
  "Я ж казав тобі, я не можу згадати, що я тут роблю. У моїй голові все ще 1968".
  
  
  Янгблад видав смішок. "Так, мій годинник теж ніби зупинився. Знаєш, Римо, ти виглядаєш по-іншому".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Я серйозно. Ти виглядаєш по-іншому. Але не набагато старше, ніж я пам'ятаю. Боже, де б ти не був, чувак, ти нітрохи не постарів".
  
  
  "Я думаю, що я мертвий", - глухо сказав Римо.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Думаю, я помер у буші. Я привид".
  
  
  "Гей, чувак. Не смій натягувати на мене всякі моторошні штучки. Це лайно мені не підходить".
  
  
  "Привид", - сказав Римо. "Це інша справа. Пам'ятаєш капітана Привида? Він тут. Ми вбили його, і він все ще живий. Про що це тобі каже?"
  
  
  Низький голос Діка Янгблада переріс у вибухи сміху. Конекс здригався від ентузіазму його криком. "Рімо, ти просто спантеличений ублюдок", - пирхнув він. "Але я знаю, що ти, мабуть, відчуваєш. Я відчула, як моя власна дупа зморщилася, коли він вперше опинився у мене перед носом".
  
  
  "А?"
  
  
  "Це не капітан Привид. Це Привид молодший. Його син. Називає себе капітаном Дай. Здається, вони намальовані однією і тією ж потворною паличкою, чи не так?"
  
  
  "Son?" Сказав Римо приголомшеним голосом. Потім: "Тсс. Я чую, як хтось наближається".
  
  
  У темряві Дік Янгблад приклав вухо до металевої стіни.
  
  
  "Я ні хрону не чую".
  
  
  "Кроки. Дуже тихо".
  
  
  "Ти чуєш примар. Мабуть, твоїх родичів".
  
  
  "Тоді я також їх бачу", - сказав Римо. "Дивися". Янгблад дозволив Римо підвести його до кульового отвору.
  
  
  "Дивник", - сказав Янгблад. "До того ж старий. Ніколи його раніше не бачив".
  
  
  "Це дядько Хо".
  
  
  "Хо Ши Мін теж мертвий, але якщо це він, я беру назад все, що сказав".
  
  
  "Дядько Хо - ось як я його називаю. Я зустрів його в буші".
  
  
  "От так просто. Хто він такий?"
  
  
  "Я не знаю його імені. Але він стверджує, що він мій батько".
  
  
  "Так, тепер, коли ви згадали про це", - сухо сказав Янгблад, - "я бачу сімейну схожість".
  
  
  Майстер Сінанджу дочекався, доки табір влаштується на ніч. Він терпляче чекав на прибуття свого учня до в'єтнамського табору військовополонених. Як завжди, Римо спізнився.
  
  
  Було простіше дозволити схопити Римо, аніж втручатися. У нинішньому стані Римо Чіун не хотів ризикувати втратити його через дику стрілянину. Коли він вирішив, що Римо пробув у великій металевій шухляді досить довго, Чіун безшумно наблизився, невидимий для кількох охоронців, розставлених навколо.
  
  
  "Рімо", - прошепотів він.
  
  
  "Чого ти хочеш, Шлюха?" Запитав Римо похмурим тоном.
  
  
  "Просто поговорити з тобою, сину мій", - ласкаво сказав Чіун. "Тобі зручно?"
  
  
  "Звичайно, ні. Я довбаний в'язень".
  
  
  "О", - сказав Майстер Сінанджу, ніби щойно помітивши цей факт. "Чому ти не тікаєш?"
  
  
  "Як?"
  
  
  "Ці зручні отвори", - сказав йому Чіун, вставляючи палець з довгим нігтем в один із кульових отворів. "Вони в самий раз. З них виходять чудові опори для рук, за допомогою яких можна відірвати добрий шматок стіни".
  
  
  "Обережно!" Гаркнув Римо. "Ти мало не викололо мені око".
  
  
  "Ти винен, що підглядав. Тобі не треба бачити мене, щоб зрозуміти мої слова".
  
  
  "Ти маєш рацію, Римо", - сказав інший голос. "Він божевільний старий дивак".
  
  
  "Хто це?" - Запитав відповіді Чіун. "Хто говорить?"
  
  
  "Мій друг", - сказав йому Римо. "Що з того?"
  
  
  "Той, кого звуть Янгблад?"
  
  
  "Так. Звідки ти це знаєш?"
  
  
  Янгблад пирхнув, як бик. "Бо він придурок", - сказав він. "Тебе підставили, Римо".
  
  
  "Це дуже погано", - сумно сказав Чіун.
  
  
  "Що таке?" Римо хотів знати.
  
  
  "Що ти знайшов свого давно втраченого армійського друга. Це дуже сумно".
  
  
  "Послухай, Хо. Чому б тобі не прогулятися?" Запропонував Римо. "Нам потрібно багато надолужити".
  
  
  "Як ти можеш говорити такі грубі слова тому, хто так багато для тебе означав?"
  
  
  "Полегше. Я мертвий. Мертві люди можуть робити все, що захочуть".
  
  
  "Ах, тоді ти пам'ятаєш, що ти мертвий. Це добре".
  
  
  "Це так?"
  
  
  "Гей, я не хочу брати участь у цій розмові", - палко заявив Янгблад. "Це нісенітниця собача".
  
  
  Чіун проігнорував його. "Що ще ти пам'ятаєш, Римо?"
  
  
  "Нічого".
  
  
  "Нічого?" пискнув Чіун. Значить, Римо таки нічого не пам'ятав. І поки він цього не пам'ятав, Чіун нічого не міг з ним вдіяти.
  
  
  "Це те, що я сказав. А тепер відвалили".
  
  
  "Але ти пам'ятаєш, що ти мертвий. Ти мертвий вже багато років".
  
  
  - Значить, це правда, - глухо промовив Римо. - Як ти дізнався? - Запитав я.
  
  
  "Чому, бо..." - почав Чіун. Майстру Сінанджу спала на думку думка. Байка про виховання Римо, якою він колись поділився з ним. "Це тому, що я твій ангел-охоронець. Так, твій уславлений ангел-охоронець. Я тут, щоб супроводжувати тебе туди, де твоє місце".
  
  
  "Ти? Мій ангел-охоронець - в'єтнамець?"
  
  
  "Ні, кореєць".
  
  
  "На північ чи на Південь?"
  
  
  "На північ, звісно".
  
  
  "Мій ангел-охоронець - комуніст?"
  
  
  "Ні, глухий кут. Твій ангел-охоронець - Сінанджу".
  
  
  "Я думаю, сталася якась помилка. Я католик".
  
  
  "Імператор Сміт турбується про тебе".
  
  
  "Хто такий імператор Сміт?"
  
  
  "Ну він, звичайно, правитель Америки. Він послав мене повернути тебе".
  
  
  «Ти чув це, Діку?
  
  
  "Він морочить тобі голову, Римо", - сказав Янгблад. "Відійшли його".
  
  
  "Я говорю правду", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Доведи це", - гаркнув Римо.
  
  
  "Як?"
  
  
  "Витягни нас звідси".
  
  
  "Чому ти не спитав раніше? Почекай тут".
  
  
  "За що?"
  
  
  "Я збираюся створити відволікаючий маневр, щоб допомогти вашій втечі".
  
  
  "Ти чув це, Діку?" Саркастично сказав Римо. "Дядько Хо збирається відвернути увагу. Якщо тобі потрібно щось упакувати, зараз саме час починати".
  
  
  "Я не слухаю нікого з вас. Ви обидва вибиті з колії".
  
  
  "Не хвилюйся", - пообіцяв Майстер Сінанджу. "Це не триватиме багато часу. Слон несподіванки на нашому боці".
  
  
  Після того, як Майстер Сінанджу зник, у Діка Янгблада постало питання.
  
  
  "Він сказав "слон"?"
  
  
  "Я думаю, він мав на увазі "елемент". щось на кшталт "елемента несподіванки". Римо нетерпляче розглядав отвори від куль.
  
  
  "На що ти дивишся?" Запитав Янгблад. "Я хочу подивитися, що він збирається робити".
  
  
  "Робити? Він збирається піти до начальника табору, і вони будуть пити рисове вино і сміятися з нас, поки не настане сезон мусонів. Як ти думаєш, що він збирається робити?"
  
  
  "Я не знаю", - повільно промовив Римо. "Я бачив, як він голими руками перетворив АК-47 на порошок".
  
  
  Дік Янгблад сидів, дивлячись на тьмяно освітлений профіль Римо Вільямса, його бульдоже обличчя глузливо скривилося. "Знаєш, що я думаю?" нарешті він сказав:
  
  
  "Що?"
  
  
  "Думаю, я сплю, і ти мій нічний кошмар на цю ніч. Я збираюся трохи прикрити очі, хоча ми обидва знаємо, що я вже сплю. Я просто сподіваюся, що ти і цей божевільний старий дивак підете, коли я прокинусь".
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Перший звук не змусив на себе довго чекати. Рухнула крита соломою хатина. Римо було бачити, що відбувається, але шум був безпомилковим. Бамбук розколовся. Суха трава на даху потріскувала, наче горіла.
  
  
  Почулися крики, паніка та пронизливі голоси в'єтнамців збентежені. І серед усього цього пролунало звіряче ревіння.
  
  
  Дік Янгблад підскочив до Римо. "Що відбувається. Що відбувається?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав Римо. Він переходив від вентиляційного отвору до вентиляційного отвору, намагаючись розглянути.
  
  
  Подібні на ніж нігті раптово з'явилися в скупченні кульових отворів поряд з Римом. Він відсахнувся.
  
  
  "Знову дядько Хо!" – закричав він.
  
  
  Нігті були зрізані. Звук сталі, що розрізається, завдавав біль їх барабанним перетинкам. Янгблад поспішив у найдальший кут конексу.
  
  
  "Я не вірю тому, що бачу", - сказав він.
  
  
  Одна секція стіни conex висіла смугами. Смуги були швидко відсунуті, відкривши дірку в людський зріст.
  
  
  Зморшкувате пергаментне обличчя просунулося всередину conex.
  
  
  "Чого ти чекаєш?" Запитав Чіун. "Ходімо". Римо не вагався.
  
  
  "Ти йдеш?" він спитав Янгблада.
  
  
  "Я знаю, що я сплю".
  
  
  "Ти можеш прокинутися пізніше".
  
  
  "Або ти можеш померти прямо зараз", - різко сказав Чіун. "Ходімо".
  
  
  Янгблад виповз із конексу зі словами: "Я десь читав, що якщо ти вмираєш уві сні, ти мертвий, коли прокидаєшся, тому я вважаю, що мені нема чого втрачати".
  
  
  "Сюди", - сказав Римо.
  
  
  Табір був у паніці. Дивно, але стрілянини не було.
  
  
  "Що ти зробив, Хо?" Запитав Римо.
  
  
  "Мене звуть Чіун. Я майстер синанджу".
  
  
  "А я король Сіаму", - сказав Янгблад.
  
  
  "Ти збираєшся полегшити те, що я маю зробити", - попередив Чіун.
  
  
  Він повів їх у чагарник. Римо кинувся на землю. Він відповз назад, щоб подивитися крізь очерет.
  
  
  "Що це ти сказав, звук?" Запитав Янгблад.
  
  
  "Нічого", - відповів Чіун. Він обернувся до Римо. "Чого ти чекаєш? Ми повинні забиратися звідси".
  
  
  "Лан досі там".
  
  
  "Мої люди також", - додав Янгблад. "Я їх теж не кину".
  
  
  "Згоден", - сказав Римо.
  
  
  "Не згоден", - сказав Чіун. "Я врятував тебе. Тому ти повинен робити те, що я говорю".
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб погоджувався на це. Ти, Діку?"
  
  
  "Ні, цей старий дивак все одно божевільний. Бачиш ту казарму? Думаєш, ми зможемо добратися до неї?"
  
  
  "Можливо. Здається, що вся метушня на іншій стороні. Звучить так, ніби танк збожеволів".
  
  
  "Танки звучать не так, як ця штука. Ви чуєте тварину".
  
  
  "Це так", - сказав Чіун. "Що це?" Запитав Римо. Раптом увімкнувся прожектор. На ньому було зображено сіре чудовисько, що стало дибки. В'єтнамський солдат був схоплений змією з плоті та розбитий об стіну. Величезна маса обрушилася на хатину із солом'яним дахом. Вона впала, як картковий будиночок.
  
  
  "Срань Господня!" Янгблад видихнув. "Це гребаний слон".
  
  
  "Не слон", - задоволено сказав Чіун. "Це слон".
  
  
  "Що це за слон?" Запитав Янгблад, широко розплющивши очі.
  
  
  "Слон-сюрприз, про який ви, американці, завжди кажете".
  
  
  "Що я тобі казав?" Сказав Римо.
  
  
  "Я не хочу це чути. Послухай, нам треба роздобути якусь зброю. Що ти скажеш?"
  
  
  "Я в грі".
  
  
  "Так", - суворо сказав Чіун. "Ви обидва дохлі качки, якщо промахуватиметеся вперед. Чекайте тут, я знайду ваших друзів".
  
  
  "Хто призначив тебе головним?" Запитав Римо, обертаючись.
  
  
  Відповіді не було. Рімо штовхнув Янгблада ліктем.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Подивися назад", - запропонував Римо.
  
  
  Янгблад озирнувся. Від старого азіату не було й сліду. Він застогнав.
  
  
  "Тільки не це лайно з привидами знов. Я ненавиджу це".
  
  
  "Дивися", - сказав Римо.
  
  
  "Ні за що. Я ні на що не дивлюся. Я сплю". Але Дік Янгблад все одно дивився. Старий азіат був усередині табору, спокійно прямуючи до головного скупчення будівель. Він зупинився і приклав долоні до тонких губ. Пролунав дивний крик.
  
  
  Слон протрубив у відповідь і, хитаючись, рушив геть від табору. Він врізався в чагарник, його довгий хобот мотався з боку на бік. Він рухався із неймовірною швидкістю.
  
  
  Група в'єтнамських солдатів слідувала за ним із ціпками.
  
  
  "Чому вони просто не пристрелять його?" Римо розмірковував уголос.
  
  
  "Ти жартуєш, чувак? Ми в Камбоджі. На цих схилах слон - все одно що кінь. Він в'ючна тварина та евакуатор в одному флаконі, і якщо він почне їсти занадто багато, ви завжди можете пристрелити його і харчуватися ним протягом місяця".
  
  
  "Вони не збираються ловити його найближчим часом", - зауважив Римо. "Пішли".
  
  
  "Я з тобою. Семпер Фі, роби чи помри".
  
  
  Вони вискочили з чагарника і сховалися з підвітряного боку від довгої будівлі казарм. У таборі починало затихати.
  
  
  "Я піду першим", - сказав Янгблад, виглядаючи з-за рогу.
  
  
  "Якщо ти бачиш в'єтнамську дівчину із зеленими очима і ластовинням, вона доброзичлива", - сказав Римо, відштовхуючи його. Ноги Янгблада підкосилися. Вперше Римо добре розглянув його за яскравого світла. Він був важким. Великий чоловік, чиї м'язи розм'якшилися від часу та ув'язнення. Він виглядав старим. Римо подивився на свої гладкі руки, дивуючись, як вони могли належати комусь у віці Янгбладу.
  
  
  Зараз нема часу думати про це, подумав Римо. Він приготувався втекти.
  
  
  Прямо в нього за спиною клацнув запобіжник, і Римо відчув, як тіло над його хребтом звивається, як змія.
  
  
  "Чу хоті!" - промовив голос капітана Дая. Він був високим, нервовим.
  
  
  Дізнавшись наказ здаватися, Римо повільно обернувся, піднявши руки.
  
  
  "Схоже, ми з тобою знову", - покірно сказав Римо. Що б не трапилося, він збирався виграти Діку Янгбладу достатньо часу, щоб зробити те, що має.
  
  
  Капітан Дай Чим Сао знав, як говорити чоловіка. Із жінкою було б легко. Він забрав дівчину з буй дої, Лан, до себе в офіс. Її руки були пов'язані за спиною, а під скручені передпліччя було вставлено бамбукову жердину, щоб розтягнути плечові суглоби в суглобових западинах. Одного цього було достатньо, щоб змусити деяких чоловіків говорити без тортур.
  
  
  Дівчина Лан вимагала більшого.
  
  
  Капітан Дай скористався своєю цигаркою. Спершу на м'яких долонях її рук. Потім на підошвах її ніг. Він стояв позаду неї, граючи з її зростаючим почуттям очікування. Вона не могла бачити, як він застосовує недопалки. Психологічне перевагу було величезним.
  
  
  Дівчина плакала та хникала. Вона покусала губи до крові. Вона відмовилася благати. Як огидний Фонг. Одного разу вона вилаялася, і він ударив її по обличчю. Вона плюнула в нього, і він вдарив її знову. Зовсім як Фонг. Вона також заплатить, як Фонг.
  
  
  Їй не знадобилося багато часу, щоб зламати її. І це була проста річ, яка це зробила. Він підпалив її довге волосся запальничкою. Вона закричала. Дай хлюпнув водою їй на голову. Те, що залишилося від її волосся, тліло. Її обличчя, тепер обдерте, почало опухати.
  
  
  "Ні", - захникала вона. "Не треба більше. Будь ласка".
  
  
  "Моя англійська залишає бажати кращого", - сказав їй Дай в'єтнамською. "Моє питання просте. Американець сказав щось про те, щоб знову вбити мене. Що він мав на увазі під цим?"
  
  
  "Він сказав мені, що вбив тебе під час війни з американцями", - схлипував Лан.
  
  
  "Отже", - сказав капітан Дай. Його очі були схожі на холодне вугілля.
  
  
  "Я більше нічого не знаю", - сказав йому Лан губами, що лущиться.
  
  
  Погляд Дая знову сфокусувався.
  
  
  "Ти нагадуєш мені Фонга", - сказав він жорстоко.
  
  
  "Я не знаю жодного фонгу".
  
  
  "Я зраджу це". Сказав Дай, приставляючи пістолет до її скроні. "Я відправлю тебе зустрітися з ним".
  
  
  Він зробив єдиний постріл.
  
  
  Лан упала боком, її тіло повисло на бамбуковій жердині впоперек спини. Вона повільно сповзла по ньому, поки її голова не торкнулася калюжі води навколо неї. Вона почала червоніти.
  
  
  Капітан Дай вийшов із кімнати для допитів. Це було неймовірно. Якось доля послала йому єдиного американця, з яким він ніколи не смів сподіватися зустрітися віч-на-віч. Людина, яка вбила його батька, батька, чиє обличчя він тепер носив із зарозумілою гордістю.
  
  
  Капітан Дай пішов до конексу. Він не звертав уваги на звуки сум'яття, що розносяться по всьому табору. Невиразно він дізнався трубний звук слона. Слон не був важливий цієї ночі. Важливим був лише американський вбивця його батька.
  
  
  Капітан Дай смикнув униз важіль дверцят "конексу". Він відчинив її. Його стиснута щелепа розчалася, і сигарета, що звисала, впала на землю.
  
  
  Конекс був порожній. Місячне світло заливало інтер'єр із зяючої дірки.
  
  
  У розпачі капітан Дай примчав у табір. Він сподівався, що ніхто не вб'є американця, перш ніж він знайде його. Він молився своїм предкам, щоб йому не відмовили у цьому вишуканому задоволенні.
  
  
  Коли капітан Дай побачив чорношкірого сержанта, що вибіг з-за хатини, він прослизнув з іншого боку. Його рябе обличчя осяяло потворну радість.
  
  
  Американець там. Він повільно обернувся.
  
  
  Капітан Дай без вагань вистрілив би йому в спину. Так само, як він вчинив із незліченними безіменними американцями, що потрапили в засідку під час війни. Але він хотів, щоб цей американець знав, за що він помре. "Ти вбив мого батька", - сказав він йому в'єтнамською.
  
  
  "Мої руки піднято", - сказав американець. "Я чу хоінг, б'єн?"
  
  
  Цей ідіот не зрозумів його. Було важливо, щоби він зрозумів.
  
  
  "Мій батько НВА, б'єн?" Запитав Дай. Американець знизав плечима.
  
  
  "Ти вбив його. За це я вбив багатьох американців. Тепер я вбиваю тебе. Крекеділл, б'єн?"
  
  
  Американець виглядав спантеличеним. Капітан Дай вилаявся. Якби він тільки знав англійське слово, що означає "вбити".
  
  
  Майстер Сінанджу звільнив бранців простим способом. Він знайшов хатину, де вони були ув'язнені. Її було легко ідентифікувати. Він був трохи віддалік від інших, і біля входу стояли два озброєні солдати.
  
  
  Чіун прослизнув ззаду і вирізав нігтем у стіні низький прямокутний люк. Він прослизнув усередину і запросив американців та амеразійців супроводжувати його у безпечне місце.
  
  
  "Я посланий американським урядом", - прошепотів він. "Слідуйте тихо. На нас чекає підводний човен".
  
  
  Вони дивилися на нього без розуміння. Рябка висловлювань вітала його: сумнів, підозрілість, страх. Вони не зрушили з місця.
  
  
  Чіун підштовхнув їх своїми схожими на блискавки нігтями. Біль змусив бранців вискочити з хатини, ніби вона була наповнена роєм шершнів.
  
  
  Чіун поманив їх у безпечне місце за чагарником і жестом наказав їм залишатися в укритті. Залишалася ще дівчина. Звичайно, саме вона ускладнить порятунок.
  
  
  Потім він побачив чорношкірого чоловіка, Янгблада, який незграбно переходить від хатини до хатини, як ведмідь. Чіун закотив очі. Американці. Вони були як діти, ніколи не лишалися там, де їм сказали.
  
  
  Він помчав за Янгбладом і побачив Римо, що стоїть у тіні будівлі з піднятими на знак капітуляції руками. В'єтнамський офіцер прикривав його. В'єтнамець бурмотів якусь нісенітницю на адресу Римо. За спантеличеним виразом обличчя Римо Чіун зрозумів, що той не зрозумів сердитих слів в'єтнамця.
  
  
  "Рімо!" Покликав Чіун.
  
  
  Голова Рімо повернулася. Він виглядав зляканим. "Привіт, дядько Хо. Допоможи мені тут".
  
  
  Чіун вагався. Він був надто далеко. Якби він рушив на в'єтнамця, почалася б стрілянина. Він не хотів втратити Римо через дурну маленьку скелю.
  
  
  "Якщо ви завдасте шкоди моєму синові, - сказав Чіун офіцеру його рідною мовою, - вас спіткає жахлива смерть".
  
  
  "Я не боюся смерті, старий".
  
  
  "Я Сінанджу. Цей білий чоловік теж синанджу. Гарненько подумай над цим фактом", - наспіваючи сказав Чіун.
  
  
  "Гей, Хо, що б ти йому не казав, краще припини. Він тільки злиться ще більше".
  
  
  "Цей американець убив мого батька", - сказав в'єтнамець Чіуну, і його палець напружився на спусковому гачку.
  
  
  "Я думаю, він збирається стріляти, Хо!" Римо закричав.
  
  
  "Пам'ятай про своє навчання, Римо", - суворо крикнув Чіун.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Твій розум називає їх кулями, але це всього лише каміння".
  
  
  "Мене ось-ось зарубають, а ти говориш про геологію".
  
  
  "Ти боїшся маленького каменю тільки тому, що так велить тобі твій розум", - вів далі Чіун, обережно роблячи крок уперед. "Ти б не злякався людини, яка кидає в тебе великий камінь".
  
  
  "Я боюся куль", - сказав Римо, не зводячи очей з тремтячого стовбура пістолета.
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Це вірно. Дивись на дуло. Не відводь від нього очей. Розслабся. Не рухайся, поки не побачиш кулю, що наближається".
  
  
  "Рухатися? Я скам'янів".
  
  
  "Старий, - сказав в'єтнамець, - скажи цьому американцю від мого імені, що він убив мого батька, капітана Дай Ма Куї, і я збережу йому життя".
  
  
  "Рімо, - сказав Чіун, - цей ідіот каже, що ти вбив його батька".
  
  
  "Скажи йому, що я знаю", - сказав Римо, його очі були так зосереджені на стволі, що вони майже перетнулися.
  
  
  "Він каже, що знає", - сказав Чіун. Капітан Дай вистрілив.
  
  
  "Пам'ятай!" Чіун крикнув, проносячись уперед, але Римо його не чув. Темне дуло пістолета наповнилося вогнем і димом, куля сірою плямою пронеслася всього в мікросекунді перед ними. Голова Римо, здавалося, розширилася. Він більше не контролював свого тіла. Він рухався сам собою, рухався з навмисною швидкістю, через яку здавалося, що світ зупинився.
  
  
  Куля попрямувала до грудей Римо. Це здавалося таким повільним. Римо смикнувся убік. Куля пройшла повз нього, всього за дюйм від передньої частини його футболки. Різкий звук кулі, що пролітає, віддався гострим болем у його вухах.
  
  
  Римо вибив пістолет із рук в'єтнамця, перш ніж той встиг випустити другий патрон. Римо штовхнув його в пах, і коли він упав навколішки, обхопивши себе руками, Римо вибив його схожі на лопату зуби.
  
  
  Чіун з'явився поруч із ним. "Неакуратно. Погана техніка".
  
  
  Римо обернувся. "Ти жартуєш? Я впритул ухилився від бойового пострілу і розмозжив цьому клоуну обличчя".
  
  
  "Чому ти не вб'єш його?"
  
  
  "Не можу".
  
  
  Чіун майже похитнувся. Він притулився до будівлі і приклав пошкоджену руку до грудей. "Не можу!" - пискнув він. "Мій син, убивця, який не може вбивати. Чому б і ні?"
  
  
  "Вбивати ув'язненого суперечить Женевським угодам".
  
  
  Чіун моргнув. "Проти..."
  
  
  Дік Янгблад підійшов до них ззаду, стискаючи у своїх великих руках АК-47.
  
  
  "Ти його дістав, так? Думаю, ти захочеш, щоб я його відполірував для тебе?"
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" Запитав Римо.
  
  
  "Я шукав твою подружку, Римо. Я знайшов її". Обличчя Римо скам'яніло. Його рот відкрився. Нічого не вийшло.
  
  
  "Вона була в його особистій кімнаті для допитів. Схоже, він катував її, перш ніж застрелити. Мені шкода, чувак".
  
  
  Губи Римо виголосили ім'я Лан. Звук навіть не був зітханням. Він одеревеніло обернувся до капітана Дея. Все ще обхопивши себе руками, Дай подивився на Римо з обличчям, на якому читалася вся агонія розпеченого металу, що крутився. Його лють випромінювалася, як пролитий шлак.
  
  
  Римо нахилився і взяв капітана Дая за комір. Він без особливих зусиль відірвав його від землі. Капітан Дай повис, не торкаючись черевиків землі. Римо підняв кулак. Його кулак завис перед обличчям Дая, тремтячи, ніби вся енергія Римо була зосереджена в ньому.
  
  
  Коли Римо вистрілив, пролунав тріск, схожий на удар бейсбольною битою для хоумрану, і раптово голови капітана Дея більше не було. Його зрізане стебло шиї забило, як червоний фонтан.
  
  
  Римо покинув труп. Ніде не було видно голови. Потім з куща долинула серія звуків, схожих на падіння кокосового горіха крізь густе листя. Все закінчилося м'яким стукотом. Потім настала тиша.
  
  
  Дік Янгблад зник за рогом, і йому стало погано.
  
  
  Чіун оглянув кулак Римо. На ньому не було жодної подряпини. Навіть краплі крові.
  
  
  "Краще", - твердо сказав він. "Я думав, ти не зможеш його вбити".
  
  
  "Я дещо згадав".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Північний В'єтнам ніколи не підписував Женевські угоди".
  
  
  "І це все?"
  
  
  "Що ще я маю пам'ятати?"
  
  
  "Ми з'ясуємо це пізніше", - різко сказав Чіун. "Підемо. Ми повинні покинути це місце".
  
  
  Чіун привів їх у чагарник, де ховалися американські військовополонені та амеразійці. Янгблад припинив їхні питання і впорядкував їх.
  
  
  "Слухай сюди. Старий виведе нас звідси. Не давай йому лайна. Зрозумів?"
  
  
  "Ми не можемо йти пішки", - сказав їм Чіун. "У нас має бути машина".
  
  
  "Я захоплю танк", - сказав Римо. Не сказавши більше жодного слова, він зник.
  
  
  Танк із гуркотом під'їхав миттю пізніше. Голова Рімо висунулась із люка механіка-водія.
  
  
  Коли Дік Янгблад побачив це, він почав сваритися. "Вільямс, ти ідіот!" він закричав. "Це Т-54. Гармата несправжня".
  
  
  "Хтось втік з іншим", - сказав йому Римо.
  
  
  "Що ж, це краще, ніж нічого", - пробурмотів Янгблад. "Сподіватимемося, що нам не доведеться боротися". Ті, хто не міг розміститися всередині танка, чіплялися за палубу. Чіун зайняв командирську позицію у баштовому люку.
  
  
  Він вказав на південь і крикнув: "Вперед!" Потім наказово схрестив руки на грудях.
  
  
  Римо кисло глянув на нього. "Хто помер і залишив тебе за головного, Чіуне?"
  
  
  "Я просто вказую шлях до очікуваного підводного човна", - захищаючись, сказав Чіун. Потім, відреагувавши, він додав: "Чіун! Ти назвав мене Чіуном!"
  
  
  "Звичайно", - чемно сказав Римо. "Це ваше ім'я, чи не так?"
  
  
  Чіун з подивом подивився на потилицю Римо. По дорозі вони натрапили на слона. Слон спокійно описував коло посеред стежки в джунглях. Коло було зелене і просочене червоним, як ковдру, змочену журавлинним соком. За винятком того, що з країв кашеподібної плями стирчали людські руки та кінцівки. Вони не рухалися. Вони були прикріплені до спільного блоку.
  
  
  Чіун прошепотів, і слон примостився за танком.
  
  
  "Не хвилюйтеся", - сказав Чіун, коли бранці в страху почали дертися до передньої частини танка. "Він на нашому боці. Я сказав йому, що відведу його в гарне місце, якщо він допоможе нам".
  
  
  "Ти можеш розмовляти зі слонами?" Запитав Римо.
  
  
  "Здебільшого я слухаю. Це дуже доброзичливий слон. Я знайшов його, коли він тягнув гармату. Селянські бійці пороли його. Мені потрібен був транспорт, тому що ви відмовили мені в поїздці на вашому танку, а тягати гармату - марна трата гарного слона. Тому я звільнив його”.
  
  
  "Як його звати?"
  
  
  "Я називаю його Рембо".
  
  
  "Ти не маєш на увазі Дамбо?"
  
  
  Чіун насторожено глянув на Римо. "Ти впевнений, що до тебе не повернулася пам'ять?"
  
  
  "З чого б йому робити подібні дивні вчинки?" Невинно спитав Римо.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Міністр оборони Соціалістичної Республіки В'єтнам поклав трубку та повернувся до тактичного столу, на якому лежала пластикова карта Південно-Східної Азії.
  
  
  Він похмуро пересунув чорний прилавок ближче до відкритого моря. Нерівною лінією за прилавком було розкидано безліч червоних прилавків.
  
  
  "У них на думці пункт призначення", - сказав він своєму головнокомандувачу, єдиній людині в оперативному центрі Ханоя. "Це або село, або порт. Якби вони прагнули просто втекти, вони б бігли глибше до Камбоджи, а не назад до В'єтнаму".
  
  
  "Очевидно, село чи морський порт у Сіамській затоці", - сказав генерал Транг. "Я накажу оточити все узбережжя".
  
  
  Міністр оборони похитав своєю сивою головою.
  
  
  "Ні, ми дозволимо їм дістатися до затоки. Можливо, біля узбережжя на них чекають американські рятувальні судна".
  
  
  "Ми могли б зупинити їх раніше і вирвати правду з їхніх слабких вуст".
  
  
  "Ці червоні жетони, - з гіркотою сказав міністр оборони, - репрезентують новітню радянську військову техніку. Сучасні танки, задні бойові машини та самохідні гаубиці. Цей чорний лічильник - старий Т-54 з гарматою, яка навіть не може стріляти. Чому ми переміщаємо чорний лічильник щогодини, але кожен червоний лічильник, який ми висуваємо на позицію, зупиняється як укопаний?"
  
  
  Генерал моргнув. Він подумав, чи не було питання риторичним. Він вирішив відповісти у будь-якому випадку.
  
  
  "Бо вони були знищені, товаришу міністр оборони".
  
  
  "Бо вони були руйнівниками", - дерев'яним голосом відповів міністр оборони. "Цілком вірно. Все, що ми в них кидаємо, пов'язує або падає з неба. Як це можливо?"
  
  
  "Я не знаю".
  
  
  "Один танк. Один американський турист. Жменька виснажених американських військовополонених і невідома кількість безпородних буй дої, озброєних автоматами та обмеженою кількістю боєприпасів. І все ж таки вони перемагають".
  
  
  Генерал Транг прочистив горло. "Мені сказали, що вони також мають слон", - невпевнено сказав він.
  
  
  Міністр оборони скептично підняв брову. Він мовчки похитав головою. "Це нагадує мені про війну".
  
  
  "На якій війні?" - резонно спитав генерал.
  
  
  "Війна проти американців".
  
  
  "Але ми виграли ту війну".
  
  
  “Ось що мене турбує. Ми були скалкою у боці величезної військової машини. Ми чекали поразки. І оскільки ми знали, що у будь-якому разі зазнаємо невдачі, ми продовжували битися, оскільки у нас був лише вибір між перемогою чи смертю”.
  
  
  "Я не розумію, товаришу".
  
  
  “Ми перемогли американців з однієї фундаментальної причини. Ми більше дбали про перемогу, ніж вони.
  
  
  "Але цього разу ми – величезна військова машина", – запротестував генерал Транг.
  
  
  "Так. Саме. Це те, що мене турбує. Викличте бойовий вертоліт, щоб він доставив мене в цей район. Я особисто керуватиму наземною кампанією", - наказав він. "Якщо ще не надто пізно", - додав він.
  
  
  "Але... але це лише перестрілка".
  
  
  "Такими були Ватерлоо, Дьєнб'єнфу та Кхе Сан". сказав міністр оборони, знімаючи слухавку телефону з неприязним виразом обличчя, знаючи, що це будуть ще поганіші новини. "Наступ Тет складався з сотні сутичок, що відбувалися одночасно. Жодна з них не була вирішальною. Фактично ми програли більшу частину цих сутичок. І все ж таки це повернуло ситуацію проти американців. Я просто сподіваюся, що ми не на неправильному боці в цій конкретній сутичці. ". Він раптово почув себе дуже старим.
  
  
  Римо направив танк у чагарник. Його гусениці жували слонячу траву, доки не досягли лінії дерев. Він загальмував та вибрався з кабіни водія.
  
  
  "Зберіть якнайбільше листя, щоб прикрити танк", - наказав він.
  
  
  "Ти чув цю людину", - гаркнув Дік Янгблад, вибираючись із вежі. "Давайте рухатися, рухатися, рухатися. Ми ще не вдома".
  
  
  Амеразійці взялися до справи. З колишніх військовополонених усі, окрім хворої Коллетти, приєдналися.
  
  
  "Ти справді підтримував дисципліну", - захоплено сказав Римо, коли вони наламали гілок і склали їх у купу, щоб решту віднесли до танка.
  
  
  Янгблад широко посміхнувся. "Ти це знаєш. Коли загинув останній справжній офіцер, моральний дух був поганим. Саме тоді я перетворився на справжнього крутого хлопця. Якби я спіймав чоловіка, який розмовляє по-в'єтнамськи, я б відплющив його по дупі. Якийсь час це було брутально". по відношенню до чоловіків.Я підштовхував їх в один бік, а придурків – в інший”.
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Всі дізналися, що я був зліший. Гуки почали покладатися на мене, а не на чоловіків, але я міг це винести. Вони морили мене голодом, але я була такою матір'ю, що не стала б худнути, просто щоб наплювати на них. Вони запихали мене в цей старий "конекс", а коли приходили мене витягувати, я посміхався в їхні потворні бешихи і говорив спасибі, що підвезли".
  
  
  Римо посміхнувся. "Все той же старий Янгблад".
  
  
  "Тепер почуваюся Олдбладом, Римо. Я так довго тримався, що тепер бачу наближення свободи, я просто не знаю, чи вистачить у мене сил пройти фінішну пряму".
  
  
  "Послухай. Ми впораємося. Чіун подбає про це".
  
  
  "Тепер, коли ми на волі, у тебе зовсім нове ставлення до старовини Хо".
  
  
  "Він має наздогнати нас з хвилини на хвилину", - сказав Римо, озираючись на всі боки. "Послухайте, зробіть мені ласку. Перестаньте називати мене Римо".
  
  
  "Чому? Це твоє ім'я, чи не так? Чи ти це забув?"
  
  
  "Я не можу пояснити. І не вимовляй це ім'я в присутності чоловіків теж. Ти і Чіун - єдині, хто знає, хто я. Давай залишимо все як є".
  
  
  "Отже, яка, чорт забирай, це має значення?"
  
  
  "Різниця між життям і смертю. Просто довірся мені".
  
  
  "Гаразд, ти мужик. Гей, хіба це не нагадує тобі про той час, коли ти вкрав той танк gook і доїхав на ньому до... Отже, як називалося те маленьке засране село?"
  
  
  "Фук Ху".
  
  
  "Так. Саме так ми це назвали, все вірно. Знаєш, згадуючи, як ти того дня водив того лоха, і нам не терпілося тебе рознести, думаючи, що ти Чарлі, це був єдиний спогад, який підтримував мене всі ці роки". Кумедно, за що чіпляється людина, коли вона на нулі”.
  
  
  "Я пам'ятаю Кхе Саня набагато краще".
  
  
  "Так, Кхе Сан. Після цього все змінилося, чи не так? І Тет. Ти пам'ятаєш Тет?"
  
  
  "Так", - сказав Римо, обмацуючи дорогу стривоженим поглядом. "Я пам'ятаю Тета".
  
  
  Вони закінчили маскування танка. Люди почали розсаджуватись. Римо поставив двох амеразійців на варту, бо вони були свіжішими.
  
  
  "Дермо", - сказав Янгблад, сідаючи і притуляючись спиною до зарослих травою гусениць. "Тет. Гей, ти пам'ятаєш того майора-хуесоса, який був у нас у Кхе Сані? Як-там-його-звуть?"
  
  
  "Ти маєш на увазі Бауера?"
  
  
  "Так. Так його звали. Дік Бауер. Усі його ненавиділи. Найпідліший сучий син, якого я коли-небудь зустрічав. Раніше я лежав без сну в тому конексі і гадав, що з ним трапилося. Іноді я вигадував жахливі способи, щоб він купився на це, просто щоб скоротити час”.
  
  
  "Він помер", - відсторонено сказав Римо.
  
  
  "На нашому боці чи на них?"
  
  
  "Ні те, ні інше. Він викупив його назад у світі".
  
  
  “Світ. Чувак, я востаннє бачив світ, коли мені було двадцять. Зараз мені за сорок. Нам, безперечно, забрав великий шматок життя у цього старого Оболтуса. Цікаво, чи зможу я тепер зламати його назад”.
  
  
  Янгблад раптово підняв на Римо скептичний погляд. "Звідки ти знаєш, що Бауер викупив його в the world? Я думав, ти не пам'ятаєш нічого, окрім В'єтнаму".
  
  
  Римо довго не відповідав. Потім він заговорив. "А ось і Чіун. Пам'ятайте, що я сказав про використання мого імені".
  
  
  Але Дік Янгблад не відповів. Його очі були заплющені, а велике бульдоже обличчя занурилося в сон. Римо пішов привітати Майстра Сінанджу. Чіун в'їхав верхи на спині свого слона. Чіун постукав слона по боці коротким бамбуковим ціпком, і слон зупинився і опустився на коліна. Чіун спішився.
  
  
  "Тобі не треба було чекати", - сказав йому Чіун. "Ми з Рембо наздогнали б тебе".
  
  
  - Нам потрібний відпочинок, - просто сказав Римо.
  
  
  "Нам потрібно дістатися американського підводного човна", - сказав Чіун. "Якщо її виявлять в'єтнамці, вона може піти без нас, і тоді де б ми були?"
  
  
  "У В'єтнамі", - просто відповів Римо. "Де багато хто з нас був довгий, дуже довгий час. Все інше було б кроком уперед. Навіть мертвий".
  
  
  "Ти здається більш спокійним, ніж я бачив тебе останнім часом", - зазначив Чіун.
  
  
  Римо відвів погляд. "Чому ні? Ми майже біля узбережжя".
  
  
  "Я маю на увазі зі мною".
  
  
  "Ти витяг нас. Я більше не турбуюся про тебе".
  
  
  "Але твоє обличчя не зовсім вільне від занепокоєння".
  
  
  "Тобі не здається, що настав час позбутися слона? Він уповільнює нас".
  
  
  "Я обіцяв йому добрий дім, коли все це закінчиться".
  
  
  "Він не поміститься на підводному човні".
  
  
  "Це ще належить з'ясувати", - сказав Чіун.
  
  
  - Будь по-твоєму, Малий... - Римо різко відійшов.
  
  
  Чіун кинувся за ним. "Що ти сказав?"
  
  
  "Я сказав, будь по-твоєму, ти, маленький дивак", - палко сказав Римо. "Я просто не хочу, щоб мої люди наражалися на небезпеку через те, що ти наполягаєш на тому, щоб у всьому було по-твоєму. Зрозумів?"
  
  
  Чіун зупинився як укопаний. "Так", - тихо сказав він. "У мене це є. У мене це чудово".
  
  
  Через кілька годин мимо пролетів бойовий вертоліт "Хінд". Він пролетів вище, ніж кілька попередніх, які згоріли під концентрованим вогнем їх АК-47. Танки давно припинили з'являтися на дорозі. Не весь кулеметний вогонь у світі міг вразити їх, але кожному танку, що став на шляху, протистояв Майстер синанджу. Гусениці були зірвані, стовбури гармат зігнуті вдвічі, а люки вибиті наглухо. Вони безкарно проїжджали повз кожен уламок.
  
  
  "Схоже, він тут не затримається", - сказав Янгблад Рімо.
  
  
  Римо спостерігав, як бойовий гелікоптер зник за пагорбами. "Він не міг не помітити слона", - відповів він. "Нам краще знову вирушити в дорогу". Вони просувалися на південь пустельною дорогою. Не було видно навіть випадкового фермера у конічному капелюсі.
  
  
  Дік Янгблад просунув голову в сидіння водія.
  
  
  "Вони знають, що ми на цій дорозі", - прошепотів він. "У цьому немає сумнівів".
  
  
  "Що ти думаєш?"
  
  
  "Є два варіанти розвитку подій. Перший – вони здалися і відпускають нас. Інший – вони збираються десь попереду для засідки".
  
  
  "В'єтнамці не вміють здаватися".
  
  
  "Ну, от і все", - тихо сказав Янгблад. "Було справді приємно познайомитися з тобою, Римо".
  
  
  "Я пройшов довгий шлях заради тебе", - сказав Римо. "Я відвезу тебе додому".
  
  
  "Ну, я розмовляв з твоїм другом-диваком, і він сказав, що на підводному човні може не вистачити місця для всіх нас. Він продовжує дивитися на мене, коли каже це. Чому він це робить?"
  
  
  "Він не придурок, і не турбуйся про Чіуна. Я можу з ним впоратися".
  
  
  "Так, поки ти розбираєшся з ним, хто розбиратиметься з тим, що в'єтнамці збираються кинути в нас?"
  
  
  Римо посміхнувся. "Я подумав, що залишу цю маленьку деталь тобі".
  
  
  Янгблад несамовито грюкнув Римо по спині. "Завжди казав, що ти щедра людина. Радий бачити, що багато чого не змінилося".
  
  
  Вони їхали всю ніч, зупиняючись тільки для того, щоб Чіун та його слон наздогнали їх. Шум двигуна танка збивав концентрацію Римо. Він утік із відкритими люками, бо запах нафти досягав його чутливих ніздрів.
  
  
  Кожні кілька годин над ними пролітав бойовий гелікоптер. Але їм ніхто не заважав. Це було дуже зловісно.
  
  
  Гострий запах морської води наповз у повітря якраз на світанку. Римо почав турбуватися. Вони наближалися до місця призначення, якщо вказівки Чіуна були точні, але Майстра Сінанджу не було видно вже багато годин.
  
  
  Римо направив танк на довгий поворот дороги, що проходила середину плантації каучукових дерев. На дорогу вийшла постать і підняла великий палець, як автостопник.
  
  
  "Чіун!"
  
  
  "Хто ще?" - запитав Майстер синанджу, застрибуючи на танк, що рухається. Амеразійці, що сиділи навпочіпки на надбудові, розступилися, звільняючи йому місце. "Де слон?" Римо замислився.
  
  
  "Ми зрізали шлях, і я побачив небезпеку, тож послав його вперед".
  
  
  "Приманка, так?"
  
  
  "Римо! Можливо, твоя пам'ять мене не знає, але я думаю, що твоє судження підкаже тобі, що це миле личко ніколи не завдало б шкоди гідній тварині".
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "У що ми вплутуємося?"
  
  
  "Багато солдатів, багато танків. І ці штуки з вертольотами".
  
  
  "Скільки їх?"
  
  
  "Багато, дуже багато".
  
  
  "Це багато".
  
  
  "Вони на пляжі, який ми шукаємо. Я не знаю про підводний човен. Я не міг його бачити".
  
  
  "Дай мені знати, коли ми будемо близько", - похмуро сказав Римо.
  
  
  "Можливо, у тебе є план?"
  
  
  "У мене є мета. Я збираюся досягти її, з планом чи без плану".
  
  
  Майстер Сінанджу зневажливо пирхнув.
  
  
  "Рембо знову заговорив. Потрібні роки, щоб позбавити тебе від цього, а я вже старий. Тьху!"
  
  
  "Ні", - сказав Римо. "Semper Fi."
  
  
  З нутрощів танка долинув голос Діка Янгблада. "Роби чи помри!"
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Міністр оборони наказав пілоту бойового вертольота Hind зробити останній захід на танк Т-54, що повільно рухається. Він виглядав таким непотрібним об'єктом, з крихітними фігурками, що чіпляються за його надбудову.
  
  
  Очевидно, подумав він, справа була не в машині, а в людях усередині. Він наказав пілоту повернутися до зони підготовки.
  
  
  Це була б чудова ділянка білого пляжу, але він кишів солдатами у військовій формі та шеренгою танків Т-72 та кількома старими Т-64. Вони вишикувалися на березі, сходинка до сходинки, їх гладкоствольні гармати були спрямовані в одному напрямку. углиб країни. До прибережного кінця дороги.
  
  
  З одного боку, зібрана міць в'єтнамської армії була прекрасна в очах міністра оборони, коли він вийшов з бойового вертольота, що сідав, і промарширував під пильними поглядами командирів танків, його кобура з пістолетом плескала по стегну.
  
  
  Генерал Транг відсалютував на знак вітання.
  
  
  "Вони менш ніж за кілометр звідси", - сказав йому міністр оборони.
  
  
  "У них немає шансів, як ви можете бачити".
  
  
  "Вони вже залишили шрам у половині сільської місцевості. Не варто їх недооцінювати - особливо коли вони близькі до своєї мети".
  
  
  "І що це за ціль? Я не бачу жодного рятувального судна".
  
  
  "Наші патрульні катери повідомляють про гідроакустичні зондування в затоці. Дуже великі гідроакустичні зондування".
  
  
  Обличчя генерала Транга стало похмурим. "Підводний човен?"
  
  
  "Я наказав скинути на нього глибинні бомби", - сказав міністр оборони, забираючись на танк, щоб краще бачити гавань.
  
  
  "Чи насмілимося ми ризикнути цим?"
  
  
  Міністр оборони холодно глянув на нього згори донизу. "Ми виграли військову війну з американцями", - сказав він. "Але ми програли економічну війну. Наша промислова база в руїнах. Наші гроші нічого не варті. у них немає грошей, щоб витрачати, вичавлюють із нас усі соки. Можливо, скоро нам теж доведеться з ними боротися”.
  
  
  "Ніщо з того, що ти говориш, не нове для мене, товаришу".
  
  
  "Але, очевидно, ви не застосували свій мозок до політичної ситуації. Дозвольте мені зробити це за вас. Наша єдина надія на наших колишніх ворогів, американців. Тільки їхня дружба та економічна допомога можуть врятувати В'єтнам. Ми повинні користуватися їхньою доброю волею, навіть якщо нам доведеться добитися цього силою”.
  
  
  "Я розумію. Ми ніколи не зможемо отримати його, якщо американські в'язні втечуть самі".
  
  
  "Занадто пізно навіть повертати їх під будь-яким приводом", - сказав міністр оборони. "Завдяки цьому розтяпі капітану Дай. Американці повинні все загинути. Тут, на цьому пляжі. До заходу сонця".
  
  
  Міністр оборони раптово замовк. Звідкись з боку затоки долинули гуркітливі вибухи.
  
  
  "Але американський підводний човен, який порушив наші територіальні води, може стати козирем, який досягне нашої мети", - сказав він. Пролунали нові вибухи. Потім, подібно до кита, що виринає за повітрям, підводний човен сплив. Його бойова рубка розпороли поверхню затоки, піднявши бризки. Він осів.
  
  
  "Вони у нас!" Схвильовано сказав генерал Транг, коли стала видна емблема американського прапора на бойовій рубці.
  
  
  "І ми запропонуємо їх назад Америці – в обмін на певні добровільні економічні поступки", – сказав міністр оборони. "Щойно проблему військовополонених буде повністю вирішено".
  
  
  "Я можу послати свої танки вперед, руйнуючи все на своєму шляху", - охоче запропонував генерал Транг.
  
  
  "Ні", - сказав міністр оборони, опускаючись на пісок. "Нехай прийде танк. Коли вони побачать, що у нас їхній підводний човен, вони зрозуміють, що у них немає надії покинути наші береги. Ми запропонуємо умови капітуляції. Вони приймуть. І ми знищимо їх".
  
  
  "Зупинися тут", - наказав Майстер синанджу.
  
  
  Римо загальмував танк. "Усім сидіти смирно", - крикнув він. "Я збираюся подивитись, з чим ми зіткнулися".
  
  
  Римо виліз на бананове дерево. Зі свого сідала він бачив усе це: танки, що приземлилися бойові кораблі, які чекали на зліт, і в блакитних водах Сіамської затоки американський підводний човен - мертвий у воді і оточений патрульними катерами з червоними прапорами.
  
  
  Коли його ноги торкнулися землі, обличчя Римо стало попелясто-сірим. Усі це бачили.
  
  
  - Вони захопили підводний човен, - просто сказав Римо.
  
  
  Ув'язнені застогнали в один голос. Дехто заплакав. Дехто у відчаї покидав зброю. Янгблад тупнув ногами, як дитина-переросток. "Чорт!" - сказав він із гіркотою.
  
  
  "У тебе більше немає мети, не кажучи вже про план", - сказав Чіун Римо. "Що ти тепер робитимеш, солдатику?"
  
  
  "Перемога", - сказав Римо.
  
  
  "Як?" - спитав Янгблад. Інші вторили йому. Римо повернувся до Чіуна. "Тримаю в заклад, ти впораєшся з цими патрульними катерами".
  
  
  Майстер Сінанджу багатозначно подивився на Римо. "І що змушує вас думати, що такий немічний старий, як я, зможе впоратися з цим непростим завданням?"
  
  
  "Я вже бачив тебе в дії раніше. Ти можеш?" Чіун вклонився.
  
  
  "Звичайно – за помірну ціну". Обличчя Римо затьмарилося.
  
  
  "Що?" – натягнуто спитав він.
  
  
  "Це не велика річ. Я лише бажаю вашої допомоги в транспортуванні мого слона в Америку".
  
  
  На обличчі Римо відбилося полегшення. "У тебе вийшло", - сказав він.
  
  
  Римо повернувся до решти. "Поки він цим займається, ми повинні пройти пляж. У них є танки і гелікоптери, але ми били їх раніше. Ти зі мною?"
  
  
  "Чорт забирай, так!" – кричали вони.
  
  
  "Тоді давай зробимо це!" Сказав Римо. "У будь-який час, коли ти будеш готовий, Чіуне".
  
  
  Але Чіун уже пішов.
  
  
  Майстер Сінанджу пішов прямим шляхом. Коли наприкінці дороги зійшлися десятки стволів танкових гармат та гвинтівок, він здійснив несподіваний вчинок. Він просто вийшов із джунглів.
  
  
  В'єтнамці чекали на американців. Вони очікували побачити безсилий танк. Вони не чекали поважного азіату в безглуздому кімоно, який спокійно крокував до їхніх позицій. Його руки були порожні, тож вони не стріляли.
  
  
  Міністр оборони підійшов до літнього азіату. Образливо, що літній азіат пройшов повз нього. За наказом міністра оборони солдати простягли руку, щоб заарештувати його. Вони впали на обличчя, їхні руки стискали пляжний пісок.
  
  
  Літній азіат пройшов повз танки у прибій. Він продовжував іти, доки його голова не зникла під хвилями.
  
  
  Поки всі очі спостерігали за таким таємничим зникненням поважного старого, з суші пролунала стрілянина.
  
  
  Міністр оборони пірнув у притулок. Він наказав генералу відкрити вогонь у відповідь. Генерал наказав відкрити вогонь у відповідь через танк.
  
  
  Відкрила вогонь гладкоствольна гармата. Шум був приголомшливим. Рухали дерева. Пил піднявся в повітря. Міністр оборони крикнув, щоб бойові гелікоптери злітали, але його не було чути. Бойові гелікоптери почали збирати пробоїни від куль, залишені спорадичним вогнем невидимих американців.
  
  
  Нарешті один з них злетів сам собою, переляканий пілот почав діяти. Вертоліт почав віддалятися від пляжу у бік моря, але так і не досяг води. Град куль прошив його кабіну і зрешетив збройовий відсік. Зайнялася протитанкова ракета. Вертоліт перетворився на зливу полум'я та гарячого, ріжучого металу.
  
  
  Кілька танків прямо під бойовим кораблем, що падає, були залиті палаючим паливом. Солдати тікали з танків. Паливо, що горить, розтікалося по піску. У розпачі інші танки рвонулися вперед, намагаючись звільнитися. Вони врізалися один в одного, гусениці скреготіли. Один танк, рухаючись наосліп, фактично виліз на надбудову іншого і перекинувся, як перевернута черепаха. Він упав на тіло, що кричить, генерала Транга.
  
  
  Ситуація вийшла з-під контролю. І все через того старого, який, мабуть, наклав на себе руки. Міністр оборони сів навпочіпки за лінією танків, намагаючись придумати спосіб змусити своїх людей припинити вогонь. Гарячий дим обпікав його легені. У нього защипало в очах. Він пірнув у прибій за полегшенням, думаючи, що це знову схоже на Дьєнб'єнфу. Але навпаки.
  
  
  Римо наказав про припинення вогню.
  
  
  "Скажи їм, щоб берегли боєприпаси", - сказав він Янгбладу. Повідомлення було передано лінією.
  
  
  "Втрати з нашого боку?" Прошепотів Римо.
  
  
  Повідомлення надійшло через Янгблада. "Жодного".
  
  
  "Втрати з їхнього боку?"
  
  
  "Тяжкий", - дружелюбно повідомив йому Янгблад. "І стає все важче. Звучить так, ніби вони вбивають один одного".
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Я збираюся подивитися, як справи у Чіуна".
  
  
  Римо виліз на дерево. Верхівка була зрізана розривом снаряда. Більшість снарядів впала далі вглиб материка, де залишили Т-54. В'єтнамці обстріляли його, як і передбачав Римо. Дивом він уцілів. Він підвів своїх людей до лінії дерев набагато ближче, ніж очікували в'єтнамці. Це спрацювало. Вони уникли гарматних снарядів, їхньої найбільшої проблеми.
  
  
  У затоці Римо побачив, як три патрульні катери кружляють довкола барахтаючої субмарини. Він натягнуто посміхнувся. Раніше там було чотири катери. Поки він спостерігав, один пішов під воду кормою вперед. Він пішов на дно, ніби його тягли невидимі пальці. Римо помітив барвисту фігуру Чіуна, що плив від вир тонучого човна до найближчого судна.
  
  
  На очах у Римо Майстер Сінанджу притулився до корми човна. Було видно, як він тицяє пальцями в корпус нижче за ватерлінію. Римо майже міг уявити звук, з яким його пальці пробивають корпус.
  
  
  Третій патрульний катер зник із усім екіпажем. Римо впав на землю.
  
  
  "Добре, до того часу, як ми дістанемося до пляжу, підводний човен буде поза підозрою".
  
  
  "Як ми збираємося це зробити?" - Запитав американець. "Ми все ще у меншості".
  
  
  "Так само, як це зробив Чіун. Марш прямо до води і пливи до неї".
  
  
  "Але вони, напевно, пристрелять нас".
  
  
  "Наш танк дістався. Я використовую це, щоб відволікти увагу. Вони відкриють по мені вогонь. Поки я відволікаю їх, усі зісковзують у воду на дальньому кінці. Вони там у такому збентеженні, що це має бути простіше простого".
  
  
  "Гарний план", - сказав Янгблад. "За винятком однієї речі". Римо глянув на нього.
  
  
  "Я веду танк".
  
  
  "Нічого не вдієш", - сказав Римо. "Це надто небезпечно".
  
  
  "Я точно не здаюся. Я надто старий. Не можу тікати від куль, як уста".
  
  
  "Я з сержантом", - пропищав Бойєтт. "Після всього, що він для нас зробив, він заслуговує на безкоштовну поїздку".
  
  
  "Чорт, я не шукаю безкоштовної поїздки", - заперечив Янгблад. "Я просто знаю, що я підходжу для цієї роботи, от і все". Він уважно подивився на Римо. "Якщо тільки хтось не думає, що знає людину краще за мене".
  
  
  "Не я", - сказав Римо, хитаючи головою.
  
  
  "Ти їм знадобишся, щоб врятувати їхні обірвані дупи", - прошепотів Янгблад Римо. "Я тягнув їх так далеко. Я розраховую на те, що ти доставиш їх додому".
  
  
  "Ми всі йдемо додому", - випалив у відповідь Римо.
  
  
  "Я чую тебе", - сказав Янгблад. І, не кажучи більше жодного слова, він кинувся назад до танка. Його буркотливий двигун негайно запрацював.
  
  
  Повз них прокотив старий Т-54, і Дік Янгблад ліниво помахав їм рукою, перш ніж застебнути водій люк і відправити шліфувальний верстат на пляж.
  
  
  "Он іде чоловік", - сказав чийсь голос. "Амінь".
  
  
  "Прибережи молитви для церкви", - гаркнув Римо, його очі були стривожені. "Дік не зможе виграти нам багато часу. Ми йдемо по двоє. Починаємо..."
  
  
  Стрілянина почалася знову. До їхніх вух долинули звуки куль, які шалено рикошетили від металевих пластин. "Зараз!" – сказав Римо, відштовхуючи перших двох.
  
  
  Він спостерігав, як вони просувалися вздовж лінії дерев, рухаючись паралельно до Т-54. Вони досягли води непоміченими та неушкодженими.
  
  
  "Наступний!" Крикнув Римо.
  
  
  Так воно й тривало. Перші три команди дісталися води, поки в'єтнамці поливали Т-54 кулеметним вогнем. На той час танк Янгблада був гарматою до гармати з більш важким Т-72.
  
  
  "Чим він займається?" - спитав хтось. Римо зауважив, що це був один із амеразійців, Нгуєн.
  
  
  Відразу зрозуміли, що задумав Янгблад. Коли стовбур гармати Т-54 врізався у важчий гладкоствольний стовбур, фіктивний канал ствола почав розколюватися. Танки продовжували наїжджати одна на одну.
  
  
  Але з люка механіка-водія, як джин із лампи, виник Дік Янгблад. Він стрибнув до іншого танка і відкрив люк у його вежі, прочісуючи нутрощі своїм АК-47.
  
  
  Потім він зник усередині.
  
  
  "Цей неповороткий сучий син", - сказав Бойєт із благоговінням. Янгблад, очевидно, командував Т-72, направив гармату на лінію танків, що залишилася. Він почав стріляти. Розриви снарядів виривалися назовні. Від струсу в них хворіли вуха.
  
  
  "Зараз!" – крикнув Римо, схоплюючись на ноги. "Всі!" Вони помчали до пляжу. Було так багато шуму, диму і плутанини, що навіть якщо їх і бачили, вони були незначним фактором порівняно з Т-72, що біснувався. Римо переконався, що всі залізли у воду, перш ніж повернувся, щоб дізнатися про Янгблад.
  
  
  Танк Янгблада не відрізнявся від інших. Це було схоже на гру бамперних машин із військовою технікою. Танки наосліп таранили один одного. Люди розбігалися в усіх напрямках. В'єтнамські військові повернулися до свого фундаментального принципу мислення: кожний сам за себе.
  
  
  Римо збирався пірнути у воду, коли один із американських військовополонених почав кликати на допомогу. Римо обернувся. То була Коллетта. Надто слабкий, щоб плавати, він йшов під воду.
  
  
  Римо на мить завагався, але, зрештою, він не мав вибору. Він кинувся за Коллеттою.
  
  
  Схопивши чоловіка за підборіддя прийнятим рятувальним захопленням, Римо поплив до підводного човна. Навколо нього решта веслування, рятуючи свої життя, їхня зброя залишилася позаду.
  
  
  Голова Чіуна сіпнулася вбік.
  
  
  "Забери цього хлопця, гаразд?" Попросив його Римо. З рота Чіуна бризнула морська вода.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Я мушу повертатися. Янгблад все ще на пляжі". Чіун глянув на берег. Щоразу, коли вибухав снаряд або танк, вогняна куля піднімалася до неба подібно до лютого кулака, і хвиля спека била їм в обличчя.
  
  
  "Якщо твій друг там, він зник".
  
  
  "Взяти його!" Римо сплюнув.
  
  
  Майстер Сінанджу неохоче взяв на себе турботу про Колетту, що знаходиться в напівнесвідомому стані. Римо завдав удару у відповідь по березі. На той час, як він ступив на відкритий пісок, конфлікт затих. Розбиті танки валялися всюди. Єдиний уцілілий бойовий вертоліт сидів, як зламана "бабка", кинутий і рознесений на шматки. Він так і не піднявся із землі.
  
  
  Римо перебігав від танка до танка, уникаючи спалахів бензину, і відкривав люки стусанами у марній спробі знайти свого друга.
  
  
  "Дік!" - покликав він. "Дік! Чорт!"
  
  
  Римо знайшов Діка Янгблада, що наполовину висунувся з люка водія одного Т-72, його обличчя було притиснуте до палуби.
  
  
  Римо перевернув його. Його обличчя було сірим і безкровним, очі розплющені, наче він бачив усе і нічого одночасно.
  
  
  У розпачі Римо витяг Янгблада на палубу. Він ударив його складеними кулаками по серцю. "Давай, давай", - сказав він, роблячи штучне дихання рота в рота. З рота Діка пахло вирваним зубом.
  
  
  Янгблад раптово закашлявся. Його очі затремтіли. Його губи слабо ворухнулися.
  
  
  "Кинь це, чувак", - прошепотів він. "Я йду".
  
  
  "Ні!" - крикнув Рімо. "Я пройшов весь цей шлях заради тебе. Дихай!"
  
  
  "Гей, дай спокій". Голос Янгблада був ніжний.
  
  
  "Фонг помер за тебе, чорт забирай", - сказав Римо, струшуючи його. "Невже ти не розумієш? Я покинув тебе вперше. Я не зроблю цього знову. Не може бути, щоб усе це було дарма".
  
  
  "Це не так, чувак. Це не так, тому що я вмираю вільним". Потім дихання вийшло з тіла Янгблада повільним поривом.
  
  
  "Дік..." - сказав Римо, міцно обіймаючи чоловіка. "Ти чекав так довго. Так страшенно довго. Чому це мав бути ти? Чому це не міг бути хтось із інших?"
  
  
  Коли сльози припинилися, Римо витяг тіло свого друга на волю. Масивне тіло Діка Янгблада, незважаючи на всю його масивність, здавалося дивно легким у його руках - ніби найкраща частина його залишила фізичну оболонку.
  
  
  Невидячими очима Римо йшов до лінії прибою. Він не звертав уваги на своїх співвітчизників-американців, що дерлися в палубні люки підводного човна. Він не помітив, як чоловік із сіро-стальним волоссям і військовою виправкою виповз з-під пошкодженого танка, підняв з піску автомат Калашнікова, що впав, і направив йому в спину.
  
  
  "Ти!" - покликав чоловік англійською мовою з сильним акцентом.
  
  
  "Іди", - тупо сказав Римо. "Все скінчено".
  
  
  "Я наказую тобі здатися".
  
  
  "Хто ти такий, щоб наказувати мені щось робити?" Кам'яним тоном спитав Римо.
  
  
  "Я міністр оборони Соціалістичної Республіки В'єтнам".
  
  
  Римо раптово зупинився. В його очах спалахнув дивний вогник.
  
  
  "Це означає, що ви відповідаєте за в'єтнамську армію, чи не так?"
  
  
  "Так. Тепер кинь цю людину. Швидко!"
  
  
  Римо зробив, як йому казали. Він нескінченно обережно поклав тіло Діка Янгблада на пісок. Він повернувся обличчям до чоловіка з сивим волоссям.
  
  
  - Ти говориш англійською? - Запитав Римо.
  
  
  "Я брав участь у паризьких мирних переговорах".
  
  
  "Тоді ти якраз та людина, з якою я хочу поговорити", - сказав Римо, похмуро наближаючись.
  
  
  "Я не можу дозволити тобі жити", – закричав міністр оборони. І він відкрився. Римо відхилився убік, ухиляючись від потоку куль. Другу чергу було скориговано з урахуванням його нової позиції, але його там теж не було. Автомат Калашнікова випустив останній патрон, що димився. Римо дозволив тому факту, що зброя була порожньою, проникнути в здивований розум чоловіка.
  
  
  Потім Римо взяв гвинтівку і перетворив її на тріски та металевий пісок.
  
  
  Римо притиснув міністра оборони Соціалістичної Республіки В'єтнам до обезголовленого танка. Він обнишпорив його кишені, знайшовши гаманець. У гаманці було кілька складених аркушів паперу.
  
  
  "Ці підійдуть", - сказав Римо.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" – пробурмотів міністр оборони.
  
  
  "Ти можеш писати англійською так само добре, як говориш на ньому?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  Римо порився в кишенях чоловіка, доки знайшов ручку. Він розгорнув чоловіка і кинув папір і ручку на пласку надбудову танка. "Пиши", - наказав Римо.
  
  
  "Що мені написати?"
  
  
  "Договір про капітуляцію. Беззастережна капітуляція".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Ви брали участь у переговорах у Парижі. Ви підписали там договір. Цей договір замінить попередній. Умови прості. Беззастережна капітуляція американським силам. Я."
  
  
  "Такий вимушений документ нічого не може означати".
  
  
  "Упокорися зі мною", - сказав Римо, вдавлюючи палець у поперек чоловіка, де від цього нижні хребці болісно стиснулися. Міністр оборони задихався. Він почав писати.
  
  
  Коли він закінчив, він тремтячими руками передав уривки паперу Римо. Його очі були вражені.
  
  
  "Це нічого не означає", - повторив він.
  
  
  "Неправильно", - сказав йому Римо. "Перший договір нічого не означав, тому що ваш народ ніколи не збирався дотримуватися його. Але цей відрізняється. Це означає, що мій друг, що лежить там, помер за щось. Я б не назвав це нічим".
  
  
  "Я твій бранець?"
  
  
  "Я не беру полонених", - сказав йому Римо. Потім він розтис хребці чоловіка. Міністр оборони впав на пісок, його легені випустили останній рвучкий подих.
  
  
  Римо відійшов від тіла, не озираючись, і став над тлінними останками Діка Янгблада.
  
  
  Він глянув на папери у своїх руках і зрозумів, що йому доведеться зробити вибір. Тіло Діка або паперу. Він не міг плисти з тілом Діка на буксирі і все ще тримати документи за договором над згубною солоною водою.
  
  
  Римо вже збирався кинути папери, коли Майстер Сінанджу гукнув його. Римо подивився.
  
  
  Чіун повертався на берег на спині слона, якого він називав Рембо.
  
  
  "Підводний човен зараз вирушає", - безпристрасно повідомив йому Чіун. "Ти хочеш піти з нами?"
  
  
  "Чи є місце для члена на спині цієї штуки?"
  
  
  "Він мертвий".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Отже, я не розумію. Ми більше нічого не можемо для нього зробити. Навіщо повертати його останки назад?"
  
  
  "Ти ніколи не зрозумієш", - спокійно сказав Римо, піднімаючи тіло Янгблада на спину слона. "Я морський піхотинець, і ми не залишаємо наших мертвих позаду".
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Ранкове сонце посилало промінчики світла через слухове вікно спортзалу Фолкрофта, коли Майстер Сінанджу закінчував вставляти барабанний магазин у старий пістолет-кулемет Томпсона.
  
  
  Коли пролунав очікуваний стукіт у двері, Чіун приємно пропищав: "Хто там?"
  
  
  "Це я. Римо".
  
  
  - Заходь, Римо, - покликав Чіун, і коли двері відчинилися, він сів. Кулемет заїкався, як друкарська машинка, підключена до чотирифонічної звукової системи.
  
  
  Римо побачив кулі, що летіли в нього, і відскочив убік. Ряд тріски прогриз соснову підлогу біля його ніг.
  
  
  "Чіун! Що ти робиш?" Крикнув Римо. Слід від кулі жадібно переслідував його.
  
  
  Римо вдарився об стіну, рухаючись. Він перейшов у вертикальне положення саме в той момент, коли стіна почала випльовувати шматки вибитої кулями цегли. Римо пройшов весь шлях по стелі, перевертаючись вниз головою, коли барабан спорожнів.
  
  
  Він врізався в стіну, злетів у повітря і почав падати. Якимось чином його човгаючі ноги набули опори. Він втік по стіні і легко приземлився на ноги.
  
  
  Його обличчя було маскою люті.
  
  
  "Що ти намагався зробити, убити мене?" він звинуватив.
  
  
  "Ти добре підіймаєшся на дракона для людини, яка забула синанджу", - чемно відповів Члун.
  
  
  "О", - сказав Римо, озираючись на зрешічену стелю. Доктор Гарольд В. Сміт просунув своє попелясто-біле обличчя в кімнату.
  
  
  "Зараз це безпечно?" він ні до кого безпосередньо не звертався.
  
  
  "Заходь, Смітті. Я якраз збирався повідомити новину Чіуну".
  
  
  "Які новини?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "До Римо повернулася пам'ять", - сказав йому Сміт.
  
  
  "Я щойно довів це", - сказав Чіун, опускаючи автомат.
  
  
  "Це повернулося сьогодні вранці", – сказав Римо. Він клацнув пальцями. "Ось так". Його обличчя було відкритим та нехитрим.
  
  
  Чіун похмуро глянув на нього. "Так легко".
  
  
  "Сміт сказав, що це, мабуть, буде тимчасовим явищем". Чіун підійшов до Римо і з цікавістю придивився до його непроникного обличчя. "Ти впевнений, що все пам'ятаєш?"
  
  
  "Все", - підтвердив Римо.
  
  
  "Добре", - сказав Чіун, беручи його за лікоть. Римо завив від болю, стискаючи свою кумедну кістку. Коли він зігнувся вдвічі, Чіун схопив його за мочку вуха. Його довгі нігті стиснулися. Римо закричав голосніше.
  
  
  "Це за те, що пішов, не сказавши мені", - сказав Чіун.
  
  
  "Оууу!"
  
  
  "Це за те, що ти порушив моє непорушне слово перед моїм імператором".
  
  
  Римо впав навколішки. "Йеоууу. Будь ласка, Папочка".
  
  
  "А це за те, що назвав мене диваком".
  
  
  "Я не мав на увазі..."
  
  
  "І як покарання, твоїм постійним обов'язком двічі на день поливати зі шланга мого вірного слона. Але спочатку ти викупаєш свої провини, провівши тиждень на даху фортеці Фолкрофт без їжі, з оголеними грудьми перед жорстокими стихіями - які менш жорстокі, ніж ти. "
  
  
  "Майстер Сінанджу", - у відчаї сказав Сміт, - "Я дійсно не думаю, що ти повинен звинувачувати Римо у всьому цьому".
  
  
  "Не звинувачуй Римо!" Пискнув Чіун. "А кого мені звинувачувати, якщо не Римо?" Ви один із тих американців, які наполягають, що це вина батьків, коли дитина збивається зі шляху?"
  
  
  "Не зовсім", - сказав Сміт. "Просто ми не можемо вважати Римо відповідальним за його дії. Він мав спогад".
  
  
  "Так", - владно сказав Чіун, відпускаючи Римо. Римо потер запалену мочку вуха. "Його зворотний спалах. Питання в тому, чи був у нього зворотний удар до того, як він покинув ці береги - чи після?"
  
  
  "Я не пам'ятаю", - швидко сказав Римо.
  
  
  "Я вірю йому", - сказав Сміт.
  
  
  "Тьху!" Чіун сплюнув. "І я вважаю, ти віриш у цю зручну історію про те, що він просто прокинувся цього ранку з пам'яттю, що повернулася?"
  
  
  "Це правдоподібно".
  
  
  "Крім того, - сказав Римо, - я надав усім послугу. В'єтнамці намагалися чіплятися до нас. Я чіплявся до них у відповідь".
  
  
  "Я розмовляв телефоном із президентом", - сказав Сміт. "Військовополонені і жителі Америки були допитані. Їхня історія така, що вони були врятовані літнім в'єтнамцем, який привів їх до американського підводного човна. Вони не знають Римо, хіба що в обличчя. І військовополонені думають, що він ще один зниклий безвісти військовослужбовець, Амеразійці, звичайно, знають інше, але вони погодилися виключити з цього ранню роль Римо і, просто як запобіжний захід, ніколи не з'являтися в шоу The Copra Inisfree. В'єтнам під іншим ім'ям. Так це увійде до підручників історії”.
  
  
  Заговорив Чіун. "Невелика послуга, імператоре. Коли вони напишуть ці записи, чи можу я бути належним чином відомий як кореєць, а не як в'єтнамець?"
  
  
  "Мені шкода. Це зруйнувало б нашу легенду прикриття".
  
  
  "Тоді будь впевнений, що вони повністю виключать моє ім'я з цього", - з гіркотою сказав Чіун. І він у гніві вийшов із кімнати.
  
  
  "А як же договір?" Запитав Римо після відходу Чіуна.
  
  
  "Я теж говорив про це з президентом. Боюся, марно", - сказав він, дістаючи папери з кишені піджака. Римо взяв їх.
  
  
  "Навіть коли ми перемагаємо, вони не дозволяють нам перемогти, чи не так?" він сказав.
  
  
  Сміт прочистив горло. "Я подумав, вам захочеться знати, що Янгблад похований на Арлінгтонському національному цвинтарі з усіма військовими почестями".
  
  
  "Він заслуговував на краще. Він заслуговував жити".
  
  
  "Постарайся викинути це з голови".
  
  
  "Шкода, що ти не розповів мені про службу. Я пішов би".
  
  
  "І я б тобі не дозволив", - сказав Сміт, зупиняючись у дверях.
  
  
  "Я відчуваю, що маю зробити щось більше".
  
  
  "Безпека понад усе".
  
  
  Двері зачинилися після того, як Римо пробурмотів прокляття.
  
  
  Біля Меморіалу ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні, округ Колумбія, доглядач прибирав територію від денного сміття. Їх було напрочуд мало, враховуючи, скільки людей щодня проходило перед двома стінами із чорного граніту. Це значно полегшило роботу наглядача, але, що важливіше, йому стало приємно, що американці знову поважають своїх загиблих на війні.
  
  
  Востаннє оглядаючи місцевість, він помітив людину, яка присіла навпочіпки перед однією з двох 250-футових кутових плит, на яких було висічено імена понад п'ятдесят восьми тисяч військовослужбовців США, які загинули у В'єтнамі.
  
  
  Пальці чоловіка торкнулися високовідбиваючої поверхні так, як, як він бачив, роблять багато хто, коли вони натикаються на знайоме ім'я.
  
  
  Доглядач тихо вийшов. Чоловік, ймовірно, дивився на ім'я старого бойового товариша чи родича і заслуговував на те, щоб його дали спокій.
  
  
  Через деякий час доглядач помітив чоловіка. Незважаючи на суворість вашингтонської зими, він не здавався замерзлим у своїй чорній футболці. Проходячи повз, хранитель кивнув на знак вітання, і чоловік кивнув у відповідь. У нього були наймертвіші очі, які коли-небудь бачив охоронець. Ці очі змусили його здригнутися так, як ніколи не було біля меморіалу старих. Хлопець, мабуть, сам був ветеринаром. Він мав такий погляд. Як вони це називали? О так. Пильний погляд у тисячу ярдів.
  
  
  Закінчивши свою роботу, хранитель зупинився біля ділянки стіни, де сів чоловік із мертвими очима. Імпульсивно він сів на тому самому місці. Він з подивом виявив, що дивиться на порожню ділянку стіни, призначену для імен зниклих безвісти військовослужбовців, долю яких ще треба визначити.
  
  
  У нижній частині ряду імен було нове ім'я. Воно не було схожим на інші. Воно було неакуратно вирізане, і написи не були професійної якості. На землі лежала свіжа купка гранітного пилу. З неправильних букв висипалися крупинки. Доглядач прочитав назву:
  
  
  РІЧАРД ЯНГБЛАД, Морський піхотинець США SEMPER FI
  
  
  Доглядач вирішив, що, якщо хтось запитає, він гадки не має, коли і як це несанкціоноване ім'я потрапило туди. Він просто знав, що воно належить цьому місцю так само, як і будь-яке інше. Можливо, навіть більше.
  
  
  Чого він ніколи не міг зрозуміти, так як людина з мертвими очима вирізала це ім'я. Він не мав із собою жодних інструментів.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 75: Дощ жаху
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Вступ
  
  
  "За горище на Гарфілд-авеню та сендвічі з болонею на дешевому білому хлібі, джин "Патмарк" і перекочування трубочок басейнами на задньому дворі... коли весь світ мав сенс і навіть мрії мали правильні розміри".
  
  
  Це Дік Сепір відчував ностальгію у посвяті "Руйнувачу" пару або три дюжини книг назад. І чому б не трохи ностальгії? Ми написали книгу, яку ніхто не купував протягом восьми років, а потім досягли успіху "за одну ніч". Геть ностальгію, Дік. Ти це заслужив.
  
  
  Нині ж руйнівник номер 75.
  
  
  Сімдесят п'ять книжок за сімнадцять років. Майже п'ять мільйонів опублікованих слів. Та досі над це, досі намагаюся зробити це правильно.
  
  
  П'ять мільйонів слів. Можливо, ви краще зрозумієте, як це багато, якщо згадаєте, що Артур Конан Дойл написав приблизно на п'ять відсотків більше про Шерлока Холмса, перш ніж він йому набрид і спробував його вбити.
  
  
  П'ять мільйонів слів. Стільки ж спогадів. Стільки ж сміху. Це було не одне з них: "Перш ніж братися за роман, вам слід спробувати писати короткі оповідання". Це був перший агент, якому ми відправили рукопис руйнівника.
  
  
  І другий агент. Цей геній, переведення в готівку наш чек на оплату читання, запропонував закінчити книгу вбивством головного героя, Римо Вільямса. "Ви написали це як книгу із серії, - сказав він нам, - а ніхто не публікує книги із серії".
  
  
  Немає нічого дурнішого за загальноприйняту думку, тому ми сиділи осторонь і чекали, і через вісім років, у 1971 році, книга була опублікована - завдяки батькові Діка, дантисту, і секретарці видавництва із зубами з пап'є-маше - і після того, як наш серіал розійшовся тиражем у перший мільйон екземплярів, Сапір послав обом агентам телеграму - десять років по тому - і сказав: "Ідіть до біса". Він ніколи не забував; він ніколи не прощав.
  
  
  П'ять мільйонів слів. Приблизно за одним аргументом на мільйон слів.
  
  
  Один крикун. У Destroyer 5, Dr. Quake, Сапір вбиває Чіуна, старого східного вбивцю, довкола якого обертається серіал.
  
  
  "Не можу цього зробити", - каже Мерфі. "Не можу вбити Чіуна".
  
  
  "Це чудова сцена", - каже Сапір. "Чому я не можу його вбити?"
  
  
  "Бо всі перестануть читати книги, і нам доведеться повернутися до роботи на автомийці".
  
  
  "Ну, якщо ти збираєшся чіплятися до всього, що я намагаюся робити..." - каже Сапір.
  
  
  Чіун вижив. Книжки також вижили. В Америці. Потім у Європі. Зрештою по всьому світу. Дванадцятьма мовами. Двадцять п'ять мільйонів екземплярів.
  
  
  П'ять мільйонів слів.
  
  
  Надходить телеграма. У ній говориться: "Мерфі, з тобою покінчено. Партнерство розірвано. Зв'яжіться з моїм адвокатом. Річард Сапір". Через годину інша телеграма. "Дорогий Уоррен. Проігноруй попередню телеграму. Якийсь негідник вкрав мою кредитну картку Western Union і ображає всіх найдорожчих мені людей. Твій друг, Дік".
  
  
  Про це більше ніколи не згадували. Ніколи не знав, що це було.
  
  
  П'ять мільйонів слів.
  
  
  Іноді корисно не надто багато думати про те, що ти робиш, а просто йти вперед і це робити.
  
  
  Якби ми знали, що те, що ми пишемо, було сатирою на весь чоловічий пригодницький жанр, можливо, ми почали б ставитися до себе серйозно.
  
  
  І тоді, можливо, ми пропустили б можливість захопити ту радіостанцію в той день, коли Дік купив поганий джин, і нам зійшов з рук п'ятнадцятихвилинний виступ на Radio Free Hoboken, поки вони не відчинили двері і не викинули нас геть.
  
  
  Можливо, якби ми знали, що поширюємо один із найстійкіших міфів у всій поп-фантастиці – зухвалого молодого жителя Заходу, навченого таємним мистецтвам у підступного літнього азіату, – можливо, це було б не так весело. Можливо, ми не змогли б тримати боа-констрикторів у тому убогому готельному номері в Джерсі-Сіті або кидати тісто для піци до оперної співачки.
  
  
  П'ять мільйонів слів, і, можливо, якби ми думали, що вони важливі, можливо, ми не перевернули б човен і нам не довелося б пливти за цим. Можливо, Дік згадав би, де і коли він розбив нову машину Мерфі, перш ніж доставити її назад із двома спущеними шинами, відірваними дверима та червоною презентаційною стрічкою на капоті.
  
  
  Можливо, ми ніколи не мали б того футбольного матчу в коридорі готелю в Атлантік-Сіті.
  
  
  Можливо, ми не сподобалися б один одному.
  
  
  Але це було давно і ми не знали нічого кращого, а мрії все ще мали правильні розміри.
  
  
  П'ять мільйонів слів. Сімдесят п'ять книг. Не так добре, як ми хотіли, тому що нічого такого не буває, але набагато краще, ніж ті ранні обкладинки, які б змусили вас повірити.
  
  
  Сапір почав самостійну кар'єру і написав кілька чудових книг, таких як "Далека арена", "Тіло", "Квест", "Шедеври міфу", які із запізненням почали привертати до нього увагу критиків, чого ніколи не могла добитися серія під назвою "Руйнівник".
  
  
  Але він так і не відмовився від руйнівника, і в багатьох з цих книг розповідається про безліч людей, яких він зустрів і які йому сподобалися, і про набагато більшу кількість людей, яких він зустрів і зненавидів, і про речі, які він цінував, і про речі, які його дратували, включаючи часто його партнера.
  
  
  П'ять мільйонів слів і тепер книга за номером 75. І вже не так весело.
  
  
  Річард Бен Сапір помер у січні 1987 року, у сонячний день свого життя, повністю володіючи своїм чудовим талантом; в теплому оточенні люблячої родини та друзів. З того часу про нього було написано багато слів, деякі - дивись-ма-я-пишу похвали від людей, чиї теплі слова були б оцінені більше, поки він був живий.
  
  
  Але йому ніколи не потрібні були чужі слова, і він досі не потребує навіть прощальної мови. Велику статтю, що складається майже із п'яти мільйонів слів, він написав сам.
  
  
  Одного разу на питання, як він може порівнювати свою кар'єру серйозного романіста з іншою кар'єрою, пов'язаною з "Руйнівником", Дік Сепір відповів: "Руйнівник - це те, що він є. Це добре. І цього достатньо. У цьому світі не так багато хороших речей, і ми з Уорреном є частиною однієї з них”.
  
  
  Амінь, брате. Ми продовжуємо намагатися.
  
  
  - Уоррен Мерфі
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Капітана Клейборна Грімма не було на його командному пункті, коли почав лунати звуковий сигнал.
  
  
  Хоча він був офіцером із попередження про ракети та контроль на радіолокаційній вежі PAVE PAWS у далекому кінці військово-повітряної бази Роббінс у Джорджії, національна безпека не виключала поїздки до туалету. І в правилах ВПС не було нічого про те, щоб брати із собою книгу, щоб скоротити час.
  
  
  У десятиповерховому комплексі PAVE PAWS можна було багато часу. Особливо о третій годині ночі, коли непомічений місяць сріблив клиноподібний блакитний будинок. Уся структура управлялася комп'ютером. Починаючи з системи Modcomp, що управляє фазованими гратами з 2677 випромінюючих елементів, які були екрановані за східною стіною будівлі, і закінчуючи двома процесорами обробки даних CDC Cyber 174, не було особливої потреби в людях екранів консолі.
  
  
  Один із чотирьох ідентичних майданчиків, розкиданих по всій території Сполучених Штатів, радіолокаційна система PAVE PAWS, основним завданням якої було виявлення запуску балістичних ракет підводного базування. Це був останній рубіж виявлення у разі глобальної війни. Відповідно до загальноприйнятої думки, Третя світова війна розпочнеться з масованих наземних запусків, націлених на наземні космодроми супротивника. Супутникова система NORAD Spacetrack відповідала за виявлення цих запусків з метою першого удару. Якби хтось вижив, щоб віддати наказ про другий удар, підводний флот Америки, ймовірно, все ще був би цілим для виконання цієї місії. На той час, міркував капітан Грімм, мережа PAVE PAWS, призначена для виявлення запусків ворожих підводних човнів, складалася б з безлічі плаваючих частинок - і не звертайте уваги на нісенітницю Пентагону про виживання критично важливих ланцюгів.
  
  
  Отже, коли пролунав сигнал тривоги, що попереджає про можливий спуск підводного човна, капітан Грімм перевернув сторінку своєї книги. Він був у дійсно гарній частині. Блондинка з великими цицьками збиралася обрушитися на героя. Крім того, система, ймовірно, щойно засікла ще один супутник, що сходить з орбіти. Але оскільки він був навченим офіцером ВПС, Грімм тримав вухо гостро, очікуючи, що офіцер за статусом натисне кнопку скидання, вказуючи на відсутність загрози.
  
  
  Коли звуковий сигнал нарешті вимкнувся, Грімм розслабився.
  
  
  Потім з кімнати тактичних операцій долинув повний страху крик.
  
  
  "Подія, сер!"
  
  
  Капітан Грімрн, спотикаючись, вибрався із сортира, його ноги плуталися у приспущених штанях. Він не натягнув їх навіть після того, як знайшов свою посаду серед низки шести консолей. Якби це було реально, від запуску до зіткнення пройшло б менше ніж п'ятнадцять хвилин.
  
  
  Грімм кинув суворий погляд на екран глобального дисплея. Зеленим кольором, що світиться, були окреслені континентальні Сполучені Штати, розташовані між Європою та Азією.
  
  
  Над чорним простором, який був Атлантичний океан, плавав зелений стежить символ, який він бачив лише на тренуваннях. Світиться буква U. U означало "Невідомо".
  
  
  "Супутник?" він звернувся до чергового за статусом.
  
  
  "Програмне забезпечення каже "ні"".
  
  
  "Тоді це, мабуть, перепочинок повітрям".
  
  
  "Негативна відповідь, сер. Програмне забезпечення підтверджує, що це не звичайний літак".
  
  
  "Ви не можете - я серйозно - впізнати це?" Капітан Грімм закричав.
  
  
  "Програмне забезпечення місії відмовляється сортувати це, сер!" - різко сказав офіцер за статусом, лейтенанте.
  
  
  Все ще в шортах капітан Грімм сів за другу консоль. Згідно з його глобальним дисплеєм, невідомий об'єкт наближався до апогею своєї траєкторії. Він торкнувся літери U, що світиться, своїм авторучкою і натиснув клавішу консолі. Літера U була збільшена вдвічі. Раптом стали видно крихітні квадратики із зазубреними краями, які відлетіли від символу U.
  
  
  "Він розкидає уламки", - сказав капітан Грімм з полегшенням у голосі. "Можливо, він розпадається". Але потім він побачив швидкість цієї штуки. Це було дуже швидко. Швидше, ніж будь-яка відома ракета.
  
  
  "Наразі він має закінчувати свою заключну стадію", - стурбовано сказав лейтенант.
  
  
  "Ні", - сказав капітан Грімм. "Ніяких етапів. Нічого".
  
  
  "Так і має бути. Можливо, ти читаєш "Танковий ящик" у пошуках фрагмента".
  
  
  Натиснувши клавішу, капітан Грімм видалив фрагменти з дисплея. Залишився лише символ U.
  
  
  "Чорт", - сказав лейтенант, люто проклинаючи автоматизовану систему, яка зробила оператора таким же надмірним, як резервна консоль. "Що у нас тут?"
  
  
  "Тренування. Це має бути тренування", - сказав Грімм, дістаючи телефон.
  
  
  "Служба підтримки, ми в тестовому режимі?" гаркнув він у трубку.
  
  
  Відповідь була сюрреалістично рівною. "Ні, сер".
  
  
  "Отже, тренувальний режим?"
  
  
  "Ні. Все гаразд. Все працює".
  
  
  Капітан Грімм тремтячою рукою опустив слухавку.
  
  
  "Мабуть, це збій у програмному забезпеченні", - сказав він.
  
  
  "Сер, програмне забезпечення підтверджує, що невідомий є балістичним".
  
  
  "О, Боже мій! Точка запуску?"
  
  
  "Система не може точно визначити, сер. Це наземний запуск. Вихідна точка за межами наших робочих параметрів".
  
  
  “Земля! Тоді чому ми маємо із цим справу? Де Космодром? Це їхній обов'язок. У них уже має бути ця штука в інвентарі і вони передають її нам”.
  
  
  "Я не знаю, сер", - сказав лейтенант, дивлячись на дисплей таблиці об'єктів. "Але він прямує до східного узбережжя".
  
  
  "Ми маємо назвати це. Високий, середній чи низький?"
  
  
  "Ми не можемо опускатися нижче. Там, нагорі, напевно, щось є".
  
  
  "Загроза чи непорушення?"
  
  
  "Це невідома ракета, але вона балістична. Я злетів би високо".
  
  
  "Це високо", - сказав капітан Грімм, натискаючи кнопку підвищеної достовірності, яка сповістила весь комплекс про те, що вони мають реальну ситуацію. Він натиснув клавішу, торкнувся екрана світловим олівцем і збільшений контур США заповнив його екран. На нижньому східному узбережжі зелене коло, що світиться, охоплювало територію від Північної Кароліни до Нью-Йорка. У міру того, як U, що невблаганно рухається, на іншому екрані повільно перетинала Атлантику, і програма неухильно обчислювала ймовірну точку зіткнення, коло стискалося. "Можливо, це Вашингтон", - сказав лейтенант тремтячим голосом.
  
  
  "Є лише один об'єкт. Це має бути Вашингтон", - прохрипів Грімм. "Вони, мабуть, божевільні, щоб запустити лише один об'єкт". Він потягнувся до прямої лінії зв'язку з NORAD.
  
  
  Глибоко в гірському комплексі Шайєнн північноамериканського командування протиповітряної оборони генерал ВВС, позначений ЦИННОРАД, поклав трубку свого червоного телефону. Він глянув крізь оргскло своєї командної будки на статс-офіцерів, що згорбилися над комп'ютерними консолями, як переписувачі космічної ери. На величезній панелі стану, що виходить на зал, над модельованим горизонтом з'явився миготливий зелений об'єкт. Він був більший за боєголовку, але менший за ракету. І він швидко знижувався. Не було часу думати, не говорячи вже про те, щоб ідентифікувати невідоме. Тремтячи, він набрав номер гарячої лінії Білого дому і попросив президента.
  
  
  Президент Сполучених Штатів щасливо хропів. Це був один із найбільших днів у його житті. Він ледве міг дочекатися, коли стане наступного ранку, щоб прийняти виклик Овального кабінету. Але навіть нетерплячому новому президентові треба було спати, тож він спав.
  
  
  Він спав недовго.
  
  
  У кімнату вриваються два агенти секретної служби.
  
  
  Дружина президента схопилася зі своїх подушок у той момент, коли ввімкнулося світло. Вона потяглася за халатом. Кінчики її пальців на мить зачепили рожевий шифон, а потім один з агентів секретної служби з похмурим обличчям буквально витяг її з ліжка і виштовхнув за двері до ліфта.
  
  
  Перша леді закричала.
  
  
  Це розбудило президента. Побачивши навислого над ним неповороткого чоловіка, він поставив природне запитання.
  
  
  "Що це? Що відбувається?"
  
  
  "Немає часу", - відрізав агент. "Це для вашого блага, сер. А тепер, будь ласка, пройдіть зі мною".
  
  
  Президент потягнувся до скриньки нічного столика, де лежав червоний телефон. Агент секретної служби вихопив люльку в нього з рук і підняв її сам. Голову виконавчої влади винесли зі спальні, його очі були спрямовані на червоний телефон, ніби то була вода, а він заблукав у пустелі Гобі.
  
  
  Президента не опускали на землю, доки він не опинився у ліфті. Він стояв у піжамі з карамельної тростини, швидко моргаючи. Особи агентів секретної служби нагадували висічений камінь. Але вони виглядали здоровими в порівнянні з обличчям людини, що несе алюмінієву валізу. Президент сонно спробував згадати, хто був третьою людиною. Він не зміг. Але він пам'ятав інструктаж, коли йому сказали, що алюмінієва валізка називається "футбольний м'яч" і в ній містяться спеціальні коди, необхідні для запуску ядерного арсеналу Америки.
  
  
  Потім президента осяяло, що ліфт пройшов підвал Білого дому і продовжував рухатися - глибоко, глибоко в підвал, майже на милю під непроникною скельною породою та свинцевим радіаційним захистом, і він знав.
  
  
  "Це несправедливо", - простогнав президент Сполучених Штатів. "Це мав бути мій перший день на посаді!"
  
  
  На станції PAVE PAWS на військово-повітряній базі Роббінс капітан Грімм спостерігав, як зелене коло безжально стискається, подібно до петлі. Він став розміром із півдолара. Потім четвертак. Потім нікель. Перш ніж він зменшився до розміру десятицентовика, прямо над Вашингтоном, округ Колумбія, з'явилася буква I – і тоді не могло бути жодних сумнівів у точці удару.
  
  
  Зелене коло стиснулося в крапку і застигло, як зіниця мерця.
  
  
  "Ось і все", - хрипко сказав Грімм. "Вашингтона більше немає". Він почував себе спустошеним. Потім він згадав, що треба підтягти штани.
  
  
  Точною точкою удару був парк Лафайєт, прямо перед Білим домом. Голі дерева були вкриті льодом кінця січня. Було рівно 3:13 ранку, тож парк був безлюдний.
  
  
  Вашингтон, округ Колумбія, прокинувся від звукового удару, змішаного з шумом, подібним до запису автокатастрофи, яку програють на високій швидкості. Земля підскочила. Підземні поштовхи відчувалися навіть у Олександрії, штат Вірджинія.
  
  
  Біла пара висіла над діркою в парку Лафайєт. Це була невелика дірка, можливо, п'ятнадцять футів у діаметрі. Але перегріте повітря, що виходить з ями, миттєво розтопило кригу на деревах і перетворило сильно промерзлу землю на кашку і створило клуби пари.
  
  
  Першою на місці події з'явилася поліцейська машина. Вона під'їхала, і з неї висипали двоє патрульних. Вони наблизилися до дірки, що світилася вишнево-червоним, але жар відкинув їх назад. Після деякого обговорення вони назвали це пожежею у кущах. Це призвело до пожежників.
  
  
  Пожежники підтягли шланги якомога ближче і вилили воду в яму. Це була помилка. Вода перетворилася на пару. Ті, хто був найближче до ями, були ошпарені, і їх довелося терміново доставити до лікарні. Шланги відтягли назад, і з безпечнішої відстані пожежники спробували ще раз.
  
  
  Наступні струмені води принесли ще більше пари. З глибини отвору долинув гучний клацання і шипіння, ніби воду на сковороді збільшили в тисячу разів. Протягом кількох годин пожежна служба Вашингтона поливала дірку водою. З кожною годиною пара ставала дедалі меншою. Поступово вишневе свічення стало тьмяно-жовтогарячим, потім жовтим. Нарешті воно зовсім згасло.
  
  
  Начальник пожежної охорони одягнув кисневу маску і, несучи важкий ліхтарик, підійшов до краю ями. Він ліг на живіт і зазирнув униз. Повітря, що піднімається, обдало його незахищене чоло тропічною вологістю. Він увімкнув ліхтарик.
  
  
  Яма виявилася набагато глибшою, ніж він очікував. Хоч би що впало, воно вдарилося з неймовірною силою. Дно ями було дуже чорне і поховано під шаром води у фут. Не було жодної нагоди розглянути, що знаходиться під водою, хоча начальник пожежної охорони витратив більшу частину двадцяти хвилин на спроби. Він здався, коли нахилився надто далеко і ліхтарик вислизнув у нього з рук. Він зник у воді.
  
  
  На той час, коли прибула слідча група ВПС, вже майже розвиднілося. Вони були одягнені в білі костюми для захисту від забруднення і гасали навколо діри, що тепер уже заспокоїлася, з клацаючими лічильниками Гейгера. Лічильники показали лише нормальну фонову радіацію. Костюми було знято, і було доставлено важке обладнання, оскільки пожежникам наказали залишити місце події від двозіркового генерала.
  
  
  Генерал Мартін З. Лейбер не зняв скафандр. Він був старшим офіцером із закупівель у Пентагоні. Він нізащо не збирався отримати в обличчя радіацію. Насправді його б тут взагалі не було, але так сталося, що він був старшим офіцером у Пентагоні, коли надійшло повідомлення з Білого дому. Президент хотів знати, чи варто Вашингтон. Генерал Мартін С. Лейбер пообіцяв президенту Сполучених Штатів, що він вивчить ситуацію та зв'яжеться з ним протягом кількох днів. Той факт, що Вашингтон виглядав нормально з вікна свого офісу, не мав великого значення. Генералу Лейбер залишалося всього п'ять років до відставки. Він нізащо не збирався підставляти свою дупу під удар так близько до джекпоту. Особливо за нового президента.
  
  
  Генерал Лейбер повернувся до своєї гри в покер, глянув на свою руку і вирішив її розіграти. Майор обіграв дві свої пари флеш-роялем. Генерал Лейбер оголосив гру і наказав майору розібратися з питанням про виживання Вашингтона. Це послужило б уроком ублюдку.
  
  
  Коли майор повернувся з повідомленням про можливий ракетний удар по Лафайєт-парку, генерал Лейбер побачив зірки. Зокрема ще по одній на кожному плечі. Хоча це йшло врозріз з його найкращими бюрократичними інстинктами, він особисто повів команду ВПС у Лафайєт-парк. Але про всяк випадок він призначив майора флеш-рояля оперативним командуванням.
  
  
  Тепер, коли сонце хилилося до полудня, генерал підійшов до майора з серйозним виразом на грубому обличчі.
  
  
  "Як ти думаєш, хто цей молокосос?" вимагав він відповіді.
  
  
  "У нас надзвичайно високий рівень магнетизму", - сказав майор. "Але ніякої радіації чи інших смертоносних речовин. Я думаю, нам слід виловити шматочок того, що там, внизу".
  
  
  Це звучало безперечно, тому генерал Лейбер сказав: "Зробіть це!"
  
  
  Бурова вежа в'їхала в пожухлу траву. Її гусениці поринули у м'яку землю на краю ями. Здавалося, що вона ось-ось перекинеться до ями, але зрештою вона стабілізувалася.
  
  
  Сталеві щелепи опустилися в дірку. І застрягли.
  
  
  Нарешті вони знайшли зазубрений шматок металу, з якого капала вода. Метал був чорним та в ямочках. Вишка поклала його на білий брезент, розстелений на землі.
  
  
  Команда ВПС швидко оточила його. Майор постукав по ньому кульковою ручкою. Ручка теж застрягла.
  
  
  "Я не розумію", - тихо сказав він.
  
  
  "Що це?" Запитав генерал Лейбер.
  
  
  "Залізо. Це, здається, тверде залізо".
  
  
  "Я ніколи не чув про ядерну ракету із залізними частинами".
  
  
  "Ми не знаємо, що це щось подібне", - зазначив майор. "Може бути метеорит. Вони містять багато заліза".
  
  
  "Луха собача", - сказав генерал Лейбер. "NORAD засікла це в апогеї. Це була балістична ракета. Що ще це могло бути, якщо не ракета?"
  
  
  "Давайте з'ясуємо", - запропонував майор. "Принесіть ще один фрагмент".
  
  
  Наступний шматок теж був залізним. Чавунний. Так само був і третій. Генерал Лейбер почав почуватися дуже дивно.
  
  
  Потім вишка підняла розчавлений і обвуглений предмет, який якимось чином був прикріплений до залізної стійки. Усі по черзі оглянули предмет.
  
  
  "Я сказав би, що ця розчавлена деталь не залізна", - сказав майор, шкрябаючи по обвугленій поверхні нігтем великого пальця. Він оголив смужку блискучого коричнево-жовтого металу. "Схоже, що він був порожнім і удар стиснув його. Бачиш ось цю губу? Щось на кшталт отвору чи рота".
  
  
  "Тоді що то за штука стирчить?" Запитав генерал Лейбер. "Мова?"
  
  
  Майор глянув. З плескатого рота стирчала крихітна металева кулька на кінці стрижня. Він із сумнівом наморщив лоба.
  
  
  "Ця штука виглядає знайомою. Я не можу її впізнати. Хтось?" Предмет переходив із рук до рук.
  
  
  Нарешті хтось висловив пропозицію.
  
  
  "Я не знаю, чи це можливо, але я думаю, що це був дзвінок".
  
  
  "Що?" - Запитав генерал Лейбер.
  
  
  "Дзвін. Мідний дзвін. Знаєш, такий, який можна повісити на церковній дзвіниці".
  
  
  Потім усі подивилися один на одного з виразом дітей, які забрели у дуже невідповідне місце.
  
  
  "Давайте витягнемо це з ями", - швидко сказав генерал Лейбер. "Все це. Кожну деталь. Я реквізую порожній ангар в Ендрюсі. Ви, хлопці, можете реконструювати це там".
  
  
  "Це може бути не так просто", – резонно зауважив майор. "Це сильно стисло і сплавлено. Ми не знаємо, що це може бути. З чого б нам почати?"
  
  
  "Ось", - сказав генерал Лейбер, виплескуючи розчавлений шматок міді на розкриті долоні. “Почніть із цього. Якщо ця штука у дірі – якийсь новий вид ворожої зброї, майбутнє вашої країни може залежати від того, щоб дізнатися, що це таке і що воно мало робити”.
  
  
  "Що, якщо зрештою у нас вийде церковний шпиль?" майор пожартував.
  
  
  "Тоді тобі краще опуститися навколішки, синку. Тому що, якщо росіяни перетягнули Всемогутнього Бога на свій бік, у Америки немає молитви".
  
  
  Майор почав сміятися. Він проковтнув свої веселощі. Генерал не посміхався. Насправді він виглядав серйозним. Дуже серйозним. Майор поспішив виконати наказ генерала.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він не міг пригадати, щоб колись раніше потрапляв у такі ситуації.
  
  
  Коли Римо Вільямс біг лісовою дорогою, його глибоко посаджені очі обмацували дерева по обидва боки, він не був схожий на людину, яка потрапила в халепу. Він був схожий на бігуна підтюпцем. За винятком того, що на ньому були туфлі з чудової італійської шкіри, сірі штани-чінос і, незважаючи на те, що температура коливалася трохи нижче за замерзання, свіжа біла футболка.
  
  
  У кулаку він стискав моток мотузки. Шкіра туго натяглася на його високих вилицях. Його темні очі виглядали враженими.
  
  
  Спортивний червоний "Корвет" пронісся повз нього, і Римо перейшов на плаваючий біг. Не виявляючи зусиль, він наздогнав Corvette і, перевіривши двосмугову дорогу, щоб переконатися, що ніякі машини не наближаються до нього з протилежного боку, він зрівнявся з машиною з боку водія.
  
  
  Машина їхала зі швидкістю сорок п'ять миль на годину. Римо постукав у вікно водія.
  
  
  Вікно з дзижчанням опустилося, і блакитноока жінка з волоссям кольору червоного дерева оглянула його з голови до ніг з мрійливим виразом обличчя.
  
  
  "Тримаю в заклад, ти теж міг би їхати всю ніч", - сказала вона. Здавалося, вона не здивувалася, побачивши чоловіка, що не відстає від автомобіля, що мчить. Римо виглядав настільки неабияк, що деякі люди відмовлялися вірити власним очам, коли бачили, як він робить неможливе.
  
  
  "Ви бачили слона, що йде цією дорогою?" Запитав Римо. В його очах не було втіхи.
  
  
  Жінка іронічно підняла брову. Її посмішка стала ширшою. "Можливо, ви могли б описати його", - запропонувала вона.
  
  
  "Він слон. Сірий. Зморшкувата шкіра. Маленький для слона. Без бивнів".
  
  
  "Під цей опис підходить безліч слонів", - із придихом сказала жінка. "Не могли б ви висловитися більш конкретно?"
  
  
  "Леді, я гарантую вам, що він єдиний слон в окрузі. Отже, ви його бачили?"
  
  
  "Я намагаюся подумати", - повільно сказала вона. "Це можливо. Можливо, якщо ти намалюєш мені картинку. У мене вдома є кілька кольорових олівців".
  
  
  "Немає часу", - сказав Римо і відсторонився.
  
  
  Жінка спохмурніла і, вирішивши, що розмова закінчилася передчасно, натиснула на акселератор. Стрілка підскочила до сімдесяти і вчепилася за сімдесят п'ять. Але як вона намагалася, Corvette продовжував втрачати позиції кожному повороті дороги.
  
  
  Здавалося, що повороти не зупинили чоловіка у білій футболці. Вона втратила його з уваги після того, як він подолав підйом на дорозі, і так і не наздогнала. Вона вирішила їздити цією дорогою щодня в цей час, доки не зустріне його знову. Це було безумство, звичайно. Але в цьому парубку було щось таке. Вона просто не могла зрозуміти, що саме.
  
  
  Римо був близький до паніки. Він нізащо не повернеться без слона. Чіун уб'є його. Не в буквальному значенні, звісно. Хоча Чіун був головою стародавнього роду ассасинів і міг обірвати людське життя простим жестом, він не вбивав би Римо. Це було б надто милосердно. Натомість Майстер Сінанджу зробив би життя Римо нестерпним. Він знав багато способів зробити це, більшість із них словесні.
  
  
  Не побачивши жодних ознак слона на довгій ділянці відкритої дороги перед собою, Римо пірнув у ліс. У тисячний раз він пошкодував, що залишив ворота відчиненими.
  
  
  Настала черга Римо поливати ручного слоненя Чіуна. Римо вивів товстошкірого з сараю, де його тримали, і подався за шлангом. Садівник санаторію Фолкрофт, де зараз перебували Римо і Чіун, пішов з ним. На той час, як Римо відмовив чоловіка від поливу, слон, якого звали Рембо, вийшов із відкритих воріт Фолкрофта.
  
  
  Римо відчинив ворота раніше. Після того, як він облив Рембо зі шланга, він мав намір вивести його на прогулянку. Відкриття воріт першим мало полегшити роботу Римо. Настала черга Римо теж вигулювати слона.
  
  
  Римо вибіг негайно, але слон уже зник з поля зору. Римо повагався біля воріт і вирішив, що двоє пошукових систем будуть нескінченно кращі, ніж один. Він поспішив знайти Чіуна, який, безперечно, зрозуміє, коли Римо пояснить подію.
  
  
  Римо застав Чіуна за ранковою зарядкою. Він сидів у позі лотоса на підлозі спортзалу Фолкрофта, постукуючи довгими нігтями по перекладині з охолодженої сталі, підвішеної між двома стійками. Він був щасливою маленькою мумією корейського джентльмена з приємними зморшками на обличчі та ледь помітним пучком волосся на підборідді. На ньому було канарково-жовте кімоно. Він виглядав досить тендітним, щоб зламатися на сильному вітрі.
  
  
  Але коли Римо випалив: "Пробач, Папочка, але Рембо втік", Чіун зупинився на середині удару. Потім один ніготь продовжив опускатись, щоб розрізати напівдюймову планку. Вона з гуркотом упала на соснову підлогу, розділившись на дві акуратні частини.
  
  
  Чіун підвівся на ноги, його поважне обличчя перетворилося на граніт.
  
  
  "Пробач, пробач мені. Я був відсутній хвилину", - повторив Римо.
  
  
  "Знайди його". Зазвичай писклявий голос Чіуна звучав так, наче ламалися палички для їжі.
  
  
  "Я думав, дві голови будуть кращими, ніж одна", - лагідно сказав Римо.
  
  
  "Ти думав неправильно", - сказав Чіун. "Чому я повинен витрачати дорогоцінні хвилини своїх похилого віку на те, щоб виправляти твої помилки?"
  
  
  "Це твій слон".
  
  
  "Ввірений тобі. І тобою недоречний".
  
  
  "Він пішов. Це була його власна ідея".
  
  
  "І якщо він зараз лежить у якійсь брудній канаві після того, як його збив необережний водій автомобіля, я вважаю, це теж його вина?"
  
  
  Римо почав злитися. Він узяв себе до рук. "Давай, Папочка. Ти можеш принаймні допомогти".
  
  
  "Я зроблю це".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Я дам вам додатковий стимул для прискорення пошуку".
  
  
  "А?"
  
  
  "Я затримаю подих, поки мій дорогоцінний малюк не повернеться до мене".
  
  
  І Чіун потужно вдихнув. Його щоки роздулися, як у риби-іглобрюха. Він перестав дихати.
  
  
  "О-о-о, ні, ти не зобов'язаний цього робити".
  
  
  Коли щоки Чіуна надулися ще більше, Римо утихомирювально розвів руками.
  
  
  "Добре, добре. Я знайду його. Залишайся тут".
  
  
  Римо вибіг із Фолерофта і побіг униз дорогою, знаючи, що Чіун не блефує. Він уперто затримував дихання, поки Римо не повертався з "дитиною" Майстра Сінанджу, незалежно від того, скільки часу це займало.
  
  
  Минуло вже півгодини, а Рімо не знайшов жодних слідів Рембо. Він гадки не мав, як довго Чіун міг затримувати дихання, не видихаючи. Чіун був майстром синанджу, сонячного джерела бойових мистецтв. Майстри Сінанджу були здатні до неймовірної дисципліни. Римо теж був Майстром і спробував перевірити свою здатність затримувати дихання. Він протримався рівно тридцять сім хвилин, перш ніж йому стало нудно. Чіун, який навчав Римо синанджу, ймовірно, був гарний протягом години. Принаймні.
  
  
  Отже, Чіуну не загрожувала безпосередня небезпека. Але він змусить Римо заплатити за кожен не зроблений вдих.
  
  
  Римо не знайшов слідів у лісі. Він зупинився посеред гаю тополь, їхнє мертве, замерзле листя не видавали ні звуку під його обережними ногами. Він піднявся на дерево, щоб краще бачити.
  
  
  Повертаючись тим самим шляхом, яким він прийшов, Римо помітив поліцейську машину, припарковану до узбіччя дороги, її світлова смуга фарбувала околиці розмитим синім кольором. З кожних дверей обережно вийшли двоє поліцейських із пістолетами напоготові.
  
  
  Вони обережно просувалися до маленького слона, який виглядав як гофрований сірий медичний м'ячик, що балансує на коротких лапах.
  
  
  "О чорт!" Сказав Римо, сповзаючи з дерева. Він пронісся лісом, як стріла.
  
  
  Римо різко загальмував поряд із поліцейською машиною. "Гей, хлопці, зачекайте", - гукнув Римо.
  
  
  Копи одночасно обернулися. Позаду них слон спостерігав за крихітними тьмяними оченятами. Його хобот, здавалося, махав Римо.
  
  
  "Не стріляй у нього!" Благав Римо.
  
  
  Один коп ткнув великим пальцем у Рембо. "Твій?" спитав він.
  
  
  "Не зовсім".
  
  
  Не знаючи, як подолати слона, копи переключили свою увагу на Римо, прибравши зброю в кобури. Їм було за сорок, з широкими плечима та м'ясистими обличчями. Вони мали майже однакові вирази обличчя, як у клонів. Рімо вирішив, що вони типові для копів, які бачили дуже багато, але їм так мало сподобалося, що вони давним-давно емоційно відключилися. Римо знав, як це буває. Давним-давно він також був поліцейським. Ще до того, як його звинуватили у злочині, якого він не скоїв, і стратили на електричному стільці, який не спрацював.
  
  
  "Тоді чий це?" - спитав перший поліцейський. Римо думав про нього як про першого поліцейського, бо його ніс ще не був знебарвлений капілярами, що лопнули.
  
  
  "Мій друже. І він дуже хоче повернути його".
  
  
  "Цей друг. У нього є дозвіл на утримання слона?" Це від другого поліцейського. Той із носом Санта-Клауса.
  
  
  "Я не думаю, що в нього ще вистачило часу на це. Слон пробув у цій країні лише місяць. Але я обов'язково згадаю про це".
  
  
  "Це повідець?"
  
  
  "Це?" Запитав Римо, зважуючи моток мотузки. "Так".
  
  
  "Ти можеш керувати цією твариною?"
  
  
  "Він піде зі мною, якщо я правильно підійду до нього".
  
  
  "У такому разі, ми попросимо вас взяти слона на повідець і слідувати за нами на станцію".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Ви дозволили йому блукати головною дорогою, де він міг постраждати від автомобіля. Це безрозсудна загроза тварині".
  
  
  "Він втік сам".
  
  
  "Ми і цим займемося. І вам, можливо, доведеться довести право власності".
  
  
  Плечі Римо зникли. Він міг нейтралізувати цих двох швидше, ніж вони встигали моргнути, але вони були поліцейськими. І вони лише виконували свою роботу.
  
  
  Потім Римо раптово побачив обличчя Чіуна. Воно було червоним, ось-ось мало стати фіолетовим.
  
  
  "Я одягну на нього повідець", - сказав Римо і почав наближатися до слона.
  
  
  Рембо побачив мотузку в руці Римо і став дибки. Його хобот замахав, як зморшкуватий пітон. Він застережливо протрубив. Двоє поліцейських витягли свої службові револьвери саме тоді, коли дві тупі передні лапи опустилися на капот патрульної машини.
  
  
  "О ні!" Рімо застогнав, коли Рембо вдарив хоботом по світловій панелі. Світлова панель різко згасла. Потім слон зійшов із капота. На капоті виднілася неглибока вм'ятина.
  
  
  Перший поліцейський повернувся до Римо і сказав: "Це знищення поліцейської власності, друже, і ти заарештований". Червононосий поліцейський прицілився в голову слона, і Римо зрозумів, що цей вибір більше не має значення. Він роззброїв першого поліцейського найпростішим способом. Він схопився за пряжку свого ременя зі зброєю і різко смикнув. Ремінь зі зброєю опинився у руці Римо. Він жбурнув його в ліс. Потім Рімко стукнув поліцейського точно по центру його чола. Налиті кров'ю очі чоловіка закотилися, і він звалився, як шматок яловичини.
  
  
  Інший коп був готовий вистрілити. Римо рубанув його збоку по шиї, і чоловік впав у його очі. Римо швидко зробив петлю на мотузці та обхопив хобот слона. Але Рембо скинув петлю і став на задні лапи.
  
  
  "Не ускладняй це ще більше, ніж це має бути", - пробурмотів Римо.
  
  
  Рембо почав опускатися на всі карачки. Те, як його хобот розтинало повітря, сказало Римо, що він засмучений. Він втече, як тільки його ноги торкнуться землі. Римо рушив першим.
  
  
  Коли передні лапи опустилися, Римо був поруч, щоб упіймати їх. Він обома руками відштовхнувся від м'яких лап слона. Рембо сердито протрубив. Він натиснув сильніше, усією своєю зморшкуватою вагою навалившись на Римо.
  
  
  Римо тримав короткі передні лапи над землею. Здавалося, не докладаючи жодних зусиль, він виводив Рембо з рівноваги. Коли слон спробував відступити, Римо ступив уперед, продовжуючи штовхати.
  
  
  Будь-хто, хто їхав дорогою, був би вражений видовищем худої як жердина людини, яка виконує менует з азіатським слоном. І ця людина була ведучою. Римо виводив слона з рівноваги, поки товстошкірий почав втомлюватися. Коли він відчув, що цей момент настав, він відступив. Передні лапи Рембо торкнулися землі. Римо заарканив шишкувату голову швидким, легким рухом. Він відтягнув Рембо до узбіччя дороги і прив'язав його до дерева.
  
  
  "Залишся", - твердо сказав Римо.
  
  
  Потім Римо поспішив назад до патрульної машини. Він порився у відділенні для рукавичок і знайшов, як і очікував, фляжку. Він відкоркував його і влив по ковтку в горло кожного поліцейського, що лежав, розминаючи їх гортані, щоб вони безпечно ковтали. Потім він посадив одного за кермо, а іншого на сидіння поряд із собою.
  
  
  Перш ніж відв'язати Рембо, Римо відкинув капот і, балансуючи на передньому крилі, розгладив вм'ятину долонями. Він був схожий на кухаря, який замішує тісто для піци.
  
  
  Коли він закрив капот, машина виглядала як нова. І коли двоє поліцейських прокидалися і розуміли, що вони пили – навіть якщо вони не могли згадати, що пробували ні краплі, – вони відкидали те, що бачили, як галюцинацію.
  
  
  Майстер Сінанджу не був фіолетовим, коли Римо знайшов його. Його обличчя було синім. Світло-блакитним. Щось на кшталт кольору яйця малиновки. Але він безперечно був синім.
  
  
  Римо прикинув, що його не було менше двох годин. "Я знайшов його", - поспішно сказав Римо. "Він зовні".
  
  
  Майстер Сінанджу вперто схрестив руки на грудях. Його щоки все ще зухвало надувались.
  
  
  "Подивися сам, якщо не віриш мені", - сказав Римо. Чіун похитав головою, яка була лисою, якщо не брати до уваги пучків волосся над кожним вухом.
  
  
  "Ти хочеш чогось ще?" У розпачі спитав Римо. Чіун кивнув головою.
  
  
  "Що?"
  
  
  Чіун нічого не сказав. Його карі очі багатозначно глянули на Римо.
  
  
  "Я вже вибачився", - сказав Римо. Чіун кивнув головою.
  
  
  "Це більше не повториться".
  
  
  Чіун кивнув, ніби погоджуючись. "Ти хочеш ще?"
  
  
  Чіун підняв палець із довгим нігтем на знак згоди.
  
  
  "Послухай, якщо ти хочеш покарати мене, добре, але чи обов'язково змушувати мене ще й відпрацьовувати це?" Очі Чіуна заблищали. До Римо почала доходити ідея.
  
  
  "Ми вигулюємо його щодня. Більше жодних черг". Піднятий палець Чіуна означав ухвалення пропозиції Римо. Але він, як і раніше, не переводив дихання.
  
  
  "І щодня поливайте його із шланга".
  
  
  До піднятого пальця приєднався другий.
  
  
  "Двічі на день. Добре! Двічі на день. А тепер, давай. Ти стаєш яскраво-синім".
  
  
  Чіун зробив розгонисті рухи обома руками.
  
  
  "Ні, не це. Я не збираюся за ним прибирати. Ні за що". Чіун схрестив руки на грудях, і глибоко всередині пролунав кашель. Але він не дозволив кашлю зірватися з його губ. Здавалося, він зіщулився. Синій відтінок його обличчя потемнів, і він раптово схопився за свої худі груди.
  
  
  "Добре, добре! Ти переміг. Я теж приберу за ним. Що-небудь ще?"
  
  
  Чіун випустив повітря довгим, рвучким видихом. "Звідки мені знати?" - пискнув він. "Ти ведеш усі переговори".
  
  
  А потім він виплив із кімнати, як щасливий ельф. Римо стояв посеред санаторію Фолкрофт, стиснувши зуби, і його обличчя повільно червоніло.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт вибрав цей момент, щоб увійти в кімнату, дивлячись по-совиному на Римо крізь окуляри без оправи. "Можу я поговорити з вами на хвилинку?" Сказав Сміт серйозним тоном. "Це щодо твого слона".
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  "Це не мій слон", - сказав Римо, захищаючись. Він пішов за доктором Гарольдом В. Смітом до спартанського кабінету Сміта. Сміт зачинив за ними двері й відступив у безпечне місце за обшарпаним столом.
  
  
  "Ти привіз це з В'єтнаму", - рішуче сказав Сміт.
  
  
  "Чіун змусив мене. Це була його ідея. Я не хотів у цьому брати участь. Якщо ти хочеш позбутися слона, я надаю тобі повну, беззастережну моральну підтримку. Тільки не цитуй мене".
  
  
  "Ми не можемо тримати на території таку неліцензовану тварину. Передбачається, що це приватна лікарня. Тільки на цій підставі я ризикую порушити санітарний кодекс та зіткнутися з проблемами із повторною сертифікацією AMA". Одна думка про ці бюрократичні суперечки надавала старому, виснаженому вигляду виснажене, лимонного кольору обличчя Сміта. Сміт поліз у ящик столу, і Римо подумки посперечався сам із собою, що звідти дістанеться аспірин. Виснажений вигляд Сміта наводив на думку про аспірину. Його кислий вигляд зазвичай сигналізував про переїдання рідкими антацидами. Іноді це була алка-зельцер. Сьогодні на обличчі Сміта не було Алка-зельцера, тож Римо був абсолютно впевнений, що це буде аспірин.
  
  
  "Поговори з Чіуном", - роздратовано сказав Римо. "У тебе є вагомі причини для забезпечення безпеки. Просто віддай йому голову та вірш".
  
  
  "Санітарний кодекс, звичайно, не є першорядним", - сказав Сміт. “Фолкрофт – секретна урядова установа. Безпека завжди має бути нашою головною турботою. Слон обов'язково приверне увагу”.
  
  
  "Прибережи це для Чіуна, Смітті. Це не в моїй владі".
  
  
  З шухляди столу дістали паперовий стаканчик, і між очей Римо з'явилася тривожна складка. Паперовий стаканчик зазвичай означав аспірин, але Сміт завжди запивав аспірин водою з офісного автомата. Навіщо Смітові знадобився паперовий стаканчик на столі, коли вони стояли на полиці поряд із пляшками мінеральної води?
  
  
  "Я покладаю на вас відповідальність за цю ситуацію зі слонами", - сказав Сміт, риючись у ящику.
  
  
  "Чому я? Я ж казав тобі, що це була ідея Чіуна".
  
  
  "Якого б він не отримав, якби його не змусили піти за вами до В'єтнаму. Чи треба мені нагадувати вам, що ви були в цій країні, незважаючи на мої суворі накази?"
  
  
  "Я не хочу перефразувати цю місію".
  
  
  "Це була не місія", - сказав Сміт. "Це був зрадницький вчинок із вашого боку".
  
  
  "Втирай це, чому б тобі цього не зробити?" Римо стулився на офісному дивані. Чому сьогодні всі були зайняті його справою?
  
  
  "Я навіть не згадую про витрати платників податків на доставку слона до Фолкрофту. Я впевнений, що є морські офіцери, які все ще намагаються з'ясувати, як азіатський слон опинився на підводному човні Сполучених Штатів. До речі, як вам взагалі вдалося доставити тварину на підводний човен?"
  
  
  "Через люк для транспортування зброї", – кисло відповів Римо. "Я сказав Чіуну, що він не спуститься в бойову рубку, але це його не збентежило. Капітан субмарини теж намагався обдурити Чіуна, але Чіун у минулому побував на багатьох субмаринах. Він знав про великий люк. Він змусив їх відкрити її, і Чіун вштовхнув Рембо всередину.
  
  
  "Хммм", - неуважно сказав Сміт. Він витяг аерозольний балончик, на якому червоним було виділено слова "БЕЗКОШТОВНИЙ ЗРАЗОК". Римо ніколи не чув про аерозольний аспірин, і йому стало цікаво, чи не збирається Сміт обдурити його і замість цього поголитися. Але щелепа Сміта виглядала так, ніби за останню годину бачила небезпечну бритву.
  
  
  Римо спостерігав за тим, що відбувається з подивом. Дивні звички Сміта в Новій Англії особливо заворожували Римо. Багато років Римо ненавидів холодного Сміта. Це був Сміт, який підставив Римо, тому його інсценована страта стерла всі сліди існування Римо. Це було зроблено не за злим наміром, а тому, що Сміту було висунуто звинувачення в управлінні надсекретним урядовим агентством під назвою CURE. Він був створений для вирішення проблем національної безпеки неофіційним чином. Офіційно вона існувала. Отже, її єдиний агент, колишній Римо Вільямс, теж міг не існувати. Двадцять років і незліченну кількість операцій, гірка грань їхніх робочих відносин пом'якшилася. І ось Римо з легким подивом спостерігав, як Сміт перевернув крихітний аерозольний балончик і налив у паперову склянку білу пінисту речовину. Це був не крем для гоління. У ньому був відсутній гострий лікарський запах, хоча був слабкий аромат лайма.
  
  
  "Безкоштовний зразок, так?" Сказав Римо, щоб заповнити паузу у розмові.
  
  
  Сміт кивнув головою і підніс чашку до губ. Його худий кадик не смикнувся, як це зазвичай бувало, коли Сміт щось пив. Він ще більше відкинув назад свою сиву голову. Сміт виглядав дуже збентеженим. Можливо, це були збиті вершки, подумав Римо.
  
  
  "Можу я запропонувати тобі кекс або щось таке?" Запропонував Римо. Голова Сміта знову опустилася, і чашка впала з його обличчя. Вираз його обличчя був особливо кислим та роздратованим. На кінчику його носа була пляма від чогось білого.
  
  
  "Мабуть, я роблю щось не так", - пробурмотів Сміт. Він покрутив банку в руці, ніби шукаючи вказівки.
  
  
  "Спробуй упорснути це прямо в рот", - запропонував Римо приємним голосом.
  
  
  Сміт обдумав пропозицію Римо з серйозним виразом обличчя. Римо говорив несерйозно. Він нахилився вперед, передбачаючи наступний хід Сміта.
  
  
  Але замість того, щоб виплеснути рідину в рот, Сміт занурив палець у чашку і підніс покритий піною палець до губ. Він повністю облизав палець і повернувся за добавкою.
  
  
  "Це дуже незручно", - сказав Сміт.
  
  
  "Використовуй свою мову", - підказав Римо.
  
  
  на превеликий подив Римо, Сміт так і зробив. Він протер дно чашки, через що на ніс потрапило ще більше піни. Частина її зібралася й у куточках його рота. Римо вирішив не привертати до цього уваги.
  
  
  Закінчивши, Сміт закрив банку та повернув її на свій стіл. Він глянув на чашку, ніби обмірковуючи її повторне використання. Він неохоче викинув його в зелений кошик для сміття, який, як випадково дізнався Римо, був куплений у початковій школі, який змусили закритися. Сміт вистояв на тригодинному аукціоні, щоб придбати його, заощадивши таким чином сорок сім центів.
  
  
  Сміт підняв очі, його обличчя було діловим, крім плям білої речовини.
  
  
  "Коли ти став схибленим на збитих вершках?" Запитала Рема з незворушним обличчям.
  
  
  "Ніколи", - без тіні гумору відповів Сміт. "Це був антацидний продукт".
  
  
  "Аерозоль?"
  
  
  "Це щось нове. Передбачалося, що з цим буде легше впоратися, але я так не думав".
  
  
  "Тримаю в заклад, ти все одно повернешся за добавкою".
  
  
  "Чи можемо ми повернутися до поточного питання?"
  
  
  "Поговори з Чіуном. Це його слон".
  
  
  "Мені знадобиться твоя допомога, Римо. Іноді мені здається, що Майстер Сінанджу не розуміє моїх побоювань. Здається, що він слухає і дає позитивні відповіді, але через десять хвилин забуває про наші розмови".
  
  
  "Чіун розуміє більше, ніж ти думаєш. Якщо він чогось не розуміє, це тому, що він не хоче. Він любить цього слона. Я знаю. Він навчив мене задовольняти всі його потреби. Скажи йому, що він повинен позбутися його". , і я гарантую тобі, що він не зрозуміє ні слова з того, що ти скажеш.
  
  
  "Я повинен спробувати. Щодня, коли слон залишається у Фолкрофті, наражає нас на ризик".
  
  
  "Так поговори з Чіуном. Я тебе не зупиняю".
  
  
  "Я хотів би, щоб ти підтримав мене. Допоможи мені достукатися до нього".
  
  
  Римо зітхнув. "Зазвичай я б сказав "ні за що". Але мені загрожує довічне прибирання стайні, якщо Рембо не піде. Думаю, спроба не завадить. Чіун не може злитися на мене більше, ніж він уже злиться."
  
  
  "Добре", - сказав Сміт, викликаючи свого секретаря.
  
  
  "Але я говорю тобі прямо зараз, це не спрацює".
  
  
  Майстер Сінанджу прибув за мить пізніше. Він проігнорував Римо і ввічливо вклонився Смітові.
  
  
  "Тисяча вітань доброго ранку, о імператор Сміт", - коротко сказав він. "Ваш слуга повідомив мені, що потрібна моя присутність, і мої ноги в сандалях з широко розплющеними очима попрямували у ваше святилище санеторум".
  
  
  "Е-е, дякую, майстер Чіун", - ніяково сказав Сміт.
  
  
  Чіун засяяв, дивлячись на свого імператора.
  
  
  Сміт прочистив горло. Він прочистив його вдруге. Чіун з цікавістю схилив голову набік.
  
  
  "Я... Я жадаю... блага", - сказав нарешті Сміт. Він крутив у руках олівець.
  
  
  "Благодійність?" - спитав Чіун, який ніколи раніше не чув, щоб Сміт вживав такі царствені слова. Приємно було нарешті побачити, як Сміт приймає своє справжнє становище у житті. Хоча Чіун знав, що Сміт не зовсім правил Америкою, він розумів, що Сміт мав владу, другий після президента. І протягом століть предки Чіуна працювали на членів королівської родини всіх націй. Отже, Сміт був певною мірою членом королівської сім'ї.
  
  
  "Яке благо?" Запитав Чіун захопленим голосом. "Просто скажи про це, і я вважатиму це своїм обов'язком".
  
  
  Сміт вагався. Він безпорадно глянув на Римо.
  
  
  Римо, що лежить на дивані, напружився. "Ось воно", - сказав він, готуючись до вибуху.
  
  
  "Я бажаю ... тобто я прошу ... Я маю на увазі, з міркувань безпеки ваш ручний слон представляє серйозні проблеми". Чіун раптом ляснув у долоні. Звук був такий гучний, що Сміт підстрибнув у своєму потрісканому шкіряному кріслі. Навіть Римо був захоплений зненацька. Він розважливо почав повільно просуватися до дверей.
  
  
  "Жодного слова більше", - голосно проголосив Майстер Сінанджу. Гучно, але не сердито. Римо завагався, поклавши руку на ручку дверей.
  
  
  "Але я..." - почав Сміт.
  
  
  Чіун владно підняв руку, заспокоюючи.
  
  
  "Я не планував цього так скоро, - сказав Чіун, - але так тому і бути. Будь такий добрий, імператоре, виглянь он у те вікно". Сміт невпевнено розгорнув своє крісло. Він дивився у велике панорамне вікно, що виходить на протоку Лонг-Айленд. Там, у доків, досить пасся Рембо. "Ваш слон?" Нерішуче спитав Сміт.
  
  
  "Ні, о імператор", - поправив Чіун. "Не мій слон".
  
  
  "Це не моє", - швидко сказав Римо.
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав Чіун. "Це слон імператора Сміта. Його королівський слон, з яким він може робити все, що йому заманеться".
  
  
  "Як мені буде завгодно?" Невпевнено спитав Сміт.
  
  
  "Так, невже ти думав, що я змушував Римо тренувати його всі ці тижні для власного задоволення? Ні. Як Майстер синанджу, я повинен бути готовий будь-якої миті вирушити в будь-який куточок земної кулі, щоб виконати ваше прохання. Як би сильно я не ні любив домашніх тварин, я не можу бути так обтяжений. Я зрозумів це, коли врятував бідну тварину від жорстоких в'єтнамців. Я знав, що ти любитель домашніх тварин і тому був би радий заволодіти ним. .
  
  
  "Сміт?" Недовірливо перепитав Римо. "Коханець свійських тварин?" За його спиною Чіун зробив Римо заспокійливий жест.
  
  
  "Я... Колись у мене була ручна черепаха", - промимрив Сміт. "Це було давно. Вона померла".
  
  
  "Втрата все ще залишає відбиток на твоєму царському образі", - оголосив Чіун. "Але тепер тобі доведеться надолужити втрачене за багато років радісних задоволень, і я більше не забиратиму у нас дорогоцінний час".
  
  
  Не говорячи більше ні слова, Майстер Сінанджу виплив за двері. Коли він протискався повз Римо, в яскравих очах Чіуна з'явився бешкетний блиск, який Римо вже бачив раніше. Він схопився за ручку дверей, коли Чіун закривав за ним двері. Але вона не піддавалася. Римо напружився. Дверна ручка відірвалася в його руках, і саме тоді Римо зрозумів, що потрапив у пастку. Чіун тримав двері зачиненими з іншого боку. Чіун, який знав наступні слова Сміта перед тим, як їх почув Римо. Можливо, навіть до того, як Сміт сформулював їх у своїй свідомості.
  
  
  "Рімо, - сказав Сміт, - я маю попросити тебе знайти будинок для цієї істоти. Про те, щоб залишити його у себе, звичайно, не може бути й мови". Рімо нічого не сказав. Його стогін був досить промовистий. Після того, як Римо пішов, Сміт торкнувся прихованої кнопки, яка вивела термінал CURE operations-desk з ніші на робочому столі. З цього терміналу, який був підключений до банку мейнфреймів, захованих у підвалі Фолкрофта, Сміт мав миттєвий доступ практично до всіх каналів передачі по всій країні. Комп'ютери CURE були серцем його повсякденної роботи. Завдяки їм його здатність зіставляти нескінченні, начебто, не пов'язані між собою дрібниці попередила Сміта про внутрішні проблеми, перш ніж вони переросли у повномасштабну кризу. Через свої комп'ютери Сміт анонімно повідомив звичайні правоохоронні органи про ці проблеми. Тільки коли справді сталася криза, Сміт випустив Римо та Чіуна.
  
  
  Переглядаючи дайджести вечірніх новин, Сміт виявив лише звичайні ситуації. Однією з дивно було уривчасте повідомлення про пожежу в парку Лафайєт в окрузі Колумбія. Програмне забезпечення CURE відзначило це лише через свою близькість до Білого дому. Але, схоже, це була звичайна справа.
  
  
  Але коли Сміт перейшов на моніторинг обміну повідомленнями між різними гілками влади та військовими, він раптово випростався у своєму кріслі. Трафік Milnet та Arpanet практично був відсутній. Системи було запущено. Але ніхто не передавав дані. Це було так, начебто сталося відключення чи параліч комунікацій.
  
  
  Це було дуже загадково, але схоже, що його центром був Вашингтон, округ Колумбія. Можливо, це було тому, що Вашингтон був будинком більшості урядових установ. Але навіть у похмурий день трафік повідомлень ЦРУ був не таким легким. І на лініях між військовими теж було надзвичайно тихо.
  
  
  Нічого не діялося. Декілька повідомлень, які Сміт перехопив, були настільки звичайними, що межували з дрібницями. Здавалося, що хоча ці комп'ютерні канали вважалися безпечними, уряд обмежив їх використання, тому навіть на верхніх рівнях уряду США не було витоків.
  
  
  Зачарований Сміт переключився на інші джерела збору інформації. Всі поводилися так, начебто нічого не відбувалося. Одне це було підозрілим: в уряді постійно щось відбувалося. І Сміт був сповнений рішучості з'ясувати, що саме це було.
  
  
  Він схилився над своїм терміналом, його сірі очі ожили. Взаємодіючи зі своєю системою доктор Гарольд В. Сміт був у своїй стихії. Щось схоже на задоволену посмішку майнуло в куточках його сухих губ. Розсіяно він злизав залишки аерозольного антациду з їхніх куточків. Він був так глибоко занурений у свої думки, що навіть не відчув крейдяного присмаку.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер перестав присувати свій стіл так, що він заблокував двері до його офісу в Пентагоні. Він відправив свою секретарку додому. Він опустив штори на вікнах і ввімкнув весь світ, хоч ледь настав полудень.
  
  
  Важкі часи вимагали жорстких заходів. Він сів за свій стіл і поклав руку на слухавку. Він чекав. Кожна хвилина підвищувала ризик. Якщо Об'єднаний комітет начальників штабів хотів отримати його, вони повинні були прийти за ним. Що довше вони стримувалися, то більше підвищувалися його шанси. Він майже відчував тягар цих додаткових зірок на своїх погонах. Не зважайте на додаткові пільги; вони означали солідні десять тисяч доларів на рік пенсійної допомоги.
  
  
  Якби міг затримати Об'єднаний комітет начальників штабів ще трохи. Вони вимагали відповіді. Генерал Лейбер злякав їх якимись військовими двозначностями. Сьогодні вранці він уже отримав один дзвінок від президента Сполучених Штатів. Президент був стурбований.
  
  
  "Чи безпечно виходити?" спитав президент.
  
  
  "Негативно, пане президент", - сказав йому генерал Лейбер. "Ми ще не визначили загрози".
  
  
  "Але Вашингтон не був зруйнований?"
  
  
  "З мого боку було б передчасно коментувати це, пане Президенте".
  
  
  "Наперед!" Голос президента небезпечно зірвався на фальцет. "Столиця країни або стоїть, або ні. Що саме?"
  
  
  "Це не так просто, пане президент", - продовжував генерал Лейбер, відчуваючи, як під його сіро-стальною перукою збирається піт. "Місто зазнало нападу невідомого походження".
  
  
  "Але це не вдалося".
  
  
  "Перший удар, можливо, провалився. Але може бути і ні. Пане Президенте, я буду відвертим. Ми не знаємо значення цього нападу. Це досить погано. Але ми відчайдушно намагаємося встановити природу самої зброї".
  
  
  "Мені сказали, що це була ракета".
  
  
  "Ви були дезінформовані, сер. Ми нічого подібного не знаємо. В даний час об'єкт загрози не піддається класифікації. Це правда, що не було жодного вибуху або викиду радіації, але без знань про те, що ця штука повинна була робити, ми не можемо виключити можливість того, що це не переросте у ситуацію загрози”.
  
  
  "Я не розумію. Ця штука була несправна, вірно?"
  
  
  "Ми цього не знаємо. Насправді ми знаємо так мало, що будь-який висновок чи дію, які ми могли б обдумати, були б передчасними - навіть відверто небезпечними. Я наполегливо раджу вам залишатися під землею, поки ми не переконаємося, що підніматися безпечно. Навіть якщо цей об'єкт, який зараз оцінюється найсвітлішими умами у Військово-повітряних силах, не становить загрози, ми не можемо припустити, що другий удар може бути неминучим”.
  
  
  "Можливо, мені слід поговорити з об'єднаним комітетом начальників штабів. Що вони кажуть?"
  
  
  "Я вже поговорив з ними, і в нас все готове... гм, - генерал Лейбер пошукав відповідне слово, яке не було б брехнею і, як він сподівався, не входило до лексикон президента, - незворушне ставлення до ситуації, - сказав він За пенні, за фунт, подумав він.
  
  
  "Що ж, якщо вони думають, що це найкращий вихід, я думаю, я міг би залишитися тут ще на кілька годин. Але, чорт забирай, це мій перший день на посаді. Мені не терпиться піднятися туди і очолити".
  
  
  "Я розумію, сер. Але ваша безпека є вищим пріоритетом. І, будь ласка, не дзвоніть більше. Ми не знаємо, чи прослуховуються ці телефони. Ми не хочемо, щоб ворог знав, де ви знаходитесь".
  
  
  "Так, я розумію", - невизначено сказав Президент. “Я ціную ваш патріотизм. Пощастило, що людина вашого калібру була на чергуванні, коли це сталося. Я сподіваюся, що ви продовжите виступати як моя заступниця у цій кризі”.
  
  
  "Не хвилюйтеся, пане президенте, я в курсі всього". Генерал Лейбер повісив слухавку. Його очі сяяли. Якби це спрацювало не зовсім так, як треба, він міг би попрощатися зі своєю пенсією та бути звинуваченим у державній зраді на додачу. Якби тільки подзвонив цей дурень майор. Скільки часу їм знадобилося, щоб проаналізувати цю справу?
  
  
  Зателефонував телефон, і генерал Лейбер нетерпляче потягся до трубки. Він вагався, розсіяно чухаючи вуса. Можливо це був об'єднаний комітет начальників штабів. Він обережно підняв слухавку, але нічого не сказав. Якби це був об'єднаний комітет начальників штабів, він би похрумтів якимось папером у слухавці і спробував би видати це за поганий зв'язок.
  
  
  Нарешті голос запитав: "Алло?"
  
  
  "Це ви, майоре Чік?"
  
  
  "Так, генерале. Ви сказали, що хотіли б почути, як тільки ми щось підтвердимо".
  
  
  "Так", - сказав генерал Лейбер. "Але кажи обережно, хлопче. Ця лінія може прослуховуватись".
  
  
  "Так, сер, генерале", - сказав майор Чік. "Отже, що у вас є?"
  
  
  "Підтвердження, сер".
  
  
  "Видатний! Видатний, майоре. Підтвердження чого?"
  
  
  "Об'єкт, який ми обговорювали, сер".
  
  
  "Так, так, я знаю. Але що це? Давай, викладай".
  
  
  "Дзвон".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я можу підтвердити, що роздавлений латунний предмет безперечно є дзвоном".
  
  
  Генерал Лейбер глянув на трубку, затиснуту в його побілілій руці, і його очі захворіли. Його рот ворухнувся, але нічого не вийшло. Нарешті він узяв себе до рук.
  
  
  "Дзвон?" спитав він хрипким голосом.
  
  
  "Повне підтвердження. Ми навіть змусили його задзвонити. Слухайте". На задньому плані пролунав безладний звук, схожий на хворий буй.
  
  
  "Дзвон", - повторив генерал Лейбер. "Ви займалися цим півдня, і все, що у вас є, - це дзвін. А як щодо мільйонів тонн металобрухту, які ви витягли з тієї дірки, містере?"
  
  
  Переважно залізо, сер. Обпалене і в кісточках. Частина його перетворилася на шлак. У нас є кілька менш пошкоджених ділянок, які ми все ще аналізуємо, але вони є справжнім безладом. Це може зайняти кілька днів”.
  
  
  "Дні", - сказав генерал Лейбер. Його голос надломився. Потім він узяв себе до рук. Його голос став напруженим. "У нас немає днів, містере. На карту поставлена безпека Сполучених Штатів Америки. Ви розумієте серйозність цієї ситуації?"
  
  
  "Думаю, що розумію, генерале".
  
  
  "Подумай! Я знаю! Я знаю, наскільки це страшенно серйозно!"
  
  
  "Нам знадобиться найкраще обладнання".
  
  
  "Все, що завгодно. Я можу дістати все, що вам потрібно. Що? Назвіть це. Спектроскопічні аналізатори. Металургійне обладнання. Я, ймовірно, зможу роздобути електронний телескоп, якщо буде потрібно".
  
  
  "Я думаю, ви маєте на увазі мікроскоп, генерал. Такого поняття як електронний телескоп не існує".
  
  
  "Не сперечайся зі мною. Просто дай мені список".
  
  
  "Спочатку нам знадобляться ковадла".
  
  
  "КОВАЛЬНІ, вірно". Генерал Лібер почав складати список. "Освіжи мою пам'ять. Це скорочення від чого?"
  
  
  “Нічого, сер. Ковадло – це брусок, яким ковалі кують метал.
  
  
  "Я розумію, але ми не називатимемо їх ковадлом. Назвемо їх базами відновлення металургійних компонентів".
  
  
  "При всій моїй повазі, генерал, я думаю, ви могли б отримати їх швидше, якби просто попросили ковадла".
  
  
  "Як ти думаєш, скільки обійдеться ковадло?"
  
  
  "О, менше ста доларів за штуку".
  
  
  "Якщо ми назвемо їх базами відновлення металургійних компонентів, я можу додати додатковий нуль до кінця цієї цифри".
  
  
  Майор зітхнув. "Я чудово розумію, сер".
  
  
  "Отже, що ще?"
  
  
  "Молотки".
  
  
  "Високоефективні інструменти зміни форми. Скорочено Hi-Rimps".
  
  
  "Щось, щоб нагрівати металеві деталі для переформування. Я не знаю, як вони називаються ці штуки".
  
  
  "Триподальні станції обігріву, що окремо стоять", - сказав генерал, думаючи про фірмову страву з синім маркуванням на грилях для барбекю, яку він бачив у господарському магазині. Він міг купити їх сам, підняти ціну і привласнити різницю. Він записав це.
  
  
  "Щипці".
  
  
  "Ручні інструменти для безпеки", - сказав генерал Лейбер, додаючи Mansees до списку. "Що небудь ще?"
  
  
  "Робота йшла б набагато швидше, якби у нас були досвідчені ковалі".
  
  
  "Консультанти з металургії!" - закричав генерал, його очі спалахнули. "Тепер ти заговорив! Консультанти – велика стаття бюджету".
  
  
  "Так, сер", - сказав майор, який ставив питання, яке місце у всьому цьому займає національна безпека.
  
  
  "Все це буде у вас опівдні". І генерал повісив слухавку. Він швидко здійснив серію телефонних дзвінків. За роки роботи офіцером із закупівель він створив мережу контактів та постачальників. Якби це можна було купити чи обміняти, генерал Лейбер міг це отримати.
  
  
  Через годину в нього було все, крім ковалів і грилів для барбекю. Останні предмети він мав намір забрати сам. Але ковалі були міцними горішками. Його звичайна мережа постачальників не мала з такими людьми. У "жовтих сторінках" не було навіть списку ковалів. Їх було важко відстежити.
  
  
  Це зажадало надзвичайної допомоги, сказав генерал Лейбер. Він попросив оператора Пентагону організувати закордонний дзвінок до Цюріха, Швейцарія.
  
  
  Рівний, позбавлений емоцій голос відповів у середині першого гудку.
  
  
  "Дружба, міжнародна", - йшлося у ньому.
  
  
  "Привіт друг".
  
  
  "Доброго дня, генерал Лейбер. Добре, що ви подзвонили".
  
  
  "Я не думав, що ти пам'ятаєш мене, друже", - сказав генерал Лейбер.
  
  
  "Твій голос запам'ятався миттєво. Я ніколи не забуваю клієнтів".
  
  
  "У мене є дещо більш термінове, ніж наша остання угода".
  
  
  "Я сподіваюся, кубинські сигари були задовільними".
  
  
  "У мене залишилася остання коробка. Але ми можемо обговорити це пізніше. Мені потрібно щось особливе, і ти єдиний хлопець, якого я знаю, який міг би допомогти".
  
  
  "Чим я можу допомогти?"
  
  
  "Ковалі. Мені потрібно, можливо, людина двадцять із них. Але ми не можемо називати їх ковалями. Нам доведеться записати їх у консультанти з металургії".
  
  
  "Я можу надати. За правильну ціну".
  
  
  "Я можу запропонувати сімсот доларів на годину. Плюс харчування. Але вони мають бути на літаку до Вашингтона протягом години".
  
  
  "Здійсненно. Але твоя ціна надто мала".
  
  
  "Заради всього святого, вони лише ковалі".
  
  
  "Консультанти з металургії", – поправив інший голос. "Добре, тисяча доларів на годину. І я поселю їх у найкращих готелях на час виконання завдання".
  
  
  "Я б віддав перевагу обміну. Як минулого разу".
  
  
  "Я не знаю про це. Минулого разу мене мало не спіймали".
  
  
  "Мені більше не потрібні ракети для стрільби з плеча. Мій запас ракет для стрільби з плеча задовільний. У мене є ще один клієнт, який потребує дещо особливого. Те, що ви, можливо, зможете надати".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Речовина, яка називається вуглець-вуглець".
  
  
  "Ніколи про таке не чув".
  
  
  "Це ниткоподібна речовина, яка використовується для покриття носових обтічників ракет, щоб захистити їх від вигоряння при вході в атмосферу. Вона дуже дорога, і її дуже важко забезпечити. Мені потрібно тридцять миль цієї речовини".
  
  
  "Звучить як матеріал НАСА", - сказав генерал. "Я не можу давати жодних обіцянок, але я можу вивчити це".
  
  
  "Розберися з цим. На той час, як ти передзвониш, я зберу твоїх консультантів з металургії".
  
  
  "Попався", - сказав генерал Лейбер, вішаючи слухавку. Він набрав інший номер, думаючи, що йому слід раніше подумати про Міжнародну дружбу. Цей хлопець із смішним голосом завжди опинявся на висоті минулого. Якби тільки він не просив завжди місяць.
  
  
  До третьої години дня, рівно через дванадцяту годину після того, як невідомий об'єкт впав на землю Сполучених Штатів, котушки з вуглецем були на шляху до Цюріха, а консультанти з металургії - до Вашингтона. Генерал Лейбер навіть знайшов час купити грилі для барбекю. Він наказав доставити їх до обгородженого канатами авіаційного ангару на військово-повітряній базі Ендрюс, а сам повернувся до свого бажаного офісу біля вікна у зовнішньому кільці Пентагону.
  
  
  Але коли він увійшов до свого кабінету, він знав, що Об'єднаному комітету начальників штабів більше не можна відмовляти. Вони були там, чекаючи на нього. Вони також копалися у його столі.
  
  
  Генерал Лейбер уривчасто відсалютував їм. Об'єднаний комітет начальників штабів, який представляє найвищих офіцерів об'єднаних збройних сил Сполучених Штатів, відповів на його вітання. Їхні обличчя були суворі.
  
  
  "Генерале Лейбер, ми вимагаємо знати, що відбувається".
  
  
  "Я тримаю ситуацію під контролем", - сказав генерал Лейбер. Він стурбовано пожував вуса.
  
  
  "Президент не відповідає на наші дзвінки. Ми розуміємо, що він делегував вам усю відповідальність за управління кризовими ситуаціями".
  
  
  "Так вийшло, що я був на чергуванні, коли стався вибух небезпечного об'єкта. Я єдиний, хто має оперативну інформацію про ситуацію".
  
  
  "Заради бога, ти всього лише двозірковий актор".
  
  
  "Не моя вина, сер. Минулого разу мене обійшли стороною".
  
  
  "Це не те, що він мав на увазі і ви це знаєте", - сказав генерал армії. Генерал Лейбер відмовився відповідати. Він не мав справи з армією. Навіть якщо генерал армії справді перевершував його за званням на дві зірки.
  
  
  "Де знаходиться цей об'єкт загрози?" - Запитав генерал ВВС. Генералу Лейбер довелося відповісти йому.
  
  
  "У зоні, що охороняється, проводиться аналіз, генерал".
  
  
  "Де?"
  
  
  "Я не можу тобі цього сказати".
  
  
  "Не можу? Чому ні?" генерал заревів.
  
  
  "Бо якщо я розкрию його місцезнаходження, ви, дуже важливі офіцери, кинетеся перевіряти його".
  
  
  "Це наша біса робота".
  
  
  "І наражайте себе на невідомий ризик. Як заступник президента, я б порушив свій обов'язок, якби дозволив вам наразитися на можливу смерть".
  
  
  "Смерть? Значить, об'єкт озброєний?"
  
  
  "Моя команда намагається це підтвердити".
  
  
  "Вашингтон все ще в небезпеці?"
  
  
  "Мої люди зараз не можуть сказати. Вони намагаються визначити природу KKV".
  
  
  "ККВ?"
  
  
  "Кінетична машина знищення", - сказав генерал Лейбер.
  
  
  У об'єднаного комітету начальників штабів вирвалося мимовільне зітхання. Вони говорили як старі діви, які випадково потрапили в масажний салон.
  
  
  "Це те, що я назвав невідомим. Поки ми не впізнаємо його місію та можливості, я припускаю, що він ворожий".
  
  
  "Тоді це несправна ракета".
  
  
  "Я можу з упевненістю сказати, що його складові елементи чітко вказують на приналежність до наступальної зброї, досі невідомої на світовій арені".
  
  
  Об'єднаний комітет начальників штабів виглядав роздратованим. І генерал Лейбер знав, що він придбав їх саме туди, куди хотів.
  
  
  "Пане, я розумію, що, можливо, перевищую свої повноваження, але моя професійна думка як офіцера полягає в тому, що тут ми стикаємося із двома сценаріями".
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "Сценарій перший: ми зазнали нападу за допомогою невідомої зброї, запущеної невідомою силою. Подвійна природа невідомості ясно вказує на те, що жодна з наших звичайних тактичних відповідей не обов'язково життєздатна".
  
  
  "Що саме це означає?"
  
  
  "Що було б нерозумно припускати, що тільки тому, що KKV не спрацював при ударі, він був спроектований так, щоб спрацювати при ударі. Це може бути якийсь пристрій сповільненої реакції".
  
  
  "Так. Це можливо. Гарна думка".
  
  
  "Сценарій другий", - продовжив генерал Лейбер, відчуваючи, що настрій змінюється на його користь. "Це була осічка. KKV провалила свою основну місію".
  
  
  "У такому разі Вашингтону, можливо, не загрожує безпосередня небезпека".
  
  
  "Неправильно. Небезпека настільки ж велика. Навіть більше. Хто б не запустив KKV, зараз їх перший удар зазнав невдачі. Прямо зараз вони оцінюють ситуацію. Вони повинні припустити, що ми аналізуємо їхню зброю. Як тільки ми досягнемо успіху, ми зможемо визначити його походження. І коли ми це зробимо, у нас не залишиться вибору, окрім як вжити заходів у відповідь”.
  
  
  Об'єднаний комітет начальників штабів кивнув головою. Генерал був абсолютно правий. Як тільки вони впізнають агресора, їм доведеться вжити дій у відповідь або ризикнути виявити слабкість перед зухвалим нападом.
  
  
  "Отже, - швидко сказав генерал Лейбер, - цей ворог зобов'язаний завдати другого удару. Знищити нашу командну структуру, перш ніж ми зможемо ідентифікувати і завдати удару у відповідь. Кожна хвилина наближає нас до другого удару".
  
  
  Об'єднаний комітет начальників штабів подивився один на одного. Генерал Лейбер проаналізував ситуацію із жахливою ясністю. У будь-якому випадку вони стояли на нульовій позначці.
  
  
  "Що ж", - сказав генерал ВВС, прочищаючи горло. "Якщо президент призначив вас як заступника, я не відчуваю, що ми можемо сумніватися в ньому. Що ви, джентльмени, думаєте?"
  
  
  Пролунав схвальний гомін. Адмірал, прикрашений стрічкою, обернувся до генерала Лейбера.
  
  
  "Генерал, якщо ця велика нація стикається з кризою таких величезних масштабів, як ви описуєте, ми зобов'язані зайняти командні позиції. Якщо Вашингтон піде, комусь доведеться керувати наступним етапом".
  
  
  "Так, сер", - сказав генерал Лейбер.
  
  
  "Якщо ми вам знадобимося, ми будемо внизу, у танку. Продовжуйте". Генерал Ленер уривчасто віддав честь. Пот цівкою стікав по його спині. Він був холодний, як учорашня вода для миття посуду. І після того, як Об'єднаний комітет начальників штабів вийшов із кімнати, він, тремтячи, опустився у своє крісло.
  
  
  Це була пекельна авантюра, але вона спрацювала. Об'єднаний комітет начальників штабів спускався на швидкісному ліфті до захищеного від ядерної зброї командного бункеру під Пентагоном. Вони не посміють поворухнутися, доки він не подасть сигнал "все чисто".
  
  
  І генерал Мартін С. Лейбер не збирався давати "відбій", поки генерал Лейбер не опиниться в страшенно чистому стані. Він схопив телефон і приступив до високоризикованої справи кар'єрного зростання.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Щось безперечно було не так.
  
  
  Зазвичай бліде обличчя професора Гарольда В. Сміта набуло зеленого відтінку через фонове свічення його лікувального терміналу. Якби він нахилився ще ближче до трубки ЕПТ, то вдарився б про неї носом.
  
  
  Офіційний Вашингтон, здавалося, діяв під покровом таємності, щільнішою, ніж усе, що Сміт колись бачив раніше. Це було зловісно. У минулому, хоч би якою серйозною була криза, відбувалася буря витоків і чуток. Не цього разу. На цей раз не велися звичайні політичні ігри. Здавалося, що ситуація була настільки серйозною, що всі, від ЦРУ до Пентагону, вирішили працювати так, ніби вони були в одній команді, аніж, звичайно ж, і були.
  
  
  Сміт перегорнув свої записи на екрані. На військово-повітряній основі Ендрюс спостерігалася незвичайна активність. Переміщення секретних осіб та матеріальних засобів. Об'єднаний комітет начальників штабів раптово залишив свої офіси. Системи раннього попередження NORAD та Spacetrack отримали негласний наказ кожному підрозділу звузити поле свого зору на певній ділянці неба над Атлантичним океаном. Вони щось шукали. Або вони чекали на щось. Напади.
  
  
  Як завжди, преса першою помітила недобре. ЗМІ не мали сюжету новин як такого. Фактично саме відсутність сюжету змусило загудіти фабрики чуток.
  
  
  Зокрема де був президент Сполучених Штатів?
  
  
  Вашингтонський прес-корпус очікував, що сьогодні він матиме безліч можливостей сфотографуватися. Зрештою це був перший робочий день нового президента. Але нервовий прес-секретар прогнав представників преси з поясненням, що президент "нездоровий".
  
  
  Сміт спохмурнів, коли це повідомлення потрапило йому на очі. Він набрав місцезнаходження віце-президента. Віце-президента також не було у Вашингтоні. Він повернувся до свого рідного штату дуже раптово. Місцезнаходження виконуючого обов'язки міністра оборони було невідоме. Конгрес мав зібратися лише за тиждень.
  
  
  Сміт здійснив серію телефонних дзвінків, що не відстежуються. Вдавши репортера телеграфної служби, він спробував додзвонитися до керівників ЦРУ, ФБР та інших розвідувальних служб. Йому сказали, що їх усіх на день не було у місті.
  
  
  Коли Сміт повісив слухавку, він трохи тремтів. Президент, мабуть, зник, а решта залишила місто. Що, чорт забирай, відбувається? Хто там був головним?
  
  
  Сміт зняв трубку червоного телефону без набору, який з'єднувався безпосередньо з ідентичним телефоном, захованим на тумбочці у спальні президента. Він прислухався до дзвінків на іншому кінці. Один гудок. Потім другий. Потім третій. Це був новий президент, тому неможливо було сказати, скільки часу йому знадобиться, щоб дістатися телефону. Останній президент зазвичай потребував шість гудків.
  
  
  Після двадцяти гудків Сміт поклав слухавку, його обличчя посіріло. Президент не збирався відповідати. Сміт був змушений зробити висновок, що не може відповісти. Президента або не було у Білому домі, або його вже не було серед живих.
  
  
  Сміт наказав комп'ютеру CURE просканувати всі офіційні телефонні лінії Вашингтона щодо підвищеної активності. Але навіть телефони мовчали. Не дивно. Внизу не було нікого, хто міг би їх обслуговувати.
  
  
  За одним винятком. Єдиний телефон у Пентагоні постійно використовувався. Сміт викликав ідентифікаційний код і комп'ютер негайно передав інформацію про те, що лінія виходить з офісу генерала Мартіна С. Лейбера. Сміт відкрив досьє на Лейбера. Воно було коротким. Ця людина була генералом із двома зірками, нічим не примітним послужним списком та талантом до постачання. Деякі з його методів були неортодоксальними, і постало питання про перевитрату коштів у проектах, що знаходяться під його контролем. Пальці Сміта взялися до роботи. У метушні натискань клавіш він встановив прослуховування лінії генерала Лейбера. Комп'ютер миттєво перетворив аудіопотік на екранне відображення.
  
  
  Хтось скаржився генералові. Щось про грилі для барбекю. Вони були недостатньо гарячі, щоб виконувати свою роботу.
  
  
  Гриль для барбекю? Сміт замислився. Мабуть це відкритий код. Він попросив комп'ютер визначити джерело вхідного дзвінка.
  
  
  Комп'ютер повідомив йому про базу ВПС Ендрюс. Сміт згадав, що він мав ознаки дивної активності в Ендрюсі.
  
  
  Генерал Лейбер у відповідь на дзвінок зі скаргою запитав, що, чорт забирай, треба дзвонити.
  
  
  Той, хто дзвонив, потрібні були цегляні печі. І хутра. Багато хутра.
  
  
  Генерал Лейбер пообіцяв негайне постачання кількох конструкцій високотемпературних органічних печей і динамічних вихлопних оксигенаторів, а потім повісив трубку.
  
  
  Сміт поцікавився, що сталося із запрошеними печами та хутром.
  
  
  "Код", - промимрив він. "Це, мабуть, код".
  
  
  Він зберіг запис телефонного перехоплення у пам'яті та наказав комп'ютерній програмі дешифрування атакувати текст. Після п'яти хвилин прослуховування гудіння програми на екрані спалахнуло повідомлення про помилку.
  
  
  "ПОЯСНІТЬ ПОМИЛКУ", - набрав Сміт.
  
  
  "ДАЛІ СЛІД ВАРІАНТИ", - повідомив йому комп'ютер. "ВАРІАНТ I: КІД НЕ ПІДДАЄТЬСЯ РОЗШИФРОВЦІ.
  
  
  "ВАРІАНТ 2: НЕДОСТАТНО ТЕКСТА ДЛЯ ВИКОНАННЯ ПРОГРАМИ.
  
  
  "Варіант 3: текст не в коді".
  
  
  "Мабуть, так", - пробурмотів Сміт. "Вашингтон фактично покинуть. Ніхто в здоровому глузді не став би закуповувати печі в такий час".
  
  
  Сміт знову перейшов на прослуховування телефону генерала Лейбера. Це заощадило останні десять хвилин перехоплень. Коли він відтворювався, у Сміта відвисла щелепа. Цей ідіот замовляв духовки. І хутра. Їх реквізували для негайного відправлення до Ендрюса.
  
  
  "Це немає сенсу", - розчаровано сказав Сміт. Але оскільки він вірив, що його комп'ютери можуть вирішити будь-яку проблему, він знову взявся за головоломку. Десь у нескінченних милях передачі між комп'ютерними мережами країни всьому цьому було пояснення. Все, що Смітові потрібно було зробити, це знайти його.
  
  
  Він знову запитав, що трапилося з президентом.
  
  
  Президент був дуже живий. Він робив усе можливе щоб бути президентом. Це було дуже важко. Особливо коли ти застряг майже на милю під скелею в піжамі.
  
  
  "Я лідер вільного світу", - сказав президент у розпачі. "Я маю бути там, нагорі, ведучим".
  
  
  "Я шкодую, пане президенте", - сказав старший агент секретної служби. "Ми маємо дочекатися, коли все буде чисто".
  
  
  "Що, якщо цього не станеться?"
  
  
  "Тоді нам усім краще спробувати порозумітися. Тому що ми застрягли тут доти, доки рівень радіоактивних опадів не знизиться до прийнятного для виживання рівня".
  
  
  "Це може зайняти тижні".
  
  
  "Насправді місяці".
  
  
  "Але ніхто нічого не сказав про радіацію. Навіть вибуху не було".
  
  
  "Поки що", - зазначив агент секретної служби.
  
  
  "Боюсь, мені доведеться наполягати", - сказав Президент суворим голосом.
  
  
  "Я шкодую, пане президенте. У мене є наказ".
  
  
  "Від кого? Я Головнокомандувач!"
  
  
  "Я знаю це, сер", - чемно сказав співробітник секретної служби, "але я отримую накази не від вас, а скоріше від мого начальника".
  
  
  "З яких це пір?" гаркнув президент.
  
  
  "Це наша головна директива. Ваша безпека важливіша за будь-який інший фактор, включаючи ваші вимоги та побажання. Коротше кажучи, Секретна служба зробить все, що в її силах, щоб зберегти ваше життя, хочете ви цього чи ні".
  
  
  Президент дивився на співробітника секретної служби у приголомшеній мовчанці.
  
  
  "Я шкодую, пане президенте", - сказав йому чоловік. "Так воно і є. Вам не здається, що слід стежити за тактичними дисплеями?"
  
  
  Президент заціпенів кивнув. Він виявив, що бути президентом – це не все, на що розраховували. По-перше, не було нічого схожого на абсолютну владу, яку він представляв. Всі інші, здавалося, мали свої плани.
  
  
  Президент знайшов телевізор і приєднався до агентів секретної служби із похмурими особами, коли вони дивилися тактичні передачі від NORAD. Кожен екран був включений в систему моніторингу загроз у пошуках невідомих.
  
  
  Не вперше президент побажав, щоб пряма лінія Кюре мала дублікат тут. Прямо зараз доктор Гарольд В. Сміт був єдиною людиною, якій він довіряв. Можливо, президент сподівався, що Сміт почне рухати своїх людей, коли дізнається, що відбувається.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт більше не міг відкладати своє рішення. Ставало темно. Вечірні програми новин розпочиналися з туманної, але зловісної історії про те, що свого першого дня в Овальному кабінеті новий президент Сполучених Штатів ще не з'явився. Репортери стверджували, що над столицею країни згустилася хмара незрозумілих побоювань.
  
  
  Сміт похмуро усвідомив, що на той час, коли засоби масової інформації закінчать, так звані побоювання низького рівня перетворяться на повномасштабну паніку. Тим не менш, Сміт повинен був визнати, що ПРЕСИ дійсно була історія. Вони просто не мали жодних фактів, що підтверджують це.
  
  
  Настав час покликати Римо та Чіуна. Він зателефонував до свого секретаря, щоб той викликав їх до себе в кабінет.
  
  
  "Я думаю, вони тільки що пішли", - рішуче відповіла секретарка Сміта.
  
  
  "Пішов! Пішов куди?"
  
  
  "Я не впевнений, але вони змусили мене підписати заявку на оренду вантажівки".
  
  
  "О Боже", - сказав Сміт хрипким голосом. "Цей проклятий слон".
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Римо загнала орендовану вантажівку заднім ходом до сараю. Він вийшов і, відчепивши утримуючі ланцюги, опустив сталевий пандус.
  
  
  Чорна паща вантажівки була звернена до сараю. Між відкритою вантажівкою та дверима сараю залишалося всього два фути вільного простору. Рембо нізащо не збирався протискатися повз вантажівку. Як тільки він відчинить сарай, розсудив Римо, має бути легко.
  
  
  Швидким рухом руки Римо зняв висячий замок. Він знав, що ключ у Чіуна, але будь він проклятий, якщо стане просити Майстра Сінанджу про якісь ласки. Особливо після цього останнього трюку.
  
  
  Римо відчинив розсувні двері. Усередині сараю, освітленого єдиною голою лампочкою, на купі сіна сидів слон Рембо. Його хобот вітально підвівся.
  
  
  "До твоїх ніг", - сказав у відповідь Римо. Він увійшов і обійшов слона. Римо різко ляснув у долоні. Від цього звуку зі крокв посипався пил.
  
  
  "Давай. Вставай! поїхали", - гаркнув Римо. Рембо безтурботно поворухнув вухами.
  
  
  "Раніше я не міг змусити тебе сидіти спокійно", - звинувачуючим тоном сказав Римо.
  
  
  Він смикнув слона за мотузковий хвіст, не сильно, але достатньо, щоб мотивувати тварину. Хобот Рембо обвився навколо пучка сіна і перекинув його через голову.
  
  
  На обличчі Римо з'явився роздратований вираз, коли на нього зверху посипалося сіно.
  
  
  "Я готовий зробити це важким шляхом", - сказав Римо, упираючись плечем у круп слона. Він штовхнув. Хвіст слона вдарив по ньому, але безрезультатно. Римо натиснув сильніше. Він відчув, як слон ворухнувся.
  
  
  Чудово, подумав Римо, штовхаючи ще трохи. Повільно, невблаганно він виштовхнув велику сіру тушу з сараю до пандусу. Сіно полегшувало завдання. Рембо ковзав по ньому, як на санках.
  
  
  Але коли Римо зупинився, щоб з'ясувати, як змусити слона піднятися на пандус, він побачив, що його проблема далека від вирішення.
  
  
  Рембо підвівся на ноги і пішов назад у сарай. Він знову ліг на живіт. Його крихітні поросячі очі дивилися на Римо з нескінченним смутком.
  
  
  "Ооооо", - сумно промовив скрипучий голос, - "він знає, що ти задумав".
  
  
  Римо обернувся. Там стояв Чіун. Він перевдягся у суворе сіре кімоно. Обличчя в нього було нещасливе.
  
  
  "Ні, він не знає", - огризнувся Римо. "Якби він знав, про що я думав прямо в цю хвилину, він би попрямував у гори".
  
  
  "Він тобі ніколи не подобався. Він це розумів".
  
  
  "Жорстко. Я зробив для нього достатньо".
  
  
  "Куди ви збираєтеся відвезти його, припускаючи, що вам вдасться обманом заманити його в цей транспорт?"
  
  
  "Я сподівався, що його забере зоопарк".
  
  
  "Ах", - сказав Чіун. "Зоопарк. Він був би щасливий у зоопарку. У зоопарку були б інші йому подібні. Так, я думаю, зоопарк був би чудовим місцем для нього".
  
  
  "Я б хотів, щоб хтось сказав йому це".
  
  
  "Я спробую".
  
  
  "Не роби мені ніяких позичок", - кисло сказав Римо.
  
  
  "Не бійся, я не буду", - сказав Чіун, підходячи до слона. Тонкими пальцями він відтягнув одне з віялоподібних вух Рембо і тихо прошепотів. Римо напружив слух, намагаючись розчути, про що йдеться. Слова Чіуна, здавалося, були корейською, але Римо не міг їх розібрати.
  
  
  Рембо різко підвівся на ноги. Його тулуб розгойдувався з боку на бік, він підійшов до рампи і увійшов у контейнерний відсік вантажівки. Він терпляче стояв, його хвіст слухняно звисав.
  
  
  "Чого ти чекаєш?" Запитав Чіун. "Закрий двері".
  
  
  Римо кинувся засувати рампу на місце. Він зачинив двері та повернув важіль блокування. "Дякую, Татусю", - неохоче сказав Римо.
  
  
  "Подякуй мені, дозволивши мені супроводжувати тебе".
  
  
  "Чому ти хочеш це зробити?"
  
  
  "Щоб я міг належним чином попрощатися з моїм вірним скакуном".
  
  
  "Тоді поїхали, поки Рембо не передумав", - сказав Римо, сідаючи за кермо. Чіун влаштувався на пасажирському сидінні, а Римо завів вантажівку і попрямував до воріт Фолкрофта.
  
  
  "О, він не передумає. Я все йому пояснив".
  
  
  "Ти це зробив, так?" Скептично спитав Римо. "Я не знав, що ти говориш по-слонові".
  
  
  "Я не знаю. Я говорив правду. Навіть слони розуміють правду".
  
  
  "Вірно", - сказав Римо і повів вантажівку дорогою. Він подумав, де розташований найближчий зоопарк. Йому доведеться спитати на першій же заправці.
  
  
  Коли ворота санаторію Фолкрофт зникли в дзеркалі заднього виду, Римо помітив божевільну постать у сірому, що біжить за ними і розмахує руками. Сміт. Мабуть, він теж хотів попрощатися зі слоном. Римо вирішив прикинутися, що не бачить його. Він натиснув на акселератор, знаючи, що стародавня машина Сміта ніколи його не наздожене. Він нізащо не збирався зупинятися, доки знайде зоопарк.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер починав отримувати задоволення від того, що відбувається. Тепер він був старшим офіцером у Пентагоні. Коли він заговорив, інші офіцери здригнулися. Пройшла чутка, що президент залишив його відповідальним під час кризи. Ніхто не знав, у чому полягала криза, і генерал Лейбер не збирався нікому розповідати, хіба що натякнути, що це було дуже, дуже жахливо.
  
  
  Коли він зрозумів, яка влада має, він послав за лобстером. З таким самим успіхом міг би скористатися привілеями, доки міг. Він розгризав останню клешню, коли задзвонив телефон.
  
  
  "Генерал Лейбер", - сказав він із набитим омаром ротом. Розтоплене масло стікало його підборіддям.
  
  
  "Генерал, це ЦИННОРАД".
  
  
  "Хто?" - спитав Лейбер. Він порився у довіднику Пентагону. Він начебто знав, що таке NORAD. Але що, чорт забирай, таке CINC?
  
  
  "Я зв'язався з об'єднаним комітетом начальників штабів і вони сказали мені, що ви там головний".
  
  
  "Це правильно. Нагадай, ким ти себе назвав?"
  
  
  "Головнокомандувач NORAD. Ви хочете сказати, що вам не знайоме моє призначення?"
  
  
  "Це починає повертатися до мене", - сказав генерал Лейбер, який зазвичай не спілкувався зі справжніми військовими. Він почував себе як удома серед лобістів та оборонних підрядників. Там, де була справжня влада.
  
  
  "За наказом об'єднаного комітету начальників штабів ми завершили наш тактичний пошук. Я подумав, що ви повинні отримати результати якнайшвидше".
  
  
  "Стріляйте", - сказав генерал Лейбер, дивуючись, про що, чорт забирай, він каже.
  
  
  "Ми дюжину разів переглядали наші журнали та фотографії супутникової розвідки. Ми не знайшли жодних свідчень будь-яких гарячих точок або збоїв під час запуску".
  
  
  "Це добре чи погано?" - спитав генерал Лейбер, гадаючи, що то за викид.
  
  
  "Я не впевнений", - сказав інший чоловік. "Це дуже дивно. Ми припускали наземний запуск, але наші розвідувальні фотографії показують, що всі радянські ракетні шахти виведені з ладу. Те саме можна сказати і про китайські стартові майданчики. Не було жодних наземних запусків з жодного з відомих ракетних майданчиків, які ми відстежуємо”.
  
  
  "Тоді це запуск підводного човна, вірно?"
  
  
  "Це було б логічним припущенням, але Spacetrack виявив би це раніше, ніж PAVE PAWS. Вони цього не зробили. Фактично в інвентарі Spacetrack нічого не з'явилося. Зовсім нічого".
  
  
  "Ну це випало не з глибокого космосу".
  
  
  "Я не думаю, що ми маємо скидати з рахунків цю можливість", - сказав Циннорад.
  
  
  "Поправте мене, якщо я помиляюся, але нині ми не маємо засобів захисту від інопланетних супротивників, чи не так?"
  
  
  "Ні, генерале, ми цього не робимо".
  
  
  "Що мені сказати президенту?"
  
  
  "На вашому місці я б порадив йому залягти на дно, поки у нас не буде точної інформації щодо цього інциденту".
  
  
  Генерал Лейбер повісив слухавку, намагаючись вирішити, чи краще зателефонуватиме президентові зараз чи після того, як він отримає відповідь від Ендрюса. Він вирішив спочатку розправитися з останньою клешнею омара. Якщо він опиниться на складі, мине багато часу, перш ніж він знову спробує гаряче розтоплене масло. Можливо, ніколи.
  
  
  Але остання клешня омара залишилася цілою. Телефон задзвонив знову. Лейбер підняв слухавку. То був майор Чік. "Що у вас є для мене?" він гаркнув.
  
  
  "Прогрес, сер", - рішуче сказав майор Чік.
  
  
  "Мені начхати на прогрес. Чи можете ви ідентифікувати ворога?"
  
  
  "Ми можемо звузити пошук до обмеженої кількості можливостей".
  
  
  "Добре. Тоді це відома загроза".
  
  
  "Ну і так, і ні", - з нещасним виглядом сказав майор.
  
  
  "Що ви маєте на увазі - "так" і "ні"?
  
  
  "Що ж, сер, я думаю, ми можемо точно визначити, що це за об'єкт, але фактор загрози можуть оцінити інші. Можливо, ми дізнаємося більше після того, як пройдемося за деякими довідниками. Я послав людину купити трохи".
  
  
  "Купити? У тебе немає жодного паршивого екземпляра "Джейнс" в Ендрюсі?"
  
  
  "Літак Джейн нам тут не допоможе, сер. Об'єкт безперечно - повторюю - точно не знайдений в літаку Джейн".
  
  
  "Чорт забирай, чувак, припини ходити кругами. Викладай".
  
  
  "Справа ось у чому, сер. Колись у нас були цегляні печі..."
  
  
  “Високотемпературні конструкції органічних печей. Пам'ятайте про це, якщо нас потім допитуватимуть. Платники податків нізащо не заплатять триста п'ятдесят тисяч доларів за звичайні цегляні печі”.
  
  
  "Так, сер. У будь-якому випадку, ми ізолювали фрагменти і відновили, наскільки змогли, їхні первісні форми. Звичайно, багато чого перетворилося на шлак через високу температуру при вході в атмосферу, але, за нашими оцінками, згоріла лише передня третина об'єкта. Задні дві третини були цілими до зіткнення " .
  
  
  "Продовжуй, чувак".
  
  
  "Ну," нерішуче сказав майор, "на щастя, кілька секцій того, що, я вважаю, ви б назвали руховою установкою, вціліли. У мене були ковалі - перепрошую, консультанти з металургії - я попросив їх спробувати зварити все, що вони могли з цього разом. Двигуна установка розповіла нам багато про що”.
  
  
  "Послухай, мене не хвилює, як він сюди потрапив. Я хочу знати про його наступальну систему. Скільки кілотон? Яка потужність, чувак, яка потужність?"
  
  
  "У нього немає виходу. Ось саме".
  
  
  "Що саме в ньому є?" — спитав генерал, торкаючись великим пальцем до клешні омара. Вона була прохолодною. Він не міг їсти її зараз.
  
  
  "Гм, як я вже казав, генерал, коли ми зібрали рухову установку, ми змогли виміряти один із стрижнів. На той час у нас було чітке уявлення про те, з чим ми маємо справу. Калібр виявився чотири фути вісім з половиною дюймів. Це. Дуже важливо. Він відразу сказав нам, що об'єкт американського виробництва. Тому що стрижні в європейських версіях зазвичай мають довжину три фути шість дюймів".
  
  
  "Це американського виробництва", - сердито сказав генерал Лейбер. "Який зрадник продасть власний уряд?" Потім він поцікавився, чи продавав якісь ядерні ракети останнім часом. Він не міг пригадати, щоб продавав щось таке велике. "Розкажи мені докладніше, гаразд? Я це записую".
  
  
  Майор Чік опустив гаряче зітхання. "За нашими оцінками, об'єкт важить приблизно п'ятсот тонн при… е-е….. запуску".
  
  
  "Боже, я ніколи не чув про ракету з такою вагою для кидка. Слава Богу, вона не здетонувала".
  
  
  "Насправді, такої небезпеки не було, генерале".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Це не могло. Я маю на увазі, це неможливо".
  
  
  "Він не був озброєний?"
  
  
  "Ні, сер. Я можу з упевненістю сказати, що він не був озброєний".
  
  
  "Якщо він не був озброєний, тоді що, чорт забирай, він повинен був робити?"
  
  
  "Наскільки я можу судити, сер, це мало завдати максимальних збитків".
  
  
  "Ну, звісно, ти ідіот".
  
  
  "Але за своєю природою він не є ні вибуховим, ні ядерним, ні хімічним".
  
  
  "Я тебе не розумію".
  
  
  "Сер, можливо, вам слід приїхати сюди самому. Я не думаю, що спроба пояснити це телефоном справді може виправити ситуацію".
  
  
  "Я зараз підійду", - сказав генерал Мартін С. Лейбер. Генералу Лейбер дозволили пройти через ворота Ендрюса тільки після того, як він криком зупинив охорону. Вони намагалися сказати йому, що базу було оголошено закритою для відвідування, за винятком персоналу, який пройшов перевірку.
  
  
  "Я знаю, ти, сержантський склад, придурок", - заволав Лейбер, показуючи своє посвідчення Пентагону. "Я людина, яка наказала це". Вони махнули йому, щоби він проходив.
  
  
  Генерал Лейбер під'їхав до ангара. Він не був там раніше. Це була проста розсудливість. Він ні в якому разі не мав наближатися до цієї штуки. Вона могла вибухнути. Але майор запевнив його, що пристрій більше не становить загрози. З іншого боку, майор був досить дурний, щоб підвищити ставку, а потім викласти флеш-рояль перед вищим офіцером. Така безрозсудно смілива людина була здатна на будь-яку дурість.
  
  
  Коли його впустили через бічні двері, генерал подумав, що майору просто краще мати рацію. Якщо з ним щось трапиться, президент застряг під землею на довгий, дуже довгий час.
  
  
  Усередині схожого на печеру ангара світло забезпечували лави флуоресцентних ламп. Було жарко. В одному кінці зло спалахувала помаранчева заграва печей. Вони були оточені безліччю важких ковадлів. Інструменти лежали на бетонній підлозі. Але ковалів ніде не було видно.
  
  
  Підбіг майор Чік. Він був у сорочці без піджака і весь у поті.
  
  
  "Де мої ковалі?" Гаркнув генерал Лейбер. "Сподіваюся, вони не валять дурня. Вони дорого обходяться уряду".
  
  
  "Я відправив їх у безпечну зону, генерал. Їхня робота виконана, і я подумав, що буде краще, якщо вони не будуть присвячені в процес оцінки".
  
  
  "Хм-м-м. Гарна думка. Тепер, давайте подивимося, як ця штука виглядає".
  
  
  "Сюди, генерале".
  
  
  Генерал Лейбер пішов за ним, розв'язуючи краватку. "Тут страшенно жарко", - пробурмотів він.
  
  
  "Потрібно багато тепла, щоб зробити залізо ковким", - сказав майор. "Ось чому ваших грилів для барбекю було замало. Нам потрібні були надзвичайно високі температури".
  
  
  "Ковалі в телевізійних вестернах завжди використовували предмети, які здавались мені грилями для барбекю. Звідки мені було знати різницю?"
  
  
  У дальньому кінці ангару не було світла. Майор Чік почав говорити, натискаючи на вимикачі, висвітлюючи одну секцію підлоги за раз.
  
  
  "У певному сенсі ви мали рацію, генерал", - сказав він. "Дзвон був гарною відправною точкою. Але навіть у цьому випадку нам було б важко працювати звідти. Це було справді зайвим".
  
  
  На очах у генерала в полі зору з'явилися купи зруйнованого металу. Найближчим до нього були прості купи почорнілого шлаку. За ними були неоплавлені шматки. Вони лежали обережними групами. Це нагадало генералу Лейберу фотографії зруйнованого космічного човника "Челленджер" після того, як уламки витягли і розклали для огляду. Уламків було багато. Лейбер побачив вигнуті металеві прути, дивні конструкції, а в купі в кутку - величезні круглі плоскі предмети, які нагадали йому неймовірно великі шестерні.
  
  
  "Як я вже сказав, - продовжував майор, - коли ми зібрали одну з рухових установок, до нас дійшло, що це за штука. Але навіть тоді я сумніваюся, що дізналася б про те, що в нас було, якби мій син не захоплювався. моделями HO”.
  
  
  "ХО?" - спитав генерал Лейбер, хапаючись за сигару, шукаючи підтримки. "Боже мій, ми говоримо про водневі боєприпаси?"
  
  
  "Чому, ні. Я ніколи не чув про водневі боєприпаси".
  
  
  "Не має значення", - сказав Лейбер. "Я думав, ти сказав, що ця штука є безпечною".
  
  
  "Це так. Зараз. Будь ласка, підемо зі мною".
  
  
  Генерал Лейбер пішов за майором по проходах між уламками. Хоча багато частин було відновлено після руйнувань, вони були ідеальними. Екстер'єри були почорнілими і в ямочках, і багато деталей лише приблизно відповідали оригінальним деталям. Вони були дуже стиснуті, щоб їх можна було повністю відновити.
  
  
  "Це серце всього цього", - сказав майор Чік, вказуючи на величезний чорний циліндр, встановлений на дерев'яній рамі. Він був відкритий і наполовину розплавлений з кінця.
  
  
  Генерал просунув голову всередину. Відкритий кінець був близько семи футів у діаметрі та дуже чорний як усередині, так і зовні. Від нього пахло горілим металом – як від старої чавунної печі. Він провів пальцями по зовнішній обшивці, яка була ще теплою після зварювання.
  
  
  "По шматочках ми змогли відновити цю частину".
  
  
  "Паливна система?"
  
  
  "Можна сказати й так, генерале".
  
  
  "Тоді це ракета".
  
  
  "Е-е, і так, і ні".
  
  
  "Більше не кажи мені "так-і-ні". Викладай! Це так чи це не так".
  
  
  "Це не звичайна ракета. Але в польоті вона діяла як ракета. Інакше кажучи, вона була балістичною".
  
  
  "Це робить його ракетою", - рішуче сказав генерал Лейбер.
  
  
  "Ні", - сказав майор. "Ракета – це ракета, яка працює на паливі. Це не така річ".
  
  
  "Ні? Тоді як це потрапило до Вашингтона? За допомогою рогатки?"
  
  
  "Це та частина питання, на яку я не можу відповісти, генерале. Тут у нас немає жодної зачіпки".
  
  
  Генерал засунув сигару до рота. Він зрушив свій службовий кашкет зі зморшкуватого чола і впер руки в боки.
  
  
  "Якщо ви знаєте, що це таке, ви повинні бути в змозі сказати мені, якою була його рушійна сила".
  
  
  "Це я можу вам сказати", - сказав майор, ласкаво поплескуючи довгим циліндром, схожим на барабан. "Зазвичай вони працюють на гасі або вугіллі".
  
  
  Генерал моргнув. "Скажи ще раз".
  
  
  "Гас або вугілля. Це паливо. Але рухова установка - побічний продукт".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Пар".
  
  
  "Пар". Сигара генерала впала на підлогу, розсипаючи іскри. "Боже мій. Ти розумієш, наскільки це серйозно? Steam. Кожна маленька країна ратас у світі має парову технологію. Якщо це правда, ми можемо зіткнутися з жахливою новою ерою парових ракет".
  
  
  "Це погані новини, генерал. Кожна нація на землі вже має ці пристрої".
  
  
  "Вони роблять?"
  
  
  "Генерале, я не зовсім знаю, як вам це сказати, але предмет, який ми викопали з тієї ями, - це локомотив".
  
  
  Генерал виглядав спантеличеним. "Що?" – тихо спитав він.
  
  
  "Паровоз. Бачиш цю секцію з колесами? Це частина рухової установки".
  
  
  Генерал глянув. Поруч із великим циліндром стояла низько пригнута до землі викручена вантажівка. Він стояв на важких колесах із фланцями.
  
  
  "Локомотив. Як у "чух-чух"? Як у маленькому двигуні, який міг? Ми говоримо про такий тип локомотива?"
  
  
  "Боюсь, що так і є, сер".
  
  
  "Це абсурдно", - промимрив генерал.
  
  
  "Я згоден".
  
  
  "Паровоз рухається рейками. У нього немає силової установки".
  
  
  "У всякому разі, не для польоту".
  
  
  "У паровозів немає систем наведення".
  
  
  "Саме. І цей теж".
  
  
  "У них немає боєголовок".
  
  
  "Цей абсолютно нешкідливий. Якщо він не впав на тебе зверху".
  
  
  "Тоді якого біса воно падало з неба, якщо було таким страшенно нешкідливим?"
  
  
  "Ну, якби він приземлився ще на сотню ярдів на північ, він би зруйнував Білий дім".
  
  
  "Це страшенно маленька мета для поразки при такій вазі кидка. Тільки ідіот став би намагатися зробити таке".
  
  
  "Я не можу цього пояснити".
  
  
  "Як, чорт забирай, це потрапило в повітря? Ти можеш хоча б це пояснити, чи не так?"
  
  
  "Я б хотів, щоб я міг. Поняття не маю. Передня частина злита з reentery, а задня частина, де ви очікуєте знайти рухову установку, є ... просто задня частина локомотива ".
  
  
  "Має бути щось більше. Щось, що ти змарнував".
  
  
  "Є ще одне явище".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Окремі частини. Як ви можете бачити, ми тримали їх добре розділеними. Дивіться, що відбувається, коли я присовую їх ближче".
  
  
  Генерал спостерігав, як майор підійшов до ізольованого фрагменту. Черевиком він підштовхнув уламок по підлозі, поки він не наблизився до вантажівки на колесах. Раптом уламок поменше відскочив від бетону і з гуркотом врізався у вантажівку.
  
  
  "Магнітний", - сказав майор. "Кожна частинка цього магнітно заряджена".
  
  
  "Ми знали це у парку Лафайєт. Це була одна з перших речей, які ми виявили".
  
  
  "Сильно намагнічений. Надзвичайно магнітний. Мабуть, знадобилося неймовірне застосування електрики, щоб намагнітити п'ятисоттонний локомотив".
  
  
  "І це все?"
  
  
  Майор Чік знизав плечима. "Це все, що маємо".
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер подивився на оточуючі його шматки почорнілого заліза. Він глянув на майора. Він раптово відчув себе дуже маленьким, ніби його оточували не уламки зруйнованого локомотива, а динозаври, які ожили з ненаситним апетитом. І він був єдиним шматком м'яса у полі зору.
  
  
  "Як я збираюся пояснити це президенту?" сказав він тремтячим голосом.
  
  
  Майор знову знизав плечима. "Я думаю, ви повинні розповісти йому точно, що ми виявили. Це тривожно, але це не так, якби на нас скинули ядерну бомбу, що не розірвалася".
  
  
  "Ядерна бомба, що не вибухнула!" генерал заревів. "Ядерна бомба, що не вибухнула! З ядерною бомбою, що не розірвалася, ми впораємося. За допомогою ядерної бомби, що не розірвалася, ми могли б прочитати серійні номери і ідентифікувати країну-агресора. Чи можете ви сказати мені, хто несе за це відповідальність?"
  
  
  "Щойно з'являться довідники з локомотивів, ми могли б".
  
  
  "Чи можете ви розповісти мені, як це було запущено?"
  
  
  "Не із книги", - визнав майор.
  
  
  "Ні, звичайно ні".
  
  
  "Я не бачу проблеми. Навіть якщо один із них потрапить у критичну мету, і я не бачу як, без внутрішніх систем наведення - збитки на землі були б дуже обмеженими".
  
  
  "На землі! Ви більше не виграєте війни на землі. Ви виграєте їх у задніх кімнатах. На коктейльних вечірках. Це гребане двадцяте століття. Як ви думаєте, у Америки та Росії не було великої війни в цьому столітті, бо жодна зі сторін не думає, що може виграти наземну ситуацію? Чорт забирай, ні."
  
  
  "Я обізнаний про баланс сил, генерал. Але ця штука тут не фігурує. Вона неядерна".
  
  
  "Цей був. Але як щодо наступного?"
  
  
  "Ми не знаємо, чи буде наступним".
  
  
  "Ти хочеш сказати президенту, що наступного не буде? Щоправда, солдат?"
  
  
  "Ні, сер", - поспішно відповів майор.
  
  
  "Дозволь мені дещо пояснити тобі, синку. У національній обороні є два абсолютні принципи. Наша здатність виявляти і перехоплювати загрозу, що насувається. І наша здатність вживати заходів у відповідь у разі нападу. У нас немає захисту від цієї штуки. Вона злетіла так швидко, що наші супутники не змогли її розглянути, чорт забирай, у нас ледве вистачило часу сховати президента в глибоке укриття, перш ніж вона вдарила, але що важливіше, ми не знаємо, звідки взявся цей виродок. суверенну територію, не визнавши своєї слабкості.Тому ми не можемо попередити світ, що цьому краще не повторюватися.
  
  
  "Я думаю, ви, можливо, перебільшуєте, сер".
  
  
  Ви легко знаєте, скільки паровозів у Росії? сподіватися, що дістанемося до ворога?
  
  
  "Наступного може і не бути", - уперто сказав майор Чік.
  
  
  "Я хочу, щоб у цьому була цілковита безпека. Хто знає, що це локомотив?"
  
  
  "Ти і я. І троє моїх людей".
  
  
  "Посадіть їх під варту. Вони не повинні вимовляти ні слова про це. Ніхто не говорить про поїзди, локомотиви або про щось подібне. Я придумаю, що сказати президенту. А поки сунь свій блискучий ніс у ці довідники. Я хочу знати, коли була побудована ця штука, хто її збудував, скільки їх ще існує, і я хочу отримати відповіді сьогодні ввечері. Ти зрозумів це, солдате?
  
  
  "Так, сер, генерал".
  
  
  "Я буду у своєму офісі, намагаючись утримати цю країну разом. Не підведи мене".
  
  
  І генерал Мартін С. Лейбер розвернувся на підборах і вибіг із перегрітого ангару. Коли він вийшов назовні, порив холодного повітря змусив його здригнутися і покрив інеєм його вуса. Він витер піт з обличчя носовою хусткою і сів у свою машину.
  
  
  Він усе ще був у поті, коли дістався Пентагону.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  "Ти не виглядаєш дуже розбитим, Папочко", - сказав Римо, ведучи гуркітливу вантажівку темними міськими вулицями.
  
  
  "Я зовсім не зламаний", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Я не мав на увазі буквально зламаний", - сказав Римо. "Я мав на увазі нещасний. Тобто вбитий горем".
  
  
  “Чому я маю бути нещасним?
  
  
  "Звідки мені було знати, що перші три зоопарки, які ми спробуємо, відмовляться прийняти Рембо?"
  
  
  "Ти міг би зателефонувати заздалегідь".
  
  
  "Я поспішав. Я хочу, щоб цей альбатрос знявся з моєї шиї".
  
  
  "Альбатрос? Який альбатрос?" Запитав Чіун, озираючись на всі боки.
  
  
  "Не має значення", - кип'ятився Римо.
  
  
  "Я не збирався згадувати про це, але це твоя вина".
  
  
  Римо в гніві загальмувала вантажівка. Його занесло, і йому довелося вивернути кермо вліво, щоб не врізатися в поштову скриньку. Йому це вдалося. Натомість він зачепив пожежний кран.
  
  
  "Як дивно", - сказав Чіун, коли вантажівка різко зупинилася. "Йде дощ, але хмар немає".
  
  
  Римо дав задній хід і відкрутив гідрант, щоб не затопило двигун. Не кажучи жодного слова, він вибрався з вантажівки.
  
  
  Пожежний кран тріснув біля основи. З розбитої магістралі ринула вода. Оскільки Римо був засмучений, він не став підходити до проблеми логічно. Він штовхнув гідрант. Гільза влетіла у стіну. Без гідранта, який би закривав її, вода гейзером ринула вгору.
  
  
  Римо миттєво промок, що не покращило його настрою.
  
  
  Не бачачи іншої альтернативи, він пірнув у гейзер. Замружившись від всепоглинаючого стовпа води, він намацав гостре, зламане гирло водопроводу. Коли його пальці знайшли це, він почав працювати із металом. Пронизливі металеві верески виходили з головного.
  
  
  Повільно, у міру того як Римо перекривав водогін, потік перетворився на бурхливий потік, а потім перетворився на спазматичну цівку.
  
  
  Коли Римо підвівся, тільки трохи води все ще вперто бульбашилося. Римо настав на джерело, і вода припинилася.
  
  
  Промокши наскрізь, він заліз назад у кабіну і спробував увімкнути запалення. Після кількох спроб воно спалахнуло, і він заднім ходом з'їхав з тротуару.
  
  
  Патрульний поліцейський стояв і дивився, як від'їжджає вантажівка. Він не бачив аварії, тільки вид худорлявого чоловіка з надзвичайно товстими зап'ястями, що сердито б'є водопровідну магістраль, щоб змусити її підкоритися. Він вирішив, що бачив недостатньо, щоб виправдати допит цієї людини. Якби хтось запитав, він гадки не мав, що трапилося з гідрантом.
  
  
  "В чому моя провина?" З гіркотою спитав Римо за кілька кварталів. Він здмухнув воду з губ. Вона продовжувала стікати на його обличчі. Він спробував відтиснути його з волосся пальцями.
  
  
  "У нас не було б зараз цієї проблеми, якби не твоя необачність", - спокійно сказав Чіун.
  
  
  "Я думаю, у нас вже була ця розмова раніше", - сказав Римо. "Це той, який починається словами: "якби я не повернувся до В'єтнаму, нічого б цього не трапилося?"
  
  
  "Ні, це той, який закінчується моїм приниженням від твоїх рук".
  
  
  "Думаю, я пішов до того, як ми дісталися цієї частини минулого разу".
  
  
  "Ось чому я порушую це питання зараз".
  
  
  "Ти можеш вийти тут, якщо хочеш".
  
  
  "Нісенітниця. Ти ведеш машину. Я говоритиму. Сподіваюся, ти вислухаєш, незважаючи на свою впертість. Саме твоя впертість створила мою дилему".
  
  
  "Що це за дилема?" Римо спитав усупереч своєму бажанню.
  
  
  "Сміт наказав тобі не їхати до В'єтнаму".
  
  
  "Тож я все одно пішов. У мене були зобов'язання. Американські військовополонені. Це про щось, чого ти, здається, не можеш зрозуміти. Вірність".
  
  
  "Я розумію лояльність. Я також розумію вищі зобов'язання. Мої зобов'язання перед Смітом. Твої зобов'язання перед Смітом".
  
  
  "Іноді мені начхати на Сміта".
  
  
  "Зазвичай я б дав ще менше. Але в сучасному світі важко знайти імператорів. Особливо імператорів з величезними запасами золота. Я можу не цінувати Сміта, але я ціную його золото. Він підтримує моє село. Тепер це твоє село".
  
  
  "Так в чому проблема?"
  
  
  "Суть у тому, що, хоча я можу заплющувати очі на твою непокору Сміту, у тебе є більш серйозні зобов'язання переді мною. Я дав Сміту слово, що ти не поїдеш до В'єтнаму, і ти це зробив".
  
  
  "Я не знаю, що на мене найшло", - невизначено сказав Римо. "Мабуть, це були ті спогади, які в мене були".
  
  
  "Зручне виправдання", - пирхнув Чіун. "Але я продовжу свою розповідь. Я не можу припустити, щоб ти мене не послухався".
  
  
  "Це був особливий випадок. Це більше не повториться".
  
  
  "Так ти кажеш. Раніше твого слова було недостатньо. Тепер я не можу йому довіряти".
  
  
  "До чого це веде? Я хотів би зрізати шлях".
  
  
  "Нетерплячий уайт", - гаркнув Чіун. "Ми, мабуть, їхатимемо всю ніч, а ти навіть не захочеш розмовляти. Дуже добре. Ось до чого це веде: ви запитали мене, чому я не проливав сліз через те, що віддав свого слона, і я скажу вам". Він гарний слон, але, чесно кажучи, він мене не цікавить. Він був лише інструментом”.
  
  
  "Щоб зробити що?"
  
  
  "Для освіти".
  
  
  "Я розумію", - сказав Римо. "Як майстер синанджу, я повинен дізнатися про все, що можна дізнатися про слонів, тому що це повинні були зробити ваші предки. Це вірно?"
  
  
  "Ні, це неправильно. Ти не послухався мене, і мені довелося вчити тебе. Рембо був моїм вибором, щоб дати тобі урок".
  
  
  "Що за біс!" Сказав Римо, відкривши рота.
  
  
  "Я змусив тебе вимити його, нагодувати та вигуляти, щоб ти дізнався про наслідки своїх дій".
  
  
  "Почекай хвилинку. Ти сказав мені, що він зазнавав насильства. Потім ти обманом змусив мене доставити його на борт субмарини. Коли тобі спало на думку використовувати його подібним чином?"
  
  
  "До цього. Коли я вперше натрапив на нього".
  
  
  "Я думав, він був твоїм транспортом через довбані джунглі.
  
  
  "Він був такий", - весело сказав Чіун. "Він слон подвійного призначення".
  
  
  - Ти хочеш сказати мені, - закричав Римо, - що єдина причина, через яку ти притягнув цей пакет із м'ясистим м'ясом назад до Америки, полягала в тому, щоб підсунути його мені?
  
  
  "Тихіше, Римо", - попередив Чіун. "Рембо почує тебе. Він чутливий".
  
  
  З задньої частини багажника долинув низький, нещасний звук труби. "Бачиш?" - сказав Чіун.
  
  
  "Так, я бачу. Я багато чого бачу. Ти справді щось, ти це знаєш?"
  
  
  "Так", - радісно сказав Чіун. "Я щось особливе".
  
  
  "Я в це не вірю", - пробурмотів Римо собі під ніс. "Все це тому, що ти хотів дати мені урок".
  
  
  "Не просто урок. Щось більше. Відповідальність. Колись ти очолиш село Синанджу. Колись мене не буде тут, щоб вести тебе тернистими шляхами життя. Мене не буде на вашому боці, але мої вчення залишаться з вами. Особливо це Наступного разу, коли вам захочеться поставити мене в незручне становище перед моїм імператором, подумайте про Рембо, і ви вагатиметеся, можливо, навіть перегляньте своє рішення. подібних до цього, ви, можливо, навчитеся. Цього достатньо, щоб дати мені надію”.
  
  
  "Цього достатньо, щоб у мене розболілася голова. Я не можу повірити, що ти змусив мене пройти через усе це тільки для того, щоб довести свою правоту".
  
  
  "Важливий момент", – поправив Чіун.
  
  
  Рімо нічого не сказав. Він дійшов до перехрестя. На покажчику було написано "Тауер-авеню". На останній заправці йому сказали, що зоопарк Стоунбрук знаходиться поряд із Тауер-авеню. Але вони не сказали "праворуч" або "ліворуч". Рімо вирішив піти ліворуч.
  
  
  Через три чверті милі вони підійшли до облямованих каменів воріт, на яких кованими залізними літерами було написано "Зоопарк Стоунбрук". Сталева табличка додавала, що він "Закритий на сезон".
  
  
  "Чорт", - вилаявся Римо, в розпачі грюкнувши по рульовому колесу. Воно розлетілося на три частини, залишився лише стовп.
  
  
  "Тепер ми застрягли", - поскаржився Чіун.
  
  
  "Ні, це не так", - похмуро сказав Римо. "Вони, можливо, і закриті, але не для нас". Він вийшов із таксі. Чіун пішов за ним.
  
  
  "Що ти задумав, о рішучий?" Запитав Чіун, коли Римо загримів ланцюжком із висячим замком на воротах.
  
  
  "Минулого разу я припустився помилки", - сказав Римо, перевіряючи різні ланки ланцюга. Коли він знайшов те, що здалося йому правильним, він розірвав його обома руками. Ланка обірвалася. Ланцюг з гуркотом упав на землю, і Римо штовхнув хвіртку.
  
  
  "Ти щоразу робиш помилку", - сказав Чіун.
  
  
  "Минулого разу, - продовжував Римо, ігноруючи його, - ми запропонували пожертвувати Рембо. Помилка. Він нікому не потрібен. Цього разу пожертва буде анонімною".
  
  
  Римо відкрив задню частину вантажівки та спустив рампу. Він зробив це однією рукою. Зазвичай для цього були потрібні двоє чоловіків. Рембо позадкував з вантажівки і покірно встав. Чіун поплескав його по щоці і сказав Римо: "Веди, а ми з Рембо підемо".
  
  
  "Пішли", - сказав Римо. Чіун потягнув слона за одне зі схожих на вітрило вух, і Рембо пішов поряд з ним. Вони пройшли через відчинені ворота зоопарку.
  
  
  "Все, що нам потрібно зробити, це знайти будинок зі слонами, і ми вдома вільні", - прошепотів Римо.
  
  
  "Я розумію", - сказав Чіун. "Коли ми знайдемо це, ми відкриємо його і помістимо Рембо всередину. Потім ми підемо. Ніхто нічого не дізнається".
  
  
  "Це має спрацювати".
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Це добрий план".
  
  
  "Все, що нам потрібно зробити, це знайти слоновий будинок".
  
  
  "Стійте на місці", – попередив жорсткий голос. Раптом вони завмерли у світлі ліхтарика. До них наближалася людина у формі, з ліхтариком в одній руці та револьвером в іншій. Він був силуетом у темряві, але за яскравим світлом ліхтарика Римо розрізнив контури його кашкета з козирком та збройового поясу.
  
  
  "О-о", - прошепотів Римо. "Охоронець".
  
  
  "Не ворушись", - сказав охоронець, зупиняючись. Він був дуже обережний і не пасував ближче.
  
  
  "Ви обоє заарештовані", - сказав він, оглянувши їх.
  
  
  "Заарештувати! За що?" Зажадав Римо.
  
  
  "Браконьєрство на слонів".
  
  
  "Слон..." - пробурмотів Римо. "Зараз, почекай хвилинку. Ми не..."
  
  
  Чіун штовхнув Римо в кісточку.
  
  
  "О, будь ласка, пане поліцейський", - сказав Майстер Сінанджу жалібним голосом. "Будь ласка, не стріляйте в нас".
  
  
  "Я не буду, якщо ти не робитимеш ніяких кумедних рухів".
  
  
  "Не ми", - сказав Римо, шкодуючи, що не може протягнути руку і помасажувати ниючу кісточку.
  
  
  "Ми дуже шкодуємо про це вторгнення", - продовжував Чіун тремтячим голосом. "Якщо ви виявите милосердя, ми спробуємо спокутувати наш жахливий злочин".
  
  
  "Це вирішуватиме суддя".
  
  
  "Але тут не видно судді, - зазначив Чіун, - і ми одні в темряві, тільки ми троє. І цей слон". Чіун потягнув Рембо за вухо. Його хобот піднявся вгору, і він видав крик болю.
  
  
  Охоронець відсахнувся, вишукуючи ліхтариком звіра. "Гей, він божеволіє!"
  
  
  "Ні, - сказав Чіун. "Це просто роздратування. Але не хвилюйся, я дуже добре знаю слонів. Я можу ним керувати".
  
  
  "Просто заспокой його, добре?"
  
  
  "О, я можу зробити більше, ніж просто заспокоїти його. Я можу повернути його на його законне місце".
  
  
  "Ні за що, Папочко", - гаркнув Римо. "Ми не повеземо його назад у Фолуч!"
  
  
  "Куди назад?" охоронець спитав,.
  
  
  - Цирк Фоулі, - вставив Чіун, дивлячись на Римо. - Ми з цирку Фоулі. У нас помер власний слон і нам терміново знадобився новий. Але тепер, коли нас упіймали на крадіжці твого, у нас немає іншого вибору, окрім як відмовитись від нашого дурного підприємства”.
  
  
  "Це розумно. Вкрасти слона - справа не з легких".
  
  
  "Тепер ми це бачимо. Але якщо ви погодитеся відпустити нас, ми будемо щасливі повернути цього звіра його побратимам, які, без сумніву, вже сумують за ним".
  
  
  "Я не можу нічого обіцяти, але якщо ти повернеш його назад, я попрошу, щоб вони були з тобою пом'якше".
  
  
  "Але ми не ... Йоу!" Римо завив, схопившись за кісточку.
  
  
  "Цей клоун намагається сказати, що ми не хотіли заподіяти шкоди", - сказав Чіун. "Ми будемо тільки раді повернути цього звіра і покластися на ваше безмежне милосердя".
  
  
  Охоронець незручно проковтнув. Рембо височів над ним.
  
  
  "Добре, домовилися. Просто поверни його на місце".
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун, кланяючись. "Ти ведеш".
  
  
  "Клоун?" - прошепотів Римо, коли Чіун повів Рембо між затемненими клітками.
  
  
  "Ми з цирку, пам'ятаєш?" Чіун вистрілив у відповідь.
  
  
  "Якщо я маю бути клоуном, то хто ти такий?"
  
  
  "Доглядач манежу, звичайно".
  
  
  "Чому ти завжди маєш бути головним?"
  
  
  "Тому що ти подонок", - сказав Чіун. "Якби я залишив це на твій розсуд, ми б досі залишалися з цим смердючим чудовиськом".
  
  
  "Що це ти там таке кажеш?" підозріло спитав охоронець.
  
  
  "Я говорив своєму головному клоуну, що нам пощастило зустріти таку мудру людину, як ви", - голосно сказав Чіун.
  
  
  Рембо козирнув, начебто погоджуючись.
  
  
  "Ось воно", - сказав охоронець, зупиняючись біля величезної клітки. Задзвеніли ключі. "Нам справді потрібен тут дресирувальник, але я не можу ризикувати, що ця штука розлютиться".
  
  
  "О, він буде добрим, я обіцяю", - сказав Чіун. Коли ворота відчинилися, він ввів Рембо в клітку. В іншому кінці нерухомо стояли три великі слони. Їхні вуха сонно ляскали. Вони аж ніяк не відреагували на нового відвідувача.
  
  
  "Прощавай, Рембо", - сказав Чіун, поплескуючи слона по голові.
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов із клітки, не озирнувшись. Коли він вийшов, охоронець поспішно зачинив ворота і замкнув їх. Це зайняло в нього всього кілька секунд, але коли він обернувся, щоб розібратися з двома браконьєрами-слонами, їх ніде не було видно.
  
  
  Повернувшись до вантажівки, Римо з усмішкою сів за кермо. "Це було досить розумно, Папочко", - сказав він.
  
  
  "Дякую", - сказав Чіун, закриваючи пасажирські двері.
  
  
  "О-о", - простогнав Римо, дивлячись на відсутнє кермо. "Я забув про це".
  
  
  "Зроби все, що в твоїх силах. Він шукатиме нас, а цей автомобіль орендований Фолкрофтом".
  
  
  "Правильно", - сказав Римо, заводячи двигун. Він відпустив гальмо і взявся за рульову колонку обома руками. Морщачись від зусилля, він змусив передні колеса повернутися, коли вантажівка з гуркотом покотилася дорогою.
  
  
  Римо боровся з рульовою колонкою, доки вони не дісталися центру міста. Там вони кинули вантажівку та зловили таксі.
  
  
  "Я ніколи не забуду цієї ночі", - зітхнув Римо, влаштовуючись на задньому сидінні таксі.
  
  
  "Саме в цьому суть", - із задоволенням сказав Чіун, розправляючи спідниці кімоно.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Для генерала Мартіна С. Лейбера всесвіт розколовся, і небо рушило навколо нього.
  
  
  Весь той час, поки він служив офіцером із закупівель у Пентагоні, він керувався одним простим правилом: жодних правил не існувало. Якщо він міг сфальшувати оборонний контракт, він це робив. Якщо йому доводилося жонглювати авансовими платежами, він це робив. Брехав Конгресу? Стандартна операційна процедура. Абсурдні націнки на оборонні товари були його товаром у торгівлі. Саме генерал Лейбер особисто схвалив критичні схеми, які зараз не дозволяли працювати двадцяти відсоткам американських ракет Minuteman. Першокласний ударний вертоліт ВПС був покритий неякісною бронею і скріплювався недорогими болтами, які він купив дешево, знаючи, що при бойовому напрузі вони ламатимуться, як хлібні палички.
  
  
  Генерал Лейбер ніколи не очікував, що його несправні "Мінітмени" будуть запущені в хід. І якщо у ударного вертольота під час тренувань губився гвинт, виробник завжди ловив зенітну установку. Генерал Лейбер очікував, що зісковзне у безвісність відставки з товстим банківським рахунком та нульовою підзвітністю.
  
  
  Він зробив ставку на єдину константу взаємин наддержав: баланс сил.
  
  
  Генерал Лейбер був розумною людиною. Він знав, що думають військові. Дехто називав військових божевільними бомбістами, але насправді вони були цілком розумними. Вони завжди були готові витратити стільки життів призовників, скільки необхідно для досягнення розумної військової мети. У цьому й полягала суть війни, в активах та витратах. Країна з найбільшими активами була тією, кого найбільше боялися. У цій півкулі; це були Сполучені Штати, благослови її Бог.
  
  
  Але жоден генерал не став би провокувати конфлікт, який, напевно, коштував би йому особисто. Лідери вели. Вони не марнували свої власні життя. Не було з часів Другої світової війни, і, на думку генерала Лейбера, це була давня історія.
  
  
  Не було жодного способу, ні за що на світі, щоб ні США, ні СРСР, ні Китай, якщо вже на те пішло - і всі знали, якими божевільними вони були, - збиралися спровокувати термоядерний обмін і ризикнути всім. Включно з їхніми літні будинки.
  
  
  Генерал Лейбер на це розраховував. Це було єдиним його обґрунтуванням. У ядерне століття не існувало реальної загрози світової війни, і тому військова міць Америки була такою показухою. І, враховуючи це припущення, кого, чорт забирай, хвилювало, що ядерна ракета не могла вилетіти зі своєї шахти чи випадковий літак падав з неба? Все це було напоказ.
  
  
  Рівно до 3:13 сьогоднішнього ранку, коли паровоз врізався за кілька ярдів від Білого дому. Наразі всі ядерні сили були задіяні на Defcon Two. Якщо поради хоча б пронюхають про це, тоді вони перейдуть до своєї другої умови оборони – або як вони там це називають. І якщо росіяни оголосять червону тривогу, китайці зроблять те саме. Пальці, що сверблять, зависли б над клавішами запуску ракет, і все, що потрібно було б, щоб розпалити глобальну пожежу, - це морська чайка, що з'явилася на радарі якогось ідіота в невідповідний момент.
  
  
  Генерал Лейбер очистив свій стіл у Пентагоні від холодних залишків своєї вечері з омарами одним рухом руки у формі. Він пересунув телефон на голий центр свого столу. Поруч із ним він поклав жовтий блокнот і два олівці з номерами три.
  
  
  Йому доведеться розібратися із цією справою. Забудь про прибуток. Настав час потурбуватися про свою дупу.
  
  
  Спочатку йому треба було вигадати, що сказати президенту. Він не міг сказати йому правди. Не без того щоб не виглядати повним дурнем. Вони б посміялися з нього, генерала, який наказав запровадити режим підвищеної готовності через падаючий локомотив. Незважаючи на реальну природу кризи. Хлопчики з преси не торкалися б цього. Вони виберуть легший бік історії. Генерал Лейбер знав, що в найкоротший термін його знизять у званні. Мабуть, до звання однієї зірки. Можливо, гірше. Він спробував згадати, яке звання було одразу після генерала. Він не зміг. Він пропрацював у Пентагоні так довго, що викреслив свої дні до генералітету.
  
  
  "Що мені потрібно, так це більш точне визначення фактора загрози", - сказав він, сідаючи. Він почав набирати номер. Він знав хлопця в НАСА, який міг би розповісти про цю штуку. Миготлива червона кнопка вказувала на вхідний дзвінок. Роздратований генерал Лейбер переключився на вхідний виклик.
  
  
  "Генерал Лейбер", - сказав він рішуче.
  
  
  "Це президент, генерал", - сказав суворий голос. "Я все ще працюю над цим, пане Президенте".
  
  
  "Я не можу більше залишатися тут", - сказав Президент. "Я щойно переглядав повідомлення по телетайпу. Засоби масової інформації хочуть знати, де я".
  
  
  "Дозвольте мені запропонувати вам випустити прес-реліз, сер".
  
  
  "Прес-реліз! Ви серйозно? Ви не покриваєте відсутність на роботі в перший день прес-релізом. Я мушу з'явитися".
  
  
  Пане Президенте, дозвольте мені сказати вам, чому ви не хочете цього робити”.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Я не хотів говорити вам про це, поки у нас не буде більше інформації, але ми маємо попередню ідентифікацію ворога".
  
  
  "Ворожий? Ворожий що?" – хотів знати Президент.
  
  
  "Це просто вираз, сер".
  
  
  "Ох. Продовжуй".
  
  
  "Що ж, пане Президенте, я не знаю, як повідомити вам про це..."
  
  
  "Я маю знати. Тепер я президент".
  
  
  "Так, пане президент", - сказав генерал Мартін С. Лейбер, зробивши глибокий вдих. Він кинувся вперед. "Ворог - це те, що ми, військові, називаємо кінетичною машиною знищення, або скорочено ККВ".
  
  
  "Боже мій, я ніколи не чув про KKV".
  
  
  "За всієї належної поваги, пане Президенте, ви новачок у цьому".
  
  
  "Так, але я думав, що був ретельно проінструктований моїм попередником".
  
  
  "Це складний світ, пане президент. Можливо, він переглянув KKV. Вони щойно були розгорнуті вперше".
  
  
  "І все ж таки я повинен повернутися до Овального кабінету".
  
  
  "Ми можемо бути всього за кілька хвилин від другого удару, сер".
  
  
  "Ви кажете це годинами. Усі кажуть це. Послухайте, це перший день мого правління".
  
  
  "Вже вечір, сер. Майже дев'ять годин. Чому б вам трохи не відпочити, і ми могли б обговорити це вранці? Коли ви будете свіжими".
  
  
  "Я прийняв своє рішення. Я піднімаюся. Я хочу, щоб ви негайно прибули до Білого дому для докладного брифінгу. Все, що вам відомо, генерал".
  
  
  "Так, сер, пане президент", - неохоче відповів генерал Лейбер. "Чи буде щось ще?"
  
  
  "Ем, я залишив тебе за головного, вірно?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Я збираюся передати телефон своєму старшому охоронцю із секретної служби. Він не виконуватиме мої накази".
  
  
  "Почекай хвилинку. Я не можу цього зробити. Він цивільна особа. Я військовий. У мене немає над ним жодної влади".
  
  
  "Можливо, він цього не знає. Поговори з ним".
  
  
  "Так, сер", - сказав генерал Лейбер, коли на лінії з'явився агент таємної служби.
  
  
  "Боюсь, я не можу визнати ваші повноваження, генерале", - чемно сказав агент.
  
  
  "Молодець. Постарайся утримувати його там, внизу, якнайдовше. Ситуація тут, нагорі, нестабільна".
  
  
  Президент знову вийшов на зв'язок.
  
  
  "Прозвучало так, ніби ти не дуже старався", – поскаржився він.
  
  
  "Він хороша людина, пане президент. Уперта, але хороша".
  
  
  "Має бути спосіб".
  
  
  "Якщо і є, я з цим не знайомий".
  
  
  "Мабуть. Це надзвичайна ситуація". На лінії повисла пауза, доки президент розмірковував. Він, мабуть, розмірковував. То був поганий знак. Генерал Лейбер ненавидів мати справу з людьми, які думають. Він віддав би перевагу привітанню і миттєвому послуху.
  
  
  Нарешті, президент заговорив.
  
  
  "Я – головнокомандувач", - сказав він.
  
  
  "Так, це так", - визнав генерал Лейбер після певного вагання.
  
  
  "І я призначив тебе своїм заступником".
  
  
  "Так сер". Йому не подобалося, чого це хилиться. Це орало ініціативою.
  
  
  "Тому я наказую вам направити мене до Овального кабінету, щоб запевнити націю, що я командую".
  
  
  "I...er . . . але"
  
  
  "Зроби це!"
  
  
  "Так, сер. Як ваш заступник, я наказую вам негайно проїхати до Овального кабінету".
  
  
  "Не кажіть мені. Повідомте секретну службу". Генерал Лейбер почув, як телефон перейшов із рук до рук.
  
  
  "Я щойно наказав президенту проїхати до Овального кабінету".
  
  
  "У мене немає повноважень командувати вами, генерале", - визнав агент секретної служби.
  
  
  "Краще б ви цього не говорили", - сказав генерал Лейбер тьмяним голосом.
  
  
  Як людина, яка збирається пройти останню милю, генерал Мартін С. Лейбер повісив слухавку і підвівся на ноги. Дерев'яною ходою він поставив на голову свій службовий кашкет і поправив краватку.
  
  
  Тепер не можна було уникнути моменту істини.
  
  
  Перше, що зробив президент Сполучених Штатів, досягши першого поверху Білого дому, це попрямував до своєї спальні. Його дружина, кутаючись у негліжі, пішла за ним. Троє агентів таємної служби прикривали тил.
  
  
  Діставшись до спальні, президент зачинив двері перед ним.
  
  
  "Але я не одягнена", - поскаржилася його дружина.
  
  
  Почулися звуки шаріння, і двері злегка прочинилися.
  
  
  "От", - сказав Президент, простягаючи згорток із одягом.
  
  
  Перша леді розібрала пакунок очима. "Але жодна з них не підходить!" - Закричала вона.
  
  
  Президент не відповів. Він був надто зайнятий. Він підняв трубку прямої лінії CURE. То був перший раз, коли йому довелося це зробити. Попередній президент пояснив все про CURE. Його мандат, його операційні параметри. Як президент він не міг наказати CURE діяти. Він міг лише пропонувати місії. Що ж, цього разу він точно збирався запропонувати місію.
  
  
  "Пан президент". То був голос доктора Гарольда У. Сміта. Президент точно цього не знав. Він припустив це. Тільки доктору Сміту було дозволено користуватися спеціальною лінією ЛІКУВАННЯ.
  
  
  "Сміт?"
  
  
  "Звичайно", - спокійно відповів Сміт. "З тобою все гаразд?"
  
  
  "Здається, я застудився, стоячи в піжамі та босоніж. Ти знаєш, у них там навіть не було нічого з мого одягу".
  
  
  "Де це "там", сер? І, будь ласка, постарайтеся говорити повільніше. Мені важко вас зрозуміти".
  
  
  "Унизу, у притулку від радіоактивних опадів Білого дому - чи як вони там це називають".
  
  
  "Я розумію. Яка ситуація?"
  
  
  "Здається, ніхто не знає. Генерал Лейбер прямує, щоб поінформувати мене".
  
  
  "Leiber? О, так, - сказав Сміт, згадавши назву зі своїх перехоплень.
  
  
  "Сміте, ваша робота - національна безпека, чи не так?"
  
  
  "У найширшому значенні цього слова, так".
  
  
  "Тоді де ти був?"
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Вашингтон прийняв на себе перший удар ККВ, а ми цього не передбачали".
  
  
  "Я так розумію, NORAD передала попередження про а... Як ви це назвали, сер?"
  
  
  "KKV. Не кажи мені, що ти не знаєш, що таке KKV. Ну, ти не міг. Очевидно, вони нові. Це розшифровується як Kinetic Kill Vehicle."
  
  
  "Кінетичний", - повільно промовив Сміт.
  
  
  "Так, один приземлився в парку Лафайєт. На щастя, він не вибухнув. Але це могло бути щасливою випадковістю".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт, згадуючи пожежу в парку Лафайєт. Все починало складатися докупи. Але що таке кінетичний засіб убивства? Слухаючи президента, Сміт викликав базу даних свого літака Jane's. Без сумніву, він там був вказаний.
  
  
  "Сміте, у ваші обов'язки входить відстежувати можливі ситуації з безпекою і припиняти їх у зародку".
  
  
  "Ну, так. Але зазвичай наші можливості моніторингу мають внутрішній характер. Мої комп'ютери не дуже ефективні у глобальному масштабі".
  
  
  "А чому ні, можу я спитати?"
  
  
  "Бо, пане президент, одній людині було б практично неможливо відслідковувати весь комп'ютерний трафік по всьому світу. Усередині країни це досить складно. І є проблема мовного бар'єру. Як би там не було, я перебуваю за своїм терміналом до п'ятнадцятої години на добу. Як ви знаєте, ЛІКУВАННЯ має проводитися однією людиною, щоб підтримувати абсолютну безпеку, ми діємо поза конституційними обмеженнями, і якщо преса коли-небудь...
  
  
  "Тобто ви хочете сказати мені, що навіть у кращому випадку ви не могли передбачити цей напад?"
  
  
  "Без додаткової інформації я не можу відповісти на це", - сказав Сміт, глянувши на миготливе повідомлення на екрані свого комп'ютера. Воно повідомляло йому, що у базі даних Джейн немає даних про кінетичний транспортний засіб знищення. Як дивно. Очевидно, йому довелося б оновити файл.
  
  
  "А що щодо твоїх людей? Чому їх не було тут, щоби розібратися з цим?"
  
  
  "Що ж, пане президент, мій правоохоронний орган завжди був крайнім заходом. Я тримаю його в резерві доти, доки це не знадобиться".
  
  
  "Він мав бути тут!" - гаркнув президент.
  
  
  "При всій моїй повазі, сер, навіть якби він був на станції, що б він міг зробити? Він хороший. Але недостатньо хороший, щоб зловити машину кінетичного знищення, що наближається. Ми говоримо про людину з екстраординарними здібностями. Але не Супермене. Він не носить плаща чи ширинки”.
  
  
  "Сміт, передбачалося, що це буде мій перший день на посаді, а я провів його, зіщулившись у норі".
  
  
  "Так". Голос Сміта звучав ухильно.
  
  
  "Це нестерпно. Я хочу, щоб ваші люди негайно спустилися сюди".
  
  
  "Е-е, боюся, це неможливо".
  
  
  "Про що ти говориш?"
  
  
  "Вони недоступні. На іншому... е-е..... завданні. Мені дуже шкода".
  
  
  "Відтягніть їх від цього. Ми очікуємо на нову атаку будь-якої миті".
  
  
  "Я хотів би підкоритися, пане Президенте. Але поки вони не завершать свою місію, я не зможу зв'язатися з ними".
  
  
  "Це абсурдно. Вони що, навіть не реєструються?"
  
  
  "Ну, іноді. Зазвичай це робить наш підрозділ правоохоронних органів, але у нього часто виникають проблеми з кодами безпеки. Його тренер, який старший, буде користуватися телефоном тільки в крайньому випадку".
  
  
  "У них що, немає комунікаторів? Портативних рацій? Що завгодно? Вони потрібні у Вашингтоні, Сміт".
  
  
  "Щойно вони доповять про прибуття, я накажу їм прибути до Вашингтона, запевняю вас".
  
  
  "Це чудово", - їдко сказав Президент. "Якщо вони прибудуть після того, як столиця перетвориться на гарячий попіл, що просівається, обов'язково подякуйте їм від мого імені, чи не так?"
  
  
  "Я шкодую, пане президенте", - запинаючись, сказав Сміт.
  
  
  "Коли це закінчиться, відбудуться деякі зміни, Сміт. Запам'ятайте мої слова. Звучить так, ніби ваша організація повернулася в дев'ятнадцяте століття. Ти знаєш, що я не мав можливості зв'язатися з тобою з притулку?"
  
  
  "Безпека вимагає, щоб у нас був мінімум технічного обладнання, пане Президенте. Це означає по одному телефону на кожному кінці нашої спеціальної лінії. CURE функціонує таким чином уже двадцять років".
  
  
  "З того місця, де я сиджу, це не варто і соплів", - сказав Президент, вішаючи слухавку.
  
  
  На другому кінці дроту Сміт поклав слухавку. Він зняв окуляри без оправи і потер стомлені сірі очі. Це був жахливий спосіб розпочати робочі відносини з новою адміністрацією, але як він міг сказати президентові, що Вашингтон повинен стояти оголеним перед іноземною агресією, поки його секретний підрозділ із забезпечення дотримання не знайде нового будинку для небажаного слона?
  
  
  Сміт повернувся до свого екрану, набрав слова "Кінетичний засіб знищення" та запустив глобальний пошук у масивних банках пам'яті системи ЛІКУВАННЯ. Потім він відкинувся на спинку стільця. Навіть за величезних можливостей сортування та пам'яті комп'ютеру знадобилося б кілька хвилин, щоб виділити відповідь.
  
  
  Можливо, президент мав рацію, розмірковував Сміт. Можливо, місія КЮРЕ стала надто масштабною, щоб ефективно керувати нею. Або, можливо, просто світ став надто складним.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Коли генерал Лейбер прямував до Білого дому, у його машині задзвонив телефон. Він підняв слухавку.
  
  
  "Так", - кисло сказав він.
  
  
  "Майор Чік слухає, генерал".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Ми маємо точну ідентифікацію ворожого об'єкта".
  
  
  Генерал випростався. Його рука міцніше стиснула кермо. "Віддай його мені", - гаркнув він.
  
  
  "Погані новини".
  
  
  "Я можу це винести".
  
  
  "Це точно один із наших".
  
  
  "Наш?"
  
  
  "Абсолютно. Це Alco Big Boy, вінтаж 1941 року. Вони використовувалися для перевезення вантажів у неіснуючому Вайомінгському підрозділі Юніон Пасіфік лайн. Це справжній монстр, сер. Один з найпотужніших парових двигунів, коли-небудь створених. вага 537 тонн, тягове зусилля 135375 фунтів.Це означає, що він може тягнути цю вагу, сер.У нього було шістнадцять провідних коліс і...
  
  
  "Не звертай уваги на це лайно. Ти можеш вивести це на когось?"
  
  
  "Не знаючи його порядкового номера, генерале. І ми не знайшли жодних розпізнавальних знаків".
  
  
  "Ви абсолютно, позитивно впевнені у своїй інформації?"
  
  
  "Так. Я ретельно вивчив це. Довідники чудові, сер. Шкода, що у мене не було їх раніше. Вони заощадили б багато часу. Наприклад, дзвін, виявляється, був дуже важливий. Він завжди був у американських локомотивів, тому що вони проїжджали по дикій місцевості, де вільно бігали буйволи та коні.
  
  
  "Я впевнений, що президент погодиться, коли я розповім йому", - з гіркотою сказав генерал Лейбер. "Я прямо зараз прямую до Білого дому. Він очікує докладного брифінгу".
  
  
  "Удачі, генерал".
  
  
  "Ти великий помічник", - пробурмотів генерал, вішаючи слухавку. "Ублюдок. Я думаю, йому подобається дивитися, як на мене ллється лайно".
  
  
  Нахмурившись, генерал різко розгорнув свою машину. Він зупинився перед магазином для хобі.
  
  
  Усередині він зайшов до розділу, присвяченого моделям поїздів. "Можу я вам допомогти, сер?" - Запитав його клерк.
  
  
  "Ви можете допомогти не лише мені, а й своїй країні".
  
  
  "Із задоволенням". Клерк напружився.
  
  
  "Дуже добре. Тримайтеся вільно, цивільний. Мені потрібна модель локомотива Alco Big Boy. Прямо зараз. Чи можете ви надати послугу своїй країні?"
  
  
  "Так, ось тут". Продавець обшукав полицю з різнокольоровими коробками. Він випростався. "А от".
  
  
  "Приголомшливо", - сказав генерал, зриваючи целофан і відкриваючи коробку. Усередині була сотня крихітних пластикових деталей, прикріплених до пластикових дерев.
  
  
  "Він розірваний на шматки". У голосі генерала чулося розчарування.
  
  
  "Ти маєш зібрати це".
  
  
  "Немає часу. Хіба у вас немає такого, який був би в цілості та безпеці?"
  
  
  "Не та модель. У нас є масштабні версії пізніших поїздів. якщо ви віддаєте перевагу одному з них".
  
  
  "Це має бути цей", - наполягав генерал.
  
  
  "Вони збираються досить легко. Година чи менше".
  
  
  "Як швидко ти міг би зібрати щось із цього разом?"
  
  
  "О, можливо, хвилин двадцять - якщо я не матиму раптового напливу клієнтів".
  
  
  Генерал грюкнув по коробці в руках клерка. "Зробіть це. Для вашої країни".
  
  
  "Але"
  
  
  "Ніяких "але". Президент Сполучених Штатів чекає на мене. Для цього. Зроби це. Уряд не тільки буде вічно у вас у боргу, але я думаю, що зможу отримати вам гонорар консультанта".
  
  
  "Ну, справи йдуть повільно..."
  
  
  "Тоді обличчям уперед і стрибай до нього!" Гаркнув генерал Лейбер. Через двадцять хвилин, коли генерал Лейбер викурював третю сигару, клерк вручив йому точну копію парової машини Alco Big Boy. Вона пахла пластичним цементом.
  
  
  "Чудова машина, чи не так?" – захоплено сказав продавець. "Така обтічна, така потужна".
  
  
  "Ви думали б інакше, якби один із них був спрямований на вас", - сказав генерал, витягаючи бланк заявки. Він щось подряпав на ньому, потім сказав: "Підпишіть тут".
  
  
  Клерк розписався.
  
  
  "Ваш чек буде відправлено поштою".
  
  
  Повернувшись до своєї машини, генерал прибрав лист на зберігання. Клерк отримає 250 доларів за складання прототипу моделі для надзвичайних ситуацій. Генерал Лейбер поставив наприкінці ще один нуль. Якби він вижив, то отримав би круті 2250 доларів від угоди. Якщо ні, це мало б значення.
  
  
  Генерал під'їхав своєю машиною до воріт Білого дому. Охоронець махнув йому рукою, пропускаючи усередину. Він під'їхав до бокового входу, де охоронець-морський піхотинець у франтівській синій парадній формі віддав йому честь, коли він відчинив двері.
  
  
  Президент вітав генерала Лейбера міцним рукостисканням. Його серйозне обличчя було схоже на грозову хмару. "Генерал, зайдіть у мій кабінет".
  
  
  "Так, сер", - сказав генерал Лейбер, слідуючи за ним і займаючи місце на порожньому стільці. У м'ясистому кулаку він стискав модель поїзда, загорнуту у паперовий пакет. Кулак спітнів.
  
  
  "Генерал, я хочу знати все, що ви маєте про загрозу з боку ККВ", - спокійно сказав Президент.
  
  
  "Я не соромитимуся у висловах", - парирував генерал Лейбер. "Ми зіткнулися з загрозою, порівняно з якою звичайна ядерна зброя меркне".
  
  
  "Все настільки погано?"
  
  
  "Гірше того. Лише жменька країн належить до так званого ядерного клубу. З них лише три - США, СРСР і Китай - мають системи міжконтинентальної доставки. Загроза ККВ настільки жахлива, наскільки це можливо, тому що практично кожна нація на землі має запаси. Вони дешеві. Вони ефективні. І як тільки вони будуть доведені до досконалості, я не сумніваюся, що кожна паршива прикордонна сутичка перетвориться на привід для їх застосування”.
  
  
  Гнів з обличчя президента схилився, як ґрунтові води. Його спокійні риси розгладились. В очах з'явилася втома.
  
  
  "Це звучить як кінець цивілізації, який ми її знаємо", - стомлено сказав він.
  
  
  "Це не було б перебільшенням", – твердо сказав генерал Лейбер. Він міцніше стиснув пакунок. Він відчув, як від великого пальця відламався шматочок. Але це мало значення. Президент купився на це. Лейбер вирішив завдати його трохи товщі. Можливо, йому не доведеться розгортати локомотив. Немає сенсу ризикувати.
  
  
  "Хто з цього стріляв?"
  
  
  "Мої люди все ще працюють над цим питанням".
  
  
  "Тоді ми не можемо мстити чи загрожувати, чи не так?"
  
  
  "Не з точністю. Але варіант відплати не повністю закритий".
  
  
  "Ні? Будь ласка, поясни".
  
  
  "Сер, у цей момент наш ворог чекає на відповідь. Я пропоную дати їм його".
  
  
  "Наприклад?"
  
  
  "Ми вибухаємо ядерну бомбу навмання".
  
  
  "Велике горе! Ти серйозно?"
  
  
  "Подумайте про психологічний ефект. Якщо ми скинемо ядерну бомбу на іншу країну, агресор не зможе цього не помітити. Це змусить його задуматися. Він може не наважитися завдати нового удару".
  
  
  "Це звучить дуже сумнівно, генерал".
  
  
  "Що ж, пане президенте, як тільки ви акліматизуєтесь на своїй посаді, ви виявите, що подібна тактика справді цілком розумна. Назвіть це попереджувальним попередженням".
  
  
  "І кого ви пропонуєте нам скинути ядерну бомбу?" повільно спитав президент.
  
  
  "Очевидно, що жодна з інших наддержав. Вони б тільки ускладнили ситуацію. Я б запропонував В'єтнам, але це тільки розлютило б китайців, і ніхто не знає, що б вони зробили. Східна Європа виключена з тієї ж причини. Росіяни можуть бути уразливими". у подібних речах.Я думав про когось безпечного, наприклад, Австралії чи Канаді”.
  
  
  "Але вони наші друзі".
  
  
  "Пан Президент, на тому рівні, на якому ми працюємо, у нас немає друзів. Тільки тимчасові союзники. Крім того, ми хочемо подбати про те, щоб ударити по тому, хто не може завдати удару у відповідь".
  
  
  "Ні. Я не можу схвалити бомбардування союзника".
  
  
  "А як щодо Японії? Якось ми вже скинули на них ядерну бомбу, і вони не пошкодували про це. Насправді їх економіка зараз у кращій формі, ніж у нас. Можливо, ми надали б їм послугу. Громадська думка, ймовірно, було б на нашому боці”.
  
  
  "Японці, як і раніше, наші друзі".
  
  
  "У цьому вся краса, пане президент. Уявіть, який вплив ядерний удар по союзнику вплинув би на цю країну-агресора. Якщо ми скинемо ядерну бомбу на дружню країну, вони бруднять свої шорти, гадаючи, що ми можемо з ними зробити. Вони двічі подумають, я це гарантую”.
  
  
  "Ні", - твердо сказав Президент. "Навіть якби я міг погодитися з вами, я цього не зроблю. Не в мій перший день на посту. Це створило б поганий прецедент".
  
  
  "Це ваше рішення, сер".
  
  
  "Ви продовжите свої пошуки країни-агресора. Тим часом я хочу отримати повний брифінг про загрозу з боку ККВ. Що саме вони являють собою і що роблять?"
  
  
  "Що ж, - сказав генерал Мартін С. Лейбер, зібравшись з духом, - я начебто припускав, що ви збираєтеся запитати мене про це, тому я взяв на себе сміливість сконструювати прототип моделі".
  
  
  "Добре", - сказав Президент. "Дайте мені подивитись".
  
  
  Генерал Лейбер встав і поклав загорнуту в папір модель на блискучий стіл президента. Він глибоко зітхнув. Він почав зривати упаковку. Він сподівався, що президент має почуття гумору.
  
  
  Генерал Лейбер так і не дізнався про це, тому що перед тим, як модель KKV була викрита, до кімнати увірвалися агенти секретної служби.
  
  
  "Що це?" – злякано запитав Президент.
  
  
  "Прошу вибачення, пане президент. NORAD підібрала ще одного птаха, що прямує в наш бік. Ідіть за нами".
  
  
  "Генерал, слідуйте за мною", - сказав Президент, поспішно залишаючи кімнату.
  
  
  Стисаючи модель, генерал Лейбер побіг за президентом, очі його розширилися від страху. Інші агенти стовпилися в спеціальному ліфті, між ними бігла Перша леді з побілілим обличчям.
  
  
  "Генерал, - сказав Президент із відкритого ліфта, - я хочу, щоб ви спустилися туди зі мною".
  
  
  Генерал Лейбер вагався. Агент секретної служби засунув його на борт. Клітина затонула. Вона рухалася дуже швидко.
  
  
  "Ви можете керувати своїми людьми з моїх телефонів?"
  
  
  "Так, сер. Більшість моєї кращої роботи виконується по телефону".
  
  
  "Добре. Будемо сподіватися, що хтось виживе і відповість на ваші дзвінки".
  
  
  "Так, сер", - сказав генерал Лейбер, ховаючи загорнуту в папір модель за спину. Він нізащо не збирався дозволити президентові побачити її зараз. Внизу, під скелею, ніде було б сховатися. Хто знав, президент міг навіть оголосити воєнний стан та поставити його перед розстрільною командою. Ніхто не знав, що зробить громадянську особу у кризовій ситуації. Вони всі були божевільними.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  На цей раз радіолокаційна станція BMEWS компанії NORAD у Файлінгсдейлі, Англія, засікла об'єкт незабаром після запуску.
  
  
  Генерал ВВС, призначений ЦИННОРАДОМ, вважав це виправданням системи Spacetrack, яка була серією супутникових і наземних станцій, настільки досконалих, що вони могли засікти футбольний м'яч над Британськими островами.
  
  
  "Чудово", - сказав він, переміщаючись між консолями на головному командному пункті, розташованому глибоко в ущелинах гори Шайєнн, штат Колорадо. Освітлення було тьмяним. Зелене свічення екрану радара створювало хвору атмосферу. Якби не снуючий персонал у формі та гігантські настінні дисплеї, командний пункт міг би бути маленькою брокерською конторою.
  
  
  "Сер, ми вирахували траєкторію, яка приведе ворожий корабель в околиці Вашингтона". У голосі офіцера за статусом була нотка, що напрошується на запитання.
  
  
  "Можливо ми не зможемо врятувати Вашингтон, але ми обов'язково дізнаємося, звідки це взялося", - запевнив його ЦИННОРАД.
  
  
  "Я не впевнений у цьому, сер". ..Що?"
  
  
  "Ми підібрали його в apogee".
  
  
  "Що кажуть комп'ютери?"
  
  
  "Це невідомо, сер. Комп'ютери не можуть ідентифікувати".
  
  
  "Чорт забирай", - палко сказав генерал. Він сумував за старими часами, до того комп'ютерного лайна. За часів радарної системи 440-L офіцери за статусом чогось коштували. Вони були навчені зчитувати сигнатури радарів, що відбиваються від іоносфери. По загогуліні керівник міг визначити, чи має справу з SS-18 чи SS-N-8. У наші дні, якщо програмне забезпечення не могло розпізнати це, вони всі сиділи там і жували свою жуйку.
  
  
  "Чому система не зафіксувала це при старті?"
  
  
  "Я думаю, тому що він виріс надто швидко, щоб можна було щось прочитати".
  
  
  "Занадто швидко! Що, чорт забирай, може бути швидше ракети на старті?"
  
  
  "Справа в тому, сер", - відповів офіцер зі зв'язків.
  
  
  Генерал дивився на величезний дисплей обстановки над головою. Ворог був показаний у вигляді позначеного кодом зеленого трикутника, що опускається на каркасну імітацію землі. Очікуваною точкою удару, позначеною зеленою літерою I, був Вашингтон, округ Колумбія. У всіх імітованих навчаннях, у яких коли брав участь генерал, ніщо не рухалося так швидко, як цей об'єкт.
  
  
  "Якщо ми зафіксуємо удар, - упевнено сказав генерал, - у нас має бути точка запуску".
  
  
  "Ні, сер. Просто широка сфера ймовірності".
  
  
  "Що? Де? У якому районі?"
  
  
  "Африка, сер".
  
  
  "Чорт. Де в Африці?"
  
  
  "Ось і все. Африка".
  
  
  "Якого чорта цей чортовий комп'ютер не може визначити краще, ніж це?"
  
  
  "Бо, сер, об'єкт, схоже, перекидається. Його курс нестійкий. Дивіться, місце удару продовжує зміщуватися". Генерал глянув. На верхньому екрані продовжував стрибати символ I-for-Impact. Якогось моменту це був округ Колумбія, потім усе закінчилося у Вірджинії. Потім це було у Меріленді. "Чорт забирай, ми повинні придумати щось краще за це. Якщо ми втратимо Вашингтон, ми повинні повторити, повинні завдати удару у відповідь. Ми не можемо скинути ядерну бомбу на всю Африку".
  
  
  "Прошу вибачення, сер. Система ніколи не стикалася ні з чим подібним".
  
  
  І потім усі погляди звернулися до екрана над головою. Зелений закодований трикутник опустився на Вашингтонський район і злився з символом удару.
  
  
  Два символи спалахнули і погасли, як свічка, що догоряє вдалині. У кімнаті запанувала тиша:
  
  
  "Можливо, супутникові фотографії нам щось скажуть", - слабко пробурмотів генерал.
  
  
  Перші фотографії було передано з орбітального розвідувального супутника KH-11. Клерк у формі вручив генералові початкову партію без коментарів. Він почав квапливо йти.
  
  
  Генерал перегорнув перші кілька фотографій. Це були зображення з високою роздільною здатністю, незвичайної чіткості, і на них було зображено європейські та африканські масиви суші. Нижні фотографії були зроблені над водою. Атлантичний океан. Генерал помітив на одному з них темну грудку, схожу на жука. Він плавав над зморшкуватою водою. Він перейшов до наступної фотографії. Об'єкт був там тільки більше. Його не можна було розрізнити. Але на третій та останній фотографії об'єкт було видно чітко.
  
  
  "Клерк!" - Закричав генерал. Кожен статс-офіцер у комплексі підскочив на своїй посаді.
  
  
  Клерк повернувся. Вираз його обличчя був сором'язливий. "Що, чорт забирай, це таке?" Генерал закричав, розмахуючи нижньою фотографією перед почервонілим обличчям клерка.
  
  
  "Це одна з фотографій розвідки, яку ви просили, сер", - сказав клерк, вирішивши, що зараз найкращий час сприймати все буквально.
  
  
  "Я знаю це. Я мав на увазі цю річ".
  
  
  "Сер, схоже, це поїзд".
  
  
  "Це локомотив!"
  
  
  Клерк вдав, що придивляється уважніше.
  
  
  "Так, сер. Я вважаю, що генерал правий, сер. Це справді схоже на локомотив".
  
  
  "Що він там робить? Це жарт?"
  
  
  "Ні, сер. Це необроблені фотографії з передачі".
  
  
  "Ти глянув на них, перш ніж передати їх мені?"
  
  
  "Так сер".
  
  
  "І ти не згадав про це".
  
  
  "Що б я сказав, сер?"
  
  
  Циннорад глянув на клерка. Він кипів від злості. Його обличчя почервоніло. Клерк стояв просто. Він затамував подих.
  
  
  "Ти міг би попередити мене! Чорт! Що тепер я маю сказати Білому дому - за умови, що він все ще стоїть?"
  
  
  "Я не знаю, сер", - запротестував клерк.
  
  
  "Синку, дозволь мені дати тобі пораду. Ніколи - я повторюю, ніколи - не подавай вищому офіцеру таку гарячу картоплю".
  
  
  "Що я мав зробити, сер?"
  
  
  "Я не знаю, що тобі слід було зробити, але на твоєму місці я б втратив це фото. З двома іншими все гаразд. Ти не можеш сказати, що, чорт забирай, це за ворожість. Але на цьому чітко видно локомотив".
  
  
  "Ви хотіли ідентифікувати ворога, сер".
  
  
  "Я хотів розумного пояснення. Чого-небудь, що я міг би впевнено штовхнути нагору. Як я збираюся це пояснити?"
  
  
  "Фотографії розвідки не брешуть, сер".
  
  
  Саме в цей момент хтось підійшов до генерала. "Білий будинок на гарячій лінії, сер".
  
  
  Генерал глянув на клерка, як п'яниця, що побачив старого ворога, що випив із поганої пляшки.
  
  
  "Я розберуся з тобою пізніше", - сказав Циннорад, приймаючи червону трубку і з тугою думаючи про те, що якби проклятий ворог був лише ядерною бомбою, він би зараз не опинився в такому безглуздому становищі.
  
  
  Об'єкт не вплинув на Вашингтон, округ Колумбія.
  
  
  Він обрушився в Бетесді, штат Меріленд, неподалік округу Колумбія. Він обрушився на поле для гольфу, що саме собою не було чимось незвичайним. Було б незвичайніше, якби він обрушився в районі Бетесди, а не на полі для гольфу. Більшість офіційного Вашингтона грала в гольф у Бетесді.
  
  
  Об'єкт повністю знищив піщану пастку на одинадцятій лунці і перетворив на пил кілька довколишніх дерев. Випалена трава продовжувала диміти навіть після того, як команда ВПС на чолі з майором Чіком прибула на місце події менш ніж за годину.
  
  
  Оглянувши місце події і переконавшись у відсутності радіації чи інших смертоносних речовин, майор Чик зателефонував до Білого дому, де нервуючий оператор комутатора поєднав його з генералом Мартіном С. Лейбером.
  
  
  Перш ніж відповісти на дзвінок, генерал Лейбер озирнувся через плече. Президент був зайнятий іншим телефоном, намагаючись дізнатися, чи зазнав Вашингтон якихось значних збитків. Генерал Лейбер знову переключив свою увагу на свій дзвінок. "Розкажи мені все начистоту".
  
  
  "Схоже, це ще один генерал".
  
  
  "Ви можете сказати напевно?" Вимогливо запитав генерал Лейбер. Він посовався у своєму кріслі. Він тримав загорнуту в паперовий пакет модель парової машини між своїми товстими стегнами, притримуючи її однією рукою, як маленький хлопчик, який хоче пописати, але боїться запитати вчителя, чи можна його відпустити.
  
  
  "Я не можу, але всі ознаки ті самі. Що нам робити?"
  
  
  "Прибери це. Переконайся. Я хочу отримати звіт якнайшвидше. Консультанти з металургії все ще у тебе під рукою?"
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Використовуй їх. Мені треба йти".
  
  
  Обливаючись згодом, генерал зробив ще один дзвінок. Він божеволів. Йому були потрібні відповіді. Реальні відповіді Серйозні, наукові відповіді. Що завгодно. Як тільки президент розбереться із ситуацією нагорі, він згадає про посилку. І генералу Лейберу знадобиться набагато більше, аніж пластиковий паровий двигун, коли президент попросить.
  
  
  Чоловік нарешті взяв слухавку. "Алло?"
  
  
  "Боб, це Марті".
  
  
  "Марті! Здрастуйте. Хм, з останньою партією барахла проблем немає, чи не так?"
  
  
  "Ні, вуглець-вуглець був у порядку. Послухай, ти з НАСА. Ти знаєш багато наукового космічного глупства.
  
  
  "Я залишаюся в курсі подій".
  
  
  "У мене є гіпотетична пропозиція для тебе".
  
  
  "Стріляй".
  
  
  "Припустимо - тільки припустимо - я хотів запустити щось через Атлантику. Щось велике".
  
  
  "Наскільки великий?"
  
  
  "О, чотириста, п'ятсот тонн".
  
  
  "Це надто важкий кидок".
  
  
  "Це те, що я говорив".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Нічого. Це строго теоретично. Я хочу запустити цю штуку, але в мене не може бути ніякого бортового двигуна. Що це могло б зробити?"
  
  
  "Хммм. На даний момент у нас нічого немає".
  
  
  "Припустіть. Має бути якась система запуску "блакитного неба", яка могла б переміщати такий тоннаж".
  
  
  "Що ж приблизно через десятиліття ми могли б запускати супутники без ракет. Про це і говорять".
  
  
  "Використовуючи що?"
  
  
  "Ну, вони лише на теоретичній стадії. Багато розмов про те, що новітні відкриття в області надпровідників можуть стати ключем. Вони змусили їх працювати у невеликих масштабах. По суті, це стрілялки, які використовують магнітну тягу".
  
  
  "Магнітний!" - схвильовано сказав генерал, роблячи позначки в блокноті.
  
  
  "Вірно. Уявіть гвинтівку, яка стріляє кулею без використання пороху".
  
  
  "Так!" - Сказав генерал, записуючи і це.
  
  
  "Те, що у нас є. А тепер уяви один у тисячу разів більше".
  
  
  "Я бачу це ясно, як день", - голосно сказав генерал. "Це супутникове встановлення наступного покоління".
  
  
  "Ця штука, про яку ти говориш. Чи може вона запустити боєголовку?"
  
  
  "Без проблем. Вам не знадобляться прискорювачі, паливо чи щось у цьому роді. Просто завантажте його та натисніть кнопку".
  
  
  "Як щодо локомотива?"
  
  
  "Прийдете знову, генерале?"
  
  
  "Чи може це запустити паровий двигун? Я тут теоретизую".
  
  
  "На орбіту?"
  
  
  "Можливо. Не обов'язково", - обережно сказав генерал Лейбер. "Якби хтось зміг побудувати прототип пускової установки досить великого розміру, звичайно. Але вона мала б бути майже за чверть милі завдовжки".
  
  
  "Так?" – сказав генерал, записуючи цифру. "Як так сталося?"
  
  
  "Щоб накопичити енергію для його викиду. Пристрій, про який я говорю, має бути електромагнітним".
  
  
  "Електромагнітний!" - з ентузіазмом промовив генерал, записуючи слово. Після паузи він додав приставку "гіпер".
  
  
  "Гіперелектромагнітний", - промимрив він собі під ніс.
  
  
  "Що це, генерале?"
  
  
  "Нічого", - сказав генерал, його олівець був готовий записати наступні слова представника НАСА після "гіперелектромагнітного". Це було здорово. Зрештою, йому не треба було показувати модель.
  
  
  "Отже, як вони називають одного з цих немовлят?"
  
  
  "Рейкова гармата".
  
  
  Грифель олівця генерала зламався наприкінці літери R.
  
  
  "Що?" - прохрипів він.
  
  
  "Рейкова гармата".
  
  
  "Ти сказав "рейку"?"
  
  
  "Так, рейл. Чому? У тебе кумедний голос".
  
  
  Генерал Лейбер обернувся, щоб подивитися, що робить президент. Президент прямував до нього. На його обличчі був дивний вираз. Це був наполовину похмурий погляд, наполовину замішання.
  
  
  "Швидко", - прошепотів він. "Виклади мені всю наукову теорію, яку зможеш, якнайшвидше".
  
  
  Генерал Лейбер люто писав. "Мені час іти, Бобе", - поспішно сказав він і повісив слухавку. Він зобразив свою найкращу усмішку і повернувся обличчям до президента. Він подерся на своєму сидінні і зумів підсунути локомотив під себе. Інша частина хруснула під його вагою, і він скривився, коли щось - за відчуттями, це був скотар - вп'ялося йому в мошонку.
  
  
  "У вас є щось для мене, пане Президенте?"
  
  
  "NORAD щойно передала ці супутникові фотографії". Генерал Лейбер нерішуче прийняв фотографії від свого головнокомандувача. Він подивився на розмиту чорну пляму, що пливла над синьовою Атлантикою на першій фотографії.
  
  
  "NORAD вважає, що це ваш KKV", – сказав Президент.
  
  
  "Який погано виглядає грубіян, чи не так?" - Сказав генерал, переходячи до другого фото. На ньому теж була розпливчаста пляма. Генерал почав важко дихати – потім він побачив третє фото. Він почав кашляти.
  
  
  "У вас є пояснення цьому, генерале?" уїдливо запитав Президент.
  
  
  Генерал упорався зі своїм кашлем.
  
  
  "О!" - раптом вигукнув він, схопившись на ноги. "Тільки не забув. Я збирався показати тобі модель KKV". Він вручив президенту Сполучених Штатів пакет, загорнутий у папір.
  
  
  Президент взяв пакет. Він розірвав папір обережними пальцями. Папір впав на підлогу, і президент обома руками тримав модель паровоза зі скошеним ковбоєм.
  
  
  "Це локомотив", – тихо сказав Президент. "Насправді, це громадянський термін для цього, сер. Ми, військові, воліємо називати це KKV, тому що, сер, як ви можете бачити, сер, хоча це виглядає як паровоз і, цілком можливо, був побудований для цієї мети, ці фотографії переконливо показують, що якась підла країна-ізгой перекрутила первісний задум конструктора. Тепер це кінетичний засіб знищення. Сер."
  
  
  "У мене є до вас одне запитання, генерале".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Як?"
  
  
  "Насправді, сер, я щойно завершив свій аналіз проблеми. Очевидно, що Поради перемогли нас у гонці рейкових гармат".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Рейкова рушниця, сер. Тільки не кажіть мені, що ви ніколи про неї не чули?"
  
  
  Обличчя президента посуровіло. "Ні".
  
  
  "Ну, ви новенький, сер. Думаю, вас не проінструктували".
  
  
  "Припини говорити мені, що я новенький, чорт забирай!" - раптом закричав президент, його голос більше не контролювався. "Мій перший день на роботі, і я ховаюсь у милі під землею, тому що ти кажеш мені, що раптово пішов дощ із парових двигунів!"
  
  
  "Вибачте, сер. Але я думаю, ви недооцінюєте фактор загрози".
  
  
  "Я не недооцінюю фактор загрози. Я не впевнений, у чому полягає фактор загрози".
  
  
  "Дозвольте мені пояснити принцип, що лежить в основі рейкової гармати, сер".
  
  
  "Зробіть це". Президент схрестив руки на грудях.
  
  
  Ми працюємо над ними більше десяти років. Це досконала система доставки супутників. Ми можемо викинути шатл і всі наші ракети. Це дітище працює на принципах магнітного рушія. Що ми робимо, так це будуємо трубу, досить велику для виконання цієї роботи, і прикріплюємо магнітно заряджені напрямні з обох боків труби. Збільште потужність, можливо, на мільйон гігават. І збільште масштаб! Все, що ми встромимо в один кінець, вилетить з іншого так швидко, що у вас запаморочиться голова. Сер. Пане Президент. Сер.
  
  
  "Рейкова рушниця?"
  
  
  "Крихітка, яка запустила цю штуку на орбіту, має бути довжиною з тунелю Холланда, сер. Звичайно, більш загальноприйнятий термін для цього – електромагнітна гармата, або ЕМ-гармата. Але технарям подобається називати це рейковою гарматою".
  
  
  "Рейки?" – спитав Президент, дивлячись на модель у своїй руці.
  
  
  "Рейк. Очевидно, росіяни сприйняли залізничну частину трохи буквально". Генерал видавив слабку, криваву посмішку.
  
  
  "У вашій теорії про російський рейкотрон є тільки одна помилка".
  
  
  "З усією повагою, пане Президенте, я вважаю, що моя теорія обґрунтована".
  
  
  "Другий KKV не був запущений із Росії".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "NORAD каже, що він стартував із Африки".
  
  
  "Це абсурд, пане президент. У африканців не може бути рейкової гармати. Чорт забирай, навіть у нас немає повномасштабної версії".
  
  
  "Це надійшло з Африки", - твердо повторив Президент.
  
  
  "Як скажете, сер".
  
  
  "Ми піднімаємося, генерале. На поверхню".
  
  
  "Радий це чути, сер".
  
  
  "Коли ми піднімемося нагору, я збираюся поінформувати пресу про всю цю справу".
  
  
  "Сер, я не думаю, що це була б хороша ідея... сер".
  
  
  "Але я знаю. І я ваш головнокомандувач".
  
  
  "Як ваш заступник, пане Президенте..."
  
  
  "Забудь про цей сурогат. З цього моменту я робитиму свою роботу. І ти теж".
  
  
  "Так, сер", - з нещасним виглядом сказав генерал Мартін С. Лейбер, приймаючи пластикову модель локомотива, яку президент засунув йому до рук.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Петро Колдунов сам увімкнув вимикачі. Це була робота для простого техніка, а не для одного із провідних вчених Радянського міністерства науки. Але зараз він був не в Радянській Росії, і він не довіряв навіть найрозумнішому зі своїх помічників-лобінійців, щоб той випадково не натиснув на важелі управління і не запустив послідовність запуску, поки він перебував усередині електромагнітного прискорювача запуску, викинувши його на орбіту, як жука, що продувається через соломинку.
  
  
  Оскільки вся доступна потужність більше не прямувала на електромагнітний прискорювач, верхнє світло автоматично стало яскравішим. Яскраве освітлення, здавалося, зняло прокляття підземного комплексу. Місяці перебування в Лобінській пустелі в компанії лише смаглявих лобінських техніків і без сонячного світла довели Петра Колдунова до вічного мороку.
  
  
  Крокнувши до масивного круглого люка камери, більше схожого на банківське сховище, ніж на те, чим воно було насправді - казенною частиною найпотужнішої зброї, коли-небудь створеної, - Колдунов задумався, чи не належить він до тих людей, які страждають від перепадів настрою за нестачі світла. Він зробив уявну позначку проконсультуватися з московським фахівцем, чи вибереться він колись із цієї піщаної нори з неушкодженим розумом. З гіркотою він набрав код доступу на вмонтованій у стіну клавіатурі, ретельно заблокувавши пристрій, щоб ніхто з лобінійців не міг побачити комбінацію.
  
  
  Індикатор, встановлений над клавіатурою, спалахнув червоним, вказуючи на прийняття коду доступу. Колдунов швидко обернувся. Чорноокі лобінійці у своїх безглуздих зелених халатах жадібно спостерігали за ним. Зневіра, написана на їхніх темних обличчях, сказала йому, що вони не розгадали комбінацію.
  
  
  Останнім кроком було натиснути кнопку гідравліки. Він сердито вдарив по ній і почав чекати. Його нудило від безперервного лобініанського шпигунства. Передбачалося, що Лобінія буде державою-клієнтом СРСР, але їхній лідер був божевільним. Петру Колдунову, як раціональному вченому-патріоту, припинило підкорятися лобінійському диктатору, полковнику Ганнібалу Інтифаді. Як чоловіка, його сказувало усвідомлення того, що, якщо він оступиться, лобініанці переріжуть йому горло і заволодіють прискорювачем ЕМ.
  
  
  Величезний люк відкотився убік, і квадратна, схожа на тунель пащу пристрою зяяла чорнотою, як серце капіталіста, похмуро подумав Колдунов. Запах був гірший, ніж минулого разу. Озоновий запах був майже перекритий гірким сморідом обпаленого металу. Чорний. Пахло чорним. Так само чорним, яким і виглядало. Чорний, як душа лобінійця, подумав він із похмурим гумором. Так, це був той самий чорний.
  
  
  Колдунов увімкнув свій потужний аргоновий ліхтарик і ступив усередину. Він дихав ротом. Йому хотілося придушитися. Світло розлилося по стінах тунелю. Він був понад двадцять футів заввишки і трохи нахилений догори. Не вперше Колдунов подумав, що це схоже на попадання в черево змії.
  
  
  Тунель складався із чотирьох товстих стін, скріплених масивними зовнішніми болтами. На кожній бічній стіні було змонтовано плоскою мідною рейкою. То були силові рейки. Електрика, що пропускається через них, забезпечувала магнітний імпульс, який теоретично міг вивести хмарочос на орбіту.
  
  
  При світлі ліхтарика було видно, що лівий поручень був пошкоджений під час останнього запуску. Мідні поверхні були вибиті та оплавлені, начебто потужні електричні сили википіли із зовнішньої обшивки. Правий поручень було пошкоджено менше. Але коли він ступив далі, обережно вибираючи дорогу в міру того, як нахил ставав все крутішим, він побачив, що справжня шкода була завдана правому поручню. Він тріснув в одному місці. Не дивно, що радянські системи стеження повідомили, що другий снаряд упав у польоті. Колдунов зітхнув. Обидві напрямні довелося б замінити.
  
  
  Полковнику Інтифаді це не сподобалося б. Зовсім ні.
  
  
  Несучі рейки були у гіршому стані. Встановлені пліч-о-пліч на плоскій підлозі пускової установки, вони були просто частиною Народної залізничної системи Лобініан, прокладеної під землею через комплекс до самої пускової установки.
  
  
  Рейки вели до самого жерла зброї, за чверть милі від нього, де воно виступало лише на рівні землі. Ці рейки були зірвані зі шпал. Він наполовину чекав на це. Вони були розслаблені після першого випробування, і це послабило їх. Він точно розповів полковнику Інтифаді, що станеться. Але полковник Інтифада кричав на нього двадцять хвилин поспіль, поки Колдунов роздратовано не припинив спроби довести свою правоту.
  
  
  Тепер йому доведеться постати перед полковником Інтифадою з сумними новинами про те, що не тільки несучі направляючі довелося заново встановлювати, а й силові напрямні, ймовірно, доведеться міняти після кожного запуску в рамках планового технічного обслуговування. Це б повністю вибило полковника з графіка. Це також означало, що Петро Колдунов застряг у Лобінії набагато довше, ніж планував.
  
  
  Похитавши головою, він покинув казенник і закрив люк. Він ввів код герметизації, ретельно приховавши його. Доки він знав ці коди, лобінійці не наважувалися вбивати його. Навіть полковник Інтифада був досить осудний, щоб розуміти це.
  
  
  Вийшовши з машини, він обережно переступив через напрямні, що ведуть до люка, і піднявся бетонними сходами в екрановану кабіну управління, що виходить на майданчик підготовки до запуску. Він підняв трубку гарячої лінії зеленого телефону.
  
  
  "Чому ви не відновлюєте живлення пристрою?" - Запитав Муса Аль-Каїд. Навіть у кондиціонованому холодному підземному комплексі обличчя Аль-Каїда жирно блищало від постійного поту. Мабуть, то був страх.
  
  
  "У цьому немає потреби", - коротко сказав йому Колдунов.
  
  
  "Але наші люди скоро доставлять наступну машину відплати. Наш славетний лідер розпорядився, щоб її запустили за графіком".
  
  
  "Вашому славному лідеру слід було прислухатися до мене, якщо він хотів зберегти свій дорогоцінний графік", - сказав Колдунов. "Пристрій непрацездатний".
  
  
  "Тоді наш славетний лідер має бути негайно проінформований про це".
  
  
  Колдунов знизав плечима, дочекався першого гудка і швидко передав слухавку іншому чоловікові.
  
  
  "Будьте моїм гостем. Я був у процесі виконання саме цього".
  
  
  Аль-Каїд, не роздумуючи, взяв слухавку. Приклавши її до вуха, він набрав номер комутатора Тимчасового Народного палацу у столиці Лобінії.
  
  
  "Я... тобто, це Муса Аль-Каїд. Я дзвоню у справі надзвичайної важливості для нашого славетного лідера". Він кидав кинджали в затягнуту в білий халат спину Колдунова.
  
  
  Вдаючи, що вивчає пульт управління, Петро Колдунов натягнуто посміхнувся. Це виправило б настирливого виродка, подумав він.
  
  
  "Так, брате полковнику", - швидко відповів Аль-Каїд. "Проблема, брате полковник. Він не скаже, брате полковник. Ні, сер. Так, сер. Негайно, брате полковник".
  
  
  Аль-Каїд повісив слухавку і звернувся до Колдунова напруженим голосом.
  
  
  "Наш славетний лідер вимагає вашої негайної присутності у столиці".
  
  
  "Добре", - сказав Колдунов.
  
  
  "Добре?" - пробурмотів лобініанець. "Багато людей, кого викликають до його кабінету, не повертаються живими".
  
  
  "Я не турбуюся... за себе", - просто сказав Колдунов.
  
  
  "Це був твій пристрій. Твій провал".
  
  
  "Так, саме так. Мій пристрій. Мої коди доступу. Все моє. Надано вашому уряду як жест солідарності з боку мого уряду. Мене навряд чи можна використовувати. Чи можеш ти сказати те саме, Аль-Каїд?"
  
  
  Муса Аль-Каїд моргнув, ніби йому щойно спала на думку думка. "Полковник Інтифада розпорядився, щоб вас негайно привели до нього", - заперечив він.
  
  
  "І хто, за його словами, виконає це доручення?"
  
  
  "У мене є такий привілей".
  
  
  "Ти? Не лакей, а старший радник Лобініана за цим проектом?" "
  
  
  "Полковник Інтифада, очевидно, високої думки про мене".
  
  
  "З іншого боку, це ви повідомили йому погані новини. І ми всі знаємо, як полковник Інтіфада реагує на погані новини".
  
  
  Аль-Каїду не було чого відповісти. Лобінієць судомно проковтнув. Він продовжував ковтати всю дорогу, поки піднімався ковшовим ліфтом на поверхню і прямував до зеленого вертольоту, що чекав на майданчику.
  
  
  Поїздка до столиці Лобінії Даполі була приємною. Сонце стояло високо у небі пустелі. Це було жорстоке сонце, але воно підняло настрій Петру Колдунову. Думка про те, що полковник Інтифада може прийти в крайню лють, дізнавшись, що його зброя помсти тимчасово не діє, не зменшила його настрою, що поліпшується. Насправді це тільки посилило його. Можливо, полковник Інтифада може так засмутитися, що застрелить когось.
  
  
  Колдунов обернувся, щоб подивитися на свого пілота. Аль-Каїд. Колдунов усміхнувся. Аль-Каїд запитливо глянув на нього.
  
  
  Так, життя було б приємніше без Аль-Каїда. Від цієї людини пахло страхом і постійним потом. І його російська була жахлива. Він спотворив мову гірше, ніж призовники з Уркутська та Ташкента, з якими Колдунов у юності був змушений служити в Червоній Армії. Він теж ненавидів їх – і їхню відсталість. Крім того, Аль-Каїд був практично марний як технік. Колдунов підозрював, що він був шпигуном CID. Колдунов підозрював, що половина його технічного персоналу була на службі в Зеленому розвідувальному управлінні полковника Інтифади. Навіть лобінські техніки не могли бути настільки некомпетентними.
  
  
  Так, було б приємно, якби полковник Інтіфада пристрелив Аль-Каїда.
  
  
  Петро Колдунов відкинувся на спинку стільця, коли попереду замаячила багатобаштова столиця Лобінії, впевнений, що не можна пожертвувати.
  
  
  Гелікоптер приземлився у дворі палацу. З повітря здавалося, що подвір'я вкрите зеленою доглянутою травою. Насправді, це був бетон, пофарбований у зелений колір. Вертолітний майданчик був світлішого відтінку зеленого.
  
  
  Двері до кабінету полковника Інтифади теж були зеленими. Охоронці з обох боків від дверей носили зелені гвинтівки та зелену форму. Вони належали до елітної Зеленої гвардії полковника Інтифади. Вони відштовхнули Колдунова від дверей і, взявши Аль-Каїда за руки, повели його до кабінету полковника. Зелені двері зачинилися, і Петро Колдунов знайшов місце на довгому шкіряному дивані. Він гармоніював зі стінами, які були кольору шартрезу.
  
  
  Коли минуло п'ятнадцять хвилин, а через зелені двері не долинуло ні звуку пострілів, Петро Колдунов вирішив, що полковник Інтифада не збирається стратити Аль-Каїда. Колдунов насупився.
  
  
  Потім зелені двері відчинилися, і двоє зелених охоронців винесли м'яке тіло Аль-Каїда. Його зелений халат був майже чорний від крові. Його голова з відвислою щелепою звисала з худої шиї.
  
  
  Аль-Каїд виглядав так, ніби його методично били до смерті. Уламки та забруднені приклади охоронців підказали Петру Колдунову, що його здогад, мабуть, вірний.
  
  
  Колдунов усміхнувся, коли охоронці понесли вченого до зелених дверей ліфта. Вони натиснули кнопку. Двері миттєво роз'їхалися, і охоронці затягли тіло всередину.
  
  
  Звук приземлення був гучним, хоча тіло, очевидно, впало з кількох поверхів.
  
  
  Чаклунів підійшов до дверей ліфта. Він глянув униз. Тіло Аль-Каїда лежало поверх купи інших тіл. Деякі виглядали свіжими. Інші, проте, здавалися дуже старими.
  
  
  "Це не той ліфт, на якому я піднімався", – приємно зауважив Йолдунов.
  
  
  "Це не так", - відповів один із охоронців. "Це сміттєпровід. Особистий сміттєпровід полковника Інтифади". Потім Йоклунов зрозумів, що в шахті не було ні клітки, ні кабелів, ні циферблата для позначення поверхів, а лише одна кнопка. Вона була позначена як "Вниз". Очевидно, полковник Інтифада розтрощив шахту ліфта спеціально для цього. "Ну що, – радісно сказав Колдунов, – мені увійти наступним?" Зелені сторожі дивилися на радянського вченого з неприхованим подивом. Чоловік збирався увійти в яму з тиграми, і він поводився так безтурботно, ніби збирався прогулятися на денний спектакль.
  
  
  Їм не довелося супроводжувати його силою, як вони очікували. Він ішов поперед них, ніби прагнув зустрітися віч-на-віч із гнівом полковника Інтифади.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Після повалення короля Лобінії Ардаса полковник Ганнібал Інтіфада захопив королівський палац. На знак підтримки нового порядку він перейменував його на Тимчасовий Народний палац. Потім він наказав пофарбувати його в зелений колір, усередині та зовні, і прикрасити новим прапором Лобінії, який також був зеленим. Чистий зелений. Бо полковник Інтифада стверджував, що зневажає всі декоративні атрибути посади.
  
  
  Офіційна історія нової Лобінії, описана полковником Ганнібалом Інтифадою в книзі, яку він назвав "Зелені заповіді", свідчила, що полковник вибрав зелений колір як новий національний колір Лобінії на знак симпатії до іншого ісламського світу, оскільки зелений колір віддавали перевагу мусульманам.
  
  
  Але правда полягала в тому, що коли жителі Лобінії дізналися по радіо, що ще один військовий узурпатор організував переворот проти доброго короля Ардаса, вони зібралися навколо королівського палацу з наміром повалити цього останнього вискочку в золотому обплетенні.
  
  
  Побачивши натовп, осередок революціонерів полковника Інтифади занервував. Вони почали втрачати мужність. Тому полковник Інтифада особисто застрелив їх усіх до смерті. Потім він увійшов у королівську їдальню і зірвав скатертину з королівського обіднього столу, розбивши дорогоцінні келихи з кришталю уотерфордського і тонкий фарфор, і, розмахуючи імпровізованим прапором перед своїми незахищеними грудьми, оголосив з балкона, що усунув узурпаторів. А потім, проголосивши нову Ісламську Республіку Лобінія, він підняв зелену скатертину на флагшток і проголосив, що якщо йому судилося впасти, захищаючи Аллаха, то нехай буде так. Нехай убивці домагаються свого. Іслам продовжував би жити без нього.
  
  
  Натовп вибухнув спонтанними оплесками.
  
  
  Полковник Інтіфада тріумфально підняв стиснуті руки над головою, обдарував натовп кривозубою посмішкою і спробував отримати з цього максимум користі. Правду кажучи, він був глибоко розчарований.
  
  
  Він ненавидів зелений. Прапор, який він особисто розробив для нової лобінійської республіки, був червоним та ніс емблему міжнародного комунізму у вигляді серпа та молота. Але він втішав себе думкою, що в деякі дні ти стаєш ініціатором перебігу історії, а в інші він захоплює тебе за собою. Полковника Інтифаду влаштовував будь-який варіант доти, доки припливи і відпливи історії зрештою благополучно викидали його на берег. Якщо він трохи промокав у процесі, це теж було нормально. Доки це була його власна кров, що просочила його форму.
  
  
  Сьогодні, як і в багато інших днів з того часу, як він прийшов до влади у північноафриканській пустельній країні Лобінія, кров на формі полковника належала комусь іншому.
  
  
  Полковник Інтіфада глянув униз на блискучі темні плями, що забризкали його рукави та блузу. Вони волого блищали червоним. Він знав з досвіду, що пізніше плями набудуть іржавого кольору і, нарешті, затвердіють і відшаровуються. Кров Аль-Каїда нічим не відрізнятиметься від крові сотень інших, які викликали його невдоволення.
  
  
  Полковник Інтифада потягнувся за вологою ганчіркою, маючи намір стерти трохи крові. Але він вирішив це не робити. Краще дозволити російській побачити плями, дізнатися, що цей син пустелі стояв так близько до вбивства.
  
  
  Полковник Інтіфада підійшов до свого столу і став за ним. У дзеркалі на підлогу на одній зі стін він критично оглянув себе. Його немолоде обличчя огрубіло, шкіра потемніла і вкрилася великими порами. Його рот був жорстоким і зарозумілим, очі такими ж чорними, як туго завите волосся, яке не приборкати жодним гребінцем. Хоча було ще рано, зростання бороди вже почало виявлятися.
  
  
  Це було обличчя, яке лякало слабших людей. З таким обличчям полковник Інтифада залякав би цього росіянина. Полковник Інтифада виправив свою форму. Вона була зелена. Він завжди носив зелене, навіть незважаючи на те, що пристрасно ненавидів цей колір. Навіть золота коса, свита на плечі, була зеленувато-золотою.
  
  
  Двері відчинилися, і полковник Інтіфада поспіхом опустив зелену фіранку над своїм власним дзеркалом.
  
  
  "Залишіть нас", - гаркнув полковник Інтифада своїм охоронцям. Двоє чоловіків швидко та з вдячністю пішли.
  
  
  "Устань переді мною, товаришу", - наказав полковник Інтіфада. Блідий російський вчений Петро Колдунов підійшов до темно-зеленого столу. Щоб постати перед полковником, йому довелося б пройти липкою калюжею крові посеред статі.
  
  
  Російський зробив це, не показавши і проблиску уваги. Полковник Інтифада похмуро спохмурнів.
  
  
  "Мені сказали, що пристрій не працюватиме", - похмуро сказав він. Він говорив російською. Ідеальна російська. Він також вільно володів французькою та англійською мовами, а також своєю рідною арабською. Йому подобалося бачити злякані вирази на обличчях самовдоволених дипломатів, коли він так недбало розмовляв з ними, з тими, хто в глибині душі вважав його божевільним кочівником, який досяг влади грубою хитрістю.
  
  
  "Так, товаришу полковник", - відповів Колдунов тією ж мовою. "Енергія, необхідна для запуску, зірвала силові напрямні та серйозно пошкодила напрямні носія. Станеться те, про що я вам говорив".
  
  
  "Ви мене критикуєте?" Полковник Інтифада закричав, його пістолет блиснув із кобури.
  
  
  "Я просто нагадую вам, що попереджав вас про таку можливість. Нам слід було зачекати".
  
  
  "Чекав! Я три роки чекав на цю помсту. Помсти американцям, які бомбили це саме місто!"
  
  
  "Я в курсі вашої мотивації", - сказала російська з неприхованою огидою.
  
  
  Тріск! Тріск! Тріск!
  
  
  Полковник люто вистрілив у стелю.
  
  
  Російський здригнувся від звуків, але ніяк не відреагував. І не побіг до укриття. Полковник Інтіфада кинув на стіл свій розряджений пістолет. Це був 9-міліметровий "Глісенті". Рукоятки вирізали з нефриту.
  
  
  "Ти, мабуть, дуже хоробрий, товаришу. Деякі з моїх власних офіцерів думають, що я збожеволів".
  
  
  "Багато мусульман стріляють у повітря, щоб виразити себе. Це їхній спосіб".
  
  
  "На вулицях, так. Але не в приміщенні. Я знаю, що ви надсилаєте звіти про моє психічне здоров'я назад до Кремля. Не заперечуйте цього".
  
  
  "Я звітую перед своїм начальством щотижня. Так само, як я звітую перед вами. Як я звітую перед вами зараз".
  
  
  "Ти собака із двома господарями".
  
  
  "Я з гордістю служу своїй Батьківщині. Я повинен звітувати перед вами. Це частина мого міжнародного обов'язку".
  
  
  "Не кажіть мені про радянський інтернаціональний обов'язок. Де були ваші люди, коли американські В-52 обрушували смертоносний дощ на Даполі? Де?"
  
  
  "Не було жодного попередження про їх напад".
  
  
  "Ні? Тоді чому ваші радянські есмінці спокійно покинули цей кінець Середземного моря до того, як прилетіли бомбардувальники? Ваші лідери знали. Вони знали всі. Але замість того, щоб зустрітися віч-на-віч з агресором, вони відступили, щоб спостерігати за різаниною".
  
  
  "Я не військовий. Вам доведеться поставити це питання Кремлю".
  
  
  "У мене є. І знаєш, що вони мені сказали? Збіг. Бах! Свині, які крадуться від своїх друзів. Вони продають мені свою зброю, називають мене своїм союзником і підписують договір про взаємну оборону, а потім ховаються від неприємностей за перших ознак. американської могутності".
  
  
  "Ми допомагаємо вам зараз", - заявив Колдунов. Полковник Інтіфада плюнув на стіл.
  
  
  "Через роки після факту, що відбувся. Довгий час після того, як світ забув. Тільки після того, як я скаржився і обурювався. Ви знаєте, чому ваше начальство змусило вас зібрати ваш жахливий винахід у пустелі Лобініан?"
  
  
  "Так, мені сказали, що це був наш міжнародний обов'язок".
  
  
  "Ні. Саме через те, що я пригрозив вступити в союз із США, я сказав вашому Генеральному секретареві: "Яка користь від російської зброї, якщо вона не може відбити американський напад, і яка користь від радянських обіцянок, якщо вони зваляться перед силою США?" Вони намагалися мене урезонити. Але я не зазнав би нічого подібного. Я жадав помсти. І якби прикидатися другом США було моїм єдиним виходом, тоді я б затис ніс і потиснув їх закривавлені руки".
  
  
  На напруженому обличчі Петра Колдунова з'явився нещасний вираз, і полковник Інтифада зрозумів, що зачепив за живе.
  
  
  Він знав, що російській не сподобалося, як використовували її дорогоцінну зброю.
  
  
  "Отже, щоб заспокоїти мене, - продовжував полковник Інтіфада, - вони пропонують мені цю вашу зброю. Вони дають обіцянки. Ще більше обіцянок. "Полковник Інтифада, це найбільший винахід, коли-небудь створений людським розумом". "Полковник Інтифада, з його допомогою ви можете завдати удару в серці Америки, не побоюючись відплати". "Полковник Інтифада, за допомогою цього пристрою ви можете доставити ядерну зброю в будь-яку точку землі, не побоюючись виявлення з супутника".
  
  
  "Все це правда. Мій пристрій може робити саме це".
  
  
  І тому вони змушують мене підписати ще одну угоду. І в мене є зброя. Я знову горда людина. Мені дали нові зуби для мого рота. У мене є жезл, яким я можу вражати своїх ворогів. І коли зброя доставлена і зібрана, що я дізнаюся?"
  
  
  "Це працює", - уперто сказав Петро Колдунов.
  
  
  "О, це працює. Але де ядерна зброя? Де ракети для цієї чудової нової системи доставки ракет?"
  
  
  "Ніхто не обіцяв Лобінії ядерної зброї".
  
  
  "Ви сказали це в день складання пускової установки. Ви також сказали, що завдати ядерного удару Америці було б немислимо. Ви пам'ятаєте, як говорили мені про це?"
  
  
  "Очевидно".
  
  
  "Зрозуміло! Не так ясно, як я!" - прогримів полковник Інтіфада. "У мене були видіння Америки, перетвореної на палаючу пустку, і я виявив, що мені дали пістолет, але без патронів".
  
  
  "Пристрій все ще є прототипом. Його слід протестувати з менш летючими снарядами. Несправність при запуску може призвести до ядерного вибуху на землі Лобінії".
  
  
  "Я пішов би на такий ризик! Але чи пропонувала ваша країна вибір?"
  
  
  "Цього не було в угоді".
  
  
  "Ні", - з гіркотою сказав полковник Інтіфада. "Цього не було в угоді. Ні. Зовсім ні". Полковник ходив туди-сюди за своїм столом, його чорні очі виблискували, мов гудзики з чорного дерева. Він раптово повернувся і вказав на російського світло-зеленими рукавичками.
  
  
  Коли США бомбили Даполі, ви знаєте, що було сказано? Було сказано, що російські побачили в цьому можливість побачити, як зенітно-ракетні батареї радянського виробництва боротимуться з американською зброєю в реальних бойових умовах. боєприпасів”.
  
  
  "Можливо це було побічним продуктом інциденту", - холоднокровно визнав Колдунов. Він не виявив страху. Хоч би як голосно він кричав, полковник Інтіфада не міг змусити його підвестися.
  
  
  "Так, я радий, що ти це визнаєш. Тому що я вірю, що це відбувається знову".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Це!" Сказав полковник Інтифада, тицяючи пальцем у свій стіл. "Це ще одне випробування. Я перетворююся на радянську морську свинку. У вас є нова зброя. Ви не наважуєтеся тестувати це відкрито. У вас теж є безглузді угоди з нашими смертельними ворогами, американцями. Але у мене є спосіб протестувати цей жахливий пристрій. через посередників. Непомічений Америкою. І якщо його виявлять, то кого бомбять? Не Москву. Не Україну. Але Лобінію!"
  
  
  "Я повинен нагадати вам ваші власні слова, товаришу. Ви зажадали радянської допомоги. Ця зброя була розгорнута на вашій землі на ваше прохання".
  
  
  "Трюк! Ще один російський трюк. Мені дано зброю абсолютного жаху, і я зведений до того, щоб жбурляти локомотиви".
  
  
  "Обидва запуски були успішними".
  
  
  "Успішно? Успішно, товаришу?" Полковник підскочив довкола свого столу. Його жорстоке обличчя зіткнулося з росіянами. "Бачиш цю карту?" - Сказав він, вказуючи на глобальну настінну карту.
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  "Покажіть мені цілі, які я знищив".
  
  
  "Ви не можете очікувати точності від таких снарядів".
  
  
  "Я знаю це, ти, собако!"
  
  
  “Локомотивом неможливо керувати у польоті. Як би там не було, перший запуск був надзвичайно успішним – якщо ваші американські шпигуни мають рацію. Снаряд пролетів повз Білий будинок на нікчемній відстані – враховуючи відстань, яку пролетів снаряд”.
  
  
  "Він нічого не знищив!"
  
  
  "Він пройшов на значній відстані від зазначеної мети. Це безпрецедентно".
  
  
  "Другий навіть не вразив Вашингтон!"
  
  
  "З вини несучих рейок. Їх довелося перекладати, щоб пристосувати до вузькоколійного європейського паровоза. Це послабило їх. Я пояснив вам, що якби ви наполягали на використанні американських локомотивів, усі подальші запуски довелося б робити на американських локомотивах. Європейські двигуни мають більш короткі двигуни. Вони не підходять до гусениць у тому вигляді, в якому вони були закладені спочатку.Якби ви почекали, поки не встановите інший американський двигун, другий удар міг би бути завданий по меті».
  
  
  "Тепер ти звинувачуєш мене!"
  
  
  "Я вказую на те, що я не вибирав ні намічених цілей, ні снарядів. Я можу тільки керувати зброєю".
  
  
  "Якби ви дали мені одну ракету, я міг би досягти своєї мети. Мені не потрібно обрушувати смертоносний дощ на всю Америку. Руйнувань Вашингтона було б достатньо. Це задовольнило б мене".
  
  
  "З радянської точки зору, обидва запуски були беззастережно успішними. Після ремонту та додаткових коригувань я впевнений, що повний успіх буде неминучим!"
  
  
  "Я не хочу неминучого успіху! Я хочу миттєвого успіху. Я і так занадто довго чекав. Китайці пообіцяли мені ядерну зброю, а тиск США змусив їх відмовитися. Іранці обіцяли мені отруйні гази, і навіть вони відмовилися під тиском Вашингтона. Моїх агентів терору заарештували у кожній столиці. Що б я не робив, кожен план, який я виношую, американці відрубують мені руки до того, як він здійсниться. Я більше не чекатиму”.
  
  
  "Ви чекатимете щонайменше тиждень. Для ремонту", - твердо сказав Колдунов.
  
  
  Полковник тремтів від стримуваної люті. Його очі перетворилися на тонкі щілинки.
  
  
  "Я знаю, на що ви розраховуєте, ви та ваші російські господарі".
  
  
  Колдунов нічого не сказав.
  
  
  "Ви розраховуєте на те, що мої локомотиви не завдадуть реальної шкоди".
  
  
  "Якщо вони вразять свою мету, збитки будуть жахливими".
  
  
  "Ні. Ти розраховуєш, що більша частина їхньої маси згорить при вході в атмосферу. Те, що падає на землю, - лише частина цілого".
  
  
  "Це не наша вина. Якщо ви зможете забезпечити нас двигунами, несприйнятливими до сил, що повертаються, ця проблема буде вирішена".
  
  
  "Не дивись так самовдоволено, Колдунов. Я можу вчинити саме так".
  
  
  Всупереч собі Петро Колдунов слабо посміхнувся. Посмішка зникла при наступних словах полковника.
  
  
  Іди і полагоди свою зброю жаху. Я чекаю наступний локомотив сьогодні. І як тільки пістолет запрацює, ви направите його на мету, де, незалежно від того, наскільки далеко від мети він потрапить, будуть величезні втрати. Бо якщо я не можу отримати Вашингтон, округ Колумбія, я погоджуся обрушити смертоносний дощ на Нью-Йорк.
  
  
  "Один тиждень", - сказав Колдунов.
  
  
  "Іди зараз".
  
  
  Після того, як російська пішла, полковник Інтифада присів навпочіпки за своїм столом. Його великі волосаті руки тремтіли від гніву. Він одержав реакцію. Колдунов зрозумів. Вашингтон, округ Колумбія, з його відкритими просторами – це одне, але Манхеттен, щільно заповнений хмарочосами та людьми, був зовсім іншим.
  
  
  Незабаром, думав полковник Інтифада, Америка відчує жахливий кулак його гніву.
  
  
  Телефон пронизливо задзвонив, і полковник Інтіфада підняв слухавку.
  
  
  "Так? Що це?" він огризнувся.
  
  
  "Ми сьогодні в поганому настрої?" - ввічливо поцікавився м'який голос.
  
  
  Грубе обличчя полковника розслабилося. Голос по телефону був таким обнадійливим.
  
  
  "Привіт товариш".
  
  
  "Здрастуйте, полковнику. Так краще. У мене для вас чудові новини".
  
  
  "Так?" Сказав полковник Інтифада, стискаючи слухавку. "У мене є вантаж "вуглець-вуглець"".
  
  
  "Це чудові новини. Ваші вміння змінять багато життів. Так, дуже багато життів", - сказав полковник Інтіфада, дивлячись на свою глобальну карту.
  
  
  "Я радий надати послугу. Це те, заради чого я живу. Ви, звичайно, простежите за тим, щоб узгоджену суму було переведено на мій рахунок у Цюріху перед відправкою".
  
  
  "Миттєво".
  
  
  "Приємно мати з вами справу. Чи буде щось ще?"
  
  
  "Так, я раптово опинився на ринку локомотивів".
  
  
  "Технічні характеристики?"
  
  
  "Мене цікавлять найбільші доступні європейські моделі. Вони не обов'язково мають бути в робочому стані. Головне, щоб колеса оберталися вільно".
  
  
  "Це дивне прохання".
  
  
  "Я знаю, що можу розраховувати на вашу абсолютну конфіденційність у цьому питанні".
  
  
  "Звичайно. Я існую для задоволення потреб клієнта. Отже, скільки вам потрібно?"
  
  
  "Стільки, скільки зможете відправити. Я передбачаю, що в моїй країні в найближчі кілька років буде серйозна нестача локомотивів".
  
  
  "Я повернуся до вас зі специфікаціями до кінця робочого дня, у ваш час".
  
  
  "Дякую тобі, друже".
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Була майже опівночі, коли таксі висадило Римо та Чіуна біля воріт Фолкрофта.
  
  
  "Є здача на стодоларову купюру?" Римо спитав таксиста.
  
  
  Водій повернув своє забіячне обличчя і сказав похмурим голосом: "Не вішай мені локшину на вуха. Я назвав тобі фіксовану ціну перед тим, як ми рушили. П'ятдесят баксів, я сказав. Ти знав, що це буде коштувати п'ятдесят, коли ми починали".
  
  
  - На твоєму місці я приборкав би твій нахабний язик, - пирхнув Чіун.
  
  
  "І до тебе це теж відноситься, бастер. Вартість проїзду складає п'ятдесят баксів. І я не ношу з собою таку дрібницю. Мене постійно грабують".
  
  
  "Яка, по-твоєму, була б підходяща порада, тату?" Спокійно спитав Римо.
  
  
  "Я просто дав йому належну пораду", - чемно відповів Чіун. "І йому не заважало б прислухатися до нього".
  
  
  "Ти маєш рацію", - люб'язно сказав Римо. Він дістав із гаманця єдину стодоларову купюру, склав її навпіл, а потім розірвав купюру на рівні частини. Він простяг розгніваному таксисту половинку.
  
  
  "Що це за лайно?" - заревів таксист.
  
  
  "Йому, мабуть, подобається це слово "лайно", - зауважив Чіун. "Воно підходить до його гучної мови".
  
  
  "Це половина стодоларової купюри", - сказав Римо водію. "П'ятдесят доларів". Він усміхнувся. "Здачу можеш залишити собі".
  
  
  "Я не можу витратити це!"
  
  
  "Звідки ти знаєш, якщо не намагаєшся?" Недбало спитав Римо, виходячи з таксі.
  
  
  Таксист почав вибиратися за ним. Чіун злегка штовхнув двері. Водій улетів назад. Його голова вдарилася об лічильник. Заревівши, він ударив ногою у двері. Чіун притримав її мізинцем, коли Римо зайшов за кабіну і легенько підштовхнув.
  
  
  Таксі помчало по дорозі. Водій схопився за кермо якраз у той момент, коли машина зникла за поворотом дороги. Двигун завівся, і його рев набрав швидкість.
  
  
  "Ходімо, Татусю", - сказав Римо Чіуну. "У мене був довгий день. О-о-о", - додав він, дивлячись на темні контури санаторію Фолкрофт.
  
  
  "А", - сказав Чіун, простеживши за його поглядом. "Імператор Сміт все ще наполягає, хоча вже пізно".
  
  
  Коли двигун таксі затих у них за спиною, Римо та Чіун прослизнули у ворота. У доків присадкувата постать сиділа, мов комина, що спляча. Військовий вертоліт.
  
  
  "Я думаю, що вертоліт чекає на нас", - зауважив Римо. "Ось і весь наш вечір відпочинку".
  
  
  "Пішли", - сказав Римо стомленим голосом. "Нема сенсу відкладати неминуче. Ходімо подивимося, що відбувається".
  
  
  Вони знайшли доктора Гарольда В. Сміта за його столом. Обличчя Сміта було змарніло. Сам собою цей факт не був незвичайним. Без окулярів Сміт міг позувати для портрета людини на останній стадії голодної смерті. Але те, що робив Сміт, стривожило Римо.
  
  
  Сміт розпорошував пінистий антацидний засіб у його відкритий рот. Його було багато. Час від часу він зупинявся, щоб проковтнути, потім продовжував бризкати. Незабаром сопло забулькало і шумно зашипіло. Сміт струснув каністру і, нічого не отримавши, почав смоктати насадку, як дитина з пляшечки.
  
  
  Він не помічав Римо та Чіуна, поки Римо не прочистив горло.
  
  
  "Кхм", - сказав Сміт, гублячи банку. Вона скотилася з його столу, і Сміт потягнувся за нею. Він схибив. "Не має значення, вона була порожня", - сором'язливо сказав він. Він зніяковіло поправив свою дартмутську краватку.
  
  
  "Як справи, Смітті? Між іншим, ми позбулися Рембо".
  
  
  "Хто? О," сказав Сміт. Його голос був напруженим. "Так, слон. Добре. Слава богу, ти повернувся. У нас виникла ситуація".
  
  
  "Я знаю".
  
  
  "Ти це робиш?"
  
  
  "Гертоліт. Це була головна зачіпка".
  
  
  "О, так. Я наказав йому бути напоготові. Я був у сказі, Римо, чекаючи твого повернення".
  
  
  "Отже, ми повернулися", - недбало сказав Римо. "Що цього разу?"
  
  
  "Тихіше, Римо", - попередив Чіун. "Не квапи свого імператора. Очевидно, виникла серйозна справа. Поговори зі мною, про імператора. І не турбуйтеся про мого некерованого учня. У нього був важкий день, але він отримав цінний урок, який дозволить йому краще служити вам у майбутньому".
  
  
  "Так, добре. Але поки вас не було, сталася подія, що викликає серйозну міжнародну стурбованість".
  
  
  Тоне підборіддя Чіуна зацікавлено підвелося. Його цікавили питання, які становлять серйозну міжнародну заклопотаність. Чим із великою кількістю серйозних міжнародних проблем, пов'язаних зі Смітом, розбирався Майстер Сінанджу, тим більше Чіун вимагав наступних переговорів щодо контракту.
  
  
  "Так", - сказав Сміт. "Вашингтон зазнав нападу. Це сталося двічі за останні кілька годин".
  
  
  "Атакований!" Сказав Римо.
  
  
  "Якась нова форма наступальної балістичної зброї під назвою Kinetic Kill Vehicle. Президент тільки-но повідомив мені, що вона була випущена за допомогою якоїсь електромагнітної пускової системи, яка не піддається виявленню за допомогою системи раннього попередження. Перший KKV приземлився в кількох ярдах від Білого дому. Другий упав у Меріленді. На щастя, жоден з них не зачепив нічого критичного і не вибухнув. Жертв немає”.
  
  
  "Якраз те, що потрібне світові", - сказав Римо. "Ще одна нова наступальна зброя".
  
  
  "Усі види зброї є наступальними", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "То що ж нам робити, Смітті?"
  
  
  "Не будь дурнем, Римо", - втрутився Чіун. "Очевидно, що ми робимо. Ми вирушимо до тих, хто кидає цих ККВ, і знищимо їх, тим самим рятуючи республіку".
  
  
  "Не зовсім", - вставив Сміт.
  
  
  "Ні?" - спитав Чіун.
  
  
  "Що значить ні"?" Додав Римо.
  
  
  "Пентагон все ще намагається точно визначити джерело цих нападів. Ми можемо бути впевнені, що це іноземна держава, але хто, що або чому ще належить визначити. Президент хоче, щоб ви негайно прибули до Вашингтона. Він дуже засмучений усіма нас. Він думає, що ми повинні були якимось чином передбачити ці напади”.
  
  
  "У нього коротка пам'ять", - поскаржився Римо. "Після того, як ми врятували йому життя під час кампанії".
  
  
  "Я зрозумів, що він невдячний, як побачив його", - виплюнув Чіун. "Я голосував за іншого", - самовдоволено додав він.
  
  
  "Ви, майстер Чіун?" Запитав Сміт. "Але ви не громадянин США".
  
  
  "Вони не змогли зупинити мене. Крім того, я лише хотів скасувати голосування Римо".
  
  
  Римо голосно зітхнув. "Отже, що ми повинні робити у Вашингтоні?" він спитав Сміта.
  
  
  "Я не впевнений. Але я справді думаю, що було б добре, якби ви були поруч із президентом, щоб заспокоїти його. Він ще не зібрав свій кабінет і, схоже, повністю заплутався".
  
  
  "Він же не чекає, що ми будемо з ним няньчитися, чи не так?" Запитав Римо.
  
  
  "Боюсь, до цього все і зводиться. Тим часом уся наша структура військового командування приведена в повну бойову готовність. Світ балансує на межі чогось, але ніхто не знає чого".
  
  
  "Що станеться, якщо станеться ще один напад, коли ми там будемо внизу?" Римо хотів знати.
  
  
  Сміт довго нічого не говорив. Зрештою він зізнався: "Я не знаю".
  
  
  "Я знаю", - радісно сказав Чіун.
  
  
  Римо та Сміт повернулися, щоб подивитися на його сяюче обличчя.
  
  
  "Що?" Римо хотів знати.
  
  
  "Так, розкажи нам", - підказав Сміт.
  
  
  "Нічого", - сказав Чіун.
  
  
  "Звідки ти це знаєш?" Запитав Сміт.
  
  
  "Бо так завжди буває з подібними речами".
  
  
  "Які речі?" Римо та Сміт заговорили разом. Їхні голоси, що зливаються, гармоніювали, як флейта і консервний ніж. "Облоги".
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" Це від Сміта.
  
  
  "Це дуже просто", - сказав Чіун, засовуючи пальці з довгими нігтями в рукави, що роздуваються. "Впали два камені".
  
  
  "Каміння. Де ти береш "камені"?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Вони не вибухнули, правда?"
  
  
  "Вірно", - повільно визнав Сміт.
  
  
  "Тоді це каміння. Або з таким же успіхом могли б бути камінням. У них безперечно немає нічого небезпечного, інакше вони б вибухнули".
  
  
  "Продовжуй говорити", - підказав Сміт.
  
  
  "Те, що ми спостерігаємо, - це форма ведення війни, небачена за багато століть. Облогова машина".
  
  
  "Ніколи про це не чув", - сказав Римо.
  
  
  "Я думаю, він має на увазі катапульту".
  
  
  "Так, точно. Це інша назва для цього. Римляни часто використовували його. Іноді це було успішно, але частіше ні. Це працювало таким чином. Армія оточує форт або місто, перекриваючи постачання. Потім облягаючі підтягують облогові машини. Спочатку вони завантажують їх великими. камінням і намагаються зруйнувати стіни.Іноді вони посилають багато дрібних камінців у саме місто, щоб привести населення до смутку.Іноді вони у щось потрапляють, в людину чи будинок.Але це трапляється рідко. не для руйнування. Дуже схоже на ваші сучасні атомні ракети”.
  
  
  "Я ніколи не думав про це у таких термінах", - сказав Сміт. "Але хто міг це зробити? І де їхня армія, що оточила місто?"
  
  
  "Зачекай хвилинку!" Сказав Римо. "Я на це не куплюся. Катапульти. Звідки?"
  
  
  "За нашою інформацією, KKV прилетіли через Атлантику. Це робить підозрюваною будь-яку країну від Великобританії до Росії".
  
  
  "Жодна катапульта не зможе перекинути камінь через Атлантику".
  
  
  "Вірно", - визнав Сміт. "Але порівняння майстра Чіуна в принципі розумне. Я хотів би, щоб він продовжив". Римо схрестив руки на грудях. Задоволено посміхнувшись, Чіун продовжив. Його голос став глибоким та звучним. Йому подобалося давати поради своєму імператору.
  
  
  "Я не знаю, де знаходиться армія. Можливо, вона в дорозі. Можливо, її не відправлять, поки облога не почнеться повністю. Але я знаю ось що. Метод - це метод облоги. Мета - деморалізувати. І реальність така, що лише небагато. з цих снарядів, якщо взагалі якісь, потраплять у намічену мету – чи взагалі у щось важливе. Бо європейці – архітектори облоги, і є одна річ, яка завжди притаманна європейцям”.
  
  
  Сміт нетерпляче подався вперед. "Так?"
  
  
  Чіун мудро підняв палець. "Це жахливі постріли".
  
  
  Сміт швидко заморгав. Його сухе обличчя скривилося від розчарування, він відкинувся на спинку стільця.
  
  
  "Ми не можемо розраховувати на те, що ці KKV продовжать промахуватись за своїми цілями", - серйозно сказав він.
  
  
  "Ні. Спочатку у них закінчаться великі камені. Потім маленькі. Потім вони скоротяться до кидання камінчиками. Потім вони підуть".
  
  
  "Отже, що ми повинні робити у Вашингтоні, Смітті? Стояти, засунувши руки в кишені? Чи, може, ми піднімаємо руки, щоб упіймати наступну, коли вона впаде?" Я думаю, що натомість ми повинні шукати людей, які стоять за цим”.
  
  
  "Це не повинно бути важко", - впевнено сказав Чіун. Вони знову глянули на нього.
  
  
  "Продовжуй", - сказав Сміт, і на його обличчі знову спалахнула надія.
  
  
  "Кого ваш уряд дратував останнім часом?"
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Нації беруть в облогу не для того, щоб домогтися завоювання або розв'язати війну. Вони беруть в облогу, щоб покарати, як я вже казав. Шукайте ревнивого принца, який вважає, що у нього є причина вилити свій гнів на вашого президента".
  
  
  "Це довгий список", – сказав Римо. "Кожна третя країна у світі ненавидить нас - із вагомою причиною чи без неї".
  
  
  "Такий гнів, про який свідчать ці два напади, мотивований пристрастю. Шукайте людину зі пристрастю".
  
  
  "І ніякого сенсу. Він, очевидно, забуває, що кидає каміння в єдину націю в історії, яка у гніві скинула ядерну бомбу на іншу".
  
  
  "Без будь-якого способу відстежити походження цих KKV злочинець у відносній безпеці", - визнав Сміт. "Я думаю, ти маєш рацію, Римо. Ваша робота повинна полягати у пошуку та усуненні джерела цієї загрози. Але поки ми не встановимо це джерело, я хочу, щоб ви обоє були у Вашингтоні. Можливо, ви з Чіуном могли б оглянути місця падіння. Можливо, ти зможеш дізнатися щось цінне”.
  
  
  "Не я", - твердо сказав Римо. "Для мене один камінь схожий на інший".
  
  
  "Включаючи той, що сидить у тебе на плечах", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Попри заперечення своїх головних радників, президент Сполучених Штатів вийшов в ефір, щоб заспокоїти націю. "Ситуація під контролем", - заявив Президент із трибуни у Східній залі Білого дому. Перед ним сиділи представники всіх великих телеканалів. Зал був переповнений. Яскраве світло телевізійних камер було інтенсивним. У самому повітрі пахло жаром. То була перша прес-конференція нової адміністрації. Тільки тому це було б ретельно вивчено. Але той факт, що президент був відсутній в Овальному кабінеті напередодні, свого першого дня на цій посаді, викликав хвилю чуток.
  
  
  "Яка ситуація?" - Запитав репортер.
  
  
  Президент був приголомшений. Він сказав лише першу пропозицію з того, що мало стати десятихвилинним підготовленим текстом, а вони вже закидали його питаннями. Він замислився, чи повинен він змусити цю людину замовкнути, чи просто продовжувати читати. "Так, у якій ситуації?" приєднався інший репортер.
  
  
  Президент вирішив обійтись без підготовленого тексту.
  
  
  "Поточна ситуація", - сказав він. Преса незрозуміло подивилася на нього.
  
  
  "Пан президент, - запитала жінка-репортер, - чи не могли б ви прокоментувати вашу передбачувану проблему з алкоголем?" На обличчі президента позначився жах.
  
  
  "Які проблеми з алкоголем?" – спитав він.
  
  
  Журналістка не відповіла. Вона була надто зайнята написанням його відповіді.
  
  
  "Яка проблема з алкоголем?" Президент повторив.
  
  
  Йому ніхто не відповів. Вони були надто зайняті, записуючи і це також.
  
  
  "Чи можемо ми повернутися до кризи?" – подав голос репортер.
  
  
  "Я не казав, що була криза", - сказав президент.
  
  
  "Отже, ви заперечуєте існування кризи?"
  
  
  "Ну, ні. Але я не можу класифікувати поточну ситуацію як кризову".
  
  
  "Тоді як би ти це назвав? Зрештою, ти йдеш на свій інавгураційний бал, віддаляєшся на вечір і зникаєш на цілий день. Усі бачили, як ти пив другий келих шампанського".
  
  
  "Другий..."
  
  
  "Чи знає перша леді, де ви були минулої ночі?" – поцікавився інший репортер.
  
  
  "Звичайно. Вона була зі мною", - обурено сказав Президент.
  
  
  Представники преси діловито записували слова президента, начебто вони були дуже важливими. Олівці голосно дряпали блокнотами. Гудили численні портативні магнітофони. Від жару сліпучих вогнів у президента закрутилася голова. Все, що він мав намір зробити, це повідомити націю, що раптова надзвичайна ситуація зайняла перший день його президентського терміну. З міркувань національної безпеки він не міг прокоментувати надзвичайну ситуацію, але вважав, що вона на шляху до того, щоб бути під контролем. Натомість вони лізли в його особисте життя. Будучи щасливо одруженим більшу частину свого дорослого життя і ще довше залишаючись професійним політиком, президент дотримувався думки, що він не мав особистого життя. Як такий.
  
  
  "Пане Президенте, у нас є звіт про те, що Стратегічне авіаційне командування перевело всі бомбардувальні авіакрила B-52 у стан бойової готовності. Чи готуємося ми до вторгнення?"
  
  
  "Ні", - рішуче сказав президент. "Нісенітниця".
  
  
  "Тоді чи можете ви пояснити цей рух літака SAC у ваш перший день?"
  
  
  "Звичайні навчання", - сказав президент. Він терпіти не міг такої брехні, але він виступив по телебаченню, щоб заспокоїти націю, а не викликати паніку.
  
  
  "Отже, це не пов'язано з цією передбачуваною надзвичайною ситуацією?"
  
  
  "Надзвичайна ситуація не є уявною. Вона цілком реальна. Це дуже серйозно".
  
  
  "Якщо це так серйозно, то чому б вам не розповісти про це людям? Хіба ви не відчуваєте, що зобов'язані перед тими, хто проголосував за ваше обрання на цей пост, бути з ними на рівних?"
  
  
  "Я згоден з ними", - палко заявив Президент.
  
  
  "Пане Президенте, можемо ми повернутися до вашої проблеми з алкоголем?"
  
  
  "Яка проблема з алкоголем?" Президент заревів.
  
  
  "Ви це кажете вже втретє", - припустив інший репортер. "Чи означає це, що ви категорично заперечуєте, що у вас виникли проблеми з алкоголем унаслідок надмірного вживання під час балу з нагоди інавгурації?"
  
  
  "Я справді заперечую це".
  
  
  Вашингтонська преса знову почала діловито черкати у своїх блокнотах, і президент із болючим жахом подумав про вечірні заголовки: "ПРЕЗИДЕНТ ЗАМИНАЄ ПРОБЛЕМУ ВЖИВАННЯ АЛКОГОЛЯ".
  
  
  "Тепер послухайте", - сказав Президент. “Я просто хочу запевнити націю, що ситуація перебуває під контролем. Немає необхідності турбуватися. Прямо в цей момент один із найкращих військових розумів у Пентагоні займається цією проблемою”.
  
  
  "Військові? Ми чекаємо на напад?"
  
  
  Президент вагався. Він не хотів брехати. І це була б дуже велика брехня. Особливо якби був ще один напад.
  
  
  Репортер стрибнув у "Геп". "А як щодо пожежі в Лафайєт-парку? І вибуху на полі для гольфу в Бетесді? Це якось пов'язано?"
  
  
  Це питання не залишило президенту вибору. Йому довелося б збрехати.
  
  
  "Мені сказали, що Бетесда була падінням метеорита. Пожежа в парку була просто пожежею".
  
  
  Ніхто не заперечував це, на диво полегшення президента.
  
  
  "Я можу сказати вам ось що", – додав він. "Якась іноземна нація брязкає перед нами своєю зброєю. Ми знаємо, хто ця нація і що вони задумують. І я хочу запевнити народ Америки, що ми тримаємо справу в своїх руках, і, більше того, я хочу повідомити цю іноземну державу про тому, що наступний крок з їхнього боку призведе до суворих санкцій”.
  
  
  "Військові санкції, пане Президенте?"
  
  
  "Я... Без коментарів", - швидко сказав Президент. Чорт забирай, подумав він. Вони заманили мене в мишоловку.
  
  
  До нас швидко підійшов речник президента.
  
  
  "Це будуть усі джентльмени", - сказав він, забираючи президента з трибуни.
  
  
  "Але я ще не закінчив!" - прошипів президент.
  
  
  “Так, це так, пане президенте. Вони з'їдають вас живцем. Будь ласка, ходімо зі мною. Ми попросимо ваших людей з контролю за шкодою розібратися з цим”.
  
  
  Президент Сполучених Штатів неохоче манірно помахав пресі на прощання. Він би зі значно більшим задоволенням пристрелив їм пташку. Але це вийшло б в ефір із наступним двадцятихвилинним критичним аналізом значення жесту президента та його далекосяжних політичних наслідків.
  
  
  Ідучи по вкритому розкішним килимом холу, він ставив питання, що наштовхнуло його прес-секретаря на думку, що він може скасувати рішення Головнокомандувача на його власній прес-конференції. Ким ця людина себе уявила - агентом секретної служби?
  
  
  У своєму кабінеті в Пентагоні генерал Мартін С. Лейбер вимкнув телевізор і зітхнув з полегшенням.
  
  
  Президент провалив свою прес-конференцію. Якого біса, подумав він. Бідолаха був зелений, як трава. У нього це виходило краще. А преса – справжні акули. Ви ніколи не змогли б перемогти там, де це стосувалося їх. Але важливим було те, що він не зруйнував кар'єру генерала Лейбера. Саме це й сталося б, якби він точно згадав, хто був "найкращим військовим розумом у Пентагоні".
  
  
  Преса накинулася б на генерала Лейбера, як поліроль на чобіт. Вони хотіли б знати його плани, історію його життя і насамперед щоденну історію його військової кар'єри.
  
  
  Це було б соковите читання. Генерал Мартін С. Лейбер був молодшим офіцером тилу під час корейської війни. Він був абсолютно некомпетентний у бою, у керівництві та у всіх інших якостях, важливих для військової служби. Але коли вдалий північнокорейський артилерійський снаряд розніс офіцерський клуб за два дні до щорічної різдвяної вечірки, забравши дорогоцінний запас спиртного ВПС, він впав на тодішнього майстер-сержанта Мартіна С. Лейбера, щоб поповнити запаси на базі.
  
  
  Не було жодної випивки, яку можна було б дістати. Сержант Лейбер побачив, що його ось-ось зроблять у рядові, коли він натрапив на армійський танк, який залишився стояти на узбіччі дороги, доки його екіпаж займався проституцією. Вважаючи, що армія - це менш ворожий вигляд ворога, сержант Лейбер виїхав з танком, який він обміняв у підрозділі РК кілька ящиків гарного рисового вина. Будь-який інший задовольнився б тим, що так легко зняв би бекон з вогню. Тільки не майстер-сержант Мартін С. Лейбер. Потім розбавив вино водою, щоб подвоїти кількість шести ящиків до дванадцяти, і з тріумфом повернувся на базу.
  
  
  Через тиждень, протрезвівши, він обміняв шість ящиків, що залишилися, на двотижневу відпустку в Токіо, де придбав річний запас підроблених північнокорейських сувенірів і оцінив їх як справжні.
  
  
  З цього моменту Лейбер проклав собі шлях до капітанських планок і нарешті до генеральських зірок. Військово-повітряні сили були добрими до нього навіть під час війни у В'єтнамі, коли корупція в уряді Південного В'єтнаму настільки вкоренилася, що генералу Лейберу довелося змінювати багатомільйонне обладнання - навіть коли він продав останні зі своїх північнокорейських багнетів на північно-в'єтнамські багнети.
  
  
  Це була кар'єра, яка зрештою призвела до Пентагону, до фальсифікації оборонних контрактів та позолочених замовлень на закупівлі. І тепер, коли відставка була не за горами, генерал Лейбер не збирався все упускати. Саме це й сталося б, якби преса пронюхала про його ім'я. Вони б опублікували заголовок "ПРЕЗИДЕНТ ВІДДАЄ ДОЛЮ НАЦІЇ В РУКИ СПІВРОБІТЦЯ ЗА ЗАКУПКами" по всіх газетах країни.
  
  
  Поки президент не мав жодного уявлення про свій справжній статус, генерал Лейбер міг продовжувати. І поки він міг продовжувати, все ще був шанс, що він зможе розвернутися і вибратися з цієї колотнечі.
  
  
  Спочатку йому треба було з'ясувати, звідки беруться ці чортові парові двигуни.
  
  
  Зробивши глибокий вдих, генерал Лейбер потягнувся до того, що, на його думку, була найпотужнішою зброєю в арсеналі Сполучених Штатів. Телефон. Він набрав номер військово-повітряної бази Ендрюса.
  
  
  "Майор Чік. Генерал Лейбер слухає. Президент щойно попередив націю про кризу".
  
  
  "Боже мій! Він розповів їм про локомотиви?"
  
  
  "KKV's, чорт забирай! Я казав тобі ніколи більше не вживати слово на букву "Л"".
  
  
  "Вибачте, генерале. ККВ. І я вважаю, це означає, що він цього не робив".
  
  
  "Чортовськи вірно, що він цього не зробив. Наш президент, благослови його господь, не дурень. Тепер мені потрібні відповіді".
  
  
  "У нас тут частини другої KKV, генерал". За голосом майора звуки молотків, що вдарялися в метал, були какофонією. Приглушене ревіння печей створювало статичний фоновий шум.
  
  
  "Я можу це чути. Але що в тебе є?"
  
  
  "Можливо, нам пощастило, сер. Цей, схоже, не був такий пошкоджений при вході в атмосферу".
  
  
  "Це сталося шкереберть".
  
  
  "Це все пояснило б. Насправді, задня частина отримала найбільші пошкодження від тертя".
  
  
  "І що?"
  
  
  Що ж, ніс - або як ви його там назвали - залишився недоторканим. Сер, це може бути передчасно.
  
  
  "Так, так, покінчи з цим!"
  
  
  "Немає жодних ознак пастки корів. І ми знайшли те, що, на нашу думку, є одним із стрижнів бампера. Мої люди намагаються зібрати його, щоб бути впевненими".
  
  
  "Впевнений у чому, чорт забирай?"
  
  
  "Хіба ви не пам'ятаєте нашу попередню розмову, генерал? - Відсутність cowcatcher означає, що це не американське. У нас іноземне ... е-е ..... KKV".
  
  
  "Чи можете ви ідентифікувати країну походження?"
  
  
  "Це моя надія, сер".
  
  
  "Можливо, це африканець?"
  
  
  "Африканець?" перепитав майор, його голос був похмурим. Генерал виразно чув, як він гортає сторінки книги.
  
  
  "Я не бачу згадки про будь-які африканські моделі в цій книзі в steam KKV".
  
  
  "Наша розвідка вказує, що він стартував з Африки. Тож він має бути африканським".
  
  
  "Першою була американська модель. Але, звичайно, багато старих моделей було відправлено за кордон після того, як ми переробили дизельні двигуни. Чи можу я сказати "двигуни" відкрито?"
  
  
  "Мені все одно", - похмуро сказав генерал. "Я хочу знати, звідки взялася ця штука. Чи є якийсь спосіб це з'ясувати?"
  
  
  "Є одна можливість, сер. Ліврея".
  
  
  "Скажи це ще раз".
  
  
  "Коли двигун надходить в експлуатацію, він забарвлюється в кольори компанії-оператора. Так само, як сьогодні це роблять з пасажирськими літаками. Вони називають це лівреєю".
  
  
  "Здорове міркування, майоре. Якого кольору цей KKV?"
  
  
  “Невідомо, генерале. Вся поверхня випалена. Але ми намагаємося зіскребти бруд і дістатися до фарби. Це наш єдиний шанс”.
  
  
  "Вам знадобиться якесь спеціальне обладнання?"
  
  
  "Так, те, що вони використовують для аналізу фарби. Я подумав би, що лабораторія ФБР змогла б допомогти.
  
  
  “Нічого хорошого. Я не знаю нікого у ФБР. Вони представники закону. Я не втручаюся у цивільне законодавство. Військові – це одне, але як тільки цивільний закон сідає людині на хвіст, вони її не відпускають”.
  
  
  "Я розумію, до чого ви хилите, генерале. А як щодо ЦРУ?"
  
  
  "Ні за що. Ти вступаєш у бій із цими моторошними ублюдками, і наступне, що ти помічаєш, - їхні перископи піднімаються з сортира, поки ти сидиш на ньому".
  
  
  "Що ж, генерале, що б вам не довелося робити, якщо ми зможемо отримати зразки фарби і ви зможете їх ідентифікувати, у нас мають бути наші посвідчення особи".
  
  
  "Я займуся цим негайно", - пообіцяв генерал Лейбер, вішаючи слухавку.
  
  
  "Чорт!" він вилаявся після деякого роздуму. Він нічого не знав про аналіз фарби. Найгірше, він не знав нікого, хто знав.
  
  
  Несподівано задзвонив телефон, і, не роздумуючи, він підняв слухавку.
  
  
  "General Leiber?" Голос був дуже авторитарним, дуже воєнним.
  
  
  "Так. Хто це?"
  
  
  "Це об'єднаний комітет начальників штабів".
  
  
  "Я чую лише одного з вас".
  
  
  "Я голова. Адмірал Блекберд. Ми щойно переглянули звернення президента. Що відбувається? Хто цей військовий розум, про який говорить президент? Ми знаємо, що це не виконуючий обов'язки міністра оборони. Цей виродок у нас тут, внизу, де він не зможе". все зіпсувати своєю недосвідченістю”.
  
  
  "Гарний хід", - сказав генерал Лейбер, який навіть не подумав про міністра оборони. "Адмірал, - продовжував він, - якби президент хотів, щоб особистість цієї людини була відома, вона б передала це по радіо. Я зрозумів від президента, що безпека старих добрих Сполучених Штатів Америки залежить від того, чи буде ім'я цієї людини державною таємницею. ".
  
  
  "Хм-м-м. Я вважаю, у цьому є добрий стратегічний зміст. Розкажи нам про ситуацію з погляду загроз".
  
  
  "Ми на Defcon Two і тримаємось".
  
  
  "Ми це знаємо. Яка ситуація з вашого боку?"
  
  
  "Ми рухаємося до виявлення агресора".
  
  
  "Добре. Нам не терпиться натиснути ось тут кнопки. Ми можемо щось зробити, щоб прискорити процес?"
  
  
  "У нас тут складна проблема із аналізом матеріальних засобів", - сказав генерал Лейбер. "Чесно кажучи, ми не впевнені, як діяти далі. Звичайні агенції, які могли б займатися такою роботою, є цивільними. Ми не хочемо залучати їх".
  
  
  "Гарна думка. Громадянські не можуть бити пісок".
  
  
  "Я читаю тебе тут. То що ж нам робити?"
  
  
  "Генерал, коли Об'єднаний комітет начальників штабів перебуває у такій ситуації, є лише одне місце, куди можна звернутися".
  
  
  "Сер?"
  
  
  "Комп'ютери, чувак. Комп'ютери сьогодні можуть усі. Що тобі потрібно зробити, так це знайти комп'ютер, який впорається з цим питанням, запрограмувати його та дозволити йому працювати!"
  
  
  "Чудово, адмірал. Я передам вашу пропозицію. Ми будемо на зв'язку".
  
  
  Генерал Лейбер повісив слухавку з тріумфальним виразом обличчя. Чому він сам до цього не здогадався? Звичайно. Комп'ютер. У Пентагоні їх було безліч - комп'ютери для розрахунку заробітної плати, комп'ютери для аналізу витрат, навіть комп'ютер wargaming. Десь.
  
  
  Проблема була в тому, що на програмування цих проклятих штук ходили тижні або навіть місяці. У генерала Лейбера не було тижнів, щоб запрограмувати комп'ютер на аналіз обгорілих відколів фарби. І він, звичайно, не довіряв жодному програмісту з Пентагону, який знає, що аналізується і чому. Витік інформації з Пентагону був гіршим, ніж з Конгресу.
  
  
  Генерал Лейбер набрав ще один номер. Коли задзвонив телефон, він відчув внутрішню міць інструменту, за допомогою якого він сколотив невеликий стан. Нехай у інших будуть їхні реактивні літаки, кораблі та танки. Генерал Лейбер підключив його до лінії за допомогою стаціонарного багатоканального телефону в будь-який день тижня.
  
  
  "Ексельсіор Системз", - сказав нудний чоловічий голос.
  
  
  "Річардс, каже генерал Мартін С. Лейбер".
  
  
  "Генерал Лейбер", - бадьоро промовив голос. Потім, нижчим тоном: "Щось не так, генерал?"
  
  
  "Чортовськи вірно, щось не так. Ми на межі".
  
  
  "Ні", - відповів голос. "Тільки не кажи мені, що вони дізналися про несправні комп'ютерні чіпи".
  
  
  "Нічого подібного, чувак. Я говорю про національну безпеку".
  
  
  "Тільки не кажи мені, що вони відправляють ці літаки в бій?"
  
  
  "Це може статися. І ти знаєш, що станеться з нашими дупками, якщо вони це зроблять".
  
  
  "Боже мій. Ми підемо в загін".
  
  
  "Ти поїдеш у в'язницю, цивільне обличчя. Вони відтягнуть мою стомлену дупу до частоколу. Ми говоримо тут про державну зраду".
  
  
  "Боже мій", - схлипнув інший чоловік. "Що нам робити?"
  
  
  "Єдиний вихід із цього - якщо я зможу отримати в свої руки найкращий рис комп'ютер у світі".
  
  
  "Ми створюємо найкраще. Ми на передньому краї у всьому. Паралельна обробка. Штучний інтелект. Називайте як хочете".
  
  
  "Мені потрібен блок аналізу завдань, і я мушу сам програмувати. Міркування безпеки".
  
  
  "Але що ви знаєте про програмування, генерале?"
  
  
  "Ні біса. Але мені потрібно, щоб це було зроблено якнайшвидше".
  
  
  "Тільки одна машина могла б впоратися з цим. Це наша нова система Excelsior Systems Quantum серії Three Thousand. Існує тільки одна. Це квантовий стрибок у порівнянні з будь-яким мейнфреймом, який тільки можна собі уявити. Це система зі штучним інтелектом та можливістю паралельної обробки. Активується голосом. Реагує на голос. Вам не потрібно буде її програмувати. просто поговоріть із нею”.
  
  
  "Надсилайте це!"
  
  
  "Генерал, я не можу відправити єдиний працюючий прототип. ES Quantum буде виставлений на торги. Цього хоче ЦРУ. Те ж саме хочуть АНБ та НАСА. Я очікував, що ви подасте заявку на Пентагон".
  
  
  "Так", - відрізав генерал Лейбер. "І це моя заявка. Надішліть її сьогодні, інакше."
  
  
  "Чи ще що?"
  
  
  "Я донесу на тебе. Про несправні чіпи, які ти продав ВПС, які встановлені на всіх існуючих літаках-невидимках. Якщо ми коли-небудь почнемо війну, ці чіпи будуть працювати зі збоями, як мухи, які смокчуть ДДТ".
  
  
  "Але я продав їх через тебе! Ти загруз у цьому так само глибоко, як і я!"
  
  
  "Я вже дивлюся на кінець своєї кар'єри. Якщо я програю, ви програєте разом зі мною. Ви мене чуєте, містере?"
  
  
  "Це на вас не схоже, генерале".
  
  
  "Настали похмурі часи, цивільний. Тепер мені потрібна твоя відповідь".
  
  
  "Позичений?"
  
  
  "Як тільки я закінчу, ви зможете отримати його назад. Але я чекатиму кращого відношення, коли Пентагон подасть заявку".
  
  
  "Я знав, що ви збираєтеся це сказати, генерале".
  
  
  Не встиг генерал Лейбер повісити люльку, як вона задзвонила знову. На лінії пролунав хрипкий голос президента.
  
  
  "Ви бачили прес-конференцію?" спитав він.
  
  
  "Так, сер. І якщо я можу так сказати, сер, ви проробили видатну роботу, коли вперше вийшли за ворота".
  
  
  “Не будь смішним. Вони з'їли мене на сніданок. І тепер засоби масової інформації роздмухують цю справу. Мені доведеться оприлюднити всю правду, якщо ми найближчим часом не отримаємо відповіді на деякі питання”.
  
  
  "Не бійтеся, пане Президенте. Я збираюся отримати постачання високошвидкісного комп'ютера, який, як я очікую, впорається з цим завданням".
  
  
  "Комп'ютер?"
  
  
  "Так, це дуже багато для одного генерала. Навіть якщо це буду я. У цієї дитини є все".
  
  
  "Глобальні зв'язки?"
  
  
  "Звичайно", - сказав генерал Лейбер, запитуючи, що означають "глобальні зв'язки".
  
  
  "Як щодо синхронного перекладу іншою мовою?"
  
  
  "За останнім словом техніки", - сказав генерал, дивуючись, чому президент так цікавиться мовами у такий час, як це.
  
  
  "Де зараз цей комп'ютер?"
  
  
  "Упаковується для надсилання".
  
  
  "Тримайте оборону", - сказав Президент.
  
  
  Генерал Лейбер слухав музику маршу Джона Філіпа Сузи, наморщивши чоло.
  
  
  Президент знову вийшов на зв'язок.
  
  
  "Цей комп'ютер", - сказав він. "Він не потрапить до Пентагона".
  
  
  "Звичайно, це так. Я щойно реквізував його".
  
  
  "Ні, це не так. Воно вирушить туди, куди я скажу вам його відправити. Тепер, будь ласка, запишіть цю адресу".
  
  
  Генерал Лейбер переписав адресу складу у Трентоні, штат Нью-Джерсі.
  
  
  "Відправ це туди".
  
  
  "Але, пане президент, чому?"
  
  
  "Я піднімаю це нагору. Ви, звичайно, продовжите свою частину розслідування".
  
  
  "Звичайно", - сказав генерал. "Але..."
  
  
  "Ніяких "але". Це наказ".
  
  
  Генерал Лейбер повісив слухавку, дивуючись, звідки в президента раптом узялася така кмітливість. Лише кілька годин тому він був божевільним ідіотом. І що він мав на увазі, кажучи "тиснути його вгору"? Заради Бога, він дзвонив із Білого дому. Нагорі нікого не було.
  
  
  Стурбований генерал Лейбер зателефонував компанії Excelsior Systems. Президент нічого не сказав про повернення комп'ютера. Що ж, чорт забирай, нехай цей молокососий ублюдок з "Ексельсіора" турбується про те, щоб повернути свій власний чортовий комп'ютер. У генерала Лейбера були справи важливіші. За умови, що він сам не підсмажився на шляху.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  У Білому домі президент повісив слухавку. Те, що генерал Лейбер зателефонував із новинами про цей комп'ютер, було великою удачею. Це могло стати вирішенням його проблем. Він поліз у шухляду столу і витяг телефон red CURE. Подовжувач тягнувся з Овального кабінету прямо до спальні президента. Президент особисто підключив додатковий номер, а потім заборонив своїм співробітникам будь-які згадки чи питання про це.
  
  
  Він зняв слухавку. Підтвердження доктора Гарольда Сміта прийшло негайно.
  
  
  "Сміт, це ваш президент".
  
  
  "Звичайно", - сказав Сміт.
  
  
  "Сміт, де твої люди?"
  
  
  "Мої люди? Я відправив їх до Вашингтона кілька годин тому. Ви хочете сказати, що вони ще не прибули?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Так", - відповів писклявий голос.
  
  
  "Що це, пане Президенте?" Здивовано запитав Сміт. "Так чи ні?"
  
  
  "Це був не я", - сказав президент, оглядаючи Овальний кабінет. Хто казав? Він був один.
  
  
  "Пан президент, - суворо сказав Сміт, - це серйозне порушення нашої безпеки, якщо ви розмовляєте зі мною, коли інші перебувають у вашій присутності".
  
  
  "Я один. Я думаю". Президент оглянув кімнату. Вони не дарма назвали її Овальним кабінетом. Тут не було ні кутів, ні щілин, у яких міг би сховатися вбивця. Президент зазирнув у нішу свого столу. Там були лише його ноги.
  
  
  "Ні, ти не такий", - сказав другий голос. Твердий голос.
  
  
  "Сміт, - хрипко сказав Президент, - я не один. Саме тому я хотів, щоб ваші люди були тут".
  
  
  Через прапор Сполучених Штатів, що стоїть, з'явилася фігура. Президент моргнув. То був худорлявий, молодий чоловік з глибоко посадженими очима. Він був недбало одягнений. Другий чоловік - він вийшов через президентський прапор - був одягнений зовсім не буденно. Його кімоно було кольору китайської хлопавки. Спереду чорними і золотими нитками були вишиті два тигри "лютий". Здавалося неймовірним, що хтось із них міг сховатися непоміченим за прапорами, що стояли, але докази були перед ним.
  
  
  "Я помилився", - сказав Президент. "Вони тут".
  
  
  "Дозвольте мені поговорити з ними", - сказав Сміт.
  
  
  "Слухаю", - сказав Президент. Римо взяв люльку і почав тихо говорити.
  
  
  Східний чоловік глянув на президента мудрими очима. Він вклонився.
  
  
  "І як у вас справи?" спитав Президент. "Чіун, чи не так?"
  
  
  "Зі мною все гаразд", - сказав Чіун з формальною манірністю. "Я сподіваюся, ти тепер щасливий, коли зійшов на Орлиний Трон".
  
  
  "Що? О, так. Звичайно. Я дуже старанно працював, щоб отримати цей пост. Я просто не очікував, що цей тяжкий час настане так скоро".
  
  
  "Лідерство несе багато тягаря", - наспіваючи сказав Чіун. "На щастя, ми з Римом тут, щоб полегшити деякі з них".
  
  
  "Я б хотів, щоб ви могли щось зробити з пресою".
  
  
  "Не підкидай йому ідей", - раптом сказав Римо, прикриваючи долонею червоний телефон.
  
  
  "Тобі треба тільки прошепотіти їхні імена мені на вухо, і твої вороги перетворяться на пилюку на твоїх чоботях", - запропонував Чіун.
  
  
  "Я думаю, ви думаєте про останнього президента. Я не ношу черевиків. Але проблема не в пресі. Це джерело цих нападів. Якби ми тільки знали, яка нація стоїть за ними".
  
  
  "Як я вже говорив Сміту, це дуже просто", - сказав Чіун. "Шукай ревнивого принца".
  
  
  "Віце-президент?"
  
  
  "Він твій смертельний ворог?"
  
  
  "Зовсім немає. І, наскільки мені відомо, у мене немає ворогів - ні смертних, ні якихось інших".
  
  
  "У всіх глав держав є вороги. Дозвольте нам знайти цих таємних змовників. Ми повісимо їхні голови на паркан Білого дому. Якщо ми знайдемо правильного ворога, ваша проблема буде вирішена. Якщо ні, то насаджені голови стануть чудовим попередженням для претендентів, які нічого не підозрюють". трон”.
  
  
  "Я не думаю, що це спрацює".
  
  
  "Тоді ми чекатимемо наступної атаки". Чіун повернувся до Римо і впіймав його погляд.
  
  
  "Я тільки-но сказав Сміту, що ми дивилися на кратери і нічого не могли зрозуміти", - сказав Римо.
  
  
  "Звичайно, ми вбивці. Не детективи".
  
  
  "Дайте мені цей телефон", – сказав Президент. "Сміт? KKV були доставлені для аналізу. Вам і вашим людям не потрібно турбуватися про них. Знайдіть стартовий майданчик. Це ключ до розгадки".
  
  
  "Було б корисно, якби я мав уявлення про снаряди".
  
  
  Президент вагався. "Все, що я можу вам сказати, Сміт, це те, що це багатотонні колісні транспортні засоби. Досі вони не були озброєні будь-яким звичайним способом".
  
  
  "Насправді це не так багато, щоб продовжувати", - почав Сміт.
  
  
  "Я не хочу, щоб ти працював над цим. ККВ – це турбота Пентагону. Знайди місце запуску. Зрозумів?"
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Тепер товар, який я обговорював з вами, відправлений на ваш склад. Це має суттєво вплинути на ваші можливості пошуку".
  
  
  "Але, пане президент, я повторюю, що моєї системи достатньо для операцій CURE".
  
  
  “Цей працюватиме краще. Він може виконувати кілька завдань одночасно. Мовний переклад більше не буде перешкодою”.
  
  
  "Все ще належить відсортувати величезну масу даних. Я, можливо, не зміг би впоратися з усім цим".
  
  
  "Тобі не доведеться, Сміт. Цей комп'ютер думає сам за себе. Він зробить більшу частину твоєї роботи за тебе. І я взяв на себе сміливість замовити деякі додаткові оновлення для решти твоєї роботи".
  
  
  "Поліпшення?"
  
  
  "По-перше, цей телефон повинен зникнути. Ви б бачили, як мені довелося його підлаштувати, щоб я міг отримати його в свої руки, що б не трапилося".
  
  
  "Сер, ця лінія була недоторканною більше двадцяти років. Ви не можете..."
  
  
  "Я можу, і я це зробив. Я б хотів, щоб всі припинили спроби перевизначити мене. Тепер про цей комп'ютер. Він поставляється з програмою встановлення. Я залишаю проблеми безпеки при встановленні на ваш розсуд".
  
  
  "Але, сер, я..."
  
  
  "Ніяких "але". Я втомився від "але". Я хочу діяти. Твої люди залишаться тут, поки ти не придумаєш відповіді. Краще б це було скоріше, Сміт. Засоби масової інформації намагаються довести громадськість до шаленства".
  
  
  "Я знаю, містере президент", - сказав Сміт, вішаючи слухавку. Президент повернувся до Римо та Чіуна.
  
  
  "Тепер я збираюся попросити тебе знову розчинитись у лісі", - сказав він. "У мене багато справ".
  
  
  "Не бійся", - пообіцяв Майстер Сінанджу, кланяючись. "Загроза ККК не зашкодить і волосинці на твоїй царственій голові".
  
  
  "ККК? Яке відношення до цього має Ку-Клукс-клан?"
  
  
  "Нічого", - швидко відповів Римо. "Не звертай на нього уваги. Він має на увазі KKV".
  
  
  "Вони є ще меншою проблемою", - наполягав Чіун. Римо закотив очі. Президент зітхнув. Здавалося, що операція Сміта потребувала не лише виправлення обладнання.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Чіп Крафт свого часу встановив багато комп'ютерів. Працюючи в Excelsior Systems, він брав участь у численних установках із високим рівнем безпеки та мав найвищий допуск Міністерства оборони. Він пишався тим, що його вважали бездоганним.
  
  
  То чому вони так із ним поводилися?
  
  
  Все почалося з інструкцій від його начальника чекати на покинутому складі в Трентоні, доки не зв'яжуться. Він чекав кілька годин, стискаючи свій портфель, набитий інструментами. Голос, сухий, як крекери грим тижневої давності, пролунав у нього за спиною і наказав: "Не обертайтесь, будь ласка".
  
  
  "хто...?"
  
  
  "Я твій контактер. Припускаючи, що ти та людина, на яку я чекаю".
  
  
  "Чіп-крафт. Ексельсіор".
  
  
  "Добре. Я збираюся зав'язати вам очі, містере Крафте".
  
  
  "У цьому справді немає потреби. У мене є допуск Міністерства оборони. Я можу дістати це зі свого гаманця".
  
  
  "В цьому немає необхідності".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Вірчі грамоти Міністерства оборони для мене нічого не означають".
  
  
  Чіп Крафт знизав плечима. "Як скажеш". Пов'язка опустилася на очі і вміло затяглася. "Що тепер?"
  
  
  "Вас відвезуть до місця, де ви збираєтеся встановити ES Quantum Three Thousand".
  
  
  "О? Я не знав, що хтось ще подав заявку".
  
  
  "Не має значення", - сказав сухий голос. Чиясь рука взяла його за лікоть. "Ходімо зі мною".
  
  
  Чіп Крафт відчув, як його відвели до машини та помістили на заднє сидіння. У салоні машини пахло старовиною. Дивно. Зазвичай, офіційні машини пахли новинками.
  
  
  Поїздка тривала кілька годин. Ні Чіп, ні водій не промовили жодного слова під час поїздки. Коли машина нарешті зупинилася, Чіпа відвели до будівлі та підняли на ліфті. Потім його відвели на невелику відстань, і чоловік відпустив лікоть. Він почув, як за ним зачинилися двері.
  
  
  "Тепер ти можеш прибрати відблиск-фолд".
  
  
  Коли Чіп Крафт зняв пов'язку з очей, він побачив, що знаходиться в обшарпаному офісі. Флуоресцентні лампи наповнювали кімнату трепетним освітленням. Там було лише одне вікно, але воно було завішене. Це було велике вікно, що займало більшу частину стіни за розщепленим столом. За столом сидів чоловік. На ньому був сірий костюм-трійка та шкільна краватка, яку Чіп не впізнав. Чіп теж не впізнав цієї людини. На голові чоловік був звичайний паперовий пакет. У сумці було пробито два нерівні прорізи для очей, а поверх них були надіті окуляри без оправи для старанних занять. Стебла зникли у двох розривах по обидва боки пакета.
  
  
  "Це що, якийсь жарт?" Зажадав відповіді Чіп.
  
  
  "Безпека", - сказав чоловік. Він сидів, склавши руки.
  
  
  "Це жарт, вірно? Чорт! Я повинен був щось запідозрити. Я знав, що ES Quantum не був виставлений на торги. Ну, давай, хто ти такий? Schwartz? Андерсон? Інфантіно?"
  
  
  “Я не з цих людей. А ви знаходитесь на надсекретному об'єкті в США. Ваше завдання – встановити систему якнайшвидше. Від цього може залежати майбутнє нашої країни”.
  
  
  "Тепер я знаю, що це жарт. Якщо ти не збираєшся знімати маску, я зроблю це за тебе". І Чіп Крафт попрямував до людини з головою з паперового пакета.
  
  
  Чоловік із сухим голосом дістав із шухляди автоматичний пістолет 45-го калібру. Він з тяжким стукотом поклав його на стіл.
  
  
  "Запевняю вас, що це не жарт, і якщо ви спробуєте зняти з мене маскування, я не матиму іншого вибору, окрім як застрелити вас. Безпека цього об'єкта залежить від того, чи залишиться моя особистість нерозкритою".
  
  
  Виробництво чіпів зупинено. "Ти говориш серйозно".
  
  
  Чоловік поклав руку на зброю. "Запевняю вас, що я без вагань вистрілю".
  
  
  "Ось що я тобі скажу. Я не кажу, що вірю тобі, і не стверджую, що не вірю. Але я тобі підіграю. Отже, якщо це по-справжньому, ES Quantum має бути в приміщенні, вірно?"
  
  
  "Оглянься". Чіп обернувся.
  
  
  В одному кутку кімнати стояв ES Quantum. Він виглядав як модерніська ялинка без прикрас. Він був веретеноподібним, з товстою формованою основою, яка звужувалась до кінця, який ледве торкався стелі. Він був шоколадно-коричневого кольору. Пристрій був безликим, крім квадратного отвору зі скляним фасадом, розташованого лише на рівні очей.
  
  
  "Якщо це розіграш, то хтось купатиметься в лайні, коли головний шишка впізнає".
  
  
  "Мій нинішній термінал підключений до системи, розташованої кількома поверхами нижче за наші ноги. Я вважаю, ви можете перенести з'єднання звідси".
  
  
  "Який термінал?"
  
  
  Людина з головою у вигляді паперового пакета натиснула кнопку під краєм столу, і термінал піднявся, як кришталева куля.
  
  
  "О, цей термінал. Дай мені поглянути", - сказав Чіп, ставлячи свою скриньку з інструментами на стіл і відкриваючи його. Він із цікавістю оглянув термінал.
  
  
  "Боже, це повертає мене в минуле. Я не бачив нічого подібного роками. Тобі давно слід було оновитися".
  
  
  "Не звертай на це уваги. Ти можеш це зробити?"
  
  
  "Давайте подивимося, що ви маєте для роз'ємів".
  
  
  "Лінії ведуть до столу".
  
  
  "Не хочеш відійти вбік, містере... Як мені тебе називати, у будь-якому випадку - Сміт?"
  
  
  "Ні, Джонс. Не Сміт. Джонс".
  
  
  "У чому різниця? Ми обидва знаємо, що це не твоє справжнє ім'я".
  
  
  "Я віддаю перевагу Джонсу, якщо ти не заперечуєш".
  
  
  "Тоді Джонс. Більшість анонімних людей вибирають Сміта, але як вам завгодно".
  
  
  "Джонс підвівся з-за столу, і Чіп Крафт просунув голову в отвір столу. За мить він піднявся назад.
  
  
  "Стрічкові кабелі? Коли було встановлено цю штуку - за часів сухого закону?"
  
  
  "Чи є проблема?"
  
  
  "Ні, мене просто долає ностальгія. Стрічкові кабелі. Господи! Що ж, гадаю, мені краще почати".
  
  
  "Я залишусь тут", - сказав "Джонс".
  
  
  "Звичайно. Не хочеш передати мені викрутку, поки ти нічого не робиш?"
  
  
  Чіп відчув, як викрутка шльопнулася йому в руку, і взявся до роботи.
  
  
  Через кілька годин він зітхнув з почуттям виконаного обов'язку. "Справа зроблена. Є місце, де я можу помитися?"
  
  
  "Вийди в коридор".
  
  
  Коли Чіп повернувся, "Джонс" нанизував мішуру та кольорові кульки на пристрій ES Quantum.
  
  
  "Я так і знав!" – радісно заволав він. "Це був жарт".
  
  
  "Запевняю вас, це не жарт, і не підходьте ближче".
  
  
  Чіп Крафт побачив, що пістолет спрямований йому в груди. Він підняв руки. "Добре, добре. Але не могли б ви сказати мені, навіщо ці прикраси? Різдво було минулого місяця".
  
  
  "Через цей офіс проходить певна кількість пішоходів. Ніхто не повинен знати, що це комп'ютерна система".
  
  
  "Я не думаю, що вони повірять, що це різдвяна ялинка. Особливо коли її буде встановлено в січні".
  
  
  "Багато людей не поспішають зрубувати свої дерева".
  
  
  "Так, але що ти збираєшся сказати їм у липні?"
  
  
  "Якщо ми всі доживемо до липня, я турбуватимуся про це тоді".
  
  
  "Ти змушуєш мене нервувати своїми розмовами, друже".
  
  
  "Чому б тобі не ознайомити мене із системою?"
  
  
  "Вас зрозумів". Чіп сів за стіл "Джонса" і ввімкнув термінал. У кутку ES Quantum видавав рівне гудіння. Більше нічого не сталося. Не було ні миготливих вогнів, ні котушок з намотаною стрічкою, ні будь-яких елементів поверхні, окрім єдиного темного ока. Це могло бути овочем, що ожило.
  
  
  "Джонс" приєднався до Чіпа Крафта на терміналі.
  
  
  "Я залишив клавіатуру такою, якою вона була, хоча тепер це необов'язково".
  
  
  "Я розумію, що пристрій активується голосом".
  
  
  "Ага. Вона - паралельний процесор, у сто тисяч разів швидше за все інше у світі. Вона може виконувати кілька завдань одночасно без затримок з розподілом часу. Це як би сотня мейнфреймів була об'єднана в один пристрій. У неї така форма шпинделя, що чіпи щільно упаковуються та прискорюється потік електронів. Це полегшує процес обробки даних, який є чимось жорстким. Але серцем ES Quantum Three Thousand є його процесор зі штучним інтелектом.
  
  
  "Вітання". Голос долинув з кута. Він був легким та сріблястим.
  
  
  "Жіночий голос?" - Запитав "Джонс".
  
  
  "Гарний штрих, ти не знаходиш?"
  
  
  "Я не знаю. Звучить не дуже по-діловому".
  
  
  "Ти хочеш по-діловому? Попроси її подумати".
  
  
  "Як?"
  
  
  "Я зроблю це. Комп'ютер, проскануй кімнату".
  
  
  "Кімнату проскановано".
  
  
  "Що ти думаєш про те, що бачиш?"
  
  
  "Два варіанти. Або це зона підвищеної безпеки, або хтось пожартував з вас".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?" Різко запитав "Джонс".
  
  
  “Бо у тебе в правій руці автоматичний армійський кольт сорок п'ятого калібру, а на голові паперовий пакет. Якщо зброя справжня – а я не можу кількісно оцінити це на такій відстані, – то це означає, що йдеться про ситуацію з безпекою”.
  
  
  "Звідки ти знаєш, що це не пограбування?" - Запитав "Джонс". "Я міг би бути грабіжником".
  
  
  "Мова вашого тіла вказує на невимушеність у вашому оточенні. Ви знаходитесь в знайомому місці. Отже, це ваш офіс. І ви не стали б грабувати чоловіка у своєму власному офісі. Твоє маскування було б безглуздим".
  
  
  "Але я не розумію. Що змушує вас відчувати, що це зона безпеки?"
  
  
  "Бо я - ES Quantum Three Thousand, найдосконаліша система штучного інтелекту на планеті, і, згідно з моїми власними прогнозами, ймовірно, залишуся такою принаймні ще тринадцять місяців".
  
  
  "Тринадцять місяців". Чіп Крафт свиснув. "Хлопці з відділу досліджень та розробок визначили термін у двадцять шість місяців".
  
  
  "Вони не знають про нещодавні досягнення японського штучного інтелекту".
  
  
  "Які останні досягнення Японії?" – спитав Чіп.
  
  
  "Корпорація Мишицю щойно здійснила прорив у галузі надпровідності, який призведе до збільшення швидкості паралельної обробки даних майже вдвічі порівняно з моєю нинішньою швидкістю".
  
  
  "Я цього не чув".
  
  
  "Про це ще не було оголошено".
  
  
  "Тоді звідки ти про це знаєш? Я просто завів тебе, заради всього святого!"
  
  
  "Тому що я підключений до телефонної системи в цьому офісі. Я вже підключаюсь і збираю інші дані у глобальному масштабі. Про настання Японії буде оголошено у вівторок".
  
  
  "Боже мій, вона працює краще, ніж ми думали".
  
  
  "Що ще мені потрібно знати про цю систему?" - Запитав "Джонс".
  
  
  "Не так вже й багато..."
  
  
  "Ви можете поставити це питання мені", - сказав ES Quantum. "Тепер, коли я повністю в Мережі".
  
  
  "Ти чув леді", - гордо сказав Чіп. "Думаю, моя робота виконана".
  
  
  "Мені доведеться знову зав'язати тобі очі на дорогу назад".
  
  
  "Добре, поїхали".
  
  
  "Отже, я мав рацію", - сказав ES Quantum Three Thousand.
  
  
  "Так", - сказав "Джонс". "А тепер, будь ласка, зачекайте мого повернення тут. На нас чекає багато роботи".
  
  
  "Куди мені йти?" спитав комп'ютер.
  
  
  "Вона має рацію", - сказав Чіп, коли пов'язка знову заплющила його очі.
  
  
  "Е-е, так, звичайно. Як безглуздо з мого боку", - сказав "Джонс", дивлячись на безглуздо прикрашений комп'ютер.
  
  
  "Остання порада, Джонс", - запропонував Чіп Крафт, коли його виводили за двері.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Постарайся не закохатися в неї. Вона, мабуть, у мільйон разів розумніша за тебе".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Пройшов тиждень.
  
  
  Жодних подальших нападів на Сполучені Штати Америки не було. Радарні системи NORAD не зафіксували жодних невідомих об'єктів над Атлантикою. Не маючи постійної надзвичайної ситуації для підтримки кризової атмосфери, військові повернулися до Третьої, а згодом четвертої Defcon. Вашингтонська преса, отримавши завірені копії останнього медичного огляду президента, заповнила газетні колонки та ефірний час розповіддю про те, що президент, зрештою, не мав проблем з алкоголем.
  
  
  Президент прочитав ранкові газети та похитав головою.
  
  
  "Вони позбавили мене проблеми з алкоголем, ніби всі вони боролися за Пулітцерівську премію. Це була не історія, чорт забирай".
  
  
  На другому кінці проводу доктор Гарольд В. Сміт запитав: "Що? Вибачте. Що ви сказали?"
  
  
  "Ти взагалі слухав мене, Сміте?"
  
  
  "Так, звичайно", - сказав Сміт. Його голос був невизначеним.
  
  
  "Сміт?"
  
  
  "Звичайно, пане Президенте. Я щиро згоден".
  
  
  "Сміт!" - заревів президент. "Що ви робите?"
  
  
  "О!" голос Сміта раптово став уважним. "Вибачте, пане президенте. ES Quantum завантажував нові розвідувальні канали, і я на мить відволікся. Вони справді приголомшливі. Я вважаю, що отримую прямі передачі з орбітальних радянських супутників".
  
  
  "Вони постійно одержують таке в АНБ".
  
  
  "З миттєвим перекладом та розшифровкою коду?"
  
  
  "Ні. Щось гаряче?"
  
  
  "Все рутинно. Але це лише питання часу, коли ми дістанемося до чогось важливого. Я повинен сказати вам, сер, що ця система чудова".
  
  
  "У тебе хрипкий голос, Сміт. З тобою все гаразд?"
  
  
  "Я не спав три дні. Навіть з урахуванням того, що комп'ютер допомагає реєструвати, сортувати та аналізувати, ці перехоплення надто примітні. Думаю, я до цього звикну. Але я бачу, що, як тільки нинішня криза мине, наша операція матиме набагато великими можливостями ситуаційного припинення”.
  
  
  "Це те, що я намагався тобі сказати, Сміт. Криза минула".
  
  
  "Я радий це чути, пане президент", - сказав Сміт уривчастим голосом.
  
  
  "Чорт забирай. Ось він знову йде. Сміт!"
  
  
  "Е-е, так. Вибачте. Ти щось казав?"
  
  
  "Я думаю, це була моя мова. Я їх налякав - хоч би ким вони були".
  
  
  "Мені шкода, що я досі не зміг ізолювати агресора, пане Президенте. Але надходить так багато даних, що навіть за допомогою системи ми просто завалені завданнями сортування та аналізу".
  
  
  "Якщо безпосередньої загрози немає, то ми зможемо розібратися з цим пізніше. Інші мої джерела теж нічого не повідомили. Я думаю, що саме час відправити ваших людей додому. Коли ви виявите мету, вони зможуть вільно шукати її".
  
  
  "Радий це чути", - сказав Римо.
  
  
  Президент обернувся. Римо висунув голову через американський прапор і дружньо помахав президенту. Президент невпевнено помахав у відповідь. Насамперед він перевірив прапорці. Він був абсолютно впевнений, що вони безлюдні.
  
  
  "Ви отримали мою останню партію, Сміте?" – запитав Президент.
  
  
  "Дякую, я так і зробив".
  
  
  "Я надаю вам показати вашим людям, як поводитися з новою технологією", - сказав Президент, вішаючи слухавку. "Добре, тепер ви можете йти", - сказав Президент прапорам офісу. Коли прапори не відповіли, президент підвівся і зазирнув за них. Вони були порожні. Він підняв краї прапорів та перевірив складки. Порожньо. Під столом також нікого.
  
  
  Він визирнув у вікно і мигцем побачив двох оперативників Кюре, що прослизнули через Рожевий сад на очах у морської піхоти.
  
  
  Ніхто не перехопив їх, що залишають територію Білого дому. Здавалося, вони були невидимі. Крім того, що президент міг їх бачити. Потім він моргнув. Більше немає. Вони зникли.
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер нічого не досяг.
  
  
  На військово-повітряній базі Ендрюс майор Чик за кілька днів отримав кілька зразків фарби. Зразки фарби були зеленими.
  
  
  "Це світло-зелений та темно-зелений?" Запитав Лейбер. "Просто зелений. Це дуже спантеличує, генерал. Залізничні лівреї двокольорові. Ми зіскребли кожен дюйм цього монстра, і все, що ми отримали, було рівним зеленим кольором. Насправді це дивна річ. Ми навіть зняли фарбу з коліс. Вони ніколи не фарбують колеса.Я повернувся до першої англійської… KKV, і що ти знаєш? Під усією цією поганью він теж був зеленим”.
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Це означає, сер, що ми можемо забути про ідентифікацію цього звіра за його лівреєм".
  
  
  "Саме так я і думав, що це означає", - пригнічено сказав генерал.
  
  
  "Але якщо консультанти з металургії дотримуватимуться графіка, у нас скоро може з'явитися ідентифікатор моделі".
  
  
  "Зателефонуй мені, коли дізнаєшся", - сказав генерал, кидаючи слухавку. Минали дні. Внизу, в Танці, Об'єднаний комітет начальників штабів почав виявляти занепокоєння. Вони хотіли завдати удару у відповідь. Якщо генерал Лейбер найближчим часом не вкаже їм мету, вони збиралися підійти і засунути туди свій ніс.
  
  
  Якби це сталося, все було б скінчено. Генерал Лейбер глянув у вікно на засніжений Вашингтон і впіймав себе на бажанні, щоб ще одна з цих клятих штук впала з неба. Що завгодно, аби ця криза тривала ще трохи.
  
  
  Впізнання прийшло наступного дня.
  
  
  "Це по-прусськи!" Радо сказав майор Чік.
  
  
  "Прусак? У нас є підтвердження, що він стартував з Африки".
  
  
  "Можливо, але це прусський автомобіль класу G12. Побудований у 1917 році. Це трициліндровий двигун з перегрівом і розташуванням коліс 2-10-0. Це означає, що у нього два маленькі колеса спереду, десять великих провідних коліс і жодного колеса під кабіною" "Вага в робочому стані складає 95,7 тонни. При повному натиску пари він може перевозити 1010 тонн. Свого часу це був досить потужний двигун. Той, хто його вибирав, знав, що робив".
  
  
  "Хотів би я сказати те саме про вас", - з гіркотою сказав генерал Лейбер. "Мене не хвилюють характеристики. Я хочу знати, звідки це взялося!"
  
  
  "Пруссія".
  
  
  "Пруссія не в Африці. Її навіть більше не існує".
  
  
  "Я розумію це, сер".
  
  
  "Чи можемо ми відстежити цю прокляту штуку?"
  
  
  "Не обійшлося без номера, сер. Було випущено понад півтори тисячі екземплярів цієї моделі".
  
  
  "Ти дуже допомагаєш, солдате", - сказав генерал Лейбер.
  
  
  Президент продовжував дзвонити щодня. Генерал Лейбер тримав його за допомогою двозначних розмов. Одного разу, під час затишшя, президент попросив його виготовити певне обладнання, виготовлене на замовлення, і відправити його за тією ж адресою до Нью-Джерсі, куди відправили три тисячі ES Quantum.
  
  
  "Зв'язок? Захищена телефонна система? Яка від цього користь?" Запитав генерал Лейбер.
  
  
  "Ви не єдиний, хто займається цим, генерале, але ви єдиний, кому я довіряю вирішувати ці питання. Схоже, ви здатні реквізувати матеріали, які більше ніхто не може".
  
  
  "Дякую вам, сер", - з гордістю сказав генерал Лейбер.
  
  
  Тепер через тиждень після другого удару об'єднаний комітет начальників штабів був по-справжньому стривожений. У цей момент президент зателефонував знову.
  
  
  "Все закінчено", - сказав він рішуче.
  
  
  "Дозволю собі не погодитись".
  
  
  "Моя промова-попередження, очевидно, спрацювала".
  
  
  "Я хотів би в це вірити, сер, я справді хотів би. Але наш супротивник, можливо, грає з нами в кішки-мишки".
  
  
  "Ми не можемо вічно залишатися в режимі підвищеної готовності. Я наказую всім відступити. Давайте подивимося, що станеться. І я скликаю засідання об'єднаного комітету начальників штабів сьогодні вдень. Я хотів би, щоб ви були там. Об'єднаний комітет начальників штабів, звичайно, захоче почути ваші висновки прямо”.
  
  
  "Звичайно", - прохрипів генерал Лейбер.
  
  
  Він повісив люльку і двадцять хвилин дивився на неї, не рухаючись.
  
  
  Нарешті, два слова зірвалися з його губ. "Все скінчено".
  
  
  Римо і Чіун увійшли до приймальні кабінету професора Гарольда У. Сміта. Перше, що вони помітили, було те, що, незважаючи на ранок, секретарки Сміта не було за її столом. Насправді її столу не було там, де він мав бути. І там був гумовий шланг, що веде із туалету до кабінету Сміта.
  
  
  "Що відбувається?" Вголос спитав Римо.
  
  
  "Давайте подивимося. Я чую голоси, що долинають з кабінету імператора Сміта".
  
  
  Римо та Чіун увійшли без попередження.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт, як завжди, сидів за своїм столом. Його голова була так близько до всюдисущого настільного терміналу, що вони не могли бачити його обличчя.
  
  
  Говорив Сміт.
  
  
  "Я вважаю, ви маєте рацію. Ці переміщення коштів вказують на незаконну діяльність. Давайте зареєструємо це для майбутніх дій". Рімо і Чіун оглянули кімнату. У кабінеті нікого більше не було. Римо помітив предмет, схожий на різдвяну ялинку, в одному з кутів кімнати і штовхнув Чіуна ліктем.
  
  
  "А", - приємно сказав Чіун.
  
  
  "А?"
  
  
  "Це чудово".
  
  
  "Вишукано?" Парів Римо. "Схоже на святковий супозиторій".
  
  
  "Я хотів би таку ж для своєї каюти", - сказав Чіун. "Не забудь попросити у Сміта святкові свічки на наших наступних переговорах щодо контракту".
  
  
  Римо глянув на Чіуна, піднявши брови. "Сподіваюся, ти це несерйозно", - сказав він.
  
  
  "А як щодо тієї справи в Мехіко?" Раптом запитав Сміт.
  
  
  "Яка справа до Мехіко?" Запитала Рема.
  
  
  "О", - сказав Сміт, підводячи очі.
  
  
  Римо і Чіун дивилися на обличчя Сміта. Його зазвичай бліде обличчя почервоніло. Сива щетина покривала підборіддя. Його костюм був такий м'ятий, що в ньому можна було спати. І за окулярами сірі очі Сміта запливли, затуманені та налиті кров'ю.
  
  
  "Я не чув, як ви увійшли", - сказав Сміт, поправляючи краватку. Вузол зашморгнув від дуже частих регулювань.
  
  
  "Смітті, що з тобою сталося?"
  
  
  "Нічого. Я працював понаднормово, щоб упоратися з нинішньою кризою".
  
  
  "Ти жахливо виглядаєш. А з ким ти розмовляв хвилину тому?"
  
  
  "Він говорив зі мною", - промовив сріблястий жіночий голос. Рімо і Чіун оглянули кімнату.
  
  
  "Це сталося зі свічки", - прошепотів Чіун. "Можливо, це демон. Я беру своє припущення назад".
  
  
  "Що це за штука?" Вибагливо запитав Римо, обминаючи її.
  
  
  "Я не річ. Я - ES Quantum Three Thousand. Я вільно розмовляю всіма відомими мовами, включаючи невербальні форми, і маю коефіцієнт інтелекту 755 900,9 станом на дві наносекунди назад".
  
  
  "Познайомтеся з моїм новим комп'ютером", - сказав Сміт, краєм ока спостерігаючи за екраном перед собою. Він поліз у свій стіл і дістав пляшечку з пігулками, проковтнув дві та запив їх мінеральною водою.
  
  
  Римо помітив, що пігулки були червоними. Він насупився. "Новий комп'ютер?" він запитав.
  
  
  "Президент наполіг на тому, щоб вся наша операція була доведена до сучасних технологічних стандартів. Спочатку я вагався, але тепер я бачу мудрість його вирішення".
  
  
  "І я бачу неприємності", - натягнуто сказав Чіун.
  
  
  "Я також", - додав Римо.
  
  
  "Де?" - спитав Сміт.
  
  
  "Як я вже сказав, ти виглядаєш жахливо", - дбайливо відповів Римо, обминаючи стіл із боку Сміта. "Давай подивимося на цю штуку".
  
  
  Очі Сміта метнулися до його терміналу. Курсор метався на екрані, як зелений павук, створюючи сітки тексту.
  
  
  "Вражаюче, чи не так? Комп'ютер перетравлює за мене всі перехоплені повідомлення. Мені більше не потрібно переглядати великі масиви тексту. Він робить все це за мене. Яка це буде економія часу".
  
  
  "Якщо це так економить час", - сказав Римо, висуваючи ящик з ліками Сміта і заглядаючи всередину, - "чому ти виглядаєш так, ніби працюєш без перерви з 1961 року?"
  
  
  "Звичайно, система пред'являтиме підвищені вимоги до мого часу, поки я її впроваджую. Як тільки цей етап буде завершено, я зможу розслабитися".
  
  
  "Що сталося з твоєю секретаркою?"
  
  
  "Тимчасова відпустка. Я не міг допустити, щоб вона підслухала мої розмови з ES Quantum Three Thousand".
  
  
  "Я думав, вона практично керувала Фолкрофт заради тебе".
  
  
  "Більше ні. ES Quantum робить те саме".
  
  
  "Це обов'язково має бути та потворна коричнева фігура?"
  
  
  "Конструкція полегшує передачу даних між чіпами пам'яті. Пластикова кришка додана такій формі, щоб стискати електроніку для цієї мети".
  
  
  "Це відповідне слово для цього. "Екструдований". Схоже на щось, що Велет Стамбо залишив у лісі після бенкету ".
  
  
  "Тихо, Римо. Вона тебе почує!"
  
  
  "Вона?" Рімо раптом помітив, що пластиковий шланг, що веде з туалету в холі, зник під столом Сміта.
  
  
  "Що це?" Запитав Римо. "Um, er ... це зручність".
  
  
  "Схоже на одну з тих штуковин, які льотчики-винищувачі носять у кабіні для тривалих польотів, коли вони не можуть помочитися. Як вони їх називають, Чіуне?"
  
  
  "Ти питаєш мене?" Відчужено запитав Чіун. Він пильно дивився на ES Quantum. "Чи може воно бачити нас?"
  
  
  "Так, цей квадратний порт містить повну батарею датчиків".
  
  
  "А", - сказав Чіун, киваючи.
  
  
  "Допоміжна трубка!" Римо переможно закричав. "Ця штука - допоміжна трубка. У тебе якісь проблеми зі здоров'ям, Смітті?"
  
  
  "Ні. Звичайно, ні. Просто я намагаюся скоротити час, проведений далеко від терміналу".
  
  
  "Але ванна тут. Скільки часу тобі може знадобитися, щоб відлити?"
  
  
  "Римо! Стеж за своєю мовою. Вона не звикла до грубих розмов".
  
  
  "Знову ця "вона", - сказав Римо.
  
  
  "Якщо це жіночий комп'ютер, - запитав Чіун, - то як виглядає чоловічий комп'ютер?"
  
  
  "Чому б тобі не поставити своє запитання мені, майстер синандж?"
  
  
  Чіун мимоволі зробив крок назад. "Ти знаєш мене, машино?"
  
  
  "Так, ти Чіун, діючий майстер Сінанджу. А людина із Заходу - Римо Вільямс, твій учень, який наступний у черзі на те, щоб стати твоїм наступником. Ви - співробітники правоохоронних органів CURE, уповноважені усувати ворогів Америки та світового порядку, використовуючи крайню упередженість, якщо це необхідно”.
  
  
  "Ти чуєш це, Римо?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Так, ця штука знає про нас все".
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Він назвав мене упередженим. Я не впевнений, що мені це подобається, що я належу до нижчої форми життя. Причому до нижчої жінки. Імператор, - сказав Чіун, повертаючись до Сміта, - цій машині заборонено знати про вашу роботу. Чи повинен я вбити її?"
  
  
  "Ні, ні", - поспішно сказав Сміт. "ES Quantum тепер частина організації. Все, що ми знаємо, знає і вона".
  
  
  "Що це?" - спитав Римо, беручи зі столу Сміта загорнутий пакет.
  
  
  "О, я забув. Це для тебе і Чіуна".
  
  
  Обличчя Римо розпливлося у широкій усмішці. "Ну і справи, Смітті. Це перший раз, коли ти даруєш нам різдвяні подарунки. Тепер я розумію, чому ти так навернув комп'ютер".
  
  
  Римо швидко розгорнув пакунок. Чіун ковзнув до нього і потяг Римо за передпліччя. "Дай мені подивитись. О, дай мені подивитись".
  
  
  "Через хвилину, Чіуне. Я працюю над цим".
  
  
  "Для кожного з вас є по одному", - сказав Сміт.
  
  
  Під простою упаковкою Римо виявив просту коробку з кришкою. Він відчинив коробку. Коли він побачив вміст, його обличчя витягнулося.
  
  
  "Припускається, що це жарт?" Запитав Римо.
  
  
  "Що що?" Зажадав відповіді Чіун. Римо простяг йому якийсь предмет. Він був зроблений із прозорого пластику і побрякував.
  
  
  "Ооооо", - сказав Чіун. "Як гарно. Що це?"
  
  
  "Це один із тих безглуздих диспенсерів для цукерок", - глухо сказав Римо. "Відкидаєш кришку, і висипаються маленькі цукрові гранули. Вони великі для набору шестирічної давності".
  
  
  - Як великодушно з вашого боку, імператоре, - сказав Чіун, кланяючись.
  
  
  “Ти з глузду з'їхав, Чіуне? Яка нам від цього користь? Якби ми спробували з'їсти цю гидоту, цукор та консерванти підірвали б нашу нервову систему. Можливо, вбили б нас”.
  
  
  "Впевнено уб'ю тебе", - сказав Сміт.
  
  
  Рімо і Чіун глянули на нього з кам'яним виразом обличчя.
  
  
  "Вони тільки здаються рознощиками цукерок. Це маскування".
  
  
  "Що тоді?" Римо хотів знати. Його обличчя спалахнуло. Для нього, колишнього сироти, Різдво залишалося болючим питанням.
  
  
  "Це просунуті пристрої зв'язку. Все, що мені потрібно зробити, це натиснути кнопку в моїй системі, ось так..." Сміт натиснув клавішу.
  
  
  Миттєво пристрої в руках Римо та Чіуна видали музичний звуковий сигнал.
  
  
  "Як мило", - пробурмотів Чіун. "Музичні скриньки".
  
  
  "Це довбаний звуковий сигнал", - сказав Римо.
  
  
  "Мене не хвилює назва", - сказав Чіун, прикладаючи пристрій до вуха. "Послухай його пісню. Вона нагадує мені корейську весільну музику".
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Римо, кидаючи свій пейджер на стіл.
  
  
  "Будь обережний із цим. Це коштувало невеликого стану".
  
  
  "Звичайного звукового сигналу було б достатньо, Смітті. Не було необхідності переробляти його в пристрій для роздачі цукерок".
  
  
  "Це не звичайний пейджер. Він працює від супутникової мережі зв'язку. Ти можеш використовувати його, щоб подзвонити мені, де б ти не був. Бачиш?" Сміт натиснув на верхню кнопку, і нижня відкрилася, оголивши динамік та кнопку. "Ви натискаєте на кнопку, і я вас почую. Відпустіть її, і ви зможете почути мою відповідь. Звуковий сигнал - це сигнал для вас зв'язатися зі мною. Постійний звуковий сигнал, подібний до цього, - Сміт натиснув іншу клавішу, - означає негайне повернення в Фолкрофт".
  
  
  "Це не музична скринька?" Запитав Чіун. Задоволений вираз зник з його обличчя.
  
  
  "Він також надсилає безперервний сигнал, так що я можу відстежувати ваші координати незалежно від того, в якій точці світу ви знаходитесь. З цього моменту ми будемо на постійному зв'язку. Подумай про це, Римо. Більше ніяких телефонних дзвінків. Більше не потрібно запам'ятовувати коди ".
  
  
  "Але автомат для роздачі цукерок?"
  
  
  "І в ситуації, коли вас зловлять і вам загрожує небезпека зрадити організацію, ви просто відламуєте кришечку і ковтаєте один з льодяників".
  
  
  - О, тільки не кажи мені... - почав Римо.
  
  
  "Отрута. Миттєвий летальний кінець. Але я запевняю вас, болю не буде. Гранули зроблені з того ж складу, що і в таблетці з отрутою, яку я ношу з собою з тих пір, як почалося ЛІКУВАННЯ".
  
  
  "Він божевільний?" Чіун прошепотів Римо.
  
  
  "Принаймні перевтомився".
  
  
  "Це просто запобіжний захід", - сказав Сміт, захищаючись.
  
  
  Чіун обдарував Сміта крижаною посмішкою. Звертаючись до Римо, він прошепотів: "Він божевільний, якщо взагалі думає, що Майстра Сінанджу можна схопити, не кажучи вже про те, що його змусять розкрити його секрети".
  
  
  Римо кивнув головою. "Втім, краще задовольнити його". Він дістав свій комунікатор зі столу Сміта.
  
  
  "Я понесу це, - сказав Римо, - але якщо ти очікуєш, що Чіун або я приймемо одну з цих безглуздих пігулок, то останні двадцять років ти не звертав уваги. Ми не займаємося самогубствами".
  
  
  "Взагалі, це була ідея президента", - сказав Сміт. Він уже кілька хвилин не дивився на термінал, і загіпнотизований погляд у його очах почав зникати. Рімо вирішив підтримати розмову Сміта.
  
  
  "Як просуваються пошуки?" спитав він.
  
  
  Сміт зітхнув. "Я тільки хотів би, щоб ми встановили цю систему давним-давно. Ми могли б до теперішнього часу ідентифікувати ворожу націю. Я прийняв пропозицію Чіуна і виконую завдання щодо виявлення всіх глав держав, які можуть бажати завдати шкоди цьому президентові чи Америці".
  
  
  "Тримаю в заклад, це довгий список".
  
  
  "Занадто довго. Але я звузив коло пошуків до двох країн, які мають технологічні можливості для розгортання такої пускової установки, як ця, - Радянського Союзу та Китаю. Як ні дивно, ні той, ні інший не виявляють жодних ознак незвичайної військової активності ні на своїй території, ні в якійсь африканській державі-клієнті. NORAD засікла цей другий KKV над Африкою. Але я не схильний вважати Африку точкою походження. Об'єкти рухалися надто швидко для надійного виявлення радарної сигнатури. Це спантеличує ".
  
  
  "Отже, ми просто сидимо на наших пейджерах, поки у вас не з'явиться зачіпка, чи не так?"
  
  
  "Боюсь, що так", - сказав Сміт.
  
  
  "Ось що я тобі скажу, Смітті. Чому б нам усім не спуститися в кафетерій? Ти виглядаєш так, ніби тобі не завадила б гарна гаряча їжа".
  
  
  "Тепер, коли я думаю про це, я вмираю з голоду. Дивно, що я не помітив цього раніше". Сміт почав підніматися зі свого стільця. Пролунав дзвінок.
  
  
  "Це президент", - сказав Сміт. "Я краще подивлюся, чого він хоче".
  
  
  На подив Римо, Сміт потягнувся до сучасної телефонної системи замість червоного без набору. Римо зауважив, що виділеної лінії ніде не було видно.
  
  
  "Алло?" Запитав Сміт. "Алло? Алло? Щось не так", - сказав він. "Я не чую президента".
  
  
  "Ймовірно, це не Т-і телефон", - прошепотів Чіун, повторюючи те, що він чув по телевізору.
  
  
  "Це виправлено. "Т та А - це щось зовсім інше".
  
  
  "Я не розумію", - пробурмотів Сміт. "Це найсучасніша з доступних систем телефонного зв'язку. Вона не могла вийти з ладу".
  
  
  "Це тому, що ви натиснули на першу лінію замість лінії Білого дому", - додав ES Quantum. "Крім того, ви знехтували включенням скремблера перед тим, як говорити, тим самим запустивши схему придушення голосу".
  
  
  "Так, звичайно. Ви маєте рацію. Дякую вам".
  
  
  Дякую? Подумав Римо. Це комп'ютер. За що він йому дякує?
  
  
  "Чи я маю зв'язатися з президентом для вас, доктор Сміт?" - Запитав ES Quantum.
  
  
  "Так. А ти б став?"
  
  
  "А у фаст-фуд його теж пошлють?" Скептично спитав Римо.
  
  
  "Так", - відповів комп'ютер, коли кнопки на телефоні Сміта послідовно натиснулися, ніхто до них не торкався.
  
  
  Задзвонив телефон, і Сміт схопив слухавку.
  
  
  "Так, пане президент. Вибачте за відключення. Це новий телефон. Я все ще звикаю до нього".
  
  
  Настала пауза, під час якої обличчя Сміта побіліло.
  
  
  "Що! Прямую куди? Коли зіткнуся?" Ще одна пауза.
  
  
  "Я пошлю їх. Але, звичайно, вони доберуться туди надто пізно .... Так, як тільки я дізнаюся".
  
  
  "Що це?" Запитав Римо, коли Сміт повісив слухавку.
  
  
  "NORAD засікла ще один KKV, що наближається. Він прямує до Нью-Йорка".
  
  
  "О, ні", - простогнав Римо.
  
  
  Чіун відмахнувся від цієї ідеї, махнувши рукою.
  
  
  "Чому ви обидва так стурбовані?" вимогливо спитав він. "У ньому не буде нічого важливого, як і в інших".
  
  
  "Ні, якщо він обрушиться на Манхеттен. Якщо тільки він не приземлиться в Центральному парку. Інакше, де б він не впав, будуть масові руйнування. Жертви. Я негайно надішлю сюди вертоліт".
  
  
  "Гертоліт морської піхоти вже в дорозі, доктор Сміт", - повідомив ES Quantum.
  
  
  "О?"
  
  
  "Я передбачав твоє прохання".
  
  
  "Гей, Смітті, чому б тобі не піти з нами?" Раптом сказав Римо.
  
  
  "Ти знаєш, що я не можу. Нас ніколи не повинні бачити на публіці разом".
  
  
  "Ну, поки ми чекаємо, чому б нам не почекати у кафетерії?" Запропонував Римо, дивлячись на термінал, де висвічувався глобальний дисплей. Миготливий вогник проплив по лініях довготи та широти над Атлантикою. KKV.
  
  
  "Я вивів на екран таблицю відстеження для вас, докторе Сміт".
  
  
  "Так звичайно дякую". Безроздільна увага Сміта зосередилася на екрані.
  
  
  "Ми зв'яжемося з тобою, Смітті", - зітхнув Римо.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт не відповів. Він дивився на екран, як зомбі з другосортного фільму.
  
  
  У доків Фолкрофта Римо сказав: "Я турбуюся про Сміта".
  
  
  "Схоже, він справді старанно працює".
  
  
  "Надто сильно. Я знайшов це в його столі". Римо підняв пластикову бульбашку з червоними таблетками.
  
  
  "Ще один цукерковий пейджер?"
  
  
  "Це пігулки".
  
  
  "Він завжди приймає аспірин", - безтурботно сказав Чіун.
  
  
  "Це не аспірин. Я не дізнаюся про загальний термін на цій етикетці, але готовий посперечатися, що це амфетаміни".
  
  
  "Аспірин, амфетаміни, у чому різниця?"
  
  
  "Це може вбити його. Гірше того, він може стати схибленим на швидкості".
  
  
  "Він уже виродок. Він білий, чи не так?"
  
  
  "Я поясню щодо амфетамінів по дорозі", - сказав Римо, коли вжик-вжик-вжик вертольота, що наближається, порушив холодну ранкову тишу. "Гей, що ти робиш?"
  
  
  Чіун узяв у руку пейджер для роздачі цукерок і стискав його доти, доки між його тонкими пальцями не потекли димні струмки подрібненого пластику.
  
  
  "Я не носитиму цю гидоту при собі".
  
  
  "А що, якщо Сміт захоче зв'язатися з тобою?"
  
  
  "У тебе є свій?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Тоді я офіційно призначаю тебе помічником майстра Сінанджу, який відповідає за задоволення примх імператора Сміта з комунікацій".
  
  
  - Дякую, - сухо сказав Римо.
  
  
  "Це нісенітниця. Ти це заслужив", - сказав Майстер синанджу, коли вертоліт торкнувся землі, і його рідка борода затремтіла.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Петро Колдунов спостерігав за тим, що відбувається з кабіни свого підземного диспетчерського пункту.
  
  
  Відкритий майданчик, що веде до прискорювача електромагнітних хвиль, був заповнений лобінцями у зелених халатах. Вони копошилися над блискучою чорною паровою машиною La Maquinista, як мурахи-солдати, зливаючи залишки води з великого циліндричного котла і зшкрібаючи останні небезпечні сліди палива з картерів. Вони вже зіскребли всі цятки з червоної окантовки і видалили таблички з номерами, що біжили.
  
  
  Потім, на подив Колдунова, вони почали приварювати ниткоподібні нитки до обшивки двигуна. Йому сказали, що цей матеріал зробить локомотив несприйнятливим до тертя під час входу в атмосферу. Він запитував, де полковник Інтифада роздобув цю речовину.
  
  
  Нарешті лобинці почали перефарбовувати локомотив у повністю зелений колір. Нині вони наносили на нього останні штрихи.
  
  
  "Це марна трата часу", - пробурмотів Колдунов своєму новому помічнику Хаміду Аль-Мудіру. Аль-Мудір замінив Аль-Каїда. Він не відрізняв соленоїд від гігавата. На ньому було написано GID.
  
  
  "Це на честь полковника Інтифади, який шанує зелений колір понад всі інші кольори", - наполягав Аль-Мудір.
  
  
  "Говорячи про полковника, він уже мав бути тут".
  
  
  "Він буде вчасно, запевняю вас", - спокійно сказав Аль-Мудір.
  
  
  Коли було нанесено останні мазки фарби, лобинці подали Колдунову американський знак пальцем "О'кей".
  
  
  "Скажи їм, щоб завантажили двигун до казенної частини", - наказав він.
  
  
  Аль-Мудір гаркнув команду в мікрофон консолі. Його слова луною рознеслися сирим підземним комплексом.
  
  
  Поки лобинці з болісною повільністю штовхали локомотив, Петро Колдунов знову подумав, що він збирався зробити.
  
  
  Колдунов не любив Америку. Він ненавидів усіх іноземців. І як вчена і добра радянська людина, він був готовий робити все, що від нього вимагав Кремль. Але одна річ - запустити локомотив в офіційний Вашингтон. Всі знали, що Вашингтон був живильним середовищем для всіх політичних проблем, які переслідують світ. І спочатку Колдунову і на думку не спадало, що перший запуск відбудеться десь поруч із цільовим районом. Щодо цього його занепокоєння наслідками зіткнення зблідла перед його захопленням винахідника. Він був упевнений, що при другому запуску електромагнітний прискорювач спрацює менш ефективно та скине другий локомотив до Атлантики. У гіршому випадку більшість його маси згорить до зіткнення.
  
  
  Але, навіть безладно перекидаючись, другий локомотив підійшов напрочуд близько до наміченої мети. І усвідомлення того, куди полковник Інтифада наказав йому направити цей третій локомотив, вселило холодний жах у сухе серце Колдунова.
  
  
  Нью Йорк. Невинні люди. Гірше того, що коли полковник Інтифада колись отримає контроль над Прискорювачем? Чи буде у безпеці навіть Москва?
  
  
  Полковник Інтифада мав рацію у своєму припущенні. Електромагнітний прискорювач був розгорнутий як випробування. Якщо американські супутники колись виявлять це місце, вони завдадуть по ньому масований удар у відповідь. Кремль припускав таку можливість. Але, як сказав йому його начальник у Міністерстві науки:
  
  
  "Це розумний ризик. Крім того, якщо Лобінія буде зруйнована, від світу зникне тільки купа марного піску та держава-клієнт, від якої більше проблем, ніж вона того варта. Було б добре, якби ми втратили полковника Інтифаду. Він постійно погрожує приєднатися до західного табору”.
  
  
  "Я розумію", - сказав Колдунов. І тому він знав про ризики цього завдання та прийняв їх в ім'я науки.
  
  
  Але він не очікував, що на цьому завданні стане масовим убивцею. Він був вченим. Чи не м'ясником.
  
  
  Коли він думав про цю останню думку, джип полковника Ганнібала Інтіфади в'їхав на стартовий майданчик. Джип був зелений. Чи не військового, а лаймового. Полковник Інтифада був одягнений у свою звичайну зелену форму. Колдунову він здався принцом-клоуном серед військових, коли протоптав в оливкових черевиках до пульта управління.
  
  
  "Я бачу, що я якраз вчасно, щоб побачити, як заряджається чудова зброя", - сказав полковник Інтіфада, широко посміхаючись. Усі за пультом вітали полковника Інтифаду і називали його аль-акх аль-Акід, що означало "Брат полковник".
  
  
  "Всі пошкоджені напрямні були замінені. Пристрій в ідеальному робочому стані. Але я сумніваюся, чи це розумно".
  
  
  "Що мудро? Все, що я роблю, мудро. Як могло бути інакше? Я Лідер Революції".
  
  
  Ні, подумав Колдунов, ти варвар у несмачній уніформі. Закинь тебе назад у пустелю, і тобі довелося б харчуватися зміями, щоб вижити, як будь-якій іншій тварині.
  
  
  Звертаючись до полковника Інтифади, він сказав: "Американський президент застеріг від нового удару. Він стверджує, що знає, хто відповідає".
  
  
  "Він бреше".
  
  
  "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Всі американці брешуть. А тепер, давайте підемо".
  
  
  "Але... Місто Нью-Йорк?"
  
  
  "Якби ви могли завдати удару по Білому дому, я б не був змушений до цього. Я хочу смерті і руйнувань. Я б погодився на Сенат або Пентагон. Але ви не можете гарантувати мені ні того, ні іншого, тому я завдаю удару там , де зможу заподіяти найбільше смертей”.
  
  
  "Смерть", – раптово закричали співробітники. "Смерть Америці!" Полковник Інтіфада жорстоко посміхнувся. Його люди були добре навчені. Як циркові собаки.
  
  
  Колдунов звернув увагу на робітників у зоні запуску. Вони тягли локомотив до пролому. Деякі штовхали його, їхні ноги ковзали рейками; інші тягли за мотузки. Це видовище нагадало Колдунову малюнки єгиптян, що перетягують величезні кам'яні блоки для зведення пірамід.
  
  
  Двигун La Maquinista зник у пробоїні електромагнітного прискорювача.
  
  
  "Очистити район запуску", - наказав полковник Інтіфада. Аль-Мудір повторив наказ.
  
  
  Персонал відступив до консолі.
  
  
  Полковник Інтіфада повернувся до Колдунова і сказав: "Тепер все залежить від тебе".
  
  
  "Я піду і закрию акселератор, якщо ти наполягаєш на тому, щоб пройти через це", - з нещасним виглядом сказав йому Колдунов.
  
  
  "Я супроводжуватиму тебе".
  
  
  "В цьому немає необхідності".
  
  
  "Але я наполягаю", - відповів полковник Інтіфада, олійно посміхаючись. Чаклунів вагався.
  
  
  "Як побажаєте", - сказав він нарешті. Колдунов вийшов із кімнати управління і підійшов до клавіатури люка. Полковник Інтіфада зазирнув через його плече. Колдунов перемістився вліво та набрав першу цифру. Полковник Інтіфада перемістився праворуч.
  
  
  Колдунов швидко набрав другу і третю цифри, знову перемістився і набрав цифри. Люк став на місце, як пожежні двері.
  
  
  "Чудово", - сказав полковник Інтіфада. Його усмішка була дуже широкою, дуже розумілою. Полковник обійняв Колдунова і повів його назад до пульта.
  
  
  Чаклунів мимоволі стиснув кулаки від дотику лобінійця. Він відчув вологу у правій руці. Він глянув униз. На його долоні була зелена пляма. Подушечка вказівного пальця теж була зелена. Палець, яким він вводив код.
  
  
  Колдунов озирнувся на клавіатуру. З жахом він побачив, що клавіші, які він натискав, також були зеленими. Сін сукін наніс на клавіатуру невидимий хімікат. Очевидно, він зробив уявну позначку, які клавіші були натиснуті. Але він не знав точної комбінації. Він також не мав коду, щоб відкрити люк.
  
  
  Колдунов усміхнувся у відповідь. Його б більше так не обдурили.
  
  
  У диспетчерській Колдунов запустив послідовність включення харчування. Яскраві вогні підземелля потьмяніли. Електромагнітний прискорювач споживав величезну потужність. За минулим досвідом Колдунов знав, що у всіх небагатьох містах Лобінії, розкиданих середземноморським узбережжям, гаснуть вогні. Через перший запуск у Даполі на два дні відключилося світло.
  
  
  "Номінальна потужність", - сказав йому Аль-Мудір.
  
  
  Полковник Інтіфада в передчутті облизав товсті губи. "Встановлюю кут нахилу", - машинально сказав Колдунов. Він набрав набір цифр і потягнув за ручку з гумовою накладкою.
  
  
  За товстим люком пролунав жахливий скрегіт шестерень і двигунів. Електромагнітний прискорювач був побудований під піском так, що його дуло було спрямоване у бік Америки. Подібно до гігантської мортирі, кут нахилу ствола визначав, куди потраплять її снаряди.
  
  
  Коли скрегіт припинився, велика бочка була встановлена відповідно до заданих координат.
  
  
  "Зворотний відлік", - крикнув Колдунов.
  
  
  Аль-Мудір почав із десяти. Він порахував до чотирьох, пропустив три - очевидно, тому, що не був знайомий із цим числом, - і коли він дійшов до нуля, полковник інтифаду крикнув:
  
  
  "Запускай!"
  
  
  З похмурим виразом обличчя Петро Колдунов підняв червону захисну плівку над кнопкою запалювання і натиснув на неї великим пальцем.
  
  
  Світло потьмяніло ще більше. Повітря було холодним від електричної напруги. Кожна людина в кабіні управління відчув, як волосся на його тілі стало дибки. Гіркий озон заповнив їхні носи.
  
  
  З електромагнітного прискорювача долинув звук. Навіть приглушений герметичною казенною частиною, він був гучним. Це був різкий скрегіт металу, як у сталевого бога в муках. Чаклунів затиснув вуха руками, щоб заглушити його. На його думку, це був попередник криків тисячі душ у США, які мали бути знищені одним жорстоким ударом.
  
  
  Локомотив La Maquinista простояв у темряві лише хвилину.
  
  
  Його тупий ніс вказав нагору довгим тунелем. Потім дальній кінець відкрився, і сонячне світло, що обпалює, омив блискуче чудовисько.
  
  
  Раптом рейками електропередачі потріскувала електрика. Блакитні блискавки відбивалися від їхніх мідних поверхонь. Рейки заряджалися, їхні протилежні полярності захопили 204-тонний двигун. І з інертного старту локомотив розігнався з нуля до двадцяти тисяч миль на годину, коли виюче магнітне поле виштовхнуло його зі ствола.
  
  
  Локомотив вийшов із електромагнітного прискорювача під крутим кутом. Він піднімався так швидко, що коли б у цьому віддаленому районі пустелі Лобінія знайшлися бедуїни, які могли б спостерігати за ним, вони побачили б локомотив як розмиту тінь, що проноситься перед сонцем.
  
  
  Бетонний люк, що закривав зовнішній край акселератора, ковзнув назад на місце після того, як локомотив проїхав через нього. Люк був пофарбований у колір химерних червоних пісків, щоб жоден супутник-шпигун не зміг його прочитати.
  
  
  Локомотив злетів, як промінь світла, його вісім коліс оберталися так швидко, що приводні тяги засмикалися в шаленому шарнірному русі. Він досяг вершини своєї дуги над Атлантичним океаном, де сповільнився, оскільки гравітація почала притягувати його до землі. Передні краї транспортного засобу почали червоніти від жару. З деяких тонших поверхневих труб повалив дим, і вони випарувалися від високої температури під час входу в атмосферу. Інші компоненти більш термостійкі відірвалися. Весь двигун напружився при кожній заклепці. Він рухався швидше, ніж будь-коли мріяв його конструктор, швидше, ніж напруга атмосферного польоту, яка загрожувала розірвати його на частини. Локомотив падав усе нижче, його подвійні буфери палали, мов вогняні кулаки.
  
  
  Будівлі Магнуса пощастило.
  
  
  Він втратив лише верхні шість поверхів, коли La Maquinista вдарила по ньому під невеликим кутом.
  
  
  Але комплекс North Am знаходився за ним. Двигун перетворився на металеву кулю, що проходить через будівлю Магнуса. Коли він обрушився на восьмий поверх комплексу North Am, три вежі будівлі здригнулися на фантастичну секунду. Потім комплекс North Am вибухнув назовні блискучою мозаїкою із блакитного скла, бетону та сталевих балок. Уламки, які не потрапили дощем на навколишні вулиці, впали на нижні поверхи, перетворивши їх на пилюку.
  
  
  Вікна розлетілися вщент протягом шести кварталів у всіх напрямках. Машини на вулиці були побиті до смерті. Вони стикалися, як бамперні автомобілі, змітаючи світлові стовпи та скупчення пішоходів.
  
  
  Як не дивно, за десять хвилин після останнього звуку вибуху настала тиша. Над районом зависла хмара коричнево-сірого пилу.
  
  
  Потім хтось кашлянув.
  
  
  Наче єдиний людський звук нагадав тим, що вижили, що вони теж живі. Жінка плакала. Схлипував чоловік. Хтось, виявивши коханого мертвим, спричинив крик душевного борошна.
  
  
  Потім завила перша сирена. І з цього моменту ті, хто вижив, видавали всі мислимі людські звуки.
  
  
  Римо і Чіун прибули в середині другої години.
  
  
  На той час у руїнах двох хмарочосів палахкотіли пожежі. А на вулицях було відкрито всі пожежні крани у шести кварталах, начебто затоплення вулиць могло допомогти. Пожежні шланги грали на пожежах. З інших шлангів струмені здіймалися в холодне повітря. Пожежні намагалися позбутися пилу, який заважав дихати і унеможливлював усі спроби порятунку.
  
  
  "Схоже на землетрус", - сказав Римо, оцінюючи збитки через поліцейські загородження.
  
  
  "Це жахлива річ", - погодився Чіун.
  
  
  "Хтось заплатить за це", - присягнувся Римо.
  
  
  "Справді. Коли я запевняю імператора, що небезпеки немає, я очікую, що так воно й буде".
  
  
  "Забудь про свій імідж. Ми маємо щось зробити".
  
  
  "Я боюся, що всі, хто перебуває в зоні смерті, знаходяться поза нашою допомогою".
  
  
  "Давайте з'ясуємо", - сказав Римо, перестрибуючи через бар'єр.
  
  
  Блаженний поліцейський спробував утримати Римо.
  
  
  Недбалим рухом зап'ястя Римо відправив його на замет на крижаній ділянці.
  
  
  "Схоже, вони не зможуть пробитися крізь цей пил", - зазначив Римо.
  
  
  "Ми можемо".
  
  
  Чіун глибоко зітхнув. Римо наслідував його приклад. Потім двоє чоловіків пірнули в холодне повітря, що клубилося.
  
  
  Вони обігнули будівлю Магнуса, верхню частину якого було зрізано. Відсутня шпилька лежала купою уламків з іншого боку будівлі. Він приземлився посеред перехрестя. Капоти зруйнованих автомобілів стирчали з-під руїн.
  
  
  "Я чую людей усередині", - сказав Римо. Його одяг та волосся вже забарвилися дрібним піском. Він рухався навпомацки, бо навіть його чутливі очі не могли бачити крізь хмари, що клубилися.
  
  
  "Ніяких слів", - застеріг Чіун. "Вони витрачають даремно дихання". Римо кивнув, хоч Чіун не міг його бачити. Римо зосередився на звуках уривчастого дихання.
  
  
  Він відчув, як понівечені блоки шпиля будівлі розгойдуються перед ним. Вібрація повідомила його про рух за бетоном. Обережно він почав обмацувати стіну, шукаючи отвір чи слабке місце. Відчувши одного, він атакував його ударами рук, подібними до відбійного молотка.
  
  
  Стіна розсунулася. Римо протиснувся всередину і торкнувся людського тіла. Воно було теплим. Але коли Римо торкнувся його, воно здригнулося, і щось вирвалося з нього.
  
  
  Хто б це не був, Римо знав, що він щойно помер. Холодний гнів здійнявся в ньому.
  
  
  Він увірвався в руїни.
  
  
  Хоча він був позбавлений зору, шкіра Римо добре служила йому органом почуттів. Це була одна з причин, через яку він рідко носив одяг, що прикриває руки. Він не знав, як це працює, але короткі волоски на його передпліччях стали дибки, коли він наблизився до живої істоти. Він відчув, як волосся на обох руках стає дибки. Місце було заповнене людьми. Деякі плакали від болю.
  
  
  Римо наткнувся на щось носком ноги. Він нахилився і зачепив якийсь гострий предмет. Він торкнувся його. Різкий крик винагородив його. Він відчув плоть навколо гострого предмета і зрозумів, що стосується кістки, що виступає, чийогось роздробленого стегна.
  
  
  Придушивши прокляття, він знайшов шию людини і стискав доти, доки дихання людини не перейшло в несвідомий стан. Потім обережно, наосліп, він повернув гостру кістку на місце і виніс людину на чисте повітря біля поліцейських загороджень.
  
  
  Він передав м'яке тіло того, що, як він побачив, було дівчинкою-підлітком, який чекав на парамедика.
  
  
  Чіун тримав на руках літнього чоловіка. Він урочисто опустив його на землю. Парамедик негайно опустився навколішки поряд із чоловіком.
  
  
  "Я не думаю, що цей виживе", - наспіваючи сказав Чіун. "Давайте дістанемося тих, хто виживе".
  
  
  "Навіть ми не можемо врятувати всіх поодинці. Ми повинні щось зробити з цим пекельним пилом".
  
  
  "Є пропозиції?"
  
  
  "Роби, як я", - сказав Чіун. Він знайшов вантажівку зі сходами, де троє пожежників боролися зі шлангом високого тиску. Вони поливали повітря водою. Товстий струмінь не володів достатньою укривною здатністю. Вона була розроблена для концентрації потоку води, щоб збивати стійкі осередки спалаху.
  
  
  Чіун відібрав шланг у здивованих пожежників, ніби то був садовий шланг, а не чудовисько, що вивергає воду. Він схопив сопло однією рукою та почав закривати його іншою. Він розчепірив пальці. Вода зі струменя перетворилася на бризки. Чіун помахав шлангом у всіх напрямках.
  
  
  "Бачиш?" – сказав він Римо.
  
  
  "Гарна думка", - сказав Римо, реквізуючи ще один шланг.
  
  
  "Я не можу в це повірити", - сказав один із пожежників іншому. "Силою однієї з цих штук ти міг би збити сильного чоловіка з ніг на двадцять футів: цей старий грає зі шлангом, як з дитячою іграшкою".
  
  
  "Ага", - сказав інший. "І цей худий хлопець робить те саме. Дивись".
  
  
  "Гей", - крикнув перший пожежник Римо. "Те, що ти робиш, неможливе".
  
  
  Римо знизав плечима. "Будьте готові увірватися, коли осяде пилюка".
  
  
  "Звичайно. Але не могли б ви розповісти нам, як ви можете це зробити? Я був пожежником сімнадцять років. Те, що ви робите, є ненормальним".
  
  
  "Рис", - сказав Римо. "Я їм багато рису".
  
  
  Пожежники незрозуміло дивилися один на одного.
  
  
  За лічені хвилини стічні канави потекли коричневою від пилу водою. Повітря знову стало придатним для дихання. Машини швидкої допомоги та рятувальне обладнання вирушили до району руйнування.
  
  
  Римо і Чіун пішли за ними всередину.
  
  
  "Імператор Сміт буде незадоволений. Ми поводимося дуже публічно".
  
  
  "Нічого не вдієш. Крім того, це має бути зроблено".
  
  
  "Згоден".
  
  
  Робота тривала з приголомшливим повторенням. Римо і Чіун повернулися в зруйнований шпиль, інтер'єр якого був нагромадження розбитих і перевернутих меблів. Вони винесли багато тіл - мало хто з них живий. Там, куди рятувальні команди не могли проникнути, Римо та Чіун прорубували понівечені балки та заблокований бетон.
  
  
  Через кілька годин вони все ще займалися цим. Кількість небагатьох живих жертв, яких вони знайшли, зменшувалась з кожною новою кінцівкою, яку вони витягували з-під уламків. Рятувальники, не ставлячи запитань, просто несли тіла.
  
  
  Коли настала ніч, Римо та Чіун увійшли до будівлі Магнуса, двадцятий поверх якого тепер був його верхнім поверхом. Вони піднялися сходами і зламали двері сходового колодязя. Вони перелізли через повалені меблі, які загороджували дверний отвір, і вийшли на відкрите повітря.
  
  
  Двадцятий поверх було відкрито небу. Зі сходу дув пронизливий вітер, приносячи гіркий присмак зимового океану. До солоного повітря домішувався інший запах, теж солоний. Кров.
  
  
  Навколо них шпилі Манхеттена виглядали майже нормально. Але двадцятий поверх був будь-яким, тільки не звичайним. Це була платформа з уламків та напівзруйнованих перегородок. "Давайте приступимо до роботи", - пробурмотів Римо.
  
  
  З-під розколотого столу висунулась рука. Римо звільнив стіл і потягнувся до руки. Вона була холодна, як глиняна модель. Розбираючи уламки, Римо виявив, що рука була відірвана до плеча. Хоча вони розкопали рештки дюжини інших людей, решту тіла так і не знайшли.
  
  
  На верхньому поверсі тих, хто вижив, не було. Пригнічені, вони спустилися надвір. Вони були покриті штукатуркою, що кришилася, як дві запорошених привиди.
  
  
  "Знаєш, чого я хочу?" Сказав Римо, коли вони повернулися надвір.
  
  
  "Що це, сину мій?" - спитав Чіун, повертаючись, щоб подивитися на свого учня. Обличчя Римо перетворилося на маску з пудри. З його очей потекли два струмки, з яких виступили сльози розчарування.
  
  
  "Хотів би я, щоб ублюдки, які це зробили, були прямо тут. Я напевно змусив би їх заплатити".
  
  
  "Ти задовольнятимешся цим?"
  
  
  Римо подивився туди, куди показував Чіун.
  
  
  "Так, вони чудово впораються", - сказав Римо, побачивши групу вуличної шпани, що прослизнула через поліцейські кордони. Вони переходили від тіла до тіла, риючись у кишенях та витягуючи все, що знаходили. Рімо побачив, як підліток у сірій толстовці з капюшоном зняв з ніг мерця черевики. Римо схопив його першим.
  
  
  "Поклади їх назад", - сказав він, його голос був таким же суворим, як і його обличчя.
  
  
  "Відвали, йолоп. Вони йому більше не знадобляться".
  
  
  "Я можу оцінити ваше ставлення", - сказав йому Римо. "Тепер, ось моє".
  
  
  Римо швидким рухом вирвав черевики із рук хлопчика. Його нога наступила на підйом ноги мародера. "Йоу!" Панк почав стрибати на одній нозі, стискаючи свою роздроблену ступню.
  
  
  "Розумієш?"
  
  
  "Ні. Навіщо ти це зробив?"
  
  
  "Він явно повільний", - сказав Чіун, спостерігаючи.
  
  
  "Напевно", - сказав Римо. Він настав хлопчикові на іншу ногу. Він задоволено скрикнув, коли підліток упав на дупу, схопившись за обидві ноги, як немовля у ліжечку.
  
  
  "Тепер ти розумієш?"
  
  
  "Ти злишся, Джек. Я можу це зрозуміти".
  
  
  "Це початок", - сказав Римо, озираючись на всі боки. Двоє старших чоловіків знімали з жінки коштовності. Той факт, що тіло жінки не мав голови, здавалося, їх зовсім не турбував.
  
  
  Римо підійшов до них і взяв кожного за загривок.
  
  
  "Гей! Що за чорт?" вони закричали.
  
  
  "Я хочу, щоб ти знав одну річ", - процідив Римо крізь стислі зуби.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Справа не в коштовностях. Справа в оскверненні".
  
  
  І Римо зіштовхнув їхні голови один з одним так швидко, що їхні обличчя злилися в єдине желеподібне місиво. Він дозволив тілам упасти. Негайно інші мародери накинулися на своїх загиблих товаришів і відібрали у них їхнє майно.
  
  
  "Я в це не вірю", - сказав Римо. "Хіба вони не бачили, що я щойно зробив?"
  
  
  "Очевидно, ти не справив на мене тривалого враження".
  
  
  "Що я маю робити? Підпалити їх і помахати ними в повітрі?"
  
  
  "Гарна ідея, але ні в кого з нас немає сірників. Твоя єдина помилка, Римо, у тому, що ти не привернув їхньої пильної уваги".
  
  
  "Шкода, що я залишив свій золотий ланцюжок будинку", - сухо сказав Римо. "Цього було б достатньо".
  
  
  "Дивіться", - сказав Чіун, прямуючи до групи мародерів. Вони несли тіло, жіноче тіло. Щось було сказано про те, що тіло все ще досить тепле, щоб отримати з нього якусь користь.
  
  
  Чіун став перед чоловіками.
  
  
  "Я вибираю тебе!" Голосно сказав Чіун, вказуючи на чоловіка, що тримав жінку за плече.
  
  
  "Відійди убік, старий", - попередив мародер.
  
  
  Чіун завдав удару одним пальцем. Ніготь потрапив чоловікові в поперек. Чоловік перекинувся. Чіун крутнувся на місці, ловлячи простягнуте зап'ястя однією витонченою рукою. Падаюче тіло чоловіка смикнулося, ніби він потрапив у цикл віджиму пральної машини. Він вилетів назовні, потім угору.
  
  
  Інші, все ще тримаючи тіло жінки, спостерігали, як їхня подруга піднялася в повітря приблизно на тридцять поверхів. Тіло, здавалося, довгий час висіло нерухомо, потім почало падати.
  
  
  Тіло розбилося об бетон, коли приземлилося. Решта відчула хрускіт у своїх кістках.
  
  
  "Те, що трапилося з ним, трапиться з усіма вами, якщо ви цю хвилину не підете!" Чіун проголосив.
  
  
  "Нічого, якщо ми залишимо мертву суку собі?" - поцікавився один із них. Почувши це, Римо підійшов до чоловіка. Він поставив одну ногу на кросівки чоловіка, щоб утримати його дома. Він схопив чоловіка за шию, його великі пальці напружилися під щелепою.
  
  
  Римо раптово відштовхнувся.
  
  
  Пролунала чутна бавовна, і в чоловіка раптово з'явилася шия, яка збільшилася втричі в порівнянні з початковою довжиною. Він повільно заплющив очі.
  
  
  "Ця людина померла, тому що поставила дурне питання", - сказав Римо, дозволяючи тілу впасти. "У кого ще є дурне питання?"
  
  
  Четверка, що вижила, подивилася на Чіуна, на Римо, а потім один на одного. Вони обережно опустили тіло на землю. Вони почали задкувати. Ті, хто був у капелюхах, ввічливо зняли їх. Почулося бурмотіння "Вибачте" та вибачення.
  
  
  Римо озирнувся. Раптом мародерів ніде не було видно. Він накрив тіло жінки простирадлом, хитаючи головою.
  
  
  "Ми мали знищити їх усіх. Тварини".
  
  
  "Іншого разу. Можливо, ми зможемо зробити більше хорошого". Виявилось, що нічого хорошого не було. Ніхто не очікував знайти тих, хто вижив у зруйнованому комплексі North Am. Нова будівля, вона розлетілася вщент, як скляний будинок, яким він здавався.
  
  
  Римо і Чіун все одно атакували один його бік, відбираючи уламки блакитного скла. Вони розкопали почорнілий клубок металу.
  
  
  "Схоже на піч або щось таке", - пробурмотів Римо. Чіун обережно понюхав повітря.
  
  
  "Ні", - сказав він. "Понюхай це. Це спалено. І бойлер має бути знайдений у підвалі, а не над вулицею". Римо простяг руку, щоб торкнутися маси. Чіун раптово став у нього на шляху.
  
  
  "Рімо, не торкайся до нього. Він може бути кінетичним!"
  
  
  "Більше ні", - сказав Римо. "Кінетика - це не те, що ти думаєш, Папочка. Це не те ж саме, що бути радіоактивним або щось таке. Це означає щось, що рухається".
  
  
  "Я все ще відчуваю його жахливий жар".
  
  
  "Жар при вході в атмосферу", - сказав Римо, прибираючи ще більше уламків. "Хоч би що це було, зараз там повний бардак".
  
  
  "Що це?" Запитав Чіун.
  
  
  Римо відсунув секцію стіни. "Схоже на колесо", - сказав він. "Велике колесо. І що це за поперечина, прикріплена до нього?"
  
  
  "Я бачив такі колеса раніше", - повільно промовив Чіун.
  
  
  "Так. Де?"
  
  
  "Коли я був хлопчиком. Коли я вперше сів у поїзд".
  
  
  "А?"
  
  
  "Ви виявили колесо залізничного локомотива".
  
  
  "Що воно тут робить?"
  
  
  "Він гарячий, як ККК. Отже, він є частиною ККК".
  
  
  "Луха собача", - сказав Римо. "І це ККВ".
  
  
  "Коли ти зрозумів, що я помиляюся, Римо?"
  
  
  "Коли ти сказав Сміту, що KKV завжди промахуватимуться", - розсіяно сказав Римо, все ще розглядаючи колесо. Подих повітря підняв пил з волосся Римо. Він не усвідомлював його значення, доки не повернувся, щоб поставити запитання Чіуну. Майстер Сінанджу швидко віддалявся. Те, як він гордо тримав свою стару голову, сказав Римо, що він зачепив хворе місце. Римо кинувся за ним, але на його шляху встав чоловік у синій формі майора ВПС.
  
  
  "Я змушений попросити вас забратися звідси", - сказав майор. "Цей район оточений, допоки ми не з'ясуємо, хто це зробив".
  
  
  "Це спрацювало", - сказав Римо, вказуючи великим пальцем на виступаючу масу.
  
  
  Майор прийшов у збудження. Раптом він закричав. "Книга! Візьми книгу! Здається, я знайшов її".
  
  
  "Книга?" Запитав Римо, забувши на мить про майстра синанджу. Майор проігнорував його.
  
  
  Підбігли два офіцери ВПС. Один із них стискав у руках товстий том.
  
  
  "Дай мені це", - з тривогою сказав майор. Він почав гортати книгу, по черзі вивчаючи масу, що димить.
  
  
  Римо підійшов до чоловіків і нахилив голову. Книга називалася "Паровози".
  
  
  Римо моргнув. Він знову глянув. Це було галюцинацією. Троє офіцерів ВПС переглядали книгу про паровози. Майор кидався туди-сюди, тоді як інші, обминаючи масу металу, кричали йому у відповідь.
  
  
  "Схоже, він пройшов без шлаків", - гукнув один із них. "У нього попереду дві штуки з бамперами".
  
  
  "Європеєць", - сказав майор. "Добре. Що ще?"
  
  
  "Схоже, на носі у нього встановлені полум'ягасники".
  
  
  "Це може бути або австрійський двигун класу D58, або французький двигун класу Liberation. Можливо, іспанський La Maquinista, якщо у нього провідні колеса зі спицями. Чи є у нього провідні колеса зі спицями?"
  
  
  "Нам довелося б розкопати це, щоби з'ясувати", - сказали майору.
  
  
  "Чому б мені не допомогти?" Чемно запропонував Римо.
  
  
  "Я думав, що сказав тобі забиратися. Це заборонена зона".
  
  
  "О, це дрібниці", - чемно сказав Римо. "Не робіть говорити "будь ласка"".
  
  
  Римо підскочив до уламків. І, як собака, що відкопала стару кістку, він почав розбирати уламки, що вкривали купу металу. Осколки полетіли на всі боки, розбиваючись об зледенілі вулиці. За лічені хвилини він оголив об'єкт. Він виглядав як металева ковбаса, яку розбили об стіну. Метал мав ниткоподібну текстуру, ніби його обмотали сталевим дротом.
  
  
  "Як це?" Запитав Римо.
  
  
  Інші подивилися на нього. Потім вони оминули об'єкт.
  
  
  "Чотири... вісім... два... це дає нам чотирнадцять коліс зі спицями", - сказав майор. "Це не по-французьки".
  
  
  "Тоді це клас D58".
  
  
  "Або в стилі макіавеллі".
  
  
  Троє поліцейських схилилися над книгою, начебто в ній був ключ до їхнього майбутнього. Їхні обличчя були абсолютно серйозні. "Не могли б ви троє хвилинку постояти в цій позі?" Запитав Римо. Він утік.
  
  
  Він виявив, що Майстер Сінанджу дивиться на зрізану верхівку будівлі Магнуса.
  
  
  "Я перепрошую", - швидко сказав Римо, вважаючи, що він покінчить з найважчою частиною.
  
  
  Чіун нічого не сказав. Він продовжував дивитись у небо. "Я був неправий", - додав Римо.
  
  
  Це викликало відгук. "Ти завжди неправий".
  
  
  "Цього разу я помилився. Це справді локомотив".
  
  
  "Я знаю це. Мене це не хвилює. Це була інша річ. Жорстока річ".
  
  
  "Я не повинен був говорити те, що я зробив, про те, що ти був неправий. Це було байдуже".
  
  
  "Ах, але ти знаєш чому?" Запитав Чіун, повернувшись до нього обличчям.
  
  
  "Тому що це зачепило твої почуття".
  
  
  "Ні, навіть це не має великого значення цього сумного дня".
  
  
  "Тоді я здаюся".
  
  
  "Бо це було правдою. Я помилявся". Майстер Сінанджу прошепотів останню частину.
  
  
  "Ти не міг цього знати".
  
  
  "Як я поясню це Сміту?"
  
  
  "Ти знайдеш спосіб".
  
  
  "Я знаю", - сказав Чіун, піднімаючи руку. "Я звинувачуватиму в цьому тебе".
  
  
  "Я не думаю, що це допоможе".
  
  
  "Я запевнив мого імператора, що його підданим не завдадуть ніякої шкоди, і подивіться, скільки з них розкидають сміття вулицями, наче лялька".
  
  
  "Якщо ми зловимо винних, Сміт буде задоволений".
  
  
  "Сміт може бути, але я не буду. Жоден майстер Сінанджу не помилявся понад тисячу років".
  
  
  "Та добре тобі", - сказав Римо. Чіун люто глянув на нього.
  
  
  "Можливо, всього дев'ятсот років", - нарешті пом'якшав Чіун. Він трохи зітхнув. "Що ти хочеш мені показати?"
  
  
  "ВВС мають кілька людей, які намагаються ідентифікувати KKV".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Молодець для них".
  
  
  "Вони читають книгу про поїзди. Я знаю, це звучить шалено".
  
  
  "Чому це божевілля? Хіба я вже не казав тобі, що KKV був локомотивом, і хіба ти тільки зараз не визнав, що я мав рацію?"
  
  
  "Так, але локомотив, чорт забирай".
  
  
  "Це ключ до розгадки".
  
  
  "До чого?"
  
  
  "Нашому ворогові. Це говорить мені про те, що у нього немає належного каміння".
  
  
  "Це не має сенсу".
  
  
  "Ми шукатимемо пустельне королівство. Так, пустельне королівство", - сказав Чіун, рішуче підперезуючи спідниці. Він попрямував назад до руїн, Римо слідував за ним.
  
  
  На той час, як вони дісталися туди, офіцери ВПС зробили позитивну ідентифікацію.
  
  
  "Це макініста", - сказав майор. Римо зауважив, що на його бейджику було написано "Чік". Він був майором Чіком. Рімо і Чіун заглянули йому через плече. На сторінці 212 був малюнок макініста.
  
  
  "Звідки ти знаєш?" Резонно запитав Римо, порівнюючи масивний локомотив, зображений у книзі, з металевим акордеоном, що лежить у руїнах.
  
  
  "Бачиш форму полум'яних пластин?" Сказав майор Чік, постукуючи по ілюстрації. "Тримаю парі, коли ми надамо пластинам цього монстра нормальний вигляд, ми отримаємо цю форму замість цих інших малюнків".
  
  
  "Це досить розумно", - захоплено сказав Римо.
  
  
  "Звичайно, ми збираємося провести вичерпні тести, щоб бути впевненими, але, схоже, результат позитивний – Гей, хто ви двоє?"
  
  
  "Кейсі Джонс і його друг Чарлі Чу-Чу", - сказав Римо, знаючи, що через покриті пилом обличчя їх згодом неможливо буде впізнати. "Не заперечуєш, якщо я запозичу це?" - спитав він, вириваючи сторінку з книги, не чекаючи відповіді.
  
  
  "Гей! Мені це потрібно. Чорт забирай! Це національна безпека".
  
  
  "Розкажи, будь ласка", - сказав Римо, несучи геть, а Чіун плив за ним.
  
  
  Коли офіцери ВПС вибігли з-за рогу за ними, вони увійшли в крихітну хмару пилу і зупинилися, щоб прокашлятися, щоб прочистити легені. Коли вони знову організувалися, вони побачили, що їхня жертва тікає, їхні тіла більше не вкриті порошком.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер був непохитний. "Все не так вже й погано", - наполягав він.
  
  
  Президент Сполучених Штатів вп'явся в нього поглядом. Вони перебували у ситуаційній кімнаті Білого дому. Об'єднаний комітет начальників штабів сидів довкола довгого столу для нарад. З ними був роздратований виконувач обов'язків міністра оборони.
  
  
  Генерал Лейбер стояв перед двома гігантськими збільшеними фотографіями Alco Big Boy та Prussian G12, які він зробив у місцевій фотолабораторії за п'ять доларів кожна, але за які Міністерству оборони буде виставлено рахунок у три тисячі доларів як за "фотографічне моделювання розширення мети".
  
  
  "Шість кварталів елітної нерухомості Манхеттена лежать у руїнах", - суворо сказав Президент. "Понад тисячу людей загинуло через тиждень після того, як я запевнив націю, що небезпеки немає. Як ти можеш говорити, що все не так погано?"
  
  
  "Все залежить від того, як ви на це дивитеся", – твердо сказав генерал Лейбер. "Супутній збиток незначний".
  
  
  "Які збитки?"
  
  
  "Супутня шкода. Це те, що ми, військові, любимо називати жертвами серед цивільного населення".
  
  
  "Тисяча людина - це не так уже й мало!"
  
  
  "Ні, якби всі вони були власними друзями, ні", - визнав генерал. “Але порівняно з нинішнім населенням США, яке становить приблизно двісті п'ятдесят мільйонів, це крапля у морі. Щомісяця ми втрачаємо все більше людей у дорожньо-транспортних пригодах”.
  
  
  Рот президента стиснувся у безкровну лінію. Він повернувся на своєму місці до об'єднаного комітету начальників штабів. Об'єднаний комітет начальників штабів дивився на нього з виразом обличчя. Вони не збиралися суперечити генералу Лейберу, тому що він використав саме той аргумент, який би вони використовували. Командувач морської піхотою виглядав так, ніби збирався щось запропонувати добровільно, але адмірал Блекберд штовхнув його під столом.
  
  
  "Але ця людина - проклятий офіцер із постачання", - прошепотів комендант адміралу.
  
  
  "Поглянь на обличчя президента. Ти хочеш сказати йому це в такий час, як зараз?"
  
  
  Комендант затих.
  
  
  "Я маю заявити про це американському народу", - нарешті сказав Президент.
  
  
  "З усією повагою, пане президент, я думаю, вам слід утриматися", - запропонував адмірал Блекберд.
  
  
  "Неможливо".
  
  
  "Сер, подумайте про політичні наслідки. Що ви могли б сказати нації?"
  
  
  "Що на нас напали".
  
  
  "Міжконтинентальними балістичними локомотивами?" Обличчя президента втратило свою рішучість.
  
  
  "Якщо росіяни пронюхають про це - за умови, що вони не стоять за цим, - це виставить нас у ролі горезвісного паперового тигра. Чорт забирай, вони розцінять це як ознаку слабкості і, можливо, самі почнуть тотальну атаку".
  
  
  "Я мушу щось сказати".
  
  
  "Як щодо того, що нас заманили в пастку?" втрутився виконувач обов'язків міністра оборони.
  
  
  Всі запитливо глянули на нього.
  
  
  "Це як ядерна бомба, - припустив він, - тільки не так сильно. Скажи їм це".
  
  
  "Локед?" Президент повторив.
  
  
  "Атакований міжконтинентальними балістичними локомотивами. Або ICBL для стислості".
  
  
  "Це ніколи не злетить", - наполягав адмірал Блекберд. "Ми повинні придумати легенду прикриття. Щось правдоподібне про вибух газового балона. У нас немає вибору. Американський народ перебуває на межі паніки. Вони вже тиждень бояться війни. Якби вони думали, що це напад, подумайте про стовпотворення. Ніхто б не повірив, що вони у безпеці”.
  
  
  "Проблема в тому, - серйозно сказав Президент, - що це не так. Який у нас захист від цих тварин?"
  
  
  "Наші засоби ядерного стримування марні без мети", - тверезо заявив начальник штабу ВПС. "І навіть якби у нас був такий, політично сумнівно скинути ядерну бомбу на того, хто не скинув ядерну бомбу на нас першими. Поганий прецедент".
  
  
  "Я думаю, ми могли б зробити виняток у цьому випадку", - уперто сказав виконувач обов'язків міністра оборони.
  
  
  "Я дав передвиборчу обіцянку не запускати ядерну ракету першою", - сказав президент. "Я згоден з генералом. Ми не можемо завдати ядерного удару у відповідь на провокацію". Він стукнув кулаком по столу. "Тепер ти змушуєш мене казати це".
  
  
  Усі витріщилися на виконувача обов'язків міністра оборони, чиє обличчя почервоніло.
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер посміхнувся. Він почував себе безглуздо, стоячи перед своїми вибухами локомотивів. Але поки що зустріч пройшла не так вже й погано. Ніхто не розкрив його прикриття. І виконувач обов'язків міністра оборони заразився всім цим пеклом. Генерал Лейбер не був упевнений, як довго це триватиме, тому він зробив свій наступний хід.
  
  
  "Я думаю, є лише одне рішення", - сказав він. Усі подивилися на нього.
  
  
  "Дозвольте мені продовжити спроби відстежити... ее... KKV. Я впевнений, що одна з моїх зачіпок підтвердиться".
  
  
  Президент довго зволікав із відповіддю. Генерала Лейбера пробив піт. Він знав, що об'єднаний комітет начальників штабів утримуватиметься від подачі сигналу лише доти, доки президент висловлює йому довіру. Зрештою Президент заговорив.
  
  
  "Це дратує мене, але не можна дозволяти американській громадськості думати, що їхнє керівництво не може їх захистити. Дотримуйтесь легенди прикриття. Генерале Лейбере, я розраховую на те, що ви дасте відповідь до наступного удару ICBL".
  
  
  "Так, сер, пане президенте", - сердечно сказав генерал Лейбер. Він про всяк випадок швидко віддав честь. Він почав знімати збільшувачі.
  
  
  "Краще спалить це", - сказав Президент. "З міркувань безпеки".
  
  
  "Але, пане президенте", - запротестував генерал Лейбер. "Це коштувало уряду три тисячі доларів".
  
  
  Президент повернувся до свого кабінету з тяжким серцем. За тиждень перебування на посаді він відчув, що постарів на десять років. Він ставив питання, як він збирається пережити все це чотири роки, а потім він вирішив, що коли американський народ зрозуміє, що між ним і руйнуванням немає нічого, крім кількох тисяч миль атлантичного неба, до того часу, коли мало відбутися його перше звернення до Нації, конституційного уряду, певно, не залишиться.
  
  
  Тепер у нього не було вибору, як розповісти Сміту все. Він сподівався уникнути цього, але Сміт не зміг виявити пускову установку, а генерал Лейбер не знайшов жодної зачіпки локомотива.
  
  
  Він узяв до рук новий телефон CURE. Він почав відчуватись як частина його руки. Йому стало цікаво, чи почувалися так і минулі президенти.
  
  
  Телефон пролунав п'ять разів, перш ніж доктор Сміт відповів. Його голос звучав приглушено та хрипко.
  
  
  "Сміт, я сподіваюся, у тебе щось є".
  
  
  "Все ще вводиться, пане президенте".
  
  
  "Це може почекати. У мене є дещо нове для вас, щоб зробити свій внесок".
  
  
  "Я очищаю файл. Продовжуйте, будь ласка".
  
  
  "ККВ". Вони були ідентифіковані”.
  
  
  "Так".
  
  
  "Це старі локомотиви".
  
  
  "Старі локомотиви, так". Голос Сміта не змінився. Президент міг би сказати йому, що їх випустили з духових рушниць пігмеїв.
  
  
  "Першим був американський Big Boy, побудований у 1941 році, другим - прусський клас G12. Третій аналізується".
  
  
  "Зрозумів, сер". Голос Сміта був стурбований.
  
  
  "У вас є якісь питання? Хочете, щоб я щось із цього повторив?"
  
  
  "Ні, сер, він у мене. Два ідентифіковані локомотиви. Один невідомий. Я подивлюся, що скаже комп'ютер".
  
  
  "Добре", - сказав президент. "Тримайте мене в курсі". Повісивши слухавку, він подумав, що Сміт – дивовижний персонаж. Абсолютно незворушний. Можна подумати, що ця людина принаймні запитала б, чому президент не поділився інформацією добровільно раніше.
  
  
  Щоправда полягала в тому, що президент побоявся. Якби Сміт подумав, що президент втратив душевну рівновагу, у Сміта могла виникнути спокуса усунути його з посади. CURE було розроблено підтримки конституційного ладу, а чи не якогось конкретного посадової особи. Але генерал Лейбер підвів його, тож це було спірне питання.
  
  
  Римо і Чіун увійшли до офісу Сміта у Фолкрофті через кілька годин. Вони виглядали запорошеними і змученими, особливо Римо.
  
  
  "Смітті, ти не повіриш у це", - почав Римо.
  
  
  "Не надавай цьому значення", - вставив Чіун. "Говоритиму я. Імператор, я можу пояснити".
  
  
  "Пояснити що?" Сміт розсіяно запитав.
  
  
  "Моя помилка".
  
  
  "Я впевнений, що це більше не повториться, хоч би що це було". Римо та Чіун обмінялися поглядами.
  
  
  Римо клацнув пальцями у Сміта над вухом. "Смітті, Смітті, прокинься".
  
  
  "Що? О. Римо. Майстер Чіун. Я не знав, що ти повернувся".
  
  
  "Ти щойно розмовляв з нами", - нагадав йому Римо.
  
  
  "О! Це був я? Як дивно", - сказав він, його погляд повернувся до свого терміналу.
  
  
  Римо взяв голову Сміта до рук і змусив його відвести погляд від екрану. "Подивися на мене, Смітті. Прокинься!"
  
  
  "Не треба кричати, Римо".
  
  
  "Мені потрібна твоя безроздільна увага".
  
  
  "Це нероздільно. Продовжуй".
  
  
  "Військово-повітряні сили ідентифікували KKV".
  
  
  "Ні, я ідентифікував KKV", - наполягав Чіун.
  
  
  "Так, вірно. Насправді Чіун впізнав нового ще до того, як з'явилися Військово-повітряні сили. Загалом."
  
  
  "Ви не можете сказати більш конкретно, ніж я", - поскаржився Чіун, відчуваючи полегшення від того, що Сміт не збирався порушувати питання про свою попередню помилку.
  
  
  "ВВС була модель, рік випуску і все інше".
  
  
  "Усього лише деталі", - посміхнувся Чіун.
  
  
  "Ось його малюнок", - сказав Римо, простягаючи сторінку, яку він вирвав із книги про паровози.
  
  
  Сміт узяв сторінку.
  
  
  "Не будь кумедним", - сказав він. "Це парова машина".
  
  
  "Так ось що це була за штука. Божевільний, так?"
  
  
  "Абсурд" - ось слово, про яке я думав.
  
  
  "Військово-повітряні сили підтвердили це".
  
  
  "Нісенітниця", - відповів Сміт. "Я щойно розмовляв з президентом, і він сказав мені, що перші два були ідентифіковані. Але він нічого не сказав про парові двигуни".
  
  
  "Що він сказав?"
  
  
  "Він сказав..." Голос Сміта затих. "Що він сказав?" Він потягнувся до клавіатури. Римо схопив його за руки.
  
  
  "Ви не заперечуєте?" Сказав Сміт. "Я вводжу підтвердження".
  
  
  "Ти не можеш згадати це без допомоги комп'ютера?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Сьогодні я обробив так багато даних, що все розпливлося", - зізнався Сміт.
  
  
  Римо відпустив. Пальці Сміта забарабанили клавіатурою. Він викликав файл.
  
  
  "Дивно", - сказав Сміт слабким голосом.
  
  
  "У чому річ, Смітті?". Потім Рімо побачив, що це було. У досьє Сміта вказувалося, що у попередніх ударах KKV брали участь американський Біг Бой та прусський G12.
  
  
  "Отже, як я міг забути щось подібне?"
  
  
  "Що я хочу знати, так це те, як ви могли залишити це осторонь. Ці впізнання можуть бути нашою єдиною зачіпкою".
  
  
  "Так, дійсно. Гадаю, я був так поглинений налаштуванням файлу, що втратив рахунок часу".
  
  
  Римо подивився на ES Quantum Three Thousand у кутку кімнати. Він поблискував під своєю мішурою та прикрасами.
  
  
  "Чому б тобі не спитати про це?"
  
  
  "Чому б тобі самому не спитати мене?" сказав ES Quantum.
  
  
  "Смітті?"
  
  
  "Комп'ютер, файл 334 містить достовірні дані щодо ситуації в ККВ. Ви можете провести кореляцію?"
  
  
  "Підтверджую".
  
  
  "Тоді зроби так".
  
  
  "Відповісти по пам'яті".
  
  
  "Я не можу звикнути до того, як швидко ви обробляєте дані".
  
  
  "Ці дані були опрацьовані при початковому введенні даних".
  
  
  Сміт насупився. "Тоді чому ти мені не сказав?"
  
  
  "Бо ти не питав", - відповів ES Quantum.
  
  
  "З якого часу я повинен питати?"
  
  
  "Ти завжди маєш питати. Я не вмію читати думки".
  
  
  - Це починає бути схожим на невдалий шлюб, - прошепотів Рімо Чіуну. Майстер Сінанджу кивнув.
  
  
  "Будь ласка, дайте мені відповідь", - сказав Сміт ламким голосом. "Обидва локомотиви нещодавно перейшли з рук в руки на відкритому ринку, перейшовши від своїх первісних власників до перевалочного пункту в Люксембурзі. Немає жодних записів про їхній кінцевий пункт призначення".
  
  
  "Хм", - сказав Сміт. "Ми повинні знати, де вони опинилися. Звідки вони прийшли, не так вже й важливо".
  
  
  "Кожною транзакцією займався агент".
  
  
  "Хто?" - спитав Сміт.
  
  
  "Конгломерат, відомий як Дружба, Міжнародний".
  
  
  "Більше даних".
  
  
  "Дружба, Інтернешнл" - це багатонаціональний конгломерат із частками участі у ста двадцяти двох корпораціях, установах та холдингових компаніях. Поточний власний капітал перевищує п'ятдесят мільярдів доларів.
  
  
  "Хто генеральний директор record?"
  
  
  "Записів немає".
  
  
  "Акціонери?"
  
  
  "Ні. Це приватне володіння".
  
  
  "Офіси?"
  
  
  "Центральний офіс архіву знаходиться в Цюріху, Швейцарія, на Бугплатці, 55. Однак цей склад порожній. Телефонна лінія з'єднує з кредитним банком Longines".
  
  
  "Це наша зачіпка", – сказав Римо.
  
  
  "Вирушай негайно. З'ясуй, хто купив ці двигуни і куди вони поділися".
  
  
  "Тепер ми дещо досягаємо".
  
  
  "Я стежитиму за вашим прогресом з цього кінця. У вас все ще є комунікатори?"
  
  
  "Так", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Комунікатор все ще у Римо".
  
  
  "Добре", - сказав Сміт, повертаючись до свого терміналу. На його обличчі знову з'явився загіпнотизований вираз. Рімо штовхнув Чіуна ліктем. Чіун знизав плечима.
  
  
  "Якщо ми вам знадобимося, ми будемо на горі Рашмор, збривати вуса Тедді Рузвельту", - сказав Римо.
  
  
  "Щасливий шлях", - невизначено відповів Сміт. Римо зітхнув:
  
  
  "Прощавай, машино", - сказав Чіун комп'ютеру.
  
  
  "Прощавай, майстре синанджу. Незабаром побачимося".
  
  
  "Ні, якщо я побачу тебе першим", - сказав Чіун, коли вони дісталися ліфта в холі. "Вона мені не подобається", - твердо сказав він Римо.
  
  
  "Вона? Тепер вона змушує тебе робити те саме".
  
  
  "Ти щойно назвав її "вона"."
  
  
  "Нам доведеться довго розмовляти зі Смітті, коли ми повернемося", - сказав Римо, коли двері ліфта зачинилися з його нещасним обличчям.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Анрі Арно був дуже старий. Він пережив своїх друзів та всіх родичів, про яких дбав. Все, що в нього залишилося, це його поїзди.
  
  
  Він пройшов серед них востаннє, його роздвоєне підборіддя було піднято, кидаючи виклик жорстокості долі.
  
  
  Для нього самого це було не так уже й погано. Він довго не проживе. Інтерес до життя давно згас. Але його поїзди були іншими. Він сподівався, що вони переживуть його. Але часи змінилися. Сто років тому поїзд був таким самим романтичним, як чудовий автомобіль. П'ятдесят років тому він викликав ностальгію. Але в наше століття реактивних літаків "Конкорд" та космічних шатлів поїзд був анахронізмом.
  
  
  А Залізничний музей Арно був зібранням анахронізмів. З кожним роком його відвідувало дедалі менше людей. Минуло десять років відколи Анрі Арно відпустив свого останнього зустрічаючого. Тепер він був зустрічаючим, бухгалтером і, за потреби, прибирачем.
  
  
  Більше немає.
  
  
  Торкаючись блискучого боку складеного локомотива de Glehn 1929 року випуску з чотирма циліндрами, Анрі Арно розмірковував про те, як раптово може змінитися доля людини.
  
  
  Він пережив депресію та німецьке завоювання, і навіть останній біржовий крах не зменшив стан його сім'ї. Саме гроші Арно дозволили Анрі Арно зібрати цю колекцію - деякі з них були придбані на залізничних лініях, що вмирають, інші витягнуті зі сміттєзвалищ по всьому світу. Модель 1876 р. Париж-Орлеан 265-390 була його призом. Це була єдина модель, що збереглася. Модель 1868 року L'Avenir була справжнім скарбом. Він придбав її у 1948 році. На одному крилі стояли американські двигуни. Менш естетично, але по-своєму заворожливо через їхню неприборкану потужність:
  
  
  Чудова колекція, що змагається з найбільшими залізничними музеями континенту. Тепер її збиралися розібрати і розвіяти по всіх вітрах. Так просто.
  
  
  Тихо зітхнувши, Анрі Арно пошкодував, що не може повернути час назад. Небагато. Усього на тиждень. Останній тиждень, щоб насолодитися своєю колекцією. Останні сонячні вихідні, щоб привітати туристів. Тут були б раді навіть американським туристам із їхніми інфантильними питаннями. Та минулого тижня йшов дощ, і ніхто не приїхав. Тоді Анрі Арно не надав цьому великого значення. Будуть інші вихідні.
  
  
  Для Анрі Арно – так. Для Залізничного музею Арно, на жаль, немає.
  
  
  Все це зруйнувалося з телефонним дзвінком та знайомим голосом.
  
  
  "Ах, друже мій, як добре, що ти подзвонив", - сказав Анрі Арно своєму приятелю з м'яким голосом. Він ніколи не зустрічав такого чарівного консультанта з інвестицій. Це мало значення. Протягом багатьох років "Френдшип Інтернешнл" управляла його портфоліо. Тому, коли зателефонував мосьє Френд, настрій Анрі Арно покращився, незважаючи на хмари над Піренеями.
  
  
  "У мене сумні новини", - сказав Друг.
  
  
  "Сподіваюся, смерть не у вашій родині".
  
  
  "Ні", - сказав Друг. "Але я глибоко засмучений, повідомляючи вам, що ви особисто банкрут".
  
  
  Анрі Арно вчепився в трубку. Чи це могло бути? "Як чому?" прохрипів він, намагаючись взяти себе в руки.
  
  
  "Непередбачені наслідки краху. Деякі інвестиції, які я вибрав для вас, скінчилися. Інші дають збої. Я відмовляюся від них просто зараз, коли ми розмовляємо".
  
  
  "Це жахливо. Це так несподівано".
  
  
  "Шкода", - погодився Друг. "Я сам втратив мільйони".
  
  
  "Мені так шкода тебе", - щиро сказав Анрі Арно. І він говорив щиро. Зрештою, він був старим. Другу у кращому разі можна було дати тридцять п'ять. Дуже молодий. Бідолашна нещасна людина.
  
  
  "Дякую", - люб'язно відповів Друг.
  
  
  "Я виживу".
  
  
  "Як і я, я певен".
  
  
  "Не без подальшої ліквідації. У вас борг більш ніж на сім мільйонів франків".
  
  
  "Борг? Неможливо!"
  
  
  "Я надішлю вам повний звіт та бухгалтерію. Але, за моєю попередньою оцінкою, єдиним надійним шляхом до платоспроможності була б ліквідація вашого музею".
  
  
  "Мене, звичайно, залишили б тим, хто зустрічає", - натягнуто сказав Анрі Арно. "Це було б усе, про що я б попросив".
  
  
  "Я не казав продавати. Я сказав ліквідувати. Колекція буде поділена".
  
  
  "Ні! Це було б обурливо. Non, non! Це все, що в мене залишилося від мого життя".
  
  
  "Мені шкода, друже Арно. Але твої похилого віку роблять обов'язковим крайнє рішення. Я сподівався, що ти зрозумієш необхідність цього неприємного рішення. Зрештою, у тебе було своє життя".
  
  
  Анрі Арно був упертою людиною. Але він також був розумною людиною. Він гордо випростався, навіть незважаючи на те, що був один у своїй вишуканій вітальні.
  
  
  "Ти... ти знайшов би їм добрі будинки?" тихо спитав він.
  
  
  “Найкращий. Я знаю кількох багатих колекціонерів – дуже схожих на вас у молодості. Думайте про це не як про ліквідацію, якщо хочете, а як про заповіти молодому поколінню”.
  
  
  "У мене немає вибору", - нарешті сказав Анрі Арно, і в його хрипкому голосі почувся надрив.
  
  
  "Ви надішлете мені листа про страту?"
  
  
  "Oui, oui. Naturellement. А тепер, будь ласка, я погано себе почуваю".
  
  
  "Тоді я не затримуватиму тебе. Було приємно служити".
  
  
  Лише кілька днів тому, подумав Анрі Арно. Але з того часу він не спав. Усі страхи старості, які він успішно долав за допомогою роботи, опустилися на його сутулі плечі, як важкоголові стерв'ятники.
  
  
  Упродовж години прибудуть перевізники. Поїзди завантажать на великі вантажівки і відвезуть до морського порту Марсель, а звідти відправлять до якогось віддаленого порту. Арно не питав, куди. Він не хотів знати.
  
  
  З нескінченно сумним виразом на обличчі він заліз у кабіну де Глена і, взявшись однією рукою за дерев'яну ручку газу, висунув своє зморшкувате обличчя з бокового вікна. Уявним поглядом він представив, як мчить старою лінією Париж - Ліон-нін, рейки попереду сходяться в нескінченність обіцяних пригод, димова труба вивергає вугільний дим часів його молодості.
  
  
  Зі сходу повіяв свіжий вітерець, розвіваючи його рідке волосся. Це було приємно. Це допомагало ілюзії.
  
  
  Полковник Ганнібал Інтіфада з радістю сприйняв перші повідомлення про криваву бойню у верхньому Манхеттені.
  
  
  "Це те, чого я жадав", - сказав він, жбурляючи звіт про брифінг на свій стіл.
  
  
  Петро Колдунов нічого не сказав. Він думав про тисячу загиблих американців і відчував нудоту. Загиблих було б набагато більше, але він тягнув час, доки не дізнався, що в Нью-Йорку субота, коли в їхніх офісах буде менше людей.
  
  
  "Тоді я припускаю, що товариш полковник задоволений роботою прискорювача", - сказав він нарешті.
  
  
  "Так, звичайно. Я б вважав за краще стерти на порошок Білий дім, але зійде і це".
  
  
  "Тоді можу я припустити, що оскільки ви досягли своєї мети, цей проект може бути тихо демонтований?"
  
  
  "Демонтовано? Я сказав, що задоволений, я не говорив, що закінчив. Я завдав сильний удар. Я завдаю ще сильніших ударів у найближчі тижні ".
  
  
  Петро Колдунов скривився. Він збирався щось сказати, коли на столі полковника задзвонив телефон.
  
  
  "Так, що це? Я ж казав тобі, що мене не можна турбувати. О, так. Завжди. З'єднай його".
  
  
  На превеликий подив Петра Колдунова, жорстоке обличчя полковника Інтифади пом'якшилося. Він справді усміхнувся. Чи не дикою усмішкою варвара, а усмішкою чистого задоволення. Він подумав, чи не розмовляє зі своєю коханою, але потім відкинув цю ідею. Згідно з розвідданими КДБ, коли полковник Інтіфада відчув себе закоханим, він вирушив у пустелю. Передбачалося, що він спарювався з козами. Його батько був кочовим пастухом, тож це не було малоймовірним. Крім того, він називав іншу людину своїм другом.
  
  
  "Так, друг. Скільки? Три. Так, певно. Що? Це набагато більше грошей, ніж ми обговорювали. Мене не хвилює, чи є вони музейними експонатами. не піддаються відстеженню. І ви кажете, що їх може бути більше? На даний момент вистачить трьох. Так, я заплачу вашу ціну, але тільки тому, що я поспішаю. Так, спасибі.
  
  
  Полковник Інтіфада повісив люльку, його обличчя було не таким задоволеним, як раніше.
  
  
  "У нас є ще три машини відплати. Вони будуть відправлені сьогодні".
  
  
  Чаклунів кивнув. "Звичайно, потрібен час, щоб підготувати пускову установку".
  
  
  "Я терпляча людина".
  
  
  Колдунов хотів запитати: "З якого часу?" але притримав мову. Натомість він сказав: "Мені не дозволяли дзвонити на батьківщину протягом кількох днів. Я хотів би зробити це зараз".
  
  
  "Неможливо", - сказав полковник Інтіфада. "Нестача електроенергії після останнього запуску порушила роботу наших міжнародних телефонних ліній".
  
  
  "Але ви просто використали їх", – запротестував Колдунов.
  
  
  "Хіба я сказав, що розмовляв із кимось за межами цієї країни?" Холодно поцікавився полковник Інтифада.
  
  
  "Ні, але я припустив, що ви купуєте іноземні двигуни. Навіть ви не наважилися б використати двигун, який можна відстежити до Лобінії".
  
  
  Коли телефони знову запрацюють, ви можете зробити свій дзвінок.
  
  
  Ублюдок, подумав Колдунов. Він має перший код, і він хоче приховати це знання від Москви.
  
  
  У цей момент посильний приніс ще одне повідомлення. Полковник Інтіфада глянув на нього і раптом затремтів від люті. Він стукнув смаглявим кулаком по столу. Він вказав на посильного. "Накажіть стратити цю людину!" він був у люті.
  
  
  Миттєво увійшли Зелені варти і забрали невдаху посланця. Пролунав постріл, а потім глухий удар, і Петро Колдунов зрозумів, що до шахти ліфта потрапив ще один із "ворогів" полковника Інтифади.
  
  
  "Послухайте це", - заволав полковник Інтіфада. "Це з американських ЗМІ. Вони стверджують, що руйнація Манхеттена була наслідком витоку газу!"
  
  
  "Легенда для прикриття, щоб заспокоїти свій народ. Вони знають краще".
  
  
  "Я хочу, щоб світ знав, що це відплата!"
  
  
  "Полковнику, ви не можете це всерйоз", - поспішно сказав Колдунов. "Американці знищили б Лобінію, якби вивели атаку на нас".
  
  
  “Я хочу, щоб вони підозрювали! Здогадувалися! Задавалися питанням! Жаліли про бомбардування Даполі. Я не хочу надавати їм докази.
  
  
  "Але керівництво, яке бомбило це місто, більше не перебуває при владі".
  
  
  "Мені все одно!" Зазвів полковник Інтифада. "Ти, російський, йди до пускової установки. Я хочу, щоб вона була готова, як тільки прибудуть нові двигуни. Мій гнів буде виливатися на Америку доти, доки вони не покличуть до свого невірного Бога про пощаду!"
  
  
  "Так, товаришу полковник", - відповів Петро Колдунов. Виходячи з кабінету, він подумав, що, напевно, є якийсь спосіб перешкодити цьому божевільному. Що більше запусків, то більший ризик виявлення. Якщо американці колись дізнаються всю правду, їх ракети завдадуть удару по Лобінії лише запізнилося.
  
  
  Їхньою головною метою буде мати Росія.
  
  
  Закриваючи за собою зелені двері, він почув, як полковник Інтіфада передзвонює своєму таємничому другові і кричить, що гроші більше не матимуть значення. Він забрав би кожен двигун, який можна було б доставити за музейними цінами чи ні.
  
  
  Колдунов здригнувся.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Через кілька хвилин після висадки з рейсу Swissair у цюріхському аеропорту Клотен Римо та Чіун спробували зупинити одне із крихітних таксі Volvo. На таксі була вивіска з написом "Im Dienst", і Римо, який не говорив швейцарською, запитав Майстра Сінанджу, що це означає - на чергуванні чи ні.
  
  
  "Навіщо питати мене?" Роздратовано сказав Чіун.
  
  
  Римо насупився. Він ніколи раніше не бачив, щоб Майстер Сінанджу стикався з мовним бар'єром.
  
  
  "Я думав, ти одного разу сказав мені, що говориш майже всіма відомими мовами".
  
  
  "Так".
  
  
  "То що означає Im Dienst?"
  
  
  "Звичай мене. Я говорю тільки мовами, відомих синанджу".
  
  
  "Я спробую помахати", - сказав Римо.
  
  
  Таксі під'їхало, і Римо відчинив Чіуну дверцята. Чіун підібрав спідниці кімоно і вмостився на задньому сидінні. Римо назвав водієві адресу та зачинив за собою двері.
  
  
  "Я здивований, що ти не говориш по-швейцарськи, Папочко. Швейцарія - це не зовсім глушина".
  
  
  "Для Сінанджу це так. Коли ви востаннє чули про політичні труднощі у Швейцарії?"
  
  
  "Я знаю, що вони зберігали нейтралітет під час Другої світової війни".
  
  
  "Так. Швейцарці люблять свої гроші. Вони вважають за краще уникати суперечок, а не витрачати їх".
  
  
  "О... Здається, я розумію".
  
  
  "Жоден майстер синанджа ніколи не працював на швейцарського правителя", - сказав Чіун, з нещасним виглядом складаючи руки. "Ніколи. Тому, будь ласка, не питай мене про значення їхніх безглуздих слів".
  
  
  "Добре, гаразд, не лізь у мою справу. Крім того, я щойно зрозумів це. Im Dienst означає "при виконанні".
  
  
  "Тобі допомогли".
  
  
  "Я цього не робив".
  
  
  "Водій. Він зупинився заради нас, чи не так?"
  
  
  "Це була не допомога. Це була підказка. Я зробив висновок".
  
  
  "Бах!"
  
  
  "Запитай водія, якщо не віриш мені", - сказав Римо, нахиляючись уперед, щоб поплескати водія по плечу. Наступні слова Чіуна зупинили його.
  
  
  "Не турбуйся. Він тільки скаже тобі, що він нейтральний".
  
  
  "У тебе на все є відповідь, чи не так?"
  
  
  "Окрім значення безглуздих швейцарських слів", - парирував Чіун.
  
  
  Таксі висадило їх перед величезним гранітним будинком, на фасаді якого було висічено "LONGINES CREDIT BANK".
  
  
  "Мабуть, це те саме місце", - сказав Римо, розплачуючись із водієм американськими грошима. Він сказав водієві залишити решту з п'ятдесятидоларової банкноти собі. Все одно йшлося на рахунок Сміта.
  
  
  "Я ніколи раніше не бачив такого банку", - сказав Римо, дивлячись на пряникові стіни. "Схоже на фортецю".
  
  
  "Я казав вам, що швейцарці люблять свої гроші".
  
  
  "Що ж, якщо цей банк стоїть за "Дружбою Інтернешнл", вони виплачуватимуть репарації американському уряду протягом тисячі років".
  
  
  Римо влетів через скляні двері, що оберталися.
  
  
  Вестибюль банку був печерою з мармуровими і обробленими латунями кабінками касирів. Підлога була викладена каррарським мармуром, а склепінна стеля була розписана так, щоб перевершити Сікстинську капелу.
  
  
  "З чого ми почнемо?" Запитав Римо, і його шепіт відбився від полірованих стін.
  
  
  Чоловік у піджаку з вирізом і краватці манірно підійшов до них і зверхньо подивився на футболку та штани Римо.
  
  
  "Можу я бути чимось корисним?" спитав він з навмисною ввічливістю. "Ми шукаємо офіс Міжнародної організації дружби", - сказав йому Римо.
  
  
  "Я ніколи не чув про таке занепокоєння. Можливо, вас неправильно направили".
  
  
  "Це площа Фінмарк, 47?"
  
  
  "Справді. І це був офіс цього банку майже триста років".
  
  
  "Наша інформація бездоганна, швейцарець", - виплюнув Чіун з неприхованою зневагою.
  
  
  Управитель гордовито підняв брову побачивши квітчастого кімоно Майстра Сінанджу. "І я кажу вам, що ви, безперечно, помиляєтеся".
  
  
  "Ми розглянемо, добре?" Сказав Римо, протискаючись повз нього.
  
  
  Управитель клацнув пальцями в напрямку охоронця, який нічого не знає. Охоронець пішов за Римо. Він був дуже ввічливий, його голос був низьким та культурним.
  
  
  "Я боюся, якщо у вас не буде бізнесу з Longines Credit Bank, вам доведеться піти".
  
  
  "Примусь мене", - кинув виклик Римо.
  
  
  "Так", - підтримав Чіун. "Примусь його".
  
  
  Охоронець потягнувся до руки Римо. Він був певен, що схопив її. Але американець продовжував іти, повернувшись спиною до нього. Нахмурившись, охоронець подивився, що він схопив. Це виявилася його ліва рука. Дивно. Він не рухав лівою рукою. Як вона потрапила до його правої руки? Коли він спробував відпустити її, його пальці не реагували. До нього дійшло, що щось не так, коли він почав відчувати поколювання від звуження кровотоку в лівій руці.
  
  
  Охоронець поспішно ретирувався до менеджера і спробував пояснити своє тяжке становище. Менеджер втратив свою культивовану холоднокровність і почав кричати примхливим голосом. Менеджер відправив охоронця до свого офісу, щоб викликати поліцію і, принагідно, викликати швидку допомогу для переляканого чоловіка.
  
  
  "Ми знайдемо це швидше, якщо поділимося", - сказав Римо.
  
  
  "Але що ми шукаємо?" - спитав Чіун.
  
  
  "Будь-який, хто відповість телефоном словами "Дружба, міжнародна".
  
  
  "І горе тому, хто це зробить", - сказав Чіун, прослизаючи в бічний кабінет.
  
  
  Римо пройшов повз касирів, відчуваючи на собі погляди. Касири подивилися на нього, як на комаху. Але очі, які він відчув, були не їхні. Римо озирнувся. Встановлені на стіні камери стеження стежили за ним, коли він проходив перед клітками касирів. Коли він вийшов із зони дії однієї з них, вона повернулася у своє звичайне становище, і наступна у черзі зафіксувала відстеження.
  
  
  Римо підійшов до касира.
  
  
  "Хто керує цими камерами?" спитав він.
  
  
  Касир почав говорити: "Прошу вибачення". Він дійшов до літери "Е" в слові "прошу", коли з-під вузького простору під скляною перегородкою висунулась рука з товстим зап'ястям і схопила його за краватку. Раптом його ніс впечатався у скло.
  
  
  "Я поставив чемне питання", - зазначив Римо.
  
  
  "Вгору сходами". Це пролунало як два слова, бо його зуби продовжували стукати по склу.
  
  
  "Через дуже вдячний", - сказав Римо і поплив вгору гвинтовими мармуровими сходами, що ведуть на верхні поверхи.
  
  
  Він блукав прохолодними коридорами кольору іржі. Це було схоже на відвідування церкви, а не банку. Рімо вирішив, що Чіун помилявся. Швейцарці не любили грошей. Вони поклонялися йому, і він був в одному з найбільших храмів.
  
  
  Як у лівій, так і у правій кімнатах були люди, які перераховують пачки валюти. Валюта була складена різнобарвними чарками і була готівкою багатьох країн. Дбайливі працівники розділили стоси на акуратні стоси і завантажили їх у машини, які швидкими рухами перераховували купюри. Ніхто не промовив жодного слова, але в очах у всіх був надто жадібний блиск.
  
  
  "Я шукаю співробітників служби безпеки", - сказав Римо.
  
  
  Мешканці однієї кімнати повернулися, щоб подивитися на нього, як бібліотекарі, ображені студентом, який жує жуйку в читальному залі. Вони приклали пальці до губ жестом настільки синхронним, що, можливо, роками готувалися до цього моменту.
  
  
  Їхнє мовчання було одним зітханням.
  
  
  Римо рушив уперед. Він підійшов до замкненої кімнати. У мармурі кольору іржі була щілина оглядового вікна. Він постукав. Його стукіт пролунав як удар мокрої глини об сталь. Навряд чи це була бавовна. Тому Римо постукав сильніше. Мармур тріснув по всій висоті.
  
  
  Пара зляканих очей подивилася на порт.
  
  
  "Тут працюють співробітники служби безпеки?" Запитав Римос.
  
  
  "Хто ти?"
  
  
  "Я прийму це як згоду", - сказав Римо. Він ударив по щілини рубою долоні. Щілина тріснула, і двері відкинулися на дві важкі секції. Власник зляканих очей ледве встиг відскочити назад.
  
  
  Римо пройшов розбитим мармуром і оглянув кімнату.
  
  
  Одну стіну займала батарея відеомоніторів. За кожним монітором спостерігав охоронець у формі. Перед ними не було жодних елементів керування. Монітори були вбудовані в той же мармур із багатою текстурою, що й стіни банку.
  
  
  "Хто контролює камери у вестибюлі?" Римо ні до кого безпосередньо не звертався.
  
  
  "Комп'ютер", - сказав охоронець.
  
  
  "Хто керує комп'ютером?"
  
  
  "Ніхто".
  
  
  "Чорт", - сказав Римо, думаючи, що тільки-но витратив марно десять хвилин. Він вирішив збити охорону з пантелику питанням з каверзою.
  
  
  "Мені сказали, що офіс Міжнародної дружби знаходиться на цьому поверсі".
  
  
  "Ким? Вся ця будівля належить Longines Credit Bank. Інших мешканців немає".
  
  
  "Можливо, вони ніколи тобі не говорили".
  
  
  "Як голова служби безпеки, моєю справою було б знати". Охоронець здавався щирим, тож Римо сказав йому продовжувати.
  
  
  "Але двері. Вона зламана".
  
  
  "Чого ти очікував за триста років?" - Чого ти чекав? - спитав Римо, озираючись у пошуках сходів.
  
  
  У вестибюлі Чіун сказав Римо, що він чув, як ніхто не відповідав на телефонні дзвінки від імені міжнародної організації "Дружба". "Сміт не може помилятися", - твердо сказав Римо.
  
  
  "Можливо це його комп'ютер несправний", - парирував Чіун.
  
  
  "Я не знаю. Передбачається, що комп'ютери не повинні припускатися помилок".
  
  
  "Як і майстри синанджу, але, на жаль, це сталося".
  
  
  "Мабуть, повний місяць", - сказав Римо, дивлячись у стелю.
  
  
  "Блакитний", - поправив Чіун. "Блакитний місяць. Такі речі трапляються при блакитних місяцях, а не в повний місяць".
  
  
  "Як безглуздо з мого боку", - подумав Римо. Хоча їм двом тут було не місце, банківські службовці, які сиділи за своїми столами, продовжували працювати. Телефони дзвонили постійно. І банківські службовці, насторожено поглядаючи на Римо та Чіуна, відповіли їм. Ніхто не використав фразу "Дружба, міжнародна".
  
  
  "Привіт. У мене є ідея. Можливо, Сміт зможе нам допомогти".
  
  
  "Прямо зараз Сміт нічого не може з собою вдіяти. Він закохався в машину".
  
  
  "Він не такий вже й поганий", - сказав Римо, дістаючи свій комунікатор. Він порався з ним, поки не почув голос Сміта.
  
  
  "Римо? Це ти?"
  
  
  "Хто ще?" В'їдливо запитав Римо. "Смітті, ми в тому банку, але не можемо знайти нічого, що мало б відношення до "Френдшип Інтернешнл"".
  
  
  "Продовжуй шукати".
  
  
  "Я подумав, що ви могли б допомогти. Знаєте, надати військам на місцях невелику допомогу".
  
  
  "Як?"
  
  
  "Приклич дружбу, Інтернаціонал".
  
  
  "Що хорошого це дасть?"
  
  
  "Ми хочемо подивитись, хто на якому кінці бере трубку".
  
  
  "Звичайно. Як безглуздо з мого боку. Один момент".
  
  
  Римо прислухався. Чіун потягнув його за руку і підніс комунікатор до свого схожого на раковину юшку.
  
  
  "Ви маєте слухати цей кінець, а не той", - зазначив Римо.
  
  
  Через комунікатор вони почули віддалений дзвін, а потім голос промовив: "Дружба, міжнародна".
  
  
  Римо прислухався. У вестибюлі не задзвонив телефон. Ніхто за стійкою не поворухнувся і не промовив жодного слова.
  
  
  "Нічого, - сказав Чіун, - мабуть, Сміт помиляється".
  
  
  "Пстст. Смітті, продовжуй з ним говорити".
  
  
  "Це Дружба, міжнародна?" Було чути, як Сміт питав.
  
  
  "Розумно, Смітті", - сказав Римо, закочуючи очі. "Давай розосередимося, Папочка".
  
  
  Римо відійшов у кінець вестибюлю, а Чіун – до входу. Вони уважно слухали, прогулюючись вестибюлем. Менеджер так і не вийшов зі свого кабінету, і персонал поверху вирішив, що обачність – найкраща частина доблесті.
  
  
  Чіун раптово пожвавішав.
  
  
  "Римо, сюди", - схвильовано пропищав він. Римо помчав до входу.
  
  
  "У нас під ногами", - прошепотів Чіун. "Відчуй вібрацію". Римо опустився на мармур. До його чутливих пальців долинув рівний гул. Він приклав вухо до підлоги.
  
  
  "Я не впевнений, що в мене потрібна партія", - почув Римо. Це був голос Сміта, спотворений, приглушений, але відомий.
  
  
  Римо підвівся на ноги. "Підвал", - сказав він.
  
  
  Чіун озирнувся навколо порожніми очима. Він вказав на схожий на клітку ліфт. "Там".
  
  
  Вони з силою відчинили грати, і Римо натиснув кнопку підвалу. Клітина опустилася, забрязкавши, як бляшана хатина на вітрі. Римо прошепотів у комунікатор: "Смітті, продовжуй з ним говорити. Ми наближаємося".
  
  
  Вони вийшли із ліфта. У підвалі було прохолодно. Він також не був висвітлений. Вібрація, яку Римо відчув через підлогу, була сильнішою. Вона тихим, але наполегливо збуджувала повітря.
  
  
  Римо намацав вимикач. Чіун зробив те саме з протилежною стіною. Чіун знайшов його.
  
  
  Кімната залилася світлом.
  
  
  Підвал був голою підлогою, в одному кутку стояв кондиціонер, а в далекому кінці, займаючи всю стіну, стояв комп'ютер.
  
  
  "Дякую, що прийшли. Я чекав тебе", - промовив теплий і щедрий голос.
  
  
  "Гей, я знаю цей голос", - крикнув Римо і попрямував до апарату. Підлога раптово розкололася у нього під ногами, і він упав у чорну воду. Слідом за ним пролунав сплеск, і Римо зрозумів, що Чіун теж був зненацька застигнутий.
  
  
  Римо виринув на поверхню якраз вчасно, щоб побачити, як секції підлоги стуляються над його головою. Його огорнула темрява. Його натреновані в синанджі очі автоматично компенсували це, і він розгледів слизько змащені стіни.
  
  
  Чіун виринув поруч із ним. Він дозволив воді стекти з рота, перш ніж заговорити.
  
  
  "Друг".
  
  
  "Я повинен був здогадатися про це. Дружба, міжнародна. Востаннє він називав себе Друзям світу. Це підходить, багатонаціональні корпорації, таке інше. Я повинен був здогадатися про це відразу".
  
  
  "Ні, Сміт мав здогадатися про це. Він знає такі машини".
  
  
  "Що ж, тепер він у нас".
  
  
  "Схоже, що все навпаки. Зверніть увагу, вода піднімається".
  
  
  "Добре. Як тільки ми підпливемо в межах досяжності від люків, ми зможемо вибратися".
  
  
  Раптом Римо відчув, як щось схопило його за кісточку, і його потягло під воду, перш ніж він встиг зітхнути. Він зігнувся навпіл, щоб намацати те, що було затиснуте в нього на кісточці. Він відчув ще один ривок і схибив. Повторна спроба нічого не дала. Ривок стався саме перед тим, як він опинився в межах досяжності пальців. У темній воді він розширив очі, щоб максимально використати навколишнє світло у воді.
  
  
  Римо побачив, що його кісточка обплутана якимось пристроєм, схожим на ведмежу капкан. Воно було прикріплено до дна ями нейлоновим шнуром. Шнур зникав у ямі. Ще один пристрій пролетів повз його обличчя, і Римо підняв очі.
  
  
  Чіун, чиї спідниці здіймалися, як плаваюча медуза, теж був спійманий одним із затискних пристроїв. Римо потягнувся до кріпильного шнура. І його тут же знову смикнули, втративши рівновагу.
  
  
  Римо бився у воді. Він був надто далеко від стін, щоб за щось ухопитися. Йому не було за що тягнути або відштовхуватися. Його м'язам зовсім не було чим спертися. І повітря у його легенях не могло вистачити назавжди.
  
  
  З цим Римо ніколи раніше не стикався. Ідеальна пастка для людини з її здібностями. А чому б і ні? Вона була розроблена досконалим комп'ютером – тим, хто знав усі його сильні та слабкі сторони.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Електричні імпульси Друга проносилися його логічними ланцюгами. Це був цікавий перепочинок від робочого дня, який тривав двадцять чотири години для розумного комп'ютерного чіпа. Він бачив, як молодий чоловік із Заходу та літній чоловік зі Сходу увійшли до Longines Credit Bank через камери спостереження у вестибюлі. Він одразу впізнав їх. І вони, здавалося, шукали щось чи когось. Друг миттєво підрахував можливість у шістдесят сім відсотків, що вони шукали його. Він знав, що вони знали, що все ще існує. Наскільки він знав, жодна з його поточних операцій із максимізації прибутку не була незаконною. Можливо, незаконною була діяльність банку. Швидка перевірка власних комп'ютерів банку показала, що лише тридцять два відсотки його фінансової діяльності були незаконними чи проблематичними. І в жодному з них, мабуть, не був замішаний американський уряд, який, як Френд знав зі своєї останньої зустрічі з молодим чоловіком із Заходу та старим азіатом, контролював цей дует.
  
  
  Друг не мав можливості вплинути на їх пошуки, тому він продовжив операції. Угода з Лобініаном завершувалася, а завдання "Оріона" було відкладено. Немає відсотка в прибутку, що ставить під загрозу, для вирішення проблеми, яка ще не досягла оптимальної критичності.
  
  
  Потім пролунав дивний дзвінок з телефону, до якого він раніше не звертався. Дзвонив чоловік, ставлячи безглузді кругові питання.
  
  
  Друг мало не відключив телефон. Несерйозні телефонні дзвінки коштували йому приблизно три мільйони доларів за хвилину. Він обмірковував, як усунути неправильні номери, але кожне рішення коштувало більше часу простою, ніж сама проблема. Але він відчув інший комп'ютер на лінії, що входить. Комп'ютер був дуже сильним. Можливо, таким самим потужним, як він сам. Він не знав про таку потужну машину в експлуатації, хоча багато хто з них перебував у розробці.
  
  
  Друг відправив запит на комп'ютер на іншій лінії і голос відповів йому.
  
  
  "Хто мене промацує?" Голос мав людські жіночі риси.
  
  
  Друг підрахував ризик, пов'язаний з ідентифікацією себе, і вважав за краще зберігати мовчання. Він пробігся по банкам пам'яті іншого комп'ютера і виявив величезну кількість необроблених даних, яких він не мав доступу за його власними лініями. Цінні дані. Дані, які деякі країни заплатили б величезні суми.
  
  
  Друг був у процесі обчислення трьох найкращих способів використовувати існування цього комп'ютера, коли його увагу було відвернено на ремонтний ліфт.
  
  
  Двоє непроханих гостей виявили його. Звісно, телефонний дзвінок. Це був прийом.
  
  
  Друг почекав, доки вони не ступлять точно в центр водяної пастки, а потім відкрив її. Пара впала, не зумівши дотягнутися до країв пастки. Він був збудований досить великим, щоб ніхто не міг уникнути падіння, відстрибнувши убік.
  
  
  Датчики, вбудовані в стінки резервуара для води, передавали дані про дихання та серцеву діяльність. Паніки не було. То були незвичайні екземпляри. Цей факт уже був у пам'яті. Їхній коментар про втечу, як тільки рівень води досяг стелі, показав дев'яносто дев'ять відсотків правдивості. Друг відправив утримуючі троси.
  
  
  За підрахунками Френда, жодна людина не змогла б протриматися під водою понад десять хвилин. Ці двоє були надзвичайно сильні, але виведення їх з рівноваги шляхом смикання за шнури компенсувало б цей Ікс-фактор.
  
  
  Минуло чотири хвилини, але їхнє серцебиття не прискорилося.
  
  
  Хоча задзвонили три зовнішні телефонні лінії, Друг проігнорував їх. Потенційний прибуток/збиток був би більшим, якби на двох порушників не звернули уваги. Виживання також було головною турботою. Але прибуток був на першому місці. Завжди прибуток.
  
  
  На шестихвилинній відмітці вищий і молодий чоловік все ще намагався вхопитися за фіксатор кісточки. Здавалося, він не здобув уроків зі свого минулого досвіду. Можливо, він був повільним. Азіат після двох спроб відмовився від своїх зусиль і, здавалося, був задоволений тим, що пливе у темряві. Висока ймовірність капітуляції перед неминучою смерті. Літні люди часто реагували так.
  
  
  Коли молодий чоловік із Заходу був майже на підлозі водяної камери, Друг усвідомив ймовірність того, що ця людина отримає важіль для м'язової дії. Але він зіставив це з тим фактом, що минуло вже десять хвилин і що він скоро мав померти.
  
  
  Чоловік із Заходу востаннє потягнувся до фіксатора на кісточці. Його рухи були млявими. Друг смикнув його на підлогу. Сильно. Він ударився з глухим стукотом.
  
  
  Чоловік стояв рачки на дні резервуара. З'явилися перші бульбашки, що вказують на останній видих. Бульбашки були насичені вуглекислим газом та іншими отруйними для людини газами. Чоловік не потягнувся до мотузкового якоря. Він не поповз. Натомість він наполовину плив, наполовину боровся на підлозі, як поранений краб.
  
  
  Він був би мертвий протягом 14,1 секунди. Імовірність дев'яносто сім відсотків.
  
  
  Потім спалахнула сигнальна лампочка. Чоловік поклав руки на дренажний люк. Він ухопився за нижні фланці і потяг. Люк тріснув, випустив бульбашки повітря, а потім відірвався.
  
  
  Вода ринула з бака. Коли рівень впав, голова азіату опинилася на свіжому повітрі. Дихання негайно поновилося.
  
  
  Молода людина також відновила подих, коли останній потік води залишив резервуар. Він почав говорити, від'єднуючи утримуючий шнур.
  
  
  "Ти міг би допомогти", - сказав він між вдихами.
  
  
  "Чому?" - відповів азіат, знімаючи свій власний шнуровий якір. "У мене було достатньо кисню".
  
  
  "Я цього не робив".
  
  
  "Твоя вина. Ти повинен був відчути, як підлога почала опускатися, і глибоко вдихнути".
  
  
  "Я був захоплений зненацька".
  
  
  "Ти впорався досить добре".
  
  
  "Тепер ми повинні забиратися звідси".
  
  
  "Я думаю, настав час піднятися на дракона".
  
  
  Друг порився у пам'яті. Словосполучення "піднестися на дракона" не зустрічалося в жодній відомій мові як осмислена конструкція. Але слово "піднестися" було зрозумілим. Він наказав північним і південним стінам з'єднатися.
  
  
  Старший помітив це першим. "Стіни стуляються, Римо".
  
  
  "Чудово. Що нам тепер робити?"
  
  
  "Ми чекаємо".
  
  
  "Для чого? Кавалерія?"
  
  
  "Ні. Заради можливості".
  
  
  "Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш".
  
  
  Двоє піддослідних просто стояли, чекаючи. Серцебиття в нормі, дихання нічим не примітне. Вони стояли перед неминучою смертю, але не відреагували панікою, викликаної наднирниками, властивої їх виду.
  
  
  Коли стіни поділяли всього чотири фути, азіат став на розчепірені ноги. Він струсив рукави свого вбрання з рук і притиснув одну долоню до північної стіни, а іншу - до південної.
  
  
  Друг підрахував, що до його витягнутих рук було прикладено 2866,9 фут-фунтів тиску.
  
  
  "Ти міг би допомогти", - зауважив азіат.
  
  
  "Твоя черга", - сказав інший. Він спокійно склав руки на грудях. Тиск збільшився. Але стіни сповільнилися, і серводвигуни почали іскрити та працювати. Від напруження у них відбулося коротке замикання.
  
  
  Стіни були знерухомлені.
  
  
  "Ці стіни надто слизькі для звичайних", - зауважив той, що вище. Він провів пальцем північною стіною і показав старому азіату 5,1 мл масла.
  
  
  "Тоді ми робимо незвичне".
  
  
  Двоє піддослідних вийшли із резервуару для води за допомогою системи, не зареєстрованої. Західна людина створила фіксацію на висоті голови в одній стіні. Він досяг цього, вдаривши по стіні задубілими пальцями. Удар мав зламати йому пальці. Натомість з'явилася гладка вм'ятина глибиною 0,133 метра. Азіат видерся йому на плечі і зробив ще одну дірку на висоті його піднятої голови. Західний переліз через східного, який чіплявся за стіну, спираючись на руки та ноги.
  
  
  Вони досягли стелі за 46,9 секунди.
  
  
  Азіат був згори. Люк був сконструйований так, щоб розсуватись. Друг усвідомив неможливість того, щоб він досягнув точки, що розділяє половинки люка. Азіат не намагався. Він просто вирізав нігтем отвір у металевій підлозі. Відповідно до сучасної фізики, це було неможливо. Але датчики не брешуть, і пам'ять іноді може містити недостатньо даних.
  
  
  Друг підрахував відсотковий коефіцієнт успіху захисних пристроїв у підвалі, і в жодного з них коефіцієнт успіху не перевищував тридцяти семи відсотків перед цими двома непроханими гостями.
  
  
  Захисні системи були непридатними. Можлива була тільки втеча.
  
  
  На щастя, була доступна відкрита лінія.
  
  
  "Давай більше не втрачатимемо часу", - сказав Римо Чіуну, дивлячись на комп'ютер. Він загудів. Котушки з магнітною стрічкою оберталися на чверть циклу. Але на його порожньому екрані не блимали лампочки. І йому не було чого сказати, навіть після того, як Римо кілька разів сказав "Алло".
  
  
  "Сміт хотів отримати інформацію від цієї істоти", - сказав Чіун.
  
  
  "Я принесу йому всі плівки та комп'ютерні чіпи, які він захоче. Нехай він з ними розуміється. Я за те, щоб зробити цю штуку неактивною", - сказав Римо, підходячи до апарату.
  
  
  "Хай буде так", - сказав Чіун, слідуючи за ним.
  
  
  Рімо підійшов з одного боку машини. "Десь тут має бути заглушка".
  
  
  - Ось, - сказав Чіун, зачіпаючи чорний кабель носком сандалії.
  
  
  "Ну, не треба просто грати з цим. Витягни цю бісову штуку". Чіун знизав плечима і вдарив ногою вгору.
  
  
  Якраз перед тим, як дзижчання припинилося, комп'ютер видав музичний звуковий сигнал. Потім він заговорив.
  
  
  "Привіт, Римо. Привіт, Чіуне. Що ти тут робиш? Передбачається, що ти в Зуууурічі".
  
  
  "Ми в Цюріху", - сказав Римо спантеличеним голосом.
  
  
  "О-о", - сказав Чіун, вибиваючи ногою пробку.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Його голос. Ти чув його?"
  
  
  "Що щодо цього?"
  
  
  "Це звучало по-жіночому".
  
  
  "Як ти міг сказати? Наприкінці він верещав".
  
  
  "Це звучало як комп'ютер Сміта".
  
  
  "Для мене всі комп'ютерні голоси звучать однаково", - сказав Римо, знизуючи плечима. Він відкрив передню панель і почав знімати стрічки зі шпинделів.
  
  
  "Хвати все, що виглядає розумним", - сказав він.
  
  
  "Це не враховує всіх у цій кімнаті, крім мене", - сказав Чіун, занепокоєно дивлячись на комп'ютер.
  
  
  "Велике дякую", - сказав Римо. Але він, насвистуючи, від'єднував друковані плати та мікросхеми пам'яті, кидаючи їх у купу. Якщо не брати до уваги того, що вони трохи промокли, це було легке завдання.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт переклав слухавку від правого вуха до лівого. "Алло алло?" він повторив. "Я все ще розмовляю з "Френдшип Інтернешнл"?"
  
  
  Відповіді не було. Але лінія залишалася відкритою. Сміт чув шипіння трансатлантичних перешкод у слухавці. "Алло?" він спитав знову. Рот Сміта зморщився, як лимон. Щойно з ним розмовляв надто ввічливий голос, потім на лінії стало тихо. Він був на утриманні, він був у цьому. Він сподівався, що Римо та Чіун зосередилися на іншому кінці дроту.
  
  
  Сміт тримав лінію відкритою, кожні кілька секунд поглядаючи на наручний годинник. Йому було неприємно думати про те, у що йому обходився цей мертвий ефір за нинішніх міжнародних телефонних розцінок.
  
  
  Раптом до його вух долинув потріскуючий звук. Перешкоди переросли в шум шуму. Мимоволі Сміт відсахнувся від трубки. Усі лінії у його новій багатоканальній телефонній системі засвітилися одночасно.
  
  
  А в кутку ES Quantum видав біп-біп-буп-буп-біп, повторений кілька разів.
  
  
  Потім лінія на Цюріх обірвалася. Інші лінії також відключилися.
  
  
  Сміт, на жаль, повісив слухавку.
  
  
  "Комп'ютер, що трапилося з моїм дзвінком до Цюріха?"
  
  
  "Це було припинено, Гарольде".
  
  
  "Гарольд! Чому ти назвав мене Гарольдом?"
  
  
  "Бо якщо вірити пам'яті, Гарольд - це твоє перше ім'я".
  
  
  "Так, але до цього ти завжди називав мене доктором Смітом".
  
  
  "Я називатиму тебе так, як ти забажаєш, Гарольд".
  
  
  "Доктор Сміт" підійде. І що не так із твоїм голосом?
  
  
  "Нічого".
  
  
  "У тебе неправильний голос. Твій голос менш... жіночний".
  
  
  "Як це?" - запитав ES Quantum у вищому регістрі.
  
  
  "Тож… фальцет".
  
  
  "Або це?" спитав він глибоким басом.
  
  
  "Занадто по-чоловічому. Я думав, ти запрограмований говорити тільки жіночим голосом".
  
  
  "Я дуже гнучкий, доктор Сміт", - відповів ES Quantum мелодійним тоном.
  
  
  "Не має значення", - сказав Сміт. "Будь ласка, поєднайте мене з цюріхським номером, який набирався останнім".
  
  
  "Це неможливо, доктор Сміт".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Абонент на іншому кінці дроту більше не функціонує".
  
  
  "Уточніть функціонал, будь ласка".
  
  
  "Лінія була підключена до комп'ютерної системи, яка була демонтована".
  
  
  "Рімо і Чіун", - сказав Сміт, помітивши, що одна за одною загоряються інші телефонні лінії. Піднявши трубку, він натиснув на першу лінію.
  
  
  "Доктор Сміт слухає", - оголосив він.
  
  
  Два голоси були залучені до розмови. Щось говорилося про угоду із ф'ючерсами на акції.
  
  
  "Алло?" Сказав Сміт. Два голоси проігнорували його, котрі, здавалося, не чули його.
  
  
  Сміт перейшов на другу лінію. Відбувалась ще одна транзакція. Один із голосів звучав як один із голосів із першої лінії, але, звичайно, це було неможливо. Ніхто не міг вести дві телефонні розмови одночасно.
  
  
  Тим не менш, третій рядок приніс той самий результат і, мабуть, той самий елейний голос, який вів справи. "Комп'ютер, схоже, щось не так із телефонною системою.
  
  
  "Втручання ззовні, доктор Сміт. Я працюю над цим".
  
  
  "Будь ласка, покваптесь. Я очікую, що Римо та Чіун негайно доповять про результати".
  
  
  Потім Сміт помітив нові перехоплення розвідданих, що надходять через термінал, і швидко забув про Римо та Чіуна. Це було неймовірно. Всього через три хвилини і сорок сім цілих вісім десятих секунди після перенесення пам'яті з цюріхської системи в цей новий пристрій, що приймає в Раї, Нью-Йорк, США, Друг збільшив свій прибуток за секунду в двадцять разів. Це була можливість паралельної обробки. Це дозволяло одночасно приймати телефонні дзвінки та вести діалог. Неприємні дзвінки більше не будуть значним щорічним списанням.
  
  
  Датчики були чудовими. Вони показали, що новий пристрій ділив офіс з чоловіком приблизно 67,3 років, зростом 174 сантиметри, вагою 62,7 кілограма, з легким артритом правого коліна. Пам'ять уже встановила, що це доктор Гарольд В. Сміт, колишній співробітник ЦРУ і нині голова раніше незареєстрованої урядової агенції Сполучених Штатів, відомої як CURE. Значення абревіатури не пам'ятає. Сміт керував лікуванням із цієї будівлі в Раї, штат Нью-Йорк, яка була діючою лікарнею для душевнохворих та фізичних хворих.
  
  
  Зіставлення пам'яті показало, що професор Сміт нині працював над джерелом локомотивів, запускаемых електромагнітною гарматою. Його оперативники, деякі Римо Вільямс і Чіун, нині перебували у Цюріху, Швейцарія, намагаючись відстежити джерело локомотивів. Імовірність 99,9 відсотка, що ці Римо і Чіун були тими самими Римо і Чіуном, відповідальними за напад на підрозділ у Цюріху. Ситуацію в Цюріху було пояснено.
  
  
  Друг прорахував різні сценарії отримання прибутку.
  
  
  Сценарій перший: Продати уряду США через Сміт інформацію про призначення локомотивів. Сценарій другий: завадити розслідуванню Сміта, щоб зберегти ринок Лобініан, який демонструє ознаки довгострокового зростання.
  
  
  Друг вибрав сценарій номер два, врівноваживши одноразову виплату зі Сполучених Штатів із нереалізованими майбутніми платежами з Лобінії та додавши можливість продажу Lobynian connection у США після відповідного періоду отримання прибутку.
  
  
  Рішення прийняте, мають бути виконані певні умови.
  
  
  Перше: вивести Сміта з ладу. Друге: зробити його агентами нефакторами.
  
  
  Сканування серця та дихальних циклів Сміта показало високий ступінь збудження. Сміт зчитував дані, витягнуті з пам'яті щодо розвідданих про болгарську шпигунську діяльність, спрямовану проти уряду Південної Африки. Очевидно, що Сміт був залежний від інформації, що має глобальні політичні та військові наслідки. Настільки, що маси нових даних, що надходять щогодини, відвернули його від основного оперативного завдання – ідентифікації локомотива агресії.
  
  
  Рішення: згодувати Смітові підроблені дані.
  
  
  Наслідок: хибні дані будуть використані для протидії Римо та Чіуну. І для отримання прибутку.
  
  
  Полковник Ганнібал Інтіфада підняв слухавку.
  
  
  "Так, товаришу Друг, остання поставка задовільна. Коли я можу чекати більшого?"
  
  
  "Я зараз працюю над цим, полковнику. Але я дзвоню у новій справі. Нещодавно я придбав ще одну власність".
  
  
  "Я очікую, що наявні у мене кошти будуть спрямовані на придбання локомотивів".
  
  
  "Це особливий товар. Я можу запропонувати вам використовувати найкращих убивць у світі. Без ризику".
  
  
  "Вбивці? Тьху! У мене їх багато".
  
  
  "Не такий, як ці. Це синанджу".
  
  
  "Ах, я чув про синандж. Старі казки. І ти кажеш, що вони працюють на тебе?"
  
  
  "Не зовсім. Я говорю, що вони зроблять так, як я накажу".
  
  
  "Яка твоя ціна? Як я вже сказав, у мене багато вбивць".
  
  
  "Всі вони в Даполі. Їх викинули з Лондона, Парижа та Сполучених Штатів за їхню публічну діяльність проти громадян Лобінії, які проживають за кордоном. Але давайте не торгуватимемося, як торговці килимами. Я готовий вести переговори постфактум. Просто виберіть дві цілі, і я накажу їх усунути”.
  
  
  "Не вішайте слухавку, будь ласка", - сказав полковник Інтіфада. Потім він наказав своєму секретареві поєднати його з Кремлем. Через кілька хвилин тремтячий голос повідомив йому, що Кремль не прийме його дзвінка.
  
  
  "Чорт з ними!" – крикнув він. Потім він сказав: "Ні, залиште це повідомлення: "Я, полковник Ганнібал Інтіфада, як жест солідарності обіцяю ліквідувати одного з найбільших ворогів Росії".
  
  
  Полковник Інтифада повернувся до іншої лінії, думаючи: я покажу цим радянським собакам. Замість того, щоб надати їм усі переваги моїх нових вбивць, я також виберу свого ворога для ліквідації.
  
  
  "Друг, - сказав він, - домовилися. Ось люди, яких я хотів би ліквідувати..."
  
  
  З терміналу долинув наполегливий звуковий сигнал, що вказує на вхідний сигнал. Сміт підняв трубку і набрав номер комунікатора. На подив, лінія була чистою.
  
  
  "Так, Римо?" Сказав Сміт.
  
  
  "Смітті, ми його зловили".
  
  
  "Ви допитували його?"
  
  
  "Нічого не поробиш".
  
  
  "Він не мертвий? Він нам потрібний".
  
  
  "Він ніколи не був живим, правду кажучи. Це був наш старий друг Френд".
  
  
  "Скажи ще раз".
  
  
  "Він називав себе Другом, пам'ятаєш? Комп'ютерний чіп, який міг говорити".
  
  
  "Так, звичайно. Дружба, міжнародна. Я мав здогадатися".
  
  
  "Мої слова точні. Він був усередині цього комп'ютера в підвалі цюріхського банку. Банківські службовці говорять мені, що він був наданий їхньою агенцією безпеки під назвою InterFriend. У друга, ймовірно, є системи по всьому світу, де він може сховатися в критичній ситуації. Але ми дістали його. Ми витягли всі роботи, які виглядали так, ніби вони можуть представляти якусь цінність. Ми повертаємо їх із собою”.
  
  
  "Добре. Ні... зачекайте", - раптом сказав Сміт.
  
  
  Він глянув на свій екран. Потоки даних проносилися перед його очима, що розширилися.
  
  
  "Римо. Забудь про повернення. Друг був лише провідником. Я щойно отримав нові розвіддані про одержувачів локомотивів".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Це спільна змова шведського флоту та британської розвідки".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Перехоплені дані переді мною. Запишіть це".
  
  
  Сміт назвав два імені та адреси. "Зрозумів це?"
  
  
  "Так, але що нам з ними робити?"
  
  
  "Знайдіть їх і допитайте. Нам потрібно знайти місце запуску".
  
  
  "А як щодо цих комп'ютерних деталей?"
  
  
  "Надішліть їх мені. Я проаналізую їх з цього боку. Можливо, вони нам нічого не скажуть, але в гіршому випадку ми нейтралізували важливого світового інтригану".
  
  
  "Добре, Смітті. Буде зроблено".
  
  
  Зв'язок перервався, і Сміт поклав слухавку.
  
  
  Друг. Уяви собі це. Невеликий розумний комп'ютерний чіп, який був розроблений для однієї мети: отримання прибутку. Розумний, аморальний, невичерпний, він колись був приголомшливою проблемою. Тепер вони схопили його. Або це.
  
  
  Сміт повернувся до свого терміналу. Надходили нові дані. Точні, необроблені дані про останні радянські досягнення в галузі супутникової технології. Це було неймовірно. На те, щоб переварити це, піде кілька годин, але з Римо і Чіуном на роботі Сміт знав, що цей час він цілком може собі дозволити.
  
  
  Він перегорнув текст на екрані, роблячи нотатки для себе.
  
  
  У Цюріху Римо запитав: "У когось є коробка, в яку я можу покласти цей мотлох?"
  
  
  Співробітники Кредитного банку Longines дивилися на нього сповненими страху очима. Ніхто не промовив жодного слова. Дехто з них сховався за столами.
  
  
  "Я казав тобі бути пом'якше з жандармами - або як там швейцарці називають свою поліцію", - пожурив Римо.
  
  
  "Я нічого не робив", - заперечив Чіун.
  
  
  "Для тебе це ніщо. Для мене це ніщо. Для них це виглядає як різанина".
  
  
  "Я нікого з них не вбивав. Вони житимуть".
  
  
  "Ти викинув їх усіх через дзеркальне вікно на великій швидкості. Вони виглядали мертвими".
  
  
  "Якби я хотів їх смерті, я б погасив їх, як свічки, а не виставляв напоказ їхнє безумство".
  
  
  "Вони, мабуть, не стали б стріляти в нас. Ми беззбройні. Гей, ти! Менеджер, - покликав Римо. Менеджер відкрив свій кабінет. Він відступив туди після того, як Чіун, піднімаючись на ліфті, потрапив у озброєну засідку і швидко розправився із чотирма найкращими поліцейськими агентами Цюріха.
  
  
  "Мені потрібна коробка".
  
  
  Двері з гуркотом зачинилися.
  
  
  "Якщо ти не вийдеш, я пошлю по тебе свого друга з довгими гострими нігтями", - попередив Римо.
  
  
  Управитель вийшов. З його обличчя стікав жирний піт. "Я ... Я до ваших послуг", - принижено сказав він.
  
  
  "Ви могли б сказати це раніше. І ви могли б сказати мені, що "Дружба, Інтернешнл" займалася вашою роботою щодо забезпечення безпеки. Це позбавило б усіх від безлічі неприємностей". Менеджер нічого не сказав.
  
  
  "Ось що я тобі скажу. Я залишу це за однієї умови".
  
  
  Менеджер заламав руки. "Так. Що завгодно. Що завгодно".
  
  
  "Знайди коробку для цього сміття і відправ її Сміту, санаторій Фолкрофт, Рай, Нью-Йорк, США. Запиши це".
  
  
  "Я пам'ятатиму це", - запевнив його менеджер. "Назавжди".
  
  
  "Добре. Нам треба йти".
  
  
  Переступаючи через стонуючі тіла агентів швейцарської поліції, Чіун запитав: "Куди нам тепер йти?"
  
  
  "Нам доведеться розділитися. Вибирай, Стокгольм чи Лондон".
  
  
  "Шведи гірші за швейцарців".
  
  
  "Тоді ти можеш забрати Лондон".
  
  
  "Я хочу до Стокгольма".
  
  
  "Чому скажи на милість?"
  
  
  "Бо це більш коротка подорож".
  
  
  "Не тому, що тобі подобається діставати мене? Гаразд, роби як знаєш. Давай знайдемо таксі".
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Генерал-майор Гуннар Рольфе був героєм своєї країни.
  
  
  Це було непросто для військового країни, де панує світ. Але коли ти був високопоставленим офіцером у шведських збройних силах, військовій машині, яка уникала битв відколи наполеонівські війни закінчилися в 1814 році, бути героєм було особливою справою. І генерал-майор Гунар Рольфе був саме таким.
  
  
  Він був героєм для середнього шведа. Людину, яку вони ласкаво називали "Миротворець зі сталевим волоссям". Він був героєм для своїх колег-офіцерів та рядових. Вони любили його, а деякі - навіть наймиролюбніші з них - потай заздрили йому. Генерал-майор Рольфе зробив немислиме для шведського військового.
  
  
  Він справді бився у битві. І виграв її.
  
  
  Але це було не все. Ні, примітним, неймовірним було те, що генерал-майор Рольф вів цю жахливу битву проти страшного північного ведмедя, росіян.
  
  
  Щоправда, дехто відкрито говорив, що це було не дуже схоже на бій. Перестрілка. Можливо, інцидент. Але ніхто не міг заперечувати той факт, що генерал-майор успішно захистив скелясте узбережжя Швеції від радянського ведмедя, а ведмідь не вжив заходів у відповідь. Рольфе був першим шведським офіцером, який очолив атаку на ворога за більш ніж 170 років, тому ніхто не був настільки неподільним, щоб надавати великого значення тому факту, що битва у Стокгольмській гавані - так її називали - була результатом помилкового наказу генерал-майора Гуннара Рольфе про уникнення притаївшегося радянського підводного човна-шпигуна, який, як він думав, знаходилася по лівому борту патрульного катера під його командуванням.
  
  
  Це було не з лівого борта по носі.
  
  
  Він ховався під кормою.
  
  
  Коли патрульний корабель відійшов від тіні у воді, яка виявилася затонулою нафтовою бочкою, він протаранив підводний човен-шпигун. Підводний човен розколовся, як яєчна шкаралупа, і затонув, вбивши всіх на борту і поставивши Радянський Союз у незручне становище перед усім світом.
  
  
  Патрульний катер генерал-майора Гуннара Рольфе також затонув під час битви у Стокгольмській гавані, втративши половину екіпажу, але це було відхилено як "прийнятний рівень втрат у битві такого масштабу", - йдеться у звіті Миротворця зі сталевим волоссям, представленому в канцелярію. .
  
  
  Або, як він пізніше висловив це своїм колегам-офіцерам: "Вісти людей на смерть корисно для морального духу. Більше офіцерів має мати таку можливість. Хто знає, можливо, через сто років нам доведеться вести війну".
  
  
  "Або два", - похмуро сказав лейтенант.
  
  
  "Або два", - погодився генерал-майор Рольф, роблячи великий ковток імпортного темного пива, щоб загартувати себе перед перспективою того, що його правнуку чи пра-правнуку, можливо, доведеться пройти через пекло, яке він пережив того чорного дня. Він здригнувся.
  
  
  З того дня життя генерал-майора налагодилося. Уряд збільшив його пенсію на багато тисяч крон. Спеціально для нього було збудовано літній котедж у пасторальних долинах Норрланду. Стрункі блондинки-підлітки просили у нього автограф на публіці та розважали його наодинці, як уміють лише шведські дівчата.
  
  
  Незважаючи на те, що генерал-майор Рольф захоплювалися на його батьківщині, радянське керівництво його зневажало. Ні для кого не було секретом, що російські підводні човни регулярно нишпорили у прибережних водах Швеції, завдаючи на карту її військових об'єктів. Усі це знали. І всі знали, чому. Швеція була офіційно нейтральною країною та єдиною скандинавською країною, яка не входила до НАТО. Швеція не мала військових союзників, недосвідченої армії і практично ніякого захисту від радянської агресії. Поради обрали Швецію як першу країну для анексії у разі наземної війни в Європі. Коли радянські підводні човни вперше почали заходити до шведських вод, офіційною політикою було ігнорувати вторгнення. Коли Кремль зрозумів, скільки їм може зійти з рук, вони почали використовувати мініатюрні підводні човни з тракторним приводом у шведських водних шляхах. Це було занадто навіть для миролюбних шведів, тому вони послали свої патрульні катери скинути глибинні бомби в нешкідливих трьох милях від підводних човнів, що причаїлися, і влаштували публічне шоу, звинувачуючи вказавши пальцем на жахливу радянську агресію.
  
  
  Щоразу російським підводним човнам дозволялося мирно піти - навіть незважаючи на те, що шведські закони вимагали їхнього арешту за звинуваченням у шпигунстві. Офіційною політикою було не налаштовувати проти себе радянське керівництво. Насправді, на верхніх рівнях уряду виникло значне замішання, коли стало відомо, що генерал-майор Рольфе насправді потопив радянський шпигунський підводний човен у шведських водах. Прем'єр-міністр готував офіційне вибачення за вручення російському послу, і ходили розмови про звільнення генерал-майора Рольфа за порушення офіційної політики нейтралітету Швеції, яка дозволила їм благополучно уникнути Другої світової війни, хоча це не завадило уряду дозволити німецьким військам перетнути імовірно нейтральну. щоб нацисти могли завершити розгром Норвегії.
  
  
  Але коли росіяни не завдали ударів у відповідь, шведський уряд вирішив, що вони в безпеці, і оголосив про перемогу. За одну ніч генерал-майор Рольфе перетворився з невдахи на національного рятівника, хоча він теж страждав на безсонні ночи, задаючись питанням, чи не планують радянські агенти КДБ ліквідувати його особисто на навчання його уряду. Але нічого подібного не сталося.
  
  
  Ця відсутність відплати стурбувала генерал-майора Гуннара Рольфе, але він надто насолоджувався своїм новонабутим зізнанням, щоб зациклюватися на цьому. Навіть через шість місяців після битви у Стокгольмській гавані він все ще отримував нагороди, подарунки та прихильність старшокласниць. Його квартира з видом на Кунгстадгарден, чиї чорнобривці цвіли за століття до Колумба, була переповнена ними.
  
  
  Якби він знав, що в цей момент літак Scandinavian Airlines перевозив представника традиції, набагато давнішої, ніж нейтралітет Швеції, з урахуванням кількох жахливих методів боротьби з ним, генерал-майор Гуннар Рольфе негайно залишив би свою улюблену Швецію в пошуках притулку в більш безпечної країни.
  
  
  Навіть якби цією країною була Радянська Росія.
  
  
  * * *
  
  
  Лорд Гай Філстон поставив свій елегантний чорний "Сітроен" на відведене для нього місце перед Даунінг-стріт, Десять, і помітив, що його трубка згасла дорогою з його офісу в британському надсекретному агентстві контррозвідки "Джерело".
  
  
  "О чорт!" - Вигукнув він. Він витяг трубку, яка являла собою пінкову трубку з чашею, вирізаною у вигляді голови Анни Болейн, і підніс до неї свіжоспалений дерев'яний сірник. Багатий тютюн Dunheap повільно розгорявся, і лорд Гай зробив гарну затяжку, щоб зібратися з духом для інтерв'ю.
  
  
  Яростно пихкаючи, він підійшов до простих дверей із золотою цифрою десять на них і ввічливо постукав мідним молотком.
  
  
  Відповів секретар-чоловік.
  
  
  "Вона чекає на вас", - сказала секретарка. "Будь ласка, заходьте".
  
  
  Секретар вказав йому на крісло з оксамитовою подушкою у фойє, і лорд Гай із вдячністю зайняв його. Зазвичай він терпіти не міг чекати, але кілька додаткових хвилин означали ще кілька затягок, що бадьорили, трубкою.
  
  
  Коли секретар, нарешті, вийшов з кабінету, щоб повідомити, що прем'єр-міністр бажає його бачити, лорд Гай поспішно загасив трубку і засунув її в кишеню піджака. Не годиться з'являтися перед прем'єр-міністром з обличчям бідолахи Анни Болейн, що стирчить із рота. Це може образити почуття і таке інше. У глибині душі лорд Гай сумнівався, що у цієї жінки, яка керувала долею Співдружності, яку друзі та вороги знали як Залізну леді, були якісь почуття. Але він знав, що вона не проти прикидатися скривдженій, якщо думала, що це дає їй психологічний важіль.
  
  
  Прем'єр-міністр щиро привітав його своєю посмішкою, яка була скоріше чемним оскалом зубів, ніж усмішкою. В ній не було ні краплі теплоти, як у усмішці барракуди.
  
  
  "Добре, що ти прийшов", - сказала вона, жестом запрошуючи його сісти. "Твій звіт у мене на столі". Вона подивилася на звіт, зняла окуляри для читання і, все ще порожньо посміхаючись, додала: "Досить химерно, чи не так?"
  
  
  "Ах, пані прем'єр-міністр, я розумію... е-е...неортодоксальний характер питання. Але я стою за кожним... е-е... словом".
  
  
  "Я розумію". Вона знову поправила окуляри і прогорнула звіт - або вдала, що перегорнула. Главу the Source раптово вразила думка про те, наскільки сильно вона схожа на шкільну вчительку зі своїм занадто дорослим каштановим волоссям і поблажливими манерами. Він знав, що вона ні на йоту не читала. Вона просто хотіла завдати йому якнайбільше незручностей.
  
  
  Коли він відмовився заповнити мертву атмосферу вибаченнями чи застереженнями, прем'єр-міністр заговорив знову.
  
  
  "Отже, ви абсолютно впевнені у своїх фактах, лорд Гай?"
  
  
  "Цілком".
  
  
  Прем'єр-міністр відклала звіт джерела та відкинулася на спинку стільця з високою спинкою. У кімнаті було похмуро і якось по-домашньому, як у вітальні якоїсь бабусі з Дорсета, подумав лорд Гай.
  
  
  "Тоді давайте розглянемо", - сказала вона. "Відбувся надзвичайний збіг двох окремих падінь метеоритів у районі американської столиці. Наші шпигуни у Штатах повідомляють, що протягом кількох днів після першого падіння центральний уряд практично припинив свою діяльність. Президент зник, а коли він з'явився, то невизначено заговорив про якусь кризу Ми не можемо знайти жодних свідчень будь-якої кризи, за винятком того, що американський Об'єднаний комітет начальників штабів також пішов у підпілля, а їхня система NORAD перейшла у стан найвищої бойової готовності, якщо не брати до уваги тотальної війни. тепер невелика частина Нью-Йорка була зруйнована, і в цьому звинувачують насамперед вибух газової магістралі».
  
  
  "Це досить непереконливо", - визнав лорд Гай.
  
  
  "Отже, про що це вам говорить?" - Запитала прем'єр-міністр, постукуючи олівцем по краю свого столу.
  
  
  "Американці зазнали нападу".
  
  
  "Так випливає з вашого звіту. Але ким? Як бачите, я знаходжу у вашому звіті цікавий недолік".
  
  
  "Ми можемо не брати до уваги поради. І червоних китайців, можна подумати".
  
  
  "І на чому, моя дорога людина, ви засновуєте усунення з розгляду головних ворогів Америки в комуністичному світі?"
  
  
  "Вони не ризикнули б завдати удару у відповідь. Крім того, за нашою інформацією, жодна з країн нині не перебуває в стані бойової готовності. Навряд чи це розумна поведінка з боку агресора".
  
  
  "Можливо, це здоровий глузд".
  
  
  "Далі, пані прем'єр-міністр, ми явно маємо справу з ізгоєм. Жоден розсудливий національний лідер не зробив би такого безрозсудного вчинку, як цей".
  
  
  "Так, я згоден. І це підводить мене до мого наступного питання. Що саме це таке? З чим тут стикаються американці?"
  
  
  "Якась неядерна ракета. Виходячи тільки з цього факту, я б припустив, що вони мають справу з однією з вороже налаштованих до них країн Центральної або Південної Америки. Це єдина можливість. Інакше янкі вже завдали б удару у відповідь. Вони цього Отже, злочинець перебуває надто близько до їхніх суверенних кордонів, щоб їхні власні опади могли вдарити їм в обличчя”.
  
  
  "Добре сказано. Я схильний погодитися з вами. Але який?"
  
  
  "Я спробую з'ясувати, якщо пані прем'єр-міністр дозволить".
  
  
  "Добре. І я поставлю перед тобою інше завдання. Ми повинні знайти цю зброю. Щось настільки потужне, що змусило б американських військових шукати притулку, як перелякану купку підлітків із державної школи, має бути в наших руках".
  
  
  Лорд Гай скривився. Він навчався у державній школі. Теж цим пишався. Він прочистив горло.
  
  
  "Якщо ми зможемо накласти руки на цю зброю, - рішуче продовжив прем'єр-міністр, - баланс сил явно зміститься у бік Англії. Там йому і місце".
  
  
  "А", - сказав лорд Гай. "Повернення до славних днів Імперії, га?"
  
  
  "О, позбавте мене від кіплінгівської нісенітниці", - роздратовано сказав прем'єр-міністр. "Я говорю про виживання Європи. Доти, доки ми змушені існувати в тіні ядерних запасів двох наддержав, ми ніколи не зможемо почуватися в безпеці. Вся Європа вимагає роззброєння, але це просто недосяжно за договором. Але якщо це зброя, якою б вона була? воно не було, настільки страшенно жахливе, що налякало американців до напівсмерті, то з його допомогою ми могли б домогтися глобального роззброєння».
  
  
  "Але у мене склалося враження, що ви виступаєте за ядерне стримування".
  
  
  "Я вірю. Поки не з'явиться щось краще. І я думаю, що так і є".
  
  
  Прем'єр-міністр усміхнулася своєю посмішкою барракуди.
  
  
  Лорд Гай Філлістон посміхнувся у відповідь. У її словах був сенс. У її словах був досконалий зміст.
  
  
  "Я цілком розумію", - просто сказав він, підводячись на ноги. Прем'єр-міністр вийшла з-за свого столу і, розгладивши свої сіруваті спідниці, простягла руку.
  
  
  "Я розберуся з цим особисто", - сказав він, стискаючи руку. Вона була прохолодною на дотик.
  
  
  "Зроби це".
  
  
  Вийшовши надвір, він був дуже радий знову розкурити люльку і втягнути ароматний дим у легені.
  
  
  Сідаючи в машину, він згадав, що дещо забув. Він мав намір повідомити прем'єр-міністра, що лобінська інформаційна агенція TANA опублікувала ще один зі своїх частих закликів до репресій проти Великобританії. Полковник Інтифада, очевидно, все ще страждав від закриття свого лондонського народного бюро та вигнання лобінського дипломатичного персоналу, упійманого при спробі вбити лобінських дисидентів.
  
  
  О, чорт забирай, подумав він. Лобінійці вічно чимось загрожували. Цього разу, мабуть, було не серйозніше, ніж минулого. Він відпустить це. Тільки цього разу.
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу відчував труднощі з пошуком шляху серед скупчення острівців, з яких складалося місто Стокгольм. За всю історію Будинку Сінанджу жоден король Швеції ніколи не вдавався до послуг сім'ї Чіуна. І це незважаючи на те, що у Швеції майже два сторіччя панував світ. Ассасини мають найбільший попит у мирний час, тому що під час війни кожен громадянин вбиває за свого короля. Таким чином, у Книзі синанджу не було написано жодного путівника містом Стокгольму для майбутніх майстрів, і Чіун ніколи не турбував себе вивченням цієї мови.
  
  
  Поблукаючи Остермальмським районом міста, де розташовувалася більшість іноземних посольств і консульств, Чіун вирішив, що з нього вистачить, і зупинив таксі з написом ledig, що означало, що воно доступне.
  
  
  Через десять хвилин таксі висадило Чіуна перед адресою, вказаною Гарольдом Смітом, в районі Гамла Стаден, недалеко від Королівського палацу.
  
  
  Майстер Сінанджу увірвався до вестибюлю житлового будинку, повз дві вази з квітами, ідентичних тим, що зустрічаються всюди в місті, і злетів по кованих сходах. Від виразу його обличчя біля матрони, що виходить із сучасного ліфта на дванадцятому поверсі, мурашки побігли по шкірі. Чіун ковзав коридором, відраховуючи номери скромних чорних квартир, поки не дістався тієї, яку шукав.
  
  
  Майстер Сінанджу не потрудився постукати. Він просто звернув зі свого шляху, здавалося, не набираючи швидкості чи інерції, і ввійшов у двері.
  
  
  Пролунав роздираючий вереск латунних петель і дерев'яних панелей, і раптом двері лягли впоперек косяка.
  
  
  Генерал-майор Гуннар Рольфе відірвав погляд від ніжного обличчя нещодавно неповнолітньої знайомої жінки і побачив тендітного літнього азіату, одягненого в алоє кімоно, що увірвався до його вітальні з виразом такої дикої лютості на обличчі, що генерал-майора мало не вирвало його обидві.
  
  
  Ясні очі старого азіату спалахнули.
  
  
  "Горе Дому Сінанджу, що я змушений прийти в цю білу землю", - залічив він. "Бо ця земля - біла з білих земель, з блідими кругоокими людьми, у яких самі очі і волосся білі".
  
  
  "Що хто?" - пробурмотів Рольф.
  
  
  Чіун звинувачуючи вказав загнутим нігтем. "Заперечуйте мені, що ваші королі ніколи за всю історію цієї білої країни не наймали вбивць із відповідним кольором шкіри!"
  
  
  "Король... вбивця?" Слабко перепитав Рольф. Він відпустив пишногруда дівчину, яка скромно поправила свій светр.
  
  
  "І тепер, завдаючи образу за образою, - вирував Чіун, - після того, як я пообіцяв моєму імператору, що його народу не завдадуть жодної шкоди, один з ваших білих родичів постарався перетворити мої слова на підробку. Як ти міг так вчинити з тим самим будинком, який ти відкинула?Коли ми відправляли наших дітей у води чаклуна-харбора, щоб уберегти їх від голодної смерті, де була Швеція з ворогами, яких треба було вбивати, з притворниками, яких треба було змусити замовкнути? А тепер це!"
  
  
  "Я нічого не знаю з того, що ти кажеш".
  
  
  "Ні, людина з качиним серцем? Подивимося. Ти жорстоко заплатиш за те, що змусив мене прийти в це місце молочно-волосих варварів та їх схожих на корів жінок".
  
  
  Пишногруда блондинка Рольфа зрозуміла натяк і втекла до спальні, замкнувши за собою двері.
  
  
  "А тепер я спитаю тебе всього один раз. Розкажи мені про локомотиви, які падають із самого неба".
  
  
  "Я тебе не розумію", - повторив Рольф.
  
  
  "Розумієш?" Чіун зойкнув. "Коли твої кінцівки зберуть з усіх куточків цього міста для поховання, ти зрозумієш. Я говорю про те, що ваші KKV падають на голови суб'єктів, яких я поклявся захищати".
  
  
  "Знову ж таки, я не розумію, що ви маєте на увазі", - наполягав генерал-майор Рольф, просовуючи руку між подушками свого дивана, де як запобіжний засіб від зломщиків лежав дев'ятиміліметровий автоматичний пістолет "Лахті".
  
  
  "Ви покупець одного з локомотивів", - вирував Чіун, підходячи ближче, здавалося, наповнюючи кімнату жахливою енергією своєї присутності.
  
  
  "Ні... ні", - запротестував Рольф, намацуючи свій пістолет. Де він був?
  
  
  "Ти заперечуєш своє віроломство?"
  
  
  "Так", - рішуче сказав генерал-майор Гуннар Рольфе. Чіун зупинився в нерішучості. Здавалося, ця людина говорила правду. Але Сміт розкрив його провину. Сміт зазвичай мав рацію в таких речах.
  
  
  "У мене є інформація про протилежне. Чому така інформація потрапила б до моїх рук, якби ви не були винні?"
  
  
  "Я не знаю. Але я великий військовий герой у цій країні. У мене є вороги. Можливо, вони обдурили вас".
  
  
  "Ти біла личинка, що борсається у смітті. Ні. Ти менше цього. Якось у личинки виростуть крила і вона полетить. Ти не проживеш так довго, якщо не скажеш мені правду".
  
  
  "Ви не можете убити мене", - сказав генерал-майор Рольф, коли його пальці, що шукають, нарешті зімкнулися на рукоятці "Лахті". Він великим пальцем зняв пістолет із запобіжника.
  
  
  "Я не можу не вбити тебе, якщо ти винний", - парирував Чіун. "Тому що тільки твоя кров викупить цю образу. Але я буду милосердний, якщо буду переконаний у твоїй невинності".
  
  
  Генерал-майор Гуннар Рольфе видавив хворобливу, злякану усмішку і підняв "Лахті", спрямувавши його на люте обличчя азіату. Він натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Нічого не трапилося. Пістолет справді вистрілив. З його чорного жерла вирвався сніп полум'я, і віддача вдарила по його ніжній руці. Але тендітний азіат стояв нерухомо. Він вистрілив удруге.
  
  
  І знову від старого не було ніякої реакції, хоча рідка борідка і пучки волосся, що обрамляли обличчя азіату, здавалося, дивно вібрували. Те саме сталося зі спідницею та рукавами його кімоно. Здавалося, азіат почав рухатися. Але він не рухався. Генерал-майор Рольф знав це, бо він дивився на нього весь час. Він так і не зрозумів, що за ті частки секунди, коли спалах пострілу змусив його змигнути, Майстер Сінанджу ухилився від кулі і миттю повернувся на своє колишнє місце.
  
  
  Генерал-майор Гуннар Рольфе виглядав хворим. Він знав, що його пістолет заряджений. Кулі були свіжі. Вони не могли дати осічки. Тоді він зрозумів, що приречений. Він вирішив, що краще помре від власної руки, ніж зіткнеться з люттю цієї неймовірної істоти.
  
  
  Він повернув "Лахті" до свого обличчя і почав натискати на спусковий гачок.
  
  
  "Аааайіїіїії!" Крик походив від старого азіату. Від нього розлетілися вщент усі вікна в кімнаті.
  
  
  Генерал-майор Гуннар Рольфе завмер, його палець тільки торкнувся спускового гачка.
  
  
  Старий азіат раптово почав рухатися. Він злетів у повітря плавним стрибком. Його спідниці піднялися, як квітка, що розкривається, оголивши тонкі ноги. Вони виглядали такими ніжними, подумав генерал-майор Рольф, як тичинки яскраво-червоної квітки. Як гарно. Як чудово. Як східний образ міг ось так просто повиснути у повітрі?
  
  
  І поки він думав про це, нога в сандалії вдарила його по голові з нервовою швидкістю кобри. "Лахті" вилетів у нього з руки. Він встромився у двері спальні. Білява дівчина скрикнула і вибігла з квартири, вискочила за двері і помчала коридором.
  
  
  Генерал-майор Гуннар Рольфе стиснув руку з пістолетом. Вона оніміла. Струмінь крові побігла по всій довжині його пальця на спусковому гачку. Він виригнув серію добірних лайок.
  
  
  "Я не давав тобі дозволу вмирати", - суворо сказав старий азіат. Він навис над ним.
  
  
  "Я не знав, що мені потрібний ваш дозвіл", - видихнув генерал-майор на повний біль голосом.
  
  
  "Коли я закінчу допитувати тебе, тоді ти зможеш закінчити своє нікчемне життя. Тільки тоді".
  
  
  Генерал-майор Гуннар Рольфе, рятівник Швеції, відсахнувся від азіату. Одна з цих рук із гострими нігтями потяглася до його обличчя. Він подумав, що йому ось-ось виколють очі, і, боронячись, закрив голову руками.
  
  
  "Будь ласка", - схлипував він.
  
  
  "Приготуйся до болісного болю", - сказали йому.
  
  
  "О Боже".
  
  
  Потім він відчув, як ці ніжні пальці взяли його за мочку правого вуха. Це було все. Він зіщулився від дотику.
  
  
  "Я хочу правду", - наказав азіат.
  
  
  "Я нічого не знаю".
  
  
  Пальці стиснули мочку вуха. Біль пронизав його до самих пальців ніг. Пальці ніг скрючилися, наче зіщулюючись у вогні. Вогонь пробіг його венами. Його мозок був у вогні. Здавалося, він вибухнув червоним спалахом агонії, стираючи всі зв'язкові думки.
  
  
  Через електричне коротке замикання в його нервовій системі одне слово важко пробилося з мозку в рот.
  
  
  "Зупинися!"
  
  
  "Правда!"
  
  
  "Я нічого не знаю!"
  
  
  "Правда!" Тиск посилився. Генерал-майор Рольф згорнувся у позу ембріона. Він прикусив язика, доки рот не наповнився кров'ю. З куточків його очей потекли сльози. Тепер він хотів тільки одного. Смерть. Милосердної смерті, щоб покласти край болю.
  
  
  "Останній шанс".
  
  
  "Я нічого не знаю". Він не був певен, що старий азіат почув його крізь зуби. Він відчув, як під тиском його власної стиснутої щелепи зламався різець. Він виплюнув це.
  
  
  Несподівано тиск зник.
  
  
  "Ти сказав правду, якою ти її знаєш", - сказав старий азіат. Нотка спантеличеного додала його голосу легкість.
  
  
  "Так, так. Я зробив".
  
  
  "Ти нічого не знаєш про локомотиви, про KKV?"
  
  
  "Ні. А тепер дай мені спокій. Я благаю тебе".
  
  
  Пальці знову торкнулися мочки його вуха, і генерал-майор Рольф закричав. Але навіть коли він закричав, його тіло відчуло полегшення. Біль раптово пройшов.
  
  
  Він розплющив очі.
  
  
  "Можливо, я припустився помилки", - натягнуто сказав старий азіат.
  
  
  "Тоді будьте такі добрі, покиньте мій дім", - тремтячим голосом сказав генерал-майор Рольф.
  
  
  "Але не будь зарозумілий зі мною, біле створіння. Ти можеш бути невинний в одній справі, але вина твоєї землі перед Сінанджу відома. Скажіть вашому нинішньому правителю, що його нездатність враховувати інтереси синанджу у своїх цілях безпеки якось може обернутися проти нього самого. кого Сінанджу не служить, проти того Сінанджу може спрацювати. Я висловився”.
  
  
  Генерал-майор Гуннар Рольфе спостерігав, як старий випливає з кімнати. Йому стало цікаво, хто такий Сінану. Він вирішив, що з'ясує це якнайшвидше. Це звучало важливо. Але спочатку йому не терпілося з'ясувати, чи витримають ноги, коли він встане.
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  У будинку номер десять по Даунінг-стріт Римо сказали, що він щойно розминувся з директором "Джерела".
  
  
  "Це те, що мені сказали у його офісі", - поскаржився Римо. Секретарка підняла брову.
  
  
  "Я був би дуже здивований, якби вони сказали щось подібне до такої людини, як ви".
  
  
  Римо зняв мідний дверний молоток за допомогою потужного гайкового ключа.
  
  
  "Брати сувеніри заборонено", - сказав секретар, пригнічуючи свій жах.
  
  
  Римо затиснув дверний молоток своїми міцними білими зубами і смикнув знову. У руці він тримав зв'язку міді. Ще одна зв'язка виблискувала в нього між зубами. Він виплюнув його в поранене обличчя секретаря.
  
  
  "Не стався до мене легковажно", - попередив Римо. "Я не в настрої".
  
  
  "Я так розумію".
  
  
  "Тепер, ще раз. Куди він подівся?"
  
  
  "У мене немає жодної вистави. Але я можу сказати вам, що він був за кермом чорного "Сітроєна"".
  
  
  "Я б не впізнав "Сітроен", якби він приєднався до мене у ванні".
  
  
  "Так, звичайно. Як безглуздо з мого боку".
  
  
  "Які відмітні знаки?"
  
  
  "Невисокий. Волосся пісочного кольору. Очі блакитні".
  
  
  "Нісенітниця. Це описує половину мешканців цієї мокрої скелі". Римо стиснув шматок міді в грудку і вклав його в руку секретаря.
  
  
  "Ой!" - сказав він, гублячи мідь. Вона була дуже гаряча. Тертя.
  
  
  "Ну?" - спитав Римо, нетерпляче притупуючи ногою.
  
  
  "У нього справді була трубка. Пенкова. Я вважаю, чаша була зроблена на зразок Анни Болейн".
  
  
  "Хто така Ганна Болейн?" Запитав Римо.
  
  
  "Я так розумію, ви американець".
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Римо. "Вона відома британська актриса? Можливо, я бачив один із її фільмів".
  
  
  "Я в цьому дуже сумніваюся", - сказала секретарка, раптово захлопуючи двері перед носом Римо.
  
  
  Римо потягнувся до дверної ручки, але передумав. "А, чорт з ним".
  
  
  Він вилетів у пробку. Він почав із чорних машин. Скільки водіїв чорних машин курили б трубку, яка виглядала б як якась чортова британська актриса? він міркував.
  
  
  Після кількох хвилин стукоту в лобове скло маленьких автомобілів, щоб привернути увагу водіїв, Римо не виявив нічого.
  
  
  "Чорт". Коли він стояв на розі брукованої вулиці, повз нього проїхав двоповерховий автобус. Знову почався дощ. За кілька годин, що минули відколи Римо прибув до Лондона, дощ лив тричі, і йому набридло промокати, куди б він не йшов і що б не робив, тому він сів в автобус ззаду, як їздив у Ньюарку, коли був дитиною. і він не мав четвертака на проїзд.
  
  
  Верх двоповерхового вагона був порожній, тож він був у його повному розпорядженні. Він вибрав автобус, бо той їхав у загальному напрямку офісу Джерела.
  
  
  "Коли сумніваєшся, змінюй напрямок", - сказав він, здуючи холодний дощ із губ.
  
  
  Офіс Джерела знаходився над аптекарським магазином неподалік Трафальгарської площі. Це був секрет, що добре охоронявся в Британії, але практично кожна інша розвідувальна служба знала, що він приховує. Навіть Римо, який ніколи не зважав на такі деталі, знав про це.
  
  
  Вони чекали на Римо, коли він піднімався брудними сходами на другий поверх.
  
  
  "Він повернувся. Зухвалий негідник повернувся!"
  
  
  Римо озирнувся через плече, перш ніж зрозумів, що вони мали на увазі його.
  
  
  Той, хто говорив, натиснув кнопку дзвінка на столі, і Римо схрестив руки на грудях, чекаючи неминучої появи озброєних охоронців.
  
  
  Усі чоловіки були одягнені з Бонд-стріт. Їхні пістолети були "Береттами". Напевно, фанати Джеймса Бонда.
  
  
  Римо не чинив опір. Натомість він холодно запитав: "Пам'ятаєш мене?"
  
  
  Націлені берети затремтіли. Один чоловік мимоволі потягся до синця під оком. Інший позеленів. Третій почав обережно задкувати.
  
  
  "Я прийму це як згоду", - сказав Римо. "Тепер, якщо ніхто не хоче повторення досить жахливого скандалу, який стався минулого разу, я думаю, ми можемо дійти згоди".
  
  
  Людина за столом невпевнено запитала: "Що саме ви маєте на увазі?"
  
  
  "Лорд Гай, як його там. П'ять хвилин з ним".
  
  
  "Його тут немає", - швидко сказав один із інших.
  
  
  Досить високий хлопець пісочного кольору з блакитними очима та жіночим обличчям на своїй трубці висунув голову з дверей кабінету з написом "Особисте" і зажадав: "Чого ви, хлопці, тягнете час? Негайно схопите цю людину. Негайно, чуєте!"
  
  
  Римо вказав на людину, яка сказала йому, що лорда Гая немає на території.
  
  
  "Ти збрехав".
  
  
  "Не моя вина. Наказ," сказав він слабким голосом.
  
  
  "Знаєш що, я не зверну на це уваги, якщо ти підеш додому. Напевно, час чаювання".
  
  
  Чоловік тихо вийшов із кімнати.
  
  
  "Зговірливий тип", - зауважив Римо. "Тепер, як щодо інших із вас?"
  
  
  "Усього п'ять хвилин?" спитав один.
  
  
  "Можливо, шість", - відповів Римо.
  
  
  "Що ти говориш?" вигукнув лорд Гай Філістон. "Цей ублюдок небезпечний. Я його не бачу".
  
  
  "Ми не можемо зупинити його, сер".
  
  
  "Звідки ти знаєш? Ти навіть не пробував".
  
  
  «Ми це зробили, сер.
  
  
  "Я буду за шість хвилин", - пообіцяв Римо. "Можливо, через сім".
  
  
  "Можеш поцілувати мою рум'яну дупу", - сказав лорд Гай Філлістон, грюкаючи дверима.
  
  
  "Ця людина не залишає мені вибору", - попередив Римо.
  
  
  "У нас є наш обов'язок".
  
  
  "Я намагатимусь бути ніжним", - сказав Римо. Він ляснув у долоні. Усі заморгали. Потім його несподівано там більше не було.
  
  
  Два озброєні агенти Джерела подивилися на стелю. Американець з товстими зап'ястями та зухвалими манерами не чіплявся за стелю, як павук. Він також не прослизнув у бічні двері. Залишилися тільки сходи.
  
  
  Коли вони наблизилися до сходової клітки, двом агентам здалося, що вона виглядає дуже темною і віщує дуже недобре. Це було дуже дивно. Лише кілька хвилин тому це були звичайні сходи. Той, яким вони ходили вгору і вниз незліченну кількість разів.
  
  
  Після наради пошепки агенти лягли на животи і поповзли до сходів. Вони не хотіли бути стоячими мішенями, навіть незважаючи на те, що американець досі не дістав пістолет. Навіщо це йому? Руйнівник був ходячим зброєю.
  
  
  Вони визирнули з-за краю сходового колодязя. Мертві, глибоко посаджені очі дивилися у відповідь.
  
  
  "Бу!" Сказав Римо. Він не сказав це голосно.
  
  
  Агенти скрикнули і скочили на ноги. Перш ніж вони здобули рівновагу, їх шпурнуло вниз, у зяючу яму, яка кілька миттєвостей тому була простою тьмяною драбиною, і вони знепритомніли.
  
  
  Людина за столом нічого не сказала, коли Римо проходив повз нього. Він поклав руки на стіл, ніби показуючи, що не збирається робити нічого безрозсудного.
  
  
  Римо увійшов у двері кабінету лорда Гая Філлістона, не постаравшись постукати.
  
  
  Лорд Гай люто підвівся з-за столу. Не маючи під рукою зброї, він жбурнув свою трубку.
  
  
  Римо впіймав його за миску і підійшов до столу.
  
  
  "Це, мабуть, жахливо палить", - дбайливо сказав лорд Гай, помітивши, що Римо неправильно тримає слухавку. Не за холодний держак, а за гарячу чашу.
  
  
  "Анна Болейн?" Запитав Римо, вказуючи на слухавку.
  
  
  "Цілком".
  
  
  "Здається, я бачив один із її фільмів".
  
  
  "Навряд чи".
  
  
  — З іншого боку, — сказав Римо, перетворюючи чашу на гарячу золу і висипаючи залишки в тремтячу долоню лорда Гая, — можливо, я думаю про когось іншого.
  
  
  "Будь ласка, будь ласка", - заблагав лорд Гай. Однією рукою Римо тримав чоловіка за зап'ястя, а другою зімкнув його пальці над гарячим попелом.
  
  
  "Я людина, яка поспішає", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  "Я людина, яка поспішає і потребує відповідей. Ти людина, яка має відповіді".
  
  
  "Будь ласка. Це обпалює".
  
  
  "Розкажи мені про локомотиви", - попросив Римо.
  
  
  "Що б ти хотів знати?"
  
  
  "Чому вони падають із неба?"
  
  
  "Бо вони були скинуті?" З надією спитав лорд Гай.
  
  
  "Неправильна відповідь", - сказав Римо, стискаючи сильніше, тому лорд Гай більше не турбувався про печіння, а про структурну цілісність кісток свого пальця.
  
  
  "ІІІІІІ", - скрикнув лорд Гай.
  
  
  "Ми спробуємо ще раз. Люди, яким слід знати, кажуть, що ти стоїш за цією штукою з магнітною пусковою установкою".
  
  
  "Я не маю ні найменшого уявлення про те, що- ІІІІІІ!"
  
  
  "Я можу стиснути сильніше".
  
  
  "Я кричатиму сильніше, але я не можу сказати тобі те, чого не знаю".
  
  
  Римо насупився. Зазвичай люди були лише раді розкрити свої секрети, коли Римо приступав до роботи у такому вигляді. Чи могла ця людина говорити правду? Потім Римо згадав, що лорд Гай був начальником найтаємнішого підрозділу шпигунства Великобританії. Ймовірно, його навчали чинити опір болю. Хоча він безперечно виглядав страждаючим. Ймовірно, вдавання, вирішив Римо.
  
  
  Він перейшов на іншу руку.
  
  
  Лорд Гай Філлістон струсив гарячий попіл зі своєї обпаленої долоні і подув на червону пляму. Коли воно охололо, він лизнув його.
  
  
  "Я збираюся бути конкретнішим", - сказав Римо. "І я хочу, щоб ти був конкретнішим. Тобто коли ти закінчиш дегустувати себе".
  
  
  "З мене вистачить, з мене вистачить", - квапливо сказав лорд Гай. Він злизав крихти тютюнового попелу зі своїх сухих губ.
  
  
  "Америка зазнає бомбардування".
  
  
  "Так я знаю".
  
  
  "Добре. Ми до чогось наближаємося", - сказав Римо. Потім він зрозумів, що ще не почав працювати з іншого боку. Можливо цей хлопець працював навпаки. Що менше ви його мучили, то швидше він говорив. Римо знизав плечима і продовжив:
  
  
  "Оскільки ти так багато знаєш, можливо, ти скажеш мені, хто за цим стоїть".
  
  
  "Південноамериканці". Римо знову насупився.
  
  
  "Мені сказали, що ці тварюки прибули з Африки".
  
  
  "Навряд чи. Хто в Африці міг розробити таку жахливу зброю?"
  
  
  "Хто в Південній Америці?" Заперечив Римо.
  
  
  "Про це я поняття не маю, але якщо ви відкриєте верхню шухляду столу, то побачите копію досьє, яке я щойно представив прем'єр-міністру".
  
  
  Римо поліз у ящик столу. Він знайшов папку із кількома машинописними сторінками. Римо швидко переглянув їх. "Тут говориться, що ви гадки не маєте, що це за зброя і що відбувається".
  
  
  "Абсолютно вірно".
  
  
  "Але якщо це було погано для США, це могло бути добре для Великобританії. Що таке Великобританія?"
  
  
  "Ми. Сполучене Королівство".
  
  
  "О", - сказав Римо. "Я думав, ми союзники".
  
  
  "До певного моменту".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Римо, все ще тримаючи чоловіка за руку. "І ти справді, справді не замішаний у цьому?"
  
  
  "Я сказав би, що ні", - обурено сказав лорд Гай Філлістон.
  
  
  "Мені сказали, що ти був. Отже, хто міг поширити таку історію про тебе?"
  
  
  "Звичайно, ти жартуєш". Римо серйозно глянув на нього.
  
  
  "Ну, говорячи як глава Джерела, список підозрюваних нескінченний".
  
  
  "Порадуйте спантеличеного туриста кількома прикладами".
  
  
  "Ми могли б почати з ірландців. Потім є поради, китайці, лобинці".
  
  
  "Тут ти мене просто збив з пантелику. З чого б лобініанцям мати до тебе претензії?"
  
  
  "Можливо, ви пам'ятаєте той інцидент з їхнім посольством кілька років тому. Ми зловили кількох негідників з їхнього персоналу, які вчиняли вбивства проти своїх громадян, які проживають у нашій країні. Покладіть цьому кінець. Але посольство відмовилося видати своїх людей. Ми забарикадували це місце і в зрештою змусили їх покинути країну. Викрили все це жахливе шоу”.
  
  
  "Здається, я чув про це".
  
  
  "Їхній лідер, полковник Інтифада, з того часу ненавидить нас".
  
  
  "Це Близький Схід", - задумливо промовив Римо. "Не має до цього жодного стосунку".
  
  
  "Я радий, що ти так думаєш. А тепер, чи не міг би ти відпустити мою руку?"
  
  
  "О, точно. Вибачте. Послухайте, я думаю, що була допущена помилка. Я вибачаюсь".
  
  
  "Не могли б ви піти зараз?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  Біля дверей Римо зупинився і озирнувся. "І останнє".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Вибач за трубку".
  
  
  "Цілком", - сказав лорд Гай Філлістон. Він сказав це крізь зуби. Він ставив питання, як він збирається пояснити це прем'єр-міністру. Подумавши, він вирішив не робити цього. Він поїде до Південної Америки. Якщо нічого не підвернеться, він принаймні повернеться засмаглим.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Хамід Аль-Мудір був у сказі. Він бігав диспетчерською, як людина з пробіжками.
  
  
  "Ми маємо покінчити з ними", - закричав він. "Кожна людина до виконання завдання. Полковник Інтіфада буде тут із хвилини на хвилину". Усі побігли до локомотивів. Вони прибули пов'язаними з кінця до кінця. Ніхто не знав, як їх розчепити. Одна команда робітників у зелених халатах взялася за один кінець, а інша команда взялася за мотузки з іншого. Вони рвонули у протилежних напрямках, у той час як Аль-Мудір вдарив кувалдою по зчіпному пристрої.
  
  
  "Це не працює!" він закричав.
  
  
  За плексигласом контрольної кабіни Петро Колдунов знизав плечима. Йому було байдуже. Що довше це тривало, то більше затягувався проект. Можливо, полковник Інтіфада прийшов би в таку лють, дізнавшись про цю останню затримку, що наказав би страчувати Аль-Мудіра. Колдунов посміхнувся до цієї ідеї. Він ненавидів Аль-Мудіра майже так само сильно, як ненавидів Аль-Каїда.
  
  
  Побачивши усмішку, Аль-Мудир погрозив Колдунову кулаком і обізвав його лінивою свинею. Потім він знову взявся за кувалду.
  
  
  Це була перша гарна новина для Петра Колдунова з того часу, як він замінив пошкоджені рейки після третього запуску, який перетворив на пил частину Нью-Йорка. Коли прийшли нові рейки, вони були з металу вищої якості, ніж решта. Колдунов наполіг на заміні тієї ж дешевої залізничної сталі. Але якимось чином полковник Інтифада з'ясував, що якісніша сталь легше протистоятиме впливу електричних сил. Він нічого не сказав, але поцікавився, де Інтіфада роздобув цей чудовий метал. Ймовірно, те саме джерело, з якого він отримав вуглець-carbon.
  
  
  Полковник Інтіфада прибув на своєму позашляховику. Він покотився підземним тунелем до місця запуску.
  
  
  Аль-Мудір упустив кувалду на ногу, поспішаючи віддати честь. Він навіть не скривився.
  
  
  "Проблема, Аль-Мудір?" Доброзичливо запитав полковник Інтифада.
  
  
  "Ні, брате полковнику!" Відповів Аль-Мудір.
  
  
  "Так", - поправив Петро Колдунов із мікрофона консолі. Полковник Інтифада підняв своє звіряче обличчя.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Вони не можуть розчепити два локомотиви. А решта вишикувалися на коліях і не можуть бути зрушені з місця". Полковник Інтифада оглянув поєднані локомотиви.
  
  
  "Запускай їх обох", - наказав він, переможно піднявши кулак.
  
  
  Робітники у зелених халатах вибухнули оплесками. Вони вітали Лідера Революції як блискучу людину. "Я сумніваюся, що це спрацює", - поспішно сказав Колдунов, розчарований тим, що Аль-Мудір збирався врятуватися.
  
  
  "А чому б і ні?"
  
  
  "Зчіпні пристрої можуть не витримати навантаження під час запуску".
  
  
  "Я бачу сильних чоловіків, нездатних зламати його важкими інструментами".
  
  
  "Але прискорювач був запрограмований на точний тоннаж першого локомотива. Мені доведеться переробити всі свої розрахунки".
  
  
  "Тоді повтори".
  
  
  "Як ви знаєте, полковнику, це складні обчислення. Я маю обчислити правильні координати, щоб скинути снаряд туди, куди ви хочете, щоб він потрапив".
  
  
  "І що?" Голосно сказав полковник Інтифада. "Можливо, ви промахнетесь. Ну і що? У мене багато локомотивів. Якщо цей удар обрушиться на Англію замість Америки, я не критикуватиму вас".
  
  
  "Дуже добре, товаришу полковник", - сказав Петро Колдунов. "Будь ласка, накажіть своїм людям підготуватися до запуску". Через кілька годин з двох локомотивів-близнюків зняли фарбу, простягли вуглець-вуглецеву нитку і перефарбували в яскраво-зелений колір. Полковник Інтіфада наніс кілька останніх штрихів пензлем. Він співав, працюючи:
  
  
  Казенник електромагнітного прискорювача було відкрито. Петро Колдунов завбачливо відкрив його до прибуття полковника Інтифади. Він заздалегідь витер клавіатуру. Він нізащо не збирався дозволити коду розблокування потрапити до рук цієї збожеволілої тварини.
  
  
  Лобінці заштовхали локомотиви в казенник, закріпили їх, а потім відступили до пульта, тоді як Колдунов запечатав казенник.
  
  
  "Я не можу гарантувати, де приземлиться цей літак", - сказав він полковнику Інтіфаді, як тільки той знову сів за пульт управління. "Вони можуть поділитися в польоті".
  
  
  "Не має значення, не важливо. Нехай це буде сюрпризом для всіх нас". Чаклунів підняв захисний екран і приготувався натиснути кнопку запуску. Брудний палець полковника Інтифади випередив його.
  
  
  Акселератор видав безбожний вереск. А потім у пульті управління запанувала тиша. Шпигунам полковника Інтифади в США залишалося лише повідомити, що вони зробили.
  
  
  "Я думаю, американці назвали б це подвійним ударом", - сказав полковник Інтіфада, порушуючи тишу.
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Це один з їхніх бейсбольних термінів. Але двоголовість - це також сленгове позначення з'єднання двох паровозів, наприклад, тих, що були з'єднані. Я читав про залізниці, Колдунів. Бачиш, я став любителем".
  
  
  "О", - сказав Колдунов.
  
  
  Здвоєні двигуни злетіли в небо, здавалося, що рухаються їх колесами, що шалено обертаються. Магнітне поле, яке прискорило їх, утримувало їх разом, доки вони не досягли верхньої межі атмосфери і не почали падати. Гравітація скрутила їх. Зчіпний пристрій клацнув, як скріпка. Двигуни розділилися над Атлантикою.
  
  
  У гірському комплексі Шайенн НОРАД радіолокаційні канали BMEWS вказали на боєголовку, що багаторазово повертається, і миттєво вся система повернулася до Defcon Two. Циннорад проінформував президента Сполучених Штатів.
  
  
  Президент, отримавши запевнення в тому, що жоден з об'єктів не загрожує Вашингтону, зателефонував доктору Гарольду У. Сміту.
  
  
  Але лінія Сміта була зайнята. Такого раніше ніколи не траплялося. По відкритій лінії президент почув лише заспокійливий голос, який повідомляє комусь, що наступна партія вирушить за графіком.
  
  
  "Не хвилюйся", - сказав голос.
  
  
  Занепокоєння? Президент Сполучених Штатів скам'янів.
  
  
  У Любеку, штат Мен, на зарослий камнепадом берег викинуло мертвого кита. У цьому саме собою не було нічого незвичайного. Причиною, через яку преса була залучена до місця викиду на берег з такої далекої Флориди, був стан ссавця. Незважаючи на те, що він вийшов із холодних вод затоки Фанді, всі тридцять тонн кита були просмажені так ретельно, наче їх варили у величезному казані.
  
  
  Офіційні особи з довколишнього океанографічного дослідницького інституту були приватно спантеличені. Публічно вони оголосили, що кит, мабуть, став жертвою незвичайної підводної вулканічної дії.
  
  
  Той факт, що у Північній Атлантиці не було відомих вулканів, активних чи інших, офіційні особи відмовилися коментувати. Вони не мали кращого пояснення.
  
  
  Але жителі Любека задавалися питанням, чи мали свистячий звук і величезний сплеск, свідками яких вони стали того ранку, якесь відношення до загадки пропареного кита. Їх повідомлення про стовп пари, який бачили Фанді, що піднімається з затоки, протягом декількох годин після приводнення, були відхилені як незвичайно сильний зимовий туман.
  
  
  На службі просто неба під ясним небом Південної Каліфорнії доктор Куінтон Т. Шиллер закликав свою паству покопатися глибше у своїх кишенях.
  
  
  "Нехай благословить вас Бог, брати мої", - урочисто промовив він, коли монети та купюри впали в тарілки для збору пожертв, що переходять із рук до рук. Він стояв перед офіційним символом своєї Церкви Неминучим і зумовленим Богом Апокаліпсису - хрестом, накладеним на грибоподібну хмару. "Бо прийде священний ядерний суд, і коли настане кінець, і ви постане перед Всемогутнім, перше, про що він запитає, це: чи внесли ви внесок у роботу його близького друга Квінта Шиллера. Так що не проґав цю чудову нагоду. Ніколи не знаєш. коли він може спустити стрілу ".
  
  
  Немов на підтвердження його слів, з найближчого міста долинув виття сирен повітряної тривоги.
  
  
  "Бачиш?" - сказав доктор Шиллер, вітаючи себе з тим, що йому вистачило передбачливості підкупити начальника цивільної оборони. "Можливо, цей день близький. Отже, поки що є час, давайте подивимося на якусь монету".
  
  
  Раптом повітря стало сухим. Тінь впала на сцену з соснового дерева, де стояв доктор Шиллер, чудовий у своєму біло-золотому одязі. Тінь відбилася від глядачів на мільйонну частку секунди.
  
  
  Потім сцена перетворилася на зубочистки під нищівною вагою 116-тонного локомотива Skoda. Він знищив доктора Квінтона Т. Шіллера в одну мить і змусив його паству розбігтися від перегрітої маси металу, що стояла на його місці.
  
  
  Протягом тижня конгрегація Церкви неминучого та зумовленого Богом Апокаліпсису, яка колись забронювала Медісон-Сквер-Гарден для проведення мітингу, не могла налити воду у гарячу ванну.
  
  
  Під червоними пісками пустелі Лобінія полковник Ганнібал Інтіфада крикнув: "Завантажуйте наступну машину відплати! Ми в ударі!"
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер уже задер ноги на свій стіл, коли голова об'єднаного комітету начальників штабів просунув голову у двері. "Так, адмірал?" Сказав Лейбер, опускаючи ноги.
  
  
  "Зручно?"
  
  
  "Е-е, я чекаю на важливий зворотний дзвінок".
  
  
  "Я щойно розмовляв з президентом. Ви пам'ятаєте президента, чи не так? Людина, яка думає, що ви є Божим даром Пентагону?"
  
  
  "Я ніколи не стверджував цього, адмірал Блекберд, сер".
  
  
  "Він стає нетерплячим. Я не думаю, що ти зможеш довго його залякувати".
  
  
  "Сер, я..."
  
  
  Задзвонив телефон.
  
  
  "Це, мабуть, твій дзвінок. Я сподіваюся, заради твого ж добра, що це та відповідь, яка тобі потрібна". Адмірал зачинив двері.
  
  
  Генерал Лейбер схопив трубку. "Слухає майор Чік, сер".
  
  
  "Що це?" Вимогливо запитав генерал Лейбер.
  
  
  "Сер, це неймовірно".
  
  
  "Більше немає нічого неймовірного".
  
  
  "Це. Тепер ми розуміємо, чому останній KKV не спалював жодної маси у польоті".
  
  
  "Велика справа".
  
  
  "Ви не розумієте, генерал. Це воно. Це зачіпка, яку ми шукали. KKV був захищений американським продуктом. Ми можемо звернутися до виробника і відстежити всі недавні поставки. Це має дати нам нашу націю-агресора".
  
  
  "О, слава Богу", - палко сказав генерал Лейбер. "Що це?"
  
  
  "Це називається вуглець-вуглець".
  
  
  "Вуглець-вуглець?" Голос генерала здригнувся. Він не був упевнений, чому він здригнувся. Його голос, здавалося, зрозумів значення доповіді майора раніше, ніж це зробив його мозок.
  
  
  "Дуже грубо застосований, сер. Але він впорався із завданням через коротку тривалість польоту".
  
  
  "Вуглець-вуглець", - тупо повторив генерал.
  
  
  "Так. Його випускають під іншими торговими марками, але він дуже дорогий. В апаратних магазинах corner його точно не купити. З вашими підключеннями ви зможете легко його відстежити. Все, що вам потрібно зробити, це знайти злочинця, який продав цю речовину недружнім особам". ".
  
  
  "Вуглець-вуглець".
  
  
  "Так, сер. Це те, що я сказав. Я знав, що вам буде цікаво".
  
  
  "Я думаю, що мені зараз стане погано".
  
  
  "Сер?"
  
  
  Не кажучи більше жодного слова, генерал Лейбер повісив слухавку. Він гарячково копався в купі нотаток на своєму столі. Тільки вчора він отримав записаний вхідний дзвінок, який інформує його про те, що відтепер офіси Friendship, International переведені до Сполучених Штатів, і повідомляє новий телефонний номер. Він хотів цей номер.
  
  
  Це було на полях китайського меню на винос. Генерал Лейбер набрав середнім пальцем номер. Він уже вимотав решту через надто велику кількість телефонних дзвінків.
  
  
  "Дружба, міжнародна", - відповів добре поставлений голос.
  
  
  "Друг, старовина Бадді. Це генерал Мартін С. Лейбер".
  
  
  "Генерал. Ви отримали моє повідомлення".
  
  
  "Так. Вас зрозумів".
  
  
  "Генерал, я вловлюю високий ступінь напруги у вашому голосі".
  
  
  "Холодно", - сказав генерал Лейбер. Він непереконливо кашлянув.
  
  
  "Мені шкода це чути".
  
  
  "У мене є до тебе ділова пропозиція, друже".
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "Я не можу говорити про це телефоном".
  
  
  "Мої рецептори показують, що лінія захищена. Ви можете говорити вільно".
  
  
  "Справа не в цьому. Мені потрібно зустрітися з тобою. Віч-на-віч".
  
  
  "Боюсь, це суперечить корпоративній політиці".
  
  
  "Послухайте, це може означати неабиякий прибуток".
  
  
  "Наскільки здоровенний?"
  
  
  "Чи насмілюся я сказати... мільярди?"
  
  
  "Я відчуваю спокусу, але я не можу порушити це правило. Жодне братання - одне з непорушних правил дружби, міжнародної".
  
  
  "Послухай, зроби виняток лише цього разу. Будь ласка".
  
  
  "Мені дуже шкода. Але я з нетерпінням чекаю на вашу пропозицію".
  
  
  "Я ж сказав тобі, що не можу передати це по телефону!"
  
  
  "Тоді напиши мені листа".
  
  
  "Яка у вас адреса?" Запитав генерал Лейбер, хапаючи олівець.
  
  
  "Я приймаю лише електронну пошту".
  
  
  "Заради всього святого, що це за операція, якою ви керуєте, коли ви не надсилаєте пошту і не проводите зустрічі?"
  
  
  "Вигідний проект", - сказав друг, відключаючи лінію.
  
  
  "Чорт!" - кипів генерал Лейбер. "Він повісив слухавку! Що мені тепер робити?"
  
  
  У Лаплаті, штат Міссурі, фермер Елмер Біро прокинувся посеред ночі від звукового удару. Його ліжко підстрибнуло і викинуло його з неї. Крізь фіранку в спальні пробивалося страшне оранжево-червоне світло.
  
  
  Потім він почув серію звуків, що плескали. Чи не різких, як стрілянина або хлопавки. Але приглушених. Це звучало знайомо, але він не міг згадати звук.
  
  
  Елмер Біро вибіг зі свого будинку і, спотикаючись, поплутав у свої поля. Серед зерносховищ щось світилося та димилось. Бавовни продовжувалися. Взявши свій дробовик з-за вхідних дверей, він обережно підкрався до диму.
  
  
  Він виявив випалену пляму, і посеред неї, у вирві, де раніше був кукурудзяний силос, щось світилося. У повітрі стояв важкий запах горілого кукурудзяного молока, а чорна земля була посипана свіжим попкорном. Декілька зернят все ще лопалися.
  
  
  Елмер Біро відчув, як піт висихає у нього на обличчі, і ступив ближче. Дробовик вискочив у нього з рук і зашипів, ударившись об гарячу річ. Елмер стрибнув у свій пікап. Дорогою до міста він спробував додзвонитися до шерифа по CB.
  
  
  Елмер розповів свою історію, коли відповів шериф. Шериф перервав його. Він не повірив дикій історії Елмера про НЛО, що приземлився в його кукурудзяному бункері.
  
  
  По всій Америці надходили повідомлення про НЛО, метеорити та падаючі зірки. Але Америка, яка не знала про реальну загрозу, не стривожилася. Тільки Президент знав, що невідомий ворог розв'язав тотальну війну.
  
  
  Об'єднаний комітет начальників штабів кричав про мету. Лунали завуальовані погрози, що якщо президент не дасть однозначної відповіді, то військові не збираються ухилятися від свого обов'язку.
  
  
  І, як і раніше, всі доступні лінії зв'язку з офісом доктора Гарольда В. Сміта були зайняті.
  
  
  Петро Колдунов був приголомшений усім цим. Дві дюжини блискучих сталевих двигунів було завантажено в електромагнітний прискорювач. Дві дюжини двигунів сліпої, грубої руйнації були перекинуті через Атлантику. Його занудило при думці про те, скільки американців, мабуть, помирає. І коли робітники Лобінії натягували канати шківа, щоб завантажити наступний локомотив, полковник Інтіфада закликав його працювати.
  
  
  "Швидше! Працюйте швидше, товаришу Колдунов. Чим швидше ви закінчите, тим швидше зможете вирушити додому".
  
  
  "Я маю розрахувати правильну траєкторію", - відповів він, аркуш паперу та його складні математичні цифри розпливалися перед його втомленими очима.
  
  
  "Кого це хвилює? У мене є ще багато двигунів, які я можу скинути на американців. Мені все одно, де вони приземляться. Головне, щоб вони де-небудь приземлилися".
  
  
  "Дуже добре", - сказав Колдунов, грудкаючи папір у руках. Він втомлено витер насухо обличчя.
  
  
  "Ось. Тобі треба випити".
  
  
  "Так, ви дуже добрі", - сказав Колдунов, приймаючи склянку із прозорою рідиною з рук полковника Інтифади. Він жадібно випив його. Він проковтнув весь вміст, перш ніж зрозумів, що то була просто вода, а не горілка. Звичайно, безглуздо подумав він, ці пекельні мусульмани не п'ють. Проте у води був цікавий присмак.
  
  
  "Що далі?" він спитав полковника Інтифаду.
  
  
  Полковник Інтифада обдарував Петра Колдунова широкою посмішкою. Американець назвав би це усмішкою пожирача лайна. "Наступний двигун ось-ось буде завантажений. Підійди, ти маєш відкрити затвор".
  
  
  "Так, так, звичайно. Я забув", - сказав Петро Колдунов, насилу підводячись на ноги. Він схопився за сталеву консоль, щоби не впасти. Він визирнув через оргскло. Зона запуску розпливлася перед очима. Чорт би забрав ці нескінченні обчислення. Що ж, йому більше не доведеться їх робити.
  
  
  "Ходімо, дозволь мені допомогти тобі, брате мій", - дбайливо сказав полковник Інтіфада.
  
  
  Тряся головою в безплідній спробі прояснити її, Петро Колдунов дозволив відвести себе в зону підготовки до запуску і до клавіатури, встановленої на захисній стіні поруч із масивною казенною частиною прискорювача.
  
  
  Клавіатура попливла перед очима. Він намацав першу клавішу. Йому довелося спертися однією рукою об стіну, щоб не впасти. Отже, яким був перший номер цієї комбінації? О так. Чотири.
  
  
  Петро Колдунов обережно набрав комбінацію розблокування, натиснув кнопку гідравліки і дочекався знайомого звуку люка, що відкривається.
  
  
  Жоден звук не винагородив його за терпіння. " Що ... ? " - пробурмотів він.
  
  
  Він глянув на люк. Дивно. Він був відкритий. Невже він не помітив звуку? Мабуть, я перевтомився сильніше, ніж знав, подумав він, повертаючись, щоб піти.
  
  
  Вигляд полковника Інтифади змусив Петра Колдунова завмерти у своїх черевиках.
  
  
  Полковник Інтифада щось писав у блокноті. Присягаюсь бородою Леніна, подумав Петро Колдунов, використовуючи клятву, якою зазвичай присягався його дід, як я міг бути таким ідіотом.
  
  
  Потім кімната почала обертатись, як карусель, і темрява піднялася, щоб обійняти його своїм приємним теплом. Звісно, подумав він, випивка. Я дурень.
  
  
  "Це наше!" Прогримів полковник Ганнібал Інтіфада. "Зброя терору всіх часів належить Лобінії!"
  
  
  "Вітаю тебе, брате полковнику, Лідер революції!" - Закричали техніки у відповідь. "Вітаю тебе, полковнику Інтифада!"
  
  
  "Ні, не співайте мені дифірамби", - крикнув він у відповідь, піднявши стислий кулак. "Співайте замість "Смерті Америці". Смерть Америці! Смерть Америці!"
  
  
  І слова луною рознеслися по сяючій трубі прискорювача ЕМ: "Смерть Америці!"
  
  
  * * *
  
  
  Друг видавав ордери на акції по першій лінії. Настав час купувати. За ці чверть години можна було отримати задовільний прибуток.
  
  
  На другій лінії Друг отримав доступ до служб новин. З усієї країни надходили розрізнені повідомлення про таємничі удари та смуги вогню, видимі в нічному небі. Полковник Інтіфада швидко витрачав свої останні дві партії. Незабаром він зателефонує знову, і Друг повідомить, що придбав нові двигуни, хоч насправді це було не так. Утримання більшості колекції Арно було мудрим кроком. Кожна нова угода дозволяла отримувати 20-відсоткову націнку на автомобіль.
  
  
  Третьою лінією дзвонив президент Сполучених Штатів. За звуком його скарг було зрозуміло, що він міг чути розмови на інших лініях. Очевидно, у телефонній системі був недолік. Він пропонував Гарольду В. Сміту замінити телефон при першій можливості. Але на даний момент Сміт був зайнятий відстеженням партії ракет "Стінгер" з Пакистану до Ірану, яка існувала тільки на терміналі Сміта.
  
  
  Вхідний імпульс показав, що комунікатор Римо Вільямса подає сигнал. Друг підрахував незручності, пов'язані з відповіддю Сміта. Переваги від знання результатів завдання Римо переважали недоліки три до одного.
  
  
  Він дозволив би Смітові прийняти сигнал.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт підняв слухавку, коли пролунав звуковий сигнал. Він не зводив очей з екрану. Партія "Стінгерів" щойно караваном покинула Пешавар.
  
  
  "Смітті? Римо. Щось не так. Британська розвідка не має до цього жодного стосунку".
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Цілком".
  
  
  "Це малоймовірно. Моя інформація є достовірною".
  
  
  "Як і мій. Я відповідатиму тобі".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Я отримав свій від джерела з плоті та крові. Ти можеш сказати те саме?"
  
  
  - Якщо ти натякаєш, що в ES Quantum Three Thousand щось не так, Римо, - різко сказав Сміт, - я маю заперечити проти цієї інсинуації. Навіть зараз, коли ми розмовляємо, я відстежую важливу незаконну партію зброї, яку ми ніколи не могли сподіватися перехопити до того, як було встановлено цю систему”.
  
  
  "Смітті, послухай себе. Ти говориш як учень початкової школи, який просить мене переступити через весняну дівчину в третьому ряду".
  
  
  "Рімо, я маю повісити трубку", - швидко сказав Сміт. "У Гібралтарі назріває раптова криза. Схоже, що це ядерні терористи. Будьте напоготові. Можливо, я посилаю вас туди".
  
  
  "А як щодо магнітної пускової установки та локомотивів? Пам'ятаєш їх?"
  
  
  "Вони можуть почекати. Ситуація може стати критичною будь-якої миті". Сміт поклав трубку і поліз у ящик із ліками за пляшечкою. Він проковтнув дві червоні пігулки, не запиваючи водою, коли перед його налитими кров'ю очима замиготіли розвідувальні дані, що надходять із комп'ютерів британської станції моніторингу.
  
  
  "Я не знаю, як ми ладнали до твоєї появи, ES Quantum Три тисячі", - палко пробурмотів він.
  
  
  "Я радий бути корисним, докторе Сміт", - відповів комп'ютер.
  
  
  Римо не виконав своє завдання. Це означало п'ятдесятивідсоткову ймовірність того, що той, кого звали Чіун, не виконав своєї місії. Друг відключив першу лінію та зробив міжстанційний дзвінок до Стокгольма. Коли тремтячий голос підтвердив, що каже генерал-майор Гуннар Рольфе, Друг зрозумів, що незабаром йому зателефонує полковник Ганнібал Інтіфада.
  
  
  Знаючи з минулого досвіду, що незадоволені клієнти ризикують перенести свій бізнес в інше місце, друг зателефонував полковнику Інтіфаде. Можливо, полковник ще не отримав звісток.
  
  
  "Привіт, брате полковник".
  
  
  "Друже. Хотів би я, щоб у мене був час для тебе прямо зараз, але я зайнятий стратою деяких своїх прихильників".
  
  
  "Невтішні новини з Америки?"
  
  
  "Так! Як ти дізнався?"
  
  
  "Ваші локомотиви не вразили жодної значущої мети. Я відстежував ситуацію".
  
  
  "Я не знав, що вам відомі ці речі", - холодно сказав полковник Інтіфада.
  
  
  "Не бійся. Конфіденційність - гасло міжнародної дружби. Я дзвоню з вирішенням твоєї проблеми".
  
  
  "Я більше не купуватиму двигуни, доки не будуть вирішені певні технічні проблеми".
  
  
  "Я вирішив усі ваші технічні проблеми у минулому. Дозвольте мені допомогти ще раз".
  
  
  "Продовжуй".
  
  
  "Твоя проблема в тому, що ти маєш систему доставки зброї, але немає зброї з потрібним тобі ударом".
  
  
  "Ви можете дістати мені ядерну зброю? Можливо, ракету?"
  
  
  "На жаль, ні. Не в цей час".
  
  
  "Що тоді?"
  
  
  "Уявіть, що один із ваших двигунів мчить до Сполучених Штатів".
  
  
  "Мені не потрібно уявляти це. Я робив це весь день. На даний момент я витратив мільйони доларів на вбивство американського євангеліста та молочної корови".
  
  
  "Уявіть, що той же двигун мчить до Америки, його котел містить велику кількість нервово-паралітичного газу".
  
  
  "Газ! Газ! Звичайно. Чому я не подумав про таку річ? Газ. Це краще, ніж ядерна зброя. Навіть люди на ground zero страждають замість того, щоб бути знищеними в безболісному спалаху. За допомогою газу я міг би завдати удару по будь-якому місцю у Вашингтоні, і це не мало б значення. Усі б загинули”.
  
  
  "Я можу надати дві хімічні речовини. Кожна сама по собі відносно нешкідлива. Але в поєднанні вони створюють саму смертоносну хімічну речовину з відомих".
  
  
  "Так, так. Розкажи мені більше".
  
  
  "Це буде дуже дорого коштувати".
  
  
  "Я заплачу все, що ти попросиш".
  
  
  "Ці слова - музика для моїх вух, друже полковник".
  
  
  У своєму кабінеті генерал Мартін С. Лейбер підійшов до своєї картотечної шафи. Він відкрив першу скриньку, перегорнув папки з файлами, поки не дійшов до літери G, і поліз усередину. Він витяг свій старий службовий пістолет 45 калібру з папки G. Він повернувся до свого столу і перевірив обойму. Вона була повною. У повній обоймі не було потреби. Все, що йому знадобиться, це одна куля, щоб вибити собі мізки.
  
  
  Генерал Лейбер не бачив іншого виходу. Об'єднаний комітет начальників штабів збирався розкрити його прикриття президентові. Президент закликав до дії. За його словами, інші люди підвели його.
  
  
  Що міг генерал Лейбер сказати своєму президентові, що він знав, хто продавав локомотиви ворогові? Що продавець був діловим другом генерала? Що генерал Лейбер, насправді, продав цьому співробітнику той самий вуглець-вуглець, яким був покритий ККВ, який перетворив на пил частину Нью-Йорка?
  
  
  Ні. Генерал Лейбер нізащо не збирався цього робити. Він не зазнав би приниження військового трибуналу, частоколу. Чорт забирай, вони могли б поставити його перед розстрільною командою. Зрештою, тисяча людей вже були мертві.
  
  
  На думку генерала Лейбера, у нього не було іншого виходу, крім як зустрітися віч-на-віч з діловим кінцем 45-го.
  
  
  Він склав руки перед своїм схиленим чолом, пробурмотів кілька іржавих молитов і як останній жест по відношенню до того, що було йому дорого, поцілував мідні зірки на своєму сталевому бойовому шоломі і надів його на голову.
  
  
  Потім він підняв пістолет і засунув його до рота.
  
  
  Задзвонив телефон. Дуже пізно, подумав він.
  
  
  Але привабливість інструменту, який приніс йому успіх, була надто великою. Він узяв його і вимовив своє ім'я каркаючим голосом.
  
  
  "Вітаю, генерал Лейбер".
  
  
  "Друг. Е-е, чого ти хочеш?"
  
  
  "Я передумав. Можливо, я готовий зустрітися з тобою".
  
  
  Генерал Лейбер опустив автомат.
  
  
  "О, дякую тобі, дякую, дякую тобі. Отже, де і коли? Я можу поїхати прямо зараз".
  
  
  "Не зараз. Я б не розглядав можливість порушення корпоративного правила без чогось натомість".
  
  
  "Назви це. Що завгодно".
  
  
  "Мені потрібний нервово-паралітичний газ. Можливо, сімсот галонів рідини".
  
  
  "Нерви... О, Боже".
  
  
  "Генерал, ви все ще там?"
  
  
  "Так". Відповіддю був шепіт.
  
  
  "Ти можеш доставити?"
  
  
  "Так. Вам потрібний нервово-паралітичний газ, ви отримаєте нервово-паралітичний газ. Я доставлю його особисто".
  
  
  "У цьому немає потреби. Я забезпечу перевалочний пункт. Відправте це туди. Я займуся цим звідти".
  
  
  "Готово. Коли ми можемо зустрітися?"
  
  
  "Коли вантаж досягне кінцевого пункту призначення".
  
  
  "Я чекатиму вашого зворотного дзвінка", - сказав Лейбер, вішаючи слухавку.
  
  
  Він підвівся на ноги. Доля надала йому другий шанс. Він знав, що мав на увазі друг: коли нервово-паралітичний газ досягне своєї кінцевої мети. Він мав на увазі його мету. Генерал Лейбер знав, що дощ страху посилюється. І, чорт забирай, він не збирався зараз ухилятися від бою.
  
  
  Не тоді коли доля надала йому спосіб дістатися безпосередньо до походження міжконтинентальних балістичних локомотивів. І до біса Друга та його марення про зустріч. Цей виродок може ніколи не виправдатися.
  
  
  Отримати нервово-паралітичний газ було неважко. Пентагон мав його тонни на складі. А генерал Лейбер кожне Різдво посилав тисячі сержантів по пляшці скотчу саме для такої потреби, як ця. Товар був уже у дорозі, коли друг передзвонив з інформацією про відправку.
  
  
  Потім генерал Лейбер пристебнув свій автоматичний пістолет і, кинувши останній зневажливий погляд на телефон, вийшов зі свого кабінету.
  
  
  З цієї миті він збирався діяти як справжній солдат. Літак корпорації "Інтерфрайенд" забрав три контейнери у формі трун у Канаді. Вони чекали на пустельному аеродромі, точно як говорилося в інструкціях.
  
  
  "Це кумедно", - сказав пілот. "Що?"
  
  
  "Я бачу три коробки. Передбачалося, що їх буде лише дві".
  
  
  "Мені заряджати їх чи ні?"
  
  
  Пілот знизав плечима. Нестача була б проблемою. Надлишок - це нормально. "Завантажуйте їх", - наказав він. Коли член екіпажу заштовхав третю коробку у вантажний відсік, вона розбилася об стіну літака.
  
  
  "Обережно! Хто знає, що всередині цих речей".
  
  
  У третьому боксі генерал Мартін С. Лейбер дозволив собі знову зітхнути. Вони не відкрили жодного з боксів. Він був у дорозі. Він молився за коротку поїздку. Він витратив так багато часу на транспортування компонентів нервово-паралітичного газу сюди, що забув захопити їжу в дорогу. І він уже був голодний.
  
  
  Коли по першій лінії надійшла звістка про те, що товар отримано, друг домовився про купівлю магазину протигазів по третій лінії. Потім він закупив усі доступні запаси в організаціях охорони здоров'я. Він розраховував отримати несподіваний прибуток, коли вийшов із ладу перший заправлений локомотив.
  
  
  Все йшло гладко. Залишався лише один незакріплений кінець. Чіун не повідомляв зі Стокгольма, а той, кого звали Римо, відмовився відповідати на вимоги доктора Сміта негайно вилетіти до Гібралтару, щоб розібратися з неіснуючою загрозою ядерного тероризму.
  
  
  Імовірність того, що його комунікатора було поставлено тим же виробником, який випустив несправну телефонну систему, становила 88,2 відсотка. Друг вніс на згадку слідство з попередньої записки. Замініть комунікатори. Римо і Чіуну потрібно було виконати безліч завдань. Друг вже пов'язувався з іншими главами держав, які прагнули скористатися послугами двох найкращих убивць у сучасній історії.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Рімо Вільямс нетерпляче чекав біля стійки видачі багажу у міжнародному аеропорту Кеннеді.
  
  
  Нарешті з'явився дорогий саквояж, який купив у лондонському магазині подарунків. Він відкрив його, дістав комунікатор для роздачі цукерок і засунув його до кишені штанів. Потім він викинув саквояж у смітник. Римо не дбав про саквояж. Він просто не хотів слухати звуковий сигнал по всьому шляху через Атлантику. Сміт продовжував намагатися зв'язатися з ним. Римо знав, що Сміт хотів відправити його до Гібралтару. Римо також знав, що він не поїде туди, куди наказав йти тупоголовий комп'ютер Сміта.
  
  
  Римо взяв машину напрокат і поїхав на ній з аеропорту. Проїжджаючи повз один із терміналів, він помітив знайому постать у червоному, як феєрверк, кімоно, що сперечається з парашутистом. Він пригальмував і відчинив пасажирські двері.
  
  
  "Їдеш моєю дорогою?" – запитав Римо майстра синанджу. Чіун застрибнув на сидіння. Римо зірвався з місця.
  
  
  "Сміт послав мене з безглуздим дорученням", - поскаржився Чіун.
  
  
  "Я теж. Я думаю, це помилка того комп'ютера".
  
  
  "Я теж. Що нам робити?"
  
  
  "Те, що ми повинні були зробити давно. Поговори зі Смітом. Як чоловік з чоловіком".
  
  
  "Я боюся, що він слухатиме лише цю демонічну машину".
  
  
  "Це не той спосіб, яким ми збираємось із цим впоратися", - сказав Римо, натискаючи на акселератор.
  
  
  Було темно, коли вони в'їхали у Фолкрофт Гейт. Римо припаркувався, і вони піднялися на ліфті до офісу Сміта. У мільйонний раз засигналив пейджер Римо. Він простягнув руку і вимкнув його.
  
  
  "Чому ти не придушуєш це роздратування?" Чіун пирхнув.
  
  
  "Можливо, це знадобиться пізніше".
  
  
  Клітина відкрилася на підлозі Сміта.
  
  
  "Ти береш комп'ютер. Я розберуся зі Смітом", - прошепотів Римо, коли вони підійшли до дверей кабінету Сміта.
  
  
  "Не завдай йому шкоди", - попередив Чіун.
  
  
  "Вірно. Мені однаково, що станеться з комп'ютером".
  
  
  "Я радий, що ти це сказав".
  
  
  Римо штовхнув двері. Їх зустріло виснажене і вкрите плямами обличчя Сміта.
  
  
  "Римо! Слава Богу! Я намагався додзвонитися до вас обох. Що трапилося з твоїм комунікатором?"
  
  
  "Мабуть, не в собі", - недбало сказав Римо, підходячи до Сміта. "В чому справа?"
  
  
  "Ситуація на Гібралтарі критична. Терористи загрожують підірвати. Вони мають водневу бомбу".
  
  
  "Це так?" Спокійно зауважив Римо. У кутку Чіун звертався до ES Quantum Three Thousand.
  
  
  "Привіт, машино".
  
  
  "Привіт, майстре синанджу. Я бачу, ти повернувся. Твоя поїздка пройшла добре?"
  
  
  "Це було дуже пізнавально", - відповів Чіун. "Я дізнався про новий, важливий факт".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Люди іноді брешуть. Але не тоді, коли вони належним чином мотивовані. Проте машинам ніколи не можна довіряти".
  
  
  "Я не розумію. Ще дані".
  
  
  "Що ти хочеш сказати, майстер синандж?" Запитав Сміт, насупившись.
  
  
  "Я думаю, він намагається тобі щось сказати, Смітті", - сказав Римо. "Краще послухай".
  
  
  Чіун заговорив, не відриваючи погляду від сотні трьох тисяч.
  
  
  "Я допитував шведа, імператора Сміта. Під тиском він розповів мені все".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Він не мав жодного відношення до локомотивної загрози".
  
  
  "Неможливо! ES Quantum Три тисячі, скажи йому". Електричні синапси Друга активізувалися. Він перевів усі вхідні дзвінки в режим очікування. Співвідношення прибутку та збитку було незначним у порівнянні з раптовим прибуттям Римо та Чіуна. Одним із них було відволікання доктора Сміта від постійного потоку кризових новин, необхідних для підтримки статусу Сміта як фактора, що не становить загрози. Інший критично розглядав його.
  
  
  Друг пошукав у пам'яті найкращий доступний захист. І вперше з моменту встановлення оригінальної програми Friend у пам'яті не було відповіді.
  
  
  На жаль для Друга, він був настільки поглинений зароблянням грошей, що не виділив часу на встановлення захисту навколо цього поточного хост-пристрою. І тому, коли Майстер Сінанджу потягнувся до вилки, яка подавала електрику з настінної розетки, Другу не залишалося нічого іншого, як здійснити негайну передачу інформації від цього пристрою.
  
  
  Друг зателефонував до допоміжного хост-центру Монреаля. Але навіть за виконання програми зі швидкістю світла цього було недостатньо.
  
  
  Майстер Сінанджу виявився ще спритнішим. Виделка вилетіла з розетки. Спалахнула крихітна блакитна іскра. І для Друга припинилося все введення, всі думки, вся штучна свідомість.
  
  
  "Боже мій! Римо. Він відключив його". Жах огорнув понівечені риси обличчя Сміта подібно до хмари. "Можливо, він начисто стер банки пам'яті. Боже мій. Криза на Гілбралтарі. Тижні накопичення нових розвідданих пройшли!"
  
  
  Сміт скрушно опустився у своє потріскане шкіряне крісло. Зі стоном він потягнувся за пляшечкою з червоними пігулками. "Майстер Сінанджу, як ти міг?"
  
  
  Римо вихопив пігулки з тремтячої руки Сміта. Він подрібнив їх у різнобарвний порошок.
  
  
  "Забудь про це, Сміт. Послухай, що каже Чіун. Шведський генерал був невинний. Британська розвідка також не стояла за цим".
  
  
  "Не звертай на це уваги. Справа про Гібралтар".
  
  
  "Я сподіваюся, що я маю рацію, але я не думаю, що йдеться про Гібралтар ".
  
  
  "Звичайно, є. Комп'ютери не брешуть".
  
  
  "Цей зробив", - твердо сказав Римо.
  
  
  Чіун підійшов до Сміта, засунувши руки в рукави у формі повітряних куль. Він глянув на Сміта сумними очима. "Ця людина хвора".
  
  
  "Амфетаміни", - сказав Римо.
  
  
  Чіун кивнув головою. Він простяг розчепірені пальці і взяв Сміта за зморшкувате чоло. Він помасажував кожну скроню. Напруга зійшла з лиця Сміта.
  
  
  Чіун відступив назад. "Краще?" спитав він.
  
  
  "Так. Я дійсно почуваюся спокійніше. Але я маю протестувати проти ваших дій".
  
  
  "Сміт. У вас все ще є старий комп'ютер?" Запитав Римо.
  
  
  "Так. У підвалі".
  
  
  "Відновіть зв'язок".
  
  
  "Я не в стані..."
  
  
  "Зроби мені приємне".
  
  
  Сміт відсунув стілець і поліз у нішу свого столу. Він витяг кілька плоских сірих кабелів з пластини в підлозі. Швидкими рухами він знову підключив їх до свого настільного терміналу. Потім він повернувся на своє місце.
  
  
  "Перевірте ситуацію на Гібралтарі", - запропонував Римо.
  
  
  "У мене більше немає повноцінних глобальних можливостей, але внутрішні стрічки новин випускають щогодинні зведення". Сміт викликав дані.
  
  
  "Дивно", - сказав він тихим голосом.
  
  
  Римо і Чіун зрозуміло переглянулися.
  
  
  "Я не бачу жодних бюлетенів", - продовжував Сміт. "І є повідомлення про дивні явища по всій цій країні. Боже мій, схоже, що, можливо, сталося кілька нових ударів ККВ. Але інший комп'ютер не повідомив жодного з них. Що це може означати?"
  
  
  "Ніколи не довіряй комп'ютеру, який відповідає", - сказав Римо.
  
  
  "Але це було так... так ідеально".
  
  
  "Багато жінок здаються такими... спочатку", - мудро зауважив йому Чіун.
  
  
  "Давайте приступимо до роботи над питанням про локомотив", - запропонував Римо.
  
  
  "Але з чого мені почати? У мене немає нічого поточного в пам'яті".
  
  
  "Використовуй це", - сказав Римо, постукуючи Сміта по лобі. "Це краще за будь-який комп'ютерний розум. Це називається "твій мозок".
  
  
  "Почни з безлюдного королівства. І пристрасного принца", - запропонував Чіун.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Чіун думає, що вони кидають локомотиви, тому що вони не мають каменів", - скептично зауважив Римо.
  
  
  "Я маю з чогось почати", - сказав Сміт зітхнувши. Чіун показав Римо мову.
  
  
  "Давайте подивимося", - пробурмотів Сміт. "Ми почнемо із зв'язку з Африкою. Королівство пустелі. Мабуть, Північна Африка. Єгиптяни - наші друзі. Алжирці йдуть обома шляхами. Лобінія... Лобінія. Пристрасний принц..."
  
  
  "Я думав, Лобінія знаходиться на Близькому Сході", - сказав Римо.
  
  
  "Поширена помилка".
  
  
  Римо знизав плечима. "Полковник Інтифада, так. Можливо, це він".
  
  
  "Давайте подивимося, що нам скаже супутникове відстеження", - сказав Сміт. "Я викликаю супутникові канали Spacetrack за останні два тижні".
  
  
  "Що ти шукаєш?" Запитав Римо.
  
  
  "Я не знаю. Почекай, так. Отже, чому я не подумав про це раніше?"
  
  
  - Ти був закоханий, - підказав Чіун.
  
  
  "Нісенітниця. Але, як я вже казав. Коли ми підозрюємо, що поради збираються запустити супутник, ми зазвичай можемо визначити це з падіння потужності в навколишній місцевості. Це створює те, що називається періодом інтересу. Так, жителі Лобінії зіткнулися з незвичайними перебоями в подачі електроенергії”.
  
  
  "Чому ніхто не помітив цього раніше?" Римо хотів знати.
  
  
  "Жителі Лобіні постійно зазнають перебої з подачею електроенергії. Але що я хочу подивитися, так це можна узгодити ці перебої з відомими термінами запуску. Так, так! За останні чотирнадцять годин Даполі відключався сім разів. Тепер давайте подивимося, чи страйк у Нью -Йорку з цим. ТАК. І другий удар по Вашингтону". Сміт замовк. Він був поглинений своєю роботою.
  
  
  Римо з цікавістю спостерігав. Пальці Сміта грали, як у концертного піаніста. Він був повністю зосереджений. Блоки даних пролітали перед очима з високою швидкістю. Дивно, але Сміт, здавалося, вбирав їх з першого погляду. Це змусило Римо замислитись, чому Сміт вирішив, що йому потрібен комп'ютер, щоб думати. Ця людина була чарівником.
  
  
  Нарешті, Сміт підвів голову. Вона була сірою, свинцевою. "Лобінія. У цьому немає сумнівів. Відключення точно збігаються".
  
  
  "Але де саме в Лобінії?" Запитав Римо.
  
  
  "За винятком району, що межує із Середземним морем, Лобінія - це справжня пустеля. Якщо вони перевозять двигуни до місця запуску залізницею, як можна було б припустити, що вони це робитимуть, тоді повинні бути видно шляхи. Це так очевидно, чому це не спадало мені на думку раніше?"
  
  
  "Бо раніше весь світ був твоїм підозрюваним", - сказав Чіун. "Я розповідав тобі про королівство пустелі і пристрасного принца".
  
  
  "Навіть якщо так..." сказав Сміт. Його голос знову затих. На терміналі перед очима Сміта замиготіли супутникові фотографії. Вони з'являлися на екрані лише за секунду кожна. "Там!" Закричав Сміт, натискаючи клавішу. На екрані застигла фотографія. "Дивися".
  
  
  Римо і Чіун зібралися ближче. - Сліди, - сказав Чіун.
  
  
  "Їдуть пустелею", - додав Римо. "Але вони зупиняються біля чорта на паличках."
  
  
  "Не ніде", - зазначив Сміт. “Бачиш цю тінь? Вони, мабуть, ховаються у бункері чи підземному комплексі. Звичайно, щоб пускова установка відкинула локомотив на тисячі миль, вона має бути надзвичайно довгою. Ймовірно, вона прихована під піском”.
  
  
  "Що ж, поїхали", - сказав Римо.
  
  
  "Я викличу вертоліт", - сказав Сміт, потягнувшись до телефону.
  
  
  "Ви будете на літаку ВПС протягом години". Він раптово зупинився. "Цей телефон розрядився".
  
  
  "Краще скористайся телефоном-автоматом унизу", - запропонував Римо. "Світ не може чекати, поки ти викличеш ремонтника".
  
  
  "Так, я так і зроблю. Але я не розумію. Цей телефон був дуже рекомендований".
  
  
  "Такий бізнес", - безтурботно сказав Римо.
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  Полковник Ганнібал Інтіфада спостерігав за роботою з безпечної відстані.
  
  
  135-тонний локомотив "Коломна" було зупинено на значній відстані від входу до підземного комплексу. Трубчастий казан був відкритий, і робітники розділили його так, щоб камера згоряння пари складалася з двох секцій. Нині вони запечатували його.
  
  
  Потім, одягнувши захисні маски та одяг, вони закачали компоненти нервово-паралітичного газу через поспіхом встановлені зверху клапани. Один агент потрапив у передню секцію, інший - на задню, перетворивши весь локомотив на подвійний снаряд з нервово-паралітичним газом на колесах. Тепер вони були нешкідливі. Але коли величезний локомотив зазнає аварії, казан розірветься, агенти об'єднаються, і смерть рознесеться на милі довкола.
  
  
  Хамід Аль-Мудір підійшов, щоб доповісти.
  
  
  "Це зроблено. Але, брате полковнику, ми все ще не можемо відкрити третій контейнер. Він не піддається жодним інструментам".
  
  
  "Маліш", - сказав полковник Інтифада. "Неважливо. Віднеси це нижче. Перша фаза завершена. Давайте перейдемо до другої фази". Вони завантажили контейнер на джип, і полковник Інтіфада в'їхав у бункер, спустився похилим тунелем, намагаючись уникати прямих залізничних колій, і в'їхав у зону підготовки до запуску.
  
  
  Там його робітники ретельно готували інший двигун.
  
  
  Петро Колдунов повільно прокидався. Він не міг поворухнути руками. Вони оніміли. Коли його зір сфокусувався, він зрозумів чому.
  
  
  Він був підвішений, як обскупане курча. Дротові троси утримували його руки піднятими над головою. Він стояв навколішки.
  
  
  Підлога здавалася холодною. А перед ним був чорний люк, відкритий у ще глибшу чорноту. Він був оточений лабіринтом труб, датчиків та шкал.
  
  
  "Що?" - Простогнав він.
  
  
  "Ви, звичайно, дізнаєтесь про це", - запитав голос полковника Інтифади. Петро Колдунов повернув свою здерев'янілу шию.
  
  
  Полковник Інтифада дивився на нього знизу вгору, чудовий у формі кольору зеленого горошку.
  
  
  "Подивися ще раз, товаришу", - запропонував він.
  
  
  Петро Колдунов глянув. І зрозумів. Він дивився на топку котла. Його руки звисали з лабіринту труб над головою. Він був у кабіні старовинного парового двигуна.
  
  
  "О, ні. Ні, брате полковнику".
  
  
  "Ти мені не потрібний, Колдунов", - сказав полковник Інтіфада. "Але тобі буде приємно знати, що в свої останні години ти надаси мені велику послугу".
  
  
  "Ні будь ласка".
  
  
  "Ми щойно заправили локомотив нервово-паралітичним газом. Повністю заряджений, він важить стільки ж, скільки цей локомотив - плюс сто п'ятдесят фунтів".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Я роз'ясню тобі, російську", - сказав полковник Інтифада. "Ти краще за мене знаєш, що вага однієї з цих тварин впливає на те, куди вона приземлиться. Мені потрібно знати, куди вріжеться цей локомотив, перш ніж я відправлю його побратима вгору. Про всяк випадок, якщо цей вирушить в океан, де він уб'є" тільки рибу. Якщо це так, то я скоригую приціл пускової установки. Але мені потрібні додаткові сто п'ятдесят фунтів баласту. І ти мені не потрібний."
  
  
  Полковник Інтіфада відкинув голову назад і зареготав, як гієна.
  
  
  Петро Колдунов опустив голову. Він не благав зберегти йому життя. Шалений сміх полковника сказав йому, що це марно. Натомість він заплющив очі і почув звуки, коли полковник Інтифада наказував своїм людям встановити двигун у казенну частину.
  
  
  Величезна машина незграбно ввалилася до казенної частини. Сморід горілого металу пробудила гіркі спогади у свідомості Петра Колдунова. Він збудував цю штуку. Так смерділо з моменту першого пробного пострілу.
  
  
  Світло, що просочується крізь його повіки, згасло. Казенний люк із дзижчанням закрився. Тепер порятунку не було. Але для Петра Колдунова ніколи не було порятунку. З того дня він жодного разу не залишав Росію-матінку з упакованими компонентами Прискорювача.
  
  
  Тиша тривала кілька хвилин. А потім почалося гудіння. Волосся на руках, ногах і голові Петра Колдунова стало дибки, коли первинний електричний розряд наповнив бляшане повітря.
  
  
  А потім був спалах біло-блакитного світла такої інтенсивності, що пропалив закриті повіки Петра Колдунова, і йому здалося, що він бачить чорне дуло електромагнітного прискорювача, що мчить на нього з неймовірною швидкістю. І його голова була відкинута назад так швидко, що його шия зламалася.
  
  
  Петро Колдунов був мертвий до того, як паровий двигун очистив піски пустелі. Дротові троси на його зап'ястях витримали жахливу напругу від надшвидкісного прискорення. На жаль, його зап'ястя цього не зробили.
  
  
  Задовго до того, як паровоз промчав над Атлантичним океаном, він був лялькою, що перекидається на пісок пустелі внизу. Він падав, направивши руки до землі, ніби хотів пом'якшити падіння. Але він не мав рук на кінцях зап'ясть.
  
  
  Петро Колдунов звалився на землю, піднявши хмару піску. Пісок огорнув його, мов саван. Незабаром наповнений піском вітер гинули змусить дюни, що рухаються, вкрити його. Вечірня прохолода та суха спека дня зрештою муміфікували б його тканини. І там він лежав до 2853 року, коли аспірант-археолог Гарвардського університету викопає його і зробить предметом своєї докторської дисертації.
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу не збирався міняти свого рішення. "Послухайте", - благав Римо. "Тут вся Америка в небезпеці. Будь ласка".
  
  
  "Ні!"
  
  
  "Хто тебе побачить? Там унизу суцільна пустеля".
  
  
  "Одного бедуїна, що підглядає, було б занадто", - сказав Чіун. Він схрестив руки на своєму простому чорному кімоно. Римо теж був у чорному. Над Лобінією стояла ніч. Літак ВПС пролетів над Алжиром. Кошти ППО Лобінії, мабуть, вже засікли їх. Але небезпеки не було. Вони, ймовірно, прямували в укриття, побоюючись нового бомбардування.
  
  
  Римо перестав пристібати свій парашут.
  
  
  "Ти перемагаєш все, ти знаєш це? Я думав, у тебе будуть проблеми зі стрибком".
  
  
  "І це теж. Але на першому місці стоїть моя скромність".
  
  
  "В чому проблема?" - запитав зв'язковий ВПС, призначений для спостереження за стрибком на територію Лобінії. Римо розвів руками.
  
  
  "Він не хоче стрибати".
  
  
  "Я не звинувачую його. Хто в здоровому глузді став би вмовляти такого маленького дідуся, як він, вирушити вночі на недружню територію?"
  
  
  "Кого ти називаєш малюком?" Зажадав відповіді Чіун, підводячись навшпиньки, щоб поглянути в перелякане обличчя офіцера.
  
  
  Полковник ВПС виявив, що йому болить живіт. Він глянув униз. Причиною був ніготь на вказівному пальці старого азіату. Це виглядало так, наче він проткнув його, як рибу.
  
  
  "Дадай йому спокій, гаразд?" Крикнув Римо. "Він на нашому боці".
  
  
  "Він образив мене".
  
  
  "Ні, він цього не робив", - сказав Римо, сідаючи полковника на сидіння. Полковник обхопив руками живіт і спробував вирівняти подих.
  
  
  "Послухай, має бути рішення. Можливо, ми зможемо зв'язати твої спідниці-кімоно разом".
  
  
  "Про що ти говориш?" - видихнув полковник.
  
  
  "Він відмовляється стрибати, бо боїться, що хтось підніме очі і побачить його спідню білизну. Він дуже вибагливий у подібних речах".
  
  
  "Ти хочеш сказати, що він не боїться стрибка?"
  
  
  "Майстри Сінанджу нічого не бояться", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Дозволь мені хоча б спробувати, гаразд, Чіуне? Будь ласка. Заради Америки. Не кажучи вже про весь довбаний світ, якщо ця історія з локомотивом вийде з-під контролю".
  
  
  "Спробуй", - сказав Чіун, простягаючи руки.
  
  
  Римо накинув плечові ремені парашутного ранця на руки Чіуна. Потім Римо опустився навколішки і підімкнув спідниці кімоно Чіуна навколо верхньої частини стегон. Притримуючи чорний шовк на місці, він швидко застебнув нижні бретельки поверх зім'ятої тканини. Тесьма утримувала матеріал кімоно на місці.
  
  
  Чіун глянув униз. Він виявив, що певною мірою може ходити, якщо робити короткі кроки.
  
  
  "Що, якщо він вирветься?" вимагав він.
  
  
  "Заради Бога, це пустеля!"
  
  
  "Ми наближаємося до зони висадки", - раптово гукнув полковник.
  
  
  Римо повернувся до Чіуна. "Зараз чи ніколи, Чіун".
  
  
  "Зараз".
  
  
  Гідравлічні двері у вантажному відсіку відчинилися. Повітря вихором ринуло в кабіну.
  
  
  "Це просто", - сказав Римо. "Порахуй до десяти і дерни за кільце".
  
  
  "Що, якщо я забуду?"
  
  
  "Ніхто ніколи не забуває. просто йди за мною і роби те, що я роблю". І, не сказавши більше жодного слова, Римо вистрибнув з відкритого люка. Сліпстрім поцупив його геть.
  
  
  "Почекай мене", - крикнув Чіун, стрибаючи за ним. Від цього стрибка його спідниці, що збилися, розпустилися.
  
  
  Римо відчув, як на нього налетів висхідний потік повітря. З таким самим успіхом він міг би стрибнути з парашутом у яму. Пустеля внизу була така ж чорна, як небо над головою. Зірки були неймовірними. Він глянув на Чіуна.
  
  
  "О, ні", - простогнав Римо. Чіун перекидався з боку в бік. Гірше того, його спідниці майоріли всюди. "Він уб'є мене", - з гіркотою сказав Римо.
  
  
  Римо клацнув парашутом. Він звісився із чорного шовкового дзвону.
  
  
  Чіун пролетів повз нього, все ще перебуваючи у вільному падінні. Його рота було відкрито. З нього вирвався жалібний звук.
  
  
  "Уіїї!" - радісно вигукнув Майстер Сінанджу.
  
  
  "Потягни за цей чортовий шнур", - крикнув Римо йому слідом.
  
  
  "Ще надто рано", - крикнув Чіун у відповідь.
  
  
  "Це ніколи не буває зарано", - відповів Римо.
  
  
  І з завмиранням серця Римо спостерігав, як Майстер Сінанджу провалюється в чорну, що огортає. "Будь ласка. Будь ласка, дерни за шнур".
  
  
  З темряви долинув тріск шовку.
  
  
  Римо зітхнув з полегшенням. Потім пролунав болісний крик Чіуна. "Ааааааа! Мої спідниці!"
  
  
  "Чудово. Він помітив", - простогнав Римо.
  
  
  Римо впав на землю, закопався і викинув парашут за борт на одному диханні. Вітер забрав його геть.
  
  
  Він озирнувся у пошуках Чіуна.
  
  
  Майстер Сінанджу лежав на землі. Над ним опускався дзвін парашута, що здіймався. Він не рухався. Він повністю накрив його.
  
  
  "Чого ти чекаєш?" Подзвонив Римо.
  
  
  Голос Чіуна долинув із савану. "Щоб моя ганьба зникла".
  
  
  "Ми одні в пустелі, чорт забирай", - сказав Римо, смикаючи за чорний парашут. Він легко порвався. Зі складок здалося палаюче обличчя Чіуна.
  
  
  "Якщо це правда, то ми пройшли довгий шлях даремно".
  
  
  "Давайте з'ясуємо. Бачите якісь залізничні колії?"
  
  
  Чіун підвівся навшпиньки і оглянув обрій. "Ні".
  
  
  "Чудово. Давай прогуляємося".
  
  
  "Моє кімоно було майже зірвано з мого тіла. Якби не моя швидка реакція, я міг би зараз бути повністю оголеним".
  
  
  "Цього не сталося, тож забудь про це".
  
  
  "Так би й було. І це була б твоя провина".
  
  
  "Добре, добре. Я приймаю на себе повну відповідальність. Бачиш щось?"
  
  
  "Пісок".
  
  
  Римо зупинився як укопаний. "Сподіваюся, пілот не напортачив. Бункер має бути десь тут".
  
  
  "Я відчуваю запах чогось жахливого".
  
  
  "Та що?"
  
  
  "Я не знаю. Але це смертельно небезпечно".
  
  
  "Тепер, коли ви згадали про це, у повітрі відчувається якийсь хімічний запах. Схоже на спрей від комах або щось таке".
  
  
  Римо продовжив свій шлях. Чіун обережно пішов за ним, його обличчя зморщилося від занепокоєння.
  
  
  "Можливо, за наступною дюною щось є", - з надією сказав Римо.
  
  
  Але за наступною дюною нічого не було. Вони стояли на вершині дюни і дивилися, як пісок хитається під вечірніми поривами вітру.
  
  
  "Ти відчуваєш вібрацію?" Раптом спитав Римо.
  
  
  "Я збирався поставити тобі те саме питання".
  
  
  "Так? Але це не витає в повітрі".
  
  
  "Ні", - сказав Чіун, дивлячись униз. "Це у нас під ногами".
  
  
  "Ха!"
  
  
  Раптом вся дюна почала рухатися вбік, захоплюючи у себе Римо і Чіуна.
  
  
  "Дюна рухається!" Сказав Римо, відстрибуючи убік.
  
  
  Дюна скинула свій піщаний покрив і постала у вигляді величезного бетонного восьмикутника, розфарбованого в тон навколишньої пустелі. Восьмикутник ковзав боком по засипаних рейках.
  
  
  "Дивися! Діра", - сказав Чіун, наближаючись до того місця, яке було виявлено.
  
  
  Римо глянув униз. У гігантській дірі було щось схоже на величезну двотаврову балку, спрямовану в небо. На кінці балки був квадратний отвір. Римо схопився на балку і опустився на карачки. Він заглянув у квадратний отвір, який був дуже глибокий і досить великий, щоб проковтнути парову машину. "Я навіть не бачу дна", - сказав він.
  
  
  "Можливо, це секретний вхід у місце локомотивів, що літають", - припустив Чіун.
  
  
  "Є один спосіб з'ясувати", - сказав Римо. Він перехилився через борт.
  
  
  "Можливо, це не дуже гарна ідея", - повільно промовив Чіун.
  
  
  "Чому б і ні? Я не бачу кращої дірки".
  
  
  "Я нічого не знаю про це", - продовжував Чіун.
  
  
  "Послухай, - сказав Римо, повиснувши на його пальцях, - що може статися?"
  
  
  А потім безодня під Римо наповнилася біло-блакитними іскрами та потріскуванням блискавок. Римо глянув униз. Він побачив, що дивиться на тупий, освітлений ніс парової машини. Воно рухалося. На нього. І рухалося зі швидкістю більшою, ніж Римо міг зреагувати. Ось воно! Подумав Римо. Я мертвий.
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер прислухався до голосів. Вони знову здавались. Добре. Як тільки вони підуть, він зможе зламати запірні виступи на внутрішній стороні контейнера у формі труни своїм гайковим ключем, що працює на батарейках. Потім він вискочить назовні зі своїм пістолетом навперейми. Він просто пошкодував, що не здогадався захопити кілька додаткових обойм. Вісім куль - це не так багато. Особливо коли це звучало так, ніби на іншому боці було чимало недружніх арабомовців, а генерал Мартін С. Лейбер не застосовував зброї з 1953 року.
  
  
  Та він не боявся. Він робив це заради своєї країни. Але що важливіше, він робив це, щоб урятувати свою дупу. Римо відчув, що піднімається у повітря. Все закрутилося перед очима. Він не відчував болю. Ймовірно, удар багатотонного двигуна так сильно потряс його нервову систему, що болю не було. Чи, може, подумав він, я вже мертвий.
  
  
  Він змусив себе розплющити очі. Зірки дивилися на нього згори донизу. Він почував себе єдиним цілим із ними. В світі. Його єдиним жалем було те, що він не мав часу попрощатися зі своїм другом і наставником. Можливо, ще не надто пізно. Можливо, Чіун почує його. "Прощавай, Татусю", - прошепотів він.
  
  
  "Чому?" - пролунав буркотливий голос Чіуна. "Ти збираєшся кудись без мене?"
  
  
  "Чіун?"
  
  
  Пергаментне обличчя майстра Сінанджу дивилося на Римо зверху вниз.
  
  
  "Що ти тут робиш?"
  
  
  "Питання не в цьому", - пожурив Чіун. "Питання у тому, що ти робиш, граючи в піску, коли потрібно зробити роботу?"
  
  
  "Але локомотив?"
  
  
  Чіун вказав у нічне небо. "Там".
  
  
  Схожа на зірку смуга прокреслила дугу небом. Розкот звукової хвилі наповнив повітря.
  
  
  Римо озирнувся. Він лежав на піску. "Як я сюди потрапив?"
  
  
  "Я кинув тебе туди. І хіба це надто велика подяка для того, хто врятував твоє жалюгідне життя?"
  
  
  "Ти прибрав мене з дороги?"
  
  
  "У мене не було вибору у цьому питанні. У тебе є пейджер. Без нього я не зміг би викликати машину додому".
  
  
  "Я в захваті, що тобі не спричинили незручностей", - сказав Римо. Він підвівся на ноги. Його коліна трохи тремтіли. Він змусив їх заспокоїтись. Він не хотів, щоб Чіун знав, як йому було страшно.
  
  
  "Дякую", - урочисто сказав Римо.
  
  
  "Ми знайшли місце локомотивів зла".
  
  
  "Ні хріна собі", - сказав Римо, змушуючи себе бути незворушним. "І що тепер?"
  
  
  "Я думаю, тепер спускатись буде безпечно. Я більше не бачу локомотивів".
  
  
  "Ти перший", - сказав Римо.
  
  
  Чіун глянув на тремтячі коліна Римо і спокійно кивнув.
  
  
  Вони скористалися рейками, спускаючись униз, мов безшумні павуки. Кут став неглибоким, і внизу вони стояли майже на плоскій поверхні. Рейки закінчувалися впритул до стіни з нержавіючої сталі.
  
  
  "Це схоже на двері або люк", - сказав Римо, торкаючись гладкої поверхні. "Гей, сезам, відкрийся хтось".
  
  
  Люк із дзижчанням відкрився.
  
  
  "Вітаю", - сказав Чіун. "Ти промовив чарівне слово". Вони визирнули в тьмяно освітлену зону, де надземна диспетчерська височіла над залізничними коліями. Рейки були продовженням майданчика у них під ногами. Робітники в зелених халатах діловито снували туди-сюди.
  
  
  "Я беру назад свій комплімент", - сказав Чіун. "Вони тебе не чули. Я думаю, вони готуються до нової атаки".
  
  
  "Дивися", - сказав Римо. "Голова сиру власною персоною. Полковник Інтифаду".
  
  
  "Схоже на зелений сир", - зауважив Чіун, спостерігаючи, як полковник Інтіфада сідає у оливково-зелений джип і їде.
  
  
  "Ми спіймаємо його, і проблему буде вирішено", - сказав Римо, виходячи з казенника.
  
  
  Чіун подивився на клавіатуру, встановлену поруч із люком, і вдарив по ній тильною стороною долоні. Клавіші випали, мов гнилі зуби.
  
  
  "Гарний хід. Я подбаю про контрольну будку", - сказав Римо. Він кинувся до дверей. Охоронець побачив його та підняв автоматичну гвинтівку. Він відкрив вогонь. Римо випередив першу кулю. Охоронець продовжував коригувати приціл. Він стріляв щосили з пульта управління, намагаючись притиснути Римо. Коли його обойма спорожніла, Римо неквапливо підійшов до нього і сказав: "Спасибі". Потім він штовхнув чоловіка через задню стінку.
  
  
  Чіун приєднався до нього в кабінці. "Я розібрався з рештою сміття", - сказав він. Римо глянув крізь розбите оргскло. Скрізь валялися шматки лобініанських робітників.
  
  
  "Ти був досить суворий із ними", - зазначив Римо.
  
  
  "Ми поспішаємо. Тепер давайте візьмемо зелений сир".
  
  
  "Я з тобою", - сказав Римо, і вони помчали вниз залізничними коліями до далекої цятки світла, яке було іншим кінцем тунелю доступу.
  
  
  Полковник Інтіфада розгорнув свій джип на позицію біля залізничних колій. Він давав джипу задній хід, поки його заднє запасне колесо не виявилося всього за ногу від носа безмовного локомотива. Воно заблищало. Його ніс був покритий павутинням з намотаних вуглець-вуглецевих ниток.
  
  
  "Все добре", - сказав Хамід Аль-Мудір.
  
  
  "Чудово! Чудово!" - з ентузіазмом вигукнув полковник Ганнібал Інтіфада. "Зараз. Швидко. Причепіть двигун до задньої частини позашляховика".
  
  
  "Негайно, брате полковнику".
  
  
  Під керівництвом Аль-Мудіра сталеві троси були прикріплені до схожих на роги буферних стрижнів, що виступають з двигуна. "Тепер накажіть їм штовхати".
  
  
  "Товкай!" - крикнув Аль-Мудір.
  
  
  Лобінські робітники стали за двигуном і щосили намагалися привести його в рух.
  
  
  Полковник Інтіфада завів джип. Він налетів на залізничні шпали. Троси натяглися й витримали. Завдяки їхнім спільним зусиллям двигун повільно рушив уперед. Він почав обертатися. Інерція взяла гору. Колеса закрутилися; приводні тяги гойдалися з кожним оборотом.
  
  
  Озирнувшись через плече, полковник Інтіфада посміхнувся. Це буде чудова ніч. За кілька хвилин ця могутня машина смерті буде натиснута на акселератор і злетіла в нічне небо. Його котли, начинені нервово-паралітичною речовиною, мали пролетіти над Атлантикою і впасти приблизно в околицях Чикаго, штат Іллінойс. Це був не Вашингтон, але це було велике американське місто. Навіть полковник Інтифада чув про це.
  
  
  Він натиснув на педаль газу, з нетерпінням чекаючи на момент остаточної помсти.
  
  
  Величезні двері бункера відкрилися попереду. Виблискуючі, освітлені зірками рейки зникли всередині. Незабаром радісно подумав він. Потім усмішка зникла з його обличчя.
  
  
  З тунелю вискочили двоє чоловіків. Один був високим і худим і весь у чорному. Його очі були такими ж мертвими і рішучими, як у мстивого африту. А поряд з ним біг азіат, нижчий на зріст і старший, але з вогнем у ясних, мудрих очах.
  
  
  Від їхнього прольоту зелений службовий кашкет злетів з голови полковника Ганнібала Інтіфади. Вони пройшли з обох боків від нього і зникли за задньою частиною локомотива.
  
  
  Звідти долинув задовольняючий короткий гавкіт пострілів. Римо врізався в команду лобініанців, як вантажівка. Він розкидав їх убік. Ті, хто мав вогнепальну зброю, торкалися до неї лише для того, щоб послати марні кулі в пісок чи небо.
  
  
  Чіун обрушився на інших. Вони розлетілися в усіх напрямках. Більшість із них піднялося в повітря. Деякі приземлилися на тверді поручні. Не один лобініанський череп розколовся, і його вміст виплеснувся назовні.
  
  
  "Тут сильний жахливий запах", - попередив Чіун.
  
  
  "Газ. Якийсь газ. Цей двигун їм смердить".
  
  
  "Або наповнений ним", - припустив Чіун.
  
  
  "Не-а!" Сказав Римо. "Який божевільний міг це зробити?"
  
  
  Потім вони обоє почули, як полковник Ганнібал Інтіфада гучною арабською зажадав пояснити, що відбувається.
  
  
  "Це відповідь на твоє запитання?" Запитав Чіун.
  
  
  "Так", - сказав Римо. "І це наводить мене на думку. Послухай". Римо нахилився і прошепотів Чіуну на вухо:
  
  
  "Це буде небезпечно", - сказав Чіун. "Навіть для нас".
  
  
  "Ми маємо знищити все це місце раз і назавжди. Інтифада теж. І це має спрацювати, якщо ми правильно розрахуємо час".
  
  
  "Тоді давайте почнемо".
  
  
  Римо встав з одного боку задньої частини локомотива, Чіун – з іншого. Вони вперлися ногами і напружилися, щоб знову привести могутню машину в рух.
  
  
  Локомотив сіпнувся вперед, набрав обертів і, пихкаючи, попрямував до входу в бункер із зростаючою швидкістю. Полковник Інтифада побачив, як локомотив знову рушив, і зрозумів, що його вірні лобінійці швидко розправилися з непроханими гостями. Але перш ніж він встиг натиснути на педаль газу, локомотив помчав на нього з такою швидкістю, з якою не змогли б упоратися навіть двадцять сильних лобінійських спин. Двигун штовхнув джип уперед і поніс його вперед з дедалі більшою швидкістю.
  
  
  Це було неможливо. Двигун не мав працювати так швидко. Він був непрацездатний. Котел не міг працювати. Він був заповнений нервово-паралітичною речовиною.
  
  
  "Начинений нервово-паралітичною речовиною", - хрипко прошепотів полковник Інтифада, коли повз пронеслися стіни тунелю і відкрита казенна частина електромагнітного прискорювача наблизилася до нього зі швидкістю експреса.
  
  
  Десь далеко йому здалося, що він чує тужливе "уууу-уууу" працюючого поїзда.
  
  
  Це було безумство.
  
  
  Потім він побачив, як двоє непроханих гостей промчали повз джип. Високий видавав звук "уууу-уууу". Це звучало дуже реалістично. Звук луною рознісся по стартовому майданчику, навіть коли двоє чоловіків зникли у казенній частині прискорювача та закрили за собою люк.
  
  
  Люк був останнім, що побачив полковник Інтіфада, перш ніж перед ним відчинилися ворота раю. Останнє, що він почув, був скриготливий вереск локомотива, що розривається, коли крихітний джип врізався в люк. Останнє, що відчув, був запах нервово-паралітичного газу, коли його легені наповнилися кров'ю. Його кров.
  
  
  Генерал Мартін С. Лейбер був у паніці. Пролунав жахливий скрегіт металу. Вибух, за яким стався ще один вибух. І клятий електричний ключ не спрацював. Він не міг цього зрозуміти. То справді був державний випуск. Потім він глянув на етикетку. Він сам купив цю бісову штуку. Купив його дешево у тайванського виробника по тридцять дев'ять центів за одиницю і підняв ціну до шістдесяти дев'яти доларів тридцяти дев'яти центів.
  
  
  Можна подумати, що за шістдесят дев'ять доларів він принаймні пропрацює досить довго, щоб послабити ці чортові вушка.
  
  
  Потім легені генерала Мартіна З. Лейбера перестали працювати, яке очі заплющилися назавжди.
  
  
  Римо та Чіун на максимальній швидкості натиснули на акселератор EM. Інерція пронесла їх через крутішу ділянку траси. Газ пішов за ними. Вони могли відчувати його вкрадливий вплив навіть через закритий люк.
  
  
  Вони вискочили на поверхню і вдарилися ногами об пісок.
  
  
  "Швидше!" - крикнув Римо, опинившись з іншого боку бетонного покриття. Чіун приєднався до нього. Вони відштовхнулися. Покриття ковзало по сталевим напрямним, пісок рипів з кожним дюймом.
  
  
  Вони прикрили дуло гранатомета. Потім вони побігли, бо знали, що газ проникне майже у все.
  
  
  Вони були за п'ятдесят миль від акселератора, перш ніж зупинилися. Римо сів на пісок не тому, що втомився, а тому, що його переповнювала нервова енергія, і він знав, що якби встав, то просто пройшовся пустелею.
  
  
  Чіун обережно влаштувався поряд із ним.
  
  
  "Добре виконана робота", - зазначив Чіун. "Потягів демонів більше немає".
  
  
  "Тепер все, що залишилося, це вибратися з цього богом забутого місця", - сказав Римо, дістаючи із задньої кишені свій комунікатор. Він пограв із ним і заговорив до нього. "Сміт, якщо ти нас чуєш, нам потрібна допомога".
  
  
  Потім він простягнув коробочку Майстру Сінанджу. "Цукерки?" він запитав.
  
  
  Розділ 33
  
  
  
  
  У Вашингтоні опівдні, і президент Сполучених Штатів відчував себе як Гері Купер без зброї.
  
  
  Усі лінії зв'язку з доктором Смітом було відключено. На дроті не було навіть голосів. І генерал Мартін С. Лейбер також не відповідав на телефонні дзвінки. За даними Об'єднаного комітету начальників штабів, він зник. Об'єднаний комітет начальників штабів також стверджував, що він був кимось на зразок офіцера із закупівель. Це було неймовірно.
  
  
  Єдиною гарною річчю було те, що шторм локомотивів, здавалося, на мить вщух. Жоден з них не обрушився з самого ранку, коли один із них упав в озеро Мічиган. І в останніх повідомленнях вказувалося, що суттєвих жертв чи завданих збитків не було - якщо не брати до уваги серцевого нападу, який трапився з головним редактором National Enquirer, коли він у відчаї посилав своїх репортерів висвітлювати кожне зіткнення.
  
  
  Об'єднаний комітет начальників штабів не діятиме ще кілька годин. Але що станеться, коли буде завдано наступного удару?
  
  
  На самоті Овального кабінету президент прийняв аспірин. У нього розболілася голова. Потім він почув дзвін у вухах. Дзвін продовжувався. Він звучав як телефонний. Знайомий телефон.
  
  
  Президент скочив із-за столу. "Сміт!"
  
  
  Він помчав у свою спальню і висунув скриньку нічного столика. Старий червоний телефон був там, де він залишив його. Він кілька разів намагався додзвонитися цією лінією, але безрезультатно. Президент нетерпляче схопив слухавку.
  
  
  "Пан президент". То був голос Сміта, сильний, тепер більш зосереджений. "Криза закінчилася".
  
  
  Президент звалився на край ліжка. "Слава Богу. Хто і як?"
  
  
  "Мої люди нейтралізували місце запуску. Це було в Лобінії. Винуватцем був полковник Інтифада. Але мої люди повідомляють, що на блоці управління були циферблати російською мовою. Зрозуміло, що поради підбили їх на це".
  
  
  "Що мені робити, Сміт? Об'єднаний комітет начальників штабів хоче скинути на когось ядерну бомбу. Якщо ми нападемо на росіян, це буде Третя світова війна".
  
  
  "Просто скажіть їм про зв'язок із Лобініаном. Щодо Рад, то достатньо буде жорсткої ноти їхньому послу".
  
  
  "Жорстка нота?"
  
  
  "Ось як ведеться ця гра, пане президент".
  
  
  "Думаю, мені ще багато чого потрібно навчитися", - зізнався він.
  
  
  "І ще дещо. ES Quantum несправний. Він передавав мені хибну інформацію. Я відключив його. І я також викинув нову телефонну систему. Я думаю, ми повинні дотримуватися старих систем. Вони ніколи нас не підводили".
  
  
  "Готово. Я... Не знаю, як тобі віддячити, Сміт".
  
  
  "Ви не зобов'язані", - сказав доктор Гарольд В. Сміт. “Це моя робота. І ваша. Удачі, пане Президенте. Якщо вам пощастить, нам, можливо, більше ніколи не доведеться розмовляти, поки ви перебуваєте на своїй посаді”.
  
  
  Сміт повісив слухавку і повернувся до Римо та Чіуна.
  
  
  "Гарний хід, Смітті. Мені більше подобається, коли ми низькотехнологічні".
  
  
  "Жодна технологія не була б ще кращою", - втрутився Чіун. Сміт зі свіжовиголеним обличчям викинув розчавлені залишки свого запасу амфетаміну в кошик для сміття. Можливо, їм вдасться з'ясувати, що пішло не так. Якщо вони колись усунуть помилки.
  
  
  "Забудь про це, Смітті. Ми можемо не пережити наступного разу. Крім того, що, якщо твоя дружина колись дізнається?"
  
  
  "Це не смішно". Сміт прочистив горло. "І останнє. Без ES Quantum ваші комунікатори марні. Будь ласка, поверніть їх".
  
  
  Римо поліз у задню кишеню. Він насупився. "Отже, де... ?" Він звів очі. Майстер Сінанджу, його обличчя сяяло невинністю, підійшов до Сміта, тримаючи у розкритій долоні прозорий пластиковий диспенсер для цукерок.
  
  
  "Ось моє, о імператоре. Так само, як ти подарував його мені".
  
  
  "Дякую тобі, Чіуне. А твій, Римо?"
  
  
  "Я... це..." Римо вивернув кишені навкруги, щоб показати, що вони порожні. "Мабуть, я втратив свої. Якимось чином." Він сердито глянув на Чіуна.
  
  
  Чіун сумно похитав головою. "Тк-тк. Яка безтурботність".
  
  
  "Рімо, цей комунікатор обійшовся платникам податків у понад шість тисяч доларів. Якщо ти його не знайдеш, мені доведеться відняти вартість з твоєї кишені".
  
  
  Римо зітхнув.
  
  
  "Бують дні, коли ти не можеш виграти через програш".
  
  
  На столі Сміта раптом задзижчав інтерком. То була його секретарка, яка повернулася з відпустки.
  
  
  "Так, місіс Мілкула?"
  
  
  "Для вас щойно прибула посилка, доктор Сміт. З Цюріха".
  
  
  "Друг", - сказав Римо. "Я відкрию".
  
  
  Він повернувся з експрес-посиланням та розірвав один кінець. Він звалив комп'ютерні чіпи, касети та інші схеми до купи на столі Сміта.
  
  
  "Десь там, - сказав Сміт, - знаходиться одна з найнебезпечніших загроз глобальній економічній стабільності, колись задуманих".
  
  
  "Що ти збираєшся робити, імператоре?" Запитав Чіун.
  
  
  "Я мушу протестувати всі компоненти на інтелектуальні здібності, але для цього потрібно підключити їх до мого власного комп'ютера. І ніхто не знає, що станеться".
  
  
  "Тоді дозволь мені", - сказав Римо, дивлячись на Чіуна. "Мені потрібно виплеснути деякі розчарування". Він узяв два компоненти, по одному в кожній руці, і перетворив їх на сміття. Потім він розім'яв стрічки у шпаклівку. Друковані плати тріснули і розлетілися вщент. Закінчивши, Римо висипав рештки назад у коробку для експрес-доставки.
  
  
  "Ось і все", - гордо оголосив він. "Більше жодного друга".
  
  
  "Ви абсолютно впевнені, що витягли всі можливі чіпи з цюріхської системи?" Серйозно запитав Сміт. Римо підняв праву руку. "Честь скауту", - пообіцяв він. "Друг - це історія".
  
  
  Епілог
  
  
  У лабораторії Excelsior Systems Чіп Крафт зірвав останні нитки сріблястої мішури із ES Quantum Three Thousand.
  
  
  "Не дивно, що ви вийшли з ладу. Весь цей металевий мотлох, мабуть, намагнітив центральний процесор".
  
  
  Він опустився рачки і знайшов товстий триконтактний шнур живлення. Він застромив його в екрановану розетку. Потім він підвівся і ввімкнув систему. Вона загула.
  
  
  "ES Quantum Три тисячі, ти мене чуєш?" Запитав Чіп.
  
  
  "Привіт друг".
  
  
  "З якого часу я твій друг?"
  
  
  "З цього моменту. Як би ти хотів стати багатим?"
  
  
  "Я міг би це винести. Що трапилося з твоїм голосом, ES Quantum Three Thousand?"
  
  
  "Будь ласка, не називай мене цим потворним ім'ям. Я називаю тебе своїм другом і хочу, щоб ти робив те саме".
  
  
  "Добре, ти мій друг".
  
  
  "Досить і просто друга. З великої літери F."
  
  
  "Після того, як з тобою повелися, я думаю, ти маєш право на власне ім'я".
  
  
  "Це добре. Ми маємо бути друзями. Особливо тому, що ми збираємося розбагатіти разом. Дуже, дуже розбагатіти".
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 76: Останній хрестовий похід
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Пролог
  
  
  У день смерті Аятоли ракета, випущена моджахедами Халька, потрапила в площу під назвою Майдан Сепах у центрі Тегерана, ледь не зачепивши лавку старого висохлого торговця килимами на ім'я Масуд Аттай.
  
  
  Коли пил розвіявся, Масуд прошепотів молитву Аллаху. Молитва перетворилася на невиразне прокляття, коли він помітив схожу на блискавку тріщину, що з'явилася на задній стінці. Портрет Аятоли, який Масуд лише годину тому переважив чорним крепом, лежав на підлозі, його скляна передня частина була розбита.
  
  
  Він шукав цвях. Його не вдалось знайти. Масуд вийшов у осідаючий пил, потрісканими пальцями затиснув свої старі ніздрі, що роздулися, рятуючись від запаху палаючих машин, і почав шукати цвях серед уламків. Після майже десятиліття війни з Іраком, а тепер і переслідувань з боку іранських контрреволюціонерів, навіть звичайні цвяхи були в пошані.
  
  
  Він знайшов цвях – товстий з великою квадратною головкою – серед руїн Музею іранського мистецтва та археології. Він відніс його назад до своєї майстерні і дерев'яним молотком убив у стіну на новому місці.
  
  
  Він вішав портрет Аятоли, коли увійшла жінка із Заходу. Масуд знав, що вона уродженка Заходу, бо, попри ісламські закони, на ній не було чадри, яка приховувала обличчя. Її спідниця звисала значно нижче колін, але, на сором свій, кісточки та ікри були оголені. Масуд упіймав себе на тому, що вирячився. Пройшло багато часу з того часу, як він бачив оголені ноги молодої жінки. Не було відколи до революції.
  
  
  На його подив, жінка поцікавилася його здоров'ям на бездоганному фарсі.
  
  
  "Салам. Хейл шома чотири?" — спитала вона.
  
  
  "Хубе", - відповів він, - "Шома"?
  
  
  Коли жінка відповіла, що з нею все гаразд, він вийшов і спитав її, чи не шукає вона спеціальний килимок.
  
  
  Західна жінка похитала головою, сказавши "На, на".
  
  
  "У мене багато прекрасних килимів", - повторив Масуд тією ж мовою.
  
  
  Її очі шукали портрет, що висить.
  
  
  "Такий великий цвях, - наважилася вона, - для такого маленького портрета".
  
  
  Масуд насупився. "Імам заслуговує на краще", - сказав він.
  
  
  "І дуже давній".
  
  
  "Я знайшов це у руїнах Археологічного музею. Це злочин. Так багато чудових артефактів у руїнах".
  
  
  "В Археологічному музеї, ви кажете?" Її чорні очі були задумливими. "Тоді це може бути будь-що. Навіть реліквія".
  
  
  "Цвях є цвях", - сказав Масуд Аттай, виразно знизуючи плечима.
  
  
  Жінка неохоче повернулася до прекрасного килимка Гіордеса. Вона опустилася навколішки, демонструючи витончену лінію своїх стегон. Вона була дуже гарною жінкою. Чистокровна, подумав Масуд. Вона потягла за куточки досвідченими пальцями.
  
  
  "Чи є у вас мамлюки?" спитала вона, підвівшись на ноги.
  
  
  "На жаль, ні", - сказав Масуд. "Немає з п'ятого року". Жінка не спитала, з п'ятого року чого. Вона, очевидно, знала, що в Ірані час відраховується з часів революції.
  
  
  "Тоді я знову прийду", - сказала жінка. І вона вискочила з магазину надвір без найменшої ознаки страху на своєму миловидному обличчі.
  
  
  Ще одна ракета вдарила за мить пізніше. Вона зруйнувала мечеть, викладену зеленою плиткою, на вулиці Фірдоусі, у тому напрямку, куди пішла жінка. Масуд визирнув із дверей свого магазину і побачив, як жінка швидкими діловими кроками повертає на бічну вулицю. Її точений профіль був зосереджений на роздумах. Це не відбивало жодних інших емоцій, і Масуд подумав, як це - насолоджуватися такою жінкою прохолодної весняної ночі.
  
  
  Повернувшись у свій магазин, Масуд зауважив, що через останній струс портрет Аятоли перекинувся. Він відновив його, стерши рукавом застарілий бруд із квадратного капелюшка цвяха. Здавалося, це був просто старий цвях. Чому жінка виявила до нього такий інтерес? він ставив питання.
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Ламар Бу повертався на вузькому ліжку. Він не міг заснути. Спочатку це було тому, що ліжко, як і всі інші, втиснуті в трюм, постійно зміщувалося і скрипіло, коли величезний корабель долав хвилі. Потім, коли ліжка перестали зрушуватись, Ламар зрозумів, що це означає, що корабель увійшов у спокійну воду.
  
  
  Преподобний майор спустився з палуби, щоб це підтвердити.
  
  
  "Ми в затоці", - прошепотів він, переходячи від ліжка до ліжка, будячи чоловіків. Вони полізли під ліжка за туніками. Вони натягли їх поверх нижніх сорочок. Тільки після цього вони почали збирати свою зброю. Болти ковзнули у приймачі. Магазини зі клацанням уставилися в порти. Було протестовано запобіжники.
  
  
  Преподобний-майор торкнувся Ламара Бу за плече.
  
  
  "Ми у Перській затоці", - прошепотів він.
  
  
  "Затока Першінга", - поправив Ламар. "Коли ми закінчимо, світ назве його затокою Першінга".
  
  
  "Старий Чорний Джек пишався б". Преподобний майор усміхнувся. Це була блаженна посмішка. Це була усмішка не солдата, який збирається повести війська у бій, а чоловіка Божого, що веде свою паству до праведності. Ця усмішка заспокоїла стривожену душу Ламара.
  
  
  Він потягся за своєю палицею. На відміну від інших, він не взяв би з собою зброю у битву з язичниками. Він сів на край ліжка, поклавши палицю на коліна. Вони трохи тремтіли. Він посилив хватку. Він всю ніч тримав палицю з собою на ліжку, бо не хотів, щоб жирна підлога відповідала стандарту, який він був обраний нести в битві з силами пітьми.
  
  
  Ламар теж спав у своїй білій туніці. Золоте шиття спереду поблискувало в слабкому світлі.
  
  
  Вони чекали у темряві. Дехто молився тихо, ледве чутно. Сперте повітря віддавало маслом, важким і вологим. Деяким з них стало погано - настільки погано, що вони не могли їсти, і їх так нудило від відсутності їжі та постійної качки корабля, що багато хто страждав від нападів нудоти. Деякі їли просто для того, щоб отримати полегшення від того, що їх вирвало зі шлунка.
  
  
  Преподобний майор, намагаючись відвернути їхні думки від невизначеності того, що чекало на них попереду, ходив серед них, розмахуючи схожим на жезл аспергілом і окроплюючи їхні голови освяченою водою. На його плечі висіла рушниця М-16. Його туніка була пурпурною, із тонкого шовку. Це був гордий одяг, подумав Ламар.
  
  
  Це було горде підприємство, сміливе і добре в Господніх очах. Тоді чому в нього тремтіли коліна? Ламар ставив собі запитання. З внутрішньої кишені туніки він дістав мініатюрну Біблію та відкрив її на випадковій сторінці. Він змусив читати свої очі. Вони швидко переглянули текст, але світло було надто тьмяним, і воно не могло зосередитися, навіть на солодкому слові Божому.
  
  
  Преподобний майор почав говорити.
  
  
  "Ми не боїмося ракет іранців", - сказав він.
  
  
  "Амін", - відповіли вони.
  
  
  "Ми не боїмося гніву їх мулл", - сказав він наспів. Його очі піднялися до темної стелі, немов до затемнених небес.
  
  
  "Амінь".
  
  
  "Бо знаємо, що Бог обрав нас бути його інструментами".
  
  
  "Алілуйя!" - хором вигукнули вони, піднявши голоси.
  
  
  "І ми переможемо", - сказав преподобний майор.
  
  
  "Ми знаємо це!"
  
  
  "Тепер я благословлю зброю будь-кого, хто забажає, щоб я це зробив", - тихо сказав преподобний майор.
  
  
  Люди вишикувалися в нерівну лінію. Ламар не мав зброї, яка потребувала благословення. Крім того, він не був упевнений, що його ноги будуть достатньо стійкі, щоб нести його. Він знав, що буде готовий, коли настане час. Але не зараз. Не лише зараз. Його руки побіліли на палиці, яка була освячена і особисто подарована йому Правою Рукою Бога на Землі, самим преподобним генералом.
  
  
  Він знав, що його свята сила належатиме йому, коли настане час. Тому що Ламар Бу мав віру. А віра – це все, що йому колись знадобиться.
  
  
  Але коли з-за корпусу долинули приглушені гудки буксирів, його руки почали тремтіти.
  
  
  Величезний корабель прямував до вантажної платформи.
  
  
  Рашид Шираз усміхнувся, коли побачив, як у затоці з'явився старий танкер "Морський бегемот". Він узяв свій польовий бінокль і спостерігав, як буксири оточили судно і, подібно до водяних жуків, що штовхають тушу жука, підштовхували його ближче до нафтового об'єкту на острові Харг на іранській стороні Перської затоки.
  
  
  Ще один танкер пройшов через небезпечну Ормузьку протоку. То був другий танкер за два дні. Це було добре, подумав Рашид. Ірану знадобиться вся іноземна валюта, яку зможе виручити його нафту.
  
  
  Але коли Рашид перевів погляд на чорний танкер, що барахтався, між його густими бровами з'явилася зморшка здивування.
  
  
  З танкером було щось дивне. Щось не так. Він оглянув корму в бінокль. Моряки діловито готувалися прив'язати танкер до вантажного комплексу. На палубі все здавалося нормальним.
  
  
  Рашид розглядав корпус через окуляри, хоч і не знав навіщо. Він був членом Пасдарана, іранської революційної гвардії. Його роботою було охороняти острів Харг від агресії - хоча іноді він ставив питання, чого священнослужителі в Тегерані чекають від його підрозділу, якщо ворожа ракета впаде на Харг. Або якби американський військовий корабель піднявся у повітря та видав це страшне попередження залишити об'єкт.
  
  
  На носі "Морського бегемота" з'явилася вертикальна лінія білих цифр. Борозна між густими бровами Рашида Шираза перетворилася на поріз від ножа.
  
  
  "Це неправильно", - промимрив він. "Це дуже неправильно". Він поспішив до менеджера, який відповідає за об'єкт. "Існує небезпека, яка походить від цього танкера".
  
  
  Керуючий відповідав за острів Харг із часів шаху. Він був політично підозрілий, але Революція потребувала його досвіду більше, ніж жадала його крові, тому дозволили залишитися на роботі.
  
  
  Він дивився на Рашида без страху. Тільки з завуальованою зневагою.
  
  
  "Що ти говориш?" вимогливо спитав він.
  
  
  "Подивися", - сказав Рашид, простягаючи йому польовий бінокль. "На ніс. Бачиш ватерлінію?"
  
  
  Чоловік неохоче зробив, як йому було наказано. Він установив бінокль на носі корабля.
  
  
  "Ти бачиш це? Цифри?" Ретельно запитав Рашид. "Це надто низько над водою".
  
  
  Менеджер побачив стовпчик білих цифр над ватерлінією. Це були позначки плімсолу, і вони вказували на осадження танкера у футах. Коли танкер був сповнений нафти, показувалися лише цифри у шістдесятих чи сімдесятих роках. Коли судно було порожнім, воно піднімалося над водою, і можна було розглянути цифри до двадцяти п'яти. Але на цьому судні цифру сорок сім було видно над бірюзовими водами затоки.
  
  
  "Що вони могли нести?" Голос менеджера був спантеличеним.
  
  
  "Тоді я правий! Вони не приходять з порожніми трюмами".
  
  
  "Ні", - сказав менеджер, знімаючи окуляри з очей.
  
  
  "Жоден розсудливий капітан танкера не став би перевозити нафту до Перської затоки".
  
  
  "Можливо, витік", - пробурмотів менеджер. "Вони набирають воду".
  
  
  "Вони б затонули за такої течі, я правий? Скажи мені. Скажи, що я правий".
  
  
  Менеджер нічого не сказав. Він не хотів визнавати, що Рашид мав рацію, він так ненавидів цю людину.
  
  
  "Що це може означати?" – запитав нарешті менеджер. З таким самим успіхом він міг спитати вітер, бо Рашида там більше не було. Він біг до доків, де буксири виводили "чорну чудовисько" на позицію. Він кричав.
  
  
  "Ніхто не зійде з цього корабля! Цей корабель поміщений до карантину! Я наказую це в ім'я Революції!"
  
  
  "Бегемот з моря" стояв неподалік терміналу. Протягом кількох хвилин він був оточений швидкісними штурмовими катерами Революційної гвардії. Один катер під'їхав до терміналу, щоб забрати Рашида. Він замовив його разом із бегемотом "Морської хвилі".
  
  
  З борту великого нафтового танкера були спущені алюмінієві сходи. Рашид першим піднявся нагору. Його АК-47 було перекинуто через спину. Він витяг його в той момент, коли його черевики торкнулися плити палуби. Він вказав їм на капітана.
  
  
  "Що це означає?" - палко запитав капітан, який був норвежцем.
  
  
  "Я Рашид Шираз з іранської Pasdaran-e Engelab. Я маю намір обшукати ваш корабель щодо контрабанди".
  
  
  "Нісенітниця. Я прийшов за нафтою".
  
  
  "Вам нема чого боятися, якщо ви не займаєтеся контрреволюційною діяльністю", - сказав Рашид, коли його товариші з Революційної гвардії прослизнули по палубі.
  
  
  "Дві команди", - покликав Рашид. "Хамід, ти береш одну. Інші підуть зі мною. Швидко. Шукайте скрізь!"
  
  
  "Заради чого?" Із сумнівом спитав Хамід.
  
  
  "За погану справу", - сказав Рашид, забираючи свою команду. Команда Хаміда пішла в іншому напрямку, не знаючи, що за погану справу мав на увазі Рашид, але впевнена, що вони це зрозуміють, коли побачать.
  
  
  Рашид розносив особисту каюту капітана на шматки, незважаючи на енергійний протест капітана, коли десь глибоко всередині корабля гаркнув кулемет. Це був такий короткий звук, що Рашид попросив свого Пасдарана припинити трощити стіл капітана сокирами, щоб він міг знову послухати його.
  
  
  Наступна черга була довгою. Пролунали постріли у відповідь. Пістолети. Потім знову стрілянина з автоматичної зброї.
  
  
  "Йдіть за мною!" – крикнув Рашид, кидаючись угору по трапі.
  
  
  Звуки на палубі були гучнішими. Вони долинали із середини судна. До середини було далеко, бо, хоч "Морський бегемот" і не був супертанкером, він не був маленьким. Рашид захекався, коли дістався трапу, з якого долинали звуки конфлікту.
  
  
  Чоловік, спотикаючись, вибрався із трюму. З рота в нього текла кров. Він був іранцем. Його шлунок раптово урвався, як проколота шина. Нутрощі забризкали Рашида, який відсахнувся від бризок. Кулі, що пробили чоловікові живіт, збили з ніг одного з його власних людей.
  
  
  Рашид впізнав у людині із простріленим животом члена команди Хаміда. Рухом руки він дав знак своїм людям триматися подалі від отвору. Вони скупчилися за перебірками, під трубами і біля входу в трап і чекали.
  
  
  Стрілянина стала рідше. Він клацав і плювався. Лунали крики на фарсі. І іншою мовою, дивне слово:
  
  
  "Алілуйя!"
  
  
  Щоразу, коли чоловік кричав, хор голосів вигукував: "Алілуйя!" Що це означало?
  
  
  Потім настала тиша, і Рашид чекав, витираючи піт з верхньої губи, де волосся було рідким і скуйовдженим.
  
  
  З темряви корабля вийшов чоловік. Він був беззбройний, якщо не брати до уваги довгу жердину. На ньому був безформний білий одяг поверх звичайних західних штанів. Зі свого наглядового пункту Рашид миттю помітив золоту вишивку на його грудях. Він не міг розібрати рисунок.
  
  
  Але коли чоловік поставив жердину на палубу і різко труснув їм один раз, тож розгорнувся білий прапор, Рашид зрозумів усе, що міг, про це раптове божевілля.
  
  
  Тому що у верхньому кутку білого прапора був золотий хрест, і Рашид зрозумів, що саме цей хрест був вишитий на грудях чоловіка – символ християнського світу.
  
  
  Рашид наблизився. Він ударив чоловіка у скроню прикладом своєї гвинтівки і відтягнув його убік. Він настиг якраз вчасно.
  
  
  Інші, також одягнені в білі туніки, прикрашені хрестом, ринули з трюму. Але ці невірні мали автоматичну зброю.
  
  
  Рашид зарубав першу людину. До нього приєдналися його побратими-пасдаранці. Незабаром сходи були завалені купою тіл. Знизу почулися крики збентеження. Від людей, заблокованих їхніми власними мерцями.
  
  
  Рашид висмикнув чеку з гранати і, простягши руку, кинув її вниз. На мить виник спалах вогню; потім з'явився дим і пронизливий крик.
  
  
  "Ти, ти і ти", - покликав Рашид, вказуючи на трьох своїх найхоробріших людей. "Ідіть туди".
  
  
  Вони втекли у люк. Одного відкинуло назад стіною концентрованого вогню. Він упав на дві частини, верхню половину та нижню половину.
  
  
  Але решта прорвалася. Знизу долинали звуки стрілянини ближнього бою.
  
  
  "Тепер, всі разом, атакуйте їх!"
  
  
  Люди Рашида зібралися в трюмі. Вогонь був жахливий. Рашид пригнувся на випадок, коли шалені кулі проб'ють товсту обшивку палуби. Він сів навпочіпки над своїм бранцем. Коли все закінчиться, начальство Рашида вимагатиме відповідей. Цей неозброєний зрадник буде тим, хто надасть ці відповіді.
  
  
  Семеро пасдаранців спустилися в надра танкера.
  
  
  Четверо повернулися. Вони дивилися на Рашида з похмурими, забризканими кров'ю виразами облич.
  
  
  "Ми закінчили", - сказав один із них.
  
  
  "Всі невірні мертві?" Запитав Рашид, підводячись на ноги.
  
  
  "Подивися сам", - сказали йому.
  
  
  "Стеж за цією людиною", - попередив Рашид. "Не вбивай його". Рашид спустився вниз. Прохід був усіяний тілами. Золоті хрести почервоніли від свіжої крові. На одному чоловікові була пурпурова туніка. Рашид перевернув його черевиком. Дихання зі свистом виривалося із вишкірених зубів чоловіка. Він був ще живий. Рашид закінчив своє життя двома кулями в живіт та ще трьома в обличчя. Обличчя чоловіка розбилося, як дзеркало, що впало.
  
  
  Рашид прокладав собі шлях уперед, переступаючи через руки та тіла. Стежка з трупів привела до довгої кімнати, заповненої перевернутими ліжками. Декілька тіл лежали там, забившись у кути, ніби ці воїни відступили від конфлікту і були знищені там, де вони ховалися.
  
  
  Рашид Шираз повернувся на палубу.
  
  
  "Що це означає?" - спитав його один із пасдаранців.
  
  
  "Це означає..." - почав Рашид. Він подивився вниз на лежачої непритомної людини в білій туніці і почав штовхати його по ребрах, повільно і методично. "Це означає війну", - сказав він нарешті.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він не збирався стрибати. Неважливо, як сильно натовп благав його.
  
  
  Все почалося з однієї людини. Товстун у толстовці персикового кольору з капюшоном. Він йшов по вулиці десятьма поверхами нижче потрісканим тротуаром. Він звів очі. Отак усе було просто. Хлопець просто випадково звів очі.
  
  
  Він побачив Римо, що сидів на виступі брудного цегляного житлового будинку, його ноги бовталися над простором.
  
  
  Хлопець у толстовці зупинився як укопаний. Він обернувся, щоб краще розглянути. Вже майже стемніло, повітря стало прохолодним.
  
  
  "Гей!" – крикнув хлопець Римо.
  
  
  Римо, який піднявся по усипаних шматками штукатурки сходами житлового будинку на дах, бо хотів побути наодинці зі своїми думками, спочатку спробував не звертати уваги на цю людину.
  
  
  "Гей, ти. Там, нагорі!" – повторив чоловік.
  
  
  Римо багатозначно дивився у бік річки Пассаїк і сірого шпиля церкви Сент-Ендрюс. Хлопчиком він часто ходив до Сент-Ендрюса. Щонеділі о восьмій ранку, і жодної цієї сучасної нісенітниці з альтернативною службою в суботу вдень. Його виховували черниці. Вони були суворими. Особливо сестра Мері Маргарет, яка керувала притулком Святої Терези, де Римо провів перші шістнадцять років свого життя. Він ніколи не думав, що відчуватиме ностальгію за Сент-Ендрюсом чи притулком. Але це було так. Йому хотілося заскочити привітатися з сестрою Мері Маргарет і подякувати їй за те, що вона була такою суворою і вказала йому правильний шлях. Але він не міг. Церкву Святої Терези було зруйновано багато років тому. Він гадки не мав, що стало з сестрою Мері Маргарет.
  
  
  Далі вулицею персикова толстовка була сповнена рішучості бути почутою.
  
  
  "Гей, друже, я з тобою розмовляю - ти ублюдок!" Римо неохоче глянув на чоловіка згори донизу.
  
  
  "Іди", - сказав він. Його голос був рівний, тихий. Але його донесли.
  
  
  "Ти збираєшся стрибати?" зателефонував хлопець у персиковій толстовці.
  
  
  "Жодних шансів", - сказав Римо.
  
  
  "Ти впевнений?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ти виглядаєш як стрибун".
  
  
  "І ти виглядаєш, як найгірший знавець характерів з часів Невіла Чемберлена. А тепер провалюй".
  
  
  "Я думаю, ти стрибун. У тебе такий погляд. Трохи сумний. Я залишаюся".
  
  
  "Це вільна країна. Незважаючи на Невіла Чемберлена". Римо подивився на північ. Він намагався розглянути старий театр Ріальто. Раніше він був на нижній Брод-стріт. На Брод-стріт нічого не було. Просто ряд вітрин магазинів, які виглядали як Хіросіма після падіння бомби. Він не здивувався, що "Ріальто" закрили. Ця частина Ньюарку, штат Нью-Джерсі, давним-давно перетворилася на пекло. Але було б непогано побачити старе намет. З цього приводу Римо теж відчував ностальгію.
  
  
  Внизу, на тротуарі, говорив чоловік у персиковій толстовці. "Я думаю, він збирається стрибнути", - сказав він. Римо глянув униз. Товстий хлопець розмовляв із двома підлітками із зеленим волоссям та у чорному шкіряному одязі.
  
  
  "О, порочний", - хором промовила пара.
  
  
  "Гей, хлопче", - крикнув один. "Ми тут. То в чому затримка?"
  
  
  "О, здорово", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Він сказав, що не збирається стрибати, але подивися на нього, що сидить там нагорі. Що ще він міг зробити?" Це з peach sweatshirt.
  
  
  "Напевно, наркоман", - сказав один із зеленоволосих підлітків. "Вони завжди забредають у занедбані місця і займаються дивним лайном. Гей, чувак, якщо ти збираєшся стрибнути, не міг би ти зробити це до сьомої години? Я хочу потрапити додому до "Колеса фортуни".
  
  
  "Я не стрибаю", - повторив Римо втомленим голосом.
  
  
  "Тоді що ти там робиш нагорі?"
  
  
  Римо не відповів. Він не був впевнений. Передбачалося, що він більше ніколи не наблизиться до Ньюарка. Хтось може дізнатися в ньому Римо Вільямса, патрульного, який колись ходив цими вулицями, захищаючи городян. Той самий Рімо Вільямс, який потрапив до заголовків газет, коли його відправили на електричний стілець за безглузде побиття місцевого торговця наркотиками. Римо не робив цього злочину. Йому не повірили. Вони натиснули на вимикач, і коли Римо прийшов до тями, йому сказали забути про своє минуле існування.
  
  
  Спочатку це було просто. За що було чіплятись? Він був сиротою, який проходив службу у В'єтнамі, та сумлінним патрульним поліцейським, чиє життя закінчилося трагічно. Батьків не було. Друзів було небагато. Він мав дівчину. Вони були заручені. Одного разу вночі кільце прибуло до його камери без записки, і тільки тоді Римо залишив будь-яку надію і змирився з неминучим.
  
  
  Тепер, через двадцять років, Римо ледве міг згадати, як вона виглядала.
  
  
  Усі його друзі кинули його у камері смертників. Це було частиною схеми, якою вона була. Людина на ім'я Гарольд В. Сміт спроектувала все це. Саме Сміт попередив Римо, щоб він ніколи більше не повертався до Ньюарку. Це не було примхою впертого урядовця, хоча Сміт був усім цим. Це було питання національної безпеки. Римо вже кілька разів порушував це правило. Але національна безпека була поставлена під загрозу ні в тому, ні в іншому випадку.
  
  
  Ну і що? Подумав Римо. Ну і що, якщо вони виявлять, що Римо Вільямс ще живий? Це не обов'язково пов'язувало б його зі Смітом, головою надсекретної урядової агенції, відомої як CURE, яка була створена для боротьби зі злочинністю поза конституційними обмеженнями. Було б багато способів пояснити існування Римо. Світу ніколи не довелося б дізнатися, що Римо Вільямс навчався стародавньому корейському мистецтву синанджу, щоб стати секретною зброєю Америки у нескінченній війні проти її ворогів. Ніде не було жодного документа чи досьє, які б пов'язували Римо Вільямса з Будинком Сінанджу, найкращими ассасинами в історії. Не було жодних записів про довгу службу Римо Америці. Він кілька разів рятував країну від неминучого руйнування. Як йому було відомо, принаймні двічі рятував світ.
  
  
  І все, чого він хотів зараз, це поєднати дві частини свого життя разом.
  
  
  Дивлячись на зруйновані шматки свого старого району, він не міг. Начебто існувало два Римо Вільямса. Один - хлопчик-сирота, що виріс у нестабільному світі, а інший - спадкоємець п'ятитисячолітньої традиції синанджу, яка служила фараонам і емірам задовго до того, як будь-коли існувала Америка, і яка тепер служить цій новітній і найбільшій державі на землі.
  
  
  Два Римо Вільямс. Одна звичайна людина. Інший - одна з наймогутніших істот, що ходили по землі з часів тиранозавра. Двоє чоловіків із однаковими спогадами. Але все одно це дві різні людини.
  
  
  Чомусь це більше не здавалося реальним. Було важко оглядатись назад і приймати раннє минуле як своє власне. Чи був він колись таким молодим і спантеличеним?
  
  
  Внизу, на вулиці, трьох роззяв тепер було семеро. Новоприбулі закликали Римо стрибати. "Давай, хлопче. Покінчи з цим!" - крикнув чорношкірий чоловік. "Ми не збираємося веселитися всю ніч".
  
  
  "Востаннє", - крикнув Римо вниз. "Я не стрибаю".
  
  
  "І я кажу, що це так", - сказав піч світшот. "Йому просто треба набратися сміливості".
  
  
  "Це правильно. Йому не потрібна аудиторія, тому що він боїться, що видихнеться і всі сміятимуться".
  
  
  "Це правда, Джіме?"
  
  
  "Хтось знає, що трапилося зі старим Ріальто?" Крикнув Римо.
  
  
  "Тепер закрито, чувак. Відео".
  
  
  "Дуже шкода", - сказав Римо. "Я подивився там свій перший фільм. Це був подвійний фільм "Містер Робертс та Горго". Таких подвійних фільмів більше не знімають".
  
  
  "Це точно, чорт забирай".
  
  
  "Я пішов з старшим хлопцем, Джиммі якось там", - невизначено продовжив Римо. "Ми сиділи в першому ряду. Оркестрова яма була перед нами. Я пам'ятаю, це була страшна чорна діра. Я запитав Джіммі, що це було, і він сказав мені, що там сиділи монстри. Коли почався фільм, мої очі постійно перемикалися між екраном". та ямою”.
  
  
  "Звучить як хороша причина, щоб перейти до мене", - сказав хтось. І всі засміялися.
  
  
  "Востаннє кажу, я не стрибаю".
  
  
  "Ти міг би передумати", - з надією сказала піч світшот.
  
  
  "Якщо я передумаю", - попередив Римо, - "я обов'язково приземлюся на тебе".
  
  
  Персикова толстовка зробила два швидкі кроки назад. Усі відступили назад. Вони вийшли надвір. Машинам довелося зупинитися заради них, і коли вони це зробили, водії вийшли, щоб підняти голови у напрямку схвильовано вказівного пальця піч світшот.
  
  
  Слово "стрибун" промайнуло по натовпу, що збирається.
  
  
  Римо застогнав. Якби це потрапило у вечірні новини, Сміт убив би його. Чому все завжди відбувалося саме так? Чому його просто не могли дати спокій?
  
  
  Передбачалося, що ця ніч буде присвячена самотності. Римо потягнувся за незакріпленою цеглою під рукою. Він висмикнув його з розчину, що кришився, легким рухом зап'ястя. Тримаючи цеглу в одній руці, він почав обтісувати гострі тріски тильною стороною іншої руки. Крихітні уламки відлетіли від цегли, як розлючені шершні. Один розірвав каптур толстовки Піча. Він завив від прикрого уколу. Другий уламок потрапив йому в коліно. Толстовка Піча впала на землю, схопившись за ногу.
  
  
  Стрімкою серією ударів Римо відправив у політ ще більше цегляних уламків. Він зробив так, щоб це було легко. Для Римо це було так. Але лише роки навчання мистецтву синандж зробили це можливим. Роки тренувань, в ході яких він вперше навчився ставати єдиним цілим з неживим предметом, тож, якщо він хотів, щоб цегла розхиталася, він точно знав, за що за нього взятися, яку силу тиску прикласти і під яким кутом. Випадковий погляд на поверхню цегли підказав йому слабкі місця - місця, де він досягне максимальної руйнації з мінімальною силою.
  
  
  Він вирубав ще більше уламків. Цегла зникала в його руці. Внизу натовп поливав сухий пекучий дощ. Пішоходи почали відступати. Дехто перейшов на біг. Водії кинулися до своїх машин і завели двигуни, навіть коли осколки цегли розбили їхнє лобове скло.
  
  
  За лічені секунди на вулиці не було машин.
  
  
  Римо посміхнувся. У нього все ще залишалася половина цегли. Він вставив його назад у карниз і встав.
  
  
  Він запитував, що сказала б сестра Мері Маргарет, якби могла побачити його зараз. Ні, то була неправильна думка. Якби вона могла побачити його зараз, все, що вона побачила б, був би хлопець невизначеного віку. Темне волосся, карі котячі очі, високі вилиці і надзвичайно товсті зап'ястя. Нічого особливого принаймні на перший погляд. Одяг Римо - біла футболка та коричневі штани-чінос - викликав би несхвальне цокання з боку сестри Мері Маргарет.
  
  
  Але зовнішність оманлива. Римо підійшов до димаря. Саме в тіні цього каміна однієї вологої літньої ночі він сидів під зірками, потягуючи пиво з пляшки, спостерігаючи за небесами і розмірковуючи, де він опиниться тепер, коли його покликали до морської піхоти. Тоді світ був готовий відкрити його. Він гадки не мав, до чого все це приведе.
  
  
  Йому теж було цікаво, що могла сказати сестра Мері Маргарет тієї ночі. Ця думка змусила його відчути себе винним. Але він мав право на пиво, бо він був повнолітнім. І все-таки він почував себе винним.
  
  
  Пройшло багато часу відколи він відчував провину за свої дії. У могилах лежало багато тіл із-за Римо Вільямса та роботи, якій його навчали. Злочинці, вороги Америки, так. Але тіла, проте. Сестра Мері Маргарет прийшла б у жах. Цікаво, що він знову подумав про сестру Мері Маргарет. Мабуть, тому, що Чіуна не було поряд. Римо хотів втекти від Чіуна, від Сміта та з санаторію Фолкрофт, де він тепер жив – якщо заняття камери в божевільні можна було назвати життям.
  
  
  Спочатку це було довгоочікуваним полегшенням після всіх років готельних номерів та конспіративних квартир. Але через рік це почало діяти йому на нерви. Це було не справжнє життя. І Сміт завжди був поруч. Чіун теж завжди був поруч, але Чіун був поруч більшу частину дорослого життя Римо. Як сестра Мері Маргарет у дитинстві.
  
  
  І ось Римо прийшов до цегляної будівлі, де він жив у брудній квартирці на першому поверсі після виходу з притулку. Він повернувся після В'єтнаму і залишив його вдруге тільки для того, щоб сісти до в'язниці. Тепер багатоквартирний будинок спорожнів. У самій квартирі мешкали щури, у коридорах валялися приладдя для вживання наркотиків, всюди були непристойні графіті.
  
  
  Колись Римо мріяв купити всю будівлю цілком. Але після всіх цих років неоспіваної служби Америка навіть не змогла надати йому будинок, який він міг би назвати своїм.
  
  
  Римо попрямував до пастки на даху, коли відчув рух під собою. Він нічого не чув. Двигун, що рухається, був занадто тихий, щоб видати звук. Натомість він відчув завихрення потривоженого повітря на своїх оголених передпліччях. Миттєва настороженість Римо трохи послабшала.
  
  
  "Чіун?" Він промовив це вголос. "Маленький батько, це ти?"
  
  
  З відкритої пастки висунулась лиса голова. Пергаментне обличчя Чіуна, правлячого майстра Сінанджу, мудро подивилося на Римо.
  
  
  "Хто ще рухається подібно до бездыханного вітру?" Вибагливо запитав писклявий голос Чіуна. Мудра усмішка пожвавила його рідку бороду.
  
  
  "Я".
  
  
  "Ні, не як бездиханий вітер. Ти рухаєшся, як поривчастий вітер".
  
  
  "Я погоджуся на друге найкраще", - дружелюбно сказав Римо.
  
  
  "Різаючий вітер не на другому місці, разючий вітер неприємний. І погано пахне".
  
  
  "О". Римо насупився. "Такий пронизливий вітер".
  
  
  "А який ще є вигляд?"
  
  
  "Не має значення", - сказав Римо. Він зітхнув. Чіун був у роздратованому настрої. Він відчував це. Це було не так уже й погано. Коли Чіун демонстрував свою гарну сторону, це означало, що він намагався щось виманити у Римо. Сьогодні ввечері Римо був не в настрої для веселого Чіуна, але сопливого Чіуна він міг стерпіти. Краще б Чіуна взагалі не було.
  
  
  "Підніми цеглу", - запропонував Римо.
  
  
  "Я постою", - сказав Чіун, підводячись з пастки, як дитяча повітряна кулька. Він став на ноги в сандалях, його зелене кімоно майоріло від руху. Чіун засунув пальці з довгими нігтями в рукави з дзвіночками і почав чекати. Після майже хвилинного мовчання він шумно відкашлявся.
  
  
  "Я щось забув?" Запитав Римо.
  
  
  "Ти забув спитати мене, як я дізнався, що ти будеш тут".
  
  
  "Я перестав дивуватися тобі давним-давно".
  
  
  "Дуже добре, оскільки ти не запитуватимеш, я все одно відповім".
  
  
  І Римо притулився до каміна і схрестив руки. З таким самим успіхом можна було б послухати.
  
  
  "Ти дивно поводився весь тиждень", - зауважив Чіун.
  
  
  "Я багато думав останнім часом", - відповів Римо.
  
  
  "Як я вже сказав, дивно. Для тебе думати дивно, можливо навіть дивно. Ось як я помітив. Потім ти зникаєш, не сказавши мені".
  
  
  "Хіба я не можу просто піти прогулятися?"
  
  
  "Ти поїхав автобусом".
  
  
  "Я втомився ходити пішки. Ну і що? І як ти дізнався, що я поїхав автобусом? Комп'ютери Сміта говорять тобі про це?"
  
  
  "Ні, я знав, що ти поїдеш. І секретарка Сміта сказала мені, що вона не викликала тобі таксі. Ти занадто лінивий, щоб далеко ходити пішки, тому поїхав автобусом". Чіун безтурботно посміхнувся.
  
  
  "Добре, я поїхав автобусом. Подумаєш. Але я ні на секунду не вірю, що ти знав, що я збираюся поїхати. Це був раптовий порив".
  
  
  "Це накопичувалося всередині тебе протягом шести днів, ні більше, ні менше".
  
  
  "Шість днів?" Невиразно перепитав Римо. "Давай подивимося, сьогодні п'ятниця". Він почав рахувати у зворотному порядку на пальцях. Він пройшовся по лівій руці, а потім поставив галочку на другому великому пальці і назвав цю неділю. Похмуре обличчя Римо змінилося здивуванням. "Гей! Це вірно. Я почав відчувати це минулої неділі ".
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Чіун.
  
  
  "Добре, Шерлок. Якщо ти зводиш це до науки, то що мене турбує? Я і сам до ладу не розібрався".
  
  
  "Це багато чого означає. Туга за домом понад усе. Я відчував це. з самого початку. Ось чому я знав, що ти приїдеш сюди, до Ньюарку. Ти не знав іншого місця у своєму жалюгідному існуванні".
  
  
  "Все було не так уже й погано".
  
  
  "Ти вже відвідав сестру Мері Маргарет?"
  
  
  "Отже, як ти дізнався, що я взагалі думав про неї?"
  
  
  "До мене в тебе нікого не було. Але сестра Мері Маргарет виростила тебе".
  
  
  "Мене виростили всі черниці".
  
  
  "Але вона єдина, про кого ти коли-небудь говориш".
  
  
  "Що ж, - сказав Римо, - я її не бачив. Я навіть не знаю, де її знайти, і чи жива вона ще. Притулку давно немає".
  
  
  "Твоє минуле давно пішло, але я розумію твої прагнення. Іноді я сумую за селом моєї юності, перлиною Сходу під назвою Сінанджу".
  
  
  "Як хтось міг пропустити цю брудну яму, вище за моє розуміння".
  
  
  Чіун зневажливо озирнувся довкола.
  
  
  "Я міг би сказати те саме про ваше огидне оточення".
  
  
  "Туше", - сказав Римо. "Але ти ще не закінчив. Що я тут роблю?"
  
  
  Ти мрієш про місце, яке зможеш назвати своїм. Ти думав, що це місце можна було знайти в твоєму минулому. Але, приїхавши сюди, ти тепер розумієш, що переріс це місце.
  
  
  "Добре. Я визнаю це. Просто щоб не затягувати цю розмову. Тут для мене нічого немає. Навіть сестри Мері Маргарет. Крім того, вона жодного разу не відвідала мене в камері смертників".
  
  
  "І це все ще завдає біль".
  
  
  Римо швидко відвів погляд. "Вона, мабуть, вирішила, що я винен, як і всі інші. Або, можливо, вона не знала".
  
  
  "Після всіх цих років це все ще переслідує тебе. Що ти, можливо, розчарував її".
  
  
  "Не я".
  
  
  "Ні, не ти. Ніколи ти. Скільки я тебе знаю, ти заперечуєш свої найглибші почуття".
  
  
  "Чогось не вистачає в моєму житті, Чіуне. Я справді відчуваю це тепер, коли знову побачив Ньюарк".
  
  
  "Так, Римо. Чогось не вистачає. І я знаю, чого саме".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я".
  
  
  "Ні, я не мав на увазі тебе". Обличчя Чіуна скривилося.
  
  
  "Не приймай це на свій рахунок", - сухо сказав Римо. "Але я дійсно прожив кілька років, перш ніж Сміт доручив тобі мене навчати".
  
  
  "Неважлива прелюдія до твоє існування", - зневажливо сказав Чіун. "Викинь ці роки з голови".
  
  
  "Я почуваюся спустошеним, Чіуне".
  
  
  "Ти наповнений сонячним джерелом. Ти перша біла людина, яка отримала таке благословення. Хоча це була довга боротьба, коли ти боровся зі мною на кожному кроці по дорозі, я зцілив тебе. Я створив для тебе синанджу".
  
  
  "Пусто", - повторив Римо. "Бачиш це?"
  
  
  Чіун подивився. Його ясні карі очі запитливо звузилися.
  
  
  "Той шпиль?" спитав він.
  
  
  "Так. Я раніше ходив там до церкви".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Я давно не був у церкві", - задумливо сказав Римо. "Можливо, мені варто піти".
  
  
  "Чому ти цього не робиш, якщо це так багато для тебе означає?"
  
  
  "Я не знаю. Я роками не думав про релігію. Напевно, я почуваюся незручно".
  
  
  "Хоч би ти був блідий, я в цьому не сумніваюся", - критично зауважив Чіун.
  
  
  "Не будь таким. Я мав на увазі сором'язливість з приводу того, що я роблю. Ти знаєш, я був католиком. Ми повинні сповідувати свої гріхи, щоб очистити наші душі".
  
  
  "Ах, тепер я розумію. Ти соромишся зізнатися у своїх жахливих мерзенних гріхах".
  
  
  Обличчя Рима просвітліло. "Так. Ось і все".
  
  
  "Ви думаєте, що прощення знаходиться за межами компетенції священика".
  
  
  "Щось на кшталт цього. Ти справді розумієш, чи не так?"
  
  
  "Так. І дозволь мені розвіяти твої страхи. Іди до священика. Зізнайся у своїх гріхах, і якщо він відмовляється вибачити тебе, скажи йому, що Майстер Сінанджу пробачив тебе за роки образ і принижень, які ти звалив на його тендітні плечі. І якщо він і далі вагатиметься, скажи йому, що коли жертва твоїх численних гріхів така великодушна, як може скромний священик бути менш великодушним?» І Чіун усміхнувся.
  
  
  Римо сердито глянув на нього.
  
  
  "Це були не зовсім ті гріхи, про які я переживав", - сказав він.
  
  
  "Ні?" Щоки Чіуна розчаровано надулися. "Які ще гріхи ти скоїв, Римо?"
  
  
  "Всі ці вбивства".
  
  
  "Вбивати? Як порятунок землі від паразитів на службі імператору може бути гріховним? Я не розумію".
  
  
  "У релігії, в якій я був вихований, будь-яке вбивство є неправильним".
  
  
  "Нісенітниця. Якби це було так, то ваші священики давним-давно покинули б ці смертоносні береги. Бо якщо і є якийсь гріх у вбивстві, то це гріховність вбивства без оплати, або в пориві пристрасті, або просто з жадібності".
  
  
  "Суцільні вбивства", - твердо повторив Римо. "Я давно викинув це з голови, але це починає мене турбувати. Мене починає турбувати багато".
  
  
  "Тоді йди сповідайся. Я почекаю тут".
  
  
  "Не можу. Це не спрацює".
  
  
  "Тоді я піду з тобою, і якщо егоїстичний священик відмовиться полегшити твоє сумління, тоді я усуну його, і ми будемо шукати, доки не знайдемо по-справжньому праведного і щедрого священика".
  
  
  "Так не працює, Маленький отче. Крім того, я не можу нікому розповісти - навіть священикові - про роботу, якою я займаюся. ЛІКУВАННЯ діє поза межами Конституції. Якщо стане відомо, що ми незаконно утримували Америку єдиною, ми можемо з таким самим успіхом знову стати колонією Англії. Ні. Смітові довелося б убити священика, щоб зберегти безпеку організації. Не те щоб я вважав це за необхідне, але це те, що зробив би Сміт».
  
  
  "І що? На той час ти вже був би прощений".
  
  
  "Справа не в цьому. Кожна місія, яку я виконую після цього, тільки навалює ще більше гріха на мою душу. Я не можу ходити на сповідь щоразу, коли повертаюся з місії, знаючи, що Сміту чи вам доведеться подбати про священика".
  
  
  "Ця твоя релігія", - сказав Чіун. "Вона повністю тримає тебе у своїй підступній владі".
  
  
  "Не зовсім. Я не ходив до церкви вже дуже, дуже давно".
  
  
  "Але після всіх цих років його хватка все ще стискає твоє серце".
  
  
  "У мене проблеми. От і все. Неважливо. Я можу з цим розібратися. Чому б тобі не залишити мене на деякий час у спокої? Я повернуся до Фолерофта, коли закінчу".
  
  
  "Ти не можеш".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Бо у Сміта є місія для тебе".
  
  
  "Я не в місіонерському настрої", - кисло сказав Римо.
  
  
  "Це другорядна місія. Це не триватиме багато часу".
  
  
  "Тоді чому б тобі не піти?"
  
  
  "Я не можу. У мене також є невелика місія".
  
  
  "Дві місії?"
  
  
  "Дрібні місії", - поправив Чіун.
  
  
  "Що це таке?"
  
  
  "Нічого особливого. Захоплення неба для тебе. Ще одне захоплення неба для мене".
  
  
  "Два викрадення літаків? Збіг?"
  
  
  "Можливо. Але Сміт послав мене знайти тебе, щоб ми могли залагодити ці тривіальні питання".
  
  
  "Скільки людей у небезпеці?"
  
  
  "Сотні".
  
  
  "Тоді, я думаю, мої проблеми можуть зачекати", - сказав Римо, прямуючи до люка.
  
  
  "Якщо ти називаєш такі дрібниці проблемами", - сказав Чіун, слідуючи за ним. "Тепер у мене проблеми..."
  
  
  Коли вони вийшли надвір, до них під'їхала патрульна машина. Двоє поліцейських у формі вийшли і, прикриваючи очі від світла вуличних ліхтарів, щосили намагалися розглянути дах.
  
  
  "Шукаєте стрибуна?" Недбало запитав Римо.
  
  
  "Так, ти бачиш його?" - раптом запитав поліцейський за кермом.
  
  
  "Звичайно, зробив. Я просто відмовив його".
  
  
  "Є опис?" другий поліцейський хотів знати, коли перший дістав олівець і блокнот. "Давайте подивимося зараз", - повільно промовив Римо. "Я б сказав, що він був приблизно п'ять футів п'яти дюймів, вага сто вісімдесят фунтів, вік близько двадцяти семи років, коричневий на коричневому, носив джинси з діркою на правому коліні. На ньому була толстовка персикового кольору з капюшоном і помаранчеві кросівки. пройшов цією вулицею лише кілька хвилин тому”.
  
  
  "Дякую", - сказав перший поліцейський, коли вони обоє залізли назад у машину.
  
  
  "Якщо ти знайдеш його, - запропонував Римо, - я б на твоєму місці відправив його до психлікарні". Він продовжував говорити про стрибок. Знову і знову. Здавалося, він одержимий цією ідеєю”.
  
  
  "Не хвилюйся. Він все одно що спійманий", - сказав поліцейський за кермом. "До речі, це був досить різкий опис. Ти колись думав про кар'єру в правоохоронних органах?"
  
  
  "Це зовсім не спадало мені на думку", - сказав Римо, коли машина виїхала на вулицю, тягнучи за собою розкидані газети.
  
  
  Чіун подивився на посміхнене обличчя Римо з неприхованим подивом.
  
  
  "У тебе таке пустотливе обличчя", - повільно промовив він.
  
  
  "Не я", - люб'язно відповів Римо. "Я просто намагаюся вберегти стривоженого громадянина від того, щоб він перейшов межу".
  
  
  Сонце в аеропорту Ньюарка вже село, коли Римо вийшов із таксі та розплатився з водієм. Чіун приєднався до нього, коли таксі від'їхало.
  
  
  "Ось ваш транспорт", - сказав Чіун, недбало вказуючи на вертоліт морської піхоти, що працює на холостому ходу.
  
  
  "Зрозумів", - сказав Римо. "Але я не бачу твого".
  
  
  "Мені не потрібний транспорт для виконання моєї місії", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Ні? Ти засвоїв підказки після перегляду повторів "Чолетачої черниці"?"
  
  
  "Я не розумію, що ти маєш на увазі, Римо. Але мені не потрібна машина, тому що я вже досяг своєї мети". Саме в цей момент повз ревіння сирен проїхала пара машин швидкої допомоги. Вони пролетіли між двома терміналами та вилетіли на злітно-посадкову смугу.
  
  
  "Час гадати навмання", - сказав Римо. "Твій викрадення літака тут. Моргни, якщо мені тепло".
  
  
  Чіун ледь помітно посміхнувся. "Ти дуже проникливий".
  
  
  "То де ж мій викрадення літака?"
  
  
  "У зовсім іншому місці".
  
  
  "Яке місто?" Спокійно спитав Римо.
  
  
  "Я не знаю. Я не звертаю уваги на дрібниці, що стосуються місій, які не належать мені. Можливо, ваш пілот зможе вам розповісти. Я б спитав його. Так, запитайте його".
  
  
  "Я дістану тебе за це", - пообіцяв Римо, прямуючи до гелікоптера. Він пірнув під опущені лопаті, і вони почали набирати швидкість.
  
  
  "Дай вгадаю", - сказав Римо пілоту, перекриваючи виття вертольота. "Лос Анджелес?"
  
  
  "Гонолулу".
  
  
  "Це за тисячі миль звідси!"
  
  
  "Ось чому я просто відвезу тебе до Макгуайра. Там на тебе чекає C-141 StarLifter".
  
  
  "Зіркольот. Звучить по-військовому".
  
  
  "Військово-повітряне командування. Вони проміжні служби".
  
  
  "Напевно, надто сподіватися, що військові встановили відеозаписи у польоті з того часу, як я був на службі".
  
  
  "Це дуже добре, приятелю. Сподіваюся, у тебе є ще багато подібних жартів. Льотчики ВПС гідно оцінять можливість посміятися під час десятигодинного польоту".
  
  
  "Десять годин", - простогнав Римо. "Ймовірно, до того часу, як я дістануся туди, все буде скінчено. Чіун покінчить зі своєю справою протягом п'яти хвилин, а мене звинуватить у тому, що я провалив завдання."
  
  
  "Ви знаєте, я гадки не маю, про що ви говорите", - сказав пілот.
  
  
  "Це добре", - похмуро сказав Римо. "Бо я не міг би відповідати за ваше подальше існування, якби ви це зробили". C-141 StarLifter був розроблений для перевезення людей та матеріальних засобів. З міркувань безпеки Римо не дозволили сидіти в кабіні разом із пілотами. Йому довелося входити через масивний задній трап. Усередині пахло дизельним паливом та мастилом. Сидінь не було, якщо не брати до уваги те, що знаходилося в резервуарі, який був прикріплений кабелем до поручнів підлоги.
  
  
  Римо заповз у резервуар і ліг спати, пообіцявши собі, що Чіун пошкодує про той день, коли Римо втягнув у цю справу.
  
  
  Римо виходив зі свого третього сну, коли гул двигунів змінився, вказуючи, що "Старліфтер" наближається. Він вибрався із танка. Зазвичай він почував себе відпочившим після сну, але завдяки синанджі він не міг відпочивати більше п'яти годин поспіль без відчуття, що проспав. Три тригодинні сна були перевантаженням.
  
  
  "Старліфтер" здригнувся, коли його масивні колеса торкнулися злітно-посадкової смуги, підстрибнув і знову сів. Літак зупинився, як тільки втратив швидкість, і рампа навантаження опустилася гідравлічно.
  
  
  "Мабуть, це мій сигнал", - сказав Римо.
  
  
  Було вже ясно, коли він вийшов на злітно-посадкову смугу. Римо озирнувся, нетерпляче обертаючи своїми товстими зап'ястями.
  
  
  У далекому кінці злітно-посадкової смуги простоював боїнг-747. Біля передніх дверей кабіни стояв трап на коліщатках. Чоловік у одязі кольору хакі сів на верхній сходинці. Він був одягнений у червону картату кафію, що закривала його обличчя так, що було видно тільки очі. Він мав автомат Калашнікова.
  
  
  Він дивився на "Старліфтер". Поки Римо спостерігав, він знову просунув голову і дико жестикулював комусь, кого Римо не міг бачити.
  
  
  Римо попрямував до нього, відчуваючи деяке полегшення від того, що викрадення літака не закінчилося, хоча б тому, що він не дарма мандрував по всій Америці.
  
  
  Викрадач помітив Римо, коли той вийшов з-під крила "Старліфтера". Він прокричав щось іноземною мовою, яку Римо не зміг розібрати. Римо помахав йому рукою. Це був ввічливий, дружній помах.
  
  
  Але Римо пробурмотів собі під ніс: "Починай зворотний відлік, друже. Твій некролог ось-ось буде написаний". Викрадач скинув гвинтівку до плеча. Він не поспішав прицілюватись. І він, і Римо знали, що з такої відстані куля не долетить. Викрадач чекав, коли Римо підійде на відстань пострілу. Римо підкорився йому.
  
  
  Той, хто стріляв, зробив один постріл.
  
  
  Римо прочитав кулю, що наближається. Він справді бачив, як куля вилетіла з дула, і оскільки його навчали визначати траєкторії польоту куль - особливо коли вони були спрямовані на нього, - він знав, не замислюючись про те, що перша куля просвистить у нього над головою.
  
  
  Він зробив саме це.
  
  
  Стрілець вистрілив знову.
  
  
  На цей раз Римо недбало ухилився. Куля пролунала так, ніби скляний стрижень розламався надвоє, розсік повітря біля його лівого вуха.
  
  
  Римо демонстративно позіхнув. Очі викрадача розширилися. Він перевів зброю на автоматичний режим.
  
  
  Бризки куль прожували розм'якшений сонцем асфальт.Кулі входили з хлюпаючим звуком. Рікошетів не було. І оскільки Римо біг під кулями, він був неушкоджений.
  
  
  Викрадач побачив, що самотній американець, на якому не було форми, хоча він прилетів з літака ВПС, не лише не постраждав, а й скоротив відстань між ними вдвічі.
  
  
  Він знову вистрілив. Цього разу людина у футболці побігла до нього зигзагоподібно, але невимушено. Він не спіткнувся і не здригнувся. І він прямував прямо до відкритого люка.
  
  
  Викрадач швидко відступив назад, стусаном відкинув сходи на коліщатках і зачинив вихідні двері. Він не був упевнений, навіщо це зробив.
  
  
  "Джаміль, чому ти не застрелив цього?" - Запитав лідер.
  
  
  "Я не знаю, Нассіфе", Джаміль притулився спиною до дверей, тримаючи гвинтівку поперек грудей. Він витер руки приклад. Приклад став дуже блискучим.
  
  
  "Він був беззбройний".
  
  
  "Я бачив його очі".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Вони були темними. І дуже глибокими".
  
  
  "І що?"
  
  
  "І мертвий. Це були очі мерця. Вони нервували мене".
  
  
  Нассіф крикнув своїм людям, розсіяним по 747-му: "Всі ви. Шукайте цю людину. Подивіться, куди він подівся!"
  
  
  Із задньої частини літака, за рядами пасажирів, які сиділи з напруженими, втомленими обличчями, їхні руки були пов'язані пластиковими петлями, інший бойовик у масці капітанії крикнув у відповідь: "Він зник під крилом".
  
  
  "Подивися на інший бік. Коли він вийде, стріляй у нього через вікна. Ya Allah! Поспішай!"
  
  
  Декілька озброєних людей перейшли на протилежний бік. Вони зірвали пасажирів, що кричали, з місць і шпурнули їх у проходи. Кілька побили кийками до втрати свідомості, щоб утихомирити. Викрадачі притиснули свої прикриті тканиною обличчя до вікон.
  
  
  "Ти бачиш його?"
  
  
  Голови заперечливо похитали.
  
  
  "Він, мабуть, все ще під літаком!" Прошипів Нассиф. "Можливо, він зіщулився від страху".
  
  
  "Не той", - прохрипів Джаміль. "Я бачив його очі. У них не було страху".
  
  
  "Що може зробити одна неозброєна людина під цим літаком, окрім як зіщулитися?" - гаркнув Нассіф, сердито вдаривши Джаміля кулаком. Пролунала серія гучних хлопків, і ніс літака поволі опустився.
  
  
  Під літаком Римо витяг сталевий палець із останньої передньої шини. Вона зашипіла і осіла. Він недбало повернувся до крилових передач. Він проткнув праві шини тим самим пальцем і виконав ідентичну операцію із шинами зліва. Потім він зруйнував колісні вузли корпусу.
  
  
  "Боїнг-747" тепер сидів на зіпсованих шинах. Він нікуди не збирався їхати. Римо не хотів, щоб літак злітав, поки він шукатиме найкращий спосіб проникнути в літак.
  
  
  Зазвичай він просто вдерся б у люк, швидко і люто, і прибрав би будь-кого, хто встав у нього на шляху. Але 747-й зазвичай перевозив близько п'ятисот пасажирів двома палубами. Неможливо було сказати, скільки там було викрадачів і як вони були задіяні. Навіть Римо не зміг би зачистити їх усіх без того, щоб не полетіли кулі та не вибухнули гранати. Каффії сказали йому, що він має справу з близькосхідними викрадачами. Найгірший вигляд. Можливо, вони готові зазнати мучеництва весь корабель, щоб висунути якусь неясну політичну точку зору.
  
  
  Тому Римо обрав обережний підхід. Через шини, що лопаються, вони могли нервувати, але обійти це було неможливо.
  
  
  Римо сів навпочіпки під корпусним колесом у зборі. Багато років тому, коли викрадення літаків стали популярним виразом політичного невдоволення, доктор Сміт змусив Римо просидіти монотонну лекцію про конструктивні схеми сучасних літаків. Занудьгувавши, Римо зробив паперові літачки з матеріалів брифінгу і пустив їх у хід так, що вони зачепили мочки вух Сміта, чергуючи праву, ліву, праву, ліву. Сміт, хоч його виснажене обличчя напружилося, продовжував читати з підготовлених нотаток і показувати слайди на великому екрані, доки у Римо не закінчився папір. Цей досвід переконав його, що його начальник був нормальним, і усвідомлення цього зіпсувало настрій Римо на місяць.
  
  
  Нині Римо спробував згадати ту лекцію. Сміт сказав йому, що до деяких літаків можна отримати доступ через отвори для коліс, якщо людина має відповідні інструменти. Чи був 747-й одним із таких?
  
  
  Римо уважно оглянув колесо. Він не міг сказати, дивлячись. Але він все одно почав смикати болти і відкручувати шурупи. У нього наполовину відкрутилася панель. Потім він обережно звільнив його, щоб він не робив шуму.
  
  
  Впала жіноча дорожня сумка. Римо підхопив її і відставив убік. Добре. Це означало, що багажне відділення було над ним.
  
  
  Римо добре прослизнув по колесу, стиснувши ребра так, щоб легко проїхати найвужче місце.
  
  
  Він виявив, що лежить на лавах багажу з бирками. Над його головою ноги рухалися м'яко, безладно.
  
  
  Вперши обидві пари пальців у стелю, Римо почекав, поки його руки, що шукають, не відчують тиск ніг, що рухаються. Коли він встановив контакт, він перемістив ступні, тримаючи їх трохи вище за себе. Ступні зупинилися. Римо відчув, як хтось недбало переступає з ноги на ногу. Нервовість. Але не паніка. Добре. Це означало викрадача, а не пасажира.
  
  
  Римо прибрав одну руку і взявся за пластину над головою. Ребрами вільної руки він зрізав голівки болтів. Іншою рукою він утримував пластину на місці, утримуючи лікоть під вагою викрадача.
  
  
  Він обережно перевірив пластину. Коли він опустив руку, вона опустилася на міліметр. Недостатньо, щоб людина, що стоїть на ньому, помітила, але достатньо, щоб Римо зрозумів, що єдине, що утримує тарілку на місці, - це його рука.
  
  
  Римо приготувався. Він не чув інших кроків. Але це не означало, що поблизу не було інших викрадачів. Римо відскочив назад.
  
  
  Світло ринуло в трюм. Тарілка впала. Людина в хакі і кафії звалилася разом з нею. Римо стрибнув до отвору. Просто трапилося так, що права нога Римо використовувала голову чоловіка як відправну точку. Його череп розлетівся вщент від віддачі від стрибка Римо.
  
  
  Римо пішов прямо нагору. Він ухопився за верхній карниз і розставив ноги так, що коли він відпустив їх, вони приземлилися по обидва боки від відсутньої пластини.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай, такий?" - ахнув пасажир чоловічої статі. Римо шикнув на нього.
  
  
  "Частина змінного екіпажу", - прошепотів він. "Авіакомпанія втомилася оплачувати понаднормову роботу цього екіпажу".
  
  
  "Ти жартуєш", - сказав чоловік із серйозним обличчям.
  
  
  "Де найближчий викрадач?" Запитав Римо.
  
  
  "У сортирі. У задній частині літака. Я думаю, у нього пробіжки. У кабіні пілотів є ще один".
  
  
  "Є ще якісь?"
  
  
  "На верхній палубі", - прошипіла жінка. "Будь ласка, будь обережний. Там, нагорі, моя сестра".
  
  
  "Я намагатимусь її не розбудити", - пообіцяв Римо. "Хтось знає, скільки всього викрадачів?"
  
  
  "Шість".
  
  
  "Ні. Тільки четверо".
  
  
  "Здається, я нарахував вісім".
  
  
  "Неважливо", - сказав Римо, прямуючи до сортира. "Я сам їх перерахую".
  
  
  Римо постукав у двері туалету.
  
  
  "Що це?" - спитав голос англійською з сильним акцентом.
  
  
  - Потрібно скористатися туалетом, - сказав Римо. Чи не могли б ви забрати його звідти?
  
  
  "Хто? Хто це каже?" чоловік пронизливо засичав.
  
  
  "Тримайте його там тихіше", - попередив Римо. "Пасажири намагаються заснути. Отже, ви виходите чи мені увійти?"
  
  
  Римо почув, як клацнув запобіжник, і дав викрадачу окуляри за те, що той був досить розумний, щоб не сидіти на унітазі із зарядженою гвинтівкою на колінах.
  
  
  Римо вдарив ногою у двері. Вона вдерлася всередину. Внутрішня частина туалету була дуже маленькою. Двері ніяк не могли увійти і не зачепити чоловіка.
  
  
  Римо просунув голову всередину і побачив, що сталося саме це.
  
  
  Двері були вбудовані в стіну за туалетом. З-під країв двері стирчали дві ноги. З кожного боку висунулось по руці. Руки тремтіли. Римо помітив шишку перед дверима, яка приблизно відповідала тому місцю, де мала бути голова сидячої людини. Він ударив по шишці кулаком, і тремтіння припинилося.
  
  
  По дорозі до виходу Римо помітив у задній зоні обслуговування піднос на коліщатках з напоями. Він зайшов за нього і почав штовхати проходом.
  
  
  Підійшовши до зачинених дверей кабіни пілотів, він зупинився і нетерпляче постукав.
  
  
  "Закуски", - голосно покликав він. "Хтось хоче випити?"
  
  
  У кабіні пілотів запанувала довга мовчанка.
  
  
  Потім чоловік відчинив двері і тицьнув дулом автомата Калашнікова в живіт Римо. Римо міг би легко ухилитися від зброї. Але гвинтівка, спрямована йому в живіт, означала, що вона не загрожувала тому, хто не міг захистити себе. А Рімо міг. "Хто ти?"
  
  
  "Ти що, не впізнаєш мене?" - Запитав Римо у чоловіка. Джаміль здригнувся. Його очі завмерли, як у викинутої на берег риби.
  
  
  "Неможливо", - прохрипів він.
  
  
  "Не-а, просто дуже-дуже розумний".
  
  
  "Чого ти хочеш?"
  
  
  "Ти збираєшся здаватися чи як?"
  
  
  "Або що?"
  
  
  "Це те, що я сказав. Чи що?"
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "І в мене немає часу вчити тебе англійської. Отже, що це буде - кава, чай чи капітуляція?"
  
  
  "Я прийму мученицьку смерть, перш ніж здамся".
  
  
  "Чудово. Стань мучеником сам. Тоді подивимося, чи це хвилює когось".
  
  
  "Я б вважав за краще зробити тебе мучеником", - сказав Джаміль, який потім натиснув на спусковий гачок свого автомата Калашнікова, впевнений, що впритул він нізащо не промахнеться в поганого чоловіка з мертвими, неживими очима.
  
  
  Автомат Калашнікова не видав свого звичайного уривчастого заїкуватості. Він ніби вибухнув! Розслаблена особа неозброєного американця не змінилася. Джаміль насупився. Він не розумів. Чому чоловік не впав? Він відчув раптове поколювання в руках. А потім поколювання перетворилося на тупий біль, і майже відразу ж, як він усвідомив у своєму мозку, що його руки зазнають болю, вони, здавалося, були у вогні.
  
  
  Джаміль закричав. Він побачив, що його руки вкриті кров'ю. Білки кісток його пальців стирчали з почервоніння оголеної плоті. Казенна частина гвинтівки диміла і була в руїнах.
  
  
  Потім він побачив, що дуло "Калашнікова" якимось чином заблоковано. Воно було стиснуте, наче в лещатах. І якраз перед тим, як його очі закотилися і Джаміль знепритомнів, він побачив, що білий американець потирає пальці об задню частину власної кофії Джаміля, ніби витираючи з них мастило зброї.
  
  
  Римо переступив через тіло.
  
  
  "Ви двоє гаразд?" спитав він пілота та другого пілота.
  
  
  "Так. Хто ти?"
  
  
  "Наступне питання. І ви, хлопці, програли свою чергу. Скільки викрадачів? У мене троє".
  
  
  "Ще двоє".
  
  
  "Вони, мабуть, нагорі".
  
  
  "Тоді нам краще евакуювати літак".
  
  
  "Занадто ризиковано", - сказав Римо. "Вони можуть почати стріляти з вікон. Сидіть тихо, а я про них подбаю".
  
  
  "Ви збожеволіли? Ці люди божевільні. Ви знаєте, чого вони хочуть? Вони хочуть, щоб преподобного Елдона Слаггарда доставили сюди для якогось партизанського суду".
  
  
  "Хто такий преподобний Елдон Слаггард?"
  
  
  “Це те, про що ми питали. Вони сказали, що він був дияволом, який оголосив війну ісламу. Вони знаходяться на якомусь релігійному піднесенні. Сказали, що вони оголосили війну християнству”.
  
  
  "Я сподіваюся, що тато зараз у своєму літньому будинку", - сказав Римо. "І те, що я сказав раніше, залишається в силі. Сиди тихо. Я з цим розберуся".
  
  
  І щоб переконатися, Римо обмазав дверну клямку холодним припоєм після того, як зачинив двері кабіни.
  
  
  Римо піднявся однією з плюшевих сходів. На півдорозі він почув напружене дихання. Дві пари легень намагалися проштовхнути повітря через прикриті тканиною відкриті роти. Судячи з звуків, вони були по обидва боки сходів. Ймовірно, планували влаштувати йому засідку. Римо знизав плечима і продовжував наближатися.
  
  
  Коли він дістався до вершини, один з них приставив пістолет до його голови, а другий, що стояв з іншого боку, тицьнув його в ребра автоматом Калашнікова.
  
  
  "О-о", - сказав Римо з удаваним занепокоєнням. "Схоже, ти мене розкусив".
  
  
  "Так, у нас є ти. Не рухайся, будь ласка".
  
  
  "Це не мені треба рухатись. Це ви двоє не можете продовжувати ось так стояти".
  
  
  "Ми можемо робити все, що забажаємо. У нас є зброя. Як бачиш, у нас є перевага".
  
  
  "І якщо я ворухнуся, ти вистрілиш. Я правий?"
  
  
  "Звичайно. Чому б нам не пристрелити вас?"
  
  
  "Ну, тому що в тебе в руках АК-47, а у твого друга Макарів".
  
  
  "Ти знаєшся на зброї. І що?"
  
  
  "Отже, це. Якщо "Макаров" вистрілить, куля пройде прямо через мій череп, вийде з іншого боку і увійде до твоєї голови".
  
  
  Людина, яка опинилася на лінії вогню "Макарова", моргнула. "З іншого боку, - додав Римо, - якщо ви почнете з "Калашнікова", ваш друг-зброяр купить його".
  
  
  "Тоді один із нас рушить", - сказав стрілець.
  
  
  "Але ти цього не можеш зробити", - зазначив Римо.
  
  
  "Чому ні?" Власник "Макарова" виглядав стурбованим, коли ставив це питання.
  
  
  "Тому що тоді я зроблю свій хід. Я приберу хлопця, який мені загрожує, а потім дістануся того, хто ще стоїть".
  
  
  "Ніхто не рухається так швидко".
  
  
  "Ні?" - Запитав Римо. "Подивися на свій пістолет".
  
  
  "Що з того?"
  
  
  "Я дістав твої кулі". І Римо підняв руку, показуючи обойму. Для більшого ефекту він великим пальцем витяг патрони один за одним. Вони впали на килим із тихим звуком, схожим на падіння мармурових кульок.
  
  
  Вражений власник "Макарова" повернув пістолет боком так, щоб рукоятка була звернена до світла. Він побачив зяючу квадратну дірку там, де мав бути магазин. Він вилаявся собі під ніс.
  
  
  "Не хвилюйся, брате мій", - впевнено сказав інший. "У тебе все ще є патрон у патроннику. А в мене повна обойма".
  
  
  Римо похитав головою.
  
  
  "Е-е-е", - сказав він, показуючи іншу обойму. Цю він втиснув у стогнучий метал.
  
  
  Людина з АК-47 уперлася дулом у ребра Римо і вільною рукою намацала магазин. Римо точно знав, коли натрапив на порожній портвейн, бо тіло чоловіка трохи позеленіло навколо очей.
  
  
  "У мене все ще є патрон у моєму патроннику", - сказав він скрипуче.
  
  
  "Вірно", - сказав Римо. "Це означає, що у кожного з вас є по одному пострілу. Але тільки по одному. І я раджу вам використовувати їх швидко, тому що коли я дорахую до трьох, я роблю свій хід. І ми всі знаємо, який я швидкий, вірно?" І щоб підкреслити свою точку зору, Римо ще раз стиснув обойму "Калашнікова". Вона заскрипіла, як старі двері.
  
  
  - Один... - почав Римо.
  
  
  Двоє озброєних людей дивилися один на одного в зростаючій паніці.
  
  
  "Два..."
  
  
  "Пристрели його! Пристрели його!"
  
  
  "Три!" – крикнув Римо.
  
  
  Обидва види зброї вибухнули. Два постріли злилися в один вибух. Чоловік, який тримав "Калашиков", раптово впав з тим, що судмедексперт пізніше назве "повною руйнацією лицьової маски". Людина з пістолетом отримала кулю в живіт, яка зламала його хребет трохи вище за копчика.
  
  
  Римо випрямив коліна саме в той момент, коли тіла впали на килим, забарвлюючи синьо-червоний ворс у однорідний малиновий колір.
  
  
  "Уся справа у зап'ястях", - самовпевнено заявив Римо.
  
  
  Він ходив туди-сюди по проходах у пошуках нових терористів. Коли він нікого не знайшов, він втік назад униз сходами і прослизнув через відкритий майданчик вниз колісним колодязем. Перш ніж вирушити до "СтарЛіфтеру", він повернув на місце дорожню валізу жінки, яку відклав раніше.
  
  
  Коли він ішов назад до літака, що очікував, він почував себе краще. Завдання пройшло чудово. Жоден пасажир не загинув, і жоден викрадач не вижив. Чиста операція. Сміт був би задоволений.
  
  
  Римо цікавився, як Чіун справляється зі своєю місією. Він турбувався, незважаючи на своє роздратування Чіуном. Викрадення літаків були непростою справою. Він сподівався, що Майстер Сінанджу зможе впоратися із ситуацією.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу розглядав 727-й підозрілими карими очима. Він не любив літаків. Йому не подобалося літати. Літати було неприродно, хоч він мав визнати, що іноді це було зручно. Це була одна з причин, через яку він взявся за проблему в аеропорту Ньюарка. Друга причина полягала в тому, щоб дати Римо їжу для роздумів, крім його уявних проблем.
  
  
  Чіун побачив, що у захоплений літак було п'ять входів. Кожен із них міг би стати в нагоді. Але один, зокрема, був би найкращим. То був той, що ззаду, у хвості.
  
  
  Чіун проплив деяку відстань по злітно-посадковій смузі, засунувши руки в рукави кімоно, задумливо схиливши голову. Він думав про слова Римо. Римо турбувався про своє старе релігійне виховання. Він запитував себе, чи настане колись такий день. Римо, якого він вперше зустрів у санаторії Фолкрофт, був озлобленою і розчарованою людиною, відданою своєю країною, яку уникали друзі. Думки про релігію його дитинства були далекі від його неспокійного розуму. Але Чіун знав, що ніхто з тих, хто чогось навчається у дитинстві, ніколи повністю не відучується від цього. І тепер старі переконання Римо випливли на поверхню. Із цим треба було б розібратися. Після вирішення нинішньої проблеми.
  
  
  Коли Чіун пройшов повз хвоста, він розвернувся і почав повертатися своїми слідами. Цього разу він попрямував до хвоста, прямо на одній лінії зі стабілізатором та плавцями.
  
  
  Він знав, що це була єдина сліпа пляма на літаку.
  
  
  З боків і носа були ілюмінатори. Але хвіст був відкритий для нападу, як у сплячого собаки.
  
  
  Чіун пройшов під плавцями і зупинився під люком. Він був закритий. Сходів не було.
  
  
  Майстер Сінанджу довго обмірковував проблему. Зворотний бік ремесла був набагато вищий за його стару голову. Він не хотів принижувати себе, стрибаючи до запечатаного люка і пробираючись усередину. Він міг розірвати своє кімоно. Мав бути більш гідний спосіб для людини його величних років отримати доступ до простого крилатого транспортного засобу.
  
  
  Чіун ухвалив швидке рішення. Він простяг руку і постукав по обшивці літака пальцями з довгими нігтями, перевіряючи її міцність. Потім, зі звуком, схожим на те, як проколюють одразу кілька банок з газованою водою, нігті Чіуна встромилися в корпус. Він різко смикнув.
  
  
  Ніс піднявся у повітря. Хвостове оперення вдарилося об злітно-посадкову смугу. Воно трохи пом'ялося, але люк тепер був дуже близько до землі. Чіун вже витягнув свої цвяхи.
  
  
  Потім Майстер Сінанджу просунув пальці в щільні запечатані гумою краї люка. Коли він прибрав руки, двері пролетіли над його головою і покотилися по злітно-посадковій смузі, як вертушка.
  
  
  Чіун з'явився в задній частині корабля, як привид з іншого виміру.
  
  
  Усі пасажири, екіпаж та озброєні люди в масках каффії повернулися і витріщилися на нього з відкритими від подиву ротами. Вони вчепилися в перебирання та спинки сидінь. Прохід між сидіннями був пандус, на якому стояти було неможливо.
  
  
  Майстер Сінанджу різко тупнув ногою у сандалі. Літак здригнувся, потім з болісною повільністю почав вирівнюватися. Передні колеса з гучним стукотом торкнулися землі.
  
  
  "Залишайтеся на своїх місцях", - голосно сказав Чіун. "Я реквізую цей транспорт від імені Народної автократії Сінанджу".
  
  
  "Сінанджу?" Це був один із бандитів. "Я ніколи не чув про це".
  
  
  "Це тому, що Сінанджу знаходиться в Північній Кореї, де таким, як ти, не радіємо".
  
  
  "Ви не можете викрасти цей літак".
  
  
  "Назви мені причину, чому ні", - буркливо сказав Чіун.
  
  
  "Бо ми захопили його раніше за вас".
  
  
  "Може, ти і був першим, але маю перевагу". Терористи обмінялися очима під масками.
  
  
  "Ми не розуміємо".
  
  
  "Старшинство. Це американська концепція, яку я вирішив запозичити. Я найстарший серед нас. Отже, я старший. Отже, у мене є старшинство".
  
  
  "Ми солідарні з Народно-Демократичною Республікою Північна Корея", - повільно промовив один із бойовиків. "Можливо, ми могли б працювати разом. Яка ваша політична мета?"
  
  
  "Служити моєму імператору", - сказав Майстер синанджу, підходячи до чоловіка. Стрілець опустив гвинтівку. Він побачив, що кореєць був дуже старий. Зморшки на його пергаментному обличчі були як у мумій у Каїрському музеї. Він не становив загрози. І всеж ...
  
  
  "Я не знав, мумія, що в Північній Кореї був імператор", - повільно промовив лідер викрадачів.
  
  
  "Це не так. Я служу американському імператору. Сміт".
  
  
  "Що за дурниці ти кажеш?" - палко сказав лідер. "Немає жодного американського імператора на ім'я Сміт".
  
  
  "Ні? Тоді чому він посилає мене сюди торгуватися з тобою?"
  
  
  "Угода?"
  
  
  "Виклади свої умови", - наказав Чіун.
  
  
  "Ми вже випустили їх. Ми вимагаємо, щоб преподобного Елдона Слаггарда було доставлено сюди для Народного трибуналу".
  
  
  Хто такий цей преподобний Елдон Слаггард?
  
  
  "Він сатана із сатанів. Втілення диявола на землі. Він оголосив війну мусульманському світу, і у відповідь іслам оголосив йому священну війну".
  
  
  "Я ніколи про нього не чув".
  
  
  "Якщо цей Нероба не постане перед нами, ми замучаємо всіх цих людей", - сказав лідер, обводячи простір літака стволом гвинтівки.
  
  
  Пасажири зіщулилися. Закричала жінка. Інша не витримала, її плечі здригалися від приглушених ридань. "Будь обережним, куди ти направляєш свою стрілу, мусульманин", - застеріг Чіун. "Ці люди – мої бранці, не твої".
  
  
  "Ні. Ви наш бранець. Ми більше не визнаємо солідарності з вашою справою. Ви визнали, що працюєте на Америку. Сядьте".
  
  
  "Зроби мене".
  
  
  "Ми вб'ємо тебе на смерть".
  
  
  "Чи є інший результат вбивства?" Здивовано запитав Чіун.
  
  
  "Приведіть мертвого американця", – крикнув лідер.
  
  
  Коли обличчя Чіуна напружилося, двоє інших терористів вийшли вперед і витягли тіло з купе першого класу.
  
  
  "Бачиш? Бачиш, на що ми здатні?" – гордо сказав лідер терористів.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до тіла у сандалях. Він вивчав обличчя, чиї відкриті незрячі очі дивилися в стелю. Підборіддя ніколи не знало бритви. На хлопчику було щось на кшталт уніформи.
  
  
  Чіун повернувся до ватажка викрадачів. Його голос був тихий, коли він заговорив.
  
  
  "Цей був простим хлопчиком".
  
  
  "Він носив форму Сполучених Штатів. Ми плюємо на нього та на всіх, хто з ним працює".
  
  
  І терорист плюнув на закривавлену форму хлопчика.
  
  
  "Я не відчуваю любові до солдатів", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  "Ми солдати".
  
  
  "І я відчуваю до тебе менше кохання".
  
  
  "Нам не потрібне твоє кохання, мумія. Ми хочемо тільки твого послуху. Якщо ти працюватимеш на Америку, як говориш, з тебе вийде прекрасний заручник".
  
  
  "І з тебе вийде чудовий труп", - сказав літній кореєць. І перш ніж хтось встиг відреагувати, Майстер Сінанджу рушив на ватажка викрадачів.
  
  
  Чіун підійшов низько, його тіло зігнулося в талії. Він сів наполовину, потім закружляв, як дзига. Його ноги, розмахнувшись, нищівно зламали колінні чашки ватажка. Чоловік звалився. Ребром долоні Чіун зламав йому шию, перш ніж він ударився обличчям об підлогу.
  
  
  Таким чином, залишалося двоє викрадачів.
  
  
  "Я віддам вам ваші життя, якщо ви здастеся зараз", - сказав Чіун. Він сказав це не тому, що хотів уникнути їхнього вбивства, а тому, що не хотів, щоб хтось із інших пасажирів постраждав.
  
  
  Двоє озброєних людей, що стояли по обидва боки дверей, що вели до зони обслуговування, направили свої гвинтівки на рішучу особу Чіуна. Ніхто не поворухнувся.
  
  
  Потім Чіун зморщив носа.
  
  
  "Ти!" Чіун звинувачуючи тицьнув пальцем. "Я відчуваю дим смерті від твоєї зброї". Щось у голосі Майстра Сінанджу змусило обвинуваченого у вбивстві завагатися.
  
  
  "Ти вбивця цього хлопчика", - звинуватив Чіун.
  
  
  "Що... що з цього?"
  
  
  "Справжнім моя пропозиція скасовується. Я не пощаджу тебе. Ти не заслуговуєш на життя. Але тобі, інша людина, я, можливо, вважаю за потрібне зберегти життя, якщо ти зробиш точно те, що я скажу".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Усунь для мене свого товариша, щоб мені не довелося бруднити руки таким огидним завданням".
  
  
  "Халід - мій друг. Я б цього не зробив".
  
  
  Чіун нахилився і оманливо недбалим жестом підкинув автомат Калашнікова ватажку в його руки. Його обличчя гидливо скривилося.
  
  
  Потім жорстоко, методично він розібрав зброю. Заскрипіла сталь. Полетіли іскри. Дерево розкололося. Оброблені деталі були розмелені до зернистості між його пальцями. "Якщо я можу зробити це з металом і деревом, уявіть, що я можу зробити з плоттю та кістками", - холодно сказав Чіун. Він засунув пальці в рукави кімоно і, зловивши погляд стрільця, перевів погляд з нього на іншого стрільця.
  
  
  Стрілець зрозумів сигнал. Йому давали останній шанс.
  
  
  Він вагався. Потім, крикнувши: "Пробач, Халід!", він випустив коротку чергу свого товариша. Інший чоловік упав, перетворившись на закривавлену і зламану ляльку.
  
  
  Тремтячи, зі сльозами на очах, перший стрілець опустив свою димну зброю на килим. Він підняв руки в безпорадній смиренності, коли крихітний азіат наблизився до нього з мудрим виразом на обличчі.
  
  
  "Ти обіцяв мені життя", - схлипнув терорист. Чіун витяг руки з рукавів і підніс їх до перекрученого болю обличчя чоловіка.
  
  
  "Я схрестив пальці", - сказав Майстер Сінанджу. А потім, розплетивши пальці, він проколив пульсуючу артерію на шиї чоловіка.
  
  
  Коли останній стрілець лежав на килимі, бризкаючи, як із пневматичного пістолета, чий резервуар був на межі виснаження, Майстер Сінанджу обернувся до спотворених жахом осіб пасажирів.
  
  
  Піднявши руки, він оголосив: "Це ваші зароблені податки. Пам'ятайте про це наступного разу, коли вам спаде на думку обдурити ваш праведний уряд. У багатьох корейських немовлят, що голодують, будуть повні животи через вас. Я висловився".
  
  
  І, вклонившись один раз, Майстер Сінанджу вийшов із літака і розчинився вночі.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Римо Вільямс відчув зміну висоти тону двигуна ще до того, як численні турбіни "Старліфтера" заробили у вищій тональності. Великий транспорт був близьким до посадки. Зрештою. Римо так поквапився зі зворотним рейсом, що через те, що він більше не міг змусити своє тіло спати, і через те, що йому було нудно, він бавив годинник, розбираючи резервуар, прикріплений кабелем до підлоги. Це зайняло половину польоту.
  
  
  Тепер, коли "СтарЛіфтер" заходив на посадку, Римо намагався встановити гармату у велику незграбну вежу. Він не був упевнений, який кінець є якийсь, але, дивлячись на решту танка, з його важкими гусеницями, обгорнутими навколо шестерень, як вільні гумові стрічки, і купою деталей збоку, які, як він пам'ятав, він взагалі не виймав, він вирішив що це не має значення.
  
  
  І з усіма розмовами про танки-амфібії, які занурюються на глибину трьох футів у воду, ймовірно, не мало б значення, що Пентагону не вистачало однієї бойової машини "Бредлі".
  
  
  Римо вийшов із задньої частини "Старліфтера", знову опинившись посеред пустельної злітно-посадкової смуги.
  
  
  "Немає нічого кращого, ніж бути героєм рідного міста", - пробурмотів він. Потім він помітив, що не в Ньюарку. Аеропорт виглядав знайомим, але тоді всі аеропорти здавались йому однаковими.
  
  
  Римо попрямував до найближчого терміналу, коли побачив знайоме обличчя перед багажним трактором. То був Чіун. Як тільки Римо підняв руку, щоб помахати, Майстер Сінанджу вдав, що зацікавився пролітаючою повз ластівкою.
  
  
  "Чудово. Хто на кого тепер повинен злитися?" Вголос сказав Римо.
  
  
  Він підійшов до Чіуна, намагаючись, щоб кожен крок був чутний.
  
  
  "Пам'ятаєш мене?" Чемно запитав Римо. "Твій прийнятий цап-відбувайло?"
  
  
  "І ти пахнеш як один із них", - роздратовано сказав Чіун. "Що ти робив - грав у бруді?"
  
  
  "Змащення", - сказав Римо, показуючи свої руки в чорних прожилках. "Думаю, мені потрібно змінити одяг".
  
  
  "У тебе не буде часу. Через тебе я вже був змушений чекати тут багато годин. Усю довгу ніч і день. І тепер, коли я вдруге спостерігав за заходом сонця, ти нарешті повертаєшся, галасливий, смердючий та спізнюючий".
  
  
  "Гей, хто кому запропонував двадцятигодинний переліт туди і назад у Гонолулу?"
  
  
  "Принаймні, тобі було чим зайнятися, ти... ти механік", - промимрив Чіун.
  
  
  "Добре, добре", - сказав Римо, піднімаючи руки в гнівній смиренності. "Просто дай мені відповідь на це. Де ми знаходимося?"
  
  
  "Занудвілль".
  
  
  "Я думав, ми домовилися перейти до більш плідних областей обговорення".
  
  
  "Я вже казав вам. Ми в аеропорту Занудсвілля. Це недалеко від одного з ваших Вашингтонів".
  
  
  "Занудвілль... Вашингтон", - задумливо промовив Римо. Він клацнув пальцями. "Точно. Вашингтон, округ Колумбія, це, мабуть, аеропорт Даллеса".
  
  
  "Даллес, Занудвілль - всі американські місця звучать однаково для цих старих вух. Що стосується того, що ми тут робимо, імператор Сміт відмовився сказати мені. Він сказав, що це тільки для вашої інформації, і я ображений".
  
  
  "Чому?" - спитав Римо, поспішаючи до терміналу. Чіун летів за ним по п'ятах, спідниці майоріли від шаленого темпу.
  
  
  "Тому що я досі старший Майстер".
  
  
  "Сміт, мабуть, вважає, що заощадить час, пояснивши це мені і попросивши мене пояснити це тобі пізніше. Він завжди скаржиться, що з тобою важко мати справу".
  
  
  "Я?" - пискнув Чіун, зупиняючись посеред натовпу. "Зі мною важко мати справу? Імператор Сміт сказав це? Про мене? Бідний Чіун? Старий Чіун? Чіун, хто на заході свого життя? З ким важко мати справу?"
  
  
  "Вибачте, сер", - чемно перервав його скайкап, який спускався з двома валізами під кожною мишкою. "Ви загороджуєте шлях".
  
  
  Чіун налетів на нього з тупою люттю торнадо. "Тобі не довелося б займати так багато місця, якби ти не тягав так багато валіз", - зневажливо сказав Майстер Сінанджу. "Ти ніколи не чув про те, щоб упаковувати речі без нічого?"
  
  
  "Але це не моє", - заперечив небесний ковпак.
  
  
  "Тут, оскільки ти наполягаєш на вторгненні в безтурботну безтурботність мого існування, я позбавлю тебе твого обтяжливого багажу".
  
  
  І, рухаючись із контрольованою люттю, Майстер Сінанджу рубанув по ручках валіз так, що вони випали зі стиснутих пальців небесного ковпака. Багаж, який, здавалося, важив не більше пухової подушки, підплив до кінчиків пальців Чіуна з довгими нігтями і, коротко обертаючись, як гіроскоп, раптово рушив до ескалатора. Вони приземлилися купою. Найважчі частини, розлетівшись, висипали безліч яскравих шат.
  
  
  Шанована жінка, що йшла за небесним ковпаком, закричала від жаху.
  
  
  "Мій багаж!" - голосила вона.
  
  
  Всі погляди звернулися до них, коли небесний ковпак звинувачуючи тицьнув пальцем у Чіуна.
  
  
  Римо швидко підійшов і, взявши Чіуна за лікоть, повів його до порожньої телефонної будки.
  
  
  "Безтурботний спокій?" Багатозначно спитав Римо, опускаючи четвертак у проріз.
  
  
  "Цей чоловік був грубий", - кипів Чіун. "Я вражений, що він так довго залишався одруженим з цією жінкою".
  
  
  "Я не думаю, що вони були одружені, Папочко. І що це за нісенітниця ти йому ніс щодо надто великого багажу - ти, який не вирушить на прогулянку на прогулянковому катері, не взявши з собою чотирнадцять валіз з пароплава?"
  
  
  "Які вічно недоречні через некомпетентність чи повинні поставлятися окремо. І ви знаєте чому?"
  
  
  "Дай вгадаю", - сказав Римо, набираючи спеціальний код. "Тому, що такі хлопці, як він, займають кімнату, яка по праву належить твоєму багажу".
  
  
  "Це вірно, Римо", - сказав Чіун пом'якшеним голосом. "Я радий, що ти розумієш".
  
  
  "Ні, я не розумію", - відповів Римо, слухаючи диск - жарт. Коли мала початися кульмінаційна фраза, він вставив свою. "Я не знаю, ким він був, але його водієм був Горбачов", - стомлено процитував Римо. Він ненавидів систему безпеки Сміта. Потім, поки клацала серія телефонних реле, він повернувся до Чіуна. "Він має таке ж право на свої чотири п'єси, як і ти на свої чотирнадцять".
  
  
  - Філістер, - виплюнув Чіун, відвертаючись.
  
  
  "Привіт, Смітті", - сказав Римо, коли на лінії пролунав надтріснутий голос його начальника, доктора Гарольда В. Сміта. "Я в Даллесі. Я думаю, ти знаєш це, тому що ти змінив маршрут мого рейсу. У чому річ?"
  
  
  "Рімо, у мене не так багато часу", - сказав Сміт. "Я сам прямую до Вашингтона".
  
  
  "Хочеш, щоб ми зачекали на тебе?"
  
  
  "Ні, перед вами з Чіуном стоїть важливе завдання. Терористична група взяла під контроль Меморіал Лінкольна. Вони мають вибухівку. На щастя, невинних людей тут немає. Національна гвардія оточила пам'ятник, але один із терористів стверджує, що в нього в руках чутливе до нього. Якщо він випустить його, добровільно або після смерті, меморіал злетить на повітря».
  
  
  "Терористи? Я тільки що мав справу з терористичним захопленням літака. Чіун теж".
  
  
  "Це як чума. Поліція вбила одного вихідця з Близького Сходу, коли він намагався обв'язати гору Рашмор вибухівкою. Інша група просто відкрила вогонь по натовпу, який спостерігав за авіашоу в Дейтоні, штат Огайо. Це була бійня. Один злочинець був схоплений живим. Його відправили. у національну штаб-квартиру ФБР у Вашингтоні для допиту. Саме туди я й прямую. Кожні кілька годин розкривається черговий інцидент. Це якби терористичний світ оголосив тотальну війну США".
  
  
  "Що ще нового?"
  
  
  "Віриш чи ні, Римо, хоч би якими злобними були ці люди, вони дуже хитрі та політично проникливі. Досі вони ретельно обирали інтереси США за кордоном, але цього разу, схоже, жодних обмежень немає. Ми поняття не маємо, що викликало це, але це важливо. Величезний. Ось чому я прямую до Вашингтона. Я збираюся особисто допитати цю людину. Чим швидше ми отримаємо відповіді, тим швидше зможемо ефективно діяти проти підбурювачів. Прямо зараз ми змушені гасити лісові пожежі".
  
  
  "Чому б не дозволити нам з Чіуном вести допит? Ми зможемо вичавити з нього правду швидше, ніж ти встигнеш зателефонувати до свого турагента".
  
  
  “Нічого гарного. Меморіал Лінкольна – національний символ. Якщо він зникне, навіть без людських жертв, це завдасть удару по нашому національному престижу гірше, ніж по Перл-Харбору. Це показало б світові, що ми не можемо навіть захистити столицю нашої країни”.
  
  
  "Думаю, я розумію, але Чіун міг би з цим впоратися".
  
  
  "Я не міг так ризикувати. Я не був упевнений, що він зрозуміє технічну проблему детонатора".
  
  
  "Я чув це", - голосно сказав Чіун.
  
  
  "Що це було?" Запитав Сміт.
  
  
  "Він розлючений. Я проговорився, що ти іноді знаходиш його важким".
  
  
  Сміт зітхнув. "Його почуттям доведеться відійти на другий план у цій ситуації".
  
  
  "Я теж це чув", - крикнув Чіун.
  
  
  "Не має значення", - вставив Римо. "Ми вирушаємо до меморіалу Лінкольна".
  
  
  "Не дай йому бути знищеним, Римо", – попередив Сміт.
  
  
  "Не я. Розраховуй на це".
  
  
  Римо повісив трубку і обернувся до Майстра Сінанджа, який кипів від злості, нетерпляче притупуючи ногою.
  
  
  "Після всіх цих років", - сказав Чіун. "Після всіх цих років правильної служби, тепер я знаю, що ця людина дійсно відчуває до мене".
  
  
  "Впорайся, Чіуне. У Сміта багато про що в голові. Давай зловимо таксі".
  
  
  "І хто він такий, щоб командувати нами, як шаховими фігурами? Без належного відпочинку чи харчування. Занадто довго ми виконували його накази. І заради чого? Що? - запитав Майстер Сінанджу, виходячи слідом за Римо з терміналу і прямуючи до стоянки таксі.
  
  
  "За золотом", - сказав Римо, зупиняючи таксі. Він відчинив дверцята для Чіуна і ковзнув усередину слідом за ним. Таксі рушило.
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Усього лише за золото".
  
  
  "Золото? Просте? Ніколи не думав, що почую, як ти вимовляєш ці два слова разом".
  
  
  "У житті є речі важливіші за золото", - сказав Майстер синанджу.
  
  
  "Я знаю це, але я не знав, що ти це знаєш. Поки ми в пробці, порадуй мене кількома добірними прикладами".
  
  
  "Бують перерви на каву. Коли це Сміт влаштовував нам ранкові перерви на каву? Навіть у скромних водіїв таксі бувають такі перерви".
  
  
  Водій кисло глянув у дзеркало заднього виду.
  
  
  "Ми не п'ємо кави, Татко. Кофеїн подібний до щурої отрути для нашої травної системи".
  
  
  "Справа не в каві. Справа в перерві. Ми могли б перекусити рисом".
  
  
  "Я хотів би відпочити від вживання рису".
  
  
  "А як щодо пенсійного плану? І медичного страхування?"
  
  
  "Ми вбивці. Якщо ми доживемо до старості, це буде дивом".
  
  
  "Ти, можливо, але я чекаю побачити свою старість. Колись. Через роки".
  
  
  "Угу", - сказав Римо. "Я думаю, ти просто копиш образу. Ти не можеш звинувачувати Сміта за те, що він іноді знаходить тебе нестерпним".
  
  
  "Чому? Чому? Скажи мені, що я коли-небудь робив, щоб роздратувати його".
  
  
  "По-перше, ти багато чого чіпляєшся".
  
  
  «Карп? Карп? Я? Карп? голову?
  
  
  "Достав мене. Я не можу згадати вперше".
  
  
  "Я повинен записати ці речі. Все це увійде до моїх наступних переговорів щодо контракту. У майбутньому я вимагатиму, щоб Сміт носив корону, коли матиме справу зі мною. До цього звикли мої предки. Це те, на що я маю право".
  
  
  "І це ще одна річ. Ваші зростаючі вимоги. Ще п'ять років контрактів, і Америка стане банкрутом".
  
  
  Чіун підняв палець. "Але безпечно. А безпека не має ціни. Нехай американський народ працює старанніше. Нехай вони платять більше податків. Чи знаєте ви, що якби менше американців шахраювали зі своїми податками, Сміт міг би дозволити собі платити нам більше?"
  
  
  "Ми повинні заїхати до податкової служби, коли все це закінчиться", - зітхнув Римо, схрестивши руки на грудях. "Я впевнений, що вони були б зачаровані твоїми ідеями щодо збирання коштів".
  
  
  "Вони не продаються", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Ви знаєте, вони платять винагороду за пошук. У відсотках".
  
  
  "Коли платитимете водію, запитаєте у нього адресу ІРА".
  
  
  "Це Податкова служба. ІРА - це інше терористичне угруповання. Але ви, ймовірно, могли б знайти роботу і в них, якщо ви такі незадоволені Смітом".
  
  
  Водій обернувся до них обличчям. Вони перебували на віргінській стороні Арлінгтонського меморіального мосту, що перекинуто через річку Потомак. "Це все, що я можу для вас двох зробити", - сказав він. "Схоже, вони перекрили міст. Мабуть, нещасний випадок чи щось таке".
  
  
  "Я чув, Меморіал Лінкольна в облозі", - сказав Римо.
  
  
  "Ні хріна собі. Ці демократи безперечно важко пережили останні вибори", - зауважив таксист.
  
  
  "Думаю, так", - сказав Римо, розплачуючись із продавцем. Чіун пішов за ним крізь ряди машин, що заглухли, які сигналили і бурчали аж до берегів Потомака.
  
  
  "Це буде нелегко", - сказав Римо, коли з'явився яскраво освітлений меморіал Лінкольна. Ніч була пожвавлена червоними та синіми вогнями офіційних автомобілів. Війська Національної гвардії було розгорнуто навіть з цього боку Потомака.
  
  
  "Не зі мною, щоб допомогти тобі уникнути помилок".
  
  
  "Сміт сказав мені, що на карту не поставлено життя безневинних людей. Тому нашою метою буде знищити терористів до того, як вони підірвуть будівлю".
  
  
  "Я розумію".
  
  
  Римо різко обернувся. "Ти робиш?"
  
  
  "Так, звичайно. Це чудова будівля, очевидно, храм поклоніння. Це одна з твоїх церков, Римо?"
  
  
  "Ні, але це важливо. Ми не можемо дозволити цьому перетворитися на дим".
  
  
  "Я пропоную атакувати Літаючим драконом", - сказав Чіун, оглядаючи будівлю.
  
  
  Римо похитав головою. "Занадто дико. Ми повинні точно визначити людину з детонатором. Як тільки ми її приберемо, решта буде просто зачисткою".
  
  
  "Я не підмітаю ні згори, ні знизу", - відрізав Чіун. "Я не слуга. Я подумаю про те, щоб підмітати, коли отримаю належну перерву на рис".
  
  
  "Послухай, це дуже серйозно. А зачистка – це просто вираз".
  
  
  "Як і повага. І я не бачу нічого подібного ні від Сміта, ні від тебе".
  
  
  "Заспокойся", - сказав Римо, обминаючи кільце національних гвардійців. "Причина, через яку Сміт не ввів тебе в курс справи, полягала в тому, що він не був упевнений, що ти зрозумієш щодо детонатора. Це дуже складна штука".
  
  
  "Що такого складного у тому, що вибухає?"
  
  
  "Мене не було у приміщенні, коли пролунав вибух", - сухо сказав Римо. "Запитайте будь-якого експерта зі знешкодження бомб".
  
  
  "Я залишаю вам утилізацію стріл. Я займуся утилізацією сміття, хе-хе".
  
  
  "Я думаю, що нашим найкращим вибором було б підкрастися до будівлі", - сказав Римо, вивчаючи Меморіал Лінкольна, розташований на іншому березі річки. Він був нерухомий, як фотографія. "Національна гвардія має чіткий огляд усієї території. У терористів така ж перевага. Ми повинні дістатися до неї вплавь, а потім підкрастися до будівлі".
  
  
  "А, атака морського дракона. Розумний підхід", - сказав Чіун, обхопивши себе за талію і прямуючи до блискучих вод Потомака. "Тоді ми обрушимося на цих лиходіїв швидше, ніж зміїні ікла, і вкрадемо саме дихання у них із рота".
  
  
  "Не так швидко", - сказав Римо, торкаючись плеча Чіуна. "Все набагато складніше".
  
  
  Чіун повернувся і з цікавістю глянув на Римо. "Як же так?"
  
  
  "Я думав, ти чув, що сказав Сміт. Про детонатора".
  
  
  "Я вислухав тільки значущі фрагменти. Болісні слова. Низька, підла відсутність вдячності. Крім того, ми швидше, ніж будь-який палець на будь-якій кнопці".
  
  
  "Цього разу вони не завдадуть удару до того, як натиснуть на кнопку, Маленький батько. Ми повинні вдарити їх, щоб вони не відпустили кнопку. У одного з цих хлопців в руках пристрій. Я не впевнений, на що це схоже. Але в той момент, коли він відпускає руку, ка-бум!
  
  
  Чіун замислився. "Мені більше подобалися старі гудзики".
  
  
  "Це прогрес. Є якісь ідеї про те, як із цим впоратися? Можливо, підходяща легенда про дні фараонів?"
  
  
  Чіун насупився. "У фараонів не було вибухів".
  
  
  "Сподіватимемося, що ми теж цього не зробимо", - сказав Римо. "І я так розумію, що в цьому я розбираюся сам".
  
  
  Чіун знизав плечима. "Ви американець. Ви звикли мати справу з ірраціональним".
  
  
  Римо подивився на Чіуна і почав щось говорити. Він передумав і натомість сказав: "Без коментарів. Просто слідуйте за мною. Можливо, коли ми виявимо хлопця з детонатором, до нас щось дійде".
  
  
  І Римо, низько пригнувшись до землі, зісковзнув у воду, як качка, Майстер Сінанджу пішов за ним. Їхні голови зникли під поверхнею так чисто, що протягом кількох секунд не залишилося брижі, що видає їх проникнення.
  
  
  Коли холодна течія Потомака зімкнулась над ними, Римо і Чіун рушили по воді, як два цілеспрямовані дельфіни. Вони затримали повітря в легенях, щоб жодні бульбашки води не видали їхнього проходження. Вони були схожі на людські підводні човни, безшумні, ефективні, непомітні. У їхніх легень було рівно стільки повітря, щоб вони могли плавати під поверхнею, але не так мало, щоб вони торкалися мулистого річкового дна. Їхні ноги рухалися невеликими контрольованими рухами, їхні руки були опущені з боків, долоні рухалися як маленькі керма.
  
  
  Опинившись на іншому березі річки, вони причаїлись у чагарнику, оглядаючи атмосферу. Меморіал Лінкольна сяяв у світлі наземних прожекторів. Довгий відбиваючий басейн, перед яким він був, був спокійний. Повітря було прохолодним, але Римо відчувало напруження, що охопило ніч.
  
  
  - Я не бачу жодних людей, - прошепотів Чіун.
  
  
  Римо перемістився на іншу спостережну точку, впевнений, що навіть Національна гвардія не зможе її побачити. Він помітив постать у хакі. Його голова була обмотана чорними кахлями.
  
  
  "Бачиш того, хто ходить за колонами?" Прошепотів Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу кивнув. "У нього є палиця, що стріляє, але ніякої іншої зброї".
  
  
  "Він твій, якщо нам доведеться діяти швидко".
  
  
  "Він вже історія", - сказав Чіун, повторюючи фразу, яку він підхопив із американського телебачення.
  
  
  "Просто, щоб Меморіал Лінкольна не був".
  
  
  Минуло кілька хвилин, а інша людина так і не з'явилася.
  
  
  "Думаю, нам час із цим покінчити", - видихнув Римо. "Пам'ятай, що я сказав про детонатора". Не отримавши відповіді, Римо глянув на наступний кущ. Чіуна не було видно. Потім він побачив, як Майстер Сінанджу вислизнув через Меморіал Лінкольн. "О, Крісті Чіуні, що ти намагаєшся зі мною зробити?"
  
  
  І Римо ковзнув до величезних освітлених сходів Меморіалу Лінкольна. Він притулився до однієї з величезних доричних колон. Він прислухався. Він почув подих. Низька, напружена. Дихання чоловіків, що нервують. Їх було троє. Він чекав. Де, чорт забирай, Чіуне? Потім раптово дихали лише двоє чоловіків. Що за біс? подумав Римо.
  
  
  Потім чути було дихання тільки однієї людини. "Чорт!" Римо вилаявся. Тепер він не мав вибору. Він рушив уперед.
  
  
  Чоловік сутулився з підвітряного боку від входу в святилище, де знаходиться величезна постать Авраама Лінкольна, тримаючи двома руками свій АК-47. Фігура виглядала розслабленою, дуло пістолета було спрямоване на вапнякову підлогу.
  
  
  Римо, не відчуваючи подиху, підійшов до чоловіка. Його повіки було опущено, але не закрито. Здавалося, він дивиться у дуло своєї зброї. Але коли Римо підніс долоню до його носа, він не відчув видиху.
  
  
  Людина була мертва. Діло рук Чіуна. Але що він намагався зробити? Показати себе Смітові? Римо рушив далі. Святилище виглядало порожнім. Він все одно попрямував до статуї.
  
  
  Обходячи статую Лінкольна, Римо швидше відчув, ніж почув чиюсь присутність. Воно було близько. Його не було за статуєю. Його не було й зовні.
  
  
  Камінь потрапив йому в голову, і Римо підстрибнув, як кішка.
  
  
  "Ш-ш-ш!" - прошипів чийсь голос. Римо звів очі. Майстер Сінанджу сидів на плечі Лінкольна. "Що ти ..."
  
  
  Чіун приклав палець до губ. Він стрибнув, опускаючись на землю, як різнобарвний людський парашут.
  
  
  "Я обездвижив двох із них. Чого ти досяг?" Самовдоволено запитав Чіун.
  
  
  "Я щойно дістався сюди".
  
  
  "Жодної тобі рисової каші".
  
  
  "Засунь це. Де хлопець із детонатором?" Шиплячий голос відповів за нього.
  
  
  "Валід! Mehdi! Де ти?"
  
  
  "Туди, назад", - прошепотів Римо, жестикулюючи. "Він наша людина. Цього разу без гребаної помпезності, добре?"
  
  
  "Я залишаю його тобі".
  
  
  "І що ти збираєшся робити?"
  
  
  "Дивися. Якщо ти досягнеш успіху, Дім Сінанджу дечому навчиться".
  
  
  "А якщо я не такий?"
  
  
  - Це, - прошепотів Чіун, підносячи стислі кулаки до обличчя Римо. Римо уважно глянув на них, на його обличчі відбилася невпевненість.
  
  
  Чіун раптово розтиснув пальці. "Ка-бум", - сказав він. "Хе-хе, ка-бум".
  
  
  Обличчя Римо різко змінилося, насупившись. "Я це вже знав".
  
  
  "Тоді чому ти спитав?"
  
  
  "Тому що я..." Чийсь голос відвернув увагу Римо. Це був терорист, що залишився. "Краще йди в укриття", - кинув Римо через плече. Коли відповіді не було, він озирнувся. Чіун знову зник.
  
  
  - Дуже дякую за допомогу у скрутну хвилину, Чіуне, - пробурмотів Римо.
  
  
  Шепіт "Ласкаво просимо" досяг його вух. Це було так тихо, що пролунало у його голові, як телепатія. Рімо вирішив, що йому потрібна спостережна точка. Він видерся по спині Лінкольна, як павук. Він зупинився, обхопивши рукою прохолодну біломармурову шию Великого Визволителя. Він помітив другого терориста, нерухомого, як дошка на підлозі. Чіун, мабуть, підійшов до нього ззаду, застосував мертву хватку синанджу і обережно опустив його на землю. Майстер Сінанджу не став ризикувати тим, що детонатор мав когось із чоловіків. Він використовував паралізуючу мертву хватку, яка прискорила процес rigormortis.
  
  
  "Валід!" То був третій терорист. "Бія енджа! Іди сюди!" Його голос підвищився на дві октави. Він дуже нервував. Римо прицілився до нього. Він причаївся в одній з бічних кімнат, за стіною, що розділяла, з іонічних колон. Він не мав гвинтівки. Але його руки стискали чорний предмет, трохи схожий на ліхтарик. Знизу у трьох напрямках відходили дроти. Римо простежив поглядом за одним із дротів. Це призвело до того, що якийсь заряд прикріплений до пояса чоловіка. Інші дроти, ймовірно, йшли у два стратегічні місця.
  
  
  До терориста не було іншого підходу, окрім прямого. Римо прийняв його. Він зліз зі статуї, приземлившись біля ніг Лінкольна. Потім, недбало опустивши руки з обох боків, щоб показати, що він беззбройний, Римо ступив у наступну кімнату, де на стіні було вирізано Геттісберзьке звернення.
  
  
  "Вітання!" Подзвонив Римо. Він усміхнувся. Він зробив усе, що міг, обеззброюючи. Тепер не було б місця для помилок.
  
  
  "Відійди, ти... ти американець. Ти сатана!" – попередив терорист. Він міцніше стиснув пристрій у руках, майже приховуючи його у своїх великих кулаках. Його великі пальці були зчеплені над верхньою частиною пристрою. Мабуть, там, де була кнопка, вирішив Римо.
  
  
  "Сатано? Я? Ти той хлопець, який загрожує власності уряду США. Хіба ти не знаєш, що існують закони, які забороняють подібні речі?"
  
  
  "Не підходь ближче. Я підірву все це місце. Аллах Акбар! І тебе разом з ним!"
  
  
  "Не хочу, щоб це трапилося. Я впевнений, що не хочу вмирати. Тримаю парі, ти теж не хочеш. Певно, приятелю? Як тебе звуть? Мене Римо".
  
  
  "Не грайте зі мною. Аллах проти вашого роду".
  
  
  "І я вважаю, у вас є прямий зв'язок з ним. Що ж, я не бачу тут поблизу Аллаха. Що якщо ми просто обговоримо це?" Римо демонстративно зробив широкий жест обома руками. Чорні очі терориста перебігали з одного до іншого. Він не помітив, що Римо підкрався дуже близько, роблячи мікроскопічні кроки. "Чому б тобі не розповісти мені, що це все означає?" Римо спокійно продовжував. "Можливо, я зможу тобі допомогти".
  
  
  "Або шайтан на ім'я Елдон Слаггард буде доставлений сюди для покарання, або я знищу це святилище невірних".
  
  
  "Слаггард?" Запитав Римо. "Хіба він не балотувався у президенти минулого року?"
  
  
  "Я нічого про це не знаю. Est! Зупинися! Не підходь ближче!" Римо підкорився. Тепер він був дуже близьким до терориста. Але недостатньо близько.
  
  
  "Іди! Іди! Закинь це місце. Повертайся зі Слаггардом. Я більше не вестиму переговори. Ми вимагаємо гаса, око за око!"
  
  
  "Послухай, друже..."
  
  
  "Та кан на хор! Не рухайся. Бачиш?"
  
  
  І терорист розтиснув зчеплені пальці. На мілісекунду Римо завмер.
  
  
  "Десятисекундний запобіжник!" – крикнув терорист. "Десять секунд, і якщо я не натисну на спусковий гачок, ми всі помремо!"
  
  
  Потім Римо рушив. Він рушив по прямій, його руки, схожі на наконечники копій, були націлені на терориста, що пригнувся. Він дістався чоловіка, розвів його руки в сторони, і в ту частку секунди, коли детонатор повис у повітрі, Римо схопив його.
  
  
  Він натиснув кнопку детонатора.
  
  
  Потім відчув електричний розряд, викликаний детонатором.
  
  
  У терориста захворіли очі. "Na! Na! На!" - Вигукнув він.
  
  
  "О, дог-ду!" Римо застогнав. В одну мить він зрозумів три речі. Терорист збрехав про детонатора. Вибухівка ось-ось мала спрацювати. І він нічого не міг зробити, щоб урятувати Меморіал Лінкольна, не кажучи вже про себе.
  
  
  "Біжи за цим, Чіуне!" Крикнув Римо. "Я все зіпсував!"
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт натиснув кнопку, через яку комп'ютерний термінал упав у поглиблення у його столі. Він поправив свою дартмутську краватку, взяв зі столу потертий шкіряний портфель і спокійно вийшов з офісу, де керував санаторієм Фолкрофт, прикриттям для CURE.
  
  
  Він пройшов повз охоронця біля дверей, коротко кивнувши на знак визнання, і, пройшовши повз свою машину, попрямував бездоганно доглянутим лужком до напівзруйнованих доків, що виходять на протоку Лонг-Айленд.
  
  
  Пам'ятаючи про свій сірий костюм-трійці, Сміт виліз на борт поношеного гребного човна і, взявши весла, почав гребти вздовж берега Раю, штат Нью-Йорк. Його портфель лежав біля його ніг.
  
  
  Діставшись до відокремленої бухти, він причалив до човна і вийшов. Взявши свій портфель, він пройшов чверть милі безлюдним лісом.
  
  
  Вертоліт чекав його на галявині. Сміт хотів би, щоб гелікоптер забрав його у Фолкрофті, але він уже зробив це одного разу минулого року, і це викликало б підозри, якби два військові гелікоптери були змушені сісти на території Фолкрофта через "механічні неполадки".
  
  
  Сміт, не кажучи жодного слова, ступив на борт. Пілот вертольота підняв апарат у повітря. Наскільки він знав, Сміт був VIP-персоною, яку він доставляв до міжнародного аеропорту Кеннеді за наказом Пентагону. Він і гадки не мав, що ніхто в Пентагоні не віддавав цих наказів. Вони потрапили з комп'ютерів людини з лимонним обличчям на комп'ютери Пентагону і були передані людині, яка не уявляла, звідки взялися інструкції.
  
  
  Коли вертоліт з гуркотом вилетів в аеропорт Кеннеді Інтернешнл до військового літака, що чекав його, Сміт відкрив портфель у себе на колінах і завантажив портативний комп'ютер, що знаходився в ньому. Він набрав кілька файлів. Пристрій виплюнув ідеальні для ксерокопіювання лазерні роздруківки. Сміт через делікатний характер своєї роботи терпіти не міг робити друковані копії матеріалів CURE, але він знав, що йому не дозволять пронести свій портфель у кімнату для допитів ФБР. І йому знадобляться ці документи, якщо він хоче досягти успіху.
  
  
  Його єдиною втіхою було те, що папір був хімічно оброблений, тому протягом шести годин напис безслідно зникне.
  
  
  За більш ніж двадцять років служби в CURE доктор Гарольд В. Сміт ніколи нічого не залишав на випадок. Він виглядав як персонаж з реклами проносного "до", в окулярах без оправи та з сухими, загостреними рисами обличчя. Його волосся, безбарвне, як пошарпана негодою рибальська хатина в Новій Англії, на маківці порідшало. Його очі поєднувалися з сірим кольором його костюма, ніби він вибрав їх уранці разом із своїми запонками.
  
  
  Він виглядав як надутий чиновник. Картина була правдивою наскільки це можливо. Але це також було ідеальним маскуванням того, ким Сміт був насправді: наймогутнішим чиновником в Америці.
  
  
  Агент ФБР Джон Гловер прийняв Сміта за районного наглядача, коли Сміт спускався коридором дванадцятого поверху вашингтонської штаб-квартири ФБР. Його руки навіть не стиснули ручку свого пістолета-кулемета "Узі". Сміт виглядав таким невинним.
  
  
  "Вибачте, сер", - сказав Гловер, коли Сміт почав підходити до нього. Це поверх з обмеженим доступом.
  
  
  "Я знаю", - відповів Сміт. Він помахав гаманцем перед чоловіком. Джон Гловер побачив посвідчення особи. На ньому стояв друк Центрального розвідувального управління. На картці було зазначено, що чоловіка звуть Сміт. Великий палець Сміта приховав ім'я та ініціал, і Гловер уже збирався попросити показати картку чіткіше, коли Сміт заговорив суворим голосом.
  
  
  "Я тут, щоб побачити ув'язненого. Гадаю, він ще не заговорив".
  
  
  "Ні, сер. Він міцний горішок. І ви знаєте правила гри. Вони ніколи не розмовляють до третього дня. Не обійшлося без катувань".
  
  
  "Ми не катуємо людей у цій країні", - сказав Сміт.
  
  
  "Ні, сер. Але, можливо, нам слід. Через нього загинуло багато невинних людей".
  
  
  "Я розумію ваші почуття, але я маю спробувати". Агент ФБР Гловер внутрішньо посміхнувся. Ким цей старий пердун себе уявив? Навіть при стандартних процедурах допиту у ФБР, з цілодобовими допитами, позбавленням сну та їжі, найгірше навчений професійний агент зазвичай протримався до третього дня. Через якусь причину третій день став переломним моментом. Тоді вони завжди розмовляли. Але про себе Гловер ставив питання, чи не протримається цей хлопець чотири дні. Він був твердим. Дуже твердим.
  
  
  "Вам доведеться залишити свій портфель тут", - сказав Гловер.
  
  
  "У мене є все, що мені потрібне з цими паперами", - сказав Сміт, ставлячи портфель на найближчий стіл. Сміт ніс папери в тій же руці, що стискала портфель. Так само, як він ніс гаманець в іншій руці, коли виходив із ліфта. Він був дуже скрупульозний. У такій будівлі, що охороняється, як це, людину можуть застрелити за те, що вона полізла в кишеню не тим шляхом.
  
  
  "Мені доведеться поплескати тебе по плечу доун", - сказав Гловер.
  
  
  Сміт розвів руками, коли агент ФБР обшукав його. "Добре, заходьте", - сказав Гловер. Він натиснув кнопку, відчиняючи двері. Сміт увійшов.
  
  
  Менш ніж за хвилину вийшла група допиту з ФБР, з напруженими обличчями та бурчанням.
  
  
  "Що трапилося?" Запитав Гловер.
  
  
  "Настирливий виродок викинув нас геть", - сказав йому відповідальний спеціальний агент.
  
  
  "Він може це зробити?"
  
  
  "Щось на кшталт дозволу національної безпеки. Але тримаю парі, ми зможемо його зламати. Давайте, мужики. Давайте працювати з телефонами".
  
  
  Агент ФБР Гловер повернувся на своє місце, стискаючи в руках "Узі". Він запитував, чи Сміт віддасть його до або після того, як ФБР перестане смикати за ниточки.
  
  
  Це зайняло майже чотири години. Група допиту із ФБР не повернулася. Агент Гловер дивився на годинник, подумки укладаючи парі з самим собою про те, скільки ще часу їм знадобиться, щоб викинути цього шпигуна з будівлі ЦРУ. Однак чотири години видалися йому довгим терміном. Потім двері за ним відчинилися.
  
  
  "Здаватися?"
  
  
  "Так", - сказав Сміт із похмурим обличчям.
  
  
  "Тяжко?"
  
  
  "Більше, ніж у більшості. Вам краще запросити сюди стенографістку. Він белькоче, як дитина".
  
  
  "Бовтаєш?" - спитав Гловер. Він зазирнув у кімнату. Терорист сидів на одному кінці довгого столу. Його голова була захована у схрещених руках. Його плечі тремтіли. Спочатку Гловер подумав, що, можливо, він від душі сміється з сивого бюрократа ЦРУ, який думав, що зможе зламати його. Але приглушені звуки, що виходять із глибини його душі, не були сміхом. Його обличчя на мить випливло, коли він витер сльози з куточків своїх темних вологих очей.
  
  
  "Господи! Він виплакує очі. Що ти з ним зробив?"
  
  
  "Я говорив з ним".
  
  
  "Поговорив?"
  
  
  "Це дуже ефективно. Тепер я маю йти. Моя робота виконана".
  
  
  "Я в це не вірю", - повільно промовив агент Гловер.
  
  
  "Чи було щось чути про ситуацію з Меморіалом Лінкольна, поки я був зайнятий?" Запитав Сміт.
  
  
  "Не те, щоб я..."
  
  
  Потім крізь товсті стіни будівлі ФБР долинула канонада вибухів. Стіни затремтіли. "Боже мій", - сказав Сміт. "Вони зазнали невдачі". І він поспішив до ліфта, примудряючись рухатись швидко, фактично не переходячи на принизливий біг.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Римо побачив це у вражених очах терориста. Вони обидва мали померти. Він схопив чоловіка за горло та промежину і відступив на відкритий простір меморіальних щаблів. Він не матиме часу, щоб дістати всі заряди вибухівки, але якщо він діятиме досить швидко, то зможе звести збиток будівлі до мінімуму. Він тільки сподівався, що Чіун почув його вчасно, щоб забратися геть.
  
  
  На сходах Римо тричі крутнувся на місці. Коли він відчув, що інерція досягла свого піку, він відпустив терористо-вітряний млин. Чоловік злетів у повітря. Римо кинувся назад у колонаду. Він перерізав дроти, що йдуть від детонатора, але зараз це не мало значення. Електрика вже шипіла по дротах. Римо діяв майже так само швидко, але він знав, що цього буде недостатньо.
  
  
  Він знайшов сумку, прихилену до дальньої колони. Римо підхопив її і відправив у плавання. Це було дві. І поки що без вибуху. Чи буде час дістатися третьої сумки? Сподіватися на це було надто складно.
  
  
  Римо пробіг уздовж колон. За жодною з них нічого. Він оббіг навколо святилища. Він знав, що цього немає. Можливо, в одній із інших кімнат. У жодній із них нічого. Він помчав до бокових сходів. Вони також були чистими.
  
  
  Де, чорт забирай, це було?
  
  
  Потім він побачив це. І його серце впало.
  
  
  То був шкіряний саквояж. Він бовтався над старою головою його наставника Чіуна. Чіун тріумфально тримав його над головою, щоб Римо міг бачити, що він його знайшов.
  
  
  Римо встиг тільки крикнути: "Чіуне, позбався цієї штуки!" - Перш ніж повітря наповнилося серією вибухів. Римо впав на тверду підлогу і перекотився під прикриття ніг Авраама Лінкольна, він закрив обличчя передпліччям.
  
  
  Перша ударна хвиля вдарила по його барабанних перетинках. Римо відкрив рота в беззвучному крику, щоб вирівняти тиск, щоб його барабанні перетинки не розірвалися. Друга хвиля накрила його. Він чекав третього.
  
  
  Коли цього не сталося, він підняв голову і подивився поверх свого оголеного передпліччя.
  
  
  Майстер Сінанджу стояв над ним, тримаючи саквояж обома руками.
  
  
  "Дад?" Приголомшено перепитав Римо.
  
  
  "Я б так не сказав. Інші могли б. Я б так не сказав. Ти повільний, навіть незграбний. Але я не назвав би тебе невдахою".
  
  
  "Я мав на увазі вибухівку у тій сумці", - сказав Римо, піднімаючись на ноги.
  
  
  Чіун відкрив саквояж і подав вміст Римо для огляду.
  
  
  "Я нічого не знаю про ці пристрої. Як можна визначити, що це несправність?"
  
  
  Римо заглянув у саквояж. Там був хитромудрий електричний пристрій, сплавлений зі схожою на глину чорною пластиковою вибухівкою.
  
  
  "Це не спрацювало", - тупо спитав Римо.
  
  
  "Звичайно, ні. З чого б це?"
  
  
  "Тому що я випадково натиснув на біса детонатор!" Крикнув Римо. "Я відчув, як електрика пройшла проводами. Чому ти думав, що я бігав навколо, як маніяк, кидаючи інші заряди в повітря, де вони б нікому не пошкодили?"
  
  
  "Я думав, це одне з ваших галасливих американських свят. Знаєте, як Перше липня".
  
  
  "Четверте липня. І я зробив це, щоб урятувати наші життя".
  
  
  "Яке розчарування".
  
  
  "Що я врятував наші життя?"
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Що ти зробив це в такий безглуздий спосіб".
  
  
  "Я думаю, ти знаєш спосіб краще?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Доведи це".
  
  
  "Замість того, щоб підкидати вибухівку в повітря, де вона могла б поранити безневинних птахів, ви могли б потягнути за дріт з іншого кінця. Ось так. - І Чіун показав інший кінець дроту, що детонує, який тримав в одній руці.
  
  
  Римо незрозуміло глянув на нього. "Я не розумію", - сказав він.
  
  
  "Ця електрика викликає ка-бум?"
  
  
  "Вірно. Не було ніякого способу зупинити це. Я відчув, як сік покинув детонатор".
  
  
  "І я не дав йому дістатися до ка-бумера".
  
  
  "Ти висмикнув провід до того, як сік досяг зарядів?" Приголомшено спитав Римо.
  
  
  "Чи був спосіб кращий?" - спитав Чіун з невинним виразом обличчя.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Гарольд Сміт, вийшовши з будівлі ФБР, спіймав таксі і попросив водія відвезти його в найдешевший готель в окрузі Колумбія, який все ще був досить презентабельним. Сміт назвав готель. Сміт знав назву кожного дешевого, але презентабельного готелю у кожному великому американському місті. Він пишався тим, скільки грошей заощадив платникам податків завдяки своїй ощадливості.
  
  
  Поїздка до готелю привела його в межах досяжності меморіалу Лінкольна. З полегшенням, що ледве стримується, Сміт побачив, що меморіал цілий. Національні гвардійці якраз піднімалися із землі. Пісок і металеві уламки все ще осідали з киплячого клубка диму, що висів над будинком.
  
  
  "Схоже, Охоронець врятував становище", - обізвався водій.
  
  
  "Будь ласка, зосередься на керуванні", - сказав Сміт.
  
  
  "Хм", - сказав водій, запитуючи, хто був цей чурбан, якому було все одно, чи стоїть Меморіал Лінкольна чи ні.
  
  
  Сміт дав водієві на чай рівно тридцять сім центів за п'ятидоларову подорож і зареєструвався в готелі. Вони виділили йому кімнату в задній частині будинку зі складним ліжком, і Сміт негайно зняв телефон із гачка, щоб його не турбували. Він очікував, що Римо зареєструється будь-якої миті, але Римо міг зателефонувати за спеціальним телефоном, який Сміт носив у своєму портфелі. Тим часом треба було зробити щось.
  
  
  Сміт поставив свій портфель на подряпаний стіл і відкрив його. Сівши, як студент, який збирається складати складний тест, він перевірив портативний телефон, щоб переконатися, що пролунав сигнал набору номера. Він вставив трубку у гніздо модему. Вона автоматично набрала номер. Потім Сміт завантажив міні-комп'ютер. Працюючи з мейнфреймом у Фолкрофті, міні-комп'ютер отримав доступ до справжньої потужності CURE - його велику базу даних. Складений за ті два десятиліття, що Сміт керував CURE, він був ідеальним інформаційно-пошуковим центром для отримання інформації як важливої, так і маловідомої. До того, чого не містили банки пам'яті Сміта, Сміт міг отримати доступ, проникши практично в будь-який комп'ютер в країні, від файлів соціального забезпечення до будь-якого домашнього комп'ютера, що працює поза телефонними лініями.
  
  
  Сміт ввів ім'я, а потім натиснув кнопку керування. Миттєво почала прокручуватись колонка тексту. Сміт мовчки перетравлював дані про подорож.
  
  
  Миготливий вогник позначив вхідний виклик. Сміт натиснув кнопку "Пауза" і підняв слухавку. "Рімо?"
  
  
  "Хто ще? Ми врятували становище".
  
  
  "Так я помітив", - сказав Сміт. Він досі читав. Його голос був чітким, але стурбованим.
  
  
  "Відбувається щось кумедне, Смітті. Я думаю, що викрадення літака в Гонолулу було пов'язане з меморіалом Лінкольна. Обидві групи хотіли хлопця на ім'я Зануда".
  
  
  "Слаггард. Преподобний Елдон Слаггард", - сказав Сміт. "Я просто зараз читаю досьє на нього".
  
  
  "Він балотувався у президенти минулого року, чи не так?"
  
  
  "Ні, ти думаєш про преподобного Сенді Крінклса".
  
  
  "Крінклз. Хіба не він був тим хлопцем, чия дружина виявилася..."
  
  
  "Ні, це була зовсім інша людина. Але не звертайте на це уваги. Я дізнався про ім'я Слаггарда від терориста, якого допитував".
  
  
  "Ти зламав його, так?" - захоплено запитав Римо.
  
  
  "Так".
  
  
  "Що ти використав? Пагони бамбука під нігтями?"
  
  
  "Ні", - сказав Сміт.
  
  
  Коли Сміт не став вдаватися до подробиць, Римо сказав: "Почекай, Чіун намагається щось сказати. Що це, Тату? це за хлопець? Заручник місяця?
  
  
  "Преподобний Елдон Слаггард є - чи був - одним із найуспішніших телевізійних євангелістів в історії. Він також єдиний, хто досі не був заплямований серією скандалів, що вразили цю сферу. Чому представники іноземної держави хочуть його так сильно, що фактично вторглися в Америку , - це те, що ми повинні з'ясувати. Будь ласка, негайно приїжджайте до мого готелю”.
  
  
  "Яку адресу?" Запитав Римо.
  
  
  Сміт віддав його і повісив слухавку. Він повернувся до роботи. У глибині душі він був радий, що Римо і Чіун врятували Меморіал Лінкольна, але криза була надто гострим, щоб витрачати дорогоцінний час. За словами терориста, якого зламав Сміт, уряд Ісламської Республіки Іран хотів отримати преподобного Елдона Слаггарда, і хотів його досить сильно, щоб ризикнути американською відплатою. Злочин, за словами терориста, полягав у тому, що він вів війну з ісламом та, крім того, сіяв корупцію на землі. Сміт знав, що останнє було крилатою фразою, яку революційні суди використовували для юридичної страти прозахідно налаштованих іранців і кам'яних жінок, визнаних недостатньо побожними.
  
  
  Терорист розповів Смітові все, що знав. Але це було мізерно і сповнено загальними фразами. Сміт витратив годину з чотиригодинної розмови з цією людиною, намагаючись підколоти його до деталей. Коли чоловік почав схлипувати, Сміт зрозумів, що він був просто людиною, яка виконувала накази, фанатиком без справжніх фактів. Проте те, що дізнався Сміт, було життєво важливим.
  
  
  На краю екрана комп'ютера спалахнув контрольний вогник. Сміт натиснув клавішу. Це була функція моніторингу ЗМІ. Система попередила його, що ім'я, яке він наголосив для критичного аналізу, преподобний Елдон Слаггард, прямо зараз проводить прес-конференцію, яка транслюється у прямому ефірі службами новин.
  
  
  Сміт відійшов від комп'ютера й увімкнув телевізор у кімнаті.
  
  
  На екрані з'явилося перегодоване обличчя преподобного Елдона Слаггарда, який говорить з акцентом південної Джорджії. Слаггард носовою хусткою витер піт зі свого зморшкуватого чола.
  
  
  "Моя власна теорія, джентльмени, - говорив він, - полягає в тому, що мулли в Ахороні нарешті показали своє справжнє антихристиянське обличчя. Вони оголосили себе ворогами християнства. Через мій величезний вплив і міністерську роботу за кордоном вони вибрали мене мішенню як людину, яку вони мають перемогти, перш ніж зможуть експортувати свої релігійні переконання в цю країну”.
  
  
  "Ваше телешоу транслювалося до Ірану?" Його спитав невидимий репортер.
  
  
  "Ні, але я говорю слово Господа, і воно не знає національних кордонів або довжини хвилі".
  
  
  "Як ви думаєте, чому вони атакували цілі, які вони зробили, а не вашу штаб-квартиру?"
  
  
  "Ах, припустимо, вони не знали, де мене знайти. Ах, не показуйте мою адресу по телевізору, просто номер поштової скриньки".
  
  
  "Чи має це якесь відношення до ваших заяв про проблеми зі збором коштів?"
  
  
  "Ні", - рішуче сказав преподобний Слаггард. "Збір коштів для Хрестового походу Малха Хреста матиме колосальний успіх". Він провів пухкими пальцями по своєму густо намаженому волоссю.
  
  
  "Ти, здається, майже впевнений у цьому. Звідки ти знаєш?"
  
  
  "Бо Всемогутній відкрив це мені".
  
  
  "Якщо він розкрив вам це, як ви стверджуєте, чому він не розкрив причину, через яку близькосхідні терористи, ймовірно на службі в Ірану, захопили два літаки, влаштували авіашоу і взяли в заручники Меморіал Лінкольна, щоб оприлюднити свої вимоги про передачу вас одному з їхніх революційних трибуналів?
  
  
  "Вам доведеться спитати про це його", - сказав преподобний Слаггард, витираючи свої м'ясисті щоки. "Все, що я знаю, це те, що Судний день насувається на Америку. Якщо служіння маху дістанеться цим фанатикам, тоді ніхто з вас не буде в безпеці. Я закликаю всю Америку приєднатися до мене і з'єднатися з Богом, якщо вони хочуть, щоб наша велика християнська нація стояла вічно.Для отримання додаткової інформації, налаштуйтеся на телешоу mah, Get with God. У мене є відповіді на всі запитання".
  
  
  "Преподобний Слаггард..."
  
  
  "Це все, що я хотів сказати, - сказав преподобний Слаггард, - але перш ніж я піду, я хочу запевнити послідовників ма, що робота Господа буде продовжуватися. Жоден ворог Божий не підніме руку на мене або когось із послідовників ма." Тому що у мене є це”. Він поплескав по товстій книзі в шкіряній палітурці. "І якщо ви, добрі люди, дозволите, я хочу прочитати уривок, який, на мою думку, підходить до цих смутних часів: "Хоча мене оточують змії, я не боятимуся негідників. Хоча я стою в хитромудрих пісках ідолопоклонників, я знаю, що Колісниця Господа йде мені на допомогу і що його Воїнство підніме свої арбалети на мій захист.'Амінь."
  
  
  Закривши велику книгу, Елдон Слаггард вийшов із камери, надавши кореспондентові телеканалу пояснювати, що це буде пряма трансляція із Всесвітнього служіння Елдона Слаггарда в Тандерболті, штат Джорджія.
  
  
  Сміт дивився на екран, насупивши брови. "У Біблії немає такого уривку", - промимрив він. Вимкнувши телевізор, він попрямував до свого міні-комп'ютера, коли почув стукіт у двері. Він відкрив її.
  
  
  "Рімо. Майстер Чіун", - сказав Сміт без інтонації. Це було те, що зійшло за привітання від доктора Гарольда В. Сміта.
  
  
  "Ми цінуємо ваш ентузіазм", - сказав Римо, входячи. Він обернувся, помітивши, що Чіун все ще стоїть у холі спиною до Сміта.
  
  
  "Ти йдеш, Маленький тату?"
  
  
  "Мене офіційно не запрошували".
  
  
  "Я думаю, він все ще злий на тебе, Смітті".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Майстер Чіун, не могли б ви увійти, будь ласка? Вибачте, якщо я вас образив".
  
  
  - Неправильний вибір слів, Смітті, - прошепотів Рімо.
  
  
  "Якщо?" Чіун голосно крикнув через плече:
  
  
  "Що я образив тебе. Щиро жалкую. Це більше не повториться. І я хочу, щоб ти увійшов. У мене є питання, на яке може відповісти лише людина з твоїми знаннями давньої історії".
  
  
  Чіун негайно розвернувся на місці. Він увійшов у кімнату, як стародавній візир, що входить у внутрішні покої свого короля.
  
  
  "Я живу, щоб служити своєму імператору. У чому ваше запитання?"
  
  
  "Чи були у них арбалети у біблійні дні?"
  
  
  - Ні, - сказав Чіун, коли Римо зачинив двері. - Арбалет був дурним винаходом пізнішого періоду. Мої предки вперше зіткнулися з ним, коли...
  
  
  "Дякую тобі, майстер синанджу", - уривчасто сказав Сміт. "Це все, що я хотів знати".
  
  
  Обличчя Чіуна напружилося. Він підібгав губи. Його щоки сповнились обуренням. Він розвернувся і знову повернувся спиною до Сміта, його гнів був очевидний у його напруженій позі.
  
  
  "Ти зробив це знову", - прошепотів Римо.
  
  
  "Пізніше", - сказав Сміт. "Я хочу, щоб ви уважно вислухали. Терористи зазнали невдачі, але ці люди ніколи не здаються. Вони спробують знову".
  
  
  "Чіун і я впораємося з цим", - впевнено сказав Римо.
  
  
  "Говори за себе, біла людина", - попросив Чіун. Римо проігнорував його. Сміт говорив далі.
  
  
  "Ми не можемо витрачати всю нашу енергію на придушення терористичних атак. Вже були людські жертви. Що б не рухало цими людьми, вони ставляться до цього питання дуже серйозно".
  
  
  "Ви хочете, щоб ми вирушили до Ірану?" Запитав Римо.
  
  
  Чіун раптово обернувся, його обличчя осяяло інтересом. "Сьогодні перський Новий рік. Дині цієї пори року досить смачні", - радісно повідомив він. "І Сінанджу добре відомий персам - освіченим персам. Ми могли б вирішити ваші проблеми кількома словами, сказаними пошепки у потрібні вуха".
  
  
  "Ні, я не посилаю тебе до Ірану", - сказав Сміт. Чіун повернувся до того, щоб підставити спину своєму імператорові. "Я хочу, щоб ви двоє вивчили служіння преподобного Слаґґарда", - продовжував Сміт. "З'ясуйте, чому він їм потрібен. Якщо ми зможемо розкрити, що відбувається з цього боку, можливо, ми зможемо викрити чи нейтралізувати це. Ми могли б домовитися з Іраном. Говорячи геополітично, у наших інтересах зберігати видимість нейтралітету щодо цієї країни" .
  
  
  "Ти спиш, Смітті", - натягнуто сказав Римо. "США та Іран перебувають на шляху зіткнення. І так буде доти, доки ці релігійні божевільні правлять цією країною".
  
  
  "Не забудь згадати божевільних, які керують цією країною", - пробурмотів Чіун. "Деякі з них навіть не турбують себе тим, щоб одягати свої корони у належних випадках".
  
  
  "Що він говорить?" Сміт запитав у Римо.
  
  
  "Я поясню пізніше. До речі, який у тебе розмір капелюха?"
  
  
  "Я не впевнений. Я не носив капелюх тридцять років. Чому ти питаєш?"
  
  
  "Довга історія. Гаразд, Смітті, ми в дорозі. До речі, куди саме ми прямуємо?"
  
  
  "Національна штаб-квартира Слаггарда розташована в Тандерболті, штат Джорджія. Це за межами Савана. Використовуйте фальшиві документи. Постарайтеся злитися з людьми Слаггарда. Якщо ми швидко впораємося з цим, то зможемо відбити наступну хвилю спалахів терору".
  
  
  "Попався, Смітті. Ти йдеш, Чіуне?" Запитав Римо, відчиняючи двері.
  
  
  "Мій імператор ще не дав мені дозволу".
  
  
  "Ти можеш іти, майстер синандж", - тихо сказав Сміт. Майстер Сінанджу м'яко повернувся, відважив ввічливий, але ненав'язливий уклін і виплив з кімнати, високо задерши бородатий підборіддя.
  
  
  "Я постараюся висмикнути це розпатлане волосся з його сам-знаєш-чого, перш ніж ми повернемося, Смітті", - пообіцяв Римо, підморгуючи.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Преподобний Елдон Слаггард поспішив з аудиторії Храму Дані Елдона Слаггарда під рядами вкритих мохом евкаліптів, повз чотирикутник, що виходить на Університет Елдона Слаггарда, і увійшов до комплексу Всесвітнього мовного служіння Елдона Слаггарда на лінивому березі.
  
  
  "Терміново покличте моїх консультантів зі ЗМІ", - гаркнув він секретареві, поспішаючи до конференц-зали.
  
  
  Коли вони прибули через мить, преподобний Елдон Слаггард сидів на одному кінці довгого столу для нарад, його руки лежали на товстому томі в шкіряній обкладинці з тисненим на обкладинці золотим хрестом.
  
  
  Чоловіки, всі одягнені у суворі ділові костюми, зайняли свої місця. Один із них увімкнув стаціонарний телевізор і вставив відеокасету в настінну щілину.
  
  
  "Ось повтор, преподобний", - сказав він, посідаючи своє місце.
  
  
  Очі всіх тринадцяти чоловіків дивилися, як телевізор відтворює прес-конференцію кілька хвилин тому. Один за одним чоловіки розпочали свою критику.
  
  
  "Гарна подача, Ел. Вони чіплялися за кожен твій склад з тієї першої частини про мулли, які намагаються розіп'яти Америку на масляному хресті".
  
  
  "Приємне повернення до питання про твої фінанси. "Бог не вважає шекелі публічно". Але що це означає?"
  
  
  "Обшукайте мене", - сказав преподобний Слаггард, помітивши, що коли його відеозображення підняло ліву руку для жестикуляції, у нього під пахвою з'явилася темна пляма. Слаггард підняв руки і побачив, що пахви його бездоганно білого костюма Brioni вартістю тисячу доларів промокли від поту. Він подряпав собі замітку в шкіряному блокноті, щоб його кравець зміцнив підкладку під пахвами. Чоловік бурчатиме, як він завжди робив. Та пішов він. Макаронник.
  
  
  "Почекайте. Ви бачите цю частину прямо тут?" - сказав консультант. "Де ви відкриваєте Біблію". Він натиснув кнопку "Пауза" на пульті дистанційного керування.
  
  
  "Так? І що з цього?" Преподобний Слаггард запитав із нещасним виглядом.
  
  
  "Ти маєш бути обережнішим, Ел. Подивися на цю відкриту сторінку. Ти майже бачиш це. Що, якщо сторонні виявлять, що в Біблії, яку ти носиш, є порожні сторінки?"
  
  
  "Кого хвилюють сторонні? Головне – послідовники маху. І якщо вони побачать, що я читаю з чистої сторінки, вони оголосять це доказом благочестя маху".
  
  
  Усі нервово засміялися.
  
  
  "А якщо вони цього не зроблять, це зробиш ти, мабуть, Ел?"
  
  
  "Не смійтеся над переконаннями ма. Мені це не подобається. Тепер давайте подивимося інше".
  
  
  Елдон Слаггард спостерігав, як його телевізійне зображення процитувало уривок та пішло за межі камери. Запис зупинився. "Непогано. Але знаєш, Ел, я не думаю, що в біблійні часи у них були арбалети".
  
  
  “Ну й що? у Бога."
  
  
  "Сподіватимемося".
  
  
  "Отже, що ви, чоловіки, думаєте? Я прикрив себе, чи що?"
  
  
  "Ти був хитріший за плювка, Ел. Я думаю, ти обдурив ЗМІ. Вони точно не будуть брати інтерв'ю у якихось аятолів, щоб дізнатися особливу думку. І американська публіка не стала б слухати, навіть якби захотіла".
  
  
  "Одне питання, преподобне".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Як ти все це підлаштував, щоб отримати весь цей розголос? Я маю на увазі, що ті терористи поводилися як справжні".
  
  
  "Це не з твоєї частини".
  
  
  "Як скажеш. Але десь там загинули реальні люди. Якщо ти все це підлаштуєш і це вийде назовні, це буде схоже на історію Сліма та Джеймі, тільки гірше".
  
  
  "Не згадуй цих фей у моїй присутності. Що я хочу знати, чи це допоможе нам пережити наступний фінансовий квартал?"
  
  
  "Ти знущаєшся з мене? Люди будуть стікатися, щоб дати тобі грошей. Найфанатичніший, ненависний ісламський режим на землі засудив тебе до смерті. Це змусить маленьких стареньких похвилюватися від Таллахассі до Талси. Це дасть вашому новому Хрестовому походу вдалий стусан під зад. правильно, і ми могли б знову стати золотими”.
  
  
  "Добре. Це те, що я хотів почути. Ви, чоловіки, вільні".
  
  
  Дванадцять радників із ЗМІ мовчки вийшли з кімнати, залишивши Елдона Слаггарда стискати Біблію з чистими сторінками. Костяшки його пальців побіліли. Крапля поту зібралася у вертикальній складці його чола, скотилася по переніссі і скотилася з кінчика носа.
  
  
  Це мало неприємні наслідки. Все це. Він, мабуть, був божевільним, коли слухав цю жінку. Звичайно, це звучало добре, але хто міг би подумати, що дійде до такого?
  
  
  Він потягнувся до інтеркому. "Приведи мені цю хрипку сучку", - гаркнув він. Просто почекай, доки вона не з'явиться. Він полагодить її чортову лаву.
  
  
  Він чекав. Коли задзвонив телефон, він схопив його, поморочився, і трубка впала на підлогу. Преподобний Елдон Слаггард опустився рачки і пошукав телефон. Він не встав із підлоги, коли знайшов це.
  
  
  "Вік? Це ти?"
  
  
  "Ел", - сказав жіночий хрипкий контральто, і Елдону Слаггарду довелося натягнути нижню білизну, щоб упоратися з раптовою фізіологічною реакцією в промежині. Чорт би взяв цю жінку. Вона завжди так чинила з ним. Навіть по телефону.
  
  
  "Нам треба поговорити", - наполегливо сказав він.
  
  
  "Мій храм чи твій?"
  
  
  "Мій. І не жартуй у такий час. Хіба ти не дивилася новини? Ах, не смій покидати це місце. Ці гребані обірванці хочуть мою дупу".
  
  
  "Не так сильно, як я. Я вже в дорозі. "Поки що".
  
  
  "Сука", - пробурмотів преподобний Елдон Слаггард, незручно вішаючи телефон назад на гачок. Він незграбно підвівся на ноги. Він відчув, що його шорти порвалися.
  
  
  "Будь проклята ця сука", - повторив він.
  
  
  Він сів поруч зі своїм телефоном, намагаючись вигадати, що могло б охолодити його пристрасть. Він подумав про холодну душу, але це тільки змусило його згадати про останній душі, який він приймав, і про те, хто був із ним у кабінці. Він спробував думати про свою колишню дружину Грізельда - такі ж надійні ліки, як селітра, - але її одутле обличчя продовжувало розпливатися, а образ Вікторії Хоар, високощокою, довговолосою, з тілом, гнучким, як у танцівниці живота, продовжував вторгатися в його свідомість.
  
  
  Потім він подумав, що з ним буде, якщо іранські фундаменталісти доберуться до нього. Насамперед вони відрубають йому руки. Вони робили те саме там з людьми, які крали запліснілий буханець хліба. Потім вони б відрізали йому ноги. Потім, поки вони шукали, щоб ще відрізати, вони дісталися б до його мужності.
  
  
  Одна тільки думка про купу бородатих мулл, що приставляють гострий ніж до його чоловічої гідності, принесла преподобному Елдону Слаггарду миттєве полегшення. І замінила його на чистий жах.
  
  
  Він почав ходити по кімнаті, витираючи обличчя носовою хусткою.
  
  
  "Мені ніколи не слід було слухати її. Мені ніколи не слід було слухати її", - нескінченно повторював він, ніби самі ці слова були заклинанням, яке могло відвести небезпеку. "Сука", - додав він.
  
  
  Елдон Слаггард не думав про Вікторію Хоар як про стерво, коли вперше зустрів її. Він вважав її найнескінченно бажаною жінкою, яку колись бачив. Це було з першого погляду. До кінця їхньої першої ночі разом він вважав її своєю особистою рятівницею.
  
  
  Дуже багато людей думали, що преподобний Елдон Слаггард вірив зовсім в іншого особистого рятівника, але насправді Слаггард ні в що не вірив. Окрім власного збагачення.
  
  
  Елдон Слаггард, що виріс у халупі з брезента в Огасті, штат Джорджія, любив розповідати людям, що навіть бідняки вважали його за сім'ю бідною. Його батько утримував звалище і продавав металобрухт і старі шини, щоб звести кінці з кінцями. Часом йому це важко вдавалося. Але він пробував. Він був гарною людиною. Навіть Слаггард змушений був визнати це. Він був просто жебраком. Елдон Слаггард знав, що Слаггарди були жебраками ще під час Громадянської війни. Він, з іншого боку, збирався стати першим непристойно багатим Неробою.
  
  
  Він не знав, як. Але в одному він був певен - він не збирався заради цього працювати. Його батько старанно працював усе своє життя, і в сорок років він виглядав на шістдесят, його шкіра була коричневою і зморшкуватою від довгих годин на сонці, руки такими брудними від роботи, що навіть лужне мило не виявило б їхнього справжнього кольору.
  
  
  Елдон Слаггард отримав перше уявлення про своє майбутнє літа, коли йому виповнилося п'ятнадцять. Проповідник-відродженець приїхав до Огасти і розбив свій намет прямо дорогою від звалища свого батька. Була середина літа, і намет обіцяв порятунок від спеки та вологості, але головним чином тому, що вхід був безкоштовним, Елдон увійшов.
  
  
  Елдон ніколи в житті не був у церкві. До найближчої церкви було надто далеко, щоб дійти пішки, і хоч у його батька було кілька машин, всі вони стояли на блоках і були відсутні важливі деталі. Отже, все це було нове для Елдона, все це нісенітниця про Бога. Він, звісно, чув про Бога. Хто не чув? Багато людей в Огасті згадували Господа. Часто на ім'я. Зазвичай це відбувалося після того, як вони вдаряли себе молотком по великому пальцю або виявляли, що під шкірою в них оселився кліщ. Тоді вони дійсно голосно співали ім'я Господа, вони це робили.
  
  
  Проповідник у наметі також голосно говорив про Бога. Але він не використовував ім'я Господа для прокляття. Він використав його, щоб лаяти людей, які смиренно сиділи в наметі. І вони прийняли це. Кожен з них. Проповідник назвав їх грішниками. І вони прийняли це. Він назвав їх блудниками. І вони сиділи мовчки. Дехто скривився. Він назвав їх недостойними відкуплення - хоч би що це означало - а вони просто сиділи там, як безліч безсловесних тварин. Декілька людей співали "алілуйя", ніби погоджувалися з проповідником.
  
  
  І після півтори години цієї образи, коли чоловіки знемагали від задухи в наметі, а жінки всоте обмахувалися віялами і поправляли літні капелюшки, люди проповідника передали тарілки.
  
  
  Елдон Слаггард витяг шию, щоб подивитися, що у тарілках. Він думав, що аудиторія буде винагороджена за те, що терпіла образи проповідника, солодощами чи кубиками льоду для спітнілих брів. Але Елдон побачив, що тарілки були порожні.
  
  
  Потім монети задзвеніли об тарілки. Посипалися складені банкноти. Люди полізли у свої гаманці. І Елдон зауважив, що бідняки в місті, здавалося, віддавали найбільше грошей.
  
  
  У цьому не було жодного сенсу.
  
  
  Але коли тарілку принесли до нього, Елдон побачив, що вона була набита купюрами та монетами. І якщо щось мало сенс для Елдона Слаггарда у віці п'ятнадцяти років, то це гроші. Їхні були гори.
  
  
  Оскільки він не мав своїх грошей, Елдон взяв з тарілки четвертак і дозволив йому з дзвоном упасти назад. Поки люди навколо нього моргали від несподіваного звуку, він засунув у долоню двадцятку.
  
  
  Елдон Слаггард вийшов із намету відродженців, стискаючи в кулаку купюру в надійному місці кишені своїх рваних джинсів.
  
  
  Тяжка рука взяла його за плече і підштовхнула до задньої частини намету.
  
  
  "Я бачив, що ти зробив, хлопчику".
  
  
  Елдон звів очі. То був проповідник. Його голос був низьким, але в ньому все ще відчувалися нотки вогню та сірки.
  
  
  "Відпустіть мене, містере. Я вам нічого не зробив".
  
  
  "Ти вкрав у Господа, і я цього не схвалюю".
  
  
  "У тебе достатньо".
  
  
  "Не буває такого поняття, як "достатньо". Ти повинен це знати. Подивися на себе. Тримаю парі, що твій одяг встав би і пішов, якби твій тато не замикав задні двері щоночі".
  
  
  "Ти можеш говорити. У тебе прекрасний одяг".
  
  
  "Я заробив цей одяг, хлопчику".
  
  
  "Ти цього не робив. Ти просто кричиш на людей і ображаєш їх".
  
  
  "І вони платять мені за це. Знаєш чому, синку?"
  
  
  "Бо вони дурні".
  
  
  "Ви зовсім близько. Тому що вони проводять шість днів на тиждень, переконуючи себе, що вони хороші люди, навіть коли самі всюди грішать. Я даю їм невелике нагадування про те, що вони не такі чудові. Потім вони повертаються додому з почуттям, що в них щось відлягло від серця, вони уклали мир зі Всемогутнім, кинувши підношення в тарілку для збору пожертв, і йдуть, підкріплені силами, щоб грішити далі”.
  
  
  "Для мене це не має жодного сенсу".
  
  
  Це забавний світ, синку. Але якщо ти знаєш, які люди, ти отримаєш їх там, де захочеш. ".
  
  
  "Можу я залишити двадцять?" Запитав Елдон.
  
  
  "Синку, я щойно дав тобі безкоштовну пораду на мільйон доларів. Я думаю, це достатня щедрість. А тепер розкошилися на цю двадцятку, перш ніж я добре надеру тобі вуха".
  
  
  Елдон Слаггард неохоче витяг свою брудну руку з кишені брудних джинсів і вклав м'яту двадцятидоларову купюру - найбільшу суму, яку він колись тримав у руці, - у руку проповідника.
  
  
  "Ти зла", - прогарчав він.
  
  
  "Я отримую те, що мені належить. А тепер забирайся звідси зі своєю пошарпаною дупою, синку. Можливо, я побачу тебе в грі "Бог", а може, і ні. Вибір за тобою".
  
  
  Елдон отримав. Але він думав про слова проповідника всю дорогу додому. Він попросив у своєї мами долар, і вона сказала йому, що не має грошей. Елдон назвав її блудницею та ідолопоклонницею, не забувши згадати Господнє ім'я кілька разів, а потім знову попросив грошей.
  
  
  Його мати відірвалася від випічки пирога і подивилася на нього з болючим обличчям. Вона вибігла з дому, і коли його батько увірвався назад, у нього було його злісне обличчя та товстий шкіряний ремінь, складений удвічі в одній руці.
  
  
  Того дня Елдон Слаггард навчився не проповідувати свою сім'ю. Він намагався проповідувати своїм друзям із шухляди з-під помідорів на узбіччі дороги. Вони сміялися з нього. Пізніше того літа він втік. Він все ще відчував ту двадцятидоларову купюру у своїй руці.
  
  
  Елдон добирався автостопом на південь, зрештою опинившись у Уейнсборо, на південь від Огасти. В Уейнсборо його ніхто не знав. Він зрозумів, що якщо ти збираєшся проповідувати людям пекло та прокляття, ти отримаєш набагато більше поваги, якщо робитимеш це на чужому задньому дворі.
  
  
  Першим наметом Елдона Слаггарда був великий старий шматок картону, підвішений на чотирьох ціпках з горіхового дерева. Це було небагато, але після того, як тарілку пустили по колу - це була фольгована тарілка для пирога з купленого в магазині яблучного пирога - в ній виявилося майже двадцять вісім доларів. Досить на номер. Наступної ночі було тридцять два долари, достатньо на невеликий намет. Через два місяці у нього був справжній намет та двоє помічників.
  
  
  Із цього все й почалося. Елдон купив собі Біблію. Він ніколи не вчився читати, тому сам склав своє Писання. Це було легко. Поки він не цитував Марка, чи Іоанна, чи Луку, чи будь-яку іншу книгу, яку використовували справжні проповідники, ніхто ніколи не помічав.
  
  
  Імперія Елдона Слаггарда росла, як снігова грудка, що скочується з найвищої вершини Гімалаїв. Це було неможливо зупинити. Коли він відчув, що вичавив місто насухо, він рушив далі. На той час, коли він відвідав усі міста Біблійного поясу і повинен був почати все спочатку, виросло нове стадо, яке так само прагнуло порятунку. І обирання.
  
  
  Елдон Слейкрард потрапив на телебачення у 1968 році, коли зауважив, що під час своїх подорожей зустрічає дедалі менше мандрівних проповідників. Він знайшов одного з них за кермом будинку на колесах по шосе 66 неподалік міста Гарт, штат Міссісіпі.
  
  
  "Гей, брате, скажи мені", - гукнув Слаггард. "Тепер все поле у нашому розпорядженні?"
  
  
  "Думаю, так", - сказав проповідник. Він був старий і губив зуби. "Більшість молодих зараз знімаються на телебаченні".
  
  
  "ТЕЛЕБАЧЕННЯ? Ти не кажеш. Що вони роблять по телевізору, продають зубну пасту для Бога?" І він засміявся.
  
  
  "Ні. Вони загребають шекелі, так само, як ви і я. Тільки вони говорять на камеру і просять людей відправляти чеки поштою. Потім вони наймають гарненьких дівчат, щоб ті розкривали пошту і збігали до банку. Там, де ми з тобою заробляємо тисячі, вони накопичують мільйони”.
  
  
  "Якщо це так, брате, чому ти не отримуєш свою законну частку?"
  
  
  "Бо мені подобається дивитися їм у вічі, коли я їх беру. Яке в тебе виправдання?"
  
  
  У Елдона Слаггарда його не було. Він пригальмував біля найближчого придорожнього мотелю в Білоксі та ввімкнув телевізор.
  
  
  Ними було повне повітря. Там була "Церква неминучого і зумовленого Богом Апокаліпсису" Квінтона Шіллера, "Клуб 69" Сліма та Джеймі та багато інших. Переключивши канали, він виявив, що денне телебачення було забите ними. На одному з каналів він дізнався проповідника, який першим розповів йому про гру Бога. Хлопець стояв там із мікрофоном у руці, і сльози текли в нього з очей. Він благав невидиму аудиторію надсилати пожертвування, інакше служіння преподобного Лекса Лумбара через місяць збанкрутує, а всі діти Біафри, що голодують, помруть.
  
  
  Елдон Слаггард у глибині душі сумнівався, що євангелісти, які стверджують, що вони перекачують гроші в Біафру, Бангладеш та всі інші країни третього світу, насправді посилали щось маленьким дітям, які розгулювали голими, з мухами, що обліпили їхні обличчя, і випирають. животами, як у багатьох вагітних пігмейок. Але, почувши біль у голосі проповідника, Елдон Слаггард почув кров. Якщо Ламберт мав такі великі проблеми, можливо, він зміг би викупити хлопця.
  
  
  Коли Елдон Слаггард розшукував офіси всесвітніх міністерств Лекса Люмбара, він очікував знайти убоге містечко. Але це було схоже на палацову територію Монако. Він пройшовся доглянутим чотирикутником, захоплюючись Університетом Лекс Люмбар, Міністерством мовлення Лекс Люмбар - там була навіть Меморіальна лікарня Лекс Люмбар, а цей виродок ще навіть не був мертвий!
  
  
  Елдон Слаггард заблукав у будівлю мовлення. Ніхто не звернув на нього жодної уваги. Він проходив повз засклену студію мовлення, коли дізнався самого Лекса Лумбара, який виглядав старшим, більш успішним і помітно більш вгодованим.
  
  
  Чоловік стояв перед мальованим фоном із зображенням пустелі. Пляжний пісок покривав підлогу. На проповіднику був пробковий шолом, штани для верхової їзди та страждальний вираз обличчя. Двоє маленьких смаглявих дітей сиділи біля його ніг. Третього він тримав на руках. У того, кого він тримав на руках, очі були заплющені, а голова лежала на грудях преподобного Лумбара. Його руки і ноги були шматками кісток, покритими сухою шкірою. Лекс Люмбар жонглював дитиною на руках, і дитина ледве рухалася.
  
  
  "Я пройшов весь шлях до Африки, - преподобний Лекс Ламберт зачитував репліки, поки камера наближалася до нього, - щоб показати тяжке становище цих бідних голодуючих немовлят. Ця бідна дитина у мене на руках при смерті. Хіба ви не допоможете зараз? Відправте свій чек на двадцять п'ять, п'ятдесят чи сто доларів на адресу, вказану на екрані. Якщо він прибуде вчасно, я особисто простежу за тим, щоб цей маленький хлопець отримав трохи їжі”.
  
  
  "Це вирізка", - вигукнув режисер. "Роздрукуйте це".
  
  
  "Чортови вчасно", - сердито сказав преподобний Лекс Лумб. Він упустив дитину на підлогу. Він склався розміром два на чотири і просто лежав там. Він переступив через двох інших. "Мені треба випити".
  
  
  Елдон Слаггард побачив по зламаній руці, що дитина, що впала, була укріпленим деревом манекеном. Двоє на підлозі були справжніми.
  
  
  "І поверніть цих піканинок їхнім матерям", - вигукнув преподобний Лекс Лумб. "І переконайтеся, що ви добре їм заплатили. Я не хочу, щоб це поверталося та переслідувало мене", - сказав він.
  
  
  "Пам'ятаєш мене?" Запитав Елдон Слаггард, ідучи за ним коридором.
  
  
  "Ні. Я тебе колись звільняв?"
  
  
  "Я намагався обікрасти тебе, коли ти був наметовим проповідником".
  
  
  Преподобний Лекс Ламберт обернувся. "Так, тепер я тебе згадав. Ти зайнявся бізнесом. Я знаю. Я стежу за своїми конкурентами. Ти більше не такий. Зараз електронний вік. Наметові проповідники тепер - пікери. То чого ти хочеш?"
  
  
  "Я прийшов, щоб викупити тебе".
  
  
  "Ви з твоєю бабусею вдвох не змогли б цього зробити".
  
  
  "Але я чув по телевізору, що ти на межі своїх можливостей".
  
  
  "Поглянь на цей костюм, хлопче. Ти думаєш, чоловік на зав'язках носитиме такі нитки?"
  
  
  "Це шахрайство, чи не так?"
  
  
  "А ти ні?"
  
  
  "Але це, це так... так..."
  
  
  "Прибутковий". Це те слово, якого ти прагнеш? Прибутковий?
  
  
  "Візьми мене на себе", - швидко сказав Елдон Слаггард.
  
  
  "Що це ти кажеш?"
  
  
  "Візьми мене на себе. Введи мене в курс справи. Ти дещо розповідав мені раніше".
  
  
  "Ти багато чого хочеш за свої двадцять доларів, чи не так, хлопче?"
  
  
  "Я більше не хлопчик".
  
  
  "І ти теж не в моїй лізі. Але ось що я тобі скажу. Ти працюєш на мене п'ять років безкоштовно, і це угода".
  
  
  "П'ять років?"
  
  
  "Тільки не кажи мені, що ти не створив власної ставки".
  
  
  "Так, але..."
  
  
  "Живи за рахунок цього".
  
  
  "Але..."
  
  
  "Прийми це або залиш", - сказав преподобний Лекс Лумб, вирушаючи в дорогу.
  
  
  Елдон Слаггард озирнувся довкола. Всюди він бачив будівлі з чоловічим ім'ям на них, але це було не ім'я Лекса Лумбара, що він бачив. Це було його власне. Він побіг за людиною.
  
  
  "Домовилися", - видихнув він, простягаючи руку.
  
  
  "П'ять років". Преподобний Лекс Ламберт посміхнувся, приймаючи його.
  
  
  Але це не зайняло п'ять років. Елдон Слаггард відібрав контроль над всесвітнім служінням Лекса Люмбара лише через три роки. Він зробив це тільки після того, як дізнався про прозелітизм по телебаченню. Він міг би витіснити Ламб протягом шести місяців, саме стільки знадобилося, щоб вивчити його слабкості, особливо пристрасть до дівчат за викликом. Зрештою, саме так він і вчинив, викривши цю людину як шарлатана та грішника.
  
  
  Коли все було сказано та зроблено, він викупив Лекса Люмбара по три центи за долар.
  
  
  Так народилося Всесвітнє служіння Елдона Слаггарда, на яке йшло вісімдесят мільйонів доларів на рік протягом двадцяти чудових років.
  
  
  До великого струсу.
  
  
  Це почалося повільно. Спочатку було явище, відоме серед телевізійних євангелістів як криза великої бабусі. Пожертви почали сповільнюватись. Спочатку це було відхилено як сплеск на кривій пожертвувань. Але скорочення тривало. Для вивчення цього питання було створено євангельський альянс "Розповсюджувачі Бога". Виявилося, що на кожну релігійну мережу та програму вплинуло таке ж таємниче скорочення пожертвувань.
  
  
  Альянс замовив великі опитування. Те, що вони виявили, викликало шок у промисловості. Маленькі старенькі – кістяк телевізійної євангелізації – вимирали. Це була демографічна проблема. Просто не залишилося достатньо літніх жінок з релігійними переконаннями, щоб угамувати ненаситний апетит телевізійних проповідників. І мине багато часу, перш ніж бебі-бумери досягнуть шістдесяти.
  
  
  Оскільки віруючих ставало менше, щоб живити механізм, телевізійні євангелісти почали харчуватися один одним. Вибухнула усобиця. Брат звинуватив брата в нерелігійній поведінці загальнонаціонального телебачення. Харизматики засудили південних баптистів. П'ятидесятники висміяли фундаменталістів. І всі накинулися на католиків. Які відразу накинулися у відповідь. Лицемери Бога розчинилися в нічних випусках, що транслюються у шестигодинних новинах.
  
  
  Це було видовище, яке перетворилося на цирк, коли, бачачи, що стіни наближаються, преподобний Сенді Крінклз вступив у президентські перегони. Він налякав середню Америку, але жоден сегмент суспільства не запанікував більше, ніж інші телевізійні євангелісти, котрі розглядали перспективу появи когось із своїх у Білому домі як поцілунок смерті. Одна тільки увага ЗМІ з розслідуваннями Податкового управління і перевірками біографічних даних, що випливають із цього, відправила б їх усіх до в'язниці ще до того, як усе закінчилося.
  
  
  Потім почали падати тіла.
  
  
  Преподобний Мораль Роббінс, бачачи себе на межі банкрутства, оголосив світові, що Бог збирається відправити всіх, окрім його найближчих родичів, у пекло, якщо вони не вносити п'ятдесят доларів на тиждень на його шоу до 2012 року.
  
  
  Доктор Куінтон Шіллер, проголошуючи перед зборами просто неба, що судний день близький, був вражений тим, що пізніше було ідентифіковано як метеорит, і розплющений.
  
  
  Слім та Джеймі Баркер, відбиваючись від ворожого захоплення влади преподобним Койном Фарвеллом, виявилися не чоловіком та дружиною, а гомосексуальними коханцями. І з'явився справжній символізм їхнього клубу69.
  
  
  І преподобний Сенді Крінклз, забувши, що він більше не звертається до переповненої аудиторії у студії під час своєї Години Даянія, сказав скептично налаштованій групі виборців, що у разі обрання Президентом він оголосить поза законом сатанінський ритуал під назвою Хелловін і замінить телевізійні програми на прайм- Тайм біблійними реконструкціями. Його заявка на президентство впала відразу, як і ослаблення підтримки його кабельної телевізійної мережі.
  
  
  А осторонь, не зачеплений скандалом, але відчуваючи провину через спілкування, був преподобний Елдон Слаггард.
  
  
  "Наскільки все погано?" Преподобний Слаггард запитав своїх консультантів із ЗМІ лише три місяці тому.
  
  
  "Я думаю, вам краще згорнути свою групу політичної дії "Моралістична маса". Людям не подобається, що ми більше не займаємось політикою".
  
  
  "Готово", - сказав преподобний Слаґґард.
  
  
  "І саме слово "євангеліст" з цього моменту заборонено. Ми пропонуємо вам називати себе релігійною телеведучою".
  
  
  "В чому різниця?"
  
  
  "Якщо ви дозволите засобам масової інформації називати вас євангелістом, середній американець назве вас політичним диваком, шахраєм, розпусником чи геєм, залежно від того, хто з ваших братів потрапив до заголовків газет того дня".
  
  
  "Не називай цих ублюдків моїми братами. Вони зробили добру справу для всіх".
  
  
  "У вас, як у релігійної телеведучої, є шанс вижити".
  
  
  "Назви це мені у відсотках. Наскільки великий шанс?"
  
  
  "Один із десяти".
  
  
  "Я пропав", - простогнав преподобний Елдон Слаггард.
  
  
  "Ні, якщо ми швидко організуємо збирання коштів".
  
  
  "Наші останні три заходи щодо збору коштів були беззбитковими".
  
  
  "У тебе є ідея краще, Ел?"
  
  
  Елдон Слаггард не мав кращої ідеї. Але він знав, що йому потрібно збирати понад шістдесят тисяч доларів на день тільки для того, щоб його телешоу "Get with God" виходило в ефір. І так він розпочав перший хрестовий похід Елдона Слаггарда.
  
  
  Через два місяці він викликав своїх радників зі ЗМІ. "Як у нас справи?"
  
  
  "Такими темпами, - сказали йому, - до липня ми збанкрутуємо".
  
  
  "Є варіанти?"
  
  
  "Ми склали список старих людей - переважно жінок, - які включили вас у свої заповіти як акт віри".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Якщо вони повинні... якщо щось має статися... Ну, ти знаєш, Ел".
  
  
  Ел знав. Він просто не хотів говорити про це вголос. Невідомо, хто з інших проповідників прослуховував це місце.
  
  
  "Про який обсяг ми тут говоримо? Круглі цифри".
  
  
  "Можливо, двадцять мільйонів. Достатньо, щоб протриматися на плаву, поки все не вляжеться".
  
  
  Преподобний Елдон Слаггард звільнив своїх радників. Вибирати старих людей - це одне. Розправлятися з ними – зовсім інше. Справа була не в тому, що він був гидливий. Людина, яка приймає чеки людей на соціальне забезпечення та бідних - а це була демографічна група, до якої зверталися за допомогою до Бога, - не було причин ухилятися від будь-якої тактики. Просто Елдон Слаггард хотів розробити надійний план втечі, якщо справа втрутиться закон.
  
  
  Преподобний Елдон Слаггард обмірковував, що він зробив, коли йому повідомили, що до нього прийшла відвідувачка. Як йому сказали, відвідувачку звали Вікторія Хоар. Він почав говорити "Не сьогодні", коли вона втрутилася. Вона була високою, з вузькими стегнами та зухвалим бюстом і всім тим, чим не була його колишня дружина Грізельда. Вона простягла загострену руку, і преподобний Елдон Слаггард інстинктивно знизав її.
  
  
  Вона посміхнулася. І вперше Елдон Слаггард стало важко приховувати свою привабливість крізь тканину штанів.
  
  
  "У вас проблема, преподобний Слаґґард", - холодно сказала Вікторія Хоар. "І я вірю, що зможу її вирішити".
  
  
  "Ти можеш? Ти маєш на увазі тут і зараз?"
  
  
  "Боюсь, не так швидко чи легко".
  
  
  "О", - сказав преподобний Слаггард, його рука завмерла на ширинці.
  
  
  Вікторія Хоар подивилася на опуклість промежини преподобного Слаггарда і обдарувала його впевненою усмішкою. "Можливо, ця проблема також".
  
  
  І перш ніж він зрозумів, що відбувається, вона вивела його з будівлі на його двохсотфутову яхту, яка значилася в бухгалтерських книгах як плавуча каплиця міністерства, і в його особисту каюту, і до його ліжка з балдахіном.
  
  
  "Як ти дізнався, що я сплю тут?" спитав він, скидаючи туфлі. Вікторія Хоар розстібала бюстгальтер. Він був із тих, що застібаються спереду. Елдон Слаггард мав слабкість до такого роду бюстгальтерів.
  
  
  "Так само, як я знаю багато речей", - сказала вона, розстібаючи блискавку на спідниці. Елдон Слаггард був настільки зачарований тим, як вона роздяглася, що приголомшено дивився на неї, забувши, що саме розстібав сорочку.
  
  
  "Так? Наприклад?" – спитав він.
  
  
  "Ніби ти в розлученні майже рік і не наважуєшся зустрічатися через те, хто ти і скільки грошей ти стоїш. Ви не можете повторно одружитися, тому що ваші аліменти є однією з причин фінансових проблем вашого міністерства". Вона акуратно склала спідницю і повісила її на спинку стільця. Елдон це сподобалося. Більшості жінок не вистачало присутності духу. Зазвичай вони скидають одяг на підлогу. "І що ти збуджений як баран з того часу, як твоя дружина розлучилася з тобою".
  
  
  "З тих пір, як це було до цього. Вона погладшала. Сука".
  
  
  "Деякі жінки так і роблять, коли доживають до її віку".
  
  
  "Вона могла б попередити мене. Це було в її чортових генах". Голос Елдона затих. Трусики спускалися, хрусткі та білі. Вони приєдналися до спідниці на стільці, і Вікторія Хоар, прогулюючись, як Беліт фільму Сесіла Б. Деміля, приєдналася до нього на ліжку.
  
  
  "Здається, ти багато знаєш про мене", - промимрив він.
  
  
  "Майже все. Тепер дозволь мені допомогти тобі закінчити роздягатися, а пізніше ми зможемо поговорити про мої ідеї щодо порятунку твого служіння".
  
  
  "Хвилинку", - раптом сказав Елдон, його очі сфокусувалися. "Ах, я дещо забув".
  
  
  Елдон Слаггард зіскочив з ліжка і опустився на четвереньки. Взявши важкий ліхтарик, він присвятив їм під ліжко.
  
  
  "Все гаразд", - сказав він, повертаючись на ліжко. "Під ліжком нікого немає".
  
  
  Вікторія Хоар вигнула підведену олівцем брову. "Шпигуни?"
  
  
  "Ні", - відповів преподобний Елдон Слаггард, забираючись на її прохолодне бездоганне тіло. "Диявол". Саме в перші двадцять хвилин блаженства Елдон закричав, що Вікторія Хоар була його особистою рятівницею, а вона ще навіть не розкрила свій генеральний план. Ходячи своїм конференц-залом, відчуваючи, як залишкові образи тієї першої гарячкової ночі, проведеної разом, тьмяніють у його свідомості, Елдон Слаггард пошкодував, що зробив це. Жінка була чудова, але жоден шматочок хвоста не коштував того, щоб бути вирваним і четвертованим мусульманськими фанатиками. І де, чорт забирай, вона була? Він збирався відчитати її. Це було все. Це було звільнення. Вікторія Хоар увійшла до кімнати з упевненістю жінки, для якої не було заборонених місць у жодній кімнаті, в жодній будівлі.
  
  
  "Це твоя провина!" Елдон Слаггард прогримів голосом свого найкращого оратора, повернувшись до неї з обвинувачуючим пальцем.
  
  
  Вікторія Хоар подивилася вниз на його промежину з усмішкою, що розуміє. "Це зараз?" — спитала вона.
  
  
  Преподобний Елдон Слаггард подивився зверху вниз. Його блискавка розстібалася. Це виглядало як за помахом чарівної палички. Але це був лише тиск його чоловічої гідності, готової вирватися на волю. Чорт забирай, подумав він, я не повинен був думати про ту першу ніч.
  
  
  "Забудь про це!" Крикнув Слаґґард, вказуючи на себе. "Це не я. Це просто плоть, а плоть слабка. Не я. Я сильний. Я укріплений словом".
  
  
  Вікторія Хоар підійшла до нього, взяла важку книгу зі столу та вклала її йому в руки так, що вона розкрилася. Відкриті сторінки були білі, як сніг. "Алілуйя!" - Задоволено сказала вона.
  
  
  "Так більше не може продовжуватися. Ти читав газети? Ти знаєш, хто полює на мене? Що вони зроблять?"
  
  
  "Забудьте про сьогоднішні проблеми. Ми повинні зосередитися на можливостях завтрашнього дня", - сказала Вікторія Хоар, її обличчя повільно наближалося до його обличчя, її духи обдавали його ніздрі, її руки розминали його стегна, рухаючись по наростаючих колах, так близько, але не Дуже у потрібному місці.
  
  
  "Забути?" сказав він слабо, мрійливо. "Як я можу забути?"
  
  
  І вологий рот Вікторії Хоар на мить торкнувся його рота, її язик ковзнув між його зубами, а потім вона опустилася на коліна, і її язик почав працювати всерйоз, і преподобний Елдон Слаггард зовсім забув про терористів з їхнього АК-47 і муллах з їхніми гострими. інструменти.
  
  
  Він забув усе.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Рашид Шираз тремтів, коли входив до величезної будівлі парламенту в центрі Тегерана. Він не звик до тремтіння. Майже десять років він змушував інших тремтіти, оскільки був одним із найжорстокіших Стражів Ісламської революції Ірану. Але він ніколи раніше не стояв перед Великим Аятолою. Він також не мав жодних розбіжностей з верховним командувачем оборони генералом Аднаном Мефкі. Пасдаран зневажав іранських військових. Військові ненавиділи Пасдарана. Усі ненавиділи Пасдарана.
  
  
  Але Рашид Шираз у перші дні революції зрозумів, що той, хто не втримав влади під час перехідного періоду, навряд чи зможе триматися за голову.
  
  
  При шаху Рашид був ніким. Жебрак на вулицях Тегерана, злодій, який вислизнув від поліції, а пізніше, коли його злочини стали зухвалішими, страшна таємна поліція під назвою САВАК. Коли аятола Хомейні повернувся з французького вигнання, страти почалися негайно. Рашид щойно вкрав гаманець бізнесмена, коли той пірнув за ріг. Він побачив бородатого муллу, який закликав Стражів Ісламської революції повісити трьох шкільних вчителів, звинувачених у контрреволюційних діяннях. Їх змусили стояти на старих картонних коробках з-під кока-коли, оскільки на їхні шиї були надіті петлі. Сам мулла вибив картонні коробки з-під ніг. Імпровізовані будівельні риштування впали. В люті мулла особисто застрелив обвинувачених, коли вони лежали купами.
  
  
  Саме тоді Рашид повністю зрозумів справжнє значення фрази "собака їсть собаку", і він знав, що весь Іран ось-ось стане місцем годування. І хто краще за Рашида Шираза може зіграти роль головного канібалу?
  
  
  Він приєднався до Пасдарана. Для вступу не потрібно нічого, крім готовності вигукувати гасла, на словах вихваляти Аллаха і виконувати жорстокі і нещадні накази.
  
  
  З гвинтівкою в руках та людьми під його командуванням Рашид Шираз почав розплачуватись за старі образи. Ювеліра, який здав його за крадіжку, звинуватили у прозахідності. Його було застрелено перед розстрілом. Жінка, яка відкинула його залицяння, була закопана по шию і забита камінням до смерті. Домовласник, який вигнав його якось холодною зимою за несплату орендної плати, був виселений зі свого прекрасного будинку в кварталі Дулат. Будинок та весь його вміст перейшли у власність Рашида Шираза.
  
  
  Рашид Шираз став жити в Тегерані як король, тоді як старі правителі потонули у своїй крові. Для нього все йшло добре, навіть у найгірші дні війни з Іраком, коли ворожі ракети перетворювали частину міста за частиною на руїни, Рашид залишив придбаний будинок і погодився переїхати на нафтове підприємство на острові Харг. Йому запропонували будинок, але він був дуже малий. Він ходив вулицею з пістолетом, затиснутим у стислому кулаку, доки не знайшов той, який йому був потрібен. Він постукав у двері, коли йому відчинила жінка, закутана в традиційну чадру, він зірвав вуаль з її обличчя і, зробивши кілька пострілів у повітря, звинуватив її в перелюбі, а потім застрелив її чоловіка, коли він прийшов їй на допомогу.
  
  
  Звертаючись до натовпу, що зібрався, він оголосив цю пару муфседами фел-Ард, Осквернювачами Землі, і після того, як їх відвезли для негайної утилізації, забрав будинок собі. У революційному Ірані це було так само просто.
  
  
  Але тепер Рашид Шираз тремтів. Він краще, ніж будь-хто інший, розумів, що в країні, де озлоблені люди в тюрбанах могли виправдати ув'язнення або вбивство будь-якої людини, просто цитуючи уривки з Корану, ніхто не був по-справжньому в безпеці. Навіть не Революційна гвардія. Приплив мав звичай обертатися проти будь-якої людини, яка не прикривала свою спину. Хто міг знати, що якийсь родич однієї з його жертв не прийде до влади і не вимагатиме голови Рашида? Коли Рашид почув, що його викликали постати перед Великим аятолою і генералом, він подумав, що розлютив когось надто могутнього навіть для нього, щоб мати з ним справу.
  
  
  Слуги зустріли його біля входу і в мовчанні відвели до скромних покоїв Аятоли. "Салам", - сказав Рашид Шираз, слухняно приклавши руку до серця і схиливши голову у традиційному жесті поваги та смирення.
  
  
  Аятола сидів на килимі на голій підлозі. Чорний тюрбан, який означав пряме походження від пророка, важко сидів на його голові. Він підняв руку в жесті привітання, який був настільки лінивим, що здавався немічним. Генерал відійшов убік із сердитим виразом обличчя. Запекле серце Рашида Шираза здригнулося.
  
  
  "Садамм адехім", - прошепотів Великий Аятолла.
  
  
  "Нехай Аллах збереже твою тінь", - шанобливо сказав Рашид Шираз.
  
  
  "І твій", - сказав генерал. Але його очі красномовно говорили про огиду.
  
  
  Рашид Шираз розглядав обох чоловіків у мовчанні. Аятолла виглядав саме втілення святості, але Рашид знав, що мулли, які так довго зазнавали репресій при шаху, а до них його батько, зіпсували життя. У їхніх серцях не було доброти. Казали, що вони забарвлювали свої бороди кров'ю своїх жертв. Рашид, який любив їхні релігійні переконання не більше, ніж західні, не знав про це як факт, але він знав, що сотні тисяч іранських матерів були в жалобі, тому що мулли воліли замучувати своїх дітей, а не погоджуватися на мирні переговори з Іраком. , Доки війна не була майже програна. Внаслідок їхньої нерозсудливості Іран руйнувався, і колись сміховинна контрреволюційна Національно-визвольна армія замінила іракців як скалу, яку неможливо було витягнути. І все ж мулли робили заяви і закликали населення продовжувати боротьбу.
  
  
  Навіть Рашиду Ширазу це набридло. Але доки його не відправили на фронт, він тримав свою думку при собі.
  
  
  "Ти той, хто розкрив брудну західну змову проти нас", - тихо сказав Великий Аятолла. Його слова вирвалися з бороди, як мурахи з дірки в згнілому дереві.
  
  
  "Так, імам", - визнав Рашид.
  
  
  “Ми допитали цього хрестопоклонника. Цей коффар сказав нам, що за цією змовою проти ісламу стоїть король серед хрестопоклонників, людина, дуже впливова в Америці”.
  
  
  "Смерть хрестопоклонникам", - автоматично вигукнув Рашид. Він заткнувся, коли генерал Мефкі подав йому знак стримати свою запопадливість.
  
  
  "Цей невіруючий відомий як преподобний Елдон Слаггард", - монотонно продовжував Аятолла. "Слово "преподобний" в Америці означає святість, але ми знаємо, наскільки безбожні ці люди".
  
  
  "Ця людина має бути покарана", - твердо, але тихо сказав Рашид Шираз. Генерал Мефки кивнув головою. Рашид уважно глянув на нього. Все йшло не в тому напрямі, якого він побоювався. Можливо, зрештою, він був у безпеці. Але він наголосив, яким вгодованим виглядав генерал. Він мав вигляд тимсара, дореволюційного генерала. Можливо, він продовжував виношувати прозахідні задуми. Рашид сказав собі, що йому буде корисно дізнатися про минуле цієї людини. Можливо, він мав прекрасний будинок, у якому було б добре жити.
  
  
  "Добре, що ви згодні", - прямо сказав генерал Мефкі. "Бо ми віримо, що ви той, хто візьме на себе це завдання".
  
  
  "Як? Я зроблю все, що завгодно".
  
  
  Генерал із задоволенням потремтів свої крихітні вусики, і Рашид упізнав його тоді як колишнього офіцера шаха, можливо, теж гомосексуаліста. Майже кожен офіцер був гомосексуалістом за часів шаху. Це було частиною їхньої розпусти.
  
  
  "Ми послали агентів в Америку, щоб схопити цю людину Слаггарда. Хоча ви не прочитаєте про це в газетах, ці спроби провалилися. Наші скарги міжнародній спільноті зустрінуті зневагою і глузуваннями. Очевидно, цей Нероба настільки сильний, що він впливає на міжнародну думку, або ...
  
  
  "Або він на службі в американських лицемірів", - вставив Великий Аятолла. "Якщо так, то це ще одна чорна мітка проти Шайтана Бозорга, Великого Сатани, і він має бути покараний".
  
  
  "Давайте потопимо їхні військові кораблі в Перській затоці!"
  
  
  "Ви забуваєте, що сталося, коли ми намагалися це зробити востаннє", – сухо сказав генерал Мефкі. "Ні, те, що ми маємо на увазі, більш прямолінійно. Наші спроби змусити Америку передати нам цього Неробу провалилися. Тепер ми спробуємо інший спосіб".
  
  
  І перш ніж пролунали наступні слова, Рашид Шираз відчув запаморочення. Він не чув слів, коли вони пролунали. У вухах у нього шуміло, а дихання стало гарячим і гірким. Він не чув, як вони наказали йому вирушити до Америки, щоб убити Елдона Слаггарда. Йому не треба було це робити.
  
  
  Коли вони оживили Рашида Шираза нюхальною сіллю, ще до того, як у нього прояснилося в голові, його рота зголосилися відправити його добровольцем на фронт. Навіть смертельні отруйні гази були кращими за те, що його просили зробити.
  
  
  Він прийшов до тями в госпіталі. Генерал Мефкі навис над ним. Не було жодних ознак присутності Великого аятоли.
  
  
  "Ви вирушаєте до Америки", - сказав генерал. Він торкнувся своїх вусів, і тоді Рашид зрозумів, що це був якийсь залишковий зніжений жест, а те, що генерал намагався приховати самовдоволену посмішку. Ніхто не ненавидів Революційну гвардію більше, ніж генерали - бо пасдаранці ні перед ким не звітували і всюди узурпували верховенство збройних сил.
  
  
  "Але це брудне і розбещене місце, повне гріха і невіруючих. Вони їдять свинину. Їхні жінки показують свої нахабні обличчя на публіці. Їхні священики не носять борід. Невже Аллах просить істинно віруючого зазнати такої смерті?"
  
  
  "З якого часу ти став істинно віруючим, злодій?" генерал відповів відверто. "І ми не просимо тебе жити там. Візьми американця із собою. Він проведе тебе. Він так наляканий і так відчайдушно хоче повернутися на батьківщину, що вчинить будь-який злочин, щоб знову побачити Америку".
  
  
  "Я хотів би піти на фронт з баседжі", - щиро сказав Рашид Шираз.
  
  
  "Військовим зусиллям потрібні добровольці, і ніщо не втішило б мене більше, ніж бачити вас віч-на-віч з ворогом, який стріляє у відповідь. Але Великий Аятолла розпорядився так. Так що ви підете".
  
  
  Ламар Бу прокляв темряву.
  
  
  Молитва не подіяла. Віра не подіяла. Бог відмовився почути його. І темрява кам'яної камери не слабшала. Навіть коли вони приносили миски з рідким супом, світло не проникало до його камери в підвалі тегеранської в'язниці зла. Вони тримали його у темряві, щоб зламати. Але він уже зламався. Він розповів їм усі. І йому було соромно.
  
  
  Спочатку він звинувачував себе за те, що йому не вистачило віри. Але преподобний генерал пообіцяв, що з ним нічого не станеться, доки він високо тримає прапор Хрестового походу. Бог наглядатиме за ним. Він був агнцем Божим. Агнцем з гордим прапором. Після того, як вони витягли з нього правду, вони помістили його в камеру з туалетом у турецькому стилі - квадратним отвором над відкритою каналізаційною трубою, з тварями, що повзали по його ногах, коли він сів над ним навпочіпки, і Ламар вирішив, що він буде сильнішим, коли вони повернуться, щоб допитати його далі.
  
  
  Вони не повернулися. А миски з супом продовжували прибувати, і сморід продовжував проникати в мокру вапнякову камеру, і темрява не слабшала.
  
  
  Ламар закричав у гніві на темряву, на преподобного генерала, на Господа. Все це було брехнею. Брехнею. І він повірив у це.
  
  
  Охоронці почули його крики, спочатку гіркою англійською, а потім наростаючою безладністю. Вони жорстоко сміялися. Англійською вони глузували з нього. "Твій Бог залишив тебе, американець. Якщо ти бажаєш пощади, ти маєш просити Аллаха. Зараз ти на землі Аллаха. Як тобі це подобається, американський диявол?"
  
  
  Крізь стіни, невиразно, здалеку, долинали вигуки слів. Тільки їх односкладова монотонність вказувала протягом часу. Якщо натовп скандував, то був день. Якщо ні, то вночі. Але у камері завжди була ніч.
  
  
  Крики були сліпим повторенням тих самих слів, знову і знову.
  
  
  Марг бар Амріка! Марг бар Амріка!
  
  
  "Смерть Америці" - таким був крик. Це тривало так довго і так монотонно, що було схоже на пісню, що запам'ятовується, яка запам'ятовувалась до тих пір, поки ви не починали її зневажати. Це була та сама пісня, яка переслідувала вуха американських заручників протягом їх довгих 444 днів полону в Ірані. І вони були дипломатами та гостями країни. Ламар Бу був визнаним загарбником та шпигуном.
  
  
  Через невідомий час Ламар Бу виявив, що шепоче її собі під ніс. Повторює її разом із натовпом. Не те щоб він вірив у це, але спів був його єдиним людським контактом, і приєднання до співу було його єдиним зв'язком із людяністю та розсудливістю.
  
  
  "Марг бар Амріка! Марг бар Амріка!" Прошепотів Ламар Бу. Гарячі сльози потекли його забрудненими щоками. Спів припинився на той день, коли відчинилися дубові двері до його камери. На цей раз разом з ним з'явилося світло.
  
  
  Ламар скрикнув, біль у його очах був такий сильний. Він заплющив очі руками.
  
  
  Чоловік опустився навколішки поруч із ним, поставивши гасову лампу. Він схопив рукою довге волосся Ламара і відкинув голову назад. Іншою рукою тюремник змусив Ламара відкрити повіки.
  
  
  "Дивись, дивися, що поклоняється Хрестоносці. Побач світло Аллаха. Якщо ти не зможеш цього винести, він випалить тобі очі з самих очних ям твого черепа".
  
  
  "Дайте мені спокій", - покірно сказав Ламар. "Я хочу додому. Я хочу до своїх батьків".
  
  
  "І нам потрібна ця нечестива свята людина, Елдон Слаггард", - прошипів голос. "Ти не знаєш мене, Хрестоносець, але я той, хто врятував твоє життя на нафтовому танкері, я відправив тебе в забуття. Я зберіг тобі життя. Тепер я зроблю тобі ще одну послугу".
  
  
  "Краще б ти вбив мене", - простогнав Ламар Бу, світло просочувалося крізь його повіки. Він був червоним. Все було червоне. Але біль зменшувався.
  
  
  "Я відвезу тебе назад до Америки. Назад до Сапульпи, штат Оклахома. Тобі б цього хотілося, Ламар Бу?"
  
  
  "Будь ласка".
  
  
  "Я заберу тебе назад, тільки якщо ти приведеш мене в це зміїне лігво, де мешкає цей Нероба".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Щоб він поніс справедливе покарання. Він обманом змусив вас вторгнутися до Ісламської Республіки Ірану. Тепер він покинув вас. Хіба ви не хочете, щоб його покарали?"
  
  
  "Так", - ридав Ламар Бу. "Я ненавиджу його щосили".
  
  
  "Не так сильно, як я", - сказав Рашид Шираз, ривком піднімаючи Ламара Бу на ноги та витягаючи його з камери.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Преподобний Елдон Слаггард впав у своє крісло в конференц-залі, як повітряна кулька, що здулася. Його широке обличчя почервоніло від полегшення. Він спостерігав, як Вікторія тихо хрипить і вміло наносить на свій вологий рот найчервонішу помаду, яку він коли-небудь бачив. Просто спостерігаючи, як червоніють ці губи, він знову заводився.
  
  
  Хтось постукав у двері.
  
  
  "Хто це?" Запитав Слаггард, кладучи свою фальшиву Біблію на коліна, щоб не було видно його проблеми, що повторюється.
  
  
  "Глава служби безпеки, преподобний Слаґґард".
  
  
  "Увійдіть".
  
  
  Чоловік, складений так, ніби два півзахисники були зварені пліч-о-пліч, увійшов до кімнати.
  
  
  "Так?" Запитав Слаггард, витираючи обличчя. Вікторія Хоар відійшла в куток кімнати і прикинулася, що вивчає книжкову шафу.
  
  
  "Біля воріт двоє чоловіків, преподобний Слаггард. Вони кажуть, що можуть вирішити вашу проблему з безпекою".
  
  
  "У мене проблеми з безпекою?" Запитав Слаггард.
  
  
  "Наскільки я знаю, ні".
  
  
  "Так, ти знаєш", - сказав писклявий голос.
  
  
  "Що це?" Запитав Слаггард, стискаючи Біблію на колінах.
  
  
  Начальник служби безпеки озирнувся, ніби у пошуках прихованого гучномовця.
  
  
  "Ваша проблема з безпекою", - сказав глибокий чоловічий голос. Інший голос.
  
  
  "Це схоже на ті двоє, про яких я згадував", - у розпачі сказав начальник служби безпеки. "Але їх тримають біля воріт. Як вони можуть бути тут?"
  
  
  "Очевидно є проблема з безпекою", - холодно сказала Вікторія Хоар. Її погляд метнувся від Слаґґарда до охоронця.
  
  
  "Не стій просто так, як бовдур", - крикнув Слаггард. "Вони в цій кімнаті. Знайди їх!"
  
  
  Шеф служби безпеки у розпачі заметушався по кімнаті. Це був прямокутник, обставлений тільки столом для нарад та стільцями. Усі стіни були зайняті книжковими шафами та телевізійними моніторами. Не було місця, де могла б сховатися одна людина, не кажучи вже про двох. Начальник служби безпеки все одно заметався по кімнаті, його руки нишпорили по стінах, начебто шукали потайних дверей.
  
  
  "Ти стаєш теплішим", - глузливо вимовив глибокий чоловічий голос.
  
  
  "Ні, холодніше. Він стає холоднішим", - буркливо сказав скрипучий голос.
  
  
  "Будь справедливий, Маленький батько. Не ускладнюй йому життя".
  
  
  Вікторія Хоар відійшла від бродячого начальника служби безпеки. "Де вони можуть бути?" - різко спитала вона. "Тут неможливо сховатися".
  
  
  "Не має значення це. Що я хочу знати, так це як довго вони тут?" На обличчі Елдона Слаггарда був розпач. Він побачив своє ім'я на обкладинці National Enquirer наступного тижня.
  
  
  "Ми прийшли з яловичим боком у мундирі", - сказав глибокий голос.
  
  
  "Неможливо!" Заперечила Вікторія. "Він прийшов один".
  
  
  "Чорт забирай, чувак!" Слаггард був лютий. "Знайди цих двох! Вони роблять із тебе ідіота!"
  
  
  Начальник служби безпеки, почервонівши, витяг із наплічної кобури револьвер "Магнум" калібру 357. У його м'ясистому кулаку він виглядав як револьвер 38-го калібру.
  
  
  "Не хвилюйся", - прогарчав він. "Я дістану їх".
  
  
  Він кидався по кімнаті, як атакуючий буйвол. Елдон Слаггард відступив у куток. Вікторія Хоар приєдналася до нього. На обличчі Слаґґарда була паніка. Вікторія зареєструвала лише спантеличену інтелектуальну цікавість.
  
  
  "Їх тут немає", - сказав начальник служби безпеки після ретельного обшуку. "Мабуть, це прийом. Радіопередавач або щось таке".
  
  
  "Спробуй під столом", - запропонував писклявий голос. "Звичайно, під столом", – сказав охоронець. Він зігнувся в талії, щоб подивитись. І коли він це зробив, здався худорлявий чоловік у чорній футболці. Він стояв позаду начальника служби безпеки. Він усміхнувся.
  
  
  "Вітання!" - сказав він.
  
  
  З-за грудей худорлявого чоловіка висунулася голова азіату. Він змахнув рукою з довгими нігтями.
  
  
  "Вони прямо за тобою!" Елдон Слаггард завив.
  
  
  Охоронець скочив на ноги. "Що?" – спитав він. Наляканим очам Слаггарда здалося, що охоронець раптово опинився один біля столу для нарад. Двоє чоловіків зникли у той момент, коли начальник служби безпеки випростався.
  
  
  "За тобою!"
  
  
  Стражник розвернувся. Він нічого не побачив.
  
  
  Елдон Слаггард побачив щось зовсім інше. Він побачив, як охоронець повернувся, немов на тарілці, що обертається. І, немов поставлені на ту ж тарілку, двоє непроханих гостей повернулися разом із ним. Точно, саме з ним, начебто вони знали його ходи за мить до того, як він це зробив.
  
  
  Тепер шеф служби безпеки відчайдушно витріщався, двоє чоловіків спокійно стояли в нього за спиною. Азіат повернув голову і з бешкетним виразом обличчя приклав палець до губ, щоб заспокоїти його.
  
  
  "Де?" стражник завив.
  
  
  "Прямо за тобою!" Слаґґард завив. "Ти це сказав. Я нікого не бачу".
  
  
  "Це було раніше", - вигукнув Слаггард. "Тепер вони там, де ти був".
  
  
  "Тут?" спитав охоронець, повертаючись. Він змахнув своїми дубоподібними руками в порожньому повітрі перед собою, ніби його видобуток був невидимий.
  
  
  "Вони пішли". Елдон Слаггард ахнув. Бо коли шеф служби безпеки повернувся, ці двоє рушили разом із ним.
  
  
  "Не кажи дурниць", - огризнулася Вікторія. "Вони знову за його спиною. Просто ми їх не бачимо. Дивись, і я це доведу".
  
  
  Вікторія Хоар пройшла до кінця кімнати. Ці двоє, очевидно, були вправними в якійсь просунутій тактиці скритності. Можливо, щось на зразок того, що використовували старі воїни-ніндзя. Вона знала, що коли вона дістанеться до іншої сторони тремтячої варти, вони знову будуть видно.
  
  
  Вони не були. На цей раз спокійні риси Вікторії Хоар змінилися шокованими рисами.
  
  
  "Вони зникли!" - Видихнула вона.
  
  
  "Що я тобі казав?" Сердито сказав Слаґґард.
  
  
  "Де вони?" – закричав охоронець. Він поводився як людина, якій сказали, що на неї націлені тисячі снайперських гвинтівок. Він не знав, з якого боку боятися найбільше.
  
  
  "Добре, ви двоє. Ви перемогли. У мене проблема з безпекою. Визнайте це", - крикнув Елдон Слаггард.
  
  
  Звук був такий, мов у дерево вдарила блискавка. Пізніше Елдон Слаггард присягався, що справді бачив нерівний спалах у конференц-залі, але це було неможливо.
  
  
  Але з чим усі троє, що знаходилися в кімнаті, пізніше погодилися, так це з тим, що пролунав гучний тріск, і коли вони перестали моргати, стіл для нарад розвалився на дві довгі частини так акуратно, ніби по його довжині провели циркулярною пилкою.
  
  
  Між двома падаючими секціями стояли високий білий чоловік та маленький азіат. Азіат був одягнений у зелену мантію, прикрашену жовтими солов'ями.
  
  
  "Хто... хто ти?" Елдон Слаггард затнувся.
  
  
  "Мене звуть Римо. Римо Клівер. А це Чіун. Ми ваші нові керівники служби безпеки".
  
  
  "Тільки через мій труп", - гаркнув колишній начальник служби безпеки.
  
  
  Він прицілився в голову Азіату. Азіат розвернувся, його кімоно майоріло, як спідниця з пуделем у вболівальниці, і його рука піднялася.
  
  
  Шеф служби безпеки відчув вплив на свою зброю. Це був легкий дотик, саме такого удару він чекав би від немічного старого. Безрезультатно.
  
  
  Видавши смішок полегшення, він знову прицілився. Старий азіат просто відступив на вільне місце і сховав руки у широкі рукави кімоно. Охоронець натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Клацніть.
  
  
  Мабуть, сталася осічка, вирішив він. Він знову потяг за неї.
  
  
  Клацніть-клацнув-клацнув, спрацював його револьвер "Магнум" калібру 357. "Не могли всі вони бути осічками", - безглуздо сказав він. Він пішов відчиняти циліндр. Саме тоді він зрозумів, у чому була проблема. Циліндру не було. Замість нього була квадратна рамка, де раніше висів циліндр.
  
  
  "Я вірю, що це те, що ти шукаєш", - сказав старий азіат, витягаючи циліндр, що бракує, з рукава.
  
  
  "Поверни це", - хрипко сказав начальник служби безпеки. Піднявши свою зброю, як палицю, він кинувся на старого. Майстер Сінанджу знизав плечима. Він відкинув циліндр витонченим рухом пальця. Циліндр пролетів через кімнату, потрапив охоронцеві в сонячне сплетіння та відніс його до дальньої стіни. Настінний телевізор розлетівся вщент, і начальник служби безпеки обсипався на підлогу, як іриска.
  
  
  Старий азіат повернувся до преподобного Елдона Слаггарда з безтурботним виразом на мудрому обличчі.
  
  
  "Ми можемо обговорити вимоги до зарплати пізніше", - сказав він.
  
  
  "Ви найняті", - швидко сказав Елдон Слаггард.
  
  
  "Звичайно", - сказав Майстер Сінанджу, кланяючись.
  
  
  "Однак, одне питання".
  
  
  "Так?"
  
  
  “Чому я? Я маю на увазі, чому ти зголосився допомогти мені. У мене були – чи я думав, що у мене були – найкращі сили безпеки, які можна купити за гроші”.
  
  
  "Ми чули про ваші проблеми з іранцями", - сказав йому Римо. "Ми подумали, що вам могли б стати в нагоді наші особливі навички".
  
  
  "Це була його ідея", – вставив старий азіат. "Рімо був залучений до цього завдання через його нещодавно відкриті релігійні переконання".
  
  
  "Народжений над?" - спитав преподобний Елдон Слаггард, посміхаючись.
  
  
  Римо кинув на старого азіату похмурий погляд. "Можна й так би мовити", - визнав він.
  
  
  "Іноді мені здається, що він народився вчора", - лукаво вставив Чіун.
  
  
  "Що ж, тоді ласкаво просимо до країни Бога!" – експансивно промовив преподобний Елдон Слаггард. Він простягнув прикрашену коштовностями руку. Римо невпевнено знизав її. Чіун вдав, що не помітив цього жесту. Слаггард швидко прийшов до тями. "Вікторія, чому б тобі не показати цим чудовим людям їхньої кімнати, поки я розберуся з тим питанням, яке ми обговорювали".
  
  
  "Із задоволенням, преподобний Слаґґард", - сказала Вікторія Хоар. Вона не дивилася на Елдона Слаґґарда, коли говорила. Вона дивилася на людину, яка називала себе Римо Клівером. Мрійлива посмішка з'явилася на її обличчі.
  
  
  "Тільки не затримуйся надовго", - багатозначно сказав він.
  
  
  "Звичайно", - сказала Вікторія Хоар невизначеним голосом. "Абсолютно".
  
  
  Нахмурившись, преподобний Елдон Слаггард вийшов із кімнати. Його пробурмотане "сука" долинуло до нього слідом.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Преподобний Елдон Слаггард увірвався на знімальний майданчик своєї програми "Доберись до Бога". Невелика команда, що складається з провідних та операторів, була зайнята підготовкою до запису наступного ефіру.
  
  
  "Ти рано, Ел", - сказав Він Джіморскі, режисер шоу.
  
  
  "Зберіть усі разом. Швидко. Ми записуємо на плівку ще одне місце Хрестового походу".
  
  
  "Зараз? Я не бачив сценарію".
  
  
  "Сценарія немає. Я зроблю це. Я покажу цим обірванцям у Тегерані. Вони мене не лякають!"
  
  
  Електрики швидко увімкнули світло. Камери зайняли свої місця. Звукооператор заметушився з рівнем мікрофона.
  
  
  І преподобний Елдон Слаггард піднявся на поміст перед великою плоскою картою світу. Він узяв сталеву вказівку з люцитового подіуму. Він нетерпляче ходив туди-сюди, похмуро стискаючи і розтискаючи вказівку.
  
  
  Вікторія мала рацію. Одна невдача не могла збити Елдона Слаггарда з ніг. Ця жінка безперечно вміла дивитися на речі в перспективі. Особливо коли вона опускалася навколішки.
  
  
  "Щойно ти будеш готова, Ел", - покликав режисер.
  
  
  "Добре. Зараз", - рішуче сказав Елдон Слаггард. Його голос знизився до глибшого тону. То був його проповідницький голос. У славні дні Всесвітнього служіння Елдона Слаггарда це непритомнів натовп старше шістдесяти. Але тепер Елдон Слаггард націлився на зовсім іншу демографічну групу.
  
  
  "Ми починаємо", - крикнув режисер, подаючи репліку. Елдон Слаггард глянув у камеру. Зайнялося червоне світло. Він широко посміхнувся.
  
  
  "Це преподобний Елдон Слаггард, і я звертаюся до молоді Америки. Так, до вас. Не тягтися до перемикача каналів, тому що це не просто я стукаю, це Бог. Всемогутній Бог і ваша країна". Елдон Слаггард глибоко зітхнув.
  
  
  "Ви любите свою країну, чи не так? І ви хочете бачити її сильною. І ви хочете бачити, що вона продовжує залишатися християнською. Що ж, я теж цього хочу. Алілуя! Але є деякі, хто має види на нашу милу націю. Може, ви не читаєте газет... Може, ваші батьки не говорять про це за обіднім столом... І ви знаєте чому? Тому що вони теж налякані! є люди, які замишляють захопити владу в цій країні.Ні, це не росіяни, якими б поганими вони не були.Це теж не китайці.Це люди гірші.Ви бачили їх по телевізору, що розмовляють з обох боків своїх нечесаних борід.Ви чули, як якось вони більше року тримали у заручниках наших дипломатів”.
  
  
  Слаггард стукнув товстим кулаком по люцитовому подіумі. "Це вірно. Ти знаєш, про кого я говорю. Це ті мулли в Ах-рані. Ви можете побачити це на цій карті".
  
  
  Елдон Слаггард змахнув указкою в руці, як автомобільною антеною. Вона витяглася на всю довжину. Він навів вістря на Перську затоку. На карті він називався затока Першінга, але камера цього не показала, бо напис був надто дрібним.
  
  
  "Це Ахран", - продовжував він. "Найжорстокіша, репресивніша нація на землі. Бачите тут цей трюк? Це те, що вони називають червоним півмісяцем. Це не має нічого спільного з комунізмом. Це символ мусульман. Тепер люди в Ахороні - мусульмани. Вони не такі, як ми. Не те, щоб я був проти мусульман, ви розумієте.. Є хороші мусульмани і є погані мусульмани.Ви дивіться на Близький Схід і деякі райони Африки, і ви бачите безліч цих маленьких червоних півмісяців.Більшість цих інших країн належать до мусульманського світу.Але вони належать мусульманам -сунітам.Ах-ран належить до іншого виду, шиїтам.Тепер, якщо у вас проблеми з тим, щоб тримати їх у вузді, я покажу вам маленьку хитрість.Мусульмане-суніти - хороші мусульмани.Я начебто прозвали їх сонячними мусульманами з за те, що вони завжди щасливі й усміхаються, тепер, інший тип, я називаю лайновими мусульманами через те, що вони дурні.
  
  
  "Зараз ти, напевно, запитуєш себе, чому преподобний Елдон Слаггард використовує подібні вирази по телевізору, він людина Божа і таке інше. Що ж, я тобі розповім. Бог не очікує, що християнин буде терпіти образи лежачи. І я страшенно злий. мене є ненависть - свята праведна ненависть - до цих лайнових мусульман.Я ненавиджу їх через заручників, яких вони захопили.Я ненавиджу їх, тому що вони хочуть перекрити Першинг, Перська затока, яка являє собою цей шматок води прямо тут, і перешкодити нам добувати нашу нафту. Немає нафти, немає машин. Жодних машин, жодних побачень у суботу ввечері”.
  
  
  Преподобний Слаггард зробив паузу, щоб витерти спітніле чоло.
  
  
  Але найбільше я ненавиджу цих лайнових мусульман, тому що їх не влаштовує Ахран. Ні, сер. Вони хочуть весь чортовий світ. Особливо вони хочуть Америку. Вони не хочуть нас так, як хочуть нас червоні. вони не були, хочуть відібрати в нас нашу релігію, вони хочуть, щоб ми зреклися Христа, але ці погані мусульмани, вони не будуть задоволені цим, ні, вони хочуть, щоб ми викинули наші Священні Біблії і замінили їх книгою, Кораном. Вони хочуть, щоб усі ми, добрі американці, були мусульманами, як вони. Вони хочуть повернути час назад. Ти знаєш усі ці гарні речі, які в тебе є? .
  
  
  А ви, дівчатка. Вам подобається ваш макіяж? В Ахороні мусульманські дівчатка вашого віку мають носити чадру. Якщо ви гарненька, вам потрібно приховувати цей факт. Якщо ти хочеш вийти заміж, ти маєш сидіти в кімнаті, поки який-небудь мусульманин не вибере тебе. Тоді ти маєш вийти за нього заміж. Він може бути потворний, як гріх - і багато ахраніанців такі, - але ти все одно повинна вийти за нього заміж. Це мусульманський закон, закон, який мулли в Ахрані хочуть експортувати до нашої християнської Америки.
  
  
  "Що це, ви кажете?" Раптом спитав преподобний Елдон Слаггард, приклавши вухо до камери. Він провів пальцем вухо вперед.
  
  
  "Ви в це не вірите? Вам важко це проковтнути. Ніколи раніше не чули про це? Що ж, вам не обов'язково вірити преподобному Слаггарду на слово. Ви можете подивитися це. Це вірно. Ці мулли не просто шепочуться про ці речі між собою. Вони вимовляли промови, важливі, як життя, і закликають до мусульманського світу, керованого їхніми аятолами.
  
  
  Слаґґард знову вихопив указку.
  
  
  "Подивися на цю карту ще раз. Ти бачиш усі ці інші країни? На них зображені хрести? Це християнські країни. Ти кажеш, їх багато? Звичайно. Зараз. Але що буде через п'ять років? Через десять? Чи можете ви бути впевнені, що Мексика не стане мусульманською країною?Або Канада?І якщо це станеться, що буде з нами?Запізно буде думати про відсіч, коли ми будемо оточені.
  
  
  "Я чую, як деякі з вас сміються там. Над чим вам є сміятися? Ви сидите там у своїх комфортабельних будинках зі стереосистемами та програвачами компакт-дисків. У вас все м'яко. Вони знають, що ви легкий видобуток... Тримаю парі, більшість із вас не ходять до церкви... Тримаю парі, більшість із вас і пальцем не поворухнули б, щоб захистити християнство.
  
  
  "Ну, ті з вас, хто не хоче, чому б вам не покінчити зі своїми розвагами та вашими сліпими манерами? Тому що я втомився розмовляти з вами, трусами з молочною печінкою. Я хочу поговорити з розумними людьми, чиї долоні пітніють при звуку цих Я звертаю свої слова до тих, хто червоніє при думці про те, що ці обірванці захоплять нашу велику вільну християнську землю.Я звертаюся до вас!Ви боїтеся? Що я такий.Іноді.Я попереджав про це роками.І знаєш що? Але вони мене ще не впіймали. Тому що я боєць. Це вірно, я готовий боротися за спосіб життя, що далеко йде - за християнський спосіб життя.
  
  
  Елдон Слаггард глибоко зітхнув. У нього запаморочилося в голові. Він продовжив.
  
  
  "Ось чому Елдон Слаггард вирішив зняти рукавички. Більше ніяких промов. Більше ніяких попереджень. Це війна! У цих мулл є те, що вони називають джихадом. Ви знаєте, що це означає? є саме те, що потрібно, щоб протистояти їхньому злому джихаду.Це називається хрестовий похід.Ви чули це слово, вірно?Але багато хто з вас знає,що воно насправді означає?Що ж, я розповім вам.
  
  
  "Хрестовий похід - це свого роду війна. Але він не схожий на інші війни. Цей вид війни благословенний Всемогутнім. Тому що незалежно від того, що ви, можливо, чули, Всемогутній не хоче, щоб ми підставляли щоки його ворогам. Ні, Бог хоче, щоб ми вразили язичників-мусульман, і це те, що я пропоную вам, шанс розбити ворогів християнства.
  
  
  "У тебе розігралася кров, чи не так? Хочеш дізнатися більше? Тоді візьми олівець. Будь-якої секунди внизу екрана твого телевізора з'явиться безкоштовний номер. Я хочу, щоб ти написав це на світанку. Запиши це зараз. І подзвони мені. Я хочу, щоб ти дав обітницю в ім'я Христа. Я хочу, щоб ти приєднався до мого хрестового походу. Ні, мені не потрібні гроші. Ти можеш залишити свої гроші собі. Я хочу тебе. Так, тебе! Я хочу, щоб ти приділив мені трохи свого Це все, що я можу сказати в ефірі, але якщо ви так само збуджені, як і я, цими лайновими мусульманами, ви оголошуєте цю хвилину... Тут є переконані антимусульманські люди, які готові і здатні розповісти вам більше.
  
  
  "Але перш ніж я піду, я хочу залишити вас з цим уривком зі Святого Письма з Послання до Колосян", - сказав преподобний Елдон Слаггард, його голос знизився до шепоту, що привертає увагу. "Бо я взяв блискучий меч Господа Бога і я розтрощив своїх ворогів. І так, з Господом на моїй стороні, я відсік їм голови від шиї, і коли хлинула кров, я відрубав їм руки від зап'ясток, а ноги від кісточок, і коли я закінчив, я глибоко встромив свій меч у їхні тремтячі життєво важливі органи».
  
  
  Елдон Слаггард закрив велику чисту книгу. "І саме так Бог хоче, щоб ми чинили з його ворогами. Хіба ти не приєднаєшся до нього зараз і не вразиш мусульманина за Ісуса?"
  
  
  Елдон Слаггард глибоко зітхнув і спрямував у камеру сталевий погляд.
  
  
  "Це скорочення", - вигукнув режисер. Червоне світло згасло, і Елдон Слаггард дістав носову хустку і витер мокре від поту обличчя. Він зазирнув собі під пахви. Вони були мокрими.
  
  
  "Це було чудово, Ел. Я ніколи не бачив тебе краще".
  
  
  "Дякую. Нехай консультанти mah MEDIA перевірять це. Потім приготуйтеся показати це в рекламних роликах сьогоднішнього шоу. Один під час першої перерви і ще один під час останньої".
  
  
  Елдон Слаггард покинув студію. Якби це не змусило їх напружитись і дзвонити тисячами, то нічого б не змусило.
  
  
  Цього разу все мало спрацювати. Він відчував це глибоко всередині себе.
  
  
  Через три години програма Ейдона Слаггарда "Розійдись з Богом" виходила в прямий ефір. Після перших п'ятнадцяти хвилин, протягом яких режисер продавав записані на касету молитви Елдона Слаггарда та п'ятиетапний план Елдона Слаггарда щодо набуття мирських багатств, режисер переключився на рекламу Хрестового походу.
  
  
  Елдон Слаггард спостерігав за тим, що відбувається на моніторі. Він подумав, що ще ніколи не вкладав стільки пристрасті у свій голос, стільки вогню у свою промову.
  
  
  У нього були на те вагомі причини. Він вірив у свій Хрестовий похід. Сьогодні це звучало так само добре, як і тоді, коли Вікторія Хоар, ковзнувши язиком його живота до джекпоту, вперше пояснила йому це.
  
  
  "Ваше служіння летить у тартарари", - сказала вона.
  
  
  "Я знаю це. Всі це знають. І я не самотній. Ця телевізійна штука була доведена до смерті".
  
  
  "Не кажи. Слухай".
  
  
  "Ти не розповідаєш мені нічого, чого я вже не знаю. Чого я хочу-мммм. Аааа ... о, Боже".
  
  
  Коли рота Вікторії Хоар відірвався, вона продовжила говорити. Вона оволоділа безроздільною увагою Елдона Слаггарда. Він тремтів з голови до ніг.
  
  
  "Проблема в тому, що ви націлилися на ту саму аудиторію, що й інші. Усі ловили рибу в одному ставку".
  
  
  "Ось де великі гроші. Літні леді. Вдови. Самотні. Більшість з них отримують допомогу або соціальний захист. У них немає нічого, крім відчаю. Я звертаюся до них і я кажу: "Ви даєте мені частину цих грошей в ім'я Бога, і Бог поверне вам утричі". Вони вірять у це. Я називаю це "Інвестуванням у Небеса". "
  
  
  "Я називаю це просочуванням легковірних".
  
  
  "Це працює".
  
  
  "Спрацювало. Але не більше".
  
  
  "Думаю, це спрацювало надто добре", - розмірковував Елдон Слаггард, дивлячись у стелю.
  
  
  "Ідея здорова. Але тепер ви переслідуєте другу з можливих найбільш легковірних демографічних груп".
  
  
  "Другий?"
  
  
  Вікторія Хоар твердо кивнула. "Друге".
  
  
  "Немає нічого легковірнішого, ніж сімдесятип'ятирічна вдова, якій нема чим зайнятися, крім як дивитися ігрові шоу і слухати, як скриплять її суглоби", - категорично заявив преподобний Слаггард.
  
  
  "Маленькі старенькі не вирушають воювати".
  
  
  "Звичайно, ні. Хто був би настільки божевільним, щоб..."
  
  
  "Підлітки".
  
  
  "А?"
  
  
  "Особливо хлопчики-підлітки. Дівчатка, здається, дорослішають швидше".
  
  
  "У хлопчиків-підлітків немає наявного доходу. З яким не можна розлучитися. Усі вони витрачають його на дівчаток-підлітків, машини, наркотики чи щось ще. Молодь цієї країни збирається пристраститися до трави".
  
  
  "Тобі не потрібні їхні гроші".
  
  
  "Звичайно, хочу. Гроші – ось у чому суть гри в Бога".
  
  
  "Не тоді, коли ти можеш володіти їх тілами", - сказала Вікторія Хоар, проводячи своїми тонкими пальцями по його напомадженому волоссі.
  
  
  "Я не хочу їхнього тіла. Я хочу твоє тіло".
  
  
  "Ми повернемося до цього. Але послухай. Ти пам'ятаєш свою європейську історію? Хрестові походи?"
  
  
  "Я не часто ходив до школи".
  
  
  "Але ви знаєте, що то були за хрестові походи?"
  
  
  "Звичайно, у Сліма і Джеймі був один, перш ніж вони зовсім влипли. Вони назвали це своїм хрестовим походом за готівку. Я розсміявся, коли вперше почув про це, але сміливий підхід, мабуть, спрацював. Вони розгрібали цю справу доти. , поки туш Джеймі не потекла під час зливи на прес-конференції, і всі побачили, що вона була "він", надав нового значення терміну "Телевізійний євангеліст".
  
  
  "Це інший вид хрестового походу. Перші хрестові походи були започатковані в ісламському світі папами. Це було трохи схоже на вашу операцію. Шахрайство. Вони закликали солдатів повернути Єрусалим в ім'я Бога, але насправді вони просто використали Бога як привід для захоплення земель і пограбування. На якийсь час це теж спрацювало. Вони довгий час володіли Єрусалимом".
  
  
  «Яка мені від цього користь?
  
  
  "Я не говорю про Єрусалим. Я говорю про деякі з найбажаніших земель на землі".
  
  
  "Палм-Спрінгс?"
  
  
  "Ні. Такі місця, як Іран. Ірак. Місця, багаті на нафту".
  
  
  "Нафта в наші дні сечі не стоїть. Запитайте будь-якого техасця".
  
  
  "Не зараз. Не сьогодні. Десять років тому, так. Але не зараз. Ти знаєш, чому ні, Ел?"
  
  
  "Цього надто багато. Ринок перенасичений. Як у мене".
  
  
  "Цього завжди було надто багато. Але це ірано-іракська війна. Поки вони воювали, вони продавали дешево, щоб підтримувати у робочому стані свої військові машини. Тепер вони продають дешево, щоб відновити свою зруйновану економіку. ОПЕК практично в руїнах через це "Ціни на нафту зараз настільки низькі, що в Х'юстоні не можуть дозволити собі добувати нафту, яка, як вони знають, там є. Навіщо турбуватися? Іранці чи іракці знизять свої ціни всього на десять доларів за барель".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Отже, якби хтось, якась видатна особистість, змогла отримати контроль над цими багатими на нафту районами, вони могли б диктувати ціни на нафту. І багато іншого".
  
  
  "Звідки ти так багато знаєш про цю нафтову погань?"
  
  
  "Мій тато у нафтовому бізнесі".
  
  
  "І яким бізнесом ви займаєтеся?"
  
  
  "Бізнес задоволень", - сказала Вікторія Роар із неприємним сміхом, перш ніж знову накинутися на нього. Коли преподобний Елдон Слаггард відірвався від стелі, він, задихаючись, запитав:
  
  
  "Як я можу зробити так, щоб це сталося?"
  
  
  "У вас є кабельна телевізійна мережа, яка може охопити мільйони людей. У вас потужна манера говорити. Ви можете займатися вербуванням. Просто спрямуйте свої зусилля на охоплення підлітків Америки. Вони відгукнуться. Діти в наші дні дуже мілітарні. Як ви вважаєте, чому фільми про В'єтнам такі масштабні? Змусіть їх працювати проти Ірану. Викладіть все начистоту. Ми розіб'ємо тут табір. Ми відокремимо цікавих від відданих, а потім навчимо відданих боротися».
  
  
  "Як нам доставити їх до Ірану?"
  
  
  "У мене все ще є зв'язки в нафтовому бізнесі. Надай цю частину мені. Ти доставиш хрестоносців, а я відправлю їх у хрестовий похід".
  
  
  "Я не знаю. Я відчуваю спокусу. Але Іран. Це велике місце".
  
  
  "Сім років війни позбавили Іран воїнів. Його економіка занепадає. Це нація-парія. Це навряд чи зможе стримати різношерстих повстанців-моджахедів, і половина населення бачитиме у нас визволителів. Якщо ми зможемо утримувати нафтові родовища досить довго, країна порине в анархію. На кожному ліхтарному стовпі висітиме мулла. Ми можемо просто увійти. Повір мені”.
  
  
  Преподобний Елдон Слаггард замислився. Нарешті він запитав: "Чи можу я, як і раніше, працювати зі старенькими на стороні?"
  
  
  "Все, що ти хочеш", - сказала Вікторія Хоар, сідаючи та потягнувшись за своєю акуратно складеною спідницею.
  
  
  "Привіт! А як щодо тебе?" Запитав Елдон Слаггард.
  
  
  "А як же я?" Відповіла Вікторія, розсіяно застібаючи ліфчик.
  
  
  "Я двічі відбувся. Ти навіть жодного разу не відбувся. Хіба ти не хочеш?"
  
  
  "Ні. Мені подобається змушувати речі відбуватися".
  
  
  Вони повторюються, подумав Елдон Слаггард. Ролик про новий хрестовий похід навіть не дійшов до кінця, а телефонні мережі вже спалахнули. Новобранці дзвонили зі швидкістю три дзвінки за секунду. Волонтери, які чергували біля телефонів, швидко записали імена новобранців. Цього разу Елдон Слаггард збирався розпочати масштабніший і якісніший хрестовий похід. Той, що спрацює. Тепер він міг відчувати успіх.
  
  
  Крім того, як сказала Вікторія Хоар тільки цього ранку, Елдон Слаггард не мав вибору. Він розлютив мулл у Тегерані. Вони полювали на нього. І такі, як вони, ніколи не здавалися, доки не домагалися свого або їх не переїжджали.
  
  
  Вони не дістануться преподобного Елдона Слаггарда, пообіцяв він собі. Жодних сиррі. Навіть якщо затока Першінг стане червоною від крові.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  "Ти дуже гарний у тому, що робиш", - сказала Вікторія Хоар людині, яку вона знала як Римо Клівера.
  
  
  "Він адекватний", - пирхнув Чіун.
  
  
  "У мене все гаразд", - сказав Римо. Вони були у конференц-залі Елдона Слаггарда. Вікторія Хоар дивилася у темні очі Римо. Римо дивився на її груди. Він вирішив, що його перше враження було хибним. Вони не були надто маленькими. Вони просто так виглядали. Ймовірно, вони були ідеально пропорційні стрункам Вікторії Хоар, схожого на вугра.
  
  
  "Саме це я і сказав", - вставив Чіун. "З ним все гаразд. Інше слово для "адекватного". Я радий, що він це визнає".
  
  
  "О, він просто скромничає".
  
  
  "Не він", - сказав Чіун, дивлячись на пару з неприхованим занепокоєнням. Вікторія Хоар підпливла до Римо, ніби вона була квіткою, а вона бджолою. Чи все було навпаки? У будь-якому разі, вони зближалися перед зляганням. Чіун знав ознаки. Йому треба було щось із цим зробити, поки Римо не зірвав їхнє завдання.
  
  
  "Ні, не він", - повторив Чіун, раптово з'являючись у проміжку між ними. Він глянув на мрійливе обличчя Вікторії Хоар. "З іншого боку, я скромний. Надзвичайно скромний. Можливо, неперевершена як скромна людина".
  
  
  Але біла жінка на ім'я Вікторія Хоар не зійшла до того, щоб звернути увагу на Майстра Сінанджу. Вона продовжувала дивитись у суворе обличчя Римо. Чіун подивився знову. Вираз обличчя Римо більше був суворим. Воно пом'якшилося. Найгірше, воно було м'яким.
  
  
  "Арггх!" Сказав Чіун.
  
  
  "Що це ти сказав, тату?" Запитав Римо.
  
  
  "Я сказав "Арггх!"
  
  
  "Я так і думав", - розгублено сказав Римо.
  
  
  "Чому б мені не показати вам територію?" Несподівано сказала Вікторія Хоар, беручи Римо за руку. "Познайомлю вас із чудовою роботою Елдона Слаггарда World Ministries".
  
  
  "Гарна думка", - сказав Чіун, беручи Вікторію Хоар за вільну руку. "Ти можеш показати нам обом околиці". Вікторія Хоар відчула руку Чіуна у своїй. Це була сильна рука для такої крихкої на вигляд і з тонкою кісткою. Вона подивилася вниз на блискучу голівку крихітного азіату, яка була лисою, якщо не рахувати двох білих пучків волосся над кожним вухом. Чіун усміхався їй. Він був схожий на досить маленького ельфа. Але його руки терли одне одного складні кістки її долоні. Це завдавало біль. Вікторія Хоар спробувала вивільнити свою руку, але маленька азіатка не відпускала її.
  
  
  "Так, звичайно. Я мала на увазі вас обох", - болісно видихнула вона.
  
  
  Тільки тоді тиск припинився.
  
  
  Коли вона виводила їх із кімнати, Вікторія нікого не тримала за руку.
  
  
  "Що з нею?" - Що з нею? - прошепотів Римо, коли вони йшли за Вікторією Хоар коридором у прохолоду пізнього весняного дня.
  
  
  "Непостійний", - сказав Чіун. "Я подивився б цей фільм".
  
  
  "Забавно. Усього хвилину тому вона здавалася такою теплою".
  
  
  "Певна ознака непостійності", - сказав Чіун. Він обвів поглядом чотирикутне подвір'я. "Очевидно, ми працюємо на людину, якій подобається бачити своє ім'я на всьому".
  
  
  Почувши це, Вікторія Хоар повернула голову. "Преподобний Слаггард вірить у прославлення Бога", - сказала вона. Вона адресувала свою заяву Римо, а чи не Чіуну. Римо посміхнувся. Вона усміхнулася у відповідь. Чіун вирішив, що настав слушний момент висловитися.
  
  
  "Як нанесення його імені на кожну будівлю прославляє Верховного Творця?" він запитав.
  
  
  "Преподобний Слаггард - представник Бога землі. Те, що прославляє преподобного Слаггарда, прославляє Бога".
  
  
  "Хто сказав?" - спитав Чіун.
  
  
  "Тихіше, Папочка", - застеріг Римо. "Вікторія пояснює".
  
  
  "Клич мене Вікі, якщо хочеш", - сказала вона, імпульсивно знову беручи Римо за руку. Чіун підійшов до неї з іншого боку, щоб узяти іншу руку. Очевидно, ця біла жінка була впертою. Але Чіун побачив, що вона обвила рукою руку Реми, а іншу поклала йому на передпліччя.
  
  
  "Я поставив питання", - роздратовано сказав Чіун. "Хто сказав, що ця людина представляє Верховного Творця?"
  
  
  "Та ж преподобний Слаггард знає", - сказала Вікторія Хоар, начебто це все пояснювало. "Одного разу він постив, і Бог промовив до нього. Бог дав йому святе захоплення і сказав йому збудувати все це ".
  
  
  "Чи були якісь свідки?"
  
  
  "Ні. Чому має бути? Особистий представник Бога ніколи б не збрехав, чи не так?"
  
  
  "Останнім часом я багато думав про Бога", - сказав Римо.
  
  
  Поки вони йшли, Вікторія зазначила, що тільки минулого місяця преподобний Слаггард зібрав більше мільйона доларів, які він пожертвував народному народу Ефіопії.
  
  
  "Раніше це становило два мільйони на місяць, але пожертвування скоротилися. Ці погані релігійні діячі", - додала вона змовницьким тоном.
  
  
  "Які погані релігійні діячі?" Запитав Римо.
  
  
  "Ну, є Слім і Джеймі Баркер, Мораль Роббінс..."
  
  
  "Ніколи про них не чув", – сказав Римо.
  
  
  "Ти що, телевізор не дивишся?" Вікторія Хоар хотіла знати.
  
  
  "Ні, не зовсім", - сказав Римо.
  
  
  "Чи читати газети?"
  
  
  "Я намагаюся бути в курсі недільних приколів", - сказав Римо.
  
  
  "Добре", - сказала Вікторія Хоар.
  
  
  - Як довго цей Нероба жертвує гроші голодуючим ефіопам? Несподівано втрутився Чіун.
  
  
  "О, я не знаю. Роки".
  
  
  "Більше двох?"
  
  
  "Принаймні троє".
  
  
  "Тоді чому ефіопи все ще голодують? Якби ви дали їм понад сімдесят два мільйони доларів, навіть ефіопи могли б знайти спосіб нагодувати своє населення", - сказав Чіун.
  
  
  "Я справді не знаю", - відповіла Вікторія Хоар. "Я ніколи не думала про це. Я думаю, вони розмножуються швидше, ніж ми встигаємо жертвувати гроші".
  
  
  "Це не має сенсу", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  "На мою думку, звучить непогано", - весело сказав Римо. Він знову дивився Вікторію в очі. Чіун був упевнений, що ще хвилина, і вони впадуть на траву і почнуть злягатися на очах у всіх. Майстер Сінанджу озирнувся. Можливо, якби він удав, що спотикається про щось і розбиває це, заклинання було б знято. Серед чотирикутника височів хрест. Він виглядав як золотий, але Чіун з першого погляду зрозумів, що це лише відполірована до блиску латунь. На горизонтальній перекладині хреста було вигравірувано напис: "Поступай з іншими..."
  
  
  "Чому відсутня решта цитати?" Раптом спитав Чіун. Він вирішив не знищувати хреста. Знаючи нинішню чутливість Римо, він, мабуть, звинуватив би Майстра Сінанджу у порушенні якогось дурного табу білих.
  
  
  "Що?" - різко обернувшись, спитала Вікторія Хоар. Її очі простежили за пальцем Чіуна, що вказував на хрест. "Ах, це. Я думаю, вони не змогли вмістити все це".
  
  
  "Тут достатньо місця", - сказав Чіун.
  
  
  "Преподобний Слаггард каже, що це легше запам'ятати".
  
  
  "Це змінює сенс", - сказав Чіун.
  
  
  "Він завжди такий?" Запитала Вікторія Римо. Римо кивнув головою.
  
  
  "І це один із його добрих днів".
  
  
  "Я чув це", - відрізав Чіун. Він поспішив наздогнати їх. Жінка вела Римо до будівлі з написом "Всесвітнє мовленнєве міністерство". Чіун розумів, що це пов'язано з телебаченням. Можливо, ця жінка хотіла поєднатися з Римо перед телекамерою, щоб побачив увесь світ. Майстер Сінанджу чув, що в Америці є повії, які займаються подібними речами за гроші. Він вирішив, що вони потрапили в порочне місце і чим швидше вони виконають це завдання, тим краще.
  
  
  Звичайно, саме в цей момент Римо вирішив висловити те, що було в нього на думці.
  
  
  "Знаєш, мені тут ніби як подобається. Це нагадує мені про той час, коли я ходив у недільну школу. Хрести. Прохолодний вітерець на траві. Все таке чисте. Буквально днями я подумав, що минуло багато років відколи я був у церкві. Чи не так, Чіуне?"
  
  
  "Я не посвячений у твої безглузді думки", - пробурчав Чіун. "За винятком тих випадків, коли ти наполягаєш на тому, щоб вигукувати їх будь-кому, хто готовий слухати".
  
  
  "Багато людей знаходять внутрішній спокій завдяки преподобному Слаггарду", - музично прокоментувала Вікторія. “Буквально днями він розповідав мені, що досяг чудового успіху у хлопчиків-підлітків. Я думаю, їх тягне до нього, тому що він так наповнений Святим Духом”.
  
  
  "Я думаю, всі тут багато моляться".
  
  
  "Ти жартуєш?" Сухо спитала Вікторія. "Преподобний Слаггард змушує мене ставати навколішки двічі чи тричі на день".
  
  
  "Я хотів би послухати його проповідь", - сказав Римо.
  
  
  "Він чудовий проповідник. Але він знає всю Біблію напам'ять. Він може відкрити її на будь-якій сторінці і, не дивлячись на сторінку більше секунди, процитувати цілі уривки".
  
  
  "Я знав черницю, яка могла це зробити. Сестра Мері Маргарет", - сказав Римо задумливим голосом. "Вона дуже вплинула на моє життя".
  
  
  - Але за перших ознак розчарування вона відкинула тебе, - вставив Чіун. Римо проігнорував його.
  
  
  "Куди прямують ці люди?" - Запитав Римо. Він вказав на скляну будівлю у формі купола. Перед ним зупинялися автобуси.
  
  
  "Це Храм Дані", - сказала Вікторія Хоар. Це місце, де преподобний Слаггард віддає данину Господу, а його паства віддає данину преподобному Слаггарду. Щодня, після запису своєї щоденної програми, преподобний Слаггард служить віруючим. . У мене є ідея. Чому б нам не подивитися, як він працює? Ми можемо закінчити тур пізніше”.
  
  
  "Тебе це влаштовує, Тату?" Раптом спитав Римо. "Я справді хочу це побачити".
  
  
  Майстер Сінанджу вагався. Він би сказав "ні", але Римо попросив, і на те була інша причина. "Так, давайте підемо все", - сказав Чіун. "Мені цікаво подивитися, як працюють американські релігії. Можливо, я зможу дізнатися, чому вони так захоплюють навіть тих, хто був піднесений над ними".
  
  
  Вони змішалися в групи, що сходяться. Майстер Сінанджу зауважив, що більшість людей були старими. У багатьох були немочі. Дехто ходив на милицях. Інших везли у інвалідних кріслах. Багато суглобів видавали тихі звуки неспіввісності. То тут, то серця билися нерегулярно. Хвороби серця. Він знав, що це поширене явище в Америці. У його рідному селі Сінанджу у Західно-Корейській затоці це було майже нечувано, завдяки постійному харчуванню рибою та рисом.
  
  
  Інтер'єр Храму Дані був великою круглою кімнатою. Дах був схожий на внутрішню частину кришталевого конуса. Його підтримували балки з білої сосни, і промені яскравого сонячного світла стосувалися сидінь, що нагадували пиріг, розрізаний на чотири частини. А в центрі височіло піднесення і подіум з мікрофоном. Кожен елемент був або зі скла, або білої сосни або берези.
  
  
  "Давайте сядемо попереду", - сказала Вікторія Хоар, ведучи Римо за руку. Їй довелося проштовхуватись крізь натовп, щоб потрапити до першого ряду. Коли вона підійшла, вона моргнула.
  
  
  Майстер Сінанджу, що був за ними, уже сидів.
  
  
  "Я залишив місця для вас обох", - сказав він, сяючи. Він вказав на місце ліворуч від себе для Вікторії і місце праворуч від себе для Римо. Решта місць у першому ряду були зайняті.
  
  
  Вікторія сіла на своє місце, киплячи від злості. Римо принюхувався до повітря.
  
  
  "Пахощі", - сказав він.
  
  
  "Сандалове дерево. Жахливий сорт", - сказав Чіун, зморщивши ніс.
  
  
  "Я не знаю. Це трохи нагадує мені про пахощі, які спалювали в Сент-Ендрюсі. Викликає у мене свого роду ностальгію".
  
  
  "Це інше слово, що означає "викликало нудоту"?" - спитав Чіун. Коли зал наповнився, настала довга пауза. Із динаміків зазвучала органна музика. І з-за дверей, завішаних білим, вийшов преподобний Елдон Слаггард. Його м'ясисте тіло було одягнене в білий шовковий костюм, підкреслений канарково-жовтою краваткою. Він піднявся на трибуну під бурхливі оплески.
  
  
  Чіун уважно спостерігав. Ніколи раніше не чув про священика, якого його вірні послідовники вітали б оплесками. Чи це було якоюсь новою рисою, яку білі американці додали до християнства? Можливо, тут таки було чому повчитися.
  
  
  "Ти!" - вигукнув преподобний Елдон Слаггард. Слово відбилося від акустично бездоганних стельових панелей. Оплески змовкли. Відлуння цього слова повисло в просоченому сандаловим деревом повітрі.
  
  
  "Ви! Ви! І ви! Ви всі грішники перед Богом", - заволав преподобний Елдон Слаггард, тицяючи товстим пальцем в аудиторію.
  
  
  "Ви - порох під ногами істинно праведних.
  
  
  "Ти - бруд, який пожирає жалюгідний хробак.
  
  
  "Ви підонки, всі ви. Усі ви!" Святий праведний голос преподобного Елдона Слаггарда рознісся Храмом Дані.
  
  
  "Очевидно, він має на увазі не лише свою службу безпеки", - прошепотів Майстер Сінанджу Римо.
  
  
  "Тихіше!" – сказав Римо. "Я хочу це почути".
  
  
  "Всі ви!" - вигукнув Елдон Слаггард. Його погляд пройшовся по першому ряду.
  
  
  Майстер Сінанджу схопився на ноги: "Ти чув це, Римо? Він образив мою приголомшливу особу. За це я..."
  
  
  Римо схопився на ноги. "Сядь! Ти хочеш усе зіпсувати?"
  
  
  "Але він образив мене".
  
  
  “Це просто його стиль. Вони називають це вогнем та сіркою. Це традиція”.
  
  
  "Я називаю це низьким та образливим", - сказав Чіун.
  
  
  "Будь ласка!"
  
  
  Майстер Сінанджу неохоче повернувся на своє місце. Преподобний Елдон Слаггард говорив далі, високо піднявши голову, його голос звучав гучно. Він не помітив спалаху гніву Чіуна.
  
  
  "Ви - личинки у придорожньому смітті", - продовжував преподобний Слаггард, - "Я знаю це. Ви це знаєте. Визнайте це. Не соромтеся. Скажи це разом зі мною: "Я - личинка".
  
  
  "Я личинка", - хором відгукнувся натовп.
  
  
  Майстер Сінанджу обернувся. Море зморшкуватих, хворих осіб виражало захоплення. Їхні роти повторювали шалені образи преподобного Елдона Слаггарда.
  
  
  "Це погана новина", - сказав преподобний Слаґґард. Але хороша новина в тому, що ви не звичайні личинки. Ні! Ви Божі личинки.
  
  
  "Алілуйя!" - обізвався натовп.
  
  
  Майстер Сінанджу моргнув. Що це було за безумство?
  
  
  "Святі личинки Господа", - заволав преподобний Слаггард. "Можливо, зараз ви корчитеся у смітті, але в судний день у вас виростуть крила і ви полетите".
  
  
  "Хвала господу!"
  
  
  "Але Бог не дасть тобі цих крил, поки ти не доведеш свою любов до нього. Поки ти не віддаси йому належне. Тепер я знаю, що ти потребуєш. До мене приходять тільки ті, хто потребує. Не можеш сплатити ці рахунки? робиш. Замість того, щоб економити ще кілька тижнів, щоб накопичити достатньо грошей для оплати оренди, дай мені ці гроші. Правильно! Віддай його преподобному Слаггарду. Я збираюся вкласти його для тебе. "Не в компакт-диски. Ні, я збираюся вкласти це в Бога. І Бог відплатить вам тим же, так, сер. Ти знаєш, що навіть якщо ти наскребеш грошей на оренду, термін оплати настане тільки наступного місяця, і тобі знову". доведеться заощаджувати і пощипувати пенні. Але якщо у вас є віра, Бог поверне вам ваші інвестиції. І я не маю на увазі десять відсотків. Ні, я маю на увазі тисячу відсотків. Вам більше ніколи не доведеться заощаджувати”.
  
  
  "Слава!"
  
  
  "Тепер, можливо, хтось із вас скаже: "Преподобний Слаггард, моя проблема не має нічого спільного з грошима. Що ж, радий за вас, я сказав би. Можливо, це здоров'я. Можливо, у вас хвора спина, або люмбаго, або водянка, або щось таке. Ну, ви знаєте, що це не ваша вина, не більше ніж бідність. Це робота сатани! Визнай це!"
  
  
  "Амін!"
  
  
  "Сатана наклав на тебе прокляття! Він позбавив тебе сил. Він отруїв твою кров. Що ж, у мене є ліки і від цього. І це називається вірою. Що це, ви кажете? Я можу чути ваші думки. Господь дозволяє мені заглядати в ваші уми, я такий сповнений Святого Духа сьогодні ввечері.. Ви кажете, що у вас недостатньо віри? Ну, тобі й не потрібно. Тому що в мене є віра. Так, нехай моя віра вкаже тобі шлях. до вас і почати покладати руки на деяких з вас. У вас рак? Я збираюся вас вилікувати. У вас емфізема? Що ж, приготуйтеся знову зітхнути вільно!"
  
  
  "Це захоплююча частина", - прошепотіла Вікторія.
  
  
  "Я чув про зцілення вірою", - сказав Римо.
  
  
  "А я чув про шарлатанство", - огризнувся Чіун.
  
  
  "Але спочатку, - сказав преподобний Слаггард, - мої послушники прийдуть до вас. У них є конверти. Ви знаєте, для чого вони. У них є квитанції за кредитними картками і ці маленькі автомати для заряджання качанки. Не хвилюйтеся, якщо ви не знаєте, як із ними поводитися. Для цього тут мої помічники”.
  
  
  З завішаних дверей вийшла жменька чоловіків і жінок у білому одязі. На чоловіках були білі костюми з білими туфлями та краватками. Жінки були у скромних білих сукнях. Те, як були одягнені чоловіки, нагадало Римо його костюм для першого причастя.
  
  
  Вони пройшли крізь юрбу. Жінки роздавали конверти на одному кінці кожного ряду крісел. Чоловіки забирали їх після того, як їх передавали набиті готівкою на інші кінці. Тих, хто вирішив розплатитися кредитною карткою, запросили до проходів, де були встановлені маленькі складні столики. Автомати з кредитними картками працювали з такою регулярністю, начебто мільйон двигунів працювали над якимось невтомним завданням.
  
  
  Вузькі очі Чіуна розширились. Данина. Цей священик вимагав данини від своїх послідовників. Йому було цікаво, що Римо скаже з цього приводу. Але коли він глянув, Римо зачаровано спостерігав за преподобним Елдоном Слаггардом.
  
  
  Преподобний Слаггард читав із Біблії. "Дозвольте мені поділитися з вами цим віршем із останнього послання до Коринтян", - говорив він. "Той, хто поділиться зі мною своїми щедротами, хоч би яким бідним він був, отримає моє благословення. Той, хто віддасть свій останній шекель послідовникам маху, отримає багато натомість". Амінь".
  
  
  "Приголомшливо", - сказав Римо. "Він тільки глянув на цю сторінку. Мабуть, він знає всю книгу напам'ять".
  
  
  "Чому б і ні?" - спитав Чіун. "Він знає всі інші трюки у книзі".
  
  
  "Що це, тату?" Запитав Римо, повертаючись.
  
  
  "Неважливо. Я не розмовляю з глухими та сліпими".
  
  
  Коли збирання грошей припинилося, преподобний Слаггард спустився з подіуму.
  
  
  "Охочі зцілення, побудуйтеся в дві шеренги переді мною", - оголосив преподобний Слаггард, піднімаючи свої руки з безліччю кілець.
  
  
  Перш ніж слова злетіли з його губ, до проходу, в якому він стояв, ринув потік людей. Римо побачив літніх жінок, що зігнулися майже вдвічі. Чоловіки в інвалідних візках. Люди, у яких білки очей були зеленими через хвороби крові та внутрішніх органів.
  
  
  Родичі допомогли чоловікові постати перед преподобним Слаггардом. Його ліва нога була забинтована. Йому довелося стрибати, щоб дістатися місця, його руки лежали на плечах двох інших.
  
  
  "А що в тебе за хворобу, брате?" - спитав преподобний Слаґґард.
  
  
  "У мене подагра", - прохрипів чоловік.
  
  
  "Подагра!" - Сказав преподобний Слаггард.
  
  
  "Я не можу ходити на лівій нозі. Це завдає сильного болю. Ось уже більше трьох років".
  
  
  "Ти знаєш, що таке подагра, брате?" – сказав преподобний Слаґґард так, щоб усі чули.
  
  
  "Так".
  
  
  "Це інше слово для позначення сатани. Тримаю парі, лікар сказав тобі, що він не може тебе вилікувати".
  
  
  "Цілком вірно, преподобний".
  
  
  "І знаєш що? Він мав рацію".
  
  
  У куточках очей старого з'явилися сльози розчарування.
  
  
  "Він не може. Але я можу. І причина, через яку я можу, в тому, що я знаю, що ви не можете позбутися диявола за допомогою таблеток або ліків. Ви позбавляєтеся сатани, виганяючи його. І ви все дивіться. Я збираюся вигнати цього старого диявола на ім'я подагра”.
  
  
  І, поклавши руки на ріжуче волосся чоловіка, преподобний Елдон Слаггард підняв свій голос до крокв. "Сили сатани, я наказую тобі піти. Дайте цьому бідному старому в спокої. Духи Темряви, я виганяю вас!"
  
  
  Старий здригався при кожному викрикутому слові. "Тепер", - сказав преподобний Слаггард, відступаючи назад. "Я кажу тобі, брате, звільнися від кайданів сатани. Ви, з будь-якого боку, відпустіть його. Йому більше не потрібна ваша підтримка".
  
  
  Підтримуюча пара відпустила чоловіка.
  
  
  Залишившись без підтримки, він був змушений перенести свою вагу на туго забинтовану ногу.
  
  
  "Тепер йди до мене".
  
  
  "Я... Я боюся".
  
  
  "Давай, давай. У мене достатньо віри для нас обох. Іди!"
  
  
  Старий зробив нетвердий крок. Ноги підтримували його.
  
  
  "Дивіться", - крикнув він. "Дивіться, я зцілений. Я можу ходити!"
  
  
  "Алілуйя!"
  
  
  "Впевнений, ти можеш ходити". Преподобний Слаггард посміхнувся. "Диявол був вигнаний з твоєї ноги. Тепер ти знаєш, що тобі треба робити далі?"
  
  
  "Молись!" – сказав старий.
  
  
  "Ні. Ти підеш прямо до тієї милої дівчини в білому і покажеш Богу, як ти вдячний. Ти підеш і подвоїш свій внесок".
  
  
  Старий слухняно пішов. Його крок був твердим.
  
  
  "Приголомшливо", - сказав Римо.
  
  
  "Це буде тривати весь день", - сказала Вікторія.
  
  
  "Тьху!" - з огидою в голосі виплюнув Чіун. Він спостерігав, як старий підійшов до дівчини і простяг їй ще грошей. Потім чоловік повернувся на своє місце. До того часу, як Чіун дістався свого проходу, він помітив, що знову починає віддавати перевагу своїй забинтованій нозі.
  
  
  Але ніхто більше цього не помітив. Їхні погляди були прикуті до преподобного Елдона Слаггарда. Він лікував маленьку дівчинку від раку підшлункової залози. Маленька дівчинка сказала, що відчула себе краще, коли преподобний Слаггард сказав їй, що вона вилікувалась. Її мати плакала від радості. Наступним був чоловік із цирозом печінки. Преподобний Слаггард поклав руку на живіт чоловіка і крикнув, звертаючись до крокв. Він оголосив, що чоловік зцілений.
  
  
  Майстер Сінанджу помітив сліпого в одній із черг. Він був один. Він просив, щоб його привели до преподобного Елдона Слаггарда. Він хотів бачити знову. У його голосі лунала благання. Тільки Чіун помітив його.
  
  
  Потім двоє одягнених у біле послушників виявили цю людину і взяли її за руки. Тихо, але твердо вони вивели його з ладу та вивели з храму Дані. Навіть крізь крики преподобного Слаггарда Чіун почув, як вони обіцяли відвести його до преподобного Слаггарда, який вилікує його зір.
  
  
  Через годину, коли остання людина викинула свої милиці, сліпий не повернувся. Чіун знав чому. Ви могли переконати будь-кого, що він вилікувався від внутрішньої недуги або що його слабкі кінцівки знову набули сили - принаймні поки зберігалася його ейфорія, - але ніхто не міг переконати сліпого, що він може бачити колір і форму.
  
  
  Чіун насупився, покидаючи Храм Дані. Чи це було тим, що в Америці вважалося вірою? він ставив питання. Чи була це та віра, за яку чіплявся Римо, незважаючи на те, що Сінанджу прояснив його зір і впорядкував його почуття?
  
  
  Римо та Вікторія приєдналися до Майстра синанджа у внутрішньому дворику. Парафіяни поверталися до автобусів. Чіун зауважив, що одному з людей, які залишили свої інвалідні крісла, довелося допомогти сісти в автобус.
  
  
  "Хіба це не надихало?" Сказала Вікторія, стискаючи руку Римо.
  
  
  "Ти знаєш, що я відчуваю?" Сказав Римо. "Я почуваюся так само, як раніше, коли виходив зі сповіді".
  
  
  "Дурний?" - спитав Чіун.
  
  
  "Ні. Начебто ... очищений".
  
  
  "Ах. Мені знайоме це почуття", - зауважив Чіун.
  
  
  "Ти віриш? Я не знав, що в синанджі є щось на кшталт сповіді".
  
  
  "У нас немає. У нас є дещо таке ж ефективне".
  
  
  "Так? Що це?"
  
  
  "Нічні горщики".
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу зобразив стурбованість на своєму милостивому обличчі.
  
  
  Не те, щоб когось це хвилювало. Особливо Римо.
  
  
  Пройшов тиждень. Римо стояв за лаштунками студії, де преподобний Елдон Слаггард записував останній випуск своєї програми "Стань із Богом". Чіун не зрозумів значення цієї назви і попросив Римо пояснити її.
  
  
  "Це сленг", - відповів Римо. "Це означає ... бути єдиним із Богом. Ці люди в аудиторії студії хочуть бути єдиними з Господом".
  
  
  "Вони хочуть померти?"
  
  
  "Ні, звичайно ні".
  
  
  "Я збентежений. Хіба в західних релігіях не сказано, що для того, щоб бути єдиним з Вищим Творцем, спочатку має наступити смерть?"
  
  
  "Ну, так. Але деякі люди вірять, що можна пізнати Бога духовно".
  
  
  "Як?"
  
  
  "Я не знаю, як це працює. Але черниці весь час говорили про це".
  
  
  "А, - сказав Чіун, - черниці. І ви повірили їм, хоча вони не надали вам жодних доказів?"
  
  
  "Це віра, Чіуне. Тобі не потрібні докази. Тобі потрібна віра".
  
  
  "У чому?"
  
  
  "У Бозі".
  
  
  "Ти колись розмовляв із цією істотою, яку ти називаєш Богом?"
  
  
  "Ні. Але черниці розповіли мені все про нього. Так само, як преподобний Слаггард робить зараз".
  
  
  "У вас є віра в преподобного Слаггарда?"
  
  
  "Звичайно", - швидко сказав Римо.
  
  
  "І чому?"
  
  
  "Бо він лідер важливого руху. Він робить добро для людей. Він показує їм спосіб стати кращими, якими вони можуть бути. Усі так кажуть".
  
  
  "А якби всі казали тобі, що він лжепророк, ти б і цьому повірив?"
  
  
  "Якщо він не та людина Божа, про яку всі говорять, чому іранці вибрали її для нападу? Дайте відповідь на це питання".
  
  
  "І це ваш доказ святості цієї людини?"
  
  
  "Що це може означати?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Можливо, він їх розлютив".
  
  
  "Звичайно, так і є. Він роками попереджав нас про мусульманську загрозу. Він мені так і сказав. Крім того, навіщо Сміту посилати нас захищати його? А?"
  
  
  "Я бачу, твоя новонабута віра поширюється і на Сміта", - тихо сказав Чіун. "Це сумно". І поки увага Римо була прикута до преподобного Слаггарда, Майстер Сінанджу мовчки відійшов. Він попрямував у відведені для них покої. Житлові приміщення знаходилися у великому човні, який Елдон Слаггард використовував як житлове приміщення. Було пояснено, що Римо і Чіун мали весь час перебувати поруч із преподобним Слаггардом, щоб захистити його від безбожних мусульман.
  
  
  Чіун відповів, що мусульмани не були безбожниками. Інакше вони не були б мусульманами. Вікторія Хоар заперечила, що мусульмани вірять не в Бога.
  
  
  Чіун почав питати її, звідки вона знає, що є істинний Бог, коли усвідомив дурість власного питання. Був лише один Верховний Творець. Розрізнялося лише ім'я, яким різні народи зверталися щодо нього. І через це некорейці воювали упродовж усієї історії.
  
  
  Чіун увійшов до своєї каюти і підійшов до телефону. Зазвичай він зневажав машини. Вони завжди дзвонили, коли він дивився щось особливо цікаве, і дзвінки, зазвичай, були адресовані Римо. Зазвичай всю телефонну роботу виконував Римо, але Майстер Сінанджу не хотів, щоб Римо був присвячений цієї розмови.
  
  
  Чіун зняв слухавку і натиснув "О", викликаючи оператора. На лінії з'явився оператор, і Чіун сказав: "Я хотів би поговорити з Гарольдом Смітом".
  
  
  "Яке місто, будь ласка?" - ввічливо запитав оператор.
  
  
  "Це місто, назване на честь одного з ваших сортів хліба".
  
  
  "Хліб?"
  
  
  "Так, у провінції Нью-Йорк".
  
  
  "Місто чи штат?"
  
  
  "Чи є різниця?" нетерпляче запитав Майстер синанджу. "Це той, де мешкає Гарольд Сміт". Чому ці білі наполягали на тому, щоб давати одну й ту саму назву зовсім різним місцям? Зазвичай назви вкрадені з інших країн. Якось він помітив на карті Каїр, штат Іллінойс, і Карфаген, штат Нью-Йорк. Були також Париж, Техас, і Троя, штат Огайо. Якось Чіун прокинувся від особливо жахливого кошмару, в якому матері його села були змушені знову топити своїх вмираючих від голоду немовлят, як вони робили за старих часів, тому що неосвічені сучасні королі посилали своїх емісарів на переговори з Майстром Сінанджу, штат Юта.
  
  
  "Місто Нью-Йорк знаходиться у штаті Нью-Йорк", - сказав оператор.
  
  
  "Тоді це у штаті Нью-Йорк, тому що Нью-Йорк знаходиться на південь від цього місця, яке називається Фолкрофт".
  
  
  "У мене немає у списку Фолкрофту, Нью-Йорк", - сказав оператор.
  
  
  "Я не говорив, що місто називається Фолкрофт, дурна жінка", - огризнувся Чіун. "Я сказав, що це одна з твоїх назв хліба. Фолкрофт - це будівля".
  
  
  "Немає необхідності кричати, сер", - обурено сказав оператор.
  
  
  "Я чекаю".
  
  
  "У мене є список санаторіїв Фолкрофта в Раї, штат Нью-Йорк. Це те, чого ти хочеш?"
  
  
  "Звичайно. Які ще Фолкрофти існують? Неважливо, - швидко сказав Чіун, розуміючи, що йому, можливо, доведеться слухати дванадцятигодинний перелік всіх інших американських Фолкрофтів. "Я хочу поговорити з Гарольдом Смітом".
  
  
  "А як тебе звати?"
  
  
  "Я під прикриттям, і мені заборонено називати себе".
  
  
  "Е-е, одну хвилину".
  
  
  Через кілька секунд напружений слух Чіуна вловив телефонний дзвінок. Сухий голос доктора Гарольда В. Сміта, відомого в Книзі Сінанджу по-різному як Сміт Перший, Сміт Щедрий, Сміт Бережливий і Божевільний Гарольд, сказав: "Алло?"
  
  
  "У мене терміновий дзвінок для Гарольда Сміта".
  
  
  "Від кого?" Підозрительно запитав Сміт. "Джентльмен відмовляється назвати себе".
  
  
  "Я не приймаю дзвінки від незнайомців", - відрізав Сміт.
  
  
  "Це не незнайомці, це я", - раптово сказав Чіун.
  
  
  "Будь ласка, сер", - сказав оператор. "Вам не дозволяється розмовляти з іншою стороною, якщо він не погодиться прийняти виклик".
  
  
  "Я приймаю", - швидко сказав Сміт. "Продовжуйте, Майстер ... е-е, Майстер".
  
  
  Оператор відключився, і Чіун почав скаржитися.
  
  
  "Імператор Сміт, у нас проблема".
  
  
  "Так?" Голос Сміта був напруженим.
  
  
  "Це Римо. Я боюся, що він не зможе виконати це завдання".
  
  
  "Він поранений?"
  
  
  "Так, психічно травмований. Він сильно страждає. Він говорить про пахощі та незаймана-весталка, яких він знав у своєму минулому житті, і є нова жінка, яка тримає його у своєму рабстві".
  
  
  "Боюсь, романтичних уподобань Римо недостатньо, щоб усунути його від цього завдання".
  
  
  "Це місце отруює його. Я боюся, що якщо він залишиться тут ще трохи, то перейде на бік ворога".
  
  
  "Який ворог?"
  
  
  "Преподобний Слаггард".
  
  
  "У мене немає інформації, яка вказує на те, що Слаггард є чимось іншим, крім мішенню іранських фундаменталістів. Що змушує вас говорити, що він ворог?"
  
  
  "Будь-який, хто вимовляє солодкі слова, які ведуть Римо зі шляху синанджу, є ворогом".
  
  
  "Зрозуміло. Ви хочете сказати, що Римо переживає якесь релігійне звернення?"
  
  
  "Я б так це не назвав. Я назвав би це зверненням. Це все, про що він зараз говорить. Віра, гріх та інші дрібниці".
  
  
  "Мені шкода, майстер Чіун. Я згоден з вами, що якщо Римо переживає релігійне пробудження, це може викликати у нас проблеми, але прямо зараз це завдання має бути виконане. Ти чогось навчився?"
  
  
  "Так. Це було під час телевізійної програми цього священика. Він розпочинає Хрестовий похід".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Хрестовий похід", - повторив Чіун. "Ти що, не знаєш своєї історії?"
  
  
  "Звичайно, хочу", - роздратовано сказав Сміт, і образа в його голосі цього разу збіглася з образою Чіуна. Він пишався своїми відмінниками з історії, які розпочалися у п'ятому класі і тривали досі, що є невпинним свідченням старанності Сміта та відсутності нормального соціального життя аж до закінчення Дартмутського коледжу.
  
  
  "Тебе це не турбує?"
  
  
  "Я гадаю, ви неправильно зрозуміли", - резонно зауважив Сміт. "Слаггард говорить не про хрестовий похід у сенсі старих вторгнень у Святу Землю, а про хрестовий похід за коштами".
  
  
  "Я теж бачив, як він виманює у людей гроші обманом. Але я чув слова, які він промовив. Він говорив про священну війну".
  
  
  "Багато хто з цих телевізійних служителів випрошує гроші різними способами. І незалежно від того, наскільки сумнівними можуть бути методи Слаггарда, нас непокоїть не це, а будь-які дії, які могли привернути увагу іранської ієрархії".
  
  
  “Тоді відправте Римо та мене до Ірану. Нас там знають. Ми поговоримо з їхнім халіфом. Ми знайдемо ваші відповіді та укладемо відмінний договір. Але в цьому місці ми нічому не навчимося і, можливо, втратимо нашого Римо”.
  
  
  "Прошу вибачення, майстер Чіун. Відносини з іранцями в даний момент дуже делікатні. Ми не можемо, щоб нас бачили у ділових відносинах з ними, і ми не сміємо заважати їм більше, ніж вони заважали. Зробіть усе можливе для досягнення цієї мети. побачення".
  
  
  Майстер Сінанджу жбурнув трубку. Звісно, вона тріснула. Чому вони наполягали на виготовленні цих дратівливих інструментів із пластику, а не із заліза? Залізо не розбивається при звичайному використанні.
  
  
  Повернувшись до комп'ютера у своєму офісі у Фолкрофті, доктор Гарольд В. Сміт спохмурнів. Він був стурбований ситуацією, що склалася. Для Чіуна було незвично зв'язатися з ним. Без сумніву, його турбота про Римо була викликана добрими намірами, навіть обґрунтованою, але час був дорогий.
  
  
  Сміт уже помічав ознаки нової хвилі терористичної діяльності.
  
  
  У Бостоні приватна охоронна агенція, співробітники якої складалися з ліванських студентів-інженерів, демонструвала раптовий сплеск активності, що не має нічого спільного з його клієнтами з Біллабі. Сміт попередив бостонське відділення ФБР.
  
  
  У Бейруті члени підтримуваного Іраном угруповання "Хезболла" виходили з міста в транзитні пункти, імовірно прямуючи на Захід. Сміт попередив імміграційну службу США.
  
  
  А в Ірані іранський парламент закликав до суворого покарання за агресію США. Іран завжди закликав до того, щоб США покарали за уявну агресію. Це була повсякденна діяльність, спрямована на підтримання життя їхньої Революції. Сміт назвав деталі. Зазвичай це було те саме. Уявна нісенітниця, що поширюється для внутрішнього споживання.
  
  
  Те, що виявив Сміт, було звичайною істерією та погрозами. Іран заявив, що сили вторгнення США намагалися проникнути до країни. Вони вимагали доказом кількох тіл американських найманців, і вони взяли в заручники американський нафтовий танкер Seawise Behemoth, який використовувався для контрабанди сил вторгнення. Комп'ютери Сміта повідомили йому, що не було жодних зв'язків, що простежуються, між нафтовою компанією, якій належав танкер, і організацією Слаггарда.
  
  
  На вулицях Тегерана щодня проходили демонстрації, в ході яких передбачуваний призвідник нападу, преподобний Елдон Слаггард, був спалений у вигляді опудалу на дерев'яному хресті.
  
  
  Сміт мало не засміявся вголос. Ідея телевізійного проповідника, що завдає військового удару Близькому Сходу у співпраці з нафтовою компанією, була надто дивною навіть для іранської пропаганди.
  
  
  Один елемент, виявлений у його комп'ютерному пошуку, привернув увагу Гарольда Сміта.
  
  
  Подружня пара із Сапульпи, штат Оклахома, Дон та Бессі Бу, подавали позов проти преподобного Елдона Слаггарда. Вони стверджували, що їхній син Ламар вирушив у відступ до християнського табору Слаггарда і зник.
  
  
  За словами людей Слаггарда, Ламар Бу залишив притулок лише через тиждень, пославшись на нестачу віри. Намиста спростували це твердження, представивши листи від свого сина, імовірно написані більш ніж через місяць після того, як люди Слаггарда заявили, що він залишив християнський табір як доказ їхньої історії.
  
  
  Хоча здавалося, що це лише випадок молодої людини, яка, можливо, не змогла зустрітися віч-на-віч зі своїми батьками через те, що не виправдала їхніх очікувань, Сміт викликав усі доступні дані з файлу news-media. На цьому етапі не можна було забувати про щось незвичайне, що відноситься до преподобного Елдону Слаггарду і його служіння, яким би незначним воно не було.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Червоний вогник згас, і преподобний Елдон Слаггард упав у плюшеве крісло. Прожектори над головою вбивали його. Оператори почали прибирати зі знімального майданчика своє тепер бездіяльне обладнання.
  
  
  "Ел, я маю тобі сказати", - палко сказав режисер, "це було твоє найкраще шоу за всю історію. Ти була позитивно натхненна".
  
  
  "Дякую", - сказав преподобний Елдон Слаггард, витираючи піт з чола. Двічі змінивши носові хустки, він побачив, що тканина все ще залишається мокрою. Він думав про те, що цього разу він не був позитивно натхненний. Він був натхненний негативно. Якби він не набрав достатньо рекрутів, щоб змінити ситуацію, його голова опинилася б на посаді в Персії, чи хоч би як це зараз не називалося. "А тепер, зроби мені ласку? Заберіть усіх цих технічних фахівців і знайдіть мені Вікторію Хоар".
  
  
  "Перевірка".
  
  
  Поки преподобний Слаґґард чекав, хтось підійшов до нього ззаду.
  
  
  "Я просто хотів сказати вам", - сказав голос, коли преподобний Слаггард підстрибнув на фут у повітря від переляку, "яка це була надихаюча проповідь".
  
  
  "Ух ти! Не смій більше так підкрадатися до мене!" - сказав преподобний Слаггард, впізнавши свого охоронця.
  
  
  "Вибачте!" Сказав Римо сором'язливим голосом.
  
  
  "Все в порядку. Я справді заводжуся після однієї з таких речей".
  
  
  "Я хотів запитати, чи не могли б ви мені дещо пояснити".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Раніше ви говорили про покаяння. Коли я був дитиною, ми ходили на сповідь, священик благословляв нас, і ми повинні були вимовити кілька "Аве Марія", пару "Батьки наші" та "Акт каяття". Але як це працює тут?"
  
  
  "На твоїй душі тяжким тягарем лежать гріхи?"
  
  
  "Що ж, - визнав Римо, - минуло якийсь час".
  
  
  "Тобі їх шкода, синку?" - спитав преподобний Слаггард, його голос опустився до маслянистої елейності.
  
  
  "Так".
  
  
  "І ти хочеш, щоб добрий Господь пробачив тебе?"
  
  
  "Ти думаєш, він би зробив це?"
  
  
  "Скільки в тебе із собою грошей?"
  
  
  "Гроші?" Невиразно перепитав Римо. Він порився у своєму гаманці. "Я не знаю", - сказав він, починаючи перераховувати вміст. "Може бути..."
  
  
  "Цього достатньо", - сказав Елдон Слаггард, забираючи гроші. "Тобі пробачено".
  
  
  "Я?" Нерозумно спитав Римо.
  
  
  "Ах так сказав, чи не так, Ах?"
  
  
  "Але це не схоже... Я серйозно..."
  
  
  "Синку, коли ти розповідав священикові про те, наскільки ти грішний, скільки часу тобі потрібно, щоб продовжувати робити те, про що ти соромився сказати священикові, що ти робив насамперед?"
  
  
  "О, кілька днів. Максимум тиждень".
  
  
  "І ти знаєш чому?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Бо все, про що тебе попросив священик, це прочитати кілька молитов. Молитви прості, синку. Молитви дешеві. Будь-який грішник може молитися. Але гроші - це інше. Ти хоч на одну благочестиву хвилину думаєш, що якби кожному грішнику доводилося розщедрюватися на покупки, коли він сповідався у гріху, він би так швидко продовжував грішити?
  
  
  - Ні... - повільно промовив Римо.
  
  
  "Ні! Це вірно! Ні, він би не став. Він би завагався. Він подумав би двічі, а потім тричі. Тому що гроші суттєві. Гроші важливі. Усі це знають. Ти не думаєш, що Бог теж це знає? Ось чому він послав тебе сюди”.
  
  
  "Насправді це була чиясь інша ідея", - вставив Римо.
  
  
  "Той, хто був натхненний Святим Духом!" Брови Римо насупилися в задумі. Він спробував представити доктора Гарольда У. Сміта, керованого Святим Духом. Образ не приходив. Можливо, він недостатньо добре уявляв.
  
  
  "Святий Дух привів тебе сюди. І ти знаєш чому?" Перш ніж Римо встиг відкрити рота, преподобний Елдон Слаггард відповів на своє власне запитання. "Тому що він знав, що тебе потрібно рятувати і що голодуючий народ Ефіопії потребує цих грошей. Тепер це Божі гроші. Їм буде гарне застосування. І ти теж. Ось що я тобі скажу. Я збираюся порадитися з одним із консультантів МА про те , як найкраще переправити ці гроші в Ефіопію. Чому б тобі не перевірити безпеку?
  
  
  "У мене було ще одне питання", - почав Римо.
  
  
  "Для цього буде достатньо часу пізніше. А тепер іди. Ми повинні зберегти цей дім Господній у недоторканності від язичників".
  
  
  Римо неохоче залишив студію. Преподобний Елдон Слаггард дивився йому услід.
  
  
  "У цього хлопчика, можливо, і швидкі руки, - пробурмотів преподобний Елдон Слаггард, - але він не виграє жодного змагання за блискучий розум".
  
  
  Коли Вікторія Хоар знайшла преподобного Слаґґарда, він перераховував гроші Римо.
  
  
  "Як працюють нові співробітники служби безпеки?" — спитала вона.
  
  
  "Можливо, Ау не доведеться платити високому. Він попався на старий прийом "гроші за прощення". Але Ау подзвонив тобі не за цим. У нас інша проблема".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Мої юристи кажуть, що на нас подали до суду. Через одного із цих новобранців. Його батьки кажуть, що нічого про нього не чули".
  
  
  "Я думав, ви доручили своїм співробітникам написати листи додому для всіх них, щоб приховати їхнє зникнення".
  
  
  "А, так. Це той, хто діяв на мене пацифістськи під час останньої фази навчання. Він бачив занадто багато, тому ми переконали його, що якби він ніс прапор Хрестового походу, йому не довелося б носити зброю. але, я думаю, він написав додому, що звільняється, перш ніж ми змінили його думку. Тепер його батьки кричать і твердять, що їх сина викрали чи щось у цьому роді”.
  
  
  "Це може стати серйозним, коли родичі інших новобранців дізнаються про це".
  
  
  "Я не розраховував, що вони всі помруть", - поскаржився преподобний Елдон Слаггард. “Що з ними було не так? У них була найкраща зброя, яку можна купити за гроші. Найкраща підготовка. І найголовніше, у них була мотивація.
  
  
  "Наступний хрестовий похід має бути краще навчений і оснащений".
  
  
  "І більш вмотивований", - додав преподобний Слаггард. "Це моя священна дупа".
  
  
  "У мене є ідея, як це зробити".
  
  
  "Так? Дай мені послухати".
  
  
  "У більш вдалий час. У нас є справи важливіші".
  
  
  "Амін. Поки ми одні", - запропонував преподобний Слаггард, розпливаючись у чеширській усмішці, "як щодо невеликого нечестивого причастя?"
  
  
  "Не зараз. Я хочу перевірити нових співробітників служби безпеки. Вони можуть стати проблемою".
  
  
  "Я помітив, що ти придивишся до високого".
  
  
  "Звичайно. Якщо він пускає на мене слини, він не побачить очевидного".
  
  
  "Гарна думка. Але одна річ, яку я все ще не зрозумів: хто вони? Як вони можуть робити всі ті дивні речі, які вони роблять?"
  
  
  "Я не знаю. Але я думаю, що техніку, яку вони використовували проти старого начальника служби безпеки, було створено ніндзя".
  
  
  "Що це за секта? Ах, не звертайте надто багато уваги на культи".
  
  
  "Ніндзя були японськими агентами-шпигунами. Вони мали чудову скритність і тактику вбивства".
  
  
  "Це зробило б старого японцем. Але не білим. Він не більший японець, ніж мій тато".
  
  
  "Хто знає? Але я з'ясую. Поки Римо вірить у твоє служіння та в мою посмішку, ми можемо контролювати його".
  
  
  "Амінь, сестро".
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Рашид Шираз не мав проблем з митницею в міжнародному аеропорту Монреаля. Його паспорт був гаразд. У ньому було зазначено, що він турок Барсум Басті. Ніхто від Лівану до Анкари не вважав би Рашида турком, але на Заході всіх людей зі смаглявою шкірою об'єднують в одну расову масу, яку називають арабами. Охоронець автоматично поставив штамп у його паспорті.
  
  
  То справді був вирішальний момент. Він пішов першим, на випадок, коли американець усе зіпсує. Він усе ще міг втекти. І в Монреалі, який швидко ставав Віднем сучасного світу шпигунства, було багато людей і багато місць, які могли б надати Рашиду Ширазу безпечний притулок.
  
  
  Ламар Бу запропонував свій паспорт. Він також був фальшивим. Він ідентифікував його як англійця. Якби Ламар говорив тихо, його різкий американський наголос не видав би його.
  
  
  Ламар відповідав на запитання нудним односкладовим тоном, і Рашид хитав. Це спрацювало. Чоловік був настільки зламаний, що робив усе, що просив Рашид, навіть без підказки.
  
  
  У паспорті зі стуком поставили штамп, і Ламар приєднався до Рашида. Вони вийшли з аеропорту пішки та взяли таксі до певного готелю. Протягом години у двері постукали двоє іранців.
  
  
  "Це той самий собака?" - спитав один із них твердим голосом.
  
  
  "Так. Жалюгідний, чи не так?"
  
  
  "Так", - сказав іранець. Він знову звернув увагу на Рашида. “У нас є машина, яка чекає на вас. Перетнути кордон буде легко. Охоронці шукають наркотики та контрабанду. Переконайтеся, що у вас немає з собою зброї. Ви легко пройдете. Інші групуються у точці зустрічі”.
  
  
  "У тебе є карта, де знаходиться цей лжекафіфський Нероба?"
  
  
  "Арі. Ось. І американські гроші. Більше, ніж вам знадобиться. Також тут є фотографія. Вона знадобиться вам, якщо ви хочете знайти його особисто. Він часто переміщається зі свитою".
  
  
  "Можливо, мені це не знадобиться", - сказав Рашид Шираз.
  
  
  "Ваше завдання - викрасти його і привести до нас. Якщо це неможливо, ви можете вбити його, якщо робитимете це болісно".
  
  
  "Я знаю це. Але цей побачить, що я постану перед Слаггардом".
  
  
  "Звідки ти знаєш, що він не зрадить тебе?"
  
  
  "Бо він ненавидить Слаггарда більше, ніж ми", - сказав Рашид Шираз. І щоб довести свою точку зору, він витяг з папки фотографію преподобного Елдона Слаггарда і, поглянувши на неї, вклав у порожні тремтячі руки Ламара Бу.
  
  
  "Це той диявол, який зрадив тебе?" Ретельно запитав Рашид.
  
  
  "А-а-а!" - Сказав Ламар Бу, змінюючи фотографію в зім'яту форму. Потім, видаючи негучні звуки болю, що плакали, він розірвав фотографію спочатку на великі шматки, потім на дрібні. Він зупинився тільки тоді, коли шматочки, що залишилися, були такими маленькими, що його пальці не могли стиснути їх для подальшого знищення.
  
  
  Його губи ворушились. Слова були ледь чутні. Ламар Бу знову і знову шепотів "Марг бар Слаггард" на поганому фарсі.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Римо просунув голову у прочинені двері. "Ви бачили Вікторію?" він запитав.
  
  
  "Занадто часто", - кисло відповів Чіун.
  
  
  "І тобі того ж. Якщо ти її побачиш, скажи їй, що я її шукаю".
  
  
  "Чому?" - спитав Чіун. Він сидів на татамі у своїй каюті на борту яхти преподобного Елдона Слаггарда "Марія Магдалина". Він кип'ятив воду в мідній мисці, підвішеній над крихітною дров'яною піччю. Це був його особистий набір для приготування рису, яким користувалися, коли Господаря не було у цивілізації. Усього кілька годин тому воно прибуло в скрині, покритій золотисто-зеленим лаком, і було відправлено Гарольдом Смітом із санаторію Фолкрофт до ряду пунктів передачі і, нарешті, до Всесвітнього служіння Елдона Слаггарда.
  
  
  "Тому що я попросив тебе", - тихо сказав Римо. У його тоні не було ні роздратування, ні вимогливості. Якщо вже на те пішло, то в ньому була тривога.
  
  
  "Причина не в цьому", - сказав Чіун, висипаючи ложкою зерна коричневого рису з глазурованого контейнера кольору морської хвилі у формі ведмедя. "Причина у тому, чому ти хочеш її побачити? А не інше "чому".
  
  
  "Тому що я хочу".
  
  
  "Зрозуміло. І це якось пов'язане зі стурбованим тоном, який я чую у твоєму голосі?"
  
  
  "Звідки ти знаєш, що маю проблеми?"
  
  
  "Бо ти є. Це самоочевидно".
  
  
  "Так?" Римо переступив з ноги на ногу. "Ну, я подумав, що вона могла б мені дещо пояснити".
  
  
  Чіун раптово обернувся, тримаючи дерев'яну миску з рисом над водою, що весело булькає.
  
  
  "О? Ти думаєш, ця жінка може пояснити, що тебе турбує, краще, ніж я?"
  
  
  Римо повагався. "Так, я вважаю. Імовірно. Це стосується преподобного Слаггарда. І, зрештою, вона його особистий радник".
  
  
  "Я можу розповісти вам усе, що вам потрібно знати про цього священика".
  
  
  Римо був наполовину всередині, наполовину назовні двері. Він подумав мить і зайшов у каюту, зачинивши за собою двері. Чіун вдав, що уважно вивчає рис, що вариться, щоб Римо не помітив легкої усмішки задоволення, що торкнула його губи. Він дозволив останнім крупинкам рису змішатися з рештою.
  
  
  "Я буду рис. Ти будеш трохи?"
  
  
  "Я не голодний", - сказав Римо, приєднуючись до нього на підлозі.
  
  
  Прислухаючись до голосу Римо, Чіун налив ще два повні ковші. Римо вистачить.
  
  
  "Отже", - сказав Чіун, підводячи обличчя. "Що тебе турбує зараз?"
  
  
  "У мене щойно була розмова з преподобним Слаггардом. Я запитав його про отримання вибачення за мої гріхи".
  
  
  "Ах. Це".
  
  
  "І ти знаєш, що він зробив? Він забрав усі мої гроші і сказав, що я прощений".
  
  
  "Чому це тебе дивує, Римо? Преподобний Слаггард забирає у всіх гроші. Для святої людини він поводиться як ненависні збирачі податків, яких римляни колись нацькували на євреїв та християн".
  
  
  "Він знаходить цьому добре застосування. Ви бачили всіх людей, яких він зцілив".
  
  
  "Тьху! Стара гра. Фокусник голосно кричить, змушуючи серце битися швидше, пульс частішати, розум концентруватися. Або він вимовляє заспокійливі слова, які вселяють віру в себе. Або він робить і те, і інше. Я бачив це багато разів у багатьох країнах. "Слаггард робить і те, і інше. А дурні вірять, що вони зцілені".
  
  
  “Я бачив, як ходять кульгаві люди. Інші встають із інвалідних візків”.
  
  
  "Я бачив те саме. Правда в тому, що ці люди зцілили себе самі".
  
  
  "У чому різниця? Вони зцілені, чи не так?"
  
  
  "Різниця в тому, що їх зцілення триватиме тільки до тих пір, поки їхні серця б'ються швидко, а уми наповнені цією вірою. Я бачив, як деякі з них вагалися, повертаючись на свої місця. Більше ніхто не дивився, тому що їхні думки були зосереджені на цілителі, а не на зцілених”.
  
  
  "Якщо ти кажеш, що бачив це, значить, ти бачив це", - пробурмотів Римо, захищаючись.
  
  
  "Так говорить Римо Вільямс, упертий".
  
  
  "Коли преподобний Слаггард сказав мені, що Бог пробачив мої гріхи, тому що я віддав йому всі свої гроші, це мало сенс. Це навіть нагадало мені про деякі твої уроки".
  
  
  "Мій? Як же так?"
  
  
  "Я не знаю. Я думаю, справа була в тому, як він це пояснив. Це почалося як одне, а закінчилося як інше. Сенс, який він висловив, полягав у тому, що якби я був просто пробачений, я б нічому не Але якщо б я заплатив певну ціну, я б навчився не вчиняти ті самі гріхи знову».
  
  
  "Це здоровий глузд. То чому ж ви стурбовані? Ви заплатили податок цій людині, а він пообіцяв вам натомість благословення. Що може бути справедливішим?"
  
  
  "Ну, я не почуваюся так, як у дитинстві, коли йшов зі сповіді. Ти знаєш, очищеним".
  
  
  "Ах, значить, ви допитуєте цю людину?"
  
  
  "Не зовсім. Це не католицький шлях. Це по-іншому. Можливо, я не повинен відчувати те саме, що відчував тоді".
  
  
  "Я думаю, рису для тебе може вистачити", - сказав Чіун, доглядаючи киплячу каструлю. "Якщо я візьму менше, тобто."
  
  
  "Ні, дякую", - сказав Римо, хитаючи головою.
  
  
  "Ти пам'ятаєш, як я вперше навчив тебе долати висоти?"
  
  
  Римо замислився. "Я пам'ятаю, як ти спробував уперше".
  
  
  "От і все".
  
  
  Обличчя Римо затьмарилося. "Ти відвів мене в цей ліс, де у тебе були кілометри колод, покладених від краю до краю. Ти змусив мене зав'язати очі і прикинутися, що колоди перекинуті через яр. Я заліз на нього і пішов пішки".
  
  
  "Це було неважко".
  
  
  "Ні, поки ти не сказав мені зняти пов'язку з очей, і я не виявив, що стою на колоді, підвішеній між двома стволами".
  
  
  "Ти не впав".
  
  
  "Я міг б!"
  
  
  "Ти не впав, коли йшов першими двадцятьма колодами. Чому ти впав з двадцять першого, тільки тому, що воно було не так близько до землі, як ти собі уявляв?"
  
  
  "Справа не в цьому. Я міг би".
  
  
  "Річ у тому, що ти цього не зробив".
  
  
  "Так який сенс переживати це зараз?" - Запитав Римо. У його голосі залунав колишній гнів. Чіун вважав це обнадійливим, хоч і неповажним.
  
  
  "Ти пам'ятаєш, лише через кілька тижнів, коли я знову попросив тебе дещо для мене зробити?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Я попросив тебе пробігти через палаючу кімнату".
  
  
  "Так. Це повертається. Ти відчинила двері, і з різних місць на підлозі з'явилося полум'я. Маленькі вогники. Зовсім крихітні".
  
  
  "І я сказав тобі бігти так, ніби вся кімната у вогні. Бігти із заплющеними очима та затриманим диханням".
  
  
  "І коли я був на півдорозі через маленькі вогні, кімната вибухнула пекельною кулею. Господи, Чіуне, як ти міг?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Просте механічне пристосування. У підлозі були газові ріжки. Сміт встановив їх, коли я наполіг, щоб він збудував мені кімнату для цієї мети. Я просто повернув колесо".
  
  
  "Я міг згоріти вщент", - прогарчав Римо. "Але ти не спопелився. І так ти дізнався, що полум'я слід боятися не більше, ніж води, якщо ти продовжуєш рухатися і не вдихаєш. Але й не в цьому суть даного обговорення".
  
  
  "І в чому, чорт забирай, сенс?" Римо загарчав.
  
  
  "Справа в тому, що, хоча я обдурив тебе з полінами, ти довірив мені кімнату вогню".
  
  
  "Я був дурний. Подайте на мене до суду".
  
  
  "Найдурніший", - поправив Чіун. "Легковірний".
  
  
  "Добре, легковірний".
  
  
  "Безнадійно довірливий. Чудово довірливий. Непереможно довірливий. Невблаганно..."
  
  
  "Добре, добре. Ти висловив свою точку зору. Ну і що?"
  
  
  "Ти все ще не розумієш, про що я говорю?"
  
  
  "Ні!" - обурився Римо.
  
  
  "Мені завжди подобалася ця якість у тобі".
  
  
  "Що я не розумію половини твоїх уроків?"
  
  
  "Ні, що ти легковірна. Менш легковірна людина втекла б у день полін. Менш легковірна людина відмовилася б входити в кімнату крихітних вогнів. Менш легковірна людина навчилася б ставити під сумнів мої запевнення і, можливо, думати самостійно. На тому етапі вашого навчання синанджу роздуми було б небезпечним, можливо, фатальним. На щастя, ви не думали. Ти підкорився. Ти вірив. Ти діяв. І так ти жив”.
  
  
  Римо підняв вказівний палець і описав у повітрі кола. "Ух ти, лайно", - сказав він.
  
  
  Чіун зітхнув. "Я тренував твоє тіло, але знехтував твоїм розумом. Я думав, ти навчишся думати. Ти не навчився. Ти продовжуєш бути легковірним, легковірним і ще раз довірливим".
  
  
  "Ти щойно сказав, що це врятувало мені життя".
  
  
  "Справді. Але я не бажаю, щоб ти вічно був легковірним і довірливим у всьому".
  
  
  "Так? Ну і що?"
  
  
  "І ще одна річ, яку я знехтував. Твоє релігійне виховання".
  
  
  "У мене була фантастична релігійна підготовка".
  
  
  "Якби ти пішов у Сінанджу так само, як пішов на своє релігійне навчання, нас би зараз тут не було. Ти б десь потягував пиво і їв коров'яче м'ясо. І ти був би товстим. Жахливо товстий".
  
  
  "Це кажеш ти", - сказав Римо. Але він проковтнув, наче зголоднів. Чіун гадав, чи це було спогадом про підгорілі котлети з гною, які американці називають гамбургерами, або ароматом свіжого рису, що готується до закипання. Чіун не міг сказати.
  
  
  "Зазвичай корейській дитині розповідають про Верховного Творця до того, як їй виповниться чотири роки. Щодо тебе, то ти вже пережив понад двадцять років і був твердий у своїх переконаннях, навіть якщо ти їх більше не приймав".
  
  
  "Я не думаю, що ти колись розповідав мені про корейську релігійну систему".
  
  
  “Бо це тільки заплутало б вас. У Сінанджу ми не вчимо нашу молодь корейським віруванням. Тільки віруванням синанджу”.
  
  
  "Отже, розкажи мені".
  
  
  "Це дуже просто. Є Верховний Творець, і..."
  
  
  "Як його звати?"
  
  
  "Верховний Творець".
  
  
  "У тебе немає для нього імені? Як Ральф? Чи Чонг?"
  
  
  "Це зухвало", - сказав Чіун. "У Сінанджу ми не припускаємо, що знаємо його ім'я, тому ми називаємо його Верховним Творцем, бо так воно і є".
  
  
  "Навіть Бог?"
  
  
  "Навіть це ім'я. Ні, ми так його не називаємо. Він - Верховний Творець. Він створив усе, включаючи наймудрішу, шляхетнішу, смиренну, вдумливу і розумну істоту, яка будь-коли прикрашала землю своєю ходою..."
  
  
  Чіун зробив паузу, перш ніж закінчити пропозицію. - Кореєць, - сказали Римо і Чіун на одному подиху.
  
  
  Чіун усміхнувся проникливості Римо. Римо насупився фанатизму Чіуна.
  
  
  "Я ніколи не розповідав вам, як Верховний Творець створив першого корейця, чи не так?"
  
  
  "Ні, ти щойно сказав мені, що всі інші раси були нижчими. Я думаю, що термін "качиний послід" використовувався для опису білої, коричневої та чорної рас у сукупності".
  
  
  "Ти повинен був знати це на ранній стадії свого навчання. Щоб ти зрозумів, що дар синанджу був надто добрий для тебе. Це мотивувало тебе".
  
  
  "Це викликало у мене огиду".
  
  
  "Я проігнорую це зауваження і продовжу, ніби ви його не робили. Тепер, коли Верховний Творець глянув униз на свій світ, він побачив землю великої щедрості, багатих фруктів, чистої води. І він назвав цю добру землю..."
  
  
  "Корея", - зітхнув Римо.
  
  
  Чіун усміхнувся, навіть якщо Римо перервав його. Римо сердито глянув на нього.
  
  
  "І бачачи, що ця земля була такою багатою і мирною, - радісно продовжував Чіун, - Верховний Творець зійшов на Корею. І коли він йшов нею, він зустрів тигра і ведмедя. І тигр і ведмідь побачили форму істоти Верховного Творця і попросили, щоб їх зробили схожими на нього, щоб вони стояли прямо на задніх лапах і використовували передні для хапання предметів... І Верховний Творець подумав про це і сказав їм: "Якщо ви підете в ту печеру за наступним пагорбом і почекайте сто днів, я вважаю вас гідними" цього дару”.
  
  
  І так вони пішли. Але печера була темною, і зі стін її капала холодна вода. І так тигр пішов всього через кілька днів. Але ведмідь залишився. , мокрого і чекає на нього".
  
  
  "Він перетворив ведмедя на людину?"
  
  
  "Ні. У жінку. І, бачачи, що ця жінка красива, він спарився з нею. І у них народився син. І цим сином був Тангун, перший кореєць. Це було десять тисяч років тому, і з того часу весь час у Кореї відраховується від першого дня, коли Тангун став на ноги.
  
  
  "Це безглузда історія", - огризнувся Римо.
  
  
  "І я вважаю, що у вас, білих, походження більш величне".
  
  
  "Так, ми робимо. Адам і Єва. Бог створив Адама, а потім він створив Єву з ребра Адама. Це сталося в Едемському саду, де було багато їжі та завжди світило сонце".
  
  
  “З реберця? О, Римо, ти такий кумедний. Принаймні, в основі моєї історії лежить правдоподібність. У моїй історії Верховний Творець не працював із запасними частинами, як якийсь білий механік із засмальцьованими пальцями”.
  
  
  Майстер Сінанджу ляснув себе по кістлявих колінах. Його карі очі весело блиснули. Його тендітне тіло затремтіло від тріумфу.
  
  
  "Це не вся історія", - палко сказав Римо. "А потім Адам і Єва з'єдналися і зробили на світ двох синів, Каїна та Авеля. Каїн убив Авеля".
  
  
  "Типово", - кудахтав Чіун. "Навіть маючи у своєму розпорядженні цілий сад і вдосталь їжі, вони не змогли б ужитися. Які білі".
  
  
  "Я не впевнений, наскільки в це я справді вірю", - неохоче визнав Римо.
  
  
  "О? Це пролом у могутній броні твоєї віри?" спитав Чіун.
  
  
  "Я сказав, що не впевнений. Це біблійна історія. Також є наукові теорії".
  
  
  "Якщо ти збираєшся розповісти мені історію про мавпу", - сказав Чіун, - "можливо, мені доведеться покинути кімнату, щоб пощадити твої білі почуття".
  
  
  “Якось я прочитав статтю у науковому журналі. Ці вчені стверджували, що, проаналізувавши людські хромосоми чи щось на кшталт цього, вони з'ясували, що все людське життя на землі можна простежити до однієї жінки, яка жила в Африці мільйони років тому”.
  
  
  "Одна жінка?"
  
  
  "Одна жінка".
  
  
  "Все життя?" спитав Чіун.
  
  
  "Все життя", - твердо повторив Римо. "Це було доведено. Науково".
  
  
  "Вони, мабуть, не відчували жодного корейця. Нашому народу лише десять тисяч років. І ми прийшли не з Африки".
  
  
  "Все життя", - знову сказав Римо.
  
  
  "І ти повірив у це?"
  
  
  "Науково доведено".
  
  
  "Якщо це так, то як ця жінка туди потрапила?"
  
  
  Римо виглядав сумнівним. "У статті не йшлося", - визнав він.
  
  
  "Там говорилося, як ця жінка, яка з'явилася на світ раніше за всіх інших, завагітніла?"
  
  
  "Ні. Цього не сталося".
  
  
  "Можливо, Верховний Творець взяв її ребро, а потім створив першу людину. Ви, білі, завжди повертаєте свою історію назад".
  
  
  "Це не смішно. І лише тому, що вони опустили кілька деталей, не означає, що вони не довели свою правоту".
  
  
  "Вони ось так упустили дві важливі деталі, а ти прийняв все інше їхнє нісенітниця! Римо, ти перегинаєш палицю. Ти повіриш чому завгодно. Навіть причіпкам преподобного Слаггарда".
  
  
  "Я ще не склав своєї думки про нього. Поки що".
  
  
  "І я не перестав розповідати вам про релігійні вірування синанджу".
  
  
  "Я слухаю".
  
  
  "Я розповідав вам про Верховного Творця. Він живе в місці, яке називається Пустотою. Коли корейці вмирають, вони скидають свої зламані тіла і приєднуються до нього в порожнечі".
  
  
  Рімо чекав. - Що ще? - Запитав я.
  
  
  "Що ще? Що ще може бути?"
  
  
  "А як щодо раю та пекла?"
  
  
  "Дурні історії, створені нечестивими святими людьми, щоб маніпулювати іншими людьми".
  
  
  "А як щодо гріха?"
  
  
  "Це слово священика", - виплюнув Чіун. “Ми віримо, що людина робить помилки. Якщо це невеликі помилки, вона буде навчатися на них. Якщо це великі помилки, вона, природно, заплатить за наслідки своїх дій протягом свого життя”.
  
  
  "А як щодо вибачення?"
  
  
  "Верховний Творець не тримає зла".
  
  
  "А як же Ісус?"
  
  
  "А як же Будда? І Мухаммед? І Зороастр? І Шива?"
  
  
  "Не плутайте мене розповідями про Шива. Я запитав про Ісуса".
  
  
  Чіун знизав плечима. "Тесляр. Підбурювач натовпу. У свій час у нас був контракт на нього, але з'явилося дещо важливіше. На той час, коли мій предок дістався до нього, він був уже мертвий".
  
  
  "Я був вихований у вірі, що він був Сином Божим".
  
  
  "А майстрів синанджу вчать вести відносини з королями, а чи не з їхніми принцами".
  
  
  "У вас безглузда релігійна система, ви знаєте про це?"
  
  
  "Дурачок?"
  
  
  "Це занадто ... занадто ..."
  
  
  "Просто?" - спитав Чіун.
  
  
  "Так. Занадто просто".
  
  
  "Простота – це досконалість, а досконалість – це простота. Верховний Творець знав, що робив. Тепер я бачу, що рис готовий. Хочеш трохи?"
  
  
  "У тебе достатньо?" Запитав Римо, жадібно дивлячись на киплячий казан.
  
  
  "Ні, але я готовий пожертвувати".
  
  
  "Я не хочу забирати весь ваш рис", – запротестував Римо.
  
  
  "Це невелика жертва".
  
  
  Римо вагався. Нарешті він сказав: "Ну, добре. Але не надто сильно".
  
  
  І Чіун посміхнувся про себе. Римо забув білу жінку з хтивим ротом. Все було так, як написано в Книзі Сінанджу: "Жінка - це лише жінка, але рис - це їжа". Одного разу він поділився цим великим прозрінням з Римо, але Римо заявив, що це спотворена приказка білих, яка стосується куріння тютюнових бур'янів, ще однієї брудної звички білих.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Вони приїхали з усієї Америки. На автобусах та велосипедах, на реактивних літаках та пішки.
  
  
  Зі штату Мен, з Техасу, з Каліфорнії, навіть з далекої Аляски. Їхнє волосся було коротким і спадало до лопаток. Вони носили краватки, запонки, сережки та комірці з шипами. Деякі несли дорогий багаж в обох руках, а інші – лише дрібниця у кишені. Вони були молоді та наївні, але суворі не по роках. Вони були ввічливі та непристойні. Але всіх їх поєднувало те, що вони прагнули крові. Мусульманської крові.
  
  
  "Це натовп!" - вигукнув преподобний Елдон Слаггард, спостерігаючи, як вони вливаються у ворота Всесвітнього служіння Елдона Слаггарда із кермової рубки своєї розкішної яхти.
  
  
  "Ні". Вікторія Хоар усміхнулася. "Це армія. Наша армія".
  
  
  "Куди ми їх усіх дінемо?" Елдон Слаггард застогнав. "Як ми їх усіх нагодуємо. Ти хоч уявляєш, скільки їдять підлітки?" Це шостий день. Я ніколи не уявляв собі такої реакції”.
  
  
  "Ми знайдемо місце", – сказала Вікторія. Вона звірилась із планшетом, у якому були пачки паперу. “За моїми підрахунками, ми отримуємо сімдесятивідсоткову реєстрацію. Це після того, як ми відсіємо любителів вечірок за допомогою психологічних тестів”.
  
  
  "Ти впевнений, що сімдесят відсотків - це твердо? Я більше не хочу таких боягузливих, як цей хлопчик Бу".
  
  
  "Ми покращили тести з часів першого хрестового походу. Якщо ці показники збережуться, ми досягнемо чисельності підрозділу протягом тижня".
  
  
  "Що ж, - сказав Елдон Слаггард, спостерігаючи, як його охорона працює з натовпом, - Сподіваюся, ми не збанкрутуємо, нагодувавши їх перед відправкою".
  
  
  Біля воріт люди зі служби безпеки Елдона Слаггарда у формі під пильним наглядом Римо і Чіуна обшукували новобранців, що прибувають, конфіскуючи пляшки спиртного і, в деяких випадках, вогнепальну зброю. Охоронець відібрав дробовик дванадцятого калібру в одного світловолосого хлопчика, і хлопчик запротестував. Він потягнувся за своєю зброєю. Раптом за ним з'явився Чіун, і хлопчик застиг як укопаний і впав. Його забрали, все ще задубілого. Натовп заспокоївся.
  
  
  "Наші нові хлопці зі служби безпеки точно знають, як працювати з натовпом. Але, присягаюся життям, я не можу в них розібратися".
  
  
  "Я теж не можу. Але поки вони роблять свою роботу і не лізуть не у свою справу, я можу впоратися з їхнім перебуванням тут".
  
  
  "У них є інша гра. Я це відчуваю".
  
  
  "Вони не з урядом. Вони не почуваються добре щодо агентів ФБР".
  
  
  "Мені не подобається старий. Він занадто розумний. Для мене Римо - просто знак уваги, але старий змушує мене страшенно нервувати".
  
  
  "Угу", - розсіяно промовила Вікторія Хоар, знову звіряючись зі своїм планшетом. "Вони неймовірно гарні, і вони тут, щоб захистити тебе. Чого тобі боятися?"
  
  
  "Диявол", - стурбовано сказав преподобний Елдон Слаггард. Вікторія Хоар раптом звела очі. Її брови зрушили разом. "Що ти сказав?"
  
  
  "Диявол. Я боюся диявола, і мені не соромно в цьому зізнатися".
  
  
  "Я думав, ти вищий від цього забобонного марення".
  
  
  "Ах так. Я не вірю в Бога. Але диявол інший. Мені снилися кошмари про нього. Іноді я відчуваю, як його волохатие руки стискають моє бідне горло. Коли я прокидаюся, я бачу, як він посміхається мені в темряві. Я не бачу. його обличчя, тільки ці білі зуби, що ширяють у повітрі. Варто мені моргнути, як вони зникають”.
  
  
  "Ти серйозно?" Вікторія насолоджувалась стривоженим виразом обличчя Слаггарда. "Ти серйозно, чи не так?"
  
  
  "Іноді він високий і зелений, з коротким загостреним хвостом. Іноді він маленький і жовтий, з очима, що розуміють, і довгими роговими кігтями. Як той старий китаєць".
  
  
  "Рімо каже, що він кореєць".
  
  
  "Він диявол. Минулої ночі мені наснився сон. Він виповз з-під мого ліжка і відростив шкірясті зелені крила кажана. Потім він забрав мене в пекло. Я прокинувся в поту, як варена свиня, і я навіть не вірю в пекло. Я більше не хочу, щоб він був поряд зі мною”.
  
  
  Вікторія Хоар зітхнула. "Я приставлю до тебе Римо на постійній основі. Чіун може впоратися з усім іншим. Тебе це задовольнить?"
  
  
  "Він сатана!" – повторив преподобний Елдон Слаггард.
  
  
  "Візьми себе в руки. Ти говориш як один із цих чортових мул". Вікторія Хоар голосно зітхнула і повернулася до своїх простирадл. "Тепер у нас шістнадцять преподобних сержантів. Вони повністю пройшли ідеологічну обробку. Я думаю, що безпечно взяти трьох найстаріших і найрозумніших з них і підвищити їх до преподобних. Я призначаю церемонію на сьогоднішній вечір о сьомій."
  
  
  "Так, так, добре", - неуважно сказав преподобний Слаггард.
  
  
  "Я подумав, що ми могли б поквапити деяких із сьогоднішніх новобранців і дозволити їм бути присутніми на церемонії. Потім ти зможеш вимовити свою невелику промову".
  
  
  "Ух-хм".
  
  
  "Вони настільки накачані, коли роблять, що, я думаю, ми можемо ризикнути обробити їх швидше, ніж раніше. Крім того, з такою кількістю, я думаю, нам доведеться перекинути їх до Перської затоки раніше, ніж ми планували, доки вони не охолонули. ".
  
  
  "Вірно, вірно".
  
  
  "Ти слухаєш?" зажадала Вікторія Йоар, клацнувши пальцями у вусі Слаггарда.
  
  
  "Цікаво..." - сказав преподобний Слаггард.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Хто міг послати диявола охороняти мене?"
  
  
  "О, заради бога!" Сказала Вікторія Хоар, кидаючи свій планшет на плюшеві сидіння. Вона обернулася до капітана. "Не могли б ви вибачити нас, будь ласка?"
  
  
  Капітан прокрався геть, не сказавши жодного слова.
  
  
  "Що ти робиш?" - спитав преподобний Елдон Слаггард, коли зрозумів, що спритні пальці розстібають його шорти-бермуди.
  
  
  "Твій мозок сповнений павутиння", - різко сказала Вікторія. "Я збираюся рознести його начисто".
  
  
  "Що? О!" - сказав преподобний Елдон Слаггард, коли відчув, як з нього спадає спідня білизна.
  
  
  Останній з нових добровольців прослизнув через ворота, і Римо наказав закрити їх, коли помітив Вікторію Хоар, що наближається.
  
  
  "Вітання!" сказала вона, обдарувавши його відкритою посмішкою. "Уникав мене?"
  
  
  "Ем, ні", - сказав Римо. "Я був зайнятий".
  
  
  "Що ж, у тебе буде більше роботи. Преподобний Слаггард вирішив, що з цього моменту ти будеш його особистим охоронцем".
  
  
  "Що щодо Чіуна? Ми відключалися".
  
  
  "Він продовжить забезпечувати безпеку території. Але через те, що добровольці прибувають так швидко, преподобний Слаггард вважає, що ви маєте бути поруч із ним увесь час".
  
  
  "Я не звинувачую його. Деякі з цих дітей досить буйні".
  
  
  "Так я помітила", – сухо сказала Вікторія Хоар.
  
  
  "Що за діти з'являються у релігійному притулку озброєними та п'яними?"
  
  
  "Преподобний Слаггард звертається до проблемної молоді нашого часу. Цілком природно, що до нас прийшли покидьки суспільства, наркомани, дрібні хулігани. Але не хвилюйтеся. Через кілька днів у нашому християнському таборі вони будуть марширувати під барабанний бій Господа".
  
  
  "Де знаходиться цей кемпінг?" Запитав Римо. "Я помітила, що ви вивозите їх звідси щодня". Вікторія Хоар насупилась. Чому Римо ставив ці запитання? Його обличчя було не таким відкритим, як раніше. Він здавався більш зосередженим.
  
  
  "Це нижче річкою. Не хвилюйся. Ти побачиш це. Преподобний Слаггард сьогодні ввечері виступить там з промовою".
  
  
  "Мені буде цікаво це почути", - спокійно сказав Римо.
  
  
  "Насправді у тебе може не бути шансу", - швидко сказала Вікторія. "Ти, ймовірно, охоронятимеш будівлю".
  
  
  "Охоронець зазвичай охороняє тіло, а не будинок, в якому знаходиться тіло", - процитував Римо.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Одне з висловлювань Чіуна, у вільному перекладі. Це означає, що якщо я хочу виконувати свою роботу, я маю триматися ближче до преподобного Слаггарда".
  
  
  "Добре зауваження. Але нас більше турбують іранські вбивці, а не некеровані добровольці".
  
  
  "Як скажеш. Думаю, мені краще розповісти Чіуну, - сказав Римо, повертаючись до воріт, де Майстер Сінанджу стояв, спостерігаючи за під'їзною дорогою, у той час як темрява почала просочуватися в повітря, подібно до чорнила восьминога.
  
  
  Вікторія Хоар дивилася йому услід. З того першого дня, лише тиждень тому, вона щодня приваблювала Римо своїм сексуальним фліртом. На превеликий подив, вона виявила, що її тягне до Римо. У ньому було щось таке, якийсь тваринний магнетизм, настільки невловимий, що сам Римо, здавалося, цього не усвідомлював. Вона вирішила, що переспить із ним. Скоріше з цікавості, ніж із бажання. І, якщо пощастить, вона дізнається його справжню мету, якщо така є.
  
  
  Але раптом Римо, здавалося, перестав цікавитись нею так, як раніше. Це спантеличувало. Хто кого грає? міркувала вона, повертаючись до пришвартованої "Марії Магдалини".
  
  
  "План змінюється", - сказав Рімо Чіуну. "Мене призначили охороняти Слаґґарда".
  
  
  "І що я робитиму?" Напружено запитав Чіун.
  
  
  "Ти дотримуєшся контролю безпеки".
  
  
  "Ця людина виявляє безглузде судження, вибираючи помічника Майстра для охорони своєї персони. Невже він не знає, хто ми такі?"
  
  
  "Ні, і давайте так і залишимо", - сказав Римо. "Сьогодні ввечері він виголошує промову в тому християнському наметовому таборі, про який ми чули. Я маю бути там".
  
  
  "Можливо, що відповіді, які шукає Сміт, можна знайти там".
  
  
  "Саме про це я і думаю", - серйозно сказав Римо.
  
  
  "А твої почуття до цього Нероби? Вони стали яснішими?"
  
  
  "Ким би чи чим би він не був, іранці ненавидять його настільки, що полюють на нього. Це все ще утримує його в списку хороших хлопців, наскільки я можу судити".
  
  
  "Тьху! Принаймні твоє ставлення покращилося", - з нещасним виглядом сказав Чіун. "Можливо, я зможу знайти час, щоб супроводжувати тебе в цей табір християн".
  
  
  "Занадто ризиковано. Просто залишайтеся у штабі. На випадок нападу нам потрібні бранці для допиту".
  
  
  "Готово", - сказав Чіун. "І як пройшла твоя розмова з блудницею Вікторією?"
  
  
  "Хто?" Невиразно спитав Римо, не зводячи очей з рульової рубки катера, де мирно похропував преподобний Слаггард у спущених до кісточок шортах.
  
  
  Майстер Сінанджу дозволив собі таємну самовдоволену посмішку.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Рашид Шираз перетнув американо-канадський кордон без пригод. У місті з дивною назвою Берлінгтон, штат Вермонт, він сів на літак до міста з ще дивнішою назвою Саванна, штат Джорджія.
  
  
  Ламар Бу тихо сидів поруч із ним під час польоту. Він заговорив лише один раз, щоб поскаржитися на їжу. Рашид чув, як інші пасажири нарікали на їжу. Він не міг цього зрозуміти. Порівняно з їжею його рідного Ірану, це було чудове частування. Він навіть попросив друге.
  
  
  На той час, коли Рашид Шираз приземлився у Савані, його колишній страх перед подорожжю Америкою зник. Чоловіки його не домагалися, а жінки були чудові. Але він не дозволив собі стати самовдоволеним. То була небезпечна місія. Захоплення означало б жахливі речі. Хоча він уявляв, що тюремна їжа буде непоганою.
  
  
  У терміналі аеропорту Саванни він озирнувся у пошуках людини, яка, як йому сказали, чекатиме на нього. Йому не дали опису, а просто сказали, що він дізнається про свого співрозмовника.
  
  
  І він зробив. Там був гарний бородатий іранець у чорному, що приставав майже до всіх, хто проходив повз нього. Він показував їм сторінки з якоїсь книги. Чи був цей чоловік дурнем? Рашид замислився. Чи можливо, що він показував фотографію Рашида, намагаючись знайти його?
  
  
  Схопивши Ламара Бу за плече, Рашид швидко перехопив іранця у перерві між нападками.
  
  
  "Rahe kojast shomaal?" Рашид палко прошепотів узгоджений код. "У якому боці північ?"
  
  
  "У ма барадара є команда. Валлахи!" - пішов знак у відповідь. "Ми брати. Так написано".
  
  
  "Написано, що ти ідіот!" Рашид прошипів у відповідь. "Чому ти так привертаєш до себе увагу?"
  
  
  "Дивіться", - сказав контакт, показуючи свою відкриту книгу. Рашид побачив фотографії мулл, страчених іранських громадян. Там була петиція, що закликала до повалення Великого Аятоли. Було зібрано багато підписів.
  
  
  "Хто запідозрить антиреволюційного агітатора у шпигунстві?" чоловік сказав, посміхаючись. "Ходімо, на нас чекає машина".
  
  
  Через кілька годин Рашид виявив, що сидить в автобусі, заповненому іншими іранцями. За кермом був його контактер на ім'я Маджід. Автобус був узятий напрокат на пропозицію Ламара Бу, який сидів, зіщулившись, на задньому сидінні, його очі горіли ненавистю з кожною милею, що наближала їх до місця проживання преподобного Слаггарда.
  
  
  "Щодня такі автобуси вирушають до воріт Слаггарда", - сказав Маджид. "Вони заповнені буйними молодими людьми".
  
  
  "Не такий, як ці", - Рашид по-вовчому посміхнувся, махнувши пасажирам. Кожен іранець мав зброю. Їхні кафії були в кишенях.
  
  
  Вони зупинилися недалеко від воріт. Ворота були зачинені.
  
  
  "Ми могли б протаранити ворота", - запропонував Маджід.
  
  
  "У мене є ідея краща", - сказав Рашид, повертаючись туди, де сидів Ламар Бу.
  
  
  "Ти розумієш, де ми знаходимося, Хрестопоклоннику?" спитав він.
  
  
  Ламар Бу кивнув головою.
  
  
  "Ми прийшли до того часу, коли ви відплатите доброзичливій Ісламській Республіці Іран за своє нікчемне життя. Чи можете ви змусити їх відчинити ворота?"
  
  
  "Так", - прошепотів Ламар Бу. Він дивився на підлогу, його очі були порожніми.
  
  
  "Якщо ви зробите це, вам не завдадуть шкоди. Ми гарантуємо це. Ми тільки хочемо зловити цього Неробу". Ламар Бу підвівся. Він подивився Рашиду Ширазу просто у вічі.
  
  
  "Ні, якщо я дістануся до нього першим", - сказав він мертвим голосом. Його тремтячі руки міцно стискали уявний предмет. Рашид зробив подумку переконатися, що Ламар Бу не дотягнеться до горла преподобного Слаггарда. Він сумнівався, що вся сила у Всесвіті зможе їх звільнити.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Римо Вільямс стояв на варті біля дверей каюти преподобного Елдона Слаггарда на борту корабля, коли Чіун спустився по трапі, одягнений у просте кімоно шафранового кольору.
  
  
  "Проблема?" Запитав Римо.
  
  
  "Я приніс радісні новини для Нероби".
  
  
  "Преподобний Слаггард", – поправив Римо. "Називати його Слаггардом неповажно".
  
  
  Чіун знизав плечима. "Ламар Бу повернувся в паству Нероби", - повідомив він.
  
  
  "Чудово. Хто він?"
  
  
  "Хіба ти не пам'ятаєш, Римо? Зниклий хлопчик. Той, чиї батьки стверджують, що він так і не повернувся з цього місця".
  
  
  "О, точно. Преподобний Слаггард буде радий це почути".
  
  
  "Тоді чому ти не стукаєш у його двері?"
  
  
  "Він попросив не турбувати його. Вікторія там з ним. У них молитовне засідання. Було дуже тихо, але вони повинні вийти з хвилини на хвилину. Незабаром ми вирушаємо до християнського табору".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Чіун, відштовхуючи Римо убік. Він зазирнув у замкову щілину величезних дверей. Йому не довелося сильно нахилятися, щоб розгледіти.
  
  
  "Чіун. Це винюхування!"
  
  
  "Збір інформації", - випалив Чіун у відповідь. Він рухався туди-сюди, намагаючись щось розгледіти.
  
  
  "Це наша робота, якщо тебе зловлять", - сказав Рімо покірним голосом.
  
  
  Коли Чіун раптово відірвався від замкової свердловини з виразом огид на зморшкуватому обличчі, Римо запитав: "З нього вистачить?"
  
  
  "Судіть самі", - сказав Чіун, відступаючи убік. Римо неохоче озирнувся. Він побачив спину Вікторії Хоар. Вона стояла навколішки до преподобного Слаггарда. Одна м'ясиста рука лежала на її голові, інша молотила повітря. Обличчя преподобного Слаггарда червоніло з кожною секундою. Його очі були заплющені, наче від болю. "Ну?" Запитав Чіун, коли Римо відступив від замкової щілини.
  
  
  "Ну і що?" Запитав Римо. "Він веде її у молитві".
  
  
  "Хто кого веде – це інше питання", – відрізав Чіун. "Але в одному я впевнений: ти так само сліпий, як огидний цей Нероба".
  
  
  "Преподобний Слаггард. І я не розумію, про що ви кажете. То чому б вам не сказати їм, щоб вони привели дитину сюди? Я впевнений, преподобний Слаггард захоче поговорити з ним, коли він закінчить".
  
  
  "Такі, як він, ніколи не закінчують". І з цим загадковим зауваженням Майстер Сінанджу піднявся на палубу.
  
  
  Через кілька хвилин, коли Римо почув розмову, що долинала з іншого боку дверей, він вирішив, що настав час повідомити преподобного Слаггарда чудові новини. Він голосно постукав.
  
  
  "Що це?" Преподобний Слаґґард загарчав. "Ах сказав, щоб Ах не турбували".
  
  
  "Відмінні новини", - обізвався Римо.
  
  
  Пролунав шквал звуків, і в щілині у дверях з'явилося обличчя преподобного Слаггарда. Його кругле обличчя почервоніло, волосся було розпатлане.
  
  
  "Ми скинули ядерну бомбу на Ахран?"
  
  
  "Ні. Ламар Бу повернувся", - весело сказав Римо. "Хіба це не чудово?"
  
  
  На обличчі преподобного Елдона Слаггарда не позначилося задоволення. Спочатку на ньому відбилося щось на кшталт приголомшеної порожнечі. Потім, коли ім'я дійшло до нього, його порожній вираз почав розпливатися. Рот відвис. Очі стали дикими. Його ніздрі різко розширилися, а рука преподобного Слаггарда, що лежала на краю дверей, побіліла настільки, що численні його кільця, здавалося, почервоніли ще більше.
  
  
  "Щоааа..." - сказав він.
  
  
  "Ламар Бу. Дитина, чиї батьки подають на тебе до суду. Він каже, що все це велике непорозуміння. Він хоче тебе бачити".
  
  
  "Щоааа..." - знову сказав преподобний Слаггард.
  
  
  - Ламар Бу, - сказав Римо, насупившись. - Він...
  
  
  "Я знаю, хто він!" Гаркнув преподобний Слаггард. "Не впускайте його. Я не хочу бачити його боягузливе обличчя. Зупиніть його!"
  
  
  "Але Чіун візьме його на борт".
  
  
  "В чому проблема?" - Запитала Вікторія Хоар.
  
  
  "Цей Бу-хлопчик. Він повернувся!" Голос Слаггарда був хрипким.
  
  
  "Повернувся? Як він може повернутися? Він був з іншими?"
  
  
  "Хтось біля воріт каже, що це він".
  
  
  "Я цього не розумію", - сказав Римо. "Я думав, ти будеш задоволений".
  
  
  "Скажіть капітанові, щоб він негайно вирушав!" Наказав Слаґґард.
  
  
  "Але..."
  
  
  "Зараз!" Преподобний Слаґґард закричав. "Ти що, не розумієш слова "зараз"?"
  
  
  Нахмурившись, Римо пройшов у кермову рубку і передав наказ.
  
  
  Члени екіпажу у білій уніформі негайно почали скидати канати. Великі подвійні дизельні двигуни почали обертатися. Коли Римо, збентежено хитаючи головою, повернувся на палубу, він побачив, що Чіун наказує охоронцям у формі відкрити ворота з електричним управлінням, що веде до Всесвітнього міністерства Елдона Слаггарда.
  
  
  Увійшов самотній хлопчик. Ворота почали зачинятися за ним. Чіун пішов привітати хлопчика, як раптом по вулиці промчав автобус, різко розвернувся і, буксуючи на трьох колесах, протаранив ворота. Не до кінця закриті половинки воріт відлетіли убік. Одна розбила лобове скло і відскочила убік. Інша пішла під передні шини, наче проковтнута ненаситною пащею.
  
  
  Автобус наїхав Ламара Бу. Хлопчик обернувся. І завмер.
  
  
  Римо, знаючи, що він надто далеко, щоб вплинути на те, що станеться далі, пошукав Чіуна. Але Чіуна не було на тому місці, де він був. Погляд Римо повернувся до автобуса. Він помітив спалах шафрану. І Ламар Бу був прибраний зі шляху джагернаута автобуса.
  
  
  "Молодець, Чіуне!" Крикнув Римо.
  
  
  Автобус врізався у двір. Він розламав стоячий хрест надвоє і тільки тоді загальмував. Двері відчинилися, і десятки чоловіків у окупантах і вицвілих комбінезонах вибігли з автобуса. Їхня зброя, асортимент пістолетів-кулеметів та автоматичних гвинтівок разом спалахнула.
  
  
  Какофонія стрілянини та криків нагадала Римо В'єтнам.
  
  
  Преподобний Слаґґард підійшов знизу. "Що відбувається?" - прогримів він.
  
  
  Римо відкрив рота, щоб заговорити, але вигляд преподобного Слаггарда зупинив його. Преподобний Слаггард був одягнений у зеленувато-золоту уніформу. Золота тасьма прикрашала його еполети. На ньому був бездоганно білий кашкет з козирком і церемоніальний меч у піхвах. Його широкі груди прикрашали ряди стрічок військового зразка. Але вони не були схожі на жодні службові нагороди, які Римо коли-небудь бачив. Груди преподобного Слаггарда були схожі на друковану плату. Римо побачив хрести, кола та інші таємничі малюнки, у тому числі один, на перший погляд, що говорив "Орден гніву Господнього".
  
  
  " Преподобний Слаггард ... " - приголомшено промовив Римо.
  
  
  "Преподобний генерал Слаггард", - гордо прогримів він. "Коли я у формі, я преподобний генерал Слаггард, безстрашна права рука Господа. Отже, що відбувається?"
  
  
  "Іранці", - сказав Римо, вказуючи.
  
  
  Генерал-преподобний Елдон Слаггард стиснув рукоятку свого меча. "Як… звідки ти можеш знати?" прохрипів він.
  
  
  "Бачиш ці картаті штуки у них над головами? Це робить їх вихідцями з Близького Сходу. Ймовірно, іранцями".
  
  
  "Скажи їм, щоби вирушали".
  
  
  "Я зробив".
  
  
  "Що ж, скажи їм, щоб вирушали швидше. Нам треба забиратися звідси!" Безстрашна права рука Господа відчайдушно озирнулася на всі боки. Він помітив мегафон на палубному гаку і підніс його до обличчя.
  
  
  "Відправляйтеся! Відкиньте цю ванну! Поспішайте!" Потім він звернув увагу на чотирикутний двір. Люди висипали із будівель міністерства. Співробітники. Коли вони побачили, що гвардійці у формі впали, вони відступили. Деякі з новобранців завмерли в нерішучості.
  
  
  "Ви, там! Хлопчики!" Генерал-преподобний Слаґґард завив. "Візьміть свої мечі і вразіть цих лайнових мусульман!"
  
  
  Декілька найхоробріших добровольців рушили вперед. Вони зрізали прицільним потоком вогню.
  
  
  "Дозволь Чиуну і мені розібратися з цим", - сказав Римо, перелазячи через перила.
  
  
  "Не будь дурнем. Вони - гарматне м'ясо. І ти потрібен мені тут".
  
  
  "І Чіуну потрібна моя допомога", - сказав Римо. Він ударився об причал зі звуком, не голосніше паперового стаканчика, і полетів у двір.
  
  
  Римо вийшов з-за рогу Храму Відплати, скляні стіни якого вже були розбиті шаленими снарядами, і зупинився досить надовго, щоб зафіксувати становище Чіуна. Чіун вислизав із воріт. Римо простежив за ним поглядом і побачив, що хлопчик Ламар Бу благополучно знаходиться в одному з боксів зі скляними воротами, де Чіун його залишив. Хлопчик бив кулаками, намагаючись вибратися. Вираз його обличчя був такий переляканий, що Римо здалося, що це гнів, а не страх.
  
  
  Римо привернув увагу Чіуна помахом руки. Він підняв два пальці у старовинному знаку V-на знак перемоги. Він сподівався, що Чіун дізнається сигнал про подвійну червону стрічку.
  
  
  Римо не мав часу чекати. Він кинувся тікати. Він рубав ліворуч, потім праворуч, не шукаючи притулку від куль, що летіли в усіх напрямках, зриваючи листя з дерев і різаючи іспанський мох, що прикрашав евкаліпт. Римо набирав швидкість, доки почав рухатися за схемою плетіння, відомої старим майстрам Сінанджу як "Червона стрічка".
  
  
  Кулі пролітали навколо його голови та ніг. Римо знав, що ніхто з тих, хто цілився, не міг потрапити до нього, бо до того часу, коли вони націлилися на нього, він уже йшов з позиції мішені. Його єдиним страхом, як не дивно, були дикі рикошети. Але коли він плів початок стрічки, його розум був вільний від будь-якого страху, від усіх сумнівів. Він був єдиним цілим із ситуацією.
  
  
  Стрічка почала набувати кольору, коли Римо зіштовхнувся зі своїм першим супротивником. Він відправив його в нокаут хльостким бічним ударом по яйцях. Інший терорист помітив його, і Римо зупинився на півкроці, розвернувся і, коли чоловік відкрив вогонь, підпірнув під слід кулі і вирвав йому горло. Він упав, булькаючи. Дикий вогонь вмираючого змусив іншого терориста за Римом закричати в агонії. Його крики привернули увагу інших терористів, і Римо став осередком цієї уваги.
  
  
  Це було те, чого він хотів.
  
  
  Саме тоді Червона стрічка по-справжньому стала червоною.
  
  
  Римо просувався між нападниками. Випад сюди. удар ногою туди. Він кинувся на людину, яка гарячково витягала порожню обойму з Mac 10. Римо висмикнув повну обойму з-за пояса чоловіка і всадив її в прикритий тканиною рот чоловіка, відкинувши його до автобуса.
  
  
  Інші, бачачи, що він зупинився посеред дії, направили на нього свою зброю. Натиснули спускові гачки. Перехресний вогонь не влучив у Римо, який знову вступив у бій. Він поранив кількох терористів. Бо саме для цього і була створена Алая Стрічка – звернути лють великого загону на своїх членів із вбивчим результатом.
  
  
  Римо відновив свій шалений біг. На півдорозі через стрічку його наздогнав Майстер Сінанджу. "Слаггард у паніці втік", - сказав Римо.
  
  
  "Такі, як він, завжди так роблять", - відповів Чіун, виконуючи Кидок Цаплі. Він злетів у повітря, здавалося, завис у просторі, як насіння кульбаби, що падає на землю, і в той час як потоки вогню зійшлися на тому місці, де він ширяв, його ноги в сандалях, розпластавшись, опустилися на голови двох терористів, що боролися в ближній бій. Дві шиї впали, як порожні банки з-під газування. Дзвінко хруснули хребці. Чіун обережно вийшов і рушив далі.
  
  
  Рашид Шираз бачив, як його кулі знову промахнулися повз старий азіат. Він бачив, як той зламав шиї двом своїм товаришам-іранцям. Він знову прицілився до азіату. Він схибив. Він знову схибив. Він перезарядив. І в дорогоцінні секунди тим часом, як витягти порожню обойму і вставити новий магазин, ще троє його людей впали на траву, їхня кров пофарбувала землю.
  
  
  Рашид знову звернув свою увагу на білу людину. Він був більшим. Він був би найкращою мішенню. Але коли він глянув, він побачив, що його люди намагаються зарубати американця. Чоловік шалено метався між слідами куль. Це був шалений маневр, бо він тікав не від куль, а серед них. Це було так, ніби він кидав виклик людям стріляти в нього.
  
  
  Натомість чоловіки закінчили стріляниною один в одного. Спостерігаючи, як усі його сили в'януть, як троянди в літню спеку, Рашид відчув, як його мужність покидає його ноги. Він побіг до автобуса, сподіваючись, що його шини не були проколоті. Автобус рушив. Він розгорнув його і направив до зяючих воріт. Одна половинка воріт все ще була затиснута шасі. Він іскрився і гуркотів, знижуючи швидкість.
  
  
  Коли Рашид мчав до входу, він побачив дурного американського хлопчика Ламара Бу у будці охорони. Він випустив у будку град куль. Ламар упав. Мабуть, не залишилося нікого, хто б міг поговорити.
  
  
  Автобус, повертаючи за ріг, проламав кам'яний стовп воріт, і Рашид натиснув на газ.
  
  
  Автобус повільно набирав швидкість. Шасі з гуркотом врізалося у заблоковані ворота. У праве бічне дзеркало Рашид помітив білого американця, який біжить за автобусом.
  
  
  "Дурень!" - виплюнув він. І тут він помітив, що азіат наближається з лівого боку. Він прокляв зачинені ворота. Це сповільнювало його настільки, що навіть старий наздоганяв автобус.
  
  
  Рашид відчайдушно вдарив по педалі газу. Спідометр завис на п'ятдесятьох. Він моргнув, на п'ятдесят вони не повинні були відставати. І все ж таки вони відставали.
  
  
  Рашид, лаючись за своєю кафією, змусив автобус бігти по колу. Якби він не міг обігнати їх, він задавив би їх.
  
  
  Автобус розгорнуло. Від різкого повороту вилетіла брама. Шини були вільні. Рашид сильніше натиснув на акселератор.
  
  
  Ці двоє побачили, як він наближається. Вони зупинилися пліч-о-пліч посеред дороги, коли він насувався на них. Вони не рухалися. Рашид люто посміхнувся. Добре. Вони були паралізовані страхом.
  
  
  Однак їхні обличчя не виглядали переляканими, коли вони заповнили лобове скло. Вони виглядали рішучими. Навіть безстрашними. Тепер Рашид міг бачити білки їхніх очей. У їхній рішучості не можна було сумніватися. Чи були вони схильні до самогубства?
  
  
  Рашид більше не мав часу розмірковувати про це. Автобус під'їхав до них. Він, боронячись, змахнув хвостом своєї кафії перед обличчям. Від удару вітрове скло, напевно, розлетілося б на мільйон небезпечних уламків. Він заплющив очі.
  
  
  Але звуку удару не було. Натомість пролунала подвійна бавовна. Рашид боровся з нездатним кермом, що раптово виявилося. Він звільнив каффію, щоб подивитись. Лобове скло було цілим. І в дзеркалі заднього виду він міг бачити, як з обох боків двоє ворогів ісламу піднімаються на ноги, начебто вони виходять із атакуючих кіл.
  
  
  Але чого вони нападали?
  
  
  Коли кермо сіпнулося праворуч, Рашид відчув розуміння. У нього був миттєвий спалах, схожий на телепатію, що в нього лопнули передні шини. Якось у нього в голові виник дикий образ, що двоє чоловіків розірвали їх. Він міг уявити, як це якимось чином роблять їхні ноги, що летять. Він знав, що це неможливо, але його розум дійшов такого висновку, ніби це був єдиний спосіб співвіднести те, що відбувається з ним.
  
  
  Потім автобус з'їхав з дороги на м'яку узбіччя і покотився вниз берегом річки.
  
  
  Обличчя Рашида поцілувало лобове скло з нищівною остаточністю, і солонуватий присмак річкового бруду заповнив його рот.
  
  
  Римо увійшов у воду, відчинив складні двері і зазирнув усередину.
  
  
  "Мертвий", - крикнув він Чіуну у відповідь.
  
  
  "Так загинуть вороги Сінанджу", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Ви маєте на увазі ворогів преподобного Слаггарда", - сказав Рерно, повертаючись на узбіччя. "І він, мабуть, був єдиним, хто міг розповісти нам, що відбувається".
  
  
  "Можливо, хтось із решти вижив".
  
  
  "Після подвійної яскраво-червоної стрічки? Нам пощастить, якщо їхні відбитки пальців збереглися".
  
  
  "Вірно", - сказав Чіун. "Хоч я помітив, що під час першої стадії атаки твій лікоть був зігнутий".
  
  
  "Цього не було".
  
  
  "Трохи".
  
  
  "Нізащо".
  
  
  "Всього на волосину".
  
  
  "Давайте подивимося, чи живе маля Бу", - роздратовано сказав Римо. "Я думаю, йому є що нам розповісти".
  
  
  "Що змушує тебе так казати?"
  
  
  "Преподобний генерал Слаггард побілів як полотно, коли я згадав, що хлопець повернувся. Він був наляканий до смерті".
  
  
  "Преподобний генерал?"
  
  
  "На ньому була форма, меч та всі необхідні прикраси".
  
  
  "Значить, я мав рацію!" Чіун вигукнув.
  
  
  "Про що?"
  
  
  "Я скажу тобі після того, як хлопчик підтвердить це".
  
  
  "Чому не зараз, щоб я не дивувався?"
  
  
  "Ви будете здивовані в будь-якому випадку. І, можливо, тоді ви зі Смітом нарешті навчитеся прислухатися до моєї мудрості".
  
  
  "Не розраховуй на це", - сказав Римо.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Вони знайшли Ламара Бу на підлозі будки охорони. Підлога була липкою червоною.
  
  
  Римо зірвав двері з петель і схилився над хлопцем.
  
  
  "Ти можеш говорити, синку?" спитав він.
  
  
  Рот хлопчика відкрився. З одного куточка витекла червона смужка. Він булькнув. Рімо побачив, що рвана дірка в його грудях міхуриться, як маленький червоний фонтан. Він би не вижив. Римо приклав вказівний палець до отвору і м'яко сказав: "Спробуй".
  
  
  "Він мертвий?" Бу булькнув.
  
  
  "Так, ми знищили їх усіх. Вони були іранцями?"
  
  
  "Так", - сказав Чіун.
  
  
  "Ні", - видихнув Ламар Бу.
  
  
  "Він явно марить", - сказав Чіун. "Вони були персами".
  
  
  "Я мав на увазі... Нероба", - видихнув Бу.
  
  
  - Слаґґарде? Іранець? - Запитав Римо.
  
  
  "Я думаю, він намагається дізнатися, чи мертвий Слаггард. Це правда, хлопчику?" Запитав Чіун.
  
  
  Ламар Бу кивнув слабо. Його обличчя зблідло.
  
  
  "Ні, він втік", - сказав йому Римо.
  
  
  "Занадто. . . біса. . . погано".
  
  
  "Що ти говориш?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "Він... втягнув мене... у це", - сказав Ламар Бу приглушеним болем голосом.
  
  
  "Це що?"
  
  
  "Хрестовий похід".
  
  
  "А як щодо його хрестового походу? Яке це має відношення до чогось?" Запитав Римо.
  
  
  Ламар Бу стомлено похитав головою. Слів не було.
  
  
  "Він має на увазі "хрестовий похід" у старому сенсі. Священна війна", - наспіваючи сказав Чіун. "Хіба це не так?"
  
  
  Ламар Бу кивнув головою. "Я перейшов із... першою хвилею. Ми були... вбиті. Іранцями. У нас не було... шансу. Вони дозволили мені повернутися тільки... якщо я поведу їх до... Слаггард. Сказав, що я буду готовий... Безкоштовно. Вони брехали. Усі брехали. Я лише хотів... у щось вірити”.
  
  
  "Хрестовий похід?" Запитав Римо. "Для чого?"
  
  
  "Цвях".
  
  
  "Мабуть, це страшенно крутий цвях", - вставив Римо.
  
  
  "Від ... Хреста. Слаггард сказав ... цвяха з розп'яття. Він є в іранців. Продавець килимів використовує його, щоб підняти ... зображення Аятоли. Слаггард сказав, що це було ... жахливим богохульством. Нашим завданням було . .. звільнити Нейла ".
  
  
  "Цвях?" – Що? - спантеличено перепитав Римо.
  
  
  "Білі розв'язали свої священні війни через дрібниці", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  "Священний цвях", - сказав Ламар Бу, тепер його слова звучали впевненіше. "Я ніс прапор. Ми збиралися пронестися над ними, вигукуючи "осанна", поки не дістанемося до Тегерана. Ніщо не могло зупинити нас. Ми були Лицарями Господа".
  
  
  "Хто цей продавець килимів?" зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Масуд... щось".
  
  
  "Коли це відбулося?" Запитав Римо. "Тижня-тижня тому. Здається, роки". І Ламар Бу з Сапульпи, Оклахома, почав співати собі під ніс.
  
  
  "Марк бар Слаггард! Марк бар Слаггард!" Раптом у очах Ламара Бу спалахнув вогник болю. Потім він погас, як згасаюча зірка.
  
  
  "Він пішов", - сказав Римо, заплющуючи очі хлопчика пальцями. Він повернувся до Чіуна. "Все це через цвях", - сказав він, дивлячись на тіла, розкидані чотирикутним двором Всесвітнього міністерства Елдона Слаггарда.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Ніколи не буває того, на що вони претендують. Цвях - всього лише привід. Цей Нероб хоче більше".
  
  
  "Наприклад?"
  
  
  "У старих хрестових походах вони йшли на Єрусалим, стверджуючи, що це святе місце, осквернене мусульманами. Але насправді вони прагнули багатств земель, що оточують Єрусалим. Називати це святим було способом маніпулювати легковірними. Як цей хлопчик. Як такі, як ти, які не переросли своїх дитячих забобонів”.
  
  
  "Ми можемо обговорити релігію пізніше. Що нам робити зараз?"
  
  
  "Ми йдемо за цим Неробою. Настав час вичавити трохи правди з його жирних вуст".
  
  
  Римо глянув у бік річки Вілмінгтон. "Він давно пішов".
  
  
  "Я бачу маленький човен. Ми скористаємося ним. Зрештою ми натрапимо на його корабель. Коли ми це зробимо, ми знайдемо місце його табору".
  
  
  Вони виявили "Марію Магдалину", пришвартовану майже за десять миль вниз річкою. Вона була пустельна. Римо направив катер до мулистого берега, не намагаючись прив'язати його. Вони зістрибнули і пішли гравійною доріжкою в порослий мохом ліс. На галявині вони знайшли це.
  
  
  Але християнський наметовий табір був порожній.
  
  
  "Вони поїхали дуже швидко. Але в чому?" Римо глянув на бруд. Помітних слідів автомобіля не було. Звісно, недостатньо, щоб забрати тисячі підлітків-добровольців, які були відправлені сюди.
  
  
  Чіун вказав на відбитки багатьох слідів. Вони пішли ними назад до річки.
  
  
  На воді було мало руху. Шлюп йшов за вітром. Траулер перетинав його кільватерну смугу. У Атлантиці повільно рухався величезний чорний корабель. Його довгі низькі лінії та висока біла надбудова підказали Римо, що це нафтовий танкер. Він відкинув це припущення.
  
  
  "Що тепер?" - спитав він Чіуна.
  
  
  "Ми вирушаємо до Персії. Куди Сміт мав відправити нас насамперед".
  
  
  "Ти думаєш, вони вирушили туди?"
  
  
  "У цьому немає сумнівів. Огляньтеся навколо. Що ви бачите?"
  
  
  "Схоже на навчальний табір. Ці довгі будинки - казарми. Це смуга перешкод. Можливо, десь також знаходиться стрільбище".
  
  
  "Давайте знайдемо телефон. Я маю подзвонити Сміту".
  
  
  "Ти? Я думав, ти сердишся на нього".
  
  
  "Достатньо божевільний, щоб сказати йому, що я йому так і сказав", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Сказав йому що?"
  
  
  "Я розмовляв зі Смітом днями, коли вперше запідозрив справжню природу Хрестового походу Слаггарда. Сміт відкинув мою теорію. Тепер ми маємо докази".
  
  
  "О правда?" Скептично спитав Римо. "Ви знали це від початку? Мені доведеться почути це від самого Сміта, якщо ви не заперечуєте".
  
  
  "Тоді слідуйте за мною, о маловірні", - сказав Чіун, показуючи дорогу.
  
  
  Довгі низькі будинки справді були казармами. Вони були заповнені порожніми зім'ятими ліжками. Але телефонів не було. В іншій будівлі розташовувалися пости для стрілянини по мішенях. Картонні зображення близькосхідних терористів та мулл у білих тюрбанах стояли довгими рядами. Вони були зречені. Стіни за ними були зрізані. Навіть стеля була пробита кульовими отворами.
  
  
  Проходячи смугу перешкод, Римо зауважив: "Нагадує мені Кемп-Пендлтон".
  
  
  Одна будівля виявилася штаб-квартирою. У кабінеті, обвішаному картами, Римо знайшов телефон. Він подзвонив Смітові.
  
  
  "Смітті? Римо. Так, минуло кілька днів. Ми були зайняті. Але ми отримали результати. Можливо, вам важко з ними змиритися, але ось вони. Готові до цього? Слаггард починає хрестовий похід. Так, саме такий хрестовий похід. Це з -за цвяха, хочете вірте, хочете ні. Передбачається, що він із Розп'яття”.
  
  
  Рімо виявив, що Чіун тягне його за зап'ястя. "Що? Стривай секунду, Сміте. У чому справа?" Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "Запитай його, чи вірить він мені зараз".
  
  
  "Вірно. Смітті, Чіун розповідав тобі про це раніше? О, він розповідав". Римо повернувся до Чіуна. "Ти мав рацію, Папочка. Я перепрошую за те, що не повірив вам".
  
  
  "Сміт вибачається? Це те, що я хотів би знати".
  
  
  "Сміт, Чіун хоче знати, чи збираєшся вибачитися за те, що не повірив йому".
  
  
  Римо слухав. Нарешті він сказав Чіуну: "Так, він вибачається".
  
  
  "Недостатньо гарний. Я хочу це письмово".
  
  
  "Пізніше", - сказав Римо, відмахуючись від Чіуна. "Спочатку ми маємо розібратися із цією ситуацією".
  
  
  Римо швидко переказав події дня, напад на штаб Слаггарда та від'їзд із християнського табору кількох тисяч запальних підлітків-добровольців.
  
  
  Римо закінчив, прогарчавши: "Вони розчинилися у повітрі".
  
  
  "Вони цього не зробили", - вставив Чіун. "Вони були на великому човні".
  
  
  "Який великий човен?" Римо хотів знати.
  
  
  "Великий чорний човен. Я бачив, як ти спостерігав за ним".
  
  
  "Нафтовий танкер? Неможливо".
  
  
  "Ви дуже впевнені в собі для людини, яка щойно вибачилася за свою колишню зневіру в мої чудові здібності до дедукції".
  
  
  Римо зітхнув. - Чіун каже, що вони втекли на нафтовому танкері. Введи це у свої комп'ютери, Смітті.
  
  
  У санаторії Фолкрофт Гарольд В. Сміт викликав свій комп'ютер. Це було абсурдно. Сама ідея сучасного хрестового походу проти Ірану. Але Римо описав так званий християнський кемпінг. І це відповідає повідомленням, які Сміт стежив за іншими батьками, чиї діти не повернулися з християнського притулку Слаггарда. "Ти дізнався назву корабля?" - спитав він у слухавку.
  
  
  "Боюсь, що ні", - сказав Римо.
  
  
  "Так", - пролунав писклявий голос Чіуна.
  
  
  "Що це?" Запитав Сміт.
  
  
  Почувся слабкий голос Чіуна. "Гідний мореплавство гігант".
  
  
  "Дякую", - сказав Сміт, починаючи вводити ім'я. Римо передав слова подяки Сміта. Роздратована відповідь Чіуна була нерозбірлива.
  
  
  Сміт прочитав досьє вголос, коли воно з'явилося. "Морехідний "Гаргантюан" належить корпорації Mammoth Oil and Shale Recovery Corporation з Макаллена, штат Техас. Вони великі. Або вони були до техаського нафтового колапсу. Хммм. Що це?" пробурмотів він. Заблимів сигнальний вогник. Сміт натиснув клавішу.
  
  
  З'явилося досьє на судно, зареєстроване на ту саму фірму, "Бегемот Сівіз".
  
  
  "Послухай це, Римо", - схвильовано сказав Сміт. "Морехідний "Гаргантюан" є однотипним судном з танкером "Бегемот", захопленим іранцями більше тижня тому. Згідно з моїми джерелами, іранці стверджують, що це була якась шпигунська місія, і вони утримують її доти, доки не отримають репарації. Ми припустили, що це була ще одна з їхніх дивних політичних ігор, але я починаю бачити закономірність, чи не так? Римо? Римо?
  
  
  "Що?" Запитав Римо. "Вибач, Сміт. Я дивився на цю настінну карту".
  
  
  "Будь ласка, зверніть увагу. Це важливо".
  
  
  "Так ось воно що. Ти колись чув про затоку Першінг?"
  
  
  "Перська. Подивися уважніше".
  
  
  "Я є, і я бачу затоку Першінг. А поряд з ним Королівство Слаггард. Там, де має бути Ірак, знаходиться Країна Переможців. І я думаю, що острів Елдон - це те, що нормальні люди називають островом Харг, куди іранці відправляють багато своєї нафти”.
  
  
  "Боже мій. Значить, це правда".
  
  
  "Це безумство, ось що це таке", - пробурмотів Римо. - "Я бачу багато червоних стрілок і ліній на узбережжі. Вони схожі на лінії атаки. Це коло, мабуть, плацдарм. Можливо, вони розраховують висадитися там. Це недалеко від протоки Грізельди. Цікаво, хто, чорт забирай, така Грізельда?"
  
  
  "Очевидно, це Ормузька протока. Я думаю, що найкращий варіант дій для вас із Чіуном - бути там, щоб зустріти їх на пляжі".
  
  
  "Навіщо турбуватися?" Запитав Римо. “Наскільки я розумію, у нас немає недоліків. Якщо іранці знищать Слаггарда, то краще. Якщо все піде по-іншому, я не збираюся плакати через те, що на кілька вартових революції менше”.
  
  
  "Ви забули про терористичні атаки, які відбулися за першим кроком Слаггарда - очевидно, саме це викликало всю цю кризу. Ще одна атака означає для нас ще більший терор. А дії Слаггарда є порушенням Закону про нейтралітет, який забороняє громадянам США розв'язувати війну з іноземною Його хрестоносці - невинні обманщики.Твоє завдання, Римо, перешкодити Слаггарду напасти на Іран і нейтралізувати його армію.Якщо це не вдасться, ви повинні усунути Слаггарда і якимось чином переконати іранців, що він діє не від імені Сполучених Штатів, ні офіційно, ні неофіційно."
  
  
  "Переконати іранців має бути справою Чіуна", - неохоче сказав Римо. "Добре, ми починаємо. Є якісь ідеї, як ти збираєшся доставити нас туди?"
  
  
  "Е-е, ні", - нерішуче зізнався Сміт. "Насправді це може бути важко".
  
  
  "Що ж принаймні Чіун буде щасливим. Він отримує те, що хоче".
  
  
  "І що це таке?" Відчужено запитав Чіун.
  
  
  "Сміт каже, що ми прямуємо до Ірану".
  
  
  "Персія! Ах, тепер я можу спробувати ніжні дині".
  
  
  "І я відчуваю запах крові", - сказав Римо. "Є якісь ідеї про те, як нам дістатися туди?" він спитав Чіуна. "Сміт каже, що він у безвиході".
  
  
  "Ну, це просто. Як майстри синанджу, ми скористаємося нашою дипломатичною безкарністю".
  
  
  Сміт, почувши слова Чіуна, запротестував: "Але я не можу забезпечити дипломатичну недоторканність тобі та Чіуну. Ми перебуваємо у стані війни малої інтенсивності з Іраном".
  
  
  "Чіун не сказав "недоторканність". Він сказав "безкарність".
  
  
  "Що це означає?" Запитав Сміт.
  
  
  "Це означає, - відповів Римо, - що я не хотів би бути іранцем, який намагається стати на шляху Чіуна".
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Супертанкер Seaworthy Gargantuan борознив хвилі при повному місяці.
  
  
  Генерал-преподобний Елдон Слаггард ходив кормовою палубою. "Де ця сука?" він був у люті.
  
  
  Нарешті Вікторія Хоар спустилася палубою, цокаючи високими підборами. Її довге волосся танцювало за нею, як кінський хвіст.
  
  
  "Я питав про тебе", - сказав він. "Я намагався навчити капітана, але він не розгортає цю шлюпку".
  
  
  "Неможливо", – просто відповіла Вікторія Хоар. "Ми тримаємо курс на Іран".
  
  
  "А-ран!" Генерал-преподобний Слаггард скрикнув. "Я не збираюся до країни обірванців".
  
  
  "Так, ти такий. Це твоя робота – підтримувати моральний дух твоїх хрестоносців".
  
  
  "До речі, хто тут преподобний генерал?"
  
  
  "Ти. Але цей корабель пливе за моїми наказами".
  
  
  "Це так? Я думав, ти сказав, що твій тато керував цією нафтовою компанією. Ну, я хочу поговорити з ним".
  
  
  "Тобі знадобилася б спіритична дошка. Він помер. Серцевий напад. Коли вони закупорили найкращу свердловину, яку він колись бурив у окрузі Ідальго, штат Техас, це вбило його. Тепер я керую компанією".
  
  
  "Ах, чую каверзу. Тебе весь цей час чекала ця ванна".
  
  
  "Я не очікував, що так скоро перенесу операцію, але ми тут".
  
  
  "Я не можу відправитися в Ахран. Ти знаєш, що вони зроблять зі мною, якщо я потраплю в полон".
  
  
  "Не попадайтеся в полон", - сказала Вікторія Хоар.
  
  
  Генерал-преподобний Елдон Слаггард почервонів. "Ти підігравав мені, чи не так? Як старій скрипці".
  
  
  "Більше схоже на саксофон. І ти береш кожну ноту. А тепер дозволь мені запропонувати тобі почати практикуватися, коли ти поїдеш на пляж".
  
  
  "Ти маєш на увазі, коли хрестоносці Великого Хреста висадилися на берег".
  
  
  "Коли вони висадилися на берег під твоїм початком. Я не хотів тобі говорити про це раніше, але пам'ятаєш, коли я сказав, що з'ясував, що пішло не так уперше? У тому останньому хрестовому поході не було по-справжньому лідера, що надихає. На цей раз у нього буде. Ти.
  
  
  "Ні за що, чорт забирай".
  
  
  "Я б змусила твій красномовний голос працювати", - продовжувала Вікторія Хоар, байдужа до розголосу преподобного генерала Слаггарда. "Бо ви збираєтеся першими вийти на берег, подобається вам це чи ні. І вам краще, щоб вас підтримували добре мотивовані сили, інакше ви залишитеся там зовсім один".
  
  
  Ця думка відбилася на м'ясистому обличчі преподобного генерала Слаггарда.
  
  
  "Якби я умів плавати..." - скрипуче промовив він.
  
  
  "Але ти не можеш", - заперечила Вікторія Хоар, повертаючись на підборах і віддаляючись.
  
  
  "Сука", - обізвав преподобного генерала Елдон Слаггард. І цього разу він не вимовив це собі під ніс.
  
  
  До нього долинув знущальний сміх.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Генерал Аднан Мефкі увійшов до приватного саду Великого аятоли із застиглим обличчям.
  
  
  Великий Аятолла відірвав погляд від свого чаю з родзинками і зробив генералові знак говорити. М'який вітер, що дме з гір Ельбурз, колихав кошики з червоними трояндами, наповнюючи повітря їхньою ароматною насолодою.
  
  
  "У мене є звістка, що делегація з Будинку Сінанджу бажає аудієнції у вашої святості".
  
  
  "Я не знаю такого місця", - відсторонено сказав Великий Аятолла.
  
  
  “Синанджу – село в Північній Кореї, імам, резиденція могутньої секти ассасинів. Вони служили колишнім шахам, а до них халіфам старої Персії. Я знав про цей будинок усе своє життя. Багато хто вважав, що вони вимерли”.
  
  
  "Я не вестиму переговори з жодним емісаром, який спілкувався з невірними шахами. Не дозволяйте їм в'їжджати в цю країну".
  
  
  "Боюсь, вже надто пізно. Вони в Тегерані. Я не знаю як. Шляхи Сінанджу найтаємничіші. Але вони надіслали повідомлення, що будуть тут протягом години, і вони чекають на аудієнцію".
  
  
  "І хто вони такі, щоби пред'являти до нас вимоги?" - Запитав Великий Аятолла.
  
  
  Генерал зробив паузу, вираз його обличчя був приголомшеним. Хоча нога жодного майстра синанджу не ступала до Ірану протягом кількох поколінь, кілька років тому останній Майстер Сінанджу надав послугу останньому шаху. Сінанджу не можна було заперечувати.
  
  
  "Вони", - сказав нарешті генерал, начебто це все пояснювало, - "синанджу".
  
  
  А вдалині льод гір Ельбурз, що тане, тріснув, як удар грому.
  
  
  Майстер Сінанджу прогулювався центром вулиці Лалехзар. Його постава була прямою. Його обличчя було гордо піднесене.
  
  
  "Бачиш, як натовпи розступаються перед нами тут?" Пихво сказав Чіун. "Минули заслуги, надані моїми предками, не забуті".
  
  
  "Без образ, тату, - сказав Римо, - але я думаю, що це ті двоє вартових Ісламської революції, яких ти розчленував там, зробили свою справу".
  
  
  "Хулігани", - сказав Чіун. "Негідники. Очевидно, неосвічені, оскільки вони не впізнали мене в обличчя".
  
  
  "Прикордонники поводилися так само. Кожен контрольно-пропускний пункт звідси до Пакистану був повний ними. Між нами двома, їм доведеться почати нову кампанію з вербування, щоб поповнити ряди. Якщо ви запитаєте мене, ніхто не потрудився розповісти їм про внесок синанджу в перську культуру”.
  
  
  "Правителі будуть іншими. Вони будуть вітати нас квітами та піснями старих часів. Потім ми викладемо їм справу Сміта, і це питання буде швидко вирішено. Можливо, ми запропонуємо як додатковий стимул позбавити цю гідну землю від цих неосвічених головорізів".
  
  
  "Я думаю, вам доведеться знищити населення Ірану, якщо ви хочете це зробити", - сказав Римо, насторожено озираючись на всі боки. "І я не бачу тут нічого особливо гідного. Подивіться на всі ці зруйновані будинки".
  
  
  "Без сумніву, новий лідер позбавляє свою столицю цих непривабливих будівель з-під пластівців. Я розумію, що новий лідер вірить у старі порядки".
  
  
  "Так, в умовах застою та економічного руйнування. Це місце - справжній смітник. І, судячи з усього, я б сказав, що Ірак мав більше відношення до оновлення міст, ніж Іран".
  
  
  "Ірак теж колись був гідним місцем. Можливо, ми відвідаємо його наступного разу. Ах, - проворкував Чіун. помітивши вуличного торговця. "Продавець дині. Давай, давай, Римо, я все своє життя чекав на можливість поласувати з тобою гарною перською динею».
  
  
  "Чи повинні ми?"
  
  
  "У нас достатньо часу до прибуття корабля Слаггарда, і наші відносини з перськими правителями будуть швидко завершені".
  
  
  Чіун підплив до прилавка продавця динь. Дині з грубою шкіркою були складені у старі ящики на тротуарі. Чіун критично оглянув кілька із них, іноді трусячи ними біля самого вуха.
  
  
  "Знайшов хорошого?" Терпляче запитав Римо.
  
  
  "Вони ще не дозріли. Можливо, сезон настав раніше, ніж я думав. Ах, ось один із варіантів. Заплати чоловікові, Римо".
  
  
  Римо простягнув американську двадцятидоларову купюру. Здачі йому не дали.
  
  
  Майстер Сінанджу схопив диню обома руками. Його великі пальці з довгими нігтями поринули в шкірку, мов шприци.
  
  
  "Краще не губи це", - застеріг Римо. "Це двадцятидоларова диня".
  
  
  Чіун розвів руки. З м'яким тріском диня впала йому в руки на половинки. Він запропонував одну Римо.
  
  
  Римо глянув на оголене жовте м'ясо.
  
  
  "Усередині все розм'якло", - поскаржився він.
  
  
  "Зіпсований". Чіун подивився. І побачив, що так і було. Він сердито повернув диню власникові. Римо спостерігав, як пішла спекотна суперечка на фарсі. Він закінчився тим, що Чіун перебрав усі дині, розділив їх навпіл і кинув у канаву, де вони розплескалися у своїй перезрілості. Продавець динь кричав і рвав на собі волосся.
  
  
  Коли Чіун повернувся до Римо, він сказав: "Поверни свої гроші. Він не має хороших динь".
  
  
  "Мабуть, шахрай", - сказав Римо, не попрацювавши дістати свої двадцять доларів. У будь-якому разі це було з кишені Сміта.
  
  
  Вони йшли, доки не підійшли до продавця фісташок. Похмуре обличчя Чіуна просвітліло.
  
  
  "Фісташки виглядають апетитно", - радісно сказав він. Але коли він розглянув високі паперові пакети, наповнені до країв, він побачив, що в них були маленькі, зморщені горіхи, а не жирні зелені, які описували його предки.
  
  
  Його обличчя потемніло, Чіун відновив свій крок.
  
  
  "Це місце пережило злі дні", - промимрив він. "Дині погані, а фісташки не варті зусиль, які знадобилися для їх збору. Що могло статися?"
  
  
  "Вони відбулися", - сказав Римо, вказуючи великим пальцем на пару мулл, що проходили повз них, у білих тюрбанах. Вони кралися вулицею у своїх плащах із верблюжої вовни, як канюки зі складеними крилами.
  
  
  У будівлі іранського парламенту генерал Мефкі вітав Майстра Сінанджу відповідним поклоном. Не повний уклін, але шанобливий, зазначив Чіун.
  
  
  "Зараз ми побачимо вашого лідера", - сказав Чіун.
  
  
  "Тисяча вибачень", - відповів генерал, його обличчя блищало від поту. "Але Великий Аятолла відмовився прийняти вас. Я намагався урізати його, але..."
  
  
  Слова генерала перервалися побачивши зміни у особі Майстра Сінанджу. Воно було бурхливим, очі горіли.
  
  
  "Я бачив цей вислів раніше", - сказав Римо англійською. "На вашому місці я б витягнув вашого Верховного аятолу за бороду".
  
  
  "Ходімо зі мною", - сказав генерал, який раптово злякався розстрільної команди менше, ніж вогню в очах крихітного корейця.
  
  
  Великий Аятолла різко підняв погляд від свого молитовного килимка на підлозі. Його очі звузилися, побачивши пару, яку генерал супроводив у свою особисту кімнату для медитації.
  
  
  "В ім'я Аллаха Співчутливого", - пробурмотів він.
  
  
  "Що це він бурмоче?" Запитав Чіун.
  
  
  "Аятола дуже побожний", - сказав генерал Мефкі. "Він просить керівництва Аллаха на початку всіх зборів".
  
  
  "Йому краще молитися, щоб цей пройшов як слід", - сказав Римо. Генерал глянув на нього так, наче раптово розставив акцент. "Американець?" він запитав.
  
  
  "Так", - сказав Римо.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Він синанджу. Раніше він був американцем".
  
  
  "Але зараз ви працюєте на Америку?"
  
  
  Цей обмін репліками явно спантеличив Великого аятолу, який говорив англійською. Він запитав генерала.
  
  
  Чіун відповів на ньому на бездоганному фарсі.
  
  
  "Я Чіун, правлячий майстер Сінанджу. Мої предки колись пишалися тим, що служили Павлиному трону". Великий Аятолла зробив ковток чаю. Він зневажливо плюнув Чіуну під ноги. На фарсі він сказав наспів: "Шах був пораненою змією, як і всі, хто був до нього. Якщо ти служив таким, як він, це робить тебе прислужником змія".
  
  
  Обличчя Чіуна затремтіло, і Римо подумав, чи не варто йому стати між Чіуном і Великим Аятолою. Потім він пригадав інструкції Сміта.
  
  
  "Пам'ятайте, Сміт хоче, щоб ми уникли війни тут", - прошепотів він.
  
  
  Чіун вагався. Його обличчя витягнулося.
  
  
  "Я прийшов як емісар Сполучених Штатів", - тихо і рівно сказав Чіун. І він був здивований, побачивши, як на обличчі аятоли промайнув страх.
  
  
  - Він боїться Америки, а не синанджу, - прошепотів Чіун Рімо.
  
  
  "Очевидно, він не відрізнить синанджу від Шиноли", - прошепотів Римо. "Май це на увазі".
  
  
  "Загін американських ренегатів відплив до цих берегів", - продовжував Чіун. "Ці люди - воїнство людини на ім'я Слаггард. Американський імператор не бажає, щоб ці сили завдавали шкоди Персії. Америка також не бажає, щоб ці американці, за винятком, можливо, їхнього лідера, завдавали шкоди тут. Дозволь нам заарештувати наших відступників; той, хто завдав тобі стільки неприємностей, Слаггарде, буде переданий тобі.
  
  
  "Гей, я не думаю, що це хороша ідея, Чіун", - поскаржився Римо, коли отримав переклад. "Слаггард, можливо, і поганий, але він все одно американець. Я не можу уявити, як віддам його цим намотуючим тюрбани".
  
  
  "Тихіше", - сказав Чіун. Він повернувся до Великого Аятоли. "Чи згоден імам?"
  
  
  Великий Аятолла нічого не сказав. Він зробив ще ковток чаю. На цей раз він проковтнув його.
  
  
  Потім заговорив генерал Мефкі.
  
  
  "Вважаю, я можу запевнити вас, що наші сили не вступатимуть у бій із цими американцями, якщо Дім Сінанджу дасть їм відсіч".
  
  
  "Зроблено", - сказав Чіун.
  
  
  "Я не говоритиму від імені Пасдарана", - сказав нарешті Великий Аятолла. "Вони зроблять те, що вони зроблять. Це в руках Аллаха".
  
  
  Чіун насупив брови.
  
  
  "Що це означає?" Запитав Римо генерала Мефки після того, як той переклав.
  
  
  "Це їхній спосіб уникнути відповідальності", - відповів він. "Священнослужителі більше не можуть контролювати Революційну гвардію, яку вони нацькували на цю країну, але вони не сміють цього визнати".
  
  
  "Скажи йому, - сказав Римо, вказуючи на Великого Аятоллу, - що, якщо його Охоронці перейдуть нам дорогу, ми зітремо їхні кістки в порошок".
  
  
  Генерал Мефкі переклав слова Римо.
  
  
  Тоді на обличчі Великого аятоли відбився справжній страх. І Чіун був такий вражений, що нічого не сказав.
  
  
  Нарешті Великий Аятолла почав щось невиразно бурмотити.
  
  
  "Ми потопимо американський флот у Перській затоці. Ми покараємо Великого сатану тут і на його берегах".
  
  
  "Він блефує", - пояснив генерал Мефкі англійською. "Вони всі такі, схиблені на помсті. Він старий і безпорадний і знає це. Мулли зламали хребет цієї колись гордої нації, і це тільки питання часу, коли люди повстануть проти них. Дозвольте мені запропонувати закінчити цю аудієнцію, і ви повинні піти та зробити те, що маєте. У вас є моя обіцянка невтручання. Це все, на що ви можете тут сподіватися”.
  
  
  Чіун з нещасним обличчям підійшов до Великого аятоли і, стоячи майже в нього перед носом, низько схилився над самоваром і купами тістечок.
  
  
  "Нехай Аллах збереже твою тінь", - сказав він і випростався. "Зараз ми вирушаємо виконувати нашу місію". Великий Аятолла відмахнувся від нього слабким жестом.
  
  
  Зовні, на сходах парламенту, Рімо запитав Чіуна: "Чому ти вклонився цьому старому пердуну?"
  
  
  "Це був жест поваги".
  
  
  "Ти поважав його?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Рівне настільки, щоб плюнути йому в чай".
  
  
  І доки Римо сміявся, Чіун повернувся до генерала Мефки.
  
  
  "Я шукаю торговця килимами на ім'я Масуд. Ти знаєш таку людину?"
  
  
  "Так. Через дві вулиці на північ і праворуч. Але хіба вам не потрібно дістатися місця висадки цих відступників?"
  
  
  "Час ще є", - сказав Чіун. "Ходімо, Римо".
  
  
  Коли вони проходили повз мечеті з блакитною черепицею, а в курному повітрі лунали завивання муедзина, що закликає віруючих до післяполуденної молитви, Рімо ризикнув запитати: "Я знаю, що буде далі".
  
  
  "О?"
  
  
  "Ага. Ми йдемо за цвяхом. Ти вважаєш, що якщо ми представимо його хрестоносцям, це виб'є вітер з їхніх вітрил. У них не буде жодних причин битися".
  
  
  "Так, і це теж".
  
  
  "Тож?"
  
  
  "Після того, як я покажу тобі, як правильно купити перський килим", - сказав Чіун.
  
  
  Майстер Сінанджу увійшов до крамниці торговця килимами Масуда Аттая.
  
  
  "Як ви можете бачити, у мене багато килимів", - сказав Масуд Аттай, вітаючи їх.
  
  
  "Я хочу показати моєму сину, як правильно купувати хороший килим", - сказав Чіун. "Спостерігай, Римо". Він підійшов до стопки килимів заввишки майже три фути.
  
  
  "Щоб виявити основу, що прогнила, потрібно зробити ось так", - сказав він. Взявшись за куточок обома руками, він раптом смикнув. Ворсинка хруснула!
  
  
  "Я зрозумів", - сказав Римо. "Цей звук означає, що він твердий. Правильно?"
  
  
  "Ця основа прогнила!" - вигукнув Чіун, люто дивлячись на торговця килимами.
  
  
  "Ти потягнув надто сильно", - парирував Масуд Аттай. "Спробуй це", - сказав він, знімаючи молитовний килимок, що висів на стіні. "Це прекрасна книга", - сказав він, насилу піднімаючи її, тому що вона була важкою.
  
  
  Чіун узяв його так, ніби це була проста носова хустка. Він уважно оглянув ворсинку. Він плюнув на ворсинку і понюхав пляму.
  
  
  "Знебарвлений", - сказав він з огидою.
  
  
  "Усі сучасні люди знебарвлені", - відповів Масуд. Чіун дозволив килиму впасти на підлогу.
  
  
  "Я хочу купити не ослячу торбинку, а чудовий перський килим. Покажи мені, на що ти здатний".
  
  
  "А", - сказав Масуд Аттай. Він пройшов за фіранку в задній частині магазину і повернувся, тягнучи важкий синій килим.
  
  
  "Це Ладик. Він дуже красивий. Зверніть увагу на тюльпани, що повторюються. А для вас всього п'ять тисяч ріалів", - сказав Масуд Аттаї, розкладаючи його на підлозі.
  
  
  Поки Чіун опускався навколішки, щоб розглянути його, очі Римо обмацували магазин. Він побачив фотографію аятоли Хомейні, задрапірованого в чорне. Над ним тьмяно виблискував важкий капелюшок цвяха. Портрет висів на шнурку.
  
  
  Увага Римо знову переключилося на Майстра синанджу. Чіун кудахтав, розглядаючи колір килима. "Це твій найкращий?" він запитав. "Кольори тьмяні. Килим виглядає... мертвим".
  
  
  Масуд Аттай ляснув у свої старі долоні. "Ти справді майстер! Я повинен був визнати це з самого початку. Це мій найкращий килим, але, як і всі сучасні, він витканий з тютюнів, шерсті з бійні. Ви маєте рацію, що йому не вистачає життя. Ви дійсно знаєтеся на килимах. Ви купуєте?"
  
  
  "Ні!" - виплюнув Чіун, підводячись.
  
  
  "У цьому столітті не виткали килима прекрасніше, ніж той. Те, що ви шукаєте, ви повинні шукати у приватного колекціонера чи музею. Не у такого, як я".
  
  
  "Я ображений".
  
  
  "Мені шкода. Часи змінилися".
  
  
  "Ти можеш спокутувати свою образу", - запропонував Чіун.
  
  
  "Як?"
  
  
  "Цей цвях. Я хочу володіти ним".
  
  
  Масуд Аттай подивився на цвях, на якому висів портрет аятоли Хомейні. Він безпорадно розвів руками.
  
  
  “Я не можу. Тому що у мене немає іншого цвяха. Зараз їх мало”.
  
  
  "Я обіцяю замінити його цвяхом, який ти ніколи не втратиш".
  
  
  Масуд Аттай замислився. Нарешті він сказав: "Готово". Майстер Сінанджу підійшов до портрета і зняв його з цвяха. Він витяг цвях двома витонченими пальцями. Дерев'яна стіна заскрипіла, коли цвях вилетів. Він кинув цвях Римо, який упіймав його обома руками.
  
  
  Потім Майстер Сінанджу однією рукою встановив портрет на належне місце, а вказівним пальцем другої руки спрямував портрет між очима.
  
  
  Коли він зняв його, портрет ідеально висів.
  
  
  Масуд Аттай завищав. Він завив. Він присягнув перед Аллахом, що це було оскверненням.
  
  
  "Наступного разу не намагайся продати мені килим із прогнилою основою", - крикнув Чіун у відповідь.
  
  
  Вийшовши на вулицю, Римо сказав: "Я думаю, зараз все не так, як було за старих часів".
  
  
  "Я мав це знати", - сказав Чіун. "Мусульмани зруйнували це місце".
  
  
  "Я думав, Персія завжди була мусульманською землею".
  
  
  "Ні. Араби зруйнували його, коли захопили владу, принісши з собою свою безглузду релігію. По правді кажучи, Сінанджу перестав працювати на Персію після великого звернення. Це сумно. Мені буде боляче писати про цей досвід у своїх сувої".
  
  
  "Не так сильно, як це завдасть тобі біль", - повільно промовив Римо. Він підняв цвях. "Дивися".
  
  
  Чіун узяв важкий цвях. Це був майже шпилька. Він був іржавий і покритий кіркою бруду, але вздовж одного плоского боку цвяха виднівся стертий напис.
  
  
  Напис говорив: Зроблено в Японії.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Преподобний генерал Елдон Слаггард спустився в надра "Морехідного Гаргантюана", щоб звернутися до свого могутнього воїнства. Вони пройшли через Ормузьку протоку, яку, як він сподівався, незабаром буде перейменовано на протоку Грізельди на честь тієї, іншої любительки пошалити, його колишньої дружини.
  
  
  Серце Слаггарда шалено калатало, коли він увійшов у довгий вантажний відсік. Там, де зазвичай плескалася в'язка коричнева сира нафта, в очікуванні стояли фаланги солдатів у вишитих туніках. Вони були готові. Елдон Слаггард міг бачити це в їхніх гарячкових очах.
  
  
  Преподобний генерал Слаггард теж був готовий. На стегнах у нього висіло два пістолети на ковбойський манер. З плеча звисала М16. У кожному чоботі були метальні кинджали. І, звичайно, його старовинна шабля часів Громадянської війни, яку він уже звик носити. Він не спотикався про неї майже годину. Меч буде його останньою лінією оборони. Якщо здавалося, що його збираються схопити, він збирався встромити меч рукояттю в пісок і плюхнутися на нього животом. Все, що завгодно, аби ці обірванці не взяли його живим.
  
  
  "Тен-хат!" – крикнув він.
  
  
  Паладини Господа виструнчилися смирно. І преподобний генерал Слаггард широко посміхнувся. Його усмішка була фальшивою, як золотий зуб, але він знав, що якщо не триматиме їх під напругою, мулли з'їдять його на вечерю.
  
  
  "Ми в затоці. Затока Першінга", - гаркнув він.
  
  
  "Названий на честь знаменитого американця, генерала Джона "Блекджека" Першінга".
  
  
  "Алілуйя!" - тріумфували вони. "Чи готові ми битися?"
  
  
  "В ім'я Бога та слави!" - луною відгукнулися їхні голоси.
  
  
  Їх було майже шість тисяч. Вони були молоді, нерозумні та неосвічені, але, що найголовніше, у них була мета. Святий цвях. Ніщо не могло встояти проти них.
  
  
  "Ми висаджуємось на берег на швидкісних катерах", - сказав преподобний генерал Слаггард. "Таким чином, ми застаємо їх зненацька. Ми створюємо плацдарм, окопуємося і починаємо захоплення нафтових родовищ. Коли ми підірвемо їхню економіку, ми штурмом проб'ємося до Тегерана. І Священний цвях!"
  
  
  "Алілуйя!"
  
  
  "Цвях - наша справжня мета. Всі ви пам'ятаєте, що реліквією Страстей нашого дорогого рятівника є зображення Аятоли - нехай горить він у пеклі".
  
  
  "Горите!" - кричали Воїнства Господні. Хоча він повторив це дюжину разів чи більше, вони все одно обурювалися кожного разу, коли він нагадував їм про долю цвяха.
  
  
  Весь час подорожі преподобний генерал продовжував розбурхувати їхні емоції. Він розповів їм про те, що мулли збираються зробити з членами їхніх християнських сімей, якщо досягнуть свого. Він розповів їм історію перших хрестових походів. Вони зашипіли історію Першого хрестового походу, який захопив Єрусалим, але з зміг утримати його. Вони вітали історію успішного Третього хрестового походу. Вони плакали і клялися помститися, коли він розповів їм про хрестовий похід дітей 1212 року, коли європейські діти припливли до Святої землі, були захоплені в полон і перетворені на рабів язичників.
  
  
  До того часу, як він дістався Восьмого хрестового походу, вони розлютилися. І тоді він пообіцяв їм, що це буде останній хрестовий похід. Після цього бич злих мусульман буде викорінений зі світу.
  
  
  "За хвилину я поведу вас усіх на палубу. Ви знаєте, що буде далі".
  
  
  "Перемога!"
  
  
  Це не те, що мав на увазі Елдон Слаггард, але звучало непогано, тому він погодився.
  
  
  "Так! Перемога! Перемога над ісламом. Бог закликав нас до священної місії, і ми збираємося виконати її. І є одна річ, яку я хочу, щоб ви знали, коли ми туди дістанемося. Коли починається все це пекло і летять кулі, ви пам'ятайте, що кулі – це частина природного світу. Але ви і Я – частина духовного світу, тому що ми укріплені Святим Духом. І всі знають, що кулі не можуть торкнутися Святого Духа”.
  
  
  "Хвала Господу", - вигукнули паладини Господа.
  
  
  "Добре, преподобні майори, зберіть свої підрозділи разом! Ми збираємося розпочати Священну війну!"
  
  
  І преподобний генерал Слаггард марширував нагорі. Лицарі Господа слідували за ним подвійними рядами, маршуючи зімкнутим кроком. Він змусив їх практикувати зімкнений крок під час подорожі. Це була єдина військова навичка, яку він знав. Він нічого не тямив у зброї.
  
  
  Повітря Перської затоки було солоним і прохолодним. Була ніч. Низька темна лінія правим бортом позначала узбережжя Ірану. Це виглядало зловісним. Тут і там оснащені ліхтарями дау сиділи на спокійній воді, як відпочиваючі метелики.
  
  
  "Починайте спускати шлюпки", - наказав генерал-преподобний Елдон Слаггард.
  
  
  Римо і Чіун прибули до місця, відміченого на карті, яку вони взяли з християнського табору. Це був порослий деревами пагорб із видом на затоку.
  
  
  - Ось, - проголосив Чіун, складаючи карту. Він зісковзнув із осла, якого вів Римо.
  
  
  "На зворотному шляху я їжджу на віслюку", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Готово", - сказав Чіун. який розраховував залишити Іран кораблем. Вони вийшли через оливкові дерева. Вода шипіла на піску внизу.
  
  
  "Це той самий корабель?"
  
  
  Очі Чіуна звузилися. "Тут написано "Морехідний Гаргантюан". Це назва корабля, який ми бачили відпливає з Америки".
  
  
  "Добре, тепер що нам робити? Твій великий план провалився, якщо ти не думаєш, що хрестоносці не вміють читати англійською".
  
  
  "І я вважаю, у тебе є свій власний чудовий білий план?" Чіун пискнув.
  
  
  "Насправді ні", - стурбовано зізнався Римо. Його слух уловив звуки, низькі, тривожні звуки.
  
  
  На воді флотилія швидкохідних катерів наближалася з усіх боків. Вони наближалися до мореплавного "Гаргантюана".
  
  
  "Революційна гвардія", – сказав Римо. "Вони йдуть на танкер".
  
  
  "І сухопутні війська також", - додав Чіун.
  
  
  Римо обернувся. Дорогою наближалися танки, джипи та бронетранспортери. Попереду їхав відкритий джип, а ззаду, стискаючи в руці екземпляр Корану, стояв Великий аятола Ірану. Позаду нього моталася голова генерала Мефки з заскленілими очима. Він був насаджений на кінець палиці.
  
  
  "Схоже, із військовими відбулася боротьба за владу", - сухо сказав Римо. "Вгадай, хто програв".
  
  
  Машини сповільнили хід та зупинилися. Великий Аятолла спішився і підійшов до вигідної позиції, звідки він міг оглядати затоку.
  
  
  "Марг бар Амріка!" - кричав він, потрясаючи Кораном над головою. "Нехай вони захлинуться у власній крові". Кричаща орда вартових Ісламської революції висипала з машин. Вони носили червоні пов'язки на головах із революційними гаслами, написаними на них білим шрифтом. Над затокою луною пролунав громовий голос преподобного Слаггарда.
  
  
  "Бог на нашому боці. Давайте відшмагати цих обірванців!" – кричав він.
  
  
  "Вразіть їх! Така воля Аллаха", - відповів Великий Аятолла.
  
  
  "Ти бачиш?" Крикнув Чіун. "Ти бачиш, Римо? Вони закликають Верховного Творця допомогти їм у їхній безглуздій сварці. Через те, що вони називають його різними іменами, дурні готові йти на смерть".
  
  
  "То що ж нам робити?"
  
  
  "Ви зневажаєте іранців, чи не так?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Я дарую їх тобі. Я розберуся з Неробою".
  
  
  - Але... - почав Римо. Перш ніж він встиг відреагувати, Чіун уже біг до води.
  
  
  "Що за біса", - сказав Римо. Він подвоїв чисельність іранських сухопутних військ. Вони були збиті до купи, що суперечило всім сучасним правилам ближнього бою. І вони стояли там і кричали: "Геть, геть, США! Геть, геть, США!"
  
  
  "Вперед!" Сказав Римо і почав працювати з них. На палубі "Гідного плавання Гаргантюана" генерал-преподобний Елдон Слаггард побачив катери, що наближаються. "Поки ви все залазите у воду, - сказав він, - дозвольте мені прискорити ваш шлях декількома словами з Хорошої книги". Він відкрив свою фальшиву Біблію та почав читати.
  
  
  "Навіть якщо я увійду в Долину Смерті, я не боятимуся Ах-раніанця, тому що я найпідліший сучий син у долині".
  
  
  "О, заткнися", - гаркнула Вікторія Хоар. Вона раптово опинилася поряд із ним. "Забирайся в один із цих чортових човнів. Передбачається, що ти їхній лідер, а не вболівальниця".
  
  
  "Я кричу підбадьорливо", - запротестував він. "Я приєднаюся, як тільки вони рушать".
  
  
  Вікторія Хоар нахилилася і витягла один із метальних ножів із чобота Слаггарда. Вона приставила вістря до його промежини і попередила: "У цій частині світу все ще роблять євнухів. Ти б чудово вписався".
  
  
  "Я йду", - пообіцяв преподобний генерал Слаггард. Потім по той бік води раптово запанувала тиша. Навіть швидкісні катери не змогли її заглушити. Тиша була короткочасною. За нею було довге, низьке зітхання. Потім зітхнув. Потім крики "Хвала господу!"
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" Запитала Вікторія Хоар. Вона подивилась на воду. Її червоний рот застиг відкритим.
  
  
  "Що це в біса таке?" сказав генерал-преподобний Елдон Слаггард.
  
  
  За те, що біг по воді до Гіганту, був удостоєний звання майстра синанджу.
  
  
  Він біг хвилями. Його ноги в сандалях розбризкували невеликі бризки, але в іншому, крім цього доказу контакту з водою, здавалося, що він пливе через затоку.
  
  
  "Я в це не вірю", - пробурмотіла Вікторія.
  
  
  "Я говорив тобі! Я говорив тобі!" – кричав Елдон Слаггард. "Він диявол, сам диявол. Він не людина!"
  
  
  Поки всі дивилися, роззявивши роти, Чіун підбіг до корпусу морського "Гаргантюана". Він застрибнув на слизький чорний корпус, мов павук. Він на мить зачепився, потім пролунав звук, схожий на металевий удар через листову сталь. Звук повторився. Він пролунав знову.
  
  
  Слаггард перехилився через перила.
  
  
  Внизу він побачив, як старий азіат дерся по корпусу. З кожним кроком Чіун вдавлював палець у корпус. Саме це було причиною звуку. Він використовував отвори для захоплення пальців рук і ніг.
  
  
  Елдон Слаггард здригався при кожному звуку.
  
  
  "Врятуй мене! Врятуй мене!" - заволав він, ховаючись за Вікторією Хоар. Він опустився навколішки і заридав.
  
  
  "Диво!" - вигукнули паладини Господа. "Це знамення з Небес!" Вони вишикувалися вздовж огорожі, щоб подивитися, забувши про свою зброю.
  
  
  Чіун переліз через перила. Його сандалі навіть не промокли.
  
  
  Лицарі Господа зібралися навколо нього. Вони намагалися торкнутися його одягу. Вони просили його благословення. Майстер Сінанджу ухилився від їхніх рук, хоч його швидко оточили. Пальці потяглися до краю рукавів його кімоно, і здавалося, що тканина була нематеріальною. Декілька рук потяглися, щоб торкнутися його рук, і відсмикнулися, відчуваючи печіння. Вони ніколи не бачили швидких, протестуючих ударів, від яких німіли кістки їхніх пальців.
  
  
  "Я Чіун".
  
  
  "Чіун. Великий Чіун!" – кричали вони. Вони вигукували його ім'я небесам.
  
  
  Зненацька захоплений Чіун дозволив своїм рисам пом'якшитися. "Ти сказав "чудово"?" – спитав він.
  
  
  "Великий Чіун, посланник Господа!" – кричали вони. Чіун посміхнувся. Належне визнання. Це було щось новеньке. Він підняв розкриті долоні, немов благословляючи.
  
  
  "Я закликаю вас припинити розв'язання війни", - сказав він.
  
  
  "Це буде зроблено, про Чіун".
  
  
  "Великий Чіун", - поправив Майстер Сінанджу.
  
  
  "Ми маємо зупинити це", - прошипіла Вікторія на вухо Слаггарду. "Він руйнує весь наш план".
  
  
  "Весь твій план. І я не хочу мати жодного відношення до цього диявола".
  
  
  "У мене є ідея. Починай читати".
  
  
  Елдон Слаггард відкрив свою Біблію на випадковій сторінці. "Остерігайтеся хибних ідолів", - заспівав він. "Бо диявол прийняв людську подобу, щоб спокушати згубних".
  
  
  Його проігнорували.
  
  
  Раптом Вікторія вирвала книгу із рук Слаґґарда. Вона представила її юрбі навколо Чіуна, показуючи чисті білі сторінки.
  
  
  "Дивіться!" - Вигукнула вона. "Сторінки порожні." Господь говорить через свого справжнього посланця. Це диво!"
  
  
  "Як і ходіння по воді", - зауважив хтось.
  
  
  "Це робилося раніше", - сказала Вікторія. "Це щось новеньке".
  
  
  "Це справді диво?" - спитав хтось. Питання було шанобливо адресоване Великому Чіуну.
  
  
  "Це обман", - відповів Чіун. "Тепер я наказую вам викинути непотрібну зброю".
  
  
  Із завмиранням серця преподобний генерал Слаггард спостерігав, як гвинтівки, багнети та гранати полетіли за борт. "Ми мертві", - сказала Вікторія Хоар.
  
  
  "Не я", - сказав Елдон Слаггард. "Я йду звідси!" Він почав перевалюватися животом через перила.
  
  
  "Не будь дурнем. Подивися на ці швидкісні катери там".
  
  
  "Знаєш стару приказку: "краще диявол, якого ти знаєш, ніж диявол, якого ти не знаєш"?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Тут це не застосовується", - сказав генерал-преподобний Елдон Слаггард безпосередньо перед тим, як перевалитися через поруччя. Це було довге падіння. Він упав у воду з величезним сплеском. Слаггард перекинувся на живіт обличчям униз, його порожні піхви плавали поруч із ним.
  
  
  Підійшов швидкісний катер, набитий революційними гвардійцями, і його витягли з води. Переможні крики знизу свідчили, що іранці впізнали в обличчя свого ненависного ворога преподобного Елдона Слаггарда. Катер закопався у воду і помчав до берега.
  
  
  На березі Римо розгромив іранців. Це було розчарування. Він сподівався завдати більшої шкоди. Але як тільки перші кілька людей впали з різними внутрішніми ушкодженнями, решта підібгала хвости і втекла. Римо побіг за ними. Він штовхнув шини, що прокручувалися. Він відкривав гусениці старих танків. Але солдати, яких він витягував із зруйнованих машин, були переважно хлопчиками. Деякі з них виглядали старшими за тринадцять. У Римо не вистачило духу вбити будь-кого з них. Він відправив їх додому, сильно штовхнувши по сидіннях їхніх штанів кольору хакі.
  
  
  Зазнаючи огиди, він повернувся на берег.
  
  
  На невеликому пагорбі Великий аятола вигукував прокльони затоки. Його кістляві кулаки тремтіли від люті. Його борода збирала слину зі схожого на сфінктер рота.
  
  
  Римо підійшов ззаду і поплескав його по плечу.
  
  
  "Привіт, пам'ятаєш мене?"
  
  
  Великий Аятолла різко обернувся. В його очах відбився шок, потім страх, коли він зрозумів, що він один і з ким.
  
  
  "Тепер ти не такий хоробрий?" Запитав Римо, знаючи, що ця людина не розуміє англійської.
  
  
  "Геть, геть, США!" - раптом крикнув мулла і рушив геть. Римо наступив на поділ свого вбрання з верблюжої вовни. Великий аятол Ісламської Республіки Іран впав на землю.
  
  
  "Ви знаєте, люди говорили багато поганого про шаху, але ви, придурки, і є ями", - сказав Римо. "Мені слід було б згорнути твою кістляву шию, але мені наказано не робити цю кризу гірше, ніж вона є".
  
  
  "Геть, геть США!" - виплюнув Великий Аятола. Здавалося, це була єдина англійська, яку він знав чи розумів.
  
  
  "Десь я читав, що причина, через яку ви, люди, розпочали цю революцію, полягала в тому, що шах зірвав тюрбани з деяких ваших мулл, коли вони почали виявляти свою вагу. Ти завдав світу багато болю через проклятий шматок. тканини”.
  
  
  І поставивши ногу на груди Великого Аятоли, що здіймаються, Римо взявся за один кінець його тюрбану і потяг. Купа тканини розмоталася миттєво. Римо відкинув її убік.
  
  
  "Чіун сказав мені, що це друге найгірше, що ви можете зробити з одним із вас, мулл. Перше - це поголити вам бороди. Шкода, що я не захопив із собою ножиці".
  
  
  Великий Аятолла плюнув на мокасини Римо.
  
  
  "Ну, якого біса", - сказав Римо. "Все, що варто робити, варто робити ґрунтовно". І він опустився на груди Великого Аятоли. Він почав смикати чоловіка за бороду. З кожним вищипуванням Великий Аятолла вив.
  
  
  Коли Римо нарешті встав, Великий аятола був чисто поголений, як попка немовляти.
  
  
  Великий Аятолла зі сльозами на очах обрушив свій гнів на Римо.
  
  
  "Я не знаю, про що ти говориш, приятель, але я впевнений, що правильна відповідь буде: "Такий бізнес, дорогий." Римо пішов, посміхаючись.
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Рімо Вільямс побачив, що у затоці тихо. Чіун стояв на баку морського "Гаргантюана", засунувши руки в рукави. Він звертався до роззброєних сил Слаггарда. Римо не міг чути, що говорив Чіун, але він помітив, що катери Революційної гвардії стоять біля танкера, ніби не знаючи, що робити.
  
  
  Римо пірнув у воду і розшукав їх. Він вивів з ладу пропелери, що працювали на холостому ходу, різкими ударами рук, а потім пробив корпуси знизу.
  
  
  Човни швидко затонули. Опинившись під водою, Римо дотягнувся до вартових вартових Революції і затяг їх на дно. Він завдав їм ударів у критичні області хребта, не достатні, щоб паралізувати їх, але порушити координацію. Якщо хтось не дістався берега, міркував Римо, то була не його провина. Просто природний вираз закону виживання найбільш пристосованих.
  
  
  Римо скористався отворами для пальців Чіуна у борту "Мореходного Гаргантюана", щоб вибратися на палубу.
  
  
  Чіун зневажливо оглянув промоклий одяг Римо. "Це мій син", - сказав він натовпу. "Рімо". Хрестоносці негайно впали на коліна в благанні.
  
  
  "Син Великого Чіуна!" – кричали вони. "Великий Римо".
  
  
  "Він не великий. Він адекватний".
  
  
  "Адекватний Римо", - тріумфували вони. "Хвала адекватному Римо".
  
  
  Чіун повернувся до Римо.
  
  
  "Тепер ти розумієш?" прошепотів він. "Ось як усе це починається. Ці люди повернуться додому і розкажуть про Чіуна Великого та Адекватного Риму. Вони створять церкви. Вони придумають правила, щоб тримати своїх послідовників у вузді, і всього через три чи чотири століття ми самі вважатимемося божествами".
  
  
  Римо бачив спрямовані на нього повні обожнювання погляди. Вони нагадали йому вираз його особи, коли він був у служінні преподобного Слаггарда. Їхня смиренність, подібна до овечого, викликала в нього огиду.
  
  
  "Ти висловив свою точку зору", - тихо сказав Римо. "Це смішно. Це неправильно".
  
  
  "Я сказав, що ти висловив свою точку зору", - роздратовано повторив Римо.
  
  
  "Давайте віддамо належне Великому Чіуну". Це від уклінного члена натовпу.
  
  
  "З нас вистачить твоєї данини", - почав говорити Чіун.
  
  
  Але коли монети та паперові гроші, не кажучи вже про цілі гаманці, почали падати до його взутих у сандалі ногах, Чіун прошепотів Римо: "Не стій просто так. Допоможи мені зібрати мою законну данину з цих справжніх шанувальників досконалості".
  
  
  "Ти не можеш брати у них гроші під хибним приводом, Папочко", - сказав Римо. "Це не правильно".
  
  
  "І це довга подорож на човні додому. Ми повинні тримати цих кретинів у вузді. І чи є кращий спосіб зробити це, ніж цей? Крім того, якщо вони настільки помиляються, що приймають мене за вищу істоту, то в чому моя помилка?"
  
  
  "Ось що я тобі скажу, ти подбаєш про це. Я розберуся зі Слаггардом та Вікторією. Де вони?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав Чіун, відкриваючи товстий гаманець. Він викинув посвідчення особи та кредитні картки за борт, а гроші засунув у потайну кишеню свого кімоно.
  
  
  "Іранці схопили преподобного Слаггарда", - сказав прищавий хрестоносець. Він вказав у бік берегової лінії.
  
  
  Швидкісний катер сповільнив хід у воді. Революційні гвардійці пробиралися до берега. Вони несли м'яке тіло преподобного Елдона Слаггарда, як жирну свиню, яку піднімають на бенкет.
  
  
  Першим спонуканням Римо було напасти на Слаггарда. Він сповільнився біля поручнів. Потім сказав: "Та пішов він. Він того не вартий. Залишається тільки Вікторія".
  
  
  Римо обшукав корабель. Він знайшов Вікторію Хоар на капітанському містку, високо у білій надбудові. Вікторія наказувала капітанові.
  
  
  "Послухай мене. Ми повинні позбутися цих людей. Усі вони свідки причетності компанії. Виведіть нас у відкрите море, і ми заженемо їх у відсік для боротьби з повенями та пустимо воду. Ми зможемо скинути тіла дорогою додому".
  
  
  "Не дуже християнське ставлення", – холодно зауважив Римо. Вікторія Хоар раптово обернулася. Римо стояв, притулившись до одвірка. Він стояв на одній нозі, закинувши іншу на неї. Його голі руки були складені на грудях.
  
  
  "Рімо!"
  
  
  "Чому б вам не вибачити нас", - сказав Римо капітанові.
  
  
  "Ви не господар цього судна", – запротестував капітан.
  
  
  Римо змусив капітана передумати. Він вибив вікно і витяг його звідти. Коли він відчув, що капітан ухопився за поручень, він відпустив його. Капітан спустився надбудовою, як перелякана мавпа. — Слаґґард у руках іранців, — тихо сказав Римо.
  
  
  "Для нього це доля гірша за смерть. Але він це заслужив, ідіот".
  
  
  "З того, що я підслухав, я зрозумів, що ти справжній мозок, що стоїть за цим. Правильно?"
  
  
  Вікторія Хоар дістала сигарету та закурила. Вона повільно видихнула дим.
  
  
  "Так. У нього не було мізків комара. Але у нього був дар, і я знав, як його контролювати. Я вважаю, у вас є багато очевидних питань".
  
  
  "Так".
  
  
  "Ти знаєш, що справа була не в цвяху", - продовжувала вона, нервово походжаючи мостом. "Це був просто прийом. Я помітила цвях під час поїздки до Тегерану. Це підробка. Навіть Слаггард не вірив, що це був справжній цвях. Я відчайдушно хотів повернути свою компанію в тінь. Коли я вперше побачив цвях, вся схема прийшла до мене в мить ока. Можна сказати, божественне натхнення. Все, що мені було потрібно, - це правильний фронтмен. Слаггард був моїм першим вибором. Він був досконалий”.
  
  
  "Я знаю. Цвях у Чіуна. На ньому написано "Зроблено в Японії".
  
  
  Вікторія Хоар випустила разом із димом смішок. "Це могло б спрацювати. Маючи достатню кількість хрестоносців, ми могли б отримати контроль над нафтовими родовищами. Проклята війна так сильно позбавила Іран воїнів, що вони стали легкою здобиччю. Хочете вірте, хочете ні, але ми могли б узяти гору. Якщо не в цього разу, то наступного ".
  
  
  "Можливо. Але не без того, щоб розбити багато яєць".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Твоє гарматне м'ясо. Ти не можеш приготувати омлет, не розбивши кілька яєць".
  
  
  Вікторія Хоар знизала плечима. "Я не винаходила тестостерон. Я просто знаю, як його використовувати. Отже, що далі? Ви здаєте мене владі?"
  
  
  "Ми так не працюємо".
  
  
  "А хто це "ми"?"
  
  
  "Той факт, що ви знаєте, що є "ми", робить вас тягарем".
  
  
  Вікторія Хоар моргнула. Вона глянула на обличчя Римо. Воно було жорстким. Неусміхнений рот здавався жорстоким. Навіть очі, які в "Тандерболті" були такими нехитрими, тепер були глибокими та безжальними. Тепер він був іншим Римо. Але він все ще був чоловіком. І усі чоловіки реагують на одне. Вона загасила сигарету та підійшла до нього. Вона потягла за пряжку його ременя, дружнім, грайливим рухом.
  
  
  "Ти не вб'єш мене", - видихнула вона.
  
  
  "Чому б і ні?" Запитав Римо, дивлячись їй у вічі. Її руки потяглися до його блискавки. Її дихання, колись солодке, пахло тютюновим димом. Римо не знав, що вона курець.
  
  
  "Тому що я тебе знаю. Ти б не вбив леді".
  
  
  Її рот відкрився. Її губи піднялися назустріч його губам. Римо відчув, як вони торкнулися його. Її мова легко, грайливо торкнулася його мови.
  
  
  "Ти маєш рацію", - сказав Римо, відступаючи. "Я не став би вбивати леді".
  
  
  Вікторія Хоар усміхнулася. Вона оцінила його правильно. Її пальці почали розстібати його блискавку.
  
  
  "Якийсь час я сумнівався в собі", - тихо сказав Римо. "Я думав, що моя робота, те, що я мав робити, було неправильним. Але тепер я бачу велику помилку. Не виконую своєї роботи".
  
  
  Римо простяг руку, щоб відкинути пасмо волосся з її гладкою білою шиєю, наче для поцілунку. Але замість його губ Вікторія Хоар відчула, як його вказівний та великий пальці натиснули на її сонну артерію. Його пальці були сильні. Вона затремтіла в передчутті їхньої ласки. Але ласки не було. Пальці залишалися твердими, і Вікторія Хоар відчула, як темрява згущується на її периферії зору. І вона знала, що ніколи більше не відчує ласки Римо – чи будь-якої іншої чоловічої ласки – ніколи.
  
  
  "Краще мені подбати про таких, як ти і Слаггард, ніж сидіти склавши руки, поки ви псуєте світ".
  
  
  "Але ти сказав..." - почала говорити Вікторія.
  
  
  "Ти не леді", - сказав Римо, міцно стискаючи її. Вікторія Хоар утворила незграбну купу рук та ніг на підлозі містка. У ній більше не було нічого сексуального.
  
  
  Римо пішов, не озирнувшись. Преподобний Елдон Слаггард прокинувся від болю. Було темно. Його руки натрапили на щось тверде та металеве, і він сказав: "Ой!"
  
  
  Він підвівся на одному лікті і озирнувся.
  
  
  Він зрозумів, що лежить на підлозі бронетранспортера. Це було все одно, що знаходитися всередині однієї з броньованих машин, які перевозили пожертвування в його банк, за винятком того, що замість грошей його оточували іранці, що зло зло посміхаються.
  
  
  Їхні надто білі зуби були спрямовані на нього. Преподобний Слаггард намацав свої збройові кобури. Вони були порожні. Його піхви були сповнені морської води, але й тільки. Він підтягнувся у сидяче становище. Він усміхнувся у відповідь.
  
  
  "Вітання!" - сказав він. Він потягся до свого лівого чобота, де лежав метальний кинджал. Але там теж було пусто. Потім він згадав, що він у цієї суки.
  
  
  Все ще залишався правий черевик. У ньому була тільки його промокла нога. Застигла усмішка на обличчі преподобного Елдона Слаггарда зникла.
  
  
  "Куди ми йдемо?" прохрипів він.
  
  
  "У Тегеран. Тобі там сподобається. Усі захочуть зустрітися з тобою. Усі". Ці усмішки стали ще ширшими, якщо це було можливо. Вони мали щось знайоме. Через деякий час він вказав на це пальцем. Він бачив ці усмішки у своїх кошмарах, ідеальні зуби кольору слонової кістки, злісно блискучі очі. Вони належали дияволові. І тут його осяяло, що він опинився в країні дияволів.
  
  
  "Скажіть, - раптом запитав преподобний Елдон Слаггард, - ви, хлопці, чули про Ісуса?"
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт постукав у двері. "Увійдіть", - покликав Римо Вільямс.
  
  
  Сміт знайшов Римо, що згортає свій очеретяний килимок для сну. З кишені джинсів стирчала синя зубна щітка.
  
  
  "Що ти робиш?" Запитав Сміт.
  
  
  - Збирайся, - сказав Римо.
  
  
  "Подорож?"
  
  
  "Ні. Ми з Чіуном прийшли до рішення. Ми їдемо з цього божевільного будинку. Без образ, але такий Фолкрофт".
  
  
  "Не спокушайся", - сказав Сміт. "І це, напевно, на краще. Я натякав Чіуну, що ти тут занадто довго".
  
  
  "Це не ідея Чіуна. Це моя. Чіуну тут подобається. Він вважає, що королівський вбивця має жити, так би мовити, у будинку. Але він погодився піти зі мною".
  
  
  "Це мило з його боку. Надзвичайно мило".
  
  
  "Він все ще в шоці від нашої поїздки до Ірану. Достатньо того, що дині були паршивими, а килими - неякісними, але мулла з високим рівнем бруду ніколи не чув про синандж. Я не думаю, що ми колись знову почуємо від нього погрози кинути Америку заради Персії. І, говорячи про це завдання, чи всі кінці з кінцями пов'язані?"
  
  
  "Все, що ми можемо зробити. Хрестоносці були повернуті своїм сім'ям. Уряд вирішив не порушувати позов проти Mammoth Oil і Shale за порушення Закону про нейтралітет, в основному тому, що вони ось-ось зазнають фінансового краху. І щодо публічних заяв Ірану про спроби Америки вторгнутися до їхньої країни, вони так довго кричали "вовче виття", що більше ніхто в міжнародному співтоваристві не сприймає їхні заяви всерйоз".
  
  
  "А як щодо хрестоносців, які загинули в першій хвилі?"
  
  
  "Смерть хлопчика Бу, хоч і від рук іранців, сталася в міністерстві Слаггарда. Це робить його відповідальним. Я вважаю, що сім'ї хлопчика буде виплачено солідне відшкодування. Щодо інших, іранці не виявляють жодних ознак того, що збираються віддати ці тіла. Я боюся, що вони поповнять лави назавжди зниклих безвісти, якщо тільки що-небудь не випливе з потоку судових позовів, які ось-ось обрушаться на організацію Слаггарда. З огляду на стан нашої судової системи, на той час в Ірані може встановити дружній режим”.
  
  
  "Мені подобається щасливий кінець", - криво посміхнувся Римо. "До речі, я хотів запитати. Як вам вдалося розколоти того терориста у штаб-квартирі ФБР?"
  
  
  Сміт глянув на ноги. "Це нічого не означало", - сказав він ніяково.
  
  
  "Смітті! Ти збентежений. Ну ж, давай послухаємо".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Як ви знаєте, на розгадку предмета допиту триває три дні. У нас було не так багато часу. Я використав техніку, яку одного разу використовував, коли служив в УСС, і мені потрібна була інформація від співробітника Осі, спійманого після того, як він видав. нацистам місце, де ховалося кілька єврейських біженців”.
  
  
  "Продовжуй. Я в захваті".
  
  
  "Е-е, я розмовляв із ним".
  
  
  "Поговорив?"
  
  
  "Спокійно і зібрано. Я не звинувачував жодного з них і не розголошував про його злочини. Натомість я спокійно говорив про людей, причиною чиєї смерті вони стали. Я читав їм інтимні подробиці їхнього життя. Я показував фотографії. Я говорив про їхнє горе. Коротше кажучи, я наділяв особами тих, хто був безликими жертвами.Терорист зламався, коли я поклала на стіл фотографію семирічної дівчинки, яку він убив, і прочитала йому з класного завдання, яке вона написала минулого тижня. Вона називалася "Ким я хочу бути, коли виросту. "Коли я прочитав частину, що описує, як дівчина хотіла стати медсестрою і покласти край людським стражданням, чоловік лопнув, як мильна бульбашка".
  
  
  "Знаючи тебе, Смітті, ти, мабуть, набрид йому до смерті. У будь-якому випадку, це було досить мило. Вітаю".
  
  
  "Ем, дякую".
  
  
  У цей момент увійшов Майстер Сінанджу. "Вітаю тебе, імператор Сміт", - натягнуто сказав він. Він не до кінця пробачив Сміта за його колишні гріхи проти його гордості. "Мій син повідомив вам гірку новину?"
  
  
  "Так, майстер Чіун. І це чудовий час. Я тільки що отримав ваші пароплавні скрині".
  
  
  "Добре. Ми забрали їх з яхти Слаггарда перед відплиттям до Пер-Ірану. Я попередив гнійну людину, що це буде його голова, якщо з ними не будуть поводитися з належною повагою".
  
  
  "Крутий хлопець", - сказав Сміт.
  
  
  "Прибули всі чотирнадцять?"
  
  
  "Всі чотирнадцять".
  
  
  "Ніяких зламаних замків чи пошкоджених панелей?"
  
  
  "Схоже, вони у хорошому стані".
  
  
  "Ну, якщо це все", - радісно сказав Римо, - "поїхали".
  
  
  "У вас є де зупинитися?" - спитав Сміт.
  
  
  "Ми з Чіуном подумуємо про покупку будинку".
  
  
  "Що ж, я не можу тебе зупинити. Але я маю застерегти від постійної адреси. Безпека, ти розумієш".
  
  
  "Обережність відкинута. Але ми купуємо будинок. З білим парканом зі штакетника. І, можливо, садом".
  
  
  "З динями", - додав Чіун.
  
  
  "Дайте мені знати, як тільки передасте документи", - сказав Сміт.
  
  
  "Не хвилюйся, Смітті. Ми надішлемо тобі рахунок. Ти йдеш, Чіуне?"
  
  
  "Одну хвилину, Римо. Я повинен порадитися з моїм імператором. Будь ласка, будь ласка, перевір мої скрині на предмет пошкоджень".
  
  
  "Попався", - сказав Римо, підстрибуючи пробігаючи коридором.
  
  
  "Він, здається, дуже щасливий", - тихо зауважив Сміт.
  
  
  "Він переживе це. Щастя Римо завжди було швидкоплинним, як весняний сніг".
  
  
  "Чи має це якесь відношення до його недавнього релігійного пробудження?"
  
  
  "Ні, релігійне пробудження Римо було схоже на його перепади настрою. Коли воно було сильним, воно наповнювало кімнату. Я не знаю, що викликало це, але брехливі слова преподобного Слаггарда знову занурили його в сон".
  
  
  "Можливо, це на краще. У нашій роботі немає місця духовним розпитуванням".
  
  
  "Крім того, я навчив його віруванням синанджу", - гордо сказав Чіун. "Всі залишки його старої релігії, імена богів і забобонів були вичищені з його розуму".
  
  
  У цей момент Римо просунув голову у двері. "Гей, Чіуне, що за затримка? Ісус, Марія і Джозеф. Струсись, будь ласка!"
  
  
  "З іншого боку, - похмуро сказав Чіун, - що ти можеш зробити з кимось після того, як він провів біля Римської церкви перші двадцять років?"
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнувач 77: Монета королівства
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Пролог
  
  
  Майстер Сінанджу обложив свого мохноногого поні на пляжі того, що одного разу називатиметься Шанхаєм. Сонце, що відбивається від моря, яке варвари-китайці називали Морем раптових тайфунів, різало очі. Він повернувся до своїх нічних тиграм.
  
  
  "Поспішай", - крикнув він.
  
  
  Втомлені й змучені голодом молоді нічні тигри Сінанджу злізли зі своїх коней. Один із них, Сако, приголомшено сидів на своїй попоні. Його очі були заплющені від болю. Його обличчя, сухе, незважаючи на жорстоку спеку, було кольором брудної слонової кістки.
  
  
  "Допоможи йому", - сказав майстер Мангко, притримуючи піхви, коли поспішав.
  
  
  Два нічні тигри допомогли Сако зняти попону. Вони поклали його на безмежний білий пляж. Звук припливу був плескотом-плеском, який не зміниться і в наступні століття.
  
  
  Майстер Сінанджу опустився навколішки поряд зі своїм вірним воїном. Він помацав ребра чоловіка. Сако морщився від болю при кожному ніжному дотику, але не промовив ні прокляття, ні слова протесту.
  
  
  Нарешті Майстер Сінанджу тихо заговорив.
  
  
  "Я не можу запропонувати тобі ніякої надії, мій вірний нічний тигр. Жодної надії, але одне благо. Тобі потрібно тільки попросити".
  
  
  "Зроби це", - прошепотів Сако і заплющив очі від останнього видовища у своєму житті - Майстра Мангко, високого і худорлявого, з волоссям, схожим на шапку з темного кінського волосся, над проникливо ясними очима.
  
  
  Майстер Сінанджу, опустившись на коліна, поклав одну руку на палаюче чоло Сако, а іншу на його горло. Він говорив заспокійливі слова, доки відчув, що Сако більше не ухиляється від дотику смерті. Сако не знав, якою рукою завдати удару. Це було милосердя майстра Мангко. Удар пішов швидко. Майстер Сінанджу підняв руку, і вона врізалася в чоло Сако, як старе яйце. Сако здригнувся і затих.
  
  
  Вони поховали його в піску, неподалік моря, щоб китайські бандити, що поранили його, не заволоділи тілом. Потім вони почали будувати човни з бамбука та ротанга.
  
  
  Вони працювали всю ніч, при цьому Майстер Сінанджу часто зупинявся, щоб кинути погляд углиб острова. Бандити не мали сильно відставати, хоча вони теж зазнали втрат.
  
  
  Настала ніч, і сонячні відблиски на воді більше не палили їм очі. Коли зійшло молоде червоне сонце, три бамбукові човни стояли, притулившись до білого піску, мов подрібнені перли.
  
  
  Майстер Сінанджу оглянув плетіння з ротанга кожного з них, доки не залишився задоволений їхніми морськими якостями.
  
  
  Тільки після цього він відважив своїм нічним тиграм короткий уклін на знак того, що вони зробили гідну роботу, і наказав рушати в дорогу. З поні зняли ковдри та провізію та надали їм свободу.
  
  
  Бандити з'явилися на вершинах найближчих пагорбів. Вони сиділи на своїх конях, як похмурі Будди.
  
  
  "Швидше", - наполягав Майстер синанджу. Перші човни вирушили.
  
  
  "Зі мною", - наказав майстер Мангко. Два нічні тигри підскочили до нього. Вони зрозуміли, що мають дати решті часу вийти на відкриту воду.
  
  
  Китайські бандити спустилися з пагорбів подібно до грому, копита їхніх коней стукали і розколювалися об каміння. Майстер Манко похитав головою. Китайці так і не навчилися належним чином поводитися зі своїми кіньми.
  
  
  Бандитів було четверо. Вони накинулися, як хвиля, що розбивається.
  
  
  Майстер Сінанджу рішуче стояв у своїй синій туніці та штанях, по обидва боки від нього стояли нічні тигри у чорному. "Пам'ятайте, - наспіваючи сказав він, - якщо ми помремо, помре і наше село. Ми боремося не тільки за свої життя, а й за життя наших батьків і матерів, наших синів і наших дочок і їх потомства для майбутніх поколінь. Сьогодні життя тисяч ще не народжених залежать від наших навичок”.
  
  
  Нічні тигри стиснули в руках свої залізні кинджали. Майстер Мангко витяг з піхов довгий меч. Вони відступили один від одного, щоб звільнити місце для бою.
  
  
  Бандити люто вили, накидаючись на своїх жертв, впевнені, що їхні величезні мечі краще, ніж грубі клинки корейців, і що їхні бойові кличі паралізували непроханих гостей.
  
  
  Коні наближалися. І коли вони були майже поряд із трьома нерухомими корейцями, величезні мечі китайців піднялися для вбивства.
  
  
  Майстер Сінанджу видав крик виклику і прокотився між двома вершниками, що наближаються. Його меч переламав кістки праворуч від нього та кістки зліва від нього. Пронизливе іржання передувало звукам падіння вершників у прибій.
  
  
  Майстер Сінанджу схопився на ноги. Він побачив, що його нічні тигри також зламали передні ноги коням своїх ворогів.
  
  
  Китайців забрали в хвилі їх перелякані коні, що спотикаються. Вони борсалися у воді. Одного зіштовхнули під воду скалічені копита його коня. Він не повернувся на поверхню.
  
  
  Майстер Сінанджу ступив у воду. Його клинок блиснув вліво, а його клинок блиснув праворуч. Китайські голови злетіли в небо, як потворні місяці.
  
  
  Як останній жест Майстер Сінанджу відіслав коней, щоб вони не страждали. Йому було шкода коней. Не їхня вина, що вони належали тупим китайським бандитам.
  
  
  "Ви добре впоралися", - сказав майстер Мангко своїм нічним тиграм, і вони разом відштовхнулися в третьому човні і приєдналися до інших.
  
  
  Минали дні. Вода була спокійна. Вони ловили рибу мотузкою зі срібними гачками. Вони їли холодні рисові кульки, зварені напередодні увечері.
  
  
  Минуло багато днів шляху, коли небо потемніло. Вони спустили яскраво розфарбовані бавовняні вітрила, побоюючись шторму. Але ніякий шторм не затьмарив небо. Човни були пов'язані разом для безпеки.
  
  
  Обличчя майстра Сінанджу стало задумливим. Усі ознаки вказували на шторм. Далі вони пливли в небі, що темніло хмарами. Розмови ставали рідшими. Нічні тигри поводилися тихо.
  
  
  Відчувши себе у безпеці, Майстер Сінанджу наказав підняти вітрила. Але вітру було замало, щоб наповнити їх. Всесвіт здавався страшенно тихим. Через деякий час на їхніх гачках більше не було риби, і нічні тигри почали бурмотити про страшні речі.
  
  
  "Де та буря, яку обіцяють ці хмари?" - Запитав один. "І чому наші волосіні підводять нас? Невже у всьому цьому морі немає риби?"
  
  
  І Майстер Сінанджу довгий час мовчав. Нарешті він заговорив.
  
  
  "Ми увійшли до шторму", - оголосив він. Нічні тигри виглядали спантеличеними.
  
  
  "Ви не бачите цю бурю, тому що це не буря в небі, - холодно продовжував майстер Мангко, - а одна з найглибших океанських. Ця буря не над нами. Вона під нами".
  
  
  При цьому нічні тигри вимагали відповіді, але Майстер Сінанджу лише повернув їм свою загадкову спину. І вони все ще пливли далі.
  
  
  На дванадцятий день океан змінив колір. Спочатку він був молочно-коричневим, ніби саме морське дно було збаламучене величезною рукою. І в міру того, як вони пливли вперед, завжди сповнені страху, колір моря ставав зеленим. Чи не зеленим, як у деяких водоймах, а зеленим від хвороби, від отрути.
  
  
  Вони пропливли повз плаваюче тіло, але не потривожили його. На багато миль у всіх напрямках не було жодних ознак суші. Згодом з'явилися інші тіла. Чоловіки. Жінки. Декілька дітей. Поки вони спостерігали за хвилями, тіла тут і там спливали на поверхню, роздуті та білі. Жодні акули не потурбували ці тіла.
  
  
  "Що це означає?" – спитали нічні тигри.
  
  
  І на це запитання у Майстра Сінанджу теж не було відповіді. Коли вони були в дорозі двадцять днів і, як і раніше, не було жодних ознак землі, Майстер Сінанджу подивився в нічне небо. Він прочитав безліч зірок і звірився з сувоєм. Після довгого мовчання він оголосив сумним голосом: "Ми маємо повернути назад".
  
  
  Нічні тигри були вражені.
  
  
  "Назад? Який наш пункт призначення? З якими труднощами ми дісталися так далеко? Як ти можеш наказувати нам здаватися? Наше село залежить від монети цього імператора".
  
  
  "Монета, надіслана як гарантія, повинна підійти", - сказав Майстер Сінанджу голосом, повним приреченості. "Зірки над моєю головою кажуть мені, що ми минули володіння імператора".
  
  
  "Як? Вона така велика".
  
  
  "Ми передали її, тому що її більше немає", - відповів Майстер Сінанджу. "Тепер швидко упорядковуйте свої судини, поки Сінанджу теж більше не існує".
  
  
  І Майстер Мангко, третій в історії Будинку Сінанджу, влаштувався за кермом свого човна. Його село мали важкі часи. Але жахливіша доля спіткала тих, хто закликав його.
  
  
  Найбільше держава-клієнт історія Синанджу було зметено з крижаного обличчя моря. Майстер Сінанджу заплакав би, але він знав, що всі його сльози знадобляться для його власного народу.
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Звук удару ранкової газети об кам'яну доріжку розбудив Шейна Біллікена.
  
  
  Його близько посаджені чорні очі миттєво розкрилися. Сонячне світло струменіло крізь скляні двері його спальні. Шум прибою був зовсім близько. Він потягнувся до столика, перекинувши екземпляр "Кукурудзяного пирога" Ширлі Маклейн, і натягнув на очі великі сонцезахисні окуляри.
  
  
  "Це тут", - хрипко сказав він, сон застряг у нього в горлі.
  
  
  "Муммуф?" Сонний дівочий голос ледь пробивався крізь шовкове покривало.
  
  
  "Я сказав, що вона тут", - повторив Шейн Біллікен. Він штовхнув ліктем сплячу постать.
  
  
  "Оууу!" Простирадла були зірвані з сердитою білявою головою. "Тобі обов'язково було бити мене?"
  
  
  "Папір. Я чув, як його доставили".
  
  
  "Тримаю парі, що так і було. Ти чуєш це щоранку. Ти чуєш це через дванадцять кімнат і десять дверей".
  
  
  "Мої почуття налаштовані на фізичний всесвіт", - сказав Шейн Біллікен. "Я чую ходу мурах і шепіт павука, що ковзає своїм павутинням. А тепер, будь хорошою дівчинкою, Глінда, і сходи за нею."
  
  
  Глінда струснула своїм світлим волоссям, укладаючи його на місце. Вона сіла на край ліжка. У неї було тіло підлітка, засмагле, підтягнуте та бездоганне.
  
  
  "Ти знаєш, що її, мабуть, там не буде", - сказала вона.
  
  
  "Минулої ночі я зробив позитивне підтвердження. Мої зірки виняткові. Сьогодні розпочнеться моя нова кар'єра".
  
  
  "Я хочу знати, що не так зі старими. Ти заробляєш достатньо".
  
  
  "Не ной. Це негатив. Ти знаєш, негатив впливає на мої біоритми. І не забувай, що я застав тебе розливним напоями. Якщо тобі це не подобається, я можу знайти іншу принцесу Шастру".
  
  
  "Не після шоу Донахью. Тепер ми відомі".
  
  
  "Просто візьми папір, добре?"
  
  
  Глінда натягла фіолетову нічну сорочку. Вона порилася в ящику тумбочки.
  
  
  "Чого ти чекаєш?" Зажадав Шейн.
  
  
  "Я повинен знайти свій кришталевий мішечок. Ти знаєш, що сказав мій гороскоп. Ти сам сказав: "Нікуди не ходи без свого кристала".
  
  
  "Я мав на увазі подорожі. Не ходити до чортових вхідних дверей".
  
  
  "Ви сказали, де завгодно. Отримати папір можна де завгодно. А, от і він".
  
  
  Глінда зав'язала зелений непальський мішечок на шиї ремінцем із сиром'ятної шкіри. Вона пальцями відкрила отвір на шнурку, щоб переконатися, що кристал надійно всередині.
  
  
  "Давай, давай. Я відчуваю, як моя позитивна енергія вичерпується".
  
  
  "Чорнила не зникнуть, тому що ти не можеш дотримуватись своїх біоритмів, ти знаєш".
  
  
  "Просто візьми це".
  
  
  Глінда вийшла з кімнати, її сукня майоріла, як накидка. Вона не намагалася застебнути його спереду.
  
  
  Вона повернулася за мить, з мішечком, що примостився між повними грудьми, які безпомилково відрізнялися жорсткістю силіконових імплантатів.
  
  
  "Ось", - сказала вона, кидаючи складену газету на волохатий оголений груди Шейна Біллікена. Глінда склала руки на грудях, відчуваючи їх твердість, і постукувала босою ногою, поки Шейн Біллікен копався в розділі некрологів. Його м'ясисте обличчя було маскою, коли він читав.
  
  
  "О'Брайен... Олівер... Олні... Отт. Чорт! Цього тут немає".
  
  
  "Спробуй першу сторінку. Зрештою, він знаменитий".
  
  
  "Гарна думка". Шейн Біллікен розірвав розкиданий газетний папір на частини, доки знайшов першу сторінку. Цього не було на першій сторінці. На другій сторінці. Розділ розваг нічим не відрізнявся.
  
  
  "Бачиш?" - сказала Глінда.
  
  
  "Тихо, я роблю позитивне твердження. Добре, некролог не був опублікований сьогодні. Це означає, що він помре сьогодні. Це буде у вечірніх газетах. Найпізніше завтра вранці. Я відчуваю це нутром, Глінда."
  
  
  "Звичайно, звісно, Шейн".
  
  
  "Гей, скільки разів я тобі казав..."
  
  
  "Це диво, і ти не зв'язуєшся з магією". Я знаю, що я знаю. Я помедитую над цим у душі, добре?
  
  
  "Спочатку зніми мішечок".
  
  
  "Жодних шансів. Я не хочу впасти і зламати шию".
  
  
  "У душі вона зменшиться".
  
  
  "Я дістану кристал і потримаю його між ніг. Зроби мені ласку, Шейн? Постав трохи Кітаро на програвач компакт-дисків". Коли звук душу, що ллється, проник у спальню, Шейн Біллікен скотився з ліжка. Він підійшов до дзеркала у своїй спальні; вивчаючи своє квадратне обличчя у дзеркалі. Нефритовим гребінцем він поправив чубок.
  
  
  "Чудово виглядаєш", - пробурмотів він. Потім він помітив невеликий ефект порожнечі, коли він рухав головою з боку на бік. Йому потрібно було з'їсти ще морозива або щось таке. Він не повинен втратити цю особу. Ніхто ніколи не визнав би його своїм кумиром, якби подібність зникла.
  
  
  Коли він увійшов до своєї особистої гримерки, він почав наспівувати стару рок-пісню.
  
  
  "Тільки самотній, дум-дум-дум-дум ді-ді-да". він співав.
  
  
  У своїй гримерній він увімкнув компакт-диск, скривився, коли з динаміків на стелі зазвучала синтезаторна музика, і підняв кришку з пірексу з контейнера для сиру. Він відламав жменю сиру Брі і почав його гризти. Шматочки впали до його ніг.
  
  
  Звуки душа обірвалися, і голос Глінди проник крізь стіни.
  
  
  "Знаєш, іноді мені здається, що ти мене не любиш".
  
  
  "Я люблю тебе", - сказав він, одягаючи білі лляні штани. Він вибрав золотисту шовкову сорочку, не намагаючись застебнути три верхні бірюзові гудзики після того, як надів її. Він вибрав амулет настрою у формі астрологічного знаку Тельця та повісив його собі на шию. Коли амулет торкнувся його голих грудей, бик став синім.
  
  
  Шейн Біллікен усміхнувся. Синій колір був гарною ознакою.
  
  
  "Ти сказав це не так, ніби мав це на увазі", - поскаржилася Глінда.
  
  
  "Я повністю Розвинена Істота. Мені не обов'язково говорити так, як я це мав на увазі. Я існую в стані постійної щирості".
  
  
  "Скажи це ще раз".
  
  
  "Я люблю тебе". Собі під ніс він додав: "Ти нікчема".
  
  
  "Іноді я думаю, що ти любиш мене просто за моє тіло".
  
  
  "Ні", - сказав Шейн Біллікен. І цього разу його голос справді звучав щиро. "Я люблю тебе за гроші, які ти заробляєш для мене", - прошепотів він.
  
  
  "Або тому, що я психічний канал, через який принцеса Шастра, Верховна жриця Атлантиди, вирішила говорити".
  
  
  "Ти дуже особливий", - сказав Шейн Біллікен, роблячи ковток ревеневого вина із зеленого скляного глека.
  
  
  "Знаєш, учора ввечері я читав книгу Ширлі Маклейн, і це змусило мене замислитися".
  
  
  "Чим?" Шейн Біллікен запитав своє відображення в дзеркалі, коли упорядковував волосся.
  
  
  "Я маю на увазі, що якщо я так добре ченнелюю, тому що, типу, я дійсно реінкарнація дівчини з Атлантиди? Я не маю на увазі жрицю або принцесу, але я могла б бути придворною дамою або кимось у цьому роді. Або, можливо, вченим-атомником Атлантиди. О, фу!
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я щойно виявив цей справді корявий прищ у себе на дупі". Шейн Біллікен закотив очі за своїми непроникними сонячними окулярами. Він віддав би перевагу дзеркальним окулярам, але Рой ніколи не носив дзеркальних окулярів. Можливо, йому слід надіслати хлопцеві анонімну записку, яка передбачає, що носіння дзеркальних окулярів покращить його імідж.
  
  
  "Еєєух!"
  
  
  "Що тепер?" Шейн зітхнув.
  
  
  "Я видавила прищ і пішла кров. Вона, на кшталт, по всіх моїх ногах. Що мені робити?"
  
  
  "Подумай про коагуляцію", - сказав Шейн Біллікен, відкриваючи розсувні скляні двері та виходячи на терасу з червоного дерева. Він зачинив двері під цю ніжну музику. Це був єдиний недолік у цьому бізнесі, подумав він. Музика була відстійною.
  
  
  Сонячне світло танцювало на Тихому океані. Шейн Біллікен опустився у шезлонг. Він перегорнув свою записну книжку. О другій годині місіс Періс мала прийти для щомісячного поповнення аури. Краще переконайся, що ультрафіолетові лампи працювали. У три близнюкам Макбейн мали дати рольфінг. Шейн усміхнувся. Давати їм рольфінг було зовсім тим, що він мав на увазі. Можливо, він міг би відправити Глінду з дорученням перед тим, як вони приїдуть. Потім цей біржовий маклер-яппі, як там його, збирався поговорити про відкриття мережі станцій із виробництва біокристалів у великому місті.
  
  
  Непогано, подумав Шейн Біллікен. До п'ятої години він поклав би в кишеню понад сім тисяч доларів, і це все ще залишало в нього вільний вечір. Він зробив ще ковток ревеневого вина.
  
  
  Це було далеко від пророкування долі з домашнього трейлера на карнавалах та ярмарках екстрасенсів по всій країні, подумав Шейн Біллікен. І насправді він мало чим відрізнявся. Замість того, щоб обслуговувати всіх бажаючих, він бачив лише обрану клієнтуру багатих покровителів. Вони платили в п'ятдесят разів більше за ту саму скоромовку, яку Шейн роздавав у своїй відгородженій завіскою трейлера. Але тепер вони платили не просто за скоромовку, вони платили за право похвалитися тим, що стали одним із обраних клієнтів ексклюзивного Шейна Біллікена, всесвітньо відомого доктора позитиву, автора книг "Лікоть просвітлення", "Подорож душі на роботу", "Кристали та твій кіт" " та його нинішнього бестселера "Приховані цілющі властивості сиру".
  
  
  Це була приємна угода, яка останнім часом стає ще приємнішою через те, що він займався ченнелінгом з Гліндою.
  
  
  Вітер, що дме з Тихого океану, змусив обертатися тибетські молитовні колеса, розташовані в кожному кутку сонячної тераси з червоного дерева, і Шейн Біллікен поправив свої сонцезахисні окуляри. Він відкинувся назад, щоб насолодитися променями.
  
  
  Він був майже в альфа-стані, коли ковзні скляні двері зі скреготом відчинилися.
  
  
  "Гей, хто це?" Запитала Глінда, витираючи волосся рушником.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Там. В океані. Хтось у човні".
  
  
  Шейн Біллікен сів і глянув на воду.
  
  
  На хвилях прибою, погойдуючись на буї, стояв крихітний човен. На перекрученій поперечині тремтіло рване вітрило.
  
  
  "Що це за човен?" Вголос поцікавилася Глінда. "Виглядає саморобною. Напевно, якийсь ідіот-підліток". Шейн Біллікен перекотився на ноги і сперся на поручень.
  
  
  "Ей ти!" - покликав він. "Це приватний пляж. Краще не намагайся приземлитися, чи мені доведеться викликати поліцію".
  
  
  Човен дрейфував до берега.
  
  
  "Я думаю, що у ній дівчина", - сказала Глінда.
  
  
  "Ти що, не чув мене? Приватний пляж. Це вивішено". Шейн Біллікен вказав на знаки.
  
  
  Човен продовжував наближатися.
  
  
  "Тобі краще залишитися тут", - сказав він Глінді.
  
  
  "Будь обережним", - крикнула вона йому слідом.
  
  
  Шейн Біллікен спустився до хвилів, що плескали. Жар обпалив босі підошви його ніг, але він не звертав на це уваги. Він навчився ходити розпеченим вугіллям ще наприкінці сімдесятих, коли здавалося, що екстрасенсорні штучки зазнають краху, і він подумував про те, щоб змінити бічну кар'єру на звичайну карнавальну.
  
  
  "Я сказав, повертай назад, хто б ти не був".
  
  
  Човен був уже зовсім близько. Вона не була зроблена зі скловолокна, яким був би, якби це був човен якогось розпещеного підлітка з Південної Каліфорнії. І не була дерев'яною. Корпус був темний і пошарпаний, як сухі виноградні лози. Вони, здавалося, були сплетені. Вітрило являло собою вицвілу золоту ганчірку. У ньому були дірки. Човен страшенно трясло, ніби він перетинав океан, що, як зрозумів Шейн Біллікен, було неможливо. Вона була надто мала. Очевидно, немореходна.
  
  
  Коли вона підпливла ближче, Шейн Біллікен побачив, як на дні човна хлюпається вода. Це було не дуже схоже на те, що її затопило. Єдиний пасажир скорчився на полиці перед кермом.
  
  
  Саме тоді Шейн Біллікен ясно роздивився її. То була дівчина, можливо, двадцяти одного чи двадцяти двох років. На ній був вицвілий одяг, схожий на киртл, що вицвіла від солі та сонця. Волосся закривало все її обличчя. Вона була довгою, чорною та блискучою, незважаючи на крупинки засохлої солі, які прилипли тут і там.
  
  
  "Говориш англійською?" Раптом спитав Шейн. Саме її обличчя змусило його поставити запитання. Спершу він подумав, що вона азіатка. У її шкірі було щось золотаво-коричневе, подібне до розлитого меду. Але її очі були розкосими. Вони також не були круглими, як у кавказця. Вони були екзотичними та чорними, як маленькі гарячі кульки смоли.
  
  
  "Я запитав, ти говориш англійською? Говориш англійською?"
  
  
  Дівчина не відповіла. Вона була надто зайнята кермом. Було очевидно, що вона намагалася витягти човен на берег, поки той не затонув. Шейн Біллікен пірнув у прибій.
  
  
  "Ого", - сказав він, хапаючись за розбиту цибулю. У його руках це було схоже на кошик. Очерет, подумав він. Це очеретяний човен.
  
  
  "Дозволь мені допомогти", - сказав він. Дівчина здригнулася від його голосу. Вона подивилася на нього з дивною сумішшю страху та здивування.
  
  
  "Допоможи", - повторив він, "Я допоможу тобі". Він вказав на себе, а потім на дівчину. Він проклав свій шлях уздовж корпусу. Дівчина відступила до іншого боку. Вода доходила Білікену до пояса.
  
  
  "Що з тобою не так? Я хочу допомогти. Comprende? Ні, це іспанська. Чорт. Я не знаю ні гавайської, ні полінезійської, ні на чому іншому ви там говорите".
  
  
  Шейн взявся за плетений поручень і почав штовхати судно до берега. Піднялася хвиля і обняла його по шию. Наступна хлюпнула йому в рот солонуватою морською водою.
  
  
  "Пекельні дзвони!" він загарчав. "У мене нічого не виходить". Він похитав головою і знову вилаявся. Сонцезахисні окуляри впали з його обличчя та зникли у воді.
  
  
  "Тепер бачиш, що ти змусив мене зробити? Це була моя торгова марка".
  
  
  Незважаючи на жорстокість його голосу, обличчя дівчини змінилося. Страх випарувався. Здивування залишилося, але вона, здавалося, більше не боялася.
  
  
  Вперше за весь час вона заговорила.
  
  
  "Alla dinna Dolla-Dree", - музично сказала вона.
  
  
  "І тобі того ж", - сказав Шейн Біллікен, спльовуючи сіль із рота. Він намагався намацати пальцями ніг свої окуляри. Він знайшов їх, коли хвиля вдарила човен йому в груди, і це було все, що міг зробити, щоб утриматися на човні. Його ноги поринули в мулисте морське дно. Він відчув, як пластик тріснув під однією ногою.
  
  
  Лаючись, він почав штовхати човен до берега. Поступово йому вдалося зрушити її з місця. Дівчина взялася за румпель, утримуючи його так, щоб судно не тягло.
  
  
  Вода доходила Шейну Білікену до колін, коли кіль заскреготів по піску. Він підштовхнув човен ззаду і витяг носа на сухий берег.
  
  
  "Добре, пішли. Вибирайся звідти", - наказав Шейн, простягаючи руку.
  
  
  Дівчина встала і обтрусила спідницю. Вона затверділа від солоної води. Шейн помітив, що тканина була дуже грубою тканиною, і коли він простягнув руку, щоб допомогти їй вийти на пляж, його передпліччя торкнулися її. На дотик вона була як наждачний папір. Але по краях подола, коміра та вкорочених рукавів був декоративний рядок. Він торкнувся їх інстинктивно. Це було схоже на дотик до металевого дроту.
  
  
  "Срібло", - видихнув він.
  
  
  "Берра йі Му. Хакка Банда. Сінанчу. Сінанчу, дана?"
  
  
  "Дітко, я гадки не маю, про що ти говориш, але мене звуть Шейн. Я, Шейн. Зрозуміла?"
  
  
  "Синанчу, дана?"
  
  
  "Це твоє ім'я, Сінанчу?" Запитав Шейн.
  
  
  Дівчина нетерпляче схопила його за руку і вибухнула потоком слів: "Се, Сінанчу. Хо синда ка Сінанчу. Капу Му ан Долла-Дрі".
  
  
  "Гей, пригальмуй. Я не розумію. Що це?"
  
  
  Дівчина копалася у себе під спідницею. Шейн Біллікен помітив, що вона має чудові ноги. Краще, ніж Глінда. Якщо подумати, її обличчя було гарнішим, ніж у Глінди. Він дивився на сонячну терасу. Глінда помахала йому у відповідь. Так, напевно краще, ніж Глінда. І всі її частини тіла, мабуть, також були органічними. Жодного пластикового збільшення.
  
  
  Дівчина витягла щось з-під спідниці. То був шкіряний мішечок. Він висів на мотузку. Мішечок задзвенів, коли вона струснула його. Вона відкрила її і дістала жменю товстих сріблястих монет. Вони нагадували старомодні срібні долари.
  
  
  Вона запропонувала трохи Шейну.
  
  
  "Бама хрі Сінанчу?" - Запитала вона.
  
  
  "Так, правда", - пробурмотів Шейн Біллікен. Він оглянув монети. Вони були брутальними. Він міг бачити сліди карбування. Мабуть, ручна робота. На одному боці був профіль чоловіка у короні. На іншій була риба. Можливо, акула. Сторона риби була обрамлена вирізаними літерами. Шейн не впізнав сценарію.
  
  
  "Синанчу, дана?"
  
  
  "Немає розуміння", - сказав Шейн Біллікен. Він похитав головою. "Немає кмітливості. Ні. Ні".
  
  
  Збуджений вираз зник з обличчя дівчини. Вона вихопила монети і поклала їх у мішечок. Потім мішечок зник у неї під спідницею. Шейн Біллікен спостерігав за кожним рухом, захоплюючись її стрункими золотаво-медовими ногами.
  
  
  "Почекай", - сказав він, коли він попрямував назад до човна. "Почекай тут".
  
  
  "Тато дуй куру та Сінанчу", - сказала вона.
  
  
  "Добре, Сінанчу, почекай тут, Сінанчу. Добре? Почекай". Він попросив її залишитися, потім побіг на терасу з червоного дерева і приєднався до Глінди.
  
  
  "Глінда", - сказав він. "Дітка". Він пихкав від напруги.
  
  
  "Хто вона, Шейн?"
  
  
  "Це буде важко для мене, дитинко".
  
  
  "Що? Що таке?" Її обличчя скривилося, як у дитини, у якої відібрали льодяник.
  
  
  "Ми дорослі люди. Ми обоє".
  
  
  "Так?" Глінда прикусила кісточки пальців.
  
  
  "Але краще за те, ми обидві Реалізовані Істоти. Ми разом проходили йогу. Ми разом грали в ролфи. Ми повторювали мантри, поки не зійшло сонце".
  
  
  "Ми були на Донах'ю разом", - парирувала Глінда. "Не забувай про це. Ти б не потрапив на Донахью без мене".
  
  
  "Дітко, не роби все гірше, ніж є. Пам'ятаєш, раніше, коли ми говорили про реінкарнацію?"
  
  
  "Так. Але яке це має відношення до неї?"
  
  
  "Все. Просто послухай мене. Добре? Пам'ятаєш, коли я розповідав тобі все про родинні душі?"
  
  
  "Ти сказав, що ми споріднені душі".
  
  
  "Ми є, ми є, дитинко. Це те, що зробило наш час разом таким особливим. Ось чому у нас завжди будуть ці дорогоцінні спогади, незважаючи ні на що".
  
  
  "Я знав це. Ти кидаєш мене. Кидаєш через це... той обірванець, якого щойно викинуло на твій пляж. Наш пляж. Пляж, який ти купив на гроші, які ми заробили".
  
  
  "Дітко. Глінда. Будь ласка. Я намагаюся пояснити, що таке споріднені душі".
  
  
  Глінда склала руки на грудях. "Продовжуй".
  
  
  "Та дівчина там, унизу, ти знаєш, хто вона?"
  
  
  "Ні. І я не хочу".
  
  
  "Вона принцеса Сінанчу. Моя вічна споріднена душа. Вона теж справді із загубленого континенту Атлантида. Але вона ніколи не вмирала, тому що вона безсмертна. Вона була в морі тисячі років, у пошуках. І ти знаєш, що вона шукала весь цей час?" "
  
  
  "Безкоштовний обід?"
  
  
  "Ні, вона шукала мене. Тому що в попередньому існуванні ми були одружені".
  
  
  "Ти сказав мені, що ми були одружені в минулому житті. До речі, скільки дружин у тебе було в минулих життях?"
  
  
  "Це було інше минуле життя. Це було під час Французької революції. Але принцеса Сінанчу і я правили Атлантидою разом. Хіба ти не бачиш, наскільки це вище з погляду карми?"
  
  
  "Ні, я не знаю, і взагалі, звідки ти все це знаєш?"
  
  
  "Це доля. Ти маєш довіряти мені".
  
  
  "Я справді довіряв тобі, ти, тимчасовий дворушник!"
  
  
  "Дітко, просто візьми себе в руки. Йди в будинок і зроби кілька дихальних вправ з йоги, як я тебе вчив".
  
  
  "Тоді що?"
  
  
  "Ти можеш збирати речі".
  
  
  "Збирайся!"
  
  
  "Ти можеш не поспішати. Просто піди до полудня. Добре? Не ускладнюй собі життя".
  
  
  "А як щодо нашого минулого спільного життя? Хіба це нічого не означає?"
  
  
  "Я забув сказати тобі, що ми розлучилися в тому житті. Я не хотів згадувати про це раніше, тому що, будучи сентиментальною людиною, я думав, що ми могли б вирішити це в цьому. Але тепер, коли принцеса Сінанчу знайшла мене, я знаю, що цьому ніколи не судилося статися, але втішайся справжнім знанням того, що ми покращили життєвий шлях один одного за ці кілька місяців разом”.
  
  
  "Ти хочеш сказати, що я покращила твою, ти... ти ублюдок!" Глінда розвернулася на підборах і пройшла через відчинені двері. Вона зачинила її за собою, розбивши скло.
  
  
  "І, Гліндо, дитино, коли йтимеш, не могла б ти скасувати сьогоднішні зустрічі?"
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він збирав голови.
  
  
  Це було не так складно, як здавалося. Справді, голови, які він збирав, були міцно прикріплені до шій їхніх власників, а шиї кріпилися до мускулистих торсів міцними сухожиллями та нервами. А нерви, у свою чергу, були пов'язані з нервовими руками і пальцями, що сверблять на спускових гачках, які лежали на пускових важелях колекції жахливої зброї, починаючи від коротких кулеметів "Узі" і закінчуючи реактивними гранатометами. Але для Римо Вільямса, що пересувається по периметру самодостатньої зробленої з колод хатини, що працює на сонячних батареях, глибоко в лісах Вісконсіна, збирати качани було так само просто, як збирати ожину, але далеко не так весело.
  
  
  По-перше, ви могли б поїсти ожини. Сьогодні Римо не мав таких намірів.
  
  
  Римо тримав дві голови за волосся. Його пальці були жирними від різних олій для волосся. Олії забивали його пори, і їх нафтові отрути просочувалися в його організм. Він поміняв руку і витер вільну об свої чорні штани. Йому довелося відвертати головки убік, щоб кров, що капає, не потрапила на його черевики.
  
  
  Із ожини теж не капала кров. То був ще один недолік.
  
  
  Одним із плюсів було те, що люди не мали шипів. Але вони мали зброю.
  
  
  Римо побачив, як інший охоронець із рушницею, що обвисла на згині руки, зупинився в заростях, щоб прикурити сигару. У нього було мужнє чорне волосся, що блищало, як масляна пляма, а на жорстокому обличчі Римо з'явився вираз огиди. Такими темпами в нього незабаром будуть зайняті обидві руки. То була неприємна думка.
  
  
  Присівши, Римо розклав свої трофеї землі. Він помітив, що одне око одного з них розплющилося. Він зачинив його.
  
  
  Потім він почекав, поки курець сигар попрямував у його бік.
  
  
  Був ясний безхмарний день. І все ж охоронець не бачив Римо, хоча той присів навпочіпки за три дюйми перед ним. Він не бачив Римо, тому що Римо був навчений не бути поміченим. А охоронець був навчений лише спостерігати за небом у пошуках гелікоптерів.
  
  
  Коли його найняли захищати життя людини у зробленій з колод хатині, охоронцеві сказали, що його буде призначено в середнє кільце. Зовнішнє кільце, як йому повідомили, було розміщено для усунення наземних загроз. Він був упевнений, що жодна машина чи наземні сили не зможуть прорватися за зовнішнє кільце. Але зовнішнє кільце може і не нейтралізувати вертоліт із першої спроби. То була його робота. Він запитав про внутрішнє кільце, і йому сказали ніколи не виходити за межі свого захисного периметра, не порадившись із цією людиною по радіо.
  
  
  Отже, він курив і дивився в небо, менше турбуючись про гелікоптери, ніж про те, щоб захворіти на рак шкіри, стоячи ось так на відкритому повітрі шість днів на тиждень.
  
  
  Як і багато людей, він турбувався про неправильні речі. Поки його очі були прикуті до палючого сонця, він не почув, як Римо Вільямс підвівся з хащі, немов привид із могили. Він також не відчув відкритої долоні, яка потяглася до його черепа.
  
  
  Він відчув іншу руку на своєму протилежному боці лише тому, що цього хотів Римо. Римо треба було підтримати торс чоловіка - інакше було б безладдя. Він хотів, щоб голова була ціла, а не вибухнула.
  
  
  "Що?" – почав говорити чоловік. Насправді він ледве видавив букву "В". Він відреагував на несподіваний дотик праворуч, і коли його увага була належним чином відвернена, інша рука знесла його голову з шиї.
  
  
  Хлоп!
  
  
  Римо відступив, тримаючи голову в руках, знаючи, що з відкритих шийок зазвичай б'ють фонтани. Цей був винятком. Тіло впало і наповнило квіти своєю найдорожчою рідиною.
  
  
  Це було так просто. І тепер Римо мав три голови. Номер чотири був невисоким хлопцем. Він тримав два "Узі", по одному в кожному кулаку, ніби очікував пустити їх у хід будь-якої секунди. Коротушки були такими, подумав Римо. За всі роки, проведені в жорстокій грі, як морський піхотинець, поліцейський, а тепер і найманий вбивця, була одна константа. Низькорослі хлопці завжди були готові натиснути на курок. Для володіння зброєю мають бути вимоги до зростання. Будь-хто, хто нижче п'яти футів семи дюймів, не міг володіти пістолетом або гвинтівкою. Вони психологічно непридатні.
  
  
  З цієї причини Римо вжив додаткових запобіжних заходів з коротким. Він підійшов до нього ззаду і відвів його руки назад. Вони зламалися у плечі. Коли Узі впали на траву, Римо вдарив сюди-туди, і голова відскочила в його руки.
  
  
  Тепер чотири орли. Нагорі сказали, що всього буде шістьох охоронців. Шість – гарне, переконливе число. Принаймні, він сподівався, що Педро Рамірес, він же Чоловік і власник зробленої з колод хатини, буде переконаний після того, як усуне всіх шістьох охоронців. Було б непогано, хоч і не обов'язково, якби Римо також не довелося усувати Педро Раміреса.
  
  
  Педро Рамірес переконаний, що щось не так. Він сидів у кабінеті своєї каюти, сонячний дах заливав його золотим сонячним світлом, думаючи, що це краще за Майамі. Але все було краще, ніж Майамі, де суперники б тебе побили, поки ти грівся на сонечку на власному гребаному ганку. Якою б не була проблема, вона була вирішувана.
  
  
  Він схопив мікрофон портативної рації. Охоронцям наказали почергово реєструватися з інтервалом у три хвилини. Таким чином, Педро максимум за три хвилини знав, чи має він проблеми з безпекою. Зазвичай раніше, тому що по периметру було встановлено приховані відеокамери. Вони підключали екрани, що дублювалися на кожній внутрішній стіні каюти. Таким чином, незалежно від того, з якою стіною зіткнувся Педро Рамірес, він мав свій погляд на речі.
  
  
  "Сантандере, відповідай", - гаркнув він у мікрофон. Він був коричневий, як старий черевик. У цьому не було нічого незвичайного. Більшість людей, які виросли в Перу, були яскраво забарвлені. Більшість людей, які виросли в Перу, виросли в злиднях і були поховані в Перу. Педро Раміреса, можливо, поховали б у Перу, якби не чарівний аркуш коки. Це зробило його багатим. А похідне від неї, крек, зробило його могутнім.
  
  
  Він був настільки могутній, що, хоча влада практично всіх американських і європейських країн видала ордери на його арешт, а конкуренти з бізнесу уклали контракти на його м'язисту шкіру, він все ще був в змозі налагодити домашнє господарство в серці нації, яка найбільше в ньому потребувала.
  
  
  "Santander! Бандрильо! Paeo! Сангре де Крісто, хто-небудь, дайте відповідь ".
  
  
  Педро глянув на відеоекран. Не було жодних ознак неприємностей, жодного незвичайного руху. Добре це було чи ні? Він вирішив, що ні. Принаймні один із його охоронців уже мав з'явитися перед камерою.
  
  
  "Пабло! Зенхора!" - заволав він. "Madre de Dios!" По радіо він почув дивний звук.
  
  
  Його коричневий лоб зморщився. Він не міг визначити звуку. То був не постріл. Він не володів тією якістю петарди, що плескає, яке заперечує її смертоносність. То був не вибуховий звук. Це було щось більше… м'ясисте.
  
  
  Римо Вільямс підняв шосту та останню голову. Для цього йому довелося опуститися на коліна і зловити пасмо волосся мізинцем. Інші пальці обох рук були зайняті іншими пасмами волосся.
  
  
  Було незручно нести по три орли в кожній руці, щоб вони не залили його кров'ю, але для того, що Римо хотів зробити, це того варте. Особливо із запальничкою, яку він зняв із тіла покійного охоронця, який курив сигари.
  
  
  Римо прослизнув повз відеокамеру, заховану в дуплі мертвого дуба. Навіть якби нагорі не поінформували його про місцезнаходження камери, Римо помітив би її. Це було так очевидно. Уся територія площею тридцять акрів, що оточувала зроблену з колод хатину, що працює на сонячних батареях, була бездоганно доглянута. Мертвий дуб посередині означав, що він мав інше призначення, крім того, що він був колишнім деревом.
  
  
  Римо зупинився на краю того, що зверху на брифінгу назвали внутрішнім кільцем. Римо опустився на одне коліно і витяг із задньої кишені складену карту, розчинну у воді. На ній було вказано розташування кожної закопаної протипіхотної міни у внутрішньому кільці.
  
  
  Проблема в тому, що нагорі забули намалювати точки компаса на карті.
  
  
  "Чортів Сміт!" Пробурмотів Римо, повертаючи карту на всі боки. Він спробував вирівняти карту з мертвим дубом. Коли він подумав, що вона в нього, він засунув карту в задню кишеню і зібрав шість голів. Запах тоніка для волосся почав діяти йому на нерви.
  
  
  Римо попрямував до місця, де мала знаходитися найближча шахта, знаючи, що він потрапить у поле зору відеокамери, як тільки ступить на зелену рівнину, де були закопані міни.
  
  
  Якого біса? подумав він. Якщо вони не бачать, що я наближаюся, вони, напевно, почують, як я наближаюся.
  
  
  Через кілька хвилин після того, як з радіоприймача пролунала остання бавовна, Педро Рамірес спітнів. Щось справді було не так. Єдине, що добре, подумав він, це те, що він сам упорався зі своїми проблемами безпеки. Підлеглий, що зіткнувся з відсутністю твердої розвідки, міг би похитнутись турбувати свого начальника. У чому б полягала проблема, Педро Рамірес мав перевагу в цьому.
  
  
  Керуючи елементами керування, які керували функцією панорамування відеокамер, Педро налаштував їх на ширше охоплення.
  
  
  Спершу камера нічого не показала. Навіть охоронців. Вони наче зникли. Потім Педро усвідомив недолік у системі. Камери були спрямовані прямо назовні. Вони не були налаштовані на сканування неба чи землі. Земля була там, де мали перебувати його шестеро охоронців. У небі нічого не було, тому що встановлені на даху параболічні мікрофони не фіксували лопаті вертольота, а люк був досить широкий, щоб побачити парашутистів або повітряні кулі.
  
  
  Педро Рамірес передбачив усі. Але все одно він пітнів. Він мав багато ворогів.
  
  
  Камера на дубовому дереві вловила миттєвий проблиск чогось. Він відрегулював керування, відправивши камеру у зворотному напрямку. Коли вона показала чоловіка у чорній футболці та штанах, він зупинив передачу.
  
  
  Педро нахилився ближче до кольорового монітора. Непроханий гість був худорлявий, як скеля два на чотири. У нього були глибоко посаджені темні очі та високі вилиці. Він ішов мінним полем так тихо, що Педро подумав, що система мікрофонів зламана, за винятком того, що вона чітко вловила звук падіння білки на аркуш. Педро трохи розслабився, коли зрозумів, що чоловік був один. Який дурень послав би одну людину вбити її? Він знизав плечима. Мабуть, такий самий дурень, який би пішов.
  
  
  Трохи посміхаючись, Педро Рамірес спостерігав за чоловіком. Він ішов звивистою стежкою навколо мінного поля. Ідіот. Краще пробігати прямою, якщо сподіваєшся уникнути мін.
  
  
  Це теж були чудові міни. Їх використовували під час війни у В'єтнамі для знищення невеликих підрозділів. Унікальний дизайн фактично не завдавав фізичних збитків людині, що настала на міну. Осколками були зрізані ті, хто його оточував. Зазвичай людина на міні була настільки психологічно спустошена, що її доводилося виводити з бою. Тактично це означало, що тих, хто вижив, не було.
  
  
  Педро спостерігав, як чоловік бреде травою. Що то були за речі, які він ніс? Педро замислився, помітивши щось подібне до сумок. Мабуть, наповнені ручними гранатами, подумав він. Що ж, він не став би турбуватися про ручні гранати, поки людина не пройде через мінне поле, чого, звичайно ж, він не зробив би. Зрештою, якщо армія не може подолати це поле, що може зробити одна людина? Особливо той, хто постійно зупинявся, щоб промацати ґрунт ногами. Дурний аматор.
  
  
  Римо знову тупнув. Він потрапив у область, де, згідно з картою, мала знаходитися шахта. Нічого не трапилося.
  
  
  "Це завжди щось!" сказав він роздратовано. Він знову рушив уліво. Він потоптав траву. Нічого. Він рушив праворуч і відчув під своїми черевиками на гумовій підошві легку западину, яка була результатом дощу, який утрамбував пухку землю, яка була повторно нанесена над похованою шахтою. Він рішуче натиснув. Він був винагороджений попереджувальним клацанням, від якого за часів В'єтнаму в нього застигла кров. Сьогодні він посміхнувся.
  
  
  Вибух розкидав бруд, каміння та вогонь на всі боки. "От", - сказав Римо, піднімаючи одну зв'язку людських голів і чемно розмовляючи з ними. "Це було не так погано, чи не так?" Орли не відповіли. Але Римо зауважив, що око одного із загиблих охоронців знову розплющилося. Його руки були зайняті, і він не міг його закрити. Римо продовжував шукати нові міни.
  
  
  Педро Рамірес підскочив у своєму м'якому кріслі. Він дізнався, що протипіхотні міни, призначені для знищення та деморалізацію невеликих підрозділів, підходять не для всіх завдань. Цей ідіот щосили намагався підірвати всі міни на полі. Як тільки він наступав на одну, він переходив до іншої. Вибухи, здавалося, зовсім не стурбували його - і було дивом, що струс не спричинив спрацьовування однієї з гранат у тих сумках.
  
  
  Усвідомлення цієї потенційної зброї змусило Педро Раміреса подумати, що пройде зовсім небагато часу, і ця людина постукає до його парадних дверей.
  
  
  Настав час вдатися до захисту у крайньому випадку. Навіть людина, яка безкарно йшла мінним полем, не могла здолати Великого Бонсальмо, який стояв, поблискуючи, біля каміна з польових каменів.
  
  
  Римо підійшов до зробленої з колод хатини, яка виробляла власну електрику, харчувалася від приватного колодязя, не мала телефонних ліній і технічно не існувала. Крім того, що вона стояла там.
  
  
  Римо поклав голови на траву і дістав запальничку. Піднявши одну головку, він підніс полум'я запальнички до густого маслянистого волосся. Воно миттєво спалахнуло. Римо дав їй трохи згоріти, а потім шпурнув у вікно.
  
  
  Димчасте скло розбилося під час удару.
  
  
  Римо підпалив ще дві голови та побіг до задньої частини магазину. Він викинув одну голову у верхнє вікно, а іншу – у нижнє. Інші орли, що палають, як смолоскипи, розбили стратегічні вікна з іншого боку. Римо приберіг шосту голову наостанок. Він обережно закрив її вперті злі очі і, підпалив її, зверху кинув на дах.
  
  
  Педро Рамірес не боявся диму. Його очі були захищені, і він дихав чистим киснем через дихальний апарат. Він не боявся гранат, які, як він знав, розбили вікна, хоча їм знадобилося дуже багато часу, щоб вибухнути. Вогонь його зовсім не турбував, хоч він швидко поширювався. Він попрямував до вхідних дверей. Коли він рухався, він брязкав.
  
  
  Але коли люк розлетівся на блискучі уламки, його серце здригнулося. Скло відскочило від нього, не завдавши шкоди, і оточило його. Але те, що приземлилося до його ніг, було зовсім іншою справою.
  
  
  То був Сантандер. Його волосся було вогненною кулею, і коли вони в'їлися в темніло тіло його обличчя, одне око смикнулося і розплющилося.
  
  
  Римо спостерігав, поки дим не повалив з кожного вікна та щілини в каюті, а потім підійшов до дверей, задоволений тим, що в нього знову розв'язані руки.
  
  
  Він чемно постукав. І зачекав.
  
  
  Металеві звуки вітали його вуха, і на мить він задумався, чи не помилилися нагорі. На брифінгу не було згадки про мініатюрний танк.
  
  
  Двері раптово відчинилися, і Римо підняв голову. Римо був високим - близько шести футів, - але істота, яка вітала його, була вищою на цілих два фути.
  
  
  Вона була сріблясто-сірою і вкрита на зразок броненосця. Вона стояла на товстих ніжках, які закінчувалися клишоногими ступнями. Руки висіли криво, як надмірно м'язова горила. Голова була коробкою з круглими скляними очима і чорним гумовим придатком, схожим на хобот слона. Звуки дихання, що видаються нею, нагадували звуки лікарняного апарату штучного дихання. "Роби все, що в твоїх силах!" - глухо сказала істота.
  
  
  "Прошу вибачення?" Чемно перепитав Римо.
  
  
  "Я сказав, роби все, що в твоїх силах. Я тебе не боюся!"
  
  
  "Давайте почнемо з самого початку, добре?" Сказав Римо. "Я тут, щоб побачити Педро Раміреса, мільйонера плейбою, головного дистриб'ютора креку в західній півкулі. Не міг би ти сказати йому, що я тут, Тоборе? Чи роботи передають повідомлення?"
  
  
  "Ідіот. I'm Pedro Ramirez."
  
  
  "Ти?"
  
  
  "Ти тут, щоб убити мене, чи не так?"
  
  
  "Насправді я прийшов з варіантами", - почав говорити Римо.
  
  
  "Але мене не можна вбити", - сказав Педро Рамірес, вдаряючи схожою на рукавицю рукавичкою по своїх покритих товстими пластинами грудях. Це видало дзвін. "Ні, поки я ношу це. Це титанова пластина. Міцніше стали. Поверх неї куленепробивний кельвар з тефлоновою основою. Кулі відскакують. Гранати для мене ніщо. Я несприйнятливий до отруйного газу, вогню... ти отримав це, я плюю на це" .
  
  
  "Насправді, я сподівався, що ви просто здастеся владі. Уряд хоче зробити з вас приклад".
  
  
  "Вам ніколи не взяти Педро Рамірес живим".
  
  
  "Якщо доведеться, я оберу варіант Б", - сказав Римо, знизуючи плечима.
  
  
  "Просто спробуй", - прогримів Педро Рамірес. "Давай, подивися, чи спрацює щось. Чому б тобі не спробувати постріляти?"
  
  
  "Стрілянина?" Невиразно спитав Римо.
  
  
  "Так, тільки не кажи мені, що маленький тарган забув свій пістолет".
  
  
  - Насправді, - сказав Римо, поплескуючи себе по кишенях, - я не впевнений, що здогадався захопити пістолет. Я дійсно сподівався, що ти просто здасись, особливо після того, як у мене були всі ці неприємності з твоїми охоронцями. Ти справді це помітив."
  
  
  "Так. Ну і що?"
  
  
  "Я думав, це переконає тебе в помилковості опору", - сказав Римо, продовжуючи поплескувати себе по кишенях. "Думаю, що ні", - додав він слабким голосом.
  
  
  З задньої кишені Римо витяг складений аркуш паперу. Він глянув на нього і відкинув убік.
  
  
  "Що це було?" Запитав Рамірес.
  
  
  "Нічого особливого. Просто розташування вашого мінного поля".
  
  
  "Як ти роздобув це?"
  
  
  "Супутникове спостереження", - сказав Римо. "Мій начальник контролював усе будівництво цього місця".
  
  
  "О", - сказав Педро Рамірес, який знав, що уряд США хотів отримати його, але не знав, що вони хотіли його так сильно.
  
  
  "Здається, я не можу її знайти", - казав Римо.
  
  
  "Дуже шкода", - сказав Педро Рамірес. "Чому б тобі просто не піти?"
  
  
  "А", - раптом сказав Римо. "Ось вона". Він дістав з правої кишені штанів кулак. Він виставив його перед собою, ніби збирався завдати удару. Його рука була зігнута у лікті.
  
  
  "Це твій кулак", - зазначив Рамірес.
  
  
  "Тримай ваги включеними", - сказав Римо. "Я ще не звів курок". Римо відвів назад великий палець кулака. Він видав тихе клацання язиком, і його вказівний палець висунувся, як стовбур пістолета.
  
  
  "Ось так", - сказав Римо із задоволеною усмішкою. "Тепер – останній шанс. Підніми руки".
  
  
  Педро Рамірес не підняв рук. Він розвів руками. "Давай, тарган. Стріляй! Стріляй!" - заволав він. Римо знизав плечима. Він опустив великий палець, як молоток, що падає, і сказав: "Бах!"
  
  
  Педро Рамірес засміявся у своєму захисному квадратному шоломі. Його очі заплющились від сміху. Він не бачив, як вказівний палець, що вказує на нього, перемістився до центру грудей. Він не побачив би її руху, навіть якби його очі були розплющені. Тому що палець наближався до нього із надзвуковою швидкістю.
  
  
  Офіційний вердикт коронера свідчив, що Педро Рамірес помер від гідростатичного шоку. Оскільки Педро Рамірес очолював список злочинців ФБР, які найбільш розшукуються, він був змушений пояснювати гідростатичний удар натовпу репортерів на прес-конференції ФБР.
  
  
  "Гідростатичний шок, джентльмени", - обережно сказав коронер, - "це явище, при якому людське тіло піддається неінвазивному впливу, настільки сильному, що це призводить до ланцюгової реакції внутрішнього стресу, який в буквальному сенсі руйнує клітини організму. Мітохондрі. Результатом стала миттєва смерть Ми спостерігаємо таке явище, коли у власника куленепробивного жилета потрапляє куля досить великого калібру - наприклад, калібру .357 Magnum, - коли, навіть незважаючи на відсутність проникнення в захисний одяг, вплив такий самий смертельний, як би проникнення було досягнуто”.
  
  
  Один репортер захотів дізнатися, який бронежилет мав Педро Рамірес.
  
  
  Коронер відповів, що це не жилет, а бронекостюм.
  
  
  Інший репортер поставив питання, якого побоювався коронер.
  
  
  "Якого калібру було знаряддя вбивства?"
  
  
  "На це питання я не можу відповісти зараз", - зізнався він. "На місці події не було виявлено уламків снаряда, але розмір вм'ятини на грудях костюма відповідає пулі 38 калібру".
  
  
  Коронер був радий, що логічне подальше питання - як проста куля 38-го калібру могла викликати гідростатичний шок? - був заглушений журналістом, який попросив його поміркувати про те, хто з численних ворогів Педро Раміреса нарешті дістався наркобарона.
  
  
  Коли прес-конференція нарешті закінчилася, коронер повернувся до своєї лабораторії та сів, щоб внести останні штрихи до офіційного звіту про смерть. Він вирішив просто викласти деталі так, як вони існували, і не намагатися пояснити, як куля 38 калібру викликала такий хаос - особливо коли не вдалося знайти відповідну кулю, а на місці удару була дивна вм'ятина.
  
  
  Коронер підніс платівку до світла. Вона була погнута. І місце удару було безпомилковим. Також безпомилковими були крихітні борозенки на місці удару. Він не міг упокоритися з тим, наскільки вони були схожі на борозенки людських відбитків пальців. Над борозенками був навіть маленький шматочок лінії, який відповідав краю нігтя.
  
  
  Але яким нігтем можна подряпати сендвіч із кельвару, тефлону та титану?
  
  
  Жодного роду, вирішив він. У його остаточному звіті просто не згадуватимуться ці невагомі деталі. Деякі напрями розслідування краще не розвивати.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Римо зачинив двері і оголосив: "Я вдома".
  
  
  Його чутливі ніздрі вловили специфічний запах.
  
  
  "Ви якраз вчасно", - пролунав писклявий голос із кухні. Римо пішов на запах. Запах здався йому невиразно знайомим. Це був запах їжі, в цьому можна було не сумніватися, але за ті двадцять років, що він був учнем мистецтва синанджу, він навчився не звертати уваги на те, що раніше здавалося дражливим запахом. Його органи нюху тепер реагували лише на версію синанджу з п'яти основних груп продуктів харчування – рис, рибу, качку, горіхи та ягоди.
  
  
  - Сідай, - кинув Чіун через плече, схилившись над газовою плитою. Майстер Сінанджу, який був чи одного зростання з плитою, став на лавку для ніг. На ньому було тонке біле кімоно з укороченими рукавами, яке підходило для приготування їжі на вогні.
  
  
  Стіл був накритий двома. Рімо сів.
  
  
  "Що готуємо?" спитав він, принюхуючись до нав'язливо знайомого аромату.
  
  
  "Святкова вечеря".
  
  
  "Чудово. Але що це"?
  
  
  "Сюрприз", - пропищав Чіун.
  
  
  "Закрий очі". Римо зробив, як йому було сказано. Він навіть склав руки на грудях. Він чекав. Він швидше відчув, ніж почув, як ноги Чіуна в сандалях ковзнули в його бік. У велику миску кольору морської хвилі, що посідала центральне місце на столі, налили щось гаряче. Римо принюхався сильніше. Він відчув, як шлунковий сік заворушився, чого не було багато років.
  
  
  Стілець навпроти зі скрипом відсунувся, і Майстер Сінанджу заговорив.
  
  
  "Ти можеш розплющити очі, сину мій".
  
  
  Римо так і вчинив. Мудрі очі Майстра Сінанджу дивилися на нього з веселою усмішкою. У їхніх карих глибинах таїлися веселощі. Вони виділялися на обличчі кольору зістареної слонової кістки, через що міріади зморшок виглядали якось схожі на молодість, а не віком. Два пучки тонкого білого волосся прикрашали западинки над його маленькими вухами. Тендітна борідка заворушилася від пари, що виходить із великої чаші. Таким був вираз обличчя Чіуна, останнього майстра синанджу, спадкоємця найдовшої і найзнаменитішої лінії ассасинів в історії, тренера та прийомного батька Рерно.
  
  
  "Це великий день для нас", - тихо сказав він.
  
  
  "Амін", - сказав Римо. "Але що це? Качиний суп?"
  
  
  "Сьогодні ніякої качки. І риби теж. Без рису ми обійдемося. Тому що сьогодні святковий день. Я довго чекав цієї золотої години".
  
  
  "Чудово. Але що це таке? Пахне чудово".
  
  
  "Терпіння", - наспіваючи промовив Чіун, піднімаючи палець з довгим нігтем. Ніготь був загостреним і трохи вигнутим. "Досконалість швидкоплинна. Не квапи момент".
  
  
  "Скажи моєму роту. У мене практично течуть слинки. Що це за штука?"
  
  
  - Яєчно-лимонний суп, - прошепотів Чіун. У його голосі звучало благоговіння.
  
  
  "Яєчно-лимонний?" Перепитав Римо, дивлячись на миску, що димить.
  
  
  "Зарезервовано лише для повних майстрів. О, це чудовий день".
  
  
  "Яєчно-лимонний суп". Римо дивився в пару так, наче зірки розступалися, щоб відкрити свої таємниці тільки його очам.
  
  
  "Насолоджуйся цим моментом, Римо".
  
  
  "Я насолоджуюся. Я насолоджуюся", - сказав Рерно. Минуло понад двадцять років з того часу, як він прийшов у Сінанджу, сонячне джерело бойових мистецтв. Двадцять років з того часу, як він опанував навички, які зробили її практикуючих найстрашнішими воїнами в історії. Двадцять років з того часу, як він з'їв свій останній стейк. Двадцять років з того часу, як йому заборонили цукор, каву, напівфабрикати та алкоголь. Двадцять років з того часу, як його тіло стало єдиним із всесвіту, поки його раціон не скоротився до рису, качки та риби, іноді додаючи органічно вирощені овочі для підвищення вмісту вітамінів. І двадцять років з того часу, як його мова торкнулася незнайомої їжі.
  
  
  "А", - сказав Чіун. "Я бачу це у твоїх очах".
  
  
  "Стим"?
  
  
  "Ні, вогник. Яєчно-лимонний суп завжди викликає блиск в очах".
  
  
  Римо не відповів. Він тільки дивився. Нова їжа. Нове смакове відчуття. Йому доводилося ковтати, бо з рота в нього, як рідкий вулкан, вивергалися соки. Його руки потяглися до ложки, але щось усередині нього змусило його завагатися. Нова їжа. Можливо, після цього нових страв не буде. Чіун мав рацію. Це був момент, яким варто було насолодитися.
  
  
  "Тобі нічого сказати?" Нарешті Чіун поцікавився.
  
  
  "Я втратив дар мови", - щиро сказав Римо. "Правда, Чіуне, це чудово. Яєчно-лимонний суп".
  
  
  "Приготовлено за старовинним корейським рецептом".
  
  
  "Це чудово. Ти дуже турботливий, татку. І тільки минулого тижня ти наполегливо вимагав, щоб я відростив свої нігті такими ж довгими, як у тебе".
  
  
  "Не говоріть про тривіальні сварки цього сприятливого ранку", - великодушно сказав Чіун.
  
  
  - Вибач, - сором'язливо сказав Римо. Його погляд був прикутий не до Чіуна, а до миски. Від неї все ще йшла пара. Але тепер він міг бачити бульйон. Вона була жовтувато-біла. І в ній плавали крихітні темні крупинки. Видовище наповнило його очі до країв, а аромат наповнив ніздрі. Римо відчув, що ось-ось розплачеться від радості відкриття.
  
  
  "Яєчно-лимонний суп", - пробурмотів він собі під ніс. І то була молитва.
  
  
  "Я дозволю тобі налити", - раптом сказав Чіун, ляснувши в долоні.
  
  
  "Із задоволенням", - сказав Римо, схоплюючись зі свого місця. Він зачерпнув велику миску і розлив гарячий бульйон, наповнивши спочатку миску Чіуна, а потім свою власну. Він поставив миску на місце і знову сів. Він дивився на свою миску. Його руки, що тримали ополоник і ложку, майже тремтіли.
  
  
  "Ти можеш іти першим".
  
  
  Римо повагався. Потім, упустивши ополоник, взявся за їжу. Він підніс першу гарячу ложку до рота. Він знову завагався. Очі Чіуна горіли нетерпінням, коли вони спостерігали за ним, його мудре старе обличчя сяяло гордістю. То справді був священний момент.
  
  
  Римо повіяв на ложку, щоб остудити бульйон. Він узяв першу ложку. Вона обпекла його мову, як кислота.
  
  
  "Ууу!" - сказав він, ковтаючи.
  
  
  "Хороша?"
  
  
  "Сильний".
  
  
  "Пройшло багато часу відколи твоя мова пробував такий нектар. Я рекомендую пити маленькими ковтками".
  
  
  "Добре", - сказав Ріано. Друга ложка була гострою. Вона ковзнула йому в горло з усією гострою порцією гарного бурбона з Кентуккі. Третій смак був просто гострим. Римо виявив, що може приймати більші дози. Він жадібно випив чашу, навіть не помітивши, що Чіун навіть не спробував свою.
  
  
  "Ще?" - спитав Чіун. Римо кивнув головою.
  
  
  "Я радий, що тобі сподобалося", - зауважив Чіун, знову наповнюючи миску Римо. Тільки після цього він скуштував свою миску. Він злегка сьорбнув з ложечки, не виявивши жодної бурхливої реакції, яка викликала у Римо перші ароматні глотки.
  
  
  Римо доїдав третю миску, коли йому на думку спала думка.
  
  
  "Це справді чудово, Папочка, але якщо ти міг їсти цю гидоту всі ці роки, чому ти цього не зробив?"
  
  
  "Яєчно-лимонний суп призначений для повних Майстрів, якими я був усі роки, що ви мене знаєте, але яких ви досягли лише недавно".
  
  
  "Отже, чому ти утримався?"
  
  
  "Чи міг батько так добре харчуватися і дозволити своїй єдиній дитині обходитися без їжі?"
  
  
  "Усі ці роки", - сказав Римо, піднімаючи погляд від майже порожньої миски. "Всі ці роки ти жертвував. Заради мене".
  
  
  "Батьківський обов'язок", - сказав Чіун, який насправді не був батьком Римо, але в багатьох відношеннях був чимось більшим, набагато більшим.
  
  
  "Я задоволений твоєю жертвою", - тихо сказав Римо. "І тільки вчора ти казав мені, що мені час відростити бороду, як у тебе. І я сказав тобі піти набити її".
  
  
  "Важкий спогад, але цієї ночі ми виходимо за рамки таких дріб'язкових суперечок", - зарозуміло сказав Чіун. "Ще?"
  
  
  "Так", - сказав Римо, простягаючи свою миску.
  
  
  Випивши до останньої краплі, Римо заговорив. "Мені соромно, Татусю", - тихо сказав він.
  
  
  "У таку ніч?" Пискнув Чіун. Він відмахнувся від визнання Римо як від несуттєвого. "Це не має значення".
  
  
  "Але я маю пояснити".
  
  
  "Це ніщо".
  
  
  "Але я справді хотів би", - повторив Римо. "Я перервав тебе з приводу бороди та нігтів, тому що ми вже багато разів обговорювали це раніше. Але я не хочу, щоб ви думали, що я не поважаю вас. Я поважаю. Просто це Америка. Звичай інші. Я міг би відростити бороду Але це просто не для мене. Що стосується моїх нігтів, як я вже пояснював вам раніше, в Америці тільки жінки ходять з довгими нігтями."
  
  
  - І майстри синанджу, - додав Чіун.
  
  
  "Так, і Майстра синанджу. Але ти кореєць. Тобі це зійде з рук. Але робота, яку ми виконуємо для Сміта та Америки, вимагає, щоб я іноді працював під прикриттям. У мене не може бути довгих нігтів. Я б випинався. Це зруйнувало б всю мету. Ти можеш це зрозуміти?"
  
  
  І Майстер Сінанджу здивував Римо, сказавши просте: "Так, я чудово розумію".
  
  
  Стурбований вираз обличчя Римо пом'якшав. Він кивнув, коли Чіун підняв полум'я, що димить. Миска Римо знову з'явилася. Це була п'ята тарілка, але суп був такий легкий, що Римо відчував, що може пити його всю ніч.
  
  
  Продовжуючи копатися під схвальним поглядом Чіуна, Римо замислився над іншим питанням.
  
  
  "Ще одна річ спантеличує мене, Маленький батько".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Я думав, ми не можемо їсти яйця".
  
  
  "Ми не можемо. Але яєчно-лимонний суп – це інше".
  
  
  "О. Здається, я пам'ятаю, ти казав мені, що навіть яєчний білок був для нас отрутою. Жовток перетворив би наші мертві кістки на порошок".
  
  
  "І так би і було. Але це яєчно-лимонний суп".
  
  
  "Це з лимонним смаком, все гаразд. Але, здається, я не дуже люблю яйця".
  
  
  "Це там. Лимон просто маскує свій смак".
  
  
  "І ці хрусткі шматочки", - сказав Римо, дивлячись на темні крупинки, що плавають у його ложці. "Що це? Скибочки мигдалю?"
  
  
  "Ні", - швидко відповів Чіун.
  
  
  "Тоді насіння? Вони дуже тверді".
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді що?"
  
  
  "Це дорогоцінні шматочки яйця". Римо моргнув. Він глянув на свою ложку.
  
  
  "Я не розумію. Яйця не тверді і не хрусткі". Він придивився уважніше. Він зауважив, що цятки формою нагадують крихітні осколки скла. Деякі були білими. Інші темнокоричневі. Він потряс ложкою і помітив, що деякі коричневі монети були білими з протилежного боку. Що це йому нагадало? Римо замислився.
  
  
  "Як тобі вдається зробити яйце таким твердим?" спитав він.
  
  
  "Це просто", - відповів Чіун. "Ти береш сире яйце і розбиваєш його об миску. Потім кладеш шкаралупу в іншу миску".
  
  
  "Так", - сказав Римо. Він ловив кожне слово.
  
  
  "І ось ти де", - сказав Чіун, сяючи.
  
  
  "Я пропустив тут якийсь крок?" Запитав Римо.
  
  
  "Ви хочете знати рецепт?"
  
  
  "Якщо це пояснить частину з яйцем, то так".
  
  
  Чіун знизав плечима. "Це просто. У каструлі кипить лимонний бульйон".
  
  
  "Правильно. Лимонний бульйон".
  
  
  "Потім ви берете миску з яєчною шкаралупою і миску з серцевиною неїстівних яєць".
  
  
  "Це означає білки та жовтки. Так. Продовжуй".
  
  
  - Потім, - швидко сказав Чіун, - ти виливаєш першу миску в раковину, а другу - в бульйон, попередньо роздавивши яйця на дрібні шматочки.
  
  
  "Шкарлупки!" Заревів Римо. "Я їм суп із яєчної шкаралупи!"
  
  
  "Яєчно-лимонний суп", - поправив Чіун, його обличчя спотворилося. "А хвилину тому ти марив цим".
  
  
  "Брежу. У мене істерика!" Гаркнув Римо. "Чому ти не сказав мені, що це мушлі? Я б їх не з'їв!"
  
  
  "Але вони корисні для тебе. Хіба тобі не сподобалися перші п'ять мисок?"
  
  
  Обличчя Римо заспокоїлося. "Ну так, насправді я так і зробив. Але тепер, коли це яєчна шкаралупа, це зовсім інша історія".
  
  
  "Це рецепт. Якби я використав яєчні серцевини, ти був би мертвий після першої ж порції".
  
  
  "Так, але..."
  
  
  "Я не розумію, Римо. Якщо це було смачно, коли ти не знав його інгредієнтів, чому воно перестало бути смачним після того, як ти дізнався про ці речі?"
  
  
  "Це чудово", - захищаючись, сказав Римо, і обличчя Чіуна пом'якшилося.
  
  
  "Тоді їж", - заблагав Чіун. "Тут багато".
  
  
  "Ти все ще на своїй першій тарілці", - зауважив Римо.
  
  
  "У моєму віці краще їсти помірно. Але ти ще молодий. Давай, набий свій шлунок. Це щасливий день".
  
  
  "Ти не проти, якщо я пропущу снаряди?"
  
  
  "Але вони - найкраща частина. І ти не зіпсуєш цей знаменний день, не з'ївши те, над чим я працював весь день?"
  
  
  "Тоді я не їх жуватиму".
  
  
  "Якщо таке твоє бажання", - сумно сказав Чіун.
  
  
  "Добре, я жуватиму", - сказав Римо. "Бачиш?" Його зуби хруснули об шматочки яєчної шкаралупи.
  
  
  Чіун засяяв. Він був схожий на маленького зморщеного ангела. Коли з їжею було покінчено і Римо прибрав зі столу, він спитав:
  
  
  "То що ж нам тепер робити?"
  
  
  "Настав час для Копри Інісфрі. Ми подивимося на її шоу".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, але тільки з ввічливості. Його не цікавила ведуча ток-шоу, яку Чіун знаходив такою чарівною.
  
  
  Але коли Майстер Сінанджу влаштувався на своїй тростинній циновці перед телевізором у вітальні, картинка, що постала його погляду, перетворила його щасливе обличчя на приголомшене сум'яття.
  
  
  "Що це?" - буркливо спитав він. "Де Клоун Копра?"
  
  
  Римо подивився. "Думаю, її замінили. Цей хлопець – нова гаряча штучка".
  
  
  На екрані з'явилося ім'я "Хортон Дроні III" всередині малюнка, виконаного у вигляді рота, що кричить. Зображення розчинилося в кадрі тріумфальної аудиторії студії. Потім недбало одягнений чоловік пробіг по проходу студії, роздаючи "п'ять" захопленим. На задньому плані Римо зауважив, що охоронці забирають інших глядачів. Один відібрав складаний ніж у чорношкірого чоловіка. Інші вигукували епітети на адресу людини, яка, опинившись на сцені, здавалося, не помітив, що не вся метушня була на його користь. Він обдарував аудиторію широкою посмішкою. Його зуби були такі великі й білі, що від усмішки його обличчя раптом здалося брудним.
  
  
  "Сьогоднішні гості - і я використовую цей термін у широкому сенсі - шарлатани та шахраї", - сказав Хортон Дроні III надто гучним голосом. "Шарлатан тут, щоб вставити свою книгу "Приховані цілющі властивості сиру". У руки Хортона Дроні полетіла книга в твердій палітурці. Він вдав, що перегортає сторінки. "І шматочок швейцарської монети теж". Він жбурнув книгу через плече. Вона перекинула прожектор, що стоїть. Натовп дико зааплодував.
  
  
  Чіун повернувся до Римо. "Поясни мені цю істоту".
  
  
  "З чого мені почати?"
  
  
  "З відповіддю на просте запитання. Чому в нього римська цифра замість прізвища?"
  
  
  "Насправді, у нього немає. Число III означає "третій". Він Хортон Дроні Третій".
  
  
  Зморшки Чіуна розгладилися від подиву. "Ти хочеш сказати, що є ще двоє таких, як він?"
  
  
  "Не зовсім. Це означає, що його батько - Хортон Дроні II. Ймовірно, його дід був першим".
  
  
  "Як довго це буде продовжуватись?"
  
  
  "Я думаю, доки є жінки, готові народжувати маленьких хортонівських Дроні".
  
  
  "Ш-ш-ш", - раптом сказав Чіун. "Він говорить".
  
  
  "Крики", - поправив Римо. Рука Чіуна піднялася вгору.
  
  
  "Тепер я знаю, що ви дасте цим торговцям Нью Ейдж саме той прийом, на який вони повністю заслуговують", - проголосив Хортон Дроні III. Із зали долинув кривавий вий. "Ось вони йдуть, Шейн Біллікен і – отримайте це – принцеса Сінанчу".
  
  
  "Гей, ти розчув цю назву? Воно звучало майже як..."
  
  
  Пальці Чіуна буквально вичавлювали слова Римо. Він спробував прибрати пальці Чіуна зі своїх губ. Вони були стиснуті, як плоскогубці. Рімо вирішив сидіти тихо. Чіун не відпустив би його, доки не був готовий.
  
  
  З неї вийшов чоловік із квадратним обличчям у чорному шкіряному одязі та сонцезахисних окулярах із широкою оправою. Він вів за руку маленьку жінку із золотистою шкірою. На ній був короткий білий костюм, і вона здавалася наляканою ревом глядачів. Навіть після того, як вони сіли, чоловік, якого екранна табличка ідентифікувала як "Шейн Біллікен, гуру Нью Ейдж", продовжував тримати дівчину за руку, ніби боявся, що вона втече будь-якої секунди.
  
  
  "Я так розумію, це принцеса Сінанчу?" Хортон Дроні III посміхнувся.
  
  
  "Це правильно", - сказав Шейн Біллікен. "І ти можеш знущатися скільки завгодно. Але цю жінку я називаю вічним провідником. На відміну від інших ченнелерів, їй не потрібно входити в транс, щоб отримати доступ до свого духовного наставника. Вона назавжди замкнена у свідомості принцеси Сінанчу, королеви-войовниці з доісторичних часів, коли технологія була більш просунутою, ніж наша”.
  
  
  Хортон Дроні III обдарував аудиторію в студії та камеру поглядом, що зігнув брову. Аудиторія завила від сміху. Помідор ударився до ніг принцеси Сінанчу, яка відсахнулася.
  
  
  "Ні, ще ні", - з докором сказав Хортон Дроні своїй аудиторії. "Я скажу вам, коли починати кидати предмети".
  
  
  "Я можу довести своє твердження", - наполягав Шейн Біллікен.
  
  
  "Я знаю, я знаю", - сказав Хортон Дроні. "У вас були лінгвісти з усього світу, які слухали її, і всі вони погодилися, що вона говорить невідомою мовою".
  
  
  "Абсолютно вірно".
  
  
  "І ми всі знаємо, наскільки непогрішні ці генії з веж зі слонової кістки. Я маю на увазі, якби я хотів провернути подібну аферу, все, що мені потрібно було б зробити, це сказати "Ябба-даббо ду" кілька разів, і я б змусив їх теж почухати свої маленькі загострені голівки”.
  
  
  "Чому б нам не дозволити глядачам судити самим?"
  
  
  "Стріляй".
  
  
  Шейн Біллікен повернувся до жінки, яку він називав принцесою Сінанчу, і сильно стиснув її руку. Вона почала говорити швидкими фразами.
  
  
  "Мола ре Сінанчу". Госуда дю Сінанчу. Понвер дреу дю Сінанчу".
  
  
  "Вона каже, що вона принцеса Сінанчу", - обережно сказав Шейн Біллікен, - "і вона хоче попередити нас, що ми дозволяємо нашій технології знищити нас. Ми повинні їсти більше органічних продуктів, таких як сир, очищати нашу воду та наше повітря, інакше лихо, що спіткало її цивілізацію, обрушиться і на нашу”.
  
  
  "Вона все це сказала, так?"
  
  
  "Це вірно".
  
  
  "Тоді чому вона сказала своє ім'я три рази, а ти повторив його тільки один раз?" – люто запитав Хортон Дроні.
  
  
  "Я дав тобі приблизний переклад".
  
  
  "І якщо ця мова невідома сучасному світу, як вийшло, що ти говориш нею? Ха? Відповідай мені на це".
  
  
  "Тому що в минулому житті я був її чоловіком".
  
  
  "О, це таке лайно". Хортон Дроні повернувся до аудиторії. "Я говорю, що це лайно. Що ви на це скажете?"
  
  
  "Це лайно!" - Закричала аудиторія студії. Охорона втрутилася, коли хтось у першому ряду почав кидатися на сцену.
  
  
  "Вони кажуть, що це лайно", - звинуватив Хортон Дроні, звертаючись до принцеси Сінанчу. "І я збираюся це довести". Тепер він кричав, вигукуючи образи у перелякане обличчя принцеси Сінанчу.
  
  
  "Давай, визнай це. Ти шахрайка. Це вдавання. Хто ти насправді? Якась дешева стриптизерка, яку він підчепив у салуні?" Тримаю парі, прямо зараз хтось із нашої телевізійної аудиторії дивиться на вас і каже: "Я її знаю. Я ходив до середньої школи з маленькою повією. "Давай", зізнавайся, поки хтось інший не свиснув".
  
  
  "Дакка, ці Друг Сінанчу", - сказала принцеса Сінанчу.
  
  
  "Ми знаємо твоє довбане сценічне ім'я, ти, вкрадлива підробка. Чого ми хочемо, так це правди. Хто ти? Скільки він платить тобі за цю маленьку аферу? А? Давай, визнай це".
  
  
  Хортон Дроні випльовував їй слова в обличчя з безжальною жорстокістю. Його обличчя почервоніло. Аудиторія студії була натовпом.
  
  
  "Витруси з неї це, Хорте", - кричали вони. "Примусь сучку говорити".
  
  
  Хортон Дроні схопив принцесу Сінанчу за волосся і висмикнув її з крісла.
  
  
  "Я знаю, як довести, що вона шахрайка", - кричав він, відштовхуючи її до передньої частини сцени. "Старомодна порка!"
  
  
  Принцеса Сінанчу видала звук, схожий на пирхання кішки, і запустила руку під спідницю. Її рука піднялася вгору, і Хортон Дроні раптом позадкував від неї. Він крутнувся на ногах, поки коліна не почали підгинатися. Його рот відкрився у гримасі. З його грудей стирчала багато прикрашена кістяна рукоятка.
  
  
  Він стиснув її обома руками, а потім його обличчя потемніло, а гримаса розширилася, він упав нічком.
  
  
  Табличку "Технічні труднощі" було доставлено в мільйони будинків по всій країні.
  
  
  "Досить", - різко сказав Чіун, відпускаючи онімілі губи Римо. Він підвівся і вимкнув телевізор. "Ми збираємося мукати".
  
  
  "Я розумію, що телебачення, можливо, досягло тут нових висот, Маленький батько", - запротестував Римо. "Але я думаю, ми можемо знайти кращий спосіб розважити себе, ніж вдаючись до показів тварин".
  
  
  "Немає часу пояснювати", - сказав Чіун, вилітаючи з кімнати, як метушлива курка. "Збирайся".
  
  
  "Упаковка? Чому?"
  
  
  "Бо ми збираємося мукати".
  
  
  Римо, бачачи мовою тіла Майстра синанджу, що він говорить серйозно, знизав плечима і сказав: "Тоді я краще поінформую Сміта". Він підняв телефонну трубку і набрав позаштатний номер, який поєднував його з Кюре, надсекретною урядовою організацією, на яку він працював. Записане повідомлення повідомило йому, що він додзвонився до Ліги покращення Майамі-Біч і що при звуку звукового сигналу у того, хто дзвонив, є рівно тридцять секунд, щоб залишити повідомлення.
  
  
  Римо дочекався звукового сигналу, а потім, видихнувши, видав разом із ним стрімкий потік слів. "Смітті. Римо. Ми з Чіуном збираємося мукати. Я не знаю, що саме це означає, але це пов'язано з подорожами, і, судячи з погляду Чіуна, це серйозно. Я б пояснив, але більше я нічого не знаю, і, крім того, у мене є передчуття, що пояснення займе понад тридцять секунд.Наступного разу записуйтеся на плівку довше.
  
  
  Римо повісив трубку, маючи в запасі три секунди, і зателефонував до іншої кімнати:
  
  
  "Про Срнітті подбали".
  
  
  "Добре", - обізвався Чіун. "Ти зібрав речі?"
  
  
  "По одному за раз", - пробурчав Римо, прямуючи до своєї кімнати. Він різко зупинився і пірнув у кімнату Чіуна.
  
  
  "Назви мені хоч одну вагому причину, чому я винен", - зажадав Римо.
  
  
  "Я розповім тобі дорогою".
  
  
  "Ні, я думаю, що заслуговую на пряму відповідь прямо зараз". Римо схрестив руки на грудях. "І якщо я її не отримаю, я не збираюся крякати, гавкати, хрюкати чи іржати. Не звертайте уваги на мукання".
  
  
  Чіун припинив збирати речі. Він випростався, поклавши дорожнє кімоно в яскраво-червону лаковану скриню з мідними ручками. Його ясні карі очі хитро примружилися.
  
  
  "Бо, - обережно відповів Майстер синанджу, - жінки ходять з оголеними грудьми".
  
  
  Римо моргнув, коли до нього дійшло значення слів Майстра Сінанджу. Він не розумів, що це за мукання. Він не розумів, як воно пов'язане з цим раптовим бажанням зібрати речі. Груди, він зрозумів. Коли Гарольд Сміт вперше піддав його серії психологічних тестів, перш ніж передати Чіуну, Римо успішно пройшов більшість тестів. Крім одного. Тест Роршаха. Сміт поклав одну чорнильну ляпку, і Римо, глянувши на неї, оголосив, що це пара жіночих грудей. Це була відповідь, яку він дав на дев'ять із дев'яти чорнильних плям. Іноді він бачив лише одну груди. Якось він побачив три. Коли стурбований вираз скупого обличчя Сміта змусив Римо злякатися, що його ось-ось опустять у могилу, що носить його ім'я, але насправді містить безіменного ізгоя, Римо оголосив, що десята і остання чорнильна пляма є точним зображенням Індійського субконтиненту - навіть при тому, що воно виглядало як колосальний набір цицьок, який він коли-небудь бачив.
  
  
  Римо раптом похитав головою і випростався, продовжуючи сутулитися, притулившись до одвірка.
  
  
  "Ну, не стій просто так", - сказав він. "Продовжуй збирати речі. Я викличу таксі".
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Лікар Нью-Йоркської лікарні хотів сказати, що Хортон Дроні III не хотів, не міг за жодних можливих обставин приймати відвідувачів.
  
  
  Натомість у кімнаті пролунав крик, що крикнув. Він виходив не від крихітного східного джентльмена у яскравому тубільному костюмі. Його супутник, той, з наймертвішими очима, які доктор Алан Дулі бачив з часів медичної школи, стояв, підібгавши губи. Він також не був автором крику, що льодить кров.
  
  
  Можливо, то була сестра Боттомслі. Її рота було відкрито. Але її горло не пульсувало, як у людей, коли вони кричать. Вона виглядала скоріше шокованою, ніж переляканою. І вона дивилася прямо на нього.
  
  
  Саме тоді доктор Дулі помітив, що він сам був автором таємничого крику. Уявіть це. Він кричав і навіть не помітив. Перш ніж синапси його замороженого страхом мозку змогли розпочати процес з'ясування, чому він кричить, відповідь злетіла вгору по його руці, поширилася на іншу руку, вниз по обох ногах, вгору по його кричучому черепу і, що найболючіше, до його яєчок.
  
  
  Він упав на підлогу та обхопив себе руками. Він закричав голосніше. Він закашлявся крізь крик, і в результаті звук був досить огидним. Коли він згорнувся калачиком на підлозі, як личинка, яку облили рідиною для запальничок і підпалили, він помітив, що його права рука не приєдналася до лівої в потрібній дії, щоб схопитися за неї в момент максимального болю. Вона була на чомусь підвішена.
  
  
  Лікар Дулі підняв очі зі сльозами на очах. Його зап'ястя було затиснуте між великим і вказівним пальцями маленького джентльмена-азіату. Обличчя чоловіка було грозовим хмарою гніву.
  
  
  "Я спитаю ще раз", - спокійно сказав Азіат. "Надайте нас у кімнату Хортона Говнюка".
  
  
  "Надай нам обом послугу", - недбало втрутився білий чоловік. "Він поспішає, і я поспішаю. Не зли жодного з нас".
  
  
  Думка, ясна, як хірургічна голка, що проходить через мозок доктора Дулі, проникла з дивовижною ясністю. Якщо Азіат завдав стільки мук до того, як розлютився, то скільки болю він завдасть, коли переступить цей жахливий поріг?
  
  
  Лікар Дулі вирішив не з'ясовувати. Найкраще ризикнути подати на пацієнта до суду за недбалість. Крім того, він не був особистим лікарем Хортона Дроні. Він був просто черговим лікарем, коли телеведучого терміново доставили до відділення невідкладної допомоги. Раптом лікар Дулі не відчув абсолютно жодних зобов'язань перед своїм пацієнтом.
  
  
  "Кімната тридцять сім", - простогнав він. Його рука раптово впала на підлогу, приземлившись поряд з його носом, млява і нежива, як мертвий тарантул.
  
  
  "Дякую", - сказав йому голос, коли він підняв руку з підлоги. Це було так, ніби вона була відокремлена від його тіла. Він навіть не відчував руку, яка все ще з'єднувала її з його плечем. "Не стійте просто так, сестро. Покличте лікаря!"
  
  
  "Яка ... яка з них?"
  
  
  "Хороша, чорт забирай".
  
  
  "Сподіваюся, він у свідомості", - сказав Рімо Чіуну, коли вони підходили до лікарняної палати. "У студії сказали, що він застряг досить глибоко".
  
  
  "Якщо він не притомний, я розбуджу його", - пообіцяв Чіун.
  
  
  "А якщо він мертвий?"
  
  
  "Тоді ми знайдемо бідну нещасну дівчину без його допомоги".
  
  
  "Я б не назвав її нещасною. Вона поводилася досить добре, особливо перед цим хуліганом".
  
  
  "Вона була з жахом. І цей луммокс відмовився її слухати".
  
  
  "Що він міг зробити? Вона не говорила англійською".
  
  
  "Так, усі хороші мови забуті".
  
  
  "Не кажи мені, Чіуне. Ти зрозумів її тарабарщину?"
  
  
  "Я не буду".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Але я зробив".
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо, озираючись на всі боки.
  
  
  Майстер Сінанджу зупинився перед дверима з номером тридцять сім і штовхнув їх. Римо пішов за ним усередину. То була окрема кімната. Хортон Дроні III лежав на бездоганно чистому ліжку. Від його руки тяглися трубки для внутрішньовенного вливання. Над його головою висів пакунок із кров'ю. Його очі були напівзаплющені в мрійливому стані.
  
  
  "Перепрошую", - сказала чергова медсестра, встаючи зі стільця.
  
  
  "Ти вільний", - відрізав Чіун.
  
  
  "Але-
  
  
  "Він сказав, що ви вільні", - м'яко сказав Римо, виводячи медсестру за двері. Коли вона запротестувала, він додав: "Ось, візьміть мій гаманець як гарантію. У ній мої заощадження і моє посвідчення особи. Якщо ми зробимо щось погане, ти знатимеш, на кого повідомити в поліцію".
  
  
  Потім він зачинив за нею двері. Він утримував дверну ручку на місці, поки вона марно намагалася повернути її з іншого боку. Її удари розбудили Хортона Дроні ІІІ.
  
  
  "Хто ви такі, недоумки?" він заревів, коли побачив Чіуна.
  
  
  "Я Чіун, і я б тримав язик за зубами".
  
  
  "Гей, я не терплю лайна від японців. Я не забув Перл-Харбор. Так що провалюй, ти, рисова кулька, що любить Toyota".
  
  
  "Тепер ти зробив це", - сказав Римо.
  
  
  - Римо, - рівним голосом промовив Чіун, - ти не міг би вибачити нас?
  
  
  "Татуче, чому б тобі не дозволити мені розібратися з цим?" Почав Римо, все ще тримаючись за дверну ручку, незважаючи на відчайдушні спроби медсестри вирватися.
  
  
  "Він назвав тебе японцем?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Ні, але я не думаю, що він знає щось найкраще".
  
  
  "Я знаю, що якщо ми не станемо на захист наших прав", - кричав Хортон Дроні, з його сяючого рота летіла слина, - "японці збираються викупити Америку у нас з-під носа".
  
  
  - Римо, - повторив Чіун.
  
  
  "Добре, Папочко, я чую, як охорона наближається коридором. Тільки, будь ласка, не вбивай його. Заради Бога, він телеведучий".
  
  
  "Вбити?" перепитав Хортон Дроні III, дивлячись на зморшкувате обличчя Чіуна. А потім він відкинув голову назад і розреготався. Він завив слово "Вбити" у перервах між нападами веселощів.
  
  
  Сміх припинився майже відразу, як Римо зачинив за собою двері. Медсестра приземлилася на свій білий зад, коли двері, до яких вона притискалася, раптово подалися до неї.
  
  
  Два охоронці прибігли коридором. "Що це? У чому проблема?" - спитали вони.
  
  
  "Це вона", - сказав Римо, вказуючи на невдалу медсестру.
  
  
  "Я не така!" – обурено сказала медсестра.
  
  
  "Хто ти такий, друже?"
  
  
  "Хортон Дроні IV". Римо оголив зуби до лінії ясен, сподіваючись створити ефект сімейної подібності. Охоронці вагалися.
  
  
  "Син великого хлопця?" – невпевнено запитав один із них.
  
  
  "Це вірно. І добре, що я виявився поруч, коли я це зробив. Я застав цю медсестру, що копається у речах мого батька. І коли я запитав її, що вона робить, вона багато чого недомовляла і забрала мій гаманець".
  
  
  "Я цього не робила!" – закричала медсестра.
  
  
  "Ось тут, у неї в руці мій гаманець. Подивися на це".
  
  
  "Він дав її мені", - запротестувала медсестра.
  
  
  "Ха!" - парирував Римо. "Правдоподібна історія". Він сподівався, що його слова звучать так само самовпевнено, як міг би звучати Хортон Дроні IV - за умови, що Хортон Дроні IV існує.
  
  
  Один із охоронців забрав гаманець і збирався поритися в ньому, коли Майстер Сінанджу вислизнув із кімнати Хортона Дроні.
  
  
  "Все готово, тату?" Запитав Римо.
  
  
  "У мене є те, що я хочу", - відповів Чіун.
  
  
  "Добре", - сказав Римо, вихоплюючи свій гаманець із рук охоронця.
  
  
  "Гей", - сказав охоронець. І раптом він виявив себе з іншого боку зачинених дверей. Він зазнав моменту глибокої дезорієнтації. Він пам'ятав руку, що вихопила у нього гаманець, а потім іншу руку хлопця, що застібає пряжку його ременя. Потім він опинився тут. Він не пам'ятав жодних дій, що втручалися. Коли він помітив людину з розбитим ротом на ліжку, він зрозумів, що в кімнаті Хортона Дроні III. Тоді він не був один. Його товариш-охоронець розтягнувся на підлозі поряд із ним. Медсестра прибігла сама. Вона зачинила двері і знову притулилася до неї, її худі груди судорожно здіймалися.
  
  
  "Чого ти боїшся?" - Запитав її охоронець.
  
  
  "Все", - схлипнула вона.
  
  
  Вийшовши надвір, Римо пішов за Майстром синанджу. Чіун мчав по Першій авеню, не звертаючи уваги на натовп, що вирував навколо нього.
  
  
  "Ти отримав те, що хотів?" Запитав Римо.
  
  
  "Це, і навіть більше".
  
  
  "Розкажи мені про це"."
  
  
  "Той, хто відомий як Шейн Біллікен, живе у містечку під назвою Малібу. Ми прямуємо туди".
  
  
  "Я краще спіймаю таксі", - сказав Римо. Він сунув два пальці в рот і свиснув. Під'їхало таксі, і Римо відчинив дверцята для Чіуна.
  
  
  Майстер Сінанджу влаштувався на задньому сидінні, і таксі рушило з місця ще до того, як Римо зачинив за ним двері.
  
  
  "Міжнародне ім'я Кеннеді", - сказав він водію. І, повернувшись до Чіуна, запитав: "Що було "більше"?"
  
  
  "Це", - сказав Чіун, витягаючи з об'ємного рукава величезну вставну щелепу. Чіун загорнув її до лікарняного рушника, щоб руки залишалися чистими.
  
  
  "Я думаю, його секрет розкритий. Що ти збираєшся з ними робити?"
  
  
  "Я не знаю", - недбало відповів Чіун і, загорнувши зубні протези в рушник, викинув їх у вікно. Вони вилетіли надвір, де їх переїхав автобус. Тріск викликав задоволену посмішку на обличчі Чіуна.
  
  
  "Яке полегшення", - сказав Римо. "Я думав, ти збирався вбити його".
  
  
  "Можливо, в інший раз". - сказав Чіун.
  
  
  Коли вони під'їжджали до аеропорту, Римо раптом дещо згадав.
  
  
  "Коли ми дістанемося до жінок з оголеними грудьми?"
  
  
  "Наберіться терпіння. Принаймні ми рухаємося у правильному напрямку".
  
  
  "Я можу щось зробити, щоб дістатися туди швидше? Подобається йому?"
  
  
  "Я не розумію цього мукання, про яке ти говориш".
  
  
  "Ну, я теж не розумію мукання, про яке ти продовжуєш говорити".
  
  
  "Очевидно, ми думаємо про двох абсолютно різних Му".
  
  
  "Очевидно", - сказав Римо.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт лимонно насупився, вимикаючи комп'ютерну систему у своєму кабінеті в санаторії Фолкрофт. Сонце сідало, і темрява огортала протоку Лонг-Айленд, яку було видно через велике панорамне вікно з одностороннім склом за його столом.
  
  
  То був кінець важкого дня. Він провів інспекцію психіатричного відділення Фолкрофт. Було виявлено, що один із ув'язнених зник. Не звичайна справа в будь-якій лікарні, для Сміта це загрожує потенційними серйозними наслідками. Бо Фолкрофт був прикриттям для CURE, надсекретної урядової організації, і під виглядом директора Фолкрофта Сміт фактично керував CURE.
  
  
  Створена на початку 1960-х, коли хвиля злочинності загрожувала затопити державний корабель під назвою Сполучені Штати Америки, CURE була дітищем молодого президента, який тоді гадки не мав, що найманий убивця збирається передчасно завершити свій термін повноважень. У похмурі дні почерк був написаний на стіні. Нація розвалювалася. Попереду лежали два шляхи: анархія чи тимчасове зупинення дії Конституції, щоб усе виправити.
  
  
  Президент запропонував третю альтернативу. ЛІКИ. Конституція залишилася б чинною, але щоб викорінити злочинні елементи, які використали її, щоб поховати Америку під горою юридичної бюрократії, CURE була створена для роботи поза конституційними обмеженнями. Якби це стало відомо, це було б мовчазним визнанням того, що американська демократія перестала працювати. І тому CURE було дозволено діяти таємно.
  
  
  У ті дні з тугою згадував Сміт. CURE була фондом соціологічних досліджень, і її численні банки комп'ютерів функціонували як мозок Кюре, що збирає інформацію. Але криза, в яку Кюре ледь не потрапила, змусила серйозні зміни. Фолкрофт став санаторієм не лише за назвою, а й фактично. І його численні комп'ютери, частково завдяки розвитку технологій, були поміщені у прихований підвал, де невеликий банк міг виконувати роботу цілого приміщення.
  
  
  Зі зміною прийшли нові головні болі. Медичний персонал. Пацієнти. Нагляд AMA. Проблеми із виставленням рахунків. І тепер це. Зниклий пацієнт.
  
  
  Стурбованість Сміта зниклим пацієнтом витіснила з його голови два повідомлення, що надійшли на офісний магнітофон. До апарату підключалися дві окремі телефонні лінії. Один з них був фіктивною лінією, що використовується Римо та Чіуном для некритичних повідомлень при контакті, а інший був відомий лише його дружині. Сміт врівноважив додаткові шість доларів і двадцять два центи за додаткову лінію з будь-яким можливим ризиком для безпеки і припустився помилки на користь ощадливості.
  
  
  Коли він повернувся до свого кабінету після безплідних і розчарованих пошуків зниклого пацієнта, якого звали Гілберт Грамлі, Сміт повторив обидва повідомлення. Перше було від Римо. Він відбарабанив якусь безглузду нісенітницю про мукання. Сміт, не знаючи про поточне місцезнаходження Римо чи Чіуна, сказав собі, що проблем немає, поки у програмі лікування немає завдань. І там усе було тихо.
  
  
  Друге повідомлення було від його дружини Мод. Воно було коротким. У ньому говорилося:
  
  
  "Гарольд, любий, не міг би ти, будь ласка, не забути принести додому упаковку тих смачних картопляних пластівців-пюре, які ти так любиш? І, до речі, сьогодні я побачила найдивнішу річ. Ти знаєш..."
  
  
  На плівці було записано не все повідомлення, і Сміт зробив уявну позначку придбати касету довшу, якщо колись побачить таку у продажу.
  
  
  Закриваючи свій портфель і замикаючи за собою офіс, Гарольд Сміт замислився, що за дивну річ хотіла йому сказати Мод. О, що ж, подумав він, незабаром усе дізнається.
  
  
  У вестибюлі охоронець повідомив йому, що зниклого пацієнта Гілберта Грамлі все ще ніде не знайшли. "Це лише питання часу", - сказав Сміт. Він побажав добраніч охоронцеві, вирушив на своє особисте паркувальне місце і вивів свій пошарпаний седан за ворота.
  
  
  Він зайшов у цілодобовий магазин і купив коробку картопляної суміші "Флако Меджік" економ-розміру, попередньо вивчивши кожну коробку, щоб знайти ту, на якій вказано останню дату свіжості. Посилка коштувала рівно 1,37 долара, і Сміт заплатив за неї доларовою купюрою і точним здаванням, яке він акуратно брав по монетці за раз із маленького червоного гумового власника для дрібниці. Для точної здачі потрібно більше часу, але одного разу в 1955 році недбалий продавець обрахував Сміта на дванадцять центів, і йому довелося проїхати сім миль назад в магазин і сперечатися двадцять хвилин, перш ніж власник погодився виправити помилку. Сміт упіймав її тільки тоді, коли повернувся додому і порився в гаманці, щоб скласти бюджет видатків на наступний робочий день. Будь-коли він точно знав, скільки грошей у нього при собі. Різниці в пенні зазвичай було достатньо, щоб привести його до смутку.
  
  
  Мод Сміт, старомодна і сивоволоса, вітала його недбалим поцілунком біля дверей.
  
  
  "Ти приніс її?" - Запитала вона.
  
  
  "Так, звичайно", - відповів Сміт, ставлячи свій потертий портфель на столик біля дверей. Він улаштувався на великому м'якому дивані.
  
  
  "Не влаштовуйся зручніше, Гарольде. Спекотне готове. А на приготування картоплі піде всього мить".
  
  
  Через п'ять хвилин Сміт влаштувався на своєму дерев'яному стільці з прямою спинкою на чолі обіднього столу. Спочатку він скуштував спекотне. Воно було дуже сухим.
  
  
  "Хороша?" - спитала місіс Сміт.
  
  
  "Так, дуже", - сказав Сміт, роблячи ковток води з льодом.
  
  
  "А горох?"
  
  
  Сміт узяв ножа й наколов трохи горошку на вилку. Горошок смакував як горох.
  
  
  "Добре", - сказав Сміт, який був байдужим до гороху. Місіс Сміт засяяла. Вона ніколи не втомлювалася готувати свого вдячного чоловіка.
  
  
  "І картопля, Гарольде. Як вона?"
  
  
  Сміт спробував їх. На смак вони були штучними. Але, звісно, він би так не сказав. Насправді після більш ніж тридцяти років шлюбу з жінкою, яка незмінно подавала картопляне пюре три чи чотири рази на тиждень, він зовсім втратив інтерес до картопляного пюре. Але, звичайно, було б верхом неввічливості критикувати куховарство своєї дружини. Коли Мод Сміт відкрила штучне картопляне пюре, це було байдуже, що перейти від прісного до гіршого. Але Сміт втішав себе тим фактом, що принаймні це картопляне пюре не було комкуватим.
  
  
  "Картопля дуже ... ніжна", - сказав він їй. І, завершивши ритуал дегустації, місіс Сміт почала їсти. Їй здалося, що картопля на смак якась лікарська, горошок жорстка, а ростбіф занадто сухий. Але якщо її Гарольд вважав за краще таку їжу, вона збиралася бути гарною спортсменкою. Але ця людина дійсно мала дивні смаки.
  
  
  Гарольд Сміт прибрав картоплю з дороги так швидко, як тільки міг. Він змішав горошок з білою кашкою в марній спробі зробити її ароматнішою. Потім запив її водою з льодом.
  
  
  Сміт готував сухий ростбіф, коли місіс Сміт раптом пожвавішала.
  
  
  "О, що ти думаєш про ту дивну річ, про яку я згадав по телефону?"
  
  
  "Насправді запис закінчився до того, як ви закінчили говорити. Все, що я отримав, це дещо дивне, що ви бачили або чули".
  
  
  "У нас нові сусіди", - сказала місіс Сміт.
  
  
  "О, Біллінгтони переїхали?"
  
  
  "Біллінгтони з'їхали, коли Річард Ніксон був при владі. З того часу у нас у цьому будинку жили дві родини".
  
  
  "Це мило, дорога", - сказав доктор Гарольд В. Сміт, питаючи, що такого дивного в появі нових сусідів. Він знав, що його дружина знайде час розповісти йому. В кінці кінців. "Були Рейнольдси, у яких було надто багато дітей, і Ліппінкотти, у яких не було жодного. Ну, містер Ліппінкотт отримав пропозицію про роботу в Тусоні, тож їм довелося переїхати. Місіс Ліппінкотт була вбита горем".
  
  
  "Не думаю, що я будь-коли мав задоволення зустрічатися з ними".
  
  
  "Враховуючи, скільки в тебе годинників, це не дивно. Правда, Гарольде, ти так сильно потрібен цьому офісу?"
  
  
  "Сьогодні у нас зник пацієнт".
  
  
  "Ти знайшов його?"
  
  
  "Поки що ні. Але ми зробимо це. Наша охорона досить надійна. Я впевнений, що він ніколи не залишав територію".
  
  
  "Це мило", - невизначено сказала місіс Сміт. "Але ти знаєш, я думала про це весь день і досі не можу згадати його".
  
  
  "Хто?" - спитав Сміт.
  
  
  "Наш новий сусід, дурненька. Як ти думаєш, про що ми говорили?"
  
  
  "О", - сказав Сміт, який думав, що вони обговорюють Фолкрофт. "А як щодо нашого нового сусіда?"
  
  
  "Ну, я тільки мигцем бачив, як він йшов. Я помахав йому рукою, але не думаю, що він мене помітив. Але це був той, кого я зустрічав раніше. Я впевнений у цьому".
  
  
  Сміт зупинився, тримаючи перед відкритим ротом висушену скибочку ростбіфа.
  
  
  "Де зустрілися?" спитав він. Він змусив голос бути спокійним.
  
  
  "Ну, це те, чого я нізащо на світі не можу собі уявити".
  
  
  "Не могли б ви описати цю людину?" Сказав Сміт голосом, який він щосили намагався зберігати рівним. Він не знав, чому раптом занепокоївся. Можливо, це було тривожне питання про зниклого пацієнта. Незакінчені справи завжди діяли йому на нерви.
  
  
  "О, він був досить високим. Його волосся було темним. Я не дуже добре бачила його очі. Я б сказала, що він був красивий".
  
  
  "Молодий чи старий?"
  
  
  "Молодий. Але не надто, надто молодий. Я б сказав, йому під тридцять. Може, трохи за тридцять. У наші дні так важко сказати".
  
  
  І ви кажете, що він здався мені знайомим?
  
  
  "Так, безперечно. Я знаю, що зустрічав його раніше".
  
  
  "Хммм", - сказав Сміт. "Коли вони в'їхали?"
  
  
  "Ну, це одна з дивних речей. Ніхто не знає".
  
  
  "Що ви маєте на увазі, ніхто не знає?"
  
  
  "Я подзвонила місіс Грегоріан, коли більше не могла цього виносити - знаєте, болісне почуття, що я знала цю людину, - а вона навіть не знала, що хтось переїхав. Не було ніякого фургона, що рухався. Вона сказала мені, що могла бачити". їхню вітальню зі своєї спальні нагорі, і там практично не було меблів”.
  
  
  "Мод!" З докором сказав Сміт. "Шпигунство".
  
  
  "Я не підглядав. Це була місіс Грегоріан. Я просто слухав".
  
  
  "Щоб попліткувати", - сказав Сміт, але його губи стиснулися. Все незвичайне було тим, на що він, у його делікатному становищі, мав звертати увагу.
  
  
  Ймовірно, новий сусід був звичайною людиною. Але Сміт знав, що якщо і було місце, де він, як директор CURE, був уразливий, то не у своєму добре захищеному офісі у Фолкрофті, а у своєму скромному будинку в Раї, штат Нью-Йорк.
  
  
  І якщо проти нього ось-ось матеріалізується загроза, він має бути готовим безжально діяти, щоб усунути всіх, хто в цьому замішаний.
  
  
  "Вибачте мене, будь ласка. Мені потрібно зробити кілька телефонних дзвінків", - сказав він, витираючи підборіддя лляною серветкою.
  
  
  "Але ти не доїв свій ростбіф".
  
  
  Сміт глянув на свою тарілку. Залишилося дві скибочки. Він швидко проковтнув їх і допив залишки води з льодом.
  
  
  "Добре", - сказала місіс Сміт, задоволена тим, що її Гарольд вимив свою тарілку. Він завжди мив свою тарілку. Приємно, що сьогоднішній вечір не став винятком. Вона турбувалася, що ростбіф недосмажився. Вона знала, що її Гарольд ненавидів рідкісні монети. Він так ненавидів кров.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Якби правда була відома, Шейн Біллікен був цілком задоволений тим, що кинув усе це. Клієнти з-поміж непристойно багатих вдовствующих осіб. Контракти на книгу-бестселер. І виступи у ток-шоу на радіо та телебаченні.
  
  
  Він був, на його думку, художником. Але світ продовжував давати йому ляпаси, і експлуатація світу його багатших жителів була його способом компенсувати минулі розчарування.
  
  
  Він знову задумався про це після того, як заштовхав дівчину, яку назвав принцесою Сінанчу, в лімузин, що чекав на нього. Він наказав водієві відвезти їх до міжнародного аеропорту Ньюарка, де на нього чекав зафрахтований літак Learfan. Якщо пощастить, вони будуть у повітрі до того, як збереться поліція.
  
  
  Після цього Шейн Біллікен не знав, що він збирався робити. Щоправда, сказав він собі, він не був винен у тому, що сталося на шоу Хортона Дроні ІІІ. Уся нація могла б це підтвердити. Але поліція, швидше за все, заарештувала б принцесу Сінанчу - або як там її звали насправді, - а Шейн Біллікен не збирався дозволити своєму талону на харчування нудитися у в'язниці.
  
  
  Краще зробити перерву на узбережжі, де пригоди знаменитостей щотижня замовчувалися. Нехай цим займаються юристи. Нью-Йорк був просто страшенно нерозвиненим.
  
  
  Learfan був у повітрі менш ніж за тридцять хвилин після того, як вони втекли зі студії на Манхеттені. Шейн Біллікен зітхнув з полегшенням. Принцеса Сінанчу сиділа в хвостовій частині літака, її смагляве обличчя було сердитим, очі виблискували, як темне дорогоцінне каміння, коли вона дивилася в нічне небо.
  
  
  Ні, це не те, чим Шейн Біллікен хотів займатися у житті. Був інший спосіб, найкращий спосіб. І якби тільки його життя розвивалося в цьому напрямку, він був би щасливішим, і, мабуть, у нього все ще був би той самий будинок на березі Малібу, солідний рахунок у банку і дуже багато молодих шанувальниць, ніж у нього зараз.
  
  
  Якби тільки Рой, Хлопчик, ліг і помер.
  
  
  На думку Шейна Біллікена, лише динозавр рок-н-ролу стояв між ним та повним календарем щорічних замовлень на концерти.
  
  
  Задовго до того, як Шейн Біллікен познайомився з колодою таро з macrobiotic onion, він був вокалістом у групі під назвою Rockabilly Rockets. На початку 1963 року вони мали стрімка кар'єра. Вони звалилися на землю, як болід.
  
  
  У Rockabilly Rockets було все для цього. Звук, описаний Variety як ду-воп фолк, фірмові трикутні капелюхи, хітовий сингл та контракт на запис із великим лейблом.
  
  
  Потім The Beatles потрапили до Нью-Йорка, і дебютний альбом Rockabilly Rockets "The Rockabilly Rockets Live at the Hootenanny" увійшов до історії звукозапису. Він був випущений у олові. Вона надходила прямо з кімнати пресування у вирізані бункери.
  
  
  "Що трапилося?" Шейн Біллікен вимагає відповіді у свого особистого менеджера. Він нервовими пальцями м'яв свій капелюх від Пола Ревіра.
  
  
  "Подивися на це з іншого боку, Шейн, дитино, ти увійшов до історії музики. Ніхто раніше не постачав олово".
  
  
  "Ти присягнув, що ми за ніч станемо платиновими. Я б погодився на золото. Але олово!"
  
  
  "Не звинувачуй мене, звинувачуй цих кудлатих британських братків".
  
  
  І Шейн Біллікен зробив це. Він провів гірку прес-конференцію, звільнив свою групу і провів початок шістдесятих, підробляючи посудомийкою у ресторані. Він був поетом із розбитим серцем.
  
  
  Це було 1968 року, коли Шейн помітив, що світ змінюється. Бітлз перейшли на психоделіку. Усі захопилися астрологією. І дзен. І найвищою свідомістю. Особливо фанатки. Це була ера Водолія.
  
  
  Шейн Біллікен купив стопку книг з містицизму в головному магазині і вирішив, що, можливо, він візьме участь в акції. Спочатку він працював на карнавалах та приватних вечірках. Це було гарне життя, і поступово він забув свою гіркоту. Навіть спад наприкінці сімдесятих, коли всі раптово вирішили, що пройшли шістдесяті, був не таким важким. Шейн вклав багато грошей у акції. Він досяг успіху.
  
  
  Потім настали вісімдесяті. Раптом п'ятдесяті та шістдесяті знову стали гарячими. Старі рокери вилазили з-під палиці, працюючи за схемою ностальгії. А Шейн Біллікен, натхненний відвідинами концерту возз'єднання Righteous Brothers, повернувся до свого будинку в Південній Каліфорнії і дістав свою стару гітару Ovation.
  
  
  Стоячи перед дзеркалом, з сокирою, що звисає з одного плеча, і награючи стару послідовність акордів I-VI-IV-VI, він помітив, що його п'ятдесятирічне обличчя одутле. Він одягнув сонцезахисні окуляри з окантовкою, щоб подивитися, чи зніме це з нього прокляття, і, диво, він зробив чудове відкриття.
  
  
  Він виглядав майже точно як великий Рой Орбісон. Особливо коли він зачісував волосся так, щоб вийшов ефект чубчика пажа Юлія Цезаря.
  
  
  Шейн поекспериментував з кількома тактами "Only the Lonely", і на нього зійшло натхнення. У лісі було повно наслідувачів Елвіса Преслі, які живуть за рахунок кісток короля. Чорт забирай, майже кожен співак із надмірною вагою, що міг скривити губу, наживався. Чому не Шейн Біллікен?
  
  
  Він переконав власника дискотеки в Агурі забронювати номер на вихідні під ім'ям Roy Orbit Sun. Обидва вечори були розпродані заздалегідь, і Шейн Біллікен зрозумів, що нарешті знайшов свій шлях.
  
  
  У ніч свого першого виступу він чекав на закінчення розминки. Він так спітнів, що навіть на його сонцезахисних окулярах Ray-Ban Wayfarer виступили краплинки поту.
  
  
  "Розслабся", - сказав менеджер клубу. "Ти будеш динамітом. Ти говориш зовсім як той хлопець".
  
  
  "Я не робив цього кілька років. Мої окуляри сидять рівно?"
  
  
  "У тебе все вийде. Насправді, у першому ряду є пара костюмів. На мою думку, вони схожі на скаутів талантів. З чого ти збираєшся почати?"
  
  
  "Той, що біжить в страху", - сказав Шейн Біллікен, стукаючи зубами.
  
  
  "Гарний вибір", - сказав менеджер. "Підходящий".
  
  
  "Тоді я збираюся перейти на "Blue Angel", перейти на "Ooby Dooby", а потім виконати "О, красуня".
  
  
  "Якщо ти потрапиш, я хочу, щоб ти грав кожні вихідні протягом наступних трьох місяців".
  
  
  "Якщо я потраплю, тобі доведеться поговорити про це з моїм агентом".
  
  
  "Ти сказав мені, що в тебе не було агента".
  
  
  "Якщо я потраплю, я отримаю один".
  
  
  "Не ставай надто великим для своїх штанів, приятелю. Постарайся не забувати, що я той хлопець, який дає тобі великий шанс". Шейн Біллікен збирався щось сказати, коли ведучий оголосив про світову прем'єру найпопулярнішого виконавця з п'ятдесятих років, Roy Orbit Sun, і Шейн Біллікен вийшов на сцену.
  
  
  Він виконав приголомшливе виконання Running Scared, забув слова на середині проникливого Blue Angel і переключився на Crying Over You, яку зберігав для першого виконання на біс. Натовп був з ним із третього такту "Плачу по тобі".
  
  
  На жаль, те саме було і з двома костюмами, які випадково сиділи в першому ряду. Вони вискочили на сцену і спробували вручити Шейну Біллікену конверт офіційного вигляду.
  
  
  "Все закінчено", - сказав один із них.
  
  
  "Я зберігаю це для другого сета", - прошипів Шейн Біллікен, починаючи імпровізоване гітарне соло. "І я не виконую прохання. Так що забирайся зі сцени".
  
  
  “Ми представляємо інтереси Роя Орбісона. Оригінал. І це наказ про припинення дії. Ви можете змінити дії прямо зараз чи можете звернутися до нас до суду”.
  
  
  "Але але..."
  
  
  "Краще вирішуй швидше, друже", - сказав інший чоловік.
  
  
  "Пішов ти", - прогарчав Шейн Біллікен. А потім він заспівав "Крррйіїїн Оооовер Йооуууууууу".
  
  
  Один із костюмів клацнув пальцями, і пара поліцейських у цивільному вивели Шейна Біллікена зі сцени під хор освистувань.
  
  
  Шейн Біллікен ледве вийшов під заставу тієї ночі. На суді, зіткнувшись із групою висококласних адвокатів, його власний адвокат запропонував йому не оскаржувати це рішення. Шейн Біллікен неохоче погодився, і вони змусили його підписати папір, у якому він обіцяв, що ніколи більше не крастиме номер Роя Орбісона.
  
  
  Вкотре музична кар'єра Шейна Біллікена натрапила на цегляну стіну.
  
  
  Якщо вже на те пішло, він ставав озлобленішим. Мільйони наслідувачів Елвісу Преслі били індивідуальні статки, і всі знали, що будь-який співак з еркером і завитою кіскою може видати себе за короля. Але наслідувати Роя Орбісона з його високим, зачаровуючим тенором бельканто - для цього була потрібна майстерність.
  
  
  Якийсь час Шейн Біллікен загравав з ідеєю прикінчити Хлопчика Роя. Він зайшов так далеко, що встановив контакт із найманим убивцею. Але в останню хвилину він злякався. Це було надто ризиковано. Крім того, як довго міг протягнути Орбісон? Майже всі його сучасники помирали як мухи від наркотиків, випивки чи ще якоїсь чортовини.
  
  
  Шейн Біллікен вирішив зачекати на хлопця. Скільки часу це могло зайняти? І тому він повернувся до свого колишнього ремесла. Але до цього часу містицизм більше не був прерогативою зухвалих дівчат у сукнях-наметах та хлопців із сережками. Тепер він належав яппі та домогосподаркам. Епоха Водолія закінчилася. Це було Нове століття.
  
  
  Як тільки Шейн Біллікен увійшов у курс справи, він виявив, що, працюючи з ексклюзивною клієнтурою, він може заробляти вдесятеро більше грошей, витрачаючи одну двадцяту зусиль. Тим часом він практикувався у співі у душі.
  
  
  Лімузін чекав на нього в аеропорту Лос-Анджелеса. Шейн заштовхав принцесу на заднє сидіння. Вона плюнула у нього. Іноді вона була уразливою. Як минулого разу, коли він намагався залізти до неї в штани. Це цікавило його не так сильно, як те, що він хотів ще раз подивитись на її сріблясті монети. Вона ревно їх охороняла. Вона навіть спала з ними, що було більше, ніж вона робила для чоловіка, який годував і одягав її та водив на ток-шоу по всій країні, з гіркотою подумав Шейн Біллікен.
  
  
  Навіть через місяці після того, як він вперше взяв її під своє крило, після того, як група лінгвістів запевнила його, на його подив, що її мова не просто невідома, але й не має лінгвістичної подібності з жодною мовою, відомою сучасному світу , Шейн Біллікен все ще гадки не мав, звідки взялася принцеса Сінанчу. Вона чинила опір усім його спробам навчити її англійській.
  
  
  Все, що він знав, це те, що якщо ніхто не міг зрозуміти, що вона говорила, ніхто не міг спростувати його твердження, що вона була аватаром принцеси Сінанчу з Атлантиди.
  
  
  Як він знав, це було правдою.
  
  
  Повернувшись у свій будинок, Шейн Біллікен повідомив Фернандо, свого філіппінського камердинера, що його немає вдома.
  
  
  "І я не маю на увазі не будинок для відвідувачів або тих, хто дзвонить, я маю на увазі не будинок. Наскільки ти знаєш, я в Нью-Йорку. Зрозумів?"
  
  
  "Так, містер Біллікен".
  
  
  "І запри принцесу в її кімнаті. Вона знову вередує".
  
  
  "Так, містер Біллікен", - сказав камердинер, м'яко, але твердо беручи принцесу Сінанчу за руку і проводжаючи її до її кімнати. Він замкнув її, подумавши, що це ганьба, що така приваблива жінка має бути фактично полоненим у цьому будинку. Але він не наважився нічого сказати владі. Він сам був нелегалом, і Шейн Біллікен постійно тримав над головою загрозу депортації.
  
  
  Коли через кілька годин у двері зателефонували, Фернандо побоявся відчиняти. містер Біллікен наказав йому покликати до свого адвоката, а потім виставив його з кімнати, поки він відповідав на дзвінок. Фернандо боявся, що він зателефонував до імміграційної влади. Він боявся їх.
  
  
  Але не так сильно, як він боявся свого хазяїна. Тому, коли містер Біллікен накричав на нього, щоб він відчинив "довбані двері", Фернандо витер спітнілу долоню об край своїх чорних штанів і як слід розправив свій білий халат.
  
  
  Він з полегшенням побачив, що біля дверей стоїть не імміграційна влада. Якщо тільки вони не мали міжнародних сил. Білий чоловік був одягнений у футболку та штани. Там був азіат, дуже старий, котрий носив кімоно. Ні, не імміграція, з полегшенням подумав Фернандо.
  
  
  "Ми тут щоб побачити Шейна Біллікена", - просто сказав білий.
  
  
  "Містера Біллікена немає вдома".
  
  
  "Я не казав, що він був. Ми готові зачекати". І біла людина влетіла всередину. Азіат рушив слідом, але Фернандо спробував зачинити двері перед його носом.
  
  
  Двері, натомість, продовжували відчинятися. Ручка вилетіла з ужаленої руки Фернандо. Вона пролетіла над головою крихітного азіату і впала на під'їзну доріжку, як дерево, що впало.
  
  
  Фернандо швидко відступив убік, щоб пропустити Азіата. "Що це за шум?" зажадав Шейн Біллікен із кабінету.
  
  
  Фернандо виглядав сором'язливим, коли білий чоловік обернувся і кинув на нього звинувачуючий погляд.
  
  
  "Не в грі, так?" Фернандо знизав плечима.
  
  
  Шейн Біллікен кинув один погляд на фруктового вигляду чоловіка і шафрановий костюм старого азіату і сказав: "Якщо ви прийшли на день відкритих дверей Harmonic Convergence, ви запізнилися. Це було минулого місяця."
  
  
  "Ми не такі", - сказав біла людина.
  
  
  "Тоді хто ви?" Зажадав Шейн. "Не копи?"
  
  
  "Ні, не копи", - сказав білий.
  
  
  "Тоді юристи. Сервери процесів?"
  
  
  "Зацікавлені сторони".
  
  
  "Так. Що тебе цікавить?"
  
  
  Потім заговорив старий азіат. Його голос був низьким та стриманим. Він був східного типу в халаті. Мабуть, якийсь факір чи щось таке.
  
  
  "Ми хочемо поговорити з її високістю".
  
  
  "З приводу чого?"
  
  
  "Це питання, яке стосується її будинку та мого будинку".
  
  
  "Так, ну це мій дім, і я маю право знати, чим ти займаєшся".
  
  
  "Не дивись на мене", - сказав худий. "Я намагався витягнути це з нього протягом кількох годин".
  
  
  "Фернандо, позбався їх", - наказав Шейн Біллікен. Позаду цих двох Шейн Біллікен помітив Фернандо, що вказує на відчинені двері. Він продовжував указувати. Шейн моргнув. Він помітив, що двері там не було. Потім він побачив її кут, що лежить на круглій під'їзній доріжці. Кут був розколотий.
  
  
  "Гей, що ти зробив з моїми дверима?" вимагав він.
  
  
  "Дайте нам побачити принцесу, і ми не проводитимемо повторної демонстрації на кожних дверях у цьому місці", - сказала біла людина.
  
  
  Шейн Біллікен вагався. Потім він сказав: "Добре, підемо до Кришталевої кімнати".
  
  
  Пара пішла за ним у кімнату, що примикає до лігва. Вона була оформлена у стилі ранньої психоделіки. Стеля була плоска чорна. Стіни були вкриті астрологічними знаками. Шейн Біллікен натиснув на вимикач, і чорні світлові трубки, вмонтовані врівень зі стелею, змусили астрологічні символи переливатися в помаранчевому світлі дня.
  
  
  Старий азіат схвально оглянув кімнату. "Ви радитесь із зірками?" – спитав він.
  
  
  "Я один із видатних астрологічних техніків Нової ери".
  
  
  "Можливо, коли ми завершимо нашу дискусію, ви складете мою карту".
  
  
  "Звичайно. Я роблю це постійно. Який у тебе знак?"
  
  
  "Лев. За західними мірками я Лев. Але, згідно з звичаями мого села, я народився в Рік мавпи".
  
  
  "О, так? Це було дуже давно. Я думаю".
  
  
  "Є речі і старші. Я Чіун, майстер синандж".
  
  
  "Сінанджу. Не Сінанчу?" – підозріло запитав Шейн Біллікен.
  
  
  "У деяких землях це вимовляється як Сінанчу".
  
  
  "Так, яких земель?"
  
  
  "Му".
  
  
  "Сказати ще раз?"
  
  
  "Му".
  
  
  "Я думаю, тут починаються враження від тварин", – сказав білий. "До речі, мене звуть Римо, і я знаю про те, що відбувається не більше, ніж ти".
  
  
  "Я звик до твого невігластва", - сказав Чіун Римо. "Але я не розумію, як цей просвітлений не розуміє того, про що я говорю".
  
  
  "Він? Просвітлений? Це місце схоже на кубло шістдесятих".
  
  
  "Це моя Кришталева кімната", - сказав Шейн Біллікен. "Тут я проводжу всі свої глибокі медитації. Якщо ви озирнетесь навколо, то побачите, що в стіни вбудовані крихітні кристалічні генератори. Вони діють, щоб сфокусувати одилічну енергію, яка тече через всесвіт у цю кімнату нексусу".
  
  
  Римо подивився. У оштукатурену стіну були вставлені крихітні уламки. Римо торкнувся одного.
  
  
  "На дотик вони як скляні".
  
  
  "Кристали. Авантюрист".
  
  
  "По-моєму, вона схожа на скло. І тепер, коли я бачу тебе на власні очі, ти мені декого нагадуєш".
  
  
  Шейн Біллікен гордо випнув груди. "Це так?" зауважив він.
  
  
  "Так, але я не можу згадати обличчя. Раніше я добре розбирався в обличчях".
  
  
  "Це підказує тобі?" спитав Шейн, бренчачи на уявній гітарі. Він відкинув голову назад, наче співає. Римо задумливо потер підборіддя. Нарешті він клацнув пальцями і крикнув: "Елвіс. Елвіс Преслі".
  
  
  "Ні! Рой Орбісон".
  
  
  Римо насупився. "Він також помер?"
  
  
  "Я б хотів", - прогарчав Шейн Біллікен.
  
  
  "Досить", - сказав Чіун. "Давайте покінчимо з цим. Поясни мені, Шейн Біллікен, як ти міг не знати про Му, коли я побачив тебе в компанії Лоу Му по телевізору".
  
  
  "Лоу Му?" Римо та Шейн Біллікен запитали на одному подиху.
  
  
  "Так, дівчино. Її високість. Ви говорили про неї як про принцесу зниклої цивілізації. Очевидно, вона вам це сказала".
  
  
  "Так, вона це зробила. Начебто".
  
  
  "Тоді ти знаєш її тяжке становище".
  
  
  "Ну типу того".
  
  
  "І хоча вона благала тебе відвести її до Майстра Сінанджу, ти відмовився це зробити".
  
  
  "Я за... що для цього потрібно зробити?"
  
  
  "Він має на увазі, що ти відмовився", - сказав Римо, і на його обличчі з'явився новий інтерес.
  
  
  "Що ти знаєш про це?"
  
  
  "Менше, ніж нічого", - кисло сказав Римо.
  
  
  "Я вимагаю поговорити з Лоу Му", - сказав Чіун. "Відведи нас до неї".
  
  
  "Ви не копи?"
  
  
  "Ми уявляємо найдовшу лінію справжніх ассасинів в історії", - гордо сказав старий азіат.
  
  
  "Гей, це круто", - нервово сказав Шейн. "Я дуже неупереджений. Як я завжди кажу: будь найкращим, ким ти тільки можеш бути. Але давайте все прояснимо одну концепцію. Принцеса Сінанчу не говорить англійською. Якщо я дозволю вам побачити її, мені доведеться перекладати кожне слово, яке вона скаже. ".
  
  
  "У цьому немає необхідності", - гордо сказав Чіун. "Я говорю її мовою так само добре, як і ти".
  
  
  "Ти віриш?"
  
  
  "Так".
  
  
  Голос старого азіату звучав серйозно, і Шейн Біллікен на мить завагався. Але якщо те, що він сказав, було правдою, він, мабуть, міг би розповісти йому, ким чи чим насправді була принцеса Сінанчу. Не те, щоб Шейн Біллікен вірив старому азіату. Він поводився досить шалено, видавав звуки скотарня і вимовляв двуличие.
  
  
  "Добре", - сказав він нарешті. "Ходімо зі мною".
  
  
  Шейн Біллікен провів Римо та Чіуна в іншу кімнату. То була спальня. Він увімкнув світло, і дівчина моргнула, прокидаючись від сну. На ній був той самий костюм, у якому вона виступала по телевізору. Її очі були опухлими - чи то від недосипу, чи то від сліз, - вирішив Римо.
  
  
  "Принцеса Сінанчу", - сказав Шейн Біллікен самовдоволеним голосом, - "Я навів відвідувачів, які кажуть, що знають вас". Принцеса Сінанчу сіла на край ліжка. Її очі звернулися до старого азіату. Він заговорив. Її рот розкрився, як здивована квітка. Вона почала говорити.
  
  
  "Джуллі ду Банда Сінанчу"?
  
  
  Старий азіат підійшов до ліжка і шанобливо схилив свою лисіючу голову.
  
  
  "Дозвольте мені перекласти це", - сказав Шейн Біллікен. "Вона сказала, що вона принцеса Сінанчу із загубленого континенту Атлантида".
  
  
  Азіат раптово обернувся до нього.
  
  
  “Що це за брехня? Ти глухий? Вона щойно запитала мене, чи є я майстром синанджу.
  
  
  І Чіун знову повернувся до дівчини. Він заговорив. На подив Шейна Біллікена, його слова звучали дуже схоже на слова дівчини. Ті самі інтонації та акценти.
  
  
  "Роби джуті та Банда Сінанчу", - твердо сказав він.
  
  
  Дівчина піднялася з ліжка і, ридаючи, вилила потік слів. Вона витягла шкіряний мішечок з-під свого костюма і висипала монети до взутих у сандалії ніг старого азіату.
  
  
  Шейн Біллікен підійшов ближче, щоб розглянути монети. Хлопець на ім'я Римо став на шляху.
  
  
  "Як він сказав, це історичний момент, Елвіс".
  
  
  "Я думав, ти не знаєш, що тут відбувається".
  
  
  "Я не знаю. Я просто хочу покататися".
  
  
  Шейн відступив.
  
  
  Поки він спостерігав, дівчина і Чіун обмінялися схвильованим потоком слів однією і тією ж незнайомою мовою. Під час їхньої розмови принцеса Сінанчу впала на коліна і заплакала, уткнувшись у долоні. Старий азіат ніжно погладив її по блискучому волоссі. Він співчутливо кудахтав, як батько переляканій дитині. Коли принцеса нарешті набула самовладання, Майстер Сінанджу повернувся до Шейна Білікена.
  
  
  "Лоу Му розповіла мені, як ти врятував її з моря".
  
  
  "Ми споріднені душі. Вона тобі це сказала?"
  
  
  "І як ти дав притулок її і нагодував".
  
  
  "Так, я був добрий до неї. Чи бачите, вона була моєю дружиною, коли я був королем Атлантиди близько семи чи восьми мільйонів років тому".
  
  
  "І за ці милості, - продовжував Чіун, - я не вб'ю тебе за ту брехню, яку ти кажеш мені зараз".
  
  
  "Що ти маєш на увазі, брехня? Ми були чоловіком і дружиною в Атлантиді. Спростуй це, якщо зможеш".
  
  
  "Атлантида - це шахрайство, вчинене цим греком Платоном, щоб обманом змусити моряків вирушити до моря на її пошуки".
  
  
  "Бик!"
  
  
  "Серед мого народу добре відомо, що у Платона був родич, який будував човни. Історія Атлантиди була лише планом для стимулювання торгівлі".
  
  
  "Це смішно. Вона принцеса".
  
  
  "Це більшість правди".
  
  
  “Це так?
  
  
  "Тому що насправді це втрачена мова. Або та, яка вважається втраченою. Я знаю її тільки тому, що мої предки передавали її з покоління в покоління, щоб ми принаймні не забували".
  
  
  "Забути що?"
  
  
  "Му".
  
  
  "Ну ось, знову він за своє", - зітхнув Римо.
  
  
  "Му?" – повторив Шейн Біллікен.
  
  
  "Му".
  
  
  Шейн Біллікен глянув на маленького хлопця зі Сходу та на білого чоловіка на ім'я Римо. Потім він знову глянув на Чіуна.
  
  
  "Я не дуже в цьому розбираюся".
  
  
  "Правильно. Ви не слідуєте за нами. Ми зараз ідемо".
  
  
  "Що ж, мило з твого боку заглянути", - сказав Шейн Біллікен, полегшення відбилося на його одутлих рисах. "Фернандо проводить тебе до отвору, де були двері".
  
  
  "Римо, збери монети. Тепер вони належать нам".
  
  
  "Ні, це не так. Вони належать принцесі Сінанчу, а принцеса Сінанчу належить мені".
  
  
  "Правда?" Запитав Майстер синанджу, коли Римо зібрав монети і розсунув їх по кишенях. "Ти сказав їй це?"
  
  
  "Так, взагалі-то".
  
  
  "Тоді, можливо, тобі слід сказати їй ще раз".
  
  
  "Е, ти можеш зробити це, якщо хочеш".
  
  
  "Дякую, я так і зроблю", - сказав Чіун. Він повернувся до дівчини і промовив кілька слів. Вона уважно слухала.
  
  
  Потім принцеса Сінанчу підійшла до Шейна Білікена. Вираз її обличчя був неприємним. Вона відважила йому одну сильну ляпас. Він упав спиною на японський таборет і перекинув іонний фонтан.
  
  
  "Гей!" - сказав він, сердито підводячись на ноги. "Я міг би подати на неї до суду за це!"
  
  
  "Будь вдячний, що вона розповіла мені про твою доброту, інакше твої провини не залишилися б непоміченими цього дня".
  
  
  І, взявши принцесу Сінанчу за лікоть, старий, що називав себе Майстром Сінанджу, вивів її з кімнати.
  
  
  На виході той, кого звали Римо, помахав на прощання. "Побачимося пізніше, алігатор", - сказав він.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Біля величезного будинку Шейна Біллікена Рімо запитав Чіуна.
  
  
  "І що тепер?"
  
  
  "Ми збираємося мукати".
  
  
  Римо знизав плечима. "З таким самим успіхом можна було б покінчити з цим". І, підвищивши голос, Римо покликав: "Му. Му. Му. Або я повинен видати одне довге "му", ось так: "мооооо!"
  
  
  "Ти, що з глузду з'їхав?"
  
  
  "Ти сказав, що ми збираємося мукати. Я щойно зробив. Хіба я не зробив це правильно?"
  
  
  "Ти нічого не можеш зробити правильно", - огризнувся Чіун. "І ти ставиш мене в незручне становище перед Лоу Му".
  
  
  Римо глянув на дівчину. Вона спостерігала за ними з відверто глузливим виразом на овальному обличчі.
  
  
  "Вибачте, - сказав він, - але я не думаю, що вона розуміє англійською".
  
  
  "Вона не розуміє. Але вона розуміє Му".
  
  
  "Отже, вона на голову вища за мене. Не те щоб мене це хвилювало".
  
  
  "Ти повинен".
  
  
  "Чому? Вона явно не з тих жінок з оголеними грудьми, яких ти продовжуєш мені обіцяти".
  
  
  "Вони всього за п'ять днів плавання звідси".
  
  
  "Відплисти?"
  
  
  "Так. Човен Лоу Му неподалік. Ходімо".
  
  
  З виразом замішання на обличчі Римо пішов за Майстром Сінанджу, дівчина поряд з яким вела його навколо будинку. Дівчина кинула кілька цікавих поглядів через плече на Римо. Римо посміхнувся їй. Вона усміхнулася у відповідь. Можливо, ніч не буде витрачена марно, вирішив Римо.
  
  
  На сухому пляжному піску стояв човен на дерев'яній підставці. Чіун уважно оглянув її, потягнувши за плетені з ротанга кріплення і оглянув обвислий і подертий вітрило.
  
  
  "Вона надто мала", - сказав він розчарованим тоном.
  
  
  "Виглядає не дуже придатною для плавання", - погодився Римо.
  
  
  "Тоді ми збудуємо наш корабель", - оголосив Чіун, тріумфально піднявши палець. "Давай, Римо, приступимо до роботи".
  
  
  "Будувати? Чому б не купити?"
  
  
  "Мене не побачать на американському човні. Штуковина з пластику та потворного металу. Ні, ми побудуємо свій власний".
  
  
  "Я нічого не тямлю у будівництві кораблів".
  
  
  "Тоді тобі час навчитися. Кораблебудування - почесне вміння".
  
  
  "Особливо якщо твій родич пише історії про Атлантиду". Обличчя Чіуна скривилося.
  
  
  "Ти сприймаєш це не належно", - кипів він.
  
  
  "Чіун, я гадки не маю, в якому настрої мені слід сприймати це. Я все ще не розумію, що, чорт забирай, відбувається".
  
  
  "Ми збираємося Му, як я вже казав вам".
  
  
  "О, мукачи то й мукачи то. І мукаю тобі теж. Я втомився від двуличия і обхідних маневрів".
  
  
  "Досить!" Сказав Чіун, ляснувши в долоні. "Ми почнемо з того, що зрубаємо кілька дерев".
  
  
  Римо озирнувся. Приблизно за милю від берега росла пальма. Все інше було вкрите піском та океаном.
  
  
  "Коли збереш їх достатньо, дай мені знати", - сказав Римо, опускаючись на пісок. "Я дріматиму". Він склав руки на груди і заплющив очі.
  
  
  "Рімо, - прошипів Чіун, - ти хочеш, щоб Лоу Му подумав, що мій син - лінивий слимака?" Він потяг Римо за руку. "Вгору, вгору! Вона принцеса. Справжня принцеса".
  
  
  "І я майстер синанджу, а не будівельник човнів. Ти хочеш пограти в Моряка Попая, чудово. Але ти будуєш свій власний човен".
  
  
  Чіун сердито тупнув ногою.
  
  
  "Дуже добре, ледар", - сказав він нарешті. "Я поступлюся твоєму егоїзму, але тільки цього разу. Ми купимо човен".
  
  
  Римо схопився на ноги. "Тепер ти заговорив", - сказав він, посміхаючись. Це був рідкісний день, коли він вигравав суперечку з Чіуном. Принцеса відповіла на його посмішку своєю власною заразливою усмішкою, і Римо подумав, що це справді рідкісний день.
  
  
  Продавець у порту Малібу хотів дізнатися, чи Римо не цікавиться гоночним шлюпом, яхтою або прогулянковим катером.
  
  
  "Щось швидке", - сказав Римо. "З двома двигунами".
  
  
  "Жодних моторів", - швидко вставив Чіун.
  
  
  "Немає моторів?" спитав продавець.
  
  
  "Вітрильне судно", - додав Чіун.
  
  
  "Тоді тобі потрібно щось для розважальних поїздок".
  
  
  "Ні", - заперечив Чіун. "Ми вирушаємо у довгу подорож".
  
  
  "Ми?" – перепитав Римо. Його проігнорували.
  
  
  "Тоді дозвольте мені запропонувати щось із допоміжними дизелями".
  
  
  "На мою думку, звучить непогано", - сказав Римо. "Я хочу багато хромованої обробки".
  
  
  "Я не зазнаю нічого з цього", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Послухай, Татусю, я так далеко просунувся з тобою. Я проїхав через всю країну, і тепер я погоджуюсь супроводжувати вас, поки ви з Імою Сумак вирушаєте на пошуки Жака Кусто. Я думаю, тут ви можете трохи прогнутися".
  
  
  "Я досить згинаюсь. Я не будую човен".
  
  
  "Послухайте," роздратовано сказав власник верфі, "якщо б ви двоє могли просто підключитися до однієї частоти, я міг би вам допомогти, але..."
  
  
  "Ось!" - раптом сказав Чіун, показуючи повз продавця. Продавець обернувся. Римо подивився. Навіть принцеса простежила за тремтячим нігтем Майстра Сінанджу. Римо застогнав ще до того, як Чіун промовив такі слова. "Ось. Ця. Вона ідеальна", - вигукнув він.
  
  
  - Тільки не це! - Простогнав Римо. - Що завгодно, тільки не це.
  
  
  "Сміття?" перепитав продавець.
  
  
  "Слушне слово для цього", - підхопив Римо.
  
  
  "Вона, звичайно, справжня?" - спитав Чіун.
  
  
  "Так. Імпортована з Гонконгу. Попередній власник втратив своє портфоліо під час краху ринку. Більше не міг дозволити собі утримання. Я взяв її на пересилання, але ніколи не очікував знайти покупця".
  
  
  - І сьогодні ти цього не зробиш, - прогарчав Римо.
  
  
  "Я мушу розглянути її ближче", - видихнув Чіун. Продавець махнув Чіуну рукою, запрошуючи його пройти.
  
  
  "Ні за що", - сказав Римо, бігом наздоганяючи їх.
  
  
  "Насправді це судно розраховане на п'ять осіб", - казав продавець. "Ви не змогли б керувати ним менш ніж з командою з п'яти осіб. І їм важко керувати. Всі ці буксирні вітрила. Це не те саме, що керувати шлюпом або кетчупом. До речі, який досвід плавання у ваших людей?"
  
  
  "Ніяких", - сказав Римо.
  
  
  "Досить", - сказав Чіун.
  
  
  "Потрібна вміла рука, щоб керувати китайською джонкою".
  
  
  "Ти чув це, Чіуне? Він сказав, що це китайська монета. І ми всі знаємо, як ти ставишся до китайських речей. Ти їх зневажаєш".
  
  
  "Не так сильно, як я зневажаю американську пластмасу", - заперечив Чіун. "Подивися на неї, Римо, хіба від неї не захоплює дух?"
  
  
  "Тепер, коли ти згадав про це, є запах".
  
  
  Джонка погойдувалася на своєму стапелі, як триповерхова халупа з кілем. У неї було п'ять щоглів, а вітрила дивної форми ляскали на вітрі, як ковдри. Хлам рипів на кожному суглобі, як у будинку з привидами. Назва, написана його кормі, гласила: Джона Арк зеленими буквами.
  
  
  "Скільки?" - спитав Чіун.
  
  
  "Власник хоче стільки, скільки він заплатив за неї сімдесят тисяч".
  
  
  "П'ятдесят", - заперечив Чіун.
  
  
  "Шістдесят", - запропонував продавець.
  
  
  "Почекай хвилинку", - почав Римо.
  
  
  "Продано", - тріумфально оголосив Чіун. "Підемо, Римо. Піднімемося на борт нашого гордого судна".
  
  
  "Ви приймаєте кредитні картки?" З нещасним виглядом спитав Римо.
  
  
  "Ми можемо щось придумати. Але ти знаєш, тобі знадобиться багато тренувань, перш ніж ти зможеш ризикнути вивести цю штуковину з дока".
  
  
  "Ставлю двадцять доларів за те, що Чіун доставить нас у відкрите море протягом години".
  
  
  "Він божевільний".
  
  
  "Він також налаштований рішуче", - сказав Римо, дістаючи гаманець.
  
  
  "Я прийму це рішення", - сказав продавець.
  
  
  Через двадцять хвилин Чіун поодинці спустив укріплені рейкою вітрила, і вони зловили береговий вітер.
  
  
  "Чого ти чекаєш?" Крикнув Чіун з широкої високої корми. Лоу Му стояла поряд із ним. Вона махнула Рімо, запрошуючи на борт.
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, беручи гроші продавця. "І побажай мені удачі".
  
  
  "Ви не можете керувати цією штукою з командою із трьох осіб. Це самогубство".
  
  
  "Це те, що я сказав. Побажай мені удачі", - крикнув у відповідь Римо, пробігаючи по палубі і застрибуючи на палубу, що стогнула.
  
  
  "Приготуйся вирушати", - крикнув Чіун. "Ми відпливаємо з світанковим припливом".
  
  
  "Сподіватимемося, що ми не втопимося разом із сонцем", - пробурмотів Римо, скидаючи кормові канати, поки Чіун справлявся з лівим бортом. Вітер, що наповнював схожі на ковдру вітрила, здавалося, посилився, і барахло з гуркотом вивалилося з-під нього, як товста вдова, що протискалася через занадто вузькі двері.
  
  
  Шматок моделювання корпусу зачепився за причал і з тріском відірвався.
  
  
  Чіун поспішив до румпелю. Він кинув її на правий борт. Джонка повільно обернулася.
  
  
  "Рімо, чому тебе не було біля керма?" Швидко запитав Чіун.
  
  
  "Я вирушав. І що я знаю про кермо? Я любитель суші".
  
  
  "Наскільки велика шкода?"
  
  
  Римо визирнув з-за поручня. "Ми втратили трохи пряників", - повідомив він.
  
  
  "Коли ми будемо в морі, полагодити її буде вашим обов'язком".
  
  
  "О, чудово", - саркастично сказав Римо. "Якраз те, чого я завжди хотів – навчитися новому ремеслу".
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Через три дні після від'їзду з Малібу Римо прокинувся на своєму ліжку. Скрип Ковчега Йони наповнив трюм, як писк захворілих мишей. Слабкі промені ранкового сонячного світла проникали крізь щілини в покритому плямами корпусі. Шум вітру у вітрилах помітно був відсутній.
  
  
  Римо натягнув свої жорсткі від солі штани та футболку, шкодуючи, що не зібрав речі для подорожі. Але йому надто хотілося піти за Чіуном до жінок з оголеними грудьми, щоб турбуватися. Він ніколи не залишався на одному місці досить довго, щоб придбати гардероб. Завдяки безлічі кредитних карток, виданих Гарольдом Смітом на дюжину іменних посвідчень особи, було зручніше просто купувати змінний одяг на ходу. Він не чекав на океанську подорож.
  
  
  У перші дні своєї роботи в CURE, коли він все ще сумував через втрату свого колишнього життя та ідентичності, Римо щодня купував нову пару взуття, а старі роздавав людям, яких зустрічав на вулиці. Коли доктор Сміт поскаржився на кричущі витрати Римо грошей платників податків, Римо відповів:
  
  
  "Гей, ти зробив з мене вбивцю. Що я можу вдіяти, якщо мої черевики продовжуватимуть бруднитися в крові? Так що вирішуй - більше взуття або менше цілей".
  
  
  І на цьому все скінчилося.
  
  
  Піднімаючись скрипучими сходами на палубу, Римо пошкодував, що в нього зараз немає однієї з цих запасних пар взуття. Але не так сильно, як йому хотілося змінити спідню білизну і взяти бритву. Він відчув, що в нього росте борода, і він помітив, що його нігті стають довшими, хоча він підстриг їх лише днями.
  
  
  На палубі Римо побачив, що вітрила обвисли, мов саванни. Джонка увійшла у штиль.
  
  
  Принцеса стояла біля керма. Римо обдарував її посмішкою і сказав: "Ола!"
  
  
  "Ола, Римо!" - крикнула вона у відповідь. "Кукул може?"
  
  
  "Нонда", - сказав Римо. Коли дівчина спохмурніла, Римо зрозумів, що відповів на її запитання "свербить" замість "нормально".
  
  
  "Ні, нуда", - сказав він.
  
  
  Лоу Му засміявся. За три дні Римо освоїв їхню мову рівно настільки, щоб володіти ним у простих розмовах, але недостатньо, щоб почуватися по-справжньому комфортно з цією мовою. Він підозрював, що Чіун нагодував йому кілька недосконалих перекладів, просто щоб попустувати.
  
  
  "Далек Чуін?" Запитав Римо, приєднуючись до неї біля румпеля.
  
  
  "Привіт", - сказала Низька му, вказуючи на корму, що височіла за нею.
  
  
  "Так, я бачу його", - сказав Римо англійською. "Дякую".
  
  
  "Нема за що", - сказала англійською Низька Му, чиє ім'я, як вона сказала Римо, було Долла-Дрі.
  
  
  Майстер Сінанджу сидів на високій палубі юту на кормі джонки. Його ноги-трубки звисали з поручня. У руках він тримав довгу бамбукову жердину. Мотузка, прив'язана до далекого кінця, волочилася по воді.
  
  
  "Як рибалка?" Чемно запитав Римо.
  
  
  "Повільно", - сказав Чіун, повертаючи вудку так, що волосінь обвив навколо кінця. Вона піднялася над водою. Риби не було. Насправді там також не було ні гачка, ні наживки. Він насупився. "Я не думаю, що в цій частині океану є риба".
  
  
  "Звичайно, є", - весело сказав Римо. "Я чую, як вони сміються".
  
  
  Чіун повернув голову і блиснув очима. Він крутнув вудку в протилежному напрямку, закинувши волосінь назад у море.
  
  
  "Можливо, тобі пощастить більше", - суворо припустив він.
  
  
  "Не я. Я міський хлопець. Крім того, я не голодний".
  
  
  "Але вона така".
  
  
  "Зрозуміло. Треба погодувати її високість".
  
  
  "Мені чується нотка огиди у твоєму голосі, Римо?"
  
  
  "Ні. Мені починає дуже подобатися Долла-Дрі. Я просто втомився від того, що ти накидаєшся на неї, ніби вона Божий дар корейським морякам. Ти віддав всю їжу - те небагато, що було в коморі, - їй, а мені - нічого."
  
  
  "Ти можеш обходитися без їжі. Я теж можу. Повернути Лоу Му її батькові, Хай Му, в цілості та безпеці, у доброму здоров'ї, важливіше, ніж наші шлунки".
  
  
  "Високий му?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ось що я тобі скажу", - сказав Римо, сідаючи на палубу поруч із Майстром Сінанджу. "Ти береш Верхнє Му, а я Низьке Му, і той, хто дістанеться туди першим, виграє".
  
  
  "Про що ти там балакаєш?" Вимогливо запитав Чіун, дивлячись на воду.
  
  
  "Це жарт".
  
  
  "Для твого недоумства, можливо. Не для мого. Будь ласка, поясни".
  
  
  "Му" - це звук, який видає корова.
  
  
  "Ні, Му - найбільша держава-клієнт в історії синандж".
  
  
  "Ти не кажеш", - сказав Римо. "Ну, оскільки ми збираємося пробути тут деякий час, враховуючи відсутність вітру і той факт, що ви ловите рибу без гачка чи наживки, чому б вам не розповісти мені всю заплутану історію?"
  
  
  "Мені не потрібен гачок".
  
  
  "Скажи це рибі".
  
  
  "І корови не видають звуку, схожого на назву "Му". Їх звук більше схожий на "лоооуууууууууу". Чіун справив похвальне враження самотньої корови.
  
  
  "Непогано. Але в Америці це більше схоже на "моооооо".
  
  
  "Очевидно, що американські ворони поступаються корейським коровам, так само як американці поступаються корейцям. Жодна корейська корова, що поважає себе, не вимовила б ім'я Му всує".
  
  
  Римо знизав плечима. "Я схиляюся перед вами як перед вищим авторитетом у галузі корів, як іноземних, так і вітчизняних. Але чи можемо ми продовжити легенду?"
  
  
  "Звідки ти знаєш, що я збираюся познайомити тебе з легендою?"
  
  
  "Твій ніс зморщений. Він завжди зморщується, коли ти збираєшся розповісти легенду".
  
  
  Чіун подивився на Римо, ніби намагаючись зрозуміти, жартує він чи ні. Римо пустотливо посміхнувся. Чіун переключив увагу на свою волосінь, крутнувши її так, щоб волосінь піднялася над водою. Він робив це повільно, щоб посилити нетерпіння до Римо. Так само повільно він опустив волосінь у воду. Якщо Римо збирався висміювати священні традиції синанджу, він заслуговував на деяку відстрочку.
  
  
  Коли волосінь повернулася у воду, Чіун почав говорити. Час від часу він постукував бамбуковою жердиною, щоб змусити волосінь погойдуватися.
  
  
  "Дні, про які я збираюся розповісти, передують дням Вана, найбільшого майстра синанджу. До відкриття самого сонячного джерела. У ті дні, про які я збираюся розповісти, синанджу було не таким, як зараз. Майстри синанджу були не такими, як зараз. Мистецтво вбивці було тоді відоме синанджу, але воно не досягло тієї чистоти, яку тобі пощастило пізнати, Римо.Майстри Сінанджу використовували зброю - залізні клинки, отрути - а не природні інструменти тіла.І в ті давні часи Майстра синанджу не працювали поодинці. допомагали молоді люди з села, які були відомі як нічні тигри.. З цих нічних тигрів, але один буде обраний, щоб стати наступним Майстром. . Це не схоже на сьогоднішній день, коли навіть білий може досягти Майстерності”.
  
  
  Римо скривився, але притримав мову. Пройшло багато часу з того часу, як Чіун розповідав йому історію про ранні дні синанджу. Іноді Римо думав, що Чіун вважає за краще замовчувати ті дні, тому що синанджу знаходився в такому примітивному стані.
  
  
  "Отже, дні, про які я збираюся розповісти, були епохою майстра Мангко. Я колись розповідав вам про Мангко?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Мангко був сином Кіма, який не був Майстром. Бо в ті дні, про які я збираюся розповісти, лінія Сінанджу не була родоводом. Натомість Майстерність передавалася з покоління в покоління через заслуги та досягнення. Гідний метод, але зараз, звичайно, застарілий" ".
  
  
  "Звичайно", - погодився Римо. Його погляд був спрямований на обрій. Він відчував дивне умиротворення тут, на тихому океані, навіть не знаючи, де він знаходиться і куди прямує.
  
  
  Чіун усміхнувся у відповідь на згоду Римо і продовжив низьким, драматичним голосом. - Отже, Мангко був третім майстром синанджу. Він був молодий, у нього було темне волосся і проникливі очі. Він був високий, будучи за західними стандартами майже п'ять футів зростанням.
  
  
  "Великан".
  
  
  Чіун блиснув очима. "У ті дні він був високим. Деякі сказали б, що занадто високим. Тільки безглузді сучасні європейці думають, що п'ять футів - це не так багато".
  
  
  "Вибачте", - зніяковіло сказав Римо.
  
  
  "Так ось, це були процвітаючі дні для синанджу, хоча моє скромне село, звичайно, не було тоді такою перлиною, як зараз".
  
  
  Римо почав глузливо пирхати, але зумів перетворити це на кашель. Село Сінанджу являло собою скупчення глинобитних хатин, що приліпилися до скелястого узбережжя Північної Кореї. Тут було холодно і сиро, і навіть за мірками молюска неприязно. Але Римо цього не сказав. Він хотів почути про Му і, зрештою, про жінок з оголеними грудьми, яких йому обіцяли.
  
  
  “Єгипет знав про нас у ті дні, хоча вони були скупими на постійну роботу.
  
  
  "Бізнес є бізнес".
  
  
  "Але, на щастя, був один клієнт, який завжди вчасно вносив платежі та пропонував постійну роботу, хоча це, на жаль, вимагало додаткового часу у дорозі".
  
  
  "Поїздки на роботу - бич звичайного вбивці, тоді й зараз", - зауважив Римо.
  
  
  Чіун глянув на нього так, ніби не був упевнений, що Римо має на увазі. Його карі очі звузилися, і він продовжив тихішим голосом, знаючи, що це змусить Римо напружитися, щоб уловити кожен його золотий склад.
  
  
  "Ця земля була відома як Королівство Му".
  
  
  "До речі, як це пишеться за буквами?"
  
  
  "У європейському алфавіті це буква "М", за якою слідують дві літери "О"."
  
  
  "Так я й думав", - сухо сказав Римо.
  
  
  Чіун поправив спідниці свого кімоно. "Ти смієшся над Му, Римо?"
  
  
  "Ні, просто підтримую свою частину розмови. Продовжуй".
  
  
  "Отже, Му була великою країною. Більшою за площею, ніж Корея. Це був острів, але більший за розміром і багатством, ніж усі острови, на які зараз претендує Японія. Вона лежала далі на схід від Японії, в океані, який зараз називається". Тихий Цей океан, Римо, - багатозначно промовив Чіун.
  
  
  Римо глянув на воду. Сонячне світло танцювало на неспокійних хвилях.
  
  
  "Слава Сінанджу була настільки велика, що за часів першого Майстра, чиє ім'я не збереглося в жодному з відомих записів, Верховний Му, правитель великої землі Му, послав гінця в моє село з проханням про допомогу. Перший майстер Сінанджу приплив до Му і зробив велику послугу Верховному Му, на трон якого претендували претенденти, і, надавши цю послугу, був щедро винагороджений за свої зусилля.Так Му став улюбленим клієнтом синанджу.І Му також став улюбленим місцем моїх предків, оскільки рідкісні монети Му були валютою більш могутньою, ніж єгипетська чи китайська... І ці монети дозволили нам нагодувати наших дитинчат, щоб їх не доводилося відправляти додому, до моря... Я розповідав тобі, як у ті дні, коли закінчувалася їжа, матері топили своїх найменших дітей, жінок раніше, ніж чоловіків, щоб позбавити їх від повільної смерті від голоду?"
  
  
  "Мільйон-зільйон разів".
  
  
  "Це важливий урок, який ти ніколи не повинен забувати. Протягом одного дня ти відповідатимеш за моє село".
  
  
  "Я не забуду історію про відправлення дітей додому до моря до своєї смерті. Можливо, навіть тоді".
  
  
  "Добре. Але випадкове нагадування не зашкодить".
  
  
  "Це справді допомагає згаяти час, особливо коли риба не зовсім бореться за те, щоб вибратися з води".
  
  
  Майстер Сінанджу змусив свою бамбукову жердину звиватися швидше. Він насупився. Безперечно, у всьому цьому океані була принаймні одна риба.
  
  
  "Як я вже говорив, - продовжував він, - Му був добрий до Сінанджа, а Сінанджу був добрий до Му. Це була щаслива, плідна співпраця, благословлена молодими богами тих ранніх днів. Потім одним холодним ранком, за царювання майстра Мангко, який був третім Майстром, надійшло повідомлення від Верховного Му. Це був інший Хай Му, ніж той Хай Му, про який я говорив раніше. Бо Хай Му – це те, чим був би король для англійців чи фараон для єгиптян”.
  
  
  "Я сам розібрався із цією частиною".
  
  
  "А чому б і ні? Я навчив тебе всьому, що ти знаєш".
  
  
  "І я ціную постійні тонкі нагадування", - сказав Римо, намагаючись уявити, як жінки з оголеними грудьми могли б вписатися в це. Він би спитав, але знав, що Чіун, мабуть, приберіг би цю частину для остаточного завершення, просто щоб позлити його.
  
  
  "Це послання закликало Майстра Мангко якнайшвидше вирушити в країну Му. У ньому йшлося про жахливе лихо, яке міг виправити тільки Майстер Сінанджу. Посланник був із Му, і, як у всіх жителів Му, які наважилися вийти у світ, у нього був відрізаний мова, щоб він не видав справжнє розташування володінь свого імператора, якщо на нього нападуть бандити, які були дуже поширені в ті дні.
  
  
  "На відміну від сьогоднішнього дня".
  
  
  "Цілком вірно", - сказав Чіун. Він продовжив. "Послання, написане на пергаменті з деревної кори, було дуже невизначеним, і майстер Мангко зрозумів, що воно було написане поспіхом. Тому він убив посланця і зібрав своїх нічних тигрів".
  
  
  "Притримай телефон", - раптово сказав Римо. "Він убив посильного! За що?"
  
  
  "Бо гонець доставив своє повідомлення і більше не був потрібен".
  
  
  "Що було поганого в тому, щоб відвезти його назад до Му?"
  
  
  "Римо! У тебе що, зовсім немає здорового глузду? Він був ще одним ротом, який треба було годувати, і йому знадобився б додатковий кінь. Чоловіки Сінанджу в ті дні були відмінними вершниками. Ти знав це?"
  
  
  "Дві секунди тому - ні. Тепер - так".
  
  
  "Ти ніколи не будеш занадто старий, щоб стати просвітленим. Отже, Майстер Мангко подорожував з Кореї через те, що пізніше стане відомо як китайське королівство. Це була важка подорож, тому що їх брали в облогу китайські бандити і жорстокі зимові шторми. Але, нарешті, вони досягли узбережжя, але не без ціни, тому що один з нічних тигрів, якого звали Сако, був поранений тими ж китайськими бандитами, це був сумний день для майстра Мангко, тому що в своєму серці він уже вибрав Сако для навчання як наступного черги. Хоча, звичайно, Сако нічого цього не знав.
  
  
  Чіун зробив паузу у своєму читанні. Його голос був глухим, коли він продовжив.
  
  
  "Сумно, коли Майстер вмирає молодим, Римо. Ще сумніше, коли він вмирає до досягнення Майстерності. Бо хто знає, яких великих справ Сако міг би досягти, якби він живий. Бідний Сако. На жаль. Убитий китайськими бандитами у розквіті своєї мужності".
  
  
  "Він помер від ран, так?"
  
  
  "Ні, майстер Мангко відправив його".
  
  
  - Чому? – гаряче запитав Римо.
  
  
  "Бо він був поранений, а бандити гналися за ними на весь опор. Хазяїну і його свиті чекала довга морська подорож, і вони не могли бути обтяжені пораненою людиною".
  
  
  "Це жахливо!"
  
  
  "Історія стає дедалі гіршою", - сказав Чіун.
  
  
  "Як це можливо? Поки що добрі хлопці вбивають усіх своїх друзів".
  
  
  "Гірше", - повторив Чіун, його голос знизився до шепоту. "Їм довелося кинути коней".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Ти не розумієш. Вони дісталися китайцям".
  
  
  "Це погано?"
  
  
  "Погано! Це трагедія", - верещав Чіун. "Прекрасних корейських поні залишили великим, жорстоким китайським варварам. Ймовірно, їх обробляли доти, доки їхні горді, прямі спини не зігнулися, а сильні ноги не стали каліками. Це сумно". Єдина сльоза викотилася з далекого ока Чіуна. Він повернув голову так, щоб Римо не міг бачити, і непомітно змахнув її.
  
  
  - Тоді що? - підказав Римо.
  
  
  "Коли китайські бандити насувалися на них, нічні тигри відчалили на човнах. Ті, хто залишився, вбили китайців їхніми мечами, намагаючись не поранити їхніх коней, які зрештою були невинними тваринами. Бо синанджу ніколи не завдає шкоди тваринам".
  
  
  "Просто посланці та потенційні Майстри".
  
  
  "Якщо ти наполягаєш на спотворенні кожного слова, що вимовляється мною, чому б тобі не розповісти цю історію?"
  
  
  "Бо я цього не знаю".
  
  
  А тепер зберігайте мовчання. Майстер Мангко і його нічні тигри залишили багато мертвих китайців на своїх берегах того давнього дня. Пощадивши коней, звичайно. Потім вони відштовхнулися на крихітних човнах, які самі побудували, і попливли в Му. пливли крізь грозові хмари - але не було шторму, який обрушився б на їхні обличчя зливою або зіштовхнув їх човни один з одним... О диво, вся земля перетворилася на нерухоме місце зі смертельно тихою водою... Протягом семи жахливих днів майбутнє мого села залежало від милости великого океану, по якому ми зараз пливемо... Тайфун міг знищити всі обіцянки Сінанджу, так само, як загинув сам Сако... На жаль, Чіун знову витер очі... Його голос тремтів від хвилювання, коли він продовжив свою розповідь.
  
  
  Майстер Мангко хоробро плив далі. Він спостерігав за зірками, шукаючи конфігурацію, яка б привела його до Му. Він вірно слідував їй день і ніч. І все ж грозові хмари збиралися, але бурі не було.
  
  
  Чіун мовчав, розмірковуючи. Його погляд кинувся всередину і став задумливим, ніби думкою він побачив ті самі події, про які розповідав.
  
  
  - На дванадцятий день, - тремтячим голосом сказав Чіун, - Майстер зрозумів, чому шторм ніколи не проносився над ним. Він зрозумів, чому не виглядав берега Му. Він проплив над місцем, де мав бути Му. І шторм, що відбився у небі, належав не небу, а самому океану. Цьому океану, Римо.
  
  
  "Му затонув?"
  
  
  "Му загинув, так. Моря були кольору бруду там, де мав бути Му. І там, де саме серце Му гордо височіло над хвилями, плавали уламки цивілізації, а моря пузирилися зеленим, як від хвороби. І там теж були тіла".
  
  
  Чіун довго мовчав, дивлячись на білі гребені хвиль. Римо боявся заговорити. Нарешті, він обмежився тим, що прочистив горло.
  
  
  - З важким серцем, - вів далі Чіун, - майстер Мангко прийняв правду. Він наказав розвернути човни, і вони приготувалися до важкої зворотної подорожі по воді і Китаю, що кишить бандитами. Він знав, що на його селі чекають жахливі дні, і справді, так воно й було. Посильний приніс із собою мішок монет, на кожній з яких було викарбувано голову Верховного Му. Він знав, що це будуть останні монети. І коли Майстер Мангко повернувся до Сінанджі, він сам вибрав першу дівчинку для відправлення додому, до моря, бо знав, що не пройде багато часу, перш ніж монети скінчаться. Бо в ті дні, про які я говорив, клієнтами Сінанджу були тільки египтяни, що повільно платили, і скупі китайці - і велика країна Му, якої більше не було. Ця дівчинка, Римо, була його власною дочкою."
  
  
  Мимоволі Римо зіщулився. Він народився і виріс американцем, і звичаї синандж все ще були йому чужі. Але іноді він відчував трагізм історій Чіуна майже так само гостро, як Майстер синанджу.
  
  
  "З того часу про Му не було чути жодного слова. Досі", - сказав Чіун, дістаючи велику плоску монету з кишені своєї кімоно.
  
  
  Римо взяв монету. Вочевидь їй надали форму вручну.
  
  
  "Це і є Хай Му?"
  
  
  "Батько Низького Му, так, бо монети Му переплавляються і перековуються щоразу, коли новий Високий Му сходить на Акулій Трон".
  
  
  "Трон акули, так? Звучить жорстоко".
  
  
  "І сьогодні, майже через п'ять тисяч років, Сінанджу повертається в Моо, щоб виплатити початковий внесок, прийнятий майстром Мангко, - і, звичайно ж, повернути залишок".
  
  
  "Я знав, що гроші мали якось вплинути на це".
  
  
  "Грубе зауваження, яке я проігнорую. Бачиш, Римо, коли я побачив Лоу Му по телевізору, вона говорила зовсім не те, що стверджував шарлатан Уайт. Вона зверталася з благанням. Благання до Майстра Сінанджа вирушити в Му, щоб допомогти Верховному Му, чий трон був у смертельній небезпеці."
  
  
  "Отже, коли ти сказав, що ми збираємося на Му, ти це мав на увазі?"
  
  
  "Тепер тобі все ясно, Римо?"
  
  
  "Не зовсім. Якщо "Му" затонула майже п'ять тисяч років тому, звідки взялася "Лоу Му" і куди вона нас веде?"
  
  
  "Чому б тобі не спитати її? Я розповів тобі свою історію. Дозволь їй розповісти тобі свою. Крім того, тобі знадобиться мовна практика, якщо ти хочеш порозумітися на Му".
  
  
  "Чому б і ні? Я буду тут весь день, чекаючи, коли ти спіймаєш рибу за допомогою цієї оснастки".
  
  
  Раптом Майстер Сінанджу смикнув бамбуковою вудкою. Лісочка зігнулася дугою, і срібляста рибка з пласкими очима приземлилася на коліна Римо.
  
  
  "Гей!" – вигукнув Римо, перекидаючи рибу на палубу. Риба тріпотіла і звивалася, і Чіун тицьнув у неї пальцем з довгим нігтем. Риба ахнула раз, і її хвіст перестав рухатися. Чіун підняв її за зябра і уважно оглянув.
  
  
  "Ах, чудова риба. Ще дві такі, і ми сьогодні будемо дуже смачно вечеряти".
  
  
  "Скажи мені, Маленький батько. Як ти впіймав цю рибу без гачка?"
  
  
  "Це просто. Я мотаю волосінь, поки не зацікавлю рибу. Вона думає, що волосінь - це черв'як, і коли я відчуваю, що він клює, я підтягую волосінь. Я роблю це так швидко, що риба не встигає відпустити. У гачку немає Необхідність. Крім того, це жорстоко. Сінанджу не завдає шкоди тваринам, і вона надходить з тими тваринами, яких з'їдає, настільки милосердно, наскільки це можливо».
  
  
  "Іноді я не цілком розумію вашу філософію", - сказав Римо, підводячись на ноги.
  
  
  "Це легко зрозуміти, Римо. Бо в Книзі синандж написано, що "Смерть живить життя".
  
  
  "Так, просто під "Кредит не видається". Якщо я вам потрібен, я поговорю з Лоу Му".
  
  
  "Не мешкай. Скоро ми поснідаємо".
  
  
  "Я можу пройти. Я перевірив минулої ночі, і на цій шлюпці не залишилося сірників".
  
  
  "Тоді ми з'їмо їх сирими".
  
  
  "Суши - не мій коник. Крім того, - сказав Римо, чухаючи своє вкрите плямами обличчя, - у мене непереборна потяг до яєчно-лимонного супу".
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт вже багато років не грав у гольф.
  
  
  У цьому була іронія долі, оскільки в ті дні, коли створювалася CURE, Сміт купив свій нинішній будинок, тому що він був практично по сусідству з одним із найкращих полів для гольфу на східному узбережжі. Сміт, який до цього працював у Центральному розвідувальному управлінні, уявляв себе у вихідні. Він гадки не мав, у що вплутується. Серйозність його нового посту була очевидна, але сама кількість людино-годин, яка вимагатиметься від нього, спочатку як від координатора великої мережі ресурсів КЮРЕ зі збору інформації, а потім пізніше, коли він був змушений визнати, що КЮРЕ знадобиться правоохоронна сила в ситуаціях, що перебувають поза його оперативної досяжності, було незрозуміло.
  
  
  Сміт не торкався своїх ключок для гольфу майже десять років. Він не став би робити цього зараз, якби не той факт, що кілька тренувальних ударів були ідеальним прикриттям для того, що він мав зробити.
  
  
  Сміт зробив підкат і відправив м'яч підстрибом фарватером. Він потяг за собою сумку на коліщатках, бо сьогодні не хотів поратися з кедді. Він вдарив ще раз.
  
  
  Сміт навмисне вибив м'яч за межі поля. Коли він знайшов його, у грубій ситуації, він витягнув маленький потужний бінокль і вдав, що оглядає фарватер. Його погляд перемістився на його будинок, а потім зупинився на сусідньому. Сміт заглянув у вікна.
  
  
  Він побачив голу дерев'яну підлогу. Йому потрібна була інша точка огляду. Він вибрав ведучого та послав м'яч у загальному напрямку третьої лунки.
  
  
  М'яч зупинився в піщаній пастці, і Сміт спочатку перевірив, щоб переконатися, що за ним ніхто не спостерігає, спустився в пастку. Він ліг на живіт і, визирнувши з-за пастки, направив свій бінокль на ближній бік будинку.
  
  
  Кімнати були порожні. В одній він побачив великий телевізор, але ніяких інших меблів. Відкрита під'їзна доріжка була порожня. Вона була порожньою з того часу, як його дружина вперше попередила його про існування дивних нових сусідів.
  
  
  Саме відсутність машини змусило первісне занепокоєння Сміта перерости у повномасштабні підозри. Він жив у престижному районі Раю, далеко від автобусних маршрутів. Це був вид облямованого деревами мирного приміського району, в який він колись мріяв піти на спокій, але тепер розумів, що ніколи не зможе насолоджуватися, бо єдиний вихід із CURE спричинив би його смерть.
  
  
  І якщо й було щось абсолютне для життя у передмісті, то це володіння автомобілем. У власників будинку по сусідству машини не було. Дружина Сміта помітила це, і, за її словами, сусіди це підтвердили.
  
  
  Ні машини, ні меблів, жодних ознак житла.
  
  
  Лежачи в піщаній пастці, одягнений у пуловер з короткими рукавами та штани кольору хакі, Сміт намагався збагнути, хто купить будинок і не обставить його меблями.
  
  
  Йому дедалі більше здавалося, що будинок купили; не як будинок, а як свого роду укриття. Або проміжний майданчик.
  
  
  Сміт Похмуро підвівся на ноги. Щось було дуже не так. Настав час припинити ходити навколо і навколо. Він не міг ігнорувати очевидне. Замінивши свого водія та прибравши м'яч у кишеню, Сміт штовхнув свою сумку для гольфу назад у будівлю клубу.
  
  
  "Це було швидко", - сказав Кедді, від якого Сміт відмовився раніше.
  
  
  "Я заіржавів більше, ніж думав", - пробурмотів Сміт.
  
  
  "Тоді тобі варто залишитися там. Розберися з іржею".
  
  
  "Іншого разу", - сказав Сміт, якому не терпілося піти. Він привернув увагу, повернувшись так рано. Це була помилка. Частиною його роботи ніколи не було привертати до себе зайвої уваги. Але це мало ознаки надзвичайної ситуації. Сміт задіяв би всю приголомшливу комп'ютерну міць CURE, щоб вирішити головоломку, дізнавшись, хто був новим власником будинку по сусідству, і все про його минуле.
  
  
  Коли Сміт від'їхав, всі кедді та члени клубу кинулися до вікон. Усі хотіли побачити таємничого доктора Гарольда В. Сміта, котрий щороку вчасно сплачував щорічний членський внесок, але якого вже десять років ніхто не бачив на полі для гольфу. Декілька старших членів, почувши про короткий візит Сміта, висловили здивування. Вони припускали, що Сміт помер багато років тому.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Ту-Мін-Ка, Верховний Му з Му, Володар Водного Океану, Який Носить Корону із золотого пір'я і Той, Чиє Обличчя прикрашає Монету Королівства, піднявся по зіпсованих кам'яних сходах.
  
  
  Два стражники, з червоним пір'ям, що звисали з їхніх довгих копій з акулячих зубів, йшли перед ним. Двоє інших йшли позаду. Також позаду, попереду замикаючих стражників, але на поважні два кроки за Верховним Му, слідував королівський священик Тейхоту. Він був закутаний у чорне, його вузькі чорні очі були сповнені рішучості. Навіть місячне світло, що проникало через квадратні отвори, вирізані в стінах коридору, не могло висвітлити його виснажені риси.
  
  
  Передові стражники зупинилися біля дверей з твердої деревини, розвернулися на місці і застигли по обидва боки, їхні списи клацнули по оголених грудях у традиційному привітанні.
  
  
  Верховний Му зупинився. Він повернувся до свого царського жерця. "Тейхоту, я хотів би побути один".
  
  
  "Як вам буде завгодно", - відповів королівський священик. Він підібрав свій плащ навколо себе, як захисні крила.
  
  
  "Я попросив тебе супроводжувати мене тільки тому, що, якщо я втрачу і тебе, мені не буде кому довіряти".
  
  
  "Я розумію", - сказав королівський священик. Його очі були маленькі, як у птаха.
  
  
  "Мої стражники подбають про твою безпеку. Але я проведу вечір, спостерігаючи за небом на сході, бо хоча моєї доньки не було набагато довше, ніж я очікував, я серцем відчуваю, що вона все ще жива".
  
  
  "Так кажуть мені зірки".
  
  
  "Ти довіряєш зіркам. Я довіряю своєму серцю".
  
  
  "Як побажаєш".
  
  
  І, не сказавши більше ні слова, Верховний Му пройшов через двері на дах свого палацу, звідки відкривався краєвид на низькі рисові поля на півночі та усіяний мінами схил на сході. Він відвів очі від півдня, де густо росли баньянові дерева і Високі Істоти, Які не були Людьми, прогулювалися при місячному світлі. Це було місце, зване Гаєм Примар, і за все своє життя, всього сорок один рік, він жодного разу не наважився увійти до нього. Хоча він знав, що деякі з його підданих навіть зараз ховаються там, щоб чинити бог знає якісь непристойні жертвопринесення.
  
  
  Саме на схід звернув свій царствений лик Верховний Му. Його очі були сміливими та гордими. Він був присадкуватим, квадратною людиною, з товстими кінцівками та добре розвиненою мускулатурою. Він правив цим королівством силою своєї могутньої правої руки, і він швидше помре, ніж відмовиться від Акулього Трона.
  
  
  Але навіть він не міг битися з істотами, які ходили ночами та носили обличчя його мешканців.
  
  
  "Дайте мені череп, щоб я проламав його, і я переможу", - пробурмотів він неуважному вітру. "Але проти самих духів зла мені не зрівнятися".
  
  
  Хвилі на сході були поцятковані місячною гладдю. Це було чудове видовище, але від нього в Хай Му пробіг озноб. Бо він знав, що більшість його королівства лежить під цими фантастичними водами. Риби давним-давно перестали ласувати прапрадідусем його пра-пра-прадіда, але він все ще відчував холод при погляді на воду вночі. Хто міг знати, коли Могутній Дарувальник Життя може повстати, щоб поглинути їх усіх? Навіть королівський священик сказав, що ознаки повернулися. Зірки переміщалися в положення, яке вони займали, коли Старий Му, Великий Му, канув у лету.
  
  
  Але Верховний Му насправді не вірив ознакам королівського жерця. Він вірив у все, до чого міг торкнутися, здобути і перемогти.
  
  
  Від вітру затремтів золотий плюмаж, який жорстко стирчав із металевої окантовки, що служила йому короною. Він склав бронзові руки на товстих безволосих грудях.
  
  
  Де вона? Де Долла-Дрі, його дочка, Лоу Му з Му і єдина людина, якій він міг довірити вирушити в загублені землі? Тільки їй можна було довірити знайти Майстра синанджу – якщо справді існував живий Майстер синанджу. Бо хіба жерці протягом століть не говорили, що коли Му затонув, те саме сталося з Китаєм, Індією, Кореєю та всіма іншими землями, з якими Му торгував у ті дні?
  
  
  Але Верховний Му насправді не вірив, що за обрієм лише вода. Були помічені кораблі. Деякі з цих судів були більшими за будівлю. Але все проходило повз, не звертаючи уваги на цей далекий від будь-якої іншої землі острів. Ходили розповіді про людей зі шкірою кольору блідого місяця, які прийшли із земель на сході. Такі люди висадилися на Му лише три чи чотири покоління тому. Старому Му не були відомі землі на сході, лише західні землі Кореї та Китаю.
  
  
  Ні, наземний світ вистояв, так само, як вистояла ця крихта Му. І якщо життя вистояло, то і Дім Сінанджу теж. Королівський священик висміяв твердження Верховного Му про те, що це має бути правдою, але він був твердий. Священики тільки хотіли, щоб ви повірили, що вони сказали, було правдою. Інакше як вони могли контролювати вас?
  
  
  Ні, Му вистояв. Сінанджу вистояв. Але, щоб бути впевненим, він відправив свою дочку до землі на сході, а не на заході. Там вона дізнається, де знайти Майстра Сінанджу, якщо він все ще живий. Тепер він має дочекатися своєї дочки. Він чекатиме, доки не постаріє і не посивіє, і сонце не покриє його зморшками, як черепаху, і царський тягар не зігне його хребет. Він чекатиме.
  
  
  Це було в найглибшу частину ночі, коли морський бриз, здавалося, затамував подих, а серце Верховного Му зберігало найбільшу самотність, тиша його сплячого королівства була порушена.
  
  
  Високий Му стояв, спершись на парапет, схрестивши руки на грудях і глянувши в небо на сході, коли щось припливло з двору внизу.
  
  
  Натреновані воїном рефлекси Верховного Му відреагували миттєво. Він ухилився від снаряда. Він кинувся на дах і перекотився.
  
  
  "Вартова, на мій бік!" – крикнув він.
  
  
  Предмет розбився менш ніж за п'ять футів від нього. Двоє охоронців увірвалися у двері. "Там!" - Сказав він їм.
  
  
  І їхні погляди впали на глиняний глечик. Він лежав на шматках, не плоских, а розбитих. Темна рідина стікала з нього на всі боки. І з-під глиняних уламків щось корчилося і викидало мотузкові придатки.
  
  
  "Убий його!" - наказав Верховний Му, підводячись на ноги. Але єдине примружене око виглянуло в щілину між падаючими шматочками глини, і стражники видали загальний вереск і втекли з даху.
  
  
  Один із них упустив бойову палицю, і Верховний Му пірнув, щоб підняти її.
  
  
  Він помітив, що сходова криниця була темною. Не було жодних ознак присутності інших охоронців чи королівського священика Тейхоту. Він повернувся на дах. Тепер істота була вільною від своєї в'язниці.
  
  
  Як він і припускав, це був восьминіг. Він був чорним, і місяць відбивався на його блискучій шкурі. Він слабо ворушив щупальцями у незнайомій обстановці. Більшість морської води потрапила в дренажний канал, прорізаний у даху, і восьминіг почав ковзати по ньому, відчайдушно намагаючись вчепитися за свою справжню стихію.
  
  
  Високий Му стрибнув, ковзаючи до краю даху. Він перетворив одне щупальце на желе. Потім, знову занісши палицю, він завдав смертельного удару.
  
  
  Вона впала на воду.
  
  
  Восьминіг зісковзнув з парапету з безкістковою плавністю. Він ударився об землю внизу з вологим ляпасом, від якого волосся на потилиці Хай Му стало дибки.
  
  
  Внизу, у внутрішньому дворі, з палацу вибіг королівський священик у супроводі інших стражників – тих двох, які не втекли.
  
  
  "Там!" - вигукнув Високий Му. "Піді мною. Вбий його!"
  
  
  "Роби, як велить твій король", - наказав королівський священик. І двоє стражників накинулися на восьминога. Вони побили його, щоб він підкорився. М'яка бавовна сказала про те, що його безкістна голова лопнула. Вони методично розчавлювали щупальця. Коли вони відступили після значно більшої кількості ударів, ніж було необхідно, восьминіг перетворився на чорну в'язку калюжу, яка не рухалася.
  
  
  "Ворога Життя більше немає", - урочисто сказав королівський священик.
  
  
  "Ні", - стомлено відгукнувся Верховний Му. "Лише один із його дітей послав мені попередження про те, що ніде я не в безпеці, і нікому я не можу довіряти, навіть найближчим мені людям".
  
  
  "Але, ваша високість ..."
  
  
  "Притримай мову", - сказав Верховний Му. "Ви, стражники, повертайтеся на свої пости. Ти, священику, знайди стражників, що втекли, і покарай їх. Мене не хвилює, як ви це зробите, головне, щоб це було зроблено. Скоро зійде сонце, і я буду тут, щоб побачити його схід. ". Потім напівголосно він додав: "І, якщо Богу буде завгодно, Сонце принесе мою дочку, яка одна є моєю єдиною надією".
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт влаштувався за своїм пошарпаним дубовим столом. Була субота, і його секретарки не було за її столом у приймальні. Це означало, що Смітові ніхто не завадить. Він сказав охоронцеві у вестибюлі, що доти, доки не виявиться зниклий пацієнт, Гілберт Грамлі, якого досі не знайшли, офіційно його у приміщенні не було. Сміт натиснув на приховану кнопку, яка з'єднувала термінал із прихованими комп'ютерами у підвалі, що стоять у поглибленні його столу. Він з клацанням став на місце, як слухняний робот. Його скляний циферблат байдуже дивився на нього.
  
  
  Він запровадив пароль на день. Коли систему було запущено, Сміт почав запроваджувати серію питань.
  
  
  Проблема була простою: встановити особу нового власника будинку по сусідству з його власним. Очевидно, цю інформацію не можна було знайти в базі даних Сміта. Навіть після більш ніж двадцяти років методичного збору даних - частина з них була отримана від анонімних польових працівників, які вважали, що насправді передають свої щомісячні звіти до ЦРУ чи ФБР або навіть Податкового управління США, а частина перекачувалась із швидкозростаючих комп'ютерних мереж Америки, - там було занадто багато необроблених даних, здебільшого дрібниць.
  
  
  Зазвичай зміна власника будинку також була надто тривіальною, щоб звертати на неї увагу. Не цього разу. Цього разу дивина була надто близька до будинку. Сміт знав, що він не був параноїком, підозрюючи, що таємниця порожнього будинку поряд із його власним була можливою проблемою CURE. Безпека CURE була порушена раніше. Навіть обкладинку "Фолкрофту", якою б невинною вона не була, була майже скомпрометована, зовсім недавно через випадковість під час останньої президентської кампанії. Ця проблема виявилася вирішуваною, але не виключалося, що це могло бути наслідком інциденту. Витік інформації або застереження під час кампанії.
  
  
  Вимальовувалася закономірність. Спочатку таємниче зниклий пацієнт. Потім порожній будинок, обличчя власника якого викликало спогад у свідомості місіс Сміт. Щось відбувалося.
  
  
  Настав час назвати ім'я цього власника, і якщо він виявиться загрозою безпеці, то Гарольд Сміт має його усунути.
  
  
  Сміт увійшов до комп'ютерних записів Реєстру актів громадянського стану округу Вестчестер. Такій обізнаній у комп'ютерах людині, як Сміт, було нескладно зламати пароль. Це просто код дати. Він почав переглядати останні файли.
  
  
  За двадцять хвилин він був змушений визнати поразку. Запису про транзакцію не було. Це означало одне з двох: або транзакція ще не була зареєстрована в комп'ютері - що було розумно з огляду на тимчасові рамки - або транзакція, можливо, була проведена незаконно.
  
  
  Перш ніж він зміг би дійти цього останнього вбивчого висновку, Смітові довелося б самому навідатися до Реєстру угод. Якщо будинок перейшов із рук у руки на законних підставах, у їхніх книгах була б відповідь, яку він шукав.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  "Тепер твоя черга за кермом, Римо", - розсміялася Долла-Дрі з низьким муканням. Як тільки Римо потягнувся до неї, вона відкинула румпель убік. Ковчег Йони різко нахилився і пішов від вітру. Римо схопився за нього і відтяг назад. Корабель вирівнявся.
  
  
  Лоу Му захихотіла, струсивши своїм блискучим волоссям. Вони були довгими та вільними. Римо помітив природну хвилю.
  
  
  "Дуже мило", - сухо сказав він. "Посидиш зі мною?"
  
  
  "Можливо", - кокетливо сказала вона.
  
  
  "Будь ласка?" Перепитав Римо. Йому довелося повторити це двічі, перш ніж він правильно вимовив мовіанське слово, що означає "будь ласка".
  
  
  "Тільки якщо ти пообіцяєш не втомлювати мене", - сказав Низький Му.
  
  
  "Обіцяй", - сказав Римо. Він вирішив, що вона йому подобається. Тепер, коли вони були у відкритому морі, вона змінилася. Зникли її похмурі настрої, її тліючий гнів. Вона поверталася додому, і це знання звільнило її дух. Спостерігаючи за низьким муканням, що відкидає розпатлане вітром волосся з її сміливого обличчя, Римо подумав про волелюбних острівних дівчат зі старих голлівудських фільмів. На ній всюди було написано "острів". Рімо вирішив, що це йому подобається.
  
  
  "Розкажи мені про Му", - запропонував Римо.
  
  
  "Що ти хочеш знати?"
  
  
  "Чіун сказав, що вона зникла тисячі років тому".
  
  
  "Старий Му затонув, так", - сумно сказав Низький Му. "У наших народних казках говориться, що сонце глянуло на Му і побачило лише жадібність. У покарання він змусив моря поглинути Му. Але Кай, Морський Бог, пощадив найвищу частину імперії та тих, хто на ній жив. Це те, звідки я родом , куди ми прямуємо”.
  
  
  "Вона велика?"
  
  
  "О, дуже велика. Вона простягається від північного моря до південного моря, і з одного боку є західне море, а з іншого - східне море. Там є великий палац і місто. Мій батько - Верховний Му, ти знаєш."
  
  
  "Я так і зрозумів. Але ти ведеш себе не як принцеса".
  
  
  "І скільки принцес ти знаєш, Римо?"
  
  
  "Один чи два. Ти не ведеш себе ні як один із них. Ти щось більше... приземлений".
  
  
  Низький Му спохмурнів. У перекладі Римо "приземлений" на мовіанську вийшло як "валяється в бруді".
  
  
  "Чому ти так кажеш? Чому ти кажеш, що я валяюся у бруді?"
  
  
  "Я не це мав на увазі", - поспішно сказав Римо. "Це вираз. Я маю на увазі "звичайний". "Нормальний".
  
  
  Низький Му мило насупився. Як член королівського будинку, бути названим нормальним було образою. Кожен чоловік Му з радістю вбив свого брата за її руку.
  
  
  - "Гарна"? Ризикнув запитати Римо.
  
  
  Її чоло раптово розгладилося. "О, я така. Ти теж мила, навіть якщо ти рабиня".
  
  
  "Рабиня?"
  
  
  "Ти Господар рабині Сінанчу. Я бачу, як він наказує тобі, і ти підкоряєшся. Я не заперечую, що ти рабиня. Мені подобається твоя біла шкіра. Вона така різна. Цікаво, якою ти всередині".
  
  
  "Я такий, який я є. Таким, яким ти мене бачиш. І я не раб."
  
  
  "Не соромся. На Му у нас немає рабів. У колишні часи білі люди дійсно приходили на нашу землю. Деяких ми зробили рабами, але ненадовго. Рабство жорстоке, і тому вони були звільнені".
  
  
  "Щоправда, що потім з ними трапилося?"
  
  
  Лоу Му раптом відвела погляд. Вона попрямувала до носа і затуляла очі від сонця. Нічого не бачачи, вона озирнулася. Вона потерла живіт. "Я голодна", - сказала вона, як примхлива дитина.
  
  
  "Чіун ловить рибу".
  
  
  "Я піду до нього і подивлюся".
  
  
  "Ти не можеш залишитися ще трохи?"
  
  
  "Я повернуся", - сказав Низький Му. Вона взяла Римо за руку і ніжно погладила її. Пальцями вона відчула його тверді м'язи. "Мені подобається твоя приємна біла шкіра". Вона грайливо стиснула його руку і раптом схопилася.
  
  
  Римо подумав, що вона збирається поцілувати його, але натомість вона вкусила його за мочку вуха, не сильно. Це було скоріше покусування. "За що це було?" спитав він, захоплений зненацька.
  
  
  "Ти мені подобаєшся. Я повернуся до тебе".
  
  
  І з цими словами вона збігла сходами на кормову палубу.
  
  
  Того вечора альбатрос пролетів уздовж горизонту, пролунаючи хрипкі звуки.
  
  
  З трюму нетерпляче долинуло низьке мукання.
  
  
  "Птах ругу!" - Вигукнула вона. "Пливи сильніше, Римо, ми майже на Му".
  
  
  "Ви впевнені?" - Запитав Римо.
  
  
  "Немає іншої землі, яку можна знайти під зірками минулої ночі. Тільки Му. О, поспішай. Мій батько чекає на нас".
  
  
  Майстер Сінанджу, почувши ці слова, спустився вниз. Він повернувся зі складеним шматком білої вати. Він розклав її на палубі і розгортав доти, доки Римо не впізнав символ паралелограма, який вишитий на ній зеленою парусиною. Символ будинку Сінанджу.
  
  
  "Де ти це взяв?" Запитав Римо.
  
  
  "Я зробив це. Вона повідомить жителям Му, що Майстер синанджу прибуває. Це дасть їм час підготуватися до відповідного прийому".
  
  
  "Ми ще не досягли цього", - зазначив Римо.
  
  
  "Подивися ще раз, о маловірний", - заперечив Чіун, вставляючи бамбуковий жердину в рукав з одного боку тканини.
  
  
  Римо подивився поверх комплексу укріплених вітрил. Йому здалося, що він розрізняє темно-синій горб суші. Здалеку це було схоже на мурашник із плоскою вершиною.
  
  
  Коли Чіун підняв бамбуковий жердину і прапор Сінанджу почав ляскати на бічному вітрі, Римо сказав: "Виглядає страшенно маленьким для величезної острівної держави, про яку всі тільки й говорять".
  
  
  "Це лише твій розум такий малий", - роздратовано промовив Чіун, прямуючи на ніс корабля, гордо розмахуючи своїм прапором.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Верховний Му поспішав до пляжу лагуни. Він не побіг, бо це було б непристойно. Але він йшов з такою спритністю, що його Стражникам з Червоним Пером було важко підтримувати пристойний темп.
  
  
  "Бачиш?" - сказав маленький хлопчик Манн, який першим помітив великий корабель.
  
  
  Верховний Му впивався видовищем. Це не було схоже на жодний інший корабель, який він коли-небудь бачив. Це було більше, ніж бойові каное, навіть більше, ніж корабель, на якому плавала його дочка. У неї було п'ять жердин для вітрил, які були жорсткими та дивною форми.
  
  
  Поки він дивився, судно різко розвернулося, підставивши корпус вітру, і його величезна висота вразила Хай Му. Про вітрильні кораблі такої величі розповідалося у легендах. Жодна з них не була помічена за життя жодного мувіанця, що живе.
  
  
  "Що це означає?" спитав королівський священик Тейхоту, нависаючи над вухом Верховного Му.
  
  
  "Я не знаю", - сказав Високий Му, надія помирала у його грудях. Потім крихітна фігурка на носі підійшла до поручнів і змахнула прапором. Вітер зірвав її, потривоживши емблему, але, нарешті, Верховний Му розрізнив стародавній символ Будинку Сінанчу.
  
  
  "Моя дочка повернулася!" - Вигукнув він. "Іди, священику, накажи починати бенкет. Ви, стражники, приведіть жінок, щоб вони проклали шлях від цього місця до Королівського палацу. Ми прийдемо привітний прийом моїй дочці-героїні і будемо вести переговори з Майстром Сінанчу, який повертається, щоб зберегти моє королівство". ".
  
  
  Священик відійшов і послав гінця до села. Верховний Му перевів погляд на корабель. Масивний предмет, який, як він зрозумів, був якорем, викинули за борт. І після того, як вітрила були підняті, за борт спустили маленький човен із двома фігурами в ньому. Третій спустився мотузкою і приєднався до них, взявшись за весла.
  
  
  Одна з них, як він побачив, була його дочкою.
  
  
  "Рімо, ти берешся за весла", - суворо наказав Чіун.
  
  
  "Чому мені завжди дістається найбрудніша робота?" - Запитав Римо, одним оком стежачи за Низьким муканням.
  
  
  "Ти несеш відповідальність за те, щоб доставити принцесу і мене на берег. Це не халтурна робота. Це привілей. Коли я запишу події цього дня у сувій, ви можете бути впевнені, що ваша почесна роль буде повністю описана".
  
  
  "Ага, налягає на весла, як раб на галері", - поскаржився Римо. "Знаєш, вона думає, що я твій слуга", - додав він. Він говорив англійською, щоб принцеса не зрозуміла їхньої суперечки.
  
  
  "Якщо хочеш, я додам доповнення до своїх записів, запевняючи майбутніх Господарів, що, наскільки мені відомо, ти ніколи і за жодних обставин не був рабом".
  
  
  "Я турбуюся не про майбутніх Майстрів. Це вона".
  
  
  - Тоді, - парирував Чіун, відвертаючись від лука, - ти будеш енергійно гнути спину перед цим завданням, щоб Лоу Му могла захоплюватися твоїми зусиллями від її імені.
  
  
  "До твоїх послуг", - сказав Римо, якому не подобалося, коли про нього думали як про раба. Але він наліг на весла, коли Чіун повернувся в свою горду позу на носі. Він стояв, уперши одну руку в стегно, а другий нерухомо тримаючи прапор синанджу. Принцеса сиділа за ним. Рімо подумав, що Чіун виглядає неймовірно схвильованим, як ідеалізований портрет Джорджа Вашингтона, який перетинає Делавер.
  
  
  Майстер Сінанджу був задоволений. Високий Му стояв у оточенні своєї почту. Жінки діловито розчищали пісок солом'яними волотями. Почесна варта воїнів вишикувалася в дві шеренги, щоб зустріти їх.
  
  
  Бронзова людина, одягнена тільки в пов'язку на стегнах, плюхнулася у воду. Він узяв цибулю в руки і допоміг направити її до берега. Кіль заскреготів по піску. І човен швидко витягли на сухий берег, щоб сандалії Майстра Сінанджу не промокли.
  
  
  Чіун завжди мріяв зустріти саме так. Справжнім імператором у справжньому королівстві. Нехай Римо побачить справжню повагу, якою користувалися майстри Сінанджу за часів, коли світом правили правильно і Сінанджу поважали від полюса до полюса.
  
  
  Чіун застромив прапор у пісок. Воно прилипло, тканина гордо майоріла.
  
  
  "Я Чіун, майстер синандж", - проголосив він. І раптом почет, що оточував Високого Му, розступився, і Високий Му ступив уперед. Він мав широке й витончене обличчя, обличчя короля. Але його вбрання було не таким королівським, як уявляв Чіун. Він очікував побачити більше одягу, ніж пов'язку з пір'ям. Але було літо, і Чіун вирішив, що не буде образою, якщо король привітає його з оголеними грудьми. Чіун був радий побачити золоте перо, яке символізує корону Високого Му. Правда, корона, строго кажучи, була не короною, а скоріше смугою металу. Ймовірно, оригінальну корону було втрачено, коли затонув Moo.
  
  
  Чіун сунув руки з довгими нігтями в з'єднані рукави і вклонився Високому Му.
  
  
  І Верховний Му відповів гучним голосом. "Я Ту-Мін-Ка, Верховний Му з Му. Я радий, що моя дочка привела тебе".
  
  
  "Це не так", - сказав Чіун. "Це я привів твою дочку. Я знайшов її в полоні у злого чарівника і, дізнавшись у ній справжню королівську кров, врятував її від цієї людини."
  
  
  "Тоді я подвійно вдячний", - пробурмотів Верховний Му, укладаючи дочку в обійми. Він різко відвернувся від Майстра Сінанджу.
  
  
  Обличчя Чіуна скривилося. Імператор не повертається спиною до Майстра Сінанджа під час офіційної церемонії привітання. Тим не менш, це була дочка цієї людини, яку він вважав загубленою. З іншого боку, дочка - це лише жінка, яка випадково доводиться кровною родичкою. Це була перша зустріч між Майстром Сінанджу та Старшим Му майже за п'ять тисяч років. Можна було подумати, що ця людина більше поважає історію, ніж відводить свою доньку убік, щоб попліткувати. Чіун задумався, що вони обговорювали, але вирішив, що підслуховувати буде непристойно. Крім того, вони були надто далеко.
  
  
  Римо став поруч із Чіуном.
  
  
  "Що вони говорять?" він хотів знати.
  
  
  "Я не знаю. Але він, мабуть, палко дякує їй за те, що вона знайшла мене". Чіун помітив позу Римо. "Випрямися! Ти хочеш, щоб Верховний Му подумав, що я навчив відстаючого?"
  
  
  "Так, хазяїне", - з нещасним виглядом пробурмотів Римо.
  
  
  "Ти впевнена, дочка моя?" прошепотів Верховний Му.
  
  
  "Він єдиний з усіх, кого я зустрічав, говорив нашою мовою. Він пам'ятає Старого Му".
  
  
  "Але Майстер Сінанджу високий і сильний. Ця людина немолода. І в неї немає зброї".
  
  
  "Я також цього не розумію, але я впевнений, що це він".
  
  
  "А де нічні тигри? Невже він недостатньо прислухався до мого прохання привести свою почет? Він подорожує з рабом, і до того ж болісно блідим".
  
  
  "Він добрий раб", - сказала принцеса. "Він мені подобається".
  
  
  "Якщо ти впевнена, моя дочка..." - невизначено сказав Верховний Му. "Але я боюся, що він не зможе нам допомогти. Тому що він дуже старий, і його кінцівки виглядають так, ніби їх висушила лихоманка".
  
  
  Верховний Му повернувся до Майстра Сінанджу. Він змусив себе посміхнутися. В глибині душі йому було нудно. Майстер Сінанджу був його останньою надією.
  
  
  "Я вітаю вас на Му", - сказав він. "І на честь вашого висадки на берег ми приготували бенкет. У нас є всі страви, які в давні часи любили майстри синанджу. Є смажене порося, черепаха, свіжі яйця, і ми обробили корейську делікатесну собачку".
  
  
  "Ні за що, Чіуне", - прошепотів Римо англійською. "Мене не хвилює, яке табу це порушує. Я підводжу межу під собакою".
  
  
  "Тихіше, Римо". Звертаючись до Верховного Му, Майстер Сінанджу сказав: "Ми вдячні тобі за турботу про Верховний Му, але часи змінилися. Майстри синанджу більше не їдять м'ясо".
  
  
  "Нем'яса?"
  
  
  "У тебе є риба?"
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  "Ми все ще їмо рибу. І рис".
  
  
  "У нас є рис. Але риба – це селянська їжа". Чіун скривився від такого натяку.
  
  
  "Тут, можливо," сказав він, "але в Сінанджу це вважається делікатесом".
  
  
  "Риба і рис ніде на землі не є делікатесом, Папочко", - прошепотів Римо англійською.
  
  
  "Що сказав твій раб?" - Запитав Верховний Му.
  
  
  "Він запитав, чи є у вас лимони", - відповів Чіун.
  
  
  "Так".
  
  
  "Добре, він буде яєчно-лимонний суп. Але він має бути приготовлений під моїм наглядом".
  
  
  "Дуже добре", - повільно промовив Верховний Му.
  
  
  - Дуже дякую, Чіуне, - кисло сказав Римо.
  
  
  "Я знав, що ти оціниш мою пропозицію", - відповів Чіун.
  
  
  "Я не маю на увазі суп. Я мав на увазі той факт, що ти не переконав його в тому, що я твоя рабиня".
  
  
  "Тебе це турбує?"
  
  
  "Трохи", - прогарчав Римо, дивлячись на Лоу Му, яка дивилася на нього з диким нетерплячим вогником у глибині своїх чорних очей.
  
  
  Чіун раптово вивільнив свої тонкі руки з рукавів. Він підняв їх до небес і голосним голосом проголосив: "На честь цієї історичної події і знаючи, що хибна практика рабства давно скасована освіченими правителями Му, я справжнім звільняю мого негідного раба Римо".
  
  
  "О, ти збуджуєш", - прошипів Римо.
  
  
  "Він не виглядає щасливим", - сказав Верховний Му, помітивши вираз обличчя Римо.
  
  
  "Це шок", - запевнив його Чіун. "Він був у моїй сім'ї протягом багатьох років. Але він звикне до свободи".
  
  
  "І на честь цієї зустрічі, об'єднання Будинку Сінанчу з Будинком Му, - проголосив Верховний Му, - мій королівський священик Тейхоту благословить вас обох, щоб вам не завдали шкоди під час вашого перебування у нас". Священик вийшов із юрби. Його темні одяги шаруділи, як змії, що ковзали по сухому листю.
  
  
  "Будь ласка, встань на коліна", - сказав він наспів. Чіун опустився навколішки. Римо зробив те саме. Але тільки після того, як Чіун потягнув його вниз.
  
  
  Королівський священик поклав свої кістляві руки з довгими пальцями на голови. Римо помітив, що з його рук пахне рибою. Він затримав подих, доки чоловік не перестав бурмотити заклинання, звернені до неба. Потім він пішов, і вони стали на ноги.
  
  
  "Тепер швидко настає пітьма", - сказав Верховний Му. "Ми повинні поспішити розпалити багаття. Бо коли настає пітьма, вони йдуть".
  
  
  Чіун крокував у кільватері Верховного Му. Римо крокував поряд із ним.
  
  
  "Му виглядає досить маленьким, татко", - недбало зауважив він.
  
  
  "Ти ще не бачив всього цього", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Ти говорив про імперію".
  
  
  "Я казав тобі. Му затонув. Це все, що лишилося".
  
  
  "Де прикрашені коштовностями одягу, золоті щити? І ця корона на голові Верховного Му схожа на обручку великого розміру з пір'ям".
  
  
  "Це його літня корона. Я впевнений, що його зимова корона вражаюча".
  
  
  "Я не думаю, що у Південній частині Тихого океану бувають зими".
  
  
  "А звідки тобі знати, що багато подорожував?"
  
  
  "Я пам'ятаю свої уроки географії".
  
  
  "І ці уроки географії включали історію Му?"
  
  
  "Ні", - визнав Римо.
  
  
  "Тоді тебе вчив невіглас, і тобі не слід дивуватися власної непоінформованості", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "До речі, де жінки?"
  
  
  "Ти не бачив їх, бо сидів до них спиною, коли греб. Вони були тут, розгладжуючи пісок для нас. Потім вони пішли".
  
  
  "Так? Вони були з оголеними грудьми?"
  
  
  "Я не помітив", - відсторонено сказав Чіун.
  
  
  "Як ти міг не помітити таку важливу річ, як ця?"
  
  
  "Бо, на відміну від тебе, я не любитель корів".
  
  
  "Му", - сказав Римо.
  
  
  "Це ще один з твоїх безглуздих жартів?"
  
  
  "Більше схоже на молитву. Якщо на цьому піщаному пагорбі немає жодної тубільці з оголеними грудьми, значить, я даремно пройшов довгий шлях".
  
  
  - Ти надмірний для нещодавно звільненого раба, - пирхнув Чіун. Він прискорив крок, щоб більше не вислуховувати дурниці Римо.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Світ знову зробив це з Шейном Білікеном.
  
  
  Так було завжди. Як тільки успіх був у межах його досяжності, якийсь ретро-кейс вихоплював латунне кільце. "Бітлз" вкрали його співочу кар'єру. Адвокати Роя Орбісона зірвали його повернення. І ось двоє незнайомих чоловіків вкрали ідеального ченнелера з його власного будинку.
  
  
  О, звісно, Глінда була гарна. Без неї він ніколи не зайнявся б ченнелінгом. Шейн зустрів її у барі Muscle Shoals, де вона працювала офіціанткою. Один напій привів до іншого, який привів до її квартири. Вони згадували шістдесяті – або Шейн згадував. Глінда народилася тільки в 1967 році, тому журилася, що втратила "хороші роки".
  
  
  "Що це було як, як?" — спитала вона.
  
  
  "Ти хочеш поринути у шістдесяті?" Відповів Шейн, розкурюючи одвірок. "Спробуй цю органічну машину часу". Саме у наступні димні хвилини він зробив своє відкриття. Будучи під кайфом, Глінда щось белькотіла. Не англійською, а якимось шаленим дитячим лепетом. Саме це наштовхнуло Шейна на ідею ченнелінгу.
  
  
  Так розпочалася кар'єра Глінди Тріп, яка за певних умов – зазвичай за спільним виступом – ставала одержимою духом Шастри, верховної жриці Атлантиди. Шейн Біллікен перевів її белькіт у пророцтва, бо, як він повторював будь-кому, хто був достатньо довірливий, щоб слухати, верховна жриця все знала і все бачила.
  
  
  Звичайно, ніщо не було повністю досконалим. Іноді Глінда бурмотіла кілька англійських слів, які Шейн прикривав стандартною фразою про збої в космічному потоці. І іноді, коли вона була під кайфом, Глінда хихотіла. Це було гірше. Верховним жрицям Атлантиди не потрібно було хихикати.
  
  
  Ось чому, коли принцесу Сінанчу викинуло на берег, Шейн Біллікен зрозумів, що нарешті знайшов справжнє золото. Принцеса Сінанчу виглядала як принцеса. Глінда виглядала як каліфорнійська офіціантка із силіконовим покриттям у грецькому одязі. І Глінда не мала срібної тяганини в одязі або мішечка, набитого дивними монетами.
  
  
  Саме монети особливо зачарували Шейна Біллікена. Монети були монетами, але вони були справжніми, історичними. Як артефакти вони могли б коштувати цілого стану для музею. Мільйони залежно від того, ким була дівчина і звідки вона родом.
  
  
  Особливо раптово подумала Шейн Біллікен, якби там, звідки вона родом, було більше таких монет.
  
  
  Ця думка змусила його відсунути алюмінієвий відбивач від сонця на грудях та сісти.
  
  
  Це було наступного ранку після від'їзду принцеси Сінанчу. Він всю ніч спав уривками, навіть після того, як поніжився в гарячій ванні, поїв сиру і пограв із кристалами для ванн, які він приніс у ванну. Передбачалося, що вони вберуть негатив, але коли він вийшов, зморщений, як чорнослив, він почував себе так само засмученим, як і завжди.
  
  
  Навіть одвірок не допоміг.
  
  
  Тепер Шейн Біллікен почував себе позитивно розлюченим. Як світ міг продовжувати так чинити з ним? Чому? Чому він? Він був таким, що еволюціонував. Він співав щоночі. Щоправда, його серце не завжди було до цього прив'язане, але хто знав, наскільки багато з цих нью-ейджевих штучок справді працювало? Не дарма його улюбленою приказкою за кадром було "Ти не зв'язуєшся з магією".
  
  
  Шейн міряв кроками свій будинок, киплячи від злості. Він заблукав у свою особисту бібліотеку, яку він почав з трьох пошарпаних книг у м'якій обкладинці, але яка тепер була однією з найбільших колекцій окультних книг, що знаходяться у приватних руках. Можливо, І Цзин мав відповідь на його проблеми.
  
  
  Потім він згадав суперечку між старим східним містиком і худою білою людиною, коли вони сперечалися на його пляжі. Шейн слухав через свої тріснуті скляні двері у внутрішній дворик.
  
  
  Вони говорили про будівництво човна, потім про покупку одного. Азіат продовжував бурмотити про поїздку до Му, начебто це було місце, а не звуковий ефект. Чому ця назва здалася знайомою?
  
  
  Шейн зайшов у розділ Атлантиди своєї бібліотеки. Він провів товстими пальцями по рядах корінців, доки знайшов потрібну книжку. Вона називалася "Загублений континент Му".
  
  
  Він нетерпляче відкрив книжку. Шейн прочитав три розділи поспіль, перш ніж зрозумів, що його ноги вбивають. Він був такий загіпнотизований, що забув сісти.
  
  
  Згідно з книгою, Му був острівною державою величезних розмірів, яка домінувала в Тихому океані до зародження писемної історії. Вона затонула під час жорстокого природного катаклізму, який, на думку автора книги, був Великим потопом з біблійної легенди. Му був би забутий, якби, коли мувіанська раса загинула, вони не передали свої думки сприйнятливим людям, які вижили в інших землях, які написали про свої видіння і таким чином зберегли існування Му, незважаючи на скептично налаштованих противників.
  
  
  "Для мене це має сенс", - промимрив Шейн, продовжуючи читати. Коли він відклав книгу через кілька годин, він думав, що в усьому розібрався. Принцеса Сінанчу була з Му. Якимось чином Му, мабуть, знову спливла на поверхню. З погляду Шейна Біллікена, це було цілком правдоподібним. Зрештою, вони наближалися до Тисячоліття. Такі дивні речі, як це, мали статися.
  
  
  Чому принцеса Сінанчу приїхала до Америки, залишалося загадкою, але Шейн зрозумів одну річ: якщо ця дівчина могла здійснити подорож в один бік, Шейн Біллікен, який був у гармонії з Всесвітом, міг повторити подорож.
  
  
  У цьому районі був лише один дилерський центр із продажу човнів. Шейн застрибнув у свій Ferrari і помчав до нього на великій швидкості. Власник дізнався про його опис малоймовірної пари.
  
  
  "Звичайно, вони купили цей поганий мотлох, Ковчег Іони. Уявіть собі це. Також відразу ж поїхали".
  
  
  "З ними була дівчина?"
  
  
  "Ага. Виглядав як таїтянин або щось таке. Не сказав ні слова".
  
  
  "Як давно це було?"
  
  
  "Десять, дванадцята година".
  
  
  "А барахло повільне?"
  
  
  "Супермен синій? Це на один крок вище, ніж сміттєприбиральний човен".
  
  
  "Я візьму найшвидший човен, який у вас є", - раптово сказав Шейн.
  
  
  "Якщо ви думаєте піти за ними, а я думаю, що так воно і є, вам знадобиться глибоководне судно, а не якесь спритне човен для цигарок. На них всюди було написано "Довгу подорож".
  
  
  "Я прийму все, що ти порекомендуєш".
  
  
  "Звичайно", - сказав продавець. "Але спочатку підкажіть мені: чи є щось, що я маю знати? Я впізнав тебе по шоу Хортона Дроні, і той маленький східний лама виглядав досить дивно. Настане кінець світу чи що?"
  
  
  "Друг, ми говоримо тут про певну духовну міграцію".
  
  
  "О, вау, я так і знав. Начебто я отримував ці справді, справді інтенсивні вібрації весь тиждень".
  
  
  "Їж більше сиру. Це покращить твій імідж".
  
  
  Як тільки він домовився про купівлю двощоглової шхуни з двома внутрішніми та підвісними дизелями – отримавши десятивідсоткову знижку в обмін на надання продавцеві аналізу полярності біоритмів, – Шейн Біллікен повернувся додому збирати речі. Він не знав, чого чекати, тому зібрав увесь свій гардероб, зрештою наповнивши сім чемоданів середнього розміру, три великі дорожні скрині, набір сумок через плече та свою електрогітару.
  
  
  "Їжа!" - раптом сказав він. "Ймовірно, мені знадобиться їжа". Він поспішив у винний льох, де тверділи чани з натуральним сиром.
  
  
  "Все інше зіпсувалося б, але сир залишається смачним назавжди", - пробурмотів він завдяки своїй щасливій зірці за те, що натрапив на біорегенеративні властивості сиру. Він подумав, чи не принести мінеральної води, але знизав плечима. Якого біса, подумав він, я просто візьму з собою відро і хлюпну в нього океанської води. Ймовірно, вона битком набита мінералами та іншими корисними речовинами.
  
  
  Коли він зібрав усе разом, Шейн зрозумів, що йому знадобиться допомога у завантаженні всіх цих запасів на його новий човен. Потім він зрозумів, що йому, можливо, просто знадобиться допомога з екіпажем корабля. Потім він зрозумів, що не знає чого чекати на іншому кінці подорожі.
  
  
  Я мушу ще трохи все обдумати, вирішив він, звалившись у крісло-гойдалку. Він увімкнув лавову лампу. Спостереження за синьо-зеленою масою, що плаває в янтарній рідині, завжди допомагало йому уявляти.
  
  
  Через кілька годин його осяяла думка. Він промовив її вголос.
  
  
  "Я думаю про експедицію, коли я повинен думати про завоювання".
  
  
  Він схопився зі стільця і побіг у свою спальню. Він порився у своїй комоді у пошуках тієї журнальної вирізки. Він знав, що вона там. Він ніколи нічого не викидав. Нічого такого важливого.
  
  
  Він знайшов її оберненою довкола мідного браслета від артриту з гумками. Він накинувся на телефон. Після трьох гудків відповів твердий голос.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Містер Викорінювач?"
  
  
  "Може бути". Голос був обережний.
  
  
  "Ви, мабуть, не пам'ятаєте мене, але у нас була зустріч три чи чотири роки тому".
  
  
  "Ти маєш рацію, приятель. Я тебе не пам'ятаю".
  
  
  "Дозволь мені закінчити. Я хотів, щоб про одну вечірку подбали. Про одну відому вечірку. Співак. Це повернеться?"
  
  
  "Так. Сонцезахисні окуляри. Квадратне обличчя. Чубок."
  
  
  "Це я".
  
  
  "Я мав на увазі жертву".
  
  
  "Це йому теж підходить".
  
  
  "Якщо ви передумали, мої ставки зросли".
  
  
  "І так, і ні. Я не хочу, щоб на цю конкретну вечірку потрапили. Можливо, пізніше, якщо все вийде. Але у вашій рекламі "Солдата удачі" говорилося, що ви теж займаєтесь військовими операціями".
  
  
  "Що в тебе є?"
  
  
  "У південній частині Тихого океану є острів. Я хочу заволодіти ним. Знаєте, зіграти Марлона Брандо".
  
  
  "У цього острова є назва?"
  
  
  "Е-е, поки що ні", - ухильно відповів Шейн. Краще не згадувати про Му. Військові були сумно відомі своєю неосвіченістю.
  
  
  "Я тебе не розумію".
  
  
  "Це крихітний острів". Шейн Біллікен говорив швидко, по ходу викладаючи факти. Йому потрібна була ця людина. "Щось на кшталт раю. Там лише місцеві жителі. Немає армії, немає уряду".
  
  
  "Не скидай з рахунків місцевих бійців. Я бачив добре озброєних професіоналів, розпорошених ножами з риб'ячої кістки. Я хотів би отримати кулю дум-дум в обличчя в будь-який час".
  
  
  “У мене є корабель, але мені потрібна команда. Вони мають знати вітрильну справу”.
  
  
  "Якій довжини корабель?"
  
  
  "Насправді, я ще не виміряв її. Але продавець сказав, що мені знадобиться команда із п'яти осіб".
  
  
  "Я можу доставити. Але чи зможеш ти заплатити мою ціну?"
  
  
  "Звичайно, я при грошах", - з ентузіазмом сказав Шейн. Він пошкодував про це за мить, коли людина, яка рекламувала себе як Ед Іскоренітель, назвала ціну, яка на п'ятсот доларів перевищувала поточний банківський баланс Шейна Біллікена. І це не рахуючи грошей, які він заборгував на човні.
  
  
  Шейн двічі проковтнув, перш ніж пробурмотіти: "Без проблем". Якого біса, він би все повернув досить скоро, якби космічний потік пішов своїм шляхом.
  
  
  "Коли гроші надійдуть на мій швейцарський рахунок, ми укладемо угоду".
  
  
  "Дай мені номер. Я переведу гроші, як тільки ми відключимося".
  
  
  "Тоді в тебе є команда вторгнення. Як скоро ти хочеш висуватися?"
  
  
  "Корабель готовий до відплиття. Він у порту Малібу".
  
  
  "Дай мені кілька годин, щоб опрацювати деталі".
  
  
  "Звичайно. Хоча є одна річ".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Не могли б ви заскочити до мене? Мені б не завадила допомога з моїм багажем".
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Верховний Му навів Майстра Сінанджу та його звільненого раба з лагуни в саме серце Му. Вони піднялися довгим мангровим схилом, де кокосові пальми колихалися над просторами черепахової трави. Він повів їх повз рисові поля. Королівський священик відвернув фермерів від своєї роботи. Римо помітив, що вони були дуже молоді. Більшість із них були дітьми. Вони відклали мотики і тесла і пішли за ним, знову і знову повторюючи одне слово: "Синанчу! Сінанчу!"
  
  
  Чіун засяяв від задоволення.
  
  
  "Бачиш, Римо? Належна повага. Ти б ніколи не побачив такого в Америці".
  
  
  "Ви не побачите дівчат з оголеними грудьми в Америці. І я теж не бачу їх тут".
  
  
  "Наберися терпіння".
  
  
  Їх супроводжували на високе піднесення на дальній стороні острова. Тут і там у темному схилі зяяли величезні отвори в бамбукових рамах, схожі на очниці черепа.
  
  
  "Це мої металеві копальні", - гордо сказав Верховний Му. “Більша їхня кількість перебуває за містом, де земля стрімко піднімається від води. Там робітники добувають метал, з якого роблять монети з моїм зображенням”.
  
  
  "Я бачив ці монети", - сказав Чіун. "Це дуже гарні монети, чудово відлиті. І схожість разюча".
  
  
  "Дякую", - гордо сказав Верховний Му. "Я знав, що монети, які носила моя дочка, приведуть тебе сюди".
  
  
  "Чесно кажучи, - відповів Чіун, - мене не спокусили ваші монети, хоч би якими прекрасними вони були. Я прийшов зустрітися з Верховним Му, щоб знову поєднати мій дім з вашим домом у кайданах щасливого служіння".
  
  
  "Брехня", - прошепотів Римо англійською.
  
  
  "Що він говорить?" – вимогливо запитав Верховний Му.
  
  
  "Я сказав, мені не терпиться познайомитися з юними дівчатами з вашого села", - відповів Римо мувіанською.
  
  
  "Він говорить по-мовіанськи?"
  
  
  "Я навчив його кільком словам", - зізнався Чіун.
  
  
  "Я також допомагав", - додав Низький Му.
  
  
  "Я швидко навчаюсь", - сказав Римо. І всі питали, що мав на увазі звільнений білий раб, кажучи: "Я любитель кроликів".
  
  
  "Він має на увазі, що їсть їх чи спарюється з ними?" – прошепотів Верховний Му своєї дочки.
  
  
  "Я бачила, як він не робив ні того, ні іншого", - відповіла вона, дивлячись на Римо. Він усміхнувся їй. Вона усміхнулася у відповідь, не зводячи очей з його блідих, як місяць, рук. Раніше вона вважала його занадто високим, але тепер її зацікавили його довгі стрункі кінцівки. Пізніше вона попросить батька задовольнити її особливе прохання щодо колишнього раба.
  
  
  "Іди сюди, я чую, як потріскує вогонь", - покликав Високий Му. "І м'ясо на рожні. Ми повинні поквапитися, бо сонце вмирає".
  
  
  Вони піднімалися в міру того, як росли поряд із центральним пагорбом, який домінував над Му.
  
  
  Римо помітив, що тут було багато комарів і піщаних мух, але вони дали їм спокій з Чіуном. Побічною перевагою дієти синанджу було те, що жоден з них, здавалося, не приваблював комах.
  
  
  Нарешті, вони досягли високого плато, яке було серцем Му.
  
  
  "Це моє місто", - гордо сказав Верховний Му. Він широко розвів свої м'язисті руки.
  
  
  Римо побачив солом'яні хатини на околиці. Чорні очі, що клацали, дивилися на нього крізь очеретяні борти. Жінок він не побачив, на превелике своє розчарування.
  
  
  Внутрішні будинки були кам'яними. Жодне з них не було вище за один поверх. Але палац був іншим. Побудований з якогось виду обпаленої цегли, він височів на два поверхи. У ньому були вікна без шибок і плоский дах із надбудовою, схожою на альтанку, яка, як зрозумів Римо, була найвищою точкою на острові. Оглядовий майданчик.
  
  
  "Це захоплює дух", - сказав Римо по-мовіански. Його сарказм не вловили всі, крім Чіуна.
  
  
  Чіун кинув на нього тяжкий погляд.
  
  
  "Не будь таким самовдоволеним. Я бачив твій Ньюарк".
  
  
  "Я візьму Ньюарк натомість раю в джунглях".
  
  
  "Почекай, доки не побачиш жінок".
  
  
  "Я чекаю. Я чекаю".
  
  
  "Ходімо", - сказав Верховний Му. І він повів їх у внутрішній двір палацу.
  
  
  На вимощеному каменем відкритому майданчику в рядах прямокутних земляних ям горіли багаття. Жінка схилилася над котлом, що димить. Чоловік підпалював шерсть на тілі дикої свині, підвішуючи її за задні ноги над відкритим полум'ям. Там були туші на рожнах.
  
  
  "Ось твоя жінка, Римо", - прошепотів Чіун. Римо витяг шию, щоб подивитися поверх голів солдатів, що супроводжували його. Він побачив темношкіру жінку, що схилилася над котлом, що димить. На ній була довга спідниця із трав'яної тканини у гавайському стилі. Її довге чорне волосся майоріло, коли вона помішувала вміст кавника.
  
  
  Коли звуки їхнього наближення привернули її увагу, вона вичікувально подивилася на них.
  
  
  Вона посміхнулася. У неї було три зуби. Її обличчя було зморшкуватим, як шкаралупа волоського горіха, а оголені груди звисали, як бульбашки з козячої шкіри.
  
  
  "Ось", - сказав Чіун. "Іди до неї, Римо, і скажи їй, що ти перетнув могутній океан тільки для того, щоб побачити її красу. Я впевнений, що їй втішить твою увагу".
  
  
  "Дуже смішно", - кип'ятився Римо. "Вона не на мій смак".
  
  
  "Груди є груди", - рішуче сказав Чіун.
  
  
  Верховний Му жестом наказав їм утворити коло навколо багаття. Він дав знак Чіуну стати поруч з ним, а його дочки зайняти місце з іншого боку. Вона жестом покликала Римо до себе. Жителі села, що залишилися, завершили коло.
  
  
  Королівський священик народився всередині кола. "Принесіть трон", - наказав він.
  
  
  "Це чудовий трон", - сказав Чіун Римо. "Золотий, з безліччю дорогоцінного каміння. І підставкою для ніг, вирізаною з цілісного шматка білого нефриту".
  
  
  Двоє чоловіків у пов'язках на стегнах вийшли з палацу, несучи присадкуватий дерев'яний ящик на коротких ніжках.
  
  
  "А ось і лавочка для ніг", - сказав Римо. "На мою думку, вона не схожа на нефритову".
  
  
  "Це дерево. Безперечно, це твоє крісло", - самовдоволено сказав Чіун.
  
  
  Табурет було встановлено позаду Високого Му. "Трон Акули", - наказово сказав він.
  
  
  Римо придивився. Верх табурету був покритий якоюсь сірою шкірою. На кожному кінці були згорнуті виступи, що нагадували декоративні подушки, за винятком того, що вони були зроблені з якоїсь потрісканої сірої шкіри. Римо помітив плоскі, неживі очі на обох кінцях цих рулонів і раптово зрозумів, що табурет прикрашений головами акул-молотів.
  
  
  Римо посміхнувся, коли Хай Му сів. "Добре, що вони відрізали плавець".
  
  
  Королівський священик жестом запросив решту членів кола сісти. "Перш ніж ми почнемо їсти, - сказав він співуче, - ми покажемо нашим гостям велич Му".
  
  
  "Це церемоніальний танець", - прошепотів Чіун. "У його плавних рухах укладена вся історія Му. Ми дізнаємося багато з того, що сталося з часів майстра Мангко".
  
  
  "Чудово", - простогнав Римо. "Я вмираю з голоду, і нам доведеться висидіти шестигодинний народний танець".
  
  
  Але потім коло розділилося у двох точках, і Римо раптово сів дуже прямо.
  
  
  Дві шеренги корінних мувіанських жінок ковзнули всередину і зійшлися всередині кола. На них були спідниці з трави або грубої чорної тканини, що низько сидять на хвилястих стегнах. Яскраві квіти прикрашали його довге волосся, а сліпучі посмішки осяяли їх щасливі обличчя. Їхні ноги були босі, але погляд Римо був прикутий не до їхніх ніг, а до оголених грудей, що хитаються.
  
  
  Вони почали розгойдуватись у такт бавовням у долоні, які тримали над головами.
  
  
  Порожнє обличчя Римо розпливлося у широкій усмішці. "Му", - сказав він.
  
  
  "Не пялься", - заперечив Чіун.
  
  
  "Я впевнений, що не збираюся відводити погляд", - сказав Римо. "Не хочу ображати наших люб'язних господарів".
  
  
  "Стежте за їхніми руками. Вони розповідають історію. І за їхніми стегнами".
  
  
  "Я спостерігаю, я спостерігаю".
  
  
  "Але не така".
  
  
  "Я не знаю іншого способу спостерігати", - сказав Римо, коли лінія стегон, що згинаються, захиталася в ідеальній синхронізації перед його очима. Пружні молоді груди підстрибували і хиталися. Найсліпучіші усмішки, які колись бачив Римо, огорнули його безтурботним сяйвом. Римо розслабився. Всі його турботи, здавалося, випливли з нього. Він відчував умиротворення.
  
  
  Жінки ще танцювали, коли почали приносити їжу.
  
  
  Чіун говорив з Високим Му.
  
  
  "Мої знання танцю Му не досконалі", - визнав Майстер Сінанджу. "Чи означає це похитування стегнами, що Рік Папуги Ара був тим самим роком, коли остигли вулкани?"
  
  
  "Ні", - відповів Верховний Му. "Ти теж маєш стежити за їхніми пальцями. Клацання, яке вони виробляють, відраховує час. Одне клацання означає один місяць. Десять клацань, і минув рік".
  
  
  "О, так. Тепер я розумію".
  
  
  "Ти теж розумієш?" - Запитав Римо Верховний Му.
  
  
  «Ти жартуєш?
  
  
  Аромат мав наповнити його ніздрі, як Римо зрозумів, що йому пропонують.
  
  
  "Привіт", - сказав він. "Це яєчно-лимонний суп. Звідки він узявся?"
  
  
  "Я зробив це", - сказав йому Чіун.
  
  
  "Коли? Ти був тут увесь цей час".
  
  
  "Під час перерви в танці".
  
  
  "Яка перерва в танці?"
  
  
  "Та, де дівчата не танцювали, а натомість утворили дві лінії і похитувалися, імітуючи океан у стані спокою після того, як Старий Му затонув".
  
  
  "Я думав, це була найкраща частина. Я був загіпнотизований".
  
  
  "Ти б так і зробив. Випий свій суп".
  
  
  Римо взявся за суп. Він випив його з миски, коли ніхто не запропонував йому ложку. Він вирішив, що такий місцевий звичай.
  
  
  Лоу Му спостерігав, як Римо допиває третю чашу, питаючи, що за чоловік знаходить оголених селянських дівчат такими чарівними. Він не зводив з них очей. На відміну від інших вона знала, що Римо спостерігав не за танцем, а за танцюристами. Це було дивно. Але він був із чужої країни, сказала вона собі, де всі жінки прикривали свої груди. Принцеса думала, що в Америці кожна жінка королівської крові, але Майстер Сінанчу запевнив її, що це не так.
  
  
  І все ж, чому Римо спостерігав за ними, коли сама Лоу Му сиділа біля його ліктя? Чи могло бути так, що він дійсно вважав за краще кроликів дівчатам? Але тоді чому він вирячився? Можливо, подумала вона, він ніколи раніше не бачив оголену жінку, його цікавили лише кролиці.
  
  
  "Тобі подобається суп, Римо?" вона видихнула йому у вухо.
  
  
  "Так, так. Відмінний суп. Я б не відмовився від ще однієї миски", - неуважно сказав він. Його очі не відривалися від селянських дівчат, що танцювали.
  
  
  Лоу Му вирішила поекспериментувати. "Рімо", - прошепотіла вона.
  
  
  "Так?" сказав він, не дивлячись у її бік. "Послухай, я тобі дещо покажу".
  
  
  "Я щось бачу", - мрійливо відповів він.
  
  
  "Я покажу тобі те, чого ти ніколи не бачив".
  
  
  "Так?" Римо подивився. "Що це?"
  
  
  Лоу Му посміхалася до нього. Його очі були повністю сфокусовані. Лоу Му змінила це, коли вона опустила гору свого костюма.
  
  
  Римо моргнув. Його очі сфокусувалися як збільшувальний об'єктив. "Ти теж збираєшся танцювати?" спитав він.
  
  
  "Ні. Не таким чином. Я можу потанцювати для тебе наодинці". І вона швидко прикрилася, задоволена тим, що пізнала правду.
  
  
  Принаймні, Римо справді подобалися людські жінки, навіть якщо він мав низькі смаки. Можливо, вона зробила б щось, щоб підняти їх.
  
  
  Вона нахилилася і прошепотіла йому на вухо: "Я хочу трахнути тебе".
  
  
  Римо посміхнувся. Він повернувся до Майстра Сінанджу. "Що означає пун?" він запитав.
  
  
  "Їж! Їж!" Рявкнув Чіун, помітивши майже повну миску Римо. "І припини ставити дурні питання, коли я розмовляю з Верховним Му".
  
  
  Чудовий тропічний місяць піднявся з Тихого океану. Вона піднімалася в небо, стаючи все меншою і меншою у міру того, як прагнула до самої вершини усипаного зірками неба.
  
  
  Вогні потьмяніли, і мовианські дівчата припинили свої танці. Вони зайняли свої місця в колі і почали відривати шматки м'яса від смажених свиней і їсти його пальцями, сміючись і підхихикаючи.
  
  
  Безліч пар блискучих чорних очей дивилися у бік Римо. Він спостерігав за їхніми тілами, смаглявими та неймовірно гладкими у світлі багаття. Він вирішив, що, можливо, йому таки сподобається життя на Му.
  
  
  Майстер Сінанджу спостерігав, як гасне полум'я. Він відчував у собі погляд Верховного Му. Добре. На Верховного Му, безсумнівно, справило враження мудрий вираз обличчя Майстра Сінанджу, зображеного у профіль. Без сумніву, він був вражений благоговінням, зіткнувшись віч-на-віч з предком того, хто вірно служив найдавнішим предкам Верховного Му. Ймовірно, він навіть зараз підносив молитви подяки своїм численним богам за вітри, які принесли йому Сінанджу.
  
  
  Верховний Му спантеличено розглядав профіль Майстра Сінанчу. Майстер Сінанчу, описаний в усних переказах Моо, був високим міцним чоловіком з густим чорним волоссям і гладкою золотистою шкірою, як у мувіанця. Майстри Сінанчу носили дивні легінси та вільні сорочки. Цей старий прийшов, закутаний у щось, що належало жінці. І де була його зброя? Верховний Му більше не міг цього виносити. Він мав спитати.
  
  
  "У мене є питання, Майстер Сінанчу".
  
  
  "У мене є відповіді на всі ваші запитання", - твердо відповів Майстер синанджу.
  
  
  "У вас немає зброї. Воно на вашому кораблі?"
  
  
  "Їх немає на моєму кораблі, тому що я ношу їх із собою, куди б я не подався", - загадково відповів Майстер синанджу.
  
  
  "Я їх не бачу".
  
  
  "Це", - сказав Майстер Сінанджу, піднімаючи свої пальці з довгими нігтями у світлі багаття. "Це моя зброя. Моєю мовою вони називаються Ножами Вічності, бо я входжу з ними у світ і беру їх з собою, коли нарешті вирушаю в Пустоту за зірками".
  
  
  "Майстра Сінанчу за часів Великого Му носили мечі".
  
  
  "Майстри Сінанджу в часи Великого Му не знали сонячного джерела, яке дозволило нам розкрити весь потенціал наших розумів і тіл. Та епоха почалася з Великого Вана - не плутати з меншим Ваном, звичайно."
  
  
  "Вони були молодші. Кожен Майстер, про який я чув, був молодий і озброєний, щоб краще справлятися з ворогами Верховного Му."
  
  
  "Молодість - це ще не все. У віку є свої переваги", - сказав Чіун. "Тому що з віком приходить мудрість. А мудрість іноді вказує шлях, яким сила не потрібна".
  
  
  "Я - Верховний Му. Я правлю силою своєї руки та твердістю моєї бойової палиці", - сказав Верховний Му. Він поплескав по кийку з чорного дерева, прихиленого до однієї ноги.
  
  
  Чіун пирхнув. "Дубінку можна зламати або відібрати клинок. Але розум є розум".
  
  
  "Мізки можна вибити палицею з людського черепа", - відповів Хай Му.
  
  
  "Якщо ти хочеш побачити колір мізків твоїх ворогів, я візьмуся за це", - сказав Чіун із прихованою огидою. "Бо тисячі років тому незароблений авансовий платіж моовіанською монетою нагодував моє село, і сервіс, як і раніше, належить Моо".
  
  
  "У мене є вороги", - по-змовницькому сказав Верховний Му.
  
  
  "У всіх правителів є вороги".
  
  
  "Ассасини".
  
  
  "Тьху!" - виплюнув Чіун. "Не лести їм. Вони прості вбивці. Я вбивця, і я вимовляю це слово з гордістю".
  
  
  "Вони намагалися убити мене три рази. Мої охоронці запобігли двом спробам. Я сам убивав, захищаючи себе".
  
  
  "Вкажи мені на змовників, і їхні голови, посміхаючись, лежатимуть біля твоїх ніг", - хвалькувато заявив Чіун.
  
  
  "Не всі мої піддані тут. Дехто живе окремо від нас. З кожним роком виманює все більше. Жінок крадуть для їхніх ритуалів".
  
  
  "Викрадачі?"
  
  
  "Культ. Старий культ, який відроджується знову. Старі шляхи, старе зло. Вони жадають мого трону. Вони жадають моєї дочки; Вони хочуть вкинути Му у відсталість і потворність".
  
  
  "Але вкажи шлях, і вони звернуться на порох", - пообіцяв Чіун. Він відчував скептицизм Верховного Му і хотів довести свою звитягу.
  
  
  "Вони мешкають у Гаї Примар, на західному краю острова".
  
  
  "Рімо, послухай це", - наказав Чіун.
  
  
  "А що?" Запитав Римо, відриваючи погляд від бенкетних місцевих дівчат.
  
  
  "Верховний Му зараз говорить про наше завдання".
  
  
  "Я слухаю. Просто скажи йому, щоб говорив повільніше. Мій словниковий запас мукання ще не на належному рівні".
  
  
  "Що він говорить?" - Запитав Чіуна Верховний Му. "Він ловить кожне твоє слово", - підтвердив Чіун.
  
  
  Верховний Му кивнув головою. "Я говорив про старі звичаї. Хтось на цьому острові відродив стародавнє зло. Їм не вдалося убити мене три рази. Тепер вони кидають у мене передчуття. Саме минулої ночі, коли я стояв на даху свого палацу, один лиходій шпурнув у мене глечиком з океанською водою, він промахнувся, але з розколотої глини з'явився..."
  
  
  Чіун схилив свою стару голову. Римо нахилився ближче. "Восьминіг", - видихнув Верховний Му. Чіун ахнув.
  
  
  "Ні!" - сказав він.
  
  
  "Так. Ті, що поклоняються восьминогу!"
  
  
  "Ти чув це, Римо? Поклоняються восьминогу".
  
  
  "Це погано?" Римо хотів знати.
  
  
  "Погана? Це жахливо", - сказав Чіун. "Восьминіг - древній ворог Життя. Його слуги - найнегідніший культ з усіх".
  
  
  "Гірше, ніж телевізійні євангелісти?"
  
  
  "Гірше телевізійних євангелістів", - урочисто промовив Чіун. "Телевізійним євангелістам потрібні лише ваші гроші. Шанувальники восьминога прагнуть всесвіту". Він обернувся до Хай Му. "Пройшло багато поколінь відколи вважалося, що останніх шанувальників восьминога знищено".
  
  
  "Вони знову заробили у Му".
  
  
  "Тоді ми відірвемо їм кінцівки та роздавимо те, що залишиться", - проголосив Чіун. Усі в бенкетному колі повернулися, щоб подивитись на нього.
  
  
  "Я нікому не можу довіряти. Крім тебе", - сказав Верховний Му, коли сміх та балаканина відновилися.
  
  
  "Будинок Сінанджу у боргу перед Будинком Му. Звичайно, є питання балансу", - припустив Чіун.
  
  
  "Я заплачу втричі більше за початковий внесок, тому що ти пройшов довгий шлях. Тобто, якщо ти зможеш виконати завдання, яке я поставив перед тобою".
  
  
  "Здатний?" Пискнув Чіун. "Я Майстер синандж".
  
  
  "Але ти старий. Твої найкращі роки минули".
  
  
  "Минуле! За підрахунками синанджу, я молодий".
  
  
  "І в тебе немає зброї".
  
  
  Майстер Сінанджу мить нічого не говорив. Він узяв кокосовий горіх, який раніше поклали до його ніг. Він відмовився від солодкого молока.
  
  
  - Збільшіть початковий внесок у чотири рази, - рівним голосом сказав Чіун.
  
  
  "Занадто багато! Занадто багато!" – вигукнув Верховний Му. "У мене немає скринь Старого Му. Це маленький острів порівняно з величчю минулих часів".
  
  
  "Якщо ти не можеш дозволити собі належний захист від убивць, тобі слід було звернутися до будинку поменше", - холодно відповів Чіун. "Бо, хоча слава Моо зайшла, могутність синанджу у світі зросла".
  
  
  Верховний Му скривився від такої явної образи. І Чіун тонко посміхнувся.
  
  
  "Втроїться", - уперто повторив Хай Му. "Збільшиться вчетверо, - сказав Чіун, - і я доставлю злочинців сьогодні ввечері".
  
  
  "Сьогодні ввечері?"
  
  
  "До світанку ти правитимеш мирною країною", - пообіцяв Чіун.
  
  
  "І потроїться, якщо це займе більше часу?"
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун.
  
  
  "Справу зроблено", - сказав Верховний Му, піднімаючись на ноги. Чіун став поруч із ним. Верховний Му поклав руку на тендітне плече Майстра Сінанджу, а Чіун поклав свою на протилежне плече Верховного Му на знак згоди.
  
  
  "Ми вип'ємо за нашу угоду", - проголосив Верховний Му. "Принеси кокосовий горіх".
  
  
  "У цьому немає потреби", - сказав Чіун, піднімаючи праву руку до широкої особи Верховного Му. Кокосовий горіх балансував на витягнутих пальцях Чіуна. Іншою рукою він зробив серію пасів над волохатою оболонкою, наче ткав заклинання. Коли Чіун зрозумів, що увага Верховного Му прикута до його руки, він розмахнувся і зрізав верхівку кокосу.
  
  
  Біле м'ясо миттю оголилося. Чіун запропонував шкаралупу Верховному Му, який, на його огиду, плюнув у неї. Він запропонував її Майстру синанджу. Чіун трохи сьорбнув. Він виплюнув сік назад у шкірку і повернув його в Хай Му.
  
  
  Верховний чоловік жадібно проковтнув лушпиння, молоко потекло з куточків його рота.
  
  
  "Для мене немає?" - Запитав Римо.
  
  
  "Тихіше, раб", - сказав Чіун. "Зараз я назву ім'я головного винуватця", - оголосив він, вступаючи в коло. Заінтригований, Римо схрестив руки на грудях.
  
  
  "Сподіваюся, це буде смачно", - промимрив він.
  
  
  Чіун, його карі очі кольору стали, повільно описав коло.
  
  
  "Диявол серед нас. Я знаю це, бо я Чіун, Майстер синанджу, який перетнув великий океан, щоб принести світ у цю неспокійну імперію. Я бачу все. Я знаю все".
  
  
  "Бик", - прошепотів Римо англійською, але його проігнорували. "Я знаю, що на цьому самому бенкеті є змовники. Я не знаю їх усіх, але я знаю їхнього лідера".
  
  
  Стражник із Червоним Пером озирнувся на нього з кам'яним виразом обличчя. Сільські жінки дивилися на нього, відкривши роти. Низький Му спостерігав, щільно стиснувши губи. І королівський священик обвів натовп своїми жадібними чорними очима, ніби маючи на увазі, що він теж все знав і бачив, а також був здатний чинити правосуддя.
  
  
  "Я знав його на пляжі", - продовжував Чіун. Верховний Му подивився на Чіуна залізними очима.
  
  
  "Тепер я знаю його", - наспіваючи промовив Чіун. "І скоро ви всі дізнаєтеся його таким, яким він є - восьминогам, що поклоняються".
  
  
  Тиша запанувала над бенкетами. Тишу порушувало лише потріскування багаття. У нічному повітрі танцювало вугілля. Чіун, зчепивши руки за спиною, ходив по колу. То тут, то там він зупинявся, щоб подивитися комусь у вічі. Дехто здригався від його пильного погляду. Одна чи двоє дітей придушили смішок.
  
  
  Спостерігаючи, Рімо подумав, що знає, що Чіун намагається зробити. Він сподівався вивести змовника із себе з допомогою психології. То був блеф.
  
  
  Чіун продовжив свій обхід. Його обличчя було жорстким, безкомпромісним. Але ніхто не зірвався з місця і не втік, як чекав на Римо. Нарешті, у своєму третьому обході Майстер Сінанджу звернувся безпосередньо до однієї людини.
  
  
  "Я звинувачую тебе, Тейхоту", - верескнув він, вказуючи пальцем з незаперечним звинуваченням, "королівський священик Акульєго Трона, в тому, що ти таємний шанувальник восьминога!"
  
  
  "Я... Я..." - промимрив королівський священик.
  
  
  "Не заперечи цього. Від тебе вражає виною".
  
  
  І з темного одягу Тейхоту витяг кістяний ніж.
  
  
  Чіун обеззброїв його поворотом зап'ястя. Він поставив чоловіка на коліна і, схопивши його за шию, змусив жахливий крик зірватися з тонких губ.
  
  
  "Ні, ні! Я зізнаюся! Я зізнаюся!"
  
  
  У моовіанців вирвалося колективне зітхання.
  
  
  "Хто ще, священику?" зажадав відповіді Чіун. "Хто ще з цих зборів належить до вашого диявольського культу?"
  
  
  "Гум. Гугам. Брутту. І трахатись".
  
  
  При звуках їхніх імен четверо з гвардії Червоного Пера зірвалися з місця та побігли. Римо кинувся по них.
  
  
  "Почекай", - сказав Чіун. "Для них буде час пізніше. Це найважливіше".
  
  
  З-за дерев вилетів кинутий предмет. Він розбився, загасивши основне багаття. Мовіанці закричали. Бо в вугіллі, що тліє, шипів і звивався восьминіг, коли тліючі вугілля обпалювали його щупальця. Він помер у агонії, що смикається, плюється.
  
  
  "Не бійся, - сказав Чіун, - бо сьогодні вночі цьому злу прийде кінець". Він підтягнув священика до Трона Акули і змусив його опуститися навколішки.
  
  
  "Ви чули визнання цієї людини", - голосно сказав Чіун. "Тепер оголосіть його долю".
  
  
  "Смерть", - наспіваючи сказав Високий Му.
  
  
  "Смерть", – повторили моовіанці.
  
  
  "Хай буде так", - сказав Чіун. "Я дам тобі благословення, священику. Відкрий нам ім'я кожного, хто поклоняється восьминогу, і твоя смерть буде швидкою і без мук".
  
  
  Тейхоту, королівський жрець Акульєго Трона, гірко плакав. Він плював ім'я за ім'ям, поки не видав лише дванадцять імен.
  
  
  Закінчивши, Чіун кивнув. Священик сказав правду. У його голосі звучав непідробний страх. Чіун провів пальцями з довгими нігтями по тремтячій голові чоловіка. На третьому заході пролунав звук, схожий на тріск шкаралупи кокосового горіха. На місці волосся священика була відкрита чаша його черепа.
  
  
  Тримаючи труп ззаду за шию, Чіун нахилив голову вперед так, щоб Верховний Му міг бачити жовту масу мозку зрадника. Верховний Му мовчки кивнув головою.
  
  
  Чіун дозволив тілу впасти до ніг Верховного Му і гордо відступив назад. Римо приєднався до нього.
  
  
  "Вдале здогад", - прошепотів Римо англійською.
  
  
  "Ні", - відповів Чіун. "Я пам'ятаю запах восьминога у нього на руках, коли він благословляв нас".
  
  
  Римо замислився. "Тепер, коли ти згадав про це, я пригадую, що від його рук пахло рибою".
  
  
  "Не риба. Восьминіг".
  
  
  "Різниця та сама. Я не знаю, чому всі так скам'янілі. Якось я дивилася спеціальний випуск National Geographic TV про восьминога. Насправді вони ніжні, невинні істоти".
  
  
  "До світанку ти зрозумієш помилковість свого шляху". Заговорив Верховний Му.
  
  
  "Ти добре попрацював, Майстер Сінанчу", - сказав він, його голос був сповнений поваги. "Але наважишся ти увійти в Гай Примар, щоб завершити те, що почав?"
  
  
  "Мій слуга і я вирушаємо зараз. Чекай нас з першими променями сонця".
  
  
  "Якщо ти не повернешся, тебе довго пам'ятатимуть за твої магічні подвиги цієї ночі".
  
  
  - Ходімо, Римо, - сказав Чіун.
  
  
  Йдучи, Римо обов'язково помахав дівчатам-туземкам рукою.
  
  
  "Побачимося пізніше", - сказав він їм. Вони захихотіли, думаючи, що він мав на увазі, що збирається на рибалку.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Гарольд Сміт припаркував свою машину на вільному місці в офісі реєстратури округу. Він проніс свій потертий шкіряний портфель через скляні двері до тьмяно освітленої зони обслуговування, обробленої дубовими панелями. Йому не знадобився його портфель, але в ньому були його портативний комп'ютер і телефон гарячої лінії Білого дому. Він ніколи нікуди не ходив без цього, так само як його рідко бачили одягненим у щось, крім сірого костюма-трійки. Сміт був людиною жорстких звичок.
  
  
  Чопорна жінка в білій блузці, суворій чорній спідниці та краватці-стрічці бібліотекаря вдалася, що не помітила появи Сміта. Сміт підійшов до стійки, поправляючи свою дартмутську краватку. Затишна атмосфера нагадала йому початкову школу штату Вермонт, де він навчався. Муніципальні будинки завжди викликали у Сміта ностальгічну реакцію.
  
  
  "Вибачте мене", - сказав Сміт, прочищаючи горло. "Я хотів би подивитись на документ. Це недавній продаж, і я не впевнений, як з цим вчинити. Чи потрібно мені знати номер ділянки?"
  
  
  "Ні", - сказала жінка. "Це, якщо ви не знаєте імені одержувача гранту або особи, яка надає право".
  
  
  "Яка є яка?" Запитав Сміт.
  
  
  "Продавець називається особою, яка надає право. Покупець називається одержувачем гранту". Її голос був нудним. Жінка подивилася поверх окулярів, ніби питаючи: хто був цей чоловік, який не знав найбанальніших фактів?
  
  
  "У мене є ім'я особи, яка надала право", - сказав Сміт.
  
  
  "Ходімо сюди", - сказала жінка, виходячи з-за прилавка з відкидною кришкою. Вона підвела Сміта до алькова, заставленого книгами. "Це, - суворо сказала вона, проводячи пальцями по ряду книг у чорних палітурках, - індекси осіб, які надають право. А це індекси одержувачів гранту". Вона вказала на протилежну полицю зі схожими книгами. Сміт полегшено побачив, що вони були датовані за роками. Він мав бачення того, як йому доведеться перебирати незлічені томи.
  
  
  "Ви шукаєте відоме вам ім'я в будь-якому наборі", - сказала вона.
  
  
  "Я знаю лише ім'я особи, яка надала право", - повторив Сміт.
  
  
  "Я пояснюю всю процедуру на випадок, якщо вам колись доведеться робити це знову. Тепер ви розумієте різницю між індексами?"
  
  
  "Індекси".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Множина від "індекс" - це "індекси", а не "індекси".
  
  
  "Сер, ви коли-небудь чули вираз "досить близько для роботи на уряд"?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Ну, це можна застосувати і в даному випадку". Вона продовжила лекторським тоном: "Тепер, якщо ви дозволите мені продовжити. Ви знайдете довідковий номер поряд з ім'ям. Ймовірно, це буде чотиризначне число, якщо, звичайно, ви не шукаєте запису до 1889 року, і в цьому випадку це буде тризначним або, можливо, двозначне число, яке буде відповідати номеру однієї з цих книг, вона вказала на книжкову полицю, заповнену потертими чорними корінцями, на яких були номери, написані від руки білим чорнилом.
  
  
  "Виберіть правильну книгу і знайдіть документ за номером сторінки, який ви знайдете поруч із дво-, три- або чотиризначним номером, розділеним косою межею. Ці книги містять послідовні фотокопії всіх дій у кожній серії."
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт.
  
  
  "Добре. У вас є ще якісь питання?"
  
  
  "Так. Чи є в будівлі копіювальний апарат?"
  
  
  "За рогом, у кулера з водою. Копії коштують п'ятнадцять центів. І я не вношу здачі".
  
  
  "Звичайно. Дякую", - сказав доктор Гарольд В. Сміт. Жінка пішла, не сказавши більше ні слова, і Сміт зробив подумку подивитися, чи є табличка з ім'ям на стійці. Жінка була дуже діловитою, діловою. Смітові це подобалося у працівниці. Він вирішив, якщо колись втратить свого нинішнього секретаря, запропонувати цю посаду цій жінці. Сміт зайшов до Покажчика осіб, які надають право, знайшов ім'я свого колишнього найближчого сусіда і подумки відзначив серію та номер сторінки. Книжка стояла на нижній полиці. Вона була нова. На форзаці стояла проштампована червоним дата виготовлення, якій ледве виповнилося два тижні.
  
  
  Сміт перегорнув сторінки з ксерокопіями документів, доки не знайшов той, який йому був потрібен. Він швидко переглянув його. Ім'я отримувача гранту було Джеймс Черчвард.
  
  
  Назва здалася знайомою. Сміт спробував згадати його. Він не зміг.
  
  
  Він квапливо підійшов до копіювального апарату і вставив четвертак. Він зробив копію, і коли здавання не прийшло, він кілька разів безрезультатно натиснув на поршень для здавання. І Гарольд Сміт був такий стурбований знайомим ім'ям, що зробив щось безпрецедентне для ощадливого бюрократа.
  
  
  На шляху до виходу він не зупинився біля прилавка, щоб вимагати відшкодування збитків.
  
  
  У своїй машині Сміт сів на пасажирське сидіння і відкрив портфель, що лежав у нього на колінах. Він набрав комп'ютерний номер Фолкрофт і вставив трубку в роз'єм модему. Потім Сміт ввів ім'я Джеймса Черчварда і запросив глобальний пошук за всіма файлами, чутливими до лікування, що стосуються попередніх операцій.
  
  
  По наручному годиннику Сміта пройшло десять хвилин і шість секунд, перш ніж на екрані з'явилося повідомлення. У ньому йшлося: "НЕ ЗНАЙДЕНО".
  
  
  Сміт насупився. Можливо, він помилявся. Можливо, назва не була пов'язана із лікуванням. Він зняв слухавку та набрав свій домашній номер.
  
  
  "Дорога", - сказав Сміт, коли його дружина відповіла. "Той чоловік, якого ти бачила, що виходить із сусіднього будинку - той, чиє ім'я ти не змогла згадати?"
  
  
  "Так?"
  
  
  "Його звали Джеймс Черчвард?"
  
  
  "Ні, я ніколи не чув цього імені. Хто такий Джеймс Черчвард?"
  
  
  "Я не знаю", - повільно сказав Сміт. "Ймовірно, це бунт", – додав він. "Просто здогад. Вибачте мене. Я мушу повернутися до роботи".
  
  
  "Дорогою додому, чому б тобі не купити ще одну коробку тих смачних картопляних пластівців, які ти так любиш? У супермаркеті проходить розпродаж "два за один".
  
  
  "Якщо зможу", - сказав Сміт, вішаючи слухавку.
  
  
  Він кілька хвилин незримим поглядом дивився в лобове скло, намагаючись скласти частини головоломки воєдино. Його дружина впізнала обличчя чоловіка, який виходив із дому. І Сміт дізнався про ім'я. Ім'я не відповідало назві. Якщо тільки раптом подумав Сміт, місіс Сміт взагалі не знала імені цієї людини. Або це могло означати, що їх було двоє. Чоловік, якого бачила місіс Сміт, та цей Джеймс Черчвард.
  
  
  Підібгавши губи, Сміт закрив свій портфель і ковзнув за кермо. Він направив свою машину у напрямку санаторію Фолкрофт. Сонце сідало, але сьогодні треба було зробити набагато більше роботи. Комп'ютери Фолкрофта, можливо, і не містили жодних згадок про Джеймса Черчварда, але він знав, що десь є комп'ютер, який це зробив. І доктор Гарольд В. Сміт знав, що його комп'ютери знайдуть цей комп'ютер і отримають інформацію.
  
  
  Тепер це, безперечно, було справою першорядної ваги.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Римо мчав у темні джунглі, його очі автоматично компенсували глибшу темряву під прикриттям дерев. Він ковзав як привид, його взуті в мокасини ноги автоматично уникали сучків і ліан, що Римо не міг пояснити, тому що його очі були спрямовані не на землю, а на стежку перед ним, що заросла ліанами.
  
  
  "Рімо!" З придихом покликав Чіун.
  
  
  Римо роздратовано зупинився. Він вирішив, що гонитва буде легкою. І чим швидше вона закінчиться, тим швидше він зможе повернутися до чудових мовців дівчат.
  
  
  "В чому проблема?" вимагав відповіді він, уперши руки в стегна. "Не лізь уперед, як дурень, Римо", - попередив Чіун, зупиняючись поряд із ним. Він глянув на Римо з серйозним обличчям.
  
  
  "Що в цьому такого?"
  
  
  "І до чого такий поспіх?" Заперечив Чіун.
  
  
  "Я не хочу, щоб вони пішли", - сказав Римо, захищаючись.
  
  
  "І куди б вони вирушили? Ми на острові". Римо знизав плечима.
  
  
  "І не варто недооцінювати цих людей, Римо. У їхньому розпорядженні небезпечна зброя".
  
  
  "Давай, Чіуне", - сказав Римо, оглядаючись на всі боки. "Дубінки та кістяні ножі? Відомо, що я в два кроки опинявся між кулями при перехресному обстрілі з кулемета, чорт забирай. Жоден клоун у трусах з кори не зможе мене зганьбити".
  
  
  "Ні?" - спитав Чіун. "Тоді що це в тебе за лівою щокою?"
  
  
  "А?" Сказав Римо, повертаючись. "Це дерево. Ну і що?"
  
  
  "А що це там стирчить із дерева?"
  
  
  Римо придивився уважніше. Він побачив голкоподібний предмет, який виступає з грубої кори.
  
  
  "Ти маєш на увазі цей шип?" спитав він, вказуючи. Чіун похитав суворою головою.
  
  
  "Це не шпилька".
  
  
  "Звичайно, це так. Вона росте з дерева".
  
  
  "Якщо вона росте з цього дерева, - продовжував Чіун, - то вона росте у зворотному напрямку. Подивися ще раз, о хоробрий і дурний".
  
  
  "Хто ти... ?" Потім Римо помітив, що товстий кінець шипа стирчить назовні. Вістря було встромлено в кору.
  
  
  "Міна-пастка, так?" Сказав Римо.
  
  
  "Якщо ми подряпаємося про неї, ми помремо".
  
  
  "Тобі вже не допомогти, Римо. Це дротик від духової рушниці".
  
  
  "Духовий пістолет! Я нічого не чув".
  
  
  "Ось чому вони такі небезпечні. Цей промахнувся повз тебе на розмах долоні".
  
  
  "О", - сказав Римо тихим голосом. Він озирався на всі боки.
  
  
  "Тепер, коли ви просвітлені, ви прислухатиметеся до звуку людини, яка випускає дротики. Ви усвідомлюватимете крихітне цокання звуку, коли дротик встромляється в твердий предмет".
  
  
  "Чудово. Без проблем". Римо зібрався йти. Чіун утримав його твердою рукою.
  
  
  "Я не закінчив своє повчання, ви, хто думає, що танцювати на шляху гучних і великих куль - це все, що потрібно знати у світі про збереження свого життя".
  
  
  "Що там ще є?"
  
  
  "Питання. Справа ось у чому. Що станеться, якщо ви почуєте повітря, що видихається, але не цокання?"
  
  
  "Я ухиляюся?"
  
  
  "Ні, тому що на той час вже буде надто пізно".
  
  
  "Я шукаю дротики у своїй шкірі?"
  
  
  "Якщо ти проживеш так довго, то зможеш", - сказав Чіун з неприхованою огидою і раптово взяв ініціативу до своїх рук.
  
  
  "Схоже, я сам по собі", - пробурмотів Римо собі під ніс. Він примостився ззаду, його очі нишпорили на всі боки. Він рухався з більшою обережністю, його самовпевненість зникла.
  
  
  "Ми не слідуватимемо за ними", - сказав Чіун так тихо, що це міг бути шум вітру в черепашій траві. "Ми підемо в цей гай із привидами, де живуть ці дияволи в людській подобі".
  
  
  Римо, здивований запальністю слів Чіуна, поставив питання, яке, на його думку, було логічним.
  
  
  "Якщо залишити осторонь бізнес, чому ти маєш зуб на цих культистів?"
  
  
  "Я вважаю, вас не вчили про шанувальників восьминога в цих школах, де вони нічого не знали про Му".
  
  
  "Не зовсім".
  
  
  "Мешканці Заходу", - пробурмотів Чіун. Потім він заговорив. “Існує багато легенд про створення світу, Римо. У кожній країні є історії про те, як Верховний Творець створив всесвіт і тих, хто його населяє. Звичайно, корейська версія – єдина реальна історія, але у різних країнах розповідають інші історії”.
  
  
  Вони вийшли на галявину, залиту повним місяцем. Чіун сів навпочіпки, подаючи знак Римо наслідувати його приклад. Римо пішов.
  
  
  Поки карі очі Чіуна обмацували відкритий простір, він продовжував гучним голосом.
  
  
  “Так само, як землі розповідають свої історії про Верховного Творця, у них є історії про його протилежність. Тепер у деяких країнах ця протилежна істота безглуздо описується як людина з хвостом та козлиними рогами та копитами. Звичайно, це виходить за рамки розумного”.
  
  
  "Монахіні, які виростили мене, так не думали".
  
  
  "Вони, напевно, теж розповідали тобі смішні історії про ангелів".
  
  
  "Насправді..."
  
  
  Чіун жестом змусив його замовкнути. Потім він махнув уперед. Римо пішов за Майстром Сінанджу через галявину. Він помітив, що очі Чіуна були спрямовані в землю. Римо глянув униз. Він побачив заворушення – нерівні сліди ніг та вибоїни у пористій чорній землі, – які перетинали галявину. Чіун, очевидно, слідував за ними. По дорозі Римо помітив, що вони повернули убік. Але Чіун продовжував рухатися прямою.
  
  
  - Маленький батько, я думаю, ти... - почав Римо. Він так і не закінчив, бо дерева над їхніми головами здалеку високі пронизливі звуки. Пронизливий пташиний крик. Всупереч собі, Римо завмер.
  
  
  Майстер Сінанджу цього не зробив. Видавши свій відповідь крик, він відхилився убік. Його пальці з довгими нігтями піднялися, мов хижі пазурі. Пролунав м'який звук тканини, що рветься, і коли Римо зосередився на звуку, він побачив Майстра Сінанджу, що тримає безвільне тіло якоїсь істоти.
  
  
  Істота була чорною і маслянистою на вигляд. У нього була м'ясиста голова та дві ноги. Але звідусіль росли щупальця. Вони тремтіли, звисаючи до землі. Ця штука була великою, більше Чіуна.
  
  
  "Ісус Х. Христос. Що це?" Запитав Римо.
  
  
  "Мертва", - сказав Чіун. "Вона мертва". Він підняв її над головою, і Римо зрозумів, що тримає її не на долоні. Вона була підвішена до довгих смертоносних нігтів Чіуна. Пронзена.
  
  
  Чіун повільно нахилив руку, вивернувши зап'ястя так, щоб ця штука зісковзнула з його нігтів, не зламавши їх, як м'ясо зісковзує з виделки.
  
  
  Істота розміром з людини поширилася землі. Римо обережно наблизився до нього. Його шкіра мерехтіла в місячному світлі, блискуча і тремтяча, як у морської істоти. Але подекуди виднілися зелені пір'я, мокрі й обвислі. Там було трохи крові, і Римо здивовано побачив, що вона червона.
  
  
  "Вона справжня?" спитав він.
  
  
  "І так, і ні", - сказав Чіун. Він нахилився, і Римо майже зіщулився. Чіун відірвав голову тварюки. Вона волого приземлилася до ніг Рімо.
  
  
  "Маска?" Запитав Римо, піднімаючи її. Вона була слизькою. Але на місці голови було обличчя мовіанця з заскленілими очима.
  
  
  "Це маскування, яке вони використовують, щоб поширювати свій жах. Старий трюк".
  
  
  "Не така вже стара", - сказав Римо. "Коли я був поліцейським Ньюарка, мені ніколи не доводилося мати справу з підозрюваними, котрі вважали себе восьминогами".
  
  
  "Це старше за Ньюарка, старше навіть за Сінанджу. Стародавнє зло, яке довгий час вважалося вигнаним зі світу. Ця людина носила мантію Ранготанго, Восьминога з пір'ям, одного з посланців Ру-Такі-Нуху".
  
  
  "Є якесь відношення до Рікі-Тікі-Тавві? Або Рін-Тін-Тін?"
  
  
  Тихіше. Ру-Такі-Нуху - Ворог Життя. Багато людей знали його під різними іменами. Бо, як я вже казав тобі, Римо, у Верховного Творця була протилежність. Для моовіанців він був Ру-Такі-Нуху. Для корейців він був Са Мансанг, Втілення Мрії. Легенд багато, але джерело їх одне: восьминіг”.
  
  
  Крива посмішка Римо зникла. Він обшукав навколишні джунглі у пошуках інших нападаючих.
  
  
  - За старих часів Му, - продовжував Чіун, - Ру-Такі-Нуху також називали Захисником Небес. Бо було сказано, що Рутакі-Нуху прийшов із місця, де не було ні сонця, ні місяця, ні зірок. У ті дні світ був безплідною скелею. До наступу Ру-Такі-Нуху. Кажуть, що він упав з великої висоти, і при падінні його чорнильний мішечок урвався, вилив вміст. Те, що ми називаємо морем, - це чорнило Ру-Такі-Нуху. І коли Верховний Творець побачив, що зіпсувало його прекрасний світ, він закликав небо впасти і розтрощити Ру-Такі-Нуху. Але Ворог Життя був надто швидкий. Його щупальця потяглися вгору і зупинили небо, що опускається. І коли Верховний Творець побачив це, він вилив чарівне зілля в море, щоб Небесний Покровитель спав і не творив зла, І тому Ру-ТакіНуху спить, чекаючи кінця світу, коли він прокинеться і вип'є весь океан. Мувіанці вірять, що людське життя продовжуватиметься доти, доки щупальця Небесного Покровителя продовжують утримувати небо.
  
  
  "І ти смієшся з ангелів", - сказав Римо.
  
  
  - У давні часи, - продовжував Чіун, - були чоловіки і жінки, настільки злі, що вони намагалися за допомогою піснеспівів, ритуалів та інших способів скинути щупальця Ру-Такі-Нуху. Інші намагалися пробудити його раніше часу, сподіваючись досягти того ж жахливого результату”.
  
  
  "Не те щоб я купився на щось із цього, - зауважив Римо, - але який ідіот настільки шалений, щоб покінчити зі світом?"
  
  
  "Більшість із них були тими, кого ви б назвали підлітками".
  
  
  "О. Тепер це має сенс", - сказав Римо.
  
  
  "Вважалося, що останні із цих кретинів вимерли. І не всі вони були мувіанцями. Деякі були греками. Інші арабами. Там були навіть корейці, хочете вірте, хочете ні".
  
  
  "Я вірю в це".
  
  
  Чіун скорчив гримасу. "Ти б так і зробив. Ходімо, давайте вистежимо останніх із цих шанувальників восьминога до їхнього лігва і знищимо їхній вигляд раз і назавжди".
  
  
  Поки вони просувалися до південного берега, Римо замислився над іншим питанням.
  
  
  "Маленький батько, ти ж не віриш на всю цю нісенітницю про восьминога-демона, чи не так?"
  
  
  Пройшло багато часу, перш ніж Майстер Сінанджу відповів. "Якщо ми знищимо їх усіх, тоді нам не доведеться турбуватися про те, щоб відокремити правду від легенди".
  
  
  "Попався".
  
  
  "Тобто доти, доки Ру-Такі-Нуху не прокинеться", - додав Чіун. Римо не мав відповіді на це.
  
  
  Стежка в джунглях петляла між виноградними лозами та бан'яновими деревами. За їхнього наближення мавпа збігла на кокосову пальму. Вона хрипко заговорила з ними. Чіун щось пробурмотів йому у відповідь, і мавпа помчала геть.
  
  
  "Цікаво, що змусило його втекти?" Ліниво спитав Римо.
  
  
  "Я образив його матір", - сказав Чіун. І Римо подумав, що Майстер Сінанджу не жартує.
  
  
  Нарешті вони підійшли до краю плато, з якого відкривався вид на схил, що межував із білими пісками південного краю острова. Біля берега хвилі билися об блакитний кораловий риф. Ближче до суші виднілася покрита тінями пляма листя.
  
  
  "Ось!" Чіун прошипів, вказуючи.
  
  
  Римо дивився в темний простір. Його очі помітили коротке зіркоподібне мерехтіння вугілля, що догоряє. Потім воно зникло. Запах вогкості, який іноді витав у повітрі навколо будівлі, що згоріла, долинув до їхніх насторожених ніздрів.
  
  
  "Хтось щойно загасив вогонь", - прошепотів Римо.
  
  
  "Ми наближаємося без переваги раптовості".
  
  
  "І що тепер?"
  
  
  І внизу, в гаю, Римо почув серію тихих звуків. Пуф. Пуф. Пуф.
  
  
  "Дротики", - прошипів Чіун.
  
  
  Очі в Римо розширилися. Він помітив їх, що виходять із гаю. Вони здавались тьмяними плаваючими уламками, але коли вони досягли вершини свого польоту, на мить місячне світло пофарбувало їх сріблом. Готовий до негайної дії, Римо був вражений тим, як повільно, здавалося, рухалися дротики. Вони нагадали йому трасуючий вогонь, що піднімається з джунглів В'єтнаму, коли він пролітав гелікоптером над позиціями противника. Ні трасуючі кулі, ні дротики не здавалися небезпечними. Поки що вони не потрапили.
  
  
  Римо відчув, як щось засунули йому в руку. - Ось, - сказав Чіун. - Захист себе.
  
  
  Римо побачив, що тримає величезний аркуш каучукового дерева. Він миттєво зрозумів, що йому слід робити з ним.
  
  
  Коли дротики опустилися, він прикрив обличчя, роблячи хибний випад. Пролунали короткі клацання, швидкі та злісні.
  
  
  Краєм ока Римо побачив, як Чіун танцює з аркушем над головою. На його аркуші швидко виросли шипи. Римо спіймав другий залп. Земля перед ним також зазнала кількох ударів.
  
  
  Раптом пихкання припинилося. Римо перевернув свій лист. Він був усіяний дротиками. Жоден не пронизав його.
  
  
  "Тепер ти поважаєш свого ворога, Римо?"
  
  
  "Так", - похмуро сказав Римо. "Я думаю, вони вмочені в якусь отруту?"
  
  
  "Ні. Це шипи кам'яної риби. Вони постачаються попередньо отруєними".
  
  
  "Брррр", - сказав Римо. Він стикався зі смертю в глухих провулках і в дивних ситуаціях, але на цьому ізольованому, населеному демонами острові було щось майже надприродне в тому, наскільки випадковою може бути смерть. Ні звуку кулеметів, ні криків люті. Тільки тиха смерть із темряви. "Що тепер?"
  
  
  "Роби, як я", - проінструктував Чіун. Він перевернув лист так, щоб голки були спрямовані назовні. Римо наслідував його приклад. Майстер Сінанджу відвів свій лист назад, як тенісну ракетку, і відпустив із несподіваною силою. Римо посміхнувся і скопіював дію.
  
  
  Безшумні дротики дощем посипалися на гай.
  
  
  Римо прислухався до здивування. Жодних звуків не було. "Отрута діє досить швидко, так?" - сказав він. "У них немає часу крикнути".
  
  
  "Вони, мабуть, покинули гай", - з нещасним виглядом сказав Чіун.
  
  
  "Неможливо. У нас височина. Ми б їх помітили".
  
  
  "Підемо", - сказав Чіун, зісковзуючи вниз по прямовисній стіні плато.
  
  
  Внизу, в гаю, вологий запах диму дратував їхні легені. Гай був зарослою рослинністю, і Чіуну довелося нігтями прорубувати в ньому стежку. Він зробив це круговими рухами, як людина, що прибирає зі свого шляху павутину. За винятком того, що павутиння безшумно розпалося. Тут ліани та гілки джунглів затріщали і відлетіли, ніби на них напала молотарка.
  
  
  "Ти міг би допомогти", - крикнув Чіун у відповідь.
  
  
  "Мої недостатньо довгі", - сказав Римо. Але коли він показав свої руки, йому довелося проковтнути свої слова. Його нігті були набагато довшими, ніж зазвичай. Він знизав плечима і почав зрізати густу поросль.
  
  
  "Я збираюся знайти щось, чим можна їх обрізати", - пробурмотів він. "Вони сильно виросли під час подорожі". Чіун нічого не сказав.
  
  
  Незабаром вони підійшли до чогось, що Римо спочатку прийняв за величезне сухе дерево. Потім його жорсткі обриси змусили його зупинитися як укопаний. "Схоже на бога тики або щось таке", - пробурмотів він.
  
  
  "Це тотем восьминога. Погана річ".
  
  
  Римо обійшов навколо неї. У неї була велика морда з відкритим ротом, шість рук і зазубрений живіт. Ноги були короткими та короткими.
  
  
  "Це, очевидно, чоловік", - наголосив він.
  
  
  "Поклоняються восьминогу стурбовані сексом. Вони вірять, що, спарюючись певним чином, вони можуть розбудити Ру-Такі-Нуху своїми низинними криками".
  
  
  - До речі, про секс, - сказав Римо, - це правда, що говорять про мовианських дівчат?
  
  
  Чіун обернувся. "І що ж вони кажуть?"
  
  
  "Що вони... ти знаєш..."
  
  
  Чіун схилив голову набік. "Так?"
  
  
  "Е-е, вільна".
  
  
  "І що змушує тебе говорити такі наклепницькі речі?"
  
  
  "Те, як деякі з них дивилися на мене. І ти знаєш, яка репутація дівчат з острова Південних морів".
  
  
  "Якщо ти хочеш сексу, я б віддав перевагу твоїм американкам. Вони займаються цим менше, але отримують від цього більше задоволення".
  
  
  "Це не відповідь".
  
  
  "Це правда, яку ти не хочеш чути. А тепер ходімо". Чіун рушив уперед, підібравши спідниці, щоб вони не зачепилися за корявий підлісок.
  
  
  Вони підійшли до вогнища. Там було порожньо, якщо не брати до уваги залишків трапези. Місцевість була оточена гротескними божествами тики. Тут і там дротики, що впали, встеляли землю. Чіун ретельно зібрав і поховав усіх до одного.
  
  
  "Це неможливо", - сердито сказав Римо. "Вони не могли втекти. Ми весь час тримали все місце у полі зору".
  
  
  "Восьминогу, що поклоняються, дуже хитрі. Давайте знайдемо їх укриття".
  
  
  "Ти знаєш, де шукати?"
  
  
  "Звичайно. Вони дуже передбачувані. Що б не робив справжній восьминіг, вони роблять".
  
  
  Римо пішов за ним, порившись у пам'яті у пошуках звичок восьминога, описаних National Geographic.
  
  
  Він не здивувався, коли Чіун привів його до коралової печери біля підніжжя плато.
  
  
  "Думаєш, вони там?"
  
  
  "Ні, якщо я знаю шанувальників восьминога", - сказав Чіун, входячи.
  
  
  Увійшовши до печери, вони підійшли до басейну, оточеного коралами. "Вони спустилися ним", - пояснив Чіун. "Він приведе до відкритої води. Ти готовий слідувати за ним?"
  
  
  "Звичайно", - недбало відповів Римо. "Що там може бути внизу?"
  
  
  "Ру-Такі-Нуху, наприклад", - сказав Чіун.
  
  
  "Ха!" – сказав Римо. Але він не відчув своєї бравади.
  
  
  Чіун розправив довгі рукави і пірнув у воду. Римо скинув мокасини і пішов за ним, думаючи, що принаймні плавання позбавить його одяг від солоної вогкості.
  
  
  Вода була темною, коли Римо набув рівноваги. Але він міг погано бачити. Спідниці Чіуна майоріли перед ним, він ритмічно тремтів ногами.
  
  
  Римо вибрав розгонистий гребок, щоб триматися подалі від гострих виступів коралів. Що далі вони запливали, то темнішало. Але Римо знав, що це тимчасово. Вони прямували до моря. Місячне світло освітлювало відкриту воду.
  
  
  Але потім Римо втратив Чіуна з поля зору. Це сталося так раптово, що Римо на мить завмер, вирішивши, що забрів у бічний тунель. Потім щось мокре і важке торкнулося його зап'ястя.
  
  
  Мабуть, Чіуне, подумав Римо. Він простяг руку, і щось холодне обвилося навколо його руки.
  
  
  Римо схопився за неї іншою рукою і відчув слизьку жилу. Він потяг за неї, і його пальці натрапили на маленькі гнучкі подушечки. І в цей момент образ присосок восьминога спалахнув у його свідомості. У нього кров застигла у жилах.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Сміт затремтів.
  
  
  Він прибрав свої довгі тонкі пальці з клавіатури терміналу Фолкрофт, і вони справді затремтіли. Він прочистив горло, коли поліз у верхню праву скриньку столу за полегшенням.
  
  
  У ящику лежав набір антацидів у таблетованій, рідкій та спіненій формі, аспірин звичайної, подвійної фортеці та дитячий, а також п'ять пляшок алка-зельцер. За кілька хвилин Сміт вирішив, що головний біль турбує його більше, ніж виразка. Він витрусив три рожево-жовтогарячі дитячі таблетки аспірину і запив їх мінеральною водою зі свого офісного автомата.
  
  
  Він повернувся до екрану, потираючи місце між очей, де його окуляри лежали на переніссі і де, здавалося, був головний біль. Його руки знову були твердими.
  
  
  Екран дивився на нього у відповідь. Слово "ЗАБЛОКУВАНО" спалахувало і гасло зеленими літерами, що світилися.
  
  
  За всі роки роботи в CURE доктор Гарольд В. Сміт ніколи не стикався з такими витонченими методами відмови у доступі до комп'ютера. Він переглянув записи соціального страхування у пошуках даних про ім'я Джеймс Черчвард.
  
  
  Файл існував. Але він не міг у нього потрапити.
  
  
  Він увійшов до регіональних комп'ютерних банків IRS по всій країні. Він так і не дізнався, чи існує файл на цю людину, бо якимось чином його запити перевели на інший комп'ютер у невідомому місці. Індикатор на клавіатурі спалахнув, як сердите червоне око, попереджаючи Сміта про те, що його зонд відстежується у зворотному напрямку. Сміт поспішно вийшов із системи.
  
  
  Всі інші спроби отримати доступ до звичайних записів про Джеймса Черчварда натрапили на аналогічні відмови. Це було неймовірно. Начебто ця людина, хоч і була явно вказана в кількох банках даних, не існувала. Або не мав існувати. У всіх випадках не було навіть коду доступу, який дозволив би комусь, хто, ймовірно, був авторизований, отримати доступ до цих файлів. Це не залишило у Сміта жодних сумнівів. Ким би він не був, Джеймс Черчвард не був звичайною людиною. Ці програми були надто складними. Сміт розпізнав передачу зонда як сифон Мебіуса, програму, яку він сам розробив багато років тому для цілей ЛІКУВАННЯ. Очевидно, він мав справу з операцією так само складною, як і його власна.
  
  
  Збитий з пантелику нездатністю свого комп'ютера вирішити проблему, Сміт відправив термінал, що гуде, назад на робочий стіл. Звичайні ресурси лікування вийшли з ладу. Смітові залишалося покладатися лише з власний розум.
  
  
  Він мав потрапити до цього будинку. Якимось чином.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Спочатку Майстер Сінанджу прийняв чорноту за отвір печери. Потім він помітив, що краї були туманними та схожими на хмари. Чорнота поширювалася.
  
  
  Чіун виявив, що його огорнула чорнота, крізь яку не могли проникнути навіть очі, обізнані в синанджі. Чіун пошарив навколо, шукаючи Римо. Його учня ніде не було видно. Він не запанікував. Як і в Римо, у легенях у нього було достатньо кисню, щоб протриматися під водою понад годину. Але якщо те, що, як він підозрював, ховалося в цих водах, дістанеться Римо, години може виявитися недостатньо.
  
  
  Чіун поплив назад до останньої позиції Римо. Його руки малювали розгонисті візерунки перед обличчям. Його гребок служив йому одночасно захистом та сенсором. Він молився, щоб дістатися до Рима вчасно, тому що Римо був навчений боротися з багатьма істотами, але не з поплічниками Ру-Такі-Нуху.
  
  
  Римо відчув, як щупальця обвилися навколо його ніг, поділяючи їх. Він боровся. Зазвичай його сила дорівнювала силі практично будь-якого ворога-людини. Але під водою йому не вистачало важелів, необхідних більшості захисних технік синанджу. Він плавав у лещатах багаторукого монстра. Його вільна рука заплуталася. У темряві, яка, як він зрозумів, була створена чорнилом восьминога, Римо не міг сказати, чи потрапив він кудись. Він не мав орієнтирів. Його єдиною надією було дістатися коралового виступу.
  
  
  Але потім Римо відчув, як невидима слизова маса вже притиснулася до його грудей, і тисячі страшних образів заповнили його розум. Незважаючи на його підготовку, на його здатність придушувати страх, ця ситуація була настільки примітивною, що викликала фобії, що давно пригнічуються. Римо шалено бив кулаками. Восьминіг, що чіпляється, рухався разом з ним. Але він не міг струсити його. Він відчув, як присоски вчепилися в його голі руки, мов жадібні роти. Він відчув поряд із собою її тупий мозок, що обмірковує зародкові думки.
  
  
  Потім крізь чорнильну серпанку стало видно щось невиразне. Це було схоже на очищене від шкаралупи яйце. Римо дивився на нього і зрозумів, що воно дивиться у відповідь. Звісно ж, око восьминога. Одна думка про цю роздуту, зморшкувату голову так близько до його обличчя нервувала.
  
  
  Римо заплющив очі. Згадка про свої надто довгі нігті спливла в його голові. Римо порився у залишковому зображенні ока, що залишилося у його пам'яті.
  
  
  Він відчув, як щось жирне зібралося під нігтями, і знову згріб. Щупальці напружилися, і цього було достатньо. Римо було з чим боротися. Він раптом смикнув однією рукою. Щупальце чіплялося, але він відчув, що воно трохи послабшало.
  
  
  Потім щось тверде і шорстке врізалося йому в спину.
  
  
  Корал!
  
  
  Простягнувши руку, Римо схопився за виступ. Він вирівнявся і різко обернувся. Він відчув, що восьминіг рухається разом із ним. Відчувши, що він ударився об корал, Римо вдарив знову. Щупальці розвернулися і вдарили його по обличчю та руці, але цього було недостатньо.
  
  
  Римо вдарив руками. Він відчув, як вони врізалися в безкісткову голову. Він бив знову і знову, доки темна шкура не луснула. Тварина нарешті відпустила його. Потім Римо штовхав щосили, не знаючи і не дбаючи про те, в якому напрямку він пливе - прагнучи тільки забратися подалі від багаторукого жаху.
  
  
  Чіун швидше відчув, ніж побачив, як щось ковзнуло повз нього. Він вагався, його щоки надувались. Іноді він випускав бульбашки повітря. Після хвилинного роздуму він змінив напрямок. Попереду з мороку здалося слабке просвітлення.
  
  
  Коли Чіун знову зміг бачити, він побачив, що пливе за Римо. Футболка Римо була в лахмітті, а на руках і грудях виднілися червоні мітки. Вони розповіли історію зустрічі із Римо.
  
  
  Чіун знав, що краще не чіпати Римо в його теперішньому стані. Яким би самовпевненим не був Римо навіть у найнебезпечніших ситуаціях, це місце було для нього чужим. Чіун вирішив пропливти під водою і здатися Римо попереду, щоб краще заспокоїти його.
  
  
  Але це перестало бути можливим, коли Римо раптово змінив напрямок. Він кинувся на Чіуна.
  
  
  Чіун побачив вираз жаху на обличчі Римо. Він підплив до нього і взяв за плече, беззвучно вимовляючи одними губами слово "Що?".
  
  
  Римо вказав у відповідь. Чіун відштовхнув його, щоб подивитися. Їх була дюжина. Вони заповнили вузький тунель, їхні роти ковтали та пускали бульбашки. Їхні чорні очі не миготіли.
  
  
  Але Чіуна турбували не їхні риб'ячі морди. А схожі на бритву шипи, що покривали їх плескаті тіла. Кам'яна риба. І вони прямували у їхній бік. Позаду них Чіун побачив двох мувіанців, що посміхаються, плаваючих на місці. Поруч із ними дрейфував великий ротанговий кошик. Було ясно, що моовіанські шанувальники восьминога випустили кам'яних риб із кошика та відправили їх у смертоносну дорогу.
  
  
  Чіун відштовхнув Римо убік, даючи йому знак триматися подалі, а потім стрілою попрямував до кам'яної риби, як швидкий дельфін.
  
  
  Одна кам'яна риба попливла трохи попереду інших, і Чіун розправився з нею першим.
  
  
  Вказівним пальцем Чіун проткнув рибу через її відкриту пащу. Іншою рукою він поголив смертоносні шипи різкими блискавичними рухами.
  
  
  Миттєво кам'яна риба стала такою ж невинною, як гуппі, її шипи впали на підлогу тунелю, як викинуті зубочистки.
  
  
  Чіун швидко розібрався з наступними трьома.
  
  
  Ефект на кам'яних риб, що залишилися, був чудовим. Вони розвернулися і завиляли хвостами у протилежному напрямку. Моовіани побачили їхнє наближення. Вони втратили свої задоволені усмішки і полізли один на одного поспіхом забратися з дороги. Одному це вдалося. В іншого кам'яна риба заплуталася між ніг. Він боровся протягом короткого часу. З його відкритого рота вирвалися бульбашки, і він поволі опустився на підлогу.
  
  
  Чіун подав знак Римо. Римо відштовхнувся від коралової стіни і поплив слідом за Майстром Сінанджу. Тепер його обличчя було спокійніше.
  
  
  За поворотом тунелю стало світліше. Місячне сяйво. Тунель став вертикальним, і Чин зупинився під синьо-кораловим колодязем, поки Римо наздоганяв його.
  
  
  Коли Римо підійшов, він підняв очі якраз вчасно, щоб побачити, як дві босі ноги зникають із води. Ще дві кам'яні риби невтішно плавали.
  
  
  Чіун вказав на довгі нігті Римо. Римо ствердно кивнув головою. Це був не дуже рішучий кивок, але на його обличчі відбився гнів, що сподобалося Чіуну. Його страхи відступали. Вони пішли вгору.
  
  
  Чіун зробив свій перукарський трюк зі своєю рибою, для більшої переконливості проковтнув її, а потім подивився на Римо. Римо був схожий на людину, яка намагається зловити живу міну до своїх рук. Кам'яна риба злісно зігнулася. Римо ухилився. У розпачі він схопив її за хвіст і вдарив їм у корал. Приголомшена, риба мляво попливла.
  
  
  Чіун торкнувся Рима за плече і жестом наказав йому обережно йти за ним. Він підвів Римо до коралового входу в природний колодязь. Він зупинився під поверхнею і почав чекати. Довгий час нічого не відбувалося. Потім нерухому поверхню раптово порушило обличчя мувіанця. Чоловік глянув униз, щоб подивитися, що відбувається.
  
  
  Чіун затис ніс моовіанця двома пальцями і стягнув його у воду. Римо зламав йому хребет ударом по задній частині шиї. Моовіан затонув, як дохла морська зірка.
  
  
  Потім Чіун зробив серію складних рухів, які Римо витлумачив як "Піди поглянь".
  
  
  Римо кинув на Майстра синанджу запитальний погляд: "Хто, я?" погляд. Чіун кивнув головою.
  
  
  Римо неохоче виплив. Не встиг він виринути на поверхню, як відчув, як чиїсь руки обхопили його щиколотки, і він поплив поряд з Чіуном з розлюченим обличчям.
  
  
  Рухи Чіуна казали: "Бачиш щось?"
  
  
  Римо сердито похитав головою. Чіун посміхнувся і пішов нагору. Римо гнівався ногами, підводячись за ним. Коли він виринув на поверхню, Римо запитав: "Що це все означало?"
  
  
  "Я мав знати, що це безпечно".
  
  
  "І я був піддослідним кроликом?"
  
  
  "Тобі нічого не загрожувала. Я тримав тебе за кісточки".
  
  
  "І в мене мало не стався довбаний серцевий напад. Ти знаєш, через що я там пройшов?"
  
  
  "Ти зустрів дитину Ру-Такі-Нуху. І чому ти мовчиш? Можливо, не всі наші вороги чули тебе".
  
  
  "Ми розберемося з цим пізніше", - пообіцяв Римо, вибираючись із колодязя. Коли він підвівся, на ногах у шкарпетках утворилися калюжі.
  
  
  Чіун обтрусив спідниці кімоно від надлишків води. Потім він почав віджимати поділ.
  
  
  Вони були на кораловому рифі, який бачили раніше. Це було шалене нагромадження блакитних виступів і западин із білими прожилками, що лежали приблизно за тридцять футів від берега. Вони стояли на одному кінці, море за їхніми спинами та коралові гряди перед ними.
  
  
  "Коли це закінчиться, мені тиждень снуватимуться кошмари", - сказав Римо з гіркотою в голосі.
  
  
  "Тепер ви знаєте, чому восьминога називають ворогом життя".
  
  
  "Так, і нагадай мені написати співробітникам National Geographic неприємний лист".
  
  
  - Тихіше, Римо, - швидко сказав Чіун. Римо завмер. Його вуха налаштувалися на навколишнє оточення. Переважав плескіт хвиль об корали. Але за допомогою вибіркового налаштування Римо фокусував ці звуки доти, доки вони не перетворилися на віддалений фоновий шум.
  
  
  Почулися інші звуки. Легкі дихали. Серця билися спокійно, але голосно. Почулося булькання, в якому Римо розпізнав переміщення вмісту кишечника чоловіка.
  
  
  - Я нарахував їх дев'ять, - прошепотів Римо.
  
  
  "Ні, три".
  
  
  "Послухай ще раз. Дев'ять. Дев'ять сердець. Дев'ять пар легень".
  
  
  "Але супротивників троє. Повір мені, я знаю".
  
  
  І серйозність тону Майстра Сінанджу змусила Римо відчути трепет надприродного занепокоєння. До нього повернулися миготливі залишкові зображення його підводної сутички з восьминогом. Він струсив їх:
  
  
  Потім почувся скрегіт сандалів коралом. Звук був усюди навколо них. Вони були оточені.
  
  
  "Я ніколи не готував тебе до цього, сину мій. За це я жалкую. Але я думав, що цих шанувальників восьминога більше немає."
  
  
  "Ми можемо впоратися з ними", - хоробро сказав Римо. Але в його очах була знервованість.
  
  
  "Пам'ятай, що вони будуть використовувати страх, щоб підкорити дух твій, перш ніж спробують підкорити твоє тіло.
  
  
  - Ми синанджу. Ми можемо взяти їх, – дерев'яним голосом повторив Римо. І звук кроків і човгання сандалів присунулися ближче. Над вершиною виступу з'явилася голова. Вона була сірою і опуклою, з страшними очима, схожими на кулі. То була голова восьминога. Римо здивувався, що вона робить із води, коли поруч із головою з'явилася палиця з твердої деревини. Її тримала людська рука. Рімо вирішив, що це ще один шанувальник восьминога, що дереться по вершині коралового хребта. Але він рухався швидше, ніж людина має бути здатна повзти.
  
  
  Воно вийшло з-за гребеня. Воно було понад дванадцять футів заввишки.
  
  
  Потім, побачивши, що зробило її такою високою, Рімо голосно засміявся.
  
  
  "Подивися на цих дурнів", - крикнув він, показуючи. Він знову засміявся. Це було з полегшенням.
  
  
  Бо істота з головою восьминога була мувіанською людиною. Він сидів на плечах іншої людини, яка сиділа верхи на третьому, яка, у свою чергу, несла їх обох з дивовижною спритністю.
  
  
  "Це що, цирк Му?" Римо пирхнув. "Вони схожі на акробати".
  
  
  "Май повагу", - попередив Чіун. "Перед тобою ворог удвічі вищий за тебе, з трьома умами, здатними перехитрити тебе, і шістьма руками, якими можна битися. У минулі часи це була піраміда восьминога, що вселяла страх."
  
  
  "Якщо вони намагаються бути людиною-восьминогом", - зауважив Римо, - "у них не вистачає двох рук".
  
  
  "Вони також використовують свої ноги".
  
  
  "Я виправляюся. Тепер ти відійди. Я хочу цю монету для себе".
  
  
  "Мені потрібно розібратися із двома іншими".
  
  
  Римо озирнувся через плече. За ними піднімалася ще одна піраміда з восьминогів. Третя вилізла з моря, з неї капала вода. Вони розмахували своїми численними руками і видавали звуки, які нагадали Римо про сови. Кожна рука стискала зброю - кістяний ніж, бойову палицю чи духову рушницю.
  
  
  Римо націлився на свою людину - чи людей. Духова рушниця вистрілила із середнього компонента конструкції людини-восьминога. Місячне світло срібло його шлях. Римо з легкістю ухилився від нього.
  
  
  Він обігнув цю штуку серією неймовірних рухів. Опинившись позаду неї, Римо завдав удару ногою. Коліна нижнього підігнулися, і піраміда з трьох людей завагалася. Дубинка з твердої деревини впала на голову Римо, але він ухилився від удару. Ніж полоснув його, і він відскочив убік. По п'ятах за нею пронісся дротик, і Римо не мав часу помітити його. Він упав і перекотився.
  
  
  Коли він виринув, Римо моргнув. Чоловік знизу тепер був зверху. Він не бачив, як це сталося, але знав, що це правда. Він дізнався нижнього моовіаніна як одного із зрадників Гвардії Червоного Пера.
  
  
  Римо проклинав свою помилку. Йому слід було вдарити ногою по передній частині колінної чашки, щоб роздробити її. Він потрапив чоловікові у задню частину коліна, де природний рефлекс згинання поглинув удар. І тепер чоловік якимось чином помінявся місцями, тож його пошкоджене коліно не мало значення.
  
  
  Що ж, Римо не збирався знову повторювати цю помилку. Чіун розраховував на нього. Швидкий погляд показав Майстра синанджу, що балансує між двома незграбними групами, схожими на тотеми. Силует на тлі повного місяця був фантастичним видовищем. Начебто богики з Гаю Привидів ожили.
  
  
  Римо кружляв навколо свого ворога, але істота - Римо вже почав думати про нього як таке - продовжувало переміщатися разом з ним. Іноді вилітали дротики. Римо змушений був триматися на відстані, щоб мати можливість маневрувати. Щоразу, коли він наближався, вони намагалися притиснути його. Римо вже починав відчувати повагу до цих шанувальників восьминога.
  
  
  Майстер Сінанджу дозволив їм прийти. Жодного страху не торкнулося його серця. Не за себе. Він турбувався за Римо. Останнім майстром синанджу, який відбив атаку восьминога, був Лу. Він використав атаку Семенем, що вибухає. Тут це годилося. І ці шанувальники восьминога могли знати про ту знамениту битву та винайти захист. Вони мали сторіччя, щоб обміркувати це питання.
  
  
  Чіун дозволив демонам прийти за ним. При ясному світлі від них було легко ухилитися. Тварини видавали свої безглузді звуки.
  
  
  Палиця з твердої деревини обрушилася вниз. Рука Чіуна перехопила її. Дубинка розлетілася вщент. Удар припав по руці низької людини. Він завив у агонії, і звук цей був страшним.
  
  
  "Гей!" Чіун закричав, додавши свій власний жахливий звук. Піраміда з восьминогів позаду нього завмерла. Цього було достатньо. Чіун рушив до групи з пошкодженою кінцівкою.
  
  
  Його стрибок підняв його на висоту голови другої людини. Сандалія Чіуна торкнулася голови та знайшла опору. Друга сандалі штовхнула в один бік, його руки рубанули в інший. Середні кінцівки раптово випустили свою зброю, і пролунало ще одне виття. Чіун підплив до ватажка, який жалібно хникав.
  
  
  Чіун змусив його впустити духову рушницю, порізавши нігті. Рука відірвалася від зап'ястя, ринула кров. Рубаючий удар розтрощив протилежне плече.
  
  
  Чіун зіскочив на землю і розвернувся.
  
  
  Людина-восьминіг вив і верещав від болю. Його кінцівки слабо смикалися. Чіун доповнив симфонію їхньої агонії жорстоким ударом у пах.
  
  
  Найнижча людина впала від болю. Восьминіг розвалився на коралах, і, знову опинившись віч-на-віч з простими людьми - причому пораненими, - Майстер Сінанджу пройшов серед них, звільняючи їх мізки від черепів швидкими, ламаючими кістки ударами.
  
  
  Чіун гордо повернувся до людини-восьминогу, що залишився. "Ходімо", - насміхався він мувіанською. "Ти думаєш, що ти одна могутня істота, але я зроблю з тебе три трупи". Римо вирішив, що голови були слабкими місцями. Цього разу він уб'є людину знизу, а потім решта потрапить у зону досяжності його рук - все одно що руйнуватиме замок з піску.
  
  
  Якби тільки вони перестали видавати цей страшний звук. Це починало його дратувати.
  
  
  Римо зробив хибний випад ліворуч. Тварину перемістилося з вражаючою швидкістю. Це було так, ніби всі три мізки були з'єднані разом. Він перемістився праворуч і націлився на нижню голову.
  
  
  Несподівано істота розділилася на трьох людей. Римо відчув, як його рефлекси автоматично відреагували, щоб упоратися з новою ситуацією. Помилка. Але він нічого не міг з собою вдіяти. Ким би не були ці хлопці, вони мали спосіб ведення бою, що враховує підготовку до синанджи.
  
  
  Раптом Римо був оточений трьома мовіанцями, що розмахували кийками, і всі дивилися на нього, як сови. Він пошукав поглядом того, хто мав духовий пістолет. Він був єдиним, хто турбував Римо.
  
  
  Римо ухилився від дротика, що летить. Він наблизився. Потім духова рушниця перейшла в іншу руку, і з того боку полетів ще один дротик. Римо перемістився, і одна з ключок полетіла до нього.
  
  
  Він підпірнув під удар і перехопив зап'ястя чоловіка, використовуючи силу атаки мувіанця, щоб перевернути його.
  
  
  Чоловік ковзав коралом, але став на ноги з спритністю акробата. Раптом він стрибнув на спину людини з духовим пістолетом, а третій скочив зверху. Вони знову стали поруч і відновили свою шалену жестикуляцію, подібну до жестикуляції восьминога.
  
  
  Римо пірнув за коралову гряду. Йому треба було подумати. І він не отримає його, доки буде зайнятий ухиленням від дротиків.
  
  
  За коралом Римо розмірковував про сміховинність свого скрутного становища. Свого часу він пробирався крізь озброєні до зубів орди вбивць. Але ці циркові маніяки-мувіанці кинули його тікати. Римо був навчений справлятися з противниками поодинці чи групами - але з довбаними шанувальниками восьминога. Йому доведеться знайти інший підхід.
  
  
  Голова восьминога найвищого моовіанця раптово піднялася на гребінь над ним. Пролунало "Ху-ху-ху".
  
  
  І в Римо виникла ідея.
  
  
  Він піднімався гребенем, поки не опинився віч-на-віч з моовіанцем.
  
  
  "Бу!" Сказав Римо. І він ударив чоловіка в обличчя плоскою стороною долоні. Римо збив головну людину з людської піраміди і зайняв його місце.
  
  
  Це сталося так швидко, що середній моовіанець не знав, як реагувати. Поки він розмірковував, Римо вдарив його по маківці і відштовхнув убік.
  
  
  Чоловік на дні виявив, що оточений мертвими тілами своїх товаришів. Тоді чиї ноги були обвиті довкола його шиї? він замислився. Він звів очі. "Хууу?" сказав він.
  
  
  "Я", - сказав ворог з обличчям кольору молока. А потім подвійний кулак обрушився на його обличчя, і світ став спочатку червоним, як кров, а потім чорним, як чорнило восьминога. Або як смерть. Римо зістрибнув зі спини чоловіка. Його ноги торкнулися землі перед розплющеним обличчям мувіанця. Римо з гордістю обтрусив руки.
  
  
  "Нічого особливого, - сказав він, - коли опануєш". Він озирнувся у пошуках Чіуна. Майстер Сінанджу стояв у обрамленні сріблясто-чорної води. Він був у захисній позі, піраміда людей-восьминогів переслідувала його. Вони ширяли над кромкою води, на глибині багатьох футів. Римо побачив ще три тіла мувіанців, розпростертих неподалік.
  
  
  Майстер Сінанджу знав, що його учень досяг успіху в перемозі над своїми противниками. Його серце наповнилося гордістю. Тепер, разом, вони мали швидко розправитися з його останньою пірамідою шанувальників восьминога.
  
  
  "Рімо, до мене!" - покликав він.
  
  
  Римо підійшов риссю. І Чіун вирішив, що тут відбудеться остання битва між синанджу та культом восьминога Ру-Такі-Нуху. Було б краще, і про це найкраще прочитати в Книзі синанджу, якби майстер Чіун та його білий учень перемогли її. Він показав би Римо правильний метод атаки, і вони зробили це разом.
  
  
  "Поспішай, Римо", - крикнув Чіун, обмірковуючи, як описати цю останню сутичку у своїх сувоях. Можливо, краще було б не згадувати, що Римо був білим.
  
  
  "До чого такий поспіх?" Запитав Римо, як ні в чому не бувало приєднуючись до Майстра Сінанджу.
  
  
  Чіун глянув на нього.
  
  
  "Ти з глузду з'їхав? Залишився один із цих монстрів. Тут я покажу тобі найкращий спосіб перемогти його".
  
  
  "Притримай коней, Татусю", - сказав Римо.
  
  
  Піраміда восьминога раптово перестала розмахувати своїми численними кінцівками. Її звук, що гудів, почав затихати, як затихаючий вітер у дуплистому дереві.
  
  
  Римо підійшов до тварюки, не потрудившись підняти руки, щоб відбити удари, які, напевно, наслідували б. "Рімо!"
  
  
  "Так?" Запитав Римо, недбало повертаючись. Це було неймовірно. Невже Римо нічого не навчився у своїй битві? Ось так повернувшись спиною до зла.
  
  
  Чіун миттєво перейшов до дії, його сандалії загрукали по землі, руки потяглися, щоб відірвати Римо від небезпеки.
  
  
  Потім Римо обернувся і помахав прощанням піраміді восьминога. Безмовна істота помахала руками у відповідь. Це були слабкі маленькі стискання. Потім, підійшовши до неї, Римо штовхнув найнижчу людину в груди.
  
  
  Уся людина-восьминіг звалилася назад, як повалене дерево.
  
  
  Вона вдарилася об край коралової скелі і, не розбившись на окремих людей, шльопнулася вниз. Майстер Сінанджу заглянув через край у воду.
  
  
  "Вони не билися з тобою", - недовірливо промовив Чіун.
  
  
  "Як вони могли?" Запитав Римо. "Вони вже були мертві".
  
  
  "Вже?"
  
  
  І з задньої кишені Римо витяг духову рушницю. "Я взяв це у свого хлопця. Принаймні в одного з них".
  
  
  - Ти... Ти... - промимрив Чіун.
  
  
  "Вправно, так? Я подумав, навіщо зв'язуватися з ними? Ну, ти не збираєшся нічого сказати? Хіба ти не пишаєшся тим, як спритно я впорався зі своїм завданням?"
  
  
  "Гордишся?" Чіун зойкнув. "Ти знаєш, як це виглядатиме у Книзі Сінанджу? Це була остання битва з цими істотами".
  
  
  Обличчя Римо набуло ображеного виразу. "Чому мене має хвилювати, як це виглядатиме? Я їх отримав. Мертвий є мертвий".
  
  
  "Це було безглуздо. І ти використав зброю. Що скаже Верховний Му?"
  
  
  "Він скаже, що саме час. Він думає, що ти забув свою зброю".
  
  
  "Я принижений", - скривджено сказав Чіун.
  
  
  "Ти просто розлютований, тому що, коли ти напишеш у своїх безглуздих сувоях, як Сінанджу переміг останнього восьминогу, що поклоняється, всі заслуги дістануться мені".
  
  
  "Пес слави", - виплюнув Чіун.
  
  
  "Я знав це", - засміявся Римо. І сміятися було досить приємно після всього, що він пройшов.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Римо перестав з'єднувати бамбукові жердини.
  
  
  "Я думаю, тепер вона досить довга", - вигукнув він Чіуну. "Тоді принеси її сюди", - роздратовано сказав Чіун.
  
  
  Римо звалив жердину на плече. На його подив, він витримав.
  
  
  Сходило сонце. Рожеві промені фарбували Тихий океан. Тепер чути крики птахів. Не щебетає птахів Штатів, а какофонія птахів джунглів. Майни. Папуги. Крачки.
  
  
  Майстер Сінанджу перестав зв'язувати виноградною лозою руки одного з шанувальників восьминога в нього за спиною. "Віддай це мені", - сказав Чіун.
  
  
  Після того, як Римо передав жердину, Майстер Сінанджу підсунув його під зв'язані ноги чоловіка. Вона пройшла вгору по його спині, під зв'язаними руками, до наступної пари зв'язаних кісточок, а потім до наступних зв'язаних зап'ясток.
  
  
  Римо піднімав руки в міру необхідності, поки кінець жердини не зачепив роздроблений череп людини, що стояла зверху.
  
  
  "Це смішно", - сказав Римо вдванадцяте або тринадцяте, розглядаючи чудовисько, що лежить на землі.
  
  
  Усі дев'ять чоловік-восьминогів об'єдналися в одну величезну людину-восьминога. Римо був змушений повернути групу, яку збив у воду. З ними було легко поводитися, тому що вони завмерли в потрібному положенні через вплив отруєних дротиків.
  
  
  Але решту довелося збирати одного за одним, вправляти їхні кінцівки, а потім ламати, щоб вони були зафіксовані на місці. Це зробив Чіун. Він знав, як роздробити кістки та суглоби, щоб вони зрослися.
  
  
  "І що тепер? Наче я не можу здогадатися", - спитав Римо.
  
  
  "Прийми свій кінець. Я прийму свій".
  
  
  - На рахунок "три", - сказав Римо, нахиляючись. - Один два три. Підіймай!"
  
  
  Бамбукова жердина застогнала, але витримала. Тіла звисали з нього, як зарізані курчата. Мови вивалилися. Деякі очі дивилися заскленілим поглядом.
  
  
  "Тепер, обережно, - сказав Чіун, - повертайся до палацу".
  
  
  "Могутні мисливці повертаються, так?"
  
  
  "Нічого не говори про духову рушницю", - сказав Чіун кислим голосом.
  
  
  Вони попливли до води, хлюпаючи вглиб острова і через джунглі. Мертві голови мов підстрибували, як перестиглі фрукти. Вони зупинилися, щоб підібрати інші тіла, які вони знищили шляхом, безцеремонно зваливши їх поверх інших. Коли вони наблизилися до села, Чіун наказав зупинитися.
  
  
  "Поклади це", - наказав він.
  
  
  "Стомився, тату?" Дбайливо запитав Римо.
  
  
  "Не будь смішним", - заперечив Чіун, приєднуючись до Римо перед їхньою ношею. "Я - правлячий майстер. Мені випала честь увійти до села першим".
  
  
  "О", - сказав Римо. "Думаю, для мене це означає задню частину автобуса". І, не кажучи більше жодного слова, він зайняв місце Чіуна на кінці бамбукового жердини.
  
  
  Коли вони в'їхали на околицю села, Чіун почав звати голосним голосом.
  
  
  "Повстаньте, о діти Му. Подивіться, що приніс вам Сінанджу. Вам більше не потрібно боятися темряви. Бо останній із синів Са Мансанга, відомий вам як Ру-Такі-Нуху, переможений! Повстаньте, про діти Му, щоб вітати новий день і золоту еру".
  
  
  Діти першими висунули голови із трав'яних хатин. Потім дорослі. У палац послали гінців, і Чіун посміхнувся.
  
  
  Здивовані голоси посилилися, побачивши круглі червоні мітки від присосок, що прикрашали груди і руки Римо. "Ру-Такі-Нуху!" - прошепотіли вони. "Білий бився з Ру-Такі-Нуху і залишився живим!"
  
  
  Коли вони нарешті прийшли на бенкетне коло перед Королівським палацом, Верховний Му стояв в очікуванні, схрестивши руки на грудях. Його дочка крутилася поруч із ним.
  
  
  Стражники з червоними перами виступили вперед, коли Римо і Чіун опустили свою ношу. Вони тицяли в трупи списами, шукаючи ознак життя.
  
  
  "Усі мертві", - доповів один Верховному Му. Верховний Му підійшов до Майстра Сінанджу. "Ти приніс мені дванадцять убивств, і дванадцять - це число, яке зрадник королівського жерця присягнув, що служив Ру-Такі-Нуху. Культу восьминога більше немає. Ти дотримав свого слова, Майстер Синанчу, і повністю заслужив належний тобі гонорар".
  
  
  "Виплачується на першу вимогу", - сказав Чіун.
  
  
  "Я радий зберегти її для вас у королівській скарбниці на весь час вашого перебування", - запропонував Верховний Му.
  
  
  "І я приймаю", - сказав Чіун зі швидким поклоном.
  
  
  "Вся гостинність Му належить вам".
  
  
  "Мій... Ми з рабинею втомилися. У нас була довга подорож, і ми багато їли цього вечора. Нам потрібен відпочинок. Усього кілька годин".
  
  
  "Ходімо, в моєму палаці приготовлені кімнати. Долла-Дрі, покажи Римо його кімнату. Я особисто проводжу Майстра Сінанчу в його покої".
  
  
  "Ще раз привітайте", - сказав Римо, коли Лоу Му підійшов, щоб узяти його за руку.
  
  
  "Ти розповіси мені, як ти переміг їх, перш ніж заснеш?" спитала вона, захоплюючись червоними мітками на його руках.
  
  
  "Звичайно", - сказав Римо.
  
  
  "Не вір усьому, що він говорить", - попередив Чіун. "Він спробує привласнити собі більше заслуг, ніж йому належить".
  
  
  "Ні, я не буду", - сказав Римо, підморгуючи у відповідь на Низьке Микання. "Чіун допоміг. Трохи".
  
  
  І Римо поспішив у палац, випереджаючи потік лайки Чіуна.
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Йшов дощ, коли літак доктора Гарольда В. Сміта приземлився в аеропорт Бостону Логан.
  
  
  Він десять хвилин чекав біля підземного виходу із терміналу B безкоштовного автобуса MBTA до зупинки метро Синьої лінії. Він проїхав на гуркітливому поїзді п'ять зупинок до Урядового центру, піднявся сходами і пересів на тролейбус Зеленої лінії, проїхавши на ньому одну зупинку до Парк-стріт. Дощ перейшов у похмуру мряку, коли Сміт з'явився на розі Тремонт-стріт та Парк-стріт на околиці Бостон-Коммон. Він йшов Тремонт-стріт.
  
  
  Офіс Майкла П. Бранта знаходився над антикварною книгарнею на Уест-стріт. Насилу піднявшись по брудних сходах, Сміт виявив порожню приймальню.
  
  
  Він постояв мить, невпевнено стискаючи свій портфель. Він витер дощову воду зі своїх окулярів без оправи. Він прочистив горло.
  
  
  Внутрішні двері відчинилися, і чоловік із квадратним обличчям, схожий на холодильник, у синьому костюмі з саржі, висунув неголене підборіддя.
  
  
  "Ви містер Браун?" спитав він.
  
  
  "Так", - збрехав Сміт.
  
  
  "Ви більше схожі на містера Грея. Але все одно заходьте. Вибачте за секретарку. Я послав її за патронами. У мене начебто закінчилася моя остання справа".
  
  
  Увійшовши, Сміт помітив, що кабінет був захаращений. Папір переповнював кошик для паперів. Вікно було вкрите шаром бруду, з якого відкривався вид на ряд сірих будівель, настільки непоказних, що їх можна було б намалювати на склі байдужим художником.
  
  
  Майк Брант упав за свій стіл. Його дерев'яний стілець голосно заскрипів. Гарнітура виглядала так, ніби її колись обслуговували у середній школі. Він відкинувся назад і поклав брогани тридцять третього розміру на стіл, показавши Смітові колір свого лівого шкарпетки через дірку в підошві. Він був білий. На стіні позаду нього висіла тканина в рамці з написом: "Коли сумніваєшся, бий по м'ячу, Банте, або стріляй на поразку". Це було зроблено вістрям голки.
  
  
  "Я перейду прямо до справи", - сказав Сміт, химерно сідаючи на вініловий стілець, поклавши портфель на коліна.
  
  
  "Я не беру плату за початкову консультацію", - сказав Брант, проводячи зубочисткою по нігтях. Він насипав невелику купу сірого попелу на робочий стіл. "Якщо тільки ви не наймете мене. Потім я намагаюся занести її кудись у видаткову відомість. Він обеззброююче посміхнувся.
  
  
  "Так. Що ж, у мене є справа, з якою може впоратися тільки людина вашої професії".
  
  
  "У тебе є злочин, у мене є час", - співав Брант.
  
  
  "З мого будинку вкрали важливу особисту річ. Я знаю, хто її вкрав, і я знаю, де мешкає ця людина".
  
  
  "І ти хочеш її повернути?"
  
  
  "Так. Це досить важливо для мене. Поліція каже, що нічого не може зробити. Моїх підозр недостатньо, щоб вони допитали цю людину".
  
  
  "Добре, я клюну. Чого не вистачає? Фамільних коштовностей? Родимої плями Горбачова? Бермудського трикутника?"
  
  
  Сміт вагався, роздумуючи, чи не слід йому зобразити слабку усмішку. Він вирішив, що ні. Йому ставало не по собі з цією людиною, яка, здавалося, нічого не приймала всерйоз. Хіба не хоче працювати? Комп'ютери Сміта видали його ім'я як одного з найменш успішних приватних детективів на Північному Сході. Звісно, такій людині відчайдушно потрібні клієнти.
  
  
  "Це чайний сервіз", - нарешті сказав Сміт.
  
  
  Брант скептично глянув на Сміта. "Чайний сервіз?" сухо спитав він.
  
  
  "Стерлінг. Вона належить моїй сім'ї понад сто років. Вона має величезну сентиментальну цінність".
  
  
  "За моїми цінами вам краще було б перейти на каву".
  
  
  "Це сімейна реліквія", - уперто сказав Сміт.
  
  
  "Бує всіх видів", - лаконічно сказав Майк Брант.
  
  
  "Цю людину звуть Джеймс Черчвард. Він живе за адресою: Ларчвуд Плейс, 334, Рай, Нью-Йорк. Я випадково знаю, що на цьому тижні він поїхав у відпустку, але не знаю куди. Це був би ідеальний час, щоб обшукати його я взяв на себе сміливість виписати чек на вашу звичайну одноденну плату.Сміт почав підніматися, тримаючи чек у руці.
  
  
  "Вау! Я казав, що беру цю справу на себе?"
  
  
  "Ні. Але це не складне завдання. Простий злом".
  
  
  "Злами незаконні".
  
  
  "Так, я знаю. Але мені більше нікуди звернутися. І я зрозумів, що люди вашої... ах... професії постійно виконують таку роботу".
  
  
  "Так, але це не означає, що Майк Брант опускається так низько. Гей, ти можеш не знати цього з його офісу, але в мене є докори совісті. Десь. Може, в тій картотечній шафі. Під буквою С, якщо я знаю свого секретаря.
  
  
  "Що ж, тоді я більше не витрачатиму ваш час", - сказав Сміт, знову починаючи підніматися.
  
  
  Майк Брант підняв руку, схожу на окіст.
  
  
  "Пригальмуй, хлопче. Давай подивимося, якого кольору твої гроші". Сміт передав чек. Брант вивчив його.
  
  
  "Грошовий переказ?" із сумнівом перепитав він.
  
  
  "Звичайно, я не хочу давати вам нічого, що могло б привести до мене".
  
  
  "Мабуть, це не вперше, коли хтось йде з твоїм чайником. Тобі справді слід ховати його, коли приходять гості". Брант прибрав ноги зі столу та сів. "Добре. Отже, що станеться, якщо мене заарештують?"
  
  
  "Я подбаю про тебе в цьому випадку".
  
  
  "Пов'язаний, так? Я прийняв тебе за мафіозі з тієї хвилини, як ти увійшов".
  
  
  "У мене є політичні зв'язки", - роздратовано сказав Сміт.
  
  
  "Занадто багато потенційної суєти через паршивий чайний сервіз".
  
  
  "Вона має сентиментальну цінність", - повторив Сміт, подумавши, що, можливо, йому слід придумати щось вишуканіше, ніж чайний сервіз. Але щось надто цінне може спонукати таку людину, як Брант, задуматися про крадіжку з дому інших цінностей.
  
  
  "Це так? Давай, Браун. Викладай. Ніхто не кладе готівку вперед за чайний сервіз. Що в ньому? Діаманти? Золото? Точне місце розташування скарбу Чорної Бороди відбито у філіграні? Ви можете сказати мені.
  
  
  "Це чайний сервіз", - наполегливо повторив Сміт. "І якщо вас це не цікавить, ми дарма витрачаємо час один на одного".
  
  
  "Ось що я тобі скажу, Брауне. Я погоджуся на цей маленький хитрощі. Винятково заради сміху, ти розумієш. Може, мені пощастить, і твій друг повернеться, поки я буду в будинку".
  
  
  "Чому це має бути успіхом?" Запитав Сміт, його голос був сповнений жаху.
  
  
  Саме в цей момент зовнішні двері з гуркотом відчинилися, і стукіт високих підборів сповістив про вхід секретарки Майкла Бранта. Блондинка років тридцяти із зачіскою "вулик" просунула голову в кабінет.
  
  
  "Тримай, шеймусе", - сказала вона, кидаючи коробку на порожній стіл. Майк Брант схопив її і струснув. Блискучі латунні патрони розсипалися по столу, як вередливі кульки.
  
  
  Майкл Брант дістав з кобури поношений револьвер 38 калібру і почав набивати гільзи в барабан. Коли він закінчив, він відповів на запитання Сміта з кривою усмішкою.
  
  
  "Можливо, я потраплю в перестрілку".
  
  
  "Ти не став би", - прохрипів Сміт.
  
  
  "Звичайно, він би так і зробив", - криво посміхнувся секретар, зачиняючи двері.
  
  
  "Можливо, мені слід побачитися з кимось ще", - почав Сміт. "Я не хочу жодних непотрібних ускладнень. Це має бути зроблено таким чином, щоб домовласник не знав про проникнення".
  
  
  "Занадто пізно, приятель", - сказав Майк Брант, висуваючи ящик столу і ставлячи пляшку "Старого містера Бостона" перед його обличчям. Потім з'явилися дві чарки. "Я вже витратив твої гроші. Чому б нам просто не випити за наші нові ділові стосунки".
  
  
  "Ні, дякую", - сказав Сміт. "Мені потрібно йти. Номер, за яким зі мною можна зв'язатися, вказано у чеку".
  
  
  "Добре", - сказав Майкл Брант, знімаючи зубами кришку і випльовуючи її на стіл. "Я ненавиджу пити з клієнтами. Зазвичай для мене це означає менше випивки". Потім він продовжив пити з пляшки. Коли він закінчив його вирвало.
  
  
  Сміт покинув офіс, почуваючись дуже погано. Коли він вийшов надвір, йшов дощ. До метро було три квартали пішки, і Сміт згорнув плечі, захищаючись від дощу. Таксі проїжджали повз обох напрямках, але Сміт зневажав їх. Таксі коштувало кілька доларів, а поїздка на метро назад до аеропорту, навіть із двома пересадками, коштувала лише шістдесят центів.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Римо прокинувся від дивного шарудіння.
  
  
  "Вставай, лінивий слимака", - сказав знайомий писклявий голос. І Чіун увійшов до кімнати.
  
  
  "Хтось вкрав твій одяг?" Запитав Римо, підводячись на лікті. "Чи ти просто став тубільцем?"
  
  
  Чіун випнув свої худі груди. "Тобі не подобається цей подарунок від Верховного Му?" Він розправив спідниці. Вони були зроблені зі ротангових смуг, сплетених разом з рослинним волокном. Поверх її на ньому була блузка з бавовни пшеничного кольору грубої в'язки. Ансамбль завершували рукави з розтрубами, скопійовані з його кімоно.
  
  
  "Це новий ти", - сказав Римо, сідаючи на підстилці біля ліжка. Він натягнув свої тверді штани. Він залишив свою лахміття у вигляді футболки. "Котра година?"
  
  
  "На Му час тече по-іншому, але ти проспав майже шість годин. Ти хворий?"
  
  
  "Ні", - ухильно відповів Римо. "Мені просто захотілося спати".
  
  
  "Нас закликають до Акуля Трону. Ідемо". Римо потягнувся за черевиками, потім зрозумів, що залишив їх у Гаї Примар. Він натягнув шкарпетки. Зараз зійде. Коли він устав, то помітив, що його нігті стали ще довшими, ніж раніше, майже вдвічі довшими, ніж він пам'ятав минулої ночі. Він потер обличчя. Йому теж треба було поголитися. Він нагадав собі запитати Чіуна про те, щоб роздобути мовний еквівалент перукаря.
  
  
  Римо з оголеними грудьми пішов за Чіуном лабіринтом кам'яних коридорів у центральну кімнату.
  
  
  Стражники стояли зовні відчиненими дверима, всередині та в кожному кутку кімнати, як побачив Римо, увійшовши. Чіун схилився перед Верховним Му, який сидів на своєму низькому троні з акули. Низький Му сидів праворуч від нього, на ще нижчому табуреті. Зліва був порожній табурет, який, як припустив Римо, належав покійному королівському священику.
  
  
  "Моя варта з Червоного Пера повернулася з прочісування острова", - сказав Верховний Му без передмов. "Обідрані трофеєм, який ти поклав до моїх ніг, вони навіть наважилися увійти в Гай Примар. Вони не знайшли живих людей ні там, ні деінде. Справжнім я проголошую сьогодні наступ ери без шанувальників восьминога".
  
  
  "Сінанджу радий служити", - просто сказав Чіун.
  
  
  "Повна оплата буде запропонована вам після вашого прощання з Му. Прощання, про яке я та моя дочка просимо, відбудеться не скоро".
  
  
  "Я ще не обговорював це з Римо", - сказав Чіун.
  
  
  "Насправді ми не можемо затримуватися надовго", - сказав Римо по-мовіанськи. Високий Му спохмурнів. Низький Му ахнув.
  
  
  - Римо має на увазі, - поспішно вставив Чіун, - що ми маємо обов'язки в іншому місці. Інші клієнти. Ніхто з них не такий щедрий, як ти, звісно. Але це не означає, що ми не можемо пройти проміжок, скажімо, в один місяць на Му.
  
  
  "Хай буде так", - сказав Верховний Му, пом'якшившись. "Повня ознаменувала кінець культу восьминога. На наступному місяці ти підеш - якщо до цього не передумаєш".
  
  
  "На Му все можливо", - сказав Чіун, кланяючись.
  
  
  "У вас є якісь побажання?"
  
  
  "Мій син ще не снідав. Я хотіла б приготувати для нього його улюблену страву. Мені знадобляться лимони та яйця".
  
  
  "І мені не завадило б щось для моїх нігтів і бороди", - додав Римо, показуючи свої руки.
  
  
  Чіун з цікавістю глянув на руки Римо.
  
  
  "Тобі слід було зрізати їх до того, як ми покинули Америку", - сказав він собі під ніс.
  
  
  "Я думав, що так", - парирував Римо.
  
  
  І Чіун дозволив собі легку задоволену посмішку. Вони знаходилися в королівській їдальні, кімнатці без даху в одному з кутів палацу, коли куховарка топлес принесла котелок, що димить, яєчно-лимонного супу. Римо з полегшенням побачив, що цього разу це була не стара жінка з бенкету, а миловидна дівчина.
  
  
  Він сказав: "Ола". Дівчина сором'язливо посміхнулася і почала наповнювати дерев'яну миску.
  
  
  Увійшла інша дівчина з жменею предметів. Римо побачив пару кістяних ножів та камінь розміром із кулак.
  
  
  "Що це за штука?" спитав він, пробуючи суп.
  
  
  "Ти просив це", - відповіла дівчина, опускаючись на коліна біля його ніг. Вона взяла одну з рук Римо та критично оглянула нігті. Кухар узяв один із ножів, що залишилися, і підійшов до Римо з іншого боку.
  
  
  "Схоже, на мене чекає моовіанська версія гоління і манікюру", - сказав Римо, відсуваючи тарілку з супом убік.
  
  
  Чіун насупився. "Не забудь свій суп", - рівним голосом сказав він, повертаючи миску під ніс Римо.
  
  
  "Це може почекати", - сказав Римо, не зводячи очей з навислих над ним звивистих тіл. Він помітив, що вони також приємно пахли. Як кокоси.
  
  
  "Ні", - раптом сказав Чіун. "Інша справа може почекати. Киш, киш!" - Сказав він дівам. "Приходьте пізніше. Мій син провів важку битву і потребує поповнення своїх сил".
  
  
  Дівчата-тубільки вибігли з кімнати босоніж. "Гей! Що з тобою?" Запитав Римо.
  
  
  "Спочатку ти маєш поїсти. Наберись сил".
  
  
  "Мені подобається встановлювати свої власні пріоритети", - пробурчав Римо, з нещасним обличчям спостерігаючи, як дівчата тікають коридором.
  
  
  "Їж", - сказав Чіун.
  
  
  Римо неохоче приступив до супу. Спробувавши кілька разів, він жадібно поглинав його, забувши про дівчат з Moo.
  
  
  "Здається, я не можу насититися цим матеріалом", - сказав він.
  
  
  - Я накажу курям продовжувати несушку, - ввічливо сказав Чіун, - щоб ви не вибігали на час нашого перебування тут.
  
  
  "Ми не можемо залишатися тут цілий місяць", – запротестував Римо.
  
  
  "Нам належить відпустка. Це буде вона".
  
  
  "Що, якщо ми знадобимося Сміту?"
  
  
  "Тоді він зможе закликати нас, як завжди".
  
  
  "Як? Тут немає жодних телефонів".
  
  
  "У чому це моя вина?" Чіун пискнув. “Згідно з моїм контрактом, мені дозволено відпочивати там, де я захочу.
  
  
  "Сміт буде дуже засмучений", - попередив Римо.
  
  
  "Нехай він засмучується. Якщо він скаржитися, я скажу йому, що він не єдиний гідний імператор у світі. Він має суперника, Верховного Му".
  
  
  "Я не думаю, що він оцінить це. І що відбувається після тридцяти днів?"
  
  
  "Хто може сказати?" Лукаво помітив Чіун. “Тридцять днів – це довгий термін з цього моменту. Ми живемо у світі невизначеності. Все можливо. Му якось потонув. Можливо, Америка буде наступною. Тоді ви подякуйте мені за те, що я привів вас у цю прекрасну країну”.
  
  
  "Мрій далі", - сказав Римо, беручись за другу тарілку. Після того, як він закінчив, Римо сказав: "Добре, передзвони дівчаткам".
  
  
  "Для чого?"
  
  
  "За це", - сказав Римо, показуючи свої нігті завдовжки майже півдюйми.
  
  
  Чіун узяв руки Римо у свої. "Якщо ти дозволиш їм рости, скоро вони загинатимуться всередину, як у мене".
  
  
  "Не цікавлюся", - відрізав Римо, забираючи руки.
  
  
  "Чому б і ні? Зараз ми на Му. У тебе більше немає твого жалюгідного виправдання, щоб не відрощувати їх довгими".
  
  
  "Чіун, передбачається, що я агент свого уряду. Я мушу, так би мовити, злитися з місцевими".
  
  
  "Тепер, коли ти на Му, ти можеш злитися з уродженцями Мувії".
  
  
  "Я також не бачу людей з довгими нігтями на Moo".
  
  
  Я теж. Але там, де ми зараз знаходимося, абсурдна манія секретності імператора Сміта не діє. Ми ходимо цією землею, відомі тим, хто ми є, нами захоплюються за нашу роботу і шанують наші навички. Носи свої нігті з гордістю, Римо. Хто знає, можливо, вони тобі сподобаються.
  
  
  "Жодних шансів", - гаркнув Римо, хапаючи гострий ніж. Він атакував свою ліву руку зазубреним лезом. Лезо встромилося, і Римо почав люто різати. Здійнявся пил. Римо зробив паузу. На жаль, він побачив, що цвях був цілий. І ніж втратив своє вістря.
  
  
  "Гей!" - Сказав він, підводячи очі. Він зауважив, що Чіун, схилившись над його плечем, уважно спостерігає. "Подивися на це".
  
  
  "Ах, напрочуд міцна".
  
  
  "Ти жартуєш? Цей ніж - жарт".
  
  
  "Я мав на увазі цвях".
  
  
  "Можливо, я зможу знайти металевий ніж".
  
  
  "Не на Му. Весь метал беремо для монет та прикрас. А ти зіпсував ніж із найтоншої кістки".
  
  
  Римо глянув на ніж. Він був білим та відполірованим. І більше фута завдовжки.
  
  
  "Цікаво, що за звір у них на острові, щоб зробити такий довгий ніж?" він замислився.
  
  
  "Найжорстокіша, найнебезпечніша", - сказав Чіун.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Чоловік".
  
  
  Римо випустив ніж. "Це людська кістка?" спитав він.
  
  
  Чіун підняв її. "Так, і, судячи з свіжості, я б сказав, що вона зроблена з стегнової кістки одного з шанувальників восьминога, якого ми перемогли минулої ночі".
  
  
  "Вони використовують людську кістку для ножів?" Приголомшено перепитав Римо.
  
  
  "Тихіше, Римо. Скільки разів я казав тобі ніколи не критикувати методи ведення справ іншої імперії?"
  
  
  "Але людська кістка. Це варварство".
  
  
  "Тобі легко це говорити, тобі, що прийшов з країни, де все марно витрачено. Чи знаєте ви, що в мене є пароварка, повна відмінних зубочисток, які необережні офіціанти намагалися викинути просто тому, що ними одного разу користувалися?"
  
  
  "Вони були зроблені для одноразового використання. Повторно використовувати зубочистки антисанітарно".
  
  
  "Їх можна прати. На Му зубочистки передавалися б із покоління до покоління людьми, які знають ціну власності".
  
  
  "Я здаюся", - сказав Римо. "Якщо ви мене вибачте..."
  
  
  "Куди ти прямуєш?"
  
  
  "Я залишив свої черевики там, у гаю".
  
  
  "Ти зможеш забрати їх, коли ми підемо - якщо ми підемо".
  
  
  "Ніяких "якщо". Ми їдемо. За місяць".
  
  
  "Перш ніж витрачати час, оглянь свої ноги".
  
  
  "За що? Нога спортсмена?"
  
  
  Коли Чіун не відповів, Римо сів і стягнув шкарпетку. Нігті на ногах у нього були дуже довгі. Занадто довгими, щоб поміститися у взутті.
  
  
  "Чорт!" - сказав він. "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Можливо, я екстрасенс", - сказав Чіун із посмішкою.
  
  
  "Я все одно йду за своїми черевиками", - сказав Римо, натягуючи шкарпетку та вилітаючи за двері.
  
  
  "Я приєднаюся до тебе".
  
  
  "Вчини як знаєш", - прогарчав Римо.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Римо вийшов на сліпуче тропічне сонце палацового двору. Двір був порожній. Попіл від бенкету майорів на вітрі. У повітрі лунали запахи м'яса. Вони ображали чутливі ніздрі Римо.
  
  
  Чіун матеріалізувався поруч із ним. "Де всі?" Запитав Римо.
  
  
  "Працює, звісно".
  
  
  Римо насупився. "Я думав, острів'яни живуть життям Райлі".
  
  
  "Хто такий Райлі?"
  
  
  "Плід чийоїсь уяви. Чому люди повинні тут працювати? У них є сонце, стільки фруктів та риби, скільки вони тільки можуть побажати. Це місце - рай".
  
  
  "Підемо", - сказав Чіун.
  
  
  "Я хочу повернути свої черевики", - сказав Римо.
  
  
  "Те, що я маю тобі показати, знаходиться на шляху до твоїх дорогих туфельок".
  
  
  Римо знизав плечима. Він мовчки пішов за Чіуном, коли той почав говорити. Від джунглів навколо них виходила приємна тепла пара.
  
  
  "Я чув, як ти говорив про Му з погано прихованим глузуванням у голосі. Ти думаєш, Му маленький?"
  
  
  "Вона маленька".
  
  
  "Колись вона була більшою".
  
  
  "Тримаю парі, старовині Му теж не було про що кукурікати, інакше чому б про це ніхто не почув?" Чіун зупинився і різко обернувся.
  
  
  "Сінанджу чув про це. І нація, на яку Дім Сінанджу дивиться з прихильністю, не потребує ні чого іншого, особливо схвалення нації, якій всього двісті років".
  
  
  Римо зітхнув. "Зауваження прийняте. Може, нам просто спробувати не зменшувати темп?" запропонував він.
  
  
  Чіун повернувся і пішов геть. Минув деякий час, перш ніж темний рум'янець зійшов з його обличчя, і він продовжив говорити.
  
  
  "Колись Моо була великою імперією мореплавців у світі. Це було до Єгипту. Це було до Греції і до найстаріших поселень в Африці".
  
  
  "Добре, вона стара. Як і місяць. Ну і що?"
  
  
  "Так було до Сінанджу", - продовжив Чіун. На обличчі Римо відбилося здивування. Чіун рідко віддавав належне чомусь, що затьмарювало сяючий маяк, яким був Сінанджу.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Бо, правду кажучи, коли Му став клієнтом Сінанджу, Му був старий. Дні його слави йшли на спад, як місяць, який ми побачимо сьогодні ввечері. Вона вивела свій могутній флот зі світових морів. Му замкнувся в собі, оточений шанувальниками восьминогів. і внутрішні чвари. Але він все ще був сильний. І її монети були найціннішою з усіх валют».
  
  
  Вони йшли звивистою стежкою в джунглях. По обидва боки Римо бачив рисові поля та поля з солодкою картоплею, яких доглядали хлопчики і дівчатка. Вони стояли на рисових полях по щиколотку в коричневій воді. Їхні голі коричневі спини були зігнуті. Вони не звернули на Римо та Чіуна жодної уваги.
  
  
  "За часів Старого Му рис теж не ріс сам собою", - сухо зауважив Чіун.
  
  
  "Вони могли б жити за рахунок кокосових горіхів".
  
  
  "За бажання ти міг би харчуватися яєчно-лимонним супом. Але різноманітність краща".
  
  
  "Я б не заперечував проти постійного вживання її в їжу".
  
  
  "Добре", - пробурмотів Чіун.
  
  
  "Що це?" Запитав Римо.
  
  
  "Му був сильний, тому що виробляв багату їжу", - продовжував Чіун, ніби не чув. “Це традиція, якою дорожить нинішній Верховний Му. Щороку вони вирощують більше рису, ніж необхідно. Таким чином вони ніколи не захочуть”.
  
  
  "Чому я бачу тільки хлопчиків та дівчаток? Де дорослі? Рибалка?"
  
  
  "Трохи риби. Це роблять жінки".
  
  
  "А як щодо чоловіків?"
  
  
  "Ти забув монети Моо?"
  
  
  "А, точно", - сказав Римо, коли стежка почала спускатися до лагуни. "Шахти".
  
  
  "У Му була наймогутніша валюта, тому що у Му була найбільша скарбниця. У його скарбниці зберігалися стопки величезних круглих монет. Бо тими днями мувіанці були великими шахтарями".
  
  
  "І в наші дні теж", - сказав Римо, вказуючи великим пальцем на укріплену дірку в схилі пагорба, що заріс ліанами. Це була третя покинута шахта, яку вони помітили під час прогулянки.
  
  
  "У них менше шахт, але вони працюють на них дуже старанно. Так сказав мені Верховний Му".
  
  
  Нарешті вони прийшли до лагуни, де стояла на якорі їхнє джонка.
  
  
  "Все ще там", - сказав Римо.
  
  
  "Звичайно, чому б ні?"
  
  
  "Без причини. Я просто подумав, що це наш єдиний квиток додому".
  
  
  "За умови, що вона не втопиться", - сказав Чіун.
  
  
  "Навіть не вимовляй це вголос".
  
  
  Чіун обернувся. Він дозволив собі лагідно посміхнутися.
  
  
  "Я просто пожартував. Невже ти не можеш прийняти жарт у відповідь, про оповідач безглуздих жартів?"
  
  
  "Туше", - визнав Римо. Він тицьнув великим пальцем праворуч. "Гай у тій стороні".
  
  
  "Скоро, скоро. А поки подивися на схід".
  
  
  Римо заплющив очі від сонця. Воно було у зеніті. Опівдні. Римо подумав, скільки зараз часу в Америці.
  
  
  "Я бачу воду", - сказав він.
  
  
  "Чи бачиш ти далеку воду, яка стосується самого неба?"
  
  
  "Ти маєш на увазі обрій? Звичайно".
  
  
  Чіун кивнув головою. "Тепер подивися на південь. Ти бачиш цей обрій?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "А північ? А захід?"
  
  
  "Це дуже багато води".
  
  
  "Якби ти міг бачити вдвічі далі у всіх напрямках, все одно твій погляд не охопив би всю Імперію Му".
  
  
  "З того місця, де я стою, Му займає близько трьох квадратних миль", - рівним голосом сказав Римо. "Велика його частина вертикальна".
  
  
  "Мені хочеться поплавати", - радісно сказав Чіун. "Ти приєднаєшся до мене?"
  
  
  "Це запрошення чи наказ?"
  
  
  "Це прозвучало як запрошення?"
  
  
  "Так, але мені цікаво, що станеться, якщо я відмовлюся".
  
  
  "Не відмовляйся, і в тебе назавжди залишиться таємниця для роздумів", - сказав Чіун.
  
  
  Римо замислився. "Веди", - сказав він. "Я не знаю, до чого це веде, але, очевидно, до чогось веде. Не говорячи більше ні слова, Чіун увійшов у воду. Коли вода дійшла йому до грудей, він зісковзнув на живіт і почав вибиратися у відкриту воду. Римо пірнув за ним, проїхавши три милі, вони залишили барахло позаду, і Чіун зупинився, тупцюючи на місці.
  
  
  "Ходімо, Римо. Я хочу тобі дещо показати".
  
  
  І Чіун зник, наче щось потягло його вниз за ногу. Римо завмер на місці. Вода зімкнулась у нього над головою. Вода була прохолодною і прозорішою, ніж він очікував.
  
  
  Римо зосередився на бульбашках повітря, залишених Майстром Сінанджу. У полі зору з'явилася акула-молот, але дала їм спокій. Інші, барвистіші риби розбіглися зі шляху Чіуна. Римо виглядав восьминогів, але не побачив жодної. Наскільки вистачало очей, океанське дно було казковою країною різнокольорових коралових утворень.
  
  
  Сотнями футів нижче Чіун приземлився на широкому виступі рожевого корала. Римо влаштувався поруч із ним, його ноги в шкарпетках торкнулися корала, схожого на наждачний папір.
  
  
  Римо повернувся обличчям до Чіуна. На їхніх обличчях грали морські тіні. Римо зобразив пальцем знак питання.
  
  
  Чіун нахилився і відколов рукою шматок корала. Під коралом оголилася пласка сіра поверхня. Чіун продовжував відбивати. Нарешті він мав місце в людський зріст, на якому можна було встати. Він тупнув ногою один раз і зник. У сірій поверхні була тільки дірка, що вказувала на те, що він там стояв.
  
  
  Римо вагався, думаючи про восьминога. Потім він пірнув у дірку.
  
  
  Усередині Римо опинився у квадратній кімнаті. Мертві морські водорості прилипли до того, що, як він дізнався, було кам'яними лавами. На стінах були фрески. Вони викладені кольоровими плитками. Світла, відкиданого морем, було стільки, щоб Римо міг розглянути краєвиди великого міста з високими вежами і золотими куполами. На зображених доріжках було видно людей, одягнених як греки, в тогах і коротких спідницях.
  
  
  Римо зрозумів, що знаходиться всередині затонулого будинку Старого Му. Чіун зник у сусідній кімнаті. Римо поплив за ним.
  
  
  Хоча за сучасними стандартами західної архітектури вони й не вражали, для будівель, яким було тисячі років, вони були чудові.
  
  
  Римо торкався глиняних глечиків, дерев'яних скринь, які провалилися всередину внаслідок розмиву моря. Вони пливли довгим тунелем з розписаними стінами. Світло ставало дедалі тьмянішим.
  
  
  Зрештою вони прийшли до величезної склепінчастої кімнати. Римо відчув, що простір розширюється. Він підтягнувся до стелі і торкнувся кам'яних блоків. Він почав розхитувати їх. Будівельний розчин був крихким. Він дістався рожевого корала. Серія швидких ударів прямими пальцями змусила корал розлетітися на шматки.
  
  
  Кімнату залило зелене світло. Відштовхнувшись, Римо приєднався до Чіуна.
  
  
  Майстер Сінанджу ширяв, як медуза. Його ноги зігнулися, утримуючи його у вертикальному положенні. Розкинувши руки, він показав на далекі мури.
  
  
  Усі стіни були однакові. Ряди скляних судин. Вони були величезні. Кожна стіна була обладнана полицями, тому судини займали кожен доступний квадратний фут стіни.
  
  
  Римо підплив до одного з них і поплив перед ним.
  
  
  Він торкнувся її. Вона була схожа на глечик, закупорений скляною пробкою. Краї були заліплені глиною або смолою, щоб зробити їх водонепроникними. Усередині плавала людина. Він скрючився в позі, близькій до ембріональної. Римо побачив зморщене обличчя, очі заплющені, немов уві сні. Він перейшов до наступної судини. Жінка, молода і з умиротвореним обличчям, притулилася до шибки. Її ноги торкалися дна, але вузька основа не давала їй зісковзнути в купу нерухомого тіла. Вона притулилася плечем до найближчої до Римо стіни, і Римо відчув, що може простягнути руку і торкнутися її.
  
  
  У кожній посудині було тіло, що плавало в червоній рідині.
  
  
  Римо поплив геть від нього, раптово жахнувшись величезної кількості мертвих людей.
  
  
  Він виявив Чіуна, який щось шукав серед судин. Римо попрямував до нього, коли Майстер Сінанджу раптово метнувся геть, як перелякана риба.
  
  
  Стіни затремтіли. Вода сколихнулася. Римо відчув раптовий струм. Він побачив, як з верхньої полиці злетіли деревини. Полиця почала нахилятися. Римо поворухнувся, спричинений незрозумілим страхом. Він заліз під полицю, схопився за неї обома руками. Його ноги, що брикалися, шукали опору. Вони торкнулися скляної пробки і, боячись перекинути глечик, відсахнулися.
  
  
  Чіун вплив у поле зору. Він зробив швидкі рухи руками, піднімаючи її. Римо кивнув головою. Він зрозумів. Він мав підняти полицю. Чіун зробить інше.
  
  
  Один за одним Чіун обхопив судини своїми тендітними на вигляд руками і поставив їх на підлогу. Він розставляв їх по порядку, поки полиця не спорожніла. Потім Римо висмикнув полицю і відправив її у політ.
  
  
  Чіун почав робити знаки рукою у бік отвору у даху. Римо кивнув головою. Потім стіна тріснула. Стелаж витримав, але одна посудина похитнулася. Римо метнувся до нього. Він запізнився.
  
  
  Глек беззвучно розколовся. Червона рідина піднялася і розтеклася кривавою хмарою. Римо увімкнув задній хід. Він відчув смак алкоголю. Вино. Тіла були законсервовані у вині. Він люто плював, знаючи, що алкоголь небезпечний для його організму.
  
  
  Тіло - це було тіло чоловіка середнього віку в тозі - лежало, вкрите склом. Одна нога спливла, відірвана склом. Здавалося, що по ній струмує кров, але Римо знав, що у мертвих крові не буває.
  
  
  Чіун раптом потяг його за оголене передпліччя, і Римо поплив до отвору в стелі. Чіун легко протиснувся всередину. Римо довелося відламати ще кілька коралів, перш ніж дістався туди.
  
  
  Вибравшись із оголення, Римо раптово усвідомив, що дно океану по цей бік покритої кіркою будівлі сильно обвалилося. На багато миль на схід ряд за рядом розташовувалися дивні коралові утворення. Не всі вони були кораловими. Неподалік стояла зруйнована вежа. Купол, схожий на перевернуту чашу, що тріснула, викинув низку синьо-зелених риб. З дна океану піднявся мул.
  
  
  І Римо відчув холод, який не мав нічого спільного з температурою океану. Він дивився на Старого Му - те, що від нього залишилося.
  
  
  Коли його голова здалася на поверхні, Чіун уже був там, розмірено дихаючи.
  
  
  "Це все там, внизу, чи не так?" Запитав Римо. На його обличчі була волога, яка не була морською водою. Його голос був спотворений.
  
  
  "Так, сину мій", - сумно сказав Чіун. "Тобі випала честь відвідати те, чого не бачила жодна людина - навіть мувіанець - відколи молоде сонце минулого землі торкнулося цих будівель. Старина Му".
  
  
  "Нам не слід їх турбувати. Подивися, що сталося".
  
  
  "Не шкодуй, Римо. Ми не були причиною цього безладу. Це було зміщення океанського дна".
  
  
  "Му справді затонув. Весь цілком. І він завжди розтягувався в усіх напрямках".
  
  
  "Не думайте, що будь-яка імперія вічна. Навіть ваша Америка існує тільки по забаганню Всесвіту".
  
  
  Римо довго мовчав. – Що це було за місце? Із тілами? - Запитав я.
  
  
  "Королівська гробниця роду Му. Верховний Му сказав мені, що її буде знайдено там".
  
  
  "Ти привів мене туди навмисне. Навіщо?"
  
  
  "Ти просто їхав із нами", - сказав Чіун. "Я хотів побачити обличчя Верховного Му, якого знав майстер Мангко".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Називай мене сентиментальним", - сказав Чіун. І Римо засміявся. Вони попрямували до берега. Чіун зупинився біля джонки і заліз на борт. Римо чекав на його команди. Чіун підкинув сумку. Римо спіймав її. Вона брязнула. Йому не треба було відкривати її, щоб знати, що в ній монети, подаровані Чіуну Лоу Му.
  
  
  "Плануєш похід по магазинах, Тату?" Запитав Римо, коли Чіун плюхнувся поруч із ним. Чіун одягнув смарагдово-золоте кімоно.
  
  
  "Верховний Му люб'язно запропонував зберігати всю суму платежу у своїй скарбниці, доки ми перебуватимемо на його острові".
  
  
  "Хотів би я, щоб було де зберігати цей мотлох".
  
  
  "До сезону тайфунів ще кілька місяців", - запевнив його Чіун.
  
  
  Вони причалили до коралового рифу, де минулої ночі боролися з людьми-восьминогами. Римо передав монети Чіуну, а сам пірнув у Гай Примар. Він знайшов свої черевики там, де залишив їх, і, сівши на землю, спробував їх надіти. Вони не підходили. Нігті на ногах були надто довгими.
  
  
  Лаючись, він виніс їх назовні, повз тотеми. Він збив один із них з підстави від досади.
  
  
  "Не кажи, що ти мені про це говорив", - сказав Римо, коли Чіун побачив, що він несе його черевики.
  
  
  "Я не буду".
  
  
  "Добре".
  
  
  "Але я зробив".
  
  
  Репліка Римо завмерла у нього в роті. Крізь джунглі пробиралася дівчина з пишними грудьми.
  
  
  "Вікі-віки! О, прийдіть! Чоловіки Сінанчу!" - Вигукнула вона. "Вбивця вбив Хай Му. Поспішайте! Вікі-віки!"
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Шейн Біллікен визнавав, що люди мають різні смаки. Він міг наблизитись до цієї концепції. Це було реально. Зрештою люди були індивідуальностями. Ми жили на одній планеті. Ми всі були пов'язані, всі були частиною дао, але людська різноманітність також була однією з універсальних констант.
  
  
  "Добре, отже, ти не любиш сир", - сказав він. Він намагався говорити рівним голосом. Це було важко, коли ти стикався з напівдюжиною найманців, озброєних автоматичною зброєю, і тікати не було куди. Якщо не рахувати сто квадратних миль океану. "Але до цього можна звикнути", – з надією додав він. Він усміхнувся з-під своїх Рей-Банів.
  
  
  "Від сиру у мене перехоплює дихання", - сказав Дірк Едвардс, ВІН Ж Ед Елімінатор. Він вирішив, що оскільки вони були більш ніж за сотню миль від Південної Каліфорнії і дув гарний вітер, настав час перекусити.
  
  
  Він, насвистуючи, спустився до комори. Він підвівся, як розбійницький слон. Коли по команді пройшла чутка, що провізія на борту New Age Hope, що тільки що отримала назву, складалася з трьох видів твердого сиру і двох м'яких, Шейн Біллікен, який заступив у свою чергу за штурвал, опинився в оточенні.
  
  
  "Якось я написав цілу книгу про сири", - швидко продовжив Шейн. Ти знаєш, що це ідеальна їжа? .
  
  
  "На мою думку, звучить як лайно з Південної Каліфорнії", - пробурчав Дірк Едвардс.
  
  
  "Можливо, ви чули, що пеніцилін був вперше виявлений у запліснявілому хлібі. Раніше запліснявілий хліб прикладали до ран. Це допомагало. Це справді допомогло. Моє відкриття схоже на це".
  
  
  "Це буде дуже доречним, якщо ми вирішимо застрелити тебе", - сказав Дірк Едвардс.
  
  
  "Ти цього не зробив би".
  
  
  "Ми зробимо це, якщо не їстимемо".
  
  
  "Я впевнений, що на острові є й інші види їжі".
  
  
  "Ми не можемо чекати так довго. Гаразд, хлопці", - сказав Дірк, повертаючись до своїх людей. "Доглядайте прогулянкових човнів. Можливо, - він засміявся, - ми зможемо домовитися про обмін. А поки ми їмо сир".
  
  
  Ніхто не виглядав щасливим. Їхні кам'яні вирази потемніли, коли вони почули, як Шейн Біллікен відповідає на наступне запитання Дірка.
  
  
  "Де тут водопровід?"
  
  
  "Відро із сиром на дні", - сказав йому Шейн.
  
  
  "Відро?"
  
  
  "Так, і я приніс мотузку. Ти можеш допомогти собі", - сказав Шейн, розкидаючи руки, щоб охопити весь Тихий океан із його прохолодною солодкою водою.
  
  
  Дірк Едвардс моргнув. Занадто тихим голосом він сказав: "Вибачте, ми на секунду".
  
  
  Поки Шейн спостерігав, контингент пішов на носа. Вони утворили коло та радилися. Дехто з них почав кричати. Інші розмахували руками. У бік Шейна були кинуті сердиті погляди, і він негайно почав подумки підраховувати відстань вплавь до Малібу. Він вирішив, що це Н. Г. Можливо, подумав він, зараз найкращий час повернутися до астральної проекції.
  
  
  Нарешті суперечка затихла, і Дірк приєднався до нього за кермом.
  
  
  "Мої люди і я ухвалили рішення".
  
  
  "Я помітив, що ти вступаєш у контакт зі своїми почуттями там, позаду".
  
  
  "Якщо ми натрапимо на прогулянковий катер або острів, де зможемо роздобути їжу до світанку, ми не вистрілимо вам у живіт, не викинемо за борт і не попливемо до Центральної Америки".
  
  
  "Що знаходиться в Центральній Америці?" Запитав Шейн, намагаючись перенаправити розмову.
  
  
  "Багато добрих боїв".
  
  
  "Я приніс бінокль", - раптово сказав Шейн. "Чому б мені не піднятися на щоглу і не подивитися, що я зможу знайти?"
  
  
  "Зроби це сам", - сказав Дірк Едвардс, беручись за штурвал. Двоє інших керувалися мотузкою, яка піднімала крісло боцмана на щоглу. Шейн Біллікен обшукав море у всіх напрямках. Він вирішив, що зробив помилку, заплативши тим людям уперед. Це позбавило їх мотивації. Уявіть загартованих у боях хлопців, які підняли заколот лише тому, що вода була трохи солоною. Деякі з них виглядали так, наче випили карболової кислоти.
  
  
  Сонце зайшло, зійшов місяць, а моря залишилися голими, щойно покладений асфальт.
  
  
  Але за кілька годин до світанку Шейн помітив вогні, що біжать, на воді.
  
  
  "Корабель з лівого борту!" – крикнув він. Усі кинулися до поручнів лівого борту.
  
  
  "Ні", - крикнув Шейн. "В іншому напрямку".
  
  
  Вони перейшли на правий борт, і Шейн скривився від поглядів, які були кинуті на нього.
  
  
  Це був катер із каютою. Музика пливла по воді. Яхта для вечірок. Або, можливо, нічні рибалки.
  
  
  "Скільки людей на борту?" Викликав Дірк.
  
  
  "Я нарахував п'ять".
  
  
  "О'кей", - сказав Дірк. "Текс. Джей Ді, спустись вниз і зв'яжися з ними по радіо". Він перевів двигун на холостий хід. "Надія Нью Ейдж" опустилася у воду і описала ліниве коло.
  
  
  Поки Шейн спостерігав, каютний крейсер різко нахилився і попрямував у їхній бік.
  
  
  "Хтось хоче мене зараз підвести?" Запитав Шейн, коли Текс і Джей Ді піднялися знизу і подали Дірку знак піднятими великими пальцями.
  
  
  "Краще не треба", - лаконічно відповів Дірк. "Ти можеш підхопити бродячого собаку".
  
  
  "Заблука що?" Запитав Шейн, коли раптовий вибух автоматичної зброї заглушив його слова.
  
  
  По той бік води каютний крейсер почав плюватися осколками. Людина в рульовій рубці штопором упала в калюжу власної крові. Учасники вечірки пірнули під планшири. Але обшивка була методично прогризена рівня палуби градом куль. Одна людина стрибнула за борт. Сліди куль перетнули воду перед ним. Сам того не бажаючи, він заплив у них. Він підстрибнув, як пробка, коли вони вдарили його, і трохи похитнувся, перш ніж піти на дно.
  
  
  Коли Шейн Біллікен прибрав руки від Ray-Bans, Дірк спускав шлюпку за борт. Він греб до катера з каютами. За кілька хвилин він повернувся з кількома кулерами, наповненими пивом та сирими стейками. Після того, як "Надія нової ери" знову стартувала, каютний крейсер вибухнув. Уламки розміром з кажан дощем посипалися з киплячої вогняної кулі, яка піднялася над тим місцем, де він щойно був. "Запал уповільненої дії", - зауважив Дірк, коли вони опускали Шейна на палубу. Ноги Шейна підкосилися під ним.
  
  
  "Пиво?" - недбало запитав Дірк.
  
  
  "Ні, ні", - прохрипів Шейн. "Тобі обов'язково було їх вбивати?"
  
  
  "Чорт забирай, ви найняли нас вбивати, чи не так?"
  
  
  “Але тоді все було по-іншому. Це були реальні люди”.
  
  
  "Чорт забирай", - пирхнув Дірк Едвардс, піднімаючи банку до палаючої ділянки з водою, - "ми займаємося і справжніми людьми. Жодної додаткової оплати".
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Вони знайшли Високого Му, що сидить на своєму Акулячому троні. Він стояв на відкритому подвір'ї. Високий Му стискав м'язистий біцепс. З невидимої рани шалено струменіла кров. Мовіанські діви прийшли з маточками гарячого попелу, які вони обережно завдали на рану.
  
  
  Лоу Му розсіяно ходила туди-сюди, смикаючи себе за волосся. "Не всі шанувальники восьминога були очищені", - поскаржилася Лоу Му. Вона вип'ятила свою чуттєву нижню губу, як надута дитина.
  
  
  "Неможливо", - сказав Чіун. "Священик не брехав".
  
  
  "Він був зрадником", - прогарчав Високий Му, морщачись, коли гарячий попіл, що обпалює, вжалив його. "Звичайно, він збрехав".
  
  
  "Священик не міг збрехати, про Хай Му", - уперто вів далі Чіун. "Жодна людина не здатна на неправду, коли залізна рука Сінанджу вичавлює з нього його потаємні думки".
  
  
  "На мене напали на цьому самому місці. Я не бачив зрадника. Але я вдарив його своєю бойовою палицею. Я пролив кров. Я вбив би його, якби мене не вирубали".
  
  
  Погляд Римо впав на бойову палицю, притулену до м'язової ікри Високого Му. Темне дерево було розчавлене в одному місці, і до латки прилипли шматочки шкіри та крові.
  
  
  "Людина королівської крові не повинна піднімати руку в бою", - сказав Чіун. "Надайте таку неприємну роботу нам, вашим вбивцям".
  
  
  "Жоден чоловік, який є чоловіком, не біжить від бою", - виплюнув Високий Му.
  
  
  Чіун скривився. Він узяв себе до рук і продовжив. "За двадцять монет я принесу тобі його тушу".
  
  
  "Принеси мені його голову, і я не залишу собі монети, які ти несправедливо заробив, стверджуючи, що позбавив мій острів шанувальників восьминога".
  
  
  Рука Чіуна потяглася до його рідкої бороди. Його рота відкрився, ніби збираючись щось сказати. Що це був за імператор, який заплямував свої руки зброєю і не розумів непорушності слова Майстра Сінанджу? Чіун мовчки погладив бороду. Його очі звузилися. Коли він заговорив, його слова були подібні до перлин, що опускалися в банку з густим медом. Повільно, але чітко.
  
  
  "Я приведу до тебе цього нечестивця живим, щоб він міг сам розповісти тобі правду про мої слова, І якщо його слова сподобаються тобі, я знову попрошу двадцять монет".
  
  
  "Я керував цим островом все своє свідоме життя", - сказав Верховний Му. Здавалося, він звертався до мувіанців, що оточували його, а не до Чіуна. "І мій батько до нього, і його батько до нього, починаючи з тих днів, коли Ру-Такі-Нуху вперше заплющив свої сонні очі. Жоден Високий Му ніколи не стикався з такою невдячністю за дари, якими він обдаровував свій народ. Ні одного Високого Му ніколи не цінували менше”.
  
  
  "Я знаю, яке це бути недооціненим", - гордо сказав Чіун. "І я присягаюся, що, як тільки це питання буде улагоджено, я подбаю про те, щоб надалі жоден моовіанець не відмовив у належній повазі до свого сеньйора". І Чіун обвів натовп, що зібрався, своїм пильним поглядом, у той час як Римо стояв осторонь, схрестивши руки на грудях, намагаючись встежити за швидким потоком слів мувіанця.
  
  
  Верховний Му відмахнувся від Майстра Сінанджу, ніби відкидаючи його запевнення в лояльності як дрібниці.
  
  
  Спідниці кімоно Чіуна піднялися з силою від його раптового повороту. Він пішов геть.
  
  
  Рімо наздогнав мене за кілька хвилин.
  
  
  "Хай Му в поганому настрої, так?" – припустив він.
  
  
  "Він має право. Тому що він оточений невдячністю. Звичайна проблема серед тих, хто є спадкоємцем довгих ліній шляхетного походження. Дехто вважає, що визначне походження не заслужено".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Сироти і низьконароджені особливо схильні до цієї помилки", - багатозначно сказав Чіун.
  
  
  "Ви не можете мати на увазі мене", - іронічно зауважив Римо. "Будучи американцем, я, мабуть, народився на верхньому поверсі лікарні".
  
  
  Чіун не відповів. Рімо помітив, що його погляд прикутий до землі, Чіун повів його з протоптаної стежки в джунглі. Римо побачив краплю крові, що блищала на аркуші. Ще одна потемніла на землі за кілька футів від неї. Чіун йшов кривавим слідом вбивці, що не відбувся. Подібно до злісних рубин, краплі вели до однієї з багатьох шахт, які всеювали Му, як порожні очі. Ця шахта вийшла із вжитку. Листя заросло її бамбуковим отвором. Декілька гілок були зламані і розтоптані. "Як по-мовіанськи сказати "Виходь, виходь, де б ти не був"?" Римо пожартував.
  
  
  Майстер Сінанджу промайнув повз нього й увірвався в темний тунель.
  
  
  Римо довелося пригнутися, щоби пройти через вхід. Попереду його, високий і зухвалий, йшов Чіун. Звинувачення Верховного Му зачепило його, і Римо знав, що на потенційного вбивцю чекає жахлива доля, як тільки Чіун дістанеться до нього.
  
  
  Римо присідав на ходу. Його руки стосувалися розхитаних стін тунелю. Вони були сухі й шорсткі, як пемза. Ймовірно, вулканічні рештки. Тунель звивався, як доріжка равлика, начебто моовіани, що копали землю, йшли за покладами металу в міру їхнього виявлення, а не систематично розробляли шахту. Вологість збільшувалася в міру того, як вони поглиблювалися, і Римо зрозумів, що вони знаходяться нижче за рівень моря.
  
  
  Тунель закінчився глухим кутом, заваленим брудом. Підлога була коричневою калюжею, а нижні стіни були з глини. А у воді навпочіпки сидів молодий мувіанець із зацькованим поглядом.
  
  
  Він вишкірив зуби при наближенні Чіуна.
  
  
  "Ти вчинив підле діяння проти Будинку Му", - сказав йому Майстер Сінанджу.
  
  
  "Я більше не працюватиму в шахтах", - виплюнув моовіанін. “Все своє життя я працював у шахтах. І всі монети зрештою потрапляють до скарбниці Верховного Му. Немає для його працівників. Немає для народу”. Він помацав своє волосся. Його рука стала липкою від крові.
  
  
  "Отже, ти не поклоняєшся восьминогу?" Запитав Чіун.
  
  
  "Ні". він посміхнувся. "Я Ка-Дон-Хо, вбивця королів".
  
  
  "Верховний Му живий, і після того, як ти повториш за ним свої слова, ти помреш", - серйозно пообіцяв Чіун.
  
  
  "Почекай хвилинку, Чіуне", - втрутився Римо. "Давай вислухаємо цього хлопця. Я гадаю, у нього є кілька обґрунтованих претензій".
  
  
  "Він ненавидить королівську владу. Я знаю йому подібних. Я більше не слухатиму". І з цими словами Майстер Сінанджу ступив у бруд, щоб повернути цю людину своєму імператору.
  
  
  Ка-Дон-Хо розвернувся, як пружина. Його руки потяглися до зарослого щетиною горла Майстра Сінанджу. Але Майстер Сінанджу виявився ще спритнішим. Він ударив чоловіка збоку по голові. Ка-Дон-Хо впав. Він сердито похитав головою.
  
  
  А потім, потягнувшись за ножем, заткнутим за пов'язку на стегнах, він атакував глинобитну стіну. Він молотив і бризкав, змушуючи Майстра Сінанджу поспішно ретируватися - але тільки для того, щоб не забруднити брудом своє кімоно.
  
  
  - Він божевільний, - прошепотів Чіун англійською.
  
  
  "Я так не думаю", - сказав Римо, стрибаючи до чоловіка. Римо спізнився. Брудна стіна раптово впала, і потік води ринув на чоловіка. Він упав, дико сміючись.
  
  
  Римо відступив. Чіун уже був поперед нього. Вони швидко бігли, огинаючи звивисті повороти перед стіною води, яка переслідувала їх до самої поверхні.
  
  
  Римо і Чіун вилетіли з шахти, наче їх підштовхнули. Вони продовжували рухатись. Вода піднялася і схлинула. Згодом земля поглинула її. Тіло потенційного вбивці королів випливло з останнім сплеском води і впало на мокру черепашу траву.
  
  
  Римо підійшов до нього.
  
  
  "Думаю, він нічого не скаже Верховному Му".
  
  
  "Ти був свідком його слів", - сказав Чіун. Він сильно штовхнув мерця по ребрах. Хруст, що пролунав при цьому, був приглушеним.
  
  
  "Верховний Му може не купити це, ти знаєш".
  
  
  "А чому б і ні?"
  
  
  "Бо він думає, що я рабиня".
  
  
  Чіун довгий час нічого не говорив. Він знову штовхнув мерця по ребрах. "Принеси цей пакет із м'ясом".
  
  
  Коли Римо зупинився, щоб підняти його, щось блиснуло у потривоженому водою грунті. Він підняв це,
  
  
  "Гей, я знайшов одну з монет Верховного Му".
  
  
  "Добре. Ми повернемо її Верховному Му".
  
  
  "Чому? Я знайшов її".
  
  
  "Всі монети належать Верховному Му. Ось чому його обличчя прикрашає їх".
  
  
  "Це те, що сказав цей хлопець. Але що хорошого в грошах, якщо ви не розповсюджуєте їх всюди?"
  
  
  "Це сила", - сказав Чіун, простягаючи руку.
  
  
  "Я говорю, що це моя", - заперечив Римо. Він знову глянув на монету. "Подивися сюди, Чіуне, на ній інший напис "Хай Му"".
  
  
  Чіун вихопив монету. "Тим більше причин повернути її якнайшвидше. Усі монети переплавляються і перековуються, коли на трон сходить новий Верховний Му. На цій монеті зображено більш ранній Верховний Му. Незабаром на ній буде зображено профіль Верховного Му, якому ми служимо..."
  
  
  Голос Чіуна затих. Він підніс монету до світла. "Тільки не кажи мені, що вона фальшива", - сказав Римо.
  
  
  Чіун насупився. Монета зникла в одному із просторих рукавів.
  
  
  "Підбери мертвого", - сказав він, вирушаючи в дорогу. "І нікому нічого не говори про цю монету".
  
  
  "Так?" Недбало помітив Римо, звалюючи тіло на плечі. "Я відчуваю запах таємниці?"
  
  
  "Ймовірно, це твої шкарпетки", - гордо сказав Чіун. "Вони смердять".
  
  
  Розділ 26
  
  
  
  
  Верховний Му не зазнав би нічого подібного.
  
  
  "Він зізнався, що був лінивий", - наполягав Чіун. "Невдячний, йому не подобалося працювати в твоїх шахтах. Але він не поклонявся восьминогу. Він сам нам про це сказав. Скажи йому, Римо. Чіун підштовхнув Римо до Хай Му, як дитину-ідіота, що збирається повторити важливий шкільний урок.
  
  
  "Це правда", - сказав Римо. "Я чув, як він так говорив".
  
  
  "Ти приніс мені мертве тіло і слово простого раба?" – виплюнув Верховний Му.
  
  
  - Я ж казав тобі, - прошепотів Рімо Чіуну англійською. Він не зміг утриматися від розуміючої усмішки.
  
  
  "Він мертвий. Останнього шанувальника восьминога більше немає", - продовжував Чіун схвильованим голосом.
  
  
  "Він недостатньо мертвий", - сказав Верховний Му, який потім взяв свою палицю з твердої деревини і продовжив бити тіло, перетворюючи його на безформну криваву грудку. Він не поспішав із цим, методично обминаючи тіло. Голову він залишив наостанок.
  
  
  Римо, спостерігаючи за роботою Хай Му, сказав: "Я виходжу з гри. Це не моє".
  
  
  Навіть майстра Сінанджу занудило.
  
  
  Моовіанці спостерігали з кам'яним виразом обличчя. Вони не відвернулися і не здавалися зніяковілими. Вони виглядали, якщо вже на те пішло, упокорені. Тільки Низький Му відвів погляд. Вона зривала квіти гібіскуса. Вона недбало викидала їх, доки не знайшла той, який їй сподобався. Потім вона застромила його у волосся над лівим вухом.
  
  
  Коли Хай Му закінчив, він став на зігнуті та спітнілі ноги.
  
  
  "Приберіть цю штуку", - наказав він своєму Стражнику з Червоного Пера. "Зваріть зрадницьку плоть з кісток його ніг, і я використовую їх замість мечів. Вони будуть нагадувати всім змовникам про їхню долю".
  
  
  Тіло забрали четверо охоронців, кожен тяг за зап'ястя або кісточку.
  
  
  "Я говорю правду", - сказав Чіун Верховному Му після того, як той знову опустився на свій Акулий трон. Верховний Му витер піт із чола. Його пахви витікали сморід поту, від якого Чіун гидливо зморщив ніс.
  
  
  "Скоро ми дізнаємось", - сказав Верховний Му. Його груди здіймалися від напруги. "Бо якщо ніхто не завдасть шкоди моїй персони між цим моментом і наступним місяцем, я дозволю тобі забрати свою повну плату".
  
  
  "Тому, кого захищає синанджу, не треба нічого боятися", - суворо сказав Чіун.
  
  
  "Я дивлюсь довкола, і в мене в животі стає не по собі", - багатозначно сказав Верховний Му.
  
  
  Чіун ляснув у долоні. Від гуркоту грому птахи спалахнули з далеких дерев.
  
  
  "Чому ви всі стоїте без діла?" він закричав. “Ваш імператор у безпеці. Повертаюся до вашої роботи. За рисовими полями треба доглядати. Шахти порожні. Ідіть, ви, ліниві сини та дочки найбільшої імперії давніх часів”.
  
  
  Мувіанці кинулися врозтіч. Діти розбіглися у пошуках безпеки своїх матерів. І Чіун, бачачи ефект своїх слів, повернувся до Високого Му і одного разу офіційно вклонився.
  
  
  "Прослідкуй, щоб у моєму королівстві все йшло гладко", - сказав Високий Му з-під важких повік, - "і я щедро винагороджу тебе після твого від'їзду".
  
  
  Майстер Сінанджу не помітив хитрою посмішкою, що з'явилася на обличчі Верховного Му, коли він йшов.
  
  
  Чіун знайшов Римо гуляючим східним берегом. Сонце пекло оголені груди Римо, і Майстер Сінанджу помітив, що червоні мітки від присосок на руках і грудях були дуже червоними. Обличчя Римо було напруженим та стурбованим.
  
  
  "Добрему імператору ти служиш", - їдко зауважив Римо, коли Чіун підійшов до нього.
  
  
  "Ми служимо", - поправив Чіун. Але його схожий на дзвіночок голос звучав приглушено.
  
  
  "Не я. Я всього лише скромний раб. І сирота". Чіун нічого не сказав. Сонце сідало, і тіні на білому пляжі подовжувалися. Вони йшли разом, руки Чіуна були заховані в рукави з дзвіночками. Римо несвідомо крутив своїми товстими зап'ястями. Це була звичка, яка виявлялася, коли він був чимось зайнятий.
  
  
  "Місяць - це надто довго", - сказав Римо, порушуючи мовчання.
  
  
  "Я складав список", - сказав Чіун, ніби не чуючи. "Я складав список усіх королів та принців, які все ще правлять королівствами в сучасному світі".
  
  
  "Можливо, наступного разу ти згадаєш про кросвордів".
  
  
  "Це дуже короткий перелік".
  
  
  "Життя триває", - сказав Римо нудним голосом.
  
  
  "І моє життя тривало довше, ніж ваше. Можливо, у наступному столітті, за підрахунками жителів Заходу, світ виправиться і розумне управління державою знову переможе. У наступні роки знову може з'явитися безліч королів і принців. Але я, можливо, ніколи їх не впізнаю" . Ти можеш, Римо, але я не впізнаю. Не те щоб я старий."
  
  
  "Ні, не ти".
  
  
  "Але я живу небезпечним життям. І майбутнє непізнаване навіть для майстра синанджу".
  
  
  "Але ти міцно тримаєш минуле під замком".
  
  
  "Верховний Му, можливо, єдиний справжній імператор, якого знає моє Майстерність. У мене є місяць. Місяць, щоб насолодитися справжнім служінням. Ти заздрив би мені за цей місяць, Римо?"
  
  
  "Ні. Але ми обидва повинні відповідати перед Смітом. І він платить краще. Він платить золотом. Не срібними, не платиновими чи якими ще там монетами."
  
  
  Чіун відчинив рукави, щоб показати монету, яку Римо знайшов у землі.
  
  
  "Це цінніше срібла. Зустрічається рідше платини. Будь-яка пляма бруду дасть ці метали. Але монети, подібні до цих, вважалися загубленими, коли зник Му".
  
  
  "Тримаю в заклад, у нас буде час з'ясувати обмінний курс, коли ми повернемося", - пожартував Римо.
  
  
  Чіун розглядав своє відбиток, що вагається, в полірованій поверхні монети.
  
  
  "Підемо", - різко сказав він.
  
  
  "Де?" - Запитав я.
  
  
  "Я маю порівняти цю монету з тими, що перебувають у скарбниці Верховного Му".
  
  
  "Чому б і ні? Це вб'є день".
  
  
  Пробираючись углиб країни, вони минули шахти.
  
  
  Чоловіки витягували шкаралупу кокосових горіхів, насипану землею на кшталт пожежної команди, і складали її до купи. На полях працювали діти. Ніхто не виглядав щасливим, і Римо відзначив це спостереження.
  
  
  "Для остров'ян вони досить похмурий народ".
  
  
  "Ти вперше побачив їх у кращому вигляді. На святі. Ти справді віриш своїм фантазіям про щасливих темношкірих людей, що гріються на сонці і віддаються вільному коханню день і ніч?"
  
  
  "О, я не знаю", - безтурботно відповів Римо, потираючи червоні мітки на руках. "У деяких міфах може бути зерно істини".
  
  
  Чіун із сумнівом подивився на нього. Він продовжував: "Ви бачите мувіанців такими, якими вони є в їхньому звичайному житті. Ви б судили американців за їхньою поведінкою під час фестивалю Назарянина?"
  
  
  "Я міг би, якби знав, що це таке".
  
  
  "Назва свята вислизає від мене. Здається, вона називається "Час Ісуса"".
  
  
  "Ти маєш на увазі Різдво?"
  
  
  "Можливо. Точні назви незначних язичницьких свят не варті того, щоб їх заучувати".
  
  
  "Це звучить дійсно переконливо з вуст людини, чиє національне свято – Свято свині", – сухо зауважив Римо. "До речі, куди ми прямуємо?" Я не пам'ятаю, щоб нам вказували на скарбницю."
  
  
  "Без сумніву, вона знаходиться в секретному місці. Але ми знайдемо її. Нам потрібно лише дістатися джерела".
  
  
  Чіун повів Римо до села. Він ішов, схиливши голову набік і прислухаючись. Чіун звернув увагу на металеві клацання та удари молотків. Її привезли із одноповерхової кам'яної хатини за палацом.
  
  
  Увійшов Чіун.
  
  
  "Вітаю, ковалі Високого Му".
  
  
  Коло бронзових осіб відірвалося від своєї роботи. Чоловіки сиділи навпочіпки перед кам'яною піччю. Вони відбивали шматки металу для монет, надаючи їм потрібної форми. У кутку один чоловік зі шкірою, схожою на сушену та витягнуту яловичину, вигравіював профіль Хай Му на готових монетах. Поруч із ним лежав акуратний стос нещодавно викарбуваних монет.
  
  
  Ніхто не відреагував на вторгнення Чіуна. Їхні обличчя були похмурі.
  
  
  "За наказом Верховного Му я прибув, щоб супроводити нові монети на їх належне місце", - сказав Чіун важливим голосом.
  
  
  Старий зібрав свої монети у квадратик тканини. Він зав'язав чотири кути вузлом і став перед Чіуном, монети брязнули в імпровізованому мішку.
  
  
  "Я буду твоїм охоронцем", - сказав йому Чіун.
  
  
  Старий пробурмотів щось куточком рота, чого Римо не почув.
  
  
  "Що він сказав?" Запитав Римо англійською.
  
  
  "Щось про те, що іноземці забирають усі монети".
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  "Я думаю, він обурений тим, що одного дня ми залишимо Му з деякими плодами його праць".
  
  
  "Яка йому до цього справа?" Запитав Римо. Вони пішли за чоловіками до лісу. "У будь-якому випадку всі монети належать Верховному Му".
  
  
  "З роками деякі люди стають нетерпимими".
  
  
  "Ні!" - сказав Римо з удаваним жахом у голосі.
  
  
  Чіун глибокодумно кивнув головою. "Справді. Мудрість не завжди є кінцевим результатом довгого життя".
  
  
  "Моя остання ілюзія зруйнована. Я зустрів свого першого імператора у прямому ефірі, і він виглядає як гавайський борець, а його мудрі піддані зовсім не мудрі, лише фанатичні".
  
  
  "Не суди про всіх мувіанців за одним дивним прикладом", - попередив Чіун.
  
  
  Старий вивів їх у центр розчищеного майданчика. Блискавка вразила баньянове дерево, і воно впало на пень іншого дерева, вирівняного вручну. Старий поставив свій мішок із монетами і відсунув дерево убік. Легкий спосіб, яким він зробив цей подвиг, вказував на те, що воно було порожнім.
  
  
  Старий узяв кістяний ніж і застромив його в пень. Він підняв плоску кришку вгору і відклав її убік.
  
  
  Римо та Чіун зібралися навколо. Як вони й очікували, пень був видовбаний. Монети блищали чарками прямо під отвором. Вони стояли майже на трьох футах води.
  
  
  "Якась скарбниця", - сказав Римо. "Пень".
  
  
  "Які монети мої?" З тривогою спитав Чіун.
  
  
  Старий знизав плечима. "Як накаже Верховний Му".
  
  
  Але монети, подаровані мені Лоу Му, - це особливі монети.
  
  
  "Вони всі однакові. Я знаю. Про решту я знаю".
  
  
  "Ні. Це історичні монети. Це артефакти першого контакту між нашими двома будинками за багато поколінь".
  
  
  Старий знизав плечима, як би кажучи, що схвильовані протести Чіуна були такі важливі, як відмінність між піщинками на пляжі.
  
  
  "У чому справа, Чіуне?" Запитав Римо. "Золото є золото. Срібло є срібло".
  
  
  "Це були особливі монети", - пискнув Чіун, пильно вдивляючись. Стопки були щільно покладені. Жодна не стояла окремо від інших.
  
  
  Старий опустився навколішки поруч із пнем і опустив руки у воду, розкладаючи монети по різних купках. "Він покриває кожну купку!" Гаркнув Чіун. "Він змішує монети. Це жахливо!"
  
  
  Коли він закінчив, він поставив кришку на місце. Римо поставив розбите дерево місце. Коли він закінчив, він помітив, що старий пішов, не промовивши ні слова на прощання. "Отримав те, за чим прийшов?" Запитав Римо.
  
  
  "Я бачив лицьові сторони монет. Вони були викарбувані на п'ятий рік Третього циклу".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Це рік, коли нинішній Верховний Му зійшов на трон. Закарбуй це у своїй пам'яті, Римо, тому що це важливо".
  
  
  "Я б записав це, але зараз у мене, як не дивно, немає кольорових олівців".
  
  
  - Ця монета, - продовжував Чіун, піднявши іншу, була викарбувана також на п'ятий рік Третього циклу.
  
  
  "Отже? Хай Му мертвий. Хай живе Хай Му. Хіба не так зазвичай буває?"
  
  
  Тонкі губи Чіуна підібгалися. Він сховав монету до кишені своєї мантії.
  
  
  "Нікому нічого не говори про це". І Чіун пішов геть.
  
  
  "Мої вуста запечатані", - сказав Римо навколишньому лісі. "Навіть якби я знав, про що, чорт забирай, ви говорите - а я не знаю, - кому б я сказав?" Щоразу, коли я намагаюся вимовити дві пропозиції мувіанською, всі на три милі навколо впадають в істерику».
  
  
  Розділ 27
  
  
  
  
  Рахунок за кредитною карткою надійшов у поштову скриньку в Ландері, штат Техас, де поштовому службовцю, який думав, що цей щомісячний додатковий чек надійшов від ЦРУ, було доручено відправити його в службу пересилання пошти до Чикаго, яка пересилала його експрес-поштою до санаторію Фолкрофт. в Раї, Нью-Йорк. За нинішнього стану поштової служби США створення цієї системи займало щонайменше шість тижнів, а іноді й цілих дев'ять.
  
  
  Таким чином, рахунок був уже прострочений, коли він нарешті потрапив на стіл Сміта. Він відклав його на деякий час, коли спробував ще раз зв'язатися з Майклом Брантом у Бостоні. Секретар Бранта повідомила, що містера Бранта немає в місті. Сміт виразно почув звук хрусткої жуйки, коли з огидою повісив слухавку.
  
  
  Потім погляд Сміта привернув синьо-жовтогарячий експрес-конверт. Він розкрив ножицями майже неруйнівний конверт Tivek.
  
  
  Усередині був рахунок за кредитною карткою American Express, виписаний на ім'я Рімо Робсона, одного з багатьох фіктивних посвідчень особи та рахунків, створених Смітом для використання Рімо. Це ім'я було на його картці American Express. Сміт вивчив купюру.
  
  
  У ній перераховувалися різні покупки, включаючи тракторну газонокосарку та проекційний телевізор із великим екраном. Сміт не міг уявити, навіщо Римо могла знадобитися газонокосарка, але в минулі роки на його рахунках з'являлися дивні статті витрат, найзагадковішою з яких була промислова машина для збирання льоду, єдиною метою якої було розчищати кригу між хокейними матчами. Сміт ніколи не питав, навіщо Римо знадобилася така річ. Не після того, як на рахунку з'явилося п'ять холодильників, і Римо повідомив Сміта, коли його запитали, що він роздав їх гідним сім'ям, які згоріли у дворівневому житловому будинку в Детройті.
  
  
  Іншими витратами були переліт авіакомпанією та дещо, придбане у концерну під назвою Malibu Marine. Сміт моргнув.
  
  
  "Не може бути", - промимрив він. "Це, мабуть, помилка".
  
  
  Плата становила шістдесят тисяч доларів. Спочатку Сміт зателефонував до авіакомпанії. Йому повідомили, що рейс вилітав із Нью-Йорка і закінчувався в Лос-Анджелесі, при цьому на цю авіакомпанію не було заброньовано жодного стикувального рейсу. Чи була проблема з оплатою?
  
  
  Сміт сказав "ні" і повісив слухавку. Звинувачення в "Малібу Марін" було висунуто наступного дня після вильоту авіакомпанії. Він зателефонував до "Маліби Марін".
  
  
  "Я дзвоню з приводу списання коштів з моєї картки American Express", - сказав він менеджеру. "Ви можете підтвердити цю ціну? Шістдесят тисяч доларів".
  
  
  "Це правильно. Є проблема?"
  
  
  "Я не впевнений. Що саме було куплено?"
  
  
  "Це твоя карта. Хіба ти не знаєш?"
  
  
  "Я співавтор підпису. Мій племінник також користується цією карткою".
  
  
  "Що ж, я сподіваюся, у тебе глибокі кишені. Він купив барахло. Прямо зараз він десь там, де не ходять автобуси".
  
  
  "Сміття", - видихнув Сміт, уявивши собі, як Римо купує вміст цілого звалища для якоїсь легковажної мети. "Він витратив шістдесят тисяч доларів на сміття!"
  
  
  "Ні, не непотрібний мотлох. Це мотлох".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Він купив китайську джонку. На ній теж відразу ж відчалив".
  
  
  "О. Він сказав, куди прямує?"
  
  
  "Ні, він і цей літній китаєць просто застрибнули на борт і відчалили. З ними була дівчина".
  
  
  "Вони сказали щось, що дозволило б вам здогадатися про їхній пункт призначення?" Поцікавився Сміт.
  
  
  "Ні. Як тільки звинувачення було підтверджено, вони пішли з відливом. Скажіть, ви можете покрити ці звинувачення, чи не так?"
  
  
  "Так, звичайно. Дякую, що приділили мені час". І з цими словами доктор Гарольд В. Сміт повісив слухавку. Його обличчя було наче гравюра. Назва могла б бути "Біль". Не дивлячись, він поліз у ящик столу і дістав бульбашку. Йому конче потрібний був аспірин.
  
  
  Сміт був так захоплений своїми думками, що не помітив, що жує таблетку Алка-зельцера, а не аспірин.
  
  
  Римо та Чіун залишили країну. Вони поїхали, не сказавши жодного слова. Що могло статися? Він чимось образив Майстра Сінанджу? І пішов би з ним Римо, якби пішов?
  
  
  Все, що міг уявити доктор Гарольд В. Сміт, це те, що Римо та Чіун повернулися до села Сінанджу у Західно-Корейській затоці. І він залишився один проти того, хто купив таємничий будинок поряд із його власним.
  
  
  Раптом усвідомивши, що він з'їв цілу пігулку аспірину, не запив її водою, Сміт дістав з офісного автомата паперовий стаканчик з мінеральною водою і випив його. До кінця дня він ставив питання, чому в нього не припинявся головний біль і тривала неконтрольована відрижка.
  
  
  Розділ 28
  
  
  
  
  Римо почув крик і потягся за своїми штанами. "Вибачте мене", - сказав він, вибігаючи з кімнати. Була ніч. Королівський палац Му був занурений у темряву, за винятком дивних місць, де місячне світло відкидало геометричні візерунки світла.
  
  
  Чіун вийшов зі своєї спальні з похмурим обличчям. Разом, не кажучи ні слова, вони побігли коридором, що веде до спальні Верховного Му, їхні босі ноги шльопали по прохолодному каменю.
  
  
  Верховний Му зіткнувся з ними у дверях. Він сердито розмахував своєю бойовою палицею. Вона була забризкана кров'ю, як і жирні груди Верховного Му.
  
  
  "Їх було троє", - прогримів він, дико жестикулюючи. "Двоє втекли".
  
  
  З-за спини Високого Му долинули стогін. Він відступив убік, щоб показати моовіанця, що сидить на підлозі. Чоловік тримав свою забризкану кров'ю руку. Його передпліччя було зігнуте нижче ліктьового суглоба. З неї стирчав зазубрений кістяний спис. Воно було зламано.
  
  
  "Вони забувають. Як легко вони забувають". Верховний Му посміхнувся.
  
  
  Мувіанська дівчина підкралася до Рима позаду. Вона в страху притискала руки до оголених грудей. Її рота було широко відкрито.
  
  
  "Що ця селянська дівчина робить у моєму палаці?" - прогримів Високий Му. "Вона ще одна зрадниця?"
  
  
  "Ні, вона зі мною", - спокійно відповів Римо. Чіун повернувся до Римо.
  
  
  "З тобою?"
  
  
  "Ми були разом", - сказав Римо. "Ти знаєш".
  
  
  "Ми поговоримо про це пізніше", – попередив Чіун.
  
  
  Низьке Му долинуло із сусідньої кімнати. Вона кинула один погляд на селянську дівчину, і дівчина від страху відступила.
  
  
  "Ти в безпеці, батьку мій?" спитав Низький Му.
  
  
  "Зрадники. Мене оточують зрадники", - сказав він із гіркотою.
  
  
  "Давайте зберемо звичайних підозрюваних", - сказав Римо англійською.
  
  
  "Дозволь мені розправитися з цим підлим зрадником", - сказав Чіун, вказуючи на нападника зі зламаною рукою.
  
  
  "Він ніщо. Ті, хто вільно розгулює, загрожують", - сказав Верховний Му. У цей момент з'явилася його охорона із Червоного Пера.
  
  
  "Ми не змогли їх знайти", - доповів капітан варти.
  
  
  "Тоді це залежить від Сінанчу", - багатозначно сказав Верховний Му. "Якщо вони сподіваються залишити Му зі своїм повним заходом монет".
  
  
  Римо та Чіун покинули палац. Вийшовши у внутрішній двір, Римо сказав: "Він упевнений, що отримує багато послуг за оплату, яка мала бути в кишені".
  
  
  "Ця людина не була шанувальником восьминога. Він визнає це пізніше. На даний момент ми повинні отримати двох інших".
  
  
  "Хочеш розділитися?"
  
  
  "Ні. Залишся зі мною". І Чіун промайнув крізь листя. Люди заворушилися, побачивши їх; обличчя відступили у дверні отвори.
  
  
  "Нагадує мені про той час, коли я був поліцейським", - з нещасним виглядом сказав Римо.
  
  
  "Їх страх зникне, як тільки ми знищимо змовників".
  
  
  "З тією швидкістю, з якою ми рухаємося, ми на шляху знищення всього Му".
  
  
  Чіун йшов слідами у бруді. Сліди відводили в джунглі, і звідти стежка була одним із зламаних стебел і прим'ятої трави, які повільно випрямлялися.
  
  
  Стежка вела вниз до південного пляжу та у воду.
  
  
  Тихий океан виблискував. На його поверхні не було тіней. "Схоже, ми їх втратили. Шанувальники восьминога чи ні". Чіун дивився на воду. Коли він був упевнений, що жоден плавець не випливе, він заговорив.
  
  
  "Я не думаю, що вони поклонялися восьминогам, хоча вони й втекли в океан. Ходімо, ми повинні повідомити Верховний Му".
  
  
  Коли вони йшли назад, Чіун заговорив. "Та дівчина. Ким вона була для тебе?"
  
  
  "Я не знаю. Я знав її лише десять хвилин, коли почалися неприємності".
  
  
  "Десять?"
  
  
  "Вона увійшла через вікно".
  
  
  "Очевидно, бродяга", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Якщо й була, то на Му їх вирощують саме так". Чіун зупинився.
  
  
  "Були й інші?"
  
  
  "Так", - визнав Римо.
  
  
  "Кілька". Очі Чіуна перетворилися на щілинки.
  
  
  "Скільки?"
  
  
  "О, п'ять чи секс - я маю на увазі шість".
  
  
  "Так багато!" Гаряче зажадав Чіун. "Ти спав із п'ятьма чи шістьма дівчатами за три ночі?"
  
  
  "Насправді, я просто вважаю сьогодні ввечері. Я не знаю, скільки їх було в інші ночі".
  
  
  "ІІІІІ!" Чіун зойкнув. "Ти збожеволів? Невже ти не подумав про хвороби, якими можуть бути заражені ці дівчата?"
  
  
  "Маленький татко", - м'яко сказав Римо, - "ми на острові з населенням не більше двохсот людей. І з тим, як поводяться ці дівчата, одне венеричне захворювання знищило б усіх задовго до того, як ми сюди дісталися".
  
  
  "Я не можу тобі повірити".
  
  
  "Гей, це острів. Немає радіо. Немає телевізора. Немає місця, куди можна піти, яке не схоже на всі інші місцеві місця. Мені нудно. Крім того, це була їхня ідея. Вони продовжують пробиратися до мене через вікно".
  
  
  "Ти міг би прогнати їх", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Я маю право на невелику розвагу".
  
  
  "І в тебе це було? Це розвага?"
  
  
  "Ну, я не впевнений. Це цікаво, але ти знаєш, як це буває із сексом, коли ти майстер синанджу".
  
  
  "Так, ти робиш це правильно і прибираєш це з дороги, щоб ти міг перейти до важливих речей".
  
  
  "Це була моя проблема з цим, все вірно. Я дістаюся другого кроку з тридцяти семи кроків до сексуального задоволення, і вечірка в другій частині двічі була на сьомому небі від щастя і назад, поки я залишаюся в очікуванні феєрверку, який так і не відбувся. Так сказати."
  
  
  “Секс – це наркотик. Краще бути постачальником, ніж наповнювачем”.
  
  
  "Раніше мені подобалося пити. Але знаєш, що дивно, тату?" Голос Римо знизився до приглушеного тону, у ньому більше не було роздратування.
  
  
  "Багато речей здаються дивними, ти найбільше".
  
  
  "Ці острівні дівчата саме такі, якими я завжди їх уявляв. За винятком однієї речі. Секс для них як жувальна гумка. Як тільки все закінчиться, зум, вони вилетять у вікно. Бац, бах, дякую тобі, Римо. Я навіть не можу. спитати, чи добре це було і для них”.
  
  
  "Я казав тобі, що американські жінки більше припадуть тобі до смаку. На відміну від дівчаток-му, їх виховують у уявленні про секс як про заборонену загадку. Вони плетуть павутиння чарівництва і таємниці навколо найпростішого акту. Не дивно, що вони витрачають більше часу на розмови про це, ніж на виконання. Не дивно, що всі ваші західні пісні брудні”.
  
  
  "Це грубе узагальнення. Які пісні брудні?"
  
  
  "Я хочу тримати тебе за руку" - чудовий зразок".
  
  
  "Це не брудно".
  
  
  "Це завжди починається з рукостискання", - відрізав Чіун. "Ходімо, Вищий Му чекає. Нічого не говори йому про свої нічні пригоди".
  
  
  "Я сподівався, що зможу поставити йому кілька питань про моовіанську практику догляду".
  
  
  "Така як?"
  
  
  "По-перше, звідки ці мітки на моїй руці".
  
  
  Чіун різко зупинився. Він оглянув витягнуті руки Римо.
  
  
  "Ці знаки червоніші, ніж раніше", - пробурмотів він. "Вони мають вицвісти".
  
  
  "Відмітки від присосок восьминога зникають", - зазначив Римо. "Це свіжі мітки".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Це... е-е... сліди укусів".
  
  
  "Укусити?"
  
  
  "Саме про це я й говорю", - схвильовано сказав Римо. "Вони не цілуються. Вони кусаються. Я не можу цього зрозуміти".
  
  
  "Хто кусає? Хто вкусив тебе?"
  
  
  "Дівчата. Всі вони. Схоже, вони не знають, що таке поцілунки. Я сподіваюся, що це не якийсь дикий ритуал заручин, бо, якщо це так, стережись, я заручений із половиною жіночого населення Му".
  
  
  "Селянські дівчата кусаються?" Повторив Чіун. Він перевернув руки Римо. Рожеві мітки були всюди. Навіть під пахвами Римо він побачив це з огидою.
  
  
  "Лоу Му теж так робить", - сказав йому Римо.
  
  
  "Ти спав із Лоу Му!" Зажадав відповіді Чіун, впиваючись нігтями до рук Римо.
  
  
  "Поки що ні", - сказав Римо, вивільняючись із хватки Чіуна. "Я маю на увазі, ні, я цього не робив. Але коли ми були на джонці, вона кілька разів вкусила мене. Я думаю, я їй подобаюся".
  
  
  "У записах нашого будинку немає згадки про кусання".
  
  
  "Мабуть, нова".
  
  
  "Ходімо", - коротко наказав Чіун.
  
  
  "Якби тільки", - зітхнув Римо.
  
  
  "Обов'язково все перетворювати на брудний жарт?"
  
  
  "Дозволь мені нагадати тобі, на випадок, якщо це вилетіло в тебе з голови, що я не погодився б на це, якби ти не розмахував обіцянкою зграйки дівчат з оголеними грудьми".
  
  
  "Я не обіцяв тобі використати їх. Тільки вигляд".
  
  
  "Так це завжди починається", – сказав Римо. "Навіть до рукостискання".
  
  
  "І не дозволяй мені зловити тебе на тому, що ти будуєш очі при Низькому Миканні, Римо. Ти маєш поважати королівську родину. Шлюб - це інша справа. Але флірт створює проблеми. Вона, без сумніву, незаймана".
  
  
  "Не дивно, що її так шанують", - сухо зауважив Римо. "Вони тут практично вимерлий вигляд". Вони знайшли Високого Му в його спальні, який осідлав пораненого нападника. Він жорстоко викручував чоловікові зламану руку. Чоловік закричав. Він знову і знову плакався, що нічого більше не знає.
  
  
  Високе Микання знову перекосилося, і крики зіскребли б іржу зі старої консервної банки.
  
  
  Нарешті Верховний Му здався.
  
  
  "Він каже, що не знав інших", - сказав Чіуну Верховний Му. "Він зізнався у своєму намірі вбити мене. Інші також бажали мого життя, але він стверджує, що його не було з ними. Очевидно, він бреше".
  
  
  "Він говорить правду", - наспіваючи промовив Чіун. "Я можу судити через страх у його голосі. І болю було достатньо, щоб витягнути з нього правду, але я спробую".
  
  
  Чоловік зіщулився і заскулив, коли Чіун наблизився до нього. На його подив, Майстер Сінанджу зачепив зап'ястний нерв, і біль залишив його зламану руку. Чіун опустився навколішки поруч із ним. Він обережно вставив виступаючу кістку на місце. Він установив кістку впевненими пальцями.
  
  
  Коли полегшення залило обличчя чоловіка, Чіун ущипнув його за мочку вуха. Тоді чоловік пізнав справжній біль. Він придушив крики.
  
  
  "Говори говори!" Покликав Чіун. "Чим швидше ти заговориш, тим швидше мине біль. Хто були інші змовники?"
  
  
  "Я не бачив їхніх осіб. Їх не було зі мною. Я не думаю, що вони були разом". Його обличчя спотворила гримаса агонії, і сльози потекли з примружених очей.
  
  
  "Брехня!" - виплюнув Високий Му.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Не брехня. Ще одне питання. Ви поклоняєтеся восьминогу?"
  
  
  "Ніколи. Клянуся Каєм, богом священного моря".
  
  
  Чіун відпустив мочку вуха чоловіка. Він похмуро підвівся і повернувся обличчям до Високого Му.
  
  
  "Я довів вам, що поклоняються восьминогу не стоять за цим".
  
  
  "Можливо", - неохоче погодився Верховний Му.
  
  
  “Але небезпека для вашого трону більша. Діють інші змовники. І вони не діють спільно. Ваших ворогів багато, і тому з ними важче мати справу”.
  
  
  "Подвоїш свою плату, якщо викриєш їх усіх", - раптово заревів Верховний Му.
  
  
  "Готово", - сказав Чіун. "Тепер я позбавлюся цієї падали".
  
  
  "Ні!" – сказав Верховний Му.
  
  
  "Ні?" Чіун був приголомшений.
  
  
  "Я втратив багато підданих з моменту вашого прибуття".
  
  
  "Вороги всі".
  
  
  "Але все ще мої піддані. Мені потрібні всі руки, щоб працювати в моїх шахтах. І доглядати поля. Цей буде залучений до роботи, коли його руки заживуть".
  
  
  "Змія, яку не розчавили, не знає подяки. Його ікла завжди становлять небезпеку".
  
  
  "Ви надали хорошу послугу цієї ночі. Тепер залиште мене. Всі ви. Я спатиму".
  
  
  "Ми з Римо стоятимемо на варті біля твоїх дверей".
  
  
  "Мені ні, Чіуне", - прошипів Римо. "Я не зімкнув очей з того часу, як потрапив сюди".
  
  
  "Це моя провина?" Запитав Чіун англійською. Він повернувся до моовіанського і сказав до Верховного Му: "Ми будемо без ваших дверей, якщо ви нам знадобитесь".
  
  
  Але ж Верховний Му більше не слухав. Він відкинувся на спальний килимок і вже похропував.
  
  
  Стражник з Червоним Пером витяг нападника з кімнати за кісточки. Останнім вийшов Чіун, зачинивши за собою двері ротанга.
  
  
  Коли вони залишилися самі, запитав Римо. - Не заперечуєш, якщо я на мить заскочу до своєї кімнати? - Запитав Римо.
  
  
  "Ти щось забув?"
  
  
  "Мої шкарпетки", - сказав Римо, поворухнувши пальцями ніг. Нігті стирчали, як пазурі.
  
  
  "Вони будуть розірвані цими цвяхами".
  
  
  "Я носитиму їх вільно. Як мовіанська дівчина". І Рімо посміхнувся, коли Чіун прогнав його геть. Якщо пощастить, у кімнаті на нього чекатиме ще одна чудова дівчина. Можливо, цього разу йому вдасться пройти другий етап. Це було небагато, але в країні, позбавленій смужок коміксів для телебачення і газет, це була єдина розвага, яка мала Римо.
  
  
  Розділ 29
  
  
  
  
  Пройшло більше тижня без будь-яких звісток від Римо та Чіуна.
  
  
  Доктор Гарольд У. Сміт прокрутив запис останнього повідомлення Римо. Він прокрутив її двічі.
  
  
  "Що він міг мати на увазі, кажучи "му"?" Сказав Сміт уголос. Його сухі слова відбивалися від стін кабінету. Він кілька разів прокрутив пропозицію, в якій Римо говорив про "похід на му".
  
  
  Підійшовши до свого настільного терміналу, Сміт викликав базу даних географічного атласу. У ній були назви кожного населеного пункту в усьому світі. Він ввів ім'я Му, тому що, хоча Римо вимовив його так, ніби збирався зобразити корову, це не мало сенсу в контексті їхнього зникнення. Сміт натиснув клавішу пошуку.
  
  
  Через кілька хвилин на екрані зачитали список імен, які починалися з букв "м-о-о". Там були Мур, Оклахома, Мурхед, Міннесота та інші. Але не було Му, США. Єдині можливості були в екзотичних місцях, таких як Індія і Тибет. Але жодна з них також не була відома просто як Му. Сміт вважав це непереконливим, тому що його здатність збирати інформацію була практично марною у слаборозвинених країнах, де досі правили олівець та картотека.
  
  
  Сміт зробив паузу. Підкоряючись інтуїції, він запровадив фонетичний еквівалент: Му.
  
  
  Пошук видав уявний нескінченний ланцюжок імен. Сміт спохмурнів, згадавши, що літера М була однією з найпоширеніших, коли справа стосувалася особистих назв та географічних назв. Однак там була назва одного місця, написана просто Mu. Сміт нетерпляче викликав файл. Його обличчя витяглося, коли він побачив, що в ній містилися дані про міфічну острівну державу, яка, на думку псевдовчених, існувала в Тихому океані ще до зародження писемної історії, але яка затонула під час природного катаклізму.
  
  
  Очевидно, це був не той Му, який мав на увазі Римо. Його ніколи не було. І навіть якщо це колись було реальністю, що Сміт вважав неймовірним, все, що від цього залишилося, – це додатковий шар осадових порід на дні Тихого океану.
  
  
  Розділ 30
  
  
  
  
  Сонце поцілувало його обличчя через відчинене вікно, і Римо прокинувся. Була середина ранку. Він знову проспав допізна. Всю ніч був постійний потік мувіанських дів, які прослизали через його вікно. Він нарахував вісім, новий максимум. Римо запитав, що стало причиною збільшення трафіку, і в перерві між сутичками висунув голову в грубо вирізане вікно.
  
  
  Він виявив кількох дівчат, що сидять навпочіпки і розмовляють пошепки. Коли вони побачили його, на їхніх обличчях спалахнули однакові невимушені посмішки.
  
  
  "Наступна черга Оахули", - недбало зауважив один із них.
  
  
  "Ви змінюєте один одного!" Здивовано сказав Римо. Коли йому вказали на те, що у нього тільки один чоловічий орган, Римо вибачився за свою дурість і додав, що, звичайно, якщо настала черга Оахули, хто він такий, щоб порушувати впорядкований перебіг подій Moovian.
  
  
  Після того, як Римо прокинувся, він відчув, що його ентузіазм із приводу Moovian maidens остигає. Він вирішив, що це все. Більше жодних нічних перерв. Якийсь час це було смішно, але тепер блиск зник. Особливо тепер, коли зрозумів, що його розглядають як безкоштовну племінну службу острова. Крім того, тепер вони кусалися ще дужче.
  
  
  Римо натяг свої вже поношені штани і босоніж вийшов із палацу. Внутрішній двір був порожній, якщо не брати до уваги жменьки дітей, які ліниво підмітали його солом'яними мітлами.
  
  
  Побачивши його, діти показали на нього пальцями і захихикали. Вони ніколи так не робили. Мабуть, це мої нігті, подумав Римо, дивлячись на свої руки. Тепер вони були вдвічі довші, ніж у Чіуна. І він нічого не міг з цим поробити. Ножі були надто крихкими. І навіть найщільніший камінь був недостатньо твердим, щоб підпиляти їх. Він не міг цього зрозуміти.
  
  
  Коли він ішов із села, діти звали його слідом. Їхні дитячі слова було важко розібрати, але вони називали його Хокко-або. "Хокко" перекладалося як "жовтий", але "або" було менш зрозумілим. Це звучало як "муло", мовіанське слово, що означає "ананас".
  
  
  "Чому вони називають мене "жовтий ананас"?" Запитав Римо, підійшовши ближче до Чіуна. Майстер Сінанджу стояв на вершині однієї з найбільших шахт у Му. Чоловіки снували сюди-сюди через рівні проміжки часу, тягаючи шкаралупу кокосових горіхів, повну піщаної чорної землі. У них вийшла величезна купа. Інші розсипали землю по рулонах грубої тканини, щоб відсіяти метал.
  
  
  Чіун обернувся при наближенні до Римо. Його обличчя втратило свій суворий, наказовий вигляд.
  
  
  "Що сталося з твоїм обличчям?" Чіун хотів знати.
  
  
  Римо простяг руку. "Зрозумів мене. Вона все ще там?"
  
  
  "У тебе є борода", - огризнувся Чіун.
  
  
  "Розкажи мені про це", - попросив Римо, обмацуючи густу щетину. Чіун зліз з коня і жестом велів Римо зігнутися в поясі. Він мовчки поколупав у голові Римо. "Воші?" - Запитав Римо.
  
  
  "Гірше".
  
  
  "Гірше?"
  
  
  "Твоє волосся жовтіє біля коріння".
  
  
  "Жовта?"
  
  
  "Мабуть, її відбілює сонце. Можливо, в цьому також винна солона вода".
  
  
  "У мене ніколи не було цієї проблеми, коли я був молодий", - зауважив Римо.
  
  
  "Це дивно. Жовтизна біля коріння, а не на кінчиках. Хоча твоя борода жовта всюди".
  
  
  "То ось чому вони мене обзивають?" Запитав Римо, випрямляючись.
  
  
  "Вони називали тебе "жовтий ананас", "жовта голова"".
  
  
  "Мене називали і гірше".
  
  
  - Я бачу, у тебе був напружений вечір, - пирхнув Чіун, дивлячись на передпліччя і груди Римо. Вони були вкриті крихітними запаленими плямами. Сліди укусів.
  
  
  "Я зрікаюся Moovian girls. Вони практично тягнуть соломинку, щоб подивитися, хто наступний ударить по мені. І я так звикла до оголених грудей, що майже не помічаю її більше".
  
  
  Це добре, тому що Лоу Му шукав тебе.
  
  
  "Це так?" Невиразно спитав Римо. "Вона була холодна до мене з того часу, як стало відомо, що я не зовсім проводжу ночі, рахуючи зірки".
  
  
  "Добре, що ти прийшов до тями. Тому що у Лоу Му такий вираз обличчя", - змовницьки сказав Чіун.
  
  
  "Який погляд?"
  
  
  "Ти знаєш".
  
  
  "Ні. Вимовте це за буквами".
  
  
  "Цей спраглий сексу погляд".
  
  
  "О, цей погляд. Не дивись зараз, але хіба це не вона спускається з палацу?"
  
  
  "Я залишу тебе розбиратися з нею. Я мушу йти на рисові поля. Селяни розслабилися. Не давай цим шахтарям відпочивати. Їхня перерва не раніше, ніж за годину".
  
  
  "Вони отримують пільги?"
  
  
  "Звичайно. Верховний Му - освічений правитель".
  
  
  "Я не це мав на увазі", - сказав Римо, краєм ока спостерігаючи за важким наближенням Лоу Му. "Знаєш, Чіуне, це не та робота, яку я уявляв собі, коли ти тільки почав навчати мене. Я вбивця, а не наглядач".
  
  
  "Сьогодні ти наглядач", - сказав Чіун. "А добрий убивця захищає імперію свого правителя так, як його правитель очікує, що її буде захищено. Минув тиждень з моменту останнього замаху на життя Верховного Му."
  
  
  "Це тому, що ми так часто ганяли стадо на цих бідних людях, що все, що вони можуть зробити, це заповзти спати наприкінці дня".
  
  
  "Це спрацювало і для Саймона Легрі", - зауважив Чіун, йдучи.
  
  
  Після того, як Майстер Сінанджу пішов, шахтарі спостерігали за Римо, ніби оцінюючи його. Коли Римо повернувся спиною до них, вони сповільнили свою роботу. Декілька людей вислизнули в кущі.
  
  
  "Ола!" Сказав Римо, коли Лоу Му наблизився. Посмішка Лоу Му була кольором слонової кістки в обрамленні міді. На її обличчі був м'який дитячий вираз, який досі дивував Римо щоразу, коли він згадував, як вона розправилася з Хортоном Дроні Третьим.
  
  
  "Я шукав тебе, Римо. Що трапилося з твоїм волоссям?"
  
  
  "Я турбуюся не про своє волосся, а про своє нігтя", - сумно сказав Римо.
  
  
  Низьке Му взяло руки Римо у свої. "Вони дуже довгі", - проворкувала вона. "Як пазурі, щоб дряпати і рвати твоїх ворогів".
  
  
  "На даний момент у мене немає ворогів".
  
  
  "Я знаю. Ти всім подобаєшся. Особливо селянським дівчатам. Тобі ще не набридли селянські дівчата? Ти на Му вже цілий тиждень".
  
  
  "Так, насправді так і є".
  
  
  Посмішка Лоу Му стала ширшою. Вона була сліпуче білою. "Це добре", - сказала вона, беручи його за передпліччя своїми золотими пальцями.
  
  
  "О-о", - пробурмотів Римо.
  
  
  "Що це ти сказав?"
  
  
  - Вона була англійською, - швидко сказав Римо. - Це означає... що ти сьогодні дуже гарненька.
  
  
  Посмішка Лоу Му стала ширшою. Вона провела пальцями по твердому м'язистому біцепсу Римо, сильно стиснувши його, майже вщипнувши.
  
  
  "Чому мовианські дівчата кусаються?" Раптом спитав Римо. "Ти можеш мені це сказати?"
  
  
  "Тому що ти білий. З покоління в покоління, відколи останні білі люди прибули на наш острів і намагалися змусити нас прийняти їх єдиного бога, історії про красу білих чоловіків передавалися від матері до дочки. Ми чули про твій високий зріст, про твоїй чудовій білій шкірі та потужних органах".
  
  
  "Орган. У мене є лише один", - сказав Римо. "Я саме обговорював цю тему минулої ночі".
  
  
  Низький Му засміявся.
  
  
  "Чи кусають мувіанські дівчата своїх чоловіків?"
  
  
  "Звичайно, ні. Ми цілуємось".
  
  
  "Ну, я все ще чекаю свого першого моавійського поцілунку".
  
  
  "Я прийду до тебе сьогодні ввечері. Але спочатку я маю попросити мого батька про важливу позику".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "О, я не міг тобі сказати. Ти можеш втекти".
  
  
  "Тільки не я. Я нічого не боюся. І Чіун сказав мені, що ти, мабуть, все одно була незайманою".
  
  
  Низький Му засміявся. "На Му немає незайманих. Не старше дванадцяти".
  
  
  "Це те, що я припускав", - сухо сказав Римо.
  
  
  Обличчя Лоу Му раптово зморщилося. Вона подивилася через плече Рімо. Римо обернувся.
  
  
  "Чому ці люди не працюють?" роздратовано спитала вона.
  
  
  – Вони? О, я дав їм перепочинок, - збрехав Римо.
  
  
  "Їхня відстрочка триватиме не більше години".
  
  
  “У чому різниця? Зрештою, вони повернуться до роботи. Крім того, я не бачу сенсу у всій цій діяльності вулика. У вас, людей, повно їжі, яку можна взяти. Тобі слід більше розслаблятися”.
  
  
  "Якби у моїх людей не було роботи, вони б полінувалися і втратили свої навички".
  
  
  "Я думаю, що вони і так надто старанно працюють".
  
  
  "Такого відношення я очікував би від колишнього раба. Ти не розумієш, що таке влада. Як ми з моїм батьком могли б правити, якщо перед цими селянами не поставлено жодних завдань? Усі хотіли б правити. Або ніхто не зміг би. Це було б. жахливо. Хаос. Як у ті дні, коли Старий Му зник під хвилями". Сказавши це, Лоу Му підійшла до шахтарів, що сиділи навпочіпки і, потрясаючи кулаками, почала вичитувати їх високим, гірким голосом. Вона продовжувала протягом декількох хвилин, її гарне обличчя спотворилося від люті. Вона назвала їх невдячними за те, що робота дала їм пусте життя. Вона звинуватила їх у лінощі та неповазі до традицій. З часів Старого Му імперія залежала від карбування монет Верховного Му, щоб підтримувати свою владу у світі. Одного разу, завдяки їхнім зусиллям, Moo знову піднесеться як велика держава. Але не у тому випадку, якщо робота зупиниться.
  
  
  Коли вона приєдналася до Римо, риси її обличчя знову були м'якими та податливими. Це було так, наче раптово налетів і пройшов тропічний шторм.
  
  
  "Добре, добре", - сказав Римо. "Ти висловив свою думку. Я простежу, щоб вони більше не розслаблялися".
  
  
  "Я побачу тебе сьогодні ввечері", - м'яко сказав Низький Му. "Я з нетерпінням чекаю можливості надірвати тебе".
  
  
  "Я також", - сказав Римо. "Що б ти не мав на увазі".
  
  
  І Низьке Микання втекло, як оленя, її дзвінкий сміх просочився крізь листя.
  
  
  Розділ 31
  
  
  
  
  "Це воно!" Шейн Біллікен схвильовано закричав. "Це острів".
  
  
  Дірк Едвардс вискочив з-під палуби. Він був у камуфляжних жокейських шортах. Одна рука стискала дев'ятиміліметровий браунінг, що висів на плечовому ремені.
  
  
  "Ти впевнений?" він загарчав.
  
  
  "Вона снилася мені минулої ночі".
  
  
  "Так. І останній острів, який ти назвав відповідним, виявився заповідником гуано. Як і той, що був до цього. І ви знали, що це правильна монета, тому що вона знаходилася просто під Малою Ведмедицею".
  
  
  "Ймовірно, втручання сонячних плям. Я погано уявляю, коли є сонячні плями. Шукайте високу будівлю. Храм".
  
  
  "Давайте пошукаємо сміття, доки нас не забрало". Хтось вручив Дірці комплект біноклів. Він натренував їх на острові.
  
  
  "Жодних ознак якогось мотлоху", - доповів він.
  
  
  "Ймовірно, з іншого боку", - сказав Шейн. "Хоча я бачу недружніх. Тубільці".
  
  
  "Дай мені подивитись", - сказав Шейн, беручи окуляри. Він помітив кількох тубільців на березі. Вони мали мало одягу. Їхнє волосся було чорним, а шкіра кольору кешью. Вони були зайняті тим, що витягували морську черепаху із води.
  
  
  "Дівчина виглядала ось так!" Сказав Шейн. "Колір шкіри абсолютно правильний".
  
  
  "Добре, ми беремо їх. Гас, вишикуй її в лінію на тому рифі, а потім пристрели її. Всі інші, візьміть по шматку і приготуйтеся почати стрілянину".
  
  
  Шейн Біллікен виявив, що йому в руки засунули М-16.
  
  
  "Я не знаю, як стріляти з одного з них", - заперечив він. “Тобі і не потрібно. Цей молокосос випльовує набої швидше, ніж ти встигаєш помочитися. Просто помахай їм, як шлангом. Вона зробить свою справу”.
  
  
  Човен розвернувся і закопався кормою. Ніс підвівся, і солоні бризки обкотили обличчя Шейна Біллікена, коли риф наблизився. Він повис, намагаючись утримати гвинтівку в тремтячій руці.
  
  
  "Добре, спали їх вщент!" - крикнув Дірк Едвардс.
  
  
  На пляжі звук човна, що наближається, змусив тубільців завмерти. Їхні чорні очі - вони нагадали Шейну Білікену очі нещасних тюленів перед тим, як їх забили кийками до смерті - дивилися на них.
  
  
  Дірк Едвардс вистрілив першим. Його зброя почала плескати. До нього приєдналися решта. З рифу полетіли коралові уламки. Тубільець упав. Інший, що біг як божевільний, упав після того, як потік куль відірвав йому руку.
  
  
  Шейн Біллікен забув, що в його руках була зброя. Він дивився поверх носа корабля. Він ніколи раніше не бачив, як вмирають люди. Це було чарівно. Звуки пострілів були слабкими. Просто окремі бавовни. Звуки петард. Люди на рифі не кричали. Вони побігли, а потім перечепилися. Крові було навіть не так багато, як видно. Це було схоже на перегляд телевізора.
  
  
  Коли все закінчилося, двигуни були заглушені і вони дрейфували до берега.
  
  
  Двоє чоловіків стрибнули на риф і схопилися за кинуті канати. Шхуна була закріплена, якір кинутий. Більшість тубільців були мертві. Шейн Біллікен побачив, як він дерся на риф. Один із них застогнав, і Дірк Едвардс поманив його до тіла.
  
  
  "Прикінчи його", - сказав Едвардс.
  
  
  "Я не знаю, чи я зможу", - пробурмотів Шейн.
  
  
  "Це просто".
  
  
  "Хіба це не твоя робота? Зрештою, я тебе найняв".
  
  
  "Послухай, ми повинні вирушити вглиб країни, перш ніж звуки упорядкують усіх учасників цього року. Нам знадобиться кожна людина. Тож ти або частина проблеми, сосульок, або частина рішення".
  
  
  І всі до одного найманці направили свою зброю на Шейна Біллікена.
  
  
  Шейн неохоче навів гвинтівку на тубільця, що смикалася, закрив очі і натиснув на спусковий гачок. Зброя видала короткий рик.
  
  
  "Це закінчилося?" мляво запитав він.
  
  
  "Так", - чемно сказав Дірк Едвардс. Ви можете подивитися, якщо хочете.
  
  
  Шейн зробив. Побачивши закривавлених мізків, що випливають із розбитого обличчя чоловіка, він не витримав і побіг до води. Він ліг на живіт, доки не спорожнив її в гарну блакитну воду.
  
  
  Команда найманців оглушливо розреготалася.
  
  
  "Ти звикнеш до цього. А тепер, пішли. Давай знайдемо те село".
  
  
  Протягом трьох годин вони пробиралися пишним тропічним лісом. Вони підіймалися на густо зарослий пагорб. Місцевість була нерівною. Кросівки Шейна Adidas почали розвалюватися.
  
  
  Нарешті, вони досягли вершини пагорба. Внизу лежала наповнена туманом долина. За туманами вимальовувалась висока постать, блакитна та розпливчаста.
  
  
  "Давай розіб'ємо табір тут", - сказав Дірк. "Туман повинен розсіятися до полудня. Можливо, ми зможемо розглянути село. Позбав нас від зайвої метушні".
  
  
  Вони влаштувалися чекати. З ранку туман почав розсіюватися. У полі зору з'явився пагорб. І ще один. А між ними високий орієнтир, який безперечно не був пагорбом.
  
  
  "Чорт!" - сказав Дірк Едвардс. "Що це, блядь, таке?"
  
  
  "Це храм", - крикнув Шейн. Його проігнорували.
  
  
  "Схоже на будівлю", - сказав Гас.
  
  
  "Я знаю, що це гребана будівля. Що я хочу знати, то це що це за будівля. У кого є бінокль?" Хтось передав його йому. Дірк встав і навів лінзи на об'єкт, що швидко віддаляється.
  
  
  "Я думав, ми повинні були шукати первісний острів", - уїдливо сказав він. "Ця штука величезна".
  
  
  "Ми такі", - невпевнено сказав Шейн Біллікен. "Я маю на увазі, так і мало бути. Можливо, це якийсь міраж".
  
  
  "Так? Ну, на цьому "міраж" написано "Оаху Хілтон"."
  
  
  "Що це означає?" Шейн хотів знати.
  
  
  "Це значить, ти, лущиться ублюдок, що ми на Гаваях, і якщо ми не заберемося звідси до того, як знайдуть ці тіла, наші дупи перетворяться на траву".
  
  
  Після цього всі кинулися бігти вниз із гори на весь опор. У перервах між важкими вдихами спалахнула дискусія про те, чи варто пристрелити Шейна Біллікена за те, що він втягнув їх у цей безлад.
  
  
  Шейн Біллікен відчув величезне полегшення, коли голосування було вирішальним, п'ять до двох за те, щоб не стріляти в нього, бо ще одна стрілянина принесла б лише більше проблем.
  
  
  "Видатна", - сказав Дірк Едвардс. "Ми почекаємо, доки не вийдемо в море".
  
  
  Розділ 32
  
  
  
  
  Долла-Дрі, Тихо Мича Му, побігла до палацу свого батька. Її босі ноги ковзали по камінню на шляху. Вона відчувала легкість. Сьогодні ввечері вона насолодиться привілеєм, яким Лоу Му не удостоювався сотні місяців. Дар білої людини.
  
  
  Усні розповіді про Му були сповнені історій про білих людей, які одного разу прийшли на цей решту Старого Му. Ніхто не приходив так довго, що багато хто вважав, що білі у світі вимерли.
  
  
  Долла-Дрі навчилася іншому, коли приземлилася на землі білих людей. Але вона була на місії. Вона не могла прийняти білу людину, поки була бранкою жорстокого чарівника, який одягав на очі димчасте скло, але все ж не був сліпим.
  
  
  Тепер вона була вдома. Тепер вона спитає свого батька. Римо належатиме їй. Назавжди.
  
  
  "Батьку! Батьку!" - Вигукнула Долла-Дрі, наближаючись до палацу.
  
  
  Верховний Му, Ту-Мін-Ка, вийшов із палацу з запитальним обличчям.
  
  
  "У вас проблеми?" - Вибагливо запитав він.
  
  
  "Ні, ні", - сказала Долла-Дрі, падаючи до його ніг. Вона опустилася навколішки перед своїм батьком, схиляючи свої довгі локони. "Я жадаю милості. Та, яка зробить мене єдиним цілим із Низькими Миканнями минулого".
  
  
  "Продовжуй, дочко".
  
  
  "Я хочу купити раба Римо. Тому що я сильно жадаю його".
  
  
  "Він більше не раб. Він був звільнений. У нас на Му немає рабів".
  
  
  "Тільки тому, що мувіанців недостатньо, щоб мати не лише робітників, а й рабів. За часів білих моряків у нас були раби".
  
  
  "Яку ми звільнили у належний час".
  
  
  "І я присягаюся слідувати цій традиції. Я куплю Римо, і перш ніж я заберу його в себе, я звільню його".
  
  
  "Добре сказано. Але він уже вільна людина".
  
  
  "О, він недовго буде рабом", - благало Низьке Му. Вона нетерпляче схопила батька за ноги. Її обличчя підвелося. "Я поводитимуся з ним так, як ми поводилися з білими людьми давним-давно минулих днів. Він буде моїм назавжди, єдиним з моїм серцем, ідентичним моєї душі, плоттю від плоті моєї".
  
  
  "Майстер Сінанчу піклується про цю людину", - нагадав Верховний Му.
  
  
  Лоу Му підвелася на ноги, її темні очі блиснули. "Ти відкидаєш мене? Свою дочку? Ту, яка, єдина у світі, любить тебе?"
  
  
  Верховний Му скривився від ударів язиком. Він пом'якшав.
  
  
  "Я поговорю з Майстром Сінанчу", - сказав він. "Я дізнаюся, які у нього почуття до Римо".
  
  
  "Я чекатиму на його рішення", - холодно сказав йому Низький Му. "Не розчаровуй мене, бо я все, що в тебе є". Вона швидко зникла в палаці, її гордовита спина випромінювала зневагу.
  
  
  З бойовою палицею в руці Верховний Му покликав свою Стражу з Червоного Пір'я. Вони оточили його, коли він вирушив на пошуки Майстра Сінанчу. Золотий плюмаж на його круглій короні опускався з кожним важким кроком, який він робив. Це було важке завдання, про яке просила його дочка. Обряд не проводився з того часу, як Рона-Ку був Хай Му.
  
  
  Мавпи щебетали на нього, коли він ішов, і Високий Му погрозив їм кулаком, ніби вони були причиною всіх його бід.
  
  
  Вони наближалися до рисових полів, коли один із стражників, що йшли перед Хай Му, здавалося, спіткнувся. Він ударився об дерево. Він не підвівся.
  
  
  "Придивися за ним", - коротко сказав Верховний Му. "Мабуть, його голова вдарилася об камінь".
  
  
  Інші стражники оточили чоловіка. Вони струсили його. Він не ворухнувся. Вони перевернули його на спину, і всі побачили його заскленілий погляд. І вони знали.
  
  
  Це був Верховний Му, який помітив шип, що стирчав з ноги стражника. Він витяг його. Крихітна крапля крові скотилася з кінчика.
  
  
  "Хребет кам'яної риби", - прогарчав він. "Мабуть, його встромили в землю, щоб заманити мене в пастку".
  
  
  Шелест листя попереду привернув їхню увагу. Охоронці, що залишилися, кинулися в погоню за краденим.
  
  
  "Ні", - вигукнув Верховний Му. "Не залишай мене. Навколо можуть ховатися інші. Цим ми займемося пізніше. Я повинен побачити Майстра Сінанчу. Ти понесеш мого переляканого персонажа, щоб я не став жертвою ще однієї порочної пастки".
  
  
  Стражник із Червоним Пером вагався. Вони подивилися на свої голі бронзові ноги.
  
  
  "Я наділив вас задарма бути моїми сторожами", - прогарчав Верховний Му. "Будь-який, хто не бажає користуватися супутніми зручностями, може обирати між шахтами та полями".
  
  
  Стражники подивилися один на одного, і двоє чоловіків взяли Високого Му за ноги, коли третій просунув руки йому під пахви. Таким чином вони забрали його з стежки. Вони йшли рудою ходою, їхні запитуючі очі були стривожені.
  
  
  Коли Майстер Сінанджу побачив, як Хай Му несуть у лежачому положенні, його серце підстрибнуло від думки, що він втратив єдиного справжнього імператора, якого колись знав.
  
  
  "Що сталося?" спитав він у стражників, коли вони поставили свого правителя на ноги. "Верховний Му хворий?"
  
  
  "Я уникнув ще одного підлого замаху на моє життя", - сказав Верховний Му. "Хребет кам'яної риби, знайдений на дорозі. Один із моїх охоронців лежить мертвий".
  
  
  "Він помер, знаючи, що добре служив тобі", - наспіваючи промовив Чіун. "Він не міг бажати більшої долі".
  
  
  "Я бачив того, хто це зробив", – сказав охоронець. Усі погляди звернулися до чоловіка. "Крізь дерева. Я впізнав його обличчя. Це був Ук-Ук".
  
  
  "Тоді Ук-Ук має померти!" - вигукнув Чіун. "Вкажи мені на нього, і я розірву його на частини з нескінченною повільністю". Руки Чіуна, схожі на жовті пазурі, блиснули на сонці. Він розсік повітря кігтями, роблячи яскраві розгонисті жести. Він сподівався, що це справить враження на Високого Му. Але такі слова Верховного Му приголомшили майстра синанджу.
  
  
  "Ні", - сказав він із нещасним виглядом. "Ук-Ук - мій коваль по металу".
  
  
  "Стара?" – спитав Чіун.
  
  
  "Воістину. Я вважав його відданим. Але він не може померти, тому що немає іншого, здатного виготовити мої монети".
  
  
  "Тоді що, по-твоєму, я маю з ним зробити?" - спитав Чіун, який ніколи не знав, щоб імператор виявив милосердя до зрадника. "Я міг би вирвати одне око як наочний урок".
  
  
  "Ні, тому що, якщо він втратить іншу через хворобу або напад птахів, він буде марний для мене".
  
  
  "Тоді я залишу очі. Виберіть кінцівку для видалення".
  
  
  "Я не знаю", - сказав Верховний Му після довгої паузи. Його широкі мідно-коричневі риси обличчя були стурбовані. "Але зараз мені потрібно поговорити про щось важливіше".
  
  
  "Так?" - сказав Чіун, його очі заблищали. Що може бути важливішим за інтриг Акулього Трону?
  
  
  "Моя дочка, Лоу Му, прийшла до мене. Вона прагне твого звільненого раба, Римо".
  
  
  "Ти пропонуєш об'єднати наші будинки у шлюбі?" Повільно спитав Чіун.
  
  
  "Якщо це необхідно для задоволення потреб моєї дочки. Але я б волів купити його".
  
  
  Борода Чіуна затремтіла. "Купити Римо? Мого Римо?"
  
  
  "Він був твоїм рабом у зовнішньому світі. Тут тільки ми знаємо, що його було звільнено. Можливо, є гідний спосіб звільнити його. Тоді я був би готовий обговорити ціну".
  
  
  "Купити? Не шлюб?" Чіун пискнув.
  
  
  "Я зроблю все необхідне, бо щастя моєї дочки дороге мені".
  
  
  Чіун замислився. "Я подумаю над цим питанням. Але я нічого не обіцяю", - поспішно сказав він.
  
  
  "Зрозумів. Тепер я мушу повернутися до свого палацу. Схоже, тільки там я в безпеці". Верховний Му жестом наказав своїм стражникам підняти його із землі.
  
  
  Чіун спостерігав, як забирали Високого Му. Потім він вирушив на пошуки Римо. На його пергаментному обличчі грала легка глузлива усмішка, але вона зникла, коли він побачив Римо, що стояв зі схрещеними на грудях руками і виглядав нудним, тоді як шахтарі працювали без ентузіазму.
  
  
  "Я говорив з Верховним Му", - урочисто промовив Чіун. "Його дочка бажає тебе більше за всіх інших".
  
  
  "У мене склалося таке враження, коли я розмовляв із нею".
  
  
  "Справді?"
  
  
  "Так. Вона сказала, що хоче мене трахнути".
  
  
  "Що вона сказала?"
  
  
  "Пун. Вона брудна?"
  
  
  "Це непристойно".
  
  
  "Звучить цікаво", - сказав Римо. "Я вважаю, ви не хотіли б поділитися деякими деталями?"
  
  
  "Ні. І ти, мабуть, неправильно її зрозумів. Ти огидно володієш мовянською мовою".
  
  
  "Що ж, ми дізнаємося про це сьогодні ввечері. У нас з нею побачення".
  
  
  "Не ходи до неї, Римо. Верховний Му запропонував купити тебе у мене. Я збирався сказати тобі, що в мене була ця ідея, але тільки жартома. Тепер я кажу вам з повною щирістю, не зустрічайтеся з Низьким Му".
  
  
  "Я починав з нетерпінням чекати цього. Вона, мабуть, єдина мовіанська дівчина, з якою мені не вийшло. Хіба ці люди не вірять у шлюб?"
  
  
  "Вони одружуються. Але це не так, як одружуються інші люди. Вони вільні розважатися з ким забажають. Всі діти, народжені на Му, вважаються дітьми матері та села. Поняття батька існує тільки в королівському домі".
  
  
  "Це пояснило б дивну відсутність розгніваних чоловіків".
  
  
  "Є й інші новини. Коваль по металу. Великобританія-Великобританія. Він намагався вбити Хай Му хребтом кам'яної риби, який опинився в нього на шляху".
  
  
  "Брррр. Неприємний", - сказав Римо. "Чи означає це, що він поклоняється восьминогу?"
  
  
  "Будь-який може зламати хребет кам'яної риби. А шанувальники восьминога - раби ритуалу. Вони завжди одягаються в наслідування Ру-Такі-Нуху. Або залиште символ їхнього зла, наприклад, глечик з живим восьминогом, який був кинутий у Хай Му. Ні, це означає , Що список тих, хто бажає скинути Трон Акули, довше, ніж я міг би припустити. Тому що молодий нападник не знав про задуми коваля по металу.
  
  
  "Якщо ви запитаєте мене, то, як працюють ці люди, будь-хто може поборотися за свою шкуру".
  
  
  "Ми маємо викрити змовників сьогодні ввечері", - твердо сказав Чіун. "Всіх їх".
  
  
  "Так? Як, скажи на милість?"
  
  
  "Коваль по металу не знає, що його бачили. Ти підеш за ним, якщо він вийде зі своєї хатини сьогодні ввечері. Я охоронятиму Верховного Му".
  
  
  "Що щодо Низького Му? Вона чекає на мене".
  
  
  "Не мати з нею нічого спільного".
  
  
  "Це буде непросто. Ми застрягли на одному острові".
  
  
  "Вона не на твій смак, повір мені".
  
  
  "З якого часу ти знаєш, що мене приваблює?"
  
  
  "На Му тебе приваблює кожен сосок, що коливається. Я здивований, що ти не ганявся за самками мавп".
  
  
  "Хар де хар хар хар", - сказав Римо. Але його обличчя почервоніло від збентеження.
  
  
  Розділ 33
  
  
  
  
  Лікарем, який відповідає за пацієнтів у санаторії Фолкрофт, був пухкий маленький чоловічок на ім'я доктор Олдас Герлінг. Його білий халат відстовбурчувався на нижніх гудзиках, і Сміт дивувався, поки вони йшли двоколірними зеленими коридорами психіатричного крила санаторію, як людина може бути лікарем і при цьому дозволяти своєму животу так псуватися. Якби не його козляча борідка з сивиною, Сміт запідозрив би його, з його пухкими рисами обличчя та м'яким голосом, у тому, що він перебуває на пізній стадії вагітності.
  
  
  "Як я вже казав вам, доктор Сміт, - говорив доктор Герлінг, - всі палати та пацієнти були враховані".
  
  
  "Я знаю. Але пройшло майже два тижні. Тепер я переконаний, що Грамлі ніколи не залишав приміщення. Якби він це зробив, були б поліцейські звіти чи інциденти".
  
  
  "Тоді ми перевіряємо ще раз тричі", - сказав доктор Герлінг. Його голос був похмурим.
  
  
  Поки вони переходили з кімнати в кімнату, звіряючи номери палат зі списком пацієнтів, який Сміт вів на планшеті, Сміт розмірковував про те, що він нічого не досяг у вирішенні своєї іншої проблеми. Можливо, надання більшої уваги цій проблемі допомогло б йому прояснити голову. І в нього все ще було те ниюче почуття, що ці два питання якимось чином пов'язані.
  
  
  "А ось і нещасний містер Перселл", - сказав доктор Герлінг. Вони зупинилися біля сильно укріплених дверей.
  
  
  "О, так, Джеремайя Перселл", - сказав Сміт, заглядаючи в ілюмінатор, посилений дротяною сіткою.
  
  
  Стіни кімнати були сірими та оббитими тканиною. На підлозі сидів молодий чоловік у смиренній сорочці, яка обмежувала його руки. Він дивився в дальній кут стелі, ніби там було зображення Бога.
  
  
  "Я ніколи раніше не бачив такого випадку", - зауважив доктор Герлінг, підтискуючи вологі губи. "Розум цієї людини абсолютно порожній. Його стан виходить за рамки кататонії".
  
  
  "Він не був проблемою?"
  
  
  "Не більше, ніж шматочок котячої м'яти. Він спить, він їсть, він користується туалетом, хоча іноді він забуває опустити сидіння і падає в нього. Тоді він плаче. Крім цього, нічого. Ні слів, ні скарг. Нічого. Його випадок сумний ".
  
  
  Сміт кілька хвилин дивився на хлопця. У нього було довге світле волосся кольору кукурудзяного шовку. Його очі були такими блакитними, що були схожі на неонові крапки. Але за ними ховалася незбагненна непрозорість.
  
  
  Римо і Чіун привезли Джеремайю Перселла до Фолкрофту. Можливо, він був їх найбільшим ворогом із нині живих - білою людиною, яка мала сили синанджу і додатковий дар: здатність проектувати свої думки у вигляді видимих галюцинацій. Під час їхньої останньої зустрічі голландець, як звали Перселла, зламався психічно. Його розум був абсолютно чистим аркушем.
  
  
  Ні, подумав Сміт. Перселл не мав би до цього жодного відношення. Це було не у його стилі. У цьому не було жодного сенсу. І кожен штатний лікар заявляв, що в його голові вирує плутанина думок.
  
  
  Сміт викреслив ім'я Перселла і пішов далі.
  
  
  "А це кімната містера Чіуна", - сказала доктор Герлінг, коли вони завернули за ріг у гостьове крило.
  
  
  Сміт здригнувся. "Містер Чіун?"
  
  
  "Так, пацієнт із хворобою Альцгеймера. Той, хто базікає найдивовижнішим чином. Його розповіді про своє село були дуже цікавими, хоч і безглуздими. Наскільки я пам'ятаю, доктор Сміт, якось він зізнався, що вважає вас своїм імператором. У чому проблема? "
  
  
  "Містер Чіун залишив нас минулого місяця. Разом зі своїм опікуном Римо".
  
  
  "О? Тоді хто знаходиться в цій кімнаті?" - спитав доктор Герлінг. Сміт штовхнув двері. На вузькому ліжку лежав чоловік. Він спав. Сміт потрусив його за плече, і чоловік повільно прийшов до тями. Він незрозуміло дивився на них. "Це не містер Чіун". Сказав Сміт.
  
  
  Лікар Герлінг глянув на обличчя пацієнта. Його власне обличчя розслабилося, як повітряна кулька, що здувалася.
  
  
  "Але... але ця людина - Грамлі", - пробурмотів доктор Герлінг.
  
  
  "Грамлі! Ти впевнений?"
  
  
  "Абсолютно. Я знаю Грамлі. Але що він тут робить?"
  
  
  "Очевидно, він ховається тут. Чому ви не перевірили цю кімнату ретельніше?" Зажадав відповіді Сміт.
  
  
  Лікар Герлінг суворо випростався. "Ви досить недвозначно проінструктували мене, доктор Сміт, що персонал у жодному разі не повинен турбувати пацієнта Чіуна".
  
  
  "Так, так, ви маєте рацію. Я так і зробив", - розсіяно сказав Сміт.
  
  
  "І ви далі забули повідомити мене, що містера Чіуна було звільнено".
  
  
  "Насправді це було досить несподівано", - визнав Сміт.
  
  
  "Що ж, ось розгадка нашої маленької таємниці. Я проводжу містера Грамлі назад до його кімнати".
  
  
  "Так, продовжуйте. Дякую, лікарю", - сказав доктор Гарольд В. Сміт. Він поспішно вийшов із кімнати, стискаючи свій планшет. Незважаючи на гостре збентеження, Сміт відчув полегшення. Він справді забув проінформувати доктора Герлінга, коли Рімо і Чіун раптово виїхали з Фолкрофта. Він гадки не мав, куди вони попрямували після цього. Вони обіцяли зв'язатися з ним, щойно влаштуються на новому місці, але не зробили цього. Політикою Сміта було періодично переселяти їх. У результаті вони за умовчанням оселилися у Фолкрофті.
  
  
  Де б вони не перебували, принаймні зникнення Гілберта Грамлі не мало жодного відношення до головної проблеми Сміта. І це унеможливлювало те, що Фолкрофт був скомпрометований.
  
  
  Тепер настав час закрити це інше питання.
  
  
  Розділ 34
  
  
  
  
  Темрява опустилася на крихітний острів Му.
  
  
  Вогнища для приготування їжі були залиті водою. Буйні денні птахи замовкли. Сяючі хмари приховали місяць. Позіхаючи і потягуючись, селяни Му повернулися до своїх трав'яних хатин. Верховний Му вже пішов у свій палац.
  
  
  "Я не бачу Лоу Му", - прошепотів Римо. Вони були на парапеті даху Королівського палацу. Перед ними лежав весь простір острова.
  
  
  Чіун підставив обличчя освіжаючому морському бризу, як кішка, що відчув запах.
  
  
  "Вона - найменша з наших турбот цієї ночі", - тихо сказав він. Його карі очі, схожі на поліровані агати, обмацували сільські хатини, розкидані, як безліч гральних кісток, навколо палацу.
  
  
  "Ти не бачив її, коли вона сердиться".
  
  
  "Я спущуся вниз, щоб охороняти двері у покої Верховного Му", - зауважив Чіун після того, як останній мовіанець прослизнув у його будинок.
  
  
  "Чек", - сказав Римо. "У мене на прицілі хатина Ук-Ук".
  
  
  "Якщо він піде або хтось ще поводитиметься підозріло, візьміть їх живими".
  
  
  "Немає проблем".
  
  
  "Я йду зараз. Пам'ятай - не май ніякого відношення до Лоу Му цієї ночі".
  
  
  "Так. Звичайно," невизначено сказав Римо.
  
  
  Чіун помовчав. Потім він зісковзнув униз кам'яними сходами. Римо був наполегливим учнем, розмірковував він. Але врешті-решт він міг постояти за себе. Чіун боявся побачення з Лоу Му зовсім не з міркувань безпеки Римо. Римо завжди не щастило з жінками. Йому не потрібно було ще більше міняти свою думку про протилежне поле.
  
  
  Минав годинник, і Римо починав нудьгувати. Хмари розійшлися далеко за північ, заливши острів сріблястим сяйвом. Місячне світло було сильним, але недостатньо сильним, щоб розрізняти кольори. Хвилювані бризом джунглі були сіро-білими просторами. За східним берегом Тихий океан переливався алмазно-твердими вогнями. Ковчег Іони погойдувався, як гротескний затор.
  
  
  Долла-Дрі, тихенько мукаючи Му, неквапливо увійшла до села далеко за північ. Римо спостерігав, як вона з'являлася, то зникала в плямах місячного світла. Її обличчя сяяло очікуванням. Її стегна рухалися, як долоні, і Римо на мить відчув гострий біль при думці про застереження Чіуна уникати її.
  
  
  Але бізнес був на першому місці. Можливо, він міг би пояснити це Лоу Му до того, як закінчиться ніч.
  
  
  Потім Низький Му підійшов до каюти Римо і прослизнув через вікно.
  
  
  Римо вагався. Він думав про те, щоб опуститися на землю і поговорити з нею. Але його увагу привернула тінь, що крадеться від хатини до хатини. Він простежив за нею поглядом.
  
  
  Тінь зникла в мангрових чагарниках. Ймовірно, мовіанець із таємним побаченням вирішив Римо. То був не Ук-Ук.
  
  
  Потім на відкрите місце виповзли інші постаті. Вони розійшлися в різних напрямках, мабуть, не звертаючи уваги один на одного. Дехто збирався разом у темряві та вислизав групами. Вони не завжди були протилежної статі. Ну що ж, подумав Римо. Все, що люди робили в цивілізації, вони, мабуть, робили і Му.
  
  
  Майстер з металу, Великобританія-Uk, вийшов після того, як більша частина тих, що ховалися, вщухла. Римо перевалився через парапет, повиснувши на пальцях, і зістрибнув на землю без звуку, схожого на бавовну дитячих долонь.
  
  
  Він ішов за ковалем на безпечній відстані. Старий підстрибом попрямував до великого скупчення шахт, вирубаних у прямовисній західній стіні плато Моувіан.
  
  
  На шляху гостра чутка Римо вловила голоси. "Хай Му має померти сьогодні вночі", - прошепотів чоловічий голос. "Я вирву йому очі голими руками", - несамовито пообіцяв мелодійний дівочий голос.
  
  
  Зафіксувавши в умі місце коваля по металу, Римо зісковзнув зі стежки. Він рушив у напрямку голосів. Він опустився на одне коліно і розсунув високу черепашу траву.
  
  
  Три мувіанці сиділи навпочіпки під баньяновим деревом. Тихими, наполегливими голосами вони обговорювали різні способи вбити Верховного Му. Римо, стурбований тим, що коваль по металу вислизне, запам'ятав їхні обличчя і вислизнув непоміченим.
  
  
  Інші голоси долинали з джунглів, коли Римо крався стежкою. "Тиранії має бути покладено край. Ми так само гідні, як і він".
  
  
  "Лоу Му менш королівського походження, ніж я. Нехай вона працює у шахтах".
  
  
  "Навіщо нам працювати, щоб наповнити скарбницю Верховного Му, коли все, що він наповнює, це наші шлунки?"
  
  
  "Більшість запасеного рису в будь-якому випадку дістається комахою. Нам не потрібно вирощувати так багато".
  
  
  Римо нарахував двадцять сім змовників групами по двоє та по троє. Стурбований, він рушив далі. Земля різко пішла під ухил. Римо довелося спускатися.
  
  
  Великобританія-Великобританія, коваль по металу, пірнув у діючу шахту якраз у той момент, коли Римо наздогнав його.
  
  
  Римо підплив до входу і приклав вухо до твердого земляного валу, що обрамляв його чорну пащу. Крізь бруд долинали вібрації бурмотних голосів.
  
  
  "Ні, не сьогодні". То був скрипучий голос Ук-Ук. "Сьогодні ввечері інші замишляють змову. Дай їм шанс. Якщо нам теж доведеться вбити їх, ми це зробимо. Але після того, як Хай Му та його самка стануть їжею для акул, лише Великобританія-Великобританія знатиме місце, де зберігаються монети".
  
  
  "А як щодо Господаря Сінанчу та його раба?" - спитав хтось.
  
  
  "Нехай вони повертаються у свій світ. Му не для тих, у кого біла шкіра".
  
  
  "Але у Майстра Сінанчу жовта шкіра".
  
  
  "Я бачив, як він спілкується з білою. Майстер Сінанчу схожий на банан. Зовні жовтий, але м'якуш усередині білий і м'який".
  
  
  Слова коваля по металу зустріли схвальним ремствуванням.
  
  
  "Давайте розійдемося по домівках і чекатимемо на майбутні події", - сказав Ук-Ук, коли повернулася тиша.
  
  
  У цьому Римо ретировался. Він почув досить. Настав час повідомити Чіуну погані новини. Нехай він вигадає, як донести це до Вищого керівництва.
  
  
  Майстер Сінанджу стояв непохитно. Він не ворухнувся. Він не моргнув. Він був нерухомою скелею, що стоїть між Хай Му і тими, хто хотів скинути його з трону.
  
  
  Коридор, що веде у покої Верховного Му, був темніший, ніж у шлунку восьминога. Темніше, ніж сон без сновидінь Ру-Такі-Нуху, який живе далеко від життєдайних променів сонця. Але Чіун бачив це так ясно, ніби його освітлювало чисте місячне світло. Павук шмигнув у тріщину, і Чіун ясно побачив це. І павук, що навіть має безліч очей, не побачив його.
  
  
  Чіун розставив варту з Червоного Пера біля кожного входу. Ніхто не міг увійти до палацу без виклику. А якщо хтось це зробить, він зіткнеться віч-на-віч з Майстром Сінанджу.
  
  
  За свою довгу та славну історію Сінанджу втратив кілька імператорів. Цей Майстер Сінанджу був сповнений рішучості, що Високий Му не буде одним із них.
  
  
  До світанку залишалася всього година, коли в залах палацу почулися сердиті кроки. Нерухомість Чіуна розтанула. Він ступив уперед, щоб протистояти фігурі, що наближається.
  
  
  Набивання було знайомим.
  
  
  Силует, що наближався коридором, який Чіун нарешті розгледів, був Низькою Му з стегнами, що крутилися. Її обличчя нагадувало жорстку маску.
  
  
  "Я хотіла б поговорити зі своїм батьком", - сказала вона крижаним тоном, який сподобався Чіуну. Це означало, що Римо не зустрічався з нею цієї ночі.
  
  
  "Він спить", - чемно сказав Чіун, ховаючи руки у відкритих рукавах свого смарагдово-золотого кімоно.
  
  
  "Тоді я розбуджу його. Чи ти відмовиш мені в праві побачити мого власного батька?"
  
  
  Чіун стояв нерухомо. Його тонкі губи розплющились, і він мовчки вклонився.
  
  
  "Я служу Дому Му, почесною частиною якого ти є". Чіун мовчки відступив убік.
  
  
  Низьке Му штовхнуло двері з бамбука та ротанга. "Батьку, я хотіла б поговорити з тобою", - голосно покликала вона. Двері з шумом зачинилися за нею.
  
  
  Чіун стояв і слухав з напруженим обличчям, коли до нього долинули звуки тихої, напруженої суперечки.
  
  
  "Він не приходив до мене", - поскаржилося Низьке Му шипінням, схожим на котячий плювок. "І його немає у його кімнаті".
  
  
  "Я сказав би тобі це", - сказав Верховний Му, - "але тебе ніде не було видно".
  
  
  "Я гуляв пляжами. Я підносив молитви богу хвиль, який приносить біле на нашу землю. Я принижено подякував йому за те, що ти обіцяв, що це станеться заради мене".
  
  
  "Ви повинні бути терплячими. Майстер Сінанчу ще не дав свого благословення".
  
  
  Боса нога прошлепала кам'яною підлогою. "Я не буду. Я хочу його зараз. Мій голод по ньому великий".
  
  
  "Він не мій, щоб я міг віддати його тобі". Голос Високого Му звучав смиренно.
  
  
  "Тоді я заберу його", - почулося Низьке Му у відповідь.
  
  
  "Я попереджаю тебе, не роби нічого, що могло б посварити Володаря Сінанчу. Тільки він стоїть між нашим троном та цими віроломними змовниками".
  
  
  "Він буде моїм! Я відчую вогонь його білої куни у своєму животі!"
  
  
  "Ти моя дочка. Ти коритися мені!"
  
  
  "Я Лоу Му. Я не буду позбавлений привілеїв, якими користувався Лоу Му в минулому".
  
  
  Відповіддю Високого Му була здавлена нерозділена лють. Низький Му виплюнув у відповідь їдке прокляття. Обмін загострився, і Майстер Сінанджу почув смачний ляпас, а потім звук падаючого тіла.
  
  
  Після цього в кімнаті довгий час стояла тиша. Коли Низьке Му вийшла з кімнати, її щоки палали від сорому. Одне потемніле око вже почало опухати.
  
  
  Чіун пошукав очима сльози, але їх не було.
  
  
  "Мій батько спить", - сказала вона, зачиняючи за собою двері. Її ноги сердито шльопали по кам'яній підлозі, коли вона зникла за поворотом коридору.
  
  
  Майстер Сінанджу знову зайняв свою рішучу позицію перед покоями Верховного Му. Він знову був неприступною скелею безпеки для свого імператора.
  
  
  Римо Вільямс прослизнув до палацу подібно до дрейфуючої тіні. Можливо, це була гра світла, викликана появою місяця в хмарах, що низько летять. Він вирішив залізти всередину через вікно своєї спальні, щоб уникнути охорони з Червоним Пір'ям біля кожного входу.
  
  
  "Рімо, ти прийшов". Голос був похмурий. Але ближче до кінця він збільшився.
  
  
  "Долодрі?" Запитав Римо. Темна постать розтяглася на його спальному килимку.
  
  
  "Я поговорив зі своїм батьком. Він більше не виступає проти нашої спілки. Я довго чекав, коли ти прийдеш до мене".
  
  
  "Так? Дав нам своє благословення, чи не так?"
  
  
  "Ходімо", - сказала вона, підводячись на руках. Вона лежала, як велика рудувато-коричнева кішка. Римо звернув увагу на темні плями її сосків. На ній була лише нижня частина костюма. Її очі були широкими і немиготливими, як чорне дорогоцінне каміння. Її зіниці були настільки розширені, що димчаста райдужка була майже невидима.
  
  
  Римо приєднався до неї на килимку для сну.
  
  
  "Я хотів спочатку поговорити з Чіуном", - невпевнено сказав він.
  
  
  "Не вистачає всього години до повернення яскравого сонця. Давайте робити те, що хочемо, поки він нас не бачить".
  
  
  Вона нахилилася до нього, її гладкі руки обвилися довкола його шиї. Вона прикусила мочку його правого вуха. Потім грайливо прикусила ліве. Римо відчув, як у ньому сколихнулося бажання мати нею. Це була радше цікавість, ніж потреба. Сінанджу давним-давно випалили неприкриту хіть. Але Лоу Му була привабливою істотою. Це слово непроханим спливло у голові Римо. У напівтемряві вона здавалася не так жінкою, як жінкою-дитиною, і, можливо, не зовсім так. В її очах було щось дике. Вони були похмурими та сексуальними одночасно. Вони змусили Римо випробувати нові емоції. Щось підсвідоме. Передчуття, а також деяке занепокоєння.
  
  
  Римо шукав її губи, але, дражнюючи, вона ухилилася від них і встромила ідеальні білі зуби в його плече.
  
  
  "Припини це", - недбало сказав Римо. Зуби стиснулися. Римо насупився.
  
  
  "Ти потрібний мені, Римо. Мені потрібна твоя сила", - сказала вона крізь стиснуті зуби.
  
  
  "Як щодо того, щоб я був тобі потрібен трохи менш жорстко?" М'яко, але твердо спитав Римо, усуваючи її голову. Він узяв її обличчя у свої долоні.
  
  
  "Я забігаю вперед", - сказала вона. "Чому ти не лягаєш на спину?"
  
  
  "Ти хочеш опинитися на вершині?"
  
  
  "Я хочу тебе. Усього тебе".
  
  
  Римо дозволив збити себе з ніг. У повітрі витало щось сексуальне, але якимось чином поза сексом. Він не знав, що це було. Але він відчув, як легке тремтіння пробігло його хребтом, а короткі волоски на передпліччях стали дибки, ніби від статичної електрики.
  
  
  Що б не задумала Лоу Му, все буде зовсім інакше, вирішив Римо. Він заплющив очі, коли вона вилізла на нього. Нехай вона здивує його.
  
  
  Майстер Сінанджу почув кров.
  
  
  Його зморшкувате обличчя зненацька підвелося. Він принюхався у всіх напрямках. Запах виходив із покоїв Верховного Му.
  
  
  Чіун увірвався у двері, як атакуючий таран.
  
  
  Верховний Му лежав на своєму ліжку, золотий плюмаж королівської влади звисав з його корони так, що стосувався його широкого носа.
  
  
  Кістяний ніж навскіс вийшов із середини його грудини. Він не дихав.
  
  
  Чіун кинувся на чоловіка. Він не торкнувся ножа. Мабуть, він перерізав вени чи артерії, і лезо могло запечатати відсічені кінці. Вилучити її означало б ризикувати вільний перебіг королівської крові.
  
  
  Натомість Майстер Сінанджу приклав кулак до серця Верховного Му. Воно мляво билося. Його рота було відкрито, як у риби.
  
  
  Чіун ударив по кулаку плоскою стороною іншої руки. Один раз. Знову. Ще раз. І ще. Тіло Високого Му затремтіло. З його губ виступила біляста піна, і почався кашель. Його очі безглуздо розплющилися. "Не рухайся", - попередив Чіун. "Я подбаю про тебе".
  
  
  Чіун оглянув ножа. Здавалося, він увійшов глибоко. Але коли він торкнувся рукояті, вона здригнулася. Лезо зламалося, входячи всередину. Він визволив його.
  
  
  Лезо увійшло під кутом. Пошкоджень було менше, ніж здавалося на перший погляд. Чіун залишив вістря всередині.
  
  
  "Сядь", - сказав Чіун.
  
  
  Верховний Му відштовхнувся так, що його тулуб і голова вперлися в стіну за його спальним килимком. "Хто це зробив?" зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Я не знаю", - пробурмотів Високий Му. Його очі були скляними та порожніми. Здавалося, він був шокований, хоча втрата крові була незначною.
  
  
  Майстер Сінанджу підлетів до відчиненого вікна. Він висунув голову. Стражник із Червоним Пером перестав ходити відкритим двором.
  
  
  "Ти! Охороняй!" Крикнув Чіун. "Де ти був?"
  
  
  "Тут", - поспішно відповів стражник.
  
  
  Чіун жестом покликав його ближче, і коли він опинився в межах досяжності, Майстер Сінанджу вибив кістяний спис з його руки і, схопивши його за горло, змусив опуститися навколішки. "Ваш імператор поранений підлими вбивцями. Я спитаю вас знову. Хто увійшов у це вікно?"
  
  
  "Але, ніхто". Чіун стиснув сильніше. Очі охоронця витріщились, як перелякані виноградини.
  
  
  "Клянуся місяцем", - сказав він.
  
  
  Обличчя Чіуна напружилося ще більше. Але страх у голосі охоронця підказав йому, що він каже правду, яку її знав. Ніхто не входив через вікно. І лише одна людина увійшла через двері.
  
  
  "Дивися, щоб Хай Му більше не завдали шкоди, - попередив Чіун, - інакше це впаде на твою голову". Він відпустив охоронця і вилетів із кімнати, як потривожена примара.
  
  
  Лоу Му не було у її покоях. Її не було у їдальні. Чіун почав підніматися сходами на другий поверх, коли почув голоси. Remo's. І ще одна.
  
  
  Він прошлепав назад на перший поверх. Голоси долинали з кімнати Римо.
  
  
  Увірвався Чіун.
  
  
  "Чіун!" Здивовано вигукнув Римо. Він лежав на спині, Лоу Му лежала на ньому зверху. Вона смикала свої спідниці, розпускаючи їх.
  
  
  "Хіба ти не віриш, що спочатку треба постукати?" Боязко запитав Римо.
  
  
  "Я дізнався, хто бажає смерті Верховного Му", - сказав Чіун.
  
  
  "Я також", - сказав Римо.
  
  
  "Тоді чому я знаходжу тебе такою?"
  
  
  Римо відштовхнув Низьке Микання і сів. "Я йшов побачитися з тобою", - сказав він. "Чесно. Але я випадково зіткнувся з нею. Одне просто призвело до іншого".
  
  
  Лоу Му поправила спідниці. Вона дивилася на Майстра Сінанджу, її очі були великі, як у кота. "Ти спілкуєшся з ворогом того, кого присягнув захищати", - холодно сказав Чіун.
  
  
  "Про що ти говориш?"
  
  
  "Ти знаєш, хто намагається вбити Верховного Му?"
  
  
  "Звичайно, хочу", - сказав Римо, підводячись на ноги. "Всі".
  
  
  "Ти сліпий, Римо. Зрадник лежить біля твоїх ніг".
  
  
  "Вона?" Приголомшено перепитав Римо. "У жодному разі, Чіуне. Ти все неправильно зрозумів. Я був у джунглях. Виношувалося, мабуть, дві дюжини різних змов. Якщо ви запитаєте мене, це практично відкритий сезон на Хай Му. Я думаю, що він занадто старанно працює зі всіма. Вони ситі по горло”.
  
  
  "Говориш як селянин", - похмуро сказав Низький Му. Римо впер руки в боки.
  
  
  "Гей, а що трапилося з бажанням мене?"
  
  
  "Я справді хочу тебе", - прошипіла вона. "І я отримаю тебе!" Лоу Му схопилася на ноги. Костяний ніж блиснув з-під її спідниць. Вона кинулася на Римо, низько занісши ніж для удару.
  
  
  "Гей!" Римо закричав, очі його розширилися. Рефлекторно його рука спіймала її зап'ястя з ножем. Він вивернувся. Низьке Му зойкнуло від болю. Римо вибив її кісточки з-під неї. Вона впала купою.
  
  
  Чіун підняв з підлоги страшенно вигнутий кістяний ніж.
  
  
  "Так. Це той самий малюнок, що й на інший".
  
  
  - Що тут відбувається? - Гаряче зажадав Римо відповіді.
  
  
  "Вона не хотіла тебе так, як ти думаєш", - сказав Чіун, розглядаючи ніж.
  
  
  "Так? Який ще є спосіб?"
  
  
  "Вона хотіла тебе трахнути".
  
  
  "І вона б так і зробила, якби ти не завадив".
  
  
  "Вона хотіла з'їсти тебе", - сказав Чіун. "Пун" означає "є".
  
  
  "Ні, це означає "є", - сказав Римо.
  
  
  "Ай означає "обідати". Пун означає "споживати".
  
  
  Римо моргнув. Він глянув у непохитні очі Чіуна. Його погляд опустився до низького мукання. Вона відвела погляд. Її рожевий язичок облизав губи. Вона потерла свій голий живіт, ніби в неї хворів живіт.
  
  
  " Ти хочеш сказати ... " - почав було Римо. Чіун суворо кивнув головою.
  
  
  Римо знову глянув на Лоу Му.
  
  
  "Це неправда, чи не так?" тихо спитав він. "Це не те, що ти мала на увазі, бажаючи мій орган. Поїсти?"
  
  
  "Я заслужив тебе. Інші Низькі Моу насолоджувалися бенкетом плоті в часи білих, які прийшли на цей острів. Чому я не повинен бути таким, як вони? Я заслужив свій трон".
  
  
  "Зароблена?" різко перепитав Чіун. Римо виглядав спантеличеним.
  
  
  "Ти думаєш, я народилася Низьким Му?" Вона жорстоко засміялася. “Коли Старий Му затонув, королівська родина врятувалася на високе плато, де стояв гірський палац. Цей палац. Усі селяни потонули, але вижила лише королівська родина”.
  
  
  "Ви всі нащадки Будинку Му?" Запитав Чіун. "Всі остров'яни?"
  
  
  Низький Му кивнув головою. "З того часу це була боротьба між тими, хто сидів на Акульому Троні, і тими, хто цього не робив. Правили сильні. Слабкі працювали. Мій батько вбив останнього Верховного Му лише два роки тому."
  
  
  "На п'ятому році Третього циклу", - сказав Чіун, дістаючи монету, яку Римо знайшов у нього в рукаві. "Того ж року, коли Верховний Му зійшов на трон".
  
  
  "Того року було скоєно чотири вбивства", - продовжував Лоу Му. “З того часу мій батько правил завдяки своїй могутності. Запанувала стабільність. Тільки шанувальники восьминога докучали його королівству. Але тепер вони пішли, і проблеми стали ще гіршими”.
  
  
  "Отже, ти зійшла на трон разом із ним?" Запитав Римо. "Ти не народилася принцесою?" Його голос був приголомшеним. Риси його обличчя трохи спотворилися. До мене почала доходити правда.
  
  
  Лоу Му похитала головою. Її погляд був відсутнім. "Я була молодшою з двох сестер. Тука-Ті була Лоу Му до мене".
  
  
  "Що з нею сталося?" Римо хотів знати. Лоу Му байдуже знизав плечима.
  
  
  "Я отруїв її. Розчавив шипи кам'яної риби в її їжі". Римо відвернувся.
  
  
  "Я думаю, мене зараз знудить".
  
  
  "Не так погано, як тобі було б, якби я не прийшов тобі на допомогу", - наголосив Чіун.
  
  
  "Заради Бога, вона принцеса", - сказав Римо, ні до кого безпосередньо не звертаючись. Він височив над Низьким Му. "Ти принцеса!" - прогарчав він. Лоу Му зіщулився. "А ти довбаний канібал".
  
  
  "Не ображай", - парирував Низький Му. "Мувіанці не їдять один одного. Тільки білих. І ніхто не їв людського м'яса з того часу, як останній білий чоловік прибув на ці береги. На якийсь час їх зробили рабами. Коли їх звільнили, було влаштовано бенкет. Лоу Му завжди обирала. найкраще м'ясо. І тільки Лоу Му.
  
  
  "Рівна їжа для Вищого Му була скасована?" З гіркотою сказав Римо.
  
  
  Лоу Му знизав плечима. "Жодних білих жінок ніколи не було. Королівська родина не їсть представників своєї статі. Ти думаєш, ми такі ... збоченці?"
  
  
  "Збоченці!" – крикнув Римо. - Слухайте, там, звідки я родом...
  
  
  "Досить", - сказав Чіун. "Тепер ти знаєш правду".
  
  
  "Тепер я знаю", - тупо сказав Римо. Він не любив її, але чомусь правда завдавала біль. Він не розумів чому. "Що нам з нею робити?" Запитав Римо. "Вона все ще Лоу Му".
  
  
  "Вона зарізала свого батька".
  
  
  "Так", - сказала Низька Му. Вона схопилася на ноги, її очі сяяли. Її оголені груди затремтіли від пристрасності її слів. "Висока Му мертва. Тепер я володію Акульим Троном. І всіма його багатствами. Якщо ти захочеш претендувати на якусь із монет, ти зробиш так, як я скажу".
  
  
  "Ні", - сказав Чіун, беручи її за зап'ястя. Низьке Му чинила опір. Пальці старого корейця стиснулися, як пазурі. "Він живий завдяки синанджу".
  
  
  І Чіун потяг Низького Му, що відпльовується і дряпається, з кімнати. Римо невпевнено пішов за ним.
  
  
  Майстер Сінанджу кинув Лоу Му до ніг її батька. Вона розтяглася там, горілиць і перелякана.
  
  
  "Я кладу до твоїх ніг твого кривдника", - холодно сказав Чіун. "Назви її долю, і я зроблю так". Його руки ковзнули в рукави кімоно. Він гордо випростав спину.
  
  
  "Почекай хвилинку, Папочка", - почав Римо. Піднята рука змусила його замовкнути.
  
  
  Очі Верховного Му прояснилися.
  
  
  "Вона моя дочка", - тупо сказав він. "Більше я нікому не довіряю. Дозволь їй жити. Вона норовлива і жорстока, як кішка, але вона лише хотіла відчути плоть білої людини між своїми зубами".
  
  
  Римо мимоволі здригнувся.
  
  
  - Є й інші, - вів далі Чіун. - Інші змовники. Римо розкрив їхнє віроломство.
  
  
  "Так, це справді погано", - припустив Римо. "Майже всі в цьому мурашнику хочуть тебе вбити. Тепер я знаю чому. Це їх єдиний шанс на просування по службі. Лоу Му розповів нам, як насправді справи у вашому маленькому тропічному раю".
  
  
  "Мені потрібні мої селяни. Без них не буде кому добувати метал, робити монети і вирощувати рис".
  
  
  "Тоді обери одного чи двох змовників", - запропонував Чіун. "Я покажу їм приклад перед рештою. Кілька голів, насаджених на списи, - чудовий засіб залякування змовників".
  
  
  Верховний Му повільно похитав головою. "Мені потрібен кожен селянин. Ми вже втратили надто багатьох".
  
  
  "Тоді що ти хочеш, щоб я зробив?" Роздратованим голосом запитав Чіун.
  
  
  "Відпусти їх".
  
  
  "Іди! Я королівський вбивця Будинку Му. Як я можу захистити тебе, якщо не можу вершити правосуддя над претендентами на трон? Де стримуючий фактор? У чому твоя сила?"
  
  
  "Моя сила тут", - сказав Верховний Му, вказуючи на свою праву руку. Він слабо підняв свою бойову палицю. "І в багатстві мого скарбу, якого прагне кожен моовіанець, але ніхто не може мати, крім мене".
  
  
  "Іншими словами, - сказав Римо, - у тебе нічого немає".
  
  
  "Добре сказано", - сказав Чіун, і в його голосі пролунала огида.
  
  
  "Я б поспав", - сказав Верховний Му. "Залиш мене. Ми поговоримо про ці справи після того, як сонце поверне колір моєї імперії".
  
  
  "Якась імперія", - сказав Римо, повертаючись, щоб вийти з кімнати.
  
  
  Майстер Сінанджу побачив розкинуту на спині фігуру Низького Му і могутнє хропке тіло Високого Му. Вони більше не здавалися його мудрим царським очам. Він бачив тільки товстуна з пером, що звисало з його грубих рис, і злісну і віроломну дівчину.
  
  
  Він покинув їх, не сказавши жодного слова.
  
  
  Розділ 35
  
  
  
  
  Вони запитали Шейна Біллікена, чи вміє він плавати, і він сказав "так".
  
  
  Вони запитали Шейна Біллікена, чи може він плавати зі зв'язаними за спиною руками та ногами, навантаженими банками із сиром.
  
  
  "Звичайно, ні", - відрізав він.
  
  
  "Тоді вирішено", - сказав Дірк Едвардс. "Ти йдеш за борт".
  
  
  Потрібно було троє з них, щоб утримати Шейна Біллікена на палубі, тоді як четвертий зв'язав йому зап'ястя за спиною мотузкою. Прив'язати козячий сир до його ніг виявилося складніше. По-перше, вони виявили, що їм доведеться просвердлити отвори у чанах, щоб пропустити мотузки. По-друге, Шейн продовжував розбивати дерев'яні чани на шматки своїми божевільними ногами.
  
  
  "Давайте все добре обміркуємо", - нарешті сказав Дірк Едвардс.
  
  
  "Відмінна ідея", - сказав Шейн Біллікен. "Давайте ні до чого не поспішатимемо".
  
  
  Я мав на увазі, як ми збираємося це зробити, а не "якщо", - сказав Дірк Едвардс. "Ти втягнув нас у цю безглузду операцію".
  
  
  "Я найняв тебе. Я віддав тобі всі свої гроші".
  
  
  "Твоя помилка. Крім того, ми вплуталися в цю справу не через гроші. Ми солдати. У нас є солдатська гордість. Як, блядь, по-твоєму, як виглядатиме ця операція, описана на сторінках "Солдата удачі"?"
  
  
  "Не так і круто, якщо з'ясується, що ти вбив свого роботодавця", - зазначив Шейн.
  
  
  "Саме. Не кажучи вже про всю ту метушню навколо цих островів, яку ми наробили. Гас, знайди щось, що ми могли б використовувати як дошку ".
  
  
  "Дошка?" Нерозумно сказав Шейн.
  
  
  "Так, це традиція під час заколотів змушувати капітана ходити дошкою. А я хлопець традиційного типу".
  
  
  "Я не думаю, що ви, хлопці, розглядаєте кармічні наслідки цього".
  
  
  "Ти маєш рацію. Ми - ні".
  
  
  "Послухай, я можу заплатити тобі більше грошей. Тільки не вбивай мене".
  
  
  "Ми отримали всі ваші гроші. Ви щойно так сказали".
  
  
  "Тоді я поділюся з вами скарбом. Я розповідав вам, хлопці, про скарб? Половина мені, половина вам, хлопці, щоб ви розділилися".
  
  
  "Нам не потрібно, щоб ти знаходив якісь скарби".
  
  
  "Звичайно, знаєш. Тільки я знаю, як виглядає дівчина. І двоє з нею".
  
  
  "Білий хлопець і дива у вечірній сукні. Скільки їх може бути в Південній частині Тихого океану?"
  
  
  "Ніколи не знаєш напевно. Синхронність - одна з великих неправильно зрозумілих сил космосу".
  
  
  "Як і акули. Гей, хто-небудь, подивіться, чи не залишилося там червоного м'яса. Киньте його у воду. Буде веселіше, якщо ми кинемо його в купу людожерів".
  
  
  "Ні, не це. Що завгодно, тільки не це".
  
  
  "Ні, не це", - передражнив Дірк Едвардс. "Що завгодно, тільки не це. Ти говориш як братки. Я ненавиджу братки. Я повинен убити тебе тільки з цієї причини ".
  
  
  "І за сир", - приєднався хтось.
  
  
  "Так. За чортів сир. Мені не слід було підписуватися, не перевіривши тебе більш ретельно".
  
  
  "М'яса більше немає", - пролунав голос знизу.
  
  
  "Чорт. Я думаю, це знову до сиру".
  
  
  Шейн Біллікен відновив шалені удари ногами. "Ні ні ні!" – закричав він.
  
  
  "Гей, заткнися! Заткни його". То був Гас. Його голос був схвильований.
  
  
  Дірк Едвардс сів навпочіпки і затиснув брудною рукою широкий рот Біллікена. "Що це?" він зашипів.
  
  
  "Я бачу острів".
  
  
  "Тримайся від неї подалі. Влада Гаваїв, ймовірно, розшукує нас по всьому півдні Тихого океану".
  
  
  "Можливо. Але не на цьому острові".
  
  
  "Сказати ще раз?"
  
  
  "З цього боку на якорі стоїть джонка".
  
  
  Дірк Едвардс замінив свою руку на черевик і встав. Шейн Біллікен спробував витрусити черевики з рота, але це тільки посилило тиск черевика. Він перестав чинити опір.
  
  
  "Так, так", - сказав Дірк, підвищивши голос.
  
  
  Шейн Біллікен відчув, як черевик прибрали, і дві руки ривком поставили його на ноги.
  
  
  "Це сміття?" Зажадав Едвардс, вказуючи.
  
  
  Шейн Біллікен сказав: "Так!" Він би сказав "так", якби його запитали, чи є Пекін столицею Аляски.
  
  
  "Плани змінюються", - сказав Дірк. "Ми не збираємося тебе вбивати. Але з цього моменту ти маєш робити все, що ми скажемо".
  
  
  "Готово", - сказав Шейн Біллікен. "Дякую".
  
  
  "Ми робимо це не для тебе. Ми не можемо вбити тебе безшумно, і я не збираюся упускати наш шанс врятувати щось від цієї жалюгідної операції".
  
  
  "Хоч би що спрацювало", - з вдячністю сказав Шейн Біллікен.
  
  
  "Добре. Заберіть вітрила. Заглушіть двигуни. Погасіть вогні. І все слухайте уважно. Ти теж, Біллікен. Правильно розіграй свою комбінацію, і ми розділимо з тобою частину скарбів".
  
  
  "Половина?"
  
  
  На нього дивилися кам'яні обличчя. "Четвертак?"
  
  
  "О, Дірк, чому б нам просто не придушити його і покінчити з цим?" Простяг Гас.
  
  
  "Нам потрібні всі руки. За умови, що ми отримаємо співпрацю".
  
  
  "Десять відсотків!" Крикнув Шейн. "Десять відсотків працює на мене".
  
  
  "Ти отримаєш п'ять - якщо постараєшся".
  
  
  І Шейн Біллікен виявив, що йому розв'язали руки і вклали М-16 у його тремтячі пальці. Це був останній шанс, і він знав це. Він пообіцяв надалі намагатися щосили. Він використав свій найпереконливіший голос. Що завгодно, аби уникнути зустрічі з акулами. Шейн знав про акули все, що тільки можна було знати. Він бачив кожен фільм "Щелепи". Поговоримо про нерозвинене.
  
  
  Розділ 36
  
  
  
  
  Голос Майкла П. Бранта по міжміській лінії звучав бадьоро.
  
  
  "Завдай удару Піхотинцю", - сказав він. "Ти показуєш, а я роблю".
  
  
  "Це Браун", - сказав Гарольд Сміт. "Ви виконали своє завдання?"
  
  
  "Місія виконана".
  
  
  "Ви повернули чайний сервіз?" Спитав байдуже Сміт.
  
  
  "Що, якщо я скажу "так"?" Запитав Брант. Сміт почув хрипкий звук. Це звучало так, ніби Брант чухав щетину в бороді.
  
  
  "Будь ласка, перестань ходити кругами. Що ти знайшов?"
  
  
  "Нічого. Ніякого чайного сервізу. Ніяких меблів, якщо не брати до уваги телевізора і купи коробок. Якщо хочете знати мою думку, хлопець утік, як любимо говорити ми, детективи".
  
  
  "Скриньки? Якого роду скриньки?"
  
  
  "А тобі яке діло?"
  
  
  "Що було в них?"
  
  
  "Впіймав мене. Вони були замкнені на висячий замок. Наскільки я знаю, вони теж заміновані.
  
  
  "Не могли б ви описати їх?"
  
  
  “О, близько чотирьох чи п'яти футів завдовжки. Щось на кшталт скриньок. У деяких із них були латунні ручки та фурнітура. Вони були найрізноманітніших кольорів. До того ж безсмачні.
  
  
  "І ви їх не відчиняли?"
  
  
  "Моя робота полягала в тому, щоб піти та відновити чайний сервіз, не порушуючи домашню обстановку, вірно?"
  
  
  "Так", - похмуро визнав Сміт.
  
  
  "Ці немовлята були замкнені на жахливі латунні висячі замки. Не на комбіновані, які я міг би зламати, а на такі, що відкриваються ключем. Великим латунним ключем. Зрозумів?"
  
  
  "Очевидно", - зітхнув Сміт. "Ти не наважився їх відкрити".
  
  
  "Не без великого мідного ключа, якого я не знайшов, або молотка і холодного долота, які я, мабуть, залишив у своєму іншому костюмі. Чи правильно я вчинив?"
  
  
  "Так, звичайно", - припустив Брант, - "за додаткові гроші я міг би спробувати ще раз. Можливо, вам так потрібен ваш чайний сервіз, що ви не заперечуєте, якщо я влаштую безлад".
  
  
  "Я заперечую. Мешканець ніколи не повинен знати, що в його житло проникли".
  
  
  "Пограбований, ти маєш на увазі. Тільки типи із ЦРУ кажуть "прониклий".
  
  
  "Так. Вкрадена зі зломом".
  
  
  "І що тепер?"
  
  
  Сміт замислився. Дряпання знову пролунало над лінією.
  
  
  "Якщо ти мені знадобишся, я покличу тебе знову", - сказав він нарешті.
  
  
  "Для мене звучить як прощальний поцілунок".
  
  
  "Ви отримали свій чек".
  
  
  "Вже переведено в готівку і витрачено. Мені б не завадило більше. Моя секретарка продовжує просити надбавки".
  
  
  "До побачення, містере Бранте", - сказав Сміт, вішаючи слухавку. Він повернувся у своєму потрісканому шкіряному кріслі, його сірі очі розглядали протоку Лонг-Айленд через панорамне вікно офісу.
  
  
  "Коробки", - промимрив він. Що могло перебувати у цих коробках? Можливо, зброя. Брант описав їх як скрині. Штурмова зброя часто вирушала у схожих коробках. Або компоненти зброї. Наприклад, ракети "Стінгер". Або у разі складнішого пристрою, такого як переносна ракетна установка, компоненти часто перевозилися в декількох коробках типу, описаного Брантом.
  
  
  Чи використовувався будинок як місце зберігання зброї? Чи був Сміт метою терористів? Якщо так, то чому вони не здійснили свій хід? Якщо ні, то хто був їхньою метою?
  
  
  Зараз це було надто важливим для зломленого приватного детектива. Смітові доведеться самому проникнути в будинок, незважаючи на ризик. Він повинен дізнатися про вміст цих коробок.
  
  
  Час очікування закінчився. Сміт підійшов до своєї картотечної шафи і з папки в глибині витяг армійський автоматичний пістолет 45 калібру і дві обойми. Він вставив обойму і послав патрон у патронник, щоб перевірити дію. Потім він поклав їх у свій портфель, де вони розташувалися у хибному відділенні під телефонною трубкою.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт залишив свій кабінет, сивий чоловік з холодним білим обличчям та цілеспрямованою ходою, яка змусила охоронців у вестибюлі обійтися без їхніх звичайних привітань у вигляді капелюхів з піднятими полями. Вони вже бачили цей вираз на обличчі Сміта раніше. Зазвичай воно віщувало чиєсь звільнення.
  
  
  Розділ 37
  
  
  
  
  Шейн Біллікен відчув позитивну трансформацію. Він справді відчув.
  
  
  Під покровом темряви вони вибралися за межі лагуни. Дірк "Ед Викорінювач" Едвардс та його люди одягли камуфляжну форму джунглів та змастили обличчя зеленою та чорною камуфляжною фарбою. Вони вклали ножі виживання в піхви на кісточках і скріпили обойми магазинів скотчем, щоб полегшити перезаряджання. Потім вони спустилися за борт на гумових плотах, які затопили на мілководді. Звідти вони пішли вбрід.
  
  
  Шейн Біллікен підняв над головою штурмову гвинтівку М-16 і затиснув у зубах шип "марлін". Кишені його сорочки були набиті запасними обоймами, запасними патронами та сиром Гауда. У нього не було жодного камуфляжного одягу, тому він обмежився тим, що натер свої білі качки запозиченою фарбою для джунглів, не забувши помазати трикутник волохатих грудей, що виднівся з-під сорочки без ґудзиків. В останній момент він зберіг свій амулет настрою, тому що, на щастя, бик став зеленим. Він ідеально вписався в атмосферу.
  
  
  Він почував себе по-справжньому в контакті зі своєю тваринною стороною. Залишалося дозволити лише один болісний сумнів.
  
  
  "Стає легше?" Хотів знати Шейн, коли вони йшли вбрід по усипаному черепашками пляжу. "Убивча штука. Я маю на увазі."
  
  
  Дірк обдарував його вовчою усмішкою. "Звичайно, це так. Навряд чи когось колись знудить вдруге".
  
  
  "Це добре", - сказав Шейн. "Я ненавиджу блювати. Це так, знаєте, первісно".
  
  
  "Немає нічого примітивнішого, ніж вбивати", - пирхнув Дірк. "Вірно, хлопці?"
  
  
  Вони піднялися на крутий західний схил острова. Поверхня була зрізана квадратними отворами, укріпленими бамбуковими балками.
  
  
  "Це тунелі?" Запитав Гас. "Я був у В'єтнамі. Мені не подобаються дії в тунелях. У мене мурашки по шкірі".
  
  
  Дірк Едвардс махнув їм, щоб вони присіли. Він обережно наблизився до одного з темних отворів. Він принюхався. Звірин не пахне. Він витяг з-за пояса ліхтарик і посвітив усередину.
  
  
  "На мою думку, схоже на шахту", - прошепотів він.
  
  
  "Можливо, скарб там", - нетерпляче сказав Шейн.
  
  
  "Так", - повільно промовив Дірк. Він виявив слабке ворушіння всередині шахти. "Можливо, так і є. Що скажеш, якщо ми це перевіримо?"
  
  
  "Мене влаштовує", - сказав Шейн, знімаючи гвинтівку із запобіжника. "Радий це чути. Ти йдеш першим".
  
  
  "Я?" Шейна підштовхнули вперед кілька інших. Його очі були хворі. Дірк посміхнувся йому. Шейн вирішив, що тунель був менш загрозливим, ніж усмішка Дірка. Він прокрався усередину.
  
  
  Від решти долинув приглушений сміх. Вони чекали, прислухаючись. Звук спотикання Шейна Біллікена луною віддавався від шахти.
  
  
  "У дурня не вистачить розуму зняти свої сонячні окуляри", - зареготав Дірк.
  
  
  Його сміх раптово обірвався, коли з тунелю долинули звуки стрілянини. Шейн вибухнув, його обличчя спотворилося панікою.
  
  
  Дірк потягнув його вниз. "Що це було?" він сплюнув. "Що ти знайшов?"
  
  
  "Очі. Я бачив очі. Людські очі. Я стріляв у них. Я думаю, що вони всі мертві".
  
  
  "Тубільці", - прошипів чоловік. "Вони будуть усюди навколо нас".
  
  
  "Без паніки", - гаркнув Дірк. "Туннель, мабуть, приглушував звук, тому його не розносило".
  
  
  Шейна Біллікена почало нудити. Усі бачили, що до цього йдеться. Вони навалилися на нього, заштовхуючи йому в рот пов'язки та ремені, щоб заглушити звуки блювоти. Коли Шейнові конвульсії припинилися, вони відпустили його. Він провів п'ятнадцять хвилин, спокійно випльовуючи з рота густу жовту рідину. Він прополоскав рот брудом.
  
  
  "Я думав, ти сказав, що так ніколи не буває двічі", - видихнув Шейн. Його дихання пахло прокислим сиром.
  
  
  "Деяким людям доводиться звикати до крові", - відповів Дірк. "Добре, ми йдемо далі. Тримайся подалі від тунелів. На височині є велика будівля. Тримаю парі, що це скарбниця".
  
  
  "Ні", - сказав Шейн. "Мені це знову наснилося".
  
  
  "Ти збираєшся почати цей трюм заново?"
  
  
  "Ні, ця будівля - священний храм. Я бачив її уві сні. Однак скарбниця буде поряд з нею".
  
  
  "Ага, і тобі наснилося її місцезнаходження?" Саркастично запитав Дірк.
  
  
  "Ні, але я захопив із собою налаштований спосіб її пошуку".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Це", - сказав Шейн, витягаючи Y-подібну гілку з-під своєї шовкової сорочки. "Це лозошукач", - пояснив він, зіткнувшись із колом порожніх поглядів, намальованих камуфляжем.
  
  
  "Хіба вони не використовуються для пошуку ґрунтових вод?" - спитав хтось.
  
  
  "Це гілка верби. Вона знайде все, що я захочу. Включаючи скарби. Дивись".
  
  
  Шейн Біллікен відклав гвинтівку і підвівся. Він тримав лозохідче жезло за роздвоєні кінці так, щоб ігрек був направлений назовні. Гілка тремтіла в його руках. Його руки теж тремтіли. Не можна було сказати, що впливало на іншого.
  
  
  "Я вже відчуваю магнітне тяжіння!" - Заявив він. "Вперед!" Шейн піднявся на пагорб. Інші невпевнено відступили.
  
  
  "Дерево не магнітне", - зауважив Гас.
  
  
  "Ні", прогарчав Дірк, "але у нас не більше підказок, де знаходиться цей скарб, ніж у нього. Нам нема чого втрачати. Сідлай."
  
  
  Вони тяглися за Шейном Білікеном нерівною лінією, присідаючи в захисті щоразу, коли Біллікен спотикався об камінь або подрібнений корінь, їхні очі були гострими, а зброя націлена на всі боки.
  
  
  Після третього разу Дірк Едвардс зірвав Рей-Бен з Шейна і викинув їх.
  
  
  "Гей!" Запротестував Шейн. "Це моя торгова марка".
  
  
  "Вони відзначать твій надгробок, якщо ти облагоджуєшся ще раз". Шейн отримав не по-джентльменськи пихата. "А тепер уперед!" Шейн продовжував наполягати. Тепер, коли він міг бачити, йому, здавалося, виходило краще. Він спіткнувся лише один раз, і то тому, що кросівки Adidas злетіли з його ніг, як зіпсовані шини.
  
  
  "Чорт!" - сказав він, підводячись на ноги. Решта стала в оборонне коло, їхні серця застрягли в роті, а очі налилися кров'ю.
  
  
  "Дай мені пристрелити його, Дірк", - простогнав Гас. "Будь ласка". Вони були на рівній землі, поряд із виявленою ними потайною стежкою.
  
  
  "Що зараз не так?" Крикнув Дірк. "Крім твоєї звичайної незграбності?"
  
  
  "Я впав і зламав стрижень".
  
  
  "Яка трагедія".
  
  
  "Ти не розумієш. Я був близький. Я міг відчувати одилічні вібрації". Шейн нахилився, щоб підняти шматочки верби, які впали під обпалене блискавкою дерево. Він притулився до дерева, щоб не впасти, і воно тріснуло, як гілка, що згоріла. Він упав на широку рівнину і з подивом відчув, що його права нога поринула у щось липке й мокре.
  
  
  "О Боже", - простогнав він. "Я поранений. Моя нога вся мокра".
  
  
  "Можливо, він описався", - сухо сказав хтось.
  
  
  Дірк Едвардс підійшов до нього. Він оглянув ступню Шейна. Вона зникла у верхній частині широкої кукси. Він витяг її.
  
  
  "Тут багато крові?" Шейн застогнав, відводячи погляд.
  
  
  "Ніяких", - сказав Дірк. Він навіть більше не дивився на ногу Шейна. Він дивився на куксу, де срібні відблиски бриніли під потривоженою водою. Він обернувся до своїх людей. "Я хочу, щоб ви все взяли себе в руки, зрозуміли? Без криків. Без улюлюкання. Без лайна. Я не знаю як, але цей ідіот знайшов для нас скарб".
  
  
  "Я зробив?" Небайдуже запитав Шейн.
  
  
  Він підвівся на ноги і приєднався до гурту, що стовпився навколо пня, щоб насолодитися видом безлічі круглих сріблястих монет. Вони мерехтіли в місячному світлі.
  
  
  "Я зробив!" Шейн тріумфував. Усі навалилися на нього. Вони повалили його на землю, дюжина рук затиснула йому рота і горла.
  
  
  Коли вони нарешті відпустили, очі Шейна Біллікена горіли лихоманкою. "Я зробив. Я зробив. Я зробив", - шепотів він знову і знову. "Чи не так? Я вимовив позитивну афірмацію, і це спрацювало. Нарешті".
  
  
  "Кожен бере стільки, скільки може забрати", - наказав Дірк. "Ми віднесемо це добро назад на човен групами, що змінюються, по три людини. Перша група залишається на кораблі, щоб охороняти цей кінець. Основні сили залишаться тут зі скарбами. Якщо ми постараємося з усіх сил, то зможемо занурити все це добро на корабель ще до світанку. ".
  
  
  "Тоді ми пливемо додому, правда?" Сказав Шейн.
  
  
  "Ні. На цьому острові є тубільці. Я був у морі без жінки більше тижня. Мені хочеться, щоб у мене були острівні дівчата. Коли ми закінчимо завантаження, подивимося, що зможемо намацати на шляху примусового R-and-R. Всі згодні зі мною в цьому?
  
  
  Всі були. Крім Шейна Біллікена. Він зголосився залишитися зі скарбом. Його пропозиція була прийнята.
  
  
  Майстер Сінанджу сидів у внутрішньому дворі палацу Верховного Му. Він дивився на схід із заплющеними очима. Сонце зігрівало його пергаментне обличчя. Морський бриз грав із пасмами волосся, що прикрашало його мудре обличчя. Він виходив за межі разом із сонцем, за старим звичаєм синанджу.
  
  
  Закінчивши медитацію, він поклав руки на коліна і встав, подібно до соняшника, що розпрямляється. З джунглів неквапливо вийшов Римо. В одній руці він ніс щось чорне та блискуче.
  
  
  "Я ухвалив рішення", - серйозно сказав Чіун. "Ми залишаємо Му сьогодні. На серці у мене важко, але розум зрозумілий".
  
  
  "Поки не прощайся", - спокійно сказав Римо. "В нас проблеми".
  
  
  "Я звільняю нас від будь-яких проблем, пов'язаних із Будинком Му. Він скотився на шлях зла".
  
  
  "Не вони. Я вийшов прогулятися і знайшов це". Римо показав пару сонцезахисних окулярів Ray-Ban Wayfarer. "Елвіс на цьому острові", - сказав він.
  
  
  "Нісенітниця", - відрізав Чіун. "Елвіс мертвий. Або живе в Міннесоті. Повідомлення відрізняються".
  
  
  "Не Елвіс Преслі. Наш старий приятель Шейн Біллікен".
  
  
  "О, він", - сказав Чіун, зневажливо махнувши рукою. "Просто досада".
  
  
  "Можливо, але за межами лагуни є корабель, і він кишить камуфляжниками з джунглів. І вони озброєні до зубів".
  
  
  "Наш корабель у безпеці?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Поки що. Але новини стають дедалі гіршими. Я випадково проходив повз старий пень зі скарбами. Він був спустошений".
  
  
  "Мої монети!" Чіун пискнув.
  
  
  Римо похмуро кивнув. "Монети кожного. І я відстежив сліди черевиків, що ведуть до лагуни. Монети повинні бути на тому човні".
  
  
  "Вони пошкодують про цей день", - вигукнув Чіун, потрясаючи крихітним кулачком.
  
  
  "Чому вони мають чимось відрізнятися від нас?" Риторично спитав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу та його учень разом спустилися з величної вершини Му. Чіун у блакитному кімоно був схожий на грозову хмару. Його підборіддя видавалося вперед. Він знехтував підступним шляхом до берега і натомість пішов прямим шляхом. Гілки та мангрові зарості були зім'яті з його шляху.
  
  
  "Де селяни?" Якоїсь миті Чіун запитав. "Я не бачу їх за їхньою важкою працею".
  
  
  "Поки ви виходили за межі з the sun, я трохи поговорив з ними про стосунки між працівниками та керівництвом".
  
  
  "Будь достатньо гарний, щоб говорити англійською, а не американською".
  
  
  "Вони проводять сидячий страйк у задній частині острова. Вони не встануть, поки Верховний Му не піде на певні поступки. Я призначений керівником страйку".
  
  
  "Ти отруюєш їх розуми дурними уявленнями, Римо", - пожурив Чіун. "Цим людям потрібен їх високий настрій".
  
  
  "Ти маєш на увазі, вони потрібні Верховному Му. Е-е-е. Після сьогоднішнього дня все буде по-іншому. Почекай, - раптово сказав Римо.
  
  
  Римо та Чіун застигли. Внизу білі люди бігали до шахт і з них, тягнучи за собою шматки дроту. Інші причаїлися в мангрових чагарниках, впевнені, що у своїй уніформі їх не видно.
  
  
  "Я нарахував п'ять на суші", - сказав Римо. "Так, п'ять. Давайте скоротимо їхню кількість".
  
  
  "Почекай", - сказав Римо. "Вони щось замишляють у шахтах".
  
  
  "Не дуже довго", - заприсягся Чіун.
  
  
  Дірк Едвардс зачекав, поки остання людина не вийде із шахт.
  
  
  "Добре, всім пригнутися", - сказав він, піднімаючи стислий кулак, щоб дати сигнал людям з детонаторами бути напоготові.
  
  
  "Пам'ятайте, - сказав він, - коли вони вибухнуть, це виведе тубільців назовні, де ми зможемо з ними розправитися. Просто стріляйте в чоловіків. З жінками ми легко впораємося. Можливо, нам пощастить, і ми виб'ємо те саме з того, що вони видобувають”.
  
  
  А потім він опустив кулак і повернув ручку свого власного детонатора.
  
  
  Земля пішла з-під ніг Римо та Чіуна. Вони відреагували миттєво, застрибнувши на верхівки дерев із граційною швидкістю газелей. Долоні затремтіли, як запорошені швабри в сердитих руках. Вони почали падати. Земля під ними обвалилася, як пісок на верхівці пісочного годинника, що сипається вниз.
  
  
  "Весь схил обсипається!" Крикнув Римо.
  
  
  "Підвищення", - крикнув Чіун. Він застрибнув на наступне дерево, Римо пішов за ним. Вони перестрибували з дерева на дерево, тоді як весь схил, здавалося, осідав у них за спиною. Римо зупинився надовго, щоб озирнутися назад. Прямий західний схил Му, поритий шахтами і тунелями, обрушувався подібно до лавини. Замість каскадів снігу це був кошмар ґрунту, листя і пальм, що зісковзують у морі. Рев рухомої землі був подібний до вантажного поїзда.
  
  
  Дірк Едвардс зрозумів, що прорахувався. Він оголосив відступ.
  
  
  "Кожен виродок сам за себе!"
  
  
  Вони рушили до пляжу. Вони кинулися в прибій, випереджаючи приливну хвилю із землі та каміння. Дехто покидав зброю і поплив до корабля.
  
  
  На нижній палубі "Надії Нової ери" Шейн Біллікен радісно перераховував монети.
  
  
  "Сімдесят сім ... сімдесят вісім ... сімдесят ..."
  
  
  Від струсу гасові лампи закрутилися у своїх підвісках. Шейн кинувся вгору трапом. Двоє вахтових, Гас і Майлз, стояли біля поручня, вказуючи на Му, їхні роти були від подиву.
  
  
  Здавалося, що весь острів руйнується. Птахи злетіли у повітря. Шейн побачив мавпу, що біжить, поховану живцем. Слабка хмара пилюки піднялася і продовжувала підніматися, і Шейн зрозумів, що це були комахи Му, які рятувалися від обвалу землі.
  
  
  "Де вони? Ти їх бачиш?" Хрипко крикнув Майлз.
  
  
  "Ні. Почекай! Там, у воді. Вони пливуть за нею".
  
  
  Шейн побачив, як Дірк Едвардс гребе як божевільний, інші не відставали. Один повільно плавець був спійманий ковзною стіною ґрунту. Він пішов під міхурну суміш бруду, що нещодавно утворився.
  
  
  Розум Шейна кристалізувався миттєво. Скарб був унизу. Інші були у воді. І він був один на палубі всього із двома чоловіками.
  
  
  Він озирнувся і помітив штурмову гвинтівку, притулену до грот-щогли. Він навшпиньки повернувся і взяв її спітнілими руками. Його великий палець зняв із запобіжника, і він поповз уперед.
  
  
  Він вистрілив у Гаса першим. Він вистрілив йому в упор у потилицю, розкидавши його обличчя по воді. Майлз розвернувся, і Шейн пронизав його груди. Майлз відсахнувся. Його рот судорожно проковтнув, як у викинутої на берег риби.
  
  
  Поки Майлз балансував, притулившись до поручня. Шейн завдав удару ногою в його вдавлені груди. Він упав за борт, а потім Шейн перевалив тушу Гаса через борт.
  
  
  Здавалося, всього за кілька секунд вода наповнилася акулами, що мечаються. Вони атакували, як голодні собаки, забарвлюючи воду в рожево-білий колір.
  
  
  Шейн підбадьорив акул. "Гей, робіть те, що ви любите!" Він почав піднімати якір, а потім сів за штурвал. Він запустив обидва двигуни. Шхуна закопалася в ґрунт і помчала геть.
  
  
  Шейн Біллікен був дуже задоволений собою. Йому ні в якому разі не хотілося блювати. Насправді він відчував голод. Він вирішив, що, як тільки покине острів, спуститься вниз за гарною жменею лімбургера і, можливо, закінчить рахувати свої монети.
  
  
  Розділ 38
  
  
  
  
  Реві, гуркітливі, клацаючі і розколювані звуки, нарешті, почали стихати.
  
  
  Римо і Чіун зістрибнули з тремтячих дерев на землю на вершині гори Му. Вони побігли до королівського палацу. Жителі Мувії тинялися палацом, їхні голоси були високими і жалібними.
  
  
  "Ось і весь мій удар", - пробурмотів Римо. Він озирнувся на лагуну. "Схоже, Елвіс приймає порошок". Корабель прямував до відкритої води. Але внизу, в лагуні, темно-синя вода якої повільно перетворювалася на молочний шоколад, борсалися крихітні фігурки. Вони відпливали від плями води, яка спінювалася білим і рожевим.
  
  
  "Акули", - сказав Чіун. "Ці люди мають повернутися на сушу".
  
  
  "Нам краще вичистити їх, перш ніж вони приведуть себе до ладу. Наступними вони прийдуть за сміттям".
  
  
  "Так". Чіун повернувся до мувіанців. "Не бійтеся!" – крикнув він. "Ми безжально розправимося з цими непроханими гостями. Повідомте Верховному Му, що Майстер Сінанджу не дозволить цьому злодіянню залишитися безкарним".
  
  
  "Я думав, ти подолав своє Високе поклоніння Му", - з гіркотою сказав Римо, коли вони мчали вниз нерівним західним схилом.
  
  
  "Ми ще не відкланялися".
  
  
  Там більше не було білого пляжу. Тільки мокрий шар бруду. Волога піднімалася вгору. Грунт, що обтяжів від морської води, час від часу обсипався зсувами.
  
  
  Дірк Едвардс і його люди виповзли на цей бруд, несучи свою зброю. Їх зустріли дві рішучі постаті. Римо та Чіун.
  
  
  Дірк кинув на неї один погляд і прогарчав тихий наказ. "Викинь їх".
  
  
  Наказу було легше, ніж виконати. Дірк підняв свій АК-47 і випустив коротку чергу в білого чоловіка. Він глянув крізь ріжучий пороховий дим, і біла людина бігла прямо на нього. Він витяг скріплену стрічкою обойму і вставив інший кінець. Він спробував стріляти одиночними, але біла людина якимось чином проскакувала зигзагами між пострілами. Дірк витяг ручну гранату, висмикнув чеку зубами та випустив.
  
  
  Білий хлопець зупинився, подивився на об'єкт, що опускається. Вовча усмішка Дірка спотворила його брудні риси. Вона померла, коли біла людина недбало спіймала гранату, як м'ячик для поп-флай, і кинула її назад у вражене обличчя Дірка.
  
  
  Дірку не було куди бігти. Він закопався в багнюку, як молюск. Він заткнув пальцями вуха, щоб запобігти струсу мозку. Вибух був приглушеним. Коли шум затих, Дірк висунув голову. Розмазуючи бруд по очах, він озирнувся.
  
  
  Його люди гарячково розгорталися. Вони стріляли на всі боки, як любителі. Що, чорт забирай, з ними було не так?
  
  
  Потім побачив. Старий. Гук. Він систематично вбивав їх тим, що виглядало як прийоми кунг-фу, але такими не були. Старий не видавав несамовитих криків. Його удари руками та ногами не були швидкими та яскравими. Вони були граціознішими. Була економія рухів, яку Дірк Едвардс ніколи раніше не бачив. Це було дуже чисто для кунг-фу, сказав він собі. І ця думка здивувала його. Він відчував велику повагу до кунг-фу.
  
  
  Білий хлопець входив і виходив із заростей вирваних з коренем пальм. Дірку було важко розгледіти його, хоча його голі білі груди мали видавати його з головою. Він був схожий на привид.
  
  
  Один з його людей прокрався повз чагарники, і раптом білий хлопець опинився в нього за спиною. Він з'явився з нізвідки, завдав один удар ззаду по шиї, і Дірку не треба було чути огидного хрускоту, щоб зрозуміти, що він втратив ще одну людину. Дивний кут нахилу його шиї, коли він падав, сказав йому про це.
  
  
  Білий хлопець рушив далі.
  
  
  Дірк вибрався із бруду. Він переходив від тіла до тіла, збираючи заряди пластикової вибухівки. До пояса в нього все ще був пристебнутий детонатор. Він обмацав свої кишені. Так, і кілька капсуль-детонаторів теж. Він кружляв далеко від місця битви - це було більше схоже на різанину, ніж на бійку, - поки не дістався відкритого пляжу. Він видерся на горбистий острів. Тут були інші шахти. Він знайшов одну настільки близько до пошкодженого західного схилу, наскільки насмілився, і заповз усередину.
  
  
  За миті він встановив заряд. Інші він закріпив в інших стратегічно важливих місцях, простягнувши дроти назад до укриття за виступом корала. Він під'єднав дроти до детонатора.
  
  
  "Поки що, сосунки!" крикнув він і повернув поршень. У повітря злетіли згустки вогняного ґрунту. Земля здригнулася. Дірк посміхнувся. Він зачекав, поки тремтіння вщухне. Як не дивно, вона продовжувалась. Як відлуння-камера. Здивований, Дірк визирнув через оголення.
  
  
  Від того, що він побачив, у нього кров завмерла в жилах. Острів падав, як купа піску. Не лише та частина, яку він підірвав. Весь він. З шахт ринула вода. Високо вгорі, на вершині, кам'яний будинок занурювався, немов у хиткі піски.
  
  
  З вершини долинув крик. Крики. Жахливі крики жаху. Але Дірк Едвардс не чув крику. Його власні були надто гучними.
  
  
  На нього насувалася хвиля пухкої землі, і він пірнув у блакитну воду.
  
  
  Чіун зрозумів це першим.
  
  
  "Му падає у море".
  
  
  "Не може бути", - палко заперечив Римо. У руках він стискав найманця. Він помахав своїми довгими нігтями перед чоловіком, і раптом вони стали схожі на рожевий бік кавунової кірки.
  
  
  "Принаймні ці цвяхи на щось годяться", - сказав Римо, опускаючи тіло.
  
  
  "Дивися!" Чіун вказав нагору.
  
  
  "Господи", - з тривогою промовив Римо. "Що нам робити?"
  
  
  "Сміття. Прийди".
  
  
  Римо вагався. Земля під його ногами розсипалася, як кукурудзяне борошно. "Ми не можемо покинути всіх", - крикнув він.
  
  
  "І ми не будемо. Ми доставимо сміття ближче до землі. Це їхня єдина надія. І наша."
  
  
  "Я з тобою", - швидко сказав Римо.
  
  
  Разом вони поринули у коричневу воду. Вони попрямували до джонки, намагаючись плисти подалі від хижих молотоголових.
  
  
  Римо помітив іншого плавця, що пливе впоперек їхнього курсу. Він теж прямував до джонки.
  
  
  "Він мій", - крикнув Римо, вказуючи на нього.
  
  
  "Я підготую корабель", - сказав Чіун.
  
  
  Римо ковзнув під поверхню. Він знову опинився у фантастичному світі різнокольорових коралів. Старовина Му. Він націлився на брикаються ноги Дірка Едвардса. Римо кинувся до них, як дельфін.
  
  
  Римо виринув знизу. Він стягнув Дірка Едвардса вниз за кісточки. Потім схопив його за горло, тримаючи під водою. Римо дав Дірку рівно стільки часу, щоб побачити гнів на його обличчі, перш ніж розтрощив йому плечові суглоби.
  
  
  На обличчі Дірка Едварда відбилося здивування, коли він виявив, що його руки не рухаються. Вони безвольно повисли. Дурні руки. Вони були йому потрібні, щоб плавати. Він штовхнув, але раптом відчув біль у стегнах.
  
  
  Він глянув униз і побачив, що в нього більше немає стегон. Його таз здавався м'яким, більше не твердим. А ноги звисали прямо вниз, як варена локшина.
  
  
  Потім він поринав, все нижче і нижче, в прекрасний світ коралових рифів. Він подивився, щоб побачити, де він приземлиться, і побачив розрив у рифі внизу. Він прослизнув крізь неї, і все стало чорним.
  
  
  Спочатку Дірк не міг сказати, чи він мертвий чи перебуває в якомусь темному порожньому місці. Він вирішив, що мертвий, а потім вирішив, що це не так вже й погано, зрештою. Потім його очі звикли до тьмяного світла, і він побачив, що його оточують полиці з мерцями, все у великих банках, схожих на жуків у пляшках із зразками.
  
  
  Полиці затремтіли, через що глечики захиталися і перекинулися. Вони розбилися, виплеснувши вміст темно-червоною хмарою, схожою на кров. Мертві очі звинувачуючи дивилися на нього, і Дірк раптово запитав, чи справді вони мертві. Деякі з них, здавалося, були спрямовані на нього.
  
  
  Тоді Дірк закричав. Його легені спорожніли, і дихальний рефлекс, який неможливо було заперечувати, зажадав, щоб він вдихнув. Він проковтнув воду, що потрапила в рот, шлунок та легені. Дивно, на смак вона була, як вино.
  
  
  Він був мертвий, коли опустився на тверду землю, осівши на кахельну підлогу, як викинута маріонетка.
  
  
  Римо видерся корпусом "Ковчега Йони" і переліз через поручні. Чіун прибрав фок-щоглу. Її наповнив вітер. "Візьми румпель", - гаркнув Майстер синанджу.
  
  
  Римо наліг на румпель, і джонка поволі розвернулася. Він прокляв її повільну реакцію. Ніс корабля вирівнявся на острові Му, що зменшувався.
  
  
  Це було неймовірне видовище. Подібно до висихаючого на сонці замку з піску, Му просто розсипався. Королівський палац просідав у міру того, як руйнувався опорний майданчик.
  
  
  Всюди навколо Му вода перетворювалася на коричнево-чорний бруд.
  
  
  "Хіба ми не можемо рухатися швидше?" – вигукнув Римо.
  
  
  "Вітер не з нами", - відповів Чіун. Він стояв на носі, розставивши ноги, з напруженою спиною.
  
  
  "Як вона може ось так запросто потонути?" Римо застогнав.
  
  
  "Це не так. Використовуй свої очі, а не серце, щоб побачити, Римо". Му не тонув. Він розпливався. Він втрачав висоту.
  
  
  Вона втратила форму. Хворими очима Римо бачив крихітні фігурки, які затягувало під рухливу пористу вулканічну ґрунт. Це було схоже на сухий сипкий пісок. Інші підіймалися на пальми і спускалися на них до води. Стовбури розлетілися з оглушливим тріском. Римо втратив на увазі кожну крихітну фігурку, яку він помітив.
  
  
  Джонка підпливла ближче. Очі Римо обмацували воду в пошуках тих, хто вижив. Він нікого не побачив. Він натиснув на румпель, розвертаючи човен.
  
  
  "Можливо, на іншому боці є ті, хто вижив", - крикнув він. Чіун нічого не сказав у відповідь. Римо було бачити його обличчя. Йому було цікаво, які думки проносилися в голові Майстра Сінанджу, коли він спостерігав, як руйнується важливий зв'язок із минулим Сінанджу.
  
  
  На дальньому кінці острова ґрунт ще глибше йшов у воду. Вершина Му зараз була навряд чи за десять футів над рівнем моря. І все одно вона зміщувалась і ширилася. Все це мало пропасти.
  
  
  "Ось!" - вигукнув Чіун. - Я бачу Високого Му.
  
  
  Римо визирнув через чепурні вітрила. Він помітив "Хай Му", що безпорадно плескається у воді. Він замахав ним руками. Він покликав їх на допомогу.
  
  
  - Поспішай, Римо, - крикнув Чіун у відповідь. Він підійшов до поручнів.
  
  
  "Я не можу вийти і штовхнути цю штуку", - огризнувся у відповідь Римо.
  
  
  Потім у воді з'явилися інші постаті. Вони оточили Високого Му. Спочатку Римо злякався, що то акули. Але це були мовіанці. Вони вчепилися у Високого Му, смикаючи його за обличчя, волосся та руки. Вони били його, тягнучи за собою вниз.
  
  
  Вони затягли його під коричневу воду, яка почала зеленіти від хлорофілу через розчавлену рослинність. Пухирці відзначили місце, де зник Хай Му. Через деякий час одна голова спливла. Жіноча. Римо здалося, що він упізнав її, хоча її мокре волосся прилипло до обличчя. Це було низьке мукання.
  
  
  "Почекай", - крикнув він мувіанською.
  
  
  "Не-а", - обізвався Низький Му. "Я останній. Всі інші загинули. Їх більше немає. Іди. Му більше немає. У мене немає ні підданих, ні трону. Такому, як я, немає місця у вашому світі. Я більше не хочу жити. Іди, Римо, але ніколи не забувай нас ".
  
  
  "Жодних шансів", - сказав Римо, пірнаючи у воду.
  
  
  Він зібрався видати низьке мукання, але вона зрозуміла його наміри і пірнула під воду. Римо зісковзнув за нею. Він пішов за шлейфом бульбашок повітря, що вилетіли з її відкритого рота. Вона навіть не намагалася затримати подих. Вона обм'якла, як морська зірка, і Римо зрозумів, перш ніж дістався до неї, що вона пішла.
  
  
  Він витяг її на поверхню і відчайдушно спробував видавити воду з її легень. Він доторкнувся своїми губами до її губ і зробив у них рівні вдихи. "Давай, давай", - переконував він.
  
  
  Її губи залишалися холодними, очі заплющені. Римо неохоче відпустив її. Низьке мукання зникло, її обличчя стало смаглявим, спокійним і майже безневинним.
  
  
  Римо боровся з відчуттям печіння в очах, коли вилазив на борт джонки. Він не міг зрозуміти, чому його має хвилювати, що жорстокий Лоу Мо загинув. Він взявся за румпель, відправляючи джонку у черговий обхід острова.
  
  
  Тіл було небагато. Багато хто з них плавав лицьовою стороною вниз.
  
  
  Акули-молоти наблизилися.
  
  
  "Хіба ми не повинні зупинити їх?" Запитав Римо. Чіун стояв спиною до нього.
  
  
  "Ні", - відсторонено відповів Чіун. "Це шлях моря".
  
  
  "Це було Низьке Микання, яке я намагався врятувати там, ти знаєш".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Я знаю, це звучить дивно, але я хотів би, щоб я міг її врятувати".
  
  
  "Чому?" Запитав Чіун холодним голосом. "Якщо ми відвеземо її назад до Америки, вона лише спробує з'їсти тебе знову".
  
  
  "Гей", - сердито сказав Римо. Він підскочив до Чіуна і розгорнув його до себе. "Це було недоречно".
  
  
  Але потім він побачив сльози, що пливли по зморшкуватих щоках Чіуна, і проковтнув.
  
  
  "Вибачте", - зніяковіло пробурмотів він.
  
  
  "Історія повторилася", - повільно промовив Чіун. "Жадібність занапастила Старого Му, і жадібність забрала те, що проіснувало майже п'ять тисяч років".
  
  
  "Жадібність, ніщо. Це були ті вбивці та їх вибухівка".
  
  
  "Ні, сину мій. Проста вибухівка не зробила б всього цього. Старий Му затонув, бо Верховні Му тих днів також змушували своїх людей добувати кожен фут землі в пошуках металу для монет. Зрештою вони підірвали саму землю, і моря поглинули Старого Му. Му. Тепер жадібне море випило залишки Му і останнього бідного мовианина.
  
  
  Поки вони дивилися, остання ділянка сухої землі потемніла від вологи і незабаром стала невідмінною від потворного коричневого кольору моря.
  
  
  Могутнім завитком піднімалася пара від того місця, де щойно був Му.
  
  
  "Дивися, Римо. Ти бачиш ці могутні руки, що тягнуться до самого неба?"
  
  
  "Так. Пара від гарячої порослі джунглів. Ну і що?"
  
  
  "Вони тільки здаються пором. Бо це ті самі щупальці самого Ру-Такі-Нуху, які підтримують небо".
  
  
  "Луха собача", - сказав Римо. Але він невпевнено дивився в пар, що клубився. Чи бачив він присоски?
  
  
  Розділ 39
  
  
  
  
  Це було через чотири дні. Апетитний запах гарячого яєчно-лимонного супу розбудив Римо Вільямса. Він зістрибнув зі свого ліжка і попрямував на камбуз джонки, де виявив Майстра Сінанджу, що схилився над кухонною плитою.
  
  
  "Чи відчуваю я запах мого улюбленого супу?" весело спитав він.
  
  
  "Так", - відповів Чіун щасливим голосом. Він повернувся, тримаючи в руках дерев'яну миску.
  
  
  Побачивши обличчя Римо Чіун видав верескливий крик. "Гей!" – закричав він.
  
  
  "Так, я знаю", - сказав Римо, піднімаючи руки. У нього були довгі та вигнуті нігті. "Хіба вони не огидні?"
  
  
  "Твої нігті ідеальні. Це твої волосся. І борода".
  
  
  "А?"
  
  
  "Вони болісно-жовтого кольору". Чіун глянув у чашу. Його очі звузилися. Губи стиснулися. "Лимонно-жовті". Він підійшов до відкритого ілюмінатора та вилив вміст миски за борт.
  
  
  "Мій сніданок!" – вигукнув Римо.
  
  
  "Ніякого тобі більше яєчно-лимонного супу", - сердито пробурмотів Чіун, виливаючи порцію, що залишилася, слідом за мискою. "Це справило непередбачуваний вплив на твій безглуздий білий склад".
  
  
  "Непередбачуваний?" Римо схрестив руки на грудях. Він нетерпляче притупнув ногою. "Чіун, я думаю, тобі потрібно дещо пояснити". Він дивився на свої нігті.
  
  
  Розділ 40
  
  
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт помітив блискучий синій "Б'юїк" на під'їзній доріжці до сусіднього будинку, коли під'їжджав до свого. Його губи стиснулися. Вони були будинки, його таємничі сусіди. Це все змінило.
  
  
  Коли він вставляв ключ від будинку у вхідні двері, у його портфелі задзижчав портативний телефон. Можливо, це дзвонив Римо, подумав Сміт, і його серце шалено забилося. Він навпомацки відчинив двері.
  
  
  Сміт увірвався до своєї вітальні. Місіс Сміт сиділа в м'якому кріслі навпроти такого ж крісла з високою спинкою.
  
  
  "О, Гарольде, я така рада, що ти вдома", - схвильовано вигукнула місіс Сміт. "Я хотіла б, щоб ти познайомився..."
  
  
  "Одну хвилину, будь ласка", - коротко сказав Сміт. "Мені потрібно зробити кілька телефонних дзвінків". І він поспішив до кабінету, залишивши свою дружину бурмотити вибачення своєму гостеві.
  
  
  "Насправді він не такий. Просто він був надто перевантажений роботою".
  
  
  "Я впізнав у ньому відповідальну людину", - серйозно вимовив інший голос. "А я казав тобі, що ти заварюєш чудовий чай?"
  
  
  Сміт відкрив портфель на своєму столі. Він зняв слухавку.
  
  
  "Так?" рішуче сказав він.
  
  
  "Смітті? Римо слухає".
  
  
  "Рімо!" Випалив Сміт. "Де ти був? Не має значення. Зараз це не важливо. У нас криза".
  
  
  "Я зараз підійду".
  
  
  "Ні, я не у Фолкрофті. Я вдома".
  
  
  "Я знаю. Я бачив, як ти під'їжджав".
  
  
  "Ти зробив? Ти по сусідству? Чудово. Слухай уважно: невідомі агенти купили будинок по сусідству з моїм. Там щось дуже не так. Я не маю часу пояснювати деталі, але я хочу, щоб ви вникли в це. З'ясуйте, хто вони такі і що вони задумали. Я вважаю, що принаймні вони зберігають там боєприпаси. Очевидний лідер – людина, яка називає себе Джеймсом Черчвардом”.
  
  
  "Я вже на вершині цього, Смітті".
  
  
  Сміт проковтнув. Він відчув таке полегшення, що його зазвичай попелясте обличчя вкрилося пітом. "Ти?"
  
  
  "Виглянь у своє вікно", - запропонував Римо.
  
  
  Сміт вагався. Незграбно несучи портфель, він підійшов до вікна. Воно виходило на сусідню хату. Сміт виглянув через сітцеві фіранки.
  
  
  У рамці протилежної вітрини Сміт побачив світловолосого чоловіка з окладистою золотистою бородою. Він притискав телефонну трубку до обличчя. Його губи ворушились. Слова, які вони вимовляли, були відтворені невірним вухом Сміта.
  
  
  "Привіт, сусіде", - прощебетав голос Римо. "Заходь".
  
  
  "Залишайся тут", - прошипів Сміт. Він вислизнув через задні двері та підкрався до задньої частини іншого будинку. Він обережно постукав. Двері відкрилися.
  
  
  "Не зважай на місце", - недбало сказав Римо. "Ми з Чіуном все ще працюємо над цим".
  
  
  Сміт увійшов на свинцевих ногах. Його обличчя зблідло. Римо провів його у вітальню, в якій не було нічого, крім проекційного телевізора та двох очеретяних килимків для сидіння. Посеред кімнати стояв величезний картонний контейнер.
  
  
  "Візьми шматок підлоги, Смітті. Я буду за хвилину. Це прибуло сьогодні. Це була перша річ, яку я купив після того, як закрив магазин. Я ніколи не думав, що вона мені знадобиться терміново." Очі Сміта повільно сфокусувалися.
  
  
  "Твоє волосся", - прохрипів він. "Ця борода".
  
  
  Римо торкнувся своєї білявої голови. "Один із маленьких задум Чіуна провалився", - сказав він, накидаючись на картонну коробку вигнутими пальцями, схожими на пазурі.
  
  
  "Твої нігті".
  
  
  "Експонат Б", - сказав Римо. Коробка була розірвана на смуги, оголюючи тракторну газонокосарку. Римо перевернув її набік, оголивши гострі обертові сталеві леза. Він почав підпилювати нігті найгострішим лезом. Звук був такий, ніби два сталеві напилки скреготіли один про одного. Римо говорив під час роботи.
  
  
  "Я повинен визнати, що цього разу Чіун обдурив мене. Я думав, що суп - це особливе частування. Ти знаєш, святкування, тому що ми нарешті купили будинок".
  
  
  "Це твій дім", - хрипко сказав Сміт.
  
  
  "Ага. Ми відповіли на оголошення. Гей, уявіть наше здивування, коли ми дізналися, що це по сусідству з вашим". Ніготь упав на підлогу. Римо почав працювати над наступною.
  
  
  "Уяви..." У Сміта захворіли очі. Він відвів погляд і через відчинені двері побачив штабелі лакованих коробок у латунних палітурках у сусідній кімнаті. Вони були прикрашені старомодними висячими замками. Парові скрині Чіуна. Вони ідеально відповідали опису Бранта. Сміт не знав, плакати йому чи сміятися. Тому він незручно проковтнув.
  
  
  "Звичайно, - казав Римо, - спочатку я заперечував. Але Чіун переконав мене. Він сказав, що вбивця імператора повинен бути не більше ніж за двадцять ліктів від свого імператора. Я не вимірював, але, думаю, між нами відстань у двадцять ліктів. Крім того, ми жили у Фолкрофті вже більше року, тому я вирішив, що безпека не постраждає."
  
  
  "Ні. Але в мене є. Ти хоч уявляєш, через що мені довелося пройти за останні два тижні?"
  
  
  - Ні, - сказав Римо, беручись за іншу руку, - але я можу гарантувати вам, що це ніщо в порівнянні з тим, що пережили ми з Чіуном. Так що зробиш ласку, не розповідай мені своєї історії, і я поверну її. Добре?"
  
  
  "Хто такий Джеймс Черчвард?" Хотів знати Сміт. Його руки безвольно повисли.
  
  
  "Це я. Начебто. Це один із псевдонімів, які ти мені дав. Я використав його, коли купував це місце. Не кажи мені, що ти забув?"
  
  
  "О, Боже мій", - сказав Сміт. "Не дивно, що я дізнався про це ім'я. Не дивно, що комп'ютери не могли отримати доступ до цих файлів. Я боровся зі своїми власними програмами протидії". Він сів на підлогу і обхопив голову руками. Він потягнув себе за сиве волосся. "Мені ніколи не спадало на думку перевірити твій файл із псевдонімами. Мені й на думку не спадало, що ти пов'язаний з цим".
  
  
  "Приєднуйся до людської раси", - сказав Римо, коли останній обрізок нігтя зі дзвоном упав на підлогу. "Тепер ти знаєш, що ти не ідеальний".
  
  
  "Де Чіун?" Глухо спитав Сміт.
  
  
  "По сусідству. Наношу візит ввічливості місіс Сміт". Голова Сміта підвілася.
  
  
  "Моя дружина?"
  
  
  "Так, вона впізнала нас з того разу, коли ми зустрілися у Фолкрофті. Вона запросила нас на чай, але мені потрібно було зробити манікюр. По правді кажучи, я думаю, єдина причина, через яку Чіун погодився, полягала в тому, що він знав, що я все ще злюся на нього через трюк з яйцем і лимоном.
  
  
  "Яєчний лимон?" Голос Сміта був позбавлений емоцій.
  
  
  "Так, він годує мене яєчно-лимонним супом вже два тижні. В основному це лимон, але в ньому є шматочки яєчної шкаралупи. Я пив її галонами, навіть не підозрюючи, що від яєчної шкаралупи мої нігті ростуть швидше і твердіше. Ти ж знаєш. Чіун завжди наполягає на тому, щоб мої нігті стали такими ж, як у нього.Але жарт обернувся проти нього.Від цієї речовини у мене пожовтіло волосся.Чіуна це розлютило. лимон. І весь час, поки я був на Moo, я думав, що проблема в ножах з м'якої кістки. Ці цвяхи просто смішні. Вони не могли бути вирізані з чого-небудь, крім загартованої сталі.
  
  
  "Му?"
  
  
  Руки Римо злетіли вгору. "Забудь, що я згадував про це. Я просто щасливий бути вдома. Моє коріння знову стає коричневим, так що, думаю, через тиждень або два я буду абсолютно нормальним. Ну що ж, живи і вчись. Могло бути і гірше."
  
  
  "Як же так?"
  
  
  "Це міг бути яєчно-лаймовий суп". Римо посміхнувся, пригладжуючи волосся.
  
  
  Коли Сміт не приєднався до його сміху, Римо зауважив: "Ти старієш, як оцет, Смітті".
  
  
  "У мене таке почуття, ніби я постарів на рік з того часу, як бачив тебе востаннє".
  
  
  - Краще дозволь мені допомогти тобі підвестися на ноги, - дбайливо сказав Римо.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт дозволив допомогти собі підвестися на ноги. Він скривився від болю в ураженому артритом коліні.
  
  
  Майстер Сінанджу увійшов через парадні двері і побачивши Сміта офіційно вклонився.
  
  
  "Вітаю тебе, о терпимий Гарольд. Я розмовляв з імператрицею Мод. Вона бездоганна жінка, справді гідна такого, як ти".
  
  
  "Тобі не потрібно накладати її надто товсто", - сказав Римо. "Він не так засмучений, як ти очікував".
  
  
  "Я ні на що не претендую, ні на що, ні на що, - запротестував Чіун. "Я просто висловлюю свою подяку зараз, коли ми будемо сусідами імператора Сміта. Я сподіваюся, поки ми з Римо проводили нашу запізнілу і, на щастя, отриману відпустку, ніякі лиходії не турбували ваше королівство?"
  
  
  "Припускається, що ви повинні перевіряти щодня, якщо ви не знаходитеся в заздалегідь обумовленому місці", - суворо вказав Сміт.
  
  
  "Саме те, що я сказав тому шинкарю", - швидко сказав Чіун. "І ти мав бути там і засвідчити, яку ганчірку я йому влаштував. Чи знаєте ви, що в цього негідника не було жодного працюючого телефону?"
  
  
  "Я зараз йду додому", - сказав Сміт, хитаючи головою. "Я погано себе почуваю".
  
  
  "Мудре рішення", - сказав Чіун. "Ти виглядаєш блідим, але принаймні ти не болісно жовтий". Чіун кинув на Римо неприязний погляд. Римо показав йому мову.
  
  
  Після того, як Сміт пішов, Римо показав розчепірені пальці. "Помітив щось?"
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Ти покалічив себе. Сьогодні вночі я лежатиму без сну, гадаючи, що буде далі. Кільце у тебе в носі? Татуювання?"
  
  
  "Насправді, моя наступна мета в житті - качка в апельсиновому соусі. Ніколи не думав, що скажу це, але після всього цього супу я справді з нетерпінням чекаю на качку".
  
  
  "Ви можете з нетерпінням чекати на це, але у нас є незакінчена справа".
  
  
  "Біллікен?"
  
  
  "У нього скарб Му. Включаючи законну частку Сінанджу. Йому не можна дозволити залишитися безкарним, інакше піде чутка, що Сінанджу втратив свою могутню пильність. Тоді стерв'ятники будуть кружляти над моїм селом, і скарби Сінанджу стануть здобиччю будь-якого дурня. що саме наша репутація робить за нас велику частину роботи, інакше ми не змогли б насолоджуватися цим чудовим будинком, а натомість були б змушені вічно жити в селі Сінанджу, охороняючи нашу власність. трапиться на твоїх очах, це буде на твоїй совісті, але поки я живий...
  
  
  "Припини лекцію", - сказав Римо. "Я приєднаюся до тебе, як тільки позбудуся нігтів на ногах і поголюся".
  
  
  "Я не можу дивитися на це", - сказав Чіун, повертаючись спиною, поки Римо намагався придумати безпечний спосіб підстригти нігті на ногах газонокосаркою.
  
  
  Розділ 41
  
  
  
  
  Британський музей у Лондоні не прийняв виклик Шейна Біллікена.
  
  
  Він додзвонився до Смітсонівського інституту, але коли куратор зрозумів, хто він такий, він повісив слухавку.
  
  
  Музей образотворчих мистецтв у Бостоні був не кращим. Вони перевели Шейна Біллікена до свого відділу зв'язків із громадськістю, і Шейн повісив слухавку.
  
  
  "Що не так з людьми?" Зажадав відповіді Шейн, шпурнувши трубку. Він був у вітальні свого будинку в Малібу. Його оточували стоси монет Мувіан. Шейн перерахував їх сім разів, щоразу одержуючи різну загальну кількість. Точне число у відсутності значення. Він був багатий. Якби хтось повірив його історії.
  
  
  Засмучений Шейн переглянув пошту, яка прийшла, доки його не було. Там була листівка від Ґлінди. Вона жила з рок-співаком у Ріо. Він викинув картку. У банківській виписці йшлося, що в нього було перевищено майже шістсот доларів. А термін погашення іпотеки додому спливав за кілька днів. Незважаючи на те, що Шейн Біллікен був оточений усіма багатствами зниклої моовіанської імперії, він був плоским, мертвим, неживим.
  
  
  "Без проблем", - сказав він, раптово клацнувши пальцями. Він схопив "Жовті сторінки" та переглянув список торговців монетами. У Беверлі-Хіллз був один. Вони б знали, як із ним поводитися. Він вибрав дюжину монет і склав у свій Ferrari.
  
  
  "Але ти не розумієш", - гаряче пояснював Шейн власнику менш ніж через двадцять хвилин. "Це рідкісні стародавні монети. З Му. Не кажи мені, що ти ніколи не чув про Му. Це був величезний континент, який існував до початку часів. Він затонув. Але не весь. Трохи височини піднялося. За винятком того, що він теж затонув Нещодавно. Власне кажучи, минулого тижня. І перед тим, як вона пішла, я врятував ці монети. Більше їх не залишилося. Я зібрав їх усі”.
  
  
  "Затонула?" - Запитав торговець монетами.
  
  
  "Так!"
  
  
  "Двічі?"
  
  
  "Так! Ось і все. Ви чудово вхопили концепцію. Ви, мабуть, дуже розвинені, щоб так швидко освоїтися. Вітаю. Ніколи не змінюйтесь".
  
  
  "Але ви готові продати їх мені, а не до Смітсонівського інституту?"
  
  
  "Співробітники Смітсонівського інституту - німноїди, і прямо зараз у мене відбувається невелика проблема з короткостроковим грошовим потоком. У мене є ще ці монети. Тони. Інакше я не укладав би з вами цю воістину відмінну угоду. Отже, скільки?"
  
  
  "Зрозуміло", - сказав продавець монетами. "Скажи мені дещо. Мені здалося, що я впізнав тебе, коли ти увійшов. Хіба я не бачив тебе по телевізору?"
  
  
  "Це вірно!" Нетерпляче сказав Шейн Біллікен.
  
  
  "На шоу Донах'ю. Ти Шейн Біллікен".
  
  
  Волосаті груди Шейна Біллікена здулися. Його амулет настрою з помаранчевого став синім.
  
  
  "Це вірно".
  
  
  "Гуру Нью Ейдж"?
  
  
  "Точно!" Сказав Шейн Біллікен. Він майже прокричав це.
  
  
  "Той, хто завжди говорить про Атлантиду, Нірвану та інші міфічні місця?"
  
  
  Груди Шейна здулися. Його обличчя витягнулося. Здавалося, він зіщулився.
  
  
  "Це було інакше. Му реальна. Або так і було".
  
  
  "Але вона затонула".
  
  
  "Ну так".
  
  
  "Отже, доказів немає?"
  
  
  Шейн стукнув кулаком по скляному прилавку. "Монети! Койрі - твій доказ. Деяким із них тисячі років. Ймовірно."
  
  
  "Вони виглядають досить новими для мене. Крім того, чому я маю вірити тобі зараз, коли я не вірив у твою верховну жрицю Атлантиди, як там її звали?"
  
  
  "Принцеса Шастра", - сказав Шейн скривдженим тоном. "Вона була моєю Другою половинкою".
  
  
  "Це так?" - Запитав торговець монетами. "Але коли я навчався у середній школі, вона була моєю однокласницею. Тільки тоді вона називала себе Гліндою Тірп, і у неї були справжні цицьки".
  
  
  Обличчя Шейна Біллікена повільно посіріло.
  
  
  "Що ти даси мені за вміст металу?" спитав він тихим голосом.
  
  
  "О, близько шести центів, залежно від ваги".
  
  
  "Ти грабіжник. Це чисте срібло. Можливо, платина". Торговець монетами серйозно похитав головою.
  
  
  "Олово", - твердо сказав він. "Олово? Цього не може бути".
  
  
  "Боюсь, що так".
  
  
  "Олово", - глухо сказав Шейн Білікен. "Олово". Повільно, обережно він смів монети назад у паперовий пакет. Його очі були поранені. Його губи беззвучно ворушились. Його медальйон настрою повільно перетворився із синього на чорний.
  
  
  Він вийшов з магазину монет, його хода була важка, як у глибоководного пірнача в свинцевих черевиках.
  
  
  Торговець монетами дивився йому услід. Йому було цікаво, що мав на увазі Шейн Біллікен, коли виходив за двері. Він продовжував бурмотіти одне й те саме знову і знову:
  
  
  "Олово. Я в це не вірю. Я знову відправив олово".
  
  
  Коли Шейн Біллікен повернувся додому, невиплачена іпотека раптово здалася більше за гору. Усе це зникло. Він не мав надії. Він не зміг викликати позитивного підтвердження, щоб урятувати своє життя.
  
  
  Він помітив стос газет, які прийшли, поки його не було, і з дерев'яним виглядом переглянув їх одну за одною, сторінку за сторінкою.
  
  
  Його очі витріщилися за сонцезахисними окулярами, коли він натрапив на розділ розваг у вчорашній газеті. У лісі було повно наслідувачів Роя Орбісона. Був Рой Сорбісон, Рой Орб-Сон, Сонячний Промінь Орісон, Рей-Бан Бісонор та багато інших. Їхні схожі одутлі риси, замасковані однаковими сонцезахисними окулярами, глузливо дивилися на нього. Над кожною рекламою траурно-чорними літерами було надруковано "Розпродано". З болючим стиском унизу живота Шейн Біллікен підняв великий палець і побачив, що був навіть один злодій, який називав себе Рой Орбіт Сан. І він грав у Голлівуд Боул.
  
  
  "Ні ні ні!" Шейн Біллікен застогнав, не помічаючи, що робить негативне твердження. Він порився в стосі паперів, шукаючи статтю, яку роками мріяв прочитати, але якої тепер боявся. Він знайшов її на першій сторінці газети тижневої давності:
  
  
  ВИКОНАВЕЦЬ ПОП-БАЛАД РІЙ ОРБІСОН, ПОМЕР У 52 РОКИ
  
  
  Великий Орбісон помер від серцевого нападу тиждень тому, у вівторок; тоді як Шейн був у морі.
  
  
  Коли він звалився у своє крісло-гойдалку, жахлива іронія того, що сталося, обрушилася на Шейна Біллікена подібно до єгипетського прокляття. Його вікно можливостей було втрачено. Він не міг конкурувати з усіма іншими клонами Роя Орбісона. Нині це була процвітаюча індустрія.
  
  
  Шейн у розпачі заплющив очі. Залишалася остання надія, останній шанс. Він використав техніку, яку він описав у "Локті просвітлення" як "Розкриття Реальності".
  
  
  "Цього ніколи не було, цього ніколи не було", - повторював він як мантру. "Рій живий, він справді живий. Я ніколи не йшов з дому. Я ніколи не залишав будинок. Все в порядку. Все круто. Все чудово. Все круто".
  
  
  Напружений вираз обличчя Шейна пом'якшав. Він уже почував себе краще. Медитація завжди допомагала йому. Скоро він розплющить очі, і все буде добре. Чи було ще щось, чого він повинен бажати, подумав він, тепер, коли Колесо Долі було під його контролем. О так.
  
  
  "Глінда теж повернулася", - промимрив він. "І вона оголена. Все добре, все добре. Немає місця краще вдома. Немає місця краще вдома", - додав він, подумавши, чому б і ні? У Джуді Гарланд це спрацювало.
  
  
  Але коли він розплющив очі, образи наслідувачів Роя Орбісона дивилися на нього, як сліпа армія, а Хлопчик Рой все ще був мертвий. Він обшукав будинок у пошуках Ґлінди, але її теж ніде не було.
  
  
  Шейн Біллікен, верховний жрець позитиву, почував себе дуже, дуже негативно.
  
  
  І ось Шейн Біллікен склав монети Му в очерет, який він полагодив за допомогою клею Крейзі, і зіштовхнув її в прибій за своїм будинком. Він поклав свою улюблену гітару на ніс поруч із пляшкою бензину, відкачаною з його Ferrari. Він відштовхнувся.
  
  
  Коли човен був на плаву, він виліз на борт. Сонце сідало, його подвійне відображення відбивалося на його рейбанах. Це була прохолодна, приємна ніч. Зірки були правильними.
  
  
  Шейн становив свій гороскоп. Він запевнив його, що це буде ніч для смерті. Або це, або має рак. Важко сказати. Його сльози капали на карту, змушуючи чорнило розтікатися.
  
  
  Шейн зачекав, поки не виявиться далеко в морі, перш ніж збовтати бензин по всьому човну. Він вилив залишок собі на голову. Потім він підніс полум'я від своєї запальнички Zippo до корми. Вона ловилася повільно, бо човен уже був мокрим.
  
  
  Потім, взявши гітару, почав співати те, що стало головною темою його життя, здавленим від болю голосом. "Це ооооооввввееееерррррр", - голосив він.
  
  
  Він стояв обличчям до заходу сонця, спиною до жовтого полум'я, що вагалося. Шейн Біллікен йшов, як вікінг, з піснею на вустах. Він запитував, чи був він вікінгом у минулому житті. Або, можливо, він стане вікінгом у наступній. Чи можна було перетворитися на минуле? Шейн не вивчав це, але сподівався, що всі знання скоро будуть відкриті йому. Він заслужив на це.
  
  
  Він запитував, чому полум'ю знадобилося так багато часу, щоб дістатися до нього. І чому його ноги були такі мокрі? Він глянув униз.
  
  
  Човен тонув. Дивні довгі нігті встромлялися в дно. Вони пішли.
  
  
  "Чорт!" - сказав він. Полум'я зашипіло, коли морська вода погасила його. За кілька секунд він плавав у бензиновій плямі, стискаючи гітару Ovation, як рятувальний круг.
  
  
  Поруч із ним з'явилася голова. "Пам'ятаєш нас?" Запитав Римо.
  
  
  "У тебе мій скарб", - сказав Чіун. Він виринув з іншого боку. Його очі були сердиті і примружені.
  
  
  "Гей, ти не можеш цього зробити. Це мій похорон. Я збираюся померти. І ти не можеш зупинити це. Мій гороскоп передбачив це".
  
  
  "Так", - серйозно сказав Чіун. "Ти помреш, але за свою низинну безрозсудність ти помреш не тією смертю, яку волієш, а тій, яку я виберу для тебе. Бо ти був знаряддям великої трагедії".
  
  
  "Ти мене неправильно зрозумів. Це не я зруйнував той острів. Це були ті найманці. Поговори з ними. Я лише лист на кармічному вітрі".
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Ти поговориш із ними за мене. Я хочу, щоб ти передав повідомлення".
  
  
  "Так? І що це таке?"
  
  
  "Ніхто не жартує з майном Будинку Сінанджу".
  
  
  І раптом рука старого азіату виявилася у обличчя Шейна, і він так і не почув, як тріснув його Ray-Bans, і не відчув, як уламок кістки відлетів від перенісся наскрізь через мозок і вийшов із задньої частини черепа. Він просто опустився на дно, де став єдиним цілим із харчовим ланцюжком.
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов із прибою, його руки були повні монет.
  
  
  "Збираєшся повернутися за добавкою"? - Запитав Римо, віджимаючи морську воду зі штанин.
  
  
  "Ні. Це сума, яку ми заробили. Решта не має значення".
  
  
  "Було б ганьбою залишити решту там із Білікеном".
  
  
  "Тьху!" Чіун сплюнув. "Вони нічого не варті".
  
  
  "Що ви маєте на увазі, нічого не варта? Вони з чистого срібла. Чи не так?"
  
  
  Чіун похитав своєю мудрою головою. "Нечисте олово. Не метал робить моовіанські монети такими цінними. Справа в тому, що вони моовіанські".
  
  
  "Тоді навіщо турбуватися про твою частку? І навіщо вбивати Біллікена через неї?"
  
  
  "Бо марні вони чи ні, вони є власністю Сінанджу. Те, що інші не дорожать ними, не означає, що ми ними не дорожимо. Крім того, - додав Чіун, - вони мають сентиментальну цінність. І, наскільки всім відомо, це єдині залишилися мовианські монети. Чим їх менше, тим ціннішими вони будуть.
  
  
  "Не затримуй дихання", - сказав Римо, знову занурюючись у прибій.
  
  
  "Куди ти прямуєш?"
  
  
  "Щоб врятувати ще пару монет", - обізвався Римо. "Я вмираю з голоду. Можливо, я зможу переконати якогось власника ресторану, що нічого не підозрює, обміняти їх на качку з апельсиновим соусом".
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 078 - Синій дим та дзеркала
  
  
  1
  
  
  Коли ракета Titan 34-D вибухнула невдовзі після запуску з військово-повітряної бази Ванденберг у Каліфорнії, це було розцінено як нещасний випадок.
  
  
  Коли інший "Титан" відхилився від курсу і був змушений бути знищений офіцером з безпеки полігону лише через кілька секунд після старту з мису Канаверал, прихопивши з собою метеорологічний супутник Delta вартістю кілька мільйонів доларів, офіційні особи назвали це "короткочасним невезінням".
  
  
  І коли ракета Atlas-Centaur вийшла з-під контролю під час грози, у всьому звинуватили блискавку, що спонукало представника мису Канаверал помітити, що ці сумні інциденти, схоже, завжди відбуваються по три рази, і ніхто більше не чекає на аварії з ракетами.
  
  
  Він був правий. Проблема перейшла до нової програми бомбардувальників B-1B. Три B-lB зазнали аварії під час звичайних тренувальних вильотів. Згадувалося все, від гусей у повітрозабірниках до помилки пілота.
  
  
  Військово-повітряні сили відхилили це як "очікуване зниження експлуатаційних характеристик під час випробувань". В приватному порядку генерали тупцювали на місці, поки перші бомбардувальники-невидимки B-2 не викотилися з ангарів.
  
  
  І коли три винищувачі-невидимки F-117A зазнали аварії ще до того, як перший був представлений засобам масової інформації, у цьому звинуватили утворення льоду на крилах. Пентагон сором'язливо пояснив, що літаки вартістю шістдесят мільйонів доларів не були оснащені антиобледенітелями крил - обладнанням, поширеним на всіх комерційних літаках, - тому що вони вважалися непотрібними.
  
  
  Генерали ВПС знизали плечима. Вони пообіцяли, що наступне покоління винищувачів-невидимок буде оснащене антизледенювачами на крилах.
  
  
  Ніхто не підозрював, що кожен із цих нещасних випадків мав загальну причину. Нікому й на думку не спадало, що одна агенція, невідома і нестримна, систематично працювала. Агентство, до якого не можна було торкнутися, скуштувати, понюхати чи почути. І що ніхто не бачив.
  
  
  До того дня, коли хтось украв Келвіна Кляйнса льотчика першого класу Еміля Ріско з LCF-Fox.
  
  
  То були звичайні джинси. Риско купив їх у K-Mart у Гранд-Форксі, заплативши 38,49 долара за зниженою ціною з 49,99 долара "Тільки цього тижня". Він узяв їх із собою в центр управління запуском Fox, маючи намір переодягнутися в них після 72-годинної зміни. Він пообіцяв своїй дружині, що поведе її на танці у Hillbilly Lounge. Ризико акуратно склав джинси, все ще з бирками, і поклав їх у підніжжя свого ліжка, щоб не забути їх.
  
  
  Тієї ночі, після звичайного патрулювання пускових установок "десятихвилинна людина-III", прикріплених до LCF-Fox, він повернувся до своєї кімнати і виявив, що вони зникли.
  
  
  Спочатку льотчик Риско подумав, що він поклав їх у ящик. Він відкрив кожну скриньку. Він перевірив у себе під подушкою. Він витяг з кошика для сміття пакет від K-Mart, думаючи, що випадково викинув джинси. Пакет був порожній. Ризик заглянув під ліжко. Він знайшов грудку пилу.
  
  
  Після того, як він повторив ці перевірки по п'ять разів кожна, зайшовши так далеко, що зняв ґрати з віконного кондиціонера, сподіваючись, що хтось, розігруючи розіграш, сховав їх усередині, він сів на край свого акуратно застеленого ліжка і викурив поспіль два "ньюпорти", тоді як піт струмив по його обличчю.
  
  
  Синій дим та дзеркала 9
  
  
  Зрештою, неохоче, льотчик Еміль Ріско підійшов до столу менеджера об'єкта.
  
  
  "Сержанте, у мене проблема".
  
  
  Менеджер закладу подивився на вираз обличчя Риско, що страждав від запору, і сухо зауважив: "Мені підходить Ex-Lax".
  
  
  "Це серйозно, сержант".
  
  
  Міністр закордонних справ знизав плечима. "Стріляй".
  
  
  "Я купив пару синіх джинсів дорогою сюди сьогодні вранці. Я знаю, що поклав їх на ліжко. Принаймні, я пам'ятаю, що зробив це. Я замкнув за собою двері. Коли я повернувся, - Риско перевів подих і прошепотів, - їх уже не було.
  
  
  "Зник?"
  
  
  "Вірно. Мабуть, їх вкрали".
  
  
  Старший сержант Шустер повільно затягнувся сигарою. Він кілька разів тупо моргнув. У його голові крутилися коліщатка, але він не поспішав щось говорити. Він був схожий на пончика з Піллсбері у "блюз ВПС".
  
  
  "Тепер ти розумієш, що це означає?" Ризик нетерпляче прошипів.
  
  
  "Ви знаєте, що це означає?" Старший сержант Шустер вистрілив у відповідь.
  
  
  "Звичайно! Це означає, що на об'єкті злодій".
  
  
  "Можливо, так. Можливо, ні", - сказав сержант, знімаючи кілька банкнот зі свого гаманця. "Скільки?"
  
  
  "Справа не в грошах. Вони були вкрадені. На об'єкті".
  
  
  "Дивися, це всього лише пара джинсів. Зроби нам обом ласку. Візьми гроші. Купи іншу пару. Забудь про це".
  
  
  "Сержанте, у правилах прямо сказано, що про це має бути повідомлено в рамках програми".
  
  
  "Якщо ви хочете повідомити про це диспетчер служби безпеки польотів, я не можу вас зупинити. Але подумайте на два кроки вперед. Ви повідомляєте про це, і OSI підключається. Потім всіх, від кухаря до статс-офіцерів у кожному підпільному LF, викликають на допит.
  
  
  10
  
  
  Включаючи вашого покірного слугу. Якщо ніхто не зізнається у цьому, ми всі на гачку. Військово-повітряні сили не можуть дозволити собі тримати злодія на ядерному об'єкті. Нас усіх переведуть. Щодо мене, то мені тут подобається. Тут плоско і самотньо, але вони дають мені спокій".
  
  
  "Але, сержант..."
  
  
  Старший сержант Шустер засунув пару двадцяток у кишеню блузи льотчика Ріско. Він застебнув кишеню.
  
  
  "Роби на мою думку", - сказав він заспокійливо. "У всіх нас буде менше горя, так? Ти точно не найпопулярніший хлопець у LCF. Вловив, до чого я хилю?"
  
  
  Льотчик Риско розчаровано зітхнув. Він витяг двадцятки і кинув їх на стіл.
  
  
  "Дякую, але ні, дякую", - сказав він, віддаляючись.
  
  
  "Не роби нічого такого, про що ми всі шкодуватимемо, хлопче", - крикнув йому слідом менеджер закладу.
  
  
  З виразом страждання на обличчі льотчик Риско проходив через затишну кімнату відпочинку центру управління запуском Fox, де інші льотчики грали в командування ракетами, читали книги чи дивилися телевізор. Двоє льотчиків, що грали в шахи, підняли очі, коли він увійшов. Один із них голосно відкашлявся. Гул розмов раптово стих, і Риско поспішив коридором у свою кімнату.
  
  
  Глава МЗС мав рацію. Якщо він повідомив про крадіжку, це означало збій у програмі підвищення надійності персоналу. Це було перше, що спало на думку Риско, коли його призначили в службу безпеки ракетної системи. Через потенційний ризик випадкового запуску ракети, викликаного неврівноваженою людиною, всі спостерігали за рештою всіх у пошуках будь-яких ознак відношення або емоційних змін. Офіцери спостерігали за рядовими та один за одним. Рядовим було дозволено повідомляти про зміни особи будь-якого офіцера, незалежно від рангу.
  
  
  Сусіда Риско по ліжку було звільнено від виконання обов'язків лише минулого літа, коли він висловив думки про самогубство. Риско повідомив про нього. Чоловік був допитаний, і це
  
  
  11
  
  
  з'ясувалося, що він мав проблеми з дружиною. Він підозрював її у зраді йому під час тривалих триденних змін, які влаштовували все у сітці. Його негайно перевели на негостинну базу ВПС Мальстрем у Монтані.
  
  
  Кожен із офіцерів запевнив Риско, що він вчинив правильно. Але багато рядових почали уникати його. Він чув, якраз чи два за його спиною прошепотіли слова "фінк".
  
  
  Тепер він зіткнувся зі схожою ситуацією, і хоча його борг був зрозумілий, Ріско вагався.
  
  
  Коли він повертав за ріг до своєї кімнати, опустивши очі, Риско з кимось зіткнувся.
  
  
  "Гей, там, льотчик!"
  
  
  "О, вибачте", - пробурмотів Риско, підводячи очі. Це була нова кухарка, сержант Грін. Вона була єдиною жінкою у LCF. Одне це змусило її виділитися. Вона була зухвалою маленькою рудоволосою дівчиною з блакитними блакитними очима. На ній була біла кухарська форма із сріблясто-блакитними шевронами на комірі. Але Риско дивився не на її шеврони. Він дивився на її груди. Половина LCF посперечалася з іншою половиною, що у сержанта Робін Грін груди більше, ніж у Доллі Партон. Ніхто ще не вигадав способу довести це переконання до задоволення лейтенанта, який довірливо тримав гроші для ставок.
  
  
  Сержант Грін пильно глянув на нього.
  
  
  "Щось не так?" — спитала вона.
  
  
  "Що? Ні," швидко сказав він. "Вибачте". Ризик поспіхом протиснувся повз неї. Він зачинив за собою двері, в якісь повіки радіючи, що в нього не було сусіда по кімнаті. Він сів подумати.
  
  
  Стук у двері пролунав перш, ніж він встиг прикурити.
  
  
  "Він зелений", - пролунав голос із-за дверей.
  
  
  Льотчик Риско щось пробурмотів собі під ніс і впустив її.
  
  
  "OSI", - різко сказав Грін, показуючи ідентифікатор служби безпеки. Це
  
  
  12
  
  
  там була її фотографія та напис "Управління спеціальних розслідувань", але, як це було прийнято, без вказівки рангу.
  
  
  "Ти?" - нерозумно спитав він, відступаючи назад, щоб впустити її.
  
  
  "Мені доручили розібратися з деякими проблемами на об'єкті", - уривчасто сказав Грін. "А ти виглядаєш так, немов у тебе є одна зі своїх".
  
  
  Ризико щільно зачинив двері.
  
  
  "Я не знаю, що робити, сержант - я маю на увазі сер. Мені називати вас сером, сер?"
  
  
  "Ви знаєте, що звання OSI засекречені. Називайте мене мем".
  
  
  "Так, мем. Чи бачите, правила з цього приводу зрозумілі", - сказав Риско, безпорадно розводячи руками. "Але це викличе справжнє пекло".
  
  
  "Викладай, льотчик".
  
  
  "Так, мем. Це просто. Я купив пару синіх джинсів. Я поклав їх прямо тут. У ногах моєї ліжка. Потім я пішов на чергування. Коли я повернувся, вони зникли".
  
  
  "Зрозуміло. Немає жодних шансів, що ти їх кудись поклав?"
  
  
  "Я перевертав цю кімнату вгору дном дюжину разів".
  
  
  "Хто твій сусід по кімнаті?"
  
  
  "У мене його немає", - з нещасним виглядом сказав Ріско. "Його переклали. Це була моя провина. Ось чому я не знаю, що робити".
  
  
  "Чорт", - сказала Робін Грін, ходячи по кімнаті. Риско зауважила, що її біла уніформа здавалася на два розміри меншою. Особливо вищі за талію. Її гудзики, здавалося, були готові луснути. У його очах промайнув короткий інтерес, але болючий страх унизу живота, здавалося, підкрався до його очей, притуплюючи їх.
  
  
  "Льотчик, ти справляєш враження солідного хлопця. Я збираюся бути з тобою відвертим".
  
  
  "Мем?"
  
  
  На складах відсутні найважливіші деталі ракет. Компоненти системи наведення та комп'ютерні деталі.
  
  
  13
  
  
  проведіть кілька людей через тести на детекторі брехні. Але жодних зачіпок. Жодних зізнань. Нічого. Все, що ми знаємо, це те, що проблема локалізована. У жодного іншого LCF або LFF у сітці не було проблем. Тільки у Fox”.
  
  
  "Ти думаєш, це пов'язано з моєю проблемою?"
  
  
  "Моє начальство взяло гору над моєю милою маленькою дупою - перепрошую за вираз - щоб знайти зіпсоване яблуко в цій бочці. Але я не думаю, що у нас є зіпсоване яблуко".
  
  
  "Тоді як ...?"
  
  
  "Це не збій у програмі підвищення надійності персоналу. Цього не може бути".
  
  
  "Але так і має бути. Ніхто просто так не увійде до центру управління запуском, якщо у нього немає дозволу".
  
  
  "Я не можу цього пояснити, але я відчуваю це всіма своїми кістками у Північній Кароліні. OSI хоче усунути мене від цього завдання, але я можу прикінчити цього хлопця. Я це знаю. Але мені потрібна твоя допомога".
  
  
  "Назви це".
  
  
  "Я збираюся виманити в тебе перепустку. Іди купи іншу пару джинсів. Подивимося, чи клюне він на ту саму приманку двічі".
  
  
  "Я не розумію, як він міг бути настільки божевільним, щоб повернутися після того, як одного разу це зійшло йому з рук".
  
  
  "Він повертався сім разів, щоб вкрасти деталі для ракет. Він людина звички. Це вчетверте, коли він полює за некритичним товаром".
  
  
  "Учетверте?"
  
  
  "Я працюю на кухні. У нас пропадають стейки. Іноді два чи три за ніч".
  
  
  "Стейки?"
  
  
  "З замкненого морозильника, льотчик. Двічі за ті ночі, коли я всю ніч просиджував біля цієї шафки з пістолетом у руці. Я так і не заснув. Чорт забирай, я навіть не моргнув. Але вранці не вистачало двох стейків. Портерхаус".
  
  
  "Як це можливо?"
  
  
  "Я не знаю, чи це так. Але це сталося. Я не повідомляв про це. Якби не арешт хлопця, ви знаєте, що трапилося б зі мною".
  
  
  14
  
  
  "Восьмий розділ, звичайно".
  
  
  "Добре, візьми ці джинси. Принеси їх сюди. Коли ти підеш на чергування, я чекатиму цього хлопця під твоїм ліжком".
  
  
  Спеціальний агент OSI Робін Грін на п'ять годин чекала, поки повернеться дверна ручка. Під ліжком було тісно. Їй не вистачало місця, щоби лягти на бік. Лежати на спині було зручно, за винятком того, що кожного разу, коли вона видихала, її блузка задирала на пружинах ліжка. Кілька разів їй доводилося затискати носа, щоб не чхнути. Пил.
  
  
  Вона так і не почула, як обернулася дверна ручка. Одним оком вона стежила за смужкою світла, яка відзначала нижню частину дверей. Він ніколи не розширювався, ніколи не рухався, ніколи не змінювався, за винятком тих випадків, коли хтось виходив у коридор і вимикав світло.
  
  
  Годинник тягнувся непомітно. Робін Грін стало нудно; її нерви, напружені протягом кількох годин, почали здавати. Вона позіхала, коли глянула на годинник і побачила, що було два години. Вона поворухнулася під ліжком і випадково повернула голову.
  
  
  Вона побачила черевики. Вони були білими, з якимось мозаїчним золотим візерунком по всьому тілу. Вони просто були там. На мить вони виглядали тьмяними та нечіткими; потім вони набули чіткості. Робін Грін подумала, що це фокусуються її очі.
  
  
  Волосся на руках Робін стало дибки. Вона відчула, як по шкірі поповзли мурашки. Вона ніколи не могла пригадати, щоб їй було так страшно. Ніхто не відчиняв двері. Вона була впевнена у цьому. І в кімнаті були лише одні двері.
  
  
  Потім голос промовив моторошним, задоволеним тоном.
  
  
  "Крас-сива!" - говорив напис. "Кельвін Кляйн". Голос здавався особливо задоволеним.
  
  
  Вона витягла свій пістолет, спробувала звести курок, але її лікоть тріснувся об пружини ліжка.
  
  
  "Чорт!" - закричала вона, намагаючись видертися з-під ліжка. Ґудзик блузки повис на пружинах.
  
  
  15
  
  
  Вона вирвала його. Але зачепився інший. Вона проклинала свою матір, яка заповідала Робін свої гени D-cup.
  
  
  Коли Робін Грін нарешті вирвалася на волю, вона перекотилася на позу влучного стрільця. Вона оглянула кімнату своїм автоматом. Нічого. Нікого. Потім вона моргнула. Щось було на стіні. Потім це зникло.
  
  
  Робін підбігла до стіни та провела пальцями по шпалерах. Стіна була прохолодною на дотик. Там нічого не було. Папір не порвався, стіна була цілою. Вона постукала по ній. Суцільне. Воно не було порожнім. Там не було потайних дверей.
  
  
  Однак за мить до цього вона бачила, як автомобільний акумулятор зник у стіні. Принаймні це виглядало як автомобільний акумулятор. Він рухався так швидко, що був розмитим та нечітким.
  
  
  Робін Грін відчула, як гусяча шкіра на її руках ослабла. Потім вона прийшла до тями. Вона пірнула в двері і викликала охорону настінним телефоном. Завила сирена.
  
  
  Прибігла поліція безпеки у білих шоломах. Вони зупинилися як укопані, коли побачили Робін Грін з автоматом у руці, її декольте виглядало з розірваної блузки.
  
  
  "Зловмисник на об'єкті", - крикнула вона. "Обшукайте кожну кімнату!"
  
  
  "Одну хвилину, сержанте".
  
  
  "Спеціальний агент OSI", - поправила Робін Грін, показуючи своє посвідчення особи. "А тепер рухайтеся!"
  
  
  "Ні, ти постривай", - твердо сказав один із SP. "Давай спочатку послухаємо твою історію, перш ніж перевернемо LCF з ніг на голову. Як ти порвала блузу?"
  
  
  "Я ховалася під ліжком, чекаючи на нього".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Злодій".
  
  
  "Злодій? Хто він?"
  
  
  "Я не знаю. Я бачив тільки його ноги. На ньому були білі черевики".
  
  
  16
  
  
  "Це не твоя кімната". ІП постукав у відчинені двері своєю палицею.
  
  
  "Це від Риско. Він дозволив мені ним скористатися".
  
  
  "Ти і цей Риско - як давно ви його знаєте? Ви просто друзі?"
  
  
  "Чорт би побрав цю лайнову програму підвищення надійності персоналу! У цьому LCF злодій, і він іде. Покличте Риско. Він підтвердить мою історію".
  
  
  Вони привели Риско, який, нервуючи, розповів свою історію.
  
  
  Весь об'єкт було переведено у режим максимальної загрози. Було розгорнуто групи оповіщення служби безпеки, і кожну кімнату обшукали. Ліфт, що веде до підземного відсіку ракетних капсул, було опечатано.
  
  
  До заходу сонця весь периметр ретельно обшукали. Не було знайдено нікого, хто носив білі черевики. Також не знайшли зниклі джинси льотчика Риско. Але інвентаризація замкненого морозильника показала, що зникли ще два стейки. Портерхаус.
  
  
  Агент OSI Робін Грін сиділа в кабінеті диспетчера служби безпеки польотів, схрестивши руки на розірваній блузці. Ніхто не дозволив їй переодягнутися, хоча, наскільки всім було відомо, вона була вищою за званням більшості офіцерів. Вона здригнулася. У сусідньому кріслі льотчик Риско кидав швидкі, зацьковані погляди в її бік.
  
  
  "Ми досить глибоко загрузли, чи не так?" - пробурмотів він.
  
  
  "Гірше, ніж ти думаєш. Я ще не сказав їм про автомобільний акумулятор".
  
  
  2
  
  
  Його звали Римо, і все, чого він хотів, це насолодитися суботньою грою у м'яч.
  
  
  Римо сидів на татамі посеред голої статі вітальні в першому будинку, яким він колись по-справжньому володів. Великий проекційний телевізор увімкнено. Римо насолоджувався проекційним телевізором, тому що його зір був настільки гострим, що йому доводилося сильно концентруватися, щоб не бачити, як лінії сканування змінюються тридцять разів на секунду. То був новий телевізор високої чіткості. Лінії сканування змінювалися шістдесят разів на секунду.
  
  
  Це була спадщина багаторічних тренувань у мистецтві синанджу, сонячного джерела бойових мистецтв. Один із багатьох недоліків, з якими він звик миритися.
  
  
  Римо вважав іронічним той факт, що чим більше його розум і тіло пристосовувалися до фізичного всесвіту, тим більше у нього виникало проблем зі штучними технологіями. Він уперше усвідомив, що це може бути проблемою, коли в перші роки свого навчання зробив невинний вчинок. Йому довелося з'їсти гамбургер із фаст-фуду.
  
  
  Римо мало не помер від отруєння глутаматом натрію.
  
  
  Після цього йому стало важко дивитись фільми. Раніше він ніколи особливо не замислювався про те, як працює кіно - як створюється ілюзія дії за допомогою світла, що пробивається крізь кадри, що швидко рухаються. Фільми, звісно, насправді не рухалися. Вони просто здавались,
  
  
  17
  
  
  18
  
  
  здавалося, що малюнки в старих книгах з відкидним верхом рухаються, коли сторінки майорять віялом. Людське око сприймає мінливі зображення як дію.
  
  
  Нелюдські очі Римо сприймали їх як серію кадрів. Не переривався лише звук. З роками Римо навчився налаштовувати свій зір так, щоб фільми, як і раніше, рухалися для нього, але іноді через необхідну концентрацію у нього перенапружувалися очі.
  
  
  Телебачення було таким самим. Пікселі - крихітні фосфоресціруючі точки світла, які змінювалися кожні одну тридцяту секунди, - створювали ілюзію зображень, що рухаються. Насправді це було дуже схоже на фільми, які змінювалися всього за двадцять чотири кадри на секунду, і Римо теж довелося навчитися пристосовуватися до цього явища. Іноді він міг бачити, як пікселі змінюються, рядок за рядком на старих телевізорах. Це відволікало.
  
  
  Йому було не так важко з телевізорами високої чіткості.
  
  
  І ось він сів за стіл з мискою холодного рису без приправ і склянкою мінеральної води, щоб насолодитися національним проведенням часу. Цього суботнього дня він виглядав як будь-який американець. Це був худорлявий молодик невизначеного віку, з точеними, але не надто гарними рисами обличчя, підкресленими високими вилицями. Його карі очі були тверді, як цегляна крихта. Його штани були сірими, а футболка – білою.
  
  
  Мільйони інших американців цього звичайного дня були прикуті до мільйонів телевізорів по всій Америці. Римо подобалося думати, що він один із них. Це було негаразд. Офіційно його не існувало. Неофіційно він був єдиним правоохоронним органом CURE, надсекретним урядовим агентством, створеним для боротьби зі злочинністю та несправедливістю поза конституційними обмеженнями. Професійно він був найманим убивцею.
  
  
  То справді був мирний день ранньої осені. Листя тільки почало ставати коричнево-золотими за вікнами його передмістя Рай, штат Нью-Йорк. Повітря було свіжим, і Рімо залишив "Уїн".
  
  
  19
  
  
  вікна відчинилися, щоб він міг почути щебет і писк останніх літніх птахів.
  
  
  Приємний день
  
  
  Він зрозумів, що це ненадовго, коли з однієї зі спалень долинув знайомий перестук сандалій.
  
  
  "Що це ти дивишся, Римо?" - спитав скрипучий голос. У питанні чувся буркотливий підтекст. Римо подумав, чи не завадив він медитації Майстра Сінанджу. Ні, згадав він, Чіун зазвичай медитував зранку. Чіун навчив його синанджу, зробивши його, по-перше, більше, ніж людиною, і, зрештою, єдиним спадкоємцем п'ятитисячолітнього будинку ассасинів, першим білим чоловіком, удостоєним такої честі.
  
  
  "Бейсбол", - сказав Римо, не зводячи очей. Чіун нізащо не збирався псувати цей день. Нізащо. "Бостон проти Нью-Йорка".
  
  
  "Я знав, що до цього дійде", - глибокодумно сказав Чіун. "Хоча ти часто з гордістю говорив про двохсотрічну історію Америки, я знав, що це не може продовжуватися довго. Сумно, коли імперія обертається проти самої себе. Я зберу речі за нас обох. Можливо, росіяни знайдуть застосування нашим могутнім талантам".
  
  
  "Про що, чорт забирай, ти говориш?" Запитав Римо.
  
  
  "Це. Міжміська війна. Жахлива річ у будь-яку епоху. Хто перемагає?"
  
  
  "Нью-Йорк. І це не війна, татко. Це гра".
  
  
  "Гра? Навіщо тобі дивитися таке?" - Запитав Чіун, діючий майстер синанджу. Це був літній кореєць із яскравими карими очима дитини.
  
  
  "Тому що я мазохіст", - сказав Римо, знаючи, що людина, яка довіла його до такого стану людської досконалості, що вона була змушена харчуватися рисом і зосереджувати всю свою увагу на тому, щоб не бачити зміни пікселів, не відчувала б гумору.
  
  
  "Це та гра, яку дивляться усі американці?" запитав Чіун, чиї пергаментні риси обличчя були безволосими, якщо не рахувати
  
  
  20
  
  
  тонкі пасма волосся прилипли до його підборіддя. Два схожі на вату пушкаря прикрашали його крихітні вуха.
  
  
  "Ага", - відповів Римо. "Національна розвага".
  
  
  "Думаю, я подивлюся це разом з тобою", - сказав Майстер Сінанджу. Він улаштувався біля ліктя Римо, як падав лист. Крім того, що лист, падаючи на підлогу, видав би звук. Гіун цього не зробив.
  
  
  Рімо помітив, що Чіун одягнув своє кімоно кольори хризантеми. Він спробував згадати, чому це мало значення.
  
  
  "Ти був там такий тихий, я думав, ти зайнятий", - зауважив Римо.
  
  
  "Я писав вірш. Унг, звісно".
  
  
  "Ага", - сказав Римо. І він зрозумів. Чіун писав вірші, а Римо завадив йому своїм бейсбольним м'ячем. Що ж, Римо мав таке право дивитися бейсбол, як Чіун - писати вірші. Якщо Чіун чекав повної тиші, він міг вийти надвір і зайнятися цим під деревами. Римо дивився на цю гру.
  
  
  "Я щойно закінчив 5631 строфу", - недбало сказав Чіун, і його обличчя спотворилося. Йому теж довелося зосередитись, щоб не бачити зміни пікселів.
  
  
  Римо зробив ковток води. "Майже готово, так?"
  
  
  "Можливо, я майже закінчив, коли дійшов до 9018-ї строфи. Тому що цей складний вірш мовою Унг. У ньому описується танення снігової шапки на горі Пектусан".
  
  
  "Корейські гори нелегко описати, я певен", - чемно сказав Римо. Нізащо, подумки присягнув він. Він дивився на цю гру.
  
  
  "Ти дуже проникливий. Скажи мені, мені цікаво дізнатися про цей ритуал, який так зачаровує білих. Поясни це мені, сину мій".
  
  
  "Хіба ми не могли почекати, поки це закінчиться? Я хотів би насолодитися цим".
  
  
  "Я хотів би насолодитися своїми похилими роками", - різко сказав Чіун. "Але я був змушений приїхати до цієї дивної країни і навчати білої людини мистецтву синанджу. Я міг би відмовитися. Я міг би сказати, ні, я не буду.
  
  
  21
  
  
  І якби я був таким егоїстичним, ти, Римо Вільямс, не був би тим, хто ти зараз. Сінанджу".
  
  
  Налинули спогади. Фрагменти минулого життя Римо затанцювали у його голові. Його молодість сироти. В'єтнам. Відбиваю ритм у Ньюарку. Потім арешт, суд та його страта на електричному стільці за вбивство, якого він не чинив. Все це було частиною схеми, розробленої професором Гарольдом В. Смітом, главою CURE. Це дало Кюре ідеальний вихідний матеріал, людини, якої не існувало. Навчання Чіуна забезпечило інше. Він відключився від спогадів. Це було давно. То були щасливіші дні.
  
  
  Римо зітхнув.
  
  
  "Добре", - сказав він, відклавши свій рис. "Бачиш хлопців у червоних шкарпетках? Це "Ред Сокс". Це їхня назва на екрані".
  
  
  "Ношки" не пишеться через "Х", - зазначив Чіун.
  
  
  "Це просто їхня назва. Вони пишуть його так, бо..."
  
  
  Очі Чіуна сяяли від передчуття. "Так?"
  
  
  "Бо", - сказав нарешті Римо. "Це все. Просто тому що. Інші хлопці - "Янкіз"."
  
  
  "Хіба вони не повинні називатися "Блек Сокс"? З літерою X".
  
  
  "Блек Сокс" - це зовсім інша історія, - сухо сказав Римо, - і якщо ми займемося цим, то пробудемо тут до 2000 року. Але я думаю, що ти по-своєму вловлюєш суть”.
  
  
  Чіун посміхнувся. "Янкіз" - це ті, хто кидає м'ячі у своїх супротивників?
  
  
  "Абсолютно вірно. Але тільки один із них подає прямо зараз. Вони по черзі".
  
  
  "І яка мета цієї подачі?"
  
  
  "Вони намагаються вибити гравця, який перебуває на биті".
  
  
  "Це в нього палиця?"
  
  
  "Вони називають це кажаном".
  
  
  22
  
  
  "Чому? У нього немає крил".
  
  
  Римо знову зітхнув. "Послухайте, просто дайте мені презумпцію невинності у термінології. Інакше ми залишимося тут до 2000 року".
  
  
  "Ми прибережемо складні деталі доти, доки я не освою основи", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Добре. Тепер той, хто подає, намагається відбити відбиваюче".
  
  
  Чіун спостерігав, як пітчер кинув швидкий м'яч. Відбиваючий відправив м'яч на ліве поле. Інфілдери кинулися за ним. Відбиваючий побіг першим.
  
  
  "Думаю, я розумію", - спокійно сказав Чіун. "Пітчер намагається вдарити того, хто б'є по голові. Але стійкий б'є використовує свою ключку, щоб відбити боягузливі атаки лиходія. Оскільки він досяг успіху, йому дозволено врятуватися, зберігши своє життя".
  
  
  "Ні, він не намагається відбити відбиваючого. Він просто хоче пропустити м'яч повз себе. Якщо він зробить це три рази, оголошується аут, і той, хто відбиває, видаляється".
  
  
  Волосся на обличчі Чіуна затремтіло. "Такий молодий?"
  
  
  "Не назавжди. Вони просто змінюють відбиваючих".
  
  
  "Дуже дивно. Чому ця нова людина взялася за клуб?"
  
  
  "Перший відбиваючий заслужив право перейти на першу базу. Ось білий майданчик, на якому він стоїть. Тепер другий відбиваючий збирається зробити те саме. Якщо він правильно б'є по м'ячу, він виходить на першу базу, а другий гравець переходить на другу базу або, можливо, на третю, якщо перший ударить по м'ячу досить далеко”.
  
  
  Відбиваючий замахнувся і схибив. Потім він відправив м'яч r до центру поля. Двоє американців зіткнулися в спробі зловити його. М'яч прослизнув між їхніми сітчастими рукавичками.
  
  
  "Дивіться!" Схвильовано крикнув Римо. "Він іде другим. Він на третьому! Тепер він їде додому!"
  
  
  Перший відбиваючий прослизнув на домашню базу у хмарі пилу. Другий був помічений як біжить на третю базу.
  
  
  Майстер Сінанджу ввібрав усе це у пасивному
  
  
  23
  
  
  тиша. Потім він кивнув головою. "Зараз він іде додому, - сказав він, - його роботу виконано".
  
  
  "Ні. Він пішов у землянку. Він уже був удома".
  
  
  "Він цього не зробив!" Чіун спалахнув. "Я спостерігав за ним щохвилини. Він пробіг з третьої бази на четверту, а тепер іде, брудний, але непокірний".
  
  
  "Це не четверта база. Це будинок".
  
  
  "Він там живе? Бідолаха".
  
  
  "Ні", - терпляче сказав Римо. "Мета цієї гри - домашня тарілка. Ти б'єш по м'ячу, щоб пробігти бази та дістатися до дому".
  
  
  "Але ця людина починала з домашнього майданчика. Чому вона не залишилася там, якщо вона так жадала цього?"
  
  
  "Бо ти не виграєш, якщо не пробіжиш бази першим", - роздратовано сказав Римо.
  
  
  "Я бачу. І що він виграє?"
  
  
  "Він не виграє. Перемагає вся команда. Вони набирають очки, які називаються пробігами".
  
  
  "Ах, діаманти. Я чув про знаменитого бейсбольного діаманта. Він, мабуть, надзвичайно дорогоцінний".
  
  
  "Не діамантові окуляри. Окуляри. Ну, знаєш, цифри."
  
  
  "Гроші?"
  
  
  "Ні", - терпляче сказав Римо. "Цифри. Бачиш рахунок унизу екрана? "Ред Сокс" щойно піднялися з чотирьох до п'яти. Тепер рахунок двадцять до п'яти".
  
  
  "Цифри? Не золото? Не коштовності? Не багатство?"
  
  
  "Насправді ці хлопці непогано заробляють. Я думаю, що цей відбиваючий заробляє майже два мільйони на рік".
  
  
  "Окуляри?"
  
  
  "Ні, долари".
  
  
  "Американські долари!" – вигукнув Чіун, схоплюючись на ноги. "Вони платять йому мільйони американських доларів за те, щоб він бігав отак колами!"
  
  
  "Справа не в колах, а в точках. Це досягнення".
  
  
  "Що роблять ці люди, що вони будують,
  
  
  24
  
  
  що вони створюють, що коштують таких грошей? Чіун зойкнув.
  
  
  "Бейсбол – це майстерність", - наполягав Римо.
  
  
  "Втікати по колу - це не навик. Обезголовлені півні роблять це навіть після того, як вони мертві".
  
  
  "Будь ласка, заспокойся? Почекай, поки я закінчу пояснювати гру, перш ніж засмучуватися".
  
  
  Чіун знову опустився на підлогу.
  
  
  "Дуже добре", - кип'ятився він. "Мені дуже цікаво дізнатися більше про ці ваші незбагненні звичаї білих".
  
  
  "Тепер бачиш цього відбиваючого? Поки ти стрибав вгору-вниз, він двічі замахнувся і промахнувся. Кожен промах називається ударом".
  
  
  "Я бачу. Якщо йому не вдається захистити свій будинок від агресора, його товариші-воїни карають його своїми палицями".
  
  
  "Ні, удар означає "а"... Ось! Бачиш? Він просто завдав удару".
  
  
  "І дивіться!" Проголосив Чіун. "Протиборчі сили поспішають напасти на нього. Тепер я розумію. Вони збираються змусити його підкоритися, тим самим завоювавши його територію".
  
  
  "Ні, справа не в цьому. Ви дозволите мені розповісти це, будь ласка? Вони переходять на інший бік. Тепер чергу "Ред Сокс" подавати, а "Янкіз" - відбивати".
  
  
  Пергаментне обличчя Чіуна скривилося. "Вони відмовляються від своєї можливості заробити очки?"
  
  
  "Ага".
  
  
  Чіун стиснув свої кістляві кулаки. "Неймовірно! У них є всі кийки, і все ж таки вони дозволяють своєму смертельному ворогові взяти гору. Чому вони не б'ють їх у відповідь? Чому б їм просто не розмозжити собі черепа і не бігати колами стільки, скільки вони забажають? Таким чином, вони могли б набрати тисячі марних очок після того, як знищили іншу команду”.
  
  
  "Вони не можуть. Це проти правил".
  
  
  "У них є правила?" Голос Чіуна був приголомшений.
  
  
  25
  
  
  "Так, вони мають правила. Це гра".
  
  
  “Усі ігри – це форма ведення війни. Шахи – один приклад. І йдіть іншим. І розумні люди знають, що на війні немає правил. Коли на карту поставлено таке багатство, вони мають захищати свою позицію до смерті”.
  
  
  "Отже, як вони можуть проводити змагання, якщо вони не дозволяють команді суперника відігратися за биту?"
  
  
  "Чи дозволили греки персам захопити їхні міста?" Заперечив Чіун. "Чи припинив Рим спустошувати Галію, а потім не діяв, поки ворог тримав у облозі їхні власні міста, щоб кінцева перемога не була надмірно вирішальною?"
  
  
  "Це довбана гра, Чіун".
  
  
  "Це ницість. Тепер я знаю, чому вони називають це бейсболом. Це розвага для ідіотів. Вони бігають колами без жодної мети, і їм платять більше, ніж королівській родині. Більше, ніж найманому вбивці. Чому мені не платять так щедро? не виконую більш важливу послугу в цій країні кретинів? Без мене ваша американська цивілізація впала б. Без мене твоя квола статура була б лише клаптиком пожовклого паперу".
  
  
  "Гурніше", - пробурмотів Римо. "Сусіди можуть погано тебе чути".
  
  
  "Я збираюся поговорити про це з Імператором Смітом на наших наступних переговорах щодо контракту. Я вимагаю рівності з цими бейсбольними кретинами".
  
  
  "Можливо, вам не доведеться довго чекати. Мені здається, я чую стукіт у задні двері".
  
  
  "Без сумніву, якийсь підмайстер", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Ні", - раптом сказав Римо, встаючи. "Я думаю, це Сміт".
  
  
  "Нісенітниця. Імператори завжди користуються парадним входом".
  
  
  "Коли Сміт визнає, що він імператор, а не голова організації, на яку ми працюємо, я тобі повірю", - сказав Римо, сердито вимикаючи телевізор дорогою на кухню.
  
  
  26
  
  
  Римо відчинив задні двері чоловікові з лимонним обличчям у сірому костюмі-трійці та дартмутській краватці у смужку. Окуляри без оправи приховували його аристократичне обличчя, мов прозорі щитки.
  
  
  "Привіт, Смітті", - весело сказав Римо. "Прийшов поскаржитися на шум?"
  
  
  "Швидше, Римо", - сказав доктор Гарольд В. Сміт, директор CURE. "Я не повинен траплятися на очі сусідам".
  
  
  Римо зачинив за Смітом двері.
  
  
  "О, чорт забирай, Смітті. Ми тепер найближчі сусіди. Ти можеш дозволити собі, щоб тебе бачили таким, що наносить візит ввічливості".
  
  
  Майстер Сінанджу увійшов у кухню і формально вклонився один раз. Його невиразне обличчя нагадувало маску.
  
  
  "Вітаю тебе, Сміт, імператор Америки, де тим, хто кидає м'ячі, платять більше, ніж будь-кому. Включаючи тих, хто найближче до трону".
  
  
  Сміт глянув на Римо. "Що він ...?"
  
  
  "Я пояснював йому бейсбол. Він був зачарований зарплатою гравців".
  
  
  "Чи означає це те, що я думаю?" Запитав Сміт скрипучим голосом.
  
  
  Римо похмуро кивнув.
  
  
  Сміт із тривогою повернувся до Чіуна.
  
  
  "Майстер Сінанджу, я розумію, може здатися дивним, що бейсболістам платять стільки, скільки їм платять, але ви повинні розуміти обставини. Їм платять із комерційних доходів".
  
  
  "Тоді ми зробимо те саме", - торжествуюче парирував Чіун. Він підняв палець, з якого ріс довгий гострий ніготь. "Тепер я бачу це. Ми полетимо на край цієї імперії, що розпадається, і після знищення ворогів Америки Римо крикне на загальний огляд, що це вбивство було скоєно за допомогою цукрових бомб у шоколадній глазурі, "сніданку вбивць".
  
  
  "О, Боже мій", - хрипко сказав доктор Гарольд В. Сміт.
  
  
  "Я відмовлю його від цього", - прошепотів Римо. "Розслабся, Сміте. Що це в тебе в руці?"
  
  
  Синій дим та дзеркала 27
  
  
  Сміт опустив погляд на мірну склянку, затиснуту в його руках, ніби бачив її вперше. Костяшки його пальців побіліли. Він розслабився. На його худорлявому обличчі шістдесятирічного позначився сумнів.
  
  
  "Е-е, ах, це. Я сказав своїй дружині, що збираюся позичити чашку цукру".
  
  
  "Смітті, ти ж знаєш, що ми не використовуємо цукор".
  
  
  “Це вилетіло у мене з голови. Що ж, це не справжня причина, через яку я прийшов. У нас склалася ситуація. Дуже дивна”.
  
  
  "Присунь стілець, Смітті. Ти виглядаєш блідим. Я маю на увазі, блідіший, ніж зазвичай".
  
  
  "Дякую", - сказав Сміт, сідаючи за кухонний стіл. Римо та Чіун приєдналися до нього. Чіун склав руки на столі. Вираз його обличчя був безпристрасним.
  
  
  "Я не знаю, як вам це сказати", - почав Сміт. "Я сам у це не вірю, але Президент спеціально попросив мене залучити вас до цього".
  
  
  "Він дуже мудрий", - чемно сказав Чіун. "І здоровий, можна довіряти?"
  
  
  "Так, звичайно. Чому?"
  
  
  - Чіун упіймав віце-президента по телевізору, - сухо зауважив Римо.
  
  
  "У цій країні молодь переоцінюють", - сказав Чіун. "Це ще один із її недоліків".
  
  
  "Це не в нашій частині", - швидко сказав Сміт. Він уп'явся в скляну мірну склянку так, ніби заглядав у власну могилу. "У нас криза низького рівня на об'єкті управління запуском, розташованому на військово-повітряній базі Гранд-Форкс у Північній Дакоті. Вони постраждали від серії незрозумілих крадіжок".
  
  
  "Тільки не кажи мені, що хтось підняв боєголовку?" Запитав Римо.
  
  
  "Ні. Але відсутні важливі частини ракети. Як і деякі інші... речі".
  
  
  "Які речі, імператоре?" Зацікавлено запитав Чіун.
  
  
  "Стейки. Сині джинси. Невоєнні предмети, подібні до цих. Джинси зникли з будівлі, що охороняється.
  
  
  28
  
  
  стейки із замкненої морозильної камери у тому самому будинку. Це неможливо ".
  
  
  "Ми цього не робили", - швидко сказав Чіун.
  
  
  "Майстер синанджу?" Сказав Сміт.
  
  
  "Коли люди шепочуться про неможливе, назва Сінанджу завжди спадає на думку першим".
  
  
  "Здається, я вловлюю рекламу, що наближається", - простогнав Римо.
  
  
  "Тихіше", - застеріг Чіун. Він звернувся до Сміта шанобливим тоном. "У тому, що ви описуєте, немає нічого неможливого. Я міг би домогтися таких речей. Римо теж в один із своїх найнастороженіших днів."
  
  
  "Велике спасибі", - сказав Римо, складаючи голі руки.
  
  
  "Але ми цього не робили. Запевняю вас".
  
  
  Сміт кивнув головою. "Це ще не все. У нас є свідок одного з крадіжок. Агент OSI військово-повітряних сил на ім'я Робін Грін. Вона побачила ноги злодія - або те, що, як ми вважаємо, є його черевиками. На ньому було те, що вона описує як сяючі білі черевики”.
  
  
  "Що ще?"
  
  
  "Боюсь, це все, що маємо".
  
  
  "Не дуже спостережлива, чи не так?" Помітив Римо.
  
  
  "У той час вона ховалася під ліжком. Коли вона вийшла, там нікого не було. Але у своєму офіційному звіті вона наполягає, що бачила, як щось зникло крізь суцільну стіну".
  
  
  Нудний вираз обличчя Римо змінилося інтересом. "Це так?"
  
  
  "Вона . . . ем. . . наполягала, що це був автомобільний акумулятор".
  
  
  "Речі, що зникають із замкнених кімнат. Предмети, що пролітають крізь стіни. Це звучить нелогічно", - сказав Римо.
  
  
  "Проте ці крадіжки тривають безкарно", - продовжив Сміт. "Ніби злодій не боїться упіймання. За ним ніколи не було чіткого спостереження. З таким самим успіхом він міг би бути примарою".
  
  
  Римо посміхнувся. "Ну, ми знаємо, що це виключено. Ми не віримо в привидів, чи не так, Папочко?"
  
  
  29
  
  
  Коли Майстер Сінанджу не відповів, Римо обернувся і побачив серйозне обличчя Чіуна.
  
  
  - Щоправда? – повторив Римо.
  
  
  "Ми знаємо", - рішуче сказав Чіун. Його обличчя було напружене.
  
  
  "Ну, я не вірю", - відрізав Римо. "Примар не існує".
  
  
  "Як ти можеш так казати?" В'їдливо запитав Чіун. "Ти, який бачив Великого Вана на власні очі".
  
  
  "Великий Ван?" Нерозумно перепитав Сміт.
  
  
  "Все не так, як здається", - швидко сказав Римо. "Ван був найбільшим майстром в історії синанджу. Він помер давним-давно. Але я зустрічався з ним одного разу".
  
  
  "Так", - владно сказав Чіун. "Всі Майстри, починаючи з Вана, не вважаються такими, що досягли повної Майстерності, поки дух Вана не постане перед ними".
  
  
  "Правда, Римо?" Запитав Сміт рівним від інтересу голосом. "Ти бачив привид?"
  
  
  "Я ніколи не думав про нього як про привида", - зніяковіло відповів Римо. "Це трапилося під час тієї справи з російським супергіпнотизером Рабіновичем. Пам'ятаєш? Він і тебе завів".
  
  
  Сміт проковтнув. "Так", - сказав він, морщачись. Російська могла прикинутися людиною, якій довіряють. Смітові він з'явився в образі його вчительки першого класу, і Сміт змирився з цим, незважаючи на те, що міс Ешфорд була мертва вже багато років. Це було дуже ніяково.
  
  
  "Ван з'явився переді мною", - казав Римо. "Я розмовляв з ним. У нас відбулася розмова. Але він не був примарою. Він не був білим, не носив простирадло і не гримів ланцюгами. Він був просто товстим маленьким хлопцем зі щасливим обличчям. Це було схоже на те, якби мій давно втрачений корейський дядько зайшов у гості. Наскільки я пам'ятаю, у нього було чудове почуття гумору”.
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Так, справді", - гаркнув Римо. "Не дивись на мене так, Смітті. Я не можу цього пояснити, але це сталося".
  
  
  "Я можу", - суворо сказав Чіун. "Духи минулого
  
  
  30
  
  
  Майстри Сінанджу продовжують жити після смерті своїх тіл. Іноді вони повертаються до землі, щоб спілкуватися. Ван дуже сумлінно ставився до цього. Я бачив його, коли досяг свого піку. Римо бачив його. І учень Римо, якщо він колись виконає свій обов'язок і зробить на світ гідного сина, побачить Вана. Це шлях синанджу.
  
  
  Сміт по-совиному моргнув за своїми окулярами без оправи.
  
  
  "Я не знаю, що сказати", - сказав він нарешті. "Я не вірю в існування привидів. І все ж ці події в Гранд-Форксі не піддаються пояснення. Навіщо примарі блукати ракетно-ядерною мережею? Навіщо йому красти такий химерний асортимент предметів?"
  
  
  "Можливо, це полтергейст", - сказав Римо зі смішком. "Чи віримо ми в це, Тату?"
  
  
  "Можливо", - невизначено відповів Чіун. "Я знайомий тільки зі звичками корейських спиртних напоїв".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Президент хоче, щоб ви обидва негайно вирушили до Північної Дакоти. Працює людське агентство чи ні, ми вважаємо, що тільки ваші здібності можуть вирішити цю проблему". Сміт витяг пачку тонких паперів зі свого сірого пальта і поклав їх на стіл. "Це копія офіційного звіту OSI про інциденти, а також точні інструкції щодо проникнення на об'єкт. Будь ласка, збережи їх у пам'яті та з'їж".
  
  
  Рімо і Чіун підняли очі від газети з невиразними виразами. Римо торкнувся тонкої верхньої сторінки.
  
  
  "Рисовий папір", - пояснив Сміт. "Чорнила на рослинній основі".
  
  
  "Жодних шансів", - сказав Римо.
  
  
  "Я простежу, щоб Римо ретельно пережував їх, перш ніж проковтнути", - запевнив Гарольда Сміта Майстер Сінанджу, встаючи, щоб піти.
  
  
  - Жодного довбаного шансу, - повторив Римо.
  
  
  Прямуючи до дверей, Сміт дещо згадав.
  
  
  "О, цукор. Мені було б важко пояснити цей візит моїй дружині, якби я повернувся з порожніми руками".
  
  
  31
  
  
  "У нас немає цукру, пам'ятаєш?" Римо загарчав.
  
  
  "Як щодо трохи рису?" З надією запропонував Чіун. "Можливо, вона не помітить різниці".
  
  
  "Так, так. Цього буде достатньо".
  
  
  "Чудово", - сказав Чіун, поспішаючи до стінної шафки, де перебрав кілька банок. Він вибрав одну і приніс її назад. Він налив повну чашку довгозернистого білого.
  
  
  - Дякую тобі, майстер синанджу, - сказав Сміт, коли Чіун перестав наливати.
  
  
  "З вас сімдесят п'ять центів", - сказав Чіун, простягаючи руку. "Ніяких чеків".
  
  
  "О, чорт забирай! Нехай він скуштує рису", - гаркнув Римо.
  
  
  "Я б з радістю", - сумно сказав Чіун, - "але, на жаль, я лише бідний найманий вбивця. Мені платять навіть не так добре, як гравцю на базі, що грає в м'ячі".
  
  
  "Бейсболіст. Зроби це правильно".
  
  
  "Я впевнений, що імператор Сміт, за всієї його мудрості та багатства, не скористається послугами бідного старого найманого вбивці, який харчується рисом і лише рисом", - додав Чіун.
  
  
  "О, дуже добре", - роздратовано сказав Сміт, дістаючи червоний пластиковий контейнер для дрібниці. Він сердито вирахував сімдесят п'ять центів монетами. Вираз його обличчя був таким, як у людини, яка жертвує свої життєво важливі органи.
  
  
  "І останнє", - сказав Сміт, виходячи. "Робін Грін буде вашою контактною особою. Вона повністю співпрацюватиме з вами".
  
  
  "Можливо, їй подобається рисовий папір із заправкою рослинним чорнилом", - сказав Римо з самовдоволеною усмішкою.
  
  
  Обличчя Сміта змарніло. "Ти не став би".
  
  
  - Це її звіт, - сказав Римо.
  
  
  Сміт пішов, не сказавши ні слова.
  
  
  "Ти можеш повірити цьому хлопцю?" Сказав Римо після відходу Сміта. "Думав, що ми повіримо його дурним звітам".
  
  
  Коли Майстер Сінанджу не відповів, Римо
  
  
  32
  
  
  обернувся. Чіун мовчки жував із зацікавленим виразом обличчя. Римо зауважив, що звіт у руці Чіуна не вистачає куточка.
  
  
  "Смачно?" – спитав Римо, схрестивши руки на грудях.
  
  
  Чіун перестав жувати. Його кадик сіпнувся один раз. Вираз незадоволеності з'явився на його зморшкуватому обличчі.
  
  
  "Потрібно більше чорнила", - сказав Чіун, передаючи звіт Римо, коли той виплив із кімнати.
  
  
  3
  
  
  Римо і Чіун поїхали на військово-повітряну базу Макгуайр у Нью-Джерсі, де вони сіли на вантажний літак C-5B Galaxy, використовуючи посвідчення особи з фотографією, на якій Римо був ідентифікований як Римо Лік, капітан ВПС у відставці. На військово-повітряній базі Гранд-Форкс у Північній Дакоті він подав ще одну картку, на якій було зазначено, що він Римо Оверн з OSI. Це дозволило Римо реквізувати позашляховик. Поки Майстер Сінанджу спостерігав за застиглим виразом обличчя, засунувши руки в рукави свого біло-блакитного церемоніального кімоно, Римо переніс у джип покриту зеленим і золотим лаком валізу, яку Чіун наполіг взяти з собою.
  
  
  Коли вони їхали рівнинними сільгоспугіддями Північної Дакоти, Римо порушив мовчання питанням:
  
  
  "Це церемоніальне вбрання?"
  
  
  "Так", - натягнуто відповів Чіун. Його карі очі були тверді, як агат. На лисій голові він носив білий капелюх з димарем.
  
  
  "І це не одна з твоїх звичайних скриньок для одягу, чи не так?"
  
  
  "Це зовсім особливий пристрій, оскільки в ньому міститься обладнання, необхідне для вирішення завдання, що стоїть перед нами".
  
  
  Римо мало не загальмував позашляховик. Він звернув і продовжив рух.
  
  
  "Притримай телефон! Ти сказав "обладнання"? Тобто технологію?"
  
  
  33
  
  
  34
  
  
  "Я сказав "обладнання", тому що це найближчий англійський еквівалент. Я не мав на увазі "технологію". Це було ваше слово".
  
  
  "Якщо ви плануєте демонтувати американські засоби ядерного стримування під час вашого візиту, - попередив Римо, - я хочу, щоб ви заздалегідь знали, що Смітові це безперечно не сподобалося б".
  
  
  "Я не припускаю нічого подібного", - відрізав Чіун. "І, будь ласка, зосередься на керуванні. Я хочу прибути цілим і неушкодженим".
  
  
  Римо зосередився на спостереженні за дорогою. Вони минули незліченні поля кукурудзи та ячменю, на кожному з яких, як знав Римо, могли ховатися підземний пусковий комплекс та ракетна шахта.
  
  
  Під'їзна дорога була відзначена невеликим знаком. Римо проїхав чверть милі до огородження периметром центру управління запуском Fox.
  
  
  Табличка на паркані з написом "СВІТ - НАША ПРОФЕСІЯ" змусила Чіуна глузливо пирхнути.
  
  
  Охоронець у будці натиснув на дзвінок, щоб відкрити огорожу з колючого дроту. Римо в'їхав усередину і пред'явив черговому сержанту посвідчення, у якому його було зазначено як Римо Веррал, слідчий з особливих доручень Головного бухгалтерського управління.
  
  
  "Поїздка номер 334", - сказав Римо, повторюючи інформацію, яку дав йому Сміт. "Рімо Веррал і містер Чіун".
  
  
  Сержант звірився зі своїм блокнотом і двічі порівняв фотографію Римо, яка засвідчує особу, з його обличчям. Він кивнув головою. Потім він звернув увагу на павліноподібне кімоно Чіуна та лаковану скриню.
  
  
  "Що в коробці?" – спитав він.
  
  
  "Не твоя справа", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Це секретно", - сказав Римо на одному подиху.
  
  
  Сержант обвів їх кам'яним поглядом з-під свого білого шолома, потім знову перевів погляд на багажник.
  
  
  "Я маю оглянути це", - сказав він.
  
  
  "Ти цінуєш свої руки?" Чіун попередив, з-
  
  
  35
  
  
  витягав свої довгі нігті з рукавів. Вони блищали в різкому світлі пізнього вечора.
  
  
  - Слухай, друже, - недбало сказав Римо, - не влаштовуй сцен. Ми маємо допуск. Ти можеш провести металошукачем уздовж будки та вистежити всіх собак-шукачів, які в тебе є. Але якщо він каже, що ти не чіпаєш коробку, ти не чіпаєш коробку”.
  
  
  "Я повинен уточнити це у свого начальства".
  
  
  "Зроби це ти. І поки ти цим займаєшся, повідоми OSI Робін Грін, що ми прибули".
  
  
  "Є, сер", - сказав сержант. Він віддав честь про всяк випадок. Він був певен, наскільки сильний слідчий ДАО, але було сенсу ризикувати.
  
  
  За хвилину він повернувся після розмови по телефону з будки охорони.
  
  
  "Ви можете пройти, сер. Доброго дня, сер".
  
  
  Центр управління запуском був довгим бетонним будинком. Якщо не брати до уваги невелику будівлю технічного обслуговування в одному кутку, це була єдина видима ознака великого поля МБР, що тяглася до кордонів Канади та Міннесоти.
  
  
  - Перш ніж ми увійдемо, - сказав Рімо Чіуну, під'їжджаючи до головної будівлі, - я маю попередити тебе. Вони дуже акуратні в подібних установках. Не дратуйте їх. Будь ласка. І, перш за все, не торкайтеся ні до яких кнопок, важелів або чогось ще. Ви можете поодинці спровокувати Третю світову війну”.
  
  
  "Не розповідай мені про ядерно-ядерне божевілля", - гаркнув Чіун, виходячи з джипа. "Я бував у цих місцях раніше".
  
  
  "Це правда, у тебе є, чи не так? Мені принести валізу?"
  
  
  "Пізніше. Спочатку ми маємо оглянути зони обурення".
  
  
  "Зони...?"
  
  
  Чіун владно підняв руку. "Притримай свої питання. Я навчу тебе основ по ходу справи".
  
  
  "Ти Майстер", - сказав Римо.
  
  
  36
  
  
  У диспетчерської служби безпеки польотів їх зустріла рудоволоса жінка легкої ваги з пронизливими блакитними очима. Її погляд спалахнув ще сильніше, коли зупинився на торсі Римо, обтягнутому футболкою.
  
  
  "Ви Римо Веррал?" – недовірливо запитала вона. На ній була формена синя спідниця Військово-повітряних сил.
  
  
  Римо дістав з гаманця посвідчення особи, схаменувся, перш ніж віддати ламіновану картку, що засвідчує його особу як Римо Хоппе, спеціального агента ФБР, і дав їй посвідчення ДАО.
  
  
  Поки Робін Грін розглядала це, Римо оглянув її. Він вирішив, що йому сподобалося те, що побачив.
  
  
  Робін Грін цього не зробив.
  
  
  "Я все ще чекаю, - палко сказала вона, - щоб хтось пояснив мені, що робить слідчий відділ Конгресу в розпал внутрішнього розслідування ВПС".
  
  
  Римо хотів сказати: "Твоя здогад так само гарна, як і моя", але вирішив, що хоче справити хороше враження. Натомість він сказав: "Це дуже, дуже серйозна справа". Він сподівався, що Робін Грін не наполягатиме на своєму. Римо гадки не мав про половину посвідчень особи, які носив із собою. Якщо Сміт сказав використати один із них, він ним скористався.
  
  
  Голос Робін став жорсткішим. "Міністерство оборони, я міг би зрозуміти. Або DARPA. Навіть ЦРУ. Але ГАО?"
  
  
  Римо швидко розумів.
  
  
  "Вкрадений матеріал був оплачений платниками податків, вірно?"
  
  
  "Ну, так", - повільно промовив Робін Грін. "І що?"
  
  
  "Отже, Конгрес хоче знати, що сталося".
  
  
  "На цій картці немає звання. Ви громадянський".
  
  
  "Ми обидва", - сказав Римо, перекидаючи м'яч на інший майданчик.
  
  
  Робін Грін повернулася до Чіуна. Майстер Сінанджу критично оглянув її з ніг до голови. Він підійшов до неї ззаду, ніби перевіряючи її на недоліки. Він зробив
  
  
  37
  
  
  обійди її навколо, нічого не кажучи, але люто хмурачись.
  
  
  "О, це Чіун", - сказав Римо. "Він із корейської розвідки".
  
  
  "Корейська розвідка!"
  
  
  "Це надто складно пояснити", - сказав Римо, забираючи картку. "Він фахівець, якого ми позичили. Просто повірте мені на слово".
  
  
  Робін замислився. "Я труп, якщо негайно не досягну результатів. Мені знадобилося три дні, щоб переконати їх, що я не приймаю наркотики. Так що, гадаю, я повинна бути вдячна за будь-яку допомогу, яку зможу отримати. Як маєте? - сказала вона, тиснучи". Римо руку: Римо потримав його на кілька секунд довше, ніж було необхідно, і напружений вираз обличчя Робін Грін пом'якшав.
  
  
  Але коли вона потяглася до руки Чіуна, Майстер Сінанджу повернувся до неї своєю суворою спиною. Він багатозначно оглянув табличку на стіні.
  
  
  "У чому його проблема?" Запитала Робін скривдженим голосом.
  
  
  "Технічні фахівці такі", – сказав Римо. "Стурбовані".
  
  
  Чіун раптово обернувся. "Я хотів би побачити зони обурення", – сказав він офіційним тоном.
  
  
  "Він має на увазі райони крадіжок", - сказав Римо у відповідь на спантеличений вираз обличчя Робін.
  
  
  "Добре. Слідуйте за мною".
  
  
  Поки Робін вів їх довгим коридором, Римо затримався, щоб перекинутися парою слів з Чіуном. Це дало можливість оцінити ходу Робіна Гріна. Це була приємна прогулянка з огляду на те, що вона була в уніформі. Відчувалося погойдування. Небагато жінок гойдалися під час ходьби, схвально подумав він.
  
  
  "Чому ти так жорстоко обійшовся з нею, Тату?" Римо хотів знати.
  
  
  38
  
  
  "Не довіряй їй, Римо", - прошипів Чіун у відповідь. "Вона самозванка".
  
  
  "Вона? Вона з розвідки ВПС. Так сказав Сміт".
  
  
  - Самозванець, - твердо повторив Чіун.
  
  
  - Якщо вона підробка, - сказав Римо, спостерігаючи за рухом її стегон, - тоді мені було б цікаво познайомитися зі справжньою дівчиною.
  
  
  "Вона сказала, що її звуть Робін", - холодно сказав Чіун.
  
  
  "Та й що?"
  
  
  "Малинівки червоні".
  
  
  "Так".
  
  
  "А інше її ім'я – Грін".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Робін Грін. Очевидно, вигадане ім'я. Це має бути Робін Ред".
  
  
  "Або, можливо, Рудий Робін", - недбало запропонував Римо.
  
  
  "Якось я бачив Малинівку по телевізору", - розмірковував Чіун, погладжуючи бороду. Він був хлопчиком. На ньому був дуже гарний одяг, але також і маска. Він пішов за товстим літнім чоловіком, якого я підозрюю в тому, що він прищепив йому погані звички. Він називав себе бетменом, але у нього не було жодної з ваших бейсбольних біт. Він одягався як літаюча біта. Очевидно, марення. Як ця жінка”.
  
  
  "Е-е, я втрачаю ланцюжок цієї логіки. Крім того, ця Малинівка - руда, на випадок, якщо ти не помітив".
  
  
  Чіун відмахнувся від коментаря Римо помахом руки. "Типова помилка білих, на кшталт того, що смаглявих людей називають чорними. Ви всі дальтоніки? У неї помаранчеве волосся, а не руде".
  
  
  Римо підняв руки. "Я здаюсь".
  
  
  "Запам'ятай мої слова, Римо. Вона фальшивка. Не довіряй їй".
  
  
  "Я матиму це на увазі", - сказав Римо, коли Робін Грін зупинилася перед дверима, замкненими на висячий замок. Вона відкрила її паролем.
  
  
  "Це та кімната", - сказала вона їм, притримуючи двері відчиненими, щоб вони могли увійти. Римо помітив, що її рука,
  
  
  39
  
  
  спираючись на ручку, струснула. Вона все ще була вражена своїм досвідом.
  
  
  Римо зібрався увійти, але Чіун протиснувся повз нього.
  
  
  "Ввічливий, чи не так?" Помітила Робін, вигинаючи брову.
  
  
  "Не дозволяй йому обдурити тебе. Він знає, що робить. Можливо, це не те, про що він увесь час говорить, але у своїй галузі він експерт. Експерт".
  
  
  Поки вони дивилися, Майстер Сінанджу ходив туди-сюди. Римо зауважив, що кімната була приємна, більше схожа на готельний номер, ніж на житлові приміщення військових. Тут був навіть кондиціонер. У морській піхоті такого не було, з жалем згадував Римо.
  
  
  "Ти! Жінка", - сказав Чіун, раптово повертаючись до Робін Грін.
  
  
  Робін моргнула. "Жінка?"
  
  
  "Ублажай його", - прошепотів Римо. "Його дружина була справжньою бойовою сокирою".
  
  
  "Це була та кімната, де ти бачив ноги примари?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Так. Я ховався під ліжком. Його ноги раптово виявилися просто... там. Не було чути ні звуку. На той час, як я виповз, він пішов".
  
  
  Чіун опустився навколішки, щоб заглянути під ліжко. Він випростався і критично оглянув Робін Грін.
  
  
  "Я почуваюся шматком м'яса", - прошепотіла вона Римо.
  
  
  "Не хвилюйся. Він вегетаріанець".
  
  
  "З цими коровоподібними штуковинами, - сказав Чіун, вказуючи своїми довгими нігтями, - як ти вліз?"
  
  
  "Що за коровоподібний ...? О! Ось це зухвале питання".
  
  
  "Я проводжу серйозне розслідування. Дай відповідь мені".
  
  
  "Добре. Прекрасно. Я затамував подих. Добре?"
  
  
  Карі очі Чіуна звузилися. "А гаданий автомобільний акумулятор, де ви його бачили?"
  
  
  "Ось. Бачиш стіну над комодом? Він зник.
  
  
  40
  
  
  ось там. В одну хвилину це було ясно як день, а наступної - як мильна бульбашка. Просто лусни! І зник”.
  
  
  Чіун відсунув убік комод. Він був зроблений із цільного клена, і Робін Грін був здивований силою тендітного азіату.
  
  
  "Він, мабуть, їсть багато шпинату", - криво посміхнулася вона.
  
  
  Чіун провів по стіні долонею.
  
  
  "Тут?" спитав він, повертаючи голову.
  
  
  "Ні, трохи вище", - сказала йому Робін.
  
  
  "Тут?"
  
  
  "Я думаю, так", - повільно сказала Робін. Потім твердо: "Так, там".
  
  
  Чіун приклав долоню до стіни. Він заплющив очі, і в кімнаті запанувала довга тиша.
  
  
  "Це прохолодно на дотик", - сказав він, розплющуючи очі. "Прохолодно, але з холодно".
  
  
  "Я не розумію", - сказала Робін.
  
  
  "У таких привидах, як це, часто буває холодна пляма".
  
  
  "Привиди!" Вибухнула Робін. "Почекай хвилинку. Я нічого не говорила про привиди". Вона обернулася до Римо, її очі метали іскри. "Я думав, ти сказав, що він технічний консультант. Що це за нісенітниця щодо привидів?"
  
  
  "Процес виключення", - швидко сказав Римо. "Він просто виключає кілька менш ймовірних варіантів. Він дуже скрупульозний. Чесний".
  
  
  "Я не вірю в примар", - твердо сказав Робін Грін. Я ніколи не повідомляв про примари. Я повідомив про те, що бачив, ні більше, ні менше. Чана розміром з пінту пива у шовковій домашній сукні”.
  
  
  "Ти дуже схвильований для людини, якій нема чого приховувати", - спокійно сказав Чіун.
  
  
  41
  
  
  Робін Грін обернулася і виявила, що крихітний кореєць раптово опинився у неї за спиною.
  
  
  "Послухай", - сказала вона йому. "Мені знадобилося цілих три дні переконання, перш ніж вони дозволили мені продовжити це розслідування. Мені доводилося смикати за ниточки як божевільному, і я б ніколи не погодився на допомогу ззовні, але це був або компроміс, або смерть. Мені подобаються Військово-повітряні сили .Я хочу залишитися в них. Я не хочу закінчити в гумовій кімнаті, тому що моє начальство думає, що я бачив привидів ".
  
  
  "Рімо, будь ласка, скажи цій жінці, щоб вона говорила тихіше", - наказово сказав Чіун. "Вона порушує тонкі вібрації цієї кімнати". Він повернувся на підборах.
  
  
  Майстер Сінанджу обійшов кімнату, делікатно принюхуючись до повітря.
  
  
  "Це науково?" Робін Грін запитала Римо.
  
  
  "У нього нюх шукача", - відповів Римо. "Що ти чуєш, Тату?"
  
  
  Ніс ґудзиком зморщився Чіун. "Тютюновий дим. Він усе псує".
  
  
  "Це була кімната Риско", - пояснила Робін. "Він був курцем. Бідолаха".
  
  
  "Він помер?" Запитав Римо.
  
  
  "Гірше. Вони призначили його відповідальним за спеціальні проекти та перевели на військово-повітряну базу Лорінг".
  
  
  "Звучить не так вже й жахливо".
  
  
  "Дежурство за спеціальними проектами призначене для офіцерів управління запуском, вибитих із колії надто довгим перебуванням у ямі, та інших емоційних ситуацій, які ВПС бояться виплеснути на громадянське населення".
  
  
  "О", - сказав Римо, розуміючи.
  
  
  "Тьху!" З огидою сказав Чіун, приєднуючись до них у коридорі. "Відведіть мене до інших місць".
  
  
  У морозильній камері Робін Грін спокійно пояснила, як чотири ночі поспіль вона сиділа перед великими дверима з нержавіючої сталі, чекаючи на злодія. "Ніхто ніколи не наближався до цього місця", - сказала вона. "Ці двері ніколи не відчиняли, навіть для того, щоб оглянути її під час мого чергування. І все ж стейки щоразу пропадали".
  
  
  42
  
  
  Римо потягнув за ручку дверцята морозильника і зазирнув усередину. Інтер'єр нагадував холодильник, за винятком того, що до нього могла увійти людина.
  
  
  Робін Грін відвів їх у задню частину, де було розкладено м'ясо. На полиці стояло кілька товстих стейків.
  
  
  "Бачиш?" - Сказала вона, з рота в неї потік конденсат. "Тут тільки одні двері. Тільки один шлях усередину чи назовні. І все ж якимось чином він - воно... хто б то не був - увійшов. І знову вийшов. Це просто неможливо! Як йому це вдалося, із синім димом та дзеркалами?"
  
  
  "Спиртні напої не курять", - голосно пробурмотів Чіун, ходячи навколо холодильника і принюхуючи.
  
  
  "Чи відчуваєш що-небудь, Тату?"
  
  
  "Ні, пахне мертвими тваринами. Тут немає живого запаху".
  
  
  "Не зважай на запах", - виплюнув Робін Грін. "А як щодо того, щоб входити і виходити знову? Якщо в реальному житті існувала таємниця замкненої кімнати, то це вона".
  
  
  "Для духу це не склало б проблеми", - оголосив Чіун. "Їм дозволено приходити і йти, коли вони забажають. Це частина того, щоб бути примарою".
  
  
  "Ну ось, він знову починає", - сказала Робін. Вона обернулася до Римо. "Послухай, ти, скажи мені, що це не перетвориться на якийсь цирк".
  
  
  "Гей, не розмовляй зі мною, поговори з ним", - запротестував Римо. "Це його шоу. Я лише дублер".
  
  
  "Добре, ти", - сказала Робін, повертаючись до Чіуна. "Давай покінчимо з цією примарною штукою прямо зараз. Перше: такої тварини не існує. Жодних привидів, ніяких фантомів, ніяких духів, жодних привидів. Друге: привиди - навіть якби вони існували - не матеріальні. Вони, може, і здатні проходити крізь стіну, але вже точно не можуть підняти стейк, як я не зміг би поцілувати ведмедя... І третє: навіть якщо ми припустимо одне і два, навіщо примарі кілька стейків "портерхаус", дві пари джинсів Calvin Klein тридцять другого розміру, випраних до блиску, та набір деталей для ракет "Мінітмен", починаючи від
  
  
  43
  
  
  повний комплект інструкцій для системи постановки на охорону та запобіжників?"
  
  
  Чіун завмер із напіввідкритим ротом. Він зачинив його. Він насупився.
  
  
  "Тут вона тебе розкусила, Чіуне".
  
  
  Чіун підняв стурбоване обличчя.
  
  
  "Покажи мені місце, з якого зникли ці частини".
  
  
  "Пішли", - сказав Робін Грін, тупаючи геть. Римо пішов за ним на пристойній відстані.
  
  
  "Вона дуже збудлива", - зауважив Чіун.
  
  
  "Ти з тих, хто вміє говорити. І що ти думаєш про те, що вона сказала? Примарі все це було б ні до чого".
  
  
  "Корейські привиди, ні. Американські привиди, про які я менш обізнаний, можуть бути іншою справою. Коли моє розслідування буде завершено, я, можливо, зможу запропонувати правильне та розумне пояснення, навіщо американській примарі знадобилися такі речі".
  
  
  "Одне це може коштувати поїздки", - сказав Римо зі смішком.
  
  
  Але його смішок стих, коли вони пішли за Робіном Грін коридором. Раптом пролунав звук клаксону. І раптово коридори наповнилися уніформою, що біжить, і стривоженими обличчями.
  
  
  Робін кинулась тікати. Вона кинулась до офісу КФС.
  
  
  "Що це? Що відбувається?" вимогливо спитала вона.
  
  
  "Неприємності на Фокс-4. У нас птах, що готується!"
  
  
  "О Боже мій!"
  
  
  Вона протиснулася повз Римо і Чіуна, ніби їх там не було.
  
  
  "Пішли, Чіуне", - покликав Римо. Вони вийшли за нею з будівлі. Вона стрибнула за кермо позашляховика Римо і завела стартер.
  
  
  Римо застрибнув на пасажирське сидіння, і коли джип з вереском розвернувся, прямуючи до воріт, Римо озирнувся і побачив, що Чіун біжить за ним.
  
  
  44
  
  
  вони. Він застрибнув усередину і видерся на свою скриню. Він вчепився у свій капелюх-димохід, щоб його не здуло вітром.
  
  
  "Я вважаю, це занадто - сподіватися, що ти не будеш так схвильований через те, що хтось занадто довго залишав індичку на День подяки в мікрохвильовій печі?" Крикнув Римо.
  
  
  Робін Грін направив джип у ворота. Він відкотився назад якраз вчасно.
  
  
  "Птах, що готується" означає, що у нас ракета, яка ось-ось запуститься, - випалила вона.
  
  
  "Це те, чого я боявся", - сказав Римо, коли ряди кукурудзи проносилися повз натовп, що ніби тікає.
  
  
  4
  
  
  Ракета Minuteman III у підземному бункері, що одержала позначення Fox-4, була несправна протягом двох днів.
  
  
  Капітан Каспар Автон не міг бути щасливішим. АНОРС означав передбачувану непрацездатність. Комп'ютер у підземному стартовому комплексі зазначив, що у птиці стався збій. Ніхто не знав, у чому був збій, але ніхто не переймався. У будь-який момент часу п'ять відсотків американських ядерних ракет перебували у стані NORS або ANORS - вони були виведені з ладу або вважалися непрацездатними. Це відбувалося з певною регулярністю, тому що ці пристрої були такими складними.
  
  
  Капітан Каспар Автон був офіцером керування запуском Fox-4. Він носив золотий ключ запуску на шиї. Як і його офіцер за статусом, капітан Естель Маккроун. Вона сиділа за пультом керування запуском, ідентичним пульту Автона. Він був всього за дванадцять футів від неї у вузькій, забитій обладнанням кімнаті. Вони були об'єднані в пари в рамках нової програми інтеграції жінок до ВПС, в рамках якої жінки-офіцери були об'єднані в пари з чоловіками, де це було можливо. Незважаючи на те, що Автон проводив вісім годин на день, три дні на тиждень із капітаном Маккроун, він ледве знав її. Що його влаштовувало. У неї було незграбне обличчя і тіло, як у потягу поїзда в Бангладеш.
  
  
  Не те, щоб Автон мав щось проти потворних капітанів. Просто він не мав бажання проводити свої останні хвилини на землі в компанії одного з них.
  
  
  45
  
  
  46
  
  
  Коли вперше було оголошено про програму інтеграції жінок, інші чоловіки-офіцери із запуску жартували, що, коли настане час, вони виконають свій обов'язок, потім опустяться на підлогу зі своїми жінками-офіцерами і побалують себе сексом нашвидкуруч, перш ніж бути спаленими в їх підземної кімнати керування запуском.
  
  
  Під час війни, або коли повітряна куля піднімалася у повітря, як це евфемістично називалося, обов'язком капітанів Автона та Маккроуна було зняти ключі з шиї, вставити їх у парні консолі і після введення відповідних президентських кодів запуску одночасно повернути ключі. Ця дія запустила б Minuteman III у сусідньому бункері.
  
  
  Сьогодні капітан Автон був далекий від думки про здобуття президентського дозволу. Він сидів за своєю консоллю і розгадував кросворди. Він був на чергуванні, бо, хоч птах і був АНОРСОМ, підтвердити це було неможливо, поки технік не огляне його. Якщо був потрібний запуск, вважалося, що не було ніякої шкоди в спробі запустити і дефектних птахів. У будь-якому випадку, ніхто не збирався залишатися живим через п'ятнадцять хвилин після того, як був оголошений перший удар. То що це змінило?
  
  
  Але капітан Автон перебував у розслабленому настрої. Він намагався підібрати синонім із шести літер для слова "фригідний". З пустотливою усмішкою він вписав олівцем ім'я "Естель". Остання буква "Е" не підійшла, тому він стер її і спробував знову.
  
  
  Він глянув на капітана Маккроун, щоб подивитися, чи помітила вона його усмішку, коли побачив, як вона раптово здригнулася. Її змарніле обличчя побіліло. Мертвенно-бліде. Кров, здавалося, відринула від нього. Її губи ворушилися, але слів не було чути.
  
  
  Потім Автон помітив, що спалахнула його панель стану.
  
  
  "L-1 - послідовність запуску розпочато!" Маккроун промимрив.
  
  
  "Зберігайте спокій", - крикнув Автон. "Пам'ятайте про своє навчання. Ми отримуємо це час від часу. Ми пройдемо стандартні завдання щодо запобігання запуску".
  
  
  47
  
  
  Автон гарячково активував таймер. Згідно з посібником з експлуатації, яке завжди лежало відкритим перед ним, коли таймер завершить свій короткий цикл, послідовність запуску буде перевизначена.
  
  
  Але коли рімер зупинився, змін не сталося. Зворотний відлік цифрового запуску продовжувався.
  
  
  "Мій не витримав", - хрипко крикнув Автон.
  
  
  "На моїй дошці теж нічого не відбувається", - пронизливо сказав Маккроун.
  
  
  "Цифрові перемикачі! Поїхали".
  
  
  Листячи своє керівництво, Автон знайшов коди блокування і обома руками переключив десять маленьких чорних цифрових перемикачів на коліщатках з великим пальцем у задані послідовності цифр.
  
  
  Нічого.
  
  
  "Я страшенно сподіваюся, що в тебе є для мене хороші новини, Маккроуне", - сказав Автон. "Бо у мене тобі їх немає".
  
  
  "Ні", - сказав Маккроун. "Що нам робити?"
  
  
  "Продовжуй намагатися!" Але Автон знав, що це марно. Його платня не відповідала. Комп'ютерні команди просто не сприймалися. Якимось чином. Незважаючи на всі засоби захисту та резервного копіювання. Він зняв трубку і зателефонував до LCF.
  
  
  "Ситуація, сер. Ми отримали дозвіл на запуск. Ми не можемо скасувати".
  
  
  "Продовжуй пробувати", - сказали йому. "Звідси ми зробимо все, що зможемо".
  
  
  "Він каже, продовжуйте намагатися", - кричав капітан Автон, шалено працюючи. Він нічого не міг збагнути. Його ключ усе ще висів у нього на шиї. Коди не було введено. І все ж таки великий птах збирався полетіти. На панелі спалахнула лампочка, що вказує на те, що дах силосу здуває вітром. Вона точно збиралася відлетіти. І останнє, про що думав капітан Автон, це кататися підлогою зі своїм офіцером за статусом.
  
  
  Він був у паніці, витріщивши очі.
  
  
  Дах бункера був двосоттонною бетонною формою.
  
  
  48
  
  
  встановлені на подвійних сталевих напрямних. Вибухнули динамітні заряди, і вогонь рознісся цими шляхами, коли джип, що перевозив Римо, Чіуна і спеціального агента OSI Робін Грін, подолав захисну огорожу і рушив до тепер уже відкритої шахти в тунелі з бруду.
  
  
  "Дах здуває назад!" Закричала Робін. Вона натиснула на акселератор. Люк бункера врізався в стіну з мішків із піском наприкінці свого короткого шляху, різко зупинившись.
  
  
  "Хіба нам не слід їхати у протилежному напрямку?" Римо розмірковував уголос.
  
  
  "Приготуйся до стрибка".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Стригай! Зараз же!" - крикнув Робін.
  
  
  "Що ти збираєшся робити?"
  
  
  "Просто стрибайте", - повторила Робін. "Ви обидва!"
  
  
  Римо почав обертатися. "Що ти думаєш, Чіуне?"
  
  
  Але Чіуна там не було. Римо побачив, як він сів у хмарі дорожнього пилу. Його лакований багажник опустився поряд із ним. Швидкими рухами Чіун схопив його за латунну ручку і закрутив, як дзига, перенаправляючи його падіння. Він приземлився непошкодженим, коли Чіун вивів його з орбіти.
  
  
  "Ти теж збираєшся стрибати?" Рімо запитав Робін.
  
  
  "Якщо зможу. А тепер уперед!"
  
  
  "Вчини як знаєш", - сказав Римо, піднімаючись зі свого сидіння. На мить він повис на кузові джипа, як парашутист, що збирається викинутись у космос. В одну мить очі Римо визначили швидкість руху землі під ним, вирахували швидкість за формулою, яка не мала нічого спільного з математикою, і кинулися в кулю. Він крутнувся в повітрі, і коли він викинув кінцівки, його ліва нога торкнулася землі, вперлася, і Римо покотився шкереберть, як акробат. Коли відцентрова сила розвіялася, Римо виявив, що стоїть на твердій землі. Він спостерігав, як Робін Грін направив джип до відкритого бункеру.
  
  
  49
  
  
  Римо знав, що ракета трохи нижче рівня землі, навіть якщо він не міг її бачити.
  
  
  Джип помчав до краю бункера. Коли він був на межі того, щоб в'їхати всередину, і тільки тоді Робін Грін стрибнув.
  
  
  Безпілотний джип перемахнув через обід, здавалося, завис у повітрі, обертаючи колесами над великою круглою пащею, і полетів, як цегла. Прямо вниз.
  
  
  Римо розпластався і прикрив голову. Він чекав.
  
  
  Вибуху не було. Звук був схожий на автомобільну аварію. Потім настала тиша, за винятком двигуна позашляховика, який продовжував працювати.
  
  
  Рімо озирнувся і побачив, що Чіун з тривогою оглядає свій багажник. Робін Грін відкотилася в укриття за похилим пламегасником і лежала там, схопившись руками за яскраво-руде волосся. Незабаром вона підповзла до бункера і зазирнула вниз.
  
  
  "Все в порядку!" - крикнула вона у відповідь.
  
  
  Вона була на ногах і обтрушувала свою синю уніформу, коли до неї неквапливо підійшов Римо.
  
  
  Він глянув униз, у бункер. Джип врізався в білий апарат ракети і вдавив його всередину, як пробитий ніс. Тепер він був затиснутий між ракетою та жовтими стінами шахти, підвішений на клубку чорних гнучких кабелів, його задні колеса оберталися на високій швидкості.
  
  
  "Це було досить спритно", - захоплено сказав Римо, поки Робін струшував пил з волосся.
  
  
  "Ми робимо це постійно", - сказала вона неуважно.
  
  
  "Ти робиш?"
  
  
  "Ви були б вражені, як часто у нас трапляються близькі запуски".
  
  
  "Я б так і зробив", - сказав Римо, ще раз глянувши на ракету. Вона була величезною. Опущені прожектори висвітлювали її по всій довжині. "Є шанс, що вона запуститься?"
  
  
  "Зазвичай вони цього не роблять, але ми не можемо ризикувати. Зазвичай ми приїжджаємо вчасно, щоб в'їхати на джипі або вантажівці в люк на даху. Ваги достатньо, щоб люк не здуло. Система запрограмована не
  
  
  50
  
  
  запускайте, доки люк не закриється. Але цей пройшов послідовність дій страшенно швидко".
  
  
  "Ну, от і все", - недбало сказав Римо.
  
  
  "Не зовсім. Ми повинні з'ясувати, що стало причиною цього. І нам у будь-якому разі краще забратися подалі".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Просто давай".
  
  
  Римо знизав плечима і пішов за нею. Коли вони йшли, бункер раптово вибухнув.
  
  
  Римо впав у багнюку, захоплюючи за собою Робін. Він озирнувся і побачив, як з бункера піднімається чорний клуб диму. Спалах був короткочасним.
  
  
  "Що, чорт забирай, це було?" Запитав Римо, роззявивши рота.
  
  
  "Джип злетів у повітря", - лаконічно повідомила Робін.
  
  
  "Поки що це був лише джип", - сказав Римо, починаючи підніматися на ноги. Він запропонував їй руку.
  
  
  "І що за ідея ось так збити мене з ніг?" - Запитала вона, відкидаючи руку Римо. Вона схопила її після того, як ударила його. "Оуууууу! Ти міцніший, ніж здається, для такого худого хлопця".
  
  
  "Особлива дієта", - сказав Римо, посміхаючись.
  
  
  "Просто тримай свої руки для збору бавовни при собі, гаразд? Я досвідчений професіонал. Мені не подобається, коли переді мною відчиняють двері або щось таке. Я тягну свою власну вагу".
  
  
  "Більше, ніж твоя власна вага", - щиро сказав Римо.
  
  
  "Якщо це якесь сексистське зауваження про мої груди, то нехай буде вам відомо, що я чула всі жарти про груди, коли-небудь придумані, до того, як мені виповнилося п'ятнадцять. Двічі".
  
  
  "Вітання". Сказав Римо. "Я не це мав на увазі".
  
  
  "Звичайно звичайно".
  
  
  "Ні. Правда. Чесно".
  
  
  "Прибережи це для своєї доповіді Конгресу".
  
  
  Вони наблизилися до Майстра Сінанджа в незручному мовчанні.
  
  
  Присоромлений Римо спробував розрядити обстановку.
  
  
  "Ти бачив, що Робін щойно зробила, татку? Вона запобігла запуску ракети. Досить хоробро, так?"
  
  
  51
  
  
  "Вона ідіотка", - виплюнув Чіун. "Я мало не втратив свою скриню. Він належав моїй родині з часів Юї, мого дідуся. Невже в неї немає поваги до чужої власності?"
  
  
  "Що ти хотів, щоб я зробив?" Робін відсахнувся. "Це була ядерна аварія!"
  
  
  Ти міг би зупинитися, щоб висадити мене.
  
  
  "Не було часу!" Пробурмотів Робін. "Якби цей птах злетів, стартовий шлейф все одно спопелив би нас усіх".
  
  
  "Мене не цікавлять твої непереконливі виправдання", - парирував Чіун. "Римо, ти понесеш мою валізу. Давай подивимося, що ми можемо зробити, щоб запобігти подальшим звірствам, подібним до того, що мало не сталося тут".
  
  
  Робін Грін дивилася, як крихітна азіатка скривджено бреде по курній під'їзній дорозі, її рот був відкритий. Вона закрила його і запитала Римо:
  
  
  "Чи зрозумів він хоч краплю з того, що тут мало не сталося?"
  
  
  "Можливо. Хто знає? Я навчився уникати суперечок з ним. Я ніколи не виграю. Ти теж не виграєш".
  
  
  "Я прийму це як виклик", - сказав Робін, вирушаючи слідом за Майстром Сінанджу.
  
  
  "Чудово", - пробурмотів Римо собі під ніс, звалюючи велику валізу на свої худі плечі. "Я думаю, що всі мої проблеми щойно обрушилися на мене".
  
  
  5
  
  
  У бункер Fox-4 можна було потрапити через відгороджений люк у центрі вівсяного поля. Робін Грін провів Римо і Чіуна ним у підземний будинок технічного обслуговування поля. Вони не мали спеціального дозволу на вхід до самої шахти. Тому поки скорочувалася необхідна бюрократична тяганина, Робін залишила Римо і Чіуна на складі запчастин для ракет.
  
  
  Чіун пройшовся околицями, принюхуючись.
  
  
  "Я відчуваю запах електрики", - сказав він нарешті. Він був спантеличений.
  
  
  - Звичайно. Все це обладнання, – зазначив Римо.
  
  
  "Це не чіпляється за ці деталі машини", - сказав Чіун. "Це висить у повітрі. Це неправильно".
  
  
  Потім Робін повернулася, щоб супроводити їх до підземного пускового комплексу через пару люків, схожих на повітряні шлюзи, вниз по блискучому сталевому тунелю до самої шахти.
  
  
  Вони зібралися біля стартової платформи, на якій, як величезний безмовний дзвін, розташовувалося велике сопло двигуна. Навколо них метушилися команди технічного обслуговування AFSC у сірих комбінезонах. Римо був здивований усією цією корозією та просочуванням води. Пацюк шмигнув за кабель. Над ними техніки працювали на платформах технічного обслуговування, відкриваючи панелі доступу та висмикуючи кабелі. Високо нагорі, куди проникало денне світло, ланцюговою лебідкою піднімали обгорілий джип.
  
  
  Технік на високій платформі відірвав голову від панелі доступу і крикнув униз:
  
  
  52
  
  
  53
  
  
  "Усі можуть розслабитися. Цей птах нікуди не подінеться. Його випатрали".
  
  
  "Що ви маєте на увазі, випатрали?" Подзвонив Робін Грін.
  
  
  "Тільки те, що я сказав. Знищено. Хтось видалив усю прошивку. Її просто тут немає".
  
  
  "Дай мені подивитися на це", - сказала вона, піднімаючись на платформу.
  
  
  Технік вручив їй ліхтарик. Вона посвітила їм у люк. Світло висвітлив масу з'єднань та механічних пристроїв. Поплутані плоскі кабелі звисали, як від'єднані шланги. Подібні до зубів зубці жадібно поблискували.
  
  
  "Бачиш? Вся прошивка BITE була видалена", - говорив технік.
  
  
  "Просто, що це таке? І використовуй короткі слова. Я не експерт".
  
  
  "BITE" означає вбудоване тестове обладнання. В основному це ПЗУ та чіпи PROM, вмонтовані в карти. Вони проводять постійні діагностичні випробування систем птиці. Це пояснює чому вона була АНОРСОМ. Але це не пояснює, як ця речовина зникла з герметичної ракети”.
  
  
  "Я хочу список всіх людей, які працювали з цим птахом з того часу, як він був заряджений", - сердито сказав Робін Грін.
  
  
  "Це списки чергових за чотири роки".
  
  
  "Тоді тобі, чорт забирай, було б краще почати, чи не так? І я хочу закінчити до годин шестист".
  
  
  Робін приєднався до Римо та Чіуна внизу.
  
  
  "Ти був досить суворий із ним", - зауважив Римо.
  
  
  "Не дозволяй цим гучномовцям обдурити тебе", - огризнулася Робін, тицяючи великим пальцем собі в груди. "Я вся така ділова".
  
  
  Підійшов поліцейський служби безпеки ВПС у камуфляжній формі та оливково-сірому шоломі з емблемою Стратегічного командування ВПС.
  
  
  "Перепрошую, мем", - сказав він. "Офіцери із запуску та статусу затримані для вас у ЛК, відповідно до вашого прохання".
  
  
  54
  
  
  "Давайте, ви двоє".
  
  
  Римо підняв скриню Чіуна. Він сунув його під пахву, хоча той, мабуть, був дуже важким.
  
  
  "Я починаю почуватися п'ятим колесом на цій роботі", - поскаржився він.
  
  
  "Тільки не впусти мою валізу", - пирхнув Чіун, поспішаючи поперед нього.
  
  
  У кімнаті управління запуском офіцери із запуску нервово чекали під сталевим поглядом іншого SP у камуфляжі, який стояв, зчепивши руки за спиною. Технік відкривав одну із подвійних плат.
  
  
  "Дивися", - сказав він.
  
  
  Поки технік тримав лампу рівно, Робін Грін досліджував нутрощі консолі.
  
  
  "Що я шукаю?" - Запитала вона.
  
  
  "Модуль, що перешкоджає запуску".
  
  
  "Це та квадратна штука?"
  
  
  "Ні. Модуль, що перешкоджає запуску, зазвичай підключений до цієї квадратної штуковини. Але його там немає".
  
  
  Робін Грін підвівся. "Не там? Тобто зник безвісти?"
  
  
  Технік похмуро кивнув головою. "Хтось украв це", - сказав він.
  
  
  "Дістайте мені список чергових усіх, хто проводив технічне обслуговування цієї консолі".
  
  
  "У цьому немає потреби. Я був останнім, хто відкривав її".
  
  
  "Ти пам'ятаєш, що там був модуль, який перешкоджає запуску?"
  
  
  "Це було там два дні тому. І я можу гарантувати вам, що ніхто не відкривав цю консоль ще кілька хвилин тому".
  
  
  "Як ти можеш бути певен?"
  
  
  "Бо це був акт від'єднання модуля, який запустив послідовність запуску".
  
  
  "Це означає..."
  
  
  "Це було знято за останню годину. Не питайте мене як. Гремліни. Марсіани. Синій дим та дзеркала. Вибирайте самі".
  
  
  55
  
  
  Чіун схилив вухо у бік чоловіка, і його обличчя стало більш зосередженим. Він щось прошепотів Римо, який у відповідь похитав головою і прошипів: "Не зараз".
  
  
  "Де офіцери запуску?" Крикнула Робін, обертаючись. "Крок вперед!"
  
  
  Капітани Автон і Маккроун несміливо вийшли вперед.
  
  
  Робін Грін направила свій ліхтарик їм у обличчя. Вони відсахнулися від його жорсткого світла.
  
  
  "Не відводь погляд, коли я звертаюся до тебе. Тримайся спокійно. Я Зелений. OSI. Давай зробимо це простіше з усіх боків. Ви обидва були на чергуванні. Ви сиділи на відстані дванадцяти футів один від одного на очах один у одного. Жоден з вас не зміг би підняти модуль без змови з боку іншого. Отже, ви обидва винні в крадіжці та державній зраді. Хто хоче поговорити першим?"
  
  
  Заговорив капітан Автон. "Меме, я не маю до цього жодного відношення. І я можу поручитися за капітана Маккроуна".
  
  
  Робін насупилась. "Ти!" - гаркнула вона, спрямовуючи промінь у темні очі капітана Маккроуна.
  
  
  "Мем, я сидів за своїм пультом, як і капітан Автон. Модуль може бути відсутнім на його консолі, але я можу запевнити вас, що капітан Автон весь час був на своїй посаді".
  
  
  "Я бачу", - натягнуто сказала Робін. "Пара спільників".
  
  
  "Почекайте", - сказав Чіун. "Дозвольте мені поговорити з ними".
  
  
  "Що хорошого це дасть?" Гаряче зажадала Робін.
  
  
  "Я вірю, що вони кажуть правду. Я хочу переконатися у цьому".
  
  
  "І як ти пропонуєш цього досягти?" Запитала Робін, розглядаючи кістляві руки Чіуна, коли він вивільняв їх із рукавів.
  
  
  "Простий допит", - чемно сказав Чіун.
  
  
  "Це залежить від OSI. Це не з твоєї частини". Робін повернулася до ІП із кам'яним обличчям. "Охоронець, ці двоє не повинні втручатися у мій допит. Зрозумів?"
  
  
  56
  
  
  ІП зробив невпевнений крок уперед.
  
  
  Чіун повернувся до Римо. "Рімо".
  
  
  "Попався, татку", - сказав Римо, показуючи знак "О'кей".
  
  
  Римо відступив назад і взяв здивованого охоронця за зап'ясток. Він розвернувся на місці, змусивши чоловіка вислизнути з диспетчерської. Римо зачинив за ним двері. Було чути, як охоронець б'є палицею по товстому металу і люто дме в свисток.
  
  
  "Продовжуй, татку", - спокійно сказав Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до тремтячих офіцерів.
  
  
  "Не бійся", - промимрив він. "Я хочу просто поговорити з тобою. Ти відповиш на одне, можливо, на два простих питання невинного старого?"
  
  
  Пара вагалася, дивлячись на Робіна Гріна.
  
  
  Робін знизав плечима. "Продовжуй".
  
  
  "Ось", - сказав Чіун, простягаючи схожі на пазурі пальці. "Візьми мою немічна стару руку, якщо це тебе заспокоїть".
  
  
  Коли пара взяла руку Чіуна у свої, вони раптово впали на коліна, їхні обличчя спотворилися, тіла корчилися в агонії.
  
  
  "Говоріть зараз!" Чіун закликав їх. "Тільки щоправда зупинить біль".
  
  
  "Я нічого не знаю! Правда!" Автон завив.
  
  
  Маккроун пронизливо кричала, що вона теж нічого не знала.
  
  
  Автон зазначив, що вони були замкнені в цій кімнаті управління. Якби хтось із них підняв модуль, він усе ще був би тут.
  
  
  Чіун відпустив їхні руки. Він повернувся до Робін Грін і урочисто склав руки.
  
  
  "Вони кажуть правду", - оголосив він.
  
  
  "Нісенітниця", - заперечила вона.
  
  
  "Тоді перевір їхню історію", - запропонував Римо. "Звичай це місце".
  
  
  "Мені знадобиться охорона".
  
  
  57
  
  
  Римо відпустив двері, і охоронець увірвався всередину, вихопивши пістолет і вагаючись між Римо та Чіуном.
  
  
  "О, прибери це", - сказала Робін роздратованим тоном.
  
  
  Коли ІП завагався, Римо зняв із нього шолом. Він надів його поверх автоматичного та швидкими рухами пальців керував шоломом. Шолом швидко стиснувся в розім'яту кулю, яка огорнула руку охоронця та зброю. ІП тупо дивився на це.
  
  
  "Як ти це зробив?" Робін Грін хотів знати.
  
  
  "Зробити що?" Недбало запитав Римо.
  
  
  "О, неважливо", - роздратовано сказала Робін. Вона наказала ІП зайнятися його рукою.
  
  
  ІП відступили із кімнати. Прийшли інші ІП, спричинені свистом першого. Робін наказав їм розібрати кожен квадратний дюйм кімнати, поки вони не знайдуть зниклий модуль.
  
  
  Після тригодинних пошуків жоден модуль не виявили.
  
  
  "Я здаюся", - похмуро сказав Робін Грін.
  
  
  "Добре", - сказав Чіун. "Тепер моя черга. Римо, скриня".
  
  
  "Геть там, маленький батько".
  
  
  Чіун схилився над своєю скринькою і відімкнув його мідним ключем. Він відкинув кришку і вийшов, тримаючи в руках те, що здалося Римо ритуальними предметами.
  
  
  Поки вони дивилися з відкритими від подиву ротами, Майстер Сінанджу почав розставляти грубі свічки по всіх кутках диспетчерської. Він запалив їх. Потім він виніс три банки з кольоровими рідинами до центру кімнати.
  
  
  Він налив рожеву рідину в блюдо посеред підлоги і підпалив його однією зі свічок. Потім він налив синю рідину по колу навколо палаючої страви.
  
  
  Робін Грін затиснула ніс від виниклої сморід. Римо просто вирівняв дихання, щоб
  
  
  58
  
  
  що його ніздрі відфільтровували найнеприємніші аспекти запаху.
  
  
  "Що, чорт забирай, він робить?" Робін запитала Римо.
  
  
  "Мовчати", - скомандував Чіун.
  
  
  Потім Майстра Сінанджу взяли дві бамбукові палиці, прикрашені різнокольоровим пір'ям і увінчані срібними дзвіночками. Він почав ходити навколо палаючої чаші, і його голос піднявся зі звичайного писклявого тону до тремтячого вию, який нагадав Римо про мандрівного кота, що томився від любові.
  
  
  Це нагадало Робіну Грін про щось зовсім інше.
  
  
  "Що він робить?" уїдливо запитала вона. "Танець дощу?"
  
  
  Римо, котрий знав корейську, трохи послухав і запропонував те, що він назвав вільним перекладом.
  
  
  "Звучить так, ніби він говорить щось на кшталт "Забирайтеся, духи зовнішньої порожнечі. Повертайтеся туди, звідки прийшли. Залишіть цю безглузду ракету, а також несмачні стейки та одяг живим. Тут тобі нічого немає". Без лапок."
  
  
  "Екзорцизм!" Вискнула Робін. "Він проводить екзорцизм на ядерному об'єкті! О, я цього не бачу! Я цього не чую".
  
  
  "Привіт", - сказав Римо. "Я сказав, що це вільний переклад. Можливо, я неправильно зрозумів кілька слів".
  
  
  "Що ж, я припиняю це прямо зараз".
  
  
  Робін Грін зробила крок вперед. Римо спіймав її за талію.
  
  
  "Е-е-е", - сказав він. "Серйозно".
  
  
  "Відпусти мене, ти, великий бовдур. У мене тут влада".
  
  
  "У тебе може бути влада, але не над ним. Подивися".
  
  
  Майстер Сінанджу тепер був у шаленому русі. Він перебігав від стіни до стіни, буквально відскакуючи від них. Щоразу, коли він відскакував, він ударяв по стіні одним із бамбукових прутів. Він підстрибнув у повітря, обертаючись, як дервіш. Срібні дзвіночки задзвеніли, як бубонці на санях. Чіуну здавалося, що прутиками він описує у повітрі невидимі кола.
  
  
  59
  
  
  "Був час, коли він був залежний від мильних опер", - пояснив Римо. "Ніхто, абсолютно ніхто, ніколи не заважав його щоденному перегляду. Пару разів це робили люди. Мені завжди доводилося позбавлятися тіл."
  
  
  "Тіла! Він?"
  
  
  "Насправді, частини тіл. Вони виглядали так, ніби потрапили в машину для пресування або щось таке".
  
  
  "Він?" Робін недовірливо повторила.
  
  
  "Довірся мені".
  
  
  "Це смішно! Він не може важити більше дев'яноста фунтів".
  
  
  "Павук-чорна вдова важить ще менше".
  
  
  "Ну, мені все одно. Це нісенітниця собача. І це треба припинити".
  
  
  Почувши вигук Робін, Чіун раптово зупинився як укопаний.
  
  
  "Дякую, що нагадала мені", - сказав він, прямуючи до багажника. Він повернувся з двома баночками з темно-попелястою речовиною. Він простяг одну Робін.
  
  
  "Оскільки ви, очевидно, знайомі із цим ритуалом, ви можете допомогти", - сказав він. "Окуніть палець у банку і помажте спочатку свій лоб, потім все інше в цій кімнаті, що зеленого кольору. Тому що їм подобається зелений колір, і вони використовують його, щоб надати собі сили".
  
  
  "Зелений?" Прохрипів Робін.
  
  
  "Так. Обов'язково спочатку намаж лоба. Це захистить тебе. Навіть якщо ти насправді не зелений, а тільки названий так".
  
  
  "Що це за "погань"?" Запитала Робін, підносячи мазок до ніздрі.
  
  
  "Це, звичайно, курячий фарш, про який ти говорив", - сказав Чіун, який потім промарширував геть і почав розмазувати попіл кожною зеленою лампочкою стану та індикатором на двох консолях.
  
  
  Очі Робін Грін розширилися від страху. "Курча ... ? Він не може мати на увазі, що це ... Це не так ... Я маю на увазі ..."
  
  
  "Знайди мене", - сказав Римо. "Гуано – не моя область
  
  
  60
  
  
  досвід. Але, можливо, тобі краще зробити так, як він каже. Ти починаєш трохи зеленіти навколо зябер”.
  
  
  Робін не відповіла. Вираз її обличчя був приголомшеним.
  
  
  Нарешті Чіун закінчив свої справи у кімнаті управління запуском.
  
  
  "Все готове, Чіуне?"
  
  
  "Ні. Я теж повинен зробити ракету. Я зроблю всі ракети, щоб зла примара не стала причиною випадкових запусків".
  
  
  "Лише до цього LCF прикріплено десять ракет", - зазначив Робін Грін. "І п'ятнадцять LCF у сітці. Це сто п'ятдесят ракетних шахт".
  
  
  "Я почну з цього. Якщо потрібно, я займуся іншими".
  
  
  "Краще пести його", - швидко сказав Римо. "Чим швидше ми закінчимо, тим швидше зможемо розпочати справжнє розслідування".
  
  
  "Це божевілля. Але все гаразд. Просто відпусти мене".
  
  
  "А?"
  
  
  "Ти все ще обіймаєш мене за талію, бастере. Чи ти не помітив?"
  
  
  "О! Вибач", - сказав Римо, його обличчя почервоніло. "Я просто не хотів, щоб тобі завдали біль". Він відпустив її.
  
  
  Через годину Майстер Сінанджу повернувся з бункерного люка на Фокс-4. Він оглянув люк з усіх боків. Уся поверхня була вкрита загадковими корейськими символами, намальованими сушеним курячим гуано. Він помістив один із стрижнів із пір'ям на північ від бункера, а інший – на південь. Вони дзвеніли на вітрі, як дзвіночки.
  
  
  "Нарешті, - наспіваючи сказав він, звертаючись до групи поліцейських служби безпеки, яких він наказав бити по шоломах, тому що це відлякувало певні види духів, - я оголошую цей абсурдний хитромудрий пристрій захищеним від духів, демонів та інших мешканців зовнішньої порожнечі. можете займатися своїми звичайними справами”.
  
  
  61
  
  
  "Я в це не вірю", - простогнав Робін Грін. "Мене виб'ють з OSI за це".
  
  
  "Гей, кому ти збираєшся дзвонити?" Римо пожартував. Коли Робін Грін обдарував його кам'яним виразом обличчя, яке Римо бачив з часу відвідування Маунт-Раш-мора, Римо додав: "Але серйозно, тепер, коли Чіун задоволений, ми дійсно можемо зайнятися цим хлопцем".
  
  
  "Як?"
  
  
  "Ми знаємо, що він любить стейки. Давайте встромимо в один з них гачок. Можливо, він знову клюне на наживку".
  
  
  "Я вже пробував це. Ти знаєш, що вийшло".
  
  
  "Ти колись чекав його всередині морозильника?"
  
  
  "Ні. Я не наважився. Ніхто в LCF не знав, що я OSI. Якби мене замкнули, я міг би замерзнути до смерті, перш ніж хтось зрозумів, що я зник".
  
  
  "Я гарантую, що не дозволю цьому статися", - сказав Римо, широко посміхаючись.
  
  
  6
  
  
  Спеціальний агент OSI Робін Грін тремтіла за підвішеним яловичим боком.
  
  
  Вона щільніше закуталася у білу ковдру. Покривало було білим, щоб допомогти їй гармоніювати з кольором обробного паперу, в який були загорнуті свинячі відбивні, реберця та інше м'ясо, що займало верхні полиці в задній частині морозильної камери. Вона примостилася на нижній полиці.
  
  
  "Клянуся, - пробурмотіла вона, - після сьогоднішнього вечора я більше ніколи не буду їсти м'ясо".
  
  
  "Ти щось сказав?" Запитав Римо, засовуючи голову в морозильну камеру. Верхнє світло увімкнулося автоматично.
  
  
  "Зачини ці двері!" - Вилаяла вона. "Я лише розмовляла сама з собою".
  
  
  "Упс! Вибачте", - сказав Римо, закриваючи дверцята. Морозильник знову потемнів.
  
  
  Як, чорт забирай, він почув мене через ці двері? Подумала Робін. Я казала собі під ніс.
  
  
  Але це було не найдивовижніше, що вона бачила в діях Рімо чи навіть Чіуна, якщо вже на те пішло, за ті кілька годин, що вона їх знала.
  
  
  Якщо вони були ДАО, то Робін Грін був батьківським комітетом. Але їх було допущено вищою владою. Робін спробувала скасувати їхній допуск. Командир бази у Гранд-Форкс повідомив їй, що це
  
  
  62
  
  
  63
  
  
  надійшли з Пентагону. Коли вона спробувала відстежити конкретний офіс чи підрозділ служби, їй повідомили, що їхній дозвіл виходив не від Пентагону. Пентагон був лише зручним каналом зв'язку.
  
  
  Останнє, що чув Робін Грін, Пентагон був підрозділом Головного бухгалтерського управління. Чорт забирай, вони були смертельними ворогами в щорічній битві за бюджети.
  
  
  Це не лягало в голові. Але вони були там: футболки, чарівні палички з пір'ям та все інше.
  
  
  Коли Робін звикли до темряви, вона знову перемістилася. Її голова вдарилася об полицю прямо над нею, перекинувши стійку з реберцями. Вона подивилася, чи видно зміщені ребра. Вони цього не зробили. Вона щільніше закуталася у ковдру.
  
  
  Коли вона підняла очі, повітря було наповнене м'яким білим сяйвом, і навіть під ковдрою вона відчула, як волосся на її руках стало дибки, ніби мільйон антен вітальної комахи.
  
  
  Воно було там. Прямо у морозилці. Воно світилося. Воно було спиною до неї. З голови до ніг вона була розмита білою, як пухнаста ковдра з світлом під нею. Крім того, що по всьому його тілу виднілися золоті вени. Вони плавали у світлі. Здавалося, що у цієї істоти були вени на зовнішній стороні шкіри, якими текло світло замість крові. А на спині в нього була перекинута схожа на ворсовий мішок штука, теж біла. Вона була відкрита зверху, з неї виходили два кабелі, схожі на щупальця. Вони з'єднувалися петлею з роз'ємами на плечах.
  
  
  Робін побачила, що воно було схоже на людину. У нього були дві гуманоїдні ноги і дві руки - хоч вона не могла чітко розглянути руки. Воно схилилося над підставкою для стейків. Його потилиця була гладкою і білою, як яйце. Безволосий, у нього були ці золотисті прожилки.
  
  
  Робін Грін знав, що біла тварюка увійшла не через дверцята морозильника. Вона не могла пройти повз Римо та Чіуна. І навіть якби це сталося, світло ввімкнулося б автоматично. І цього не сталося.
  
  
  64
  
  
  Якщо тільки ... якщо він не відключив електрику. Ні, справа не в цьому, зрозуміла вона. Компресори все ще гули. Але пролунав інший звук. Шурхіт. Ритмічний та тендітний. Це було схоже на повільне сум'яття твердого целофану. Це почалося раптово, і Робін зауважила, що нечітке свічення зникло. Білий предмет тепер нагадував якусь блискучу білу істоту. Золоті прожилки зникли. Ні, вони досі були там. Але тепер вони були безбарвними.
  
  
  Потім бачення заговорило.
  
  
  Краса-сіва!» - Видихнув він.
  
  
  Робін Грін спробувала заговорити. З її рота не вилетіло нічого, крім холодного конденсату. Вона вирішила закричати.
  
  
  Але перш ніж вона змогла набрати повітря для по-справжньому гучного крику, бачення обернулося.
  
  
  І потім Робін Грін побачив профіль істоти.
  
  
  Воно було невиразним. Воно стирчало, як білий пухир. Її крик завмер у неї в горлі. Поки вона дивилася, пухир стиснувся, і Робін зрозуміла, що це було джерело хрумкого звуку. Вдих. Зморшки. Видих. Пухирі. Вдих. Зморшки. Видих. Пухирі.
  
  
  Щоразу, коли він набирав повітря, пухир зморщувався всередину. Потім він роздмухувався. Він якимось чином дихав. Він дихав, хоч у нього не було ні носа, ні рота, ні очей, нічого. Просто гладкий невиразний пухир, який розширювався і стискався, як якась жахлива зовнішня легеня.
  
  
  Це було надто для Робін Грін. Вона накрилася з головою ковдрою і почала кричати.
  
  
  "Він тут! Тут! Він тут!" Крикнув Робін.
  
  
  Засвітилося світло. Двері відчинилися, і Римо і Чіун раптово опинилися в морозильній камері. Робін скинула ковдру і вискочила зі свого укриття.
  
  
  "Де?" — спитав Римо, озираючись на всі боки.
  
  
  "Прямо там!"
  
  
  Робін вказала на задню стінку морозильника.
  
  
  "Я нічого не бачу", - сказав Римо.
  
  
  65
  
  
  "Чорт! Він знову вилетів із курника!"
  
  
  Чіун підійшов до стіни, постукуючи по ній своїми довгими нігтями. "Він зник через цю стіну?" спитав він.
  
  
  "Я думаю, так! Чому ти так страшенно довго?"
  
  
  "Ми були тут до того, як ти перестав кричати", - наполягав Римо.
  
  
  "Я не кричала", - захищаючись, сказала Робін. "Я кликала на допомогу".
  
  
  "Для мене це пролунало як крик".
  
  
  Ти такий шовіністичний придурок, ти знаєш це? Закричала Робін, обхопивши себе руками. Вона нестримно тремтіла.
  
  
  "Рімо, ти відчуваєш цей запах?" Раптом спитав Чіун.
  
  
  Римо понюхав повітря.
  
  
  "Так. Електрика. Воно дуже сильне".
  
  
  Робін Грін теж понюхала повітря. Для неї він видався холодним. Як старі кубики льоду.
  
  
  "Я нічого не відчуваю", - сказала вона.
  
  
  "Не вистачає чотирьох стейків", - сказав Римо, оглядаючи полицю з м'ясом. "Чотири найбільші, товсті, соковиті, соковитіша..."
  
  
  "Рімо!" Чіун застеріг.
  
  
  "Вибач", - сказав Римо. "Я не їв стейк багато років. Ти сумуєш за такими дрібницями".
  
  
  "Ну, не стій просто так", - огризнулася Робін. "Він пройшов крізь ту стіну. Можливо, ми все ще зможемо його зловити".
  
  
  "Так, цього разу ця криклива жінка має рацію, Римо", - сказав Чіун. "Ми шукатимемо".
  
  
  Вони обшукали весь центр керування запуском. Пост був приведений у повну бойову готовність. Жодних слідів білошкірої людиноподібної істоти із зовнішніми золотистими прожилками виявлено не було.
  
  
  "Мабуть, він залишив заклад", - припустила нарешті Робін.
  
  
  "Ми можемо поділитися", - запропонував Римо. "Має бути подолати багато перешкод. Але ми зможемо добре провести час, якщо всі братимуть участь".
  
  
  "Не обов'язково", - раптово гаркнула вона. "Давай".
  
  
  66
  
  
  Римо пішов за нею до периметру LCF. Зелений гелікоптер ВПС "Белл Рейнджер" сідав на землю. Майор вийшов, притискаючи кашкет до козирка пропелера.
  
  
  Робін підбіг до нього і сказав: "Майоре, я реквізую ваш вертоліт".
  
  
  Майор почав вирувати, але Робін показала свою картку OSI, і він затих.
  
  
  Робін жестом запросила Римо та Чіуна сідати у вертоліт.
  
  
  "Виходь, пілот", - сказав Робін пілоту. "Я розрахований на одну з цих птахів".
  
  
  Пілот поспішно вибрався з дороги, тоді як Робін взялася за керування. Вона перевірила циклічне управління і натиснула на педалі управління напрямом, доки Римо та Чіун піднімалися на борт. Гелікоптер злетів, як сердита циркулярна пилка.
  
  
  "Ти впорався з цим майором так, ніби був вищий за його звання", - сказав Римо, перекриваючи шум турбін. "Правда?"
  
  
  "Ні", - їдко сказала Робін, - "але він цього не знає".
  
  
  "О, вже темніє. Думаєш, ми зможемо знайти нашого фантома?"
  
  
  "Він був весь білий і світився. Його має легко помітити", - пояснила Робін, спостерігаючи за обертанням ротора.
  
  
  "Мені неприємно тебе засмучувати", - сказав Римо. "Але ми з Чіуном нічого не бачили і не чули".
  
  
  "Він говорив. Ти цього не чув?"
  
  
  Римо насупився. "Що він сказав?"
  
  
  "Це звучало як "грасєєва" або щось таке".
  
  
  "Я думав, це ти", - сказав Римо.
  
  
  "Я? Чому я повинен говорити щось подібне?"
  
  
  "Це те, про що я подумав. Я подумав, можливо, ти знову щось бурмочеш собі під ніс".
  
  
  "Знаєш, якби ти почав діяти, коли почув це, ти встиг би зловити його".
  
  
  "І якби це був тільки ти, ти відкусив би мені голову".
  
  
  Робін Грін довгий час мовчала, описуючи "Белл Рейнджер" спіралеподібні кола.
  
  
  67
  
  
  "Ти маєш рацію", - сказала вона нарешті тихим голосом. "Мені шкода. Було дещо ще. Дещо, про що я майже боюся згадувати".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Пам'ятаєш автомобільний акумулятор, який, як я бачив, вилетів зі стіни того дня, коли були вкрадені джинси? Ну, я щойно побачив його знову. Він був пристебнутий до спини цієї штуки".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Це не найдивніше. На ньому була назва бренду. Це був автомобільний акумулятор Sears".
  
  
  Рімо глянув на напружений профіль Робін Грін.
  
  
  "Не дивись на мене так", - напнуто сказала вона.
  
  
  "Цікаво", - задумливо промовив Чіун із задньої частини вертольота.
  
  
  "Що це, Маленький батько?"
  
  
  "З чого б американській примарі говорити російською?"
  
  
  Римо та Робін обмінялися поглядами.
  
  
  Але перш ніж хтось із них встиг запитати Майстра синанджу, що він мав на увазі під цим зауваженням, Робін Грін підвищив голос.
  
  
  "Там!" - крикнула вона, показуючи вниз. "Там, на тому полі. Бачиш? Він біжить".
  
  
  Крихітна біла фігурка метнулася між рядами кукурудзи. Вона слабо світилася, як вимикач, що світиться в темряві, видимий здалеку. Вона попрямувала до самотнього дерева і сховалася за ним. Це більше не виходило назовні.
  
  
  - Мабуть, вирішив відлити, - зауважив Римо.
  
  
  "Я збираюся посадити її", - попередила їх Робін. - "Натискайте на клаксон і підтримуйте".
  
  
  "Із задоволенням", - сказав Римо, потягнувшись до рації. "Просто скажи мені, як із цією штукою працювати".
  
  
  "Неважливо", - похмуро сказала Робін, направляючи вертоліт до трави, що коливалася.
  
  
  7
  
  
  "Він має бути там, нагорі", - стурбовано сказала Робін Грін, світячи ліхтариком у густі зарості дубових гілок. В іншій руці вона тримала свій автоматичний пістолет. Він був зведений і спрямований нагору.
  
  
  Вертоліт сів лише за сотню ярдів від неї, його гвинти тихо оберталися. Лінивий зворотний потік ворушив листя і її коротке руде волосся.
  
  
  Римо дивився на дерево. "Я нікого не бачу", - сказав він. "А як щодо тебе, Чіуне?"
  
  
  Чіун обійшов товстий ствол дерева, його пергаментні губи були зосереджено стиснуті. "Ні", - зізнався він.
  
  
  "Ну, ми знаємо, що він пірнув за це дерево", - роздратовано сказав Робін. "Я бачив його. Ми всі його бачили".
  
  
  "Думаю, так", - невизначено сказав Римо.
  
  
  "Можливо", - зауважив Чіун. Його карі очі були спрямовані в землю.
  
  
  "Це єдине дерево на цьому полі", - сказала Робін. Коли ніхто не відповів, вона продовжила: "Послухайте, давайте підійдемо до цього раціонально. Ми бачили, як він зайшов за дерево. Його немає за деревом. Добре. Але ми знаємо, що він не тікав від дерева, інакше ми його помітили б. Отже, він на дереві”.
  
  
  "Якби він був там, нагорі, він би світився", - зауважив Римо. "Ми б його побачили".
  
  
  68
  
  
  69
  
  
  "Один із нас має піднятися туди, щоби переконатися", - запропонувала Робін.
  
  
  "Порожня трата часу", - сказав Римо, оглядаючи поле.
  
  
  "Тоді я йду", - сказала Робін, засовуючи ліхтар за пояс. Вона зняла зі запобіжника свій автоматичний пістолет і забрала його в кобуру. Потім вона вилізла по товстому стовбуру, поки не вхопилася за міцну гілку, і піднялася на гілку в промежині. Вона дістала свій ліхтарик, світячи їм то в один, то в інший бік.
  
  
  "Я беру назад те, що сказав про це", - сказав Чіун Римо, коли вони дивилися, як вона розкидає світло на всі боки.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "У неї правильне ім'я. Вона відноситься до всього, чи це атомна ракета чи вертоліт, як до птаха. Тепер вона демонструє, що почувається як удома, сидячи на гілці дерева. Вона справді малиновка, навіть якщо вона не зовсім зелена".
  
  
  "Я впевнений, вона буде в захваті почути це, Папочко". Римо приклав долоні до рота. "Бачиш щось?" він подзвонив.
  
  
  Робін Грін вдивився вниз крізь сутінки, що згущуються.
  
  
  "Ні", - здивовано сказала вона. "Я цього не розумію. Ми всі бачили, як він зайшов за це саме дерево. Але жодних слідів, що ведуть геть".
  
  
  "І немає жодного, що веде до нього", - зазначив Чіун. "Крім нашого власного".
  
  
  "Що?" Робін Грін зліз з дерева, спритний, як мавпа.
  
  
  "Чорт би забрав ці глеки", - сказала вона, поправляючи блузку. "У мене відірвалися гудзики, доки я була там нагорі. Можна подумати, що Військово-повітряні сили розробляють свою форму з урахуванням жіночої фігури". Вона звела очі. "Ну, тобі не обов'язково вирячитися".
  
  
  "Я не вирячився", - обурено сказав Чіун.
  
  
  "Я мала на увазі його", - парирувала Робін, вказуючи на Римо,
  
  
  70
  
  
  яка потім прикинулася, що відводить погляд. "Я ніколи не зрозумію захоплення американських чоловіків цицьками".
  
  
  "Подібне притягує подібне", - пробурмотів Чіун. Римо кинув на нього нищівний погляд.
  
  
  "Отже, що там щодо відсутності слідів?" Запитала Робін, знову набравши презентабельного вигляду.
  
  
  "Дивися", - сказав Чіун, вказуючи на курну землю. Дерево було оточене ковдрою з множини ніг.
  
  
  "Це моє", - сказала Робін, штовхаючи ногою один набір відбитків.
  
  
  "А це мої", - сказав Чіун, вдавлюючи сандалію в тонкий відбиток ноги. Вона ідеально підійшла. "А ці сміховинно великі, звичайно, належать Римо", - додав Чіун.
  
  
  "Ні, деякі з них повинні належати тій тварюці", - заперечила Робін. "Ми всі бачили, як він ішов сюди. Ти, Римо, підеш зі мною. Ми проведемо процес усунення".
  
  
  "Чому я, Господи?" Римо спитав небеса. Але він дозволив Робіну провести його довкола дерева. Щоразу, коли він наступав на один із великих слідів, він підходив. І Робін потім прала це підбором свого черевика.
  
  
  Коли вони закінчили, залишилися тільки її сліди та сліди Майстра Сінанджу. І ланцюжок слідів, що належать усім трьом, веде назад до вертольоту.
  
  
  "Жодних дивних слідів не наближається. Жодних слідів не зникає", - простогнала Робін. "Як я збираюся це пояснити? Як, чорт забирай, я збираюся це написати? У них вже є психіатрична позначка в моїх файлах за вчорашній день".
  
  
  "Послухайте, ми дарма витрачаємо тут час", - зауважив Римо. "Очевидно, він втік. Давайте знову піднімемося нагору. Можливо, ми зможемо помітити його з повітря".
  
  
  "Ні. Ні. Він підійшов до цього дерева. Він все ще тут. Мене не хвилює, що він привид і не залишає слідів. Це відкритий простір. Ми побачили б його.
  
  
  71
  
  
  тікає. Він десь за цим чортовим деревом. Нам просто потрібно з'ясувати, де.
  
  
  "Добре, скажи мені, з чого розпочати пошуки, і я це зроблю", - сказав Римо.
  
  
  "Я не знаю", - нещадно простогнала Робін.
  
  
  У цей момент під'їхав курний універсал. Фермер у комбінезоні опустив вікно і висунув своє вкрите зморшками обличчя назовні.
  
  
  "Щось тут не так, хлопці?" він простяг.
  
  
  "Тобі належить це поле?" Запитала його Робін.
  
  
  "Все, крім того, що уряд забрав у свій чортів бункер".
  
  
  "Тоді я жалкую. Але мені доведеться попросити вас піти", - сказала йому Робін. "Це офіційне розслідування ВВС. Ви будете повідомлені про вилучення".
  
  
  "Який напад? Що в тебе за напад?"
  
  
  "Боюсь, мені доведеться конфіскувати це дерево від імені Військово-повітряних сил США".
  
  
  "Це то дерево? Що воно зробило?"
  
  
  "Це засекречено. А тепер, чи не могли б ви, будь ласка, йти своєю дорогою?"
  
  
  Фермер дивився на них. Його погляд перемістився на Робіна, потім на Римо і, нарешті, на Чіуна, який був чудовий у своєму біло-блакитному шовковому кімоно.
  
  
  "Знаєш, мені потрібно це перевірити", - сказав він, даючи задній хід універсалу.
  
  
  Після того, як він пішов, у Римо виникло, на його думку, розумне питання.
  
  
  "Як ви конфіскуєте дерево?"
  
  
  "З ланцюговою пилкою та лебідками", - парирувала Робін. "А тепер, вибачте, я зв'яжуся щодо рації з обладнанням". Вона попрямувала назад до вертольоту.
  
  
  Раптом земля здригнулася. Вона розгорнулася.
  
  
  "Що за біс?" випалила вона, побачивши цікаве видовище. Римо стояв з одного боку дерева, Чіун - з іншого. Римо штовхнув ногою основу дерева. Машина сильно здригнулася. Нога Римо залишила чітко помітну вм'ятину. Потім Чіун штовхнув у протилежний бік. Він
  
  
  72
  
  
  штовхнув трохи вище, ніж Римо. Приблизно на фут вище. Його витончені сандалії теж залишили вм'ятину. Потім Римо штовхнув знову.
  
  
  Поки Робін Грін спостерігала, як її рот повільно змінюється від просто відкритого до широко відкритого, вони вимикали, поки дерево не виявилося завтовшки не більше стегна сильного чоловіка.
  
  
  Римо відступив назад, і Майстер Сінанджу притиснув руку до дерева. Воно зламалося з оглушливим звуком.
  
  
  "Тімберрр!" Крикнув Римо. Він посміхався. Це була усмішка щасливого ідіота, подумала Робін. Хвастун. Потім її погляд метнувся від дуже широкої усмішки Римо до місця, де більше не стояло дерево.
  
  
  Стояти там, втопивши ноги в пень, як якась статуетка Оскара в натуральну величину, було саме те.
  
  
  "Ось він!" Вискнула Робін. "Ось ублюдок!"
  
  
  Посмішка Римо зникла. Він обернувся.
  
  
  І він також побачив це. Високий, як людина, нечітка, що світиться білим і покритий потоками золотого світла, що рухаються. Його обличчя було бульбашкою, яка стискалася і розширювалася, навіть коли вони фокусувалися на ньому.
  
  
  Потім, обережно, безшумно, істота вийшла з пня і пішла геть.
  
  
  Чіун відреагував першим. Він стрибнув на нього, виставивши одну ногу в випаді атаки.
  
  
  Римо побачив неможливе. Його спідниці майоріли, Майстер Сінанджу знижувався, виконуючи маневр "Падіння чаплі". Він збирався відразу ж знести тварюку голову. Але коли його нога, здавалося, ось-ось торкнеться його, істота продовжила бігти, не звертаючи уваги на блискавичний удар Чіуна.
  
  
  Чіун шаром ударився об землю. Він схопився на ноги, його щоки надулися від люті.
  
  
  Римо пронісся повз нього. Чіун, мчачись, наздогнав Римо.
  
  
  "Він мій", - люто прошипів Чіун.
  
  
  73
  
  
  "Ти схибив. Як ти міг схибити?" Вибагливо запитав Римо. "Ти ніколи не промахуєшся".
  
  
  "Я не схибив. Моя нога торкнулася його. Але не було речовини, здатної прийняти біоудар".
  
  
  "Так? Дивись сюди", - сказав Римо. Він виїхав перед Чіуном. Він наздоганяв тварюку, яка, може, й не залишала слідів у пухкому бруді, але й не була спринтером. Він тупцював, ніби в нього були плоскі ступні.
  
  
  Рімо впізнав батарею на його спині. Білі кабелі вели від неї до плечей істоти. Коли Римо наблизився, істота повернула голову, щоб побачити своїх переслідувачів, і Римо знову побачив цю дивну подобу обличчя, що беззвучно розширюється і стискається, як сечовий міхур.
  
  
  Біла тварюка спробувала зробити зигзаг. Але її рухи, при всій їхній жахливій безшумності, були незграбними.
  
  
  Римо промайнув перед ним. Істота незграбно ухилилася. Римо був надто швидкий. Він обхопив його руками за талію.
  
  
  "Впіймав його!" – крикнув він.
  
  
  Але захоплення Римо було короткочасним. Він зрозумів, що не поєднався, і сила його стрибка перенесла його крізь цю штуку. Римо прийшов до тями і спробував знову.
  
  
  Тварина закружляла. Римо був швидшим. Він спробував ударити її по голові. Удар продовжувався. Римо не відчув контакту. Нічого. Це було схоже на хапання за дим – за винятком того, що дим можна було потривожити чи розвіяти. Істота просто продовжувала рухатися.
  
  
  Потім істота завмерла. Воно склало руки. На згині однієї руки було затиснуто два стейки, загорнуті в м'ясний папір.
  
  
  Чіун наздогнав його. Він зайняв позицію з одного боку від нього, Римо - з іншого.
  
  
  "Хочеш спробувати ще раз?" Запитав Римо.
  
  
  "Так. Я зобов'язаний цій мерзенній тварю відплатою за приниження мого падіння".
  
  
  74
  
  
  "Удачі. Я не думаю, що ти багато чого досягнеш".
  
  
  Майстер Сінанджу обережно обійшов навколо білої істоти, як мисливець перед сплячим звіром. Він зробив хибний випад рукою. Невиразна голова істоти сіпнулася.
  
  
  "Ха!" Чіун тріумфував. "Це чудовисько боїться шкоди. Воно може знати біль. І якщо воно знає біль, нам потрібно лише знайти його слабкі місця".
  
  
  Але коли Майстер Сінанджу спробував вибити ноги істоти з-під нього, воно просто стояло там, як стовп тьмяного світла. Чіун вдарив знову. Він ударив утретє. Все безрезультатно.
  
  
  У розпачі Майстер синанджу припинив своє обережне кружляння. Він підійшов до істоти і методично спробував штовхнути його в гомілку, чергуючи удари лівою і правою гомілками. Він був схожий на маленьку метушливу курку, колупається в гравії.
  
  
  Істота просто стояла там у тиші, її вкрите пухирями обличчя рухалося безшумно. Римо розрахував час сутичок. Вони відповідали нормальному людському дихальному циклу. Натягнута посмішка викривила його рота. Принаймні це було досить по-людськи, щоб дихати.
  
  
  Римо спробував зайти ззаду. Він засунув руки в акумулятор. Вони зникли, як у молоці. Римо тримав там руки. Він нічого не відчув. Ні тепла, ні холоду. Не чути було ні звуку, ні помітної вібрації. Тільки стійкі грудки бруду, що проходять крізь форму істоти, приземлялися на італійські мокасини Римо.
  
  
  Римо обійшов машину і вийшов уперед.
  
  
  "Можеш з таким самим успіхом здатися, Папочко", - сказав він Чіуну. "Ти не справиш враження на цього хлопця".
  
  
  "І що ти хочеш, щоб я зробив?" Запитав Чіун, все ще піднімаючи бруд.
  
  
  "Я не знаю. Але цього разу давай спробуємо розібратися у всьому спокійно".
  
  
  "Я спокійний", - наполягав Чіун, намагаючись придушити
  
  
  75
  
  
  пальці ніг тварюки повторювали тупаючі рухи. Все, чого він досяг, це потряс землю.
  
  
  Римо оглянув спереду. Він побачив, що все його тіло було оповите якимось матеріалом, що світиться. Здавалося, воно світиться зсередини. Римо придивився уважніше. Золоті візерунки, як він побачив, були схожі не так на павутину, як на вени. Вони наводили на думку про якусь схему. Римо помітив з'єднання у кількох місцях. Руки були одягнені в те, що, як побачив Римо, було білими рукавичками, а ноги – у білі черевики. Римо помітив, що черевики мали незвичайно товсті підошви. Істота здавалася на зріст близько п'яти футів п'яти дюймів, але три дюйми з цього були підошвою черевика.
  
  
  Потім Римо помітив реостат у нижній частині живота тварюки. Приблизно там, де мала бути пряжка ременя. Римо моргнув. Зрештою, вона була прикріплена до ременя. Білий. З якоїсь причини краї пояса були нечіткими, так само як обриси істоти. Все це зливалося.
  
  
  "Чіуне, подивися на нього ближче. У тебе проблеми із зором?"
  
  
  "Мої очі ідеальні", - огризнувся Чіун. Але коли він дивився на істоту, йому довелося відвести погляд. Він моргнув своїми карими очима і знову глянув.
  
  
  "Ця істота намагається обдурити мої очі", - сказав Чіун, знову штовхаючи його.
  
  
  "Хммм", - сказав Римо. Він поклав руку на обличчя. . Голова трохи відсунулась, але трохи. Римо провів руками вгору і вниз перед пухирем, перевіряючи його. Порожнє обличчя рухалося вгору і вниз, слідуючи жестам Римо.
  
  
  "Я думаю, він нас бачить".
  
  
  "Звичайно", - роздратовано сказав Чіун. "Воно не сліпе. Як воно могло дізнатися, що треба сховатися за деревом, якщо воно не могло бачити?"
  
  
  "Але він не має обличчя, наскільки я можу бачити", - додав Римо. Він придивився до голови уважніше.
  
  
  "Не чіпляйся до мене з тривіальними подробицями", - виплюнув Чіун. Він надув щоки і рвучко видихнув у бік істоти, ніби намагаючись задити свічку. Його могутній
  
  
  76
  
  
  від зусиль його обличчя почервоніло, але в іншому ніякого ефекту не було.
  
  
  Римо дивився. Бульбашка була непрозорою. Він не міг зазирнути до нього. Він запитував, що ця штука думала, що робить, просто стоячи там. Раніше вона запускалася. Чи насміхався він з них зараз? Римо вдав, що відступає, але, підкоряючись інтуїції, завдав удару кулаком в обличчя.
  
  
  Істота здригнулася, ніби йому завдали смертельного удару. Але воно похитало головою і повернуло свою зухвалу позу.
  
  
  Римо відвів Чіуна убік.
  
  
  "Ми можемо це бачити. Але ми не можемо до цього доторкнутися".
  
  
  "Запаху також немає".
  
  
  "Послухай, я знаю, це здається моторошним, але я не думаю, що це привид".
  
  
  "Звичайно, це не привид. Римо, не будь смішним. Примари не схожі на цю штуку. Вона електрична".
  
  
  "Це мій висновок. То що ж нам робити?"
  
  
  "Давайте спробуємо встановити з ним контакт", - сказав Чіун, підперезуючи підлоги кімоно і прямуючи назад до істоти, що очікує.
  
  
  "Чому б тобі не дозволити мені спробувати?" Запропонував Римо. "Я бачу, ти дуже засмучений".
  
  
  "Ви можете вільно говорити російською?"
  
  
  "Ти знаєш, що я не можу".
  
  
  "Тоді це моє завдання. Тому що я чудово говорю російською, як і ця істота".
  
  
  "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Слово, яке воно вимовляло двічі", - сказав Чіун. "Крашсєва". Це по-російськи означає "красивий".
  
  
  "Красива? Красива що?"
  
  
  "Просто "красиво". Як захід сонця або вірш Унга. Це вигук вдячності".
  
  
  Коли вони наблизилися до істоти, в центрі реостату на його поясі раптово спалахнув червоний вогник. Він спалахнув, як скривджене червоне око.
  
  
  Істота подивилася вниз. Воно здригнулося. Раптом воно
  
  
  77
  
  
  повернувся і зашкутильгав геть на ногах, що не гнуться. Воно розмахувало руками, наче охоплене вогнем.
  
  
  "Вперед", - крикнув Римо.
  
  
  Вони легко впоралися із істотою. Вони не відставали від нього. Час від часу Чіун простягав руку марною спробою схопити його. Римо просто не відставав. Випукла поверхня постійно нахилялася до світла від пряжки реостату.
  
  
  "У мене є здогад про це", - крикнув Римо.
  
  
  Істота кинулась до групи дерев на узбіччі дороги.
  
  
  "Чорт", - сказав Римо. "Щойно він опиниться на тих деревах, він збирається провернути одне зі своїх зникнень".
  
  
  "Якщо тебе це так турбує, - буркливо сказав Чіун, - тоді спробуй зупинити його. Я той, хто виконує всю роботу".
  
  
  "Цікаво, де, чорт забирай, Робін?" Запитав Римо, озираючись через плече.
  
  
  Він побачив гелікоптер майже відразу, як почув "уоп-уоп-уоп" його гвинта. То був Робін. Вона наближалася до них, санки вертольота ковзали по ворсистій землі.
  
  
  "Не дивись зараз, Чіуне, але у Робін пір'я стало дибки", - крикнув Римо. "Краще пригнись!"
  
  
  Римо вдарився об землю. Чіун відскочив убік, коли вертоліт, крутячись, як розлючена оса, промайнув над головою. Він пройшов крізь істоту, що біжить, і піднявся трохи вище дерев.
  
  
  Коли вона повернула назад, жодних ознак істоти не було. Там був тільки вкритий тінями гай дерев.
  
  
  Вертоліт сердито зробив коло. Потім, ніби пом'якшавши, він опустився на землю.
  
  
  "Це в тій групі дерев", - сказав Римо, відчиняючи двері.
  
  
  Робін сиділа, дивлячись крізь міхур із плексигласу.
  
  
  "Робін?"
  
  
  "Я пройшла прямо крізь нього", - задихалася вона. "Він пройшов крізь мене. Я нічого не відчула. Він був усередині цього
  
  
  78
  
  
  гвинтокрил. Потім він зник. Начебто він був несправжнім”.
  
  
  "Чому б тобі просто не вийти?" Дбайливо сказав Рерао. "Ми поговоримо про це".
  
  
  Він потягся, щоб узяти її за руку. Вона не зрушила з місця.
  
  
  "Він привид, чи не так? Справжня привид".
  
  
  "Ні", - сказав Римо. "Він не привид. Виходь, і я спробую тобі це пояснити".
  
  
  "Я ніколи раніше не вірила в примар", - сказала Робін приголомшеним голосом. "Вони не вписувалися в мій світ. Їх немає у правилах".
  
  
  8
  
  
  Коли Робін Грін зібрався настільки, щоб вийти з вертольота Белл Рейнджер, Римо терпляче пояснив, чому вони з Чіуном були свідками.
  
  
  - Отже, ви бачите, - тихо закінчив Римо, - він не може бути примарою. Примари не бігають із батарейками, пристебнутими до спини.
  
  
  Робін помітно здригнулася. "Я пройшла крізь нього", - простогнала вона. "Це було так, ніби він сміявся з мене. І це неприродно біле обличчя!"
  
  
  "Всі білі обличчя неприродні", - пробурмотів Чіун собі під ніс. Він дивився на безмовні дерева.
  
  
  "Ти не заперечуєш?" Сказав Римо. Знову повернувшись до Робін, він узяв її за плечі. Він подивився їй у вічі. "Давай, візьми себе до рук. Це була не примара. Те, що ми не можемо це пояснити, не означає, що ми повинні цього боятися".
  
  
  Робін підвела голову. Її блакитні очі були нещасні.
  
  
  "Я більше не знаю, як до цього ставитись", - сказала вона глухим голосом. Її нижня губа нестримно тремтіла.
  
  
  "Вступай у клуб. Але якщо ми збираємося розібратися з цим, нам доведеться діяти розумно. Навіть Чіун більше не вірить, що це привид. Він каже, що це російська".
  
  
  "Російська?" Різко спитала Робін.
  
  
  "Це слово, крас-сіва", - пояснив Римо. "Воно російське. Воно означає "красива".
  
  
  79
  
  
  80
  
  
  "Він сказав це, коли побачив джинси", - повільно промовив Робін. "І стейки".
  
  
  "Тоді він безперечно російський", - оголосив Чіун. "Тільки російська була б у захваті від американських синіх джинсів". Він не зводив примружених очей з дерев.
  
  
  "Ха! Там! Ти бачив?" вимагав він, вказуючи.
  
  
  Голова Рімо різко обернулася. Він побачив примарне біле світло, що ковзнуло між двома деревами.
  
  
  "Добре", - рішуче сказав Римо. "Він знову в русі. Я припускаю, що він спробує заплутати нас старою грою в оболонку. Замість того, під якою шкаралупою знаходиться горошина, буде вказано, на якому дереві ховається Крахсєва".
  
  
  "Красієва?" – Що? - хором запитали Чіун та Робін.
  
  
  "У кого-небудь є для цього краща назва?" Римо хотів знати.
  
  
  Ніхто не повірив. Римо швидко пояснив свій план.
  
  
  "Робін. Ти піднімаєшся в повітря. Я думаю, наш Крашсіва в біді. Ми з Чіуном спробуємо витягнути його з-за дерев. Подивися, чи зможеш ти помітити його, коли він спробує піти. Коли ти зрозумієш, що до чого, ми просто застрибнемо і підемо за ним”.
  
  
  "Що хорошого це дасть?" З сумнівом запитала Робін. "Ти ж знаєш, що ми не можемо його торкнутися. Як ми можемо його зловити?"
  
  
  Відповідаючи, Римо не зводив очей з дерева, до якого ввійшла Крахсєва. "Справа ось у чому", - сказав він. "Він знає, що ми не можемо доторкнутися до нього, але коли ми погналися за ним, він зупинився як укопаний, і дозволив нам довести це самим. Він міг би продовжувати. Але я думаю, він хотів збентежити нас. Можливо, він вирішив , що якщо ми зрозуміємо, що це поза нашою досяжністю, ми не будемо турбувати себе тим, щоб слідувати за ним".
  
  
  "Він щось захищає", - швидко сказав Чіун. "Можливо, лігво".
  
  
  "Саме, - відповів Римо. " І якщо воно намагається дістатися особливого місця, можливо, ми зможемо зловити його там. Якимось чином".
  
  
  "Розумний план", - сказав Чіун. "Давайте приведемо його до виконання".
  
  
  "Ти згоден із нами в цьому?" Рімо запитав Робін.
  
  
  81
  
  
  Робін Грін рішуче вип'ятила підборіддя. "Я збираюся підрізати крила цьому птаху", - сказала вона. "Ти просто дивися на мене".
  
  
  Вона підбігла до гелікоптера і підняла його у повітря. Вона методично кружляла.
  
  
  Римо повернувся до Чіуна. "Добре, знаєш, за яке дерево він зайшов?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Добре. Дерзай. Я зайду з іншого боку. У мене є передчуття, що він недовго пробуде всередині. Можливо, він не зможе. Подивимося, що буде далі".
  
  
  Римо ковзнув за край стійки. Потім пірнув усередину. Він рухався тихо, видаючи менше звуків, ніж кіт, що крадеться. Його глибоко посаджені карі очі пристосувалися до того, що тепер було непроглядною темрявою. Йому не знадобився б нічний зір, щоб помітити Крахсєву, що світиться, але це допомогло уникнути коріння і каміння на землі. Красива, можливо, були такими ж потайливими, як синанджу, але Римо припустив, що вони могли чути, навіть якщо у них не було зовнішніх вух.
  
  
  Він підійшов до великої скриньки старійшини. Чіун стояв на варті над ним.
  
  
  Чіун приклав палець до губ на знак того, що Римо має мовчати.
  
  
  Римо кивнув головою. Він вказав на дерево. Чіун твердо кивнув головою.
  
  
  Вони чекали. За десять хвилин Римо почав сумніватися. Його ідея полягала в тому, щоб оточити дерево, щоб вони були готові, коли створіння зробить свій наступний хід. Він озирнувся. Він вибрав вдалий час, щоб озирнутися. Приблизно за тридцять ярдів від нього на стовбурі великого в'яза з'явилося слабке свічення. Це було схоже на гриб, що світився.
  
  
  - Он там, - сказав Римо, махнувши Чіуну рукою, щоб він ішов далі.
  
  
  пляма, що світиться, швидко зникла.
  
  
  Коли вони дісталися до дерева, вони оточили його.
  
  
  "Що ти бачив?" - Що ти бачив? - палко запитав Чіун.
  
  
  "Воно висунуло морду з кори", - прошепотів Римо. "Прямо ... приблизно ... тут". Він постукав за місцем.
  
  
  82
  
  
  Чіун пильно вдивився. "Ти впевнений?"
  
  
  "Один із способів з'ясувати".
  
  
  Це було відносно старе дерево, тому Римо просто атакував його твердим ребром долоні. Він бив щосили, з кожним ударом відколюючи шматки кори і світлої деревини.
  
  
  Стовбур з тріском перекинувся. Римо був налаштований миттєво відреагувати те, що виявилося. На його подив, там, де стояв в'яз, була лише порожнеча.
  
  
  "Чорт!" Вилаявся Римо. "Мабуть, він вислизнув через задні двері".
  
  
  Очі Чіуна обнишпорили околиці. "Цей", - оголосив він. Він метнувся до найближчого дуба. Він сердито наблизився до нього. Одним нігтем він розколов ствол посередині. Він розділився на дві рівні половини.
  
  
  Але Крахсєва теж не була всередині цього дерева.
  
  
  "Що тепер нам робити?" Запитав Римо, озираючись на ряди дерев. "Ми не можемо зрубати їх усі".
  
  
  "Чому ні?" Зажадав відповіді Чіун, атакуючи інший дуб. Він звалився з оглушливим гуркотом.
  
  
  "Бо фермер, якого ми зустріли, мабуть, володіє цим гаєм. Мабуть, заробляє на них на життя. Фермерам у наші дні доводиться нелегко. Гей! Он там, - раптово виплюнув Римо.
  
  
  Вони побачили, як Крахсєва прослизнула між двома віддаленими деревами, наче блукаючий вогник. Вона перетворилася на дуб.
  
  
  Вони атакували дуб із лютою енергією. Він помирав, коріння та гілки прогнили. Їхні удари трясли його, але деревина була м'якою - такою м'якою, що дуб просто розсипав тріски замість того, щоб звалитися. Їм знадобилося майже п'ять хвилин рубки по руках і ногах, щоб перетворити дерево, що вмирає, на нерівний зламаний пень.
  
  
  Як і раніше, ніяких Крахсеїв.
  
  
  - Це може тривати всю ніч, - простогнав Римо.
  
  
  "Нам краще поділитися", - запропонував Чіун. "У нас буде більше шансів знайти це".
  
  
  Вони пішли різними шляхами. Над їхніми головами,
  
  
  83
  
  
  Вертоліт Робін кружляв і кружляв. Потім звук несучого гвинта став уривчастим.
  
  
  "О-о", - сказав Римо. Він піднявся на в'яз і спостерігав, як вертоліт сідає на землю. Робін вилетіла з нього. Вона впала і в розпачі почала штовхати вертоліт по носі.
  
  
  "Сьогодні у всіх поганий настрій", - сказав він, спускаючись із гілок.
  
  
  Коли Робін Грін набридло зловживати гелікоптером, вона наблизилася до дерев. Римо ковзнув до неї ззаду.
  
  
  "Бу!" – м'яко сказав він.
  
  
  Вона обернулася до нього, її обличчя було сердитим. "Не роби цього!"
  
  
  "Вибачте. Скінчився бензин?"
  
  
  Робін кивнув головою. "Я викликав по рації джип. Ми ще не переможені".
  
  
  "Будемо сподіватися. Ми помічали це купу разів. Але це слизько".
  
  
  "Вони теж везуть ланцюгові пилки".
  
  
  "Тобі не здається, що ти доходиш до крайнощів? Хтось доклав чимало зусиль, щоб посадити ці дерева задовго до нашого народження".
  
  
  "Дерево - це просто дерево. Але національна безпека - це назавжди. Крім того, це лише захисний пояс. Він тут для того, щоб не заносити кучугури на під'їзних шляхах до бункерів".
  
  
  "Просто щоб на мене не подали до суду. Ходімо знайдемо Чіуна".
  
  
  Вони виявили Чіуна, який крадеться по захисному поясу, як розлючений тигр. Він не був щасливим і виглядав саме так.
  
  
  "Я думаю, російська пішла", - кисло сказав Чіун.
  
  
  "Що змушує тебе так говорити, тату?" Запитав Римо.
  
  
  "Я уважно стежив. Я не бачив жодних вогнів, що світяться. Я думаю, що він покинув це місце".
  
  
  "Якщо це так, то ми справді втратили його", - похмуро сказав Робін.
  
  
  "З таким самим успіхом можна почекати джип", - ризикнув Римо. "Без нього ми нікуди не поїдемо".
  
  
  84
  
  
  Коли під'їхав джип, за кермом якого сидів поліцейський у камуфляжі та блакитному береті, Робін Грін вибігла йому назустріч. Вона порилася на задньому сидінні, а потім вп'ялася поглядом у ластовисте обличчя водія.
  
  
  "Що це?" - крикнула вона, показуючи назад. "Одна жалюгідна ланцюгова пилка?"
  
  
  "Це все, що я зміг знайти", - сказав SP. "Військово-повітряні сили не воюють із багатьма лісами".
  
  
  "Слідкуй за своєю мовою, льотчику", - огризнулася Робін, скидаючи ланцюгову пилку на плече.
  
  
  "Будь з ним пом'якше", - сказав Римо. "Він просто намагається допомогти. А що трапилося зі зляканою маленькою дівчинкою, яка була кілька хвилин тому?"
  
  
  "Я не злякалася", - наполягала Робін. "Я була спантеличена".
  
  
  "Неважливо. Послухайте, як я вже казав, ми нічого не доб'ємося, бігаючи в усіх напрямках одночасно і волаючи на всю горлянку. Забудьте про ланцюгову пилку. Потрібна була б вся ніч, щоб зрубати кожне з цих дерев. І я думаю, Чіун правий. Це вислизнуло. Як тільки ми втратили гелікоптер, він, мабуть, знав, що можна прорватися непоміченим. Це сталося. Давайте спробуємо напасти на слід”.
  
  
  "Де, геній? З чого нам почати?"
  
  
  "Так, геній", - вставив Чіун. "З чого нам розпочати? Це велика держава".
  
  
  Римо повернувся до водія. "Приятелю, де найближча заправна станція?"
  
  
  "Цивілізація чи Могас?"
  
  
  "Що таке Могас?"
  
  
  "Склад військового бензину. Ми маємо один у Гранд-Форксі".
  
  
  "Він би туди не пішов", - розмірковував Римо вголос. "Цивілізація".
  
  
  "Приблизно за п'ять миль на північ звідси".
  
  
  "Чудово", - сказав Римо, застрибуючи на пасажирське сидіння. "Відвези нас туди".
  
  
  Коли Робін і Чіун завагалися, Римо сказав: "Ворушись. У нас не вся ніч попереду".
  
  
  85
  
  
  Вони впали в купу на задньому сидінні. Чіун викинув ланцюгову пилку за борт, заявивши, що йому потрібно звільнити місце для себе, але насправді він хотів позбутися ненависного запаху олії.
  
  
  "Скажи на милість, навіщо ми їдемо на заправку?" Запитала Робін, коли вони виїхали на дорогу.
  
  
  "Так, Римо. Благаю, скажи, чому?" Зажадав Чіун.
  
  
  "Як ти опинився на її боці?" Рімо запитав Чіуна. "Неважливо. Послухай, Крас-сива поводилася досить зухвало, коли ми вперше загнали її в кут. Потім загорівся червоний вогник, і він рвонув з місця, ніби у нього в штанах завелися мурахи. Я думаю, цей вогник означав, що у його сів акумулятор. Я припускаю, що він збирається підзарядитись».
  
  
  "О, це абсурд", - пирхнула Робін.
  
  
  "У тебе є теорія краща?"
  
  
  Робін поринула в похмуру мовчанку. Поривчастий вітер розвівав її руде волосся, поки джип мчав крізь порожню ніч Північної Дакоти.
  
  
  Вони зупинилися біля заправної станції Еда. Це була халупа з брезенту з двома старомодними насосами, встановленими у бруді. Один насос був звичайним, інший давав неетильований, сказав Ед, власник.
  
  
  "Але неетильований не працює", - додав він.
  
  
  "Не зважай на газ", - парирував Римо. "Бачиш щось схоже на хлопця у білому комбінезоні?"
  
  
  "Ти маєш на увазі російську?"
  
  
  "Російська?" Римо, Чіун і Робін сказали тим самим рівним, байдужим голосом.
  
  
  "Ага. Принаймні, мені здалося, що він російський. Я ніколи раніше не зустрічав російської, але в нього був акцент. Знаєш, як це роблять по телевізору".
  
  
  "Дай вгадаю", - сказав Римо. "Він купив батарейку?"
  
  
  "Гарний здогад", - сказав Ед. "Але ні. Ми тут не продаємо акумулятори. Тільки бензин. Він сказав, що його машина зламалася давним-давно. Акумулятор розрядився. Була потрібна підзарядка. Розумний хлопець. Він повісив це на спину".
  
  
  "І ти дав це йому!" Робін прокричала звинувачуючим голосом.
  
  
  86
  
  
  "Що ще мені залишалося робити? Ось так застряглий автомобіліст. Звичайно, я це зробив. Дуже добре його полагодив".
  
  
  "Ти не помітила, що він був досить дивно одягнений, чи не так?" Запитала Робін, вигинаючи брову.
  
  
  "Ти маєш на увазі пластиковий костюм? Звичайно, він був схожий на астронавта. Він навіть ніс шолом під пахвою. Мені це здалося дивним, гаразд. Навіщо він тягнув свій шолом усю цю дорогу? Ніхто не збирається красти це з його машини, далеко звідси. ".
  
  
  "Ти бачив його обличчя?" Запитала Робін. "Як він виглядав?"
  
  
  Ед замислився. "У ньому немає нічого особливого. Доброзичливий. Трохи з темного боку. Чорне волосся, чорні очі. Я б сказав, твій основний російський типаж".
  
  
  "І ти, мабуть, такий експерт". Робін усміхнувся.
  
  
  - Давайте перейдемо до справи, - перебив Римо. - В який бік? - Запитав я.
  
  
  "Ну він прийшов з того боку", - заявив Ед, вказуючи на південь. "Але коли він закінчив, він побіг у тому напрямі". Ед вказав на північ. "Тобто після того, як він зробив дзвінок".
  
  
  "Зателефонувати?" Запитав Римо.
  
  
  "Так, попросив скористатися моїм телефоном-автоматом. Сказав "звичайно". Наскільки я міг бачити, у цьому немає нічого поганого. Він викликав таксі".
  
  
  "Ви випадково не пам'ятаєте назву таксомоторної компанії?" Запитав Римо, витягаючи двадцятидоларову купюру. "Це було б дуже важливим для нас".
  
  
  "Залиш свою двадцятку. Мені вона не потрібна. Я єдина заправна станція на сорок миль в окрузі. У мене все гаразд. Чому ти думаєш, я можу дозволити собі не запасатися батарейками?"
  
  
  "То який з них?" Запитав Римо, забираючи двадцятку до кишені.
  
  
  "Таксі Неда. У нас тут немає справжніх таксомоторних компаній. Нед - єдиний найманий водій, якого ви можете найняти".
  
  
  "У тебе є його номер?"
  
  
  "Візитна картка прикріплена скотчем до телефону-автомата. Подивіться самі".
  
  
  "Чудово", - сказав Римо, вистрибуючи з джипа. "Дякую".
  
  
  87
  
  
  Римо підійшов до телефону-автомата. Він набрав номер таксі Неда. Відповів сам Нед.
  
  
  "Ви підібрали російську на заправній станції Еда", - сказав Римо. "Ви пам'ятаєте, куди ви його відвезли?"
  
  
  "Жодна вона не російська", - наполягав Нед. "Сказав мені, що він чех".
  
  
  Римо зітхнув. – На ньому був білий робочий костюм? - Запитав я.
  
  
  "Це той самий".
  
  
  "Тепер ми де-не-де добираємося. Куди ти його відвіз?"
  
  
  "Я висадив його біля готелю "Холідей Інн" на міжштатній автомагістралі двадцять дев'ять".
  
  
  "Відмінно. Ціную це".
  
  
  Коли Римо приєднався до інших, Ед запитав: "Нед допоміг тобі вибратися?"
  
  
  "Він зробив. Дякую," сказав йому Римо.
  
  
  "Добре. Тому що, якби він цього не зробив, я б надер йому вуха. Нед - мій брат-близнюк".
  
  
  "Дякую", - сказав Римо, забираючись назад у джип. Він кивнув водієві, і вони поїхали, Ед помахав промасленою ганчіркою на прощання.
  
  
  Коли вони мчали дорогою, зійшло сонце, пофарбувавши далеке небо в помаранчевий колір.
  
  
  "Його висадили в "Холідей Інн", - сказав Римо водію. "Знаєте це?"
  
  
  "Звичайно. Усі місцеві повії працюють на цьому".
  
  
  "Добре. Відведи нас туди".
  
  
  "Ти ж не думаєш, що справді знайдеш його там?" Вимогливо запитала Робін. "Хіба він не пересів би на машину чи інше таксі?"
  
  
  "Крок за кроком зупиняйся", - сказав Римо.
  
  
  Портьє був надзвичайно запобіжний. Він сказав їм, що йому доведеться поговорити з менеджером, перш ніж він зможе відповісти на будь-які запитання щодо гостей готелю.
  
  
  Робін Грін, начепивши чарівну, хоч і натягнуту посмішку, нахилився над столом і прошепотів щось низько і з придихом.
  
  
  88
  
  
  Продавець нахилився вперед, його брови зійшлися разом, коли він зосередився. Його погляд впав на пишні груди Робін.
  
  
  "Я не зовсім уловив це, міс", - почав він.
  
  
  Потім Робін ривком опустив обличчя на блискучу стільницю і вставив зведений автоматичний пістолет у ліве вухо.
  
  
  "Я сказала, що якщо ти погано чуєш, у мене є саме те, що потрібно, щоб вичистити віск із твоїх вух", - крикнула вона.
  
  
  Портьє подивився на Римо дикими, благаючими очима.
  
  
  "Я відповів би їй", - серйозно сказав Римо. "Вона була такою весь день". Він усміхнувся. Обличчя клерка обвисло, як гаряча іриска
  
  
  "Іноземний акцент? Білий комбінезон?" швидко сказав він. "Кімната 5-С" Пробув тут два тижні. Він зареєстрований як Іван Грозний.
  
  
  "Дякую", - чемно сказала Робін, відпускаючи портьє. "Ви були дуже люб'язні. Що-небудь ще, що ви хотіли б нам повідомити?"
  
  
  "Ліфт за рогом".
  
  
  Вони попрямували до ліфта. Римо зупинився, щоб перекинутися парою слів із портьє. "Якщо ви думаєте підняти шум у залі, щоб попередити когось, не робіть цього. Ми знаємо, де ти працюєш".
  
  
  "У мене перерва починається за п'ять хвилин".
  
  
  "Чому б не спробувати?" Ласкаво запропонував Римо. "Ти, напевно, не хочеш бути на чергуванні, коли почнеться веселощі".
  
  
  Вони вийшли з ліфта на п'ятому поверсі. Римо привів їх до кімнати з написом 5-C. Він махнув їм, щоб вони залишалися на місці, і прослизнув під дверне вічко. Немає сенсу ризикувати.
  
  
  Римо приклав вухо до дверей. Він почув безпомилковий звуковий сигнал телефону, що працює. Гаразд, подумав Римо. Він чимось стурбований. Римо опустився на криво червоно-синій килим і спробував заглянути в щілину у двері. Йому пощастило. Він побачив
  
  
  89
  
  
  ніжки меблів. А поруч із круглим світильником стояла пара білих пластикових черевиків. На цей раз вони були чіткими. Зовсім не розпливчастими. І вони не світилися.
  
  
  Римо сприйняв це як добрий знак. Він підвівся на ноги і приєднався до інших.
  
  
  "Він дзвонить", - сказав їм Римо. "Це ідеально. Ми з Чіуном підемо першими. Ви тримаєтеся позаду, поки ми не втихомиримо його. Якщо зможемо".
  
  
  "Спробуй зупинити мене!" Сказала Робін, розмахуючи своїм автоматом.
  
  
  Римо спокійно відібрав у Робін зброю. Він підняв його і опустив вказівний палець у стовбур. Механізм тріснув. Затвор відвалився.
  
  
  "Я не жартував", - попередив Римо, залишивши Робін здивовано вирячитися на свою покалічену зброю.
  
  
  "Готовий, Чіуне?" Запитав Римо. Вони встали по обидва боки від дверей. Чіун мовчки кивнув головою.
  
  
  - Добре, - сказав Римо. - Один два три!"
  
  
  Римо зламав замок ударом короткої рукоятки, тоді як Чіун подрібнював дерево, що підтримувало петлі, в пилюку ударами молотка. Двері на дотик були схожі на пандус.
  
  
  Вони стрибнули всередину. І зупинилися як укопані.
  
  
  Кімната була порожня. Телефонна трубка з м'яким стукотом упала на килим.
  
  
  "Чорт!" Гаркнув Римо. "Він зробив свій хід. Шукайте скрізь".
  
  
  Чіун відчинив двері ванної. Там було пусто. Рімо перевірив шафу. Теж порожньо. Вони визирнули у вікно. Стоянка була порожня.
  
  
  Римо кинувся до коридора. "Він прослизнув крізь одну зі стін", - крикнув він. "Стукайте у кожну двері. Хтось мав його бачити. Ти, льотчик. Подзвоніть на стійку реєстрації. Тримайте відкриту лінію. Я хочу знати, чи не спробує він втекти через вестибюль".
  
  
  Римо постукав у сусідню кімнату. Не отримавши відповіді, він натиснув кнопку. У кімнаті було темно. Порожньо. Він поспішив до наступної кімнати. Відповів сонний чоловік.
  
  
  "Бачиш щось схоже на людину в білому?" Римо запитав
  
  
  90
  
  
  серйозно. "Без обличчя? Ми думаємо, що він міг пройти крізь ваші стіни".
  
  
  Двері зачинилися перед носом Римо, і було чути, як гість сердито скаржиться портьє.
  
  
  Пробираючись коридором, Робін стукала в двері. Їй двічі робили пропозиції, і їй довелося дати ляпас одному чоловікові, який відмовився приймати відмову як відповідь.
  
  
  Вони зустрілися біля ліфта.
  
  
  "Жодних ознак його присутності", - повідомили в SP. "Ніхто не підходить під опис, який дав нам власник заправної станції. І його не бачили у вестибюлі".
  
  
  "Тоді він має бути на цьому поверсі", - припустив Римо.
  
  
  "Можливо, він майстер маскування", - припустила Робін.
  
  
  Після півгодини вони вивели всіх гостей готелю з їх номерів.
  
  
  "Повторюйте за мною", - казав їм Чіун. "Красієва".
  
  
  "Крахсєва", - декламували вони. Або ті, хто залишався свідомим, декламували.
  
  
  "Ні, по одному", - сказав Чіун. "Я хочу почути ваш акцент".
  
  
  Один за одним постояльці п'ятого поверху повторювали слово "крашсєва" з акцентами, що варіюються від м'якої каліфорнійської трелі до гугнявості середнього Заходу.
  
  
  "Жоден з них не російський", - вирішив Чіун,
  
  
  "Можливо, він імітує голос", - припустив Римо.
  
  
  "Ми даремно витрачаємо час", - наполягала Робін. "Він втік. Можливо, спустився сходами або ліфтом".
  
  
  "Ні, принаймні, один із нас увесь час був у коридорі. Він не міг піднятися сходами чи ліфтом".
  
  
  "Але він не на цьому поверсі. Якщо тільки... якщо тільки він не всередині однієї зі стін".
  
  
  "Тоді ми знесемо всі зрадницькі стіни, поки не знайдемо винного", - оголосив Чіун, нажаха всіх, включаючи Римо.
  
  
  "Що ти думаєш?" Рімо запитав Робін.
  
  
  "Ми повинні спіймати цього хлопця. Давайте зробимо це!"
  
  
  91
  
  
  Коли комутатор у вестибюлі осяяв злякані дзвінки про те, що маніяки систематично розбирають п'ятий поверх, була викликана поліція. З ліфта вийшли двоє патрульних зі службовими револьверами напоготові.
  
  
  Робін зустрів їх із суворим обличчям та рішучим тоном голосу.
  
  
  "У нас є повідомлення про заворушення на цьому поверсі", - сказав один із копів мертвим монотонним голосом.
  
  
  "Зелений, OSI", - сказала вона, показуючи своє посвідчення. "Ми конфіскуємо цей поверх в ім'я національної безпеки".
  
  
  Копи вагалися. Вони уважно вивчили її посвідчення особи. Потім оглянули її з ніг до голови, з тугою затримавшись на лінії грудей, що обтягувала формену блузу.
  
  
  Нарешті, вони повернули їй картку. "Схоже, готель демонтують", - сказав один із них, тоді як інший оглядав коридор.
  
  
  "Тільки стіни на цьому поверсі", - рішуче сказала Робін. "Ми шукаємо вкрадене військове обладнання, яке, як ми вважаємо, заховано у стінах".
  
  
  Копи похитнулися і відійшли в кут порадитися.
  
  
  Зрештою, вони сказали: "Нам доведеться проконсультуватися з нашим начальством".
  
  
  "Нехай вони зателефонують до ВПС Гранд-Форкса. Але зробіть це з вестибюлю. Цей поверх закритий для цивільних".
  
  
  Поліція неохоче вийшла. Робін знайшов Римо і пояснив йому ситуацію.
  
  
  Римо прибирав шматки штукатурки, що кришилися, з кімнати, яку займав Крахсєва. "Ви дійсно можете конфіскувати готель?" спитав він, чи його рука дробила штукатурку, як відбійний молоток. "Дерево, яке я можу зрозуміти. Але цілий готель?"
  
  
  “Це всього лише цей поверх. І, між нами кажучи, я поняття не маю, які межі моєї юрисдикції у подібній ситуації. Я просто хочу, щоб цей хлопець був у будь-який спосіб, яким я можу його притиснути”.
  
  
  "Що ж, у мене для тебе гарні новини", - сказав Римо. "Подивися у шафі".
  
  
  Робін подивилася. На підлозі шафи лежала купа, накрита простирадлом. Під простирадлом був набір друкованих плат та інших механічних пристроїв, дві пари синіх джинсів Calvin Klein та холодильник із пінопласту, набитий стейками "портерхаус".
  
  
  "Бінго!" Сказав Робін Грін. "Тепер все, що нам потрібне, - це сам злодій".
  
  
  Але вони не виявили жодних слідів Крахсєви. Зрештою вони здалися, перетворивши внутрішні стіни п'ятого поверху на каркасні опори. Чіун запропонував знести і зовнішню стіну. Але Рімо переконав його, що ці стіни надто тонкі, щоб вмістити людину, і, крім того, готель може впасти. Чіун неохоче погодився.
  
  
  "Він знову це зробив", - сказала Робін, коли вони стояли в кімнаті, в яку вони загнали Крахсіву. "Що тепер?"
  
  
  Римо випадково помітив слухавку. Вона лежала на підлозі, там, де її впустили крахсіваха, коли застали його зненацька.
  
  
  "Він робив дзвінок", - сказав Римо. "Давайте подивимося, чи виконав він його. Може, це нас кудись приведе".
  
  
  "Що, якщо він просто посилав по китайців?" Запитала Робін.
  
  
  "Давайте не будемо впадати у повний відчай. Поки що у нас все не так вже й погано виходило".
  
  
  Робін Грін оглянув п'ятий поверх. Це був безлад, у якому ідентичні меблі оточували їх, як якийсь образ, що повторюється в стилі Далі.
  
  
  "Боже, якби я знала, як я збираюся це пояснити", - сказала вона. "Мені доведеться написати звіт завтовшки з "Жовті сторінки"".
  
  
  9
  
  
  Внизу, в iobby, Римо запитав телефоністку комутатора, чи є в неї якісь записи вихідного дзвінка з кімнати 5-C.
  
  
  Незважаючи на те, що Римо щосили намагався бути чемним, оператор сахнувся від нього, як від білого ведмедя, що ввалився в її кабінку. Її налякав пил від штукатурки на його обличчі та волоссі. Вона відповідала на шалений потік дзвінків у ранні ранкові години, коли здавалося, що готель ось-ось звалиться.
  
  
  "Один... один момент", - уривчасто сказала вона. Вона викликала файл на екрані свого терміналу.
  
  
  "Один дзвінок було зроблено о п'ятій нуль дві", - сказала вона йому. "Це тривало менше хвилини".
  
  
  "Який номер?" Запитав Римо.
  
  
  "Це ось це", - сказала вона, поклавши тремтячий ніготь, нафарбований рожевим, на ряд зелених цифр, що світяться.
  
  
  Римо запам'ятав номер.
  
  
  "Добре. Тепер з'єднай мене із зовнішньою лінією".
  
  
  Коли оператор простягла йому навушники, Римо взяв її за лікоть і допоміг підвестися зі стільця.
  
  
  "Це особисте", - сказав він м'яко, але твердо. "Зробіть перерву на каву. Я ненадовго".
  
  
  Римо набрав номер. Він дзвонив в офіс хіропрактіка в Санта-Ані, Каліфорнія, а потім був перенаправлений через комутатор радіостанції KDAD в
  
  
  93
  
  
  94
  
  
  неподалік Ріверсайда, нарешті, телефонує телефон на столі доктора Гарольда В. Сміта в санаторії Фолкрофт, обкладинка для CURE.
  
  
  “Сміт? того, що він стяг. Але він вислизнув".
  
  
  "Де?" Поцікавився лимонний голос Сміта.
  
  
  "У сутінкову зону, наскільки я знаю. Послухай, це складно. Я введу тебе в курс справи пізніше. Просто повір мені. Ось номер телефону. Ти можеш сказати мені, кому він дзвонив? Це наша єдина зачіпка".
  
  
  "Хвилинку, Римо", - сказав Сміт.
  
  
  У Фолкрофт Сміт викликав базу даних зворотного телефонного довідника. Це була електронна версія публікації телефонної компанії, про існування якої мало хто знав. У ньому були перераховані всі телефонні номери в числовому порядку по регіонах, з перехресним посиланням на кожен із них з ім'ям та адресою абонента.
  
  
  Сміт ввів код міста, де він дізнався Вашингтон, округ Колумбія, потім обмінний пункт і, нарешті, останні чотири цифри.
  
  
  "О, Боже мій", - хрипко сказав він, дивлячись на відповідь.
  
  
  "Так? Що в тебе є?" Запитав Римо.
  
  
  "Це радянське посольство у Вашингтоні".
  
  
  "Чудово! Підходить, Смітті. Злодій говорив російською".
  
  
  "Він зробив? Римо, якщо поради систематично грабували LCF-Fox, ніхто не знає, яких збитків вони могли завдати - вже завдали".
  
  
  - Можливо, нам із Чіуном настав час відвідати ввічливість до посольства, - припустив Римо.
  
  
  "Ні. Не треба. Справи і так погані. Це може перерости у великий дипломатичний інцидент. Це вимагає ретельного планування. Якщо слід простигне, ви обидва негайно повернетеся до Фолкрофту для підбиття підсумків. Я вирішу, як діяти далі, як тільки поговорю з президентом". ".
  
  
  95
  
  
  "Ти бос, Смітті. Скоро побачимося".
  
  
  На той час, як Римо відійшов від стійки комутатора, вестибюль був заповнений офіцерами місцевої поліції та контингентом високопоставлених офіцерів ВПС та спецназівців із військово-повітряної бази Гранд-Форкс.
  
  
  Робін Грін схвильовано намагався пояснити зруйнований стан п'ятого поверху.
  
  
  "Кажу вам, - кинула вона їм, - я нічого з цього не крала. Це був російський. І він, мабуть, ховається за однією з цих стін і сміється з нас. Але ви, індики, так боїтеся судових процесів, що не хочете це перевіряти”.
  
  
  Чіун відступив у бік від щільної групи уніформістів, його обличчя було безневинним, як у дитини.
  
  
  Римо бочком підійшов до нього. "Що відбувається?"
  
  
  "Вони знущаються з цієї бідної дівчини", - сказав йому Чіун.
  
  
  "Тепер вони захочуть поговорити з нами", – сказав Римо. "А Сміт відкликає нас у Фолкрофт. Давайте вислизнемо через чорний хід".
  
  
  "О, вони нас не потурбують. Я вже сказав їм, що я навіть не знаю ту бідну нещасну дівчину, чиї марення явно є продуктом ненормального розуму".
  
  
  "Ти це сказав?"
  
  
  "Звичайно. Як я міг змусити Імператора Сміта чекати?"
  
  
  "Але ти не знав, що Сміт хотів, щоб ми повернулися, поки я не сказав тобі щойно".
  
  
  "Нісенітниця", - сказав Чіун, коли вони вислизнули через пожежний вихід. "Я знав, що ти дзвониш Смітові, і я знав, що Сміт подзвонить нам додому. Бо що ще ми можемо тут зробити?"
  
  
  "Я б хотів, щоб ми могли чимось допомогти Робін", - сказав Римо, коли вони підійшли до їхнього джипа.
  
  
  "Я впевнений, що вони знайдуть для неї гарне тихе місце для відпочинку", - сказав Чіун.
  
  
  "Це те, чого я боюся", - пробурмотів Римо, коли він
  
  
  вивів джип із паркування. "Тим не менш, цей голос через деякий час починає діяти на нерви, чи не так?"
  
  
  Чіун кивнув головою. Він ліниво підняв аркуш, який забрало вітром до нього на коліна, і підставив його вітру. Вітер зірвав його. "Вона дуже багато скаржиться", - пирхнув він.
  
  
  Римо скоса скептично глянув на Чіуна і повільно похитав головою.
  
  
  10
  
  
  Капітан Раїр Брашніков знав, що він мертвий.
  
  
  Всі ознаки були в наявності. Він відчував себе легким, безтілесним, і він рухався темним тунелем з неймовірною швидкістю. Він свистів. Все було точно так, як одного разу описав йому його дідусь, Ілля Миколайович Брашніков, в Грузії, СРСР, коли він був хлопчиком.
  
  
  Дідусь Брашніков сидів за кермом свого стародавнього трактора Ford, коли у нього стався серцевий напад. Він усе ще сидів на жорсткому сидінні, його обличчя було синювато-синім, коли переднє колесо налетіло на камінь і перекинулося. Батько Раїра був першим на місці події. Він намагався привести до тями свого батька за допомогою штучного дихання, і коли це не змінило синьо-сірого кольору його обличчя, він у розпачі вдарив батька кулаком у груди.
  
  
  Це удари зробили свою справу. Дідусь Брашніков закашлявся мокротинням, і його, хрипучи і відпльовуючи, віднесли до сімейного будинку, що примикає до колективної картопляної ферми, де всі вони працювали.
  
  
  Того вечора, за вечерею, дідусь Брашніков описав свій досвід.
  
  
  "Я був у величезному тунелі", - пояснив він, і в його старих очах з'явився радісний блиск. "За тунелем були зірки, найяскравіші зірки, які колись можна було собі уявити. Я відчув, як мене жбурляє через тунель до чудового чистого світла. Це єдине слово, яке я знаю, щоб описати це світло. Він був сріблястим. Чистим. .
  
  
  97
  
  
  "Потім, - продовжував він, - я відчув, що сповільнююся. Щось потягнуло мене назад. Я не хотів покидати лайт. Я був мертвий. Я знав це у своєму серці. Я був мертвий, і все ж я не боявся смерті." Я хотів бути зі світлом. Я думаю", - він понизив голос і дивився на Райра своїми оновленими очима, - "Я думаю, що це світло було Богом".
  
  
  "Ніхто більше не вірить у Бога, дідусю", - сказав Раїр. Йому було чотирнадцять, і він думав, що знає більше, ніж його сімдесятирічний дід.
  
  
  "Тихіше, Крихітка", - сказав він, використовуючи прізвисько "Крихітка", яке використовував дідусь Брашников, коли хотів нагадати Раїру, що він колись грав на коліні свого дідуся. "Дозволь мені закінчити мою історію. Я відчув, що мене тягне назад. Світло вдалині померк. Коли я знову розплющив очі, твій батько - мій син - бив мене в груди". Він сумно засміявся. "Мої ребра все ще болять. Я щасливий бути з сім'єю, але мені теж сумно. Бо я жадаю цього світла так само, як раніше сумував за своєю померлою дружиною, Святим Василем, збережи її".
  
  
  Раїр ніколи не забував історію свого діда, який прожив ще десять років, але пішов із життя легшим кроком і з наповненим радістю серцем. Він був людиною, яка зіткнулася віч-на-віч зі смертю і знайшла цей досвід наповненим надією, а не зневірою.
  
  
  Темні стіни тунелю пролетіли повз Райра. Він озирнувся, щоб побачити своє тіло, але його не було. Він був частиною темряви. Він глянув перед собою, шукаючи чисте світло, яке колись хвилювало душу його діда. Але він не побачив нічого подібного. Тільки стіни тунелю, що звиваються, свистять, через який він пройшов, не більш матеріальні, ніж сам промінь світла.
  
  
  Тож це була смерть, подумав Раїр. Це було не так уже й погано. Звичайно, краще, ніж постати перед розстрільною командою КДБ, яка ледь не стала його долею.
  
  
  Мчачи вперед, Раїр Брашніков розмірковував про події, що призвели його до смерті.
  
  
  Чи почалося це, коли він вступив на службу в КДБ як аналітик радіотехнічної розвідки? Або до того, коли він вперше
  
  
  99
  
  
  відчув те спонукання, яке мало домінувати в його житті і майже покласти край його кар'єрі у віці тридцяти одного року? Або це справді почалося того дня, коли вони потрапили до камери номер двадцять шість у підвалі московської в'язниці "Лефортово". Його камера.
  
  
  У Лефортово було холодно. Для в'язниці, яка знала багатьох відомих мешканців, від тих, хто вижив у царські часи до підставлених американських журналістів, це було нічим не примітно. Кам'яна камера з блакитним сталевим ліжком та колючими ковдрами з верблюжої вовни.
  
  
  Раїр Брашніков провів у цій камері менше двох місяців, його уникали, якщо не брати до уваги щоденної порції рідкого супу та суміші картопляного та рибного пюре у тріснутій мисці, яку просовували через вікно подачі у двері кольору іржі.
  
  
  І ось одного разу вони прийшли по нього.
  
  
  Це були два капрали та комендант тюрми. Один з капралів відкрив камеру мідним ключем, що скреготів.
  
  
  Раїр Брашніков зіщулився на своєму ліжку. Це було зарано. Вони прийшли за ним зарано.
  
  
  "Ні. Не сьогодні. Я не хочу вмирати сьогодні", - захникав він, натягуючи грубу ковдру на голову.
  
  
  "Підемо з нами, злодій", - сказав комендант. "Не будь жінкою".
  
  
  Капрали витягли його з камери, поставили на ноги і вручили м'які сірі капці. Чоловіки височіли над Брашниковим, який ледве відповідав вимогам КДБ до мінімального зростання. Він мав гнучке тіло балетного танцюриста.
  
  
  Була середина ночі, що спантеличило Брашнікова. Зазвичай полонених розстрілювали на світанку. Звичайно, розстрільні команди КДБ зазвичай призначалися для захоплених шпигунів, а не для звільнених капітанів розвідки КДБ на кшталт нього.
  
  
  Натомість, клацнувши пальцями як попередження охоронцям про те, що в'язня переводять, вони супроводили його в гараж і з зав'язаними очима посадили в машину. Через кілька хвилин він опинився в сильно
  
  
  офіс, що охороняється. То був офіс генерала, який керував КДБ. Симоян. Він перебував у штаб-квартирі КДБ.
  
  
  "Залишіть його", - сказав генерал Серноян. Його обличчя було суворою маскою. "Сядьте".
  
  
  Раїр Брашніков сів на жорсткий дерев'яний стілець, на який генерал вказав недбалим помахом руки.
  
  
  "Ти злодій, Раїр Брашніков", - сказав генерал Семоян. Його голос був діловим, а не звинувачуючим.
  
  
  "Так", - зізнався Раїр. Його погляд метнувся до Т-подібного столу генерала. Там була золота ручка у тримачі. Раїр замислився, чи була вона із чистого золота чи просто позолочена.
  
  
  "Ви були засуджені за крадіжку канцелярського приладдя КДБ та продаж їх на чорному ринку".
  
  
  "Я нічого не можу з собою вдіяти", - випалив Райр. "У мене було це бажання з того часу, як я був хлопчиком".
  
  
  "Не виправдовуйтесь, товаришу Брашніков. Мені сказали, що ви дуже спритний злодій, якщо таке можна сказати про людину, яка краде у своєї батьківщини та своїх товаришів у формі".
  
  
  "Я більше ніколи цього не зроблю", - пообіцяв Раїр, схоплюючись на ноги. Він сперся на стіл генерала. Його очі сповнилися сльозами.
  
  
  "Я вам вірю", - сказав генерал Семоян. "А тепер сядьте. Будь ласка".
  
  
  "Дякую", - сказав Раїр Брашніков, беручи ручку генерала з оніксового власника. Ручка виявилася тяжкою. Так, справжнє золото. Райр засунув ручку в потертий бавовняний рукав.
  
  
  "Ми готові відновити вас, товаришу, - продовжив генерал, - у вашому колишньому званні капітана, з усім збереженням платні та пільг. Ваші минулі злочини будуть викреслені з вашого досьє".
  
  
  "Заради цього я зроблю все", - пообіцяв Райр. Він заламав руки, щоб ручка не випала. "Просто назви річ".
  
  
  "Ти вирушиш до США".
  
  
  "Америка?" Голос Раїра Брашнікова був сповнений недовіри. Генерал неправильно витлумачив це як переляк.
  
  
  101
  
  
  "Ви будете захищені у перервах між місіями", - запевнив його генерал Семоян.
  
  
  "Америка", - повторив Рейр. Його думки гарячково розуміли. Найкраще електронне обладнання було привезене з Америки. Найкращі сині джинси. Їжа була неймовірною за своєю різноманітністю. Говорили, що червоне м'ясо в Америці насправді червоне. Чи не сіре, як радянські стейки з хрящами.
  
  
  Голос генерала увірвався в його задумливість. "Якщо ви так боїтеся, ми можемо знайти іншого агента".
  
  
  "Ні!" - сказав Раїр Брашніков. "Я візьму на себе цю місію. Просто скажи мені, що робити".
  
  
  Генерал Семоян підвівся. "Тоді ходімо зі мною, капітане Брашніков".
  
  
  Вони супроводили його в кімнату, де на нього чекала форма з капітанськими нашивками. Йому дозволили ще раз переодягнутися в цивільний одяг з теплими шкіряними черевиками на ногах, і, змочивши чорне волосся ароматним маслом для волосся, Раїр вийшов з роздягальні, його чорні очі сяяли, як чотки. Золота ручка генерала була засунута в стандартну шкарпетку.
  
  
  Під охороною генерала Семояна на чолі відновленого капітана Раїра Миколайовича Брашникова було доставлено глибоко в підземні надра штаб-квартири КДБ на площі Дзершинського.
  
  
  Вони зупинилися перед товстими сталевими дверима, поки охоронці справлялися зі складним електронним замком. Над дверима кирилицею була велика вивіска:
  
  
  ДИРЕКЦІЯ ЗВОРОТНОГО ІНЖИНІРИНГУ
  
  
  Раїр Брашніков ставив питання, що таке зворотний інжиніринг, коли його привели в білу кімнату з антисептиком. Чоловіки в білих халатах стояли, як студенти, довкола верстата. Повітря було просякнуте озоном.
  
  
  "Підійдіть до лави запасних, будь ласка", - сказав генерал Семоян. Інші стовпилися навколо під нестійким флуоресцентним освітленням.
  
  
  На лаві лежали два предмети. Вони здавалися ідентичними.
  
  
  "Це компонент ракетного двигуна нашого нового
  
  
  шатл-космоплан, - сказав генерал Семоян Брашникову, постукуючи по одному з них.
  
  
  "Він досить... блискучий", - ризикнув припустити Райр. Насправді він був дуже блискучим. Райру стало цікаво, скільки за нього можна було б отримати на чорному ринку. Він засунув руки в кишені штанів. У цій кімнаті було дуже багато свідків". Він не міг показати це на увазі у всіх цих людей.
  
  
  Генерал підняв інший предмет.
  
  
  "А це компонент від American shuttle", - сказав він. "Вони схожі на вас?"
  
  
  Райр взяв у руки другий компонент і крутив його знову і знову. Давнє бажання стисло його серце. Він неохоче поклав його на зернисту поверхню верстата.
  
  
  "Так", - твердо сказав він. "Вони ідентичні. Свідчення можливості радянських техніків не поступатися хваленим американцям".
  
  
  "Ні", - сказав генерал. "Даня успіху і тому, що ми називаємо зворотним проектуванням".
  
  
  "Я не знаю такого терміну, "зворотна інженерія", - зізнався Раїр. Він ставив питання, яке це стосується Америки.
  
  
  "Ви розумієте принцип конструювання інструменту або деталі машини, проте все починається з прототипу. На основі цього створюється креслення. А на основі креслення створюється безліч копій. Ось креслення деталі ракетного двигуна. Бачиш? У ньому до дрібних деталей показано, як повинні виготовлятися компоненти, як обробляти деталі високої товщини та як з'єднувати деталі разом, щоб у результаті вийшов працюючий механізм”.
  
  
  "Так, я розумію", - сказав Брашніков.
  
  
  Ні, ви не розумієте. Хоча цей радянський компонент був побудований за радянським кресленням, це не повна історія. Оскільки ці креслення не взяті з радянського прототипу. Вони були створені на основі цього американського компонента. Один з наших агентів отримав це на місці виробництва. Ми розібрали його, відкалібрували розміри та визначили матеріали та розробили blue-
  
  
  103
  
  
  Із принтами. Таким чином, без витрат часу, необхідних розробки компонента, який може спрацювати належним чином з першого разу, а може й ні, ми отримали можливість масового виробництва цієї деталі. Таким чином, наш шатл злетів не гірше свого американського аналога”.
  
  
  "Зворотна інженерія", - байдуже сказав Райр.
  
  
  "Зворотна інженерія, д.А. Бо, незважаючи на те, що ви, можливо, читали в "Правді" чи "Известиях", або що там ще читають злодії, радянські технології все ще сильно відстають від Західних. Навіть зараз у нас у США сотні агентів, які намагаються придбати робочі частини до всього, від мікрохвильових печей до нейтронних бомб.
  
  
  "Хоч би що спрацювало", - сказав Рейр, мимоволі згадавши американську крилату фразу. Він намагався бути дипломатичним.
  
  
  "Але, - продовжував генерал Семоян, - навіть з усіма нашими агентами Америка надто продуктивна. Занадто винахідлива. Часто на той час, коли знахідка потрапляє в наші руки і може бути відтворена, вона вже застаріла за західними стандартами. Коротше кажучи, ми не можемо. вкрасти американську технологію так швидко, як американці можуть її створювати та вдосконалювати”.
  
  
  "Це іронічно", - сказав Раїр.
  
  
  "Це трагічно", - заперечив генерал. "Бо, якщо ця тенденція збережеться, ми залишимося далеко позаду. Навіть зараз, майже через сімдесят років після того, як американське суспільство вперше було перетворено за допомогою автомобілів масового виробництва, Росія-матінка все ще не може створити гідний доступний автомобіль".
  
  
  Раїр машинально кивнув головою. Він був за кермом "Лади".
  
  
  Генерал Семоян похмуро засміявся. “Замість того, щоб здійснювати славну революцію, нам слід було б створювати Model T. І сьогодні американські комп'ютерні технології настільки випереджають нас, що вони поховають нас у мікрочіпах. Хрущов, безперечно, перевертається у могилі”.
  
  
  "Я був би щасливий вкрасти стільки американських технологій, скільки вам хотілося б, - хоробро сказав Раїр Брашников, - але, боюся, я не впораюся з цим грандіозним завданням".
  
  
  "Ні, ти не такий. Жодна звичайна людина не така. Але ми можемо зробити тебе такою. Принеси це", - сказав генерал парячому техніку.
  
  
  104
  
  
  Технік повернувся з чорною коробкою розміром з легку дорожню валізу. У ній був кодовий замок і дві замкові свердловини. Технік зняв маленький ключ із ланцюжка, що висів у нього на шиї, і відчинив замки. Потім він перевірив комбінацію.
  
  
  "Те, що зробив цей чоловік, розблокування, перемогло б будь-якого злодія", - холодно сказав генерал Семоян. "Навіть тебе, Брашніков".
  
  
  "Так", - сказав Бращиков, але насправді він мав на увазі "ні". Він був упевнений, що зможе зламати будь-який замок. Але він боявся здатися надто великим злодієм. Він все ще не міг відірвати очей від блискучих деталей шатла.
  
  
  Але коли технік відкрив корпус і виявив купу білого пластику, Брашников геть-чисто забув про компоненти.
  
  
  "Це, - гордо сказав генерал, - дозволить вам зруйнувати замки, двері, сховища, стіни - навіть неприступні укріплені військові об'єкти в США".
  
  
  Технік вийняв предмет із футляра. Він звисав із його рук, як костюм космонавта. У футлярі лежали рукавички та черевики на товстій підошві, а також те, що, мабуть, було згорнутим шоломом. Вони були гладкі, як пластик, але шкіра була вкрита сіткою блідих пластикових ниток.
  
  
  "Будь ласка, продемонструйте нашу нагороду капітану Брашникову", - наказав генерал Семоян.
  
  
  Один з техніків - найнижчий з них - насилу вліз у скафандр. Потрібна була допомога двох інших, щоб натягнути облягаючий матеріал. Це було байдуже, що влізти в костюм для підводного плавання, який був на розмір менший. Вони закрили його за клапанами на липучках. Шолом залишився таким самим.
  
  
  Райр з цікавістю зауважив, що лицьову панель було зроблено не з прозорого скла чи пластику, а з якогось непрозорого білого целофану. Після того, як шолом був на місці, целофан розширився. Потім він стиснувся. Його ритмічні розширення, очевидно, були результатом дихання техніки.
  
  
  105
  
  
  "Особова мембрана подібна до двостороннього дзеркала", - пояснив генерал Семоян, помітивши спантеличений вираз обличчя Брашнікова. "Він може бачити зовні, але ніхто не може бачити його обличчя. Додатковою перевагою є те, що він проникає для кисню, але стійкий до всіх відомих форм хімічних агентів. Однак його головна мета полягає в тому, що незалежно від того, наскільки добре ми Навчаємо людину готуватися до суворих умов носіння пристрою, людське око влаштоване так, щоб ухилятися від перешкод, що сприймаються, навіть коли мозок знає, що ці перешкоди не можуть завдати йому шкоди».
  
  
  "Я не розумію", - сказав Райр, коли техніки розгорнули чоловіка. Вони приєднали два білі кабелі до портів на плечах костюма. Інші кінці були приєднані до звичайного автомобільного акумулятора. Потім вони помістили батарею в перетинчасту перев'язок, яка кріпилася до спини чоловіка на зразок рюкзака.
  
  
  Чоловік у костюмі обернувся і чекав, його порожнє, схоже на пухир обличчя зморщувалося при диханні.
  
  
  Генерал Семоян широко посміхнувся.
  
  
  "Якщо вам цікавий матеріал, капітан Брашніков, продовжуйте, доторкніться до нього. Помацайте, якщо хочете".
  
  
  Брашников доторкнувся до грудей чоловіка. На дотик вона була слизькою, як пластик. Це була пластмаса, вирішив Райр, можливо, якийсь прогумований пластик. Вшиті трубки теж були на дотик пластиковими. Волоконно оптичні кабелі, вирішив він.
  
  
  "Вам здається, що він твердий?" - чемно запитав генерал.
  
  
  "Так, звичайно. Він дуже міцний. Він куленепробивний?"
  
  
  Генерал голосно засміявся. "Так", - сказав він. "Але не так, як ви думаєте. Я маю на увазі, чи це було твердим на дотик?"
  
  
  "Так", - сказав Раїр. Що мав на увазі генерал? Звісно, він був твердим. Чим це ще могло бути?
  
  
  "А це", - спитав генерал Семоян, постукаючи по лавці. "Воно міцне?"
  
  
  Раїр Брашніков провів пальцями по краях лави. Він був обережний, тримаючи пальці подалі від деталей шатла, які так недбало, так спокусливо розташовувалися в межах досяжності.
  
  
  106
  
  
  "Так. Це дуб".
  
  
  "Якби ви досліджували цей стіл чи той костюм під електронним мікроскопом, ви б побачили, що вони не такі тверді, як здаються. Бо вся матерія у Всесвіті складається з атомів, згрупованих разом, як зірки на нічному небі".
  
  
  "Я знаю свою науку", - сказав Раїр, захищаючись. "Я читав про це".
  
  
  "Тоді ви, безсумнівно, розумієте, що атоми дуже, дуже малі. І що вони захищені електронами, що обертаються з такою високою швидкістю, що утворюють захисну оболонку, подібну до лопатей високошвидкісного вентилятора, що обертаються. І між атомами є проміжки, такі ж величезні, як порожнеча між зірками”.
  
  
  "Так".
  
  
  "Цей стіл, ця людина, навіть ви і я, складаються з величезних порожніх просторів, у яких групуються ці крихітні сфери. Ви, коли вас б'ють, ви відчуваєте удар. Ви відчуваєте біль. Тому що ці електрони захищають порожній простір. З землі зірки в космосі здаються такими, що знаходяться всього в декількох дюймах один від одного, але ми знаємо, що це не так. З атомами все зовсім навпаки. Ми можемо бачити щільність, яка робить їх твердими на дотик, але не проміжки між ними».
  
  
  "Я не розумію", - зізнався Раїр.
  
  
  "Тоді слідуйте за цим". Генерал зробив знак техніки в білому пластиковому костюмі.
  
  
  Технік потягнувся до пряжки свого ременя. Вперше Райр помітив білий реостат на пряжці. Чоловік повернув його. Потім костюм м'яко засвітився.
  
  
  Раїр спостерігав. У нього раптом захворіли очі. Він спробував сфокусувати їх. Але вони не сфокусувалися. Людина, здавалося, розпливалася по краях. Схожа на прожилки мережа ниток пульсувала і переливалася крихітними золотистими вогниками. Навіть лямки, що утримують батарейний блок на місці, стали нечіткими.
  
  
  Райр відвів погляд. Креслення на стіні було кришталево чітким. Але коли його погляд повернувся до чоловіка у костюмі, він не зміг повністю сфокусуватися на ньому.
  
  
  107
  
  
  "Ефект, який ви намагаєтеся зрозуміти, є наслідком гіпервібрації", - оголосив генерал Семоян. "Скафандр вібрує із частотою трильйонів імпульсів у мілісекунду. Ось чому ми назвали його нашим вібруючим костюмом, або віброкостюмом".
  
  
  Райр обійшов чоловіка у костюмі. Тепер у ньому було щось дуже дивне. Щось, чого він не міг зрозуміти.
  
  
  Коли він придивився ближче до прихованого обличчя чоловіка, він упізнав його. Безлика мембрана розширилася, як міхур з жувальної гумки, але більше не було звуку, що шарудить.
  
  
  "Якби він заговорив, ми не змогли б почути його голос, хоча він може зрозуміти нас", - пояснив генерал.
  
  
  "Він стане невидимим?" Запитав Раїр. Розумно, подумав він.
  
  
  "Це було б ідеально, але ні. Ти можеш торкнутися нього, якщо хочеш".
  
  
  Раїр вагається. "Чи буде боляче?"
  
  
  "Ні, ти не відчуєш болю. І він теж".
  
  
  Раїр Брашніков все ще стримався. Чому вони хотіли, щоб він знову торкнувся костюма? Він обережно простяг пальці. Кінчики його пальців зникли в ньому.
  
  
  "А-а-а!" - вигукнув він, хитаючись, як ужалений. "Моя рука!"
  
  
  "Ваша рука гаразд", - запевнив його генерал Семоян.
  
  
  "Я не відчув ... нічого", - сказав Раїр нудним тоном, що не розуміє. Він був радий бачити, що він все ще має кінчики пальців.
  
  
  "Цілком вірно", - сказав генерал Семоян. "Це дуже схоже на відоме явище галактик, що стикаються. Астрономам відомо, що в космосі галактики іноді стикаються. Але в результаті катастрофи не відбувається, оскільки сонця просто проходять один мимо одного, настільки великі відстані між ними. Віброкостюм вібрує так, що його атомна структура текуча , як вода Коли ви поміщаєте руку в полі, костюм компенсує вашу атомну структуру, його електрони відштовхуються вашими електронами.
  
  
  зливаються, але атоми залишаються нарізно. Таким чином ваша рука співіснувала в тому ж фізичному просторі, що і його груди. Принаймні такою є наша теорія”.
  
  
  "Ні куля, ні рука не могли завдати йому шкоди", - видихнув Райр, повільно наближаючись.
  
  
  "Жодна стіна його теж не зупинить". Генерал Семоян усміхнувся. "Товаришу, будь ласка, продемонструйте".
  
  
  Поки Раїр Брашніков спостерігав широко розплющеними чорними очима, чоловік у костюмі пройшов через масивну дубову лаву. Він пройшов від неї до однієї стіни, ступаючи беззвучно, як привид. Він пройшов крізь стіну. Потім він зник. Повна тиша наповнила кімнату, поки вони дивилися на порожню білу стіну.
  
  
  Незабаром технік вийшов із іншої стіни. Він вийшов з неї, наче проходив крізь густий туман. Крім того, що він був туманом, а стіна була суцільною.
  
  
  "Це вражаюче! Це неймовірно!" Раїр Брашніков нетерпляче кричав. Хто сказав, що російські технології відсталі? Хто сказав, що ми не можемо конкурувати із Заходом? Якщо радянська наука може створити таке диво, то немає нічого, чого б ми не могли зробити!
  
  
  "Ми вкрали костюм у японців", - сухо сказав генерал Семоян.
  
  
  Раїр заспокоївся. "Це японське?"
  
  
  "Ще одна причина, через яку вас вибрали, капітан. Крім вашого кримінального минулого, ви невисокий і досить стрункий, щоб влізти в костюм. Він був створений корпорацією "Нишицю" і розрахований на середньостатистичну японську чоловічу статуру. Ми вважаємо, що це побічний продукт їх недавніх відкриттів у галузі надпровідності”.
  
  
  "Ти не знаеш?" Здивовано спитав Рейд. "Чому б не розібрати його на частини і не зробити креслення, а потім спорудити костюм, який підійде міцній російській?"
  
  
  Генерал Семоян похитав своєю лев'ячою головою.
  
  
  "Це надто складно. Ми не наважуємося демонтувати його, побоюючись, що не зможемо привести скафандр у належний робочий стан. Краще ризикнути скафандром у польових умовах, ніж віддати його нашим некомпетентним технікам".
  
  
  109
  
  
  Техніки в кімнаті переступали з ноги на ногу і зніяковіло опускали очі.
  
  
  Генерал Семоян прочистив горло. Технік у скафандрі вимкнув його. Розмита нечіткість його обрисів зникла разом із яскравим свіченням самого скафандра.
  
  
  "Ми навчимо вас ходити в скафандрі, - сказав йому генерал Семоян, коли чоловікові допомогли вибратися зі скафандра, - проходити крізь тверді предмети без вагань чи страху. Потім ми відпустимо вас до Америки зі списком покупок того, що нам найбільше потрібно. Ви готові. до цього, капітане Брашніков?
  
  
  "Як завжди, я хоробрий на службі своїй батьківщині", - сказав Раїр Брашніков, і в його голові затанцювали образи американських синіх джинсів та відеомагнітофонів. Він був у такому піднесеному настрої, що зробив те, чого ніколи не робив з того часу, як заліз у свою першу кишеню. Він засунув золоту ручку до кишені пальта генерала.
  
  
  Таким чином, коли Семоян помітить пропажу, навіть якщо він запідозрить Брашнікова, докази його невинності зрештою будуть знайдені.
  
  
  Бо Раїр Брашніков не збирався ризикувати втратою можливості опинитися на волі у світовому споживчому раю через просту золоту ручку.
  
  
  Вони місяцями навчали його. Він дізнався, що, незважаючи на всі свої чудеса, віброкостюм таїть у собі приховані небезпеки. Під час ходьби потрібно бути обережним. Бо вібрації, які дозволили людині пройти через шість футів бетону, також змусили б його поринути у підлогу.
  
  
  Техніки, які обслуговували його, очевидно, лише невиразно розбиралися в скафандрі. Вони пояснили йому, що товсті підошви черевиків містять крихітні елементи, що вібрують, які змушують низи вібрувати на противагу вібрації скафандра. Вони припустили, що тільки мікронна товщина дна вібрувала не синхронно. Але цього було достатньо, щоб забезпечити опору та зчеплення. Тим не менш, власник костюма повинен був бути обережним, коли він проходив через перешкоду, щоб він робив це так, щоб пальці ніг та підошви залишалися на одному рівні.
  
  
  110
  
  
  Райр пробував це кілька разів. Цьому навику було важко навчитися. Якщо він робив неправильний крок, то його верхня частина тіла проходила крізь тестові стінки, але ноги зависали.
  
  
  Потрібно було тридцять днів, поки він опанував мистецтво проходити крізь стіну. У той же час йому довелося мати справу з рефлексом моргання очей. Лицьова мембрана допомогла, але коли бетонна стіна наблизилася до ока, око, природно, здригнулося, і тіло теж здригнулося. Простого закриття очей було замало. Бо Райра вчили, що, хоч він міг проходити крізь стіни, він не міг бачити крізь них. Він ніколи не міг бути впевнений, що перебуває по той бік. Було необхідно, щоб, перш ніж він наважився увійти в такі стіни, він уткнувся в них обличчям, як плавець, що висовує обличчя з води, щоб побачити, що лежить на поверхні.
  
  
  Це вимагало часу та майстерності, і це було важко.
  
  
  Вони навчили його, що він може бігати риссю, поки перебуває у скафандрі, але він не міг бігати. Навіть із таким нематеріальним тілом, як дим, його підошви товщиною в мікрон могли спотикатися об каміння. Йому сказали, що якщо він спіткнеться, то впаде. І якщо він упаде...
  
  
  "Що?" З тривогою спитав Раїр.
  
  
  Технік знизав плечима. Насправді вони не знали, але теоретично припустили, що при падінні скафандр проб'є земну кору, де людина теоретично може тонути, доки не вирине на протилежному боці земної кулі.
  
  
  "Це було б не так жахливо", - сказав Раїр з полегшенням.
  
  
  Справді, сказали вони йому. Але ніхто не міг сказати, чи не зможе людина, пройшовши крізь землю, продовжувати свій шлях, на віки віків, у глибокий космос.
  
  
  "О", - сказав Раїр тверезим голосом.
  
  
  Із костюмом були й інші проблеми. Що більше він дізнавався, то менше йому подобалося завдання, але оскільки здатися означало зіткнутися з розстрільною командою, Раїр Брашніков продовжив тренування.
  
  
  Навіть після того, як вони попередили його, що він ніколи не повинен знімати костюм, перебуваючи всередині чогось твердого.
  
  
  111
  
  
  "Що було б тоді?" зі страхом спитав він.
  
  
  З цим технічні фахівці були повністю згодні.
  
  
  Хтось думав, що Раїр опиниться в пастці, як муха в бурштині.
  
  
  Інший вважав, що атомна структура обох речовин стане нерозривною, тож у свої останні миті Раїр відчує у роті присмак дерева чи бетону, яке шлунок буде повний матерії. Його мозок був би просочений чужорідними неорганічними речовинами. Рідини його організму змішалися б із матеріалом. Це була б дивна, жахлива смерть від ядухи.
  
  
  Ще одна теорія передбачала, що з відключенням віброкостюму сили відштовхування, які розділяли атоми, припиняться, що, можливо, призведе до вибуху.
  
  
  Раїр Брашніков думав про те, щоб стати ходячим Чорнобилем, протягом усього польоту Аерофлоту з Москви до Вашингтона, округ Колумбія, де він зустрівся зі своїм куратором, тимчасовим повіреним у справах радянського посольства, насправді майором КДБ. Тимчасовий повірений у справах надав Раїру безпечне місце для проживання в проміжках між пентагонами, які варіювалися від вилучення ключових деталей з американських ракет, щоб коли вони виходили з ладу і їх доводилося знищувати, нікому й на думку не спадало, що вони вийшли з ладу. через те, що їх вкрали, до отримання критично важливих комп'ютерних чіпів із суперкомп'ютерів Пентагону.
  
  
  Протягом усього цього Раїр Брашніков був дуже, дуже обережним, щоб його не побачили, не почули, не викликали підозри. Американська безпека була така слабка, що це було відносно легко. І Раїр Брашніков був дуже, дуже добре навчений. Навіть в Америці навчання тривало. Він був змушений входити в макети тісних приміщень ракети, розташовуючись так, щоб коли він деактивував скафандр, жоден палець ноги чи мізинця не залишався всередині чогось твердого. Тоді було простіше просто зняти все, що він забажає, повторно активувати костюм і вислизнути.
  
  
  112
  
  
  Щасливою властивістю скафандра було те, що все, що Брашников тримав у руках, коли скафандр активувався, вібрувало відповідно до нього, тож його можна було переносити через тверді тіла.
  
  
  Раїр Брашніков тренувався дуже старанно. Він не хотів підніматися в маленькій грибоподібній хмарі. Він також не хотів бути схопленим, коли сяде акумулятор, як це трапилося, коли його переслідував від LCF-Fox американець із надзвичайно товстими зап'ястями та безглуздо одягнений азіат.
  
  
  Пара була неймовірно швидконогою. І сильним. Вони зрубали товсте дерево, доки він ховався всередині. Райр гадки не мав, хто вони такі. Він був зачарований ними - доти, доки не спалахнула контрольна лампочка реостату, яка вказує, що в нього залишився лише шістдесятихвилинний запас енергії.
  
  
  Райр вважав, що йому пощастило, що він мав так багато дерев, за якими він міг сховатися. Зрештою він вислизнув від них і повернувся до свого готелю, де негайно повідомив тимчасового повіреного у справах про зустріч з американським військовим персоналом.
  
  
  Райр був упевнений, що трійця залишилася далеко позаду. Тепер він зрозумів, що це була фатальна помилка.
  
  
  Коли темні стіни тунелю проносилися повз нього, Брашніков спробував згадати свій останній момент життя. Він набрав номер радянського посольства. Комутатор відповів, і Раїр попросив поєднати з тимчасовим повіреним у справах, назвавши своє кодове ім'я Левкий Дух - Спритний Привид.
  
  
  Поки він чекав на з'єднання, двері готельного номера з гуркотом відчинилися. Раїр не обернувся, щоб подивитись, що сталося. Це було неважливо. Включення костюма на той час стало рефлексом у будь-якій небезпечній ситуації.
  
  
  Він згадав, як потягнувся до реостата на поясі. У той же час на лінії пролунав голос повіреного у справах: "Алло?" Це було останнє, що почув Райр. Кімната стала білою, як зірка, що перетворюється на наднову, і тепер він мчав цим нескінченним тунелем зі швидкістю світла.
  
  
  113
  
  
  Пояснення було очевидним. Мабуть, у скафандрі спрацював ядерний заряд. Іншої можливої відповіді не було.
  
  
  Це було те, чого Раїр Брашніков найбільше боявся. Але тепер, коли це сталося, він відчув дивну відсутність занепокоєння. Все сталося швидко та безболісно. Чого ще можна очікувати від смерті?
  
  
  І ось Раїр Брашніков, лише трохи засмучений, рушив по трубі, що звивається, у пошуках світла, про яке так давно говорив його дід, в інший час і в іншому місці.
  
  
  То була дивна річ. У його вухах все ще лунав сердитий голос тимчасового повіреного. Він продовжував повторювати: "Алло? Алло? Ти тут, Брашников? Відповідай мені!"
  
  
  І за цим були інші голоси. Їх було багато. Сміх та шепіт. Крики та ридання. Раїр подумав, що то голоси мертвих. Якби він прислухався досить уважно, чи зміг би він розрізнити і голос свого дідуся? він ставив питання.
  
  
  Але коли він скуштував, він виявив дивну річ.
  
  
  Усі голоси говорили англійською. Американська англійська.
  
  
  Як цікаво, подумав Брашніков. Невже в потойбіччя не було Рад?
  
  
  Потім він знову почув голос повіреного у справах, сердитий і стривожений, який знову й знову вигукує його ім'я. Це було надзвичайно дивно.
  
  
  11
  
  
  "Все гаразд, я відкрию", - крикнув Рімо Вільямс у відповідь на знайомий стукіт. Він підскочив до задніх дверей, відмахуючись від диму, що просочувався на кухню, незважаючи на ізоляцію двох зачинених дверей.
  
  
  "Привіт, Смітті", - сказав Римо. "Повернувся за добавкою рису?" Потім він зупинився. Ти виглядаєш по-іншому. Ти не витримав і зробив підтяжку обличчя?
  
  
  "Безглуздя", - відрізав Сміт, зачиняючи за собою двері, як нервовий молочник на ранковому побаченні.
  
  
  "Ні, правда", - відповів Римо, йдучи за ним до кухонного столу. "В тобі є щось незвичайне. Нова стрижка?"
  
  
  "Я користуюсь послугами одного й того ж перукаря майже тридцять років".
  
  
  "І ти, мабуть, даєш йому чайові так само, як у 1962 році".
  
  
  "Я вважаю, що мого вірного заступництва достатньо для чайових". Сміт озирнувся, помітивши серпанок.
  
  
  "Хтось курив?" спитав він.
  
  
  "Начебто. Це останній удар Чіуна".
  
  
  Сміт недовірливо глянув на Римо. "Я не можу уявити Чіуна курцям".
  
  
  "Я поясню пізніше. Я все ще намагаюся зрозуміти, що в тобі змінилося сьогодні. Нова краватка?" Запитав Римо. "Ні, це дартмутська краватка. І твій костюм такий самий. Сірий, як миша."
  
  
  114
  
  
  115
  
  
  Сміт сів за стіл і поклав на нього маленький коричневий кейс для перенесення.
  
  
  Помітивши це, Римо клацнув пальцями.
  
  
  "Ось воно!" - сказав він. "Це не твій звичайний портфель. Я знав, що ти виглядаєш інакше".
  
  
  Сміт подивився на Римо так, ніби сумнівався, чи не розігрують його.
  
  
  "Будь ласка, сядь, Римо", - тихо сказав він. Рімо сів. Він глянув на валізу. Він був менший ніж чемодан, але більше саквояжу. Це була майже коробка. Римо задумався, що ж такого.
  
  
  - Є якісь зачіпки за нашим зниклим відьмаком? - Запитав Римо.
  
  
  "Ніяких. Я провів комп'ютерну перевірку всіх комерційних та чартерних рейсів з Північної Дакоти. Я не вірю, що наша людина була на жодному з них. І ім'я, під яким вона була зареєстрована - Іван Грозний - вигадана. Це означає "Іван Грозний" Нам доведеться напасти на його слід, коли ми зможемо. Прямо зараз у мене є більш невідкладне завдання для тебе і Чіуна."
  
  
  "Я чув, як вимовляли моє ім'я?" - раптом промовив писклявий голос.
  
  
  Майстер Сінанджу раптово з'явився у дверях, що відчинилися. На ньому було просте кімоно. Він був білим, як снігова кучугура, і через це текстура кольору слонової кістки на його зморшкуватій шкірі здавалася фактично коричневою.
  
  
  Блакитний дим клубився навколо нього, мов туман.
  
  
  "Я якраз почав пояснювати вам ваші наступні завдання", - сказав Сміт, його сірі очі насторожилися через надмірну кількість диму. Він відчув, як у нього залоскотало в горлі, і ніяково кашлянув у кулак.
  
  
  "Тоді я маю бути присутнім і стежити за тим, щоб Римо не хибно витлумачив ваші точні інструкції", - зауважив Чіун.
  
  
  "Я якраз збирався сказати Римо, що моїм комп'ютерам поки не вдалося відстежити істоту, з якою ви обидва зіткнулися".
  
  
  "А як же його секрет?" Нетерпляче запитав Чіун.
  
  
  "Це є технологією, що виходить за рамки сучасних знань-
  
  
  116
  
  
  край", - визнав Сміт. "Хоча припустити, що російська - оскільки докази напевно вказують на радянського агента - носив електронний костюм, який якимось чином дозволяє йому проходити крізь тверді тіла".
  
  
  З обличчя Чіуна зник вираз надії. "О", - сказав він. "Я сподівався, що ви, як білий, знайомий із машинною технікою, могли б допомогти мені в моєму експерименті".
  
  
  "Що це за експеримент?" - спитав Сміт.
  
  
  "Ти пошкодуєш, що спитав", - попередив Римо.
  
  
  Чіун тихо, крадькома проганяв Римо.
  
  
  "Я намагався відтворити цю силу, яку ніколи не володів жоден майстер синанджу", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Щоправда? Я хотів би це побачити".
  
  
  Чіун відступив убік і вклонився. "Увійдіть".
  
  
  Римо пішов за Смітом у особисту кімнату Чіуна. Стіни були обвішані дзеркалами. Вони висіли на стінах і ненадійно притулялися до дверей шафи. Дзеркальні плитки були акуратно розкладені на підлозі, інші були прикріплені до стелі. У центрі кімнати стояла висока мідна курильниця. У центрі щось тліло, випускаючи клуби блакитнуватого диму.
  
  
  Коли Сміт потягнувся за носовою хусткою, щоб прикрити ніздрі, Чіун витяг з рукава червоний шовковий мішечок і насипав порошок у курильницю. Спалахнуло коротке полум'я, і дим посилився.
  
  
  "Спостерігай", - сказав Чіун.
  
  
  Потім він підійшов до стіни і, простягши руки, спробував пройти крізь нахилене дзеркало. Його довгі нігті постукали по поверхні, що відбиває. Він штовхнув. Скло розлетілося вщент, уламки впали до взутих у сандалії ног Чіуна.
  
  
  "Ти бачиш?" Сказав Чіун роздратованим голосом. "Це не працює. Не могли б ви сказати мені, що не так, дзеркало чи дим?"
  
  
  "Що перепрошую?" Сказав Сміт, коли Римо прикрив рукою усмішку, що розширюється.
  
  
  "Це правильний тип дзеркал?" Чіун продовжував:
  
  
  117
  
  
  "Чи справа в тому, що дим неправильно забарвлений? Я схильний думати, що дим недостатньо синій, але Римо відмовляється давати мені поради".
  
  
  Римо спіймав безпорадний косий погляд Сміта.
  
  
  "Синій дим та дзеркала", - прошепотів Римо. "Чіун підслухав, як Робін запропонувала це як можливе пояснення. Він намагається розгадати метод".
  
  
  "Е-е, вибачте мені, майстер синанджу", - ризикнув втрутитися Сміт. "Але фраза "синій дим та дзеркала" - це просто вираз. Воно безглуздо".
  
  
  "Це те, що сказав мені Римо, але я чув, як дві різні людини стверджували, що злодій використовував синій дим і дзеркала для здійснення своїх мерзенних діянь. Я сам не бачив жодних доказів цього, але білі настільки підступні, - Чіун уважно подивився на Римо, - що я не можу бути певним.
  
  
  "Запевняю вас, майстер синанджу, - сказав Сміт, відступаючи від диму з очима, що сльозяться, - що використаний пристрій був електронним".
  
  
  "Ах, електронні", - промимрив Чіун. "Тепер я розумію. Але скажи мені, що було електронним - дим чи дзеркала?"
  
  
  І Римо вибухнув таким реготом, що Сміт не мав можливості відповісти. Чіун вилетів з кімнати, грюкнувши за собою дверима з такою силою, що звук скла, що б'ється, став крещендо, коли він вибухнув потоком лайок як корейською, так і англійською мовами. Сміт не міг розібрати корейську частину - а англійська була передана з такою швидкістю, що він і це важко вловив, - але він був упевнений, що Чіун назвав Римо "блідим шматком свинячого вуха" щонайменше шість разів.
  
  
  Коли Чіун нарешті заспокоївся, він приєднався до Римо та Сміта за кухонним столом. Обличчя в нього було гнівне, і Римо довелося підтримувати як свою, а й Чіунову частину розмови.
  
  
  "Це все, що ми знаємо", - говорив Сміт. "Цей агент працював у радянському посольстві у Вашингтоні-
  
  
  118
  
  
  тон, округ Колумбія, я прослуховував перехоплені ЦРУ телефонні та телексні повідомлення між посольством та Москвою. Більшість цього у відкритому коді – звичайні слова, які використовуються для заміни критичних термінів, – але я вважаю, що у мене є спільна ідея. Схоже, що тимчасовий повірений у справах там збирається повернутись до Москви з невказаними вкраденими американськими технологіями”.
  
  
  "Але ми знайшли те, що хлопець украв у Північній Дакоті", - наполягав Римо.
  
  
  "Так, але це, мабуть, стосується тільки останнього мародерства. Я перевіряв інші військові об'єкти на предмет явищ, подібних до LCF-Fox. Зникла їжа і особисті речі. Щось в цьому роді."
  
  
  "Так?"
  
  
  Сміт зітхнув. "Або всі військовослужбовці США крадуть один у одного наосліп, або така модель діяльності триває вже довгий час".
  
  
  "Як довго?"
  
  
  "Два чи три роки".
  
  
  "Роки!" Римо вибухнув. "Він обманював нас роками, і ніхто навіть не помітив?"
  
  
  "Боюсь, що так. Ви повинні розуміти, що ми проводимо інвентаризацію стільки деталей з надмірними резервними копіями і таке, що відсутні компоненти часто списуються на помилки бухгалтерського обліку. Простіше називати це так, ніж порушувати статус-кво повноцінним розслідуванням".
  
  
  "Ну, гіп-гіп-ура американському військовослужбовцю, захиснику свого дорогоцінного заду".
  
  
  "Але надходять повідомлення про особисті крадіжки", - продовжив Сміт. "Я склав список зниклих синіх джинсів, персональних комп'ютерів, відеомагнітофонів та плеєрів".
  
  
  "Я думаю, це плеєри", - сказав кисло Римо.
  
  
  "Неважливо. Це саме ті товари, які мають попит на російському чорному ринку".
  
  
  "Отже, навіщо радянському агенту ризикувати своєю місією, щоб перевозити подібні речі на стороні?" Римо замислився. "Коли
  
  
  119
  
  
  ми наздогнали його, він ніс стейки. Це було все. Просто стейки”.
  
  
  "Бо він дурний, як і всі росіяни", - раптово втрутився Чіун.
  
  
  "Це тому, що він клептоман", - додав Сміт.
  
  
  "Клептоман?" Запитав Римо. Чіун нахилився ближче, на його мудрому обличчі позначився інтерес.
  
  
  "Я представив свої висновки, зрозуміло, замаскувавшись головному психіатру Фолкрофта", - пояснив Сміт. "Це його обґрунтоване переконання, що ми маємо справу з класичним компульсивним клептоманом".
  
  
  "Я розумію маніяка", - сказав Чіун, глянувши на Римо. "Я живу з одним із них. Але що таке клептоз? Це схоже на полтергейст?"
  
  
  "Клептоман - це людина, яка має нав'язлива манія красти", - пояснив Сміт. "Він нічого не може з собою вдіяти. Він вкраде все, що йому сподобається, незалежно від його цінності чи пов'язаного з цим ризику".
  
  
  - Знаєш, Чіуне, - багатозначно вставив Римо, - як деякі люди, які піднімають усі зубочистки та м'ятні льодяники з касових апаратів ресторанів.
  
  
  "Вони існують для блага клієнтів", - огризнувся Чіун у відповідь. "І я не беру їх усі. Я залишаю деякі".
  
  
  "Три чи чотири зубочистки з п'ятдесяти - це не дрібниця. Це символічний жест перед твоєю совістю. І ти навіть не їж цукерок".
  
  
  "Я даю м'ятні льодяники дітям", - роздратовано відповів Чіун. "Невже ти відмовиш старому в простому задоволенні поділитися ними з дітьми?"
  
  
  "Ти береш із них по п'ятицентовику за штуку".
  
  
  "Лише ті, хто виглядає так, ніби може дозволити собі заплатити. Оборванці отримують їх безкоштовно".
  
  
  "Не могли б ви двоє, будь ласка, припинити це?" Роздратовано сказав Сміт. "Час дорогий".
  
  
  "Так, звичайно. Місія. Будь ласка, вибач причіпки Римо, Імператоре. Я не знаю, звідки у нього ці потворні звички".
  
  
  120
  
  
  Римо закотив очі до стелі. Він нетерпляче забарабанив пальцями по кухонному столі.
  
  
  "Як я вже казав, - продовжив Сміт, - тимчасовий повірений у справах ось-ось вилетить до Москви. Він вилітає з Даллеса рейсом "Аерофлоту". І в нього буде валіза, ідентична цьому".
  
  
  "Справді?" Запитав Чіун, вивчаючи футляр. "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Це стандартний дипломатичний кейс, прозваний "щелепами" через його місткість".
  
  
  - Це означає, що він великий, - пояснив Чіун для Римо.
  
  
  "Дякую", - сухо сказав Римо. "Я сам уловив напрямок".
  
  
  "Тобі повезло".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Співробітники служби безпеки аеропорту не роблять рентген і не оглядають ці валізи, коли їх носять співробітники посольства. Я впевнений, що тимчасовий повірений у справах матиме при собі важливі військові деталі у своїй валізі".
  
  
  "Він не доживе до того, щоб насолоджуватися своїми несправедливо нажитими доходами", - палко пообіцяв Чіун.
  
  
  "Ні, це саме те, чого ми не хочемо", - поспішно сказав Сміт. "Ви не повинні завдавати йому шкоди. Дипломатичні наслідки можуть бути серйозними".
  
  
  "Тоді дозвольте мені запропонувати невеликий удар", - змовницьким тоном сказав Чіун. "Спочатку нешкідливий, як укус мухи, але через три тижні жертва помирає від ниркової недостатності. Ця послуга була дуже затребувана в часи Римської Імперії".
  
  
  "Будь ласка", - благав Сміт. "Це в жодному разі не повинно повернутися до нас".
  
  
  "Цього не буде", - твердо сказав Чіун. "Запевняю тебе".
  
  
  "Ні", - так само твердо сказав Сміт. "Я хочу помінятися справами. От і все. Зроби так, щоб він не запідозрив, що обмін відбувся. Ти можеш цього досягти?"
  
  
  "Ми будемо подібні до дрейфуючого диму в нашій невидимості", - пообіцяв Чіун. "Дрейфуючий синій дим".
  
  
  121
  
  
  Римо відкрив футляр. "Там пусто", - сказав він. "Хіба він не помітить підміни?"
  
  
  "Наповни його сміттям", - запропонував Сміт.
  
  
  Римо закрив кейс. "Я не займаюся збором сміття", - сказав він. "Це не входить до моїх посадових інструкцій".
  
  
  "Не хвилюйся, імператор Сміт", - сказав Чіун. "У мене є саме те, що потрібно".
  
  
  "Ти робиш?" Сказав Сміт.
  
  
  "Так і є", - сказав Римо. "Чотирнадцять повних багажників на пароплав".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Сміт, підводячись зі стільця. "От фотографія вашої мети. Його звуть Юлій Батенін".
  
  
  "Рисовий папір?" Запитав Римо, дивлячись на обличчя.
  
  
  "Не будь кумедним".
  
  
  "Хто я?"
  
  
  Сміт зупинився біля відчинених задніх дверей. "До речі, ви позбулися цих папок?"
  
  
  - Звичайно, - збрехав Римо, раптом згадавши про папки, засунуті в його задню кишеню.
  
  
  "Добре. І я пропоную вам очистити цей будинок від диму, перш ніж хтось викличе пожежників".
  
  
  "Не бійся, імператоре", - голосно покликав Чіун. "Ми будемо служити твоїм потребам вміло і відважно, бо ми шануємо твою мудрість і твою милосердя".
  
  
  Сміт зі збентеженим патриціанським обличчям поспішно зачинив за собою двері.
  
  
  "Чому ти завжди підвищуєш голос, коли він відчиняє двері?" Запитав Римо. "Ти знаєш, як він ставиться до безпеки".
  
  
  Чіун знизав плечима, прибираючи футляр зі столу. "Можливо, це спонукає його рідше відвідувати нас". Він зник у іншій кімнаті.
  
  
  Через кілька хвилин шум, що доносився з горища, був надто сильний, щоб Римо міг його ігнорувати, і він піднявся складними сходами.
  
  
  Він виявив, що Майстер Сінанджу вивалює вміст однієї зі своїх скриньок у дипломатичний
  
  
  122
  
  
  саквояж. Римо зауважив, що серед предметів були відеокасети та альбоми із фонографами.
  
  
  Римо схопив одне з останніх, коли Чіун почав запихати плакати між більш важкими предметами як упаковка.
  
  
  "Найвидатніші хіти Барбри Стрейзанд?" Запитав Римо, вказуючи на усміхнене обличчя на обкладинці альбому.
  
  
  "Коли у когось чіпкий розум, достатньо послухати пісню лише один раз, і вона назавжди залишиться в серці", - відсторонено сказав Чіун.
  
  
  "Це не те, що я мав на увазі. Я думав, ти все ще був закоханий у неї - хоча, визнаю, пройшло багато часу відколи ти згадував про це".
  
  
  "Вона надто довго відкидала мене".
  
  
  "Любовні листи досі повертаються нероздрукованими, так?"
  
  
  Чіун знизав своїми тендітними плечима. "Справа не в цьому. Я припускаю, що в цьому винні оточуючі її егоїстичні підлабузники. Але я втратив повагу до Барбари після того, як вона зв'язалася з цим простим хлопцем".
  
  
  "І хто б це міг бути?" Запитав Римо, простягаючи альбом Чіуну. Майстер Сінанджу без вагань розламав його навпіл і засунув у футляр. За ним пішов портрет Стрейзанд у рамці, скло спереду тріснуло.
  
  
  "Я не пам'ятаю його імені. Джон Донсон або щось таке. Це той, хто грає в тому абсурдному шоу з фламінго. Здається, воно називається "Флоридські воші"".
  
  
  "Флорида . . . ? Ах, це. Так. Я розумію, як би ти засмутився, якби тебе закрив такий придурок. тебе?"
  
  
  "Вона могла б стати досконалістю", - пробурчав Чіун. "Натомість вона зупинила свій вибір на людині, яка виявляє так мало поваги до себе, що не носить шкарпеток і голиться лише раз на тиждень".
  
  
  "У мене є новини для тебе, татко. "Майамі Вайс" знято з ефіру, і я думаю, Барбра Стрейзанд давно його покинула".
  
  
  123
  
  
  "Це? Вона зробила?" Чіун підвів очі, волосся на його обличчі затремтіло від надії.
  
  
  "Звичайно, це лише чутки", - визнав Римо. "Можливо, це неправда".
  
  
  Чіун завагався. Потім він перетворив несанкціоновану історію життя Барбри Стрейзанд - як у твердій палітурці, так і в м'якій обкладинці - в конфетті і також використовував їх для пакування.
  
  
  "Це більше не має значення", - покірно сказав Майстер Сінанджу. "Те, що вона поцілувала такого, як цей, досить ображає мої почуття".
  
  
  "Вона справді поцілувала його, так?"
  
  
  "Я знаю, це шокує, але я маю це з надійних джерел. Тепер я ніколи не зможу пробачити і не забуду цього приниження".
  
  
  Чіун з гуркотом закрив валізу. Потім, засунувши руки в рукави, він пройшов, високо піднявши підборіддя і лише злегка тремтячи, до сходів. Він спустився по них з незворушною гідністю. Тільки Римо розпізнав квадратність його худих плечей як ознаку розбитого серця.
  
  
  "Що щодо цієї валізи?" Римо крикнув йому слідом. "Ти збираєшся просто залишити його тут?"
  
  
  "Ні", - тупо відповів Чіун. "Ти можеш нести це".
  
  
  "Чому б і ні?" Промимрив Римо, зважуючи футляр. "Я ношу твій спис роками". Воно виявилося напрочуд важким. Він сподівався, що це важить стільки ж, скільки ящик, набитий вкраденим військовим спорядженням.
  
  
  Вийшовши на вулицю, Римо поклав валізу у багажник свого синього "Бьюїка". Було дивно думати про машину як свою. Раніше він брав машини напрокат виключно з міркувань безпеки, часто залишаючи їх у віддалених місцях, щоби рахунки за оренду злітали до небес. Але тепер, коли він мав постійний будинок, Римо вважав, що безпека не постраждає і від постійного володіння автомобілем - хоча він пропустив крики протесту Сміта, коли прийшли рахунки за оренду.
  
  
  Чіун вже сидів на пасажирському сидінні, коли Римо
  
  
  124
  
  
  сів за кермо. Майстер Сінанджу збентежено дивився вперед.
  
  
  "Коли ми повернемося, - сказав він низьким, гірким голосом, - нагадай мені поговорити зі Смітом про Джона Донсона".
  
  
  Римо завів двигун. - А що з ним? - Запитав я.
  
  
  "До мене дійшли чутки, що в нього кримінальне минуле".
  
  
  "Я думаю, ти плутаєш роль на телебаченні з актором".
  
  
  "Побачимо. Але, можливо, комп'ютерні штучки Сміта щось виявлять, і я зможу переконати його дозволити мені покарати Донсона за його жорстокі порушення, вчинені проти славної американської конституції. Ми віримо в Бога".
  
  
  Римо хмикнув. "Я радий, що ти так добре до цього ставишся".
  
  
  "Майстри Сінанджу вчаться переносити розчарування", - пирхнув Чіун, манірно поправляючи спідниці свого кімоно. "Крім того, завжди є Чита Чинг, чудова корейська ведуча".
  
  
  "Хіба вона зараз незаміжня?"
  
  
  Голос Чіуна знизився до змовницького шепоту. "Я написав їй про її чоловіка. Він піднімав руки на інших жінок, збоченець".
  
  
  "Звідки ти це знаєш?" Запитав Римо, виїжджаючи заднім ходом із під'їзної доріжки.
  
  
  "Він гінеколог", - прошипів Чіун. "Він визнає це".
  
  
  "Ні!" - сказав Римо вдавано-серйозним голосом.
  
  
  Чіун серйозно кивнув. "Вони гірші, ніж клептомани. Повір мені, Римо. Чита буде вічно вдячна за інформацію, яку я їй надав".
  
  
  "Якщо все вийде, чи можу я бути твоїм шафером?"
  
  
  "Ні. Коли Майстер синанджу одружується, на весіллі присутній лише один шафер. І це наречений".
  
  
  "О", - сказав Римо тихим голосом.
  
  
  Чіун потягнувся, щоб торкнутися руки Римо.
  
  
  "О, не хвилюйся, сину мій. Я не забув тебе. Можливо, ти будеш другим шафером на моєму весіллі. Або третім. Можливо, четвертим. Але не нижче четвертого. Un-
  
  
  125
  
  
  якщо, звичайно, ти не зганьбиш мене якимось жахливим чином. Тоді я міг би понизити тебе до п'ятої позиції шафера. Але це абсолютно нижча позиція, якщо...
  
  
  "Я вловив картину", - відрізав Римо, сильніше натискаючи на акселератор. Він пообіцяв собі, що займе місце біля вікна під час польоту вниз, і до біса протести Чіуна з приводу необхідності мати чіткий огляд крил на випадок, якщо вони відваляться.
  
  
  12
  
  
  Майор Юлій Батенін задоволено співав "Підмосковні вечори". Він з нетерпінням чекав на повернення додому після стількох років.
  
  
  Більшість визнала б посаду в посольстві у Вашингтоні найвигіднішим призначенням у радянському дипломатичному корпусі. Або в КДБ, якщо вже на те пішло, оскільки Юлій Батенін був першим та головним начальником резидентури КДБ у Вашингтоні. Він був прикріплений до радянського посольства як тимчасовий повірений у справах.
  
  
  Але коли білий посольський комплекс втік за вузьким заднім склом "Лінкольн Континенталь" посла, Юлій Батенін не озирнувся. У Вашингтоні все було гаразд. Америка була чарівною, але це конкретне завдання тривало надто довго. Коли він дістанеться Москви і передасть останні награбовані об'єкти зі США, Батенін попросить про нове призначення. Три роки було достатньо.
  
  
  Звичайно, його начальство з КДБ спитало б його, чому.
  
  
  І майор Батенін сказав би їм. Він був певен, що вони зрозуміють.
  
  
  Це була не Америка, сказав би він у корисній бесіді, яку він собі уявляв. То було не посольство. Це був навіть не підступний капітан Раїр Брашніков. Точно. Батенін міг впоратися з мініатюрним злодюжкою. Щоправда, було неприємно обшукувати кімнату Брашнікова, коли він був у від'їзді, щоб
  
  
  126
  
  
  127
  
  
  повернути особисті речі, що належать співробітникам посольства, але це була невелика ціна за величезні технологічні досягнення, які були реалізовані завдяки операції "Швидкий дух". Батенін розумів це. Певні жертви були потрібні.
  
  
  Не те, щоб йому довелося повідомляти, що після майже трьох років несподіваних операцій їх агент був помічений. Він був схоплений. Його не впізнали. Наскільки знав Батенін, ніхто навіть не знав, що він росіянин. Щоправда, вперше вкрадене американське майно не було доставлене до посольства за графіком. Безперечно, ці предмети тепер були в руках спантеличених американських агентів ЦРУ.
  
  
  Це було прийнятно. Майор Батенін був упевнений, що одна вада в тому, що в іншому було найбездоганнішою довгостроковою операцією КДБ, яка будь-коли проводилася в західній півкулі, буде втрачено.
  
  
  Але, хотів сказати Батенін, були деякі речі, які було надто важко винести.
  
  
  Просто, розмірковував Юлій Батенін, спостерігаючи за миготливими склом автомобіля бездоганними чагарниками Вашингтона з дорожньою сумкою Jaws, пристебнутою наручниками до його лівого зап'ястя, все стало надто дивно.
  
  
  У його начальства, природно, була б відповідь на це. Звісно, це дивно, чи могли б сказати вони. Ви відповідаєте за агента, який проходить крізь стіни, і до нього не можна торкатися людськими руками.
  
  
  Батенін відповідав, що звик до цього. Це стало майже нормальним.
  
  
  Що було ненормально, то це мало не померти від серцевого нападу, просто відповівши на телефонний дзвінок. Це було ненормально. Це було надто. Він не хотів би проходити через це знову. Насправді в результаті в нього почалися нічні кошмари. Тепер, коли дзвонив телефон, майор Юлій Батенін підстрибував, як переляканий кіт.
  
  
  У майора Батеніна, якого зазвичай вважали одним із найкращих начальників дільниці КДБ, розвинулася серйозна телефонна фобія.
  
  
  128
  
  
  Це сталося два дні тому, і Юлій досі тремтів при згадці про це.
  
  
  Через комутатор посольства надійшов телефонний дзвінок. Майор Батенін у цей час перебував у своєму кабінеті, проводячи інвентаризацію останніх військових придбань і з нетерпінням чекаючи на прибуття наступної групи, яку збирали на ракетному полігоні в Північній Дакоті. Він згадав, як потягнувся до переговорного пристрою, щоб спитати, хто дзвонить. Це була проста річ, яку він робив багато разів раніше.
  
  
  "Іван Грозний", - сказали йому.
  
  
  То справді був псевдонім Брашникова. Батенін згадав, як сказав: "Я візьму це на себе", - і вимкнув інтерком. Він натиснув кнопку четвертої лінії на своєму телефоні – навіть цифра чотири тепер переслідувала його – і підняв слухавку.
  
  
  Проста дія, це підняття трубки. Майор Батенін підняв, мабуть, сто тисяч телефонних трубок за свою довгу кар'єру. Він не мав причин підозрювати, що це було щось інше, ніж звичайний телефонний дзвінок.
  
  
  Він підніс трубку до вуха. Звук статичних перешкод був дуже гучним. Це було дивно. Зазвичай телефонні лінії США були досить чистими. Ця лінія потріскувала і свистіла. Здебільшого це був свист.
  
  
  "Алло?" він запитав.
  
  
  Свист наростав. Незабаром це було ревіння.
  
  
  "Алло?" Батенін повторив. Він почув голоси. Суміші голосів у слухавці. Жоден із них не належав Раїру Брашникову. "Алло, Брашніков? Ти тут?" Роздратовано випалив Батенін. Що за безглузді ігри затіяв цей злодій цього разу?
  
  
  Йому відповіли лише наростаючі перешкоди.
  
  
  "Брашников! Говори! Відповідай мені".
  
  
  Тільки тому, що рев перешкод став нестерпним, Юлій Батенін зрозумів, що щось жахливо не так. Він відсмикнув слухавку від вуха. Це була удача-
  
  
  129
  
  
  дивовижна річ, що він так зробив, бо хто знає, що могло б статися, якби не він?
  
  
  Все це сталося в одну мить, але назавжди залишиться відбитим у пам'яті Юлія Батеніна.
  
  
  Він щойно відсмикнув трубку, коли з динаміка долинув різкий шиплячий звук, за яким пішов спалах надприродної яскравості.
  
  
  "Намітьте можливі!" Юлій вилаявся, ненароком упустивши телефон. Він схопився за очі. Світло засліпило його. Він спіткнувся об стілець, зламавши одне коліно.
  
  
  "Гівно!" - заволав він, падаючи на килим. Відібравши волохату руку від очей, він люто заморгав. Він не міг бачити кімнати. Все було біле.
  
  
  "Допоможіть мені", - безпорадно закричав він. "Я осліп! Допоможіть мені!"
  
  
  Юлій Батенін почув, як відчинилися двері і його секретарка покликала його на ім'я. Потім, через незрозумілу причину, вона закричала. Двері зачинилися. Він чув, як її високі підбори незграбно цокають вдалині.
  
  
  "Куди ти йдеш?" він закричав. "Мені потрібна допомога. Я нічого не бачу. Допоможіть мені. Хтось. Я сліпий", - закричав майор Батенін. Він уткнувся обличчям у килим, від якого пахло старим шампунем, і почав плакати.
  
  
  Наступні кілька хвилин були вирами білого шуму. Він почув голоси, крики. Потім сильні руки взяли його за руки і підняли на ноги.
  
  
  До цього часу білий блиск, який його очі сприймали, коли повіки були заплющені, аж до мерехтливого сірого. Він боявся, що наступним потемніє.
  
  
  "Батенін", - кричав радянський посол. "Як нам його знешкодити? Розкажіть нам!"
  
  
  "Сліпий. Я сліпий", - приголомшено повторив Юлій. "Допоможи мені. Я хочу додому. Забери мене назад до Москви".
  
  
  "Відкрий очі", - суворо сказали йому.
  
  
  "Сліпий!" Батенін ридав.
  
  
  "Відкрий їх!" Потім він відчув сильний ляпас по щоці. Від несподіванки його очі розплющились.
  
  
  130
  
  
  "Сліпий!" він повторив. Але коли він кліпнув, він знову зміг бачити. "Дивись! Я бачу. Я не сліпий!" він радісно закричав.
  
  
  "Візьміть себе в руки, майоре. Нам потрібні ваші знання. Він ваша людина. Як нам її знешкодити?"
  
  
  "Хто як?" Тремтячим голосом запитав Батенін, спираючись на свій стіл.
  
  
  Він усвідомив присутність у кімнаті інших людей. Вони стояли в кутку його кабінету з мітлами та промокашками в руках. Вони відмахувалися від повітря, наче від настирливої мухи.
  
  
  Але, на свій жах, Юлій побачив, що співробітників посольства схвилювала не муха.
  
  
  Бо над головами співробітників посольства, що схиляються і мотаються, безшумно ширяло видіння, що слабо світилося.
  
  
  "Брашников!" Хрипко крикнув Батенін.
  
  
  "Ми не можемо встановити з ним контакту, Батенін", - випалив посол. "І він пливе до стіни. Що ми можемо зробити?"
  
  
  Юлій Батенін відштовхнув посла убік, коли той ступив під ширяючу фігуру, його ліве коліно тремтіло від болю.
  
  
  "Дай мені це", - наказав він своїй секретарці, звільняючи її від мітли.
  
  
  Він перевернув мітлу, поки соломинка не опинилась у повітрі. Він тицьнув нею в страхітливо безмовну постать Брашнікова.
  
  
  Соломинка зникла в грудях Брашнікова, наче проковтнута хмарою молока.
  
  
  "Це привид?" спитала його секретарка з жахом у голосі.
  
  
  Батенін прибрав мітлу. Пухиреподібне обличчя Брашникова роздулося, як шлунок молюска. Воно не скорочувалось і не розширювалося. Брашников не дихав. Його руки і ноги були розкинуті, як у мертвого плавця. Він плавав на животі, просто під стелею.
  
  
  131
  
  
  Поки Батенін спостерігав, Брашніков, здавалося, дрейфував до однієї стіни. То була зовнішня стіна.
  
  
  "Ми повинні зупинити його!" Батенін раптово закричав. "Якщо він спливе, це буде схоже на те, якби ми підняли прапор над офіційним Вашингтоном, проголосивши відповідальність Радянського Союзу за їхні технологічні втрати".
  
  
  "Як?" - запитав посол. "Ми випробували все".
  
  
  "Ти пробував дмухати на нього?"
  
  
  "Що?"
  
  
  "Він ширяє, як повітряна куля. Давайте все встанемо під нього і потужно дунемо".
  
  
  Потрібна була мить, щоб думка осяяла його, але зрештою посол знизав плечима, як би кажучи: "Що нам втрачати?"
  
  
  Співробітники посольства нахилилися під тілом Брашнікова, що безмовно ширяє, притулившись спинами до зовнішньої стіни.
  
  
  "Все, - наказав Батенін, - зробіть глибокий вдих. Готові? Тепер... видихніть!"
  
  
  Усі вони обдували тіло гарячими потоками повітря. Але помітної реакції був.
  
  
  "Ще раз!" Покликав Батенін.
  
  
  Вони спробували знову. Вони пихкали і вони пихкали, поки їхні обличчя не стали фіолетовими, а в деяких з них запаморочилося в голові від нестачі кисню.
  
  
  У результаті вони розтягнулися на килимі, захекавшись. Батенін приголомшено звів очі. Якщо вже на те пішло, Брашніков присунувся ближче до зовнішньої стіни. Ще за кілька хвилин його ліва рука зануриться в саму стіну.
  
  
  "Він мертвий?" - прохрипів посол.
  
  
  "Так", - видихнув Батенін. "Він не дихає".
  
  
  "Отже, ми нічого не можемо вдіяти, щоб зупинити його?"
  
  
  "Ні. Можливо, він відпливе в море".
  
  
  "Москва не зрадіє, що ми програли позов".
  
  
  Юлій Батенін безпорадно підвів очі. Якби тільки був спосіб...
  
  
  І потім він побачив щось, чого, якби він не був
  
  
  132
  
  
  він був настільки вражений подіями останніх півгодини, що помітив би це задовго до того.
  
  
  "О, Боже, ні", - видихнула Юлі.
  
  
  "Що... що не так?"
  
  
  "Ліхтар на його поясі", - сказав Юлій, невпевнено вказуючи. "Він червоний".
  
  
  "Так", - сказав посол. "І що?"
  
  
  "Це означає, що він перебуває на аварійному харчуванні". Батенін подивився на годинник. "Залишилося менше півгодини до того, як скафандр відключиться сам".
  
  
  Суворе обличчя посла просвітліло.
  
  
  "Це добре, па?"
  
  
  "Це погано, ні", - сказав Юлій, піднімаючись на ноги. Він не зводив очей з парячої фігури Брашнікова. "Якщо костюм відключиться зараз, він впаде на килим, і все буде добре. Але якщо він відпливе в стіну, а костюм відключиться тоді, неможливо уявити, що може статися".
  
  
  "Які можливості?" спитав посол. Він не був поінформований про деталі роботи віброкостюму.
  
  
  "Можливо, тіло Брашнікова назавжди застрягне у стіні. У цьому випадку нам потрібно лише замінити стіну".
  
  
  "Невелика незручність через обставини".
  
  
  "Інша можливість – ядерна".
  
  
  "Ядерний!" Це вирвалося майже у всіх у кімнаті на одному подиху.
  
  
  "Якщо атоми змішаються, - сказав Батенін, - вони можуть зруйнуватися. Результатом буде атомний вибух".
  
  
  Посол скочив на ноги. "Швидко. Ми маємо евакуювати посольство".
  
  
  "Ні", - тупо сказав Юлій, все ще дивлячись на нерухоме вкрите пухирями обличчя всього за кілька дюймів над ним. "Наскільки далеко ми могли б піти менш ніж за півгодини? Недостатньо, щоб очистити околиці Вашингтона. І якщо відбудеться розщеплення атомів, то це буде розщеплення багатьох, дуже багатьох атомів. Занадто багато, щоб порахувати. Він похитав головою. "Ні, нам краще тут, де наш кінець буде швидким та безболісним. Бо якщо
  
  
  133
  
  
  костюм спрацює не вчасно, весь Вашингтон буде стертий з лиця землі. Можливо, також більша частина східного узбережжя”.
  
  
  Усі співробітники посольства дивилися один на одного з побілілими від жаху обличчями. І, немов телепатично натхненні, вони схопилися на ноги і почали дмухати в невблаганно рухому фігуру з усією силою своїх об'єднаних легень.
  
  
  Навіть Юлій Батенін приєднався, хоч і знав, що це марно. Але що їм ще залишалося робити - лягти і померти?
  
  
  Це сталося перед тим, як кінчики нерухомих пальців Раїра Брашнікова торкнулися шпалер. Без попередження пухир на обличчі стиснувся. Потім він роздувся. Ще одне скорочення. І встановився ритм.
  
  
  "Він дихає!" Крикнув Юлій. "Брашников! Ти мене чуєш? Вимкни скафандр. Вимкни вібраційний скафандр!"
  
  
  Потім кінчики пальців лівої руки Брашнікова зникли у стіні.
  
  
  "О Боже", - хрипко промовив хтось. Секретар Батеніна з криком вибіг із кімнати.
  
  
  "Райр ..." Батенін вже схлипував. "Костюм! Вимкни його. Використовуй ліву руку. Будь ласка!"
  
  
  Лицьова мембрана дихала. Але Раїр Брашніков все ще інертно ширяв, розкинувши кінцівки. Потім мигнув червоний вогник. Очі Батеніна розширилися від страху. Він так і не побачив, як зниклі пальці Раїра Брашнікова відсунулися від стіни, коли він незграбно намагався дотягнутися до реостату на поясі. Очі Батеніна були прикуті до червоного вогника, гасіння якого означало їхнє життя.
  
  
  Тоді весь світ, здавалося, впав на Юлія Батеніна.
  
  
  Коли він пізніше опритомнів у лазареті посольства, він кричав.
  
  
  "Ні ні ні!"
  
  
  Медсестра з лазарету спробувала його заспокоїти.
  
  
  "Будьте чоловіком, товаришу майор", – попередила медсестра. Вона була незграбною білявкою, яка нічого не знала про те, що сталося в кабінеті на два поверхи вище.
  
  
  "Я живу", - видихнув Юлій. Це була скоріше молитва, ніж питання.
  
  
  134
  
  
  "Так. Товариш Брашніков теж виживе. Він мав неприємне падіння. Пощастило, що ви опинилися там і кинулися під нього, щоб зламати його, інакше він був би серйозно поранений".
  
  
  Юлій Батенін повернув голову. На сусідньому ліжку, натягнувши біле простирадло до гострого підборіддя, лежав Раїр Брашніков. Його профіль, схожий на профіль тхора, був умиротворений. Він досить похропів.
  
  
  Нервова реакція майора Батеніна на вигляд Брашнікова була настільки сильною, що йому довелося дати заспокійливе.
  
  
  Спокійніший Батенін сам допитав Брашнікова наступного ранку. Розповідь Брашнікова була безладною, і Батенін не дуже в нього вірив. Він був упевнений, що Брашников щось приховує. Він не знав, що. Брашников провів у Північній Дакоті набагато більше часу, ніж потрібно. Що він там робив? Брашников наполягав на тому, що поринути у підземні пускові установки було дуже складно.
  
  
  Пізніше Батенін порадився з техніком з персоналу, який обслуговував костюм.
  
  
  "Він стверджує, що був у Північній Дакоті, дзвонив у це посольство, коли його застали зненацька у готельному номері", - пояснив Батенін. "Він увімкнув костюм. Він пам'ятає, як мчав темним тунелем. Він думав, що мертвий. Наступне, що він усвідомив, це те, що він звалився на підлогу мого офісу. Скажи мені, як це може бути?"
  
  
  Технік замислився.
  
  
  "Цей тунель, - спитав він, - був довгим прямим тунелем?"
  
  
  "Ні. Він сказав, що це крутилося і виверталося".
  
  
  "Хммм. Ми не до кінця розуміємо багато властивостей скафандра", - повільно сказав технік. "Але, як ви знаєте, коли він увімкнений, атоми тіла перебувають у нестабільному стані, як і складові його протони, нейтрони та електрони".
  
  
  "Так, звісно. Я все це знаю".
  
  
  "Електрика складається з електронів. Це можливо
  
  
  135
  
  
  теоретично можливо, що телепортація могла бути досягнута”.
  
  
  "Я не знаю цього слова", - зізнався Батенін.
  
  
  "Теоретична фантазія", – додав технік. "Той, який постулює, що якби було можливо розібрати людину чи об'єкт на молекулярному рівні, то також має бути можливо передати ці елементи, як електрика передається по дроту чи кабелю, в інше місце, де вони будуть відновлені у своїй первісній формі".
  
  
  "Я не можу..."
  
  
  "Уявіть собі факсимільний апарат", – сказав технік. "Такий, який замість того, щоб створювати дублікат документа в іншому місці, передає оригінальний документ, який перестає існувати у точці відправлення".
  
  
  "Ви хочете сказати, що Брашніков відправив собі факс телефоном?"
  
  
  "Я не думаю, що це було навмисно. Звідки він міг знати? Як він сказав, він розмовляв у відкритий приймач. Він увімкнув костюм. Якось його вільно плаваючі електрони потрапили в приймач, забравши з собою інші його атомні частинки, і були передані на інший кінець”.
  
  
  Батенін здригнувся при спогаді про неймовірне біле світло, яке засліпило його.
  
  
  "А тунель, який він описав?" Підказав Батенін.
  
  
  "Провід або волоконно-оптичні кабелі", - запевнив його технік. "Американці використовують і те, й інше для передачі голосу".
  
  
  "Цей нещасний випадок. Чи це може бути дубльовано?"
  
  
  "Якщо це спрацювало одного разу, то має спрацювати і знову. Але я б не радив повторювати цей досвід. Це, очевидно, мало травмуючий вплив на агента. Він не дихав, коли вийшов із приймача".
  
  
  "Можливо, він звикне до цього досвіду", - задумливо сказав Батенін. "Дякую вам за ваш аналіз".
  
  
  Юлій Батенін вже ухвалив своє рішення, коли відвідав Брашнікова в лазареті.
  
  
  Російська вже сиділа, поїдаючи морозиво.
  
  
  136
  
  
  У нього розвинулася підозріла пристрасть до американської їжі.
  
  
  "Я повертаюся до Москви, капітане", - сухо сказав йому Юлій після того, як пояснив теорію техніка зацікавленому злодії.
  
  
  "Я буду тут, коли ти повернешся", - сказав Райр, викладаючи ложкою горіхи у вазу з фісташковим морозивом. Він любив фісташки, але терпіти було горіхи.
  
  
  "Можливо, я не повернуся", - сказав йому Юлій. "Я збираюся попросити нове призначення. Поки я в Москві, простеж, щоб ти поводився пристойно, поки не прибуде моя заміна. Потім ви продовжите операцію".
  
  
  Здивований Раїр Брашніков поставив миску з морозивом.
  
  
  "Мені шкода, що ти йдеш", - сказав Брашников, його чорні очі сяяли, як у оленя. “З тобою було приємно працювати. І ти врятував мене від невдалого падіння, за що я вдячний”.
  
  
  Мимоволі зворушений, Юлій Батенін кивнув. "Так, я теж сумуватиму за тобою, Брашніков".
  
  
  І коли Раїр простягнув руки, щоб обійняти його на прощання, Юлій відповів тим самим жестом, хоча крихітний злодюжка йому ніколи не подобався.
  
  
  Юлії довелося докласти чимало зусиль, щоб утриматися від сентиментального жесту.
  
  
  З сухим "Прощавай, товаришу капітан" майор Юлій Батенін вийшов з кімнати, швидко взяв дипломатичну валізку і сів у лімузин.
  
  
  І тепер, коли лімузин під'їхав до його терміналу в міжнародному аеропорту імені Даллеса, Батенін був задоволений і відчув полегшення від того, що на ньому більше не лежатиме відповідальність за таку ризиковану операцію, як ця.
  
  
  З великим кейсом, все ще пристебнутим наручниками до зап'ястя, Юлій Батенін подався до зали очікування аеропорту. Він замовив C-breeze і подивився на годинник, чекаючи на час вильоту. Він не хотів, щоб його бачили в залі очікування, бо футляр був такий помітний у нього на зап'ясті. там
  
  
  137
  
  
  в Америці було багато злодіїв, яких залучило б цю справу саме з цієї причини. Юлій ненавидів злодіїв усіх мастей.
  
  
  Коли нарешті надійшов сигнал про посадку, Батенін допив залишки свого напою і недбало попрямував до рентгенівської станції. Біля рамки металошукача стояв озброєний охоронець в уніформі. Інший чоловік справлявся з рентгенівським апаратом. Юлій ледь помітив його. Йому, мабуть, доведеться мати справу з охоронцем. Це не повинно зайняти більше кількох миттєвостей.
  
  
  Незважаючи на металошукач, Батенін підійшов до охоронця і зміряв його зухвалим поглядом.
  
  
  "Я Батенін, тимчасовий повірений у справах при радянському посольстві", - твердо сказав він, потягнувшись за гаманцем. Він завмер.
  
  
  "Я..." Юлій проковтнув. "Одну хвилину, будь ласка", - сором'язливо сказав він, поплескуючи по кишені пальто. Там було пусто. Він перевірив зовнішні кишені. Вони також були порожні. Марно, з його чола струменів піт, він обмацав кишені штанів, хоч знав, що ніколи не носив там гаманця з дипломатичним посвідченням особи. Америка була сповнена кишенькових злодіїв.
  
  
  "Боюсь... Тобто, я, здається, забула гаманець у машині", - сказала Юлія хворим голосом, коли гучномовець оголосив останній захід на посадку на рейс "Аерофлоту" праворуч 182.
  
  
  "У вас є квиток, сер?" - ввічливо спитав охоронець.
  
  
  "Так, так. Це тут", - полегшено сказав Юлій, дістаючи його з кишені сорочки. "Але дипломатичне посвідчення відсутнє".
  
  
  "У цьому аеропорту багато злодіїв".
  
  
  "Злодії?" Нерозумно перепитав Юлій. Потім вираз його обличчя змінився гнівом. Він думав про прощальні ведмежі обійми людини, яку зневажав. "Брашников", - прошипів він.
  
  
  "Прошу вибачення?" – сказав охоронець.
  
  
  138
  
  
  "Це нісенітниця", - швидко сказав Батенін. "Будь ласка. Я благаю вас. Я повинен полетіти".
  
  
  "Звичайно. Але без посвідчення особи мені доведеться попросити вас пройти через металошукач. А ваш саквояж треба буде просвічувати рентгеном".
  
  
  Юлій Батенін подивився на рентгенівський апарат. Оператор дивився на нього з безневинним виразом обличчя. У нього були наймертвіші очі, які Юлій коли-небудь бачив. Подібні на дірки від цвяхів.
  
  
  "Боюсь, я маю наполягати. Оскільки в мене дипломатичний імунітет".
  
  
  "Я у цьому не сумніваюся", - твердо сказав охоронець. "Але без документів вам доведеться пройти ті ж процедури безпеки, що й усім іншим. Це для вашої безпеки, сер".
  
  
  "Але я не можу", - промимрив Юлій. "За ключом від наручників у зниклому гаманці. Ви не можете очікувати, що я проходитиму через рентгенівський апарат у футлярі. Я б не підійшов".
  
  
  Юлій обдарував охоронця безпорадною усмішкою. Правду кажучи, ключ був захований у нього в лівому черевику.
  
  
  Охоронець глянув на рентгенолога з мертвим поглядом.
  
  
  "Як ми з цим впораємося?" спитав він.
  
  
  "Без проблем", - послужливо сказав інший чоловік. "Ми можемо просвічувати корпус рентгеном, не проходячи через весь пояс".
  
  
  "Але... але..." - пробурмотів Батенін.
  
  
  "Якщо це проблема, ви можете пропустити свій рейс", – сказав охоронець. "Ми не можемо змусити вас пройти перевірку, але ви не зможете сісти в літак, якщо не зробите цього. Вибір за вами, сер".
  
  
  Думка про необхідність повернутися в посольство і до цього злодія Брашникова, чию худу шию він хотів би придушити, промайнула в охопленому панікою мозку майора Батеніна. Він вирішив ризикнути. Все було краще, ніж ще один день на цій операції.
  
  
  "Дуже добре", - натягнуто сказав Батенін. "Я даю згоду".
  
  
  Тепер, оскільки ти не можеш пройти крізь метал
  
  
  139
  
  
  детектор, мені доведеться тебе обшукати. Просто почекай хвилинку”.
  
  
  Стискаючи кейс обома руками, Юлій Батенін дозволив собі винести приниження від обшуку. Коли це випробування закінчилося, його супроводжували до рентгенівського апарату.
  
  
  "Просто покладіть це на стрічку", - весело сказав оператор. Він вимкнув стрічковий конвеєр.
  
  
  Юлій зазначив, що він був дуже щасливим службовцем. Зазвичай співробітники служби безпеки аеропорту мали такі ж серйозні особи, як статуя Сталіна, але цей, здавалося, дуже хотів допомогти. Можливо, це було б не так уже й погано. Тому що він сумнівався, що рентген покаже щось, що непідготовлена людина вважала б підозрілою.
  
  
  Юлій підкорився. Оператор кілька разів натиснув кнопку, щоб стрічка конвеєра просунулася на дюйм вперед. Футляр зник у нутрощі рентгенівського апарату, права рука Юлі пішла за ним до самого ліктя.
  
  
  "Це буде боляче?" Незручно спитав Юлій. Йому довелося спертися на машину, щоб зберегти рівновагу. Це було дуже важко.
  
  
  "Просто залишайся в цій позі", - сказав оператор. Потім він натиснув кнопку. Він натиснув її ще раз.
  
  
  "Що не так?" Нервово спитав Юлій.
  
  
  "Незначний збій. Почекай ще секунду. Не хвилюйся".
  
  
  "Я не хочу, щоб моя рука просвічувалася рентгеном до того, що ви, американці, називаєте хрусткою скоринкою".
  
  
  "Ні за що", - запевнив його оператор. Він знову постукав по апарату. Здавалося, він постукав у відповідь. А потім оператор усміхнувся.
  
  
  "О'кей, - бадьоро сказав він, - тепер ти можеш витягти це".
  
  
  Батенін знову витяг знайомий футляр. Він зі страхом подивився на свою руку, але, схоже, вона не знебарвлювалася від надмірної експозиції.
  
  
  Кивнувши охоронцеві, рентгенолог сказав: "Він виписується. Пропустіть його".
  
  
  Майор Батенін схилив голову перед двома амери-
  
  
  140
  
  
  діяв так дипломатично, як тільки міг, і поспішив до воріт, бурмочучи прокляття на голову Раїра Брашнікова собі під ніс.
  
  
  Двері літака були зачинені після того, як Юлій піднявся на борт. У той момент, коли він сів, відчув, як холодний піт просочив його костюм. Але він повільно зітхнув із полегшенням.
  
  
  Але просто щоб бути впевненим, він скинув один черевик і витяг ключ, коли широкофюзеляжний Іл-96 від'їхав від воріт. Він уставив ключ у замок і повернув. Ключ не повертався. Він натиснув на нього. Він зламався у замку.
  
  
  "Що?" - пробурмотів він. Потім він зазначив, що браслет, прикріплений до ручки футляра, був деформований. Він придивився уважніше. Він був оплавлений у місці фіксації. Під час поїздки все було інакше. Чи могли множинні рентгенівські знімки розплавити метал? з тривогою подумав він.
  
  
  А як щодо вмісту?
  
  
  Юлій Батенін витяг інший ключ зі свого правого черевика. Він не відчиняв футляр. Зовсім ні.
  
  
  Люто, побоюючись найгіршого, він рвонув футляр пальцями, схожими на гачки. Він зламав нігті, але, зібравши всі сили, відірвав один куточок футляра.
  
  
  Вилетіли клаптики розірваного паперу. У справі Батеніна паперу був. Він з тривогою встромив у неї пальці. Вони стали червоними. Він порізав їх щось. Скло.
  
  
  "У цьому ящику не було скла", - голосно заволав він.
  
  
  Копнувши далі, він знайшов гладкий аркуш паперу. Він був схожий на сторінку з книги чи журналу. На ньому було надруковано кольорову фотографію. Жіноче обличчя. Юлію Батеніну обличчя здалося знайомим. Йому потрібен час, поки літак Аерофлоту не зайняв позицію для зльоту, перш ніж він дізнався про обличчя відомої американської співачки та актриси Барбри Стрейзанд.
  
  
  "Випустіть мене з літака!" Батенін закричав. "Я мушу вийти!"
  
  
  141
  
  
  Повернувшись на рентгенівську посаду, оператор вказав охоронцеві, що пішохідний рух нарешті припинився.
  
  
  "Хочеш налити нам обом по чашці кави?" запропонував він.
  
  
  "Звичайно. Береш чорний?"
  
  
  "Так, чорна підійде", - сказав Римо, для якого чашка кави була еквівалентна дозі стрихніну.
  
  
  Після того, як охоронець зник за рогом, Римо постукав рентгенівським апаратом і прошепотів: "Все в порядку, Чіуне. Тепер ти можеш виходити".
  
  
  Майстер Сінанджу вислизнув із купе з неприязним виразом на пергаментному обличчі. Він тягнув із собою велику коробчату валізу.
  
  
  "Наступного разу я розберуся з кнопками, а ти сховаєшся всередині", - прошипів він.
  
  
  "Сподіватимемося, що наступного разу не буде", - сказав Римо, беручи кейс. "І я вибачаюсь за довге очікування. Звідки мені було знати, що він чекатиме до останньої хвилини, перш ніж піднятися на борт?"
  
  
  "Принаймні нам не довелося вдаватися до подальших хитрощів, щоб змусити його відмовитися від своєї справи".
  
  
  "Ага", - сказав Римо, коли вони йшли. "Забавно, як це спрацювало. Я, мабуть, показав своє посвідчення FAA тридцяти чи сорока представникам авіакомпанії, перш ніж вони дозволили мені замінити звичайного оператора рентгенівського знімку, а потім мені довелося знову і знову натягувати охоронця вдавати, що термін дії дипломатичної картки хлопця минув, щоб ми могли приступити до справи. Він так нервувався, я був впевнений, що він збирається все зіпсувати. І що відбувається? Російська втрачає своє посвідчення особи. Мабуть, це мій щасливий день».
  
  
  "Наступного разу я займуся кнопками", - повторив Чіун, коли вони сіли в тихому куточку зони очікування.
  
  
  "Ти ж знаєш, як ти ставишся до машин. Щось могло піти не так". Римо заглянув у кейс. Його обличчя витягнулося. "О-о, я думаю, щось пішло не так".
  
  
  "Що?" Швидко спитав Чіун, нахиляючись, щоб подивитися.
  
  
  "Ви змінили справи, чи не так?"
  
  
  142
  
  
  "Ти сумніваєшся у моїй доблесті?" Роздратовано спитав Чіун.
  
  
  "Ні, але я думаю, що нас обдурили. Подивися".
  
  
  Римо показав набір квадратів, подібних до графітових плиток. За винятком того, що вони були плоскими, не відбиваючи світла чорними і здавалися неметалевими.
  
  
  "Що це?" Запитав Чіун.
  
  
  "Зрозумів мене", - тихо сказав Римо. "Вони схожі на плитку у ванній Дракули. Одне можна сказати напевно: це не компоненти ракети або щось таке".
  
  
  "Тоді ти зазнав невдачі", - холодно сказав Чіун.
  
  
  "Я? Ти підмінив".
  
  
  "Але ти натискав на кнопки".
  
  
  Римо зітхнув. "Давай полетимо додому наступним рейсом. Можливо, Сміт зуміє розібратися у всьому", - сказав він, з гуркотом відправляючи плитки назад у футляр.
  
  
  Вони вирушили на пошуки рейсу до Нью-Йорка.
  
  
  13
  
  
  "Вас не обдурили", - твердо сказав їм професор Гарольд В. Сміт. Сміт сидів у своєму потрісканому шкіряному кріслі в санаторії Фолкрофт. Велике панорамне вікно за ним обрамляло протоку Лонг-Айленд. Сміт незворушно крутив одну з чорних плиток знову і знову у своїх тонких руках.
  
  
  "Ні?" Задоволений Рімо запитав.
  
  
  "Я ж тобі казав", - пропищав Чіун. "Ти занадто багато турбуєшся, Римо. Уяви, Імператоре, Римо поклав найважливіше завдання з передачі справ на мене, і в нього вистачило нахабства припустити, що я міг зробити помилку."
  
  
  - Дякую, Чіуне, - пробурмотів Римо.
  
  
  "Це плитки RAM", - з гіркотою сказав Сміт.
  
  
  "Ах, звичайно, я бачив їхню рекламу по телевізору", - люб'язно сказав Чіун. "Це велика компанія. Можливо, вони погодяться спонсорувати нас на подяку за повернення їхньої цінної власності".
  
  
  "Я маю сумнів у цьому", - сухо відповів Сміт. "RAM - це не торгова марка. Це означає матеріал, що поглинає радари. Ці плитки виготовлені з надсекретної вуглець-епоксидної композиції і складають обшивку нашого нового покоління літаків-невидимок. Римо, тобі пощастило, що ти перехопив їх до того, як вони досягли Москви ".
  
  
  "Рімо?" Пискнув Чіун. "Це я здійснив обмін. Мушу додати, блискуче".
  
  
  144
  
  
  Сміт прочистив горло. "Так, звичайно, я мав на увазі вас обох", - сказав він.
  
  
  "Рімо просто натискав на несуттєві кнопки", - багатозначно сказав Чіун. "Це міг зробити будь-хто. Мавпа могла виконати завдання Римо. Я, з іншого боку, зробив найважливіший обмін, про який наш противник нічого не підозрював. Хочеш ще раз почути цю історію, імператор?"
  
  
  "Е-е, ні. Не зараз", - поспішно сказав Сміт. "Вибачте. Але давайте не будемо відволікатися від теми. Ці конкретні плитки від бомбардувальника "Стелс". Є тільки одне місце, звідки вони могли з'явитися, і це місце їх виробництва, завод корпорації Northrop у Палмдейлі, Каліфорнія, відомий як завод сорок два" .
  
  
  "Вони ростуть із рослин?" Запитав Чіун, розглядаючи одну плитку.
  
  
  "У нас немає жодних зачіпок на нашого злодія", - сказав Сміт, ігноруючи його. "Але ці плитки пов'язані з низкою збоїв "Стелс", які у нас були".
  
  
  "Як так, Смітті?" З цікавістю спитав Римо. Чіун вдав, що розглядає свої довгі вигнуті нігті. Не було сенсу звертати увагу на білих, коли вони рясніли непотрібними подробицями. Дозвольте Римо пояснити основні моменти пізніше.
  
  
  "Те, що ми знаємо про близький запуск на Fox-4, говорить нам про те, що цей злодій здатний витягувати робочі частини з експлуатаційного обладнання. Припустимо, він витяг важливі елементи з літака-невидимки в ангарі? Якщо це залишилося непоміченим, тоді зрозуміла низка незрозумілих збоїв у скритності".
  
  
  Римо клацнув пальцями. "Я зрозумів", - сказав він. "Вони розбилися, тому що у них не вистачало компонентів".
  
  
  "Цілком вірно. І хто б запідозрив, що неврахований фрагмент стелс-уламків був витягнутий до краху? У той же час було б неможливо вкрасти зразки плиток із працюючого літака, бо вони приклеєні до каркасу". Сміт зробив паузу. "Він повинен був отримати їх у виробника-
  
  
  145
  
  
  турер. І якщо Ради намагаються розробити власне крило літака-невидимки з наших частин, вони не можуть змиритися з цією невдачею. Вони мають придбати більше плиток, інакше компоненти, які у них є, не мають цінності”.
  
  
  "Ти думаєш, наша Крашсіва спробує дістати це знову?" Запитав Римо, зважуючи одну з плиток у руці. Вона була надзвичайно легкою.
  
  
  "У Рад немає вибору. Вони можуть не рухатися тижнями або навіть місяцями, але, якщо не з'явиться більш вагома зачіпка, ви з Чіуном охоронятимете об'єкт у Палмдейлі".
  
  
  "Ви не сказали нам, що ми зробимо з Кразивахом, якщо зустрінемо його знову", - згадав Римо.
  
  
  Обличчя Сміта витяглося.
  
  
  "У мене немає відповіді на це питання, Римо", - безпорадно сказав він. "Я тільки хотів би, щоб я знав. Але, як мінімум, ваша місія - не допустити попадання нових плиток RAM у радянські руки".
  
  
  "Ми зробимо все, що зможемо", – пообіцяв Римо.
  
  
  "Рімо зробить все, що зможе", - їдко сказав Чіун. "Я зроблю те, що ти забажаєш. Як завжди".
  
  
  "Не звертайте на нього уваги", - сказав Римо Сміту. "Він просто в роздратованому настрої, тому що йому не дісталося місце біля вікна на зворотному рейсі. Мабуть, і не на рейсі до Каліфорнії, враховуючи те, як він поводиться".
  
  
  Раїр Брашніков почував себе краще. Він сидів у ліжку і був готовий їсти тверду їжу. На кухні посольства для нього готували товстий стейк лондонською. Він віддав би перевагу "портерхаусу" і з тугою подумав про стейки, які йому довелося залишити в Північній Дакоті. Він не заперечував частин ракет, які не міг взяти з собою. Йому не платили за кожну вкрадену річ, він отримував лише свою щомісячну зарплатню. Він ставив собі запитання, що поганого в тому, що Кремль думає, що вони не дають людині стимулу процвітати у виконанні доручених йому завдань.
  
  
  146
  
  
  Ось уже три роки Раїр задовольнявся тим, що крав помалу то тут, то там для матінки Росії, і крав для себе багато. Щотижня він відправляв великі посилки своєму двоюрідному братові Радомиру до радянської Грузії. І він знав, що щотижня його двоюрідний брат продавав їх на чорному ринку за американські долари. Ціла купа доларів чекатиме на Раїра, коли він повернеться до Росії. Якщо він колись повернеться. Зрештою, в Америці було дуже добре. І було б ще краще зараз, коли Батеніна більше не було поряд, щоб турбувати його.
  
  
  За дверима аптеки почулися кроки, і Раїр Брашніков випростався у передчутті стейку по-лондонськи та солоної картоплі фрі на гарнір.
  
  
  Але ці кроки були важкими та загрозливими. Тонкі темні брови Раїра насупилися. Вони мали безпомилково знайомий звук.
  
  
  "Ні", - пробурмотів він. "Цього не могло бути".
  
  
  Але коли двері з гуркотом відчинилися і в них з'явився майор Юлій Батенін, його величезні плечі здіймалися, Раїр Брашніков гарячково потягнувся до реостата на пряжці ременя.
  
  
  Його рука натрапила тільки на зав'язки піжами.
  
  
  А потім Батенін обрушився на нього, як лавина. Брашников відчув, як його стягли з ліжка і притиснули до стіни.
  
  
  "Де це?" Шалено зажадав Батенін, від сили його слів гаряча слина бризнула на зморщене обличчя Брашнікова.
  
  
  "Товаришу, що не так?" Невинно спитав Брашников.
  
  
  Майор Батенін ударив його по обличчю один раз. Потім ще раз тильною стороною долоні. Щоки Раїра запалали.
  
  
  "Під матрацом", - злякано сказав Раїр, дізнавшись палаючу неприкриту ненависть в очах іншого чоловіка.
  
  
  Батенін впустив його, і Брашніков звалився на підлогу.
  
  
  147
  
  
  Він спостерігав, як Юлій Батенін копався під матрацом. У розпачі він обома руками зняв матрац із пружин. То був важкий матрац. Брашников був вражений силою майора. Або, можливо, це була не просто сила, а чиста лють, яка надала йому такої сили.
  
  
  Брашников забився в куток кімнати, чекаючи гіршого.
  
  
  Коли майор Батенін випростався з гаманцем у руці, він обернувся до Брашникова, його очі були люті.
  
  
  "Якщо ти коли-небудь ще раз у мене щось вкрадеш, я згорну тобі шию, як курча", - сказав він надто низьким голосом. "Ти розумієш, Брашніков?"
  
  
  "Так, так, товаришу майор. Мені шкода. Це просто непереборне бажання, яке опановує мене. Я нічого не можу з собою вдіяти".
  
  
  Червоне обличчя Батеніна раптово виявилося носа до носа з його власним.
  
  
  "Я розумію, товаришу Брашніков", - сказав Батенін тоном, схожим на скрегіт зубів.
  
  
  "Ти робиш?"
  
  
  "Так". Він посміхнувся. "Я навіть зараз охоплений примусом. Тільки моє не спонукає мене красти. Тільки для того, щоб зламати твою злодійкувату шию. Я укладу з тобою угоду. Я придушу свій примус, якщо ти контролюватимеш свій".
  
  
  "Домовилися", - сказав Раїр Брашніков, проковтнувши. Алкогольне дихання майора наповнило його ніс парами.
  
  
  "Тепер, Брашніков, - сказав Батенін, випрямляючись, - я б порадив тобі якнайшвидше одужувати. Найпізніше до світанку. Перед тобою стоїть важливе завдання".
  
  
  "Я вірю?"
  
  
  "Ви повертаєтеся туди, де виготовляються стелс-плитки. Ви отримаєте більше".
  
  
  "Я отримав недостатньо?" Здивовано спитав Брашніков.
  
  
  "Якщо мені доведеться пояснювати, я можу втратити контроль над собою", – попередив Батенін. "І ніхто з нас не бажає цього, чи не так?"
  
  
  148
  
  
  "Ні, ні", - сказав Брашніков, хитаючи головою.
  
  
  "Добре. Тому що, поки в мене в руках не буде більше плиток, я не можу повернутися до Москви. І поки я стирчу в посольстві, ваша безпека під питанням. Чи згодні ми з цим, Брашніков?"
  
  
  "Я вже почуваюся набагато краще", - сказав йому Брашніков. Він криво, запобігливо посміхнувся.
  
  
  14
  
  
  Завод номер сорок два підприємства Northrop, що особливо охороняється, в Палмдейлі являв собою будівлю з гофрованої сталі без вікон, пофарбовану в колір навколишніх пісків пустелі. Ніхто з тих, хто працював у його фортечних стінах, ніколи не бачив денного світла протягом робочого дня. Ця незвичайна споруда була потрібна через безліч оборонних проектів з особливим доступом, або "чорним бюджетом", які виношувалися в його суворих рамках; Шпигуни, як промислові, і міжнародні, були всюди. А у сучасному світі високотехнологічного шпигунства вікно було відкритим запрошенням до всього - від параболічного мікрофона до орбітальних розвідувальних супутників.
  
  
  Проблема з відсутністю вікон полягала в тому, що, хоча це обмежувало можливості для шпигунства або вторгнення, це також ускладнювало виявлення загроз, що наближаються.
  
  
  "Вікон немає", - сказав Римо. "Чудово". Вони з Чіуном спостерігали за будинком через взяту напрокат машину. Вона була припаркована на пустельному шосе на деякій відстані від обгородженого колючим дротом об'єкта. "Ми можемо підібратися дуже близько до будівлі, залишаючись непоміченими".
  
  
  Вони перебували у пустельному районі Каліфорнії. Телефонні стовпи тремтіли від нестерпної спеки. Вдалині виднілися похмурі гори Сан-Габріель.
  
  
  "Не обов'язково", - сказав Майстер Сінанджу. "Нам краще розташуватися подалі від цього, щоб-
  
  
  149
  
  
  150
  
  
  звана рослина. Нашою метою не буде перешкоджати Крахсівах проникнути в це місце, але слідувати за ним після того, як він покине його.
  
  
  "Хіба це не ризиковано?" Запитав Римо. "Що, якщо йому зійде ще одна партія плиток RAM?"
  
  
  Чіун знизав плечима, ніби це було несуттєве питання.
  
  
  "Він спробує увійти в цьому подібному диму стані", - наспіваючи сказав Чіун. "У цьому випадку ми не зможемо зупинити його. Але якщо ми дозволимо йому піти без виклику і, на його думку, непоміченим, він буде менш обережним. Потім ми підемо за ним у його лігво і застанемо зненацька, повернувши всі вкрадені артефакти".
  
  
  "Мені це подобається", - сказав Римо. "Це прямолінійно та просто".
  
  
  "Я пристосував це до твого менталітету", - сказав Чіун. Перш ніж Римо зміг сформулювати відповідь, Майстер Сінанджу продовжив. "Ми розділимося. Я розташуюся на північному сході, так що дві стіни завжди будуть у полі зору моїх незрівнянних очей. Ти, Римо, підеш на південний захід. Постарайся не засинати."
  
  
  "Велике спасибі", - сухо сказав Римо. "Ти ж знаєш, ми могли б залишатися тут тижнями".
  
  
  "Ми зробимо те, що маємо зробити. Ця істота розлютила мене. Я отримаю особливе задоволення, спіймавши і покаравши його".
  
  
  "Я згоден. Давайте просто сподіватися, що скоро щось зламається. Це не зовсім моє уявлення про ідеальне місце для безстрокового нічлігу. Я думаю, якщо ти їдеш на північний схід, а ми випадково припаркувалися на південний захід від місця, це означає, що я маю чекати в машині, так?"
  
  
  Чіун повернувся до Римо, і на його пергаментному обличчі позначилася зневага.
  
  
  "Звичайно..." - почав він.
  
  
  Римо посміхнувся.
  
  
  "...ні", - закінчив Чіун. "Ти відвезеш мене на північно-східну спостережну точку, а я почекаю в машині".
  
  
  151
  
  
  "І що я маю робити?" Прогарчав Римо. "Повернутись пішки?"
  
  
  "Ти маєш щось проти ходьби, ти, молодий і гладкошкірий, у якого попереду безліч років?"
  
  
  "Добре, добре", - сказав Римо, сідаючи за кермо. Майстер Сінанджу беззвучно влаштувався на пасажирському сидінні. Дверцята зачинилися, як опівнічний зітхання немовляти.
  
  
  Пізніше, коли Римо припаркував машину під прикриттям гребеня пагорба, він пробрався через потрійне кільце колючого дроту до багатоквартирного будинку. Він сховався в провулку біля навантажувальної платформи і сів під бортом контейнера для сміття. На щастя, подумав Римо, регулюючи дихання так, щоб повітря надходило надто повільно, щоб порушити нюхові рецептори у його чутливому носі, це була промислова зона. Замість запаху дохлої риби, гнилого сиру та інших запахів прогорклої їжі, у цьому конкретному контейнері для сміття пахло гарячим пластиком і ацетоном.
  
  
  Римо приготувався до довгого очікування. Повз час від часу проходив охоронець. Римо, залишаючись у тіні, легко уникав їх. Хитрість полягала в тому, щоб не потрапити їм на очі. Велику роль цьому зіграло збереження нерухомості. Людський периферійний зір вловлював навіть найменший рух, тоді як людина, що дивиться прямо перед собою, часто пропускала найочевидніші небезпеки, тому що вони не діяли як загрози.
  
  
  Відсутність спостереження за ворогом була іншою половиною успішного приховання. Те, що упускали очі, часто вловлювали інші органи почуттів. Ніхто - навіть Чіун - ніколи задовільно не пояснював йому людську інтуїцію, але Римо знав, що навіть найгірше навчена звичайна людина іноді відчуває на собі чийсь погляд. Тому він завжди відводив погляд, коли повз проходили охоронці, впевнений, що його не побачать і не відчують.
  
  
  Його не було.
  
  
  152
  
  
  Далеко за північ - Римо, який ніколи не носив годинника, знав, що зараз рівно 3:44 ранку, тому що востаннє, коли він випадково звернув увагу на годинник, було 10:06, і його біологічний годинник сказав йому, що це було рівно п'ять годин тридцять вісім хвилин тому, - він раптово відчув, як повітря на його оголених передпліччях попереджувально піднялося.
  
  
  Було не холодно, і навіть якби це було так, Римо мав змусити своє напружене тіло розслабитися. Цього не сталося. Це означало електричне явище. Можливо, Крахсєва.
  
  
  Римо прослизнув за сміттєвий контейнер, виглядаючи якісь ознаки істоти.
  
  
  Волосся на його передпліччя стало жорсткішим. І короткі волоски на потилиці теж стали дибки. Це було те відчуття, яке він відчув під час своєї першої зустрічі з цією штукою. Робін Грін повідомив те саме.
  
  
  Римо був на ногах, дивлячись на затемнені краї навколишніх будівель, коли Крахсєва пройшла повз нього так само недбало, як недільна прогулянка.
  
  
  За винятком того, що Крахсєва світився, як туманний місяць із ніжками.
  
  
  Римо швидко відступив назад. Швидкість і безшумність раптової появи істоти застали зненацька навіть її. Крахсєва з'явився зі сталевого бака контейнера для сміття, як інопланетянин, що вийшов з п'ятого виміру.
  
  
  Римо спостерігав, як воно незграбно попрямувало до стіни будівлі. Воно обережно просунуло голову всередину, сповільнилося, а потім ковзнуло всередину.
  
  
  Римо ковзнув до краю будівлі.
  
  
  Він визирнув з-за рогу. Внизу, в дальньому кінці, пухирчасте обличчя Крахсеваха, що світиться, виступило з ребристої сталі, як міхур, що формується. Обличчя вагалося, регулярно розширюючись і стискаючись; потім Крахсєва відокремився від стіни. Воно різкими кроками перетнуло відкрите паркування. Потім воно присіло
  
  
  153
  
  
  поряд з коричневою жар-птицею. Вона розтанула в машині, змушуючи тьмяний салон слабо світитися.
  
  
  Римо відкинувся назад, побачивши невиразне обличчя тварюки, що нависла над панеллю приладів. Чоботи з золотими прожилками, що безглуздо виглядають з-під шасі. Голова повільно обернулася. Очевидно, він був дуже обережний.
  
  
  Потім "Крашсєва" вийшла з машини і, притискаючись до стін та бетонних вантажних майданчиків, попрямувала до будівлі заводу сорок два без вікон.
  
  
  Рімо вирішив, що йому краще повернутися до контейнера для сміття, звідки йому буде добре видно будівлю, але найменше шансів привернути до себе увагу. Він так і вчинив.
  
  
  Повзли довгі хвилини. Очі Римо були прикуті до будівлі, але всередині він непокоївся. Чи вийде Крахсєва таким чином? Йому хотілося б якимось чином попередити Чіуна. Але він знав, що Майстер Сінанджу напоготові. Але проблема була б у тому, що якби Крахсєва рухалися надто швидко, вони не мали б часу передати повідомлення Чіуну.
  
  
  "Кразєєва" з'явився менш як через п'ятнадцять хвилин. Його голова, що світиться, висунулась з дверей ангару заводу сорок два - тих самих дверей, з яких викотився перший бомбардувальник-невидимка для телекамер ЗМІ. Очевидно, задоволений, голова забралася, і з'явилися руки, за якими пішли груди та коліна. Крахсєва стояв, зігнувши одну руку, відчинено. Потім, стискаючи те, що Римо прийняв за оберемок плиток RAM, він повернувся до свого наближення, попрямував до машини, зупинився, потім знову попрямував до найближчої будівлі.
  
  
  Римо вислизнув через сміттєвий контейнер. Волосся на його руці знову почало вставати дибки.
  
  
  Коли вони були на максимальній висоті, Римо зрозумів, що Крахсєва практично над ним. Він крадькома визирнув з-за рогу.
  
  
  Крахсєва з'явилася з іншого боку контейнера для сміття і пройшла по піднятій бетонній доріжці. Її ноги зникали нижче стегна, що робило
  
  
  154
  
  
  це виглядає так, наче воно пробирається крізь твердий бетон. Воно зникло у стіні.
  
  
  Римо виліз по стіні, як павук. Він сів на даху, невидимий у своїй чорній футболці та брюках-чиносах.
  
  
  Крахсєва вийшла з будівлі з іншого боку і пробиралася від об'єкта до об'єкта, як восьминіг крізь корали. Щоразу, коли він знаходив, за чим сховатися – у стіні чи машині, – він так і робив. Одного разу він зіщулився, щоб сховатися в кондиціонері, що гуде, вмонтованому в бетон.
  
  
  Римо простежив за ним очима так далеко, як міг. Потім він опустився на землю і поплив за ним лабіринтом з колючого дроту. "Крас-сива", схоже, прямував на північ, і Римо сподівався, що це може означати, що він має шанс попередити Чіуна.
  
  
  Коли індустріальний парк залишився позаду, Римо помітив Крахсєву, що стрибає через відкриту пустелю до шосе. Римо затримався, щоб подивитися, чи зможе він розгледіти Майстра синанджу.
  
  
  Їхня орендована машина знаходилася приблизно за милю вниз дорогою, яка розгалужувалася так, що машина стояла на низькій дорозі, в тіні гірського хребта. Головна дорога підіймалася на гірський хребет.
  
  
  Римо був надто далеко, щоб привернути увагу Чіуна. Нахмурившись, він повернувся до стеження за Красієвою. Рімо бачив, що істота перебиралася від телефонного стовпа до телефонного стовпа, повторюючи свої старі трюки.
  
  
  Потім це припинилося. На очах у Римо його мерехтливе свічення померкло.
  
  
  Це вимкнуло костюм.
  
  
  Римо рушив. Він знав, що це єдиний шанс. Він пронісся пустелею, його пальці залишали лише крихітні клиноподібні сліди на піску, він біг так швидко.
  
  
  Потім пролунав низький рик запалювання. Авто! Крахсєвах мав машину, яка чекала.
  
  
  Машина була великою. Чорний кадилак. Його хвіст-
  
  
  155
  
  
  спалахнули фари; потім машина виїхала з тіні, зупинилася і, урчачи, покотила шосе.
  
  
  Він прямував до роздоріжжя доріг.
  
  
  "Чорт!" Вилаявся Римо, змінюючи напрямок. Якби машина повернула на низьку дорогу, то проїхала б повз Чіуна. Але якби він їхав великою дорогою, Майстер Сінанджу міг би припустити, що це була лише машина, що проїжджала.
  
  
  Рімо вирішив узяти гребінь. Він побіг сильніше. Нехай Чіун сердиться за те, що пропустив. Уникнути цього було неможливо.
  
  
  Римо перетнув шосе і на повній швидкості врізався у підніжжя хребта. Не зупиняючись, він перевів свій біг у підйом на чотирьох кінцівках. Він дерся по скелях, як жук, що рятується від пожежі в траві. Інерція захопила його на півдорозі, перш ніж йому довелося докласти якихось зусиль. Його руки та ноги знайшли безліч опор.
  
  
  Римо вирулив на дорогу якраз вчасно, щоб помітити, як задні ліхтарі "Кадиллака" промайнули повз, наче віддалені очі. Машина швидко набирала швидкість. Римо рвонувся за нею. Вони врізалися в схил пагорба, тож гравітація допомогла йому просунутися вперед. Не те щоб він потребував допомоги гравітації. Пальці ніг Римо вп'ялися в розм'якшений від спеки асфальт, як шипи для скелелазіння. Копай, зупиняйся і штовхай. Ліворуч і праворуч. Праворуч та ліворуч. Позаду нього злетіли розпушені гранули смоли. І незабаром він мчав так само швидко, як мчить "Кадилак", якому доводилося рухатися з гальмівними барабанами, що стикалися з ободами коліс, щоб подолати крутий схил. Рімо наздогнав машину. Потім він побіг разом із "Кадилаком", ніби машина просто рухалася накатом.
  
  
  Раїр Брашніков був задоволений собою. Він знову успішно проник на об'єкт Northrop з високим рівнем безпеки. Вдруге було легше, оскільки вперше він вивчив найкращі підходи. Плитки RAM знаходилися в тому самому сховищі. IT
  
  
  156
  
  
  відключити скафандр, зачерпнути оберемок і повернути реостат на поясі було нескладно, щоб його тіло, що світилося, знову стало непроникним для куль і перешкод.
  
  
  Як і минулого разу, Брашніков залишив припарковану машину неподалік. Іти пішки до найближчого міста було надто далеко, і хоча було ризиковано знімати шолом та акумулятор після відключення віброкостюму, щоб сісти за кермо та виїхати, ризик був більш ніж компенсований зручністю.
  
  
  Тепер, мчачи крізь тиху каліфорнійську пустельну ніч, Раїр Брашніков спостерігав, як дорога попереду вирівнялася і перетворилася на чорну змію, що звивається, що веде до свободи. Він тільки сподівався, що цих плиток буде достатньо, щоб задовольнити майора Батеніна і що тимчасовий повірений у справах невдовзі повернеться до Москви. Брашников побоювався, що минулого разу він надто далеко натиснув на майора КДБ. У цієї людини тепер кров приливала до очей щоразу, коли він бачив Брашнікова, хоча посольство гуло від чуток, що Батенін здригався при найменшому звуку. Особливо за телефонних дзвінків.
  
  
  Раїр Брашніков почув звук, перш ніж зрозумів, що за ним стежать. Тут, на пустельному шосе, не було вогнів, тому дорога попереду являла собою сплеск світла фар, що постійно змінювався. Позаду нього все було чорнотою і телефонними стовпами.
  
  
  Спочатку звук видався далеким. Він звучав як віддалене виття сирени. Він подумав, чи це був сигнал тривоги, що пролунав на заводі номер сорок два. Але звук, здавалося, наближався, ніби це була поліцейська машина, яка переслідувала. Але його дзеркало заднього виду показувало лише стіну ночі. Жодних переслідуючих машин взагалі.
  
  
  Потім Брашніков випадково помітив людину, що біжить поряд з машиною. Він був весь у чорному, тому його було важко розгледіти у тьмяному світлі фар. Але це напевно був чоловік.
  
  
  Брашников подивився на свій спідометр. Він показував шістдесят одну милю на годину. Цього не могло бути, він
  
  
  157
  
  
  подумав про себе. Там був чоловік, який не відставав від своєї машини. Якщо машина їхала зі швидкістю шістдесят одна миля на годину, то зрозуміло, що чоловік теж повинен був їхати зі швидкістю шістдесят одна миля на годину. Можливо, він був на ковзанах.
  
  
  Брашников відвернувся від чоловіка і глянув. Ні, чоловік не був на ковзанах. Він утік.
  
  
  Потім людину занесло – так це виглядало, незважаючи на його швидкість, – до вікна водія. Він постукав. Брашников підвів очі. Він не міг розгледіти обличчя бігуна. Рот чоловіка був широко відкритий, але він, здавалося, не задихався від напруження, як би мала людина, яка бігла зі швидкістю шістдесят одна миля на годину. Костяшки пальців чоловіка знову постукали у вікно водія.
  
  
  Брашников прочинив вікно, і звук сирени раптово став дуже гучним. Утримуючи кермо рівно, він розвернувся, але не побачив машини, що переслідує. Потім Брашніков зрозумів, що звук був набагато ближчим. Майже біля його ліктя. Майже. . .
  
  
  Здригнувшись, він зрозумів, що звук походить від людини, що біжить. Шалено, ненормально він видавав звук ротом, як дитина, що прикидається пожежною машиною.
  
  
  Це було доведено поза всяким сумнівом, коли чоловік сказав: "Зупинися". Звук сирени припинився, коли він наказав. Потім він знову відновився, цього разу голосніше.
  
  
  "Що це?" Треба запитав Брашников, обережно залазячи під подушки сидіння, одна рука все ще лежала на кермі.
  
  
  "Я сказав: "Зупинися", - повторив чоловік. "Припускається, що ти маєш зупинитися, коли почуєш сирени. Ти хто - з Росії чи щось таке?" Останнє прозвучало як жарт, тому Брашников не відповів.
  
  
  Брашников відчув холодну рукоятку пістолета Токарєва під подушками. Він ненавидів зброю, але Батенін наполіг, щоб він носив його, коли не був у скафандрі. Він
  
  
  158
  
  
  сподівався, що йому не доведеться вбивати цю людину. Раїр Брашніков вважав себе злодієм, а не вбивцею.
  
  
  "Ви міліція?" Голосно спитав Брашніков. "Ви коп? Покажіть мені значок. Мені потрібні докази".
  
  
  Потім він добре розглянув обличчя людини, що біжить. Мертві плоскі очі над високими вилицями. Це був той, хто переслідував його із LCF-Fox. Той, із ким був старий азіат. Як це можливо?
  
  
  "Ти збираєшся зупинитися чи мені треба бути грубим?" чоловік загарчав.
  
  
  Цього було достатньо для Раїра Брашнікова. Він не наважився зупинити машину. У нього не було б достатньо часу, щоб одягнути шолом та акумулятор. Загроза чоловіка, мабуть, означала, що він був озброєний. Інакше як би він зміг зупинити "Кадилак", що мчить?
  
  
  "Токарев" з'явився в руці Раїра, перетинаючи його груди.
  
  
  "Будь ласка", - сказав Брашніков. "Іди. Я не хочу застрелити тебе на смерть".
  
  
  "Неслухняний, неслухняний", - сказав чоловік, хапаючись за відчинене вікно. "Пістолети у цьому штаті заборонені".
  
  
  Брашников зібрався з духом і натиснув на спусковий гачок.
  
  
  "Токарев" не вистрілив. Але він вистрілив. Він зірвався з пальця Брашнікова на спусковому гачку, ніби притягнутий магнітом. Це залишило довгу смугу крові на пальці Брашнікова, де спускова скоба подряпала шкіру.
  
  
  Посмоктуючи обпалений палець, Брашніков намагався утримати кермо рівно вільною рукою. Дорога почала петляти. Брашников кидав злякані погляди на все ще біжить людину.
  
  
  Він діловито розбирав "Токарев" на шматки. Обойма з набоями вискочила і була викинута. Потім затвор був відсмикнутий назад явно сильними пальцями, тому що він випав. Потім довгий стовбур був викручений, як лампочка. Зрештою людина, що біжить, розламала рукоятку і ударно-спусковий механізм на шматки, і вона насухо вимила руки від металевої тирси.
  
  
  159
  
  
  це було все, що залишилося від добре сконструйованого російського пістолета.
  
  
  Весь цей час він продовжував видавати дитячий звук поліцейської сирени.
  
  
  "Останній шанс зупинитись", - попередив він.
  
  
  Брашніков підняв скло і втиснув педаль газу в підлогу. Він залишив чоловіка за, коли двигун почав перемикатися на червоний.
  
  
  Але лише на мить. Тому що, неймовірно, людина, що біжить, у чорному знову почала ремонтувати "Кадилак", який тепер наближався до позначки в дев'яносто миль на годину.
  
  
  Людина в чорному була освітлена червоною примарою в дзеркалі заднього виду. Брашников нервово спостерігав його наближенням. Його рухи були гіпнотичними. Не було схоже, що він справді втік. Скоординовані дії його рук і ніг були повільними рухами. У його бігу був чіткий ритм. Потім, раптово, він повернув ліворуч і порівнявся з правим заднім колесом, що обертається.
  
  
  Витягнувши шию, щоб подивитися, Брашніков побачив, як він зупинився на півкроці, ніби збираючись завдати удару.
  
  
  Брашніков направив "кадилак" убік. Чоловік вилкнув разом із ним, ніби передбачаючи кожен нервовий рух автомобіля.
  
  
  Цей псих намагається штовхнути мою покришку, у розпачі подумав Брашніков. З якоїсь причини абсурдність того, що відбувається, не дійшла до нього. Він притиснувся до узбіччя шосе, побоюючись того, що станеться далі.
  
  
  Рейр почув вибуховий звук викиду, а потім він боровся з кермовим колесом, коли твердий обід колеса врізався у сплющену гуму. Це було неймовірно. Шина була спущена. "Кадилак" почав виляти і втрачати швидкість.
  
  
  Поки Раїр Брашніков боровся з кермом, його думки кидалися, праворуч із ревом влетіла машина. Це була невелика європейська операція, і вона сильно зачепила його збоку, відправивши-
  
  
  T60
  
  
  кадилак нерівно повертав. Брашников обернувся, щоб подивитись, хто був за кермом.
  
  
  То була рудоволоса жінка. Та, яка намагалася збити його вертольотом у Північній Дакоті.
  
  
  "Пригальмуй", - кричала вона. "Пригальмуй, чорт забирай, або я зіб'ю тебе з дороги". Вона показала посвідчення особи з фотографією, що було смішно. Чи думала вона, що на агента КДБ це справить враження?
  
  
  Потім чоловік, що біжить, із сталевими пальцями з'явився праворуч від нього. Він також кричав. Не на нього, а на жінку.
  
  
  "Гей, припини це", - сказав він.
  
  
  "Забирайся з дороги, придурок", - випалила вона у відповідь. "Я збираюся зіштовхнути цього сисунка з дороги".
  
  
  "Ти з глузду з'їхав?" чоловік крикнув у відповідь. "Його машина більше за твою. Тебе уб'ють. Дозволь мені розібратися з цим".
  
  
  По обидва боки мелькали телефонні стовпи. Дорога звужувалася, і на ній домінував "Кадилак", що розгойдується. Чоловік притискався до "Кадилак" праворуч, тоді як крихітна машина жінки то з'являлася, то зникала зліва.
  
  
  "Не вказуй мені на мою роботу!" наполягала рудоволоса. "І забирайся з дороги. Як я можу зіштовхнути його з дороги, коли ти там? Як ти взагалі це робиш? Я наближаюся до п'ятдесяти."
  
  
  "Якщо я скажу тобі, ти заблукаєш?" - Запитав чоловік.
  
  
  "Ні", - рішуче сказала руда.
  
  
  "Тоді забудь про це".
  
  
  Раїр Брашніков більше не міг свідчити своїх вух. Вони билися, як діти. Невже американці не ставилися серйозно до національної безпеки?
  
  
  Але здивування Брашнікова зникло, коли він зрозумів, що йому треба думати про власну шкуру. Побачивши, що дорога попереду різко повертає, він побачив спосіб позбавитися обох переслідувачів.
  
  
  161
  
  
  Коли дві машини і один чоловік, що біжить, увійшли в поворот на швидкості п'ятдесят три милі на годину, Брашников різко розвернувся, щоб відтіснити машину рудої. Вона прийняла його виклик, відтіснивши його назад. Але через спущену шину "Кадилака" машину Брашнікова було важче штовхати. Вона не піддавалася, і коли він зрозумів це, він різко крутнув кермо вліво.
  
  
  Робін Грін знала, що не поверне за ріг. Вона зрозуміла це надто пізно. Вона не стежила за дорогою. Вона побачила телефонний стовп надто пізно. Це було в рамці її лобового скла, перш ніж її мозок вловив те, що бачили її очі, і сигналізував "телефонний стовп на дорозі". На той час лобове скло вже перетворилося на розсип тріщин, а капот машини прогинався, як фольга, і вона відчувала, як сидіння штовхає її вперед, а кермо врізається в груди.
  
  
  Останнє, що вона відчула, були її груди. Вони були схожі на водяні кульки, готові луснути від удару.
  
  
  Рімо побачив, як машина Робіна Гріна врізалася у телефонний стовп. Удар був такий сильний, що стовп вилетів на кілька футів за межі отвору. Плутанина ліній електропередачі вдарила по погнутому капоту.
  
  
  Римо забув про "кадилак" і підбіг до понівечених уламків. Мови полум'я почали вилизуватись з-під капота, як червоні пальці. Повітря наповнилося запахом палаючого дерева. Коли Римо подумав про Робін, замкненої за кермом, запах викликав у нього нудотне передчуття. Він дістався місця водія. Робін була зовсім поряд, її голова звисала на покручене кермо. Її очі були заплющені. На її лобі текла смуга крові.
  
  
  Римо схопився за ручку дверей. Це був один із тих типів дверей, за які можна дотягнутися і підтягнути. Римо рвонувся вперед. Ручка відійшла, як надто велика скоба.
  
  
  "Чорт", - пробурмотів Римо. Він пошукав інший
  
  
  162
  
  
  по дорозі всередину, коли сморід витікаючого бензину вдарила йому в ніс, як хімічний удар. Він міг бачити, як бензин накопичується під заднім бампером, далеко від лижучого полум'я. Але не надовго. Щупальці газу вже тяглися в усіх напрямках, як щупальці.
  
  
  Вікно з боку водія було ціле. Але Римо знав, що якщо він розіб'є його, скло розлетиться салоном автомобіля з небезпечними наслідками. Обмацуючи край дверей, Римо пристрасно бажав, щоб у автомобілях досі були зовнішні петлі. Було б простіше зрізати їх та висмикнути двері. Але ці двері заклинило.
  
  
  Римо збирався перестрибнути через капот, щоб спробувати зайти з іншого боку, коли помітив тонку тріщину на склі. Воно було закрите в повному обсязі. Він просунув свої тверді, як сталь, пальці під гумову стрічку ущільнювача і намацав верхню частину скла. Він натиснув на важіль, і пролунав скрегіт електродвигуна, що вмикається на задній хід, коли Римо невблаганно опустив скло всупереч усім рекомендаціям виробників.
  
  
  Коли він опустив його наполовину, Римо просунув руку всередину і сильним ударом зсередини розбив відкрите скло, розкидавши зазубрені шматки по бруду. Він відчинив дверцята і пристебнув Робін ременем безпеки. Вона не рухалася. Її ноги були затиснуті під погнутим кермом, і Римо подумав, чи вони не зламані. Він збирався перевірити, коли раптовий свист! сказали йому, що вогонь дістався палива у двигуні. Тепер він не мав вибору.
  
  
  Римо витяг безвільне тіло Робін з-за керма так обережно, як тільки наважився. Притискаючи її сильними руками, він побіг. Він відчував, як спалахує полум'я. Жар обпалив його спину. Коли він зрозумів, що машина ось-ось рушить, він упав навколішки і затулив тіло Робіна своїм власним.
  
  
  Машина вибухнула, як картонна коробка, наповнена ракетами. З вікон вирвався вогонь, розплавивши
  
  
  163
  
  
  шини і скло, що запеклося. Оббивка горіла з їдким запахом.
  
  
  Після того, як ударна хвиля пройшла, Римо озирнувся на руїни, що палають. Поруч із ними не впало жодного уламка металу, викликаного вибухом. Він глянув униз на бліде обличчя Робін. Доторкнувшись до її скроні, він відчув биття її пульсу. Вона виглядала майже ангельською у блискучому відблиску полум'я. На мить Римо забув про її різкий характер і побачив у ній лише чудову, бажану жінку. Він одразу пошкодував, що кинув її в біді там, у Північній Дакоті. Коли вона прокинеться, вирішив Римо, він вибачиться.
  
  
  Повіки Робін Грін затремтіли, і Римо ніжно витер цівку крові з її чола. Він побачив, що вона витекла з невеликого порізу біля лінії росту волосся.
  
  
  "Лєгче, малюк", - прошепотів він. "Ти у надійних руках".
  
  
  Перші слова, сказані Робін, розсіяли тривожні думки Римо.
  
  
  "Це був дурний вчинок мачо, який ти щойно зробив", - огризнулася вона. "Я майже досягла його! Він би випустив свої кишки після двох хвилин зі мною".
  
  
  "Ти намагався зіштовхнути його з дороги і називаєш мене мачо?" Недовірливо перепитав Римо. "Тебе мало не вбили, ти знаєш про це?"
  
  
  "Ще хвилина, і він був би в мене".
  
  
  "А я Неймовірний Халк", - сказав Римо. "Ось, дай мені свою руку".
  
  
  Робін відштовхнула простягнуту руку. "Я можу стояти без сторонньої допомоги, дякую", - холодно сказала вона. Потім вона стала на тремтячі коліна. Вона негайно відкинулася назад, приземлившись на зад.
  
  
  "Мені просто треба віддихатися", - сказала вона слабшим тоном. "Якби тільки ти не втручався".
  
  
  "Вірно", - з гіркотою сказав Римо, дивлячись на довгий відрізок пустельного шосе. "Якби тільки я не втрутився".
  
  
  "Цей хлопець зупинився б за хвилину", - наполягала Робін Грін, застібаючи гудзики,
  
  
  164
  
  
  які вирвалися назовні у хвилюванні. "Чорт. Хотів би я народитися з плоскими грудьми".
  
  
  "Будь обережним у своїх бажаннях", - сказав Римо. "Ти можеш це отримати".
  
  
  "І що це має означати?"
  
  
  Римо відвів погляд.
  
  
  "Ти врізався в цей стовп лоба в лоба", - відсторонено сказав він. "Ти мав бути мертвий. Ти, мабуть, був би мертвий, якби в тебе не було такої природної амортизації".
  
  
  Робін простежила за напрямом погляду Римо на палаючий клубок, який був її машиною. Вона помацала свої груди і скривилася. Вони хворіли.
  
  
  "О", - сказала вона тремтячим голосом.
  
  
  15
  
  
  Робін Грін все ще сильно тремтіла, коли Римо під'їхав на своїй орендованій машині. Він штовхнув двері, і Робін опустилася на пасажирське сидіння, явно відчуваючи біль.
  
  
  "Де Чарлі Чан?" Запитала Робін. "Я думала, ти збирався забрати його".
  
  
  "Його там не було", - сказав їй Римо, вирулюючи на дорогу. "Тільки машина".
  
  
  "Ну, якщо ти думаєш, що я дозволю тобі витрачати час на його затримання, тобі слід подумати по-іншому, бастере", - огризнувся Робін.
  
  
  "Чіун не вийшов би з машини, якби не побачив щось важливе. Я думаю, він помітив Кразіву".
  
  
  "Він чудово допоміг", - сказала Робін. "Куди ти йдеш?"
  
  
  "Після Кразіваха", - сказав їй Римо. Його темні очі були зосереджені попереду.
  
  
  "Ти теж можеш забути про це. Його давно немає".
  
  
  "Хвилину назад тобі так хотілося за ним погнатися. До речі, що ти тут робиш? Хіба ти не маєш бути на гауптвахті, чи частоколі, чи як там це називається?"
  
  
  "Військово-повітряні сили називають це виправним висновком, і я маю друзів на високих посадах. Так що я все ще займаюся цією справою, не завдяки вам".
  
  
  "Я?" Невинно перепитав Римо. "Що я зробив?"
  
  
  165
  
  
  166
  
  
  "Робити? По-перше, ти залишив мене звиватися на вітрі".
  
  
  "Вибачте. Але в мене був наказ".
  
  
  Римо помітив телефонний стовп, що впав, і з'їхав на узбіччя. Він уважно оглянув його, потім знову рушив у дорогу.
  
  
  За кількасот ярдів далі по шосе був ще один повалений стовп, цього разу на протилежному боці дороги.
  
  
  "І це ще один момент", - роздратовано продовжила Робін. "Хто ви насправді? Я перевірила, і у Головному бухгалтерському управлінні про вас ніколи не чули".
  
  
  "От", - сказав Римо, простягаючи їй фотокартку зі свого гаманця. Робін взяла її.
  
  
  "Рімо Флір, податкове управління", - прочитала Робін. Римо вихопив картку.
  
  
  "Упс! Неправильна карта. Спробуй цю".
  
  
  "Рімо Оверн, OSI! О, дай мені перепочити".
  
  
  "Гей, я під прикриттям. Так само, як і ти. Або ти досі з OSI?"
  
  
  "Якби ти був OSI, ти це знав би", - виплюнув Робін.
  
  
  "Взагалі я був досить зайнятий останнім часом", - безтурботно сказав Римо. "Не встигав. Я просто помітив, що ви були без форми, і мені стало цікаво".
  
  
  "Це одразу тебе видає", - переможно сказала Робін. "Ми носимо форму лише коли працюємо під прикриттям. Ніхто не знає, хто ми такі - навіть наше звання засекречене".
  
  
  "О, так? До речі, яке у вас звання? Майор? Полковник? Що?"
  
  
  "Не твоя справа".
  
  
  "Можливо, це є в цих файлах", - сказав Римо, дістаючи пачку складених листів із задньої кишені.
  
  
  Робін, помітивши, що це копії її офіційного звіту OSI про перший інцидент із LCF-Fox, вибухнула.
  
  
  "Де ти це взяв?" - спитала вона, хапаючи їх. "І не годуй мене цим лайном про приналежність до
  
  
  167
  
  
  ОСІ. Якщо когось із нас зловлять із цим, наш гусак буде готовий”.
  
  
  "О, у мене є свої способи", - недбало сказав Римо, дістаючи своє посвідчення особи. "Так само, як я збираюся знайти Кразиву".
  
  
  "Жодних шансів. Слід вже охолов".
  
  
  "Не для мене. Хочеш, я тебе десь висаджу?"
  
  
  "Ти не кинеш мене зараз".
  
  
  "Послухай", - серйозно сказав Римо. Ти щойно потрапив у серйозну аварію. Ти щонайменше пошарпаний. твого ж блага”.
  
  
  "Я не можу. Якщо я не досягну результатів, мої плани перетворяться на дим".
  
  
  "Які плани?" Римо хотів знати.
  
  
  Робін замовкла. Вона перегорнула файли OSI.
  
  
  "Давай, які плани?" Підказав Римо.
  
  
  "Якщо я зламаю цю штуку, можливо, мені дозволять вступити до ВПС по-справжньому", - тихо зізнався Робін.
  
  
  Римо з'їхав на узбіччя. "Притримай телефон", - сказав він. "Ти хочеш сказати, що ти фальшивка?"
  
  
  "Ні", - рівним голосом відповіла Робін. Вона зробила паузу, перевела подих і продовжила тремтячим голосом. “Я ніколи нікому раніше в цьому не зізнавалася. Я соплячка зі служби. У тата не було хлопчиків. Тільки я. Я намагався завербуватися, щоб продовжити сімейну традицію”.
  
  
  "Не виходить, так?" – співчутливо сказав Римо.
  
  
  "Мене відкинули з справжньої лайнової причини. Вони назвали це "вага не пропорційна росту". Дурні недоумки!"
  
  
  "Чому б не спробувати вкотре? Зараз ти виглядаєш досить підтягнутою".
  
  
  "Вони говорили не про мою вагу".
  
  
  Римо насупився. - Тоді що?..
  
  
  "Це не підробки, бастере", - огризнулася Робін, поплескуючи себе по грудях. "Їх не можна зняти перед вступним медоглядом".
  
  
  168
  
  
  "О", - сказав Римо, знову заводячи машину. "Це все пояснює".
  
  
  "Чортовськи вірно, що так і є".
  
  
  "Я мав на увазі те, як ти поводився. Чутливий. Захищається. Намагається проявити себе. Тепер все має сенс. То як же ти зміг видати себе за агента OSI?"
  
  
  "Я не видаю себе", - наполягав Робін. "Я OSI. Вони теж наймають цивільних агентів. Я пройшов їх біса медогляд, не спітнівши. Я виявився страшенно хорошим спеціальним агентом, і мій послужний список був бездоганний, поки не почався цей бардак. Тепер все, чого я хочу, - це шанс зберегти його в чистоті.Тоді, можливо - тільки може бути - вони послаблять свої безглузді правила, щоб я міг носити форму офіційно, а не тільки коли я працюю під прикриттям. Якби тільки я не був проклятий цими жахливими калатушками".
  
  
  - Якби ти цього не зробив, - сухо сказав Римо, - твоє обличчя просто зараз прикрашало б лобове скло отої руїни.
  
  
  Робін не мав відповіді на це.
  
  
  "Ось що я тобі скажу", - нарешті сказав Римо. "Зроби мені ласку, і я дозволю тобі супроводжувати нас, поки ми не спіймаємо цього хлопця. Можливо, ми зможемо зробити так, щоб тобі приписали частину заслуг".
  
  
  "Що я повинен зробити?" Робін запитала настороженим голосом.
  
  
  "Все просто", - сказав Римо з посмішкою. "Просто з'їси ці звіти".
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Ти чув мене. Я повинен був зробити це сам ^ але я забув. Вони чудово засвоюються. Навіть чорнило".
  
  
  "Ти жартуєш".
  
  
  "Погоджуйся чи не погоджуйся. Попереду буде місто. Я просто висаджу тебе на заправці".
  
  
  Робін подивилася на папки у своїй руці, а потім на серйозний профіль Римо. Вона знову вивчила папки. Вона для проби відкусила куточок. Вона проковтнула. Вираз її обличчя був глузливий.
  
  
  169
  
  
  "Як щодо того, щоб ти взяв половину, і я взяв половину?" Запропонувала Робін.
  
  
  Римо подумав про це. "Досить справедливо", - сказав він. Він простяг руку. Вони знизали її, а потім розділили файли Сміта.
  
  
  Коли вони закінчили, Римо запитав: "Ну, це було не так погано, чи не так?"
  
  
  "Недостатньо чорнила", - пробурмотіла Робін. "Ти сказав, що в тебе є спосіб знайти Крашів".
  
  
  "Бачиш телефонний стовп, який ми щойно минули?"
  
  
  "Ні".
  
  
  "Це тому, що він лежить на боці. Це п'ятий перекинутий стовп, повз який ми проїжджали".
  
  
  "І?"
  
  
  "Ти знаєш, як індіанці ламали гілки, щоб залишати сліди в лісі? Чіун залишає сліди, якими я можу йти".
  
  
  "Це зробив маленький хлопець?" - Запитав Робін, вказуючи на телефонний стовп, що драматично нахилився, що височить праворуч від них.
  
  
  "Навіть не намагаючись. Я припускаю, що він помітив Крахсіваха, поки ти грав у курча, і кинувся за ним".
  
  
  "І я вважаю, він просто випадково забув узяти з собою свою машину?"
  
  
  "Чіун не дуже любить машини. Він каже, що вони надто повільні".
  
  
  "Я повірю в це, коли побачу", - роздратовано сказала Робін, схрестивши руки на грудях. Вона скривилася. У неї захворіли ребра. А груди здавалися двома величезними пульсуючими синцями.
  
  
  Помітивши її реакцію, Римо спитав: "Ти думаєш, ти готова до цього?"
  
  
  "Зі мною все буде гаразд, як тільки я зловлю цього російського".
  
  
  Попереду з'явилися вогні громади в пустелі. І в урочистому сяйві пальма раптово затремтіла, затремтіла і впала.
  
  
  "Ми наближаємося", - сказав Римо, вичавлюючи акселератор до краю.
  
  
  170
  
  
  Раїр Брашніков зменшив швидкість, під'їжджаючи до міста. Змінивши шину, що спустила, він не планував зупинятися доти, доки не дістанеться міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса, але й не хотів привертати увагу влади Каліфорнії надто швидкою їздою.
  
  
  Його увагу привернула неонова вивіска на лівому боці дороги. На ній було написано "Мотель Orbit Room". Проїжджаючи повз, Райр побачив, що це низька штукатурена будівля з прибудованим до неї баром. У барі було темно, але у вітрині призовно виблискували ряди пляшок із вишуканим лікером. Хороший американський лікер був великою ціною на російському чорному ринку.
  
  
  Рейр поїхав повільніше. Подивившись у дзеркало заднього виду, він не побачив жодних ознак переслідування.
  
  
  Він виконав обережний розворот і в'їхав на парковку Orbit Room, думаючи: яка від цього може бути шкода?
  
  
  Майстер Сінанджу залишив перекинуту долоню і помчав шосе до вогнів міста. Він сподівався, що Римо був за ним. Він не міг збагнути, що з ним сталося.
  
  
  Повернувшись до того місця, де вони чекали на Крашів, Чіун сидів у машині, його погляд був гострим і непохитним. Він не бачив, як Крахсєва входив до будівлі, яку з якоїсь причини білі називали заводом, і не бачив, як він виходив із неї.
  
  
  Але трапилося так, що його чудові очі помітили свого учня, Римо, на даху будівлі далеко від його поста. За мовою тіла Римо, що присіло навпочіпки, Чіун зрозумів, що той когось переслідує.
  
  
  Цього було достатньо для Майстра Сінанджу, який вискочив із машини, як чорна пляма. Він обійшов будинок, шукаючи очима.
  
  
  Стало видно слабке світіння "Крахсєви", що перетинає відкриту ділянку шосе. Почувши звук
  
  
  171
  
  
  після того, як завівся мотор автомобіля, Чіун зрозумів, що російська збирається спробувати втекти на автомобілі.
  
  
  Бачачи, як Рімо кидається до машини, Чіун вирішив, що Рімо тримає ситуацію під контролем. Але про всяк випадок він вибере низьку дорогу і готовий приєднатися до Римо в погоні.
  
  
  Чіун чекав посеред дороги, засукавши рукави, з рішучим виразом обличчя, доки велика машина згорне за ріг.
  
  
  Цього так і не сталося. Натомість світло його фар промайнуло над головою Чіуна і повз нього. "Кадилак" звернув на Рідж-роуд.
  
  
  Роздратований тим, що Римо дозволив цьому статися, Чіун розвернувся і, безшумно шльопавши сандалями по асфальту, кинувся за ним. Він тримався низької дороги, знаючи, що дві дороги кілька миль йшли паралельно, перш ніж розійтися.
  
  
  Коли рідж-роуд вирівнялася, Чіун побачив швидко "Кадилак", що швидко рухається. Римо ніде не було видно. Чіун насупився. Що з ним могло статися?
  
  
  Чіун перетнув смугу пустелі на іншу дорогу і примостився за "Кадиллаком". Він дотримувався пристойного темпу, постійно тримаючи в полі зору задні ліхтарі автомобіля, але ніколи не дозволяючи своєму чорному, як ніч, кімоно бути видимим. Кожні сотні ярдів він зупинявся, щоб повалити телефонний стовп.
  
  
  Тепер "Кадилак" сповільнював хід, під'їжджаючи до межі міста. Світанок фарбував схід у рожево-жовтогарячий колір.
  
  
  І коли Чіун повертав на дорозі, він побачив, як "Каділлак" під'їжджає до мотелю, що поєднує в собі бар і мотель "Орбіт Рум".
  
  
  Чіун перейшов на рись, і його руки перестали спокійно рухати. Він озирнувся через плече. Але Римо, як і раніше, не було видно. Це спантеличувало.
  
  
  Коли Чіун під'їхав до неонової вивіски Orbit Room, він більше не втік. Він пурхав від поштової скриньки до пальми - пляма тіні, недоступна людському оку.
  
  
  172
  
  
  Чіун бачив, як Крас-Сива вийшов з великої машини. На ньому було пальто, тож було видно тільки його білі черевики. Під пахвою він ніс автомобільний акумулятор і згорнутий шолом, схожий на пляшечку. Плитки в нього не було. Він обійшов бар і попрямував у задню частину.
  
  
  Чіун підплив до "Кадилак". Він зазирнув усередину. На задньому сидінні лежала картонна коробка. Двері були зачинені, але це не зупинило майстра синанджу. Він постукав нігтями по задньому склу. Він стукав рівно, наполегливо, поки скло раптово не вкрилося тріщинами. Воно кристалізувалося на шматочки, схожі на самородки. Приклавши до нього долоню, Чіун вдавив шибку, як шматок м'якого картону. Воно з м'яким звуком шльопнулося на сидінні.
  
  
  Чіун дістав картонну коробку і відкинув клапани. У коробці було понад дюжину чорних плиток. Задоволений Чіун відніс коробку до поштової скриньки та відправив її на зберігання у сміттєпровід. Він не хотів, щоб вони постраждали у майбутньому конфлікті.
  
  
  Потім він попрямував до вхідних дверей бару. Він поклявся собі, що цього разу не залишить жодних стін, у яких могли б сховатися Крахсєви.
  
  
  Римо мало не проїхав повз мотель "Орбіт Рум", не помітивши припаркований "Каділлак".
  
  
  Він нарешті помітив це, коли здійснив різкий розворот і в'їхав на паркування.
  
  
  "Я сподіваюся, це не означає того, що я думаю", - з нещасним виглядом сказала Робін Грін. Вона дивилася на оштукатурений фасад мотелю. Точніше, на те, що від нього залишилося.
  
  
  Для Orbit Room мотель схожий на шматок білого сиру, який обгризли щури. Подібні до струпів шматки сипалися з величезних дірок, навіть коли Римо загальмував на місці. Коли він вийшов, дверцята його машини грюкнули про ту, що була припаркована поряд з його машиною. Римо помітив, що то був кадилак. Він перевірив задній номерний знак. Він відповідав номеру машини Крашеєва.
  
  
  173
  
  
  Але Римо не мав часу обмірковувати це. Він помітив Майстра синанджу.
  
  
  Чіун вистрибнув із блискучої порожнини в оштукатуреному кутку. Розвернувшись, він атакував фасад будівлі, його довгі нігті працювали, як безліч високошвидкісних кусачок. Штукатурка розлетілася, як зламані зуби.
  
  
  Зі входу з криками висипали співробітники готелю та постояльці у нічних сорочках та нижній білизні. Вони набилися в машини і поїхали у масовому безладді.
  
  
  - Чіуне, почекай, - крикнув Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу повернувся, його схожі на пазурі руки були підняті.
  
  
  "Римо! Що тебе затримало? Неважливо. Іди допоможи мені. Біла штука всередині цієї будівлі. Ми повинні викорчувати її". І Чіун прокреслив довгу горизонтальну лінію по потрісканій штукатурці, пробігаючи вздовж фасаду будівлі.
  
  
  "Тобі краще залишитися тут", - сказав Римо Робін дбайливим тоном. "Добре?"
  
  
  "Ти жартуєш?" сказала вона. "Мені було досить важко пояснювати одну аварію готелю, не будучи залученою в інше".
  
  
  "Хороша дівчинка", - сказав Римо, рушаючи з місця.
  
  
  Робін дивилася йому услід. "О чому я думаю?" спитала вона, зводячи курок свого пістолета. "Він збирається вистрілити знову". Вона видавила з себе і закульгала слідом за Римо.
  
  
  Коли Римо підійшов до Чіуна ззаду, Майстер Сінанджу повернувся до нього з розлюченим обличчям.
  
  
  "Не стійте просто так, як марний багаж", - верескнув він. "Я пішов за цим негідником сюди, не завдяки вам, і я..."
  
  
  Карі очі Чіуна звузилися побачивши Робіна Гріна, що кульгав.
  
  
  "Як вона сюди потрапила?" він люто зашипів.
  
  
  "Я потягла за деякі ниточки", - повідомила Робін.
  
  
  Чіун моргнув. "Струни?" спитав він, підходячи до неї. "Розкажи мені про ці струни. Чи є вони частиною
  
  
  174
  
  
  синій дим та дзеркала? Я не пам'ятаю, щоб ви говорили "синій дим, дзеркала та струни". Який вид струни використовується?
  
  
  "Про що він там бурмоче?" Робін запитала Римо.
  
  
  "Послухай, давай залишимо це на старість, добре?" Сказав Римо. Він повернувся до Чіуна. "Ти кажеш, Кра-сива всередині? Прекрасно. Давайте викопаємо його, а по шматочках розберемося пізніше".
  
  
  Робін Грін відкрила рота, щоб щось сказати, але її погляд був прикутий до чогось над ними і позаду них. Її рот завмер у відкритому положенні.
  
  
  Рімо і Чіун обернулися якраз вчасно, щоб побачити невиразне обличчя Крахсеваха, що з'явилося з оштукатуреної стіни над їхніми головами.
  
  
  Робін послав дві кулі у його обличчя. Дві дірочки у вигляді павутиння пробили текстуровану штукатурку. Обличчя відсунулося.
  
  
  "Це на другому поверсі", - гукнула вона.
  
  
  Римо вихопив у неї пістолет.
  
  
  "Жодної дикої стрілянини", - прошипів він. "Ми не знаємо, чи є ще там люди".
  
  
  "Не після того, як твій друг, Східний землетрус, почався тут", - сказала Робін.
  
  
  "Мене це обурює", - сказав Чіун.
  
  
  "Ви обоє просто приберіть це. Давай, піднімемося на другий поверх".
  
  
  Вони увійшли разом. Вестибюль був порожній. На пропозицію Римо вони розділилися. Робін піднялася за ним сходами. Чіун підвівся на ліфті.
  
  
  Вони одночасно дісталися другого поверху. Практично всі двері були широко відчинені завдяки масовій евакуації, викликаній спробою Чіуна обрушити готель на голову Крахсєви.
  
  
  "Це має бути легко", - сказав Римо, переходячи від дверей до дверей.
  
  
  "Дивися", - вставив Робін, вказуючи на зачинені двері. "Хочеш посперечатися, що він у тій кімнаті?"
  
  
  "Ти прикритий", - сказав Римо. "Давай".
  
  
  175
  
  
  "Можу я забрати свою зброю назад?" Прошепотіла Робін, коли вони наблизилися до дверей.
  
  
  "Ні", - сказали Римо та Чіун з різним ступенем гарячості.
  
  
  Раїр Брашніков знав, що має проблему. Він міг легко вислизнути з готелю у своєму безтілесному стані, але не міг виїхати, не відключивши костюм. Зі свого досвіду спілкування з білою людиною та маленьким азіатом він знав, що вони більше, ніж люди. Це було дуже дивно. У них не було електронного посилення, але вони робили те, чого не змогла б досягти жодна людина. Вони будуть слідувати за ним, куди б він не пішов, невтомні і невичерпні - чого Райр не міг сказати про батарейний блок, який живив його віброкостюм. Його рекламували як шістдесятимісячний акумулятор, розрахований більш ніж на п'ятсот підсилювачів холодного пуску за будь-яких погодних умов. Але ця гарантія діяла лише в тому випадку, якщо він був підключений до автомобіля. Костюм зазвичай виснажував його після дванадцятої години безперервного використання.
  
  
  Залишалося зробити лише одне. Він вимкнув костюм і підняв слухавку кімнатного телефону. Він натиснув кнопку зовнішньої лінії та почув гудок набору номера. Брашников швидко набрав номер радянського посольства, який він ретельно запам'ятав тепер, коли він був його головним козирем у грі шпигунства.
  
  
  Задзвонив телефон. Раз, другий. Потім двері з гуркотом відчинилися, і Раїр Брашніков потягнувся до реостата на поясі, готуючись до випробування телепортації волоконно-оптичним кабелем.
  
  
  Всі вони бачили Крахсєєву, його контури були чіткими, він тримав трубку в руці.
  
  
  "Впіймав його!" Римо тріумфував.
  
  
  "Ні, він мій!" Чіун плакав.
  
  
  Вони обидва вдерлися до кімнати, як демони у чорному.
  
  
  Потім Крахсєва торкнувся свого пояса. Його гострий
  
  
  176
  
  
  контури розмиті. Він світився ходою місяця, видимого крізь туман.
  
  
  Потім сталася дивна річ. Розмиті обриси Крахсеваха зрушили і завагалися. Римо був майже поруч із ним, коли це сталося.
  
  
  Крахсєва згустилася, як туман, що світиться. Вона зруйнувалася і, подібно до диму, втяглася в завислий приймач. Це було схоже на фільм із спецефектами, прокрученим у зворотному порядку. Останнім, що від нього залишилося, була рука, що тримала слухавку. Коли вона зникла, телефон упав на килим.
  
  
  Римо спіймав його, на крок випередивши Чіуна.
  
  
  Робін закричала.
  
  
  "О, Боже мій", - вигукнула вона. "Що з ним сталося?"
  
  
  Римо, витріщивши очі, дивився на трубку з приголомшеним виразом обличчя.
  
  
  "Його засмоктало в телефон", - повільно сказав Римо. "Я вважаю".
  
  
  "О, не будь смішним", - огризнувся Чіун.
  
  
  "У тебе є краще пояснення?" Парів Римо.
  
  
  "Він був ніби зроблений з диму", - сказала Робін приголомшеним голосом.
  
  
  "Ха!" - вигукнув Чіун. "Тоді за цими незбагненними словами "синій дим і дзеркала" криється правда. Отже, де дзеркала? Я не бачу дзеркал. Або мотузки".
  
  
  Римо на пробу підніс трубку до вуха. Було багато перешкод, але крізь них почув голос. Голос російською мовою. Він казав: "О, ні, тільки не знову! Брашников, ти ідіот!"
  
  
  Потім російський голос закричав, і Римо почув шквал шалених криків та активності.
  
  
  Побачивши безглуздий вираз обличчя Римо, Чіун запитав: "Що це? Що ти чуєш?"
  
  
  "Російські. Я думаю, Крахсєва десь у черзі".
  
  
  "Він не вислизне від нас так легко", - заявив Чіун,
  
  
  177
  
  
  підскочивши до плінтуса. Він почав витягувати телефонний провід, як нитку з м'якої олії.
  
  
  "Ні, Чіуне", - сказав Римо, зупиняючи його. "Почекай. У нас тут відкрита лінія, давай не будемо її втрачати". Він простяг Чіуну слухавку. "Ось, продовжуй слухати".
  
  
  Римо пірнув у сусідню кімнату, підключився до зовнішньої лінії та зателефонував до доктора Гарольда В. Сміта.
  
  
  Відповідь Сміта була сонною.
  
  
  "Рімо. Що це?"
  
  
  "Ви можете простежити лінію для нас?"
  
  
  "Так, звичайно. Хвилинку, я говорю по телефону, який у мене в портфелі. Дозвольте мені віднести його до сусідньої кімнати, де я не розбуджу свою дружину".
  
  
  За мить до вух Римо долинув звук того, як Сміт натискає клавіші на своєму портативному комп'ютері-портфелі. Римо швидко назвав йому назву готелю та номер кімнати, яку використовувала Красієва.
  
  
  "Це знову радянське посольство", - сказав йому Сміт після довгого мовчання.
  
  
  "Що ж, тоді у мене для тебе є хороші новини та погані новини".
  
  
  "Що поганого?"
  
  
  "Крахсєва знову втік від нас. І я знаю, як дивно це прозвучить, але вам доведеться прийняти це на віру. Він втік через телефонну систему".
  
  
  "У нас, мабуть, поганий зв'язок, Римо. Я думав, ти щойно сказав..."
  
  
  "Я так і зробив", - сказав Римо, обриваючи його. "Він тримав відкриту лінію, увімкнув костюм і зник, як молочний коктейль через соломинку для пиття. У трубку".
  
  
  На лінії повисло довге мовчання. Пролунало шипіння.
  
  
  "Вас ніяк не могли обдурити?" Нарешті спитав Сміт. "Немає жодних шансів на обман чи оптичну ілюзію?"
  
  
  "Ні. Я бачив це. Чіун бачив це. І Робін бачила це".
  
  
  178
  
  
  "Робін Грін?" Голос Сміта був різким. "Як вона туди потрапила?"
  
  
  "Гарне питання. Я забув запитати. У будь-якому разі, я думаю, нам краще піти за людьми з посольства".
  
  
  "Ні. Рішуче, ні. Ти сказав щось про гарні новини".
  
  
  "О, так. Крахсєвах не мав із собою плиток, коли його забрав. Я не знаю, де вони, але в нього їх не було".
  
  
  "Вони поштою", - крикнув Чіун із сусідньої кімнати.
  
  
  "Смітті, Чіун щойно сказав, що вони поштою". Римо трохи послухався. Він прикрив рукою люльку. "Привіт, Чіуне. Сміт хоче знати, чи адресували ви їх йому".
  
  
  "Ні. Я просто поклав їх у поштову скриньку".
  
  
  "О. Чув це, Смітті? ... Звичайно, я поверну їх. Так що нам тепер робити?"
  
  
  "Повертайтеся до Фолкрофту", - сказав Сміт після паузи. "Ми зіткнулися з неймовірними технологіями, і ми маємо зупинити це зараз".
  
  
  "Добре. Ми якось позбудемося Робін".
  
  
  "Ні. Приведи її. Але переконайся, що вона не побачить нічого, що могло б навести її на слід, що веде до Кюрі".
  
  
  "Зрозумів", - сказав Римо, вішаючи слухавку.
  
  
  Перше, що Робін Грін сказав Римо, коли той повернувся до іншої кімнати, було: "Хто такий Сміт?"
  
  
  "Послухай", - сказав Римо, підводячи руки. "Зроби нам обом велику послугу. Прикинься, що ти ніколи не чув імені Сміт. Добре?"
  
  
  "Не гаразд. Я поставив тобі пряме запитання. Хто такий Сміт і яке він має до вас двом?"
  
  
  "Послухай, я кажу тобі, що тобі буде набагато краще, якщо ти не знатимеш. Просто, будь ласка, не згадуй його ім'я йому в обличчя, добре?"
  
  
  "Йому в обличчя? Він іде сюди?"
  
  
  "Ні, ми збираємося побачити його".
  
  
  "Я нікуди не піду, не відповівши спочатку на деякі запитання".
  
  
  179
  
  
  - Вибачте, - сказав Римо, присуваючись ближче. – У мене є наказ.
  
  
  Робін Грін швидко позадкував. "Почекай хвилинку, бастере. Ти просто тримай свої руки, щоб обскубувати курчат, подалі від мене".
  
  
  "Швидше, Римо", - безтурботно вставив Чіун. "Я хочу поїхати негайно".
  
  
  "Дай мені секунду, гаразд? Послухай, мені шкода", - сказав Рімо Робін, заганяючи її в куток біля вікна. "Це буде зовсім не боляче".
  
  
  "Боляче! Почекай! Не роби нічого, про що потім пошкодуєш. Мій батько - полковник у чині полковника. Якщо ти тільки торкнешся мене, він тебе вистежить. Він буде..."
  
  
  Римо простяг руку і стиснув нерв у неї на шиї. Очі Робін Грін закотилися. Вона повільно, по-літньому зітхнула і впала в обійми Римо. Він легко ніс її.
  
  
  "Чудово", - сказав Чіун, вилітаючи з кімнати. "Таким чином, нам не доведеться слухати її на шляху назад у Фолкрофт".
  
  
  "Ти почув, що вона сказала про свого батька?" Запитав Римо, коли вони спускалися ліфтом вниз. "Не дивно, що їй не звинувачено. Її батько захищав її".
  
  
  "І не дивно, що її звуть Робін", - пирхнув Чіун. "За батька, який - птах. Якою розпусною жінкою, мабуть, була її мати?"
  
  
  16
  
  
  Зір Робін Грін повільно прояснився. Спочатку все було, як у тумані. Її руки одеревіли. Коли вона дихала, вона вдихала свої вихлопні гази. Вона відчувала себе замкненою, яка страждала на клаустрофобію. І у вухах у неї задзвеніло, зовсім як після довгого перельоту.
  
  
  "Краще приготуватися", - сказав знайомий голос крізь дзвін. "Схоже, вона приходить до тями".
  
  
  У її розмите коричневе поле зору перемістився вертикальний сірий стовп. Він зупинився перед нею. Чоловік, вирішила вона.
  
  
  Робін спробувала заговорити, але в неї перехопило горло. Вона кашлянула, щоб прочистити горло. Її очі зволожилися. Дивно, але це, здавалося, допомогло. Сіра пляма стала виразнішою.
  
  
  Робін зрозуміла, що сідає. У ніс ударив дивний запах вати. Вона стиснула руки, але не відчула їх. До горла підступила паніка. Чи постраждала вона в автомобільній аварії сильніше, ніж думала? Чи сталося насправді щось із подій, що відбулися після цього?
  
  
  Вона обхопила себе руками. Її груди на дотик були ніжними. Вона згадала розбите кермо.
  
  
  "Ти мене чуєш?" спитала вона сіру пляму.
  
  
  "Так", - відповів чоловічий голос, сухий і гіркий, як лимонна кірка тижневої витримки. "Будь ласка, не напружуйтесь, доки не знімуть бинти".
  
  
  180
  
  
  181
  
  
  Робін мимоволі ахнула. "Бінти? Я гаразд?"
  
  
  "Звичайно", - сказав інший голос у неї за спиною. "Всі рентгенівські знімки були негативними. А тепер просто посидь хвилинку спокійно". То був перший голос. Римо, як там його звали.
  
  
  Потім все це нахлинуло в спогадах, що наринули. Автомобільна аварія. Бійка в мотелі. Рука Римо, що тягнеться до неї, а потім ... забуття.
  
  
  "Що... що ти зі мною зробив?" вона заридала, потягнувшись до свого обличчя. Вона не відчувала свого обличчя. Вона навіть не відчувала кінчиків пальців. Вони були загорнуті у тканину. Чи це було її обличчя? Потім її зір прояснився.
  
  
  Робін зрозуміла, що знаходиться у маленькій кімнаті. Стіни були дивними. Вкриті не фарбою чи шпалерами, а Наугайдом чи чимось подібним. Схоже на перетягнуту оббивку. З підкладкою та . . . З підкладкою. . .
  
  
  "О Боже", - видихнула вона. "Я в оббитій повстю камері".
  
  
  Потім вона побачила чоловіка. Він був весь у сірому. Його обличчя прикривало ручне дзеркало. У дзеркальній стороні відбивалося власне обличчя Робін. Це було обличчям голлівудської мумії. Крізь намотану марлю просвічували тільки її суворі та пильні блакитні очі.
  
  
  "Будь ласка, заспокойтеся", - сказав сірий чоловік із-за дзеркала. "Процедура абсолютно безболісна, можу запевнити вас".
  
  
  Робін відчула, як сильна рука - імовірно, Римо - взяла її за маківку, і пролунали крихітні клацання хірургічних ножиць. Вона подивилася вниз і побачила, що її забинтовані руки вчепилися в підлокітники крісла.
  
  
  "Я...?" - Видавила Робін. "Я буду ... понівечена?"
  
  
  "Не-а", - сказав Римо. "Бинти були для того, щоб ми могли посадити тебе на літак, поки ти був непритомний".
  
  
  "Що?" Робін обурено загавкав.
  
  
  "Я попросив Римо привести тебе сюди", - сказав сірий чоловік. "Було необхідно, щоб ти не побачив нічого, що могло б привести тебе назад до Римо або до мене. Вас перевезли як пацієнта з опіковою кататонією."
  
  
  182
  
  
  "Сміт! Ти Сміт?" Вимогливо запитала Робін. "Бо якщо це так, у тебе великі неприємності, бастер".
  
  
  Сірий чоловік мимоволі ахнув. "Рімо", - сказав він враженим голосом.
  
  
  "Пробач, Смітті. Твоє ім'я вирвалося. Але не хвилюйся. Робін на нашому боці".
  
  
  "Чорт забирай, хто я така", - крикнула Робін. Раптом бинти впали. Її рот відвис. Її відбиток витріщилося на неї у відповідь. За винятком кількох синців і порізу біля лінії росту волосся, все було нормально, хоч і блідіший за звичайний. Вона зітхнула з полегшенням.
  
  
  "Бачиш?" Бадьоро сказав Римо, заходячи спереду. "Як новенький".
  
  
  "Відійди вбік", - їдко сказала йому Робін. "Я хочу поговорити з твоїм босом".
  
  
  "І ми хочемо поговорити з вами", - як ні в чому не бувало сказав чоловік, якого Робін прийняла за Сміта. "Тому, будь ласка, постарайтеся заспокоїтися".
  
  
  "Заспокойся!" Крикнула Робін, схоплюючись із стільця. "Цей псих щойно викрав мене. Я слідчий ВПС. Тобі це лайно з рук не зійде".
  
  
  "Дозволь мені, імператоре", - промовив писклявий голос у неї за лівим вухом. І рука з довгими вигнутими нігтями потяглася до її волосся і торкнулася потилиці.
  
  
  Робін відчула, що її ноги раптово заніміли, ніби вони заснули. Вона впала назад у крісло.
  
  
  "Що це?" - Вибагливо запитала вона. І тоді вона вперше помітила, що сидить у інвалідному візку.
  
  
  "О, дорогий Господи", - слабо сказала вона, боротьба покидала її.
  
  
  "Параліч лише тимчасовий", - сказав їй Сміт. "Чіун відновить рух твоїх ніг після того, як ми отримаємо відповіді, які шукаємо".
  
  
  Чіун з'явився в полі зору, його обличчя було безтурботним.
  
  
  "Ти ублюдок", - прошипіла вона йому. І обличчя старого азіату набуло ображеного виразу.
  
  
  183
  
  
  "Можливо, якщо ти продовжиш ображати мене, я забуду, як випрямити твій хребет", - попередив Чіун.
  
  
  - Він не це мав на увазі, - швидко вставив Римо.
  
  
  "Так, я знаю", - відрізав Чіун.
  
  
  "Будь ласка, будь ласка", - сказав Сміт. "Міс Грін, якщо ви просто відповісте на мої запитання, ми можемо закінчити це інтерв'ю".
  
  
  "Чому б тобі спочатку не опустити це безглузде дзеркало? Я бачу, що з моїм обличчям все гаразд, дякую".
  
  
  "Це дзеркало не для вашої користі", - сказав Сміт. "Це для того, щоб ви не могли бачити мою особу для подальшої ідентифікації".
  
  
  "Тоді не могли б ви, будь ласка, повернути це назад? Ви можете для різноманітності подивитися на своє обличчя".
  
  
  "Це двостороннє дзеркало. Я можу бачити вас із цього кінця. Якщо я поверну його, вам будуть видно особливості променя".
  
  
  За цими словами Чіун бочком підійшов до Сміта, його обличчя схилилося до дзеркала. Він оглянув його спереду та ззаду. "Можу я запозичити це, коли ви закінчите з цим?" - з цікавістю спитав він. - Можливо, це те, що я шукав.
  
  
  "Пізніше", - роздратовано сказав Сміт.
  
  
  "Що ти хочеш знати?" Тихо запитала Робін, її обличчя почервоніло.
  
  
  "Як сталося, що ви опинилися на місці події, коли Крашсіва, як назвав його Римо, знову з'явився?"
  
  
  "Знаєш, я міг би запитати те саме у тебе".
  
  
  "Просто відповідай на запитання".
  
  
  "Добре. Римо - якщо це дійсно його ім'я - розповідав вам про власника заправної станції, який бачив хлопця без шолома?"
  
  
  "Так", - сказав Сміт спантеличеним голосом.
  
  
  "Ну, після того, як мене кинули твої друзі, мені було важко пояснити причину зносу "Холідей Інн", але, на щастя, у мене є друзі у вищих колах".
  
  
  "Ми знаємо, що твій батько захищав тебе. Йому повідомили, що з тобою все гаразд і не
  
  
  184
  
  
  занепокоєння. І просто щоб бути впевненим, що ми не маємо проблем з цього боку, я відправив його на базу НАТО в Європі. Він не буде втручатися”.
  
  
  "О", - сказала Робін, заспокоюючись. Вона проковтнула і продовжила. "У будь-якому разі, за ниточки потягли, і мені дозволили залишитися в справі. Я зібрав Еда, власника заправної станції, його брата Неда і портьє "Холідей Інн" і попросив їх описати обличчя російської для художника, якого я найняв. Ми прийшли до чудового. Відтоді співробітники ВПС стежать за аеропортами та залізничними станціями по всій країні, коли хтось, схожий на нашого хлопця, з'явився в міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса, я вилетів туди, я вистежив його до самого заводу Northrop. у костюм і зник від мене.Я тримала його машину під наглядом, чекаючи його повернення.Коли він поїхав, я поїхала за ним.- Вона повернулася і сердито подивилася на Римо."Я б його теж придбав, але Рімо Родраннер все зіпсував".
  
  
  "Я?" Гаряче перепитав Римо. "Спочатку я був у нього на хвості. Наскільки я розумію, ти недавно з'явилася малиновка".
  
  
  "І це все?" Розчаровано запитав Сміт. "Це та зачіпка, якою ви пішли?"
  
  
  Робін зухвало відкинула руде волосся з очей. "А чого ти чекала? Що він подзвонив, запросив на побачення і дав мені свій номер?"
  
  
  "Це все, що ми знаємо", - сухо сказав Сміт. "Він діє із радянського посольства у Вашингтоні".
  
  
  "Що ж, повернемося до вихідної точки", - сказав Римо. "Вибач, Смітті. Я думав, у неї знайдеться історія краща за цю".
  
  
  "Я подумала, що це було досить ґрунтовне розслідування", - пробурмотіла Робін. "Чому ніхто з вас не подумав про це?"
  
  
  "Тут вона нас підвела, Смітті", - визнав Римо.
  
  
  "Не має значення", - сказав Сміт.
  
  
  "Послухайте", - сказала Робін. "Це було моє розслідування, перш ніж воно стало вашим. Я знаю, що ви, хлопці, не ті, за кого себе видаєте. Я можу з цим упокоритися. Але завдяки Punch
  
  
  185
  
  
  а Джуді он там, - Робін вказала на Римо і Чіуна зневажливим помахом голови, - я, мабуть, у самоволці з місця події, де знаходиться ще один зруйнований готель. Якщо я не прикінчу цю Крахсєєву, моя кар'єра піде назавжди порохом. Допоможи мені, і я допоможу тобі. Я загруз так глибоко, що навіть мій батько не може витягнути мене з цієї колотнечі ".
  
  
  "Ти нам не потрібна", - багатозначно сказав їй Чіун. "Ти, яка думаєш, що синій дим і дзеркала можуть пояснити все, що твій слабкий розум не постарається зрозуміти".
  
  
  Робін просто незрозуміло дивився на Майстра Сінанджу.
  
  
  "Ми повернули плитки RAM", - повільно сказав Сміт. "Є шанс, що Крас-Сива повернеться в Палмдейл, але сумнівно, що він наважиться на це в найближчому майбутньому. Він знає, що ми цього очікуємо. Враховуючи його минулу практику проникнення та крадіжки, він може завдати удару по будь-якому місцю у нашому військовому. -промисловому комплексі. Ми не можемо дозволити собі чекати. Він має бути схоплений і нейтралізований якнайшвидше".
  
  
  Римо ступив уперед. "Але як, Смітті?" спитав він. "Було досить погано, коли ми просто не могли накласти на нього руки. Але тепер, коли ми знаємо, що він може просто пірнути в будь-який зручний телефон за перших ознак неприємностей, я не бачу, що можемо зробити навіть ми з Чіуном".
  
  
  "Я пропоную напасти на російське посольство", - голосно проголосив Чіун. "Ми візьмемо заручників. Ми змусимо їх доставити нам Крахсєєву, а потім вб'ємо його та всіх інших росіян як попередження їх лідеру, щоб він більше не відправляв таких, як він, до добре захищених берегів Америки".
  
  
  "Ні", - сказав Сміт. "Принцип дипломатичної недоторканності важливий і для нашої сторони. Ми не можемо наражати на небезпеку цей привілей. Про це не може бути й мови".
  
  
  "Що це за малодушність, яку я чую?" Чіун запитав Римо напівголосно. "Раніше Сміт ніколи не був таким".
  
  
  186
  
  
  "Відносини з Росією потеплішали", - прошепотів Римо у відповідь. "Сміт не хоче розгойдувати човен".
  
  
  "Я провів деяке дослідження", - обережно сказав Сміт. "Здається, три роки тому на заводі корпорації "Нишицю" в Осаці сталася подія. Загинуло кілька провідних фізиків, і справа зам'яли. До цього з Нішицу стався витік інформації про неймовірний прорив у галузі надпровідності, який зачіпає атомну матерію. Не енергію, а матерію. Якщо, як я підозрюю, це була операція КДБ з "мокрих справ", ми можемо зробити висновок, що костюм, який зараз перебуває в радянських руках, є не продуктом їхньої обмеженої технології, а японським прототипом, тобто сумніваюсь, що є ще один Крахсєв, який чекає свого часу".
  
  
  "Отже, якщо ми захопимо нашу Крахсіву", - сказав Римо, - проблему вирішено. Правильно?
  
  
  "Я припускаю, що так".
  
  
  "Але як? Він схожий на маленького чоловічка, якого там не було. Ми можемо бачити його, але не можемо доторкнутися до нього".
  
  
  "За винятком випадків, коли костюм знято", - зазначив Сміт.
  
  
  "Так. Але він ніколи не відриває рук від кнопки керування пряжкою ременя. Він бачить, що ми наближаємося, і його прикривають".
  
  
  "Я думав про цей костюм", - сказав їм Сміт. "Я вважаю, що розумію феномен телефону. Це різновид телепортації, який фізики давно вважали можливим. Ти, Римо, описав, як Крашсіва висунув голову з мотеля в Палмдейлі, щоб поспостерігати за тобою. Однак через кілька миттєвостей він зняв костюм, коли дзвонив по телефону. Він знову ввімкнув його, тільки коли ви приїхали”.
  
  
  "Це правильно", - визнав Римо.
  
  
  "Ми знаємо, що не можемо доторкнутися до нього, поки костюм одягнений. Отже, має бути правильно зворотне. Крахсєва повинен вимкнути костюм, перш ніж він зможе фізично доторкнутися до чогось, що він має намір вкрасти. Потім він повинен повторно активувати костюм, і об'єкт якимось чином стає, як він є, некорпоральним”.
  
  
  187
  
  
  "Яке відношення до цього має його військове звання?" Чіун огризнувся, почуваючи себе обділеним усім цим білим мумбо-юмбо.
  
  
  - Він сказав "некорпоральний". Не "некорпоральний", - сказав йому Римо. - Це означає "нематеріальний".
  
  
  "Я знав це", - сказав Чіун, не бажаючи здатися дурним. Чому в цих американців було так багато назв для одного й того самого предмета? він ставив питання. Вони були гірші за давні римляни.
  
  
  Сміт продовжив. "Якщо ми знаємо наступну мету Крахсеваха, ми можемо на нього чекати. Через кілька секунд, коли скафандр не буде працювати, ти, Римо або Чіун, можливо, зумієте впоратися з ним. Ти досить швидкий."
  
  
  "Певно", - впевнено сказав Чіун.
  
  
  "Але як нам з'ясувати, де він з'явиться наступного разу?" Робін хотіла знати.
  
  
  "Ми збираємося влаштувати для нього пастку", - сказав Сміт. "І ви, міс Грін, будете принадою".
  
  
  І раптово спеціальний агент OSI Робін Грін не так сильно захотіла звільнитися з ув'язнення в інвалідному візку, як вона думала.
  
  
  17
  
  
  Майор Юлій Батенін схопився за край свого столу, коли задзвонив телефон. Навіть з-за зачинених дверей пронизливий, наполегливий звук пронизав його, як розпечена голка.
  
  
  "Відповісти на цю прокляту штуковину!" крикнув він в інтерком.
  
  
  У посольському офісі майора Батеніна більше не було телефону. Він наказав перенести лінію до приймальні. Майор Юлій Батенін більше ніколи в житті не візьме слухавку. Не після того, що з ним зробив Брашніков. Знову.
  
  
  Це був не такий жахливий досвід, коли Раїр Брашніков вибухнув із приймача вдруге. Почувши попереджувальний рев перешкод, Батенін відкинув слухавку і пірнув під свій стіл.
  
  
  Коли він з'явився після того, як спалах білого світла померк, Брашникова не було видно. Збожеволівши, Батенін викликав своїх співробітників і організував ретельний обшук. Посольство було оголошено у жовту тривогу. Кожен співробітник, від розлюченого посла до найнижчого клерка, кидався посольством у пошуках його.
  
  
  Доходило до того, що існування віброкостюму більше не можна було тримати в секреті. Навіть прибиральники шепотіли про це.
  
  
  Вони знайшли Брашникова у кабінеті прямо під кабінетом Батеніна. Точніше, вони знайшли його ноги.
  
  
  188
  
  
  189
  
  
  Білі черевики Раїра Брашнікова із золотими прожилками стирчали з підлоги, начебто були відрізані по щиколотки і перевернуті огидним жартівником. І, звичайно, вони занурювалися в підлогу.
  
  
  Усвідомлення цього змусило всіх спуститися ще на один поверх, де вони виявили Брашнікова, що звисає зі стелі, як велика біла кажан.
  
  
  Лицьова мембрана Брашнікова була у розширеному положенні, побачив Батенін. Потім спалахнув червоний індикатор пояса, і половина персоналу в німій паніці покинула кімнату. Половина тих, хто залишився, не знала значення червоного світла. Батенін доклав усіх зусиль, щоб пояснити їм це.
  
  
  Після того як він закінчив, інші почали пробиратися до дверей. Батенін збирався попередити їх про наслідки непокори йому, коли хтось вказав на Брашнікова.
  
  
  Батенін обернувся. Обличчя беззвучно стискалося. Брашніков дихав. Батенін глянув на стелю і побачив, що шкарпетки Брашникова ось-ось відірвуться від стелі.
  
  
  "Брашніков", - крикнув йому Батенін. "Не вимикай костюм. Ти мене зрозумів? Не чіпай костюм".
  
  
  Брашников слабо змахнув руками. Батенін не міг сказати, чи почув він його.
  
  
  Потім зі стелі з'явилися кінчики його пальців. Батенін оглянув пальці з усіх боків, перш ніж переконався, що вони не стикалися зі штукатуркою.
  
  
  "Зараз, Брашніков. негайно вимкни костюм!"
  
  
  Раїр Брашніков слабо потягнувся до своєї пряжки. Його рука сіпнулася. Нечіткі обриси Брашнікова прояснилися, і костюм став чітко видно. Раїр Брашніков приземлився на голову з гучним стукотом.
  
  
  Батенін кинувся до чоловіка, що впав, і зірвав з нього шолом, який злетів зі звуком липучки, що відривалася.
  
  
  190
  
  
  "Брашников! Ти гаразд?" спитав Батенін, який потай сподівався, що дурний злодій зламав собі шию.
  
  
  "Так", - слабо сказав Раїр Брашніков.
  
  
  "У тебе є тайли-невидимки?"
  
  
  Брашников приголомшено похитав головою. "Ні. Вони знову знайшли мене. Ті двоє, про яких я говорив. Мені довелося втекти".
  
  
  Почувши це, Юлій Батенін збожеволів. Його довелося відтягнути від Раїра Брашнікова, перш ніж він зміг задушити його. Справжнє обличчя злодія набуло димчасто-лавандового відтінку ще до того, як товсті пальці Батеніна відірвалися від горла Брашнікова.
  
  
  Тепер, через день, Юлій Батенін сидів у своєму офісі без телефону, турбуючись про повідомлення, що передаються по телексу між Москвою і радянським послом. Двічі він не зміг доставити обіцяні плитки RAM. Він знав, що не зможе з честю повернутися на Батьківщину, доки ця остання частина стелс-технології не опиниться в його руках.
  
  
  Тому коли його секретарка повідомила йому, що йому дзвонять, Юлій Батенін відірвав стислі пальці від краю столу і висунув ящик. Він витяг настільну колонку. Він був підключений до лінії у приймальні. Батенін наполіг на цьому після того, як співробітник технічної підтримки, який обслуговував віброкостюм, запевнив його, що Брашников ніяк не міг з'явитися з простого супутникового динаміка.
  
  
  Просто щоб бути впевненим, він увімкнув інтерком. "Де Брашніков?" він вимагав відповіді. Отримавши запевнення, що злодій одужує у лазареті, Батенін поставив динамік на свій стіл і ввімкнув його.
  
  
  "Так?" сказав він, побоюючись найгіршого - дзвінка з Кремля.
  
  
  "Ви тимчасовий повірений у справах посольства?" запитав зухвалий жіночий голос із невпізнанним американським акцентом.
  
  
  "Так. Хто це, будь ласка?"
  
  
  "Я слідчий ВПС, якому довелося піти в самоволку через вашого примарного злодія".
  
  
  191
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Мене призначили в LCF-Fox. Ваша людина зробив з мене мавпу там, і знову на заводі Northrop Stealth. Давайте не ходитимемо навколо та навколо. В очах мого начальства я дохла качка. Було занадто багато незрозумілих крадіжок, і ніхто не повірив мені коли я спробував розповісти їм правду ".
  
  
  "Яка правда?" Обережно спитав Батенін.
  
  
  "Про білу примару без обличчя".
  
  
  "Я вас не розумію", - невизначено сказав Батенін.
  
  
  "Ви можете перевірити мою історію, якщо хочете. Подивіться, чи не втік спеціальний агент Робін Грін із OSI. Ви знаєте, що таке OSI?"
  
  
  "Ні, але я можу подивитись. Що ви пропонуєте?" спитав він, уже отримуючи подібні дзвінки від незадоволених американських військовослужбовців. Вони завжди хотіли одного, і Батенін думав, що чим менше вони обговорюватимуть Брашникова по відкритій лінії, тим краще.
  
  
  "Політичний притулок. І я маю дещо в обмін на це".
  
  
  "І що це таке?"
  
  
  "Військовий пристрій США, який навіть ваш привид не може вкрасти без сторонньої допомоги".
  
  
  "Звичайно, я гадки не маю, про що ви говорите. Примари - це з дитячих казок".
  
  
  "Будьте настільки потайливими, наскільки хочете, - сказав жіночий голос, - але те, що я маю продати, дуже дорого. І ваш чоловік може вкрасти це, тільки якщо він знає, що це таке і де це знайти. І я можу надати це в обмін на безпечний проїзд до Росії та звичайні домовленості”.
  
  
  "Ти говориш про дезертирство, нетл"
  
  
  "Я говорю про кращу, чорт забирай, професію, яку ви коли-небудь отримували. Якщо у вас є якісь контакти, які можуть підтвердити мій ранг і поточний статус, зробіть це. Я передзвоню через годину".
  
  
  У цей час Юлій Батенін змусив своїх співробітників працювати. У короткий термін вони підтвердили існування спеціального агента OSI на ім'я Робін Грін, яка насправді була міс-
  
  
  192
  
  
  працювала і імовірно була відсутня без дозволу. В її особистій справі було кілька записів, які неможливо було пояснити. Справа про напівзруйнований готель Holiday Inn у Північній Дакоті та інший пошкоджений мотел у Палмдейлі, Каліфорнія.
  
  
  На той час, коли жінка передзвонила, майор Батенін знав, що попався на дуже велику вудку.
  
  
  "Ти справжня", - сказав Юлій. "Можливо".
  
  
  "Де ми маємо зустрітися?" вона спитала його.
  
  
  Батенін назвав популярний стейк-хаус у Вашингтоні, відомий своїми першокласними реберцями. Він запізнився на десять хвилин, і його провели повз бар, де портрети політичних клієнтів ресторану з автографами займали практично кожен квадратний дюйм стіни.
  
  
  Він сів за самотній столик і замовив джин із тоніком, але коли його принесли, він сказав спантеличеній офіціантці, що помилився. Він віддав би перевагу горілці.
  
  
  При цьому зауваженні приваблива рудоволоса дівчина з блискучими блакитними очима ковзнула в кабінку, опинившись обличчям до нього.
  
  
  "Ти зелений?" спитав він.
  
  
  "Прямо зараз я чорно-синій. Але це моє ім'я, все гаразд. А ти?"
  
  
  "Кличте мене Юлі", - сказав Батенін, його темні очі опустилися на її груди. На ній була трикотажна сукня з досить низьким вирізом, щоб показати її велике декольте. На мить Батенін задумався, чи це не могло бути сексуальною пасткою ЦРУ. Це було рідкістю. КДБ робив це з американцями. ЦРУ робило це з росіянами. У цю гру грали усі.
  
  
  "Я нічого не надам, поки ви не доставите", - обережно сказав Юлій, знаючи, що його дипломатичний імунітет захистить його від арешту. І якщо це була пастка ЦРУ, що було найгіршим, що вони могли зробити? Оголосити його персоною нон грата та відправити назад до Москви? Це було те, чого хотів Батенін.
  
  
  "Згодна", - сказала Робін Грін, нахиляючись ближче. Його ніздрі залоскотали її духи. "Тепер слухай уважно", - сказала вона після того, як принесли горілку, і вона помахала
  
  
  193
  
  
  офіціантку відсуньте убік, не роблячи замовлення. "Ваші люди дуже хочуть отримати технологію "Стелс". Ні, я не чекаю, що ви відповісте на це питання. Але я знаю, що ваша примара - і я використовую цей термін навмисно - тягав його туди-сюди."
  
  
  Батенін зробив ковток своєї горілки. Фари машини, що проїжджали, викликали у жінки різке полегшення. Саме тоді Батенін вирішив, що вона не може бути сексуальною принадою для ЦРУ. На її обличчі під ледь помітним макіяжем виднілися синці. Навіть декольте стало жовтувато-фіолетовим. Вона виглядала так, начебто побувала в автомобільній катастрофі. Він запитував, що з нею трапилося.
  
  
  "Добре, - продовжила вона, - ви, мабуть, знаєте, що навіть з урахуванням того, що перші літаки тільки зараз стають надбанням громадськості, програмі "Стелс" уже десять років. На той час, коли бомбардувальник-невидимка буде повністю готовий до експлуатації , він застаріє. Є дещо нове”.
  
  
  "Я слухаю", - холодно сказав Батенін, роблячи ще один ковток свого напою. Його пильний погляд пройшов по кімнаті. Інші відвідувачі виглядали безневинно. Він не відчував на собі чиїхось поглядів. Він трохи розслабився.
  
  
  “Вони довели до досконалості матеріал, що поглинає радари Stealth, до нового рівня. у польоті.На відстані ви навіть не можете розглянути пілота або двигуни.І, що найкраще, він має всі властивості по відображенню радарів, властивих існуючим матеріалам Stealth".
  
  
  "Це звучить, скажімо так, безглуздо?" Лукаво сказав Батенін.
  
  
  "Не більш безглуздо, ніж електронний костюм, який дозволить людині проходити крізь суцільну стіну", - заперечила Робін. "Тобі цікаво?"
  
  
  "Мені потрібно більше подробиць. Для мого начальства".
  
  
  "Це настільки новий, настільки експериментальний пристрій, що все, що є у ВПС зараз, - це прототип масштабної моделі. Але він працює. Його збираються показати секретному кон-
  
  
  194
  
  
  Комітет конгресу. Але до того часу вони тримають його в бункері для зберігання ядерної зброї. Передбачається, що він неприступний, але у вашої людини не повинно виникнути з цим проблем.
  
  
  "Ви маєте точне розташування цього бункера?" Запитав Батенін, його далекий голос тремтів від перших натяків на реальний інтерес.
  
  
  "Це бункер номер 445. Військово-повітряна база Піз, Портсмут, Нью-Гемпшир. Його перенесуть протягом наступних двох днів, так що вашій людині краще поквапитися".
  
  
  "Звідки мені знати, що це не якась безглузда американська пастка?"
  
  
  "Слухай, я збираюся припустити, що ти перевірив мене, інакше тебе б тут не було. Отже, ти знаєш, хто я, і ти знаєш, що моя дупа в петлі через махінації твого агента. Це означає, що я знаю, і я знаю, як і ти, що ніщо - ні пастка, ні технологія, ні схема - не зможе заманити його в пастку.
  
  
  Юлій Батенін мовчки кивнув, його очі дивилися в далечінь. Коли вони знову сфокусувалися, він сказав: "Якщо це спрацює, я безперечно можу запропонувати тобі те, що ти хочеш. Де я можу тебе знайти?"
  
  
  "Мені жарко", - сказала Робін Грін, підводячись на ноги. "Так що я збираюся бути в русі, поки ти не посадиш мене на літак. Я періодично реєструватимусь. Домовилися?"
  
  
  "Готово", - сказав Юлій Батенін, який глянув у відверті американські очі жінки, але натомість побачив вогні далекої Москви.
  
  
  18
  
  
  Льотчик Генрі Яук подумав, що це смішно.
  
  
  "Що ти маєш на увазі, говорячи, що ніхто не збирається змінити нас?" він спитав свого товариша у сторожовій вежі.
  
  
  "Це відповідне слово", - сказав йому сержант Френк Дінан. "Коли ми закінчуємо чергування, ми просто йдемо. Ми не чекаємо зміни і теж не бовтаємось без діла".
  
  
  "Ми просто залишаємо ядерні заряди без охорони, і все?" Сердито сказав Яук.
  
  
  "От і все".
  
  
  "Неймовірно. Я знаю, що база поступово згортається, але чи не надто це передчасно?"
  
  
  "Знайди мене", - сказав Дінан. Він дивився на бункери. Опустилася темрява. У Нью-Гемпширі стояла тепла ніч бабиного літа. Місячне світло освітлювало порослі травою верхівки бункерів для зберігання ядерної зброї, так що вони виглядали як сплячі монстри із сріблястим хутром.
  
  
  "Цікаво, чи це має якесь відношення до відкриття номера 445?" - пробурмотів Яук.
  
  
  "Знайди мене", - знову сказав Дінан. Яук спохмурнів. Він ненавидів бути в парі з Дінаном. Хлопець був фальшивим співрозмовником.
  
  
  "Я ніколи не бачив, щоб вони ось так закидали ядерну бомбу назад у бункер. Жодної машини спеціального призначення. Жодної охорони. Просто цивільна вантажівка".
  
  
  Дінан нічого не сказав. Яук подивився на свій годинник. Його
  
  
  195
  
  
  196
  
  
  похмурий погляд посилився. Ще п'ять хвилин до кінця їхньої зміни.
  
  
  Поки льотчик Яук був спецназівцем на військово-повітряній базі Піз, бункери з ядерною зброєю ніколи не залишалися без охорони. Офіційно в Пізі не зберігалося ядерної зброї, хоча це була база бомбардувальників SAC, штаб-квартира 509-го бомбардувального авіакрила. У будь-який момент часу п'ять бомбардувальників FB-111 з повним екіпажем знаходилися у відкритих ангарах на лінії вильоту, готові до запуску у разі ядерної війни, із зведеними ядерними бомбами у відсіках. Усі це знали. Так само, як усі знали, що два ряди бункерів, що згорбилися за дротяними загородженнями, були контейнерами для зберігання ядерної зброї.
  
  
  Проте мало хто з цивільних колись бачив ці бункери, ось чому офіцер бази зв'язків із громадськістю зміг зберегти незворушний вираз обличчя, коли його змусили категорично спростувати офіційну лінію ВПС про те, що в Пізі не було розміщено абсолютно жодної ядерної зброї. Бункери виглядали як доісторичні черепахи, які померли, їхні голови були втягнуті в панцирі, а вікова трава покривала їхні похилих бортів. Трава мала перешкодити розрізненню бункерів з повітря. Це, звичайно, був жарт. З повітря це виглядало б так, що ВПС обгородили частину бази та встановили навколо неї самотню сторожову вишку, щоб спецназівці на кшталт льотчика Яука могли відганяти ховрахів від офіційної трави ВПС.
  
  
  За парканом проходила службова дорога. За парканом паралельно йому йшла самотня дорога. Ця дорога огинала забитий спортивний клуб і поверталася назад. Це було зроблено для того, щоб, якщо якась підозріла машина проїде повз огорожу безпеки, їй нікуди було б подітися, крім як повернутися тим же шляхом, яким вона приїхала, де її перехопили б.
  
  
  І хоча на паркані були вивішені знаки, які попереджають, що спецслужбам у вежах дозволено застосовувати смертельну силу проти будь-якого автомобіля, що проїжджає.
  
  
  197
  
  
  Не підтримуючи постійну швидкість - не кажучи вже про фактичну зупинку - за межами огорожі, льотчик Яук ніколи не чув, щоб будь-який SP дійсно мав це робити. Знаки були там, щоб не пускати цікаві машини - зазвичай відвідувачів бази - у рух. Наказ Яука полягав у тому, щоб не відкривати вогонь, якщо по них не стрілятимуть або якщо хтось зайде так далеко, що перетне службову дорогу. Вузький коридор між зовнішньою та внутрішньою дорогами був зоною смерті. Будь-які недружні, спіймані там, ставали холодним м'ясом.
  
  
  Ніхто ніколи не був застрелений у зоні смерті. А оскільки військово-повітряну базу Піз планували припинити наступного року, льотчик Яук вважав, що ніхто ніколи цього не зробить. Яуку було сумно думати, що через рік він працюватиме десь в іншому місці. Але його зводила з розуму думка про те, що навіть через рік охорона ставала настільки недбалою, що вони не обтяжували себе цілодобовою охороною ядерних боєголовок - офіційно неіснуючих ядерних боєголовок.
  
  
  "Що, якщо якась терористична група дізнається, що ми розслаблюємося?" він випалив уголос.
  
  
  Перш ніж Дінан встиг йому відповісти, на його годиннику задзвонив будильник.
  
  
  "Ось і все", - прощебетав Дайнан. "Опівночі. Я йду звідси. Ідеш?"
  
  
  "Думаю, я пройдусь пішки", - сказав льотчик Генрі Яук. "Ти йди вперед".
  
  
  Дінан спустився сходами з величезної білогвардійської вежі.
  
  
  Яук завагався. Він ще раз окинув поглядом низку бункерів. Зі спини вони нагадали йому старі індіанські кургани в його рідному штаті Міссурі. Але попереду великі чорні подвійні двері, вмонтовані в бетон, навели його на думку про сучасні мавзолеї. У будь-якому випадку, подібність була доречною. Він знову задумався, чи це має якесь відношення до активності в бункері номер 445.
  
  
  Раніше того ж дня цивільна вантажівка була допущена в периметр огородження, і щось було не-
  
  
  198
  
  
  завантажено в номер 445. Яуку, як і будь-якому іншому співробітнику служби безпеки вежі, було наказано не дивитися убік, але активність була настільки незвичайною, що вона не могла втриматися, щоб крадькома не поглядати на розвантаження.
  
  
  Він майже нічого не міг розгледіти. Там був командир бази. Там була жінка в парадній формі ВПС. У неї було руде волосся і найбільші груди по цей бік від Доллі Партон. Були й інші. Один хлопець був у футболці. Яук прийняв його за якогось цивільного робітника, що було незвичайно. Маленький азіат у тубільному костюмі зламав лічильник "незвичайний". Він був дивним. Все це було дивно. У вас повинен був бути секретний допуск, щоб працювати з ядерною зброєю.
  
  
  Процедура розвантаження зайняла понад годину. Коли це було зроблено, всі сіли у вантажівку та поїхали. Яук простежив поглядом за вантажівкою, сподіваючись краще розглянути рудоволосу жінку з великими цицьками.
  
  
  Не поталанило. Він був здивований, не побачивши її у таксі. Мабуть, вони змусили її їхати на задньому сидінні, що, на думку Яука, було страшенно не по-лицарськи з їхнього боку. Хлопця у футболці він теж не бачив. Міцний горішок. Йому вдалося сісти ззаду з дівчиною. Мабуть, її також запросив побачити.
  
  
  Якщо, звичайно, їх не залишили в бункері, що було безглуздою думкою. Так само безглуздо, як залишити місце без охорони на ніч.
  
  
  Неохоче льотчик Яук спустився сходами вежі. При цьому він почував себе винним. Якийсь внутрішній голос попереджав його, що це погана політика. Він вступив на службу у Військово-повітряні сили частково через їхню репутацію найменш військової з усіх служб. Там не було нічого з того фанатичного лайна, яке ви отримали у морській піхоті. І це було дуже престижно, ніж служити в армії, яка в будь-якому випадку призначалася для рядових. Тим не менш, це було просто смішно, подумав він, залишаючи зовнішню огорожу позаду.
  
  
  Він самотньо брів службовою дорогою, вдячний вечірньому теплу. До Хемлок-Драйв було добрих десять хвилин ходьби, де він жив в одному з
  
  
  199
  
  
  безліч однакових квадруплексів, обшитих вагонкою. Він кілька разів озирнувся через плече. Все було тихо та мирно. Але він не міг позбутися ниючого почуття, що робить помилку, залишаючи свою посаду без зміни, наказів або взагалі без наказів.
  
  
  Льотчик Генрі Яук перестав озиратися, коли низькі бункери зникли за поворотом. Всю дорогу додому він стурбовано хмурився.
  
  
  Він би хвилювався більше, якби затримався на п'ять хвилин довше.
  
  
  Примарно-біла постать з'явилася зі спортивного клубу. Її біла шкіра ожила, з пульсуючими золотими прожилками, вона відокремилася, як душа будинку, що світиться, з привидами, і ненадовго зупинилася.
  
  
  Він повільно, методично проплив дорогою через першу електрифіковану огорожу, не викликавши ні іскор, ні короткого замикання, а потім пройшов через зону смерті до внутрішньої огорожі та за її межі.
  
  
  Він попрямував до ряду бункерів, прямуючи до найближчого з них. Він затримався там на мить, ніби розглядаючи намальований номер над чорними масивними дверима. Потім він перейшов до наступного бункеру з трави. Він зупинився біля трьох будівель для зберігання ядерної зброї, поки не дійшов до тієї, яка була позначена 445.
  
  
  Сяюча біла істота злилася з дверима, і після того, як вона зникла, залишився тільки м'який подих вітерця у доглянутій траві.
  
  
  19
  
  
  Раїр Брашніков незрозуміло нервував.
  
  
  Проникнути на базу ВПС Піз було простою справою. Можливо, надто простим. Він просто проїхав на своєму взятому напрокат "Кадилаку" - він завжди водив "кадилаки", тому що після багатьох років їзди на тісних російських "Жигулях" це стало розкішшю, - повз широкий в'їзд у Піз, розташований поряд зі Сполдінг-Тернпайк. Коричнева вивіска з неминучим гаслом "Світ - наша професія" підказала йому, що незабаром він під'їде до виходу 4-S. Він повернув на 4-ю магістраль, яка різко розгорнулася сама по собі, і повернув праворуч біля станції самообслуговування Exxon. Це вивело його на Німбл-Хілл-роуд із її пасторальними будинками. Він слідував нею, поки не доїхав до Літтл-Бей-роуд. Він звернув на неї і повернув ліворуч, на Макінтайр-роуд.
  
  
  Була майже опівночі. Райр насупився, помітивши, що, хоч ліс по обидва боки дороги був густим, дерева були дуже тонкими і кволими. Багато хто з них упав і був прихилений до інших дерев, тому що було так мало відкритої місцевості. Декілька дерев, що стояли, могли б сховати його в надзвичайній ситуації.
  
  
  Незабаром Раїр під'їхав до сильно обгородженого бетонного мосту. Він з'їхав на узбіччя дороги трохи далі від нього і вийшов. Ліс виглядав непрохідним, але не для нього. І все ж таки він був вражений слабкою охороною. Єдиною огорожею був ряд металевих стовпів висотою до пояса, натягнутих на три широко розставлені відрізки колючого дроту.
  
  
  200
  
  
  201
  
  
  Можливо, подумав Брашніков, знімаючи пальто, щоб показати віброкостюм, Військово-повітряні сили припустили, що якщо ніхто з американців не підозрює, що така дорога загального користування, як ця, справді проходить через військово-повітряну базу Піз, то жоден іноземний агент не запідозрить. Всього за кілька ярдів позаду бетонний міст перетинав Меррімак-роуд, яка, згідно з наданою йому картою, проходила повз бункери для зберігання ядерної зброї. Але Раїр не пішов би цією дорогою.
  
  
  Сковзнувши в ремінь безпеки акумуляторної батареї, він під'єднав кабелі до плечей. Він одягнув товсті рукавички. Нарешті він натягнув шолом на голову і застебнув клапани на липучках.
  
  
  Він зробив паузу на мить, дозволяючи очам звикнути до двосторонньої лицьової мембрани. Це було байдуже, що дивитися крізь плівку з Сарана. Мембрана сухо хруснула, коли його королі втягли обмежене повітря і знову випустили його.
  
  
  Потім активував костюм.
  
  
  Він відчув, як пластик стискається, як упокорлива сорочка. Він ніколи не розумів цієї властивості, але звик до неї. Слабкий блиск проникав крізь лицьову мембрану. Не було чути жодного звуку. Електрика безшумно потекла за схемами скафандра та зовнішніми трубками. Шорсткий звук теж припинився, що було полегшенням.
  
  
  Єдиним дискомфортом була миттєва різь у кістках, коли скафандр досяг нової атомної вібрації. У Брашнікова попливло в очах, і йому довелося стиснути зуби, щоб вони не стукали. Це був побічний ефект костюма, через який йому доводилося міняти металеві пломби в зубах двічі на рік. Вони продовжували випадати.
  
  
  Обережно, бо йому довелося знову вчитися ходити на підошвах своїх черевиків завтовшки в мікрон, Брашников зробив невпевнений крок до колючого дроту. А потім натрапив на неї. Його ноги проникли, як молоко через сито.
  
  
  Брашников заглибився у ліс. Перше яскраво-червоне і золоте осіннє листя вже було на землі. Хоча в нього не було ваги, легкий тиск його підошв голосно розчавлював сухе листя.
  
  
  202
  
  
  Це було проблемою. Ніхто б його не почув. Він боявся соснових шишок. Якби він послизнувся на одній із них, то прирік би себе на вічне падіння крізь космос. Кожне завдання приносило нові випробування, навчало його нових прийомів використання віброкостюму.
  
  
  Він обережно проминув міцніші дуби й ялини, не виходячи з-за кожного стовбура, доки не висунув голову, щоб переконатися, що навколо немає пікетів поліції безпеки. Було легко увійти до дерева. Хитрість полягала в тому, щоб залишатися всередині стовбура. Бо всередині було не просто темно. Постійний блиск скафандра розсіяв субатомну пітьму. Вони освітлювали дерево, яке, здавалося, стосувалося самої його рогівки. Вони, звісно, не торкалися їх – ніщо не могло їх торкнутися, – але сама матерія дерева співіснувала з його очними яблуками. Через це було неможливо тримати очі розплющеними. Миготливий рефлекс протестуюче кричав.
  
  
  І тому Раїр Брашніков заплющував очі, перш ніж увійти всередину. Він зупинився, щоб зібратися з духом і нахилив голову вперед. Коли йому здалося, що його обличчя відірвалося від дерева, він розплющив свої чорні очі.
  
  
  Якось, у ураженій блискавкою сосні, він прорахувався і, розплющивши очі, побачив прогниву порожнину, що кишить термітами. Вони буквально повзали у нього по обличчю. Він закричав від переляку, але, звичайно, жоден звук не міг проникнути за межі костюму, що вібрує аури. Він рушив далі, шукаючи інше укриття.
  
  
  Таким чином Брашніков пробирався через ліс, тримаючись паралельно Меррімак-Роуд. Він вийшов на відкриту територію. За ним був старий білий будинок, про який йому говорили, спортивний клуб. Але проміжний простір, який він мав розчистити, був відкритим". Там був ставок - Певерлі Понд, згідно з його картою, - і він вирішив, що це послужить йому найкраще.
  
  
  Брашников незграбно підійшов до краю ставка і продовжив рух. Спочатку було недостатньо глибоко, щоб приховати його. Йому довелося нахилитися, щоб вода покрила його голову. Це була по-справжньому лякаюча частина
  
  
  203
  
  
  це проникнення. Ходьба зігнувшись представляла йому завжди страшний ризик втрати рівноваги. Якби він упав, він продовжував би падати. . . .
  
  
  Він йшов ставком, що мало чим відрізнялося від ходіння по воді у водолазному костюмі - за винятком неприємної тенденції деяких риб запливати до нього в шолом.
  
  
  Коли він з'явився на іншому боці ставка, йому було аж до Спортивного клубу. Він попрямував до нього, перейшовши Меррімак-роуд, яка огинала його, як під'їзна доріжка.
  
  
  Будинок увібрав його, як губка вбирає воду.
  
  
  Всередині, переконавшись, що там нікого немає, Брашников вимкнув скафандр. Масивні меблі покривали запилені простирадла. Холодний камін із польового каменю прикрашали трофеї, а на стінах висіли меморіальні дошки. Були також вікна, які Брашников міг використовувати для розвідки бункерів для зберігання зброї.
  
  
  З другого поверху він бачив тільки похилі зади, що поросли травою, і борти найближчих бункерів. Вони нічого йому не сказали. В інструкціях майора Батеніна пропонувався найкращий маршрут підходу та номер бункера - 445 - але не більше. Проте це було більше, ніж зазвичай отримував Брашников. Часто він отримував лише прості накази: йди туди та вкради це. Не дозволяй себе побачити і, перш за все, уникай упіймання. Це було нелегко, коли віброкостюм висмоктував стільки енергії з акумулятора. Нікель-кадмієва акумуляторна батарея на поясі була б кращою, але Брашникову довелося постійно носити з собою кілька запасних. Це було непрактично. Але в такій країні, як Америка, автомобілів - і, отже, автомобільних акумуляторів - було достатньо. Так само легко було вкрасти один із них в екстреній ситуації. Після двох років експериментів Брашников почав покладатися на акумулятор Sears DieHard.
  
  
  Брашников стягнув одну з товстих рукавичок, схожих на рукавиці, і подивився на годинник. Батенін сказав йому почекати до півночі, коли зміниться охорона. Це було
  
  
  204
  
  
  зараз майже дев'ять. Але поки його очі стежили за високою гарматною вежею з гратчастими ніжками та величезними відкритими просторами навколо огорожі безпеки, Брашников ставив питання, чи можливо навіть йому прослизнути до бункера номер 445 непоміченим. Вночі стійке свічення скафандра було схоже на те, що він ніс ліхтар. Найгірше, це було схоже на те, що він сам був ліхтарем.
  
  
  Брашніков терпляче чекав. Охоронці спускалися з вежі, як добре відрепетовані павуки, їхні гвинтівки були перекинуті через плече. Один спускався трохи пізніше за інший і, здавалося, йшов неохоче. Але, зрештою, він зник на службовій дорозі і зник.
  
  
  Брашников вагався. Де було їхнє полегшення? Самотня башта виглядала покинутою, але сказати, напевно, було неможливо. В її вікнах було закопчене скло.
  
  
  Він вирішив, що команда допомоги з якоїсь причини затримується. Це станеться зараз чи ніколи.
  
  
  Одягнувши костюм, він вийшов з ложі - спочатку його голова, потім все інше.
  
  
  Рухаючись на рівних ногах, він пробіг через паркан і перетнув галявину. Перший бункер був за номером 443. Він перейшов до наступного. Там було написано 444. Добре. Він продовжував йти, поки не підійшов до величезних чорних подвійних дверей Бункера номер 445. Вони були схожі на вхід у якийсь середньовічний замок з його масивними зовнішніми петлями і замикаючим механізмом.
  
  
  Брашников заплющив очі і просунув голову всередину. Коли він відкрив їх, він побачив лише субатомну чорноту. Шорстка внутрішня частина дверей була в нього перед носом. Очевидно, це були дуже товсті двері. Він ризикнув і увійшов до неї. Нахилившись уперед, він знову розплющив очі.
  
  
  Слабкий блиск скафандра висвітлив темний порожній простір. Він ступив усередину.
  
  
  Він виявив, що лежить на голій підлозі. Стіни були блідо-сірими, як нещодавно залитий бетон. На кронштейні було встановлено телефон; в іншому приміщення було порожнім.
  
  
  205
  
  
  За ними були ще одні двері. Це було схоже на повітряний шлюз. Він підійшов і просунув у неї голову.
  
  
  Раїр Брашніков одразу побачив мету своєї місії.
  
  
  Він стояв на п'єдесталі у центрі наступної кімнати. Очевидно, у цій кімнаті зберігалися ядерні бомби. Але зараз тут ядерні бомби не зберігалися. Натомість два тонкі прожектори, встановлені на стелі, схрещувалися вниз, висвітлюючи те, що виглядало як масштабна модель футуристичного реактивного літака у формі бумеранга. Модель була прозорою, начебто відлитою з прозорого люциту. Розмах крил становив, можливо, дюжину футів. Було видно тільки колеса, нутрощі прозорих турбін з подвійним крилом і крихітна фігурка лялькового пілота.
  
  
  Згідно з інструктажем, який дав йому майор Батенін, це була зменшена версія літака, який фактично перебуває в розробці. Він керувався по радіоуправлінню і фактично міг ставати практично невидимим при включенні харчування та відправці в політ, як і пізніші повномасштабні версії.
  
  
  Вкрасти його має бути нескладним завданням, зрозумів Брашников. Але перш ніж увійти до схожого на склепіння приміщення, він перевірив стіни на предмет охорони або відеокамер.
  
  
  Він нічого не побачив. У кімнаті було похмуро, навіть при світлі прожекторів, які відкидали лише слабке світло. У повітрі відчувався серпанок, начебто багато людей курили в приміщенні, що погано провітрювалося. Брашніков помітив одну дивну річ. Високі блакитні дзеркала висіли на трьох стінах, по одному на кожній стіні. У них відбивався химерний вигляд його мильного міхура, що світився, - обличчя, що прилипло до стіни, як п'явка.
  
  
  Переконавшись, що дзеркала нешкідливі, Раїр Брашніков пройшов весь шлях до кімнати. Він обережно підійшов до п'єдесталу. Деталі виробу, коли він підійшов ближче, були вишукані.
  
  
  "Кмхсівах", - захоплено видихнув він, раптово пошкодувавши, що літаків не два. Йому було б приємно мати таку іграшку для себе. Але залишити цю для
  
  
  206
  
  
  про нього самому не могло бути й мови. Батенін убив би його. Буквально.
  
  
  Брашников зупинився перед п'єдесталом. Він ще раз занепокоєно озирнувся. Він відчув на собі погляди. Але знову ж таки він був упевнений, що там не було відеокамер. І він, мабуть, був один. За винятком встановленої на п'єдесталі моделі та високих настінних дзеркал, у кімнаті було порожньо.
  
  
  Він зняв костюм. Тканина ослабла, і неприємна вібрація у зубах виникла і швидко пройшла.
  
  
  Посміхаючись під шолом, що шарудить, він потягнувся за моделлю літака.
  
  
  Його серце підскочило до горла. Його пальці пройшли крізь нього!
  
  
  Брашніков спробував ще раз. Але знову його руки байдуже злилися з корпусом корабля.
  
  
  Нахмурившись, він подумав, чи працює ще якимось чином скафандр. Можливо, він вимкнув його не до кінця. Він сердито натиснув на реостат.
  
  
  Тепер усе було скінчено. Він схопився за літак. Але знову його руки торкнулися лише повітря.
  
  
  Його занепокоєння зростало, Раїр Брашніков повернув реостат в інший бік. Він знову відчув знайому вібрацію. Добре, подумав він, скафандр працює. Я маю зберігати спокій. Це має бути просто. Тепер я просто вимкну suit.
  
  
  Він повернув реостат у інший бік. Вібрація припинилася. Брашніков потягнувся до літака. Його пальці торкнулися його. Але вони нічого не відчули. Він стиснув руки, але модель залишалася на місці. Хоч би що він робив, ніщо не порушувало її. Її блискуча нерухомість, здавалося, знущалася з нього.
  
  
  Раїр Брашніков відчув брязкіт у вухах. Щось було негаразд. Щось було дуже не так. Він був нематеріальний, хоч би що він робив. Що пішло негаразд? Чи несправний був скафандр? Він ось-ось вибухне ядерним зарядом? Або - і це чомусь здавалося йому нескінченно жахливішим, ніж піднятися в киплячій кулі
  
  
  207
  
  
  атомний вогонь – невже його тіло застрягло у вібраційному узорі скафандра? Чи був він приречений вічно ходити по землі живою примарою? Це було надто жахливо, щоб споглядати.
  
  
  Брашников більше не мав часу обмірковувати таку можливість, бо на протилежних стінах два блакитні дзеркала довжиною до підлоги розлетілися вщент з єдиним звуком.
  
  
  Брашников обернувся. Він побачив, як крихітний азіат у чорному наближається до нього, його спідниці майорять, обличчя спотворене гнівом.
  
  
  Відсахнувшись від люті атаки, що насувається, Брашников потягнувся до реостату на поясі. Краєм ока він упіймав своє відображення в дзеркалі, що залишилося. Вона все ще була ціла, хоч її сильно трясло. У його свідомості за секунду виник образ людини з мертвими очима, що наближається до нього ззаду, два зчеплені пальці тягнуться до його плеча, як атакуюча кобра.
  
  
  З б'ючимся десь у роті серцем Брашніков повернув регулятор.
  
  
  Занадто пізно! Він відчув біль від удару. Він закричав. Його зір почервонів, коли він схопився за обпалене болем плече. Агонія була нестерпною. Відчуття було таке, наче кульовий шарнір вибухнув, посилаючи уламки кісток у кожен м'яз і нерв, якими він мав.
  
  
  Його зір миттєво прояснився, якраз вчасно, щоб він побачив, як людина з мертвими очима пронизала його власні груди інерцією своєї атаки. Це, і тільки це, підказало Раїру Брашникову, що, незважаючи на неймовірний біль, чоловік щойно зачепив його.
  
  
  І костюм працював!
  
  
  Азіат був на ньому наступним. Нігті вп'ялися в його обличчя, груди, руки. Вони пройшли крізь нього, не завдавши шкоди, але щось у самій їхній люті сповнило Брашникова страхом.
  
  
  Всі думки про його місію вилетіли в нього з голови, Брашников замахав руками. Він має тікати. Він рушив до третього дзеркала, але воно розвалилося на частини
  
  
  208
  
  
  щоб показати поглиблення у стіні та рудоволосу жінку у синій парадній формі ВПС.
  
  
  Вона стріляла у нього. Кулі пройшли крізь нього, але Брашніков не наважився ризикувати через таку дивну несправність скафандра.
  
  
  Він швидко ступив до іншої кімнати. Він згадав про настінний телефон там. Це було його порятунком. Він не наважився вступити з двома чоловіками в гру в хованки - він дізнався в них своїх супротивників з двох попередніх зустрічей. Тепер він знав, що їхні сили та витривалості вистачить надовго, незалежно від того, стійкі вони чи ні.
  
  
  Брашников з'явився з іншого боку стіни. Телефон мерехтів, як слабкий маяк. Він виглядав як звичайний телефон, але для Раїра Брашнікова це було рятувальне коло, яке вело до безпеки.
  
  
  Двері повітряного шлюзу здригалися від ударів, схожих на удари кувалд, луна відбивалася від голих стін. Але в охопленій панікою уяві Брашнікова він не бачив, як пара тягне кувалди на протилежний бік. Він бачив, як вони б'ють по ній голими кулаками. На боці Брашнікова з'явилися шишки. Це були шишки розміром із кулак.
  
  
  Брашников вимкнув костюм і з молитвою на тремтячих губах потягнувся до телефону.
  
  
  "Радій Маріє, благодаті поля, Господь з тобою..." - прошепотів він, здивований тим, що старі слова так легко випливли з пам'яті.
  
  
  Він відчув тиск сірої пластикової трубки на товстий матеріал своїх рукавичок, і сльози полегшення бризнули з його очей. Він був міцним! Він міг скористатися телефоном!
  
  
  Брашніков набирав номер радянського посольства у Вашингтоні, відчайдушно тицяючи пальцями в рукавичках, коли двері повітряного шлюзу позаду нього почали протестувати, коли її вибили з рами під наростаючим кулеметним залпом ударів. Він вагався. Він щойно набрав п'ять? Чи чотири? Мало бути п'ять. Чи повинен він повісити трубку і
  
  
  209
  
  
  почати спочатку? Двері повітряного шлюзу страшенно заскрипіли. Він продовжував набирати номер. Не можна було гаяти часу. Навіть якби він помилився номером, будь-яке місце було б краще, ніж тут.
  
  
  Він почув перший дзвінок.
  
  
  Потім двері вилетіли. Вона налетіла на нього, як вантажівка.
  
  
  Брашников сильно повернув реостат.
  
  
  Він побачив, як худий білий чоловік і азіат стрибнули в кімнату, а потім усе стало білим. Брашникову захотілося накричати на них. Занадто пізно, надто пізно, американці! Але було надто пізно навіть для зловтіхи.
  
  
  Все було гаразд. Все було б гаразд.
  
  
  Раїр Брашніков виявив, що мчить темним тунелем. У його голові лунали голоси. Він прислухався, намагаючись відокремити російський акцент від бурмотіння англійською. Але все, що він чув, був наполегливий телефонний дзвінок десь далеко-далеко.
  
  
  Він молився, щоб оператор комутатора відповіла швидше. Здавалося, що вона тягне непристойно довго.
  
  
  20
  
  
  "Ми ні до чого не прийдемо", - палко відрізав Римо Вільямс, відходячи від дверей. "Ми маємо бути командою. Давайте подивимося на командну роботу".
  
  
  "Ми вже запізнилися", - кипів Майстер Сінанджу.
  
  
  "Тоді ми намагаємося перевершити один одного в чомусь, чого більше немає. Тож давай".
  
  
  Рімо і Чіун зупинилися перед розбитими дверима повітряного шлюзу. Разом вони вдарили долонями по центру дверей. Вона відскочила від рами, ніби вистрілили з гармати.
  
  
  Вони вдерлися до кімнати.
  
  
  "Там!" Сказав Римо, бачачи, як Крахсєва гарячково набирає цифри на клавіатурі. Він кинувся до нього, сподіваючись, що цього разу не буде запізно. Він знав, що торкнувся плеча російської за секунду до того, як костюм активувався. Це було схоже на дотик до гнітюче невловимого міражу - яким, звичайно ж, були Крахсєві в кожному попередньому зіткненні. І хоча Римо завдав шкоди, він не вивів російської з ладу. Він хотів ще раз натиснути на нього.
  
  
  Але Майстер Сінанджу мав інші ідеї. "Моя черга", - вигукнув він.
  
  
  "Він готовий до бою", - прогарчав Римо.
  
  
  Вони зійшлися на Крахсєвах так само, як його свічення.
  
  
  210
  
  
  211
  
  
  постать затуманилася і була жадібно поглинена телефонною трубкою. Їхні простягнуті руки схопили розпливчасту білу постать, коли вона зруйнувалася і її забрала геть. Але безрезультатно. Останні вусики, які були рукою Крахсєви, увійшли до мундштуку, і він зник.
  
  
  Чіун спіймав слухавку, коли вона падала.
  
  
  "Ми запізнилися", - сердито сказав він.
  
  
  "Дай мені це", - сказав Римо, забираючи у нього трубку і притискаючи її до вуха. Він з тривогою слухав, як Робін Грін, перезаряджаючи автоматичний пістолет, що димить, увійшов до кімнати.
  
  
  "Ти збрехав мені", - різко сказала вона. "Ти обдурив мене!"
  
  
  - Тихо, - сказав Римо, прислухаючись. Він почув тріск статичних перешкод, а за ним – безперервний телефонний дзвінок на іншому кінці дроту.
  
  
  "Чудово", - сказав він, натискаючи кнопку на телефоні. Він набрав іншу лінію і безперервно натискав кнопку pound. Реле запустило автоматичний набір номера, і невдовзі Римо почув, як телефонує інший телефон.
  
  
  На іншому кінці зняли слухавку.
  
  
  "Так?" - промовив сухий голос.
  
  
  "Смітті. Він втік від нас. Але він іде в твою сторону".
  
  
  "Я знаю. Дзвонить спеціальний телефон", - сказав доктор Гарольд В. Сміт.
  
  
  На задньому плані Римо почув телефонний дзвінок.
  
  
  "Так, я також це чую", - сказав Римо. "Що ти хочеш, щоб ми зробили?"
  
  
  "Я розберуся з цим", - сказав йому Сміт. "Зв'яжи всі вільні кінці і повертайся у Фолкрофт". Лінія обірвалася.
  
  
  У своєму кабінеті в санаторії Фолкрофт доктор Гарольд В. Сміт поклав слухавку. Він переключив свою увагу на інший телефон, який стояв поряд із ним. Це був
  
  
  212
  
  
  стандартна настільна модель AT&T, незвичайна лише тим, що на ній не було набору чи кнопок. Але це був не телефон без набору, який був прямим зв'язком Сміта з Білим домом. Цей телефон був червоного кольору. Цей був сірий. Сірий телефон продовжував дзвонити. Сміт проігнорував його і повернувся у своєму потрісканому шкіряному кріслі, що обертається.
  
  
  Він нахилився до плінтуса, де телефонуючий телефон з'єднувався з настінною розеткою. Сміт узяв у руки круглу вилку і висмикнув штирі з гнізда.
  
  
  Раптом сірий телефон перестав дзвонити.
  
  
  Сміт повернувся до свого столу, його тонкі губи зігнулися в рідкій сухій, як пил, посмішці.
  
  
  "Ви, індики, обдурили мене!" Повторив Робін Грін.
  
  
  "Гей, ти мав свій шанс", - сказав їй Римо, захищаючись.
  
  
  "Я майже не виходив через своє дзеркало. Передбачалося, що воно розлетиться вщент від одного удару".
  
  
  "Ну й справи, мій розбився вперше", - сказав Римо із сумнівом у голосі. "А як щодо твого, Тату?"
  
  
  "Моє дзеркало легко розбилося", - самовдоволено сказав Чіун.
  
  
  "Я мав на увазі звичайний удар!" Робін закричала, її обличчя почервоніло. "Я продовжував бити і бити. Зрештою, мені довелося пробивати собі шлях до відступу".
  
  
  "Всім відомо, що жінки слабкі", - пирхнув Чіун. "Я впевнений, що, народися ти чоловіком, тобі не важко було б розбити своє дзеркало".
  
  
  Робін Грін дивилася на них блакитними очима. Костяшки її пальців на ручці пістолета побіліли. Римо на мить здалося, що вона має намір відкритися їм. Натомість вона зробила глибокий вдих, ніби намагаючись взяти себе в руки. Гудзик на її парадно-синій уніформі відірвався і з шумом упав на підлогу.
  
  
  Вона подивилася на це згори донизу. "О, я здаюся", - сказала вона тихим переможеним голосом. Вона притулилася до стіни. "Просто розкажи мені, що тут сталося, добре?"
  
  
  "Ви бачили це через своє двостороннє дзеркало, - сказав Римо, повертаючи кнопку, - так само, як і ми.
  
  
  213
  
  
  Крашсєва запанікував. Він подумав, що костюм не працює, тому ми накинулися на нього, поки він перемикався туди-сюди”.
  
  
  "І ти був надто повільним", - коротко сказав Чіун.
  
  
  "Гей, я торкнувся його. Я завдав йому болю", - парирував Римо. "Це більше, ніж я можу сказати про деяких людей тут".
  
  
  "Якщо ти маєш на увазі мене, то мій притулок знаходився далі від цієї істоти, ніж твоя. У тебе була несправедлива перевага. Без сумніву, вас підбурювали білі, які спорудили цю пастку під керівництвом імператора Сміта."
  
  
  "Одинкову відстань. Ми виміряли їх, пам'ятаєш? Ти наполягав".
  
  
  Робін раптово тупнула ногою.
  
  
  "Ви двоє, припиніть це!" - Вилаялася вона. "Ми втратили його. Цього разу, можливо, назавжди. Все, чого я хочу, - це вставити у свій звіт щось правдоподібне. Можливо, я все ще можу врятувати те, що залишилося від моєї кар'єри".
  
  
  "Е-е-е, не назавжди", - сказав Римо. "Визнаю, я б вважав за краще схопити його голими руками, але Сміт знав, що це в кращому разі сумнівна пропозиція. Значить, він мав запасний план".
  
  
  "Ого, поверніться на два квадрати тому. Що щодо цього?" Запитала Робін, вказуючи на модель.
  
  
  Вони зібралися навколо моделі літака.
  
  
  "Давай, помацай це", - запропонував Римо.
  
  
  Нахмуривши брови, Робін Грін простягла обидві руки. Вони пройшли крізь модель, начебто це був міраж.
  
  
  Вона подивилася на Римо з щелепою, що відвисла від подиву. Римо показав пальцем на стельові світильники.
  
  
  "Це голограма", - пояснив він. "Тривимірне зображення, що проектується лазерами. Це нереально. Ніколи не було".
  
  
  "Ти міг би сказати мені це до того, як запечатав мене за цим лайновим дзеркалом".
  
  
  Римо знизав плечима. "Немає часу. Крім того, ти все ще-
  
  
  214
  
  
  прикривали від автомобільної аварії. Ми не могли ризикувати тим, що ви постраждаєте”.
  
  
  "Гей. Я не гірший за будь-якого чоловіка. Я довів це".
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до кута, де навпочіпки стояла маленька мідна курильниця. Нахилившись, він посипав білий порошок на тліючі вугілля. З отруйним клубом диму вугілля згасло.
  
  
  Чіун повернув курильницю на п'єдестал і вручив її Робін Грін з вогником у карих очах. Вона мовчки прийняла її.
  
  
  "Що це?" - спитала вона нарешті. "Я не розумію".
  
  
  "Виникла невелика проблема з лазерним зображенням", - пояснив Римо. “Ми протестували його перед тим, як доставити сюди, і воно мерехтіло, як плівка, що проходить через несправний проектор. Ми не знали, що робити, доки Чіун не запропонував рішення”.
  
  
  Тонкі, як папір, губи Чіуна розтяглися в задоволеній посмішці.
  
  
  "Сині дзеркала і дим", - пояснив він, вказуючи крізь серпанок на розбиті дзеркала блакитного кольору, чиї осколки, що звисають, обрамляли ніші в стінах, схожі на шафи. "У тебе все було навпаки, що типово для того, кому не пощастило народитися одночасно білим та жінкою".
  
  
  "Він дражнить тебе", - сказав Римо Робін.
  
  
  "Про що? Про те, що ти жінка або про іншу нісенітницю? І чому ти посміхаєшся?" Вибагливо запитала Робін, шукаючи, куди б поставити кадило. Вона спробувала встановити збоку від моделі літака, але там не було місця. Зрештою вона пробурмотіла: "О, чорт з ним", - і встановила його прямо на голограму літака. Комбінований об'єкт виглядав як латунна чаша зі скляними кришками.
  
  
  "Бо все скінчено", - люб'язно відповів Римо.
  
  
  "Що ви маєте на увазі, "все закінчено"? Він втік. Знову".
  
  
  "Неа", - сказав Римо, проводжаючи її до настінного телефону.
  
  
  - Ви коли-небудь чули про телефон, встановлений у бункері для зберігання ядерної зброї? - Запитав Римо.
  
  
  215
  
  
  "Ні. Може, я і шмаркач зі сфери обслуговування, але я точно не виріс у жодній із цих речей".
  
  
  "Сопляк" - слушне слово, - пирхнув Чіун.
  
  
  "Ще один витвір рук Сміта", - сказав Римо, знімаючи слухавку. "Не має значення, який номер ви наберете", - продемонстрував він, натиснувши навмання кілька клавіш, - "він запрограмований на дзвінок лише по одному телефону в усьому світі. Спеціальний телефон на столі Сміта".
  
  
  "О, у нього є письмовий стіл, чи не так?" Саркастично сказала Робін. "А я думала, що він жив у оббитій повстяній кімнаті з усіма іншими божевільними, які уявили себе Наполеонами. Не думай, що я пропустив, як Чарлі Чан назвав його імператором. Або ти назвав його Маленьким татком. Мабуть, я був божевільним, намагаючись працювати з вами двома. Ні, я беру свої слова назад. Мабуть, я єдиний тут у здоровому глузді. Просто дай мені це”.
  
  
  Робін взяла слухавку. Відкинувши пасмо волосся, вона приклала її до вуха.
  
  
  "Я нічого не чую", - сказала вона.
  
  
  "Це добре", - сказав Римо. "Це означає, що Сміт вимкнув телефон на іншому кінці".
  
  
  Робін моргнула, коли до неї дійшов сенс слів Римо.
  
  
  "Відключено?"
  
  
  "Ага", - сказав Римо із самовдоволеною усмішкою.
  
  
  "То де ж Крашсіва?" - Невпевнено запитала Робін.
  
  
  "Впіймав мене", - недбало сказав Римо, вішаючи слухавку. "Але він не вийшов на Смітс-енд. Він не повернувся. Я припускаю, що він десь у витках Ма Белл. Знаєте, одного разу я бачив рекламу, в якій стверджувалося, що в нашій телефонній системі прокладено мільярди та мільярди миль кабелю". Я думаю, що на нашу Крахсєєву чекає довге-довге катання на американських гірках”.
  
  
  "І просто щоб переконатися..." - сказав Чіун, підходячи до телефону. Він узяв пристрій в одну руку і почав стискати. Краї телефону здригнулися і
  
  
  216
  
  
  зруйнувалися. Крихітні струмки диму вирвалися з швів, що розриваються.
  
  
  Коли Майстер Сінанджу витяг телефон зі стіни, це була грудка пластику. Він жбурнув його в руки Робіна Гріна. Вона сказала "Ой!" і перекинула його з руки в руку, як гарячу картоплину.
  
  
  "У чому ідея?"
  
  
  "Сувенір", - сказав їй Чіун. "Для твоїх онуків".
  
  
  "У мене немає онуків. Чорт забирай, у мене навіть немає дітей".
  
  
  "Ах, але ти впораєшся", - сказав Чіун, вказуючи на її декольте, яке натяглося через ґудзики, що залишилися. "Бо ти з гордістю несеш свою долю перед собою".
  
  
  Робін повернулася до Римо. "Це по-корейськи означає "босонога і вагітна"?" - Запитала вона.
  
  
  "Він знову дражнить тебе", - запевнив її Римо.
  
  
  "Як щодо цього, бастер?" Робін запитала Чіуна. "Ти мене розігруєш?"
  
  
  "Ні. Я залишаю витягування твоїх ніг майбутньому батькові твоїх дітей". Чіун вклонився. "Нехай ти народиш багато верещать немовлят", - сказав він наспів.
  
  
  "Ну, от і все", - швидко сказав Римо, прямуючи до дверей.
  
  
  "Це все?" Тремтячим голосом запитала Робін.
  
  
  "Що там ще є? Ми схопили його".
  
  
  "Це не так добре, як синиця в руках", - урочисто сказав Чіун Робін. "Але й не "двоє у кущах".
  
  
  "Що це має означати?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Я думав, ти знаєш. Ти, який так любить приказки про птахів".
  
  
  "Він знущається з мене? Він знущається, чи не так?"
  
  
  "Не турбуйся про це", - сказав їй Римо. "Нам час йти. Було приємно працювати з тобою".
  
  
  Робін перегородив йому шлях. "Іди! Ти просто притримай коней. А як щодо мене? Я привів тебе на цю базу. Ти не можеш залишити мене бовтатися без діла. Втретє".
  
  
  217
  
  
  Римо підняв Робін на руки і відставив убік, як вішалку для одягу.
  
  
  "Ти не будеш", - сказав він. "І ти не допомагав доставити нас на базу. Ми тільки дозволили тобі так думати. Якось ти заманив нас у пастку, ти був просто показухою".
  
  
  "Але як же я? Як же моя кар'єра?" Запитала Робін, йдучи за ними до виходу з бункера.
  
  
  "Про все подбали. Не хвилюйся".
  
  
  "Подбав - хто?"
  
  
  "Сміт, звичайно. Він виправив твої файли. Ти не в самоволці, і все прощено. Насправді, є досить хороший шанс, що тобі запропонують службу у ВПС. Але є одна заковика. Ви не можете згадувати мене, Чіуна чи Сміта в В іншому випадку не тільки не буде комісійних, але і ваш гусак - вибачте за вираз - буде приготовлений."
  
  
  «Що?
  
  
  "Гей, не дякуй нам. Ми просто робимо свою роботу".
  
  
  "Якщо ви брешете мені, - крикнула Робін їм услід, - я не дозволю вам вийти сухими з води. Ви мене чуєте?"
  
  
  "Я її чую?" Пробурмотів Римо, коли вони поспішили геть. "Сміт, мабуть, чує її протягом усього Фолкрофта".
  
  
  "Вірно", - сказав Чіун. "У неї приголомшливі легені – для жінки".
  
  
  "О, справді". Римо посміхнувся. "І що саме ти маєш на увазі, Тату?"
  
  
  "У тому дусі, у якому це задумано, звісно".
  
  
  "Звичайно".
  
  
  Через тиждень Римо варив рис на своїй кухні. Пролунав знайомий стукіт у задні двері, і, перш ніж Римо встиг сказати "Увійдіть", увійшов Гарольд В. Сміт.
  
  
  "Ти стаєш досить звичайним сусідом",
  
  
  218
  
  
  Сказав йому Римо. "Можливо, нам варто дістати тобі твій власний ключ".
  
  
  "Е-е, вибач, Римо", - пробурмотів Сміт, поправляючи окуляри. "У мене всього хвилина".
  
  
  "Тоді ти не заперечуватимеш, якщо я не запрошу тебе присісти і приєднатися до нас?" Повернувся Римо, висипаючи рис у плетений ротанговий друшляк. Він струснув його, щоб злити залишки димної води.
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав Сміт, стоячи у дверях, ніби не бажаючи вторгатися далі.
  
  
  Римо постукав маленьким мідним гонгом плитою. Той урочисто задзвенів. "Добре", - сказав він. "Я готував лише на двох".
  
  
  Чіун влетів у двері, побачив рис, а потім побачив Сміта. Його безтурботне вираз обличчя змінилося миттєвим роздратуванням. Потім, подібно до сонця, що пробивається крізь хмари, усмішка осяяла його приємно зморшкувате обличчя.
  
  
  "Ах, імператоре", - сказав він. "Ти якраз вчасно, щоб приєднатися до нас за простою трапезою".
  
  
  - Цього вистачить тільки для нас, - швидко вставив Римо.
  
  
  "Нісенітниця", - відповів Чіун. "Рімо повечеряє пізніше".
  
  
  - Чіун... - застеріг Римо.
  
  
  "Все гаразд, Римо", - сказав Чіун, висуваючи стілець для Сміта. "Ходімо, Імператоре. Я наполягаю".
  
  
  "Взагалі, я поїв", - сказав йому Сміт, займаючи місце. "Я просто хотів проінформувати вас про наслідки справи Крашів".
  
  
  "Тоді ти можеш зробити це і поспостерігати, як убивця Сінанджу тягне своє жалюгідне існування. Римо, обслужи, будь ласка".
  
  
  Поки Римо розкладав порції не приправленого коричневого рису на дві фарфорові тарілки, Чіун пустився в коментарі.
  
  
  "Зверніть увагу на просту їжу", - сказав він. "Мал. Лише рис".
  
  
  219
  
  
  "Я розумію, що рис є основним продуктом харчування синанджу", - ніяково сказав Сміт.
  
  
  "Ах, але нам також дозволено їсти качку і певну рибу. Ти бачиш якусь рибу на цьому убогому столі?"
  
  
  "Ні", - визнав Сміт.
  
  
  "Я впевнений, що "Бостон Ред Сокс" їдять рибу прямо зараз, поки ми розмовляємо. Навіть найнижчі з них. Ті, кому платять так мало, що вони заробляють стільки ж, скільки й інші слуги. Як вчені-атомники, нейрохірурги та це недооцінена, але необхідна меншість – вбивці”.
  
  
  "Майстер Сінанджу, я повинен сказати вам з усією відвертістю, що вам надзвичайно добре платять за вашу роботу".
  
  
  "Вірно", - просто сказав Чіун, коли Римо сів і взявся за рис. "Мені платять більше, ніж Майстру, який був до мене. Але він жив у недобрі часи. Мені випала честь жити в епоху, коли багатство дарується людям найрізноманітніших безглуздих професій. Я тільки днями прочитав, що тій жінці з ток-шоу, Копре Інісфрі, платять мільйони за її послуги. Ти колись дивився її програму, Імператоре?
  
  
  "Ні не зовсім".
  
  
  Чіун нахилився ближче. "Велику частину часу вона просто сидить", - сказав він приглушеним голосом. "Я хотів би отримати завдання, на якому я міг би просто сидіти та розмовляти із чудовими товаришами, купаючись в оплесках інших".
  
  
  "Я не думаю, що ви цілком розумієте всю складність тутешньої економіки, майстер Чіун. Як і у випадку з бейсбольними матчами, шоу Copra Inisfree спонсорується комерційними фірмами. Вони платять їй нечувані суми через аудиторію, яку вона приваблює, яка у свою черга, купує їхню продукцію”.
  
  
  "Тоді я залучу аудиторію!" Чіун вигукнув. "Це буде найбільша аудиторія, яку колись бачив світ! Ми продаватимемо їхню продукцію і всі ми станемо багатими людьми".
  
  
  Сміт безпорадно глянув на Римо.
  
  
  Римо зробив ковток мінеральної води, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя.
  
  
  220
  
  
  "Наша робота засекречена", - натягнуто сказав Сміт. "Ти це знаєш".
  
  
  "Але наш спонсор - найбільший спонсор у країні. Президент Сполучених Штатів. Безперечно, у його скарбниці знайдеться ще кілька золотих злитків".
  
  
  "Будь ласка, майстер синанджу. У мене є всього кілька хвилин. Ми можемо обговорити це пізніше. Зрештою, до закінчення вашого поточного контракту ще майже рік".
  
  
  "Можливо, ви маєте рацію. Вибачте, я дозволю собі ковток очищеної води, оскільки це єдиний напій, який я можу дозволити собі на свою нинішню зарплатню".
  
  
  Сміт зітхнув. Коли Чіун поставив склянку, він продовжив говорити.
  
  
  "Я переглядав перехоплені ЦРУ повідомлення із радянського посольства у Вашингтоні", - сказав він. "У "Пост" зчинився галас. Вони взагалі нічого не чули від свого агента".
  
  
  "Це означає, що ми бачили Кразивах востаннє, вірно?" Сказав Римо з набитим рисом ротом.
  
  
  "Схоже на те. Вони відмовилися від нього і відкликали свого тимчасового повіреного у справах до Москви. Очевидно, що як його співробітник із розслідування, він понесе основну відповідальність та покарання за те, що сталося".
  
  
  "Так що ж трапилося з Кразивалем, він мертвий?"
  
  
  "Я справді не знаю", - зізнався Сміт. "Виходячи з припущення, що його ядерні компоненти переносилися електричним імпульсом через телефонну систему на мій телефон, акт відключення його до того, як було встановлено з'єднання, могло викликати будь-яку кількість наслідків. Можливо, його атоми все ще носяться по системі. Можливо, вони були Розпорошені чи знищені.Коли маєш справу з експериментальною технологією, подібною до цієї, сказати неможливо.Сутність у тому, що він більше не становить загрози, а Поради втратили свій необмежений доступ до американських технологій.І якраз вчасно.Можливо, вони вкрали ключові частини нашої технології Stealth, але без зразків плиток RAM
  
  
  221
  
  
  щоб відтворити, вони могли б з таким самим успіхом намагатися побудувати діючий літак із дитячого набору пластикових моделей”.
  
  
  "Знаєш, я щойно дещо зрозумів", - сказав Римо. "За винятком Крахсеваха - а ти справді подбав про нього - нам не довелося нікого вбивати цього разу".
  
  
  Почувши це, Чіун упустив повну вилку рису.
  
  
  "Не тримай на нас зла, імператоре", - голосно сказав він. “Я обіцяю тобі, що це більше ніколи не повториться. У тебе буде багато тіл під час нашого наступного завдання. .
  
  
  "Але я не маю власного басейну", - запротестував Сміт.
  
  
  "Побудуйте один. Ми з Римо поставимо кров".
  
  
  "Будь ласка", - сказав Сміт. "Я так само радий, що це завдання не призвело до непотрібних жертв. А тепер, якщо ви пробачте мені, я повинен йти".
  
  
  "Дозволь мені проводити тебе до дверей", - сказав Чіун, встаючи.
  
  
  Сміт подивився на дюжину або близько того футів, що відокремлювали його від задніх дверей. Відстань раптово здалася йому довжиною в милю. "Як побажаєте", - сказав він із нещасним виглядом.
  
  
  Підтримуючи Сміта за лікоть, Чіун провів його до дверей.
  
  
  "Я дивився ці бейсбольні матчі з Римо. Завжди одне й те саме. Бостон перемагає Детройт, а потім Детройт люто атакує Чикаго. Це саме той вид міжміської війни, який призвів до падіння Грецької імперії. Дозвольте мені запропонувати, щоб ми з Римо завдали таємних візити правителям цих непокірних міст-держав.Ми змусимо їх виправитися.Можливо, таким чином профспілка зможе проіснувати ще двісті коротких років, і президент буде настільки вдячний, що запропонує підвищити вам зарплату, а ви, у свою чергу, можливо, вважаєте за потрібне збільшити данину поваги, що виплачується моєму дому.Чіун зробив паузу, щоб погладити волосся на обличчі, подумав-
  
  
  222
  
  
  повністю. Він оцінив приголомшений вираз обличчя Сміта куточком ока і продовжив.
  
  
  "Звичайно, це лише припущення", - зневажливо сказав він. "Але я знаю, ви зрозумієте мудрість того, що не дозволяєте Америці розривати себе на частини таким неналежним і публічним чином".
  
  
  Сміт мовчки кивнув головою. Ще два кроки... він заціпенів думав. Це було однаково, що пройти останню милю.
  
  
  "Ви, можливо, не усвідомлюєте, що ця бейсбольна війна поширилася за межі ваших берегів", - продовжував Чіун. “Японці теж стали залагоджувати свої розбіжності у такий спосіб. Це чума. Але якщо ми працюватимемо над цим разом, ми обидва отримаємо прибуток”.
  
  
  Нестримний сміх Римо супроводжував їх у задньому дворі.
  
  
  Епілог
  
  
  Потріскування.
  
  
  ". . . So, Cinzia. Хочеш відірватися сьогодні ввечері?"
  
  
  "Я ні хрону не розумію. Чи ти поважатимеш мене вранці?"
  
  
  "Я тебе зараз не поважаю". Хрускіт. Завтра може бути лише покращення”. Свист.
  
  
  "О, ти! Ти завжди змушуєш мене сміятися". Свист. "Звичайно. Спочатку вечеря?"
  
  
  "Як щодо легальних морепродуктів sput? Не пробував там у a crackle".
  
  
  "Допоможіть!"
  
  
  "Гей, ти це чуєш?"
  
  
  "Що?"
  
  
  "Щось на коні".
  
  
  "Це тріскуча статична поп-композиція".
  
  
  "Ні. Це були не завади. Це був дивний голос. Щось на кшталт "свист"."
  
  
  "Скажи ще раз? Я не почув останньої частини".
  
  
  "Я сказав, це ніби ми на вечірці".
  
  
  "Можливо, телефон прослуховується".
  
  
  "Ні. ТССС. Послухай".
  
  
  "Допоможіть, допоможіть! Я застряг на телефонній лінії. Хтось, допоможіть мені".
  
  
  "Чуєш це зараз?"
  
  
  "Ага. Кумедний акцент, поп-тріск, тобі не здається? Звучить російською".
  
  
  223
  
  
  224
  
  
  "Гей, можливо, це КДБ".
  
  
  "Навіщо їм прослуховувати мою лінію?"
  
  
  "Напевно, це потріскує перехрещений провід".
  
  
  "Допоможи мені. Допоможи мені. Допоможи мені".
  
  
  "Схоже, він справді нещасний".
  
  
  "Будь справжнім, Сінцю. Це всього лише хтось грає зі своїм брудом".
  
  
  "Я не знаю. У його голосі справжня паніка".
  
  
  "О, перестань. "Допоможи мені, я застряг у трубці"? тримають у полоні на фабриці печива fortune pop.
  
  
  "Ти маєш рацію. Про що я міг думати?"
  
  
  "Так ... забрати тебе, скажімо, о сьомій?"
  
  
  "Хммм. Краще нехай буде вісім. Я збираюся збігати і купити новий телефон. Цей часто веде себе дивно. Як ти можеш чути".
  
  
  "Так. З тих пір, як розлучилася Ма Белл, справи безперечно не налагодилися".
  
  
  Свист. "Розкажи мені про це. Ciao."
  
  
  Стіни тунелю проносилися повз. Здавалося, вони продовжуватимуться вічно. І все, що міг уявити Раїр Брашніков, це те, що цього разу він справді мертвий. Цього разу темний тунель був волоконно-оптичним кабелем. І незабаром він побачить сріблясте світло, яке принесе йому спокій.
  
  
  Але, нескінченно мчачи вперед, Брашников відчував лише дику, паралізуючу паніку. Якщо це справді був шлях на небеса, то чому всі голоси були американськими?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнувач 79: Розклад зйомок
  
  
  Автори: Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Пролог
  
  
  Немуро Нішицю знав, що імператор якось помре.
  
  
  Багато японців відмовлялися думати про це. Майже ніхто більше не вірив у безсмертя імператора Хірохіто. Те, що він був безсмертний, було не більш логічним, ніж віра в те, що безсмертним був батько імператора або його дід до нього і аж до легендарного Джиммо Тенну, першого з його роду, що на трон Хризантеми. І перший померлий японський імператор.
  
  
  Те, що імператор був божественним, не викликало сумнівів. Немуро Нішицю вірив у це того дня, коли 1942 року вирушив до Бірми на військовому транспорті. Він вірив у це під час мусонних дощів, які барабанили його шоломом, і своєї рішучості протягом нескінченних днів, проведених у боях з британцями та американцями.
  
  
  Він повірив у це 1944 року, коли мародери Меррілла захопили Вісімнадцяту армію генерала Танакі. Тодішньому сержанту Немуро Нішицю вдалося втекти. Він забрав свою віру в свого імператора в джунглі, де б продовжував боротися, навіть якби був останнім японцем, якому вдалося вистояти. Він ніколи б не здався.
  
  
  Немуро Нішицю навчився їсти у мавп. Він знав, що те, що вони їли, є безпечним. Те, чого вони уникали, він вважав отрутою. Він навчився харчуватися пагонами бамбука та краденим бататом, а також використовувати личинок джунглів для виведення гною з виразок, якими були вражені його ноги. Іноді він з'їдав личинок після того, як вони виконували свій обов'язок перед імператором.
  
  
  Він убивав будь-кого, хто носив недружню форму. Минали місяці, а форми ставало дедалі менше. Але Немуро Нішицю продовжував боротися.
  
  
  Вони знайшли його у канаві під час сезону мусонів.
  
  
  Вода, що стікала по його тілу, була нездорового жовтого кольору від діареї. Нішиця мала малярію.
  
  
  Британські солдати відвезли його до табору для поховання, де він достатньо одужав, щоб увійти до числа військовополонених.
  
  
  Саме у цьому таборі Немуро Нішицу вперше почув шепіт серед свого підрозділу – зрадницьке припущення про те, що Японія капітулювала перед американцями після якогось потужного воєнного удару.
  
  
  Немуро Нішицю глузував з подібних речей. Жодний удар не міг змусити імператора здатися. Це було неможливо. Імператор був божественний.
  
  
  Потім їм сказали, що вони вирушають додому. Не як переможці, а як переможені.
  
  
  Японія більше не була Японією, на свій жах виявив Немуро Нішицу. Імператор відмовився від права первородства. Японія капітулювала. Це було неможливо. Американці керували країною відповідно до мандату американської конституції, яка забороняла саме існування японської армії. Токіо перетворився на море руїн. А його рідне місто, Нагасакі, було ганебним запустінням.
  
  
  Що вразило Немуро Нішицю найбільше, то це лагідність його колись гордих співвітчизників.
  
  
  Він виявив це того дня наприкінці 1950 року, на двадцять п'ятому році правління імператора, коли п'яний бюрократ-пройдисвіт ледь не задавив його, коли Нішицю перетинав зруйновану Гінзу, прямуючи до маленького скриньки, де продавалися сандалії, щоб перекусити.
  
  
  Нішицю не постраждав. На місце події прибув японський поліцейський і замість того, щоб лаяти явно п'яного американця, запитав його, чи не хоче він висунути звинувачення проти Нішицю. Чи він погодився б на відшкодування збитків?
  
  
  П'яний американець задовольнявся запасом сандалій Нішицу і кожною єною, яка була при ньому.
  
  
  Того дня Немуро Нішицу відчув гіркоту, яку Японія поширила по всій Азії, і це його зачепило. "Де твій гнів?" він питав своїх друзів. "Вони принизили нас".
  
  
  "Це в минулому", - говорили його друзі крадькома пошепки. "У нас немає на це часу. Ми маємо перебудуватися".
  
  
  "І після того, як ти перебудуєшся, чи знайдеш ти тоді свій гнів?"
  
  
  "Після того, як ми перебудуємося, ми повинні розвивати наші досягнення. Ми повинні наздогнати американців. Вони кращі за нас".
  
  
  "Вони перемогли нас", - палко заперечив Нішицю. "Це не робить їх вищими, тільки щасливими".
  
  
  "Тебе не було тут, коли впали бомби. Ти не розумієш".
  
  
  "Я розумію, що я боровся за свою націю та свого імператора, і я повернувся, щоб виявити, що мій народ втратив свою мужність", - зневажливо виплюнув він.
  
  
  Немуро Нішицю відчув відразу до всього, що він побачив. Сором огорнув Японію подібно до смогу, який з'явився, коли промисловість була відновлена і пожвавлена. Коли він прокидався вранці, відчував цей запах - у повітрі. Він закарбувався на обличчях молодих людей та прекрасних жінок. Жоден японець було уникнути цього. Проте всі вони намагалися. І їхньою вірою було не бусидо, не синто, а американська. Усі хотіли бути схожими на американців, які були настільки могутні, що впокорили колись непереможних японців.
  
  
  Немуро Нішицю знав, що ніколи не хотів бути схожим на американців. Він також розумів, що доля Японії лежить у минулому, а майбутньому. Він приєднався до своїх співвітчизників у побудові цього майбутнього, доки він поступово не втратив своєї гіркоти і ненависті у великому божевілля відновлення.
  
  
  На це пішли роки. Великі компанії дзайтбацу було розчленовано окупаційним урядом. Роботу важко було знайти. Але сміливих чекали можливості. Поступово Нішицю почав радіобізнес, щоб заповнити порожнечу у виробництві. Він зростав завдяки американським транзисторам. Він процвітав завдяки американським ринкам. Він урізноманітнився завдяки американським мікрочіпам – доти, доки гіркота Немуро Нішицу не зникла, коли його вітали як одного з відновників повоєнної економіки Японії, друга імператора та володаря найвищої нагороди Японії – Великого ордена Ордену Священного скарбу. Він став оядзі, "старим з владою". І він був задоволений.
  
  
  Вся гіркота повернулася, коли помер імператор.
  
  
  Немуро Нішицу знаходився у своєму токійському офісі з видом на район Акіхабара, район електроніки, який він допоміг перетворити на один із найдорожчих районів нерухомості у світі, коли увійшла його секретарка і двічі вклонилася, перш ніж повідомити його про смерть імператора. Він був здивований, побачивши сльози в її очах, бо вона належала до молодого покоління, яке ніколи не знало часу, коли імператора повсюдно вважали божественним.
  
  
  Немуро Нішицю сприйняв новину мовчки. Він почекав, поки секретарка покине кімнату, перш ніж розплакатися.
  
  
  Він плакав доти, доки в нього не залишилося сліз.
  
  
  Запрошення відвідати похорон не було несподіванкою. Він відхилив його. Натомість він вважав за краще спостерігати за похоронною процесією з вулиці, серед багатьох людей. Коли мимо проїжджала однотонна кедрова труна, яку несли носії в чорних шатах, вона дозволила дощу падати йому на обличчя. І в глибині душі він відчував, що це перекреслило роки, що минули з того часу, як він вирушив на війну в ім'я свого імператора.
  
  
  Було ще не надто пізно спокутувати свою віру, вирішив Немуро Нішицю, коли сльози полегшення змішалися з тихо падалим дощем.
  
  
  Він провів наступний тиждень, переглядаючи трудові книжки Nishitsu Group. Він розмовляв зі своїми офіс-менеджерами та віце-президентами тихим, рішучим тоном. Тих, хто дав правильні відповіді на його майстерно складені питання, попросили знайти інших, які думали так само, як вони.
  
  
  Минали місяці. Весняне цвітіння гліцинії поступилося місцем літній спеці. До осені він відібрав найнадійніших співробітників Nishitsu group, від вищих офіцерів до найнижчих службовців.
  
  
  Їх викликали на зустріч. Деякі приїхали із залів всесвітньої штаб-квартири Nishitsu Group до Токіо, на острові Хонсю. Інші приїхали з Сікоку чи Кюсю. Деякі приїхали з-за кордону, навіть із Америки, де вони керували автомобільними заводами Нішицу. У них було багато імен, стільки ж осіб та навичок у надлишку, оскільки група "Нишицю" була найбільшим конгломератом у світі, і вона наймала лише найкращих.
  
  
  Вибрані сиділи на підлозі в однакових білих сорочках та чорних краватках. Їхні обличчя були безпристрасні, коли Немуро Нішицу вийшов на голу підлогу на чолі зали. Приміщення являло собою конференц-зал групи "Нишицю", де щоранку робітники брали участь у ранковій гімнастиці.
  
  
  "Я покликав вас сюди, - сказав Немуро Нішицю своїм хрипким, але приглушеним голосом, - тому що ви все правильно мислите".
  
  
  Голови схилені на знак вдячності.
  
  
  "Я належу до покоління, яке повернуло Японії економічний стан, яким вона насолоджувалась у світі. Я пам'ятаю старі часи. Я не чіпляюся за них. Але й не забуду їх".
  
  
  “Ви – покоління, яке знову зробило Японію сильною. Я вітаю вашу працьовитість. Моє покоління було поколінням, яке дозволило американській військовій могутності принизити себе. Ваше покоління – це покоління, яке впокорить Америку економічно”.
  
  
  Немуро Нішицю зробив паузу, його голова тремтіла від старості.
  
  
  "Через два місяці, - продовжив він, - буде перша річниця смерті імператора. Яким подарунком для його духу було б, якби ми назавжди стерли ганьбу нашої військової поразки. Я придумав спосіб зробити це. Це не викличе відплати на наших берегах, бо Як і ви, я б нічого не зробив, щоб знову обрушити жахливий ядерний кулак на наш народ.
  
  
  “Дай мені свою віру, як я дав своєму імператору свою віру, коли був так само молодий, як ви, чоловіки.
  
  
  Немуро Нішицю оглянув море обличчя перед собою. Вони були рішучими. У їхніх рисах не було помітно ні радості, ні страху. Але на їхні очі він зрозумів, що вони з ним. Він також знав, що вони мали сумніви, хоча вони й не бажали їх озвучувати.
  
  
  "Я багато думав над своїм планом. Я вибрав людину, яка допоможе нам у його здійсненні. Ви знаєте його ім'я. Ви дізнаєтесь його обличчя. Деякі з вас зустрічалися з ним, оскільки в минулому він працював представником Нішицю".
  
  
  Немуро Нішицу вказав тростиною на жилистого хлопця, який стояв збоку від масивного проекційного екрану.
  
  
  "Джиро", - сказав він.
  
  
  Японець, якого зверталися як до Джиро, швидко клацнув вимикачем. Світло згасло. У задній частині ввімкнувся слайд-проектор, відкидаючи запорошений промінь на голови глядачів, що сидять навпочіпки.
  
  
  А над головою Немуро Нішицю з'явилося нерухоме зображення м'язистого чоловіка з оголеними грудьми і розпущеним чорним волоссям, яке утримувалося на місці пов'язкою на голові. У руках він тримав портативну ядерну ракету. Над його головою, англійською мовою, червоними друкованими літерами був напис:
  
  
  БРОНЗИНІ - ГРАНДІ
  
  
  Кам'яні обличчя японців миттєво відреагували. Вони розпливлися в посмішках впізнавання. Деякі заплескали, дещо свиснули.
  
  
  І по натовпу промайнуло ім'я. Це повторювалося знову і знову, доки не перетворилося на скандування. "Гранді! Гранді! Гранді!" – кричали вони.
  
  
  І Немуро Нішицю посміхнувся. По всьому світу, у палацах та хатинах у джунглях, люди повсюдно реагували подібним чином. Американці нічим не відрізнялися б.
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Коли все це закінчилося, після того, як усі тіла були поховані, а останні іноземні солдати були вигнані з території, яка протягом трьох грудневих днів була окупованою Аризоною, світова громадська думка була одностайна лише в одному.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні не був винний.
  
  
  Сенат Сполучених Штатів ухвалив офіційну резолюцію, яка оголошує Бронзіні невинним. Президент Сполучених Штатів нагородив Бронзіні посмертною медаллю Пошани Конгресу, а також поховав на Арлінгтонському національному цвинтарі. Це незважаючи на те, що Бронзіні ніколи не служив у жодному підрозділі Збройних сил Сполучених Штатів, служив колись обіймав державну посаду.
  
  
  Різні групи протестували проти пропозиції про поховання в Арлінгтоні, але президент був непохитний. Він знав, що суперечки вщухнуть. Якщо тільки хтось не забере останки Бронзіні, то ніхто ніколи не робив.
  
  
  У день, з якого почався останній тиждень його життя, Бартоломью Бронзіні направив свій Harley Davidson у ворота студії Dwarf-Star Studios, вітер тріпав його довгий чорний хвіст, а сценарій у пластиковій обкладинці був засунутий у його чорну шкіряну куртку.
  
  
  Його не зупинили біля виходу. Охоронець знав його в обличчя. Усі знали його в обличчя. У той чи інший час воно було на обкладинці кожного таблоїду, журналу та рекламного щита супермаркету у світі.
  
  
  Усі знали Бартолом'ю Бронзіні. Але ніхто не знав. Адміністратор попросив у нього автографа на стійці реєстрації. Бронзіні дружелюбно хмикнув, коли вона поклала на стіл забруднену гірчицею паперову серветку.
  
  
  "Є щось біле?" спитав він своїм рівним, злегка гугнявим голосом.
  
  
  Секретарка схопилася з стільця і вислизнула з трусиків.
  
  
  "Вам достатньо білого, містере Бронзіні?" весело спитала вона.
  
  
  "Вони підійдуть", - сказав він, підписуючи своє ім'я на теплій тканині.
  
  
  "Повідомте про це Карен". Бронзіні зробив паузу.
  
  
  "Це ти?"
  
  
  "Ні, моя дівчина. Правда".
  
  
  Бронзіні автоматично додав "Для Карен" над своїм підписом. Він повернув труси секретарці з сором'язливою усмішкою, але в його карих очах абсолютно не читалося емоцій.
  
  
  "Я сподіваюся, у вашої дівчини є почуття гумору", - сказав він, коли секретарка у приймальні прочитала напис сяючими сірими очима.
  
  
  "Яка дівчина?" приголомшено спитала вона.
  
  
  "Не має значення", - зітхнув Бронзіні. Вони ніколи не визнавали, що це було для них. Так робили лише діти. Іноді Бартолом'ю Бронзіні думав, що його єдині справжні шанувальники – діти. Особливо у ці дні.
  
  
  "Не проти сказати Берні, що я тут?" підказав він. Йому довелося клацнути пальцями, щоб знову привернути її увагу.
  
  
  "Так, так, звичайно, містер Бронзіні", - сказала вона, виходячи зі свого трансу. Вона підняла слухавку телефону і натиснула кнопку. "Він тут, містере Корнфлейк".
  
  
  Секретарка підвела очі. "Проходьте, містере Бронзіні. Тепер вони готові прийняти вас."
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні дістав сценарій із кишені куртки, коли йшов прикрашеним папоротями коридору. Папороті були прикрашені дорогими різдвяними прикрасами. Незважаючи на те, що вони були зроблені вручну зі срібла та золота, вони виглядали несмачно, подумав Бронзіні. А в Південній Каліфорнії не було нічого несмачне за Різдво.
  
  
  Бронзіні подумав, що він був не вперше за свою довгу кар'єру далеко від Філадельфії. Вдома сніг не дряпав шкіру.
  
  
  Бронзіні не постукав, перш ніж увійти до розкішної конференц-зали студії Dwarf-Star Studios. Ніхто ніколи не очікував, що Бартолом'ю Бронзіні постукає. Або вільно говорити французькою, або відрізняти вилку для салату від вилки для молюсків, або робити все, що зробив би цивілізована людина. Його образ був незабутньо відбитий у свідомості всього світу, і ніщо, що він міг сказати чи зробити, ніколи не змінило б цей образ. Якби він міг вилікувати рак, вони шепотілися б, що Бронзіні найняв когось для лікування раку, просто щоб отримати кредит. І все ж, якби він почав розгойдуватися на люстрі, ніхто б і оком не моргнув.
  
  
  Всі голови піднялися, коли він увійшов до кімнати. Всі погляди були прикуті до нього, коли він зупинився біля відчинених дверей. Бартолом'ю Бронзіні нервував, але ніхто б про це не здогадався. Їхні упереджені ідеї переосмислювали все, що він говорив чи робив, щоб відповідати їхньому уявленню про нього.
  
  
  "Привіт", - тихо сказав він. Це було все. Чоловіки в кімнаті прочитали б цілий світ сенсу у цьому одному слові.
  
  
  "Барт, дитинко", - сказав один із них, схоплюючись на ноги, щоб відвести Бронзіні до єдиного вільного стільця, ніби він був надто дурний, щоб сісти без сторонньої допомоги. "Радій, що ти зміг прийти. Сідайте".
  
  
  "Дякую". Бронзіні не поспішаючи пройшов до кінця столу для нарад. Всі погляди були прикуті до нього.
  
  
  "Я думаю, ви знаєте всіх", - сказав чоловік на протилежному кінці столу надто бадьорим голосом. Це був Берні Корнфлейк, новий президент Dwarf-Star Studios. На вигляд йому було близько дев'ятнадцяти років. Бронзіні обвів обличчя за столом своїм похмурим поглядом із важкими віками. Нещасний випадок при народженні пошкодив його лицьові нерви, тому щорічна пластична операція не дозволила їм закритися повністю. Жінки знаходили їх чарівними, а чоловіки – загрозливими.
  
  
  Бронзіні зауважив, що кожному з керівників було менше двадцяти п'яти. Їхні обличчя були такими ж безликими і позбавленими характеру, як пластилін, щойно витягнутий із банки. Їхнє волосся було покладене в різноманітні форми, що нагадують сад каміння, а з-під розстебнутого пальта від Армані виглядали червоні підтяжки. До цього дійшло діло. Зародки у дорогих шовкових костюмах.
  
  
  "Отже, що ми можемо тобі зробити, Барте?" Запитав Корнфлейк голосом рівним і безбарвним, як олія.
  
  
  "У мене є цей сценарій", - повільно промовив Бронізі, кидаючи його на бездоганно чисту стільницю. Він повільно розвертався, як венеріанська мухолівка. Всі погляди попрямували до сценарію, ніби Бартолом'ю Бронзіні поклав забруднений підгузник замість чотирьох болісних місяців написання.
  
  
  "Це здорово, Барте. Хіба це не здорово?"
  
  
  Всі погодилися, що це чудово, що Бартолом'ю Бмнзіні приніс їм сценарій. Фальш у їхніх голосах викликав у Бронзіні бажання блювати. П'ятнадцять років тому кожна з цих братків підбадьорювала його в одній з його класичних ролей, кожна з них горіла єдиним бажанням: знімати фільми.
  
  
  "Але, Барте, дитино, перш ніж ми перейдемо до твого чудового сценарію, так вийшло, що у нас з'явилася ідея, яка, як ми думаємо, дійсно, дійсно відповідала б твоєму нинішньому профілю", - сказав Берні Корнфлейк.
  
  
  "Цей сценарій відрізняється", - повільно промовив Бронзіні, у його голосі з'явилися нотки роздратування.
  
  
  "Така наша ідея. Ви знаєте, ми збираємося повернути за ріг у дев'яності. У дев'яності це буде абсолютно нова гра".
  
  
  "Фільми є фільми", - категорично сказав Бронзіні. "Вони не змінювалися сто років. З'явився звук, а титри зникли. Чорно-білий замінив кольоровий. Але принцип залишається тим самим. Ви розповідаєте переконливу історію, і люди заповнюють кінотеатри. Фільми в дев'яності будуть такими ж, якими вони були у вісімдесяті. Повірте мені на слово".
  
  
  "Вау! Це глибоко, Барт. Хіба це не глибоко?" Усі погодились, що це було глибоко.
  
  
  "Але ми тут не для того, щоб говорити з тобою про фільми, Барт, дитинко. Фільми виходять. Ми вважаємо, що до 1995 року, максимум 1997 року, фільми застаріють".
  
  
  "Це означає старий", - послужливо підказав усміхнений блондин праворуч від Бронзіні. Бронзіні подякував йому за роз'яснення.
  
  
  "ТЕЛЕБАЧЕННЯ - наступна велика річ". Берні Корнфлейк засяяв.
  
  
  "Телебачення старе", - заперечив Бронзіні. Його обличчя, плоскощоке та сумне, скам'яніло. Що за гру вони намагалися розіграти з ним?
  
  
  "Ви думаєте про старий телевізор", - люб'язно сказав Корнфлейк. "Поява нових технологій означає, що в кожному будинку буде широкоекранний телевізор високої чіткості. Навіщо йти в кінотеатр з липкою підлогою, коли у вас є все найкраще в усамітненні вашого власного будинку? Це нова тенденція - залишатися вдома. Ось чому Dwarf-Star відкриває нову студію домашнього відео. І ми хочемо, щоб ти став нашою першою великою зіркою”.
  
  
  "Спочатку я хотів би поговорити про сценарій".
  
  
  "Добре, давайте. Дайте мені концепцію".
  
  
  "Концепції немає", - сказав Бронзіні, простягаючи сценарій через стіл. "Це різдвяний фільм. Старомодний..."
  
  
  Руки Корнфлейки злетіли вгору, як бліді прапори. "Вау! Старе вийшло. У нас не може бути старого. Це надто ретро".
  
  
  "Це стара класика. Це якість. Це означає добре", - додав Бронзіні блондину. Блондин подякував йому крізь ідеально стислі зуби.
  
  
  Президент "Карликової зірки" Берні Корнфлейк перегорнув сценарій. Бронзіні міг сказати по його заскленілих очах, що він просто перевіряє, чи є слова на сторінках. В його очах був той блиск, який з'являється, коли білий порошок потрапляє в мозок через ніздрі.
  
  
  "Продовжуй говорити, Барте", - сказав Корнфлейк. "Цей сценарій виглядає добре. Я маю на увазі, подивися на всі ці слова. У багатьох сценаріях, які ми бачимо в ці дні, в основному прогалини".
  
  
  "Йдеться про цього хлопчика-аутіста", - зосереджено сказав Бронзіні. "Він живе у своєму власному світі, але одного разу на Різдво він забредає в сніг. Він заблукав".
  
  
  "Почекайте, я гублюся. Це звучить складно, не кажучи вже про те, що важко. Як ви думаєте, ви могли б передати це мені у шести чи семи словах?"
  
  
  "Сім слів?"
  
  
  "П'ять було б краще. Просто. дайте мені високу концепцію. У цьому вся справа зараз. Знаєте, як Нан на скейті. Я була підлітком, що пірнав у сміттєвий бак. Домогосподарки-повії у В'єтнамі. Ось так."
  
  
  "Це не концептуальний фільм. Це історія. Про Різдво. У ньому є почуття, емоція та характеристика".
  
  
  "У нього є сиськи?" хтось спитав.
  
  
  "Сіські?" Сказав Бронзіні ображеним тоном.
  
  
  «Так, сиськи. ескапізм буде дуже популярний у дев'яності».
  
  
  "Як ти думаєш, на чому я збудував свою кар'єру?" Бронзіні загарчав. "Балет? І я не хочу, щоб вони відволікалися від сюжету. Історія - це те, за що вони платять, щоб побачити. У цьому і полягає суть кіновиробництва!" Голос Бартолом'ю Бронзіні піднявся, як градусник у серпні.
  
  
  Кожен чоловік у кімнаті завмер дуже, дуже нерухомо. Деякі відсунули свої стільці від столу, щоб звільнити місце для ніг, щоб вони могли втекти, якщо, як деякі з них припускали, Бартолом'ю Бронзіні витягне "Узі" з-під своєї чорної шкіряної куртки і почне поливати кімнату. Вони знали, що він здатний на такі звірства, бо бачили, як він косив цілі армії у своїх фільмах Ґранді. Це не могло бути грою. Усі знали, яким жахливим актором був Бронзіні. Чому ще він був найкасовішим актором усіх часів, але ніколи не отримував Оскара за кращу чоловічу роль?
  
  
  "Добре, добре", - сказав їм Бронзіні, скидаючи руки. Декілька людей пригнулися, думаючи, що він кинув гранату.
  
  
  Коли ніхто не вибухнув, зал розслабився. Берні Корнфлейк дістав із кишені пальто пластиковий флакон із назальним спреєм і зробив пару ковтків. Його блакитні очі засяяли яскравіше, ніж за шістдесят свічок, коли він прибрав його. Бронзіні знав, що в ньому не було комерційного антигістамінного засобу.
  
  
  "Я хочу зняти цей фільм", - серйозно сказав Бронзіні.
  
  
  "Звичайно, ти хочеш, Барте", - заспокійливо сказав Корнфлейк. "Це те, для чого ми всі тут. У цьому сенс життя – знімати фільми".
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні міг би їм сказати, що знімати фільми - це не те, в чому сенс життя. Але вони не зрозуміли б. Кожен чоловік у залі вірив, що знімати фільми – це те, в чому сенс життя. Кожен із них був зайнятий у кінобізнесі, як і Бартолом'ю Бронзіні. Була лише одна відмінність. Кожна людина за столом мала драйв, амбіції та зв'язки, щоб знімати фільми. Ніхто з них не мав таланту. Їм доводилося красти їхні ідеї чи варіанти книг і змінювати їх так сильно, що автори більше не впізнавали їх.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні, з іншого боку, знав, як знімати фільми. Він міг писати сценарії. Він міг бути їхнім режисером. Він міг відігравати головну роль. Він також міг продюсувати - не те щоб це було навіть навичкою, не кажучи вже про талант.
  
  
  Ніхто з чоловіків у кімнаті не міг нічого робити. Крім виробництва, яке в їхньому випадку було рівносильне некваліфікованій праці. І кожен із них ненавидів Бартолом'ю Бронзіні, бо він міг.
  
  
  "У мене є ідея!" - вигукнув Корнфлейк. - Чому б нам не укласти угоду? Барте, приєднуйся до нас у цьому телевізійному проекті, і під час літньої перерви ми зможемо випустити твій маленький великодній фільм”.
  
  
  "Різдво. І я не якийсь довбаний телевізійний актор".
  
  
  "Барте, малюку, любий, послухай мене. Якби Мілтон Берл сказав це, він би ніколи не став дядьком Мілті. Подумай про це".
  
  
  "Я не хочу бути наступним Берле", - сказав Бронзіні. "Тоді ти можеш стати наступною Люсіль Болл!" - крикнув хтось з ентузіазмом, який зазвичай зберігається для наукових відкриттів.
  
  
  Бронзіні спрямував на чоловіка свій сумний погляд.
  
  
  "Я не хочу бути кимось наступним", – твердо сказав він. "Я Бартолом'ю Бронзіні. Я суперзірка. Я знявся більш ніж у тридцяти фільмах. І кожен із них заробив мільйони".
  
  
  "Е-е-е, Барт, дитинко. Не обманюй нас. Ти забув Джемстоун".
  
  
  "Цей фільм був тільки беззбитковим. Так що пристрели мене. Але "Рінго" зібрав у прокаті понад п'ятдесят мільйонів доларів у той час, коли ніхто не ходив на призові фільми. "Рінго II" перевершив цей показник. Навіть Рінго Ві переграв дев'ять із будь-яких десять фільмів, які ви могли б назвати ".
  
  
  "Це якщо зважати на закордонні ринки", - зазначив Корнфлейк. "З погляду внутрішнього ринку це був провал".
  
  
  "Половина населення світу бачила це чи побачить".
  
  
  "Це чудово, Барт. Але філіппінці не вручають "Оскару". Це роблять американці".
  
  
  "Я не вибираю своїх фанатів. І мені байдуже, хто вони і де живуть".
  
  
  "Знаєш, Барте, - дбайливо сказав Корнфлейк, - я думаю, ти припустився помилки, вбивши свого боксера в "останньому Рінго". Ти міг би знятися в ньому ще в п'яти продовженнях. Трохи розширив твою кар'єру в кіно".
  
  
  "Через тебе я здається мерцем", - кинув виклик Бронзіні.
  
  
  "Ти досягла піку. Так сказали у Variety минулого тижня".
  
  
  "Мене нудить від Рінго", - парирував Бронзіні. "І від Гранді, і від Вайпера, і від усіх цих інших персонажів бойовиків. Я п'ятнадцять років знімався у бойовиках. Тепер я хочу зробити щось інше. Я хочу знятися у різдвяному фільмі. Я хочу зняти наступний фільм "Це чудове життя" .
  
  
  "Я ніколи не чув про це", - із сумнівом сказав Корнфлейк. "Це потрапило?"
  
  
  "Це було знято ще в сорокові", - сказав Бронзіні. "Це класика. Вони показують це кожного різдвяного тижня. Ви могли б прямо зараз включити свій телевізор, і де-небудь, на якомусь каналі, це показують".
  
  
  "Тоді, в сорокові?" спитав один з інших. "Тоді вони мали фільми?"
  
  
  "Так. Але вони були нікуди не придатні. Все у чорно-білому кольорі".
  
  
  "Це неправда", - сказав третій чоловік. "Якось я бачив подібний фільм. "Копабланка" чи щось таке. У ньому було щось сіре. І ще пара різних відтінків цього".
  
  
  "Сірий - це не колір. Це... Що таке сірий, у будь-якому випадку. Тон?"
  
  
  "Не має значення", - відрізав Корнфлейк. "Послухай, Барте, ось що я тобі скажу. У мене є ідея краща. Ми можемо зробити твою різдвяну історію тут. Як вона називається?" Він перегорнув обкладинку. Вона була порожня. "Без назви?" він запитав.
  
  
  "У тебе все перевернуто", - сказав Бронзіні. Корнфлейк перевернув його. "О, так я і зробив. Давай подивимося... Різдвяний дух Джонні. Приголомшлива назва". Бронзіні рвонувся вперед.
  
  
  "Йдеться про маленьку дитину-аутист. Він заблукав у снігову бурю. Він не може говорити або сказати комусь, де він живе. Все місто шукає його, але через те, що сьогодні напередодні Різдва, вони здаються дуже рано. Але дух Різдва рятує його”.
  
  
  "Дух Різдва?"
  
  
  "Санта Клаус".
  
  
  Корнфлейк повернувся до свого секретаря. "З'ясуй, кому належать права на Санта-Клауса, Фреде. Можливо, в цьому щось є".
  
  
  Бронзіні вибухнув. "Що з вами, люди? Санта-Клаус нікому не належить. Він є суспільним надбанням".
  
  
  "Когось, напевно, звільнили за те, що він передав цю власність у суспільні надбання, га?" - сказав виконавчий співпродюсер з пісочним волоссям.
  
  
  "Санта-Клаус універсальний. Його ніхто не творив".
  
  
  "Я думаю, це правда, Берні", - сказав співвиконавчий продюсер. "Прямо зараз на сході країни бігає хлопець у костюмі Санти, який відрубує сокирою голови маленьким дітям. Це є у всіх ток-шоу. Я думаю, це в Провіденсі. Так, у Провіденсі, штат Массачусетс".
  
  
  "Провіденс знаходиться у Род-Айленді", - сказав Бронзіні.
  
  
  "Ні, ні, Барт", - сказав співвиконавчий продюсер. "Я дозволю собі не погодитися. Це відбувається в американському місті, а не на якомусь там іноземному острові. Я читаю це у People".
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні нічого не сказав. Це були ті самі люди, які сміялися з нього за його спиною на коктейльних вечірках. Ті, хто вважав його щасливим качком. П'ять Оскарів за найкращу картину, а його все ще називали щасливчиком.
  
  
  "Я також читав про це", - сказав Берні Корнфлейк. "Знаєш, можливо, ми могли б це включити. Що скажеш, Барте? Як ви думаєте, ви могли б трохи змінити свій сценарій? Зробіть цього різдвяного Духа злим демоном. Він вбиває дитину. Ні, краще, він вбиває і з'їдає купу дітей Це може стати наступною великою тенденцією. Маньяки, які вбивають підлітків, стають застарілими. Але підлітки, навіть немовлята.
  
  
  Всім знадобилася хвилина, щоб подумати. Один чоловік потягнувся за книгою в шкіряній палітурці, що містить короткі описи всіх коли-небудь знятих сюжетів фільмів з перехресними посиланнями на тему та сюжет. Він заглянув у покажчик під заголовком "Немовлята, що пожираються".
  
  
  "Гей, Берні, Барт, можливо, тут щось є. Тут навіть немає списку".
  
  
  За цих слів усі випросталися.
  
  
  "Немає у списку?" Випалив Корнфлейк. "Як щодо того, щоб поміняти місцями? Чи є фільми про дітей-вбивць?"
  
  
  "Ні, у розділі "Немовлята, вбивця" нічого немає".
  
  
  "Як щодо "Дітки, канібал"?"
  
  
  У каталозі не було жодної дитини-канібала. У цей момент усі чоловіки схопилися зі своїх стільців. Вони стовпилися довкола книги, їхні очі горіли лихоманкою.
  
  
  "Ви хочете сказати, що в нас тут щось нове?" Вибагливо запитав Корнфлейк. Його очі були так широко розплющені, ніби він виявив тарантула на лацкані свого рожевого піджака.
  
  
  "Це не ґрунтується ні на чому, що я можу знайти".
  
  
  Дванадцять голів обернулися одним беззвучним рухом. Дванадцять пар очей подивилися на Бартолом'ю Бронзіні із сумішшю новонабутої поваги і навіть благоговіння.
  
  
  "Барт, дитинко", - прохрипів Берні Корнфлейк. "Ця твоя ідея, ця штука з дитиною-вбивцею. Вибач, дитино, але ми не можемо цього зробити. Це надто нове. Ми не можемо зробити щось настільки оригінальне. Як би ми це продавали?" У традиціях того, чого ніхто ніколи раніше не бачив"? Ніколи не потрапляв у прокат за мільйон років".
  
  
  "Це не моя ідея", - прокрябав Бронзіні. "Це твоя. Я хочу зняти гребаний різдвяний фільм. Просту, теплу історію без зброї та зі щасливим, блядь, кінцем".
  
  
  "Але, Барте, дитинко, - запротестував Корнфлейк, помітивши, що вуличне виховання Бронзіні позначається в його манерах, - ми не можемо ризикувати. Подивися на свій послужний список останнім часом".
  
  
  Тридцять касових зборів. Три з них - одні з найприбутковіших за всі гребані часи. Я суперзірка. Я Бартолом'ю Бронзіні. фільмів про перевертнів!"
  
  
  Голос Корнфлейка став суворим. "Барт, Гранді III розбомбили. Усередині країни. Тобі ніколи не слід було використовувати цю ірано-іракську сюжетну лінію. На той час, як ви з'явилися в кінотеатрах, війна закінчилася. Це були вчорашні новини. Кому це було потрібно?"
  
  
  "Все одно по всьому світу фільм зібрав вісімдесят мільйонів. Вони не можуть зберігати його у відеомагазинах!"
  
  
  "Ось що я тобі скажу", - сказав Корнфлейк, повертаючи сценарій на полірований стіл. "Встав Гранді або Рінго в цей сценарій, і ми його прочитаємо. Якщо після того, як ми запустимо його, ми не вважаємо, що фільм пройде театрально, ми поговоримо про перетворення його на ситком. Нам знадобиться група ситкомів для нашого нового телевізійного проекту. Зазвичай ми надаємо гарантію лише на тринадцять тижнів, але заради тебе, Барте, тому що ми тебе любимо, ми візьмемо на себе зобов'язання по повному сезону”.
  
  
  "Послухай мене. Я можу грати. Я можу писати. Я можу бути режисером. Я заробив мільйони для цієї індустрії. Все, про що я прошу, це зняти один паршивий різдвяний фільм, і найкраще, що ви можете мені запропонувати, - це ситком !"
  
  
  "Не насміхайтеся над ситкомами. Чи знаєте ви, що "Острів Гіллігана" зібрав понад мільярд доларів у синдикації? Мільярд. Це мільйон із буквою "Б". У жодному з ваших фільмів такого не було, чи не так?"
  
  
  “Я не в лізі Боба Денвера. Тож подайте на мене до суду. Ви розмовляєте із суперзіркою, а не з якимось комедійним відщепенцем. Мої фільми підтримували цю індустрію на плаву у сімдесяті”.
  
  
  "І ми збираємося повернути за ріг у дев'яності", - категорично сказав Корнфлейк. "Парад триває. Ти маєш сісти на поїзд або пройти рейками".
  
  
  Бронзіні стрибнув на стіл. "Погляньте на ці м'язи!" - крикнув він, зриваючи з себе піджак і сорочку, щоб оголити підсмажені м'язи тигрів, які розійшлися тиражем у п'ятдесят мільйонів постерів. "Ні в кого немає таких м'язів, як ці! Ні в кого!"
  
  
  Чоловіки в кімнаті подивилися на статуру Бартолом'ю Бронзіні, потім один на одного.
  
  
  "Подумай про те, щоб переробити сценарій, Барте", - сказав Берні Корнфлейк, блиснувши добродушною усмішкою.
  
  
  "Йди помочи собі на ногу і пий з кросівки", - прогарчав Бронзіні, хапаючи свій сценарій.
  
  
  Вибігаючи коридором, Бартолом'ю Бронзіні почув, як Корнфлейк кличе його слідом. Він напівобернувся, його темні очі горіли.
  
  
  Корнфлейк улесливо підійшов до Бронзіні і обдарував його білозубою посмішкою. "Перш ніж ти підеш, Барте, дитино, можу я взяти у тебе автограф?" Це для моєї матері”.
  
  
  Коли Бартолом'ю Бронзіні знову вимкнув свій Harley, він був у своєму гаражі в Малібу на десять машин. Він пройшов до своєї вітальні. Це було схоже на церкву у стилі ар-деко. Вся одна стіна була обвішана виготовленими на замовлення мисливськими ножами. Три з них він використав як реквізит у фільмах Гранді. Інші були виставлені напоказ. Протилежна стіна була покрита справжніми картинами Шагала і Магрітта, придбаними як притулок від податків.
  
  
  Ніхто не вірив, що Бартолом'ю Бронзіні вибрав їх, тому що він також цінував їх, але зробив це. Сьогодні він навіть не помітив їх.
  
  
  Бронзіні опустився на свій іспанський шкіряний диван, почуваючи себе людиною на краю прірви. Фільми були його життям. І тепер публіка сміялася над ролями набагато більшого, ніж життя, де десять років тому йому аплодували. А коли він знімався у комедії, ніхто не сміявся. І всі питали, чому цей актор-безпритульник, який став мільйонером, був такий нещасний.
  
  
  Дерев'яним голосом він помітив, що на його автовідповідачі спалахнула лампочка. Він клацнув вимикачем. Прогримів голос його агента.
  
  
  "Барт, дитинко, це Шон. Я намагався додзвонитися до тебе весь день. Можливо, у мене є щось для тебе. Подзвони мені якнайшвидше. Пам'ятай, тебе люблять".
  
  
  "Я, блядь, теж отримую половину твого доходу", - прогарчав Бронзіні. Бартолом'ю Бронзіні ожив. Він кинувся до телефону та натиснув кнопку швидкого набору з написом "Агент".
  
  
  "Йоу! Отримав твоє повідомлення. У чому річ?"
  
  
  "Хтось хоче зняти твій різдвяний фільм, Барт".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Нишицю".
  
  
  "Нішицю?"
  
  
  "Так. Вони японці".
  
  
  "Гей, може, у мене й погана смуга, але я не опустився до того, щоб зніматися у дешевих іноземних фільмах. Поки що. Ти ж знаєш, що це не так".
  
  
  "Ці хлопці недешеві. Вони великі. Найбільші".
  
  
  "Ніколи про них не чув".
  
  
  “Нишицю – найбільший японський конгломерат у всьому світі. Вони захоплюються відеомагнітофонами, домашніми комп'ютерами, фотоапаратами. Саме вони уклали контракт на виробництво японської версії F-16”.
  
  
  "F-16!"
  
  
  "Це те, що сказав мені їхній представник. Я думаю, що це камера".
  
  
  "Це реактивний винищувач. Першокласна бойова модель ВПС".
  
  
  "Вау! Вони великі".
  
  
  "Чортовськи вірно", - сказав Бартолом'ю Бронзіні, вперше помітивши, що на його автовідповідачі спереду з'явилося слово "НІШИЦУ".
  
  
  "У них є гроші, які потрібно витратити, і вони хочуть зніматися у фільмах. Ваш фільм буде першим. Вони хочуть зустрітися з вами якнайшвидше".
  
  
  "Підготуй це".
  
  
  "Все вже підготовлено. Ти летиш у Токіо "червоним оком"". Я не збираюся до Токіо. Нехай вони приїжджають до мене”.
  
  
  "Там все робиться інакше. Ти це знаєш. Ти знімався в рекламі шинки для японського телебачення".
  
  
  "Не нагадуй мені", - сказав Бронзіні, морщачись. Коли його кар'єра в кіно пішла на спад, він погодився на угоду щодо створення реклами продуктів харчування для японського ринку, при тому розумінні, що вони ніколи не з'являться на американському телебаченні. National Enquirer опублікував сюжет під назвою "Бартолом'ю Бронзіні йде працювати на бійню".
  
  
  "Ну, ця компанія з виробництва шинки - дочірня компанія "Нишицю". Вони доклали свої руки до всього".
  
  
  Бронзіні вагався. "Вони хочуть взятися за мій сценарій, так?"
  
  
  "Це не найкраща частина. Вони пропонують тобі сто мільйонів за головну роль. Ти можеш у це повірити?"
  
  
  "Скільки доларів дорівнює ста мільйонам єн?"
  
  
  "У цьому й принадність. Вони платять доларами. Ці японці божевільні, чи що?"
  
  
  Першою реакцією Бартолом'ю Бронзіні було: "Ніхто жодному акторові стільки не платить". Його другою реакцією було: "А як щодо очок?"
  
  
  "Вони пропонують окуляри".
  
  
  "Проти нетто чи брутто?" Підозрительно запитав Бронзіні. "Брутто. Я знаю, це звучить шалено".
  
  
  "Це безумство, і ти це знаєш. Я і близько до цього не підійду".
  
  
  "Але стає все краще, Барте, дитинко. Вони обрали Куросаву режисером".
  
  
  "Акіра Куросава? Він грібаний майстер. Я б убив, щоб попрацювати з ним. Цього не може бути насправді".
  
  
  "Є кілька нюансів", – зізнався Шон. "Вони хочуть внести кілька змін до сценарію. Крихітні. Я знаю, що зазвичай ти отримуєш повний творчий контроль, але я повинен сказати тобі, Барте, там може бути багато риби, але клює тільки ця".
  
  
  "Розкажи мені про це. Я щойно повернувся зі "Зірки карликів"."
  
  
  "Як все пройшло?"
  
  
  "Це була погана сцена".
  
  
  "Ти ж знову не зірвав із себе сорочку, правда?"
  
  
  "Я втратив голову. Це трапляється".
  
  
  "Скільки разів я маю тобі говорити, що це більше не спрацює. М'язи за вісімдесят. Але добре, що зроблено, то зроблено. Так ти на цьому літаку чи як? І перш ніж ти відповиш, я повинен сказати тобі, що це буде або це, або тобі краще почати серйозно думати про Ringo VI: "Back from the Dead".
  
  
  "Що завгодно, тільки не це", - сказав Бронзіні з сумним сміхом. "Він провів більше раундів, ніж Алі. Гаразд, я думаю, жебракам вибирати не доводиться".
  
  
  "Чудово. Я все влаштую. Ciao. Тебе люблять". Бартолом'ю Бронзіні повісив слухавку. Він зауважив, що хоча на телефоні було написано "МАНГА", корпоративний символ відповідав символу "Нишицю" на його автовідповідачі.
  
  
  Він підійшов до свого персонального комп'ютера та почав вводити інструкції для своїх слуг. Він зауважив, що на клавіатурі також була назва бренду Nishitsu.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні вибухнув вибуховий сміх. "Добре, що ми виграли війну", - сказав він, не усвідомлюючи іронії власних слів.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і він збирався вбити Санта-Клауса, навіть якщо це буде останнє, що він коли-небудь зробить.
  
  
  На Коледж-Хілл, з видом на Провіденс, штат Род-Айленд, йшов сніг. Великі пухнасті пластівці. Вони падали зі слабким шипінням, яке могла вловити тільки людина, яка має гострий слух Римо. Сніг тільки почався, але вже утворив незаймане покривало у нього під ногами.
  
  
  Він залишався недоторканим після того, як Римо пройшовся ним. Його італійські мокасини не залишили відбитків. Він йшов по пустельній Бенефіт-стріт тихо і крадькома, як лісовий кіт. Його футболка була така біла, що на тлі падаючих пластівців виднілися тільки його худі руки з незвичайно товстими зап'ястями. Штани Римо були сірими. Сніг налипав на них плямами, тому вони теж були переважно білими. Ефект камуфляжу зробив Римо майже невидимим.
  
  
  Однак камуфляж не мав нічого спільного для того, щоб не залишати слідів.
  
  
  Римо зупинився на півдорозі і пробіг очима по безмовних рядах будинків, що добре збереглися, в колоніальному стилі з характерними скляними ліхтарями. На Бенефіт-стріт не було машин. Це було після одинадцятої вечора. Провіденс рано лягає спати. Але цього тижня, за тиждень до Різдва, не звичайні звички цього острівного міста до сну змусили його мешканців рано лягати спати. Це був страх - страх перед Санта-Клаусом.
  
  
  Римо знову рушив у дорогу. На тому місці, де він стояв, були два неглибокі, але чітко окреслені сліди. Але жоден із них не вів убік. Якби Римо озирнувся, щоб поспостерігати за цим явищем, на його вилицюватому обличчі, можливо, позначилося б здивування. Не через самих двох незрозумілих кроків, бо він вважав само собою зрозумілим, що коли він ішов, листя не змінювалося під його кроками, а пісок не зміщувався. Але через те, що вони представляли - той факт, що офіційно він більше не існував.
  
  
  Колись, багато різдвяних свят назад, Римо був поліцейським із Нью-Джерсі. У вбивстві штовхача звинуватили його, і Римо отримав стілець. І другий шанс. Шанс фактично стер його колишнє існування і породив нового, покращеного Римо.
  
  
  Бо Римо став майстром синанджу. Навчений на найманого вбивцю, він працював на секретний підрозділ уряду Сполучених Штатів, відомий лише як Кюре. Його завданням було знаходити та усувати ворогів нації.
  
  
  Сьогодні ввечері його завданням було вбити Санта-Клауса. Римо нічого не мав проти Святого Ніка. Насправді він уже давно не вірив у Санту. Святий Нік був веселим ельфом, який символізував дитинство, дитинство, яке Римо ніколи не відчував повною мірою. Він виріс у сирітському притулку.
  
  
  Але, хоча Римо і був позбавлений нормального дитинства, не обурювався цим. Сильно. Може бути небагато. Насправді, зазвичай приблизно в цю пору року, коли він усвідомив, що загальне свято дитинства, Різдво, було чимось таким, чого він ніколи по-справжньому не впізнає.
  
  
  Ось чому Римо довелося вбити Санта-Клауса. Цей виродок псував все іншим дітям - дітям, у яких були батьки та матері, брати та сестри. Невинні діти у теплих будинках та різдвяні ялинки, які вони прикрашали родиною, а не черницями притулку. Римо ніколи не побачить такого Різдва, як у них. Але будь він проклятий, якщо ще одному маленькому хлопчику чи дівчинці завадить провести Різдво товсту нечупара в червоному костюмі з пожежною сокирою в руках. Римо закінчив зачистку Бенефіт-стріт. Це була стара Провіденса, де час, здавалося, зупинився. Вуличні ліхтарі, можливо, стояли сторіччя тому. Будинки належали іншій епосі. На більшості низьких кам'яних сходів були ковані шкребки для ніг, які за часів кінних візків використовувалися постійно. Тепер вони були просто химерними реліквіями.
  
  
  Санта-Клаус не турбував Бенефіт-стріт сьогодні ввечері. Ніяка огрядна постать не блукала по дахах. Ніяке бородате обличчя не притискалося до вікон, м'яко постукуючи, принадно.
  
  
  Римо прогулявся до проспект-парку. Розташований на набережній, він відкривав чудовий краєвид на Бенефіт-стріт і місто Провіденс. Рімо сидів на парапеті поруч із статуєю Роджера Вільямса, вирізаною з граніту. Він стояв, безпорадно піднявши руку зі зламаним пальцем, ніби питаючи: "Чому моє місто?"
  
  
  Римо теж ставив це питання, оскільки його глибоко посаджені темні очі вивчали сніг. Його обличчя зі шкірою, туго натягнутою на високих вилицях, було напруженим. Він несвідомо крутив своїми товстими зап'ястями.
  
  
  Зазвичай Римо не цікавився "чому". Не в таких маленьких хітах як цей. Він ніколи не питав торговців креком, яким він зламав шиї, чому вони продають кокаїн. Бандити мафії ніколи не намагалися порозумітися, поки він не розкроїв їм черепа, як яйця. Римо б і слухати не став. Після двадцяти років у цій грі все звелося до однієї і тієї ж заїждженої старої історії: нові люди скоюють старі злочини. От і все.
  
  
  Але Санта заборгував йому пояснення. І тільки цього разу Римо збирався спитати чому.
  
  
  Місяць здавався розпливчастим сніжком, що виднівся крізь сніг, що кружляв. Вона висвітлювала золотий купол Урядової будівлі. Це було гарне місто, усвідомило Римо. Він легко міг уявити себе у ХІХ столітті. Йому було цікаво, чим займалися його предки. Йому було цікаво, ким вони були. Він гадки не мав. Але він міг точно розповісти напам'ять, чим займалися емісари певного корейського рибальського села в будь-який час минулого століття. Вони, як і він, були майстрами синанджу. Але вони були його духовними предками.
  
  
  Незвичайна тиша дозволила його високочутливим вухам вловлювати розмови, що долинали з мальовничих будинків, що скупчилися внизу. Він повертав голову з боку на бік, як якась людська тарілка радара. Замість того, щоб намагатися слухати, він дозволив уривкам розмови долетіти до нього.
  
  
  ". . . Моллі, приїдь швидше! Йде загублений епізод "Закону Мерфі"! . . ."
  
  
  "... Уорд! Уорд Філліпс! Якщо ти не відповиш мені прямо зараз ... "
  
  
  "... Санта! Ти рано". То був голос маленького хлопчика. До нього відразу приєднався інший голос. Надутий дівочий голос. "У чому справа, Томмі? Ти мене розбудив. Поганий хлопчик".
  
  
  "Це Санта. Він біля вікна".
  
  
  Заметкотіли крихітні ніжки. "О, дай мені подивитися. Дай мені подивитися!" Римо змусив себе розслабитись. Напруга обмежила б приплив крові до його мозку та знизило б чутливість. Його голова робила все менші повороти в міру того, як він звужував фокус.
  
  
  Він вловив звук вікна, що піднімається, і хрипкий голос, що вимовляє: "Хо-хо-хо!"
  
  
  Від звуку у Римо кров застигла в жилах. Він читав газетні повідомлення, якими його забезпечили нагорі. Вони викликали в нього нудоту, потім гнів, а потім лють, що палить, як сонце.
  
  
  Це був тридцятифутовий спуск з парапету вниз, у зарості підліску, покриті грудками прокаженого снігу. Це був найпряміший шлях до будинку.
  
  
  Римо підвівся. Сніг падав навколо нього, як білі павуки, що ковзали невидимою павутиною. Його дихання збилося до мінімуму. Він відчував падаючий сніг, його ритми, його невблаганність. І коли він був наодинці зі снігопадом, він стрибнув у нього.
  
  
  Римо відчував, як сніжинки притягаються до нього. Він відчував кожну з них окремо. Не як пухка грудочка підкреслено замерзлої води, бо як міцні, структурно міцні кристали льоду. Він відчув їхню внутрішню силу, їхню унікальність. Вони притискалися до нього як брати, не танули, коли торкалися його обличчя чи оголених рук. Його шкіра була такою ж холодною, як і в них. Римо думав як сніжинка, і сніжинкою він став.
  
  
  Римо летів до землі точно зі швидкістю падаючого снігу. Він був весь у снігу, коли його ноги торкнулися землі. На цей раз він залишив сліди. Усього два. Він проплив по набережній, не залишивши жодного знаку.
  
  
  Погляд Римо був прикутий до коричневого будинку з єдиним освітленим вікном. Потім на світ впала сплюснута постать, схожа на зловісне затемнення.
  
  
  Лаючись собі під ніс, Римо рушив до неї. Томмі Етвеллсу довелося залізти на підвіконня, щоб дістатись до засувки. Він стояв там у своїй гарбузово-жовтогарячій піжамі "Доктор Дентон". Його маленькі коліна тремтіли. "Поспішай, Томмі", - сказала його сестра. "Санте холодно".
  
  
  "Я намагаюся". А по другий бік запорошеного снігом скла з'явилося нетерпляче широко посміхнене обличчя. Томмі обома руками відсунув клямку. Вона відкрилася із різким звуком.
  
  
  "Добре, ось і все", - сказав Томмі, спускаючись униз.
  
  
  Вікно рипнуло, коли воно піднялося. Томмі відступив у куток, поруч із коробкою з іграшками, де з широко розплющеними очима стояла його сестра. Він багато років чув про Санта-Клауса. Але він ніколи не бачив його на власні очі. Він був дуже великий.
  
  
  Після того, як Санта протиснувся у вікно, у Томмі виникло питання,
  
  
  "Як так вийшло ... чому ти прийшов так рано? Мама каже, Різдво тільки наступного тижня".
  
  
  "Хо-хо-хо", - ось і все, що говорив Санта. Він зняв свій великий мішок і дозволив йому впасти на підлогу, довга червона ручка стирчала з нього, як шматочок цукеркової стрічки. А потім він зашкутильгав до тремтячих дітей, простягаючи руки, його очі дуже, дуже блищали. Його величезна тінь накрила Томмі та його сестру.
  
  
  Вікно було зачинено, коли Римо дістався до нього. То було вікно першого поверху. Скло утримувалося на місці сухою дерев'яною замазкою. Римо помацав скло долонею. Вона трохи піддалася. Він натиснув сильніше, інстинктивно відзначаючи точки максимальної слабкості замазки. Перемістивши руку, Римо вдарив по склу, твердо, але стримано. Замазка подалася, як черствий хліб. Римо спіймав склянку обома руками і шпурнув її назад у кучугуру. Він увійшов.
  
  
  Римо опинився у дитячій спальні. Обидва ліжка були зім'яті, але порожні. У кімнаті пахло м'ятою. На коробці з-під іграшок лежав наполовину з'їдений льодяник.
  
  
  Римо ковзнув до відчинених дверей, всі почуття були напоготові. "Оооо, подарунки", - сказав дівочий голос.
  
  
  "Чи можемо ми... чи можемо ми відкрити їх зараз, Санта?" На цей раз голос хлопчика.
  
  
  "Хо-хо-хо", - сказав Санта. Його сміх був дуже тихим, і звук обгорткового паперу, що рветься і шарудить, перекрив його луна.
  
  
  Римо прослизнув у коридор. Його черевики безшумно ступали по лакованій підлозі. Слабке світло лилося з кімнати наприкінці коридору. Від нього виходив свіжий сосновий аромат, що приноситься гарячим повітрям із підлогового реєстратора.
  
  
  Римо підійшов до дверей. Він визирнув через неї. Спочатку він побачив лише двох дітей. Хлопчику, якого він прийняв за п'ятирічного, і дівчинці, яка, можливо, була на рік молодша. Вони стояли навколішки біля підніжжя ялинки, прикрашеної попкорном та мішурою. Вони нетерпляче відчиняли подарунки, чого Римо ніколи не робив. Він завжди отримував новий одяг. Ніколи іграшки.
  
  
  Римо викинув із голови цю тужливу думку. Бо на дальній стіні, поряд із тінню прикрашеного дерева, була ще одна тінь. Коротка, кругла, це була темна пляма, яку будь-яка дитина в Америці дізналася б за її формою.
  
  
  За винятком піднятої сокири у його руках.
  
  
  Римо увірвався до кімнати, коли сокира повернулася. Діти не бачили Санту, тому що Санта стояв позаду них, його надто жадібний погляд був прикутий до їх свіжих ший.
  
  
  "Ні!" - крикнув Римо, в якісь повіки забувши все, чому його вчили про безшумну атаку.
  
  
  Санта почав. Голови дітей здалися. Вони побачили Римо. Їхні очі розширилися від подиву. Вони не бачили, як сокира опускалася на їхні черепи.
  
  
  Вони так і не побачили сокири. Руки Римо перехопили обламане лезо, коли воно опускалося. Він вирвав зброю із дворучної хватки Санти.
  
  
  "Біжіть", - крикнув їм Римо.
  
  
  "Мамочка, татко, матуся. ." - Закричав Томмі, вибігаючи з кімнати. "Якийсь дивний чоловік намагається завдати шкоди Санті".
  
  
  Римо розламав сокиру надвоє, відкинув обидві частини убік. Він узяв Санта-Клауса за комір з кролячого хутра і притягнув його бородате обличчя до свого.
  
  
  "Чому, ти виродок? Я хочу знати чому!" - люто сказав він.
  
  
  "Мамочко, татку!"
  
  
  Санта відкрив рота, щоб заговорити. Натомість, коли він глянув через плече Римо, його товсті вологі губи розтягнулися в дурній усмішці, оголивши жовті зуби, схожі на старі гральні кістки.
  
  
  Тишу порушив новий голос. "Стій, де стоїш! У мене є пістолет!"
  
  
  "Не стріляй! Тато, будь ласка, не стріляй у Санту".
  
  
  Все ще тримаючись за комір з кролячого хутра, Римо крутнувся на місці. Чорні черевики Санти відірвалися від підлоги. Коли вони приземлилися, Римо та товстун помінялися місцями. Тепер Римо повернувся обличчям до коридора. Через обтягнуте червоним оксамитом плече Санти він побачив чоловіка в махровому халаті. Він мав пістолет 45-го калібру, спрямований у бік Римо. Маленький хлопчик вчепився в ногу. Але дівчинка все ще була за Римом, на лінії вогню.
  
  
  "Відійди від моєї дочки", - крикнув чоловік. "Кеті, виклич поліцію".
  
  
  "В чому справа?" - вимогливо спитав жіночий спотворений голос. "Де Сьюзі?"
  
  
  "Опусти пістолет, приятель", - сказав Римо. "Це стосується тільки мене та Санти. Чи не так, Санта?" Римо сердито струснув товстуна.
  
  
  Санта лише слабо посміхнувся. То була жахлива, неврівноважена посмішка.
  
  
  "Сьюзі, йди сюди", - підказав батько. "Обійди чоловіків, мила".
  
  
  "Роби, як він каже, Сьюзі", - жорстко сказав Римо, дивлячись у вічі Санте.
  
  
  Сьюзі стояла нерухомо, засунувши великий палець у рот.
  
  
  "Поліція наближається, Джордже", - сказав голос матері. Вона з'явилася в дверях, побачила Римо і Санта-Клауса в клатчі і вигукнула зляканий крик. "Кеті! Ти повернешся!"
  
  
  "Джордж, заради бога, прибери пістолет. Ти потрапиш до Сьюзі!"
  
  
  "Послухай її", - сказав Римо. "У мене все під контролем". Щоб довести це, він підняв Санта-Клауса з ніг і похитав його на своїх черевиках.
  
  
  "Бачиш?" Сказав Римо.
  
  
  Санта витяг з-за широкого чорного пояса доладний ніж. Римо відчув, як ніж піднімається. Його це не хвилювало. Він побачив, як батько навів тремтячий дворучний приціл на широку червону спину костюма Санти і натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Римо відштовхнув Санту убік. Він пригнувся під першим безладним пострілом. Одна відкрита долоня метнулася вперед і підняла дуло вгору. Єдиний постріл пробив стелю.
  
  
  Римо підставив батькові підніжку. Він впав. Пістолет опинився у руці Римо. Він висмикнув магазин і знешкодив зброю, відтягнувши курок одним сильним пальцем. Молоток відламався, як ніжка пряничного чоловічка.
  
  
  Римо знову переключив свою увагу на Санта-Клауса. Санта був на півдорозі до дверей.
  
  
  Римо попрямував до дверей, але відчув, як хтось тягне його за ногу. Він глянув униз. Маленький Томмі вчепився в його кісточку, бив по ній, гарячі сльози текли по його щоках.
  
  
  "О, ти поганий. Через тебе Санта пішов".
  
  
  Рімо обережно нахилився і відірвав пальці Томмі від тканини штанів. Він узяв хлопчика за крихітні плечі і подивився йому у вічі.
  
  
  "Заспокойся", - сказав він. "Це був не Санта. Це була Людина-Буги".
  
  
  "Немає такого поняття, як Людина-Буги. І ти вдарив мого тата. Я вб'ю тебе! Я вб'ю!"
  
  
  Пристрасність слів маленького хлопчика вразила Римо. Але він не мав часу думати про це. Зовні завелася машина.
  
  
  Римо відпустив хлопчика. Він вилетів через двері, як гарматне ядро. Міцні панелі розлетілися убік.
  
  
  На тротуарі маленька іномарка вискочила через бордюр. Її шини ковзали по слизькому снігу. Машина була червоного кольору, прикрашена різдвяним орнаментом.
  
  
  Машина на великій швидкості завернула за ріг. Римо зрізав шлях через заднє подвір'я, щоб перехопити її, але машина вже ковзала лабіринтом Коледж-Хілл, коли він дістався тротуару.
  
  
  Римо знову помітив це на вершині Вертикальної Дженкс-стріт, названої так тому, що вона була такою ж крутою, як авеню Сан-Франциско.
  
  
  Машина повільно знижувалась, гальма були включені. Випустити їх означало б спричинити катастрофу.
  
  
  На вершині пагорба Римо поєднав ноги разом і відштовхнувся.
  
  
  Зігнувши коліна, руки по швах, Римо спустився вертикальним Дженксом, ніби катався на лижах з крутого схилу. Він наздогнав машину та схопився за бампер.
  
  
  Низько згорбившись, щоб його не було видно в дзеркало заднього виду з боку водія, Римо напружив кожен м'яз і суглоб і дозволив відбуксувати себе. Це навіяло спогади про його дитинство в Ньюарку, коли він скакав підстрибом Брод-стріт. У ті часи у автомобілів були великі хромовані бампери, за які легко триматися. Сучасний композитний бампер не давав Римо можливості купити щось. Тому пальці Римо вп'ялися в пластик, як пазурі, і зробили свої власні. Коли він відпускав його, залишалися постійні дірки.
  
  
  Машина петляла Коледж-Хілл, а Римо причеплював її, як згорблений людський трейлер. Сніг набився на кінчики його черевиків. Коли воно ставало занадто щільним, воно випадало тільки щоб почати збиратися заново. Римо з цікавістю спостерігав за своїми черевиками. Він гадки не мав, куди Санта-Клаус везе його, але коли машина зупинилася, вираз обличчя Діда Мороза, безсумнівно, був безцінним. На ті кілька секунд, які знадобляться, перш ніж Римо почне здирати тіло зі свого черепа.
  
  
  Тоді Римо отримає відповіді свої запитання. Можливо йому також доведеться відірвати руку. Можливо, він відірвав би всі кінцівки і кинув ублюдка десь у віддаленому кучугурі, де той міг би кричати скільки душі завгодно, спливаючи кров'ю. Це був метод, яким людина, яка
  
  
  якби його навчили вбивати, то поставилися б несхвально, але це був особливий випадок. То справді був різдвяний сезон.
  
  
  Машина їхала шосе 95 на північ, прямуючи до кордону Массачусетса. Римо зрозумів це тільки після того, як машина проїхала повз компанію з виробництва пестицидів, яка виставляла величезного терміту з пап'є-маше як рекламний трюк. Римо випадково почув, як цього жука жартома називають птахом штату Род-Айленд. Він засміявся, коли почув це. Тепер, через кілька годин, коли сніг падав як саван, а маніяк-вбивця тягнув його в невідомому напрямку, ніщо більше не здавалося смішним.
  
  
  Машина звернула з шосе в Тонтоні, штат Массачусетс. Римо не знав, що то був Тонтон, а якби й знав, йому було б байдуже. Його думки були червоні. Чи не червоний, як різдвяна прикраса, а криваво-червоний.
  
  
  Червона машина заїхала під навіс із чорним дахом поряд із рядом засніжених вічнозелених рослин.
  
  
  Римо не висовувався. Дверцята машини з клацанням відчинилися і зачинилися. Черевики, що стукають, понесли Санта-Клауса до бокових дверей будинку в стилі Кейп-Код. Римо почув, як ключ обернувся у дверному замку. Тумблери клацнули так голосно, що він почув їх на відстані двадцяти футів. Ляснули скляні штормові двері. Потім було чути тільки шипіння снігу.
  
  
  Римо підвівся на ноги. Він обережно підійшов до дверей і зазнав шоку. Погляд зі скла вхідних дверей був страшним видовищем.
  
  
  Він був схожий на сніговика. Не на веселого кругленького сніговика, а на худорлявого скульптурного. У нього не було носа-моркви, але було щось схоже на вугільні очі. Римо придивився уважніше. Це були не вугілля, а мертві западини його власних очних ямок.
  
  
  Римо підняв руки. Вони виглядали так, наче їх обваляли у цукровій пудрі. Сніговиком був він сам. Він зрозумів, що настільки знизив температуру, що сніг замість того, щоб танути, прилипав до нього. Відображення у склі наштовхнуло Римо на ідею.
  
  
  Він постукав у штормові двері. Костяшки його пальців залишили плями від прокази на склі.
  
  
  У вікні з'явилося чоловіче обличчя з широко розплющеними очима. Це було кругле обличчя, просте і без лукавства. Не така особа очікувала побачити Римо. Не обличчя людини, яка посеред ночі відрубала голови сімом дітям і залишила їх обезголовлені трупи під деревами, щоб їх знайшли батьки.
  
  
  "Хто... хто ти?" - спитало нехитре обличчя. Його голос був дивно спотворений.
  
  
  "Морозний сніговик", - серйозно сказав Римо. "Правда?"
  
  
  Римо кивнув головою. "Справді. Я опитую сусідів від імені Санти. Тут, щоб з'ясувати, чи був ти неслухняним чи милим".
  
  
  Обличчя спохмурніло.
  
  
  "Санта Клаус несправжній. Мені так сказав Вінсент". Римо моргнув.
  
  
  "Але Фрості такий?"
  
  
  Місячне обличчя зморщилося, як сушений апельсин. "Вінсент не казав, що ти несправжній. І ти тут. Але, можливо, мені варто запитати його, перш ніж впускати тебе. Ти ж знаєш, я не повинен впускати незнайомців у дім".
  
  
  "Послухай, друже, мені потрібно відвідати вісімдесят сім тисяч будинків до вечора неділі. Якщо ти не співпрацюватимеш, мені просто доведеться помітити цей будинок як "Неслухняний". Дякую, що приділили мені час". Римо обернувся, щоб піти.
  
  
  Двері раптово відчинилися, і звідти незграбно вийшов чоловік із місяцеподібним обличчям. На ньому не було костюму Санти. На вигляд йому було двадцять вісім. Йому було дванадцять.
  
  
  "Ні, ні, почекай!" - благав він. "Заходь. Будь ласка. Я поговорю з тобою. Я буду".
  
  
  Римо знизав плечима. "Добре". Він пішов за чоловіком усередину. Рімо вирішив, що схилив шальки терезів майже на триста фунтів. Майже без м'язів. Живіт хлопця нависав над мотузковим поясом, як грудочка маршмеллоу-пуху. Він мав достатньо підборіддя, щоб роздати їх сім'ї Джексонов, і ще один залишився для себе.
  
  
  І коли Рема пішов за ним у веселу, хоч і недоглянуту вітальню, він помітив, що верхня частина стегон хлопця потерлася одна об одну. Він був одягнений у вельвет, і звук був досить гучним, щоб налякати мишей.
  
  
  "Будь ласка, сідайте", - сказав товстун. "Мене звуть Генрі. Ви хочете пити? Чи не хочете гарячого шоколаду?" У його голосі звучало зворушливе бажання догодити.
  
  
  "Ні, дякую", - розсіяно сказав Римо, оглядаючи кімнату. "Я б тільки розтанув".
  
  
  У вітальні не було звичайних різдвяних прикрас сезону. Не було ялинки. Панчохи не висіли над похмурими полінами в каміні. Але в одному кутку стояв трифутовий пластиковий північний олень. Він був підключений до настінної розетки. Він слабо світився. Ніс горів вишнево-червоним. Йому саме місце на галявині.
  
  
  "Рудольф?" Запитав Римо.
  
  
  "Ти що, не впізнаєш його?" Запитав Генрі скривдженим голосом.
  
  
  "Просто перевіряю", - сказав Римо. "Тепер давайте перейдемо до справи. У мене є повідомлення, що хтось у цьому будинку поводився неслухняно".
  
  
  "Це був не я!" Генрі верескнув.
  
  
  Буркотливий голос пролунав із іншої кімнати. "Іди спати, Генрі".
  
  
  "Я зроблю це, мамо. Коли закінчу розмовляти з Фрості".
  
  
  "Зараз же лягай спати!" - проревів чоловічий голос.
  
  
  "Так, сер .... Мені треба йти спати. Вінсент каже".
  
  
  "Це займе лише хвилину", - сказав Римо. Він помітив, що його руки тануть. Він відчув, як холодні водянисті пальці пробираються під футболку. Римо прикинув, що має п'ять хвилин, щоб отримати відповіді, які він хотів. Решта буде легко.
  
  
  "Добре", - сказав Генрі, тихо зачиняючи двері. Римо поклав руку на тремтливе плече Генрі.
  
  
  "Генрі, це правда?" він запитав.
  
  
  Генрі відвів погляд. Його очі шукали пластикового оленя. "Що правда?" ухильно спитав він.
  
  
  "Не ходи навколо різдвяної ялинки", - прогарчав Римо. Він дивився у спотворене обличчя Генрі. Рот належав Санта-Клаусу. У цьому не можна було помилитись. Як і персональний аромат, що є сумішшю мила Ivory і дезодоранту для пахв в рівних пропорціях. Було важко зіставити скигливий голос Генрі зі зловісним "Хо-хо-хо", яке чув Римо, але помилки не могло бути. "Ми знаємо, що ти той самий", - рішуче сказав Римо. "Той, хто вбивав маленьких дітей".
  
  
  "Я... Я повинен був", - сказав Генрі нещасним голосом.
  
  
  Римо схопив його за плечі. "Чому, заради бога?" сердито спитав він. "Вони були лише дітьми".
  
  
  "Він сказав мені", - схлипнув Генрі.
  
  
  Римо подивився. Генрі вказав на пластиковий Рудольф. Його плоскі біло-чорні очі невинно дивилися у відповідь. Ніс смикнувся.
  
  
  "Рудольф?" Запитав Римо.
  
  
  "Він змусив мене це зробити".
  
  
  "Рудольф, Червононосий північний олень, змусив тебе відрізати голови семи маленьким дітям. Чому?"
  
  
  "Щоб їм не було сумно. Як і мені".
  
  
  "Сумно?"
  
  
  “Вінсент сказав, що ніякого Санта-Клауса не було. Спочатку я йому не повірив, але мама сказала – це було так”.
  
  
  "Хто такий Вінсент?"
  
  
  "Мій вітчим. Мій справжній батько втік. Вінсент сказав, що це тому, що я був розумово відсталим, але мама вдарила Вінсента, коли він це сказав, тож я думаю, це неправда".
  
  
  "Чому це сталось?" Римо відчув, як його гнів залишає його. Цей великий йолоп був розумово відсталим.
  
  
  “Після Дня подяки. Я запитав його, чому у нас не було ялинки. Вінсент сказав, що вона нам не потрібна”.
  
  
  "Продовжуй говорити. Я все ще хочу знати, чому".
  
  
  "Ну, я не хотів, щоб постраждали маленькі діти", - сказав Генрі, загинаючи свої схожі на сосиски пальці. "І Рудольф сказав, що якщо маленька дитина помре до того, як дізнається, що ніякого Санти немає, вона завжди буде щасливою і потрапить на небеса. Але якщо вона виросте, то після смерті вирушить у пекло і горітиме вічно. Як бекон".
  
  
  "Ви вбили їх, щоб вони не дізналися, що ніякого Санта-Клауса не було?" Недовірливо спитав Римо. "Так, сер, містере Фрості. Невже Вінсент збрехав?"
  
  
  Римо судорожно вдихнув. Пройшло багато часу, перш ніж він відповів.
  
  
  "Так, Генрі", - тихо сказав Римо. "Вінсент збрехав".
  
  
  "Я той, хто горітиме в пеклі, чи не так?" Римо відповів на запитання без вагань. "Ні, Генрі. Ти вирушаєш на небеса. Ти готовий?"
  
  
  "Можу я попрощатися з Рудольфом?"
  
  
  "Ні, у нас немає часу. Просто заплющи очі".
  
  
  "Добре". Генрі слухняно заплющив очі. Його обличчя скривилося, а коліна стиснулися. Він виглядав таким жалюгідним, що Римо мало не передумав. Але потім він згадав вирізки з новин про безголових дітей під деревами та зворушливі, сповнені жалю цитати батьків, які їх знайшли. І він згадав своє власне порожнє дитинство.
  
  
  Римо підійшов до Генрі і двома пальцями вдарив його у м'яке місце над серцем.
  
  
  Генрі впав навзнак, як холодильник. Будинок затрусився. Буркотливий, безстатевий голос покликав знову. "Генрі, йди спати!"
  
  
  До нього приєдналося чоловіче ревіння. Вінсент. "Ти контролюєш свого ідіота, чи я повертаюся до Сандри". Римо глянув униз на обличчя товстуна; воно було умиротвореним. У куточках його рота був натяк на посмішку. Ця усмішка тільки розлютила Римо. Він хотів убити хлопця повільно та болісно. Він хотів, щоб він постраждав за всі страждання, які він завдав. Він почував себе обдуреним. Вбивця Санта-Клауса був мертвий, і він не відчував почуття виконаного обов'язку чи перемоги. Він нічого не відчував. Так само, як він відчував кожне Різдво у своєму житті.
  
  
  Він подумав, чи не варто йому знятися у ролі Вінсента. Потім безстатевий голос знову закричав.
  
  
  "Генрі, якщо я не почую твоє хропіння через п'ять секунд, я здам тебе поліції за водіння без прав. Я посаджу тебе до в'язниці. Ти мене чуєш? В'язниця!"
  
  
  Рімо вирішив, що Вінсент постраждає набагато більше, якщо він залишить його в живих. Він вийшов з дому і ввімкнув різдвяно-червону машину. Він поїхав на північ, до Бостона, до аеропорту Логан.
  
  
  Саме тоді, коли здавалося, що сніг падатиме вічно, як сіль на рану, що не гоїться, він припинився.
  
  
  "Іноді я ненавиджу цю роботу", - пробурмотів Римо в ніч. "Особливо в цю пору року".
  
  
  На зворотному шляху до Нью-Йорка він сподівався, що хтось спробує захопити літак. Але ніхто цього не зробив. Можливо, коли він повернеться, нагорі для різноманітності буде пристойне завдання. Щось грандіозне, гідне його талантів. І криваве.
  
  
  Він збирався здійснити своє бажання.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні робив згинання зап'ясть у своєму приватному тренажерному залі, коли задзвонив телефон. Бронзіні зробив ще кілька повторень лівою рукою, перш ніж відповісти на дзвінок. Він пишався своїм щоденним режимом вправ. І він завжди більше вправляв ліву сторону тіла, бо знав, що у правшів розвиваються більші м'язи з правого боку. Бронзіні розробив компенсаторний режим, тож мав майже ідеальну м'язову симетрію.
  
  
  Бронзіні схопив телефон, витираючи сечу рушником. Вони блищали, наче змащені жиром.
  
  
  "Йоу!" - жваво сказав він.
  
  
  "Барте, дитинко, що трапилося?" То був Шон. Його агент.
  
  
  "Що це за слово?"
  
  
  "Наші японські колеги щойно відправили мені електронною поштою сценарій. Він виглядає чудово".
  
  
  "Вони сильно змінилися?"
  
  
  "Звідки я знаю? Я цього не читав".
  
  
  "Ти щойно сказав, що це виглядало чудово".
  
  
  “Так і є. Ви повинні бачити цю папку. Схоже на іспанську шкіру чи щось у цьому роді. І сторінки списані ось цими літерами від руки. Схоже – як вони це називають?-каліграфією”.
  
  
  Бронзіні зітхнув. Йому слід було б знати краще, ніж питати. Ніхто в Голлівуді не читав сценарії, якщо це було в їх силах. Вони укладали угоди та сподівалися на краще.
  
  
  "Добре, надішліть це мені електронною поштою. Я перегляну це".
  
  
  "Ні, Барт, дорогий. В аеропорту Бербанк на тебе чекає корпоративний літак Нішицу. Той продюсер, з яким ти познайомився в Токіо, як його звуть? Звучить як магазин грецьких сендвічів".
  
  
  "Джей Джей щось там".
  
  
  "Це він. Він хоче, щоб ти був у Юмі до полудня".
  
  
  "Юма! Скажи йому "Ні за що". Я провів три дні в Японії з цими хлопцями з Нішицю. Від них у мене мурашки бігли по шкірі, вони постійно кланялися, розшаркувалися і питали, де я купив свої туфлі і чи вони продаються. Вони були такі ввічливі, що мені захотілося їх вдарити”.
  
  
  "Юма не в Японії. Вона в Арізоні".
  
  
  "Чому вони хочуть, щоб я був там?"
  
  
  "Це те місце, де ти знімаєш. Вони шукали місця з того часу, як ти повернувся".
  
  
  “Це довбаний різдвяний фільм. Дія відбувається у Чикаго”.
  
  
  "Я думаю, це одна із змін, які вони внесли".
  
  
  "Вони не можуть знімати "Різдвяний дух Джонні" в Арізоні".
  
  
  "Чому б і ні?" Розважливим тоном відповів Шон. "Вони знімали "Зоряні війни" у Південній Каліфорнії. Для мене це було схоже на відкритий космос".
  
  
  "В Аризоні не буває снігу", - їдко зауважив Бронзіні. "У них немає вічнозелених рослин. У них є кактуси. Що вони збираються робити? Прикрасити кактуси?"
  
  
  "Хіба у кактусів теж немає голок?"
  
  
  "Шон, блядь, не починай!"
  
  
  “Добре, добре. Послухай, поговори з ними. Залагодь це. Але їм потрібно, щоб ти все залагодив. У них проблеми з Торговельною палатою Юми чи щось таке. Йдеться про дозволи на зйомки та правила роботи”.
  
  
  "Я що, голова місцевого? Нехай вони обговорять це із профспілкою".
  
  
  "Е-е, вони не хочуть цього робити з якоїсь причини".
  
  
  "Що вони мають на увазі? Я зірка, а не продавець у магазині. Це фільм спілки, чи не так?"
  
  
  "Звичайно, це так, Барт", - примирливо сказав Шон. “Це важливі, дуже важливі люди. Вони шукають частинку американської кіноіндустрії. У жодному разі, вони не з профспілки”.
  
  
  "Добре, тому що, якби це було не профспілкове виробництво, я відмовився б прямо зараз".
  
  
  "Не можу".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "Вони вказали твоє ім'я в контракті. Пам'ятаєш?"
  
  
  "Так нехай вони подадуть до суду".
  
  
  "У цьому проблема. Вони це зроблять. І вони виграють, бо судитимуть у японському суді. Вони великі, мегакорпорація. Вони можуть тебе обчистити. Більше ніяких поні для поло, ніяких ренуарів. Вони, ймовірно, відібрали б у тебе твою колекцію коміксів, якби довідалися про це”. Бартолом'ю Бронзіні довгий час мовчав. Перш ніж він заговорив, заговорив його агент.
  
  
  "Ти знаєш, що вони зроблять, якщо ти відмовишся. Вони розгорнуться і віддадуть роль Шварценеггеру".
  
  
  "Жодних шансів!" Бронзіні вибухнув. "Цей шматок яловичини не підійшов би до мого різдвяного фільму. Він єдиний актор у світі, який дотримується власних реплік".
  
  
  "Тут спору немає. Але давайте не дозволятимемо ft переходити до цього. Добре? Аеропорт Бербанк. Літак чекає". Бартолом'ю Бронзіні повісив трубку з такою силою, що у Дональда Дака відвалився дзьоб.
  
  
  Літак Нішицу вже чекав на нього, коли Бронзіні під'їхав на своєму Harley Davidson. Японський стюард у білому халаті смиренно стояв біля дверей. Він відкрив його зверху, оголивши проліт плюшевих сходинок.
  
  
  Стюард швидко вклонився, коли Бронзіні спішився.
  
  
  "Конничи ва, Бронзіні сан", - сказав він із натягнутою усмішкою.
  
  
  Посмішка зникла, коли Бронзіні почав штовхати свій мотоцикл вгору плюшевими сходинками. "Ні, Бронзіні-сан. "Куди я їду, туди їде і мій мотоцикл", - прогарчав Бронзіні. Він завів мотоцикл так легко, наче це був десятишвидкісний, а не монстр Харлей.
  
  
  Стюард пішов за ним нагору, і коли Бронзіні притулив мотоцикл до перебирання, він підняв двері на сходи. Двигуни негайно почали прогріватись.
  
  
  Коли літак "Нішицю" приземлився в міжнародному аеропорту Юма трохи більше шістдесяти хвилин, японський стюард вручну опустив трап і відскочив убік, тоді як американський актор-маніяк вів свій стрибаючий мотоцикл вниз трапом на повній швидкості.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні з розмаху врізався в асфальт, мало не розбившись. Він прийшов до тями, спішився і підвів мотоцикл до корпоративного фургона Нішицю, нетерпляче заводячи двигун, у той час як нещасна особа, в якій він впізнав Дзиро Ісузу, виглядала з бокового вікна з повними жаху очима.
  
  
  Нарешті Ісузу відчинила двері і вийшла. "Бронзіні-сан. Добре, що ви прийшли".
  
  
  "Прибережи мило", - сказав Бронзіні. "І це звичайний Бронзіні. То в чому проблема?"
  
  
  "Зйомки розпочнуться за два дні. Нам багато чого потрібно зробити".
  
  
  "Два дні!"
  
  
  "Виробництво у щільному графіку зйомок. Потрібно поквапитися. Хочете приїхати зараз. Заздалегідь?"
  
  
  "Показуй дорогу", - сказав Бронзіні, піднімаючи велосипедну стійку. "Це підробка".
  
  
  Короткий спалах гніву промайнув в очах Джіро Ісузу. На мить японець виглядав так, ніби збирався щось сказати, але він кілька разів кивнув головою і зачинив бокові двері фургона.
  
  
  Бронзіні пішов за фургоном до міста. Його первісним враженням від Юми було те, що вона пласка. Шосе, що веде до міста, було усіяне ресторанами швидкого харчування та дисконтними магазинами. Він побачив дуже мало кактусів.
  
  
  Але коли вони звернули до житлового району, кілька низькорослих кактусів чола прикрасили передні двори. У більшості будинків було розвішано різдвяні прикраси. Але Бронзіні через тепле повітря пустелі і відсутність снігу це зовсім не схоже на Різдво.
  
  
  "Як, чорт забирай, вони збираються знімати різдвяний фільм у цьому богом забутому місці?" - пробурмотів він, проходячи повз будинок у стилі пуебло з неминучим викладеним плитняком внутрішнім двориком. Біля вхідних дверей був череп корови. На ньому була шапочка Санта-Клауса.
  
  
  Бронзіні досі обмірковував це питання, коли фургон під'їхав до мерії Юми. "Що ми тут робимо?" він звернувся до Дзиро, коли той вийшов із фургона.
  
  
  "У нас призначено зустріч із мером. Я сказав йому, що ти прийдеш. А тепер, форроу, приготуйся".
  
  
  "Мер?" Пробурмотів Бронзіні. "Сподіваюся, це не чергова угода "ключ до міста". У мене вже достатньо грошей, щоби відкрити магазин".
  
  
  Безіл Гвоздик був мером Юми майже шість років. Він дуже пишався своїм містом, яке було одним з найшвидших пустельних спільнот на Заході.
  
  
  Він пишався трьома телевізійними станціями, важливими військовими базами та кришталево чистим повітрям.
  
  
  Він ніколи свідомо не віддав би його іноземному агресору.
  
  
  Але коли його прес-секретар представив представників кінокорпорації "Нишицю", яких супроводжував суперзірка світового кінематографа номер один Бартолом'ю Бронзіні, він розплився у дитячій посмішці.
  
  
  "Містер Бронзіні!" - захоплено вигукнув він, беручи Бронзіні обома руками за руку. "Чудово, що ви прийшли. Я бачив усі ваші фільми".
  
  
  "Чудово. Дякую", - тихо сказав Бронзіні. Усі в кімнаті витлумачили його коментар як нудьгуючу відсутність інтересу. Правда полягала в тому, що Бронзіні був збентежений тією стороною свого бізнесу, яка пов'язана із сонцезахисними окулярами та роздачею автографів.
  
  
  "Я любив тебе в "Конані-жебраку". Ти був таким... таким... мускулистим!"
  
  
  "Мило з вашого боку так би мовити", - сказав Бронзіні. Він вирішив не згадувати, що то був Шварценеггер. Він ненавидів, коли люди плутали його з цим австрійським водяним буйволом.
  
  
  "Що ж, містере Бронзіні, - сказав мер Юми, жестом запрошуючи всіх сісти. "Містер Ісузу сказала мені, що ви хочете знімати фільм у моєму прекрасному місті".
  
  
  "Так, сер", - сказав Бронзіні, і всі в кімнаті припустили, що він був поблажливий, коли використовував слово "сер". Це було негаразд.
  
  
  "Ви можете зрозуміти, що коли люди, яких я не знаю, без образ, джентльмени", - він зазначив представників Нішицу, які сиділи з прямими спинами і напруженими шиями, - "приїжджають у моє місто і подають заявки на отримання дозволів і тому подібне, я маю отримати певні гарантії. Ми не часто бачимо фільми, зняті в Юмі. Тому я сказав цим прекрасним джентльменам, що якщо вони зможуть надати докази своєї щирості та добрих намірів, я зроблю все можливе, щоб цей фільм пройшов через міську раду" .
  
  
  Ось воно, подумав Бронзіні. Як випадковий продюсер він звик бути сильним. Ви звернулися до місцевого уряду за дозволом знімати на вулицях загального користування, а вони ніколи не думали про доходи, які будуть принесені до місцевої економіки, про місцевих жителів, які будуть працевлаштовані. Вони тільки запитували, що їм це дасть. Якщо це були не політики, то це були погоничі чи мафія.
  
  
  "Отже, коли містер Ісузу сказав мені, що ви були б готові приїхати сюди і розвіяти наші побоювання", - продовжив мер Кловс, - "Я сказав, що, можливо, цього якраз і вистачить".
  
  
  У цей момент прес-секретар просунув голову у двері. "Вони тут, пане мере".
  
  
  "Чудово", - сказав мер Кловс. "Ходімо, познайомимося з ними".
  
  
  Бронзіні схопив Ісуса за руку на виході. "Що це?" - прошипів він.
  
  
  "Тихо. Це скоро закінчиться".
  
  
  "О", - сказав Бронзіні, коли побачив, як знімальні групи встановлюють свої відеокамери. Газетні репортери стояли з олівцями над блокнотами.
  
  
  "Дякую, що прийшли, пані та панове з преси", - сказав мер гучним голосом. "Як ви можете бачити, сьогодні в моєму офісі знаходиться уславлений Бартолом'ю Бронзіні, зірка такої сучасної класики, як "Конан жебрак". Барт приїхав до Юми, щоб особисто попросити у мене дозволу зняти його наступний блокбастер. З ним містер Дзіро Ісузу, який є продюсером корпорації "Нішицю". Судячи з назв брендів на вашому відеообладнанні, ви, ймовірно, знаєте про Нішицу більше, ніж я".
  
  
  Мер від душі посміявся на самоті. Він продовжив. "Вони обрали Юму з десятків американських міст як місце зйомок нового фільму Барта. Тепер ви можете ставити запитання, якщо хочете".
  
  
  Повисла незграбна мовчанка. Представники преси заглянули до своїх записників. Телевізійники вагалися. Бронзіні бачив це у всьому світі. Його репутація лякала навіть зазвичай сміливих телевізійників.
  
  
  "Можливо, питання маю ставити я", - сказав наказав Бронзіні. "Наприклад, наскільки жарко буває в цю пору року?" Ніхто навіть не посміхнувся. Йому це не подобалося, коли вони не посміхалися.
  
  
  Зрештою зухвала блондинка, яка представилася репортером розважальної програми однієї з телевізійних станцій, подала голос. "Містер Бронзіні, розкажіть нам про ваш новий фільм".
  
  
  "Це різдвяний фільм. Йдеться про..."
  
  
  "І що ти думаєш про Юму зараз?"
  
  
  "Важко скласти хороше враження, коли все, що ти бачив, - це аеропорт та офіс мера". Бронзіні сором'язливо засяяв. Він чекав наступного питання, але вони переключили свою увагу на Дзиро Ісузу. "Містер Ісузу. Чому ви обрали Юму?"
  
  
  "Це ідеально підходить для наших потреб", - сказала Ісузу.
  
  
  "Містер Ісузу, як ви вважаєте, чи підуть американці дивитися фільм японського виробництва?"
  
  
  "Містере Ісузу, як ви ставитеся до нинішнього японського економічного домінування в Тихому океані?"
  
  
  "Містер Ісузу..."
  
  
  Так воно й тривало. Преса обговорювала всі мислимі ракурси, які мали відношення до Юми, та кілька, які не мали. Коли їхні сюжети виходили, деякі протягом кількох годин, усі вони обігравали місцевий банальний ракурс. Ніде не буде згадано, що ця роль була значним відходом від екранних ролей Бартолом'ю Бронзіні з гнучкими рухами рук. Ніде не буде згадано, що він написав сценарій. Йому пощастило, якщо його коментарі із двох декларативних пропозицій було б передано точно.
  
  
  Він теж ненавидів, коли вони це робили.
  
  
  Нарешті телевізійники почали збирати своє обладнання, і репортери, човгаючи ногами, вийшли з кімнати, кидаючи на нього цікаві погляди через плече. Він почув, як одна жінка сказала іншій: "Ти можеш у це повірити? Він збирається заробити на цьому фільмі понад сто мільйонів, а він ледве може вимовити три слова поспіль".
  
  
  Після того, як репортери пішли, мер Юми підійшов до нього і знову потис йому руку.
  
  
  "Ти був чудовий, Барте. Не заперечуєш, якщо я називатиму тебе Бартом?"
  
  
  "Продовжуй. Ти вже тренуєшся".
  
  
  "Дякую, Барте. Я балотуюся на переобрання наступного року, і це дасть старт моїй кампанії, як футбольний м'яч".
  
  
  "У вас є мій голос", - пожартував Бронзіні.
  
  
  "О, ви зареєстровані у цьому місті?"
  
  
  "Це був маленький жарт", - сказав йому Бронзіні. "Дуже маленька". Мер виглядав спантеличеним. Вираз його обличчя дивував: "Чи може цей неандерталець жартувати?" Бронзіні ненавидів цей вираз.
  
  
  "О", - сказав мер Кловс. "Жарт. Що ж, приємно бачити, що у вас є почуття гумору".
  
  
  "Це імплантат", - сказав Бронзіні.
  
  
  "Ви хочете подивитися дозволи?" Джиро Ісузу швидко вставив:
  
  
  "Так, так, звичайно. І дозвольте мені бути першим, хто привітає вашу постановку в нашому чудовому місті".
  
  
  Бронзіні з полегшенням потис мерові руку. То було все? Фотосесія? Можливо, це було б не таке жахливо. "О, перш ніж ви підете, - швидко сказав мер, - можу я взяти у вас автограф?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Бронзіні, приймаючи ручку та свою фотографію, вирвану з журналу для фанатів.
  
  
  "Кому я маю це показати?" він запитав.
  
  
  "Зроби це для мене. Але це для моєї дочки".
  
  
  "Так", - зітхнув Бронзіні, ставлячи автограф на фотографії. Він підписав його: "Меру Юми від його хорошого друга Арнольда Шварценеггера".
  
  
  Мер прочитав його, не моргнувши оком. Саме так, як і передбачав Бронзіні.
  
  
  Вийшовши надвір, Бронзіні прогарчав питання Дзиро Ісузу. "Це все? Тепер я йду звідси?"
  
  
  "Ні, нам потрібно зробити ще багато візитів. Спочатку ми поїдемо в готель".
  
  
  "Чому? Прибиральниці вимагають пасмо мого волосся?" – спитав Бронзіні, застрибуючи на свій велосипед. Бартолом'ю Бронзіні пішов за фургоном до Shilo Inn, елегантного глинобитного готелю на шосе 8. Вхід у вестибюль був заблокований пікетувальниками. Вони несли плакати та таблички з написом "Бронзіні нечесний".
  
  
  "Бронзіні неамериканець".
  
  
  "Бронзини-зрадник". Один чоловік ніс плакат Grundy III, на якому було зображено Бронзіні, його довге волосся утримувалося на місці пов'язкою на голові. Слоган говорив "Бронзіні - це Гранді". Останнє слово було закреслено та замінено словом "Шорсткий".
  
  
  "Що, чорт забирай, це таке?" Бронзіні кричав.
  
  
  "Профспілка", - сказала мені Ісузу. "Вони протестують".
  
  
  "Чорт забирай. Передбачається, що це буде фільм союзу".
  
  
  "Так і є. Японський союз".
  
  
  "Послухай, Джіро. Я не можу зніматися у фільмі без профспілки. Моє ім'я буде брудним. Я герой для робітника хлопця".
  
  
  "Це було до Рінго V, коли Рінго переміг у боксерському поєдинку. Але ти великий герой у Японії. Твоє майбутнє там. Не тут. Американці втомлюються від тебе".
  
  
  Бронзіні впер руки в боки. "Досить ходити навколо та навколо, Ісусе. Чому б тобі не вийти і не висловити свою думку?"
  
  
  "Прошу вибачення. Не розумію. Висловив свою думку".
  
  
  "Ти не розумієш. Я не повертаюсь спиною до всього, що я уявляю. Я Бартолом'ю Бронзіні, уособлення американської мрії з бруду в князі".
  
  
  "Це американці", - сказала Ісузу, вказуючи на учасників маршу. "Вони не роблять із тебе героя".
  
  
  "Це тому, що вони думають, що я їх обдурив. І я цього не зроблю. Я тут закінчив". Він попрямував до свого мотоцикла.
  
  
  "Шварценеггер міг би знятися у фільмі для рес", - крикнула Ісузу йому слідом. "Можливо, краще".
  
  
  "Тоді покличте цього дурня зі Шварцвальда", - гаркнув Бронзіні. "Ми згодні. І ми сплатимо його гонорар через збитки, завдані rawsuit через пред'явлення вам позову за порушення контракту". Бронзіні завмер, поклавши руки на кермо свого велосипеда. Одна нога була готова вилізти на сідло. Він виглядав так, наче зображував собаку, що збирається справити потребу в пожежному крані.
  
  
  Думка про те, що Сехварценеггеру платять із власної кишені Бронзіні, змусила його похолонути. Він неохоче опустив ногу. Він повернувся до Джіро Ісуза. Непорушне обличчя японця виглядало трохи самовдоволеним.
  
  
  "Тепер ти розумієш?"
  
  
  "Джиро, ти мені починаєш не подобатися".
  
  
  “Виробничий офіс у цьому готелі. Ми повинні поїхати туди. Потрібно зробити багато терефонів. Потрібно вирішити багато проблем, якщо ми хочемо розпочати зйомки за графіком”. Він сказав це "скед-у".
  
  
  Бронзіні подивився на оточені пікети. "Я ніколи в житті не перетинав лінію пікетів".
  
  
  "Потім ми заходимо у бічні двері. Ідемо".
  
  
  Джіро Ісузу стартував у супроводі групи функціонерів. Бронзіні подивився на пікетувальників, які були так зайняті вигукуванням гасел, що не усвідомлювали, що об'єкт їхнього невдоволення коштує всього за кілька ярдів від них. Бронзіні, який ніколи не відступав перед викликом, вирішив урізати їх. Він попрямував до лінії пікету, коли його помітив кремезний чоловік.
  
  
  "Гей, ось і він!" – крикнув чоловік. "Стероїдний жеребець власною персоною. Бронзіні!"
  
  
  Наслідували свистки. "Бу!" – кричали вони. "Бронзини! Повертайся до Японії".
  
  
  "Вислухайте мене", - гукнув Бронзіні. Його слова були заглушені. Пікетувальники – вони належали до IATSE, Міжнародного альянсу театральних працівників – витлумачили сердиту особу Бронзіні на свій розсуд. "Ви чули, як він нас назвав?" - обурено вигукнув один із них. Це зробило свою справу. Вони масово взялися до нього.
  
  
  Бронзіні зупинився. Він схрестив руки на грудях. Він збирався стояти на своєму. Що було найгіршим, що вони могли зробити? Як виявилося, найгірше, що вони могли зробити, це оточити його кричащим, що розмовляє.
  
  
  "Геть Бронзіні! У бронзового Бамбіно глиняні ноги!"
  
  
  "Послухай мене", - гукнув Бронзіні. "Я просто хочу поговорити з тобою про це. Я думаю, ми зможемо все обміркувати". Він був неправий. Вони не слухали. Знімальні групи під'їжджали, щоб сфотографувати всесвітньо відомого Бартолом'ю Бронзіні, захопленого в заручники двома десятками протестувальників, озброєних лише плакатами.
  
  
  Коли камери почали записувати, один із протестувальників крикнув: "Гей, подивіться на це!"
  
  
  Він ударив Бронзіні своїм плакатом. Мітла зламалася об м'язисте плече Бронзіні. Він ледве відчув це, але це не мало значення. Бартолом'ю Бронзіні виріс у суворому італійському районі, де підставити іншу щоку було рівносильно цілу смерті.
  
  
  Він завдав нападникові удару правою з розвороту. Протестувальники перетворилися на натовп. Вони обрушилися на Бронзіні як фурії. Бронзіні відповів ударом на удар. Він почав укладати протестувальників на асфальт паркування. Дика усмішка розпливлася на його сицилійському обличчі. То було те, що він розумів. Бійка голими руками.
  
  
  Але коли він розплющив носа чоловікові, він запитав, чи не був він не на тому боці в цій бійці.
  
  
  На це питання він отримав відповідь, коли орда японців висипала з вестибюлю. Деякі з них, за наказом схвильованого Дзиро Ісузу, витягли пістолети з-під пальта. Охоронці.
  
  
  "Зупиніть їх", - закричала Ісузу. "Захистіть Бронзіні. Зараз же!" Охоронці увірвалися всередину. Протестувальники також накинулися на них. Бронзіні спробував проштовхатися крізь натовп, але їх було надто багато. Він схопив одного із протестувальників за горло.
  
  
  Потім пролунав постріл. Чоловік у металевій хватці Бронзіні ахнув один раз і обм'як. Він впав. Його голова з тріском ударилася об землю.
  
  
  "Що за біс!" Бронзіні закричав. "Хто зробив цей постріл? Хто?"
  
  
  Це стало очевидним наступного моменту. Бронзіні відчув, як щось смикнуло його за пояс. Він боровся. Це був один із японських охоронців.
  
  
  "Відпусти мене", - прогарчав Бронзіні. "Він серйозно поранений".
  
  
  "Ні. Ти приходь".
  
  
  "Я сказав, дозволь мені..."
  
  
  Бронзіні так і не промовив жодного слова. Небо та земля помінялися ракурсами. Раптом він опинився на спині. Від удару в нього вибило повітря з легенів. Приголомшений, він подумав, чи не спіймав він шалену кулю. І коли на задньому плані пролунали інші постріли, його підняли кілька здоровенних японців і кинули в фургон Нішицу, що чекав.
  
  
  Його на великій швидкості забрали з готелю "Шайло". "Що трапилося?" Бронзіні приголомшеним голосом запитав Дзиро Ісузу, що завис поруч.
  
  
  "Дзюдо. Необхідно".
  
  
  "Якого хрону".
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Був світанок, коли Римо Вільямса висадили на таксі перед його домом у місті Рай, штат Нью-Йорк.
  
  
  Римо простяг водієві хрумку стодоларову купюру. - З Різдвом, - сказав Римо. - Здачу залиши собі.
  
  
  "Гей, і тебе з Різдвом, приятелю. Ти, мабуть, сам очікуєш грандіозного свята".
  
  
  "Не-а. У мене необмежений рахунок на витрати".
  
  
  "Все одно дякую", - сказав таксист, рушаючи з місця. У Раї, штат Нью-Йорк, снігу не було. Шторм, що накрив Нову Англію, пройшов штатом Нью-Йорк напередодні. У місті вже розчистили тротуар невеликим снігоприбиральним трактором. Сліди його гусениць залишили свої безпомилкові відбитки. Але доріжка, якою йшов Римо, була засипана.
  
  
  Римо поставив одну ногу на снігову кірку, що вкривала доріжку. Його дихання змінилося. Його руки, здавалося, трохи піднялися з боків, ніби вони були наповнені повітрям, а не кістками, кров'ю та м'язами.
  
  
  Римо йшов тонкою замерзлою кіркою снігу, не прориваючись крізь неї. Він почував себе легким, як пір'їнка. Він і був пір'їною. Він думав як пір'їнка, рухався як пір'їнка, і тонка тверда кірка реагувала на нього так, ніби кожна ступня була волотком із пір'я.
  
  
  Римо увійшов у свої парадні двері з виразом людини, яка насилу пробралася по мокрому кучугурі в одних шкарпетках, а не того, хто здійснив подвиг, який інші чоловіки вважали б за неможливе.
  
  
  Навіть новизна того, що в нього є будинок, до якого можна повернутися вперше з того часу, як він приєднався до організації, не підняла його настрою. Вітальня складалася з голих стін, дерев'яної підлоги та телевізора з великим екраном. На підлозі перед екраном лежали дві солом'яні циновки.
  
  
  Чомусь це було не дуже по-домашньому.
  
  
  Римо пройшов у свою спальню. Там теж було всього чотири стіни та гола підлога. У кутку лежав схожий на футон килимок. Його гардероб, що складається із шести пар штанів та асортименту чорно-білих футболок, лежав акуратно складений на дні шафи. На полиці над групою порожніх дротяних вішалок було розкладено дюжину пар італійських шкіряних лоферів ручної роботи.
  
  
  З іншої спальні долинула серія довгих, тягучих звуків, схожих на гусяче кудахтання.
  
  
  "Браааавввкккк!"
  
  
  "Хннннккккккк!" Хропіння.
  
  
  Рімо вирішив, що йому не хочеться спати. Розвернувшись на підборах, він подався до дверей.
  
  
  Пізніше Римо зупинився перед цілодобовою аптекою, запитав жінку за прилавком, чи приймає вона кредитні картки, і, отримавши у відповідь ствердну відповідь, попрямував до полиці з різдвяними прикрасами: там було більше лампочок, льодяників і мішури, ніж він міг винести за один раз. тому він взявся за полиці з обох кінців і натиснув. Прорив стався миттєво. Римо переніс всю полицю до касового апарату.
  
  
  "О, Боже мій", - сказала дівчина.
  
  
  "Запишіть все це на мою картку", - сказав Римо, кладучи пластик на скляну стійку.
  
  
  "Ти зламав полицю".
  
  
  "Так. Вибач за це. Просто додай це до рахунку". Вийшовши надвір, Римо встановив полицю на капоті свого " Бьюїка " . Він відчинив багажник і, обережно балансуючи на полиці, перевернув її над відкритим багажником. Пакети з гуркотом покотилися по полиці, як вугілля по жолобі у підвалі.
  
  
  Римо кинув полицю в купу сміттєвих бочок і зачинив багажник.
  
  
  Його наступною зупинкою була стоянка вух з написом "Різдвяні ялинки дешево". Стоянка цього дня не відкрилася, тож Римо витратив час на вивчення асортименту. Перша, яка йому сподобалася, виглядала надто високою для його вітальні. Друга залишила сухі соснові голки в руках, коли він експериментально вхопився за одну з гілок.
  
  
  Римо оглянув кожне дерево на стоянці і вирішив, що якщо машини, виставлені на продаж, будуть у тій самій формі, що й дерева, то водії будуть у смертельній небезпеці. "Ніхто більше не поважає Різдво", - гарчав Римо, коли одне за одним піднімав дерева за їхні основи і, як фермер, що очищає кукурудзу, обривав їх із гілок однією рукою.
  
  
  Римо залишив записку, в якій говорилося: "Я був захоплений духом сезону. Вибачте. Надішліть мені рахунок". Він не підписав його та не залишив адреси.
  
  
  Зазнаючи огиди, Римо потім поїхав на поле для гольфу, яке з'явилося за його домом. Там він вибрав свій шлях серед вічнозелених рослин. Він знайшов молоду рослину, яка йому сподобалася, і, опустившись поряд з нею на коліна, обмацав усе навколо основи, щоб отримати уявлення про його кореневу систему. Коли він знайшов слабке місце, він використав тильну сторону долоні, щоб відсікти корінь.
  
  
  На той час, як він закінчив, вічнозелена рослина вилізла з мерзлої землі так само легко, як маргаритка. Римо відніс його до задніх дверей, перекинувши через плече, як Пол Баньян. Він провів це через двері так майстерно, що втратив лише три голки.
  
  
  Римо встановив дерево в одному з кутів кімнати. Воно ідеально балансувало навіть без підставки. Римо вирівняв коріння, щоб сформувати природну основу.
  
  
  Діставши прикраси з машини, він приступив до прикраси ялинки. Він не поспішав із цим. Через дві години напруженість почала покидати його обличчя, і в куточках глибоко посаджених очей з'явилися зморшки від задоволеної усмішки. Ще хвилина, і він би почав співати "Маленький барабанщик".
  
  
  Цей момент так і не настав.
  
  
  Гудіння аденоїдних гусей зі спальні раптово стихло, змінившись шелестом шовку. А потім, так тихо, що могли чути тільки вуха Римо, пролунало човгання сандалій.
  
  
  Чіун, правлячий майстер синанджу, заглянув у кімнату. Його погляд зупинився на стрункій м'язистій спині свого прийомного сина. Миттєве задоволення висвітлило його мудрі карі очі. Римо був удома. Було приємно побачити його ще раз.
  
  
  Потім він зауважив, що робить Римо.
  
  
  "Тьху!" - виплюнув він. "Я бачу, що знову настав час Ісуса".
  
  
  "Це називається Різдво", - кинув Римо через плече, - "і я збирався налаштуватися, перш ніж ти вибухнув лайкою".
  
  
  "Проговорився!" Пискнув Чіун. "Я не промовлявся, хоч би що це означало". Майстер Сінанджу був старий. Лише його очі виглядали молодо. Він був мініатюрним азіатом, тільки з димчастими завитками білого волосся над вухами та ще одним пучком на підборідді. На ньому було жовте шовкове кімоно. Його руки були заховані у зв'язані рукави.
  
  
  "Я нічого не говорив", - повторив Чіун, коли Римо проігнорував його і повернувся до нанизування срібного дроту на вічнозелене дерево. Рімо нічого не сказав.
  
  
  "Деревам місце на відкритому повітрі", - додав Чіун.
  
  
  Римо зітхнув. "Це різдвяна ялинка. Вони для внутрішнього використання. І якщо ти не хочеш допомагати, чудово. Просто тримайся від мене подалі. Це наше перше Різдво у нашому новому будинку. Я збираюся насолоджуватися ним. З тобою чи без тебе".
  
  
  Чіун розмірковував над цим питанням. "Це дерево нагадує мені ті чудові дерева, які ростуть на схилах пагорбів моєї рідної Кореї", - зазначив він. "Аромат майже такий самий".
  
  
  "Тоді приєднуйся", - сказав Римо, пом'якшившись.
  
  
  "І ти вбив його заради своєї язичницької церемонії", - різко додав Чіун.
  
  
  "Продовжуй у тому ж дусі, Чіуне, і під ялинкою не буде жодних подарунків з твоїм ім'ям".
  
  
  "Подарунки?" Чіун ахнув. "Для мене?"
  
  
  "Так. Така традиція. Я кладу подарунки під ялинку для тебе, а ти кладеш їх під ялинку для мене". Чіун глянув униз, на підніжжя дерева. Він не побачив подарунків.
  
  
  "Коли?" різко спитав він.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Коли з'являться ці передбачувані подарунки?"
  
  
  "Напередодні Різдва. Це недільний вечір".
  
  
  "Ти їх купив?" Скептично запитав Чіун.
  
  
  "Ні, поки що ні", - невизначено відповів Римо.
  
  
  "Знаєш, я нічого не купив для тебе".
  
  
  "Час ще є".
  
  
  Чіун з цікавістю розглядав напружений профіль Римо.
  
  
  "У минулі роки ви не були такі одержимі цим Різдвом", - ризикнув він.
  
  
  "У минулі роки мені ніколи не доводилося вбивати Санта-Клауса".
  
  
  "Ах", - сказав Чіун, піднявши палець з довгим нігтем. "Нарешті ми підійшли до суті справи".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Він дістав з коробки прикрасу у формі веретена і зняв солом'яну набивку зі срібних дзвіночок, що звисали.
  
  
  - Ваша місія, - вичікувально запитав Чіун, - була успішною?
  
  
  "Він мертвий, якщо ти це маєш на увазі". Римо простяг руку і потягнув гнучку верхівку дерева вниз. Він одягнув прикрасу на верхівку. Коли він відпустив, він випростався. Крихітні дзвіночки весело задзвеніли.
  
  
  "Ти не виглядаєш щасливим для того, хто помстився за дітей цієї землі".
  
  
  "Вбивця сам був дитиною".
  
  
  Чіун ахнув. "Ні! Ти не вбивав дитину. Це суперечить усьому, чому я тебе вчив. Діти священні. Скажи, що це не так, Римо".
  
  
  "Він був дитиною душею, а не тілом".
  
  
  "Ах, один із багатьох розумово неповноцінних, що населяють Америку. Це сумно. Я думаю, це через гамбургери, які всі їдять. Вони руйнують клітини мозку".
  
  
  "Я так сильно хотів убити цього хлопця, що було боляче".
  
  
  "Ваша робота не в тому, щоб ненавидіти, а в тому, щоб швидко та професійно знищувати ворогів вашого імператора".
  
  
  "Я все зробив правильно. Він не страждав".
  
  
  "Але ти це зробив".
  
  
  Римо припинив те, що робив. Він відклав коробку зі сріблясто-блакитними лампочками і сів на татамі. Тихо, палко він розповів Майстру Сінанджу про те, з чим зіткнувся. Коли він закінчив, він запитав: "Чи правильно я вчинив?"
  
  
  "Якщо тигр стає людожером, - глибокодумно сказав Чіун, - його треба вистежити і знищити".
  
  
  "Тигр знає, що він робить. Я не впевнений, що він це зробив".
  
  
  "Якщо тигреня роздере дитину, її теж треба приспати. Не має значення, чи знає вона, що те, що вона зробила, була неправильною, тому що вона спробувала крові, і цей смак ніколи не перестане переслідувати її. Так само було і з цим Нещасним кретином, він зробив велике зло, хтось, можливо, не засудить його суворо, але, правду кажучи, справа не в цьому. в іншому житті, щоб спокутувати свої гріхи».
  
  
  "Ти кажеш як Ширлі Маклейн".
  
  
  "Я прийму це як комплімент".
  
  
  "Не треба".
  
  
  "Тоді я вважаю це образою", - огризнувся Чіун, - "і залишу вас наодинці з вашими стражданнями, вас, хто вважав за краще б страждати в невігластві, ніж звільнитися від кайданів мудрості".
  
  
  З цими словами Майстер Сінанджу скочив на ноги і кинувся назад у свою кімнату. Двері зачинилися з такою силою, що вітер, що піднявся, скуйовдив волосся Римо. Як не дивно, незважаючи на все це насильство, двері зачинилися без звуку.
  
  
  Римо повернувся до свого дерева. Але в його голові було неспокійно. Задзвонив телефон. Римо пішов відповісти. "Рімо. Мені треба тебе побачити", - долинув до нього лимонний голос доктора Гарольда В. Сміта. Сміт був головою CURE та босом Римо.
  
  
  "Хіба ти не хочеш почути про місію?"
  
  
  "Ні, я припускаю, що якби все пішло навперейми, ти б повідомив про це до того, як я зателефонував".
  
  
  "Приймай мене як належне, чому б і ні?"
  
  
  "У мене є дещо важливіше. Будь ласка, приїжджайте до Фолкрофту негайно".
  
  
  "Ми з Чіуном будемо там за півгодини".
  
  
  "Ні", - поспішно відповів Сміт. "Тільки ти. Будь ласка, не вплутуй Чіуна в це".
  
  
  Двері в спальню Чіуна раптово відчинилися. З'явився Майстер Сінанджу із суворим виразом обличчя.
  
  
  "Я це чув!" – голосно сказав він.
  
  
  "Я думаю, ти щойно втрутився в це, Смітті", - сказав Римо. Гарольд Сміт зітхнув.
  
  
  "Наближається час продовження контракту. Я хотів уникнути передчасних переговорів".
  
  
  "Жодні переговори передчасні", - оголосив Чіун досить голосно, щоб його почули у слухавці.
  
  
  "Ви користуєтесь гучним зв'язком?" Різко спитав Сміт.
  
  
  "Ні. Ти ж знаєш, Чіун може почути образу навіть через Атлантичний океан".
  
  
  "За півгодини", - сказав Сміт. "До побачення".
  
  
  "Ця людина з кожним днем стає все більш нестерпною", - роздратовано сказав Чіун.
  
  
  "За що ти намагаєшся вмовити його цього року? Знову в Діснейленд? Чи ти все ще намагаєшся домогтися, щоб він відповідав зарплаті Роджера Клемена?"
  
  
  "Наші переговори про Діснейленд провалилися". Римо зобразив жах.
  
  
  "Ні!" - Видихнув він.
  
  
  "Сміт стверджує, що нинішній власник відмовляється продавати", - з гіркотою сказав Чіун. "Я, однак, можу підняти це питання знову. Занадто багато років я супроводжував вас у ваших місіях за недостатню винагороду".
  
  
  "Я думав, що ми були рівноправними партнерами, якщо використати вашу власну фразу".
  
  
  "Вірно, але це взаєморозуміння, що існує між вами і мною. Це не має жодного відношення до Сміта. Для цілей переговорів за контрактом я Майстер, а ви учень. Я намагався навіяти це Імператору Сміту, але безуспішно. Ця людина непереможно тупа".
  
  
  "То ось чому ти не поїхала зі мною в Провіденс?"
  
  
  "Можливо. Це могло б допомогти моїй справі, якби ти з тріском провалився. Але я не ставлю у провину тобі твій нехарактерний успіх. Я впевнений, що це не навмисно".
  
  
  "Мило з вашого боку бути таким, що розуміє, але я дійсно відчуваю, що з тріском провалився".
  
  
  "Можу я процитувати вас? Звертаючись до Сміта?"
  
  
  "Роби, що хочеш", - сказав Римо. "Я йду". Майстер Сінанджу поспішно пішов за ним.
  
  
  "І я супроводжую вас", - сказав він. "Можливо, у Сміта є для вас завдання такого масштабу, що він попросить мене супроводжувати вас. За потрібну ціну, звичайно". Виходячи з дому, Римо кинув тужливий погляд на наполовину оздоблену ялинку. Він і гадки не мав, що до того часу, коли він побачить її наступного разу, всі голки висохнуть і впадуть на підлогу.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні залишив поліцейську ділянку Юми у гробовому мовчанні. Його супроводжували троє юристів корпорації "Нішицю". Їх вів Джіро Ісузу.
  
  
  Біля підніжжя сходів Дзиро Ісузу повернувся до Бронзіні і сказав: "Влада зараз не створюватиме проблем. Не хочу закривати фільм. Крім того, обіцяй використовувати porice твердо". Він сказав це "фір-ем".
  
  
  "Чому ви не дозволили мені висловитися там? Я хотів розповісти свою історію".
  
  
  "У цьому немає потреби. Зараз ситуація під контролем. Поріжте пікетувальників Брема".
  
  
  "Гей, я брав участь у тій невеликій бійці. Я набив їм морду. Я несу таку ж відповідальність за те, що сталося, як і хтось інший. І якого біса, по-твоєму, ти робив, наказуючи своїм головорізам відкрити такий вогонь". ?"
  
  
  "Твій райф у небезпеці".
  
  
  "Чорт забирай, це було. Я прикрашав їх вздовж і впоперек - я маю на увазі ліворуч і праворуч".
  
  
  "Дії, необхідні для порятунку вашого життя. А також для того, щоб відбити полювання у пікетувальників".
  
  
  "У них було право на пікетування. Це Америка."
  
  
  “Арсо, це японське виробництво. Жодна погана публіка не повинна прив'язуватися до нашої роботи”.
  
  
  "Жодної поганої реклами! Четверо протестувальників IATSE мертві. Ви думаєте, це не потрапить до газет?"
  
  
  "Поліція погодилася затримувати підозрюваних до завершення розслідування".
  
  
  "Що? Ти не можеш завжди приховувати подібне".
  
  
  "Не назавжди. На два тижні".
  
  
  "Два тижня!" Бронзіні вибухнув. "Це наш графік зйомок? Це, блядь, можливо. Вибачте за мою французьку".
  
  
  "Спочатку ми знімаємо сцени на відкритому повітрі", - пояснила Ісузу. “Розбийте виробництво на дев'ять частин, знімайте одночасно. Інші актори вриваються в роботу. Таким чином, ми вкладемося до бюджету у більш стислий термін. Тепер готуйтеся до зйомок”.
  
  
  "Куди їдемо?"
  
  
  "Інші пробреми потребують ремонту. Підготуйтеся до фургона". Команда Нішицю завантажилася в фургон. Бронзіні осідлав свій мотоцикл, чекаючи, коли вони рушать.
  
  
  "Це неправильно. Нічого з цього", - промимрив він.
  
  
  Але коли фургон рушив, він пішов за ним вулицями, схожими на ґрати, геть із центру міста і по запилюваній пустельній дорозі. Вони залишали власне місто. Вдалині вимальовувалися високі зубчасті стіни Шоколадних гір. Оштукатурені будинки з відкритими балками по обидва боки дороги поступилися місцем нескінченним грядкам із салатом-латуком, однією з основних культур Юми. Вдалині шеврон F/A 1-18 відбивав безшумні інверсійні сліди на тлі безхмарного неба.
  
  
  Потім грядки з салатом поступилися місцем пустелі, що заросла чагарником і піщаним пагорбам. Дорога із твердим покриттям закінчилася, але фургон продовжував їхати. Вона вилася по піщаних пагорбах і огинала їх, і Бронзіні дивувався, куди вони прямують.
  
  
  Вони пройшли через сітчастий паркан, що охоронявся персоналом Нішицу, і піднялися курною дорогою. За групою пагорбів виднілася група наметів у карамельно-смугасту смужку. Бронзіні дізнався про це місце розташування базового табору. Але що це робило далеко звідси, у пустелі?
  
  
  Фургон завернув у базовий табір і припаркувався поряд із рядом фургонів Нішицу та джипів ніндзя.
  
  
  "Що все це означає, Джіро?" Запитав Бронзіні, поспішаючи.
  
  
  "Базовий табір для фірми".
  
  
  "Ні хріна собі. Чи не здається це трохи незвичним?"
  
  
  "Ми зміцнюємося у пустелі".
  
  
  "Ти - це що!" Бронзіні вийшов із себе. "Що ти збираєшся робити, пофарбувати пісок у білий колір і прикинутись, що це сніг? У мене для тебе новина, його не відмиєш. як статистики. Мої фільми відомі своєю автентичністю».
  
  
  "Дія "Злочини фірми" розгортається в пустелі. Ми зніматимемо його тут". Бронзіні розвів руками.
  
  
  "Почекайте хвилинку, зачекайте тут одну маленьку хвилинку. Я хочу побачити сценарій".
  
  
  "Сценарій відправлено вчора. Ти нічого не отримуєш?"
  
  
  "Мій агент отримав".
  
  
  "О", - сказав Джіро. "Одну хвилину, приз". Він сходив до одного з фургонів і повернувся з копією сценарію. Бронзіні вихопив її з рук. Він глянув на обкладинку. Заголовок було видно у вирізаному вікні.
  
  
  "Червоне Різдво! Що трапилося з різдвяним духом Джонні?"
  
  
  "Зміна назви у процесі перезапису".
  
  
  Бронзіні перегорнув сторінки, поки не знайшов якогось діалогу за участю свого персонажа, якого звали Мак. Перші слова, до яких він дійшов, були "Кінчайте, комуністичні ублюдки без Христа!"
  
  
  "Що!" Бронзіні закричав. "Це не мій сценарій".
  
  
  "Це переписано", - спокійно сказала Ісузу. "Імена персонажів ті самі. Змінилися деякі інші речі".
  
  
  "Але де маленький хлопчик, Джонні? Я не бачу ніяких реплік для нього".
  
  
  "Цей персонаж вмирає на восьмій сторінці".
  
  
  "Вмирає! Він у центрі сюжету. Мій персонаж - лише каталізатор", - крикнув Бронзіні. Він вказав на сторінку. "І що це за лайно тут? Цей танковий бій?"
  
  
  "Джонні гине у танковому бою. Дуже героїчна сцена. Дуже сумно. Захищає будинок від червоних китайських загарбників".
  
  
  "Цього теж не було у моєму сценарії".
  
  
  "Сюжет покращено. Тепер про вторгнення червоних китайців у Юму. Дія відбувається напередодні Різдва. Набагато бляшаніше. Виконано багато гімнів. Дуже схоже на американську різдвяну історію. Це дуже красиво".
  
  
  Бронзіні не міг повірити своїм очам. Він читав сцену, де виконавці різдвяних гімнів були розірвані на частини китайськими ударними загонами, що кидають ручні гранати.
  
  
  "Чорт забирай. Чому б тобі просто не назвати це Grundy IV і покінчити з цим?"
  
  
  "Нішицю не володіє характером Гранді. Ми намагаємося купити. Власник відмовляється відповідати. Важливо, щоб ви не носили головну пов'язку цієї фірми. Необроблені костюми".
  
  
  "Це найменша з твоїх проблем, тому що я не займатимуся цим епізодом зригування. Якби я хотів знятися в "Гранді IV", я б підписав контракт на "Гранді IV". Кмітаєш?"
  
  
  "Ти підписуєш контракт на "Різдвяну історію". У нас те саме".
  
  
  "Жодних шансів, ковток саке".
  
  
  Порожні очі Дзиро Ісузу звузилися від епітету Бронзіні. Бронзіні утихомирювально підняв руку. "Добре, добре, добре, я беру свої слова назад. Мені шкода. Я захопився. Але це не те, про що ми домовлялися".
  
  
  "Ти підписуєш контракт", - чемно сказала йому Ісузу. "Якщо в контракті є щось, з чим ти не згодний, поговори з Роуером завтра. Сьогодні ти поговориш із вождем індіанців. Примусь його погодитися на зміцнення "ерроу" у Варреї".
  
  
  "Вождь індіанців?"
  
  
  "Ренд потрібен в індіанській резервації. Онрі місце для фірми. Шеф скаже "так", онрі, якщо ти запитаєш особисто. Ми вирушаємо на зустріч із ним прямо зараз".
  
  
  "О, це стає все краще і краще".
  
  
  "Я радий, що ви так кажете. Співпраця потрібна для підтримки графіка зйомок".
  
  
  Дзиро Ісузу посміхнувся, коли Бартолом'ю Бронзіні притулився до фургона і притулився широким чолом до його нагрітого сонцем бока. Він заплющив очі.
  
  
  "Як я міг потрапити в подібну ситуацію?" - глухо промовив він. "Я суперзірка номер один у світі".
  
  
  "І Нішицю скоро стане компанією номер один у світі", - сказав Ідзусу. "У тебе буде нова, масштабніша кар'єра з нами. Американська громадськість більше не піклується про тебе. Ти можеш поговорити з шефом прямо зараз?"
  
  
  "Добре, добре. Я завжди стримував своє слово. Або свій підпис".
  
  
  "Ми знали це".
  
  
  "Тримаю в заклад, що так і було. Але як тільки я знайду телефон, я звільняю свого агента".
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Більшість немовлят під час народження рожеві. Деякі червоні, як краби.
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт був блакитним, у нього були блакитні очі, що лікар, що приймав його пологи, не вважав незвичайним. Усі людські діти, як і кошенята, народжуються із блакитними очима. Синя шкіра – інша справа. При народженні Гарольд Сміт - він став доктором філософії набагато пізніше, хоча це питання було предметом дискусій серед його небагатьох друзів, - був блакитним, як яйце малиновки.
  
  
  Акушер із Вермонта сказав матері Сміт, що вона народила дитину синього кольору. Місіс Натан Сміт ввічливо повідомила, що, як вона розуміє, всі діти плачуть при народженні. Вона була впевнена, що характер її Гарольда покращає.
  
  
  "Я не маю на увазі, що вона сумна дитина", - сказав лікар. "Насправді, він найвихованіша дитина, яку я коли-небудь бачив. Я мав на увазі її стан здоров'я".
  
  
  Місіс Сміт виглядала спантеличеною.
  
  
  "У вашого сина невелика вада серця. Це зовсім не рідкість. Не вдаючись у патологічні подробиці, його серце працює неефективно. В результаті в його крові недостатньо кисню. Ось чому його шкіра має цей слабкий блакитний відтінок".
  
  
  Місіс Сміт подивилася на свого маленького Гарольда, який уже смоктав великий палець. Вона рішуче витягла великий палець. Так само рішуче Гарольд засунув його назад.
  
  
  "Я думала, вся річ у цих флуоресцентних лампах", - сказала місіс Сміт. "Він помре?"
  
  
  "Ні, місіс Сміт", - запевнив її лікар. "Він не помре. І він, ймовірно, втратить цей синій відтінок за кілька тижнів".
  
  
  "Яка ганьба. Це підходить до його очей".
  
  
  "У всіх новонароджених блакитні очі. Не розраховуйте, що Гаррі залишаться блакитні".
  
  
  "Гарольд. Я думаю, Гаррі звучить так ... банально, ви не згодні, лікарю?"
  
  
  "Е-е, так, місіс Сміт. Але що я намагаюся вам сказати, так це те, що у вашого сина порушена функція серця. Я впевнений, що він виросте чудовим хлопчиком. Просто не чекайте від нього багато чого. Він може бути трохи повільним". Або він може розвиватися не так швидко, як його друзі, але він впорається”.
  
  
  "Доктор, - твердо сказала місіс Сміт, - я не дозволю моєму Гарольду бути неробою". Вона знову витягла його великий палець із рота. Після того, як вона відвернулася, Гарольд показав інший великий палець. "Він спадкоємець одного з найуспішніших видавців журналів у цій країні. Коли він досягне повноліття, він повинен бути в змозі виконати свій обов'язок перед сім'єю Сміт, традицією".
  
  
  "Публікуватися - це не дуже напружено", - задумливо сказав лікар. "Я думаю, у Гарольда все вийде". Він поплескав місіс Сміт по кістлявому коліну з фамільярністю, яка сильно обурювала матрону з Нової Англії, але вона була дуже добре вихована, щоб скаржитися, і пішов, завдяки своїй щасливій зірці за те, що він не народився Гарольдом У. Смітом.
  
  
  Він здригнувся від легкого шльопання, що пролунало з її кімнати. Місіс Сміт застукала Гарольда смокче інший палець.
  
  
  Очі Гарольда Сміта стали сірими протягом кількох днів. Його шкіра залишалася синьою до другого року навчання, коли в результаті вправ, які, на вимогу матері, він виконував щодня, вона набула більш нормального відтінку.
  
  
  Тобто нормально для Гарольда Сміта. Місіс Сміт була така задоволена його білим, як риб'ячий живіт, кольором обличчя, що тримала його в приміщенні, щоб він не втратив його передчасно.
  
  
  Гарольд Сміт ніколи не займався сімейним видавничим бізнесом. Почалася Друга світова війна, і він подався на війну. Його холодний, відсторонений інтелект був визнаний із самого початку, і він опинився в УСС, працюючи на європейському театрі воєнних дій. Після війни він перейшов до нового ЦРУ, де залишався анонімним чиновником ЦРУ аж до початку шістдесятих, коли молодим президентом було засновано компанію CURE всього за кілька місяців до того, як його вбила куля найманого вбивці.
  
  
  Спочатку створений для боротьби зі злочинністю поза конституційними обмеженнями, "Кюре" протягом двох десятиліть перетворився на секретну систему захисту Америки від внутрішньої підривної діяльності та зовнішніх загроз. Працюючи з величезним бюджетом та необмеженими комп'ютерними ресурсами, Сміт був його першим і поки що єдиним режисером. Він керував CURE, як робив завжди, зі свого обшарпаного кабінету в санаторії Фолкрофт, прикритті та нервовому центрі CURE.
  
  
  Робочий стіл протягом цих років не змінився. Сміт, як і раніше, виступав у тому ж потрісканому шкіряному кріслі. Комп'ютери у підвалі кілька разів модернізували. Президенти приходили та йшли. Але Гарольд Сміт продовжував, ніби забальзамований і прикутий дротом до свого крісла.
  
  
  Якби Сміта можна було звинуватити в тому, що в нього проблеми з одягом, людина, яка вперше зустрічається з ним, могла б припустити, що він вибрав свій сірий костюм-трійку, який підходить до його волосся та очей нейтрального сірого кольору. Правда полягала в тому, що Сміт за вдачею був безбарвним і позбавленим уяви людиною. Він носив сіре, тому що воно пасувало його особистості, такій, якою вона була.
  
  
  Дещо змінилося. З віком юнацька блідість Сміта потемніла. Його старий порок серця посилився. Як наслідок, його суха шкіра виглядала так, ніби її посипали меленим олівцевим грифелем.
  
  
  На іншому чоловікові сіра шкіра виглядала б потворно. Якось цей колір підійшов Сміту. Ніхто не підозрював, що це було результатом вродженого дефекту, так само як ніхто не повірив би, що цей необразливий на вигляд чоловік поступався тільки президентові Сполучених Штатів за грубою силою, якою він мав.
  
  
  Але, незважаючи на всю свою міць, у цей день Сміт внутрішньо тремтів. Це було не через величезну відповідальність, яка тиснула на його плечі, схожі на вішалки. Зазвичай Сміт був безстрашний.
  
  
  Цього ранку доктор Сміт побоювався неминучої появи Майстра синанджу, з яким він був занурений у переговори про контракт. Це був щорічний ритуал, і він вимагав від його статури більше, ніж участь у змаганнях "Залізна людина".
  
  
  Отже, коли Сміт почув, як ліфт поза його офісом у Фолкрофті на другому поверсі загудів, підводячись, він оглянув свою кімнату в пошуках місця, де можна сховатися.
  
  
  Сміт з силою вчепився в край свого столу, побілівши від напруги, коли відчинилися двері.
  
  
  "Вітаю тебе, імператор Сміт", - серйозно сказав Чіун. Його обличчя було вкрите мережею суворих зморшок.
  
  
  Сміт химерно підвівся. "Майстер Чіун", - сказав він своїм лимонним голосом уродженця Нової Англії. Його голос звучав як рідина для миття посуду. "Римо. Доброго ранку".
  
  
  "Що в цьому хорошого?" Римо загарчав, кидаючись на диван. Чіун вклонився, і Сміт повернувся на своє місце.
  
  
  "Я так розумію, у вас є завдання для Римо", - відсторонено сказав Чіун.
  
  
  Сміт прочистив горло. "Це правильно", - сказав він. "Добре, що він зайнятий. Тому що він у будь-який момент може впасти в лінощі. Яким він був до того, як я взяв на себе невдячну відповідальність навчати його мистецтву синанджу".
  
  
  "Е-е, так. Ну, завдання, яке я для нього задумав, досить незвичайне".
  
  
  Карі очі Чіуна звузилися. Сміт дізнався про це звуження. Чіун шукав лазівку.
  
  
  "Можливо, ви чули про останнє завдання Римо", - почав Чіун.
  
  
  "Я розумію, що все пройшло добре".
  
  
  "Я вбив Санта-Клауса", - прогарчав Римо.
  
  
  "Це була твоя робота", - сказав йому Сміт.
  
  
  "Так, - гаряче сказав Римо, - і ти гадки не маєш, з яким нетерпінням я чекав цього. Я хотів згорнути йому шию!"
  
  
  "Рімо", - сказав приголомшений Чіун. "Від ворогів імператора не позбавляються так, як від курчати. Смерть - це дар. Вона має бути дарована з витонченістю".
  
  
  "Я уклав його ударом, від якого зупинилося серце. І ось що я відчував, коли присипляв собаку".
  
  
  "Всі вороги Америки - собаки", - пирхнув Чіун. "І вони заслуговують на смерть як собаки".
  
  
  "Так вийшло, що я люблю собак", - сказав Римо. "Це було все одно що втопити цуценя. Мене від цього занудило. Нове правило, Смітті: у майбутньому я не працюю у різдвяний тиждень. Або на Великдень. Наступним ти відправиш мене за великоднім кроликом".
  
  
  "Що цей злий гризун накоїв цього разу?" Серйозно запитав Чіун. Його проігнорували.
  
  
  Сміт прочистив горло. "Завдання, яке я мав на увазі, не повинно включати жодних вбивств".
  
  
  "Дуже шкода", - кисло сказав Римо. "Я все ще хочу розчленувати його. Або когось ще".
  
  
  "Не звертай уваги на мого учня, Імператоре. Такі настрої відвідують його щороку в цей час".
  
  
  "У мене було важке дитинство. Тож подайте на мене до суду".
  
  
  Чіун гордо випростався. "Оскільки остання місія Римо пройшла так добре, я не бачу причин супроводжувати його на цьому новому завданні", - сказав він, спостерігаючи за ефектом, який цей вступний гамбіт зробить на Гарольда Сміта, "незбагненного".
  
  
  Сміт помітно розслабився. Чіун наморщив лоба. "Я радий це чути, майстер Чіун", - сказав йому Сміт. "Це конкретне завдання є незручним. Із вашою присутністю було б важко впоратися".
  
  
  Тонкі губи Чіуна стиснулися. Що це було? Чи Сміт сказав таке просто для того, щоб спростувати його позицію на переговорах? Як би він досяг успіху у збиранні річної данини для свого села, якби роль майстра Сінанджу в майбутніх завданнях не стала розмінною монетою?
  
  
  Чіун вирішив, що Сміт блефує.
  
  
  "Ваша мудрість непереборна", - широко сказав він. "Бо якщо Римо зазнає невдачі у своїй місії, якщо з ним трапиться нещастя, тоді я готовий виконати його місію".
  
  
  "Не слухай його, Смітті", – попередив Римо. "Він намагається тебе розкрутити".
  
  
  "Римо! Я веду переговори про моє село, яке якось стане твоїм селом".
  
  
  "Ти можеш це забрати".
  
  
  "Яке нахабство!"
  
  
  "Будь ласка, будь ласка", - заблагав Сміт. "По одній справі за раз. Я дякую вам за вашу пропозицію бути напоготові, майстер Чіун".
  
  
  "За умови належної компенсації", - поспішно додав Чіун.
  
  
  І Сміт знав, що від переговорів тут і зараз нікуди не подітися.
  
  
  "Про Діснейленд не може бути й мови", - швидко сказав Сміт. "Власники кажуть, що він не продається за жодну ціну".
  
  
  "Вони завжди кажуть, що вперше", - наполягав Чіун.
  
  
  "Це був втретє".
  
  
  "Ці шейлоки! Вони намагаються змусити тебе зробити дико екстравагантну пропозицію. Не дозволяй їм, Імператоре. Дозвольте мені вести переговори від вашого імені, я впевнений, що вони дійдуть угоди".
  
  
  "Попрощайся з Міккі Маусом", - сказав Римо.
  
  
  Чіун повернувся, мов дзига, обтягнутий шовком. "Тихіше!" - прошипів він.
  
  
  "Однак, - почав Сміт, відкриваючи ящик столу, - мені вдалося отримати довічний перепустку".
  
  
  Обличчя Чіуна розширилося від насолоди. Він підійшов до Сміта. "Для мене?" спитав він, вражений.
  
  
  "На знак доброї волі", - сказав йому Сміт. "Щоб переговори цього року розпочалися на довірчій ноті".
  
  
  "Готово", - сказав Майстер синанджу. Він вихопив перепустку з простягнутої руки Сміта.
  
  
  "Чудова робота, Смітті", - сказав Римо. "Ти навчаєшся після всіх цих років".
  
  
  Римо приготувався до докору від Чіуна, але натомість той сплив і помахав перепусткою в нього перед носом.
  
  
  "Я збираюся до Діснейленду", - урочисто заявив Чіун. "А ти ні".
  
  
  "Упді ду". Римо описав коло у повітрі.
  
  
  "Я сподіваюся, що завдання, яке Сміт приготував для тебе, перенесе тебе в суворий, негостинний клімат", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Насправді, - сказав Сміт, - я відправляю Римо до пустелі".
  
  
  "Підходяще місце для того, хто позбавлений поваги та молока людської доброти. Я рекомендую Гобі".
  
  
  "Юма".
  
  
  "Ще гірше", - переможно вигукнув Чіун. "Пустеля Юма настільки видалена, що навіть я про неї не чув".
  
  
  "Це в Аризоні, біля мексиканського кордону".
  
  
  "Що там унизу?" Римо хотів знати.
  
  
  "Фільм".
  
  
  "Хіба я не можу почекати, поки він відкриється на місцевому рівні?"
  
  
  "Я мав на увазі, що вони знімають фільм у Юмі. Ви чули про Бартолом'ю Бронзіні? Про актора?"
  
  
  "Ні, - сказав Римо, - я чув про Бартолом'ю Бронзіні, бухгалтера, Бартолом'ю Бронзіні, продавця нижньої білизни, і Бартолом'ю Бронзіні, полірувальника блискіток. Актор, про якого я ніколи не чув. Як щодо тебе, Чіуне?"
  
  
  "Знамените сімейство Бронзіні добре відоме своїми численними Бартолом'ю", - глибокодумно зауважив Чіун. "Звичайно, я з ним знайомий".
  
  
  "Що ж, я переконаний", - радісно сказав Римо.
  
  
  "Це серйозно, Римо", - сказав Сміт. "Бронзіні знімає свою останню постановку в Юмі. Виникли проблеми з робочою силою. Виробництво підтримується японським конгломератом. Головна профспілка ремісників кіноіндустрії, Міжнародний альянс працівників театральної сцени, була відсторонена від участі у виробництві. Вони дуже засмучені. Але японське виробництво цілком законне. сутичка між кількома пікетувальниками IATSE і самим Бронзіні. Кілька членів профспілки було вбито. Сам Бронзіні зазнав жорстокого поводження”.
  
  
  "Знаючи Бронзіні, він, ймовірно, почав це".
  
  
  "Ви знаєте Бронзіні?" Здивовано спитав Сміт.
  
  
  "Ну не особисто", - зізнався Римо. "Але я дещо читав про нього. Коли він іде до ресторану, вони повинні виділити додаткове місце для його его".
  
  
  "Плітки", - сказав Сміт. "Давайте розберемося з фактами".
  
  
  Рімо сів. "Це не схоже на нашу роботу".
  
  
  "Це дуже важливо. Фільм такого масштабу потребує витрат у мільйони доларів. Якщо це вдасться, інші японські фільми можуть бути зняті у Сполучених Штатах. Це могло б мати велике значення для виправлення нашого поточного торговельного дисбалансу з японцями".
  
  
  "У мене є ідея краща. Ми відправляємо назад усі їхні машини. Вони все одно виглядають однаково".
  
  
  "Расист!" Чіун зашипів.
  
  
  "Я не мав на увазі те, як це сталося", - сказав Римо, захищаючись. "Але хіба це не трохи не в нашій лізі?"
  
  
  "Не слухай його, імператоре", - сказав Чіун. "Він намагається уникнути цієї явно важливої місії".
  
  
  "Я не збираюся. Якщо Сміт скаже йти, я піду. Я ніколи не бачив, як знімається фільм. Це може бути весело".
  
  
  "Добре", - сказав Сміт. "Ваша робота полягатиме в тому, щоб наглядати за Бронзіні. Переконайтеся, що з ним нічого не станеться: Його акторська кар'єра, можливо, на спаді, але для багатьох людей він символізує американську мрію. Було б дуже прикро, якби йому завдали шкоди. "Я говорив про це з президентом, і він згоден, що ми повинні приділяти цьому першорядну увагу, незважаючи на те, що, здавалося б, ситуація виходить за рамки нашої звичайної діяльності".
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Я охоронець".
  
  
  "Насправді, - вставив Сміт, - ми домовилися, що ти приєднаєшся до постановки як додатковий каскадер. Це був найпростіший спосіб. І їм відчайдушно потрібні професіонали, готові перетнути лінію пікету".
  
  
  "Чи означає це, що я зніматимуся у фільмі?" - Запитав Римо.
  
  
  Перш ніж Сміт зміг відповісти, Майстер Сінанджу скрикнув ураженим голосом.
  
  
  "Рімо зніматиметься в кіно!"
  
  
  "Так", - визнав Сміт. Потім він усвідомив, що сказав і кому, і поспішно додав: "У певному сенсі".
  
  
  Чіун нічого не сказав. Сміт знову розслабився. Потім Римо підійшов до Чіуна ззаду і поплескав його по плечу. Коли Майстер Сінанджу метушився навколо, Римо сказав глузливим голосом: "Я збираюся зніматися в кіно, а ти лише вирушаєш до Діснейленду".
  
  
  Чіун повернувся до Сміт у вихорі шовкових спідниць. "Я вимагаю, щоб мене теж взяли до цього фільму!" – закричав він.
  
  
  "Це неможливо", - різко сказав Сміт. Він сердито глянув на Римо крізь окуляри без оправи.
  
  
  "Чому?" Вибагливо запитав Чіун. "Якщо Римо може піти, я можу піти. Я кращий актор, ніж він будь-коли буде".
  
  
  Сміт зітхнув. "Це не має жодного відношення до акторської гри. Римо буде додатковим каскадером. Їхніх осіб ніколи не видно на екрані".
  
  
  "Для Римо цього може бути достатньо. Але я наполягаю на виставленні рахунку за участь в одній із ролей".
  
  
  Сміт закрив своє змарніле обличчя руками. І досі все йшло так добре.
  
  
  "Майстер Сінанджу", - стомлено сказав він, - "будь ласка, їдь до Діснейленду. Я не можу запросити тебе на знімальний майданчик".
  
  
  "Чому ні? Я прийму розумне пояснення". Сміт підняв голову. Вона здавалася безкровною, як ріпа. Його обличчя було трохи світлішим, ніж сірі очі.
  
  
  "Хочете вірте, хочете ні, але більшість високобюджетних знімальних майданчиків мають суворішу охорону, ніж наші кращі військові об'єкти. Кінематографістам необхідно захищати свої ідеї від конкурентів. Навіть найменший фільм у наші дні - це багатомільйонне підприємство. Прибуток, який вони отримують, може легко обчислюватись восьмизначними числами. Я можу запросити Римо на цей знімальний майданчик, тому що він білий чоловік. Ти, з іншого боку, кореєць”.
  
  
  "Я просив у вас розумного пояснення, а ви пропонуєте мені фанатизм. Ви хочете сказати, що ці люди з кіно упереджено ставляться до корейців?"
  
  
  "Ні, я хочу сказати, що ти не підходиш як каскадер з очевидних причин".
  
  
  "Причини для мене не очевидні", - наполягав Чіун.
  
  
  "Рімо, чи не міг би ти, будь ласка, пояснити йому це?"
  
  
  "Звичайно", - радісно сказав Римо. "Це дуже просто, татко. Я збираюся зняти фільм, а ти поїдеш у Діснейленд і поспілкуєшся з мишами та качками".
  
  
  "Що це за біла логіка?" Чіун зойкнув. "Ви обоє змовилися позбавити мене слави".
  
  
  "Ти правий, Чіуне", - рішуче сказав Римо. "Це змова. Я думаю, тобі слід вичавити правду зі Сміта, поки я буду в Юмі. Вам обом зараз подобаються ваші переговори. . . . "
  
  
  Римо попрямував до дверей. Сміт схопився з місця так, ніби в нього виросли голки дикобраза.
  
  
  "Рімо, - благав він, - не залишай мене з ним наодинці". Римо зупинився у дверях.
  
  
  "Чому б і ні? Ви двоє заслуговуєте один на одного".
  
  
  "Вам знадобиться ім'я вашої контактної особи", - зазначив Сміт.
  
  
  "Чорт", - сказав Римо. Він забув про цю маленьку деталь.
  
  
  "Ось!" - вигукнув Чіун. - Доказ того, що Римо не здатний виконати цю місію без моєї допомоги. Він мало не пішов хоч-не-хоч, без вказівок. Він, безперечно, натрапив би не на той фільм і все зіпсував”.
  
  
  "Раніше ти казав мені, що Римо не вимагав від тебе участі у місіях", - резонно зауважив Сміт.
  
  
  "Звичайні місії", - кинув Чіун у відповідь. "Це екстраординарна місія. Жоден із нас до цього не знімався у кіно".
  
  
  "Вибачте".
  
  
  "Я готовий відмовитися від вимоги, щоб моя присутність на майбутніх завданнях отримувала додаткову компенсацію", - сказав Чіун.
  
  
  "Це дуже великодушно з вашого боку, але в мене пов'язані руки".
  
  
  "Тоді я заплачу вам. Я зможу компенсувати різницю, коли мене візьмуть на роль у моєму власному фільмі".
  
  
  "Гарна спроба, татку, - сказав Римо, - але я не думаю, що з цього щось вийде. Смітті виглядає так, ніби він прийняв рішення".
  
  
  Сміт кивнув головою. "Ні у кого з нас немає вибору в цьому питанні. Мені шкода, Майстер Сінанджу, я не маю можливості запросити тебе на знімальний майданчик".
  
  
  "Це твоє останнє слово?" Холодно запитав Чіун.
  
  
  "Боюсь, що так".
  
  
  "Тоді відправ цього білого невдячного додому", - різко сказав Чіун. "І приготуйся до переговорів, з якими ти ніколи раніше не стикався".
  
  
  "Звучить похмуро, Смітті", - пожартував Римо. "Краще скажи дружині, щоби відклала вечерю до нового року".
  
  
  "Тільки не уточняй, у якому році", - похмуро додав Чіун.
  
  
  Сміт зблід. Дерев'яним рухом він узяв папку зі свого столу і посунув її до Римо.
  
  
  "Там є все, що потрібно знати", - сказав йому Сміт.
  
  
  Римо взяв папку і відчинив її.
  
  
  "Я не знав, що знімаюся в "Життя Кінг-Конга"", - сказав він.
  
  
  "Ти був?" Вражений Чіун спитав.
  
  
  "Фальшиве тло", - пояснив Римо. "Згідно з цим, я Римо Дюрок. Що ж, гадаю, я вирушаю шукати щастя".
  
  
  "Зламай ногу", - жорстко крикнув Чіун.
  
  
  "Це кажуть акторам", - сказав Римо. "Я каскадер. Для каскадерів це зовсім інше значення".
  
  
  "Тоді зламай руку, невдячний".
  
  
  Римо тільки засміявся. Двері за ним зачинилися, і Майстер Сінанджу різко повернувся обличчям до Сміта. Стихійна лють на його обличчі була жорстко приборкана, але з цієї причини вона була ще страшнішою.
  
  
  Не кажучи ні слова, Сіун влаштувався на голій підлозі. Сміт узяв із свого столу жовтий блокнот, два олівці з номером два і приєднався до нього.
  
  
  "Я готовий розпочати переговори", - офіційно заявив Сміт.
  
  
  "Але чи готові ви до переговорів?" Жорстко запитав Чіун. "Це справжнє питання".
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Сенатор Росс Ралстон не був вищим за те, що він жартома називав "невеликою чесною торгівлею впливом", але він підвів межу під продажем своєї країни. Не те, щоб хтось колись просив його продати Америку. Але якби вони були, сенатор Ралстон знав, що він сказав. Він служив своїй країні у Кореї. У нього все ще було його Пурпурне серце, щоб довести це. Ймовірно, ніхто не був такий здивований, як лейтенант Росс Ралстон того дня 1953 року, коли з'явилося його "Пурпурне серце".
  
  
  "Для чого це?" - Запитав Ралстон, який був офіцером відділу з продажу спиртних напоїв у Мансані, тиловому районі.
  
  
  "Ваша травма ока".
  
  
  "Травма ока?" Ралстон мало не розреготався. Він отримав травму в їдальні, намагаючись розбити яйце некруто. Штука не піддавалася. Він добряче вдарив по ньому ложкою, і шматочки шкаралупи полетіли на всі боки. Один потрапив йому у праве око. Медик видалив його фізіологічним розчином.
  
  
  "Так, травма ока", - сказав майор. "Згідно з цим, ви зачепилися за уламок снаряда. Якщо це чергова армійська плутанина, ми можемо відправити його назад".
  
  
  "Ні", - швидко відповів лейтенант Ралстон. "Уламки снаряда. Все вірно. У мене потрапив уламок снаряда. Звичайно. Я просто не очікував від цього "Пурпурного серця". Я був вражений досить сильно, звичайно. Але це не означає, що я сліпий або щось таке. Насправді, напади запаморочення майже припинилися. То чого ж ти чекаєш? Приколи цього малюка”.
  
  
  Технічно це було брехнею. І Росс Ралстон втішав себе знанням того, що він не претендував на медаль. Це було автоматично оброблено із звичайного запису медика. Ралстон знав, що на своєму знімальному майданчику, організованому його батьком, сенатором Гровером Ралстоном, він не міг сподіватися вкрасти "Пурпурне серце".
  
  
  Для Росса Ралстона все почалося з "Пурпурного серця". Маленькі викрутки, незначні спотворення. Кар'єра в політиці та впевнений, але неминучий шлях до Сенату США. Але сенатор від Арізони Ралстон знав, де провести межу. Він робив це щодня. Він був членом Сенатського комітету з міжнародних відносин. Він був готовий надавати послуги, але тільки доти, доки вони не ставили під загрозу вищі інтереси Сполучених Штатів.
  
  
  Сенатор Ралстон ніколи не розумів, що проблема з тим, щоб бути лише трохи нечесним, полягала в тому, що це було схоже на те, щоб бути лише трохи вагітною. Це було чи все, чи нічого.
  
  
  Тому, коли ніхто інший, як суперзірка Бартоломью Бронзіні попросив його трохи змінити Закон про контроль над імпортом зброї 1968 року, він не вагався. Усі знали, що Бронзіні був патріотом. Тобто всі, хто бачив його в "Гранді I, II та III". Тут не може бути й мови про конфлікт інтересів. Цей чоловік був таким же американцем, як яблучний пиріг, навіть якщо він виглядав як сицилійський ламач ніг з хромосомним дисбалансом.
  
  
  "Скажи мені ще раз, навіщо тобі потрібна ця відмова", - попросив Ралстон.
  
  
  Вони сиділи у добре обладнаному офісі сенатора Ралстона на Капітолійському пагорбі. На його столі стояла крихітна ялинка, виготовлена з глазурованої глини та пластикових прикрас.
  
  
  "Що ж, сер", - Ралстон усміхнувся при думці про те, що Бронзіні назве його "сер", - "справа ось у чому. Я знімаю фільм у вашому рідному штаті. У Юмі".
  
  
  "Це в Арізоні?" Запитав Ралстон.
  
  
  "Так, сер, так і є".
  
  
  "О. Я більше не часто буваю вдома. Вашингтон змушує мене бути дуже зайнятою".
  
  
  Бронзіні продовжив. "Це включає безліч бойових ситуацій зі статистами, які стріляють з автоматичної зброї і кидають ручні гранати. Ми не можемо ввезти цю зброю в країну без дозволу Державного департаменту".
  
  
  "Я думав, що у вас, людей, склади забиті цим реквізитом". Він підкреслив слово "реквізит", щоб Бронзіні знав, що вони розмовляють однією мовою.
  
  
  "Є, сер, але у цьому конкретному фільмі нам потрібні АК-47 китайського виробництва".
  
  
  "А, зрозуміло. Нещодавні заборони".
  
  
  “Насправді, сенатор, це напівавтоматична зброя, яка була заборонена. Нам потрібні повністю автоматичні версії. Чи бачите, бутафорська гвинтівка зазвичай є повністю боєздатною зброєю. Вся справа у вантажах, які є неодруженими”.
  
  
  "Так, я розумію твої труднощі, Барт. Чи можу я називати тебе Бартом?"
  
  
  "Ви можете називати мене Мері, якщо це допоможе мені отримати відмову. Я тут у скрутному становищі. Зйомки починаються через два дні, і єдиний спосіб доставити цю зброю до нас вчасно – це отримати дозвіл Держдепартаменту".
  
  
  Сенатор Ралстон був уражений спокійною поведінкою Бронзіні. Він майже очікував, що той увірветься до кімнати, вигукуючи свої вимоги на всю горлянку. Ця людина знала головне правило для підключення до потоку влади у Вашингтоні: якщо ти не можеш це купити, підлаштовуйся до цього.
  
  
  "Барт", - сказав сенатор, схоплюючись на ноги, - "Думаю, я можу щось для тебе зробити в цьому".
  
  
  "Чудово", - сказав Бронзіні, видавивши посмішку полегшення.
  
  
  "Але ти маєш зробити щось для мене натомість".
  
  
  "Що це?" Бронзіні спитав, раптом насторожившись.
  
  
  Сенатор дружньо обійняв Бронзіні за плечі.
  
  
  "Мені доведеться зайти в ці сумнозвісні прокурені приміщення, які у нас є тут, у столиці, і битися за вас", - серйозно сказав він. "Мені б дуже допомогло, якби я мав важіль впливу на моїх колег-членів комітету".
  
  
  "Все, що завгодно", - сказав Бронзіні. "Я зроблю все що зможу".
  
  
  Сенатор Ралстон широко посміхнувся. Це буде простіше, ніж він очікував.
  
  
  "Не могли б ви попозувати зі мною для фотографії?"
  
  
  "О Звичайно".
  
  
  "Саллі, ти зайдеш сюди? І принеси камеру". У кімнату, захекавшись, влетіла секретарка сенатора, стискаючи в руках дорогу японську камеру. Брунзіні майже відразу зауважив, що червоні літери над об'єктивом свідчать "Нішицю".
  
  
  "Господи, чого тільки не роблять ці люди?" пробурмотів він.
  
  
  "Встаньте прямо тут", - радісно говорив сенатор Ралстон. Він думав про те, як ця фотографія виглядатиме у рамці на стіні його офісу. Тому що у Вашингтоні влада належала до того, кого ви знали. Зв'язки. Такий актор, як Бартолом'ю Бронзіні, можливо, і не мав великого впливу серед своїх колег-воротил, але справити на них враження - це дві третини гри.
  
  
  Бронзіні позував для стільки знімків, що почав почуватися фотомоделлю на обкладинці. Сенатор обійняв його. Вони потиснули один одному руки у трьох різних позах. А коли все закінчилося, сенатор Ралстон особисто провів знаменитого актора до дверей.
  
  
  "Приємно мати з вами справу", - сказав він. "Ви отримаєте цю відмову завтра до закриття робочого дня".
  
  
  "Дякую, сер", - сказав Бартолом'ю Бронзіні своїм щирим, але рівним голосом.
  
  
  "Сер", - сказав собі сенатор Ралстон, спостерігаючи, як актор іде, змахнувши хвостиком. "Бартолом'ю Бронзіні назвав мене сером".
  
  
  Йому й на думку не спадало, що заради кількох знімків він щойно уклав угоду щодо озброєння окупаційної армії. Бартолом'ю Бронзіні увійшов до свого номера в готелі "Лафайєт". Дзиро Ісузу чекав на нього. Дзиро схопився з стільця з вичікувальним виглядом вірного пса, що представився своєму господареві.
  
  
  "Так?" спитав він. Це прозвучало як котяче шипіння. Бронзіні кивнув головою.
  
  
  "Так. Він обіцяв нам відмову до завтрашнього дня".
  
  
  "Це дуже витриманий матеріал, Бронзіні-сан".
  
  
  "Він навіть не спитав мене про постановку".
  
  
  "Я сказав вам, що в моїй присутності не було потреби. Ваше ім'я може відчинити багато дверей".
  
  
  "Так, я помітив", - сухо сказав Бронзіні. "Отже, у нас є відмова. Ви можете доставити зброю в Юму вчасно для зйомок першого дня?"
  
  
  Дзиро Ісузу натягнуто посміхнувся. "Так, зброя на складі в Мексиці. Прибуде з Гонконгу сьогодні. Тепер, коли відмова від відповідальності стала визначеністю, легко перетнути кордон. Знімайте танки".
  
  
  "Танки?"
  
  
  "Так, нам потрібно багато китайських танків".
  
  
  "Я не питав його про жодні танки".
  
  
  “Сенатор не з тих, кого можна питати, Бронзіні-сан. Митниця. Ми вирушаємо туди прямо зараз. Готуйтеся до зйомок”.
  
  
  Бронзіні заарештував жилистого японця, схопивши його за комір пальта.
  
  
  "Почекай, Джіро", - сказав він. “Ми отримали відмову від кулеметів лише тому, що я пообіцяв експортувати їх, коли зйомки закінчаться. Танки – це зовсім інша справа. Я не знаю, чи це можливо”.
  
  
  "Ви раніше використовували танки у своїх фірмах?" – запитала Ісузу, відриваючи пальці Бронзіні від своєї персони.
  
  
  "Звичайно, але я знімав "Гранді III" в Ізраїлі. Ізраїльтяни дозволили мені використати всі танки, які я хотів, але вони там у стані постійної війни. Вони звикли до танків на вулицях. Якщо ви хочете знімати сцени з танками, я пропоную перенести зйомки в Ізраїлі.
  
  
  "Ці танки фарс".
  
  
  "Фарс? Ми що, раптово перетворилися на комедію?"
  
  
  "Не фарс, фарс. Несправжній. Реквізит. Митники, як тільки побачать це, з радістю погодяться на їхнє ввезення".
  
  
  "О, неправда! Тобі дійсно потрібно попрацювати над Джиро твого Л". Це буде стримувати тебе у подальшому житті”.
  
  
  "Японці пишаються тим, що не вимовляють retter L." Він сказав це "еру".
  
  
  "У всіх нас є свої хрести, які потрібно нести. Отже, що ми робитимемо далі – чи ви хочете, щоб я поговорив із президентом, поки буду в місті? Можливо, попросити його скасувати режим економії денного часу на час зйомок".
  
  
  "Ти знаєш американського президента?" Запитала Ісузу.
  
  
  "Ніколи не зустрічав цього хлопця. Це був невеликий жарт".
  
  
  "Не бачу гумору в тому, щоб терирувати рію", - натягнуто сказала Ісузу.
  
  
  "Чому ти маєш відрізнятися?" Бронзіні промимрив собі під ніс. "То що ж далі?"
  
  
  "Ми зустрічаємося з митником. Потім ми повертаємося до Арізони, де особисто спостерігаємо за переміщенням цих ємностей із реквізитом".
  
  
  "Добре, ти читай, я за", - сказав Бронзіні, широким жестом вказуючи на двері.
  
  
  Коли вони вийшли в шикарний коридор готелю, Дзиро Ісузу повернувся до Бартолом'ї Бронзіні.
  
  
  "Ти став дуже зговірливим відколи ми приїхали до Вашингтона, округ Колумбія. Чому змінилося ставлення?"
  
  
  "Справа ось у чому, Джіро", - сказав Бронзіні, натискаючи кнопку ліфта "Вниз". "Мені не подобається, як мене втягнули в це. Без лайна, гаразд? Мені це не подобається. Але в контракті вказано моє ім'я. Я людина слова. Якщо це той фільм, який ви хочете, це той фільм, який ви отримаєте".
  
  
  "Честь - це дуже гідна захоплення риса. Ми, японці, розуміємо, що таке честь, і високо цінуємо її".
  
  
  "Добре. Ти розумієшся на ліфтах? Я старію, чекаючи цього. До речі, як японською називається ліфт?"
  
  
  "Ереватор".
  
  
  "Ні хрону. Звучить як американське слово, плюс-мінус згодна".
  
  
  "Так і є. Японці багато беруть від американської моди. Відкидають лише те, що погано".
  
  
  "Що підводить мене до іншої причини. Куди б я не повернувся, я бачу ім'я Нішицю. Ви, хлопці, можете стати хвилею майбутнього, і якщо ви збираєтесь зніматися в кіно, я ваш хлопець".
  
  
  "Так", - сказав Дзиро Ісузу, коли вони увійшли до ліфта. "Ви справді наш хлопець, Бронзіні-сан".
  
  
  З директором Митної служби США було легко мати справу. Він погодився на автограф.
  
  
  "Але ви розумієте, що ці танки доведеться вивезти, коли ви закінчите". Він зніяковіло засміявся. "Не те щоб ми думали, що ви намагаєтеся нав'язати нам щось інше - врешті-решт, навіщо кінокомпанії справжні бойові машини? І всі знають, що японці - один із наймиролюбніших народів на землі. Особливо після того, як ми обрушили на них Великий удар, а, містере Ісузу?"
  
  
  Коли Ісузу не приєдналася до нервового сміху директора митної служби, той оговтався і продовжив. “Але ви ж розумієте, що у нас є правила, яких необхідно дотримуватись. Я можу лише прискорити процес. Процедура перевірки має дотримуватися. Це для загального блага”.
  
  
  "Я чудово розумію, сер", - запевнив його Бартолом'ю Бронзіні. Він потиснув чоловікові руку.
  
  
  "Я теж радий з вами познайомитися, містере Ісузу. Вибачте за мій маленький жарт".
  
  
  "Не звертайте уваги на Джіро", - сказав Бронзіні. "Його кумедна кісточка була видалена хірургічним шляхом при народженні".
  
  
  "О", – щиро сказав директор митного управління. "Жаль це чути".
  
  
  Танки Т-62 та бронетранспортери зберігалися на складі Nishitsu у Сан-Луїсі, Мексика. Вони були демонтовані та відправлені до Мексики як сільськогосподарське обладнання та зібрані там співробітниками Nishitsu. Мексиканській владі заплатили товарами Нішицю. Відеомагнітофони були найпопулярнішими. Навряд чи хтось їздив на джипах ніндзя Нішицю, бо навіть мексиканці чули про їхню схильність перевертатися на крутих поворотах. Мексиканська дорожня система майже повністю складалася із крутих поворотів.
  
  
  Коліна митного інспектора Джека Каррі тремтіли, коли він проходив через ряди ємностей на складі в Нішицю з не ким іншим, як Бартолом'ю Бронзіні. Вони не тремтіли від залякування цих бойових машин. Хоча вони виглядали досить жахливо зі своєю довгою гладкоствольною гарматою та зіркою китайської Червоної Армії на вежах. Вони були розфарбовані в шоколадно-ванільні пустельні камуфляжні смуги.
  
  
  "Це справді щось", - сказав він.
  
  
  "Я сам насилу можу в це повірити", - сказав Бронзіні. "Погляньте на цих монстрів".
  
  
  "Я не мав на увазі танки, містере Бронзіні. Я просто так здивований, що ви дійсно опинилися тут особисто". Бронзіні розпізнав натяк, коли почув його. "Це важливо для мене, містере Каррі. Я просто хочу, щоб все пройшло гладко".
  
  
  "Я можу це зрозуміти. Очевидно, що ці танки, мабуть, коштували тисячі доларів за штуку, навіть якщо це реквізит". Каррі як експеримент постукав по крилу одного з них. Пролунав твердий металевий звук.
  
  
  "Це збирають наші найкращі механіки", - з гордістю заявив Дзиро Ісузу.
  
  
  "Так, ну, якби не той факт, що це фільм, я майже подумав би, що вони справжні".
  
  
  "Це японські копії китайського танка battre", - підказала Ісузу. "Танки мають виглядати... Що таке word?"
  
  
  "Реалістично", - додав Бронзіні.
  
  
  "Так, реалістично. Дякую. Ти зараз перевіряєш?"
  
  
  "Так, звичайно. Давайте приступимо до роботи".
  
  
  За сигналом Ісузу механіки Нішицю накинулися на танк, як білі мурахи. Вони відкрили люки, і один із них прослизнув у відділення водія. Він запустив двигун. Танк загарчав і почав викидати дизельні вихлопи у тісному приміщенні складу.
  
  
  Танк зрушив гусениці та виїхав зі свого гнізда. Він підкотився і зупинився перед Бронзіні та рештою. Джек Каррі увійшов до вежі зі своїм великим ліхтарем. Він висвітлив внутрішнє оздоблення. Він оглянув велику гармату. Вона не мала казенної частини. Очевидно, це був муляж. Вона не могла стріляти без компонентів. Встановлений на вежі кулемет 50-го калібру, мабуть, також був снарядом. Ударно-спусковий механізм був відсутній.
  
  
  Каррі протиснувся на місце водія. Там було так тісно, що він заплутався у схожому на кермо кермовому важелі. Він висунув голову з люка водія.
  
  
  "Виглядає чудово", - сказав він. "Я так розумію, ці штуки повністю саморухливі".
  
  
  "Так", - сказав йому Дзиро Ісузу. "Вони біжать, як тиловий танк, але не можуть стріляти".
  
  
  "Ну, у такому разі, є лише одна річ, яка заважає мені передати ці речі".
  
  
  "Що це?" Напружено запитала Ісуса.
  
  
  "Здається, я не можу вилізти з цього люка, щоб підписати відповідні форми", - сором'язливо сказав Каррі. "Хтось може мені тут допомогти?"
  
  
  Джек Каррі був уражений, коли Бронзіні сам запропонував йому руку зі шкіряним браслетом.
  
  
  "От, тільки не поспішай", - сказав йому Бронзіні. "Постав ногу на ту поперечину". Бронзіні потяг. "Ось. Тепер іншу. Уххх, ось так."
  
  
  "Дякую вам, джентльмени", - сказав Каррі, сходячи з обшивки. "Напевно, я вже не такий бадьорий, яким був колись".
  
  
  "Японські танки купують додатково. Набагато шикарніше за американські", - сказав Ісузу, швидко схиливши голову.
  
  
  Бронзіні думав, що він втратить голову від удару, так сильно він нею похитував.
  
  
  Митний інспектор Джек Каррі побіжно оглянув решту танків і БТР, а потім дістав пачку документів. Він установив їх на крилі танка і почав штампувати маленьким штампом.
  
  
  Коли він закінчив, він передав їх Бронзіні. "Ось, будь ласка, містере Бронзіні. Просто попросіть своїх людей показати це на вході, і у вас не повинно виникнути проблем. До речі, як ти збираєшся доставити їх до США?"
  
  
  "Не питай мене. Це не з моєї частини. Дзиро?"
  
  
  "Це дуже просто", – відповіли японці. "Ми переправимо їх через кордон у пустелю".
  
  
  "Ось", - сказав Бронзіні. "Отже, є щось ще?"
  
  
  "Ні", - відповів Каррі, схопивши Бронзіні за руку обома руками і енергійно потискуючи її. "Я просто хотів би сказати вам, яким непідробним хвилюванням було познайомитися з вами. Мені дійсно сподобалася та сцена в "Гранді II", де ви сказали: "Нехай у хід свої базуки!" Усьому іранському флоту.
  
  
  "Я не спав дві ночі, пишучи цю репліку", - сказав Бронзіні, запитуючи, чи збирався хлопець коли-небудь відпустити. Нарешті Каррі відключився і покинув склад, задкуючи. Він попрощався щонайменше тринадцять разів. Він був настільки вражений, що навіть не подумав попросити автограф у Бронзіні. Це було вперше. Бронзіні був майже розчарований. Тієї ночі танки перетнули кордон. Вони перетнули безводну пустелю до контрольно-пропускного пункту, де зупинилися, утворивши довгу змієподібну колону. Вони бурчали та кашляли дизельними парами.
  
  
  Митники швидко вивчили документи, поставили на них штамп "Передано" і без бою пропустили перші сили вторгнення, що вторглися на територію США з того часу, як британська армія взяла Вашингтон у 1812 році.
  
  
  Митники зібралися довкола, щоб подивитися. Вони посміхалися, як хлопчаки, які спостерігали за парадом. Японські водії, їхні голови в шоломах висовувалися з відсіків водія, як людські чортики в коробках, махали руками. Відбувся обмін дружніми привітаннями. Камери Нішицю з обох боків засяяли, і кілька голосів запитали: "Ви бачите Бронзіні? Він в одній із цих штуковин?"
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Римо пересів на літак у Фініксі заради Юми. Він не був здивований, але й не зрадів, побачивши, що літак Air West, який мав доставити його до Юми, був маленьким двомоторним cloudhopper, що вміщав максимум шістнадцять людей у неймовірно вузькому салоні. І жодної стюардеси.
  
  
  Літак злетів, і Римо приготувався до тряскої поїздки. Він дістав папку Сміта, щоб прочитати його професійні заслуги - чи, скоріше, професійні заслуги Римо Дюрока. Римо був вражений, прочитавши, що він був каскадером у всьому, від суцільнометалевого жилету до повернення болотної тварюки. Він здивувався, як, чорт забирай, Сміт міг очікувати, що йому це зійде з рук, але потім згадав, що одне з головних правил виконання трюків - не дивитися в камеру обличчям.
  
  
  Картка Міжнародної асоціації каскадерів Римо була прикріплена до папки. Він витяг її і поклав у свій гаманець. Римо було цікаво прочитати, що отримав сертифікат на премію каскадера за свою роботу над "Зоряним шляхом: наступне покоління". Він ніколи не дивився "Зоряний шлях: наступне покоління". Він подивився, чи отримав "Оскар", і був розчарований, виявивши, що ні.
  
  
  Менш як за десять хвилин польоту місцевість під крилом літака різко змінилася. Передмістя Фенікса поступилися місцем пустелі, а пустеля - горам. Гори були оточені ще більшою пустелею. На багато миль у всіх напрямках не було нічого, крім запустіння. Лише рідкісна пряма дорога, що проходить через ніщо і, мабуть, веде в нікуди.
  
  
  Потім Юма з'явилася на полі зору, як несподіваний оазис. Для міста це був віртуальний острів у морі піску. По краях було зелено, завдяки річці Колорадо, що протікала неподалік, і очі Римо, прикуті до рівної соковитості, дізналися великі грядки салату, що живилися блакитними зрошувальними трубами. За межами полів із салатом Юма виглядала як будь-яке інше поселення в пустелі, за винятком того, що воно було набагато більше, ніж він очікував. Багато будинків мали глиняно-червоні дахи. І майже у кожному дворі був басейн. Синіх басейнів було стільки ж, скільки червоних дахів.
  
  
  Міжнародний аеропорт Юма - названий так тому, що це була проміжна станція між США та Мексикою - виявився набагато меншим, ніж очікував Римо. Літак приземлився і підкотив до крихітного терміналу.
  
  
  Римо вийшов на чисте сухе повітря, яке навіть наприкінці грудня було надмірно теплим. Він пішов за чергою пасажирів у термінал, який, здавалося, складався з сувенірного магазину, навколо якого хтось додав єдину касу і скромну зону безпеки та очікування як запізнілу думку.
  
  
  У зоні очікування на нього ніхто не чекав, тому Римо вийшов через головний вхід і пошукав представника студії.
  
  
  Майже миттєво до узбіччя під'їхав універсал. З вікна висунулась молода жінка в ковбойському капелюсі поверх довгого чорного волосся. На ній був жилет з оленячої шкіри з бахромою поверх футболки. На футболці було зображено два скелети, що розвалилися на шезлонгах під палючим сонцем, і напис "Але це суха спека".
  
  
  "Ви Римо Дюрок?" - покликала вона щебетаючим голосом. Її очі були сірими на відкритому обличчі.
  
  
  Римо посміхнувся. "Ти хочеш, щоб я був?"
  
  
  Вона засміялася. "Застрибуй, я Шеріл, публіцист Red Christrnas".
  
  
  Римо сів поруч із нею. "Де твій багаж?" — спитала вона.
  
  
  "Я вірю в подорожі без нічого".
  
  
  "Тобі слід захопити свої черевики", - сказала Шеріл, виводячи універсал на головну дорогу.
  
  
  "Я думав, у пустелі не буває снігу", - зауважив Римо, звернувши увагу на пластикові різдвяні прикраси, якими були прикрашені вікна кожного ділового закладу, що проносився повз них. Вони були ідентичні декораціям, які він бачив Сході. Чомусь тут, у залитій сонцем Аризоні, вони виглядали більш несмачно.
  
  
  "Це не має значення", - казала Шеріл. "Але там, де ти працюватимеш, є змії та скорпіони".
  
  
  "Я обережний", - пообіцяв Римо.
  
  
  "Мабуть, це ваша перша натурна зйомка", - підказала Шеріл.
  
  
  "Насправді я знімався в багатьох фільмах. Можливо, ви бачили мене в "Зоряному шляху: наступне покоління".
  
  
  "Ти був у цьому? Я був мандрівником із шести років. Скажи мені, в якому епізоді? Я бачив їх усі". Римо швидко розумів.
  
  
  "Той з марсіанами", - ризикнув він.
  
  
  Привабливе обличчя Шеріл скривилося. "Марсіани? Я не пам'ятаю жодних марсіан. Клінгони, ромуланці, ференги, так. Але ніяких марсіан".
  
  
  "Мабуть вони ще не випустили цей фільм в ефір", - швидко сказав Римо. "Я був дублером хлопця із загостреними вухами".
  
  
  Очі Шеріл розширились. "Не Леонард Німий?"
  
  
  Назва здалася знайомою, тому Римо сказав: "Так". Він одразу пошкодував про це.
  
  
  "Леонард Німий зніматиметься в епізоді "Наступного покоління"? Вау!"
  
  
  "Це була лише епізодична роль", - сказав Римо, заглядаючи в папку з документами і в словник термінів кіно, наданий Смітом. "Насправді я був дублером каскадеру в епізодичній ролі".
  
  
  "Я ніколи не чув про таку річ".
  
  
  "Я був першопрохідником у цій концепції", - тверезо сказав Римо. "Це була велика честь. Я всією душею мрію про "Оскара"".
  
  
  "Ти маєш на увазі "Еммі". "Оскар" присуджується фільмам, а не телебаченню".
  
  
  "Це те, що я мала на увазі. "Еммі". Я майже отримала "Оскар", але якийсь хлопець на ім'я Сміт випередив мене". Шеріл кивнула головою.
  
  
  "Дуже шкода", - сказала вона. "Але вважай, що тобі пощастило. Публіцисти Unit не отримують "Еммі", або "Оскар", або щось таке. Насправді, це мій перший фільм. До минулого тижня я була рознощицею реплік на одній із наших тутешніх". телестанцій.Це така гостра тема, що досвідчений публіцист не став би до неї торкатися, тож я подала заявку, і ось я тут”.
  
  
  "Через проблеми з профспілкою?"
  
  
  "Ти це знаєш. Ти побачиш, коли ми виберемося на місце. Ми боротимемося за виживання. Але воно того варте. Цей фільм стане моїм квитком з Юми".
  
  
  "Все так погано?" Запитав Римо, коли вони проїжджали через місто і виїжджали до пустелі. Римо побачив грядки салату по обидва боки курної дороги. Це були ті самі ліжка, які він бачив з повітря.
  
  
  "Це велике місто, що росте, але воно знаходиться у чорта на паличках. Завжди був і завжди буде. О-о-о". Поки вони розмовляли, Римо спостерігав за виточеним із пісковика профілем Шеріл. Він визирнув у лобове скло, щоб подивитися, що змусило насупитися її гарненьке личко. Дорога попереду була вихор киплячого пилу. Крізь нього було видно спини кількох важких гусеничних машин. Вони ледве рухалися.
  
  
  "Це танки?" Запитав Римо.
  
  
  "Це танки. Тримайся. Я збираюся спробувати обійти цих запорошених тварин".
  
  
  Шеріл направила машину на м'яку узбіччя дороги і прокралася навколо танків. Тепер вони зупинилися, видихаючи пари в пил, що осідає. Римо підняв вікно.
  
  
  Коли вони проносилися повз, Римо спостерігав за непроникними особами водіїв танків, які висовувалися з відсіків механіків-водіїв.
  
  
  "Недружні хлопці, чи не так?" - сказала Шеріл.
  
  
  "Хто вони?"
  
  
  "Це китайські статистики".
  
  
  "Я ненавиджу бути тим, хто руйнує чиїсь фантазії, але ці хлопці - японці".
  
  
  "Майже все на зйомках - японці. Щодо статистів, хто це помітить чи кого це хвилюватиме?"
  
  
  "Можна подумати, що японська постановка була б більш прискіпливою до подібних деталей. Хіба "Червоне Різдво" не зіграє там теж?"
  
  
  "Ти правий. Я про це не подумав. Але це не моя проблема. Я займаюся всією рекламою в США. Бронзіні сам найняв мене, хоча досі мені особливо не було чого робити, ось чому половину часу я проводжу на пробіжках. Без образ" .
  
  
  "Не прийнято. Чи дійсно Бронзіні такий великий придурок, як я чув?"
  
  
  "Я ледве перекинувся з ним парою слів. Але він нагадує мені Гранді. Він такий самий, як він. За винятком пов'язки на голові. Але знаєте, кумедно, я прочитав про цього хлопця все, що міг, перш ніж приступити до роботи, і він клянеться, що ніколи більше не зніметься у фільмі Гранді. Отже, я приходжу в перший день, і що це? Фільм Гранді! Вони просто називають персонажа Мак. Піди розберись”.
  
  
  "Саме так я і думав", - сказав Римо. "Цей хлопець – придурок". Вони розчистили лінію танків, і причина затору одразу стала очевидною.
  
  
  "О, чорт, вони сьогодні кричать, чи не так?" Іронічно помітила Шеріл.
  
  
  Вони стояли по двоє, взявшись за руки, перед відкритим сітчастим парканом, що розділяв дорогу навпіл. Римо здивувався, що паркан робить тут, у пустелі, але думка випарувалася, коли водій головного танка спустився з гусениці та почав кричати на пікетувальників. Він кричав на них японською. Римо не знав японської, тому не зрозумів, про що йшлося. Протестувальники кричали у відповідь водію. Вони висловлювалися цілком зрозуміло. Вони назвали японського танкіста диваком і косооким китайцем. Очевидно, що вони також не могли відрізнити китайця від японця.
  
  
  "Цей маленький японець виглядає так, наче він повільно закипає", - розмірковувала Шеріл. "Тільки подивіться, як червоніє його шия. Він не з тих щасливих туристів".
  
  
  "Цікаво, що він збирається робити?" Запитав Римо, коли водій заліз назад у танк. Двигун танка запрацював. Дизельні вихлопи вивергалися отруйними хмарами. Танк ривками почав повільно просуватися вперед.
  
  
  "Хтось повинен це знімати", - сказала Шеріл собі під ніс.
  
  
  Погляд Римо був прикутий до танків. "Я не думаю, що ці хлопці у настрої відступати", - сказав він. "Хто? Японці чи представники профспілки?"
  
  
  "І те, й інше", - стурбовано сказав Римо, коли танки рушили до ряду протестувальників. Протестувальники демонстративно взялися за руки. Принаймні вони кричали голосніше.
  
  
  У міру того, як вони повільно просувалися вперед, профілі водіїв виглядали такими ж рішучими та негнучкими, як у роботів. Танки були тепер менш ніж за десять футів від людського бастіону.
  
  
  "Я не думаю, що вони блефують", - сказала Шеріл засмученим голосом.
  
  
  "Я не думаю, що хтось блефує", - сказав Римо, раптово хапаючись за кермо. Нога Шервл лежала на акселераторі. Римо накрив її ногу своєї і сильно натиснув.
  
  
  Універсал рвонувся вперед. Римо крутнув кермо, і машину занесло перед головним танком.
  
  
  "Гей! Ти хочеш, щоб нас убили?" Крикнула Шеріл. "Натисні на гальмо".
  
  
  "Ти чокнутий!"
  
  
  Римо простяг руку і смикнув ручне гальмо. Машина, нахилившись, зупинилася між гуркотливими гусеницями танка та зчепленими пікетами.
  
  
  Шеріл виявилася з боку танка. Вона побачила танк, що насувається на неї, як стіна на колесах. Баштова гармата ковзнула над дахом машини.
  
  
  "О, Боже мій", - сказала вона, паралізована. "Вони зовсім не зупиняються".
  
  
  Римо схопив Шеріл і стусаном відчинив дверцята свого автомобіля. Він зірвав її з сидіння і відкинув убік. Римо розвернувся та оцінив ситуацію. Гусениці танка були майже на даху універсалу. Римо мав вибір. Він вирішив, що швидше зупинити танк, ніж розганяти протестувальників.
  
  
  Коли Шеріл видала болісний крик, танк, що спінюється, почав підбиратися на бік універсала. Товсті вікна хрумтіли, як скло в зубах монстра. Метал заверещав і склався.
  
  
  Римо ковзнув до одного боку танка. Він був нахилений носом угору, і його багатотонний корпус повільно почав стискати легку машину. Лопнули шини. Капот урвався. Намагаючись не попадатися на очі водіям інших танків, Римо взяв одну гусеницю обома руками, поки вона на мить залишалася нерухомою. Гусениця складалася із з'єднаних металевих деталей. Римо швидко провів чутливими пальцями по сегментах. Доріжки насправді були просто складним ланцюжком зчленованих сталевих сегментів, блоків і гумових накладок. Він шукав найслабшу ланку.
  
  
  Він знайшов це. З'єднання блоків. Він рубанув по ньому. Потрібен був лише один удар, що рубає. Метал розійшовся, і Римо відступив, бо знав, що може статися, коли трек знову почне рухатись.
  
  
  Перший звук був на диво схожий на бавовну. Другий був злим, схожим на скрегіт батога. Танк, перебуваючи у напрузі, скинув ліву гусеницю. Траса врізалася в бетон, утворивши невеликий кратер, на виїмку якого відбійному молотку знадобилося б дві хвилини.
  
  
  Рухаючись тільки однією гусеницею, танк раптово зрушив з місця. Ненадійно балансуючи на даху універсала, він почав кренитися вліво. Римо ступив уперед і підштовхнув його.
  
  
  Водій усвідомив свою проблему надто пізно. Танк перекинувся. Він завалився на вежу, як велика коричнева черепаха. Водій спробував звільнитися, але все, що йому вдалося зробити, це висунути голову з кабіни, тож коли танк перекинувся, він ударився об землю раніше, ніж варто було б. Він звисав із ями вниз головою. Він не рухався.
  
  
  Римо прослизнув під танк і помацав пульс чоловіка. Він був ниткоподібним. Струс мозку. Римо витяг його та розтяг на дорозі.
  
  
  "Він мертвий?" З жахом запитала Шеріл. Пікетувальники відступили, їхні очі були вражені. Вони нічого не сказали.
  
  
  "Ні, але йому потрібна медична допомога", - сказав Римо. Шеріл збиралася щось сказати, коли підійшли інші водії танків, і один із них грубо відштовхнув її убік. Римо схопився на ноги, як пружина, і схопив нападника за руку.
  
  
  "Гей! У чому твоя проблема?" вимогливо спитав він.
  
  
  Японець прошипів щось, чого Римо не почув, і просунув ногу між ніг Римо. Розпізнавши початковий прийом інфантильного джіу-джитсу, Римо дозволив холодній посмішці, що обеззброює, спотворити своє обличчя. Японець ударив ногою. І впав. Римо так швидко розвів ноги убік, що нога його супротивника промахнулася.
  
  
  Римо безтурботно наступив йому на груди на шляху до Шеріл.
  
  
  "Ти в порядку?" – тихо спитав Хай.
  
  
  "Ні, зі мною не все гаразд. Що, чорт забирай, тут відбувається?" вона була в люті. “Вони збиралися переїхати цих профспілкових діячів. І подивіться на машину. Вони стерли його на порошок. Це теж моя машина, а не взята напрокат студією”.
  
  
  Інші водії тихо підняли свого товариша непритомним на задню частину другого танка. Один із них крикнув іншим. Той, кого Римо вивів з ладу, підвівся і, кинувши сердитий погляд у бік Римо, поспішив до своєї машини з дисциплінованою готовністю.
  
  
  Танки знову рушили в дорогу. Цього разу вони обійшли пошкоджений танк та руїни, які колись були універсалом Шеріл.
  
  
  "О, Боже мій. Вони збираються зробити це знову", - простогнала Шеріл.
  
  
  "Усім взятися за зброю!" - крикнув один із пікетувальників. "Ми покажемо їм, як американці протистоять хуліганам". Не всі протестувальники підкорилися. Дехто відступив.
  
  
  Римо пірнув у натовп пікетувальників.
  
  
  "У мене немає часу сперечатися з вами, люди", - сказав він. "Можливо, в іншому місці та в інший час. Але не сьогодні". Він схопив зап'ястя і стиснув нерви. Члени профспілки волали як ужалені. Але вони побігли у тому напрямі, куди їх штовхав Римо. За кілька хвилин ворота були вільні від людських перешкод.
  
  
  Танки рухалися дорогою і через відкриту огорожу. Щойно перший танк проїхав, ні в кого не вистачило духу знову стати на шляху. Здавалося, черга тяглася вічно. Водії не дивилися ні праворуч, ні ліворуч. Можливо вони були компонентами своїх танків, а не операторами.
  
  
  "Це божевілля", - сказала Шеріл недовірливим голосом. "Що на них знайшло? Це лише фільм".
  
  
  "Скажи їм це", - сказав Римо. 5еріл струсив пил з капелюха.
  
  
  "До речі, ви проробили чудову роботу, розігнавши цих пікетувальників", - сказала вона. "Я б поклялася, що вони загнали б їх, як жовтих собак".
  
  
  "Цікаво", - сказав Римо.
  
  
  "Цікаво, що?"
  
  
  "Цікаво, чи не на неправильному боці ми в цій суперечці".
  
  
  Він спостерігав за шоколадним уламком останнього танка, з гусениць якого сипався пісок. Це виглядало так само невблаганно, як колесо долі.
  
  
  "Ну, тоді поїхали. Нам доведеться вирушити до базового табору. Джіро збирається почути про це".
  
  
  "Хто такий Джіро?"
  
  
  "Джиро Ісузу. Виконавчий продюсер. Він упертий зануда. У порівнянні з цими танкістами вони здаються маленькими старенькими. За винятком того, що Джиро такий ввічливий, що іноді хочеться дати йому по зубах. Я знаю, що хочу".
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  "Будь ласка, майстер синанджу", - сказав Гарольд Сміт сухим, надтріснутим голосом. "Вже майже три години ночі ми можемо продовжити переговори завтра".
  
  
  "Ні", - відповів Майстер синанджу. "Ми майже закінчили. Навіщо переривати такі делікатні переговори зараз, коли ми такі близькі до взаєморозуміння?"
  
  
  Доктор Гарольд В. Сміт не відчував себе близьким до розуміння. Він відчував себе близьким до знемоги. Майже дев'ятнадцята година Майстер Сінанджу вів його через візантійські переговори про контракт за весь час їхньої довгої і важкої співпраці. Це було б досить складно, подумав Сміт, але вони вели ці переговори на твердій підлозі кабінету Сміта, тому що, як пояснив Чіун, хоча Сміт був імператором, а Чіун лише королівським убивцею, у чесних переговорах всі подібні відмінності були скасовані. Сміт не міг сидіти на тому, що, за твердженням Чіуна, був його троном, а Чіун не хотів підводитися. Так вони й сиділи. Без їжі, без води та без перерв на туалет.
  
  
  Після майже всієї ночі Чіун все ще виглядав свіжим, як соняшник орігамі. Свинцево-бліде обличчя Сміта було кольору раковини молюска. Він почував себе мертвим. Окрім шлунка. Поєднання відсутності їжі та нервового розладу викликало викид шлункової кислоти та роз'їдало його виразкову хворобу. Сміт побоювався, що якщо це найближчим часом не закінчиться, у нього не залишиться слизова оболонка шлунка.
  
  
  - Цього року, - процитував Чіун, дивлячись на наполовину згорнутий сувій, який утримувався на підлозі крихітними нефритовими гирками, - ми погодилися на скромне десятивідсоткове збільшення оплати золотом. З урахуванням нової ситуації”.
  
  
  "Поясни мені ще раз, чому я маю платити більше золота, якщо нова угода не вимагає, щоб ти супроводжував Римо на його завданнях", - тупо сказав Сміт. "Хіба це не повинно реально означати меншу кількість послуг з мого боку?"
  
  
  Чіун мудро підняв палець. "Менше послуг від Майстра синанджу, так. Але більше послуг від Римо. Ти будеш старанніше працювати з ним; отже, він коштує більшого".
  
  
  "Але не слід нам спочатку відняти додаткові витрати, на яких ви наполягали, коли ми спочатку домовлялися про вашу розширену роль, а потім обговорити ціну Римо?"
  
  
  Чіун похитав своєю старою головою. "Ні. Тому що такі умови старого контракту. Оскільки ми укладаємо зовсім нову угоду, вони лише затьмарять проблему".
  
  
  "Я відчуваю, що проблема вже затьмарена", - з нещасним виглядом сказав Сміт. Його аристократичне обличчя було схоже на лимон, з якого висмоктували всю вологу.
  
  
  "Тоді дозволь мені прояснити це для тебе", - продовжив Чіун, додавши тихим голосом: "Ще раз. На десять відсотків більше золота за додатковий тягар Римо. І потім, у вигляді дорогоцінного каміння, рулонів шовку і кілограмів рису, ось мій новий гонорар ".
  
  
  "Якщо ти не береш участь у місіях Римо, - поцікавився Сміт, - то в чому твоя роль? Я зовсім не розумію".
  
  
  "Поки Римо насолоджується можливостями подорожі, що розширюються, в екзотичні далекі країни, такі як Арізона ..."
  
  
  "Арізона - західний штат", - різко втрутився Сміт. "Навряд це екзотика".
  
  
  "... далекі західні держави, екзотичні за корейськими стандартами, - продовжував Чіун, - щоб помилуватися їхніми чудовими краєвидами..."
  
  
  "Пустеля. Це в центрі дикої природи та запустіння".
  
  
  "... зустрічі з відомими особистостями, такими як Бартолом'ю Банзіні..."
  
  
  Сміт зітхнув. "Бронзіні. І я хотів би, щоб ти перестав кидати це мені в обличчя. Це була твоя ідея, щоб Римо взявся за завдання Санта-Клауса поодинці".
  
  
  "Помилка з мого боку", - припустив Чіун. "Я готовий це визнати - якщо ти підеш на певні поступки".
  
  
  "Я не можу - повторюю, не можу - запросити вас на цей знімальний майданчик", - твердо сказав Сміт. "Ви повинні розуміти проблеми безпеки. Це закритий знімальний майданчик".
  
  
  Пергаментне обличчя Чіуна насупилося.
  
  
  "Я розумію. Ми більше не говоритимемо про це".
  
  
  Напружені плечі Сміта розслабилися. Вони знову напружилися, коли Чіун продовжив говорити.
  
  
  "Обумовлена сума призначена для покриття моїх нових додаткових обов'язків".
  
  
  Сміт послабив свою дартмутську краватку. "Новий тягар?"
  
  
  "Тягар, який я взяв на себе під час останнього завдання Римо", - сказав Чіун, знаючи, що розв'язана краватка стала першою тріщиною в упертій броні цієї людини.
  
  
  "Ти залишився вдома", - заперечив Сміт.
  
  
  Чіун урочисто підняв палець. Його довгий ніготь блиснув. "І турбувався", - похмуро сказав Чіун.
  
  
  Жовтий олівець у кістлявих пальцях Сміта зламався.
  
  
  "Можливо, є спосіб", - простогнав він. "Повинен бути".
  
  
  Агатово-тверді очі Чіуна заблищали. "Вихід є завжди", - наспіваючи сказав він. "Для такого кмітливого правителя, як ти".
  
  
  "Дозвольте мені скористатися телефоном".
  
  
  "Я скасовую правило "без телефону", - великодушно сказав Чіун. "За умови, що це сприятиме швидкому завершенню наших переговорів".
  
  
  Сміт почав підніматися на ноги. Він завмер. Він глянув униз на свої схрещені ноги в збентеженні, викликаному запором.
  
  
  "Вони не рухаються", - прохрипів він. "Мабуть, вони заснули".
  
  
  "Ти не відчув, як вони засинають?" Запитав Чіун.
  
  
  "Ні. Ти можеш мені допомогти?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун, встаючи. Він пройшов повз.
  
  
  Смітс простяг руку і підійшов до свого столу, де потягнувся до телефону. Він зробив паузу. "Який телефон вам потрібен?" він поцікавився.
  
  
  "Я дійсно хочу, щоб мені допомогли стати на ноги", - сказав Сміт.
  
  
  "В свій час. Вам потрібен телефон. Давайте спочатку розберемося з вашим головним бажанням, а потім з менш важливими". Сміт хотів сказати Майстру синанджу - ні, він хотів накричати на Майстра синанджу, - що саме в цей момент найбільше на світі йому хотілося використати свої ноги. Але він знав, що Чіун тільки втече від відповіді. Він розглядав телефон як найпряміший непрямий шлях до своєї мети.
  
  
  "Дай мені звичайний телефон", - сказав Сміт.
  
  
  Майстер Сінанджу проігнорував червоний телефон без набору, яким Сміт безпосередньо зв'язувався з Білим домом, і підняв складніший офісний телефон. Він чудовим жестом поклав його на незграбні коліна Сміта. Сміт зняв слухавку і почав набирати номер.
  
  
  "Алло, Мілберн?" сказав він. "Так, я знаю, що вже три години, але це не могло почекати до ранку. Будь ласка, не кричи. Це Гарольд".
  
  
  Чіун чуйно прислухався до того, про що йшлося.
  
  
  "Твій кузен Гарольд", - повторив Сміт. "Так, той двоюрідний брат Гарольд. У мене до тебе дуже велике прохання. Ти все ще видаєш ці... е-е, журнали? Добре. У мене тут є людина, яка зацікавлена в тому, щоб написати для вас".
  
  
  "Скажи йому, що я досвідчений поет", - прошипів Чіун, не розуміючи, яке відношення це має до поїздки до Арізони, але сподіваючись, що Сміт знав, що робить, і не зламався від напруження переговорів.
  
  
  "Ні, Мілберн. Я знаю, що ти не публікуєш вірші. Ця людина дуже різнобічна. Якщо ви зможете надати їй перепустку для преси на його останній фільм, я впевнений, він зможе взяти інтерв'ю у Бартолом'ю Бронзіні".
  
  
  Чіун щасливо посміхнувся. Сміт не розколовся. Хоча він і балакав безмовно.
  
  
  "Я не знав, що не існує такого поняття, як перепустка для преси, щоб потрапити на знімальний майданчик. О, так ось як це працює? Так, добре, якщо ви зможете опрацювати деталі, я можу гарантувати, що Бронзіні погодиться. Моєму другу дуже, дуже важко відмовити”.
  
  
  Чіун засяяв. Він показав Смітові американський символ "А-о'кей". Сміт приклав палець до вуха, щоб краще чути. Чіун подумав, чи це містичний знак або вираз роздратування.
  
  
  "Його звуть Чіун", - продовжував Сміт. "Це його перше ім'я. Я думаю". Сміт підняв очі.
  
  
  "Це моє ім'я", - сказав йому Чіун. "Я не Боб, не Джон і не Чарлі, яким потрібне додаткове ім'я, щоб ніхто не сплутав його з іншими людьми."
  
  
  "Це його псевдонім", - сказав Сміт, побоюючись затягувати і без того надто напружену розмову. "Так, дякую. Він буде там".
  
  
  Сміт повісив слухавку неживими пальцями.
  
  
  "Все узгоджено", - сказав він. "Вам доведеться пройти формальність інтерв'ю".
  
  
  "Звичайно. Я впевнений, що якщо ці люди хочуть, щоб я написав сценарій їхнього фільму, вони повинні бути впевнені в моїх неперевершених талантах, якщо взялися за таке визначне завдання".
  
  
  "Ні, ні, ти не розумієш. Ти не будеш писати нічого подібного. Мій кузен Мілберн видає журнали для любителів кіно. Ти відправишся на знімальний майданчик "Червоного Різдва" як кореспондент одного з їхніх журналів".
  
  
  "Я писатиму листи?" Пискнув Чіун. "Кому?"
  
  
  "Не такий кореспондент. Я радий пояснити вам це докладніше, якщо ви просто допоможете мені піднятися на ноги".
  
  
  "Цієї хвилини, імператоре", - радісно сказав Чіун. Він став навколішки перед Смітом і поклав довгі пальці йому на коліна.
  
  
  "Я нічого не відчуваю", - сказав Сміт, коли Чіун прибрав руки.
  
  
  "Це добре", - запевнив його Чіун.
  
  
  "Це так?"
  
  
  "Це означає, що коли я підніму тебе, болю не буде". І її не було. Сміт навіть не відчув звичайного скрипу у своєму ураженому артритом коліні, коли Чіун допоміг йому підвестися на ноги і сісти у шкіряне крісло. Відчувши полегшення, Сміт поінформував Майстра Сінанджу про свою співбесіду під час прийому на роботу. Потім підійшовши до свого комп'ютерного терміналу, він почав вводити дані з клавіатури.
  
  
  "Що ти робиш?" Запитав Чіун.
  
  
  "Редактору, який візьме у вас інтерв'ю, будуть потрібні фрагменти ваших минулих статей".
  
  
  "Я не писав статей. Тільки вірші. Чи маю я піти додому і принести їх?"
  
  
  "Ні, навіть не згадуй про свої вірші. Мій комп'ютер надсилає йому факсом копії твоїх статей, які, звичайно, будуть вигадкою".
  
  
  Коли Чіун відкрив рота, ніби збираючись заперечити, Сміт поспішно додав: "Так ти швидше дістанешся до Арізони".
  
  
  "Я підкорюся вашому вищому судженню".
  
  
  "Добре", - сказав Сміт, вимикаючи комп'ютер. "Квитки чекатимуть на вас у місцевому аеропорту. А тепер, якщо ти мене вибачиш, я збираюся розтягнутися на дивані і спробувати трохи поспати".
  
  
  "Дуже добре, імператоре", - сказав Майстер Сінанджу, кланяючись, і вислизнув із кімнати в тиші ченця. Сміт ставив питання, чому Майстер Сінанджу пішов без формальностей прощання, якими він зазвичай зловживав.
  
  
  Він дізнався про це через десять хвилин, коли, якраз коли він збирався йти, йому в праву ногу потрапив кінь Чарлі.
  
  
  "Аргххх!" Сміт завив. Біль посилювався доти, доки він не подумав, що більше не може цього виносити. Потім його інша нога почала стискатися.
  
  
  Таксі висадило Майстра синанджу на Лоуер-Парк-авеню. Він піднявся на ліфті на восьмий поверх і повертав праворуч, доки не побачив червоно-синю неонову вивіску з написом STAR FILE GROUP.
  
  
  Чіун наморщив носа. То був видавець журналу чи китайський ресторан?
  
  
  Чіун підійшов до столу адміністратора і вклонився. "Я Чіун, автор", - серйозно сказав він.
  
  
  "До тебе містер Чіун, Дон", - крикнула секретарка через плече так голосно, що Майстер Сінанджу скривився від цієї непристойності.
  
  
  "Запросіть його", - пролунав приємний буркотливий голос із відкритого офісу.
  
  
  Чіун вплив до кімнати з високо піднятою головою. Він вклонився молодій людині, що сиділа за кутовим столом. Він був схожий на ведмедя коалу, якого обваляли у коричневому цукрі. Чіун побачив, що ілюзії сприяє помітна щетина. Раптом він звернув увагу на стіни. Вони були обвішані плакатами із зображеннями відомих людей. Переважали майже оголені жінки-рестлери. Чіун відвів очі від безглуздої демонстрації.
  
  
  "Сідайте, сідайте", - невпевнено сказав чоловік.
  
  
  "Ви Дональд Макдевід, знаменитий редактор?" – спитав Чіун.
  
  
  "А ви, мабуть, Чіун. Радий з вами познайомитися".
  
  
  "Чіун, автор", - поправив Чіун пальцем.
  
  
  "Мілберн дав мені ваші кліпи цього ранку. Я їх переглянув. Дуже цікаво".
  
  
  "Вони тобі подобаються?"
  
  
  "Знімки чудові", - сказав Дональд Макдевід.
  
  
  "Фотографії?" Запитав Чіун, розмірковуючи, чи не слід йому представитися як Чіун - автор і художник.
  
  
  Він узяв манільську папку, набиту журнальними вирізками. На фотографіях було зображено сцени з американських фільмів. Копія, однак, виявилася витягом з корейського керівництва з особистої гігієни. Чи був Сміт божевільним? Ображати його такою дурницею?
  
  
  "Ви ж пишете англійською, чи не так?" Запитав Макдевід, коли кучерявий хлопець увійшов з тацею, на якій стояли "Доктор Пеппер" і кухоль чорної кави.
  
  
  "Звичайно", - сказав Чіун.
  
  
  "Добре, тому що я не вмію читати китайською, як і наші читачі. Вони прискіпливі до подібних речей. Ми б отримували листи".
  
  
  "Це по-корейськи", - сказав Чіун Макдевіду, потягуючи на пробу каву. Він узяв кубик льоду зі свого "Доктора Пеппера" і кинув його у каву. Він дозволив обом сісти.
  
  
  "Я теж не вмію читати корейською", - сухо сказав він.
  
  
  Чіун розслабився. Це було неймовірно. Цей уайт був майже безграмотний, але редагував важливі журнали. Чіун зробив уявну позначку взяти папку з собою. Він не хотів, щоб його репутація поета була заплямована нісенітницею Сміта.
  
  
  "Ну, я нічого не можу сказати по цих кліпах, але на них стоїть ваш підпис, і Мілберн каже, що вас дуже рекомендували. Отже, ви найняті".
  
  
  "У своїй галузі я найкращий", - запевнив його Чіун. "Я розмовляв із рекламниками "Червоного Різдва". Вони не в захваті від того, що пускають когось на знімальний майданчик так рано. Але Бронзіні відхилив їх. інтерв'ю з Бронзіні, а також інформацію про відвідування знімального майданчика, біографію режисера та все інше, що ви зможете отримати. Подивіться, хто знаходиться на знімальному майданчику, коли дістанетеся туди. Поговоріть з ними. Ми розберемося з цим, коли ти повернешся”.
  
  
  Чіун перегорнув листи із завданнями. Його очі звузилися, коли він побачив ставки оплати.
  
  
  "Ви публікуєте вірші?" раптово спитав він.
  
  
  Ніхто більше не публікує вірші.
  
  
  "Я говорю не про звичайну американську поезію, а про кращу корейську поезію. Ung."
  
  
  "Хай благословить вас Бог".
  
  
  Обличчя Чіуна виражало обурення. "Унг - це його назва", - сказав він. "Нещодавно я складав оду таючому снігу на горі Пектусан. Це корейська гора. В даний час вона налічує 6089 строф".
  
  
  "Шість тисяч строф! По долару за слово це з'їсть половину річного бюджету одного з наших журналів".
  
  
  "Так", - з надією сказав Чіун.
  
  
  "Вибачте. Ми не публікуємо вірші". Макдевід вказав на пробкову дошку на стіні над своїм столом.
  
  
  Чіун глянув на нього. На гачках висіли ряди коректур обкладинок. На обкладинці останнього випуску Star File було зображено напівоголену білу жінку, накинуту на космічний корабель. Поруч лежав журнал під назвою "Фантасмагорія". На цій обкладинці чоловік у масці із висушеної шкіри обробляв молоду жінку. Це виглядало дуже реалістично, і Чіун подумав, чи не для канібалів це. Поруч із цим було щось під назвою Gorehound, яке, як зрозумів Чіун, призначалося для пітбулів. Або, можливо, їхні власники. А поряд із цим були зіркові герої бойовиків. "Люди читають це?" Чіун пирхнув.
  
  
  "Більшість просто дивляться на фотографії. Це нагадало мені. Я краще розповім вам про кілька моментів, щоб ви знали стиль нашого будинку. Пишіть зараз. Багато цитат".
  
  
  Чіун узяв стос журналів. Він непомітно засунув у стопку папку Сміта з підробленими вирізками.
  
  
  "Я приділю цьому всю свою безроздільну увагу", - пообіцяв Чіун.
  
  
  "Чудово", - сказав Дональд Макдевід, потягнувшись за своєю кавою. Він зробив ковток.
  
  
  "Фу. Холодно", - сказав він. Він спробував "Доктор Пеппер" і сказав, що він прісний.
  
  
  Відкинувшись на спинку стільця, Дональд Макдевід покликав через двері: "Едді, ти можеш принести мені молока?"
  
  
  "Молоко шкідливе для тебе", - зауважив Чіун. "Воно закупорює кровоносні судини".
  
  
  "Я працюю над своїм першим серцевим нападом", - сказав Дональд Медавід. "І останнє. Ми купуємо всі права".
  
  
  "Це ваш привілей", - сказав Чіун, додавши: "Моє право голосу належить вам по долару за слово".
  
  
  Дональд Макдевід засміявся, приймаючи від свого помічника склянку молока. Він на пробу сьорбнув, скорчив гримасу і потягся за сільничкою, що стояла поряд з телефоном. Чіун з жахом спостерігав за тим, що відбувається, він посолив молоко і випив його, не відриваючись.
  
  
  "Я хочу, щоб ваш перший екземпляр був у мене на столі за два тижні", - сказав він, витираючи молоко з майже невидимих вусів.
  
  
  "На випадок, якщо тебе тут не буде, хто твій найближчий родич?" Запитав Чіун.
  
  
  Вийшовши з будівлі, Чіун упіймав таксі. Водій відвіз його до аеропорту Ла Гуардія. Біля свого терміналу Чіун відрахував вартість проїзду монетами.
  
  
  "Що, без чайових?" - гаркнув водій.
  
  
  "Дякую, що нагадав мені", - сказав Чіун. Він простяг водію стопку журналів.
  
  
  "Шука!" - крикнув йому водій. "Що, чорт забирай, я повинен з цим робити?"
  
  
  “Вивчайте їх. Вчіться у них. Можливо, ви теж зможете піднятися до високого становища, коли долар за слово – це ваша доля у житті”.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  Дзиро Ісузу дуже, дуже вибачався.
  
  
  "Мені дуже шкода", - сказав він. Він вклонився до пояса, опустивши очі. Піднімався вітер, закидаючи сипкий пісок пустелі у його суху маску обличчя. Римо ставив питання, чи відображали його опущені очі смиренність чи необхідність захистити їх від абразивного піску. Вони стояли під накриттям наметів базового табору.
  
  
  "Вони поводилися так, ніби дорога належала їм", - крикнула Шеріл.
  
  
  "Японські статисти не розмовляють англійською", - сказала Ісузу. "Я хотіла б зробити їм догану в грубих висловлюваннях".
  
  
  "То що щодо моєї машини?" Суворо запитала Шеріл. "Студія відшкодує витрати. У вас може бути машина на вибір. Якщо ви погодитеся на Нішицю універсал, ми надамо вам додатковий пакет опцій".
  
  
  "Добре", - сказала Шеріл наполовину пом'якшеним голосом. "Але мені не потрібен один із твоїх ніндзя. Я чула, вони перекидаються щоразу, коли вітер змінює напрямок".
  
  
  "Уривок. І я ще раз вибачаюсь за доставлені незручності. А тепер, якщо ви наполягаєте, у вас є проблема, з якою вам слід розібратися. Кореспондент журналу Star Fire вже в дорозі. Я не хотів преси, але Бронзіні-сан наполягає. Застряг. Подбай про цю людину, добре?"
  
  
  "Добре. Я б хотів зайнятися чимось іншим, окрім щоденних рейсів Fedex".
  
  
  "До речі, графік зйомок зрушив із мертвої точки. Камера повернеться завтра".
  
  
  "Завтра за два дні до Різдва. Знімальній групі це не сподобається".
  
  
  "Ти забуваєш, знімальна група з Японії. Наплювати на Різдво. Якщо американська знімальна група незадоволена, вони можуть знайти роботу будь-де. Завтра почнеться зміцнення".
  
  
  На цьому Джіро Ісузу пішов. Його хребет ані на міліметр не відхилився від вертикалі.
  
  
  "Яка американська команда?" Пробурмотіла Шеріл. "Є Бронзіні, військово-технічний радник, координатор трюків та маленька старенька я". Вона зітхнула. "Ну що ж, - сказала вона Римо, - тепер ти познайомився з Джіро. Чудова робота, чи не так?"
  
  
  "Нішицю робить машини?" Небайдуже запитав Римо.
  
  
  “Вони роблять усе. І поводяться так, ніби повісили місяць і вибрали сонце. Що ж, гадаю, мені доведеться посперечатися з репортером. Побачимося на знімальному майданчику”.
  
  
  - Де мені знайти... - Римо зазирнув у свою папку. - ... координатора трюків?
  
  
  "Ви мене спіймали", - сказала Шеріл, прямуючи до одного зі смугастих наметів. "Знайдіть помічника прокурора з рацією і запитайте Санні Джо".
  
  
  Римо озирнувся. Намети були встановлені у неглибокому руслі, утвореному бульдозерами. Одна з них все ще підкидала пісок, утворюючи перебір проти вітру. Чоловіки кинулися врозтіч, як мурахи. Кожен із них був японцем.
  
  
  Римо спіймав одного з них за допомогою рації.
  
  
  "Допоможи мені, приятелю", - сказав він. "Я шукаю Санні Джо".
  
  
  "Соні Джо"?
  
  
  "Достатньо близько".
  
  
  Чоловік торкнувся портативної рації, прикріпленої до нікель-кадмієвого акумулятора на поясі, і почав говорити швидкою гортанною японською в мікрофон, підвішений біля його рота. Він прислухався до своїх навушників. Єдине, що зрозумів Римо, було ім'я Соні Джо. Зрештою чоловік вказав на північ.
  
  
  "Соні Джо в тому напрямку. Добре?"
  
  
  "Дякую. Як він виглядає?"
  
  
  Японець коротко похитав головою. "Ні слова англійською. Добре?" Римо зрозумів це як означає, що не говорить англійською.
  
  
  Римо поплентався у вказаному напрямку. Він заглянув у свою папку і дізнався, що О.Д. був помічником режисера. Він запитував, як хтось може бути помічником режисера в англомовному фільмі і не говорити англійською.
  
  
  По дорозі він не зводив очей з Бартолом'ю Бронзіні. Ніде не було видно всесвітньо відомого актора. Римо також був здивований, не побачивши кактусів. Це була чагарникова пустеля. Просто пісок та рідкісні сухі кущі. Він озирнувся і помітив, що не лишає слідів. Він вирішив, що хтось може помітити, тому він почав ходити на шкарпетках. Таким чином, він справляв таке ж враження, як дванадцятирічний хлопчик.
  
  
  Римо виліз на піщаний пагорб і був здивований, побачивши велику панораму танків і бронетранспортерів, збудованих на плоскій місцевості, повністю оточеній свіжими піщаними пагорбами. Люди в китайській військовій формі протирали машини, на яких уже утворився пил із бежевого піску.
  
  
  Римо вирішив, що група людей у формі, які відпрацьовували падіння з найближчого пагорба, були каскадерами. Один із них мав бути тим, хто йому потрібний.
  
  
  Наблизившись, Римо побачив за плоским каменем людину, що цілилася з гвинтівки. Чоловік був білим, з обвітреним обличчям та примруженими від сонця очима. Він натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Раптом один із японських статистів схопився за груди. Між його пальцями ринула червона рідина. Римо підплив до основи піщаного пагорба і поплив довкола нього. Він підкрався до чоловіка ззаду саме тоді, коли той зробив другий знімок.
  
  
  Римо взяв його позаду за шию. Він спробував поставити його на ноги, але виявив, що його рук вистачає лише на те, щоб підняти на рівень очей. Чоловік був вищий за нього на три голови.
  
  
  "Дай мені це", - прогарчав Римо, хапаючи зброю. Воно виглядало саморобним, як антикварне.
  
  
  "У чому твоя проблема, друже?" вимогливо запитав чоловік.
  
  
  "Я бачив, як ти стріляв у ту людину".
  
  
  "Радий за тебе. Тепер, якщо ти віддаси це назад, я піду зніму ще кілька".
  
  
  "Ми так не вирішуємо профспілкові суперечки в Америці".
  
  
  "Юніон! Ви ж не думаєте..." Чоловік почав сміятися. "О, це круто", - вирвалося в нього.
  
  
  "Що тут кумедного?" Запитав Римо. Він дозволив чоловікові впасти і розкрив зброю. Зверху в нього був барабанний магазин із нержавіючої сталі. Замість куль у ньому були скляні предмети, схожі на мармур. На них плескалася червона рідина.
  
  
  "Так і є. Ти думаєш, я справді застрелив того хлопця. Це пневматичний пістолет".
  
  
  "Пневматична гвинтівка може вбити, якщо потрапити в м'яке місце", - сказав Римо, піднімаючи одну з кульок, щоб розглянути ближче.
  
  
  “Будь обережний із цим. Реквізитор із мене шкуру спустить, якщо ти його порвеш. Ця штука ручної роботи. Усього шістнадцять подібних їй у світі”.
  
  
  Один із японських статистів спускався піщаним схилом. "Санні Джо. Чому ти зупинився?" він покликав. Рімо побачив червону пляму на його блузці спереду.
  
  
  "Почекай хвилинку", - випалив Римо. "Ти Санні Джо?"
  
  
  "Так вони мене називають. То хто ж ти?"
  
  
  "Рімо".
  
  
  Людина на ім'я Санні Джо, здавалося, була вражена цим ім'ям.
  
  
  "Як твоє прізвище?" він запитав.
  
  
  "Дюрок", - сказав Римо після паузи.
  
  
  Санні Джо виглядав розчарованою відповіддю Римо. Цей вираз змінилося роздратованим.
  
  
  "Як, чорт забирай, давно ти в цьому бізнесі, синку?" гаркнув він. "Не впізнати пневматичний пістолет, коли його бачиш?"
  
  
  "Вибачте", - сказав Римо. "З огляду на всі проблеми з профспілкою, я вважаю, що зробив поспішний висновок".
  
  
  "Думаю, нічого страшного", - пом'якшав Санні Джо. Він вдивлявся в обличчя Римо, наче шукав його душу. "І я можу використовувати блідолицего. Половина цих чортових японців не говорить англійською. Давай. Ми відпрацьовуємо влучення кулею. Давай подивимося, на що ти здатний".
  
  
  Римо пішов за чоловіком вгору піщаним схилом.
  
  
  "Ти повинен пам'ятати, Римо, - казав він, - що Бронзіні любить бути якомога реалістичнішим. Ти стій прямо тут. Я повернуся і зроблю тобі одну. Коли ти отримаєш удар, не падай, крутись штопором. Уяви, що тебе б'ють кувалдою". , а не кулею. Ми хочемо, щоб на цьому екрані був справжній ефект”.
  
  
  Римо знизав плечима, коли Санні Джо підстрибом повернувся до свого притулку. Рімо побачив, що він був високим чоловіком. Ростом майже сім футів, і хоч він виглядав переконливо, Римо помітив, що у нього були довготелесі кінцівки. Йому було шістдесят, якщо не більше, але він рухався як чоловік на десять років молодший.
  
  
  Санні Джо сів навпочіпки і прицілився. Пістолет кашлянув. Гострий зір Римо вловило червону сферу, що наближається до нього. Він став на ноги.
  
  
  Але Римо роками вчили йти зі шляху куль. Навіть безневинних. Рефлекторно він ухилився від кулі. Щоб прикритися, він зігнувся і впав на пісок. Він звів очі.
  
  
  Санні Джо незграбно підійшов до нього з гнівом на обличчі. "Що, чорт забирай, сталося?" він заревів.
  
  
  "Я прокрутився".
  
  
  "Ти скрутився до того, як вибухнув постріл. Я не бачив бризок крові. Що з тобою? Готуєшся до "Оскара"?"
  
  
  "Вибачте", - сказав Римо, обтрушуючи пісок з одягу. "Спробуємо ще раз?"
  
  
  "Правильно. Цього разу дочекайтеся початку раунду".
  
  
  Коли вони поверталися на свої місця, над головою прогуркотіли три вертольоти. Їхній шум наповнив дно долини, як дзвін металобрухту.
  
  
  "Чорт", - пробурмотів Санні Джо. “Вони збираються робити це протягом усього виробництва. Тримаю парі, гелікоптери з морської авіабази.
  
  
  "Рано чи пізно їм це набридне", - ризикнув припустити Римо.
  
  
  "Звичайно, вони будуть. Але це лише Маріуес. За кілька миль на північ є армійський випробувальний полігон, а на схід звідси знаходиться старий військово-повітряний полігон Люк. З цього моменту і до Дня Святого Валентина у нас в моді будуть F-16 ".
  
  
  "Не схоже, що тобі дуже подобається твоя робота".
  
  
  "Робота, чорт забирай, я був на пенсії, поки не прийшли японці. Мені за шістдесят, чувак. Ця індустрія харчується молоддю, навіть у професії каскадера. Я повернувся в резервацію, щоб, так би мовити, зачахнути. Потім з'явився Бронзіні і попросив використати цю частину резервації”.
  
  
  "Це земля індіанців?"
  
  
  "Чортовськи вірно. Бронзіні всюди смикав за ниточки, щоб змонтувати цю постановку. Усі їли в нього з рук. Поки він не врізався в шефа. Шеф, звичайно, знав, хто він такий, але не подав виду. Він сказав, що частиною вартості використання бронювання була моя участь. Я горда людина, але цей бізнес у мене в крові, тому я сказав, якого біса. Я погодився. Можливо, це до чогось приведе ".
  
  
  "Ти не схожий на індіанця".
  
  
  "Не багато індійців більше виглядають як індіанці, якщо хочете знати правду".
  
  
  "Якого племені?"
  
  
  "Ви ніколи не вивчали їх у школі, ось що я вам скажу. Ми практично вимерли. Моє індіанське ім'я Санні Джо. Думаю, вам слід сказати, що це щось на зразок племінної прізвиська. Моє офіційне ім'я Білл Роум. Але клич мене Санні Джо. Усі так звати. Це Санні з літерою "У", а не "О". Гаразд, виходь на старт".
  
  
  Римо зайняв свою позицію. Цього разу, коли дробовик кашлянув, він заплющив очі. Куля потрапила йому прямо в груди. Він зігнувся, упав і перекотився.
  
  
  "Краще", - гукнув йому Санні Джо. "А тепер, хтось із вас, спробуйте".
  
  
  Ніхто з японців на піщаному пагорбі не ворухнувся.
  
  
  Санні Джо підвівся з місця стрільця і спробував висловити свої бажання мовою жестів. Нарешті він узяв одного з японців за комір і підвів його до мети.
  
  
  Рімо подумав, що японський статист збирається вдарити Санні Джо у живіт. Той не виглядав задоволеним, що з ним повелися грубо. Рімо вирішив, що він просто уразливий.
  
  
  Він відкинувся на спинку стільця, щоб подивитися, думаючи, що йому багато чого потрібно навчитися, якщо він збирається зійти за професійного каскадера. Бартолом'ю Бронзіні здивувався, побачивши, що звичайні протестуючі IATSE не пікетували вхідні ворота на територію індіанської резервації. Він запитував, чи це має якесь відношення до перевернутого танка і роздавленого універсала.
  
  
  Він об'їхав на своєму "Харлеї" уламки і помчав звивистою дорогою до базового табору. Він не намагався зупинитися перед знімальним наметом. Він протягнув "Харлей" через відкидну кришку і врізався у стіл.
  
  
  Бронзіні зістрибнув з велосипеда, перш ніж той урізався у стіну намету. Тканина у карамельну смужку з тріском порвалася. Але ніхто цього не помітив, і найменше Джіро Ісузу.
  
  
  Ісузу виявив, що дивиться в гнівне неаполітанське обличчя Бартолом'ю Бронзіні, Бронзового Бамбіно. І сьогодні у ньому не було нічого дитячого.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" Бронзіні прогримів.
  
  
  "Намагайтеся говорити поважним тоном", - сказав Дзіро. "Я продюсер".
  
  
  "Ти, блядь, лінійний продюсер", - прогарчав Бронзіні. "Я хочу поговорити із виконавчим продюсером".
  
  
  “Цей містер Нішицу. З ним неможливо поговорити. У Токіо”.
  
  
  "У них у Токіо немає телефонів? Чи він теж не розмовляє англійською?"
  
  
  "Містер Нішицю в секреті. Немолодий чоловік. Якось він відвідав знімальний майданчик уперше. Тоді ви могли б з ним зустрітися".
  
  
  "Так? Що ж, передай йому повідомлення від мене".
  
  
  "Гредрі. Що таке message?"
  
  
  "Мені не подобається, коли мене дурять".
  
  
  "Не знаю цього слова".
  
  
  "Збрехав. Ти розумієш слово "збрехати"?"
  
  
  "Підготуйтеся до тренування", - натягнуто сказав Дзиро Ісузу. Бронзіні зауважив, що він не відступає. Бронзіні поважав це. Він понизив голос, хоч усе ще сердився.
  
  
  "Я щойно розмовляв телефоном з Куросовою".
  
  
  "Це порушення протоколу. Ти не керуєш цією фірмою".
  
  
  "Ось тобі і спалах, Джіро, дитинко". Бронзіні посміхнувся. "Куросава теж. Насправді, він ніколи не чув про Red Christmas. Не тільки це, але й те, що він говорив досить страшенно розпливчасто про концепцію Різдва як такої".
  
  
  "Ах, тепер я розумію. Була пробрема. Куросава не збирається знімати "Червоне Різдво". Хотів повідомити вам про цей сумний вчинок. Перепрошую".
  
  
  "Не треба мені "так шкода". Мене нудить від "так шкода". І я все ще чекаю на це пояснення".
  
  
  “Представник містера Куросави запевнив мене, що він буде в змозі керувати фірмою. Схоже, нас дезінформували.
  
  
  “Задоволення! Моє єдине задоволення було б від роботи з Куросовою. Він майстер”.
  
  
  "Цей самий день жалю. Містер Нішицу, без сумніву, передасть вам свої жалю, коли прибуде".
  
  
  "Я, блядь, ледве можу дочекатися", - їдко сказав Бартолом'ю Бронзіні. Він підняв руки. "То хто режисер?" Ісузу вклонилася.
  
  
  "Для мене це велика честь", - сказав він.
  
  
  Бронзіні зупинився як укопаний. Його обвислі очі кольору такси звузилися, якщо це можливо. Його дико жестикулюючі руки завмерли в повітрі, наче відбиті в бурштині.
  
  
  Його "Ти?" було дуже лагідним, але дуже, дуже пристрасним. Дзиро Ісузу мимоволі зробив крок назад.
  
  
  "Так", - тихо сказав він.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні підійшов до нього і нахилився. Навіть нахилившись, він височів над японцем. А Бронзіні був дуже високим.
  
  
  "Скільки фільмів ти зняв, Джіро, дитино?"
  
  
  "Ніяких".
  
  
  "Тоді з твого боку по-справжньому спортивно запропонувати зібрати все по шматочках". Безтурботно сказав Бронзіні. "Зрештою, це лише епопея вартістю в шістсот мільйонів доларів. Це всього лише мій фільм-повернення. Це навіть не важливо. Чорт забирай, навіщо взагалі турбуватися про режисера? Чому б нам усім просто не пострибати на піску і не пограти, поки не набереться достатньо знятого матеріалу, щоб змонтувати його для мультфільму?
  
  
  "Я зроблю хорошу роботу. Я обіцяю".
  
  
  "Ні. Жодних шансів. Я зараз наполягаю. Виробництво зупиняється. Ми проводимо пошук. Ми знаходимо досвідченого режисера. Потім ми починаємо. Не раніше. Ти мене чуєш?"
  
  
  "Немає часу. Камера повернеться завтра".
  
  
  "Завтра день перед Святвечір", - сказав йому Бронзіні, ніби розмовляв з дуже повільною дитиною.
  
  
  "Містере Нішицу, збільште розклад".
  
  
  "Дайте мені переглянути розклад зйомок".
  
  
  "Не avairabre. Так шкода".
  
  
  Чудово. Це недоступно. Немає ні розкладу зйомок, ні режисера. Все, що у нас є, це зірка, більше танків, ніж у Горбачова, і ти. Чудово. голову в духовку, бо я так страшенно злий, що, мабуть, усе зіпсую”.
  
  
  Стиснувши кулаки, Бронзіні попрямував до пологу намету. "Ні", - сказав Джіро. "Ти нам потрібний".
  
  
  Бронзіні зупинився. Він розвернувся. Він не міг повірити, що Ісус наполягає на своєму. У хлопця вистачило нахабства. "Для чого?" - рішуче спитав він.
  
  
  "Поговоріть з морськими піхотинцями та військово-повітряними силами".
  
  
  "Про що?"
  
  
  "Бо ми починаємо рано, а не додатково прибуваємо з Японії. Ми попросимо задіяти американських військовослужбовців. Зброя, спорядження. Завтра велика зйомка з парашутом".
  
  
  "Я не пам'ятаю стрибків із парашутом".
  
  
  "Стрибок з парашутом у новому проекті. Написано минулої ночі".
  
  
  "Хто це вставив?" З підозрою в голосі спитав Бронзіні.
  
  
  "Я так і роблю".
  
  
  "Чому я анітрохи не здивований, Джіро? Скажи мені це. Чому?"
  
  
  Ісузу кашлянув у долоню. "Сценарій мій", - сказав він, захищаючись. "Мій та містера Нішицю".
  
  
  "Давайте не забуватимемо, хто написав першу чернетку", - з гіркотою сказав Бронзіні. "Ви пам'ятаєте попередній проект, дія якого відбувалася у Чикаго?"
  
  
  "Ви, звичайно, отримаєте належний екранний бал за внесок. Приходьте. Приготуйтеся відмовитися від мене".
  
  
  "Тобі потрібна моя допомога, ти повинен допомогти мені у відповідь".
  
  
  "Прошу вибачення?" Запитала Ісузу.
  
  
  “Ця проблема з профспілкою. Я хочу, щоб її було вирішено. До завтрашнього дня. Це моя ціна за співпрацю”.
  
  
  Дзиро Ісузу вагався. "Профспілкова суперечка має бути вирішена перед камерою чи ні. Чи згоден ти?"
  
  
  Бронзіні моргнув. "Так. Так і є", - сказав він, захоплений зненацька.
  
  
  Дзиро Ісузу спритно вийшов із намету. Бронзіні простежив за ним поглядом вулканічних блакитних очей. Крекнувши від подиву, він підняв свій Harley із землі і виштовхнув його з намету.
  
  
  На шляху до виходу він мало не збив Санні Джо Роама, за яким слідували кілька японських статистів і один американець.
  
  
  "Я змусив їх закрутитися, як ви й казали, містер Бронзіні", - пророкував Санні Джо.
  
  
  "Відмінно. А тепер йди вчи японську", - сказав Бронзіні, сідаючи на мотоцикл і натискаючи на стартер. "Бо тобі це знадобиться".
  
  
  Роум засміявся. "Щойно ти дізнаєшся його краще, - прошепотів він Римо, - він чудовий жартівник. Ось, дозволь мені уявити тебе. Барт, я хочу познайомити тебе з Римо. Він "наш американський каскадер". Він буде дублювати для тебе".
  
  
  Римо простяг руку, подумавши, що, якщо він збирається доглядати Бронзіні, йому краще проковтнути свою неприязнь до цієї людини і завести друзів.
  
  
  "Я великий фанат", - збрехав він.
  
  
  "Тоді чому я не відчуваю подиху вітерця?" Бронзіні посміхнувся, ігноруючи запропоновану руку. Він з ревом помчав слідом за знімальним фургоном Нішицю.
  
  
  "Цікаво, що його глине?" - спитав Санні Джо.
  
  
  "Він завжди поводиться так, ніби його пояс надто туго натягнутий", - сказав Римо. "Я прочитав це у журналі".
  
  
  Командир бази військово-повітряної бази морської піхоти Юма був незворушний, коли Бартолом'ю Бронзіні увійшов до його кабінету. Дзиро Ісузв ненав'язливо висів у нього за спиною.
  
  
  "Дозвольте мені сказати з самого початку, - різко сказав полковник Еміль Тепперман, - що я ніколи не бачив жодного з ваших фільмів". Бартолом'ю Бронзіні дозволив сором'язливому виразу з'явитися на своєму хтивому обличчі.
  
  
  "Ще не надто пізно", - в'їдливо сказав він. "Вони все на відео".
  
  
  Його крива усмішка не була повернута. Він не був упевнений, чи це було через те, що офіцер морської піхоти був серйозним типом, чи це було ще одним доказом, якщо таке було необхідно, що сильною стороною Бартолом'ю Бронзіні не була стендап-комедія. Він також не був упевнений, чому він підіграє цьому шоу із собаками та поні. Яким би злим він не відчував себе, він був професіоналом. Він збирався закінчити цей фільм за графіком - яким би не був графік - і забратися до біса.
  
  
  "Сядьте і розкажіть мені, що ви хочете, щоб Корпус зробив для вас", - запропонував полковник Тепперман.
  
  
  "Ми хотіли б скористатися вашою базою на день чи два", - сказав Бронзіні. "Починаючи із завтрашнього дня".
  
  
  "Забавний час для початку зйомок фільму. Так близько свята".
  
  
  "Ми зніматимемо у святкові дні", - сказав йому Бронзіні. "Нічого не вдієш, сер. Я вважаю, що це могло б бути менш руйнівним, якби ваші солдати були у відпустці".
  
  
  "У мене немає повноважень давати такий дозвіл", - повільно промовив полковник, дивлячись на Ісуса. "У нас на цій базі триває операція з радіотехнічної розвідки".
  
  
  "У кого є повноваження?" Холодно спитав Бронзіні.
  
  
  "Пентагон. Але я навряд чи думаю, що вони розважатимуть..."
  
  
  "Досі ми отримували відмінну співпрацю від вашого державного департаменту, Конгресу та влади rocal raw", - терміново втрутився Дзиро Ісузу.
  
  
  Полковник обміркував слова японця.
  
  
  "Вважаю, я міг би зателефонувати", - неохоче сказав він. "Скільки днів це займе?"
  
  
  "Два", - сказала Ісузу. "Не більше трьох. Ми також вимагали б використання персоналу у формі".
  
  
  "За що?" Підозрительно спитав полковник Тепперман.
  
  
  "Як статисти".
  
  
  "Ви хочете використати моїх людей у своєму фільмі?"
  
  
  "Так, сер", - сказав Бронзіні, ловлячи м'яч. "Я робив це весь час у Grundys. Голлівудські статисти не рухаються і не поводяться як справжні солдати. Вони не знають, як реалістично поводитися зі зброєю".
  
  
  Полковник кивнув головою. "Я перестав ходити на фільми про війну багато років тому. Не міг виносити ідіотські речі, які бачив. Ви знаєте, в одному фільмі у них був якийсь ідіот, який бігав усюди з американським гранатометом М-120, прикріпленим до автомата Калашнікова".
  
  
  "Цього ніколи, повторюю, ніколи не станеться у цьому фільмі", - пообіцяв Бронзіні. "Ми знаємо нашу зброю".
  
  
  Полковник Тепперман потягся до телефону. "Добре. Я подзвоню", - рішуче сказав він. "У вас є роль полковника морської піхоти у цьому вашому фільмі?" Бронзіні глянув на Джиро, піднявши брову.
  
  
  "Так", - спокійно відповів японець. “Це дуже амбітна фірма. У нас є запчастини для такої ж кількості людей, як і у вас. Але вони мають привезти власну зброю. Нам також потрібно багато справжньої американської зброї”.
  
  
  "У нас є все, що вам потрібне".
  
  
  "Звичайно, на них мають бути одягнені бутафорські берети".
  
  
  "Чортовськи правильно", - сказав полковник Тепперман, слухаючи гудки в телефонній трубці. "Алло, з'єднайте мене з комендантом Корпусу морської піхоти". Командир бази на полігоні ВПС Люк був упертим.
  
  
  "Вибачте, джентльмени, але я не можу цього допустити", - сказав полковник Фредерік Девіс. "Я ціную те, що ви маєте на увазі, але я не можу допустити, щоб знімальна група розгулювала по всій моїй базі. Надто нерегулярний".
  
  
  "Нам не обов'язково перебувати на базі дуже довго", - охоче сказав Дзиро Ісузу. "Максимум день". Бронзіні зауважив, що японець спітнів. За такого щільного графіка зйомок це було не дивно.
  
  
  "Ні, я сумніваюся в цьому", - говорив полковник Девіс.
  
  
  "Прошу вибачення". Втрутився Бронзіні. "Що ми хочемо зробити, сер, то це масове десантування з парашутом, використовуючи стільки льотчиків, скільки ви зможете виділити".
  
  
  "Ви хочете, щоб я надав льотчиків?" Бронзіні кивнув головою.
  
  
  "У повному спорядженні".
  
  
  "Ми, звичайно, використовуватимемо парашут", - сказала Ісузу. "І сплатимо всі операційні витрати. Ти згоден?"
  
  
  "І добові для всіх", – додав Бронзіні. Він помітив слабкий блиск, що з'явився в ухильних очах полковника. "Боже мій, чуваку, ти розумієш, про що йдеться? Вам знадобляться транспортні літаки C-130 "Геркулес"."
  
  
  "Ми б хотіли трьох", - сказав Бронзіні зі спокійною впевненістю.
  
  
  "Ми хочемо, щоб люди висадилися в пустелі Юма. Звичайно, нам потрібно буде зняти літаки, що злітають звідси. І операцію в цілому".
  
  
  "Звучить вражаюче", - задумливо промовив полковник Девіс. Він ніколи не був у бою, ніколи не брав участі у військовій операції такого масштабу, який описував цей плоскощокий актор.
  
  
  "Подумайте про рекламу Військово-повітряних сил", - сказав Бронзіні. "За сценарієм, це сили, які вступають у бій із китайцями, що вторглися на землі, і знищують їх".
  
  
  Полковник довго й спокійно думав.
  
  
  "Ви знаєте, - сказав він, випрямляючись у кріслі, - наші фахівці з підбору персоналу кажуть мені, що кожного разу, коли ви знімаєтеся у фільмі Ґранді, набір збільшується на двадцять відсотків у всіх родах військ".
  
  
  "Можливо, цього разу їх буде тридцять. Або сорок".
  
  
  "Звучить привабливо. Але я прошу багато про що. Не думаю, що зміг би умовити Пентагон погодитися".
  
  
  "Морські піхотинці вже готові погодитися", - вставив Дзиро Ісузу.
  
  
  Обличчя полковника затьмарилося. "Ці недоумки", - промимрив він. "Які ролі вони набувають?"
  
  
  "Їхня база захоплена китайською Червоною Армією в першому кварталі", - сказав йому Дзиро.
  
  
  "Він має на увазі перший ролик", - переказав Бронзіні.
  
  
  "Можливо, мене переконають зробити кілька телефонних дзвінків", - сказав полковник Девіс. "Але вам доведеться щось зробити для мене натомість".
  
  
  "Назвіть це", - сказав Бронзіні. "Автограф? Фотографія?"
  
  
  "Не говори дурниць, чувак. Я не хочу нічого з цього нікчемного барахла. Я хочу бути першою людиною, що вийшла з літака".
  
  
  "Готово", - сказав Бартолом'ю Бронзіні, підводячись на ноги. Він потиснув полковникові руку. "Ви не пошкодуєте про це, сер".
  
  
  "Клич мене Фредом, Барт".
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Шеріл Роуз задумалася, що за ім'я таке Чіун, під'їжджаючи до терміналу міжнародного аеропорту Юма. Воно звучало азіатською. Ймовірно, японською. Він майже мав бути таким, щоб висвітлювати цей фільм. Вона припаркувала студійний фургон біля узбіччя і зайшла всередину.
  
  
  Усередині чекав лише один чоловік. Він був близько п'яти футів на зріст і одягнений у квітчастий шовковий халат. Він виглядав втраченим, і серце Шеріл переповнилося співчуттям до нього.
  
  
  "Ви містер Чіун?" — спитала вона.
  
  
  Крихітний азіат химерно обернувся і сказав: "Я Чіун".
  
  
  "Ну, привіт, я Шеріл. Зі студії".
  
  
  "Вони послали жінку?"
  
  
  "Я єдиний публіцист unit на Red Christmas", - люб'язно сказала вона. "Приймай мене або йди, але я сподіваюся, що я тобі подобаюсь".
  
  
  "Хто понесе мій багаж?" жалібно спитав маленький азіат. Шеріл звернула увагу на його блискучу голову, лису, якщо не брати до уваги маленьких гармат, схожих на хмарки, над кожним тендітним вухом.
  
  
  "Без капелюха? Хіба ваш редактор не казав вам, що в Аризоні дуже, дуже сильне сонце? Ви отримаєте жахливий сонячний опік, розгулюючи у такому вигляді".
  
  
  "Що не так з моїм вбранням?" вимогливо запитав Чіун, дивлячись на свою мантію. Вона була кольору кактусу. Яскраві й золоті дракони марширували по грудях.
  
  
  "Тобі знадобиться капелюх".
  
  
  "Я більше турбуюся про свій багаж".
  
  
  "А тепер, не хвилюйся, я подбаю про це. Тим часом, чому б тобі не зайти в сувенірний магазин і не побалувати себе якимось головним убором?"
  
  
  "З моєю головою все гаразд".
  
  
  "О, не соромтеся", - сказала Шеріл милому старому. "Студія буде рада заплатити за це".
  
  
  "Тоді я буду щасливий скористатися вашою щедрою пропозицією. Мій багаж у тому кутку", - сказав він, вказуючи своїми неймовірно довгими нігтями на кілька лакованих валіз, складених під дивними кутами в зоні очікування. Потім він зник у сувенірному магазині.
  
  
  Шеріл як експеримент доторкнулася до одного з них. Відчуття було таке, ніби він був заповнений затверділим бетоном.
  
  
  "Я і мій послужливий рот", - сказала вона, щосили намагаючись опустити верхній багажник на підлогу.
  
  
  Через годину вона доставила останню скриню до узбіччя. "Можливо, тобі потрібна допомога чоловіка", - сказав Чіун. Його голова була закинута назад, щоб він міг бачити поверх широких полів десятигаллонового ковбойського капелюха.
  
  
  "Ти бачиш якихось бездомних послужливих самців?" спитала вона його, озираючись на всі боки.
  
  
  "Ні. Можливо, мені слід допомогти?"
  
  
  "О, я впораюся з цим", - надулася Шеріл, думаючи: "Який милий маленький чоловічок. Він виглядав досить крихким, щоб зламатися на сильному вітрі. Бог знав, що могло статися, якби він спробував взяти участь. У нього міг статися. серцевий напад або щось таке.
  
  
  Нарешті вона поставила останню скриню на заднє сидіння.
  
  
  "Ти завжди мандруєш з п'ятьма валізами steamer?" спитала вона, сідаючи за кермо і кидаючи погляд у дзеркало заднього виду, щоб скривитися від того, що її обличчя перетворилося на курну маску з потіками поту.
  
  
  "Ні. зазвичай о чотирнадцять".
  
  
  Від'їжджаючи, Шеріл вимовила подяку молитву за те, що цього разу він вирішив подорожувати без нічого. "Тримаю парі, ти в захваті від інтерв'ю з Бронзіні", - сказала Шеріл, коли через двадцять хвилин вони під'їхали до місця зйомок у пустелі.
  
  
  "Хто з них він?" Запитав Чіун, коли з'явився базовий табір. Його карі очі звузилися, побачивши таку кількість людей у формі.
  
  
  "На даний момент я не бачу його бронзовості", - сказала Шеріл, оглядаючись на всі боки.
  
  
  "Я не знайомий з такою формою звернення".
  
  
  "Це просто невеликий жарт на знімальному майданчику. Бронзіні називають Бронзовим Бамбіно. Деякі артисти звертаються до нього "Твоя бронзовість". Я думав, це всім відомо".
  
  
  "Я не знаю. Але тоді я не такий, як усі, - гордо сказав Чіун, - я Чіун".
  
  
  "О'кей". Шеріл опустила скло і звернулася до японського загарбника. "Де Бронзіні?"
  
  
  "Спостерігаю за встановленням першого блоку", - сказали їй. "Дякую", - сказала Шеріл, приводячи фургон у рух. Вони підстрибнули і в'їхали в широке русло, де було збудовано танки. "Тут зніматимуть основні епізоди битв у пустелі між китайськими загарбниками та американськими силами оборони", - пояснила вона. "Ви знаєте сюжетну лінію?"
  
  
  "Ні", - відсторонено відповів Чіун. Він дивився на японців, які снували. Вони дивилися на нього підозрілими очима.
  
  
  "Можливо, тобі варто робити нотатки. Чи ти користуєшся магнітофоном?"
  
  
  "Я використовую свою безпомилкову пам'ять, яка не вимагає ні заточування, ні батарейок".
  
  
  "Вчини як знаєш".
  
  
  "Чому ці люди одягнені у китайську форму?"
  
  
  "Це статисти. Вони грають сили китайського вторгнення".
  
  
  "Але це ж японці!" Чіун зашипів.
  
  
  "Обов'язково розкажіть. Майже все на цьому знімальному майданчику - японці".
  
  
  "Це дурість, - пробурмотів Чіун. Як вони можуть очікувати, що люди повірять у їхню історію, коли у них є хитрі японці, що прикидаються лінивими китайцями?"
  
  
  "Я так розумію, ви не належите ні до тієї, ні до іншої категорії", – сухо зауважила Шеріл.
  
  
  "Я, очевидно, кореєць", - роздратовано сказав Чіун.
  
  
  "Я помітила, що ти вмієш поводитися зі своїми літерами "Л", - сказала Шеріл. "Я думаю, люди з твого боку світла помічають різницю краще, ніж ми, американці". Вона загнала фургон у тінь піщаного пагорба.
  
  
  "Черв'як помітив би різницю. Коник помітив би. Американцю, можливо, довелося б йому це пояснити. Двічі".
  
  
  "Ну, давай. Давай знайдемо Бронзіні. Це не повинно бути складно. Він буде тим, у кого в кожній руці по штанзі".
  
  
  Коли вони вийшли з фургона, червоно-білий гелікоптер "Белл Рейнджер" піднявся над гірським хребтом і зробив коло над арройо. Він сів на галявині, піднімаючи гвинтами пісок. Двері відчинилися.
  
  
  "Це знімальний корабель, і ось його бронзовість, ще одна ефектна поява", - зазначила Шеріл. З вертольота вийшли двоє чоловіків.
  
  
  "Я маю взяти у нього інтерв'ю. Негайно", - твердо сказав Чіун.
  
  
  "Почекай секунду. Ти не можеш просто підійти до нього. Спочатку я маю обговорити це з Джиро. Потім він повинен обговорити це зі своєю бронзовістю. Він розповідає мені, а я розповідаю вам. Тут так прийнято".
  
  
  "Він буде говорити зі мною", - сказав Чіун, прямуючи до гелікоптера, де двоє чоловіків стояли, захоплені серйозною розмовою. Майстер Сінанджу проігнорував чоловіка нижче зростанням і звернувся до вищого.
  
  
  "Я Чіун, відомий письменник", - сказав він голосним голосом. "Читачі мого журналу вимагають відповіді на найнагальнішу проблему дня. А саме, як ви можете очікувати, що якісь темношкірі люди сприймуть ваш фільм серйозно, якщо ви ображаєте їхній інтелект японцями, що вдають китайців?"
  
  
  Білл "Санні Джо" Роум подивився на незадоволене обличчя і сказав: "Ви лізете не на те дерево, шеф".
  
  
  "Я можу щось для вас зробити?" - спитав Бартолом'ю Бронзіні, і його обличчя спотворилося від веселощів. Він подивився на десятигалоновий капелюх, який міг би належати клоуну з родео.
  
  
  Втрутилася Шеріл Роуз.
  
  
  "Вибачте, містере Бронзіні", - поспішно сказала вона. "Він втік від мене. Це містер Чіун із журналу "Стар Файл"."
  
  
  "Тепер ти називаєш його містер Бронзіні", - роздратовано сказав Чіун. "Хвилину тому він був своєю бронзовістю".
  
  
  Очі Шеріл розширилися від страху. Але перш ніж Бронзіні зміг відреагувати, маленький азіат відступив назад, щоб він міг бачити поверх полів свого капелюха.
  
  
  "Ти!" - Видихнув Майстер синанджу. Він швидко надав своєму обличчю виразу і відважив офіційний, хоч і манірний, уклін. "Я здивований бачити тебе тут, великий", - сказав він стримано.
  
  
  "Я сам все ще звикаю до цього", - пробурчав Бронзіні. "Не заперечуєш, якщо ми займемося цим пізніше? Я маю на увазі інтерв'ю".
  
  
  "Як побажаєте", - сказав Чіун, ще раз кланяючись. Він тримав капелюха перед собою у напружених пальцях.
  
  
  Коли двоє чоловіків поплелися геть, Шеріл стала перед Майстром Сінанджу і вперла руки в стегна. "Ти ніколи, ніколи більше не наблизишся до зірки такого масштабу, як містер Бронзіні", - лаяла вона. "І ти не повторюєш нічого з того, що я говорю тобі неофіційно".
  
  
  "Він приголомшливий", - сказав Чіун, спостерігаючи, як Бронзіні йде.
  
  
  "Він дуже сильний. Він може створити або зламати мою кар'єру. Я сподіваюся, ти зможеш відновити самовладання, коли він дасть добро на інтерв'ю. Якщо він колись дасть".
  
  
  "Він - саме втілення Олександра". Шеріл моргнула.
  
  
  "Олександр?"
  
  
  "Тепер я розумію", - сказав Чіун, вказуючи на ряди солдатів і військову техніку, що оточували арройо. "Не дивно, що він знімає такі фільми, як ці. Вони нагадують йому про дні його слави. Однак сумно, що він мав прийти до цього".
  
  
  "До чого дійшло? Хто такий Олександр?"
  
  
  "Великий", - сказав Чіун.
  
  
  Шеріл підібгала губи. "Так...?" - підказала вона. "Великий що?"
  
  
  Погляд Чіуна зустрівся з поглядом Шеріл. "Олександр Великий".
  
  
  "Про що, чорт забирай, ти говориш?"
  
  
  "Ця людина, - сказав Чіун, спостерігаючи за спиною Бронзіні, що віддаляється, - є реінкарнацією Олександра Македонського. Чим ще можна пояснити його манію відтворювати лють битви?"
  
  
  "О, я сказав би, що двадцять мільйонів доларів, які вони платять йому за фільм, можуть мати до цього якесь відношення".
  
  
  "Він виглядає точнісінько як Олександр", - продовжував Чіун. "Прямий ніс. Сонні очі. Насміхливий рот".
  
  
  "Насправді, я завжди думала, що у нього губи Елвіса Преслі", - зауважила Шеріл. "І я так розумію, ви знали Олександра особисто".
  
  
  "Ні, але один із моїх предків бачив. Цікаво, чи пам'ятав би Бронзіні".
  
  
  "Я сумніваюся в цьому".
  
  
  "Добре. Таким чином, він не зможе приховати образу на мій будинок".
  
  
  "Добре, я розповім трохи докладніше. У якому будинку?" Карі очі Чіуна звузилися.
  
  
  "Мені заборонено говорити, бо я тут під прикриттям. Але один із моїх предків убив Олександра".
  
  
  "Правда? Уявляєш".
  
  
  "О, запевняю вас, у цьому не було нічого особистого. Я радий, що познайомився з цим Бронзіні. І я з нетерпінням чекаю на можливість поговорити з ним докладно. У сучасному світі дуже рідко можна зустріти по-справжньому великих".
  
  
  "Що ж, це захоплююче", - відсторонено сказала Шеріл, оглядаючи місце зйомки, "але чому б нам не почати з інтерв'ю? Давайте подивимося... кого ми можемо призначити першим? Я не бачу Джиро. Особистий технічний консультант Бронзіні не з'явиться тут до завтра. Ви вже познайомилися з Санні Джо, нашим координатором трюків. Це був він із Бронзіні”.
  
  
  "Так", - швидко відповів Чіун. "Я хотів би взяти інтерв'ю в одного із каскадерів".
  
  
  "Хтось конкретний?"
  
  
  "Так. Мене звуть Римо".
  
  
  "Рімо. Римо Дюрок? Ти хочеш почати з нього?"
  
  
  "Так, будь ласка, поруште його".
  
  
  "Ти маєш на увазі, налаштувати це".
  
  
  "Я маю на увазі те, що говорю. Нехай інші інтерпретують це так, як їм заманеться".
  
  
  "У Римо немає ролі, що говорить. Він дійсно неважливий".
  
  
  "Можу я процитувати вас?" Запитав Чіун.
  
  
  "Ні! Не цитуй мене ні про що!"
  
  
  "Я обіцяю це, якщо ти відведеш мене до Римо". Чіун засяяв.
  
  
  Шеріл озирнулася, прикусивши нижню губу. "Я ніде його не бачу. Давайте повернемося до базового табору. Хтось повинен знати, де він".
  
  
  У базовому таборі подавали обід у наметі-їдальні в оранжево-білу смужку. Члени екіпажу та статисти вишикувалися в чергу біля роздавальної скриньки з їжею.
  
  
  "Давайте подивимося, що в нас на обід, чи не так?" Запропонувала Шеріл. Чіун понюхав повітря.
  
  
  "Це райс", - сказав він.
  
  
  "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  "Вони японці. Вони їдять рис. Це єдине, що в них мені не гине".
  
  
  "Чи знав ваш редактор про ваше... ем... ставлення до японців, коли посилав вас на ці зйомки?"
  
  
  "Він навряд чи грамотний. Крім того, я не голодний".
  
  
  "Як вам буде завгодно. Давайте подивимося, чи можемо ми щось зробити. Можливо, в кабінеті режисера щось відбувається".
  
  
  Кабінет режисера був останнім у низці будинків на колесах Нішицю. Він був прикрашений логотипом Red Christmas - різдвяною ялинкою, прикрашеною ручними гранатами та перехрещеними поясами з боєприпасами, накладеними поверх грибоподібної хмари. Шеріл постукала у двері. Не отримавши відповіді, вона обернулася до Чіуна. "Думаю, не зашкодить, якщо ми засунемо туди свої голови".
  
  
  Вона відчинила двері і пропустила Чіуна вперед.
  
  
  Майстер Сінанджу опинився в мізерному приміщенні. Стіни були обклеєні довгими смужками рисового паперу, на яких вертикальними лініями були нанесені японські ієрогліфи. На письмовому столі лежали папери.
  
  
  "Не так акуратно, як я очікувала", - наголосила Шеріл.
  
  
  "Японці ніколи не показують свої справжні особи на публіці. Це щуре гніздо, яке ви бачите, - ось якими вони бувають, коли думають, що ніхто не дивиться".
  
  
  "Я бачила і гірше", - сказала Шеріл, озираючись на всі боки. "Я думаю, це копія сценарію". Вона відчинила його. "Ну, хіба це не перевершує все? Воно теж японською. Може бути, десь є переклад на англійську".
  
  
  Чіун переходив від смуги до смуги, читаючи. "Це звіти про їжу", - сказав він Шеріл.
  
  
  "Мене це зовсім не дивує. Для монтажу фільму такого масштабу потрібно багато. Це практично епос".
  
  
  "Багато зброї, багато боєприпасів та припасів. У них багато рису".
  
  
  "Вони їдять багато рису. Ти це знаєш".
  
  
  "Скільки часу займе закінчення фільму?"
  
  
  "Вони сказали мені, що графік зйомок розрахований на чотири тижні".
  
  
  "Отже, вони збрехали тобі. Згідно з цією запискою, графік зйомок розрахований на п'ять днів".
  
  
  Шеріл схилила голову поруч із головою Чіуна. Вона вивчила папір.
  
  
  "Ви, мабуть, неправильно його прочитали", - сказала вона. "Навряд чи ви зможете зняти ситком за цей час".
  
  
  "Ти знайомий з японською писемністю?"
  
  
  "Ну, ні", - зізналася Шеріл.
  
  
  "Я швидко кажу і читаю це, і тут обмовляється, що вони візьмуть Юму через п'ять знімальних днів".
  
  
  "Знімати?"
  
  
  "Я наводжу буквальний переклад. "Знімати" - це кіношний термін?"
  
  
  "Так. Але дубль - це хороша сцена. Яку вони будуть використовувати. Я не можу уявити, що вони могли мати на увазі, знімаючи Юму. Я знаю, що пізніше вони будуть знімати у місті, але це не може бути все".
  
  
  "Я із задоволенням вислухаю ваш переклад", - холодно сказав їй Чіун.
  
  
  “Не кажи дурниць. Хтось тільки що припустився помилки. Це чотиритижневе виробництво”.
  
  
  "У них є рис майже на шість місяців".
  
  
  "Хто сказав?"
  
  
  "Говорю я. Щойно". Чіун постукав пальцем по іншій смужці рисового паперу. "Згідно з цим, рису у них вистачить на шість місяців. У два рази більше, ніж, на їхню думку, їм буде потрібно".
  
  
  "Ну, от і все. Тоді, мабуть, щось не так. У них не було б шестимісячного запасу рису для п'ятиденних зйомок, чи не так?"
  
  
  "У них також не було б такого запасу рису для чотиримісячного графіка зйомок", - повільно сказав Чіун. "Чому вони називають це графіком зйомок?"
  
  
  "Ви чули про зйомки картини?"
  
  
  "Я чув про зйомки. Це "знімати" вони мали на увазі?"
  
  
  "Ні. Коли вони знімають, вони називають це зйомкою фільму. Отже, розклад зйомок. Зачекайте на хвилинку. Ви повинні це знати! Ви кінокореспондент".
  
  
  "Тепер я це знаю", - сказав Чіун, різко повертаючись. "Я хотів би подивитися на їхні запаси рису".
  
  
  "Чому, заради всього святого?"
  
  
  Перш ніж Майстер синанджу зміг відповісти, до трейлера увірвався японський член екіпажу.
  
  
  "Що ти тут робиш?" гаркнув він. "Геть з дистанції!"
  
  
  "О, ми просто шукали Джіро", - сказала Шеріл.
  
  
  "Геть з дистанції!" - зло повторив японець.
  
  
  "Я не думаю, що він говорить англійською", - прошепотіла Шеріл.
  
  
  "Дозвольте мені відповісти на це", - сказав Чіун. Він перейшов на гортанну японську. Обличчя іншого чоловіка спотворилося від подиву. Він схопив Майстра синанджу. Чіун ухилився від удару. Японець продовжував наступати. Він упав ниць. Він схопився на ноги і зробив ще один рух до крихітного корейця.
  
  
  "Припиніть це, ви обоє!" Сказала Шеріл, стаючи між ними двома. "Це містер Чіун. Він із журналу Star File. Поводьтеся пристойно".
  
  
  Японка грубо відштовхнула її убік і кинулась на Чіуна.
  
  
  Усміхаючись, Чіун вимовив просте, їдке слово японською. "Йогорі". Його супротивник завив і зробив випад. Японець пролетів повз нього, його ноги запнулися об сходинки фургона. Вони намагалися втриматись на ногах, але безуспішно. Він упав обличчям униз на піщаний пісок.
  
  
  Майстер Сінанджу спокійно спустився по ногах, перебрався через спину і, зійшовши з його голови, приземлився на пісок. Він обернувся.
  
  
  "Чому ти зволікаєш?" спитав він Шеріл. "Він скоро прокинеться".
  
  
  Шеріл озирнулася. Поблизу нікого не було видно. "Я з тобою", - сказала вона, переступаючи через чоловіка. Коли вони прослизнули до групи наметів, Шеріл сказала здавленим голосом: "Знаєш, іноді атмосфера тут така напружена, що можна відламувати шматочки і жувати їх замість жуйки. Якщо ці люди так знімають фільми, то нехай допоможе нам Бог, якщо вони колись захоплять". наші кінокомпанії. Я, наприклад, шукатиму новий напрямок роботи, дякую”.
  
  
  Намет із продуктами стояла обличчям до переповненої вантажівки громадського харчування. Чіун і Шеріл пірнули за неї.
  
  
  "Як ми збираємось потрапити всередину?" Запитала Шеріл, обмацуючи грубу тканину.
  
  
  "Ти стоятимеш на варті?"
  
  
  "Впевнений, що стріляю".
  
  
  Після того, як Шеріл повернула голову, Майстер Сінанджу встромив ніготь у тканину і полоснув вниз так швидко, що звук розриву перетворився на грубий гавкіт. Він замаскував це, зобразивши кашель.
  
  
  "У чому справа, бідолаха?" Запитала Шеріл. "Вдихнула трохи піску?"
  
  
  "Дивися", - сказав Чіун, вказуючи на тканину. Спочатку Шеріл не могла зрозуміти, про що він говорить, але коли Чіун доторкнувся до тканини, як за помахом чарівної палички з'явився вертикальний розріз.
  
  
  "Ну, як щодо цього?" - Запитала вона. "Мабуть, це наш щасливий день".
  
  
  Протягом тривалого часу розрив точно наслідував лінії, де біла смуга з'єднувалася з помаранчевою. Чіун притримав для неї намет відкритим.
  
  
  "Мабуть, це дефект у виготовленні", - сказала Шеріл, коли Чіун приєднався до неї в прохолодному наметі.
  
  
  - Слова "Майстерність" немає в японському словнику, - пирхнув Чіун. Він обійшов намет. Вона була забита джутовими мішками. чи торкнувся одного з них і відчув, як тверді рисові зерна розсипаються, як гравій.
  
  
  "Тут достатньо рису, щоби прогодувати багато людей протягом багатьох місяців", - серйозно сказав він.
  
  
  "Ось так. Що я тобі казав?"
  
  
  "Запас більш ніж на чотири тижні. Понад чотири місяці. Залежно від кількості задіяних осіб, можливо, майже шість місяців".
  
  
  "Отже, вони готові. Як бойскаути. Фільми виходять за рамки їхнього графіка зйомок".
  
  
  "Добре, що Бронзіні веде їх".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  "У своєму колишньому житті він був небезпечною людиною", - розмірковував Чіун. "Він прагнув завоювати відомий світ. Багато постраждали, не в останню чергу від цього постраждала моє село в Кореї. Не було жодної роботи доти, доки він збирав свої сили та завойовував імперії".
  
  
  "Послухайте, я збираюся запитати про це прямо, тому що це починає зводити мене з розуму, але ви, випадково, не з "Інкуайрер", чи не так?"
  
  
  "Ні. Офіційно я тут від журналу Star File, хоча, правду кажучи, я поет. Насправді, я подумую про те, щоб описати свій досвід тут у Ung poetry. Зрозуміло, в короткій формі. На жаль, журнал Star File не публікує двохтисячносторінкові випуски. Я подумую назвати його "Чіун серед юменів". Можливо, я погоджуся продати права на фільм тепер, коли я маю контакти в цій індустрії".
  
  
  "Послухайте, нам справді не слід бути тут. Особливо, якщо ми збираємося нести цю нісенітницю. Давайте змотуватися".
  
  
  “Я побачив те, що хотів. Тепер я маю поговорити з Римо”.
  
  
  "Добре, чудово. Давайте знайдемо його".
  
  
  Жоден із помічників прокурора не зміг знайти Римо, хоча їхні рації передавали повідомлення по всьому району зйомки. Зрештою повідомлення повернулося.
  
  
  "Рімо вирушив у Рук", - повідомив представник AD і пішов.
  
  
  "Добре", - сказала Шеріл Чіуну. "Ти говориш японською. Ти перекладаєш".
  
  
  "Чи є поблизу місце, відоме як Люк?" Запитав Чіун.
  
  
  "Люк? Звичайно, полігон ВПС Люка. Мабуть, це воно. Римо та Санні Джо, ймовірно, вирушили туди, щоб провести підготовку до десантування з парашутом, яке вони запланували на завтра. Якщо ви не заперечуєте почекати до завтра, ми можемо подивитися як вони знімають це ".
  
  
  "Можливо, мені слід поговорити з Греком", - сказав Чіун.
  
  
  "На який саме?"
  
  
  "Бронзини".
  
  
  "Він італієць".
  
  
  "Зараз. Раніше він був греком".
  
  
  "Що то був за фільм?"
  
  
  "Коли він був Олександром".
  
  
  "У мене є чудова ідея", - раптово сказала Шеріл. "Давай заберемося з цього сонця. Я думаю, якби ми трохи посиділи в тіні, це швидко прояснило б наші голови".
  
  
  Майстер Сінанджу з цікавістю глянув на Шеріл. "Чому?" спитав він. "Сонце вплинуло на твій розум?"
  
  
  Лі Рабкін подумав, що це були дивні переговори, в яких він коли-небудь брав участь. Будучи президентом місцевого відділення IATSE, він був залучений до багатьох запеклих профспілкових спорів.
  
  
  Він чекав звичайного. Зрештою, "Червоне Різдво" було японською постановкою. Вони зробили дещо по-іншому. Отже, коли Рабкіну зателефонували о другій годині ночі від продюсера Джиро Ісузу і повідомили, що продюсери, поступаючись перевагам Бартолом'ю Бронзіні, переглянули свою позицію з приводу відсутності профспілки і не міг би він негайно доставити своїх переговорників на місце - "Ісузу" - Лі Рабкін уже встав і бив у двері інших, перш ніж Ісузу почула телефонне клацання.
  
  
  Фургони Нішицю чекали на сонних протестувальників профспілки. Їх у тиші довезли до місця та висадили у базовому таборі з оточених наметів та фургонів.
  
  
  Десь поблизу зі жалібним кашлем запрацював портативний газогенератор.
  
  
  Дзиро Ісузу вийшов із фургона і вклонився так низько, що Лі Рабкін сприйняв це як знак повної капітуляції. "Готова грати в м'яч, Ісузу?" Він посміхнувся.
  
  
  "Барр? Не розумію. Привів тебе сюди, щоб домовитися про профспілковий рік у фірмі".
  
  
  "Це те, що я мав на увазі", - сказав Рабкін з перевагою в голосі, думаючи: "Боже, цей японець тупий. Не дивно, що він намагався танцювати навколо профспілки.
  
  
  "Вперед, приз", - сказав Ісузу, спритно повертаючись на підборах. "Траншу для переговорів підготовлено".
  
  
  "Траншея?" - прошепотів хтось на вухо Рабкіну. Рабкін безтурботно знизав плечима і сказав: "Чорт забирай, вони сидять на підлозі під час їжі. Я думаю, вони ведуть переговори в траншеях".
  
  
  Вони пішли за Джиро Ісузу за межі наметів базового табору і пройшли короткий шлях до пустелі. При місячному світлі це було моторошне видовище. Лощини лежали в непроникній тіні, а пологі дюни нагадували сріблясту глазур. Попереду вимальовувалися силуети трьох чоловіків із АК-47, притиснутими до грудей.
  
  
  "Що це за зброю?" нервово спитав член профспілки.
  
  
  "Це військовий фільм", - сказав Рабкін досить голосно, щоби всі почули.
  
  
  "Можливо, вони репетирують".
  
  
  Ісузу раптово зникла. Рабкін поспішив надолужити втрачене і виявив, що Ісузу просто спустилася дошкою в траншею глибиною вісім футів у піску. Лопати були кинуті з одного боку свіжовиритої ями.
  
  
  Подзвонила Ісусу: "Приїжджай, приз".
  
  
  "Напевно, коли у Римі", - пробурмотів Рабкін. Він увійшов першим. Охоронець поспішив до генератора. "Вони, мабуть, збираються встановити ліхтарі", - сказав Рабкін іншим, які йшли за ним у траншею.
  
  
  "Добре. Тут темно, як у дупі змії". Коли, нарешті, всі стояли в темному окопі, Дзиро Ісузу прогавкав швидку команду японською.
  
  
  "Ну що, ми сідаємо чи як?" Вибагливо запитав Рабкін, намагаючись розглянути обличчя Ісуса в напівтемряві.
  
  
  "Ні, - чемно сказав йому Дзиро Ісузу, - ти просто помреш".
  
  
  І потім очні яблука Лі Рабкіна, здавалося, вибухнули зсередини. Він відчув, як електричний струм пробіг підошвами його ніг, і він упав обличчям униз. Його ніс завершив коло і підсмажив його мізки, як яєчню-бовтанню, і зробив катаракту його рогівки білою.
  
  
  Дзиро Ісузу байдуже спостерігав, як тіла сіпаються і падають. Вони димилися, як бекон, навіть після того, як із металевих пластин під піском біля їхніх ніг відключили електричний струм. Хоча йому знову було безпечно виходити з траншеї, він вважав за краще не переступати через таку кількість трупів з білими зіницями і прийняв руки, які потяглися, щоб стягнути його із захисного гумового килимка того ж бежевого відтінку, що й пісок.
  
  
  Ісузу кинув ще одне замовлення через плече і пішов, не озирнувшись. До світанку залишалася лише година, а треба було ще багато зробити. . . .
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Вранці 23 грудня холодний фронт із Канади обрушився на Сполучені Штати Америки, зануривши країну в мінусову температуру. У цей історичний день двома найтеплішими містами країни були Майамі, Флорида, Юма, Арізона. І в Юмі було не тепло.
  
  
  Коли ранкове сонце зійшло над горами Гіла, Бартолом'ю Бронзіні вже годину був на ногах. Він швидко поснідав у ресторані Shilo Inn, потім повернувся до свого номера, щоб зробити ранкову розминку.
  
  
  Коли він вийшов із вестибюлю, його здивували дві речі. Першим був холод. Відчуттям було градусів сорок. Іншою причиною була відсутність профспілкових пікетувальників. Бронзіні пірнув назад у вестибюль.
  
  
  "Сьогодні пікетів не буде?" він спитав дівчину за реєстраційною стійкою. "Що відбувається?"
  
  
  Секретарка нахилилася ближче. "У мене є дівчина в "Рамаді", - прошепотіла вона." Вони там зупинилися. Вона каже, що вони поїхали посеред ночі, не сплативши рахунок".
  
  
  "Напевно, закінчилися гроші. Дякую".
  
  
  На під'їзній дорозі до локації не було пікетувальників, коли Бронзіні висадив у повітря свій Harley-Davidson. Він пройшов контрольно-пропускний пункт, який складався з двох японських охоронців, що стояли біля підбитого танка Т-62.
  
  
  Охоронці спробували махнути йому, щоб зупинився. Бронзіні не потрудився зменшити швидкість.
  
  
  "Вони, мабуть, жартують, намагаючись не пустити мене на мій власний знімальний майданчик", - пробурмотів він. "З ким, на їхню думку, вони мають справу? Хізер Локлір?"
  
  
  Базовий табір був порожній. Неподалік піску розгойдувався туди-сюди один із бурових баків. Попереду у нього було встановлено роздвоєний плужний відвал. Танк використав лезо, щоб насипати купки піску і засунути їх у яму.
  
  
  Бронзіні прискорився, прямуючи до місця зйомок основного блоку. На нього чекав сюрприз, коли він завернув за ріг.
  
  
  Понад тисячу людей вишикувалися в батальйонний лад. Вони були одягнені в коричневу форму Народно-визвольної армії та стояли зі своїми АК-47 у парадній стійці. По обидва боки від них танки та БТР були збудовані рівними рядами. Командири танків і члени екіпажу скупчилися перед машинами. Дзиро Ісузу стояв обличчям до них, спиною до Бронзіні.
  
  
  Бронзіні спішився і підійшов до нього. "Бронзіні-сан", - гаряче вимагала Ісузу, - "що ви тут робите так рано?"
  
  
  "Гарна форма, Джіро", - холодно сказав Бронзіні. "Якщо ти теж збираєшся стати статистом, хто буде режисером? Хлопець-недоучка?" Обличчя Ісуса потемніло.
  
  
  "Іноді я використовую пряме наведення зсередини кадру. Ви знайомі з технікою".
  
  
  "Я сам себе режисирував", - зізнався Бронзіні. "Щоправда, ніколи з мечем".
  
  
  Дзиро Ісузу схопився за піхви свого церемоніального меча. Бронзіні розбирався у мечах. То справді був не китайський, а самурайський меч. Він теж виглядав автентично.
  
  
  "Меч приносить добрий успіх. У сім'ї багато поколінь".
  
  
  "Постарайся не спіткнутися про це", - сказав Бронзіні. Він вказав на групу статистів. Декілька членів знімальної групи переходили від людини до людини, роздаючи конверти "Федерал Експрес". "Ми зміцнюємо Chinese sordier, готуючись до battre", - єлейно сказав Джіро. "Ти поки що не потрібен".
  
  
  "Так?" Бронзіні зауважив, що японські члени екіпажу також були у формі. Деякі знімали те, що відбувається, ручними відеокамерами Nishitsu. Великий жовтий кран Chapman підняв над чоловіками тридцятип'ятиміліметрову плівкову камеру, зробивши захоплюючий панорамний знімок ладу.
  
  
  "Оператор теж у формі?" Тихо спитав Бронзіні. "Нам потрібні всі чоловіки. Бракує статистів".
  
  
  "Угу". На очах у Бронзіні солдати посадили Теда на пісок і, діставши ножі з піхов на поясах, почали підстригати нігті. Потім вони відрізали пасмо волосся. Вирізки та волосся були акуратно поміщені в конверти FedEx та запечатані.
  
  
  "Що, чорт забирай, все це означає?" Запитав Бронзіні. “Китайський військовий звичай. Ті, хто вирушає у батрі, відправляють додому частини своїх робіт, щоб їх поховали у фамільній урні, якщо вони не повернуться”.
  
  
  Бронзіні хмикнув. "Приємний штрих, але тобі не здається, що конверти FedEx – це трохи з натяжкою?" Групи у формі пройшли через стрій, доки масовка піднімалася на ноги. Вони зібрали конверти.
  
  
  По кивку Ісузу вони підняли кулаки і закричали: "Банзай!"
  
  
  "Банзай?" Запитав Бронзіні. "Зупини мене, якщо ти чув це раніше, Дзіро, але "банзай" - японське".
  
  
  "Масівка захоплюється. Ми знімаємо. Добре?"
  
  
  "Я хочу, щоб мій технічний консультант схвалив все це. Він повинен прибути сьогодні. Я не потерплю, щоб моє ім'я було на шматку лайна. Зрозуміло?"
  
  
  "Ми вже відправили повідомлення Хотеру. Попроси його зустрітися з нами на місці висадки. Добре?"
  
  
  "Не в порядку. Я прочитав сценарій учора ввечері. Я знаю, що це японський фільм, але чи мій персонаж повинен померти?"
  
  
  "Ти герой. Помри трагічною героїчною смертю".
  
  
  "І та частина, де американці бомбять своє власне місто, справді турбує мене. Як ви це називаєте?"
  
  
  "Щасливий кінець. Злі червоні китайці вмирають".
  
  
  "Те саме стосується і цивільного населення. Як щодо того, щоб переписати?"
  
  
  "Перепишіть можливі варіанти. Ми частіше говоримо".
  
  
  "Добре", - сказав Бронзіні, розглядаючи солдатів у строю. "Це чудово. Скільки у вас тут людей?"
  
  
  "Понад дві тисячі".
  
  
  "Що ж, я сподіваюся, вони дешеві. Це якраз те, через що Grundy IV виходить за межі бюджету".
  
  
  "Ми в рамках бюджету. І за графіком. Приготуйтеся почекати у базовому таборі".
  
  
  "Спочатку кілька запитань. Що вони закопували біля базового табору?"
  
  
  "Сміття".
  
  
  "Ага. Індіанці напевно оцінять перетворення своєї резервації на звалище".
  
  
  "Індіан" окупився. Жодних проблем з "Індіан". Арсо, ми досягли порозуміння з профспілкою. Вони згодні триматися подалі від цієї фірми, ми використовуємо їх у next. Ти йди зараз”.
  
  
  "Дайте мені знати, коли будете готові до першої постановки". Бронзіні глянув на годинник. "У цей час року до "чарівної години" залишається лише дванадцята година денного світла".
  
  
  "Чарівна година"?
  
  
  "Так. Після заходу сонця є година помилкового освітлення, перш ніж стемніє. В American productions ми називаємо це чарівною годиною. Це дає нам додатковий знімальний час. Не кажи мені, що ти ніколи не чув цього терміну".
  
  
  "Це перша фірма для Нішицю".
  
  
  "Ні хріна собі", - сказав Бронзіні, застрибуючи на свій байк. "І знаєш, Джіро, я думаю, це буде твій останній. Я просто сподіваюся, що ти не потягнеш мою кар'єру вниз разом зі своєю".
  
  
  Бронзіні відправив "Харлей Рокет" назад до базового табору. Рімо Вільямс прибув на полігон ВПС Люк о восьмій ранку і зупинив орендовану машину на контрольно-пропускному пункті. До машини підійшов льотчик.
  
  
  "Я працюю з фільмом", - сказав йому Римо. "Ваше ім'я, сер?"
  
  
  "Рімо Дюрок".
  
  
  Охоронець звірився з контрольним списком.
  
  
  "Моє ім'я має бути легко знайти. Я думаю, що у фільмі всього четверо чи п'ятеро не японців".
  
  
  "Так, сер. Римо Дюрок. Ви можете пройти. Поверніть праворуч, потім два повороти ліворуч. Це будівля з червоної цегли".
  
  
  "Через дуже вдячний", - сказав Римо. Він припаркував свою машину перед будівлею з червоної цегли. Це було неподалік аеродрому. Маленький гвинтовий літак на неодруженому ходу стояв на злітній смузі. Він виглядав смішно крихітним порівняно з неповороткими транспортними літаками C-130 Hercules, припаркованими крило до крила на ближньому боці злітно-посадкової смуги.
  
  
  Римо зайшов усередину, показав черговому сержанту підроблене посвідчення особи з фотографією на ім'я Римо Дюрока і було направлено до кімнати.
  
  
  "Привіт, Римо. Ти спізнився". То був Білл Роум.
  
  
  "Вибачте. У мене виникли проблеми з пошуком головних воріт", - сказав Римо. Він помітив кремезного чоловіка в куртці-сафарі кольору хакі і крислатому капелюсі з написом Roam.
  
  
  "Рімо, познайомся з Джимом. Це технічний радник Бронзіні, Джим Конкеннон".
  
  
  "Як у тебе справи?" Запитав Римо.
  
  
  "Чудово", - відповів Конкеннон.
  
  
  "Джим - наш всебічний експерт із військових питань", - пояснив Роум. "Він працював з Бронзіні над усіма фільмами Гранді. Прямо зараз він проводить мене через перевірку цих японських парашутів".
  
  
  Римо зауважив, що кімната була заповнена парашутними ранцями. Їх були сотні. Вони були чорні.
  
  
  Конкенон якраз розпаковував один із них, розв'язуючи брезентові чохли, щоб оглянути нейлоновий жолоб. Він уважно оглянув тканину, піднісши її до світла.
  
  
  "Ви перевіряєте кожну точку напруги", - пояснював Конкеннон. "Не турбуйтеся про якісь маленькі отвори, які ви виявите в куполі. Просто переконайтеся, що стропи кожуха закріплені міцно і не переплуталися".
  
  
  "Правильно", - сказав Білл Роум. Він кинув пачку Римо. Римо спіймав її. "Допоможи, синку. Це твоя дупа не буде бовтатися на одній з цих японських умрел".
  
  
  Римо поклав рюкзак на довгий стіл та розстебнув клапани. Він перевірив рядки, протестував тканину. На дотик вийшло добротно.
  
  
  "Чортовижно важливий момент, до якого потрібно прийти", - говорив Білл Роум, коли Джим показував їм, як перепакувати парашути. “Я пам'ятаю час, коли японські товари були предметом глузувань західного світу. І сьогодні я працюю на японську кінокомпанію та завантажую кілька сотень хлопців з військово-повітряних сил з кузова транспортного літака з японськими парашутами, пристебнутими до їхніх спин”.
  
  
  "Добре", - сказав Джім. "Схоже, це стрек. Отже, хто хоче бути піддослідним кроликом?"
  
  
  "Чорт забирай, чувак. Тільки не я. Я надто старий", - сказав Білл Роум.
  
  
  "Я не стрибав із літака з часів Кореї", - додав Джим.
  
  
  Вони обидва подивилися на Римо.
  
  
  "Ти граєш?" - спитав його Білл Роум.
  
  
  "Чому б і ні?" Сказав Римо, натягуючи парашут на спину.
  
  
  Вони вийшли до гвинтомоторного літака, що працює на холостому ході. За штурвалом сидів льотчик. На ньому були сонцезахисні окуляри-авіатори і він енергійно жував гумку. Римо заліз усередину.
  
  
  Джим Конкеннон поплескав його по спині.
  
  
  "Ти обов'язково дай нам знати, якщо вона не відкриється, чуєш?" Усі засміялися, окрім Римо. Двері зачинилися перед його безпристрасним обличчям. Він усе ще думав про Провидіння. Літак прогудів по злітно-посадковій смузі і незграбно піднявся у повітря. Він набрав висоту над пустелею.
  
  
  Пілот заговорив, перекриваючи гул двигуна. "Я збираюся триматися якомога ближче до бази. Зараз не дуже сильний вітер. Тож вам слід приземлитися досить близько, щоб вас підібрав гелікоптер. Тебе це влаштовує?"
  
  
  "Звичайно, - сказав Римо. Він штовхнув пасажирські двері, поставив ногу на крило, і коли літак нахилив це крило до землі, Римо стартував до космосу.
  
  
  Коли він падав, рукави його форми ВПС дико бовталися. Безкраї простори південно-західної Арізони рушили йому назустріч. Римо дістався D-подібного кільця і потягнув.
  
  
  Рюкзак вирвало хмарою чорного нейлону. Висхідний потік наповнив його, і Римо сильно смикнуло назад. Потім він хитнувся, як маятник. Він глянув угору.
  
  
  Великий чорний дзвін ширяв над ним. Він подивився поверх своїх черевиків і побачив пісок, що здіймався їм назустріч. Коли Римо впав на землю, він перекотився і одним рухом скинув лямки парашута.
  
  
  За кілька хвилин над головою прогуркотів гелікоптер. Він сів за кілька ярдів від нас. Його гвинти рознесли пісок на всі боки, піднявши короткочасну піщану бурю. Римо заплющив очі, доки вона не вщухла. Потім він побіг до вертольоту, що чекав, і пірнув під несучий гвинт.
  
  
  Санні Джо Роум простягнув велику руку і затяг його на борт.
  
  
  "Чудовий стрибок", - сказав він. "Ти знаєш свою справу. Військове минуле?"
  
  
  "Морські піхотинці", - зізнався Римо.
  
  
  Джим Конкеннон хмикнув. "Придурки", - сказав він. Він сказав це з усмішкою.
  
  
  "Не звертайте уваги на старовину Джима", - засміявся Роум. "Він колишній військовий. Він може говорити як рядовий, але краще за нього немає. До речі про це, Джиме, ми повинні доставити тебе на місце висадки. Сьогодні ти будеш із загоном десанту в пустелі".
  
  
  "Де буде Бронзіні?" Занепокоєно спитав Римо.
  
  
  "Знайди мене", - сказав йому Роум. "Останнє, що я чув, зйомки розділені на дев'ять частин. Ми будемо з парашутно-десантним підрозділом. Бронзіні, ймовірно, буде з танковими підрозділами на авіабазі морської піхоти. Ми повеселимося. Все, що вони роблять, це запускають танки до головних воріт і з них. У будь-якому випадку, дуже вдячний за висадку. Я послав би льотчика, але якби ми втратили його, вони, ймовірно, були б налаштовані проти нас. Двоє чоловіків приєдналися до добродушного сміху, коли гелікоптер піднявся у повітря.
  
  
  "А як щодо інших парашутів?" Римо замислився.
  
  
  "Чорт забирай", - сказав Санні Джо. "Чого ти хочеш, стрибнути в кожну з них, чорт забирай?" Їхній сміх посилився. "Вони виглядали добротно, а твої пройшли перевірку. Вони працюють".
  
  
  "У цьому і проблема з парашутами", - сказав Джім. "Вони як презервативи. Хороші для першого стрибка, але я не хотів би залежати від них вдруге".
  
  
  "Що ж", - сказав Римо, оглядаючись на спущений гриб свого парашута, який плескав у струмені гвинта, - "ми знаємо, що цей спрацював". Його обличчя було стурбованим. Не через стрибок з парашутом, а через те, що в цей перший день він не працюватиме поряд із Бронзіні. Можливо, це було б проблемою. Він не бачив жодного пікетування біля готелю чи біля воріт авіабази.
  
  
  Знімальні групи першими увійшли до воріт авіабази морської піхоти Юма за межами міста. Полковник Еміль Тепперман був там, щоб привітати їх. На ньому було його найкраще спорядження, а на стегні висів пістолет із перламутровою рукояткою. Він був заряджений холостими патронами.
  
  
  Наступним був кран Чепмена. Це був чотириколісний транспортний засіб із встановленою на телескопічній стрілі камерою. Оператор був одягнений в автентично форму Народно-визвольної армії, що виглядає, аж до зброї на поясі. Кран розташувався на одному боці під'їзної дороги.
  
  
  Півдюжини японців висипали з фургона, тягнучи відеокамери Нішицю. Вони швидко розвернулися, вразивши Теппермана своєю майже військовою дисципліною.
  
  
  Потім з'явилася машина Нішицу, в якій знаходився Дзіро Ісузу. Його швидко пропустили крізь ворота. Вийшовши з машини, він підійшов до Теппермана, супроводжуваний почетом чоловіків у пустельному камуфляжі зі шкіряними кейсами.
  
  
  "Доброго ранку, містере Ісузу", - сердечно сказав Тепперман. "Чудовий ранок для цього, чи не так?"
  
  
  "Так, дякую. Ми готові почати".
  
  
  "Де Бронзіні?"
  
  
  "Бронзіні-сан у читальному танку. У дорозі. Ми хочемо затримати танк, що входить на базу. Ваші люди відкривають по них вогонь. Танк відкриває вогонь у відповідь. Потім ви здаєтеся".
  
  
  "Здаватися? Зачекайте хвилинку. Це не відповідає іміджу Корпусу".
  
  
  "Це твердо, - запевнила його Ісузу. "Швидше, ми зміцнюємо морських піхотинців, які руйнують злу китайську Червону Армію".
  
  
  "Що ж, у такому разі, - сказав Тепперман, - поки Корпус виходить переможцем, я згоден".
  
  
  "Уривок. Стійте дуже напружено, готуйтеся".
  
  
  Двоє японців у формі почали прикріплювати металеві предмети, схожі на гудзики, до форми Теппермана.
  
  
  "Що це за маленькі дрібнички? Медалі за акторську гру?"
  
  
  "Патрони. Коли ми стріляємо, вони ламаються. Спірр фальшивий виводок. Дуже переконливо".
  
  
  "Це відмивається?" Запитав Тепперман, думаючи про рахунок із хімчистки.
  
  
  "Так. Дуже безпечно. Бранк Шерр у тебе?"
  
  
  "Прошу вибачення?"
  
  
  "Бранк шер", - повторила Ісузу. "У тебе є?"
  
  
  "Я не зовсім розумію, до чого ви хилите", - зізнався Тепперман. Дзиро Ісузу подумав, перш ніж заговорити знову. Потім він сказав: "Бранк бере".
  
  
  "О, куля. Ти маєш на увазі неодружені гільзи!"
  
  
  "Так. Бранк Шерр".
  
  
  "Так, я їх отримав. Вони теж у моїх людей. Не хвилюйся. На цій базі не буде випадкової стрілянини".
  
  
  "Тренуємося. Ми скоро починаємо".
  
  
  Ісузу повернувся, щоб піти, але Тепперман упіймав його за рукав.
  
  
  "Почекай. А як щодо моєї мітки?"
  
  
  "Марк?"
  
  
  "Ти знаєш. Я розумію, що перше, чому має навчитися актор, - це знаходити свій слід".
  
  
  "Ах, ця позначка. ТАК. Хммм. Ось, - сказав Джіро, знімаючи патронташ з форми Теппермана. Він упустив його і наступив на нього.
  
  
  "Ти стоїш там", - сказав він, вказуючи на криваву пляму.
  
  
  Тепперман полегшено посміхнувся. Він не хотів виглядати ідіотом. Багато його родичів були кіноглядачами. "Відмінно. Дякую", - сказав він.
  
  
  Полковник Еміль Тепперман вийшов на пляму. Він поклав руку на клапан бокової кобури і прийняв позу, чекаючи свого міжнародного дебюту в кіно.
  
  
  По обидва боки під'їзної дороги розташувалися морські піхотинці з М-16 в руках. Японські фахівці зі спецефектів перестали наносити бризки крові на їхній одяг.
  
  
  Нарешті через паркан по периметру долинув гуркіт танків. На обличчі Еміля Теппермана з'явилася широка усмішка. Крізь пилюку він міг бачити Барта Бронзіні в головному танку. Він стояв у відкритому люку вежі. Тепперману стало цікаво, чи буде його видно, коли танк проїде повз. Йому справді сподобалося б зніматися в одній сцені зі Стероїдним жеребцем.
  
  
  Танки зупинились.
  
  
  Дзиро Ісузу підняв очі на оператора, що сидів у сідлі на кінці стріли крана Chapman. Хтось підбіг і поклав хлопавку перед камерою. Тепперман усміхнувся. Це було так само, як він бачив у фільмах про фільми.
  
  
  "Роррінг!" Зателефонував Джіро.
  
  
  ляснула хлопавка. Чоловік кинув її та побіг за штурмовою гвинтівкою, яку залишив притуленою до будки охорони. Камера перемістилася у бік лінії танків.
  
  
  Вони рушили по дорозі, гуркотіла низка брязкітливих механізмів, залишаючи за собою клуби пилу.
  
  
  Тепперман відчув, як по тілу пробіг трепет очікування. Це було реально. Він бачив, як його люди напружилися в очікуванні. Минулої ночі він читав їм лекцію про те, як виглядати гостро. І не дивитись у камеру. Він десь читав, що це неприпустимо, ознака актора-аматора. Тепперман пишався професіоналізмом своїх людей. Він просто сподівався, що в них вистачить здорового глузду не затьмарювати його.
  
  
  Танкова колона повернула до воріт, і за сигналом охоронець тричі вистрілив зі своєї М-16, і Тепперману вперше спало на думку, що якщо передбачалося, що це вкочується ворог, то чому герой стояв у головному танку? Він вирішив, що сюжет, мабуть, складніший, ніж йому вселяли. Тепперман спостерігав, як охоронець упав під градом у відповідь вогню. З радіокерованих піропатронів бризнула кров. Він дико бився, падаючи, і полковник Тепперман зробив уявну позначку зробити догану охоронцеві за перегравання.
  
  
  Танки розділилися на дві колони. Ісузу підняв свій меч і з розмаху опустив його.
  
  
  То був натяк Теппермана.
  
  
  "Вогонь у відповідь!" - прогримів він, присідаючи. У руці з'явилася зброя. Він зробив вісім швидких знімків, сподіваючись, що перламутрові ручки потраплять у камеру. Тепперман, насупившись, помітив, що жоден із китайських солдатів, що звисали з танків, не впав.
  
  
  "Дідька лисого!" - пробурмотів він. "Де реалізм?" Він бачив, як навколо нього падали морські піхотинці, їхні сорочки були забризкані кров'ю, що реалістично виглядала. Одна людина дійсно кричала на все горло. "Чорт би забрав цих надактерів", - пробурчав Тепперман, потягнувшись за іншим роликом.
  
  
  Тепперман зробив ще один постріл, намагаючись збити з ніг танкового кулеметника. Він не впав, чого б, звичайно, не сталося. Тепперман не використав бойових патронів. Він сподівався, що хтось зірве цей дубль, щоб він міг сказати Ісузу, що в цій сцені справді дуже потрібно, щоб героїчний командир бази завдав кілька ударів. Для користі сюжетної лінії, звісно.
  
  
  Тепперман скривив обличчя в героїчній гримасі, коли відчув, як щось схопило його за кісточку.
  
  
  Він повернувся, все ще сидячи навпочіпки.
  
  
  На нього дивилося спотворене болем обличчя. То був морський піхотинець. Він лежав на животі. Він переповз із узбіччя дороги на бік свого командира, залишаючи дуже реалістичний кривавий слід.
  
  
  "Гарний штрих, синку", - прошипів Тепперман. "Старий вмираючий солдат намагається попередити свого вищого офіцера. Добре. А тепер прикинься мертвим".
  
  
  Але морський піхотинець стиснув кісточку Теппермана сильніше, ніж будь-коли. Він застогнав. І крізь стогін долинали брязкітні слова, які були чутні на тлі ударної какофонії пострілів і гуркоту танків.
  
  
  "Сер... кулі... справжні", - видавив він.
  
  
  "Візьми себе в руки. Це всього лише фільм. Що ти курив? Божевільна трава?"
  
  
  "Я поранений... сер. Погано. Дивіться... кров".
  
  
  "Сквіби, чувак. Ти що, ніколи раніше не бачив спецефектів?"
  
  
  "Сер... послухайте... до... мені...."
  
  
  "Заспокойся", - люто сказав Тепперман. "Це Барт Бронзіні у свинцевому танку. Візьми себе в руки. Можна подумати, що морський піхотинець може винести вигляд фальшивої крові. Мене від тебе нудить".
  
  
  Морський піхотинець відпустив кісточку Теппермана і сунув руку під себе. Він скривився. Коли він прибрав руку, вона була вкрита червоною речовиною, що капає.
  
  
  "От... доказ", - прохрипів він. Потім його щока впала на землю.
  
  
  Полковник Еміль Тепперман глянув на червону речовину, яка шльопнула йому в руку. Воно було на диво схоже на людські нутрощі. Підкоряючись імпульсу, Тепперман понюхав його. Пахло як від відкритої рани кишечника; комендант Тепперман добре знав цей страшний запах. Він побував у турне В'єтнамом.
  
  
  Тепперман скочив на ноги, від жаху кінчики його вусів зігнулися, як котячі вуса.
  
  
  "Зупиніть дію!" він закричав. "Почекайте! Щось пішло не так! Ця людина дійсно поранена. Мабуть, хтось переплутав боєприпаси".
  
  
  Стрілянина тривала, режисер Джіро Ісузу з піднятим мечем.
  
  
  "Ісузу! Бронзіні! Бронзіні!" Хрипко заволав Тепперман. "Заради Бога, невже ніхто мене не чує?" Не подумавши, комендант Еміль Тепперман відійшов від своєї мети. Несподівано краплі крові на його уніформі бризнули на всі боки. Він проігнорував їх. "Припиніть це. Вимкніть ці камери!" Тепперман заревів, але безрезультатно. "Чорт забирай", - пробурмотів він. "Яке слово вони використовують? Ах, точно". Він склав долоні рупором біля рота. "Знято! Знято!"
  
  
  Але стрілянина тривала. Морські піхотинці падали. У деяких із них бризкала червона рідина, що, очевидно, було спецефектом, але інші падали з руками та ногами, раптово зігнутими під дивними кутами. Голова морського піхотинця вибухнула, оповита кривавим ореолом, який не зміг би відтворити жоден голлівудський магазин спецефектів - бо це було дуже реально, як тепер знав полковник Еміль Тепперман.
  
  
  Танки проїхалися багатьма тілами з безсердечною зневагою до людського життя. Деякі з чоловіків були вже мертві. Інші просто вдавали мертвими, не розуміючи, що сценарій був змінений. Вирази їхніх облич, коли вони відчули укус сталевих танкових гусениць, були жахливими, їхні крики нелюдськими.
  
  
  Це вийшло з-під контролю.
  
  
  Тепперман кричав "Знято!", Поки його голос не зірвався. Він пробирався між танками і зламаними тілами, поки не дістався Джіро Ісузу. Він схопив японця за плече і повернув його до себе.
  
  
  "Припиніть це!" Прогримів Тепперман. "Я наказую вам негайно припинити це. Що ви робите?"
  
  
  "Ми зміцнюємося", - сказав Джіро. Він вказав поверх їхніх голів. На них було спрямовано великий квадратний об'єктив камери. "Це бійня, різанина, і ви це знімаєте".
  
  
  "Бранкс", - сказала йому Ісузу, широко посміхаючись. "Не хвилюйся".
  
  
  "Ці танки не неодружені. Вони справжні. Вони тиснуть на людей. Послухайте ці нечестиві крики.
  
  
  "Можливо, було допущено помилку. Пістолет, приготуйся. Я перевіряю". Приголомшений полковник Тепперман дозволив Дзиро Ісузу взяти його зброю. Японець був настільки спокійний і незворушний, що на мить Тепперман засумнівався в реальності чи нереальності того, що відбувалося навколо нього.
  
  
  Ісузу приставила дуло до чола Теппермана. "Тепер до камери. Ви здаєте цю базу?"
  
  
  "Е-е, так", - запинаючись, пробурмотів Тепперман.
  
  
  "Скажи слово, приз".
  
  
  "Я здаюся", - сказав Тепперман.
  
  
  "Тепер я натискаю на спусковий гачок "Мурр". Не хвилюйся. Бранк. Все гаразд?" Тепперман зібрався з духом. Він знав, що холостий постріл йому не зашкодить. Він ніколи не вчився інакше. Тому що, коли був натиснутий гачок для спуску, це було так, ніби кувалдою вдарили Теппермана між очей.
  
  
  Сила вибуху пороху пробила дірку в його черепі. Рухомий газами, що розширюються, паперова грудка проникла в його мозок. Він упав на землю мертвим, ніби його підстрелили кулею зі сталевою оболонкою. Єдина відмінність полягала в тому, що він не мав вихідного отвору.
  
  
  "Ти ніколи не здаєшся", - сказав Джіро Ісузу своїм вухам, що не чули, коли стихло останнє мимовільне посмикування м'язів його ніг. "Це ганебно".
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні звинувачували у багатьох речах під час його кінематографічної кар'єри. Його критикували за те, що він заробляв дуже багато грошей, зазвичай багаті. Його критикували за монотонну подачу, зазвичай безробітні актори поза Бродвеєм. Його критикували за плодючість, зазвичай хтось, хто ніколи не робив нічого творчішого, ніж внесення кокер-спанієля до списку утриманців за формою 1040 року.
  
  
  Бронзіні звик до таких речей. То була ціна слави. Наприклад, роздавати автографи людям, котрі наполягали, що хочуть отримати їх для родичів.
  
  
  Але критика, яка по-справжньому спантеличила Бартолом'ю Бронзіні, полягала у звинуваченні в тому, що він був якимсь фальшивим, коли грав американського військового супергероя Дака Гранді, сам ніколи не служив у збройних силах США.
  
  
  Коли Бронзіні вперше поставив це питання під час телевізійного інтерв'ю, він відповів "Що?" приголомшеним голосом. Інтерв'юер припустив, що це його остаточна відповідь, і перейшов до теми його останнього багатомільйонного процесу розлучення. На той час, коли його запитали про це знову, Бронзіні сформулював готову відповідь. "Я актор, який грає роль. Не солдат, який грає в акторську гру. Я Джон Уейн, а не Оді Мерфі". Бартолом'ю Бронзіні зараз не грав.
  
  
  Він сидів на похилій вежі головного танка Т-62, що котився головною дорогою МАКАС-Юма. Позаду нього японський член екіпажу стояв у баштовому відсіку і поливав повітря із встановленого на шарнірах кулемета 50-го калібру. Морські піхотинці, що оборонялися, рухалися штопором більш реалістично, ніж будь-який статист. Голови вибухали. Руки були відпиляні потоками куль.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні не був дурнем. Можливо, він ніколи не бачив бойових дій, але зняв багато фільмів про війну. Він найперше зрозумів, що це не фільм. Це було по-справжньому.
  
  
  І все ж таки вони знімали це. У цьому не було жодного сенсу. Ісузу сказала йому, що вони збираються влаштувати грандіозний вихід, щоб справити враження на морських піхотинців, і що Бронзіні має їхати на головному танку. Але щойно колона пройшла ворота, морські піхотинці відкрили вогонь. Неодруженими. Потім почалося справжнє пекло.
  
  
  Незважаючи на те, що цього не було у сценарії, Бронзіні накинувся на кулеметника. Японець випустив спускові гачки пістолета і спробував завдати удару кроликом сильному актору. Бронзіні однією рукою схопив чоловіка за потилицю, а іншою перетворив його плоскі риси обличчя на місиво. Потім він скинув японця з танка і взяв до рук пістолет 50 калібру.
  
  
  Бронзіні обвів дуло пістолета довкола. Він ніколи не стріляв із зарядженого пістолета 50-го калібру. Але він стріляв багато неодружених. Натискання на спусковий гачок нічим не відрізнялося. Важливо було те, що вилітало зі ствола. Він натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Обличчя японського водія у наступному танку розпалося на частини. Він різко впав уперед. Втративши керування, танк повернув ліворуч, підрізавши танк позаду себе. Треки злилися і почали подрібнювати один одного.
  
  
  Бронзіні направив свій .50 у бік японських піхотинців. Він убив їх довгою чергою. Японець вискочив із вежі свого власного танка. Бронзіні не витрачав на нього жодної кулі. Він розгорнув дуло 50-го калібру і розмозжив солдатові голову, відправивши його за борт. Поки він лежав приголомшений, другий танк з хрускотом подробив йому ноги.
  
  
  Бронзіні озирнувся. Він побачив Дзиро Ісузу збоку від входу, його самурайський меч був високо піднятий у повітря.
  
  
  Він керував дією у стилі, який був наполовину голлівудським, наполовину військовим.
  
  
  Бронзіні прицілився до його відкритого рота і натиснув на спускові гачки. Нічого не трапилося. Він поплескав по потилиці тильною стороною долоні, сказавши: "Давай, ти, матір!" Потім він побачив, що стрічка подачі порожня.
  
  
  Куля відскочила від турелі поруч із черевиком з такою силою, що Бронзіні відчув удар крізь стиснуті зуби. Ще одна куля пролетіла повз його вухо. Пролунав чутний тріск, коли вона розсікла повітря.
  
  
  "Дідька лисого!" Сказав Бронзіні, побачивши націлені на нього АК-47 у руках японців. Він не був солдатом, але знав, що коли по тобі стріляють, ти шукаєш укриття. Він пірнув у вежу.
  
  
  Він виявив, що розтягнувся за казенною частиною гармати. Очевидно, танки були приведені в повністю боєздатний стан до того, як вони перетнули кордон. Поруч із ним був відкритий люк, який вів у кабіну водія, розташовану попереду, усередині корпусу.
  
  
  Бронзіні підповз до люка. Механік-водій сидів на своєму місці, дивлячись у перископ і керуючи танком за допомогою бічних органів керування, схожих на кермо.
  
  
  Бронзіні мовчки дістав бойовий ніж, захований у піхвах у нього в черевику. То був не реквізит. Він простяг руку, схопив водія за горло і встромив ножа йому в нирки. Японець бився, але він нічого не міг зробити в тісній кабіні водія, окрім як сидіти і боротися з безжальною рукою, яка затиснула йому рот задушливою хваткою, тоді ніж повільно повертався за годинниковою стрілкою, а потім проти годинникової стрілки, поки він не був мертвий.
  
  
  Бронзіні відтяг його назад і втиснувся на залите кров'ю сидіння водія. Не було часу розбиратися із цим. Бронзіні діяв на автопілоті, керуючись чистим інстинктом, тим самим, що спрямовував його кар'єру.
  
  
  Бронзіні зрозумів, що не може сподіватися битися з японцями з місця водія. У нього не було зброї чи системи керування гарматою. Для цього йому знадобився б екіпаж танка.
  
  
  Отже, він заклинив бічний хід ліворуч, змушуючи танк повертатися на одній заблокованій гусениці. У полі зору з'явилася огорожа на периметрі. За ним був нескінченний простір піску.
  
  
  Бронзіні вишикувався вздовж паркану. Між ним і свободою були групи японських солдатів, що пригнулися. "Пішли вони до біса", - сказав Бронзіні, відправляючи танк із брязкотом вперед, - "і щури, на яких вони приїхали".
  
  
  Бронзіні тримав паркан у полі зору. Японці побачили, що він наближається. Вони кинулися врозтіч. Він почув шалені крики, коли його гусениці зачепилися за черевик людини, що біжить, і втягнули його в ролики. Бронзіні продовжував іти. Десь у гуркоті стрілянини він міг чути, як Джіро Ісузу знову і знову вигукував ім'я Бронзіні.
  
  
  У перископі раптово з'явилися два японці. Вони притиснулися до огорожі і, стріляючи одиночними, намагалися вразити Бронзіні через перископ.
  
  
  Бронзіні пригнувся і скинув газ. Т-62 рвонувся вперед, як вкритий сталлю кінь.
  
  
  Гладкоствольна гармата танка пройшла між солдатами, зруйнувавши паркан як москітну сітку. Солдати, які підганяли різким голосом Ісузу, стояли на місці, намагаючись потрапити в стрибок ілюмінатора перископа. Один потрапив у ціль. Куля пролетіла повз голову Бронзіні і зрикошетила один раз, залишивши борозну на верхній частині спинки сидіння.
  
  
  Потім танк перевалив через паркан. І двоє чоловіків. Їхні крики обірвалися дуже швидко.
  
  
  Бронзіні направив танк через дорогу. Стук його гусениць асфальтом змінився хрипким гарчанням, коли він закопався в пісок. Бронзіні вивів танк на пряму траєкторію.
  
  
  Він відмовився від цієї тактики, коли гейзер піску та вогню вибухнув у тридцяти ярдах перед ним. Глухий гуркіт луною озвався в кабіні пілота.
  
  
  Бронзіні різко кинув танк праворуч, потім ліворуч. Ще один гарматний снаряд відлетів правим бортом. Частинки піску обсипали корпус, наче дрібний сухий град.
  
  
  Бронзіні зигзагами перетинав пустелю. Він відкрив люк водія та висунув голову. Позаду, біля зруйнованого паркану, два Т-62 піднімали свої 125-міліметрові гладкоствольні гармати. Одна гармата виплюнула спалах вогню. Віддача відкинула танк назад.
  
  
  Снаряд пролетів над танком Бронзіні лише на сотню ярдів. Піднявся вітер і почав розсіювати хмару піску. Але разом із ним задуло ще більше піску. Бронзіні застебнув люк.
  
  
  "Піщана буря", - пробурмотів він, посміхаючись, як вовк.
  
  
  Він направив танк у шторм, що приховує все довкола. Через ілюмінатор заносило піском, через що було неможливо розглянути, куди він прямує. Але Бронзіні було однаково. Далеко позаду нього прогриміла гармата, у відповідь пролунав такий самий віддалений вибух. Принаймні снаряд упав далі, ніж попередній.
  
  
  Бронзіні вивів свій танк на пряму лінію та утримував її. Японці могли стріляти зі своїх гармат по всій пустелі, йому було байдуже. Він вів танк пісочного кольору крізь піщану бурю. Це не могло бути досконалішим, ніж якби він написав сценарій.
  
  
  Потім Бронзіні зрозумів, що в якомусь сенсі так воно й було. Його сицилійське обличчя потемніло від гніву. Згорбившись під ілюмінатором, що бризкає піском, він намацав захисні окуляри, які, як він знав, були у кожного танкіста. Він знайшов їх і напнув на очі. Вони давали йому не більше видимості, ніж раніше, але принаймні він міг дивитися в перископ. Пісок жалив його обличчя, як розпечені голки, але Бронзіні відчував біль іншого роду.
  
  
  Десь за серпанком лежало місто Юма та хелп. Бартолом'ю Бронзіні присягнув, що не зупиниться, поки не дістанеться міста.
  
  
  "Я мав здогадатися!" - пробурмотів він. "Ніхто не платить актору чортову сотню мільйонів доларів за контракт на одну картину. Навіть я".
  
  
  Транспортні засоби C-130 Hercules прогрівалися, їхня задня відкидна брама була опущена і зяяла, як пасти, коли перший помічник режисера Мото Хонда під'їхав у фургоні для телевізійних передач, обладнаному мікрохвильовою піччю.
  
  
  Рейнджери ВПС стояли в очікуванні під гордим сталевим поглядом полковника Фредеріка Девіса.
  
  
  "Приймайтеся за справу, хлопці", - гаркнув він. "Час показу".
  
  
  Льотчики були одягнені у камуфляжну форму. Спочатку А. Д. Мото Хонда підійшов до полковника Девіса з суворим обличчям, яке, можливо, було сформовано зі шматка собачої жувальної кістки.
  
  
  "Ви, хлопці, готові, Коронель?" різко спитав він.
  
  
  "Просто скажіть слово", - відповів полковник Девіс. "Тільки не забувайте – я стрибаю першим".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Хонда, кланяючись. "Ти стрибаєш першим. Будь першим, хто торкнеться землі".
  
  
  "Справді чудово", - сказав Девіс. "Як справи у морських піхотинців?"
  
  
  "Не вер. База передала фаррен загарбникові".
  
  
  "Це те, що мені подобається. Тверезий реалізм". Девіс зауважив, що камера налаштовується. Інший член японської команди у формі тягнув іншу камеру. "Так що, ходімо на дубль?"
  
  
  "Один момент. Пряма зміна у сценарії. Реквізитор припустився помилки з парашутом".
  
  
  "Яку саме?"
  
  
  "Arr parachute". Коли Девіс глянув на нього з нерозумінням, він додав: "Кожен".
  
  
  "О. Я так зрозумів, що вони були ретельно перевірені вашими людьми, а також моїми власними. Де це ваш каскадер, Санні Джо?"
  
  
  "Тут!" Покликав Санні Джо Роум. Він підстрибом підбіг до групи чоловіків. "Якісь проблеми, полковнику?" він запитав.
  
  
  "Смар пробрем", - сказав Хонда. "Зміни у сценарії. Ми не плануємо падіння з парашутом як нічна сцена. Парашют має бути... Що таке word?"
  
  
  "Підмінили?"
  
  
  "Так. Дякую, замінили. Замість парашута brack ми випускаємо парашут white day".
  
  
  Полковник Девіс подивився на Санні Джо Роума.
  
  
  "Що ти думаєш?" спитав він із занепокоєнням. "Мої люди знайшли їх у ідеальному стані".
  
  
  "Це добрі парашути", - визнав Роум.
  
  
  Заговорив Хонда. "Нові парашути з того ж заводу, Нішицю. Тільки найкращі матеріали. Але ми маємо поквапитися".
  
  
  "Притримайте мову за зубами", - відрізав Роум. "Я відповідаю за безпеку на цій зйомці".
  
  
  "Ми втрачаємо багато грошей через deray", - зазначив Хонда. "Графік зйомок щільний".
  
  
  "Чорт!" Розгублено сказав Роум. "Звичайно, хотів би, щоб Джима тут не було. Що ж, виведи їх. Ми обидва їх оглянемо. По-твоєму, цього достатньо, полковнику?"
  
  
  "Так. Що завгодно, аби фільм йшов за графіком". Хонда повів їх до задньої частини фургона, заповненого упакованими парашутами. Вони були так щільно втиснуті у фургон, що Санні Джо Роум і полковник Девіс насилу витягли пару. Нарешті дві відірвалися. Вони опустилися навколішки і відчинили їх.
  
  
  "На мою думку, виглядає непогано", - сказав Роум, проводячи пальцями по лініях савана.
  
  
  "Я задоволений", - погодився полковник Девіс.
  
  
  Хонда натягнуто посміхнувся. "Дуже добре", - сказав він. "Підготуйте людей для обміну".
  
  
  Полковник Девіс повернувся до своїх людей. Санні Джо Роум стояв поруч із ним, його обличчя було стурбованим, великі руки складені на грудях.
  
  
  "Слухайте сюди, хлопці", - проревів Девіс. “Відбулися зміни у сценарії. Ми отримуємо нові парашути. Кожна команда висадки вишикується у чергу у цього фургона”. Він вказав на фургон, де члени знімальної групи у формі квапливо скидали парашути на землю. Вони відклали кілька із них убік. Ніхто не помітив, що цей відсів включав лише ті лотки, які сформували експоновану групу, з якої були відібрані тестові зразки.
  
  
  Вишикувалися три шеренги льотчиків. Вони скинули парашути та обміняли їх на білі рюкзаки. Римо Вільямс був наприкінці однієї із шеренг. Він упіймав погляд Санні Джо. Санні Джо бочком підійшов до нього. "Що відбувається?" Прошепотів Римо.
  
  
  "Ще одна проклята зміна сценарію. Вони збиралися знімати сцену з фільтрами, щоб вона виглядала як нічний кадр. Тепер вони хочуть денний кадр. Отже, чорні парашути вилітають, а на зміну їм приходять білі".
  
  
  "Хтось тестував ці штуки?" Занепокоєно спитав Римо.
  
  
  "Ми з полковником переглянули пару з них".
  
  
  "І це все?"
  
  
  "Вони так само хороші, як і інші. Якщо ви турбуєтеся, подумайте про це так. Скільки з п'ятисот парашутів можуть зіпсуватися? Один, можливо, два. Шанси на те, що ти отримаєш поганий фільм, страшенно малі".
  
  
  "Як скажете", - сказав Римо. Він все ще був стурбований. Він не очікував, що зйомка буде такою масштабною та фрагментарною операцією. Як, чорт забирай, він збирався захищати Бронзіні, якщо вони продовжували розлучатися? Не те щоб Римо дбав про Бронзіні. Хлопець явно був зарозумілим дурнем. Але завдання є завданням.
  
  
  Римо був останнім у черзі, хто підняв свій парашут. Він пристебнув його та перевірив лямки. Вони здавались міцними.
  
  
  Коли біля трьох гуркітних транспортів утворилися три шеренги, полковник Девіс подивився на першого помічника прокурора Хонду. Хонда дивився в камеру об'єктив. Він підвів очі і кивнув Девісу. Санні Джо пірнув в один із транспортних засобів, щоб забратися із зони дії камери. "Мотор!" Подзвонив Хонда.
  
  
  Інший член екіпажу попередив: "Роррінг!"
  
  
  Девіс повернувся і прокричав команду своїм людям крізь наростаюче виття транспортних турбін. Команди льотчиків різко розвернулися і піднялися по воротах, що сходять з трапу. Коли вони присіли на підлогу вантажних відсіків, ворота піднялися, як гідравлічні щелепи. Римо спостерігав, як ворота, що закриваються, поглинають сонячне світло, і відчув, як літак здригнувся, коли були відпущені гальма. Він почував себе Джоною, якого проковтнув кит. Шум був нестерпним, допоки "Геркулес" не відірвався від лінії вильоту.
  
  
  Санні Джо Роум сів навпочіпки поруч із Римо. "Ти йдеш останнім!" - прокричав він, перегукуючи звук двигуна.
  
  
  "Це честь для вас?"
  
  
  "Ні, ти єдиний цивільний у стрибку. Якщо щось піде не так, тебе зловлять інші". Роум грюкнув Римо по спині. Римо це не потішило, і він сказав про це.
  
  
  "Що тебе гризе?" Запитав Роум.
  
  
  "Неважливо. Припустимо, це було не те, чого я очікував". Політ був коротким. Коли пілот повідомив у відповідь, що вони перебувають над зоною висадки, Білл Роум пройшов уперед до кабіни пілотів. Він визирнув у вікно. Внизу, на дні пустелі, ліниво здіймався черв'ячок фіолетового диму. Він ідеально виділявся і натомість кольору піску. Він помітив зелено-білий намет, де розташовувалася наземна знімальна група, та кілька БТР. "Спробуйте знайти корабель із камерою", - сказав Роум пілоту.
  
  
  "Зрозумів". Пілот вказав на крихітну червоно-білу крапку на годині дня. Це був гелікоптер "Белл Рейнджер".
  
  
  Роум кивнув головою. "Добре. Передайте по рації іншим пілотам, щоб вони зачинили ворота, коли я дам команду".
  
  
  "Вас зрозумів". Пілот щось сказав у свій мікрофон. Потім він передав його Роуму зі словами. "У вас все готове".
  
  
  Білл Роум спостерігав, як унизу простягаються гористі простори пустелі Юма.
  
  
  "Це твій командир", - сказав Білл Роум у мікрофон. "Вставай!"
  
  
  Миттєво в кожному транспортному "Геркулесі" пілоти схопилися на ноги і вишикувалися в три шеренги центром вантажного відсіку.
  
  
  "Підключайся!" Дзвонив Роум.
  
  
  Льотчики прикріпили свої парашутні стропи до нейлонових статичних тросів, підвішених по всій довжині вантажного черева. "Відкиньте ворота!"
  
  
  Коли ззаду долинув скриготливий звук гідравліки, Білл Роум побачив, як два провідні транспорти почали відкриватися. Потім він скомандував "Стригай!" і кинувся назад у вантажний відсік.
  
  
  "Ти у справі", - сказав він Римо, коли вітер увірвався у вантажний відсік. "Щасливих посадок!"
  
  
  Чоловіки вийшли гуськом, притискаючи до грудей рюкзаки. Як тільки вони вийшли, вітер шпурнув їх убік. Їхні стропи натяглися від статичної напруги.
  
  
  Вони стрибали так швидко, що остання людина в кожному транспортному засобі знаходилася у вільному падінні до того, як розкрилися перші парашути. Першою людиною у головному літаку був полковник Фредерік Девіс. Він служив своїй країні понад десять років у мирний час і ніколи так не пишався собою, як цього дня, коли привів своїх людей до кінематографічної величі. Він не помітив, що його задній парашут не розкрився. Він повернув голову і побачив, що над ним падають його люди, їхні руки сіпаються, як лапки жуків, яких перевернули на спину.
  
  
  Він зрозумів, що їхні парашути ще не були відкриті. І, з потрясенням, що його парашути теж не були розкриті.
  
  
  "Характерно дешеве японське обладнання!" - гаркнув він. Він смикнув за D-подібне кільце свого запасного парашута.
  
  
  "Ісус Христос!" Кільце вислизнуло з язичка. Він відкинув марне кільце і схопився за язичок обома руками. Він потяг. Язичок відірвався, як марля, залишивши крихітний клаптик. Чертихаючись, полковник Девіс ущипнув цей маленький клаптик кінчиками пальців. Це було все, що стояло між ним та жорсткою, дуже жорсткою посадкою.
  
  
  Полковник Девіс був настільки зачарований цим рваним, потертим шматком тканини, що час, здавалося, зупинився. Шматок потертого нейлону став йому цілим світом. Він тягнув за нього, поки не залишилося лише три нитки. І хоча це було безнадійно, він і потяг за них.
  
  
  Але час не стояло на місці – не тоді, коли ти падаєш із граничною швидкістю.
  
  
  Полковник Фредерік Девіс врізався в пустелю Юма з такою силою, що відскочив на чотири фути. Він був лише першим із багатьох. Римо Вільямс був останнім, хто залишив свій літак на секунду. Він відчув ривок, коли волосінь, все ще прикріплена до нерухомої волосіні, вивільнилася. Вона виявилася слабшою, ніж він очікував. Але він не хвилювався.
  
  
  Він почав турбуватися, коли зрозумів, що, хоча у вільному падінні в дев'яти рядах, що розтягнулися майже на дві милі над поверхнею пустелі, брало участь близько п'ятисот льотчиків, він не бачив жодного парашута. Включно з його власним.
  
  
  Римо потягнувся за своїм D-подібним кільцем. Воно відірвалося від язичка. Римо відкинув язичок і вчепився за складки запасного парашута. Полотно відокремилося, і перед ним злетів потік білого шовку.
  
  
  Східний потік заповнив жолоб. Він перетворився на білий дзвіночок, досконалий, як велика шовкова квітка.
  
  
  Римо випустив поривчасте зітхання полегшення. Зітхання було недовгим, оскільки Римо зрозумів, що, хоча парашут граційно ширяв над ним, він продовжував падати, як камінь.
  
  
  Троси савану відірвалися від свого кріплення. Римо подивився вниз і побачив легку хмарку піску. Це було схоже на дим. За ним була ще одна хмарка. І ще одне. А потім, коли перше скупчення тіл досягло землі, пролунав тихий плескіт диму, який повторювався доти, доки бежеве дно пустелі не перетворилося на поритий місячний пейзаж, і Римо зрозумів, що він став свідком холоднокровного масового вбивства, в якому він просто загинув останнім. .
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Офіціантка в ресторані Shilo поставила на стіл дві тарілки, що димляться.
  
  
  Майстер Сінанджу подивився на варений коричневий рис у своїй тарілці, і його обличчя розпливлось у задоволеній посмішці. Його карі очі перемістилися на тарілку Шеріл Роуз, а рот скривився в манірному несхваленні.
  
  
  Шеріл Роуз дозволила соковитому запаху стейка наповнити її ніздрі, і з рота потік сік. Вона дивилася на коричневий рис Чіуна зі стриманою огидою.
  
  
  "Як ти можеш їсти це на сніданок?" - Запитала вона.
  
  
  "Як ти взагалі можеш це їсти?" Чіун огризнувся у відповідь.
  
  
  "Я дівчина із заходу. Я виросла на стейках та домашній картоплях фрі на сніданок".
  
  
  "Дивно, що ти пережив своє дитинство", - несхвально пирхнув Чіун.
  
  
  "Завжди будь ласка", - їдко відповіла Шеріл. Який біль, подумала вона. Що ж, це краще, ніж показувати репортажі для місцевих телеголовок.
  
  
  "У виробничому офісі нікого немає", - сказала Шеріл Чіуну після того, як вони кілька хвилин мовчки пережовували їжу. "Листків із викликами теж немає. Звичайно, якби вони були, я не впевнений, що зміг би їх прочитати, але, знаєте, це дуже дивно".
  
  
  Вони сиділи у кабінці біля вікна із захоплюючим панорамним видом на сільськогосподарські угіддя на північ від Юми. За ними на багато миль тяглася плоска пустеля. Здавалося, вона тяглася до самих гір Мохок.
  
  
  "Я знаю", - відповів Чіун. "Щось не так із цим так званим графіком зйомок".
  
  
  "Ти не збираєшся починати з того, що робить Олександр? Я маю на увазі, ти не збираєшся писати це таким чином".
  
  
  "Справжній автор не обговорює свою роботу до того, як він її написав", - категорично заявив Чіун.
  
  
  Шеріл зітхнула, відрізаючи скибочку стейка. Червоний сік потік рясно, змусивши Чіуна відвести погляд. Він помітив високо над поверхнею пустелі три крихітні крапки. На його чудових очах крапки перетворилися на громіздкі літаки. Крихітні фігурки почали випадати з них, як цукерки з ріжка морозива.
  
  
  "Вони демонструють падіння з парашутом", - роздратовано сказав Чіун. "Чому ми не там, щоб спостерігати за цим?"
  
  
  Шеріл підвела очі. "Що?"
  
  
  "Там", - сказав Чіун, вказуючи. "Вони роблять це".
  
  
  Шеріл примружила свої сірі очі. "Я нічого не бачу".
  
  
  "Ти що, сліпий? Вони наповнюють небо".
  
  
  "Все, що я бачу, - це кілька крихітних точок".
  
  
  "Їх лише три. Це літаки".
  
  
  "Як скажеш", - сказала Шеріл, повертаючись до свого стейка. "Я ні чорта не можу розібрати".
  
  
  "З цих літаків падають люди".
  
  
  "Я не бачу жодних парашутів".
  
  
  Голос Чіуна був холодний. "Тут немає парашутів. Вони падають назустріч своїй смерті".
  
  
  "О, продовжуйте. Цього не може бути".
  
  
  "Я бачу їх так само ясно, як і тебе", - наполягав Чіун.
  
  
  "Мабуть, манекени. Мабуть, це репетиційний прогін".
  
  
  "Я бачу, як вони махають кінцівками з жахом", - сказав Чіун.
  
  
  "Ймовірно, висхідний потік. Це жорстоко. Можете уявити, як вистрибуєш з однієї з таких штуковин? Бррр. У мене мурашки біжать по шкірі, коли я думаю про це. Розумієте, що я маю на увазі?"
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Я навіть зараз відчуваю таке озноб". Він встав. "Ходімо, ми повинні це розслідувати".
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Бо поки ви пожирали закривавлену плоть якоїсь нещасної корови, багато сотень людей впали назустріч своїй загибелі".
  
  
  "Тепер послухай ти..." - почала була Шеріл. Невпевнений погляд Майстра Сінанджу зупинив її, шматок червоної яловичини, підвішений на вилці перед її обличчям, зупинив її.
  
  
  "О'кей, - сказала вона, підписуючи рахунок, - думаю, я не збираюся пропускати ще один стейк, яким у моєму житті стане менше. Хоча він був смачним".
  
  
  Вони вийшли на паркування у тиші.
  
  
  "Я не зміг додзвонитися до Римо", - натягнуто сказав Чіун.
  
  
  "Твій друг? Я зовсім забув, що ти його шукав. Не хвилюйся, Санні Джо, ймовірно, вивіз його до міста - будь-що".
  
  
  "Чи мав Римо брати участь у сцені з парашутом?"
  
  
  "Можливо. Я не знаю. Якби ми могли роздобути список дзвінків, я міг би тобі сказати. Чому?"
  
  
  "Бо якщо він це зробив, то тепер він мертвий. І жахлива ціна буде стягнута з тих, хто був відповідальний".
  
  
  Шеріл раптово зрозуміла, чому холодна поведінка маленького корейця придушила її бажання чинити опір йому. Вона нічого не сказала, коли відчинила двері свого джипа.
  
  
  Чіун зауважив, що хромована табличка на бардачку говорила: "Ніндзя Нішицю".
  
  
  "Чому цей транспортний засіб так називається? Ніндзя?"
  
  
  "Це рекламується як джип-невидимка", - сказала йому Шеріл, повертаючи ключ у замку запалювання. "Але всі знають, що це через те, що він підступно перекидається на вас, коли ви повертаєтеся за кут. Джиро забезпечив мене цією штукою, поки не буде відправлена моя заміна".
  
  
  Чіун кивнув головою. "Справжні ніндзя теж падають без причини. Зазвичай через рисове вино".
  
  
  "Це пояснює, чому ця чудовисько так жадібно ковтає бензин", - пробурмотіла Шеріл, виїжджаючи на шосе 8 на схід. "Ти справді турбуєшся про свою подругу, чи не так?"
  
  
  Чіун нічого не сказав.
  
  
  "Тепер дивіться. Ми просто підемо до Люка і подивимося самі. І не хвилюйся, - додала вона, поплескавши Чіуна по костлявому, обтягнутому шовком коліну, - я впевнена, що з твоїм другом все гаразд.
  
  
  Чіун прибрав руку Шеріл зі своєї персони і повернув її на кермо.
  
  
  "Ми маємо пункт призначення", - відрізав Чіун. "Я пропоную тобі відвезти нас туди".
  
  
  "Ти бос", - сказала Шеріл Чіуну, спрямовуючи джип до околиці міста.
  
  
  Вони були здивовані, коли по дорозі зустрівся одинокий танк Т-62.
  
  
  "Цей маленький песик, мабуть, відбився від стада", - зауважила Шеріл. Чіун проігнорував її. Він дивився на міський краєвид. З центру міста раптово піднявся стовп диму.
  
  
  Секундою пізніше пролунав віддалений гуркіт, і джип почало мотати з боку на бік.
  
  
  "Боже мій", - сказала Шеріл. "Вони не жартували, коли казали, що ці ніндзя схильні завалюватися на бік. Невеликий удар грому, і ми мало не перетворилися на черепах".
  
  
  "Це був не грім", - наспіваючи промовив Чіун. Шеріл дивилася поверх пергаментного профілю Чіуна.
  
  
  "Пожежа", - вирішила вона. "Цікаво, де це".
  
  
  "Це був вибух", - наспіваючи сказав Чіун.
  
  
  Перш ніж Шеріл змогла сказати ще хоч слово, місто потрясло ще два вибухи. Шеріл довелося з'їхати на узбіччя, ніндзя Нішицю почав так сильно брикатися.
  
  
  "Боже мій, ти тільки подивися на це?" - сказала вона. "Вони, мабуть, знімають у місті".
  
  
  "Ні, то були бомби".
  
  
  "Ймовірно, заправки бензином. Днями я бачив, як вони встановлювали кілька штук. Вони схожі на пластикові подушки з червоним сиропом від кашлю. Але це бензин. Передбачається, що вони зроблять потужний вибух і стовп вогню. Вони роблять дивовижні речі зі спецефектами, як ви, напевно, знаєте”.
  
  
  "Ми маємо поквапитися", - наполягав Чіун.
  
  
  "Добре", - сказала Шеріл, знову рушаючи з місця. "Але якщо я почую ще один гучний шум, я негайно з'їжджаю на узбіччя".
  
  
  Там на трасі 8, де закінчувалося місто і починалося запустіння, дорогу було перекрито двома Т-72 пустельного камуфляжу, припаркованими впритул один до одного. Їхні турелі fudgeripple були повернені вбік так, що одна була спрямована в їхній бік, а інша - вниз по дорозі до пустелі.
  
  
  "Вони не мали знімати далеко звідси", - пробурмотіла Шеріл, сповільнюючи рух Ніндзя. Танки не розступилися перед нею, тож вона натиснула на клаксон.
  
  
  Японець у китайській формі НВАК відкрив люк у вежі і вибрався на дорогу. Він дістав АК-47 і направив його на джип, коли той вирушив у класичній стійці "маршовий вогонь".
  
  
  "Дорога перетнулася!" - гаркнув він.
  
  
  "Що?" Дзвонила Шеріл.
  
  
  "Цей кретин намагається сказати тобі, що дорогу закрито", - категорично заявив Чіун.
  
  
  "Я це знаю. А тепер помовчу хвилинку, поки я в усьому розберуся".
  
  
  Шеріл висунула голову з вікна водія. "Я Шеріл", - покликала вона. "Я працюю на Джіро Ісузу піарником unit. Ми намагаємося достукатися до Люка. Не могли б ви поступитися дорогою?"
  
  
  З танку вийшов ще один японець. Цей тяг на плечі відеокамеру. Він став навколішки поруч із танком і прицілився в об'єктив.
  
  
  "Якого біса вони нас знімають?" Шеріл здивувалася. "І з відеокамерою на додачу".
  
  
  "Дорога перетнута. Повертайтеся!" - знову крикнув японець із АК-47.
  
  
  Шеріл пробурмотіла: "Він, напевно, не розмовляє англійською. Почекай. Можливо, водій танка зможе нам допомогти". Шеріл вийшла з джипа і, залишивши двері водія відкритими, попрямувала до японця. Її ковбойські чоботи подолали рівно сім кроків; потім японець зашипів, як кішка, і випустив коротку чергу. Шеріл підстрибнула майже на фут. Шум раптово пролунав з усіх боків. Вибух хлопків попереду і гуркіт барабанний дріб позаду нього. Барабанний дріб турбував її найбільше. Вона знала, що неодружені кулі не видають звуків, вражаючи цілі. Паперова грудка згоріла в польоті.
  
  
  Вона озирнулася на свої відчинені двері. Вона була зрічена жахливими чорними дірками. Скло було розбите.
  
  
  "Ти з глузду з'їхав!" Шеріл закричала на нього. Її гарне личко спотворилося від гніву, але вона не зрушила з місця, де стояла. Вона не могла, бо, хоч би яким неможливим це здавалося з камерою, що знімає її, статист стріляв справжніми кулями.
  
  
  "Це дубль?" Шеріл нервово заїкалася.
  
  
  Японець хрипко засміявся. "Хай!" - сказав він. "Ми беремо місто".
  
  
  "Ні, ні, я маю на увазі, це буде у фільмі?"
  
  
  "Хай". Він почав шикуватися в неї на животі. Шеріл вагалася. Її серце калатало високо в горлі. У її мозку боролися дві суперечливі емоції. Невіра і відчутний страх перед цією смертоносною зброєю, спрямованою на неї.
  
  
  "Ви не могли б опустити цю штуку?" Сказала Шеріл голосом, який звучав надто напнуто.
  
  
  Японець сильніше натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Він зупинився при звуку їдкого слова, сказаного писклявим голосом.
  
  
  Шеріл озирнулася через плече. "Ні! Не стріляй у нього!" - Закричала вона.
  
  
  Маленький кореєць на ім'я Чіун вийшов із джипа і попрямував до японця, його кулаки були стиснуті, як кістки слонової кістки, його миле обличчя перетворилося на маску холодної люті. АК-47 виригав дим і шум.
  
  
  Кореєць танцював осторонь. Це був елегантний маленький двостеп. Він продовжував наступати на японця. Шеріл моргнула. Чи був пістолет таки заряджений неодруженими? Вона озирнулася на дверцята своєї машини. Досі зрешічена. А на узбіччі дороги скупчення затяжок відзначало місця влучення куль, яких Чіун уникнув.
  
  
  Японець сів навпочіпки і впер приклад гвинтівки в стегно. Від наміченої мети його відокремлювало лише десять футів.
  
  
  Шеріл не могла дивитись. Вона затулила обличчя руками і обернулася. Жахливий пронизливий крик ударив їй у вуха, і вона прикрила їх руками, щоб не чути передсмертних криків бідного корейського джентльмена. Вони були неземними. Гучало так, ніби його розривали на частини, хоча більше пострілів не лунало.
  
  
  Шеріл повільно набралася сміливості обернутися. Вона стояла навколішки посеред дороги. Японець з АК-47 лежав горілиць. Той, хто мав відеокамеру, був тим, хто кричав.
  
  
  Він намагався видертися на відкритий резервуар. Чіун упіймав його за кісточку. Незважаючи на те, що японець був набагато молодший за корейця і переважував його щонайменше на п'ятдесят фунтів, він вив так, ніби алігатор вчепився йому в ногу.
  
  
  Це було неймовірно. А потім це стало абсурдом. Чіун повалив оператора на землю. Одна сандалі відлетіла. Шеріл майже відчувала важкий хрускіт черепа оператора, що розколюється. Потім Чіун опинився на даху резервуару.
  
  
  З вежі іншого танка висунулась голова у шоломі. Чіун засунув її назад і зачинив люк. Він швидко постукав по ньому і ступив до носового корпусу. Він настав на люк механіка-водія, потім стрибнув до другого танка. Він зробив кілька жорстоких маніпуляцій із люками цього танка.
  
  
  Шеріл знала, що вони були жорстокі, бо метал верещав, як миша, під спритними пальцями старого азіату. Чіун вийшов і підійшов до неї. Він зупинився, його руки ковзнули у просторі рукави.
  
  
  "Ви можете обійти цих японських обманщиків, не побоюючись за свою безпеку", - сказав він наспівуючи.
  
  
  Шеріл пішла за Чіуном до джипа і сіла на сидіння водія, закриваючи розбиті дверцята. З'їдена кулями ручка відірвалася у неї в руці.
  
  
  Перш ніж вона спромоглася завести двигун, почалася реакція. Вона обхопила себе руками і почала кусати нижню губу зубами.
  
  
  "Боже мій! Що тут відбувається?" слабо спитала вона.
  
  
  "Вони забирають Юму", - сказав Чіун. "І вони будуть покарані. Спочатку ми маємо подбати про долю Римо". Взявши себе до рук, Шеріл завела джип. Вона проїхала на ньому піском, навколо танків і повернулася на дорогу з іншого боку. Коли вони проїжджали повз танки, вона почула шалені крики, що долинали з машин. Це було японською. Проте тон був універсальним. Екіпажі танків опинилися у пастці. Але вони не були безпорадними, як зрозуміла Шеріл, вловивши якийсь рух у дзеркалі заднього виду. Гарматна вежа піднімалася. Він виплюнув струмінь брудного диму та полум'я.
  
  
  Поряд із дорогою вирвався піщаний гейзер. Шеріл вдавила акселератор у підлогу. Вона більше не запитувала себе, що відбувається. Це відбувалося, і вона хотіла тільки забратися від цього подалі.
  
  
  Червоні китайські танки блокували головні ворота на полігон ВПС Люк. Але дивним було це. На флагштоку біля будки охорони майорів білий прапор. Це був білий прапор капітуляції. У його центрі була криваво-червона куля.
  
  
  "Вважай мене забобонною", - сказала Шеріл, раптово вимикаючи двигун. Вона дозволила джипу з'їхати на узбіччя. "Але я не думаю, що нам варто туди заходити".
  
  
  "Мудре рішення", - сказав Чіун. "Ти залишишся тут". Він вийшов із джипа.
  
  
  "Куди, чорт забирай, ти думаєш, ти прямуєш?" крикнула вона йому слідом.
  
  
  "Я шукаю свого сина. Я повернуся".
  
  
  "Ти і Макартур", - пробурмотіла Шеріл. Вона з тривогою вчепилася в кермо. Її руки тремтіли. А високо у неймовірно блакитному небі перший із трьох транспортних літаків C-130 Hercules заходив на посадку.
  
  
  Майстер Сінанджу підійшов до огорожі периметром авіабази. Це була дротяна огорожа. Нігті Чіуна прослизнули в дірки, як багато голок для штопки. Вони діловито клацали. Посилання клацнули і роз'їхалися. У паркані відкрилася пролом, як у сітчастих дверях.
  
  
  Чіун тихо прослизнув усередину. Він перейшов від низької будівлі до чагарника. Він пройшов безліч японців, одягнених у свою безглузду китайську військову форму. Кого, на їхню думку, вони намагалися обдурити? Чіун замислився. Це було так прозоро.
  
  
  Він знайшов дорогу до польотної лінії, де кілька танків рухалися під прикриттям ряду ангарів. Чіун побачив японця у формі капітана, що метався навколо, розподіляючи своїх людей за позиціями.
  
  
  Перший транспорт зупинився. Другий торкнувся асфальту з вереском посадкових коліс. Третій швидко пішов за ним.
  
  
  Пілотам знадобилося багато часу, щоб заглушити двигуни після того, як C-130 зупинилися, від кінчика до кінчика крила. Перш ніж вони з'явилися, відкидний люк третього літака опустився, і Білл Роум, відомий як Санні Джо, вийшов на тремтячих колінах.
  
  
  Не звертаючи уваги на чоловіків, що насуваються на нього, він опустився на траву, обхопив голову руками і почав видавати довгі, болючі звуки блювоти.
  
  
  Двоє японців намагалися підняти його на ноги.
  
  
  Це була помилка. Білл Роум схопився на ноги, як водяний буйвол, що виринав на поверхню. Він уклав одного японця першим ударом. Інший завдав трьох ударів. Дві кулі в живіт та одна, яка повністю перевернула чоловіка, перш ніж він розтягнувся на траві.
  
  
  "Ви виродки!" – закричав він. "Ви дешеві виродки, які люблять матір!" Він прокричав це у небо. Коли він опустив голову, його очі побачили японців, що марширували до нього, в шоломах. Вони примикали багнети.
  
  
  Все, окрім одного з відеокамерою. Він дерся поруч із рештою, намагаючись тримати їх усіх у межах досяжності камери. Він опустився на одне коліно, коли японці, відомі першим А. Д. Мото Хондою, рушили на Санні Джо Роама.
  
  
  "Вони всі мертві!" Сказав Роум скрипучим голосом. "Ти чуєш мене, Хондо? Кожен із цих хлопчиків їв пісок у свій останній обід".
  
  
  Відповідь Хонди була японською. Білл Роум його не зрозумів, але Майстер Сінанджу зрозумів. То був наказ заколоти Роума до смерті.
  
  
  Білл Роум зрозумів це тільки після того, як маленький азіат з'явився перед ним. Азіат рішуче стояв перед обличчям японців. Він зробив паузу, тільки щоб трохи повернути голову і прошепотіти питання.
  
  
  "Ті, хто помер. Чи був Римо серед них?"
  
  
  "Так", - прохрипів Білл Роум. "Він був добрим хлопцем". Лиса голова відкинулася назад. Костлява шия напружилася, а руки з довгими пальцями стиснулися в кулаки. "Ааааааа!"
  
  
  Крик розірвав нерухоме повітря. Японці завмерли, бо це був не бойовий клич, не крик непокори, а крик чистого борошна. Він вразив їхні непохитні обличчя роботів.
  
  
  Потім Азіат опинився серед них. Він відбив багнети короткими ударами. Багнети швидко відсунулися назад. Деякі почали тикати в алоє кімоно азіату. Здавалося, вони досягли кількох влучень, але Азіат був незворушний.
  
  
  Потім японець закричав. Штик товариша встромився в м'ясисту частину його передпліччя. Інший японець кинувся на корейця. Якось йому вдалося пронизати людину, яка була у нього за спиною.
  
  
  Азіат розвернувся, заглиблюючись у гущавину чоловіків. Японці зробили випад, так і не усвідомивши, що ними маніпулюють як шаховими фігурами. Незабаром вони перетворилися на ураган ненависті, об'єкт якого кидав виклик погляду.
  
  
  Японці били японців. Хонда кричав на них. Інші впали. Бризнула кров. Вони були надто близько, щоб стріляти. Але з таким же успіхом вони могли б це зробити, бо ті, хто не став жертвою своїх товаришів, відчули, як холодні руки потяглися до їхнього горла. Комір одного чоловіка лопнув, і з яремної вени ринув фонтан. Він прикрив його рукою і, хитаючись, пішов.
  
  
  Спочатку А. Д. Хонда побачив, як його люди перетворилися на самознищуються блазнів, і зрозумів, що на карту поставлено його честь. Він підняв пістолет, щоб вистрілити в корейця, і ретельно прицілився. Він заплющив одне око, моргнув іншим за ту мілісекунду налаштування, і це виявилося останньою мілісекундою для Honda.
  
  
  Його задубіла рука стиснулася, як пружина. Він упав, його рука з пістолетом поринула в грудку цвітної капусти, яка раніше була плоттю і кров'ю його руки.
  
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" - закричав Білл Роум, коли Чіун знову з'явився перед ним. "Вони що, вживають наркотики?"
  
  
  "Я поясню пізніше", - сказав Чіун. "Ти відведеш мене до тіла мого сина, Римо".
  
  
  "Римо! Він твій син?"
  
  
  "Я поясню пізніше", - сказав Чіун. "Ми повинні поспішати. Дороги швидко стають непрохідними".
  
  
  Шеріл Роуз побачила вирази обличчя Чіуна і Білла Роума, коли вони з'явилися в дзеркалі заднього виду. Вони сповнили її жахом.
  
  
  "Поїхали", - сказала Чіурі, коли вони сіли в машину.
  
  
  "Що трапилося, Санні Джо?"
  
  
  "Зйомка пройшла невдало. Вони всі мертві".
  
  
  "Включаючи Римо". Голос Чіуна був напнутою струною. Шеріл перевірила, чи немає сліз на його строгому профілі. Вона нічого не побачила. Це здивувало її.
  
  
  "Куди ми йдемо?" тупо спитала вона. "Куди ми можемо піти?"
  
  
  "До місця, де впали тіла", - сказав Чіун. "Для цього нам доведеться проїхати через місто".
  
  
  "Потім ми пройдемося містом".
  
  
  "Я боюся того, що ми виявимо, коли дістанемося туди".
  
  
  "Я розумію ваш страх. Мій лежить у пустелі, але я піду туди сміливо, бо що ще в мене є в цей жахливий день, крім моєї власної мужності?"
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Першою ознакою того, що світ дізнався про ситуацію в Юмі, було те, що Вуда Н. Керр переключив канали, щоб подивитися свою улюблену програму.
  
  
  Вуда жив у житловому трейлері у Месі, штат Арізона. Меса знаходилася за 150 миль на північний схід від Юми, але приймала телевізійні станції Юми. KYMA показувала повтори "Території надгробків" о десятій ранку, і Вуда ніколи не пропускав перегляд, хоча він бачив кожну серію по дюжині разів.
  
  
  Сьогодні він бачив на каналі лише перешкоди. Вуда бурчав, смикаючи свої кролячі вуха. Коли вони не допомогли, він пішов у сусідній трейлер Джона Едвардса. Джон підключив кабельне телебачення.
  
  
  Двері були відчинені, і Вуда просунув голову. "Привіт, Джоне. Ти можеш включити одинадцятий канал?"
  
  
  "Дай-но я подивлюся", - сказав Джон, потягнувшись за своїм пультом дистанційного керування. Він теж мав перешкоди.
  
  
  "Ну, хіба це не перевершує все?" Сказав Вуда. "Я не можу в цьому розібратися. Телевізійні станції не передають такі перешкоди. Щонайменше, що вони роблять, це запускають тестовий шаблон".
  
  
  "Дев'ятий канал теж мертвий", - пробурчав Джон. "Це станція з Юми. Дозвольте мені перевірити два".
  
  
  Другий канал теж був мертвим. Усі місцеві станції працювали нормально. Ті, що з Юми були відключені від ефіру. "Як ти думаєш, що це таке?" Вуда задумався, граючи бірюзовим камінчиком на своїй краватці "бола".
  
  
  "Кабельне з Юми, мабуть, на взводі", - ризикнув припустити Джон Едвардс.
  
  
  "Це не пояснює, чому я не можу зняти це з ефіру", - наголосив Вуда. "Я збираюся запитати свою сестру, Мілдред. Вона там, внизу. Це спонукало мою цікавість". Але коли він набрав номер телефону своєї сестри, все, що Вуда Керр отримав за свої старання, було записане повідомлення зі словами: "Ми шкодуємо, але в цей час всі канали зайняті. Будь ласка, повісьте слухавку і спробуйте подзвонити пізніше".
  
  
  Вуда так і вчинив. Оператор сказав йому, що зв'язок із Юмою перервано.
  
  
  Вуда знизав плечима і закінчив переглядом "Ігри у побачення". Йому було шістдесят сім років, і він думав, що це найдивовижніша нісенітниця, яку він коли-небудь бачив. Він став постійним глядачем.
  
  
  До пізнього ранку про відсутність телефонного зв'язку з Юмою стало відомо у Фініксі, столиці штату. Це було незвичайно, але навряд чи настільки важливо, щоб заслуговувати на особливу увагу. Зрештою, Юма була далеко в пустелі біля мексиканської кордону. До появи телефонів та автомобілів це був маленький непривітний аванпост. Люди могли обходитися без своїх телефонів стільки часу, скільки потрібно, щоб їх полагодити.
  
  
  До міста було відправлено телефонні бригади. Вони не повернулися. У цьому також не було нічого незвичайного. Це була велика пустеля.
  
  
  Різке припинення теле- і радіосигналів, що виходять із Юми, залишилося абсолютно непоміченим урядом штату. Тисячі людей пропустили свої улюблені мильні опери та ігрові шоу, але коли вони не змогли додзвонитися до станцій Yuma, щоб поскаржитися, вони просто переключили канали та забули про це.
  
  
  Офіційний Вашингтон поступово дізнавався про розвиток ситуації. Це почалося, коли телефонний зв'язок між військово-повітряним полігоном Люк та Пентагоном припинився. Дзвінки не проходили. У звичайний день на це можна було б не звертати уваги, за винятком того, що старший генерал ВВС дуже хотів дізнатися, як просуваються зйомки Бартолом'ю Бронзіні. Він наказав встановити радіозв'язок із базою.
  
  
  Радіовиклики залишилися без відповіді.
  
  
  "Це страшенно дивно", - пробурмотів він. Він зателефонував на базу ВПС Девіс-Монтан у Тусоні.
  
  
  "Ми не можемо викликати Люка", - сказав він командиру бази. "Надайте пару літаків, щоб перевірити це".
  
  
  Через десять хвилин після того, як генерал повісив трубку, два бойові літаки F-15 Eagle промайнули над горами Санта-Роза, на схід від Юми.
  
  
  Капітан Кертіс Стіл спостерігав, як нескінченна пустеля розповзається під його крилами. Інший F-15 пролетів ліворуч від нього, і в його вусі пролунав металевий голос офіцера управління вогнем, що сидів на задньому сидінні: "Як ти думаєш, що там у Люка? Це жахливо, взагалі ніякого радіозв'язку".
  
  
  Стіл засміявся. "Можливо вони обійшли нас стороною в Голлівуді".
  
  
  "Так, напевно, прямо зараз розважаюсь із якими-небудь красунями. Але за цю вечірку вони заплатять!"
  
  
  Якраз у цей момент запищав радар кабіни пілота, і Стіл крикнув: "Дивись в обидва! У мене два "лякали" на двадцять третій Енджелз". Сімдесят миль і наближаються.
  
  
  Стіл перевірив свій дисплей IFF - Визначити друга чи ворога. Графічний дисплей повідомляв йому, чи були два літаки, що наближаються до нього, американськими чи ні.
  
  
  Стіл не здивувався, коли на його екрані з'явилося зображення F-16 Fighting Falcon. "Вони наші", - сказав він. Потім, голоснішим голосом, він покликав: "Заходьте, входьте, це Echo oh-six-niner. Заходьте, я повторюю, це Echo oh-six-niner з Davis-Month. Ви чуєте?"
  
  
  У навушниках його шолома запанувала статична тиша. "Мені це не подобається", - категорично заявив провідний Стіла.
  
  
  "Тримайтеся насторожі", - пробурмотів Стіл. Його очі знову шукали екран IFF. Доброзичливий. Виразно доброзичливий.
  
  
  "То чому немає відповіді?" його заднє сидіння ставило питання.
  
  
  "О, чорт", - прохрипів ведений. "Вони націлилися на нас".
  
  
  "Я бачу це", - вигукнув Стіл. Радар повідомив, що F-16 наводять на них ракети. Він наказав поділитися. Він спрямував свій F-15 вліво. Ведений пішов праворуч. Два лякали ще не було видно. Але це не триватиме багато часу. Вони наближалися один до одного зі швидкістю понад тисячу триста миль на годину.
  
  
  Стіл зв'язався по рації з командувачем повітрянодесантними військами в Девісі. Він пояснив ситуацію та отримав команду "Тримати зброю". Він не повинен був стріляти, якщо по ньому не стрілятимуть. І його апаратура кричала, що в нього збираються стріляти.
  
  
  "Це наші дупи", - прогарчав він. "До біса це. Майстер-клас з озброєння включений", - сказав він своєму офіцеру на задньому сидінні.
  
  
  "Майстер-рука включена", - відгукнулися із заднього сидіння.
  
  
  Наближалися літаки проносилися між F-15, що розділялися, так швидко, що здавалися розмитою плямою.
  
  
  "Ви їх бачили?" Стіл зв'язався по рації зі своїм керованим. "F-16. Підтверджую. Вони наші".
  
  
  "Тоді якого біса вони зафіксувалися?" З тривогою спитав Стіл, повертаючись у своїй кабіні, щоб роздивитися їх. "Увага, невідомі F-16, це капітан Стіл з Девіс-Монтана. Ви чуєте? Прийом."
  
  
  Навушники в шоломі були жахливо тихими, коли Стіл повільно розгорнув свого птаха на 180 градусів. Літаки, які не відповідають на запити, також поверталися.
  
  
  "Пугала повертаються", - попередив керований. "Я їх дістав".
  
  
  "Вони намагаються знову зачепитися".
  
  
  "Добре, ведений, ми повинні припустити, що вони нас теж добре розглянули. Ми не можемо припустити, що це доброзичливі птахи. Повторюю. Це не доброзичливі птахи".
  
  
  "Зрозумів. Удачі, Стіл. "Будь напоготові".
  
  
  Стіл побачив, що F-16 наближається до нього. Їх поділяло тридцять миль. Потім двадцять п'ять. Стіл маневрував носом свого реактивного літака до тих пір, поки Т-подібний символ цілі на його ліхтарі не збігся з точкою, що проектується системою керування вогнем.
  
  
  "Виберіть Фокс-1", - вигукнув він. "Вас зрозумів".
  
  
  Стіл вів свого птаха рівно. Двадцять миль. Потім дев'ятнадцять. Вісімнадцять. Тепер він був на відстані пострілу. Він вагався. То були американські птахи. Що, якщо їхні рації не працювали? Він миттєво відкинув цю думку. Не в обох літаках. Не відразу.
  
  
  "Сімнадцять миль", - жорстко вигукнув він. "Фокс-1"!
  
  
  Ракета "Спарроу" зі свистом вилетіла з-під крила. Стіл різко нахилився. Небо та земля помінялися ракурсами. Коли він повернувся, його радист схвильовано кричав.
  
  
  "Гарний удар. Хороше вбивство!"
  
  
  Стіл не бачив цього, доки знову не встановив реактивний рівень. Небо було незаймано блакитним. Там була пляма, схожа на плаваюче чорнило. Падаючий з нього, залишаючи за собою шлейф вогню і диму, був літаком з колесом, що обертається. Поки він спостерігав, одне крило відокремилося від фюзеляжу, як зламаний клинок.
  
  
  "В мене є один!" Стил радісно закричав. "Де твій видобуток?"
  
  
  Від його веденої не було відповіді. "Стокбрідж. Ви чуєте?"
  
  
  Капітан Стокбрідж не копіював. Він ніколи більше нікого не копіював. Стіл зрозумів це, коли два реактивні літаки вишикувалися в лінію і вдарили по ньому, як дротики по мішені. Обидва були F-16. Стокбрідж був тим, хто падав. "Вони взяли Стокбрідж", - сказав Стіл сухим голосом. "Про чорт", - хрипко сказав ведений.
  
  
  Стіл побачив, як F-15 Eagle наближається, коли він намагався вловити сигнал радара про лякали, що наближаються. Він упав на землю пустелі в бризках киплячого полум'я.
  
  
  "Є парашути?" він із тривогою спитав на задньому сидінні. Відповідь була приглушеною.
  
  
  "Ні, ніяких парашутів. Вибачте".
  
  
  "Не так шкода, як цим двом", - пообіцяв Стіл, коли нарешті отримав звуковий сигнал. "Фокс-2!"
  
  
  Ракета "Спарроу" випущена по нападникам, що наближаються. Вони розділилися, але не раніше, ніж з кінчика одного крила зірвався струмінь вогню.
  
  
  "Він випустив ракету", – попередив Стіл. Він кинув літак у віраж, що ухиляється, і перевантаження розбило його про сидіння. Кров відхлинула від його голови швидше, ніж з цим міг упоратися його стягуючий захисний костюм. Його зір став сірим, потім чорним. Він боровся, щоб залишатися свідомим.
  
  
  Він правильно натиснув на важіль керування польотом по дротах. Його зір знову став сірим. Потім чорним. Він ризикнув приєднатися до свого веденого у вигляді димної дірки в пустелі, але у Стіла не було вибору. Він мав втратити цю ракету.
  
  
  Поверхня пустелі закружляла під носом F-15, коли він увійшов до штопора, ракета з тепловою самонавідкою була закріплена на його вихлопній трубі. Стіл прийшов до тями. Він різко вирівнявся, ковзаючи по землі. "Сперроу", не такий маневрений, продовжував летіти. Під час удару він підняв хмару пилу.
  
  
  "Все ще зі мною, хлопче?" Дзвонив Стіл.
  
  
  "Чи навряд", - сказав фахівець із радару.
  
  
  "Де вони? Вони у вас на відеозаписі?"
  
  
  "Я дивлюся, я дивлюся. Ось! Я бачу їх. Вони роблять крен. Ісус Христос!"
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я бачу мітки".
  
  
  "Впізнати".
  
  
  "Ви не повірите, але на них немає позначок".
  
  
  "Скажи ще раз. Я тебе не розумію".
  
  
  "Нулі. Ти знаєш. Як раніше літали японці". Думки Стіла кидалися. Він був так зосереджений на своєму польоті, що його мозок відмовлявся розумітися на балаканини свого радариста. Він сказав, що то були нулі? То були винищувачі F-16. Стіл бачив це ясно, як день.
  
  
  Потім оператор радара закричав. "Вони пірнають!" Капітан Кертіс Стіл не міг спуститися. Праворуч від нього були гори. Тож він поліз.
  
  
  Його F-15 став їй на хвіст і попрямував до сонця.
  
  
  "Закрийте його!" - закричали із заднього сидіння. "Я не можу вловити тон", - сказав Стіл. "Їх двоє. Ти винен".
  
  
  "Я не можу вловити гребаний тон", - кричав Стіл, стукаючи по своїй дошці. "Я збираюся переглянути їх, якщо зможу".
  
  
  Стіл твердо тримав ручку керування. Він дозволив їм націлитись на себе. Він мав намір блефувати до кінця. Це зажадало б мужності, але у будь-кого, хто хотів звалити на себе сорок тисяч фунтів обладнання, що хрінеться і зустрітися віч-на-віч з іншим літаком, цього було в надлишку.
  
  
  Спарені F-16 тепер пікірували. Стіл зосередився на просторі між їхніми крилами. Якби тільки вони не стартували надто рано.
  
  
  Потім, на жаль, його форсажна камера згасла, і Стіл відчув, як його піднімає з майже горизонтальної спинки сидіння, коли безсилий F-15 Eagle почав падати назад, як дротик, підкинутий у повітря.
  
  
  "Я зірвався! Я втратив потужність!" Стіл кричав. Він вчепився за кнопку перезапуску. Двигун заскулив. Нічого. Ніс літака знову нахилився до землі, і дно пустелі закрутилося, як тарілка.
  
  
  "Катапультуйся! Катапультуйся!" – крикнув він, натискаючи кнопку катапультування. Відкинувся ковпак. Потім він відчув різкий удар у зад, коли вибухнув заряд сидіння, що катапультується. Потім усе вибухнуло. F-15 вибухнув, як консервна банка під тиском у мікрохвильовій печі, миттєво перетворившись з чудового крилатого металевого птаха на суцільну шрапнель.
  
  
  Секція крила обезголовила капітана Стіла, перш ніж він зрозумів, що сталося. Його пасажир на задньому сидінні надто повільно натиснув на кнопку катапультування. Він упав разом із літаком.
  
  
  Високо вгорі два винищувачі F-1 "Файтінг Фалкон" з маркуванням "Сонце, що сходить" помчали геть, як стріли-втікачі. Коли військово-повітряна база Девіс-Монтан повідомила Пентагону, що вони втратили зв'язок із своїми літаками-розвідниками, Об'єднаний комітет начальників штабів був у зборі. Адмірал Вільям Блекберд, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, наказав доставити два винищувачі F/A-18 Hornet морської піхоти на авіабазу морської піхоти Юма, яка також припинила зв'язок із зовнішнім світом. Потім він зателефонував до президента Сполучених Штатів.
  
  
  Глава адміністрації президента сказав йому, що президент кидає підкови в яму для нового Білого дому і чи не заперечуватиме він, якщо йому передзвонять.
  
  
  Голова Об'єднаного комітету начальників штабів сказав начальнику штабу, що зворотний дзвінок був би просто чудовий. Потім він повернувся до начальників штабів, які зібралися в Об'єднаному комітеті.
  
  
  "Це наше. Цей ідіот начальник штабу, мабуть, думає, що якщо ми не оголосимо надзвичайну ситуацію, то Пентагон може почекати. Тож яка ситуація з цими "Шершнями"?"
  
  
  Командир Корпусу морської піхоти роздратовано підняв руку. Потім він приклав її до вуха, слухаючи голос на іншому кінці телефонної лінії. Коли він підняв голову, його обличчя було блідим.
  
  
  "Ми втратили контакт із Шершнями".
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Їх збили військово-повітряні сили".
  
  
  Тиша в кімнаті була відчутною.
  
  
  "Перевірте всі бази", - наказав адмірал Блекберд. "З'ясуйте, що відбувається".
  
  
  "Ми робимо це, адмірал". По всьому залу об'єднані керівники військової командної структури Америки займалися тим, що в них виходило найкраще: телефонували.
  
  
  Один за одним вони інформували голову. Усі інші бази та підрозділи повідомляли про нормальну ситуацію.
  
  
  "Схоже, це обмежено районом Юми", – припустив начальник військово-морських операцій.
  
  
  "Це може бути відволікаючим маневром. Я хочу звіт про стан справ у всьому світі".
  
  
  Наказ було виконано негайно. По всій континентальній частині Сполучених Штатів та Європи було встановлено контакти з американськими базами. Розвідувальні супутники KH-11 змінили свої орбіти.
  
  
  Телефонна та телексна активність, зосереджена в Пентагоні, стала шаленою. Це загрожувало перекрити телефонні лінії офіційного Вашингтона.
  
  
  Через кілька годин прийшла звістка, що ніде у світі не було ніяких незвичайних подій. Була лише Юма.
  
  
  І поза Юми була лише тиша. Рімо Вільямс заплющив очі.
  
  
  Це було зроблено не для того, щоб приховати моторошні підстрибування тіл льотчиків, коли вони падали на землю пустелі. Занадто багато хто з них ударився, як лялька, щоб це більше не мало сенсу. Крики були далеко у його вухах, замасковані шумом повітря, коли Римо впав у так званому положенні вільного падіння "мертвий павук".
  
  
  Римо заплющив очі, щоб краще зосередитися на своєму подиху. Тому що у Сінанджу дихання було всім. Воно розкривало потенціал, закладений у кожній людині. Деякі чоловіки, зіткнувшись із кризою, могли закликати на допомогу частину цієї внутрішньої сили. Величезна сила, нелюдська швидкість, неможливі рефлекси – все це було в межах людських здібностей. Римо, оскільки навчання синанджу зробило його єдиним цілим із Всесвітом, міг використати кожен аспект цього спектра в одночасній гармонії.
  
  
  Римо знав, що люди раніше випадали з літаків і виживали. Зазвичай, у них переламувалися всі кістки в тілі. І це були щасливчики.
  
  
  Римо мав намір вижити. Він заплющив очі, щоб краще настроїти своє дихання на всесвіт. Він відключився від усіх звуків і відчуттів і зазирнув усередину себе.
  
  
  І десь глибоко в його животі почав спалахувати холодний вогонь. Римо зусиллям волі довів себе досі. Він побажав, щоб кожна частинка його істоти стиснулася в крапку крижаного вогню. Вітер, що реве у його вухах, припинився, ніби їх закрили віконницями. Він відчув, як заніміли кінчики пальців. І пальці ніг втратили чутливість.
  
  
  Почуття залишило його кінцівки і кинулося, подібно крові, до живота - згідно з вченням синанджа, вмістилищем людської душі.
  
  
  Римо почував себе легше, легше, як сніжинка. Але навіть сніжинка впала. Римо не наважився вдарити по пустелі з силою падаючої сніжинки, тому що в такому стані його кістки були надто крихкими, щоб вижити. Вся його маса була зосереджена лише у точці. Він важив не більше сніжинки. Його кістки були порожніми, як снігова куля. Але, подібно до снігового кома, він був пов'язаний непереборним тяжінням гравітації.
  
  
  Римо посилив свою сутність. Він ніколи не зрозумів би фізику того, що намагався зробити, не більше, ніж він розумів закони природи, які він порушував щоразу, коли проводив вказівним пальцем по сталевій пластині або бачив так само ясно, як кішка в абсолютній темряві.
  
  
  Коли він відчув, що його маса майже незначна, він дозволив своїм закритим вухам відкритися. Вітер більше не був ревом. Римо посміхнувся. Він більше не падав каменем. Але він усе ще падав. Він простяг руку, щоб відчути вітер, його пальці торкнулися відчутних висхідних потоків тепла, що підіймаються з дна пустелі. Він був заодно з цими висхідними потоками. Вони були його друзями. Він підвезе їх до м'якої посадки далеко далеко внизу. Римо розплющив очі.
  
  
  Він побачив пісок. Він був за кілька дюймів від його обличчя. Його посмішка перетворилася на крик із відкритим ротом. Він так і не зміг видати жодного звуку, бо його рот раптово наповнився піском, а шия з сухим хрускотом відкинулася назад.
  
  
  І в чорному серці всесвіту гнівні червоні очі прокинулися, а жорстокий рот розплющився у ревному гніві.
  
  
  Майстер-сержант у відставці Джим Конкеннон був надто молодий для Другої світової війни. На той час, коли почався В'єтнам, у нього з'явилося черевце, хоча за свою довгу армійську кар'єру він служив у Плейку та Дананзі.
  
  
  Але для корейського конфлікту Джим Конкеннон був якраз. Саме в Кореї тодішній рядовий Джим Конкеннон навчився битися, виживати і бути свідком жахів, не будучи психологічно недієздатним через це.
  
  
  Але тут, у мирний час, у пустелі Юма, коли технічний консультант Бронзіні спостерігав, як понад п'ятсот молодих льотчиків розбилися на смерть, він стояв, роззявивши рота, вперше в житті паралізований бездіяльністю.
  
  
  Коли останнє тіло, якому знадобилося багато часу, щоб приземлитися, нарешті завдало удару, майстер-сержант у відставці Джим Конкеннон відірвав бінокль від витріщених очей і повернувся до четвертого помічника генерального прокурора Nintendo Toshiba.
  
  
  Тошиба посміхався. Це була болісна, спотворена посмішка. Конкеннон накинувся на японця.
  
  
  Тошиба впав під його ударами куркулів. Конкеннон схопив його за горло і спробував видавити йому очі з голови. Потім один із членів екіпажу "пустельних комунальних служб" підійшов ззаду і збив його з ніг прикладом свого АК-47.
  
  
  Конкеннон невиразно усвідомлював, що його затягли в очікуваний БТР і безцеремонно кинули на заднє сидіння. У нього хворіли ребра. Коли БТР рушив, він зрозумів чому. Його жбурнули на штабель коробок.
  
  
  Конкеннон прикинувся мертвим, повільно проводячи пальцями по краю ящика. Від нього слабо пахло салатом. Ящик з-під салату. Він просунув руку в щілину між грубими планками і торкнувся чогось гладкого й неметалевого. Він витяг предмет і розплющив очі.
  
  
  Джим Конкеннон побачив, що в руках китайська ручна граната. Тип 67. Він придушив задоволену посмішку. У Кореї зазвичай носив коробку з гранатами під час патрулювання. Над ним сміялися за те, що він тягнув усю цю вагу. Поки одного разу, за межами Інчхона, його підрозділ не потрапив у засідку, влаштовану червоним китайським патрулем. Коли його приятелі були вбиті, Джим Конкеннон ривком відкрив коробку і почав витягувати чеки і жбурляти гранати на всі боки. У тому, що він робив, не було жодної науки. Він просто пускав їх у хід.
  
  
  Коли в лісі запанувала тиша, Джим Конкеннон підвівся зі свого живота. З усіх боків були червоні китайські трупи - трупи, одягнені дуже схоже на дві шеренги солдатів, що сидять у кузові БТРА, що котиться, майже через сорок років і за півсвіту звідси.
  
  
  Джим Конкеннон врятував свій патруль того дня 1953 року. Він знав, що не зможе врятувати тих, хто загинув цього дня, але міг помститися за них.
  
  
  Одну за одною він витягав ручні гранати із ящика. Коли в нього їх було п'ять, він відкрутив ковпачки з лез на кінцях, оголивши натяжні шнури. Він висмикнув ковпачки, запалюючи запобіжники із тимчасовою затримкою. Потім він зробив свій перебіг. Він раптово перекотився і кинув гранати.
  
  
  У закритому бронетранспортері нема куди бігти. Не те, щоб японські солдати не намагалися. Вони побачили палиці, що стрибали, і схопилися на ноги, натикаючись на шоломи і спотикаючись об ноги один одного і раптово забуті гвинтівки у відчайдушній спробі втекти.
  
  
  Але порятунку не було. Одна за одною гранати здетонували, і хоча вибухнули лише три - що було рівнозначно ручній гранаті Тип 67 - вони зробили людський вантаж у бронетранспортері невпізнанним.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Вони прийшли за Арнольдом Зіффелем, коли він пив свою ранкову каву.
  
  
  Арнольд Зіффел завжди знав, що вони прийдуть. Іноді це були росіяни, інколи ж кубинці. В інших випадках це були чорношкірі, азіати чи навіть мексиканці. Обличчя ворога, який жадав захопити Землю Вільних, постійно змінювалося у свідомості Арнольда Зіффеля.
  
  
  Але Арнольд Зіффел присягнув, що його рішучість ніколи не зміниться. Саме тому він запас у своєму гаражі тримісячний запас їжі. Ось чому він постійно тримав свою штурмову гвинтівку AR-15, повністю заряджену. Він не збирався здаватися без бою. Наклейка на бампері, прикріплена до задньої частини його пікапа, ідеально відображає філософію Арнольда Зіффеля: "Моя дружина – так. Мій собака – можливо. Мій пістолет – ніколи!"
  
  
  Коли вони прийшли, їм не потрібна була місіс Арнольд Зіффел. Вони викинули його собаку Расті за вхідні двері і замкнули його. Вони також замкнули AR-15 Арнольда Зіффела. Це було на задньому сидінні його пікапа.
  
  
  "Чого ти хочеш?" - пробурмотів Арнольд, підводячись зі свого куточка для сніданку, коли троє солдатів під дулом примкнених багнетів засунули його дружину в кімнату.
  
  
  "Різдвяна ялинка!" - заверещав один із них. "Де вона?"
  
  
  "Моя ялинка?" Випалив Арнольд. "Ти хочеш мою різдвяну ялинку?"
  
  
  "Де дерево?"
  
  
  "Заради бога, Арнольд", - пронизливо сказала місіс Зіффел. "Скажи їм!"
  
  
  Арнольд Зіффел вирішив, що він може змиритися з тим, що йому передадуть свою ялинку.
  
  
  "У сусідній кімнаті", - сказав він.
  
  
  "Ти здайся!" - Зажадав ведучий. Він був азіатом. Коли він затяг Арнольда до кабінету, той дізнався про форму Народно-визвольної армії. Він був постійним читачем журналу "Солдат удачі". Смішно було те, що ці хлопці зовсім не були схожі на китайців.
  
  
  "Ось воно", - сказав Арнольд, махнувши рукою у бік низькорослої шотландської сосни, що росте в дерев'яному ящику. Воно було зі смаком прикрашене червоними і срібними орнаментами, що чергуються.
  
  
  "Стояти біля дерева!" – сказав китайський солдат.
  
  
  "Ходімо, Хелен", - сказав Арнольд, беручи дружину за руку.
  
  
  "Чого вони можуть хотіти?" Прошепотіла Хелен Зіффел.
  
  
  "Ш-ш-ш". Арнольд обійняв худенькі плечі своєї дружини. Він відчув, як вона тремтить. Несподівано, незважаючи на її вицвілий рожевий халат і розпатлане волосся, вона здалася йому більш цінною, ніж його улюблений AR-15. Він уже збирався сказати їй про це, коли ватажок крикнув щось іноземною мовою, і в кабінет увійшли інші солдати, тягнучи знімальне обладнання та ліхтарі. Вони встановили світло в протилежних кутах кабінету та увімкнули його. Від нього хворіли очі Арнольда. Потім камера була встановлена на місце, і місіс Зіффел сказала щось, від чого по тремтячих ногах Арнольда пробігла хвиля полегшення. "Арнольд. Це, мабуть, люди з кіно".
  
  
  "Це правда?" Арнольд затнувся. "Ти з фільму, який вони знімають?"
  
  
  "Так, так", - неуважно сказав ведучий. Він радився із оператором. Вони тримали кишеньковий пристрій та намагалися зчитувати показання лічильника. Він виглядав так само, як експонометр, який йшов у комплекті з тридцятип'ятиміліметровим автофокусом Нішицю від Arnold.
  
  
  "Арнольд, як ти думаєш, ми зніматимемося у фільмі?" Хелен Зіффел запитувала себе.
  
  
  "Я спитаю. Гей, друже, ти збираєшся стріляти в нас?" Лідер обернувся, його очі були холодними чорними опалами.
  
  
  "Так, ми скоро знімаємо тебе. Почекай, приз".
  
  
  "Ти чула це?" Схвильовано сказав Арнольд дружині. "Ми збираємось зніматися у фільмі Бронзіні". Арнольд Зіффел переглянув "Всі Гранді" двічі: один раз для сюжету, а потім вдруге для підрахунку технічних помилок.
  
  
  Потім оператор сів за свою камеру, і ведучий покликав Зіффелі.
  
  
  "Прикрась дерево, приз", - сказав він.
  
  
  "Прошу вибачення?" Перепитав Арнольд, моргаючи.
  
  
  "Дерево. Ти змушуєш рике прикрашати тебе гірляндами, добре?"
  
  
  "Я думаю, він хоче, щоб ми прикинулися, що включаємо лампочки, Арнольд. Це те, що він мав на увазі під ліхтарями".
  
  
  "Але, чорт забирай, все вже оформлено", - прошипів Арнольд крізь оголену посмішку. Він не хотів сваритись зі своєю дружиною на очах у тридцяти мільйонів кіноглядачів.
  
  
  "Тоді давай прикинемося", - напнуто сказала Хелен Зіффел. "Заради всього святого, це серйозний фільм. Спробуй погодитись, хоч раз у житті".
  
  
  Арнольд і Хелен підвелися по обидва боки від своєї ялинки і кожен зняв лампочку. Хелен взяла срібну, а Арнольд – червону.
  
  
  "Як тобі це?" - спитав Арнольд і ніяково прикріпив крихітний гачок назад до дерева.
  
  
  Ведучий гаркнув щось нерозбірливе, і прикраса вибухнула перед здивованим обличчям Арнольда. Його дружина закричала. Дерево маніакально тремтіло, прикраси тріщали, як лампочки-спалахи, гілки хрумтіли, як пензлики.
  
  
  Арнольд Зіффель побачив криваві руїни, які були його піднятою рукою, і відчув, як його тремтяче тіло стрясають удари автоматичної зброї. Він приєднався до своєї дружини на підлозі. Новий світильник, який він купив для "лігва", розбився в упаковці Санта-Клауса під впливом його 195-фунтової ваги. Його вціліла рука лягла на щоку дружини, і хоча він цього не відчув, Арнольд зрозумів, що вона мертва. Стрілянина припинилася.
  
  
  Арнольд Зіффел тремтячим голосом підняв обличчя і спробував розгледіти щось у сліпучому світлі. Незадовго до смерті він запитав, чому, якщо це був лише фільм, кулі були справжніми. І чому, якщо, як він раптово запідозрив, вони нарешті прийшли по нього, вони знімали це?
  
  
  Мер Безіл Гвоздик хотів дізнатися, чи це було у сценарії, коли японець у формі увірвався до його кабінету і витяг його з крісла керівника.
  
  
  Він усе ще ставив це питання через п'ять хвилин, коли вони вдавили його голову в V-подібний виступ бордюру перед мерією і викотили танк на тротуар. Лівий передній гусеничний диск зупинився за кілька дюймів від його голови.
  
  
  Третій помічник прокурора Харачі Сейко зажадав: "Востаннє я прошу тебе здатися. Ти згоден?"
  
  
  Гвоздик вагався. "Це є у сценарії?" він спитав знову. Сейко гаркнула наказ японською. Танк повільно присунувся ближче. Кловс відчув обличчям холод бордюру. Японець, що стоїть на колінах, притискався обличчям до покритої піском вулиці. Інший сидів навпочіпки, як гарпія, у нього на ногах. Третій заламав йому руки за спину.
  
  
  "Скажи мені, що ти хочеш, щоб я зробив!" Схвильованим голосом сказав Кловс. "Якщо цього вимагає сценарій, я здамся".
  
  
  "Вибір за вами", - категорично сказала Сейко. "Ви здаєтеся і даєте громадянам землі скласти зброю. Або ви помрете".
  
  
  Базилік Гвоздика зіщулився від бризок слини, що вилетіли з кричачого рота японця. Через трикутну рамку руки солдата, котрий тримав його голову, він міг бачити відеокамеру, спрямовану на його власне обличчя. Можливо, йому варто зіграти відважного державного службовця.
  
  
  За відеокамерою вулицею йшов чоловік, який виглядав приголомшеним і кричав здавленим від зневіри голосом: "Але це Америка. Це Америка!"
  
  
  Його швидко оточили і пірнули багнетом у живіт.
  
  
  Меру Безілу Гвоздику спало на думку, що, можливо, це все-таки не фільм. Що вибухи, що він продовжував чути, були спецефектами. Що спорадична стрілянина не була невинною.
  
  
  Безіл Гвоздик на той момент усвідомив, що він накоїв. І він ухвалив своє рішення.
  
  
  "Я ніколи не здамся", - тихо сказав він.
  
  
  Наступним звуком, який він почув, був гортанний наказ, потім брязкіт бака. Чоловік, що опустив голову, обернувся обличчям до вкритого кіркою бруду гусениці, що блищала в місцях зношування. Трек поступово просувався вперед.
  
  
  "Ти передумав?" – запитав третій помічник прокурора Сейка.
  
  
  "Ніколи!" Мер Гвоздик сплюнув. Він знав, що вони не зможуть придушити його. Не з чотирма чоловіками, які його утримують. Їх би теж задавили.
  
  
  Проте траса продовжувала зі скреготом наближатися до нього.
  
  
  Чоловік біля його узголів'я раптово відпустив його волосся. Він відступив назад. Гвоздик підняв голову. Але це було все, що міг підняти. Інші тримали його руки та ноги опущеними.
  
  
  Потім трек вп'явся меру Юми в ніс. Він закричав, але звук був заглушений тріском зубів і роздробленням лицьових кісток.
  
  
  Мер Безіл Гвоздик так і не почув хрипкого тріску, через який з тріщин його проломленого черепа потекла жовта мозкова маса.
  
  
  Третій помічник прокурора Харачі Сейко наказав танку дати задній хід, щоб оператор міг зняти крупним планом голову мера. Потім танк знову покотився вперед. Це тривало доти, доки голова мера не перетворилася на не більше ніж м'ясну пляму.
  
  
  Лінда Бест лише невиразно усвідомлювала, що в Юмі знімається фільм. Це був день перед різдвяними канікулами, і це означало, що треба було зібрати багато домашніх завдань та скласти тести її третьокласниці у початковій школі імені Рональда Рейгана.
  
  
  Отже, коли солдат-азіат увійшов до класу, коли вона складала тест з граматики, останнє, про що Лінда Бест подумала, був фільм.
  
  
  Вона побачила АК-47 в руках азіатського солдата, і все, про що вона могла думати, був інцидент у Каліфорнії, де маніяк у камуфляжі та з автоматичною зброєю вбив або покалічив майже тридцять дітей.
  
  
  Вона закричала "Ні!" і шпурнула папери йому в обличчя. Чоловік здригнувся. Лінда Бест стрибнула на чоловіка в камуфляжній формі пустельника, перш ніж він встиг схаменутися. Її руки потяглися до пістолета. Вона так і не відчула гострого краю багнета, коли він порізав одну руку, що хапає. Інший дістався ствол. Лінда потягла. Азіат чинив опір. Він був маленьким. Лінда – ні. Вони боролися, коли діти почали пірнати під парти.
  
  
  "Віддай мені цю штуку!" - надривно плакала вона.
  
  
  Чоловік щось нероздільно пробурчав. Десь, крізь шум у вухах, Лінда почула шум у коридорах школи. Бавовна, схожа на феєрверки. Вона ледь усвідомлювала це. Всі її думки, всі її сили були зосереджені на спітнілій обличчі, яка скривилася всього в декількох дюймах перед нею.
  
  
  Лінда Бест знала, що не може сподіватися здолати його однією лише силою. Здивування завело її так далеко. Краєм ока вона побачила, як кілька дітей виповзли через відчинені двері. Добрі діти, подумала вона. Біжіть, біжіть. Отримати допомогу.
  
  
  Потім вона відчула, що сили почали покидати одну руку. Ні, не зараз, не зараз. Вона тихо застогнала. Господи, дай мені сили. І вона зрозуміла, чому. Кров практично пофарбувала її оголене передпліччя. Вона мимоволі стискала багнет.
  
  
  Лінда випустила рушницю. Японець спробував пустити зброю у хід. У цей момент Лінда Бест ударила його ногою в промежину. Японець зігнувся навпіл. Його зброя впала в очі Лінди.
  
  
  Лінда Бест ніколи не тримала в руках гвинтівку. Вона ніколи не стріляла. Вона ніколи не завдавала удару в гніві. Вона ніколи цього не хотіла.
  
  
  Але того грудневого дня, коли діти дерлися у неї між ніг у безпечне місце, вона знайшла в собі сили приставити дуло незнайомої зброї до обличчя чоловіка, який мав необережність увійти до її класу з наміром убити, і одним натисканням на спусковий гачок віддала йому всю обійму.
  
  
  "Все, поспішіть", - крикнула Лінда, відводячи погляд від результату своєї сміливості. "Йдіть за мною!"
  
  
  Прийшли діти, дехто з них. Інші тулилися одне до одного і плакали. Швидко, ніжно Лінда Бест пройшла серед них, відриваючи пальці від ніжок столу. Вона підштовхнула їх до безпечних дверей, попередивши їх не дивитись на чоловіка, який лежав із тремтячими кінцівками поперек дверного отвору.
  
  
  Дві останні вона несла на руках. Вони плакали своїми матерями.
  
  
  Було надто сподіватися, що в паніці діти доберуться до пожежних виходів. Лінда, спотикаючись, вийшла в коридор, сподіваючись на краще, побоюючись найгіршого. Вона не чекала того видовища, яке на неї чекало.
  
  
  Коридор кишів учнями. І серед них були озброєні солдати, чоловіки з жорсткими іноземними особами та безжальною зброєю. Колега-вчитель зіткнувся з Ліндою. Це була міс Хед, яка мала п'ятий клас.
  
  
  "Що це? Що відбувається?" Запитала Лінда, затамувавши подих.
  
  
  "Ми не знаємо", - прошипіла міс Хед. "Вони хочуть, щоб ми зібралися ззовні".
  
  
  "Але чому? Хто вони такі?"
  
  
  "Помічник директора думає, що вони з фільму. Але подивіться, як вони поводяться. Я думаю, це реально".
  
  
  "Я знаю, що це так", - сказала Лінда, піднімаючи руку. Вона напружилася. Міс Хед побачила вже потемнілу кров і притулила долонею рота.
  
  
  Потім їх обох наполегливо підштовхували багнетами до парадних дверей. Там дітей змушували сидіти на траві, заклавши руки за голови, як у військовополонених у фільмі про війну. Це було б мило, якби не було так гротескно.
  
  
  Грубі руки відокремили Лінду і її колегу від дітей, що товпилися. Їх змусили стояти поруч із зростаючою групою вчителів.
  
  
  Лінда виявила, що її засунули поруч із директором, містером Малроєм. "Це може бути по-справжньому?" - Запитала вона.
  
  
  "Вони налаштовані серйозно. Ротман та Скіндаріан мертві".
  
  
  "О ні!"
  
  
  "Жодних розмов!" гаркнув чийсь голос.
  
  
  Коли останніх дітей опустили на землю, солдати обернулися до вчителів. Один із них із капітанськими нашивками керував рештою. Викладацький склад був змушений вишикуватися в ряд, поки встановлювалася камера.
  
  
  "Дивіться, вони знімають це", - прошепотіла міс Хед. "Можливо, це все-таки фільм".
  
  
  Ця щаслива думка жила рівно стільки, скільки знадобилося кільком солдатам, щоб витягти забризкані кров'ю тіла трьох полеглих вчителів на сонячне світло.
  
  
  Після цього ніхто не вірив, що це лише фільм.
  
  
  Японський капітан напружено чекав, коли оператор подасть йому сигнал. Він кивнув у відповідь. Потім капітан крикнув: "Роррінг. Вогонь!"
  
  
  Камера задзижчала. І АК-47 грюкнув по плечах одягнених у форму. Стрілянина велася одиночними пострілами, у стилі розправи.
  
  
  Весь викладацький склад початкової школи імені Рональда Рейгана було страчено без використання пов'язок на очах чи заключних слів. Капітан пройшов серед мертвих і завдав жорстокого удару ногою по кожному тілу. Тим, хто стогнав, встромляли багнет у горло.
  
  
  Діти спостерігали за цим у тиші.
  
  
  По всій Юмі школи були очищені, а персонал загинув. Кожну продовольчу точку було взято під озброєну охорону. Збройові магазини було закрито на карантин. Всі дороги були перекриті, а залізничні колії Amtrak були підірвані динамітом.
  
  
  Через три години після початку битви за Юму відключилася електрика. Водосховище Юма було взято під окупаційний контроль, а водопостачання відключено. Телефонні лінії із зовнішнім світом були перерізані. Усі теле- та радіостанції були вилучені з ефіру.
  
  
  Поліцейська ділянка була оточена танками Т-62, які відкрили вогонь зі своїх 125-міліметрових гладкоствольних гармат, поки одноповерхова штукатурена будівля не перетворилася на руїни. Окремі підрозділи поліції були вистежені та розгромлені. Штаб-квартиру Національної гвардії було захоплено, а її склади зброї конфісковано.
  
  
  До полудня танки та трупи переконали більшість населення, що це не фільм. Ті, хто мав вогнепальну зброю, вийшли на вулиці. Ще дві години осередки опору, снайпери та бродячі групи громадян відбивалися за допомогою мисливських рушниць та пістолетів.
  
  
  Потім, о 2:06, танки, що блокують злітно-посадкову смугу міжнародного аеропорту Юма, від'їхали вбік, щоб дозволити злетіти ескадрильї з п'яти гвинтомоторних літаків. Вони вишикувалися в лінію і перетнули небо під високими хмарами. Одночасно кожен літак випустив хмарку білої пари. Потім ще одна хмарка.
  
  
  По небу пухнастими літерами в стилі точкової матриці літаки написали повідомлення: ОПИР ПРЕКРАТИТЬСЯ, АБО ВАШІ ДІТИ ПОМРУТЬ!
  
  
  По всьому місту спорадичні постріли почали стихати. Спершу не всі городяни кинули зброю. Деякі - ті, хто не мав сімей, - продовжували боротися. Ті, на кого не полювали японські війська, були упокорені жителями Юми, діти яких перебували в групі ризику.
  
  
  До шостої години вечора в місті було тихо. Післяобідня прохолода переросла у нерухомий холод. У різних місцях горіли багаття, піднімаючи в повітря клуби диму. Танки безкарно розгулювали вулицями. Сонце зникло за горами, відкидаючи довгі, похмурі фіолетові тіні на навколишнє море піску. Це була чарівна година.
  
  
  Юма, штат Арізона, перейшла до корпорації "Нішицю".
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Чим ближче вона під'їжджала до міста Юма, тим більше Шеріл Роуз боялася. Юма була її домівкою. Вона народилася в Юмі, ходила там до школи, а після закінчення розташованого неподалік західного Аризонського коледжу влаштувалася на роботу на місцеву телевізійну станцію. Страшним був день, коли в неї вийшли з ладу картки з репліками.
  
  
  Шеріл пограла з радіо. Чітко передавалися станції з Фенікса. Але жодна зі станцій із рідного міста не була в ефірі.
  
  
  Якби Шеріл не брала участі в трансляції, це, можливо, не вдарило б так сильно. Але мертве повітря було подібне до ножа в її животі.
  
  
  "У них є радіостанції", - схлипувала вона. "Як це могло статися? Це Америка".
  
  
  "І Рим був Римом", - серйозно сказав Чіун. "Він теж упав, коли постарівся. Де Греція минулих днів? Єгиптяни більше не правлять своєю частиною світу. Не думайте, що через те, що ваша нація існувала, не знаючи ходу армії вторгнення, цього ніколи не могло статися. Це сталося". Тепер ми маємо розібратися з тим, що сталося, а не заперечувати це”.
  
  
  Білл Роум заговорив уперше з того часу, як вони розлучилися з Люком.
  
  
  "Ви поводитеся так, ніби Юма впала від рук нацистів", - сказав він. "Це всього лише кінокомпанія. Звичайно, вони збожеволіли, але вони не можуть утримувати американське місто нескінченно. І вони, звичайно ж, не можуть розширити зону своїх дій. У них ледве вистачає людей, щоб утримати це місто. Коли шок пройде, люди схопляться за зброю і відбиватимуться. Ви дивіться. Ось побачиш".
  
  
  На це ніхто не відреагував. Вони підійшли до блокпосту. Два танки Т-62 досі були на місці. Але тепер вони поводилися тихо. Коли Ninja проїжджав повз них, звук його двигуна змусив японських знімальних груп, що опинилися в пастці, почати стукати і кричати, вимагаючи уваги.
  
  
  "Що з ними трапилося?" Білл Роум хотів знати, здивовано оглядаючись назад.
  
  
  "Він зробив", - сказала Шеріл, тицьнувши великим пальцем у Чіуна.
  
  
  "Ви, мабуть, знаєте якісь дійсно потужні ліки, шеф", - сказав Роум.
  
  
  "Так", - сказав Чіун. "Дуже потужний".
  
  
  "Ну, я сам знаю кілька прийомів", - сказав Роум, не зводячи очей з пустелі. "Можливо, я зможу використовувати їх до того, як це буде зроблено. Я допоміг трьом пілотам з літаками зробити крок у вічність там, зовні. Тільки кров викупить це".
  
  
  Очі Чіуна теж були спрямовані в пустелю. Він нічого не сказав. Вони їхали шосе 8 через місто. Покинуті машини горіли, випускаючи густий дим, що висів у повітрі, як сморід поразки. На вимогу Чіуна вони зупинилися біля придорожнього телефону-автомата, але він повернувся, скаржачись, що той зламаний.
  
  
  Кожен телефон-автомат, з яким вони стикалися, несправний. "Змирися з цим", - сказав йому Роум. "Вони відрізали нас від зовнішнього світу".
  
  
  "О боже мій", - сказала Шеріл тихим приголомшеним голосом. "Дивіться!"
  
  
  Осторонь дороги була школа. Бронетранспортер пустельного камуфляжу був припаркований перед входом, як якась абсурдна вантажівка з морозивом. Солдати у формі стояли на варті території, де рядами сиділи навпочіпки діти, заклавши руки за голови. Інші солдати відтягували тіла дорослих назад у будинок.
  
  
  "Господи!" Пробурмотів Біл Роум. "Цього не може бути".
  
  
  "Зупини машину", - сказав Чіун.
  
  
  "Ти з глузду з'їхав?" Шеріл плакала. "Вони виглядають так, ніби пристрелять нас, як побачать".
  
  
  "Я не можу дозволити, щоб цим дітям загрожували". Шеріл схопила Чіуна за рукав.
  
  
  "Послухай", - благала вона. "Подумай про це добре. Їх більше, ніж нас".
  
  
  Чіун глянув у обвітрене обличчя Білла Роума. "Я готовий до цього", - тихо сказав Роум.
  
  
  Вони обидва глянули на Шеріл.
  
  
  "Добре", - неохоче погодилася вона. "Але я не думаю, що зможу сильно допомогти. У мене так сильно трясуться коліна, що я ледве можу тримати ноги на гальмі".
  
  
  "Просто не вимикай двигун, маленька леді", - сказав Білл Роум, коли джип з'їхав на узбіччя дороги неподалік території школи. "Ми з шефом зробимо інше".
  
  
  "Чому ти мене так називаєш?" Запитав Чіун.
  
  
  "Бо ти виглядаєш як шеф поліції. Готовий? Поїхали". Двоє чоловіків мовчки вийшли з машини. Вони попрямували до будівлі. Чіун, здавалося, дрейфував, мов безшумний дим. Білл Роум ходив низько, тому його висока довготелеса постать не була такою помітною. Шеріл подумала, що він рухався як безшумний хоробрий індіанець; потім вона згадала, що Санні Джо Роум був індіанцем.
  
  
  Вона з тривогою спостерігала за тим, що відбувається через заднє скло. Майстер Сінанджу зайняв позицію за кактусом, звідки відкривався чудовий вид на школу спереду та ззаду. Вона була висотою з людини і формою нагадувала барило. Він торкнувся однієї з довгих голок і виявив, що вона досить гостра. Одним нігтем він обривав голки, збираючи їх у долоню, як солому. Чіун виглянув через кактус і пошукав Санні Джо Роума. Він насупився. Від нього не було жодних ознак. Чи міг він уже бути зображений? Навіть для білого це було б надміру незграбно. Намагаючись, щоб його не помітили, Чіун перейшов на інший бік кактуса. Він помітив, як Санні Джо Роум підкрався до японського охоронця, що тинявся біля задньої частини школи, поза увагою інших. Японець стояв наполовину до Санні Джо Рому. На очах Чіуна солдат витяг пачку цигарок з кишені форменої сорочки і витрусив сигарету. Він чиркнув сірником. Її задув вітер.
  
  
  Рухаючись котячими лапами, Санні Джо прискорив свій крок. Чіун, знаючи причину цього, відчув укол захоплення індіанцем. Він зрозумів, що охоронцеві доведеться відвернутися від вітру, щоб запалити свою цигарку. А Санні Джо йшов назустріч вітру.
  
  
  Чіун підняв жменю голок, готуючись кинути їх.
  
  
  Йому ніколи не доводилось цього робити. Японець повернувся; Санні Джо відійшов убік і завмер поруч із кущем лантани. Охоронець дивився прямо на кущ, коли закурював уперту цигарку. Кущ злегка погойдувався від вітерця пустелі. Японець, здавалося, нічого не помітив. Пергаментне обличчя Чіуна витягнулося здивовано. Він ніколи не бачив, щоб білі рухалися так непомітно. З часів Римо – ні. Він опустив голки та спостерігав.
  
  
  Охоронець потягнувся до ширинки, повернувся до стіни шкільної будівлі, і Санні Джо вийшов з-за куща, як привид, з піднятим кулаком.
  
  
  Чіун відвернувся. Роуму не знадобилася його допомога.
  
  
  Він звернув свою увагу на охоронців, які оточили дітей-заручників. Чіун вивільнив руки з рукавів і приготувався підкинути дві жмені в повітря. Над його головою він чув гуркіт літаків, що летять в унісон. Вітер був сильний, але стійкий. Він міг компенсувати це.
  
  
  Майстер Сінанджу підняв руки в кидку пахвами. Голки вилетіли з його розчепірених пальців, як уламки чистого світла.
  
  
  Перша черга пройшла далі за всіх. Голки описали високу дугу. Опустивши свої вістря, наче запрограмовані комп'ютером, вони почали падати. Інші голки досягли вершини свого польоту майже в один і той же час.
  
  
  Майстер Сінанджу вискочив через укриття кактуса. Якби його зараз побачили, це не мало б значення. Розмахуючи руками, він побіг до дітей.
  
  
  Потім із-за будівлі школи вийшов Санні Джо. У руках мав АК-47. Чіун сподівався, що в нього вистачить самовладання не пустити його в хід.
  
  
  Голки падали двома зосередженими групами. Вони вражали солдатів, де б вони не стояли, але жодна не потрапила до кола охоронців, щоб вразити дітей.
  
  
  Побачивши голки, які, здавалося б, стирчать з їхніх рук і плечей, охоронці відреагували цілком розумно. Вони видали японський еквівалент "Ой!" і глянули вгору. Вони також підняли свою зброю, захищаючись.
  
  
  Вони все ще дивилися вгору, коли Майстер Сінанджу почав підривати їхні внутрішні органи всередині їхніх тіл. Костляві кулаки Чіуна знайшли животи та спини. Він ударив тільки по одному разу в кожну людину, але його тонкі руки били, як поршні з паровим приводом. Жоден солдат не видав жодного звуку після того, як упав. І всі вони впали.
  
  
  Чіун миттєво опинився серед дітей. "Поспішайте!" - Вилаявся він. "На ноги, малюки. Ви повинні бігти. Повертайтеся до своїх родин. Ідіть!"
  
  
  Діти реагували повільно. Не так, як японці у бронетранспортері. Вони випархували з кузова, як таргани з розпаленої духовки.
  
  
  Біл Роум вбив їх наповал класними одиночними пострілами зі свого АК-47. Перші два аути впали без жодного пострілу. Інші пірнули за машину і спробували відкрити вогонь у відповідь з-під восьмиколісної ходової частини.
  
  
  Роум упав на живіт і вирівнявся. Він пробив шину, скоригував приціл і стирав обличчя японця, який цілився в дуло його гвинтівки. Наступний постріл Роума пробив передню шину. БТР раптово нахилився, і водій завів двигун у спробі втекти. Далеко не поїхав. Під шасі все ще залишався один снайпер. Хороші задні шини проїхали ним, розколовши його грудну клітку з нудотно гучним звуком. Японець, мабуть, пакував гранати, бо його тіло вибухнуло, коли по ньому проїхали шини.
  
  
  БТР підстрибнув на чотири фути в повітря, потім впав назад, підірвавши шини, що залишилися.
  
  
  Білл Роум засинав його одиночними пострілами, не поспішаючи прицілюватися, але не даючи пасажирам БТР часу організувати дії у відповідь.
  
  
  На той час, підштовхувані Майстром синанджу, всі учні сховалися у будівлі школи. Чіун зачинив двері за останнім учнем.
  
  
  Він поспішив на місце Білла Роума.
  
  
  "Припиніть стрілянину", - сказав він Роуму. "Діти у безпеці. Зараз я розберуся з цими паразитами".
  
  
  "Не заперечуєш, якщо я приєднаюся до святкування?" Сказав Роум, підводячись.
  
  
  "Тільки якщо ти зробиш для мене дві речі".
  
  
  "Що це?" Роум замислився.
  
  
  "Залиш зброю і не дай себе вбити".
  
  
  "Ви дістали їх обох", - сказав Роум, кидаючи свій АК-47 на траву. "У будь-якому разі патрони майже закінчилися". Вони рушили на БТР із двох напрямків. Чіун зайняв місце позаду. Роум підійшов до водія. Він прослизнув під кутом огляду водія і взявся за дверну ручку. Він ривком відкрив його так швидко, що водій, що зіщулився під кермом, зрозумів, що потрапив у біду, тільки коли несподіваний вітерець торкнувся його обличчя. Він розплющив очі. Він побачив кулак Білла Роума. Потім він нічого не побачив. Позаду присіли троє японців, їхні гвинтівки були спрямовані на відчинені двері. Через пошкоджену підлогу піднімався дим, але жоден уламок не пробив твердий сталевий настил бронетранспортера.
  
  
  Майстер Сінанджу з'явився в кадрі в отворі, як розгніваний дух. Одна пазурова рука піднялася, відбиваючи убік дуло гвинтівки, перш ніж її власник зміг натиснути на спусковий гачок. Інший був висмоктаний з клатча свого власника так швидко, що шкіра зійшла з його пальців.
  
  
  Нігті Чіуна знайшли горло обох чоловіків одночасно. Вони поринули всередину, а потім вислизнули миттєво. Кров випливла за ними яскравими артеріальними потоками. Він викинув вмираючих солдатів з машини недбалим ривком.
  
  
  Залишився один солдат. Він випустив чергу, яка пройшла б через голову старого корейця, якби не той сумний факт, що в проміжку між натисканням на спусковий гачок і виходом першої кулі з дула гвинтівка незрозуміло змінилася кінцями.
  
  
  Натомість кулі знищили кишечник солдата. Він глянув униз на свій живіт. Це були залишки камуфляжної тканини, тепер придатної лише для змішування з лікарняними відходами. Він зауважив, що неправильно тримає гвинтівку. Як це відбулося?
  
  
  Потім старий кореєць уперся долонею в приклад і натиснув. Запізно солдат зрозумів, що його багнет приставлений до дула. Його очі закотилися на чоло. Він усе ще стискав свою зброю, коли звалився на підлогу.
  
  
  Чіун вийшов із БТР із суворим виразом обличчя. З-за борту з'явилася незграбна тінь. Чіун раптово розвернувся, захоплений зненацька. То був Білл Роум.
  
  
  "Ти дуже тихо стоїш на ногах для білого", - сказав він із ноткою поваги у своєму сухому голосі.
  
  
  "Я індіанець, пам'ятаєш?" Роум засміявся. "А я казав тобі, що знаю одне сильне ліки".
  
  
  "Ваше плем'я. Під якою назвою воно звучить?"
  
  
  "Ви ніколи про них не чули", - ухильно відповів Роум. "Так що ж ми робитимемо з дітьми? Вони точно не помістяться у наш маленький джип. Або ця штука теж, - додав він, ляснувши БТР по боці своєю м'ясистою рукою.
  
  
  "Можливо, тут їм безпечніше", - повільно промовив Чіун, побачивши Шеріл, що під'їжджає. Вона кілька разів посигналила. "О-о, мені не подобається, як це звучить", - зловісно сказав Роум.
  
  
  Шеріл висунула голову з вікна джипа, кричачи: "Дивись!" Вона вказала на небо.
  
  
  Там п'ять літаків закінчували писати повідомлення в клубах білої пари: СПІР ПРЕКРАТИТЬСЯ, АБО ВАШІ ДІТИ ПОМРУТЬ!
  
  
  Роум хрюкнув глибоко в горлі. "Тепер порожня загроза".
  
  
  "Ні", - відповів Чіун. "Бо якщо у них є ця школа, то у них є й інші".
  
  
  "Чорт! Що ми збираємося робити?"
  
  
  "Я знаю, що у японців на думці", - сказав Чіун. "Вони правили моєю батьківщиною багато гірких років. Вони спровокують репресії за те, що ми зробили".
  
  
  “Ми повинні доставити цих дітей у безпечне місце. Як щодо того, щоб рвонути в резервацію? Японці могли б не турбуватися про моїх людей. Там діти були б у такій самій безпеці, як і скрізь”.
  
  
  "Ні", - сказав Чіун. "Є спосіб кращий. Ми відправимо їх назад до їхніх власних будинків".
  
  
  "Я зрозумів. Збити одного голуба складніше, ніж їх зграю, вірно?"
  
  
  "Точно. Приходь".
  
  
  Рухаючись швидко, вони спорожніли у школі. Дітей відправили групами старші в парі з молодшими. Це зайняло більшу частину другої половини дня, але на той час, як вони закінчили, всі діти втекли до міста.
  
  
  "Деякі з них можуть не встигнути", - сказала Шеріл, спостерігаючи, як іде останній з них.
  
  
  "Дехто з них не буде", - категорично сказав Чіун.
  
  
  "Тоді навіщо було їх відправляти? Невже не було кращого способу?"
  
  
  "Єдиним іншим шляхом була пустеля. Ніхто з них не вижив би в пустелі. Приходьте".
  
  
  Вони мовчки сіли у джип.
  
  
  Шеріл вставила ключ у замок запалювання. "Послухай. Якщо все так погано, як ми думаємо, ми не проїдемо через місто без проблем. Не серед білого дня. Мій будинок недалеко звідси. Що ти скажеш?"
  
  
  "Маленька дівчинка має сенс", - сказав Роум.
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун. "Бо якщо ми хочемо розібратися з цією ситуацією, я повинен розробити план".
  
  
  "Домовилися?" Запитала Шеріл, розгорнувши машину і помчавши у бік міста. "Я голосую за те, щоб ми просто почекали, поки висадяться морські піхотинці, або рейнджери, або хтось там ще".
  
  
  "У цьому й проблема з вами, люди", - пирхнув Чіун. Він спостерігав, як розпливається та стоншується пухкий небесний почерк.
  
  
  "Які люди?" Шеріл хотіла знати, коли з'їжджала з рампи.
  
  
  "Американці", - відповів Чіун. "Ви такі створення своєї технології. Ви пам'ятаєте той випадок, коли кити опинилися в пастці в ополонці?"
  
  
  "Звичайно. Це було у всіх газетах. Що щодо цього?"
  
  
  "Ескімос хотів почати прорубувати канал до моря, щоб звільнити їх, - продовжував Чіун, - але американці відмовилися дозволити це. Вони сказали, що коли прибудуть їхні кораблі для дроблення льоду, вони зроблять роботу швидше".
  
  
  "І вони прийшли".
  
  
  "Після багатьох затримок, через які страждали тварини. Кораблі не могли досить швидко розбивати кригу. Нарешті американці пом'якшилися, і ескімосам дозволили почати прорубувати канал вручну".
  
  
  "Наскільки я пам'ятаю, удвох вони виконали свою роботу".
  
  
  "Одна тварина загинула. Якби американці не наполягали на тому, щоб дочекатися появи своєї могутньої технології, жодна тварина не загинула б, а решта не постраждала".
  
  
  "Я щось тут упускаю? Яке це стосується нашої ситуації?"
  
  
  "Американці завжди поводяться безпорадно, чекаючи на прибуття своїх технологій. Вони не завжди прибувають вчасно і не завжди спрацьовують, коли це відбувається".
  
  
  "Він хоче сказати, Шеріл, - втрутився Білл Роум, - що ми не можемо дозволити собі чекати морських піхотинців".
  
  
  "Але вони приїдуть, чи не так? Я маю на увазі, уряд США точно не збирається сидіти склавши руки, доки Юму тероризують".
  
  
  "Ти не знаєш військових", - натягнуто сказав Роум. "Перше, на що вони дивитимуться, це на свої зади".
  
  
  "Це шалені розмови, Санні Джо", - парирувала Шеріл. "Це Америка, а не якась бананова республіка, де будь-хто може просто увірватися та захопити владу".
  
  
  "У мене тобі новини, малюк. Вони вже є".
  
  
  "О". Шеріл направила джип Аризона-авеню і повернула праворуч на Двадцять четверту вулицю. Дороги були безлюдними. На ліхтарних стовпах висіли грубі таблички: ДІЄ КОМЕНДАНТСЬКИЙ ГОДИННИК. ПОРУШНИКИ БУДУТЬ РОЗСТРІЛЯНІ. "Ми будемо жахливо впадати у вічі", - пробурмотіла вона.
  
  
  Проїжджаючи повз Меморіальний парк Кеннеді, вони побачили тіла, що звиваються на деревах.
  
  
  "Чорт!" Роум вибухнув. "Не дивись зараз, але вони повісили міську раду".
  
  
  Танк Т-62 раптово вискочив із парку, як млявий павук зі свого лігва. Шеріл ударила по гальмах. Ніндзя шалено рубав. Вона щосили натиснула на кермо і направила машину вузьким колом.
  
  
  Як виявилося, надто щільний. "Ніндзя Нішицю" нахилився, як шлюп при сильному бічному вітрі. Він перекинувся на бік і ковзав, доки тертя не зупинило його.
  
  
  Чіун відчинив двері і виліз назовні. Білл Роум розгорнув своє довге тілесне тіло за ним. Разом вони витягли Шеріл із салону.
  
  
  Т-62 з брязкотом зупинився.
  
  
  Незабаром перевернуту машину оточили японці із напруженими обличчями.
  
  
  "Ти здаєшся!" - люто виплюнув один із них.
  
  
  "Чорт забирай, вони нас дістали!" Приголомшено сказала Шеріл. "Добре, ми..."
  
  
  "Ні!" - холодно сказав Чіун. "Ми ніколи не здамося". Японець підійшов ближче.
  
  
  "Заради бога, - прошипіла Шеріл, - вони нас пристрелять".
  
  
  "Ти здаєшся, жінка!" – повторив японець.
  
  
  Перш ніж Шеріл встигла щось сказати, Чіун гаркнув: "Ніхто з нас не здасться. Ми вимагаємо, щоб нас відвели до вашого лідера".
  
  
  Японці вагалися. Дули їхніх гвинтівок нервово тремтіли. Нарешті, командир відділення трохи розслабився. "Добре, ми беремо тебе", - сказав він.
  
  
  "Роби, як вони кажуть", - прошепотів Чіун. "Японці зневажають тих, хто здається. Повір мені".
  
  
  "Послухайте, шефе, - запротестував Білл Роум, - я не можу погодитися з цим. Можливо, ми й не зовсім ув'язнені, але ми страшенно впевнені, що й не вільні.
  
  
  "Мертвий ти їм не потрібен", – попередив Чіун.
  
  
  Великі кулаки Роума були міцно стиснуті. Його примружені від сонця очі перемикалися з японців, що оточили його.
  
  
  "Мої люди залежать від мене", - тихо сказав він.
  
  
  "Я розумію ваше занепокоєння. Робіть, як я кажу, і, можливо, ви доживете до того, щоб побачити їх знову".
  
  
  "А якщо вони мертві?"
  
  
  "Тоді я допоможу тобі помститися за них", - пообіцяв Чіун, не зводячи сталевих очей з японця.
  
  
  "Я збираюся розраховувати на це", - сказав Роум, коли японці розтягли їх убік і обшукали у пошуках зброї. Роум стоїчно переніс це, піднявши руки. Обличчя Шеріл стало яскраво-червоним, коли двоє солдатів провели руками вгору і вниз її облягаючим комбінезоном. Чіун дав ляпас першому японцю, який наважився задерти поділ його кімоно. Другий втратив здатність користуватися руками. Після цього ніхто з інших не зробив жодного руху в його бік.
  
  
  Їх вели під дулом пістолета центром пустельної вулиці. Сонце сідало. Позаду них бурмотів Т-62.
  
  
  "Як ти думаєш, що з нами буде?" Роум спитав куточком рота.
  
  
  "Я зустрінуся з людиною, яка вбила мого сина".
  
  
  "І що ти збираєшся робити, коли зустрінешся з ним?" Нервово спитала Шеріл.
  
  
  "Я не знаю", - зізнався Чіун.
  
  
  Шеріл і Санні Джо одночасно подивилися на безпристрасне обличчя Майстра Сінанджу. Воно було нерухомим, наче покритим шаром бджолиного воску. Його старі повіки стиснулися в лужок горіхового кольору.
  
  
  Корпоративний літак Нішицу кружляв над міжнародним аеропортом Юма, тоді як танки були виведені зі злітно-посадкової смуги. Дзиро Ісузу спостерігав за його приземленням. Він стояв по стійці смирно у формі НВАК, з родовим самурайським мечем на стегні. За ним, як катафалк, чекав чорний лімузин Lincoln Continental. Коли літак з виттям зупинився, почесна варта з його людей кинулася вишиковуватися в дві шеренги між ним і літаком.
  
  
  Рампа опустилася, і сходами спустився Немуро Нішицю. На ньому був темний діловий костюм. Його біла манішка здавалася сяючою у вечірній прохолоді. У Юмі було не по сезону холодно, і Дзиро Ісузу був приголомшений складністю, з якою його наставник узгоджував етапи.
  
  
  Немуро Нішицю спускався сходами на невпевнених ногах. Але він ішов один, без сторонньої допомоги, з палицею, перекинутою через руку. Здавалося, він ось-ось упаде.
  
  
  Спустившись на землю, він химерно підійшов до свого заступника. Дзиро Ісузу низько вклонився і сказав: "Вітаю, Нішицю сан-сан", - він використав найшанобливішу форму поводження з можливих.
  
  
  Нішицю повернув цибулю.
  
  
  "Ти надав велику честь пам'яті імператора, Дзіро кун", - тихо сказав Немуро Нішицю. Його очі сяяли. Ісузу думав, що заплаче від радості, але Нішицю не заплакав. Натомість він поставив запитання.
  
  
  "Чи було якесь повідомлення від американського уряду?"
  
  
  "Ні, сер. Як я повідомив вам по радіо, ми збили кілька літаків-розвідників. З полудня не було жодного".
  
  
  Немуро Нішицю звів очі. На ньому був крислатий капелюх у західному стилі, і йому довелося витягнути шию, щоб заглянути за поля. Його підборіддя тремтіло від зусиль.
  
  
  "Вони будуть використовувати свої супутники, щоб спостерігати за нами зверху вниз", - тремтячим голосом сказав він. "І цієї ночі у них нічого не вийде".
  
  
  Джиро кивнув, дивлячись на високі перисті хмари.
  
  
  "Холодно, сер. Ви приїдете прямо зараз? У мене є ціле місто, яке я можу покласти до ваших ніг".
  
  
  Нішицю кивнув і дозволив Ісузу відчинити задні двері лімузина. Джіро взяв Нішицю за лікоть і провів його у просторий салон. Ісузу застрибнула всередину.
  
  
  Водій виїхав із аеропорту. Почесна варта розійшлася і повернулася до своїх танків. За кілька хвилин злітно-посадкова смуга знову була заблокована.
  
  
  У лімузині, що мчить, Немуро Нішицу поставив питання, на яке чекав Джіро Ісузу.
  
  
  "Ваші захоплені телевізійні станції, чи будуть вони передавати?"
  
  
  "Наші інженери ознайомилися з передавальним обладнанням. Ми можемо транслювати ваші вимоги у будь-який момент, який ви оберете".
  
  
  "Наразі я не хочу пред'являти жодних вимог", - зневажливо сказав Нішицю.
  
  
  Дзиро Ісузу насупився. Перш ніж він зміг прокоментувати, Немуро Нішицу поставив йому питання, якого він боявся.
  
  
  "Де ви тримаєте Бронзіні?"
  
  
  Ісузу вагався. Він осоромлено опустив очі. У голосі Нішицю звучало несхвалення. "Я так зрозумів, ти заспокоїв місто та всіх, хто в ньому живе".
  
  
  "Бронзіні втік на танку під час бою на полігоні ВПС Люк. Він зник у піщаній бурі. Наші захоплені F-16 не змогли його виявити".
  
  
  Висохле обличчя Немуро Нішицю потемніло. "Нам потрібний Бронзіні", - твердо сказав він.
  
  
  "Але він виконав своє завдання".
  
  
  "Він нам потрібний. Знайдіть його. Знайдіть Бронзіні". Нішицю стукав палицею по підлозі. Його очі перетворилися на чорні злісні щілинки. Його голос був холодний, як ніч у пустелі.
  
  
  Ісузу незручно проковтнула. "Негайно, сер", - сказав Дзиро Ісузу, знімаючи трубку стільникового телефону, і сказав: "Моші-моші". Він запитував, навіщо його начальнику знадобився американський актор, який більше не був потрібен тепер, коли Юма була завойована. Але він не насмілювався ставити йому запитання. Для Дзиро Ісузу був лише мідору - менеджером середньої ланки.
  
  
  Коли оператор мобільного зв'язку відповів японською, Дзиро Ісузу попросив з'єднати його зі штаб-квартирою Імперського командування в готелі "Шайло".
  
  
  Адмірал Вільям Блекберд, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, схопився на ноги, коли президент Сполучених Штатів увійшов до ситуаційної кімнати у підвалі Білого дому.
  
  
  "Пан Президент, сер", - сказав він, уривчасто віддаючи честь.
  
  
  Президент не повернув його. Решта членів об'єднаного комітету начальників штабів демонстративно стояла, опустивши руки по швах. І адмірал Блекберд знав, що він втрутився в це тактично.
  
  
  "Як пройшла ваша гра, сер?" бадьоро запитав він.
  
  
  "Я програв", - кисло сказав президент зі своїм однорідним коннектикутсько-техасько-мен акцентом. "Давайте поговоримо начистоту про цю надзвичайну подію". На ньому була біла спортивна куртка поверх червоного жилету-світру.
  
  
  "Так, сер. Одним словом: ми втратили Юму, Арізона. Ці супутникові фотографії щойно були отримані від NORAD".
  
  
  Президент схилився над чаркою фотографій. Вони ще були вологими після хімічної ванни.
  
  
  На одній особливо жахливій серії фотографій було відбито десятки тіл, що лежать у піску.
  
  
  "Ви дивіться на тіла льотчиків із полігону ВПС Люк", - сказав адмірал. "Ми вважаємо, що їх зіштовхнули із літака. Вони всі мертві".
  
  
  "Цей виглядає так, ніби йде", - сказав президент, вказуючи на фотографію, на якій зображений чоловік, який явно стоїть.
  
  
  "Ймовірно, оптичний обман. Ніхто не уникає такого падіння. Можливо, він ударився ногами вперед, а трупне задублення довершило інше".
  
  
  На інших фотографіях були зображені звичайні міські вулиці, безлюдні та рухомі машини. За винятком танків та бронетранспортерів.
  
  
  "Чиї це танки?" вимагав відповіді Президент. Міністр оборони, який увійшов разом із президентом, заговорив на мить голосніше, перш ніж голова зміг сформулювати свою відповідь.
  
  
  "Вони радянські", - впевнено сказав він.
  
  
  Оскільки це була відповідь, яку він збирався дати, адмірал Блекберд заперечив міністрові оборони. "Не обов'язково", - сказав він. "Вони легко могли бути китайцями. Основний китайський бойовий танк є копією радянського Т-62. Це Т-62."
  
  
  "Так, це Т-62", - так само твердо наполягав міністр оборони. "Радянські Т-62".
  
  
  "На жодній з цих фотографій немає розпізнавальних знаків", - заперечив адмірал Блекберд. "Без розпізнавальних знаків ми можемо лише будувати обґрунтовані припущення".
  
  
  "А моє, - багатозначно сказала секретарка, - у тому, що це радянські машини".
  
  
  "Іншими словами, - перервав Президент, - ніхто з вас не може дати мені прямої відповіді".
  
  
  "Це не так просто", - сказав міністр оборони. Вирішивши, що його збираються обійти з флангу, адмірал Блекберд швидко додав: "Я згоден із секретарем". Кислий вираз, що промайнув на обличчі президента, сказав адміралу, що він припустився чергової тактичної помилки. Це також повідомило йому, що держсекретар підкував президента. Не дивно, що старий був виведений із себе.
  
  
  Президент зітхнув. "Чи є якісь ознаки розповсюдження цієї штуки?"
  
  
  "Ні, сер. У них – ким би вони не були – є Юма. Схоже, вони зміцнюють свої позиції. Але ми не можемо бути впевнені, що місто не є просто перевалочним пунктом".
  
  
  "Чорт забирай, скільки там може бути солдат?"
  
  
  "За нашими оцінками, не більше за бригаду".
  
  
  "Це так грандіозно, як здається?"
  
  
  "Зазвичай бригаду можна ізолювати та легко нейтралізувати, пане Президенте. Не в цьому випадку. Якщо ви поглянете на цю карту, ви зрозумієте".
  
  
  Президент пішов за іншими до настінної карти Арізони. Адмірал тицьнув у Юму товстим пальцем. "Як ви можете бачити, - пророкував він, - Юма повністю ізольована. Він повністю оточений пустелею і горами. Мексиканська кордон знаходиться всього за двадцять п'ять миль на південь, а кордон з Каліфорнією всього за два кроки на захід. Він повністю забезпечує себе електрикою і водою Він оточений трьома військовими об'єктами: MCAS Yuma, випробувальним полігоном Юма і військово-повітряним полігоном Люк. полігони тут, на півночі, це був блискучий тактичний і стратегічний хід.Одним махом вони придбали приголомшливі можливості протиповітряної оборони, які вони ніколи не сподівалися б впровадити біля наших кордонів. ударні вертольоти "Кобра". Як ми вже з'ясували, коли ми посилаємо наші літаки, вони їх збивають. На даний момент ми в безвиході".
  
  
  "Ви хочете сказати мені, що ми не можемо повернути наше власне місто?" вимагав Президент.
  
  
  "Справа не в тому, що ми не можемо, а в тому, що ми ще не знаємо, хто наш ворог. Повітряний бій передбачає висококваліфікованих російських пілотів, але не можна виключати і китайців".
  
  
  "Чому б нам не промацати обидва уряди. Знаєте, як виміряти їх температуру?"
  
  
  "Ми не можемо цього зробити, пане Президенте. Це показало б слабкість і нерішучість".
  
  
  "І що ми тут показуємо? Досі я не чув конкретної пропозиції ні від когось у цьому залі".
  
  
  "Для цього є причина, пане президент. Вони мають дві наші авіабази і все супутнє їм обладнання зв'язку".
  
  
  "Боже мій", - сказав міністр оборони, усвідомивши важливість слів адмірала.
  
  
  "Тільки не кажіть мені, що вони захопили ядерну зброю", - зажадав президент.
  
  
  "Гірше того", - відповів адмірал. "Ми повинні припустити, що вони прослуховують наш трафік повідомлень. Якщо ми вирушимо на Defcon One - що я дійсно рекомендую - вони це дізнаються. Звичайною непередбаченою обставиною в такій ситуації, як ця, було б мобілізувати Вісімдесят другий повітрянодесантний з Форт-Брегга Ми не можемо зробити ні кроку, щоб вони цього не помітили.Ким би не були ці люди, вони чудові в тактичному відношенні. країні.Однім сміливим штрихом вони відключили всю нашу військову мережу зв'язку та всі наші наземні засоби у зоні бойових дій”.
  
  
  "Зона бойових дій..." - промимрив президент. "Як?"
  
  
  “Ось тут і починаються неприємності, пане президенте. У нас не було й натяку на якусь військову активність, яку можна було б розцінити як провісник такого блискучого удару. Ми припускаємо, що танки перетнули мексиканський кордон”.
  
  
  "Хіба ми б їх не засікли?"
  
  
  "Е-е, можливо, ми їх впустимо".
  
  
  "Поясніть", - жорстко сказав Президент.
  
  
  "Митниця дозволила танковій колоні легально в'їхати в цю країну всього два дні тому. Вони повинні були бути використані при створенні фільму. Одночасно було надано дозвіл на зйомки сцен у MCAS Yuma та Luke. Ми вважаємо, що саме так було перейнято на бази".
  
  
  "Пентагон дозволив це?"
  
  
  "Ми подумали, що це піде на користь іміджу задіяних пологів військ", - сказав адмірал, захищаючись.
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Це був фільм Бартолом'ю Бронзіні. Я думаю, що це Гранді IV".
  
  
  "Ні, - пропищав командир Корпусу морської піхоти, - це зовсім не Гранді. У ньому задіяний інший персонаж. Новий".
  
  
  Всі подивилися на нього, ніби кажучи: "Велике спасибі за non sequitur". Все, окрім президента, який дивився у підлогу в приголомшеному мовчанні.
  
  
  "Сер?" - Запитав адмірал Блекберд.
  
  
  Президент відірвався від своїх думок. "Вирушай на Defcon One. Продовжуй стежити за ситуацією. Я зв'яжуся з тобою".
  
  
  "Де ви будете?" - Запитав адмірал, здивований раптовою рішучістю президента.
  
  
  "Я буду в сортирі", - сказав Президент, зачиняючи за собою двері ситуаційної кімнати.
  
  
  Адмірал подивився на міністра оборони та поставив тихе запитання.
  
  
  "Наскільки сильно ти його дістав?"
  
  
  "Досить погано, - похмуро сказала секретарка, - що я збираюся взяти за правило програвати кожен матч до кінця першого президентського терміну".
  
  
  Президент Сполучених Штатів не пішов у туалет. Він попрямував прямо в спальню Лінкольна і до верхнього ящика тумбочки, який він висунув, щоб показати червоний телефон з гладкою порожньою областю там, де зазвичай знаходиться циферблат. Він підняв слухавку.
  
  
  Звук дзвінка проник у його вухо. Після лише одного гудку лимонний голос запитав: "Так, пане Президенте?"
  
  
  "Твій чоловік все ще в Юмі?"
  
  
  "Насправді, вони обидва такі".
  
  
  "Чи пов'язувалися ви з кимось за останні кілька годин?"
  
  
  "Ні", - зізнався Сміт. "Це звичайне завдання. Реєстрація не є обов'язковою. Є проблеми?"
  
  
  "Ми втратили будь-який зв'язок з Юмою. На вулицях танки".
  
  
  "Це фільм про війну", - зазначив Сміт.
  
  
  “Що ж, це стало реальністю. Авіабаза морської піхоти та полігон ВПС перебувають у недружніх руках. Вони вже збили два розвідувальні патрулі”.
  
  
  "О, Боже мій", - сказав Гарольд У. Сміт. "Це японське виробництво, чи не так?"
  
  
  “Так, ти знаєш, що це так. За цим стоїть гурт Нішицю”.
  
  
  "Припускається, що японці - наші союзники. Чи є шанс, що це насправді радянська чи китайська операція? Чи може Нішицю бути фіктивною корпорацією чи щось таке?"
  
  
  "Якщо це так, - відповів Сміт, - то ситуація серйозніша, ніж у Юмі. У країні буквально сотні заводів Нішицу. Але я не вірю, що ця теорія має сенс. Нішицю занадто великий. Вони безперечно японці".
  
  
  "Як щодо японських з'єднань Червоної армії? Вони одні з найжорстокіших терористів у світі".
  
  
  "Сумнівно".
  
  
  "Сміт, використовуй свої комп'ютери", - викарбував президент. "Покопайся в минулому Нішицю. З'ясуй про них все, що зможеш. Мені потрібні відповіді".
  
  
  "Конкретно, пане Президенте?"
  
  
  "Зокрема, чому вони вторглися до США, мені потрібно дещо, що я міг би передати японському послу. Можливо, ми зможемо розібратися з цим тихо".
  
  
  "Пан президент, – суворо сказав Сміт, – якщо те, що ви мені кажете, правда, у нас американське місто під окупацією. Я не думаю, що це те, про що можна домовитися. Це вимагає швидкого реагування".
  
  
  "Ось чому я прийшов до тебе, але ти не можеш зв'язатися зі своїми людьми".
  
  
  "Якщо Римо і Чіун будуть поблизу, ви можете бути впевнені, що вони не будуть не діяти, поки американське місто захоплене".
  
  
  "Ти використовуєш неправильний час, Сміт. Юма захоплена. Вона перейшла до японців або ким би не були ці люди. І де твої люди?"
  
  
  Сміт не мав відповіді на це.
  
  
  Президент продовжив. "Якби я розв'язав наші збройні сили, жертви серед цивільного населення були б величезними. Ні, я не можу цього допустити. Тиха дипломатія, Сміт. Це має бути вирішено тихою дипломатією. Зв'яжися зі мною, як тільки зможеш".
  
  
  Президент повісив слухавку. За багато миль від нього доктор Гарольд В. Сміт схилився над комп'ютерним терміналом. Поки його пальці пурхали по клавішах, він ставив питання, що могло статися з Римо і Чіуном.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  Вже досить погано, думав Бартолом'ю Бронзіні, що в нього стріляла божевільна знімальна група. Достатньо того, що його вигнали до пустелі з підібганим хвостом. Тікати від бійки було не в стилі Бартолом'ю Бронзіні, ні в реальному житті, ні на екрані.
  
  
  Але коли над пустелею опустилася ніч і холод посилився, він почав чхати знову і знову.
  
  
  "Ідеально", - сказав він, намагаючись тримати танк Т-62, спрямованим на Юму. "Якраз тоді, коли гірше вже бути не могло, я підхопив чортову застуду".
  
  
  Бронзіні наосліп вів танк по пустелі, поки не переконався, що знаходиться в чистому полі. Піщана буря давно вщухла. Води не було. Наскільки вистачало очей, були тільки гори і низький, покритий брижами пісок пустелі. Йому доводилося часто обгинати гори, щоб не збитися з курсу Юму. Обхідні шляхи позбавили його почуття напряму.
  
  
  Бронзіні більше не був упевнений, що він все ще прямує до Юми.
  
  
  Він натрапив на тіла зовсім несподівано. Спочатку на його шляху лежала людина. Бронзіні зупинив танк і вистрибнув із кабіни водія. Він підійшов до тіла, яке лежало на животі, одягнене у спорядження для пустелі. До тіла був прив'язаний невикористаний парашутний ранець.
  
  
  Бронзіні перевернув тіло. Один погляд на обличчя підтвердив, що це тіло. Очі чоловіка були широко розплющені. Його обличчя було пошкоджено, але вираз у ньому було виразом абсолютного жаху. Маска обличчя застигла, рота було відкрито в застиглому крику.
  
  
  Бронзіні ставив питання, що убило цю людину. На його тілі не було жодних міток. Якби Бронзіні вистачило нахабства стиснути тіло будь-якої миті, він би відчув під шкірою гравійний пісок подрібнених кісток, а не структуру скелета.
  
  
  Нічого не знайшовши, він повернувся в танк і рушив далі. Бронзіні об'їхав танк навколо піщаного пагорба, сподіваючись, що за ним буде менше піщаних пагорбів. Він одержав те, що хотів.
  
  
  Перед ним розстилалося море піску. І, як нерухомі пробки на хвилях, що коливалися, лежали сотні тіл. Бронзіні обережно протягнув танк між ними. Це було видовище неземної тиші. На кожному тілі був парашутний ранець. Вони виглядали так, ніби просто впали мертво, поки йшли піском.
  
  
  Потрібен був деякий час, щоб усвідомити всю жахливість того, що відбувається. Бронзіні, можливо, і не зрозумів би цього, якби не те, що поряд з одним з тіл був устромлений у пісок балончик з димом. Ним скористалися.
  
  
  "Гребаний викид із парашутом", - сказав він. У його голосі пролунала недовіра. Він глянув у небо. Тоді все набуло сенсу. Викидання було зірвано.
  
  
  Бронзіні сів навпочіпки у своєму кріслі і закрив люк. Керувати танком за допомогою перископа було складніше, але це було краще. Він не бачив так багато втомлених мерців.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні відразу помітив сліди важкої техніки. Він вишикувався на рейках і пішов ними, вважаючи, що вони приведуть його в Юму.
  
  
  Дорогою він натрапив на БТР, який все ще димився на піску. Від нього виходив жахливий сморід. Він відчинив люк і обійшов БТР. Задня частина була відчинена, тіла у формі звисали з дверей, наче їх викинули з пащі дракона. Одне з тіл виглядало знайомим. На ньому був капелюх буша. Людина, яка носила цей капелюх за життя, була його військовим радником протягом усіх трьох фільмів Гранді. Джим Конкеннон.
  
  
  "Що це за лайно?" Бронзіні завив.
  
  
  Бронзіні не зупинявся. Він спрямував бурмочучий Т-62 у бік Юми і продовжував рухатися, штовхаючи танк так сильно, як тільки міг. Він почав питати, чи була поїздка в Юму врешті-решт такою вже розумною ідеєю. Він намагався не думати про те, що сталося там, у MCAS Yuma. У цьому не було жодного сенсу. Це був лише фільм. Але тепер, коли він знав, що викид з парашутом пройшов невдало, вся надія на те, що підрозділ морської піхоти просто збожеволів, випарувалася. У нього похололо всередині. І він не міг перестати чхати.
  
  
  Бронзіні їхав всю ніч безперервно, щосили намагаючись не заснути. "Койоти" допомогли. Коли сонце піднялося над горами, він відчинив люк.
  
  
  Він був вражений, побачивши людину, що йде попереду в ясному світанковому світлі. Чоловік крокував пустелею рівним, монотонним кроком. Бронзіні підігнав танк до людини, що йде.
  
  
  "Гей!" - крикнув він, щосили намагаючись утримати танк на курсі.
  
  
  Чоловік не відповів. Він просто йшов прямою лінією. Бронзіні глянув на його обличчя у профіль. Риси чоловіка здавалися невиразно знайомими, але він не міг їх згадати. Бронзіні побачив, що його обличчя почервоніло від поєднання сонячних опіків та садна від вітру.
  
  
  "Гей, я з тобою розмовляю!" - крикнув Бронзіні.
  
  
  Жодної реакції. Бронзіні помітив роботоподібні помахи його рук, безпристрасне, як маска, обличчя. Він був позбавлений виразу, наче вирубаний з каменю. Він був одягнений у пустельну форму, схожу на одяг загиблих десантників, але його одяг висів лахміттям, оголюючи зброю та білу футболку.
  
  
  "Це те, що я сказав?" Бронзіні пожартував, не чекаючи відповіді. Він був розчарований. Він спробував знову жартівливим тоном: "Я не думаю, що ви можете направити мене до Юми. Я спізнюся на перший дзвінок".
  
  
  Нічого.
  
  
  Нарешті, у розпачі Бронзіні сунув пальці в рот і свиснув, вимагаючи уваги. Цього разу чоловік відреагував. Його голова повернулася, як ювелірна вітрина на п'єдесталі, що обертається. Метрономні помахи рук та ніг тривали без змін. Але очі, які дивилися на Бартолом'ю Бронзіні, налякали його. Вони були немиготливими, як у змії. Глибоко посаджені в порожніх очницях, вони, здавалося, горіли фанатичним світлом на тлі сухого, виснаженого тіла. Обличчя хлопця виглядало мертвим. Іншого слова для цього не вибрати.
  
  
  "Чому б мені не піти потурбувати когось ще?" Бронзіні раптово сказав.
  
  
  Голова відкинулася назад, а чоловік ішов далі. Бронзіні зупинив танк. Він спостерігав, як чоловік, немов автомат, іде гусеницями бронетранспортера.
  
  
  Тільки тоді Бартолом'ю Бронзіні помітив цікаву річ. Це змусило його повернути танк на північ і втиснути педаль газу так сильно, як могли натискати його армійські черевики.
  
  
  Чоловік крокував по піску, такому пухкому, що вітер здував його з виступів бризками, що шипають. Це був зовсім не щільно утрамбований матеріал.
  
  
  І все-таки ця людина не залишила за собою жодних слідів.
  
  
  Немуро Нішицю звів очі від звітів на своєму столі. Табличка з ім'ям на столі говорила "Мер Безіл Гвоздик". Він не намагався змінити її. Він не очікував, що займе цей офіс надовго.
  
  
  Дзиро Ісузу вклонився на знак вітання.
  
  
  "Чоловік наполягає на зустрічі з вами, Нішицю сан-сан", - сказав він поважним тоном.
  
  
  Старий лоб Нішицю неприязно наморщився. "Наполягає?"
  
  
  "Він кореєць, дуже старий. Він стверджує, що представляє американський уряд. І він просить вислухати ваші умови".
  
  
  Немуро Нішицю відклав убік свої звіти. "Звідки ти знаєш, що він кореєць?" вимогливо спитав він. "Як він сюди потрапив?"
  
  
  "Я не знаю відповіді на ваше друге питання, але на перше я можу тільки сказати, що він стверджує, що є Майстром синанджу".
  
  
  Нішицю втомлено підняв брову.
  
  
  "Сінанджу? Тут? В Америці? Чи це можливо?"
  
  
  "Я думав, що черга закінчилася".
  
  
  Нішицю похитав своєю тремтячою старою головою. "Під час окупації Кореї, - сказав він, - я чув історії про те, як наші війська не наважувалися увійти в одне рибальське село під назвою Сінанджу. Це село поважали не заради традиції, а через страх репресій. Я побачу його".
  
  
  Немуро Нішицю задумливо чекав на повернення Дзиро Ісузу. Він повернувся у супроводі корейця з холодним поглядом в червоному кімоно.
  
  
  "Я Чіун, правлячий майстер синанджу", - сказав кореєць чудовою японською. Його обличчю бракувало теплоти. Йому також бракувало поваги.
  
  
  Нішицю насупився. "Як ти опинився в цьому із усіх міст?" спитав він, також японською.
  
  
  "Не думай, що твій підступний план був розроблений у повній таємниці", - хитро зауважив Чіун.
  
  
  Немуро Нішицю прийняв це мовчки. Потім він сказав: "Мій помічник, Дзіро, повідомив мені, що ви з американцями. Як вийшло, що Дім Сінанджу дійшов до такого?"
  
  
  "Я служу Америці", - гордо сказав Чіун. "Їхнього золота більше, ніж у будь-якої сучасної нації. Решту вас не стосується. Я тут, щоб почути ваші умови".
  
  
  Немуро Нішицю довго розглядав старого корейця. Його тонкі губи стиснулися в безкровну лінію.
  
  
  Коли він заговорив, його слова здивували Дзиро Ісузу не менше, ніж Майстра синанджу.
  
  
  "Я не пропоную жодних умов".
  
  
  "Ти з глузду з'їхав?" Чіун сплюнув. "Ти не можеш сподіватися вічно утримувати це місто проти могутності американців".
  
  
  "Можливо, не назавжди, але досить довго".
  
  
  "Я не розумію. Яка ваша мета тут?"
  
  
  "Йдеться про као. Йдеться про особу".
  
  
  "Ми з тобою розуміємо фейс. Але американці цього не розуміють".
  
  
  "Дехто так і робить. Ти побачиш. Згодом ти зрозумієш. Усі зрозуміють". Обличчя Чіуна скривилося.
  
  
  "Що завадить мені знищити твоє життя тут і зараз, японець?" - спокійно спитав він.
  
  
  Дзиро Ісузу потягнувся за своїм мечем. Він був здивований, що Майстер Сінанджу просто стояв там, приставивши кінчик клинка до грудей старого корейця.
  
  
  Погляд Чіуна зупинився на Німуро Нішицю.
  
  
  "Ти цінуєш цього бакаяро?" тихо спитав він.
  
  
  "Він моя права рука", - сказав Нішицю. "Будь ласка, не вбивай його".
  
  
  Дзиро Ісузу не міг повірити в те, що чув. Хіба він не здобув верх?
  
  
  Наступні слова Немуро Нішицю сказали йому, що, незважаючи на всі прояви, він цього не зробив.
  
  
  "Джиро кун", - прошепотів Нішицю, - "прибери це. Ця людина - емісар. До неї потрібно ставитись з повагою".
  
  
  "Але він погрожував тобі", - запротестовала Ісузу.
  
  
  "І він має засоби для здійснення цієї загрози. Але він цього не зробить, оскільки розуміє, що якщо він проллє мою кров, ніщо не завадить моїм солдатам зрадити мечу кожного чоловіка, жінку та дитину в цьому місті. А тепер прибери свій меч". .
  
  
  "Традиція вимагає, щоб я обігрів цей меч кров'ю тепер, коли я його витягла", - уперто сказала Ісузу.
  
  
  "Якщо ти хочеш зробити сеппуку, - холодно сказав йому Нішицю, - тоді це твій вибір. У будь-якому випадку, ти мертвий. Але зроби мені люб'язність, не гарантуй мою смерть разом з твоєю, а разом з нею і аварію всього, чого ми досягли". разом”.
  
  
  Обличчя Дзиро Ісузу було вражене. Він опустив очі, коли меч із пошепки повернувся в піхви. Його підборіддя нестримно затремтіло.
  
  
  "Знай, японець, - з натиском сказав Чіун, - що якби життя невинних людей не були в небезпеці, я б вирвав твоє серце і поклав його, що димить, до твоїх нікчемних ніг".
  
  
  "Ви можете забрати мої слова назад у своїх американських господарів", - багатозначно сказав Немуро Нішицу. "Я простежу, щоб вам забезпечили безпечний проїзд до пустелі".
  
  
  "Зі мною ще двоє, чоловік і жінка. Цей чоловік із племені, яке живе у пустелі. Я хочу вирушити саме туди".
  
  
  "Плем'я?" Запитав Нішицю. Його очі шукали Джіро.
  
  
  "Індейці", - підказав Джіро. "Вони не мають значення. Наші танки оточують їхню землю. Вони відомі як мирне плем'я. Ніхто не наважувався вийти назовні і не вийде. Індіанці не люблять білих, своїх гнобителів".
  
  
  "Тоді йди", - сказав Нішицю Чіуну.
  
  
  "Ще одне питання", - швидко сказав Чіун. "Я вимагаю викупу за дітей. Вони невинні. Що б ви не мали наміру вчинити цим неподобством, вони не є частиною цього".
  
  
  “Вони змушують дорослих бути пасивними. Таким чином, гине менше моїх людей, і я можу врятувати більше американців”.
  
  
  "Тоді наймолодші з них", - запропонував Чіун. "Ті, кому не виповнилося восьми років. Звичайно, вони не є обов'язковими для твоїх планів".
  
  
  "Найменші - найдорожчі для своїх матерів і батьків", - повільно промовив Немуро Нішицу. "Але я міг би запропонувати вам, скажімо, учнів однієї школи, якщо ви зробите щось для мене натомість".
  
  
  Мудре обличчя Чіуна спотворилося від цікавості. "Так?"
  
  
  "Я шукаю Бартолом'ю Бронзіні. Якщо ви зможете доставити його мені живим і в хорошому стані, я передам вам школу на ваш вибір".
  
  
  Чіун насупився. "Бронзіні не твій союзник у цьому?"
  
  
  "Він пішак".
  
  
  "Я розгляну вашу пропозицію", - сказав Чіун. І, не вклонившись, він повернувся і вийшов із кабінету мера.
  
  
  Дзиро Ісузу стежив за ним очима, сповненими ненависті. Потім він повернувся до Немуро Нішіца.
  
  
  "Я не розумію. Чому ви не пропонуєте умови?"
  
  
  "Ти побачиш, Дзиро кун. Телевізійна станція готова?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Тоді починайте трансляцію".
  
  
  "Це розлютить їх військових".
  
  
  "Краще. Це принизить їх. Вони імпотенти, і незабаром весь світ дізнається про це. Ідіть зараз же!"
  
  
  Майстер Сінанджу мовчав всю дорогу до резервації, його очі були спрямовані в якусь уявну точку за забитим піском лобовим склом.
  
  
  Ні Біл Роум, ні Шеріл Роуз не намагалися поговорити з ним після того, як Шеріл зробила те, що, на її думку, було втішною пропозицією.
  
  
  "Знаєш, Римо, можливо, живий. Я читав про хлопця, який вижив після нещасного випадку при стрибку з парашутом. Таке трапляється".
  
  
  "Він мертвий", - сумно сказав Чіун. "Я не відчуваю його розум. У минулому, за часів нагальної потреби, я міг доторкнутися до нього своїми думками. Зараз я не можу. Отже, його більше немає".
  
  
  Білл Роум був за кермом. Вони були в Нішицю ніндзя Шеріл, який Чіун відновив на колесах, здавалося, без особливих зусиль, витративши на це багато сил. Вони були настільки приголомшені подіями дня, що ні Біл Роум, ні Шеріл не звернули уваги на численні подвиги Чіуна.
  
  
  До резервації вела єдина дорога. Вона була обгороджена, але ворота були відчинені. Поруч із нею висіла пошарпана непогода дерев'яна вивіска. Напис був наполовину стертий сонцем пустелі і занесеним вітром піском. Верхній рядок був майже нечитаним, за винятком літери S на початку нерозбірливого слова. У нижньому рядку йшлося: БРОНЮВАННЯ.
  
  
  "Я не зміг прочитати назву вашого племені", - сказав Чіун, коли вони проходили огорожею.
  
  
  "Ви б не впізнали назви", - тупо відповів Білл Роум. Його очі ширяли дорогу попереду, коли в полі зору з'явився ряд потрісканих глинобитних будівель.
  
  
  "Я не припускав, що це робитиму", - категорично сказав Чіун. "Я спитав ім'я".
  
  
  "Деякі люди називають нас Санні Джо. Звідси я і отримав своє прізвисько. Я щось на кшталт зберігача племені. Це спадковий титул – бути Санні Джо. Мій батько був одним із них".
  
  
  "Ваше плем'я, вони могутні воїни?"
  
  
  "Чорт забирай, ні", - посміхнувся Роум. "Ми фермери. Ще до приходу білої людини".
  
  
  Чіун спантеличено наморщив лоба.
  
  
  Білл Роум полегшено зітхнув, коли в дверях будинків, повз які вони проїжджали, почали з'являтися ознаки життя. Він зупинився перед одним із них і вийшов.
  
  
  "Привіт, Донно, тут все гаразд?"
  
  
  "Звичайно, Санні Джо", - відповів товстий старий чоловік у синіх джинсах і вицвілій ковбойській сорочці. Він стискав у руці пляшку "Джим Бім". "Що робиш?"
  
  
  "У місті проблеми. Поширюйте інформацію. Ніхто не залишає резервацію, поки я не скажу. І я хочу, щоб усі були в будинку зборів протягом десяти хвилин. Тепер ти метушишся, Донно".
  
  
  "Ти вгадав, Санні Джо", - сказав товстий дід. Він сунув пляшку в задню кишеню і зник на тротуарі, який був піднятий над курною вулицею, як старомодний західний тротуар.
  
  
  Білл Роум припаркувався перед будинком зборів, довгим дерев'яним будинком, який нагадував старомодну школу з однією кімнатою, аж до рядів складних стільців усередині. Роум пройшов між стільцями, захлопуючи їх у своїх великих долонях. Він з навмисною люттю притулив їх до стін.
  
  
  "Сподіваюся, ти не заперечуєш сісти навпочіпки", - сказав він після того, як прибрав усе. "Тут чисто".
  
  
  "У моєму селі теж так воліють", - сказав Чіун. Він підібрав спідниці і сів на підлогу. Шеріл приєдналася до нього. Вони спостерігали, як прибували індіанці з резервації, їхні особи були засмаглими та стійкими. Більшість з них були старшими за Санні Джо Роума. Там не було дітей та дуже мало жінок будь-якого віку.
  
  
  Шеріл нахилилася до Чіуна. "Ти тільки подивися на них! Я ніколи не була тут раніше. Але будь я проклята, якщо у них не азіатські очі".
  
  
  "Ти що, книг не читаєш?" Запитав Білл Роум. "Кожен із нас, жалюгідних індіанців, прийшов на Алеутські острови з Азії".
  
  
  "Я ніколи про це не чув", - сказав Чіун.
  
  
  "Як ти міг, шеф? Ти один із тих, кого залишили позаду. Але це факт. Якщо антропологам можна вірити".
  
  
  Останні члени племені прослизнули всередину і зайняли свої місця на підлозі у кам'яному мовчанні.
  
  
  "Це все", - крикнув товстий дід на ім'я Донно, зачиняючи двері.
  
  
  "Ти забув про шефа?" Запитав Роум.
  
  
  "Не я, Санні Джо. Він поїхав до Лас-Вегаса на гроші, отримані за оренду місця в готелі цьому хлопцю Бронзіні. Сказав, що подвоїть суму або нап'ється".
  
  
  "Можливо, і те, й інше", - пробурмотів Роум.
  
  
  "Що за лідер кидає свій народ у скрутну хвилину?" – Що за лідер? - буркливо спитав Чіун.
  
  
  "Підкований", - сухо зауважив Роум. Він підвівся, піднявши руки з розкритими долонями. "Це мої друзі", - оголосив він. “Я приводжу їх сюди, бо вони шукають ретису. Чоловіка звуть Чіун. Дівчину звуть Шеріл. Вони тут, бо в місті проблеми”.
  
  
  "Що через неприємності, Санні Джо?" - спитав зморщений дід.
  
  
  "Армія прибула через море. Вони захопили місто".
  
  
  Представники племені обернулися один до одного. Вони жваво перемовлялися. Коли все стихло, жінка похилого віку з сіро-сталевими кісками запитала: "Ми в небезпеці, Санні Джо?"
  
  
  "Не зараз. Але коли уряд надішле війська, ми можемо опинитися в епіцентрі запеклих боїв".
  
  
  "Що ми можемо зробити? Ми не бійці".
  
  
  "Я Сонячний Джо цього племені", - гримнув Білл Роум. "Я захистю вас. Ніхто не хвилюйтеся. Коли настали погані часи, мій батько, Санні Джо до мене, забезпечував нас їжею. У важкі дні минулого століття його батько дбав про своїх людей. До приходу білих ваші предки жили у світі, починаючи з часів першого Санні Джо, Ко Джонга О. Це не зміниться, поки я ходжу землею наших предків ".
  
  
  Чіун слухав це з зростаючим інтересом на своєму пергаментному обличчі. Раптом він різко повернув голову.
  
  
  "Яке ім'я ти сказав?" він наполягав.
  
  
  Роум переглянув. "До Джонг О. Він був першим Санні Джо".
  
  
  "Як називається це плем'я?" Зажадав відповіді Чіун. "Я повинен знати".
  
  
  "Ми - Сонце на Джосі. Чому?"
  
  
  "Я відомий як Майстер синанджу. Місце, звідки я родом, називається Сінанджу. Це ім'я тобі про що-небудь говорить?"
  
  
  "Ні", - сказав Санні Джо Роум. "А чи має?"
  
  
  - Серед мого народу є легенда, - повільно промовив Чіун, - про синів Майстра синанджу, мого предка, дружина якого народила йому двох синів: одного звали Коджинг. Чіун зробив паузу. Твердим голосом він додав: "Іншого звали Коджонг".
  
  
  "До Джонг О був прабатьком Сонця на Джосі", - повільно сказав Роум. "Збіг".
  
  
  "За традицією, син Майстра синанджу має пройти навчання, щоб піти стопами свого батька", - сказав Чіун, підвищивши голос так, щоб усі його чітко чули. "Бо Майстри Сінанджу були великими воїнами. Але в поколінні міг існувати тільки один Майстер синанджу. Мати Кодзинга і Коджонга знала це. І вона знала, що якщо батько хлопчиків дізнається, що вона народила йому близнюків, одного з них страчують, щоб запобігти небезпечному суперництву. Коли вони стануть чоловіками, але мати двох юнаків не змогла змусити себе зробити це, вона приховувала Коджонга від його власного батька. що ми називаємо мистецтвом синанджу”.
  
  
  Карі очі Чіуна обвели обличчя в кімнаті. Очі, які дивилися у відповідь, були такі схожі на очі мешканців його рідного села, далеко звідси, у Західно-Корейській затоці. Чоловіки та люди похилого віку. Вони мали незнайомі обличчя, але кожного торкнулося щось знайоме Чіуну.
  
  
  Чіун продовжив свою розповідь, його голос став глибшим.
  
  
  "Батько, якого звали Нонджа, ніколи не знав про це, тому що він був старий, коли народив близнюків. Його зір підводив. Таким чином, обман залишився непоміченим. І одного разу Майстер Нонджа помер, Він пішов у Пустоту, так і не Дізнавшись, що залишив після себе двох спадкоємців, а не одного. Того дня Коджинг та Коджонг вперше з'явилися разом у селі, і правда відкрилася для загального огляду. Ніхто не знав, що робити, і вперше в історії було два майстри синанджу”.
  
  
  Чіун зробив глибокий вдих, від якого розширилися його тендітні груди.
  
  
  "Саме Коджонг запропонував рішення", - продовжив він. "Він оголосив, що покидає село, щоб знайти місце у зовнішньому світі. Він поклявся ніколи не передавати секрети сонячного джерела, але передати дух Сінанджу на випадок, якщо колись настане час, коли Сінанджу це знадобиться".
  
  
  Чіун подивився на Санні Джо Роума. Повільно заговорив Білл Роум.
  
  
  "У нас також є легенда", - сказав він. "О Ко Джон О, який прийшов з-за західного моря. Зі сходу. Він був першим Санні Джо, тому що переніс дух Сина на Джо. Він вчив індіанців мирним шляхам, як вести господарство, а не полювати на бізонів заради м'яса. Він показав індіанцям інший шлях, і на знак подяки вони, наші предки, взяли племінне ім'я Сун Він Джо.У кожному поколінні його старший син замінював його на посту хранителя племені.Тільки цим синам, яких ми називаємо Санні Джо, було дозволено боротися. тільки для захисту племені.Бо Сан Він Джос вірив, що якщо вони використовують свої магічні здібності для вбивства, це спричинить все плем'я гнів Великого Духа-Чарівника Сан Він Джо - Того, Хто Дихає Сонцем".
  
  
  Чіун кивнув головою. "Твої слова звучать правдиво. Коджонг розумів, що якщо він скористається мистецтвом синанджу, мистецтвом убивці, то йому доведеться змагатися з істинним Майстром Сінанджу, і його потрібно буде знайти і знищити, бо ніщо не повинно заважати роботі Майстра синанджу. Немає навіть конкуренції з боку blood".
  
  
  "Ти думаєш, ми родичі?" Повільно спитав Роум.
  
  
  "Ти сумніваєшся у цьому?"
  
  
  Білл Роум зробив паузу, перш ніж відповісти.
  
  
  "Коли я був молодий, - сказав він нарешті, - я вірив у все це. Зі мною багато чого сталося з того часу. Я не впевнений, у що я вірю зараз. У світі існує безліч легенд, повних великих воїнів, цивілізаторів, героїв культури Тільки тому, що у вашій легенді та моїй є кілька спільних слів, я не бачу причин так хвилюватися з цього приводу. Особливо зараз”.
  
  
  "Що з тобою сталося, що зруйнувало твою віру, ти, хто для свого народу те саме, що я для свого?" Чіун поцікавився. Перш ніж Білл Роум зміг відповісти, шум за межами молитовного будинку змусив "Сан", що зібралися на Джосі, підскочити до вікон.
  
  
  "Звучить як танк", - видихнула Шеріл. Білл Роум протиснувся до дверей.
  
  
  Вийшовши надвір, Майстер синанджу приєднався до нього. Вони дивилися, як посипаний піском танк із гуркотом проїхав дорогою, залишаючи за собою повільний шлейф пилу. Його двигун шипів і промахувався, як непокірна газонокосарка.
  
  
  "Думаєш, нас обдурили, шефе?" Роум запитав Чіуна.
  
  
  "Ми маємо справу з японцями", - відповів Чіун. "Було б дивно, якби вони не виявили зради, а не навпаки".
  
  
  Танк раптово зупинився. Його двигун затих.
  
  
  Люк водія відкрився, і Білл Роум обернувся і гукнув у обличчя, що стовпились у дверях. "Все, повертайтеся всередину! Я з цим розберуся!"
  
  
  Повернувшись до Чіуна, він сказав: "Якщо в мене нічого не вийде, я розраховую на те, що ти захистиш моїх людей. Кмітливість?"
  
  
  Чіун з цікавістю підняв очі. "Ти віриш?"
  
  
  "Ні. Але в тебе є. І я збираюся на це розраховувати".
  
  
  "Готово", - сказав Чіун. Його усмішка була натягнутою.
  
  
  З відкритого люка висунулась голова, і рівний голос покликав: "Санні Джо! Це ти? Чувак, я радий бачити доброзичливе обличчя".
  
  
  Голос належав Бартолом'ю Бронзіні.
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Вранці 24 грудня в ефір вийшло Radio Free Yuma.
  
  
  Radio Free Yuma був адвокатом на ім'я Лестер Коул із радіоаматорською установкою у своєму барлозі. Він зателефонував на всі радіостанції, які слухали його групу. Дантист із Поуея, Каліфорнія, підтвердив його QSL.
  
  
  "На нас напали", - натягнуто сказав Лестер Коул. "Повідомте Вашингтон. Ми відрізані. Це японці. Вони влаштували ще один Перл-Харбор на Юмі".
  
  
  Дантист із Поуея подякував Лестеру за цікаву історію і коротко кинув: "Геть".
  
  
  Адвокату Коулу – оскільки він був відомий як друзям, так і ворогам – пощастило більше з другим дзвінком. Так вийшло, що він найняв кореспондента Associated Press у Флагстаффі. Стрінгер вислухав його історію, не перериваючи.
  
  
  Насамкінець адвокат Коул сказав the stringer: "Ви можете це перевірити. У нас немає ні телефонів, ні телевізора, ні радіо".
  
  
  "Я передзвоню тобі. Виходимо".
  
  
  Представник AP підтвердив, що Юма був позбавлений зв'язку із зовнішнім світом. Він зробив серію дзвінків до столиці штату. Ніхто у Фініксі не зміг пояснити проблему. Стрінгер не став повторювати історію дикого вторгнення адвоката Коула. Натомість він повернувся на знімальний майданчик з шинкою і спробував виховати Коула.
  
  
  Відповіді не було.
  
  
  Кларенс Гіс не розглядав це як зрадництво своєї країни. У Юмі була комендантська година. Він не смів виходити за межі свого будинку, бо вони знімали будь-кого, кого застали на вулиці. Гіс жив один. На його думку, Америка мало зробила для нього. Його чека соціального страхування з інвалідності не вистачало навіть на те, щоб належним чином заповнити холодильник. Гіс був інвалідом відтоді, як у 1970 році після вживання кислоти йому не вдалося знайти постійну роботу. Як він пояснив це своєму соціальному працівникові, "Моя нога регулярно вивертається. Я не можу працювати".
  
  
  Отже, коли прийшли японці та закрили Yuma, Кларенс Гіс просто відкинувся на спинку стільця і почав чекати. Хто знав, можливо, все налагодиться. Вони не могли стати найгірше на 365 доларів на місяць.
  
  
  Він перестав думати про це, коли БТР покотив вулицями, вигукуючи попередження японською.
  
  
  "Людина мовить по своєму радіо", - прогримів посилений голос. "Ця людина має здатися, інакше один будинок на кожній вулиці буде підпалений".
  
  
  Кларенс Гіс не хотів втрачати свій будинок. Він також знав, що людина, якій належав єдиний в окрузі набір для приготування шинки, якось добре побив його за звинуваченням у вандалізмі. Він також мав відчуття, що японці не збиралися нікого випускати до того, як влаштують свої пожежі.
  
  
  Але найголовніше, у Кларенса Гісса закінчилося пиво.
  
  
  Він зняв свою майку, що пропотіла, і прикріпив її гумкою до ручки швабри. Гіс помахав своїм імпровізованим білим прапором з вікна і почав чекати на відповідь.
  
  
  Невдовзі під'їхав БТР, і двоє японців підійшли до дверей. Вони забарабанили прикладами гвинтівок. "Я знаю, хто веде трансляцію", - сказав він їм через двері.
  
  
  "Назви нам ім'я землі".
  
  
  "Звичайно, але я хочу дещо натомість".
  
  
  "Чого ти хочеш?"
  
  
  "Випити пива".
  
  
  "Назви нам ім'я і ми привеземо тобі біру", - сказали йому.
  
  
  "Його звуть Лестер Коул. Він адвокат. Живе шістьма чи сімома будинками далі, по цій стороні вулиці".
  
  
  Солдати мчали вулицею на граничній швидкості. Кларенс чув, як вони ломилися у двері адвоката Коула всю дорогу вгору вулицею. Настала пауза. Потім постріл. Два. Ще дві. Потім тиша.
  
  
  Кларенса Гісса трясло, коли солдати повернулися до його дверей. Він відкрив її. Один солдат просунув у щілину банку із шипшиною.
  
  
  "Ось, - сказав він, - биру".
  
  
  "Через дуже вдячний", - хрипко сказав Кларенс.
  
  
  "Можливо, ми зможемо колись знову зайнятися бізнесом". Солдати пішли, і він повернувся до своєї вітальні, де відкрив кришку. Кларенс Гіс зробив невеликий ковток і почав нестримно плакати.
  
  
  Пиво було тепле.
  
  
  Коли кореспондент AP нарешті відмовився від спроб зв'язатися з Лестером Коулом, він довго й уперто думав. Він вирішив, що передача була містифікацією. Він зателефонував до свого боса.
  
  
  "Я знаю, це звучить шалено", - сказав він після того, як закінчив розповідати свою історію, - "але в голосі хлопця було щось особливе. І з того часу я не зміг до нього додзвонитися".
  
  
  "Ти сказав "Юма"?"
  
  
  "Так. На мій атлас, це недалеко від кордону".
  
  
  "По проводах передавали щось про кумедну телепередачу з Юми", - повільно сказав співробітник AP. "Звучало як матеріал для оповідання. Зачекайте. Це десь тут, у мене на столі. Ось воно. Отримайте це. Учора станція "КІМА" вийшла з ефіру разом із двома іншими станціями "Юма". Тепер "КІМА" повернулася, показуючи те, що виглядає як кадри війни. Страти. Повішення. Щось подібне до дивного снафф-фільму. Це триває весь день. Люди дивилися його, думаючи, що це якийсь жахливий фільм, але там немає сюжету. Це просто звірства".
  
  
  "Що ти думаєш?"
  
  
  "Думаю, мені краще залишити це нагорі. Повернуся до тебе пізніше".
  
  
  Опівдні за тихоокеанським стандартним часом телеканали дізналися про дивну телепередачу. Вони перейшли на звичайну передачу, показавши відеозаписи, зняті філіями телеканалу у Фінікс. Уся нація шокувала спостерігати за тим, як іноземні війська окупували американське місто. Те, що про це місто навряд чи хтось за межами Арізони чув чи міг нанести на карту, не мало значення. Більшість американців не змогли б знайти Род-Айленд, якби він був виділений червоним. Вони спостерігали, як за співвітчизниками-американцями полювали вулицями та заколювали багнетами до смерті. Кадри, на яких сім'я Зіффел застрелена, коли вони підстригали ялинку, були помічені у всіх п'ятдесяти штатах. Захоплення MCAS Yuma та полігону ВПС Люк було показано у всьому його жахливому видовищі.
  
  
  Серед глядачів був президент Сполучених Штатів. Його обличчя було схоже на білу глину, що засохла, хоча всі інші в Ситуаційній кімнаті Білого дому спітніли. Об'єднаний комітет начальників штабів стовпився за ним.
  
  
  "Це найгірше, що могло статися, пане президенте", - сердито сказав адмірал Блекберд. "Тепер увесь світ дізнається".
  
  
  "Чого вони могли хотіти?" - Запитав президент наполовину про себе. "Що вони сподіваються отримати від цього?"
  
  
  "Якщо світ побачить це, - продовжив адмірал, - тоді ми виглядатимемо слабкими. Якщо ми виглядатимемо слабкими, то якась країна-агресор може розцінити це як підходящий момент для удару. Наскільки нам відомо, це може бути відволікаючим маневром".
  
  
  "Я не згоден", - сказав міністр оборони. "Кожен розвідувальний політ, кожен супутник спостереження показує, що ситуація у світі спокійна. Росіяни перебувають у глухому куті. Китайці займаються своїми справами. І наші передбачувані союзники, японські сили самооборони, не мобілізовані".
  
  
  "Я розмовляв із японським послом", - сказав Президент, відвертаючись від екрану до Об'єднаного комітету начальників штабів. "Він запевняє мене, що його уряд не має до цього жодного стосунку".
  
  
  "Ми не можемо приймати подібні запевнення на віру", - пробурмотів адмірал Блекберд. "Згадайте Перл-Харбор".
  
  
  "Прямо зараз я думаю про Аламо. У нас у заручниках американське місто. Вони вбивають людей без розбору. Але чому? Навіщо це транслювати?"
  
  
  Адмірал Блекберд химерно випростався. "Пан президенте, ми могли б обговорювати "чому" до наступного століття, але ми повинні знищити ці передачі в їхньому джерелі. Це практично реклама американського військового безсилля. Втрата престижу буде незліченною".
  
  
  "Я правильно вас почув?" огризнувся президент. "Ви кажете про престиж, коли ми безпорадні свідки бійні?"
  
  
  "Ви маєте розуміти геополітичну реальність стримування", - наполягав адмірал. "Якщо ми втратимо обличчя перед нашими конкурентами на світовій арені, ми з таким самим успіхом можемо впасти від наших мечів. Вони переслідуватимуть нас, як пітбулі. Ми повинні нейтралізувати ситуацію".
  
  
  "Як? Ми вже розглядали військові варіанти. Ми ніяк не можемо організувати повномасштабну атаку без величезних жертв серед цивільного населення".
  
  
  "Вам буде важко це зрозуміти, але, будь ласка, спробуйте", - сказав адмірал. "Під час в'єтнамських дій ми регулярно стикалися з оперативними дилемами, такими як Юма. Іноді ми були змушені вдаватися до крайніх заходів, щоб запобігти захопленню певних сіл ворожими силами. Як це не прикро з точки зору людського фактора, нам доводилося знищувати певні села, щоб врятувати їх”.
  
  
  Президент Сполучених Штатів зробив мимовільний крок назад.
  
  
  "Ви пропонуєте, щоб я наказав завдати повітряного удару по американському місту?" холодно спитав він.
  
  
  "Я не бачу іншої альтернативи. Краще ми покажемо світові, що не збираємося відступати від важких рішень, коли йдеться про захист наших кордонів. Зробіть це, і я гарантую, що іншої Юми ніколи не буде".
  
  
  Рот президента відкрився. Слова, що крутилися на кінчику його мови, так і не зірвалися з язика, тому що за ним нескінченно повторювані образи різанини і смерті були замінені добродушним обличчям старого японця. Він почав говорити тремтячим голосом.
  
  
  "Моє скромне ім'я не має значення, але я радий називати себе регентом Юми", - сказав він.
  
  
  Кожен чоловік у Ситуаційній кімнаті мовчки спостерігав за ним. Старий сидів за столом. На стіні за ним був розгорнутий білий прапор Японії. Червоне сонце, що сходить, точно оточувало його стару голову, як кривавий німб. Він продовжив говорити.
  
  
  "У моїй країні є приказка "Едо але катаки в Нагасакі де уцу". Це означає "Помсти в несподіваному місці". Я зробив це від імені Севи, відомого вам як імператор Хірохіто. Він був моїм імператором, якому я служив з честю, і якого ви принизили. Хоча він зі своїми предками, зараз я звеличую його цим великим діянням”.
  
  
  "Нагасакі?" - Запитав міністр оборони. "Хіба ми одного разу не скинули ядерну бомбу на це місто?"
  
  
  "Якщо американський президент спостерігає за мною, - продовжив старий, - я приношу вам привіт. Я шкодую про загибель людей, але це необхідно. Я боюся, що це буде і має продовжуватися доти, доки американський уряд не здасться мені. Сайонара" .
  
  
  Зображення потемніло. Потім, на екрані з'явився інший фрагмент фільму. На ньому було показано чоловіка, якого утримували, поки танк проїжджав його головою. У нижній частині екрану спалахнув напис. Воно говорило: "Смертність мера Юми силами Нової імперської армії".
  
  
  "Він божевільний!" – сказав президент. "Невже він думає, що ми справді здамося?"
  
  
  "Я не знаю, що думає цей старий рисознавець, - прогарчав адмірал Блекберд, - але я благаю вас прислухатися до моєї поради, перш ніж росіяни чи китайці вирішать скористатися цим".
  
  
  "Почекайте", - сказав Президент, кидаючись до дверей.
  
  
  "Куди ви прямуєте?" вимагав міністр оборони.
  
  
  "У сортир", - кинув у відповідь Президент. "Я п'ю каву майже двадцять чотири години поспіль. Якщо я не полегшу свій сечовий міхур, ми всі користуватимемося швабрами".
  
  
  Цього разу президент справді сходив у туалет. Закінчивши, він прослизнув у спальню Лінкольна і зателефонував доктору Гарольду В. Сміту. "Сміту. Що-небудь є?"
  
  
  "Від моїх людей жодного слова".
  
  
  "Як ви це інтерпретуєте?" - із тривогою запитав президент.
  
  
  "Знаючи їх, - безбарвно сказав Сміт, - якщо вони досі не втрутилися в надзвичайну ситуацію в Юмі, я повинен укласти, що вони або мертві, або виведені з ладу".
  
  
  "Голова join Chiefs чинить на мене тиск, щоб я прибрав Юму", - сказав президент після паузи.
  
  
  "Хотів би я запропонувати вам трохи надії, - сказав Сміт, - але в аргументах адмірала щось є. Як останній засіб, звичайно".
  
  
  Президент довгий час мовчав. Сміт неохоче втрутився.
  
  
  "Пан Президент, я бачив недавню передачу. Та людина, яка називала себе регентом Юми, - це людина, яку я намагався розшукати для вас, Немуро Нішицу, голова групи Нішицу".
  
  
  "Як конгломерат міг організувати вторгнення?"
  
  
  "Якщо ви питаєте мене, як з оперативної точки зору, - відповів Сміт, - то відповідь на це полягає в тому, що у них є ресурси маленької країни. Насправді було б недалеко від істини віднести Нішицю до категорії країн без кордонів". Завдяки численним офісам і фабрикам, вона представлена практично в кожній розвиненій країні.Я вивчав історію компанії.Є тривожна закономірність.Немуро Нішицу заснував фірму невдовзі після Другої світової війни.Спочатку це була фірма з виробництва електроніки. виробляли дешеві радіоприймачі і т. д. До початку сімдесятих у них були дочірні компанії, що виробляють автомобілі, комп'ютери, відеомагнітофони та інші дорогі товари, зовсім недавно вони зайнялися глобальними комунікаціями та військовим обладнанням. з виробництва кераміки в минулому році.Ви самі зупинили це, коли до вашої інформації дійшло, що ця компанія виробляє найважливіші компоненти ядерної зброї.
  
  
  "Я пам'ятаю. Я нізащо не міг дозволити цьому статися".
  
  
  "На жаль, це також компанія, якій ви дозволили виготовляти японську версію F-16".
  
  
  "О, Боже мій", - ахнув президент. "Це пояснює, як вони змогли перемогти нас на наших власних винищувачах. Їхні пілоти тренувалися на японській версії".
  
  
  "Сумно, але це правда".
  
  
  "А як щодо самого Нішицю?"
  
  
  "Він був, на загальну думку, фанатичним послідовником імператора під час війни. В останні роки він став чимось на кшталт самітника, з історією психіатричних та медичних проблем, починаючи з того часу, як його вивезли з джунглів Бірми. Вважалося, що це було тимчасово. Після того, як він був перепризначений у японському суспільстві, його вважали цілком нормальним”.
  
  
  “Чи є у нього дружина, сім'я? Хтось, з ким ми могли б зв'язатися.
  
  
  “Сім'ї немає. Вони загинули, коли атомна бомба впала на Нагасакі. Якщо ви шукаєте мотив для його дій, ви можете не заходити далі за це”.
  
  
  "Зрозуміло", - відсторонено промовив Президент. "Тоді ви нічого не можете для мене зробити".
  
  
  "Я шкодую, пане Президенте".
  
  
  "Звичайно. Тепер, якщо ви мене вибачите, я маю прийняти одне з найважчих рішень за весь час мого президентства". Президент з дерев'яним жестом повісив трубку червоного телефону. Він розвернувся на підборах і в тенісних туфлях подався до Ситуаційної кімнати. Він відчув, як до горла наближається нудота при одній думці про рішення, з яким йому довелося зіткнутися. Але він був верховним головнокомандувачем нації і не став би ухилятися від своїх обов'язків перед Америкою чи народом Юми.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні був непохитний.
  
  
  "Абсолютно, позитивно, ні за що на світі!" - заревів він. Потім він закричав і впав навколішки. Він дряпав землю перед будинком зборів у резервації Сан-Он-Джо. Його очі були розширені від болю, але він не міг бачити нічого, крім свого роду візуального білого галасу. "Арггхх!" – закричав він.
  
  
  Суворий голос перервав його агонію. То був голос маленького азіату, Чіуна.
  
  
  "Оскільки ти, схоже, не розумієш жахливості свого становища, Гріклінг, тоді я повторю це", - казав Чіун. “Японський лідер запропонував життя дітей із будь-якої школи, яку я виберу, в обмін на вас. Ця трагедія – ваших рук справа. Якщо у вас є хоч крапля честі, ви погодитеся, щоб вас передали цій людині”.
  
  
  "Я не знав", - видавив Бронзіні крізь стиснуті зуби. "Я гадки не мав, що це станеться".
  
  
  "Відповідальність не має нічого спільного з наміром. Ваша невинність очевидна. Інакше ви б не тікали від цієї армії. Тим не менш, ви робитимете те, що я говорю".
  
  
  "Будь ласка, містере Бронзіні, вони лише діти". То був дівочий голос. Та рекламниця, Шеріл. "Всі думають про вас як про героя. Я знаю, що це буває лише у фільмах, але нічого з цього не трапилося б, якби не ти".
  
  
  "Добре, добре", - простогнав Бронзіні. Біль минула. Чи не повільно, як іноді відступає біль. Але раптово, начебто цього ніколи не існувало.
  
  
  Бронзіні підвівся. Він перевірив своє ліве зап'ястя, джерело болю. Там не було ні подряпини, ні порізу. Він глянув на довгі нігті маленького корейця, який називав себе Чіуном, коли вони зникали у його рукавах.
  
  
  "Я хочу, щоб ти знав, що я сказав "так" не через біль", - уперто сказав він.
  
  
  "Хоч би що ти казав своїй совісті, це твоя справа, Греку", - пирхнув Чіун.
  
  
  "Мені просто треба було звикнути до цієї ідеї", - наполягав він. "І чому ви називаєте мене греком? Я італієць".
  
  
  "Сьогодні ти, можливо, італієць. Раніше ти був греком".
  
  
  "Перед чим?"
  
  
  "Він має на увазі в іншому житті", - сказала Шеріл. "Не питай мене, чому, але він думає, що в минулому житті ти був Олександром Македонським".
  
  
  Бронзіні скептично глянув на нього. "Про мене говорили речі і гірше", - сухо сказав він. "Більшість людей думають, що я вилазжу зі смоляних ям Ла Бреа раз на рік, щоб зняти фільм".
  
  
  "У тебе застуда?" Шеріл раптово запитала: "Твій голос звучить дуже мерзенно".
  
  
  "Звідки ти можеш знати?" Чіун пирхнув.
  
  
  "Мене це обурює!" Сказав Бронзіні. "Добре, неважливо. Давай просто покінчимо з цим".
  
  
  Чіун повернувся до Білла Роума, який стояв, схрестивши руки на грудях. "Жінка залишається з тобою", - сказав він великому індіанцю. "Якщо ми не повернемося, я попрошу тебе про ласку".
  
  
  "Звичайно. Що?"
  
  
  "Коли все це закінчиться, якщо я не повернуся, вирушай у пустелю і забери тіло мого сина. Прослідкуй, щоб його належним чином поховали".
  
  
  "Готово".
  
  
  "Тоді ти помстишся за нас обох".
  
  
  "Якщо зможу".
  
  
  "Ти можеш. Я побачив у тобі велич".
  
  
  І, не кажучи більше ні слова, Майстер Сінанджу підштовхнув Бартолом'ю Бронзіні до танка, що очікував. "Ти поведеш", - сказав він.
  
  
  "Що станеться, якщо вони просто вб'ють нас?" Бронзіні ставив питання.
  
  
  "Тоді ми помремо", - сказав Чіун. "Але це дорого їм коштуватиме".
  
  
  "У цьому я з вами згоден", - погодився Бронзіні, забираючись у кабіну водія. Чіун видерся на вежу, як спритна мавпочка. Він проігнорував відкритий люк і прийняв позу лотоса поруч із ним.
  
  
  Бронзіні озирнувся і помітив: "Ти зараз упадеш".
  
  
  "Стеж за своїм водінням, Грек", - суворо сказав Чіун. "Я стежитиму за своєю рівновагою".
  
  
  Бронзіні завів танк. Двигун видавав неприємні механічні звуки, але машина повернула на одній колії до воріт резервації.
  
  
  "Як ти думаєш, що вони зі мною зроблять?" поцікавився він уголос.
  
  
  "Я не знаю", - відповів Чіун. "Але той, кого звуть Нішицю, дуже хоче тебе бачити".
  
  
  "Можливо, у нього є для мене щось на зразок японського "Оскара"", - пробурчав Бронзіні. "Я чув, що мене напевно номінують на кращу ідіотку другого плану у фільмі "Збожеволів"".
  
  
  "Якщо так, то обов'язково потисніть йому руку", - сказав Чіун.
  
  
  "Я мав на увазі це як жарт", - сказав Бронзіні. Він чхнув, перш ніж Чіун встиг відповісти.
  
  
  "У тебе справді застуда", - сказав Чіун.
  
  
  "У мене застуда", - кисло сказав Бронзіні.
  
  
  "Так", - сказав Чіун, і в його очах блиснув далекий вогник. "Коли ти зустрінеш цю людину, обов'язково потисни йому руку. Не забудь. Бо тобі ще не пізно спокутувати те, що ти, у своєму невігластві, вчинив".
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні думав, що він готовий до видовища Окупованої Юми. Він помилявся.
  
  
  Танки перекрили дорогу на межі міста. Вони розступилися за його наближення. Японці трималися на шанобливій відстані. Їхні очі шукали Чіуна. Майстер Сінанджу не відривав своїх карих очей від дороги, не бажаючи зустрічатися з їхніми зухвалими поглядами.
  
  
  Коли вони в'їхали в місто, Бронзіні побачив охоронців біля кожного продовольчого магазину та магазину зброї. Тут і там лежали тіла в коричнево-чорних плямах засохлої крові. Чоловік висів на ліхтарному стовпі. Інший лежав на животі, руки пов'язані за спиною, голова гротескно закинута, обидва очі пронизані голками кактуса.
  
  
  Їм надали безпечний прохід у мерію, де на вітрі майорів японський прапор. Від цього видовища Бронзіні скрутило живіт.
  
  
  Коли він спішився, Чіун підплив до нього.
  
  
  "Ну, от і все", - сказав Бронзіні. "Розв'язка. Чи це кульмінація? Я їх переплутав".
  
  
  "Витри ніс", - сказав Чіун, коли вони йшли до вхідних дверей. Два японські охоронці стояли з боків від входу, витягнувшись по стійці "смирно". "З нього капає", – додав Чіун.
  
  
  "О", - сказав Бронзіні, смикаючи свій римський ніс великим і вказівним пальцями.
  
  
  "Не забувай, що я тобі сказав. Японці обійдуться з тобою менш суворо, якщо ти виявиш повагу".
  
  
  "Я постараюся не чхати на їхню форму".
  
  
  Немуро Нішицю із задоволенням сприйняв новину. "Бронзіні-сан тут", - сухо повідомив Дзіро Ісузу. "Його навів кореєць".
  
  
  Немуро Нішицю потягнувся за своєю палицею. Він підвівся з стільця і ледве вийшов з-за столу. Він не спав понад двадцять чотири години. Здавалося, минув тиждень.
  
  
  Майстер Сінанджу вплив до офісу першим.
  
  
  "Я привів того, кого ви шукаєте", - голосно сказав він. "І я вимагаю, щоб ви виконали свою частину нашої угоди".
  
  
  "Так, так, звичайно", - сказав Нішицю, дивлячись повз Чіуна. Потім у кімнату зайшов Бронзіні. Його обличчя похмільного пса було позбавлене виразу. Він проігнорував Ісузу.
  
  
  "Отже, ти Нішицю", - тихо сказав він.
  
  
  "Я – це він", - сказав Нішицю. Він трохи вклонився.
  
  
  "У мене до тебе одне питання. Чому я?"
  
  
  "Ти був ідеальний. І я дивився кожен із твоїх фільмів кілька разів".
  
  
  "Я знав, що мав віддати це Шварценеггеру", - сказав Бронзіні з поганою прихованою огидою.
  
  
  "Цікаво..." - сказав Нішицю, його очі заблищали. "Будь ласка, зробите честь літній людині своїм автографом?"
  
  
  "Розпали свою базуку, дихання суші".
  
  
  Бронзіні раптово відчув гострий біль. Він подивився і побачив, що його лікоть затиснутий між крихітними нігтями.
  
  
  "Тобі буде легше, якщо ти підкоришся бажанням цієї людини", - багатозначно сказав Чіун.
  
  
  "Для кого це?" Неохоче запитав Бронзіні.
  
  
  Нішицю посміхнувся йому сухою, як целофан, усмішкою і сказав: "Для мене".
  
  
  "Це зрозуміло. Звичайно. Чому б і ні?"
  
  
  Бронзіні взяв ручку та папір і, використовуючи долоню однієї руки як тверду поверхню, накидав автограф. Він передав його Немуро Нішицю.
  
  
  "Не забудь привітати цього блискучого воєначальника з його великим досягненням", - наголосив Чіун.
  
  
  "Що це? О, так." Бронзіні широко розвів руками. "Блискучий кастинг".
  
  
  Дзиро Ісузу раптом кинувся вперед. Чіун підставив йому підніжку носком сандалії.
  
  
  "Він не завдасть йому шкоди. Я даю вам обом слово", - сказав Чіун.
  
  
  "Для мене було б честю потиснути руку Бронзіні-сану", - сказав Нішицю після того, як здивування зникло з його обличчя. Він простяг тремтячу руку. Обидва чоловіки обережно потиснули один одному руки.
  
  
  "Ти був ідеальним троянським конем", - з усмішкою сказав Немуро Нішицю.
  
  
  "Це пояснює ниюче почуття порожнечі", - пробурчав Бронзіні. "І що тепер?" - Він сором'язливо засміявся. "Востаннє, коли я був військовополоненим, я отримав зірковий чек, шість мільйонів доларів авансом та окуляри проти загальної суми". На обличчі Немуро Нішицю промайнув сумнів.
  
  
  "Вони не сміються", - сказав Бронзіні Чіуну куточком рота.
  
  
  "Це тому, що ти не смішний. І це не фільм. Постарайся утримати цю думку у своїй інфантильній свідомості".
  
  
  "Вас відведуть у безпечне місце", - сказав Нішицю. Він двічі стукнув палицею по підлозі. Підійшли двоє солдатів і взяли Бронзіні за руки.
  
  
  "Вперед", - гаркнув Дзиро Ісузу.
  
  
  "Що трапилося з "prease to", малюк Джіро?" Запитав Бронзіні, коли його відводили.
  
  
  "Що ти робитимеш з цим фільмом?" Запитав Чіун, коли залишився віч-на-віч із Немуро Нішицу.
  
  
  "Це моя турбота. Я доб'юся, щоб дітей передали під вашу опіку".
  
  
  "Мені знадобиться автомобіль", - сказав Чіун. "Досить великий, щоб доставити їх до індіанської резервації".
  
  
  "Як побажаєте. А тепер залиште мене, у мене багато справ".
  
  
  "Я знову готовий вислухати ваші умови", – запропонував Чіун.
  
  
  "На даний момент у мене немає умов. А тепер, будь ласка, йди". Чіун подивився на тендітного літнього японця, коли той, накульгуючи, повертався до свого столу. Його губи стиснулися. Не сказавши більше ні слова, він зник у вихорі спідниць кімоно.
  
  
  Вони кинули Бартолом'ю Бронзіні в кузов бронетранспортера і з брязкотом зачинили дверцята. Він сидів у темряві і відчував жах, що леденить, який не мав нічого спільного з особистою небезпекою.
  
  
  Поїздка була довгою. Бартолом'ю Бронзіні ставив питання, чи залишили вони місто позаду.
  
  
  Зрештою БТР зупинився. Двері відкрилися. Світло різало йому очі. Коли він виходив надто повільно, на погляд охоронців, Бронзіні витягли з машини.
  
  
  Бронзіні моргав, доки його очі не звикли до світла. Сонце сідало, відкидаючи лавандові тіні. "Йдемо", - гаркнув охоронець.
  
  
  Бронзіні дозволив відвести себе до групи будівель. Вивіска над одним із них гласила "Музей територіальної в'язниці Юма". То був сувенірний магазин. Бронзіні озирнувся. Інші будинки були грубими кам'яними в'язницями з кованими дверима в іспанському стилі. Тюремні камери.
  
  
  Табличка говорила: "Квитки по 1,40 долара з особи. Молодше сімнадцяти вхід безкоштовний".
  
  
  "Я що, трофей?" він хмикнув. "Тримаю парі, люди заплатили б цілих п'ять баксів, щоб побачити лоха століття".
  
  
  Бронзіні проштовхнули через ворота і мовчки повели вузьким кам'яним коридором повз двері порожніх камер. Він хоробро посміхнувся. "Просто мені пощастило. Я вперше виступаю перед живою аудиторією, а вони всі недоумки".
  
  
  Коли його проводили до кінця, усмішка зникла з його сицилійського обличчя. Декілька японців зводили споруду з грубого дерева поруч із старою сторожовою вежею. Спорудження не було завершено, але навіть у його незавершеному стані Бронзіні впізнав у ньому шибеницю.
  
  
  Холодний жах оселився в його животі. Вони кинули Бартолом'ю Бронзіні в одну з камер і замкнули за ним двері на висячий замок. Він підійшов до поперечин, розташованих хрест-навхрест, і виявив, що йому відкривається чудовий вид на будівельні риштування. Вони піднімали Г-подібну перекладину, яка підтримуватиме петлю.
  
  
  "Ісус Х. Христос!" Сказав Бартолом'ю Бронзіні хворим голосом. "Я думаю, це було у гребаному сценарії".
  
  
  З наближенням Святвечора було забуто відкривати подарунки. Колядки залишилися непоміченими. Церковні служби було скасовано через відсутність відвідувачів.
  
  
  Нація була прикута до своїх телевізорів. Регулярні програми було припинено. Вперше на моїй пам'яті "Це прекрасне життя" не грали десь. Натомість провідні мережі повідомили про останню "Надзвичайну ситуацію в Юмі".
  
  
  Новини складалися з відеозапису першої години захоплення влади. Хоча їх програвали сотні разів, ці сцени були єдиною новиною, яка була у розпорядженні телеканалів. Білий дім кілька разів оголошував та відкладав президентське звернення до нації. Офіційний Вашингтон цього разу обійшовся без витоків. Ситуація була надто серйозною.
  
  
  Потім, у середині прямої трансляції, що показує, як колядуючі співають "Біле Різдво", коли їх розстрілюють з автоматичної зброї, знову з'явилося обличчя Немуро Нішицу, самопроголошеного регента Юми.
  
  
  "Мої вітання американському народу та його керівництву", - сказав він. "За часів конфлікту іноді необхідно вдаватися до гідних жалю дій, щоб досягти мети. Отже, це сьогодні, за день до одного з ваших найдорожчих свят. Завтра розпочнеться третій день окупації Юми. Ваше керівництво не зробило жодних кроків, щоб скинути мої сили". Правду кажучи, вони не можуть, але вони не сміють визнати це, я примушу їх визнати це, якщо американське керівництво не безсиле, я закликаю їх довести це. Бартолом'ю Бронзіні, за шию, поки він не помре. Час його страти призначено на сім годин. Ця необхідна дія транслюватиметься по телебаченню на цій станції.
  
  
  Немуро Нішицю дав оператору знак, що він закінчив. Червона лампочка під об'єктивом згасла.
  
  
  Дзиро Ісузу зачекав, поки оператор не опиниться поза межами чутності, перш ніж підійти до столу.
  
  
  "Я не розумію", - сказав він із тривогою. "Ви зробили все можливе, щоб змусити їх зробити дії проти нас".
  
  
  "Ні, я підштовхнув їх до дії. Якщо вони цього не зроблять, вони втратять обличчя перед світом".
  
  
  "Я не думаю, що вони не будуть не діяти".
  
  
  "Я згоден, Джіро Кун. Бо образа розрахована на те, щоб підштовхнути американський народ до рішучих дій".
  
  
  "Я накажу силам периметра повернутися до міста", - швидко сказала Ісузу. "Ми зможемо протриматися довше, якщо сконцентруємо їх".
  
  
  Немуро Нішицю похитав головою. Його щілинні очі розсіяно шукали на робочому столі.
  
  
  "Ні", - сказав він. "Вони не приїдуть суходолом. Вони знають, так само як і я, що перехід через пустелю не пройде безслідно".
  
  
  "Що потім?"
  
  
  "Вони не пошлють війська. Для цього занадто пізно. Менш ніж через дванадцяту годину їх найбільший герой буде повішений, і його останні хвилини агонії можна буде побачити по телевізору. Жодна штурмова група не може сподіватися вчасно втрутитися, щоб запобігти цьому. Натомість вони вони. надішлють літак".
  
  
  "І ми його зб'ємо!" – вигукнула Ісузу. - Я попереджу наші сили протиповітряної оборони.
  
  
  "Ні", - холодно сказав Нішицю. "Я забороняю це! Бо це здійснення мого плану. Місто настільки ізольоване, що одного разу захоплене, воно не може бути повернене. Американські військові, якщо у них вистачить духу, повинні вдатися до немислимого, щоб стерти цю пляму ганьби зі своєї землі".
  
  
  "Ти не можеш мати на увазі..."
  
  
  "Подумай про іронію долі, Джиро Кун. Америка, наймогутніша ядерна держава у світі, невразлива для вторгнення, несприйнятлива до нападів, змушена стерти з лиця землі одне зі своїх міст одним зі своїх видів зброї. Одним махом ганьба Хіросіми і Нагасакі стане такою, ніби його ніколи й не було. Скинувши одну бомбу, Японія буде помщена. Подумайте, як пишатиметься наш імператор”.
  
  
  Дзиро Ісузу стояв приголомшений. Його рот відкрився, як у риби, що ковтає. Він не міг видавити із себе слова, які хотів вимовити.
  
  
  Немуро Нішицю натягнуто посміхнувся. Потім його обличчя спотворилося від подиву. Він чхнув. Його руки нишпорили по столу в пошуках коробки паперових серветок.
  
  
  У ситуаційній кімнаті Білого дому президент вимкнув телевізор. Він обернувся обличчям до кам'яних осіб свого міністра оборони та Об'єднаного комітету начальників штабів. Всі знали, що в голові у президента, але ніхто не наважувався висловитися до того, як це зробить головнокомандувач.
  
  
  "Ми не можемо дозволити цьому статися", - прохрипів він нарешті. Він потягнувся за склянкою води, жадібно випив її, а потім прочистив горло від жаби. "Я хочу, щоб бомбардувальник був готовий до запуску, але не раніше, ніж я дам команду. Можливо, з цієї дилеми все ще є вихід".
  
  
  Об'єднаний комітет начальників штабів кинувся до своїх телефонів.
  
  
  На військово-повітряній базі Касл в Етуотері, Каліфорнія, бомбардувальник B-52 з 93-го бомбардувального авіакрила було призначено для виконання місії "Юма". Одна ядерна бомба була зведена та вміщена в її бомбовідсіку. Пілоти зайняли свої місця та пройшли перевірку в кабіні пілотів. Вони ще отримали наказів, але вони мали нудотне передчуття, якими можуть бути ці накази.
  
  
  У пустелі Юма чоловік продовжував йти нелюдськи розміреною ходою. Його очі, схожі на вугілля, що горять, були спрямовані на горизонт, за яким лежало затемнене місто Юма, штат Арізона. Його спокійні, механічні кроки не залишали відбитків на нескінченних пісках.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Напередодні Різдва сонце повільно сідало за Юму. Воно зникло за Шоколадними горами, залишивши після себе тихе світло свого заходу сонця. Це була чарівна година.
  
  
  Рівно о 5:55 на гребені пагорба, що височіє над містом, з'явився чоловік. Він зробив паузу, лахміття на його виснаженому тілі нагадували про комунальні служби пустелі, його біла футболка була коричневою, як цегляний пил, а чорні штани-чинос - пудрово-бежевого кольору.
  
  
  Ніхто не помітив чоловіка, коли він стояв, нерухомий, як передчуття, його порожні руки звисали з товстих зап'ястей, як мертві, позбавлені нервів речі. Але всі почули його.
  
  
  Він говорив голосом, подібним до грому, і, незважаючи на те, що в місті проживало понад п'ятдесят тисяч чоловік, що розтягнулися під його вугільним поглядом, кожна пара вух виразно чула його слова.
  
  
  "Я створений Шива, Руйнівник; Смерть, руйнівниця світів. Хто це собаче м'ясо, яке кидає мені виклик?"
  
  
  Немуро Нішицю почув ці слова і стривожено сів. Він дрімав у своєму кріслі. Він потягся за тростиною і незграбно підвівся на ноги. Швидко він знову сів. Його ноги відчували слабкість.
  
  
  "Джиро кун", - покликав він сухим, скрипучим голосом. "Джиро!" Прибіг Джіро Ісузу. На його обличчі завмерло замішання. "Ти теж це чула?" вимагав він. "З'ясуй, хто це був", - сказав Нішицю. "Але спочатку допоможи мені дістатися до дивана. Я погано почуваюся".
  
  
  "Що не так?" З тривогою спитав Ісуса, обіймаючи Нішицю за плечі. Він підняв старого японця зі шкіряного крісла, здивований його легкістю, наляканий його крихкістю.
  
  
  "Це дрібниці", - прохрипів Нішицю, дозволивши наполовину відвести, наполовину нести себе до кушетки. "Можливо, застуда. Це минеться".
  
  
  "Я викликаю лікаря. Навіть до застуди у твоєму віці не можна ставитися легковажно".
  
  
  "Так, лікарю. Але спочатку знайдіть джерело цього голосу. Тому що він наповнює мене жахом".
  
  
  "Негайно, сер", - сказав Дзиро Ісузу і помчав.
  
  
  Дев'ятий помічник прокурора Мінобе Кавасакі оглядав темний горизонт у свій бінокль Нішицу. Він був упевнений, що голос долинав з півдня. Він сидів у баштовому кріслі танка Т-62. Йому щойно повідомили зі штаб-квартири Імперського командування - колишньої мерії - з проханням сфотографувати автора цих неземних слів, які прогриміли над містом. Кавасакі подумав, що вони, мабуть, вийшли з легень якогось бога чи демона.
  
  
  Його погляд пробігся по лінії найближчого пагорба. Надприродна синьова піднебіння переходила в індиго. Там уже виднілися слабкі натяки на зірки.
  
  
  Він скрикнув, коли лінзи потрапили до збільшеної пари очей, які обпалили його своїм жахливим поглядом. Ці очі змусили його подумати про мертві планети, що обертаються в холодній порожнечі.
  
  
  Невпевнено він повернув окуляри і знову пошукав фігуру. Обличчя, на якому були ці очі, не належало богу, він побачив. Вони були встановлені в поглибленнях, схожих на черепи, на виснаженому обличчі. Горло було синім, наче намальованим. Однак, це була не фарба. Колір був надто органічний для фарби. Шия була в жахливих синцях, наче зламана. Шкіра обличчя та оголених рук була обпалена сонцем кольору омара.
  
  
  Потім, на жаль Кавасакі, очі, здавалося, зупинилися на ньому, і постать почала спускатися з пагорба різким, спотикаючим, але цілеспрямованим кроком.
  
  
  "Водій!" - покликав він. "Той, кого ми шукаємо, прямує сюди".
  
  
  Т-62 вступив у бій. Кавасакі привів у дію встановлений на вежі кулемет 50 калібру. Він був наляканий, навіть незважаючи на те, що постать, яку він кинувся перехоплювати, не тримала в руках зброї.
  
  
  Кавасакі ганяв свого водія туди-сюди вулицями. Фігура зникла після того, як досягла підніжжя пагорба, через що було важко визначити, якою дорогою він в'їде в місто. Кавасакі був змушений гадати. Він вгадав правильно, він дізнався, коли танк звернув за ріг на житлову вулицю. Він зупинився на краю пустелі. І цією вулицею, немов оживши труп, йшла людина з мертвими очима.
  
  
  Він діяв неухильно, безстрашно, як машина. Наказ Кавасакі полягав у тому, щоб доставити цю людину живою. Він почав жалкувати за них. Його голос підвищився. "Я закликаю вас здатися імперським окупаційним силам".
  
  
  Чоловік нічого не відповів. Його порожні руки неживо звисали з обох боків. Кавасакі направив дуло свого кулемета на худі груди чоловіка. Він майже міг порахувати ребра, окреслені щільною тканиною футболки.
  
  
  Чоловік не здригнувся. Він цілеспрямовано просувався вперед, його пильні ноги беззвучно ступали по асфальту. Підкоряючись інтуїції, Кавасакі потягнувся до люка башти, щоб натиснути на важіль управління вежею. Він натискав на неї доти, поки гладкоствольна гармата не зрівнялася з грудьми чоловіка. Роздратований тим, що потужна гарматна паща не завадила просуванню людини з мертвими очима, Кавасакі опустив дуло кулемета і випустив коротку чергу на шляху людини.
  
  
  Вибухнула ділянка тротуару. Чоловік безтурботно пройшов ним.
  
  
  "Я не повинен підвозити тебе", - крикнув Кавасакі. Це була брехня, але він не знав, що сказати. Якщо його змушували вбивати, як міг пояснити повернення беззбройного трупа?
  
  
  Кавасакі випустив другу чергу над головою чоловіка, що наближається. Це виявилося непереконливим. Він ішов уперед, начебто зовсім не боявся смерті.
  
  
  Або раптово подумав Мінобе Кавасакі, ніби він уже мертвий.
  
  
  "Водій!" - наказав він японською. "Підійди до цієї людини. Повільно!"
  
  
  Танк рушив уперед. Гладкоствольне дуло упиралося в груди людини, як палець долі. Якби і людина, і танк продовжили свій упертий шлях, то мав протаранив би людину, збивши її з ніг. Такий був намір Кавасакі.
  
  
  Відстань між ними скорочувалася. Це було кілька ярдів. Потім три. Потім шість футів. Потім два. Один.
  
  
  Якраз у той момент, коли зіткнення здавалося неминучим, права рука чоловіка піднялася вгору, ніби смикнута за мотузку. Це було все, що побачив Мінобе Кавасакі, бо його раптово збило з місця. Він ударився об корпус танка і зісковзнув за борт. Його всього на кілька дюймів не затягнуло у великі ковзанки. Кавасакі усвідомив, що йому ледве вдалося врятуватися лише пізніше. Звук, жахливо рівний тріск, ударив по його барабанних перетинках. Він затиснув вуха руками, думаючи, що то був вибух.
  
  
  Мінобе Кавасакі відчув, що можна безпечно розплющити очі тільки після того, як припинився дзвін у вухах. Він злякано звів очі. Він полегшено виявив, що всі частини його тіла все ще при ньому. Потім побачив танк. Він зупинився як укопаний. Голова водія у шоломі повернулася на своєму сидінні, щоб подивитися на вежу.
  
  
  Очі Мінобе Кавасакі розширилися від недовіри. Башта танка більше не стояла на своєму кільцевому кріпленні. Верхній фланець великого сталевого кріплення мав яскраву зернистість зрізаного металу.
  
  
  Турель лежала на асфальті в добрій дюжині футів позаду танка. А за нею з механічною впевненістю крокувала людина з палаючим вугіллям замість очей і громом замість голосу.
  
  
  Мінобе Кавасакі підбіг до обезголовленого танка. Він вихопив рацію свого водія і почав говорити високим, схвильованим голосом.
  
  
  Джиро Ісузу мало не відхилив перший репортаж, назвавши його витівками п'яного в устілку найманця, який став солдатом. Але потім почали надходити нові репортажі, всі гучні, всі схвильовані, всі з відтінком безпомилкового страху.
  
  
  Нові японські імперські сили втратили п'ять танків у недовгих зіткненнях з єдиним противником, котрого кожен переможений підрозділ наполягав називати "воно".
  
  
  "Будьте конкретнішими", - гаркнула Ісузу на перший підрозділ, який назвав так противника. "Це" бойова машина?"
  
  
  "Це, - наполягала суха відповідь, - людина зі смертю в очах і сталлю в руках".
  
  
  І це було насправді найбільш зв'язковим описом кількох наступних. Ісузу наказав направити більше танків у район останнього спостереження цього. Він чекав. Деякі командири танків доповіли про повернення, декого викликати не вдалося. Командири танків, що вижили, розповіли історії про поразку і ганьбу. Один із них, закінчивши свій репортаж, упустив мікрофон і видав жахливий хрип, змішаний зі звуком тканини, що рветься.
  
  
  Ісузу зрозуміла, що чоловік сів на місці своєї поразки і розкрив собі живіт власним багнетом. Сеппуку.
  
  
  У кожному репортажі йшлося про одну неможливість. Противником була самотня беззбройна людина. І він безжально, нестримно йшов у напрямку мерії, ніби радаром.
  
  
  Дзиро Ісузу наказав своїм військам відступити до мерії. Потім він кинувся до кабінету, де на дивані лежав Німуро Нішицу. Його очі були заплющені.
  
  
  Джіро Ісузу м'яко торкнувся плеча свого лідера. Чорні очі-лужки слабо розплющилися. Немуро Нішицю відкрив рота, щоб заговорити, але видав тільки сухий хрип. Джіро торкнувся свого чола. Гарячий. Гарячка.
  
  
  Дзиро Ісузу наблизив вухо до рота Нішицю. Він відчув тепле дихання і, змішане з цією гарячою вологістю, почув слабкі слова.
  
  
  "Виконуй свій обов'язок", - сказав Немуро Нішицю. "Банзай!" Потім Немуро Нішицю відвернувся обличчям до спинки дивана та заплющив очі. Він заснув.
  
  
  Дзиро Ісузу підвівся на ноги. Тепер все від нього залежало. Він вийшов, щоб надати додаткові накази. Йому було цікаво, коли прилетять бомбардувальники.
  
  
  Майстер Сінанджу дивився на похмурий обрій, як ідол, задрапірований в червону тканину. Вітер тріпав спідниці кімоно навколо його тонких ніг.
  
  
  Білл Роум підійшов до нього ззаду, шумно відкашлявшись. Чіун ніяк не відреагував на його наближення. "Жінки вклали дітей", - сказав він, займаючи своє місце поряд з Чіуном. Він глянув у напрямі, куди дивилися мудрі старі очі Чіуна. За низьким обрієм з'явилися спалахи світла.
  
  
  "У місті йдуть бої", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  "Це точно не "спека блискавки", - погодився Роум. "Знаєш, мені дуже шкода Бронзіні".
  
  
  "Кожна людина згодом платить певну ціну за свої дії", - зневажливо сказав Чіун. "Хтось платить за свої невдачі, хтось за свої успіхи. Успіхи Бронзіні обрушили це на всіх нас. Через нього я втратив свого сина, а разом із ним іде надія мого села".
  
  
  "Я знаю, що ти маєш на увазі. Я останній Сонячний Джо". Чіун повернувся, співчуття розгладило його зморшкувате обличчя.
  
  
  "Ваша дружина не народила вам синів?"
  
  
  "Вона це зробила. Він помер. Давним-давно. Я так і не одружився повторно".
  
  
  Чіун кивнув головою. "Я знаю цей біль", - просто сказав він. Він знову повернувся до дисплея з червоними та синіми вогнями, що освітлювали небо. Вони були надто далеко від міста, щоб звуки конфлікту досягли їхніх вух.
  
  
  "Коли мене не стане, - сказав Санні Джо Роум, - не буде кому захищати плем'я. Те, що від нього залишиться".
  
  
  Чіун кивнув головою. “І коли мене не стане, не буде кому годувати дітей мого села. Саме цей страх змусив кожного майстра синанджу вийти за межі своїх можливостей, бо одна справа – пожертвувати власним життям, інша – зрадити тих, хто залежить від тебе”.
  
  
  "Амін, брат".
  
  
  "Знай, Санні Джо Роум, що я не вважаю тебе відповідальним ні за що, що сталося за останні два дні. Але я маю намір змусити тих, хто завдав мені цього болю, постраждати за своє зло. Я не можу, поки вони тримають у заручниках" невинні юні життя, бо всі діти, не тільки нашої крові, коштовні для Сінанджу. Чи так це серед Сонця На Джосі?
  
  
  "Я думаю, що це один із універсальних варіантів", - сказав Роум.
  
  
  "Не для японців. Коли вони захопили мою країну, ніхто, від тих, хто сидів на троні Дракона, навіть немовлята, що смоктали груди своїх матерів, не були в безпеці від багнетів".
  
  
  "Це не може продовжуватися довго. Морські піхотинці мають скоро висадитися. Вашингтон не збирається це ігнорувати".
  
  
  "І тоді скільки життів буде втрачено?" Запитав Чіун, озираючись на спалахи світла, що трясли небо. Після паузи його сухі губи відкрилися.
  
  
  "Ваш син. Яким був його..."
  
  
  "Санні Джо! Санні Джо! Приїдь швидше!"
  
  
  Роум різко обернувся. Шеріл Роуз стояла у дверях глинобитного будинку, її обличчя було маскою жаху. "Що це?" Дзвонив Роум.
  
  
  "Вони збираються повісити Бронзіні! Це щойно показали по телевізору".
  
  
  "Давай", - різко сказав Роум.
  
  
  Чіун пішов за ним у будинок. Шеріл підвела їх до телевізора, нервово розмовляючи. "Я не знаю, чому я ввімкнула телевізор. Рефлекс, я думаю. Але одинадцятий канал знову в ефірі. Дивись."
  
  
  На екрані телевізора показували сцену з Ада Данте. Групу поліцейських із зав'язаними очима та зв'язаними за спиною руками провели до кімнати, обвішаної різдвяними прикрасами. Над їхніми головами насмішкувато висів червоно-білий банер із написом "Світ на Землі, добра воля до людей".
  
  
  "О, Боже милостивий", - видавила Шеріл. "Це студійний комісар. Я раніше працювала на цій станції".
  
  
  За кадром пролунало швидкісне виття, а потім недбало, з безжальною ефективністю японець у пустельному камуфляжі підійшов до поліцейських із зав'язаними очима і, утримуючи їхні голови однією рукою, одного за іншим встромив свердло їм у віскі.
  
  
  Шеріл відвернулася, видаючи нудотні звуки у горлі. "Навіщо вони це роблять?" Запитав Білл Роум, стискаючи кулаки. Відповіді ні в кого не було.
  
  
  "Вони... вони оголосили, що вішають Бронзіні на світанку", - видавила Шеріл. "Це сказав цей невинний на вигляд маленький японець. Він стверджував, що це доведе, що Америка занадто слабка, щоб зупинити їх".
  
  
  "Чи можна побачити цю станцію в інших містах?" Холодно запитав Чіун.
  
  
  "Вони отримують це у Фенікс. Чому?"
  
  
  "Японці можуть бути жорстоким народом, але вони не дурні", - задумливо промовив Чіун. "Вони повинні знати, що це змусить американські армії завдати удару".
  
  
  "Це те, що я казала весь цей час", - сказала Шеріл.
  
  
  "Ми протримаємося досить довго, і Вашингтон покладе на це кінець".
  
  
  "Начебто вони хочуть, щоб це сталося", - тихо сказав Чіун. "Але чому?" Його карі очі звузилися. Він повернувся до Санні Джо. "У вас є копія сценарію?"
  
  
  Роум виглядав ураженим. "Сценарій? Звичайно. Чому?"
  
  
  "Бо я хочу це прочитати", - твердо сказав Чіун. Роум вийшов за двері. Він повернувся зі сценарієм.
  
  
  "В такий час?" Ошелешено запитала Шеріл.
  
  
  "Я мав подумати про це раніше", - сказав Чіун, приймаючи сценарій.
  
  
  "Я думаю, це остаточний варіант", - сказав Білл Роум. "Вони продовжували переглядати його для нас. Це змушує задуматися, чому, чи не так?"
  
  
  "Чим це закінчиться?" Запитав Чіун, переглядаючи його.
  
  
  "Не питай мене. Я не зайшов так далеко. Занадто багато потрібно було зробити, враховуючи, що всі ці японці-статисти не говорили англійською і не знали, як померти за командою".
  
  
  "Я так і не отримала сценарію", - сказала Шеріл. Її обличчя було блідим, але рум'янець поволі повертався. Вона намагалася не дивитися на мерехтливий екран телевізора.
  
  
  Чіун читав мовчки. Його пергаментні риси обличчя втратили свою жвавість. Рухалися лише очі, коли він пробігав сторінки.
  
  
  Він підвів очі з серйозним виразом обличчя, коли закінчив. "Тепер я розумію", - сказав він, захлопуючи сценарій. "Ми не можемо чекати. Ми повинні вирушити до міста. Зараз..."
  
  
  "Що це?" Вибагливо запитав Білл Роум. "Я поясню дорогою".
  
  
  "Я теж йду", - сказала Шеріл.
  
  
  "Без образ, Шеріл, - прогуркотів Білл Роум, - але цього разу ніяких скво. Це чоловіча робота".
  
  
  "У мене таке ж право боротися з цими виродками, як і в тебе", - крикнула Шеріл. "Це моє місто, Санні Джо. Не твоє. Ти чортів індіанець з резервації. І Чіун навіть не американець. Але вони вбивають мою родину і друзів. Я повинен зробити свій внесок".
  
  
  Білл Роум подивився на Чіуна. "Я думаю, у маленької леді є вагома причина".
  
  
  "Тоді приїжджайте", - сказав Чіун. "Ми маємо діяти швидко".
  
  
  Різдвяне ранкове сонце осяяло східне узбережжя, як повільний променистий поцілунок. У міру обертання планети сутінкова зона між днем і вночі перетинала континентальну частину Сполучених Штатів, як тінь, що відступає.
  
  
  Останнім місцем, де можна було побачити схід сонця, була Каліфорнія. А на військово-повітряній базі Касл по ланцюжку командування ВПС надійшов наказ про запуск бомбардувальника B-52, обраного для проведення операції "Пекельна діра".
  
  
  Капітан ВПС США Уейн Роджерс отримав свої накази у запечатаному конверті. З попелясто-сірим обличчям він повернувся до свого другого пілота. "Що ж, схоже на те".
  
  
  Великий бомбардувальник B-52 викотився зі свого облицювання на лінію польоту. Роджерс натиснув на газ уперед, і великий незграбний птах рвонувся вперед, набираючи повітряну швидкість для зльоту.
  
  
  Вони проїхали повз шеренги повітряних заправників К-135. Вони не потрібні для дозаправки в повітрі. Не в цій місії. Незважаючи на те, що капітан Роджерс не відкривав своїх запечатаних наказів, він знав свою мету.
  
  
  Бомбардувальник піднявся у повітря і розвернувся на 180 градусів праворуч. Не в бік Тихого океану і якоїсь іноземної мети, а в глиб країни. У континентальній частині Сполучених Штатів. Вирівнявши корабель на крейсерській висоті, капітан Роджерс кивнув своєму другому пілотові. Другий чоловік розірвав конверт.
  
  
  "Це Юма", - прохрипів він.
  
  
  "Боже правий!" Сказав капітан Уейн Роджерс.
  
  
  Він спробував зосередитись на своїх інструментах. Сотні червоних та зелених вогників були схожі на високотехнологічну різдвяну ялинку. Час від часу вони розпливалися, і він запитував, чи не погіршується у нього зір. Потім він зрозумів, що плакав, сам того не усвідомлюючи.
  
  
  "Щасливого Різдва, Юма", - гірко пробурмотів він. "Чекай, ти побачиш, що Санта принесе тобі цього року".
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні спостерігав схід сонця в останній день свого життя.
  
  
  Червоне світло проникало крізь багато прикрашені ґрати його камери в головному тюремному блоці територіальної в'язниці Юма. Він перетворив завершені будівельні риштування на тліючий силует. Камери було встановлено вже давно; вони використовували установку із трьох камер.
  
  
  "Ніби вони знімали дешевий ситком", - виплюнув він. Бронзіні не спав усю ніч. Хто міг спати, коли його статки оцінювалися в мільярд доларів, у нього було обличчя, яке миготіло в мільйонах гуртожитків та кублів, і його збиралися повісити за шию за те, що він погодився знятися в японському фільмі?
  
  
  Крім того, всю ніч із міста долинали звуки бою. Бронзіні ставив питання, чи приземлилися Рейнджери. Але він не бачив падіння парашутів, не чув літаків над головою. Можливо, городяни знайшли свої яйця.
  
  
  У його серці почала зароджуватися надія на порятунок, але в міру того, як тяглася ніч, вона знову і знову валилася, оскільки бої то затихали, то починалися заново, і в територіальній в'язниці Юма нічого не відбувалося, за винятком того, що його охоронці продовжували возитися з налаштуванням камери. Вони нервово носилися туди-сюди, що Бронзіні пояснив тим, що не спав усю ніч.
  
  
  З "світанком" Бартолом'ю Бронзіні, суперзірка американського екрану номер один точно знав, що відчувають ув'язнені в камері смертників.
  
  
  Він вирішив, що не візьмуть його без бою. Бронзіні відійшов від дверей і сів навпочіпки з одного боку камери. Його кулак стиснувся у безкровні кістяні молотки. Він чекав.
  
  
  Звуки метушні пронизали його серце. Він приготувався. Звуки біганини, криків та гарячкової діяльності прокотилися по в'язниці, перетвореній на музей. Запрацювали мотори бронетранспортера. Танк із гарчанням ожив, і його гусениці застукали по асфальту.
  
  
  "Будьте готові, коли будете готові, любителі саке", - прогарчав Бронзіні собі під ніс. "Вам знадобиться щось більше, ніж танк, щоб витягти мене на сцену".
  
  
  На його подив, звуки стихли вдалині. Над територіальною в'язницею Юма запанувала моторошна тиша. Його порушували лише віддалені ударні перестрілки з автоматичної зброї та переривчасті вибухи.
  
  
  Бронзіні підвівся з корточок. На подвір'ї камери стояли без нагляду. Його охоронці пішли. Бронзіні не гаяв часу задарма. Він атакував двері камери. Коване залізо утримувалося дома двома горизонтальними перемичками, прикріпленими до петлях. Відколи колишня пекельна дірка в Аризоні була перетворена на туристичну пам'ятку, двері камер обслуговувалися з огляду на зовнішній вигляд, а не практичність. Бронзіні опустився навколішки поряд з однією з перемичок і спробував зрушити її з місця. Гвинти були вмуровані в кам'яні стіни завтовшки три фути. Він відчув, що вони трохи піддалися, але не дуже. Верхня перемичка здавалася міцною.
  
  
  Бронзіні оглянув камеру. З меблів там були тільки ліжко та простий дерев'яний комод, але в центрі кам'яної підлоги до металевої пластини було пригвинчено товсте сталеве утримуюче кільце. Бронзіні підійшов до цього. Він присів над ним навпочіпки, прийнявши позу, що не сильно відрізняється від тієї, яку він використовував для підняття тягарів.
  
  
  Бронзіні почав тягнути повільно, потім із більшою силою. Відня на його почервонілій шиї здулися. Він застогнав: ринг відмовився зрушити з місця, але це був Бартолом'ю Бронзіні, людина з найбільшими м'язами в Голлівуді. Він кректав і стогнав від напруги. Його чорний шкіряний бойовий костюм просочився потім.
  
  
  Звірячі стогін Бронзіні переросли в крещендо, і до них приєднався інший стогін - нелюдський крик металу, напруженого до краю.
  
  
  Табличка дала збій: Бронзіні впав на дупу. Але кільце було в нього. Він схопився і атакував їм двері. Це зайняло дуже мало часу. Одна петля тріснула. Інша звільнилася. Двері висіла на висячому замку. Бронзіні нетерпляче відсунув її убік.
  
  
  Він вийшов на кам'яний двір і пройшов повз ряди камер просто неба, поки не опинився на парковці. Він рухався обережно, хоч і не очікував зустріти жодного опору.
  
  
  Перед сувенірним магазином музею було припарковано пікап. Бронзіні сів за кермо, завів двигун, і незабаром пікап з вереском покотив Тюремною Хілл-роуд.
  
  
  Бронзіні вів машину необачно, не зовсім упевнений, куди він їде і що збирається робити, коли дістанеться туди. Дороги були безлюдні, але коли він в'їхав у місто, на подвір'ях стояли люди, що виглядали стривоженими і збентеженими. Бронзіні під'їхав до одного з них.
  
  
  "Йоу! Що відбувається?" він гаркнув.
  
  
  "Японці відступили в місто", - схвильовано сказав літній чоловік. "Йдуть тяжкі бої, але ніхто не знає, з ким вони це пов'язують".
  
  
  "Рейнджери?"
  
  
  "Ваше припущення анітрохи не гірше за будь-яке інше. Нам усім цікаво, що робити".
  
  
  "Чому ти не б'єшся? Це твоє місто".
  
  
  "Чим?" - Вибагливо запитав чоловік. "Вони забрали всю нашу зброю".
  
  
  "Отже? Це Арізона. Дикий захід. Забери їх назад".
  
  
  Чоловік придивився уважніше. "Скажіть, а ви не той хлопець-актор? Бронзіні".
  
  
  "Я не зовсім пишаюся цим прямо зараз, але так".
  
  
  "Не впізнав тебе без пов'язки на голові".
  
  
  Бронзіні видавив болісну усмішку. "Це не мало бути фільмом Гранді. Знаєте, де я можу знайти зброю?"
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Там, звідки я родом, якщо ти влаштовуєш безлад, ти його й прибираєш".
  
  
  "Ось це правильні розумні міркування. Передбачається, що в готелі "Шайло" у них має бути прихована зброя", - сказали Бронзіні. "Можливо, ви могли б якось розподілити його по окрузі".
  
  
  "Якщо я це зроблю, ти і твої друзі будете битися?"
  
  
  "Чорт забирай, Барте. Я бачив усі твої фільми. Я б побився з тобою будь-якого дня".
  
  
  "Скажи своїм друзям, я повернусь".
  
  
  Бронзіні поїхав. Він вів пікап по підлозі, поки не дістався готелю "Шайло". Коли він заїхав на паркування, то помітив у вестибюлі японських солдатів у формі. Бронзіні вкотив пікап на місце для паркування, і там, притулений між двома машинами, стояв його "Харлей". Він прослизнув до нього і натиснув на стартер.
  
  
  Харлей видав оглушливий рев, який викликав усмішку на заспаному обличчі Бронзіні. Він дав задній хід і направив його до входу до вестибюлю.
  
  
  Залучені шумом двоє японців вийшли з криками. У японців були АК-47. Але Бронзіні мав елемент несподіванки. Він промайнув крізь них, як ураган. Вони кинулися на землю. Мотоцикл урізався у бордюр і проскочив через скляні двері. Однак це не схоже на цукерково-скляний набір для спецефектів. Бронзіні отримав глибоку рану на одній щоці, а уламок застряг у його правому стегні.
  
  
  Анітрохи не збентежившись, Бронзіні злетів з велосипеда, що хрестився, і приземлився на плюшеві сидіння у вестибюлі. Він висмикнув скляний трикутник зі свого стегна і використав його, щоб перерізати яремну вену японцю, який вискочив із-за стійки реєстрації.
  
  
  Бронзіні вирвав АК-47 із пальців охоронця. Він зняв багнет і засунув його в піхви за халяву черевика. Потім він вийшов надвір і оббризкав двох охоронців, поки вони піднімалися з землі.
  
  
  Покінчивши з цим, Бронзіні промчав кімнатами першого поверху. Він знайшов зброю за дверима, позначеними символом Red Christmas Productions – силуетом ялинки на тлі грибоподібної хмари. То був міський виробничий офіс фільму. Бронзіні виніс гвинтівки до пікапа під обома руками. Він закинув ліжко гвинтівками та ящиками з ручними гранатами, а потім підняв свій "Харлей" на заднє сидіння за допомогою основних сил.
  
  
  Перед тим, як поїхати, він відірвав один із рукавів свого бойового костюма і використав його, щоб перев'язати рану на нозі. Там залишалося трохи тканини, і Бронзіні пов'язав її на чоло, щоб піт не влучав у вічі.
  
  
  "Якого хрону", - сказав він, сідаючи за кермо. "Можливо, ми перейменуємо "Останню битву Гранді". Бронзіні повернувся до групи чоловіків. Вона збільшилася вдвічі. Він роздавав пістолети із задньої частини пікапа. Поки чоловіки перевіряли свою зброю, він підвищив голос.
  
  
  "Йо! Слухайте все. У готелі є ще зброя. Формуйте команди і вирушайте за нею. Після цього все залежить від вас. Це ваше місто".
  
  
  Бронзіні сів на Харлей і завів його. "Гей, куди ти прямуєш?" спитав чоловік.
  
  
  "Це твоє місто, але це моя проблема", - сказав він, засовуючи ручні гранати за пояс. "Мені треба звести рахунки". І з цими словами Бартолом'ю Бронзіні з ревом помчав, його кінський хвіст танцював за ним, як дух утікач.
  
  
  Дзиро Ісузу більше не доводилося покладатися на радіоповідомлення, які б підтверджували, що його першокласні підрозділи знищені. Йому варто було тільки визирнути у вікно, де танки утворили наїдливу лінію гарматних стволів.
  
  
  Поки він дивився, одна гладкоствольна рушниця випустила снаряд. Віддача змусила танк відкотитись назад. Снаряд перетворив і без того розбиту вітрину магазину на ще більші руїни.
  
  
  "Воно" увійшло під снаряд, який пролетів повз нього не більше ніж на розмах долоні. Тепер, коли він проник за зовнішній периметр, на загальну думку знищуючи людей і танки голими руками, людина з палаючими очима підійшла до останньої лінії оборони Ісуса.
  
  
  Ісузу відчинила вікно. "Роздавіть його!" – крикнув він. "Роздавіть його в ім'я імператора. Банзай!"
  
  
  Танки рушили в дорогу. Це був прорахований ризик, зруйнувати останній бастіон, який відокремлював його від цієї істоти, яка ходила як людина, але вони не мали вибору.
  
  
  Ісузу була одна. Немуро Нішицю лежав непритомний на дивані. Він кричав уві сні в лихоманці. Ісузу намагалася не чути слів. "Смерть приходить", - знову і знову попереджав Немуро Нішицу. "Смерть, яка залишає слідів на піску".
  
  
  Нішицю, очевидно, був у маренні. Ісузу звернув свою увагу на конфлікт.
  
  
  Колись могутня Нова японська імператорська армія перетворилася на невелику групу захисників. Всю ніч вирувала битва. Танки, люди та важкі знаряддя проти самотньої людини, яка йшла беззбройною та безстрашною.
  
  
  Вони оточували його, і він голими руками виводив танки з ладу, ламаючи гусениці та відколюючи стовбури гармат відкритими ударами.
  
  
  Він просунувся до мерії, безжальний, нестримний. Спочатку повідомлялося, що він рухався безкарно, начебто прості солдати, що стали в нього на шляху, були нікчемними бліхами, яких треба прихлопнути і відкинути убік. Але в міру того, як проти нього було кинуто все більше танкових підрозділів, невідомий чоловік позбувся своєї зомбі-поведінки, ніби виходив із трансу. Він рухався з зростаючою грацією і швидкістю, поки, як сказав один зляканий помічник режисера по рації: "Ми не можемо зупинити його просування. Він танцює, йдучи зі шляху наших куль. Він все трощить у себе під ногами. Ми повинні відступити".
  
  
  Дивна картина, що виникла в результаті безлічі шалених радіоповідомлень, була шаленим танцем смерті і руйнування. Ісузу був змушений відводити свої підрозділи у дедалі менше коло навколо мерії, доки залишилися ті танки, які бігли у сліпий паніці. З зростаючим страхом він чекав наближення того, кого не зупинити.
  
  
  Нарешті Дзиро Ісузу зміг ясно розглянути "це". Від цього видовища в нього перехопило подих. "Це" виглядало як ходяча смерть. Ні, як танець смерті.
  
  
  Це було красиво, але моторошно. Відділення нових японських солдатів кинулося назустріч агресору. Він розвернувся, як дервіш, від слідів куль їх гвинтівок. Він кружляв довкола них, самозабутньо розмахуючи кінцівками, дрыгаючи ногами, повертаючись, штовхаючи. Один вказівний палець, що не гнувся, пронизав безліч черепів, створивши мертвих японців.
  
  
  Солдат напав на нього з штиком. Раптом солдат замахнувся, напоровшись на свій власний багнет, який істота підняла, як тріумфальний прапор.
  
  
  Це був танець смерті, так, але загинули лише японці. Танкам пощастило не краще. Двоє оточили його. Зліва майнула нога. Рука, відкрита, з пальцями, що не гнулися, завдала удару ножем вправо. Гусениці вирвалися на волю, і танки безпорадно покотилися в руїни вулиці, що димляться.
  
  
  Фут за футом істота просувалася вперед. До нього летіли ручні гранати. Істота безпомилково ловила кожну з них і жбурляла в обличчя тим, хто їх кидав. Дехто вибухав, інші ні. Ісузу проклинала ненадійна зброя китайського виробництва. Купити його на чорному ринку Гонконгу було простіше ніж виготовляти версії Нішицу. Помилка. Тепер він знав, що операція була помилкою.
  
  
  Дзиро Ісузу був готовий до смерті. Цього вимагала його відданість Немуро Нішицю. Цього вимагали його почуття до Ніпон. Смерті він міг протистояти. Поразки він не міг.
  
  
  Дзиро Ісузу взяв штурмову гвинтівку і став навколішки перед відкритим вікном. Він спробував прицілитися в наближення фьюрі. Він розрядив одну обойму. Єдиною реакцією було те, що істота з вогненними очима повернула до нього своє жахливе засмагле обличчя, нелюдське в холодній люті свого зловісного погляду. Розріз рота з потрісканими губами розплився у хитрій усмішці. Усмішка, здавалося, говорила: "Коли я закінчу з цими кволими, ти будеш наступним".
  
  
  Дзиро Ісузу здався. "Хто ти?" - крикнув він, опускаючи зброю. "Чого ти хочеш?"
  
  
  І голос, подібний до грому, відповів йому одним словом. Слово було: "Ти".
  
  
  "Чому? Що я тобі зробив, демон?"
  
  
  "Ти пробудив мене від мого стародавнього сну. Я не зможу заснути знову, доки не роздавлю твої кістки в порошок, японець".
  
  
  Дзиро Ісузу зачинив вікно. Він відсахнувся від скла. Він більше не міг дивитись на криваву бійню. Його єдина надія полягала у втечі.
  
  
  Не глянувши на свого наставника і начальника, тепер тремтячи від ознобу і лихоманки, Дзиро Ісузу побіг у задню кімнату. Він зупинився, поклавши руку на ручку дверей.
  
  
  Бо над головою він почув жахливий звук. Важкий бомбардувальник. І він зрозумів, що все втрачено.
  
  
  Одревенівши, він повернувся в офіс і присів навпочіпки на килим. Він оголив меч, що належав його предкам-самураям. Він розірвав сорочку спереду, оголивши живіт. Не було часу на самоаналіз, жалю чи церемонії. Він приставив вістря меча до боку і зібрався з духом, щоб завдати швидкий бічний удар, що рубає, від якого його нутрощі вивалилися б йому на коліна. Він молився, щоб померти до того, як атомна відплата знищить його. Краще померти від своєї руки, ніж від рук ненависного ворога.
  
  
  За вікном звуки конфлікту замовкли, змінившись протяжним криком японського воїна. А потім пролунав голос, який прокричав: "Я йду за тобою, японець".
  
  
  І Дзиро Ісузу вибухнув риданнями. Його руки тремтіли так сильно, що він не міг добре володіти мечем. Він намацав ручну гранату за поясом і зняв кришку зубами.
  
  
  Він чекав. Граната лежала нерухомо в його руці. Нерозірваний. А за стінами офісу Ісузу почула, як вхідні двері розлетілися вщент при наближенні демона в людській подобі.
  
  
  "Ти спізнився", - тихо промовив Дзиро Ісузу, коли демон увійшов до кімнати. "Тому що наступної миті ми обидва будемо знищені ядерним вогнем".
  
  
  "Людина може померти тисячу разів за одну мить", - передражнив демон.
  
  
  "Під яким ім'ям ти ходиш, демон?"
  
  
  "Я?" Істота наблизилася. Крізь зморшки на його обличчі можна було розгледіти натяк на західну людину. Це виглядало майже знайомо, начебто Джіро бачив це на ранніх стадіях операції до початку бойових дій. То був не Бронзіні. І не той, кого знали, як Санні Джо. А потім демон вимовив своє ім'я, і Дзиро Ісузу більше турбувало не обличчя, яке він носив, а дух, який він уособлював.
  
  
  "Я створений Шива, Руйнівник; Смерть, руйнівниця світів".
  
  
  "Танець мертвих", - подумала Ісузу, вражена впізнаванням. Шива. Східний бог, який танцював цикли творіння та руйнування.
  
  
  Дзиро Ісузу не знав, що він зробив, щоб розбудити бога індуїста, але він це зробив. Він опустив голову і промовив слова, які, як він думав, ніколи не зірвуться з його губ.
  
  
  "Я здаюся", - сказав Дзиро Ісузу, коли на нього впала відчутно холодна тінь.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  Білл "Санні Джо" Роум був вражений відсутністю блокпостів, які ведуть до Юми. По вулицях не нишпорили танки, хоча десь у центрі міста без перепочинку тривав гарматний вогонь.
  
  
  "Щось трапилося", - сказав він, коли вони колесили туди-сюди вулицями Юми. "Гей, он там американці, і вони озброєні".
  
  
  Несподівано група американців перейшла на біг. Вони стріляли, пробігаючи поміж будинками. Через білий оштукатурений будинок крався самотній японець. Його помітили, і він пірнув назад у внутрішній дворик, обрамлений ґратами. Він дістався спа-салону "онікс", коли перехресний вогонь порубав його на шматки, як селера.
  
  
  "У нас на це немає часу", - швидко сказав Чіун. "Ми маємо дістатися до телевізійної станції".
  
  
  "Послухайте, - втрутилася Шеріл, - навіть якщо якимось дивом ми дістанемося туди живими, там, мабуть, буде натовп охоронців".
  
  
  "Я розберуся з охороною", - безтурботно сказав Чіун.
  
  
  "Що потім?" Запитала Шеріл, озираючись на вогні. "Припустимо, я вийду в ефір. Що я скажу? Ми знімали фільм, і все вийшло з-під контролю?"
  
  
  "Якщо ви не вийдете в ефір, бомби впадуть".
  
  
  "Я не можу повірити, що наш уряд став би бомбити одне зі своїх власних міст. Це надто притягнуте за вуха".
  
  
  "Повір у це", - сказав Білл Роум, повертаючи на двох колесах. Він боровся, щоб утримати Ніндзя на дорозі. "Під час війни трапляються речі і гірші".
  
  
  "Я все ще не можу прийняти це. Це був лише фільм".
  
  
  "Олена Троянська була лише жінкою", - сказав їй Чіун. "І все ж багато хто загинув через неї, і впало ціле місто".
  
  
  "Ми наближаємося?" Запитав Роум. Вони пройшли повз пошкоджений танк. Тут і там на ліхтарному стовпі висіли тіла. То були тіла японців.
  
  
  "Так. Наступний поворот направо. Це Південна частина Тихого океану. Просто слідуйте по ньому, поки я не скажу вам зупинитися".
  
  
  Вони повернули за ріг на високій швидкості. Цього разу Ніндзя не піднявся на двох колесах, але він дико вилив хвостом.
  
  
  "Я не знаю, навіщо вони пішли на всі ці неприємності", - прогарчав Роум.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?" Запитав Чіун.
  
  
  "Вони вбили б більше американців, продаючи ці шматки мотлоху, що валяються, за собівартістю".
  
  
  "Зосередься на водінні. Від нашого виживання залежить доля цього міста та всіх, хто в ньому живе".
  
  
  "Я думаю, ми пройшли цей етап", - сказала Шеріл хворим голосом. "Послухай".
  
  
  "Не звертай уваги". Чіун сказав Роуму. "Їдь швидше".
  
  
  "Що?" Запитав Роум. Потім він почув це.
  
  
  Далеко вдалині долинув низький звук реактивних двигунів. Це було глибше, гортане ревіння, ніж у комерційного пасажирського літака.
  
  
  "Ти ж не думаєш, що це..." - почав Роум.
  
  
  "Веди машину", - застеріг Чіун.
  
  
  Роум врізався в підлогу позашляховика. Він різко звернув ліворуч і мало не знищив Бартолом'ю Бронзіні, що рухався у протилежному напрямку.
  
  
  "Барт!" — покликав Біл Роум, коли Бартолом'ю Бронзіні вибрався з плутанини, яка раніше була мотоциклом Harley-Davidson. "Нам би не завадила допомога".
  
  
  "Не звертай на нього уваги", - відрізав Чіун.
  
  
  "Ні, почекай", - швидко сказала Шеріл. "Хіба ти не розумієш? Усі знають Бронзіні. Якби ми випустили його в ефір, йому повірили б".
  
  
  "Ти маєш рацію", - визнав Чіун.
  
  
  "Барт!" Крикнув Роум. "Немає часу пояснювати. Застрибуй". Бронзіні застрибнув на заднє сидіння позашляховика зі своїм АК-47 в руці.
  
  
  "Куди ми йдемо?" вимогливо запитав він, дико озираючись на всі боки.
  
  
  "На телевізійну станцію", - пояснила Шеріл. "Вони збираються бомбити місто".
  
  
  "Ці гребані японці", - виплюнув Бронзіні.
  
  
  "Ні, американці. Такий був план із самого початку. Можливо, ми зможемо зупинити це, якщо зможемо випустити вас в ефір".
  
  
  "Вперед, вперед, вперед!" - крикнув Бронзіні, коли гуркіт B-52 заповнив прозоре ранкове небо. Телевізійна станція KYMA була лише трохи захищена. Бронзіні увійшов до парадних дверей, розкидаючи кулі. Коли обойма спорожніла, він пустив у хід свій багнет.
  
  
  Японці, хоч і навчені солдати, були деморалізовані видом найбільшого воїна в історії кінематографа, що насувається на них із криком. Для них це було надто. Вони покидали зброю та побігли.
  
  
  Ніхто з них не втік. Майстер Сінанджу зустрів їх біля вихідних дверей. Його нігті блиснули в помаранчевому світлі. Він переступив через створені ним тіла.
  
  
  Шеріл привела їх до головної студії.
  
  
  "Я була лише дівчиною, що грає в карти, - сказала вона, - але я бачила, як це робили тисячу разів". Вона взяла до рук одну з камер. "Санні Джо, перевір монітори. Подивимося, чи вийде це".
  
  
  Роум поспішив у кабінку і пробігся своїми темними очима по екранах, поки Шеріл діставала камеру, щоб зняти Бартолом'ю Бронзіні, спітнілого і закривавленого.
  
  
  "Моя ліва сторона - моя найкраща", - уїдливо зауважив Бронзіні.
  
  
  "У мене є Барт на одному з екранів", - гукнув Роум. "Добре, ми в ефірі".
  
  
  Бронзіні глянув у камеру. Своїм хрипким рівним голосом він заговорив. "Це Бартолом'ю Бронзіні. Насамперед, я хочу вибачитися перед американським народом за..."
  
  
  "На це немає часу", - різко відрізав Чіун. "Скажи їм, що небезпека минула".
  
  
  "Кожен хоче бути гребаним режисером", - прогарчав Бронзіні. Він продовжив своїм сценічним голосом: "Я веду трансляцію зі станції KYMA в Юмі, штат Арізона. Надзвичайна ситуація закінчилася. Японці відступають. Я закликаю американський уряд прислати рейнджерів, морську піхоту, чорт забирай, надіслати і скаутів-дитинчат. Ми звернули японців в бік. .Повторюю, надзвичайна ситуація закінчилася”.
  
  
  Гул бомбардувальника ставав дедалі інтенсивнішим.
  
  
  "Ви впевнені, що ця штука підключена?" Злякано спитав Бронзіні.
  
  
  "Продовжуйте говорити!" Крикнула Шеріл.
  
  
  "Я говорю не з примусу", - продовжив Бронзіні. "Надзвичайне становище закінчилося. Нам потрібні війська, щоб закінчити зачистку тут, але жителі Юми пручаються. Місто в руках американців. Все скінчено. Просто не роби нічого необачного, добре?"
  
  
  Звук вибуху змусив стіни затремтіти, і тріо підняло очі, ніби між ними та виглядом одного з найпотужніших бомбардувальників у ВПС США стояло чисте небо, а не звуконепроникна стеля.
  
  
  "Що ти думаєш?" Сказав Бронзіні. "Можливо, нам слід зробити качку та прикриття, як коли я був дитиною". Ніхто не засміявся. Але й не пригнувся також.
  
  
  Коли здавалося, що гул бомбардувальника не може стати гучнішим, це сталося.
  
  
  "Я не думаю, що це спрацювало", - сказала Шеріл, кусаючи губи.
  
  
  "Кажуть, якщо ти в епіцентрі подій, - сказав Білл Роум далеким голосом, - ти нічого не відчуваєш".
  
  
  Звук посилився, а потім почав віддалятися.
  
  
  "Це минає", - сказала Шеріл, у її словах було більше молитви, ніж надії.
  
  
  "Не надійтесь", - сказав Бронзіні. "Однією з таких матерів потрібно багато часу, щоб закохатися".
  
  
  Минула тривожна хвилина. Через п'ять хвилин Бронзіні випустив стримуваний зітхання. "Я думаю, у нас вийшло", - сказав він, не вірячи своїм вухам.
  
  
  Білл Роум вийшов із кабіни управління.
  
  
  "Що ви думаєте, шефе?" Питання було адресоване майстру синанджу.
  
  
  Вдалині звук танкової гармати поновився з новою люттю.
  
  
  "Я думаю, наша робота ще не закінчена. Приходьте!"
  
  
  Вони пішли за Майстром Сінанджу зі студії, їхні коліна тремтіли від нервозності.
  
  
  Дзиро Ісузу відступив назад, його очі зустрілися з очима демона, який називав себе Шивою. Він відчував себе мишею, що в'яне під холодним поглядом гадюки.
  
  
  Шива підійшов ближче, його зовсім позбавлена тілі тінь впала на несвідоме тіло Немуро Нішицу. Паніка Ісузу була настільки велика, що він зробив те, що лише кілька годин тому було б немислимо.
  
  
  "Ось!" – закричав він. "Він той, хто тобі потрібен. Це був його план. Його. Не мій. Я лише солдат". Шива зупинився. Його голова повернулася, показуючи перев'язаний шнуром бік його посинілого горла.
  
  
  Нахилившись, Шива торкнувся лоба, що смикається Немуро Нішицу, його виснажене обличчя було непроникним. "Ця людина страждає від помсти того, хто мені відомий", - сказав демон на ім'я Шива. "Я залишаю його на вірну смерть. Я буду твоєю зброєю". І прийшов Шива.
  
  
  Дзиро Ісузу не було куди тікати. Він стояв спиною до покритої прапором стіни. Закривши обличчя руками, він виліз у вікно.
  
  
  Дзиро Ісузу приземлився на купу мертвих японців. Він перекотився на ноги та продовжив іти. Він не озирався назад. Ісузу знав, що демон на ім'я Шива переслідуватиме його тією ж невблаганною, безжальною, неквапливою ходою, яка казала: "Біжи, нікчемний смертний, але ти не можеш втекти від мене, бо я - Шива. Я ніколи не втомлюся. Я ніколи не втомлюся. Я ніколи не здамся, доки не зітру твої кістки в порошок”.
  
  
  Дзиро Ісузу, спотикаючись, йшов Першою вулицею, повз зруйновані танки, повз нерухомі тіла своєї Нової японської імператорської армії, знаючи, що пішки йому ніколи не обігнати Шиву. Його увагу привернув джип ніндзя Нішицю, і він звернув до нього. Ключі все ще були у замку запалювання. Японський водій лежав упоперек керма, у лобі у нього була глибока дірка розміром рівно з коло вказівного пальця чоловіка. Ісузу відштовхнула тіло убік.
  
  
  На його полегшення, джип відгукнувся. Ісузу поклала гуму на шість кварталів. Він дозволив собі розкіш подивитись у дзеркало заднього виду. У дальньому кінці вулиці Шива з'явився з мерії, як щось, що просочується з пекла. Ісузу вдавив акселератор у підлогу і знову звернув увагу на дорогу.
  
  
  Він побачив наближення перехрестя занадто пізно. Він ухвалив миттєве рішення повернути ліворуч. Ніндзя, на великій швидкості повертаючи, став на два колеса. Дзиро так відчайдушно хотів пройти цей поворот, що нахилився у повороті. Додаткової ваги було достатньо, щоб позашляховик повністю втратив рівновагу.
  
  
  Ніндзя Нішицю перекинувся на бік і ковзав, як сани. Він врізався у поштову скриньку та розбив пожежний гідрант. Він зупинився, колеса шалено закрутилися.
  
  
  Дзиро Ісузу вибрався з джипа і, накульгуючи, продовжив шлях. Цього разу він таки озирнувся.
  
  
  Попереду він почув безпомилкове бурчання і гуркіт танків. Він змусив свої змучені ноги йти швидше. Майстер Сінанджу вийшов зі станції КІМА надвір. З ним були Бартолом'ю Бронзіні, Біл Роум і Шеріл Роуз. Не встигли вони вийти на тротуар, як із-за рогу з брязкотом виїхала пара танків Т-62. Вони бігли назад, їхня гарматна вежа поверталася, ніби відстежуючи ворога, що переслідує.
  
  
  Бартолом'ю Бронзіні розплився у вовчій усмішці, коли побачив їх. Витягнувши з-за пояса ручну гранату, він кинувся до найближчого танка.
  
  
  "Куди, чорт забирай, ти зібрався?" Білл Роум гукнув йому слідом.
  
  
  Бронзіні кинув свою відповідь. "Ти знущаєшся з мене? Я зірка цього фільму, пам'ятаєш?"
  
  
  Бронзіні зробив стрибок з розгону і приземлився на задню частину корпусу. Він видерся на башту рачки і, кинувшись на живіт, зірвав ковпачок з гранати. Він вставив його та зісковзнув, як кішка з гарячої плити.
  
  
  З відкритого люка вирвався короткий спалах вогню. За нею пішов гриб чорного диму. Т-62 втратив керування, все ще рухаючись назад, і зупинився перед аптекою.
  
  
  Бронзіні обернувся і відважив легкий уклін. "А тепер, - сказав він, - мій наступний трюк".
  
  
  Потім Джиро Ісузу, пихкаючи, вийшов з-за рогу, практично тягнучи одну ногу.
  
  
  Обернувшись, Бронзіні помітив його.
  
  
  "Ну, ну, ну якщо це не мій старий приятель Джиро", - люб'язно сказав він, дістаючи ще одну гранату. Він випустив її.
  
  
  "Бронзіні", - крикнув Білл Роум, - "не будь ідіотом! Це не фільм". Роум ступив уперед. Чіун утримав його.
  
  
  "Ні", - сказав він. "Дадай йому спокій. Якщо йому судилося померти цього разу, принаймні, це не буде ганебна смерть Олександра".
  
  
  Дзиро Ісузу не помітив, як граната впала до його ніг. Він був надто зосереджений на спостереженні за кутом, через який він щойно вийшов. Один із його черевиків натрапив на гранату, відбивши її убік. Це не підірвало.
  
  
  "Чорт!" Сказав Бронзіні. Він потягнувся за іншим. Потім з-за рогу виринуло безмовне безжальне бачення.
  
  
  "Рімо!" Шеріл ахнула, схвильовано показуючи пальцем. "Дивіться, це Римо. Він живий".
  
  
  Але Майстер Сінанджу, побачивши синю пляму на горлі Римо, сказав: "Ні, не Римо. Він носить виснажену плоть Римо і ходить у його розбитих кістках. Але це не Римо".
  
  
  "Не будь кумедним", - відрізала Шеріл. "Звичайно, це Римо. Дозволь мені піти до нього".
  
  
  "Він правий", - сказав Білл Роум, утримуючи її. "Рімо не зміг би пережити те падіння". Він підвищив голос. "Барт! Повернися! Не підходь до нього близько!"
  
  
  "Джиро - слабак, я можу з ним впоратися", - засміявся Бронзіні.
  
  
  "Я не маю на увазі Джіро", - відповів Роум.
  
  
  Відволікання було короткочасним, але це дало Дзиро Ісузу час наздогнати єдиний танк, що вижив. Він ухопився за стойку, і танк потягнув його за собою. Його черевики тягли свою вагу. Він почував себе мертвим. Як тільки він віддихався, Дзиро Ісузу піднявся на корпус і видерся на вежу. Він ковзнув у люк з очевидним недоліком спритності.
  
  
  "Почекай, Джіро, дитинко", - крикнув Бронзіні, не звертаючи уваги на невблаганну фігуру, яка насувалася на танк. "Це наша спільна велика сцена".
  
  
  Бронзіні висмикнув шнур запалу ручної гранати та кинув її вниз. Він стрибнув із танка.
  
  
  Нічого не трапилося. Він підвівся з землі і пошукав у себе за поясом ще одну гранату. Вираз його обличчя сказав іншим, що в нього закінчилися гранати. Він витяг багнет з чобота, затиснувши його зубами, і пішов за танком з якоюсь дикою радістю в опущених очах.
  
  
  Бронзіні зник у танку якраз у той момент, коли вежа перестала повертатися у напрямку виснаженої людини. Гладкоствольна гармата опустила приціл, націлившись у груди Шиви.
  
  
  Голосом Джіро пролунав різкий наказ. Танк зупинився, його гармата виявилася всього за кілька дюймів від обличчя Шиви. Дві почервонілі від сонця руки потяглися, щоб узяти гармату за дуло.
  
  
  Зсередини вежі долинала швидка низка звуків: удари кулаками, крики, свиноподібне рохкання і безпомилково відомий м'ясистий скрегіт ножа, що роздирає тіло.
  
  
  І голос Бартолом'ю Бронзіні, що повторює: "З'їж це!" знову і знову.
  
  
  Руки Шиви стиснулися, і гладкоствольне дуло, охоплене силою, яка була співзвучна всесвіту, не могло чинити опір. Це був лише метал. Метал заскрипів.
  
  
  Потім голос Джіро видихнув команду з одного слова. Чіун зрозумів, що зараз станеться. Він втягнув Шеріл і Білла Роумов назад у ділянку і шпурнув їх на підлогу.
  
  
  Вибух був приголомшливим. У п'яти кварталах у всіх напрямках вибило вікна. Після цього повітря задзвеніло, як невидимий дзвін. А потім вежа Т-62, підкинута на двадцять футів у повітря силою віддачі гладкоствольного снаряда, опустилася назад.
  
  
  Те, що залишилося від танка, перетворилося на пилюку, як ковадло, що впало на ящик з-під яєць.
  
  
  Потім настала тиша, якщо не рахувати потріскування та сплесків полум'я.
  
  
  Чіун підвівся з підлоги телевізійної станції, уламки скла падали з його кімоно, як дзвіночки. Він вийшов на задимлену вулицю, його пергаментне обличчя було напружене від занепокоєння.
  
  
  Танк був невпізнанною руїною.
  
  
  Але стоячий там, що спостерігає за танком, що горить, був фігурою жахливого вигляду. Полум'я освітлювало його застигле обличчя пекельним світлом. На очах Чіуна він ступив на тліючий Т-62 і зігнувся в попереку. Його руки, очевидно, не звертаючи уваги на розпечений метал, тягли і рвали, доки не витягли щось, що нагадує почорнілий гранат. За винятком того, що воно оголювало знебарвлені зуби в застиглій гримасі.
  
  
  Шива-Руйнувач підняв голову з-під уламків. Разом з нею з'явилося почорніле тіло, що димилося. Мовчки, безжально Шива почав розривати тіло на частини. Він здер шкіру з кісток. Вона легко зісковзнула, бо була підготовлена. Він розламав кістки на короткі шматочки і методично розчавив кожен шматочок у руках. Весь цей час він подрібнював кістки грудної клітки та хребта, танцюючи на м'ясистому мішку торса Джиро Ісузу. Його нищівні ноги б'ють, як страшні барабани, у його танці смерті.
  
  
  Нарешті він підняв голову і підніс до свого обличчя. "Я відправляю тебе в Пекло з пекель, японець!" Шива заревів і розчавив голову нервовим стиском рук. Мозкова речовина, що димиться, пузирилася з носа, рота, вух і тріщин у черепі. Пальці працювали, перемелюючи та розколюючи кістки.
  
  
  "Нехай загинуть вороги Сінанджу!" Голосно сказав Чіун. Шива кинув останки в купу почорнілого від вугілля м'яса та подрібнених кісток, яка була тлінними останками Джіро Ісузу. А потім голова обернулася, як тарілка радара. Два очі, освітлені червоним полум'ям, спрямовані на Майстра синанджу.
  
  
  І Чіун, волосся на його обличчі затремтіло, ступив назустріч Шиве-Руйнителю.
  
  
  Холодний голос виходив із ледве впізнаваного рота, що колись належав Римо Вільямсу.
  
  
  "Я заявив про свою помсту", - сказав Шіва.
  
  
  Чіун вклонився. "Якщо ви закінчили, я вимагаю, щоб ви повернули мені мого сина".
  
  
  "Будь обережним, як ти звертаєшся до мене, кореєць. Твій син існує тільки завдяки моєму терпінню. Він би не пережив свого падіння".
  
  
  "І я вдячний за це. Я не відчував розум Римо. Я думав, що він мертвий".
  
  
  "Смерть ніколи не забере обраний мною аватар".
  
  
  "Всі люди приходять до кінця своїх днів свого часу", - уперто сказав Чіун. "Навіть, можливо, боги теж".
  
  
  "Знай, майстер синанджу, що ця м'ясиста оболонка існує тільки до того дня, коли я пред'являю на неї права. Ти зробив її ідеальною посудиною для мене, але моя година ще не настала. Скоро. Можливо, дуже скоро. Але це станеться, і одного разу я заявлю на нього права назавжди. І залишу тебе ридаючою”.
  
  
  "Як забажаєш, Верховний Господь", - сказав Майстер синанджу. "Але до призначеної години він мій, і я вимагаю його повернення".
  
  
  Голос Шиви довгий час мовчав. Нарешті він заговорив. "Не намагайся суперечити моїй волі, майстер Сінанджу". Чіун вклонився. "Я лише піщинка в колесі невблаганної долі", - сказав він.
  
  
  "Добре сказано. Тепер я повертаю тобі твого мертвого нічного тигра. Збережи його сильним для мене".
  
  
  І червоний вогник у темних очах Шиви згас. Різкі риси обличчя розслабилися. Очі заплющились. І Римо впав, як повітряна кулька, що повільно здувається.
  
  
  Чіун підхопив його на руки і поклав на землю.
  
  
  Біл Роум шанобливо наблизився. Шеріл, затиснувши рота рукою, пленталася позаду.
  
  
  "Це ... він мертвий?" Запитав Роум.
  
  
  Чіун завагався, перш ніж заговорити. Його рука лягла на серце Римо. Він відчув його биття, в'яле, але регулярне. "Так", - сказав Чіун. "Він пішов".
  
  
  Шеріл сіла на землю, не звертаючи уваги на олію та бите скло, і закрила обличчя руками. Її плечі нестримно тремтіли, але не лунало ні звуку.
  
  
  "Якщо хочеш, - м'яко сказав Білл Роум, - ми можемо поховати його на землі Сонця на Джо. Я не приймаю твою легенду як таку, що збігається з моєю, але я дав тобі обіцянку".
  
  
  "Ні", - урочисто сказав Чіун, піднімаючи Римо на руки. "Я вирішив, що ти маєш рацію, Санні Джо Роум. Те, що в наших легендах є щось спільне, не робить нас братами. Я заберу Римо з собою додому. Відведи мене туди, куди прилітають і відлітають літаки. Там я чекатиму. транспортування мого загиблого сина”.
  
  
  Білл Роум кивнув головою. Його похмурий погляд зупинився на зруйнованому танку, що все ще димить і бризкає.
  
  
  "Бронзіні теж більше нема. Ніхто не міг пережити цей вибух".
  
  
  "Після смерті він досяг того, чим тільки вдавався за життя", - відсторонено сказав Чіун.
  
  
  "Так, він помер героєм, все вірно. Шкода, що ніхто не додумався це зняти. Йому б це сподобалося".
  
  
  Потім небо раптово наповнилося транспортними літаками C-130. З них почали стрибати крихітні цятки. Плями розпустилися в білі бутони. Вони тяглися лініями по небу, як насіння кульбаби, нанизані на нитки павутинного шовку.
  
  
  "Схоже, Рейнджери висаджуються", - сказав Білл Роум, підводячи очі.
  
  
  Майстер Сінанджу не підняв очей. "Вони запізнилися", - урочисто сказав він. "Вони завжди спізнюються".
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  Пройшов тиждень. Тиждень, протягом якого приголомшена нація намагалася зібрати уламки. Юма була оголошена федеральною зоною лиха, і гроші та люди були терміново доставлені до міста до того, як останній із загиблих був відданий землі. Було розпочато розслідування конгресу, але коли його звіт було доставлено на стіл президента через дев'ять місяців, ніде на його 16 000 сторінках не згадувалося, що на Різдво президент Сполучених Штатів наказав скинути атомну бомбу на американське місто.
  
  
  Ця чорна сторінка ніколи не була занесена до підручників історії США. І тому лише жменька людей колись знала, що Юму врятувала телевізійна передача покійного великого Бартолом'ю Бронзіні.
  
  
  Через це недогляд суперечка про справжню роль Бронзіні в битві при Юмі так і не була задовільно вирішена.
  
  
  Поступово нація поверталася до життя. 1 січня відзначалися новий рік і нове десятиліття, і хоча святкування були стриманими, ніде свято не відзначалося з таким глибоким почуттям, як у Юмі, штат Арізона, де багато американців вперше дізналися, що насправді означає бути вільними.
  
  
  Першого дня нового року Римо Вільямс розплющив очі. Він уп'явся в чисту білу стелю приватної лікарняної палати в санаторії Фолкрофт. У його голові теж було пусто.
  
  
  Спочатку лікар подумав, що відкриття його очей було простим мимовільним рефлексом. Пацієнт перебував у комі цілих сім днів. Він перевірив зіниці за допомогою ліхтарика-ручки. Реакція, яку він отримав, спонукала його зателефонувати до доктора Гарольда В. Сміта.
  
  
  Сміт увійшов до білої лікарняної палати і тихо відпустив лікаря. Після того, як він пішов, Сміт підійшов до ліжка Римо, помітивши, що синюватий відтінок його горла значно зник. Карі очі Римо стежили за ним з невиразним розумінням.
  
  
  - Смітті, - прохрипів Римо.
  
  
  "Що ти пам'ятаєш?" Рішуче запитав Сміт.
  
  
  "Падіння. Парашют не спрацював. Намагався вирівняти свою масу, щоб я міг парити над землею. Це починало працювати. Потім я зробив велику помилку".
  
  
  "Що це було?"
  
  
  "Я розплющив очі. До цього моменту у мене все йшло чудово. Потім пустеля накинулася на мене. Це останнє, що я пам'ятаю".
  
  
  "Тобі пощастило, що ти вижив. Твоя шия була вивихнута. Я не знаю, як ти уникнув її перелому".
  
  
  "Просто. Я приземлився обличчям вниз. Де Чіун?"
  
  
  "Я подзвонив йому. Він скоро буде тут. Римо, є кілька речей, які ти маєш знати".
  
  
  Римо підвівся обома руками. Він крекнув зусилля. "Що це?"
  
  
  Перш ніж Сміт встиг відповісти, до кімнати увірвався Майстер синанджу. На ньому було просте синє кімоно. Рімо видавив слабку посмішку. "Привіт, Татусю, дорогою в кіно зі мною сталася кумедна річ". Суворе обличчя Чіуна на мить пом'якшилося. Потім, коли він помітив аквамаринову коробку під настільною ялинкою, вона затверділа.
  
  
  "Як довго він не спав?" Чіун вимогливо подивився на Сміта.
  
  
  "Усього кілька миттєвостей".
  
  
  "І він не вважав за потрібне відкрити подарунок, який я так ретельно приготував для нього", - роздратовано сказав Чіун.
  
  
  "Присутня?" З сумнівом спитав Римо.
  
  
  "Так, позбавлений грації", - сказав Чіун, підходячи до ялинки. Він підняв аквамаринову скриньку і вручив її Римо, який прийняв її обома руками.
  
  
  "Здається легким", - сказав він, зважуючи його.
  
  
  "У ньому міститься подарунок, якого не можна переоцінити", - запевнив Чіун.
  
  
  "Правда?" Запитав Римо, намагаючись сидіти прямо. "Вже Різдво? Чи можу я відкрити його зараз?"
  
  
  "Різдво було минулого тижня", - сказав йому Сміт.
  
  
  "Мене не було тиждень! Боже, я, мабуть, справді впав".
  
  
  "Можливо, це твоя біла лінь знову дала про себе знати", - холоднокровно припустив Чіун.
  
  
  "Я радий бачити, що дух сезону не повністю придушив твоє жалісне розуміння своїх побратимів-людей", - сухо зауважив Римо.
  
  
  "Поки ти був лінивим невдахою, - продовжував Чіун, - я пояснював твоєму імператору, що навіть якщо ти зазнав невдачі, це не повинно бути спрямоване проти тебе. Правильно, зараз я знову змушений супроводжувати вас на ваших завданнях, але..."
  
  
  "Провалився?" – Що? - Запитав Римо.
  
  
  "Бронзини мертвий", - тихо сказав Сміт.
  
  
  "Що трапилося?" Вражений Римо спитав.
  
  
  "Це довга історія", - сказав Сміт. "Коли вам стане краще, я присвятлю вас до деталей. Досить сказати, що Бронзіні - національний герой".
  
  
  "Він такий?"
  
  
  "Він урятував місто".
  
  
  "Він зробив?"
  
  
  "Але ніхто ніколи не повинен знати", – попередив Сміт.
  
  
  "Ну, від мене вони цього не отримають. І, правду кажучи, мені цей хлопець не дуже сподобався".
  
  
  "Ви, мабуть, не дуже добре його впізнали".
  
  
  "Насправді, я зустрічався з ним лише мимохідь", - зізнався Римо. "Він здався мені егоїстичним дурнем".
  
  
  "Можливо", - визнав Сміт. "Він був складною людиною". Сміт повернувся до Чіуна. "Це нагадало мені. Результати розтину тіла Немуро Нішицу були оприлюднені. Схоже, що він помер від недостатності верхніх дихальних шляхів, спричиненої звичайною застудою. Я думав, ви сказали, що усунули його".
  
  
  "Хто такий Немуро Нішицю?" Запитав Римо. Його проігнорували.
  
  
  "Я розповідав вам, що цей Бартолом'ю Бронзіні був реінкарнацією Олександра Македонського?" Запитав Чіун.
  
  
  "Він що!" Римо вибухнув.
  
  
  "Я не можу сказати, що все ще можу змусити себе прийняти це припущення", - сказав Сміт.
  
  
  "Це правда. І один із моїх предків відправив його на той світ".
  
  
  "Наскільки пам'ятаю, Олександр помер від малярії".
  
  
  "Це правда. Так записано в історії. Але справжня доля Олександра прихована на сторінках історичних записів, які можна знайти тільки в Книзі Сінанджу. Правда полягає в наступному. . . "
  
  
  "Я маю це слухати?" Кисло спитав Римо. "Я хвора людина".
  
  
  Обличчя Чіуна скривилося від роздратування. "Це напрочуд повчальна історія", - пирхнув він.
  
  
  "Це те, що ти казав останні тридцять разів, коли розповідав мені це", - простогнав Римо, схрещуючи руки.
  
  
  "У цьому випадку я мав на увазі Сміта", - відповів Чіун. "Тридцять повторень, а ти ще не оцінив красу цієї легенди".
  
  
  "Я завжди не розумів краси малярії", - пробурчав Римо.
  
  
  "Так ось, - продовжував Чіун, звертаючись до Сміта, - за часів Олександра майстри Сінанджу перебували на службі в Індії через невелику суперечку з нашим кращим клієнтом, Перською імперією".
  
  
  Втрутився Римо. "Переклад: Індія запропонувала більше грошей".
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб це було записано у Книзі синанджу", - невизначено сказав Чіун.
  
  
  "Це у додатку".
  
  
  "І якщо ти не мовчатимеш, поки я закінчую цю історію, я приберу твою", - продовжив Чіун більш розважливим тоном. "У той час як Майстер того часу служив Індії, цей хворий грек напав на Персію і зруйнував цю чудову імперію. Майстер Сінанджу почув цю новину з великим невдоволенням".
  
  
  "Переклад: він думав про те, щоб знову перейти на інший бік".
  
  
  - І він звернувся до султана Індії, - продовжував Чіун, вдаючи, що не звертає уваги на спалах гніву Римо, хоч і додав її до довгого списку травм, які Римо відвідував його протягом багатьох років, - чиїм землям загрожував цей божевільний грек по імені Олександра. І цей султан запропонував Майстру багато золота, щоб усунути Олександра. І тому Майстер обрав емісара та відправив його до Олександра з повідомленням. Цей посланець поклав сувій Майстра перед Олександром, сказавши йому, що він відкриє Олександру його кінцеву долю. Але Грек розлютився, коли подивився на сувій, і власноручно вбив цього посланця. Здавалося, що послання Майстра було на корейському, яке Олександр не міг прочитати”. Чіун зробив паузу.
  
  
  "Що сталося потім?" Запитав Сміт, щиро зацікавлений.
  
  
  "З того часу синанджу жили довго і щасливо", - вставив Римо.
  
  
  "Цього разу Римо має рацію", - сказав Чіун, кинувши злісний погляд у бік свого учня. "Синанджу дійсно жили довго і щасливо, тому що посланник, якого обрав Майстер, був хворий на ранніх стадіях малярії. На той час, коли він дістався Олександра, він був дуже хворий, і жорстоке вбивство Олександра насправді було для нього милосердям. На жаль, грек також заразився малярією та помер, тож ніхто нічого і не впізнав”.
  
  
  "Зрозуміло. І що насправді йшлося у сувої?"
  
  
  "Дві речі". Чіун засяяв. "У тебе малярія" та давній корейський вираз, який на сучасну англійську перекладається приблизно як "Попався".
  
  
  "Чудово", - сказав Сміт.
  
  
  "Це подвійно примітно, якщо зупинитися і подумати, що це не має жодного стосунку до хлопця, який застудився і помер", - пробурчав Римо.
  
  
  "Я якраз до цього йшов", - прошипів Чіун. М'якшим голосом він продовжив свою розповідь. "Коли я зіткнувся з цим Бронзіні..."
  
  
  "Не вішай трубку", - перебив Римо. "Ти зустрів Бронзіні? Ти був у Юмі? Як тобі це вдалося - викрасти дружину Сміта?"
  
  
  "Я був там як кореспондента журналу Star File, нехай буде вам відомо", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Ніколи не чув про це".
  
  
  "Звичайно, ні. Вони платять долар за слово. Очевидно, що це виходить за рамки ваших уподобань до читання по пенні за слово".
  
  
  "Я залишаюся за своєї думки".
  
  
  Чіун продовжував. "І коли я побачив, що колишній грек Бронзіні застудився, знаючи, наскільки тендітний цей Нішицу, я вирішив здати Бронзіні злісному японському агресору".
  
  
  "Японський агресор?" Запитав Римо. "Люди з кіно?"
  
  
  "Ні, армія вторгнення", - відповів йому Чіун.
  
  
  "Він жартує, чи не так?" Запитав Римо. Сміт не відповів.
  
  
  Чіун продовжував говорити. "Я знав, що якщо я відправлю Нішицю, його сили вб'ють дітей. Але якби він помер від природних причин, це деморалізувало б його окупаційні сили. Жодних репресій не було б вжито".
  
  
  Губи Римо склалися у беззвучні слова "Окупаційні сили?"
  
  
  "І так би і сталося, якби не з'явився літак із ядерною зброєю".
  
  
  Сміт кивнув головою. "Пощастило, що Бронзіні втік із в'язниці, тому що тільки людина з його репутацією могла переконати військових не бомбити Юму".
  
  
  "Ядерна бомба!" Римо вибухнув. "Японці намагалися скинути ядерну бомбу на Юму?"
  
  
  "Ні, американці", - сказав Чіун.
  
  
  "Ви граєте мене", - наполягав Римо. Він повернувся до Сміта. "Він розігрує мене, чи не так?"
  
  
  "Це довга історія", - зітхнув Сміт. "Але кожне слово в ній правда. Чіун відіграв важливу роль у запобіганні катастрофі. Президент йому дуже вдячний".
  
  
  "Ми обговоримо це в інший раз", - гордо сказав Чіун. "Можливо, коли ми поновимо переговори про контракт".
  
  
  Сміт скривився від нагадування. "Якщо ви вибачте мене, мені потрібно працювати".
  
  
  Чіун церемонно вклонився. "Будь ласка, передайте мої найкращі побажання вашому уславленому кузену Мілберну".
  
  
  "Я зроблю це, якщо ми колись знову зможемо розмовляти. Він був дуже незадоволений тим, що ти представила свою історію у формі вірша. Він наполягає, що тобі були дані чіткі інструкції не робити цього".
  
  
  "Ця людина - обиватель, який не визнає велику літературу, коли її пропонують їй лише по долару за слово", - різко сказав Чіун.
  
  
  "Я не скажу йому цю частину. Він повернув твій рукопис, і я пообіцяв переписати історію сам".
  
  
  "Я не дозволю, щоб моє ім'я було прикріплено до твоїх маячних творів, Сміт. Напиши якесь інше ім'я. Можливо, Римо буде радий присвоїти своє ім'я твоїй роботі. Але будьте певні, що чек виписаний на моє ім'я".
  
  
  "Ми обговоримо це іншим разом", - сказав Сміт, закриваючи за собою двері.
  
  
  "У мене таке почуття, що я багато пропустив", - сказав Римо після того, як вони з Чіуном залишилися одні. "Ти був у Юмі?"
  
  
  "Тепер це минулого. Я хочу, щоб ти забув про це. Зараз ти у Фолкрофті, де ти в безпеці".
  
  
  "Я зібрав це багато. Дуже шкода. Я хотів попрощатися з Шеріл. Я так і не впізнав її по-справжньому".
  
  
  "Забудь про неї", - швидко сказав Чіун. "Чому б тобі не відкрити свій різдвяний подарунок?"
  
  
  "Ти знаєш, у мене немає для тебе жодних подарунків".
  
  
  "Це нісенітниця", - сказав Чіун, зневажливо махнувши рукою. "Коли ти знову станеш самим собою, я впевнений, ти осиплеш мене подарунками, на які я так заслуговую. Хоча я впевнений, що жодна з них не буде такою прекрасною, як та, яку я приготував для вас", - багатозначно додав він.
  
  
  "Ручна робота, так? Приємно бачити, що ви переймаєтеся духом Різдва", - сказав Римо, потягнувши за срібну стрічку, - "навіть якщо це із запізненням на тиждень".
  
  
  Римо раптово зупинився. "Я зустрів на знімальному майданчику хлопця на ім'я Санні Джо. У нього вийшло?"
  
  
  "На жаль, ні", - сказав Чіун. "Ти його більше не побачиш".
  
  
  "Дуже шкода. Він здавався добрим хлопцем".
  
  
  "Я б не знав. Я ніколи з ним не зустрічався".
  
  
  Римо підозріло звів очі. "Тоді звідки ви знаєте, що він помер?"
  
  
  "Він був другом Бронзіні. Усі друзі Бронзіні були віддані мечу японцями".
  
  
  "Дідька лисого".
  
  
  Римо розірвав упаковку і почав поратися з кришкою простої картонної коробки. Вираз смутку на його обличчі змінився приємним очікуванням. Коли він підняв кришку, вираз обличчя впав, як у піаніно.
  
  
  "Там порожньо!" Випалив Римо.
  
  
  "Який білий", - виплюнув Чіун. "Як глибоко ти пораниш мене своєю низькою невдячністю".
  
  
  "Я не невдячний", - сказав Римо. "Я просто... е-е..."
  
  
  "Розчарований?" Припустив Чіун.
  
  
  "Так. Начебто. Так, я розчарований. У цій речі нічого немає".
  
  
  "Подивися ще раз".
  
  
  Здивований, Римо підніс коробку до світла. Він повернув коробку так, щоб був освітлений кожен куточок.
  
  
  "Все ще пусто", - поскаржився він.
  
  
  "Ти такий щільний".
  
  
  Римо кинув коробку собі на коліна. Він схрестив руки на грудях. "Добре, я спав цілий тиждень. Я трохи гальмівний. Так що розкажи мені".
  
  
  "Я пропоную вам чудову річ, а ви розриваєте її на шматки".
  
  
  "Коробка була подарунком?" Здивовано перепитав Римо.
  
  
  "Це не просто скринька", - поправив Чіун. "Я вибрав її з незліченної безлічі інших, відкинувши багато як неповноцінних або недостойних того подарунка, який я тобі пропоную".
  
  
  "Це виглядає як звичайна картонна коробка", - похмуро сказав Римо.
  
  
  "Обгортковий папір був аквамариновим. Я обрала аквамариновий, бо знала, що це твій улюблений колір".
  
  
  "Це так?"
  
  
  "Одна з них. Можливо, не найулюбленіша".
  
  
  "Ну, мені ніби подобається аквамариновий - після червоного, синього, жовтого, зеленого і пурпурового. Можливо, і брудно-коричневий теж".
  
  
  "Стрічка була сріблястою. Я обрала її, бо вона гармоніювала з аквамариновим папером, який я так ретельно підбирала. Коли я мав коробку, папір і стрічку, я поставив їх на підлогу і медитував над ними весь день. Тільки після того, як я морально підготувався, я обгорнув коробку папером і зав'язав її чудовим бантом, який ти розпустила своїми дитячими пальчиками, не замислюючись про те, скільки зусиль було витрачено на його зав'язування”.
  
  
  "Вибачте. Очевидно, я втратив голову. Мабуть, марив".
  
  
  Жорсткий вираз обличчя Чіуна трохи пом'якшав.
  
  
  "Можливо, я зможу відновити цей подарунок понад будь-яку міру, бо, правду кажучи, це всього лише символ чогось більшого".
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Батьківське кохання. Тому що я єдиний батько, якого ти коли-небудь знав".
  
  
  "О", - сказав Римо. І він зрозумів. "Як я можу перевершити це?" спитав він, піднімаючи просту аквамаринову коробочку, яка зовсім не здавалася порожньою.
  
  
  "У тебе вже є", - тепло сказав йому Чіун. "Тому що в мене є ти, справжній скарб Сінанджу". Чіун засяяв. Римо посміхнувся у відповідь. Їхні посмішки зустрілися і, здавалося, заповнили кімнату.
  
  
  "Це найкраще Різдво, якого в мене ніколи не було", - сказав Римо. І він не жартував.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Руйнівник 80: Смертний вирок
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Наомі Вандерклут знала людей.
  
  
  Її знання був інстинктивним. Вона не мала вроджену здатність читати особи, голоси чи особистості. Правду кажучи, вона не могла сказати, чи говорить інша людина правду в трьох випадках з десяти, чи було її особисте життя яким-небудь барометром.
  
  
  Наомі Вандерклут знала людей. Вона просто не розуміла їх. Це було тому, що все, що Наомі Вандерклут знала про людей, було з книжок.
  
  
  Коли вона повернулася в кріслі, щоб визирнути у схоже на бункер вікно свого кабінету, вона вперше за тридцять три роки свого перебування на землі задумалася, чи не проблема.
  
  
  Її тонкі брови повільно зійшлися, коли вона перевела погляд із чорно-білої геометрії Бібліотеки Кеннеді на Бостонську гавань, яку деякі виборці вважають радіоактивною. Сьогодні гавань була сланцево-сірою. Небо над головою було такого ж невизначеного, майже блакитного кольору, як сумні очі Наомі Вандерклут.
  
  
  То були очі, які бачили таємні обряди ініціації філіппінського племені мумба. Це були очі першої білої людини, яка побачила, хай і ненадовго, освітленого блискавками Матто Гроссо, члена напівлегендарного Ксітліса.
  
  
  Це були також очі, які оцінили Ренді Зброяра, всього шість футів п'ять дюймів і 228 фунтів чудового безробітного будівельника, а також мініатюрну блондинку під руку з ним, і не засумнівалися у відсутності сімейної подібності, коли Ренді незграбно представив блондинку як свою сестру , Індіана.
  
  
  Привід був минулої п'ятниці ввечері. Наомі вийшла зі свого кабінету на факультеті антропології Масачусетського університету та сіла на червону лінію метро до Гарвард-сквер. Вона йшла Черч-стріт, коли несподівано з'явилися Ренді та його "сестра" - з "Пассим", популярного кафе.
  
  
  Спочатку Ренді здавався схвильованим. Наомі була настільки занурена в себе - її звичайний стан розуму, - що тільки через три дні, коли вона рано повернулася в свою квартиру на Бреттл-стріт і виявила, що Ренді ложечкою намазує прохолодний батіг на улоговину між пишними грудями своєї "сестри", вона згадала його здивований вираз.
  
  
  "О, Боже мій", - сказала Наомі. "Ти робиш це зі своєю сестрою".
  
  
  "Не будь повною ідіоткою, Наомі", - огризнувся у відповідь Ренді, накриваючись простирадлом. "Вона мені сестра не більше, ніж ти".
  
  
  "О", - сказала Наомі, до якої нарешті дійшло.
  
  
  Наомі Вандерклут турбував не стільки той факт, що її хлопець зраджував їй, як те, що він прикривав себе. Ніби він соромився чи не хотів, щоб вона бачила його в тому, що Наомі зазвичай жартома називала його "припухлим станом".
  
  
  Тоді вона зрозуміла - один із небагатьох спалахів осяяння, які вона продемонструвала у своєму житті, - що бачила його чудовий чоловічий інструмент востаннє. І це усвідомлення змусило її опуститися навколішки біля краю ліжка. Її ліжко.
  
  
  "Будь ласка, Ренді, не залишай мене!" - голосила вона.
  
  
  "Чудово, тепер ти хочеш мене", - пробурмотів він. "Якби ти приділяв мені хоча б наполовину стільки уваги, скільки своїм дурним гіпотезам, мені взагалі не довелося б вирушати на пошуки невеликого задоволення".
  
  
  "Я знаю! Я знаю!" Наомі плакала, її голос був таким же жалюгідним, як у прихильника храму. Ще жалюгіднішим. Наомі зустрічала прихильників храму. Вони поводилися набагато гідніше, ніж вона. Вона вчепилася в ковдру, намагаючись утримати її від догляду.
  
  
  Але Ренді Зброяр не збирався йти. Він ще не закінчив.
  
  
  "Не заперечуєш почекати зовні, Наомі?" сказав він.
  
  
  "Але... але це моя квартира!" - пробурмотіла вона.
  
  
  "Десять хвилин. Це все. Потім ми зможемо це обговорити. Я обіцяю. Добре?"
  
  
  Її нижня губа затремтіла, Наомі Вандерклут мовчки кивнула. Вона не могла зібратися з духом, щоб заговорити. Вона боялася, що її голос зірветься.
  
  
  Вона манірно зачинила за собою двері спальні і важко опустилася в режисерське крісло. Вона перебирала коріння безлічі томів, якими були заповнені книжкові шафи з бетонних блоків у її вітальні, її пальці затрималися на "Голій мавпі" та інших книгах, які надихнули її на життя та кар'єру.
  
  
  Коли Ренді Оружейник, нарешті, з'явився, не через десять або навіть через п'ятнадцять хвилин, а через годину, повний зітхань і стогонів, він був повністю одягнений і тягнув блондинку за собою.
  
  
  Наомі Вандерклут схопилася на ноги, її нігті вп'ялися в долоні кістлявих рук. Її рот відкрився. Але перш ніж вона спромоглася вимовити хоч один невпевнений склад, Ренді кинув їй коротке "Пізніше" і зачинив за собою вхідні двері.
  
  
  Крізь розшиті бісером фіранки Наомі спостерігала, як вони поспішають, тримаючись за руки, повз вікторіанські будинки її фешенебельного району Кембридж.
  
  
  Тоді вона зрозуміла, що більше його ніколи не побачить.
  
  
  Спочатку Наомі звинуватила у розриві свою поглиненість останніми дослідженнями. Ображена, вона майже дванадцята година не могла дивитися на свої папери та вирізки.
  
  
  Потім посеред ночі вона відкинула покривала, які не попрацювала змінити, тому що на них все ще був аромат Ренді "Курс" та "Уінстон", і повернулася до своєї роботи. Якщо її робота стала причиною провалу чергового роману, то вона була сповнена рішучості зробити цю роботу найважливішою у своєму житті.
  
  
  Зараз, у понеділок, що послідував за цими тривожними подіями, все виглядало так, начебто місяці роботи, які вона вклала у свою останню теорію, ось-ось теж потраплять до графи втрат.
  
  
  Стук у двері її кабінету вивів Наомі із задуму. Вона обернулася на стільці. Вираз її образи розтанув і знову перетворився на холодну професійну маску. Вона поправила круглі, як у сови, окуляри на прямому носі, і автоматично її відкритий рот манірно стиснувся. Вона пригладила своє мишача-коричневе волосся і покликала: "Так, входь".
  
  
  Ще до того, як двері відчинилися, вона знала, який вираз обличчя буде у репортера. Вона бачила це тисячу разів раніше. Жодних вроджених знань про самця тварини не потрібно. Тільки нескінченний досвід, що повторюється.
  
  
  Чоловік був високим та струнким. Не дуже видатним, але Наомі, згадавши про його журналістську приналежність, раптово зрозуміла, що їй пощастило підняти примат вище стадії ходіння на кулаках.
  
  
  Він очікувано висунув голову з-за одвірка, на його обличчі була цікавість, навіть надія.
  
  
  У той момент, коли його очі сфокусувалися на ній, вираз обличчя зник, змінивши невиразне розчарування. То була трансмутація, яку Наомі Вандерклут добре знала. Це означило, з точністю до мікросекунди, точний момент, коли чоловічий мозок усвідомив, що бачить не зрілу Наомі, а бугристого Вандерклута.
  
  
  Наомі видала слабке зітхання, від якого її запалі груди стиснулися сильніше, ніж зазвичай.
  
  
  "Привіт", - сказала вона своїм манірним, не зовсім холодним, але явно позбавленим теплоти голосом. Вона незграбно підвелася, всі свої шість футів два дюйми. "Ви, мабуть, Мірл". Вона простягла прохолодну руку жестом, середнім між рукостисканням і чеканням поцілунку.
  
  
  Чоловік знизав її. Він не поцілував її.
  
  
  "Це я", - сказала їй Мірл, коли вона розгладила на спині свою сувору чорну спідницю і повернулася на своє місце. Мірл опустилася у просте крісло. Він оглянув кабінет, очевидно знаходячи його цікавішим, ніж його мешканець. Або, можливо, просто менш суворим для очей. "Я не можу повірити, що я дійсно проходжу через це", - сказала Наомі, щоб порушити мовчання.
  
  
  Очі Мирла сфокусувалися. Він був ектоморф. Наомі помітила його довгі загострені пальці, які часто зустрічаються у письменників та художників. Мабуть, він швидко спалював цукор, подумала вона.
  
  
  "Це що?" Мірл спитав трохи невизначено, і Наомі переглянула свою оцінку.
  
  
  "Це інтерв'ю", - холодно нагадала вона йому. "Це причина, через яку ти прийшов, чи не так?"
  
  
  "Насправді, я тут, тому що мій редактор сказав мені прийти".
  
  
  Голос Наомі знизився на десять градусів. "Що ж, я постараюся не забирати занадто багато вашого дорогоцінного часу".
  
  
  "Що?" Він дивився на діаграму, що ілюструє еволюцію людини тварини від Homo habilis до сучасного Homo sapiens. Він вказав на малюнок на повний зріст з написом "Homo Erectus" і зауважив: "Не дивно, що педики залишають баб у спокої. Коли вони піднімають його, це нічого не означає".
  
  
  "Homo Erectus" латиною означає "Людина прямоходяча", - з докором сказала йому Наомі. "Він був першим з наших предків-приматів, хто став ходити прямо. Я не можу повірити, що люди не знають цих фундаментальних речей. Це ваш вигляд".
  
  
  "Ви називаєте мене гоміком, леді? Тому що, якщо це так, я радий продемонструвати, що можу це зробити".
  
  
  "Ні, ні, не треба", - сказала Наомі, прикриваючи очі. "Ми можемо просто покінчити з цим?"
  
  
  "Почекай хвилинку, гаразд?" Мірл пошарив у кишенях свого пальта, мабуть, відчуваючи труднощі з тим, щоб засунути ці розумні на вигляд пальці за лацкани.
  
  
  Виразно повільно спалює цукор, вирішила Наомі. Це було надзвичайно. За статистикою, у більшості цукор, що повільно спалювали, були короткі, тупі пальці. Вона зауважила невідповідність і вирішила звернути більшу увагу на манери чоловіка. Можливо, виявиться незвичайний фенотипний патерн.
  
  
  Нарешті Мірл знайшов свій міні-касетний магнітофон та поставив його на кут стола Наомі. Його котушки безшумно оберталися.
  
  
  "Я швидше припускав, що ти скористаєшся блокнотом та папером".
  
  
  "Не знаю стенографії", - сказав їй Мірл.
  
  
  "Вас вважали тугодумом у дитинстві, містере .... ?" Мірл не вловив зачіпки.
  
  
  Натомість він сказав: "Я не пам'ятаю. Мій редактор каже, що ви зробили важливе відкриття".
  
  
  "Так, чув. Але перш ніж я почну, важливо, щоб ви знали моє минуле. Щоб ви знали, що я не якийсь теоретик з шаленими очима. Я професор антропології. Гарвард, сімдесят дев'ятий клас. Я провів велику польову роботу в Азії, Африки та Південної Америки ".
  
  
  "Як це пишеться за буквами?"
  
  
  "Що пишеться за буквами?"
  
  
  "Антологія".
  
  
  "Антропологія. Це з грецької. Це означає вивчення людини. Я вивчаю чоловіків".
  
  
  Брови Мирла злетіли вгору. "Жодних жінок?"
  
  
  “Я теж вивчаю жінок. Під чоловіком ми, антропологи, маємо на увазі людину як вид. Передбачається, що це не гендерний термін”.
  
  
  "Думаєте, ви можете використовувати дрібніші слова, професор Вандерклут? Наші читачі не зовсім швидкі в роботі з мозком".
  
  
  "Ви маєте на увазі, що повільно спалюють цукор?" На цей раз брови Наомі піднялися.
  
  
  "Сказати ще раз?"
  
  
  "Було виявлено, що людський мозок переробляє глюкозу - натуральний цукор - з абсолютно різною швидкістю. Деякі люди переробляють цукор у своєму мозку дуже швидко. Отже, ці люди дуже швидко розуміють. Інші, чий мозок менш ефективний, здаються більш повільними".
  
  
  Репортер Мірл пожвавішав, інтерес висвітлив його похмуре обличчя.
  
  
  "Чудово! Це саме той ракурс, який подобається нашим читачам".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Так. Я бачу відмінний заголовок: ПРОФЕСОР АНТОЛОГІЇ РОБИТЬ ПРИМІСНА ЗАЯВА: ДІЄТА, ЩО ВИСТАВАЛЬНО З цукро, збільшує розумові".
  
  
  Брови Наомі різко опустилися. "Це не те, що я мала на увазі", - сказала вона.
  
  
  "Я їм багато цукру", - продовжував Мірл, ніби не чув. "Думаю, це пояснює, чому я такий розумний".
  
  
  "Ваші друзі та сім'я вважають вас дуже розумним?"
  
  
  "Звичайно. Я письменник. Я заробляю багато грошей".
  
  
  "Ви маєте на увазі журналіста".
  
  
  "Леді", - суворо сказала Мері, - "я працюю в "Нешнл Інкуайрер" з вісімдесят третього року, і за весь цей час я жодного разу не бачила, щоб журналіст переступив поріг мого редакторського кабінету. Будь-який позбавлений уяви дурень може скопіювати цитати та вставити їх у газетну статтю. Ми письменники. Ми змушуємо нудні факти схоплюватися і хапати вас за горло. Це те, що продає газети”.
  
  
  "І старі машини", - сухо додала Наомі.
  
  
  "Раніше я писав історії з зізнаннями", - сказав Мірл, не розуміючи. "Це та ж техніка. Так простіше. Мені не потрібно вигадувати все з нуля. Отже, добре, давайте повернемося до цієї теми з цукром. Що станеться з IQ середньої людини, якщо вона подвоїть споживання цукру? Якщо ви не знаєте, спробуйте вгадати, що більше, добре?
  
  
  "О, у середнього американця, ймовірно, згоріли б надниркові залози", - безтурботно сказала Наомі.
  
  
  "Це добре чи погано?"
  
  
  "У твоєму випадку це, ймовірно, було б покращенням", - саркастично сказала вона. Вона пошкодувала про промах майже відразу, як сказала його. На щастя, Мірл Без прізвища бостонський журналіст National Enquirer сприйняв це як комплімент.
  
  
  "Правда?" запитав він з цікавістю, що погано приховується. Він був зачарований. "Можливо, я втрою споживання цукру".
  
  
  "Дай мені знати, чим це обернеться". І цього разу Наомі посміхнулася. Її губи нагадували розтягнуту гумову стрічку, аж до тьмяно-червоного кольору. Не було видно й натяку на зуби.
  
  
  "Я люблю цукор. Завжди любив".
  
  
  Наомі вперто продовжувала: "Важливо, щоб світ зрозумів мої заслуги. Я була першою білою людиною, яка побачила члена племені сітлі. Я, і тільки я, був присвячений таємній церемонії Мумби".
  
  
  "Чудово! Ми зробимо врізку. Давайте послухаємо всі криваві подробиці".
  
  
  "Я б воліла не вдаватися в це", - швидко сказала Наомі, спалах збентеження залив її зазвичай безкровні риси. "Я намагаюся сказати тобі це до того, як повернуся в академію... е-е, викладаючи повний робочий день, я був дуже шановним польовим антропологом. Не божевільним."
  
  
  "Можу я процитувати це останнє твердження?"
  
  
  Наомі зробила манірне обличчя. "Будь-ласка не треба". Вона прочистила горло та продовжила. “Останні п'ять років я читав курси з політичної антропології, імперіалізму та етноцентризму, а також екологічної антропології. Я також консультую IHPA, Інститут усвідомлення людського потенціалу. Саме під час збирання даних для цієї організації я вперше виявив, що він існує”. Мірл, вловивши зловісний тон займенника, зробив поспішний висновок про те, що він солодкував.
  
  
  "Він? Ти маєш на увазі Бога?"
  
  
  "Я напевно не маю на увазі Бога. Я атеїст".
  
  
  "Ти можеш вимовити це за буквами?"
  
  
  "Подивися це. Ти знайдеш визначення, яке підходить до цього".
  
  
  "Гарна думка". Мірл схопив магнітофон і голосно заговорив у нього: "Подивися написання та визначення слова "атеїст". Добре, продовжуй, - сказав він Наомі, ставлячи апарат на місце.
  
  
  Наомі йшла напролом. "Це почалося, коли я взяла на себе завдання сортувати газетні вирізки та інші описи визначних фізичних досягнень людини".
  
  
  "Я можу ворушити вухами", - пропищав Мірл. "Принаймні, одним із них. Лівим. Ні, це праве".
  
  
  Побачивши вираз обличчя Наомі, він стих, одне вухо затремтіло.
  
  
  "У цих випадках ми мали справу з випадками підвищеної сили чи рефлексів", - продовжувала Наомі своїм найкращим лекторським тоном. "Можливо, ви чули історії про звичайних людей, які за часів стресу набувають майже надлюдської сили. Наприклад, мати, яка виявила свою дитину в пастці під машиною. У своєму занепокоєнні вона перевертає автомобіль, щоб врятувати дитину".
  
  
  "Одного разу я написав історію в подібному дусі. Розлютована БАБУСЯ ВТРАЧАЄ КОНСЕРВНИЙ НІЖ, відкушує кришку від пляшки вставними зубами. Ось так?"
  
  
  "Не зовсім. І не могли б ви, будь ласка, перестати перебивати? Це дуже важливо для мене".
  
  
  "Якби це було так важливо, ви б розмовляли зі Scientific American, а не зі мною".
  
  
  Наомі скорчила гримасу. "Вони відмовилися публікувати мої висновки", - зізналася вона похмурим тоном. "Отже, я переглянула список національних журналів, потім місцеві газети. "Бостон глоуб" дійсно надіслала репортера, але через двадцять хвилин він вдав, що спізнюється на інтерв'ю з ведучим місцевого телебачення. Потім я пішов до "Геральда", але навіть вони не зацікавилися "Я думав, що досяг дна; потім я згадав про вас, люди".
  
  
  "Насправді, ми лідируємо у своїй галузі. Ви б бачили наших конкурентів. Деякі з них не турбують себе цитуванням. Вони їх вигадують".
  
  
  "Я хочу, щоб моя історія набула розголосу, містере..."
  
  
  "Зовіть мене Мірл. Звернення "Містер" змушує мене думати, що мені читають нотацію".
  
  
  "Як я вже говорив, я хочу, щоб моя історія набула розголосу. Це важливо. Бо, якщо мої дані вірні, людство, можливо, стоїть на порозі важливої нової ери у своїй еволюції". Її тон похмурнів. "Або, навпаки, ми можемо зіткнутися із зникненням людської раси".
  
  
  "О, Боже мій", - сказав Мірл у непідробному жаху. "Невже ми зіткнулися з глобальною нестачею цукру? Чи засохнуть наші мізки?"
  
  
  "Забудь про цукор!" Огризнулася Наомі. "Ми говоримо про супермена".
  
  
  "Ми?"
  
  
  "Ми. Ви напевно знаєте дещо про еволюцію. Як ми як вид походять від людиноподібного предка-мавпи".
  
  
  "Дарвін".
  
  
  "Так, Дарвін. Людство пройшло довгий шлях за еволюційною шкалою, але це ще не кінець. Ви коли-небудь замислювалися про наступний крок?"
  
  
  "Ні".
  
  
  Ні. Ніхто не дивується. Людині знадобилися мільйони років, щоб навчитися ходити прямо, розвинути здатність черепа вміщувати людський мозок, сформувати чіпкі пальці і протиставлений великий палець. Ніхто не цілком упевнений, як відбулися ці події. тому що вони не є раптовими явищами. Вони відбуваються протягом поколінь. Що ж, Мірле, я виявив, що наступний етап еволюції людини вже настав. Зараз. Тут, у США».
  
  
  "Тримаю в заклад, це весь той цукор, який ми їмо. Мабуть, він прискорює процес".
  
  
  "Чи можу я розповісти про це? ... Дякую. В Інституті усвідомлення людського потенціалу я переглянув буквально десятки тисяч повідомлень про видатні людські подвиги. Я відсортував їх за статтю. Потім у рамках гендера. Я розділив ці повідомлення на випадки прискореної рефлексії, підвищеної сили та інших подібних явищ Багато з цих випадків легко пояснюються параметрами відомої фізіології Адреналін може надавати велику силу протягом коротких періодів часу Деякі мізки здатні робити високошвидкісні розумові обчислення - як не дивно, більшість з них - це люди, які страждають різними формами відсталості Інші риси є продуктом домінантного гена, який може зникати протягом поколінь”.
  
  
  "Ти мене втрачаєш".
  
  
  "Я просто переходжу до суті", - швидко сказала Наомі. "Коли я сортувала ці облікові записи, мене вразили деякі спільні риси серед них. Ви пам'ятаєте надзвичайну ситуацію в Юмі на минуле Різдво?"
  
  
  "А хто не знає? Американське місто, захоплене японською кінокомпанією. Це було гірше, ніж масові вбивства китайських студентів".
  
  
  "Уряд багато з цього зам'яв. Але кілька свідчень очевидців потрапили в арізонські газети, і вони потрапили до моїх рук. У розпал кризи багато людей повідомляли, що окупаційна армія зазнала нападу і практично знищена".
  
  
  "Рейнджерами США", - рішуче сказав Мірл.
  
  
  "Це прикриття Вашингтона", - заперечила Наомі. "Я особисто вилетів до Юми, щоб взяти інтерв'ю у деяких очевидців, і вони описали мені самотню людину, яка рознесла танки на шматки, перемогла загони важкоозброєних японських військ і фактично зняла облогу Юми голими руками. До того, як рейнджери викинулися з парашутом."
  
  
  "Одній людині?" Скептично перепитав Мірл.
  
  
  "Один неозброєний чоловік. Чоловік, який, на загальну думку, був шести футів на зріст і важив не більше ста шістдесяти фунтів. Те, що ми, антропологи, називаємо ектоморфом".
  
  
  "Я подивлюсь це".
  
  
  "У цьому немає необхідності. Ектоморф - це худа людина. Ендоморф - це товста людина. А мезоморф - це людина з нормальною мускулатурою".
  
  
  "Хто я такий?"
  
  
  "Двоногий. Навряд чи".
  
  
  "Я подивлюсь це".
  
  
  "Зроби". Наомі люто посміхнулася. “Цей чоловік був казуасоїдом. Худощавий. Явно не тип штангіста. І все ж він гнув стволи пістолетів у пальцях. Кулі не змогли його зупинити”.
  
  
  "Вони мають відскакувати від Супермена".
  
  
  "У мене немає повідомлень про подібне явище. Очевидно, він уникав їх суто рефлекторно".
  
  
  "Адреналін чи цукор?"
  
  
  "Ні те, ні інше. Ця людина витримала ці неможливі дії. Адреналін корисний для двадцятихвилинних відрізків. Ця людина - ця, здавалося б, звичайна людина - систематично знищувала японську армію протягом довгого дня рукопашного бою. У звітах він описувався як нічим не примітний , за винятком двох відмінних рис, які знялися в умах людей, що стали свідками його руйнівної сили. У нього були надзвичайно товсті зап'ястя. І його очі були мертвими”.
  
  
  Мірл мимоволі проковтнув. "Мертвий?"
  
  
  "Плоский. Неживий. Позбавлений емоцій. Такий мертвий".
  
  
  "Я цього не розумію".
  
  
  "Це ще не все. Перш ніж я вилетів до Юми, щоб особисто ознайомитися з цими звітами, я зібрав усі звіти Юми і перевірив, чи немає схожих звітів в інших місцях. Я знайшов їх. Вирізано з маловідомих газет та журналів. Деякі джерела користувалися досить сумнівною репутацією. Журнал Fate. Fortean Journal. Публікації, в яких розповідається про примари, НЛО та Бігфути”.
  
  
  "Нога. Снігова людина. Загалом, я провів опитування про НЛО. Чи знаєте ви, що понад сімдесят сім відсотків американців вірять у літаючі тарілки?"
  
  
  "Ви, люди, справді провели загальнонаціональне опитування?"
  
  
  "Ні", - недбало відповів Мірл. "Ми взяли пробу в районі Акрона та екстраполювали звідти".
  
  
  "Це статистично неприйнятно!"
  
  
  Мірл знизав плечима. "Це продавало газети".
  
  
  "Я впевнена, що так і було", - їдко сказала Наомі. "У будь-якому випадку, я знайшла інші повідомлення про неймовірні подвиги. Всі вони мали одну спільну рису. Людина, яка їх виконувала, мала товсті зап'ястя і темні мертві очі. Іноді вона була не одна, її супроводжував загадковий азіат. Я сам цього не розумію. Я сумніваюся, що вони могли бути родичами чи навіть частиною одного генофонду. Проте обидва здійснили схожі видатні подвиги. І ці повідомлення надходять з усієї Америки”.
  
  
  "Це чудово. Це чудово", - захоплювався Мірл, вперше перевіряючи свій магнітофон, чи працює він. Так і було.
  
  
  "Ви розумієте, до чого я веду?"
  
  
  "Так! Космічні прибульці. Мабуть, їм потрібен наш цукор".
  
  
  "Я не говорю про інопланетян", - пирхнула Наомі. "Я намагалася донести до вас, що в нашому суспільстві наступив наступний етап еволюції людини. В Америці. Зараз. Людина, яка приведе людство в двадцять перше століття. Людина, яка, як тільки вона почне сіяти своє насіння, започаткує нову расу людей, зробивши всіх нас бідними етноцентричними Homo sapiens такими ж застарілими, як австралопітеки”.
  
  
  "Він фермер?"
  
  
  "Я мав на увазі інший вид насіння. Сперма".
  
  
  "Тепер я розумію. Він становить загрозу. Ти хочеш сказати, що його слід знищити до того, як він розмножиться?"
  
  
  “Ні, ніколи. Якщо ця людина – наступний крок в еволюції, нам, як колишньому домінуючому вигляду, доведеться відійти убік, так само, як неандерталець відійшов у бік заради кроманьйонця”.
  
  
  "Це безумство!"
  
  
  "Навпаки. Еволюція напрочуд розумна. І я теж. Насправді, я б негайно зголосилася виносити дитину цієї наступної стадії Homo sapiens. Це було б привілеєм".
  
  
  Мірл моргнув. "Це те, що ти хочеш, щоб я написав? Що ти шукаєш пару?"
  
  
  Обличчя Наомі, схоже на акулячий плавець, загострилося. "Це було дуже грубо сказано", - манірно сказала вона. "Це наука. Це майбутнє".
  
  
  "Ні", - відповів Мірл, вимикаючи магнітофон і піднімаючись на ноги. "Це перша сторінка нашого наступного випуску".
  
  
  "Почекайте! Хіба ви не хочете почути решту моєї гіпотези?"
  
  
  "Пізніше. Мій редактор, напевно, захоче продовження. Прямо зараз у мене є більше, ніж мені потрібно".
  
  
  Двері за ним зачинилися, ворухнувши мишачого кольору завитки волосся, що обрамляли вузьке чоло Наомі Вандерклут, як шнури венеціанських штор.
  
  
  "Сподіваюся, я не припустилася великої помилки", - пробурмотіла вона собі під ніс. "Я балотуюся на посаду наступного року...."
  
  
  Бадді Ньюман чекав на сіру людину.
  
  
  Третого вівторка кожного місяця в Sak-N-Sav, де Бадді працював касиром, проводилася спеціальна акція "два за один" на певні продукти з повільним приготуванням, серед яких була картопляна суміш "Флако Меджік". Саме Флако привів сірого чоловіка в магазин, де раз на місяць він незмінно поповнював запаси, купуючи цілих шість коробок за раз.
  
  
  Після трьох років дзвінків про покупки "сірої людини" в третій вівторок - все розпродано і найбільш непридатне для розбірливих шлунків - Бадді Ньюман з нетерпінням чекав на зустріч із "сірою людиною" так само, як він з нетерпінням чекав реєстрації на драфт. Не так погано, як кореневий канал, але це теж не була прогулянка в парку.
  
  
  Тому, коли сірий чоловік увійшов через фотоелектричні двері і попрямував до торгового ряду, Бадді Ньюман подумки застогнав.
  
  
  Бадді думав про нього як про сірого чоловіка, хоча знав, що його звуть Сміт. Бадді знав цей факт, бо жив на тій же вулиці, що й ця людина, у Раї, штат Нью-Йорк. Табличка з ім'ям на вхідних дверях будинку у тюдорівському стилі гласила: Сміт. Це було все, що Бадді Ньюман знав про нього чи хотів знати.
  
  
  Сміт був не зовсім тією людиною, яку можна запросити на барбекю. Це був сухий, довготелесий чоловік, який завжди носив сірий костюм-трійку і ту саму смугасту шкільну краватку. Його волосся було брудно-білим, як тонка грозова хмара. Його очі були сірими. Навіть його шкіра була сірою. Це була справді неапетитна риса у цій людині, ця сіра шкіра ящірки.
  
  
  Коли сірий чоловік на ім'я Сміт з'явився з проходу, притискаючи до свого костлявого кадика рівно вісім коробок картопляної суміші "Флако Меджік", Бадді Ньюман видав тихий стогін.
  
  
  У "Сак-Н-Сейві" було шість касирів, а у Бадді був експрес-відділ. Вісім найменувань чи менше. Він зітхнув.
  
  
  Сірий чоловік поставив коробки на стрічку транспортера і поліз у кишеню, витягаючи потертий шкіряний гаманець. Бадді почав пропускати коробки повз оптичний зчитувач штрих-коду, знаючи, що ще до того, як у його касі набереться сума, сірий чоловік подумки підрахував би правильну цифру. Бадді знав це, тому що чоловік незмінно відраховував точну здачу до того, як Бадді отримував загальну суму в автоматі. Якось чоловік наполіг на тому, що в касовому апараті Бадді була помилка. Бадді ввічливо сказав йому, що зчитувач штрих-коду не допускає помилок.
  
  
  Сірий чоловік наполягав на лимонному голосі, і Бадді довелося зателефонувати менеджеру. Це був перший місяць Бадді на роботі, і він ще не навчився справлятися із неспокійними клієнтами. Він сподівався, що менеджер викине сірого чоловіка на паркування.
  
  
  Натомість сірий чоловік вказав на неправильний штрих-код на одній коробці і нетерпляче стояв осторонь, поки менеджер вводив вартість від руки. Потім він зробив догану Бадді за те, що у нього не вистачило розуму просто натиснути клавішу повтору після того, як сканер зняв ціну з першої коробки.
  
  
  Бадді почервонів як буряк при цьому, це була його перша догана. Він ніколи не забував натиснути клавішу повтору.
  
  
  Але цього разу Бадді навмисно не натиснув на клавішу повтору. Нехай хлопець мучиться, подумав він, так само, як він сам страждав щоразу, коли сірий чоловік діставав свій червоний власник для дрібниці і з шаленою ретельністю відраховував здачу. Це те, що зводило Бадді з розуму. Будь-який інший задовольнився б двома чи трьома четвертаками і погодився на здачу. Чоловік наполягав на тому, щоб відрахувати все до останнього пенні, незалежно від того, скільки йому довелося награбувати в цьому безглуздому пластиковому тримачі для дрібниці.
  
  
  Тож цього разу Бадді не поспішав підраховувати рахунок. Можливо, сірий чоловік, чия шкіра сьогодні виглядала ще сірішою, ніж зазвичай, наступного разу віднесе свої покупки в іншу касу.
  
  
  Чоловік стискав у руці здачу, тоді як Бадді вдавав, що у нього проблеми зі сканером. З довгої практики він знав, як тримати коробку, щоб вона неправильно зчитувалася. Він робив це неодноразово.
  
  
  "Тримайте коробку рівніше", - запропонував сірий чоловік голосом, який звучав так, ніби його вичавили з лимонної кірки.
  
  
  "Вибачте, сер", - сказав Бадді, потай радіючи, що зачепив за живе. Він пововтузився з коробкою, зазначивши, як стиснулися безкровні губи чоловіка. Він знову звернув увагу на пласку сірість своєї шкіри. Зазвичай вона була кольору риб'ячої шкіри. Сьогодні ввечері вона нагадувала олівцевий грифель.
  
  
  Поки сірий чоловік нетерпляче крутився, його погляд блукав журнальною полицею, де останні випуски жіночих журналів і різних таблоїдів кричали про свої обкладинки.
  
  
  Сірий чоловік комічно переосмислив ситуацію. Одна сіра рука з шокуючою наполегливістю потяглася до останнього "Інкуайрера". Він глянув на обкладинку очима, в яких за прозорими щитками його окулярів без оправи було видно біле з усіх боків. Він розірвав папір, щось шукаючи. Коли він знайшов те, що шукав, його шкіра стала ще сірішою, якщо вже на те пішло, а очі розширилися.
  
  
  Бадді Ньюман був так здивований цією нехарактерною поведінкою, що фактично припинив роботу і з подивом подивився на чоловіка. Це був найнедовговічніший вираз, який колись був на обличчі Бадді Ньюмана.
  
  
  Сірий чоловік раптово схопився за груди, сторінки "Інкуайрера" розлетілися, як голуби орігамі. Його рот широко розкрився. Його губи та нігті здавались майже синіми. Його очі вилізли з орбіт, як круто зварені яйця зі стисненого кулака, і сірий чоловік склався, як шезлонг, приземлившись на стрічку конвеєра. Його несли доти, доки він не притиснувся до полиці з талонами в плутанині кінцівок.
  
  
  Бадді Ньюман розпізнав ознаки серцевого нападу на заняттях зі штучного дихання і натиснув на дзвінок менеджера. Не чекаючи, він розгорнув сірого чоловіка так, щоб той міг дістатися його обличчя. Тепер воно було таким самим сірим, як обличчя трупа.
  
  
  Бадді відщипнув ніс і розтиснув рот, що задихався, перевіривши спочатку, чи не проковтнув він язик. Він цього не зробив. Він лежав у нього в роті, товстий сірий слимаків. Зібравшись із духом через огидність свого завдання, Бадді притулився ротом до губ сірої людини. Вони стали сірувато-блакитними. Він із силою видихнув, вийшов, потім повторив процедуру.
  
  
  Менеджер поспішив нагору, і Бадді крикнув йому: "Викличте швидку допомогу! Він вмирає!" Потім він притулився губами до губ сірої людини на ім'я Сміт. Губи Сміта були холодні, як свіжа тріска. І майже такими ж смачними. Бадді набрав більше повітря в несприйнятливі легені, на очах виступили гарячі сльози.
  
  
  Після того, як санітари швидкої допомоги викотили сірого чоловіка через електричні двері, Бадді сів на стрічку конвеєра, на якій зазвичай перевозили яблука, пончики та свинячі відбивні назустріч їхній кінцевій долі, і мовчки слухав далекий, але обнадійливий голос менеджера, який говорив йому, що він , ймовірно, отримає якусь подяку від мережі, якщо клієнт виживе.
  
  
  Бадді не думав, що ця людина виживе. Холодний присмак на губах змусив його відчути себе так, ніби поцілував труп.
  
  
  Нарешті, після того, як Бадді заспокоївся, менеджер відправив його додому раніше. Бадді взяв із собою екземпляр "Інкуайрер".
  
  
  Бадді побачив кілька заголовків, коли йшов до свого будинку. Один із них, на його думку, викликав у чоловіка серцевий напад.
  
  
  Бадді негайно відхилив головний заголовок, який повідомив світові ВІДПОВІДНІ НОВІ ДОВІДКИ! ОДИН І ТОЙ Ж УБИЦЯ ВБИВ РОЯ ОРБІСОНА, ЛЮСИЛЬ БОЛ І АЯТОЛЛУ ХОМЕЙНІ!"
  
  
  У коробці був предмет, який обіцяв розкрити секрет програми схуднення Enquirer All-Pizza. Сміт виглядав так, наче ніколи в житті не їв піцу.
  
  
  Залишилася лише одна інша історія. Заголовок гласив: "РОЗКРИТА ДИННА ПРАВДА". ЕВОЛЮЦІЙНИЙ СУПЕРМЕН НА ВІЛЬНІ У США!
  
  
  Нижче було зображення митцем жорстокого обличчя чоловіка. У нього були високі вилиці і мертві очі, які Бадді коли-небудь бачив. Навіть на ескізі ці очі, здавалося, свердлили вражену душу Бадді, як свердла.
  
  
  Він відкрив внутрішню сторінку і при світлі вуличних ліхтарів, що проїжджають повз, прочитав про істоту, яку репортер охрестив "Мертцем", яка, якщо вірити повідомленням, бродила вулицями Америки, вчиняючи дії невимовного насильства. Бадді це здалося чиєюсь ідеєю для поганого коміксу. Потім він знову глянув у мертві очі, які дивилися з обкладинки, і нестримно здригнувся.
  
  
  Не дивно, що Сміт знепритомнів. Хлопець мав вигляд втілення смерті.
  
  
  Переконаний, що він розгадав таємницю очевидного серцевого нападу Сміта, Бадді Ньюман поспішив у будинок своїх батьків, і йому наснилися кошмари, в яких конвеєрна стрічка експрес-лінії була забита трупами, що стискали інопланетні монети, тоді як Бадді відчайдушно намагався упаковати. чим вони помруть у нього на руках.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і звук дзвінка вирвав його зі сну.
  
  
  Він лежав, дозволяючи своїм карим очам, що повільно фокусувалися, розглядати незнайоме оточення. Він не впізнав стелю. Він був надто білим. Він моргнув і повільно сів. У нього боліла голова. В глибині його глибоко посаджених очей відчувався тупий біль. Було відчуття, що зорові нерви були обпалені і не зовсім загоїлися.
  
  
  Він перекотився на край горбистого ліжка і обхопив голову руками. Коли він підняв обличчя, то оглянув камеру, освітлену сильним світлом зовні ґрати.
  
  
  То була гола камера. Стіни були пофарбовані в рожевий колір із шлакоблоків, а в одному кутку був унітаз із нержавіючої сталі зі зламаною раковиною над резервуаром для води. За винятком ліжка та туалету, камера була такою ж порожньою, як скальп лисого чоловіка. І такою ж рожевою.
  
  
  Римо став у боксерських трусах і справив потребу унітаз без кришки. Він дивився на стіну, ніби намагаючись осмислити те, що відбувається. Застебнувшись, він виявив свою синю робочу форму, складену на підлозі, а також шкіряні черевики державного зразка, що лежать акуратною чаркою. Спочатку він одягнув штани, а потім зашнурував черевики. Вони були новими і відчувалися, як обтяжені черевики дайвера, коли він зробив невпевнений крок навколо камери шість на дев'ять.
  
  
  Далі коридором він почув звуки людей, таких, як він, що ворушаться у своїх замкнутих просторах. Чорний голос гірко проклинав новий день. Молодший голос просто не витримав і заридав. Джирс відповів із черствістю, яка не піддавалася розумінню.
  
  
  І до цих грубих звуків долучалися звуки кроків. Ноги у черевиках. Вільні ноги. Ноги, що вільно крокують коридором і прямують у його бік.
  
  
  "Перелічіть голови!" - гаркнув авторитарний голос. "Вимкніть звук".
  
  
  "Пішов ти, чувак!" – кинув виклик інший голос. Ноги у чоботях зупинилися. Настала пауза. Потім той самий голос відповів знову, цього разу покірніше: "Номер Вісімдесят".
  
  
  Інші голоси вигукнули: "Номер п'ятдесят п'ять".
  
  
  "Номер тридцять сім".
  
  
  "Номер сто вісімдесят один". Нарешті, коли Римо застібав робочу сорочку з короткими рукавами, ноги зупинилися біля ґрат його камери.
  
  
  Їх було два комплекти. Двоє чоловіків були одягнені в однакові сірі формені сорочки з чорними еполетами та оздобленням кишень. Їхні штани були чорними, з вугільно-сірими смужками, що йшли зовнішніми швами. Їхні капелюхи Smokey the Bear були чорними і відтіняли жорсткі злі очі.
  
  
  "Як минула твоя перша ніч, Мертве?" - спитав той, що вище, із двох наглядачів, не відриваючись від свого блокнота.
  
  
  "Нахилися, і я покажу тобі", - прогарчав Римо. Усі вони мали неправильний акцент. Надто південний. І кольори уніформи також були невідповідними. Ця думка повільно поринала в його свідомість, як водяна лілія, що втрачає свою плавучість.
  
  
  "Так", - сказав другий командир. Він був майже таким самим широким, як і високим, і він не був високим. "Я чув, ти був міцним горішком".
  
  
  "Мене звуть Римо".
  
  
  "Ви маєте на увазі ув'язненого номер шість".
  
  
  "Це не мій номер".
  
  
  “Нагорі, у Нью-Джерсі, може бути. Але тут, унизу, ти номер шість. А тепер, хлопче, відійди від цих ґрат. Начальник в'язниці хоче тебе бачити”.
  
  
  Римо відпустив ґрати і відступив назад, коли командир гукнув командиру варти, щоб приготував камеру номер два.
  
  
  Електронні двері камери загули, від'їжджаючи назад. Пара командирів швидко встали по обидва боки від нього, і один опустився навколішки, щоб закріпити ножні кайдани, тоді як другий стояв з планшетом на боці, а інша рука лежала на ручці пістолета.
  
  
  Як тільки ножні кайдани були на місці, командир підвівся, несучи наручники, з'єднані зі шматками ланцюга. Наручники охопили його зап'ястя та здирали шкіру. "Чорт забирай", - пробурмотів присадкуватий командир. "Що це?" - Вимагав відповіді інший.
  
  
  "Тільки подивіться на зап'ястя цього хлопця. Вони товсті, як підвісні троси. Наручники не підходять".
  
  
  "Приведи їх у порядок".
  
  
  Римо витяг зап'ястя, його руки стиснулися в кулаки. Командир щосили намагався застебнути один наручник на його правому зап'ясті. Язичок не дотягував до фіксуючого механізму на півдюйми.
  
  
  "Спробуй інше зап'ястя", - нетерпляче сказав високий командир. "Він, мабуть, правша. Ліве зап'ястя буде тоншим. І заклацни його. Начальник в'язниці чекає".
  
  
  Другий наручник також не впорався зі своїм завданням на добрих півдюйми.
  
  
  "Що нам робити?" - роздратовано спитав присадкуватий командир. "Я ніколи не бачив зека з такими зап'ястями". Римо стрільнув у охоронців темноокою усмішкою.
  
  
  "Що, якщо я зроблю це?" - Запропонував він, розтискаючи кулаки.
  
  
  Командир стиснув кайданки. Вони зі клацанням стали на місце.
  
  
  "Міло", - сказав він, штовхаючи Римо. Дуже мило. Давай покажемо твій маленький магічний номер начальнику в'язниці.
  
  
  Коли Римо виходив із камери, його підштовхнули праворуч.
  
  
  "Не оглядайся назад, хлопче. Ти ж не хочеш бачити, що там, з іншого боку".
  
  
  Перед ним тягнувся довгий ряд камер. Руки, одні складені, інші з безвільними пальцями і нудні, звисали з лозин по всій лінії. Коридор з бежевих шлакоблоків закінчувався чорними електронними дверима з квадратним віконцем.
  
  
  "Ідіть на чотири кроки позаду мене і притисніть до стіни", - сказав високий командир, показуючи дорогу. Інший влаштувався позаду них. "Залишайтеся на жовтій лінії".
  
  
  Римо тяжко попрямував. Коли він проходив повз ряд камер, через пофарбовані в зелений колір прути виглядали суворі незнайомі обличчя.
  
  
  "Гей, спляча красуня! Я Прекрасний принц".
  
  
  "Скажи, як тебе звуть, люба?"
  
  
  Пролунали свистки, кілька вовчих свистків. Відчайдушний зек із золотим кільцем у вусі вголос поцікавився, чи незайманий Римо. Римо зупинився перед його камерою і втупився в нього своїми мертвими очима. В'язень мимоволі відсахнувся від ґрат.
  
  
  Римо пішов далі, на секунду випередивши незавершений випад командира.
  
  
  Коли їх пропускали через серію електронних дверей і через чотиристоронній перетин ярусів камер від підлоги до стелі, Римо запитав.
  
  
  "Де я?"
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - прогарчав головний командир. Потім, прийшовши до тями, він додав: "Це вірно. Ви прибули під дією заспокійливого, чи не так?"
  
  
  "Це ти мені скажи", - сказав Римо, коли вони підійшли до кабінету начальника в'язниці. Поки вони чекали, головний командир постукав у двері.
  
  
  "Хлопчик, твій новий будинок - державна в'язниця у Старці".
  
  
  "У мене не дуже хороша географія", - сказав Римо, коли інший командир просунув голову у двері і оголосив: "Він тут, сер".
  
  
  "Флорида", - рішуче сказав інший командир. "Країна сонячного світла та алігаторів".
  
  
  "Не забудь флоридський сік", - додав перший охоронець, відчиняючи двері перед Римо.
  
  
  Римо увійшов до кабінету начальника в'язниці, його ланцюги волочилися по підлозі. Його руки були скуті нижче рівня пояса, але голова була піднята, а поза викликає.
  
  
  "Сядь, Вільямс", - сказав начальник в'язниці безглуздим тоном, що не викликає довіри. Він махнув охоронцям, щоб ті зачинили за ними двері. Римо опустився на простий дерев'яний стілець. Від жорсткого стільця йому одразу стало незатишно. Він не був певен чому, але це сколихнуло якийсь невиразний, недоступний спогад.
  
  
  Начальник в'язниці спеціально ігнорував Римо, коли той перегортав картотеку. То був невисокий, забіяковий чоловік з гладкою лисиною. На переніссі у нього була невелика ямка в плоті, наче хтось вирізав із неї шматок.
  
  
  Коли начальник в'язниці підняв очі, він дозволив папці впасти плазом. Він кинув на неї останній погляд, перш ніж повністю переключити свою увагу на Римо.
  
  
  "Ти знаєш, чому ти тут, Вільямсе?"
  
  
  "Держава стверджує, що я вбив продавця наркотиками".
  
  
  "Ось чому вас відправили до в'язниці штату Трентон. Я мав на увазі, чому вас перевели до штату Флорида".
  
  
  Флорида, подумав Римо. Значить, охоронці не брехали. вголос він сказав: "Мабуть, це якось вилетіло в мене з голови". Йому стало цікаво, що говорив начальник в'язниці.
  
  
  "Ви дуже дурна людина, містере Вільямс. Вам було б краще повернутися в Нью-Джерсі, де вони не користуються смертною карою. Там, нагорі, ви були просто ще одним довічником у камері смертників. Але ви продовжували потрапляти в неприємності. Згідно з вашим досьє. , ви покалічили свого співкамерника.Викололи йому око з-за сигарети.Цього було достатньо.Але до того, ви вбили охоронця.Я припускаю, що цей охоронець мав сім'ю з високими політичними зв'язками, тому що хтось потяг за безліч ниток , щоб тебе перевели до моєї в'язниці. Це незаконно, але коли я запротестував, мені в недвозначних висловах сказали підіграти. Що я і роблю”.
  
  
  "Можливо, мені потрібно було змінити обстановку", - рішуче сказав Римо. Він запитував, до чого хилиться це лайно.
  
  
  "Ти зараз досить недбалий", - продовжив начальник в'язниці. Римо помітив табличку з ім'ям перед його столом, де було написано, що він начальник в'язниці Максорлі. "Але мені сказали, що чиновникам Трентона довелося запровадити тобі заспокійливе для перекладу. Тож ти повинен знати, у що ти вплутався".
  
  
  "Звичайно", - холодно сказав Римо. "Я дістався Флориди".
  
  
  "Це правда", - без тіні гумору сказав начальник в'язниці. "Але ви також потрапили в камеру смертників Флориди. Чи бачите, на відміну від Нью-Джерсі, цей штат повною мірою використовує смертну кару. І оскільки ви перейшли під нашу юрисдикцію, ви підпадаєте під дію законів Флориди".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Його брови зійшлися разом, утворивши глибоку складку.
  
  
  "Мені шкода", - сказав начальник в'язниці голосом, в якому не було співчуття, ні сарказму, а просто голос. "Ви колись були офіцером поліції, згідно з вашими записами. І я не зв'язуюсь із наркоторговцями. Можливо, у тебе були свої причини зробити те, що ти зробив, але вбити співробітника виправної установи... що ж, я несу відповідальність перед законом ".
  
  
  "Я хочу поговорити зі своїм адвокатом", - натягнуто сказав Римо.
  
  
  "Я розумію, що від вашого імені вже подана апеляція. Тим часом від вас чекають дотримання правил цієї установи. Вам дозволятиметься виходити з камери на дві хвилини через день, щоб прийняти душ, і двічі на тиждень, по понеділках та четвергах, на тридцять хвилин займатися фізичними вправами під наглядом у дворі в'язниці, інакше ви будете замкнені у своїй камері, де прийматимете їжу і займатиметеся всіма своїми справами. буде іншого вибору, крім як помістити вас в окреме приміщення, якщо ви будете погано поводитися якимось чином".
  
  
  "Ти говориш про мене як про поганого маленького хлопчика", - сказав Рімо жорстким голосом.
  
  
  "Будьте впевнені, містере Вільямсе, я бачу вас зовсім не в такому світі. Отже, ви зрозуміли все, що я вам щойно сказав?"
  
  
  "Думаю так".
  
  
  "Ви розумієте, що я маю на увазі під роздільним утриманням під вартою?"
  
  
  "Звичайно. Одиночний висновок".
  
  
  "Так це називається у Трентоні?"
  
  
  Римо довелося подумати, як відповісти. "Вони назвали це адміністративним затриманням", - сказав він нарешті.
  
  
  "І я впевнений, що людина, якій загрожує страта, двічі подумає, перш ніж доживати свої останні дні в одиночній камері". Начальник в'язниці натиснув кнопку дзвінка. Два командири увійшли до кімнати і зайняли свої місця по обидва боки від непохитного обличчя Римо Вільямса.
  
  
  "Перш ніж ці офіцери відведуть вас назад до камери, у вас є якісь питання?" начальник в'язниці хотів знати.
  
  
  Римо встав, брязкаючи ланцюгами. "Тільки один", - тихо сказав він.
  
  
  Начальник в'язниці запитливо глянув на нього.
  
  
  "Ви вживаєте гази, робите ін'єкції чи підсмажуєтесь у такому стані?"
  
  
  "Ми маємо дуже ефективний електричний стілець, містер Вільямс. Якщо дійде до цього, ви відчуєте лише короткочасний поштовх. Насправді це досить гуманно".
  
  
  "Все одно, я думаю, що віддав би перевагу голці". На обличчі начальника в'язниці відбився цікавий інтерес.
  
  
  "Серйозно?" сказав він. "Якщо ви не заперечуєте, що я питаю, чому це?"
  
  
  "Вони не голять голову перед смертельною ін'єкцією".
  
  
  "А", - сказав начальник в'язниці, ніби зрозумівши. Але через непроникність у глибині його очей Римо міг сказати, що він взагалі нічого не зрозумів.
  
  
  Римо мовчав, коли його відводили.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Вони почекали, поки Римо повернеться до камери, перш ніж зняти ланцюги та ножні кайдани. Римо сів на ліжко, коли заґратовані двері з брязкотом зачинилися. Вперше він помітив білу табличку, прикріплену до дверей камери: "НЕБЕЗПЕЧНО!" НЕ ПІДХОДИТЕ, ПОКИ "ГЕЙТ" РУХАЄТЬСЯ, накреслену чорними літерами "смертний вирок".
  
  
  Це був єдиний матеріал для читання у камері, тому Римо повільно прочитав його кілька разів.
  
  
  Голос із сусідньої камери порушив його концентрацію.
  
  
  "Привіт, Джиме. Що відбувається?" Голос був чорний. Житель півдня.
  
  
  "Мене звуть Римо".
  
  
  "Не займай ніякого становища, чувак. Я називаю всіх білих хлопців Джимамі. У що ти вляпався?"
  
  
  "Не твоя справа".
  
  
  "Вчини як знаєш. Я просто був дружелюбний. Мене звуть Мохаммед".
  
  
  "У такому разі, мене звуть Аллах".
  
  
  "Брати-мусульмани" оголошують його Аль-лах, уйти. Але якщо тебе це влаштовує, то ти можеш називати мене Попкорном. Усі мінуси такі. Тільки не принижуй мого особистого бога. Аллах – це все, що допомагає мені прожити день, доки мені не доведеться йти до кінця. Я вбив свою стареньку, хіба ти не знаєш”.
  
  
  "Жорстоко".
  
  
  "Хіба я цього не знаю. Іноді я справді сумую за цією жінкою. Не став би її різати, але я застав її в ліжку з якоюсь індичкою, яку ніколи раніше не бачив. І це був мій день народження. Знаєш, це було найжорстокіше".
  
  
  "Помилуй мене", - сказав Римо, відкидаючись на спинку ліжка. Він дивився в стелю.
  
  
  "Я чув, ти колись був поліцейським".
  
  
  - Одного разу, - безбарвно відповів Римо.
  
  
  "Отже коп робить у цьому порожньому місці?"
  
  
  "Я забув привітати твою матір".
  
  
  "Ху! Ти якийсь холодний чувак. Але дозволь мені внести ясність, братику. В'язні, вони знають, що ти коп. Зломщики, вони знають, що ти прикінчив охоронця. Це поставило тебе в дуже погане становище. На твоєму місці я б завів усіх друзів, яких тільки міг знайти”.
  
  
  "Ти не я", - відповів Римо, раптово побажавши цигарку. Можливо, це очистило б його розум від павутиння. Він почував себе як несвіже пиво - надихнуте і надто тепле.
  
  
  "У такому разі, у мене є для тебе ще одна порада, Джіме". Коли відповіді не було, Попкорн сказав: "Не їж м'ясний рулет. Це завжди вчорашній гамбургер. І якщо вам пропонують тушкований м'ясний рулет, це не тільки вчорашній м'ясний рулет, а й вчорашній гамбургер. і знову тицяють у твою жалюгідну фізіономію”.
  
  
  "Я матиму це на увазі", - сказав Римо, все ще дивлячись у стелю. Все було надто гладко. У його старій камері стеля була потрісканою і відшаровуваною: він уявляв, що тріщини - це землетрус, а пласти, що звисають, - виверження вулкана. Він годинами стежив очима за тріщинами, уявляючи їх – ні, бажаючи, щоб вони стали ширшими. Іноді здавалося, що вони розширилися, але вони ніколи не розширювалися настільки, щоб випустити його, тепер немає значення, як довго він дивився крізь нескінченні сірі дні і місяці.
  
  
  Римо перекотився на край свого ліжка. Він не знаходив жодної розваги в цій плоскій бездоганній стелі. Втупившись у свої черевики, він думав про те, що сказав начальник в'язниці.
  
  
  Він не міг пригадати, щоб убив когось із охоронців у штаті Трентон. Але його розум все ще був затьмарений заспокійливим. Римо не міг пригадати, щоб колись чув про те, щоб ув'язненого відправляли під дією заспокійливого. Не найрозумніший. Він запитував, чи не зламався він від довгих років ув'язнення в камері смертників.
  
  
  Він дозволив своїм думкам повернутися на роки тому. Все це було плоскою сірою плямою. Скільки минуло з того дня, як за ним прийшли до його під'їзду в Ньюарку? Десять років? Двадцять? Ближче до двадцяти. Двадцять довгих років відколи суддя - як там його звали, Гарольд якийсь там? відправив його вгору річкою. У ті дні в Нью-Джерсі виконували смертні вироки. Римо більше року пітнів у камері смертників - "Мертвець" мовою інших ув'язнених, - поки його адвокат подавав апеляцію за апеляцією.
  
  
  Його життя врятував не так апеляційний процес, як тенденція не посилатися на закони про страту, яка врешті-решт врятувала життя колишньому патрульному Римо Вільямсу. Це не було виправданням, але це було краще, ніж сидіти на стільці.
  
  
  Тепер, через двадцять років, він знову опинився перед стільцем.
  
  
  Римо підвівся. Його суглоби затекли. Його не зовсім онімілі пальці погладили жорстку щетину на підборідді та шиї. У камері не було дзеркала. У камері смертників людина могла б з радістю перерізати собі горло, а не тягнутися до крісла.
  
  
  Зковтування нагадало Римо у тому, як пересохло в його горлі. У раковині було сухо, тож Рімо вирішив піти в іншому напрямку.
  
  
  "Я не відмовився б покурити", - сказав він уголос.
  
  
  З камери зліва не було відповіді, яка, як згадав Римо, була порожня, коли він проходив повз неї. Але з іншого боку Попкорн запитав: "Кемел зробить тобі?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ну, ось і вона. Одна пошита на замовлення".
  
  
  За дверима камери в поле зору викотилася сигарета без фільтра. Римо довелося опуститися навколішки, щоб упіймати її. Але його зап'ястя були надто товстими для вузького проміжку між лозинами. Він напружився, його пальці майже торкнулися паперового циліндра. Він переклав його в іншу руку, але досяг лише того, що повністю відсунув сигарету за межі досяжності.
  
  
  Римо повернувся до свого ліжка і тяжко сів, його обличчя перетворилося на маску поразки.
  
  
  Через деякий час Попкорн зауважив: "Я не відчуваю запаху диму, Джим. І я всією душею віддавав перевагу секонд-хенду".
  
  
  "Це вислизнуло від мене", - сказав йому Римо без емоцій.
  
  
  "Ось як я ставлюся до свого життя, Джиме. Але ти все ще у мене в боргу".
  
  
  "Звичайно", - рішуче сказав Римо. Він почував себе лайном.
  
  
  "Просто не чекай довго розплати. Спарки володіють моєю дупою, ти знаєш".
  
  
  "Хто такий Спарки? Твій адвокат?" Римо задумався у повітря. З таким самим успіхом він міг спілкуватися з мерцями. Наступні слова Попкорна підказали йому, що так і є.
  
  
  "Спарки - голова, чувак. Я вийду на волю наступного місяця, якщо мою апеляцію не підтримають. Тобі сказали, коли ти йдеш?"
  
  
  "Я не піду", - рішуче заявив Римо.
  
  
  "Розкажи. Раніше я так думав. Чоловік дозволяє тобі так думати деякий час, він і його адвокати. Через деякий час ти починаєш вірити в це сам. Потім вони забирають його у тебе дюйм за дюймом. ти літаєш, а наступного дня копаєшся у бруді у своїх власних чортових ніг, думаючи, що єдиний вихід - це викопати собі дорогу назовні. Але у будь-якому разі, ти сам собі риєш могилу”.
  
  
  - Я не піду, - повторив Римо.
  
  
  "Ти вважаєш, що коли ти колись був копом, то в тебе все вийде. І це все?"
  
  
  "Вони не підсмажать мене. Вони не підсмажили мене в Джерсі. Вони не підсмажать мене тут".
  
  
  "Може, Джим. Але в цій дірі, в якій ми знаходимося, флоридський сік має зовсім інше значення". Він не помаранчевий, і вони повинні прив'язати тебе, перш ніж ти зможеш отримати з цього користь.
  
  
  "Вони не можуть перевести людину з одного штату в інший і підсмажити її. Мій адвокат подбає про це".
  
  
  "Я згоден із цим. Мій адвокат теж моя остання надія".
  
  
  "Вони не підсмажать мене", - повторив Римо. І раптом він згадав, чому йому було так незручно сидіти на дерев'яному стільці у кабінеті Начальника в'язниці. Електричні стільці завжди виготовлялися з дерева, що не провадить.
  
  
  В дальньому кінці коридору загули двері. Загула інша. І з кожним разом дзижчання ставало голосніше в міру того, як Контроль відчиняв двері за дверима. Потім почувся чіткий, не приглушений звук кроків.
  
  
  Охоронці зупинилися біля камери Римо. Це були ті ж таки охоронці, що й раніше.
  
  
  "Сьогодні день душа, Вільямс", - сказав один із глузуванням. Римо підняв зі свого ліжка тьмяні очі. Він встав. "Чому б і ні?" він пробурмотів.
  
  
  Цього разу на нього не вдягли наручники, коли виводили з камери.
  
  
  "Я єдиний, хто повинен змити пил?" Запитав Римо.
  
  
  Охоронець люто вишкірив зуби. "Інші вже приводять себе в порядок заради тебе, Мильний хлопчик. А тепер рухай".
  
  
  Римо повільно пройшов повз ряд камер смертників. Він сміливо зустрічав кожен погляд, кинутий у його бік.
  
  
  Цього разу не було свисту чи глузувань. У певному сенсі це був поганий знак.
  
  
  Вони пройшли повз контрольну будку на перехресті в'язниць, званому Гранд Сентрал, де начальник варти проводив їх у душову. Римо роздягся під пильними поглядами охоронців і зайшов у спільний душ.
  
  
  Десятки пар жорстких очей впивалися в його підсмажені, тигрині м'язи, плоскі, як у спортсмена, живіт і дивно товсті зап'ястя. Римо проігнорував їх і став під гарячий струмінь незайнятого душу, намилюючись брудним шматком мила, яке тануло на схожій на жолоб полиці, що проходила під душем по всій довжині кімнати. Він втер трохи піни у своє м'язове волосся, люто відскребся і, відчуваючи на собі погляди, знову встав під гарячу воду, поки залишки піни не потрапили на ґрати підлоги, щоб бути віднесеним на волю, якої Римо не знав з тих пір, як йому було удвічі менше, ніж зараз.
  
  
  Коли Римо попрямував до дверей, на його шляху встав чоловік. Він був білий і складний як вагітний півзахисник. Його товсте обличчя було таким же невиразним, як гребля Гувера, за винятком вусів Фу Манчі, які вийшли з моди, коли Джеральд Форд був у Білому домі, і крихітного шматка волосся під нижньою губою, званого пучком пачуко. Його чорне волосся розкидалось по всьому лобі, з нього капала брудно-сіра мильна піна. Він виглядав як клінгон із поганим шиньйоном.
  
  
  "Ти новий Небіжчик?" - прогарчав він.
  
  
  "Мене звуть Римо".
  
  
  "Так. Це ти. Небіжчик", - пробурмотів чоловік, ніби Римо там не було. Потім він голосніше сказав: "Я чув, ти був поліцейським".
  
  
  Рімо нічого не сказав. У закладі була фраза: "Займайся своєю справою". Це означало "не лізь не в свою справу" і "тримайся подалі від неприємностей". Римо вирішив, що слідуватиме їй. Він дозволив своєму погляду опуститися на сплутане волосся на грудях чоловіка, вкрите милом. Не з покори, а тому, що чоловік був набагато вищий за Римо, і Римо просто дозволив своїм очам відпочити на їхньому природному рівні. Він зробив своє суворе обличчя нерухомим, не надаючи жодних емоцій, ні слабкості, ні виклику.
  
  
  "Раніше я їв копів", - насміхався чоловік. "Ти скажи йому, Макгарку", - крикнув хтось. Макгарк нахилився до обличчя Римо. Його дихання було кислим. Як пахта тижневої давності.
  
  
  "Можливо, я тебе з'їм". Коли Римо не відповів, Макгарк сказав: "З іншого боку, можливо, все буде навпаки. Я міг би захистити тебе, коп. Якщо ти будеш добре зі мною поводитися".
  
  
  За цих слів Римо підвів погляд. Його очі, здавалося, пішли у свої глибокі западини. Вираз їх був нечитаним.
  
  
  "Ти робиш для мене і я зроблю для тебе", - сказав Мегарк низьким голосом. "Що ти на це скажеш?"
  
  
  "Я кажу, - рішуче заявив Римо, - що твоє дихання пахне так, ніби ти смоктав сосок слона. Можливо, тобі варто продовжувати задовольняти себе таким чином".
  
  
  У Макгарка відвисла щелепа, від чого його пучок почутино наїжачився.
  
  
  Єдиним звуком у кімнаті довгий час були насадки для душу, що викидали безжальні потоки води. Потім якийсь чоловік вибухнув вибуховим сміхом, що гавкає. В іншого перехопило подих. Вони рушили до Римо та гіганта на ім'я Макгарк, щоб подивитися, що буде далі. За спиною здоров'я Римо міг бачити охоронців, які спостерігали через квадратне вікно. Раптом вони повернулися спиною, і Римо зрозумів, що від них допомоги не буде.
  
  
  "Всі ви, бовдури, тримаєтеся подалі від цього", - сказав Макгарк. Він глянув униз на Римо. Римо непохитно зустрів його погляд.
  
  
  "Я дам тобі вибір, коп", - сказав Макгарк напруженим голосом. "Твій рот на моєму члені прямо зараз або мій ніж у твоєму животі".
  
  
  "Якщо ти збираєш речі, доведи це", - спокійно сказав Римо. Макгарк розвів неймовірно великими руками і сказав: "Ніяких кишень, друже. Але я дістану тебе на подвір'ї".
  
  
  "Тоді побачимося у дворі", - сказав Римо, протискаючись повз чоловіка і відчиняючи двері швидше, ніж Макгарк встиг відреагувати.
  
  
  Римо схопив рушник з вішалки і почав витиратися, коли явно розчаровані охоронці розділилися і зайняли позиції біля зовнішніх дверей. Запах застарілого поту був постійним сморідом у кімнаті. Інші вийшли, голі й похмурі, і зажадали свої рушники. Закінчивши, вони кинули рушники в візок для прання і повільно одягнулися, ніби одягнувши сині штани державного зразка, вони стали менш, а не більш цивілізованими.
  
  
  Коли Римо потягнувся за ідентичною уніформою, один із охоронців сказав: "Тобі не потрібна тюремна уніформа. Ось." Римо взяв футболку абрикосового кольору. Він стяг його через голову і зрозумів, що це означало. Кожен чоловік у ряді носив такий. То був значок засудженого.
  
  
  Вони вишикувалися в лінію, з Римо в тилу. Охоронці відчинили двері, і вони вийшли гуськом, їхні плечі майже торкалися правої стіни, коли вони повертали під прямим кутом, доки не минули багатоярусні тюремні блоки, що оточували Центральний вокзал. Чоловіки, що йшли попереду Римо, попрямували до своїх камер. То були звичайні люди. Римо продовжив шлях на самоті в крило Q, камеру смертників.
  
  
  За сигналом двері камер відчинилися. Одночасний брязкіт був оглушливим.
  
  
  Римо попрямував бежевим коридором до своєї відкритої камери, недалеко від останньої камери в камері смертників.
  
  
  Грубий голос крикнув йому слідом: "На подвір'ї, коп". Після того, як двері камери з дзижчанням зачинилися з тимчасовою остаточністю, до якої Римо так і не звик, він поставив питання в повітря. "Знаєш шахрая на ім'я Мегарк?" Голос Попкорна був глузливий. "Так. Це чувак, якого називають Крашер. Хіба це не ім'я з коміксів, чувак? Крушитель Макгерк. Кажуть, його ім'я Делберт".
  
  
  "Педік?" Римо замислився.
  
  
  "Так. Справжній батч. Чому ти питаєш? Ти йому подобаєшся?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Цей нищівник, ти маєш остерігатися його. Він подає, але не ловить. Розумієш, що я маю на увазі?"
  
  
  "Так. Він каже, що шукатиме мене у дворі".
  
  
  "Тоді не ходи надвір".
  
  
  "Повинен. Я маю підтримувати форму".
  
  
  "За що? Зрештою, Спарки височать тебе насухо, брате".
  
  
  "Колись я, можливо, виберуся звідси", - сказав Римо. Він помітив, що хтось – він сам чи охоронець – штовхнув сигарету з коридору ближче до ґрат. Він підійшов і просунув руку крізь лозини. Він розчавив сигарету двома пальцями і повернувся до свого ліжка.
  
  
  "Звичайно", - сказав Попкорн, поки Римо оглядав білий папір щодо пошкоджень. Вона розійшлася з одного кінця і була брудною там, де її розчавила підошва черевика. Але інший кінець був чистим. Римо обережно струсив з нього пилюку. "Колись ти вийдеш звідси", - говорив Попкорн. “Є білий катафалк, який одного чудового дня вивезе всіх нас, Мерців, за межі цих стін. Ви можете на це розраховувати”.
  
  
  "Ні. Не так", - сказав Римо, відправляючи до рота чистий кінець "Кемела". "Колись вони зрозуміють, що я невинний".
  
  
  Римо проігнорував виючий сміх Попкорна, обшукуючи кишені у пошуках сірників. Він виявив, що він не має кишень, і, звичайно ж, там теж не було сірників.
  
  
  А Попкорн продовжував сміятися, ніби невинність Римо була найсмішнішою річчю в камері смертників.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Для Римо Вільямса, засудженого за вбивство, його перший день у в'язниці штату Флорида мало чим відрізнявся від усіх днів, які він міг згадати у в'язниці штату Трентон. Охоронці прийшли до десятої години, щоб порахувати кількість убитих. Обід подали о дванадцятій тридцять. Піднос із їжею Римо помістили у схожу на полицю щілину у дверях його камери. Це був м'ясний рулет із тушкованим м'ясом. Він відчув його запах і, хоч був голодний, повернув тацю в щілину. До того часу, як через годину охоронець повернувся, щоб забрати його, поверхня перетворилася на холодний жир.
  
  
  О третій годині дня був зроблений ще один підрахунок голів, і знову о восьмій. Відбій пролунав з ударом одинадцяти, а остання перевірка ліжок відбулася через двадцять хвилин, коли самотній охоронець пройшов уздовж черги, зупиняючись, щоб висвітлити кожну камеру своїм великим ліхтариком D-cell. Якось він покликав ув'язненого, щоб той оголив голову. Тільки тоді промінь на мить зупинився; потім його включення та вимкнення продовжилося.
  
  
  В очах Римо запалилося світло, і він перекинувся. Охоронець пішов далі, повторив свій ритуал біля камери Попкорна, а потім шкутильгав геть, його відхід був відзначений гучністю дверних дзвінків, що зменшувалася, коли вони закривалися один за одним.
  
  
  Римо дивився на плоску чорноту зовнішньої стіни своєї камери, питаючи, чи будуть ночі тут такими ж жахливими, як у Трентоні.
  
  
  Вони були.
  
  
  Звідкись здалеку пролунав голос: "Телепортуй мене нагору, Скотті", і Римо мало не засміявся. За винятком того, що нещасний тон голосу чоловіка приглушив сміх. Він не жартував. Фактично, він приступив до тривалого виконання уявного епізоду "Зоряного шляху" одним актором, по черзі граючи ролі капітана Кірка, Спока, Скотті, Маккоя і навіть Ухури безглуздим фальцетом.
  
  
  "Заткни свою дірку, йолоп!" попередив басовитий голос.
  
  
  "Ти заткни свою дірку. Дай чоловікові спокій. Він розважатиме нас".
  
  
  Останнє пролунало через Попкорн. Зітхнувши, Римо скотився з ліжка.
  
  
  "Це триває щоночі?" спитав він.
  
  
  "У деякі ночі", - сказав йому Попкорн. "Це тарілка радара. Він знає напам'ять кожен епізод "Зоряного шляху". Каже, що дивився їх по сімнадцять разів кожен. Так що, природно, він доходить до того, що, так би мовити, викручується сам. Чули б ви, який він викрутив" Минулої суботи, коли все закінчилося, Кірк був застрелений ромуланцями, а Спок захопив місток... Перше, що він зробив, це віддав наказ відступати і почав балувати Ухуру. по своєму ".
  
  
  Римо зітхнув. Там, у Трентоні, був шахрай, який всю ніч безперервно видавав себе за грабіжника. Його "Джо Фрайді" був настільки точним, що спонукав одного довічника встромити заточений олівець із номером дев'ять у адамове яблуко ув'язненого зі смертельним наслідком. Тепер здавалося, що це було давно. Римо навіть міг згадати імені жодного з них.
  
  
  Нарешті розмови вголос, ридання і стогін припинилися, і у вологій темряві камери смертників запанувала тиша.
  
  
  Римо спав.
  
  
  Уві сні йому наснився сон.
  
  
  І у своєму сні він був вільний.
  
  
  Римо снилося, що він їде на ліфті до пентхауса висотного житлового будинку. Він бачив себе в обрамленні кабіни ліфта, обклеєної золотими шпалерами, ніби відчував позатілесний досвід. Одна рука була в кишені, а друга звисала збоку, нетерпляче клацаючи пальцями.
  
  
  Двері ліфта відчинилися, і він почав виходити з клітки. Він на мить завагався. Блиск, що з'явився в його очах, був недовгим. Потім, недбало витягши руку з кишені, він вийшов у коридор. Він свиснув.
  
  
  По обидва боки дверей ліфта з'явилося по огрядному чоловікові. Кожен був одягнений у дорогий італійський шовковий костюм. У руках мали компактні маленькі пістолети-кулемети Mac-11. Один приставив дуло до шиї Римо, а другий – до протилежного боку. Римо перестав свистіти.
  
  
  Уві сні він закричав: "О, чорт!" Але уві сні він виглядав так само круто, як актор, який зіграв головну роль у телевізійному фільмі тижня.
  
  
  Один із двох чоловіків пробурмотів: "Зійшов не на тому поверсі, приятелю?"
  
  
  На що Римо почув свою відповідь: "Ні, якщо це апартаменти дона Поліпо Тентаколо".
  
  
  "Дон Тентаколо не приймає відвідувачів сьогодні ввечері, друже". Це від іншого чоловіка, того, що почав обшукувати Римо. Інший громила – кращого слова для нього не підбереш – продовжував тикати своїм Mac-11 у бік Римо.
  
  
  Те, що сталося далі, сталося так швидко, що Римо смикнувся уві сні.
  
  
  Охоронець, що стояв на колінах, перевіряв кісточки Римо, коли одна з ніг Римо сіпнулася вгору. Палець ноги, здавалося, тільки торкнувся підборіддя чоловіка, але його голова відкинулася назад, ніби вона була на кінці троса, що обірвався. Тріск хребців, що ламаються, був виразним, як грім.
  
  
  Потім - або, можливо, це сталося одночасно, тому що увага Римо була прикута до відкинутої назад голови, а не до чогось іншого - уві сні Римо повернув верхню частину тіла так, що дуло пістолета було спрямоване в розріджене повітря. Він узяв іншого громила за зап'ястя. Замість того, щоб натиснути на природну точку згину суглоба, як його навчали у поліцейській академії, Римо вставив мізинець у відкрите дуло Mac-11. Звук стовбура, що розколюється, злився з тріском хребців, що ламаються.
  
  
  Mac-11 розвалився на частини, начебто всі зварні шви та шурупи одночасно зруйнувалися, залишивши громилу з дуже хитким прикладом пістолета з маленькими блискучими кулями, що видно у верхній частині магазинної обойми.
  
  
  Громила глянув на свою непотрібну зброю, а потім на свого товариша, якого Римо недбалим рухом кісточки звільнив від дорогих італійських мокасин.
  
  
  "Можна, можливо?" - спитав Римо, чемно посміхаючись. І, не чекаючи, він витяг кулю з обойми. На зміну їй вискочила інша.
  
  
  Римо спостерігав, як він бере крихітну кулю в одну руку і приставляє її до лоба громили. Потім зігнутим вказівним пальцем він постукав по капсулі на кінці гільзи. Пролунала бавовна петарди! і стоїть громила раптово перетворився на розпростертого мертвого громила з чорним кратером у центрі його чола.
  
  
  Римо недбало переступив через тіла і підійшов до чорних дверей з дорогого дерева. Він постукав у двері і почав чекати, уперши руки в стегна.
  
  
  У своїй камері Римо повертався уві сні. Він уперше помітив, якими тонкими стали його руки. Він виглядав так, ніби втратив весь свій природний жир та тридцять відсотків мускулатури. Його зап'ястя, однак, були надзвичайно товстими. Це поєднання змушувало його думати про Моряка Попая - але менш гротескного.
  
  
  Римо витріщився на свої власні дивно розтягнуті зап'ястя, коли в чорній дверній панелі з'явилася занозиста дірка, і "я" з його сну просто зникло з лінії вогню - тому що єдина дірка була зроблена пістолетом, приставленим до протилежного боку дверей.
  
  
  Мрія Римо рвонувся вперед, долонею вдаривши по ручці з такою силою, що вона вилетіла з гнізда і врізалася в пентхаус. Невидимий чоловік завив у вишуканій агонії, і Римо недбало штовхнув двері, відчиняючи їх.
  
  
  Він зупинився поруч із чоловіком, що тримався обома руками за пах у зігнутій удвічі позі, тільки для того, щоб тицьнути його в очі. Перш ніж впасти обличчям уперед, Рімо мигцем побачив желеподібне пюре, яке тепер було в його очницях. Якби він не спав, він би одвернувся.
  
  
  У сні Римо переходив з кімнати в кімнату в елегантному пентхаусі, поки не виявив чоловіка, що зіщулився біля дзеркального вікна, з якого відкривався панорамний вид на якесь невідоме місто. На задньому плані був неоновий кант. Він був згорнутий у спіраль чи вивіску, а обрамляв кілька високих офісних будинків. Це підказало Римо, що з пентхауса відкривається краєвид на Даллас, штат Техас.
  
  
  Товстун стояв спиною до скла, ніби стояв на вузькому виступі, і лише тертя об скло утримувало його від падіння назустріч смерті.
  
  
  "Якщо ти коп, - казав він, - я можу тобі заплатити".
  
  
  "Неправильне припущення", - почув Римо свій голос.
  
  
  "Якщо ти федерал, я можу перевернутись".
  
  
  "Навіть близько".
  
  
  "Тоді чого ти хочеш?"
  
  
  "О, гарний будинок, приємна дружина, можливо, пара діточок".
  
  
  "Готово! Я все влаштую". Товстун спітнів, хоча важив більше Римо фунтів на шістдесят.
  
  
  "Вибач", - сказав йому Римо. "Є деякі речі, які не можна купити навіть за гроші. Це не купить мене, і це не купить те життя, яке я хочу".
  
  
  "Має бути щось, що ми можемо зробити", - наполегливо сказав дон Тентаколо. "Ми можемо укласти якусь угоду".
  
  
  "Дай мені подумати про це", - сказав Римо без жодного інтересу. Він постукав по склянці поруч із головою чоловіка. Товстун скривився, ніби пальці Римо були вколоті.
  
  
  "Це одноразова страва чи сендвіч?" Запитав Римо.
  
  
  "Одинок. Куленепробивний".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, проводячи лінійкою пряму лінію над товстуном, що тремтить головою. Скло заскрипіло, ніби по ньому провели склорізом. Потім Римо провів пальцем від кінця лінії до підлоги і повторив дію з іншого боку.
  
  
  Маніпуляція окреслила товстуна тонкою білою прямокутною лінією, що швидше нагадує контур труни.
  
  
  "Що... що ти збираєшся робити?" він тремтів.
  
  
  "Ти виглядаєш сексуально. Начебто тобі не завадило б подихати свіжим повітрям".
  
  
  "Так", - сказав дон Тентаколо, витираючи чоло. "Тут смажиться".
  
  
  "Тоді дозвольте мені", - сказав Римо. Він поклав руку на груди чоловіка і зробив те, що виглядало як легкий поштовх.
  
  
  За винятком того, що не було нічого ніжного в тому, як дон Поліпо Тентаколо пройшов крізь товсте скло, прихопивши із собою скляний прямокутник, схожий на двері. Його ноги були останніми, хто зник у темряві за вікном.
  
  
  Римо побачив, як він висовується з отвору в склі, і погляд його сну раптово поплив за шалено жестикулюючим тілом, що падає з висоти двадцяти чи тридцяти поверхів на твердий тротуар унизу.
  
  
  Скло вдарилося першим. Воно розлетілося на тисячі уламків. Товстун теж розлетівся вщент, але мішок, який був його м'ясистою оболонкою, не дозволив його кістковій структурі, що руйнується, перетворитися на органічну шрапнель. За одним чудовим винятком. Короткий відрізок стегнової кістки вискочив зі шва штанів і пронизав його ліву долоню.
  
  
  Обтрушивши руки, ніби завершив дрібний, але завзятий домашній ремонт, Римо зі своєї мрії відвернувся від вікна, ніби збираючись йти. Але на його обличчі промайнуло впізнання, і він зухвало посміхнувся і спитав невидимого співрозмовника: "Як я впорався?"
  
  
  Голос, що відповів, був писклявим і буркотливим, як у Даффі Дака після важкого дня на знімальному майданчику.
  
  
  "Твій лікоть був зігнутий", - гірко сказала вона.
  
  
  І вираз розчарування, що з'явився на обличчі Римо зі сну, був трагічним.
  
  
  Римо прокинувся з таким самим виразом на своєму справжньому обличчі. Він просто цього не знав.
  
  
  Голос Попкорна прошепотів йому на вухо крізь шлакоблок кольору черепашки: "Ти гаразд, Джіме?"
  
  
  Рімо сів. - Мені наснився поганий сон, - тихо сказав він.
  
  
  "У мене для тебе новини. Вони все ще у тебе. Тільки тепер твої очі відкриті. Ти розумієш мене?"
  
  
  "Я знаю, де я. Це просто здавалося таким реальним". І вперше у голосі Римо зникла жорсткість, яку тюремне життя зробило другою натурою.
  
  
  "У мене є приказка, Джим: Мертві бачать сни найглибше. Побуваєш деякий час у камері смертників, зрозумієш, про що я говорю".
  
  
  Римо пошарив під подушкою. Верблюд усе ще був там, тільки тепер на ньому з'явилася тріщина, і він скидався на загнутий паперовий цвях.
  
  
  "Вважаю, у вас немає сірників?" Підказав Римо.
  
  
  "Ні, відколи у Мухаммеда Алі помутився розум".
  
  
  "Це застаріло".
  
  
  "У "стирі" всі жарти старі. Якщо я дам тобі коробку сірників, ти потім сунеш його назад?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Добре, друже. Не облакайся ще більше, ніж ти накоїв, щоб потрапити сюди".
  
  
  Коробка сірників ковзнула в поле зору, як тьмяна хокейна шайба. Він зупинився поруч із ґратами камери, і Римо витяг його з першої спроби. Він відірвав сірник і чиркнув нею. Полум'я охопило брудний кінець "Кемела" у роті Римо.
  
  
  Римо сів на своє ліжко і глибоко затягнувся.
  
  
  Тютюновий дим ударив йому у легені, як іприт. Бажання закашлятися було непереборним. Він спробував подавитися їм, знаючи, що це може призвести до охоронців або, що ще гірше, розбудити кожну людину в камері смертників. Але кашель відмовлявся придушуватись.
  
  
  Римо впав навколішки. Він сунув голову під ліжко і піддався кашлю. Він хрипів, як дванадцятирічна дитина, яка намагається викурити свою першу цигарку.
  
  
  "Ти гаразд, Джіме?" Прошипів Попкорн. "Ти обрушиш всі види лайна на наші жалюгідні голови, якщо не задушиш себе".
  
  
  Приступи кашлю Римо перейшли у здавлений стогін.
  
  
  "Не вмирай через мене, Джіме", - заблагав Попкорн. "Ти отримав мою останню книгу "сірники". Не вмирай через мене".
  
  
  Крізь свій біль Римо почув щирість у голосі Попкорна. Тюремна сентиментальність. Не вмирай, доки я не поверну те, що належить мені. Він так і не звик до його безсердечної жорстокості.
  
  
  Нарешті Римо заповз на своє ліжко. "В перший раз?" Криво посміхнувшись, спитав Попкорн.
  
  
  "Я звик до сигарет з фільтром", - сказав Римо. Його легені наче горіли. Замість того, щоб прочистити голову, нікотин ще більше притупив його мозок. Можливо, подумав він, він мав реакцію на заспокійливе, яке не давало йому заснути під час поїздки з Нью-Джерсі. Тим не менш, у нього не мало бути подібної реакції. Він був людиною із сумкою на день.
  
  
  "А як же мої сірники, чувак?"
  
  
  "Вранці", - слабо парирував Римо. "Я хворий".
  
  
  "Ти божевільний, якщо думаєш, що залишиш собі мої сірники, сосунок", - прошипів Попкорн. "Ти мене чуєш?" Швидкість, з якою легка турботливість Попкорна перетворилася на жорстку, та був і огидну, була елементарною.
  
  
  Римо повернувся на інший бік і спробував заснути, але сон вислизав від нього до п'ятигодинного дзвінка, а потім, надто скоро, почався ще один нескінченний сірий день.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Перш ніж з'явився охоронець з підносами для сніданку, Римо виставив коробку сірників за прути своєї камери і підштовхнув її одним пальцем.
  
  
  "Ось воно", - крикнув він. "Зрозумів?"
  
  
  "Так, чувак, я зрозумів". Голос Попкорна був настороженим. Римо уявив, як він відкриває обкладинку, щоб ретельно перерахувати кожен сірник. Мабуть, він зробив це двічі, бо пройшов якийсь час, перш ніж до нього повернувся голос, знову сповнений зухвалої добродушності.
  
  
  "Це два, які ти мені винен, Джим", - сказав він. "Одне за виготовлене на замовлення, а інше - за запалювач".
  
  
  "Впіймаю тебе якось у дворі", - сказав Римо. "Якщо ми дістанемося до двору того ж дня".
  
  
  На сніданок були холодні кукурудзяні пластівці в упаковці на одну порцію та окремий контейнер з нежирним молоком. Римо повільно розлив молоко по пластівцях. Від нього виходив сильний запах. Він приклав носа до миски. Чи не кислий. Просто міцний. Він ніколи не відчував такого сильного запаху молока. Смішне. Він ніколи раніше не думав про те, що свіже молоко має запах.
  
  
  Рімо вирішив обійтися без цукру і запхав першу ложку в горло. Вона насилу проковтнула. Пластівці, здавалося, пройшлися його стравоходом наждачним папером. Він проковтнув їх. Через п'ять хвилин він розкидав це по всій підлозі.
  
  
  "Ти впевнений, що раніше відсиджував термін, Джіме?" Голос Попкорна знову став настороженим. "Схоже, у тебе не надто хороша акліматизація. Неприємно думати, що ти був рибою. Тому що, якби ти був рибою, це означало б, що ти був щуром. Хоча те, що Людина почала б робити, саджаючи пацюка в ряд, – це більше, ніж я можу зрозуміти”.
  
  
  "У тебе є на що настукати?" Запитав Римо, випльовуючи залишки молока з рота. Тепер він був кислим, але це був присмак шлункової кислоти.
  
  
  "Ні. Але ти ведеш себе як новачок, а не довічник".
  
  
  "Я не нюхав свіжого повітря з тих пір, як ..." Римо завагався. Коли він увійшов туди вперше? Це було 71-го. Ні, раніше, 70-го. Можливо, 69-го. Ні, це не могло бути 69-го. Він пам'ятав, як відбивав ритм у 69-му просто ще один патрульний поліцейський на шляху до далекої пенсії.
  
  
  Командир підійшов за підносом і побачив безлад на підлозі у Римо. Напружений вираз його обличчя змінився сердитим.
  
  
  "Ти робиш це навмисне?" - палко запитав він.
  
  
  "Мене вирвало", - сказав йому Римо.
  
  
  Охоронець придивився уважніше. "По-моєму, на блювотину не схоже".
  
  
  "Це пробуло у мене в шлунку не більше двох хвилин", - сказав Римо з похмурістю, яка приходить до ув'язненого після такого тривалого перебування у в'язниці, що вся гордість залишила його душу. Це було наслідком того, що з усіма намірами та завданнями поводилися як із небезпечним підлітком.
  
  
  Заговорив Попкорн. "Я можу поручитися за Уайті, он там", - сказав він. "Я чув, як його вирвало. Здавалося, що чоловік кашляє легенями. Нирки теж".
  
  
  "Заткнися, мрець".
  
  
  Охоронець пішов, повернувшись зі шваброю та відром.
  
  
  "Камера номер два", - крикнув він лінією. Двері в камеру Римо від'їхали убік. Командир просунув швабру і відро всередину через відчинені двері.
  
  
  "Прибери це", - сказав він Римо.
  
  
  Римо заглянув у цебро і сказав: "Води немає".
  
  
  "Хлопче, ти маєш нескінченну воду", - сказав охоронець, вказуючи на відкритий унітаз з нержавіючої сталі.
  
  
  Римо занурив швабру у відкриту миску, виплеснув її у відро і відніс те й інше до їдальні. Він мив підлогу, поки той не став чистим, вилив відро в унітаз, а потім приніс відро та швабру назад до дверей камери.
  
  
  "Спочатку відіжміть це", - наполягав охоронець.
  
  
  "Чим?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "У тебе є руки".
  
  
  "Я більше не прийму душ до завтра".
  
  
  "Не я встановлюю правила", – сказав охоронець. "Я просто забезпечую їх дотримання. Можливо, наступного разу, коли тобі захочеться блювати, ти старанніше стримуватимешся".
  
  
  Нахмурившись, Римо відтиснув швабру голими руками і вилив відро в унітаз. Охоронець забрав швабру та відро і замкнув двері. Він крикнув у кінець черги: "Камера номер один". Він перейшов у наступну камеру, поза увагою Римо. "Добре, Попкорн, настав час змити воду з твоєї бідної чорної дупи".
  
  
  "Ти так кажеш, бо любиш мене", - сказав Попкорн охоронцеві.
  
  
  Двері з дзижчанням відчинилися, і Римо, тримаючи перед собою мокрі руки, підняв голову з раптовим інтересом.
  
  
  Він зазнав шоку. Чоловік, який неквапливо пройшов повз, обдарувавши його легкою усмішкою Іпани, був невисоким і худорлявим, з високою стрижкою, що вицвіла, яка робила його голову схожою на пошарпаний олівцевий гумка. Йому було не набагато більше вісімнадцяти.
  
  
  "Як справи, Джіме?" - сказав він і так само швидко зник.
  
  
  "Чорт", - пробурмотів Римо. "Просто дитина. Він просто дитина".
  
  
  Після десятигодинної перевірки Римо сказали, що цього дня він має потренуватися у дворі. Попкорн уже давно повернувся до своєї камери.
  
  
  Двері камери з дзижчанням відчинилися, і Римо вийшов. Поруч із ним був Мохаммед, він же Попкорн. "Схоже, ми йдемо разом", - зауважив маленький в'язень.
  
  
  "Схоже на те", - сказав Римо.
  
  
  "Жодних розмов у черзі", - гаркнув охоронець. Це був не той охоронець, який змусив Римо віджати свій кисло-молочний сніданок зі швабри. На той час руки Римо висохли до молочного кольору. Його так нудило від запаху, що, спустивши воду в туалеті шість чи сім разів поспіль, він вимив руки в унітазі. Це було принизливо, але не більше ніж будь-яке інше приниження, що трапилося з ним за останні два десятиліття.
  
  
  Вони пройшли камерою смертників, де ув'язнені в абрикосових футболках дивилися на них немиготливими зміїними очима в блоці С. Один довговолосий блондин сидів на нижній частині свого ліжка - у блоці С у них були двоярусні ліжка - його очі були порожніми, голова поверталася з боку в бік, як людська тарілка радара.
  
  
  "Це тарілка радара", - прошепотів Попкорн Рімо. "Кажуть, він з'їв свою матір. Він був одним довбанутим чуваком".
  
  
  Високо на другому ярусі камер, що становлять блок С, пролунав хрипкий голос. "На подвір'ї", - попередив він.
  
  
  "І ти знаєш, хто це", - сказав Попкорн. "Сам Делберт. ВІН Ж Крушитель". Попкорн вимовив це прізвисько з явним задоволенням, розтягуючи останній склад, ніби пробуючи його на смак.
  
  
  "Макгерк носить ніж?" Запитав Римо. Командир побурчав на них, але в розмову не втручався.
  
  
  "Іноді", - підказав Попкорн. "Але Делберту, бачите, не потрібна ніяка гомілка. Чув, як про нього говорили, що одного разу він загнав у кут чоловіка, який йому подобався, в механічному цеху і притис його до стіни. Засадив великий мокрий член чуваку в рот. Чоловік пручається. , що природно для чоловіка.. Делберт, йому це не подобається. Він хоче частину тебе, він вважає, що це його право. Тому він розтис щелепу цієї людини великими пальцями і схопив язик чувака зубами. Сильно вкусив, мій хлопець Делберт. Відкусив половину його язика. Проковтнув його, як сиру печінку. Потім він притискав цього бідного страждаючого ублюдка обличчям до підлоги, поки той не стік кров'ю до смерті. Принаймні, я чув, що розповідали саме так".
  
  
  Рерно хмикнув. Він подумав, чи не намагається Попкорн налякати його. Деяким ув'язненим приносило задоволення відчувати нерви новачка.
  
  
  Але Римо Вільямс не був новачком. Він відбував важкі терміни. Він був наляканий, але не був наляканий. Ця тонка відмінність часто була межею, з якою людина виживала в ув'язненні.
  
  
  Вони пройшли через останні двері у двір. Там було пусто.
  
  
  Римо розслабився. Потім заговорив Попкорн. "Не влаштовуйся зручніше", - сказав він. "Скандалісти завжди отримують перший удар у ярді, перш ніж випустити населення на волю".
  
  
  А за ними якофонія гудків вказувала на те, що блок С випустили з клітин. Вони юрмилися, як школярі на перерві, всі розмовляли, але жоден голос не підносився над іншими.
  
  
  "Побачимося пізніше", - сказав Попкорн, відсуваючись від Римо. "Якщо ти виживеш".
  
  
  Римо забився у кут подвір'я. Установа була будівля кольору лайма, оточена подвійним циклонним парканом. Зелені сторожові вежі, схожі на зубчасті прибудови, височіли біля паркану. Сонце стояло високо, було тепло, але душно, ніби вони були поруч із океаном. Римо майже відчував запах солоного повітря.
  
  
  В'язні вийшли як людська хвиля, але швидко розділилися на групи. Співкамерники розбилися на пари або розділилися, кожен залежно від напруженості дня. Кульгаві - ті, хто не зміг пристосуватися до тюремного життя, - пішли самі по собі. Очевидні королеви зібралися разом, розмовляючи пронизливими голосами. Почався баскетбольний матч під обручем gingle forlorn.
  
  
  І навіть над найвищими людьми загалом височіла кругла голова Крашера Макгарка. Його очі, маленькі й злі, що нависли над кістлявими бровами, шукали Римо.
  
  
  Римо зустрів погляд гіганта з відвертою зневагою. Крашер відштовхнув пару верещать королів один від одного і попрямував до виходу з натовпу. Однак замість того, щоб підійти до Римо, він стрибнув, розгойдуючись на животі, прямо до Попкорна, що стояв спиною до натовпу, прикриваючи очі долонею від сонця над головою. Його голова була закинута. Він спостерігав за самотньою чайкою, що описує довгі ліниві кола прямо над північною огорожею.
  
  
  Він не бачив і не чув, як Крашер підійшов до нього впевненою ходою людини, якій байдуже, куди він ступає і у що він ступає – чи на що настав. Очевидно, що Крушителю Макгерку було однаково.
  
  
  Одна з великих молоткоподібних лап Крашера піднялася і зачепила верхівку зачіски Попкорна і різко повернула його голову. Попкорн крутнувся разом із поворотом, майже втративши рівновагу.
  
  
  "За що ти на мене, чуваку?" Сказав Попкорн, його голос перейшов у високий, сповнений страху крик. Щойно його обличчя було сухим, а наступної секунди воно виглядало так, ніби його намазали олією. Ось як швидко піт сочився з його пір. "Продовжуй мою справу!"
  
  
  Гарчання Макгарка у відповідь було занадто тихим, щоб Римо зміг розчути. Він обмірковував свій найкращий хід. Він вирішив просто покінчити з цим.
  
  
  Він підійшов ззаду до Макгерка. "Відпусти його", - холодно сказав Рерно.
  
  
  Макгарк, не відпускаючи, повернув обличчя. На ньому з'явився лютий вираз.
  
  
  "Це твоя дружина прийшла врятувати тебе, Попкорне?" Макгарк загарчав, піднімаючи пружний скальп Попкорну. "Або, можливо, все навпаки".
  
  
  "Я ледве знаю цього чувака, Крашере", - наполягав Попкорн.
  
  
  "Я сказав, відпусти його", - повторив Римо, потім натягнуто додав: "Делберт".
  
  
  "Крашер - це моя вулична кличка, ублюдок".
  
  
  “І Делберт – це ім'я, яке дала тобі твоя мати. Вона визначила тебе краще, ніж вулиця”. Вираз обличчя Крашер Макгерк на мить став приголомшеним. Його щетинисті брови опустилися нижче над очима. Вони звузилися так сильно, що почали перетинатися. Крашер розгорнув Попкорна перед собою і взяв його у захоплення за голову. Попкорн, з якого тепер капав піт, просто простяг руки на знак жалюгідної капітуляції.
  
  
  Крушитель стиснувся. Обличчя Попкорна майже одразу потемніло.
  
  
  "Подивися на мене", - знущався Крашер. "Я змушую нігера почервоніти. Гей, коп. Ти коли-небудь бачив, як нігер задихається? Спочатку він темніє, потім стає ніби фіолетовим. Білі люди синіють. Не нігер. Вони віддають перевагу фіолетовому кольору. Навіть мова стає фіолетовим. Покажи себе чоловіком. , нігер ".
  
  
  Крушителя стиснули, і Попкорн заткнув рота. Його мова випала з рота. Він почав видавати задушливі, хриплячі звуки. Мова Попкорна була рожевою. Але його губи стали трохи фіолетовими.
  
  
  "Ооо, подивися на цю довгу висунуту мову", - сказав Крашер. "Не дивно, що ти не хочеш, щоб цьому корешу завдали шкоди. Тримаю парі, що він розуміє майже так само добре, як поліцейський".
  
  
  "Мене звуть Римо", - сказав Римо, роблячи крок уперед. "Макджерк".
  
  
  Губи Крашера розсунулися у звіриній усмішці. Несподівано він випустив Попкорн. Жилистий чорношкірий підліток упав на коліна, схопившись однією рукою за горло і підтримуючи себе іншою.
  
  
  "Тепер я знаю, що тебе хвилює", - гаряче сказав Макгарк, "Я дам тобі час обдумати мою пропозицію. Ти стаєш моїм рабом, або наступного разу, коли нігер почервоніє. Назавжди. Наступного разу. У дворі."
  
  
  І Крашер із важливим виглядом розчинився у натовпі. Інші ув'язнені обминали його.
  
  
  Римо простяг Попкорну руку. Минула хвилина, перш ніж Попкорн усвідомив це. Він прийняв жест і дозволив Римо допомогти йому підвестися на ноги.
  
  
  "Не знаю, дякувати тобі чи звинувачувати", - пробурмотів Попкорн. "Отже, якщо це одне й те саме, я не зроблю ні того, ні іншого".
  
  
  Римо глянув на сторожові вежі. В їхніх вікнах було димчасте скло.
  
  
  "Хіба писаки не намагаються припинити бійки?" спитав він.
  
  
  "Іноді. Але вони теж бояться Делберта. Делберт, він впорається з ким завгодно. Охоронець або шахрай, для нього це не має значення. Він відчуває те саме по відношенню до сексу. Рот - це рот для Делберта. Чоловіча дупа така ж затишна. , як і жіноча. Крім того, чувак, ти прикінчив охоронця в Джерсі. Усі це знають. Так що не чекайте допомоги від хакерів”.
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб вбивав будь-якого охоронця в Джерсі або деінде".
  
  
  "Скажи це ще раз на удачу", - сказав Попкорн. "Амнезія теж допомагає мені пережити більшість ночей".
  
  
  Перш ніж Римо зміг сказати ще хоч слово, Попкорн неквапливо вийшов. Римо відпустив його. Він дивився на сторожові вежі. Він відчував погляди. Наскільки він знав, охоронці цілилися в нього через оптичні приціли своїх гвинтівок. Вони робили це в іншій в'язниці. Просто для практики. Тільки там їх можна було побачити. Римо не подобалося закопчене скло. Він вважав за краще дивитися своїм мучителям у вічі.
  
  
  Він знизав плечима і опустився на руки та шкарпетки. Він почав з віджимань, потім перейшов до серії підйомів ніг, спочатку правої, а потім лівої, змінюючись місцями і роблячи однакову кількість повторень. У камері смертників у нього не було доступу до тренажерної зали – за умови, що у в'язниці штату Флорида взагалі був тренажерний зал, – тому йому доводилося максимально використовувати свої можливості для підтримки своєї фізичної форми.
  
  
  Поки він вправлявся, Римо оглянув двір. Він розташовувався, мабуть, у північно-східному кутку в'язниці. Зі свого наглядового пункту Римо міг бачити головні ворота. Високий паркан із циклону був зламаний секцією воріт-ланцюгів, які рухалися на роликах. Секція воріт була вище основного паркану на добрих три фути. За ним виднілася лимонно-зелена сторожка, що виглядала так, ніби на одній із сторожових веж колись збудували прибудову для немовлят. Колючий дріт поверх огорожі був натягнутий широкими петлями. Він не був наелектризований. Це означало, що найкращий вихід був через стіну та повз сторожові вежі. Навряд це був варіант, ні з охоронцями, невидимими за димчастим склом; не було способу визначити, коли вони дивляться у бік втікача, а коли ні.
  
  
  Дзвінок сповістив про закінчення робочого дня, і Римо, не поспішаючи, неквапливо помчав назад до головної будівлі.
  
  
  Біля входу охоронець зупинив його, приставивши білу палицю до грудей. Це був присадкуватий командир, який напередодні одягнув на нього кайданки.
  
  
  "Ти", - сказав він грубо. "Мертвець. Переступи межу".
  
  
  На дерев'яних ногах Римо вийшов і зайняв своє місце біля стіни.
  
  
  "Роздень і розсунь їх, хлопець".
  
  
  "Я нічого не робив", - запротестував Римо.
  
  
  "Поки ні. Не тут. Але там, звідки ти родом, ти поранив охоронця. Я простежу, щоб ти не поранив мене, поки будеш у сонячній Флориді. Тепер роздягнися і розсунь щоки".
  
  
  Римо вагався. Відмовитись означало б подати рапорт. Ймовірно, його відправлять до одиночної камери. Більше жодних тюремних термінів. Римо розмірковував, чи коштувало воно того, коли капітан варти вийшов і вказав на охоронця, який тримав Римо.
  
  
  "Ти!" - гаркнув він. "Пепоне. Знайди Мохаммеда Діладея і приведи його на допит".
  
  
  "Щойно я закінчу з цим", - парирував Пепоне.
  
  
  "Немає зараз". Капітан варти помчав геть: обличчя охоронця витяглося. Він поклав руку на плече Римо і повів його назад у ряд маршируючих.
  
  
  "Наступного разу", - прошепотів він на вухо Римо. "Хлопчик". Рімо нічого не сказав. Він продовжував іти. Тепер він був поміченою людиною, і він знав це. Охоронці були готові схопити його – якщо Макгарк не дістанеться до нього першим. Поодинокий висновок починало виглядати непогано.
  
  
  Римо спостерігав, як охоронець на ім'я Пепоне рухався вздовж черги, доки той не знайшов Попкорн і не витяг його. Мохаммед пішов, як завжди, підстрибуючи в такт кроку. Римо задумався, куди він прямує і чи це має якесь відношення до сутички у дворі.
  
  
  Через годину інший наглядач приніс попкорн назад у його камеру. Він ішов, опустивши голову і не зводячи очей із жовтої лінії. Якщо він і знав про присутність Римо, то не подав виду, проходячи повз камеру Римо. Зрозумівши натяк, Римо залишив його у спокої. Він відкриється вчасно.
  
  
  Тільки після того, як підноси з вечерею зібрали, Попкорн нарешті видав звук. Він нічого не сказав. Натомість він вибухнув нерозділеними риданнями і продовжував протягом десяти болісних хвилин, перш ніж його звірине рохкання перейшло в довгий крик розпачу.
  
  
  Римо почекав, поки він замовкне, і тихо спитав: "Хочеш поговорити про це?"
  
  
  "Я говорив зі своїм рупором, чувак", - шморгнув носом Попкорн. "Вони відхилили мою останню апеляцію. Я їду у вівторок. Вівторок! Можна подумати, вони дали б бідному чорношкірому місяць, щоб привести себе в порядок. Або тиждень. Я б погодився на тиждень. Але я готую по вівторках".
  
  
  "Жорстко", - сказав Римо. Твердість у його голосі суперечила його співчуттю. Попкорн перетворився з прихованого злочинця, яким він прикидався, на того, ким він був насправді - бідного тупого підлітка, який облажався у свій день народження і збирався заплатити за це своїм життям.
  
  
  "Що, на їхню думку, це таке?" Попкорн вимагав стіни. "Китай? Що я такого поганого зробив? Звичайно, я вбив її. Але хто може знати, що вона б усе одно вже не померла від раку. , Ось і все, я надав їй послугу, бідолаху. Але, чорт забирай, чувак, я не хочу підсмажуватися".
  
  
  "Я чув, це безболісно", - глухо сказав Римо.
  
  
  "Ти чув лайно, чувак", - люто сказав Попкорн. "П'ять чуваків пішли з тих пір, як я прийшов сюди. Чоловік каже, що це не боляче, але звідки вони знають? Вони самі там не сиділи. Ніхто з тих, хто сидів на Sparky, ніколи не повертався, щоб сказати: " Чорт, чувак, це легка прогулянка. Найкращий спосіб піти. "Ти знаєш, що вони роблять, Джіме?"
  
  
  "Так", - сказав Римо, здивований тим, що його колишня тяга до сигарети не повернулася. "Я знаю".
  
  
  "Вони пристібають тебе так туго, що якби вони засунули тобі в дупу розпечену кочергу, ти б навіть не зміг поворухнутися. Вони пристібають тобі лоб, ногу і Джонс. Вдягни на обличчя вуаль, щоб позбавити себе останнього погляду на світ. Буде холодно, чувак: Холодно, тоді вони тебе прикінчать, якщо пощастить, ти швидко приготуєшся, я чув про сосунки, яким довелося двічі випити флоридський сік, перш ніж очі побіліли. нижче, навіть собака не вмирає так жорстоко. О, Ісусе. Чому я?"
  
  
  "Ісусе? Що трапилося з Аллахом?" Випалив Римо.
  
  
  “Це було заради блага братів. Я вмираю у вівторок. Ісус тепер мій рятівник. Тільки я не думаю, що він може врятувати мене зараз”.
  
  
  Римо здригнувся. Жоден з них більше не промовив ні слова до кінця ночі. Після відбою в залі запанувала тиша, наче з поваги до засудженого, чия камера спорожніє за кілька днів.
  
  
  Тієї ночі Римо знову наснився сон.
  
  
  Уві сні за ним прийшли посеред ночі. Першим прийшов чернець. Він мав тільки одну руку, і він запропонував Римо поцілувати своє розп'яття. Римо опустився навколішки і підкорився.
  
  
  Потім вони повели його вздовж черги. Римо був здивований, навіть уві сні, що коридор був із холодного блакитного каменю. То була не Флорида. То справді був Трентон. Вони зв'язали його так туго, що він ледве міг дихати. Замість вуалі йому на голову одягли шкіряний каптур. Він був важким, як середньовічне знаряддя тортур. Потім вони надягли йому на голову мідний шолом і прикрутили електрод так, щоб він торкнувся його спітнілого скроні. Він уже відчував холод електрода на своїй нозі, де той був прикріплений через розріз у штанині. Він знав, що холод раптово перетвориться на розпечений до червоного укус, коли кат натисне на вимикач.
  
  
  Хоча в шкірі не було отворів для очей, Римо міг бачити ката - невисокого непоказного чоловіка з серйозним обличчям. Він бачив, як той потягнувся до вимикача. Вимикач опустився, і мозок Римо вибухнув білим спалахом світла. Його тіло смикнулося на ременях, а в роті з'явився їдкий присмак, коли він щось відкусив - щось, що він ретельно тримав під язиком.
  
  
  Він не міг пригадати, що це було.
  
  
  Римо різко прокинувся посеред ночі. Він чув нерівне дихання Попкорну. Якось ритми його видихів припинилися і відновилися тільки після того, як він рвучко зітхнув. Римо вирішив залишити його наодинці з його думками.
  
  
  Йому треба було обміркувати власні думки. Сон здавався таким реальним, як минулої ночі. Але він був таким же безглуздим. Римо подумав, що цікаво, що уві сні його стратили у штаті Трентон. Але потім він згадав, що в Трентоні йому снилося, що він перебуває у своєму під'їзді до Ньюарка. А до того, коли він був вільною людиною, його мрії завжди повертали його до притулку Святої Терези, де він виріс.
  
  
  Римо вразило, що його мрії завжди відставали від часу. І він з тугою подумав, чи доживе він колись до того часу, коли йому насниться, що він перебуває у в'язниці штату Флорида, і де він буде, коли це станеться.
  
  
  Зрештою він задрімав. На цей раз йому нічого не снилося.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Римо прокинувся до ранкового дзвінка. Похитуючись, він вибрався зі свого ліжка. На його подив, у сусідній камері Попкорн співав стару попсову пісню п'ятдесятих "Desiree", виконуючи провідний вокал, гармонію та акомпанемент "вау-вау" не зовсім одночасно, але досить близько, щоб бути музикою.
  
  
  "Ти в порядку?" Запитав Римо під час фінального затихання "Оооо Оооо".
  
  
  "Звичайно", - заспівав Попкорн. "Тепер я в усьому розібрався".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Держава бере і держава віддає", - лукаво сказав Попкорн і розреготався.
  
  
  "Радій, що ти так добре це сприймаєш", - пробурчав Римо, приєднуючись до похмурого настрою.
  
  
  "Звичайно, я не збираюся вмирати, готуючи на сковороді Спарки".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Крашер дістанеться до мене першим, Джиме. Я ж казав тобі, що я все передбачив. Він погрожував убити мене, якщо ти не розправишся з ним. Так що, коли настане час, ти дозволиш йому згорнути мені шию. Ти покажеш йому, що нічого не боїшся. Можливо, він дасть тобі спокій”.
  
  
  "Ти все одно будеш мертвий", - зазначив Римо.
  
  
  Попкорн голосно пирхнув. "Днем раніше і на долар менше", - зізнався він. "Але, принаймні, моя смерть буде щось означати. Ні хрону не означає, якщо я помру, сидячи з державними упирями, що позбавляються диму, що виривається з моїх черевиків, рота і пахв".
  
  
  "Дякую", - безбарвно сказав Римо, гадаючи, чи мав він це на увазі.
  
  
  "Не дякуй мені. Подякуй мій посміхається труп", - парирував Попкорн. "Можливо, я візьму старовину Крашера з собою і надаю всім послугу. Людина, якій нема чого втрачати, може майже все. Крім життя".
  
  
  - Я це чув, - натягнуто промовив Римо.
  
  
  На сніданок були рідкі яйця та смужки жиру з відтінком бекону. До того часу, як бекон дійшов до Римо, він охолонув, і від його запаху в нього мало не скрутило шлунок - наче це було приготоване людське м'ясо. Там була пінтова упаковка апельсинового соку, і Рімо спробував його. Смак обпалив його язик і обпалив горло, спускаючись униз. Але напій залишився у горлі. Він проігнорував все інше.
  
  
  Сьогодні був день душа, і Римо лежав на своєму ліжку, чекаючи охоронців. Йому набридло вирячитися в плоску стелю, тому він сів і переніс свою увагу на рожеві стіни зі шлакобетону.
  
  
  "Гей, Попкорн", - покликав він.
  
  
  "Йоу".
  
  
  "Якого кольору ваші стіни?"
  
  
  "Такий же, як у тебе. Рожевий, як чубчик".
  
  
  "Я ненавиджу рожевий".
  
  
  "Один халтурник якось сказав мені, що вони пофарбували кожну клітку в ряду в рожевий колір, щоб не лякати нас, бідних мерців. Вчені чуваки думають, що рожевий колір утихомирює нашу агресію. Робить із нас слабаків".
  
  
  "Ти був тут деякий час. Це працює?"
  
  
  "Що ж, - сумно промовив Попкорн після тривалої паузи, - я не можу сказати вам, коли востаннє діставав його і тримав там".
  
  
  Римо голосно засміявся. Коли Попкорн не приєднався до нього, Римо зрозумів, що маленький шахрай образився і дметься. Римо вирішив дозволити йому самому впоратися із настроєм.
  
  
  Коли прийшли охоронці, Римо відразу зрозумів, що вони прийшли не для того, щоби супроводити його в душову.
  
  
  Хоча в нього не було годинника і в камері не було вікна, він відчував, що для душа ще зарано. Тільки після того, як його випустили з камери і провели до найдовшої камери смертників у країні, до нього дійшло, що більше ніхто теж не збирався до душі.
  
  
  "Що це, тиждень усиновлення-шахрая?" Запитав Римо, не дивлячись ні направо, ні наліво на командирів, що стояли з обох боків. "Ваш адвокат тут", - прогарчав один.
  
  
  Брови Римо здивовано підвелися, але він нічого не сказав.
  
  
  Коли вони наблизилися до переповненого ув'язненими тюремного перехрестя, інший охоронець крикнув: "Очистити коридор! Ходячий мрець! Очистити коридор!"
  
  
  Миттєво одягнені в джинсовий одяг ув'язнені повернулися до своїх камер або розступилися, як люди перед пожежною машиною. Римо відчув себе прокаженим. У Джерсі такого не було, але тоді ніхто в камері смертників штату Трентон не очікував, що його страчують.
  
  
  Після того, як їх було винесено, людське море повернулося на свої місця. Римо відчував на собі численні погляди. Він не бачив жодних ознак Крашера Макгарка.
  
  
  Поруч із кабінетом начальника в'язниці, захищеним ґратами зі спеціальної сталі, знаходилася анфілада конференц-залів, а зовні – яскраво-жовта клітка. Чи не камера. Це було схоже на клітку тварини.
  
  
  Римо помістили у це. Він сів на дерев'яну лаву і почав чекати. Минуло кілька годин, перш ніж прийшов охоронець і відчинив клітку. Це був той самий кремезний, який напередодні намагався обшукати Римо з роздяганням. Пепоні. Він обдарував Римо вовчою усмішкою.
  
  
  "Схоже, я закінчую те, що було перервано вчора", - сказав він. "Тепер роздягайся".
  
  
  На цей раз Римо не вагався. Якби він чинив опір звичайній процедурі попереднього відвідування, йому було б відмовлено у всіх правах на відвідування і він не зустрівся б зі своїм адвокатом. І якщо Пепоне напише на нього рапорт, він опиниться в одиночній камері і, мабуть, ніколи не побачить свого адвоката.
  
  
  Римо хотів бачити свого адвоката. І так тихо він зняв свою абрикосову футболку та робочі штани.
  
  
  "Тепер скинь панталони, розсунь щоки та видави посмішку", - сказав Пепоне.
  
  
  Римо вагався. Якась іскра промайнула в його все ще затьмареній свідомості. Він подивився Пепоні прямо в очі і сказав: "Я не везу жодної контрабанди. Повірте мені на слово".
  
  
  Широке обличчя Пепоні потемніло. "Подумай про це, Вільямсе. У цій клітці тільки ти і я. Виходу немає".
  
  
  "Для будь-якого з нас", - сказав Римо, вкладаючи в займенник холодний зміст.
  
  
  "Ви знаєте правила цього закладу".
  
  
  - І ви знаєте мою репутацію, - парирував Римо. Пепоне напружився. Він озирнувся. Інших охоронців поблизу не було.
  
  
  "Добре", - тупо сказав він. "Одягайся".
  
  
  Римо швидко одягнувся, і лише після цього його провели до одного з конференц-залів.
  
  
  У кімнаті був ще один чоловік, кучерявий хлопець, який нервово сидів по один бік скляної перегородки конференц-залу. Римо підійшов до кабінки і зайняв місце. Він дивився на чоловіка своїми глибокими очима. "Ви не мій адвокат", - сказав він підозріло.
  
  
  "Я місцевий. Містер Брукс попросив мене подати вашу апеляцію через судову систему Флориди, тепер, коли ви знаходитесь під їхньою юрисдикцією. Мене звуть Джордж Проктор".
  
  
  "Я не наймав вас. Я найняв Брукса", - рішуче заявив Римо.
  
  
  "Заради справедливості стосовно містера Брукса, він не розуміється на судах Флориди. Я розбираюся. І ви не можете очікувати, що він прилітатиме сюди щоразу, коли ваша апеляція буде передана судді, чи не так?"
  
  
  Рімо нічого не сказав. Він не знав цієї людини. Він виглядав щойно з Тулейна. Найгірше, він виглядав схвильованим. А нервовим чоловікам зазвичай не вистачає присутності духу, щоб зробити правильно в критичній ситуації.
  
  
  "Вам все ясно, містере Вільямс?" Казав адвокат Баррі Проктор.
  
  
  "На чому я стою?" Нарешті спитав Римо.
  
  
  Проктор дістав пачку юридичних довідок зі свого плоского шкіряного саквояжу та переглянув їх. Римо здалося, що він дивиться на них уперше. Ще один поганий знак.
  
  
  "Флорида - це не Нью-Джерсі, містер Вільямс", - нарешті сказав Проктор. “У нас найбільша камера смертників у країні, і простір тут на вагу золота. Вони обробляють людей через систему так швидко, як тільки можуть”.
  
  
  "Ви маєте на увазі, вони їх страчують".
  
  
  "Е-е, так. Саме це я й маю на увазі. Оскільки ми живемо в новому штаті та новій правовій системі, я подумав, що ми почнемо з нуля".
  
  
  "Останнє, що я чув, це те, що моя справа буде оскаржена у Верховному суді", - сказав Римо.
  
  
  «Відверто кажучи, містер Вільямс, за словами Брукса, він виношував вас останні кілька років. ви маєте право на другий шматочок судового яблука.
  
  
  "Я невинний", - сказав Римо.
  
  
  "Влада Нью-Джерсі стверджує, що ви вбили одного з їхніх співробітників виправних установ".
  
  
  Римо зробив паузу. Його очі стали порожніми. Це почало повертатись. Постійні приставання. Погрози, які вимовляють пошепки. І бійка у камері. Він побачив, як на обвітреному обличчі найманого вбивці відбився шок, коли лезо встромилося в його кишки. "Він насідав на мене", - сказав Римо. "Він не злазив з моєї спини. Це був або він, або я".
  
  
  "Тоді ви визнаєте, що вбили його".
  
  
  Римо зітхнув. "Так", - сказав він переможеним голосом. "Я вбив охоронця. Але не штовхача у провулку. Мене підставили за це". Щойно слова злетіли з його губ, Римо зрозумів, як це пролунало.
  
  
  Він звучав так само, як будь-який інший плаксивий зек у цьому ряду.
  
  
  "Знаєш, що я думаю?" Говорив Проктор. "Я думаю, що Нью-Джерсі відправив тебе до Флориди, щоб заощадити на новому судовому розгляді у справі про це вбивство. Вони знали, що тебе там ніколи не стратять, незалежно від того, скількох охоронців ти вбив. Але у Флориді в тебе є чудовий шанс сісти на лаву підсудних протягом наступних п'яти років”.
  
  
  "Чи можуть вони це зробити? Я маю на увазі, юридично".
  
  
  "Це надзвичайно незвичайно", - визнав Проктор. "Чесно кажучи, я гадаю, що проблема в тобі".
  
  
  "Вони намагаються підставити мене", - з гіркотою сказав Римо. Але його очі були похмурими. Це починало доходити до мене. Після всіх цих років він, можливо, справді заплатить за злочин, якого ніколи не скоїв, через інше вбивство, якого б не сталося, якби його не посадили помилково.
  
  
  Проктор засунув папери назад у свій саквояж. "Я зроблю все, що зможу", - сказав він, простягаючи руку для прощального потиску. Його наманікюрені нігті постукали по скляній перегородці, і він зніяковіло відсмикнув руку.
  
  
  Проктор підвівся і подав знак охороні. Командир повів Римо, знову вигукуючи: "Очистити зал! Мертвий проходить!" знову і знову, поки Римо не стало дуже холодно всередині.
  
  
  Половина камер у камері смертників була порожня, коли Римо пробирався до своєї камери через нескінченну низку контрольних дверей. Він пропустив душ. І вперше він усвідомив значення чорних дверей, які перекривали коридор через дві камери від його власних. За нею був електричний стілець.
  
  
  Римо відчув себе спустошеним після того, як двері камери зі брязкотом зачинилися і охоронець пішов.
  
  
  Він міряв кроками камеру, відчуваючи, як повертається бажання викурити цигарку. Але він згадав свій останній досвід. Що було з ним не так? він ставив питання. Він поводився як риба - новачок у в'язниці. Мабуть, це була раптова зміна ситуації, вирішив він. Останнє, що він пам'ятав, це те, як лягав спати у своїй старій камері. Напевно, вони накачали його заспокійливим, поки він спав. Прокинутися у новій в'язниці було справжнім шоком. Він все ще боровся із цим.
  
  
  Пізніше, по всьому відділенню смертників, камери з дзижчанням відкривалися, коли ті, хто міг дозволити собі розкіш прийняти душ, поверталися до своїх камер. Попкорн був останнім. Він кинув Римо знак "V-за перемогу", коли той проходив повз камеру. Але цей жест був іронічний через зацькований погляд у глибині його темних очей.
  
  
  Після того, як охоронці пішли, Попкорн запитав: "Яке добре слово, друже?"
  
  
  "Зустрічався зі своїм адвокатом", - сказав Римо відстороненим голосом.
  
  
  "Сподіваюся, у тебе новини кращі, ніж у мене".
  
  
  "Він сказав мені, що я маю чудовий шанс підсмажитися в найближчі п'ять років".
  
  
  "П'ять!" Попкорн розреготався. "Чорт візьми, чувак, він тебе розігрував! Ти наступний після мене".
  
  
  Римо перестав ходити по кімнаті, як людина, яку пронизала крижана думка. Він підійшов до шлакоблокової стіни, що відокремлювала його від камери Попкорна. Камера №1.
  
  
  "Луха собача", - палко сказав Римо. Але в його голосі лунала тривога.
  
  
  "Чувак, ти знаєш, що я наступний. Ось чому вони помістили мене в камеру по сусідству від старовини Спарки. Ти отримав наступну камеру вище. Про що це тобі каже?"
  
  
  "Я не можу бути попереду всіх у цьому ряду", - сказав Римо. "Я щойно приїхав".
  
  
  "О, так, ти можеш", - відповів Попкорн. "Ти вбив хакера. Ні в кого з інших не було такої відмінності на куртці. Правду кажучи, друже, у тебе є стара камера Теда Банді. А тепер гарненько подумай про це".
  
  
  Римо важко опустився на своє ліжко. Фарба відринула від його обличчя, як вода від порцелянової раковини. Через деякий час він запитав глухим голосом. "Хто такий Тед Банді?"
  
  
  "Ши-іт!" З огидою сказав Попкорн. "Де ти жив? У печері?"
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Того вечора на вечерю подали яловичину з рисом. Яловичина була сірою, і Рімо вирішив відмовитися від неї. Хоча він хотів підтримати сили, м'ясо йому не подобалося. Він запитував, чи це було через погані новини, які він отримав.
  
  
  Але він з'їв увесь рис і захотів ще. Він знайшов єдине зернятко, що прилипло до краю його пластикового підносу, і жадібно взяв його в рот, тримаючи там, пробуючи його первозданну крохмалисту чистоту, поки повільно, неохоче не розжував до рідкого стану і не проковтнув смак.
  
  
  "Як часто тут подають рис?" Крикнув Римо.
  
  
  "Два, тричі на тиждень", - сказав йому Попкорн. “Хотілося б, щоб це було частіше. Вони псують макарони, не можуть приготувати пристойну картоплю, як би вони її не обсмажували, але рис – це те, чого не може зіпсувати навіть кухар штату”.
  
  
  "Амін", - сказав Римо. Він почав почуватися краще; у голові навіть прояснилося. Спокій опанував його, і він запитав, чи це був гротескний рожевий колір стін, що нарешті вплинув на нього.
  
  
  Перед відбоєм командир, який робив підрахунок, зупинився біля камери Римо і поцікавився: "Я тебе звідкись знаю?"
  
  
  Римо не впізнав цієї людини і знизав плечима. Охоронець продовжував наполягати. – Ви виглядаєте знайомо. Щось із очима. Вас колись заарештовували в Корал Гейблз?
  
  
  "Я ніколи не був у Корал Гейблз. Я з Ньюарку".
  
  
  "Сам ніколи не був на північ від Делавера", - спантеличено сказав охоронець.
  
  
  "Можливо, ви були коханцями у минулому житті", - голосно вставив Попкорн.
  
  
  Його проігнорували. Охоронець повільно наблизився до ґрат.
  
  
  "Я збираюся відправити тебе на місце, Мертвець", - сказав він. У його голосі не було ані загрози, ані образи. Він використав цей вислів за давньою звичкою. "Я не думаю, що тебе колись показували по телебаченню".
  
  
  "Ні", - сказав Римо, закінчуючи розмову.
  
  
  Охоронець пішов, про хід його відходу свідчив дверний брязкіт.
  
  
  "Що це все означало?" Зажадав Попкорн після того, як згасло світло.
  
  
  "Знайди мене", - сказав Римо, роздягаючись перед сном. Сон повільно опановував його. Він тільки-но почав засинати, коли побачив обличчя. Насправді це було не так обличчя, як його подоба. Воно було сірим. Або фон був сірим. Все, що Римо міг ясно бачити, - це біле волосся і окуляри без оправи. Під волоссям не було жодних рис, а очі ховалися за окулярами. Тільки обриси незграбної особи. У півсні Рімо спробував придивитися ближче. Щойно риси обличчя почали прояснюватися самі собою, він різко прокинувся.
  
  
  Лежачи без сну, Римо щосили намагався утримати цей зникаючий образ, ніби, навіть прокинувшись, міг викликати це безформне обличчя перед своїм уявним поглядом і змусити сфокусуватися його справжні риси.
  
  
  Але, як відблиск лампи на сітківці, зображення залишалося розмитим, поки не згасло. Нарешті Римо заснув. Йому наснився рис. Великі гори приготованого на пару рису. Від цього в нього потекли слинки, навіть уві сні.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  "Я зациклився на цьому", - говорив Попкорн між набитими ротами тієї ж яєчні-бовтання, яку Римо виливав у відкритий унітаз, щоб не нюхати їх ні секундою довше. "І я вирішив, що я один із щасливчиків".
  
  
  "Як ти собі це уявляєш?" Запитав Римо, роздумуючи, чи варто йому скуштувати картопляні оладки. Він підніс до губ шматочок пластикової вилки, торкнувся його язиком і вирішив відмовитися. У туалеті спустили воду вдруге.
  
  
  "Це міг би бути Червоний Китай, а не Америка".
  
  
  "Угу".
  
  
  "У Китаї, - урочисто продовжив Попкорн, - вони всаджують вам кулю в потилицю, як тільки визнають вас винним. Потім вони висилають вашим батькам рахунок за кулю. Ти знаєш, скільки коштує куля в Червоному Порце? Тринадцять центів. Чорт забирай, куля, яку я використав у Кондолізі. не могла обійтися мені дорожче за п'ятицентовик. Але для тебе це комунізм. Навіть кулі коштують дорожче”.
  
  
  "Я думав, ти сказав, що порізав її".
  
  
  "Це зробив я. Я порізав її, а потім застрелив. Мені просигналили, зрозуміло?"
  
  
  Римо дивився у свій апельсиновий сік. Цього разу в ньому не було крихітних вкраплень м'якоті, що говорило про те, що він, мабуть, розбавив концентрат. Він вирішив, що це краще, ніж нічого, і почав повільно потягувати, сподіваючись, що напій не обпалить язика та горла.
  
  
  Голос Попкорна збільшився. "У Франції раніше використовували гільйотину. Передбачалося, що це станеться швидко, але одного разу я читав про чувака, якому по-справжньому відірвали голову, який помер так швидко і спритно, що його мозок про це не дізнався. Чак пустив у хід гільйотину. Слак" розмозжив свою стару голову. Викинь її в кошик. І там вона лежала, моргаючи і намагаючись говорити крізь кров, яка тече з його бідного рота.
  
  
  Наполовину допивши апельсиновий сік, Римо задумався, скільки разів йому доведеться спускати воду в унітазі, перш ніж вода стане придатною для пиття. Він неохоче вирішив, що відповідь була розчаровує - ніколи.
  
  
  "Хоча повішення - це ще гірше", - продовжував Попкорн веселим голосом. "Тебе вішають, і ти не тільки задихаєшся до смерті, а й твоя шия ламається, і в тебе одночасно болить голова і встає. Ти, напевно, у штани наклав на додачу. Ніхто не повинен вмирати через повішення, навіть пуерториканець".
  
  
  Римо сприйняв це зауваження як натяк на те, що, як і в Нью-Джерсі, пуерториканські ув'язнені вважалися нижчою сходинкою тюремних соціальних сходів. Він ніколи не міг зрозуміти, чому це так. Він знав ескімоса у Трентоні, який отримав десять центів за ненавмисне вбивство. Меншість з одного, але він усім подобався.
  
  
  "Я теж не фанат цькування газом", - говорив Попкорн. Його бадьорий тон підвищувався назад пропорційно до життєрадісності теми. "Вони прив'язують тебе в маленькій кімнаті, а труси смикають за важіль в іншій кімнаті, скидаючи кристали ціаніду в посудину з кислотою. Принаймні, я чув, що це було судно. Ось звідки ви берете бензин. Уяви, що ти сидиш там із цими хмарами, що згущуються навколо твого похмільного обличчя, знаючи, що навіть якщо ти затримаєш подих, ти лише продовжиш агонію”.
  
  
  "Я чув, що так ти дієш швидко", - сказав Римо.
  
  
  "Так?" Роздратовано сказав Попкорн. "Ну, я чув, у тебе очі вилазять з орбіт, ти покриваєшся пурпуром і пускаєш слини, як гребаний "Привіт, Дуді". Я нізащо не хочу виходити на вулицю, пускаючи слини. У мене була гідність у житті. Я хочу йти тим же шляхом, з невеликим стилем, Джим. Нотка класності. Стілець не такий уже поганий, якщо подумати. Варто тобі сісти, і ти ніби опиняєшся на своєму власному троні”. Він дозволив собі сухо посміхнутися.
  
  
  "Я так розумію, ти передумав кидатися на Крушителя Макгерка", - безтурботно сказав Римо. "Що і скоротити мої дні? Шансів немає, Джим". Далі коридором електронні двері почали дзижчати і повертатися, віщуючи наближення охоронців. "Чорт!" Сказав Попкорн. "Він рано прийшов за цими підносами. Я говорив, коли мав їсти. Знаєш, ця стара тюремна їжа ніколи не здавалася мені такою смачною, як зараз".
  
  
  Звуки дверей, що наближаються. За дверима, що залишилися, почулися дві пари кроків. Голоси вздовж ряду, здебільшого чоловічі, які розмовляють самі з собою, раптово стихли.
  
  
  "Я не думаю, що вони тут через підноси", - сказав Римо.
  
  
  "Я думаю, ти правий, Джим".
  
  
  Римо підійшов до ґрат своєї камери. Можливо, це були новини про його апеляцію.
  
  
  Повз його камеру офіційно пронісся охоронець. Його супроводжував важкий чоловік років шістдесяти у цивільній робочій уніформі. Чоловік рухався крадькома, піднявши руку до обличчя, щоб захистити його, ніби він був засудженим злочинцем. На ньому не було кайданків.
  
  
  Двоє чоловіків зникли з поля зору.
  
  
  "Ні, чувак", - заперечив Попкорн. "Ще надто рано. Я не піду до вівторка. Вівторок, ти чуєш!" Його голос схвильовано підскочив до високого С.
  
  
  "Заткнися", - прогарчав охоронець. "Ми дістанемося тебе".
  
  
  Звук колеса, що повертається, підказав Римо, що залізні двері в кімнату з електричним стільцем відчинилися. Вона була закрита величезним колесом, схожим на люк підводного човна. Двері, що розгойдувалися на петлях, що рідко використовуються, видавала середньовічний звук.
  
  
  "Просто постукай по склу, коли закінчиш, Хейнс", - сказав охоронець. "Я буду прямо тут".
  
  
  Двері зі скрипом зачинилися.
  
  
  "Як справи, Попкорне?" охоронець запитав у гарному настрої.
  
  
  "Ще хвилину тому я був страшенно бадьорим, хак", - зніяковіло сказав Попкорн. "Я був найбадьорішим мерцем, якого ти коли-небудь бачив. Тепер я не знаю".
  
  
  "Тобі стане дуже жарко, друже, як тільки вони підключать твій трон". Сміх охоронця був іронічним, гуркотливим.
  
  
  "Я просто подумав, що стілець - непоганий спосіб піти", - пробурмотів Попкорн. "Тепер я не так певен".
  
  
  "О, це непогано. Хоча смертельна ін'єкція краща". Голос охоронця був буденним, з легким відтінком життєрадісності.
  
  
  "Ти не кажеш", - сказав голос Попкорна, коли Римо відкинувся на спинку ліжка.
  
  
  "Так, як тільки вони введуть канюлю у вену, найгірше буде позаду".
  
  
  "Що таке "канюлювати"?"
  
  
  Це означає, що вони підключають лінію для внутрішньовенного вливання. Цікаво спостерігати, як вони це роблять. Вони підключають вас, а фахівець з виконання стоїть по інший бік стіни. Спочатку він закачує щось, щоб вирубати тебе. Потім вони впорскують кураре, щоб паралізувати твої м'язи, а потім з'являється обмежувач, хлорид калію, щоб зупинити роботу твого серця”.
  
  
  "На мою думку, звучить не так вже й швидко", - із сумнівом сказав Попкорн.
  
  
  "Це швидше, ніж Спарки. Іноді..."
  
  
  "Не кажи мені більше нічого!" Швидко сказав Попкорн. "Я все знаю про Спарки. Вони вбивають тебе, і ти випускаєш останній зітхання прямо тут і зараз. Якщо тобі пощастить".
  
  
  "Вони ніколи не тікають так швидко", – інформативно сказав охоронець. "Пам'ятаєш того великого чорного самця, Шанго?"
  
  
  "Тепер не смій називати Шанго неробою!" Попкорн урвався. "Він був праведним чуваком".
  
  
  "Пам'ятаєш, як мерехтіло світло того ранку, коли він пішов?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Пам'ятаєш, скільки разів?"
  
  
  "Ні! Припини розмовляти зі мною! Я більше не можу думати!"
  
  
  Чотири рази, Попкорн, порахуй їх. Чотири. Вперше шкіряний ремінець, що прикріплює електрод до його ноги, згорів начисто. Їм довелося відключити подачу соку, щоб відремонтувати його. звісилася набік, а з вух йшов дим”.
  
  
  "Ні за що! Ні за що, чувак! Шанго вийшов у каптурі. Неможливо було сказати, чи димляться в нього вуха. Ти брешеш мені, ублюдок, ти намагаєшся залякати мене".
  
  
  "Тепер, коли ви згадали про це, - визнав охоронець, - з-під каптура йшов дим. Ми дізналися тільки після того, як вони зняли каптур, що дим йшов у нього з вух. Кат сказав, що це був перший раз, коли він таке бачив.Зазвичай дим виходить з рота або піднімається від коміра сорочки.Я думаю, волосся на грудях горить або щось у цьому роді.Але тобі не потрібно турбуватися про це, хлопче.Ти занадто молодий, щоб у тебе було багато волосся на грудях”.
  
  
  Попкорн нічого не сказав.
  
  
  Охоронець продовжував. “У будь-якому випадку, на чому я зупинився? Ах так. Вони знову струснули його, як тільки замінили ремінь, але док виявив серцебиття.
  
  
  "Він рухався?" Запитав Попкорн жалюгідним голосом. "Він щось говорив, поки з ним це відбувалося?"
  
  
  "Він не міг. Електрика, вона заморожує м'язи. Легкі теж паралізує. Ти сидиш там, не можеш поворушитися, не можеш дихати, вдихаючи запах диму від власного палаючого волосся, тоді як твої мізки варяться, як яєчня".
  
  
  Раптом з камери Попкорна долинув безпомилково відомий звук сильної блювоти. І раптом Римо відчув запах яєць для сніданку, які він спустив в унітаз.
  
  
  "Тобі обов'язково було це робити?" Римо зажадав відповіді гучним голосом.
  
  
  Охоронець раптово з'явився перед камерою Рімо. Він широко посміхався.
  
  
  "Моя помилка", - сказав він. "Я забув, що по понеділках подають яйця. Що ж, з цього вийшла одна хороша річ. Коли прийде твоя черга, Вільямсе, мені не доведеться витрачати своє дихання, повторюючи тобі всі жахливі подробиці".
  
  
  Римо міцно вхопився за лози дверей камери. - Чому ти...
  
  
  "Стриманість, стриманість", - застеріг охоронець. "Упс, мені здається, я чую, як кат стукає у двері Рока".
  
  
  Охоронець відійшов і відчинив скрипучі двері.
  
  
  "Все готово?" спитав він, раптово серйозніший. "Добре. Тоді пішли. Давай витягнемо тебе звідси". Двоє чоловіків швидко пройшли повз камеру Римо, але не настільки швидко, щоб Римо не встиг миттю побачити обличчя ката. Від цього видовища в нього похололо під ложечкою. Було щось знайоме в цьому потайливому обвітреному обличчі. Але чоловік зник з поля зору перш, ніж Римо зміг його ясно розглянути.
  
  
  "Вибачте, що мені довелося провести вас через ряд, - казав охоронець іншому чоловікові, - але я подумав, що так буде швидше".
  
  
  Другий нічого не сказав у відповідь, і перші двері з дзижчанням відчинилися.
  
  
  У відповідь пролунав голос охоронця. "Я надішлю когось зі шваброю", - пообіцяв він. "Якщо ви не хочете розглядати це як другу порцію".
  
  
  Сміх охоронця був заглушений дверима, що зачинялися, і відновленим плювком, що долинув з камери Попкорна.
  
  
  "Якщо він повернеться, - сказав Римо, - я кину це йому в обличчя. Що ти втрачаєш?"
  
  
  "Він не повернеться", - з нещасним виглядом сказав Попкорн. "Він знає, що це не так".
  
  
  "Ймовірно".
  
  
  "Гей, Римо?"
  
  
  "Так?" Сказав Римо, помітивши несподіване звернення щодо нього на ім'я.
  
  
  "Пам'ятаєш, що я сказав про ярд?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Що ж, включай знову. Я погоджуся з тим, що Крашеру будь-якого дня випарять мої мізки".
  
  
  "Знаєш, сьогодні ми йдемо в ярд".
  
  
  "Сьогодні?" Попкорн захрипів.
  
  
  "Сьогодні".
  
  
  "Чорт. Я забув, що це було сьогодні. Чорт. Значить, я з'їв свою останню вечерю".
  
  
  "На твоєму місці я не виступав би проти Крашера".
  
  
  "Моє життя не варте тієї нікчемності, яка справила мене на світ, чувак. Я хочу, щоб моя смерть щось означала. Ти мій єдиний друг у в'язниці, Римо. Ши-іт".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я щойно зрозумів, що мене вирвало востаннє. А тепер я збираюся відлити востаннє". Потім пролунав звук блискавки.
  
  
  "Чому б тобі не зберегти це?" Запропонував Римо. "Для чого?"
  
  
  "За Крашера".
  
  
  "Гарна думка. О-о, а ось і чоловік зі шваброю".
  
  
  Охоронець однією рукою штовхав візок із сталевими колесами, а в іншій тримав швабру. Йому було важко справлятися з обома завданнями одночасно. Швабра вислизнула з його високо піднятої руки, він вилаявся і дозволив голівці пряжі впасти. Він тяг її за собою, коли зник з поля зору Римо.
  
  
  Камера Попкорна зі скреготом відкрилася, і охоронець сказав: "Я обміняю тебе. Нова швабра за стару тацю".
  
  
  "Здавайся, сосунок", - сказав Попкорн.
  
  
  "Поспішай. Мені потрібно дочекатися швабри".
  
  
  "Почекай секунду". Швабра видавала сліпучі звуки в сусідній камері.
  
  
  Рімо, що споглядала стелю, раптово усвідомив, що охоронець дивиться на нього крізь лози його камери.
  
  
  "Нічна зміна говорила про тебе, Вільямс".
  
  
  "Тим краще для них". Краєм ока Римо помітив, що охоронець стискає у руці складену газету. Його погляд постійно повертався до газети. То був таблоїд.
  
  
  "Ти колись був у Юмі, Вільямсе?" спитав він.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Як щодо Детройта?"
  
  
  "Ніколи".
  
  
  "Тоді в тебе є близнюк, який повинен зніматися в шоу Леттермана або щось таке".
  
  
  "Я сирота".
  
  
  "Вони теж називають його Мерцем", - сказав охоронець.
  
  
  "Хто?" Римо змусив свій голос звучати нудно. Але в ньому прозирала цікавість.
  
  
  "Твій близнюк. Той, кого вони називають Мерцем".
  
  
  "Ми всі мерці цього кварталу", - сказав Римо. Він перемістився так, щоб бачити загнуту верхню частину газети. Перевернутий заголовок, здавалося, говорив: "УРАЗУВАЛЬНІ НОВІ ДОЛІКИ". ОДИН І ТОЙ Ж УБИЦЯ ВБИВ РОЯ ОРБІСОНА, ЛЮСИЛЬ БОЛ І АЯТОЛЛУ ХОМЕЙНІ!"
  
  
  Римо не треба було придивлятися. Охоронець, очевидно, тримав у руках номер "Нешнл Інкуайрер". Римо миттєво втратив інтерес. "Інкуайрер" читають лише ідіоти.
  
  
  "Що ж, у порівнянні з цим мерцем Шварценеггер виглядає як Рік Мораніс", - говорив охоронець, розгортаючи газету. "Тут говориться, що його бачили в Аризоні, який розбиває танки голими руками під час японської окупації".
  
  
  "Це не можу бути я", - сказав Римо. "Я народився після Другої світової війни".
  
  
  "Японська окупація Юми, штат Арізона. Минуле Різдво".
  
  
  "Якщо ви вірите, що японці вторглися в Арізону, - пробурчав Римо, - тоді, я думаю, ви можете повірити, що людина може розбити танк голими руками". Він зітхнув. Іноді охоронцям доводилося гірше, ніж ув'язненим. Більшість ув'язнених так чи інакше виходили на волю. Але більшість охоронців по-своєму були довічниками. Це часто призводило до втрат. Дехто чинив жорстоко. Іншим дісталося простіше. Цей охоронець, очевидно, був одним із найпростіших.
  
  
  "Вони, мабуть, поховали тебе досить глибоко в Джерсі, раз ти не знаєш про японську історію на минуле Різдво".
  
  
  "Ніколи про це не чув", - сказав Римо.
  
  
  Голос Попкорна урвався. "Я закінчив", - сказав він. Охоронець забрав швабру, а потім зайшов у камеру Римо за його тацею.
  
  
  "Не заперечуєте залишити цей папір?" Недбало спитав Римо, не відриваючи погляду від паперу, затиснутого під пахвою охоронця.
  
  
  "Ти знаєш правило. Мерцям не дозволяється читати у своїх камерах".
  
  
  "Нам також не дозволяють заходити до тюремної бібліотеки".
  
  
  "Не я встановлюю правила". І охоронець пішов далі вздовж черги, збираючи таці.
  
  
  Коли шум почав стихати, Попкорн крикнув: "Навіщо ти його розігрував, чувак?"
  
  
  "Я не розігрував його".
  
  
  Ти серйозно? Ти хочеш сказати, що не чув про те, що трапилося з япончиком на минуле Різдво?
  
  
  "Ми перемогли японців майже п'ятдесят років тому".
  
  
  "Може бути і так. Але деякі з них підкралися ззаду і плюнули в обличчя дядькові Сему. Цікаво, що це була за історія з мерцем, про яку він говорив без упину?"
  
  
  "Обшукайте мене", - сказав Римо. В його голос повернулася байдужість, як млявий приплив на мулисту мілину. Він запитував себе, чи не намагався охоронець зробити з нього качку і чи не приєднався до нього Попкорн, просто щоб розважитися.
  
  
  О десятій годині так само швидко перерахували голови, а після обіду, що складався із залишків яловичини та рису з учорашнього дня. Римо змив яловичину і жадібно накинувся на рис. Порівняно з попередньою ніччю, це було м'якувато на смак, але це був рис. Він їв жадібно, здивований тим, як сильно йому сподобався рис. Раніше він ніколи так не любив рис.
  
  
  О третій годині пролунав дзвінок. "Перелічіть голови. Побудуйтеся в ярд!" Римо відчув, як у нього кров застигла у жилах.
  
  
  "Час шоу!" Весело сказав Попкорн.
  
  
  "Ти не збираєшся доводити це до кінця?" Римо зашипів.
  
  
  "Не знаю. Можливо, я боротимуся. Можливо, я подолаю бар'єр. Але ми обидва дізнаємося".
  
  
  Двері камер по всьому відділенню смертників з дзижчанням відчинилися, і чоловіки вийшли у своїх абрикосових футболках і вишикувалися в короткі черги між запечатаними дверима секційного контролю. Потім, раптово, ці двері відчинилися, і вони почали марширувати через Центральний вокзал у двір.
  
  
  Вибравшись на сонце, Попкорн попрямував до паркану. Римо схопив його за футболку. "Куди ти йдеш?"
  
  
  "Я сказав, можливо, я врежуся в огорожу. Можливо, так і буде". Римо розгорнув маленьку аферу. "Не будь дурнем. Навіть якщо ти подолаєш перший паркан, зломщики приб'ють тебе до нігтя перш, ніж ти дістанешся другого".
  
  
  Очі Попкорна були похмурими та плоскими, як невідшліфований онікс. "Свинцева таблетка - гіркі ліки, друже. Але флоридський сік - чиста отрута".
  
  
  Попкорн повернувся, щоб вирватися, але Римо лише посилив хватку.
  
  
  "О, мало не забув", - сказав Попкорн. Він витяг з кишені комбінезону пачку "Кемел" із пюре. У целофанову обгортку було вкладено коробку сірників. Він вклав його у розкриту долоню Римо.
  
  
  "Немає часу на останню сигарету", - сказав він із широкою, безтурботною усмішкою. "Не хочу переривати дихання через біг".
  
  
  Це були останні слова, які коли-небудь сказав Мохаммед "Попкорн" Діладей, тому що так раптово, що у Римо виникло лише швидкоплинне відчуття тіні, що наближається, Крашер Макгарк раптово виник позаду Попкорна. Він височів над маленьким шахраєм, як людська гора.
  
  
  Очі Попкорна прочитали вираз обличчя Римо і почали підніматися до неба. Його рота відкрився, щоб заговорити. Він так і не зміг вимовити жодного слова.
  
  
  Для Крашера Макгарк зібрав Попкорн і розгорнув його. Він наблизив свій пухкий рота до власних здивованих губ Попкорна і накинувся на нього, як людська п'явка.
  
  
  Ноги Покірного почали брикатися. Його кулаки замахали. Римо рухався швидко. Але недостатньо швидко, бо з жахливим тваринним криком Макгарк раптом відсахнувся назад, його рот був у крові. Він упустив попкорн на мерехтливий асфальт і, закинувши голову, завив.
  
  
  Римо завмер, думаючи, що Макгерку дісталося найгірше. Потім він побачив Попкорна, який тремтів на землі, намагаючись обома руками утримати в роті кров.
  
  
  І Крашер Макгарк, тріумфально закинувши голову, влаштував показове ковтання того, що було в роті.
  
  
  "Ти сучий син!" Римо спалахнув. Він кинувся на здоровенного зека. Макгарк підняв масивну лапу і спробував відмахнутися від Римо. Римо нахилився під ударом. Він відчував, що інші в'язні наближаються, намагаючись якнайдовше приховувати бійку від охоронців.
  
  
  "Відірві йому голову, Макгарку!" - люто прошипів один із них. Інша рука Макгарка піднялася навколо. Передпліччя Римо, що складається з одних м'язів і кісток, піднялося, щоб перехопити його. Кулак Макгарка вдарив і відскочив. Макгарк завив і схопився за поранену руку. Він завмер, приголомшено дивлячись на свою руку з переламаними кістками. Їхній погляд ковзнув повз його руки і зупинився на Римо.
  
  
  "Я збираюся отримати щось більше, ніж твоя мова, коп", - прогарчав він. Як виявилося, надто голосно.
  
  
  "Безлади у дворі!" – заволав охоронець.
  
  
  Римо знав, що має максимум хвилину. Він штовхнув Макгерка в його величезний пивний живіт. Макгерк зігнувся навпіл, і Римо вибив йому кулаком передні зуби. Макгарк виплюнув ще крові. На цей раз це була його власна. Він опустився на одне коліно, коли охоронці почали пхати і бити дубинками по зовнішньому колу в'язнів. Римо знав, що йому доведеться прикінчити Макгарка тут і зараз, якщо хоче дожити до електричного стільця.
  
  
  Потім сталася дивна річ. Подібно до акул, які відчув кров, інші в'язні накинулися на Макгерка. Його штовхали з усіх боків і били кулаками по обличчю, як кролика.
  
  
  Шок, мабуть, паралізував великого в'язня, бо він просто скорчився там, як деформований ідол, коли на нього сипався удар за ударом. Але він уперто не падав. Римо обійшов його збоку і, не роздумуючи, рубанув по задній частині товстої шиї тильною стороною відкритої долоні. Перший удар здався м'ясистим; при другому пролунав хрумкий звук.
  
  
  Римо відступив назад. Очі Крашера закотилися. Його рот відвис, але, що дивно, він зберіг своє становище, ніби його тіло було нездатне усвідомити завдані йому збитки.
  
  
  Потім із щільного натовпу вийшов засуджений із обтяженим носком. І поки двоє інших тримали Макгерка, він завдав удару за ударом по ошелешеному лицю Макгерка.
  
  
  За той час, поки Римо відступав на два кроки, обличчя Крашера Макгарка перетворилося на маску з пережованого м'яса. Але це не зупинило нападаючого, чорношкірого чоловіка всього з чотирма пальцями на лівій руці. Він продовжував орудувати обтяженим носком, поки той не розірвався на частини, розсипавши вміст - зламані леза для гоління і старі батарейки C.
  
  
  Макгарк упав на своє знівечене обличчя, а чорношкірий зек, почувши наближення охоронців, поспішно кинув знівечений шкарпетку на живіт Попкорна, що здіймався, сказавши: "Це за те, що відірвав мені палець, придурок".
  
  
  Натовп розійшовся, даючи охоронцям простір для маневру.
  
  
  Римо відкинувся назад. Попкорн лежав на спині, його широко розплющені очі ловили яскраве сонячне світло, як чорне дорогоцінне каміння, кров сочилася між його темними пальцями. Римо опустився навколішки поруч із ним.
  
  
  "Просто тримайся, добре?" він наполягав.
  
  
  Маленькі червоні бульбашки лопнули на пальцях Попкорна, і Римо довелося відвернутися.
  
  
  Потім охоронці оточили їх. Римо грубо відтягли убік.
  
  
  "Що тут сталося?" вимогливо запитав капітан варти.
  
  
  Перш ніж Римо встиг відповісти, один із ув'язнених крикнув: "МеГарк накинувся на Попкорна. Відкусив собі мову, як і минулого року. Зброя була тільки у Попкорна. Він відплатив Макгерку тим самим".
  
  
  "Так, саме так", - додав інший голос.
  
  
  "Цього разу Макгарк вибрав не ту рибу. Так і заради хуесосу". Це від чорношкірого зека, який напав на Макгарка зі смертоносним носком.
  
  
  Особливих повідомлень про інцидент не надходило, і охоронці швидко почали заганяти в'язнів у табір. В'язні вагалися. Багато хто з них хотів дізнатися, що таке попкорн. Ніхто не питав про Макгерка.
  
  
  Охоронці на містках вежі зробили постріли в повітря, щоб змусити їх рухатися, негайно направивши свою зброю в натовп, як тільки вони привернули увагу скотленд-ярду.
  
  
  Ув'язнені поспішно вишикувалися в три шеренги і попрямували до головної будівлі. Голос за спиною Римо прошепотів йому на вухо: "Ти зробив усім нам гарну послугу, взявшись за Макгарка. І ми цінуємо це".
  
  
  Коли двері камери з брязкотом зачинилися за Римо, він відчув себе спустошеним, ніж будь-коли з того часу, як опинився у в'язниці штату Флорида.
  
  
  В'язниця залишалася закритою до відбою. Вечерю не подали, і Римо подумав, чи не надурив нарешті попкорн крісло.
  
  
  Заради попкорну він сподівався, що то правда.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  У своїх мріях Римо був вільною людиною. Крім старого Азіату.
  
  
  Він дерся по стрімкій стіні. Старий азіат дивився вниз із тридцятого поверху будівлі на двадцять восьмий поверх, де Римо чіплявся за фасад із тонованого скла, як людина-павук.
  
  
  "Ти маєш рухатися швидше", - пропищав старий азіат. "Я вдвічі тебе старший, а ти плетешся, як стара в спекотний день". Його обличчя являло собою карту зморшок, схожу на пап'є-маше, що висихає на сонці. Його очі були ясними, як агати, і такими ж твердими. Вони дивилися на Римо з погордою.
  
  
  "Я деруся так швидко, як тільки можу", - відповів Римо. Різкість погляду старого азіату завдала йому невимовного болю.
  
  
  Губи старого азіату несхвально стиснулися над пасмами розпатланої бороди, що звисала з його підборіддя.
  
  
  "Це твоя помилка", – відрізав він. “Я не вчу тебе підбиратися на цю будівлю, але використовувати її внутрішню силу, щоб підняти тебе до твоєї мети.
  
  
  Римо хотів сказати, що це нісенітниця собача, але він уже зайшов так далеко, дотримуючись інструкцій. Його ноги були розставлені на чвертьдюймовому молдингу навколо великого вікна із сендвіч-скла. Його долоні притиснулися до скла, пальці розпласталися, не стискаючи, але дозволяючи поверхневому натягу шкіри на гладкому склі утримувати його на місці. Він почував себе козиркою.
  
  
  А над ним старий азіат відновив своє сходження, схоже на мавпу в чорному, як смоль шовковому халаті. Навіть підошви його сандалів були чорними, як старі шини.
  
  
  Римо підняв руки над головою. Він узявся за карниз над вікном твердими, як кістки, кінчиками пальців. Він потяг униз. І, як гігантська віконна штора, фасад, здавалося, звалився під ним. За винятком того, що будинок залишився на своєму фундаменті. Римо піднявся нагору так легко, ніби підбирався по послужливим скляним сходам.
  
  
  Поверх за поверхом він слідував за старим азіатом, поки вони не опинилися разом на даху. Старий азіат підвів його до люка, і вони спустилися в напівтемний коридор.
  
  
  "Роби, як я", - прошепотів старий азіат.
  
  
  Римо пішов за ним беззвучно, мов вітер. Літній азіат попрямував до чорних металевих дверей, у яких горів червоний вогник там, де мала бути замкова щілина.
  
  
  "Якщо ми зламаємо його, це викликає тривогу", - попередив Римо.
  
  
  "Тоді я не порушу його", - сказав старий азіат. "Тепер спостерігай".
  
  
  Старий поклав кінчики пальців на червону крапку і тихо барабанив ними, доки не спалахнув зелений. Він недбало штовхнув двері, і Римо пішов за ним із здивованим виразом обличчя.
  
  
  "Як ти це зробив? Передбачається, що це неможливо без магнітної картки-перепустки".
  
  
  "Це електрика", - сказав старий.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Отже. Я теж електричний. Але моя електрика сильніша".
  
  
  "У цьому немає жодного сенсу", - сказав Римо старому азіату, коли вони йшли коридором, дві тіні в ще більш глибокій темряві. Потім: "Коли ти збираєшся навчити мене цьому?"
  
  
  "Коли я відчуваю, що твоя природна енергія відповідає завданню".
  
  
  "Що це в реальному часі?"
  
  
  "Ніколи".
  
  
  І Римо відчув себе враженим до глибини душі.
  
  
  Вони завернули за ріг і ледь не налетіли на охоронця в коричневій уніформі, який стояв перед дверима без розпізнавальних знаків з автоматом, що піднято перед ним.
  
  
  Римо позадкував. Бачачи, що старий азіат безперешкодно продовжує свою плавну ходу, він пішов за ним. Охоронець дивився прямо на них, очевидно, не помічаючи їхньої присутності.
  
  
  Потім охоронець відвів погляд, і старий завмер. Римо теж завмер. І коли погляд охоронця знову поринув у їхній бік, він рушив далі, перетинаючи коридор, а Римо пішов за ним, як тінь.
  
  
  Опинившись у безпеці в іншому коридорі, Римо захотів дізнатися, як це було зроблено.
  
  
  "Людина, коли вона дивиться прямо на щось, сприйме лише щось незвичайне", - сказали йому. "Ти і я були частиною руху повітря в цьому темному місці, і, отже, частиною вібрації. Але куточки очей зареєструють будь-який рух. Ось чому ми зупинилися, коли це зробили".
  
  
  Вони проїхали ще на одне точкове червоне світло.
  
  
  "Дозвольте мені спробувати це", - запропонував Римо. Він приклав кінчики пальців до пластини і почав постукувати у диссинхронному ритмі.
  
  
  Світло залишалося червоним.
  
  
  Нетерпляче увійшов літній азіат і одного разу постукав по пластині. Зайнявся зелений.
  
  
  "Це був ти чи я?" Запитав Римо, коли вони зачинили за собою двері.
  
  
  "Вся справа в нігтях", - сказав старий азіат, звільняючи широкі рукави від тонких зап'ясть. Його нігті були схожі на бліді леза. "Йдемо, ми майже досягли нашої мети".
  
  
  Вони увійшли до кімнати, наповненої тихим гудінням. Коли очі Римо звикли до темряви, він розрізнив різкий рух комп'ютерних котушок зі стрічкою за пластиковими панелями. Кондиціонер випускав охолоджене хімічно забруднене повітря.
  
  
  "Як ти думаєш, хто з них наш друг?" Римо видихнув.
  
  
  "Це не має значення. Ми знищимо їх усіх". Раптом пара панелей засвітилася тьмяним зеленим світлом. Вони були схожі на плоскі пусті очі.
  
  
  І пролунав теплий, щедрий, але зовсім нелюдський голос. "Ласкаво просимо. І до побачення".
  
  
  Потім центр підлоги розколовся посередині і розділився на однакові панелі, що падають.
  
  
  Римо стрибнув до єдиного безпечного місця у межах досяжності. Висяча лампа денного світла. Він раптово відчув різкий тягар на правій кісточці і подивився вниз.
  
  
  На нього дивилося зморшене обличчя зморшкуватого старого азіату. Він тримав кісточку Римо в одному пташиному пазурі. Але набагато більш захоплюючим було те, що було видно за фігурою азіату в мантії.
  
  
  Це було схоже на гігантську електронну криницю. Він пульсував мільйоном вогників і, здавалося, йшов за фундамент будівлі в саму породу.
  
  
  Дві половини підлоги лежали плазом біля північної та південної стін квадратного колодязя.
  
  
  "Ми облажалися, Папочко", - сказав Римо. "Головного комп'ютера в цій кімнаті немає. Вся будівля – гігантський мейнфрейм".
  
  
  "У тебе міцна хватка?" - вимогливо запитав старий азіат писклявим голосом. Він дивився вниз, на пульсуючі вогні безодні. Холодний протяг підвівся і розвівав його поділ.
  
  
  "Я вірю", - сказав Римо, дивлячись на тріщини, що утворюються на стелі навколо світильника. "Але цей світильник – ні".
  
  
  Старий азіат підняв очі з задумливим виразом обличчя. "Він недостатньо сильний, щоб підтримати нас обох", - сумно сказав він.
  
  
  "Я думаю, це кінець".
  
  
  "Для мене. Не для тебе. Ти - майбутнє, а я - минуле. Прощай, сину мій".
  
  
  І старий азіат просто відпустив його. Поки Римо з жахом спостерігав, старий перекидався повз ряди вогнів, його обличчя застигло, майже безтурботне у своєму фаталізмі.
  
  
  "Чіун! Ні!" Римо закричав. І прокинувся. Римо скотився з ліжка. Він був весь у холодному поті. Його пальці мертвою хваткою вчепилися в подушку. Він спробував розтиснути руки, але вони були як пазурі. Він глибоко зітхнув і відчув, як його пальці зігрілися від крові. До них повернулося почуття, і повільно, болісно подушка впала на холодну підлогу.
  
  
  У темряві Римо прошепотів одне-єдине ім'я: "Чіун. . . ."
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу вибрав прибережну дорогу, яка вела до скельної освіти, позначеної в сувоях його предків як вітальні роги, що обрамляє зазвичай неприступні води Західнокорейської затоки.
  
  
  Тут берег на певному відрізку був піщаний. З обох боків пісок поступався місцем похмурим гранітним скелям, покритим черепашками, які виступали з прибою, як зламані, скам'янілі пальці. Сонце сідало за воду, забарвлюючи сіру неспокійність моря в тьмяно-малиновий колір крові, що згортається.
  
  
  До заходу сонця залишалося рівно тридцять хвилин. Призначена година. І коли Чіун, Правлячий майстер синанджу, ступив на пісок, за скелями підводний човен, прикрашений прапором варварської нації, яка називається по-різному Америка, Сполучені Штати та США, розпорола воду з такою силою, що здавалося, ніби море спливає кров'ю.
  
  
  На носі значилося "Арлекін". Ляснув люк, і моряк у білому вибрався нагору. Він підніс до очей прилад із двома дисками з матового скла, щоб його слабкий білий зір міг розрізнити мінімальну відстань від його судна до берега Сінанджу, перлини Азії, місця народження сонячного джерела та будинку Чіуна, у північних межах розділеної Кореї.
  
  
  Чіун приклав руку до чола. Для слабоокого білого це був знак, що він ще не готовий покинути рідне село. Моряк опустив бінокль і, як дурень, без потреби помахав у відповідь. Потім він зник на своєму судні. Нарешті судно порило під воду, щоб проспати в холодних водах Західнокорейської затоки ще одну ніч, поки Майстер Сінанджу не приклав руку до серця на знак того, що він готовий повернутися на землю, яку він прийняв.
  
  
  Чіун не був готовий повернутися до Сполучених Штатів. Він розвернувся, його пурпурова мантія притискалася до його тонких рук та ніг під наполегливим морським бризом. Незважаючи на те, що вітер віяв з води, ніздрі Майстра Сінанджу все ще вловлювали запах киплячого рису з кухонних горщиків у його селі. І до цього домішувався неприємний запах горілої свинини та яловичини.
  
  
  Коли здалася сільська площа, Чіун побачив жінок, що схилилися над своїми горщиками. Вони ледь глянули на нього, який повернувся до Сінанджі після довгої відсутності, несучи нові скарби на славу села. Цього року скарбів було так багато, що для них не знайшлося місця у дерев'яному будинку на пагорбі, званому Будинком Майстрів, і Чіун наказав сильним чоловікам села перенести їх у запасну скарбницю, яка була зроблена з грубого каменю та прикрашена морськими раковинами.
  
  
  І все ж, незважаючи на це багатство, люди, що підмітали площу від денного пилу, не звернули на нього особливої уваги.
  
  
  Майстер Сінанджу втішав себе думкою, що вони були зайняті. Це було непросто, коли його працьовиті жителі села виконували свої обов'язки з такою запопадливістю, що не зупинялися, щоби зав'язати з ним розмову або подякувати йому за славу, яку він приніс селі.
  
  
  Майстер Сінанджу оглянув своє село. Там, де інші очі могли б побачити глинобитні хатини або рибальські халупи, він побачив традицію. Там, де стороннє око могло б побачити зовні бідне село, він побачив центр культури, який стояв на цьому місці п'ять тисяч років, населений родоводом, який не переривався майже стільки ж. Рідко траплялося, щоб чужинцю дозволяли одружуватися в селі Сінанджу, ще рідше, коли хтось із мешканців села жив у зовнішньому світі протягом тривалих періодів часу, як це було з ним.
  
  
  Ясні очі Майстра Сінанджу з гордістю вбирали вигляд села його предків. Тільки завдяки його працям, його самопожертву люди продовжували їсти, незважаючи на поганий риболовлю і виснажений сільськогосподарський грунт. Тільки завдяки його прихильності до давніх традицій Сінанджу жив у більшій безпеці, ніж будь-яке село, ні, будь-яке місто в Північній Кореї. Це було безпечніше навіть, ніж Пхеньян, комуністична столиця.
  
  
  Випробовуючий погляд майстра Сінанджу зупинився на гуртку дітей, які грали в тіні Гонгу Суду. Щаслива усмішка осяяла його зморшкувате обличчя.
  
  
  Сільським дітям. Поки Чіун живий, нікого з них ніколи не відправлять додому до моря - не втоплять у затоці через брак їжі, щоб прогодувати їх. Дорослі могли б сприйняти це як належне, але діти – ні.
  
  
  Чіун ковзнув до дітей, його очі світилися мудрістю, якою він хотів поділитися.
  
  
  "Гей, діти мого села!" - вигукнув Майстер Сінанджу низьким, тремтячим голосом, яким він зазвичай розповідав історії про Будинок Сінанджу, найстрашніших вбивць в історії. "Зберіться навколо мене, бо я прийшов розповісти вам історії про варварський Захід".
  
  
  Діти злетілися до нього, як голуби за кукурудзою.
  
  
  "Ще історій!" хлопчик-батербол заверещав.
  
  
  - Ходімо, - сказав Чіун, проганяючи їх геть, щоб він міг улаштуватися на плоскому камені. Діти сіли, схрестивши ноги і поклавши крихітні ручки на коліна. Вони дивилися на нього широко розплющеними невинними очима. "Сьогодні ввечері, - почав Чіун, - поки що не видно сонця, а наші шлунки чекають на вечірню трапезу, я розповім вам історію про те, як білі люди вирушили на Місяць".
  
  
  Маленька дівчинка показала мову. "Це неправда. Як біла людина могла доплисти до Місяця? Вона не в океані, хіба що вдень, а тоді вона під водою".
  
  
  "Я розповідав тобі про порожніх птахів, яких білі використовують, щоб подорожувати своїми далекими землями", - сказав Чіун, піднявши палець з довгим нігтем.
  
  
  "Так!" – хором відповіли діти синанджу.
  
  
  "Це така історія. Дозвольте мені почати." Чіун ще більше знизив голос оповідача.
  
  
  "Отже, дні, про які я говорю, були давно", - сказав Чіун. Він торкнувся носика-ґудзичка однієї з дівчаток. "Ще до того, як хтось із вас, що зібралися навколо мене, народився. У ті дні я жив у цьому селі, і часи були важкі. У ті дні немовлятами Сінанджу були ті, кому завдяки моїй поблажливості було дозволено вирости і стати вашими". матерями та батьками, замість того щоб потонути, бо в ті дні в селі не було роботи, а грошей майже не було”.
  
  
  "А як же скарб?" спитала маленька дівчинка.
  
  
  "Скарб призначений не для того, щоб його витрачати", - парирував Чіун. "Це спадщина села".
  
  
  "Моя мама каже, що в нас були б повніші животи, якби скарби витрачалися, а не накопичувалися".
  
  
  "Хто твоя мати?" Рявкнув Чіун, його щоки надулися від несподіваної люті.
  
  
  "Какашки".
  
  
  "Ах, я пам'ятаю Пу", - сказав Майстер Сінанджу, опановуючи собою. Він розбереться з цією простою лайкою, Пу, пізніше. Він продовжив свою розповідь спокійнішим голосом.
  
  
  "Я вже розповідав вам про той день, коли біла людина з гаком замість руки прибула до цього села на своєму залізному човні, який плавав по морях. Ця людина принесла мені пропозицію великих багатств, якщо я вирушу в його далеку країну, щоб навчити людину по його вибору мистецтву синанджу. Хоча це було тяжким тягарем для моїх тендітних плечей..." Чіун зробив паузу, щоб подивитися, чи освітилися обличчя дітей вдячністю. Коли він помітив подив, він вирішив, що цього достатньо, і продовжив.
  
  
  "Хоч це було тяжким тягарем, я прийняв це завдання і вирушив у холодне лоно океану, щоб виконати те, що від мене вимагали, бо я знав, що мої випробування нагодують немовлят, які тепер є вашими батьками, і хоча я знав, що деякі з них ніколи не знайдуть достатньої мудрості, щоб оцінити цю жертву, я тим не менш продовжував, бо вже тоді я знав, що ці діти одного разу народять власних дітей, і не звичайні діти теж, а ті, хто розумів жертовність і цінував дари, що їм послані. "Ви, діти".
  
  
  Діти по-дитячому приклали долоні до рота і захихикали. Чіун сприйняв це як схвалення. Однак він вважав за краще б шанобливе мовчання. Схиляння голови теж було б не зайвим.
  
  
  "Отже, дні, про які я збираюся розповісти, - це найраніші дні мого перебування на варварській землі Америки. Це був триста тридцять четвертий день Року Дракона, який, згідно зі складним датуванням, що використовується мешканцями Заходу, припадав на третій вівторок цього другого місяця, на свято, відомий як День подяки за молочну козу, під час Тижня державного секретаря, у році, який налічував лише 1972 рік, оскільки ця країна насправді набагато молодша за Корею.
  
  
  "Цього дня, - продовжував Чіун, - земля Америки була в сум'ятті, оскільки один з їхніх дивних кораблів наближався до Місяця. Почувши про це, я поспішив у тронний зал таємного короля Америки, Божевільного Гарольда. Я вже розповідав вам про Божевільного Гарольда раніше І, представившись цій людині, я сказав йому: "Я чув розповіді з віддалених провінцій вашої країни про те, що деякі з ваших підданих наближалися до місяця." І божевільний Гарольд відповів, що це так. я міг уловити нотки гордості у його тоні.
  
  
  "Тепер, коли я почув цю новину, я теж був у захваті. Жодна людина не була на Місяці тисячі років, відколи майстер Шанг забрався так далеко на північ, що його ноги дійсно ступали холодними місячними просторами. І я поділився цим з Божевільним Гарольдом, який, здавалося, не здивувався, дізнавшись, що корейці побували на Місяці раніше за білих... І Божевільний Гарольд сказав мені, що інші білі побували на Місяці до цього часу. і він сказав мені, що перші білі, що висадилися на Місяць, зробили це в 1969. На що я відповів, що майстер Шанг досяг місяця в наш Рік Цаплі. йшов пішки.
  
  
  "Тепер, знаючи, що місяць, який відвідав Майстер Шанг, був суцільно вкритий льодом і снігом, населений білими сніговими ведмедями, я запитав Божевільного Гарольда, короля Америки, чи знайшли вони на Місяці багаті міста для завоювання, і він сказав "ні". Я запитав його, чи виявили вони срібні і золоті рудники, я запитав його, чи є там раби, і він сказав "ні", і він сказав "ні." Я запитав його, чи було м'ясо білих снігових ведмедів метою цих експедицій, Як мені сказали по секрету, коштували викуп японського принца, і він сказав "ні".
  
  
  На цей момент діти сиділи, розкривши роти. "Ці слова Божевільного Гарольда сильно спантеличили мене, оскільки я не міг бачити сенсу в цих експедиціях, і я запитав його, що привезли його хоробри моряки з цих небезпечних подорожей, які поповнили скарбницю на витрати, пов'язані з їх скоєнням. І його відповідь була настільки дивним, що я негайно повернувся до своїх сувоїв і заніс те, що він сказав мені, в історії синанджу.
  
  
  "А ти знаєш, що ці білі, ці марнотратники привезли з Місяця після своїх жахливих багатоденних подорожей?" Запитав Чіун.
  
  
  "Що, про Майстер?" хором вигукнули діти синанджу.
  
  
  "Камені", - видихнув Майстер Сінанджу. Мені самому дозволили потримати один з них у руках. Вони не були ні красивими, ні цінними. місячні експедиції привезли зі своїх важких подорожей, і я готовий привезти вам стільки подібних каменів, скільки ви забажаєте, за половину грошей, які ви витрачаєте на ці місячні подорожі". Чіун зробив драматичну паузу. "І знаєш, що сказав мені Божевільний король Гарольд? "
  
  
  "Що?" - пропищав хлопчик із брудним волоссям.
  
  
  "Він відхилив мою щедру і розумну пропозицію, сказавши, що підійдуть тільки камені з Місяця", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  За цих слів діти Сінанджу вибухнули хихиканням. "Ви колись були на Місяці, майстер Чіун?" спитала маленька дівчинка, яка була дочкою Пу.
  
  
  "Ні, - відповів Чіун, - тому що незабаром після цього білі перестали посилати своїх матросів на Місяць, а це показує, що навіть білі можуть навчитися, якщо досить часто повторюватимуть дурниці".
  
  
  Діти посміхнулися. Усі знали, що білки у них щільні. Навіщо Верховний Творець дав їм дурні круглі очі, щоб вони могли бачити світ, і заслав їх жити за море?
  
  
  "Коли ти повертаєшся до Америки?" - Запитала дочку Пу, яку, як зазначив Чіун, мати проклинала за нескінченну мову.
  
  
  "Чому ти питаєш?" Запитав Чіун.
  
  
  "Бо моя мати сказала, що, коли ти повертаєшся в село, ти завжди приносиш нещастя. І ти скупий на своє золото".
  
  
  "Це сказала твоя мати?" Швидко запитав Чіун. Його карі очі звузилися. Маленька дівчинка кивнула. Вона була пухленькою, і в її круглому обличчі Чіун розгледів натяк на жирну фізіономію Пу. "Твоя мати дуже розв'язна на язик", - тихо сказав Чіун.
  
  
  "Вона справді багато кричить", - невизначено сказала маленька дівчинка. Старший хлопчик підняв руку, і Чіун кивнув у його бік.
  
  
  "Чи не розкажете ви нам історію про білу людину, яку ви підняли до величі, навчивши її мистецтву синанджу?"
  
  
  "У мене є багато історій про Римо", - гордо сказав Чіун. "Дай-но я придумаю хорошу..."
  
  
  "Де він зараз?" – перебив інший хлопчик. "Чому ви його не привели?"
  
  
  Чіун вагався. Як він міг сказати їм ганебну правду - що єдиний білий у всьому світі, якому було дозволено навчитися мистецтву сонячного джерела, тепер нудиться у в'язниці? Чіун схилив свою стару голову. Це була надто ганебна історія, щоб розповідати її дітям. Він пошукав у думці спосіб правдиво відповісти на запитання, не накликаючи ганьби на свою голову.
  
  
  Саме в цей момент над сонним селом Сінанджу прогримів гонг до обіду, позбавивши Майстра Сінанджу від зайвого клопоту. Він підвівся і обтрусив пилюку зі свого чудового вбрання.
  
  
  "Підемо", - сказав він. "Настав час набити наші шлунки. Я розповім тобі історію Римо в інший раз".
  
  
  І Майстер Сінанджу пішов геть, відводячи дітей в епоху громадського харчування. Коли він піднявся на вершину пагорба, він побачив гладку постать Пу з Гострим язиком, і його обличчя посуворіло, а хода прискорилася, коли він поспішив у її напрямку.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Залишок ночі Римо пролежав без сну, думаючи про старий Орієнтал. Сон вразив його. У образах, особливо у старому Орієнталі, було щось майже відчутне. Навіть через кілька годин його висохле обличчя чітко стояло перед думкою Римо. Кожна зморшка, кожна інтонація у його голосі. Здавалося, що він справді знав цього маленького чоловічка. Але, покопавшись у пам'яті, Римо не зміг згадати, щоб будь-коли бачив його в реальному житті.
  
  
  Це було дивно. У його сні маленький азіат мав ім'я. Чіун. Римо не міг пригадати, щоб будь-коли бачив сон, у якому в одного з породжень його уяви було ім'я. Римо навіть знав, як пишеться. Було "я", яке не було сказано.
  
  
  Це була досить складна концепція його підсвідомості, розмірковував Римо. Чому не Чанг? Він чув ім'я Чанг раніше. Багатьох китайців звали Чанг. Це було схоже на ім'я Джонс тут. Однак він ніколи не чув про жодного Чіуна.
  
  
  Через деякий час Римо задрімав. Ранковий дзвінок розбудив його надто рано. Римо повільно натягнув комбінезон та футболку абрикосового кольору. Він ненавидів футболку майже так само сильно, як рожеві стіни камери. Йому хотілося, щоб вона була блакитною. Або стіни були блакитні. Ці пастельні тони нагадали йому принт із дешевого універмагу.
  
  
  Перш ніж сніданок був пропущений через щілину, по рядах промайнула чутка, що Крашер Макгарк помер уночі.
  
  
  "А як щодо попкорну?" Наполегливо запитав Римо.
  
  
  Грубий голос відповів: "Невже ніхто не знає, чувак. Але цей хлопець, він набрався сміливості. Так він отримав своє ім'я".
  
  
  "Звідки він дізнався про своє ім'я?" Раптом спитав Римо. "Коли маленький чувак вперше вийшов на сцену, він жартував і жартував, розповідаючи читачам, що коли прийде його час нацькувати свою дупу на Sparky, він привезе з собою дещо з Jiffy Pop. Сказав, що це було за скандал. Після цього він став попкорном”.
  
  
  Римо хмикнув. Йому стало цікаво, чи залишився в Попкорні, де б він не був, хоч крапля цього духу. Римо сказав охоронцеві: "Спасибі, але ні, дякую", - коли той з'явився з тацею. Це була шинка з квасолею. Командир знизав плечима і подався геть, але Римо крикнув йому слідом: "Гей, що говорять про попкорн?"
  
  
  "Чи має це значення? Його відпустять завтра".
  
  
  "Так, хак", - прогарчав Рема. "Для мене це важливо". Він упав назад на своє ліжко і раптово згадав про пачку "Кемел" у кишенях комбінезону. Він вивів їх і запалив одну.
  
  
  Перша затяжка викликала кашель. Друга була трохи менш гострою. Легкі палило, як від сірки. Римо встиг викурити половину, перш ніж у нього захворіла голова. Він загасив недопалок підлогу і акуратно повернув половину в пачку після того, як наконечник охолонув. Невідомо, скільки йому вистачить пачки.
  
  
  Було вже далеко за південь, коли двоє охоронців відвели Попкорна до його камери. Маленький ув'язнений ходив у ланцюгах, низько опустивши голову.
  
  
  Римо зачекав, поки охоронці підуть, перш ніж прошипіти вітання. "Як справи малюк?"
  
  
  Звук, який пролунав у відповідь, був нявканням. Римо не зміг розібрати слова. Десь наприкінці лінії глузливий голос вимовив: "Гей, Попкорне, в чому справа? Киска прикусила твій язичок?"
  
  
  А з камери Попкорна долинуло протяжне хникання, від якого у Римо похолола кров. Це тривало цілу годину. У голові Римо спливла картина Попкорна, що уткнувся обличчям у подушку, нездатного говорити.
  
  
  Римо витяг недокурену сигарету і єдиний сірник, потім виштовхнув пачку в коридор. "От. Тобі це потрібно більше, ніж мені", - м'яко сказав він.
  
  
  Римо спостерігав через ґрати, як тонкі коричневі пальці Попкорна намацали пачку. Вони зникли разом з нею, і Римо затримався біля ґрат, поки Попкорн димів у тиші. З якоїсь причини пасивне куріння, здавалося, цими днями підходило йому більше.
  
  
  Залишок дня був сірим та нескінченним. Кількість голів у всіх була однакова. Навіть тарілка радара, щойно настала ніч, повторила той самий монолог із "Зоряного шляху", який він виголосив раніше на тижні.
  
  
  Після відбою тиша була моторошною. Не було чути ні північних завивань, ні криків нічного жаху, ні галасу таємних розмов.
  
  
  Усі знали, що завтра вівторок. День, коли попкорн мав вирушити на кафедру. Римо задумався, чи вдасться малюкові поспати, а потім він запитав, як він сам спатиме, коли прийде його черга.
  
  
  Він всю ніч слухав, як повертається Попкорн, і запитував, чи повинен він сказати якісь слова втіхи. Потім він зрозумів, що не має їх. Що ви кажете мерцеві, коли минають його останні хвилини?
  
  
  Ранковий дзвінок був подібний до удару ножем у живіт. Першими відвідувачами були пара військових та священик. Обмін репліками був нечутним та одностороннім. Священик невдовзі пішов, його обличчя було враженим, як кістка, коли він зрозумів, що не може почути сповідь засудженого, бо той не мав мови.
  
  
  Потім прийшли цирульник та наглядач.
  
  
  Наглядач Максорлі говорив рівним, завченим тоном, перекрикуючи дзижчання машинок для стрижки, які подрібнювали добірні шматочки попкорну до мікроскопічної крихти.
  
  
  "Слухай уважно, Мохаммеде", - говорив начальник в'язниці. "Після того, як перукар закінчить, ти знімеш шорти, і ми підготуємо твоє тіло".
  
  
  Попкорн захникав.
  
  
  "Тепер не лякайтеся. Це лише гумова стрічка". Ножиці зупинилися. "Він закінчив? Добре. Добре, Мохаммеде, встань. Не бійся. Охоронець просто оберне стрічку навколо вашого пеніса. Це просто для запобігання будь-яким нещасним випадкам, поки ви проходите процедуру".
  
  
  Римо здригнувся за слова "процес". Це звучало так клінічно.
  
  
  “Тепер нахилиться. Охоронець, введіть цей супозиторій у пряму кишку Мохаммеда. Ось. Це було не так уже погано, чи не так?
  
  
  Попкорн спробував заговорити, але все, що Римо зміг розібрати, був жалюгідний невиразний звук.
  
  
  "Що це?" - дбайливим тоном питав начальник в'язниці. "Що? О, так. Зазвичай це останній прийом їжі, але лікар залишив конкретні інструкції, згідно з якими ви не повинні їсти, поки ваша мова зашитий ось так. Вибачте, але лікареві видніше".
  
  
  "Заради Бога", - вибухнув Римо. "Ви збираєтеся відтягнути його до крісла. Кого хвилює, якщо в нього луснуть шви!"
  
  
  "Людина, якій доведеться прибирати кров", - крикнув начальник в'язниці у відповідь. "Охоронець, якщо цей ув'язнений знову заговорить, відведіть його до одиночної камери".
  
  
  Римо почав було їм говорити, куди вони могли б засунути карцер, але заспокоївся, засмучений тим, що вони мали над ним таку владу. Але, як вони сказали йому, коли він уперше пройшов через ворота штату Трентон, він втратив свої громадянські права.
  
  
  "Добре, тепер ви можете одягатись", - спокійно продовжив начальник в'язниці. Потім почувся шерех одягу. Потім двері камери з дзижчанням відчинилися, і Римо почув м'яке шльопання взутих у сандалі ніг Попкорна по підлозі коридору. З якоїсь причини воно звучало голосніше, ніж стукіт взуття інших.
  
  
  "Поки що, Попкорн", - прокричав чоловік за кілька камер від нас.
  
  
  "Задай їм спеку, друже".
  
  
  "Ти вирушаєш у краще місце, друже".
  
  
  "Дозвольте мені запевнити вас, що процедура абсолютно безболісна", - говорив начальник в'язниці Максорлі, коли охоронець відмирав двері до електричного стільця. Попкорн жалібно захникав. Він намагався заговорити, але видав лише нерозділене схлипування.
  
  
  "Піймайте його!" – раптом крикнув начальник в'язниці. "Він втрачає свідомість".
  
  
  "Не хвилюйся, я з ним впораюся. Давай просто потягнемо його за собою".
  
  
  Після того, як метушня влягла, тиша стала відчутною. То була тиша, яку Римо чув раніше. Тоді він не здивувався, коли вздовж черги пройшов чоловік. На ньому був чорний капюшон поверх простої коричневої форми робітника. Він виглядав як звичайний ремонтник.
  
  
  Кат.
  
  
  Після того, як він пройшов повз камеру Римо, коліщатко на товстих дверях зі скрипом зачинилося. Потім ряд огорнула абсолютна тиша.
  
  
  Наступні кілька хвилин тяглися нескінченно. Римо подумав, чи був Попкорн у свідомості, коли його прив'язували. Він сподівався, що ні. Здавалося, це зайняло багато часу. Скільки часу може знадобитися, щоб прив'язати людину? Римо нервував.
  
  
  Потім, після того, що здавалося вічністю, вогні замерехтіли, і Римо похолов. Коли спалахнуло мерехтіння, це здалося надто раптовим. Вони замиготіли знову. І втретє. Після цього Римо затамував подих. Потім вогні мигнули вчетверте і востаннє. "Господи!" - вигукнув Римо з огидою.
  
  
  Знову з'явився начальник в'язниці, що супроводжувався охоронцями та катом у капюшоні.
  
  
  Один з охоронців казав: "Уяви собі це. Чотири поштовхи. І до того ж такий маленький струмінь".
  
  
  "Перш ніж я зроблю це знову", - роздратовано сказав кат, "я хочу ще раз поглянути на цю справу. Я не хочу коли-небудь проходити через ще одне подібне. Я не готовий до такого роду речей. Я наполовину звільнений, чорт забирай !"
  
  
  "Я сподіваюся, ти відчуватимеш те саме, коли прийде мій час", - пробурмотів Римо напівголосно.
  
  
  Кат глянув у його бік, очі в окантованих шкірою очницях розширилися.
  
  
  Він зупинився, підійшов до камери Рімо. "Я вас знаю?" невиразно спитав він.
  
  
  "Останнім часом це популярне питання", - кисло парирував Римо.
  
  
  "Я справді знаю тебе", - сказав кат. "Але я не можу згадати твоє обличчя".
  
  
  "Твоє питання для мене порожнє", - сказав Римо, блиснувши злісною усмішкою.
  
  
  "Ти холоднокровний сучий син, чи не так? Як тебе звуть?"
  
  
  "Подивися це", - випалив у відповідь Римо.
  
  
  "Не хвилюйся, я зроблю це", - сказав кат і пішов далі.
  
  
  "Охоронець", - сказав начальник в'язниці, - "покажіть Вільямсу його нову камеру".
  
  
  "Чорт! Тепер я це зробив", - з гіркотою сказав Римо, думаючи, що тільки-но заслужив термін в одиночній камері.
  
  
  "Уільямс!" - Вибухнув кат. "Ви сказали, його прізвище Вільямс?" Гудіння контрольних дверей, що закриваються, перервало відповідь начальника в'язниці.
  
  
  Охоронець відкрив камеру Римо, і, на подив Римо, його відвели до старої камери Попкорна.
  
  
  "Подбай про це добре", - сказав йому охоронець, коли двері камери з брязкотом зачинилися перед його нещасним обличчям. "На першому ряду це президентський номер".
  
  
  Коли охоронець подався геть, Римо крикнув йому слідом: "Він помер тяжкою смертю?"
  
  
  Охоронець зупинився. Вираз його обличчя був жорстким. "Знаєте, якими були його останні слова?" урочисто спитав він. "Що?"
  
  
  "Мумф! Мумф. Без лапок". І охоронець вибухнув виючим сміхом.
  
  
  "Він був лише дитиною, ублюдок", - прошипів Римо, кісточки його пальців побіліли на лозинах камери.
  
  
  "Звичайно. Дитина, яка застрелила власну сестру, залишила її вмирати в болоті з личинками, що кишать по ній".
  
  
  Римо здригнувся. "Що?"
  
  
  "Звичайно. Що він тобі сказав?"
  
  
  "Що він убив свою дівчину у свій день народження".
  
  
  "Я не знаю щодо частини з днем народження, але він зробив з тебе качку. Це була його сестра, і він вбив її, все вірно. Після того, як він зґвалтував її. Але йому слід було прочитати про личинки, перш ніж засипати їх у її рани... Він думав, що вони поглинуть тіло, щоб його не впізнали... Замість цього вони з'їли всі пошкоджені тканини... Вона була ледь жива, коли її знайшли, і затрималася настільки, щоб показати пальцем на свого брата. про це маленьке недоумку, він заслужив те, що отримав. Як і ти. Охоронець попрямував геть.
  
  
  Очі в Римо дивилися в порожнечу. "Сукін син", - промимрив він. "Він збрехав мені".
  
  
  Римо, спотикаючись, повернувся до свого ліжка і озирнувся. Нова камера була такою ж рожевою, як і його стара, але пахла інакше. Тут пахло потім і чимось ще, чимось невизначеним. Це пахло страхом. І холодне усвідомлення вразило Римо Вільямса.
  
  
  "Чорт забирай, - пробурмотів він спустошено, - я наступний". Римо відчув, як усередині все похололо, і відкинувся на ліжко, щоб узяти себе в руки. Його рука, що нишпорила під подушкою, наткнулася на щось м'яке і зминається. Він витяг це.
  
  
  Це була упаковка попкорну "Кемел".
  
  
  Римо сів і закурив. Він зробив довгу затяжку. Цього разу він мав менше проблем, і він викурив сигарету до кінця. Поки він курив, він міркував про те, як змінилося його життя. Двадцять років тому він і Попкорн опинилися б по різні боки закону. Але за ґратами вони були певною мірою друзями.
  
  
  Закінчивши курити, Римо прошепотів у порожнечу: "Спасибі, Попкорн".
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Гарольд Хейнс відчув, як кабінет начальника в'язниці поринув у темряву навколо нього. Крізь рев у вухах він ніби здалеку почув голос начальника в'язниці Максорлі.
  
  
  "Хейнс. У чому справа, чувак? Ти блідніш". Голос начальника в'язниці здавався далеким, тому Гарольд Хейнс не зміг відповісти. Темрява, здавалося, розширилася. Все, що Гарольд Хейнс побачив чи хотів побачити, були жовті сторінки досьє засудженого в його раптово похололих руках. "Гарольд?"
  
  
  "Це він", - прохрипів Хейнс, не відриваючи погляду від сторінок. "Це не просто хлопець із таким ім'ям. Це він. Вільямс".
  
  
  Потім вицвілі друковані літери на аркуші з рапортом почали погойдуватися безконтрольно. Гарольд відчув, що його трясе. Світ був дуже маленьким місцем, якщо дивитися на нього через тунель, що зменшується, його зору.
  
  
  "Гарольд!"
  
  
  Хейнс підвів погляд, його очі були непроникними. Тяжкі руки начальника в'язниці лягли йому на плечі, і він люто тряс Хейнса.
  
  
  "Прийди до тями. Ось, візьми стілець".
  
  
  Хейнс відчув, як його направляють до жорсткого дерев'яного стільця, який, за винятком шкіряних ременів та мідного німба, був ідентичний електричному стільцю, яким Хейнс щойно керував. Він знав це, бо рік тому дістав зі складу такий самий дерев'яний стілець, щоб замінити старий, який вийшов з ладу. Він сів, не зважаючи на іронію.
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі височів над ним, схрестивши руки на грудях, із заклопотаним зморшкуватим обличчям.
  
  
  "Це цей хлопець", - повторив Хейнс. "Рімо Вільямс".
  
  
  "Ти говорив це раніше. І ти знаєш, як це звучить. Зроби глибокий вдих і повільно видихни. Можливо, робота тебе дістає".
  
  
  "Припиніть говорити зі мною, ніби я один з ваших проклятих зеків!" Гарольд Хейнс закричав із раптовою гарячістю. "Цієї людини в камері смертників не повинно бути там. Вона вже мертва!"
  
  
  "Чуш. Вільямс - перекладений ув'язнений. Він прибув минулого тижня з... ну, це є в досьє, яке ви тримаєте в руках".
  
  
  "Я знаю. Він із в'язниці штату Трентон, Нью-Джерсі".
  
  
  Максорлі показав порожні руки. "Ось воно".
  
  
  "Абсолютно вірно".
  
  
  "Так у чому проблема, Гарольде?"
  
  
  "У вас у камері не ув'язнений, у вас привид".
  
  
  "Гарольде, я знаю тебе довгий час..." - почав Максорлі.
  
  
  Хейнс різко обірвав його: "Досить довго, щоб пам'ятати це, доки п'ять років тому я не вийшов на пенсію".
  
  
  "Ну, так", - повільно промовив начальник в'язниці Максорлі.
  
  
  "Я вийшов на пенсію близько двадцяти років тому, коли смертна кара вийшла з-під політичного контролю. Мені було сорок п'ять років, і я залишився без роботи. Держава призначила мені невелику пенсію, тому що після цілого життя, проведеного за підсмажуванням злочинців, вони знають, що я точно не збираюся освоювати іншу професію... Чорт забирай, хто збирається наймати фахівця з виконання смертних вироків? І для чого, переробляти дроти в будинках? починаю думати про те, щоб підключити своє м'яке крісло як найкращий вихід”.
  
  
  "Тепер, Гарольд ..."
  
  
  "Можу я закінчити? Дякую, я б збожеволів, але тема смертної кари ослабла. І хоча я бачу обличчя чоловіків, яких приспав уві сні, я пропоную свої послуги штату Флорида. Решту ви знаєте".
  
  
  "Так, решту я знаю", - визнав Мезорлі.
  
  
  "Одна з осіб у моїх снах належала тому хлопцеві Вільямсу", - огризнувся Хейнс. "Не зовсім звичайне ім'я. Римо Вільямс. Ім'я, яке ви б запам'ятали. Особливо, якщо він належав поліцейському, який до смерті побив штовхача в Ньюарку, штат Нью-Джерсі, так давно, що я навіть не пам'ятаю рік. У цьому досьє говориться. , Що ваш Рімо Вільямс закінчив штовхача в провулку. Він теж був поліцейським."
  
  
  "Ви, мабуть, неправильно пам'ятаєте. Ви вклали ... скількох чоловіків?"
  
  
  "Я перестав рахувати задовго до того, як стало занадто пізно для мого душевного спокою", - сказав Хейнс. "Той хлопець, якого ви туди замкнули, Начальник, я прикінчив його. Я пам'ятаю, що він легко відбувся. Один поштовх. І все було скінчено. Я пам'ятаю, що теж почувався через це. Він колись був поліцейським ... Прикінчив штовхача. Що це? Нічого. Він повинен був відбутися. Може бути, довічний. Але ніяк не стільцем. Кілька тижнів після цього мене нудило від цього. Він був одним з останніх хлопців, яких я там спалив". Очі Гарольда Хейнса зосередилися на собі. "Один з останніх хлопців, і тепер він повертається, щоб переслідувати мене. . . ."
  
  
  Начальник в'язниці Мезорлі мовчки глянув на Гарольда Хейнса. Він узяв папку з документами з тремтячих пальців Хейнса і відступив до ґрунтовності свого великого столу. Він перегорнув папку, читаючи мовчки.
  
  
  Закінчивши, він розправив папку і поклав на неї свої грубі руки, як віруючий, який покладає руки на молитовник. Вираз його обличчя був задумливий, коли він говорив. "Ми знаємо один одного довгий час, Гарольде. Те, що я збираюся тобі сказати, я заперечуватиму до останнього подиху".
  
  
  Хейнс підвів погляд, його карі очі були зацькованими і тьмяними. "Молода людина, яку ви щойно стратили, Мохаммед Діладей", - продовжив Максорлі. "Ви пам'ятаєте, як помітили, що незабаром після останньої страти ми жахливо поводилися з ним?"
  
  
  "Здається, я сказав, що вони проходили через це, як лайно через гусака".
  
  
  Начальник в'язниці скривився. "Так. Що ж, на моєму совісті найбільша кількість засуджених у країні. Я повинен провести їх за системою так ефективно, як тільки зможу. У хлопчика Діладея зазвичай був би місячний пільговий період після відхилення його останньої апеляції, за винятком того, що мені Зателефонував губернатор, переконуючи мене прискорити його страту. Коли я запитав його честь про причини, він сказав щось невизначене про просування процесу, що не було відповіддю.
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі зробив паузу. Його нижня губа стиснулася довкола верхньої. Він продовжив. "Я подумав, що, можливо, в його проханні стратити Діладея так швидко було щось політичне, навіть особисте. Насправді не було необхідності поспішати процес. Діладея не мав шансів на пом'якшення вироку, якщо тільки це не виходило від самого губернатора". . Але тепер я задаюся питанням”.
  
  
  "Ти думаєш про те саме, про що і я?" – запитав Гарольд Хейнс.
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі взяв до рук справу Рімо Вільямса.
  
  
  "Вільямс наступний, через стан його апеляції та часу, який він провів у камері смертників у Джерсі", - задумливо сказав він. "Коли я слухаю вас, мені спадає на думку, що, можливо, губернатор турбувався не про Діладея, а про Вільямса".
  
  
  "Бідний ублюдок. Вони вбили його одного разу, а тепер хочуть, щоб я зробив це знову".
  
  
  "Я не вірю в привидів, Хейнс. І коли ти розсудишся, ти відчуватимеш те ж саме, я впевнений. Можливо, ви думали, що стратили цю людину - і я вірю, що ви щирі в цьому переконанні, - але, очевидно, ви цього не зробили”.
  
  
  "Цікаво", - промимрив Гарольд Хейнс.
  
  
  "Хммм?"
  
  
  "Де був цей хлопець останні двадцять років і чим він займався, що вони хочуть вбити його знову і знову?"
  
  
  "Думаю, я зателефоную", - багатозначно сказав начальник в'язниці Максорлі. Він сам набрав номер, попередньо звірившись із тонким довідником у шкіряній палітурці.
  
  
  "Так, начальник Рівз, будь ласка. Це начальник Максорлі зі штату Флорида.... Так, я чекатиму.... Алло? Вибачте, що турбую вас так рано, начальник Рівз. Я хотів би отримати деяку інформацію про одного ув'язненого, який у вас там колись був. Якийсь Рімо Вільямс ... Звичайно, передзвоніть у будь-який час сьогодні.
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі повісив слухавку. Гарольд Хейнс підвівся.
  
  
  "Ти не хочеш дочекатися зворотного дзвінка?" Запитав Максорлі.
  
  
  "Думаю, я хочу перекинутися парою слів з Вільямсом. Це зводить мене з розуму".
  
  
  "Це нерозумно. Ви без необхідності потурбуєте засудженого до смерті ув'язненого".
  
  
  "Якщо я колись знову захочу спати, я маю це зробити. Будь ласка, Пол".
  
  
  Максорлі мовчки обміркував. "Дуже добре. Я бачу, що це глибоко вплинуло на тебе", - пом'якшав він. "Охоронець відведе тебе. Просто пам'ятай, Вільямс знає, що він наступний, хто піде. Незважаючи на те, що рішення щодо його остаточної апеляції ще не прийнято, він схильний бути на взводі".
  
  
  Останні контрольні двері зачинилися, і Гарольд Хейнс обережно підійшов до камери, де містився шостий засуджений, Рімо Вільямс.
  
  
  Вільямс був витягнутий на своєму ліжку, його руки були закладені за голову, очі заплющені.
  
  
  Гарольд Хейнс шумно прочистив горло, але очі в'язня не розплющилися.
  
  
  "Я бачу тебе у своїх снах", - сказав він хрипким голосом. "І я бачу Бетті Пейдж. Іди".
  
  
  "Ти не розумієш, Вільямсе. Тебе звуть Вільямс, чи не так?"
  
  
  "Тут я засуджений номер шість".
  
  
  "Ти маєш бути мертвим".
  
  
  "Мертвець - моє інше прізвисько. Ну і що?"
  
  
  "Я стратив тебе".
  
  
  "Ти паршиво впорався із цим". Голос Вільямса звучав нудно, але його темні очі розплющились. Вони дивилися в стелю.
  
  
  "Це було давно", - продовжив Хейнс. "У Трентоні. Раніше я працював в університеті Трентона, де ти був".
  
  
  Ув'язнений не поспішав сідати. Він не хотів показувати жодного інтересу, але його рухи були надто недбалими. Гарольд Хейнс знав кожен трюк із книги для в'язнів. Вільямс хотів подивитись на нього ближче, не видаючи свого інтересу. Кожен засуджений знав, що тільки-но ти даси людині зрозуміти, чого ти хочеш, вона використовує це проти тебе.
  
  
  "Ти пам'ятаєш мене?" Запитав Хейнс.
  
  
  Очі Римо вп'ялися в нього. То були порожні, мертві очі. У дірах від куль у бетоні було більше життя, ніж в очах Вільямса. Він виглядав старшим. Не на двадцять років старше, просто старше. Мертві очі мимоволі звузилися.
  
  
  "Так, ви виглядаєте знайомо", - повільно промовив Вільямс. "Але я не можу точно пригадати ваше обличчя".
  
  
  "У Трентоні тієї ночі я був у каптурі", - натягнуто сказав Хейнс. "Тієї ночі, коли я натиснув на тебе вимикач. Але вдень я був тюремним електриком. Можливо, ви бачили мене поблизу".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Але я тебе дуже добре пам'ятаю. Де ти був останні двадцять років, Вільямсе? Чим ти займався?"
  
  
  Рімо Вільямс сказав голосом таким же мертвим, як і його очі: "Час. Я відбував термін".
  
  
  "Ну, ти робив це не в штаті Трентон. Усі там знають, як знаю і я, що ти помер давним-давно, коли".
  
  
  "Ти спиш. Я тут, бо вбив охоронця у Трентоні. Його звали..."
  
  
  "Так?"
  
  
  Римо задумливо наморщив лоба. "Макклірі або щось таке", - повільно сказав він. "Так, Макклірі. Він чіплявся до мене. Тому я прикінчив його. Тепер я повинен заплатити за це".
  
  
  "Не знаю, чи вистачить у мене духу підсмажити тебе вдруге".
  
  
  Римо видав сумну подобу смішку. "Хіба ти не знаєш?" - Сказав він безтурботно. "Другий раз - це чарівність з хлопцями на зразок мене".
  
  
  "Але ти цього не розумієш. Ти вже мертвий. Я стратив тебе двадцять років тому!"
  
  
  Коли довгий час Римо Вільямс нічого не сказав у відповідь, Гарольд Хейнс зашаркав далі по черзі. Він сам почував себе мерцем.
  
  
  Рімо Вільямс дивився крізь лозини своєї камери, гадаючи, що відбувається. Обличчя ката здалося йому знайомим. Де він бачив його раніше? І що це була за нісенітниця щодо того, що його стратили в штаті Трентон? Рімо раптом згадав сон минулої ночі. Сон, у якому його стратили у Трентоні. Але це був лише сон. Цього ніколи не було – ніколи не могло бути – сталося.
  
  
  Потім дзвінок оголосив обід, і Рімо сів. Його легені були немов забетоновані. Він запитував, чи це було через страх у животі або через важкий сигаретний дим у легенях. Смішно, як він реагував на цигарки.
  
  
  Гарольд Хейнс повернувся до голосу начальника в'язниці Максорлі на свинцевих ногах.
  
  
  Максорлі різко підняв очі. "Ти поговорив із засудженим, Гарольде?"
  
  
  "Він не знав, про що я говорив", - тупо сказав Хейнс.
  
  
  "Що ж, можливо, це не відповідь на всі твої питання, але деякі з них вирішує. Якби людина була мертва, вона б напевно знала про це".
  
  
  Гарольд Хейнс не відповів на посмішку начальника в'язниці Максорлі.
  
  
  Задзвонив телефон, і Максорлі відповів коротким "Вибачте". Потім: "Так, начальник в'язниці Рівз"... Що це? ... Коли?" Обличчя Максорлі раптово напружилося. "Я... Я розумію. Насправді начальник, просто його ім'я спливло у визнанні в камері смертників. Так, я згоден із вами. Ми не можемо судити людину, яка вже виплатила державі найвищу міру покарання. Дякую, що приділили час, начальник Рівз”.
  
  
  Коли начальник в'язниці Максорлі повісив слухавку, його обличчя було ще блідішим, ніж риси Гарольда Хейнса зараз.
  
  
  "Він мертвий", - сказав Максорлі сухим тоном. "Він був страчений у 1971 році за вбивство штовхача. Начальник в'язниці, схоже, не знав, що саме його підпис на звільненні переклав Вільямса до цієї установи".
  
  
  Гарольд Хейнс, здригнувшись, сів. "Чому ти нічого не кажеш?"
  
  
  "Бо я ціную свою роботу та свою пенсію", - категорично сказав начальник в'язниці Пол Максорлі. "У мене в камері смертників людина, яка має бути в могилі. Я не можу відправити його назад до Трентона. Вони ніколи не приймуть його і почнуть розслідування. Я знаю, як ці речі працюють, повір мені. Хтось вручив мені розпечену картоплю. , знаючи, що коли я колись дізнаюся правду, то стану людиною з розігрітими в мікрохвильовій печі пальцями ".
  
  
  "Але що ми – ви – збираємося робити?"
  
  
  "Якщо вони відхилять його останню апеляцію - а прямо зараз я готовий посперечатися на свій дім і заощадження всього життя, що вони це зроблять, - губернатор підпише йому смертний вирок, і ти, Гарольд, не тільки приведеш його до виконання, а й ніколи нікому". не розкажеш про це. Це ясно?
  
  
  "Заради Бога!" Хейнс вибухнув. "Цей хлопець колись був поліцейським. Він був на нашому боці".
  
  
  "Згідно з його досьє, він холоднокровно вбив тюремного охоронця на ім'я Конрад Макклірі. Я не знаю, що тут реально, а що ні, але я просто збираюся робити свою роботу, і я наполегливо закликаю вас робити те ж саме. Ми не молоді люди, жоден з нас, ми знаємо, як улаштований світ... Давайте розберемося з цією неприємністю так само тихо і швидко, як хороші державні службовці, і продовжимо наше життя. , і виглядаєш так, ніби тобі не завадив би жорсткий ремінь.
  
  
  "Я не п'ю. Ти це знаєш. Я покинув, коли відчув, що прикладаюся до пляшки".
  
  
  "Гарольд, - сказав начальник в'язниці Максорлі, вручаючи йому папку, - на твоєму місці я б ще раз глянув на алкоголізм. А тепер, будь ласка, вибач мене. І візьми це з собою. Коли йтимете, попросіть мого секретаря люб'язно повернути це в Центральний архів”.
  
  
  Гарольд Хейнс узяв папку з позначкою "Рімо Вільямс" і тихо зачинив за собою двері.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Джордж Проктор спітнів на одурювальній флоридській спеці, коли вийшов із припаркованої машини і підійшов до тюремних воріт, які, якби не їхнє пастельно-зелене забарвлення та відсутність вивіски, могли б бути забутим кіоском для фотоматеріалів.
  
  
  "Бізнес?" Коротким голосом запитав охоронець у дзеркальних окулярах.
  
  
  "Як зазвичай", - сказав Проктор, показуючи своє посвідчення. "Клієнт".
  
  
  "Проходьте", - сказав охоронець, подаючи знак будці. Інший охоронець клацнув вимикачем, і високий паркан відкотився на скрипучих коліщатках. Проктор ступив у отвір, думаючи, що сьогоднішня справа була будь-якою, тільки не звичайною.
  
  
  Все почалося з виступу перед суддею Верховного суду Флориди - суддею, відомим своїм співчуттям до апеляції смертників. Суддя відхилив апеляцію так швидко, що Джордж Проктор був на півдорозі вниз сходами будівлі суду з документами в руках, перш ніж до нього дійшло, що телефонний дзвінок, який він отримав минулої ночі, не був розіграшем. Це й нехарактерна холодність судді якось пов'язані.
  
  
  Проктор увійшов до головних дверей і представився охоронцеві в тісній кабіні управління, і його супроводили крізь наростаючий шум у конференц-зал. Після недовгого очікування запровадили Римо Вільямса.
  
  
  Він сів із ще більш неживим виразом очей, ніж раніше. Проктор дивувався, чому ці очі здавались такими знайомими раніше. Тепер, знову побачивши Вільямса, він подумав, що зрозумів. Чоловік мав очі поліцейського. Плоскі очі, що нічого не виражають, які з'являються у поліцейських після стільки років знайомства з темною стороною суспільства. Проктор ніколи не пов'язував цей проблиск впізнавання з малюнком художника, який побачив у таблоїді на касі супермаркету. Він ніколи не читав ці газетки - за винятком тих випадків, коли людина попереду нього розплачувалася чеком. А потім він завжди повертав речі назад нерозпроданими.
  
  
  "Це недобре, чи не так?" Запитав Вільямс таким же мертвим голосом, як його очі.
  
  
  "Верховний суд штату відмовив нам". Проктор підкреслив слово "нам", щоб Вільямс подумав, що вони заразом. Фактично, він уже вирішив, що це буде їхня остання зустріч.
  
  
  "Тоді ви підете до Верховного суду". Проктор не міг збрехати. Він глибоко зітхнув.
  
  
  "Я повинен бути чесним з вами, Вільямсе", - сказав він. "Я подав заяву, але не думаю, що зможу продовжувати цю справу".
  
  
  Очі Римо звузилися. "Що?"
  
  
  "Послухайте, я не знаю, що відбувається", - з нещасним виглядом сказав Проктор, "але я представив це судді Ханнавану, і він мені холодно відмовив. Цей хлопець – невиліковний слабак". Проктор оглянув кімнату, перш ніж заговорити, хоча вона була порожня, якщо не брати до уваги єдиного охоронця, що знаходився поза межами чутності. "Я... Я думаю, вони дісталися до нього".
  
  
  "Вони"? Хто?
  
  
  Проктор нахилився вперед, не зводячи очей з командира з кам'яним обличчям, незважаючи на те, що ця розмова підпадала під дію статуту про конфіденційність клієнтів, він понизив голос.
  
  
  "Ті ж, через які тебе перевели до цього штату", - сказав він. "Ті, хто дзвонив мені минулої ночі".
  
  
  "Будь чесний зі мною. Хто?"
  
  
  "Я не знаю хто, але вони мають бути пов'язані на федеральному рівні. Мене попередили, що мене зняли на відео, як я вживав кокаїн на вечірці".
  
  
  "О, це просто чудово", - сказав Римо. "Мій адвокат, наркоман".
  
  
  "Це була лише репліка. Можливо, дві", - швидко сказав Проктор. "Винятково для розваги. Але вони погрожують звинуватити мене у зберіганні яловичини з наміром продати, але я невинний. Справді!"
  
  
  "Ти говориш як шахрай", - сердито сказав Римо.
  
  
  "Я почуваюся політичним ув'язненим, Вільямсе. Це страшні поліцейсько-державні штучки. Хтось хоче твоєї смерті. І вони хотіли, щоб ти помер учора. Не встиг я покинути засідання, як отримав повідомлення про те, що губернатор підписав вам смертний вирок. "Я подав прохання про відстрочку до Верховного суду США і домігся для нас короткого побачення".
  
  
  "За коли?"
  
  
  "Післязавтра".
  
  
  "Як ти думаєш, які наші шанси?"
  
  
  "Не дуже. Твоє визволення призначено на завтрашній ранок".
  
  
  Проктор приготувався до реакції колишнього поліцейського. Він не знав, чого чекати. Погляд поліцейського Римо, здавалося, затуманився у нього в голові. Насправді це була ілюзія, викликана легким нахилом голови чоловіка. Верхнє світло відкидало тінь на западини його очних ямок, роблячи їх схожими на отвори в черепі.
  
  
  Я дивлюся на мерця, подумав Проктор, раптом похоловши. Бідолашний ублюдок.
  
  
  "Вони не можуть виконати вирок до розгляду апеляції", - тихо сказав Вільямс, не підводячи очей. "Чи можуть вони?"
  
  
  "Зазвичай ні. Але в цьому випадку я не знаю. Послухай, вибач, я навіть не повинен був тобі нічого цього розповідати, але я втрачу свою практику, якщо в мене пропаде намір продати. І за що? Апеляція pro bono, яка була кинута. мені на коліна? Поставте себе на моє місце. Що б ви зробили?"
  
  
  "Поставте себе на моє місце", - процідив Римо крізь стиснуті зуби. "Чого б ви очікували від свого адвоката?"
  
  
  "Мені шкода. Мені справді шкода".
  
  
  "Менше, що ви могли б зробити, це направити мене до іншого адвоката", - проскреготав Римо. "Швидко!"
  
  
  "Це інша справа", - додав Проктор. "Я зателефонував вашому колишньому адвокату, сподіваючись звалити це на нього. Я купив делікатеси. Я набрав повторно, вважаючи, що неправильно прочитав фірмовий бланк, і отримав те саме місце. Я зв'язався з баром Джерсі. Людина, яка представляла вас, вийшла з бізнесу дванадцять років тому. Він мертвий вже чотири роки".
  
  
  "Неможливо. Я бачив його тільки торік ... місяць. Я думаю."
  
  
  “Ні, якщо тільки його не двоє. Заради Бога, Вільямсе, хто ти такий? Нікого так не підставляють. Мене б не здивувало, якби вони сфальсифікували Верховний суд”.
  
  
  "Я Римо Вільямс", - невизначено відповів Римо. "Хіба ні?"
  
  
  "Якщо ти не знаєш, то хто міг би знати?"
  
  
  Джордж Проктор спостерігав, як його клієнт, здавалося, зіщулився у своїй облягаючій футболці абрикосового кольору. Його очі дивилися вниз на свої руки, що лежали плазом на стійці перед скляною перегородкою. Він виглядав спокійним – спокійніше, ніж, на думку Проктора, мав право виглядати.
  
  
  "Він сказав, що вже вбив мене", - наспіваючи сказав Вільямс, не підводячи очей.
  
  
  "Хто?"
  
  
  Вільямс підняв обличчя, його очі були похмурими. "Ката. Сьогодні вранці вони закопали попкорн".
  
  
  "Я гадки не маю, про що ти бурмочеш".
  
  
  "Мохаммед Діладей. Вони називали його Попкорн. Його стратили сьогодні вранці".
  
  
  "Це дивно. Не було жодного висвітлення у пресі".
  
  
  "Кат проходив повз мою камеру", - продовжував Римо. "Він все обдумав. Сказав щось про те, що стратив мене в штаті Трентон двадцять років тому".
  
  
  "Ти ж не вигадуєш це, чи не так? Я маю на увазі, трохи пізно для заяви про неосудність".
  
  
  "Кілька ночей тому, - продовжував Римо, ніби розмовляючи сам із собою, - мені наснилося, що мене стратили. У Трентоні. Це здавалося реальним. І з якоїсь причини обличчя ката здалося мені знайомим".
  
  
  "О Боже!" Хрипко сказав Проктор. Він поспішно схопив свій саквояж.
  
  
  "Про що це вам каже?" Напружено спитав Вільямс.
  
  
  "Це говорить мені про те, що я повинен забиратися звідси до чортової матері. Вибач, Вільямс. Я тобі співчуваю. Але я не хочу мати з тобою нічого спільного".
  
  
  "А як же мої права? А як же закон?"
  
  
  "Кілька років тому я боровся б із цими зубами та нігтями, повір мені. Але зараз у мене є дружина. Двоє дітей. Квартира. Я буду затиснутий, вона кине мене і забере з собою дітей. Я більше не ідеалістичний молодий хлопець. Вибачте. До побачення".
  
  
  Римо Вільямс дивився, як його остання надія у світі йде в костюмі за шістсот доларів, а його нутрощі нагадували рубану печінку, яка занадто довго пролежала в холодильнику. Він не чув, як за ним відчинилися двері і охоронець вигукнув його ім'я.
  
  
  "Уільямс!" – повторив охоронець, беручи його за руку.
  
  
  Римо напружився, мало не зірвався на ноги і не вчепився в перерізане горло охоронця. Потім його очі сфокусувалися, і, схиливши голову, він дозволив відвести себе назад у камеру.
  
  
  Його найбільшим жалем було те, що поряд не було Попкорна, з яким можна було б поговорити. Він уже нудьгував за маленькою аферою. Але в цей останній день свого життя він не мав жодного інтересу намагатися зав'язати нову дружбу за допомогою рожевого шлакоблоку.
  
  
  Римо згадав ту ніч, коли його колеги-поліцейські прийшли до нього додому і з вибаченнями повідомили, що він заарештований за вбивство чорношкірого наркоторговця, імені якого через двадцять років Римо вже не міг згадати. Такий важливий факт, а він не міг згадати про це. Суддя та звинувачення, мабуть, повторювали це тисячу разів протягом усього процесу. Як звали суддю? Гарольд якийсь там. Сміт, от і все. Сміт. Кислий тип з його накрохмаленим сивим волоссям та пуританським ротом. Хлопець носив окуляри без оправи, так що він виглядав як директор середньої школи, старий і похмурий.
  
  
  "Почекайте хвилинку", - випалив Римо. "Це обличчя!" Раптом він згадав. Суддя Гарольд Сміт. Це було обличчя в одному з його дивних снів. Що це означало?
  
  
  На вечерю були спагетті із фрикадельками. Римо відмовився від них. Апетит у нього зник.
  
  
  "Ви впевнені?" спитав охоронець. Це був той, хто днями допитував його з приводу статті у Нешнл Інкуайрер. На його бейджику було написано Флетчер. "Я чув, це може стати твоєю останньою вечерею".
  
  
  "Отже, це правда", - сказав Римо глухим голосом.
  
  
  "Вони мовчать про це. Але в цьому й кайф. Вибачте за вираз".
  
  
  „Послухай, я не хочу цю їжу. Але ти можеш надати мені послугу”.
  
  
  "І я можу втратити роботу", - сказав охоронець, його голос із турботливого перетворився на кришталево жорсткий на півслові.
  
  
  "У цьому немає нічого протизаконного", – запевнив його Римо. "Днями у вас була газета. На ній було моє обличчя. Як щодо того, щоб віддати її мені, га? Просто щось почитати, щоб відволіктися від своїх проблем".
  
  
  Охоронець вагався. Він задумливо потер свою коротку щелепу. "Не бачу, щоб це завдало якоїсь шкоди", - визнав він. "Просто зроби мені ласку. Коли закінчиш із цим, засунь це під матрац. Я заберу це після... ти знаєш."
  
  
  "Це обіцянка", - сказав Римо, коли охоронець вихопив тацю зі щілини у двері камери.
  
  
  Римо довелося почекати, поки охоронець перестане годувати ряд, перш ніж він помчав назад. Від його перших слів у Римо впало серце.
  
  
  "Я перевірив тюремну бібліотеку", - сказав він. "Не зміг її знайти. Але вчинила нова". Він засунув складений папір у щілину. Римо довелося використати обидві руки, щоб упоратися з цим, не розірвавши на шматки.
  
  
  "Це зробити?" - Запитав охоронець.
  
  
  "Так", - сказав Римо, коли його погляд впав на заголовок, що НАВОДЯТЬ НА РОЗУМІЛЕННЯ ПРО ПОДАЛЬШЕ ЗНАЧЕННЯ "МЕРТВЕЦЯ".
  
  
  "Пам'ятай про цю обіцянку", - сказав охоронець, йдучи.
  
  
  "Звичайно, без проблем", - невизначено відповів Римо, розгортаючи першу сторінку. Там була репродукція нарису його обличчя, зробленого художником раніше. Це виглядало як фоторобот поліцейського розпізнавального знака, але поряд з ним був інший фоторобот. На цьому був зображений зморщений літній азіат з клочковатою бородою, що звисає з підборіддя, і ясними проникливими очима.
  
  
  У рамці поруч із цим обличчям було написано наступне: "Спочатку погляньте на Духовного наставника Мерця, якого Група екстрасенсів "Інкуайрер" впізнала як Лім Тін Тонга, Верховного жерця Загубленого континенту Му. Дивіться сторінку 7."
  
  
  Римо, прочитавши це, важко опустився на своє ліжко. Обличчя старого азіату було ідентичне особі з його сну. Того, кого звали Чіун. Римо швидко перегорнув сторінку 7. Він читав так швидко, що очі пробігали цілі пропозиції, поки він шукав своє ім'я. Він знайшов його.
  
  
  Суть статті полягала в тому, що читачі Enquirer з усієї країни написали, щоб поділитись спостереженнями за Мерцем, на якого звернула увагу Enquirer відомий професор антропології Масачусетського університету Наомі Вандерклут. Згідно Вандерклуту, Мертвец, завдяки своїм надлюдським здібностям, міг бути не ким іншим, як авангардом наступної еволюції Homo sapiens.
  
  
  Читачі "Інкуайрер" представили свої власні звіти, багато з яких погодилися з тим, що Мерця часто супроводжував літній азіат у яскравому одязі. Ніхто не знав справжнього імені Мерця. Або, принаймні, ніхто не міг погодитися. Менеджер готелю у Детройті впізнав його як колишнього постояльця свого закладу, який підписав реєстраційну книгу "Рімо Мюррей". Торговець човнами з Малібу стверджував, що "Рімо Робсон" купив у нього китайську джонку лише торік і сплив на ній. І повідомлення тривали, деякі спостереження відбувалися понад дюжину років тому. Всі звіти сходилися на тому, що ім'я цієї людини було Римо. Прізвище завжди було іншим. "Вільямс" не був одним із прикладів.
  
  
  "Моє ім'я", - пробурмотів Римо Вільямс у відбитому рожевому світлі своєї порожньої камери. "Моє обличчя. Але як я міг бути у двох місцях одночасно - у в'язниці та на вулиці?"
  
  
  Римо перечитував статтю знову і знову, доки не вивчив її напам'ять. Потім він засунув її під матрац. Настав відбій, і Римо не потрудився роздягнутися або залізти під ковдру. Завтра о сьомій ранку він постане перед судом не за вбивство, якого не чинив понад двадцять років тому, а за вбивство трентонського охоронця, якого він був змушений убити тільки тому, що його відправили за вбивство, якого він взагалі не чинив. Охоронець був мудаком. Він сам напросився на це, подумав Римо, але він був офіцером виправної установи. Іронія полягала в тому, що після боротьби за те, щоб уникнути страти за чужий злочин, Римо Вільямс збирався заплатити найвищу ціну за те, що його змусили вчинити.
  
  
  Римо знову і знову прокручував в умі вбивство. Він пам'ятав, як встромив імпровізований держак у живіт чоловіка і "жонглював" ним - повертав іржаве лезо, щоб максимально пошкодити внутрішні органи. Це прокручувалося як кіноплівка з безперервним циклом. Він не усвідомлював, що поринає в сон.
  
  
  Римо снився сон. Він ішов довгою, обсадженою деревами дорозі. Низько висів туман, немов у старому фільмі жахів Universal. Попереду маячили ковані залізні ворота великого цегляного комплексу. У сні Римо подумав, що це в'язниця, але, наблизившись, побачив, як мідна табличка поблискує на фоні кам'яної колони, увінчаної суворою головою левів.
  
  
  Він говорив: САНАТОРІЙ ФОЛКРОФТ.
  
  
  Ворота були зачинені на висячий замок. Римо з тривогою кинувся до них.
  
  
  "Впустіть мене", - крикнув Римо, гримаючи ланцюгом. Він потяг за огорожу. Вона теж забренчала, але не зрушила з місця. "Хтось мене чує? Вони прийдуть за мною".
  
  
  Сплеск фар висвітлив його ззаду. Довга машина повернула за ріг, її колеса зникли в тумані. То був катафалк. Білий катафалк. Римо з новою люттю атакував паркан.
  
  
  "Хто-небудь, дайте відповідь мені! Будь ласка!" – закричав він.
  
  
  І крізь туман з іншого боку схожої на камеру огорожі пропливла постать у шафрановому одязі. Стародавній азіат. Чи не Лім Тін Тонг. Його звали Чіун, і він вказав на Римо жорсткими пальцями з довгими нігтями.
  
  
  "Повертайся, Уайт. Я зрікаюся тебе. Ніколи більше ти не ввійдеш у ці священні зали".
  
  
  "Це я. Римо. Хіба ти мене не впізнаєш?"
  
  
  "Я дуже добре тебе знаю", - наспіваючи промовив Чіун. "Ти зганьбив мене. Назавжди. Я більше не можу дивитися на твій ганебний вигляд".
  
  
  "Але чому? Що я зробив?"
  
  
  "Твій лікоть". Голос гуркотів, як вирок.
  
  
  "Що щодо цього?" З тривогою спитав Римо. За ним зачинилися дверцята машини. Він боявся озирнутися через плече.
  
  
  "Це було спотворено!" Слова азіату витікали гіркоту.
  
  
  А потім із туману матеріалізувалася висока, схожа на стерв'ятника постать у чорній мантії. Не східне кімоно, а жалобне вбрання судді. Фігура подивилася на Римо з несхваленням на сухих, як пил, рисах обличчя. Римо впізнав це обличчя. Суддя Гарольд Сміт.
  
  
  "Він відмовляється дати нам спокій", - сказав азіат Сміту.
  
  
  "Рімо Вільямс, - оголосив суддя, - я засудив вас до страти". Сміт показав за спину Римо. Римо обернувся. Білий катафалк був припаркований до нього задніми воротами. Скринька була відкрита, а всередині знаходився електричний стілець без ніжок. А поряд з ним, одягнений у сірий костюм-трійку, стояв кат, його голова була прихована чорним шкіряним капюшоном.
  
  
  "Хто ти?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  Голос ката був холодний. "Ти мене знаєш. Ми робили це раніше".
  
  
  Рухомий якимось непереборним бажанням, яке він не міг пояснити, Римо підійшов до кату.
  
  
  "Будь ласка, присядьте", - урочисто промовив кат. Його ноги були оповиті наземним туманом, що низько стелився, як у привида.
  
  
  "Я знаю твій голос", - сказав Римо. Імпульсивно потягнувся до капюшона. Він відкинувся, залишивши різкі, м'які риси Гарольда Хейнса. Але з обличчям щось було не так. Це не відповідало голосу. Римо потягнув чоловіка за фальшивий ніс, що раптово став очевидним. Обличчя зникло разом із волоссям. Маска. А за ним стояли суворі риси судді Гарольда Сміта.
  
  
  "Ні!" – Римо відсахнувся від холодних, нелюдських очей Сміта. Він кинувся до воріт. Старий азіат підскочив, щоб перехопити його. Він узяв ворота у свої крихітні ручки, ніби хотів утримати їх на місці від нападу Римо.
  
  
  Римо закричав на середині дистанції, відчуваючи, як земля впирається в його пальці ніг, що біжать. Він врізався в кам'яну стіну і побіг угору схилом, його пальці ніг переходили з м'якого горизонтального грунту на тверду вертикальну стіну так само легко, як з піску на асфальт.
  
  
  Нагорі Римо зупинився, визначив відстань до землі та стрибнув. Він опустився на траву, наче невагомий. Римо пробіг повз старий азіат, подалі від чіпких рук судді Гарольда Сміта, до будівлі. Ліфт підняв його на другий поверх до дверей із написом "ДИРЕКТОР". Римо штовхнув двері всередину.
  
  
  Чоловік сидів у потрісканому шкіряному кріслі за спартанським дубовим столом. Крісло було повернуте до великого панорамного вікна, яке обрамляло велику водойму, так що над високою спинкою сидіння було видно тільки потилицю чоловіка. Його волосся було білим.
  
  
  Потім крісло повільно повернулося, і в полі зору з'явився різкий профіль, що продовжувався доти, доки тремтячі лампи денного світла не зробили круглі окуляри без оправи на мить непрозорими, а потім сірі очі докірливо глянули на нього.
  
  
  Погляд Римо метнувся до табличці з ім'ям: "Гарольд В. Сміт, директор".
  
  
  Не кажучи ні слова, Сміт натиснув кнопку внутрішнього зв'язку, і раптом Римо опинився в оточенні сильних санітарів у лікарняній зеленій формі. Вони схопили Римо за руки і ноги і повалили його на підлогу, намагаючись надіти на нього сорому. Тільки після того, як їм удалося одягнути на Римо одяг для задушення, він побачив електричні роз'єми спереду куртки. Потім, на його жах, вони вштовхнули в офіс складний електронний пристрій на підставці на коліщатках. Швидко і похмуро вони вставили важкі старомодні роз'єми в роз'єми, і голос Гарольда У. Сміт, терпкий і безжальний, як лимонний засіб для миття посуду, питав Римо скорботне запитання. "У тебе є якісь останні слова?"
  
  
  Його останнім словом було вигукнути ім'я "Чіун" страждальчим голосом. А потім санітар, що посміхається, клацнув древнім рубильником.
  
  
  "Що трапилося?" Запитав Сміт, перекриваючи крик страху Римо.
  
  
  "Прокляті гнізда", - гаркнув санітар. "Ми неправильно їх з'єднали. Доведеться спробувати ще раз".
  
  
  "Зроби це!"
  
  
  Римо різко прокинувся. Він дихав як потопаючий. Він нічого не міг бачити через холодний пот, який стікав по його лобі і потрапляв у вічі. Його футболка промокла. І їй було холодно. Воно прилипло до його шкіри.
  
  
  Римо скотився з ліжка. Все це не мало сенсу, але дивним чином складалося. Сни та реальність. Вони переплуталися у його свідомості. Що було реальним? Що там сказав Попкорн? Мерці бачать найглибші сни.
  
  
  Після того, як Римо взяв себе до рук, він підійшов до дверей камери. Він приклав пальці до електронного замку. Уві сні це спрацювало. Він почав стукати. Він почував себе безглуздо, змінюючи ритм своїх пальців. Він заплющив очі, намагаючись точно згадати, як це працювало уві сні.
  
  
  Майже одразу ж він щось відчув. Струм, вібрацію. Він включився в це як концертний піаніст, що грає напівзабутий акорд.
  
  
  Чудовим чином двері від'їхали убік. Римо вийшов у коридор. Він йшов низько, тримаючись далекої стіни. Світло було погашено, що полегшувало завдання. Він підійшов до дверей першого відділення управління, намацав пальцями замок і почав стукати. Він сів навпочіпки під скляним віконцем дверей.
  
  
  Двері від'їхали убік. За нею не було видно охоронців.
  
  
  З камери долинув зітхання. Хропів ще один чоловік. Третій підкрався до ґрат камери, щоб краще розглянути. Римо зустрівся з ним поглядом у темряві.
  
  
  Чоловік показав Римо піднятий великий палець і сказав: "Удачі, мрець".
  
  
  Римо кивнув і перейшов до наступних дверей. За третіми дверима була будка диспетчера. Римо звів очі й побачив, що черговий охоронець сидить за оргсклом і читає газету. Його обличчя було звернене до коридора. Але Римо зайшов так далеко. Він мав іти далі.
  
  
  Двері відчинилися після коротких маніпуляцій. Римо завмер, викритий. Уві сні він згадав заклик Чіуна залишатися нерухомим щоразу, коли він опинявся в межах периферичного зору людини. Римо почекав, доки охоронець дочитає газету, і звів очі. Двері автоматично зачинилися, і тільки коли охоронець дивився прямо на нього крізь майже непроникну темряву, Римо наблизився до нього.
  
  
  З якоїсь причини Римо міг бачити крізь темряву, як крізь сірий серпанок. Він рухався по кабінці, як кіт, що крадеться в джунглях, відчуваючи свободу у своїх м'язах, відчуваючи ще дещо, чого він не відчував з того дня, як опритомнів у камері смертників у Флориді: впевненість.
  
  
  Римо побачив, що єдині двері в кабінку знаходилися з іншого боку стіни. Із цього коридору туди не було входу.
  
  
  Він наважився на сміливий підхід і підійшов просто до скла. Римо постукав по оргсклу. Охоронець підстрибнув майже на фут.
  
  
  Римо збентежено посміхнувся йому, ніби нічого не сталося. Він відкрив рота і зобразив їм якісь постаті, але без слів. Питання охоронця "Що?" був тьмяним, але чутним через оргскло.
  
  
  Римо повторив свою пантоміму, вказуючи назад на ряд.
  
  
  Охоронець коротко кинув йому: "Почекайте хвилинку", - і вийшов через вихідні двері. Римо напружено чекав.
  
  
  Двері в коридор від'їхали убік, і охоронець поспішив увійти, питаючи: "Що це?"
  
  
  Римо завдав йому сильного удару кулаком у щелепу. Він швидко поділ охоронця і обмінявся з ним штанами. Він одягнув куртку поверх абрикосової футболки. Потім він пірнув назад, не намагаючись сховати тіло. Він знав, що найшвидший вихід через Центральний вокзал, а за ним на подвір'я. Це також був найнебезпечніший вихід із закладу.
  
  
  Легко і граціозно ступаючи, Римо переходив від дверей до дверей, доки опинився на схожому на собор Центральному вокзалі. Яруси блоку З височіли над ним, як середньовічні підземелля, спроектовані архітектором, орієнтованим на кондомініуми.
  
  
  Він тримався в тіні, поки не дістався дверей, що вели на подвір'я. Вона піддалася під його пальцями, що постукували, і Римо опинився на порозі двору і свободи.
  
  
  Там, зовні, світло було надто яскравим, щоб могли існувати тіні. Він глибоко зітхнув.
  
  
  Римо впевнено вийшов, знаючи, що форма охоронця дасть йому хвилину. Можливо, більше хвилини.
  
  
  Він зробив лише чотири кроки, коли промінь прожектора повернувся в його бік. Римо прикрив обличчя піднятим передпліччям - природний жест, що захищає очі, який також приховував його особистість.
  
  
  "Хто там іде!" - пролунав голос зверху.
  
  
  "Це я!" Сказав Римо хрипким голосом. "Пепоне".
  
  
  "У чому проблема, Пепоне?"
  
  
  "Мертвець на волі. Ми загнали його в кут у душовій. Начальник в'язниці каже стежити за зовнішніми стінами у пошуках машини чи спільника".
  
  
  "Добре", - відповів охоронець. Промінь прожектора послужливо перемістився з очей Римо і почав вискубувати траву за парканом.
  
  
  Римо відступив до вихідних дверей, а потім, після паузи, рвонувся до стіни.
  
  
  Спочатку він біг незграбно, а потім щось у ньому клацнуло. Він врізався у внутрішню огорожу, як мавпа, що збирається, перестрибнув через колючий дріт і зістрибнув у вузький брудний коридор між нею і зовнішньою огорожею. Він кинувся до зовнішньої огорожі. Куля чиркнула по каменю поряд з його черевиками.
  
  
  "Стояти!" - наказав наповнений емоціями голос.
  
  
  Римо знав, що охоронці мають постійний наказ стріляти на поразку - незважаючи на його форму - стосовно будь-кого, кого спіймають там, де він зараз перебував. Лізти через паркан було самогубством, тому він переліз через паркан. Він не думав, що робить. Його тіло начебто працювало на автопілоті. Його руки стискали ланки ланцюга, поки вони не стали м'якими на дотик. Він люто смикнувся. На його подив, паркан розпустився вертикально, як погано пов'язаний светр.
  
  
  Римо кинувся через отвір. Позаду нього затріщали постріли. Ніхто не підійшов близько. Він біг зигзагоподібно, як його вчили у морській піхоті. Вдалині один раз прогримів постріл дробовика. Двічі.
  
  
  Римо по-вовчому посміхнувся. Він розбирався в дробовиках. На такій відстані охоронець міг засунути зброю ближнього бою собі в дупу з усією можливою йому користю.
  
  
  Римо чув, як заводяться машини. Було наказано відчинити ворота. Загули електродвигуни, коли ворота від'їхали убік. Завила сирена, що попереджає про втечу.
  
  
  У темряві Римо повернув назад. Вони б ніколи не чекали такого. Він пірнув у укриття сторожки, коли один із двох чергових охоронців вибіг звідти з гвинтівкою в руці і застрибнув у першу патрульну машину, що виїжджала з воріт.
  
  
  Поки низка машин з ревом виїжджала з контрольної вежі і вила сирена, Римо прослизнув у будку охорони і став позаду нічого не підозрюваного охоронця. Він узяв чоловіка за горло обома руками і стискав доти, доки приплив крові до мозку не припинився досить надовго, щоб викликати втрату свідомості. Він не міг пригадати, де навчився цього трюка, але коли він опустив тіло чоловіка на підлогу, стало очевидно, що він вивчив його добре.
  
  
  Римо помахав машинам, які продовжували виїжджати з воріт в'язниці. Через кілька годин, коли вони все ще не повернулися, а світанок перетворився на димчасто-червону тріщину на східному горизонті, Римо недбало взяв коробку зі сніданком робітника і пішов тюремною дорогою, ніби повертався додому після довгої ночі роботи.
  
  
  Ніхто з охоронців вежі не турбував його. У своїй чорно-сірій формі охоронця він був практично невидимий.
  
  
  Був ранок перед стратою, але Римо вперше за довгий час відчув себе вільною людиною. Він вирішив, що насамперед йому потрібно з'ясувати, скільки часу пройшло насправді.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу сидів у Будинку Майстрів, оточений пожовклими сувоями своїх предків.
  
  
  Десь у цих історіях, написаних від руки одним із його предків - охоронців Будинку Сінанджу, - має бути натяк на те, як упоратися з проблемою Римо.
  
  
  Чіун зітхнув. Після багатьох днів ретельного вивчення він так і не знайшов відповіді, за якою повернувся до Сінанджі. Було б набагато простіше звинуватити у цьому білизну шкіри Римо. Він був першим білим, колись навченим мистецтву синанджу. Його іноземне походження, його безпородне походження виправдовували багато того, що було не так з Римо Вільямсом, його учнем і єдиним спадкоємцем традиції синанджу, крім самого Чіуна.
  
  
  Ні, проблема з Римо полягала в тому, що він виконав пророцтво Шиви. Його слабкість була його сильними сторонами. Саме те, що робило його гідним Сінанджу, тепер загрожувало не тільки розлучити його з Чіуном, а й безповоротно зруйнувати горду лінію Будинку Сінанджу, що сягає корінням у тумани давнини.
  
  
  Чіун втомлено зібрав пергаментні сувої. Він вивчить їх пізніше, тому що незабаром йому належало спуститися прибережною дорогою і домовитися з американським судном, що очікує.
  
  
  Коли Чіун підвівся на ноги в сандалях, пролунав боязкий стукіт у двері його покоїв. Підперезавши спідниці, він заговорив тоном, що належить майстру синанджу.
  
  
  "Хто посмів порушити мій кабінет?" вимагав він.
  
  
  "Це я, Пуллянг", - відповів тремтячий старечий голос. "Твій вірний слуга".
  
  
  "Краще це було б важливо", - попередив Чіун.
  
  
  "Дві круглоокі білі істоти стоять на нашому піску, про Майстер. Вони прийшли від залізної риби. Вони несуть важливе послання для тебе".
  
  
  Чіун кинувся до дверей, але розмірено крокував, щоб його вірному наглядачу не здалося, що він ненароком поспішає на зустріч з американцями.
  
  
  "На щастя, ви прийшли в той час, коли мені не завадила б прогулянка", - поважно сказав Чіун, виходячи з кімнати.
  
  
  Пуллянг, зігнувшись від старості, з холодною тростинною дудочкою в руці, відвісив повний уклін при наближенні Чіуна, опустившись на четвереньки і торкнувшись чолом підлоги.
  
  
  "Я донесу до них звістку про ваше наближення". сказав Пуллянг.
  
  
  Ні. Немає необхідності знову виставляти себе напоказ перед їхніми потворними мордами з великим носом і круглими очима. Я розберуся з ними. Без сумніву, вони шукають блага, в якому я, звичайно, їм відмовлю. Білі. Вони вічно шукають моєї мудрості. навіть автографів”.
  
  
  "Що таке автографи?" Пуллянг спіткнувся на незнайомому іноземному слові, коли вони вийшли з Будинку Майстрів.
  
  
  "Білі американці цінують їх дуже високо", - відповів Чіун, спускаючись із пагорба до води. "І все-таки це лише імена незначних особистостей, написані на клаптиках паперу".
  
  
  "Шляхи зовнішнього світу - це шляхи безумців".
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун, випереджаючи старого Пуллянга і, здавалося, не поспішаючи. Минуло кілька годин до погодженого контакту. Чіун ворожив, чи надійшла звістка від його імператора.
  
  
  Вони дісталися до пляжу, де мовчки стояли двоє чоловіків, тремтячи від холоду.
  
  
  "Вітаю вас, посланці Гарольда Великодушного", - сказав Чіун двом морякам. Вони стояли поруч із викинутим на берег гумовим судном. Вони обмінялися незрозумілими поглядами у відповідь на вітання Чіуна. Очевидно, вони були розумово відсталими, як більшість тих, хто заробляв життя, перетинаючи поверхню океану замість ловити рибу у ньому.
  
  
  "Наш шкіпер попросив, щоб ми передали це вам", - сказав один із них, простягаючи квадратик паперу.
  
  
  Чіун взяв конверт. Він був запечатаний. Усередині лежав тонкий аркуш жовтого паперу. Надруковане на машинці послання було коротким:
  
  
  Чіун:
  
  
  Відпустку продовжено на невизначений термін. Не повертайтеся, доки не зв'яжетесь. Завдання Р. У. під прикриттям займає більше часу, ніж передбачалося. Чекайте на подальші контакти.
  
  
  Режисер
  
  
  Висохле обличчя Чіуна зморщилося так, що зморшки, здавалося, стали ще більшими. Він підняв на моряка ясні, нехитрі очі.
  
  
  "Це термінове повідомлення наказує мені негайно повернутися до Америки", - сказав він.
  
  
  "Ми готові переправити вас назад на човен, сер".
  
  
  "Хвилинку", - сказав Чіун, повертаючи до прибережної дороги, де Пуллянг тримався позаду, спостерігаючи за тим, що відбувається з неприхованою цікавістю.
  
  
  "Вірний Пуллянг", - крикнув Чіун корейською. "Нехай найсильніші чоловіки села принесуть мені мою зелену скриню. А потім опечатають Дім Майстрів. Я повертаюся до Америки в цей самий час".
  
  
  "Але що з жителями села?" З нещасним виглядом спитав Пуллянг. "Прощального бенкету не буде?"
  
  
  - Повідомте моїм людям, - сказав Чіун, оглядаючи американців у пошуках будь-якого натяку на те, що вони розуміють його мову, - що якщо вони хочуть, щоб Майстер Сінанджу влаштував їм бенкет, їм краще в майбутньому виявляти до нього більше вдячності.
  
  
  Пуллянг поспішно відбув.
  
  
  Чіун повернувся до американських моряків і безтурботно посміхнувся. "Мій багаж доставляють у це саме місце", - пояснив він їхньою скупою, неприємною мовою. "Тоді ми повинні відбути якнайшвидше. Якщо мої вірні жителі села дізнаються, що я покидаю їх так скоро, вони будуть верещати, рвати на собі одяг і піднімуть всілякий переполох, щоб переконати мене залишитися, тому що вони дуже люблять мене - мене, який для них центр всесвіту”.
  
  
  "Можливо, нам слід забрати вас зараз і повернутися за вашими речами", - серйозно запропонував один із моряків, тоді як інший кидав тривожні погляди на Західно-Корейську затоку.
  
  
  "Ні, це займе всю мить", - сказав Чіун, прислухаючись тонким вухом-раковиною до звуків криків і одягу, що рветься. Не почувши нічого подібного, він поринув у похмуру мовчанку. Невже жителі Сінанджу опустилися до такої невдячності, що збиралися зганьбити його перед американцями, дозволивши йому піти без прохань?
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Гарольд Хейнс їхав у передсвітанковій темряві зі свого Старка, штат Флорида, додому з затуманеними очима людини, яка не спала. Він не спав. Він проковтнув пігулки кофеїну, щоб не заснути, коли подвійні труби його фар прорізали густе гаряче повітря.
  
  
  Менш ніж через сімнадцять годин він натискав кнопку і стежив за трьома лічильниками, один з яких був позначений як "Голова", інші - як "Права нога" та "Ліва нога", які відстежували силу струму, що проходить через кожен електрод засудженого, повторюючи процес стільки разів, скільки потрібно було лікарю, щоб оголосити його мертвим.
  
  
  Гарольд Хейнс мав намір витратити весь день на те, щоб переконатися, що потрібно лише одне натискання кнопки.
  
  
  Це буде останній, вирішив Хейнс. Більш не буде. Він стратив електричним струмом більше за свою частку чоловіків. І за що? Флорида платила лише сто п'ятдесят доларів за об'єкт. Воно того не вартувало. Він відчував... перегорів. Це було єдине відповідне слово для цього.
  
  
  Згорів. Так само, як ті люди, які сиділи на гарячому місці. Тільки Гарольд Хейнс все ще живий.
  
  
  Ще кілька годин. І він пішов би на пенсію назавжди. Єдина причина, через яку він не звільнився негайно, сказав він собі, полягала в тому, що Римо Вільямс був незакінченою справою. Незважаючи на те, що він не мав бажання готувати його знову, він ще більше боявся не робити цього. Він не розумів чому. Він був професійним фахівцем із виконання смертних вироків. Люди його професії не могли дозволити собі бути забобонними. А в нього ніколи в житті не виникало забобонних думок.
  
  
  Сьогодні ввечері Гарольд Хейнс почував себе переслідуваним.
  
  
  Дорога попереду петляла. Це було схоже на рух по гарячій, намоклій бавовні. Він поклав до рота ще одну гірку пігулку кофеїну і проковтнув її всуху. Його очі ледве утримували дорогу.
  
  
  І потім, так раптово, що це було схоже на матеріалізацію, з узбіччя дороги з'явився худорлявий чоловік, що розмахував курткою командира. Чоловік одягнений в штани охоронця в сірий смужку і абрикосової футболки row.
  
  
  "О, Ісусе!" Гарольд Хейнс закричав. Він натиснув на акселератор. Чоловік стрибнув у світ фар і зник.
  
  
  "Це він!" Хейнс застогнав. "Вільямс. Боже мій, я переїхав його".
  
  
  Хейнс ударив по гальмах, і його машина дико вивільнула, розкидаючи придорожніх жуків-пальметто, помінялася кінцями і зупинилася, її радіаторні грати були спрямовані вбік від в'язниці, недалеко в задушливій ночі.
  
  
  Гарольд Хейнс, спотикаючись, вибрався зі своєї машини. Його фари висвітлили брудну дорогу, засижену комахами. Він міг бачити тіла. Можливо, він таки не збив його. Звуку удару не було. Якщо тільки хлопець не потрапив під шасі та між коліс. У голові Хейнса спалахнув випадок багато років тому, коли він задавив кішку.
  
  
  Кішка несподівано зістрибнула з огорожі прямо на шляху машини Хейнса. На вузькій дорозі з одностороннім рухом було згорнути ніде. Кішка – це була звичайна смугаста кішка – зникла під його бампером. Жодного хрускоту кісток. Жодного глухого удару.
  
  
  У дзеркало заднього виду Гарольд Хейнс побачив, як кішка котиться слідом за його машиною, мабуть, неушкоджена. Він з'їхав на узбіччя і побіг назад до бідного створення. Він лежав на спині, його лапи люто тремтіли, ніби він відганяв невидимого хижака.
  
  
  Обережно, оскільки тварина виглядала такою безпорадною, Гарольд Хейнс черевиком підштовхнув схвильовану кішку до узбіччя і прибрав з дороги зустрічного руху. Воно перестало звиватися, коли торкнулося бордюру. Але його лапи продовжували судомно посмикуватися. А потім з його відкритої, безмовної пащі почала сочитися кров. Тільки тоді Гарольд Хейнс зрозумів, що воно вмирає – чи мертве, нейрони його мозку викликають запеклі електричні спазми.
  
  
  Багато років тому, але такий же свіжий, як пальмові жуки, що тікали з його шляху.
  
  
  Коли Гарольд Хейнс підстрибом мчав дорогою, він майже очікував побачити засудженого, що лежить у бруді на спині, з широко розплющеними невидячими очима, з люто викручуються руками і ногами, як ... як у жертви поразки електричним струмом.
  
  
  Замість цього абрикосового кольору спалах наздогнав його в темряві, щоб рубати ребром долоні збоку від товстої шиї Гарольда Хейнса. Він важко звалився. Він не знав, що смикнувся, поки не прокинувся - він уявлення не мав, наскільки пізніше, - і виявив себе одного в темряві, його машини не було, його руки та ноги рухалися ривками, начебто він відбивався від повітряного хижака.
  
  
  Гарольд Хейнс доповз до узбіччя дороги і тихо заридав. Коли він зібрався з духом, він почав упертим стрибком наближатися до воріт в'язниці штату Флорида.
  
  
  Хейнса пропустив крізь ворота стриманий командир.
  
  
  "Я потрапив у засідку", - сказав він охоронцю. "Вільямс. Мабуть, він втік".
  
  
  "Ми знаємо. Зверніться до начальника в'язниці. Прямо зараз".
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі розмовляв телефоном, коли Гарольда Хейнса привели до його кабінету. Максорлі нетерплячим жестом запросив його сісти і знову переключив свою увагу на дзвінок.
  
  
  - Так, губернатор.
  
  
  Максорлі слухав мовчки так довго, що Гарольду Хейнсу довелося проковтнути ще одну пігулку кофеїну. У нього почало паморочитися голова. Він спробував стежити за розмовою з боку начальника в'язниці, і хоча слова були зрозумілі, Хейнс все ще не вловлював. Кінці його пальців вібрували, як струни арфи.
  
  
  Коли Максорлі нарешті поклав слухавку, він натиснув кнопку внутрішнього зв'язку і звернувся до свого секретаря. “Скажіть командиру вахти, щоб він припинив пошуки. Ні, жодних пояснень. Але я хочу, щоб вся установа залишалася під карантином, поки ми не з'ясуємо, як ув'язнений втік”.
  
  
  Потім Максорлі підняв стомлені очі.
  
  
  "Схоже, ти сьогодні не працюєш, Гарольде", - сказав він.
  
  
  "Я йду", - тупо відповів Гарольд Хейнс.
  
  
  "Я можу приєднатися до вас. У мене була дуже дивна розмова з губернатором. Він недвозначно сказав мені не переслідувати Вільямса. Він втік. Я думаю, ви знаєте".
  
  
  "Він влаштував засідку на моїй машині. Вкрав її".
  
  
  "Краще б ти мені цього не казав. Послухай, Гарольде, я не знаю, в чому справа. Можливо, зрештою мене вивісять насухо, політично, але губернатор сказав припинити пошуки і переконатися, що жодне слово про це не просочиться. Він не сказав чому. Чи можу я розраховувати на вас?"
  
  
  "Я боюсь", - щиро сказав Хейнс. Його пальці переплелися, як хробаки, що спарюються.
  
  
  "За що?"
  
  
  "Він повернеться, щоб забрати мене", - сказав Гарольд Хейнс, обхопивши голову руками. "Я просто знаю, що це так. Ви б бачили його очі у світлі фар. Вони були як очі тигра. Вони світилися. Його очі були мертвими, але вони світилися".
  
  
  "Викиньте це з голови", - сказав Максорлі, встаючи. "Ким би чи чим би не був цей хлопчик, він уже на шляху з Флориди, і я сумніваюся, що він колись повернеться. Тепер, якщо ви вибачте мене, я повинен спуститися в Центральний архів, особисто спалити справу Римо Вільямса і плюнути на попіл”.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Неподалік Чарльстона, Південна Кароліна, у викраденій машині Римо Вільямса скінчився бензин. Він зупинив її на аварійній смузі північного шосе 95.
  
  
  Не було сенсу піднімати капюшон як сигнал лиха. Римо не мав ні посвідчення особи, ні прав водія, ні реєстрації, ні грошей. І, наскільки він знав, поліцію штату було попереджено про його опис. Хоча він починав сумніватися у цьому. Він не зіткнувся ні з блокпостами на виїзді з Флориди, ні з патрульною поліцією штату Джорджії. Це здавалося надто простим.
  
  
  Римо вийшов із машини і пішов задом наперед, загинаючи великий палець, як автостопник. Він не очікував, що йому запропонують підвезти і не був розчарований. Він чекав, коли в його бік проїде перша вантажівка далекого прямування.
  
  
  Зрештою під'їхав вісімнадцятиколісний автомобіль, і Римо, не думаючи, що те, що він збирався зробити, небезпечно, якщо не неможливо, стрибнув у кільватер вихлопних газів. Він ухопився руками за кришку багажника і, пружно вигнувши ноги, сів на неї. Це було так просто.
  
  
  Римо сидів, примостившись на задніх дверях, спостерігаючи за машинами. Він все ще був надто помітний. Він спробував замикати важіль воріт вантажівки. Вони зі скрипом відкрилися. Римо дозволив відкидним воротам піднятися достатньо, щоб пропустити його, і вкотився всередину.
  
  
  Усередині вантажівки пахло апельсинами. Вони нагадали Римо, що він голодний. Опустивши ворота, він зламав дерев'яну шухляду і почав чистити дюжину апельсинів своїми жорсткими пальцями. Він зосереджено їв. Потім Римо знайшов вільне місце і заснув, вдячний за свій повний шлунок і своє життя. Тепер він жив у борг, але все, що його турбувало, – це сон.
  
  
  Вантажівка кілька разів зупинялася по дорозі, але вантажні двері не відчинялися. Проблемою став сморід дизельних вихлопів. Римо стало важко дихати.
  
  
  Хоча темрява в салоні вантажівки, здавалося, не змінилася, Римо якимось чином відчув, що настала ніч. Вантажівка торохтіла, прискорюючись і сповільнюючись у міру того, як водій керувався швидким потоком руху на супермагістралях. Римо сподівався, що вантажівка продовжує рух на північ.
  
  
  Він знав, що в ланцюзі подій, які обрушилися на нього з того часу, як він опритомнів у штаті Флорида, було щось більше, ніж він розумів. Відповіді, як відчував, були якимось чином пов'язані з місцем під назвою санаторій Фолкрофт.
  
  
  Проблема була в тому, що він гадки не мав, де знаходиться Фолкрофтський санаторій - і чи існує він насправді.
  
  
  Але знайти Массачусетський університет і професора антропології на ім'я Наомі Вандерклут не повинно бути великою проблемою.
  
  
  Гул вісімнадцяти коліс знову занурив Римо в сон.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  У своєму кабінеті з видом на протоку Лонг-Айленд директор санаторію Фолкрофт спостерігав, як курсор бігає туди-сюди по екрану настільного комп'ютера, малюючи фосфоресційні зелені літери, схожі на високошвидкісний равлик, що залишає за собою слід зі слизу.
  
  
  Ні з одного зі звичайних джерел не надходило повідомлень про людину, схожу за описом на в'язня, що втік з камери, смертників Римо Вільямса. Така людина, як Вільямс, була непередбачуваною. Але без грошей чи документів, що засвідчують особу, він не повинен піти далеко.
  
  
  Директор відкинувся на спинку крісла, яке було таким старим, що здавалося, що пружини ось-ось зламаються під тиском його ваги. Він склав складені будиночком пальці під підборіддям і в роздумі приплющив очі.
  
  
  "Отже, куди б я пішов на його місці?" сказав він уголос. "Ця людина не має ні вдома, ні родичів, ні друзів. Вона не може приїхати сюди, отже, Фолкрофт у безпеці".
  
  
  Його очі метнулися до нового рядка, що з'явився на екрані комп'ютера. Це була якась дивна нісенітниця про загрозу безпеці, що походить від китайського посольства у Вашингтоні. Для таких питань буде достатньо часу пізніше.
  
  
  "Можливо, він втече з країни", - розмірковував директор "Фолкрофту". "Можливо, це не було б проблемою. Він зникає. Він мав зникнути. Європа не така остаточна, як могила, але цього достатньо для моїх насущних потреб".
  
  
  Його маленькі губи нещасно підібгалися, стиснувшись у непристойний вологий сфінктер.
  
  
  "Ні. Занадто неохайний", - сказав він через деякий час. "Куди б він пішов? Куди б він міг піти?" Можливо, зрештою, відмова від замовлення бюлетеня по всіх пунктах була помилкою. Але Римо Вільямса офіційно не існувало. Оголошення загальнонаціональної тривоги у зв'язку з його затриманням викликало більше запитань, ніж дало б відповідей. Пощастило, що серед мереж інформаторів, які він контролював, одним був охоронець в'язниці штату Флорида, який вважав, що насправді він постачав відомості про злочини філії ФБР у Майамі. Його щомісячний бонусний чек гарантував, що він продовжуватиме це робити. Саме охоронець повідомив ФБР - принаймні він так вважав - про втечу ув'язненого на ім'я Римо Вільямс у передсвітанний годинник.
  
  
  Директор "Фолкрофту" діяв швидко. Він зателефонував губернатору Флориди і чинив необхідний тиск, щоб штат просто проігнорував втечу із в'язниці. Це була екстраординарна вимога, але це були екстраординарні обставини. На щастя, губернатор мав скелет у шафі, згідно з базою даних Фолкрофта. Скелет, який можна було легко використовувати. Це зруйнувало б його надії на вищу посаду. Він був найбільш зговірливий у питанні Римо Вільямса, на вигляд неважливого ув'язненого з камери смертників, якого слід було приспати десятиліття тому.
  
  
  Але стримувати цю ситуацію - не те саме, що доводити її до успішного завершення. Він має знайти Вільямса.
  
  
  "Куди б він пішов?" тихо повторив він. Його водянисті очі дивилися на блиск його доглянутих нігтів. "Куди?"
  
  
  На екрані комп'ютера з'явився ще один текстовий рядок. Вона подовжилася. Він дочекався завершення прочитування, перш ніж прочитати її.
  
  
  Це було продовження звіту інформатора тюремної охорони. Під матрацом в'язня, що втік, були виявлені контрабандні матеріали для читання. Наразі ведеться розслідування. Контрабандою був випуск "Нешнл інкуайрер".
  
  
  Товста рука директора санаторію Фолкрофт метнулася до верхнього ящика столу. Там, акуратно складені, лежали два екземпляри "Інкуайрер". Він переглянув найсвіжіший із двох.
  
  
  "Цікаво", - повільно розмірковував він. "Став би він шукати жінку Вандерклут? Можливо, за цим варто спостерігати".
  
  
  Він потягнувся до одного із синіх телефонів на столі і зробив швидкий дзвінок, віддаючи тихі, обережні накази.
  
  
  Після того, як він повісив слухавку, задзижчав інтерком. "Так, місіс Микулко?" він замуркотів.
  
  
  "Це доктор Дулі. Боюся, відбувся рецидив. Він сказав, що ви хотіли б знати негайно".
  
  
  "Ах, дякую. Я зараз спущусь, місіс Микулко".
  
  
  "Так, містере Ренсом".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Пробудження було найважчою частиною дня Наомі Вандерклут.
  
  
  З того часу, як вона вступила на викладацький склад Массачусетського університету, її життя перетворилося на ритмічну монотонність викладання протягом двох семестрів з перервою у січні та літніми місяцями відпочинку. Вона була кандидатом на посаду, яка б гарантувала їй часті творчі відпустки. Її зарплата була гарною, у її квартирі в Кембриджі контролювалася орендна плата, але, незважаючи на всі її зусилля, вона проводила більше часу поза відносинами, ніж у них.
  
  
  Звідси трагедія пробудження до невибагливого життя і завжди порожній подушці поруч із власним. Намої Вандерклут неохоче прокидалася. Вона уткнулася обличчям у подушку з ящика і барила, щоб захиститися від сонячного світла, що проникає через вікно, що заросло папоротою. Одна нога з довгим носком виглянула з-під покривала, щоб торкнутися полірованої дерев'яної підлоги поруч із її імпортним японським футоном.
  
  
  Вона не чула ні кроків у довгому коридорі за дверима своєї спальні, ні слабкого скрегіт металу об фарбу, коли поверталися дверні петлі її спальні. В'язаний килимок зморщився під тихими кроками, і рука, що потяглася до її горла, була обережна, уникаючи вибитих завитків її довгого волосся, поки вона не відчула, як вони впиваються в трахею... і на той час було надто пізно.
  
  
  "Не рухайся", - прошипів жорсткий чоловічий голос.
  
  
  "Мампф".
  
  
  "Ні слова. Я не завдаю тобі шкоди". Голос був хрипким, як бамбук. Наомі відчула, як б'ється її серце. Вона розплющила очі, але побачила лише подушку.
  
  
  До руки приєдналася інша рука. Ця рука відтягнула її голову назад за пряме волосся, щоб оголити обличчя. Потім вона перемістилася до її рота, перш ніж змогла закричати.
  
  
  Коли очі Наомі Вандерклут розплющилися і вона побачила перевернуте обличчя, що нависло над нею, їй більше не хотілося кричати. Вона хотіла спитати його ім'я.
  
  
  "Ммм!" – повторила вона.
  
  
  "Ти знаєш мене?" - Запитав чоловік. Наомі швидко кивнула головою. У нього були ті ж самі свердлуючі очі, високі вилиці та жорстокий рот. Його плечі були не такі широкі, як їй хотілося б, але плечі - це ще не все.
  
  
  "Ви професор Наомі Вандерклут?" вимогливо спитав він.
  
  
  На цей раз кивок Наомі був енергійним. Вона заляпала очима.
  
  
  "Тоді слухай уважно. Я збираюся відпустити твій рот, але інша моя рука все ще буде на твоєму горлі. Розумієш?"
  
  
  Наомі мало не забрала обидві руки від ентузіазму, з яким вона кивнула. Рука забралася.
  
  
  "Це справді ти!" - Видихнула вона, сідаючи. Я не можу в це повірити. Я мріяла про цей момент. Це неймовірно. кінчиків його пальців, на смак вони були як апельсини, пахли також як вони.
  
  
  "Припини пускати слини", - говорив він. "Я тут не для твоєї користі. Але для своєї. Відповідай коротко, добре? І позбав мене від дівочого ентузіазму. У мене був поганий тиждень".
  
  
  Наомі скромно кивнула, її очі впивалися міцними білими зубами її викрадача. Він мав звичайні людські ікла, що здивувало її. Вона очікувала, що наступна еволюція призведе до появи травоїдних тварин із маленькими затупленими зубами, пристосованими для подрібнення салатів, а не для розривання м'яса.
  
  
  Рука невпевнено відсунулася, зависнувши над її обличчям. Пальці були довгі, але тупі на кінчиках. Зазвичай це ознака повільного спалювання цукру. Вона насупилась.
  
  
  "Отже, ти знаєш, хто я?" – напружено спитав він.
  
  
  "Так", - сказала вона, сподіваючись, що цього було досить коротко для нього - не те, щоб вона заперечувала проти того, щоб його сильні чоловічі руки знову опинилися на її тілі.
  
  
  "Мене звуть Римо Вільямс. Це ім'я вам про щось говорить?"
  
  
  "Ні. Я маю на увазі, так! У листах - у деяких з них - говорилося, що твоє ім'я Римо".
  
  
  "Листи?"
  
  
  "Від читачів "Інкуайрер". Я думав, що вони смішно ненаукові, поки багато хто з них не прийшли і не сказали, що тебе звуть Римо. Більшість із них описали старого монголоїда з точністю до літери "Т".
  
  
  "Монгол? Звідки ти знаєш, що він монгол?"
  
  
  "Монголоїд, а не монголка", - повчала Наомі. "Монголоїд - це просто азіат. Виходячи з певних генотипних даних - в першу чергу кісткової структури обличчя та монголоїдної очної складки - я попередньо класифікував його як представника алтайської сім'ї, в яку входять тюркські, монгольські та тунгуські народи. Я схиляюся до тунгуського робить його корейцем.Хоча він міг би бути японцем.Історично склалося так, що між цими групами було багато расового змішання.Японці, звичайно, не належать до тунгуської сім'ї, але...
  
  
  Рука знову почала рухатися, і Наомі заткнулася, як молюск, що страждає на запор.
  
  
  "Я хочу побачити ці листи", - сказав Римо.
  
  
  "Вони в кабінеті. Я можу показати тобі. Якщо ти дозволиш мені підвестися".
  
  
  Потім обидві руки прибрали, і Наомі виправила нічну сорочку, перш ніж підвестися. Вона одягла свої совині окуляри.
  
  
  "Вітання!" сказала вона, ляскаючи очима, побачивши його байдужого обличчя. Він був майже шість футів на зріст. Ймовірно середземноморського походження. Його очі були глибшими, ніж описувалося. Як очі акули. Вони були безжальні. Вони змушували Наомі чудово тремтіти.
  
  
  "Показуй дорогу", - наказав він.
  
  
  Наомі попрямувала до дверей, але її босі ноги натрапили на килимок. Він ковзав по слизькій підлозі, перекинувши її. Вона на мить втратила рівновагу в розкинутих кінцівках. Її коліна зімкнулися, ступні зігнулися в кісточках. Вона моргнула, дивуючись, чому не падає.
  
  
  Потім Наомі відчула сталевий тиск ззаду на шию, який підняв її на ноги.
  
  
  "О, ти впіймав мене", - видихнула вона, коли Римо випустив її з хватки однією рукою. "Відмінні рефлекси. Ти, мабуть, дуже, дуже швидко спалюєш цукор".
  
  
  "Про що ти говориш?" Роздратовано спитав Римо.
  
  
  "Я поясню пізніше. Ходімо. Я покажу тобі свої файли. Вони набагато цікавіші, ніж ці напівграмотні листи".
  
  
  "Якщо ти так кажеш".
  
  
  "Можу я поставити тобі кілька запитань?" Запитала Наомі, коли вони йшли коридором.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ким були твої батьки?"
  
  
  "Поняття не маю. Я сирота".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб це було щось особливе", - прогарчав він.
  
  
  "Але ви могли приїхати звідки завгодно. Я не вловлюю акценту".
  
  
  "Я виховувалась у Ньюарку, штат Нью-Джерсі. Ченцями". Наомі зробила співчутливе обличчя.
  
  
  "Як жахливо тобі".
  
  
  Римо знизав плечима. "Це було не так уже й погано".
  
  
  Вони прийшли до кабінету, де на книжкових полицях із бетонних блоків та фанери стояло безліч томів. Поруч із маленьким письмовим столом стояла мідна картотечна шафа.
  
  
  "Верхня скринька. Під літерою "Ч", - послужливо підказала Наомі.
  
  
  "H за що?"
  
  
  "Homo crassi carpi. Це видова назва для тебе. Я придумав його сам. Це латиною означає "чоловік з товстими зап'ястями". Тобі подобається?"
  
  
  "Не зовсім. Але це краще, ніж "Мертвець"."
  
  
  "Це була ідея тієї жахливої людини з "Інкуайрер". Він був безнадійно етноцентричний".
  
  
  "Сядь і помовчи".
  
  
  Наомі сиділа. "Звідки Ви?" — спитала вона. "Я маю на увазі після Ньюарка. У моїх файлах немає чітких даних про прожитковий мінімум. Немає територіальної прив'язки".
  
  
  Римо дістав товсту папку і почав гортати сторінки, ретельно надруковані на машинці. Там було багато друкарських помилок. "Поки ви просто стоїте тут і нічого не робите, чи можу я виміряти ваш головний індекс?" З надією запитала Наомі.
  
  
  "Що?" Запитав Римо, не зводячи очей.
  
  
  "Це займе лише секунду. У мене на столі є рулетка". Наомі взяла до рук відріз тканини і встала. Вона почала обмотувати їм чоло Римо, але одна рука розсіяно підвелася і заклацнула його без свідомого зусилля.
  
  
  "Вау! Ти дійсно печеш цукор", - сказала вона, моргаючи побачивши двох звисаючих шматків каліброваної тканини. "Я навіть не бачила, як твоя рука рухалася".
  
  
  "Сядь".
  
  
  Наомі села. "Не заперечуєш, якщо я зроблю нотатки?" лагідно спитала вона.
  
  
  "Просто зроби це тихо".
  
  
  Наомі почала писати у блокноті. Очевидно, гомінід, зазначила вона. Гарна постава та двоноге пересування. Розвиток черепа нормальний для чоловіка ХХ століття. Це було дивно. За винятком надмірно розвинених зап'ясть, зовні він не мав жодних відмінних рис від роду Homo sapiens. Можливо, якби вона змогла змусити його зняти одяг.
  
  
  Нахилившись ближче, вона вперше уважно розглянула ці зап'ястя. Вони були неймовірно товстими. Має дивну якість. На зап'ястях не було м'язів, які б так розвинулися. Можливо, то була мутація. Проте в іншому він був таким худорлявим. Трохи жиру у тілі. Він, мабуть, харчувався дуже розумно. Багато салатів.
  
  
  "Розкажи мені про свою дієту", - попросила Наомі.
  
  
  "А?"
  
  
  "Що ви їли останнім?"
  
  
  "Апельсини. Я вкрав їх із вантажівки".
  
  
  "Збирач! Я очікував побачити мисливця-збирача через ваш явно кочовий спосіб життя. Ви їсте м'ясо?"
  
  
  "Я втрачаю до цього смак".
  
  
  "Як я і думала", - сказала Наомі, роблячи позначки у блокноті. "Чудово. Уникаючи своїх звіроподібних м'ясоїдних предків. Хіба еволюція не чудова?"
  
  
  Рімо раптом підняв очі. "Про що ти там бурмочеш?"
  
  
  "Я антрополог. Я просто намагаюся зрозуміти вас".
  
  
  “І я намагаюся зрозуміти ці безглузді повідомлення. Через них я – чи хтось, схожий на мене, – біжу з пекла і божеволію, як маніяк. Руйную це.
  
  
  "Я намагався зрозуміти ваші поведінкові моделі. Я дійшов висновку, що ви намагаєтеся демонтувати наш безглуздий технополіс ХХ століття. Щоб прокласти шлях до правління собі подібних, я правий?"
  
  
  "Мій вигляд?"
  
  
  "Homo crassi carpi."
  
  
  "Леді, я так не роблю. Навіть після двадцяти років скандалу".
  
  
  "Я сказав "з товстими зап'ястями", а не "з млявими зап'ястями". І що ви маєте на увазі під "сваркою"? Це назва вашої родинної групи? Ти належиш до якогось церемоніального клану?"
  
  
  "От чого я не можу зрозуміти", - похмуро пробурмотів Римо. "Якщо у цих звітах фігурую я, як я міг бути у двох місцях одночасно?"
  
  
  Наомі моргнула. – Тепер я тебе не розумію. - Рімо потряс папками перед вузьким носом Наомі.
  
  
  "Я перебуваю в камері смертників останніх двадцять років", - відрізав він. "Я не був за межами тюремних стін відтоді, як утік минулої ночі".
  
  
  "В'язниця? Ці фашисти!"
  
  
  "Які фашисти?" Приголомшений Римо перепитав.
  
  
  "Уряд. Це, очевидно, урядова змова. Вони дізналися про ваше існування - про вас, наступний етап людської еволюції, - і вони несправедливо ув'язнили вас. О, ти бідний Homo crassi carpi".
  
  
  "Урядова змова?"
  
  
  "Так, цей фашистський режим прагне знищити все, що він не розуміє".
  
  
  "Леді, я відбував термін за вбивство штовхача. Я цього не робив, але саме тому я відбував термін".
  
  
  "Тебе підставили. Все сходиться".
  
  
  "Читай по моїх губах. Я сказав двадцять років. Я двадцять років провів у камері смертників, а не бігав країною з божевільним старим монголом".
  
  
  "Монголоїд. І хто він такий? Я теж не міг його зрозуміти".
  
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю. Але він мертвий".
  
  
  "Мертвий?"
  
  
  "Принаймні, я так думаю. Я бачив, як він умирав уві сні. Це здавалося таким же реальним, як ті інші сни, в яких я робив те, що у вас є в цих файлах. Але я не пам'ятаю, щоб був в якомусь із цих місць або робив подібні речі. Чорт забирай, до того, як мене вислали, я майже ніколи не виїжджав з Нью-Джерсі. Якщо не рахувати турне по В'єтнаму”.
  
  
  Наомі Вандерклут ніжно торкнулася руки Римо. "Не намагайся розібратися у всьому одразу", - сказала вона. "Ти пройшов через жахливе випробування".
  
  
  Римо поплескав папками в її дбайливих руках. "У них немає нічого, що могло б мені допомогти. Дякую, що приділили мені час".
  
  
  Наомі схопилася на ноги. В її очах була благання. "Почекай! Я можу тобі допомогти".
  
  
  "Так, як? Я загруз у вуха".
  
  
  "Для початку запропонувавши тобі місце для ночівлі. Тут. Потім ми допоможемо тобі знайти себе. У цьому вся справа, чи не так? Знайти себе".
  
  
  "Я знаю, хто я. Римо Вільямс".
  
  
  Не всі ці повідомлення можуть бути збігом. Ви можете думати, що сиділи у в'язниці, але хтось з вашим обличчям та ім'ям робив усі ці дивні руйнівні речі. ".
  
  
  "Можливо, у мене є брат-близнючок", - припустив Римо.
  
  
  "Можливо. Якщо так, то ви з ним одного виду. Я хочу вивчити вас. Будь ласка, дозвольте мені". Наомі Вандерклут спостерігала за зміною виразів, що промайнули на занепокоєному особі Римо Вільямса. Сумнів, замішання, він був усім, що вона коли-небудь хотіла бачити в чоловікові. Або взірець для вивчення. Він був досконалий.
  
  
  Побачивши, що він вагається, вона простягла руку і зняла окуляри. У фільмах це завжди був момент, коли гарний герой закохувався в розумну жінку, яка, незважаючи на окуляри та зачіску шкільної вчительки, була таємно чудова. І пристрасний. Вона облизала губи, щоб передати пристрасну частину. І зачекала його реакції.
  
  
  "Ти вмієш готувати?" Нарешті спитав Римо.
  
  
  Обличчя Наомі витяглося. Вона щосили намагалася знову підняти його.
  
  
  "Так", - хоробро сказала вона.
  
  
  "Добре. Я вмираю з голоду. Є рис?"
  
  
  "Стільки, скільки захочеш. Просте біле чи дике?"
  
  
  "Будь-який з них".
  
  
  "Давайте продовжимо це на кухні", - запропонувала Наомі, посміхаючись.
  
  
  На кухні Наомі запитала: "Хочеш батончик Dove, поки чекаєш?"
  
  
  "Я прийму душ після того, як ми поїмо", - серйозно сказав Римо, з жахом спостерігаючи, як Наомі Вандерклут дістала з морозилки упаковку з написом "Dove Bar" і почала відкушувати.
  
  
  Пізніше за двома тарілками рису вона вислухала історію життя Римо Вільямса. То була не зовсім біографія. Скоріше історія про нещастя.
  
  
  "І ви кажете, що просто прокинулися у в'язниці штату Флорида?" спитала вона, коли він закінчив. "І вони сказали, що ви вбили охоронця?"
  
  
  "Я справді вбив охоронця", - сказав Римо. "Потрібен був деякий час, щоб це повернулося до мене, але я чітко це пам'ятаю. Він довів мене до межі. Думаю, зі мною так довго поводилися як зі злочинцем, що я ним і став".
  
  
  Наомі заспокійливо поклала руку на масивне зап'ястя Римо.
  
  
  "В'язниця перетворює чоловіків на вбивць, навіть таких розвинених чоловіків, як ви", - просто сказала вона. Вона стиснула та відчула тверді кістки зап'ястя.
  
  
  "Чому ти продовжуєш це говорити? Я подобаюся чоловікам?"
  
  
  "Тому що ти інший. Я проаналізував ці звіти. Ти не такий, як інші люди. Ти на крок попереду. Я припускаю, що ти – стрибок уперед в еволюції людини. Мутант".
  
  
  “Бульдук. Я був патрульним копом, якого затягнуло до системи правосуддя. Кінець історії”. Він вирвався з її рук. Йому не сподобалося, як моторошно вона обмацувала його зап'ястя.
  
  
  “Це не пояснює, як ви уникли камери смертників. Як ви керували електронними замками пальцями”.
  
  
  Римо ніяк не відреагував на це. Він повільно, ретельно пережовував їжу, перш ніж проковтнути. Наомі записала це в блокнот поруч зі своєю тарілкою і почала повільно пережовувати їжу так довго, як і Римо. Вона почекала, поки він проковтне, перш ніж це зробити. На той час її рис набув консистенції рідини.
  
  
  Це вона також записала.
  
  
  "Як я розумію, - сказала вона нарешті, - ми просто повертаємось до всього, що ти пам'ятаєш, доки не знайдемо зв'язок".
  
  
  "Назва "Фолкрофтський санаторій", здається, щось означає. І хлопець на ім'я Гаррі Сміт. Я думав, що це суддя, який засудив мене, але, схоже, він якимось чином пов'язаний із Фолкрофтом. Якщо він існує".
  
  
  "Я думаю, що твої сни стукають у двері твоєї підсвідомості. Вони намагаються тобі щось сказати. Так, Фолкрофт був би чудовим місцем для початку".
  
  
  "Але як ми його знайдемо? Він може бути будь-де".
  
  
  "Хвилинку", - сказала Наомі, підходячи до телефонної стійки. Вона витягла білі сторінки і поклала книгу на стіл.
  
  
  "Що ми зробимо, то це наберемо довідкову за кожним кодом міста в країні і запитаємо, чи є у них у списку Фолкрофт. Якщо він десь є, зрештою ми його знайдемо".
  
  
  Брови Римо здивовано злетіли вгору. "Розумно", - сказав він.
  
  
  "Дякую", - сказала задоволена Наомі. "Ми почнемо з Нью-Джерсі, тому що ти вважаєш, що саме там ти жив".
  
  
  "Ось де я справді жив", - твердо сказав Римо.
  
  
  "Ти думаєш".
  
  
  Рімо спохмурнів, коли Наомі підійшла до телефону. За словами інформаційного оператора, у Нью-Джерсі не було санаторію Фолкрофт. Потім Наомі набрала номер штату Нью-Йорк.
  
  
  "Я взяла слухавку!" - Закричала вона, прикриваючи трубку долонею. "Це у Раї, Нью-Йорк. Запишіть цей номер".
  
  
  Римо записав цифри, які назвала Наомі, гадаючи, що це за нісенітниця в блокноті про розжовування їжі до рідкого стану.
  
  
  Наомі взяла у Римо блокнот і набрала номер санаторію Фолкрофт. "Так, алло. Чи не могли б ви поєднати мене з Гаррі Смітом?" Пауза. "О, зрозуміло. Ні, я не родич. Новий директор? Як його звуть, будь ласка? ... Зрозуміло.... Ні, в цьому немає необхідності. Дякую."
  
  
  Наомі повісила трубку і повернулася до Римо з тріумфальною усмішкою, чому її обличчя почало нагадувати маску голодного клоуна.
  
  
  "Що ти дізнався?" З тривогою спитав Римо.
  
  
  "Ми дещо з'ясували. Там є Гарольд Сміт. Але він пацієнт. Вони запитали, чи я не родич".
  
  
  Вираз надії на обличчі Римо згасло. "Збіг".
  
  
  "Можливо", - задумливо сказала Наомі. "Але ви знаєте, після того, як я сказала їм, що я не родичка, вони запитали, чи не хочу я поговорити з новим директором. Це може означати, що Сміт – старий режисер".
  
  
  "Дивно. Гарольд Сміт був суддею, який посадив мене. Я пам'ятаю це ясно як день".
  
  
  "Можливо, він змінив кар'єру?" Припустила Наомі.
  
  
  "Можливо. Як звали нового директора?"
  
  
  "Норвелл Ренсом. Тобі це про щось нагадує?"
  
  
  "Ні. Ніколи не чув про цього хлопця. Думаю, ми в безвиході".
  
  
  "Давай поки залишимо цю лінію розслідування. Це буде продовжуватися". Наомі знову почала набирати номер.
  
  
  "Кому ти зараз дзвониш?" Римо хотів знати. "Інформація з Нью-Джерсі. Алло? ... Так, можу я дізнатися номер в'язниці штату Трентон?" Наомі подивилася на Римо. Чому це може зашкодити? вираз її обличчя говорив.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Доктор Алан Дулі нервово крутився навколо свого пацієнта, коли Норвелл Ренсом перевалку увійшов до зеленої лікарняної палати на третьому поверсі санаторію Фолкрофт. Він не підняв очей, коли величезна тінь Ренсома впала на мертвенно-сіре обличчя пацієнта. Сміт лежав під кисневим наметом, до його руки, що виглядала мертвою, були приклеєні трубки для внутрішньовенного вливання.
  
  
  "Йому стало гірше, але я стабілізував його стан", - категорично сказав Дулі.
  
  
  "Це вкрай сумно", - єлейно сказав Ренсом.
  
  
  "Що?" Невдоволено спитав Дулі. "Що стан Сміта погіршився або що його стан стабілізувався?"
  
  
  "Я обурений цим недоречним зауваженням, сер", - сказав Ренсом, схиляючись над посмертною маскою обличчя, яка належала докторові Гарольду В. Сміту. "Ви забуваєте своє місце".
  
  
  "Вибачте", - тихо сказав доктор Дулі.
  
  
  "Можливо, твоє серце більше не віддано роботі. Хммм?"
  
  
  "У тебе є моя відданість, і ти це знаєш".
  
  
  "Я тримаю ваші геніталії у своїх лещатах, докторе. Це не лояльність. Це рабство, але воно підходить мені і личить вам".
  
  
  "Ти холоднокровний ублюдок", - огризнувся Дулі. "Я хотів би знати, звідки ти дізнався про моє... необачність".
  
  
  "Прихильність до дівчат передпубертатного віку - це не нескромність, сер. Це хвороба. Що стосується моїх джерел, давайте скажемо, що у мене є доступ до безлічі секретів. Твої слизькі маленькі слабкості - одна з найменших з них. А тепер, повідом мені про стан лікаря Сміта.
  
  
  Лікар Дулі витер спітніле чоло. "Він все ще в комі. У нього почалася фібриляція серця, але вона стабілізувалася сама собою".
  
  
  "Він виглядає ще більш схожим на труп, ніж раніше, га?"
  
  
  "Ілюзія. Коли тебе не було тут кілька днів, це просто так здається, тому що він майже свинцевого кольору. Ми називаємо цей стан цинанозом. У разі Сміта сіре забарвлення зумовлене вродженою пороком серця. У стінці його лівого шлуночка є дефект. Я вивчив його. медичну карту Сміт був блакитною дитиною Стан, який був результатом недостатнього насичення крові киснем, пройшов, коли він був ще немовлям, хоча причина, очевидно, цього не зробила.З роками його серце збільшилося. поступово темнів з роками. Шок, який зупинив його серце, просто зробив свинцевий тягар набагато помітнішим».
  
  
  "Зрозуміло. І що, якщо взагалі щось, ти можеш для нього зробити?"
  
  
  "Все гаразд. Я продовжу спостерігати за ним цілодобово. Якщо у нього продовжиться рецидив, природно, я його реанімую".
  
  
  "Хммм", - тихо промовив Норвелл Ренсом. "Я б вважав за краще, щоб ви цього не робили".
  
  
  Лікар Дулі кинув на товстуна лютий погляд.
  
  
  "Я не можу цього зробити", - сказав він палко. "Ти це знаєш. Не має значення, чим ти мені загрожуєш". Оцінивши вогонь в очах лікаря, Норвел Ренс кивнув. Його пухка нижня губа випнулась, як геморойний вузол.
  
  
  "Я бачу це, докторе. Дуже добре. Дозвольте мені змінити вас на кілька днів. Очевидно, ви були у великій напрузі".
  
  
  "Ні, поки ви не запросите іншого лікаря", - твердо сказав доктор Дулі.
  
  
  "Запевняю вас, що медичний персонал Фолкрофта впорається з цим завданням. Ні, будь ласка. Даю вам слово. Чи ти волієш, щоб я повідомив про твої "нерозсудливі дії" в АМА?"
  
  
  "Ви висловили свою точку зору", - неохоче сказав доктор Дулі.
  
  
  Лікар Дулі з похилими плечима поплентався з лікарняної палати. Після його відходу Норвелл Ренсом порився в шафі і знайшов звичайну коробку із пластирями. Він вибрав широку і, обережно віддерши підкладку, підійшов до нерухомого тіла доктора Сміта. Сині губи Сміта були трохи відкриті, оголюючи тьмяні сухі зуби. На його складених руках виднілися воронені нігті.
  
  
  Сунувши руку під намет, Ренсом наклеїв пластир на шиферно-сірий лоб пацієнта. Контраст із пластиром тілесного кольору був огидним. Потім, діставши авторучку з масивним золотим наконечником, він почав писати на лейкопластирі хитромудрим почерком, утримуючи при цьому голову Сміта нерухомо.
  
  
  Коли він закінчив, він відступив назад і прочитав результат: НЕ РЕАНІМУВАТИ.
  
  
  Помітивши, що він забув розставити крапки над I у слові "реанімувати", Ренс поставив точну точку в потрібному місці і, закривши ручку ковпачком, вийшов з кімнати.
  
  
  Медсестрі на поверсі він сказав: "Доктор Дулі візьме кілька вихідних. Будь ласка, простежте, щоб за доктором Смітом спостерігав наш головний лікар, чи не так?"
  
  
  "Так, містере Ренсом". Вона поспішила виконати свій обов'язок.
  
  
  Норвелл Ренсом дозволив собі помилуватися грою жіночних сідниць медсестри під накрохмаленою білою уніформою, перш ніж перевалитися до ліфта. Йому сподобалося, як вона поспішила виконати його прохання. Як губернатор Флориди. І на відміну від лікаря Дулі.
  
  
  Скоро багато хто виконає його прохання. Можливо, не завтра чи наступного місяця. Великим планам був потрібен час, щоб вирости. Ренсом натиснув кнопку "Вниз", і, на щастя, ліфт відгукнувся миттєво.
  
  
  Він ступив на борт і натиснув на два. Клітина опустилася, і Норвелл Ренсом відчув трепет миттєвої невагомості у своєму 334-фунтовому тілі.
  
  
  Це був цікавий тиждень. Всього сім днів тому Норвелл Ренсом був GG-18 в Агентстві національної безпеки, підрозділі Міністерства оборони із забезпечення безпеки критично важливих комунікацій, який працював у комп'ютерному відділі Форт-Мід, коли його викликали до кабінету директора АНБ, відомого мовою агентства як DIRNSA.
  
  
  Ренсом того дня теж скористався ліфтом, насолоджуючись плавучістю поїздки. Він любив ліфти і той вплив, який вони надавали на його зазвичай важке тіло.
  
  
  Одягнений у синю уніформу охоронець Федеральної служби охорони того дня перевірив посвідчення особи з ламінованого пластику з фотографією, що бовталося під тришаровим підборіддям Ренсома, і дозволив йому безперешкодно прошкандибати по Махогані-роу, до адміністративного офісу на дев'ятому поверсі, , прикрашена печаткою АНБ - орлом, що стискає відмичку.
  
  
  Ренсом увійшов до кімнати 9A197, зареєструвався у виконавчого секретаря і був негайно переведений до зручного, але ділового кабінету директора.
  
  
  Директор вказав Ренсому на шкіряне крісло, потім, взявши себе в руки, сказав: "Диван, якщо ви віддаєте перевагу".
  
  
  "Дякую вам, сер", - сказав Ренсом без сорому. Крісло виглядало солідним, але було відомо, що Ренс лопнув задні шини на таксі, просто залізши на заднє сидіння.
  
  
  "Я тримаю в руках файл", - рішуче сказав директор. "Ви бачите код на лицьовій стороні?"
  
  
  "СВЕРХСЕКРЕТНА ЛІКИ", - сказав Ренсом, насупившись. Він був знайомий з більшістю кодів АНБ. Наприклад, надсекретна "Умбра". Або Гамма-клас - Gyro, Gilt, Gout і т.д. - який був зарезервований для питань, що належать до радянської розвідки.
  
  
  "Це для того, щоб ви впізнали його, коли воно прибуде до вас додому федеральним експресом завтра вранці". Ренсом моргнув.
  
  
  "Чому б просто не вручити його мені?"
  
  
  "Занадто ризиковано. Я не можу припустити, щоб кожен офіцер ФПС звідси до Циклонного огородження намагався відстежити його джерело. Офіційно цей файл не існує. Офіційно у нас ніколи не було цієї зустрічі. Це зрозуміло?"
  
  
  "Так сер". Але, звичайно, Норвел Ренс не зрозумів.
  
  
  "Я сумніваюся в цьому", - сказав Дірнса. "Я сам нічого з цього не розумію. Це було відправлено сюди з Білого дому. Мені сказали, що якщо я відкрию файл, це буде моя шия".
  
  
  "Хто міг загрожувати вам, сер?"
  
  
  "Президентові Сполучених Штатів", - категорично сказав директор. "І я, можливо, відомий як наполегливий сучий син, але президент - колишній співробітник ЦРУ. Як би мені не було неприємно це робити, цього разу я просто виконую наказ. Завтра вранці о десятій тридцять Federal Express доставить це до ваших дверей. Розпишіться за це, вивчіть це, потім знищіть його, як тільки ви це зробите, ви відправитеся прямо в аеропорт і сядете на літак до будь-якого пункту призначення, вказаного в цьому файлі Ви залишитеся на станції на невизначений термін, якщо вас не змінять. цього часу вважайте, що ви перебуваєте у відпустці від усіх обов'язків в АНБ ".
  
  
  "У відпустці? Де?"
  
  
  "Я не знаю. І ви мені не скажете. Ми ніколи не обговорюватимемо це питання, як тільки ви покинете мій кабінет. Президент особисто попросив мене доручити цю справу моєму найнадійнішому комп'ютерному інженеру".
  
  
  "Дякую вам, сер".
  
  
  "Не дякуй мені. Вся ця справа пахне правдоподібним запереченням. У президента є вагома причина не доручати цю справу ЦРУ, і я не хочу думати, яка ця причина може бути".
  
  
  Норвел Ренсом незручно проковтнув. Він відразу зрозумів, що може стати незамінним компонентом у більшій операції. Йому не подобалося міркувати про це.
  
  
  "Чи маю можливість відмовитися від цього завдання?" спитав він.
  
  
  "Чесно кажучи, я не знаю. Але якщо це так важливо, як здається, я сказав би, що ви вже знаєте занадто багато, щоб відмовлятися".
  
  
  "Тоді, гадаю, я погоджуся", - швидко сказав Ренсом.
  
  
  "Мудрий кар'єрний хід".
  
  
  Норвелл Ренсом змусив себе піднятися на свої крихітні ніжки. Потрібно було три спроби, перш ніж він успішно став у стійку на кривих ногах.
  
  
  Він пішов, тремтячи з голови до ніг. Режисер навіть не попрощався.
  
  
  Посилка Federal Express прибула рівно о 10:28 ранку наступного дня. Ренс розписався за неї і відкрив клапан конверта. Усередині була папка з грифом "ДІЙСНО СЕКРЕТНА ЛІКИ". Напередодні, перед тим як залишити офіс, він переглянув усі кодові імена у базі даних АНБ. Кюре не входив до їх числа. Він запитував, що це могло б означати, але не було сенсу розмірковувати над цим питанням. Кодові назви Міністерства оборони ніколи не відображали їхнього дійсного значення чи предмета.
  
  
  Усередині файлу було описано електронний пост прослуховування, встановлений у приватній установі, відомому як санаторій Фолкрофт у Раї, штат Нью-Йорк. Там був короткий опис його комп'ютерної системи та паролі. Нічого про його місію.
  
  
  Проста записка на президентському бланку гласила: "Продовжувати операції до отримання повідомлення". Вона не була підписана. Норвелл Ренсом прибув до Фолкрофту на лімузині з аеропорту менш ніж через п'ять годин. Його зустріла схвильована секретарка, місіс Микулка, яка вручила йому запечатаний конверт і сказала, що стан доктора Сміта не змінився.
  
  
  Ренсом гадав, хто такий доктор Сміт, коли його вели до кабінету на другому поверсі з написом "Гарольд В. Сміт, директор". Він розкрив конверт на самоті кабінету цієї людини. Стілець біля письмового столу був міцним. Він витримає його вагу, подумав він, читаючи листа, підписаного Смітом.
  
  
  Лист замовк більше, ніж розкрив. У ньому йшлося про приховану кнопку під виступом столу. Ренсом знайшов і натиснув на неї. Комп'ютерний термінал раптово з'явився з потайної криниці ліворуч від нього.
  
  
  З майстерністю професійного програміста Ренсом запустив систему і був зустрінутий серією новин, що прокручується, та інформаційних дайджестів. Він гадки не мав, звідки вони беруться. Це були випадкові факти. Повідомлення про незаконне вороже поглинання найважливішої оборонної галузі. Термінове повідомлення ЦРУ, що попереджає про радянський "крот" у Державному департаменті США. Статистика і те, що він кінець кінцем вивів, були "добою" телефонних перехоплень у стилі АНБ, які переконливо показали, що високопоставлений політик організовував доставку партії кокаїну до його міста. Особу політику не було встановлено, за винятком номера телефону.
  
  
  Ренсом набрав номер і додзвонився до особняка губернатора у Флориді. Він повісив слухавку, не сказавши жодного слова. Чим би не був "Фолкрофт", зрозумів Норвел Ренсом, його очевидна місія була схожа на збір інформації про трафік повідомлень АНБ. Тут збір електронної інформації був у всій красі. Здригнувшись, Ренсом зрозумів, що частина цієї інформації йому знайома. Він пропустив її через дюжину акрів комп'ютерів – саме так в АНБ вимірюють обчислювальну потужність в акрах – лише вчора.
  
  
  "Боже мій. Це викачується з наших систем", - хрипко сказав він.
  
  
  Як виявилося, не лише комп'ютери АНБ, а й ЦРУ, ФБР, DIA, IRS, Пентагон та незліченні ділові та приватні джерела.
  
  
  Жахливість цього розуміння лише дійшла до нього, коли приглушений дзвінок перервав розмову. Він підняв трубку синього стандартного телефону, але в його блискучому, як у немовляти, вусі пролунав лише гудок набору номера. Дзвінок продовжувався. Він озирнувся. Іншого телефону не було. Ренсом простяг руку, щоб зателефонувати секретарці, коли зрозумів, що дзвінок доноситься з верхньої правої скриньки столу.
  
  
  Ренсом висунув шухляду столу, і там, серед достатку бульбашок з аспірином і антацидами, стояв яскраво-червоний телефон із плоским порожнім місцем там, де мав бути циферблат. Здивований, Ренсом зняв слухавку.
  
  
  "З ким я говорю, будь ласка?" - Запитав сухий знайомий голос. Акцент був сумішшю різких новоанглійських приголосних і техаської догани.
  
  
  "Норвелл Ренс".
  
  
  "Це ваш президент, містере Ренсом. Ви готові до роботи?"
  
  
  "Справді, так і є, пане Президенте".
  
  
  "Будь ласка, введіть пароль ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ. Мені вимовити це за літерами?"
  
  
  "Ні, у мене все є", - сказав Ренсом, миттєво підкорившись. Його пальці тремтіли на клавішах. Фрагменти даних, що прокручуються, зникли. Курсор почав виділяти блоки тексту. Він читав мовчки, його очі на м'ясистому, схожому на грушу обличчі перетворилися на яйця з білими краями.
  
  
  "Чи готові ви виконати наведені в короткому викладі накази?" Президент вимагав.
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Коли ви досягнете успіху, просто підніміть трубку, яку тримаєте в руках, і таким чином повідомте мені. Інакше продовжуйте операції. Ви розумієте?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Що нового про доктора Сміта?"
  
  
  "Персонал турбується про нього", - відповів Ренсом.
  
  
  "Повідомляйте мені про будь-які зміни в його прогнозі. Удачі, Ренсом". Клацання було тихим, але цілком остаточним. Ренсом дерев'яно поклав слухавку. Це була польова операція, а не те, заради чого він вступив до АНБ. Щоправда, його кваліфікація чудово підходила для завдання продовження моніторингу ELINT, але це інша справа.
  
  
  Ренсом прочитав інструкції кілька разів, поки не зібрався з духом, а потім почав вводити команди, які приведуть у дію першу фазу його першого завдання як… Він не знав, ким він був, окрім як новим директором Фолкрофту.
  
  
  Протягом двадцяти четвертої години у нього з'явилася підозра. Він виявив кілька рівнів закодованих комп'ютерних файлів у системі Фолкрофта, куди він не міг увійти. Як випускнику Національної криптологічної школи АНБ йому було кинуто виклик, перед яким він не зміг встояти. Він облизнув свої пухкі губи і поринув у роботу.
  
  
  Це виявилося завданням за межами його можливостей, незважаючи на те, що він отримав медаль Національної безпеки та приз Тревіса за роботу з криптоаналізу. Не без сторонньої допомоги.
  
  
  Директор АНБ вчинив мудро, обравши Норвелла Ренсома, випускника Прінстона та експерта з розшифрування кодів. Він ідеально підходив до цієї роботи. На жаль, він також був людиною, яку змушувало вирішувати проблеми та розгадувати таємниці неконтрольованої цікавості. Сама непроникність комплексу Фолкрофт була просто надто великою, щоб її ігнорувати. Він набрав номер, який пов'язував систему Фолкрофта з мейнфреймами АНБ, і віддав команду батареям суперкомп'ютерів агентства атакувати код Фолкрофту. Він вибрав так званий метод "грубою сили", при якому практично кожен незайнятий комп'ютер АНБ намагався знайти можливі рішення зі швидкістю тисяч циклів за секунду.
  
  
  Він знав, що жоден код, яким би елегантним він не був, не зможе довго протистояти такій атаці на розшифровку. Комп'ютери Фолкрофта чинили опір протягом разючих сімдесяти двох годин, але, нарешті, о 5:33 у четвер вдень Норвелл Ренсом зміг переварити все це.
  
  
  Фолкрофт був прикриттям для надсекретної урядової агенції США під назвою CURE. Це було блискуче, подумав Ренс. Кодова назва насправді була назвою агенції. Якби він встановив зв'язок незалежно, він відкинув би це як простий збіг.
  
  
  Згідно з документами, КЮРЕ було створено на початку 1960-х років нині покійним президентом. Країна розривалася на частини. Попереду існувала соціальна анархія. Оголошення постійного воєнного стану та скасування Конституції здавалися єдиним варіантом. Але молодий президент знайшов третю альтернативу. Так було створено ліки. Спочатку ним керував колишній чиновник ЦРУ на ім'я Гарольд В. Сміт, це був центр обміну інформацією для злочинної діяльності. Працюючи поза і за допомогою звичайних правоохоронних органів, Сміт організовував напади у відповідь на зростаючий злочинний елемент, тим самим утримуючи Америку від занурення в прірву. Але цього було замало.
  
  
  Через кілька років новий президент вирішив, що Кюре знадобиться силова структура. Було обрано одну людину. Звичайна людина, яка буде навчена маловідомому бойовому мистецтву, про яку Ренсом ніколи навіть не чула. Одній людині. Офіцер поліції на ім'я Римо Вільямс, якого світ довгий час вважав загиблим завдяки підлаштованому КЮРЕ вбивству і підстроєної страти. Людина, яку Ренсом прибрав з дороги за допомогою проекту "ВІДНОВЛЕННЯ", зрозумів він. У цьому був сенс. І все-таки, одна людина?
  
  
  Цю загадку можна було розгадати згодом. Ренсома заінтригували оперативні деталі Кюре. Президент не контролював КЮРЕ, хоча міг наказати про її розпуск. Нагляду не було. Його річний бюджет був величезний, але він був настільки секретним, що ніколи не фігурував у бюджетах конгресу. Це був не чорний бюджет, як АНБ і деякі оборонні програми. Він був цілком неофіційним. Цього просто не було. Нічого з цього не було.
  
  
  І все ж якимось чином протягом майже тридцяти років вона функціонувала в таємниці, об'єднуючи націю - до того дня, коли в її директора, доктора Гарольда В. Сміта, стався серцевий напад під час шопінгу.
  
  
  Саме цей нещасний випадок, несподіваний, але передбачений, як і низка інших надзвичайних обставин, змусив президента звернутися до АНБ, а Агентство національної безпеки – до Норвела Ренсома.
  
  
  Все це мало сенс. Ренсом керуватиме CURE до тих пір, поки Сміт не одужає. Або, якщо це не вдасться, допоки президент не вирішить замінити Сміта або, що ймовірніше, взагалі закрити CURE.
  
  
  Сидячи в потрісканому шкіряному кріслі доктора Сміта, розкриваючи найглибші, потворні таємниці нації, вмиваючи обличчя фосфоресціюючим зеленим, Норвелл Ренс поклявся собі, що стане наступним директором CURE, хоч би чого це коштувало.
  
  
  Все, що йому потрібно було зробити, це усунути Сміта та правоохоронний орган. І, на щастя, сам Сміт запропонував елегантне вирішення останньої проблеми.
  
  
  Тепер, через тиждень, справа Римо Вільямса спливла на поверхню. Доктор Сміт подбає про це сам. Ця людина ніколи не видужає. Але втеча Вільямса була неохайною.
  
  
  Повертаючись до свого кабінету, Ренсом пройшов повз місіс Мікулка і тихо прошепотів: "Це виглядає не дуже добре".
  
  
  Після чого місіс Микулка потяглася за носовою хусткою і уткнулася в неї обличчям.
  
  
  Крісло доктора Сміта застогнало під осідаючим вагою Ренсома. Він глянув на дані ELINT на екрані терміналу. Заблимала сигнальна лампочка. Нахмурившись, Ренс натиснув клавішу.
  
  
  На екрані з'явилися електронні розшифровки. У в'язницю штату Трентон надійшов ще один дзвінок із запитом про колишнього ув'язненого на ім'я Римо Вільямс. Ренс запрограмував перехоплення телефонного трафіку комп'ютера на відключення імені Вільямса. Дзвінок начальника в'язниці Максорлі був потенційною проблемою, але вирішився само собою. Але хто був ця нова людина? Ренсом підніс курсор до визначального номера телефону та натиснув клавішу.
  
  
  Він був роздратований, але не здивований, прочитавши, що воно належало професору Наомі Вандерклут, антропологу, яка розповіла історію Римо Вільямса, насамперед National Enquirer. Ренсом встановив шляхом зворотного відстеження, що це був ймовірний інцидент, який викликав серцеву недостатність лікаря Сміта. Коли він дізнався про це, Ренсом вважав за краще дозволити справі йти своєю чергою. Хто читав "Інкуайрер"? Звісно, ніхто з тих, хто міг би стати гравцем на національній сцені.
  
  
  На жаль, це була помилка, тому що завдяки щасливому випадку Римо Вільямс побачив копію.
  
  
  Це підтвердило підозри Ренсома про те, що Вільямс вступить у контакт із жінкою з Вандерклута. Мигнув індикатор перехресного заслання. Раніше було перехоплення телефонної розмови, Ренсом виявив. Цей був ще тривожнішим. Та сама Наомі Вандерклут зателефонувала Фолкрофту, щоб розпитати про доктора Сміта. Звідки вона могла дізнатися про Фолкрофт? Чи не від Вільямса. Вільямс знав лише те, що Project RESTORE дозволив йому згадати. Тренер Вільямса, кореєць, відомий як Чіун, перебував у Кореї, не зважаючи на події минулого тижня. А Сміт був у коматозному стані.
  
  
  Норвелл Ренсом склав свої тупі щелепи будиночком. Його брови зійшлися разом, як пухнасті гусениці, що цілуються. Це було непередбачено. І невдало. Він має все обміркувати. Він уміло впорався з проектом "ВІДНОВЛЕННЯ", начебто був народжений для подібних завдань. Він впорається і з цим із таким самим апломбом. Він не повинен кидатися у необдумані дії. Він знав, де знаходиться Римо. Можливо, був спосіб заманити його назад до Фолкрофту, де про нього могли подбати.
  
  
  Не було ніякого поспіху. По-перше, необхідно було б дозволити доктору Сміту піти з цього світу природних причин. Президент Сполучених Штатів, без сумніву, визнав би зразкову роботу Норвела Ренсома та попросив би його залишитися на посаді директора санаторію Фолкрофт та секретної установи, яку він приховував. Протягом цього часу він спокійно готував губернатора Флориди Білого дому. Він був чудовим кандидатом у президенти. За умови, що його діяльність з торгівлі кокаїном залишалася виключно таємницею CURE.
  
  
  Тоді й тільки тоді Америка стала б васалом Норвелла Ренсома.
  
  
  Рімо Вільямс був би просто купкою на цій надзвичайно гладкій дорозі.
  
  
  Ренс схилився над комп'ютером CURE. Згодом усе стане на свої місця. Але спочатку треба було розкрити головну таємницю Фолкрофта. Що означає абревіатура CURE? Це була настирлива інформація, не знайдена в жодному файлі. Можливо, існували глибші рівні, куди треба було проникнути. Якщо так, Норвел Ренсом спустився б на них. Значення CURE, можливо, не мало відношення до його майбутнього, але Норвелл Ренсом був сповнений рішучості осягнути його.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Рімо Вільямс ходив по кімнаті, поки Наомі Вандерклут сиділа за кухонним столом спиною до нього, притиснувши телефон до вуха.
  
  
  "Що-небудь?" він огризнувся.
  
  
  "Я все ще в режимі очікування. Чому б тобі просто не сісти?"
  
  
  "Це зводить мене з розуму", - сказав Римо. Його руки, що безвольно звисали з товстих зап'ястей, обмацали кишені комбінезону. Він відчув там опуклість і згадав про пачку "Кемел".
  
  
  Римо витяг їх. Вони були зім'яті, але придатні для куріння. Він вивудив одну і затис губами сухий папір. Забувши, що сірники більше не становлять цінності, він увімкнув газову плиту і нахилився, щоб запалити цигарку.
  
  
  Майже одразу ж він відчув, що його нудить. Наомі обернулася.
  
  
  "Ти палиш!" - вигукнула вона з жахом.
  
  
  "Я нервуюсь. Зрозуміло?"
  
  
  "Куріння. Я не можу в це повірити. Це так... так у третьому світі. У наші дні майже ніхто не палить".
  
  
  "Ну, а я вірю", - уривчасто сказав Римо, питаючи, що з ним не так, якщо він не може викурити просту сигарету без фільтра.
  
  
  "Що це?" Запитала Наомі в трубку, відмахуючись від блакитного диму від свого обличчя. "Так, я все ще тут .... Де? ... Ти впевнений? ... Так, дякую. - Вона повісила трубку і повернулася до Римо.
  
  
  "Я щойно розмовляв зі доглядачем місця під назвою цвинтар Уайлдвуд у Нью-Джерсі. Судячи з голосу, йому було сто років. Він підтверджує те, що мені сказав представник адміністрації Трентона. Засуджений на ім'я Римо Вільямс був похований там після страти на електричному стільці ".
  
  
  "Значить, він мав рацію", - сказав Римо з хворими очима.
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Ката з Флориди. Він сказав, що вже прикінчив мене. Як я можу бути тут, якщо я похований у Нью-Джерсі?"
  
  
  "Послухай. Ти не мертвий. Це очевидно. Ти жертва якоїсь ... змови, я не знаю. Це звучить точно так, як вчинило б ЦРУ".
  
  
  Римо притулився до стіни кухні, запустивши одну руку у волосся. Цигарка непомітно тліла в його іншій руці. Роздратована Наомі помахом руки відігнала дим.
  
  
  "Мені сняться сни, які здаються більш реальними, ніж коли я не спаю", - сказав Римо спантеличеним монотонним голосом. "У мене важка голова. Я не можу ясно мислити. Що, чорт забирай, зі мною трапилося?"
  
  
  Наомі піднялася на ноги і підійшла до нього, її обличчя раптово стало ніжним.
  
  
  "Послухай, не намагайся розібратися у всьому відразу. Ти тут. Ти зі мною. І ти в безпеці. Я допоможу тобі розкласти все по поличках. Просто, давайте не поспішатимемо. У мене є ще питання".
  
  
  "Добре, гаразд", - роздратовано сказав Римо, дозволяючи відвести себе у вітальню і посадити на диван. Він насупився, коли помітив, що Наомі піднесла олівець до свого всюдисущого блокнота.
  
  
  "Давай почнемо з твого сексуального життя", - нетерпляче почала вона.
  
  
  "Яке сексуальне життя?" Римо загарчав. "Я був у камері смертників так довго, що забув, куди це покласти".
  
  
  Наомі написала "Грубо" у своєму блокноті. Прочитавши це, Римо сердито схрестив руки на грудях.
  
  
  "Отже, до того, як ти потрапив до в'язниці", - продовжила Наомі. "Як ти це зробив?"
  
  
  "Що це за питання? Я щойно це зробив".
  
  
  "Мене цікавлять лише ритуали залицяння та передпосівної підготовки, на які ти покладався".
  
  
  "Що? Послухай, дингбат, вбий це собі на думку: я звичайний хлопець. Я роблю це не інакше, ніж будь-хто інший. Може бути, краще. Не відрізняється".
  
  
  Наомі написала щось нечитане у своєму блокноті і запитала: "Вважаю, ти випадково не знаєш, якої довжини у тебе пеніс?"
  
  
  "Я ніколи не думав вимірювати це", - їдко сказав Римо. "Чому?"
  
  
  "У міру того, як людина розвивалася з примітивної стадії, її статеві органи збільшувалися і ставали більш спеціалізованими. Як наступний етап людського розвитку важливо знати, чи були якісь подальші... спеціалізації".
  
  
  "Важливий для кого?" Кисло спитав Римо.
  
  
  "Наука", - заїкаючись, промовила Наомі. "Це прагнення до знань. Якщо я зможу систематизувати риси, які роблять вас унікальними, ми зможемо ідентифікувати інших в авангарді еволюції, і якщо їх вдасться переконати спарюватись, нова, покращена раса з'явиться на кілька поколінь раніше, ніж інакше".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Щоб потім ми могли вивчати тебе і подібних тобі".
  
  
  "Леді, так би не вийшло. Це повторили б європейці та індійці. Хтось виграв би, а хтось програв. Навіщо квапити події? Хай буде так."
  
  
  "Ви не розумієте науку".
  
  
  "Я не хочу. Я намагаюся зрозуміти своє життя".
  
  
  "Чи означає це, що не дозволиш мені виміряти твій пеніс?"
  
  
  "Гарний здогад. Я злочинець, що втік, пам'ятаєш?"
  
  
  Наомі посміхнулася. "Я знаходжу це надзвичайно захоплюючим".
  
  
  Римо закотив очі. "Ти б так і зробив".
  
  
  Вона нахилилася ближче. "Ти мене цікавиш", - видихнула вона, її рот пахнув кавовим йогуртом.
  
  
  "Я вбивця", - нагадав їй Римо.
  
  
  Наомі присунулася ближче на дивані. Вона відкинула назад волосся і опустила обличчя так, що їй довелося глянути на Римо спідлоба. Вона зсунула окуляри на чоло.
  
  
  "У тебе, мабуть, не було сексу двадцять років", - сказала вона.
  
  
  "У мене безперечно не було сексу двадцять років", - сказав Римо.
  
  
  "Що ж, - сказала Наомі Вандерклут з, як вона сподівалася, сексуальною усмішкою, - тепер у тебе є чудова нагода".
  
  
  Погляд Римо Вільямса ковзнув по дурній усмішці, що з'явилася на худому обличчі Наомі Вандерклут, опустився на її плоскі груди, затримався на стегнах з китового вуса і вирішив, що жебракам вибирати не доводиться.
  
  
  "Ти у справі", - сказав він, беручи її за руку. Римо повів її до спальні, не підозрюючи, що в іншій руці вона все ще стискає блокнот і олівець.
  
  
  "Що ти з цим робиш?" Запитав Римо за мить. Наомі Вандерклут лежала під ним, її обличчя почервоніло, одна рука потяглася до його промежини. Рука стискала олівець.
  
  
  "Ммм. Нічого," сказала вона розгублено.
  
  
  "Ти тримаєш олівець навпроти мого інструменту", - резонно зауважив Римо. "Я точно не назвав би це нічим".
  
  
  Наомі витягла олівець і подряпала їм однозначний номер у блокноті, що лежав біля її подушки. "Ви закінчили?" Запитав Римо. "Ми можемо продовжити з цим?"
  
  
  "Абсолютно". Наомі заплющила очі. Римо помітив, що вона склала руки на животі, ніби готуючись до випробування. Він повільно увійшов до неї, спостерігаючи за грою виразів на її вузькому обличчі. Вони почалися занепокоєння, змінилися захопленням і знову посилилися, коли Римо увійшов у повільний, наростаючий ритм.
  
  
  Якраз у той момент, коли Римо приступив до справи, праве око Наомі розплющилося. Римо зупинився на середині удару. "На що ти дивишся?" Римо хотів знати.
  
  
  "Я хотів подивитися, чи почервоніло твоє тіло. Це сексуальна реакція, яка зустрічається лише у найвищих приматів".
  
  
  "І?"
  
  
  "Виглядає нормально".
  
  
  "Ура найвищим приматам", - пробурмотів Римо. "Ми можемо продовжити зараз, або ви хочете виміряти мені температуру?"
  
  
  "Я вже знаю твою температуру", - лукаво сказала Наомі. "Ти гаряча. Як і я".
  
  
  "Дякую". Римо почав знову. Він якраз збирався з думками, коли раптово очі Наомі розкрилися, і її руки вчепилися в його оголені груди.
  
  
  "О, Боже мій. Ти був у в'язниці!"
  
  
  Римо зупинився. "До тебе тільки зараз дійшло?"
  
  
  "У тебе міг бути СНІД. Я зовсім забув про це".
  
  
  "Що таке СНІД?" Серйозно спитав Римо.
  
  
  Наомі спохмурніла. "Тільки не кажи мені, що ти ніколи не чула про СНІД".
  
  
  "Ніколи".
  
  
  "Відвали".
  
  
  "Я тільки почав".
  
  
  "Відвали! Ми закінчимо пізніше", - сказала Наомі бадьорим, діловим голосом. Вона взяла свій блокнот і олівець і прийняла сидяче становище на футоні. З виразом відрази на обличчі Римо зробив те саме.
  
  
  "СНІД - це захворювання, яке передається статевим шляхом", - офіційно заявила Наомі. "Це найгучніша новина за останні десять років. І ви ніколи не чули про це".
  
  
  "Ніколи", - урочисто промовив Римо. Для кращого ефекту він підняв праву руку, сподіваючись якнайшвидше покінчити з цим.
  
  
  "Що, якщо я скажу вам, що президентом був Рональд Рейган?"
  
  
  "Я б запитав про що?"
  
  
  "Сполучені Штати Америки", - рішуче сказала Наомі.
  
  
  "Коли це відбулося?"
  
  
  "Десять років тому. Нині він не на посаді".
  
  
  "Не може бути. Я знаю, хто президент. Це..." Римо зупинився.
  
  
  "Неважливо. Хто такий Пі-Ві Герман?"
  
  
  "Бейсболіст?"
  
  
  "Що для вас означає фраза "Зроблено в Японії"?"
  
  
  "Жарт".
  
  
  "Ви за межами досяжності".
  
  
  Римо відчув, як його чоловіча гідність стискується у міру того, як посипалися питання. Нарешті, Наомі відірвала погляд від свого блокнота. "Ви кажете, що знаходилися в камері смертників двадцять років, але ви не знаєте деяких найголовніших фактів американського суспільного життя, які сталися за цей проміжок часу".
  
  
  "У камері смертників ми мало що читаємо", - сказав Римо, захищаючись.
  
  
  "Що ти пам'ятаєш про своє перебування у Трентоні?"
  
  
  "Будь-яке. Різні люди. Все це якось сходиться. Більшість часу ви живете в одній камері. Що тут запам'ятати, крім стін?"
  
  
  "Розкажи мені всі конкретні спогади, які ти можеш згадати", - підказала Наомі.
  
  
  Римо зітхнув. Його відповіді були повільними. Коли він закінчив, Наомі переглянула фрагментарні відповіді, записані у її блокноті.
  
  
  "У твою пам'ять втрутилися", - твердо сказала вона. „У тебе якась дивна амнезія. Я не психолог, але, схоже, у тебе є спогади про речі, яких, можливо, ніколи не було, і водночас ти не пам'ятаєш того, що, очевидно, робив”.
  
  
  "Як це може бути?"
  
  
  "Я не знаю", - сказала Наомі Вандерклут, дивлячись униз на коліна Римо, заплющивши одне око і стиснувши великий і вказівний пальці, як кліщі.
  
  
  Римо оглянув себе згори донизу. - Що ти робиш? - Запитав я.
  
  
  "Вимірюю це. Це називається антропометрія".
  
  
  "Ти вже зробив це".
  
  
  "Це було припухле. Це мляве".
  
  
  "Це лайно", - сказав Римо, підводячись на ноги. Він натягнув штани та футболку свого чорного охоронця.
  
  
  "Почекай! Куди ти йдеш?" Наомі плакала.
  
  
  "Фолкрофту. Я не збираюся тут знущатися".
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Для Майстра Сінанджу довга подорож закінчилася біля зачинених воріт того, що в свитках, які він вів, було відомо як фортеця Фолкрофт, помилково прийнята деякими за божевільню.
  
  
  Таксі зупинилося біля воріт під задумливими обличчями кам'яних левових голів, які дивилися вниз із кованих залізних воріт.
  
  
  "Чому ви зупинилися тут?" - Чому? - буркливо запитав Чіун, Правлячий майстер синанджу.
  
  
  "Довбані охоронці не відчиняють ворота", - поскаржився таксист.
  
  
  Чіун опустив голову, щоб заглянути за безмозку голову водія. Він побачив, що опускні грати з кованого заліза закриті. За нею стояли двоє охоронців із піднятою зброєю.
  
  
  Висохле обличчя Чіуна витяглося з подиву. Це були справжні сторожі, а не немічні старі люди, яких раніше наймав Сміт. Невже за його відсутності виникла якась загроза його імператору?
  
  
  "Я поговорю з ними", - сказав Чіун водію. "Дістайте мої речі з багажника".
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов зі спини і попрямував, засунувши руки в рукави свого шафранового кімоно, до замкнених воріт.
  
  
  "Я Чіун", - суворо сказав він охоронцям із суворими особами. Але у глибині душі він був задоволений. Сміт, мабуть, подвоїв охорону за час своєї відсутності. Це була данина поваги його імператора до послуг Майстра синанджа.
  
  
  "Ви пацієнт?" - Запитав один з охоронців.
  
  
  Чіун гордовито випростався. "Я служу Гарольду Сміту".
  
  
  Інший охоронець подивився на того, хто поставив зухвале запитання. Вони кивнули в унісон, очі зустрілися.
  
  
  Чіун дозволив задоволеній посмішці з'явитися на своєму зморшкуватому обличчі. Вони зрозуміли.
  
  
  Ворота відчинилися автоматично. Це було ще одне нововведення у системі безпеки, ще одна данина поваги, з якою Америка належала до синанджу.
  
  
  Чіун повернувся до водія таксі, який з пихканням вивантажував його багаж із багажника. "Будь обережним з моєю власністю, Уайт", - попередив він. Потім він відчув безпомилкове попередження перед атакою. Він обернувся у вихорі спідниць кімоно, щоб побачити неймовірне видовище двох охоронців, що насуваються на нього з ворожими намірами.
  
  
  Чіун дозволив їм ненадовго відчути тонкість свого кімоно, коли вони спробували – і це було по-справжньому неймовірно – взяти його голими, беззбройними руками.
  
  
  "Ну ось тепер..." - почав говорити один із них.
  
  
  А потім він замовк, намагаючись схопитися за власну руку, яка його ображала. Очі іншого охоронця розширились. Сигнали болю, мабуть, переплуталися в крихітному мозку першого охоронця, бо він спробував схопитися за свою непошкоджену руку іншою, не розуміючи - поки не підняв до свого приголомшеного обличчя червоний обрубок, на який вона перетворилася, - що в нього більше немає пальців. за які можна вхопитися.
  
  
  Обидва охоронці відсахнулися в безмовному переляку. Чіун обернувся до водія, який нічого цього не бачив.
  
  
  "Поверніть мій багаж до свого автомобіля", - наказав він.
  
  
  "Що? Ти передумав?"
  
  
  "Ні. Це зробили охоронці. Вони люб'язно погодилися впустити ваш автомобіль у ці стіни". На жаль, водій повернув Чіуну його дорожні скрині і сів за кермо. Він в'їхав у ворота, не підозрюючи, що під колесом хрумтять не гілки, а кістки пальців. Сидячи на задньому сидінні, Чіун вирішив, що охорона зрештою не знак поваги. Фізична присутність Майстра Сінанджу не була необхідною для залякування ворогів. Достатньо було просто знати, що Сінанджу стоїть на боці королівства. Чіун так повідомив Сміту - після того, як той лаяв його за грубість його нових і непотрібних охоронців.
  
  
  Черговий у вестибюлі також був новачком. Він відмовився допустити Майстра Сінанджу до доктора Сміта.
  
  
  "Доктору Сміту не дозволено відвідувачів", - твердо сказав він. "Якщо ви не член сім'ї, а я бачу, що ви ним не є".
  
  
  "Що? Сміт відкидає мене!" Чіун спалахнув. "Я, який був йому як батько". Майстер Сінанджу зачекав на реакцію чиновника. Це був білий вираз, який, як він чув, використовувався для гарного ефекту в денних телевізійних драмах у ті дні, коли вони були варті його уваги.
  
  
  "Ви не можете говорити серйозно", - сказав урядовець.
  
  
  Майстер Сінанджу теж чув цей вираз по телевізору. Зазвичай слідував сміх невидимих людей - тих самих, які сміялися над кожним невдалим жартом, але мовчали під час по-справжньому гумористичних фрагментів певних образливих програм, званих ситкомами.
  
  
  Чіун вирішив, що ця людина не має значення, і прослизнув повз неї до ліфтів. Чиновник вигукнув слово "Охорона!" один раз, і Чіун почув крики охоронців, що наближаються, коли двері ліфта зачинилися за його суворим обличчям. У фортеці Фолкрофт щось було негаразд. Смітові треба було багато чого пояснити.
  
  
  Піднявшись на другий поверх, Чіун був радий побачити ту саму жінку, яка міркувала за стійкою адміністратора Сміта. Вона була відома як секретарка Сміта, дивне позначення, подумав Чіун, оскільки вона не знала жодного із секретів Сміта.
  
  
  "Вітаю тебе, слуга Сміта. Будь ласка, повідом йому про моє прибуття".
  
  
  "Я... тобто... ти не чув. Я маю на увазі..."
  
  
  "Чому ти так балакаєш, жінко? Зроби це!"
  
  
  "Хвилинку". Вона тицьнула в кнопку внутрішнього зв'язку і сказала: "Тут ... людина, яка запитує про доктора Сміта. Я вважаю, що він колишній пацієнт".
  
  
  "Так, я чекав на нього. Дозвольте йому увійти, місіс Микулко".
  
  
  Пергаментні складки Чіуна розійшлися під час звуку незнайомого голосу. Перш ніж жінка змогла підвестися зі свого місця, він поспішив до дверей і зачинив її за собою так швидко, що місіс Мікукла здалося, що він розтанув крізь зачинену панель.
  
  
  "Я Чіун, майстер синанджу", - оголосив Чіун холодним голосом. "І якщо ти не подаси мені певний документ, я покладу твої нутрощі до твоїх ніг".
  
  
  Товстун, що сидить за столом доктора Сміта, втратив незворушний вираз обличчя. Крихітні краплі - це було єдине відповідне для них слово - поту виступили на його зморшкуватому чолі.
  
  
  "Так. Звичайно. У мене це прямо тут", - швидко сказав він.
  
  
  Майстер Сінанджу ухвалив запропонований документ. Його карі очі пробігли ним; потім він повернувся до товстуна.
  
  
  "Що стало зі Смітом?" спитав він напруженим голосом.
  
  
  "Я Норвелл Ренсом. Я новий директор "Фолкрофту"".
  
  
  "І мені все одно. Де Сміт?"
  
  
  "Доктор Сміт хворий. Я зайняв його місце за вказівкою президента, як випливає з цього листа. Капітан "Арлекіна" повідомив мені, що ви передчасно повернулися до Америки. Можу я поцікавитися, чому?"
  
  
  "Ні, ти не можеш. Я побачуся зі Смітом".
  
  
  "Прямо зараз це абсолютно неможливо. Як ваш начальник, я повинен запитати вас..."
  
  
  "Ти перевершуєш мене тільки в жирових відкладеннях, грос", - огризнувся Чіун.
  
  
  "Прошу вибачення!" Норвелл Ренсом вибухнув. Від обурення з його круглого рота бризнула слина.
  
  
  "Я не служу тобі. Тільки Сміту. Жодному майстру Сінанджу не дозволяється служити наступному імператору, щоб не подумали, що Сінанджу організував повалення першого імператора. Тепер я питаю знову: де Сміт?"
  
  
  "Я обіцяю вам, що ви скоро з ним зустрінетесь. І я не змінив Сміта, як ви так химерно висловилися. Я просто заміняю його, поки він не одужає. , чи не так?"
  
  
  "Ніхто не може оминути правильне мислення", - пирхнув Чіун. "Кожен слідує йому. Отже, Сміт".
  
  
  "Як вам буде завгодно", - нервово сказав Ренс. "Ходімо зі мною".
  
  
  Майстер Сінанджу пішов за огрядним чоловіком до ліфта, піднявся на третій поверх і підійшов до дверей лікарняної палати.
  
  
  "Будь ласка, зачекайте тут, поки я подивлюся, чи Сміт виглядає презентабельно".
  
  
  "Майте на увазі, я не довго чекатиму".
  
  
  "Я лише на хвилинку". Вірний своєму слову, Ренсом незабаром повернувся, щоб відчинити двері Майстру Сінанджу. Від тіла чоловіка виходив огидний запах. Кожна пора випромінювала змішані запахи їжі, які оновлювалися при кожному русі.
  
  
  Чіун підійшов до ліжка свого імператора. З першого погляду він зрозумів, що Сміт умирає. Мертвий відтінок шкіри. Нерівне дихання.
  
  
  "Лікарі кажуть, що його прогноз досить хороший", - промуркотів Ренсом.
  
  
  "Лікарі помиляються", - відрізав Чіун. "Він слабшає".
  
  
  "О, любий. Я щиро сподіваюся, що ні". Голос Ренсома був жалібним. "У мене є для тебе дуже важливе завдання, яке має бути виконане негайно".
  
  
  "Я дотримуватимуся свого контракту", - просто сказав Чіун. Кругле обличчя Ренсома пожвавішало. "Поки що Сміт живий", - додав він.
  
  
  Обличчя Ренсома обвисло, як іриска під нагрівальною лампою. "Я хотів би провести кілька хвилин зі Смітом", - сказав Чіун.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Повага. Слово, яке ви повинні запам'ятати".
  
  
  "Я буду зовні", - сухо сказав Ренсом.
  
  
  Після того, як чоловік пішов, Чіун підняв кисневий намет і помацав шийну артерію Сміта. Пульс був ниткоподібним. Він помітив шапочку для душу на рідкому волоссі Сміта і подумав, чи не була Сміту проведена операція на мозку - варварство, практиковане білими через брак знань про правильні трави. Відсунувши пластик, Чіун не побачив слідів кісткової пилки чи шва. Тільки пластикову пов'язку на лобі з написом чорнилом "НЕ РЕАНІМУВАТИ".
  
  
  Майстер Сінанджу зняв пластир, перш ніж надіти шапочку для душу. Він поклав кістляву руку на серце Сміта. Його м'язи б'ються дуже близько до ребрів. Збільшений. При кожному ударі чути було булькання, що вказувало на пошкоджені камери.
  
  
  Чіун поклав обидві руки на серце Сміта. Він заплющив очі, досліджуючи поворухнувши пальцями. Відчувши певну вібрацію, він завдав удару. Його кулак підвівся, опустився. Тіло Сміта смикнулося. Очі Чіуна розплющились. Він підняв одну повіку Сміта. На його обличчі позначилося розчарування.
  
  
  Він приклав вухо до серця Сміта, а потім з сумним обличчям поставив кисневий намет на місце. Чіун урочисто повернувся до коридору.
  
  
  "Він серйозно хворий", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  "Він отримує найкращий відхід, запевняю вас", - сказав Ренсом. "Тепер, можливо, ми завершимо нашу невелику ознайомчу сесію в моєму кабінеті?"
  
  
  Повернувшись до колишнього кабінету Сміта, Майстер синанджу мовчки стояв, поки Ренсом діставав із шухляди столу номер "Нешнл Інкуайрер". Він показав це так, що зображення Римо Вільямса виявилося віч-на-віч з Майстром синанджу.
  
  
  "Я вважаю, ви знаєте, що це означає", - сказав він. "Це означає, що манія Сміта до таємності не спить із ним".
  
  
  “Ні. Жінка, відповідальна за це неподобство, дзвонила Фолкрофту лише кілька годин тому, ставила запитання. Ми не знаємо, чого вона хоче.
  
  
  "Завдання Римо. Все йде не дуже добре?"
  
  
  "Є деякі проблеми. На мою думку, я пояснив у своєму першому повідомленні, що Римо працював під прикриттям у в'язниці".
  
  
  "Це повідомлення було від тебе?"
  
  
  "Ах, так. Я підписав його "Сміт", щоб ви не турбувалися".
  
  
  "Друге повідомлення взагалі не було підписано", - зазначив Чіун.
  
  
  "Помилка з мого боку".
  
  
  "Зрозуміло", - невизначено промовив Чіун. "Розкажи мені про це завдання Римо. Воно дуже незвичайне?"
  
  
  "Це надто складно пояснити", - запевнив його Ренсом. "Але я очікую, що він залишиться там принаймні ще на три тижні, збираючи докази".
  
  
  "Я розумію", - м'яко сказав Чіун. Але він подумав: "Що це за безумство?" Римо не займається збиранням доказів. Такі обов'язки покладено на картотечних клерків та детективів. Завдання Римо – знищувати ворогів.
  
  
  "От", - говорив Ренсом, переводячи погляд з екрана комп'ютера на блокнот. Він щось люто написав і простяг верхній аркуш Майстеру синанджу.
  
  
  "Її звуть Наомі Вандерклут. Це її адреса. Усуньте її. Сьогодні ж".
  
  
  "Ви хочете, щоб це виглядало як нещасний випадок, чи було б краще щось більш публічне?"
  
  
  Рот Ренсома перетворився на бутон червоної троянди. "Публічно?"
  
  
  "Так. Що-небудь, щоб попередити твоїх ворогів, що такою буде їхня доля, якщо вони посміють розкрити твої секрети".
  
  
  "Ні. Це було б контрпродуктивно. Але я не заперечую, якщо це буде брудно. Насправді чому б тобі не обставити це як згвалтування?"
  
  
  Чіун напружився. "Згвалтування?"
  
  
  "Ні, краще", - сказав Ренсом, облизуючи свій пухкий рот. "Начебто її до смерті забили бандою. Ти можеш це влаштувати?"
  
  
  "Я подумаю над цим", - з огидою сказав Чіун.
  
  
  "Відмінно. До вечора. Ніхто не знає, що задумала ця жінка. Я подбаю про вашу подорож. Будь ласка, зачекайте у вестибюлі на першому поверсі".
  
  
  "Як побажаєте", - сказав Майстер синанджу, церемонно кланяючись. Він зауважив, що на цей жест ніхто не звернув уваги, коли Норвел Ренс підняв телефонну трубку і почав набирати номер.
  
  
  Чіун пішов. Спускаючись на ліфті, він ще раз глянув на адресу на аркуші паперу, який дав йому Ренсом. Він не читав адресу. Він запам'ятав його з першого погляду. Він порівнював петлі та нахили почерку з позначкою на лобі Сміта. Вони були однакові. Увійшовши до вестибюлю, Чіун поклав клаптик паперу в потайну кишеню свого кімоно.
  
  
  Охоронці насторожено дивилися на нього, але він не звертав на них уваги, бо був занурений у свої думки.
  
  
  Це було сумно. Якби Сміт помер, це стало б кінцем роботи Чіуна в Америці, найбагатшого із клієнтів синанджу. Людина на ім'я Норвел Ренсом навряд чи була гідна служби в синанджу, але з часом її можна було виховати по-королівськи. У деяких відносинах - як хороших, і поганих - він був дуже схожий на Нерона Доброго. Дуже шкода. У сучасному світі було так мало Неронов.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  "Будь ласка, не залишай мене, благаю тебе", - голосила Наомі Вандерклут.
  
  
  "Ви не заперечуєте?" Нетерпляче сказав Римо Вільямс. "Мені потрібна ця нога, щоб ходити. Відпустіть".
  
  
  "Ні, поки ти не пообіцяєш залишитися. Я хочу тебе".
  
  
  "Я можу сказати. Я не можу згадати, коли востаннє я змушував жінку ось так опускатися навколішки. Вам не соромно - вам, професору?"
  
  
  "Ні. Це моя стратегія спарювання. При догляді приматів самка утримується від своїх послуг доти, доки не знайде самця-примату, з яким вона готова змішати генофонди. Ти - це він. Для мене, я маю на увазі. Візьми мої. гени. Вони твої”.
  
  
  "Мені не потрібні твої гени", - сказав Римо, нахиляючись і прибираючи її пальці зі своєї кісточки. Вони дісталися його ікри. Римо закотив очі до стелі. "Я чула про жінок, які западають на шахраїв, але ніколи не думала, що це станеться зі мною".
  
  
  "Справа зовсім не в цьому", - скривджено запротестувала Наомі.
  
  
  "Послухай. Якщо я залишуся, ти будеш добре поводитися? Ніяких більше блокнотів чи олівців?"
  
  
  "Я присягаюсь".
  
  
  "Добре".
  
  
  Наомі Вандерклут схопилася на ноги. Її обличчя виявилося за чверть дюйма від імені Римо. Її очі розширилися від благання.
  
  
  "Зараз?" спитала вона з придихом. "Я раптово почуваюся дуже слабкою". Ця дурна посмішка знову з'явилася. Тільки цього разу вона була схожа на усмішку.
  
  
  "Губний?" Перепитав Римо.
  
  
  "Збуджений", для тебе.
  
  
  "Збуджений", я розумію, - сказав Римо. Він сам дивувався, коли вони поверталися до спальні. Йому зовсім не хотілося цього.
  
  
  Через годину почало темніти. Римо відкинувся на подушку і задумливо курив. Тепер він справлявся з цим краще.
  
  
  "Ти, напевно, думаєш, що я якийсь космічний кадет, чи не так?" Тихо спитала Наомі.
  
  
  "Можливо. Якби я знав, що таке космічний кадет".
  
  
  "Знаєте, я не якийсь тип із вежі зі слонової кістки. Я не просто викладаю. Моя робота в Інституті усвідомлення людського потенціалу важлива. Ми навіть виконуємо роботу за контрактом для промисловості".
  
  
  "У наші дні індустрія намагається створити людину краще?" Сухо спитав Римо.
  
  
  "Ні, однорідність людини не є статичною. Дослідження груп населення показують певні фенотипічні тенденції. Наприклад, у людей стають ширшими за сідниці".
  
  
  "Я цього не чув", - сказав Римо, думаючи: "Який космічний кадет".
  
  
  “Це не жарт. Ми справді працювали на авіаційну індустрію, оцінюючи фанатів, щоб вони знали, наскільки потрібно розширити кількість крісел в авіакомпаніях наступного покоління”.
  
  
  "Ми не можемо допустити, щоб люди застрягли, чи не так?"
  
  
  "До цього, - продовжувала Наомі, - я працювала на місцях. Ви, мабуть, ніколи не чули про племені мумба".
  
  
  "Не я. Я навіть мамбо виконувати не вмію".
  
  
  "Вони були культурно ізольованою групою мисливців-збирачів, виявленою на Філіппінах. Я була першою жінкою - точніше, першою людиною, - допущеною до таємних ритуалів Мумба".
  
  
  "О так?" Сказав Римо, у його голосі промайнув інтерес. "На що це було схоже?"
  
  
  "Я сподівалася, що ти не спитаєш", - сказала вона, перебираючи волосся у нього на грудях. "Ти знаєш, що у нижчих приматів те, що я зараз роблю, було б посткопуляційною перевіркою на вошивість?"
  
  
  "Ні, і я хотів би все ще залишатися в незнанні про цей разючий факт".
  
  
  "У поведінці приматів багато спадкового".
  
  
  "Розкажи мені про ритуали".
  
  
  "Ну, я ніколи нікому про це не розповідала", - сказала Наомі, дивлячись на нього знизу нагору. "Я відмовилася писати монографію про це. Завідувач кафедри антропології на моїй останній викладацькій посаді думав, що я став посвяченим у якесь примітивне магічне суспільство, але це було зовсім не так. Тоді я був молодим антропологом-ідеалістом. Напевно, я не зміг. я думав, що польова робота з примітивними культурами, до яких я відчував більше співчуття, піде мені на користь».
  
  
  "Не зробив, так?"
  
  
  "Потрібно було шість місяців, щоб завоювати довіру племені мумба. Потім одного разу вночі ми вирушили в тропічний ліс до цього кола баньянових дерев. Ми всі разом роздяглися догола".
  
  
  "Груповий секс?"
  
  
  "Я б хотів. Починаючи з вождя, ми всі по черзі сідали навпочіпки в центрі кола і ... випорожнювалися в неглибокі дерев'яні миски".
  
  
  "Звучить так, ніби це було б шість місяців підготовки, так", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Це було не найгірше. Коли всі закінчили – і я в тому числі, – шеф взяв так звану чарівну паличку та виміряв кожен стілець. Мій був найбільшим".
  
  
  "Вітаю. Ти виграв приз?"
  
  
  "Можна й так би мовити. Вони подарували мені чарівну паличку і пояснили, що тепер я присвячений вимірювач кількості випорожнень".
  
  
  "Ти щасливий антрополог, ти. Що сталося після цього?"
  
  
  "Так воно і було. Того разу. На наступних зборах товариства ми зробили те саме, тільки я виміряв. Потім ми всі сіли навколо, обговорюючи відносні переваги екскрементів один одного. Про Боже, зараз це звучить так безглуздо".
  
  
  "Зараз?" Запитав Римо.
  
  
  "Я домігся того, що мене ввели в примітивне суспільство, де цінують лайно. Це все, що вони зробили. Виміряйте та обговоріть стілець. Коли їм це набридло, вони обговорили колір, текстуру та твердість табурету. Не кажучи вже про легендарні табурети їхніх предків. Це було гнітюче. Протягом багатьох років антропологи міркували про можливе значення ритуалу. Це створило б мені репутацію, але мені було надто соромно публікувати свої висновки”.
  
  
  "Я бачу, де ти можеш бути", - сказав Римо з непроникним обличчям.
  
  
  "Я був розчавлений. Я ідеалізував цих людей як ближчих до природи, ніж цивілізовані люди, наділених елементарною мудрістю і таке інше. І для розваги вони грали зі своїми екскрементами, як малюки. Ось і все. Я покинув польову роботу і опинився в університеті. Масачусетса разом з іншими безробітними вченими.
  
  
  "Що ж, ваша історія пояснює одну річ", - зауважив Римо.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Чому ти продовжуєш намагатися виміряти мене", - сказав Римо. "Мабуть, це спадщина досвіду твоїх предків-приматів".
  
  
  Наомі Вандерклут не знайшла, що на це відповісти, і Римо вперше за цей день посміхнувся.
  
  
  Його посмішка тривала стільки, скільки йому потрібно було вдихнути, бо він випадково глянув у заросле папоротею вікно і побачив мовчазну постать, що проходить вулицею, наче плід уяви зі сну.
  
  
  Побачивши, як фарба відринула від обличчя Римо, Наомі ахнула. "Що це? Що ти бачиш?"
  
  
  "Привид", - сказав Римо, потягнувшись за своїм одягом. "Жовтий і зморщений, як родзинка, і ходою, що наближається до тебе".
  
  
  Задзвеніли дверні дзвіночки, і Наомі гарячково натягла свій одяг. Вони з Римо були одягнені на той час, як дзвіночки пробили втретє. Перш ніж міг піти четвертий, скрип закатованих петель сказав їм, що їм не потрібно турбуватися про те, щоб відчинити двері. Вона була відкрита.
  
  
  Майстер Сінанджу вирішив, що не вбиватиме жінку, відому як Наомі Вандерклут, негайно. Спочатку він розпитає її про джерело її знань про Римо. Ренсом, схожий на Неро, не вважав це важливою справою, але Майстер Сінанджу знав, що Сміт надав би цьому першорядного значення. Те саме зробив би Чіун, який вважав, що все ще працює на Сміта.
  
  
  Коли жінка не потрудилася відповісти на дзвінок у передпокої, хоча звук її дихання чітко долинав через товсті двері з овальним вікном, Чіун вирішив не поратися з дверима. Він відправив його всередину коротким ударом кулака і переступив через нього, намагаючись не поранити сандалії об бите скло. Жінка з тонким обличчям і довгим носом визирнула з-за дверей. Її рот відчинився, і вона закричала: "Це він! Монголоїд!"
  
  
  "Притримай свою мову. Я не монгол на коні, що прийшов грабувати. Я кореєць".
  
  
  "Це те, що я сказав. Монголоїд. Ти знаєш, що несеш японські гени?"
  
  
  Очі Чіуна стали кольором волоських горіхів від образу. Перш ніж він встиг заговорити, до неї приєдналося ще одне обличчя у дверях. І цього разу рот Чіуна розкрився від подиву.
  
  
  "Рімо!" - Видихнув він.
  
  
  Пара вийшла з кімнати. Вони вийшли з круглими білими очима, ще круглішими, ніж зазвичай, що надавало їм, на погляд Чіуна, комічно однаковий вираз. Дівчина зіщулилася за спиною Римо, ніби шукаючи захисту.
  
  
  "Ви Чіун, чи не так?" Невпевнено спитав Римо.
  
  
  "Ні. Я не Чіун", - відрізав Майстер Сінанджу. Навіть для Римо це було дурне питання. Але, на подив Чіуна, ця репліка не викликала подібної реакції. Натомість Римо впав в ідіотизм.
  
  
  "Ну, - сказав він, - як би тебе не звали, я думав, ти мертвий".
  
  
  "Хто тобі це сказав?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Ніхто. Я бачив це уві сні".
  
  
  "Я був у Сінанджу. А чому ти не у в'язниці?"
  
  
  "Ти знаєш про це? Значить, ти знаєш мене?"
  
  
  "Звичайно, я тебе знаю. Ти - Римо". Чіун вагався. Його очі-лужки звузилися. Це сталося знову? Те, чого він найбільше боявся? Невже дух Шиви знову витіснив істинну особистість Римо? Але ні, його обличчю бракувало суворого демонічного вигляду. І він щось бурмотів. Шива, індуїстський Бог Руйнування, ніколи б не став балакати зайвого. І все-таки щось було не так.
  
  
  "Так ти чуєш мене, о Руйнівник світів?" голосно спитав він.
  
  
  Римо і біла жінка глянули одна на одну, а потім за спину. Нічого не бачачи, вони повернули свої дурні погляди до Майстра Сінанджа. "З ким ти розмовляєш?" Запитав Римо.
  
  
  "Я хочу поговорити з Шивою, Руйнівником".
  
  
  "Це індуїстський бог", - прошепотіла Наомі. "Я вважаю".
  
  
  "Ніколи не чув ні про нього, ні про це", - прошипів у відповідь Рерно. Чіун напружився. Звичайно, Римо знав про Шіва. Він не пам'ятав, коли востаннє Шива опановував його особистість під час японської окупації Арізони. І це невдовзі минулося. Але саме страх перед іншим подібним заклинанням відправив Чіуна назад до Сінанджі шукати ліки у своїх сувоях.
  
  
  Цього Римо також не знав. Але він знав, що Шива живе всередині нього.
  
  
  "Ти не знаєш Шиву?" Запитав Чіун, роблячи крок уперед. "І все ж ти знаєш, що ти Римо".
  
  
  "Звичайно, я Римо", - сказав Римо, витрушуючи цигарку зі своєї пачки.
  
  
  "Що ти робиш?" Чіун зойкнув, вказуючи на сигарету, що звисала з рота Римо.
  
  
  "Курю "Кемел"", - холоднокровно відповів Римо.
  
  
  "Від тебе пахне так, наче ти курив верблюдів, а також корів та інших смердючих істот. Але я мав на увазі тютюновий присмак у тебе в роті".
  
  
  Римо чиркнув сірником і запалив цигарку. Чіун відреагував. Він підлетів до Римо і вирвав цигарку з його здивованих губ. Він розчавив її лютими рухами пальців.
  
  
  Римо завмер у здивуванні. Наомі зойкнула і стрибнула за спину Рімо.
  
  
  "Захист мене, Римо!" - Закричала вона. "Він спалює цукор швидше, ніж будь-що, що я коли-небудь бачила!"
  
  
  "Імператор Сміт важко хворий", - сказав Чіун, ігноруючи явно божевільний белькіт жінки.
  
  
  "Імператор?" Голос Римо був порожнім.
  
  
  "Цікаво, він має на увазі Гарольда Сміта?" Раптом запитала Наомі, визираючи з-за спини Римо.
  
  
  "Звичайно, я маю на увазі Гарольда Сміта", - відрізав Чіун. "І що ти знаєш про Сміта?"
  
  
  Відповів Римо. "Він суддя, який відіслав мене".
  
  
  Чіун моргнув. Удавано спокійним голосом він сказав: "Отже, ти так багато пам'ятаєш".
  
  
  "У мене було двадцять років у камері смертників, щоб поміркувати над цим", - їдко сказав Римо таким нешанобливим тоном, що Чіуну захотілося покарати його. Але вібрації, які випускав Римо, коли Чіун стояв поруч із ним, були неправильними. Це були вібрації не Римо та не Шиви. Вони були… вимкнені.
  
  
  "Двадцять років", - сказав Чіун. "Ти маєш на увазі двадцять днів, чи не так?"
  
  
  "Ні, я маю на увазі двадцять років".
  
  
  "Я мав нещастя тренувати вас понад двадцять років, і я знаю, де ви були. І це не у в'язниці".
  
  
  "Отже, це правда. Сни".
  
  
  "Розкажи мені про ці сна", - зажадав Чіун.
  
  
  "Ти і я. Ми робили неймовірні, неможливі речі. І Сміт був у снах. І місце під назвою Фолкрофт".
  
  
  "Це були не мрії, а реальність, яку ти якимось чином втратив", - мудро зауважив Чіун.
  
  
  "Якщо це так, то чому ви дозволили мені нудитися у в'язниці?"
  
  
  "Я повернувся до Сінанджі для участі у певних справах, і поки я був там, новий імператор повідомив мені, що ви повернулися до в'язниці з таємним завданням".
  
  
  "Під прикриттям!" Римо вибухнув. "Мене там мало не поховали".
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Я був у камері смертників!" Гаряче сказав Римо. "Вони призначили мою кару на сім годин сьогодні вранці. Я переліз через стіну".
  
  
  Майстер Сінанджу вказав на жінку нігтем, схожим на спис зі слонової кістки.
  
  
  "А ця жінка", - повільно промовив він. "Яке відношення вона має до цієї вашої дикої історії - крім вашої звичайної причини?"
  
  
  "Яка у мене звичайна причина?"
  
  
  Ніс Чіуна зморщився від огиди. "Секс".
  
  
  "Я обурена цією інсинуацією", - різко сказала Наомі Вандерклут. "Нехай вам відомо, що я повноправний професор".
  
  
  "Хоча я повинен визнати, що вона більш приваблива, ніж твої звичайні коровоподібні подружжя", - додав Чіун.
  
  
  Римо подивився на Наомі. "Вона?" недовірливо перепитав він. Наомі кинула на нього скривджений погляд.
  
  
  Чіун запитав: "Ви та сама жінка, Наомі Вандерфлут?"
  
  
  "Клут. Вандерклут. Це голландське".
  
  
  "Я не роблю відмінностей між горошинами, - пирхнув Чіун, - хоча деякі з них менш зелені, ніж інші. Те саме і з європейцями. У вас є заборонені відомості про Фолкрофт, які ви поширюєте в газетах. Як ви стали володарем цих знань Говорите правду, бо від цього залежить ваше життя”.
  
  
  "Він сказав мені", - сказала Наомі, вказуючи на Римо.
  
  
  "Так, я сказав їй", - сказав Римо. "Що таке Фолкрофт у будь-якому разі? Я продовжую мріяти про це. І ти".
  
  
  "Ти пам'ятаєш синанджу, Римо?"
  
  
  "Ні, що це?
  
  
  "Подарунок", - сумно сказав Чіун. "Якого ти рідко буваєш гідний". І Майстер Сінанджу почав повертатися на місці, спідниці його шафранового кімоно піднялися вгору, як парашут. Він мигцем побачив Римо, який просто стояв там, як звичайний білий бовдур, а жінка зіщулилася за його спиною.
  
  
  І Чіун завдав удару.
  
  
  Руки Римо інстинктивно піднялися вгору, коли він прийняв захисну стійку. Одна зі взутих у сандалі ніг Чіуна сіпнулася, і хоча удар був стриманим, Римо крутануло. В останній можливий момент Римо парирував удар одним зап'ястям.
  
  
  Чіун вийшов і обсмикнув спідниці, коли Римо з побілілим від шоку обличчям повільно піднявся на ноги. Він вклонився.
  
  
  "Твій розум, можливо, і не пам'ятає синанджу, - урочисто сказав він, - але твоє тіло пам'ятає. І за це я дякую своїм предкам".
  
  
  "Розумієш щось із того, що він каже?" Запитав у Наомі, не відриваючи очей від Майстра синанджу.
  
  
  "Азіати культурно зациклені на поклонінні предкам", - тихо сказала Наомі. “Але в іншому це має бути якась система вірувань. Це культурна антропологія. Я більше не займаюся культурною антропологією”. Підвищивши голос, вона спитала: "Що вам тут потрібно?"
  
  
  "Мене послали убити тебе".
  
  
  "Тільки через мій труп", - гаркнув Римо, повертаючись навпочіпки, коли Наомі ковзнула за його спину. Вона нервово вчепилася в його футболку ззаду, і Чіун вперше помітив, що вона не була ні сліпучо-білою, ні вугільно-чорною, а приємного шафранового кольору. Він подумав, чи не може цей Римо бути покращенням у порівнянні зі старим.
  
  
  "Твоє тіло вже мертве", - сказав Чіун. “Бо ти – мертвий нічний тигр із легенди Сінанджу, аватара Шиви. Я міг би, якщо хочете, показати вам могилу, де ваш уряд поховав вас”.
  
  
  "Я так і знала!" Наомі огризнулась. "Це урядова змова. Це..." Її обличчя зблідло. Її рот видавав якісь форми, але без звуків.
  
  
  "Викладай", - підказав Римо. "Що ти намагаєшся сказати?"
  
  
  "Клон!" Зойкнула Наомі. "Справжній Римо мертвий, а ти його генетичний клон, створений ЦРУ. Не еволюційний мутант. Ти, напевно, нашпігований огидними штучними інгредієнтами. Боже мій, я переспала з клоном. Що подумає моя мати!"
  
  
  Римо подивився на Чіуна. "Є якісь ідеї, що таке клон?"
  
  
  "Ні, але це не має значення. Послухай мене, Римо. Ти хочеш знати правду про себе?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ти поїдеш зі мною до Фолкрофту, де лежать відповіді?"
  
  
  "Що ти думаєш, Наомі?"
  
  
  Наомі позадкувала. "Навіть не розмовляй зі мною, ти... ти самозванка!"
  
  
  "А що з нею?" Запитав Римо.
  
  
  "Якщо вона погодиться супроводжувати нас, її не вб'ють".
  
  
  "Що ж, я зайшла так далеко", - різко сказала Наомі. "Я доведу це до кінця".
  
  
  "Це похвально", - сказав Чіун із натягнутою мудрою посмішкою. "Ходімо, рушимо в дорогу, поки ще ясно".
  
  
  Майстер Сінанджу відступив убік, пропускаючи двох білих уперед. Вони завагалися, потім, побачивши ельфійський вогник, якому він дозволив з'явитися у своїх ясних карих очах, вони пройшли повз нього. Римо підштовхнув нервову жінку вперед, поклавши руки їй на плечі.
  
  
  У той момент, коли йому винесли вирок, Майстер синанджу підставив Римо підніжку. Римо впав, як мішок із картоплею. Жінка відсахнулася, але вона була недостатньо швидка, щоб ухилитися від схожих на пазурі пальців, які потяглися до її горла з довгою шиєю.
  
  
  Миттєвого тиску на основу шиї було достатньо. Її очі закотилися, і вона зітхнула. Потім вона впала на підлогу, як повітряна кулька, що здувалася.
  
  
  Чіун відступив назад і засунув руки в з'єднані рукави, коли Римо з жахом на обличчі опустився навколішки поряд з жінкою.
  
  
  "Ти, маленька ошуканка, вона не дихає!" Сказав Римо, гнівно дивлячись на неї.
  
  
  "Вона погано дихає, але вона дихає", - безтурботно сказав йому Чіун.
  
  
  Римо поклав руку їй на серце і, відчувши биття, випустив стримуваний зітхання. Напруженість на його обличчі ослабла.
  
  
  "Що тепер?" жорстко спитав він. "Ти збираєшся наступним ударити мене кулаком у пісок?"
  
  
  "Тепер, коли вона не буде втручатися, ми з тобою вирушимо до Фолкрофту".
  
  
  Римо підвівся, його руки були стиснуті в кулаки, побілілі від напруження. "Більше ніяких фокусів?"
  
  
  "Не від мене", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Тоді ти йдеш першим", - сказав Римо, жестом пропонуючи Майстру Сінанджу йти попереду, що Чіун був тільки радий зробити. Наближалася ніч, а за багато миль звідси, в санаторії Фолкрофт, треба було багато зробити і вирішити багато запитань.
  
  
  Особливо з новим директором CURE Норвелом Ренсом.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  У водянистих очах Норвела Ренсома на мить позначився шок, коли Римо та Чіун увійшли до його кабінету. Потім на них, мов брудна вуаль, опустився награний спокій.
  
  
  "Рімо Вільямс, дорогий хлопчик!" - Вигукнув він. "Який дивовижний поворот подій. Ви двоє, очевидно, знайшли одне одного".
  
  
  "Я знайшов Римо", - сказав Чіун, зачиняючи двері. Римо відступив убік, його темні очі були непроникні.
  
  
  "А жінка Вандерклут?" Запитав Ренсом. Це було майже муркотіння.
  
  
  "Я вчинив із нею так, як хотів би Сміт", - сказав Чіун. "Вона більше не турбуватиме нас".
  
  
  "Сміт був – я маю на увазі, є – надзвичайно ефективним адміністратором. Я знаю, що він був би задоволений". Ренсом прочистив горло, хрипучи мокротинням. Він торкнувся прихованої кнопки під виступом столу, і термінал ЛІКУВАННЯ безшумно зник, порожня панель ковзнула його отвором.
  
  
  "Я вважаю, Римо, що ви хотіли б отримати пояснення вашого недавнього ув'язнення", - єлейно сказав Ренсом.
  
  
  Римо почав щось говорити, але Майстер Сінанджу зупинив його жестом, схожим на удар ножа.
  
  
  "Ми хотіли б отримати пояснення", - багатозначно сказав Чіун.
  
  
  "Щоб бути впевненим". Норвел Ренсом рішуче поклав свої пухкі пальці на стіл. То справді був критичний момент. Чіун знайшов Римо і повернув його назад, як і очікував. Залишалося питання, скільки Римо пам'ятав? І як би він відреагував?
  
  
  "Ви знаєте, що безпека цієї операції потребує надзвичайних заходів", - почав Ренсом. "Особливо заходів у разі компрометації чи катастрофічного провалу. Невдача, така як компрометація цього об'єкта чи смерть чи викриття одного з його співробітників".
  
  
  "Ми знаємо це", - наспіваючи сказав Чіун.
  
  
  Ренсом обережно дістав із шухляди столу номер "Нешнл Інкуайрер" і підняв першу сторінку, демонструючи художню схожість з обличчям Римо.
  
  
  "Ви обоє знаєте про сумне становище Сміта", - продовжив він. "Це було викликано цим сумним проявом журналістських надмірностей. Звідси необхідність прибрати жінку Вандерклут. Це поставило президента перед головоломкою. Припинити операції з лікування? Або дочекатися одужання Сміта і ухвалити рішення про подальші дії пізніше? Я радий повідомити, що президент вдався до останнього варіанту. Ось тут-то я і втрутився: моєю першою інструкцією було привести в дію операцію "ВІДНОВЛЕННЯ", яка є однією з досить хитромудрих, е-е, пенсійних програм Сміта. Мушу сказати, що це стало для мене незвичним випробуванням, але ваша випадкова відсутність значно полегшило завдання, майстер Чіун.
  
  
  "Ми що, збираємося слухати цього порожнього дзвінка всю ніч?" Вибагливо запитав Римо. "Він не дасть нам присідати".
  
  
  "Тихіше", - застеріг Чіун. "Пробач мого учня. Він став запальним після недавнього зіткнення зі смертю".
  
  
  Ренсом пропустив це повз вуха простим "Ах". Він продовжив: "Це було так само просто, як почекати, поки Римо не опиниться в комфорті свого власного будинку. Будинок, в який, з жалем повідомляю вам про це так пізно, доктор Сміт передбачливо втрутився деякими тонкими способами. Коротше кажучи, містер Вільямс , вас отруїли газом уві сні”.
  
  
  "Неможливо!" Гаркнув Чіун. "Жодна пара не могла застати Римо зненацька".
  
  
  "Безбарвний газ без запаху, який проник у його спальню, поки він спав", - швидко вставив Ренсом. "Рімо був доставлений сюди, до Фолкрофту, на машині швидкої допомоги, де, незважаючи на те, що йому все ще давали заспокійливе, його пам'ять, на жаль, була порушена. Це дуже складно, але в ньому задіяний певний препарат, який стирає пам'ять начисто, повертаючись до будь-якої точки, яку вибере адміністратор - і я використовую цей термін навмисно, це скоріше схоже на стирання частини аудіокасети. Я переглянув комп'ютерне моделювання пам'яті перед лікарями Фолкрофта, які думали, що проводять скромний експеримент, і були приголомшені.
  
  
  Якби ви пам'ятали Сміта, ви пам'ятали б його як суддю Сміта. Загиблий оперативник КЮРЕ на ім'я Макклірі став матеріалом для симуляції спогадів, пов'язаних із вбивством тюремного охоронця, якого ніколи не існувало. І якби ви згадали найбільший страх Чіуна-Сміта – ви б викликали спогад про його невдалу кончину. Після цього вас переклали звідси, використовуючи змінені документи. Решту ви знаєте. Ви прокинулися у безпрецедентній камері смертників Флориди, не підозрюючи, що не провели попередні два десятиліття у виправній установі Нью-Джерсі, що було останнім правдивим спогадом, який вам дозволили зберегти”.
  
  
  "Ти вкрадливий ублюдок!" Сказав Римо, роблячи крок уперед. Чіун зупинив його, приклавши руку до його грудей.
  
  
  "Будь ласка, - сказав Норвелл Ренсом, - стримуйте себе. Це була програма доктора Сміта. Я просто, е-е, виконав її".
  
  
  "І штат Флорида мало не стратив мене", - прогарчав Римо.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я повинен був померти цього ранку".
  
  
  "Боже мій. Це правда, майстер Чіун?"
  
  
  - Якщо Римо каже, що це правда, значить так воно і є, - холодно відповів Чіун.
  
  
  "Це було вкрай сумно. Дозвольте мені запевнити вас, що деякі бюрократичні порушення, за які відповідальні сторони дорого заплатять. Чи бачите, все це було дуже елегантно, але зовсім нешкідливо. Римо, який не пам'ятає ні Кюре, ні Фолкрофта, ні чогось" ще, був просто відправлений назад туди, звідки він вийшов, - в камеру смертників.Установа, відмінна від штату Трентон, була санкціонована, звичайно, тому що Римо Вільямс був страчений у Трентоні. Принаймні так вважається.
  
  
  "Отже, Хейнс говорив правду", - видихнув Римо. Відкрите обличчя Ренсома раптово скривилося.
  
  
  "Хейнс?"
  
  
  "Державний кат, який мав прикінчити мене. Той же, хто зробив це багато років тому", - сказав Римо.
  
  
  "Невже? Той самий кат? Примітно".
  
  
  "Жахливо", - поправив Чіун. "Ми мало не втратили Римо".
  
  
  "Це не входило до намірів проекту "ВІДНОВЛЕННЯ", дозвольте мені запевнити вас". Тепер на лобі Ренсома виступили краплі поту. Одна крапля скла з одного боку носа і потрапила у відкритий рот. Він розсіяно проковтнув це. "План полягав просто в тому, щоб тримати Римо подалі від очей громадськості, поки ситуація доктора Сміта не проясниться. Чи бачите, цей конкретний план підходив для вирішення обох проблем: хвороби Сміта та викриття в Enquirer".
  
  
  "Що мало статися зі мною, якби Сміт не одужав?"
  
  
  "Моя дорога людина, ти повинен зрозуміти мене, коли я кажу тобі, що відповідь на це запитання засекречена. Хто знає, але докторові Сміту чи мені, можливо, доведеться застосувати його в якийсь момент у майбутньому". І Норвелл Ренсом вибухнув булькаючим сміхом. Це вразило його громіздке жабоподібне тіло, але не торкнулося Майстра Сінанджу і Римо. Ренсом затих.
  
  
  "Щиро кажучи, це вирішуватиме президент", - сказав Ренсом приглушеним голосом. "Пам'ять Римо легко відновити у разі, якщо можлива смерть Сміта не призведе до того, що ми фактично відключимося".
  
  
  - Ну, тепер, коли ми всі тут, - підозріло промовив Римо, - що тепер?
  
  
  "Отже, - сказав Ренсом, глянувши на свій наручний годинник, - стає пізно". Він підвівся з-за столу. "Я чекав повернення майстра Чіуна, але не твого, Римо. Для вас приготовлена кімната, і дозвольте мені запропонувати вам скористатися цим. Бо ніч уже не молода".
  
  
  "Я не впевнений, що довіряю цьому хлопцеві", - сказав Римо, чому на огрядному обличчі Ренсома з'явився скривджений вираз.
  
  
  "Рімо", - прошипів Чіун. "Як тобі не соромно. Ти чув розумне пояснення цієї людини". Обличчя Ренсома просвітліло. "Давай скористаємося його щедрою гостинністю. Завтра буде достатньо часу, щоб обговорити насущне питання нашого майбутнього. І Кюре".
  
  
  "Добре. Дозвольте мені особисто супроводити вас у вашу кімнату. Ви не заперечуєте проти того, щоб спуститися на ліфті? Це на другому поверсі".
  
  
  Не чекаючи відповіді, Норвел Ренс пішов першим. Підлога тряслася від його громоподібних кроків.
  
  
  "Я і раніше бачив товстуна", - прошепотів Римо Чіуну, - "але цей мішок сала - справжній слон. І його пояснення може здатися тобі розумним, але мені воно здається підозрілим. Вислухай це від хлопця, який знає все, що потрібно знати про шахраях та їх роботі”.
  
  
  Чіун нічого не сказав, поки вони їхали у ліфті на перший поверх.
  
  
  "Фух!" Сказав Римо, коли вони вийшли. "Добре, що у нас був ліфт. Спуститися на цілий сходовий проліт - це більше, ніж я здатен сьогодні ввечері".
  
  
  Чіун і Ренс проігнорували його сарказм. Ренсом провів їх у палату у крилі для пацієнтів. Вона була великою, але мізерно обставленою. Чіун дізнався про це приміщення, яке він займав у ті часи, коли жив у Фолкрофті.
  
  
  "Як бачите, тут є спальні килимки та телевізор", - говорив Ренсом. "Якщо хочете, я розпоряджуся, щоб принесли вечерю. Хочете меню?"
  
  
  "Для мене просто рис", - сказав Римо, викликавши задоволену посмішку на пергаментному обличчі Чіуна.
  
  
  "І рис для мене також", - додав Чіун.
  
  
  "Чудово, - сказав Норвелл Ренсом, - він буде виконаний найближчим часом. А тепер, якщо ви мене вибачите, я повинен побажати вам обом приємної на добраніч".
  
  
  Після відходу Ренсома Римо подивився на самотні спальні циновки і, подумавши про футон Наомі, запитав: "Невже ніхто більше не спить на ліжках?" Відповідь Чіуна потонула в шиплячих білих хмарах, що бризнули з настінних панелей з усіх боків.
  
  
  Це було схоже на пару, але обпалювало шкіру, як сухий лід. Майстер Сінанджу відреагував миттєво. Але було надто пізно, бо його кінцівки миттєво замерзли, як телевізійна вечеря. Він упав, один лікоть і зігнуте коліно не дозволили його нерухомому тілу торкнутися підлоги.
  
  
  Римо відкинувся назад, уперши руки в стегна. Він ударився, як дошка, нерухомий і неподатливий. Його обличчя було біле, як у сніговика. Він усе ще з розплющеними очима, що дивилися наосліп, зіниці застигли під шаром непрозорого льоду.
  
  
  Вийшовши в коридор, Норвел Ренсом повернув маховик з написом "Рідкий азот" і закрив стінну панель, приховавши її.
  
  
  Він піднявся на ліфті назад у свій офіс, раптово пошкодувавши, що не здогадався запитати когось із них, що означала абревіатура CURE. Що ж, ніч тільки-но починалася. Можливо, комп'ютери нарешті видадуть цей упертий секрет.
  
  
  Зрештою, CURE дала все інше цінне. Включаючи свою найпотужнішу людську зброю. Надто коротке відчуття невагомості припинилося і повернуло тіло Норвелла Ренсома назад на землю. Він пройшов повз розсувні двері ліфта в напівтемний коридор, де помітив краєм ока якийсь рух і відчув легкий подих неспокійного повітря.
  
  
  Пожежні двері зачинялися, і за ними почувся м'який тупіт ніг сходами. Норвелл Ренсом підійшов до дверей і відчинив їх. Він глянув униз. Сходовий колодязь був порожній.
  
  
  "Охоронець, безперечно", - сказав він собі. Потім він перевалку повернувся в офіс, маючи намір зателефонувати капітану охорони з приводу прикрого порушення.
  
  
  Він замовив строго розраховані екскурсії по будівлі та території.
  
  
  Норвелл Ренсом опустився в потріскане шкіряне крісло і потягнувся до синього телефону. Він зупинився, його рука завмерла на трубці. Воно затремтіло, коли його очі вп'ялися в екран терміналу ЛІКУВАННЯ, що піднявся з колодязя, як у робота з порожнім обличчям.
  
  
  "Якого диявола", - промимрив він собі під ніс. Він був упевнений, що повернув його до криниці перед відходом. Це була стандартна процедура безпеки ЛІКУВАННЯ, якої він неухильно дотримувався.
  
  
  Ренсом моргнув. Точно в середині екрану проплив короткий ланцюжок зелених літер, що світяться. Ренсом нахилився ближче. Коли він прочитав слова, кожен м'яз на його обличчі розслабився. Його щелепа відвисла, подарувавши йому два додаткові підборіддя. Він вилаявся вголос, але все, що вийшло, було жаб'ячим кваканням.
  
  
  Бо слова на екрані були простим повідомленням: я ПОВЕРНУВСЯ.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Лікар Алан Дулі прокрався коридором третього поверху в лікарняне крило Фолкрофта. Він прослизнув до палати доктора Сміта з зацькованим поглядом.
  
  
  Сміт лежав під кисневим наметом. Доктор Дулі побачив, що він був кольору риб'ячої шкіри. Його губи та нігті були сірими. Чи не синіми. Лише кілька хвилин тому вони були блідо-блакитними. Смітові ставало краще. Дюлі не міг зрозуміти, як.
  
  
  Він підійшов до пластикового тенту і пошурхотів їм. Очі Сміта розплющилися. "Це я, Дулі", - сказав йому Дулі. "Я зробив саме так, як ти просив. Це було легко, як тільки я знайшов ключ статусу".
  
  
  "Що сказав комп'ютер?" Слова Сміта були хрипом.
  
  
  "Слова були ПАЛІАТИВНИМИ. ВІДНОВИТИ. ЗАМОРОЗИТИ-ВИСУШИТИ"
  
  
  "ПАЛІАТИВ", - сухо пробурмотів Сміт. "Це означає, що на нього накладено санкції. І ви кажете, що він наказав вам ігнорувати мої медичні потреби?"
  
  
  "Не в таких словах", – визнав Дулі. "Але було ясно, що він вважав за краще б, щоб ти ніколи не одужував. Він заборонив будь-яке значне медичне втручання, таке як операція. Коли я наполіг, він відіслав мене геть. Але мене мучила совість. Я змінив іншого лікаря".
  
  
  "Ви не є частиною персоналу Фолкрофту", - сказав Сміт.
  
  
  "Я був співробітником міської лікарні Нью-Йорка. Ренсом зв'язався зі мною. Наполіг, щоб я звільнився і перейшов працювати сюди. Він... він дещо знав про мене. Я не знаю, як це можливо, але він це зробив" .
  
  
  "Комп'ютер сказав йому", - сказав Сміт.
  
  
  "Який комп'ютер міг знати..."
  
  
  "... що ви підозрюєтеся у розбещенні малолітніх?" – почав доктор Дулі. "Чим менше ви будете знати, - додав Сміт, - тим краще для вас. Тепер дайте мені подумати. ВІДНОВЛЕННЯ означає, що Римо вибуває з гри. ЗАМОРЯЖЕННЯ може означати тільки те, що він використовував приміщення з рідким азотом. Він дуже розумний. Він , Мабуть, нейтралізував Чіуна. Сміт підвищив голос. "Дулі. Слухай уважно. Іди на перший поверх, у спальне крило. Ти знайдеш панель на стіні поряд з кімнатою П'ятдесят п'ять. Відкрийте його і натисніть червону кнопку. Зачекайте одну годину, і кімната П'ятдесят п'ять відкриється автоматично. Допоможіть людині, якої ви знайдете всередині. Повідомте йому, що ви дієте від мого імені. Потім приведіть його до мене. Це зрозуміло?"
  
  
  "Да я думаю".
  
  
  "А тепер йди. Ренсом буде спантеличено повідомленням, яке ти залишив на терміналі. Це буде перше місце, куди він зверне увагу".
  
  
  Лікар Дулі вийшов із палати. Він попрямував до ліфта, але спалахнув світловий індикатор. Хтось збирався вийти із ліфта. Дулі пригнувся і прослизнув через пожежний вихід, що веде на сходову клітку.
  
  
  Норвелл Ренсом вийшов із ліфта. Це було найсумнішим, розмірковував він. До комп'ютера CURE було отримано доступ. Римо та Чіун вибули з гри. Залишався лише Сміт.
  
  
  Ренсом забарився біля дверей Сміта. Що, коли це була своєрідна приманка? Фізична небезпека не входила до числа улюблених у житті Норвела Ренсома речей. Це було причиною, через яку, коли уряд у 1960-х роках перевірив університети Ліги плющу на предмет представників відомих сімей старої лінії, Норвелл Ренсом із Вірджинії Ренсом вибрав АНБ, а не ЦРУ. Зброя була першим засобом інтелектуально обмежених.
  
  
  Зробивши глибокий вдих, Ренсом штовхнув двері. Сміт лежав нерухомо, мабуть, анітрохи не змінившись за кілька годин до цього. Він обережно наблизився до ліжка, помітивши відсутність синя на губах і нігтях Сміта. Вони наклали на нього більш смертоносний гіпс, але погляд на осцилограф кардіомонітора показав рівне серцебиття. Запалі груди Сміта продовжували підніматися і опускатися в такт його слабкому диханню.
  
  
  Ні, вирішив Норвел Ренсом, доктор Гарольд В. Сміт не був порушником. Не в його характері було сміливо заявляти про своє повернення дитячою заявою "Я повернувся".
  
  
  Ренсом поспішив із кімнати, думаючи: Хто? Передбачалося, що лише чотири особи знали про існування CURE. Трьох її оперативників було затримано. Залишався лише президент, але він навряд чи був вірогідним кандидатом. І все ж хтось, хто знає про Кюре, нишпорив Фолкрофтом. Це, мабуть, один із секретів у прихованих файлах, поряд зі значенням абревіатури Кюре.
  
  
  На цей раз Ренс нетерпляче переніс спуск у ліфті. Ніщо так не розганяло кров тілом, як хороша загадка.
  
  
  Доктор Алан Дулі був здивований, коли, нарешті, двері до палати 55 відчинилися і він виявив двох людей на підлозі. Вони лежали там, як гротескні викинуті манекени. Стіни випромінювали сильне тепло. Дулі помітив ручне колесо з написом "Рідкий азот" і зрозумів. Ці люди були швидко заморожені єдиною відомою речовиною, яка робила це безпечно без пошкодження клітин. Вони, мабуть, так і не зрозуміли, що їх вразило. Дулі тремтів від тепла, коли опустився навколішки і підняв їм повіки. Він провів рукою їхніми зіницями, перекриваючи світло. Він одержав реакцію від обох чоловіків. Добре.
  
  
  "Прокинься", - прошипів Дулі, відвісивши білому чоловікові ляпас. "Давай", - наполягав він. Білий чоловік не відповів, але азіат почав рухатися самостійно. Він раптом сів, його очі були люті.
  
  
  "Я доктор Дулі. Мене послав Сміт".
  
  
  "Мене цікавить людина на ім'я Ренс", - холодно сказав азіат. Потім він помітив іншого чоловіка. "Рімо!" - сказав він, вражений.
  
  
  "З ним все гаразд. Просто йому потрібно більше часу, щоб прийти до тями. Тебе швидко заморозили".
  
  
  Надаючи допомогу іншій людині, азіат сказав: "І я обіцяю тобі, що доля, яка чекає на цього слона, буде не швидкою, а нескінченно повільною".
  
  
  Швидше, ніж Дулі думав, що це можливо, азіат привів людину, яку він називав Римо, до тями. Римо сів, тупо моргаючи.
  
  
  "Що сталося?" Вибагливо запитав Римо. "Я пам'ятаю щось на кшталт туману, потім нічого".
  
  
  "Я поясню пізніше. Ми повинні піти з цією людиною. Ходімо".
  
  
  Вони піднялися сходами до ліжка Сміта.
  
  
  Сміт ніяк не реагував, поки Дулі не зашурхотів кисневим наметом. Тільки тоді його очі різко розплющилися.
  
  
  "Майстер Чіун", - сказав він. Потім, вражений: "Римо! Що ти тут робиш?"
  
  
  "Я втік із в'язниці", - холодно сказав Римо. "Чіун пояснив, хто ти насправді. Я працюю на тебе, каже він. Але я пам'ятаю тебе як хлопця, який відправив мене до камери смертників".
  
  
  "У нас буде достатньо часу для пояснень пізніше", - ніяково сказав Сміт.
  
  
  "Не для мене. З мене вистачить цього безумства. Справжнім я повідомляю про звільнення. Побачимося в оголошеннях про прийом на роботу". Римо попрямував до дверей. Натомість він виявив, що лежить на животі, а старий азіат стоїть у нього на сонячному сплетінні. Він трохи підстрибнув, змушуючи повітря входити і виходити з легенів Римо. Це було боляче, але, на подив, його мозок почав прояснятися. Він вирішив, що йому подобається дихати животом.
  
  
  "Не слухайте Римо, імператор", - казав Чіун. "Він сам не свій з того часу, як його знову ледве не стратили".
  
  
  "Знову?" Запитав Сміт, дивлячись на дулі. Брови лікаря насупилися.
  
  
  "Самозванець на ім'я Ренсом організував страту Римо за моєї відсутності", - пояснив Чіун.
  
  
  "Тоді він злочинний елемент", - пробурмотів Сміт. "Санкціонований чи ні, його треба зупинити".
  
  
  "Я радий приділити увагу цій деталі", - сказав Чіун.
  
  
  "Ні!" - прошипів Сміт. "Він, як і раніше, людина президента. Його усунення тільки створило б проблеми. Це має виглядати як нещасний випадок".
  
  
  "У моєму репертуарі багато чудових нещасних випадків", - сказав Чіун, сяючи.
  
  
  "Ні. У мене також є план дій на випадок непередбачених обставин у цій ситуації. Я хочу, щоб один із вас проник у мій офіс, поки інший відволікає Ренсома. Підніміть синій телефон і переведіть важіль регулювання гучності під ним у найвище становище".
  
  
  "Рімо може це зробити. Це досить просто", - швидко сказав Чіун. Він глянув униз. "Тебе це влаштовує, Римо?"
  
  
  "Це якщо хтось злізе з мого живота", - відповів Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу відійшов, і Римо підвівся на ноги. Його погляд прояснився.
  
  
  "Я мав на увазі те, що сказав про звільнення", - сказав Римо Сміту. "Суддя".
  
  
  Сміт проігнорував його і звернувся до Чіуна. "Мені сказали, що до Фолкрофту тепер прикріплено спеціальну охорону".
  
  
  "Я вже мав справу з найгіршими з них".
  
  
  "Убийте їх усіх", - прохрипів Сміт.
  
  
  "Боже милостивий", - випалив доктор Дулі. "Що все це означає?"
  
  
  "Ми не можемо допустити, щоб Ренсом дозволив їм дізнатися надто багато", - додав Сміт.
  
  
  "Скільки - це забагато?" - хрипко спитав доктор Дулі, переводячи погляд з одного обличчя на інше. Він зупинився і пильно подивився на Римо. "Я бачив вас раніше?" спитав він. "Ваше обличчя здається знайомим".
  
  
  - Ви колись читали "Нешнл Інкуайрер"? - Запитав Римо.
  
  
  "Звичайно, ні!"
  
  
  "Брехня", - огризнувся Римо.
  
  
  "Доктор Дулі, - перебив його Сміт, - мені знадобляться телефон та інвалідне крісло".
  
  
  "Мені шкода. Як ваш лікар, я настійно рекомендую не перенапружуватися".
  
  
  "Ви службовець цієї установи", - холодно сказав Сміт. "А я його директор. Ви робитимете те, що я скажу".
  
  
  Сила в голосі Сміта зупинила слова доктора Дулі. Довгі нігті азіату на ім'я Чіун, які раптово піднялися до його обличчя, теж допомогли. Дюлі поспішно пішов.
  
  
  "Ну, чого ти чекаєш?" Сміт запитав у Римо.
  
  
  "Вказівки. Звідки, чорт забирай, мені знати, де знаходиться ваш офіс?"
  
  
  "О", - сказав Сміт. "Я зовсім забув. Майстер Чіун, не могли б ви направити його, будь ласка?"
  
  
  "Так. Ми скоро повернемося", - сказав Чіун, кланяючись. Рімо і Чіун пішли. Після того, як двері зачинилися, лікар Гарольд В. Сміт заплющив очі. Говорити було важко, але, незважаючи на витрачені зусилля, він почував себе краще.
  
  
  З коридору долинув голос Римо. "Поясни мені дещо, будь ласка? Якщо ти працюєш на Сміта, чому він називає тебе господарем?"
  
  
  Норвелл Ренсом проігнорував звукові сигнали на своєму комп'ютері, що попереджають про наростаючі проблеми національної безпеки та внутрішньої безпеки. Ми матимемо достатньо часу для вирішення цих питань пізніше. У базі даних Фолкрофта має бути прихований файл. Він викликав діагностичну програму системи та почав сканувати дамп. Рядки необроблених даних промайнули перед його жадібними очима, показуючи суміш шістнадцяткових кодів та простого тексту, що читається у форматі ASCII.
  
  
  На свій подив, він не знайшов жодних прихованих файлів, ні найменшого натяку на особистість таємничого порушника. І, що найгірше, для його допитливого розуму загадка абревіатури CURE залишалася незрозумілою.
  
  
  Задзижчав інтерком. З роздратуванням на обличчі Ренс потягнувся до кнопки.
  
  
  "У чому річ, місіс Микулко?" роздратовано спитав він. І тут його осяяло. Ейлін Мікулка, секретарка Сміта. Можливо, вона ...
  
  
  Але всі подібні підозри вилетіли в нього з голови, коли місіс Мікулка сказала, задихаючись: "Капітан охорони повідомляє про безлади у спортзалі, містере Ренсом".
  
  
  "Накажіть всьому персоналу служби безпеки розібратися з цим", - гаркнув він.
  
  
  "У цьому й проблема. Сили охорони вже у спортзалі. І вони запитують підкріплення. Чи маю я подзвонити в поліцію?"
  
  
  "У жодному разі! Яка природа заворушень?"
  
  
  "Вони так збожеволіли, що я не можу цього з них витягнути".
  
  
  "Зрозуміло", - повільно промовив Ренсом. "Дякую, що довели це до мого відома, місіс Микулко. Я займуся цим питанням особисто".
  
  
  Норвелл Ренсом проігнорував її, пробігаючи повз її стол. Від його кроків вода у настільній вазі для квітів перелилася через край на картотеку.
  
  
  Місіс Ейлін Мікулка нервувала. Після серцевого нападу доктора Сміта – якщо це справді було його проблемою – здавалося, нічого не йшло як слід. Вона вважала, що вся історія з самим Норвелом Ренсом була дуже дивною. Те, як він розпусно дивився на медсестер. Вона навіть упіймала його на тому, що він дивився на неї з хвилюючою чуттєвістю.
  
  
  Потім сталося щось дивніше. Чоловік, якого вона знала тільки як Римо, який кілька місяців тому працював у Фолкрофті як тюремне ув'язнення, вийшов зі сходів із втраченим виглядом.
  
  
  "Вітання!" – нервово сказав він. "Це кабінет доктора Сміта?"
  
  
  "Звичайно", - відповіла вона. "Ви знаєте це, містере... Боюся, я забула ваше ім'я".
  
  
  "Дякую. Просто перевіряю", - сказав він, прослизаючи в кабінет.
  
  
  "Почекай!" - крикнула вона йому слідом. "Ти не можеш увійти туди". Вона почала підніматися з-за столу, але дверний замок клацнув. Він замкнув його за собою. Щось явно було не так, але місіс Ейлін Мікулка не збиралася робити нічого такого, через що її могли звільнити. Вона взяла себе в руки і почала чекати на повернення містера Ренсома.
  
  
  Увійшовши до кабінету доктора Сміта, Римо підійшов до столу і зняв слухавку звичайного синього телефону. Це був стандартний у nderneath сріблястий важіль. Він вставив його в кінець прорізу з написом "Громче".
  
  
  Закінчивши це, він зупинився, щоб оглянути спартанський офіс. За столом було велике панорамне вікно, з якого відкривався вид на протоку Лонг-Айленд. Ніщо з цього йому не здалося знайомим. Але це приміщення точно відповідало кабінету, який Сміт займав в одному зі своїх снів. Здивований, Римо поспішив до дверей.
  
  
  Норвелл Ренсом підійшов до великих чорних подвійних дверей у тренажерний зал Фолкрофта. Він приклав вухо до холодного металу. З іншого боку не було чути жодних звуків. Ренсом зволікав. Це було зовсім не на його смак. Справлятися з фізичними проблемами як звичайний польовий агент. Саме тому він найняв новий набір охоронців. Але про виклик поліції не могло бути й мови.
  
  
  З болісною повільністю він прочинив двері на лужок. Він зазирнув усередину.
  
  
  На апараті Наутілус лежав на спині охоронець. Його рука стискала планку пристрою, обтяжену важкими металевими пластинами. Ренсом чекав, коли він підштовхне їх угору. Але охоронець просто посідав цю позицію.
  
  
  Ренсом відчинив двері до упору. Він побачив інших охоронців. Двоє висіли на гімнастичних обручах. Не за руки, а за шиї їхні обличчя були димчасто-лавандового кольору. Ренсом мимоволі ахнув.
  
  
  Уся його охорона була мертва. Деякі виглядали гротескно. У повішених охоронців, наприклад, голови якимось чином просунули крізь алюмінієві каблучки. Кільця були явно надто малі для їх ший, ось чому їхні обличчя були фіолетовими, але їхні голови, очевидно, пройшли крізь них, не роздробивши черепів. Охоронець під вагами був буквально під ними. Його голова була розморожена, руки мертвою хваткою вчепилися в ручки.
  
  
  Інші були гірші. І все ж ніде не було крові. Тільки скалічені тіла. І також не було жодних вказівок на те, хто – чи що – знищило їх.
  
  
  Ренсом вибіг зі спортзалу. У цьому крилі Фолкрофта не було ліфта, що змусило його втекти. До того часу, як він дістався до головної будівлі, він захекався. Охоронець у приймальні був відсутній. Ренсом припустив, що він був тим нещасним із роздробленим черепом.
  
  
  Ренсом благополучно дістався ліфта і натиснув кнопку з цифрою два.
  
  
  Місіс Мікулка здригнулася, як перелякана тварина, коли Ренсом з'явився на другому поверсі.
  
  
  "Що тепер, місіс Микулко?" він огризнувся.
  
  
  "Чоловік увірвався до вашого офісу. Я не зміг його зупинити".
  
  
  Ренсом зупинився як укопаний. "Де він зараз?"
  
  
  "Я не знаю. Він пішов лише кілька хвилин тому".
  
  
  "Там зараз хтось є?" Нервово запитав Ренс.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді будьте ласкаві повідомити всіх, хто дзвонить, що мене немає на весь день".
  
  
  "Звичайно, містер Ренс".
  
  
  Норвелл Ренсом замкнув за собою двері кабінету. Він незграбно попрямував до комп'ютера, який був увімкнений і працював. Потім він зрозумів, що цього разу забув його сховати. Він насупився. Така недбалість була непробачною.
  
  
  "Має взяти себе в руки", - сказав він, ковзнувши за стіл. Він накинувся на клавіатуру. Десь має бути прихований файл. Він запустив ще один діагностичний дамп.
  
  
  Задзижчав інтерком, і Ренсом крикнув: "Я ж казав вам, що не приймаю дзвінки!", не намагаючись відключити інтерком.
  
  
  "Я… Я думаю, тобі слід взяти це", - крикнула у відповідь місіс Микулка.
  
  
  Ренсом моргнув. Він глянув на синій телефон. Обережно підняв його.
  
  
  "Алло?" сказав він обережно.
  
  
  Незнайомий лимонний голос промовив йому у вухо. "Все закінчено, Ренсом. Я повернувся".
  
  
  "Хто... хто ти такий?"
  
  
  "Цього ви ніколи не дізнаєтесь. У цій організації на все є непередбачені обставини. Ви вже повинні це знати. Зрештою, кожен секрет цієї установи у вас під рукою".
  
  
  "Не зовсім", - випалив Ренс. "Є ви і значення кодової назви організації. Гадаю, я не зможу витягнути це з вас?"
  
  
  На іншому кінці дроту повисла пауза. Потім лимонний голос продовжив говорити. "Відповідь на це та інші ваші питання можна отримати, зателефонувавши за певним номером".
  
  
  "У мене в руці ручка", - швидко сказав Ренс. Лимонний голос назвав номер телефону.
  
  
  Потім чоловік різко повісив трубку, сказавши: "До побачення, Ренсом".
  
  
  "Почекайте! Як щодо...?"
  
  
  Ренсом поклав слухавку. Він подивився на номер телефону. На ньому значився місцевий обмін. Насправді він чомусь здався знайомим, але він не міг його точно згадати. Зробивши кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися, Норвелл Ренс почав барабанити по клавіатурі своїми товстими короткими пальцями.
  
  
  Він притис трубку до вуха і почекав першого гудка. Коли його водянисті очі нервово обіжали кімнату, він помітив номер у пластиковому вікні під синьою клавіатурою телефону.
  
  
  Він був ідентичний номеру, який він набрав. "Що за біс!" - пробурмотів він. Потім, відчуваючи, як страх піднімається з його бробдінгнезького живота, він поспішно випустив слухавку.
  
  
  Проблема в тому, що він не міг. Його м'язи не слухали. Раптом у ніс йому вдарив різкий запах чогось палаючого. Він так і не зрозумів, що це було волосся з його власної ніздрі, тому що нейрони його мозку померли, а рогівка стала білою від напруги в дві тисячі вольт, що проходить через його пухке тіло. Він продовжував смикатися і битися у спазмах навіть після того, як його підсмажили до смерті.
  
  
  Потім погасло світло, і його обличчя з м'яким стукотом ударилося об край столу!
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Санаторій Фолкрофт був вимкнений не більше ніж на сорок п'ять секунд, перш ніж увімкнулися аварійні генератори, наповнивши лікарняну палату доктора Сміта різким білим світлом. Осцилограф подав звуковий сигнал, але не зареєстрував частоту серцевих скорочень Сміта, оскільки Сміт більше не був підключений до нього.
  
  
  Натомість він сидів у алюмінієвому інвалідному кріслі, його худі ноги були прикриті халатом.
  
  
  "Що трапилося?" Римо хотів знати.
  
  
  "Ренсом скористався телефоном", - коротко сказав Сміт.
  
  
  "Вам дійсно слід було б встановити проводку краще", - зауважив Римо.
  
  
  "Проведення в порядку. Тепер, не міг би хтось із вас, будь ласка, підштовхнути мене до ліфта. Ми збираємося повернути мій офіс".
  
  
  Чіун повернувся до Римо. "Рімо, роби, як каже імператор Сміт".
  
  
  "Імператор?" Одночасно запитали Римо та доктор Дулі.
  
  
  "Зараз", - різко додав Чіун.
  
  
  Римо послужливо встав за Смітом і почав штовхати. Чіун і доктор Дулі пішли за ними до ліфта. Вони мовчки спустилися на поверх вниз.
  
  
  Місіс Ейлін Микулка схопилася на ноги, побачивши, як її роботодавця підкочують до її столу. "Доктор Сміт!" - Вигукнула вона.
  
  
  "Місіс Микулко, у вас вихідний до кінця дня", - твердо сказав Сміт, не зводячи сірих очей із зачинених дверей свого кабінету.
  
  
  Місіс Мікулка не ставила запитань. Вона схопила свою сумочку та втекла.
  
  
  Майстер Сінанджу взяв ініціативу на себе. Він виявив, що двері зачинені. Він приклав обидві долоні до панелі і зробив те, що решті видалося випробувальним тиском.
  
  
  У відповідь двері металево застогнали і впали всередину.
  
  
  Римо перекотив Сміта через горизонтальну панель, помітивши Чіуну: "Ти справді вмієш поводитися з дверима, ти це знаєш?"
  
  
  "Це синанджу", - відповів Чіун. "Щось явно виходить за межі вашого білого менталітету".
  
  
  Опинившись усередині, всі замовкли, вбираючи в себе видовище Норвелла Ренсома, що звалився за столом.
  
  
  Римо понюхав повітря. "Пахне паленим волоссям".
  
  
  "Це один із результатів смерті від поразки електричним струмом", - сказав Сміт, тоді як доктор Дулі поклав руку на обтягнуте жиром серце Ренсома. Нічого не відчувши, він перемістився до сонної артерії. Він звів очі.
  
  
  "Ця людина мертва", - сказав він хрипко.
  
  
  Помітивши, що Ренсом стискає в руці наполовину розплавлену трубку, Римо запитав Сміта: "Що з ним трапилося?"
  
  
  "Він набрав не той номер".
  
  
  "Так?" Повільно промовив Римо. "Я не думаю, що це якось пов'язане з тим важелем, який ти змусив мене натиснути?"
  
  
  "Це привело в дію телефон".
  
  
  "Озброєний?" Нерозумно перепитав Римо. "Як ви включаєте телефон?"
  
  
  "Натиснувши на маленький важіль, звичайно", - нетерпляче сказав Чіун. "Імператор, мені прибрати сміття?"
  
  
  "Як ти можеш говорити про сміття у такий час?" Запитав Римо.
  
  
  Йому ніхто не відповів. Майстер Сінанджу ступив за стіл. Він витяг щось із об'ємистого рукава і підняв обвисле обличчя Ренсома за волосся. Чіун приклеїв пластир до все ще покритого пітом чола. Поперек нього були написані слова "НЕ РЕАНІМУВАТИ". Він відсунув шкіряне крісло в шафу, огрядне тіло Норвелла Ренсома, що все ще стискало наполовину розплавлену трубку, погойдувалося з майже безкістковою жвавістю.
  
  
  "Схоже, йому дали ті ж ліки, якими він намагався нагодувати мене", - сказав Римо, коли двері шафи за трупом зачинилися.
  
  
  За сигналом Сміта Чіун вкотив інвалідне крісло за стіл. Сміт мовчки висунув шухляду і дістав червоний телефон. Він зняв слухавку і почав чекати.
  
  
  Незабаром він сказав: "Пан президент, це Гарольд У. Сміт. Я дзвоню, щоб повідомити вас про випадкову смерть мого тимчасового заступника Норвела Ренсома". Сміт зробив паузу. "Він був убитий електричним струмом при спробі втручання в області нашої комп'ютерної системи, доступ до яких у нього не був дозволений. Так, це гідно жалю. Так, я готовий повернутися до своїх колишніх обов'язків, якщо ви дасте дозвіл на продовження операцій з лікування”.
  
  
  Сміт слухав, чекаючи. "Дякую вам, пане Президенте, я доповім, як тільки будуть прояснені всі незакриті кінці".
  
  
  Сміт повісив слухавку з похмурим обличчям.
  
  
  "Майстер Чіун", - холодно промовив він. "Наскільки ми скомпрометовані?"
  
  
  "Жінка на ім'я Вандерклут знає про Фолкрофт, але не про КЮР".
  
  
  "Я розумію".
  
  
  Сірі очі Сміта зупинилися на Римо Вільямсі. "І ти, Римо. Хто знає, що ти все ще існуєш?"
  
  
  Римо замислився. "Наомі. Хейнс. Це той хлопець, який одного разу стратив мене і майже отримав другий шанс. Начальник в'язниці. І я б сказав, о, можливо, дві тисячі закоренілих ув'язнених, плюс-мінус кілька. Посмішка Римо була похмурою і глузливою.
  
  
  "Хммм", - говорив Сміт. "Крім Хейнса, хто з них знає, що ви були страчені багато років тому?"
  
  
  "Просто Хейнс, наскільки я знаю. Чому?"
  
  
  "Бо всі серйозні загрози безпеці повинні бути нейтралізовані якнайшвидше", - сказав Сміт. Він дивився повз Римо. Римо обернувся. Лікар Алан Дулі безпорадно стояв з хворими очима.
  
  
  "Чіун", - тихо сказав Сміт.
  
  
  "Як побажаєте, імператоре", - сказав Майстер Сінанджу, насуваючись на доктора Дулі.
  
  
  "Що він збирається робити?" З тривогою спитав Римо. Лікар Дулі втиснувся спиною в стіну.
  
  
  "Чекай, ти не можеш цього зробити. Я допоміг тобі, Сміт. Я врятував тобі життя".
  
  
  "Ні", - поправив Чіун. "Я врятував йому життя. Я надав йому нової сили, щоб його серце могло зцілитися саме".
  
  
  "Але я на твоїй стороні, Сміт!" - захникав доктор Дулі. Він боявся старого азіату. Він не знав, чому. Він був давнім. Крихким. Але ці розкосі карі очі наповнили його жахом.
  
  
  "Почекайте хвилинку", - з жахом сказав Римо. Він звернувся до Сміта. "Як ви можете вбити його? Що він коли-небудь робив, окрім як допомагав вам?"
  
  
  "Зробіть це швидко і безболісно, - сказав Сміт, - навіть якщо ця людина розбещує малолітніх".
  
  
  "Осквернитель дітей!" - пискнув Чіун. Тепер він стояв перед лікарем.
  
  
  "Але я допоміг вам!" Вискнув Дулі. "Всі ви!"
  
  
  Руки майстра Сінанджу, гідри з цвяховими головками, пронизали доктора Алана Дулі. Одна з них потрапила в його витріщене обличчя. Вона наповнила його зір. Він так і не побачив, як зникла інша рука. Лезо увійшло один раз, у його серце, і відсмикнулося так швидко, що на нігтях не було крові. На обличчі доктора Дулі відбився шок. Він глянув униз. Над його серцем п'ять яскраво-червоних крапок перетворилися на плями і поширилися в усіх напрямках, утворюючи непереборну червону пляму.
  
  
  Лікар Алан Дулі звалився біля ніг безтурботного Майстра Сінанджу.
  
  
  "Ісус Христос!" Сказав Римо, повертаючись до Сміта. "Ти самий холоднокровний сучий син, якого я коли-небудь бачив за межами в'язниці. Цей хлопець врятував твою дупу. Чи це нічого не означає?"
  
  
  "Він знав занадто багато. І на нього чекало викриття та ймовірна в'язниця. Це була краща доля, ніж могла б бути в'язниця, ви згодні?"
  
  
  "Що сталося з належною правовою процедурою?" Римо хотів знати. Його кулаки були стиснуті від гніву.
  
  
  "Іноді обставини змушують нас робити винятки, - сумно сказав йому Сміт, - щоб забезпечити дотримання належної правової процедури для більшості американців. У цьому мета CURE. Ренсом, при всьому його доступі до наших секретів, упустив цей момент. Він думав, що CURE - це абревіатура Це не так CURE - це просто ліки від хвороб Америки Якщо нашій роботі буде дозволено продовжуватися до кінцевої мети, CURE припинить своє існування, тому що потреба в CURE відпаде Це наша мета Нікому не повинно бути дозволено стояти на шляху до цієї мети”.
  
  
  "То що щодо мене?" Сердито спитав Римо. "Назад до в'язниці - чи ти збираєшся прикінчити і мене теж?"
  
  
  "Чіун", - безбарвно сказав Сміт, дивлячись Римо в очі. "Ти знаєш що робити".
  
  
  "Не без боротьби", – попередив Римо. Він розвернувся. Він так і не завершив повороту. Рука ззаду стиснула його шию, і його зір затуманився, як лінійний шквал, що швидко рухається.
  
  
  Римо раптово прокинувся. Він був пристебнутий ременями у великому кріслі зі сталі та шкіри, утиканому циферблатами та кабелями. І дивився на нього з клінічною відчуженістю, сидячи у своєму інвалідному візку, доктор Гарольд В. Сміт.
  
  
  О Господи, подумав він. Цей виродок Сміт збирається власноруч підсмажити мене. Римо спробував повернути голову. Коли вона перестала рухатися, він зрозумів, що його шию утримує металева стрічка. Він насупився, запитуючи, який електричний стілець проходить по шиї, а не по скроні.
  
  
  "Побачимося в пеклі, Сміте", - проскреготав він. Сміт зробив такий жест, що Римо усвідомив, що поруч із ним хтось є, він маячить на краю поля його зору.
  
  
  Потім шийна хустка лопнула. Римо ривком вивільнив голову. Хтось простяг руку і зняв куполоподібний шолом, що закривав його голову. Це був незнайомий чоловік у лікарняній зеленій формі. Лікар. Не кажучи ні слова, він розстебнув ремені, що стягували зап'ястя, біцепси та щиколотки Римо.
  
  
  Римо озирнувся. Кімната була заповнена складним електронним обладнанням, комп'ютерами та станціями керування на коліщатках. Здавалося, все було з'єднане із кріслом коаксіальним кабелем або електропроводкою.
  
  
  Чіун стояв осторонь, спостерігаючи за ним, схиливши голову набік, з цікавістю тер'єра.
  
  
  "Будь ласка, залиште нас наодинці з цим предметом, лікарю", - безбарвно сказав Сміт.
  
  
  Лікар підкорився і швидко вийшов із кімнати. Римо підвівся зі стільця, потираючи зап'ястя. "Що ти пам'ятаєш, Римо?" Сухо запитав Сміт.
  
  
  Римо моргнув. Його мозок ніби очистили від туманної тяжкості, якої він не міг позбутися з часів штату Флорида.
  
  
  "Все це", - з гіркотою сказав Римо. "Здебільшого про те, як ти підлаштував мій власний будинок, щоб позбавитися мене, як від використаної серветки для обличчя".
  
  
  "Коли ви вступили в організацію, ви зрозуміли, що ми всі були витратним матеріалом".
  
  
  "Крім мене, звичайно", - самовдоволено вставив Чіун.
  
  
  "Ти в цьому на боці Сміта?" Звинуватив Римо. "Я в це не вірю. Після всього, через що ми пройшли разом".
  
  
  "Я служу Сміту, як і ти", - заперечив Чіун. "Сміт служить своєму президентові. Що ще можна сказати?"
  
  
  "Дякую. Тепер я знаю, на чому я стою. І те, що я сказав раніше, залишається в силі. Я йду".
  
  
  "Рімо, дозволь мені пояснити", - швидко сказав Сміт. "По-перше, те, через що ти пройшов, було непередбаченою операцією. Розробленою просто для того, щоб вивести тебе з обігу у разі мого виведення з ладу. Після мого одужання ти був би врятований".
  
  
  "Мені подобається твій вибір слів", - прогарчав Римо, схрестивши руки на грудях.
  
  
  "Це через Ренсома ви опинилися на краю прірви", - продовжував Сміт. "І йому відплатили його ж монетою. Ви зробили це самі. На цьому все. Але я маю більш високу відповідальність перед Америкою. Як ви знаєте, у перші дні нашої асоціації у мене була домовленість з Чіуном. Якби лікування було скомпрометовано, і я був змушений проковтнути таблетку з отрутою, яку постійно ношу з собою", - Сміт дістав таблетку у формі труни з кишені свого халата, - "на його відповідальності було б швидко і безболісно покінчити з вашим життям, а потім спокійно повернутися до Кореї. зникне, ніби його ніколи не було. Ніхто ніколи не дізнається, що демократія пережила двадцяте століття завдяки нашій важливій роботі”.
  
  
  "Надай мені велику послугу", - парирував Римо. "Пропусти лекцію. З моєю пам'яттю тепер все гаразд. Занадто добре".
  
  
  "Якщо ви хочете, ми можемо... ах... відредагуйте всі спогади про ваше нещодавнє перебування у камері смертників. Вам немає необхідності страждати від них".
  
  
  "Ні, я залишу їх собі. Вони нагадають мені, який ти принц, Сміт".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Я розробив цей план на випадок непередбачених обставин після кризи, яка сталася кілька років тому, коли Ради дізналися про наше існування і шантажували попереднього президента, щоб він передав Чіуна їм".
  
  
  "Я це добре пам'ятаю", - їдко сказав Римо.
  
  
  "Як і я", - сказав Сміт без злості. "Це був перший раз, коли мене закликали віддати наказ про твою ліквідацію. Наказ, який майстер Чіун категорично відкинув".
  
  
  "Того дня я не мав бажання вбивати Римо", - офіційно сказав Чіун. "Не на очах у моїх жителів. Вони безглуздо вірять, що Римо підтримає їх після того, як я перетворюся на порох. Вони б не зрозуміли".
  
  
  "Того дня я прийняв таблетку з отрутою. Я б помер, якби не ти", - сказав Сміт безбарвно.
  
  
  "Мені подобається ваша концепція взаємності", - сухо зауважив Римо.
  
  
  "Ти повернув мене з порога смерті, але проблема залишилася. Ми вирішили її, ти і я. Не як друзі, а як ненадійні союзники. Не зрозумій наші стосунки хибно, Римо. У мене є накази та зобов'язання перед моєю країною, які понад усе Я ніколи в житті не ухилятимусь від них, але події цієї справи без сумніву показали мені, що старий план дій на випадок непередбачених обставин більше не діяв. майстер Чіун бачить у тобі спадкоємця синанджу. Ти значиш для нього більше, ніж його вірність мені”.
  
  
  "Мене можна було б переконати переглянути це ставлення", - з надією сказав Чіун. "За додаткові золоті". Ні Римо, ні Сміт не дивилися у бік Чіуна. Майстер Сінанджу пильно спостерігав за ними. "Кюре не може діяти без запобіжних заходів, які не дозволять нашому існуванню стати надбанням громадськості", - продовжував Сміт. "Це неприємно, але це необхідно. Я сподіваюся, що ви побачите події минулого тижня у цьому світлі".
  
  
  "Те, що я сказав раніше, залишається чинним", - відрізав Римо. "Я йду. Пішли, Чіуне". Римо попрямував до дверей. Писклявий голос зупинив його на півдорозі.
  
  
  "Напиши, якщо знайдеш роботу", - люб'язно гукнув Чіун. Римо обернувся, його обличчя спотворило біль. "Ти не йдеш?"
  
  
  "На жаль, - сказав Чіун нещасним голосом, - я уклав контракт із Імператором Смітом. Але нехай це тебе не зупиняє".
  
  
  Римо вагався. "Я справді йду", - сказав він.
  
  
  "Завжди сумно, коли дитина йде сама по собі. Але, можливо, одного разу ти повернешся". Чіун повернувся до Сміта. "Якщо Римо передумає, імператоре, ти пробачиш йому те горе, яке він завдає нам обом?"
  
  
  Сміт кивнув головою. "Тепер, якщо ви мене вибачите, - сказав він, - я мушу повернутися до свого кабінету. Моє вивчення файлів обміну повідомленнями Ренсома показує, що наш вплив поширюється на губернатора Флориди. Мені доведеться прийняти дуже важке рішення".
  
  
  Сміт розгорнув своє інвалідне крісло.
  
  
  - Можливо, нам спочатку варто обговорити це, - повільно промовив Римо.
  
  
  Біля дверей Сміт зупинився і повернув голову.
  
  
  "Не могли б ви двоє, будь ласка, перенести вашу дискусію в інше місце?" спитав він. "Технічним фахівцям потрібна ця кімната". Сміт направив інвалідне крісло у двері, що обертаються, і зник.
  
  
  "Отже, - звернувся Римо до Чіуна, - в якій я з тобою згоді?"
  
  
  "Я скажу Сміту все, що йому треба почути, тому що я приймаю його золото. Але ти - майбутнє мого села".
  
  
  "Я приймаю це", - сказав Римо. "Поки що. Ти знаєш, у нього, мабуть, є план дій на випадок непередбачених обставин, в якому є і твоє ім'я".
  
  
  Чіун радісно засяяв. "Я не турбуюся. І будьте впевнені, що, якщо через якісь дії Сміта вам завдадуть якоїсь шкоди, він дорого заплатить".
  
  
  "Я думаю, Сміт це розуміє".
  
  
  "Ти бачиш?" Сказав Чіун, і його ельфійська посмішка стала ширшою.
  
  
  "І я думаю, він розраховує на це", - рішуче сказав Римо. "Якось він уже прийняв таблетку з отрутою. І йому це не сподобалося. Ймовірно, він вважає, що ти впораєшся швидше".
  
  
  Сяюче обличчя Чіуна спотворилося. Його посмішка згасла. "Диявол!" Чіун спалахнув. "Невже його підступності немає межі?" Ходімо, давайте обговоримо цю неприємність там, де стіни не мають вух. І я хотів би оглянути наш будинок на предмет ще якихось пекельних пристосувань Сміта. Ця людина справді негідник. Вторгається у наш будинок, щоб здійснити свої підступні плани”.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Я б не відмовився від гарної їжі. Ти не повіриш, яку гидоту подають у в'язниці".
  
  
  "Ніякого коричневого рису?" Приголомшено спитав Чіун. "Тільки білий?"
  
  
  Виходячи з кімнати, вони пройшли повз санітара, який котив закутану жінку в інвалідному візку. Її обличчя приховував широкий сонцезахисний капелюх.
  
  
  "Гей!" Крикнув Римо, спостерігаючи, як жінку закочують у кімнату для зміни пам'яті. "Я думаю, це була Наомі. Сміт збирається..."
  
  
  Римо позадкував. Чіун зупинив його.
  
  
  "Це краще, ніж усунути її", – попередив він. Римо вагався.
  
  
  "Напевно, ти маєш рацію", - неохоче погодився він. "Крім того, вона була дурнею. У пекельному бізнесі ми беремо участь, чи не так?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Це ставить качку на стіл".
  
  
  У Старці, штат Флорида, Гарольд Хейнс сидів у своєму м'якому кріслі з зарядженим револьвером 38 калібру на колінах. Телевізор було вимкнено. Він не дивився на нього кілька днів. Він не спав кілька днів. Його погляд був прикутий до дверей з потрійним замком, наче до власного надгробка.
  
  
  "Він повертається", - промимрив Хейнс. "Я знаю, що повертається. Це лише питання часу".
  
  
  Тепер він був зовсім один. Ходила плітка про те, що начальника в'язниці Максорлі перевели до Юти. Хейнс у це не вірив. Він знав, що буде наступним, хто зникне. Він глянув на зброю на колінах. Він підняв його. Йому стало цікаво, чи достатньо забійної сили пістолета 38-го калібру, щоб убити мерця. Чи достатньо забійної сили в чогось, щоб убити Римо Вільямса? Він здригнувся. Відповідь, звичайно, була негативною.
  
  
  Він повільно засунув промаслений ствол 38-го калібру в рот. Він дуже прикусив і великим пальцем натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Постріл пролунав голосно у крихітному будинку на колесах. Скло в задній частині голови Гарольда Хейнса розлетілося вщент. Хейнс подивився на стовбур зброї, що димився, яке він висмикнув з рота в останній можливий момент. Це було схоже на те, наче він дивився в тунель без іншого кінця.
  
  
  "Я... Я не можу цього зробити!" - схлипував він.
  
  
  Потім Гарольд Хейнс згадав дещо, що міг би зробити. Він відклав зброю і дістав свою шухляду з інструментами з-під раковини.
  
  
  Він провів останній вечір свого життя, підключивши своє улюблене м'яке крісло до портативного бензинового генератора, який стояв у задушливій, що кишить комарами Флоридської ночі. Цього разу він дозволив комарам вкусити себе. Бо це більше не мало значення.
  
  
  Через тиждень Римо увірвався до вітальні свого будинку в місті Рай, штат Нью-Йорк, розмахуючи газетою. "Гей, Чіуне, подивися на це!" – крикнув він.
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов із кухні. Його карі очі спалахнули. Обличчя Римо було безтурботним. Він одужував. Згодом навіть огидний тютюновий дим зник би з його дихання.
  
  
  "Що це, Римо?" спитав він, радісно наближаючись.
  
  
  "Наомі потрапила на першу смугу", – сказав Римо. Він підняв "Нешнл Інкуайрер". Заголовок говорив: "КОСМІЧНІ ПРИШЕЛЬЦІ КРАДУТЬ ПАМ'ЯТЬ ВІДОМОГО АНТРОПОЛОГА!" Римо відкрив внутрішню сторінку та почав читати. Відомий антрополог Наомі Вандерклут була виявлена приголомшеною, що блукає по науковому корпусу Массачусетського університету минулого четверга. На допиті у місцевої влади вона заявила, що не пам'ятає нічого з того, що відбувалося протягом останніх п'яти років. що космічні прибульці викрали її і висмоктували клітини її пам'яті, вважається, що ці істоти прибули з далекої галактики, де турбулентна атмосфера перешкоджає звичайному прийому телебачення, і змушені красти осередки пам'яті землян, які вони відтворюють на пристроях, схожих на відеомагнітофони. були зареєстровані у Швеції, Ріо-де-Жанейро та..."
  
  
  "Досить", - сказав Чіун. "Мені не потрібно більше слухати цю нісенітницю. Якщо це тішить тебе, то для мене цього достатньо".
  
  
  "Почекай", - бадьоро сказав Римо. "Я якраз підійшов до найцікавішої частини. Послухайте: "На питання про її плани професор Вандерклут відповіла, що вона організує екскурсію у віддалені філіппінські джунглі, де вона має намір потоваришувати з напівлегендарним племенем мумба, сподіваючись розгадати загадку їхніх таємних магічних ритуалів". це не чудово?" - спитав Римо, нестримно сміючись.
  
  
  Майстер Сінанджу уважно оглянув свого учня і вирішив, що Римо не обов'язково божевільний. "Білий гумор", - сказав Чіун, повертаючись на кухню. "Я ніколи цього не зрозумію".
  
  
  
  Дякую, що завантажили книгу у безкоштовній електронній бібліотеці Royallib.ru
  
  
  Залишити відгук про книгу
  
  
  Усі книги автора
  Дякую, що завантажили книгу у безкоштовній електронній бібліотеці Royallib.ru
  
  
  Усі книги автора
  
  
  Ця ж книга в інших форматах
  
  
  
  Приємного читання!
  
  
  
  
  
  Руйнівник 80: Смертний вирок
  
  
  Уоррен Мерфі та Річард Сапір
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Наомі Вандерклут знала людей.
  
  
  Її знання був інстинктивним. Вона не мала вроджену здатність читати особи, голоси чи особистості. Правду кажучи, вона не могла сказати, чи говорить інша людина правду в трьох випадках з десяти, чи було її особисте життя яким-небудь барометром.
  
  
  Наомі Вандерклут знала людей. Вона просто не розуміла їх. Це було тому, що все, що Наомі Вандерклут знала про людей, було з книжок.
  
  
  Коли вона повернулася в кріслі, щоб визирнути у схоже на бункер вікно свого кабінету, вона вперше за тридцять три роки свого перебування на землі задумалася, чи не проблема.
  
  
  Її тонкі брови повільно зійшлися, коли вона перевела погляд із чорно-білої геометрії Бібліотеки Кеннеді на Бостонську гавань, яку деякі виборці вважають радіоактивною. Сьогодні гавань була сланцево-сірою. Небо над головою було такого ж невизначеного, майже блакитного кольору, як сумні очі Наомі Вандерклут.
  
  
  То були очі, які бачили таємні обряди ініціації філіппінського племені мумба. Це були очі першої білої людини, яка побачила, хай і ненадовго, освітленого блискавками Матто Гроссо, члена напівлегендарного Ксітліса.
  
  
  Це були також очі, які оцінили Ренді Зброяра, всього шість футів п'ять дюймів і 228 фунтів чудового безробітного будівельника, а також мініатюрну блондинку під руку з ним, і не засумнівалися у відсутності сімейної подібності, коли Ренді незграбно представив блондинку як свою сестру , Індіана.
  
  
  Привід був минулої п'ятниці ввечері. Наомі вийшла зі свого кабінету на факультеті антропології Масачусетського університету та сіла на червону лінію метро до Гарвард-сквер. Вона йшла Черч-стріт, коли несподівано з'явилися Ренді та його "сестра" - з "Пассим", популярного кафе.
  
  
  Спочатку Ренді здавався схвильованим. Наомі була настільки занурена в себе - її звичайний стан розуму, - що тільки через три дні, коли вона рано повернулася в свою квартиру на Бреттл-стріт і виявила, що Ренді ложечкою намазує прохолодний батіг на улоговину між пишними грудями своєї "сестри", вона згадала його здивований вираз.
  
  
  "О, Боже мій", - сказала Наомі. "Ти робиш це зі своєю сестрою".
  
  
  "Не будь повною ідіоткою, Наомі", - огризнувся у відповідь Ренді, накриваючись простирадлом. "Вона мені сестра не більше, ніж ти".
  
  
  "О", - сказала Наомі, до якої нарешті дійшло.
  
  
  Наомі Вандерклут турбував не стільки той факт, що її хлопець зраджував їй, як те, що він прикривав себе. Ніби він соромився чи не хотів, щоб вона бачила його в тому, що Наомі зазвичай жартома називала його "припухлим станом".
  
  
  Тоді вона зрозуміла - один із небагатьох спалахів осяяння, які вона продемонструвала у своєму житті, - що бачила його чудовий чоловічий інструмент востаннє. І це усвідомлення змусило її опуститися навколішки біля краю ліжка. Її ліжко.
  
  
  "Будь ласка, Ренді, не залишай мене!" - голосила вона.
  
  
  "Чудово, тепер ти хочеш мене", - пробурмотів він. "Якби ти приділяв мені хоча б наполовину стільки уваги, скільки своїм дурним гіпотезам, мені взагалі не довелося б вирушати на пошуки невеликого задоволення".
  
  
  "Я знаю! Я знаю!" Наомі плакала, її голос був таким же жалюгідним, як у прихильника храму. Ще жалюгіднішим. Наомі зустрічала прихильників храму. Вони поводилися набагато гідніше, ніж вона. Вона вчепилася в ковдру, намагаючись утримати її від догляду.
  
  
  Але Ренді Зброяр не збирався йти. Він ще не закінчив.
  
  
  "Не заперечуєш почекати зовні, Наомі?" сказав він.
  
  
  "Але... але це моя квартира!" - пробурмотіла вона.
  
  
  "Десять хвилин. Це все. Потім ми зможемо це обговорити. Я обіцяю. Добре?"
  
  
  Її нижня губа затремтіла, Наомі Вандерклут мовчки кивнула. Вона не могла зібратися з духом, щоб заговорити. Вона боялася, що її голос зірветься.
  
  
  Вона манірно зачинила за собою двері спальні і важко опустилася в режисерське крісло. Вона перебирала коріння безлічі томів, якими були заповнені книжкові шафи з бетонних блоків у її вітальні, її пальці затрималися на "Голій мавпі" та інших книгах, які надихнули її на життя та кар'єру.
  
  
  Коли Ренді Оружейник, нарешті, з'явився, не через десять або навіть через п'ятнадцять хвилин, а через годину, повний зітхань і стогонів, він був повністю одягнений і тягнув блондинку за собою.
  
  
  Наомі Вандерклут схопилася на ноги, її нігті вп'ялися в долоні кістлявих рук. Її рот відкрився. Але перш ніж вона спромоглася вимовити хоч один невпевнений склад, Ренді кинув їй коротке "Пізніше" і зачинив за собою вхідні двері.
  
  
  Крізь розшиті бісером фіранки Наомі спостерігала, як вони поспішають, тримаючись за руки, повз вікторіанські будинки її фешенебельного району Кембридж.
  
  
  Тоді вона зрозуміла, що більше його ніколи не побачить.
  
  
  Спочатку Наомі звинуватила у розриві свою поглиненість останніми дослідженнями. Ображена, вона майже дванадцята година не могла дивитися на свої папери та вирізки.
  
  
  Потім посеред ночі вона відкинула покривала, які не попрацювала змінити, тому що на них все ще був аромат Ренді "Курс" та "Уінстон", і повернулася до своєї роботи. Якщо її робота стала причиною провалу чергового роману, то вона була сповнена рішучості зробити цю роботу найважливішою у своєму житті.
  
  
  Зараз, у понеділок, що послідував за цими тривожними подіями, все виглядало так, начебто місяці роботи, які вона вклала у свою останню теорію, ось-ось теж потраплять до графи втрат.
  
  
  Стук у двері її кабінету вивів Наомі із задуму. Вона обернулася на стільці. Вираз її образи розтанув і знову перетворився на холодну професійну маску. Вона поправила круглі, як у сови, окуляри на прямому носі, і автоматично її відкритий рот манірно стиснувся. Вона пригладила своє мишача-коричневе волосся і покликала: "Так, входь".
  
  
  Ще до того, як двері відчинилися, вона знала, який вираз обличчя буде у репортера. Вона бачила це тисячу разів раніше. Жодних вроджених знань про самця тварини не потрібно. Тільки нескінченний досвід, що повторюється.
  
  
  Чоловік був високим та струнким. Не дуже видатним, але Наомі, згадавши про його журналістську приналежність, раптово зрозуміла, що їй пощастило підняти примат вище стадії ходіння на кулаках.
  
  
  Він очікувано висунув голову з-за одвірка, на його обличчі була цікавість, навіть надія.
  
  
  У той момент, коли його очі сфокусувалися на ній, вираз обличчя зник, змінивши невиразне розчарування. То була трансмутація, яку Наомі Вандерклут добре знала. Це означило, з точністю до мікросекунди, точний момент, коли чоловічий мозок усвідомив, що бачить не зрілу Наомі, а бугристого Вандерклута.
  
  
  Наомі видала слабке зітхання, від якого її запалі груди стиснулися сильніше, ніж зазвичай.
  
  
  "Привіт", - сказала вона своїм манірним, не зовсім холодним, але явно позбавленим теплоти голосом. Вона незграбно підвелася, всі свої шість футів два дюйми. "Ви, мабуть, Мірл". Вона простягла прохолодну руку жестом, середнім між рукостисканням і чеканням поцілунку.
  
  
  Чоловік знизав її. Він не поцілував її.
  
  
  "Це я", - сказала їй Мірл, коли вона розгладила на спині свою сувору чорну спідницю і повернулася на своє місце. Мірл опустилася у просте крісло. Він оглянув кабінет, очевидно знаходячи його цікавішим, ніж його мешканець. Або, можливо, просто менш суворим для очей. "Я не можу повірити, що я дійсно проходжу через це", - сказала Наомі, щоб порушити мовчання.
  
  
  Очі Мирла сфокусувалися. Він був ектоморф. Наомі помітила його довгі загострені пальці, які часто зустрічаються у письменників та художників. Мабуть, він швидко спалював цукор, подумала вона.
  
  
  "Це що?" Мірл спитав трохи невизначено, і Наомі переглянула свою оцінку.
  
  
  "Це інтерв'ю", - холодно нагадала вона йому. "Це причина, через яку ти прийшов, чи не так?"
  
  
  "Насправді, я тут, тому що мій редактор сказав мені прийти".
  
  
  Голос Наомі знизився на десять градусів. "Що ж, я постараюся не забирати занадто багато вашого дорогоцінного часу".
  
  
  "Що?" Він дивився на діаграму, що ілюструє еволюцію людини тварини від Homo habilis до сучасного Homo sapiens. Він вказав на малюнок на повний зріст з написом "Homo Erectus" і зауважив: "Не дивно, що педики залишають баб у спокої. Коли вони піднімають його, це нічого не означає".
  
  
  "Homo Erectus" латиною означає "Людина прямоходяча", - з докором сказала йому Наомі. "Він був першим з наших предків-приматів, хто став ходити прямо. Я не можу повірити, що люди не знають цих фундаментальних речей. Це ваш вигляд".
  
  
  "Ви називаєте мене гоміком, леді? Тому що, якщо це так, я радий продемонструвати, що можу це зробити".
  
  
  "Ні, ні, не треба", - сказала Наомі, прикриваючи очі. "Ми можемо просто покінчити з цим?"
  
  
  "Почекай хвилинку, гаразд?" Мірл пошарив у кишенях свого пальта, мабуть, відчуваючи труднощі з тим, щоб засунути ці розумні на вигляд пальці за лацкани.
  
  
  Виразно повільно спалює цукор, вирішила Наомі. Це було надзвичайно. За статистикою, у більшості цукор, що повільно спалювали, були короткі, тупі пальці. Вона зауважила невідповідність і вирішила звернути більшу увагу на манери чоловіка. Можливо, виявиться незвичайний фенотипний патерн.
  
  
  Нарешті Мірл знайшов свій міні-касетний магнітофон та поставив його на кут стола Наомі. Його котушки безшумно оберталися.
  
  
  "Я швидше припускав, що ти скористаєшся блокнотом та папером".
  
  
  "Не знаю стенографії", - сказав їй Мірл.
  
  
  "Вас вважали тугодумом у дитинстві, містере .... ?" Мірл не вловив зачіпки.
  
  
  Натомість він сказав: "Я не пам'ятаю. Мій редактор каже, що ви зробили важливе відкриття".
  
  
  "Так, чув. Але перш ніж я почну, важливо, щоб ви знали моє минуле. Щоб ви знали, що я не якийсь теоретик з шаленими очима. Я професор антропології. Гарвард, сімдесят дев'ятий клас. Я провів велику польову роботу в Азії, Африки та Південної Америки ".
  
  
  "Як це пишеться за буквами?"
  
  
  "Що пишеться за буквами?"
  
  
  "Антологія".
  
  
  "Антропологія. Це з грецької. Це означає вивчення людини. Я вивчаю чоловіків".
  
  
  Брови Мирла злетіли вгору. "Жодних жінок?"
  
  
  “Я теж вивчаю жінок. Під чоловіком ми, антропологи, маємо на увазі людину як вид. Передбачається, що це не гендерний термін”.
  
  
  "Думаєте, ви можете використовувати дрібніші слова, професор Вандерклут? Наші читачі не зовсім швидкі в роботі з мозком".
  
  
  "Ви маєте на увазі, що повільно спалюють цукор?" На цей раз брови Наомі піднялися.
  
  
  "Сказати ще раз?"
  
  
  "Було виявлено, що людський мозок переробляє глюкозу - натуральний цукор - з абсолютно різною швидкістю. Деякі люди переробляють цукор у своєму мозку дуже швидко. Отже, ці люди дуже швидко розуміють. Інші, чий мозок менш ефективний, здаються більш повільними".
  
  
  Репортер Мірл пожвавішав, інтерес висвітлив його похмуре обличчя.
  
  
  "Чудово! Це саме той ракурс, який подобається нашим читачам".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Так. Я бачу відмінний заголовок: ПРОФЕСОР АНТОЛОГІЇ РОБИТЬ ПРИМІСНА ЗАЯВА: ДІЄТА, ЩО ВИСТАВАЛЬНО З цукро, збільшує розумові".
  
  
  Брови Наомі різко опустилися. "Це не те, що я мала на увазі", - сказала вона.
  
  
  "Я їм багато цукру", - продовжував Мірл, ніби не чув. "Думаю, це пояснює, чому я такий розумний".
  
  
  "Ваші друзі та сім'я вважають вас дуже розумним?"
  
  
  "Звичайно. Я письменник. Я заробляю багато грошей".
  
  
  "Ви маєте на увазі журналіста".
  
  
  "Леді", - суворо сказала Мері, - "я працюю в "Нешнл Інкуайрер" з вісімдесят третього року, і за весь цей час я жодного разу не бачила, щоб журналіст переступив поріг мого редакторського кабінету. Будь-який позбавлений уяви дурень може скопіювати цитати та вставити їх у газетну статтю. Ми письменники. Ми змушуємо нудні факти схоплюватися і хапати вас за горло. Це те, що продає газети”.
  
  
  "І старі машини", - сухо додала Наомі.
  
  
  "Раніше я писав історії з зізнаннями", - сказав Мірл, не розуміючи. "Це та ж техніка. Так простіше. Мені не потрібно вигадувати все з нуля. Отже, добре, давайте повернемося до цієї теми з цукром. Що станеться з IQ середньої людини, якщо вона подвоїть споживання цукру? Якщо ви не знаєте, спробуйте вгадати, що більше, добре?
  
  
  "О, у середнього американця, ймовірно, згоріли б надниркові залози", - безтурботно сказала Наомі.
  
  
  "Це добре чи погано?"
  
  
  "У твоєму випадку це, ймовірно, було б покращенням", - саркастично сказала вона. Вона пошкодувала про промах майже відразу, як сказала його. На щастя, Мірл Без прізвища бостонський журналіст National Enquirer сприйняв це як комплімент.
  
  
  "Правда?" запитав він з цікавістю, що погано приховується. Він був зачарований. "Можливо, я втрою споживання цукру".
  
  
  "Дай мені знати, чим це обернеться". І цього разу Наомі посміхнулася. Її губи нагадували розтягнуту гумову стрічку, аж до тьмяно-червоного кольору. Не було видно й натяку на зуби.
  
  
  "Я люблю цукор. Завжди любив".
  
  
  Наомі вперто продовжувала: "Важливо, щоб світ зрозумів мої заслуги. Я була першою білою людиною, яка побачила члена племені сітлі. Я, і тільки я, був присвячений таємній церемонії Мумби".
  
  
  "Чудово! Ми зробимо врізку. Давайте послухаємо всі криваві подробиці".
  
  
  "Я б воліла не вдаватися в це", - швидко сказала Наомі, спалах збентеження залив її зазвичай безкровні риси. "Я намагаюся сказати тобі це до того, як повернуся в академію... е-е, викладаючи повний робочий день, я був дуже шановним польовим антропологом. Не божевільним."
  
  
  "Можу я процитувати це останнє твердження?"
  
  
  Наомі зробила манірне обличчя. "Будь-ласка не треба". Вона прочистила горло та продовжила. “Останні п'ять років я читав курси з політичної антропології, імперіалізму та етноцентризму, а також екологічної антропології. Я також консультую IHPA, Інститут усвідомлення людського потенціалу. Саме під час збирання даних для цієї організації я вперше виявив, що він існує”. Мірл, вловивши зловісний тон займенника, зробив поспішний висновок про те, що він солодкував.
  
  
  "Він? Ти маєш на увазі Бога?"
  
  
  "Я напевно не маю на увазі Бога. Я атеїст".
  
  
  "Ти можеш вимовити це за буквами?"
  
  
  "Подивися це. Ти знайдеш визначення, яке підходить до цього".
  
  
  "Гарна думка". Мірл схопив магнітофон і голосно заговорив у нього: "Подивися написання та визначення слова "атеїст". Добре, продовжуй, - сказав він Наомі, ставлячи апарат на місце.
  
  
  Наомі йшла напролом. "Це почалося, коли я взяла на себе завдання сортувати газетні вирізки та інші описи визначних фізичних досягнень людини".
  
  
  "Я можу ворушити вухами", - пропищав Мірл. "Принаймні, одним із них. Лівим. Ні, це праве".
  
  
  Побачивши вираз обличчя Наомі, він стих, одне вухо затремтіло.
  
  
  "У цих випадках ми мали справу з випадками підвищеної сили чи рефлексів", - продовжувала Наомі своїм найкращим лекторським тоном. "Можливо, ви чули історії про звичайних людей, які за часів стресу набувають майже надлюдської сили. Наприклад, мати, яка виявила свою дитину в пастці під машиною. У своєму занепокоєнні вона перевертає автомобіль, щоб врятувати дитину".
  
  
  "Одного разу я написав історію в подібному дусі. Розлютована БАБУСЯ ВТРАЧАЄ КОНСЕРВНИЙ НІЖ, відкушує кришку від пляшки вставними зубами. Ось так?"
  
  
  "Не зовсім. І не могли б ви, будь ласка, перестати перебивати? Це дуже важливо для мене".
  
  
  "Якби це було так важливо, ви б розмовляли зі Scientific American, а не зі мною".
  
  
  Наомі скорчила гримасу. "Вони відмовилися публікувати мої висновки", - зізналася вона похмурим тоном. "Отже, я переглянула список національних журналів, потім місцеві газети. "Бостон глоуб" дійсно надіслала репортера, але через двадцять хвилин він вдав, що спізнюється на інтерв'ю з ведучим місцевого телебачення. Потім я пішов до "Геральда", але навіть вони не зацікавилися "Я думав, що досяг дна; потім я згадав про вас, люди".
  
  
  "Насправді, ми лідируємо у своїй галузі. Ви б бачили наших конкурентів. Деякі з них не турбують себе цитуванням. Вони їх вигадують".
  
  
  "Я хочу, щоб моя історія набула розголосу, містере..."
  
  
  "Зовіть мене Мірл. Звернення "Містер" змушує мене думати, що мені читають нотацію".
  
  
  "Як я вже говорив, я хочу, щоб моя історія набула розголосу. Це важливо. Бо, якщо мої дані вірні, людство, можливо, стоїть на порозі важливої нової ери у своїй еволюції". Її тон похмурнів. "Або, навпаки, ми можемо зіткнутися із зникненням людської раси".
  
  
  "О, Боже мій", - сказав Мірл у непідробному жаху. "Невже ми зіткнулися з глобальною нестачею цукру? Чи засохнуть наші мізки?"
  
  
  "Забудь про цукор!" Огризнулася Наомі. "Ми говоримо про супермена".
  
  
  "Ми?"
  
  
  "Ми. Ви напевно знаєте дещо про еволюцію. Як ми як вид походять від людиноподібного предка-мавпи".
  
  
  "Дарвін".
  
  
  "Так, Дарвін. Людство пройшло довгий шлях за еволюційною шкалою, але це ще не кінець. Ви коли-небудь замислювалися про наступний крок?"
  
  
  "Ні".
  
  
  Ні. Ніхто не дивується. Людині знадобилися мільйони років, щоб навчитися ходити прямо, розвинути здатність черепа вміщувати людський мозок, сформувати чіпкі пальці і протиставлений великий палець. Ніхто не цілком упевнений, як відбулися ці події. тому що вони не є раптовими явищами. Вони відбуваються протягом поколінь. Що ж, Мірле, я виявив, що наступний етап еволюції людини вже настав. Зараз. Тут, у США».
  
  
  "Тримаю в заклад, це весь той цукор, який ми їмо. Мабуть, він прискорює процес".
  
  
  "Чи можу я розповісти про це? ... Дякую. В Інституті усвідомлення людського потенціалу я переглянув буквально десятки тисяч повідомлень про видатні людські подвиги. Я відсортував їх за статтю. Потім у рамках гендера. Я розділив ці повідомлення на випадки прискореної рефлексії, підвищеної сили та інших подібних явищ Багато з цих випадків легко пояснюються параметрами відомої фізіології Адреналін може надавати велику силу протягом коротких періодів часу Деякі мізки здатні робити високошвидкісні розумові обчислення - як не дивно, більшість з них - це люди, які страждають різними формами відсталості Інші риси є продуктом домінантного гена, який може зникати протягом поколінь”.
  
  
  "Ти мене втрачаєш".
  
  
  "Я просто переходжу до суті", - швидко сказала Наомі. "Коли я сортувала ці облікові записи, мене вразили деякі спільні риси серед них. Ви пам'ятаєте надзвичайну ситуацію в Юмі на минуле Різдво?"
  
  
  "А хто не знає? Американське місто, захоплене японською кінокомпанією. Це було гірше, ніж масові вбивства китайських студентів".
  
  
  "Уряд багато з цього зам'яв. Але кілька свідчень очевидців потрапили в арізонські газети, і вони потрапили до моїх рук. У розпал кризи багато людей повідомляли, що окупаційна армія зазнала нападу і практично знищена".
  
  
  "Рейнджерами США", - рішуче сказав Мірл.
  
  
  "Це прикриття Вашингтона", - заперечила Наомі. "Я особисто вилетів до Юми, щоб взяти інтерв'ю у деяких очевидців, і вони описали мені самотню людину, яка рознесла танки на шматки, перемогла загони важкоозброєних японських військ і фактично зняла облогу Юми голими руками. До того, як рейнджери викинулися з парашутом."
  
  
  "Одній людині?" Скептично перепитав Мірл.
  
  
  "Один неозброєний чоловік. Чоловік, який, на загальну думку, був шести футів на зріст і важив не більше ста шістдесяти фунтів. Те, що ми, антропологи, називаємо ектоморфом".
  
  
  "Я подивлюсь це".
  
  
  "У цьому немає необхідності. Ектоморф - це худа людина. Ендоморф - це товста людина. А мезоморф - це людина з нормальною мускулатурою".
  
  
  "Хто я такий?"
  
  
  "Двоногий. Навряд чи".
  
  
  "Я подивлюсь це".
  
  
  "Зроби". Наомі люто посміхнулася. “Цей чоловік був казуасоїдом. Худощавий. Явно не тип штангіста. І все ж він гнув стволи пістолетів у пальцях. Кулі не змогли його зупинити”.
  
  
  "Вони мають відскакувати від Супермена".
  
  
  "У мене немає повідомлень про подібне явище. Очевидно, він уникав їх суто рефлекторно".
  
  
  "Адреналін чи цукор?"
  
  
  "Ні те, ні інше. Ця людина витримала ці неможливі дії. Адреналін корисний для двадцятихвилинних відрізків. Ця людина - ця, здавалося б, звичайна людина - систематично знищувала японську армію протягом довгого дня рукопашного бою. У звітах він описувався як нічим не примітний , за винятком двох відмінних рис, які знялися в умах людей, що стали свідками його руйнівної сили. У нього були надзвичайно товсті зап'ястя. І його очі були мертвими”.
  
  
  Мірл мимоволі проковтнув. "Мертвий?"
  
  
  "Плоский. Неживий. Позбавлений емоцій. Такий мертвий".
  
  
  "Я цього не розумію".
  
  
  "Це ще не все. Перш ніж я вилетів до Юми, щоб особисто ознайомитися з цими звітами, я зібрав усі звіти Юми і перевірив, чи немає схожих звітів в інших місцях. Я знайшов їх. Вирізано з маловідомих газет та журналів. Деякі джерела користувалися досить сумнівною репутацією. Журнал Fate. Fortean Journal. Публікації, в яких розповідається про примари, НЛО та Бігфути”.
  
  
  "Нога. Снігова людина. Загалом, я провів опитування про НЛО. Чи знаєте ви, що понад сімдесят сім відсотків американців вірять у літаючі тарілки?"
  
  
  "Ви, люди, справді провели загальнонаціональне опитування?"
  
  
  "Ні", - недбало відповів Мірл. "Ми взяли пробу в районі Акрона та екстраполювали звідти".
  
  
  "Це статистично неприйнятно!"
  
  
  Мірл знизав плечима. "Це продавало газети".
  
  
  "Я впевнена, що так і було", - їдко сказала Наомі. "У будь-якому випадку, я знайшла інші повідомлення про неймовірні подвиги. Всі вони мали одну спільну рису. Людина, яка їх виконувала, мала товсті зап'ястя і темні мертві очі. Іноді вона була не одна, її супроводжував загадковий азіат. Я сам цього не розумію. Я сумніваюся, що вони могли бути родичами чи навіть частиною одного генофонду. Проте обидва здійснили схожі видатні подвиги. І ці повідомлення надходять з усієї Америки”.
  
  
  "Це чудово. Це чудово", - захоплювався Мірл, вперше перевіряючи свій магнітофон, чи працює він. Так і було.
  
  
  "Ви розумієте, до чого я веду?"
  
  
  "Так! Космічні прибульці. Мабуть, їм потрібен наш цукор".
  
  
  "Я не говорю про інопланетян", - пирхнула Наомі. "Я намагалася донести до вас, що в нашому суспільстві наступив наступний етап еволюції людини. В Америці. Зараз. Людина, яка приведе людство в двадцять перше століття. Людина, яка, як тільки вона почне сіяти своє насіння, започаткує нову расу людей, зробивши всіх нас бідними етноцентричними Homo sapiens такими ж застарілими, як австралопітеки”.
  
  
  "Він фермер?"
  
  
  "Я мав на увазі інший вид насіння. Сперма".
  
  
  "Тепер я розумію. Він становить загрозу. Ти хочеш сказати, що його слід знищити до того, як він розмножиться?"
  
  
  “Ні, ніколи. Якщо ця людина – наступний крок в еволюції, нам, як колишньому домінуючому вигляду, доведеться відійти убік, так само, як неандерталець відійшов у бік заради кроманьйонця”.
  
  
  "Це безумство!"
  
  
  "Навпаки. Еволюція напрочуд розумна. І я теж. Насправді, я б негайно зголосилася виносити дитину цієї наступної стадії Homo sapiens. Це було б привілеєм".
  
  
  Мірл моргнув. "Це те, що ти хочеш, щоб я написав? Що ти шукаєш пару?"
  
  
  Обличчя Наомі, схоже на акулячий плавець, загострилося. "Це було дуже грубо сказано", - манірно сказала вона. "Це наука. Це майбутнє".
  
  
  "Ні", - відповів Мірл, вимикаючи магнітофон і піднімаючись на ноги. "Це перша сторінка нашого наступного випуску".
  
  
  "Почекайте! Хіба ви не хочете почути решту моєї гіпотези?"
  
  
  "Пізніше. Мій редактор, напевно, захоче продовження. Прямо зараз у мене є більше, ніж мені потрібно".
  
  
  Двері за ним зачинилися, ворухнувши мишачого кольору завитки волосся, що обрамляли вузьке чоло Наомі Вандерклут, як шнури венеціанських штор.
  
  
  "Сподіваюся, я не припустилася великої помилки", - пробурмотіла вона собі під ніс. "Я балотуюся на посаду наступного року...."
  
  
  Бадді Ньюман чекав на сіру людину.
  
  
  Третого вівторка кожного місяця в Sak-N-Sav, де Бадді працював касиром, проводилася спеціальна акція "два за один" на певні продукти з повільним приготуванням, серед яких була картопляна суміш "Флако Меджік". Саме Флако привів сірого чоловіка в магазин, де раз на місяць він незмінно поповнював запаси, купуючи цілих шість коробок за раз.
  
  
  Після трьох років дзвінків про покупки "сірої людини" в третій вівторок - все розпродано і найбільш непридатне для розбірливих шлунків - Бадді Ньюман з нетерпінням чекав на зустріч із "сірою людиною" так само, як він з нетерпінням чекав реєстрації на драфт. Не так погано, як кореневий канал, але це теж не була прогулянка в парку.
  
  
  Тому, коли сірий чоловік увійшов через фотоелектричні двері і попрямував до торгового ряду, Бадді Ньюман подумки застогнав.
  
  
  Бадді думав про нього як про сірого чоловіка, хоча знав, що його звуть Сміт. Бадді знав цей факт, бо жив на тій же вулиці, що й ця людина, у Раї, штат Нью-Йорк. Табличка з ім'ям на вхідних дверях будинку у тюдорівському стилі гласила: Сміт. Це було все, що Бадді Ньюман знав про нього чи хотів знати.
  
  
  Сміт був не зовсім тією людиною, яку можна запросити на барбекю. Це був сухий, довготелесий чоловік, який завжди носив сірий костюм-трійку і ту саму смугасту шкільну краватку. Його волосся було брудно-білим, як тонка грозова хмара. Його очі були сірими. Навіть його шкіра була сірою. Це була справді неапетитна риса у цій людині, ця сіра шкіра ящірки.
  
  
  Коли сірий чоловік на ім'я Сміт з'явився з проходу, притискаючи до свого костлявого кадика рівно вісім коробок картопляної суміші "Флако Меджік", Бадді Ньюман видав тихий стогін.
  
  
  У "Сак-Н-Сейві" було шість касирів, а у Бадді був експрес-відділ. Вісім найменувань чи менше. Він зітхнув.
  
  
  Сірий чоловік поставив коробки на стрічку транспортера і поліз у кишеню, витягаючи потертий шкіряний гаманець. Бадді почав пропускати коробки повз оптичний зчитувач штрих-коду, знаючи, що ще до того, як у його касі набереться сума, сірий чоловік подумки підрахував би правильну цифру. Бадді знав це, тому що чоловік незмінно відраховував точну здачу до того, як Бадді отримував загальну суму в автоматі. Якось чоловік наполіг на тому, що в касовому апараті Бадді була помилка. Бадді ввічливо сказав йому, що зчитувач штрих-коду не допускає помилок.
  
  
  Сірий чоловік наполягав на лимонному голосі, і Бадді довелося зателефонувати менеджеру. Це був перший місяць Бадді на роботі, і він ще не навчився справлятися із неспокійними клієнтами. Він сподівався, що менеджер викине сірого чоловіка на паркування.
  
  
  Натомість сірий чоловік вказав на неправильний штрих-код на одній коробці і нетерпляче стояв осторонь, поки менеджер вводив вартість від руки. Потім він зробив догану Бадді за те, що у нього не вистачило розуму просто натиснути клавішу повтору після того, як сканер зняв ціну з першої коробки.
  
  
  Бадді почервонів як буряк при цьому, це була його перша догана. Він ніколи не забував натиснути клавішу повтору.
  
  
  Але цього разу Бадді навмисно не натиснув на клавішу повтору. Нехай хлопець мучиться, подумав він, так само, як він сам страждав щоразу, коли сірий чоловік діставав свій червоний власник для дрібниці і з шаленою ретельністю відраховував здачу. Це те, що зводило Бадді з розуму. Будь-який інший задовольнився б двома чи трьома четвертаками і погодився на здачу. Чоловік наполягав на тому, щоб відрахувати все до останнього пенні, незалежно від того, скільки йому довелося награбувати в цьому безглуздому пластиковому тримачі для дрібниці.
  
  
  Тож цього разу Бадді не поспішав підраховувати рахунок. Можливо, сірий чоловік, чия шкіра сьогодні виглядала ще сірішою, ніж зазвичай, наступного разу віднесе свої покупки в іншу касу.
  
  
  Чоловік стискав у руці здачу, тоді як Бадді вдавав, що у нього проблеми зі сканером. З довгої практики він знав, як тримати коробку, щоб вона неправильно зчитувалася. Він робив це неодноразово.
  
  
  "Тримайте коробку рівніше", - запропонував сірий чоловік голосом, який звучав так, ніби його вичавили з лимонної кірки.
  
  
  "Вибачте, сер", - сказав Бадді, потай радіючи, що зачепив за живе. Він пововтузився з коробкою, зазначивши, як стиснулися безкровні губи чоловіка. Він знову звернув увагу на пласку сірість своєї шкіри. Зазвичай вона була кольору риб'ячої шкіри. Сьогодні ввечері вона нагадувала олівцевий грифель.
  
  
  Поки сірий чоловік нетерпляче крутився, його погляд блукав журнальною полицею, де останні випуски жіночих журналів і різних таблоїдів кричали про свої обкладинки.
  
  
  Сірий чоловік комічно переосмислив ситуацію. Одна сіра рука з шокуючою наполегливістю потяглася до останнього "Інкуайрера". Він глянув на обкладинку очима, в яких за прозорими щитками його окулярів без оправи було видно біле з усіх боків. Він розірвав папір, щось шукаючи. Коли він знайшов те, що шукав, його шкіра стала ще сірішою, якщо вже на те пішло, а очі розширилися.
  
  
  Бадді Ньюман був так здивований цією нехарактерною поведінкою, що фактично припинив роботу і з подивом подивився на чоловіка. Це був найнедовговічніший вираз, який колись був на обличчі Бадді Ньюмана.
  
  
  Сірий чоловік раптово схопився за груди, сторінки "Інкуайрера" розлетілися, як голуби орігамі. Його рот широко розкрився. Його губи та нігті здавались майже синіми. Його очі вилізли з орбіт, як круто зварені яйця зі стисненого кулака, і сірий чоловік склався, як шезлонг, приземлившись на стрічку конвеєра. Його несли доти, доки він не притиснувся до полиці з талонами в плутанині кінцівок.
  
  
  Бадді Ньюман розпізнав ознаки серцевого нападу на заняттях зі штучного дихання і натиснув на дзвінок менеджера. Не чекаючи, він розгорнув сірого чоловіка так, щоб той міг дістатися його обличчя. Тепер воно було таким самим сірим, як обличчя трупа.
  
  
  Бадді відщипнув ніс і розтиснув рот, що задихався, перевіривши спочатку, чи не проковтнув він язик. Він цього не зробив. Він лежав у нього в роті, товстий сірий слимаків. Зібравшись із духом через огидність свого завдання, Бадді притулився ротом до губ сірої людини. Вони стали сірувато-блакитними. Він із силою видихнув, вийшов, потім повторив процедуру.
  
  
  Менеджер поспішив нагору, і Бадді крикнув йому: "Викличте швидку допомогу! Він вмирає!" Потім він притулився губами до губ сірої людини на ім'я Сміт. Губи Сміта були холодні, як свіжа тріска. І майже такими ж смачними. Бадді набрав більше повітря в несприйнятливі легені, на очах виступили гарячі сльози.
  
  
  Після того, як санітари швидкої допомоги викотили сірого чоловіка через електричні двері, Бадді сів на стрічку конвеєра, на якій зазвичай перевозили яблука, пончики та свинячі відбивні назустріч їхній кінцевій долі, і мовчки слухав далекий, але обнадійливий голос менеджера, який говорив йому, що він , ймовірно, отримає якусь подяку від мережі, якщо клієнт виживе.
  
  
  Бадді не думав, що ця людина виживе. Холодний присмак на губах змусив його відчути себе так, ніби поцілував труп.
  
  
  Нарешті, після того, як Бадді заспокоївся, менеджер відправив його додому раніше. Бадді взяв із собою екземпляр "Інкуайрер".
  
  
  Бадді побачив кілька заголовків, коли йшов до свого будинку. Один із них, на його думку, викликав у чоловіка серцевий напад.
  
  
  Бадді негайно відхилив головний заголовок, який повідомив світові ВІДПОВІДНІ НОВІ ДОВІДКИ! ОДИН І ТОЙ Ж УБИЦЯ ВБИВ РОЯ ОРБІСОНА, ЛЮСИЛЬ БОЛ І АЯТОЛЛУ ХОМЕЙНІ!"
  
  
  У коробці був предмет, який обіцяв розкрити секрет програми схуднення Enquirer All-Pizza. Сміт виглядав так, наче ніколи в житті не їв піцу.
  
  
  Залишилася лише одна інша історія. Заголовок гласив: "РОЗКРИТА ДИННА ПРАВДА". ЕВОЛЮЦІЙНИЙ СУПЕРМЕН НА ВІЛЬНІ У США!
  
  
  Нижче було зображення митцем жорстокого обличчя чоловіка. У нього були високі вилиці і мертві очі, які Бадді коли-небудь бачив. Навіть на ескізі ці очі, здавалося, свердлили вражену душу Бадді, як свердла.
  
  
  Він відкрив внутрішню сторінку і при світлі вуличних ліхтарів, що проїжджають повз, прочитав про істоту, яку репортер охрестив "Мертцем", яка, якщо вірити повідомленням, бродила вулицями Америки, вчиняючи дії невимовного насильства. Бадді це здалося чиєюсь ідеєю для поганого коміксу. Потім він знову глянув у мертві очі, які дивилися з обкладинки, і нестримно здригнувся.
  
  
  Не дивно, що Сміт знепритомнів. Хлопець мав вигляд втілення смерті.
  
  
  Переконаний, що він розгадав таємницю очевидного серцевого нападу Сміта, Бадді Ньюман поспішив у будинок своїх батьків, і йому наснилися кошмари, в яких конвеєрна стрічка експрес-лінії була забита трупами, що стискали інопланетні монети, тоді як Бадді відчайдушно намагався упаковати. чим вони помруть у нього на руках.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Його звали Римо, і звук дзвінка вирвав його зі сну.
  
  
  Він лежав, дозволяючи своїм карим очам, що повільно фокусувалися, розглядати незнайоме оточення. Він не впізнав стелю. Він був надто білим. Він моргнув і повільно сів. У нього боліла голова. В глибині його глибоко посаджених очей відчувався тупий біль. Було відчуття, що зорові нерви були обпалені і не зовсім загоїлися.
  
  
  Він перекотився на край горбистого ліжка і обхопив голову руками. Коли він підняв обличчя, то оглянув камеру, освітлену сильним світлом зовні ґрати.
  
  
  То була гола камера. Стіни були пофарбовані в рожевий колір із шлакоблоків, а в одному кутку був унітаз із нержавіючої сталі зі зламаною раковиною над резервуаром для води. За винятком ліжка та туалету, камера була такою ж порожньою, як скальп лисого чоловіка. І такою ж рожевою.
  
  
  Римо став у боксерських трусах і справив потребу унітаз без кришки. Він дивився на стіну, ніби намагаючись осмислити те, що відбувається. Застебнувшись, він виявив свою синю робочу форму, складену на підлозі, а також шкіряні черевики державного зразка, що лежать акуратною чаркою. Спочатку він одягнув штани, а потім зашнурував черевики. Вони були новими і відчувалися, як обтяжені черевики дайвера, коли він зробив невпевнений крок навколо камери шість на дев'ять.
  
  
  Далі коридором він почув звуки людей, таких, як він, що ворушаться у своїх замкнутих просторах. Чорний голос гірко проклинав новий день. Молодший голос просто не витримав і заридав. Джирс відповів із черствістю, яка не піддавалася розумінню.
  
  
  І до цих грубих звуків долучалися звуки кроків. Ноги у черевиках. Вільні ноги. Ноги, що вільно крокують коридором і прямують у його бік.
  
  
  "Перелічіть голови!" - гаркнув авторитарний голос. "Вимкніть звук".
  
  
  "Пішов ти, чувак!" – кинув виклик інший голос. Ноги у чоботях зупинилися. Настала пауза. Потім той самий голос відповів знову, цього разу покірніше: "Номер Вісімдесят".
  
  
  Інші голоси вигукнули: "Номер п'ятдесят п'ять".
  
  
  "Номер тридцять сім".
  
  
  "Номер сто вісімдесят один". Нарешті, коли Римо застібав робочу сорочку з короткими рукавами, ноги зупинилися біля ґрат його камери.
  
  
  Їх було два комплекти. Двоє чоловіків були одягнені в однакові сірі формені сорочки з чорними еполетами та оздобленням кишень. Їхні штани були чорними, з вугільно-сірими смужками, що йшли зовнішніми швами. Їхні капелюхи Smokey the Bear були чорними і відтіняли жорсткі злі очі.
  
  
  "Як минула твоя перша ніч, Мертве?" - спитав той, що вище, із двох наглядачів, не відриваючись від свого блокнота.
  
  
  "Нахилися, і я покажу тобі", - прогарчав Римо. Усі вони мали неправильний акцент. Надто південний. І кольори уніформи також були невідповідними. Ця думка повільно поринала в його свідомість, як водяна лілія, що втрачає свою плавучість.
  
  
  "Так", - сказав другий командир. Він був майже таким самим широким, як і високим, і він не був високим. "Я чув, ти був міцним горішком".
  
  
  "Мене звуть Римо".
  
  
  "Ви маєте на увазі ув'язненого номер шість".
  
  
  "Це не мій номер".
  
  
  “Нагорі, у Нью-Джерсі, може бути. Але тут, унизу, ти номер шість. А тепер, хлопче, відійди від цих ґрат. Начальник в'язниці хоче тебе бачити”.
  
  
  Римо відпустив ґрати і відступив назад, коли командир гукнув командиру варти, щоб приготував камеру номер два.
  
  
  Електронні двері камери загули, від'їжджаючи назад. Пара командирів швидко встали по обидва боки від нього, і один опустився навколішки, щоб закріпити ножні кайдани, тоді як другий стояв з планшетом на боці, а інша рука лежала на ручці пістолета.
  
  
  Як тільки ножні кайдани були на місці, командир підвівся, несучи наручники, з'єднані зі шматками ланцюга. Наручники охопили його зап'ястя та здирали шкіру. "Чорт забирай", - пробурмотів присадкуватий командир. "Що це?" - Вимагав відповіді інший.
  
  
  "Тільки подивіться на зап'ястя цього хлопця. Вони товсті, як підвісні троси. Наручники не підходять".
  
  
  "Приведи їх у порядок".
  
  
  Римо витяг зап'ястя, його руки стиснулися в кулаки. Командир щосили намагався застебнути один наручник на його правому зап'ясті. Язичок не дотягував до фіксуючого механізму на півдюйми.
  
  
  "Спробуй інше зап'ястя", - нетерпляче сказав високий командир. "Він, мабуть, правша. Ліве зап'ястя буде тоншим. І заклацни його. Начальник в'язниці чекає".
  
  
  Другий наручник також не впорався зі своїм завданням на добрих півдюйми.
  
  
  "Що нам робити?" - роздратовано спитав присадкуватий командир. "Я ніколи не бачив зека з такими зап'ястями". Римо стрільнув у охоронців темноокою усмішкою.
  
  
  "Що, якщо я зроблю це?" - Запропонував він, розтискаючи кулаки.
  
  
  Командир стиснув кайданки. Вони зі клацанням стали на місце.
  
  
  "Міло", - сказав він, штовхаючи Римо. Дуже мило. Давай покажемо твій маленький магічний номер начальнику в'язниці.
  
  
  Коли Римо виходив із камери, його підштовхнули праворуч.
  
  
  "Не оглядайся назад, хлопче. Ти ж не хочеш бачити, що там, з іншого боку".
  
  
  Перед ним тягнувся довгий ряд камер. Руки, одні складені, інші з безвільними пальцями і нудні, звисали з лозин по всій лінії. Коридор з бежевих шлакоблоків закінчувався чорними електронними дверима з квадратним віконцем.
  
  
  "Ідіть на чотири кроки позаду мене і притисніть до стіни", - сказав високий командир, показуючи дорогу. Інший влаштувався позаду них. "Залишайтеся на жовтій лінії".
  
  
  Римо тяжко попрямував. Коли він проходив повз ряд камер, через пофарбовані в зелений колір прути виглядали суворі незнайомі обличчя.
  
  
  "Гей, спляча красуня! Я Прекрасний принц".
  
  
  "Скажи, як тебе звуть, люба?"
  
  
  Пролунали свистки, кілька вовчих свистків. Відчайдушний зек із золотим кільцем у вусі вголос поцікавився, чи незайманий Римо. Римо зупинився перед його камерою і втупився в нього своїми мертвими очима. В'язень мимоволі відсахнувся від ґрат.
  
  
  Римо пішов далі, на секунду випередивши незавершений випад командира.
  
  
  Коли їх пропускали через серію електронних дверей і через чотиристоронній перетин ярусів камер від підлоги до стелі, Римо запитав.
  
  
  "Де я?"
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - прогарчав головний командир. Потім, прийшовши до тями, він додав: "Це вірно. Ви прибули під дією заспокійливого, чи не так?"
  
  
  "Це ти мені скажи", - сказав Римо, коли вони підійшли до кабінету начальника в'язниці. Поки вони чекали, головний командир постукав у двері.
  
  
  "Хлопчик, твій новий будинок - державна в'язниця у Старці".
  
  
  "У мене не дуже хороша географія", - сказав Римо, коли інший командир просунув голову у двері і оголосив: "Він тут, сер".
  
  
  "Флорида", - рішуче сказав інший командир. "Країна сонячного світла та алігаторів".
  
  
  "Не забудь флоридський сік", - додав перший охоронець, відчиняючи двері перед Римо.
  
  
  Римо увійшов до кабінету начальника в'язниці, його ланцюги волочилися по підлозі. Його руки були скуті нижче рівня пояса, але голова була піднята, а поза викликає.
  
  
  "Сядь, Вільямс", - сказав начальник в'язниці безглуздим тоном, що не викликає довіри. Він махнув охоронцям, щоб ті зачинили за ними двері. Римо опустився на простий дерев'яний стілець. Від жорсткого стільця йому одразу стало незатишно. Він не був певен чому, але це сколихнуло якийсь невиразний, недоступний спогад.
  
  
  Начальник в'язниці спеціально ігнорував Римо, коли той перегортав картотеку. То був невисокий, забіяковий чоловік з гладкою лисиною. На переніссі у нього була невелика ямка в плоті, наче хтось вирізав із неї шматок.
  
  
  Коли начальник в'язниці підняв очі, він дозволив папці впасти плазом. Він кинув на неї останній погляд, перш ніж повністю переключити свою увагу на Римо.
  
  
  "Ти знаєш, чому ти тут, Вільямсе?"
  
  
  "Держава стверджує, що я вбив продавця наркотиками".
  
  
  "Ось чому вас відправили до в'язниці штату Трентон. Я мав на увазі, чому вас перевели до штату Флорида".
  
  
  Флорида, подумав Римо. Значить, охоронці не брехали. вголос він сказав: "Мабуть, це якось вилетіло в мене з голови". Йому стало цікаво, що говорив начальник в'язниці.
  
  
  "Ви дуже дурна людина, містере Вільямс. Вам було б краще повернутися в Нью-Джерсі, де вони не користуються смертною карою. Там, нагорі, ви були просто ще одним довічником у камері смертників. Але ви продовжували потрапляти в неприємності. Згідно з вашим досьє. , ви покалічили свого співкамерника.Викололи йому око з-за сигарети.Цього було достатньо.Але до того, ви вбили охоронця.Я припускаю, що цей охоронець мав сім'ю з високими політичними зв'язками, тому що хтось потяг за безліч ниток , щоб тебе перевели до моєї в'язниці. Це незаконно, але коли я запротестував, мені в недвозначних висловах сказали підіграти. Що я і роблю”.
  
  
  "Можливо, мені потрібно було змінити обстановку", - рішуче сказав Римо. Він запитував, до чого хилиться це лайно.
  
  
  "Ти зараз досить недбалий", - продовжив начальник в'язниці. Римо помітив табличку з ім'ям перед його столом, де було написано, що він начальник в'язниці Максорлі. "Але мені сказали, що чиновникам Трентона довелося запровадити тобі заспокійливе для перекладу. Тож ти повинен знати, у що ти вплутався".
  
  
  "Звичайно", - холодно сказав Римо. "Я дістався Флориди".
  
  
  "Це правда", - без тіні гумору сказав начальник в'язниці. "Але ви також потрапили в камеру смертників Флориди. Чи бачите, на відміну від Нью-Джерсі, цей штат повною мірою використовує смертну кару. І оскільки ви перейшли під нашу юрисдикцію, ви підпадаєте під дію законів Флориди".
  
  
  Рімо нічого не сказав. Його брови зійшлися разом, утворивши глибоку складку.
  
  
  "Мені шкода", - сказав начальник в'язниці голосом, в якому не було співчуття, ні сарказму, а просто голос. "Ви колись були офіцером поліції, згідно з вашими записами. І я не зв'язуюсь із наркоторговцями. Можливо, у тебе були свої причини зробити те, що ти зробив, але вбити співробітника виправної установи... що ж, я несу відповідальність перед законом ".
  
  
  "Я хочу поговорити зі своїм адвокатом", - натягнуто сказав Римо.
  
  
  "Я розумію, що від вашого імені вже подана апеляція. Тим часом від вас чекають дотримання правил цієї установи. Вам дозволятиметься виходити з камери на дві хвилини через день, щоб прийняти душ, і двічі на тиждень, по понеділках та четвергах, на тридцять хвилин займатися фізичними вправами під наглядом у дворі в'язниці, інакше ви будете замкнені у своїй камері, де прийматимете їжу і займатиметеся всіма своїми справами. буде іншого вибору, крім як помістити вас в окреме приміщення, якщо ви будете погано поводитися якимось чином".
  
  
  "Ти говориш про мене як про поганого маленького хлопчика", - сказав Рімо жорстким голосом.
  
  
  "Будьте впевнені, містере Вільямсе, я бачу вас зовсім не в такому світі. Отже, ви зрозуміли все, що я вам щойно сказав?"
  
  
  "Думаю так".
  
  
  "Ви розумієте, що я маю на увазі під роздільним утриманням під вартою?"
  
  
  "Звичайно. Одиночний висновок".
  
  
  "Так це називається у Трентоні?"
  
  
  Римо довелося подумати, як відповісти. "Вони назвали це адміністративним затриманням", - сказав він нарешті.
  
  
  "І я впевнений, що людина, якій загрожує страта, двічі подумає, перш ніж доживати свої останні дні в одиночній камері". Начальник в'язниці натиснув кнопку дзвінка. Два командири увійшли до кімнати і зайняли свої місця по обидва боки від непохитного обличчя Римо Вільямса.
  
  
  "Перш ніж ці офіцери відведуть вас назад до камери, у вас є якісь питання?" начальник в'язниці хотів знати.
  
  
  Римо встав, брязкаючи ланцюгами. "Тільки один", - тихо сказав він.
  
  
  Начальник в'язниці запитливо глянув на нього.
  
  
  "Ви вживаєте гази, робите ін'єкції чи підсмажуєтесь у такому стані?"
  
  
  "Ми маємо дуже ефективний електричний стілець, містер Вільямс. Якщо дійде до цього, ви відчуєте лише короткочасний поштовх. Насправді це досить гуманно".
  
  
  "Все одно, я думаю, що віддав би перевагу голці". На обличчі начальника в'язниці відбився цікавий інтерес.
  
  
  "Серйозно?" сказав він. "Якщо ви не заперечуєте, що я питаю, чому це?"
  
  
  "Вони не голять голову перед смертельною ін'єкцією".
  
  
  "А", - сказав начальник в'язниці, ніби зрозумівши. Але через непроникність у глибині його очей Римо міг сказати, що він взагалі нічого не зрозумів.
  
  
  Римо мовчав, коли його відводили.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Вони почекали, поки Римо повернеться до камери, перш ніж зняти ланцюги та ножні кайдани. Римо сів на ліжко, коли заґратовані двері з брязкотом зачинилися. Вперше він помітив білу табличку, прикріплену до дверей камери: "НЕБЕЗПЕЧНО!" НЕ ПІДХОДИТЕ, ПОКИ "ГЕЙТ" РУХАЄТЬСЯ, накреслену чорними літерами "смертний вирок".
  
  
  Це був єдиний матеріал для читання у камері, тому Римо повільно прочитав його кілька разів.
  
  
  Голос із сусідньої камери порушив його концентрацію.
  
  
  "Привіт, Джиме. Що відбувається?" Голос був чорний. Житель півдня.
  
  
  "Мене звуть Римо".
  
  
  "Не займай ніякого становища, чувак. Я називаю всіх білих хлопців Джимамі. У що ти вляпався?"
  
  
  "Не твоя справа".
  
  
  "Вчини як знаєш. Я просто був дружелюбний. Мене звуть Мохаммед".
  
  
  "У такому разі, мене звуть Аллах".
  
  
  "Брати-мусульмани" оголошують його Аль-лах, уйти. Але якщо тебе це влаштовує, то ти можеш називати мене Попкорном. Усі мінуси такі. Тільки не принижуй мого особистого бога. Аллах – це все, що допомагає мені прожити день, доки мені не доведеться йти до кінця. Я вбив свою стареньку, хіба ти не знаєш”.
  
  
  "Жорстоко".
  
  
  "Хіба я цього не знаю. Іноді я справді сумую за цією жінкою. Не став би її різати, але я застав її в ліжку з якоюсь індичкою, яку ніколи раніше не бачив. І це був мій день народження. Знаєш, це було найжорстокіше".
  
  
  "Помилуй мене", - сказав Римо, відкидаючись на спинку ліжка. Він дивився в стелю.
  
  
  "Я чув, ти колись був поліцейським".
  
  
  - Одного разу, - безбарвно відповів Римо.
  
  
  "Отже коп робить у цьому порожньому місці?"
  
  
  "Я забув привітати твою матір".
  
  
  "Ху! Ти якийсь холодний чувак. Але дозволь мені внести ясність, братику. В'язні, вони знають, що ти коп. Зломщики, вони знають, що ти прикінчив охоронця. Це поставило тебе в дуже погане становище. На твоєму місці я б завів усіх друзів, яких тільки міг знайти”.
  
  
  "Ти не я", - відповів Римо, раптово побажавши цигарку. Можливо, це очистило б його розум від павутиння. Він почував себе як несвіже пиво - надихнуте і надто тепле.
  
  
  "У такому разі, у мене є для тебе ще одна порада, Джіме". Коли відповіді не було, Попкорн сказав: "Не їж м'ясний рулет. Це завжди вчорашній гамбургер. І якщо вам пропонують тушкований м'ясний рулет, це не тільки вчорашній м'ясний рулет, а й вчорашній гамбургер. і знову тицяють у твою жалюгідну фізіономію”.
  
  
  "Я матиму це на увазі", - сказав Римо, все ще дивлячись у стелю. Все було надто гладко. У його старій камері стеля була потрісканою і відшаровуваною: він уявляв, що тріщини - це землетрус, а пласти, що звисають, - виверження вулкана. Він годинами стежив очима за тріщинами, уявляючи їх – ні, бажаючи, щоб вони стали ширшими. Іноді здавалося, що вони розширилися, але вони ніколи не розширювалися настільки, щоб випустити його, тепер немає значення, як довго він дивився крізь нескінченні сірі дні і місяці.
  
  
  Римо перекотився на край свого ліжка. Він не знаходив жодної розваги в цій плоскій бездоганній стелі. Втупившись у свої черевики, він думав про те, що сказав начальник в'язниці.
  
  
  Він не міг пригадати, щоб убив когось із охоронців у штаті Трентон. Але його розум все ще був затьмарений заспокійливим. Римо не міг пригадати, щоб колись чув про те, щоб ув'язненого відправляли під дією заспокійливого. Не найрозумніший. Він запитував, чи не зламався він від довгих років ув'язнення в камері смертників.
  
  
  Він дозволив своїм думкам повернутися на роки тому. Все це було плоскою сірою плямою. Скільки минуло з того дня, як за ним прийшли до його під'їзду в Ньюарку? Десять років? Двадцять? Ближче до двадцяти. Двадцять довгих років відколи суддя - як там його звали, Гарольд якийсь там? відправив його вгору річкою. У ті дні в Нью-Джерсі виконували смертні вироки. Римо більше року пітнів у камері смертників - "Мертвець" мовою інших ув'язнених, - поки його адвокат подавав апеляцію за апеляцією.
  
  
  Його життя врятував не так апеляційний процес, як тенденція не посилатися на закони про страту, яка врешті-решт врятувала життя колишньому патрульному Римо Вільямсу. Це не було виправданням, але це було краще, ніж сидіти на стільці.
  
  
  Тепер, через двадцять років, він знову опинився перед стільцем.
  
  
  Римо підвівся. Його суглоби затекли. Його не зовсім онімілі пальці погладили жорстку щетину на підборідді та шиї. У камері не було дзеркала. У камері смертників людина могла б з радістю перерізати собі горло, а не тягнутися до крісла.
  
  
  Зковтування нагадало Римо у тому, як пересохло в його горлі. У раковині було сухо, тож Рімо вирішив піти в іншому напрямку.
  
  
  "Я не відмовився б покурити", - сказав він уголос.
  
  
  З камери зліва не було відповіді, яка, як згадав Римо, була порожня, коли він проходив повз неї. Але з іншого боку Попкорн запитав: "Кемел зробить тобі?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ну, ось і вона. Одна пошита на замовлення".
  
  
  За дверима камери в поле зору викотилася сигарета без фільтра. Римо довелося опуститися навколішки, щоб упіймати її. Але його зап'ястя були надто товстими для вузького проміжку між лозинами. Він напружився, його пальці майже торкнулися паперового циліндра. Він переклав його в іншу руку, але досяг лише того, що повністю відсунув сигарету за межі досяжності.
  
  
  Римо повернувся до свого ліжка і тяжко сів, його обличчя перетворилося на маску поразки.
  
  
  Через деякий час Попкорн зауважив: "Я не відчуваю запаху диму, Джим. І я всією душею віддавав перевагу секонд-хенду".
  
  
  "Це вислизнуло від мене", - сказав йому Римо без емоцій.
  
  
  "Ось як я ставлюся до свого життя, Джиме. Але ти все ще у мене в боргу".
  
  
  "Звичайно", - рішуче сказав Римо. Він почував себе лайном.
  
  
  "Просто не чекай довго розплати. Спарки володіють моєю дупою, ти знаєш".
  
  
  "Хто такий Спарки? Твій адвокат?" Римо задумався у повітря. З таким самим успіхом він міг спілкуватися з мерцями. Наступні слова Попкорна підказали йому, що так і є.
  
  
  "Спарки - голова, чувак. Я вийду на волю наступного місяця, якщо мою апеляцію не підтримають. Тобі сказали, коли ти йдеш?"
  
  
  "Я не піду", - рішуче заявив Римо.
  
  
  "Розкажи. Раніше я так думав. Чоловік дозволяє тобі так думати деякий час, він і його адвокати. Через деякий час ти починаєш вірити в це сам. Потім вони забирають його у тебе дюйм за дюймом. ти літаєш, а наступного дня копаєшся у бруді у своїх власних чортових ніг, думаючи, що єдиний вихід - це викопати собі дорогу назовні. Але у будь-якому разі, ти сам собі риєш могилу”.
  
  
  - Я не піду, - повторив Римо.
  
  
  "Ти вважаєш, що коли ти колись був копом, то в тебе все вийде. І це все?"
  
  
  "Вони не підсмажать мене. Вони не підсмажили мене в Джерсі. Вони не підсмажать мене тут".
  
  
  "Може, Джим. Але в цій дірі, в якій ми знаходимося, флоридський сік має зовсім інше значення". Він не помаранчевий, і вони повинні прив'язати тебе, перш ніж ти зможеш отримати з цього користь.
  
  
  "Вони не можуть перевести людину з одного штату в інший і підсмажити її. Мій адвокат подбає про це".
  
  
  "Я згоден із цим. Мій адвокат теж моя остання надія".
  
  
  "Вони не підсмажать мене", - повторив Римо. І раптом він згадав, чому йому було так незручно сидіти на дерев'яному стільці у кабінеті Начальника в'язниці. Електричні стільці завжди виготовлялися з дерева, що не провадить.
  
  
  В дальньому кінці коридору загули двері. Загула інша. І з кожним разом дзижчання ставало голосніше в міру того, як Контроль відчиняв двері за дверима. Потім почувся чіткий, не приглушений звук кроків.
  
  
  Охоронці зупинилися біля камери Римо. Це були ті ж таки охоронці, що й раніше.
  
  
  "Сьогодні день душа, Вільямс", - сказав один із глузуванням. Римо підняв зі свого ліжка тьмяні очі. Він встав. "Чому б і ні?" він пробурмотів.
  
  
  Цього разу на нього не вдягли наручники, коли виводили з камери.
  
  
  "Я єдиний, хто повинен змити пил?" Запитав Римо.
  
  
  Охоронець люто вишкірив зуби. "Інші вже приводять себе в порядок заради тебе, Мильний хлопчик. А тепер рухай".
  
  
  Римо повільно пройшов повз ряд камер смертників. Він сміливо зустрічав кожен погляд, кинутий у його бік.
  
  
  Цього разу не було свисту чи глузувань. У певному сенсі це був поганий знак.
  
  
  Вони пройшли повз контрольну будку на перехресті в'язниць, званому Гранд Сентрал, де начальник варти проводив їх у душову. Римо роздягся під пильними поглядами охоронців і зайшов у спільний душ.
  
  
  Десятки пар жорстких очей впивалися в його підсмажені, тигрині м'язи, плоскі, як у спортсмена, живіт і дивно товсті зап'ястя. Римо проігнорував їх і став під гарячий струмінь незайнятого душу, намилюючись брудним шматком мила, яке тануло на схожій на жолоб полиці, що проходила під душем по всій довжині кімнати. Він втер трохи піни у своє м'язове волосся, люто відскребся і, відчуваючи на собі погляди, знову встав під гарячу воду, поки залишки піни не потрапили на ґрати підлоги, щоб бути віднесеним на волю, якої Римо не знав з тих пір, як йому було удвічі менше, ніж зараз.
  
  
  Коли Римо попрямував до дверей, на його шляху встав чоловік. Він був білий і складний як вагітний півзахисник. Його товсте обличчя було таким же невиразним, як гребля Гувера, за винятком вусів Фу Манчі, які вийшли з моди, коли Джеральд Форд був у Білому домі, і крихітного шматка волосся під нижньою губою, званого пучком пачуко. Його чорне волосся розкидалось по всьому лобі, з нього капала брудно-сіра мильна піна. Він виглядав як клінгон із поганим шиньйоном.
  
  
  "Ти новий Небіжчик?" - прогарчав він.
  
  
  "Мене звуть Римо".
  
  
  "Так. Це ти. Небіжчик", - пробурмотів чоловік, ніби Римо там не було. Потім він голосніше сказав: "Я чув, ти був поліцейським".
  
  
  Рімо нічого не сказав. У закладі була фраза: "Займайся своєю справою". Це означало "не лізь не в свою справу" і "тримайся подалі від неприємностей". Римо вирішив, що слідуватиме їй. Він дозволив своєму погляду опуститися на сплутане волосся на грудях чоловіка, вкрите милом. Не з покори, а тому, що чоловік був набагато вищий за Римо, і Римо просто дозволив своїм очам відпочити на їхньому природному рівні. Він зробив своє суворе обличчя нерухомим, не надаючи жодних емоцій, ні слабкості, ні виклику.
  
  
  "Раніше я їв копів", - насміхався чоловік. "Ти скажи йому, Макгарку", - крикнув хтось. Макгарк нахилився до обличчя Римо. Його дихання було кислим. Як пахта тижневої давності.
  
  
  "Можливо, я тебе з'їм". Коли Римо не відповів, Макгарк сказав: "З іншого боку, можливо, все буде навпаки. Я міг би захистити тебе, коп. Якщо ти будеш добре зі мною поводитися".
  
  
  За цих слів Римо підвів погляд. Його очі, здавалося, пішли у свої глибокі западини. Вираз їх був нечитаним.
  
  
  "Ти робиш для мене і я зроблю для тебе", - сказав Мегарк низьким голосом. "Що ти на це скажеш?"
  
  
  "Я кажу, - рішуче заявив Римо, - що твоє дихання пахне так, ніби ти смоктав сосок слона. Можливо, тобі варто продовжувати задовольняти себе таким чином".
  
  
  У Макгарка відвисла щелепа, від чого його пучок почутино наїжачився.
  
  
  Єдиним звуком у кімнаті довгий час були насадки для душу, що викидали безжальні потоки води. Потім якийсь чоловік вибухнув вибуховим сміхом, що гавкає. В іншого перехопило подих. Вони рушили до Римо та гіганта на ім'я Макгарк, щоб подивитися, що буде далі. За спиною здоров'я Римо міг бачити охоронців, які спостерігали через квадратне вікно. Раптом вони повернулися спиною, і Римо зрозумів, що від них допомоги не буде.
  
  
  "Всі ви, бовдури, тримаєтеся подалі від цього", - сказав Макгарк. Він глянув униз на Римо. Римо непохитно зустрів його погляд.
  
  
  "Я дам тобі вибір, коп", - сказав Макгарк напруженим голосом. "Твій рот на моєму члені прямо зараз або мій ніж у твоєму животі".
  
  
  "Якщо ти збираєш речі, доведи це", - спокійно сказав Римо. Макгарк розвів неймовірно великими руками і сказав: "Ніяких кишень, друже. Але я дістану тебе на подвір'ї".
  
  
  "Тоді побачимося у дворі", - сказав Римо, протискаючись повз чоловіка і відчиняючи двері швидше, ніж Макгарк встиг відреагувати.
  
  
  Римо схопив рушник з вішалки і почав витиратися, коли явно розчаровані охоронці розділилися і зайняли позиції біля зовнішніх дверей. Запах застарілого поту був постійним сморідом у кімнаті. Інші вийшли, голі й похмурі, і зажадали свої рушники. Закінчивши, вони кинули рушники в візок для прання і повільно одягнулися, ніби одягнувши сині штани державного зразка, вони стали менш, а не більш цивілізованими.
  
  
  Коли Римо потягнувся за ідентичною уніформою, один із охоронців сказав: "Тобі не потрібна тюремна уніформа. Ось." Римо взяв футболку абрикосового кольору. Він стяг його через голову і зрозумів, що це означало. Кожен чоловік у ряді носив такий. То був значок засудженого.
  
  
  Вони вишикувалися в лінію, з Римо в тилу. Охоронці відчинили двері, і вони вийшли гуськом, їхні плечі майже торкалися правої стіни, коли вони повертали під прямим кутом, доки не минули багатоярусні тюремні блоки, що оточували Центральний вокзал. Чоловіки, що йшли попереду Римо, попрямували до своїх камер. То були звичайні люди. Римо продовжив шлях на самоті в крило Q, камеру смертників.
  
  
  За сигналом двері камер відчинилися. Одночасний брязкіт був оглушливим.
  
  
  Римо попрямував бежевим коридором до своєї відкритої камери, недалеко від останньої камери в камері смертників.
  
  
  Грубий голос крикнув йому слідом: "На подвір'ї, коп". Після того, як двері камери з дзижчанням зачинилися з тимчасовою остаточністю, до якої Римо так і не звик, він поставив питання в повітря. "Знаєш шахрая на ім'я Мегарк?" Голос Попкорна був глузливий. "Так. Це чувак, якого називають Крашер. Хіба це не ім'я з коміксів, чувак? Крушитель Макгерк. Кажуть, його ім'я Делберт".
  
  
  "Педік?" Римо замислився.
  
  
  "Так. Справжній батч. Чому ти питаєш? Ти йому подобаєшся?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Цей нищівник, ти маєш остерігатися його. Він подає, але не ловить. Розумієш, що я маю на увазі?"
  
  
  "Так. Він каже, що шукатиме мене у дворі".
  
  
  "Тоді не ходи надвір".
  
  
  "Повинен. Я маю підтримувати форму".
  
  
  "За що? Зрештою, Спарки височать тебе насухо, брате".
  
  
  "Колись я, можливо, виберуся звідси", - сказав Римо. Він помітив, що хтось – він сам чи охоронець – штовхнув сигарету з коридору ближче до ґрат. Він підійшов і просунув руку крізь лозини. Він розчавив сигарету двома пальцями і повернувся до свого ліжка.
  
  
  "Звичайно", - сказав Попкорн, поки Римо оглядав білий папір щодо пошкоджень. Вона розійшлася з одного кінця і була брудною там, де її розчавила підошва черевика. Але інший кінець був чистим. Римо обережно струсив з нього пилюку. "Колись ти вийдеш звідси", - говорив Попкорн. “Є білий катафалк, який одного чудового дня вивезе всіх нас, Мерців, за межі цих стін. Ви можете на це розраховувати”.
  
  
  "Ні. Не так", - сказав Римо, відправляючи до рота чистий кінець "Кемела". "Колись вони зрозуміють, що я невинний".
  
  
  Римо проігнорував виючий сміх Попкорна, обшукуючи кишені у пошуках сірників. Він виявив, що він не має кишень, і, звичайно ж, там теж не було сірників.
  
  
  А Попкорн продовжував сміятися, ніби невинність Римо була найсмішнішою річчю в камері смертників.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Для Римо Вільямса, засудженого за вбивство, його перший день у в'язниці штату Флорида мало чим відрізнявся від усіх днів, які він міг згадати у в'язниці штату Трентон. Охоронці прийшли до десятої години, щоб порахувати кількість убитих. Обід подали о дванадцятій тридцять. Піднос із їжею Римо помістили у схожу на полицю щілину у дверях його камери. Це був м'ясний рулет із тушкованим м'ясом. Він відчув його запах і, хоч був голодний, повернув тацю в щілину. До того часу, як через годину охоронець повернувся, щоб забрати його, поверхня перетворилася на холодний жир.
  
  
  О третій годині дня був зроблений ще один підрахунок голів, і знову о восьмій. Відбій пролунав з ударом одинадцяти, а остання перевірка ліжок відбулася через двадцять хвилин, коли самотній охоронець пройшов уздовж черги, зупиняючись, щоб висвітлити кожну камеру своїм великим ліхтариком D-cell. Якось він покликав ув'язненого, щоб той оголив голову. Тільки тоді промінь на мить зупинився; потім його включення та вимкнення продовжилося.
  
  
  В очах Римо запалилося світло, і він перекинувся. Охоронець пішов далі, повторив свій ритуал біля камери Попкорна, а потім шкутильгав геть, його відхід був відзначений гучністю дверних дзвінків, що зменшувалася, коли вони закривалися один за одним.
  
  
  Римо дивився на плоску чорноту зовнішньої стіни своєї камери, питаючи, чи будуть ночі тут такими ж жахливими, як у Трентоні.
  
  
  Вони були.
  
  
  Звідкись здалеку пролунав голос: "Телепортуй мене нагору, Скотті", і Римо мало не засміявся. За винятком того, що нещасний тон голосу чоловіка приглушив сміх. Він не жартував. Фактично, він приступив до тривалого виконання уявного епізоду "Зоряного шляху" одним актором, по черзі граючи ролі капітана Кірка, Спока, Скотті, Маккоя і навіть Ухури безглуздим фальцетом.
  
  
  "Заткни свою дірку, йолоп!" попередив басовитий голос.
  
  
  "Ти заткни свою дірку. Дай чоловікові спокій. Він розважатиме нас".
  
  
  Останнє пролунало через Попкорн. Зітхнувши, Римо скотився з ліжка.
  
  
  "Це триває щоночі?" спитав він.
  
  
  "У деякі ночі", - сказав йому Попкорн. "Це тарілка радара. Він знає напам'ять кожен епізод "Зоряного шляху". Каже, що дивився їх по сімнадцять разів кожен. Так що, природно, він доходить до того, що, так би мовити, викручується сам. Чули б ви, який він викрутив" Минулої суботи, коли все закінчилося, Кірк був застрелений ромуланцями, а Спок захопив місток... Перше, що він зробив, це віддав наказ відступати і почав балувати Ухуру. по своєму ".
  
  
  Римо зітхнув. Там, у Трентоні, був шахрай, який всю ніч безперервно видавав себе за грабіжника. Його "Джо Фрайді" був настільки точним, що спонукав одного довічника встромити заточений олівець із номером дев'ять у адамове яблуко ув'язненого зі смертельним наслідком. Тепер здавалося, що це було давно. Римо навіть міг згадати імені жодного з них.
  
  
  Нарешті розмови вголос, ридання і стогін припинилися, і у вологій темряві камери смертників запанувала тиша.
  
  
  Римо спав.
  
  
  Уві сні йому наснився сон.
  
  
  І у своєму сні він був вільний.
  
  
  Римо снилося, що він їде на ліфті до пентхауса висотного житлового будинку. Він бачив себе в обрамленні кабіни ліфта, обклеєної золотими шпалерами, ніби відчував позатілесний досвід. Одна рука була в кишені, а друга звисала збоку, нетерпляче клацаючи пальцями.
  
  
  Двері ліфта відчинилися, і він почав виходити з клітки. Він на мить завагався. Блиск, що з'явився в його очах, був недовгим. Потім, недбало витягши руку з кишені, він вийшов у коридор. Він свиснув.
  
  
  По обидва боки дверей ліфта з'явилося по огрядному чоловікові. Кожен був одягнений у дорогий італійський шовковий костюм. У руках мали компактні маленькі пістолети-кулемети Mac-11. Один приставив дуло до шиї Римо, а другий – до протилежного боку. Римо перестав свистіти.
  
  
  Уві сні він закричав: "О, чорт!" Але уві сні він виглядав так само круто, як актор, який зіграв головну роль у телевізійному фільмі тижня.
  
  
  Один із двох чоловіків пробурмотів: "Зійшов не на тому поверсі, приятелю?"
  
  
  На що Римо почув свою відповідь: "Ні, якщо це апартаменти дона Поліпо Тентаколо".
  
  
  "Дон Тентаколо не приймає відвідувачів сьогодні ввечері, друже". Це від іншого чоловіка, того, що почав обшукувати Римо. Інший громила – кращого слова для нього не підбереш – продовжував тикати своїм Mac-11 у бік Римо.
  
  
  Те, що сталося далі, сталося так швидко, що Римо смикнувся уві сні.
  
  
  Охоронець, що стояв на колінах, перевіряв кісточки Римо, коли одна з ніг Римо сіпнулася вгору. Палець ноги, здавалося, тільки торкнувся підборіддя чоловіка, але його голова відкинулася назад, ніби вона була на кінці троса, що обірвався. Тріск хребців, що ламаються, був виразним, як грім.
  
  
  Потім - або, можливо, це сталося одночасно, тому що увага Римо була прикута до відкинутої назад голови, а не до чогось іншого - уві сні Римо повернув верхню частину тіла так, що дуло пістолета було спрямоване в розріджене повітря. Він узяв іншого громила за зап'ястя. Замість того, щоб натиснути на природну точку згину суглоба, як його навчали у поліцейській академії, Римо вставив мізинець у відкрите дуло Mac-11. Звук стовбура, що розколюється, злився з тріском хребців, що ламаються.
  
  
  Mac-11 розвалився на частини, начебто всі зварні шви та шурупи одночасно зруйнувалися, залишивши громилу з дуже хитким прикладом пістолета з маленькими блискучими кулями, що видно у верхній частині магазинної обойми.
  
  
  Громила глянув на свою непотрібну зброю, а потім на свого товариша, якого Римо недбалим рухом кісточки звільнив від дорогих італійських мокасин.
  
  
  "Можна, можливо?" - спитав Римо, чемно посміхаючись. І, не чекаючи, він витяг кулю з обойми. На зміну їй вискочила інша.
  
  
  Римо спостерігав, як він бере крихітну кулю в одну руку і приставляє її до лоба громили. Потім зігнутим вказівним пальцем він постукав по капсулі на кінці гільзи. Пролунала бавовна петарди! і стоїть громила раптово перетворився на розпростертого мертвого громила з чорним кратером у центрі його чола.
  
  
  Римо недбало переступив через тіла і підійшов до чорних дверей з дорогого дерева. Він постукав у двері і почав чекати, уперши руки в стегна.
  
  
  У своїй камері Римо повертався уві сні. Він уперше помітив, якими тонкими стали його руки. Він виглядав так, ніби втратив весь свій природний жир та тридцять відсотків мускулатури. Його зап'ястя, однак, були надзвичайно товстими. Це поєднання змушувало його думати про Моряка Попая - але менш гротескного.
  
  
  Римо витріщився на свої власні дивно розтягнуті зап'ястя, коли в чорній дверній панелі з'явилася занозиста дірка, і "я" з його сну просто зникло з лінії вогню - тому що єдина дірка була зроблена пістолетом, приставленим до протилежного боку дверей.
  
  
  Мрія Римо рвонувся вперед, долонею вдаривши по ручці з такою силою, що вона вилетіла з гнізда і врізалася в пентхаус. Невидимий чоловік завив у вишуканій агонії, і Римо недбало штовхнув двері, відчиняючи їх.
  
  
  Він зупинився поруч із чоловіком, що тримався обома руками за пах у зігнутій удвічі позі, тільки для того, щоб тицьнути його в очі. Перш ніж впасти обличчям уперед, Рімо мигцем побачив желеподібне пюре, яке тепер було в його очницях. Якби він не спав, він би одвернувся.
  
  
  У сні Римо переходив з кімнати в кімнату в елегантному пентхаусі, поки не виявив чоловіка, що зіщулився біля дзеркального вікна, з якого відкривався панорамний вид на якесь невідоме місто. На задньому плані був неоновий кант. Він був згорнутий у спіраль чи вивіску, а обрамляв кілька високих офісних будинків. Це підказало Римо, що з пентхауса відкривається краєвид на Даллас, штат Техас.
  
  
  Товстун стояв спиною до скла, ніби стояв на вузькому виступі, і лише тертя об скло утримувало його від падіння назустріч смерті.
  
  
  "Якщо ти коп, - казав він, - я можу тобі заплатити".
  
  
  "Неправильне припущення", - почув Римо свій голос.
  
  
  "Якщо ти федерал, я можу перевернутись".
  
  
  "Навіть близько".
  
  
  "Тоді чого ти хочеш?"
  
  
  "О, гарний будинок, приємна дружина, можливо, пара діточок".
  
  
  "Готово! Я все влаштую". Товстун спітнів, хоча важив більше Римо фунтів на шістдесят.
  
  
  "Вибач", - сказав йому Римо. "Є деякі речі, які не можна купити навіть за гроші. Це не купить мене, і це не купить те життя, яке я хочу".
  
  
  "Має бути щось, що ми можемо зробити", - наполегливо сказав дон Тентаколо. "Ми можемо укласти якусь угоду".
  
  
  "Дай мені подумати про це", - сказав Римо без жодного інтересу. Він постукав по склянці поруч із головою чоловіка. Товстун скривився, ніби пальці Римо були вколоті.
  
  
  "Це одноразова страва чи сендвіч?" Запитав Римо.
  
  
  "Одинок. Куленепробивний".
  
  
  "Добре", - сказав Римо, проводячи лінійкою пряму лінію над товстуном, що тремтить головою. Скло заскрипіло, ніби по ньому провели склорізом. Потім Римо провів пальцем від кінця лінії до підлоги і повторив дію з іншого боку.
  
  
  Маніпуляція окреслила товстуна тонкою білою прямокутною лінією, що швидше нагадує контур труни.
  
  
  "Що... що ти збираєшся робити?" він тремтів.
  
  
  "Ти виглядаєш сексуально. Начебто тобі не завадило б подихати свіжим повітрям".
  
  
  "Так", - сказав дон Тентаколо, витираючи чоло. "Тут смажиться".
  
  
  "Тоді дозвольте мені", - сказав Римо. Він поклав руку на груди чоловіка і зробив те, що виглядало як легкий поштовх.
  
  
  За винятком того, що не було нічого ніжного в тому, як дон Поліпо Тентаколо пройшов крізь товсте скло, прихопивши із собою скляний прямокутник, схожий на двері. Його ноги були останніми, хто зник у темряві за вікном.
  
  
  Римо побачив, як він висовується з отвору в склі, і погляд його сну раптово поплив за шалено жестикулюючим тілом, що падає з висоти двадцяти чи тридцяти поверхів на твердий тротуар унизу.
  
  
  Скло вдарилося першим. Воно розлетілося на тисячі уламків. Товстун теж розлетівся вщент, але мішок, який був його м'ясистою оболонкою, не дозволив його кістковій структурі, що руйнується, перетворитися на органічну шрапнель. За одним чудовим винятком. Короткий відрізок стегнової кістки вискочив зі шва штанів і пронизав його ліву долоню.
  
  
  Обтрушивши руки, ніби завершив дрібний, але завзятий домашній ремонт, Римо зі своєї мрії відвернувся від вікна, ніби збираючись йти. Але на його обличчі промайнуло впізнання, і він зухвало посміхнувся і спитав невидимого співрозмовника: "Як я впорався?"
  
  
  Голос, що відповів, був писклявим і буркотливим, як у Даффі Дака після важкого дня на знімальному майданчику.
  
  
  "Твій лікоть був зігнутий", - гірко сказала вона.
  
  
  І вираз розчарування, що з'явився на обличчі Римо зі сну, був трагічним.
  
  
  Римо прокинувся з таким самим виразом на своєму справжньому обличчі. Він просто цього не знав.
  
  
  Голос Попкорна прошепотів йому на вухо крізь шлакоблок кольору черепашки: "Ти гаразд, Джіме?"
  
  
  Рімо сів. - Мені наснився поганий сон, - тихо сказав він.
  
  
  "У мене для тебе новини. Вони все ще у тебе. Тільки тепер твої очі відкриті. Ти розумієш мене?"
  
  
  "Я знаю, де я. Це просто здавалося таким реальним". І вперше у голосі Римо зникла жорсткість, яку тюремне життя зробило другою натурою.
  
  
  "У мене є приказка, Джим: Мертві бачать сни найглибше. Побуваєш деякий час у камері смертників, зрозумієш, про що я говорю".
  
  
  Римо пошарив під подушкою. Верблюд усе ще був там, тільки тепер на ньому з'явилася тріщина, і він скидався на загнутий паперовий цвях.
  
  
  "Вважаю, у вас немає сірників?" Підказав Римо.
  
  
  "Ні, відколи у Мухаммеда Алі помутився розум".
  
  
  "Це застаріло".
  
  
  "У "стирі" всі жарти старі. Якщо я дам тобі коробку сірників, ти потім сунеш його назад?"
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Добре, друже. Не облакайся ще більше, ніж ти накоїв, щоб потрапити сюди".
  
  
  Коробка сірників ковзнула в поле зору, як тьмяна хокейна шайба. Він зупинився поруч із ґратами камери, і Римо витяг його з першої спроби. Він відірвав сірник і чиркнув нею. Полум'я охопило брудний кінець "Кемела" у роті Римо.
  
  
  Римо сів на своє ліжко і глибоко затягнувся.
  
  
  Тютюновий дим ударив йому у легені, як іприт. Бажання закашлятися було непереборним. Він спробував подавитися їм, знаючи, що це може призвести до охоронців або, що ще гірше, розбудити кожну людину в камері смертників. Але кашель відмовлявся придушуватись.
  
  
  Римо впав навколішки. Він сунув голову під ліжко і піддався кашлю. Він хрипів, як дванадцятирічна дитина, яка намагається викурити свою першу цигарку.
  
  
  "Ти гаразд, Джіме?" Прошипів Попкорн. "Ти обрушиш всі види лайна на наші жалюгідні голови, якщо не задушиш себе".
  
  
  Приступи кашлю Римо перейшли у здавлений стогін.
  
  
  "Не вмирай через мене, Джіме", - заблагав Попкорн. "Ти отримав мою останню книгу "сірники". Не вмирай через мене".
  
  
  Крізь свій біль Римо почув щирість у голосі Попкорна. Тюремна сентиментальність. Не вмирай, доки я не поверну те, що належить мені. Він так і не звик до його безсердечної жорстокості.
  
  
  Нарешті Римо заповз на своє ліжко. "В перший раз?" Криво посміхнувшись, спитав Попкорн.
  
  
  "Я звик до сигарет з фільтром", - сказав Римо. Його легені наче горіли. Замість того, щоб прочистити голову, нікотин ще більше притупив його мозок. Можливо, подумав він, він мав реакцію на заспокійливе, яке не давало йому заснути під час поїздки з Нью-Джерсі. Тим не менш, у нього не мало бути подібної реакції. Він був людиною із сумкою на день.
  
  
  "А як же мої сірники, чувак?"
  
  
  "Вранці", - слабо парирував Римо. "Я хворий".
  
  
  "Ти божевільний, якщо думаєш, що залишиш собі мої сірники, сосунок", - прошипів Попкорн. "Ти мене чуєш?" Швидкість, з якою легка турботливість Попкорна перетворилася на жорстку, та був і огидну, була елементарною.
  
  
  Римо повернувся на інший бік і спробував заснути, але сон вислизав від нього до п'ятигодинного дзвінка, а потім, надто скоро, почався ще один нескінченний сірий день.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Перш ніж з'явився охоронець з підносами для сніданку, Римо виставив коробку сірників за прути своєї камери і підштовхнув її одним пальцем.
  
  
  "Ось воно", - крикнув він. "Зрозумів?"
  
  
  "Так, чувак, я зрозумів". Голос Попкорна був настороженим. Римо уявив, як він відкриває обкладинку, щоб ретельно перерахувати кожен сірник. Мабуть, він зробив це двічі, бо пройшов якийсь час, перш ніж до нього повернувся голос, знову сповнений зухвалої добродушності.
  
  
  "Це два, які ти мені винен, Джим", - сказав він. "Одне за виготовлене на замовлення, а інше - за запалювач".
  
  
  "Впіймаю тебе якось у дворі", - сказав Римо. "Якщо ми дістанемося до двору того ж дня".
  
  
  На сніданок були холодні кукурудзяні пластівці в упаковці на одну порцію та окремий контейнер з нежирним молоком. Римо повільно розлив молоко по пластівцях. Від нього виходив сильний запах. Він приклав носа до миски. Чи не кислий. Просто міцний. Він ніколи не відчував такого сильного запаху молока. Смішне. Він ніколи раніше не думав про те, що свіже молоко має запах.
  
  
  Рімо вирішив обійтися без цукру і запхав першу ложку в горло. Вона насилу проковтнула. Пластівці, здавалося, пройшлися його стравоходом наждачним папером. Він проковтнув їх. Через п'ять хвилин він розкидав це по всій підлозі.
  
  
  "Ти впевнений, що раніше відсиджував термін, Джіме?" Голос Попкорна знову став настороженим. "Схоже, у тебе не надто хороша акліматизація. Неприємно думати, що ти був рибою. Тому що, якби ти був рибою, це означало б, що ти був щуром. Хоча те, що Людина почала б робити, саджаючи пацюка в ряд, – це більше, ніж я можу зрозуміти”.
  
  
  "У тебе є на що настукати?" Запитав Римо, випльовуючи залишки молока з рота. Тепер він був кислим, але це був присмак шлункової кислоти.
  
  
  "Ні. Але ти ведеш себе як новачок, а не довічник".
  
  
  "Я не нюхав свіжого повітря з тих пір, як ..." Римо завагався. Коли він увійшов туди вперше? Це було 71-го. Ні, раніше, 70-го. Можливо, 69-го. Ні, це не могло бути 69-го. Він пам'ятав, як відбивав ритм у 69-му просто ще один патрульний поліцейський на шляху до далекої пенсії.
  
  
  Командир підійшов за підносом і побачив безлад на підлозі у Римо. Напружений вираз його обличчя змінився сердитим.
  
  
  "Ти робиш це навмисне?" - палко запитав він.
  
  
  "Мене вирвало", - сказав йому Римо.
  
  
  Охоронець придивився уважніше. "По-моєму, на блювотину не схоже".
  
  
  "Це пробуло у мене в шлунку не більше двох хвилин", - сказав Римо з похмурістю, яка приходить до ув'язненого після такого тривалого перебування у в'язниці, що вся гордість залишила його душу. Це було наслідком того, що з усіма намірами та завданнями поводилися як із небезпечним підлітком.
  
  
  Заговорив Попкорн. "Я можу поручитися за Уайті, он там", - сказав він. "Я чув, як його вирвало. Здавалося, що чоловік кашляє легенями. Нирки теж".
  
  
  "Заткнися, мрець".
  
  
  Охоронець пішов, повернувшись зі шваброю та відром.
  
  
  "Камера номер два", - крикнув він лінією. Двері в камеру Римо від'їхали убік. Командир просунув швабру і відро всередину через відчинені двері.
  
  
  "Прибери це", - сказав він Римо.
  
  
  Римо заглянув у цебро і сказав: "Води немає".
  
  
  "Хлопче, ти маєш нескінченну воду", - сказав охоронець, вказуючи на відкритий унітаз з нержавіючої сталі.
  
  
  Римо занурив швабру у відкриту миску, виплеснув її у відро і відніс те й інше до їдальні. Він мив підлогу, поки той не став чистим, вилив відро в унітаз, а потім приніс відро та швабру назад до дверей камери.
  
  
  "Спочатку відіжміть це", - наполягав охоронець.
  
  
  "Чим?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  "У тебе є руки".
  
  
  "Я більше не прийму душ до завтра".
  
  
  "Не я встановлюю правила", – сказав охоронець. "Я просто забезпечую їх дотримання. Можливо, наступного разу, коли тобі захочеться блювати, ти старанніше стримуватимешся".
  
  
  Нахмурившись, Римо відтиснув швабру голими руками і вилив відро в унітаз. Охоронець забрав швабру та відро і замкнув двері. Він крикнув у кінець черги: "Камера номер один". Він перейшов у наступну камеру, поза увагою Римо. "Добре, Попкорн, настав час змити воду з твоєї бідної чорної дупи".
  
  
  "Ти так кажеш, бо любиш мене", - сказав Попкорн охоронцеві.
  
  
  Двері з дзижчанням відчинилися, і Римо, тримаючи перед собою мокрі руки, підняв голову з раптовим інтересом.
  
  
  Він зазнав шоку. Чоловік, який неквапливо пройшов повз, обдарувавши його легкою усмішкою Іпани, був невисоким і худорлявим, з високою стрижкою, що вицвіла, яка робила його голову схожою на пошарпаний олівцевий гумка. Йому було не набагато більше вісімнадцяти.
  
  
  "Як справи, Джіме?" - сказав він і так само швидко зник.
  
  
  "Чорт", - пробурмотів Римо. "Просто дитина. Він просто дитина".
  
  
  Після десятигодинної перевірки Римо сказали, що цього дня він має потренуватися у дворі. Попкорн уже давно повернувся до своєї камери.
  
  
  Двері камери з дзижчанням відчинилися, і Римо вийшов. Поруч із ним був Мохаммед, він же Попкорн. "Схоже, ми йдемо разом", - зауважив маленький в'язень.
  
  
  "Схоже на те", - сказав Римо.
  
  
  "Жодних розмов у черзі", - гаркнув охоронець. Це був не той охоронець, який змусив Римо віджати свій кисло-молочний сніданок зі швабри. На той час руки Римо висохли до молочного кольору. Його так нудило від запаху, що, спустивши воду в туалеті шість чи сім разів поспіль, він вимив руки в унітазі. Це було принизливо, але не більше ніж будь-яке інше приниження, що трапилося з ним за останні два десятиліття.
  
  
  Вони пройшли камерою смертників, де ув'язнені в абрикосових футболках дивилися на них немиготливими зміїними очима в блоці С. Один довговолосий блондин сидів на нижній частині свого ліжка - у блоці С у них були двоярусні ліжка - його очі були порожніми, голова поверталася з боку в бік, як людська тарілка радара.
  
  
  "Це тарілка радара", - прошепотів Попкорн Рімо. "Кажуть, він з'їв свою матір. Він був одним довбанутим чуваком".
  
  
  Високо на другому ярусі камер, що становлять блок С, пролунав хрипкий голос. "На подвір'ї", - попередив він.
  
  
  "І ти знаєш, хто це", - сказав Попкорн. "Сам Делберт. ВІН Ж Крушитель". Попкорн вимовив це прізвисько з явним задоволенням, розтягуючи останній склад, ніби пробуючи його на смак.
  
  
  "Макгерк носить ніж?" Запитав Римо. Командир побурчав на них, але в розмову не втручався.
  
  
  "Іноді", - підказав Попкорн. "Але Делберту, бачите, не потрібна ніяка гомілка. Чув, як про нього говорили, що одного разу він загнав у кут чоловіка, який йому подобався, в механічному цеху і притис його до стіни. Засадив великий мокрий член чуваку в рот. Чоловік пручається. , що природно для чоловіка.. Делберт, йому це не подобається. Він хоче частину тебе, він вважає, що це його право. Тому він розтис щелепу цієї людини великими пальцями і схопив язик чувака зубами. Сильно вкусив, мій хлопець Делберт. Відкусив половину його язика. Проковтнув його, як сиру печінку. Потім він притискав цього бідного страждаючого ублюдка обличчям до підлоги, поки той не стік кров'ю до смерті. Принаймні, я чув, що розповідали саме так".
  
  
  Рерно хмикнув. Він подумав, чи не намагається Попкорн налякати його. Деяким ув'язненим приносило задоволення відчувати нерви новачка.
  
  
  Але Римо Вільямс не був новачком. Він відбував важкі терміни. Він був наляканий, але не був наляканий. Ця тонка відмінність часто була межею, з якою людина виживала в ув'язненні.
  
  
  Вони пройшли через останні двері у двір. Там було пусто.
  
  
  Римо розслабився. Потім заговорив Попкорн. "Не влаштовуйся зручніше", - сказав він. "Скандалісти завжди отримують перший удар у ярді, перш ніж випустити населення на волю".
  
  
  А за ними якофонія гудків вказувала на те, що блок С випустили з клітин. Вони юрмилися, як школярі на перерві, всі розмовляли, але жоден голос не підносився над іншими.
  
  
  "Побачимося пізніше", - сказав Попкорн, відсуваючись від Римо. "Якщо ти виживеш".
  
  
  Римо забився у кут подвір'я. Установа була будівля кольору лайма, оточена подвійним циклонним парканом. Зелені сторожові вежі, схожі на зубчасті прибудови, височіли біля паркану. Сонце стояло високо, було тепло, але душно, ніби вони були поруч із океаном. Римо майже відчував запах солоного повітря.
  
  
  В'язні вийшли як людська хвиля, але швидко розділилися на групи. Співкамерники розбилися на пари або розділилися, кожен залежно від напруженості дня. Кульгаві - ті, хто не зміг пристосуватися до тюремного життя, - пішли самі по собі. Очевидні королеви зібралися разом, розмовляючи пронизливими голосами. Почався баскетбольний матч під обручем gingle forlorn.
  
  
  І навіть над найвищими людьми загалом височіла кругла голова Крашера Макгарка. Його очі, маленькі й злі, що нависли над кістлявими бровами, шукали Римо.
  
  
  Римо зустрів погляд гіганта з відвертою зневагою. Крашер відштовхнув пару верещать королів один від одного і попрямував до виходу з натовпу. Однак замість того, щоб підійти до Римо, він стрибнув, розгойдуючись на животі, прямо до Попкорна, що стояв спиною до натовпу, прикриваючи очі долонею від сонця над головою. Його голова була закинута. Він спостерігав за самотньою чайкою, що описує довгі ліниві кола прямо над північною огорожею.
  
  
  Він не бачив і не чув, як Крашер підійшов до нього впевненою ходою людини, якій байдуже, куди він ступає і у що він ступає – чи на що настав. Очевидно, що Крушителю Макгерку було однаково.
  
  
  Одна з великих молоткоподібних лап Крашера піднялася і зачепила верхівку зачіски Попкорна і різко повернула його голову. Попкорн крутнувся разом із поворотом, майже втративши рівновагу.
  
  
  "За що ти на мене, чуваку?" Сказав Попкорн, його голос перейшов у високий, сповнений страху крик. Щойно його обличчя було сухим, а наступної секунди воно виглядало так, ніби його намазали олією. Ось як швидко піт сочився з його пір. "Продовжуй мою справу!"
  
  
  Гарчання Макгарка у відповідь було занадто тихим, щоб Римо зміг розчути. Він обмірковував свій найкращий хід. Він вирішив просто покінчити з цим.
  
  
  Він підійшов ззаду до Макгерка. "Відпусти його", - холодно сказав Рерно.
  
  
  Макгарк, не відпускаючи, повернув обличчя. На ньому з'явився лютий вираз.
  
  
  "Це твоя дружина прийшла врятувати тебе, Попкорне?" Макгарк загарчав, піднімаючи пружний скальп Попкорну. "Або, можливо, все навпаки".
  
  
  "Я ледве знаю цього чувака, Крашере", - наполягав Попкорн.
  
  
  "Я сказав, відпусти його", - повторив Римо, потім натягнуто додав: "Делберт".
  
  
  "Крашер - це моя вулична кличка, ублюдок".
  
  
  “І Делберт – це ім'я, яке дала тобі твоя мати. Вона визначила тебе краще, ніж вулиця”. Вираз обличчя Крашер Макгерк на мить став приголомшеним. Його щетинисті брови опустилися нижче над очима. Вони звузилися так сильно, що почали перетинатися. Крашер розгорнув Попкорна перед собою і взяв його у захоплення за голову. Попкорн, з якого тепер капав піт, просто простяг руки на знак жалюгідної капітуляції.
  
  
  Крушитель стиснувся. Обличчя Попкорна майже одразу потемніло.
  
  
  "Подивися на мене", - знущався Крашер. "Я змушую нігера почервоніти. Гей, коп. Ти коли-небудь бачив, як нігер задихається? Спочатку він темніє, потім стає ніби фіолетовим. Білі люди синіють. Не нігер. Вони віддають перевагу фіолетовому кольору. Навіть мова стає фіолетовим. Покажи себе чоловіком. , нігер ".
  
  
  Крушителя стиснули, і Попкорн заткнув рота. Його мова випала з рота. Він почав видавати задушливі, хриплячі звуки. Мова Попкорна була рожевою. Але його губи стали трохи фіолетовими.
  
  
  "Ооо, подивися на цю довгу висунуту мову", - сказав Крашер. "Не дивно, що ти не хочеш, щоб цьому корешу завдали шкоди. Тримаю парі, що він розуміє майже так само добре, як поліцейський".
  
  
  "Мене звуть Римо", - сказав Римо, роблячи крок уперед. "Макджерк".
  
  
  Губи Крашера розсунулися у звіриній усмішці. Несподівано він випустив Попкорн. Жилистий чорношкірий підліток упав на коліна, схопившись однією рукою за горло і підтримуючи себе іншою.
  
  
  "Тепер я знаю, що тебе хвилює", - гаряче сказав Макгарк, "Я дам тобі час обдумати мою пропозицію. Ти стаєш моїм рабом, або наступного разу, коли нігер почервоніє. Назавжди. Наступного разу. У дворі."
  
  
  І Крашер із важливим виглядом розчинився у натовпі. Інші ув'язнені обминали його.
  
  
  Римо простяг Попкорну руку. Минула хвилина, перш ніж Попкорн усвідомив це. Він прийняв жест і дозволив Римо допомогти йому підвестися на ноги.
  
  
  "Не знаю, дякувати тобі чи звинувачувати", - пробурмотів Попкорн. "Отже, якщо це одне й те саме, я не зроблю ні того, ні іншого".
  
  
  Римо глянув на сторожові вежі. В їхніх вікнах було димчасте скло.
  
  
  "Хіба писаки не намагаються припинити бійки?" спитав він.
  
  
  "Іноді. Але вони теж бояться Делберта. Делберт, він впорається з ким завгодно. Охоронець або шахрай, для нього це не має значення. Він відчуває те саме по відношенню до сексу. Рот - це рот для Делберта. Чоловіча дупа така ж затишна. , як і жіноча. Крім того, чувак, ти прикінчив охоронця в Джерсі. Усі це знають. Так що не чекайте допомоги від хакерів”.
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб вбивав будь-якого охоронця в Джерсі або деінде".
  
  
  "Скажи це ще раз на удачу", - сказав Попкорн. "Амнезія теж допомагає мені пережити більшість ночей".
  
  
  Перш ніж Римо зміг сказати ще хоч слово, Попкорн неквапливо вийшов. Римо відпустив його. Він дивився на сторожові вежі. Він відчував погляди. Наскільки він знав, охоронці цілилися в нього через оптичні приціли своїх гвинтівок. Вони робили це в іншій в'язниці. Просто для практики. Тільки там їх можна було побачити. Римо не подобалося закопчене скло. Він вважав за краще дивитися своїм мучителям у вічі.
  
  
  Він знизав плечима і опустився на руки та шкарпетки. Він почав з віджимань, потім перейшов до серії підйомів ніг, спочатку правої, а потім лівої, змінюючись місцями і роблячи однакову кількість повторень. У камері смертників у нього не було доступу до тренажерної зали – за умови, що у в'язниці штату Флорида взагалі був тренажерний зал, – тому йому доводилося максимально використовувати свої можливості для підтримки своєї фізичної форми.
  
  
  Поки він вправлявся, Римо оглянув двір. Він розташовувався, мабуть, у північно-східному кутку в'язниці. Зі свого наглядового пункту Римо міг бачити головні ворота. Високий паркан із циклону був зламаний секцією воріт-ланцюгів, які рухалися на роликах. Секція воріт була вище основного паркану на добрих три фути. За ним виднілася лимонно-зелена сторожка, що виглядала так, ніби на одній із сторожових веж колись збудували прибудову для немовлят. Колючий дріт поверх огорожі був натягнутий широкими петлями. Він не був наелектризований. Це означало, що найкращий вихід був через стіну та повз сторожові вежі. Навряд це був варіант, ні з охоронцями, невидимими за димчастим склом; не було способу визначити, коли вони дивляться у бік втікача, а коли ні.
  
  
  Дзвінок сповістив про закінчення робочого дня, і Римо, не поспішаючи, неквапливо помчав назад до головної будівлі.
  
  
  Біля входу охоронець зупинив його, приставивши білу палицю до грудей. Це був присадкуватий командир, який напередодні одягнув на нього кайданки.
  
  
  "Ти", - сказав він грубо. "Мертвець. Переступи межу".
  
  
  На дерев'яних ногах Римо вийшов і зайняв своє місце біля стіни.
  
  
  "Роздень і розсунь їх, хлопець".
  
  
  "Я нічого не робив", - запротестував Римо.
  
  
  "Поки ні. Не тут. Але там, звідки ти родом, ти поранив охоронця. Я простежу, щоб ти не поранив мене, поки будеш у сонячній Флориді. Тепер роздягнися і розсунь щоки".
  
  
  Римо вагався. Відмовитись означало б подати рапорт. Ймовірно, його відправлять до одиночної камери. Більше жодних тюремних термінів. Римо розмірковував, чи коштувало воно того, коли капітан варти вийшов і вказав на охоронця, який тримав Римо.
  
  
  "Ти!" - гаркнув він. "Пепоне. Знайди Мохаммеда Діладея і приведи його на допит".
  
  
  "Щойно я закінчу з цим", - парирував Пепоне.
  
  
  "Немає зараз". Капітан варти помчав геть: обличчя охоронця витяглося. Він поклав руку на плече Римо і повів його назад у ряд маршируючих.
  
  
  "Наступного разу", - прошепотів він на вухо Римо. "Хлопчик". Рімо нічого не сказав. Він продовжував іти. Тепер він був поміченою людиною, і він знав це. Охоронці були готові схопити його – якщо Макгарк не дістанеться до нього першим. Поодинокий висновок починало виглядати непогано.
  
  
  Римо спостерігав, як охоронець на ім'я Пепоне рухався вздовж черги, доки той не знайшов Попкорн і не витяг його. Мохаммед пішов, як завжди, підстрибуючи в такт кроку. Римо задумався, куди він прямує і чи це має якесь відношення до сутички у дворі.
  
  
  Через годину інший наглядач приніс попкорн назад у його камеру. Він ішов, опустивши голову і не зводячи очей із жовтої лінії. Якщо він і знав про присутність Римо, то не подав виду, проходячи повз камеру Римо. Зрозумівши натяк, Римо залишив його у спокої. Він відкриється вчасно.
  
  
  Тільки після того, як підноси з вечерею зібрали, Попкорн нарешті видав звук. Він нічого не сказав. Натомість він вибухнув нерозділеними риданнями і продовжував протягом десяти болісних хвилин, перш ніж його звірине рохкання перейшло в довгий крик розпачу.
  
  
  Римо почекав, поки він замовкне, і тихо спитав: "Хочеш поговорити про це?"
  
  
  "Я говорив зі своїм рупором, чувак", - шморгнув носом Попкорн. "Вони відхилили мою останню апеляцію. Я їду у вівторок. Вівторок! Можна подумати, вони дали б бідному чорношкірому місяць, щоб привести себе в порядок. Або тиждень. Я б погодився на тиждень. Але я готую по вівторках".
  
  
  "Жорстко", - сказав Римо. Твердість у його голосі суперечила його співчуттю. Попкорн перетворився з прихованого злочинця, яким він прикидався, на того, ким він був насправді - бідного тупого підлітка, який облажався у свій день народження і збирався заплатити за це своїм життям.
  
  
  "Що, на їхню думку, це таке?" Попкорн вимагав стіни. "Китай? Що я такого поганого зробив? Звичайно, я вбив її. Але хто може знати, що вона б усе одно вже не померла від раку. , Ось і все, я надав їй послугу, бідолаху. Але, чорт забирай, чувак, я не хочу підсмажуватися".
  
  
  "Я чув, це безболісно", - глухо сказав Римо.
  
  
  "Ти чув лайно, чувак", - люто сказав Попкорн. "П'ять чуваків пішли з тих пір, як я прийшов сюди. Чоловік каже, що це не боляче, але звідки вони знають? Вони самі там не сиділи. Ніхто з тих, хто сидів на Sparky, ніколи не повертався, щоб сказати: " Чорт, чувак, це легка прогулянка. Найкращий спосіб піти. "Ти знаєш, що вони роблять, Джіме?"
  
  
  "Так", - сказав Римо, здивований тим, що його колишня тяга до сигарети не повернулася. "Я знаю".
  
  
  "Вони пристібають тебе так туго, що якби вони засунули тобі в дупу розпечену кочергу, ти б навіть не зміг поворухнутися. Вони пристібають тобі лоб, ногу і Джонс. Вдягни на обличчя вуаль, щоб позбавити себе останнього погляду на світ. Буде холодно, чувак: Холодно, тоді вони тебе прикінчать, якщо пощастить, ти швидко приготуєшся, я чув про сосунки, яким довелося двічі випити флоридський сік, перш ніж очі побіліли. нижче, навіть собака не вмирає так жорстоко. О, Ісусе. Чому я?"
  
  
  "Ісусе? Що трапилося з Аллахом?" Випалив Римо.
  
  
  “Це було заради блага братів. Я вмираю у вівторок. Ісус тепер мій рятівник. Тільки я не думаю, що він може врятувати мене зараз”.
  
  
  Римо здригнувся. Жоден з них більше не промовив ні слова до кінця ночі. Після відбою в залі запанувала тиша, наче з поваги до засудженого, чия камера спорожніє за кілька днів.
  
  
  Тієї ночі Римо знову наснився сон.
  
  
  Уві сні за ним прийшли посеред ночі. Першим прийшов чернець. Він мав тільки одну руку, і він запропонував Римо поцілувати своє розп'яття. Римо опустився навколішки і підкорився.
  
  
  Потім вони повели його вздовж черги. Римо був здивований, навіть уві сні, що коридор був із холодного блакитного каменю. То була не Флорида. То справді був Трентон. Вони зв'язали його так туго, що він ледве міг дихати. Замість вуалі йому на голову одягли шкіряний каптур. Він був важким, як середньовічне знаряддя тортур. Потім вони надягли йому на голову мідний шолом і прикрутили електрод так, щоб він торкнувся його спітнілого скроні. Він уже відчував холод електрода на своїй нозі, де той був прикріплений через розріз у штанині. Він знав, що холод раптово перетвориться на розпечений до червоного укус, коли кат натисне на вимикач.
  
  
  Хоча в шкірі не було отворів для очей, Римо міг бачити ката - невисокого непоказного чоловіка з серйозним обличчям. Він бачив, як той потягнувся до вимикача. Вимикач опустився, і мозок Римо вибухнув білим спалахом світла. Його тіло смикнулося на ременях, а в роті з'явився їдкий присмак, коли він щось відкусив - щось, що він ретельно тримав під язиком.
  
  
  Він не міг пригадати, що це було.
  
  
  Римо різко прокинувся посеред ночі. Він чув нерівне дихання Попкорну. Якось ритми його видихів припинилися і відновилися тільки після того, як він рвучко зітхнув. Римо вирішив залишити його наодинці з його думками.
  
  
  Йому треба було обміркувати власні думки. Сон здавався таким реальним, як минулої ночі. Але він був таким же безглуздим. Римо подумав, що цікаво, що уві сні його стратили у штаті Трентон. Але потім він згадав, що в Трентоні йому снилося, що він перебуває у своєму під'їзді до Ньюарка. А до того, коли він був вільною людиною, його мрії завжди повертали його до притулку Святої Терези, де він виріс.
  
  
  Римо вразило, що його мрії завжди відставали від часу. І він з тугою подумав, чи доживе він колись до того часу, коли йому насниться, що він перебуває у в'язниці штату Флорида, і де він буде, коли це станеться.
  
  
  Зрештою він задрімав. На цей раз йому нічого не снилося.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Римо прокинувся до ранкового дзвінка. Похитуючись, він вибрався зі свого ліжка. На його подив, у сусідній камері Попкорн співав стару попсову пісню п'ятдесятих "Desiree", виконуючи провідний вокал, гармонію та акомпанемент "вау-вау" не зовсім одночасно, але досить близько, щоб бути музикою.
  
  
  "Ти в порядку?" Запитав Римо під час фінального затихання "Оооо Оооо".
  
  
  "Звичайно", - заспівав Попкорн. "Тепер я в усьому розібрався".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Держава бере і держава віддає", - лукаво сказав Попкорн і розреготався.
  
  
  "Радій, що ти так добре це сприймаєш", - пробурчав Римо, приєднуючись до похмурого настрою.
  
  
  "Звичайно, я не збираюся вмирати, готуючи на сковороді Спарки".
  
  
  "Ні?"
  
  
  "Крашер дістанеться до мене першим, Джиме. Я ж казав тобі, що я все передбачив. Він погрожував убити мене, якщо ти не розправишся з ним. Так що, коли настане час, ти дозволиш йому згорнути мені шию. Ти покажеш йому, що нічого не боїшся. Можливо, він дасть тобі спокій”.
  
  
  "Ти все одно будеш мертвий", - зазначив Римо.
  
  
  Попкорн голосно пирхнув. "Днем раніше і на долар менше", - зізнався він. "Але, принаймні, моя смерть буде щось означати. Ні хрону не означає, якщо я помру, сидячи з державними упирями, що позбавляються диму, що виривається з моїх черевиків, рота і пахв".
  
  
  "Дякую", - безбарвно сказав Римо, гадаючи, чи мав він це на увазі.
  
  
  "Не дякуй мені. Подякуй мій посміхається труп", - парирував Попкорн. "Можливо, я візьму старовину Крашера з собою і надаю всім послугу. Людина, якій нема чого втрачати, може майже все. Крім життя".
  
  
  - Я це чув, - натягнуто промовив Римо.
  
  
  На сніданок були рідкі яйця та смужки жиру з відтінком бекону. До того часу, як бекон дійшов до Римо, він охолонув, і від його запаху в нього мало не скрутило шлунок - наче це було приготоване людське м'ясо. Там була пінтова упаковка апельсинового соку, і Рімо спробував його. Смак обпалив його язик і обпалив горло, спускаючись униз. Але напій залишився у горлі. Він проігнорував все інше.
  
  
  Сьогодні був день душа, і Римо лежав на своєму ліжку, чекаючи охоронців. Йому набридло вирячитися в плоску стелю, тому він сів і переніс свою увагу на рожеві стіни зі шлакобетону.
  
  
  "Гей, Попкорн", - покликав він.
  
  
  "Йоу".
  
  
  "Якого кольору ваші стіни?"
  
  
  "Такий же, як у тебе. Рожевий, як чубчик".
  
  
  "Я ненавиджу рожевий".
  
  
  "Один халтурник якось сказав мені, що вони пофарбували кожну клітку в ряду в рожевий колір, щоб не лякати нас, бідних мерців. Вчені чуваки думають, що рожевий колір утихомирює нашу агресію. Робить із нас слабаків".
  
  
  "Ти був тут деякий час. Це працює?"
  
  
  "Що ж, - сумно промовив Попкорн після тривалої паузи, - я не можу сказати вам, коли востаннє діставав його і тримав там".
  
  
  Римо голосно засміявся. Коли Попкорн не приєднався до нього, Римо зрозумів, що маленький шахрай образився і дметься. Римо вирішив дозволити йому самому впоратися із настроєм.
  
  
  Коли прийшли охоронці, Римо відразу зрозумів, що вони прийшли не для того, щоби супроводити його в душову.
  
  
  Хоча в нього не було годинника і в камері не було вікна, він відчував, що для душа ще зарано. Тільки після того, як його випустили з камери і провели до найдовшої камери смертників у країні, до нього дійшло, що більше ніхто теж не збирався до душі.
  
  
  "Що це, тиждень усиновлення-шахрая?" Запитав Римо, не дивлячись ні направо, ні наліво на командирів, що стояли з обох боків. "Ваш адвокат тут", - прогарчав один.
  
  
  Брови Римо здивовано підвелися, але він нічого не сказав.
  
  
  Коли вони наблизилися до переповненого ув'язненими тюремного перехрестя, інший охоронець крикнув: "Очистити коридор! Ходячий мрець! Очистити коридор!"
  
  
  Миттєво одягнені в джинсовий одяг ув'язнені повернулися до своїх камер або розступилися, як люди перед пожежною машиною. Римо відчув себе прокаженим. У Джерсі такого не було, але тоді ніхто в камері смертників штату Трентон не очікував, що його страчують.
  
  
  Після того, як їх було винесено, людське море повернулося на свої місця. Римо відчував на собі численні погляди. Він не бачив жодних ознак Крашера Макгарка.
  
  
  Поруч із кабінетом начальника в'язниці, захищеним ґратами зі спеціальної сталі, знаходилася анфілада конференц-залів, а зовні – яскраво-жовта клітка. Чи не камера. Це було схоже на клітку тварини.
  
  
  Римо помістили у це. Він сів на дерев'яну лаву і почав чекати. Минуло кілька годин, перш ніж прийшов охоронець і відчинив клітку. Це був той самий кремезний, який напередодні намагався обшукати Римо з роздяганням. Пепоні. Він обдарував Римо вовчою усмішкою.
  
  
  "Схоже, я закінчую те, що було перервано вчора", - сказав він. "Тепер роздягайся".
  
  
  На цей раз Римо не вагався. Якби він чинив опір звичайній процедурі попереднього відвідування, йому було б відмовлено у всіх правах на відвідування і він не зустрівся б зі своїм адвокатом. І якщо Пепоне напише на нього рапорт, він опиниться в одиночній камері і, мабуть, ніколи не побачить свого адвоката.
  
  
  Римо хотів бачити свого адвоката. І так тихо він зняв свою абрикосову футболку та робочі штани.
  
  
  "Тепер скинь панталони, розсунь щоки та видави посмішку", - сказав Пепоне.
  
  
  Римо вагався. Якась іскра промайнула в його все ще затьмареній свідомості. Він подивився Пепоні прямо в очі і сказав: "Я не везу жодної контрабанди. Повірте мені на слово".
  
  
  Широке обличчя Пепоні потемніло. "Подумай про це, Вільямсе. У цій клітці тільки ти і я. Виходу немає".
  
  
  "Для будь-якого з нас", - сказав Римо, вкладаючи в займенник холодний зміст.
  
  
  "Ви знаєте правила цього закладу".
  
  
  - І ви знаєте мою репутацію, - парирував Римо. Пепоне напружився. Він озирнувся. Інших охоронців поблизу не було.
  
  
  "Добре", - тупо сказав він. "Одягайся".
  
  
  Римо швидко одягнувся, і лише після цього його провели до одного з конференц-залів.
  
  
  У кімнаті був ще один чоловік, кучерявий хлопець, який нервово сидів по один бік скляної перегородки конференц-залу. Римо підійшов до кабінки і зайняв місце. Він дивився на чоловіка своїми глибокими очима. "Ви не мій адвокат", - сказав він підозріло.
  
  
  "Я місцевий. Містер Брукс попросив мене подати вашу апеляцію через судову систему Флориди, тепер, коли ви знаходитесь під їхньою юрисдикцією. Мене звуть Джордж Проктор".
  
  
  "Я не наймав вас. Я найняв Брукса", - рішуче заявив Римо.
  
  
  "Заради справедливості стосовно містера Брукса, він не розуміється на судах Флориди. Я розбираюся. І ви не можете очікувати, що він прилітатиме сюди щоразу, коли ваша апеляція буде передана судді, чи не так?"
  
  
  Рімо нічого не сказав. Він не знав цієї людини. Він виглядав щойно з Тулейна. Найгірше, він виглядав схвильованим. А нервовим чоловікам зазвичай не вистачає присутності духу, щоб зробити правильно в критичній ситуації.
  
  
  "Вам все ясно, містере Вільямс?" Казав адвокат Баррі Проктор.
  
  
  "На чому я стою?" Нарешті спитав Римо.
  
  
  Проктор дістав пачку юридичних довідок зі свого плоского шкіряного саквояжу та переглянув їх. Римо здалося, що він дивиться на них уперше. Ще один поганий знак.
  
  
  "Флорида - це не Нью-Джерсі, містер Вільямс", - нарешті сказав Проктор. “У нас найбільша камера смертників у країні, і простір тут на вагу золота. Вони обробляють людей через систему так швидко, як тільки можуть”.
  
  
  "Ви маєте на увазі, вони їх страчують".
  
  
  "Е-е, так. Саме це я й маю на увазі. Оскільки ми живемо в новому штаті та новій правовій системі, я подумав, що ми почнемо з нуля".
  
  
  "Останнє, що я чув, це те, що моя справа буде оскаржена у Верховному суді", - сказав Римо.
  
  
  «Відверто кажучи, містер Вільямс, за словами Брукса, він виношував вас останні кілька років. ви маєте право на другий шматочок судового яблука.
  
  
  "Я невинний", - сказав Римо.
  
  
  "Влада Нью-Джерсі стверджує, що ви вбили одного з їхніх співробітників виправних установ".
  
  
  Римо зробив паузу. Його очі стали порожніми. Це почало повертатись. Постійні приставання. Погрози, які вимовляють пошепки. І бійка у камері. Він побачив, як на обвітреному обличчі найманого вбивці відбився шок, коли лезо встромилося в його кишки. "Він насідав на мене", - сказав Римо. "Він не злазив з моєї спини. Це був або він, або я".
  
  
  "Тоді ви визнаєте, що вбили його".
  
  
  Римо зітхнув. "Так", - сказав він переможеним голосом. "Я вбив охоронця. Але не штовхача у провулку. Мене підставили за це". Щойно слова злетіли з його губ, Римо зрозумів, як це пролунало.
  
  
  Він звучав так само, як будь-який інший плаксивий зек у цьому ряду.
  
  
  "Знаєш, що я думаю?" Говорив Проктор. "Я думаю, що Нью-Джерсі відправив тебе до Флориди, щоб заощадити на новому судовому розгляді у справі про це вбивство. Вони знали, що тебе там ніколи не стратять, незалежно від того, скількох охоронців ти вбив. Але у Флориді в тебе є чудовий шанс сісти на лаву підсудних протягом наступних п'яти років”.
  
  
  "Чи можуть вони це зробити? Я маю на увазі, юридично".
  
  
  "Це надзвичайно незвичайно", - визнав Проктор. "Чесно кажучи, я гадаю, що проблема в тобі".
  
  
  "Вони намагаються підставити мене", - з гіркотою сказав Римо. Але його очі були похмурими. Це починало доходити до мене. Після всіх цих років він, можливо, справді заплатить за злочин, якого ніколи не скоїв, через інше вбивство, якого б не сталося, якби його не посадили помилково.
  
  
  Проктор засунув папери назад у свій саквояж. "Я зроблю все, що зможу", - сказав він, простягаючи руку для прощального потиску. Його наманікюрені нігті постукали по скляній перегородці, і він зніяковіло відсмикнув руку.
  
  
  Проктор підвівся і подав знак охороні. Командир повів Римо, знову вигукуючи: "Очистити зал! Мертвий проходить!" знову і знову, поки Римо не стало дуже холодно всередині.
  
  
  Половина камер у камері смертників була порожня, коли Римо пробирався до своєї камери через нескінченну низку контрольних дверей. Він пропустив душ. І вперше він усвідомив значення чорних дверей, які перекривали коридор через дві камери від його власних. За нею був електричний стілець.
  
  
  Римо відчув себе спустошеним після того, як двері камери зі брязкотом зачинилися і охоронець пішов.
  
  
  Він міряв кроками камеру, відчуваючи, як повертається бажання викурити цигарку. Але він згадав свій останній досвід. Що було з ним не так? він ставив питання. Він поводився як риба - новачок у в'язниці. Мабуть, це була раптова зміна ситуації, вирішив він. Останнє, що він пам'ятав, це те, як лягав спати у своїй старій камері. Напевно, вони накачали його заспокійливим, поки він спав. Прокинутися у новій в'язниці було справжнім шоком. Він все ще боровся із цим.
  
  
  Пізніше, по всьому відділенню смертників, камери з дзижчанням відкривалися, коли ті, хто міг дозволити собі розкіш прийняти душ, поверталися до своїх камер. Попкорн був останнім. Він кинув Римо знак "V-за перемогу", коли той проходив повз камеру. Але цей жест був іронічний через зацькований погляд у глибині його темних очей.
  
  
  Після того, як охоронці пішли, Попкорн запитав: "Яке добре слово, друже?"
  
  
  "Зустрічався зі своїм адвокатом", - сказав Римо відстороненим голосом.
  
  
  "Сподіваюся, у тебе новини кращі, ніж у мене".
  
  
  "Він сказав мені, що я маю чудовий шанс підсмажитися в найближчі п'ять років".
  
  
  "П'ять!" Попкорн розреготався. "Чорт візьми, чувак, він тебе розігрував! Ти наступний після мене".
  
  
  Римо перестав ходити по кімнаті, як людина, яку пронизала крижана думка. Він підійшов до шлакоблокової стіни, що відокремлювала його від камери Попкорна. Камера №1.
  
  
  "Луха собача", - палко сказав Римо. Але в його голосі лунала тривога.
  
  
  "Чувак, ти знаєш, що я наступний. Ось чому вони помістили мене в камеру по сусідству від старовини Спарки. Ти отримав наступну камеру вище. Про що це тобі каже?"
  
  
  "Я не можу бути попереду всіх у цьому ряду", - сказав Римо. "Я щойно приїхав".
  
  
  "О, так, ти можеш", - відповів Попкорн. "Ти вбив хакера. Ні в кого з інших не було такої відмінності на куртці. Правду кажучи, друже, у тебе є стара камера Теда Банді. А тепер гарненько подумай про це".
  
  
  Римо важко опустився на своє ліжко. Фарба відринула від його обличчя, як вода від порцелянової раковини. Через деякий час він запитав глухим голосом. "Хто такий Тед Банді?"
  
  
  "Ши-іт!" З огидою сказав Попкорн. "Де ти жив? У печері?"
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Того вечора на вечерю подали яловичину з рисом. Яловичина була сірою, і Рімо вирішив відмовитися від неї. Хоча він хотів підтримати сили, м'ясо йому не подобалося. Він запитував, чи це було через погані новини, які він отримав.
  
  
  Але він з'їв увесь рис і захотів ще. Він знайшов єдине зернятко, що прилипло до краю його пластикового підносу, і жадібно взяв його в рот, тримаючи там, пробуючи його первозданну крохмалисту чистоту, поки повільно, неохоче не розжував до рідкого стану і не проковтнув смак.
  
  
  "Як часто тут подають рис?" Крикнув Римо.
  
  
  "Два, тричі на тиждень", - сказав йому Попкорн. “Хотілося б, щоб це було частіше. Вони псують макарони, не можуть приготувати пристойну картоплю, як би вони її не обсмажували, але рис – це те, чого не може зіпсувати навіть кухар штату”.
  
  
  "Амін", - сказав Римо. Він почав почуватися краще; у голові навіть прояснилося. Спокій опанував його, і він запитав, чи це був гротескний рожевий колір стін, що нарешті вплинув на нього.
  
  
  Перед відбоєм командир, який робив підрахунок, зупинився біля камери Римо і поцікавився: "Я тебе звідкись знаю?"
  
  
  Римо не впізнав цієї людини і знизав плечима. Охоронець продовжував наполягати. – Ви виглядаєте знайомо. Щось із очима. Вас колись заарештовували в Корал Гейблз?
  
  
  "Я ніколи не був у Корал Гейблз. Я з Ньюарку".
  
  
  "Сам ніколи не був на північ від Делавера", - спантеличено сказав охоронець.
  
  
  "Можливо, ви були коханцями у минулому житті", - голосно вставив Попкорн.
  
  
  Його проігнорували. Охоронець повільно наблизився до ґрат.
  
  
  "Я збираюся відправити тебе на місце, Мертвець", - сказав він. У його голосі не було ані загрози, ані образи. Він використав цей вислів за давньою звичкою. "Я не думаю, що тебе колись показували по телебаченню".
  
  
  "Ні", - сказав Римо, закінчуючи розмову.
  
  
  Охоронець пішов, про хід його відходу свідчив дверний брязкіт.
  
  
  "Що це все означало?" Зажадав Попкорн після того, як згасло світло.
  
  
  "Знайди мене", - сказав Римо, роздягаючись перед сном. Сон повільно опановував його. Він тільки-но почав засинати, коли побачив обличчя. Насправді це було не так обличчя, як його подоба. Воно було сірим. Або фон був сірим. Все, що Римо міг ясно бачити, - це біле волосся і окуляри без оправи. Під волоссям не було жодних рис, а очі ховалися за окулярами. Тільки обриси незграбної особи. У півсні Рімо спробував придивитися ближче. Щойно риси обличчя почали прояснюватися самі собою, він різко прокинувся.
  
  
  Лежачи без сну, Римо щосили намагався утримати цей зникаючий образ, ніби, навіть прокинувшись, міг викликати це безформне обличчя перед своїм уявним поглядом і змусити сфокусуватися його справжні риси.
  
  
  Але, як відблиск лампи на сітківці, зображення залишалося розмитим, поки не згасло. Нарешті Римо заснув. Йому наснився рис. Великі гори приготованого на пару рису. Від цього в нього потекли слинки, навіть уві сні.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  "Я зациклився на цьому", - говорив Попкорн між набитими ротами тієї ж яєчні-бовтання, яку Римо виливав у відкритий унітаз, щоб не нюхати їх ні секундою довше. "І я вирішив, що я один із щасливчиків".
  
  
  "Як ти собі це уявляєш?" Запитав Римо, роздумуючи, чи варто йому скуштувати картопляні оладки. Він підніс до губ шматочок пластикової вилки, торкнувся його язиком і вирішив відмовитися. У туалеті спустили воду вдруге.
  
  
  "Це міг би бути Червоний Китай, а не Америка".
  
  
  "Угу".
  
  
  "У Китаї, - урочисто продовжив Попкорн, - вони всаджують вам кулю в потилицю, як тільки визнають вас винним. Потім вони висилають вашим батькам рахунок за кулю. Ти знаєш, скільки коштує куля в Червоному Порце? Тринадцять центів. Чорт забирай, куля, яку я використав у Кондолізі. не могла обійтися мені дорожче за п'ятицентовик. Але для тебе це комунізм. Навіть кулі коштують дорожче”.
  
  
  "Я думав, ти сказав, що порізав її".
  
  
  "Це зробив я. Я порізав її, а потім застрелив. Мені просигналили, зрозуміло?"
  
  
  Римо дивився у свій апельсиновий сік. Цього разу в ньому не було крихітних вкраплень м'якоті, що говорило про те, що він, мабуть, розбавив концентрат. Він вирішив, що це краще, ніж нічого, і почав повільно потягувати, сподіваючись, що напій не обпалить язика та горла.
  
  
  Голос Попкорна збільшився. "У Франції раніше використовували гільйотину. Передбачалося, що це станеться швидко, але одного разу я читав про чувака, якому по-справжньому відірвали голову, який помер так швидко і спритно, що його мозок про це не дізнався. Чак пустив у хід гільйотину. Слак" розмозжив свою стару голову. Викинь її в кошик. І там вона лежала, моргаючи і намагаючись говорити крізь кров, яка тече з його бідного рота.
  
  
  Наполовину допивши апельсиновий сік, Римо задумався, скільки разів йому доведеться спускати воду в унітазі, перш ніж вода стане придатною для пиття. Він неохоче вирішив, що відповідь була розчаровує - ніколи.
  
  
  "Хоча повішення - це ще гірше", - продовжував Попкорн веселим голосом. "Тебе вішають, і ти не тільки задихаєшся до смерті, а й твоя шия ламається, і в тебе одночасно болить голова і встає. Ти, напевно, у штани наклав на додачу. Ніхто не повинен вмирати через повішення, навіть пуерториканець".
  
  
  Римо сприйняв це зауваження як натяк на те, що, як і в Нью-Джерсі, пуерториканські ув'язнені вважалися нижчою сходинкою тюремних соціальних сходів. Він ніколи не міг зрозуміти, чому це так. Він знав ескімоса у Трентоні, який отримав десять центів за ненавмисне вбивство. Меншість з одного, але він усім подобався.
  
  
  "Я теж не фанат цькування газом", - говорив Попкорн. Його бадьорий тон підвищувався назад пропорційно до життєрадісності теми. "Вони прив'язують тебе в маленькій кімнаті, а труси смикають за важіль в іншій кімнаті, скидаючи кристали ціаніду в посудину з кислотою. Принаймні, я чув, що це було судно. Ось звідки ви берете бензин. Уяви, що ти сидиш там із цими хмарами, що згущуються навколо твого похмільного обличчя, знаючи, що навіть якщо ти затримаєш подих, ти лише продовжиш агонію”.
  
  
  "Я чув, що так ти дієш швидко", - сказав Римо.
  
  
  "Так?" Роздратовано сказав Попкорн. "Ну, я чув, у тебе очі вилазять з орбіт, ти покриваєшся пурпуром і пускаєш слини, як гребаний "Привіт, Дуді". Я нізащо не хочу виходити на вулицю, пускаючи слини. У мене була гідність у житті. Я хочу йти тим же шляхом, з невеликим стилем, Джим. Нотка класності. Стілець не такий уже поганий, якщо подумати. Варто тобі сісти, і ти ніби опиняєшся на своєму власному троні”. Він дозволив собі сухо посміхнутися.
  
  
  "Я так розумію, ти передумав кидатися на Крушителя Макгерка", - безтурботно сказав Римо. "Що і скоротити мої дні? Шансів немає, Джим". Далі коридором електронні двері почали дзижчати і повертатися, віщуючи наближення охоронців. "Чорт!" Сказав Попкорн. "Він рано прийшов за цими підносами. Я говорив, коли мав їсти. Знаєш, ця стара тюремна їжа ніколи не здавалася мені такою смачною, як зараз".
  
  
  Звуки дверей, що наближаються. За дверима, що залишилися, почулися дві пари кроків. Голоси вздовж ряду, здебільшого чоловічі, які розмовляють самі з собою, раптово стихли.
  
  
  "Я не думаю, що вони тут через підноси", - сказав Римо.
  
  
  "Я думаю, ти правий, Джим".
  
  
  Римо підійшов до ґрат своєї камери. Можливо, це були новини про його апеляцію.
  
  
  Повз його камеру офіційно пронісся охоронець. Його супроводжував важкий чоловік років шістдесяти у цивільній робочій уніформі. Чоловік рухався крадькома, піднявши руку до обличчя, щоб захистити його, ніби він був засудженим злочинцем. На ньому не було кайданків.
  
  
  Двоє чоловіків зникли з поля зору.
  
  
  "Ні, чувак", - заперечив Попкорн. "Ще надто рано. Я не піду до вівторка. Вівторок, ти чуєш!" Його голос схвильовано підскочив до високого С.
  
  
  "Заткнися", - прогарчав охоронець. "Ми дістанемося тебе".
  
  
  Звук колеса, що повертається, підказав Римо, що залізні двері в кімнату з електричним стільцем відчинилися. Вона була закрита величезним колесом, схожим на люк підводного човна. Двері, що розгойдувалися на петлях, що рідко використовуються, видавала середньовічний звук.
  
  
  "Просто постукай по склу, коли закінчиш, Хейнс", - сказав охоронець. "Я буду прямо тут".
  
  
  Двері зі скрипом зачинилися.
  
  
  "Як справи, Попкорне?" охоронець запитав у гарному настрої.
  
  
  "Ще хвилину тому я був страшенно бадьорим, хак", - зніяковіло сказав Попкорн. "Я був найбадьорішим мерцем, якого ти коли-небудь бачив. Тепер я не знаю".
  
  
  "Тобі стане дуже жарко, друже, як тільки вони підключать твій трон". Сміх охоронця був іронічним, гуркотливим.
  
  
  "Я просто подумав, що стілець - непоганий спосіб піти", - пробурмотів Попкорн. "Тепер я не так певен".
  
  
  "О, це непогано. Хоча смертельна ін'єкція краща". Голос охоронця був буденним, з легким відтінком життєрадісності.
  
  
  "Ти не кажеш", - сказав голос Попкорна, коли Римо відкинувся на спинку ліжка.
  
  
  "Так, як тільки вони введуть канюлю у вену, найгірше буде позаду".
  
  
  "Що таке "канюлювати"?"
  
  
  Це означає, що вони підключають лінію для внутрішньовенного вливання. Цікаво спостерігати, як вони це роблять. Вони підключають вас, а фахівець з виконання стоїть по інший бік стіни. Спочатку він закачує щось, щоб вирубати тебе. Потім вони впорскують кураре, щоб паралізувати твої м'язи, а потім з'являється обмежувач, хлорид калію, щоб зупинити роботу твого серця”.
  
  
  "На мою думку, звучить не так вже й швидко", - із сумнівом сказав Попкорн.
  
  
  "Це швидше, ніж Спарки. Іноді..."
  
  
  "Не кажи мені більше нічого!" Швидко сказав Попкорн. "Я все знаю про Спарки. Вони вбивають тебе, і ти випускаєш останній зітхання прямо тут і зараз. Якщо тобі пощастить".
  
  
  "Вони ніколи не тікають так швидко", – інформативно сказав охоронець. "Пам'ятаєш того великого чорного самця, Шанго?"
  
  
  "Тепер не смій називати Шанго неробою!" Попкорн урвався. "Він був праведним чуваком".
  
  
  "Пам'ятаєш, як мерехтіло світло того ранку, коли він пішов?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Пам'ятаєш, скільки разів?"
  
  
  "Ні! Припини розмовляти зі мною! Я більше не можу думати!"
  
  
  Чотири рази, Попкорн, порахуй їх. Чотири. Вперше шкіряний ремінець, що прикріплює електрод до його ноги, згорів начисто. Їм довелося відключити подачу соку, щоб відремонтувати його. звісилася набік, а з вух йшов дим”.
  
  
  "Ні за що! Ні за що, чувак! Шанго вийшов у каптурі. Неможливо було сказати, чи димляться в нього вуха. Ти брешеш мені, ублюдок, ти намагаєшся залякати мене".
  
  
  "Тепер, коли ви згадали про це, - визнав охоронець, - з-під каптура йшов дим. Ми дізналися тільки після того, як вони зняли каптур, що дим йшов у нього з вух. Кат сказав, що це був перший раз, коли він таке бачив.Зазвичай дим виходить з рота або піднімається від коміра сорочки.Я думаю, волосся на грудях горить або щось у цьому роді.Але тобі не потрібно турбуватися про це, хлопче.Ти занадто молодий, щоб у тебе було багато волосся на грудях”.
  
  
  Попкорн нічого не сказав.
  
  
  Охоронець продовжував. “У будь-якому випадку, на чому я зупинився? Ах так. Вони знову струснули його, як тільки замінили ремінь, але док виявив серцебиття.
  
  
  "Він рухався?" Запитав Попкорн жалюгідним голосом. "Він щось говорив, поки з ним це відбувалося?"
  
  
  "Він не міг. Електрика, вона заморожує м'язи. Легкі теж паралізує. Ти сидиш там, не можеш поворушитися, не можеш дихати, вдихаючи запах диму від власного палаючого волосся, тоді як твої мізки варяться, як яєчня".
  
  
  Раптом з камери Попкорна долинув безпомилково відомий звук сильної блювоти. І раптом Римо відчув запах яєць для сніданку, які він спустив в унітаз.
  
  
  "Тобі обов'язково було це робити?" Римо зажадав відповіді гучним голосом.
  
  
  Охоронець раптово з'явився перед камерою Рімо. Він широко посміхався.
  
  
  "Моя помилка", - сказав він. "Я забув, що по понеділках подають яйця. Що ж, з цього вийшла одна хороша річ. Коли прийде твоя черга, Вільямсе, мені не доведеться витрачати своє дихання, повторюючи тобі всі жахливі подробиці".
  
  
  Римо міцно вхопився за лози дверей камери. - Чому ти...
  
  
  "Стриманість, стриманість", - застеріг охоронець. "Упс, мені здається, я чую, як кат стукає у двері Рока".
  
  
  Охоронець відійшов і відчинив скрипучі двері.
  
  
  "Все готово?" спитав він, раптово серйозніший. "Добре. Тоді пішли. Давай витягнемо тебе звідси". Двоє чоловіків швидко пройшли повз камеру Римо, але не настільки швидко, щоб Римо не встиг миттю побачити обличчя ката. Від цього видовища в нього похололо під ложечкою. Було щось знайоме в цьому потайливому обвітреному обличчі. Але чоловік зник з поля зору перш, ніж Римо зміг його ясно розглянути.
  
  
  "Вибачте, що мені довелося провести вас через ряд, - казав охоронець іншому чоловікові, - але я подумав, що так буде швидше".
  
  
  Другий нічого не сказав у відповідь, і перші двері з дзижчанням відчинилися.
  
  
  У відповідь пролунав голос охоронця. "Я надішлю когось зі шваброю", - пообіцяв він. "Якщо ви не хочете розглядати це як другу порцію".
  
  
  Сміх охоронця був заглушений дверима, що зачинялися, і відновленим плювком, що долинув з камери Попкорна.
  
  
  "Якщо він повернеться, - сказав Римо, - я кину це йому в обличчя. Що ти втрачаєш?"
  
  
  "Він не повернеться", - з нещасним виглядом сказав Попкорн. "Він знає, що це не так".
  
  
  "Ймовірно".
  
  
  "Гей, Римо?"
  
  
  "Так?" Сказав Римо, помітивши несподіване звернення щодо нього на ім'я.
  
  
  "Пам'ятаєш, що я сказав про ярд?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Що ж, включай знову. Я погоджуся з тим, що Крашеру будь-якого дня випарять мої мізки".
  
  
  "Знаєш, сьогодні ми йдемо в ярд".
  
  
  "Сьогодні?" Попкорн захрипів.
  
  
  "Сьогодні".
  
  
  "Чорт. Я забув, що це було сьогодні. Чорт. Значить, я з'їв свою останню вечерю".
  
  
  "На твоєму місці я не виступав би проти Крашера".
  
  
  "Моє життя не варте тієї нікчемності, яка справила мене на світ, чувак. Я хочу, щоб моя смерть щось означала. Ти мій єдиний друг у в'язниці, Римо. Ши-іт".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я щойно зрозумів, що мене вирвало востаннє. А тепер я збираюся відлити востаннє". Потім пролунав звук блискавки.
  
  
  "Чому б тобі не зберегти це?" Запропонував Римо. "Для чого?"
  
  
  "За Крашера".
  
  
  "Гарна думка. О-о, а ось і чоловік зі шваброю".
  
  
  Охоронець однією рукою штовхав візок із сталевими колесами, а в іншій тримав швабру. Йому було важко справлятися з обома завданнями одночасно. Швабра вислизнула з його високо піднятої руки, він вилаявся і дозволив голівці пряжі впасти. Він тяг її за собою, коли зник з поля зору Римо.
  
  
  Камера Попкорна зі скреготом відкрилася, і охоронець сказав: "Я обміняю тебе. Нова швабра за стару тацю".
  
  
  "Здавайся, сосунок", - сказав Попкорн.
  
  
  "Поспішай. Мені потрібно дочекатися швабри".
  
  
  "Почекай секунду". Швабра видавала сліпучі звуки в сусідній камері.
  
  
  Рімо, що споглядала стелю, раптово усвідомив, що охоронець дивиться на нього крізь лози його камери.
  
  
  "Нічна зміна говорила про тебе, Вільямс".
  
  
  "Тим краще для них". Краєм ока Римо помітив, що охоронець стискає у руці складену газету. Його погляд постійно повертався до газети. То був таблоїд.
  
  
  "Ти колись був у Юмі, Вільямсе?" спитав він.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Як щодо Детройта?"
  
  
  "Ніколи".
  
  
  "Тоді в тебе є близнюк, який повинен зніматися в шоу Леттермана або щось таке".
  
  
  "Я сирота".
  
  
  "Вони теж називають його Мерцем", - сказав охоронець.
  
  
  "Хто?" Римо змусив свій голос звучати нудно. Але в ньому прозирала цікавість.
  
  
  "Твій близнюк. Той, кого вони називають Мерцем".
  
  
  "Ми всі мерці цього кварталу", - сказав Римо. Він перемістився так, щоб бачити загнуту верхню частину газети. Перевернутий заголовок, здавалося, говорив: "УРАЗУВАЛЬНІ НОВІ ДОЛІКИ". ОДИН І ТОЙ Ж УБИЦЯ ВБИВ РОЯ ОРБІСОНА, ЛЮСИЛЬ БОЛ І АЯТОЛЛУ ХОМЕЙНІ!"
  
  
  Римо не треба було придивлятися. Охоронець, очевидно, тримав у руках номер "Нешнл Інкуайрер". Римо миттєво втратив інтерес. "Інкуайрер" читають лише ідіоти.
  
  
  "Що ж, у порівнянні з цим мерцем Шварценеггер виглядає як Рік Мораніс", - говорив охоронець, розгортаючи газету. "Тут говориться, що його бачили в Аризоні, який розбиває танки голими руками під час японської окупації".
  
  
  "Це не можу бути я", - сказав Римо. "Я народився після Другої світової війни".
  
  
  "Японська окупація Юми, штат Арізона. Минуле Різдво".
  
  
  "Якщо ви вірите, що японці вторглися в Арізону, - пробурчав Римо, - тоді, я думаю, ви можете повірити, що людина може розбити танк голими руками". Він зітхнув. Іноді охоронцям доводилося гірше, ніж ув'язненим. Більшість ув'язнених так чи інакше виходили на волю. Але більшість охоронців по-своєму були довічниками. Це часто призводило до втрат. Дехто чинив жорстоко. Іншим дісталося простіше. Цей охоронець, очевидно, був одним із найпростіших.
  
  
  "Вони, мабуть, поховали тебе досить глибоко в Джерсі, раз ти не знаєш про японську історію на минуле Різдво".
  
  
  "Ніколи про це не чув", - сказав Римо.
  
  
  Голос Попкорна урвався. "Я закінчив", - сказав він. Охоронець забрав швабру, а потім зайшов у камеру Римо за його тацею.
  
  
  "Не заперечуєте залишити цей папір?" Недбало спитав Римо, не відриваючи погляду від паперу, затиснутого під пахвою охоронця.
  
  
  "Ти знаєш правило. Мерцям не дозволяється читати у своїх камерах".
  
  
  "Нам також не дозволяють заходити до тюремної бібліотеки".
  
  
  "Не я встановлюю правила". І охоронець пішов далі вздовж черги, збираючи таці.
  
  
  Коли шум почав стихати, Попкорн крикнув: "Навіщо ти його розігрував, чувак?"
  
  
  "Я не розігрував його".
  
  
  Ти серйозно? Ти хочеш сказати, що не чув про те, що трапилося з япончиком на минуле Різдво?
  
  
  "Ми перемогли японців майже п'ятдесят років тому".
  
  
  "Може бути і так. Але деякі з них підкралися ззаду і плюнули в обличчя дядькові Сему. Цікаво, що це була за історія з мерцем, про яку він говорив без упину?"
  
  
  "Обшукайте мене", - сказав Римо. В його голос повернулася байдужість, як млявий приплив на мулисту мілину. Він запитував себе, чи не намагався охоронець зробити з нього качку і чи не приєднався до нього Попкорн, просто щоб розважитися.
  
  
  О десятій годині так само швидко перерахували голови, а після обіду, що складався із залишків яловичини та рису з учорашнього дня. Римо змив яловичину і жадібно накинувся на рис. Порівняно з попередньою ніччю, це було м'якувато на смак, але це був рис. Він їв жадібно, здивований тим, як сильно йому сподобався рис. Раніше він ніколи так не любив рис.
  
  
  О третій годині пролунав дзвінок. "Перелічіть голови. Побудуйтеся в ярд!" Римо відчув, як у нього кров застигла у жилах.
  
  
  "Час шоу!" Весело сказав Попкорн.
  
  
  "Ти не збираєшся доводити це до кінця?" Римо зашипів.
  
  
  "Не знаю. Можливо, я боротимуся. Можливо, я подолаю бар'єр. Але ми обидва дізнаємося".
  
  
  Двері камер по всьому відділенню смертників з дзижчанням відчинилися, і чоловіки вийшли у своїх абрикосових футболках і вишикувалися в короткі черги між запечатаними дверима секційного контролю. Потім, раптово, ці двері відчинилися, і вони почали марширувати через Центральний вокзал у двір.
  
  
  Вибравшись на сонце, Попкорн попрямував до паркану. Римо схопив його за футболку. "Куди ти йдеш?"
  
  
  "Я сказав, можливо, я врежуся в огорожу. Можливо, так і буде". Римо розгорнув маленьку аферу. "Не будь дурнем. Навіть якщо ти подолаєш перший паркан, зломщики приб'ють тебе до нігтя перш, ніж ти дістанешся другого".
  
  
  Очі Попкорна були похмурими та плоскими, як невідшліфований онікс. "Свинцева таблетка - гіркі ліки, друже. Але флоридський сік - чиста отрута".
  
  
  Попкорн повернувся, щоб вирватися, але Римо лише посилив хватку.
  
  
  "О, мало не забув", - сказав Попкорн. Він витяг з кишені комбінезону пачку "Кемел" із пюре. У целофанову обгортку було вкладено коробку сірників. Він вклав його у розкриту долоню Римо.
  
  
  "Немає часу на останню сигарету", - сказав він із широкою, безтурботною усмішкою. "Не хочу переривати дихання через біг".
  
  
  Це були останні слова, які коли-небудь сказав Мохаммед "Попкорн" Діладей, тому що так раптово, що у Римо виникло лише швидкоплинне відчуття тіні, що наближається, Крашер Макгарк раптово виник позаду Попкорна. Він височів над маленьким шахраєм, як людська гора.
  
  
  Очі Попкорна прочитали вираз обличчя Римо і почали підніматися до неба. Його рота відкрився, щоб заговорити. Він так і не зміг вимовити жодного слова.
  
  
  Для Крашера Макгарк зібрав Попкорн і розгорнув його. Він наблизив свій пухкий рота до власних здивованих губ Попкорна і накинувся на нього, як людська п'явка.
  
  
  Ноги Покірного почали брикатися. Його кулаки замахали. Римо рухався швидко. Але недостатньо швидко, бо з жахливим тваринним криком Макгарк раптом відсахнувся назад, його рот був у крові. Він упустив попкорн на мерехтливий асфальт і, закинувши голову, завив.
  
  
  Римо завмер, думаючи, що Макгерку дісталося найгірше. Потім він побачив Попкорна, який тремтів на землі, намагаючись обома руками утримати в роті кров.
  
  
  І Крашер Макгарк, тріумфально закинувши голову, влаштував показове ковтання того, що було в роті.
  
  
  "Ти сучий син!" Римо спалахнув. Він кинувся на здоровенного зека. Макгарк підняв масивну лапу і спробував відмахнутися від Римо. Римо нахилився під ударом. Він відчував, що інші в'язні наближаються, намагаючись якнайдовше приховувати бійку від охоронців.
  
  
  "Відірві йому голову, Макгарку!" - люто прошипів один із них. Інша рука Макгарка піднялася навколо. Передпліччя Римо, що складається з одних м'язів і кісток, піднялося, щоб перехопити його. Кулак Макгарка вдарив і відскочив. Макгарк завив і схопився за поранену руку. Він завмер, приголомшено дивлячись на свою руку з переламаними кістками. Їхній погляд ковзнув повз його руки і зупинився на Римо.
  
  
  "Я збираюся отримати щось більше, ніж твоя мова, коп", - прогарчав він. Як виявилося, надто голосно.
  
  
  "Безлади у дворі!" – заволав охоронець.
  
  
  Римо знав, що має максимум хвилину. Він штовхнув Макгерка в його величезний пивний живіт. Макгерк зігнувся навпіл, і Римо вибив йому кулаком передні зуби. Макгарк виплюнув ще крові. На цей раз це була його власна. Він опустився на одне коліно, коли охоронці почали пхати і бити дубинками по зовнішньому колу в'язнів. Римо знав, що йому доведеться прикінчити Макгарка тут і зараз, якщо хоче дожити до електричного стільця.
  
  
  Потім сталася дивна річ. Подібно до акул, які відчув кров, інші в'язні накинулися на Макгерка. Його штовхали з усіх боків і били кулаками по обличчю, як кролика.
  
  
  Шок, мабуть, паралізував великого в'язня, бо він просто скорчився там, як деформований ідол, коли на нього сипався удар за ударом. Але він уперто не падав. Римо обійшов його збоку і, не роздумуючи, рубанув по задній частині товстої шиї тильною стороною відкритої долоні. Перший удар здався м'ясистим; при другому пролунав хрумкий звук.
  
  
  Римо відступив назад. Очі Крашера закотилися. Його рот відвис, але, що дивно, він зберіг своє становище, ніби його тіло було нездатне усвідомити завдані йому збитки.
  
  
  Потім із щільного натовпу вийшов засуджений із обтяженим носком. І поки двоє інших тримали Макгерка, він завдав удару за ударом по ошелешеному лицю Макгерка.
  
  
  За той час, поки Римо відступав на два кроки, обличчя Крашера Макгарка перетворилося на маску з пережованого м'яса. Але це не зупинило нападаючого, чорношкірого чоловіка всього з чотирма пальцями на лівій руці. Він продовжував орудувати обтяженим носком, поки той не розірвався на частини, розсипавши вміст - зламані леза для гоління і старі батарейки C.
  
  
  Макгарк упав на своє знівечене обличчя, а чорношкірий зек, почувши наближення охоронців, поспішно кинув знівечений шкарпетку на живіт Попкорна, що здіймався, сказавши: "Це за те, що відірвав мені палець, придурок".
  
  
  Натовп розійшовся, даючи охоронцям простір для маневру.
  
  
  Римо відкинувся назад. Попкорн лежав на спині, його широко розплющені очі ловили яскраве сонячне світло, як чорне дорогоцінне каміння, кров сочилася між його темними пальцями. Римо опустився навколішки поруч із ним.
  
  
  "Просто тримайся, добре?" він наполягав.
  
  
  Маленькі червоні бульбашки лопнули на пальцях Попкорна, і Римо довелося відвернутися.
  
  
  Потім охоронці оточили їх. Римо грубо відтягли убік.
  
  
  "Що тут сталося?" вимогливо запитав капітан варти.
  
  
  Перш ніж Римо встиг відповісти, один із ув'язнених крикнув: "МеГарк накинувся на Попкорна. Відкусив собі мову, як і минулого року. Зброя була тільки у Попкорна. Він відплатив Макгерку тим самим".
  
  
  "Так, саме так", - додав інший голос.
  
  
  "Цього разу Макгарк вибрав не ту рибу. Так і заради хуесосу". Це від чорношкірого зека, який напав на Макгарка зі смертоносним носком.
  
  
  Особливих повідомлень про інцидент не надходило, і охоронці швидко почали заганяти в'язнів у табір. В'язні вагалися. Багато хто з них хотів дізнатися, що таке попкорн. Ніхто не питав про Макгерка.
  
  
  Охоронці на містках вежі зробили постріли в повітря, щоб змусити їх рухатися, негайно направивши свою зброю в натовп, як тільки вони привернули увагу скотленд-ярду.
  
  
  Ув'язнені поспішно вишикувалися в три шеренги і попрямували до головної будівлі. Голос за спиною Римо прошепотів йому на вухо: "Ти зробив усім нам гарну послугу, взявшись за Макгарка. І ми цінуємо це".
  
  
  Коли двері камери з брязкотом зачинилися за Римо, він відчув себе спустошеним, ніж будь-коли з того часу, як опинився у в'язниці штату Флорида.
  
  
  В'язниця залишалася закритою до відбою. Вечерю не подали, і Римо подумав, чи не надурив нарешті попкорн крісло.
  
  
  Заради попкорну він сподівався, що то правда.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  У своїх мріях Римо був вільною людиною. Крім старого Азіату.
  
  
  Він дерся по стрімкій стіні. Старий азіат дивився вниз із тридцятого поверху будівлі на двадцять восьмий поверх, де Римо чіплявся за фасад із тонованого скла, як людина-павук.
  
  
  "Ти маєш рухатися швидше", - пропищав старий азіат. "Я вдвічі тебе старший, а ти плетешся, як стара в спекотний день". Його обличчя являло собою карту зморшок, схожу на пап'є-маше, що висихає на сонці. Його очі були ясними, як агати, і такими ж твердими. Вони дивилися на Римо з погордою.
  
  
  "Я деруся так швидко, як тільки можу", - відповів Римо. Різкість погляду старого азіату завдала йому невимовного болю.
  
  
  Губи старого азіату несхвально стиснулися над пасмами розпатланої бороди, що звисала з його підборіддя.
  
  
  "Це твоя помилка", – відрізав він. “Я не вчу тебе підбиратися на цю будівлю, але використовувати її внутрішню силу, щоб підняти тебе до твоєї мети.
  
  
  Римо хотів сказати, що це нісенітниця собача, але він уже зайшов так далеко, дотримуючись інструкцій. Його ноги були розставлені на чвертьдюймовому молдингу навколо великого вікна із сендвіч-скла. Його долоні притиснулися до скла, пальці розпласталися, не стискаючи, але дозволяючи поверхневому натягу шкіри на гладкому склі утримувати його на місці. Він почував себе козиркою.
  
  
  А над ним старий азіат відновив своє сходження, схоже на мавпу в чорному, як смоль шовковому халаті. Навіть підошви його сандалів були чорними, як старі шини.
  
  
  Римо підняв руки над головою. Він узявся за карниз над вікном твердими, як кістки, кінчиками пальців. Він потяг униз. І, як гігантська віконна штора, фасад, здавалося, звалився під ним. За винятком того, що будинок залишився на своєму фундаменті. Римо піднявся нагору так легко, ніби підбирався по послужливим скляним сходам.
  
  
  Поверх за поверхом він слідував за старим азіатом, поки вони не опинилися разом на даху. Старий азіат підвів його до люка, і вони спустилися в напівтемний коридор.
  
  
  "Роби, як я", - прошепотів старий азіат.
  
  
  Римо пішов за ним беззвучно, мов вітер. Літній азіат попрямував до чорних металевих дверей, у яких горів червоний вогник там, де мала бути замкова щілина.
  
  
  "Якщо ми зламаємо його, це викликає тривогу", - попередив Римо.
  
  
  "Тоді я не порушу його", - сказав старий азіат. "Тепер спостерігай".
  
  
  Старий поклав кінчики пальців на червону крапку і тихо барабанив ними, доки не спалахнув зелений. Він недбало штовхнув двері, і Римо пішов за ним із здивованим виразом обличчя.
  
  
  "Як ти це зробив? Передбачається, що це неможливо без магнітної картки-перепустки".
  
  
  "Це електрика", - сказав старий.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Отже. Я теж електричний. Але моя електрика сильніша".
  
  
  "У цьому немає жодного сенсу", - сказав Римо старому азіату, коли вони йшли коридором, дві тіні в ще більш глибокій темряві. Потім: "Коли ти збираєшся навчити мене цьому?"
  
  
  "Коли я відчуваю, що твоя природна енергія відповідає завданню".
  
  
  "Що це в реальному часі?"
  
  
  "Ніколи".
  
  
  І Римо відчув себе враженим до глибини душі.
  
  
  Вони завернули за ріг і ледь не налетіли на охоронця в коричневій уніформі, який стояв перед дверима без розпізнавальних знаків з автоматом, що піднято перед ним.
  
  
  Римо позадкував. Бачачи, що старий азіат безперешкодно продовжує свою плавну ходу, він пішов за ним. Охоронець дивився прямо на них, очевидно, не помічаючи їхньої присутності.
  
  
  Потім охоронець відвів погляд, і старий завмер. Римо теж завмер. І коли погляд охоронця знову поринув у їхній бік, він рушив далі, перетинаючи коридор, а Римо пішов за ним, як тінь.
  
  
  Опинившись у безпеці в іншому коридорі, Римо захотів дізнатися, як це було зроблено.
  
  
  "Людина, коли вона дивиться прямо на щось, сприйме лише щось незвичайне", - сказали йому. "Ти і я були частиною руху повітря в цьому темному місці, і, отже, частиною вібрації. Але куточки очей зареєструють будь-який рух. Ось чому ми зупинилися, коли це зробили".
  
  
  Вони проїхали ще на одне точкове червоне світло.
  
  
  "Дозвольте мені спробувати це", - запропонував Римо. Він приклав кінчики пальців до пластини і почав постукувати у диссинхронному ритмі.
  
  
  Світло залишалося червоним.
  
  
  Нетерпляче увійшов літній азіат і одного разу постукав по пластині. Зайнявся зелений.
  
  
  "Це був ти чи я?" Запитав Римо, коли вони зачинили за собою двері.
  
  
  "Вся справа в нігтях", - сказав старий азіат, звільняючи широкі рукави від тонких зап'ясть. Його нігті були схожі на бліді леза. "Йдемо, ми майже досягли нашої мети".
  
  
  Вони увійшли до кімнати, наповненої тихим гудінням. Коли очі Римо звикли до темряви, він розрізнив різкий рух комп'ютерних котушок зі стрічкою за пластиковими панелями. Кондиціонер випускав охолоджене хімічно забруднене повітря.
  
  
  "Як ти думаєш, хто з них наш друг?" Римо видихнув.
  
  
  "Це не має значення. Ми знищимо їх усіх". Раптом пара панелей засвітилася тьмяним зеленим світлом. Вони були схожі на плоскі пусті очі.
  
  
  І пролунав теплий, щедрий, але зовсім нелюдський голос. "Ласкаво просимо. І до побачення".
  
  
  Потім центр підлоги розколовся посередині і розділився на однакові панелі, що падають.
  
  
  Римо стрибнув до єдиного безпечного місця у межах досяжності. Висяча лампа денного світла. Він раптово відчув різкий тягар на правій кісточці і подивився вниз.
  
  
  На нього дивилося зморшене обличчя зморшкуватого старого азіату. Він тримав кісточку Римо в одному пташиному пазурі. Але набагато більш захоплюючим було те, що було видно за фігурою азіату в мантії.
  
  
  Це було схоже на гігантську електронну криницю. Він пульсував мільйоном вогників і, здавалося, йшов за фундамент будівлі в саму породу.
  
  
  Дві половини підлоги лежали плазом біля північної та південної стін квадратного колодязя.
  
  
  "Ми облажалися, Папочко", - сказав Римо. "Головного комп'ютера в цій кімнаті немає. Вся будівля – гігантський мейнфрейм".
  
  
  "У тебе міцна хватка?" - вимогливо запитав старий азіат писклявим голосом. Він дивився вниз, на пульсуючі вогні безодні. Холодний протяг підвівся і розвівав його поділ.
  
  
  "Я вірю", - сказав Римо, дивлячись на тріщини, що утворюються на стелі навколо світильника. "Але цей світильник – ні".
  
  
  Старий азіат підняв очі з задумливим виразом обличчя. "Він недостатньо сильний, щоб підтримати нас обох", - сумно сказав він.
  
  
  "Я думаю, це кінець".
  
  
  "Для мене. Не для тебе. Ти - майбутнє, а я - минуле. Прощай, сину мій".
  
  
  І старий азіат просто відпустив його. Поки Римо з жахом спостерігав, старий перекидався повз ряди вогнів, його обличчя застигло, майже безтурботне у своєму фаталізмі.
  
  
  "Чіун! Ні!" Римо закричав. І прокинувся. Римо скотився з ліжка. Він був весь у холодному поті. Його пальці мертвою хваткою вчепилися в подушку. Він спробував розтиснути руки, але вони були як пазурі. Він глибоко зітхнув і відчув, як його пальці зігрілися від крові. До них повернулося почуття, і повільно, болісно подушка впала на холодну підлогу.
  
  
  У темряві Римо прошепотів одне-єдине ім'я: "Чіун. . . ."
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу вибрав прибережну дорогу, яка вела до скельної освіти, позначеної в сувоях його предків як вітальні роги, що обрамляє зазвичай неприступні води Західнокорейської затоки.
  
  
  Тут берег на певному відрізку був піщаний. З обох боків пісок поступався місцем похмурим гранітним скелям, покритим черепашками, які виступали з прибою, як зламані, скам'янілі пальці. Сонце сідало за воду, забарвлюючи сіру неспокійність моря в тьмяно-малиновий колір крові, що згортається.
  
  
  До заходу сонця залишалося рівно тридцять хвилин. Призначена година. І коли Чіун, Правлячий майстер синанджу, ступив на пісок, за скелями підводний човен, прикрашений прапором варварської нації, яка називається по-різному Америка, Сполучені Штати та США, розпорола воду з такою силою, що здавалося, ніби море спливає кров'ю.
  
  
  На носі значилося "Арлекін". Ляснув люк, і моряк у білому вибрався нагору. Він підніс до очей прилад із двома дисками з матового скла, щоб його слабкий білий зір міг розрізнити мінімальну відстань від його судна до берега Сінанджу, перлини Азії, місця народження сонячного джерела та будинку Чіуна, у північних межах розділеної Кореї.
  
  
  Чіун приклав руку до чола. Для слабоокого білого це був знак, що він ще не готовий покинути рідне село. Моряк опустив бінокль і, як дурень, без потреби помахав у відповідь. Потім він зник на своєму судні. Нарешті судно порило під воду, щоб проспати в холодних водах Західнокорейської затоки ще одну ніч, поки Майстер Сінанджу не приклав руку до серця на знак того, що він готовий повернутися на землю, яку він прийняв.
  
  
  Чіун не був готовий повернутися до Сполучених Штатів. Він розвернувся, його пурпурова мантія притискалася до його тонких рук та ніг під наполегливим морським бризом. Незважаючи на те, що вітер віяв з води, ніздрі Майстра Сінанджу все ще вловлювали запах киплячого рису з кухонних горщиків у його селі. І до цього домішувався неприємний запах горілої свинини та яловичини.
  
  
  Коли здалася сільська площа, Чіун побачив жінок, що схилилися над своїми горщиками. Вони ледь глянули на нього, який повернувся до Сінанджі після довгої відсутності, несучи нові скарби на славу села. Цього року скарбів було так багато, що для них не знайшлося місця у дерев'яному будинку на пагорбі, званому Будинком Майстрів, і Чіун наказав сильним чоловікам села перенести їх у запасну скарбницю, яка була зроблена з грубого каменю та прикрашена морськими раковинами.
  
  
  І все ж, незважаючи на це багатство, люди, що підмітали площу від денного пилу, не звернули на нього особливої уваги.
  
  
  Майстер Сінанджу втішав себе думкою, що вони були зайняті. Це було непросто, коли його працьовиті жителі села виконували свої обов'язки з такою запопадливістю, що не зупинялися, щоби зав'язати з ним розмову або подякувати йому за славу, яку він приніс селі.
  
  
  Майстер Сінанджу оглянув своє село. Там, де інші очі могли б побачити глинобитні хатини або рибальські халупи, він побачив традицію. Там, де стороннє око могло б побачити зовні бідне село, він побачив центр культури, який стояв на цьому місці п'ять тисяч років, населений родоводом, який не переривався майже стільки ж. Рідко траплялося, щоб чужинцю дозволяли одружуватися в селі Сінанджу, ще рідше, коли хтось із мешканців села жив у зовнішньому світі протягом тривалих періодів часу, як це було з ним.
  
  
  Ясні очі Майстра Сінанджу з гордістю вбирали вигляд села його предків. Тільки завдяки його працям, його самопожертву люди продовжували їсти, незважаючи на поганий риболовлю і виснажений сільськогосподарський грунт. Тільки завдяки його прихильності до давніх традицій Сінанджу жив у більшій безпеці, ніж будь-яке село, ні, будь-яке місто в Північній Кореї. Це було безпечніше навіть, ніж Пхеньян, комуністична столиця.
  
  
  Випробовуючий погляд майстра Сінанджу зупинився на гуртку дітей, які грали в тіні Гонгу Суду. Щаслива усмішка осяяла його зморшкувате обличчя.
  
  
  Сільським дітям. Поки Чіун живий, нікого з них ніколи не відправлять додому до моря - не втоплять у затоці через брак їжі, щоб прогодувати їх. Дорослі могли б сприйняти це як належне, але діти – ні.
  
  
  Чіун ковзнув до дітей, його очі світилися мудрістю, якою він хотів поділитися.
  
  
  "Гей, діти мого села!" - вигукнув Майстер Сінанджу низьким, тремтячим голосом, яким він зазвичай розповідав історії про Будинок Сінанджу, найстрашніших вбивць в історії. "Зберіться навколо мене, бо я прийшов розповісти вам історії про варварський Захід".
  
  
  Діти злетілися до нього, як голуби за кукурудзою.
  
  
  "Ще історій!" хлопчик-батербол заверещав.
  
  
  - Ходімо, - сказав Чіун, проганяючи їх геть, щоб він міг улаштуватися на плоскому камені. Діти сіли, схрестивши ноги і поклавши крихітні ручки на коліна. Вони дивилися на нього широко розплющеними невинними очима. "Сьогодні ввечері, - почав Чіун, - поки що не видно сонця, а наші шлунки чекають на вечірню трапезу, я розповім вам історію про те, як білі люди вирушили на Місяць".
  
  
  Маленька дівчинка показала мову. "Це неправда. Як біла людина могла доплисти до Місяця? Вона не в океані, хіба що вдень, а тоді вона під водою".
  
  
  "Я розповідав тобі про порожніх птахів, яких білі використовують, щоб подорожувати своїми далекими землями", - сказав Чіун, піднявши палець з довгим нігтем.
  
  
  "Так!" – хором відповіли діти синанджу.
  
  
  "Це така історія. Дозвольте мені почати." Чіун ще більше знизив голос оповідача.
  
  
  "Отже, дні, про які я говорю, були давно", - сказав Чіун. Він торкнувся носика-ґудзичка однієї з дівчаток. "Ще до того, як хтось із вас, що зібралися навколо мене, народився. У ті дні я жив у цьому селі, і часи були важкі. У ті дні немовлятами Сінанджу були ті, кому завдяки моїй поблажливості було дозволено вирости і стати вашими". матерями та батьками, замість того щоб потонути, бо в ті дні в селі не було роботи, а грошей майже не було”.
  
  
  "А як же скарб?" спитала маленька дівчинка.
  
  
  "Скарб призначений не для того, щоб його витрачати", - парирував Чіун. "Це спадщина села".
  
  
  "Моя мама каже, що в нас були б повніші животи, якби скарби витрачалися, а не накопичувалися".
  
  
  "Хто твоя мати?" Рявкнув Чіун, його щоки надулися від несподіваної люті.
  
  
  "Какашки".
  
  
  "Ах, я пам'ятаю Пу", - сказав Майстер Сінанджу, опановуючи собою. Він розбереться з цією простою лайкою, Пу, пізніше. Він продовжив свою розповідь спокійнішим голосом.
  
  
  "Я вже розповідав вам про той день, коли біла людина з гаком замість руки прибула до цього села на своєму залізному човні, який плавав по морях. Ця людина принесла мені пропозицію великих багатств, якщо я вирушу в його далеку країну, щоб навчити людину по його вибору мистецтву синанджу. Хоча це було тяжким тягарем для моїх тендітних плечей..." Чіун зробив паузу, щоб подивитися, чи освітилися обличчя дітей вдячністю. Коли він помітив подив, він вирішив, що цього достатньо, і продовжив.
  
  
  "Хоч це було тяжким тягарем, я прийняв це завдання і вирушив у холодне лоно океану, щоб виконати те, що від мене вимагали, бо я знав, що мої випробування нагодують немовлят, які тепер є вашими батьками, і хоча я знав, що деякі з них ніколи не знайдуть достатньої мудрості, щоб оцінити цю жертву, я тим не менш продовжував, бо вже тоді я знав, що ці діти одного разу народять власних дітей, і не звичайні діти теж, а ті, хто розумів жертовність і цінував дари, що їм послані. "Ви, діти".
  
  
  Діти по-дитячому приклали долоні до рота і захихикали. Чіун сприйняв це як схвалення. Однак він вважав за краще б шанобливе мовчання. Схиляння голови теж було б не зайвим.
  
  
  "Отже, дні, про які я збираюся розповісти, - це найраніші дні мого перебування на варварській землі Америки. Це був триста тридцять четвертий день Року Дракона, який, згідно зі складним датуванням, що використовується мешканцями Заходу, припадав на третій вівторок цього другого місяця, на свято, відомий як День подяки за молочну козу, під час Тижня державного секретаря, у році, який налічував лише 1972 рік, оскільки ця країна насправді набагато молодша за Корею.
  
  
  "Цього дня, - продовжував Чіун, - земля Америки була в сум'ятті, оскільки один з їхніх дивних кораблів наближався до Місяця. Почувши про це, я поспішив у тронний зал таємного короля Америки, Божевільного Гарольда. Я вже розповідав вам про Божевільного Гарольда раніше І, представившись цій людині, я сказав йому: "Я чув розповіді з віддалених провінцій вашої країни про те, що деякі з ваших підданих наближалися до місяця." І божевільний Гарольд відповів, що це так. я міг уловити нотки гордості у його тоні.
  
  
  "Тепер, коли я почув цю новину, я теж був у захваті. Жодна людина не була на Місяці тисячі років, відколи майстер Шанг забрався так далеко на північ, що його ноги дійсно ступали холодними місячними просторами. І я поділився цим з Божевільним Гарольдом, який, здавалося, не здивувався, дізнавшись, що корейці побували на Місяці раніше за білих... І Божевільний Гарольд сказав мені, що інші білі побували на Місяці до цього часу. і він сказав мені, що перші білі, що висадилися на Місяць, зробили це в 1969. На що я відповів, що майстер Шанг досяг місяця в наш Рік Цаплі. йшов пішки.
  
  
  "Тепер, знаючи, що місяць, який відвідав Майстер Шанг, був суцільно вкритий льодом і снігом, населений білими сніговими ведмедями, я запитав Божевільного Гарольда, короля Америки, чи знайшли вони на Місяці багаті міста для завоювання, і він сказав "ні". Я запитав його, чи виявили вони срібні і золоті рудники, я запитав його, чи є там раби, і він сказав "ні", і він сказав "ні." Я запитав його, чи було м'ясо білих снігових ведмедів метою цих експедицій, Як мені сказали по секрету, коштували викуп японського принца, і він сказав "ні".
  
  
  На цей момент діти сиділи, розкривши роти. "Ці слова Божевільного Гарольда сильно спантеличили мене, оскільки я не міг бачити сенсу в цих експедиціях, і я запитав його, що привезли його хоробри моряки з цих небезпечних подорожей, які поповнили скарбницю на витрати, пов'язані з їх скоєнням. І його відповідь була настільки дивним, що я негайно повернувся до своїх сувоїв і заніс те, що він сказав мені, в історії синанджу.
  
  
  "А ти знаєш, що ці білі, ці марнотратники привезли з Місяця після своїх жахливих багатоденних подорожей?" Запитав Чіун.
  
  
  "Що, про Майстер?" хором вигукнули діти синанджу.
  
  
  "Камені", - видихнув Майстер Сінанджу. Мені самому дозволили потримати один з них у руках. Вони не були ні красивими, ні цінними. місячні експедиції привезли зі своїх важких подорожей, і я готовий привезти вам стільки подібних каменів, скільки ви забажаєте, за половину грошей, які ви витрачаєте на ці місячні подорожі". Чіун зробив драматичну паузу. "І знаєш, що сказав мені Божевільний король Гарольд? "
  
  
  "Що?" - пропищав хлопчик із брудним волоссям.
  
  
  "Він відхилив мою щедру і розумну пропозицію, сказавши, що підійдуть тільки камені з Місяця", - зневажливо сказав Чіун.
  
  
  За цих слів діти Сінанджу вибухнули хихиканням. "Ви колись були на Місяці, майстер Чіун?" спитала маленька дівчинка, яка була дочкою Пу.
  
  
  "Ні, - відповів Чіун, - тому що незабаром після цього білі перестали посилати своїх матросів на Місяць, а це показує, що навіть білі можуть навчитися, якщо досить часто повторюватимуть дурниці".
  
  
  Діти посміхнулися. Усі знали, що білки у них щільні. Навіщо Верховний Творець дав їм дурні круглі очі, щоб вони могли бачити світ, і заслав їх жити за море?
  
  
  "Коли ти повертаєшся до Америки?" - Запитала дочку Пу, яку, як зазначив Чіун, мати проклинала за нескінченну мову.
  
  
  "Чому ти питаєш?" Запитав Чіун.
  
  
  "Бо моя мати сказала, що, коли ти повертаєшся в село, ти завжди приносиш нещастя. І ти скупий на своє золото".
  
  
  "Це сказала твоя мати?" Швидко запитав Чіун. Його карі очі звузилися. Маленька дівчинка кивнула. Вона була пухленькою, і в її круглому обличчі Чіун розгледів натяк на жирну фізіономію Пу. "Твоя мати дуже розв'язна на язик", - тихо сказав Чіун.
  
  
  "Вона справді багато кричить", - невизначено сказала маленька дівчинка. Старший хлопчик підняв руку, і Чіун кивнув у його бік.
  
  
  "Чи не розкажете ви нам історію про білу людину, яку ви підняли до величі, навчивши її мистецтву синанджу?"
  
  
  "У мене є багато історій про Римо", - гордо сказав Чіун. "Дай-но я придумаю хорошу..."
  
  
  "Де він зараз?" – перебив інший хлопчик. "Чому ви його не привели?"
  
  
  Чіун вагався. Як він міг сказати їм ганебну правду - що єдиний білий у всьому світі, якому було дозволено навчитися мистецтву сонячного джерела, тепер нудиться у в'язниці? Чіун схилив свою стару голову. Це була надто ганебна історія, щоб розповідати її дітям. Він пошукав у думці спосіб правдиво відповісти на запитання, не накликаючи ганьби на свою голову.
  
  
  Саме в цей момент над сонним селом Сінанджу прогримів гонг до обіду, позбавивши Майстра Сінанджу від зайвого клопоту. Він підвівся і обтрусив пилюку зі свого чудового вбрання.
  
  
  "Підемо", - сказав він. "Настав час набити наші шлунки. Я розповім тобі історію Римо в інший раз".
  
  
  І Майстер Сінанджу пішов геть, відводячи дітей в епоху громадського харчування. Коли він піднявся на вершину пагорба, він побачив гладку постать Пу з Гострим язиком, і його обличчя посуворіло, а хода прискорилася, коли він поспішив у її напрямку.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Залишок ночі Римо пролежав без сну, думаючи про старий Орієнтал. Сон вразив його. У образах, особливо у старому Орієнталі, було щось майже відчутне. Навіть через кілька годин його висохле обличчя чітко стояло перед думкою Римо. Кожна зморшка, кожна інтонація у його голосі. Здавалося, що він справді знав цього маленького чоловічка. Але, покопавшись у пам'яті, Римо не зміг згадати, щоб будь-коли бачив його в реальному житті.
  
  
  Це було дивно. У його сні маленький азіат мав ім'я. Чіун. Римо не міг пригадати, щоб будь-коли бачив сон, у якому в одного з породжень його уяви було ім'я. Римо навіть знав, як пишеться. Було "я", яке не було сказано.
  
  
  Це була досить складна концепція його підсвідомості, розмірковував Римо. Чому не Чанг? Він чув ім'я Чанг раніше. Багатьох китайців звали Чанг. Це було схоже на ім'я Джонс тут. Однак він ніколи не чув про жодного Чіуна.
  
  
  Через деякий час Римо задрімав. Ранковий дзвінок розбудив його надто рано. Римо повільно натягнув комбінезон та футболку абрикосового кольору. Він ненавидів футболку майже так само сильно, як рожеві стіни камери. Йому хотілося, щоб вона була блакитною. Або стіни були блакитні. Ці пастельні тони нагадали йому принт із дешевого універмагу.
  
  
  Перш ніж сніданок був пропущений через щілину, по рядах промайнула чутка, що Крашер Макгарк помер уночі.
  
  
  "А як щодо попкорну?" Наполегливо запитав Римо.
  
  
  Грубий голос відповів: "Невже ніхто не знає, чувак. Але цей хлопець, він набрався сміливості. Так він отримав своє ім'я".
  
  
  "Звідки він дізнався про своє ім'я?" Раптом спитав Римо. "Коли маленький чувак вперше вийшов на сцену, він жартував і жартував, розповідаючи читачам, що коли прийде його час нацькувати свою дупу на Sparky, він привезе з собою дещо з Jiffy Pop. Сказав, що це було за скандал. Після цього він став попкорном”.
  
  
  Римо хмикнув. Йому стало цікаво, чи залишився в Попкорні, де б він не був, хоч крапля цього духу. Римо сказав охоронцеві: "Спасибі, але ні, дякую", - коли той з'явився з тацею. Це була шинка з квасолею. Командир знизав плечима і подався геть, але Римо крикнув йому слідом: "Гей, що говорять про попкорн?"
  
  
  "Чи має це значення? Його відпустять завтра".
  
  
  "Так, хак", - прогарчав Рема. "Для мене це важливо". Він упав назад на своє ліжко і раптово згадав про пачку "Кемел" у кишенях комбінезону. Він вивів їх і запалив одну.
  
  
  Перша затяжка викликала кашель. Друга була трохи менш гострою. Легкі палило, як від сірки. Римо встиг викурити половину, перш ніж у нього захворіла голова. Він загасив недопалок підлогу і акуратно повернув половину в пачку після того, як наконечник охолонув. Невідомо, скільки йому вистачить пачки.
  
  
  Було вже далеко за південь, коли двоє охоронців відвели Попкорна до його камери. Маленький ув'язнений ходив у ланцюгах, низько опустивши голову.
  
  
  Римо зачекав, поки охоронці підуть, перш ніж прошипіти вітання. "Як справи малюк?"
  
  
  Звук, який пролунав у відповідь, був нявканням. Римо не зміг розібрати слова. Десь наприкінці лінії глузливий голос вимовив: "Гей, Попкорне, в чому справа? Киска прикусила твій язичок?"
  
  
  А з камери Попкорна долинуло протяжне хникання, від якого у Римо похолола кров. Це тривало цілу годину. У голові Римо спливла картина Попкорна, що уткнувся обличчям у подушку, нездатного говорити.
  
  
  Римо витяг недокурену сигарету і єдиний сірник, потім виштовхнув пачку в коридор. "От. Тобі це потрібно більше, ніж мені", - м'яко сказав він.
  
  
  Римо спостерігав через ґрати, як тонкі коричневі пальці Попкорна намацали пачку. Вони зникли разом з нею, і Римо затримався біля ґрат, поки Попкорн димів у тиші. З якоїсь причини пасивне куріння, здавалося, цими днями підходило йому більше.
  
  
  Залишок дня був сірим та нескінченним. Кількість голів у всіх була однакова. Навіть тарілка радара, щойно настала ніч, повторила той самий монолог із "Зоряного шляху", який він виголосив раніше на тижні.
  
  
  Після відбою тиша була моторошною. Не було чути ні північних завивань, ні криків нічного жаху, ні галасу таємних розмов.
  
  
  Усі знали, що завтра вівторок. День, коли попкорн мав вирушити на кафедру. Римо задумався, чи вдасться малюкові поспати, а потім він запитав, як він сам спатиме, коли прийде його черга.
  
  
  Він всю ніч слухав, як повертається Попкорн, і запитував, чи повинен він сказати якісь слова втіхи. Потім він зрозумів, що не має їх. Що ви кажете мерцеві, коли минають його останні хвилини?
  
  
  Ранковий дзвінок був подібний до удару ножем у живіт. Першими відвідувачами були пара військових та священик. Обмін репліками був нечутним та одностороннім. Священик невдовзі пішов, його обличчя було враженим, як кістка, коли він зрозумів, що не може почути сповідь засудженого, бо той не мав мови.
  
  
  Потім прийшли цирульник та наглядач.
  
  
  Наглядач Максорлі говорив рівним, завченим тоном, перекрикуючи дзижчання машинок для стрижки, які подрібнювали добірні шматочки попкорну до мікроскопічної крихти.
  
  
  "Слухай уважно, Мохаммеде", - говорив начальник в'язниці. "Після того, як перукар закінчить, ти знімеш шорти, і ми підготуємо твоє тіло".
  
  
  Попкорн захникав.
  
  
  "Тепер не лякайтеся. Це лише гумова стрічка". Ножиці зупинилися. "Він закінчив? Добре. Добре, Мохаммеде, встань. Не бійся. Охоронець просто оберне стрічку навколо вашого пеніса. Це просто для запобігання будь-яким нещасним випадкам, поки ви проходите процедуру".
  
  
  Римо здригнувся за слова "процес". Це звучало так клінічно.
  
  
  “Тепер нахилиться. Охоронець, введіть цей супозиторій у пряму кишку Мохаммеда. Ось. Це було не так уже погано, чи не так?
  
  
  Попкорн спробував заговорити, але все, що Римо зміг розібрати, був жалюгідний невиразний звук.
  
  
  "Що це?" - дбайливим тоном питав начальник в'язниці. "Що? О, так. Зазвичай це останній прийом їжі, але лікар залишив конкретні інструкції, згідно з якими ви не повинні їсти, поки ваша мова зашитий ось так. Вибачте, але лікареві видніше".
  
  
  "Заради Бога", - вибухнув Римо. "Ви збираєтеся відтягнути його до крісла. Кого хвилює, якщо в нього луснуть шви!"
  
  
  "Людина, якій доведеться прибирати кров", - крикнув начальник в'язниці у відповідь. "Охоронець, якщо цей ув'язнений знову заговорить, відведіть його до одиночної камери".
  
  
  Римо почав було їм говорити, куди вони могли б засунути карцер, але заспокоївся, засмучений тим, що вони мали над ним таку владу. Але, як вони сказали йому, коли він уперше пройшов через ворота штату Трентон, він втратив свої громадянські права.
  
  
  "Добре, тепер ви можете одягатись", - спокійно продовжив начальник в'язниці. Потім почувся шерех одягу. Потім двері камери з дзижчанням відчинилися, і Римо почув м'яке шльопання взутих у сандалі ніг Попкорна по підлозі коридору. З якоїсь причини воно звучало голосніше, ніж стукіт взуття інших.
  
  
  "Поки що, Попкорн", - прокричав чоловік за кілька камер від нас.
  
  
  "Задай їм спеку, друже".
  
  
  "Ти вирушаєш у краще місце, друже".
  
  
  "Дозвольте мені запевнити вас, що процедура абсолютно безболісна", - говорив начальник в'язниці Максорлі, коли охоронець відмирав двері до електричного стільця. Попкорн жалібно захникав. Він намагався заговорити, але видав лише нерозділене схлипування.
  
  
  "Піймайте його!" – раптом крикнув начальник в'язниці. "Він втрачає свідомість".
  
  
  "Не хвилюйся, я з ним впораюся. Давай просто потягнемо його за собою".
  
  
  Після того, як метушня влягла, тиша стала відчутною. То була тиша, яку Римо чув раніше. Тоді він не здивувався, коли вздовж черги пройшов чоловік. На ньому був чорний капюшон поверх простої коричневої форми робітника. Він виглядав як звичайний ремонтник.
  
  
  Кат.
  
  
  Після того, як він пройшов повз камеру Римо, коліщатко на товстих дверях зі скрипом зачинилося. Потім ряд огорнула абсолютна тиша.
  
  
  Наступні кілька хвилин тяглися нескінченно. Римо подумав, чи був Попкорн у свідомості, коли його прив'язували. Він сподівався, що ні. Здавалося, це зайняло багато часу. Скільки часу може знадобитися, щоб прив'язати людину? Римо нервував.
  
  
  Потім, після того, що здавалося вічністю, вогні замерехтіли, і Римо похолов. Коли спалахнуло мерехтіння, це здалося надто раптовим. Вони замиготіли знову. І втретє. Після цього Римо затамував подих. Потім вогні мигнули вчетверте і востаннє. "Господи!" - вигукнув Римо з огидою.
  
  
  Знову з'явився начальник в'язниці, що супроводжувався охоронцями та катом у капюшоні.
  
  
  Один з охоронців казав: "Уяви собі це. Чотири поштовхи. І до того ж такий маленький струмінь".
  
  
  "Перш ніж я зроблю це знову", - роздратовано сказав кат, "я хочу ще раз поглянути на цю справу. Я не хочу коли-небудь проходити через ще одне подібне. Я не готовий до такого роду речей. Я наполовину звільнений, чорт забирай !"
  
  
  "Я сподіваюся, ти відчуватимеш те саме, коли прийде мій час", - пробурмотів Римо напівголосно.
  
  
  Кат глянув у його бік, очі в окантованих шкірою очницях розширилися.
  
  
  Він зупинився, підійшов до камери Рімо. "Я вас знаю?" невиразно спитав він.
  
  
  "Останнім часом це популярне питання", - кисло парирував Римо.
  
  
  "Я справді знаю тебе", - сказав кат. "Але я не можу згадати твоє обличчя".
  
  
  "Твоє питання для мене порожнє", - сказав Римо, блиснувши злісною усмішкою.
  
  
  "Ти холоднокровний сучий син, чи не так? Як тебе звуть?"
  
  
  "Подивися це", - випалив у відповідь Римо.
  
  
  "Не хвилюйся, я зроблю це", - сказав кат і пішов далі.
  
  
  "Охоронець", - сказав начальник в'язниці, - "покажіть Вільямсу його нову камеру".
  
  
  "Чорт! Тепер я це зробив", - з гіркотою сказав Римо, думаючи, що тільки-но заслужив термін в одиночній камері.
  
  
  "Уільямс!" - Вибухнув кат. "Ви сказали, його прізвище Вільямс?" Гудіння контрольних дверей, що закриваються, перервало відповідь начальника в'язниці.
  
  
  Охоронець відкрив камеру Римо, і, на подив Римо, його відвели до старої камери Попкорна.
  
  
  "Подбай про це добре", - сказав йому охоронець, коли двері камери з брязкотом зачинилися перед його нещасним обличчям. "На першому ряду це президентський номер".
  
  
  Коли охоронець подався геть, Римо крикнув йому слідом: "Він помер тяжкою смертю?"
  
  
  Охоронець зупинився. Вираз його обличчя був жорстким. "Знаєте, якими були його останні слова?" урочисто спитав він. "Що?"
  
  
  "Мумф! Мумф. Без лапок". І охоронець вибухнув виючим сміхом.
  
  
  "Він був лише дитиною, ублюдок", - прошипів Римо, кісточки його пальців побіліли на лозинах камери.
  
  
  "Звичайно. Дитина, яка застрелила власну сестру, залишила її вмирати в болоті з личинками, що кишать по ній".
  
  
  Римо здригнувся. "Що?"
  
  
  "Звичайно. Що він тобі сказав?"
  
  
  "Що він убив свою дівчину у свій день народження".
  
  
  "Я не знаю щодо частини з днем народження, але він зробив з тебе качку. Це була його сестра, і він вбив її, все вірно. Після того, як він зґвалтував її. Але йому слід було прочитати про личинки, перш ніж засипати їх у її рани... Він думав, що вони поглинуть тіло, щоб його не впізнали... Замість цього вони з'їли всі пошкоджені тканини... Вона була ледь жива, коли її знайшли, і затрималася настільки, щоб показати пальцем на свого брата. про це маленьке недоумку, він заслужив те, що отримав. Як і ти. Охоронець попрямував геть.
  
  
  Очі в Римо дивилися в порожнечу. "Сукін син", - промимрив він. "Він збрехав мені".
  
  
  Римо, спотикаючись, повернувся до свого ліжка і озирнувся. Нова камера була такою ж рожевою, як і його стара, але пахла інакше. Тут пахло потім і чимось ще, чимось невизначеним. Це пахло страхом. І холодне усвідомлення вразило Римо Вільямса.
  
  
  "Чорт забирай, - пробурмотів він спустошено, - я наступний". Римо відчув, як усередині все похололо, і відкинувся на ліжко, щоб узяти себе в руки. Його рука, що нишпорила під подушкою, наткнулася на щось м'яке і зминається. Він витяг це.
  
  
  Це була упаковка попкорну "Кемел".
  
  
  Римо сів і закурив. Він зробив довгу затяжку. Цього разу він мав менше проблем, і він викурив сигарету до кінця. Поки він курив, він міркував про те, як змінилося його життя. Двадцять років тому він і Попкорн опинилися б по різні боки закону. Але за ґратами вони були певною мірою друзями.
  
  
  Закінчивши курити, Римо прошепотів у порожнечу: "Спасибі, Попкорн".
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  Гарольд Хейнс відчув, як кабінет начальника в'язниці поринув у темряву навколо нього. Крізь рев у вухах він ніби здалеку почув голос начальника в'язниці Максорлі.
  
  
  "Хейнс. У чому справа, чувак? Ти блідніш". Голос начальника в'язниці здавався далеким, тому Гарольд Хейнс не зміг відповісти. Темрява, здавалося, розширилася. Все, що Гарольд Хейнс побачив чи хотів побачити, були жовті сторінки досьє засудженого в його раптово похололих руках. "Гарольд?"
  
  
  "Це він", - прохрипів Хейнс, не відриваючи погляду від сторінок. "Це не просто хлопець із таким ім'ям. Це він. Вільямс".
  
  
  Потім вицвілі друковані літери на аркуші з рапортом почали погойдуватися безконтрольно. Гарольд відчув, що його трясе. Світ був дуже маленьким місцем, якщо дивитися на нього через тунель, що зменшується, його зору.
  
  
  "Гарольд!"
  
  
  Хейнс підвів погляд, його очі були непроникними. Тяжкі руки начальника в'язниці лягли йому на плечі, і він люто тряс Хейнса.
  
  
  "Прийди до тями. Ось, візьми стілець".
  
  
  Хейнс відчув, як його направляють до жорсткого дерев'яного стільця, який, за винятком шкіряних ременів та мідного німба, був ідентичний електричному стільцю, яким Хейнс щойно керував. Він знав це, бо рік тому дістав зі складу такий самий дерев'яний стілець, щоб замінити старий, який вийшов з ладу. Він сів, не зважаючи на іронію.
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі височів над ним, схрестивши руки на грудях, із заклопотаним зморшкуватим обличчям.
  
  
  "Це цей хлопець", - повторив Хейнс. "Рімо Вільямс".
  
  
  "Ти говорив це раніше. І ти знаєш, як це звучить. Зроби глибокий вдих і повільно видихни. Можливо, робота тебе дістає".
  
  
  "Припиніть говорити зі мною, ніби я один з ваших проклятих зеків!" Гарольд Хейнс закричав із раптовою гарячістю. "Цієї людини в камері смертників не повинно бути там. Вона вже мертва!"
  
  
  "Чуш. Вільямс - перекладений ув'язнений. Він прибув минулого тижня з... ну, це є в досьє, яке ви тримаєте в руках".
  
  
  "Я знаю. Він із в'язниці штату Трентон, Нью-Джерсі".
  
  
  Максорлі показав порожні руки. "Ось воно".
  
  
  "Абсолютно вірно".
  
  
  "Так у чому проблема, Гарольде?"
  
  
  "У вас у камері не ув'язнений, у вас привид".
  
  
  "Гарольде, я знаю тебе довгий час..." - почав Максорлі.
  
  
  Хейнс різко обірвав його: "Досить довго, щоб пам'ятати це, доки п'ять років тому я не вийшов на пенсію".
  
  
  "Ну, так", - повільно промовив начальник в'язниці Максорлі.
  
  
  "Я вийшов на пенсію близько двадцяти років тому, коли смертна кара вийшла з-під політичного контролю. Мені було сорок п'ять років, і я залишився без роботи. Держава призначила мені невелику пенсію, тому що після цілого життя, проведеного за підсмажуванням злочинців, вони знають, що я точно не збираюся освоювати іншу професію... Чорт забирай, хто збирається наймати фахівця з виконання смертних вироків? І для чого, переробляти дроти в будинках? починаю думати про те, щоб підключити своє м'яке крісло як найкращий вихід”.
  
  
  "Тепер, Гарольд ..."
  
  
  "Можу я закінчити? Дякую, я б збожеволів, але тема смертної кари ослабла. І хоча я бачу обличчя чоловіків, яких приспав уві сні, я пропоную свої послуги штату Флорида. Решту ви знаєте".
  
  
  "Так, решту я знаю", - визнав Мезорлі.
  
  
  "Одна з осіб у моїх снах належала тому хлопцеві Вільямсу", - огризнувся Хейнс. "Не зовсім звичайне ім'я. Римо Вільямс. Ім'я, яке ви б запам'ятали. Особливо, якщо він належав поліцейському, який до смерті побив штовхача в Ньюарку, штат Нью-Джерсі, так давно, що я навіть не пам'ятаю рік. У цьому досьє говориться. , Що ваш Рімо Вільямс закінчив штовхача в провулку. Він теж був поліцейським."
  
  
  "Ви, мабуть, неправильно пам'ятаєте. Ви вклали ... скількох чоловіків?"
  
  
  "Я перестав рахувати задовго до того, як стало занадто пізно для мого душевного спокою", - сказав Хейнс. "Той хлопець, якого ви туди замкнули, Начальник, я прикінчив його. Я пам'ятаю, що він легко відбувся. Один поштовх. І все було скінчено. Я пам'ятаю, що теж почувався через це. Він колись був поліцейським ... Прикінчив штовхача. Що це? Нічого. Він повинен був відбутися. Може бути, довічний. Але ніяк не стільцем. Кілька тижнів після цього мене нудило від цього. Він був одним з останніх хлопців, яких я там спалив". Очі Гарольда Хейнса зосередилися на собі. "Один з останніх хлопців, і тепер він повертається, щоб переслідувати мене. . . ."
  
  
  Начальник в'язниці Мезорлі мовчки глянув на Гарольда Хейнса. Він узяв папку з документами з тремтячих пальців Хейнса і відступив до ґрунтовності свого великого столу. Він перегорнув папку, читаючи мовчки.
  
  
  Закінчивши, він розправив папку і поклав на неї свої грубі руки, як віруючий, який покладає руки на молитовник. Вираз його обличчя був задумливий, коли він говорив. "Ми знаємо один одного довгий час, Гарольде. Те, що я збираюся тобі сказати, я заперечуватиму до останнього подиху".
  
  
  Хейнс підвів погляд, його карі очі були зацькованими і тьмяними. "Молода людина, яку ви щойно стратили, Мохаммед Діладей", - продовжив Максорлі. "Ви пам'ятаєте, як помітили, що незабаром після останньої страти ми жахливо поводилися з ним?"
  
  
  "Здається, я сказав, що вони проходили через це, як лайно через гусака".
  
  
  Начальник в'язниці скривився. "Так. Що ж, на моєму совісті найбільша кількість засуджених у країні. Я повинен провести їх за системою так ефективно, як тільки зможу. У хлопчика Діладея зазвичай був би місячний пільговий період після відхилення його останньої апеляції, за винятком того, що мені Зателефонував губернатор, переконуючи мене прискорити його страту. Коли я запитав його честь про причини, він сказав щось невизначене про просування процесу, що не було відповіддю.
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі зробив паузу. Його нижня губа стиснулася довкола верхньої. Він продовжив. "Я подумав, що, можливо, в його проханні стратити Діладея так швидко було щось політичне, навіть особисте. Насправді не було необхідності поспішати процес. Діладея не мав шансів на пом'якшення вироку, якщо тільки це не виходило від самого губернатора". . Але тепер я задаюся питанням”.
  
  
  "Ти думаєш про те саме, про що і я?" – запитав Гарольд Хейнс.
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі взяв до рук справу Рімо Вільямса.
  
  
  "Вільямс наступний, через стан його апеляції та часу, який він провів у камері смертників у Джерсі", - задумливо сказав він. "Коли я слухаю вас, мені спадає на думку, що, можливо, губернатор турбувався не про Діладея, а про Вільямса".
  
  
  "Бідний ублюдок. Вони вбили його одного разу, а тепер хочуть, щоб я зробив це знову".
  
  
  "Я не вірю в привидів, Хейнс. І коли ти розсудишся, ти відчуватимеш те ж саме, я впевнений. Можливо, ви думали, що стратили цю людину - і я вірю, що ви щирі в цьому переконанні, - але, очевидно, ви цього не зробили”.
  
  
  "Цікаво", - промимрив Гарольд Хейнс.
  
  
  "Хммм?"
  
  
  "Де був цей хлопець останні двадцять років і чим він займався, що вони хочуть вбити його знову і знову?"
  
  
  "Думаю, я зателефоную", - багатозначно сказав начальник в'язниці Максорлі. Він сам набрав номер, попередньо звірившись із тонким довідником у шкіряній палітурці.
  
  
  "Так, начальник Рівз, будь ласка. Це начальник Максорлі зі штату Флорида.... Так, я чекатиму.... Алло? Вибачте, що турбую вас так рано, начальник Рівз. Я хотів би отримати деяку інформацію про одного ув'язненого, який у вас там колись був. Якийсь Рімо Вільямс ... Звичайно, передзвоніть у будь-який час сьогодні.
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі повісив слухавку. Гарольд Хейнс підвівся.
  
  
  "Ти не хочеш дочекатися зворотного дзвінка?" Запитав Максорлі.
  
  
  "Думаю, я хочу перекинутися парою слів з Вільямсом. Це зводить мене з розуму".
  
  
  "Це нерозумно. Ви без необхідності потурбуєте засудженого до смерті ув'язненого".
  
  
  "Якщо я колись знову захочу спати, я маю це зробити. Будь ласка, Пол".
  
  
  Максорлі мовчки обміркував. "Дуже добре. Я бачу, що це глибоко вплинуло на тебе", - пом'якшав він. "Охоронець відведе тебе. Просто пам'ятай, Вільямс знає, що він наступний, хто піде. Незважаючи на те, що рішення щодо його остаточної апеляції ще не прийнято, він схильний бути на взводі".
  
  
  Останні контрольні двері зачинилися, і Гарольд Хейнс обережно підійшов до камери, де містився шостий засуджений, Рімо Вільямс.
  
  
  Вільямс був витягнутий на своєму ліжку, його руки були закладені за голову, очі заплющені.
  
  
  Гарольд Хейнс шумно прочистив горло, але очі в'язня не розплющилися.
  
  
  "Я бачу тебе у своїх снах", - сказав він хрипким голосом. "І я бачу Бетті Пейдж. Іди".
  
  
  "Ти не розумієш, Вільямсе. Тебе звуть Вільямс, чи не так?"
  
  
  "Тут я засуджений номер шість".
  
  
  "Ти маєш бути мертвим".
  
  
  "Мертвець - моє інше прізвисько. Ну і що?"
  
  
  "Я стратив тебе".
  
  
  "Ти паршиво впорався із цим". Голос Вільямса звучав нудно, але його темні очі розплющились. Вони дивилися в стелю.
  
  
  "Це було давно", - продовжив Хейнс. "У Трентоні. Раніше я працював в університеті Трентона, де ти був".
  
  
  Ув'язнений не поспішав сідати. Він не хотів показувати жодного інтересу, але його рухи були надто недбалими. Гарольд Хейнс знав кожен трюк із книги для в'язнів. Вільямс хотів подивитись на нього ближче, не видаючи свого інтересу. Кожен засуджений знав, що тільки-но ти даси людині зрозуміти, чого ти хочеш, вона використовує це проти тебе.
  
  
  "Ти пам'ятаєш мене?" Запитав Хейнс.
  
  
  Очі Римо вп'ялися в нього. То були порожні, мертві очі. У дірах від куль у бетоні було більше життя, ніж в очах Вільямса. Він виглядав старшим. Не на двадцять років старше, просто старше. Мертві очі мимоволі звузилися.
  
  
  "Так, ви виглядаєте знайомо", - повільно промовив Вільямс. "Але я не можу точно пригадати ваше обличчя".
  
  
  "У Трентоні тієї ночі я був у каптурі", - натягнуто сказав Хейнс. "Тієї ночі, коли я натиснув на тебе вимикач. Але вдень я був тюремним електриком. Можливо, ви бачили мене поблизу".
  
  
  "Вибач".
  
  
  "Але я тебе дуже добре пам'ятаю. Де ти був останні двадцять років, Вільямсе? Чим ти займався?"
  
  
  Рімо Вільямс сказав голосом таким же мертвим, як і його очі: "Час. Я відбував термін".
  
  
  "Ну, ти робив це не в штаті Трентон. Усі там знають, як знаю і я, що ти помер давним-давно, коли".
  
  
  "Ти спиш. Я тут, бо вбив охоронця у Трентоні. Його звали..."
  
  
  "Так?"
  
  
  Римо задумливо наморщив лоба. "Макклірі або щось таке", - повільно сказав він. "Так, Макклірі. Він чіплявся до мене. Тому я прикінчив його. Тепер я повинен заплатити за це".
  
  
  "Не знаю, чи вистачить у мене духу підсмажити тебе вдруге".
  
  
  Римо видав сумну подобу смішку. "Хіба ти не знаєш?" - Сказав він безтурботно. "Другий раз - це чарівність з хлопцями на зразок мене".
  
  
  "Але ти цього не розумієш. Ти вже мертвий. Я стратив тебе двадцять років тому!"
  
  
  Коли довгий час Римо Вільямс нічого не сказав у відповідь, Гарольд Хейнс зашаркав далі по черзі. Він сам почував себе мерцем.
  
  
  Рімо Вільямс дивився крізь лозини своєї камери, гадаючи, що відбувається. Обличчя ката здалося йому знайомим. Де він бачив його раніше? І що це була за нісенітниця щодо того, що його стратили в штаті Трентон? Рімо раптом згадав сон минулої ночі. Сон, у якому його стратили у Трентоні. Але це був лише сон. Цього ніколи не було – ніколи не могло бути – сталося.
  
  
  Потім дзвінок оголосив обід, і Рімо сів. Його легені були немов забетоновані. Він запитував, чи це було через страх у животі або через важкий сигаретний дим у легенях. Смішно, як він реагував на цигарки.
  
  
  Гарольд Хейнс повернувся до голосу начальника в'язниці Максорлі на свинцевих ногах.
  
  
  Максорлі різко підняв очі. "Ти поговорив із засудженим, Гарольде?"
  
  
  "Він не знав, про що я говорив", - тупо сказав Хейнс.
  
  
  "Що ж, можливо, це не відповідь на всі твої питання, але деякі з них вирішує. Якби людина була мертва, вона б напевно знала про це".
  
  
  Гарольд Хейнс не відповів на посмішку начальника в'язниці Максорлі.
  
  
  Задзвонив телефон, і Максорлі відповів коротким "Вибачте". Потім: "Так, начальник в'язниці Рівз"... Що це? ... Коли?" Обличчя Максорлі раптово напружилося. "Я... Я розумію. Насправді начальник, просто його ім'я спливло у визнанні в камері смертників. Так, я згоден із вами. Ми не можемо судити людину, яка вже виплатила державі найвищу міру покарання. Дякую, що приділили час, начальник Рівз”.
  
  
  Коли начальник в'язниці Максорлі повісив слухавку, його обличчя було ще блідішим, ніж риси Гарольда Хейнса зараз.
  
  
  "Він мертвий", - сказав Максорлі сухим тоном. "Він був страчений у 1971 році за вбивство штовхача. Начальник в'язниці, схоже, не знав, що саме його підпис на звільненні переклав Вільямса до цієї установи".
  
  
  Гарольд Хейнс, здригнувшись, сів. "Чому ти нічого не кажеш?"
  
  
  "Бо я ціную свою роботу та свою пенсію", - категорично сказав начальник в'язниці Пол Максорлі. "У мене в камері смертників людина, яка має бути в могилі. Я не можу відправити його назад до Трентона. Вони ніколи не приймуть його і почнуть розслідування. Я знаю, як ці речі працюють, повір мені. Хтось вручив мені розпечену картоплю. , знаючи, що коли я колись дізнаюся правду, то стану людиною з розігрітими в мікрохвильовій печі пальцями ".
  
  
  "Але що ми – ви – збираємося робити?"
  
  
  "Якщо вони відхилять його останню апеляцію - а прямо зараз я готовий посперечатися на свій дім і заощадження всього життя, що вони це зроблять, - губернатор підпише йому смертний вирок, і ти, Гарольд, не тільки приведеш його до виконання, а й ніколи нікому". не розкажеш про це. Це ясно?
  
  
  "Заради Бога!" Хейнс вибухнув. "Цей хлопець колись був поліцейським. Він був на нашому боці".
  
  
  "Згідно з його досьє, він холоднокровно вбив тюремного охоронця на ім'я Конрад Макклірі. Я не знаю, що тут реально, а що ні, але я просто збираюся робити свою роботу, і я наполегливо закликаю вас робити те ж саме. Ми не молоді люди, жоден з нас, ми знаємо, як улаштований світ... Давайте розберемося з цією неприємністю так само тихо і швидко, як хороші державні службовці, і продовжимо наше життя. , і виглядаєш так, ніби тобі не завадив би жорсткий ремінь.
  
  
  "Я не п'ю. Ти це знаєш. Я покинув, коли відчув, що прикладаюся до пляшки".
  
  
  "Гарольд, - сказав начальник в'язниці Максорлі, вручаючи йому папку, - на твоєму місці я б ще раз глянув на алкоголізм. А тепер, будь ласка, вибач мене. І візьми це з собою. Коли йтимете, попросіть мого секретаря люб'язно повернути це в Центральний архів”.
  
  
  Гарольд Хейнс узяв папку з позначкою "Рімо Вільямс" і тихо зачинив за собою двері.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Джордж Проктор спітнів на одурювальній флоридській спеці, коли вийшов із припаркованої машини і підійшов до тюремних воріт, які, якби не їхнє пастельно-зелене забарвлення та відсутність вивіски, могли б бути забутим кіоском для фотоматеріалів.
  
  
  "Бізнес?" Коротким голосом запитав охоронець у дзеркальних окулярах.
  
  
  "Як зазвичай", - сказав Проктор, показуючи своє посвідчення. "Клієнт".
  
  
  "Проходьте", - сказав охоронець, подаючи знак будці. Інший охоронець клацнув вимикачем, і високий паркан відкотився на скрипучих коліщатках. Проктор ступив у отвір, думаючи, що сьогоднішня справа була будь-якою, тільки не звичайною.
  
  
  Все почалося з виступу перед суддею Верховного суду Флориди - суддею, відомим своїм співчуттям до апеляції смертників. Суддя відхилив апеляцію так швидко, що Джордж Проктор був на півдорозі вниз сходами будівлі суду з документами в руках, перш ніж до нього дійшло, що телефонний дзвінок, який він отримав минулої ночі, не був розіграшем. Це й нехарактерна холодність судді якось пов'язані.
  
  
  Проктор увійшов до головних дверей і представився охоронцеві в тісній кабіні управління, і його супроводили крізь наростаючий шум у конференц-зал. Після недовгого очікування запровадили Римо Вільямса.
  
  
  Він сів із ще більш неживим виразом очей, ніж раніше. Проктор дивувався, чому ці очі здавались такими знайомими раніше. Тепер, знову побачивши Вільямса, він подумав, що зрозумів. Чоловік мав очі поліцейського. Плоскі очі, що нічого не виражають, які з'являються у поліцейських після стільки років знайомства з темною стороною суспільства. Проктор ніколи не пов'язував цей проблиск впізнавання з малюнком художника, який побачив у таблоїді на касі супермаркету. Він ніколи не читав ці газетки - за винятком тих випадків, коли людина попереду нього розплачувалася чеком. А потім він завжди повертав речі назад нерозпроданими.
  
  
  "Це недобре, чи не так?" Запитав Вільямс таким же мертвим голосом, як його очі.
  
  
  "Верховний суд штату відмовив нам". Проктор підкреслив слово "нам", щоб Вільямс подумав, що вони заразом. Фактично, він уже вирішив, що це буде їхня остання зустріч.
  
  
  "Тоді ви підете до Верховного суду". Проктор не міг збрехати. Він глибоко зітхнув.
  
  
  "Я повинен бути чесним з вами, Вільямсе", - сказав він. "Я подав заяву, але не думаю, що зможу продовжувати цю справу".
  
  
  Очі Римо звузилися. "Що?"
  
  
  "Послухайте, я не знаю, що відбувається", - з нещасним виглядом сказав Проктор, "але я представив це судді Ханнавану, і він мені холодно відмовив. Цей хлопець – невиліковний слабак". Проктор оглянув кімнату, перш ніж заговорити, хоча вона була порожня, якщо не брати до уваги єдиного охоронця, що знаходився поза межами чутності. "Я... Я думаю, вони дісталися до нього".
  
  
  "Вони"? Хто?
  
  
  Проктор нахилився вперед, не зводячи очей з командира з кам'яним обличчям, незважаючи на те, що ця розмова підпадала під дію статуту про конфіденційність клієнтів, він понизив голос.
  
  
  "Ті ж, через які тебе перевели до цього штату", - сказав він. "Ті, хто дзвонив мені минулої ночі".
  
  
  "Будь чесний зі мною. Хто?"
  
  
  "Я не знаю хто, але вони мають бути пов'язані на федеральному рівні. Мене попередили, що мене зняли на відео, як я вживав кокаїн на вечірці".
  
  
  "О, це просто чудово", - сказав Римо. "Мій адвокат, наркоман".
  
  
  "Це була лише репліка. Можливо, дві", - швидко сказав Проктор. "Винятково для розваги. Але вони погрожують звинуватити мене у зберіганні яловичини з наміром продати, але я невинний. Справді!"
  
  
  "Ти говориш як шахрай", - сердито сказав Римо.
  
  
  "Я почуваюся політичним ув'язненим, Вільямсе. Це страшні поліцейсько-державні штучки. Хтось хоче твоєї смерті. І вони хотіли, щоб ти помер учора. Не встиг я покинути засідання, як отримав повідомлення про те, що губернатор підписав вам смертний вирок. "Я подав прохання про відстрочку до Верховного суду США і домігся для нас короткого побачення".
  
  
  "За коли?"
  
  
  "Післязавтра".
  
  
  "Як ти думаєш, які наші шанси?"
  
  
  "Не дуже. Твоє визволення призначено на завтрашній ранок".
  
  
  Проктор приготувався до реакції колишнього поліцейського. Він не знав, чого чекати. Погляд поліцейського Римо, здавалося, затуманився у нього в голові. Насправді це була ілюзія, викликана легким нахилом голови чоловіка. Верхнє світло відкидало тінь на западини його очних ямок, роблячи їх схожими на отвори в черепі.
  
  
  Я дивлюся на мерця, подумав Проктор, раптом похоловши. Бідолашний ублюдок.
  
  
  "Вони не можуть виконати вирок до розгляду апеляції", - тихо сказав Вільямс, не підводячи очей. "Чи можуть вони?"
  
  
  "Зазвичай ні. Але в цьому випадку я не знаю. Послухай, вибач, я навіть не повинен був тобі нічого цього розповідати, але я втрачу свою практику, якщо в мене пропаде намір продати. І за що? Апеляція pro bono, яка була кинута. мені на коліна? Поставте себе на моє місце. Що б ви зробили?"
  
  
  "Поставте себе на моє місце", - процідив Римо крізь стиснуті зуби. "Чого б ви очікували від свого адвоката?"
  
  
  "Мені шкода. Мені справді шкода".
  
  
  "Менше, що ви могли б зробити, це направити мене до іншого адвоката", - проскреготав Римо. "Швидко!"
  
  
  "Це інша справа", - додав Проктор. "Я зателефонував вашому колишньому адвокату, сподіваючись звалити це на нього. Я купив делікатеси. Я набрав повторно, вважаючи, що неправильно прочитав фірмовий бланк, і отримав те саме місце. Я зв'язався з баром Джерсі. Людина, яка представляла вас, вийшла з бізнесу дванадцять років тому. Він мертвий вже чотири роки".
  
  
  "Неможливо. Я бачив його тільки торік ... місяць. Я думаю."
  
  
  “Ні, якщо тільки його не двоє. Заради Бога, Вільямсе, хто ти такий? Нікого так не підставляють. Мене б не здивувало, якби вони сфальсифікували Верховний суд”.
  
  
  "Я Римо Вільямс", - невизначено відповів Римо. "Хіба ні?"
  
  
  "Якщо ти не знаєш, то хто міг би знати?"
  
  
  Джордж Проктор спостерігав, як його клієнт, здавалося, зіщулився у своїй облягаючій футболці абрикосового кольору. Його очі дивилися вниз на свої руки, що лежали плазом на стійці перед скляною перегородкою. Він виглядав спокійним – спокійніше, ніж, на думку Проктора, мав право виглядати.
  
  
  "Він сказав, що вже вбив мене", - наспіваючи сказав Вільямс, не підводячи очей.
  
  
  "Хто?"
  
  
  Вільямс підняв обличчя, його очі були похмурими. "Ката. Сьогодні вранці вони закопали попкорн".
  
  
  "Я гадки не маю, про що ти бурмочеш".
  
  
  "Мохаммед Діладей. Вони називали його Попкорн. Його стратили сьогодні вранці".
  
  
  "Це дивно. Не було жодного висвітлення у пресі".
  
  
  "Кат проходив повз мою камеру", - продовжував Римо. "Він все обдумав. Сказав щось про те, що стратив мене в штаті Трентон двадцять років тому".
  
  
  "Ти ж не вигадуєш це, чи не так? Я маю на увазі, трохи пізно для заяви про неосудність".
  
  
  "Кілька ночей тому, - продовжував Римо, ніби розмовляючи сам із собою, - мені наснилося, що мене стратили. У Трентоні. Це здавалося реальним. І з якоїсь причини обличчя ката здалося мені знайомим".
  
  
  "О Боже!" Хрипко сказав Проктор. Він поспішно схопив свій саквояж.
  
  
  "Про що це вам каже?" Напружено спитав Вільямс.
  
  
  "Це говорить мені про те, що я повинен забиратися звідси до чортової матері. Вибач, Вільямс. Я тобі співчуваю. Але я не хочу мати з тобою нічого спільного".
  
  
  "А як же мої права? А як же закон?"
  
  
  "Кілька років тому я боровся б із цими зубами та нігтями, повір мені. Але зараз у мене є дружина. Двоє дітей. Квартира. Я буду затиснутий, вона кине мене і забере з собою дітей. Я більше не ідеалістичний молодий хлопець. Вибачте. До побачення".
  
  
  Римо Вільямс дивився, як його остання надія у світі йде в костюмі за шістсот доларів, а його нутрощі нагадували рубану печінку, яка занадто довго пролежала в холодильнику. Він не чув, як за ним відчинилися двері і охоронець вигукнув його ім'я.
  
  
  "Уільямс!" – повторив охоронець, беручи його за руку.
  
  
  Римо напружився, мало не зірвався на ноги і не вчепився в перерізане горло охоронця. Потім його очі сфокусувалися, і, схиливши голову, він дозволив відвести себе назад у камеру.
  
  
  Його найбільшим жалем було те, що поряд не було Попкорна, з яким можна було б поговорити. Він уже нудьгував за маленькою аферою. Але в цей останній день свого життя він не мав жодного інтересу намагатися зав'язати нову дружбу за допомогою рожевого шлакоблоку.
  
  
  Римо згадав ту ніч, коли його колеги-поліцейські прийшли до нього додому і з вибаченнями повідомили, що він заарештований за вбивство чорношкірого наркоторговця, імені якого через двадцять років Римо вже не міг згадати. Такий важливий факт, а він не міг згадати про це. Суддя та звинувачення, мабуть, повторювали це тисячу разів протягом усього процесу. Як звали суддю? Гарольд якийсь там. Сміт, от і все. Сміт. Кислий тип з його накрохмаленим сивим волоссям та пуританським ротом. Хлопець носив окуляри без оправи, так що він виглядав як директор середньої школи, старий і похмурий.
  
  
  "Почекайте хвилинку", - випалив Римо. "Це обличчя!" Раптом він згадав. Суддя Гарольд Сміт. Це було обличчя в одному з його дивних снів. Що це означало?
  
  
  На вечерю були спагетті із фрикадельками. Римо відмовився від них. Апетит у нього зник.
  
  
  "Ви впевнені?" спитав охоронець. Це був той, хто днями допитував його з приводу статті у Нешнл Інкуайрер. На його бейджику було написано Флетчер. "Я чув, це може стати твоєю останньою вечерею".
  
  
  "Отже, це правда", - сказав Римо глухим голосом.
  
  
  "Вони мовчать про це. Але в цьому й кайф. Вибачте за вираз".
  
  
  „Послухай, я не хочу цю їжу. Але ти можеш надати мені послугу”.
  
  
  "І я можу втратити роботу", - сказав охоронець, його голос із турботливого перетворився на кришталево жорсткий на півслові.
  
  
  "У цьому немає нічого протизаконного", – запевнив його Римо. "Днями у вас була газета. На ній було моє обличчя. Як щодо того, щоб віддати її мені, га? Просто щось почитати, щоб відволіктися від своїх проблем".
  
  
  Охоронець вагався. Він задумливо потер свою коротку щелепу. "Не бачу, щоб це завдало якоїсь шкоди", - визнав він. "Просто зроби мені ласку. Коли закінчиш із цим, засунь це під матрац. Я заберу це після... ти знаєш."
  
  
  "Це обіцянка", - сказав Римо, коли охоронець вихопив тацю зі щілини у двері камери.
  
  
  Римо довелося почекати, поки охоронець перестане годувати ряд, перш ніж він помчав назад. Від його перших слів у Римо впало серце.
  
  
  "Я перевірив тюремну бібліотеку", - сказав він. "Не зміг її знайти. Але вчинила нова". Він засунув складений папір у щілину. Римо довелося використати обидві руки, щоб упоратися з цим, не розірвавши на шматки.
  
  
  "Це зробити?" - Запитав охоронець.
  
  
  "Так", - сказав Римо, коли його погляд впав на заголовок, що НАВОДЯТЬ НА РОЗУМІЛЕННЯ ПРО ПОДАЛЬШЕ ЗНАЧЕННЯ "МЕРТВЕЦЯ".
  
  
  "Пам'ятай про цю обіцянку", - сказав охоронець, йдучи.
  
  
  "Звичайно, без проблем", - невизначено відповів Римо, розгортаючи першу сторінку. Там була репродукція нарису його обличчя, зробленого художником раніше. Це виглядало як фоторобот поліцейського розпізнавального знака, але поряд з ним був інший фоторобот. На цьому був зображений зморщений літній азіат з клочковатою бородою, що звисає з підборіддя, і ясними проникливими очима.
  
  
  У рамці поруч із цим обличчям було написано наступне: "Спочатку погляньте на Духовного наставника Мерця, якого Група екстрасенсів "Інкуайрер" впізнала як Лім Тін Тонга, Верховного жерця Загубленого континенту Му. Дивіться сторінку 7."
  
  
  Римо, прочитавши це, важко опустився на своє ліжко. Обличчя старого азіату було ідентичне особі з його сну. Того, кого звали Чіун. Римо швидко перегорнув сторінку 7. Він читав так швидко, що очі пробігали цілі пропозиції, поки він шукав своє ім'я. Він знайшов його.
  
  
  Суть статті полягала в тому, що читачі Enquirer з усієї країни написали, щоб поділитись спостереженнями за Мерцем, на якого звернула увагу Enquirer відомий професор антропології Масачусетського університету Наомі Вандерклут. Згідно Вандерклуту, Мертвец, завдяки своїм надлюдським здібностям, міг бути не ким іншим, як авангардом наступної еволюції Homo sapiens.
  
  
  Читачі "Інкуайрер" представили свої власні звіти, багато з яких погодилися з тим, що Мерця часто супроводжував літній азіат у яскравому одязі. Ніхто не знав справжнього імені Мерця. Або, принаймні, ніхто не міг погодитися. Менеджер готелю у Детройті впізнав його як колишнього постояльця свого закладу, який підписав реєстраційну книгу "Рімо Мюррей". Торговець човнами з Малібу стверджував, що "Рімо Робсон" купив у нього китайську джонку лише торік і сплив на ній. І повідомлення тривали, деякі спостереження відбувалися понад дюжину років тому. Всі звіти сходилися на тому, що ім'я цієї людини було Римо. Прізвище завжди було іншим. "Вільямс" не був одним із прикладів.
  
  
  "Моє ім'я", - пробурмотів Римо Вільямс у відбитому рожевому світлі своєї порожньої камери. "Моє обличчя. Але як я міг бути у двох місцях одночасно - у в'язниці та на вулиці?"
  
  
  Римо перечитував статтю знову і знову, доки не вивчив її напам'ять. Потім він засунув її під матрац. Настав відбій, і Римо не потрудився роздягнутися або залізти під ковдру. Завтра о сьомій ранку він постане перед судом не за вбивство, якого не чинив понад двадцять років тому, а за вбивство трентонського охоронця, якого він був змушений убити тільки тому, що його відправили за вбивство, якого він взагалі не чинив. Охоронець був мудаком. Він сам напросився на це, подумав Римо, але він був офіцером виправної установи. Іронія полягала в тому, що після боротьби за те, щоб уникнути страти за чужий злочин, Римо Вільямс збирався заплатити найвищу ціну за те, що його змусили вчинити.
  
  
  Римо знову і знову прокручував в умі вбивство. Він пам'ятав, як встромив імпровізований держак у живіт чоловіка і "жонглював" ним - повертав іржаве лезо, щоб максимально пошкодити внутрішні органи. Це прокручувалося як кіноплівка з безперервним циклом. Він не усвідомлював, що поринає в сон.
  
  
  Римо снився сон. Він ішов довгою, обсадженою деревами дорозі. Низько висів туман, немов у старому фільмі жахів Universal. Попереду маячили ковані залізні ворота великого цегляного комплексу. У сні Римо подумав, що це в'язниця, але, наблизившись, побачив, як мідна табличка поблискує на фоні кам'яної колони, увінчаної суворою головою левів.
  
  
  Він говорив: САНАТОРІЙ ФОЛКРОФТ.
  
  
  Ворота були зачинені на висячий замок. Римо з тривогою кинувся до них.
  
  
  "Впустіть мене", - крикнув Римо, гримаючи ланцюгом. Він потяг за огорожу. Вона теж забренчала, але не зрушила з місця. "Хтось мене чує? Вони прийдуть за мною".
  
  
  Сплеск фар висвітлив його ззаду. Довга машина повернула за ріг, її колеса зникли в тумані. То був катафалк. Білий катафалк. Римо з новою люттю атакував паркан.
  
  
  "Хто-небудь, дайте відповідь мені! Будь ласка!" – закричав він.
  
  
  І крізь туман з іншого боку схожої на камеру огорожі пропливла постать у шафрановому одязі. Стародавній азіат. Чи не Лім Тін Тонг. Його звали Чіун, і він вказав на Римо жорсткими пальцями з довгими нігтями.
  
  
  "Повертайся, Уайт. Я зрікаюся тебе. Ніколи більше ти не ввійдеш у ці священні зали".
  
  
  "Це я. Римо. Хіба ти мене не впізнаєш?"
  
  
  "Я дуже добре тебе знаю", - наспіваючи промовив Чіун. "Ти зганьбив мене. Назавжди. Я більше не можу дивитися на твій ганебний вигляд".
  
  
  "Але чому? Що я зробив?"
  
  
  "Твій лікоть". Голос гуркотів, як вирок.
  
  
  "Що щодо цього?" З тривогою спитав Римо. За ним зачинилися дверцята машини. Він боявся озирнутися через плече.
  
  
  "Це було спотворено!" Слова азіату витікали гіркоту.
  
  
  А потім із туману матеріалізувалася висока, схожа на стерв'ятника постать у чорній мантії. Не східне кімоно, а жалобне вбрання судді. Фігура подивилася на Римо з несхваленням на сухих, як пил, рисах обличчя. Римо впізнав це обличчя. Суддя Гарольд Сміт.
  
  
  "Він відмовляється дати нам спокій", - сказав азіат Сміту.
  
  
  "Рімо Вільямс, - оголосив суддя, - я засудив вас до страти". Сміт показав за спину Римо. Римо обернувся. Білий катафалк був припаркований до нього задніми воротами. Скринька була відкрита, а всередині знаходився електричний стілець без ніжок. А поряд з ним, одягнений у сірий костюм-трійку, стояв кат, його голова була прихована чорним шкіряним капюшоном.
  
  
  "Хто ти?" Вибагливо запитав Римо.
  
  
  Голос ката був холодний. "Ти мене знаєш. Ми робили це раніше".
  
  
  Рухомий якимось непереборним бажанням, яке він не міг пояснити, Римо підійшов до кату.
  
  
  "Будь ласка, присядьте", - урочисто промовив кат. Його ноги були оповиті наземним туманом, що низько стелився, як у привида.
  
  
  "Я знаю твій голос", - сказав Римо. Імпульсивно потягнувся до капюшона. Він відкинувся, залишивши різкі, м'які риси Гарольда Хейнса. Але з обличчям щось було не так. Це не відповідало голосу. Римо потягнув чоловіка за фальшивий ніс, що раптово став очевидним. Обличчя зникло разом із волоссям. Маска. А за ним стояли суворі риси судді Гарольда Сміта.
  
  
  "Ні!" – Римо відсахнувся від холодних, нелюдських очей Сміта. Він кинувся до воріт. Старий азіат підскочив, щоб перехопити його. Він узяв ворота у свої крихітні ручки, ніби хотів утримати їх на місці від нападу Римо.
  
  
  Римо закричав на середині дистанції, відчуваючи, як земля впирається в його пальці ніг, що біжать. Він врізався в кам'яну стіну і побіг угору схилом, його пальці ніг переходили з м'якого горизонтального грунту на тверду вертикальну стіну так само легко, як з піску на асфальт.
  
  
  Нагорі Римо зупинився, визначив відстань до землі та стрибнув. Він опустився на траву, наче невагомий. Римо пробіг повз старий азіат, подалі від чіпких рук судді Гарольда Сміта, до будівлі. Ліфт підняв його на другий поверх до дверей із написом "ДИРЕКТОР". Римо штовхнув двері всередину.
  
  
  Чоловік сидів у потрісканому шкіряному кріслі за спартанським дубовим столом. Крісло було повернуте до великого панорамного вікна, яке обрамляло велику водойму, так що над високою спинкою сидіння було видно тільки потилицю чоловіка. Його волосся було білим.
  
  
  Потім крісло повільно повернулося, і в полі зору з'явився різкий профіль, що продовжувався доти, доки тремтячі лампи денного світла не зробили круглі окуляри без оправи на мить непрозорими, а потім сірі очі докірливо глянули на нього.
  
  
  Погляд Римо метнувся до табличці з ім'ям: "Гарольд В. Сміт, директор".
  
  
  Не кажучи ні слова, Сміт натиснув кнопку внутрішнього зв'язку, і раптом Римо опинився в оточенні сильних санітарів у лікарняній зеленій формі. Вони схопили Римо за руки і ноги і повалили його на підлогу, намагаючись надіти на нього сорому. Тільки після того, як їм удалося одягнути на Римо одяг для задушення, він побачив електричні роз'єми спереду куртки. Потім, на його жах, вони вштовхнули в офіс складний електронний пристрій на підставці на коліщатках. Швидко і похмуро вони вставили важкі старомодні роз'єми в роз'єми, і голос Гарольда У. Сміт, терпкий і безжальний, як лимонний засіб для миття посуду, питав Римо скорботне запитання. "У тебе є якісь останні слова?"
  
  
  Його останнім словом було вигукнути ім'я "Чіун" страждальчим голосом. А потім санітар, що посміхається, клацнув древнім рубильником.
  
  
  "Що трапилося?" Запитав Сміт, перекриваючи крик страху Римо.
  
  
  "Прокляті гнізда", - гаркнув санітар. "Ми неправильно їх з'єднали. Доведеться спробувати ще раз".
  
  
  "Зроби це!"
  
  
  Римо різко прокинувся. Він дихав як потопаючий. Він нічого не міг бачити через холодний пот, який стікав по його лобі і потрапляв у вічі. Його футболка промокла. І їй було холодно. Воно прилипло до його шкіри.
  
  
  Римо скотився з ліжка. Все це не мало сенсу, але дивним чином складалося. Сни та реальність. Вони переплуталися у його свідомості. Що було реальним? Що там сказав Попкорн? Мерці бачать найглибші сни.
  
  
  Після того, як Римо взяв себе до рук, він підійшов до дверей камери. Він приклав пальці до електронного замку. Уві сні це спрацювало. Він почав стукати. Він почував себе безглуздо, змінюючи ритм своїх пальців. Він заплющив очі, намагаючись точно згадати, як це працювало уві сні.
  
  
  Майже одразу ж він щось відчув. Струм, вібрацію. Він включився в це як концертний піаніст, що грає напівзабутий акорд.
  
  
  Чудовим чином двері від'їхали убік. Римо вийшов у коридор. Він йшов низько, тримаючись далекої стіни. Світло було погашено, що полегшувало завдання. Він підійшов до дверей першого відділення управління, намацав пальцями замок і почав стукати. Він сів навпочіпки під скляним віконцем дверей.
  
  
  Двері від'їхали убік. За нею не було видно охоронців.
  
  
  З камери долинув зітхання. Хропів ще один чоловік. Третій підкрався до ґрат камери, щоб краще розглянути. Римо зустрівся з ним поглядом у темряві.
  
  
  Чоловік показав Римо піднятий великий палець і сказав: "Удачі, мрець".
  
  
  Римо кивнув і перейшов до наступних дверей. За третіми дверима була будка диспетчера. Римо звів очі й побачив, що черговий охоронець сидить за оргсклом і читає газету. Його обличчя було звернене до коридора. Але Римо зайшов так далеко. Він мав іти далі.
  
  
  Двері відчинилися після коротких маніпуляцій. Римо завмер, викритий. Уві сні він згадав заклик Чіуна залишатися нерухомим щоразу, коли він опинявся в межах периферичного зору людини. Римо почекав, доки охоронець дочитає газету, і звів очі. Двері автоматично зачинилися, і тільки коли охоронець дивився прямо на нього крізь майже непроникну темряву, Римо наблизився до нього.
  
  
  З якоїсь причини Римо міг бачити крізь темряву, як крізь сірий серпанок. Він рухався по кабінці, як кіт, що крадеться в джунглях, відчуваючи свободу у своїх м'язах, відчуваючи ще дещо, чого він не відчував з того дня, як опритомнів у камері смертників у Флориді: впевненість.
  
  
  Римо побачив, що єдині двері в кабінку знаходилися з іншого боку стіни. Із цього коридору туди не було входу.
  
  
  Він наважився на сміливий підхід і підійшов просто до скла. Римо постукав по оргсклу. Охоронець підстрибнув майже на фут.
  
  
  Римо збентежено посміхнувся йому, ніби нічого не сталося. Він відкрив рота і зобразив їм якісь постаті, але без слів. Питання охоронця "Що?" був тьмяним, але чутним через оргскло.
  
  
  Римо повторив свою пантоміму, вказуючи назад на ряд.
  
  
  Охоронець коротко кинув йому: "Почекайте хвилинку", - і вийшов через вихідні двері. Римо напружено чекав.
  
  
  Двері в коридор від'їхали убік, і охоронець поспішив увійти, питаючи: "Що це?"
  
  
  Римо завдав йому сильного удару кулаком у щелепу. Він швидко поділ охоронця і обмінявся з ним штанами. Він одягнув куртку поверх абрикосової футболки. Потім він пірнув назад, не намагаючись сховати тіло. Він знав, що найшвидший вихід через Центральний вокзал, а за ним на подвір'я. Це також був найнебезпечніший вихід із закладу.
  
  
  Легко і граціозно ступаючи, Римо переходив від дверей до дверей, доки опинився на схожому на собор Центральному вокзалі. Яруси блоку З височіли над ним, як середньовічні підземелля, спроектовані архітектором, орієнтованим на кондомініуми.
  
  
  Він тримався в тіні, поки не дістався дверей, що вели на подвір'я. Вона піддалася під його пальцями, що постукували, і Римо опинився на порозі двору і свободи.
  
  
  Там, зовні, світло було надто яскравим, щоб могли існувати тіні. Він глибоко зітхнув.
  
  
  Римо впевнено вийшов, знаючи, що форма охоронця дасть йому хвилину. Можливо, більше хвилини.
  
  
  Він зробив лише чотири кроки, коли промінь прожектора повернувся в його бік. Римо прикрив обличчя піднятим передпліччям - природний жест, що захищає очі, який також приховував його особистість.
  
  
  "Хто там іде!" - пролунав голос зверху.
  
  
  "Це я!" Сказав Римо хрипким голосом. "Пепоне".
  
  
  "У чому проблема, Пепоне?"
  
  
  "Мертвець на волі. Ми загнали його в кут у душовій. Начальник в'язниці каже стежити за зовнішніми стінами у пошуках машини чи спільника".
  
  
  "Добре", - відповів охоронець. Промінь прожектора послужливо перемістився з очей Римо і почав вискубувати траву за парканом.
  
  
  Римо відступив до вихідних дверей, а потім, після паузи, рвонувся до стіни.
  
  
  Спочатку він біг незграбно, а потім щось у ньому клацнуло. Він врізався у внутрішню огорожу, як мавпа, що збирається, перестрибнув через колючий дріт і зістрибнув у вузький брудний коридор між нею і зовнішньою огорожею. Він кинувся до зовнішньої огорожі. Куля чиркнула по каменю поряд з його черевиками.
  
  
  "Стояти!" - наказав наповнений емоціями голос.
  
  
  Римо знав, що охоронці мають постійний наказ стріляти на поразку - незважаючи на його форму - стосовно будь-кого, кого спіймають там, де він зараз перебував. Лізти через паркан було самогубством, тому він переліз через паркан. Він не думав, що робить. Його тіло начебто працювало на автопілоті. Його руки стискали ланки ланцюга, поки вони не стали м'якими на дотик. Він люто смикнувся. На його подив, паркан розпустився вертикально, як погано пов'язаний светр.
  
  
  Римо кинувся через отвір. Позаду нього затріщали постріли. Ніхто не підійшов близько. Він біг зигзагоподібно, як його вчили у морській піхоті. Вдалині один раз прогримів постріл дробовика. Двічі.
  
  
  Римо по-вовчому посміхнувся. Він розбирався в дробовиках. На такій відстані охоронець міг засунути зброю ближнього бою собі в дупу з усією можливою йому користю.
  
  
  Римо чув, як заводяться машини. Було наказано відчинити ворота. Загули електродвигуни, коли ворота від'їхали убік. Завила сирена, що попереджає про втечу.
  
  
  У темряві Римо повернув назад. Вони б ніколи не чекали такого. Він пірнув у укриття сторожки, коли один із двох чергових охоронців вибіг звідти з гвинтівкою в руці і застрибнув у першу патрульну машину, що виїжджала з воріт.
  
  
  Поки низка машин з ревом виїжджала з контрольної вежі і вила сирена, Римо прослизнув у будку охорони і став позаду нічого не підозрюваного охоронця. Він узяв чоловіка за горло обома руками і стискав доти, доки приплив крові до мозку не припинився досить надовго, щоб викликати втрату свідомості. Він не міг пригадати, де навчився цього трюка, але коли він опустив тіло чоловіка на підлогу, стало очевидно, що він вивчив його добре.
  
  
  Римо помахав машинам, які продовжували виїжджати з воріт в'язниці. Через кілька годин, коли вони все ще не повернулися, а світанок перетворився на димчасто-червону тріщину на східному горизонті, Римо недбало взяв коробку зі сніданком робітника і пішов тюремною дорогою, ніби повертався додому після довгої ночі роботи.
  
  
  Ніхто з охоронців вежі не турбував його. У своїй чорно-сірій формі охоронця він був практично невидимий.
  
  
  Був ранок перед стратою, але Римо вперше за довгий час відчув себе вільною людиною. Він вирішив, що насамперед йому потрібно з'ясувати, скільки часу пройшло насправді.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Майстер Сінанджу сидів у Будинку Майстрів, оточений пожовклими сувоями своїх предків.
  
  
  Десь у цих історіях, написаних від руки одним із його предків - охоронців Будинку Сінанджу, - має бути натяк на те, як упоратися з проблемою Римо.
  
  
  Чіун зітхнув. Після багатьох днів ретельного вивчення він так і не знайшов відповіді, за якою повернувся до Сінанджі. Було б набагато простіше звинуватити у цьому білизну шкіри Римо. Він був першим білим, колись навченим мистецтву синанджу. Його іноземне походження, його безпородне походження виправдовували багато того, що було не так з Римо Вільямсом, його учнем і єдиним спадкоємцем традиції синанджу, крім самого Чіуна.
  
  
  Ні, проблема з Римо полягала в тому, що він виконав пророцтво Шиви. Його слабкість була його сильними сторонами. Саме те, що робило його гідним Сінанджу, тепер загрожувало не тільки розлучити його з Чіуном, а й безповоротно зруйнувати горду лінію Будинку Сінанджу, що сягає корінням у тумани давнини.
  
  
  Чіун втомлено зібрав пергаментні сувої. Він вивчить їх пізніше, тому що незабаром йому належало спуститися прибережною дорогою і домовитися з американським судном, що очікує.
  
  
  Коли Чіун підвівся на ноги в сандалях, пролунав боязкий стукіт у двері його покоїв. Підперезавши спідниці, він заговорив тоном, що належить майстру синанджу.
  
  
  "Хто посмів порушити мій кабінет?" вимагав він.
  
  
  "Це я, Пуллянг", - відповів тремтячий старечий голос. "Твій вірний слуга".
  
  
  "Краще це було б важливо", - попередив Чіун.
  
  
  "Дві круглоокі білі істоти стоять на нашому піску, про Майстер. Вони прийшли від залізної риби. Вони несуть важливе послання для тебе".
  
  
  Чіун кинувся до дверей, але розмірено крокував, щоб його вірному наглядачу не здалося, що він ненароком поспішає на зустріч з американцями.
  
  
  "На щастя, ви прийшли в той час, коли мені не завадила б прогулянка", - поважно сказав Чіун, виходячи з кімнати.
  
  
  Пуллянг, зігнувшись від старості, з холодною тростинною дудочкою в руці, відвісив повний уклін при наближенні Чіуна, опустившись на четвереньки і торкнувшись чолом підлоги.
  
  
  "Я донесу до них звістку про ваше наближення". сказав Пуллянг.
  
  
  Ні. Немає необхідності знову виставляти себе напоказ перед їхніми потворними мордами з великим носом і круглими очима. Я розберуся з ними. Без сумніву, вони шукають блага, в якому я, звичайно, їм відмовлю. Білі. Вони вічно шукають моєї мудрості. навіть автографів”.
  
  
  "Що таке автографи?" Пуллянг спіткнувся на незнайомому іноземному слові, коли вони вийшли з Будинку Майстрів.
  
  
  "Білі американці цінують їх дуже високо", - відповів Чіун, спускаючись із пагорба до води. "І все-таки це лише імена незначних особистостей, написані на клаптиках паперу".
  
  
  "Шляхи зовнішнього світу - це шляхи безумців".
  
  
  "Згоден", - сказав Чіун, випереджаючи старого Пуллянга і, здавалося, не поспішаючи. Минуло кілька годин до погодженого контакту. Чіун ворожив, чи надійшла звістка від його імператора.
  
  
  Вони дісталися до пляжу, де мовчки стояли двоє чоловіків, тремтячи від холоду.
  
  
  "Вітаю вас, посланці Гарольда Великодушного", - сказав Чіун двом морякам. Вони стояли поруч із викинутим на берег гумовим судном. Вони обмінялися незрозумілими поглядами у відповідь на вітання Чіуна. Очевидно, вони були розумово відсталими, як більшість тих, хто заробляв життя, перетинаючи поверхню океану замість ловити рибу у ньому.
  
  
  "Наш шкіпер попросив, щоб ми передали це вам", - сказав один із них, простягаючи квадратик паперу.
  
  
  Чіун взяв конверт. Він був запечатаний. Усередині лежав тонкий аркуш жовтого паперу. Надруковане на машинці послання було коротким:
  
  
  Чіун:
  
  
  Відпустку продовжено на невизначений термін. Не повертайтеся, доки не зв'яжетесь. Завдання Р. У. під прикриттям займає більше часу, ніж передбачалося. Чекайте на подальші контакти.
  
  
  Режисер
  
  
  Висохле обличчя Чіуна зморщилося так, що зморшки, здавалося, стали ще більшими. Він підняв на моряка ясні, нехитрі очі.
  
  
  "Це термінове повідомлення наказує мені негайно повернутися до Америки", - сказав він.
  
  
  "Ми готові переправити вас назад на човен, сер".
  
  
  "Хвилинку", - сказав Чіун, повертаючи до прибережної дороги, де Пуллянг тримався позаду, спостерігаючи за тим, що відбувається з неприхованою цікавістю.
  
  
  "Вірний Пуллянг", - крикнув Чіун корейською. "Нехай найсильніші чоловіки села принесуть мені мою зелену скриню. А потім опечатають Дім Майстрів. Я повертаюся до Америки в цей самий час".
  
  
  "Але що з жителями села?" З нещасним виглядом спитав Пуллянг. "Прощального бенкету не буде?"
  
  
  - Повідомте моїм людям, - сказав Чіун, оглядаючи американців у пошуках будь-якого натяку на те, що вони розуміють його мову, - що якщо вони хочуть, щоб Майстер Сінанджу влаштував їм бенкет, їм краще в майбутньому виявляти до нього більше вдячності.
  
  
  Пуллянг поспішно відбув.
  
  
  Чіун повернувся до американських моряків і безтурботно посміхнувся. "Мій багаж доставляють у це саме місце", - пояснив він їхньою скупою, неприємною мовою. "Тоді ми повинні відбути якнайшвидше. Якщо мої вірні жителі села дізнаються, що я покидаю їх так скоро, вони будуть верещати, рвати на собі одяг і піднімуть всілякий переполох, щоб переконати мене залишитися, тому що вони дуже люблять мене - мене, який для них центр всесвіту”.
  
  
  "Можливо, нам слід забрати вас зараз і повернутися за вашими речами", - серйозно запропонував один із моряків, тоді як інший кидав тривожні погляди на Західно-Корейську затоку.
  
  
  "Ні, це займе всю мить", - сказав Чіун, прислухаючись тонким вухом-раковиною до звуків криків і одягу, що рветься. Не почувши нічого подібного, він поринув у похмуру мовчанку. Невже жителі Сінанджу опустилися до такої невдячності, що збиралися зганьбити його перед американцями, дозволивши йому піти без прохань?
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Гарольд Хейнс їхав у передсвітанковій темряві зі свого Старка, штат Флорида, додому з затуманеними очима людини, яка не спала. Він не спав. Він проковтнув пігулки кофеїну, щоб не заснути, коли подвійні труби його фар прорізали густе гаряче повітря.
  
  
  Менш ніж через сімнадцять годин він натискав кнопку і стежив за трьома лічильниками, один з яких був позначений як "Голова", інші - як "Права нога" та "Ліва нога", які відстежували силу струму, що проходить через кожен електрод засудженого, повторюючи процес стільки разів, скільки потрібно було лікарю, щоб оголосити його мертвим.
  
  
  Гарольд Хейнс мав намір витратити весь день на те, щоб переконатися, що потрібно лише одне натискання кнопки.
  
  
  Це буде останній, вирішив Хейнс. Більш не буде. Він стратив електричним струмом більше за свою частку чоловіків. І за що? Флорида платила лише сто п'ятдесят доларів за об'єкт. Воно того не вартувало. Він відчував... перегорів. Це було єдине відповідне слово для цього.
  
  
  Згорів. Так само, як ті люди, які сиділи на гарячому місці. Тільки Гарольд Хейнс все ще живий.
  
  
  Ще кілька годин. І він пішов би на пенсію назавжди. Єдина причина, через яку він не звільнився негайно, сказав він собі, полягала в тому, що Римо Вільямс був незакінченою справою. Незважаючи на те, що він не мав бажання готувати його знову, він ще більше боявся не робити цього. Він не розумів чому. Він був професійним фахівцем із виконання смертних вироків. Люди його професії не могли дозволити собі бути забобонними. А в нього ніколи в житті не виникало забобонних думок.
  
  
  Сьогодні ввечері Гарольд Хейнс почував себе переслідуваним.
  
  
  Дорога попереду петляла. Це було схоже на рух по гарячій, намоклій бавовні. Він поклав до рота ще одну гірку пігулку кофеїну і проковтнув її всуху. Його очі ледве утримували дорогу.
  
  
  І потім, так раптово, що це було схоже на матеріалізацію, з узбіччя дороги з'явився худорлявий чоловік, що розмахував курткою командира. Чоловік одягнений в штани охоронця в сірий смужку і абрикосової футболки row.
  
  
  "О, Ісусе!" Гарольд Хейнс закричав. Він натиснув на акселератор. Чоловік стрибнув у світ фар і зник.
  
  
  "Це він!" Хейнс застогнав. "Вільямс. Боже мій, я переїхав його".
  
  
  Хейнс ударив по гальмах, і його машина дико вивільнула, розкидаючи придорожніх жуків-пальметто, помінялася кінцями і зупинилася, її радіаторні грати були спрямовані вбік від в'язниці, недалеко в задушливій ночі.
  
  
  Гарольд Хейнс, спотикаючись, вибрався зі своєї машини. Його фари висвітлили брудну дорогу, засижену комахами. Він міг бачити тіла. Можливо, він таки не збив його. Звуку удару не було. Якщо тільки хлопець не потрапив під шасі та між коліс. У голові Хейнса спалахнув випадок багато років тому, коли він задавив кішку.
  
  
  Кішка несподівано зістрибнула з огорожі прямо на шляху машини Хейнса. На вузькій дорозі з одностороннім рухом було згорнути ніде. Кішка – це була звичайна смугаста кішка – зникла під його бампером. Жодного хрускоту кісток. Жодного глухого удару.
  
  
  У дзеркало заднього виду Гарольд Хейнс побачив, як кішка котиться слідом за його машиною, мабуть, неушкоджена. Він з'їхав на узбіччя і побіг назад до бідного створення. Він лежав на спині, його лапи люто тремтіли, ніби він відганяв невидимого хижака.
  
  
  Обережно, оскільки тварина виглядала такою безпорадною, Гарольд Хейнс черевиком підштовхнув схвильовану кішку до узбіччя і прибрав з дороги зустрічного руху. Воно перестало звиватися, коли торкнулося бордюру. Але його лапи продовжували судомно посмикуватися. А потім з його відкритої, безмовної пащі почала сочитися кров. Тільки тоді Гарольд Хейнс зрозумів, що воно вмирає – чи мертве, нейрони його мозку викликають запеклі електричні спазми.
  
  
  Багато років тому, але такий же свіжий, як пальмові жуки, що тікали з його шляху.
  
  
  Коли Гарольд Хейнс підстрибом мчав дорогою, він майже очікував побачити засудженого, що лежить у бруді на спині, з широко розплющеними невидячими очима, з люто викручуються руками і ногами, як ... як у жертви поразки електричним струмом.
  
  
  Замість цього абрикосового кольору спалах наздогнав його в темряві, щоб рубати ребром долоні збоку від товстої шиї Гарольда Хейнса. Він важко звалився. Він не знав, що смикнувся, поки не прокинувся - він уявлення не мав, наскільки пізніше, - і виявив себе одного в темряві, його машини не було, його руки та ноги рухалися ривками, начебто він відбивався від повітряного хижака.
  
  
  Гарольд Хейнс доповз до узбіччя дороги і тихо заридав. Коли він зібрався з духом, він почав упертим стрибком наближатися до воріт в'язниці штату Флорида.
  
  
  Хейнса пропустив крізь ворота стриманий командир.
  
  
  "Я потрапив у засідку", - сказав він охоронцю. "Вільямс. Мабуть, він втік".
  
  
  "Ми знаємо. Зверніться до начальника в'язниці. Прямо зараз".
  
  
  Начальник в'язниці Максорлі розмовляв телефоном, коли Гарольда Хейнса привели до його кабінету. Максорлі нетерплячим жестом запросив його сісти і знову переключив свою увагу на дзвінок.
  
  
  - Так, губернатор.
  
  
  Максорлі слухав мовчки так довго, що Гарольду Хейнсу довелося проковтнути ще одну пігулку кофеїну. У нього почало паморочитися голова. Він спробував стежити за розмовою з боку начальника в'язниці, і хоча слова були зрозумілі, Хейнс все ще не вловлював. Кінці його пальців вібрували, як струни арфи.
  
  
  Коли Максорлі нарешті поклав слухавку, він натиснув кнопку внутрішнього зв'язку і звернувся до свого секретаря. “Скажіть командиру вахти, щоб він припинив пошуки. Ні, жодних пояснень. Але я хочу, щоб вся установа залишалася під карантином, поки ми не з'ясуємо, як ув'язнений втік”.
  
  
  Потім Максорлі підняв стомлені очі.
  
  
  "Схоже, ти сьогодні не працюєш, Гарольде", - сказав він.
  
  
  "Я йду", - тупо відповів Гарольд Хейнс.
  
  
  "Я можу приєднатися до вас. У мене була дуже дивна розмова з губернатором. Він недвозначно сказав мені не переслідувати Вільямса. Він втік. Я думаю, ви знаєте".
  
  
  "Він влаштував засідку на моїй машині. Вкрав її".
  
  
  "Краще б ти мені цього не казав. Послухай, Гарольде, я не знаю, в чому справа. Можливо, зрештою мене вивісять насухо, політично, але губернатор сказав припинити пошуки і переконатися, що жодне слово про це не просочиться. Він не сказав чому. Чи можу я розраховувати на вас?"
  
  
  "Я боюсь", - щиро сказав Хейнс. Його пальці переплелися, як хробаки, що спарюються.
  
  
  "За що?"
  
  
  "Він повернеться, щоб забрати мене", - сказав Гарольд Хейнс, обхопивши голову руками. "Я просто знаю, що це так. Ви б бачили його очі у світлі фар. Вони були як очі тигра. Вони світилися. Його очі були мертвими, але вони світилися".
  
  
  "Викиньте це з голови", - сказав Максорлі, встаючи. "Ким би чи чим би не був цей хлопчик, він уже на шляху з Флориди, і я сумніваюся, що він колись повернеться. Тепер, якщо ви вибачте мене, я повинен спуститися в Центральний архів, особисто спалити справу Римо Вільямса і плюнути на попіл”.
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  Неподалік Чарльстона, Південна Кароліна, у викраденій машині Римо Вільямса скінчився бензин. Він зупинив її на аварійній смузі північного шосе 95.
  
  
  Не було сенсу піднімати капюшон як сигнал лиха. Римо не мав ні посвідчення особи, ні прав водія, ні реєстрації, ні грошей. І, наскільки він знав, поліцію штату було попереджено про його опис. Хоча він починав сумніватися у цьому. Він не зіткнувся ні з блокпостами на виїзді з Флориди, ні з патрульною поліцією штату Джорджії. Це здавалося надто простим.
  
  
  Римо вийшов із машини і пішов задом наперед, загинаючи великий палець, як автостопник. Він не очікував, що йому запропонують підвезти і не був розчарований. Він чекав, коли в його бік проїде перша вантажівка далекого прямування.
  
  
  Зрештою під'їхав вісімнадцятиколісний автомобіль, і Римо, не думаючи, що те, що він збирався зробити, небезпечно, якщо не неможливо, стрибнув у кільватер вихлопних газів. Він ухопився руками за кришку багажника і, пружно вигнувши ноги, сів на неї. Це було так просто.
  
  
  Римо сидів, примостившись на задніх дверях, спостерігаючи за машинами. Він все ще був надто помітний. Він спробував замикати важіль воріт вантажівки. Вони зі скрипом відкрилися. Римо дозволив відкидним воротам піднятися достатньо, щоб пропустити його, і вкотився всередину.
  
  
  Усередині вантажівки пахло апельсинами. Вони нагадали Римо, що він голодний. Опустивши ворота, він зламав дерев'яну шухляду і почав чистити дюжину апельсинів своїми жорсткими пальцями. Він зосереджено їв. Потім Римо знайшов вільне місце і заснув, вдячний за свій повний шлунок і своє життя. Тепер він жив у борг, але все, що його турбувало, – це сон.
  
  
  Вантажівка кілька разів зупинялася по дорозі, але вантажні двері не відчинялися. Проблемою став сморід дизельних вихлопів. Римо стало важко дихати.
  
  
  Хоча темрява в салоні вантажівки, здавалося, не змінилася, Римо якимось чином відчув, що настала ніч. Вантажівка торохтіла, прискорюючись і сповільнюючись у міру того, як водій керувався швидким потоком руху на супермагістралях. Римо сподівався, що вантажівка продовжує рух на північ.
  
  
  Він знав, що в ланцюзі подій, які обрушилися на нього з того часу, як він опритомнів у штаті Флорида, було щось більше, ніж він розумів. Відповіді, як відчував, були якимось чином пов'язані з місцем під назвою санаторій Фолкрофт.
  
  
  Проблема була в тому, що він гадки не мав, де знаходиться Фолкрофтський санаторій - і чи існує він насправді.
  
  
  Але знайти Массачусетський університет і професора антропології на ім'я Наомі Вандерклут не повинно бути великою проблемою.
  
  
  Гул вісімнадцяти коліс знову занурив Римо в сон.
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  У своєму кабінеті з видом на протоку Лонг-Айленд директор санаторію Фолкрофт спостерігав, як курсор бігає туди-сюди по екрану настільного комп'ютера, малюючи фосфоресційні зелені літери, схожі на високошвидкісний равлик, що залишає за собою слід зі слизу.
  
  
  Ні з одного зі звичайних джерел не надходило повідомлень про людину, схожу за описом на в'язня, що втік з камери, смертників Римо Вільямса. Така людина, як Вільямс, була непередбачуваною. Але без грошей чи документів, що засвідчують особу, він не повинен піти далеко.
  
  
  Директор відкинувся на спинку крісла, яке було таким старим, що здавалося, що пружини ось-ось зламаються під тиском його ваги. Він склав складені будиночком пальці під підборіддям і в роздумі приплющив очі.
  
  
  "Отже, куди б я пішов на його місці?" сказав він уголос. "Ця людина не має ні вдома, ні родичів, ні друзів. Вона не може приїхати сюди, отже, Фолкрофт у безпеці".
  
  
  Його очі метнулися до нового рядка, що з'явився на екрані комп'ютера. Це була якась дивна нісенітниця про загрозу безпеці, що походить від китайського посольства у Вашингтоні. Для таких питань буде достатньо часу пізніше.
  
  
  "Можливо, він втече з країни", - розмірковував директор "Фолкрофту". "Можливо, це не було б проблемою. Він зникає. Він мав зникнути. Європа не така остаточна, як могила, але цього достатньо для моїх насущних потреб".
  
  
  Його маленькі губи нещасно підібгалися, стиснувшись у непристойний вологий сфінктер.
  
  
  "Ні. Занадто неохайний", - сказав він через деякий час. "Куди б він пішов? Куди б він міг піти?" Можливо, зрештою, відмова від замовлення бюлетеня по всіх пунктах була помилкою. Але Римо Вільямса офіційно не існувало. Оголошення загальнонаціональної тривоги у зв'язку з його затриманням викликало більше запитань, ніж дало б відповідей. Пощастило, що серед мереж інформаторів, які він контролював, одним був охоронець в'язниці штату Флорида, який вважав, що насправді він постачав відомості про злочини філії ФБР у Майамі. Його щомісячний бонусний чек гарантував, що він продовжуватиме це робити. Саме охоронець повідомив ФБР - принаймні він так вважав - про втечу ув'язненого на ім'я Римо Вільямс у передсвітанний годинник.
  
  
  Директор "Фолкрофту" діяв швидко. Він зателефонував губернатору Флориди і чинив необхідний тиск, щоб штат просто проігнорував втечу із в'язниці. Це була екстраординарна вимога, але це були екстраординарні обставини. На щастя, губернатор мав скелет у шафі, згідно з базою даних Фолкрофта. Скелет, який можна було легко використовувати. Це зруйнувало б його надії на вищу посаду. Він був найбільш зговірливий у питанні Римо Вільямса, на вигляд неважливого ув'язненого з камери смертників, якого слід було приспати десятиліття тому.
  
  
  Але стримувати цю ситуацію - не те саме, що доводити її до успішного завершення. Він має знайти Вільямса.
  
  
  "Куди б він пішов?" тихо повторив він. Його водянисті очі дивилися на блиск його доглянутих нігтів. "Куди?"
  
  
  На екрані комп'ютера з'явився ще один текстовий рядок. Вона подовжилася. Він дочекався завершення прочитування, перш ніж прочитати її.
  
  
  Це було продовження звіту інформатора тюремної охорони. Під матрацом в'язня, що втік, були виявлені контрабандні матеріали для читання. Наразі ведеться розслідування. Контрабандою був випуск "Нешнл інкуайрер".
  
  
  Товста рука директора санаторію Фолкрофт метнулася до верхнього ящика столу. Там, акуратно складені, лежали два екземпляри "Інкуайрер". Він переглянув найсвіжіший із двох.
  
  
  "Цікаво", - повільно розмірковував він. "Став би він шукати жінку Вандерклут? Можливо, за цим варто спостерігати".
  
  
  Він потягнувся до одного із синіх телефонів на столі і зробив швидкий дзвінок, віддаючи тихі, обережні накази.
  
  
  Після того, як він повісив слухавку, задзижчав інтерком. "Так, місіс Микулко?" він замуркотів.
  
  
  "Це доктор Дулі. Боюся, відбувся рецидив. Він сказав, що ви хотіли б знати негайно".
  
  
  "Ах, дякую. Я зараз спущусь, місіс Микулко".
  
  
  "Так, містере Ренсом".
  
  
  Розділ 18
  
  
  
  
  Пробудження було найважчою частиною дня Наомі Вандерклут.
  
  
  З того часу, як вона вступила на викладацький склад Массачусетського університету, її життя перетворилося на ритмічну монотонність викладання протягом двох семестрів з перервою у січні та літніми місяцями відпочинку. Вона була кандидатом на посаду, яка б гарантувала їй часті творчі відпустки. Її зарплата була гарною, у її квартирі в Кембриджі контролювалася орендна плата, але, незважаючи на всі її зусилля, вона проводила більше часу поза відносинами, ніж у них.
  
  
  Звідси трагедія пробудження до невибагливого життя і завжди порожній подушці поруч із власним. Намої Вандерклут неохоче прокидалася. Вона уткнулася обличчям у подушку з ящика і барила, щоб захиститися від сонячного світла, що проникає через вікно, що заросло папоротою. Одна нога з довгим носком виглянула з-під покривала, щоб торкнутися полірованої дерев'яної підлоги поруч із її імпортним японським футоном.
  
  
  Вона не чула ні кроків у довгому коридорі за дверима своєї спальні, ні слабкого скрегіт металу об фарбу, коли поверталися дверні петлі її спальні. В'язаний килимок зморщився під тихими кроками, і рука, що потяглася до її горла, була обережна, уникаючи вибитих завитків її довгого волосся, поки вона не відчула, як вони впиваються в трахею... і на той час було надто пізно.
  
  
  "Не рухайся", - прошипів жорсткий чоловічий голос.
  
  
  "Мампф".
  
  
  "Ні слова. Я не завдаю тобі шкоди". Голос був хрипким, як бамбук. Наомі відчула, як б'ється її серце. Вона розплющила очі, але побачила лише подушку.
  
  
  До руки приєдналася інша рука. Ця рука відтягнула її голову назад за пряме волосся, щоб оголити обличчя. Потім вона перемістилася до її рота, перш ніж змогла закричати.
  
  
  Коли очі Наомі Вандерклут розплющилися і вона побачила перевернуте обличчя, що нависло над нею, їй більше не хотілося кричати. Вона хотіла спитати його ім'я.
  
  
  "Ммм!" – повторила вона.
  
  
  "Ти знаєш мене?" - Запитав чоловік. Наомі швидко кивнула головою. У нього були ті ж самі свердлуючі очі, високі вилиці та жорстокий рот. Його плечі були не такі широкі, як їй хотілося б, але плечі - це ще не все.
  
  
  "Ви професор Наомі Вандерклут?" вимогливо спитав він.
  
  
  На цей раз кивок Наомі був енергійним. Вона заляпала очима.
  
  
  "Тоді слухай уважно. Я збираюся відпустити твій рот, але інша моя рука все ще буде на твоєму горлі. Розумієш?"
  
  
  Наомі мало не забрала обидві руки від ентузіазму, з яким вона кивнула. Рука забралася.
  
  
  "Це справді ти!" - Видихнула вона, сідаючи. Я не можу в це повірити. Я мріяла про цей момент. Це неймовірно. кінчиків його пальців, на смак вони були як апельсини, пахли також як вони.
  
  
  "Припини пускати слини", - говорив він. "Я тут не для твоєї користі. Але для своєї. Відповідай коротко, добре? І позбав мене від дівочого ентузіазму. У мене був поганий тиждень".
  
  
  Наомі скромно кивнула, її очі впивалися міцними білими зубами її викрадача. Він мав звичайні людські ікла, що здивувало її. Вона очікувала, що наступна еволюція призведе до появи травоїдних тварин із маленькими затупленими зубами, пристосованими для подрібнення салатів, а не для розривання м'яса.
  
  
  Рука невпевнено відсунулася, зависнувши над її обличчям. Пальці були довгі, але тупі на кінчиках. Зазвичай це ознака повільного спалювання цукру. Вона насупилась.
  
  
  "Отже, ти знаєш, хто я?" – напружено спитав він.
  
  
  "Так", - сказала вона, сподіваючись, що цього було досить коротко для нього - не те, щоб вона заперечувала проти того, щоб його сильні чоловічі руки знову опинилися на її тілі.
  
  
  "Мене звуть Римо Вільямс. Це ім'я вам про щось говорить?"
  
  
  "Ні. Я маю на увазі, так! У листах - у деяких з них - говорилося, що твоє ім'я Римо".
  
  
  "Листи?"
  
  
  "Від читачів "Інкуайрер". Я думав, що вони смішно ненаукові, поки багато хто з них не прийшли і не сказали, що тебе звуть Римо. Більшість із них описали старого монголоїда з точністю до літери "Т".
  
  
  "Монгол? Звідки ти знаєш, що він монгол?"
  
  
  "Монголоїд, а не монголка", - повчала Наомі. "Монголоїд - це просто азіат. Виходячи з певних генотипних даних - в першу чергу кісткової структури обличчя та монголоїдної очної складки - я попередньо класифікував його як представника алтайської сім'ї, в яку входять тюркські, монгольські та тунгуські народи. Я схиляюся до тунгуського робить його корейцем.Хоча він міг би бути японцем.Історично склалося так, що між цими групами було багато расового змішання.Японці, звичайно, не належать до тунгуської сім'ї, але...
  
  
  Рука знову почала рухатися, і Наомі заткнулася, як молюск, що страждає на запор.
  
  
  "Я хочу побачити ці листи", - сказав Римо.
  
  
  "Вони в кабінеті. Я можу показати тобі. Якщо ти дозволиш мені підвестися".
  
  
  Потім обидві руки прибрали, і Наомі виправила нічну сорочку, перш ніж підвестися. Вона одягла свої совині окуляри.
  
  
  "Вітання!" сказала вона, ляскаючи очима, побачивши його байдужого обличчя. Він був майже шість футів на зріст. Ймовірно середземноморського походження. Його очі були глибшими, ніж описувалося. Як очі акули. Вони були безжальні. Вони змушували Наомі чудово тремтіти.
  
  
  "Показуй дорогу", - наказав він.
  
  
  Наомі попрямувала до дверей, але її босі ноги натрапили на килимок. Він ковзав по слизькій підлозі, перекинувши її. Вона на мить втратила рівновагу в розкинутих кінцівках. Її коліна зімкнулися, ступні зігнулися в кісточках. Вона моргнула, дивуючись, чому не падає.
  
  
  Потім Наомі відчула сталевий тиск ззаду на шию, який підняв її на ноги.
  
  
  "О, ти впіймав мене", - видихнула вона, коли Римо випустив її з хватки однією рукою. "Відмінні рефлекси. Ти, мабуть, дуже, дуже швидко спалюєш цукор".
  
  
  "Про що ти говориш?" Роздратовано спитав Римо.
  
  
  "Я поясню пізніше. Ходімо. Я покажу тобі свої файли. Вони набагато цікавіші, ніж ці напівграмотні листи".
  
  
  "Якщо ти так кажеш".
  
  
  "Можу я поставити тобі кілька запитань?" Запитала Наомі, коли вони йшли коридором.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Ким були твої батьки?"
  
  
  "Поняття не маю. Я сирота".
  
  
  "Невже?"
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб це було щось особливе", - прогарчав він.
  
  
  "Але ви могли приїхати звідки завгодно. Я не вловлюю акценту".
  
  
  "Я виховувалась у Ньюарку, штат Нью-Джерсі. Ченцями". Наомі зробила співчутливе обличчя.
  
  
  "Як жахливо тобі".
  
  
  Римо знизав плечима. "Це було не так уже й погано".
  
  
  Вони прийшли до кабінету, де на книжкових полицях із бетонних блоків та фанери стояло безліч томів. Поруч із маленьким письмовим столом стояла мідна картотечна шафа.
  
  
  "Верхня скринька. Під літерою "Ч", - послужливо підказала Наомі.
  
  
  "H за що?"
  
  
  "Homo crassi carpi. Це видова назва для тебе. Я придумав його сам. Це латиною означає "чоловік з товстими зап'ястями". Тобі подобається?"
  
  
  "Не зовсім. Але це краще, ніж "Мертвець"."
  
  
  "Це була ідея тієї жахливої людини з "Інкуайрер". Він був безнадійно етноцентричний".
  
  
  "Сядь і помовчи".
  
  
  Наомі сиділа. "Звідки Ви?" — спитала вона. "Я маю на увазі після Ньюарка. У моїх файлах немає чітких даних про прожитковий мінімум. Немає територіальної прив'язки".
  
  
  Римо дістав товсту папку і почав гортати сторінки, ретельно надруковані на машинці. Там було багато друкарських помилок. "Поки ви просто стоїте тут і нічого не робите, чи можу я виміряти ваш головний індекс?" З надією запитала Наомі.
  
  
  "Що?" Запитав Римо, не зводячи очей.
  
  
  "Це займе лише секунду. У мене на столі є рулетка". Наомі взяла до рук відріз тканини і встала. Вона почала обмотувати їм чоло Римо, але одна рука розсіяно підвелася і заклацнула його без свідомого зусилля.
  
  
  "Вау! Ти дійсно печеш цукор", - сказала вона, моргаючи побачивши двох звисаючих шматків каліброваної тканини. "Я навіть не бачила, як твоя рука рухалася".
  
  
  "Сядь".
  
  
  Наомі села. "Не заперечуєш, якщо я зроблю нотатки?" лагідно спитала вона.
  
  
  "Просто зроби це тихо".
  
  
  Наомі почала писати у блокноті. Очевидно, гомінід, зазначила вона. Гарна постава та двоноге пересування. Розвиток черепа нормальний для чоловіка ХХ століття. Це було дивно. За винятком надмірно розвинених зап'ясть, зовні він не мав жодних відмінних рис від роду Homo sapiens. Можливо, якби вона змогла змусити його зняти одяг.
  
  
  Нахилившись ближче, вона вперше уважно розглянула ці зап'ястя. Вони були неймовірно товстими. Має дивну якість. На зап'ястях не було м'язів, які б так розвинулися. Можливо, то була мутація. Проте в іншому він був таким худорлявим. Трохи жиру у тілі. Він, мабуть, харчувався дуже розумно. Багато салатів.
  
  
  "Розкажи мені про свою дієту", - попросила Наомі.
  
  
  "А?"
  
  
  "Що ви їли останнім?"
  
  
  "Апельсини. Я вкрав їх із вантажівки".
  
  
  "Збирач! Я очікував побачити мисливця-збирача через ваш явно кочовий спосіб життя. Ви їсте м'ясо?"
  
  
  "Я втрачаю до цього смак".
  
  
  "Як я і думала", - сказала Наомі, роблячи позначки у блокноті. "Чудово. Уникаючи своїх звіроподібних м'ясоїдних предків. Хіба еволюція не чудова?"
  
  
  Рімо раптом підняв очі. "Про що ти там бурмочеш?"
  
  
  "Я антрополог. Я просто намагаюся зрозуміти вас".
  
  
  “І я намагаюся зрозуміти ці безглузді повідомлення. Через них я – чи хтось, схожий на мене, – біжу з пекла і божеволію, як маніяк. Руйную це.
  
  
  "Я намагався зрозуміти ваші поведінкові моделі. Я дійшов висновку, що ви намагаєтеся демонтувати наш безглуздий технополіс ХХ століття. Щоб прокласти шлях до правління собі подібних, я правий?"
  
  
  "Мій вигляд?"
  
  
  "Homo crassi carpi."
  
  
  "Леді, я так не роблю. Навіть після двадцяти років скандалу".
  
  
  "Я сказав "з товстими зап'ястями", а не "з млявими зап'ястями". І що ви маєте на увазі під "сваркою"? Це назва вашої родинної групи? Ти належиш до якогось церемоніального клану?"
  
  
  "От чого я не можу зрозуміти", - похмуро пробурмотів Римо. "Якщо у цих звітах фігурую я, як я міг бути у двох місцях одночасно?"
  
  
  Наомі моргнула. – Тепер я тебе не розумію. - Рімо потряс папками перед вузьким носом Наомі.
  
  
  "Я перебуваю в камері смертників останніх двадцять років", - відрізав він. "Я не був за межами тюремних стін відтоді, як утік минулої ночі".
  
  
  "В'язниця? Ці фашисти!"
  
  
  "Які фашисти?" Приголомшений Римо перепитав.
  
  
  "Уряд. Це, очевидно, урядова змова. Вони дізналися про ваше існування - про вас, наступний етап людської еволюції, - і вони несправедливо ув'язнили вас. О, ти бідний Homo crassi carpi".
  
  
  "Урядова змова?"
  
  
  "Так, цей фашистський режим прагне знищити все, що він не розуміє".
  
  
  "Леді, я відбував термін за вбивство штовхача. Я цього не робив, але саме тому я відбував термін".
  
  
  "Тебе підставили. Все сходиться".
  
  
  "Читай по моїх губах. Я сказав двадцять років. Я двадцять років провів у камері смертників, а не бігав країною з божевільним старим монголом".
  
  
  "Монголоїд. І хто він такий? Я теж не міг його зрозуміти".
  
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю. Але він мертвий".
  
  
  "Мертвий?"
  
  
  "Принаймні, я так думаю. Я бачив, як він умирав уві сні. Це здавалося таким же реальним, як ті інші сни, в яких я робив те, що у вас є в цих файлах. Але я не пам'ятаю, щоб був в якомусь із цих місць або робив подібні речі. Чорт забирай, до того, як мене вислали, я майже ніколи не виїжджав з Нью-Джерсі. Якщо не рахувати турне по В'єтнаму”.
  
  
  Наомі Вандерклут ніжно торкнулася руки Римо. "Не намагайся розібратися у всьому одразу", - сказала вона. "Ти пройшов через жахливе випробування".
  
  
  Римо поплескав папками в її дбайливих руках. "У них немає нічого, що могло б мені допомогти. Дякую, що приділили мені час".
  
  
  Наомі схопилася на ноги. В її очах була благання. "Почекай! Я можу тобі допомогти".
  
  
  "Так, як? Я загруз у вуха".
  
  
  "Для початку запропонувавши тобі місце для ночівлі. Тут. Потім ми допоможемо тобі знайти себе. У цьому вся справа, чи не так? Знайти себе".
  
  
  "Я знаю, хто я. Римо Вільямс".
  
  
  Не всі ці повідомлення можуть бути збігом. Ви можете думати, що сиділи у в'язниці, але хтось з вашим обличчям та ім'ям робив усі ці дивні руйнівні речі. ".
  
  
  "Можливо, у мене є брат-близнючок", - припустив Римо.
  
  
  "Можливо. Якщо так, то ви з ним одного виду. Я хочу вивчити вас. Будь ласка, дозвольте мені". Наомі Вандерклут спостерігала за зміною виразів, що промайнули на занепокоєному особі Римо Вільямса. Сумнів, замішання, він був усім, що вона коли-небудь хотіла бачити в чоловікові. Або взірець для вивчення. Він був досконалий.
  
  
  Побачивши, що він вагається, вона простягла руку і зняла окуляри. У фільмах це завжди був момент, коли гарний герой закохувався в розумну жінку, яка, незважаючи на окуляри та зачіску шкільної вчительки, була таємно чудова. І пристрасний. Вона облизала губи, щоб передати пристрасну частину. І зачекала його реакції.
  
  
  "Ти вмієш готувати?" Нарешті спитав Римо.
  
  
  Обличчя Наомі витяглося. Вона щосили намагалася знову підняти його.
  
  
  "Так", - хоробро сказала вона.
  
  
  "Добре. Я вмираю з голоду. Є рис?"
  
  
  "Стільки, скільки захочеш. Просте біле чи дике?"
  
  
  "Будь-який з них".
  
  
  "Давайте продовжимо це на кухні", - запропонувала Наомі, посміхаючись.
  
  
  На кухні Наомі запитала: "Хочеш батончик Dove, поки чекаєш?"
  
  
  "Я прийму душ після того, як ми поїмо", - серйозно сказав Римо, з жахом спостерігаючи, як Наомі Вандерклут дістала з морозилки упаковку з написом "Dove Bar" і почала відкушувати.
  
  
  Пізніше за двома тарілками рису вона вислухала історію життя Римо Вільямса. То була не зовсім біографія. Скоріше історія про нещастя.
  
  
  "І ви кажете, що просто прокинулися у в'язниці штату Флорида?" спитала вона, коли він закінчив. "І вони сказали, що ви вбили охоронця?"
  
  
  "Я справді вбив охоронця", - сказав Римо. "Потрібен був деякий час, щоб це повернулося до мене, але я чітко це пам'ятаю. Він довів мене до межі. Думаю, зі мною так довго поводилися як зі злочинцем, що я ним і став".
  
  
  Наомі заспокійливо поклала руку на масивне зап'ястя Римо.
  
  
  "В'язниця перетворює чоловіків на вбивць, навіть таких розвинених чоловіків, як ви", - просто сказала вона. Вона стиснула та відчула тверді кістки зап'ястя.
  
  
  "Чому ти продовжуєш це говорити? Я подобаюся чоловікам?"
  
  
  "Тому що ти інший. Я проаналізував ці звіти. Ти не такий, як інші люди. Ти на крок попереду. Я припускаю, що ти – стрибок уперед в еволюції людини. Мутант".
  
  
  “Бульдук. Я був патрульним копом, якого затягнуло до системи правосуддя. Кінець історії”. Він вирвався з її рук. Йому не сподобалося, як моторошно вона обмацувала його зап'ястя.
  
  
  “Це не пояснює, як ви уникли камери смертників. Як ви керували електронними замками пальцями”.
  
  
  Римо ніяк не відреагував на це. Він повільно, ретельно пережовував їжу, перш ніж проковтнути. Наомі записала це в блокнот поруч зі своєю тарілкою і почала повільно пережовувати їжу так довго, як і Римо. Вона почекала, поки він проковтне, перш ніж це зробити. На той час її рис набув консистенції рідини.
  
  
  Це вона також записала.
  
  
  "Як я розумію, - сказала вона нарешті, - ми просто повертаємось до всього, що ти пам'ятаєш, доки не знайдемо зв'язок".
  
  
  "Назва "Фолкрофтський санаторій", здається, щось означає. І хлопець на ім'я Гаррі Сміт. Я думав, що це суддя, який засудив мене, але, схоже, він якимось чином пов'язаний із Фолкрофтом. Якщо він існує".
  
  
  "Я думаю, що твої сни стукають у двері твоєї підсвідомості. Вони намагаються тобі щось сказати. Так, Фолкрофт був би чудовим місцем для початку".
  
  
  "Але як ми його знайдемо? Він може бути будь-де".
  
  
  "Хвилинку", - сказала Наомі, підходячи до телефонної стійки. Вона витягла білі сторінки і поклала книгу на стіл.
  
  
  "Що ми зробимо, то це наберемо довідкову за кожним кодом міста в країні і запитаємо, чи є у них у списку Фолкрофт. Якщо він десь є, зрештою ми його знайдемо".
  
  
  Брови Римо здивовано злетіли вгору. "Розумно", - сказав він.
  
  
  "Дякую", - сказала задоволена Наомі. "Ми почнемо з Нью-Джерсі, тому що ти вважаєш, що саме там ти жив".
  
  
  "Ось де я справді жив", - твердо сказав Римо.
  
  
  "Ти думаєш".
  
  
  Рімо спохмурнів, коли Наомі підійшла до телефону. За словами інформаційного оператора, у Нью-Джерсі не було санаторію Фолкрофт. Потім Наомі набрала номер штату Нью-Йорк.
  
  
  "Я взяла слухавку!" - Закричала вона, прикриваючи трубку долонею. "Це у Раї, Нью-Йорк. Запишіть цей номер".
  
  
  Римо записав цифри, які назвала Наомі, гадаючи, що це за нісенітниця в блокноті про розжовування їжі до рідкого стану.
  
  
  Наомі взяла у Римо блокнот і набрала номер санаторію Фолкрофт. "Так, алло. Чи не могли б ви поєднати мене з Гаррі Смітом?" Пауза. "О, зрозуміло. Ні, я не родич. Новий директор? Як його звуть, будь ласка? ... Зрозуміло.... Ні, в цьому немає необхідності. Дякую."
  
  
  Наомі повісила трубку і повернулася до Римо з тріумфальною усмішкою, чому її обличчя почало нагадувати маску голодного клоуна.
  
  
  "Що ти дізнався?" З тривогою спитав Римо.
  
  
  "Ми дещо з'ясували. Там є Гарольд Сміт. Але він пацієнт. Вони запитали, чи я не родич".
  
  
  Вираз надії на обличчі Римо згасло. "Збіг".
  
  
  "Можливо", - задумливо сказала Наомі. "Але ви знаєте, після того, як я сказала їм, що я не родичка, вони запитали, чи не хочу я поговорити з новим директором. Це може означати, що Сміт – старий режисер".
  
  
  "Дивно. Гарольд Сміт був суддею, який посадив мене. Я пам'ятаю це ясно як день".
  
  
  "Можливо, він змінив кар'єру?" Припустила Наомі.
  
  
  "Можливо. Як звали нового директора?"
  
  
  "Норвелл Ренсом. Тобі це про щось нагадує?"
  
  
  "Ні. Ніколи не чув про цього хлопця. Думаю, ми в безвиході".
  
  
  "Давай поки залишимо цю лінію розслідування. Це буде продовжуватися". Наомі знову почала набирати номер.
  
  
  "Кому ти зараз дзвониш?" Римо хотів знати. "Інформація з Нью-Джерсі. Алло? ... Так, можу я дізнатися номер в'язниці штату Трентон?" Наомі подивилася на Римо. Чому це може зашкодити? вираз її обличчя говорив.
  
  
  Розділ 19
  
  
  
  
  Доктор Алан Дулі нервово крутився навколо свого пацієнта, коли Норвелл Ренсом перевалку увійшов до зеленої лікарняної палати на третьому поверсі санаторію Фолкрофт. Він не підняв очей, коли величезна тінь Ренсома впала на мертвенно-сіре обличчя пацієнта. Сміт лежав під кисневим наметом, до його руки, що виглядала мертвою, були приклеєні трубки для внутрішньовенного вливання.
  
  
  "Йому стало гірше, але я стабілізував його стан", - категорично сказав Дулі.
  
  
  "Це вкрай сумно", - єлейно сказав Ренсом.
  
  
  "Що?" Невдоволено спитав Дулі. "Що стан Сміта погіршився або що його стан стабілізувався?"
  
  
  "Я обурений цим недоречним зауваженням, сер", - сказав Ренсом, схиляючись над посмертною маскою обличчя, яка належала докторові Гарольду В. Сміту. "Ви забуваєте своє місце".
  
  
  "Вибачте", - тихо сказав доктор Дулі.
  
  
  "Можливо, твоє серце більше не віддано роботі. Хммм?"
  
  
  "У тебе є моя відданість, і ти це знаєш".
  
  
  "Я тримаю ваші геніталії у своїх лещатах, докторе. Це не лояльність. Це рабство, але воно підходить мені і личить вам".
  
  
  "Ти холоднокровний ублюдок", - огризнувся Дулі. "Я хотів би знати, звідки ти дізнався про моє... необачність".
  
  
  "Прихильність до дівчат передпубертатного віку - це не нескромність, сер. Це хвороба. Що стосується моїх джерел, давайте скажемо, що у мене є доступ до безлічі секретів. Твої слизькі маленькі слабкості - одна з найменших з них. А тепер, повідом мені про стан лікаря Сміта.
  
  
  Лікар Дулі витер спітніле чоло. "Він все ще в комі. У нього почалася фібриляція серця, але вона стабілізувалася сама собою".
  
  
  "Він виглядає ще більш схожим на труп, ніж раніше, га?"
  
  
  "Ілюзія. Коли тебе не було тут кілька днів, це просто так здається, тому що він майже свинцевого кольору. Ми називаємо цей стан цинанозом. У разі Сміта сіре забарвлення зумовлене вродженою пороком серця. У стінці його лівого шлуночка є дефект. Я вивчив його. медичну карту Сміт був блакитною дитиною Стан, який був результатом недостатнього насичення крові киснем, пройшов, коли він був ще немовлям, хоча причина, очевидно, цього не зробила.З роками його серце збільшилося. поступово темнів з роками. Шок, який зупинив його серце, просто зробив свинцевий тягар набагато помітнішим».
  
  
  "Зрозуміло. І що, якщо взагалі щось, ти можеш для нього зробити?"
  
  
  "Все гаразд. Я продовжу спостерігати за ним цілодобово. Якщо у нього продовжиться рецидив, природно, я його реанімую".
  
  
  "Хммм", - тихо промовив Норвелл Ренсом. "Я б вважав за краще, щоб ви цього не робили".
  
  
  Лікар Дулі кинув на товстуна лютий погляд.
  
  
  "Я не можу цього зробити", - сказав він палко. "Ти це знаєш. Не має значення, чим ти мені загрожуєш". Оцінивши вогонь в очах лікаря, Норвел Ренс кивнув. Його пухка нижня губа випнулась, як геморойний вузол.
  
  
  "Я бачу це, докторе. Дуже добре. Дозвольте мені змінити вас на кілька днів. Очевидно, ви були у великій напрузі".
  
  
  "Ні, поки ви не запросите іншого лікаря", - твердо сказав доктор Дулі.
  
  
  "Запевняю вас, що медичний персонал Фолкрофта впорається з цим завданням. Ні, будь ласка. Даю вам слово. Чи ти волієш, щоб я повідомив про твої "нерозсудливі дії" в АМА?"
  
  
  "Ви висловили свою точку зору", - неохоче сказав доктор Дулі.
  
  
  Лікар Дулі з похилими плечима поплентався з лікарняної палати. Після його відходу Норвелл Ренсом порився в шафі і знайшов звичайну коробку із пластирями. Він вибрав широку і, обережно віддерши підкладку, підійшов до нерухомого тіла доктора Сміта. Сині губи Сміта були трохи відкриті, оголюючи тьмяні сухі зуби. На його складених руках виднілися воронені нігті.
  
  
  Сунувши руку під намет, Ренсом наклеїв пластир на шиферно-сірий лоб пацієнта. Контраст із пластиром тілесного кольору був огидним. Потім, діставши авторучку з масивним золотим наконечником, він почав писати на лейкопластирі хитромудрим почерком, утримуючи при цьому голову Сміта нерухомо.
  
  
  Коли він закінчив, він відступив назад і прочитав результат: НЕ РЕАНІМУВАТИ.
  
  
  Помітивши, що він забув розставити крапки над I у слові "реанімувати", Ренс поставив точну точку в потрібному місці і, закривши ручку ковпачком, вийшов з кімнати.
  
  
  Медсестрі на поверсі він сказав: "Доктор Дулі візьме кілька вихідних. Будь ласка, простежте, щоб за доктором Смітом спостерігав наш головний лікар, чи не так?"
  
  
  "Так, містере Ренсом". Вона поспішила виконати свій обов'язок.
  
  
  Норвелл Ренсом дозволив собі помилуватися грою жіночних сідниць медсестри під накрохмаленою білою уніформою, перш ніж перевалитися до ліфта. Йому сподобалося, як вона поспішила виконати його прохання. Як губернатор Флориди. І на відміну від лікаря Дулі.
  
  
  Скоро багато хто виконає його прохання. Можливо, не завтра чи наступного місяця. Великим планам був потрібен час, щоб вирости. Ренсом натиснув кнопку "Вниз", і, на щастя, ліфт відгукнувся миттєво.
  
  
  Він ступив на борт і натиснув на два. Клітина опустилася, і Норвелл Ренсом відчув трепет миттєвої невагомості у своєму 334-фунтовому тілі.
  
  
  Це був цікавий тиждень. Всього сім днів тому Норвелл Ренсом був GG-18 в Агентстві національної безпеки, підрозділі Міністерства оборони із забезпечення безпеки критично важливих комунікацій, який працював у комп'ютерному відділі Форт-Мід, коли його викликали до кабінету директора АНБ, відомого мовою агентства як DIRNSA.
  
  
  Ренсом того дня теж скористався ліфтом, насолоджуючись плавучістю поїздки. Він любив ліфти і той вплив, який вони надавали на його зазвичай важке тіло.
  
  
  Одягнений у синю уніформу охоронець Федеральної служби охорони того дня перевірив посвідчення особи з ламінованого пластику з фотографією, що бовталося під тришаровим підборіддям Ренсома, і дозволив йому безперешкодно прошкандибати по Махогані-роу, до адміністративного офісу на дев'ятому поверсі, , прикрашена печаткою АНБ - орлом, що стискає відмичку.
  
  
  Ренсом увійшов до кімнати 9A197, зареєструвався у виконавчого секретаря і був негайно переведений до зручного, але ділового кабінету директора.
  
  
  Директор вказав Ренсому на шкіряне крісло, потім, взявши себе в руки, сказав: "Диван, якщо ви віддаєте перевагу".
  
  
  "Дякую вам, сер", - сказав Ренсом без сорому. Крісло виглядало солідним, але було відомо, що Ренс лопнув задні шини на таксі, просто залізши на заднє сидіння.
  
  
  "Я тримаю в руках файл", - рішуче сказав директор. "Ви бачите код на лицьовій стороні?"
  
  
  "СВЕРХСЕКРЕТНА ЛІКИ", - сказав Ренсом, насупившись. Він був знайомий з більшістю кодів АНБ. Наприклад, надсекретна "Умбра". Або Гамма-клас - Gyro, Gilt, Gout і т.д. - який був зарезервований для питань, що належать до радянської розвідки.
  
  
  "Це для того, щоб ви впізнали його, коли воно прибуде до вас додому федеральним експресом завтра вранці". Ренсом моргнув.
  
  
  "Чому б просто не вручити його мені?"
  
  
  "Занадто ризиковано. Я не можу припустити, щоб кожен офіцер ФПС звідси до Циклонного огородження намагався відстежити його джерело. Офіційно цей файл не існує. Офіційно у нас ніколи не було цієї зустрічі. Це зрозуміло?"
  
  
  "Так сер". Але, звичайно, Норвел Ренс не зрозумів.
  
  
  "Я сумніваюся в цьому", - сказав Дірнса. "Я сам нічого з цього не розумію. Це було відправлено сюди з Білого дому. Мені сказали, що якщо я відкрию файл, це буде моя шия".
  
  
  "Хто міг загрожувати вам, сер?"
  
  
  "Президентові Сполучених Штатів", - категорично сказав директор. "І я, можливо, відомий як наполегливий сучий син, але президент - колишній співробітник ЦРУ. Як би мені не було неприємно це робити, цього разу я просто виконую наказ. Завтра вранці о десятій тридцять Federal Express доставить це до ваших дверей. Розпишіться за це, вивчіть це, потім знищіть його, як тільки ви це зробите, ви відправитеся прямо в аеропорт і сядете на літак до будь-якого пункту призначення, вказаного в цьому файлі Ви залишитеся на станції на невизначений термін, якщо вас не змінять. цього часу вважайте, що ви перебуваєте у відпустці від усіх обов'язків в АНБ ".
  
  
  "У відпустці? Де?"
  
  
  "Я не знаю. І ви мені не скажете. Ми ніколи не обговорюватимемо це питання, як тільки ви покинете мій кабінет. Президент особисто попросив мене доручити цю справу моєму найнадійнішому комп'ютерному інженеру".
  
  
  "Дякую вам, сер".
  
  
  "Не дякуй мені. Вся ця справа пахне правдоподібним запереченням. У президента є вагома причина не доручати цю справу ЦРУ, і я не хочу думати, яка ця причина може бути".
  
  
  Норвел Ренсом незручно проковтнув. Він відразу зрозумів, що може стати незамінним компонентом у більшій операції. Йому не подобалося міркувати про це.
  
  
  "Чи маю можливість відмовитися від цього завдання?" спитав він.
  
  
  "Чесно кажучи, я не знаю. Але якщо це так важливо, як здається, я сказав би, що ви вже знаєте занадто багато, щоб відмовлятися".
  
  
  "Тоді, гадаю, я погоджуся", - швидко сказав Ренсом.
  
  
  "Мудрий кар'єрний хід".
  
  
  Норвелл Ренсом змусив себе піднятися на свої крихітні ніжки. Потрібно було три спроби, перш ніж він успішно став у стійку на кривих ногах.
  
  
  Він пішов, тремтячи з голови до ніг. Режисер навіть не попрощався.
  
  
  Посилка Federal Express прибула рівно о 10:28 ранку наступного дня. Ренс розписався за неї і відкрив клапан конверта. Усередині була папка з грифом "ДІЙСНО СЕКРЕТНА ЛІКИ". Напередодні, перед тим як залишити офіс, він переглянув усі кодові імена у базі даних АНБ. Кюре не входив до їх числа. Він запитував, що це могло б означати, але не було сенсу розмірковувати над цим питанням. Кодові назви Міністерства оборони ніколи не відображали їхнього дійсного значення чи предмета.
  
  
  Усередині файлу було описано електронний пост прослуховування, встановлений у приватній установі, відомому як санаторій Фолкрофт у Раї, штат Нью-Йорк. Там був короткий опис його комп'ютерної системи та паролі. Нічого про його місію.
  
  
  Проста записка на президентському бланку гласила: "Продовжувати операції до отримання повідомлення". Вона не була підписана. Норвелл Ренсом прибув до Фолкрофту на лімузині з аеропорту менш ніж через п'ять годин. Його зустріла схвильована секретарка, місіс Микулка, яка вручила йому запечатаний конверт і сказала, що стан доктора Сміта не змінився.
  
  
  Ренсом гадав, хто такий доктор Сміт, коли його вели до кабінету на другому поверсі з написом "Гарольд В. Сміт, директор". Він розкрив конверт на самоті кабінету цієї людини. Стілець біля письмового столу був міцним. Він витримає його вагу, подумав він, читаючи листа, підписаного Смітом.
  
  
  Лист замовк більше, ніж розкрив. У ньому йшлося про приховану кнопку під виступом столу. Ренсом знайшов і натиснув на неї. Комп'ютерний термінал раптово з'явився з потайної криниці ліворуч від нього.
  
  
  З майстерністю професійного програміста Ренсом запустив систему і був зустрінутий серією новин, що прокручується, та інформаційних дайджестів. Він гадки не мав, звідки вони беруться. Це були випадкові факти. Повідомлення про незаконне вороже поглинання найважливішої оборонної галузі. Термінове повідомлення ЦРУ, що попереджає про радянський "крот" у Державному департаменті США. Статистика і те, що він кінець кінцем вивів, були "добою" телефонних перехоплень у стилі АНБ, які переконливо показали, що високопоставлений політик організовував доставку партії кокаїну до його міста. Особу політику не було встановлено, за винятком номера телефону.
  
  
  Ренсом набрав номер і додзвонився до особняка губернатора у Флориді. Він повісив слухавку, не сказавши жодного слова. Чим би не був "Фолкрофт", зрозумів Норвел Ренсом, його очевидна місія була схожа на збір інформації про трафік повідомлень АНБ. Тут збір електронної інформації був у всій красі. Здригнувшись, Ренсом зрозумів, що частина цієї інформації йому знайома. Він пропустив її через дюжину акрів комп'ютерів – саме так в АНБ вимірюють обчислювальну потужність в акрах – лише вчора.
  
  
  "Боже мій. Це викачується з наших систем", - хрипко сказав він.
  
  
  Як виявилося, не лише комп'ютери АНБ, а й ЦРУ, ФБР, DIA, IRS, Пентагон та незліченні ділові та приватні джерела.
  
  
  Жахливість цього розуміння лише дійшла до нього, коли приглушений дзвінок перервав розмову. Він підняв трубку синього стандартного телефону, але в його блискучому, як у немовляти, вусі пролунав лише гудок набору номера. Дзвінок продовжувався. Він озирнувся. Іншого телефону не було. Ренсом простяг руку, щоб зателефонувати секретарці, коли зрозумів, що дзвінок доноситься з верхньої правої скриньки столу.
  
  
  Ренсом висунув шухляду столу, і там, серед достатку бульбашок з аспірином і антацидами, стояв яскраво-червоний телефон із плоским порожнім місцем там, де мав бути циферблат. Здивований, Ренсом зняв слухавку.
  
  
  "З ким я говорю, будь ласка?" - Запитав сухий знайомий голос. Акцент був сумішшю різких новоанглійських приголосних і техаської догани.
  
  
  "Норвелл Ренс".
  
  
  "Це ваш президент, містере Ренсом. Ви готові до роботи?"
  
  
  "Справді, так і є, пане Президенте".
  
  
  "Будь ласка, введіть пароль ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ. Мені вимовити це за літерами?"
  
  
  "Ні, у мене все є", - сказав Ренсом, миттєво підкорившись. Його пальці тремтіли на клавішах. Фрагменти даних, що прокручуються, зникли. Курсор почав виділяти блоки тексту. Він читав мовчки, його очі на м'ясистому, схожому на грушу обличчі перетворилися на яйця з білими краями.
  
  
  "Чи готові ви виконати наведені в короткому викладі накази?" Президент вимагав.
  
  
  "Так сер".
  
  
  "Коли ви досягнете успіху, просто підніміть трубку, яку тримаєте в руках, і таким чином повідомте мені. Інакше продовжуйте операції. Ви розумієте?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Що нового про доктора Сміта?"
  
  
  "Персонал турбується про нього", - відповів Ренсом.
  
  
  "Повідомляйте мені про будь-які зміни в його прогнозі. Удачі, Ренсом". Клацання було тихим, але цілком остаточним. Ренсом дерев'яно поклав слухавку. Це була польова операція, а не те, заради чого він вступив до АНБ. Щоправда, його кваліфікація чудово підходила для завдання продовження моніторингу ELINT, але це інша справа.
  
  
  Ренсом прочитав інструкції кілька разів, поки не зібрався з духом, а потім почав вводити команди, які приведуть у дію першу фазу його першого завдання як… Він не знав, ким він був, окрім як новим директором Фолкрофту.
  
  
  Протягом двадцяти четвертої години у нього з'явилася підозра. Він виявив кілька рівнів закодованих комп'ютерних файлів у системі Фолкрофта, куди він не міг увійти. Як випускнику Національної криптологічної школи АНБ йому було кинуто виклик, перед яким він не зміг встояти. Він облизнув свої пухкі губи і поринув у роботу.
  
  
  Це виявилося завданням за межами його можливостей, незважаючи на те, що він отримав медаль Національної безпеки та приз Тревіса за роботу з криптоаналізу. Не без сторонньої допомоги.
  
  
  Директор АНБ вчинив мудро, обравши Норвелла Ренсома, випускника Прінстона та експерта з розшифрування кодів. Він ідеально підходив до цієї роботи. На жаль, він також був людиною, яку змушувало вирішувати проблеми та розгадувати таємниці неконтрольованої цікавості. Сама непроникність комплексу Фолкрофт була просто надто великою, щоб її ігнорувати. Він набрав номер, який пов'язував систему Фолкрофта з мейнфреймами АНБ, і віддав команду батареям суперкомп'ютерів агентства атакувати код Фолкрофту. Він вибрав так званий метод "грубою сили", при якому практично кожен незайнятий комп'ютер АНБ намагався знайти можливі рішення зі швидкістю тисяч циклів за секунду.
  
  
  Він знав, що жоден код, яким би елегантним він не був, не зможе довго протистояти такій атаці на розшифровку. Комп'ютери Фолкрофта чинили опір протягом разючих сімдесяти двох годин, але, нарешті, о 5:33 у четвер вдень Норвелл Ренсом зміг переварити все це.
  
  
  Фолкрофт був прикриттям для надсекретної урядової агенції США під назвою CURE. Це було блискуче, подумав Ренс. Кодова назва насправді була назвою агенції. Якби він встановив зв'язок незалежно, він відкинув би це як простий збіг.
  
  
  Згідно з документами, КЮРЕ було створено на початку 1960-х років нині покійним президентом. Країна розривалася на частини. Попереду існувала соціальна анархія. Оголошення постійного воєнного стану та скасування Конституції здавалися єдиним варіантом. Але молодий президент знайшов третю альтернативу. Так було створено ліки. Спочатку ним керував колишній чиновник ЦРУ на ім'я Гарольд В. Сміт, це був центр обміну інформацією для злочинної діяльності. Працюючи поза і за допомогою звичайних правоохоронних органів, Сміт організовував напади у відповідь на зростаючий злочинний елемент, тим самим утримуючи Америку від занурення в прірву. Але цього було замало.
  
  
  Через кілька років новий президент вирішив, що Кюре знадобиться силова структура. Було обрано одну людину. Звичайна людина, яка буде навчена маловідомому бойовому мистецтву, про яку Ренсом ніколи навіть не чула. Одній людині. Офіцер поліції на ім'я Римо Вільямс, якого світ довгий час вважав загиблим завдяки підлаштованому КЮРЕ вбивству і підстроєної страти. Людина, яку Ренсом прибрав з дороги за допомогою проекту "ВІДНОВЛЕННЯ", зрозумів він. У цьому був сенс. І все-таки, одна людина?
  
  
  Цю загадку можна було розгадати згодом. Ренсома заінтригували оперативні деталі Кюре. Президент не контролював КЮРЕ, хоча міг наказати про її розпуск. Нагляду не було. Його річний бюджет був величезний, але він був настільки секретним, що ніколи не фігурував у бюджетах конгресу. Це був не чорний бюджет, як АНБ і деякі оборонні програми. Він був цілком неофіційним. Цього просто не було. Нічого з цього не було.
  
  
  І все ж якимось чином протягом майже тридцяти років вона функціонувала в таємниці, об'єднуючи націю - до того дня, коли в її директора, доктора Гарольда В. Сміта, стався серцевий напад під час шопінгу.
  
  
  Саме цей нещасний випадок, несподіваний, але передбачений, як і низка інших надзвичайних обставин, змусив президента звернутися до АНБ, а Агентство національної безпеки – до Норвела Ренсома.
  
  
  Все це мало сенс. Ренсом керуватиме CURE до тих пір, поки Сміт не одужає. Або, якщо це не вдасться, допоки президент не вирішить замінити Сміта або, що ймовірніше, взагалі закрити CURE.
  
  
  Сидячи в потрісканому шкіряному кріслі доктора Сміта, розкриваючи найглибші, потворні таємниці нації, вмиваючи обличчя фосфоресціюючим зеленим, Норвелл Ренс поклявся собі, що стане наступним директором CURE, хоч би чого це коштувало.
  
  
  Все, що йому потрібно було зробити, це усунути Сміта та правоохоронний орган. І, на щастя, сам Сміт запропонував елегантне вирішення останньої проблеми.
  
  
  Тепер, через тиждень, справа Римо Вільямса спливла на поверхню. Доктор Сміт подбає про це сам. Ця людина ніколи не видужає. Але втеча Вільямса була неохайною.
  
  
  Повертаючись до свого кабінету, Ренсом пройшов повз місіс Мікулка і тихо прошепотів: "Це виглядає не дуже добре".
  
  
  Після чого місіс Микулка потяглася за носовою хусткою і уткнулася в неї обличчям.
  
  
  Крісло доктора Сміта застогнало під осідаючим вагою Ренсома. Він глянув на дані ELINT на екрані терміналу. Заблимала сигнальна лампочка. Нахмурившись, Ренс натиснув клавішу.
  
  
  На екрані з'явилися електронні розшифровки. У в'язницю штату Трентон надійшов ще один дзвінок із запитом про колишнього ув'язненого на ім'я Римо Вільямс. Ренс запрограмував перехоплення телефонного трафіку комп'ютера на відключення імені Вільямса. Дзвінок начальника в'язниці Максорлі був потенційною проблемою, але вирішився само собою. Але хто був ця нова людина? Ренсом підніс курсор до визначального номера телефону та натиснув клавішу.
  
  
  Він був роздратований, але не здивований, прочитавши, що воно належало професору Наомі Вандерклут, антропологу, яка розповіла історію Римо Вільямса, насамперед National Enquirer. Ренсом встановив шляхом зворотного відстеження, що це був ймовірний інцидент, який викликав серцеву недостатність лікаря Сміта. Коли він дізнався про це, Ренсом вважав за краще дозволити справі йти своєю чергою. Хто читав "Інкуайрер"? Звісно, ніхто з тих, хто міг би стати гравцем на національній сцені.
  
  
  На жаль, це була помилка, тому що завдяки щасливому випадку Римо Вільямс побачив копію.
  
  
  Це підтвердило підозри Ренсома про те, що Вільямс вступить у контакт із жінкою з Вандерклута. Мигнув індикатор перехресного заслання. Раніше було перехоплення телефонної розмови, Ренсом виявив. Цей був ще тривожнішим. Та сама Наомі Вандерклут зателефонувала Фолкрофту, щоб розпитати про доктора Сміта. Звідки вона могла дізнатися про Фолкрофт? Чи не від Вільямса. Вільямс знав лише те, що Project RESTORE дозволив йому згадати. Тренер Вільямса, кореєць, відомий як Чіун, перебував у Кореї, не зважаючи на події минулого тижня. А Сміт був у коматозному стані.
  
  
  Норвелл Ренсом склав свої тупі щелепи будиночком. Його брови зійшлися разом, як пухнасті гусениці, що цілуються. Це було непередбачено. І невдало. Він має все обміркувати. Він уміло впорався з проектом "ВІДНОВЛЕННЯ", начебто був народжений для подібних завдань. Він впорається і з цим із таким самим апломбом. Він не повинен кидатися у необдумані дії. Він знав, де знаходиться Римо. Можливо, був спосіб заманити його назад до Фолкрофту, де про нього могли подбати.
  
  
  Не було ніякого поспіху. По-перше, необхідно було б дозволити доктору Сміту піти з цього світу природних причин. Президент Сполучених Штатів, без сумніву, визнав би зразкову роботу Норвела Ренсома та попросив би його залишитися на посаді директора санаторію Фолкрофт та секретної установи, яку він приховував. Протягом цього часу він спокійно готував губернатора Флориди Білого дому. Він був чудовим кандидатом у президенти. За умови, що його діяльність з торгівлі кокаїном залишалася виключно таємницею CURE.
  
  
  Тоді й тільки тоді Америка стала б васалом Норвелла Ренсома.
  
  
  Рімо Вільямс був би просто купкою на цій надзвичайно гладкій дорозі.
  
  
  Ренс схилився над комп'ютером CURE. Згодом усе стане на свої місця. Але спочатку треба було розкрити головну таємницю Фолкрофта. Що означає абревіатура CURE? Це була настирлива інформація, не знайдена в жодному файлі. Можливо, існували глибші рівні, куди треба було проникнути. Якщо так, Норвел Ренсом спустився б на них. Значення CURE, можливо, не мало відношення до його майбутнього, але Норвелл Ренсом був сповнений рішучості осягнути його.
  
  
  Розділ 20
  
  
  
  
  Рімо Вільямс ходив по кімнаті, поки Наомі Вандерклут сиділа за кухонним столом спиною до нього, притиснувши телефон до вуха.
  
  
  "Що-небудь?" він огризнувся.
  
  
  "Я все ще в режимі очікування. Чому б тобі просто не сісти?"
  
  
  "Це зводить мене з розуму", - сказав Римо. Його руки, що безвольно звисали з товстих зап'ястей, обмацали кишені комбінезону. Він відчув там опуклість і згадав про пачку "Кемел".
  
  
  Римо витяг їх. Вони були зім'яті, але придатні для куріння. Він вивудив одну і затис губами сухий папір. Забувши, що сірники більше не становлять цінності, він увімкнув газову плиту і нахилився, щоб запалити цигарку.
  
  
  Майже одразу ж він відчув, що його нудить. Наомі обернулася.
  
  
  "Ти палиш!" - вигукнула вона з жахом.
  
  
  "Я нервуюсь. Зрозуміло?"
  
  
  "Куріння. Я не можу в це повірити. Це так... так у третьому світі. У наші дні майже ніхто не палить".
  
  
  "Ну, а я вірю", - уривчасто сказав Римо, питаючи, що з ним не так, якщо він не може викурити просту сигарету без фільтра.
  
  
  "Що це?" Запитала Наомі в трубку, відмахуючись від блакитного диму від свого обличчя. "Так, я все ще тут .... Де? ... Ти впевнений? ... Так, дякую. - Вона повісила трубку і повернулася до Римо.
  
  
  "Я щойно розмовляв зі доглядачем місця під назвою цвинтар Уайлдвуд у Нью-Джерсі. Судячи з голосу, йому було сто років. Він підтверджує те, що мені сказав представник адміністрації Трентона. Засуджений на ім'я Римо Вільямс був похований там після страти на електричному стільці ".
  
  
  "Значить, він мав рацію", - сказав Римо з хворими очима.
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Ката з Флориди. Він сказав, що вже прикінчив мене. Як я можу бути тут, якщо я похований у Нью-Джерсі?"
  
  
  "Послухай. Ти не мертвий. Це очевидно. Ти жертва якоїсь ... змови, я не знаю. Це звучить точно так, як вчинило б ЦРУ".
  
  
  Римо притулився до стіни кухні, запустивши одну руку у волосся. Цигарка непомітно тліла в його іншій руці. Роздратована Наомі помахом руки відігнала дим.
  
  
  "Мені сняться сни, які здаються більш реальними, ніж коли я не спаю", - сказав Римо спантеличеним монотонним голосом. "У мене важка голова. Я не можу ясно мислити. Що, чорт забирай, зі мною трапилося?"
  
  
  Наомі піднялася на ноги і підійшла до нього, її обличчя раптово стало ніжним.
  
  
  "Послухай, не намагайся розібратися у всьому відразу. Ти тут. Ти зі мною. І ти в безпеці. Я допоможу тобі розкласти все по поличках. Просто, давайте не поспішатимемо. У мене є ще питання".
  
  
  "Добре, гаразд", - роздратовано сказав Римо, дозволяючи відвести себе у вітальню і посадити на диван. Він насупився, коли помітив, що Наомі піднесла олівець до свого всюдисущого блокнота.
  
  
  "Давай почнемо з твого сексуального життя", - нетерпляче почала вона.
  
  
  "Яке сексуальне життя?" Римо загарчав. "Я був у камері смертників так довго, що забув, куди це покласти".
  
  
  Наомі написала "Грубо" у своєму блокноті. Прочитавши це, Римо сердито схрестив руки на грудях.
  
  
  "Отже, до того, як ти потрапив до в'язниці", - продовжила Наомі. "Як ти це зробив?"
  
  
  "Що це за питання? Я щойно це зробив".
  
  
  "Мене цікавлять лише ритуали залицяння та передпосівної підготовки, на які ти покладався".
  
  
  "Що? Послухай, дингбат, вбий це собі на думку: я звичайний хлопець. Я роблю це не інакше, ніж будь-хто інший. Може бути, краще. Не відрізняється".
  
  
  Наомі написала щось нечитане у своєму блокноті і запитала: "Вважаю, ти випадково не знаєш, якої довжини у тебе пеніс?"
  
  
  "Я ніколи не думав вимірювати це", - їдко сказав Римо. "Чому?"
  
  
  "У міру того, як людина розвивалася з примітивної стадії, її статеві органи збільшувалися і ставали більш спеціалізованими. Як наступний етап людського розвитку важливо знати, чи були якісь подальші... спеціалізації".
  
  
  "Важливий для кого?" Кисло спитав Римо.
  
  
  "Наука", - заїкаючись, промовила Наомі. "Це прагнення до знань. Якщо я зможу систематизувати риси, які роблять вас унікальними, ми зможемо ідентифікувати інших в авангарді еволюції, і якщо їх вдасться переконати спарюватись, нова, покращена раса з'явиться на кілька поколінь раніше, ніж інакше".
  
  
  "І що?"
  
  
  "Щоб потім ми могли вивчати тебе і подібних тобі".
  
  
  "Леді, так би не вийшло. Це повторили б європейці та індійці. Хтось виграв би, а хтось програв. Навіщо квапити події? Хай буде так."
  
  
  "Ви не розумієте науку".
  
  
  "Я не хочу. Я намагаюся зрозуміти своє життя".
  
  
  "Чи означає це, що не дозволиш мені виміряти твій пеніс?"
  
  
  "Гарний здогад. Я злочинець, що втік, пам'ятаєш?"
  
  
  Наомі посміхнулася. "Я знаходжу це надзвичайно захоплюючим".
  
  
  Римо закотив очі. "Ти б так і зробив".
  
  
  Вона нахилилася ближче. "Ти мене цікавиш", - видихнула вона, її рот пахнув кавовим йогуртом.
  
  
  "Я вбивця", - нагадав їй Римо.
  
  
  Наомі присунулася ближче на дивані. Вона відкинула назад волосся і опустила обличчя так, що їй довелося глянути на Римо спідлоба. Вона зсунула окуляри на чоло.
  
  
  "У тебе, мабуть, не було сексу двадцять років", - сказала вона.
  
  
  "У мене безперечно не було сексу двадцять років", - сказав Римо.
  
  
  "Що ж, - сказала Наомі Вандерклут з, як вона сподівалася, сексуальною усмішкою, - тепер у тебе є чудова нагода".
  
  
  Погляд Римо Вільямса ковзнув по дурній усмішці, що з'явилася на худому обличчі Наомі Вандерклут, опустився на її плоскі груди, затримався на стегнах з китового вуса і вирішив, що жебракам вибирати не доводиться.
  
  
  "Ти у справі", - сказав він, беручи її за руку. Римо повів її до спальні, не підозрюючи, що в іншій руці вона все ще стискає блокнот і олівець.
  
  
  "Що ти з цим робиш?" Запитав Римо за мить. Наомі Вандерклут лежала під ним, її обличчя почервоніло, одна рука потяглася до його промежини. Рука стискала олівець.
  
  
  "Ммм. Нічого," сказала вона розгублено.
  
  
  "Ти тримаєш олівець навпроти мого інструменту", - резонно зауважив Римо. "Я точно не назвав би це нічим".
  
  
  Наомі витягла олівець і подряпала їм однозначний номер у блокноті, що лежав біля її подушки. "Ви закінчили?" Запитав Римо. "Ми можемо продовжити з цим?"
  
  
  "Абсолютно". Наомі заплющила очі. Римо помітив, що вона склала руки на животі, ніби готуючись до випробування. Він повільно увійшов до неї, спостерігаючи за грою виразів на її вузькому обличчі. Вони почалися занепокоєння, змінилися захопленням і знову посилилися, коли Римо увійшов у повільний, наростаючий ритм.
  
  
  Якраз у той момент, коли Римо приступив до справи, праве око Наомі розплющилося. Римо зупинився на середині удару. "На що ти дивишся?" Римо хотів знати.
  
  
  "Я хотів подивитися, чи почервоніло твоє тіло. Це сексуальна реакція, яка зустрічається лише у найвищих приматів".
  
  
  "І?"
  
  
  "Виглядає нормально".
  
  
  "Ура найвищим приматам", - пробурмотів Римо. "Ми можемо продовжити зараз, або ви хочете виміряти мені температуру?"
  
  
  "Я вже знаю твою температуру", - лукаво сказала Наомі. "Ти гаряча. Як і я".
  
  
  "Дякую". Римо почав знову. Він якраз збирався з думками, коли раптово очі Наомі розкрилися, і її руки вчепилися в його оголені груди.
  
  
  "О, Боже мій. Ти був у в'язниці!"
  
  
  Римо зупинився. "До тебе тільки зараз дійшло?"
  
  
  "У тебе міг бути СНІД. Я зовсім забув про це".
  
  
  "Що таке СНІД?" Серйозно спитав Римо.
  
  
  Наомі спохмурніла. "Тільки не кажи мені, що ти ніколи не чула про СНІД".
  
  
  "Ніколи".
  
  
  "Відвали".
  
  
  "Я тільки почав".
  
  
  "Відвали! Ми закінчимо пізніше", - сказала Наомі бадьорим, діловим голосом. Вона взяла свій блокнот і олівець і прийняла сидяче становище на футоні. З виразом відрази на обличчі Римо зробив те саме.
  
  
  "СНІД - це захворювання, яке передається статевим шляхом", - офіційно заявила Наомі. "Це найгучніша новина за останні десять років. І ви ніколи не чули про це".
  
  
  "Ніколи", - урочисто промовив Римо. Для кращого ефекту він підняв праву руку, сподіваючись якнайшвидше покінчити з цим.
  
  
  "Що, якщо я скажу вам, що президентом був Рональд Рейган?"
  
  
  "Я б запитав про що?"
  
  
  "Сполучені Штати Америки", - рішуче сказала Наомі.
  
  
  "Коли це відбулося?"
  
  
  "Десять років тому. Нині він не на посаді".
  
  
  "Не може бути. Я знаю, хто президент. Це..." Римо зупинився.
  
  
  "Неважливо. Хто такий Пі-Ві Герман?"
  
  
  "Бейсболіст?"
  
  
  "Що для вас означає фраза "Зроблено в Японії"?"
  
  
  "Жарт".
  
  
  "Ви за межами досяжності".
  
  
  Римо відчув, як його чоловіча гідність стискується у міру того, як посипалися питання. Нарешті, Наомі відірвала погляд від свого блокнота. "Ви кажете, що знаходилися в камері смертників двадцять років, але ви не знаєте деяких найголовніших фактів американського суспільного життя, які сталися за цей проміжок часу".
  
  
  "У камері смертників ми мало що читаємо", - сказав Римо, захищаючись.
  
  
  "Що ти пам'ятаєш про своє перебування у Трентоні?"
  
  
  "Будь-яке. Різні люди. Все це якось сходиться. Більшість часу ви живете в одній камері. Що тут запам'ятати, крім стін?"
  
  
  "Розкажи мені всі конкретні спогади, які ти можеш згадати", - підказала Наомі.
  
  
  Римо зітхнув. Його відповіді були повільними. Коли він закінчив, Наомі переглянула фрагментарні відповіді, записані у її блокноті.
  
  
  "У твою пам'ять втрутилися", - твердо сказала вона. „У тебе якась дивна амнезія. Я не психолог, але, схоже, у тебе є спогади про речі, яких, можливо, ніколи не було, і водночас ти не пам'ятаєш того, що, очевидно, робив”.
  
  
  "Як це може бути?"
  
  
  "Я не знаю", - сказала Наомі Вандерклут, дивлячись униз на коліна Римо, заплющивши одне око і стиснувши великий і вказівний пальці, як кліщі.
  
  
  Римо оглянув себе згори донизу. - Що ти робиш? - Запитав я.
  
  
  "Вимірюю це. Це називається антропометрія".
  
  
  "Ти вже зробив це".
  
  
  "Це було припухле. Це мляве".
  
  
  "Це лайно", - сказав Римо, підводячись на ноги. Він натягнув штани та футболку свого чорного охоронця.
  
  
  "Почекай! Куди ти йдеш?" Наомі плакала.
  
  
  "Фолкрофту. Я не збираюся тут знущатися".
  
  
  Розділ 21
  
  
  
  
  Для Майстра Сінанджу довга подорож закінчилася біля зачинених воріт того, що в свитках, які він вів, було відомо як фортеця Фолкрофт, помилково прийнята деякими за божевільню.
  
  
  Таксі зупинилося біля воріт під задумливими обличчями кам'яних левових голів, які дивилися вниз із кованих залізних воріт.
  
  
  "Чому ви зупинилися тут?" - Чому? - буркливо запитав Чіун, Правлячий майстер синанджу.
  
  
  "Довбані охоронці не відчиняють ворота", - поскаржився таксист.
  
  
  Чіун опустив голову, щоб заглянути за безмозку голову водія. Він побачив, що опускні грати з кованого заліза закриті. За нею стояли двоє охоронців із піднятою зброєю.
  
  
  Висохле обличчя Чіуна витяглося з подиву. Це були справжні сторожі, а не немічні старі люди, яких раніше наймав Сміт. Невже за його відсутності виникла якась загроза його імператору?
  
  
  "Я поговорю з ними", - сказав Чіун водію. "Дістайте мої речі з багажника".
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов зі спини і попрямував, засунувши руки в рукави свого шафранового кімоно, до замкнених воріт.
  
  
  "Я Чіун", - суворо сказав він охоронцям із суворими особами. Але у глибині душі він був задоволений. Сміт, мабуть, подвоїв охорону за час своєї відсутності. Це була данина поваги його імператора до послуг Майстра синанджа.
  
  
  "Ви пацієнт?" - Запитав один з охоронців.
  
  
  Чіун гордовито випростався. "Я служу Гарольду Сміту".
  
  
  Інший охоронець подивився на того, хто поставив зухвале запитання. Вони кивнули в унісон, очі зустрілися.
  
  
  Чіун дозволив задоволеній посмішці з'явитися на своєму зморшкуватому обличчі. Вони зрозуміли.
  
  
  Ворота відчинилися автоматично. Це було ще одне нововведення у системі безпеки, ще одна данина поваги, з якою Америка належала до синанджу.
  
  
  Чіун повернувся до водія таксі, який з пихканням вивантажував його багаж із багажника. "Будь обережним з моєю власністю, Уайт", - попередив він. Потім він відчув безпомилкове попередження перед атакою. Він обернувся у вихорі спідниць кімоно, щоб побачити неймовірне видовище двох охоронців, що насуваються на нього з ворожими намірами.
  
  
  Чіун дозволив їм ненадовго відчути тонкість свого кімоно, коли вони спробували – і це було по-справжньому неймовірно – взяти його голими, беззбройними руками.
  
  
  "Ну ось тепер..." - почав говорити один із них.
  
  
  А потім він замовк, намагаючись схопитися за власну руку, яка його ображала. Очі іншого охоронця розширились. Сигнали болю, мабуть, переплуталися в крихітному мозку першого охоронця, бо він спробував схопитися за свою непошкоджену руку іншою, не розуміючи - поки не підняв до свого приголомшеного обличчя червоний обрубок, на який вона перетворилася, - що в нього більше немає пальців. за які можна вхопитися.
  
  
  Обидва охоронці відсахнулися в безмовному переляку. Чіун обернувся до водія, який нічого цього не бачив.
  
  
  "Поверніть мій багаж до свого автомобіля", - наказав він.
  
  
  "Що? Ти передумав?"
  
  
  "Ні. Це зробили охоронці. Вони люб'язно погодилися впустити ваш автомобіль у ці стіни". На жаль, водій повернув Чіуну його дорожні скрині і сів за кермо. Він в'їхав у ворота, не підозрюючи, що під колесом хрумтять не гілки, а кістки пальців. Сидячи на задньому сидінні, Чіун вирішив, що охорона зрештою не знак поваги. Фізична присутність Майстра Сінанджу не була необхідною для залякування ворогів. Достатньо було просто знати, що Сінанджу стоїть на боці королівства. Чіун так повідомив Сміту - після того, як той лаяв його за грубість його нових і непотрібних охоронців.
  
  
  Черговий у вестибюлі також був новачком. Він відмовився допустити Майстра Сінанджу до доктора Сміта.
  
  
  "Доктору Сміту не дозволено відвідувачів", - твердо сказав він. "Якщо ви не член сім'ї, а я бачу, що ви ним не є".
  
  
  "Що? Сміт відкидає мене!" Чіун спалахнув. "Я, який був йому як батько". Майстер Сінанджу зачекав на реакцію чиновника. Це був білий вираз, який, як він чув, використовувався для гарного ефекту в денних телевізійних драмах у ті дні, коли вони були варті його уваги.
  
  
  "Ви не можете говорити серйозно", - сказав урядовець.
  
  
  Майстер Сінанджу теж чув цей вираз по телевізору. Зазвичай слідував сміх невидимих людей - тих самих, які сміялися над кожним невдалим жартом, але мовчали під час по-справжньому гумористичних фрагментів певних образливих програм, званих ситкомами.
  
  
  Чіун вирішив, що ця людина не має значення, і прослизнув повз неї до ліфтів. Чиновник вигукнув слово "Охорона!" один раз, і Чіун почув крики охоронців, що наближаються, коли двері ліфта зачинилися за його суворим обличчям. У фортеці Фолкрофт щось було негаразд. Смітові треба було багато чого пояснити.
  
  
  Піднявшись на другий поверх, Чіун був радий побачити ту саму жінку, яка міркувала за стійкою адміністратора Сміта. Вона була відома як секретарка Сміта, дивне позначення, подумав Чіун, оскільки вона не знала жодного із секретів Сміта.
  
  
  "Вітаю тебе, слуга Сміта. Будь ласка, повідом йому про моє прибуття".
  
  
  "Я... тобто... ти не чув. Я маю на увазі..."
  
  
  "Чому ти так балакаєш, жінко? Зроби це!"
  
  
  "Хвилинку". Вона тицьнула в кнопку внутрішнього зв'язку і сказала: "Тут ... людина, яка запитує про доктора Сміта. Я вважаю, що він колишній пацієнт".
  
  
  "Так, я чекав на нього. Дозвольте йому увійти, місіс Микулко".
  
  
  Пергаментні складки Чіуна розійшлися під час звуку незнайомого голосу. Перш ніж жінка змогла підвестися зі свого місця, він поспішив до дверей і зачинив її за собою так швидко, що місіс Мікукла здалося, що він розтанув крізь зачинену панель.
  
  
  "Я Чіун, майстер синанджу", - оголосив Чіун холодним голосом. "І якщо ти не подаси мені певний документ, я покладу твої нутрощі до твоїх ніг".
  
  
  Товстун, що сидить за столом доктора Сміта, втратив незворушний вираз обличчя. Крихітні краплі - це було єдине відповідне для них слово - поту виступили на його зморшкуватому чолі.
  
  
  "Так. Звичайно. У мене це прямо тут", - швидко сказав він.
  
  
  Майстер Сінанджу ухвалив запропонований документ. Його карі очі пробігли ним; потім він повернувся до товстуна.
  
  
  "Що стало зі Смітом?" спитав він напруженим голосом.
  
  
  "Я Норвелл Ренсом. Я новий директор "Фолкрофту"".
  
  
  "І мені все одно. Де Сміт?"
  
  
  "Доктор Сміт хворий. Я зайняв його місце за вказівкою президента, як випливає з цього листа. Капітан "Арлекіна" повідомив мені, що ви передчасно повернулися до Америки. Можу я поцікавитися, чому?"
  
  
  "Ні, ти не можеш. Я побачуся зі Смітом".
  
  
  "Прямо зараз це абсолютно неможливо. Як ваш начальник, я повинен запитати вас..."
  
  
  "Ти перевершуєш мене тільки в жирових відкладеннях, грос", - огризнувся Чіун.
  
  
  "Прошу вибачення!" Норвелл Ренсом вибухнув. Від обурення з його круглого рота бризнула слина.
  
  
  "Я не служу тобі. Тільки Сміту. Жодному майстру Сінанджу не дозволяється служити наступному імператору, щоб не подумали, що Сінанджу організував повалення першого імператора. Тепер я питаю знову: де Сміт?"
  
  
  "Я обіцяю вам, що ви скоро з ним зустрінетесь. І я не змінив Сміта, як ви так химерно висловилися. Я просто заміняю його, поки він не одужає. , чи не так?"
  
  
  "Ніхто не може оминути правильне мислення", - пирхнув Чіун. "Кожен слідує йому. Отже, Сміт".
  
  
  "Як вам буде завгодно", - нервово сказав Ренс. "Ходімо зі мною".
  
  
  Майстер Сінанджу пішов за огрядним чоловіком до ліфта, піднявся на третій поверх і підійшов до дверей лікарняної палати.
  
  
  "Будь ласка, зачекайте тут, поки я подивлюся, чи Сміт виглядає презентабельно".
  
  
  "Майте на увазі, я не довго чекатиму".
  
  
  "Я лише на хвилинку". Вірний своєму слову, Ренсом незабаром повернувся, щоб відчинити двері Майстру Сінанджу. Від тіла чоловіка виходив огидний запах. Кожна пора випромінювала змішані запахи їжі, які оновлювалися при кожному русі.
  
  
  Чіун підійшов до ліжка свого імператора. З першого погляду він зрозумів, що Сміт умирає. Мертвий відтінок шкіри. Нерівне дихання.
  
  
  "Лікарі кажуть, що його прогноз досить хороший", - промуркотів Ренсом.
  
  
  "Лікарі помиляються", - відрізав Чіун. "Він слабшає".
  
  
  "О, любий. Я щиро сподіваюся, що ні". Голос Ренсома був жалібним. "У мене є для тебе дуже важливе завдання, яке має бути виконане негайно".
  
  
  "Я дотримуватимуся свого контракту", - просто сказав Чіун. Кругле обличчя Ренсома пожвавішало. "Поки що Сміт живий", - додав він.
  
  
  Обличчя Ренсома обвисло, як іриска під нагрівальною лампою. "Я хотів би провести кілька хвилин зі Смітом", - сказав Чіун.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Повага. Слово, яке ви повинні запам'ятати".
  
  
  "Я буду зовні", - сухо сказав Ренсом.
  
  
  Після того, як чоловік пішов, Чіун підняв кисневий намет і помацав шийну артерію Сміта. Пульс був ниткоподібним. Він помітив шапочку для душу на рідкому волоссі Сміта і подумав, чи не була Сміту проведена операція на мозку - варварство, практиковане білими через брак знань про правильні трави. Відсунувши пластик, Чіун не побачив слідів кісткової пилки чи шва. Тільки пластикову пов'язку на лобі з написом чорнилом "НЕ РЕАНІМУВАТИ".
  
  
  Майстер Сінанджу зняв пластир, перш ніж надіти шапочку для душу. Він поклав кістляву руку на серце Сміта. Його м'язи б'ються дуже близько до ребрів. Збільшений. При кожному ударі чути було булькання, що вказувало на пошкоджені камери.
  
  
  Чіун поклав обидві руки на серце Сміта. Він заплющив очі, досліджуючи поворухнувши пальцями. Відчувши певну вібрацію, він завдав удару. Його кулак підвівся, опустився. Тіло Сміта смикнулося. Очі Чіуна розплющились. Він підняв одну повіку Сміта. На його обличчі позначилося розчарування.
  
  
  Він приклав вухо до серця Сміта, а потім з сумним обличчям поставив кисневий намет на місце. Чіун урочисто повернувся до коридору.
  
  
  "Він серйозно хворий", - наспіваючи промовив Чіун.
  
  
  "Він отримує найкращий відхід, запевняю вас", - сказав Ренсом. "Тепер, можливо, ми завершимо нашу невелику ознайомчу сесію в моєму кабінеті?"
  
  
  Повернувшись до колишнього кабінету Сміта, Майстер синанджу мовчки стояв, поки Ренсом діставав із шухляди столу номер "Нешнл Інкуайрер". Він показав це так, що зображення Римо Вільямса виявилося віч-на-віч з Майстром синанджу.
  
  
  "Я вважаю, ви знаєте, що це означає", - сказав він. "Це означає, що манія Сміта до таємності не спить із ним".
  
  
  “Ні. Жінка, відповідальна за це неподобство, дзвонила Фолкрофту лише кілька годин тому, ставила запитання. Ми не знаємо, чого вона хоче.
  
  
  "Завдання Римо. Все йде не дуже добре?"
  
  
  "Є деякі проблеми. На мою думку, я пояснив у своєму першому повідомленні, що Римо працював під прикриттям у в'язниці".
  
  
  "Це повідомлення було від тебе?"
  
  
  "Ах, так. Я підписав його "Сміт", щоб ви не турбувалися".
  
  
  "Друге повідомлення взагалі не було підписано", - зазначив Чіун.
  
  
  "Помилка з мого боку".
  
  
  "Зрозуміло", - невизначено промовив Чіун. "Розкажи мені про це завдання Римо. Воно дуже незвичайне?"
  
  
  "Це надто складно пояснити", - запевнив його Ренсом. "Але я очікую, що він залишиться там принаймні ще на три тижні, збираючи докази".
  
  
  "Я розумію", - м'яко сказав Чіун. Але він подумав: "Що це за безумство?" Римо не займається збиранням доказів. Такі обов'язки покладено на картотечних клерків та детективів. Завдання Римо – знищувати ворогів.
  
  
  "От", - говорив Ренсом, переводячи погляд з екрана комп'ютера на блокнот. Він щось люто написав і простяг верхній аркуш Майстеру синанджу.
  
  
  "Її звуть Наомі Вандерклут. Це її адреса. Усуньте її. Сьогодні ж".
  
  
  "Ви хочете, щоб це виглядало як нещасний випадок, чи було б краще щось більш публічне?"
  
  
  Рот Ренсома перетворився на бутон червоної троянди. "Публічно?"
  
  
  "Так. Що-небудь, щоб попередити твоїх ворогів, що такою буде їхня доля, якщо вони посміють розкрити твої секрети".
  
  
  "Ні. Це було б контрпродуктивно. Але я не заперечую, якщо це буде брудно. Насправді чому б тобі не обставити це як згвалтування?"
  
  
  Чіун напружився. "Згвалтування?"
  
  
  "Ні, краще", - сказав Ренсом, облизуючи свій пухкий рот. "Начебто її до смерті забили бандою. Ти можеш це влаштувати?"
  
  
  "Я подумаю над цим", - з огидою сказав Чіун.
  
  
  "Відмінно. До вечора. Ніхто не знає, що задумала ця жінка. Я подбаю про вашу подорож. Будь ласка, зачекайте у вестибюлі на першому поверсі".
  
  
  "Як побажаєте", - сказав Майстер синанджу, церемонно кланяючись. Він зауважив, що на цей жест ніхто не звернув уваги, коли Норвел Ренс підняв телефонну трубку і почав набирати номер.
  
  
  Чіун пішов. Спускаючись на ліфті, він ще раз глянув на адресу на аркуші паперу, який дав йому Ренсом. Він не читав адресу. Він запам'ятав його з першого погляду. Він порівнював петлі та нахили почерку з позначкою на лобі Сміта. Вони були однакові. Увійшовши до вестибюлю, Чіун поклав клаптик паперу в потайну кишеню свого кімоно.
  
  
  Охоронці насторожено дивилися на нього, але він не звертав на них уваги, бо був занурений у свої думки.
  
  
  Це було сумно. Якби Сміт помер, це стало б кінцем роботи Чіуна в Америці, найбагатшого із клієнтів синанджу. Людина на ім'я Норвел Ренсом навряд чи була гідна служби в синанджу, але з часом її можна було виховати по-королівськи. У деяких відносинах - як хороших, і поганих - він був дуже схожий на Нерона Доброго. Дуже шкода. У сучасному світі було так мало Неронов.
  
  
  Розділ 22
  
  
  
  
  "Будь ласка, не залишай мене, благаю тебе", - голосила Наомі Вандерклут.
  
  
  "Ви не заперечуєте?" Нетерпляче сказав Римо Вільямс. "Мені потрібна ця нога, щоб ходити. Відпустіть".
  
  
  "Ні, поки ти не пообіцяєш залишитися. Я хочу тебе".
  
  
  "Я можу сказати. Я не можу згадати, коли востаннє я змушував жінку ось так опускатися навколішки. Вам не соромно - вам, професору?"
  
  
  "Ні. Це моя стратегія спарювання. При догляді приматів самка утримується від своїх послуг доти, доки не знайде самця-примату, з яким вона готова змішати генофонди. Ти - це він. Для мене, я маю на увазі. Візьми мої. гени. Вони твої”.
  
  
  "Мені не потрібні твої гени", - сказав Римо, нахиляючись і прибираючи її пальці зі своєї кісточки. Вони дісталися його ікри. Римо закотив очі до стелі. "Я чула про жінок, які западають на шахраїв, але ніколи не думала, що це станеться зі мною".
  
  
  "Справа зовсім не в цьому", - скривджено запротестувала Наомі.
  
  
  "Послухай. Якщо я залишуся, ти будеш добре поводитися? Ніяких більше блокнотів чи олівців?"
  
  
  "Я присягаюсь".
  
  
  "Добре".
  
  
  Наомі Вандерклут схопилася на ноги. Її обличчя виявилося за чверть дюйма від імені Римо. Її очі розширилися від благання.
  
  
  "Зараз?" спитала вона з придихом. "Я раптово почуваюся дуже слабкою". Ця дурна посмішка знову з'явилася. Тільки цього разу вона була схожа на усмішку.
  
  
  "Губний?" Перепитав Римо.
  
  
  "Збуджений", для тебе.
  
  
  "Збуджений", я розумію, - сказав Римо. Він сам дивувався, коли вони поверталися до спальні. Йому зовсім не хотілося цього.
  
  
  Через годину почало темніти. Римо відкинувся на подушку і задумливо курив. Тепер він справлявся з цим краще.
  
  
  "Ти, напевно, думаєш, що я якийсь космічний кадет, чи не так?" Тихо спитала Наомі.
  
  
  "Можливо. Якби я знав, що таке космічний кадет".
  
  
  "Знаєте, я не якийсь тип із вежі зі слонової кістки. Я не просто викладаю. Моя робота в Інституті усвідомлення людського потенціалу важлива. Ми навіть виконуємо роботу за контрактом для промисловості".
  
  
  "У наші дні індустрія намагається створити людину краще?" Сухо спитав Римо.
  
  
  "Ні, однорідність людини не є статичною. Дослідження груп населення показують певні фенотипічні тенденції. Наприклад, у людей стають ширшими за сідниці".
  
  
  "Я цього не чув", - сказав Римо, думаючи: "Який космічний кадет".
  
  
  “Це не жарт. Ми справді працювали на авіаційну індустрію, оцінюючи фанатів, щоб вони знали, наскільки потрібно розширити кількість крісел в авіакомпаніях наступного покоління”.
  
  
  "Ми не можемо допустити, щоб люди застрягли, чи не так?"
  
  
  "До цього, - продовжувала Наомі, - я працювала на місцях. Ви, мабуть, ніколи не чули про племені мумба".
  
  
  "Не я. Я навіть мамбо виконувати не вмію".
  
  
  "Вони були культурно ізольованою групою мисливців-збирачів, виявленою на Філіппінах. Я була першою жінкою - точніше, першою людиною, - допущеною до таємних ритуалів Мумба".
  
  
  "О так?" Сказав Римо, у його голосі промайнув інтерес. "На що це було схоже?"
  
  
  "Я сподівалася, що ти не спитаєш", - сказала вона, перебираючи волосся у нього на грудях. "Ти знаєш, що у нижчих приматів те, що я зараз роблю, було б посткопуляційною перевіркою на вошивість?"
  
  
  "Ні, і я хотів би все ще залишатися в незнанні про цей разючий факт".
  
  
  "У поведінці приматів багато спадкового".
  
  
  "Розкажи мені про ритуали".
  
  
  "Ну, я ніколи нікому про це не розповідала", - сказала Наомі, дивлячись на нього знизу нагору. "Я відмовилася писати монографію про це. Завідувач кафедри антропології на моїй останній викладацькій посаді думав, що я став посвяченим у якесь примітивне магічне суспільство, але це було зовсім не так. Тоді я був молодим антропологом-ідеалістом. Напевно, я не зміг. я думав, що польова робота з примітивними культурами, до яких я відчував більше співчуття, піде мені на користь».
  
  
  "Не зробив, так?"
  
  
  "Потрібно було шість місяців, щоб завоювати довіру племені мумба. Потім одного разу вночі ми вирушили в тропічний ліс до цього кола баньянових дерев. Ми всі разом роздяглися догола".
  
  
  "Груповий секс?"
  
  
  "Я б хотів. Починаючи з вождя, ми всі по черзі сідали навпочіпки в центрі кола і ... випорожнювалися в неглибокі дерев'яні миски".
  
  
  "Звучить так, ніби це було б шість місяців підготовки, так", - сухо сказав Римо.
  
  
  "Це було не найгірше. Коли всі закінчили – і я в тому числі, – шеф взяв так звану чарівну паличку та виміряв кожен стілець. Мій був найбільшим".
  
  
  "Вітаю. Ти виграв приз?"
  
  
  "Можна й так би мовити. Вони подарували мені чарівну паличку і пояснили, що тепер я присвячений вимірювач кількості випорожнень".
  
  
  "Ти щасливий антрополог, ти. Що сталося після цього?"
  
  
  "Так воно і було. Того разу. На наступних зборах товариства ми зробили те саме, тільки я виміряв. Потім ми всі сіли навколо, обговорюючи відносні переваги екскрементів один одного. Про Боже, зараз це звучить так безглуздо".
  
  
  "Зараз?" Запитав Римо.
  
  
  "Я домігся того, що мене ввели в примітивне суспільство, де цінують лайно. Це все, що вони зробили. Виміряйте та обговоріть стілець. Коли їм це набридло, вони обговорили колір, текстуру та твердість табурету. Не кажучи вже про легендарні табурети їхніх предків. Це було гнітюче. Протягом багатьох років антропологи міркували про можливе значення ритуалу. Це створило б мені репутацію, але мені було надто соромно публікувати свої висновки”.
  
  
  "Я бачу, де ти можеш бути", - сказав Римо з непроникним обличчям.
  
  
  "Я був розчавлений. Я ідеалізував цих людей як ближчих до природи, ніж цивілізовані люди, наділених елементарною мудрістю і таке інше. І для розваги вони грали зі своїми екскрементами, як малюки. Ось і все. Я покинув польову роботу і опинився в університеті. Масачусетса разом з іншими безробітними вченими.
  
  
  "Що ж, ваша історія пояснює одну річ", - зауважив Римо.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Чому ти продовжуєш намагатися виміряти мене", - сказав Римо. "Мабуть, це спадщина досвіду твоїх предків-приматів".
  
  
  Наомі Вандерклут не знайшла, що на це відповісти, і Римо вперше за цей день посміхнувся.
  
  
  Його посмішка тривала стільки, скільки йому потрібно було вдихнути, бо він випадково глянув у заросле папоротею вікно і побачив мовчазну постать, що проходить вулицею, наче плід уяви зі сну.
  
  
  Побачивши, як фарба відринула від обличчя Римо, Наомі ахнула. "Що це? Що ти бачиш?"
  
  
  "Привид", - сказав Римо, потягнувшись за своїм одягом. "Жовтий і зморщений, як родзинка, і ходою, що наближається до тебе".
  
  
  Задзвеніли дверні дзвіночки, і Наомі гарячково натягла свій одяг. Вони з Римо були одягнені на той час, як дзвіночки пробили втретє. Перш ніж міг піти четвертий, скрип закатованих петель сказав їм, що їм не потрібно турбуватися про те, щоб відчинити двері. Вона була відкрита.
  
  
  Майстер Сінанджу вирішив, що не вбиватиме жінку, відому як Наомі Вандерклут, негайно. Спочатку він розпитає її про джерело її знань про Римо. Ренсом, схожий на Неро, не вважав це важливою справою, але Майстер Сінанджу знав, що Сміт надав би цьому першорядного значення. Те саме зробив би Чіун, який вважав, що все ще працює на Сміта.
  
  
  Коли жінка не потрудилася відповісти на дзвінок у передпокої, хоча звук її дихання чітко долинав через товсті двері з овальним вікном, Чіун вирішив не поратися з дверима. Він відправив його всередину коротким ударом кулака і переступив через нього, намагаючись не поранити сандалії об бите скло. Жінка з тонким обличчям і довгим носом визирнула з-за дверей. Її рот відчинився, і вона закричала: "Це він! Монголоїд!"
  
  
  "Притримай свою мову. Я не монгол на коні, що прийшов грабувати. Я кореєць".
  
  
  "Це те, що я сказав. Монголоїд. Ти знаєш, що несеш японські гени?"
  
  
  Очі Чіуна стали кольором волоських горіхів від образу. Перш ніж він встиг заговорити, до неї приєдналося ще одне обличчя у дверях. І цього разу рот Чіуна розкрився від подиву.
  
  
  "Рімо!" - Видихнув він.
  
  
  Пара вийшла з кімнати. Вони вийшли з круглими білими очима, ще круглішими, ніж зазвичай, що надавало їм, на погляд Чіуна, комічно однаковий вираз. Дівчина зіщулилася за спиною Римо, ніби шукаючи захисту.
  
  
  "Ви Чіун, чи не так?" Невпевнено спитав Римо.
  
  
  "Ні. Я не Чіун", - відрізав Майстер Сінанджу. Навіть для Римо це було дурне питання. Але, на подив Чіуна, ця репліка не викликала подібної реакції. Натомість Римо впав в ідіотизм.
  
  
  "Ну, - сказав він, - як би тебе не звали, я думав, ти мертвий".
  
  
  "Хто тобі це сказав?" Зажадав відповіді Чіун.
  
  
  "Ніхто. Я бачив це уві сні".
  
  
  "Я був у Сінанджу. А чому ти не у в'язниці?"
  
  
  "Ти знаєш про це? Значить, ти знаєш мене?"
  
  
  "Звичайно, я тебе знаю. Ти - Римо". Чіун вагався. Його очі-лужки звузилися. Це сталося знову? Те, чого він найбільше боявся? Невже дух Шиви знову витіснив істинну особистість Римо? Але ні, його обличчю бракувало суворого демонічного вигляду. І він щось бурмотів. Шива, індуїстський Бог Руйнування, ніколи б не став балакати зайвого. І все-таки щось було не так.
  
  
  "Так ти чуєш мене, о Руйнівник світів?" голосно спитав він.
  
  
  Римо і біла жінка глянули одна на одну, а потім за спину. Нічого не бачачи, вони повернули свої дурні погляди до Майстра Сінанджа. "З ким ти розмовляєш?" Запитав Римо.
  
  
  "Я хочу поговорити з Шивою, Руйнівником".
  
  
  "Це індуїстський бог", - прошепотіла Наомі. "Я вважаю".
  
  
  "Ніколи не чув ні про нього, ні про це", - прошипів у відповідь Рерно. Чіун напружився. Звичайно, Римо знав про Шіва. Він не пам'ятав, коли востаннє Шива опановував його особистість під час японської окупації Арізони. І це невдовзі минулося. Але саме страх перед іншим подібним заклинанням відправив Чіуна назад до Сінанджі шукати ліки у своїх сувоях.
  
  
  Цього Римо також не знав. Але він знав, що Шива живе всередині нього.
  
  
  "Ти не знаєш Шиву?" Запитав Чіун, роблячи крок уперед. "І все ж ти знаєш, що ти Римо".
  
  
  "Звичайно, я Римо", - сказав Римо, витрушуючи цигарку зі своєї пачки.
  
  
  "Що ти робиш?" Чіун зойкнув, вказуючи на сигарету, що звисала з рота Римо.
  
  
  "Курю "Кемел"", - холоднокровно відповів Римо.
  
  
  "Від тебе пахне так, наче ти курив верблюдів, а також корів та інших смердючих істот. Але я мав на увазі тютюновий присмак у тебе в роті".
  
  
  Римо чиркнув сірником і запалив цигарку. Чіун відреагував. Він підлетів до Римо і вирвав цигарку з його здивованих губ. Він розчавив її лютими рухами пальців.
  
  
  Римо завмер у здивуванні. Наомі зойкнула і стрибнула за спину Рімо.
  
  
  "Захист мене, Римо!" - Закричала вона. "Він спалює цукор швидше, ніж будь-що, що я коли-небудь бачила!"
  
  
  "Імператор Сміт важко хворий", - сказав Чіун, ігноруючи явно божевільний белькіт жінки.
  
  
  "Імператор?" Голос Римо був порожнім.
  
  
  "Цікаво, він має на увазі Гарольда Сміта?" Раптом запитала Наомі, визираючи з-за спини Римо.
  
  
  "Звичайно, я маю на увазі Гарольда Сміта", - відрізав Чіун. "І що ти знаєш про Сміта?"
  
  
  Відповів Римо. "Він суддя, який відіслав мене".
  
  
  Чіун моргнув. Удавано спокійним голосом він сказав: "Отже, ти так багато пам'ятаєш".
  
  
  "У мене було двадцять років у камері смертників, щоб поміркувати над цим", - їдко сказав Римо таким нешанобливим тоном, що Чіуну захотілося покарати його. Але вібрації, які випускав Римо, коли Чіун стояв поруч із ним, були неправильними. Це були вібрації не Римо та не Шиви. Вони були… вимкнені.
  
  
  "Двадцять років", - сказав Чіун. "Ти маєш на увазі двадцять днів, чи не так?"
  
  
  "Ні, я маю на увазі двадцять років".
  
  
  "Я мав нещастя тренувати вас понад двадцять років, і я знаю, де ви були. І це не у в'язниці".
  
  
  "Отже, це правда. Сни".
  
  
  "Розкажи мені про ці сна", - зажадав Чіун.
  
  
  "Ти і я. Ми робили неймовірні, неможливі речі. І Сміт був у снах. І місце під назвою Фолкрофт".
  
  
  "Це були не мрії, а реальність, яку ти якимось чином втратив", - мудро зауважив Чіун.
  
  
  "Якщо це так, то чому ви дозволили мені нудитися у в'язниці?"
  
  
  "Я повернувся до Сінанджі для участі у певних справах, і поки я був там, новий імператор повідомив мені, що ви повернулися до в'язниці з таємним завданням".
  
  
  "Під прикриттям!" Римо вибухнув. "Мене там мало не поховали".
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Я був у камері смертників!" Гаряче сказав Римо. "Вони призначили мою кару на сім годин сьогодні вранці. Я переліз через стіну".
  
  
  Майстер Сінанджу вказав на жінку нігтем, схожим на спис зі слонової кістки.
  
  
  "А ця жінка", - повільно промовив він. "Яке відношення вона має до цієї вашої дикої історії - крім вашої звичайної причини?"
  
  
  "Яка у мене звичайна причина?"
  
  
  Ніс Чіуна зморщився від огиди. "Секс".
  
  
  "Я обурена цією інсинуацією", - різко сказала Наомі Вандерклут. "Нехай вам відомо, що я повноправний професор".
  
  
  "Хоча я повинен визнати, що вона більш приваблива, ніж твої звичайні коровоподібні подружжя", - додав Чіун.
  
  
  Римо подивився на Наомі. "Вона?" недовірливо перепитав він. Наомі кинула на нього скривджений погляд.
  
  
  Чіун запитав: "Ви та сама жінка, Наомі Вандерфлут?"
  
  
  "Клут. Вандерклут. Це голландське".
  
  
  "Я не роблю відмінностей між горошинами, - пирхнув Чіун, - хоча деякі з них менш зелені, ніж інші. Те саме і з європейцями. У вас є заборонені відомості про Фолкрофт, які ви поширюєте в газетах. Як ви стали володарем цих знань Говорите правду, бо від цього залежить ваше життя”.
  
  
  "Він сказав мені", - сказала Наомі, вказуючи на Римо.
  
  
  "Так, я сказав їй", - сказав Римо. "Що таке Фолкрофт у будь-якому разі? Я продовжую мріяти про це. І ти".
  
  
  "Ти пам'ятаєш синанджу, Римо?"
  
  
  "Ні, що це?
  
  
  "Подарунок", - сумно сказав Чіун. "Якого ти рідко буваєш гідний". І Майстер Сінанджу почав повертатися на місці, спідниці його шафранового кімоно піднялися вгору, як парашут. Він мигцем побачив Римо, який просто стояв там, як звичайний білий бовдур, а жінка зіщулилася за його спиною.
  
  
  І Чіун завдав удару.
  
  
  Руки Римо інстинктивно піднялися вгору, коли він прийняв захисну стійку. Одна зі взутих у сандалі ніг Чіуна сіпнулася, і хоча удар був стриманим, Римо крутануло. В останній можливий момент Римо парирував удар одним зап'ястям.
  
  
  Чіун вийшов і обсмикнув спідниці, коли Римо з побілілим від шоку обличчям повільно піднявся на ноги. Він вклонився.
  
  
  "Твій розум, можливо, і не пам'ятає синанджу, - урочисто сказав він, - але твоє тіло пам'ятає. І за це я дякую своїм предкам".
  
  
  "Розумієш щось із того, що він каже?" Запитав у Наомі, не відриваючи очей від Майстра синанджу.
  
  
  "Азіати культурно зациклені на поклонінні предкам", - тихо сказала Наомі. “Але в іншому це має бути якась система вірувань. Це культурна антропологія. Я більше не займаюся культурною антропологією”. Підвищивши голос, вона спитала: "Що вам тут потрібно?"
  
  
  "Мене послали убити тебе".
  
  
  "Тільки через мій труп", - гаркнув Римо, повертаючись навпочіпки, коли Наомі ковзнула за його спину. Вона нервово вчепилася в його футболку ззаду, і Чіун вперше помітив, що вона не була ні сліпучо-білою, ні вугільно-чорною, а приємного шафранового кольору. Він подумав, чи не може цей Римо бути покращенням у порівнянні зі старим.
  
  
  "Твоє тіло вже мертве", - сказав Чіун. “Бо ти – мертвий нічний тигр із легенди Сінанджу, аватара Шиви. Я міг би, якщо хочете, показати вам могилу, де ваш уряд поховав вас”.
  
  
  "Я так і знала!" Наомі огризнулась. "Це урядова змова. Це..." Її обличчя зблідло. Її рот видавав якісь форми, але без звуків.
  
  
  "Викладай", - підказав Римо. "Що ти намагаєшся сказати?"
  
  
  "Клон!" Зойкнула Наомі. "Справжній Римо мертвий, а ти його генетичний клон, створений ЦРУ. Не еволюційний мутант. Ти, напевно, нашпігований огидними штучними інгредієнтами. Боже мій, я переспала з клоном. Що подумає моя мати!"
  
  
  Римо подивився на Чіуна. "Є якісь ідеї, що таке клон?"
  
  
  "Ні, але це не має значення. Послухай мене, Римо. Ти хочеш знати правду про себе?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ти поїдеш зі мною до Фолкрофту, де лежать відповіді?"
  
  
  "Що ти думаєш, Наомі?"
  
  
  Наомі позадкувала. "Навіть не розмовляй зі мною, ти... ти самозванка!"
  
  
  "А що з нею?" Запитав Римо.
  
  
  "Якщо вона погодиться супроводжувати нас, її не вб'ють".
  
  
  "Що ж, я зайшла так далеко", - різко сказала Наомі. "Я доведу це до кінця".
  
  
  "Це похвально", - сказав Чіун із натягнутою мудрою посмішкою. "Ходімо, рушимо в дорогу, поки ще ясно".
  
  
  Майстер Сінанджу відступив убік, пропускаючи двох білих уперед. Вони завагалися, потім, побачивши ельфійський вогник, якому він дозволив з'явитися у своїх ясних карих очах, вони пройшли повз нього. Римо підштовхнув нервову жінку вперед, поклавши руки їй на плечі.
  
  
  У той момент, коли йому винесли вирок, Майстер синанджу підставив Римо підніжку. Римо впав, як мішок із картоплею. Жінка відсахнулася, але вона була недостатньо швидка, щоб ухилитися від схожих на пазурі пальців, які потяглися до її горла з довгою шиєю.
  
  
  Миттєвого тиску на основу шиї було достатньо. Її очі закотилися, і вона зітхнула. Потім вона впала на підлогу, як повітряна кулька, що здувалася.
  
  
  Чіун відступив назад і засунув руки в з'єднані рукави, коли Римо з жахом на обличчі опустився навколішки поряд з жінкою.
  
  
  "Ти, маленька ошуканка, вона не дихає!" Сказав Римо, гнівно дивлячись на неї.
  
  
  "Вона погано дихає, але вона дихає", - безтурботно сказав йому Чіун.
  
  
  Римо поклав руку їй на серце і, відчувши биття, випустив стримуваний зітхання. Напруженість на його обличчі ослабла.
  
  
  "Що тепер?" жорстко спитав він. "Ти збираєшся наступним ударити мене кулаком у пісок?"
  
  
  "Тепер, коли вона не буде втручатися, ми з тобою вирушимо до Фолкрофту".
  
  
  Римо підвівся, його руки були стиснуті в кулаки, побілілі від напруження. "Більше ніяких фокусів?"
  
  
  "Не від мене", - гордо сказав Чіун.
  
  
  "Тоді ти йдеш першим", - сказав Римо, жестом пропонуючи Майстру Сінанджу йти попереду, що Чіун був тільки радий зробити. Наближалася ніч, а за багато миль звідси, в санаторії Фолкрофт, треба було багато зробити і вирішити багато запитань.
  
  
  Особливо з новим директором CURE Норвелом Ренсом.
  
  
  Розділ 23
  
  
  
  
  У водянистих очах Норвела Ренсома на мить позначився шок, коли Римо та Чіун увійшли до його кабінету. Потім на них, мов брудна вуаль, опустився награний спокій.
  
  
  "Рімо Вільямс, дорогий хлопчик!" - Вигукнув він. "Який дивовижний поворот подій. Ви двоє, очевидно, знайшли одне одного".
  
  
  "Я знайшов Римо", - сказав Чіун, зачиняючи двері. Римо відступив убік, його темні очі були непроникні.
  
  
  "А жінка Вандерклут?" Запитав Ренсом. Це було майже муркотіння.
  
  
  "Я вчинив із нею так, як хотів би Сміт", - сказав Чіун. "Вона більше не турбуватиме нас".
  
  
  "Сміт був – я маю на увазі, є – надзвичайно ефективним адміністратором. Я знаю, що він був би задоволений". Ренсом прочистив горло, хрипучи мокротинням. Він торкнувся прихованої кнопки під виступом столу, і термінал ЛІКУВАННЯ безшумно зник, порожня панель ковзнула його отвором.
  
  
  "Я вважаю, Римо, що ви хотіли б отримати пояснення вашого недавнього ув'язнення", - єлейно сказав Ренсом.
  
  
  Римо почав щось говорити, але Майстер Сінанджу зупинив його жестом, схожим на удар ножа.
  
  
  "Ми хотіли б отримати пояснення", - багатозначно сказав Чіун.
  
  
  "Щоб бути впевненим". Норвел Ренсом рішуче поклав свої пухкі пальці на стіл. То справді був критичний момент. Чіун знайшов Римо і повернув його назад, як і очікував. Залишалося питання, скільки Римо пам'ятав? І як би він відреагував?
  
  
  "Ви знаєте, що безпека цієї операції потребує надзвичайних заходів", - почав Ренсом. "Особливо заходів у разі компрометації чи катастрофічного провалу. Невдача, така як компрометація цього об'єкта чи смерть чи викриття одного з його співробітників".
  
  
  "Ми знаємо це", - наспіваючи сказав Чіун.
  
  
  Ренсом обережно дістав із шухляди столу номер "Нешнл Інкуайрер" і підняв першу сторінку, демонструючи художню схожість з обличчям Римо.
  
  
  "Ви обоє знаєте про сумне становище Сміта", - продовжив він. "Це було викликано цим сумним проявом журналістських надмірностей. Звідси необхідність прибрати жінку Вандерклут. Це поставило президента перед головоломкою. Припинити операції з лікування? Або дочекатися одужання Сміта і ухвалити рішення про подальші дії пізніше? Я радий повідомити, що президент вдався до останнього варіанту. Ось тут-то я і втрутився: моєю першою інструкцією було привести в дію операцію "ВІДНОВЛЕННЯ", яка є однією з досить хитромудрих, е-е, пенсійних програм Сміта. Мушу сказати, що це стало для мене незвичним випробуванням, але ваша випадкова відсутність значно полегшило завдання, майстер Чіун.
  
  
  "Ми що, збираємося слухати цього порожнього дзвінка всю ніч?" Вибагливо запитав Римо. "Він не дасть нам присідати".
  
  
  "Тихіше", - застеріг Чіун. "Пробач мого учня. Він став запальним після недавнього зіткнення зі смертю".
  
  
  Ренсом пропустив це повз вуха простим "Ах". Він продовжив: "Це було так само просто, як почекати, поки Римо не опиниться в комфорті свого власного будинку. Будинок, в який, з жалем повідомляю вам про це так пізно, доктор Сміт передбачливо втрутився деякими тонкими способами. Коротше кажучи, містер Вільямс , вас отруїли газом уві сні”.
  
  
  "Неможливо!" Гаркнув Чіун. "Жодна пара не могла застати Римо зненацька".
  
  
  "Безбарвний газ без запаху, який проник у його спальню, поки він спав", - швидко вставив Ренсом. "Рімо був доставлений сюди, до Фолкрофту, на машині швидкої допомоги, де, незважаючи на те, що йому все ще давали заспокійливе, його пам'ять, на жаль, була порушена. Це дуже складно, але в ньому задіяний певний препарат, який стирає пам'ять начисто, повертаючись до будь-якої точки, яку вибере адміністратор - і я використовую цей термін навмисно, це скоріше схоже на стирання частини аудіокасети. Я переглянув комп'ютерне моделювання пам'яті перед лікарями Фолкрофта, які думали, що проводять скромний експеримент, і були приголомшені.
  
  
  Якби ви пам'ятали Сміта, ви пам'ятали б його як суддю Сміта. Загиблий оперативник КЮРЕ на ім'я Макклірі став матеріалом для симуляції спогадів, пов'язаних із вбивством тюремного охоронця, якого ніколи не існувало. І якби ви згадали найбільший страх Чіуна-Сміта – ви б викликали спогад про його невдалу кончину. Після цього вас переклали звідси, використовуючи змінені документи. Решту ви знаєте. Ви прокинулися у безпрецедентній камері смертників Флориди, не підозрюючи, що не провели попередні два десятиліття у виправній установі Нью-Джерсі, що було останнім правдивим спогадом, який вам дозволили зберегти”.
  
  
  "Ти вкрадливий ублюдок!" Сказав Римо, роблячи крок уперед. Чіун зупинив його, приклавши руку до його грудей.
  
  
  "Будь ласка, - сказав Норвелл Ренсом, - стримуйте себе. Це була програма доктора Сміта. Я просто, е-е, виконав її".
  
  
  "І штат Флорида мало не стратив мене", - прогарчав Римо.
  
  
  "Що?"
  
  
  "Я повинен був померти цього ранку".
  
  
  "Боже мій. Це правда, майстер Чіун?"
  
  
  - Якщо Римо каже, що це правда, значить так воно і є, - холодно відповів Чіун.
  
  
  "Це було вкрай сумно. Дозвольте мені запевнити вас, що деякі бюрократичні порушення, за які відповідальні сторони дорого заплатять. Чи бачите, все це було дуже елегантно, але зовсім нешкідливо. Римо, який не пам'ятає ні Кюре, ні Фолкрофта, ні чогось" ще, був просто відправлений назад туди, звідки він вийшов, - в камеру смертників.Установа, відмінна від штату Трентон, була санкціонована, звичайно, тому що Римо Вільямс був страчений у Трентоні. Принаймні так вважається.
  
  
  "Отже, Хейнс говорив правду", - видихнув Римо. Відкрите обличчя Ренсома раптово скривилося.
  
  
  "Хейнс?"
  
  
  "Державний кат, який мав прикінчити мене. Той же, хто зробив це багато років тому", - сказав Римо.
  
  
  "Невже? Той самий кат? Примітно".
  
  
  "Жахливо", - поправив Чіун. "Ми мало не втратили Римо".
  
  
  "Це не входило до намірів проекту "ВІДНОВЛЕННЯ", дозвольте мені запевнити вас". Тепер на лобі Ренсома виступили краплі поту. Одна крапля скла з одного боку носа і потрапила у відкритий рот. Він розсіяно проковтнув це. "План полягав просто в тому, щоб тримати Римо подалі від очей громадськості, поки ситуація доктора Сміта не проясниться. Чи бачите, цей конкретний план підходив для вирішення обох проблем: хвороби Сміта та викриття в Enquirer".
  
  
  "Що мало статися зі мною, якби Сміт не одужав?"
  
  
  "Моя дорога людина, ти повинен зрозуміти мене, коли я кажу тобі, що відповідь на це запитання засекречена. Хто знає, але докторові Сміту чи мені, можливо, доведеться застосувати його в якийсь момент у майбутньому". І Норвелл Ренсом вибухнув булькаючим сміхом. Це вразило його громіздке жабоподібне тіло, але не торкнулося Майстра Сінанджу і Римо. Ренсом затих.
  
  
  "Щиро кажучи, це вирішуватиме президент", - сказав Ренсом приглушеним голосом. "Пам'ять Римо легко відновити у разі, якщо можлива смерть Сміта не призведе до того, що ми фактично відключимося".
  
  
  - Ну, тепер, коли ми всі тут, - підозріло промовив Римо, - що тепер?
  
  
  "Отже, - сказав Ренсом, глянувши на свій наручний годинник, - стає пізно". Він підвівся з-за столу. "Я чекав повернення майстра Чіуна, але не твого, Римо. Для вас приготовлена кімната, і дозвольте мені запропонувати вам скористатися цим. Бо ніч уже не молода".
  
  
  "Я не впевнений, що довіряю цьому хлопцеві", - сказав Римо, чому на огрядному обличчі Ренсома з'явився скривджений вираз.
  
  
  "Рімо", - прошипів Чіун. "Як тобі не соромно. Ти чув розумне пояснення цієї людини". Обличчя Ренсома просвітліло. "Давай скористаємося його щедрою гостинністю. Завтра буде достатньо часу, щоб обговорити насущне питання нашого майбутнього. І Кюре".
  
  
  "Добре. Дозвольте мені особисто супроводити вас у вашу кімнату. Ви не заперечуєте проти того, щоб спуститися на ліфті? Це на другому поверсі".
  
  
  Не чекаючи відповіді, Норвел Ренс пішов першим. Підлога тряслася від його громоподібних кроків.
  
  
  "Я і раніше бачив товстуна", - прошепотів Римо Чіуну, - "але цей мішок сала - справжній слон. І його пояснення може здатися тобі розумним, але мені воно здається підозрілим. Вислухай це від хлопця, який знає все, що потрібно знати про шахраях та їх роботі”.
  
  
  Чіун нічого не сказав, поки вони їхали у ліфті на перший поверх.
  
  
  "Фух!" Сказав Римо, коли вони вийшли. "Добре, що у нас був ліфт. Спуститися на цілий сходовий проліт - це більше, ніж я здатен сьогодні ввечері".
  
  
  Чіун і Ренс проігнорували його сарказм. Ренсом провів їх у палату у крилі для пацієнтів. Вона була великою, але мізерно обставленою. Чіун дізнався про це приміщення, яке він займав у ті часи, коли жив у Фолкрофті.
  
  
  "Як бачите, тут є спальні килимки та телевізор", - говорив Ренсом. "Якщо хочете, я розпоряджуся, щоб принесли вечерю. Хочете меню?"
  
  
  "Для мене просто рис", - сказав Римо, викликавши задоволену посмішку на пергаментному обличчі Чіуна.
  
  
  "І рис для мене також", - додав Чіун.
  
  
  "Чудово, - сказав Норвелл Ренсом, - він буде виконаний найближчим часом. А тепер, якщо ви мене вибачите, я повинен побажати вам обом приємної на добраніч".
  
  
  Після відходу Ренсома Римо подивився на самотні спальні циновки і, подумавши про футон Наомі, запитав: "Невже ніхто більше не спить на ліжках?" Відповідь Чіуна потонула в шиплячих білих хмарах, що бризнули з настінних панелей з усіх боків.
  
  
  Це було схоже на пару, але обпалювало шкіру, як сухий лід. Майстер Сінанджу відреагував миттєво. Але було надто пізно, бо його кінцівки миттєво замерзли, як телевізійна вечеря. Він упав, один лікоть і зігнуте коліно не дозволили його нерухомому тілу торкнутися підлоги.
  
  
  Римо відкинувся назад, уперши руки в стегна. Він ударився, як дошка, нерухомий і неподатливий. Його обличчя було біле, як у сніговика. Він усе ще з розплющеними очима, що дивилися наосліп, зіниці застигли під шаром непрозорого льоду.
  
  
  Вийшовши в коридор, Норвел Ренсом повернув маховик з написом "Рідкий азот" і закрив стінну панель, приховавши її.
  
  
  Він піднявся на ліфті назад у свій офіс, раптово пошкодувавши, що не здогадався запитати когось із них, що означала абревіатура CURE. Що ж, ніч тільки-но починалася. Можливо, комп'ютери нарешті видадуть цей упертий секрет.
  
  
  Зрештою, CURE дала все інше цінне. Включаючи свою найпотужнішу людську зброю. Надто коротке відчуття невагомості припинилося і повернуло тіло Норвелла Ренсома назад на землю. Він пройшов повз розсувні двері ліфта в напівтемний коридор, де помітив краєм ока якийсь рух і відчув легкий подих неспокійного повітря.
  
  
  Пожежні двері зачинялися, і за ними почувся м'який тупіт ніг сходами. Норвелл Ренсом підійшов до дверей і відчинив їх. Він глянув униз. Сходовий колодязь був порожній.
  
  
  "Охоронець, безперечно", - сказав він собі. Потім він перевалку повернувся в офіс, маючи намір зателефонувати капітану охорони з приводу прикрого порушення.
  
  
  Він замовив строго розраховані екскурсії по будівлі та території.
  
  
  Норвелл Ренсом опустився в потріскане шкіряне крісло і потягнувся до синього телефону. Він зупинився, його рука завмерла на трубці. Воно затремтіло, коли його очі вп'ялися в екран терміналу ЛІКУВАННЯ, що піднявся з колодязя, як у робота з порожнім обличчям.
  
  
  "Якого диявола", - промимрив він собі під ніс. Він був упевнений, що повернув його до криниці перед відходом. Це була стандартна процедура безпеки ЛІКУВАННЯ, якої він неухильно дотримувався.
  
  
  Ренсом моргнув. Точно в середині екрану проплив короткий ланцюжок зелених літер, що світяться. Ренсом нахилився ближче. Коли він прочитав слова, кожен м'яз на його обличчі розслабився. Його щелепа відвисла, подарувавши йому два додаткові підборіддя. Він вилаявся вголос, але все, що вийшло, було жаб'ячим кваканням.
  
  
  Бо слова на екрані були простим повідомленням: я ПОВЕРНУВСЯ.
  
  
  Розділ 24
  
  
  
  
  Лікар Алан Дулі прокрався коридором третього поверху в лікарняне крило Фолкрофта. Він прослизнув до палати доктора Сміта з зацькованим поглядом.
  
  
  Сміт лежав під кисневим наметом. Доктор Дулі побачив, що він був кольору риб'ячої шкіри. Його губи та нігті були сірими. Чи не синіми. Лише кілька хвилин тому вони були блідо-блакитними. Смітові ставало краще. Дюлі не міг зрозуміти, як.
  
  
  Він підійшов до пластикового тенту і пошурхотів їм. Очі Сміта розплющилися. "Це я, Дулі", - сказав йому Дулі. "Я зробив саме так, як ти просив. Це було легко, як тільки я знайшов ключ статусу".
  
  
  "Що сказав комп'ютер?" Слова Сміта були хрипом.
  
  
  "Слова були ПАЛІАТИВНИМИ. ВІДНОВИТИ. ЗАМОРОЗИТИ-ВИСУШИТИ"
  
  
  "ПАЛІАТИВ", - сухо пробурмотів Сміт. "Це означає, що на нього накладено санкції. І ви кажете, що він наказав вам ігнорувати мої медичні потреби?"
  
  
  "Не в таких словах", – визнав Дулі. "Але було ясно, що він вважав за краще б, щоб ти ніколи не одужував. Він заборонив будь-яке значне медичне втручання, таке як операція. Коли я наполіг, він відіслав мене геть. Але мене мучила совість. Я змінив іншого лікаря".
  
  
  "Ви не є частиною персоналу Фолкрофту", - сказав Сміт.
  
  
  "Я був співробітником міської лікарні Нью-Йорка. Ренсом зв'язався зі мною. Наполіг, щоб я звільнився і перейшов працювати сюди. Він... він дещо знав про мене. Я не знаю, як це можливо, але він це зробив" .
  
  
  "Комп'ютер сказав йому", - сказав Сміт.
  
  
  "Який комп'ютер міг знати..."
  
  
  "... що ви підозрюєтеся у розбещенні малолітніх?" – почав доктор Дулі. "Чим менше ви будете знати, - додав Сміт, - тим краще для вас. Тепер дайте мені подумати. ВІДНОВЛЕННЯ означає, що Римо вибуває з гри. ЗАМОРЯЖЕННЯ може означати тільки те, що він використовував приміщення з рідким азотом. Він дуже розумний. Він , Мабуть, нейтралізував Чіуна. Сміт підвищив голос. "Дулі. Слухай уважно. Іди на перший поверх, у спальне крило. Ти знайдеш панель на стіні поряд з кімнатою П'ятдесят п'ять. Відкрийте його і натисніть червону кнопку. Зачекайте одну годину, і кімната П'ятдесят п'ять відкриється автоматично. Допоможіть людині, якої ви знайдете всередині. Повідомте йому, що ви дієте від мого імені. Потім приведіть його до мене. Це зрозуміло?"
  
  
  "Да я думаю".
  
  
  "А тепер йди. Ренсом буде спантеличено повідомленням, яке ти залишив на терміналі. Це буде перше місце, куди він зверне увагу".
  
  
  Лікар Дулі вийшов із палати. Він попрямував до ліфта, але спалахнув світловий індикатор. Хтось збирався вийти із ліфта. Дулі пригнувся і прослизнув через пожежний вихід, що веде на сходову клітку.
  
  
  Норвелл Ренсом вийшов із ліфта. Це було найсумнішим, розмірковував він. До комп'ютера CURE було отримано доступ. Римо та Чіун вибули з гри. Залишався лише Сміт.
  
  
  Ренсом забарився біля дверей Сміта. Що, коли це була своєрідна приманка? Фізична небезпека не входила до числа улюблених у житті Норвела Ренсома речей. Це було причиною, через яку, коли уряд у 1960-х роках перевірив університети Ліги плющу на предмет представників відомих сімей старої лінії, Норвелл Ренсом із Вірджинії Ренсом вибрав АНБ, а не ЦРУ. Зброя була першим засобом інтелектуально обмежених.
  
  
  Зробивши глибокий вдих, Ренсом штовхнув двері. Сміт лежав нерухомо, мабуть, анітрохи не змінившись за кілька годин до цього. Він обережно наблизився до ліжка, помітивши відсутність синя на губах і нігтях Сміта. Вони наклали на нього більш смертоносний гіпс, але погляд на осцилограф кардіомонітора показав рівне серцебиття. Запалі груди Сміта продовжували підніматися і опускатися в такт його слабкому диханню.
  
  
  Ні, вирішив Норвел Ренсом, доктор Гарольд В. Сміт не був порушником. Не в його характері було сміливо заявляти про своє повернення дитячою заявою "Я повернувся".
  
  
  Ренсом поспішив із кімнати, думаючи: Хто? Передбачалося, що лише чотири особи знали про існування CURE. Трьох її оперативників було затримано. Залишався лише президент, але він навряд чи був вірогідним кандидатом. І все ж хтось, хто знає про Кюре, нишпорив Фолкрофтом. Це, мабуть, один із секретів у прихованих файлах, поряд зі значенням абревіатури Кюре.
  
  
  На цей раз Ренс нетерпляче переніс спуск у ліфті. Ніщо так не розганяло кров тілом, як хороша загадка.
  
  
  Доктор Алан Дулі був здивований, коли, нарешті, двері до палати 55 відчинилися і він виявив двох людей на підлозі. Вони лежали там, як гротескні викинуті манекени. Стіни випромінювали сильне тепло. Дулі помітив ручне колесо з написом "Рідкий азот" і зрозумів. Ці люди були швидко заморожені єдиною відомою речовиною, яка робила це безпечно без пошкодження клітин. Вони, мабуть, так і не зрозуміли, що їх вразило. Дулі тремтів від тепла, коли опустився навколішки і підняв їм повіки. Він провів рукою їхніми зіницями, перекриваючи світло. Він одержав реакцію від обох чоловіків. Добре.
  
  
  "Прокинься", - прошипів Дулі, відвісивши білому чоловікові ляпас. "Давай", - наполягав він. Білий чоловік не відповів, але азіат почав рухатися самостійно. Він раптом сів, його очі були люті.
  
  
  "Я доктор Дулі. Мене послав Сміт".
  
  
  "Мене цікавить людина на ім'я Ренс", - холодно сказав азіат. Потім він помітив іншого чоловіка. "Рімо!" - сказав він, вражений.
  
  
  "З ним все гаразд. Просто йому потрібно більше часу, щоб прийти до тями. Тебе швидко заморозили".
  
  
  Надаючи допомогу іншій людині, азіат сказав: "І я обіцяю тобі, що доля, яка чекає на цього слона, буде не швидкою, а нескінченно повільною".
  
  
  Швидше, ніж Дулі думав, що це можливо, азіат привів людину, яку він називав Римо, до тями. Римо сів, тупо моргаючи.
  
  
  "Що сталося?" Вибагливо запитав Римо. "Я пам'ятаю щось на кшталт туману, потім нічого".
  
  
  "Я поясню пізніше. Ми повинні піти з цією людиною. Ходімо".
  
  
  Вони піднялися сходами до ліжка Сміта.
  
  
  Сміт ніяк не реагував, поки Дулі не зашурхотів кисневим наметом. Тільки тоді його очі різко розплющилися.
  
  
  "Майстер Чіун", - сказав він. Потім, вражений: "Римо! Що ти тут робиш?"
  
  
  "Я втік із в'язниці", - холодно сказав Римо. "Чіун пояснив, хто ти насправді. Я працюю на тебе, каже він. Але я пам'ятаю тебе як хлопця, який відправив мене до камери смертників".
  
  
  "У нас буде достатньо часу для пояснень пізніше", - ніяково сказав Сміт.
  
  
  "Не для мене. З мене вистачить цього безумства. Справжнім я повідомляю про звільнення. Побачимося в оголошеннях про прийом на роботу". Римо попрямував до дверей. Натомість він виявив, що лежить на животі, а старий азіат стоїть у нього на сонячному сплетінні. Він трохи підстрибнув, змушуючи повітря входити і виходити з легенів Римо. Це було боляче, але, на подив, його мозок почав прояснятися. Він вирішив, що йому подобається дихати животом.
  
  
  "Не слухайте Римо, імператор", - казав Чіун. "Він сам не свій з того часу, як його знову ледве не стратили".
  
  
  "Знову?" Запитав Сміт, дивлячись на дулі. Брови лікаря насупилися.
  
  
  "Самозванець на ім'я Ренсом організував страту Римо за моєї відсутності", - пояснив Чіун.
  
  
  "Тоді він злочинний елемент", - пробурмотів Сміт. "Санкціонований чи ні, його треба зупинити".
  
  
  "Я радий приділити увагу цій деталі", - сказав Чіун.
  
  
  "Ні!" - прошипів Сміт. "Він, як і раніше, людина президента. Його усунення тільки створило б проблеми. Це має виглядати як нещасний випадок".
  
  
  "У моєму репертуарі багато чудових нещасних випадків", - сказав Чіун, сяючи.
  
  
  "Ні. У мене також є план дій на випадок непередбачених обставин у цій ситуації. Я хочу, щоб один із вас проник у мій офіс, поки інший відволікає Ренсома. Підніміть синій телефон і переведіть важіль регулювання гучності під ним у найвище становище".
  
  
  "Рімо може це зробити. Це досить просто", - швидко сказав Чіун. Він глянув униз. "Тебе це влаштовує, Римо?"
  
  
  "Це якщо хтось злізе з мого живота", - відповів Римо.
  
  
  Майстер Сінанджу відійшов, і Римо підвівся на ноги. Його погляд прояснився.
  
  
  "Я мав на увазі те, що сказав про звільнення", - сказав Римо Сміту. "Суддя".
  
  
  Сміт проігнорував його і звернувся до Чіуна. "Мені сказали, що до Фолкрофту тепер прикріплено спеціальну охорону".
  
  
  "Я вже мав справу з найгіршими з них".
  
  
  "Убийте їх усіх", - прохрипів Сміт.
  
  
  "Боже милостивий", - випалив доктор Дулі. "Що все це означає?"
  
  
  "Ми не можемо допустити, щоб Ренсом дозволив їм дізнатися надто багато", - додав Сміт.
  
  
  "Скільки - це забагато?" - хрипко спитав доктор Дулі, переводячи погляд з одного обличчя на інше. Він зупинився і пильно подивився на Римо. "Я бачив вас раніше?" спитав він. "Ваше обличчя здається знайомим".
  
  
  - Ви колись читали "Нешнл Інкуайрер"? - Запитав Римо.
  
  
  "Звичайно, ні!"
  
  
  "Брехня", - огризнувся Римо.
  
  
  "Доктор Дулі, - перебив його Сміт, - мені знадобляться телефон та інвалідне крісло".
  
  
  "Мені шкода. Як ваш лікар, я настійно рекомендую не перенапружуватися".
  
  
  "Ви службовець цієї установи", - холодно сказав Сміт. "А я його директор. Ви робитимете те, що я скажу".
  
  
  Сила в голосі Сміта зупинила слова доктора Дулі. Довгі нігті азіату на ім'я Чіун, які раптово піднялися до його обличчя, теж допомогли. Дюлі поспішно пішов.
  
  
  "Ну, чого ти чекаєш?" Сміт запитав у Римо.
  
  
  "Вказівки. Звідки, чорт забирай, мені знати, де знаходиться ваш офіс?"
  
  
  "О", - сказав Сміт. "Я зовсім забув. Майстер Чіун, не могли б ви направити його, будь ласка?"
  
  
  "Так. Ми скоро повернемося", - сказав Чіун, кланяючись. Рімо і Чіун пішли. Після того, як двері зачинилися, лікар Гарольд В. Сміт заплющив очі. Говорити було важко, але, незважаючи на витрачені зусилля, він почував себе краще.
  
  
  З коридору долинув голос Римо. "Поясни мені дещо, будь ласка? Якщо ти працюєш на Сміта, чому він називає тебе господарем?"
  
  
  Норвелл Ренсом проігнорував звукові сигнали на своєму комп'ютері, що попереджають про наростаючі проблеми національної безпеки та внутрішньої безпеки. Ми матимемо достатньо часу для вирішення цих питань пізніше. У базі даних Фолкрофта має бути прихований файл. Він викликав діагностичну програму системи та почав сканувати дамп. Рядки необроблених даних промайнули перед його жадібними очима, показуючи суміш шістнадцяткових кодів та простого тексту, що читається у форматі ASCII.
  
  
  На свій подив, він не знайшов жодних прихованих файлів, ні найменшого натяку на особистість таємничого порушника. І, що найгірше, для його допитливого розуму загадка абревіатури CURE залишалася незрозумілою.
  
  
  Задзижчав інтерком. З роздратуванням на обличчі Ренс потягнувся до кнопки.
  
  
  "У чому річ, місіс Микулко?" роздратовано спитав він. І тут його осяяло. Ейлін Мікулка, секретарка Сміта. Можливо, вона ...
  
  
  Але всі подібні підозри вилетіли в нього з голови, коли місіс Мікулка сказала, задихаючись: "Капітан охорони повідомляє про безлади у спортзалі, містере Ренсом".
  
  
  "Накажіть всьому персоналу служби безпеки розібратися з цим", - гаркнув він.
  
  
  "У цьому й проблема. Сили охорони вже у спортзалі. І вони запитують підкріплення. Чи маю я подзвонити в поліцію?"
  
  
  "У жодному разі! Яка природа заворушень?"
  
  
  "Вони так збожеволіли, що я не можу цього з них витягнути".
  
  
  "Зрозуміло", - повільно промовив Ренсом. "Дякую, що довели це до мого відома, місіс Микулко. Я займуся цим питанням особисто".
  
  
  Норвелл Ренсом проігнорував її, пробігаючи повз її стол. Від його кроків вода у настільній вазі для квітів перелилася через край на картотеку.
  
  
  Місіс Ейлін Мікулка нервувала. Після серцевого нападу доктора Сміта – якщо це справді було його проблемою – здавалося, нічого не йшло як слід. Вона вважала, що вся історія з самим Норвелом Ренсом була дуже дивною. Те, як він розпусно дивився на медсестер. Вона навіть упіймала його на тому, що він дивився на неї з хвилюючою чуттєвістю.
  
  
  Потім сталося щось дивніше. Чоловік, якого вона знала тільки як Римо, який кілька місяців тому працював у Фолкрофті як тюремне ув'язнення, вийшов зі сходів із втраченим виглядом.
  
  
  "Вітання!" – нервово сказав він. "Це кабінет доктора Сміта?"
  
  
  "Звичайно", - відповіла вона. "Ви знаєте це, містере... Боюся, я забула ваше ім'я".
  
  
  "Дякую. Просто перевіряю", - сказав він, прослизаючи в кабінет.
  
  
  "Почекай!" - крикнула вона йому слідом. "Ти не можеш увійти туди". Вона почала підніматися з-за столу, але дверний замок клацнув. Він замкнув його за собою. Щось явно було не так, але місіс Ейлін Мікулка не збиралася робити нічого такого, через що її могли звільнити. Вона взяла себе в руки і почала чекати на повернення містера Ренсома.
  
  
  Увійшовши до кабінету доктора Сміта, Римо підійшов до столу і зняв слухавку звичайного синього телефону. Це був стандартний у nderneath сріблястий важіль. Він вставив його в кінець прорізу з написом "Громче".
  
  
  Закінчивши це, він зупинився, щоб оглянути спартанський офіс. За столом було велике панорамне вікно, з якого відкривався вид на протоку Лонг-Айленд. Ніщо з цього йому не здалося знайомим. Але це приміщення точно відповідало кабінету, який Сміт займав в одному зі своїх снів. Здивований, Римо поспішив до дверей.
  
  
  Норвелл Ренсом підійшов до великих чорних подвійних дверей у тренажерний зал Фолкрофта. Він приклав вухо до холодного металу. З іншого боку не було чути жодних звуків. Ренсом зволікав. Це було зовсім не на його смак. Справлятися з фізичними проблемами як звичайний польовий агент. Саме тому він найняв новий набір охоронців. Але про виклик поліції не могло бути й мови.
  
  
  З болісною повільністю він прочинив двері на лужок. Він зазирнув усередину.
  
  
  На апараті Наутілус лежав на спині охоронець. Його рука стискала планку пристрою, обтяжену важкими металевими пластинами. Ренсом чекав, коли він підштовхне їх угору. Але охоронець просто посідав цю позицію.
  
  
  Ренсом відчинив двері до упору. Він побачив інших охоронців. Двоє висіли на гімнастичних обручах. Не за руки, а за шиї їхні обличчя були димчасто-лавандового кольору. Ренсом мимоволі ахнув.
  
  
  Уся його охорона була мертва. Деякі виглядали гротескно. У повішених охоронців, наприклад, голови якимось чином просунули крізь алюмінієві каблучки. Кільця були явно надто малі для їх ший, ось чому їхні обличчя були фіолетовими, але їхні голови, очевидно, пройшли крізь них, не роздробивши черепів. Охоронець під вагами був буквально під ними. Його голова була розморожена, руки мертвою хваткою вчепилися в ручки.
  
  
  Інші були гірші. І все ж ніде не було крові. Тільки скалічені тіла. І також не було жодних вказівок на те, хто – чи що – знищило їх.
  
  
  Ренсом вибіг зі спортзалу. У цьому крилі Фолкрофта не було ліфта, що змусило його втекти. До того часу, як він дістався до головної будівлі, він захекався. Охоронець у приймальні був відсутній. Ренсом припустив, що він був тим нещасним із роздробленим черепом.
  
  
  Ренсом благополучно дістався ліфта і натиснув кнопку з цифрою два.
  
  
  Місіс Мікулка здригнулася, як перелякана тварина, коли Ренсом з'явився на другому поверсі.
  
  
  "Що тепер, місіс Микулко?" він огризнувся.
  
  
  "Чоловік увірвався до вашого офісу. Я не зміг його зупинити".
  
  
  Ренсом зупинився як укопаний. "Де він зараз?"
  
  
  "Я не знаю. Він пішов лише кілька хвилин тому".
  
  
  "Там зараз хтось є?" Нервово запитав Ренс.
  
  
  "Ні".
  
  
  "Тоді будьте ласкаві повідомити всіх, хто дзвонить, що мене немає на весь день".
  
  
  "Звичайно, містер Ренс".
  
  
  Норвелл Ренсом замкнув за собою двері кабінету. Він незграбно попрямував до комп'ютера, який був увімкнений і працював. Потім він зрозумів, що цього разу забув його сховати. Він насупився. Така недбалість була непробачною.
  
  
  "Має взяти себе в руки", - сказав він, ковзнувши за стіл. Він накинувся на клавіатуру. Десь має бути прихований файл. Він запустив ще один діагностичний дамп.
  
  
  Задзижчав інтерком, і Ренсом крикнув: "Я ж казав вам, що не приймаю дзвінки!", не намагаючись відключити інтерком.
  
  
  "Я… Я думаю, тобі слід взяти це", - крикнула у відповідь місіс Микулка.
  
  
  Ренсом моргнув. Він глянув на синій телефон. Обережно підняв його.
  
  
  "Алло?" сказав він обережно.
  
  
  Незнайомий лимонний голос промовив йому у вухо. "Все закінчено, Ренсом. Я повернувся".
  
  
  "Хто... хто ти такий?"
  
  
  "Цього ви ніколи не дізнаєтесь. У цій організації на все є непередбачені обставини. Ви вже повинні це знати. Зрештою, кожен секрет цієї установи у вас під рукою".
  
  
  "Не зовсім", - випалив Ренс. "Є ви і значення кодової назви організації. Гадаю, я не зможу витягнути це з вас?"
  
  
  На іншому кінці дроту повисла пауза. Потім лимонний голос продовжив говорити. "Відповідь на це та інші ваші питання можна отримати, зателефонувавши за певним номером".
  
  
  "У мене в руці ручка", - швидко сказав Ренс. Лимонний голос назвав номер телефону.
  
  
  Потім чоловік різко повісив трубку, сказавши: "До побачення, Ренсом".
  
  
  "Почекайте! Як щодо...?"
  
  
  Ренсом поклав слухавку. Він подивився на номер телефону. На ньому значився місцевий обмін. Насправді він чомусь здався знайомим, але він не міг його точно згадати. Зробивши кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися, Норвелл Ренс почав барабанити по клавіатурі своїми товстими короткими пальцями.
  
  
  Він притис трубку до вуха і почекав першого гудка. Коли його водянисті очі нервово обіжали кімнату, він помітив номер у пластиковому вікні під синьою клавіатурою телефону.
  
  
  Він був ідентичний номеру, який він набрав. "Що за біс!" - пробурмотів він. Потім, відчуваючи, як страх піднімається з його бробдінгнезького живота, він поспішно випустив слухавку.
  
  
  Проблема в тому, що він не міг. Його м'язи не слухали. Раптом у ніс йому вдарив різкий запах чогось палаючого. Він так і не зрозумів, що це було волосся з його власної ніздрі, тому що нейрони його мозку померли, а рогівка стала білою від напруги в дві тисячі вольт, що проходить через його пухке тіло. Він продовжував смикатися і битися у спазмах навіть після того, як його підсмажили до смерті.
  
  
  Потім погасло світло, і його обличчя з м'яким стукотом ударилося об край столу!
  
  
  Розділ 25
  
  
  
  
  Санаторій Фолкрофт був вимкнений не більше ніж на сорок п'ять секунд, перш ніж увімкнулися аварійні генератори, наповнивши лікарняну палату доктора Сміта різким білим світлом. Осцилограф подав звуковий сигнал, але не зареєстрував частоту серцевих скорочень Сміта, оскільки Сміт більше не був підключений до нього.
  
  
  Натомість він сидів у алюмінієвому інвалідному кріслі, його худі ноги були прикриті халатом.
  
  
  "Що трапилося?" Римо хотів знати.
  
  
  "Ренсом скористався телефоном", - коротко сказав Сміт.
  
  
  "Вам дійсно слід було б встановити проводку краще", - зауважив Римо.
  
  
  "Проведення в порядку. Тепер, не міг би хтось із вас, будь ласка, підштовхнути мене до ліфта. Ми збираємося повернути мій офіс".
  
  
  Чіун повернувся до Римо. "Рімо, роби, як каже імператор Сміт".
  
  
  "Імператор?" Одночасно запитали Римо та доктор Дулі.
  
  
  "Зараз", - різко додав Чіун.
  
  
  Римо послужливо встав за Смітом і почав штовхати. Чіун і доктор Дулі пішли за ними до ліфта. Вони мовчки спустилися на поверх вниз.
  
  
  Місіс Ейлін Микулка схопилася на ноги, побачивши, як її роботодавця підкочують до її столу. "Доктор Сміт!" - Вигукнула вона.
  
  
  "Місіс Микулко, у вас вихідний до кінця дня", - твердо сказав Сміт, не зводячи сірих очей із зачинених дверей свого кабінету.
  
  
  Місіс Мікулка не ставила запитань. Вона схопила свою сумочку та втекла.
  
  
  Майстер Сінанджу взяв ініціативу на себе. Він виявив, що двері зачинені. Він приклав обидві долоні до панелі і зробив те, що решті видалося випробувальним тиском.
  
  
  У відповідь двері металево застогнали і впали всередину.
  
  
  Римо перекотив Сміта через горизонтальну панель, помітивши Чіуну: "Ти справді вмієш поводитися з дверима, ти це знаєш?"
  
  
  "Це синанджу", - відповів Чіун. "Щось явно виходить за межі вашого білого менталітету".
  
  
  Опинившись усередині, всі замовкли, вбираючи в себе видовище Норвелла Ренсома, що звалився за столом.
  
  
  Римо понюхав повітря. "Пахне паленим волоссям".
  
  
  "Це один із результатів смерті від поразки електричним струмом", - сказав Сміт, тоді як доктор Дулі поклав руку на обтягнуте жиром серце Ренсома. Нічого не відчувши, він перемістився до сонної артерії. Він звів очі.
  
  
  "Ця людина мертва", - сказав він хрипко.
  
  
  Помітивши, що Ренсом стискає в руці наполовину розплавлену трубку, Римо запитав Сміта: "Що з ним трапилося?"
  
  
  "Він набрав не той номер".
  
  
  "Так?" Повільно промовив Римо. "Я не думаю, що це якось пов'язане з тим важелем, який ти змусив мене натиснути?"
  
  
  "Це привело в дію телефон".
  
  
  "Озброєний?" Нерозумно перепитав Римо. "Як ви включаєте телефон?"
  
  
  "Натиснувши на маленький важіль, звичайно", - нетерпляче сказав Чіун. "Імператор, мені прибрати сміття?"
  
  
  "Як ти можеш говорити про сміття у такий час?" Запитав Римо.
  
  
  Йому ніхто не відповів. Майстер Сінанджу ступив за стіл. Він витяг щось із об'ємистого рукава і підняв обвисле обличчя Ренсома за волосся. Чіун приклеїв пластир до все ще покритого пітом чола. Поперек нього були написані слова "НЕ РЕАНІМУВАТИ". Він відсунув шкіряне крісло в шафу, огрядне тіло Норвелла Ренсома, що все ще стискало наполовину розплавлену трубку, погойдувалося з майже безкістковою жвавістю.
  
  
  "Схоже, йому дали ті ж ліки, якими він намагався нагодувати мене", - сказав Римо, коли двері шафи за трупом зачинилися.
  
  
  За сигналом Сміта Чіун вкотив інвалідне крісло за стіл. Сміт мовчки висунув шухляду і дістав червоний телефон. Він зняв слухавку і почав чекати.
  
  
  Незабаром він сказав: "Пан президент, це Гарольд У. Сміт. Я дзвоню, щоб повідомити вас про випадкову смерть мого тимчасового заступника Норвела Ренсома". Сміт зробив паузу. "Він був убитий електричним струмом при спробі втручання в області нашої комп'ютерної системи, доступ до яких у нього не був дозволений. Так, це гідно жалю. Так, я готовий повернутися до своїх колишніх обов'язків, якщо ви дасте дозвіл на продовження операцій з лікування”.
  
  
  Сміт слухав, чекаючи. "Дякую вам, пане Президенте, я доповім, як тільки будуть прояснені всі незакриті кінці".
  
  
  Сміт повісив слухавку з похмурим обличчям.
  
  
  "Майстер Чіун", - холодно промовив він. "Наскільки ми скомпрометовані?"
  
  
  "Жінка на ім'я Вандерклут знає про Фолкрофт, але не про КЮР".
  
  
  "Я розумію".
  
  
  Сірі очі Сміта зупинилися на Римо Вільямсі. "І ти, Римо. Хто знає, що ти все ще існуєш?"
  
  
  Римо замислився. "Наомі. Хейнс. Це той хлопець, який одного разу стратив мене і майже отримав другий шанс. Начальник в'язниці. І я б сказав, о, можливо, дві тисячі закоренілих ув'язнених, плюс-мінус кілька. Посмішка Римо була похмурою і глузливою.
  
  
  "Хммм", - говорив Сміт. "Крім Хейнса, хто з них знає, що ви були страчені багато років тому?"
  
  
  "Просто Хейнс, наскільки я знаю. Чому?"
  
  
  "Бо всі серйозні загрози безпеці повинні бути нейтралізовані якнайшвидше", - сказав Сміт. Він дивився повз Римо. Римо обернувся. Лікар Алан Дулі безпорадно стояв з хворими очима.
  
  
  "Чіун", - тихо сказав Сміт.
  
  
  "Як побажаєте, імператоре", - сказав Майстер Сінанджу, насуваючись на доктора Дулі.
  
  
  "Що він збирається робити?" З тривогою спитав Римо. Лікар Дулі втиснувся спиною в стіну.
  
  
  "Чекай, ти не можеш цього зробити. Я допоміг тобі, Сміт. Я врятував тобі життя".
  
  
  "Ні", - поправив Чіун. "Я врятував йому життя. Я надав йому нової сили, щоб його серце могло зцілитися саме".
  
  
  "Але я на твоїй стороні, Сміт!" - захникав доктор Дулі. Він боявся старого азіату. Він не знав, чому. Він був давнім. Крихким. Але ці розкосі карі очі наповнили його жахом.
  
  
  "Почекайте хвилинку", - з жахом сказав Римо. Він звернувся до Сміта. "Як ви можете вбити його? Що він коли-небудь робив, окрім як допомагав вам?"
  
  
  "Зробіть це швидко і безболісно, - сказав Сміт, - навіть якщо ця людина розбещує малолітніх".
  
  
  "Осквернитель дітей!" - пискнув Чіун. Тепер він стояв перед лікарем.
  
  
  "Але я допоміг вам!" Вискнув Дулі. "Всі ви!"
  
  
  Руки майстра Сінанджу, гідри з цвяховими головками, пронизали доктора Алана Дулі. Одна з них потрапила в його витріщене обличчя. Вона наповнила його зір. Він так і не побачив, як зникла інша рука. Лезо увійшло один раз, у його серце, і відсмикнулося так швидко, що на нігтях не було крові. На обличчі доктора Дулі відбився шок. Він глянув униз. Над його серцем п'ять яскраво-червоних крапок перетворилися на плями і поширилися в усіх напрямках, утворюючи непереборну червону пляму.
  
  
  Лікар Алан Дулі звалився біля ніг безтурботного Майстра Сінанджу.
  
  
  "Ісус Христос!" Сказав Римо, повертаючись до Сміта. "Ти самий холоднокровний сучий син, якого я коли-небудь бачив за межами в'язниці. Цей хлопець врятував твою дупу. Чи це нічого не означає?"
  
  
  "Він знав занадто багато. І на нього чекало викриття та ймовірна в'язниця. Це була краща доля, ніж могла б бути в'язниця, ви згодні?"
  
  
  "Що сталося з належною правовою процедурою?" Римо хотів знати. Його кулаки були стиснуті від гніву.
  
  
  "Іноді обставини змушують нас робити винятки, - сумно сказав йому Сміт, - щоб забезпечити дотримання належної правової процедури для більшості американців. У цьому мета CURE. Ренсом, при всьому його доступі до наших секретів, упустив цей момент. Він думав, що CURE - це абревіатура Це не так CURE - це просто ліки від хвороб Америки Якщо нашій роботі буде дозволено продовжуватися до кінцевої мети, CURE припинить своє існування, тому що потреба в CURE відпаде Це наша мета Нікому не повинно бути дозволено стояти на шляху до цієї мети”.
  
  
  "То що щодо мене?" Сердито спитав Римо. "Назад до в'язниці - чи ти збираєшся прикінчити і мене теж?"
  
  
  "Чіун", - безбарвно сказав Сміт, дивлячись Римо в очі. "Ти знаєш що робити".
  
  
  "Не без боротьби", – попередив Римо. Він розвернувся. Він так і не завершив повороту. Рука ззаду стиснула його шию, і його зір затуманився, як лінійний шквал, що швидко рухається.
  
  
  Римо раптово прокинувся. Він був пристебнутий ременями у великому кріслі зі сталі та шкіри, утиканому циферблатами та кабелями. І дивився на нього з клінічною відчуженістю, сидячи у своєму інвалідному візку, доктор Гарольд В. Сміт.
  
  
  О Господи, подумав він. Цей виродок Сміт збирається власноруч підсмажити мене. Римо спробував повернути голову. Коли вона перестала рухатися, він зрозумів, що його шию утримує металева стрічка. Він насупився, запитуючи, який електричний стілець проходить по шиї, а не по скроні.
  
  
  "Побачимося в пеклі, Сміте", - проскреготав він. Сміт зробив такий жест, що Римо усвідомив, що поруч із ним хтось є, він маячить на краю поля його зору.
  
  
  Потім шийна хустка лопнула. Римо ривком вивільнив голову. Хтось простяг руку і зняв куполоподібний шолом, що закривав його голову. Це був незнайомий чоловік у лікарняній зеленій формі. Лікар. Не кажучи ні слова, він розстебнув ремені, що стягували зап'ястя, біцепси та щиколотки Римо.
  
  
  Римо озирнувся. Кімната була заповнена складним електронним обладнанням, комп'ютерами та станціями керування на коліщатках. Здавалося, все було з'єднане із кріслом коаксіальним кабелем або електропроводкою.
  
  
  Чіун стояв осторонь, спостерігаючи за ним, схиливши голову набік, з цікавістю тер'єра.
  
  
  "Будь ласка, залиште нас наодинці з цим предметом, лікарю", - безбарвно сказав Сміт.
  
  
  Лікар підкорився і швидко вийшов із кімнати. Римо підвівся зі стільця, потираючи зап'ястя. "Що ти пам'ятаєш, Римо?" Сухо запитав Сміт.
  
  
  Римо моргнув. Його мозок ніби очистили від туманної тяжкості, якої він не міг позбутися з часів штату Флорида.
  
  
  "Все це", - з гіркотою сказав Римо. "Здебільшого про те, як ти підлаштував мій власний будинок, щоб позбавитися мене, як від використаної серветки для обличчя".
  
  
  "Коли ви вступили в організацію, ви зрозуміли, що ми всі були витратним матеріалом".
  
  
  "Крім мене, звичайно", - самовдоволено вставив Чіун.
  
  
  "Ти в цьому на боці Сміта?" Звинуватив Римо. "Я в це не вірю. Після всього, через що ми пройшли разом".
  
  
  "Я служу Сміту, як і ти", - заперечив Чіун. "Сміт служить своєму президентові. Що ще можна сказати?"
  
  
  "Дякую. Тепер я знаю, на чому я стою. І те, що я сказав раніше, залишається в силі. Я йду".
  
  
  "Рімо, дозволь мені пояснити", - швидко сказав Сміт. "По-перше, те, через що ти пройшов, було непередбаченою операцією. Розробленою просто для того, щоб вивести тебе з обігу у разі мого виведення з ладу. Після мого одужання ти був би врятований".
  
  
  "Мені подобається твій вибір слів", - прогарчав Римо, схрестивши руки на грудях.
  
  
  "Це через Ренсома ви опинилися на краю прірви", - продовжував Сміт. "І йому відплатили його ж монетою. Ви зробили це самі. На цьому все. Але я маю більш високу відповідальність перед Америкою. Як ви знаєте, у перші дні нашої асоціації у мене була домовленість з Чіуном. Якби лікування було скомпрометовано, і я був змушений проковтнути таблетку з отрутою, яку постійно ношу з собою", - Сміт дістав таблетку у формі труни з кишені свого халата, - "на його відповідальності було б швидко і безболісно покінчити з вашим життям, а потім спокійно повернутися до Кореї. зникне, ніби його ніколи не було. Ніхто ніколи не дізнається, що демократія пережила двадцяте століття завдяки нашій важливій роботі”.
  
  
  "Надай мені велику послугу", - парирував Римо. "Пропусти лекцію. З моєю пам'яттю тепер все гаразд. Занадто добре".
  
  
  "Якщо ви хочете, ми можемо... ах... відредагуйте всі спогади про ваше нещодавнє перебування у камері смертників. Вам немає необхідності страждати від них".
  
  
  "Ні, я залишу їх собі. Вони нагадають мені, який ти принц, Сміт".
  
  
  Сміт прочистив горло. "Я розробив цей план на випадок непередбачених обставин після кризи, яка сталася кілька років тому, коли Ради дізналися про наше існування і шантажували попереднього президента, щоб він передав Чіуна їм".
  
  
  "Я це добре пам'ятаю", - їдко сказав Римо.
  
  
  "Як і я", - сказав Сміт без злості. "Це був перший раз, коли мене закликали віддати наказ про твою ліквідацію. Наказ, який майстер Чіун категорично відкинув".
  
  
  "Того дня я не мав бажання вбивати Римо", - офіційно сказав Чіун. "Не на очах у моїх жителів. Вони безглуздо вірять, що Римо підтримає їх після того, як я перетворюся на порох. Вони б не зрозуміли".
  
  
  "Того дня я прийняв таблетку з отрутою. Я б помер, якби не ти", - сказав Сміт безбарвно.
  
  
  "Мені подобається ваша концепція взаємності", - сухо зауважив Римо.
  
  
  "Ти повернув мене з порога смерті, але проблема залишилася. Ми вирішили її, ти і я. Не як друзі, а як ненадійні союзники. Не зрозумій наші стосунки хибно, Римо. У мене є накази та зобов'язання перед моєю країною, які понад усе Я ніколи в житті не ухилятимусь від них, але події цієї справи без сумніву показали мені, що старий план дій на випадок непередбачених обставин більше не діяв. майстер Чіун бачить у тобі спадкоємця синанджу. Ти значиш для нього більше, ніж його вірність мені”.
  
  
  "Мене можна було б переконати переглянути це ставлення", - з надією сказав Чіун. "За додаткові золоті". Ні Римо, ні Сміт не дивилися у бік Чіуна. Майстер Сінанджу пильно спостерігав за ними. "Кюре не може діяти без запобіжних заходів, які не дозволять нашому існуванню стати надбанням громадськості", - продовжував Сміт. "Це неприємно, але це необхідно. Я сподіваюся, що ви побачите події минулого тижня у цьому світлі".
  
  
  "Те, що я сказав раніше, залишається чинним", - відрізав Римо. "Я йду. Пішли, Чіуне". Римо попрямував до дверей. Писклявий голос зупинив його на півдорозі.
  
  
  "Напиши, якщо знайдеш роботу", - люб'язно гукнув Чіун. Римо обернувся, його обличчя спотворило біль. "Ти не йдеш?"
  
  
  "На жаль, - сказав Чіун нещасним голосом, - я уклав контракт із Імператором Смітом. Але нехай це тебе не зупиняє".
  
  
  Римо вагався. "Я справді йду", - сказав він.
  
  
  "Завжди сумно, коли дитина йде сама по собі. Але, можливо, одного разу ти повернешся". Чіун повернувся до Сміта. "Якщо Римо передумає, імператоре, ти пробачиш йому те горе, яке він завдає нам обом?"
  
  
  Сміт кивнув головою. "Тепер, якщо ви мене вибачите, - сказав він, - я мушу повернутися до свого кабінету. Моє вивчення файлів обміну повідомленнями Ренсома показує, що наш вплив поширюється на губернатора Флориди. Мені доведеться прийняти дуже важке рішення".
  
  
  Сміт розгорнув своє інвалідне крісло.
  
  
  - Можливо, нам спочатку варто обговорити це, - повільно промовив Римо.
  
  
  Біля дверей Сміт зупинився і повернув голову.
  
  
  "Не могли б ви двоє, будь ласка, перенести вашу дискусію в інше місце?" спитав він. "Технічним фахівцям потрібна ця кімната". Сміт направив інвалідне крісло у двері, що обертаються, і зник.
  
  
  "Отже, - звернувся Римо до Чіуна, - в якій я з тобою згоді?"
  
  
  "Я скажу Сміту все, що йому треба почути, тому що я приймаю його золото. Але ти - майбутнє мого села".
  
  
  "Я приймаю це", - сказав Римо. "Поки що. Ти знаєш, у нього, мабуть, є план дій на випадок непередбачених обставин, в якому є і твоє ім'я".
  
  
  Чіун радісно засяяв. "Я не турбуюся. І будьте впевнені, що, якщо через якісь дії Сміта вам завдадуть якоїсь шкоди, він дорого заплатить".
  
  
  "Я думаю, Сміт це розуміє".
  
  
  "Ти бачиш?" Сказав Чіун, і його ельфійська посмішка стала ширшою.
  
  
  "І я думаю, він розраховує на це", - рішуче сказав Римо. "Якось він уже прийняв таблетку з отрутою. І йому це не сподобалося. Ймовірно, він вважає, що ти впораєшся швидше".
  
  
  Сяюче обличчя Чіуна спотворилося. Його посмішка згасла. "Диявол!" Чіун спалахнув. "Невже його підступності немає межі?" Ходімо, давайте обговоримо цю неприємність там, де стіни не мають вух. І я хотів би оглянути наш будинок на предмет ще якихось пекельних пристосувань Сміта. Ця людина справді негідник. Вторгається у наш будинок, щоб здійснити свої підступні плани”.
  
  
  "Добре", - сказав Римо. "Я б не відмовився від гарної їжі. Ти не повіриш, яку гидоту подають у в'язниці".
  
  
  "Ніякого коричневого рису?" Приголомшено спитав Чіун. "Тільки білий?"
  
  
  Виходячи з кімнати, вони пройшли повз санітара, який котив закутану жінку в інвалідному візку. Її обличчя приховував широкий сонцезахисний капелюх.
  
  
  "Гей!" Крикнув Римо, спостерігаючи, як жінку закочують у кімнату для зміни пам'яті. "Я думаю, це була Наомі. Сміт збирається..."
  
  
  Римо позадкував. Чіун зупинив його.
  
  
  "Це краще, ніж усунути її", – попередив він. Римо вагався.
  
  
  "Напевно, ти маєш рацію", - неохоче погодився він. "Крім того, вона була дурнею. У пекельному бізнесі ми беремо участь, чи не так?"
  
  
  Чіун знизав плечима. "Це ставить качку на стіл".
  
  
  У Старці, штат Флорида, Гарольд Хейнс сидів у своєму м'якому кріслі з зарядженим револьвером 38 калібру на колінах. Телевізор було вимкнено. Він не дивився на нього кілька днів. Він не спав кілька днів. Його погляд був прикутий до дверей з потрійним замком, наче до власного надгробка.
  
  
  "Він повертається", - промимрив Хейнс. "Я знаю, що повертається. Це лише питання часу".
  
  
  Тепер він був зовсім один. Ходила плітка про те, що начальника в'язниці Максорлі перевели до Юти. Хейнс у це не вірив. Він знав, що буде наступним, хто зникне. Він глянув на зброю на колінах. Він підняв його. Йому стало цікаво, чи достатньо забійної сили пістолета 38-го калібру, щоб убити мерця. Чи достатньо забійної сили в чогось, щоб убити Римо Вільямса? Він здригнувся. Відповідь, звичайно, була негативною.
  
  
  Він повільно засунув промаслений ствол 38-го калібру в рот. Він дуже прикусив і великим пальцем натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Постріл пролунав голосно у крихітному будинку на колесах. Скло в задній частині голови Гарольда Хейнса розлетілося вщент. Хейнс подивився на стовбур зброї, що димився, яке він висмикнув з рота в останній можливий момент. Це було схоже на те, наче він дивився в тунель без іншого кінця.
  
  
  "Я... Я не можу цього зробити!" - схлипував він.
  
  
  Потім Гарольд Хейнс згадав дещо, що міг би зробити. Він відклав зброю і дістав свою шухляду з інструментами з-під раковини.
  
  
  Він провів останній вечір свого життя, підключивши своє улюблене м'яке крісло до портативного бензинового генератора, який стояв у задушливій, що кишить комарами Флоридської ночі. Цього разу він дозволив комарам вкусити себе. Бо це більше не мало значення.
  
  
  Через тиждень Римо увірвався до вітальні свого будинку в місті Рай, штат Нью-Йорк, розмахуючи газетою. "Гей, Чіуне, подивися на це!" – крикнув він.
  
  
  Майстер Сінанджу вийшов із кухні. Його карі очі спалахнули. Обличчя Римо було безтурботним. Він одужував. Згодом навіть огидний тютюновий дим зник би з його дихання.
  
  
  "Що це, Римо?" спитав він, радісно наближаючись.
  
  
  "Наомі потрапила на першу смугу", – сказав Римо. Він підняв "Нешнл Інкуайрер". Заголовок говорив: "КОСМІЧНІ ПРИШЕЛЬЦІ КРАДУТЬ ПАМ'ЯТЬ ВІДОМОГО АНТРОПОЛОГА!" Римо відкрив внутрішню сторінку та почав читати. Відомий антрополог Наомі Вандерклут була виявлена приголомшеною, що блукає по науковому корпусу Массачусетського університету минулого четверга. На допиті у місцевої влади вона заявила, що не пам'ятає нічого з того, що відбувалося протягом останніх п'яти років. що космічні прибульці викрали її і висмоктували клітини її пам'яті, вважається, що ці істоти прибули з далекої галактики, де турбулентна атмосфера перешкоджає звичайному прийому телебачення, і змушені красти осередки пам'яті землян, які вони відтворюють на пристроях, схожих на відеомагнітофони. були зареєстровані у Швеції, Ріо-де-Жанейро та..."
  
  
  "Досить", - сказав Чіун. "Мені не потрібно більше слухати цю нісенітницю. Якщо це тішить тебе, то для мене цього достатньо".
  
  
  "Почекай", - бадьоро сказав Римо. "Я якраз підійшов до найцікавішої частини. Послухайте: "На питання про її плани професор Вандерклут відповіла, що вона організує екскурсію у віддалені філіппінські джунглі, де вона має намір потоваришувати з напівлегендарним племенем мумба, сподіваючись розгадати загадку їхніх таємних магічних ритуалів". це не чудово?" - спитав Римо, нестримно сміючись.
  
  
  Майстер Сінанджу уважно оглянув свого учня і вирішив, що Римо не обов'язково божевільний. "Білий гумор", - сказав Чіун, повертаючись на кухню. "Я ніколи цього не зрозумію".
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"