...я тримаю її шию, пригорнувши її голову до своїх грудей... ми лежимо на тонкiй, бiло-синiй, вкритiй найделiкатнiшим чорним вiзерунком шкiрi на пiдлозi з червоного дерева...
...пiт рiкою... i її губи, i вона стогне, вона кусає мене i плаче... це сльози щастя!..
...я ледве дихаю, голова горить... i це найлiпше вiдчуття: знов тiльки я можу дати їй те, що не в змозi дати їй жоден iнший чоловiк!..
...ми розметали по пiдлозi нашу ласку, наповнили свiт тихими схлипами, стонами, диханням, ми начебто свiтимося - вона як дiамант, а я нiби чорна дiра, який все мало, яка хоче ще i...
...ще, коханий!..
...Надя вся блищить, вкрита дрiбними крапельками поту, вона вигнулася в дугу, а я тримаю її пiд талiєю зiмкнутими руками, i вона виривається, одночасно втискаючись у мене, немов бажа, щоб я проткнув її своїм списом... i її довгi гострi нiгтi рвуть мою шкiру, залишаючи на спинi глибокi кровоточивi слiди; я торкаюсь її обличчя волоссям, а вона ловить повiтря голодними губами i мої губи, облизує язиком перламутр бiлоснiжних зубiв, стискає вiки до ледь помiтної лiнiї...
...я вiдчуваю, як всерединi її зривається енергiя напруги, немов туга пружина, зриває дах, стирає на своєму шляху всi бар"єри, виривається бiлоснiжною хвилею!..
...а-а-а!!!...
...свiт наповнюється запахом орхiдеї, i нас простромлює могутнiй удар, коли зникає навколо геть усе, i тiльки бiлi кола мерехтять перед очима... немає подиху, лиш серце стучить, як молот, гримить у вухах, i тiло б'ється в солодкiй пристраснiй агонiї, вмираючи i вiдроджуючись одночасно!..
Свiтло! Все кудись летить...
...я провалююсь, я чую запах сiна, десь неподалiк гавкає собака, зараз iнше де, iнше коли...
...коханий!..
...сонце пече, це час сiєсти...
...ще...
А?!
... - це був сон...
...я спав. Я бачив сон про нас iз нею. Такий реальний сон...
Я задрiмав у крiслi на терасi, i менi наснилася Надя. Здається, це був один з перших наших вечорiв, коли ми ще тiльки зустрiчалися. Боже, як давно це було... Романтична iсторiя, що розтяглася майже на сторiччя iз чвертю. Якою ж вона була тодi ласкавою!..
Поневолi я пригадую наше життя - довгу, сповнену радостями i сумом подорож. Єдине буття, що я не промiняв би нi на що iнше. Бо нiколи i нiкого я не змiг би кохати сильнiше, нiж Надю. I я вдячний Богу за те, що ми знайшли один одну. Ось уже сто вiсiм рокiв вона - моя дружина. Незважаючи на те, що ми з нею такi рiзнi...
Скiльки було пережито, скiльки пiшло в минуле! Але в одному Надя завжди залишалася незмiнною.
Бiльше за все в життi вона завжди любила секс. Просто обожнювала. Менi здається, що секс - це цiль, для якої вона була народжена на свiт, i в якiй знайшла себе в цьому життi. М-м... це точно. I в той же час я нi в однiй людинi не бачив ще стiльки внутрiшньої сили, твердостi, часом навiть жорстокостi, як в нiй - пробудити звiра в Надiї значить пробудити вулкан, випустити назовнi неприборкану стихiю. Мене завжди рятувало те, що я знав її краще, нiж вона сама - i завжди вмiв оминути лiнiю вогню, заспокоїти її, пригорнути до серця. Так, за бiльш, нiж сто десять рокiв я вивчив її всю.
Тому ж, хто був занадто необережним, я не заздрив. Вона дiйсно страшна, як лютує, вона не знає пощади. Всi, хто переходив їй дорогу, отримали сповна. Єдиним, кого вона завжди берегла вiд самої себе, вiд свого шаленства, є я. Напевно, саме тому я й дотепер лишився живим.
Ще й тi її частi депресiї... В такi днi я дуже боюся за неї. Молюся i вiдганяю думку, що одного разу Надя може знищити себе. Депресiя зводить з розуму, позбавляє сил, забирає коханих людей... Але я борюсь за неї! Дивно - ми досягли таких висот в медицинi, спромоглися обдурити на довгi роки старiсть, вiдновлюємо людину майже зi шматкiв шкiри, з стовбурових клiтин - а з депресiєю так долати i не навчилися. Я кажу про те, що немає таких лiкiв, щоб дiти бiльше не народжувалися з вiдсутнiстю бажання жити. Щоб всi вже народжувалися щасливими, як то було ранiше, i нас не вчили цьому все життя, як зараз...
Можливо, ми просто занадто втомилися вiд того, що самi закрили себе у в'язницi пiд назвою приватна власнiсть i пiдвели до заборiв електрострум? Втома i страх вкоренилися настiльки, що прописались в наших генах, стали невiд'ємною часткою наших ДНК. Ми так боїмося вийти за дверi - бо за воротами власної домiвки дiють найсуворiшi закони для лояльних громадян i повне "позазаконня" для решти iнших. Приватна власнiсть недоторканна. Це - головний закон. Це наш щит. За стiнами свого будинку чи фазенди кожен має право робити що хоче, тут людина, власник собi i закон, i суддя. Але на територiї держави всi ми пiдкоряємось режиму лояльної покiрностi. Це - Причина з великої букви. Нiхто не хоче зайвий раз висунути носа. Нiколи не знаєш, що на тебе може чекати там, на вулицi.
Але дiлове i свiтське життя не терпить порожнечi - ми змушенi бувати в суспiльствi. Адже так легко втратити статус, а значить - вплив, владу, засоби. Всi ми сьогоднi - акули бiзнесу. Маленькi i великi. Треба крутитися. До останнього подиху - таки життя змушує. Слава Богу, вiртуальнi презентацiї й бали все бiльше входять до моди - вам не потрiбно виходити з будинку, досить просто пiдключити чiп вiртуальної реальностi. Я теж вiддаю перевагу цьому способу. Не люблю людей. Всi вони норовлять залiзти тобi в душу, накопати якнайбiльше бруду, щоб потiм скомпрометувати тебе, зненацька збити з нiг i розтоптати!
I немає рiзницi, хто перед тобою: громадянин чи апатрид, бандит, жебрак чи старовiр - всi однаковi. Всi вони прагнуть вижити за твiй рахунок.
Як то брати по великому рахунку, то всi ми так чи iнакше злочинцi: життя дало нам набагато бiльше можливостей, бiльше свободи дiї, бiльше спокус, анiж коли-небудь в iсторiї людства. Ми досягли висот у суспiльних науках, таких, як соцiологiя, економiка i юриспруденцiя; полiтика стала чимось начебто танцiв на тонкому дротi, замiнивши собою театр - все витончено до дрiбниць, ми потонули в океанi нюансiв. Не порушити що-небудь у цьому свiтi просто неможливо - уряд видав стiльки законiв, що, дотримуючись одного, ти так чи iнакше порушуєш iнший - виконати все, як то вимагає буква закону i не переступити iншу правову норму - це значить просто не жити.
Тому ми, як чайки на вiтру, лавiруємо серед життєвих перипетiй; все прискорюючись, ми летимо, як на гоночному автомобiлi - вперед i тiльки вперед, назустрiч невiдомостi - з єдиною метою: просто пiти вiд переслiдування минулого, постаратися вижити в туманному майбутньому.
...У в'язницi люди старiють в п'ять разiв швидше. Невiдомо через що це вiдбувається, i наука не здатна вiдповiсти на це питання, але найстрашнiше те, що зворотного процесу добитися практично неможливо. Медицина то вже не лiкує. На волi за допомогою ряду операцiй людинi можна повернути п'ятдесят, максимум - сто рокiв життя, фактично зробити його юнаком чи дiвчиною - та пiсля в'язницi ти так i залишишся старим. Причому, проживеш недовго, залишений усiма, у хворобах i в боргах, як вигнанець. На таких людей не зауважують. Навiть рiднi. Особливо рiднi. I це майже як табу.
Недавно Надя вбила одного жебрака. Застрелила в голову i в груди з пiстолету. Як же я за неї злякався! В полiцiї ми сказали, що вона була налякана, подумавши, що це терорист, що та людина сама її i спровокувала. В наш час всi бояться терористiв. А що - адже їх, гадiв, тепер хоч ставка гати! Хоч i терористами їх уже складно назвати - це мафiя, що працює на замовлення, а злочини видає за iдейну боротьбу. Немає в нашому свiтi вже iдейних борцiв. Давно, рокiв сто п'ятдесят назад ще були, а тепер вже, мабуть, немає. Це точно. Тому що немає таких iдей, за якi варто було б загинути. Забули ми їх всi. Залишилися тiльки гасла, за якими можна убивати. Такi сьогоднi в модi.
Тому Надю вiдпустили, вибачившись за занепокоєння i не пред'явивши нiяких обвинувачень. Звичайно - хто ж буде заступатися за жебрака?! Тим бiльше, що я дав начальнику вiддiлення пристойну суму "на розвиток". А що - усi так роблять! Тепер полiцейський вертолiт пролiтає над нашим ранчо набагато частiше. А вiдтак i жити спокiйнiше.
А жебраки... що жебраки? Вони, як вiдомо - гiрше за старовiрiв. Вони завжди просять i просять, щось їм завжди вiд тебе потрiбно, їм страшенно до вподоби клянчити, вони весь час випрошують собi на їжу, на одяг, на алкоголь. Це так мерзотно... Але... я знаю, що вона убила його не через страх. Вона мало чого боїться. I не через образу. Не через що. Просто їй захотiлося його вбити. Вiд цього в мене починають тремтiти пальцi. Вiд цих думок хочеться вити - мила моя Надя, бiдна, навiщо ж ти це зробила?! О-ох...
...Сонце хилиться до заходу, незабаром вже потрiбно буде йти. Щось Надя затримується з мiста. Взагалi-то вже повинна була приїхати десь з годину назад. Ех, знову цi її захоплення! Цi її "любовi"...
...Вчора увi снi я побачив старовiра - страшного, обiрваного, у в якихось лахмiттях. Сон був чорно-бiлий. Старовiр стояв посеред дороги перед моїм будинком i дивився на мене. Його губи щось шепотiли. Його погляд був строгий i важкий, вiн дивився на мене з докором, начебто я був йому винний. I в той же час в його очах я бачив жаль. А потiм вiн пiдняв руку до рiвня очей, простягнув менi i розкрив долоню. Серед ганчiр'я, яким була обмотана рука, блиснула крапля кровi. Пiсля цього з неї розкрилася чорнота, наповзла на весь свiт, i я провалився в неї.
Знаю, знаю, що значив той сон. В молодостi я пристрастився до кокаїну, вживав його щосили. Тодi це було модно. Згубна звичка ледь не звела мене в могилу. Ми навiть з Надею тодi розiйшлися; я нiчого не бачив - нiчого, крiм бажання прийняти чергову дозу. Тодi в один iз днiв, стоячи на даху одного iз будинкiв, на самому краєчку, я побачив мiсто в сяйвi вечiрнiх вогнiв - i дике бажання проковтнути дорiжку-iншу було сильне як нiколи - i тодi я вирiшив, що досить. Тому що сенсу в життi бiльше не було.
Зiбравши залишки грошей, я лiг у клiнiку, погодившись на примусове лiкування. Лiкарi провели ряд манiпуляцiй, якусь генну iнженерiю - видаливши здатнiсть синтезувати бiлок mGLuRS, вони вбили в менi чутливiсть до наркотикiв. Пiсля тримiсячного реабiлiтацiйного курсу я повернувся до нормального життя. Один раз поглянувши на себе в дзеркало, я iз жахом помiтив, що постарiв рокiв на п'ятнадцять-двадцять! Я став схожий на старовiра! Потiм було вiдновлення i нормальне життя. Увесь цей час Надя пiдтримувала мене, вiдвiдувала, пiдбадьорювала. Вона знайшла для мене кращих лiкарiв, сплатила рахунки по операцiях...
Потiм ми одружилися знову i переїхали в район, де жило дуже багато старовiрiв. Але не витримали там i року. Щодня бачити навколо себе старих - це нестерпно! Бр-р... Дивишся - людинi всi тридцять, молодше вiд тебе на добру сотню рокiв - а виглядає древнiм! Бiльше смертi мене страшить сама думка про те, як протiкала ранiше старiсть. То було повiльне, болiсне розкладання, супроводжуване руйнуванням особистостi i персональною трагедiєю: зi старiстю люди втрачали все, що спромоглися зробити за все своє життя! Напевно, старiсть ще гiрше, нiж наркоманiя...
I те, i iнше точно не для мене. Не для нас. Звичайно, ми вживаємо наркотик, але тiльки за вказiвкою лiкаря. I не частiше двох разiв на день. В будь-якому випадку, просто, щоб не було депресiї.
...Ми поїхали тодi, щоб не застрелитися вiд суму. Не рятувало серце навiть те, що у всiй країнi я не бачив ще стiльки щасливих дiтей, зiбраних разом. Справжнiх дiтей, народжених природно. Звичайно, жилося їм важко, батьки ледь могли заробити на життя, але це були дiти, яких родили матерi, а не лабораторнi роботи. В їх очах свiтилося щастя вiд самої думки, що ти живеш! Я назавжди запам'ятав цей блиск. Можливо, саме тому, що i сам був народжений людиною, а не машиною, i в мене було дитинство, зiгрiте бабусиним теплом i турботою, справжнє дитинство iз перерiзаною пуповиною, молочними зубами i збитими колiнами, iз болем в животi, iз вiтрянкою i казками. Тепер цього всього нема.
П'ять рокiв тому ми взяли хлопчика. Надя не захотiла використовувати мою сперму, i їй запропонували по страховцi генетично модифiковану, полiпшену версiю. Чергового клона оплатив, звичайно, я. Все пройшло нормально, дефектiв не знайшли. Добре. Тому що вона дуже нервувала, казала: не хоче, щоб через неї вбивали дитину. Я теж переживав: це ж не жарт - а раптом порок серця чи щось iз мозком - i дитинча в пробiрцi мають знищити! Жорстоко це. Хоча не спорю - закон є закон. Такий порядок. Але... я є дещо знайомий зi статистикою браку. Їх там мiльйони...
Надя змiнилася тодi, няньчила його навiть, змiнювала пелюшки, строго стежила за няньками. Я бачив, як змiнилося її обличчя. Вона страждала - адже вона не могла годувати грудьми! Домашнiй комп'ютер виробляв грудне молоко для дитини, виходячи з даних матерi стосовно до дитини i її стану. Жiнка дивилася на цi шланги i проводи, i лише я один знаю, як вона ненавидiла його, як проклинала нашу науку! Коли необхiднiсть у молоцi вiдпала, вона вивезла комп'ютер на заднiй двiр i розстрiляла його з автоматичного пiстолета.
За п'ять рокiв вирiс хлопчик. Гарне хлоп"я: спортивне, мiцне, здорове. Тiльки я його не розумiю. Вiн нiколи нiчого не читав, його навчали гiпнозом. Мов вiн, як ми, наприклад, не знає - навiть i двох. Говорить вiн по-українськи мало i запас його словесний дуже малий, а з iноземних мов - знає тiльки на Simply чи на Microsoft English, як вiрнiше. Вiн мислить шаблонами.
Сказати, що ми його батьки... - не знаю, чи можна... Юридично - так. Але я не впевнений, що вiн нас любить. Я не впевнений, чи виросте з нього, чи виростуть взагалi з таких, як вiн, дiйснi люди - думаючi, чуйнi, хоч трiшечки сприйнятливi до чужого болю?! Була б моя воля, я б взагалi заборонив клонування. Ми намагаємось виростити iдеальних людей: сильних, здорових, успiшних - але те, що в нас виходить, мене просто лякає. Ми ростимо роботiв.
Хоча, здається, що державу це абсолютно влаштовує. Роботами набагато легше керувати. Це не дикувата, пiддана пристрастям, завжди чимось незадоволена юрба, а сiра, безлика, слухняна маса. Саме тому перший клон завжди безкоштовний. Перше безкоштовне клонування в тубi гарантовано державою. Дiтей також родять клони. На кожну людину з моменту заплiднення вiдкривається рахунок i особиста справа. В справi ти знайдеш усе, що тiльки можна, будь-яку iнформацiю: страховки, премiї, зарплати, усi твої провини i грiхи, всi успiхи i нагороди, усi бонуси i штрафи - вся iнформацiя записується в електронному виглядi i автоматично оновлюється щосекунди.
Кожному громадянину надається державна пенсiя iз моменту народження, проте грошима можна скористатися тiльки пiсля того, як ти сплатив податкiв на сотню тисяч чи якщо стаєш iнвалiдом, хоча це незавидна доля - iнвалiд, якому навiть клонування не може допомогти чи якщо вiн не в змозi його оплатити, довго не живе - бридливiсть навiть найближчих людей, презирство суспiльства - це кращий з вiдомих стимуляторiв самогубства.
Готiвка - зараз велика рiдкiсть, бо в кожного є кредитний лiмiт. Iснує ще страховий кредит - це як лотерея. Одного разу я виграв велику суму на зламаних вiтряках - пiсля урагану всi мої електричнi млини перетворилися на купу мотлоху. Менi їх полагодили безкоштовно. Оце значить пощастило! Держава пiклується про нас, поки ми платимо їй податки i поводимося лояльно.
Взагалi-то, жити дуже добре. Ми забезпеченi, можна сказати, багатi, у нас є все, держава нас захищає. Не виживають сьогоднi тiльки старовiри i вiльнi. Та менi їх майже не шкода. Самi винуватi. Захотiли б - виконували би цивiльнi обов'язки, i жили би як люди, а не тiкали б до резервацiй, щоб iснувати, як дикуни!
Ми, звичайно, теж виїжджаємо до нацiональних паркiв, адже я сам дуже люблю сафарi - проте все має бути безпечно i з комфортом, чи не так? Та коли тебе в будь-який момент можуть вбити або пограбувати, коли є реальна загроза захворiти на щось страшне i зi стражданням чекати повiльну смерть, знаючи, що десь в мiстi її можуть вилiкувати як банальну нежить - я цього не розумiю!
Ще i той клятий закон "Про вiльних людей"! Вiн заснований на Конституцiї, на принципi рiвностi всiх людей, на принципi, що життя людини - найвища цiннiсть. Якi дурницi! Зi сторони все здається гарно, гладко i красиво. А насправдi виходить так, що чортовi жебраки приходять в мої лiси i сплять собi де забажають, жеруть, смiтять, залишають слiди, палять багаття! Боже, як вони засмiчують природу! Наша партiя лобiює скасування цього закону. Вважаю, що в усьому завжди потрiбен порядок. Якби ж ще не це кляте перенаселення!..
Держава протистоїть перенаселенню як може. Насамперед, звичайно, є суворий контроль народжуваностi. Високий рiвень цiн. Досягнення визначеного вiку. Податки.
Але, скажу я вам, якщо вже у вас є дитина, то про неї подбають як треба. В сучасних школах дiтей навчають, як накопичувати капiтал, як керувати бiзнесом, як органiзовувати роботу мас. Iндивiдуалiв вчать бути професiоналами й майстрами. Пiзнiше, коли вони пiдростають рокiв до дев'яти-десяти - їм викладають вже тiльки конкретнi дисциплiни за спецiалiзацiєю. Дилетанти не потрiбнi сьогоднi нiкому. З п'ятнадцяти рокiв випускають на перше, гарантоване законом робоче мiсце. Система працює як годинниковий механiзм. Блага цивiлiзацiї, хе-хе...
Та, звичайно ж, бувають помилки. Страшнi i, нажаль, непоправнi.
Я читав якось в газетi, що в якiмсь мiстi тисячу хлопцiв готували як солдат спецназу, причому свiдомо привчали їх не боятися смертi i кровi, бути жорстокими i холоднокровними, навiть одержувати задоволення вiд убивства. В результатi якоїсь помилки, яку я навiть не можу уявити, один з них був призначений суддею мiсцевого суду в один з районних центрiв. Поки згори не дiзналися, що вiдбувається, цей хлопець встиг вiдправити за ґрати на тривалi термiни i взагалi на той свiт бiля трьох тисяч чоловiк. I всього за два-три мiсяцi! Причому страту той суддя завжди чомусь вибирав через гiльйотину. На судi вiн сказав, що цей метод йому подобався, тому що так робив Гiтлер - був колись такий диктатор. Всi обвинувачення на свою адресу вiн, звичайно за допомогою адвокатiв, вiдбив вiдмiнно. Природно, що не без допомоги "вищих сил" - нiхто не хотiв визнавати, що трагедiї можна було уникнути. Зi ста двадцяти двох пунктiв обвинувачення прокурор змiг довести тiльки два: коли той хлопець вiдправив на гiльйотину одного за перевищення швидкостi, а маленького хлопчиська - за те, що той збiг з урокiв. На щастя, цi люди не загинули.
За замах на навмисне убивство з обтяжуючих обставинах суддя був присуджений до страти. З ним повелися бiльш гуманно, анiж вiн сам. Спочатку його свiдомiсть заблокували i стерли всi iнформацiйнi потоки - грубо кажучи, зробили з нього байдужого дебiла, а потiм ввели отруту. Кажуть, вiн вмирав iз посмiшкою на губах...
...Менi iнколи здається, що наш свiт - божевiльний. В противному випадку чому тодi iснує така безлiч усiляких безумцiв-снайперiв, якi стрiляють в кого забажалося, якi вбивають навiть грудних дiтей; чому щовесни i щоосенi так багато дiтей кидається пiд машини чи з вiкон? Менi здається, що це через брак любовi. Ми, люди, розучились любити. Ми розучились розумiти свого ближнього. Це страшно. Кажуть, в усьому винувата депресiя. А я так собi гадаю, справа в тому, що ми забули Бога. Ми вiдреклися вiд найголовнiшого, i тепер розплачуватимемося за це, не розумiючи, через що так страждаємо. Iнодi туга дзенькає у вухах могильним дзвоном тишi, i коли цей дзенькiт застеляє всi iншi звуки, здається, що збожеволiєш...
...Чи не занадто вже вона запiзнюється?..
...Ось, завела собi ще одного коханця. Ну куди їй четвертий?! Ще й молодше вiд неї на п'ятдесят рокiв - подумай, Надю! Та де там, хiба їй щось поясниш. Каже - то є шалена пристрасть. О, так, звичайно! Бачили ми таких пристрастей сотнi за все життя: погуляє iз ним, доки не набридне, i кине. А той собi кулю в рота пустить...
А, грець iз ним, головне, щоб додому не приводила. Нехай це буде в нашiй квартирi в столицi, нехай хоч в офiсi - менi уже все рiвно, але тiльки не тут! Це мiсце пам'ятає нашi днi, нашi молодi роки. Тодi вона була молода, не така владна, не так жорстка...
Ах, мила, як же нам було тодi добре з тобою! Якi ми були щасливi!
Та досить, не хочу думати про це. Бо ще пiдскочить тиск - а змiї все вiдчувають, хай їм грець. З полiцiєю всi питання улагоджено полюбовно, все добре, хоч Надя про це й не знає. А нащо їй? Я ж її кохаю. До нестями, стерву. I завжди сплачую всi її витрати i рахунки. Дарма, що вона одержує пенсiю в два рази бiльше за мене. Адже, коли працювала, заробляла зарплатню бiльшу, як i усi жiнки. А по-друге, як i всi жiнки, спромоглася лягти пiд кого треба i заробити нам первiсний капiтал. Як дружиною я нею надзвичайно задоволений. I взагалi вона, незважаючи на усi свої вади, прекрасна жiнка. Нiжна, чуйна, хоч i така свавiльна.
Одне погано: ми нiколи не мали дiтей. Справжнiх, я маю на увазi. Звичайно, я можу здатися занадто романтичним, та я завжди мрiяв, щоб Надя могла народити дитину. Зараз це здається майже нереальним, жодна дiвчинка нiзащо в свiтi не вiдмовиться вiд операцiї - i вiд "вiчної" молодостi! Нехай родять клони. На те їх i вирощують. Так думає суспiльство. Але ж... були часи, я читав: було колись хвилювання, було таїнство i й народження! Як я про це мрiяв!..
...Договiр про шлюб закiнчується цього року. Хоч би вона не передумала! Боже, хоч би залишилася з мною! О, кохана моя!
Я люблю її, i вона мене теж, та це дивне почуття. Не розумiю i дотепер, чому вона мене нiколи не намагалася покинути. Так, її прихильнiсть до мене дивує i досi. Iнодi я питаю себе: невже в нiй, як i в менi, i через сто вiсiм рокiв залишилась та колишня, неуявна, дiйсна пристрасть? Я молюсь про це щодня...
Все ж таки, їй добре з мною. Адже я насправдi її кохаю. Я готовий заради своєї жiнки майже на все. Я знаю, що це рiдкий, поодинокий випадок, та все ж таки... Їй подобається, що я кожен день готовий ризикувати життям заради неї. Щодня мене може вжалити кобра. Її отрута настiльки сильна, що вб'є мене в лiченi хвилини. Не допоможе й сироватка - якщо тiло виживе, мозок одержить необоротнi ушкодження. Я все це усвiдомлюю, проте два рази на день я йду по кобру.
...Все почалося з корiв. Я довiдався, що в корiв є два гени: один вiдповiдає за твердiсть м'яса, iншої - за м'якiсть. Так i в кобр. Я почав експериментувати. Вiдкрив лабораторiю, купив ферму, потiм ще декiлька. Тепер вирощуванi нами змiї найсмачнiшi в регiонi. Ми продаємо їх м'ясо у десяток елiтних ресторанiв. Кажуть, що овочеве рагу iз м'ясом кобри з нашої ферми - улюблена страва Президента. Не знаю, може бути. Принаймнi, держава звiльнила наш бiзнес вiд деяких незручних податкiв. Це приємно...
Я дивлюся на Бiє. Табличка на корпусi: "Biological current Intelligent controlled Electronic robot ў. Виробництво: Україна-Росiя-Японiя". Ось, вартує поруч, чекає наказiв. На вид зовсiм як людина, хiба що руки блищать металом i ока непомiтно горять особливим блиском електронних приладiв.
Шкода, що не можу використовувати його як помiчника - Бiє не можна убивати нiчого, крупнiше за сколопендру. А кобри триметровi i товщиною як моя шия. Кобри небезпечнi...
Та я й не хочу, якщо чесно. Не хочу, тому i не наймаю полiцiю, так само як i не замовляю свiжi серця термiновим кур'єрським замовленням iз власної ферми чи вже готовi з ресторану, хоча, звичайно, можу це собi дозволити.
Причина в тому, що так чи iнакше, але я - чоловiк. I я маю iнодi робити геройськi вчинки. Хоча б два рази на день. Ось як зараз. Пiду i вирву з чергової кобри серце, що ще б"ється.
Заради чого? Вiдповiдь проста. Медицина повернула людству втрачену молодiсть, намагається зберiгати здоров'я. Але все одно роки беруть своє. Коли тобi сто двадцять п'ять рокiв - ти вже не вiсiмнадцятирiчний хлопчик, ти втомлюєшся, твої бажання i можливостi вiдмирають. Молодi на вид люди нiчого не хочуть i вже мало що можуть. Менi здається, що для чоловiка це просто жахливо. Тому потрiбно знати секрети.
Серце кобри - найголовнiший з ним. Ось мiй рецепт. В спiйманої кобри вiдтинається голова, з тiла зливається кров. Колись, у перший раз, я був здивований, що вона тепла - нiколи не думав, що в змiй тепла кров. Бiльша частина кровi йде до лабораторiї чи до ресторанiв, а трошки я лишаю собi. Мiй Бiє допомагає менi - тримає змiю, поки вона ще iзвивається, подає контейнери. На двiстi грамiв горiлки потрiбно стiльки кровi, щоб вона стала густого червоного кольору. Тулуб змiї я кладу на стiл, розпорюю черево у чiтко визначеному мiсцi - тут дуже важливе правильно встромити ножа, щоб не порiзати серце, - роблю розрiз. I ось воно! Серце кобри. Воно розмiром з куряче i воно - б'ється. Серце продовжує жити. Продовжує гнати невидиму вже кров по кровоносних судинах кобри. Серце вирiзує i кидається до великої чарки. Чарка ставиться на стiл. Серце в чарцi продовжує битися. Потiм туди наливається горiлка з кров'ю. Потрiбно випити горiлку i проковтнути серце. Можна вiдразу, можна потiм розкусити.
Жорстоко? Так. Небезпечно? Так! Зате Надя мною задоволена як чоловiком з усiх бокiв. А для мене це головне. Бо я кохаю її бiльше за життя i готовий заради неї на все.
А ось вже, до речi, i вона. Нарештi, приїхала!
Луганськ, 19.8.2006 р.
copyright Скачков М.С. 2007 р.