З ранку на душi таке огидство було - хоч вовком зазивай. Прокинулася, очi вiдкрила, згадала миттєво, немов би i не спала - i почалося. Боже, чому ж так - якби засинати, коли приходить лихо, а прокидатися, коли все вже мине, коли все добре! Я проплакала за снiданком, нiчого не змозi проковтнути. З носа гiркi капали сльози - i падали в каву...
Вiн їв мовчки, серйозний i замислений. Iти iз ним стало вище за мої сили - знову зi мною трапилася маленька iстерика, та вiн, спасибi йому - милий, коханий! - зрозумiв, обiйняв, сказав, що сам пiде. Перед виходом поцiлував, нiжно затуливши мої оченята своїми великими руками. На вушко прошепотiв, що кохає...
Я зачинила дверi. Пригорнулася, слухала. Стихли кроки на сходах, дверi внизу скрипнули - а я сидiла пiд дзеркалом на полу, на сiдницi, розкинувши ноги, i ревiла, як дурка. Шкода так себе стало...
Потiм знову пiшла пити каву. Не втрималася (а якщо тепер усе можна?), долила коньяку. Узяла з його пачки на пiдвiконнi цигарку, пiдкурила, ввiмкнула радiо. Сiла за стiл, уп'ялася в шпалеру. Так я кухню полюбила цю за мiсяць, що ми тут живемо, така вже затишна вона!.. Поки палила - намагалася думати про щось стороннє, та не вийшло. Озирнулась на годинник. Через п'ятдесят хвилин вiн повернеться додому.
Заспокоїлася, умилася. Подивилася на себе (дурницi, все буде добре!), пiшла у залу. Лягла на диван, телек включила. Раптово якось подiяв коньяк, i я, розсмiявшись, знову розревiлася. Хусточка зовсiм мокра стала, дiстала iз шафи чисту - його. Згорнулася калачиком, з мокрими очима дивлюся в екран i жодного слова не розумiю. Такий мiй життєвий пiдсумок...
Боже, я люблю життя! Люблю себе i... його люблю - нереально, непередавано, нескiнченно! Чому я тiльки зараз це розумiю?! Заплющила очi, i проти волi перед ними поплило життя. Дiстала iз шухляди альбоми. Фотографiї - застиглi митi з щасливих днiв. Пролистала швидко i почала спочатку. Думалося якось бiльше нi про що.
Зняла слухалку. Якщо годинник не бреше, незабаром пiвгодини - i вiн прийде. Набрала подругу, потiм ще - усiх друзiв, хто пiдняв. Захотiлося довiдатися, про що вони зараз думають...
- Я спала...
- Я дивилася на кiшку у вiкнi. Вона бiгла пiд музику - красиво так...
- Подумав, друг дзвонить...
- Думав, як надалi буде життя розвиватися. Хочу жити окремо вiд батькiв...
- Думав, що дзвонять зi станцiї - чекаю на машину...
- Треба трубку зняти...
- Не знаю, фiльм дивилася...
- Тримала в руках фотоапарат, збиралася фотографувати. Я на морi...
- Не могла знайти телефон, бiгла, шукала...
- Про тебе думала...
I усi питали:
- А що?.. Голос у тебе сумний...
Нiчого, усе нормально, втомилася...
Залишилося п'ятнадцять хвилин. Чекання напружує, в животi неприємно тягне. Нi з ким подiлитися... Ненавиджу себе за те, що дозволила йому одноразовим i не новим колотися, але в нього ж дiабет, йому iнсулiн потрiбен був!..
Посуд помити? Руки тремтять.
А якщо ми вмремо, чи втрачу я його там?
Здається, що вже всi сльози виплакалася. Лежу тепер на диванi, голова i рука звiсилися, тапок з ноги впав. Лежу i у пiдлогу дивлюся. Пiдлога красива...
Клацнули дверi - вiн прийшов! Несуся до нього в одному тапку, обiймаю. Не хочу нiчого знати! Вiн поруч. Обличчя, дурень, у букет ромашок сховав, але бачу - посмiхається. З кишенi листiвку менi протягує. Всерединi - ведмiдь якийсь дурний iз сердцем, i його карлючками:
Люблю!
А ще - лiкарняний бланк. Серед стовпчикiв цифр, серед букв:
- Тест на ВIЛ: негат.
Обiймаю його, цiлую, люблю його, люблю!
- Ми не помрем! - шепочу я.
А вiн менi квiти дарує...
Луганськ, 2003 р.
Ред. А.I. Гая, 2005 р.
copyright Скачков М.С. 2007 р.