- Вибач, - сказав я їй. - Схоже, нам доведеться на якийсь час iз тобою розлучитися. Я цього не хотiв. Так вийшло. Ти можеш трошки потерпiти i зачекати тут на мене?
- Трошки - це скiльки? - спитала тiнь.
- Поки ще не знаю, - вiдповiв я.
- Ти не боїшся потiм про це пошкодувати? - тихо запитала тiнь. - Я погано розумiю, що вiдбувається. Та коли людина розстається iз своєю власною тiнню - це неправильно. Ти так не думаєш? А я думаю, що i ти чиниш невiрно, i взагалi все це мiсце неправильне. Людина не може без тiнi, i тiнь не може без людини. А ми з тобою iснуємо, хоч нас i роздiлили. Тут якась страшна помилка. Тобi так не здається?
Харукi Муракамi
"Країна див без гальм i кiнець свiту"
Ми як завжди зiбралися у Серьогi: я, Маринка, Льоха i господар квартири. Приводу, як такого, не було, та останнiм часом нас об"єднувала одна таємниця. Справа в тiм, що при правильнiй настройцi ми разом були здатнi керувати речами. Причому, у днi, коли наша загальна психiчна сила була на висотi, в нас добре виходило вiдключити хвилин на п'ять у всьому пiд'їздi свiтло чи, наприклад, змусити дружно завити у дворi всi автомобiлi пiд сигналiзацiєю.
Звiсно, таке шкiдництво нiчого, крiм забавки нам не приносило, i тому ми вирiшили повернути свої сили на загальну користь. Нам кортiло зробити свiт значно щасливiшим, бiльш правильним, тобто якось зробити його краще. Причому, це бажання назрiло в кожному з нас окремо вiд iнших. Ймовiрно, всiх налаштувало на одну хвилю те саме: вкритi шприцами пiд'їзди наших будинкiв, вiдсутнiсть грошей у населення i, в нас, в принципi, теж, а найголовнiше - саме назва нашого рiдного мiста: Щастя. Ми не могли змiритись iз тим, що щастя вистачило тiльки на ту назву на мапi областi.
Ну от ми i зiбралися знову в Сержа. Про себе я радiв, що не покликали Кульку, i вiн сам сьогоднi не вирiшив привiтатися - просто вiн усiх нас за останнiй час серйозно дiстав. Чесно кажучи, поводив вiн себе останнiй мiсяць дуже дивно: якось зухвало, нiби мав чим пишатись, i в той же час дуже загадково, нiби знав якусь таємницю. Хоча, звичайно, Кулька завжди був незрозумiлим - ще з самого дитинства.
Ми пояснювали це собi тим, що його спосiб життя i вiдношення до неї були, м'яко кажучи, асоцiальними. Вiн весь час десь вештався, пив, курив i щось там вживав - i все б нiчого, з кожним буває, та в його випадку складалося враження, що вiн, як в однiй пiснi, захотiв прискоритися. Я особисто зовсiм перестав його розумiти, хоча колись ми добре товаришували, i тодi я вважав його за нормального хлопця. Нажаль, ми добре всi знали, чим скiнчаються такi захоплення - забагато наших друзiв перейшло з трави на колеса i голку. До нормального життя не повернувся жоден з них. Двоє вже загинули...
Словом, останнiм часом ми якось вiддалились вiд Кульки - бо нiхто не бажає втрачати близьких людей. Ми всi прекрасно знали, наскiльки це боляче.
Але сьогоднi я помилився. Кулька таки прийшов. Правда, iз запiзненням, десь о дев"ятiй.
Ми ж прийшли десь бiля сьомої: трошки посидiли, побалакали, послухали музику i обговорили останнi новини. Потiм Сергiй дiстав з буфету пляшку вина.
- Послухай, - сказав йому я, - народ зiбрався займатися важливою справою, а ти вирiшив перетворити усе на банальну п"янку. Ми ж потiм не настроїмося.
- Та припини! - посмiхнувся вiн. - Що нам з однiєї пляшки на чотирьох? Усе буде ок. До речi, її можна випити i потiм.
- Ага, - вiдповiв я йому, - звичайно. Наливай!
Ми трошки посидiли з вином, побалакали про життя, потiм вирiшили iти на кухню починати медитацiю. Я сказав, що зараз пiдiйду, i пiшов на балкон покурити.
А коли повернувся i вийшов до коридору, передi мною предстало таке явище: дверi туалету вiдчинились, i звiдти вийшов Кулька. В пальто, хутрянiй шапцi й в припорошених снiгом чоботях.
- Ого! - здивувався я. - Ти знайшов новий вхiд?
- Авжеж! - вiдповiв Кулька.
Справа в тiм, що в цього типа була дурна звичка: приходячи до людини в гостi, перш за все вiн, навiть не роздягаючись i не роззуваючись, йшов до туалету. Коротше кажучи, комплексами вiн не переймався.
Я йому заявив так:
- Нi, якось це, знаєш, не по-людськи. Давай, напевно, назад, i ввiйди через дверi.
Десь с хвилину вiн лахав наче божевiльний, проте i не подумав вибачатись, а безпардонно зрушивши мене з дороги, пройшов прямо до кухнi; я ж ледь не впав, коли вiдчув його подих. То була дика сумiш алкоголю, трави i колiс, ледь приглушена слабенькою жуйкою - я зрозумiв, що вiн добре пiдготувався до сьогоднiшнього вечора!
- Кулька! - наздогнавши, я розгорнув його обличчям до себе, - чого ти приперся?
Моє втручання змусило його зняти пальто i шапку, скласти все це на табуретi, що стояв у кутку i навiть помити руки. Iншi члени нашої групи анi словом не удостоїли Кульку, втiм, дозволили сiсти з усiма за стiл.
- Куди ж ви без мене, - навмисно розтягуючи голоснi, повчальним тоном вiдповiв Кулька. I повторив, вже, мабуть, звертаючись до себе, - без мене...
Я зрозумiв, що з ним зараз сперечатися безглуздо, i просто вирiшив, що з першою ж нагодою викину його за дверi. В очах iнших читався той же самий намiр.
Отже, ми розташувалися за столом, взялися за руки, вдихнули i дуже повiльно види-дихнули. Очi у всiх були закритi, i поступово, виконуючи дихальнi вправи, ми звiльнили свiдомiсть вiд стороннiх думок.
Можна було починати.
Я сказав:
- Свiтло.
I ми настроїлися на те, щоб на кухнi зникла електрика.
Через секунду наша концентрацiя досягла потрiбної сили, i свiтло в кiмнатi дiйсно погасло, а потiм знову з"явилося. Нашi очi були закритi, проте усi зрозумiли, що вийшло по тому, як затих i знову загудiв холодильник.
Добре. Тепер ми були готовi йти далi.
Я вимовив:
- Сигналiзацiя, - приготувавшись разом iз усiма включити сигнали машин, що стояли у дворi.
Як завжди я сформував образ сяючого кулi, вiдсилаючої енергiю iмпульсу, а потiм - образи автомобiлiв i координати. Але... щось йшло не так. Я буквально фiзично вiдчув, як невiдома груба сила вирвала цi образи з мого контролю i забрала їх в невiдому чижу темряву поза полем мого внутрiшнього зору!
А потiм в квартирi над нами так бахнуло, що всi ми пiдскочили i подивилися нагору. Звiдти почулися звуки розбитого посуду, i тихе: "Ой!". Ми переглянулись, не розумiючи, що вiдбулося.
- Менi здається, що це не ми, - невпевненим голосом через секунду вимовила Марина. - Ми ж про це не думали...
Льоха i Серж погодилися з нею, i я також схилявся до цiєї думки. Ми вирiшили продовжувати далi. Тодi Марина запропонувала спробувати запустити давно не працюючий лiфт. Ми всi посмiхнулися i погодилися, що це можна зробити.
В останнiй момент, закриваючи очi, я раптом побачив самовдоволену пику Кульки. Його аж розпирало вiд задоволення! По його сяючiй фiзiономiї я все зрозумiв: вiн нас використовував!
- Кулька!..
Але знову з"явилася сяюча куля й образи. Лiфт, старий курний мотор, згорiли проводи, мишачi екскременти, сутiнок. Я чiтко уявив собi, як раптом цей лiфт освiтився, загудiв, став чистим i знову запрацював. Я сконцентрувався, наскiльки це було можливо.
А тодi, наче насправдi, побачив Кулькiни очi: божевiльнi, сповненi якоюсь манiєю, якоюсь дiловитою божевiльною веселiстю. Проте не два ока, а цiлий свiт - нескiнченну їх кiлькiсть! Вони заполонили собою увесь всесвiт, а потiм полихнули в моїй головi яскравим вогнем!
Я почув, як вiн сказав про себе:
- Бум...
I в той же момент наш будинок затремтiв. Ми пiдлетiли на своїх табуретках в повiтря на добрих пару сантиметрiв, а потiм свiт навколо наповнився дзенькотом битого посуду, скла, Бог знає, чого ще. Причому, звуки доносилися звiдусiль, рахуючи i Серьогiну кухонну шафу.
Ще з секунду пiдлога пiд нами ходила ходуном, а потiм все заспокоїлося. По одному iз шибок пробiгла довга гiлляста трiщина.
Ми вражено дивились один на одного, не знаючи, що сказати.
Першої заговорила Маринка. Вона повернулася до Кульки i строго поглянула в його очi. Потiм повiльно вимовила:
- Вова, я бачила твоє обличчя. Я бачила, як ти забрал мiй образ. Я вiдчула, що ти хочеш зробити. Чому ти це робиш?!
Вiн невимушено посмiхнувся i безневинно вiджартувався:
- Ну що ти, солоденька, я просто вирiшив трошки змiнити завдання. Не бiльше.
- Нi, Кулька, я теж бачив тебе - ти забрал весь телекiнез собi, - вставив своє слово Олексiй, - так не можна. Ти хоч розумiєш, що через тебе ледве не случився землетрус?
Серьога в цей час розглядав картину хаосу у своїй кухнi, наче не мiг в оце все повiрити. Здається, вiн перебував у шоцi.
- Льолiк, - парирував Кулька, - ти просто не розумiєш. Я вiдчув, що можу таке... м-м, таке...
- Це небезпечно, це може кого-небудь убити чи покалiчити, Вова! - останнi слова дуже схвилювали Марину.
Та Кулька поставився до цього надзвичайно спокiйно.
- Буває. Це витрати. Незабаром ми навчимося цього уникати.
Тодi я вирiшив, що треба брати iнiцiативу в свої руки i сказав йому:
- Ти хворий, Кулька, i не лiкуєшся. Досить! Ти навiть не розумiєш, що нiчого не контролюєш! Думаєш, що можеш керувати свiтом, а насправдi слiпо йдеш за своїми обмеженим дитячими амбiцiями! Ти розумiєш?!
- Ти розумiєш! - перекривляв вiн мене, а потiм так само легко i щиро продовжив:
- Ну нiчого. Я поки що просто тренуюся. А коли я настроюсь, то зроблю всiх щасливими! I ми зможемо змiнити нашу реальнiсть настiльки...
- Ах ти пiдла тварюка! - вигукнув я. - Через тебе Бог знає що може трапитися, а тобi начхати! Я вiдчуваю: ти задумав щось зовсiм недобре, i тепер використовуєш нас в...
- А ти взагалi заткнися! - огризнувся на мене Кулька. В його тонi i палаючому поглядi читалася недвозначна погроза. - Ми усi цього хочемо, i ми все це робимо!
I тiльки я зiбрався йому заперечити, як свiт змiнився. Останнє, про що я подумав: Боже, нашi руки усе ще з'єднанi разом. А слiдом за цим наступив шок.
Жодного ще разу в життi я не бачив перед собою настiльки чистого i красивого моря! Воно простиралося практично на всю ширину обрiю, i тiльки праворуч берiг трошки закривав краєчок: то невисокi, але дивно прекраснi гори спускалися до його вод.
Високо над морем у небi парили великi бiлi птахи, а над ними застигли бiлоснiжнi громади хмар. Крiзь них пробивалися широкi, сяючi в ефiрi, променi сонячного свiтла, посилаючи свою енергiю донизу - водi i землi невiдомого менi свiту.
Прибiй був ледь чутний, i в той же час його ласкавий шум був основним у свiтi звукiв, що оточив мене. Море наспiвувало свою загадкову древню пiсню. Воно немов хотiло зачарувати. Це море кликало до себе. Над моєю головою лунав лемент чайок; було тепло, i оксамитний вiтер з моря не охолоджував, вiн радше заспокоював шкiру своїм торканням.
Згiдно з моїм внутрiшнiм годинником зараз було десь сiм-вiсiм годин вечора: i справдi сонце готувалося сiдати за гори, що височiли праворуч вiд мене. Високо на однiй з них я раптом помiтив великий бiлий храм, практично цiлком схований зеленню дерев. Я побачив високi колони i променi сонця, що прибивалися крiзь отвори в даху, i заливали золотисто-смарагдовим сяйвом i храмовi колони, i все навколо нього. В той момент у душi, у самiй її глибинi, я вiдчув таку радiсть i таке щастя вiд спокою i впевненостi, вiд гордостi за те, що все це - моє! - що стало колоти в носi, i сльози самi з"явилися на очах. Я зрозумiв найголовнiше. То i був мiй свiт - i те життя, яким я i повинен був жити! I якщо це був не Рай, то, як на мене, щось дуже на нього схоже!
Не знаю, скiльки часу я так сидiв i захоплено споглядав за навколишньою реальнiстю, коли мiй погляд опустився нижче, до берега, i я помiтив корабель.
То був великий дерев'яний човен iз щоглами, величезною кiлькiстю довгих весел, оббитими червоною тканиною бронзовими щитами, встановленими по периметру борту: на вiдстанi ста метрiв вiд мене практично у самого берега моря нерухомо спочивало на водi давньогрецьке судно.
По ньому i по березi дiловито снували вдягненi в бiлi тунiки засмаглi до золотистого блиску мускулистi молодi бородачi, передаючи один одному якiсь вузли, бочки i тюки. Усi вони працювали швидко, та на подив чiтко i злагоджено: видна була гарна органiзацiя. В декiлькох метрах вiд них, стискаючи в руках ратища довгих копiй, стояло троє воїнiв у шкiрянiй i бронзовiй збруї, в сяючих на сонцi i прикрашених яскраво-червоним пiр"ям шоломах. Вони перекидалися короткими фразами, стримано вiдповiдаючи на чиїсь жарти, i спокiйно, без тривоги поглядаючи чи то на схований деревами храм, чи то на дрiмаюче в обiймах лагiдних сонячних промiнь море.
Їх обличчя, як не дивно, були менi знайомi.
Вiд них вiдокремився один, найвищий, здається, хлопець iз серйозним поглядом воїна. Вiн швидким, але виваженим шагом пiдiйшов до мене i звернувся на незнайомiй мовi, яку я, як це не дивно, напрочуд легко зрозумiв:
- Капiтан, ми готовi до вiдплиття!
Подивившись на себе, я побачив таку ж, як i на ньому, бiлоснiжну тунiку з кольору iндиго вишитими вставками схожої на прямокутники в'язi. На широкому кожаном поясi висiв меч iз iнкрустованою золотом i дорогоцiнним камiнням рукояттю меча. Я сидiв на великому плоскому каменi, теплому i гладкому, як яйце. Ноги були взутi в широкi i м"якi шкiрянi сандалiї.
У цей момент захват переповнив мене до країв! Цього просто не могло бути! Я не вiрив своєму щастю - це не сон! Я теж був частиною цього свiту!!!
Вдихнувши повiтря повними грудьми, я зрозумiв раптом, що впiзнаю запах цього найчистiшого, благословенного вiтру - саме таким завжди був запах моєї мрiї! Кулька вiдправив мене в свiт, де я i повинен був народитися i жити! У нього це дiйсно вийшло!
Пiднявшись, я зiбрався йти до воїна. Лати тонко дзвякнули, i золотi бляшки на поясi вiдгукнулися тихим шелестом.
Раптово свiт знов почав втрачати яскравiсть, а згодом потьмянiв i зник у темрявi: навколо нiчого не було. Я ж немов знепритомнiв...
Через мить я отямився. Вiдкрив очi. То був жах. Побачене змусило мене визвало в мене слабкий, приречений стогiн: я сидiв на Серьогiнiй кухнi, я знов повернувся до нашого тужливого тлiнного свiту! Груди простромило кислим болем, неначе вiд удару. Пiдборiддя тремтiло: о, як же хотiлося завити!
Коли ж я побачив, що на менi усе ще та бiлоснiжна тунiка, а на поясi висить меч, я не змiг втримати плачу:
Вiн сидiв, уп"явшись у дивну iстоту, схожу на живу тiнь, складену начебто з клубiв прозорого чорного диму невизначеної, але людиноподiбної форми. Дуже контрастно на тлi темного силуету видiлялися пронизливi блакитнi очi. Вони невiдривно дивились на Кульку, i слава Богу, тому що коли я лиш поглянув на них, у мене негайно ж почалося запаморочення голови, немов якась приємна, але бездушна i невблаганна сила почала розчиняти мою свiдомiсть, подiбно до чорному диму, що клуботався передi мною.
А вони спiлкувалися - подумки, без слiв. Це я зрозумiв по тому, як Кулька час вiд часу трошки кивав головою, немов погоджуючись, а куточки його губ розходилися в радiснiй посмiшцi: вiн слухав сидячого перед ним Джа, схвалював кожне його слово i немов завчав його наставляння! Я бачив, яких зусиль це йому вартує: Кулька був блiдий наче крейда, i, здається, ледь тримався у свiдомостi.
Олексiя, Сергiя i Маринки не було.
Поступово я став приходити до тями, i раптом хвиля липкого страху остаточно привела мене в почуття: Господи, що ж ми дiємо?!!
У ту ж секунду Джа зник, а на його мiсцi з"явився Льоха. Вiн був в ейфорiї:
- Так, крихiтко... - прошептав вiн, облизуючи пересохлi губи, не розкриваючи своїх очей. А потiм вiдхилився назад i звалився зi стiльця. Пiдхопився.
Обличчя його, засiяне слiдами цiлункiв, було здивованим i переляканим, немов у маленької дитини:
- Де?!! - заревiв вiн.
Потiм хлопець повiв головою по сторонах i побачив нас. Пiсля цього вiн сiл за стiл i замовк. Його схвильований погляд блукав по вiзерунках старої скатертини...
Серьога з"явився iз товстою пачкою рiзнобарвних грошових знакiв у пальцях, що тримали на собi з десяток золотих болтiв. В зубах його була товста сигара, волосся його було гладко зачiсане назад, темно-синiй в смужку шикарний костюм випромiнював приємний аромат дорогої туалетної води.
Коли грошi станули в його руках, вiн розчаровано поглянув на нас, а потiм спокiйним рiвним голосом вилаявся так, що мої вуха ледве не загорнулися в трубочку.
- Кулька, де Маринка? - запитав я.
- Не знаю, - флегматично вiдповiв менi Кулька, i було схоже, що ще секунда, i вiн знепритомнiє. Так i сталося. Кулька розпласталася на синьо-бiлому лiнолеумi Серьогiної кухнi, але нiхто не збирався приводити його в почуття. Ми просто сидiли за столом i приречено, тужливо дивилися один одному в очi. Ми усi страждали вiд того, що зараз втратили мрiю.
- Краще б я нiколи не знав, що є мiсце, де так гарно... - ледь стримуючи сльози, сказав Олексiй.
Ми iз Сергiєм кивнули, погоджуючись i опускаючи долу очi. Потiм Сергiй зiтхнув, i, обернувшись назад, полiз у холодильник за пляшиною горiлки.
В ту ж мить ми почули пронизливий крик Маринки. Її вереск був сповнений жаху!
Ми усi рвонулися до залу.
На диванi, у розкiшному стародавньому платтi, прикрашеному сотнями сяючих камiнцiв, перлами i золотою ниткою, зжалася Маринка, закривши обличчя руками. Над нею, пiдпираючи низеньку стелю могутнiми плiчми, стояв величезний пiрат. У правiй руцi вiн стискав довгу, метра в пiвтори довжиною, шаблю. Його бандана, сiрий камзол, шкiрянi ботфорти, ременi - усi було в брудних, коричневих вiд гарматної копотi, плямах кровi. Коли вiн скосив свiй погляд на нас, я зрозумiв, що зараз вiд страху сходжу пiд себе: то був погляд страшного, немилосердного, безжалiсного диявола!
Але, корячись божевiльному пориву, я вихопив меч iз ножен i кинувся на нього! Я не знав, що роблю, але рука уже викинула лезо в широкий косий удар, а з мого горла вирвався схожий на писк клич. У той момент, коли я обрушив зброю на прибульця, я побачив у його очах свою смерть: метал мого меча розчинився в повiтрi за мiкрон вiд його тiла. Слiдом зав тим його шабля, звившись перед очима блискавкою, опустилася на мою голову. Свiт став холодною темрявою...
Через пару секунд, коли я вiдкрив очi i зрозумiв, що все ще живий, турботливi руки друзiв допомогли менi встати з пiдлоги. Виявляється, я знепритомнiв лише на мить.
Пiрата не було, на моїх ногах знову були потертi джинси, на руцi замiсть золотого браслету звично цокав Swatch, i далекi свiти, де кожен може знайти свiй рай, уже здавалися менi чимось ефемерним, недоступним...
Маринка плакала на диванi, а Льоша, з обличчя якого давно вже зiйшли залишки помади, її заспокоював. Усi мовчали. У нас просто не було слiв. У нас i думок, здається, у той момент теж не було.
Раптово гримнув грiм! Стелi, стiн i пiдлоги не стало.
Ми виявилися оточеними нескiнченним простором темряви. Вона була з усiх бокiв: над нами i за нами, мiж нами i пiд нами, ми бачили лише один одного, i бiльше нiчого!
I раптом на деякiй невизначенiй вiдстанi вiд нас ми побачили самих себе - тих, що ще пiвгодини назад сидiли за столом, взявшись за руки, i намагаючись змiнити свiт.
Той освiтлений фрагмент ставав все яскравiше. Усе болючiше було дивитися на нього з нашої кромiшньої темряви. Поступово над тими нами я зауважив примарнi образи iнший свiтiв, що завжди жили в нашiй душi, а зараз ставали реальнiстю. На наших зосереджених обличчях всi чiткiше проявлялися посмiшки щастя.
А потiм на них, на цих нас, упала тiнь. I ми побачили, як з темряви з"явилося величезне, дивовижне щось: я був готовий заприсягнути, що то була гiгантських розмiрiв старуха! Вона повернула до нас свою кошлату страшну голову, ощирилася повним кривих гострих зубiв ротом. В її чорних очах я довiдався, як виглядає пекло: дикий холод, бiль i самiтнiсть, нескiнченнi страждання i безвихiднiсть навiки!
Зареготавши, вона накинула на тих нас величезний чорний мiшок, i ми зникли. Це було моторошно, дуже моторошно: я не мiг дихати, я просто дивився на неї i тремтiв, я думав: що ж буде з нами, Боже, що ж буде з нами?!!
Потiм повернулися стiни, i свiт знову став звичайним. Але скiльки ми сидiли в прострацiї, пригадуючи тi стогони i плач, що доносилися з проклятого мiшку, що чудовисько унесла в темряву, я сказати не можу. Знаю тiльки, що дуже довго...
Потiм ми розiйшлися по домiвках. Через якийсь час нам сказали, що батьки вiдправили Кульку до психiатричного диспансеру. Та кажуть, що вiн звiдти утiк. А хтось каже, що Кулька просто зник - один раз серед бiлого дня розчинився у повiтрi. Куди вiн вiдправився - я не знаю.
Ми ж бiльше не збиралися за одним столом, щоб змiнювати свiт. Усе рiвно без нього в нас нiчого б не вийшло - всю енергетику насправдi завжди зосереджував в собi Кулька, ми ж були усього лише елементами його настройки.
Та й не хотiлося нам бiльше грати в богiв. Ми занадто добре запам'ятали заборонний знак.
Коктебель, 29.9.2005 р.
copyright Скачков М.С. 2007 р.