Глави iз поеми "Скiфський скарб або загублене щастя".

Скарб. 8гл.

На пагорба Iван забрався,
I раптом §сти захотiв.
Сiв, вузлик розв"язав з харчами,
Та ще i чарочку налив.
"Ото нехай, здоровi будуть
Всi добрi люди на землi".
Хильнув хорунжий, й ще добавив:
"Щоб не тупилися шаблi".
Сальце старанно вiн нарiзав,
Цибульку, хлiба й §сти став.
Не поспiшав, бо мiсяць в небi
Потрiбне мiсце не зайняв.
По§в, iкнув, води напився.
На пагорб лiг i заспiвав.
Чом не спiвати, коли дiла
Нема, бо час ще не настав.
По полю пiсня розтеклася.
Пливе i стелиться до трав.
Та раптом мiсяць в темнiм небi
Уже середини дiстав.
Iван пiдвiвся, взяв срiбляник
I кинув с пальця до гори.
В повiтрi вiн перевернувся
I покотився геть з гори.
За ним хорунжий поспiшає,
Погано видно вже в ночi.
В травi загубиться i годi,
Тодi хоч караул кричи.
Монетка завмерла й спинилась.
Орлом до неба i лягла.
Шульга §§ пiдняв i каже:
"Не загубилась, не змогла.
Як вiдьмi вiрити, копати
Потрiбно саме таки тут".
Хорунжий заступ взяв одразу
I поплював собi до рук.
Годину, мабуть, вiн копався,
Аж поки зв"якнуло там щось.
Шульга уважно придивися,
А золота, спаси Христос.
Так добре враз на серцi стало
У хлопця, i тепло пiшло.
Та вмить в спинi похолодало,
Як кригою всього скуло. 
"Ти хто такий?" - Суворий голос    
Позаду радiсть обiрвав.
Шульга одразу повернувся
На голос, що його спитав.
Сто§ть i бачить, вершник дивний
I в обладунках, як в татар.
Та тiльки дивний вже якiйсь вiн.
А мiсяць свiтить, як лiхтар.
Iван iз ями вилiз швидко.
Намацав шаблю, щоб була.
Навколо тиша степ широкий
В кайдани, мов би, закула.
"Шульга, хорунжий запорiзький,-
До вершника сказав Iван,-
А ти хто? Щось не впiзнаю я,
Чи турок, чи татарський хан?"
"Я скiфський цар Атей, поганець.
А це мiй пагорб i скарби.
А ти зiбрався §х поцупить.
Як злодiй ти прийшов сюди.
За це тебе я покараю.
Пощади в мене не проси.
Iз голови тво§й я чашу
Зроблю на втiху, для краси".
"Мене не вбив, не похваляйся
Про чашу-голову мою.
Пiклуйся краще ти про себе.
I голову тримай свою".
Iван пiдскочив i що сили
Штовхнув вiн царського коня.
Атей на землю рухнув зразу,
Аж задзвенiла вся броня.
Цар пiдхопився, меч дiстав свiй
I почався жорстокiй бiй.
По степу вiтер розгулявся
I учинив нестерпний вiй.
Вони так бились дуже довго.
Iвана втома вже бере.
Вiн зрозумiв, що так програє,
Якщо удар не нанесе.
Шульга зiбрався, нахилився
i шаблею царя проткнув.
Цар навiть i не похитнувся,
А тiльки так собi iкнув.
Iван не вспiв прийти до тями,
Як опинився на землi.
Атей його колiном давить
I меч встромляє до грудi.    
"Ну, все, кiнець", - Шульга подумав
I все життя ураз згадав.
Та цар свiй меч сховав у ножна,
I з задоволенням сказав:
"Вставай, мене не можна вбити.
При наймi зараз i тепер.
Я привiд, не живу я бiльше,
Бо вже давно, давно я вмер.
Тебе вбивати я не стану.
Хоч ти мене i розлютив.
Ти славний во§н i хоробрий.
Навiщо вкрасти скарб хотiв?"
Iван пiдвiвся, отряхнувся
I каже, стримуючи дих: 
"За наречену я повинен 
Вiддати тищу золотих. 
Вiддай свiй скарб менi, навiщо
Тобi вiн, ти ж вже не живеш.
На що то золото потрiбне,
Коли уже не §ж й не п"єш?"
Цар посмiхнувся, та i каже:
"Гаразд, вiддам його тобi.
Якщо менi ти допоможеш,
Лишай все золото собi".

Весiлля. 17гл.

Недовго вже й тягнути стали,
Через три днi i побрались.
Весiлля на селi гуляли
Не так як зараз, як колись.
Усiх позвали, кого знали.
А на селi iнших й нема.
Горiлку пили й частували
Всi молодих, аж до рання.
А потiм спати полягали,
Бо вже ходити не могли.
З обiду знову загуляли,
Вернiш сказати, загули.
Там §ли всi, i всi там пили.
Як на весiллi, та й не пить?
Навiть собаки захмелiли,
Лежить собi таке й скавчить. 
Бо гавкать й бiгати не може.
Чи то об"§лись, чи то що?
Ото весiлля, так весiлля,
А не якесь там, казна що. 
Було там все, i танцювали,
I, навiть, трохи подрались. 
Як на весiллi , та й без бiйки?
Коли багато напились.
Iван з Марiєю сидiли,
Як цар з царицею, §й бо.
Такi красивi, гордовитi,
Такi щасливi, як нiхто.
Сорочки вишиванки бiлi,
Марiя з квiтками в стрiчках.
Додолу очi опустила,
Нiби соромиться, отак.
А на нiч молодих до хати, 
Як то годиться, вiдвели.
Що далi §м робити треба,
Вони вже знали, то й лягли.
Чи спали, чи то вже не спали,
Нiхто не знає, окрiм них.
Нiхто ж за ними не дивився.
Та чутно було гучний дих. 
То не стосується нас з вами.
То дiло §хнє, молоде.
Багато хто, i так все знає,
А до кого ще i прийде.
На третiй день пiсля весiлля
Марiя й просить: "Хочу я, 
Почути, як той скарб добув ти?"
"Навiщо, ластiвка  моя?"
"Як то навiщо?- Здивувалась
Марiя й знову за своє,-
Ну, розкажи, тобi, що шкода?
Благаю, серденько моє".
Iван пручатись був не в силах.
Бо то ж дружина, а не хтось.
Та й розповiв про все Марi§.
Як то усе i вiдбулось.
Повiдав правду, майже, всю вiн.
Та де що все ж i приховав.
Наприклад, як то до Оксани
Вiн зранку в гостi завiтав.
Навiщо про таке казати,
Та ще й дружинi. То ж дурня.
Ще по ночах не буде спати.
Iз-за таких дрiбниць вона.
"Iванко, дуже я благаю, 
Щоб мiсце в полi показав,
Де ти царя й царицю бачив,
А ще, де скарб отой лежав".
"Та довго §хати до мiсця,
Не вистачить й цiлого дня.
Цар i цариця уже зникли.
Навiщо ця тобi дурня?"
"Ну, як не можна §х побачить,
Тодi могилу покажи,
Де той чаклун лежав проклятий,
Який нако§в всiм бiди".
"От як тебе це зачепило,-
Iван з усмiшкою сказав,-
Гаразд, по§хали на острiв,
Й до Хортицi Марiю взяв".