- Телефонували ще з п"яти мiст... Я вже починаю плутатись в графiках... - захоплено дiлилася молода жiнка зi сво§м спiврозмовником. Вiн тiльки ледь помiтно кивав головою, дивлячись переважно прямо. Вони йшли довгим порожнiм коридором провiнцiйного театру, i, здавалося, портрети i фотографi§ на стiнах часом промовляли бiльше у вiдповiдь, нiж чоловiк. Проте це, чомусь, не хвилювало дiвчину, i вона неприродно широким для себе кроком йшла поряд iз супутником:
- Ти ж не хвилюєшся? Лiкар сказав, що за три хвилини все нормалiзується... Зараз стiльки цих препаратiв... Я вмовила його чекати до кiнця виступу ... - на цих словах чоловiк рiзко повернувся до жiнки, тим самим обiрвавши §§ речення. Вона вiд несподiванки аж вiдскочила до стiни. Якийсь переляк разом з розчарування промайнув у його поглядi...
- Вiн буде чекати в машинi пiд театром. - через усмiшку намагалась розрядити ситуацiю дiвчина, акцентуючи слова "в машинi". Чоловiк у вiдповiдь теж усмiхнувся, ледве обiйнявши красуню за лiве плече. Так вони стояли секунд п"ять, дивлячись один на одного. Тепер якесь розчарування блимнуло в очах супутницi, але щоб не нагнiтати незручнiсть, що виникла, вона швидко почала поправляти хустку на смокiнгу чоловiка. Потiм обома руками розвернула його навколо осi, глянула на блискучi лакованi туфлi i правою рукою вказала в глиб коридору на великi, розписанi позолотою, дверi:
- Треба починати...
З першим кроком артиста з-за кулiси зал замовк так, нiби хтось натиснув "мьют" на телевiзiйному пультi. Сценiчне свiтло спалахнуло i в ту ж мить вправна рука свiтлоiнженера приглушила його, i тiльки двi освiтлювальнi пушки пронизували зал, пiвсцени, мiльярди театральних порошинок, щоб сполучитися в одне бiле коло на людинi, що вже стояла перед мiкрофоном. Зал розiрвався оплесками. У вiдповiдь йому була тiльки усмiшка i легкий поклон з центру сцени... Ще за мить рука свiтлоiнженера занурила всiх у суцiльну темряву, з яко§ виник голос:
- "Восени 1787 року Моцарт разом iз дружиною вирушив до Праги, щоб поставити там свого "Дон-Жуана"." - поступово набране свiтло розставило все на сво§ мiсця. Голос належав чоловiковi у смокiнгу. Вiн повiльно озирав залу, продовжуючи читати:
- "На третiй день подорожi, чотирнадцятого вересня, близько одинадцято§ години ранку, будучи од Вiдня трохи далi тридцяти годин §зди, подружжя, маючи добрий настрiй, §хало в пiвнiчно-захiдному напрямку по той бiк Маннгардсберга i Нiмецько§ Тай§ недалеко Шремса, де закiнчується перевал через мальовничi Моравськi гори."
Тембр його голосу огортав кожного слухача теплим оксамитом, вiд якого, здавалося, вiбрувала люстра над головами... Резонанс кожного слова застрягав десь у грудях i примушував мимоволi здригатися. Особливо, це вiдбувалося з жiнками. Вже пiсля перших слiв вони ледь непритомнiли, заворожено i напружено ковтаючи кожен напiвзвук, кожен придих...
Не дiяло це тiльки на дiвчину, що супроводжувала чтеця до сцени. Стоячи у карманi, вона перiодично, непомiтною для всiх, заглядала з-пiд завiси у глиб залу, нагору, де неяскраво свiтилося вiкно апаратно§ кiмнати. Саме там сидiв власник голосу, колись такий же гарний i статний, як людина на сценi. А тепер, пiсля аварi§, яка зiпсувала зовнiшнiсть i прикула до вiзка, йому доводилося вмикати щойно записану фонограму зi сво§м голосом, щоб брат-близнюк, нiмий вiд народження, продовжував, хай не пiд сво§м iм"ям, завойовувати свiт мистецтвом читання... i збагачувати §хнє, тепер вже спiльне на трьох, життя...