- I обов"язково потрiбно було... - хлопчик обвiв рукою довкола, вказуючи на дошки, котрими було забито всi вiкна в кiмнатi. - ...Аж так категорично замикатись?
Чоловiк, котрий до того нерухомо сидiв посеред кiмнати втупившись в пiдлогу, пiдняв голову i подивився на спiврозмовника. Маленьке хлоп"я, рокiв п"яти. Нечесане, здається свiтле, волосся, вдягнений у сарафан. Розгледiти деталi було доволi тяжко - свiтло ледь-ледь пробивалося крiзь забитi дошками вiкна.
- Бувають такi ситуацiї.
Кожне слово вiн мовби пережовував перед тим як виговорити, в той час, як його очi уважно слiдкували за хлопчиком. Але малюк не знiтився i продовжив:
- Ти ховаєшся? Вiд кого?
Чоловiк поблажливо посмiхнувся, з таким виглядом, наче вже давно звик вiдповiдати на дурнi дитячi питання:
- Чому ти думаєш, що я вiд когось ховаюсь? Цi всi дошки потрiбнi лише для того, щоб не бачити довколишнього свiту.
- Ховаєш голову в пiсок?
- Наче так.
Хлопчик зiтхнув та пiдiйшов до одного iз забитих вiкон. Вiн спробував заглянути в одну iз щiлин, але свiтло за ними було настiльки слiпучим, що розiбрати хоча б щось було марно.
- Дверi теж забитi? Всю квартиру... Iзольовано?
- Так.
- I як же я сюди потрапив?
Чоловiк знову при пiдняв голову i, здавалось, призадумався. Як мiнiмум, чоло його зморщилось в очах промайнуло щось схоже на свiдомiсть.
- Я вже давно сиджу сам. Їжа вже закiнчилась, а вода... Нiколи не п"ю воду з-пiд крану. I мiнералки теж уже немає. Вiдчуваю я себе далеко не найкращим чином. Певне ти моя галюцинацiя.
Пiсля цих слiв вiд засмiявся та знову почав вивчати пiдлогу. Хлопчик кiлька хвилин мовчки спостерiгав за цим i вийшов з кiмнати. Через кiлька хвилин з кухнi донiсся характерний звук посуду, котрий хтось перебирав. Ще через мить вiн стих i хлопчик повернувся до кiмнати. Тiльки тепер в його руках був гострий нiж. Вiн пiдiйшов до чоловiка i став поруч, пiднявши лiву руку над його головою. Правою малюк повiльно зробив акуратний надрiз на зап"ястку.
Тепла кров маленькими потiчками закапала на волосся чоловiка. Вперше вiн здригнувся та почав виглядати майже здивованим.
- У галюцинацiй немає кровi? - Хлопчик спокiйно дивився на свою порiзану руку i, час-вiд-часу, стискав та розтискав маленького кулачка, аби кров текла швидше.
- Важко сказати... Власне, я не думаю, що тут можна твердо вiдповiсти.
- Ну що ж... Добре, що ти хоча б трохи сконцентрувався. Ти дiйсно хочеш померти? Бiльше того - ти дiйсно хочеш померти ось ТАК? - Пiсля останнього слова хлопчик з серйозним виглядом взявся руками в боки та пiдняв брови. Зi сторони це виглядало досить смiшно.
- Менi байдуже. - Чоловiк нахилився назад i, коли його спина була на вiдстанi кiлькох сантиметрiв до долiвки, застиг. - Мене вигнали з роботи. Дружина кинула i забрала усi грошi. Усе, що в мене залишилось - ця квартира.
- Але ж у багатьох є ще менше i живуть таки!
- Менi байдуже. Слухай, надокучлива галюцинацiє, дай менi спокiйно вмерти. Я вже не вiдчуваю болi в шлунку, та й спрага припинила нагадувати про себе. Я нарештi отримав спокiй, свiй затишний куточок в свiтi, де немає тiєї рудої суки, тупого начальника i придуркуватих копiв.
- Копи? Проблеми з полiцiєю?
- Так. Були... Соромно признаватись, особливо такiй...хм... Галюцинацiї. Мене колись звинуватили в надмiрнiй любовi до маленьких дiточок.
Повисла незручна пауза пiд час якої хлопчик кiлька разiв лизнув свою ранку i та припинила кровоточити. Чоловiк все так же продовжувати напiвлежати на пiдлозi.
- То ти ще й педофiл?
- Вони так нiчого й не змогли довести.
- Це повинно втiшати?
- А ти боїшся? - Пiсля цих слiв вiн нестримно зареготав, смiшно, навiть майже конвульсивно, смикаючи кiнцiвками вже повнiстю розлiгшись на паркетi. - Ти - найдивнiша з усiх бачених мною галюцинацiй!
- Це буде тяжко...
Ще якийсь час чоловiк продовжував смiятись. Аж поки смiх не перетворився в хрип а сам вiн обезсилено розклався на пiдлозi.
- Тобi вже не багато залишилось.
- Тобi також. Як тiльки-но я вмру, тобi буде бiльше нiкому ввижатись.
- Аби все було так просто. Слухай, а ось уяви собi - якщо б тобi все повернулось: робота, дружина. Наче нiчого не трапилось. Передумав би ти вмирати?
- I що ж, продовжувати жити з тим брехливим стервом? А я ж її любив... Знаєш, ще зi школи. Три роки бiгав наче прив"язаний, а потiм вона таки зробила ласку поглянути на мене. Сука! Знаєш - я ж навiть колись заповiв їй цю квартиру.
- Ну так змiни заповiт.
- Нецiкаво. До-того ж, кажуть, трупний сморiд неможливо вивiтрити до кiнця.
Хлопчик скривив своє миле личко в гримасi вiдрази:
- Ти повний мудак. Навiть не знаю, чому я тебе ще вмовляю. Напевне, краще б до тебе пiшов Абаддона.
- Що? - Чоловiк знайшов в собi сил пiдвестись, втримуючись на лiктi. - Ще одна галюцинацiя?
- Абадонна - мiй братик. Молодший. Повний псих. - Покрутивши бiля виска, додав хлопчик. - Якось, я бачив, як вiн розпотрошив пекiнеса однiєї бабусi прямо у неї на очах. У старенької було три iнфаркти, але вiн постiйно її повертав до життя.
- Абадонна... Знайоме iм"я... Абадонна... О, згадав! У "Майстерi та Маргаритi" був такий демон у Воланда!
- Читав Булгакова? - У вiдповiдь чоловiк невиразно кивнув. - Ну власне вiн не демон, а, скорiше, янгол. Хоча, судячи з деяких його вибрикiв, люди дiйсно можуть його так називати.
- Янгол? Твiй братик - янгол? Ну а ти тодi хто? Святий Гавриїл? Чи може сам Христос?
- Нi. Мене звуть - Азраїл. Янгол Смертi.
- Ти таки дiйсно дуже дивна галюцинацiя. Маленький хлопчик, котрий рiже собi руки i стверджує, що вiн янгол смертi.
- Ну, в основному, перед смертними я з"являюсь в такому виглядi, котрий для них, пiдсвiдомо, є найбажанiшим. Так що даремно тебе тодi не посадили...
Не встиг чоловiк вiдповiсти на цю фразу, як раптом Азраїл пiдняв догори свого маленького вказiвного пальця:
- Чуєш? Хоча нi, навряд. Це Абадонна. Йому нудно. Знаєш, напевно нехай вiн тебе проводить до того свiту. Тим бiльше, що ти так хочеш напаскудити своїй дружинi, а вiддирати тельбухи вiд стiн ще тяжче нi вивiтрювати сморiд.
I хлопчик зник. Нiж, котрий вiн тримав в руцi, встромився в пiдлогу. Чоловiк залишився сам в кiмнатi iз забитими вiкнами. Але ненадовго.
- Йой, як тут тьмяно! - Почувся тоненький голосок за спиною. Мешканець квартири оглянувся та побачив маленьку дiвчинку в бiлому платтячку з зеленим горошком.
- Ти братик Азраїла?
- Пане, чи ви не бачите, що я дiвчинка? - Пiсля цих слiв вона дзвiнко засмiялась i пiдбiгла до вiкна. Зупинившись бiля нього, маленькими рученятами доторкнулась до грубиш дощок та, чомусь, принюхалась. Потiм обернулась до чоловiка. Її оченята запалали коли вона помiтила ножа, що стирчав з паркету. Ще мить i дiвчинка тримала його в руках прискiпливо вглядаючись в лезо.
- Поганенько... Таким хiба ковбасу рiзати. Кровостокiв зовсiм немає. Але що ж - в цьому є свiй шарм. Пане, чи ви знаєте щось про пекiнесiв?