Вузенька смужка свiтла поступово розширювалась, розтинаючи тягучу темряву кiмнати на два простори. У слабке жовтувате свiтло конусоподiбного "кордону" поступово потрапляли клаптик протертого i вилинялого килима, вiзерунок якого вже давно важко було розгледiти, частина великої, аж до самої стелi, шафи та край круглого столу, застеленого сiрою скатертиною, спадаючою довгими кiнцями до пiдлоги. Всi iншi речi скорiше нагадували привидiв, якi зачаїлися у вiддалених куточках пiтьми.
Iз сусiдньої кiмнати, звiдки i потрапляло свiтло, чулися слабкi, ледь розрiзненi голоси. Хтось тихо i монотонно промовляв слова, наче читав якийсь перелiк, або iнструкцiю. Через деякий час потiк слiв припинився i в тiй кiмнатi настала тиша, хоча можна було розпiзнати нервовi шарудiння декiлькох людей. Потiм безвиразний потiк слiв розпочався знову i звукiв стало бiльше, наче хтось намагався за бурмотiнням приховати свою нетерплячiсть.
Ярик завмер в протилежному кiнцi напiвзатемненої кiмнати. Слабке свiтло проходило лiворуч вiд його плеча i вiн розумiв, що ця контрастнiсть навiть допомагає його маскуванню - тримає у тiнi. Хлопець чекав, поки очi звикнуть до темряви i можна буде дiяти. Неповторне вiдчуття хижака, який вийшов на полювання, приємно збуджувало i такими миттєвостями хлопець готовий був смакувати якомога довше.
Ярик завжди був хлопцем незвичайним. Незважаючи на свої 25 рокiв, вiн нiяк не мiг змиритися iз своєю дорослiстю i поводився як школяр. Вiдверто кажучи, Ярик i сам це чудово усвiдомлював, тому i намагався "грати" в своєму життi "дорослi ролi", але iнодi, от як, наприклад, зараз, вiн вiдривався по повнiй, намагаючись побути дитиною на канiкулах, без тягаря дорослої вiдповiдальностi за свої фокуси. Його друзi з терпiнням ставились до вчинкiв високого, фiзично розвинутого чоловiка iз статурою "качка" - результат його багаторiчних тренувань за ради мрiї стати вiйськовим-десантником. Проте Ярику так i не вдалося позбутися вiдкритого i трохи наївного погляду. Навiть зморшки на його обличчi стали формуватися за формою його усмiшки, яка неодмiнно з'являлась щойно вiн заговорював iз стороннiми людьми з будь-якого приводу.
Найбiльше за все Ярику подобалося лякати. Йому було зовсiм не важливо на кого наганяти жах, на своїх друзiв, знайомих чи випадкових перехожих. Хлопець в прямому розумiннi слова, аж пищав вiд радостi, коли мiг пiдкрастися до своєї "здобичi" непомiченим, зашарудiти, зiмiтувати звук якоїсь iстоти або промовити щось незвичне, щоб бiдолаха пiдстрибнув вiд несподiванки. Вiн годинами мiг сидiти вночi в засiдцi за парканом мiського кладовища, щоб одного-єдиного разу примусити випадкового перехожого тiкати. Його жарти не були грубими i вульгарними, Ярик лякав всiх витончено, намагаючись зробити все так, щоб люди боялися своїх власних страхiв.
Особливо вишуканими були жарти над слабкою статтю. Пронизливий писк, природнi реакцiї тiла навiть на несподiванки та неповторнi емоцiї обличчя робило дiвчат найулюбленiшими жертвами розiграшiв Ярика. Через це багато з них ображалися на нього, тому що, здається, не бажали виглядати кумедними дурепами, а iнодi хотiли вiд такого красеня-парубка зовсiм iншого до себе ставлення. Саме через такi нескiнченнi жарти Ярику довго не вдавалося познайомитись iз дiвчиною, яка погодилась би сприймати його таким, яким вiн є, а не яким його хочуть бачити. Але, врештi-решт, вiн натрапив на ту, яка не здiйняла руки вiд несподiванки, не пискнула вiд жаху i не схопилася за серце, а просто радiсно засмiялася, сприймаючи жарт Ярика саме як жарт.
От i цього разу Ярик був на полюваннi, уявляючи себе хитрим котом, який винюхує зграю мишенят. Обережно переносячи вагу тiла з однiєї ноги на iншу, вiн обережно пройшов до самого столу i зазирнув у межи жовтуватого свiтла. На якусь мить його ослiпило вiд несподiвано яскравої свiтлової блискавки, але згодом око адаптувалось до свiтла i Ярик змiг розрiзнити чотири силуети за столом. Весела посмiшка перетворила половину освiтленого обличчя хлопця на старовинну театральну маску, але без вуха, яке ще залишалося в тiнi. Ярик був задоволений: вiд самої вхiдної дверi жодний звук не видав його присутностi, навiть старi дошки на пiдлозi пiшли з ним на змову i мовчки спостерiгали, а можливо, як майже завжди, хотiли зрадити його в останню мить.
Ще раз зазирнувши в щiлину свiтла, Ярик змiг розгледiти бiльше. Скупчившись за невеличким столиком бiля вiкна сидiли його Катя з подругою Надею, сестра Валя та приятель Сашко. Вони сидiли один бiля одного спиною до дверей, а перед ними стояла звичайна парафiнова свiчка. При поганому освiтленi їх постатi виглядали зловiсно. Та ще й одягнутi вони були у все темне, а дiвчата ще i з хустками на головах. "Чаклують, - подумав Ярик i вiдчув прилив адреналiну в кровi. - Це ж те, що треба!"
Тепер, бiля самої дверi, перед Яриком постала ще одна проблема - як увiйти непомiченим у причиненi дверi. Лякання iз сусiдньої кiмнати буде не таке вражаюче, до цього ж i не таке "професiйне". Не хотiлося просто захрипiти, як дикий звiр, або тихенько загарчати, щоб вiд несподiванки їх пройняло вiд голови до самих кiнчикiв пальцiв нiг. Уявляючи це, Ярик сам аж здригався вiд передчуття задоволення вiд своєї хитрощi, але йому хотiлося перевершити себе i пiдкрастися аж до їх спин, щоб вони всi пiдскочили вiд жаху, щоб повилупляли на нього очi, а потiм, впiзнавши, почали його сварити i лаяти. Саме в такi хвилини Ярик обхоплював живiт i реготав як несамовитий, скрючуючись навпiл.
Несподiвано почав щось бубонiти Сашко i Ярик обережно штовхнув дверi, щоб цим скористатися.
- Дiду Степан, ви тут? Дiду Степан, чи тут ви? - стомлено промовив Сашко i всi у кiмнатi стали мовчки чекати.
"А нащо вони дiда мого викликають?" - подумав Ярик i зразу ж пригадав завжди добре, наче вирiзане з дерева, обличчя свого дiда, маминого батька. Вiн теж був жартiвник i всi родичi погоджувались, що хлопець пiшов саме в дiда. Ярик часто згадував, як вони жартували, намагаючись "пiдловити" один одного в той момент, коли хтось був до цього не готовий. Зазвичай таке траплялося дуже рiдко, тому що Ярик у дiда в селi завжди був напоготовi i кожної хвилини очiкував "нападу", проте дiд Степан був мудрим професiоналом i часто вдавав, що думає про щось своє i на цього "живця" i ловив свого онука. Веселi то були часи, але пройшло вже п'ять рокiв, як дiд помер увi снi. На його обличчi була звична усмiшка i Ярик до останнього моменту, поки труну не опустили в землю, очiкував, що це дiдiв такий жарт i вiн скаже своє "Ку-ку!" i всi заверещать з переляку. Але тiльки не вiн, Ярик. Рахунок i так був 11:3 на користь дiда.
Приємнi згадки про дiда Степана вiдволiкли Ярика на деякий час, але треба було дiяти якомога швидше, поки вони зосередженi i нiчого такого не очiкують. Хлопець пам'ятав, що дверi у цю кiмнату не були занадто скриплячими. Треба було їх трiшечки припiдняти i прижати до петель. Його рука вже перетнула жовтий кордон свiтла у напрямку до краю дверi, як несподiваний протяг почав розширювати освiтлений простiр. Вогонь свiчки теж затремтiв i тiнi вiд людей i речей несамовито забiгали по стiнах, створюючи враження, що маленька кiмната перевертається i розвалюється одночасно.
Катя рiзко обернулася до дверi i встала, але Сашко роздратовано промовив:
- Не зараз.
Дiвчина сiла на своє мiсце, але нерiшуче повернула голову вбiк, намагаючись краєм ока подивитися на дверi. Полум'я свiчки вгамувалося i стiни знову стали на свої мiсця.
- Може, це дiд Степан прийшов? - тихо прошепотiла Валя. - Я знаю його жарти...
- Тодi давайте його i запитаємо, - так само тихо промовив Сашко i поставив лiкоть на середину столу. Кiнчиками пальцiв вiн стискав нитку до iншого кiнця якої була прив'язана каблучка, що ледь торкалася поверхнi стола.
Валя просунула пiд каблучку аркуш бiлого паперу з кругом, по краях якого були намальованi букви алфавiту i цифри. Нахиливши обличчя до столу, вона прилаштувала малюнок так, щоб центр круга був саме пiд каблучкою. Всi без винятку почали слiдкувати за тим, як каблучка розгойдується, завмирає, а потiм знову рухається.
- Дiд Степан, ви тут? - пошепки вимовив Сашко i всi завмерли, очiкуючи на вiдповiдь.
Так само завмер i Ярик. Таким ворожiнням вiн займався декiлька разiв ще в школi, але кожного разу вiн не мiг втриматись, щоб в самий вiдповiдальний момент не промовити внутрiшнiм голосом, не розтуляючи губ: "Я тут." В цей час дiвчата пiдскакували i навiть кричали. Iнколи разом з ними кричав i Ярик, i це тiльки пiдсилювало ефект. Пiсля декiлькох таких приколiв нiхто не ворожив, поки Ярик знаходився десь поблизу. Йому i зараз спало на думку промовити "я тут", але вiн прагнув прогресу i самодосконалостi.
Ярик обережно переставив лiву ногу через порiг i поступово став переносити на неї вагу всього тiла. Вiн вiдчував, як напружується дошка пiд його стопою, намагаючись витримати навантаження i нiкого не виказати. Потiм Ярик присiв на лiву ногу i повiльно простягнув одну, потiм iншу руку i став переносити вагу тiла вже на долонi рук. Таким чином вiн пересувався над самiсiнькою пiдлогою повiльно, але без жодного звуку. З боку вiн нагадував велетенського павука, який полює за здобиччю, але таким чином вiн вже не один раз пiдкрадався до своїх жертв, якi так само сидiли за столом i не могли бачити, що робиться на пiдлозi. Головне, щоб не скрипнули дошки, але й тодi, зазвичай, частiше дивляться над столом i рiдко нахиляють голови, щоб подивитися собi пiд ноги.
За столом зарухались и хтось прошепотiв:
- Вiн тут.
Настала тиша. Здавалося, що хтось натиснув на "паузу" i час зупинився. Ярик затамував дихання, очiкуючи розкриття свого задуму. Вiн вже почав розмiрковувати чи пояснити якось свою появу у кiмнатi i таким чином зберегти обличчя, чи просто пiдскочити i налякати хоча б тих, хто його помiтити ще не встиг.
Проте сталася несподiванка. Дверi в кiмнату стали iз страшенним скрипом вiдчинятися ширше, наче повiльно вiдкривалася величезна паща лежачої на боку тварини. Всi за столом майже одночасно пiдвелися вiд несподiванки i мовчки подивилися на розчиненi навстiж дверi. Страх почав вiдчуватися i в затхлому повiтрi кiмнати.
Користуючись нагодою, що вся увага була прикута до дверей, Ярик обережно пересунувся за стiлець, за яким сидiла його Катя. Її стiлець стояв бiля вiкна i з iншої частини кiмнати хлопця не було видно. До того ж найбiльш бажаним для нього було налякати саме її.
- Там хтось є, - слабким голосом промовила Валя i в кiмнатi стало ще тихiше.
- Давайте увiмкнемо свiтло, - тихо запропонувала Надя i було помiтно, що голос її тремтiв вiд страху.
- Нi в якому разi! - рiшуче промовила Катя. - Сашко, продовжуй. Ми викликаємо дiда Степана.
- Може я зачиню дверi? - невпевнено промовив Сашко.
- Нi, - заперечила Катя. - Хай вже буде, як буде.
Ярику було приємно, що його Катя не перелякалася, а навпаки, поводиться так рiшуче i смiливо. В цей момент йому страшенно захотiлося подивитися у її обличчя, але з-за стiльця це було неможливо. Проте Ярик мiг уявити її мiцно стуленi губи, ледь прижмуренi очi та невеличкi зморшки на лобi мiж бровами - ознака, що Катя сердиться. В цей самий момент Ярику завжди хотiлось поцiлувати дiвчину в губи, але наважився вiн зробити таке один єдиний раз, пiсля чого отримав вiд Катi ляпасу по щоцi. Вона це зробила скорiше за все iнстинктивно i в якусь мить сама перелякалася, але наступної секунди її обличчя знову стягнула маска суворостi.
- Дiду Степане, ви тут? - голос Сашка був наполегливим.
Ярику спало на думку, що зараз саме час прошепотiти тихенько i протяжливо, наче вiтерець: "Ту-у-ут". Хлопець вже хотiв це зробити, як дверi знову ледь скрипнули. Вiн машинально кинув оком в бiк дверей i несподiвано все в нього захололо - в темрявi дверної прорiзi вiн побачив стомлене обличчя дiда. В наступну мить все тiло Ярика стало немов би ватним i його охопив жах. Вiн заплющив очi, потiм знову вiдкрив їх i ще раз подивився в темряву вiдчинених дверей, але обличчя вже не було. Замiсть нього в слабкому свiтлi вiдсвiчувала бiла фарфорова ваза, яка стояла на столi.
"Це ж треба такому..." - подумав Ярик i декiлька краплинок поту, наче комашки, збiгли по його спинi. Хлопець подивився у пiдлогу, намагаючись втамувати подих i думки. Такий жах i такi видiння у нього вже вдруге за сьогоднi. Це ознаки перевтоми?
Ярик пригадав, що дiйсно цей день у нього був винятково напружений i не дивно, що ведiння дiда Степана з'являється до нього вдруге за сьогоднi. Першого разу це було близько другої ночi.
Його Катя з подругами повиннi були повертатися з дня народження їх однокласницi, яка живе на iншому боцi рiчки. Будинкiв на тому березi дуже мало i тому новий автомобiльний мiст будується вже декiлька рокiв. За цей час по обидва боки насипали пагорби для заїзду на мiст, поставили величезнi залiзобетоннi опори i на одну з половинок мосту поклали плити, утворивши бетонну стежку не бiльше двох метрiв завширшки. Вхiд на мiст з обох бокiв перекрили колючим дротом, але все одно люди намагалися пройти новим мостом. Вони не хотiли спускатися вниз до самої рiчки, де ще стояв старий дерев'яний мiсточок, на якому залишалося все менше незiпсованих дошок i водiї вже не наважувалися ризикувати та їхали в об'їзд.
Задум Ярика був простий: сховатися пiд мостом у невеличкому промiжку мiж плитами перекриття та опорою, дочекатися дiвчат, несподiвано увiмкнути потужного лiхтаря в той момент, коли Катя буде проходити саме над ним в тому мiсцi, де в плитi була наскрiзна дiрка. Катя завжди чекає на його витiвки, але вже певно не на цьому мостi. Це тiльки пiдбурювало Ярика до влаштування нiчної засiдки.
Мiсце, на думку хлопця, було чудовим, але й складнощiв виявилося багато. Ховатися потрiбно було увечерi, щоб його не помiтили стороннi, якi iнодi поверталися вiд зупинки маршрутки. Залiзти пiд мiст у темрявi теж було складно, тому що мiсце там було тiльки лежаче i тiльки на пiв тулуба. До того ж i невiдомо, скiльки потрiбно чекати на появу дiвчат. Проте останнє не було дуже складним, тому що Катя в будь-якому разi повинна бути дома до одинадцятої вечора i це для дiвчини було святим обов'язком.
От так Ярик i опинився пiд мостом на виступi, який виявився навiть меншим, нiж хлопець очiкував. Вiн приготував лiхтарик iз потужними галогенними лампочками i вже о десятiй вечора був напоготовi. Шум води, яка протiкала мiж опорами вiсьма метрами нижче, заспокоював. Вiд денної втоми Ярик прикрив очi i зосередився тiльки на звуках. Його лiва рука трималась за металевий прут в отворi плити, а права притискала до грудей лiхтар. Було тихо.
Саме в цей момент вiн вiдчув, що хтось смикає за лiхтарик, а коли розплющив очi, то побачив перед собою перелякане обличчя дiда Степана i вiд страху Ярик вiдчув несподiвану невагомiсть i страшенний жах. Руки розжалися i лiхтарик вислизнув. Ярик машинально хотiв пiдвестися, але в цю ж мить вдарився головою о плиту перекриття i безлiч яскравих i рiзнокольорових лiхтарикiв засвiтили йому в обличчя. "А де ж серед них мiй?" - чомусь промайнуло в головi у хлопця.
За столом усi одночасно заворушились i хтось з дiвчат ледь чутно промовив:
- Вiн тут.
Ярик посмiхнувся такiй новинi i подумав, що час вже закiнчувати цю гру. Вiн вже втомився вiд переховування i таке довге очiкування його вже не збуджувало. Хлопець готовий був перейти до самої цiкавої фiнальної стадiї i приготувався чекати на слушну нагоду.
- Дiду Степан, ви знаєте, де зараз Ярик? - прошепотiв Сашко i в кiмнатi знову настала тиша.
Ярик здивовано подивився на спини друзiв. "Як це, де я? - подумав вiн. - Невже вони хочуть знайти мене таким чином? Цiкаво, яку вiдповiдь вони отримають". Спершу Ярика зацiкавило, що ж може сказати їм дiд Степан, але потiм, поки за столом чекали, йому здалося дивним, що вiн сидить за спинами у кiмнатi, а його друзi - за столом, i в такiй таємничiй обстановцi звертаються до померлого дiда Степана з приводу подiбних дурниць.
- Знає, - прошепотiла Катя i в кiмнатi знову зашарудiли.
Ярика ця "гра" несподiвано почала дратувати i йому страшенно захотiлося все це припинити якомога скорiше. Зараз це було дуже просто, тому що вiн залишається непомiченим i в цю мить всi зосередженi на чаклуваннi. Хоча вiн особисто i не розумiє до чого це все, але з'ясує пiсля того, як всi вiдiйдуть вiд переляку. Це вiдбувається з ним мабуть вперше, коли йому вже не хочеться нiкого лякати, але заради цього вже стiльки було зроблено.
Хлопець обережно пiднявся навколiшки. Пiдлога знову не зрадила i його рухи також залишилися непомiченими. Вiн обережно став пiднiматися, наближаючись до потилицi Катi - саме її вiн хотiв налякати в першу чергу. Пiднiмаючись таким чином, Ярик намагався залишатись в тiнi дiвчини, щоб його спершу не помiтив Сашко, який сидiв навпроти, хоча й зосереджено дивився на рухи каблучки перед своїм носом.
- Ну що, питати? - промовив Сашко.
Ярик вчасно завмер за спиною дiвчини, тому що майже вiдчув, що той, запитуючи, дивився на Катю.
- Питай, - рiшуче вiдповiла Катя.
"Що за дурнуватi жарти? - подумав Ярик. - Зараз я вам покажу". Вiн пiдвiвся на ноги ще вище i, побачивши, що всi дивилися на коло iз намальованими на паперi знаками, нахилився над Катею. Хлопець пiднiс свої губи до лiвого вуха дiвчини, майже торкаючись її шиї, i вiдчув чарiвний аромат її парфумiв. Ярику страшенно закортiло поцiлувати дiвчину, як зазвичай вiн це робив, але ця думка вiдразу зникла - його дратувала незрозумiла вистава, яку чомусь грали його друзi. Хлопець хотiв якомога швидше припинити i свою гру i це чаклування.
- Питай ж, - прошепотiла Валя нетерпляче.
Скориставшись такою обставиною, Ярик низьким гортанним голосом промовив Катi в саме вухо:
- Я давно вже тут!
Нiхто не пiдскочив, не скрикнув, навiть i не поворухнувся. Ярик здивовано пiдвiвся в повний зрiст i подивився на друзiв якi продовжували тихо сидiти за столом. Хлопець не знав, що йому й робити. Вiн не мiг повiрити, що вони його помiтили ще ранiше i робили вигляд, що нiчого i не сталося. Вони не могли так добре грати. Завжди тiльки вiн, Ярик, був неперевершеним мiстифiкатором i тiльки вiн мав право розiгрувати iнших.
Несподiвано Сашко випустив повiтря i промовив те, що вiд нього очiкували iншi:
- Ярик живий?
Всi почали з увагою слiдкувати за поведiнкою каблучки, пiдв'язаною до нитки, i тiльки Катя опустила очi.
Це вже зовсiм розлютило Ярика i вiн вже хотiв крикнути щось образливе, як дверi в кiмнату навстiж розчинилися i всi пiдскочили iз своїх стiльцiв. Хтось швидко пройшов через вiтальню. На порозi з'явилася сусiдська дiвчина Оленка. В тремтячому свiтлi свiчки її обличчя скривилося ще бiльше, а на очах блищали сльози.
- Ну що? - запитала Валька.
- Знайшли, в рiчцi, за мостом, - скрикнула дiвчина i закрила руками обличчя.
Деякий час всi продовжували сидiти на своїх мiсцях i дивитися на дiвчину. Першим отямився Сашко. Вiн опустив руку з ниткою i вискочив iз-за столу. За ним вiдразу побiгли й всi iншi. В кiмнатi вiдразу стало порожньо i ще деякий час було чутно, як ноги друзiв тупотять по сходах, поки не грюкнули дверi в пiд'їздi. Полум'я свiчки припинило коливатися i завмерло.
Ще деякий час Ярик стояв бiля столу i дивився на полум'я. Тiльки потiм вiн звернув увагу, що свiчка на маленькому блюдечку майже догорiла i свiтло почало тускнiти. Вiн вiдчув чиюсь присутнiсть i подивився в бiк дверей. На порозi хлопець побачив наполовину змiшану з темрявою постать дiда Степана в своїх святкових коричневих штанях i теплiй сорочцi в клiтинку.
- Дiду, а чого це ви тут? - запитав Ярик здивовано, але спокiйно.
- Я прийшов за тобою. Нам вже час йти, - сумно вiдповiв дiд i зiтхнув.