Вийшовши з прохолодно§ води, я вiдразу лiг на свiй старенький рушник i заплющив очi, точнiше, вони зробили це самi. В головi ще метушилися залишки незакiнчених пiсля довгого робочого дня думок, короткi i нiчим не пов'язанi образи продовжували миготiти у свiдомостi i страшенно дратували. Тому я з таким нетерпiнням чекав нагоди якомога скорiше позбутися втоми в прохолоднiй днiпровськiй водi.
Очi продовжували болiти вiд цiлого дня сидiння бiля монiтору комп'ютера. Повiки, неначе свинцевi пластини, невблаганно закрили очi i я не мав сили до спротиву, поступово поринаючи у приємну дрiмоту. Менi взагалi хотiлося жити iз заплющеними очима, аби вони тiльки не болiли.
-- I що ви про все це думаєте, Сергiю Петровичу? - зовсiм поруч пролунав заiржавiлий голос лiтньо§ людини.
Я пригадав, що недалеко два чоловiки розстелили ковдру, але я не встиг §х розгледiти, а точнiше, не хотiв, та i не мав на це сил. Хотiлося ще поспати, але нових сусiдiв все одно не примусиш замовкнути. Вони розмовляють спокiйно, не сваряться, можливо й дозволять подрiмати. Теж прийшли вiдпочити на Днiпро, як i я, тому i заслуговують на балачки один з одним.
-- Менi шкода молодих людей, з яких так знущаються, - почувся поважний голос iншого чоловiка.
Менi вiдразу стало зрозумiло, що зараз треба приготуватися до звичайних розмов пенсiонерiв, в яких буде повно позитиву про §х минуле i ще бiльше негативу про сьогодення. Я давно вже помiтив, що недолiки сучасно§ молодi - §х найулюбленiша тема для розмов.
-- Так, - погодився скрипучий голос сумно, - У нашi часи такого ставлення не було...
-- Це точно, - пiдтримав свого спiврозмовника Сергiй Петрович.
Я просто не змiг втримати посмiшку. Приємно було усвiдомлювати наявнiсть власно§ iнту§цi§, яка не раз пiдтверджувала свою користь в дi§. Я давно вже навчився розумiти людей i тому у мене майже не бувало конфлiктних ситуацiй iз колегами та клiєнтами. Я знав або, якщо бути точним, вiдчував людину разом iз §§ бажаннями, яких вона i сама не змогла усвiдомити.
-- Але ж я хотiв розпитати вас про книгу, - перервав незрозумiле шарудiння паперами дiд iз скрипучим голосом, - Ви вже закiнчили главу?
-- Майже, Григорiю Максимовичу, - вiдразу вiдповiв Сергiй Петрович жвавим голосом, - Залишилося з десяток сторiнок. Ви ж самi розумiєте, що писати по нашiй темi дуже важко - майже немає матерiалу.
-- Розумiю, Сергiю Петровичу, - пробубонiв той.
Цiкавi дiдугани. I не так часто можна почути розмови на такi теми. Менi вже не спалося, хоча вiдкривати очi все ще не хотiлося.
-- Ви, Григорiю Максимовичу, принесли те, про що ми домовлялися? - перейшов на дiловий тон Сергiй Петрович.
-- Так-так, усi матерiали у мене iз собою.
Знову почулося шарудiння полiетиленового пакету та паперу. Невже розмова розумних людей старого поколiння, яке виросло без Iнтернету, мобiльного зв'язку i телебачення розпочнеться прямо тут? О, це було б цiкаво послухати прямо тут.
-- Отако§, - зрадiв чомусь Сергiй Петрович. - Та ви дуже добре пiдготувалися...
-- Я не мiг розчарувати свого наукового керiвника, - здається, через силу зареготав Григорiй Максимович.
-- Це дуже приємно чути, тим бiльше, що ви, Григорiю Максимовичу, були i залишаєтесь найталановитiшим серед мо§х аспiрантiв... колишнiх аспiрантiв...
-- Я завжди буду вважати вас, Сергiй Петровичу, сво§м науковим керiвником, - сумно додав Григорiй Максимович. - Ви зробили для мене так багато...
У мене склалося враження, що Григорiй Максимович пустив сльозу, але повертати голову i витрiщатися вже було якось не зручно. Сонячнi променi теплою ковдрою лягли на тiло i воно почало приємно нагрiватися. Я знав, що у мене залишилося небагато теплого часу: треба пiдсохнути i ще раз покупатися до того, як тiнь правого берега Днiпра дiстанеться мого рушника. Хочу встигнути одягнутися.
-- Давайте... - пробубонiв Сергiй Петрович, можливо, стидаючись таких вiдвертостей свого колишнього студента.
Той не став сперечатися, але якось оптимiстично чи пiдбадьорливо прокректав. Вiдразу зашелестiли папери i почулися ще якiсь звуки, але подув легкий вiтерець i все стало незрозумiлим.
-- Так, якi питання у вас виникли по цiй главi, Григорiй Максимовичу, - здалося, що Сергiй Петрович щось дожовував i тому його голос був нечiткий, але потiм вiн додав вже звичайним голосом: - Давайте всi питання одразу, тому що потiм наше обговорення вже не буде таким продуктивним.
-- Повнiстю з вами погоджуюся, Сергiю Петровичу, - швидко i якось радiсно забубонiв спiврозмовник, майже позбувшись "скрипiв" у голосi. - Так ось. Проблема у тому, що в Укра§нi зараз... тобто... в цей час... нема...
-- Вас неможливо слухати, Григорiю Максимовичу. Говорите дуже повiльно. Давайте аргументи, пропонуйте наступний... - Сергiя Петровича не можна було втримати. Вiн став набагато веселiшим i наче помолодшав. Я намагався збагнути, що ж могло так його пожвавити, але бажання лежати незворушно iз заплющеними очима було набагато бiльшим.
-- Ось вам i наступний аргумент, - весело заметушився Григорiй Максимович, - Подивiться, такий аргумент для вас слушний?
Знову подув вiтерець i вiднiс якесь незрозумiле але вже точно веселе бурмотiння мо§х сусiдiв. Стало трохи прохолоднiше i я вже почав замислюватися над тим, чи не вiдкласти купання до наступного разу. Втома пройшла i в прохолодну воду лiзти вже не хотiлося. Проте, можна полежати ще хвилин десять.
-- Тут вiдразу видно, що ваш аргумент чудово доповнюється iншими, вдало пiдiбраними свiдченнями. I вони так гарно викладенi на паперi. Впiзнаю листи вашо§ дисертацi§.
-- Ви ще §§ пам'ятаєте?
-- Так... Я ще тодi казав, що §§ мiсце саме тут...
Дiдугани почали вiдверто реготати над сво§ми словами. Їх реплiки ставали коротшими, але вiд цього регiт тривав дедалi довше. Вони захлиналися вiд смiху, ковтаючи слова, якi iнодi перетворювались в незрозумiлi шматки фраз.
-- Та нi, Сергiю Петровичу, ви пропонували iнший пiдхiд, подивитися на доцiльнiсть використання цього з iншого боку...
Вони знову зареготали i я не мiг стримати усмiшку. Незвично було чути розмову лiтнiх iнтелiгентних чоловiкiв, та ще таких весельчакiв. На вулицях i в транспортi так багато похмурих i стомлених облич, що такi вибухи смiху тiльки додають оптимiзму.
Моє зацiкавлення сусiдами все зростало. Страшенно кортiло розплющити очi i подивитись, хто ж вони такi є. До того ж, стало ще прохолоднiше i менi було вже час збиратися додому. Я вже склав §х приблизний портрет i порiвняти його з оригiналом захотiлося ще бiльше.
-- А як ви дивитесь на таке рiзнобарв'я людсько§ думки? До речi, це вже приклад рацiонального мислення дружини... - крiзь смiх намагався говорити Григорiй Максимович.
Вiд §х невпинного реготу менi стало нестерпно лежати iз заплющеними очима i я пiдвiвся на лiктi, роблячи вигляд, що хочу подивитися навкруги. Як людина культурна i зовсiм ненахабна, спочатку я подивився у протилежний бiк, потiм на протилежний берег Днiпра, повiльно провiв поглядом по монументу "Батькiвщина-мати", золотим баням Лаври i вже згодом на сво§х сусiдiв.
Два червонi вiд смiху обличчя були повернутi в мiй бiк i дивилися на мене такими ж червоними очами. Двi худi постатi з одутлими обличчями не ворушилися, наче очiкували команди "знiмаю", або тiльки помiтили мене i були страшенно здивованi моєю несподiваною появою. Iз легким залишком елегантностi вони тримали перед собою старовиннi 200-грамовi склянi стакани, якi майже зустрiлися один з одним. Їхнi лiвi руки стискали вiдламанi скибочки хлiба. На бруднiй ковдрi мiж ними була розстелена велика газета, на якiй розкладенi замасленi жиром листи паперу iз §жею.
Напевне, мiй погляд також був розгубленим, тому що той що старше, напевне, Григорiй Максимович, опустив руку iз "гранчаком" iз сумнiвом подивився на мене, неначе побоювався, що почну вiдбирати в них §х здобич.
-- Що хлопче, вип'ємо? - запитав iнший. - У нас ще пляшка є.
-- Я не п'ю! - майже вигукнув я i вiдчув, що з переляку зробив це надто емоцiйно.
-- Ех, молодь, - зiтхнув Сергiй Петрович. - Вона вже слабка здоров'ям, одинока i невпевнена. Давай додамо це окремим пiдпунктом до вашо§ глави, Григорiю Максимовичу.
-- Приймається, - погодився той i вони випили не чокаючись.